Глибинний шлях

1. НА БАТЬКІВЩИНІ

Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.

Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.

Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт[12] і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі,[13] що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.

Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.

От ми й пришвартувались.

Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу «Чорноморця», я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.

— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене. — Ви прибули на дві години раніш.

Це мене здивувало. Я ніяк не сподівався, що мене зустрічатимуть.

— Зінаїда Костянтинівна Шепетова, — відрекомендувалась дама. — З Владивостоцького морського агентства Підзембуду. Мені доручено вас зустріти. Вам приготовлено номер в готелі.

Приємно, коли про ваш приїзд пам’ятають і турбуються про ваші вигоди!

— В «Золотому Розі»? — спитав я.

— Ні, в новому готелі «Тихий океан». Його збудували лише місяць тому. Це готель Приморського тунельтресту.

— Скажіть, чи можу я сьогодні виїхати до Іркутська?

— Так скоро? Ми гадали, що ви кілька днів відпочиватимете тут.

— Дуже охоче зробив би це, але в Іркутську, як мені відомо, цими днями відбудеться засідання Ради при начальнику будівництва.

— А хіба ви — член Ради, що вам обов’язково треба там бути? Ми хотіли тут з вами ближче познайомитися, — посміхаючись, сказала Шепетова.

— Дуже радий цьому. Та мені треба зустрітися з деякими людьми, яких зможу побачити під час засідання Ради.

— Ви встигнете, мабуть, тільки на кінець засідання.

— Це поїздом. А авіаекспресом?

— Так він буває тільки через день! Крім того, мало не завжди погода примушує його десь заночувати. Сьогодні експресний літак уже вилетів.

— А спеціального літака замовити не можна?

— Є ще поштові експреси. Іноді воли беруть пасажирів. Тільки робиться це з дозволу авіаційного відділу. А підполковник Шелемеха дає такі дозволи дуже неохоче.

— Як ви сказали? Підполковник? Він уже підполковник?

— Так.

— Я залишив його майором… Ну, гаразд. Так ви, будь ласка, проведіть мене до готелю і допоможіть негайно послати Шелемесі телеграму.

Так відбулося моє повернення на Батьківщину.

Незабаром я стояв на балконі одинадцятого поверху готелю «Тихий океан», де мені відвели затишний номер, і, ждучи відповіді від Шелемехи, згадував недавнє минуле і свою півторарічну подорож за кордон.

За цей час я побував у багатьох містах трьох континентів, де зосереджена творча думка, де відбувались цікаві технічні дослідження, що цікавили мою Батьківщину, а зокрема управління будівництва Глибинного шляху. Закордонна місія будівництва переїздила з країни до країни, склад її, за винятком кількох чоловік, безперервно змінювався. Часто прибували нозі люди, але я не мав змоги хоча б на кілька днів повернутися додому. Обов’язки відповідального секретаря місії вимагали численних офіціальних візитів та прийомів, переговорів з різними компаніями, організації знайомств та зустрічей наших техніків з видатними чужоземними техніками. Щоправда, відповідав за все керівник місії, але мені весь час доводилось бути його правою рукою.

Про те, що діється на Батьківщині, як розгортається будівництво, нам було відомо не тільки з преси та офіціальних і неофіціальних листів, а і з розповіді людей, які приїздили до нас. Ми знали про гігантський розмах роботи.

Про велетенський тунель, який будують більшовики, чимало писалося в закордонних газетах та журналах. За будівництвом уважно стежили тамтешні техніки, різні припущення робили економісти, говорилося й про оборонне значення тунелю. Та все ж докладних відомостей там ніхто не мав. За кордоном знали про керівну роль у будівництві академіка Саклатвали, часто згадували прізвища його талановитих помічників, зокрема Самборського, і дуже рідко доводилось мені читати прізвище Макаренка. А з розмов інженерів, що приїздили до нас, ми чули, що правою рукою Саклатвали весь час залишається Макаренко, що між ним та іншими інженерами, особливо Самборським, точиться боротьба. Майже всі, хто приїздив до нас, були настроєні проти Макаренка.

— Це безперечно талановитий інженер, — говорили одні.

— Надто самовпевнений, — казали другі.

— Знань у нього вистачить, — висловлювались треті. — Але в будівництві він явно веде лінію на здорожчення і на вповільнення темпів. В особистому житті в нього щось не так, як у інших. Він усіх цурається, ні з ким не дружить.

У своїх листах до Шелемехи й Черняка я не раз просив пояснити мені, що з Макаренком, але льотчик відповідав, що все гаразд, а Антон Павлович, посилаючись на те, що плітками займатися не хоче, запевняв, що мені все стане ясно, коли повернусь.

До знайомих, які мене дуже цікавили, належали також сестра Станіслава Шелемехи Ліда та лікар Юрій Барабаш.

У своїх дуже рідких листах льотчик згадував про сестру лише кількома словами. Я сам писав до Ліди, але відповіді від неї надходили офіціальні, холодні, і це посилювало в мене тривогу за неї. За тими холодними листами мені ввижалася трагедія в житті цієї дівчини, трагедія, що великою мірою стосувалася ще двох людей. З листів я знав, що Ліді не погіршало, але й не покращало, їй, як і раніше, лікарі забезпечували принаймні два десятки років, протягом яких вона може нормально жити й працювати, весь час перебуваючи під медичним доглядом та зберігаючи душевний спокій. І все-таки над нею висіла передчасна смерть. Ліда все ще працювала в лабораторії металів академіка Саклатвали, її вважали за здатного фізико-хіміка.

З газет мені було відомо, що Барабаш виявив неабиякі здібності, досліджуючи лангергансівські острівці. Недавно він захистив докторську дисертацію. Але його дослідження, на думку медичних світил, з якими мені доводилось зустрічатися за кордоном, майже нічого нового в лікування діабету не вносили. Та й взагалі вони начебто не мали відношення до цієї хвороби. Здається, Барабашеві була запропонована кафедра в одному з московських інститутів.

Стоячи на балконі, оглядаючи місто й бухту, я не міг без хвилювання думати про цих людей. Звичайно, поруч Ліди весь час у моїй уяві повставав образ Макаренка. Я добре пам’ятав його похмурий, рішучий погляд, очі з прихованим болем, — все, що я бачив перед своїм від’їздом. Тоді він одмовився від Ліди. Але як контрастували мої почуття до нього із ставленням широкого загалу спеціалістів, техніків! Мені боляче й тривожно було думати про це. Тим більше люди, які виступали проти Ярослава Макаренка, виступали щиро, бо були переконані в помилковості його тверджень. Невже я помиляюсь у цій людині? Мені було гірко, коли я згадував його відповідь на єдиний мій лист до нього. Вона, ця відповідь, була більш ніж прикрою. Макаренко писав, що дуже зайнятий роботою і не має часу на листування. До цього було додане прохання вислати кілька спеціальних книг…

Очікування відповіді від Шелемехи прикувало мене до готелю. Кілька разів дзвонив телефон, чулися голоси знайомих, які, довідавшись про мій приїзд, вітали мене й запрошували до себе. Потім приїхали два журналісти з місцевої газети, представник Приморського тунельтресту та Шепетова. Вони цікавилися мною, а я — Приморським тунельтрестом, що був автономною одиницею в системі будівництва Глибинного шляху і прокладав тунель від Тихоокеанська, який виріс на 56-ій паралелі на березі Охотського моря, до Владивостока. Це було одне з найбільших відгалужень головного шляху.

— У нас все прекрасно, — відповів представник тресту на моє запитання про хід будівництва. — Робота розгортається нормально, хоча останнім часом доводиться прискорювати роботи.

— І тут, — зауважив один з журналістів, — виходить не все гаразд.

— А чого? — поцікавився я.

Представник тресту заявив, що прискорення будівництва особливих труднощів не викликає.

— Та кажіть одверто, — попросив я.

— Будете в Іркутську, там про все довідаєтесь, — сказав той самий журналіст. — У нас застосовується так звана макаренківська система, з якої всі страшенно незадоволень.

— В чому ж вона полягає, та система?

Але подзвонив телефон. Мене викликав начальник аеропорту. Він одержав телеграму від Шелемехи з наказом негайно вирядити мене на експресному поштовому літаку.

2. ВЕСНА НАД БАЙКАЛОМ

Наприкінці травня Байкал очистився від криги, і пароплави рушили через озеро з півдня на північ, від однієї Ангари до другої. Цієї весни пароплавів на озері було як ніколи доти. Вони перевозили вантажі й людей на північ. Величезне будівництво, що тривало вздовж 5б-ої паралелі, залюднювало дикий край, перетворювало всі ріки та озера на під’їзні шляхи. Близько мільйона людей, озброєних найновішою технікою, працювали на будівництві, що простяглось від Москви до Охотського моря. Армія робітників, техніків, інженерів, які безпосередньо працювали на прокладанні тунелю, вимагала другої армії, що дбала про харчування, житло, медичну допомогу, культурне обслуговування будівників. Обидві ці армії потребували величезної кількості найрізноманітніших матеріалів, машин та інструментів.

Я був захоплений думками про це, коли літак проносився над хвилями бурхливого Байкалу. Навіть те, що можна було побачити з повітря, свідчило про величні масштаби цього будівництва.

Незабаром ми приземлились на аеродромі між Іркутом та Ангарою. Нас вітав стартер з прапорцем у руках. Мої чемодани відразу опинились на невеликому автовізку, слідом за яким я рушив до аеровокзалу.

— Підполковник Шелемеха просив переказати, — говорив мені стартер, — щоб ви їхали прямо до нього. Машину він прислав.

Я був вдячний Станіславові.

Ми підійшли ближче до аеровокзалу, і я наче впізнав людину, яка стояла майже на краю поля і вдивлялась в небо. То був Самборський. Наші погляди зустрілись.

— Олексо Мартиновичу! — крикнув він мені, і ту ж хвилину я потрапив у його обійми.

Самборський анітрохи не змінився: такий же рухливий, метушливий, схильний до іронії.

— От несподівана зустріч! — галасував інженер. — А чи знаєте, кого я приїхав зустрічати?

— Не уявляю.

— Аркадія Михайловича і Тараса Чутя.

— Та ну?.. Де ж вони, коли прибувають?

— Зараз. їх рейсовий літак 1456. Вони летять із Свердловська… Коли вони будуть? — спитав Самборський стартера.

— 1456-й вилетів із Свердловська о третій годині за місцевим часом, — докладно відповів стартер. — Він робить триста кілометрів на годину і мусить прилетіти сюди о сімнадцятій.

— А зараз без трьох хвилин п’ять, — сказав Самборський, глянувши на годинник.

— Ото, мабуть, він і з’явився, — показав стартер на захід.

Ми помітили там чорну крапку. Стартер залишив нас і пішов на аеродрОхМ. В цей час з аеровокзалу вийшов мужчина без шапки. Він наче трохи сутулий, але напевне цього сказати не можна. Він ішов твердим кроком, і коли наблизився до нас, я відчув новий приплив хвилювання, бо впізнав Ярослава Макаренка.

— Ярославе Васильовичу!

Він підійшов до нас і привітно поздоровкався зі мною, проте не виявив навіть і в малій мірі тієї радості, яку я щойно спостерігав у Самборського. З останнім він тримався ввічливо, але холодно. Я помітив явну недоброзичливість Самборського, коли той дивився на свого друга, і догадався, що колишня дружба дала значну розколину.

— Чув, що ви приїздите, але не знав, що вже тут, — звертаючись до мене, сказав Макаренко.

— Тільки-но з літака. А ви, мабуть, Аркадія Михайловича зустрічати?

— Вгадали. Його й Тараса. Не знаєш, — звернувся він до Самборського, — вони не запізнюються?

— Ось їх літак, — показав той на машину, що робила коло над аеродромом.

Ми ждали, коли машина приземлиться. Тим часом я уважно приглядався до обох інженерів. Самборський майже не змінився, якщо не зважати на холодність до Ярослава. Зате в останньому безперечно сталися зміни. Обличчя його зробилось суворішим, щелепи міцно стиснуті, а на непокритій голові я помітив сивину. Можна було б сказати, що він постарішав. Та від нього віяло надзвичайною енергією, впертістю, почуттям перемоги. Важко було сказати, що саме свідчило про це, але мені здавалося, що біля мене стоїть людина великих пристрастей, яка, проте, заховує від стороннього погляду своє внутрішнє життя, свої прагнення.

Аж ось повітряний лімузин торкнувся колесами землі і покотився полем, наближаючись до нас. Ми поспішили до машини. Першим вискочив з неї хлопчина в зеленому костюмі, а за ним виліз сивенький дідок у фетровому брилі. То були Аркадій Михайлович і Тарас Чуть.

Професор міцно потиснув кожному з нас руку, кожному сказав по компліменту, а мене таки примусив покрутитися, щоб оглянути, яким я приїхав з-за кордону. Тарас виріс і змужнів. Це вже був не хлопчик, а підліток, що переходить в юнацький вік. Він сильно витягнувся, позначався худорлявістю, а очі дивилися одночасно і м’яко і задьористо.

Всі ми стояли посеред поля, захопившись привітаннями та розмовами. Службовці чемно попросили нас до аеровокзалу, щоб не заважали під час посадки літаків. Взявши речі професора і Тараса, ми попрямували до машин. Але, заговорившись, на самому краю поля зупинилися знов.

— О котрій годині відкривається сесія Наукової ради? — питав професор.

— Мала відкритися сьогодні о восьмій вечора, але відкладена на п’ять-шість днів, — відповів Ярослав.

— Чому?

— Не всі доповіді готові. Сейсмологи не докінчили досліджень в зоні забайкальської западини, служба руху ще сперечається відносно форми електровозів та вагонів, а енергетики теж щось там… Це вже його спитайте, — кивнув Ярослав на Самборського.

Енергетик прищурився і лихим оком глянув на Ярослава.

— Ну, про це потім, — сказав він.

Мене здивувало що Самборський не сперечався. Не в його характері було мовчати. Але він, очевидно, збирався зробити це пізніше і перевів розмову на інше.

— Аркадію Михайловичу, ви, звичайно, до мене? — спитав він.

— А я не знаю… Я нікого не хотів би утруднювати.

— Про вас уже потурбувалися, — втрутився Макаренко. — Вам і Тарасові ще з учорашнього дня відведено кімнати в готелі.

— Навіщо готель? — спалахнув Самборський. — У мене чудова квартира, я в ній майже не живу, бо весь час на будівництві.

— Гаразд, гаразд, не сваріться. Я охоче побуваю в кожного з вас… разом з Тарасом… Правда, Тарасе?

Але увагу Тараса привернула метушня біля великого вантажного літака, який щойно приземлився.

— Обов’язково заїдемо. А готель… Це для нас найкраще. Ви ж знаєте, що значить почувати, що ти не утруднюєш людину… яка… яка… Ну, ви ж самі розумієте, мої друзі, що поки не буде закінчено будівництво Глибинного шляху, мені совісно забирати у вас хоч одну хвилину.

— Аркадію Михайловичу, я бачу, що на вас позначився вплив Ярослава, — розсердився Самборський. — Не можна ж двадцять чотири години на добу працювати… Треба ж і відпочивати.

— Правильно, правильно, — усміхаючись говорив Ярослав. — Але в готелі їм буде краще.

— В якому готелі? — поцікавився Самборський.

— «Витязь Іркуте».

— Гарна назва, — промовив я. Самборський лихо крутнув головою.

— Хитро придумано, — сказав він незадоволено.

Я здивувався, не розуміючи, що хитрого в назві готелю.

— Ярослав же там живе по сусідству, — пояснив мені Самборський.

— А-а… — зрозумів я.

— Аркадію Михайловичу, там щось трапилось! — гукнув Тарас. — Дивіться!

Він показував на вантажний літак, який кілька чоловік старанно оглядали з усіх боків.

Ми хотіли вже йти, коли від літака відокремився чоловік у шоломі, мабуть пілот, і, махаючи рукою, попрямував до нас. За ним ішов стартер.

— Що трапилось? — гукнув Самборський.

— Хто з вас професор Довгалюк? — наблизившись, спитав пілот.

— Я, — виступив Аркадій Михайлович. — А що таке?

— Один мій пасажир залишив у кабіні пакет на ваше ім’я. — І пілот подав професорові тоненький конверт.

Професор розірвав його, витяг маленький аркушик паперу, перебіг очима і звернувся до пілота:

— А де ж той пасажир?

— Я сам хотів би знати.

— Тобто?

— Коли ми збирались вилетіти з Свердловська, туди прибув літак з Москви. Один з пасажирів почав розпитувати про вас і дуже бідкався, що не застав. В цей час я вилітав з поштою, і черговий по аеровокзалу запропонував йому доганяти вас моїм літаком. Він погодився. До нього приєднався ще один пасажир, і я їх забрав. Летіли ми непогано, майже наздогнали вас. Годину тому я бачив, що мої пасажири куняють у кріслах. Але коли підлітав до Іркутська, зиркнув у кабіну, а їх нема… Вже не знаю, як посадовив машину, бо в мене і голова наче не своя зробилася. Нічого не розумію. Думав, що це мені приснилося. Але в кабіні зостався саквояж і листяна кріслі, адресований вам. Пригадую, той, товстенький, питаючи про вас, все цього листа в руках крутив.

— У того пасажира, що питав про мене, руденькі вуса, сірий плащ і чорна кепка?

— Так, так. Ви його знаєте?

— Хто це? — не стримався я.

Аркадій Михайлович подав мені папірець. То була судова оповістка.

«Громадянину Довгалюку Аркадію Михайловичу.

Народний суд 14-ої дільниці за рішенням Обласного суду втретє переглядає справу про позов до вас на п’ятдесят чотири тисячі карбованців за незаконне користування громадською площею. В разі неявки справа розглядатиметься без вас.

Вручити оповістку доручається громадянину Черепашкіну Івану Семеновичу».

— Я не розумію, — сказав я.

— Ви всі його знали, — мовив професор. — Це комендант будинку, що колись примусив нас ночувати на солярії. Він з надзвичайною впертістю домагався, щоб мене оштрафували… Та невже не пам’ятаєте Івана Семеновича Черепашкіна?

— Так що ж сталося з вашими пасажирами? — допитувався Самборський у пілота.

— Дідько їх знає, — відповів схвильований пілот.

— Не могли ж вони випасти?

— Парашутний люк відчинений.

— А парашути були?

— Не було.

Зацікавлені цією незвичайною подією, ми затрималися ще деякий час на аеровокзалі. Аркадій Михайлович змушений був дати свою адресу представникові міліції, бо той, як водиться, зацікавився знайомством професора з пасажиром, що так дивно зник.

Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.

— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.

Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.

3. «ВИТЯЗЬ ІРКУТЕ»

Шестиповерховий будинок готелю, до якого підвіз мене шофер, вражав своєю легкістю. Він виглядав наче стрункий веселий юнак. Після того як я побачив цей будинок завжди, коли йде мова про бурятську легенду, що стосувалася красуні Ангари і витязя Іркуте, останній уявлявся мені таким височезним, струнким юнаком. Мабуть, той, хто назвав готель його ім’ям, мав здатність до поетизування.

— Другий поверх, номер сімнадцять, — відповів портьє на запитання про Шелемеху. — Підполковник вийшов, дружина дома.

Дружина Станіслава. Я завжди трохи побоювався її. Це побоювання було особливого характеру. Ніна Володимирівна, так звалася вона, була веселою блондинкою, з сірими з синюватим відтінком очима і досить крутим характером. За освітою лікар, за професією хімік, вона не дуже захоплювалась роботою. Найстрашніше для мене було те, що вона мала звичку вживати досить гострих виразів у розмові з знайомими та примушувати до різних екстраординарних речей, наприклад, коли грали у більярд, примушувала переможеного залазити під стіл або мішала фігури на шахівниці в розпалі гри, коли хотіла розмовляти хоча б з одним із партнерів.

Ця особа зустріла мене приблизно в такому ж дусі, як Самборський: оглядала з усіх боків, зауважила, що, мабуть, я за кордоном перетворився на вертопраха, бо починаю скидатися на старий гриб, і нарешті погнала мене в ванну, обіцяючи приготувати тим часом кімнату.

— Ви знаєте, — кричала вона мені з-за дверей, коли я сидів у ванні, — через три дні ми прощаємось з Іркутськом.

— Чому? — спитав я, надриваючись, щоб перемогти грубизну дверей.

— Стась хоче літати, набридло в урядовцях ходити. Він давно проситься.

Одним словом, коли я вийшов з ванни, то довідався, що Станіслав покидає роботу на будівництві і переїздить на захід командувати авіачастиною.

— Учора поїхали діти з бабусею, — говорила Ніна Володимирівна. — Уже майже всі речі відправили. Тут у нас було три кімнати, одну залишаємо Ліді, її сюди Саклатвала викликав і, мабуть, затримає на якийсь час. Ви надовго? Можна буде одну кімнату за вами закріпити. Туг знаєте, як з житлом? Криза жахлива. За цей рік тридцять п’ять тисяч з родинами до Іркутська перевезли. Ідіть переодягайтесь і відпочивайте… За півгодини будуть Станіслав і Ліда. То й обідатимемо. А поки що потерпіть. Ну, марш до своєї кімнати.

Ні, вона була чарівна в своєму стилі. Тільки Станіславу я не дуже заздрив. Вони явно не підходили характерами одне до одного, бо підполковник теж любив командувати.

Я запевняв, що не втомився, відпочивати не хочу і буду ждати Станіслава. Але де там! Вона настояла на своєму. Я змушений був піти до приготовленої мені кімнати і лягти відпочити. Звичайно, я враз заснув.

Прокинувся я від енергійного торсання за плечі. Наді мною стояв Станіслав і страшенно реготав, а Ніна Володимирівна запрошувала до столу.

— Пробач, — сказав я льотчикові, — заснув на кілька хвилин.

Почувши мої слова, він зареготав ще дужче. Я спочатку не зрозумів, у чому справа, але коли глянув на годинник, то побачив, — за чверть буде одинадцята. А за вікном був ясний день.

— Ну й сон, — гукнув Станіслав. — Ти проспав обід і вечерю. Ми снідати тебе ждемо.

Словом, я спав непробудним сном п’ятнадцять годин.

Був вихідний день, і підполковник нікуди не поспішав.

Я швиденько умився, переодягся, і ми спустились в ресторан, що містився на першому поверсі. Червоні порфірові колони підпирали стелю величезного залу, заставленого столиками, пальмами та вазонами з квітами. Посередині бив фонтан, і вода збігала в маленький басейн, де плавали химерні риби.

Ми пройшли в куток, де за круглим столом уже сиділи Аркадій Михайлович, Тарас і Ліда. Щось стиснулось у мене в грудях, коли я побачив дівчину після довгої розлуки.

Вона була така ж прекрасна, як і півтора року тому, хоча дуже схудла і під очима в неї лягли темні тіні. З довгим волоссям, відпущеним за цей час, одягнена в квітчасте простеньке платтячко, вона видавалася зовсім слабенькою.

— Дуже радий бачити вас, Лідіє Дмитрівно, — сказав я зовсім не те, що хотів.

Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але… Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це «трошки» так досі й не одружився.

— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.

— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.

— Що ж ви тепер робитимете?

— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.

— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.

— Як хороше, що всі з’їжджаються.

— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.

— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.

— Ну, мене на Раді вже не побачиш.

— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?

— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.

— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.

Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.

Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.

— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.

— А ви знаєте цього чудака? — спитала Ніна Володимирівна. — Він же тут славиться тим, що ніколи не має часу, не визнає вихідних днів, ніхто не бачить, коли він снідає, обідає і вечеряє. Він наче автомат… Але мені точно відомо, що він читає Блока. А це ніяк не вкладається в моїй голові.

Шелемеха дивився на дружину і сміявся.

— Відкіля ж це вам відомо? — спитав професор.

— Милуйтесь, — вона показала на Станіслава, — сміється! Якось, не попередивши мене, з’явився додому аж о четвертій годині ранку. Я скрізь дзвоню, допитуюсь. У правлінні сказали, що опівночі поїхав додому. Дома ж його й духу не було. Я вже до міліції дзвонила. Аж от з’являється. Питаю, де був. «До цього автомата заходив, і там разом вірші читали».

Станіслав сміявся.

— Ти автоматом його не лай, а признайся, що трошки закохана в нього, — підморгуючи говорив він дружині. — Це вже точно відомо.

Ніна Володимирівна трохи зашарілася, а Станіслав став сміятися ще голосніше.

— Ти ж якось приставала, — говорив він, — запроси його до нас та й запроси. А хоч і знала, що він нікуди і ні до кого не ходить.

— Звичайно, мені цікаво було побачити його у нас, — виправдувалась Ніна Володимирівна. — А що я закохана, так він, здається, всіх причарував і ні на кого не звертає уваги.

Продовжуючи жартувати, ми вийшли з ресторану. Я помітив, що Ліда, слухаючи нашу розмову, жодного разу не посміхнулась.

У вестибюлі всі затрималися, бо професор почав розповідати про таємниче зникнення Черепашкіна та ще якогось пасажира з поштового літака. Шелемеха вже зназ про це і сказав, що на трасі польоту того літака ведуться розшуки трупів, і якщо знайдуть, то, можливо, вдасться з’ясувати, в чім справа.

— А чого цей Черепашкін летів сюди? — спитала Ніна Володимирівна.

— Це був якийсь маніяк, — відповів Аркадій Михайлович. — Ви уявіть собі: вилетіти літаком навздогін за мною, щоб вручити судову оповістку.

— Може, він у літаку зовсім здурів, відчинив люк і виплигнув, потягши за собою другого пасажира? — зробила висновок Ніна Володимирівна.

Ніхто нічого не відповів їй. Ми піднялися сходами у свої кімнати. Мені треба було розпакувати чемодан і вийняти подарунки, які я привіз з подорожі для знайомих та друзів. Того дня я нікуди не виходив. Після роботи дзвонили телефоном Черняк і Самборський. Перший обіцяв завітати до мене після одинадцятої вечора, а другий наказував бути готовим наступного дня виїхати разом з ним на будівництво, коли я цікавлюся найоригінальнішою і найпотужнішою у світі електростанцією.

4. РОЗМОВА НА БАЛКОНІ

На кінець дня Станіслав з Ніною Володимирівною поїхали прощатися із знайомою. Вони закінчували свої справи в Іркутську. Я, лежачи в себе, перечитував газети, яких не бачив під час подорожі океаном.

Почало смеркати. Я відклав газети, звівся й підійшов до скляних дверей, які вели на балкон. Вдалині вже загорялися вогники над залізничним вокзалом, унизу котила свої хвилі Ангара і кілька човнів мчали за течією. Над рікою розкинувся зелений масив нових парків.

На балконі в кутку сиділа у плетеному кріслі Ліда. Мабуть, вона вийшла сюди через інші двері, бо балкон мав виходити і з сусідніх кімнат. Дівчина сиділа, відкинувши голову на спинку крісла, і, здавалося, пильно вдивлялась в сіро-синє глибоке небо. Я подумав: як позначилась на ній хвороба! Колись це була невгамовна, непосидюча витівниця і взагалі дуже весела дівчина…

Довго стояв я так, дивлячись на неї, а вона все залишалась непорушною. Мені завжди в таких випадках хочеться розгадати думки людини. Ця маленька білява голівка хвилювала мене. Невже сумні думки, зв’язані з хворобою, з особистою трагедією, не покидали її? Але ж вона знає, що це ослаблює опір хворобі. Мені захотілося заговорити з нею, щоб забула вона про неприємності, засміялась, забула про свою хворобу. І не знав, як це зробити.

Я простояв довго. Сіросинє небо стало темним. В ньому замерехтіли перші зорі. Над вокзалом і над слобідкою на горбі засвітилися електричні вогні.

Нарешті, відважившись, я відчинив двері і вийшов на балкон.

Ліда обернулась до, мене.

— Потягло на повітря? — ласкаво спитала вона.

— А я сьогодні ще не виходив на вулицю.

— Відпочили?

— Та п’ятнадцятигодинного сну було цілком досить. Вона нічого не сказала і знов почала дивитися в небо.

Я мовчав, не знаючи, що сказати далі.

— А знаєте, — раптом промовила Ліда, — я думала про вас.

Думаю, що кожен на моєму місці, почувши таке, здивувався б.

— Ви? — спитав я.

— Так, я. Коли вас не було, мені іноді хотілось написати вам довгого листа, але… відповіла вам не дуже люб’язно. — Вона посміхнулась.

— І я не розумів, чому це так.

— І все ж мені хотілось вас побачити, хотілось розповісти про себе…

Вона замовчала, ждучи моєї відповіді.

— Ми з вами дазно не бачились, — сказав я. — Коли ми бачились востаннє, ви пішли в такому розпачливому настрої… Згадуючи вас, я не міг не хвилюватися.

— В розпачливому? Ні… Тоді мені все було ясно.

«Що було ясно? — подумав я. — Мабуть, і зараз далеко не все їй ясно».

— Ви тоді дали мені доручення, — нагадав я їй.

— Ви виконали його? — жваво спитала вона.

— Першого січня я передав листа. Хіба ви не знаєте?

— Я, звичайно, була певна, що ви його передали. Проте…

Вона не договорила і знов відкинулась на спинку крісла. Мене здивувало її запитання, особливо останні слова. Ярослав не відповів їй?

— Розкажіть мені, як ви жили цей час, що робили, — попросив я.

— Що ж вам розповісти? Нічого особливого не трапилось.

— Пробачте, але це трафаретна і майже завжди неправильна відповідь.

— Принесіть на балкон стілець, сядьте й слухайте… І принесіть мені жакет. Вечір прохолодний.

Виконавши доручення, я сів коло неї. У вечірніх сутінках не видно було ознак хвороби на її обличчі.

— Останній рік я працюю, — почала вона, накинувши на плечі жакет, — над новим сплавом. Він мусить бути легший за алюміній, але міцністю не поступатиметься кращій сталі. Роботу цю давно запропонував мені Саклатвала, і під його керівництвом я добилася перших успіхів. Такий метал, власне, вже знайдено. Багато я вам про нього не буду розповідати. Ви ж у фізиці та хімії, мабуть, тямите мало.

— Отак ви розмовляєте з колишнім співробітником науково-популярного журналу! — спробував я пожартувати.

— Облиште, я читала ваші нариси. Ви здорово видумуєте, і, можливо, з вас був би толк, якби ви по-справжньому вивчали такі речі, як фізику, хімію і математику. Я це прекрасно відчуваю, бо й сама не так міцно підкована знаннями, як інші.

— Ви зараз розмовляєте точнісінько, як Ніна Володимирівна.

— Мабуть, вона на мене схожа, коли сподобалась моєму братові. Про це свідчить і те, що ми не почуваємо одна до одної особливої симпатії. Це, кажуть, трапляється з подібними характерами.

— Щоб ви особливо були схожі, не скажу… Ну, і що ж з вашим новим металом? — перевів я розмову на попередню тему.

— Справа йде про те, щоб з лабораторії досліди перенести на завод і якнайшвидше перейти до масового виробництва. Зараз над цим працює цілий колектив, і, треба признатися, я в ньому вже не на першому місці. Але це не важно… Я рада, що перші досліди випало робити мені. Прикро тільки, що не дозволяють мені зараз багато працювати… Та я й сама розумію: так, як раніш, працювати не зможу… Мені стає все гірше й гірше, — тихо закінчила Ліда.

— Ви лікуєтесь, додержуєте режиму, їздите на курорт?

— Ет, — махнула вона рукою. — Мене годують інсуліном та якимись новими ліками. Двічі була в Єсентуках. Для мене складений спеціальний режим, лікують рентгеном. Іноді мені стає легше. Але через якийсь час знов відчуваю погіршення.

— Пробачте… ви вже одружились?

— Ні, — тихо відказала вона.

— Лікар Барабаш тепер в Іркутську?

— Ні, в Москві. Провадить наукову роботу у ендокринологічному інституті. Але незабаром, мабуть, Юрко приїде сюди.

Вона помовчала.

— Я думаю, що він дуже хороша людина, — сказав я. — Він і далі працює над вивченням діабету?

— Так… трапляються випадки, коли хворі видужують. Він зараз вивчає всі ці випадки…

— Де ви житимете після одруження?

— Ви непристойно цікаві, — відповіла Ліда, і в тоні, яким це було сказано, відчувалося, що моє запитання її розсердило.

Вона підвела голову й стала дивитися на зоряне небо.

З Ангари тяг прохолодний вітрець, ледве долинав шум вулиці. З ресторану пробивалася музика. Про що думала Ліда, не знаю, але я зрозумів, чому вона розсердилась на мене. Знов до мене закралася підозра, що, залишаючись сама з собою, вона не може позбутися думок про Ярослава і часто, мабуть, спогади про нього непокоять її. Він не відповів на її листа. Після тієї нашої розмови вночі на бульварі я сподівався, що він напише їй. Можливо, він вважав, що мовчання — найкращий спосіб порвати всі взаємини з дівчиною, яку він кохав, і відрізати собі шлях до неї в майбутньому. Що б вона сказала, коли б я розповів їй про ту розмову з ним? Але чи треба це робити? Адже це все одно, що той лист, який мусив би Ярослав надіслати їй.

Так це буде нечемно по відношенню до Ярослава. Навіть більше, ніж нечемно.

Раптом Ліда спитала:

— Скажіть, Ярослав при вас читав мого листа?

— Ні, а що?

— Нічого… Я не розумію, чому він не відповів.

— Але мені довелося скоро бачити його після того, — поспішив сказати я. — Він був дуже схвильований… Невже ви з ним більше не зустрічалися?

— Навіщо? Я не хотіла зустрічі. І він, здається, так само…

— За той час, поки я мандрував по чужих краях, Ярослав Васильович, здається здобув тут репутацію оригінала, — промовив я по короткій паузі.

— Оригінала?

— Ви ж самі чули, що про нього розповідають як про чудака.

Вона рвучко повернулась до мене і схопила за руку.

— А ви більше нічого про нього не чули? Гіршого, ніж те, що він оригінал?

— Гіршого? Ні. Ви щось знаєте?

— Це страшно. — Я відчув, як тремтить її рука. — Але… Ви знаєте, його дехто обвинувачує навіть у… шкідництві.

— В чому?

— У шкідництві.

— Але які підстави і хто виступає з такими обвинуваченнями?

— Кажуть, що Саклатвала цілком під його впливом. Він же, займаючи посаду головного інспектора тунельних робіт, втручається буквально в усі справи і домігся того, що будують за його проектом, його обвинувачують у тому, що він вдвічі збільшив вартість будівництва і взагалі наробив багато безглуздих речей. Але ніхто не погоджується з тим, що все це він робив несвідомо. Його вважають талановитим інженером.

— Ну, все ж обвинувачення в шкідництві…

— Я не вірю, я не хочу вірити, — пристрасно промовила дівчина. — Але є люди, які запевняють, ніби бачили цього оригінала в московських ресторанах в підозрілій компанії. Він немовби пив багато шампанського і до ранку танцював з якимись жінками.

— Це брехня. Я не можу повірити.

— Слухайте! — вона боляче стиснула мою руку. — Я вам признаюсь, чому сюди приїхала. Я просила академіка Саклатвалу, щоб він викликав мене працювати, маючи на меті зустрітися тут з Ярославом. Я хочу з ним поговорити. Але він уникає мене. Допоможіть мені зустрітися з ним.

— Добре… Про що ж ви хочете з ним поговорити? Пробачте за нескромність… Але ви можете не відповідати.

— Ні, я скажу.

Ліда трохи подумала.

— Він завжди був трохи дивний. Я ніколи не повірю, що він шкідник. Але мені здається, він здатний до помсти. Мені страшно, що він чомусь зробився людиноненависником і мститься всім і кожному… Ні, пробачте, я почуваю себе такою дурненькою і непослідовною, я сама не знаю, що кажу…

— За що ж би він мстився? Ні, ви помиляєтесь, Лідіє Дмитрівно.

— Я боюсь за нього. У Москві вже шепочуть про те, що його треба усунути від будівництва Глибинного шляху, ба навіть арештувати. Я дуже прошу вас, влаштуйте мені з ним побачення. Я писала йому, але він не відповідає…

Я обіцяв зробити все, що зможу. Але чому він не хоче з нею зустрічатися? Мені здавалося, що я розгадав цю причину. Я гостро спитав Ліду:

— Пробачте мені ще раз, але скажіть, ви його перестали любити?

— Я? Ви ж знаєте… — трохи розгублено відповіла вона.

— А він вас кохає і через те боїться зустрічі з вами! — вирвалося у мене.

— Відкіля ви знаєте? — тремтячим голосом спитала вона.

Я мовчав, проте Ліда примусила мене відповідати. Хоч не докладно, але я сказав їй дещо про свою розмову з Ярославом тоді вночі, перед від’їздом за кордон. Вона пожадливо слухала мою розповідь, не перебиваючи. ї коли я кінчив, почала розпитувати, домагаючись найточнішої відповіді. Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і жорстоко картав себе за довгий язик. Хіба не краще було б промовчати, не викликаючи зайвого хвилювання? Адже це могло посилити її хворобу!

Потім на балконі знов запанувала мовчанка. Ліда стискала руками голову.

— У вас пірамідону нема? — нарешті спитала вона. — У мене страшенно болить голова.

Я пішов до своєї кімнати і розшукав порошки. Захопивши їх та склянку з водою, повернувся на балкон. Ліда встала з крісла, спершись на балюстраду, і дивилася вниз на асфальтовану вулицю, що чорніла під нами наче після дощу.

— Станіслав з Ніною приїхали, — сказала вона, побачивши автомашину, що спинилася біля готелю. — Зараз підіймуться сюди. Залишайтеся тут, а я піду до себе. Як перестане боліти голова, я вийду.

Вона повернулася і пішла до своєї кімнати. На дверях оглянулась на мене й спитала:

— Ярослав не давав вам читати мого листа?

— Ні.

— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?

— Це зовсім не схоже на нього.

— Але мені здається, що його хтось читав, — задумливо сказала дівчина і зникла за дверима.

5. У РОЛІ ДОКТОРА ВАТСОНА

Другого дня я почав шукати зустрічі з Ярославом Макаренком. Але знайти інспектора тунельних робіт було не легко. Ранком я двічі несміливо стукав до нього в номер, але на стук ніхто не озивався. Треба було його шукати в управлінні будівництва. Я мав їхати туди ще й тому, що збирався сьогодні попасти до Саклатвалн і хоч коротко звітувати йому про свою роботу за кордоном, бо був певен, що мого довжелезного письмового звіту, якого я свого часу надіслав сюди, він не читав.

Об одинадцятій годині ранку я зайшов у колосальний будинок управління Підзембуду. Виявилося, що туди, де містилися кабінети Саклатвали, Макаренка та інших керівних працівників, можна заходити, лише маючи перепустку. На щастя, видача перепусток була дуже добре впорядкована і забирала максимум дві-три хвилини. Мені дозволено було пройти в секретаріат Саклатвали, а це давало змогу обійти кабінети всіх начальників. Передусім я зайшов до кабінету Макаренка, але виявилось, що він ще позавчора виїхав у східну зону будівництва і повернеться лише днів через три.

Коли я перейшов до приймальні Саклатвали, то зустрів там Ліду. Лише я встиг сказати, що Макаренка в Іркутську нема, як її покликали до академіка.

Я став чекати на свою чергу. Вражало, що в прийомній дуже мало одзідувачів: я був третім на черзі, а після мене ніхто більше не заходив. Очевидно, секретаріат Саклатвали вмів організувати справу так, щоб відвідувачі не забирали багато часу в академіка.

На моє здивування, мене покликали до кабінету, лише звідти вийшла Ліда. Двоє попередніх одвідувачів, що дожидалися прийому, були явно цим незадоволені. «Чи не вона склала мені протекцію?» — подумав я, киваючи дівчині, що привітно усміхнулася до мене.

Академік приймав у своєму величезному кабінеті. Я чув, що він любить великі кімнати. Вікна були позакривані грубими портьєрами, що не пропускали денного світла, кімната освітлювалась лише великою настільною лампою під зеленим абажуром.

Саклатвала вразив мене своєю блідістю. Його велика борода стала біла-білісінька, голову теж вкрила сивина. Очевидно, останнім часом він багато працював і, відмовившись від свого колишнього режиму, перейшов до інших засобів підтримувати свою працездатність. Про це свідчило і штучне освітлення в кабінеті і кава, що стояла на столі перед академіком.

Академік зустрів мене усмішкою, що ховалася в бороді, запросив сідати і не звертати уваги на трохи незвичну обстановку.

— Запрацювався, — сказав він. — Та вже залишилось небагато. Розповідайте про вашу поїздку.

Я дуже цінив час керівника будівництва Глибинного шляху і, не бажаючи затримувати його, сказав йому все за п’ять хвилин. Але він не виявляв бажання одразу відпустити мене.

— Так ви кажете, — сказав він, — що за кордоном усвідомлюють стратегічне значення нашого будівництва?

— Так. Лише по-різному оцінюють це значення. Я писав у своєму звіті… Не знаю, чи довелось вам його бачити.

— Я уважно його прочитав. Але мені хотілося б ще почути від вас, бо це дуже важливо.

Що я міг ще йому розповісти? Плітки, які доводилось чути не стільки від чужоземців, скільки від наших інженерів, що приїздили туди? Я напружував пам’ять, намагаючись пригадати якісь визначні факти, про які не написав у звіті.

— А скажіть, захоплюються там колосальністю нашого будівництва?

— Це безперечно. Та є чимало злобителів, які пророкують, що воно призведе до фінансового, а потім економічного краху нашої держави.

— А за ним до військового, — засміявся Саклатвала.

— У всякому разі, там є люди, які кажуть: «хай будують грандіозніше; чим дорожче це буде коштувати, тим корисніше для нас».

— Інтересно. Ну що ж, побачимо… Так… А що ви тепер збираєтесь робити?

Я сказав, що хотів би повернутись до журналістики. Адміністративна робота надокучила мені. Саклатвала не заперечував.

— Я хотів би зробити вас літописцем нашого будівництва, — сказав він на прощання, — але це залежить від вас. Може, ви самі ним станете. Днями у нас сесія Наукової ради. Запрошую і вас. Тільки знайте: писати про неї, мабуть, не можна буде. Через рік-півтора — будь ласка. Отже, побувати вам на сесії буде корисно.

Я гаряче подякував за це запрошення. Скільки мені було відомо, з журналістів на сесіях Наукової ради бував лише Черняк, але ж він сам входив до складу Ради.

Попрощавшись, я пішов розшукувати Самборського. Знайшов його досить швидко і спитав, коли поїдемо на будівництво.

— Наприкінці дня. Сидіть дома, я заїду по вас, заберемо Аркадія Михайловича й Тараса.

Можна було повертатися до «Витязя Іркуте», що я і зробив.

Коли я входив до вестибюля готелю, мене хтось покликав. Я обернувся і побачив людину, яку одразу не впізнав. Лише коли вона підійшла до мене і простягла руку, я пригадав слідчого, який колись невдало розшукував Тараса Чутя.

— Томазян? — спитав я.

— Він самий. Теж живу тут. І шукаю вас.

— Якщо я вам потрібний, то прошу зайти до мене.

— Ні.

Томазян узяв мене під руку і повів до себе. Через кілька хвилин ми сиділи на дивані поруч один одного, і Томазян розповів досить цікаві речі.

— З Москви я прилетів учора ввечері. Ви прибули на день раніше і, мабуть, знаєте про пригоду з поштовим літаком, який летів із Свердловська до Іркутська.

— Загубив у повітрі двох пасажирів?

— Еге. Ця подія мене цікавить, бо, як не дивно, вона зв’язана із злочином, який — ви, мабуть, пригадуєте — я не зміг викрити років півтора тому.

— Дуже добре пам’ятаю.

— Так от я певен, що тут діяла та сама рука.

— Пробачте, розмова з вами для мене досить несподівана… І… мені неясна причина злочину ні тоді, ні тепер.

— Не бійтесь, я вас не підозрюю в цьому злочині, — засміявся слідчий. — Трохи згодом поясню, чому ви мене цікавите. Щодо причин першого злочину, то вони для мене теж не зовсім зрозумілі. А от другий, тут причини вгадаєте й ви, коли я скажу, що з одного поштового мішка на літаку зникла частина важливої кореспонденції, адресованої з лабораторії металів будівельного інституту сюди, в Іркутськ.

— На ім’я Ліди Шелемехи?

— А відкіля ви знаєте?

— Вона ж працює в тій лабораторії, а тепер приїхала сюди за викликом Саклатвали.

— Бачите, ви знаєте дещо, що стосується цієї справи. Може, саме тому я й звертаюсь до вас.

— Але я більше нічого не знаю.

— Добре, добре, тепер слухайте мене. Поки ви їздили по закордонах, тут після незрозумілого злочину з Тарасом закрутилися чортівські справи. Я один з тих, кому доручено їх розплутати. Ми викрили кілька розвідувальних чужоземних організацій, які цікавляться будівництвом Глибинного шляху. Проте є підстави гадати, що основного ми ще не знайшли. Кілька днів тому мені здавалося, що я натрапив на слід, але… шпигун зник з літака у повітрі, і не сам, а ще з цим йолопом Черепашкіним. Зараз у тайзі шукають два трупи, однак боюсь, що знайдуть лише один… Черепашкіна. В цій справі я й приїхав сюди. Треба вам сказати, що за останній час я перетворився з пристойного юриста на якогось Шерлока Холмса. І тепер шукаю свого лікаря Ватсона… Не для того, щоб той записував мої поневіряння, а щоб допоміг розібратися в справі. Таким Ватсоном, — я хотів би цього, — могли б стати ви.

— Я?!

— Так. Цьому сприяє ваша довгочасна відсутність, ваші дружні взаємини з людьми, яким загрожує небезпека, ваша спостережливість. А що вона у вас є, я в цьому переконаний. Нарешті, ваша професія. Мені потрібний помічник, якого б не могли підозрювати в хороших взаєминах зо мною, якого б вважали безпечним і в той же час потрібним ті, хто полює за державними таємницями. Журналіст, що стоїть близько до керівних робіт будівництва, — це принадливо для цікавих. Крім того, ваша професія дає змогу легко пересуватися з місця на місце. Будь-яку поїздку і зустріч можна виправдати інтересами преси.

Зустріч з Томазяном, його розповідь і пропозиція були такі несподівані, що я не знав, що відповісти йому. Але я не міг йому не вірити. Факти, про які він розповідав, і те, що напередодні я чув від Ліди про Макаренка, мене хвилювало. Я вбачав у них чимало неприємностей для тих, кого любив. Відповісти згодою на цю пропозицію було легко. Та я й не зовсім розумів Томазяна. Відкіля в нього таке довір’я до мене? Мабуть, він угадав мою думку, бо заговорив саме про це.

— Може, ви дивуєтесь, що я так одразу, без попередніх розмов, звернувся до вас. Запевняю, що свого часу, — тільки ви не сердьтесь, — я докладно знайомився з вами, як з усіма, хто тоді мав якесь відношення до Тараса Чутя. Враження від вас залишилось найкраще. А про вашу поведінку за кордоном розповів один з тих, кого нам довелося затримати тут.

Я спалахнув. Це був натяк на той єдиний випадок, коли в одному з ресторанів, залишившись сам на сам з чужоземцем, я дістав пропозицію дати за відповідну плату, здавалося, «дрібну» інформацію для одного агентства. Я там же надавав тому суб’єктові ляпасів.

— Він з’явився сюди?

— Так. І… змушений був признатися.

— Я розповів про той випадок лише одному консулові.

— Теж знаю. Ну, а тепер ми з вами повинні надавати ляпасів комусь соліднішому.

— Гаразд, я згоден.

— Дуже радий, мій друже Ватсоне. В такому разі дозвольте вас коротко поінформувати. Ми будемо зустрічатися рідко. Для листування я передам вам шифр. Днів кілька можете залишатися в Іркутську. По змозі не випускайте з поля зору таких людей: Ліду Шелемеху, — бо справа йде про здобуття через неї рецепта нового сплава; Самборського — у нього зараз є рисунки літостата нової конструкції; ну й Макаренка. Останній знає все. Можливо, ним теж цікавляться, хоча мене особисто він цікавить трохи з іншого боку…

— Ви підозрюєте його?

— А ви щось знаєте?

— Чув деякі плітки.

— Отож-бо й лихо з цими плітками. Хотілося б не звертати на них уваги, але цей інженер поводиться якось дивно. Я дуже хотів би помилитися… Та ми про це матимемо спеціальну розмову, Ватсоне…

— Ви надовго залишаєтесь в Іркутську?

— Сьогодні виїду в тайгу перевірити, як організовано розшуки пасажирів, що випали з літака. Потім повернусь і сидітиму тут, поки цього вимагатимуть обставини.

— Я теж збираюся сьогодні з Самборським поїхати оглянути одну з його ділянок на будівництві.

— Гаразд. До побачення, Ватсоне!

Ми розпрощалися. Я пішов до себе, але дорогою зазирнув до Аркадія Михайловича, щоб попередити про наш від’їзд. Професор сидів дома сам, Тарас десь пішов погуляти.

Виявилось, що Аркадій Михайлович не збирається з нами їхати.

— Хотів, хотів поїхати, — бідкався старий. — Я ж кілька місяців тут не був, кажуть, дуже все змінилося. Але затримує одна справа. Ярослав дав мені складну задачу… І охота мені її розв’язати. Треба посидіти, подумати.

— Цікаво, що то за задача?

— Підождіть, голубе, — відказав він. — Краще порадьте, як мені Тараса біля себе залишити.

— А що таке?

— Спало Ярославові на думку забрати хлопця до себе.

— А де він тепер живе?

— З минулої осені у мене. Я сподівався, що і на цю зиму останеться. Це ж він у десятий перейшов. Останній рік у школі. Та ні, забрав Ярослав якусь нісенітницю в голову… Але головне — Тарас мій щось до Ярослава тягнеться… Просто біда.

— А як у вас взаємини з Ярослазом?

— У мене взаємини непогані. Ви ж, мабуть, знаєте, його тепер усі лають… Ну, а я не зважуюсь… Можливо, він помиляється… Впертий дуже… Говорити з ним на цю тему не можна. Відлюдний став. Ото лише зі мною, з Шелемехою і Тарасом по-людському говорить. Та хай… Підождемо, коли будівництво закінчиться.

Мені здалося, ніби всі нетерпляче ждали закінчення будівництва і насамперед для того, щоб розрядити ту важку атмосферу, яка створилася навколо одного з його провідних керівників.

Ми умовились з Аркадієм Михайловичем, що він пришле Тараса до мене.

6. ПІДЗЕМНА АНГАРА

Десь біля шостої години Самборський з’явився у «Витязь Іркуте» і забрав мене й Тараса.

Прекрасним гудронованим шосе мчала машина на північ. Це був останній випуск дорожнього авто, в якому можна було влаштувати чотири койки, щоб виспатися, користатися електричною кухонькою та радіотелефоном, поворотом важільця запустити маленький моторчик, щоб закривав або відкривав дашок машини.

Ми їхали в напрямку до Качуга, випереджаючи численні вантажні й легкові машини, бо наш шофер належав до любителів швидкої їзди. Паралельно шосе тяглися під’їзні вузькоколійки, по яких безперервно гуркотіли поїзди.

— Це йдуть вантажі на моє будівництво, — похвалився Самборський.

Дорогою він розповідав чимало цікавих речей, але найбільше приділяв місця у своїй розповіді будівництву, яким безпосередньо керував.

— Ми пробиваємо тут підземне русло для ріки, яка витікатиме з Байкалу і впадатиме в Лену, — говорив він. — Як мало не все на нашому будівництві, така споруда не має прецеденту в історії. Власне, це буде підземна Ангара. Ви ж знаєте, в Байкал впадає приблизно сто річок, серед них великі, як Селенга, Верхня Ангара, Баргузін. Але з Байкалу витікає одна тільки Ангара, яка впадає в Єнісей. Тепер з Байкалу витікатиме уже дві ріки. Підземна Ангара впадатиме в Лену. На цій підземній річці ми створимо водопад, що своєю силою дорівнюватиме і навіть перевершуватиме Ніагару. Підземна ріка, витікаючи з Байкалу, не знатиме ні весняної поводі, ні літнього обміління. Озеро, рівень якого на 453 метри вищий від рівня моря, — це велетенське водосховище, що регулюватиме витрату води. Річище абсолютно рівне і йтиме під землею на висоті чотирьохсот тридцяти трьох метрів над рівнем моря. Приблизно за кілометр від озера ми робимо заглиблення на п’ятдесят метрів і створюємо водопад, силою якого будуть рухатися турбіни підземної гідроелектростанції. Потужність цієї гідроцентралі становитиме десять мільйонів кіловат.

— Це двадцять Дніпрельстанів! — промовив Тарас, з захопленням слухаючи інженера.

— Приблизно… Але, крім цієї гідростанції, будуємо ще дві. Одну на Шаманському, а другу на Падунському порогах Ангари, що знаходиться в її середній течії. Перша станція потужністю приблизно на два, друга — на два з половиною мільйони кіловат. Будується ще кілька невеликих гідростанцій. Одна з найоригінальніших — Зиркизунська на річці Іркут. Недалеко від Байкалу ріка Іркут протікає вузькою глибокою долиною. Обходячи гірський Зиркизунський хребет, Іркут робить вузьку петлю кілометрів сорок завдовжки. Ми пробили під тим хребтом чотирикїлометровий тунель і скинули ріку з висоти сімдесяти метрів. Там поставили станцію на п’ятдесят тисяч кіловат. Коли у вас буде час, обов’язково поїдьте і подивіться на штучний водопад. Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга. Чудесно полювати. Здається, ви колись захоплювались мисливством? — звернувся він до мене.

— Було таке, — відповів я.

Смеркало, коли ми прибули. Тут під землею розгорнулись великі роботи. Про це свідчили численні копри та терикони поруч них.

— Ми відпочинемо, трохи закусимо, а тоді спустимось у моє підземне царство, — сказав Самборський. — Там для нас байдуже, день чи ніч надворі.

Залишивши машину у дворі великого приземкуватого будинку, що нагадував вантажну залізничну станцію, ми пройшли в контору начальника надземних робіт на цій ділянці. Самборський коротко розпитав про справи, а потім попросив замовити нам закуску в буфеті та приготувать костюми для спуску в. шахту.

— А без спеціального костюма спускатися не можна? — поцікавився Тарас.

— Можна, але там не дуже чисто. Трапляється вода по коліна. Не помітиш і потрапиш ногою. Брили каміння і пісок швидко попсують черевики, а біля машин можна замастити костюм.

Ми з’їли по кілька бутербродів, випили кави і переодяглись.

Самборський привів нас до однієї з найближчих шахт. Уже заходила ніч, навколо світили ліхтарі, але робота не припинялася. Невгаваючи гуркотіли по рейках невеликі поїзди, гуділи важкі восьми- й десятитонні ваговози.

Ми ввійшли до кліті підіймальної машини.

Після сигнального дзвінка ми почали ніби провалюватися. Дорогою кліть разів зо два здригнула. Але ось швидкість падіння почала зменшуватися. Незабаром кліть спинилась.

Інженер відчинив дверцята, і ми вийшли у величезну підземну галерею. Нас зустріли два чоловіки. Один з них зачинив дверцята й дав сигнал підіймати кліть. Другий підійшов до Самборського, поздоровкався з ним, привітався з нами й відрекомендувався, що він черговий на дільниці.

— Я з товаришами огляну роботу по всьому сектору, — сказав йому Самборський і звернувся до нас: — В цьому місці, де ми зараз, буде річище підземної ріки, що витікатиме з Байкалу і впадатиме в Лену. До речі, Лена стане ще повноводніша, ніж тепер, вона буде судноплавна аж до Качуга, а наші підземні шлюзи зв’яжуть її з Байкалом. Тоді морські пароплави зможуть проходити з Льодовитого океану до Байкалу, а менші з них підуть звідти вгору по річці Селенга до Монгольської Народної Республіки, тобто в глибину Центральної Азії.

В цей час до того місця, де ми стояли, з гуркотом наблизився поїзд великих вагонеток, повних породи. Автоматично скинувши вантаж на підіймальний конвейєр, поїзд рушив назад. А конвейєр швидко поніс породу нагору.

— Будь ласка, — звернувся інженер до чергового, — викличте нам електродрезину.

Подзвонивши телефоном, черговий сказав, що через п’ять хвилин дрезина буде тут.

— Цією електродрезиною нам доведеться їхати хвилин з тридцять, — пояснив Самборський. — Поки що звертаю вашу увагу на стіни цієї галереї. Вони прорізані в суцільних гранітах, сієнітах та трапах.[14] Де-не-де траплялися м’якші породи і підземні води. Ви їх побачите… Ми їх цементували, щоб забезпечити від вимивання водою. Там, де води не буде, спеціального внутрішнього обладнання стін ми не провадили. Цим наші підземелля відрізняються від підземель головного тунелю, де, крім цементування, все покрито спеціальною склистою масою — пайрекс-алюмінієм. Коштує це дуже дорого.

— А навіщо це роблять? — поцікавився Тарас.

— То вже спитай Ярослава Васильовича, — відказав Самборський, не бажаючи, очевидно, говорити з хлопчиком на цю тему. — Ви знаєте, — звернувся він до мене, — перші півроку ми страшенно мучилися тут з твердими породами. На підставі перших дослідів здавалось, що до Байкалу доведеться пробиватися не менш семи років.

— Ну, і як вийшли з того становища?

— От зараз проїдемо далі, я покажу «чудо-юдо рибу-кит», що виручає будівництво.

В цей час підійшла електродрезина, що мала одвезти нас на «фронт робіт», як тут називали місце, де відбувалося головне вибирання грунтів.

Дрезина, як виявилось, була дуже зручною машиною. Вона нагадувала невеличкий автомобіль-фаетон, посаджений низько над землею. Крім шофера, могло сісти ще три чоловіки.

Ми зайняли місця, і водій торкнув свою машину. Вона мчала по галереї, немов по шосе, іноді виїздила на рейки для вагонеток і тоді ще більше прискорювала свій біг. Я і Тарас з захопленням спостерігали, як перед нами з’являлися і зникали то добре освітлені, то напівтемні численні тунелі, вірніш галереї, та переходи з різними машинами, дивним устаткованням і дуже обмеженою кількістю людей.

Мотор дрезини гудів і заважав розмовляти. Але іноді щось затримувало наш рух, шофер на кілька хвилин спиняв мотор, і тоді ми засипали Самборського запитаннями.

— Тут надзвичайно тверді грунти! — кричав Тарас, розглядаючи стіни і стелі. — Як ви їх подолали?

— Я ж казав, що скоро покажу те, чим ми пробили цю велетенську скелю.

Тим часом шофер повертав регулятор швидкості, і ми знов їхали колосальним коридором. Я намагався уявити собі, як сюди рине вода і понесеться стрімка ріка. Чи заповнить вона весь цей тунель? Мабуть, ні, бо тут висота більша за двадцять метрів і майже під стелею йде балкон-коридорчик, коли тут потече вода. Але все ж коридор надто вузький для такої кількості води, яку потребує станція на десять мільйонів кіловат. Скориставшись ще однією затримкою дрезини, я спитав про це у інженера.

— Ваша думка правдива, — відповів він мені. — Та я забув вас попередити, що тут буде кілька паралельних річок. Ми гадаємо, що це безпечніше для будівництва. В разі якоїсь аварії вибуватиме з ладу лише частина нашої підземної ріки.

Дрезина знову рушила, але тепер вона йшла вже не так швидко, бо все частіш доводилося об’їздити або зустрічати ваговози, різні машини, групки людей.

Раптом почувся сильний дзвінок, перед шофером спалахнули одна за одною три червоні лампочки, і дрезина зупинилась.

— Що трапилось? — спитав я.

— Далі їхати не можна, — сказав шофер. — Сигнал попереджає про довгочасну закупорку на шляху.

— Як бачите, сигналізація у нас прекрасно автоматизована, — похвалився інженер. — Ну що ж, далі можна пройти пішки, тут недалеко. А дрезина, як звільниться шлях, підійде за нами. Згодні пройтися?

— З охотою, — відповів Тарас, вискакуючи з машини. Не заперечував і я.

Самборський дав розпорядження шоферові і повів нас підземеллям.

Тепер коридор, яким ми йшли, значно розширився. Стеля його, підперта грубими колодами, піднеслась ще на кілька десятків метрів, і коли я зводив голову й дивився вгору, то, щиро, мені робилося страшно. Це почуття страху нагадувало щось подібне до того, як дивишся Із стрімкої скелі у прірву. Робітників нам зустрічалося все більше й більше. Доводилось часто переступати через рейки. Навколо виднілися колосальні підіймальні крани. Здавалося, ніби ми потрапили у великий морський порт.

Скреготіння невидимих машин стало таке гучне, що доводилось кричати, щоб тебе почули. Так ми і робили. І все-таки я не завжди розбирав, що кажуть мені Тарас або Самборський.

Колосальні прожектори освітлювали все навколо, і, здавалося, було видніше, ніж удень. Від світла боліли очі. Майже всі, кого ми зустрічали, мали на головах дивної форми шоломи, а на очах темні окуляри. Коли я сказав Самборському, що світло ріже очі, він відповів, що зараз ми дістанемо окуляри-світлофільтри.

— А навіщо тут стільки світла?

— Перевіряють пройдений тунель. Треба, щоб навіть голка не заховалася від зору тих, хто перевіряє.

Скоро ми помітили вдалині великий яйцеподібний металевий циліндр на гусеницях. Від нього розлягалося по підземеллю скреготіння.

7. ЛІТОСТАТ

— Ось перший літостат, який ви бачите, — сказав Самборський, показуючи на ту машину. — «Чудо-юдо риба-кит» — так його, жартуючи, звуть робітники.

Тарас одразу ж хотів бігти до небаченої машини. Ще дорогою він розповідав, що дуже цікавиться машинами, але за своє життя бачив лише паровоз, автомобіль, літак та котки, якими утрамбовують шляхи. Зрозуміло, що його наче магнітом потягло до літостата. Але Самборський сказав йому:

— Не поспішай, на все свій час. Так підходити туди не можна. Ось зайдемо до цієї комори.

І він повернув до невеликої прибудови під однією колоною.

То була комора, де переховувався різний інструмент. Там, на прохання інженера, нам видали шоломи, подібні до тих, які ми бачили на робітниках.

— Надівайте, — сказав Самборський. — Цей шолом має навушники із звукофільтрами. Це винахід нашого спільного знайомого, фізика Гоппа. Пригадуєте високого, худорлявого блондина, що провів з нами вечір на солярії у Аркадія Михайловича?

Я пам’ятав цього фізика, хоч і не був певний, що впізнав би його, зустрівши десь на вулиці.

— Ось тут є регулятор, бачите? — показав нам Самборський на чорний диск із стрілкою, що звішувався на груди. — Ним можна регулювати число коливань, що їх сприймає наше вухо, а також силу звуку. Це надзвичайно корисна річ насамперед тому, що дає змогу нормально розмовляти тут під час роботи.

Ми з Тарасом негайно зайнялися дослідами по регулюванню і переконалися в справедливості слів Самборського.

— А окуляри, — продовжував той, — захищають очі від піску, пилу і кам’яних бризок, а також правлять за світлофільтри, коли надто сильно світять прожектори… Ну, тепер можемо йти далі. Зараз ви побачите машину, яка гризе каміння, наче кріт чорноземлю, розтирає його на пісок і одночасно виконує дрібні роботи: ріже грунт струменем води під тиском в тисячу атмосфер, розтоплює найтвердіші породи за допомогою велетенської вольтової дуги.

— Так ось воно, чудо землекопальної техніки! — вихопилось у мене.

— Я не сказав би, що чудо, хоча дехто стверджує, ніби на літостаті можна пройти до центра земної кулі. Машина, до якої ми наближаємось, одна з найновіших конструкцій, літостат С-16.

— А хто її винайшов? — спитав Тарас.

— Інженери, — коротко відповів Самборський. — Вперше ідею такої машини запропонував Ярослав Васильович Макаренко.

— А що значить С-16? — допитувався хлопець.

Але Самборський наче не почув запитання і, звернувшись до мене, сказав:

— Зараз ми зможемо зайти в камеру управління літостата і докладніше ознайомитися з ним.

— А що значить С-16? — знов спитав Тарас.

— Ну, назва конструкції… Ходімо швидше, будьте обережні, не спіткніться.

Спіткнутися таки можна було, бо навколо лежало безліч битого каміння, тяглися якісь шланги, грубезні електропроводи, телефонні шнури.

Ми стояли поруч циліндра, що стиха дрижав і гуркотів.

— Він не дуже голосний, — зауважив я.

— А ви б зняли шолом і послухали без звукофільтрів, — відповів мені робітник, що стояв поруч. — Тут, поки цих шоломів не було, люди просто глухли і зривали собі голоси.

Залізними східцями ми піднялися в кабіну управління літостата і побачили там інженера-механіка, що керував роботою цього агрегату. Перед ним стояла розподільна дошка і телефонний апарат, який зв’язував його з різними відділами, де працювали спеціалісти — електрики, піротехніки, механіки.

Самборський кивнув інженерові і кілька хвилин мовчки спостерігав за його роботою. Інженер раз у раз переводив ручку на розподільній дошці та говорив по телефону. То він наказував посилити свердління, то припинити його й пропонував піротехнікам закладати фугаси, а потім командував: «Вибух!» Після останнього слова чувся якийсь шурхіт. Так доносився шум вибуху крізь звукофільтри шолома. Літостат поволі посувався вперед.

— Яка його швидкість? — спитав Тарас.

— Він міг би пройти до десяти кілометрів на добу, — відповів Самборський, — але складність тунельних робіт, недостача електроенергії та необхідність провадити тут роботу широким фронтом, а значить рухатися то взад, то вперед, обмежує його швидкість приблизно двома кілометрами на добу. Це один з найбільших літостатів. Кілька сот значно менших працює на будівництві самого тунелю. Там легше працювати, бо розмір тунелю не такий великий, як тут. Але й там, за браком електроенергії, неможливо цілком використати ці апарати. Тому ми й поспішаємо із спорудженням електростанції. Загалом, успіх будівництва залежить від того, як швидко ми зможемо дати потрібну кількість електроенергії. Тут наші літостати вже закінчують роботу. Днів за десять почнемо установку і монтаж п’ятдесяти турбін по двісті тисяч кіловат кожна, а через місяць зірвемо перегородку, що відокремлює Байкал від підземного русла. Тоді вода з озера рине сюди, під Байкальський хребет, і в серпні ми забезпечимо будівництво потрібною кількістю енергії.

Слухаючи ту розповідь, я заплющив очі. В моїй уяві все, що я бачив і чув, проносилося наче сон.

Ми вийшли з потужної машини і знов опинились на твердому грунті підземелля. Самборський залишив нас на робітника-монтера, що порався біля телефонних проводів, а сам пішов глянути, як відвантажують роздрібнену породу.

Тарас довго роздивлявся літостат зовні, і його увагу, мабуть, знов притяг незеличкий білий напис на стінці машини.

— Товаришу, — звернувся він до монтера, — може, ви знаєте, що значить С-16?

Монтер, перебираючи в руках ізоляційну стрічку, що нею лагодив якийсь провід, усміхаючись, відповів:

— А це перша літера прізвища конструктора машини, а цифра вказує номер конструкції.

— А хто ж конструктор?

— Хіба ви не знаєте? Він же щойно тут був.

— Самборський?

— Так.

Ми з Тарасом переглянулися.

— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.

— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.

Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.

В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.

Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне[15] правильно зауважив, що вже час їхати спати.

Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.

Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.

Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.

— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.

— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.

— Ви проти? Чому?

— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.

— А що?

— У нього будуть великі неприємності.

— Що ж таке?

— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.

Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але з його характером тримати щось в секреті було важко, бо він таки любив поговорити.

Ми ледве розбудили Тараса, але, опинившись на поверхні, він тримався бадьоро і з великим апетитом повечеряв. Ще й насмішив мене, бо, п’ючи чай, почав приставати до Самборського з запитаннями.

— Чого ви нічого не придумаєте?

— Тобто?

— Ну, от машину яку-небудь.

— Яку машину?

— От таку, як літостат, скажімо… наприклад, С-16 або С-20. Знаю я хіба, як воно там зветься.

Інженер стрепенувся, хотів щось відповісти, але тільки підозріло глянув на мене, покрутив головою і все ж не сказав, що конструктор літостата він.

Тарасові це дуже подобалось, і щоразу, коли Самборський не дивився на нього, він лукаво мені підморгував.

Коли йшли спати, до мене звернувся черговий по Будинку шахтаря:

— Товаришу, вас розшукував наш палеонтолог.[16] Просив, щоб ви завтра вранці нікуди не тікали, він буде у вас.

— А він уже приїхав? — спитав Самборський.

— Зараз же після того, як ви спустились в шахту.

— Хто це? — спитав я.

— Ваш старий знайомий, Догадов. Знаєте?

— Аякже. Тільки чого це він палеонтолог?

— Почав працювати з Макухою. Пригадуєте географа Макуху? Так той географ завідує у нас картографічним управлінням і, мабуть, має багатопільного часу, бо займається чим завгодно, в тому числі й палеонтологією. Догадов, як виявляється, спеціаліст у цій справі. Ентузіаст страшенний.

Мені було приємно почути про старого знайомого. І я сказав, що завтра вранці нікуди не втечу, чекатиму на нього.

Хвилин через двадцять я вже спав і бачив уві сні чудернацькі машини, що продиралися до центра землі.

8. СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ

Він розбудив мене спозаранку, міцно обняв і багато шумів. Виглядав тим. самим Догадовим, що й колись, лише змінив краги на чоботи і носив окуляри. У нього було мільйон і одне запитання. Він мусив розповісти мені десять тисяч історій, що мали зацікавити журналіста.

— Тихше, — попросив я його. — Не розбудіть Тараса і Самборського.

— Пробачте, пробачте. Тільки ж, друже, я мушу через дві години вирушати на Схід, на Забайкалля. Там, в районі шахти 925, на великій глибині знайдено кістки допотопних тварин. Виняткова знахідка! Ви розумієте, що всі світові вчені оближуться, коли дізнаються.

— Я ніколи не підозрював, що ви маєте нахил до такої сухої науки.

— Ну й сказали…

— Тс-с… Тихше. Ходімо звідси.

— Ходімо, ходімо, — враз погодився він і тихенько, навшпиньках підійшов до дверей.

Захопивши свій одяг, я рушив за ним, вирішивши одягтися в коридорі.

Ми вийшли на вулицю, пройшли до їдальні, що в цей час була майже порожня, і, зайнявши з найдальшому кутку столик, попросили дати сніданок.

Я засипав Догадова запитаннями. Знаючи його страшенну цікавість до всього, був певен, що він знав тут більше за всіх. І справді, палеонтолог коротко, але докладно розповів про такі новини, про які ніхто з моїх друзів і знайомих досі нічого не говорив.

— Півредакції працює на будівництві, — повідомляв він. — Розумієте, що за веселі зустрічі на кожному кроці!

— Відкіля ви зараз?

— З чергової командировки по останки диплодока і цератозавра. Тепер, мабуть, на місяць в Забайкалля. Туди, певно, зі столиці хтось із спеціалістів приїде. Одне слово, я мисливець за допотопними тваринами. Ха-ха-ха! Але це дуже інтересно.

— Які основні тут зараз новини?

— А ви ще не знаєте? Гм… Будівництво розгорнулося з величезних масштабах, але боюсь, що з’їдять душу будівництва.

— Тобто? Неприємності у Саклатвали?

— Ні… Хіба Саклатвала душа будівництва? Всю справу веде Макаренко. Це виняткових здібностей людина. Але, як кожний геній, перебуває під ударами лютих заздрощів тих, хто його оточує. Про нього розпускають неймовірні плітки… Днями відбудеться засідання Наукової ради при начальникові будівництва. Там інженери збираються дати йому бій. Засідання вже мало відбутися, але Саклатвала відклав. Академік начебто вагається і не знає, чию сторону підтримати.

— Хто ж підтримує Макаренка?

— Трудно сказати. У робітників він користується симпатіями. У більшості інженерів до цього часу теж. Але… поговір. Велика сила поговір.

— А ви вважаєте, що Макаренко бездоганний?

— А хто розробив проект? Хто вигадав літостат? За чиїми вказівками сконструював його Самборський?.. А Самборський перший атакує Макаренка. Пригадуєте, як колись цеп інженер-енергетик афішував свою дружбу з Макаренком і все підкреслював: «Мій кращий друг». Макаренка обвинувачують з зайвих витратах і гальмуванні темпів будівництва. Ви знаєте, колись архітектори поспішали і економили… Кінчалося це тим, що будинки, споруджені ними, або самі завалювалися, або їх вітер валив.

Мій приятель так пристрасно захищав Макаренка, що мене це вразило. Я вперше чув такий виступ. Навіть такі люди, як професор Довгалюк і підполковник Шелемеха, що, безперечно, ставилися з симпатією до Ярослава, майже нічого не могли сказати в розмові зі мною на захист останнього.

— Ви просто захоплені цим інженером, — сказав я.

— Авжеж. Мені здається, що в нього якась особиста трагедія, і це штовхає його на трохи дивне ставлення до людей.

Зауваження Догадова безперечно свідчило про його спостережливість.

— Ну, яка там трагедія, — сказав я недбало.

Він пильно подивився на мене і, повертівши в руках ніж, тихо промовив:

— Пробачте, ви, може, не знаєте, але кажуть про якусь історію між ним і Лідою Шелемехою.

— Хто каже?

— Хто? Є такі.

— По-моєму, ви теж захоплюєтесь плітками.

— Ви певні?

І він подивився на мене так, що я відчув, як запалали мої вуха. Чортзна-що, дожив до таких років і не навчився як слід брехати та критися.

— Ну, а хто може підтримати Макаренка?

— Мені особисто відома лише одна людина. На Забайкаллі працює інженер Кротов.

— Кротов? Хто він такий?

— Інженер-пневматик. Керує там організацією вентиляційної системи.

— Стривайте, стривайте… Кремезний такий дядько, з великим лобом?

— Так… Це його ознака. Ви знаєте його?

— Він у мене за кордоном був. Двічі приїздив.

Про Кротова я міг сказати дещо. Але втримав язика за зубами. Цей самий Кротов мало не став свідком моєї розмови з тим, кому довелося надавати ляпасів. Він зайшов у кімнату одразу ж після цього. Той випадок і примусив мене найбільше запам’ятати мовчазного інженера.

— Що ж говорить Кротов?

— Дуже докладно обґрунтовує проект і всі технічні заходи Макаренка.

— Цікаво було б почути…

— А ви приїжджайте туди… Там же найглибша шахта на тунелі. Більше ніж півтора кілометра глибини. її пробили як дослідну. А я там буду кісточки збирати. Обов’язково приїжджайте.

— Постараюсь. Ви ж знаєте, я знов працюю спецкором «Зорі»?

— Кращого й не можна бажати, хоча ви віддаляєтесь від будівництва.

— Поки що всі доручення, одержані мною, стосуються тунелю.

Ми засиділися в їдальні, бо в кожного знайшлося що розповідати один одному. Догадов розпитував не лише про закордон, він дуже цікавився моїм першим враженням після приїзду на Батьківщину, хотів дізнатися, як я знайшов старих знайомих, і знов, як колись, просив познайомити з Лідою, признавшись, що вона йому дуже подобається. Розповідав мені нові факти про тутешнє життя і кілька разів іронічно обмовився про Самборського.

В цей час в їдальню зайшли Самборський і Тарас. Вони розшукували мене. Догадов поздоровкався з ними й заявив, що йому пора їхати на аеродром, а прощаючись, спитав:

— Чули новину, що в Іркутськ прилетів літак, а по дорозі з нього пасажири випали?

— Це новина про позаторішній сніг, — іронічно відповів Самборський. — Ви чогось новішого не привезли?

— На жаль.

Догадов пішов, узявши з мене слово, що приїду до нього на Забайкалля.

— Не люблю я цього типа, — заявиз Самборський, коли палеонтолог зник.

— Чому?

— Не знаю. Мабуть, тому, що він до мене теж симпатій особливих не виявляє.

— А ви завжди на це орієнтуєтесь?

— Ні, — розсміявся інженер. — А чого ти, Тарасе, задумався? — обернувся він до хлопчика, що справді сидів замислившись.

— Ви знаєте, — відповів той, — я десь уже бачив і чув цього товариша. Тільки ніяк не можу пригадати, де й коли саме.

— Мабуть, після того як видужував, коли жив у Аркадія Михайловича і навідувався до Антона Павловича. Це ж колишній співробітник «Зорі».

— Ага… Ну, то, мабуть, там.

Після сніданку ми виїхали до Іркутська.

9. НАРАДУ ВІДКЛАДЕНО

До Іркутська ми повернулись дуже швидко. Самборський і я поспішали. У нього були невідкладні справи в управлінні, а я хотів провести Станіслава Шелемеху, що того дня виїздив на захід. Підполковник і його дружина летіли літаком, хоча Ніна Володимирівна не дуже полюбляла повітряний транспорт. Вона умовляла чоловіка їхати поїздом, але той рішуче відмовився, заявивши, що до цього його може примусити лише погана погода. А погода в ті дні стояла винятково хороша. Могутній антициклон[17] захопивши весь Західний Сибір і східну половину Європи, за передбаченнями метеорологів, обіцяв триматися два-три тижні.

Самборський зійшов біля управління, а ми з Тарасом поїхали в готель. Коли наша машина підкотила до «Витязя Іркуте», Станіслав у супроводі дружини та сестри вже виходив на вулицю, щоб їхати на аеродром. Ми зраділи, що встигли зустрітися, і я вирішив провести їх. Тарас, попрощавшись, пішоз у готель, а Станіслав сів у моє авто, і ми поїхали слідом за машиною, в якій сиділи Ніна Володимирівна та Ліда.

Мені було приємно побути хоча б хвилин десять чи п’ятнадцять в товаристві Станіслава сам на сам перед розставанням. Правда, і я збирався не пізніше як за місяць-півтора поїхати до Москви, але могло трапитися по-різному.

— Слухай, у мене до тебе прохання, — звернувся Станіслав.

— Заздалегідь обіцяю його виконати.

— Тут залишається Ліда. Залишається невідомо на скільки, бо Саклатвала, здається, викликає до себе половину співробітників лабораторії металів. Ти житимеш у готелі по сусідству. Так ось два доручення. Регулярно пиши мені про неї, бо похоже, ніби хвороба її почала прогресувати. Друге — активно втручайся, коли помітиш, що вона багато працює. їй перевтомлюватися не можна.

— Охоче беру на себе ці обов’язки. Правда, будуть дні, коли я виїжджатиму… Але я постараюсь ненадовго.

— Куди ти збираєшся?

— На Забайкалля, хочу оглянути найглибшу шахту.

— Дев’ятсот двадцять п’яту? Так Ліда теж там буде. В тому місці під землею якийсь завод будуватимуть, бо там знайшли величезну кількість сировини для нового сплава.

— От і гаразд.

Ми вже проїхали півдороги до аеродрому, і я поспішив звернутися до Шелемехи з новим запитанням:

— Станіславе, я хотів би знати твою думку про Ярослава Макаренка.

— Чому це тебе цікавить? — спитав льотчик, допитливо глянувши на мене.

— Бачиш, перед від’їздом за кордон я дуже шанував його. За кордоном і тут я почув багато негативного про Макаренка. Майже ніхто не говорить про нього добре. І… здається, цих розмов стає все більше й більше.

— А ти коли почуєш такі розмови, то обривай їх, щоб нікому не було охоти на цю тему говорити, — різко відповів Станіслав.

— Пробач, ти хочеш те саме зробити?

Станіслав крутнув носом, подивився на стелю машини, а потім відповів рівнішим тоном:

— Коли послухаєш інженерів, а тим більше не інженерів, що хворіють на заздрощі, то виходить, що Ярослав Макаренко — справжній злочинець. Ну, а коли послухаєш самого Ярослава або Саклатвалу, то будеш протилежної думки. Я сам, на жаль, не інженер і, крім того, не мастак сперечатися.

Він помовчаз. На докладну розмову вже не було часу, бо під’їздили до аеропорту.

— А щодо пліток про ресторан в Москві… ти, мабуть, чув… — пильно дивлячись на мене, сказав Станіслав.

Я підтверджуючи кивнув головою.

— Так це дурниці. Всі мають право бувати в ресторанах, а Макаренко, бач, мусить жити аскетом. Спеціально для їхньої радості. Одного разу в Москві я сам затяг його до ресторану. Заздрощі — велика сила, але з’їсти Макаренка їм не вдасться. Так і знай.

Машина зупинилась. Біля дверцят нашого авто стояли Ніна Володимирівна і Ліда. За двадцять хвилин наші мандрівники вже сиділи у літаку, а пілот востаннє перевіряв мотор.

— Будете їхати в Москву, — кричала на прощання Ніна Володимирівна, — захопіть омулів і харіусів. Без риби до нас не з’являйтесь.

— Жду! — гукнув Станіслав, пересилюючи рокіт мотора.

Він намагався ще щось прокричати, але пілот дав газ, і гуркіт покрив усі звуки. Літак рушив з місця, покотивши на старт.

Через півтори-дві хвилини машина знялася в повітря і, швидко набираючи висоту, запалала на сонці своїми блискучими частинами. Ми стежили, як вона підіймалась все вище і вище і, нарешті, взяла курс на захід, зникаючи в синіх просторах літнього дня.

Я взяв Ліду під руку, і ми повільно пішли до автомобіля.

— Вам у готель? — спитала дівчина.

— Так. А вам?

— В управління.

— Станіслав доручив мені доглядати за вами.

— Дякую. Але це може призвести до того, що я вас уникатиму. Досить з мене такої няньки, як сам Станіслав. А незабаром ще одна тут з’явиться.

— Хто?

— Юрко збирається приїхати.

Я хотів спитати її про Ярослава, але після згадки про Барабаша не наважився цього зробити. Та вона сама почала розмову про Макаренка.

— Ви не знаєте, коли повертається Ярослав?

— Ні. Останню добу я провів із Самборським на його будівництві. Тепер заїду разом з вами в управління і там довідаємося.

— Ви знаєте, що днями я залишаю Іркутськ?

— Чув… теж від Станіслава. Виявляється, ви їдете туди, куди я дістав запрошення від людини, що мріє про знайомство з вами.

Цим Ліда одразу зацікавилася.

— На дев’ятсот двадцять п’ятій шахті? Хто такий?

— Там працює один палеонтолог. Збирає кісточки різних плезіозаврів та ігуанодонів.

— Сам схожий на мастодонта, — засміялась Ліда.

— Ні, навпаки, елегантний молодий чоловік. У всякому разі молодший за мене.

— Так чому цей могилокопатель мріє про знайомство зі мною? Невже є якась схожість між мною і, скажімо, ігуанодоном.

— Не думаю, щоб його зацікавила така схожість… Та головне — я теж збираюсь туди.

— Можемо поїхати разом. Тільки спершу ви повинні виконати свою обіцянку.

Ліда нагадувала про Ярослава. Тому я провів її в управління і, коли вона зникла в одному з коридорів, подався до бюро перепусток, а потім рушив в секретаріат інженера Макаренка. Його секретаріат складався з секретарки, друкарки і помічника. Останній був молодий інженер, дуже тихий, мовчазний і славився винятковими здібностями до різних обчислень. Всі троє мене майже не знали і тому зустріли холодно. На запитання, коли повернеться Макаренко, секретарка відповіла теж запитанням: нащо він мені? Це найковарніше запитання. Воно призначається спеціально для того, щоб одіслати відвідувача до когось іншого. Сказати, що в особистій справі? Але мені було відомо, що Макаренко, як і Саклатвала, в особистих справах не приймає.

— У мене до нього важлива справа. Ви назвете моє прізвище, і він мене прийме. Справа стосується будівництва, — збрехав я.

— На жаль, його зараз нема. Можливо, що незабаром приїде. Якщо маєте час, підождіть.

— А це скоро буде?

— Він, може, й зовсім не з’явиться, але приблизно через годину ми знатимемо точно. Двічі на день він регулярно дзвонить телефоном і повідомляє, де саме він і коли зможе бути в себе. Але в справах тунелю вас може прийняти помічник інспектора.

— Ні, мені треба Макаренка. Я підожду, коли дозволите, тут, — і, не ждучи запрошення, вмостився на кушетці під вікном.

Секретарці залишалось тільки відповісти «будь ласка», що вона зробила чемно, але не дуже охоче.

Прийомна у Макаренка була невелика. Сюди виходили двері з його кабінету та з кімнати помічника. За перегородкою сиділа друкарка.

Кількох відвідувачів, які побували за час мого сидіння там, прийняв помічник. Минуло хвилин сорок, і мені вже надокучило сидіти, коли увагу мою раптом привернула телефонна розмова секретарки.

— Не знаю, — комусь відповідала вона, — а ти дзвонила в бюро перекладів? Шкода… Я не знаю… Подзвони до університету, можливо, там є… Щоб в Іркутську не було… не думаю. Наш у вас? Добре.

— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.

— Ні. А нащо?

— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.

— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.

— Ви знаєте іспанську мову?

— Так. Це кому потрібно?

— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.

— Справді.

— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.

— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?

Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.

Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.

Вдруге я заходив у той кабінет і застав там ту саму обстановку, що й попереднього разу. Вікна були затемнені, світила електрика, на столі стояла кава. Тільки цього разу академік стояв у кутку, біля широкого столу, на якому були розгорнуті якісь рисунки. Над ними схилився, спершись руками на стіл, Ярослав Макаренко.

— Здрастуйте, — привітав мене Саклатвала. — Ви нас виручите?

— Радий зробити вам послугу.

Макаренко не відривався від рисунків і, здається, навіть не помічав, що в кімнату зайшла нова людина. Перед ним лежали олівці й гумка, іноді він щось виправляв на рисунку.

— Ви знаєте іспанську мову?

— Ну, звичайно, не як автор «Дон Кіхота»…

— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.

Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.

— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.

Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад давався легко, за винятком окремих місць, де траплялися незнайомі технічні терміни. Не знаю, чим зацікавила ця стаття Саклатвалу, а для мене вона була нудна. Мова йшла про розрахунки швидкостей і сили гальмування.

Робота наближалася до кінця, коли в кімнату зайшов Макаренко. До речі, кімната була відгороджена від кабінету такою грубою стіною і так щільно причиненими дверима, що жоден звук не долітав відтіля.

— Здрастуйте, — привітався Ярослав.

Вигляд у нього був дуже стомлений, очі червоні, але в них горів якийсь вогонь, неприборканість. Голос звучав тихо, проте твердо.

— Як переклад? Важкий?

Я відповів на привітання і пояснив, у чому полягають труднощі.

— Терміни? То не важно. Залишайте як в оригіналі, второпаємо.

Він сів біля мене і почав переглядати списані мною аркушики паперу. Іноді спинявся, ледве морщив чоло, позіхав. Видно було, що не виспався. Іноді постукував ногою, продовжуючи читати. Я подав йому останній аркушик, він переглянув, подякував і встав.

— Ярославе Васильовичу, — спинив я його, — мені доручено довідатися, коли ви повернетесь до себе в готель. З вами хочуть поговорити двоє людей. По-перше, Аркадій Михайлович. Він хоче вияснити питання відносно Тараса.

— Він рішуче проти того, щоб Тарас переїхав до мене?

— Я думаю, що буде краще так, як він хоче.

— Перекажіть Аркадію Михайловичу, що це питання ми мирно розв’яжемо після сесії Наукової ради. А зараз до засідання я з управління не виходжу і ні про що, крім будівництва, ні говорити, ні думати не буду. — Круто повернувшись, Макаренко ступив крок вперед і взявся рукою за двері.

— Слухайте, — поспішаючи, промовив я, — сюди приїхала Ліда.

Останнє слово враз зупинило його. Він обернувся. Обличчя його наче вкрилося білою маскою, зір похмурнів.

— Я знаю…

— Вона неодмінно хоче вас бачити.

— Як її здоров’я?

— Мені здається, що гірше.

Макаренко підійшов до вікна і почав дивитися кудись на вулицю, механічно обриваючи листки з китайської троянди, що стояла під вікном.

— Про що вона хоче зі мною говорити? — спитав він, видушуючи з себе слова.

— Здається, про вас…

— Про мене?

Він був здивований, потім гірко посміхнувся і промовив:

— Скажіть, що я сам заїду до неї. Одразу ж після засідання Ради.

— Ярославе Васильовичу!

Я намагався вимовити це переконливо і разом з тим докірливо й прохально…

Інженер повернувся до мене, очі йому горіли люттю, він рвонув гілку китайської троянди і зламав її.

— Слухайте, я не можу! Не можу! Я мушу займатися лише справою. Ми знов відклали засідання Ради на два дні. Більше цього не можна робити. Ви знаєте, що буде, коли ми не підготуємось до засідання?

Раптом він опанував себе.

— Я прошу вас зробити все, щоб моя відмова не образила Ліду. Ви зробите. Я знаю… І нікому жодного слова про те, — його голос звучав уже грізно, наказуючи, — що зараз вихопилося в мене. Ви нічого не чули.

— Я нічого не чув, — покірно промовив я.

Ми вийшли разом з кабінету Саклатвали. Академік подякував мені і попросив пробачення, що дуже зайнятий. Зрозуміло, що я не затримував його своєю присутністю жодну зайву хвилину.

З управління пішов до готелю пішки.

Що мушу сказати Ліді, я ще не знав, але сподівався, що зумію з нею поговорити. Мене це навіть не хвилювало так, як раніш міг собі уявити. Інше сушило мій мозок. Я досі не міг зрозуміти, чому Ярослав такий збентежений, чому сесія Ради має якесь важливе для нього значення, наче суд, що мусить ухвалити вирок злочинцеві, який чекає найгіршого. Яка роль тут Саклатвали? Якщо він захищає Макаренка, значить, це його теж стосується. Невже і він мусить сісти, фігурально висловлюючись, на лаву підсудних разом із своїм помічником. Хто ж судді і прокурор?

Я хотів розібратися в цій справі, однак досі цього зробити не міг. Ясно, що Макаренка обвинувачують в помилках на будівництві, які призводили до перевитрат і до затримки закінчення роботи. З усього того, що доводилось чути від багатьох, я схилявся до думки, що так воно й було. Але мене цікавило питання: навмисне це чи ні? З тим, що це навмисне, у мене не в’язалося уявлення про Ярослава Макаренка, якого я спостерігав хоча не часто, але близько.

Настрій у мене був препоганий.

10. ПІДЗЕМНІ САДИ

Вранці я бачив, як Тарас на своєму балконі займався фізкультурою. Він робив глибокі вдихи й видихи, вигинався ластівкою, боксував з невидимим супротивником, присідав, махав руками і, нарешті, заходився плигати, підплигуючи все вище й вище.

— Не провали балкона! — гукнув я йому.

— Не бійтеся, — відповів він. — Доброго ранку!

На балкон вийшов і Аркадій Михайлович з рушником та мильницею в руках. Ми привіталися і почали розмовляти. Між балконами було метрів шість, і тому особливо напружувати голос не доводилося.

— Ходімо снідати, — запросив професор.

— Я готовий, хоч зараз.

— Ну, спускайтеся до ресторану і займіть місця. Ми зараз прийдемо.

Закінчивши свій туалет, я вийшов з кімнати і попрямував до ресторану. Незабаром туди прийшли професор і хлопчина.

— Ну, з сьогоднішнього дня ми будемо рано вставати, — сказав Аркадій Михайлович, сідаючи до столу. — Відпустка наша скінчилась, і ми вже на службі.

— У вас же на ціле літо відпустка!

— Покінчено. З сьогоднішнього дня я — головний консультант по озелененню підземних станцій Глибинного шляху. Вчора підписано наказ про призначення.

— А що це за посада така?

— Зараз розповім. Спочатку замовимо сніданок. Тарас здивовано поглядав на Аркадія Михайловича.

— А я нічого не знаю, — ображеним тоном промовив він.

— Хотілося розповісти про це всім разом, — відповів Аркадій Михайлович. — Та, на жаль, усіх зібрати ніяк не можна.

Професор, очевидно, мав на увазі своїх молодших друзів, але, справді, всі вони так були завантажені, що йому довелося обмежитися мною і Тарасом. Коли нам подали сніданок, Аркадій Михайлович почав розповідати про свою нову службу.

— Досі я тримав це в таємниці, бо не все було з’ясоване. Власне, ідею, про яку вам зараз розкажу, підказаз мені Ярослав. Якось, розповідаючи, що на Глибинному шляху будують великі вокзали і що для оформлення їх запрошено найкращих архітекторів, він натякнув, щоб я подумав, чи не можна було б прикрасити ці вокзали рослинами. Я про це думав як слід і так розмріявся, що почав в уяві утворювати там підземні сади, квітники та оранжереї. Справді, чому б на тих глибинах не створити колосальну оранжерею? Температура там ідеально рівномірна. І така, що дасть змогу вирощузати найніжніших представників тропічної флори. Води там скільки завгодно. Відповідний грунт утворити не важко, бо потрібні хімічні добрива завжди зможемо додавати. Необхідну кількість вуглекислоти теж дамо. Залишається тільки проблема світла. Як пустити в підземелля сонячне світло? Я вирішив, що сонце можна замінити велетенськими лампами, які періодично засвічуватимуться на кілька хвилин протягом кожної години. Це буде корисно не тільки для рослин, але й для людей, що там працюватимуть. І ось в моїй уяві постали ці сади-квітники. Я вже бачив навколо підземних вокзалів кущі троянд, косицю, айстри, квітучий бузок.

— А в бузку тьохкають соловейки, — додав Тарас, перебиваючи професора.

— Ти, Тарасе, скептик, — обурився ботанік.

— Ні, я кажу цілком серйозно. Чому не можна населити підзехмні сади птахами? Буде ж веселіше. Можна навіть вулики з бджолами поставити.

Аркадій Михайлович засміявся. Очевидно, він відчув у словах хлопця віру в ці фантастичні задуми.

— Я й сам уже думав, — сказав професор, — розширити межі біосфери,[18] завоювавши для неї підземні глибини, створивши, так би мовити, спідній поверх для рослинності. Мені вже снилися підземні поля й ліси. Але поки що зробимо першу спробу на глибинних станціях нашого тунелю.

Сніданок минав за жвавою розмовою про те, які дерева, квіти і трави треба насаджувати в підземеллях Глибинного шляху між Москвою та Далеким Сходом. Ми обговорювали, коли яке дерево або квіти цвістимуть і які на смак будуть фрукти з підземних садів.

— Посадимо там суниці й полуниці, — запевняв Тарас, — і варитимемо з них варення.

— Або будемо їсти їх з сметаною та цукром, — висловив я свій смак.

— А варення обов’язково варитимемо, — настоював хлопчик. — Мені головне — пінка. Дуже люблю. Знаєте, пінка, коли варять варення. Я тоді з блюдечком так і пантрую.

— Ну, пінку ще треба довгенько ждати, — сміявся ботанік, слухаючи Тараса.

— А як же я тепер, коли ви на службі, Аркадію Михайловичу? — спитав хлопчик.

— Ти? Теж на службі. Про твоє призначення також підписано наказ.

— І мене не спитали?

— Я думав, що ти не будеш заперечувати.

— Звичайно, ні. Значить, я став на службу. Перший раз у житті. Дуже радий. А скажіть, гроші мені виплачуватимуть?

— Обов’язково. Сто карбованців на місяць.

— Цього, здається, мало, Аркадію Михайловичу.

— Досить з тебе на перший раз.

Тарас помовчав, а потім знов звернувся до професора:

— Аркадію Михайловичу, знаєте що?.. Якби нам дали автомобіль, то… я б відмовився від зарплати.

— Ач чого захотів. А чому ти не поцікавишся, що повинен робити?

— Як не цікавлюся? Я дуже цікавлюся, Аркадію Михайловичу. — Тарас підійшов до професора і набрав серйозного, поважного вигляду. — Скажіть, що ми повинні робити?

Ми з професором зареготали, дивлячись на лукаву фізіономію хлопця.

— Жулик ти, Тарасе!

— Аркадію Михайловичу, я знаю, — скрикнув Тарас і теж зареготав так дзвінко, що в сонячній веселій кімнаті стало ще веселіше. — Мене призначено вашим головним помічником.

— Трохи не вгадав. Секретарем.

— Так секретар і є головним помічником.

— Ну, гаразд. Кінчай-но снідати, бо сьогодні ми вирушаємо в дальні мандри.

— Ви на сесії Ради не будете? — спитав я.

— Я приїду на кінець, щоб виступити з своїм планом озеленення.

— А куди ви їдете?

— Сьогодні ми вилітаємо з Тарасом на Забайкалля. Там же найглибша на Глибинному шляху шахта номер дев’ятсот двадцять п’ять. її глибина півтора кілометра. На тій глибині будується великий підземний вокзал. Ярослав рекомендував їхати туди. Він дав мені листа до інженера Кротова. Я хочу почати справу з озелененням негайно.

— Я біжу в номер, — сказав Тарас, коли закінчив сніданок.

— Біжи пакуй чемодан. Зараз і я прийду, — відповів йому Довгалюк.

Коли хлопчик пішов, професор, провівши його очима, звернувся до мене:

— Чудесний хлопчисько. В ньому якось хороше поєднується серйозність і легковажність. Хотів би я, щоб він провів ближчі роки недалеко від мене.

Потім помовчав і спитав:

— Ви не бачили Ярослава?

Я сказав, що бачив, і переказав відповідь Макаренка.

— Ну от… Може передумає… На сесії я обов’язково буду, тільки трохи спізнюся.

Повертаючись до своїх кімнат, ми зустріли в коридорі Тараса.

— Аркадію Михайловичу, — підійшов він до професора, — ви знаєте, коли я проходив вестибюлем, то побачив людину, що уважно на мене глянула. Мені здалося, ніби я десь бачив того чоловіка. Хотів навіть поздоровкатися, а потім думаю, може, я з ним десь посварився в трамваї чи що, і він мені запам’ятався. Тепер згадав, хто це. Ви його не бачили?

— Хто? Кого?

— Це був слідчий, що колись до мене в лікарню приїздив, один раз був з вами, а то сам одвідував. Пригадуєте?

— Томазян?

— Він самий.

— Не бачив. Ви не бачили? — звернувся професор до мене.

Я мовчки похитав головою.

— Хотілося б з ним зустрітися. Але ми не маємо часу. Коли повернемось до Іркутська, тоді пошукаємо його. Симпатична людина.

Повернувшись до себе в номер, я подумав, що мені цікаво було б зараз зустрітися з Томазяном. Значить, він уже повернувся. Але слідчий просив без потреби його не турбувати, щоб не афішувати наше близьке знайомство.

Я почув в сусідній кімнаті кроки Ліди. Треба було б розповісти їй про мою розмову з Макаренком. Постукав і зайшов до неї. Вона стояла перед розкритим чемоданом.

— Ви куди збираєтесь? — спитав я.

— На дев’ятсот двадцять п’яту шахту.

— Сьогодні?

— Не пізніше завтрашнього ранку.

— АркадІй Михайлович і Тарас сьогодні туди вилітають.

Вона запитливо, нічого не кажучи, подивилась на мене.

— Я бачив його.

— Ну?

— Це сталося випадково. Він не виходив з кабінету Саклатвали. Академік не випускав його і на хвилину, — вигадував я, аби чимось виправдати і свою невдачу і поведінку Ярослава. — Мені ледве вдалося перекинутися з ним кількома словами. Після сесії Наукової ради він зараз же поїде на ту ж шахту.

— Дякую, — сухо сказала Ліда.

Вона похмурніла і стала енергійніше запаковувати речі до чемодана.

— Лідіє Дмитрівно, не сприймайте це так близько до серця.

Дівчина подивилася на мене повними сліз очима.

— Хай приїздить, коли він ще зможе це зробити після засідання Ради.

— Що означають ваші слова «ще зможе»? Чому такий зловісний тон?

— Хіба ви не чули, що група інженерів подала заяву з вимогою притягти Ярослава до відповідальності за злочинне керування будівництвом?

— Уже? Але Саклатвала його захищає. І власне, при чому ж тут Ярослав? Керує ж Саклатвала.

— На Саклатвалу дивляться, як на оригінального діда, вже нездатного критично оцінювати події. Він може служити лише для представництва.

— І ви, що близько зустрічаєтесь з таким видатним ученим, згодні з цим формулюванням?

— Я — ні. Але… я нічого не знаю. Я нічого зробити не можу і сьогодні їду. До побачення!

Я чемно уклонився і повернувся до себе.

11. ДОРУЧЕННЯ «ЛІКАРЕВІ ВАТСОНОВІ»

Телефонний дзвінок підняв мене з крісла.

— Слухаю.

— Здрастуйте, — почувся знайомий голос.

— Здрастуйте.

— Слухайте, Ватсоне, я хотів би вас бачити.

— А-а… це ви? Так ви до мене чи я до вас?

— Дуже прошу вас до мене.

— Добре. Буду за п’ять хвилин.

— Будьте пунктуальні, — побажав мені Томазян і повісив трубку.

Через п’ять хвилин я був на першому поверсі, де слідчий займав номер.

Він зустрів мене дуже привітно. Виглядав він стомленим.

— Сьогодні ранком приїхали? — спитав я.

— Відкіля ви знаєте?

— Зважаю на ваш вигляд, а по-друге, тут у готелі вас пізнали і вже сповістили мене.

— Чи не Тарас Чуть?

— Так.

— А я думав, що він не впізнає, бо дивився на мене якось нерішуче.

— Спочатку таки і не впізнав. А потім пригадав. З ним, здається, це часто трапляється.

І я розповів про випадок з Догадовим.

— А де ж він його бачив?

— Мабуть, у Аркадія Михайловича, або в Черняка, або в редакції «Зорі».

— А хто він такий, цей журналіст?

— Зараз працює палеонтологом. До речі, здається, єдина людина, що гаряче виступає на захист Макаренка.

— Інтересно… Ну, добре. Розповідайте, що у вас нового.

Що я міг розповісти Томазяну? Я не помічав ніде нічого загрозливого або підозрілого щодо людей, яких обіцяв йому охороняти. Шелемеха поїхав, на Самборського ніхто ніяких захмахів не робив, Ліда була схвильована, але безпосередньо її творчої роботи це не стосується. Ярослав Макаренко — ось людина, доля якої мене найбільше турбувала. Звісно, що моя доповідь в основному була про цього інженера. Я переказав те, що чув про Макаренка, зокрема докладно спинився на розповіді Догадова. Про розмову із самим Макаренком промовчав, вважаючи, що це буде порушенням мого слова і що нічого особливого для Томазяна це не дасть.

Він слухав уважно, не перебиваючи, але, принаймні так мені здавалося, нічого з моєї розповіді по-справжньому його не зацікавило.

— Добре, — сказав нарешті, дослухавши до кінця розповідь. — Ліда Шелемеха виїздить на дев’ятсот двадцять п’яту шахту. Доведеться вам теж туди їхати. Ви її ангел-охоронець. Тільки пам’ятайте: не треба бути надоїдливим і завжди маячити перед очима.

— Я це й так роблю, бо брат теж доручив мені охороняти її, тільки з інших причин.

Вислухавши, яке доручення поклав на мене Станіслав, Томазян залишився цілком задоволений.

— А тепер, — попросив я, — розкажіть своєму Ватсонові, що ви знайшли у тайзі.

— З охотою.

Втомлений слідчий зручно вмостився на кушетці і, підклавши подушку під голову, почав своє оповідання:

— По-перше, от що мені точно відомо. Першого червня, перед світанком, до Свердловська прибув літак з Москви. З того літака вийшов пасажир у сірому плащі, в чорній кепці та з маленькими рудими вусами. Він поспішав до Іркутська. Черговий по аеропорту вирішив відправити його далі поштовою машиною. Вони мають можливість майже завжди посадити двох-трьох пасажирів у великі літаки, що перевозять пошту. Того самого ранку в аеропорту попросився швидше відправити його в Іркутськ високий на зріст мужчина в костюмі кольору хакі і в жовтих крагах. Відкіля він прибув, не вияснено. В корінцях квитків прізвище першого записано Черепашкін, а другого — Виноградов. Виноградова теж посадили на поштовий літак. Треба вам сказати, що за цим Виноградовим уже стежили органи розшуку. Коли літак вилетів, в аеропорт прибули люди, які мали затримати цього суб’єкта. На жаль, вони запізнилися. В Іркутськ було надіслано відповідну шифровану телеграму. Ну, ви знаєте, поштовий літак прибув сюди без пасажирів. Пілот і бортмеханік засвідчили, що пасажири зникли на шляху для них непомітно. Парашутний люк був відкритий, відкрити його могли тільки пасажири. В літаку було три парашути, проте пасажири тими парашутами не скористалися. Отже, можна запідозрити, що один з пасажирів хотів викинути другого, але справа скінчилася тим, що вони випали обидва… Зрозуміло, яка їх доля… Пілот і механік справді могли не помітити, як вони випали. Можливо, літак дуже здригнувся. Але таке буває й на повітряній ямі. А гуркіт мотора гучніший за людський крик. Тільки ж постає питання: що могло викликати цю трагічну історію? Крім того, разом з пасажирами зник мішок з московською поштою в Іркутськ. В мішку були важливі документи, які пересилала лабораторія металів на ім’я Лідії Шелемехи. Документи ці призначалися для Саклатвали. Через два дні з Москви вислали копії документів, і все це, можливо, обійшлось би гаразд, якби пасажири поштового літака справді розбились на смерть.

Томазян помовчав трохи, ніби збираючись з думками.

— Треба було б встановити їх смерть і розшукати той мішок з поштою, — сказав він далі. — За моїм дорученням досвідчені агенти не припиняли розшуків, уперто обстежували кожний квадратний кілометр тайги, розпитували тамтешніх мешканців. Я сам виїхав туди, як тільки одержав відомості, що першого червня двоє шукачів золота бачили, як з літака, пролітаючого над тайгою, стрибнув парашутист. Один розповідав, що парашутист спускався з якимсь вантажем, а другий запевняв, ніби бачив під одним парашутом двох людей. Обидва золотошукачі (вони спостерігали кожний окремо) думали, що з літаком трапилось нещастя, і сподівались — от-от машина впаде. Але літак промчав далі і зник за лісом. Зважаючи на те, золотошукачі не розшукували парашутиста. Обидва гадали, що стрибок той зроблено із спеціальним завданням і парашутист не потребує допомоги… Дізнавшись про цю новину, я, звичайно, розпорядився обслідувати місцевість, над якою бачили парашутиста. Другого дня серед густого чагарника, що ріс над вузенькою річкою, знайшли недбало згорнутий парашут. У тому місці я був. Огляд переконав мене, що парашутист спеціально вибрав ту місцину для спуску. Це невеличкий майданчик, придатний навіть для посадки невеликого літака. Ні сліду людей, ні мішка з поштою ми не знайшли.

Томазян замовк.

Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?

— Який той парашут? — спитав я.

— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?

— Доводилось стрибати…

— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий….

— І ніяких там познак?

— Є номер. Р-002561.

— А по номеру нічого не можна встановити?

— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.

— Що ж ви з приводу цього думаєте?

— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.

— Як?

— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?

— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням Самборського так само треба стежити.

— А кому ж все-таки належить честь винаходу літостата? — спитав я. — Сам Самборський щось глухо натякає на Макаренка…

— Ідея Макаренка, але рисунки й конструкція Самборського… Закордонній агентурі ідея знайома, і машину вони, мабуть, не раз бачили. Як вона зроблена — от що їх цікавить.

— Ви кажете — агентура. Отже, ви вважаєте, що тут діє ціла шпигунська організація? І велика?

— Про це я знаю стільки ж, скільки й ви… Повторюю, отакі організації, що досі з’являлись тут, ми лущили, мов горіхи… Але є якийсь дідько, якого ми ніяк не можемо витягти за вушко та на сонечко. Очевидно, він прекрасно володіє мистецтвом мімікрії.[19] На полювання за ним я вийшов по суті без помічників, крім хіба вас. Я вже й помічникам не довіряю… Коли Лідія Дмитрівна виїздить?

— Мабуть, сьогодні або ж завтра ранком.

— Отже, ви туди вирушаєте найпізніше післязавтра.

Цим Томазян дав мені зрозуміти, яка відповідальність лежить на мені.

В цю хвилину в двері постукали, і слідчому подали телеграму.

Він розірвав її. Очевидно, телеграма була довга. Відпустивши посильного, слідчий сів за стіл і знов почав переглядати її. Текст складався з великої кількості цифр. Телеграма була шифрована.

— Почекайте, поки я прочитаю її, — сказав Томазян, подаючи мені останній номер журналу.

Я пересів у крісло біля вікна й удав, що занурився з той журнал. Думки мої настирливо повертались до розмови, яка щойно відбулась. І цікавило мене, що то за телеграма. Чи не має вона якогось відношення до цієї справи?

Томазян витяг з шухляди невеличку книжку, глянув на стінний календар, розгорнув книжку на першій сторінці і відрахував якийсь рядок. Потім щось позначив у книжці олівцем і лише після того заходився переписувати телеграму.

Я вдивлявся в його енергійне східне обличчя з довгуватим носом і ледь закучерявленим чорним волоссям над скронями. В його зовнішності відчувалась впертість, наполегливість і в той же час темпераментність. Іноді він зупинявся на якійсь цифрі, але ненадовго. Швидко, мабуть, знаходив розв’язання задачі і тоді записував на папірці перед собою слово.

Я думав: чи варт розповідати слідчому про все, що мені відомо? Хоч Томазян і прекрасна людина, та чи зуміє він чуйно поставитися до трагедії моїх друзів — Ліди та Ярослава? Чи вистачить у нього делікатності обминути їх взаємини? Це дуже важко, а надто коли тримаєш цих людей на оці, вистежуючи ворога… Ні, краще нічого не скажу. Хай я буду єдиним стороннім, кому відома ця таємниця.

Аж ось Томазян закінчив і простяг мені папірець, на якому була розшифрована телеграма. Я прочитав:

«Біля Братська затримано підозрілу людину з документами на ім’я Виноградова. Є повна схожість одягу. Інші ознаки не відповідають тому, що нам відомо».

Поки я читав, Томазян почав щось писати.

— Що ви думаєте робити? — спитав я.

— А ось надсилаю телеграму до Братська, — відповів слідчий. — «Негайно літаком приставте Виноградова до Іркутська. Вимагаю обережності». Думаю, що завтра ми побачимо цього Виноградова.

В мені заговорила цікавість.

— Слухайте, Томазян, мені дуже хотілось би побачити цього суб’єкта.

— Гаразд, — одразу ж згодився слідчий. — Завтра, після того як ми його побачимо, остаточно вирішимо, чи треба вам виїздити на Забайкалля слідом за Лідією Дмитрівною. Все ж таки готуйтесь, щоб можна було за годину вибратися в подорож.

— Добре, буду готовий… Я вам ще потрібний?

— Бувайте здорові… Між іншим, майте на увазі, що той, за ким ми полюємо, знає про особисті — здається, досить складні — взаємини між Лідою Шелемехою і Ярославом Макаренком.

Почувши це від Томазяна, я сторопів.

— Вам нічого про це невідомо? — спитав він.

— Ні… — ледве вимовив я й одразу відчув, як у мене починають горіти вуха.

— Ну, гаразд, — посміхнувся Томазян. — Отже, майте на увазі, що між ними щось було і хтось про це пронюхав… До побачення.

Вийшовши, я зараз же подивився на себе в дзеркало, що стояло в коридорі. Справді, вуха мої були мов огонь. На душі було неприємно. Та чи міг я будь-що сказати Томазянові про моїх друзів?

12. ЛЮДИНА, НЕ ПЕВНА СВОГО ПРІЗВИЩА

Прокуратура містилася в двоповерховому будинку напроти Обласного суду. Ми приїхали туди другої години дня.

В кабінетах слідчих панувала тиша. Сюди не долітало ні цокотіння друкарських машинок в канцелярії, ні шум одвідувачів у приймальні прокурора.

Один з цих кабінетів зайняв Томазян. Місцевий прокурор давно знав московського слідчого і допомагав йому не лише з обов’язку, а і з почуття дружби та поваги.

Нам сказали, що Виноградова вже привезли з Братська і він перебуває в приміщенні для арештованих.

Томазян попрохав одного з слідчих провести мене до того приміщення й дати можливість подивитися на арештанта так, щоб той мене не бачив. Виявилося, що зробити це не важко. У приміщенні для арештованих було маленьке затемнене віконце. Опинившись перед ним, я глянув у камеру й побачив на лаві низенького чоловічка з вусиками, без шапки. На ньому був одяг кольору хакі, а на ногах краги. Костюм був явно не по ньому. Рукава сорочки він позакочував, штани теж підвернув. Загалом арештант виглядав брудним, переляканим, пом’ятим.

Цей чоловік сидів непорушно, втупивши очі в стіну. Ніщо в ньому не свідчило про якусь думку. Навпаки, відчувалась невимовна тупість, і вона якраз нагадала мені, що я вже колись зустрічав цього суб’єкта. Так, досить було на кілька секунд заплющити очі, як на думку спливла ніч на вулиці Червоних ботаніків, коли ми збиралися в дендрарії у професора Довгалюка, а потім складання протоколу в його кабінеті. Який же це Виноградов? Це не хто інший, як Черепашкін. Я придивився ще уважніше і переконався, що то справді був анекдотичний комендант будинку, в якому жили професор Довгалюк та льотчик Шелемеха.

Я поспішив до Томазяна.

— Ну? — запитав він.

— Черепашкін, — коротко відповів я.

— Ви певні? — жваво спитав слідчий.

Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.

— Інтересно… Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?

— Це було б цікаво.

— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.

Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.

Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.

— Прошу, громадянине, сідайте, — запропонував слідчий.

Арештований несміливо підійшов ближче до столу і, здавалось, з задоволенням сів у крісло, на яке йому показали. Можна було подумати, що він відпочиває після довгої стомливої роботи.

Томазян присунув до себе папку із справою, але, не зазираючи в неї, спитав:

— Як ваше прізвище? Мабуть, не Виноградов?

— Як моє прізвище? — перепитав арештований. — Я певен, що Черепашкін, а мені всі кажуть, що Виноградов. І я вже починаю думати: чи не з’їхав я часом з глузду?

— Дивно… Але таке… трапляється, — повільно вимовляючи слова, промовив Томазян; в його голосі бриніло ніби сцівчуття.

— Благаю вас! — раптом розпачливо скрикнув арештований. — Скажіть, як моє прізвище? Черепашкін?

— А як ви думаєте?

— Сам не знаю… Виноградов, але… Та ні, слово честі, я — Черепашкін, комендант будинку номер п’ять по вулиці Червоних ботаніків!

— Чому ви так гадаєте? — допитував Томазян. Черепашкін розвів руками, підняв одне плече, схилив набік голову і безнадійно заявив:

— Нічого не розумію. Не уявляю себе Виноградовим.

— І ви таки не Виноградов, а…

— А… — злякано і з виразом якоїсь надії випростався арештований.

— Ви, — говорив далі Томазян, пильно дивлячись на арештованого, — таки справді Черепашкін Іван Семенович.

— Слухайте, ви правду кажете? — У голосі Черепашкіна забриніла радість, але потім його знов охопив страх, і він зашепотів: — Ні, той запевняв мене, що я Виноградов, тільки збожеволів…

— Заспокойтеся, випийте води, закуріть цигарку.

Слідчий подав йому склянку з водою і поклав на столі розкритий портсигар. Маленький чоловічок випив води, потім закурив. Він жадібно затягся димом.

— Тепер розповідайте, що з вами трапилося.

Черепашкін начебто повірив, що він — це він, і почав розповідати про свої пригоди.

— Я летів літаком. У мене була важлива справа. Добре пам’ятаю, як ми вилетіли із Свердловська. Зо мною був ще один пасажир. Ми дивились на краєвиди, хоча вони мені швидко надокучили. Ліси та й ліси… Летіли ми то нижче, то вище, потім той пасажир зняв із сітки над головою чемодан, витяг відтіля географічну карту і почав її розглядати. Я думав, що він знає, де ми летимо, і собі зазирнув у карту. Він показав мені пальцем якесь місце і віддав карту. Я теж почав її розглядати. Що було далі — не можу пригадати. Розплющив очі й раптом бачу: навколо мене — ліс. Поруч стоїть чоловік і прикладає мені до голови мокру хустинку. А голова моя наче розколюється… Чоловік ніби той, що летів зо мною в літаку. І ніби не той… Щось не схоже… Я спитав, що трапилось. Він відповів, що сталося нещастя, але зараз, здається, все йде на краще. Потім спитав, хто я такий. Коли я сказав своє прізвище, незнайомий дуже здивувався, кілька разів перепитав мене і нарешті сказав, що я помиляюсь, що я зовсім не Черепашкін, а Виноградов, не комендант будинку, а науковий працівник. Я поліз до кишені по документи і в цей момент помітив, що на мені інший костюм, не мій, а на ногах краги. Витяг документи. Документи були на ім’я Виноградова. Я нічого не розумів. Голова, кажу, так боліла… Та я знов почав розповідати йому про себе. Розповів усю свою біографію, де працюю, куди і чого їду. Той, що був разом зі мною, все розпитував, але дивився на мене, мов на божевільного. Не знаю, як воно було далі, але, мабуть, я знов зомлів. Коли отямився, то я вже був серед тайги сам, в тому самому одязі і з тими самими документами. Високий незнайомець десь зник. Знаєте, як я намучився? Ходив лісом. Чув, як ревуть ведмеді, голодував. їв листя й коріння, якого раніш ніколи не бачив. Нарешті мене зустріли люди.

Він перевів подих. Томазян ледве помітно посміхнувся.

— Як я зрадів людям! Але коли подивилися мої документи, то вийшло, немов я таки Виноградов. Я заперечував, але мене арештували.

— Гаразд, досить, — перебив його Томазян. — Мені про вас відомо. Навіть знаю, що ви летіли до Іркутська вручити судову повістку професорові Довгалюкові.

Арештований, слухаючи слідчого, нахилився. Мабуть, він хвилювався. Я уявляв його безмежну радість.

— Так, так. Я ж Черепашкін! — закричав він, скочивши з крісла і схопивши у свої долоні руку слідчого.

— Безперечно. Тепер розкажіть, будь ласка, як виглядав ваш супутник і про що ви з ним говорили.

Не можна сказати, щоб цей комендант будинку відзначався спостережливістю. Томазян довго бився над тим, щоб поновити в його пам’яті образ Виноградова. Зрештою він встановив, що супутник Черепашкіна був високий, чисто виголений блондин, з «сіро-неприємними», за визначенням Черепашкіна, очима. Темнозелений костюм і краги надавали йому, мабуть, напіввійськового вигляду, бо комендант вважав його «ніби воєнним».

Приглядаючись до Черепашкіна, я дійшов висновку, що Виноградов помінявся з ним одягом. Дивно тільки було, як той високий натяг на себе одяг маленького Черепашкіна. Щодо розмов, то з’ясувалося, що під час польоту вони майже не говорили. Черепашкін ще раз розповів про розмову в тайзі, але, за його словами, говорив більше він, ніж Виноградов. Пригадував ще, що коли вперше опритомнів, то бачив біля себе брезентовий і шкіряний мішок та рюкзак, але докладно про ці речі нічого розповісти не міг.

— Дуже радий, що ви залишились живі, хоч і потерпіли, — збираючись, очевидно, закінчити допит, звернувся Томазян до Черепашкіна. — Вас арештували помилково. Зараз, — слідчий глянув на годинник, — за п’ять хвилин буде шістнадцята. Ви пробули під арештом двадцять три години п’ятдесят п’ять хвилин, обвинувачення вам не пред’являли, і ви звільняєтесь. Складаю вам своє пробачення.

Черепашкін хвилини три мовчав. Він повернувся в кріслі, і я бачив його обличчя. Поволі радість на ньому зникла, і воно почало хмурнішати.

— Ви не мали права мене затримувати! — раптом гостро заявив він слідчому. — Це обурливо! Я притягну вас до відповідальності. Ви мусите компенсувати мені прогаяний під арештом час. Ви повинні сплатити мені за цей час і за моє здоров’я.

— Що?..

— Я перенервувався. Я вимагаю!

— Заспокойтеся, випийте ще води. Ніхто не винний, що ви не тільки дали викинути себе з літака, підмінити документи, переодягти вас, але навіть дозволили умовити себе, що ви божевільний.

— Дозвольте! — закричав Черепашкін. — Я…

— Нічого вам не дозволять, — перебив його слідчий. — Поки що я притягаю вас до цієї справи як свідка, але треба буде подумати про вашу провину, бо своєю безглуздою поведінкою ви заплутали нас.

Мене вразила нахабність цього маніяка. Але, видно, він належав до тих хоробрих крикунів, які самі чутливі до чужого крику. Слова Томазяна приголомшили його, і він ураз залепетав:

— А як же мені без документів?

— Зайдете до секретаріату прокуратури. Це на першому поверсі. Я подзвоню керівникові справ, він візьме з вас підписку і все влаштує. Ви вільні. Прошу!

Скоро за Черепашкіним зачинились двері, я вийшов із своєї схованки.

— От ідіот, — сердито сказав Томазян, поглядаючії услід комендантові. — Ну, його щастя, що він такий ідіот.

— Чому? — поцікавився я.

— Бо навряд чи залишив би його живим той Виноградов, будь він розумнішим. Але то теж фрукт. Треба, знаєте, вміти умовити, що ти божевільний.

— До яких висновків ви прийшли?

— Що вам не слід затримуватися в Іркутську. Вилітайте на Забайкалля. Про Черепашкіна нікому нічого не розповідайте. Я його звільнив з-під арешту, але зроблю так, що він нікому на очі не потрапить. А про Виноградова піде чутка, що він арештований. Якщо там будуть якісь балачки на цю тему, скажете, що ви щось подібне чули. От і все.

— Днями тут відбудеться сесія Наукової ради. Я маю запрошення на неї від Саклатвали.

— Днів два пробудете на Забайкаллі, а потім, коли там нічого підозрілого не помітите, можете прилетіти сюди.

13. ШАХТА № 925

В горах, між верхів’ями Зеї та притоками Гілюя, розташувався один з важливіших пунктів великого підземного будівництва.

Тут було пробито шахту, що числилася в системі будівництва за номером дев’ятсот двадцять п’ятим. То була найглибша на всьому Глибинному шляху шахта. Саме в цих горах тунель проходив на глибині більше ніж півтора кілометра. Температура тут досягала близько сорока п’яти градусів вище нуля. Це цілком відповідало даним численних геологічних досліджень, які показують, що приблизно на глибині сорока метрів від поверхні землі температура починає рівномірно збільшуватися на один градус через кожні тридцять три метри. Вважається, що там рівномірне підвищення температури залишається відносно постійним до глибини приблизно двох кілометрів. Якщо припустити, що температура і далі так зростає, то можна подумати, що в центрі земної кулі вона досягає понад сто тисяч градусів. Проте більшість учених на підставі різних спостережень і порівнянь дійшли до висновку, що в центрі земної кулі температура повинна дорівнювати двом-чотирьом тисячам градусів, найбільше — восьми тисячам…

Але я відхилився від теми своєї розповіді.

Мій літак прилетів на цю шахту рано. Сонце не встигло ще нагріти повітря, і було досить прохолодно.

Посадочний майданчик з’єднувався з шахтою рівненьким, мов долоня, і блискучим, мов наваксований чобіт, шосе. Автобус одразу забрав мене, і скоро ми проїздили чималим містом, розташованим навколо шахти. Мабуть, у цьому місті жило кілька десятків тисяч народу, але мало воно ще не зовсім привабливий вигляд: чорніли довгі низькі дерев’яні будівлі, ніде не було огорож, у багатьох місцях лежали купи будівельного матеріалу. Весь вигляд міста свідчив, що люди прийшли сюди недавно, осіли тут тимчасово, поспішаючи з роботою.

«Дев’ятсот двадцять п’яту» всі вважали за гордість будівництва. І це цілком зрозуміло: адже підземних будов такої глибини небагато на світі. Пробити таку шахту протягом одного року в гірському, безлюдному й бездорожньому краю — це було чудом не лише технічного, але й організаційного мистецтва.

Автобус зупинився недалеко від надшахтної будови.

Вийшовши з нього, я побачив поблизу Аркадія Михайловича й Тараса в супроводі кремезного, високого чоловіка в шахтарському вбранні. Я загукав до своїх друзів. Вони повернулись, і в високому чоловікові я впізнав інженера Кротова. Ми рушили назустріч один одному.

Аркадій Михайлович і Тарас прибули минулого вечора і збирались спуститися з Кротовим у шахту. Я сказав, що хочу приєднатися до них, і запевнив, що нітрохи не втомився.

Кротов — він теж одразу впізнав мене — допоміг донести мій чемодан до шахти і віддав його там на схов. Там же Аркадій Михайлович, Тарас і я дістали шахтарські костюми й шоломи із звукофільтрами.

Виявилось, що Кротов, який досі очолював вентиляційно-пневматичну службу східної зони, останнім часом був призначений на начальника Забайкальської дільниці будівництва. Отже, він був тут за найстаршого, і з його боку було дуже люб’язно особисто провести нас по тунелю.

— Може, у вас зараз нема часу? — допитувався у нього професор. — Ми ж можемо й самі піти.

— Для вас час знайдеться, — відповідав Кротов. — Тропічні сади під землею — то така річ, що задля неї можна урвати якусь дещицю з мого часу.

Стовбур шахти був розташований так, що в ньому ходило відразу кілька ліфтових кабінок для людей, а крім того, й вантажні кліті. Останні щохвилини виносили на поверхню тисячі кубометрів грунту й висипали його на велетенські платформи. Платформи котились безперервним потоком, відвозили грунт на кілька кілометрів од шахти, і там, де вони висипали його, росли височенні горби.

Ми зайшли до ліфта. Кротов зачинив дверцята, і ліфт рушив униз. Мені почало здаватися, що я знов перебуваю на літаку, який іде на посадку.

— А знаєте, — звернувся до мене Аркадій Михайлович. — Ліда тут. І вже під землею.

— Так, її група вже спустилась, — підтвердив Кротов. — Ми їх зустрінемо.

Я був дуже радий, що виконати доручення Томазяна буде зовсім не важко. Звичайно, я про це нічого не сказав своїм друзям.

Під час спускання ми з Кротовим пригадали наші зустрічі. Я з цікавістю поглядав на нього, пригадуючи слова Догадова, що цей інженер в усьому підтримує Макаренка.

Кротов мав освіту гірничого інженера і багато років працював на Донбасі. Це була серйозна людина середнього віку. Треба сказати, що зовнішністю своєю він являв контраст до Макаренка. Він був дуже спокійний і лагідний. Мені він здавався навіть вайлуватим.

Десь посередині стовбура ліфт спинився. Кротов пояснив, що тут ми повинні розминутися з зустрічною кабінкою та змінити трос. За ті кілька хвилин, що ми простояли, інженер поскаржився на співробітників картографічного управління, які останніми днями забрали в нього дуже багато часу.

— Макуха нас діймає, — сказав Кротов професорові. — Він уже чим тільки не займається. Керує картографічним управлінням, а понабирав до себе кого завгодно. Працюють у нього і геологи, і геофізики, і археологи, і фітопалеонтологи, і звичайні зоологи та ботаніки, і метеорологи, і, здається, навіть нумізмати.[20]

— А філателістів ще нема? — засміявся Аркадій Михайлович.

— Та, мабуть, незабаром і для них знайде роботу. Тим більше, він запропонував відзначити закінчення будівництва Глибинного шляху також випуском ста спеціальних поштових марок. Навіть рисунки тих марок підготував.

Професор посміхався. Він любив ініціативного географа, свого колишнього вихованця.

— І, знаєте, — говорив Кротов далі, — всі його співробітники вишукують безліч різного гатунку речей, які нібито потрібні для науки, та абсолютно не мають значення для нашого будівництва… Тепер у нас з палеонтологом трагедія. Цими днями ми розкопали на глибині в тисячу п’ятсот тридцять п’ять метрів кладовище якихсь допотопних звірів.

— Ого! — вигукнув професор..

— Справді, небувале явище… Тільки ми в тому самому місці повинні пробивати річище для підземної ріки. Ну, тут і почалась війна з одним палеонтологом.

Я, зрозуміло, з неабиякою цікавістю прислухався до цієї розмови, догадуючись, що то був за палеонтолог.

— Хто ж то такий? — сгштав я.

— Є тут такий Догадов…

— А-а…

— Людина, здається, тямуща. Іноді дуже розумні речі говорить. А тут, з цими кістками, просто бій мені вчинив. Сьогодні оце послав телеграму до Макухи. На мене скаржиться.

В цей час ліфт рушив. Знов підлога ніби провалювалась у нас під ногами.

Та незабаром почалось гальмування. Наближалось дно шахти.

— Уявіть собі, — звернувся до мене Тарас, — на якій страшній ми глибині. Скільки над нами землі та каменю!

Я зажмурився, намагаючись уявити собі це і аж здригнувся.

— Жах! — промовив я.

Ліфт уже спинився, і Кротов, відчиняючи дверцята, сказав мені:

— А уявіть, якої велетенської сили відбувалися тут пересування земних мас, якщо кістки звірів потрапили на таку глибину.

— Мені здається, що це неможливо, — зауважив Аркадій Михайлович. — Звичайно, я не такий уже й знавець геології. Та все ж таки…

— Від геологів я чув те ж саме, — сказав Кротов. — Але кістки ті я сам бачив.

Ми вийшли з кабінки.

Перше, що вразило мене та, мабуть, і Тараса, — це напівтемрява, що оповивала все довкола. Уже цим дев’ятсот двадцять п’ята шахта відрізнялася від того підземелля, куди нас водив Самборський. На моє запитання, чому тут так темно, Кротов пояснив, що доводиться заощаджувати електроенергію. Поки не почне свою роботу електровелетень на підземній Ангарі, освітлення збільшувати не можна.

В цій напівтемряві високо вгорі зникали величезні гранітні колони з вкрапленими в них порфірами та базальтами. В сутінках не можна було побачити стелі, що височіла мало не на сто двадцять метрів. Саме в цьому місці планували побудувати підземний вокзал, а трохи далі мали розмістити депо електровозів та вагонів і різні майстерні.

— Це — найважча робота, — розповідав Кротов. — Пробивати ж самий тунель порівняно легко. А тут нам доведеться обладнати ціле підземне місто… Були суперечки, чи слід будувати саме тут. Більшість підземних вокзалів ми влаштовуємо на значно менших глибинах і мало не завжди поблизу великих наземних міст. Та низка обставин спонукала нас зупинитися саме на цьому місці. По-перше, грунт. Тут виключно тверді породи. По-друге, це район величезних геологічних багатств. Ви, мабуть, знаєте, що перед нами поставили завдання збудувати тут, під землею, великий завод пайрекс-алюмінію. Виявилось, що тут-найбагатша сировинна база для цього виробництва… Я зараз закінчую розвідки, що дозволять остаточно визначити місце розташування майбутнього заводу. Група наукових працівників, що прибули сюди, вже ставлять невеличкий експериментальний завод. Коли хочете, я проведу вас до нього. Крім того, коли визначали це місце для підземного вокзалу, то зважали і на навколишній район. Розвиток цього району вимагає створення в горах великого центра… А до всього, значна глибина повинна в якійсь мірі, — так сподіваються геологи, — страхувати нас від можливих сейсмічних катастроф. А щодо цього даний район, очевидно, не зовсім безпечний.

— А чи багато у вас літостатів? — поцікавився Тарас.

— Не треба бути надмірно цікавим, — посміхнувся Кротов. — Нам їх вистачає. А скоро буде вдвоє більше.

Тарас зніяковів.

Щоб оглянути шахту, нам довелося скористатися електровозом, який ходив на гусеницях і нагадував танк. На цій машині був установлений сильний прожектор, що освітлював шлях на кілька сот метрів. Ми вдягли шоломи з звукофільтрами і вмостились на електровозі.

Спочатку оглянули підземелля, де проектували побудову всяких споруд. Підземелля це простяглось приблизно на сім кілометрів. Будівництво тут не було ще закінчене й наполовину.

Якби не шоломи з звукофільтрами, то барабанні перетинки в людей, які працювали тут, навряд чи довго витримали б оглушливе скреготіння й вибухи півтора десятка літостатів та гуркіт конвейєрів, що виносили породу.

Наша машина досить швидко пройшла цим підземеллям і ввійшла до тунелю.

Тут інженер запропонував нам зняти шоломи. Хоча конвейєри й гуркотіли, та ми могли досить вільно розмовляти без допомоги звукофільтрів. Та трохи згодом ми знов одягли шоломи. Ми ще не призвичаїлись до цього невпинного шуму, як призвичаївся до нього Кротов.

Тунель здавався мені дуже тісним та вузьким порівняно з тим підземеллям, де ми щойно проїхали. Тут наш електровоз не міг рухатися вільно. Він ішов серед потоку великих порожніх вагонеток, що котились кудись у далечінь.

— Там працює нова машина, — сказав Кротов. — Літостат С-26. Остання новинка, спеціально для прогризання найтвердіших порід. Гордість Самборського. Цей літостат працює дуже швидко, а до того ще й сам обладновує тунель.

Назустріч ішов другий потік вагонеток, наповнених породою.

— В цій породі, — розповідав Кротов, показуючи на навантажені вагонетки, — дуже часто трапляються різні дорогоцінні камені. В цьому районі ми знаходимо, головним чином, червоновишневі гранати, бурочервоні сердоліки, рожеві турмаліни і ясночервоні рубіни. Але ми зовсім не маємо часу займатися збиранням їх. В недалекому майбутньому, очевидно, уважно переберуть вивезені на поверхню породи. Тепер нас цікавлять лише алмази. Дуже цікавлять, бо вони потрібні для бурового інструмента. На жаль, алмазів у цій місцевості дуже мало.

Скоро ми оглядали гордість Самборського — С-26. Потім інженер повів нас туди, де ми могли зустрітися з Лідою Шелемехою.

— Там і впертого палеонтолога знайдемо, — сказав Кротов. — То в нас район так званої Північної штольні. На сотню метрів вище над штольнею є підземне озеро. Наша біда. Для безпеки тунелю треба провести звідти ріку та встановити шлюз. Ми від цього озера поки що добре відгородились. А то було мало не наробили потопу.

Електровоз вибрався з тунелю, обминув потік вагонеток, проскочив над ними горбатим містком і швидко помчав до Північної штольні. Коли ми в’їхали до цієї штольні, то помітили, що тут значно більше світла, ніж деінде в цих підземеллях.

— Це зроблено спеціально для приїжджих, — зітхнувши, мовив Кротов. — Між іншим, професоре, — звернувся він до ботаніка, — мені здається, це місце буде чи не найкращим для ваших перших дослідів.

Аркадій Михайлович сам уже уважно озирав усе довкола, щось шепочучи собі під ніс.

Тим часом наш екіпаж спинився коло групи людей, які теж оглядали стіни штольні. Тут панувала відносна тиша, і ті, хто тут був, поскидали шоломи. Серед них я відразу впізнав Ліду. Біля неї стояв Догадов. Очевидно, новоявлений палеонтолог встиг уже сам з нею познайомитися і, мабуть, так радів з цього, що забув про кістки своїх допотопних тварин. Упізнав я також і кількох інженерів та хіміків, яких бачив у лабораторії новітніх сплавів. Більшість же присутніх я не знав.

Догадов миттю підбіг до електровоза і привітався з Кротовим. Ні мене, ні професора, ні Тараса він не впізнав. Ми добре були замасковані шахтарським одягом та шоломами.

— Товаришу Кротов! — гукнув він до інженера. — Я знайшов однодумців, які вважають за варварство те, що ви не даєте мені можливості вибрати кістяк бронтозавра… А від Макухи ви нічого ще не одержали?

— Слухайте, Догадов, — спокійно, тоном, який свідчив про те, що палеонтолог даремно тратить свої сили на вмовляння, сказав Кротов, — у вас є ще три години. Якщо ви будете коло своїх кісток, а не тут, ви встигнете витягти їх усі.

— Мені треба на це два дні!

— Нічого, на жаль, не можу зробити, — розвів руками Кротов. — Я не маю ніякого права заради кісток затримувати перебіг будівництва хоча б на хвилину. Навіть коли б то були кістки самого Адама.

— Але ж це має величезне значення для науки! — підтримала Догадова Ліда.

— Ех, люба моя, — засміявся інженер, — його наука зараз мало мене обходить… От коли б справа торкалася вашої науки, — ну, тоді, може, я й погодився б затримати наше будівництво.

Товариші Ліди розсміялися теж. їм, мабуть, подобався практицизм Кротова.

— Крім того, — додав інженер, — якщо наш вельмишановний палеонтолог так цікавиться своєю наукою, то хай скористається останніми годинами, а не… вербує собі тут союзниць та союзників.

Тепер зареготали всі. Навіть Ліда не втрималась од сміху.

Догадов належав до людей, які по слово ніколи до кишені не лазять. Він розпочав суперечку. Поки він наскакував на Кротова, ми втрьох підійшли до Ліди й потиснули їй руку. Та вона не впізнавала нас, — здивовано спитала:

— Ви, товариші, чи не з палеонтологічного музею?

Тут ми поспішили скинути з себе набридлі вже нам шоломи.

— А-а!.. — зраділа нам Ліда.

Ми поздоровкалися з усіма знайомими та незнайомими.

— Як мій палеонтолог? — спитав я Ліду.

— Догадов? — перепитала вона. — Та наче нічого… Тільки боюсь, що надто запального прихильника здобула… Ви надовго сюди?

— На кілька днів. А ви?

— Мабуть, поки завод не пустимо.

Догадов, побачивши мене, кинувся тиснути мені руку та домагатися, щоб я захистив його від утисків Кротова.

Ще не встиг я визначити своєї позиції в цій справі, як Кротов, похапцем махнувши нам рукою, сказав, що наприкінці дня сподівається з нами ще зустрітися, і поїхав кудись на електровозі, покинувши нас у штольні.

Аркадій Михайлович з Тарасом пішли оглядати місця для підземних посадок.

Працівники лабораторії металів зайнялися своїми справами.

Лише я зостався без діла. Тим-то я дуже зрадів, коли Догадов запропонував мені глянути на кістки надзвичайного звіра.

— Яка хороша дівчина, ця Ліда, — сказав він мені дорогою.

Я йшов слідом за ним. Мені щось не захотілося відповідати йому на цю фразу.

Раптом я почув ззаду себе легкий шум. Я оглянувся й побачив Тараса. Мене здивувало його насуплене обличчя й похмурий погляд, яким він нас проводжав.

Кому ж адресувався цей погляд?

14. СУД

На сесію Наукової ради мене викликав телеграмою Черняк.

Треба було негайно вирушати літаком. Разом зо мною летів Кротов. Він одержав радіограму від Макаренка, який пропонував йому негайно прибути до Іркутська, щоб поінформувати Раду про роботу на його дільниці…

Мене охопило хвилювання, коли я ввійшов до невеликої круглої зали, де мало відбутися засідання. Вигідні крісла півколом стояли проти стола президії й невеличкої трибуни для доповідача. За маленьким столиком між тією трибуною і місцем головуючого вже розмістилися стенографістки і енергійно застругували свої олівці.

До початку засідання лишалося ще з півгодини. Отже, в мене було досить часу, щоб розглядіти людей, які один за одним входили до зали. Складалося враження, що засідання Наукової ради відбуватимуться без ніякої урочистості. Не було ні фотографів, ні кінооператорів, ні навіть звичайних репортерів. Журналістські кола репрезентувалися тільки Черняком та мною. Але до наших обов’язків не входило давати звітів про це засідання.

Антон Павлович прийшов разом зо мною. Ми вмостилися на кріслах один поруч одного. Він називав мені членів Ради, що заходили до залу, та давав короткі характеристики тим, хто, на його думку, був гідний уваги. Так я довідався, що дуже огрядний громадянин, в якому було не менше як півтораста кілограмів ваги, — професор Лоріс, відомий знавець тунельного будівництва і давній опонент Саклатвали чи не в усіх наукових дискусіях. Він розіклав на пюпітрі силу всяких паперів та книг, якими, мабуть, гадав користатися під час засідання. Помітивши Черняка, професор Лоріс привітно кивнув йому. Мені здавалося, що цей товстун мусить належати до категорії дуже добрих і через те трохи нещасних людей. Про це я й сказав Чернякові.

Той посміхнувся.

— Послухаєш, як він в’їдатиметься в доповідачів своїми репліками та запитаннями. Ті аж потом вкриються… Він знає напам’ять проекти всіх найбільших тунелів, які будувалися за останні п’ятдесят років.

— Невже він злий? — недовірливо спитав я.

— Загалом надзвичайний добряга. Але в диспуті не знає жалю до опонентів.

Потім він звернув мою увагу на стрункого із сріблястим волоссям брюнета у фісташковому костюмі.

Цей інженер має вже звання академіка, хоча серйозно почав вивчати механіку лише п’ятнадцять років тому. До того він був непоганим художником. Це Антон Револ, найкращий знавець залізничного транспорту, конструктор найновіших паровозів.

Мене зацікавило, чи збирається Револ виступати. У всякому разі біля нього я не бачив жодного папірця. Виглядав цей академік трохи самовпевненим.

Сусіда вже звертав мою увагу на рожевощокого з сивою борідкою і з карлючкуватим носом діда, що переходив з місця на місце і з усіма голосно здоровкався. То був знаменитий спеціаліст з механіки, колишній співробітник Саклатвали, а тепер директор інституту прикладної механіки — професор Кучин. Він спинився біля худого, виснаженого блондина, який на мене справив враження людини з дуже хворим шлунком. Черняк відрекомендував мені того блондина, як найуїдливішого з усіх тут присутніх. То був видатний гірничий інженер Опок; він перебудував систему роботи вугільних шахт та домігся блискавичних темпів побудови нових шахт і прославився гостротою свого характеру, нестриманістю в мові, вічними хворобами і винятковою працездатністю.

Кучин затримався коло Опока. Між ними зараз же зав’язалась палка суперечка, яка зацікавила багатьох присутніх, що почали гуртуватися навколо них. Я не чув, про що саме вони сперечаються, проте вигляд обох свідчив, що Опок перемагає, бо Кучин раз у раз звертався до слухачів немовби за підтримкою. Слухачі ж явно були не на його боці, хоча й дотримувалися нейтралітету.

Я хотів був уже підійти до них, та в цю хвилину до зали ввійшла численна група учасників засідання.

Серед них був Кротов. Я запросив його сідати поруч з нами й познайомив з Черняком. Цей інженер був у числі кількох спеціалістів, практичних учасників будівництва Глибинного шляху, яких Саклатвала запросив на цю сесію Наукової ради.

Антон Павлович зауважив, що з тридцяти шести членів Ради прибуло тільки двадцять дев’ять. Крім того, було запрошено вісімнадцять не членів Ради. Коли ще додати секретарів та стенографісток, то в залі на час відкриття сесії назбиралося чоловіка з шістдесят.

Перше засідання сесії мало відкритися о першій годині.

За десять хвилин до цього часу абсолютна більшість учасників вже сиділа на своїх місцях.

Хвилин за сім до початку з бокових дверей увійшов Макаренко, і мало не водночас з головного входу показався маленький Самборський.

І тут я відразу ж одчув ставлення до них аудиторії.

Самборський проходив між стільцями, чи не зо всіма здоровкався, і кожний намагався його затримати й сказати щось приємне. Навіть здалеку його вітали легенькими вигуками, в яких відчувалась виразна прихильність до молодого енергетика, конструктора, вправного організатора.

Макаренка ж аудиторія зустріла стриманим шепотінням. Усі начебто й поглядали на інженера, але, разом з тим, кожен уникав зустрітися з ним поглядом. Лише Кротов, Кучин та Черняк привітно кивнули головами Ярославові, та найщиріше вийшло це в Кротова. Здавалося, і Кучин і Антон Павлович відчувають певну ніяковість і що їх позиція до головного інженера тунельних споруд не ясна навіть їм самим.

Безперечно, Макаренко знав про вороже ставлення до себе. Гостро відчував він його й зараз. Та іншого він, мабуть, і не сподівався. Очі його горіли чи то злою, чи то гіркою усмішкою. Я дивився на нього й ніяк не міг повірити, що все зроблене ним на будівництві Глибинного шляху було свідомим злочином. Та й чи злочином взагалі.

Ярослав з хвилину ні на кого не дивився, перебираючи якісь папери. Він стояв біля трибуни для доповідача. Невже він виступатиме першим? Це було б дивно. За таких умов Саклатвала повинен був би спершу дати слово кільком іншим доповідачам і тим самим хоч трохи послабити ту напружену атмосферу, яка створилась довкола його найближчого помічника.

Аж ось Макаренко ясними очима оглянув залу. Його погляд спинився на Самборському, який в той час сідав коло круглого стола якраз напроти свого колишнього друга. Вони обмінялися ледве помітними кивками, немов малознайомі люди. Я зрозумів, що між Інженерами стався остаточний розрив, зовсім загинула їх міцна дружба, замість приязні постала ворожнеча, а то так і глибока ненависть.

Макаренко подивився й на мене. В його очах я прочитав глибокий смуток — такий самий, який бачив я під час нашої давньої нічної розмови. Якийсь невимовний жаль, туга стиснули мені серце. Я вмить забув про те, що останнім часом доводилось мені чути про нього. Щоб хоч трохи підбадьорити його, я енергійно закивав йому головою.

Мабуть, на мене звернули увагу, бо Черняк прошепотів мені з посмішкою:

— Боюсь, що багатьом твоя поведінка здається зараз принаймні нетактовною.

— А тобі? — гостро спитав я його.

Я хотів кінець кінцем знати, що думає про цього інженера мій редактор.

Та він був непоганим дипломатом. Його відповідь нічого мені не сказала.

— Я з інтересом чекаю на доповідь Макаренка.

Пізно вже було починати з ним суперечку. Тільки дві хвилини залишалося до початку засідання.

В тих самих дверях, якими ввійшов Макаренко, з’явився академік Саклатвала в супроводі свого секретаря.

Тієї хвилини я помітив серед присутніх ще одного знайомого. За кріслами, на звичайному стільці, сидів Акоп Томазян.

«Ого, мій Шерлок Холмс теж цікавиться подіями сьогоднішнього дня», — подумав я.

Саклатвала зайняв своє місце. Вигляд у нього був стомлений, погляд ніби неуважний, голос тихий. Він сказав, що час уже починати роботу, що сімох членів Ради нема, але двоє з них днями прибудуть до Іркутська і встигнуть взяти участь у наступних засіданнях сесії. Потім він коротко розказав про стан на будівництві Глибинного шляху, про перспективи роботи і про те, що має розв’язати теперішня сесія Наукової ради.

Повідомлення, що першим про нинішній стан тунельних споруд доповідатиме Макаренко, всі сприйняли з задоволенням. Адже саме в цьому питанні хотіли дати бій Макаренкові всі його противники.

Спершись на трибуну, поклавши перед собою папку з паперами, Макаренко почав свою доповідь. Говорив він неголосно і тим самим примушував присутніх напружувати слух та додержувати тиші. Промова його звучала дуже спокійно й по-діловому.

Він розповідав про роботи на окремих ділянках тунелю, іноді образно порівнював досягнення й відставання окремих технічних груп і водночас виясняв причини того й другого. Називав кількість вийнятого грунту, говорив про швидкість проходки тунелю, про витрачену енергію. Цілий розділ присвятив енергетичному господарству, підкреслюючи заслуги Самборського в цій справі. Сказав, що покладає великі надії на Байкальський енергокомбінат, який завдяки зусиллям його будівників, зокрема інженера Самборського, незабаром дасть будівництву Глибинного шляху необмежену кількість енергії і остаточно розв’яже проблему, яка досі лімітує швидкість пробивання тунелю.

Всі надзвичайно уважно стежили за доповіддю.

Мене ж, щиро кажучи, незабаром почала стомлювати ця злива всяких розрахунків, сухих формул, якими так охоче оперував Макаренко. Загальне враження від першої половини доповіді у мене склалося таке, що будівництво розгортається цілком нормально, що на окремих ділянках тунелю вже прокладаються залізничні колії та енергопроводи, що в найближчому майбутньому Забайкальська зона з’єднається з Західно-Сибірською та Далекосхідною. Я бачив, що члени й не члени Ради не збираються заперечувати або щось спростовувати в сказаному Макаренком. Ніхто не кинув йому жодної репліки. Всі сиділи тихо.

Та, придивившись до Опока, я помітив, що він пропускає повз увагу все, про що говорив доповідач, і ніби нетерпляче чекає на щось інше.

Але ось Макаренко перейшов до другої частини своєї доповіді: до обладнання стін тунелю, до перегородок між ділянками, до повітряного господарства і майбутнього типу електровозів та вагонів у тунелі.

— Наш тунель, — говорив він, — належатиме до типу герметично закупорених.

— Чому? — раптом пролунало запитання.

Я не помітив, хто саме кинув те запитання.

Воно розворушило слухачів. Всі відразу насторожились, і, здавалось, кожен хотів запитати про те ж саме. Макаренко спокійно доповідав далі:

— Такого типу тунелі вимагають виняткової уваги до зовнішнього обладнання їх. Отже, нам доведеться дещо збільшити витрати на спеціальні матеріали та устаткування перегородок між окремими секціями. До того ж потрібна спеціальна ізоляція підземних’ вокзалів та інших приміщень.

Він знов перейшов на підрахунки матеріалів, потрібних для такого обладнання, визначив необхідну кількість робочої сили. Далі він зазначив, що це затримає побудову тунелю трохи більше ніж на півроку.

На обличчях чи не всіх слухачів позначилося неабияке здивовання. Адже саме з обвинуваченням у затримці будівництва тунелю збирались вони виступати проти Макаренка. Здавалось би, він мусив захищатися. А головний інспектор тунельних споруд атакував Наукову раду. Він наполегливо доводив, що затримка будівництва конче потрібна.

— Чому ми наполягаємо на герметично закритому тунелі? — спитав Макаренко і тут же відповів: — Цього вимагають поважні причини. Перша: з досвіду гірничих робіт відомо, що по глибоких шахтах, які проходять у різних грунтах, у різних геологічних умовах, можуть трапитися гірничі та болотні гази. Крім того, на тих глибинах, на яких проходить наш тунель, не виключена можливість газоутворення через плутонічну[21] діяльність у верхніх шарах земної кори. Ви знаєте, як швидко поширюються гази. Особливо швидко вони поширюватимуться в тунелі, де існуватимуть виняткової сили протяги. Поява небезпечного газу може призвести до жахливої катастрофи на великому просторі. Отже, щоб запобігти цьому або щоб локалізувати нещасний випадок, коли він все-таки трапиться, ми й пропонуємо герметизацію всього тунелю. Поділ тунелю на герметично закупорені сектори перешкоджатиме також утворенню протягів… А в разі війни, та ще коли ворог застосує у великих масштабах хімічні засоби, герметизація тунелю дасть нам можливість захистити його і від цієї небезпеки.

На мою думку, йому не можна було відмовити в логічності. Він добре обгрунтував свою пропозицію.

Але в залі несподівано прозвучало слово, яке, мов батогом, хльоснуло доповідача:

— Нісенітниця!

Це сказав Опок, сказав на весь голос. Макаренко почервонів, одначе не перервав доповіді, нічим не виказав свого обурення.

Біля мене тихенько вилаявся Кротов.

— Це ж більш ніж неввічливо, — прошепотів він, киваючи на Опока. — Будеш виступати, тоді й скажеш.

Проте він скоро заспокоївся. Доповідач перейшов до теми, яка найбільше цікавила мого сусіда. Макаренко заговорив про вентиляцію.

— В гірничому будівництві вентиляція, як санітарно-гігієнічний засіб, має величезне значення. Не буду говорити, в яких розмірах нам доведеться будувати вентиляційні установки. Вони визначаються масштабами нашого будівництва. У нас є спеціальна служба вентиляції. Запроектовано низку потужних вентиляційних агрегатів, які даватимуть можливість дуже швидко змінювати повітря в тунелі. Все зіпсоване, забруднене, а може, й отруєне повітря ми з допомогою цих вентиляційних станцій зможемо викачати протягом кількох хвилин. В усьому тунелі від Москви до Тихого океану ми зможемо змінити негідне повітря на свіже протягом якихось десяти хвилин.

— Зайва розкіш! — промовив хтось.

Доповідач не звернув уваги і на цю репліку. Він спокійно розповідав далі про систему вентиляційних установок, про витрату на них матеріалів, робочої сили та часу.

Після цього він зачепив ще одне, нібито дрібне питання — про форму електровозів, проектованих для тунелю.

— На думку багатьох видатних спеціалістів, наша система прокладання колій у тунелі не дасть можливості повністю використати обтічні форми для електровозів і вагонів. Ми не вважаємо це за велике нещастя. Навпаки, необтічна форма дозволить нам побудувати значно потужніші електровози. Звичайно, необтічна форма все ж таки вповільнюватиме їх рух. Та з цим доведеться примиритися, бо іншого виходу ми не знайшли і, очевидно, найближчим часом не знайдемо.

Обличчя в багатьох членів Ради зовсім похмурнішали. Дехто ледве стримувався від негайного виступу з гострою критикою тверджень доповідача. Але ще більше обурення викликали його останні слова:

— Герметизація тунелю і всі проблеми, зв’язані з цією герметизацією, примушують нас чималою мірою збільшити витрати проти того, що передбачалося раніш, і перенести термін здачі Глибинного шляху до експлуатації приблизно на один рік. З відповідним проханням управління будівництва вже звернулось до уряду… Я хочу сподіватися, що Наукова рада підтримає цю пропозицію начальника нашого будівництва.

— Я хотів би знати, хто начальник будівництва? — прохрипів голос професора Лоріса.

Товстун уже не міг стримувати свого обурення.

— Здається, це відомо всім, — відповів Макаренко, сходячи з трибуни. — Начальник будівництва Глибинного шляху — академік Саклатвала.

— А мені здалося, що інженер Макаренко.

Я вже подумав був, що скандал, який назрівав протягом доповіді, вже почався.

Але над столом звівся Саклатвала, і все стихло.

— Ми прослухали доповідь інженера Макаренка, — спокійно мовив він. — Переходимо до її обговорення. Перше слово належить полковникові Файзулову.

Не можу сказати, що представник Генерального штабу враз заволодів увагою присутніх.

Говорив він спокійно й чітко, як і належить військовому. Тон його, здавалося, мав би заспокоїти розхвильованих членів Ради. Та слова його що далі, то більше підносили те хвилювання.

Файзулов зупинився на стратегічній оцінці міжнародного становища та на підготовці деяких держав, що їх минула війна нічого не навчила, до нападу на нас. Він підкреслював важливість якнайшвидшого закінчення будівництва тунелю, бо воно поліпшить наші комунікації і дасть командуванню змогу маневрувати озброєними силами між Заходом і Сходом в тому разі, якщо ворог нападе на нас з двох напрямків.

— Ми знаємо, — говорив полковник, — що цьому будівництву з боку певних кіл за кордоном приділяється велика увага. Дозвольте процитувати вам один з документів, що потрапив до нас після арешту однієї групи агентів чужоземної розвідки… «Ми стежимо, — говориться в цьому документі, — за будівництвом з того моменту, коли ідея великої підземної залізниці тільки з’явилася. Такий шлях неодмінно піднесе економіку цієї країни на значно вищий рівень, бо він зблизить східну й західну частини Радянського Союзу. Але головне для нас — це його стратегічне значення: він дасть можливість з надзвичайною швидкістю підвозити війська та військове спорядження на Далекий Схід або на західні кордони. Союзу. Тому той, хто зростання і зміцнення комуністичної держави вважає за небезпеку, повинен прискорити темпи своїх воєнних готувань. Треба, щоб війна почалась і закінчилась раніш, ніж Глибинний шлях стане до ладу».

Ще кількома прикладами Файзулов підтвердив наміри держав, де владу захопили реакційні кола; якомога швидше напасти на Радянський Союз з допомогою двох величезних армій, що з них одна діятиме на сході, а друга — на заході. Для оборони проти такого нападу Глибинний шлях матиме першорядне значення. Тому Файзулов від імені Генерального штабу просив членів Ради продумати можливість прискореного завершення будівництва. Герметизації він у своїй промові не торкався.

Мені було ясно, що більшість членів Ради дістали тепер ще низку аргументів проти ідеї Макаренка.

Після Файзулова слово забрав професор Лоріс. Незважаючи на свою огрядність, він легко скочив на трибуну й ніби злився з нею. Видно було, що це-майстер словесного бою.

— Мушу заявити, — почав він, — що доповідь, яку я тут прослухав, здивувала мене й обурила, так само як дивують мене й обурюють вже значний час поведінка й технічні тенденції інженера Макаренка. Я говоритиму тут одверто…

Він зробив широкий жест, ніби відкинув од себе щось, а голос його забринів, мов дзвін, що б’є на сполох.

— Ні для кого не секрет, що останнім часом головний інспектор тунельних споруд перетворився на фактичного вершителя долі нашого будівництва і злого генія Глибинного шляху. Практичні працівники тунелю і ми, консультанти, бачимо, що шановний начальник будівництва не зміг, на жаль, зайняти твердої позиції щодо інженера Макаренка та його… скажімо, дивних проектів. Лінія на цілковиту герметизацію тунелю ведеться вже давно. Ми відчули це замалим не рік тому, коли в системі будівництва раптом запанував так званий макаренківський метод… Що таке герметизація тунелю? З усією відповідальністю я заявляю, що це — химера інженера Макаренка. І коштуватиме вона колосальних грошей, витрати сили-силенної енергії й часу. Ми були б дуже раді бачити тунель, обличкований мармуром найніжніших відтінків. Але для нас це зараз неможливо і непотрібно! Так, герметизація тунелю непотрібна! Гази — це фантазія! Я не вірю, щоб гази проникали до нашого тунелю в такій великій кількості, щоб це було небезпечно. Та навіть якщо це й станеться, то хіба це буде страшно в тунелі, де зовсім не буде застою повітря? Гази ту ж мить будуть винесені на поверхню… навіть без тієї потужної вентиляції, на яку нам пропонують згодитися… Так, вентиляція в таких страшний розмірах Глибинному шляху непотрібна! Вентиляції потребують лише підземні вокзали, та й то не в такій мірі, як це пропонує інженер Макаренко.

Лоріс говорив довго. Він наводив численні приклади з практики будівництва різних тунелів, знайомив присутніх із своїми обчисленнями, прямо протилежними обчисленням Макаренка. Атакував останнього по всіх лініях, а з ним і академіка Саклатвалу, хоча щодо академіка виявляв певну чемність. Закінчив же вимогою відкинути геть ідею герметизації і усунути Макаренка з будівництва.

Кілька неголосних схвальних вигуків пронеслось над залою, коли Лоріс пішов на своє місце. Я сподівався навіть на оплески, але члени Ради поки що стримували себе.

Далі слово дістав професор Кучин.

Коли він ішов до трибуни, я озирнувся й побачив, що мій сусіда, Кротов, пише до президії записку з проханням дати слово і йому.

Кучин відкашлявся, витер хустинкою чоло і заявив, що не може погодитися цілком з попереднім промовцем.

— І все ж таки в словах шановного Григорія Борисовича, — він легко вклонився в бік Лоріса, — звичайно, є чимала частка правди. Для всіх, хто більш чи менш обізнаний на тунелебудівництві, ясно, що ніякої потреби герметизувати тунель не існує. Та й справді, це зайва, дуже дорога й нічим не виправдана річ. Сам собою тунель такого типу, як наш Глибинний шлях, є майже цілком герметичний і без спеціального обладнання, яке тут пропонують.

Рожевощокий професор не вживав гострих слів, не називав ні начальника будівництва, ні головного інспектора тунельних робіт. Він обережно, наче побоюючись образити опонента, дискутував з деякими положеннями в доповіді Макаренка, висловив сумнів з приводу дріб’язковості деяких зауважень Лоріса і, розвиваючи думку про необхідність відмовитися від герметичності, не стільки засуджував, як умовляв авторів цієї ідеї.

— Ми знаємо, що молоді люди, навіть талановиті інженери, можливо саме тому, що вони талановиті, підпадають фантастичним захопленням, не враховують попередньої практики, життєвого досвіду, технічних можливостей та економічної доцільності. Такій людині треба допомогти, це обов’язок його досвідчених колег. І, усвідомивши свою помилку, виправляючи її, молодий інженер стає цінним спеціалістом.

Всім було зрозуміло, що промовець мав на увазі Макаренка, натякаючи йому на необхідність визнати свої помилки, відмовитися від герметичності тунелю і тим самим не позбавляти себе можливості працювати далі на будівництві Глибинного шляху.

— Іноді, — говорив Кучин, — молодечий запал робить чудеса, ентузіаст захоплює оточуючих його і вселяє віру в нездійсненні проекти. Такий запал — прекрасна річ. Тільки треба допомогти тим, хто перебуває під його гіпнозом, позбутися хвилинного засліплення і розвіяти невірні уявлення ентузіаста, переключити його запал на реальну творчу роботу.

Тепер професор мав на увазі Саклатвалу. Начальник будівництва, відкинувшись у крісло, спокійно слухав ці закиди, погладжуючи свою розкішну бороду. Винятковий спокій зберігав і Макаренко під час промови цього й попереднього промовця. Уважно слухаючи, він іноді щось нотував у блокноті, позираючи то на оратора, то на когось з членів Ради.

Висновки Кучина були не такі рішучі, як його попередника. Він теж відкидав ідею герметичного шляху, але пропонував добре подумати над окремими деталями, які постають разом з планом герметизації. Вимоги про усунення Макаренка від роботи Кучин не підтримував.

Зійшов він з трибуни під напівіронічні погляди присутніх.

— Слово надається інженерові Опоку, — сказав Саклатвала.

По залі пройшов рух. Люди випростовувалися в кріслах, напружувалися, очевидно ждучи чогось особливого.

Опок почав свій виступ з теоретичного розгляду системи шахтного будівництва. Високо оцінив темпи пробивання шахт на Глибинному шляху, вніс цілий ряд важливих вказівок і нарешті підійшов до головного — до ідеї герметизації тунелю. Він піддав нищівній критиці всі аргументи Макаренка на захист герметизації.

— Основний порок цієї ідеї в тому, що, погодившись на герметизацію, ми виснажуємо наше народне господарство величезними зайвими витратами і затримуємо, гальмуємо відкриття тунелю майже на рік. Ви знаєте з виступу представника Генерального штабу, чим це загрожує. Над нами нависла величезна небезпека. Щоб ліквідувати її, щоб у ближчому майбутньому зберегти життя сотням тисяч, а може, й мільйонам людей, щоб подолати ворога, який готується до нападу на нас, треба негайно закінчувати будівництво тунелю.

— Товариші, — звернувся Опок до сесії, намагаючись говорити тихше і тим самим підкреслюючи свої слова, — я знаю інженера Макаренка не перший рік. Мені доводилося спостерігати його на практичній роботі і знайомитися з кількома його проектами, зокрема першим проектом після закінчення інституту. З цілковитою відповідальністю заявляю, що це один з найталановитіших інженерів нашого часу, один з найдосвідченіших серед молодих інженерів, людина виняткових здібностей і сильного характеру. Його слабе місце — нехтування деталями. Але тут йому на допомогу завжди приходять численні конструктори. Чому ж Макаренко висунув свій проект герметизації і так гаряче його обстоює? Це не деталь, в якій він може помилитися і, не знайшовши правильного розв’язання, звернутися по допомогу до конструктора, щоб не гаяти часу. Це не помилка внаслідок юнацького фантазування або захоплення, як тут дехто хоче пояснити. Ні, я певен, що інженер Макаренко розуміє неприйнятність ідеї герметизації Глибинного шляху і все ж уперто настоює на своєму. В чому ж справа? Товариші! Талант, винятковий хист окремої людини в якійсь галузі техніки, мистецтва не завжди служать на користь людству. Я певен, що в даному разі, незважаючи на хист чи талант інженера Макаренка, ми можемо говорити про злочин. Це так для всіх ясно, що не варт іще щось додавати до сказаного мною.

— Правильно! Правильно! — почулися вигуки.

Макаренко зблід, закусив губу. Над столом звівся нахмурений академік Саклатвала.

— Я прошу товаришів, — сказав начальник будівництва, — не забувати про елементарну ввічливість, не поспішати з різкими висновками на адресу окремих осіб і не перетворювати нашу сесію на засідання суду. Слово має академік Револ.

Коли сріблястий академік піднімався на трибуну, до Саклатвали підійшов його секретар і подав якийсь папірець. Моя увага роздвоювалася: я стежив за Револом і одночасно зацікавився папірцем, який читав Саклатвала. Бувши близько від начальника будівництва, я помітив, що він нахмурився, ще раз перебіг папірець і на якісь півхвилини задумався, зовсім не слухаючи оратора. Після того щось сказав секретареві. Той підійшов до Макаренка, шепнув йому кілька слів, а тоді подався в наш бік. Головний інспектор тунельних робіт піднявся з свого місця і наблизився до Саклатвали.

— Технічні проблеми нам доведеться на якийсь час відкласти, — говорив Револ, — бо обговорення їх само собою перетворюється в суд над інженером Макаренком і тими, хто його підтримує.

В цей час біля мене опинився секретар Саклатвали і, нахилившись, прошепотів Кротову:

— Начальник будівництва просить вас негайно підійти до нього.

«Кротову дадуть слово, — подумав я. — Що ж він говоритиме?»

Саклатвала показав Макареикові щойно одержаний папірець. Молодий інженер швидко перечитав його і, може мені так здалося, сторопів.

— Але щоб не перетворювати сесію Ради в суд, — говорив Антон Револ, — ми мусимо вимагати усунення інженера Макаренка від роботи на будівництві, віддання до суду, який визначить кару за безперечний, на думку абсолютної більшості з нас, злочин.

Але абсолютна більшість присутніх не слухала промовця, а стежила за нарадою, яка відбувалася за столом президії між Саклатвалою, Макаренком і Кротовим. Туди ж пішов і Самборський.

Антон Револ продовжував свою промову, яка очевидно була добре продумана і мала правити за зразок блискучого ораторського хисту, але раптом його перебив Саклатвала, попросивши хвилину уваги.

— Товариші, нам доведеться перервати засідання, — сказав він. — Одержано повідомлення про катастрофу в районі дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Півгодини тому в тунель прорвалися підземні води. Інженер Макаренко та інженер Кротов негайно вилітають літаком. Завтра ранком туди ж вилетить спеціальна комісія. До складу комісії ввійдуть представники нашої Ради.

15. НІЧНИЙ ПОЛІТ

Звістка про катастрофу вразила всіх. Сріблястий академік мов завмер на трибуні. Черняк, що сидів біля мене, схопився з свого місця і побіг до Саклатвали. Інженери і професори напружено витягали голови, ждучи, що ще скаже начальник будівництва далі.

Я сидів, як очманілий. В голові моїй повстали підземні зали та коридори, де вчора вранці я проїздив електро-танком, спливали страшні картини поводі, а може, й обвалів. Тривога огортала мене за моїх друзів і за всіх. Там же Ліда, Аркадій Михайлович, Тарас, Догадов! Чи не трапилося лиха з ними?

Макаренко і Кротов уже вийшли з зали.

В цю хвилину чиясь рука торкнулась мого плеча. Я озирнувся і побачив Томазяна.

— Ідіть негайно за мною, — сказав він мені і, повернувшись, пішов до дверей.

Я слухняно подався за ним.

На вулиці слідчого ждала машина.

— Негайно до готелю, — наказав він шоферові.

У машині Томазян мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Лише коли ми під’їздили до «Витязя Іркуте», він порушив свою мовчанку.

— Зараз вилітаємо в Забайкалля. Ми повинні прибути на «дев’ятсот двадцять п’яту» якщо не раніш, то разом з інженерами.

— Вони вже, мабуть, на аеродромі.

— Можливо. Ми теж зараз там будемо. Обурююсь і вами і собою, — говорив слідчий, коли ми заходили до готелю. — Чого вас принесло на сесію і чому я це дозволив вам?

— А хіба ж би я запобіг катастрофі, коли б був там?

— Боюсь, щоб якісь темні люди не скористалися з катастрофи для своїх цілей. Хтозна, що там робиться. Серед загальної паніки їм найлегше викрасти документи, які їх цікавлять, збільшити катастрофу.

Пробігши коридором І тільки-но зайшовши до кімнати, Томазян почав телефонувати. Після короткої розмови з обласним прокурором і начальником аеропорту він дістав дозвіл на швидкісний літак, який через сорок п’ять хвилин мав бути готовий до вильоту.

— На збори даю вам п’ять хвилин, — сказав мені слідчий.

Що можна зробити за п’ять хвилин? Я встиг лише забігти у свій номер, схопити перший, що потрапив під іруку, чемодан і повернутися до Томазяна.

У вестибюлі мене спинив портьє, спитавши, куди я йду. Довідавшись, що в п’ятнадцятий номер, попросив передати спішного листа, щойно одержаного на ім’я Томазяна.

Я глянув на конверт і побачив, що адреса написана ніби знайомим почерком. Але не маючи часу розглядати, подався до слідчого, який дожидав мене.

— Молодець, — похвалив він. — Я думав, що ви ще довго копатиметесь.

— Ну, чого ж, — гордо відповів я, — а ви?

Він теж уже був готовий.

— Ось вам лист.

— Відкіля?

— Портьє передав. Щойно одержано.

Томазян розірвав конверт і швиденько почав перечитувати. Але в міру читання швидкість ця зменшувалась. Мабуть, лист був для нього цікавий, бо він підійшов до письмового стола і засвітив лампу. Цей лист затримав нас ще хвилин на десять.

— Здається, запізнюємось, — натякнув я на те, що вже пора їхати.

— А й справді, — сховавши листа в портфель, сказав слідчий.

Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, і шофер одразу перейшов на третю швидкість. Машина ковтала чорну стрічку полірованого шосе, освітленого електричними ліхтарями. Томазян знову мовчав. Лише напівдорозі спитав, хто з моїх знайомих зараз на дев’ятсот двадцять п’ятій шахті.

Я перелічив усіх, кого знав.

— А скажіть, хто з них і як ставиться до Макаренка?

— У мене таке враження, що всі вони йому симпатизують. Це, можливо, пояснюється особистими взаєминами. Він же учень професора Довгалюка. До нього дуже добре ставиться брат Ліди Станіслав Шелемеха.

Я нічого не сказав про взаємини між Лідою і Ярославом, вважаючи, що це не повинно обходити мого співбесідника.

— І всі вони рішуче його захищають?

Цього я сказати не міг ні про Аркадія Михайловича, ні про Ліду. Тарас в рахунок не йшов.

— Найзавзятіший його прихильник серед тих, кого я вам назвав, це, безперечно, Догадов.

— А справді, ви вже колись говорили мені про нього. Чим же він аргументує свою прихильність до Макаренка?

— Він вважає його найталановитішим інженером і цілком поділяє його погляди на систему будівництва Глибинного шляху.

— Він сам хіба інженер?

— Ні, він журналіст. А ви знаєте, ця порода людей завжди сміливо висловлює свою думку з приводу всяких явищ і подій, дає свою оцінку кому й чому завгодно.

— А чому б вашому другові не виступити із статтею на захист системи робіт Макаренка? Як він пише?

Правду сказати, я не знав, що відповісти Томазяну. Адже я особисто ніколи не читав ні статей, ні нарисів Догадова. Він у редакції завідував відділом кореспонденції. Був спецкором «Зорі», кореспонденції його я кілька разім зустрічав, вони були написані грамотно, але уваги до себе не привертали. З його попередньою журналістською діяльністю я майже не був обізнаний. Так довелося й відповісти.

— Шкода, — протяг Томазян.

— Чому?

— А я хотів, щоб ви натякнули йому на бажаність такої статті, де б захищалися ідеї Макаренка і давалася докладна критика його опонентів.

— Ви особисто підтримуєте Макаренка?

Відповідь слідчого мене дуже цікавила, але він мене розчарував.

— Я хотів би докладно розібратися в цих технічних питаннях, — сказав він.

— Гаразд, я скажу Догадову, може, в нього вийде щось цікаве.

— Спробуйте, тільки не кажіть, що це я пропоную. Краще коли він вважатиме, що то його ініціатива. Тоді напевне старанно попрацює над такою статтею.

Машина спинилась перед будинком аеровокзалу. Звичайно я бував тут удень, коли життя на вокзалі било ключем.

На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.

— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.

Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.

Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.

— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.

Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.

— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?

— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.

— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.

— А наш пілот заперечує?

— Навпаки… Це такий шибайголова…

— І прекрасно…

Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:

— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.

Томазян подав мені маленький блокнотик.

Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.

Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.

Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.

Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.

Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.

Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.

Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.

По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.

16. ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:

— Інженер Макаренко? Я здивувався.

— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?

— А хто раніш вилетів з Іркутська?

— Вони.

— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.

— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.

В районі «дев’ятсот двадцять п’ятої» повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка:

«Що ж могло трапитися з літаком Макаренка і Кротова?»

Я теж став вдивлятися в небо.

— Летять, — показав кудись рукою Атабаєв.

Спочатку я нічого не бачив. Але от показалась чорна крапка. Вона швидко наближалась, і незабаром над нашими головами літак, викресливши півколо, пішов на посадку.

На обличчях інженерів позначалася втома після важкої подорожі, а в очах замиготіло здивування, коли вони побачили мене.

— Ви відкіля? — спитав Кротов.

— Кореспондент «Зорі» мусить бути тут, — відповів я і, показавши на Атабаєва та на його літак, пояснив: — Ми вас обігнали.

Інженери, не гаючись, сіли в автомобіль, що чекав на них. Я, звичайно, попросив, щоб вони взяли і мене.

В цей час до аеродрому під’їхав один помічник Кротова. Він був мокрий і брудний. Кротов попросив його пересісти в наш автомобіль і розповісти Піро події на шахті.

— Катастрофа сталася вчора ввечері, приблизно за двадцять хвилин до десятої, — відразу ж почав той. — Вода прорвала шлюзи, і ріка з підземного озера спочатку ринула в річище, яке ми готували для неї, а потім почала швидко розливатися по шахті. Групі гірників та техніків, що працювали там, вдалося закріпити один шлюз цілком, а другий частково, але вода прибувала. Тепер у приміщеннях підземного вокзалу рівень її досягає ста двадцяти, а в тунелі — дев’яноста п’ятії сантиметрів. Зараз вода прибуває не більше як на чотири-п’ять міліметрів на годину.

— Як роботи в тунелі?

— Припинено. Літостати стали, бо конвейєри не можуть працювати.

— Є жертви?

— Кілька чоловік дістали значні поранення під час паніки, а двоє загинули, коли намагалися закрити шлюз.

— Була паніка? — звів брови Кротов.

— Була, — глухо відповів його помічник.

— Ще що?

— Затопило підступи до Північної штольні. Там виїмка шість метрів глибини, і вона одрізує штольню від тунелю.

— Людей відтіля вивели?

— Ні, не встигли. Там зараз понад двісті чоловік. З ними підтримують телефонний зв’язок.

— Хто там?

— Група літостатників, робітники пайрекс-алюмінійового заводу та група професора Довгалюка.

— А де Ліда Шелемеха, професор і Тарас Чуть? — спитав я.

— Там… Але поки що смертельної небезпеки нема. Зараз ми робимо човни, щоб туди переправитися. Вони відсиджуються на вагонетках, які ще не затопило.

Ми під’їхали до шахти. Навколо стояли машини рятувальних команд, метушилось багато людей, що тут же, на місці, майстрували човни.

Макаренко і Кротов зайшли до кабінету і викликали туди інженерів та техніків. Нарада тривала не більше десяти хвилин. Потім Макаренко сказав Кротову:

— Вам треба зараз же спуститися в шахту. Керуйте там, а я поки що залишусь на поверхні. Повідомте всіх, що оголошується аварійний стан, а це в наших умовах відповідає воєнному становищу. За годину я приєднаюся до вас. Викличте радіостанцію, щоб зв’язала мене з Іркутськом.

Макаренко залишився в кабінеті біля телефону. До нього заходили один за одним інженери та техніки, яким він віддавав накази. Я поспішив за Кротовим, щоб спуститися під землю і глянути на наслідки несподіваної поводі.

Ліфт ішов з максимальною швидкістю, і лише метрів за двісті донизу Кротов повернув важіль пневматичного гальма, що почало уповільнювати спуск. Нарешті ліфт зупинився, і ми вийшли з нього. Перше, що звертало на себе увагу, була вода, яка захлюпала під ногами. Вона доходила до кісточок, бо тут уже встигли зробити високий поміст, і ліфт зупинився метрів за півтора вище, ніж звичайно.

Навколо стояло кілька людей, на обличчях яких відбивалося напруження і разом з тим збентеження.

Я помітив, що майже скрізь світилися синенькі лампочки, де-не-де зелені, а вдалині яскравочервоні. Мені пояснили, що сині сповіщають про тривогу, зелені вказують шляхи, якими можна рухатися по шахті, а червоні означають велику небезпеку і забороняють наближатися до них. Навколо панувала тиша: не чулося ні скреготу машин, ні вибухів літостатів.

Один із техніків розповів, що, як тільки сталася катастрофа, по всій шахті було дано тривожні дзвінки. Не знаючи, що трапилось, більшість людей кинулась бігти до підіймальних механізмів. Коли дорогою натрапили на воду, паніка посилилась. Люди, поспішаючи, натикалися на каміння, на механізми, штовхали один одного, падали, навіть калічились. В цей момент раптом погасла електрика, і в підземеллі запанувала абсолютна темрява. Ще страшнішим став гуркіт води, яка ринула бурхливим потоком в тунель. На щастя, хвилин через дві світло з’явилося. Звичайно, що грунтовиймальні роботи були припинені. Робітники майже всіх дільниць, крім Північної штольні та однієї групи, яка працювала в районі шлюзів, швидко дісталися до виходу, і їх негайно підняли на поверхню. Північну штольню вода відрізала від тунелю, і вийти відтіля не було змоги. А одна бригада, що залишилася біля шлюзів, запалена відвагою свого бригадира, спробувала закрити шлюзи. До деякої міри це їм вдалося. Проте двоє з них загинуло. Вони врятували життя частині робітників, які не встигли вийти з дальніх забоїв.

— Дозвольте, як же це їм вдалося? — спитав я. — Хіба вода не прорвала шлюзів?

— Я не зна’ю, — відповів технік. — В мене таке враження, ніби шлюзи самі відкрилися. Але поки що ніхто точно не знає про причини катастрофи.

Далі він розказав, що через двадцять п’ять хвилин після того, як з’явилася вода, у шахту спустилася перша рятувальна команда. Але рятувальники, добре підготовлені до боротьби з газами, з підземними пожежами та обвалами, не мали ні досвіду, ні спеціального обладнання для боротьби з повіддю. Правда, у них були насоси, але вони не могли подолати таку силу води. Не мали вони також човнів, щоб вирушити в розвідку по шахті, яка перетворилася чи то в ріку, чи то в озеро. Протягом кількох годин, що минули відтоді, вода в шахті піднялася.

Кротов стояв віддалік од мене і розмовляв з двома робітниками, які вражали своїм зростом. Один виглядав справжнім велетнем, а другий був маленький, миршавий. Мій співбесідник сказав, що то бригадир і помічник бригадира тієї героїчної бригади, яка врятувала в перші хвилини становище на шахті.

В цей час з тунелю по пояс у воді до нас підійшли кілька людей. У першому з них я впізнав старшого механіка загону літостатів, з яким мені вже доводилось зустрічатися під час перебування на цій шахті.

Кротов одразу почав розпитувати:

— Літостати можуть працювати?

— Безперечно, — відповів механік, — але конвейєри ледве рухаються у воді.

— А якщо ми посилимо подачу електроенергії?

— Навряд чи допоможе.

— А чи зможуть літостати вийти з Північної штольні й вивезти звідти робітників?

— Там обірвані електропроводи. Крім того, я вже посилав туди один літостат, але він не зміг пройти через виїмку. Вода його покриває, а наші машини не пристосовані ходити під водою.

— Готуйте людей на літостати, зараз ми остаточно вияснимо, що робити.

Кротов підійшов до телефону і подзвонив Макаренкові.

— Ярославе Васильовичу, вода проламала шлюзові загорожі. Бригадирові Яхонтову вдалося спустити запасні шлюзи. Зараз вода прибуває чотири міліметри на годину, літостати працювати можуть. З Північної штольні літостати не вийдуть… Слухаю, слухаю… Значить згода?.. Добре. Зараз почнемо роботу. Зв’яжіться з Самборським, щоб додав електроенергії. Так, так, все зроблю.

Він повісив трубку і звернувся до робітників:

— Товариші, от що пропонує інженер Макаренко: якомога швидше з’єднати Східний сектор тунелю з Забайкальським. Тоді ми й ту воду, що в тунелі, і ту, що залишається в озері, спустимо прямо в море. Начальник будівництва академік Саклатвала схвалив цей план і розпорядився посилити роботу в Східному секторі. Там оголошено мобілізаційне становище. Але від нас теж залежить прискорити здійснення цього заходу. Ми мусимо кинути всі свої сили на пробивання тунелю, в східному напрямку, поки це можливо для нас. Звичайно, всіх літостатів в тунель пустити не можна. Використовуватимемо там позмінно найкращі. Люди часто мінятимуться, але працювати треба з повним напруженням сили. Решта переключається на конвейєри і відвантаження породи. Крім того, вживемо заходів, щоб вивести людей з Північної штольні.

План Макаренка був ясний і простий: пробити перегородку між двома частинами тунелю, що вже наблизилися одна до одної, і випустити підземне озеро в Охотське море. Очевидно, це було легше, ніж викачувати ціле озеро з глибини в півтора кілометра на поверхню землі.

Головний механік додав до цього лише кілька слів:

— Через годину ми почнемо роботу. Щодо Північної штольні, то за чотириста метрів звідси палеонтолог Догадов уже закінчує будувати пліт, на якому організує рятівну експедицію до штольні.

— Чого ж мені досі ніхто про це не сказав? — здивувався Кротов.

— Нагорі ще не знають. Цей учений дуже енергійна людина. З моменту катастрофи він не підіймався на поверхню і дуже багато нам допоміг, особливо під час паніки.

— Коли ж він збирається пливти у штольню?

— Та вже незабаром. Там затримка лише за машиністом на електровоз. Я обіцяв негайно прислати. Треба, щоб електровоз буксирував пліт до виїмки… Товаришу Прохоров, — звернувся механік до молодого робітника, що стояв біля нього, — ви не побоїтеся такої експедиції?

— А що, я гірший за інших? — відповів той. — Куди завгодно.

І Прохоров рушив до електровоза.

— Мені можна туди? — спитав я Кротова.

— Ідіть, — махнув рукою інженер.

— Треба подзвонити до Північної штольні й сказати, що зараз за ними поїдуть, — запропонував механік.

Кротов підійшов до телефону. Мені хотілося теж сказати кілька слів Ліді або Аркадію Михайловичу, і я наблизився до інженера. Він викликав Північну штольню, але відповіді не було.

— Що таке?

Кротов подзвонив черговій машиністці і спитав її, з чому справа. Потім повісив трубку, сердито глянув на мене і тихо сказав:

— Північна штольня вже півгодини як не відповідає. Підштовхніть Догадова.

Я негайно ступив по пояс у воду і попрямував у напівтемне підземелля слідом за машиністом електровоза. Над нами звисала похмура стеля, позаду розпливалися постаті людей. Вода вже доходила до грудей.

17. РЯТІВНА ЕКСПЕДИЦІЯ

Біля однієї з велетенських гранітних колон був розташований майданчик, який піднімався над рівнем тунелю більше ніж на півметра. На цьому майданчику ми побачили Догадова та кількох людей, що допомагали йому. Тут же, підіймаючись над водою, стояв один з найпотужніших електровозів. Це був так званий експериментальний танкохід, останнє слово техніки, його випробували в тунелі перед тим, як пустити в серійне виробництво.

Пізнавши мене, Догадов, як завжди, зрадів. Але сьогодні йому було не до балачок. Він вразив мене винятковою енергією та організаторськими здібностями.

Борсаючись у воді, палеонтолог та його товариші зібрали всі плавучі речі, які тільки поблизу можна було знайти. Таких речей у шахті було не так-то вже й багато, та знайшлося все ж таки кілька десятків дощок і колод, чимало великих порожніх бляшанок, що були добре закупорені й добре трималися на воді, та кілька гумових камер від автомобільних скатів. Раніш, поки не ввели танкоходів, в шахті працювали електровози на автомобільних шинах. Тепер залишки тих шин стали в пригод;. Все це нашвидкуруч було зв’язане тросами, збито цвяхами. Вийшло три плоти, не дуже великих, але достатніх, щоб витримати десятків по два людей. Тепер залишалося прикріпити їх до танкохода, який мав відбуксирувати цю флотилію до виїмки біля Північної штольні. На це пішло з чверть години.

Коли все було готове, Догадов розпорядився, щоб на кожний пліт сіло по одному чоловікові. Кожному дано було тичку, якою можна було так-сяк правити.

— Ви, звичайно, з нами? — спитав мене Догадов.

— Так.

Перед тим я сказав йому, що телефон з Північної штольні не відповідає. Палеонтолога це схвилювало, і він попрохав своїх помічників не баритися.

— Рушайте, — сказав він машиністові, коли ми з ним вибрались на дно танкохода.

Танкохід рушив.

Корпус його був високий. Це дозволяло йому рухатися по заллятому тунелю й навіть проходити невеликі вибоїни.

Ми рухалися з такою приблизно швидкістю, з якою йде добрий пішоходець. За нами пливли плоти з своїми стерновими. Іноді Догадов перегукувався з ними.

Я напружено вдивлявся в рясні сутінки, що їх пробивав маленький прожектор, встановлений над кабінкою водія. Здавалося, ніби пливемо ми в якомусь незграбному човні, що пливе морем. В глибині своєї істоти я відчував страх перед водою, що чорніла довкола, і високими колонами тунелю, на які (я згадував про це не раз) спиралися мільйони тонн кам’яних порід.

Догадов уважно стежив за рухом машини і за тим, що робилось навколо нас. Щомиті обставини могли змінятися. Підземні води могли раптом ринути з новою силою і зовсім затопити тунель та тих, хто їде танкоходом до Північної штольні.

Скоро з нашого виднокругу зникло все, крім довгого коридора з червоними, синіми й зеленими крапками вогників, що світили під стелею. Іноді коло нас з’являлись немовби чорні прірви. То були бокові входи та виходи. Та ми прямували шляхом, що його, очевидно, добре знав водій танкохода.

Догадов трохи заспокоївся й перестав вдивлятися вперед та озиратися. Ми заговорили.

— Ви коли з Іркутська? — спитав він мене.

— Учора ввечері вилетів літаком.

— Чому?

— Довідався про катастрофу. Ну, а хіба репортер всидить?

— Хто ще з вами летів?

— Ніхто. Другим літаком прилетіли Макаренко та Кротов.

— Макаренко?.. А як же сесія Наукової ради?

— Поки що припинена… Здається мені, що ця катастрофа на якийсь час врятувала Макаренка. Вчора там розгорівся смертельний бій. Головного інспектора тунельних робіт розносили впух і впрах. Тільки звістка4 про катастрофу припинила ці загальні атаки на Макаренка. Він негайно вилетів сюди. А там мало не арешту його домагалися.

— Так… Він виступав?

— Ну, як же… Його доповідь була перша.

— Та ні. Чи виступав він з відповіддю своїм критикам?

Довелося переказати Догадову зміст усіх виступів. Він слухав дуже уважно.

— Здорово, — сказав він, коли я скінчив. — А втім, цього слід було сподіватися… Але запам’ятайте моє слово: цей блискучий інженер переможе. Неодмінно переможе. Багатьох він уже переконав, а решту переконає в своїй правоті.

— А ця катастрофа?

— Що катастрофа? Та це ж блискучий доказ того, що тунель треба якнайкраще укріпити й герметизувати. Інакше такі поводі щоразу припинятимуть на довгі строки експлуатацію Глибинного шляху. Отже, не слід зупинятися перед додатковими витратами, щоб такі випадки не повторювались.

— Гм… — замислено промовив я. — А як сталася ця катастрофа?

— Очевидно, шлюзи були збудовані не так, як того вимагав Макаренко: вони не витримали натиску води. Розповідають, ніби вони розломилися з страшним гуркотом, подібним до вибуху великої міни. І зараз же з шаленою силою ринула вода. Тим потоком захопило двох сміливців, що намагалися опустити запасні шлюзи. Герої!

— Все ж таки їм пощастило опустити запасні заслінки.

— Так, години через три вони домоглися цього. Та, мабуть, зробили це не дуже досконало, бо вода потроху прибуває. І загинули при цьому… Ви не знаєте, що наші інженери збираються робити?

— Хочуть спустити воду до Охотського моря.

— Але як?

Я розповів йому коротко про план Макаренка.

— Здорово… І все ж таки мені неясно, — замислено протяг Догадов. — Проте…

Танкохід спинився перед невеличким поворотом, і машиніст круто повернув туди.

— Наближаємось до Північної штольні, — сказав Догадов, а потім гукнув про це на плоти.

Одночасно ми помітили, що вода підіймається, заливаючи борти нашої машини. Це означало, що почався спуск до виїмки.

Обережно проповзли ще кілька метрів і спинились: далі танкохід просунутися не міг.

Догадов наказав крайньому з плотарів зміряти глибину на головному вході, а сам почав вимірювати воду біля танкохода. Добувши потрібні відомості, він став розраховувати, скільки повинно бути води в Північній штольні. Висновки, мабуть, були не дуже втішні, бо палеонтолог похитав головою, зітхнув і підкликав плотарів ближче.

Він звелів востаннє перевірити плоти і виклав свій план проходу в Північну штольню.

— Я сподівався, що ми перевозитимемо плотами людей лише через виїмку, а до виїмки і звідси вони підуть пішки. Але в штольні вода глибше, ніж у тунелі. Отже, доведеться возити людей на плотах і через штольню. Ви, — звернувся він до водія танкохода, — цього місця не залишайте. Якщо вода підійматиметься й далі, то повільно відступайте. Ждатимете нас дві години. Коли за цей час не повернемось і ніяким способом про себе не повідомимо, то рушайте до найближчої телефонної будки, дзвоніть Кротову і слухайте його розпорядження.

— Єсть! — коротко відповів водій і, давши прожекторові сильніше світло, навів його на виїмку та початок штольні.

Догадов і я перейшли на плоти. Тепер вони здавалися мені ще меншими і зовсім ненадійними.

Освітлені промінням прожектора, ми прямували до таємничих склепінь Північної штольні. Спочатку мій плотар відштовхувався веслом, але скоро воно вже не діставало дна. Треба було перепливти найглибше місце виїмки, а це було не легко з тим єдиним веслом, вірніш тичкою, що мав плотар. Раптом Догадов стрибнув у воду. Він зараз же виринув і поплив, підштовхуючи поперед себе пліт. Слідом за ним стрибнув і його плотар. Тепер вони пливли разом.

— Доведеться і нам зробити так само, — сказав мій товариш і почав роздягатися.

Через хвилину ми опинились у воді і спрямовували свій пліт до штольні. За нами так само плив третій пліт, але його підштовхував один плотар.

«Догадов підібрав собі сміливих помічників», — подумав я.

Десь позаду нас лишився одинокий водій танкохода’із своєю машиною. Він ледве ворушив промінням прожектора, намагаючись освітлити нам шлях. Ми пливли вільним стилем, не дуже напружуючись, бо не знали, де кінчається виїмка.

Але ось Догадов пірнув і висунув з води руку. Видно лише пальці. Однак це свідчить про те, що найглибшу частину виїмки пройдено. Ми вилізли на плоти, бо тепер уже можна відштовхуватися тичкою… Тепер ми посувались швидше, і незабаром лишили виїмку позаду, і опинились під склепінням штольні, що значно нижча від тієї частини підземелля, де ми щойно пропливали.

Раптом якийсь чорний предмет у воді привернув нашу увагу. Ми підпливли до нього. Я нахилився і побачив утопленика. Неприємне почуття огорнуло мене. Хто це? Один з тих героїв, що загинув, намагаючись опустити у шлюзах запасні заслінки, чи може з тих, хто залишився в Північній штольні?

— Що там таке? — спитав Догадов.

Я й плотар мовчали, боячись вимовити, що знайшли утопленика.

— Візьмемо його на пліт, — тихо сказав мій супутник.

Удвох ми витягли мертвяка, що був у шахтарському одязі. Світла прожектора, який світив здаля, не вистачало, щоб розгледіти обличчя невідомого.

До нас наблизилися обидва інші плоти. Товариші бачили, що ми витягли з води людину.

— Мертвий? — спитав Догадов і, помовчавши, додав: — Накрийте його чимсь, щоб люди в штольні не бачили. Не треба паніки.

Мій супутник підняв два мішки, які ми захопили на всяк випадок, і кинув їх на утопленика. Я старанно розправив їх, щільно закриваючи труп.

— Рушаймо далі, — скомандував Догадов, і плоти попливли один за одним.

Північна штольня була сантиметрів на тридцять нижча за тунель. За першим задумом вона призначалася для вагоноремонтного заводу Глибинного шляху. Згодом тут відкрили поклади сировини для пайрекс-алюмінію і вирішили будувати електролітний завод. В цьому місці Аркадій Михайлович хотів влаштувати один із своїх підземних садів. Він вимагав, щоб розкопали величезну печеру з високою стелею і з підлогою, нижчою проти рівня тунелю, щоб можна було укласти для рослин шар грунту. Крім того, професор хотів, щоб верхів’я дерев здіймалися не дуже високо над пероном станції, яка передбачалася тут.

Штольня повертала навскоси від головного шляху, і коли наші плоти запливли туди, світло прожектора зникло. Тепер штольня перетворилась на величезну печеру з підземним озером, ледве освітлюваним ліхтарями, укріпленими вгорі на значній віддалі один від одного.

Присвічуючи ручними ліхтариками, ми незабаром побачили верх вагонеток, які йшли з породою і зупинилися, коли сталася катастрофа. На одній з них метушилися пацюки, що рятувалися від поводі. Очевидно, так само рятувались і люди, вибравшись на вагонетки, різні механізми та виступи грунту. Я згадав галерею, яку бачив у Самборського на підземній Ангарі. Була б така галерея-балкон тут, нею давно б уже всі врятувалися.

Плоти ще раз завернули, і ми побачили вдалині кілька рухливих вогників. Наче хтось розмахував ліхтарями. Пропливли трохи далі і вже могли розгледіти невиразні постаті людей.

— Ге-ге-ге! — загукав Догадов.

Ми всі приєдналися до нього, і наші голоси залунали під склепінням штольні. Нас почули і теж загукали.

Я змінив свого товариша і почав щосили відштовхуватися тичкою, намагаючись швидше добратися до тих людей. Мабуть, працював непогано, бо наш пліт напирав на пліт Догадова. Ми підганяли його. Третій трохи відстав, але й на ньому плотар не жалів сил. Хотілось швидша дістатися до тих людей, заспокоїти їх, сказати, що тепер ніяка небезпека їм не загрожує.

Ось уже перші постаті. Люди стоять на вагонетках. Дехто сидить, а декого, ми помічаємо, підтримують їхні товариші. Очевидно, тут є контужені, поранені або просто виснажені.

Здоровкаємося з першими, кого зустрічаємо. Бачу, як з вагонетки на вагонетку стрибає, кваплячись до нас, якийсь чоловік.

18. У ПІВНІЧНІЙ ШТОЛЬНІ

Той, хто поспішав зустріти нас, був гірничий технік Гмиря, що керував грунтовиймальними роботами у штольні. Тепер він очолював всю групу людей, яких застала тут повідь. Технік плюхнувся у воду, схопився рукою за жердину і, підтримуваний Догадовим, виліз на пліт. До ближчої вагонетки з людьми залишилось метрів десять.

— Не підпливайте до вагонеток, — сказав технік. — Якщо хтось спробує підійти до нас водою, на пліт не пускайте.

— Чому? — спитав Догадов.

— Тут є кілька боягузів, які можуть зчинити паніку. На передній вагонетці люди надійні, вони затримають тих, хто намагатиметься першими прорватися до плотів.

— А що ви хочете?

— Там далі є кілька чоловік з переламаними ногами і кілька дуже виснажених. Ви врятуєте їх в першу чергу. А решту забиратимете за списком.

Розуміється, що люди в штольні були схвильовані нашим прибуттям і кожному хотілося швидше звідси вибратися. Справді, кілька чоловік рушили водою слідом за техніком, але на плоти їх не пустили. Розмовляти з усіма одразу було неможливо, бо на кожній вагонетці стояло лише два-три чоловіки, а вагонетки розтяглись по всій штольні.

— Більше людей на літостатах, — сказав Гмиря.

Ми пропливли до кінця штольні, де стояли літостати.

— А чому ви не пересунули літостатів ближче до виходу? — спитав я.

— Нема струму, — відповів технік. — Мабуть, десь пошкоджено електропровід.

— Телефонний зв’язок не відновився?

— Ні. Майте на увазі, що про відсутність телефонного зв’язку більшість тут не знає. Я тримаю це в секреті, щоб не доводити людей до розпачу.

— Ну, тепер настрій у всіх піднявся.

— Боюсь, що як тільки плоти зникнуть з очей, він погіршає у тих, хто тут лишиться.

Скоро ми опинились біля літостатів. Там освітлення було яскравіше. Я побачив Ліду, Аркадія Михайловича, Тараса і кількох знайомих.

— Не турбуйтеся, товариші, виручимо! — крикнув Догадов.

На всіх обличчях позначилася надзвичайна радість. Але ні, не на всіх. Аркадій Михайлович виглядав настороженим, а Тарас був похмурий. Вони або не вірили в порятунок, або були чимось стривожені. Ліда, хвилюючись, тиснула мені й Догадову руки. Вона просила забрати насамперед поранених і виснажених, яких їй довелося доглядати. Тут було краще, ніж на вагонетках, бо літостати давали змогу розміститися на них з певними вигодами. Вони мали виступи, майданчики й кабінки. Все це вузьке й коротке, але сухе й освітлене. Плоти стали поряд одного, і на них почали переносити тих, хто потребував допомоги в першу чергу. Потім перейшли до списку.

— Я вважаю, що першими треба забрати жінок і дітей, — заявив Догадов.

— Тут тільки три жінки, — відказав Гмиря. — Дві з них уже на плоту.

— Значить, заберемо інженера Шелемеху і Тараса Чутя.

— Обов’язково.

Але Ліда і Тарас рішуче відмовилися від цього привілею. Вони посилались на те, що їхні прізвища мають бути в кінці списку і, тільки коли дійде до них черга, пересядуть на плоти. Аркадій Михайлович, прізвище якого було на початку списку, теж відмовився. Мабуть, старий не хотів залишити Тараса.

Послухавши їх, я заявив Догадову, що теж залишаюсь, щоб звільнити на плоту зайве місце. Палеонтолог обняв мене і сказав:

— Я сам би так зробив, але мені треба керувати. Бувайте! Ми скоро повернемось.

Забравши з півсотні народу, плоти повільно рушили із штольні, прямуючи до виїмки на головному шляху, де їх ждав танкохід і звідки можна було пройти до виходу з шахти пішки. Тепер на літостаті, де я примостився, залишилося зовсім мало людей. Аркадій Михайлович напівлежав, Ліда сиділа біля нього, а Тарас все ще стояв, спираючись на поренчата і стежачи за вогниками на плотах, які зникали вдалині.

— Ви стомились, Аркадію Михайловичу?

— Ні, просто заощаджую сили. Розкажіть, голубе, що діється на білому світі, як трапилась повідь, чи багато наробила шкоди, чи врятовано всіх людей і відкіля ви тут взялися, коли мусили бути в Іркутську?

Хоча мені кортіло розпитати про події у штольні, але довелося поступитися і розповідати першим. Я переказав усе, що знав про причини катастрофи і про план ліквідації поводі. Коли згадав, яке враження справило повідомлення про катастрофу в Іркутську на сесії Наукової ради, Ліда мене перебила:

— Ви теж були на сесії? Розкажіть, як вона проходила.

Я знав, що саме її цікавило найбільше, і постарався викласти все якнайдокладніше.

Мої слухачі надзвичайно уважно стежили за розповіддю, часто запитуючи про різні деталі.

— Значить, всі проти нього? — тихо спитала Ліда.

— Здається. Кротов хотів виступити на захист Ярослава, але не встиг. З усіх інженерів тільки він, мабуть, цілком підтримує Макаренка. Правда, я знаю ще одного чоловіка, який без жодних застережень відстоює проект герметизації тунелю.

— Хто це? — поцікавилася Ліда.

— Наш новоявлений палеонтолог.

— Догадов? — в один голос вигукнули Ліда і Тарас.

Але якщо дівчина вигукнула це майже радісно, то у Тараса здивування прозвучало немов застережливо.

— Він тямущий журналіст, — сказав я про Догадова. — Може й не помиляється, коли підтримує проект Макаренка.

Потім я розповів, як летів літаком, і нарешті почав вимагати докладної розповіді про їхні пригоди.

— Ми чули щось схоже на сильний вибух, — почав Аркадій Михайлович. — Декого цей звук трохи здивував, але перші хвилини ніщо не викликало тривоги. Раптом почулися сигнали, спалахнули сині лампочки. Телефоном сповіщали з пункту управління, щоб усі негайно залишили штольню. Треба сказати, що було кілька таких, які побігли дуже швидко. Плигали на вагонетки, що котилися з породою. Несподівано погасло світло, і вагонетки почали зупинятися. Тоді багатьох людей охопив страх, зчинилася паніка. Наш технік, — професор показав на Гмирю, — весь час переходив з вагонетки на вагонетку і старався заспокоїти людей. Він показав себе непоганим керівником. Скоро знов засвітилася електрика, але під ногами захлюпала вода. Виїмку ми вже перейти не могли. Кинутися вплав ніхто не одважився, побоюючись сильної течії і не знаючи, що робиться в тунелі. Вода прибувала, а ми поволі відступали, поки вона не позаганяла нас на вагонетки та літостати. Настрій був дуже неприємний. Тільки телефонні розмови техніка з центральним управлінням морально підтримували людей. Багато хто кинувся до телефону, але технік залишив це право за собою та двома черговими, що терпеливо мокнуть в телефонних будках.

Професор, очевидно, теж не знав, що телефонний зв’язок між штольнею та «білим світом», як він казав, обірвався.

— Ну, а все інше вам відомо, — закінчив Аркадій Михайлович.

Ми ждали повороту Догадова. Стомлені люди говорили тихо, дехто, трохи заспокоївшись, куняв. Я розумів їх. Адже вони кілька годин перебули оточені з усіх боків водою.

На Аркадія Михайловича боляче було дивитися. Він змарнів, весь його вигляд свідчив про втому. Але старий намагався вдавати, що почуває себе добре. Тільки навряд чи міг він будь-кого цим обдурити.

Хто справді тримався винятково бадьоро — це Ліда. Дівчина жартувала, про кожного турбувалася, і коли я дивився на неї, мені здавалося, наче я ніколи не бачив 7? хворою, стомленою, до всього байдужою.

— Старого треба обов’язково відрядити з наступною партією, — шепнув я їй.

Вона кивнула головою на знак згоди. Але коли повернувся палеонтолог, нам не вдався наш задум. Аркадій Михайлович категорично заявив, що поїде останнім. Такої самої думки про себе були «Піца, Тарас і я. Признаюся, це мені було тим легше зробити, що, власне, ніяка небезпека вже не загрожувала. Рятувальна експедиція верталася в тунель вдруге, а ми залишалися на літостаті.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до мене професор, — ви Томазяна в Іркутську не зустрічали? Пам’ятаєте слідчого?

— Зустрічав.

Вимовивши це слово, я відразу згадав про лист, одержаний слідчим перед від’їздом з готелю. Тоді мені внало в око, що адреса на конверті написана наче знайомим почерком, а зараз здалося, ніби той почерк належав Аркадію Михайловичу.

— Давно? — поцікавився професор.

— Вчора, перед тим як вилітав сюди. Він був на засіданні Ради. А що?

— Нічого, — відповів, чомусь ніяковіючи, старий. — Нічого… Просто згадав.

Тепер мене пройняла певність, що спішного листа прислав слідчому професор Довгалюк. Чому ж Томазян нічого не сказав мені про зміст цього листа і чому він раптом відмовився летіти? Невже злякався? Якщо це так, то мій політ деякою мірою можна вважати за геройство.

Ліда знов розпитувала про сесію, про доповідь Макаренка і виступи членів Ради. Вона вимагала від мене мало не стенографічного звіту, але я, звичайно, не був здатний на це і, відчувши, що вже починаю дещо вигадувати, постарався перевести розмову на інше.

Вдалині з’явилися рухливі вогники: то наближалися плоти, щоб забрати останню партію. До нас підійшов технік Гмиря. Він був чимось збуджений.

— Телефон працює! — гукнув він, звертаючись до мене.

— Як працює? — здивувався Аркадій Михайлович.

— Пробачте, але години зо три до прибуття плотів телефонний зв’язок був перерваний.

— І ви мені не сказали? — з докором промовив професор. — Невже ж ви думали, що я злякаюсь?

— Пробачте… Лідіє Дмитрівно, вас просить до телефону Макаренко.

Ліда спалахнула, немов її обличчя охопила пожежа, і, відчувши це, нахилилася, щоб сховати його в тінь.

— Іду, — сказала вона і стрибнула з літостата.

— Дозвольте вас провести, — вихопилося у мене.

— Не треба, — відповіла дівчина і, наче побоюючись, що її хтось затримає, скоренько побрела у воді.

— Ви даремне на мене сердитесь, — звернувся технік до професора, — я про це нікому не говорив. Таємницю знали лише чергові біля телефонів. Я змушений був так вчинити і вигадувати свої розмови по телефону. Ви ж самі бачили, як це морально підтрихмувало людей.

— Ні, я не серджусь. Ви молодець. Охоче потисну вам, голубе, обидві руки.

Тепер до нас припливло лише два плоти. Догадова не було. Він, забравши тих, хто не міг іти водою, рушив третім плотом до виходу з шахти, прикріпившись на буксир до танкохода. Прибуття лише двох плотів змінювало наше становище. Невелика група мусила залишитися в штольні, дожидаючи наступного рейсу нашого «флоту».

Технік Гмиря, бригадир машиністів на літостатах Набокін та я безперечно залишалися. На це саме претендували Тарас і Аркадій Михайлович. Після короткої суперечки вони погодилися їхати.

На плотах ще залишалося місце для двох людей. Гмиря наказав узяти Ліду Шелемеху та одного з вартових біля телефонної будки.

Плоти відійшли від літостата. Вони затрималися біля телефонних будок і забрали вартових. Ліда чомусь не сіла на пліт. Це нас здивувало.

— Уперта баришня, — незадоволено промовив Гмиря. — Хоче-таки останньою відціля вибратися.

Ліда, поговоривши телефоном, повернулася на літостат. Гмиря подивився на неї, похитав головою, але нічого не сказав.

Тепер нам стало досить просторо, можна було зручно розміститися в кабінках і спокійно дожидатися паромників, як Гмиря називав наших плотарів.

На цей раз сиділи дуже довго. Зморені технік і бригадир задрімали.

— Може, і ви поспите? — спитав я Ліду.

— Ні, я втоми не почуваю. Зате як вийду на поверхню, то, мабуть, одразу впаду. Мене пробирає якийсь нервовий дрож.

— Може, ви змерзли?

— Не думаю. На мені гумовий костюм. До того ж тут душно. Ви відчуваєте, як повітря насичене парою?

Ми довго сиділи мовчки. Годинник показував, що за нами мусять ось-ось припливти, але жоден плавучий вогник не з’являвся. Гнітюча, непорушна тиша панувала навколо. Вдалині світилися сині й червоні вогники.

Примружуючи очі, Ліда дивилася на ті вогники, мов на далекі зорі, і, мабуть, заколисувала себе думками.

Раптом ми обоє здригнулися. Гмиря, що спав дуже чуйно, враз прокинувся. Десь далеко гримнув вибух, за ним другий, під склепінням нашої печери покотилася оглушлива луна.

Що це могло бути?

— Ви пригадуєте? — несміливо вимовила Ліда, дивлячись на техніка.

— Щось подібне ми чули, коли сталася катастрофа, — відповів він. — Тільки тоді не так голосно.

Знов над підземним озером-штольнею запанувала тривожна тиша.

19. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА

Бригадир все ще спав. Неборака так стомився, що, мабуть, тільки постріл над вухом збудив би його. Ми не хотіли його тривожити, самі ще не знаючи, в чім річ. Хай спить.

Але що то могло бути?

Як і раніш, навколо панувала тиша, плоти, яких ми ждали, не з’являлися. Моїм товаришам вибух нагадував прорив шлюзів, що стався учора ввечері.

Може, щось подібне трапилося знов?

Гмиря нахилився над водою і став прислухатися. Він так напружено слухав, що ми з Лідою не могли не зробити того самого. Вода далеко кращий провідник звуку, ніж повітря. Чи не викриє вода нам чогось? І справді, ми почули якийсь віддалений шум, безперервний і глухий. Але причини його були для нас незрозумілі.

Минуло хвилин з десять, і раптом вода навколо нас злегка захвилювалася. По її чорній поверхні побігли зморшки. Технік уважно стежив за цим і похмуро сказав, що рівень води підвищується. Від цієї звістки на нас наче холодом війнуло. Здогад про нову катастрофу перетворився на певність. Запасні заслінки шлюзів не витримали могутнього напору води з горішнього підземного озера. Скільки там її? Чи не заллє нас зовсім? Мабуть, кожного з нас свердлила така думка, але ніхто не висловлював її, не звертався з запитанням до товаришів. Навіщо? Ми твердо знали, що самі не зможемо допомогти собі. А плоти? Але ж де вони й чи припливуть по нас?

Вода тим часом прибувала, і ми, мов зачаровані, дивились, як вона підступає все вище й вище, закриваючи сантиметр за сантиметром корпус літостата. Бригадир спав, нічого не знаючи. «Чи треба будити його?» мовчки очима питали ми один одного, і знов ніхто нічого не сказав уголос. Здавалося, жах паралізував нас.

— Треба ж сповістити про це по телефону, — раптом сказав Гмиря і поліз у воду, але вода дістала йому до підборіддя, і він не одважився по такій глибині йти до телефонної будки.

— Доведеться пливти, — зауважив я.

— Не вмію, — з прикрістю відповів технік і виліз назад на машину.

Тоді я, нічого не кажучи, роззувся, скинув верхній одяг і плигнув у воду. Технік і Ліда мовчки стежили за мною.

Мені здавалося, що вода стала холодніша. Проте пливти було легко, хоч іноді охоплював страх, що зустрічна велика хвиля заллє мене. Допливши до телефонної будки, я побачив, що телефонний апарат уже затоплений. Це мене стурбувало. Але, намацавши під водою трубку, я зняв її й витяг на поверхню. Хотів стати на ноги і не зміг, бо вода доходила до очей. На плаву, лише впираючись однією ногою у стіну будки, спробував викликати диспетчера. На щастя, телефон ще працював.

— Диспетчер! — кричав я в трубку.

— Що таке? — почувся знайомий голос. — Хто біля телефону?

За другим запитанням я впізнав голос Макаренка.

— Ярославе Васильовичу, я з Північної штольні. Нас заливає. Організуйте допомогу.

— Вас досі не вивезли?

— Ні!

— Скільки вас? Догадов де?

— Четверо. Ліда, технік, бригадир і я. Догадова нема. Вони мусили за нами повернутися.

— Зберігайте спокій, тримайте зв’язок. Зараз висилаю допомогу.

— У нас телефон заливає.

— Не втрачайте надії, — суворо промовив інженер. — Я спускаюсь у шахту.

— Що трапилось?

Але телефон уже мовчав. Я щосили дмухав у трубку, і скоро мені відповів інший голос.

— Північна штольня! Як справи?

— Я говорю, плаваючи.

— З телефонної будки?

— Так. Скажіть, що трапилося, чи будуть нас рятувати?

Мій незнайомий співрозмовник зам’явся, наче не бажаючи щось сказати.

— Інженер Макаренко вже спустився в шахту.

— Скажіть, що трапилось?

— Сильно пішла вода.

— Ми чули немов вибух.

— Прорвало ізоляційну греблю, — нарешті сказав мій співрозмовник. — Але ви там не зчиняйте паніки.

— А де човни?

— Човни?

Він знов не відповів одразу і цим посилив мою тривогу.

— Човни спустили в шахту.

В ту ж мить я почув у телефон якийсь шепіт. Це шепотів мій співрозмовник або хтось інший тихо говорив йому. Мені здалося, що я розібрав слова: «їх становище…» і одночасно ніби вловив стримуване схлипування.

Мене раптом пройняв якийсь внутрішній холод. Хотів крикнути в трубку, але не зміг. Аж ось почувся мужній, знайомий голос Кротова.

— Північна! — гукав він.

— Слухаю, — ослаблим голосом відповів я.

— Хто це?

— Я, Кайдаш.

— Макаренко послав робітників перевірити електро-будку, що передає струм у Північну штольню. Можливо пощастить дати вам струм. Скажіть бригадирові, нехай спробує зрушити літостат і пробивається до виїмки.

— Слухаю. Розмовляти більше не можу, — відповів я, втрачаючи силу. — Телефонний зв’язок припиняємо. Прощайте!

Коли вимовляв це, голос у мене затремтів. Здалося, що хтось у відповідь мені ледве чутно прошепотів: «Прощайте!» Але його перебив сердитий голос Кротова:

— До побачення!

Я кинув телефонну будку і, вибиваючись із сил, поплив до літостата. Мене там нетерпляче ждали. Бригадир Набокін уже не спав, він стояв між техніком та дівчиною і вражав своїм спокоєм та досить байдужим виглядом.

— Як ся маєте? — першим спитав він мене і навіть розсердив цим запитанням.

Але, як це часто зі мною трапляється, я змінив своє ставлення, до нього, бо відчув у цьому бригадирові людину, що дуже серйозно зважує обставини, але може пожартувати в хвилину смертельної небезпеки.

— Послали допомогу, — відповів я, вилазячи на літостат.

Тепер було неважко зробити, бо вода лише сантиметрів на два стояла нижче майданчика, який ми називали капітанською палубою.

— Що трапилось? — спитала Ліда.

— Греблю якусь прорвало…

І я пожалкував за свої слова: так злякано глянув на мене Гмиря.

— Греблю? — хрипко перепитав він мене.

Очевидно, це загрожувало великою небезпекою, але сам я не знав, що то за гребля і де вона.

— Макаренко спустився в шахту і обіцяв нас врятувати. А вам, — я звернувся до бригадира, — наказано приготувати літостат і, коли налагодять подачу електроенергії, пересунутися ближче до виїмки.

— Хай подають. Тільки досі нічого у них не виходило. Зараз включу мотори.

Машиніст поліз у кабіну управління. Вода вже доходила до капітанської палуби, і ледве помітний струмок побіг під ноги.

— Що це за гребля? — спитав я Гмирю.

— Ізоляційна гребля. Вона мала захищати штольню і тунель від підземної ріки, яку виводили з озера.

— Це дуже небезпечно?

— Шлюз можна ще закрити, а прорвану греблю не залатаєш. Вся вода з озера повинна витекти сюди.

— Але нас обіцяють врятувати.

— Якщо встигнуть.

Після цього запанувала мовчанка. Кожен думав свою думку, шукаючи виходу із скрутного становища, але ніхто, звичайно, нічого знайти не міг. У мене майнула була думка спробувати пропливти штольню і тунель до вихідного ліфта. Може, я і доплив би, але як же товариші?..

А вода прибувала, вода доходила нам уже до литок. В цей час з кабіни управління виліз бригадир.

— Слухайте, хлопчики, — посміхаючись, звернувся він до нас, — до мене вже вода просочується.

Ми ждали, що він казатиме далі.

— Мотори поки що не працюють. Але мені треба там сидіти, може ж таки подадуть електроенергію. Отож я хочу замкнутися по-справжньому. Кабіна зачиняється герметично, тільки повітря там вистачить не більше як на годину. Ви лізьте наверх, там є дві висувні драбинки, ще на півметра підійметесь. Хоча мене вкриє водою, я все ж потім вискочу. Тут є трубка. В крайньому разі ви зможете гукнути в неї, але її скоро заливатиме водою. Щоб знати, чи ми живі, будемо перестукуватися. Коли треба буде зупинити літостат, — може, він піде, — то стукайте ногами. Якщо буде допомога, то хай один постукає разів десять, раз у раз, я тоді вилізу.

Він свідомо йшов на небезпеку загинути першим, але ми нічого не сказали. Адже різниця лише в якихось півгодині-годині.

Машиніст сховався в кабіні, щільно закриваючись там, а ми полізли наверх і розмістилися на висувних драбинках. На одній драбинці влаштувалися Ліда і я, а на другій, метрів за шість далі, — Гмиря.

Вода затопила задраяний люк, що вів до кабіни машиніста. Тепер ми були з ним роз’єднані. Тільки трубка-телефон ще на палець підіймалася над водою, і Гмиря час од часу користався нею, щоб сказати машиністові кілька слів. Ще десять-п’ятнадцять хвилин, і технік закрив трубку, бо вода майже зрівнялася з її краями.

І коли припинився всякий зв’язок з машиністом, літостат несподівано задрижав, заворушився. Значить, електрики добилися успіху.

Повільно, навряд чи скорше за черепаху, повертався і повз підземний корабель. Надія на порятунок, що вже була згасла, знову спалахнула. Перемагаючи потік, літостат повернувся і посунув в напрямку до тунелю. Лампочки, що світилися в тунелі, давали нам змогу орієнтуватися. Але як орієнтувався машиніст, перебуваючи під водою?

Скоро ми відчули, що літостат наткнувся на якусь перешкоду. Мабуть, то були вагонетки. Потужна машина із скреготом повернула трохи і знов посунула далі. Вода підіймалася все вище й вище, і мене тривожила думка, чи зможемо ми добратися хоча б до виїмки, чи не спинить нас повідь раніше?

Але щось інше зупинило літостат. Він наче спотикнувся і раптом перестав рухатися. Змовкло глухе гудіння електромоторів. Навколо заспокоювалася розбурхана могутньою машиною вода. Ми не знали, що сталося, але догадувалися: мабуть, знов припинилася подача електроенергії.

— Більше ніж півдороги пройшли, — гукнув до нас Гмиря. — Коли б сильніше освітлення, вже видно було б виїмку і поворот до тунелю.

Після того, як з нього спала відповідальність за життя багатьох людей, технік немов розмагнітився. Зникла твердість, яку я спостерігав у нього перші години мого перебування в Північній штольні. Більше він нічого не говорив і, здавалося, почав куняти на своїй драбинці.

Знов запанувала тиша. Вже навіть не чути шуму води, хоча рівень підземного озера підвищувався тими ж темпами.

Час од часу я або Ліда стукали ногами по літостату, і у відповідь долинало ледве чутне постукування. Машиніст сповіщав, що він ще живий. Але мій годинник показував, що запас повітря в кабінці кінчався.

— Може, вже йому час виходити? — спитала Ліда.

Справді, машиніст просидів у своєму закамарку вже понад годину. Запас кисню мусить вичерпатися. Людина ще дише, але, мабуть, відчуває кволість, запаморочення. Машиніст мусить вийти, хоча над ним води вже більше ніж на метр. Тільки одчинить люк, як вона з силою рине туди і може задавити машиніста раніш, ніж він вилізе. Хотілося постукати, щоб вилазив, але невистачало сили волі дати сигнал, який мусив покликати його на смертельно-ризикований вчинок. Однак вода підіймалась, і з кожною хвилиною вийти йому буде важче. Ми порадились, що робити, і врешті прийшли до висновку: викликати машиніста на поверхню. Навіть коли прибуде допомога, якої ми досі сподіваємось, небезпека при виході з кабіни не зменшиться.

— Стукайте, — каже мені Гмиря, бо я знаходжусь майже над кабіною.

Починаю стукати. Раз, два, три… сім… десять… Зупиняюсь, слухаю. Глухо доносяться удари у відповідь. Він нас почув і зрозумів.

Тепер треба приготуватися, щоб кожну мить подати машиністові допомогу. Вирішую, коли перший удар води зіб’є його з ніг, пірнути і спробувати витягти. Ця думка одразу викликала надію, що машиніста врятуємо. Вода заллє кабінку і швидко заспокоїться. Навіть якщо він захлинеться, я витягну його на поверхню, і ми його відкачаємо.

Дверцята люка зроблені так, що їх можна відчиняти і вверх і вниз. Це добре, бо коли відчиняти вверх, то він не подужав би тиску води. Та, мабуть, і ми всі разом не відкрили б тоді цієї заслінки.

Ми враз відчули, як дверцята впали всередину, бо вода біля нас завирувала, на ній з’явилися бульбашки. Але машиніст не показувався.

Напружившись, я ждав, коли вода заспокоїться, щоб пірнути. Ліда знала про мій задум і стежила за мною. Скільки минуло часу, я не знаю. Мені здалось, що дуже багато. Поверхня води майже заспокоїлась, я набрав повні груди повітря і хотів уже пірнати, коли раптом дівчина стримала мене.

З води показалась голова, обмотана якимсь ганчір’ям. Я схопив машиніста і потяг його до драбинки, а Ліда, нахилившись, почала розмотувати голову. Це було не легко зробити, бо він, мабуть, «герметично» замотав її. Машиніст пручався, дриґав ногами, але сам не міг зняти пов’язки. Відчувалося, що він задихається. Нарешті нам вдалося звільнити його. Він огорнув голову прогумованим плащем, які носили робітники на літостатах, коли працювали у мокрих місцях.

Врятований важко дихав, глибоко набираючи повітря. Спочатку він дивився очманіло, нічого не говорив і лише міцно стискав залізні щаблі драбинки.

В цей момент ми всі забули про небезпеку, що загрожувала нам. Почуття перемоги підносило настрій, притупляло жах навислої над нами смерті.

Нарешті машиніст оддихався і, ледве посміхаючись, сказав:

— Ну, думав — серце лопне. — Потім помовчав, озирнувся навколо і додав: — Самі?

Вій розповів, що останні хвилини перебування в кабінці були надзвичайно важкі. Гуло в голові, відчувалася слабість. Все ж він намагався сидіти там якомога довше, сподіваючись, що електромотори знов запрацюють. Але коли почув сигнал, то вирішив, не гаючи часу, вилазити. А щоб не захлинутися, обмотав голову плащем, щільно обв’язавши його навколо шиї. Це захищало від води і давало змогу якийсь час дихати тим повітрям, що залишалося в складках плаща. Помацки відкрив люк і впустив у кабіну воду. Перший удар її прийняв у плече, але вдержався на ногах. Як тільки відчув, що кабінка наповнилась водою, поліз у люк. Але коли сплив, то почав втрачати силу, бо дихати вже не було чим. Без нашої допомоги він не зміг би розмотати плаща навколо голови. Хоча тепер почував кволість і втратив попередню рухливість, але, здається, зовсім не втрачав надії.

Трохи посидівши біля нас і відпочивши, машиніст перебрався до техніка.

— Ти чого киснеш? — долетів до нас його голос.

Гмиря нічого не відповів.

— Стежиш, як вода прибуває? Скільки сантиметрів на хвилину?

Треба сказати, що останні хвилини, рятуючи машиніста, ми за цим не стежили. А тепер, оглянувшись, переконалися, що вода вже перестала прибувати. У всякому разі за ці п’ятнадцять хвилин не було помітно зміни її рівня.

20. СВІТЛО ГАСНЕ

Безконечно дозго тягнеться час. Нервове напруження і виснажливе очікування, здається, пересилюють надію на порятунок. Навколо нас, як і раніш, темна вода. Ми ледве вміщуємось на маленьких драбинках, що нагадують сідала для курей. Ми вже нездатні навіть на розмови. Ліда здригається і, здається, ось-ось впаде. Але моя рука вчасно втримує дівчину. її змагає сон. Вдається умовити помінятися місцями так, щоб вона могла покласти голову мені на коліна і задрімати. Дівчина погоджується на пропозицію, але ставить вимогу:

— Через півгодини збудите мене, і тоді ви спатимете.

— Добре, — відповідаю я, обіймаю її лівою рукою, щоб не впала, а правою з усієї сили щипаю себе за вухо, за щоку, бо сам відчуваю, що от-от засну.

От вона спить, і це сповнює мене радістю. Хай висипається. Через півгодини я її не розбуджу. Сидітиму отак, поки вистачить сил, обірву собі вуха, вискубу волосся на голові, але не засну. Наші сусіди дивляться на нас і лаштуються зробити, як ми. До мене долітає їхнє сперечання, кому раніш спати. Кожен поступається своєю чергою. Перемагає машиніст. Він сідає на верхньому щаблі, технік спускає ноги в воду і кладе голову на коліна машиністові. Поглядаю на годинник і переконуюся, що ці люди перебувають у шахті вже понад тридцять годин. Та й я тут близько двадцяти годин. А скільки ж іще доведеться перебути на цих курячих сідалах?

Дивлюся на Ліду. Стомлена, змучена, але яка вона все-таки прекрасна. Білі кучері вибилися з-під шкіряного капелюшка і спадають на рівне, без жодної зморшки чоло, довгі вії прикрили очі, маленьке, наче виточене з слонової кості вушко, трохи забруднене грязюкою, так мило дивиться на мене. Я відчуваю приплив батьківської ніжності до неї, а одночасно й заздрість до… важко сказати до кого: до Макаренка чи до Барабаша. Я так і не знаю, кого з них любить ця дівчина?

Згадав першу зустріч над морем, тоді, вночі, коли я лише чув її. Згадалася темрява на Приморському бульварі і гуркіт прибійних хвиль.

Але що таке? Сутінки в тунелі починають згущатися. Сині й червоні лампочки тьмяніють, світяться, немов іскорки, і раптом гаснуть зовсім. Могильна темрява і тиша оточують нас. Я сиджу, мов закам’янілий. Машиніст теж не вимовляє жодного слова. Розумію його: він боїться будити техніка так само, як я Ліду. Здається, коли б не сонна дівчина біля мене, я закричав би зі страху. Обережно підіймаю її і, як маленьку, беру на руки. Не знаю, відкіля взялася ця сила, але міцно тримаю свою ношу, охоплений турботою лише про неї.

Обплутую ногами щаблі драбинки, щоб не впасти, і напружено вдивляюся в темряву, ждучи, чи не з’являться там рятівні вогники. Ллє нічого немає. Тільки від напруження іноді щось заблищить в очах і враз зникне.

Чую, як машиніст збудив Гмирю, як той ледве не впав у воду, а потім гукнув мені кілька слів, запевняючи, що придумав, як усім заснути. Для цього він радив прив’язатися до драбинки.

Я відповідаю йому не дуже голосно, щоб не збудити Ліду, дякую за пораду.

Здається, вони скоро заснули там, прив’язавшись своїми пасками.

Я думаю про те, що коли нам доведеться загинути, то найкраще зустріти смерть заснувши. Але сон, що так знемагав мене, зник. Мені, мабуть, судилося вартувати в цій глибокій, страшній могилі.

Фосфоризований циферблат годинника показував, що час тягнеться неймовірно повільно. Щоб якось розважитись, пробував лічити секунди, ставлячи завдання долічити до п’ятисот або до тисячі. Збивався і починав знову. Знову збивався і тоді починав відновлювати в пам’яті вірші улюблених поетів. За віршами йшли казки. Тільки нічого до кінця довести не міг. Думки якось стрибали і часто повертались до того, що зараз робиться на поверхні, де Макаренко, Кротов, Догадов, Аркадій Михайлович, Тарас. Згадав Томазяна. Може, він сьогодні або завтра прилетить сюди і вже не застане свого Ватсона.

І несподівано згадав одну річ, що пояснила мені, чому нас не врятували і… мабуть, не врятують. Щоб дістатися з підземного вокзалу до Північної штольні, треба йти тунелем. Висота тунелю, порівнюючи з висотою інших підземель, значно менша. В тунелі літостат цією драбинкою, що ми на ній сидимо, торкатиметься стелі. Значить, тунель майже доверху заповнила вода, в ньому не зможуть пропливти ні човни, ні плоти. Якщо навіть припустити, що вода з підземного озера вся вийшла і рівень її в штольні не підійматиметься, то сюди ніхто не зможе пройти, поки з тунелю не відкачають хоча б частину води або не випустять її в море, пробивши ті перегородки, які ще розділяють Забайкальський та Далекосхідний сектори Глибинного шляху. Значить, ми приречені на довгочасне перебування в цьому склепі без їжі, без можливості нормально поспати й відпочити. Перспектива не з приємних. Коли б хоч світло було.

Раптом проснулась Ліда. Вона повернула голову, спробувала підвестися і злякано спитала:

— Що це?

— Виспались? — і собі спитав я, відчуваючи, як важко відповісти на її запитання.

— Де ми?

— Досі в Північній штольні.

— А чого темно?

— Електрика щось… погасли лампочки.

Нарешті вона отямилась і згадала те, що, мабуть, видалося жахливим сном. Як хотілося, щоб це справді був лише сон! Але то була страшна дійсність.

— А де машиніст і технік?

— Вони сплять, поприв’язувавшись до драбинки.

— Ви правду кажете?

В голосі її бриніла тривога.

— Правду.

— Їх можна покликати?

— Можна. Ви хочете, щоб я збудив їх?

— Ні, ні…

Вона вимовила це нерішуче, гадаючи, мабуть, що наші товариші загинули.

— Запевняю вас… Можна гукнути…

— Не треба. Не будіть. Тепер поміняємось місцями. Ви спіть. Я триматиму вас.

— Ми можемо зробити так, як вони. Прив’яжемося. Буде спокійніше, і спатимемо обоє. Хоч сон у мене зник.

— А ви хотіли спати? Чому ж ви мене не розбудили?

— Це було недовго. І ви так солодко спали…

Ліда замовкла. Я хотів розвіяти її сумні думки, але не знав, як обминути те, про що ми думали. Незважаючи на темряву, ми краще вмостилися на своїх місцях, і я прив’язав її, а потім себе до щаблів.

— Ярослав сказав, що спускається нам на допомогу?

— Так. Він, напевне, вже десь близько і щось робить, щоб пробратися сюди човном.

— Чому ж так довго його нема?

— Тепер сюди важко пробратися. Може, нам доведеться провести тут більше доби, поки наспіє допомога.

Я пояснив їй, що зараз затоплення, мабуть, не загрожує нам: вода перестала прибувати, — отже, все горішнє озеро витекло в тунель.

— Слухайте, — раптом зляканим голосом вимовила Ліда, — вони до нас не прийдуть.

— Чому?

Трапилося те, чого я так боявся: дівчина згадала висоту тунелю і збагнула безнадійність нашого становища. Мої вигадки не могли обманути її.

— Але ж вони швидко випустять воду з тунелю, — сказав я і знову нагадав Ліді про план прориву перемичок між секторами.

— На це потрібно багато днів. Ми стільки тут не витримаємо.

Після того вона знов довго мовчала і тільки хвилин через двадцять спитала:

— Чи є у вас сірники, папір та олівець?

— Є блокнот і авторучка, але сірників нема. Навіщо вам?

— Я хотіла б написати листа. Його колись знайдуть.

— Не говоріть так. Цього не буде.

Мабуть, мій голос звучав не дуже твердо, бо вона пошепки відповіла:

— Ви самі не вірите в можливість порятунку… Звичайно, ми будемо чіплятися за життя до останньої хвилини. Та це ще не порятунок.

Я почав докладно розповідати їй про найнеймовірніші пригоди, коли врятування людини було подібне до чуда. Ліда мовчала, і я не міг угадати, як впливають на неї мої слова.

Згодом вона заговорила з почуттям смутку й нерішучості:

— Ви витривалий. Може, вам пощастить вижити…

— Лідіє Дмитрівно!

— Не перебивайте. Ви можете звати мене просто Лідою. Так буде коротше. Тільки слухайте. Те, що ви зараз почуєте, ви повинні пам’ятати лише в тому випадку, коли я загину. Якщо ж залишуся живою, ви забудете нашу розмову. Так?

Я мовчав. Вона зрозуміла, що це знак моєї згоди, і мовила далі:

— Коли побачите Ярослава, скажете йому, що я його дуже любила. Нехай він не ревнує мене до Юрка. Юрко дуже хороший, і, мабуть, рідко хто любить сильніше, ніж він. Своє життя Юрко присвятив мені. Іноді я вірила, що люблю його, часто запевняла себе в цьому. Але ніколи не могла позбутися думки про Ярослава і завжди мріяла про нього. Він сам відмовився від мене. І запевняв, що робить це заради мене, бо вірить, що Юрко врятує, що Юрко все зробить, щоб вилікувати мене. Може, він говорив це щиро… Але я відчувала інше: більше, ніж мене, він любив свої химерні проекти, фантастичні задуми, яким підкоряв своє життя, перед якими мусило поступатися особисте щастя. Що ж… він домігся свого… — гірко прошепотіла вона.

— Лідо, ви справді думаєте так про Ярослава?

— Це ж людина, яка горить в полум’ї єдиної пристрасті. Коли він зустрів мене, він завагався… Я певна, що він довго боровся із своїм почуттям… Врешті любов була переможена. Мені так хотілося зустрітися з ним і не розлучатися. Наші зустрічі були такі короткі, рідкі і такі болюче щасливі. Скажіть, що, вмираючи, я думала про нього… Може, цього і не треба, тільки я хочу, щоб він знав про моє кохання… Скажете і забудьте про нашу розмову. Хай це буде лише його таємниця.

Я слухав і думав, що Ліда, мабуть, теж помиляється щодо Ярослава. Я думав про таємничість, що оточувала цього інженера. Безперечно, він теж любив Ліду, але чи тільки його проекти стояли на перешкоді коханню, чи не було правди в словах інженера Опока і академіка Револа, коли вони говорили про свідомий злочин? Хіба це не могло стати тим, що примусило його відмовитися від Ліди? Але що могло штовхнути цю людину на злочин, заради якого вона калічила собі життя? Чому він примушував себе так посилено працювати і жити аскетом? Ні, я плутався і нічого не розумів. Ні я, ні Ліда — ми обоє не знаємо Ярослава Макаренка.

— Ви перекажете йому те, про що я вас просила?

— Лідо, я вже забув усе, що ви мені сказали, бо певен, що ви самі незабаром розмовлятимете з Ярославом. Тільки — пробачте, що я втручаюсь у ваші справи, — мені здається, ви надто важко й боляче сприйняли романтичні відносини між вами і Макаренком. Коли вийдемо звідси й побачимо над собою сонце, ви думатимете інакше.

— Ви хочете сказати, що я помиляюсь? Ні. Боюсь, що ви перебуваєте під впливом тих розмов, які зараз точаться навколо Ярослава. Мені самій іноді дивна його поведінка. Але ви знаєте Стася, мого брата. Він безмежно вірить у Ярослава. Ми з ним майже ніколи не говоримо на цю тему, але я знаю це.

Так, Станіслав Шелемеха — це третя людина, яка вірить Макаренкові. Кротов, Догадов і Шелемеха. Тільки останні двоє нічого не розуміють у тих складних питаннях техніки, про які всі інженери сперечаються з Макаренком.

— Це було б страшно… — раптом прошепотіла Ліда. — Тоді краще не виходити звідси.

І в цих словах, мені здалося, прозвучало захитане довір’я до того, кого вона любила. Від цих слів у мене стиснулося серце.

Раптом почувся гуркіт, під нами задрижав літостат. Наші сусіди прокинулись і загукали до нас.

Десь там, за межами цього темного, затопленого простору, електромонтери налагодили подачу струму. Машиніст залишив мотори включеними, і тепер літостат враз заворушився. Що буде далі? Спершу ми не розуміли, якою небезпекою це загрожує нам, і навіть зраділи, відчувши турботи тих, хто десь дбає про наше врятування. Але коли машина повільно рушила з місця і ми зрозуміли, куди вона піде, відчай охопив нас. Літостат, спрямований на вихід із штольні, дійде до виїмки і там, занурившись, потопить своїх пасажирів.

Гуділи занурені у воду мотори, повільно повз оточений темрявою літостат, і, охоплені чеканням катастрофи, ми слухали те гудіння, вдивлялися в безпросвітну темряву.

Машиніст загукав до мене й Ліди, щоб ми кричали, а він спробує, орієнтуючись на той крик, допливти до нас. Ми не знали, для чого це, але зважили на його прохання. Розуміється, коли б літостат ішов швидше, то його намір кінчився б оумко. Але повільність руху машини дала Набокіну можливість підпливти до нас. Він виклав свій план: пірнути, розшукати розчинений люк до кабіни управління, пролізти туди й виключити мотори. Задум сміливий, але навряд чи можна його здійснити. Машиніст пробував це зробити. Кілька разів він пірнав, шукаючи люк, а за третім чи четвертим разом таки знайшов, але влізти в кабіну не зміг, бо йому невистачало повітря. Раз за разом він повторював свої спроби і кожного разу випливав, важко дихаючи. Ми не бачили його і, лише коли він подавав голос, довідувалися про появу його на поверхні. Нарешті, зовсім стоімившись, він попросив нас гукнути і підплив до мене.

Саме коли я відчув руку машиніста біля себе, літостат раптом зупинився, наскочивши на якусь перепону. Можливо, він зійшов з рівного шляху і вперся в одну з велетенських колон або в стіну штольні. Здавалося, ніби машина, зупинившись, крекнула, але все-таки намагалась просунутись уперед. Раптом вона зсунулась набік і рушила далі.

Ще кілька разів повторювалося те саме, кілька разів нам здавалося, що літостат зупиняється, бо далі його не пустить стіна чи колона, але кожного разу помилялися. Машина сповзала вбік і продовжувала свій переможний поступ.

Ми вже майже не розмовляли, ждучи кінця. Машиніст знов пірнав, намагаючись пробратися в кабіну. Нарешті, остаточно переконавшися в неможливості здійснити свій задум, він притулився біля нас, наче збираючись добре відпочити і після того пошукати ще якогось виходу із скрутного становища. Технік мовчав, на запитання відповідав тихо і якось неохоче. Мабуть, його охопило почуття цілковитої байдужості.

Коли ж почнеться заглиблення?

Мабуть, кожен з нас не раз звертався до себе з таким запитанням. І ось, немов у відповідь на це, ми почули, як нам почало заливати ноги. Вода швидко підіймалася все вище й вище. Ліда міцно стиснула мою руку, ждучи підтримки чи підбадьорюючого слова, але хвилювання стиснуло мені горло. В цей момент я почув, як тихо, шепочучи собі під ніс, лається машиніст. Не знаю, як це сталося, тільки десь зникло моє хвилювання, і я крикнув, правда, якимось чужим, не своїм голосом:

— Мужність, товариші! Мужність!

Неймовірний спокій відчувався в голосі техніка, що відповів відкілясь здаля:

— Прощайте, товариші!

Ліда ще міцніше стиснула мені руку. Машиніст перестав лаятися і обняв нас обох. Вода доходила до пліч.

Важко сказати, скільки ще хвилин залишалося нам жити. Мабуть, дуже небагато. Коли… наче гострим лезом, торкнулася надія кожного з нас. Вдалині блимнув вогник… Один, другий… два рухливих вогники. І разом, не змовляючись, ми закричали. Я не пам’ятаю, що ми кричали. Мабуть, кожен по-своєму кликав на допомогу.

Ніхто не відповідав, але вогники миготіли, немов хтось подавав якісь знаки. Ми вже знали напевне, що то не лампочки, які випадково засвітилися. Ні, ті вогники були в руках людей, що несподівано з’явилися перед входом до штольні.

— Розв’язуйтесь, — штовхнув мене машиніст.

Справді, це треба було зробити якомога швидше, бо вода доходила нам по шию, а ми з Лідою залишалися прив’язаними до драбини.

— Гмиря, одв’язуйтесь! — крикнув Набокін технікові і кинувся йому на допомогу, бо той не вмів плавати.

Я мерщій заходився одв’язувати себе і Ліду. Але це було нелегко. Ще б трохи, і ми не змогли б уже розв’язатися, бо й так доводилося занурюватися у воду.

Вогники наближалися, та ще швидше йшов на глибину літостат. Нам довелось лишити його і кинутися вплав. Дівчина трохи вміла плавати, і її неважко було підтримувати. Але машиністові, я чув по голосах трохи далі, нелегко було з техніком. Той, мов камінь, тяг свого рятівника донизу. Тоді я покинув Ліду і поспішив до машиніста. Незважаючи на темряву, швидко знайшов їх. Крім голосу, допомагали орієнтуватися також вогники, що почали швидко наближатися до нас.

Добре пам’ятаю той момент, коли на дивній споруді з дощок та гумових куль підпливали до нас двоє людей. Вони гукали, потім кинули рятівні пояси. Я впізнав у тих людях Макаренка І Догадова. Ще чув крик Ліди, яка потопала, і бачив, як у воду на допомогу їй кинувся Догадов, що знаходився ближче до неї.

Потім разом з іншими я опинився на тій плавучій споруді. Макаренко витяг Ліду, яку підтримував у воді Догадов.

Нас повезли туди, де світилися інші вогники. Там на трохи краще обладнаному човні ми побачили двох водолазів. Ще чимало часу минуло, поки нас по одному, надівши на голову водолазну маску, проводили під водою в тунелі.

Все промайнуло, як сон. Знаю, що неймовірна втома іноді порушувалася винятковою радістю, що залишився живий. Немов у тумані постають тепер у спогадах ті події й товариші, врятовані разом зі мною.

Нас внесли на руках у кабіну ліфта, що тепер стояв значно вище: а після того, як підняли на поверхню, так само на руках винесли з кабіни.

21. ЗБОРИ В ЇДАЛЬНІ

Це відбулося другого дня після того, як нас врятували.

В їдальні маленького готелю дев’ятсот двадцять п’ятої шахти зібралося кілька друзів, щоб поговорити з тими, кого врятували останніми. Як водиться в таких випадках, тут же був і лікар. Спершу він шумно заперечував проти багатолюдних зборів, а коли ми довели йому, що вже відпочили, він усе ж таки не відходив од нас ні на крок, спостерігаючи за нашою поведінкою. А ми таки справді непогано відпочили. Про це свідчив наш величезний апетит, що з’явився після міцного сну. Потреба задовольнити вовчий голод і була причиною того, що місцем зустрічі з друзями ми обрали їдальню.

Тут було затишно й приємно. Звичайно цим готелем користалися лише інженери, які приїжджали на шахту з головного управління будівництва. Все в ньому було пристосоване для того, щоб забезпечити їм можливість спокійно працювати. Два десятки комфортабельно обладнаних кімнат, вітальня, спортивний зал і певний режим, якому підкорялись усі, — все це робило цей готель подібним до невеликого, добре організованого санаторію.

Хоч ми — тобто Ліда, технік Гмиря, машиніст Набокін та я — і запевняли, що почуваємо себе зовсім добре, та насправді це було не зовсім так. Всі ми ще відчували чималу втому, кожний з нас ще потребував відпочинку. Я дивився на моїх товаришів і ясно бачив, що на кожному з них позначилося довгочасне перебування в затопленій штольні. Особливо це відбилося на Ліді. Вона помітно схудла, змарніла, а очі її раз у раз заплющувались: її долала дрімота. І лікар весь час стурбовано поглядав на неї.

Мало змінився машиніст Набокін. До нього повернулась його життєрадісність і енергія. Він жартував і привертав до себе загальну увагу своєю небагатослівною, але дотепною розповіддю про пригоди минулої доби й про те, як він хотів перетворити літостат на підводний човен.

В їдальні поставили м’які крісла. Це перетворювало кімнату на вітальню. Та й наші гості цікавились не так обідом, як розмовами. Всі столи були присунуті ближче до нас, і ми, таким чином, опинились в міцному колі друзів.

Макаренко пробув з нами лише кілька хвилин. Він спитав, як ми себе почуваємо, розпорядився про наш відпочинок і зник, пообіцявши скоро повернутися. Стан у шахті вимагав його присутності там.

Що робиться під землею, ми не знали. Та скоро до їдальні заскочив Кротов і коротко розказав про те, що найбільше кожного з нас цікавило.

В тунелі поки що ніяких змін. Прискореними темпами тривали роботи у Східній зоні: треба було якнайшвидше пробити перегородку й випустити воду в море.

Повторна катастрофа, яка нам чотирьом мало не коштувала життя, була такою ж несподіваною, як і перша. Але на той час ніхто вже не був таким необачним, як за день перед тим. Тому хоч води прибуло більше, смертельна небезпека загрожувала тільки нам чотирьом. Спершу всім здавалося, що наша справа безнадійна. Тунель затопило майже зовсім, і Догадов з плотарями вже не міг проникнути до штольні. Правда, остання телефонна розмова зо мною навіяла нашим рятівникам невиразну надію, що «може, залишаться жизі». Макаренко викликав водолазів і запропонував організувати підводний похід до штольні. Виміри води в тунелі й розрахунки доводили, що штольню не зовсім затопило. Макаренко сам надіз скафандр і став на чолі цієї небезпечної експедиції. Водолази мусили йти під водою на велику віддаль і зважати на досить сильну течію, що була в тунелі.

Більше Кротов нічого не міг нам розповісти: він поспішав до шахти, щоб керувати авральними роботами.

Зате Аркадій Михайлович та Тарас, свідки тих подій, змогли доповнити розповідь інженера. Вони майже не виходили з тунелю після того, як стався повторний прорив підземних вод.

— Ми хотіли повернутися до вас, — говорив Тарас. — Та нас не пустили. Ми дуже турбувалися й жалкували, що не зосталися в штольні.

— А чи вам смерті забажалося? — спитав Набокін.

— Чому ж смерті? — здивувався хлопець.

— Шестеро на тих драбинах не всиділи б. Хтось із нас неодмінно загинув би.

— Ну, якби ми зосталися, то… ми з Аркадієм Михайловичем щось би вигадали, — так серйозно і впевнено відповів хлопець, що присутні не могли не розсміятися.

Аркадій Михайлович сказав:

— Чули б ви, які суперечки точилися про те, чи можна вас врятувати, чи ні. Половина людей з олівцями в руках весь час підраховувала, який рівень води в штольні. Електрики пройшли тунель по шию в воді і знайшли місце, де порвалися електропроводи. Вони витягли їх і полагодили.

Ми згадали, як несподівано рушив літостат, а Набокін розповів, до чого це призвело б, коли б наші рятівники спізнились хоч би на хвилину.

— А чого ж там проводи порвались? — поцікавився Гмиря.

— Невідомо, — відповів Тарас. — Електрики говорять, що вони не порвані. їх або розрізали ножем, або ж розрубали сокирою.

Я аж підскочив, почувшії таке.

— Хто ж це зробив?

Але і Тарас, і Аркадій Михайлович тільки розвели руками. Професор при цьому відвів свій погляд убік.

— Коли б електрики того провода не полагодили, — сказав Гмиря, — то, мабуть, нас не врятували б.

— А може, навпаки? — сказав я. — Коли б не чіпали тих проводів, ми не зазнали б такого страху.

Та на мої слова ніхто не звернув уваги.

— Сьогодні вдосвіта, — промовив усезнаючий хлопчина, — рівень води усе ще підвищувався з швидкістю приблизно міліметр на годину.

В цей час до їдальні зайшов Догадов.

Важко сказати, кого з більшою радістю я міг зустріти. Він же, по суті, врятував понад двісті людей з Північної штольні. Саме він врятував в останню мить Ліду Шелемеху. Ще сьогодні ранком в розмові зо мною Кротов натякнув, що Макаренко сповістив Саклатвалу про героїзм та розпорядливість палеонтолога і просив порушити перед урядом клопотання про нагородження його.

Ми, останні четверо врятованих, повставали з своїх місць, щоб привітати відважного палеонтолога. В кімнаті стало шумно.

— Ви не такі хворі, якими я гадав вас побачити, — говорив Догадов, вміщуючись на кріслі серед нас. — Коли й далі так будете поводитися, — жартував він далі, — то лікар напевне пошле вас до тунелю на аврал.

— Ні, — відказав лікар, — через хвилину я накажу розвести їх по кімнатах і забороню протягом двох днів приймати гостей.

— Якщо нам загрожують такими страшними репресіями, — в тому ж жартівливому тоні запропонував я, — то давайте сидіти, не розтуляючи ротів.

Але ми й так поводилися дуже спокійно, бо енергії на бурхливі вияви радості нам надовго невистачило.

— Я ще не встигла подякувати вам, — звернулась до палеонтолога Ліда. — Пробачте мені й дозвольте потиснути руку за те, що ви зробили.

Догадова схвилювали слова дівчини. Він почав запевняти, що то все дрібниці, на які не варт звертати уваги, що він радий кожного дня робити їй таку послугу, хоч і певний, що навряд чи Лідія Дмитрівна дуже бажає повторення таких ситуацій кожного дня.

Одним словом, усім нам було весело й приємно, як буває людям, які після довгої розлуки або страшної небезпеки потрапляють до товариства своїх найближчих друзів і знають, що небезпека минула й більше не повториться.

І раптом мене вразило обличчя Аркадія Михайловича. Професор дивився на всіх трохи насуплено, немов був чимсь невдоволений. Впало також мені в очі, що Тарас десь зник. Я був повернувся до професора, щоб спитати, куди подівся його секретар, але хлопчина повернувся до їдальні в супроводі Кротова.

Інженер був дуже схвильований і навіть не старався цього приховати.

— Товариші, пробачте, що перериваю вашу приємну розмову, — занепокоєно звернувся він до нас, — але становище в тунелі знов несподівано ускладнилось і вимагає негайного втручання енергійних людей. Макаренко і я, обидва ми просимо палеонтолога Догадова прийти нам на допомогу.

Догадов зараз же звівся на рівні ноги.

— Я до ваших послуг.

— А що сталося? — спитала Ліда.

В цю мить Тарас і професор Довгалюк обмінялись незрозумілими для мене поглядами. Здається, вони помітили, що я звернув на них увагу, бо Аркадій Михайлович ще більше нахмурився. Хлопчина ж уп’явся очима в інженера та палеонтолога, прислухаючись до їх розмови.

— В стовбурному ході обвал, — пояснював Кротов. — Треба рятувати ліфтових робітників, які там залишились.

— Так не будемо гаяти часу! — скрикнув Догадов і похапцем рушив до виходу.

За палеонтологом пішов інженер, а за ним кинувся Тарас.

Ми ж сиділи мовчки, приголомшені звісткою про нову катастрофу.

І знов мене здивував Аркадій Михайлович. На нього ніяк не вплинула ця страшна звістка. Він схопився руками за поруччя крісла, подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і, не моргаючи, пильно стежив за тими, хто в цю мить виходив з кімнати.

Наступна секунда показала мені, що старий знав більше, ніж будь-хто з нас.

Тільки Догадов відчинив двері і переступив поріг, як Кротов накинувся на нього ззаду і схопив за лікті, намагаючись звалити палеонтолога на підлогу. Хтось схопив Догадова спереду. Там же опинився Тарас. Через мить перед нашими очима скрутився якийсь клубок.

Усі присутні посхоплювалися з сзоїх місць, дехто хотів наблизитися до того клубка, але всіх спинив енергійний оклик Аркадія Михайловича:

— Товариші, спокій!

У відчинені дзері вскочило кілька чоловік, оточили тих, що борюкалися. Серед натовпу я раптом побачив Акопа Томазяна.

Догадов чинив шалений опір. Він був сильний та вправний, — нелегко дісталася перемога тим, хто боровся проти нього. Та вирватися йому не пощастило. Через кілька секунд він лежав, притиснутий до підлоги. 1 все-таки він крутив головою, люто поглядаючи на своїх противників.

З його кишень витягли маленький пістолет, папери та якісь пластинки. З останніми, за наказом Томазяна, поводились дуже обережно.

Потім Томазян проголосив:

— Громадянине Догадов, він же Виноградов, він же Гелл, ви арештовані!

Після цього слідчий звернувся до нас:

— Заспокойтесь, громадяни. Людина, яку ви досі вважали чи то за журналіста, чи то за палеонтолога, справді має зовсім іншу професію. Вам не слід також вважати його за свого рятівника. Ми маємо незаперечні доводи, що саме він викликав вибух у тунелі.

Не важко уявити, яке враження справило все це на нас.

— Дозвольте! — раптом закричав Догадов. — Яке ви маєте право арештовувати мене? Це безпідставно!

— Не треба кричати, громадянине, — спокійно спинив його Томазян. — Зараз вам буде показаний ордер на арешт. А через дві години вам офіціально буде’пред’явлено обвинувачення. Тоді й спробуєте висловити свої заперечення проти моїх дій… якщо, звичайно, у вас знайдуться такі заперечення… Заберіть арештованого, — наказав він своїм помічникам.

Догадова вивели.

Томазян, уклонившись нам, теж вийшов. Нічого не розуміючи, ми дивились йому вслід. До Ліди, яка була дуже схвильована цією подією, наблизився Аркадій Михайлович.

— Цей суб’єкт свого часу скинув Тараса з поїзда, — сказав він.

22. РОЗПОВІДЬ СЛІДЧОГО

Я зовсім отетерів від цієї несподіванки.

«Це якась трагічна помилка», — говорив я сам собі.

Першим пориванням моїм було виступити на захист Догадова, докладно розповісти про його героїзм в тунелі під час боротьби з повіддю. Хіба Томазян не міг помилитися?

Але мене обеззброїла заява Аркадія Михайловича. Згадавши поведінку професора і Тараса в штольні, коли ми прибули туди, запитання там про Томазяна і, нарешті, їх перезирання перед арештом Догадова, я зрозумів, що вони відіграли в цій справі не останню роль. Ясно, що лист, якого Томазян одержав перед моїм від’їздом з Іркутська, був від Довгалюка і розповідав про Догадова. Можливо, саме тому цей лист спричинився до того, шо Томазян в останню хвилину відмовився летіти зо мною.

Підозрювати Догадова в такому злочині? Це не вкладалося в моїй голові. Я перебрав у пам’яті всі наші зустрічі, розмови і не міг згадати нічого підозрілого. Єдине, що мене дивувало, це та запальність, з якою він завжди обстоював Макаренка. Але це ніяк не здавалося мені провиною. Адже Шелемеха теж симпатизував інженерові Макаренкові. Саклатвала підтримував інспектора тунельних робіт. Кротов теж виступав прибічником Макаренка… І цей же Кротов допомагав Томазяну затримати палеонтолога.

Я сидів у кімнаті, думаючи про останню подію, і палив цигарку за цигаркою.

З їдальні всі розійшлися. Аркадій Михайлович нічого більше не міг пояснити нам, крім того, що коли Тарас вперше побачив Догадова, то йому здалося, ніби він десь зустрічав уже цього чоловіка. Незабаром, потрапивши до Північної штольні і зустрівшись з палеонтологом вдруге, хлопець впізнав у ньому того пасажира, з яким познайомився два роки тому в поїзді і який викинув його з вагона. Дізнавшись, що Томазян перебуває в Іркутську, професор одразу ж сповістив його про це. Що Томазян приїхав на «дев’ятсот двадцять п’яту», він довідався за півгодини до арешту Догадова.

«Але, може, Тарас помилився і тим самим увів в оману слідчого?» — запитував я сам себе.

І сам собі відповідаз, що Томазян мусив діяти так швидко і енергійно, маючи на це дуже поважні підстави.

«Він назвав Догадова ще Виноградовим і якимось чужоземним ім’ям», — знов згадував я.

В цей час мені передали від слідчого записку з проханням негайно зайти до нього. Я поспішив виконати те прохання.

Томазян займав кімнату в будинку, де містився штаб відділу охорони. Будинок той знаходився на протилежній стороні селища, майже за півкілометра від готелю. Прогулянка трохи заспокоїла мене, і я цілком володів собою, коли опинився віч-на-віч із своїм Холмсом.

— Ви, мабуть, здивовані і трохи розгнівані? — спитав мене слідчий, жестом запрошуючи сідати.

— Гніватись не маю ніяких підстав. Та я ніяк не можу собі уявити, щоб Догадов викликав цю жахливу катастрофу.

— Мені доведеться дещо пояснити вам, — сказав Томазян. — Ви, самі того не знаючи, дуже допомогли мені викрити цього суб’єкта.

— Я? Допоміг?

— Так. Тепер я вже можу розповісти вам про Догадова значно більше, ніж ви знаєте. Звичайно, не для публікації.

— Але скажіть же, нарешті, що ви знаєте про Догадова?

Слідчий пройшовся по кімнаті і не поспішаючи почав розповідати:

— Ви якось сказали мені про Догадова три речі, якими я дуже зацікавився. Перше — про його зустріч з Тарасом Чутем під час вашої поїздки на будівництво підземної електростанції. Друге — що він спортсмен і парашутист. І, нарешті, третє — що він гаряче підтримує Макаренка. Останнє доводило, що цей чи то журналіст, чи то палеонтолог розбирається в проблемах будівництва Глибинного шляху і дуже пильно стежить за всіма подіями. Його позиція гарячого захисника Макаренка не могла не привернути моєї уваги, бо цих захисників, як ви знаєте, дуже мало. Звичайно, ніяким обвинуваченням це ще не могло бути. Пригадуєте, я розповідав вам про знайдений у тайзі парашут, яким скористався невідомий нам Виноградоз, щоб викинутись з літака разом з Черепашкіним? Намагаючись простежити історію того парашута, я встановив, що одного часу ним користалися співробітники «Зорі», а потім він був зданий Центральному аероклубові. Про це є документ, але самого парашута в клубі не знайшлося. Як він відтіля попав в руки Виноградова, невідомо. Однак я пам’ятав ваші слова про парашутиста співробітника «Зорі» Догадова. Мимоволі мені спливало на думку, чи справді парашут номер 002561 здано до Центрального аероклубу, чи це тільки записано на папері. Одночасно я зв’язався по телефону з Тарасом Чутем, який уже був тут, і попросив його придивитися до палеонтолога та згадати, де він з ним зустрічався.

— Ви одержали від професора Довгалюка лист перед тим, як збиралися летіти сюди разом зі мною, — сказав я.

— Вам уже відомо, від кого то був лист?

— Я догадався… тепер.

— Правильно. Тарас свідчив, що впізнав в палеонтологові пасажира, який з ним познайомився в поїзді під час подорожі з Стародніпровська. Підозра, що саме цей пасажир викинув хлопця з вагона, як ви знаєте, і досі не розвіялась… Я затримався в Іркутську, щоб дістати ордер на арешт Догадова. Крім того, до Іркутську надійшли нові матеріали. Пощастило вияснити, що Догадов жив в одному будинку з Адріаном Маковським, чий паспорт тоді опинився в Тараса Чутя. Крім того, я встановив схожість Догадова з фотографією Виноградова, яка була на паспорті, який ми відібрали в Черепашкіна. А про Виноградова вже було відомо, що то агент чужоземної розвідки, справжнє ім’я якого Томас Гелл. Трудно довідатися, хто він з походження, бо служив він різним державам. Міжнародний, так би мовити, авантюрист… Останнім часом цей суб’єкт тримав зв’язок з одним агентом, якого піймано на тому, що він збирав відомості про стан на будівництві Глибинного шляху. При арешті в цього агента знайдено наказ робити все, щоб загальмувати будівництво. Агент признався, що Виноградову — отже Догадову — цей наказ відомий.

— Але відкіля ви такі певні, що саме Догадов викликав повідь у шахті?

— В цьому мене переконала розмова з географом Макухою. Вчора протягом двох годин я слухав докладну розповідь про роботу палеонтолога Догадова, а потім переглядав матеріали, надіслані ним. Виявилось, що цей вчений не стільки обізнаний на кістках допотопних звірів, які він безбожно плутав, як на різних вибухових речовинах, яких багато вимагав від Макухи нібито для палеонтологічної розвідки. Він міг одержувати динаміт, амонал та інші подібні речі тут на місці, але віддавав перевагу найсильнішим і найдорожчим вибуховим речовинам, яких в широких масштабах на будівництві не вживають. Пригадуєте ті пластинки, що у нього одібрали під час арешту? Цей нахил до «піротехніки», про що, виявляється, нічого не знав ні Кротов, ні хтось з його помічників, остаточно переконав мене, що катастрофа на шахті — справа рук Догадова.

— От тобі й досвідчений палеонтолог, — прошепотів я.

— Досвідчений… — з обуренням вигукнув Томазян. — Тільки не в вивченні кістяків доісторичних тварин, а в тому, щоб нищити наших людей.

Я слухав Томазяна, і мене охоплював сором за себе, за свою довірливість, за відсутність у мене звичайної пильності. Я ж товаришував з цим негідником, потайним ворогом, що міг, використовуючи моє хороше до нього ставлення, накоїти багато лиха.

— Яка ганьба! — стискаючи долонями голову, картав я себе.

— Тепер це трохи запізно, — посміхнувся Томазян, але дружньо поклав мені на плече руку. — Не тільки ви в такому становищі. Не треба картати себе за те, в чому ви не такі вже й винуваті. По совісті кажучи, знайомство з вами нічого не дало в руки цьому шпигунові…

— Що ж буде далі? — по довгій паузі спитав я.

— Завтра вранці я виїду з Догадовим до Іркутська. Роботи з ним ще вистачить, морочливої роботи. Він, звичайно, або намагатиметься відбрехатися, або мовчатиме, як пень. Мене, між іншим, дуже цікавлять дві подробиці. По-перше, чому він залишив живим Черепашкіна? Зрозуміло, що, замітаючи сліди, мусив викинути того ідіота з літака, коли сам стрибав. Припускаю, що про всяк випадок, боячись, що зустріне на землі людей, узяв його з собою під парашут. Але, опинившись у тайзі і не зустрівши поблизу жодної людини, навіщо все ж таки він влаштував той маскарад?.. По-друге, я маю відомості, що цей Догадов знає про якісь давні взаємини між Макаренком та Лідією Дмитрівною Шелемехою. Для мене це темна справа. Я хотів би пролити світло на цю таємницю, бо дуже можливо, що взаємини між дівчиною та молодим інженером в якійсь мірі стосуються будівництва Глибинного шляху.

Мені здалося, що це — прямий виклик мені. Адже я знав про ці взаємини більше, ніж хто інший. Мене теж цікавило, про що міг довідатися Догадов, і турбувало, як він міг це використати. Проте і цього разу в мене не вистачило рішучості розповісти Томазянові про минуле обох моїх друзів. Я відчув, що про цих молодих людей я не повинен розповідати.

Але Томазян, пильно глянувши на мене й помовчавши трохи, перевів розмову на інше.

— Отже, завдяки вам я вхопився за ланку того ланцюга, який кінець кінцем допоміг виявити цього потайного ворога. За це я вам дуже вдячний… Тепер мені хотілося б, щоб ви ще раз зустрілися з Догадовим, поки він тут, поговорили з ним. Тільки збережіть під час зустрічі з ним спокій. Мене цікавить його поведінка. Дуже важливо передбачити ту лінію, якої він додержуватиметься під час допиту… Хочу попросити вас, щоб ви якийсь час пробули з ним.

— Про що я маю з ним розмовляти?

— Це не має значення. Все одно він вам нічого не скаже. Заявіть йому, що ви дуже здивовані його арештом і тому просили побачення. Ви хочете, так би мовити, почути його пояснення.

Я подумав трохи й прийшов до висновку, що побачення з таким злочинцем являє неабиякий інтерес. Шкода тільки, що про нього не можна буде зараз же написати цікаву кореспонденцію до газети. Цей жаль я й висловив слідчому.

Він засміявся.

— Думаю, за місяць, найбільше за два, я не буду заперечувати проти такої кореспонденції.

…Моя зустріч з Догадовим тривала недовго. Арештований зустрів мене не дуже привітно.

— Поспішаєте за черговою сенсацією? — насмішливо спитав він.

Сидів він у невеличкій одиночній камері. Коло дверей камери, ні на мить не відходячи від неї, не спускаючи погляду з арештованого (в дверях було маленьке заґратоване віконце), стояв вартовий. Томазян вважав Догадова за надзвичайно спритного й досвідченого злочинця і побоювався, як би той не втік.

— Слухайте, Догадов, — звернувся я до нього, — я не можу нічого зрозуміти. Невже ви…

— Облишмо цю розмову, — обірвав він мене. — Якщо ви чесна людина, то мусите посвідчити, як я рятував людей під час катастрофи. Саме ви можете допомогти мені спростувати ті наклепи, які зводить цей слідчий. Він, дбаючи про свою кар’єру, хоче спекульнути на нещасті дев’ятсот двадцять п’ятої шахти.

Догадов розпалився. Він обурювався з того, що його арештували. Просив мене домагатися звільнення, запевняючи, що тоді зможе довести свою непричетність до злочинів, які йому накидає слідчий.

Я не знав, що відповідати, та він швидко стих і лише коротко сказав, немов одрубуючи:

— Якщо ви не заодно з слідчим, то вдумайтеся добре і ви зрозумієте, що в тих обвинуваченнях нема й на шеляг правди. Але мене можуть погубити. Я не зможу відповісти на деякі запитання, бо вони стосуються інтимних таємниць інших людей. Ви журналіст, ви прекрасно обізнані з історією життя, з людьми і повинні мене зрозуміти.

Він замовк, і більше нічого я від нього не почув.

Я коротко переказав Томазяку про побачення та розмову з арештованим і повільно пішов до готелю.

Досі чомусь я не відчував себе остаточно переконаним доказами, які виклав Томазян. Не те, щоб я йому не вірив. Ні. Але згадка Догадова про таємницю інших людей, думки про те, що я сам, зберігаючи подібну таємницю, нічого не розповів слідчому про Ярослава Макаренка і Ліду Шелемеху, мучили мене, призводили до якоїсь непевності. Але яка ж би то чужа інтимна таємниця зобов’язувала до мовчання, коли це шкодило йому ж?

Заходив вечір. Колір неба обіцяв наступного дня хорошу погоду. Навколо панувала тиша.

В готелі я довідався, що з Іркутська прилетів Самборський і зайняв кімнату в другому корпусі.

Вікна його кімнати були якраз проти моїх вікон.

23. НЕСПОДІВАНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Після розмови з слідчим і зустрічі з Догадовим мене нікуди не тягло з кімнати. Покоївка стукала в двері, нагадуючи про вечерю, але я подякував і до їдальні не пішов. Електрики не засвічував і мовчки в сутінках ходив із кутка в куток по м’якому килиму, що вкривав підлогу в кімнаті.

Знов згадав усі події, пов’язані з будівництвом Глибинного шляху та моїми друзями. Детально аналізував поведінку Догадова, всі свої розмови з ним, шукаючи в тому чогось підозрілого. Безперечно, він завжди виявляв надзвичайну цікавість до всього, однак така цікавість, на мою думку, є характерною рисою кожного журналіста. Я не уявляю собі журналіста без неї. Але чи був Догадов журналістом в справжньому розумінні цього слова? Короткі інформації, досить рідко вміщувані в «Зорі» за його підписом, ще не давали йому права називати себе так. Я пригадав нашу першу зустріч, потім розмови в редакції, його вперте намагання завести ближче знайомство з професором Довгалюком, Лідою Шелемехою та їхніми друзями, вічне розпитування про них та про справи тунелю. Все ж це не були докази проти нього. Його поведінка по відношенню до Макаренка? Це заслуговує на увагу. Якщо Догадов ворог, чужоземний агент, — а я все ж таки вірив Томазяну, — то як розуміти ту гарячу підтримку ідеї герметизації тунелю, що її висловлював цей палеонтолог при всякій нагоді? Невже ті, кому він служив, були зацікавлені в здійсненні цієї ідеї? На що ж вони розраховували? На те, що герметизація приведе до затримки будівництва, до колосальних витрат, а може, й до краху цього величного плану?

Чому ж тоді Макаренко так уперто, так гаряче обстоює герметизацію? Він не може не розуміти, що його впертість — це те, на що роблять ставку за кордоном. Ясно це й Саклатвалі… Чи це я абсолютно нічого не розумію?

Знову і знову я згадував розмови з цього приводу, перебирав у пам’яті відомі мені факти про Макаренка, про ставлення до нього тих інженерів, яких мені доводилося бачити на засіданнях Ради будівництва в Іркутську. Всі зазначали, що він талановитий інженер, і майже всі вважали його за злочинця. Його колишній друг Самборськнй, — а Самборськнй, безперечно, був у минулому щирим його другом, — перетворився на завзятого його противника зовсім не тому, що заздрив Ярославові Макаренкові, як про те натякав Догадов… Не міг я цьому повірити, а надто тепер.

Згадавши про Самборського, я глянув на вікна його кімнати.

Там світилося. За столом, схилившись над якимись паперами, сидів сам Самборськнй. Мені добре було видно його профіль. Інженер цілком занурився в свою роботу. У мене з’явилася думка — зайти до цієї молодої енергійної людини і поділитися своїми сумнівами.

Поки я роздумував, зробити це чи ні, Самборськнй раптом звів голову і випростався. В кімнату до нього хтось зайшов. Я підступив ближче до свого вікна, придивився і сторопів. До Самборського зайшов не хто інший, як Ярослав Макаренко.

Ярослав простяг руку, але Самборськнй лише уклонився і показав гостеві на стілець. Всією своєю постаттю він немов підкреслював офіціальність цієї зустрічі. Макаренко видався мені теж дуже стриманим. Правда, віддаль і подвійні вікна, що відокремлювали мене від них, заважали бачити геть усе, та спостережливість і багата уява допомогли мені домалювати дрібниці цієї зустрічі. Я почував себе, наче в німому кіно, де показують фільм навіть без написів.

Присунувши до вікна стілець і вмостившись на ньому, я стежив за тим дивним для мене побаченням. У моїй кімнаті було темно, і вони, звичайно, навіть підозри не мали, що за ними хтось стежить. А можливо, їх це зовсім не обходило. Мене ж дуже цікавила ця розмова колишніх приятелів, а тепер ворогів. Я подумав, що то було офіціальне відвідування в якійсь справі, що стосувалася ліквідації катастрофічної поводі. Та хіба ця зустріч не могла викликати спогадів про минуле, про їхні колишні взаємини, привести до значно щирішого обміну думками, ніж десь в управлінських кабінетах?

От Макаренко щось спитав у Самборського. Той недбало відкинувся на спинку стільця і щось коротко сказав, а потім нахилився над столом, перегорнув кілька паперів у своїй папці, знайшов те, що шукав, і подав своєму колишньому другові. Поки той перечитував їх, Самборськнй немов забув про нього, щось відзначав олівцем на інших паперах. Потім обидва схилились, мабуть, над рисунками ї, певне, обмінювались короткими зауваженнями.

«Очевидно, мова йде про Забайкальський сектор тунелю і ліквідацію поводі», — догадався я.

Самборськнй переставив настільну лампу так, що обом було вигідніше. Але це погіршило моє становище спостерігача, бо тепер лампа опинилась між мною та ними.

Минуло хвилин п’ять. Вони відсунули рисунки. Самборськнй знову пересунув лампу. Він щось доводив Макаренкові, чим далі, тим більше захоплюючись, а його співбесідник мовчки слухав його і зрідка кивав головою на знак згоди.

Мене це спостерігання помалу втомило. Я згадав свій намір завітати до Самборського і подумав, що краще за все зробити це саме зараз, застати обох разом, розповісти про свої думки, про загальні підозри, примусити Ярослава, щоб він ясно, не криючись, виклав свій погляд…

І зараз же побачив, що зробити це буде мені не так-то вже й легко.

«А що коли справді з боку Макаренка тут злочин?» — майнуло в моїй голові.

Я зноз почав вдивлятися через вікно в інженерів.

От вони, здається, вже закінчили розмову з приводу тих планів та паперів, що лежать на столі. Макаренко, мабуть, зараз холодно попрощається і вийде.

Але ні, він одкинувся на спинку стільця, наче зібрався сидіти тут дуже довго. От він щось спитав Самборського. Ех, шкода, що я не чую їх розмови! Самборський рішуче крутнув головою, — він дуже гостро відповів Макаренкові. А той не ворухнувся. Навіть легка посмішка пробігла по його завжди похмурому обличчю. Зноз він про щось спитав, а його співрозмовник відповідав тепер швидко, довго й пристрасно: з широкими жестами, з стуканням кулаком по столу.

Напевне, почалась саме та розмова, про яку я подумав, коли раптом побачив їх удвох. Я притулився чолом до шибки. Мені було прикро, що я не чую жодного слова, не можу допомогти їм порозумітися, дійти згоди. Відчинив кватирку. До кімнати ввірвалось холодне нічне повітря, звідкілясь здалеку линуло пирхання малого паровика. І ані одного звуку за вікном протилежної кімнати.

Підпершись рукою, Макаренко слухав Самборського, іноді коротко відповідав на запитання. Та, мабуть, ці відповіді не задовольняли інженера-енергетика. От Самборський схопився і, розмахуючи однією рукою, почав загинати пальці на другій. Певне, перелічував якісь пункти чи запитання. Йому невистачило пальців на одній руці, він загинав їх і на другій. Не знаю, скільки він тих пальців загнув, та, очевидно, І обох рук йому невистачило, бо довго він не міг наговоритися.

Коли він, нарешті, вгамувався, Макаренко замислено подивився на стелю, потім рішуче витяг з кишені папірець і подав його Самборському. Той хоч і швидко, але з немовби байдужим виглядом перечитав того папірця і, не випустивши його з рук, глянув на свого співбесідника так, наче дуже мало зрозумів з прочитаного.

Макаренко ще раз посміхнувся і всім тілом повернувся до Самборського. Уважно подивився йому в очі й лише тоді почав говорити — спокійно, без жестів, обдумуючи кожне слово. Я втомився стежити за ним, а він все ще розповідав, іноді креслив пальцем щось по столу, очевидно відновлюючи в пам яті свого слухача якийсь план, потім узяв у руки олівець і, мабуть, робив підрахунки.

Що далі, то все уважнішим ставав Самборський. Він нерухомо стояв проти Макаренка. Не відривав од нього погляду, наче боявся пропустити хоч одне слово. Зрештою розпозідь Макаренка захопила його всього. Самборський ні разу не перебив колишнього друга. Він низько нахилявся над столом, стежачи за олівцем в руках свого співбесідника. Часом підносив руку до голови і розтирав чоло, не в силі, мабуть, відразу зрозуміти почуте.

Минуло з півгодини, а Макаренко все ще говорив. Я вже хотів облишити це безглузде підглядування і засвітити світло, коли трапилось щось неймовірне.

Самборський раптом схопився за голову, пробігся разів зо два туди й сюди по кімнаті, потім підбіг до Ярослава, схопиз його за плечі і почав щосили трусити його, щось кричачи.

Я перелякано схопився, готовий мерщій бігти, щоб розборонити їх.

Справді, там почалась боротьба. Маленький енергетик обхопив високого головного інспектора, зірвав його з стільця, спробував крутонути навколо себе.

Далі зоставатися байдужим спостерігачем я не міг. Щось надто серйозне, надто небезпечне сталося в кімнаті Самборського. Я метнувся до дверей і, перекинувши в темряві два стільці, вибіг в коридор. Треба було поспішати, і я мало не збив з ніг коридорного, коли повертав за ріг. Коли б не м’яка доріжка, що приглушувала мій тупіт, то я, мабуть, сполошив би весь готель.

Аж ось і кімната Самборського. Я вже підняв руку, щоб одним ударом розчинити двері і вскочити туди. Та в останню секунду до мене повернулась розсудливість, і я енергійно постукав.

— Ну, ну, заходьте, — почулося з-за дверей.

Я вскочив до кімнати.

Біля столу стояли Макаренко і Самборський. Хазяїн кімнати з досадою глянув на мене, як на нежданого відвідувача, що перебив йому надзвичайно інтересну розмову.

— Пробачте, можна до вас?

— У терміновій справі?

— Так… Ні…

— Тоді прошу вибачити. У нас ще на півгодини ділова розмова.

— Будь ласка, будь ласка… Я… потім зайду.

Доводилося повертати назад. Але несподівано Макаренко затримав мене.

— Олексо Мартиновичу, зараз звільняю вам Самборського. Він зайде до мене на кілька хвилин, подивиться на одну річ і тоді весь до ваших послуг.

— Дякую, дякую. Мені не дуже спішно, — промовив я і хотів уже вийти з кімнати.

— Чекайте, товаришу преса, — сказав Самборський. — Якщо маєте час, посидьте тут. Я швидко. Ви не ображайтесь.

Він силоміць усадив мене на канапі, а потім, узявши Макаренка під руку, вийшов з ним.

Коли двері розчинилися, із столу злетів маленький папірець і впав посеред кімнати. Я підняв його і побачив, що то телеграма. На ній було лише кілька слів: «З Іркутська. Макаренкові. Докладно інформуйте Самборського. Питання погоджено. Саклатвала».

Я поклав телеграму на стіл і знову вмостився на канапці. Що мусила означати ця телеграма? Чи не її показував Макаренко Самборському, коли починав свою розповідь? Взагалі, що тут сталося і що я скажу Самборському, коли він повернеться? Признаюсь, я почував себе зовсім розгубленим.

Мені довгенько таки довелось посидіти на канапі. Самборський повернувся найменше через годину. За той час я встиг і заспокоїтись, і придумати причину своїх відвідин, і, мабуть, встиг би подрімати, коли б не побачив на столі грубезного довідника, який дав можливість коротати час.

— Пробачте, Мартиновичу, затримався, — сказав Самборський.

Він був надзвичайно веселий, очі в нього блищали.

— Мені хотілось би, — почав я, — взяти у вас інтерв’ю про ліквідацію поводі в тунелі. Для преси це матиме величезний інтерес.

— У мене інтерв’ю? Та ви що, з глузду з’їхали? Я щойно сюди прилетів, сам толком нічого не знаю, а ви… Та ви знаєте більше, ніж я!

Я, звичайно, розумів, що моя пропозиція була нісенітна. Та треба ж мені було з честю вийти з становища, до якого потрапив! І я дуже серйозним тоном мовив:

— Мені цікаво, як ви оцінюєте становище і якої думки про роботу по ліквідації наслідків катастрофи.

— Становище було дуже серйозне. Але дуже розумний і простий вихід з нього знайшов мій друг Ярослав Васильович Макаренко. Він запропонував якнайшвидше з’єднати Забайкальський сектор тунелю з Далекосхідним і випустити всю воду в Охотське море. Але ж ви про це знаєте.

— Ні, не знаю…

Брехати, так брехати до кінця!

— Як не знаєте? Це ж усім відомо.

— Тобто я знав, але… але забув, — відповів я, намагаючись виправити свою помилку.

Не здивування Самборського збило мене. І не моя невправність. Мене вразили слова: «мій друг Ярослав Макаренко». Адже цих слів уже давно ніхто не чув від Самборського!

24. ПРОГУЛЯНКА В ГОРАХ

Днів через два після тих подій у підземних глибинах прозвучав вибух. То зірвали решту породи, яка роз’єднувала Далекосхідний та Забайкальський сектори тунелю, і глибинні води потекли річищем, яке вивело їх до моря.

Наступного ранку я зайшов до їдальні і застав там Ярослава і Ліду. Вони жваво розмовляли.

Давно мені не доводилось бачити їх в такому піднесеному настрої. Ліда безперервно сміялася, слухаючи жарти Ярослава, а він того ранку був на диво говіркий і дотепний. Розповідав про різні дрібниці, чіпав пухнастого кота, що терся біля ніг, і пожартував з мене, тільки я переступив поріг їдальні. Одним словом, їх розмова ніяк не була такою, якої я міг би чекати від двох кваліфікованих інженерів, захоплених велетенським будівництвом.

— Мартиновичу, сідайте біля нас, — запросив Ярослав, показуючи мені на стілець за їхнім столом.

— Давно не бачив вас такою веселою, — звернувся я до Ліди, вмощуючись на тому стільці. — Здається, знов закохаюсь.

— Олексо Мартиновичу, так той же найкращий вік мужчини, про який ми колись говорили, вже минув.

— Тобто?

— А пригадуєте, колись ви признались, що вам тридцять вісім. Тепер вам, напевне, вже за сорок.

— У вас прекрасна пам’ять, краща ніж у мене, — посміхнувся я.

— Так, непогана.

Але Ярослав, очевидно, вирішив, що наша розмова може перекинутись на різні спогади, чого він зараз не хотів, і постарався скерувати її в інше річище. Нагадав, що сьогодні в нього вихідний день і він вільний до наступного ранку.

— А у вас? — спитав я Ліду.

— Вважається, що я ще не цілком одужала. Користуюсь вільним часом і сьогодні й завтра, а тому можу пристати до вашої компанії. У вас же, як відомо, завжди вільний час.

— І ніколи його нема, — відповів я, — бо завжди думаєш про якусь ще не написану статтю чи то нарис.

— Ну, сьогодні ви про це забудьте. Ми збираємось весело провести час після обіду.

— А до обіду?

— А до обіду? Я, правда, хотіла пройтись до Високої альтанки. Відтіля відкривається чудовий краєвид. Хочете, друзі, підемо?

Розуміється, ми обидва враз погодилися. А втім, я не знаю, чи був Ярослав задоволений з моєї згоди.

Іти було недалеко. День видався теплий, і ми не взяли ні шапок, ні пальто. Тільки Ліда захопила на руку легенький плащ. Вузенька стежка вивела нас до горба край селища, і ми повільно почали сходити на нього.

Вдалині здіймалися верхів’я гір, до половини вкритих невисокими соснами й густими кущами. На фоні лісу де-не-де проглядали скелясті урвища, надаючи дикому краєвидові своєрідної краси. Ліда називала нам окремі гірські вершини, скелі, показувала, де пролягають шляхи й гірські стежки.

— Я ще там не бувала, — пояснила вона, — але кілька разів підіймалась до Високої альтанки з картою та біноклем і звідти оглядала навколишню місцевість.

Ми вийшли на вузьку проїжджу стежку, що вела до альтанки, огинаючи горб. Цим шляхом було легко підійматися, але він мав забрати чимало часу. Вирішили прискорити подорож і піднятися вгору однією досить крутою стежкою, що була протоптана тут. Це було зайве навантаження на серце, але коли той шлях запропонувала Ліда, то чого б я, колишній альпініст, заперечував. Звичайно, спитав, чи не буде для неї важко, але вона у відповідь лише дзвінко засміялась.

На перехід ми витратили хвилин двадцять і нарешті опинились у Високій альтанці.

Найвищу точку горба, порослого кущами повзучої берези та карликовими сосонками, займала невелика кругла колонада з дахом. Вона виглядала недобудованою або напівзруйнованою.

Перші розвідники, що прийшли сюди, саме тут намічали пробивати шахту. Навіть почали в цьому місці будівництво, але через кілька днів припинили, визнавши за краще пробивати шахту приблизно на кілометр далі в східному напрямі. Хотіли ще ставити тут житлові будинки, але зважили, що місце відкрите для вітрів, і тому всі матеріали забрали, залишивши тільки цю альтанку, витвір якогось техніка-будівника. У вільний час Висока альтанка була улюбленим місцем для відпочинку робітників Глибинного шляху, що милувалися звідси гірськими краєвидами. Особливою увагою користався водопад Учан-Чан, який знаходився від альтанки кілометрів за п’ять. Звідси його було прекрасно видно.

Ми теж задивились в той бік, де сходилися верхів’я двох гір і в щілині між ними блищав на сонці величний струмінь води, що падав з висоти кількох сот метрів.

Унизу під нашими ногами лежали копри й терикони шахти, селище й аеродром, розташовані у невеликій улоговині між горами. Вигинався брукований шлях, що йшов від селища на південь, проходив поблизу водопаду і вів на перевал. Тим шляхом раз за разом проїжджали великі вантажні машини або пробігали маленькі чорні лімузини. Між шахтою та залізницею підтримувався безперервний рух.

Ліда, спершись рукою на колону, дивилась на шахту і селище, але Ярослав, здається, був зайнятий лише дівчиною і, слухаючи її чи розповідаючи щось, не зводив з неї очей. Та ось вона повернулась до водопаду й запропонувала трохи пройти в тому напрямку.

— Давайте глянемо, що то за кам’яна гряда, де ростуть сосонки, — показала вона на південний захід.

Там, справді, на віддалі приблизно кілометра від нас, здіймався надзвичайно різний, невисокий скелястий вал, а під ним низенькі дерева й кущі, немов насаджені за певним планом.

— Ходімо, — підтримав ту пропозицію Ярослав.

На нашому шляху лежала майже рівна площина, що спускалася до того природного муру. Іти нам було легко. Лише де-не-де доводилось обминати якийсь камінь чи чагарник.

Цей перехід зайняв хвилин двадцять і власне був відпочинком після крутого підйому до Високої альтанки. Підійшовши до скелястої стіни, ми побачили, що то було чимале розсипище каміння. Воно здіймалося над відлогим спуском до річки, яка протікала по другий бік. Скелі створювали затишок од вітрів, і, мабуть, завдяки цьому тут була досить густа рослинність.

Ми знайшли кілька проходів серед скель і, спинившись по той бік валу, замилувались з гірської річечки, що текла метрів на двісті під нами. За річкою здіймався невисокий горб, і, здавалося, зовсім близько за тим горбом спадав потік Учан-Чан. Напружуючись, ми вловлювали шум водопаду.

Ліда запропонувала спуститися до річечки. Ми погодились. Усім нам ця прогулянка була приємна, почували ми себе бадьоро. Відціля ми вже не бачили ні будівель шахти, ні селища, вони зникли за горбом Високої альтанки. Тут віяло дичавиною і непорушністю пустельної гірської напівтайги, напівтундри, розташованої за сотні кілометрів від заселеної місцевості.

— Ходімо вже, — гукнула мені дівчина. — Ви, здається, замріялись.

Спуск був досить крутий. Крім того, під ногами осувався грунт. Ми іноді просто з’їжджали разом із камінням та піском, що не витримували ваги людини. Ярослав виявив чимало спритності, сили і сміливості, допомагаючи Ліді й мені на тих осипах. Я відмовлявся від допомоги, посилаючись на своє знання альпінізму, але він тільки сміявся, запевняючи, що коли справа дійде до мотузки, кішок та льодорубів, тоді вже і я стану йому в пригоді. Мені залишалось теж сміятись і дякувати за допомогу.

Ми майже не відпочивали над річкою, швидко знайшли місце, де її можна перестрибнути, і почали підійматися вгору. Бажання мандрувати захопило нас, і, мабуть, кожен уже думав про подорож до самого Учан-Чана, але поки що про це не говорив. Згадували Кавказ, Крим, Урал, де кожен з нас бував, порівнювали гірські краєвиди і розповідали про різні пригоди.

Головним розповідачем тут уже виступав я. За своє життя мені довелося мандрувати майже в усіх горах нашої країни. Хоча більшість цих подорожей я відбув на автомобілі, літаку і, в крайньому разі, на коні, але розповідати про них можу три дні підряд.

Коли ж ми зійшли на невеличкий горб і знов спустилися метрів на півтораста до нового струмка, що бурхливо протікав між скелями, тут натрапили на вузеньку, але добре втоптану стежку. Безумовно, стежка йшла з селища. Але ж куди? Почали догадуватись, що це скорочений шлях до водопаду. Поблизу від нього, на шосе, мали стояти десятків два будинків дорожнього управління.

Тепер заговорили про Учан-Чан і вирішили йти туди. Незабаром стежка вивела до кладки через потік. Дві колоди, зв’язані дротом, спиралися краями на скелі обох берегів. За перила правив дріт, протягнутий збоку на висоті близько метра від колод. Тримаючись за дріт, ми перебралися по колодах через бурхливий потік і вийшли на другому березі до хаотичного нагромадження скель, оточених маленьким сосновим лісом. Перед тим ліском ми несподівано спинилися. Стежка роздвоювалась. Одна повертала праворуч і була дуже зручна, але вела в протилежний бік від Учан-Чана. Друга звивалась по скелях і теж, здавалось, прямувала в інший бік від нашої подорожі.

— Ліворуч підеш — кісток не збереш, праворуч підеш — ураз пропадеш, — пожартував Ярослав, згадавши, видно, відому народну казку.

Я запропонував, що підіймуся вгору на розвідку.

Погодилися на тому, що я здеруся на скелі, роздивлюся, куди прямує стежка, і, якщо можна буде дістатися по ній до водопаду, гукну своїх супутників.

Кинувши плащ на каміння, Ліда сіла відпочити. Ярослав збирав квіти, що подекуди визирали з розколин.

— Тільки ж не підіймайтесь, поки не повернусь, — сказав я їм і вирушив у розвідку.

За хвилину вже не бачив ні Ліди, ні Ярослава і, здершись на скелю, щоб обминутії одне колінце стежки, опинився в ліску.

Ішов досить швидко, а часом, коли підійматися було не так круто, просто біг. Стежка закручувалась то в один, то в другий бік, і досить часто мені щастило зрізувати її коліна.

За чверть години я переконався, що шлях справді веде до Учан-Чана. Ліворуч виднілася річка, яку ми нещодавно переходили. Вона то звужувалася, то розбігалася між скелями кількома протоками, і видно було, що саме в цьому місці легко перебратися на другий берег. Мені здалося, що тим берегом іти ближче, і я повернувся швидше.

«Ото буде несподіванка, коли з’явлюся до своїх супутників відтіля, звідки вони не ждуть», — подумав я.

Захоплений бажанням зробити сюрприз, я почав обдумувати, як повернутися другим берегом річки. Вирішив, що це цілком можливо, і перейшов до здійснення свого наміру. За це я поплатився годиною напруженої роботи ніг і рук. Перебратися на другий берег було не важко. Але незабаром почалися дуже густі й колючі кущі. їх доводилося обходити. Спробував зробити це понад річкою, та саме там шлях загороджувала скеля, яка стриміла над берегом немов нарочито, щоб нікого не пропускати. Почав обходити кущі з другого боку і облишив, бо вони тяглися на значну віддаль. Кілька разів пробував крізь них продиратися. Давно вже минули ті чверть години, коли я мусив повернутися до кладки. Хотів іти назад, проте не міг надибати проходу, яким потрапив до чагарника.

Одним словом, до того місця, де була кладка, я вибрався не менше як через годину. Я думав уже, що не побачу ні Ліди, ні Ярослава.

І здивувався, побачивши, що мої інженери були на тому самому місці, де я їх залишив, і ніщо не свідчило про їх хвилювання за мою долю. Вони сиділи на тому самому камені і, заглибившись у розмову, навіть не помічали, що я підходжу до них.

— Ого-го-го! — гукнув я. — Знайшов шлях. Тільки тепер вони глянули на мене.

— Так швидко? — спитав Ярослав.

— Це вже як сказати, — відповів я, зиркаючи на годинник.

Він показував, що я проблукав у горах куди більше ніж годину.

— Ну, ходімо, — промовила Ліда. — Мені чогось холодно.

Вона підвелась і накинула на себе плащ.

Минула ще година, поки ми підійшли до грандіозного водопаду. Шум води заглушав слова, в повітрі відчувалась вогкість. Нас обдавало водяним пилом.

Щоб оглянути весь Учан-Чан, треба було високо задирати голову, і все ж не видно було найвищого каскаду. Вода спадала трьома каскадами, з яких середній мав приблизно дві сотні метрів. Учан-Чан відзначався не масивністю свого потоку, а висотою падіння. Проте води було так багато, що, пролетівши двісті метрів, вона не вся перетворювалася в бризки та водяний пил. З великою силою струмінь падав на кам’яний поріг, безперервно довбаючи його. Я звернув на це увагу своїх супутників.

— Геолог, уважно обстежуючи цей водопад, міг би визначити його вік, — сказав Ярослав. — На стінках, розмитих струменем, мусять відбиватися, подібно до кілець у стовбурі дерева, роки життя цього потоку і гір. Колосальна сила!

— Але коли порівняти цю силу природи з силою людей, що пробивають Глибинний шлях, — мовив я, — то треба визнати, що людство перемагає природу.

— Не перемагає, а лише пристосовується до неї, до її сил, — не погодився з моєю думкою інженер.

— Ярославе Васильовичу, — звернувся я до нього, — мені хотілося б поговорити з вами про деякі справи будівництва… Зараз для цього найзручніший момент. До речі, тут і Ліда…

Макаренко промовчав, і я вирішив продовжувати.

— Слухаючи виступи на засіданні Наукової ради в Іркутську, чуючи протягом більше ніж двох років різні розмови про будівництво, я…

— Олексо Мартиновичу, — перебив мене інженер, — протягом більше ніж двох років я день у день говорю й думаю лише про будівництво. Сьогодні перший день, коли я можу трохи розважитися і відпочити. Дуже прошу вас, говоріть про щось інше.

Я мимоволі глянув на Ліду. Тінь якоїсь тривоги лягла на її обличчя. Та тривога ця враз зникла, коли Ярослаз підійшов до дівчини, взяв її під руку і запропонував повернутися додому.

— Ви обіцяли, що після обіду ми весело проведемо час, — гукнув я Ліді і показав годинник.

Вона засміялась. Саме був час обіду, а ми забилися далеченько від дому. Якщо повертатися пішки, то це мало забрати принаймні годин п’ять, зважаючи на нашу втому.

Попрощавшись з Учан-Чаном, ми пройшли стежкою повз маленьке селище дорожнього управління і вибралися на шосе. По ньому часто проїздили автомашини, але вони були перевантажені. Найбільше, на що можна було розраховувати, це попросити якогось шофера посадити одного пасажира біля себе. Я запропонував в першу чергу відправити в такий спосіб Ліду, але Макаренко згадав, що тут досить часто проходять автобуси, — отже, якщо там будуть вільні місця, ми зможемо зупинити його. Вирішили підождати з півгодини.

Сіли на мурованій огорожі вздовж шосе, біля крутого повороту, де машини уповільнювали хід.

Але автобуса щось довго не було.

— Доведеться добиратися пішки, — промовила Ліда і підвелася з свого місця.

Мені жаль було дівчину. Наша прогулянка помітно втомила її. З обличчя її зник рум’янець, під очима лягли темні тіні.

На наше щастя, тільки ми підвелись, як показався автобус з причепом. Ми підняли руки, і шофер спинив машину. Знайшлося якраз три вільні місця: двоє в моторному автобусі, третє — в причепному. Ярослав і Ліда зайняли два передніх, а я поліз у причіп і, пробравшись на задню лаву, сів біля віконця. Умощуючись, я ненароком штовхнув пасажира, що там дрімав. Він прокинувся, подивився на мене і простяг руку.

— Здрастуйте, Олексо Мартиновичу, — почув я знайомий голос.

То був лікар Барабаш. В цей час шофер натиснув на сирену, дав газ, і автобус рушив далі.

25. ВИКРИТТЯ ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ

Стомлений подорожуванням у горах, я швидко заснув, поринаючи у світ скелястих прірв, водопадів, горбів і річок. Спав, мабуть, міцно, але серед ночі мене розбудив стук у двері. Я прокинувся і одночасно з тим стуком почув поспішні кроки в коридорі. Здавалося, хтось швидко біг. Десь стукнули двері. В готелі наче була якась метушня.

«Чи не нова катастрофа?» — майнула думка.

Схопився з ліжка і, навіть не засвічуючи електрики, відчинив двері. На порозі стояв Аркадій Михайлович.

— Голубе, будь ласка, вийдіть на хвилинку, — попросив він.

— Що трапилось? — спитав я.

— Несподівано Ліда захворіла. Треба комусь податися до аптеки.

Повз нас пробігла покоївка з якимись пляшками в руках.

— Зараз буде гаряча вода! — кинула вона на бігу професорові.

— А лікаря викликали?

— Біля неї Барабаш, — відповів старий.

Я швиденько взувся, накинув поверх піжами пальто і готовий був бігти. Аркадій Михайлович сунув мені в руку рецепти і наказав просити в аптеці, щоб ліки видали негайно.

— Що ж у неї таке? — спитав я, виходячи з кімнати.

— Приступ сильного болю… Потім розкажу. Біжіть. Ви знаєте, де аптека?

— Знаю, — відповів я і, не затримуючись, вискочив на вулицю.

Аптека була недалеко. Там мене ждав уже черговий фармацевт, якого розбудив телефонний дзвінок Аркадія Михайловича.

Хвилин через двадцять я повертався з якимись ампулами, краплями і електричною грілкою.

«Що сталося з Лідою? — думав я. — Чи не отруїлась вона чим? А може, цей приступ має якесь відношення до діабету?»

Я чув, що при діабеті буває кома,[22] але уявлення про неї мав дуже неясне. Знав лише, що кома призводить до смерті.

Аркадій Михайлович забрав медикаменти і попросив мене посидіти в коридорі біля кімнати, що її займала Ліда.

— Не треба турбувати хзорої, — сказав він і зник за дверима.

Через кілька хвилин професор вийшов і сказав, що хвора в забутті.

— Аркадію Михайловичу, та скажіть же, що з нею, — благав я старого.

— Ох, голубе, я й сам до пуття не знаю. Бачив тільки, що Барабаш дуже схвильований.

— А коли та як ви дізналися? Хто вас покликав?

— Вона сама подзвонила черговій покоївці й попросила покликати мене. Коли я прийшов, Ліді було дуже погано, і я негайно сповістив Барабаша. А потім збудив кастеляншу та вас.

В цей час у коридор вийшов блідий і стурбований Барабаш. Він попрохав нас зв’язати його телефоном з начальником дільниці. Я зараз же подзвонив на квартиру до Кротова. Барабаш, узявши трубку, почав благати начальника дільниці, щоб він допоміг замовити експресний літак, щоб перевезти хвору до Іркутська.

Почувши це, я скам’янів. Ясно, становище Ліди було надзвичайно важке.

Барабаш, як видно було з розмови, договорився з Кротовим.

Через кілька хвилин подзвонили з аеродрому і сповістили, що літак зможе вилетіти через дві з половиною години. Це повідомлення прийняв уже я і негайно переказав його Аркадію Михайловичу. Професор подзвонив у гараж і викликав санітарну машину. Барабаш з кимось розмовляв по телефону, прохаючи прислати медичну сестру, яка б разом з ним супроводила хвору.

В коридорі з’явився Макаренко. Не знаю, хто його збудив і сповістив про тяжку новину. Він підійшов до нас і тільки хотів щось спитати, як з кімнати вийшов Барабаш.

— Можна мені зайти? — звернувся він до лікаря.

— Ні, не треба, — відповів Барабаш. — Вона зараз непритомна.

Макаренко мовчки дивився на лікаря, немов щось зважуючи, а потім тихо спитав:

— Що з нею?

— Те, що я передбачав.

Інженер рвонувся вперед, але одразу ж втратив енергію і розгублено промовив, наче когось питаючи:

— Невже це не помилка?

— Як би я хотів, щоб це була помилка! — з болем у голосі відказав лікар.

Ярослав повільно ступнув кілька кроків до вікна і, спершись рукою на підвіконня, завмер. Він виглядав уже не таким молодим, як я звик його вважати. Це була людина в розквіті своїх сил, людина непомірної волі, про що свідчили риси обличчя, але зараз прибита важким, надзвичайним горем.

Ні я, ні Аркадій Михайлович не зрозуміли діалога, що відбувався між Барабашем і Макаренком. Очевидно, обидва вони знали про хворобу Ліди щось таке, чого ми й не підозрювали. Мимоволі мені пригадалася розмова з Ярославом Макаренком перед моїм від’їздом за кордон, коли він натякнув, що хвороба Ліди, може, значно важча, ніж ми це уявляємо.

Аркадію Михайловичу ця розмова була, мабуть, ще менш зрозуміла, ніж мені. Старий запросив лікаря до себе в кімнату, що була поруч.

— Заходьте й ви, Олексо Мартиновичу, — сказав він. Коли ми зайшли до нього, він руба поставив перед Барабашем питання, що таке з Лідою.

Здавалося, лікар вагався відповісти. Він таки одразу і не відповів, бо з’явилася медична сестра, яка мусила летіти разом з ним до Іркутська, і Барабаш вийшов проводити її до хворої.

— Олексо Мартиновичу, — звернувся до мене ботанік, — я певен, що Барабаш щось приховує від нас і, мабуть, уже давно… з того часу, як Ліда захворіла. Це не діабет. Він каже, що в Іркутську має відбутися консиліум[23] і, мабуть, доведеться негайно робити операцію.

— Він повинен сказати нам, — відповів я. — Можливо, це лікарська таємниця, яку від Ліди затаюють. Але ви і я — близькі люди її родини, мусимо знати, на що вона хворіє.

Коли Барабаш повернувся від хворої, ми почали настоювати, щоб він сказав нам усе. Лікар ще якусь хвилину вагався, потім зітхнув і почав розповідати.

— Я давно підозрюю, що в неї рак підшлункової залози, — сказав він.

Від цих слів на нас війнуло жахом. Це ж чи не найстрашніша хвороба людства! Хвороба, яку не можна вилікувати! Лише ніж хірурга іноді може затримати її розвиток.

— Кілька років тому, — розповідав далі Барабаш, — один дуже досвідчений терапевт натякнув мені, що з Ліди може бути ця хвороба. Свої побоювання він обґрунтовував спадщиною. У неї дід помер від цієї хвороби. Ну й були ще деякі конституціональні особливості в її організмі. Правда, він не міг сказати, де саме з’явиться онкологічна[24] пухлина, і гадав, що хвороба почнеться після тридцяти років. Відомо, що передбачити рак майже неможливо, але лікар не помилився, якщо не вважати, що вона захворіла значно раніше. Ви знаєте, що вона захворіла на діабет. Перший час лікарі були в цьому певні, але незабаром спостереження показали, що це не звичайний діабет. Хвороба проходила трохи інакше, ніж це буває. З’явилися підозри на рак, хоча в даному разі знов-таки ми не мали типово виявлених симптомів цієї хвороби. Лікарі сперечалися, а хвору поки що запевняли, що в неї легка форма діабету. Рак шлунку, печінки та інших внутрішніх органів у переважній більшості випадків можна визначити тільки після хірургічного розтину. На жаль, цього в даному разі ми зробити не могли. Я вважав, що це випадок легкої форми рака підшлункової залози. Зі мною не погоджувалися, і це призвело до того, що іноді хворій дозволяли не додержуватись потрібного режиму, а вона занадто захоплювалась роботою. Звичайно, ні їй, ні комусь з її родичів ми не говорили про наші підозри, а лише погрожували наслідками діабету. Я думаю, що це було правильно.

Аркадій Михайлович схопив Барабаша за руки.

— Юрко, невже ж її не можна врятувати?

Барабаш легенько відсторонив професора, пройшовся по кімнаті, потім сперся на стіл, щось прошепотів. Тоді я не розібрав його слів, але згодом, пригадуючи ту хвилину, чомусь був певен, що він говорив сам собі:

— Клятий час… Чому він іде так швидко? Я ще не закінчив своїх дослідів.

Потім лікар тихо відповів професорові:

— Становище безнадійне. Але ми мусимо зробити все, щоб відтягти кінець.

— Як же вона буде мучитися! — сказав, немов звертаючись сам до себе, професор.

— Я дав їй морфію, і вона спить, — промовив лікар і вийшов з кімнати.

Під вікном готелю загудів автомобіль. То прибула санітарна машина, щоб одвезти хвору на аеродром. Ми пішли допомогти винести Ліду.

Спершись плечем об косяк вікна, на нас дивився блідий Макаренко.

Санітари з ношами зайшли в кімнату до хворої і хвилин через десять її винесли. Поруч ішли сестра й Барабаш. Ми з Аркадієм Михайловичем замикали цей похід.

Макаренко залишався немов закам’янілий на тому ж самому місці.

На вулиці нас зустрів Кротов, який щойно приїхав своєю машиною. Він теж тривожився за здоров’я Ліди і хотів довідатися, що сталося. Лікар коротко пояснив, що у неї, очевидно, якесь запалення. Начальник дільниці був остільки ласкавий, що забрав мене й ботаніка до себе в машину і повіз на аеродром слідом за санітарним автомобілем. Він хотів там на місці розпорядитися, щоб літак відправляли якнайшвидше.

Надворі було ще темно. Високо в небі ясно світили зорі. Вітру не було, і це обіцяло для хворої та її провожатих спокійний переліт.

На аеродромі все вже було готове, і жодних додаткових розпоряджень Кротова не знадобилося. Санітарний автомобіль під’їхав до літака, Ліду перенесли в кабіну, де нашвидку укріпили койку для хворої. Там вона опритомніла, тихо застогнала і покликала мене. В цей час Барабаш і Аркадій Михайлович про щось розмовляли з пілотом. Я нахилився над хворою.

— Олексо Мартиновичу, що зо мною? — спитала вона.

— Пусте, приступ апендициту, — збрехав я.

— А куди мене відправляють?

— В Іркутськ. Вам треба зробити операцію.

— Ви Ярослава бачили?

— Він проводжав вас, коли ми виходили з готелю.

Ліда заплющила очі і тихо застогнала. її знов непокоїв біль. В цей час загуркотіли мотори. їх шум заважав розмовляти. В кабіну зайшов Барабаш. Я потиснув руку лікареві і вийшов з літака.

Через кілька хвилин темна маса літака відірвалась вія землі і зникла у передсвітанкових сутінках.

Кротов покликав нас до автомобіля, і ми тепер з великою швидкістю поверталися в селище. Професор відкинувся на м’яку подушку і про щось глибоко замислився. Кротов висунув голову у віконечко і курив цигарку.

Я ж думав про Макаренка. Невже він знав, чим хворіє Ліда?

Повернувшись в готель, я постукав у двері до головного інспектора тунельних споруд, але мені ніхто не відповів. Черговий швейцар на моє запитання сказав, що інженер кудись вийшов.

— Мабуть, в управління поїхав.

Розвиднялося.

Спати мені перехотілося, і я поволі пішов до будинку управління дільниці.

В управлінні, як завжди, кипіла робота. Там не існувало різниці між днем та ніччю. Мені сказали, що Макаренко в радіотелефонній будці прямого зв’язку з Іркутськом. Я пішов туди, побачив розчинені двері будки і мимоволі почув його розмову:

— Скажіть Самборському, щоб категорично настоював на будівництві герметичних вагонів з установкою для кондиціювання повітря, — говорив комусь інженер. — Гадаю, що мені негайно треба вилетіти на Далекий Схід. Поки що жду ваших розпоряджень.

Очевидно, він розмовляв з Саклатвалою.

Скінчивши розмову, Макаренко вийшов з будки, кивнув мені головою і, не зупиняючись, попрямував у двір де підіймальної машини.