Глибинний шлях

ОСТАННІ ДНІ Й ГОДИНИ

Два місяці тому було закінчено прокладання Глибинного шляху. Кінцеві станції вже готувались прийняти наскрізні поїзди. Спішно завершувалося шлюзування секторів між підземними станціями. На кількох відсталих дільницях закінчувалося цементування. Робітники-шляховики перевіряли останні рейки.

Широко розгорнулось змагання між Сходом і Заходом на право пустити перший експрес вздовж усього підземного шляху.

На окремих дільницях уже ходили місцеві поїзди, розвиваючи значну швидкість.

На одному з них уперше проїхав академік Саклатвала з Іркутська до станції Найглибшої — так називалась станція, розташована там, де недавно ще була дев’ятсот двадцять п’ята шахта. Там начальникові будівництва рапортували інженер Кротов і професор Довгалюк. Перший показав обладнання своєї дільниці і величні глибинні споруди навколо вокзалів. Другий — молоду траву і ще невеличкі, тропічні дерева, які з’явились у підземеллях.

Черняк і я супроводили Саклатвалу під час цієї поїздки. На цей раз ми вже не були єдиними представниками преси: з нами їхало десятків зо два кореспондентів, що репрезентували найбільші газети Радянського Союзу. Не обійшлось без фото— та кінорепортерів. Останні безперервно палили магній, світили юпітерами і носилися із своїми апаратами та штативами по всіх закутках.

Академік та інженер були дуже зайняті, а тому докладно розповідати про все, що цікавило наших колег, випало Антонові Павловичу й мені. Спочатку це мені імпонувало, бо, виступаючи в ролі першого гіда[25] на Глибинному шляху, я почував себе одним з найкращих знавців цього тунелю. Та, власне кажучи, я був і будівником і навіть безпосереднім будівником, бо невдовзі після катастрофи захопився вивченням літостатів, домігся звання помічника машиніста-літостатника і два місяці разом з Тарасом Чутем працював під керівництвом Гмирі та Набокіна. Тому розповісти журналістам міг значно більше, ніж Черняк. Але що далі, то більше обов’язки екскурсовода почали втомлювати мене й нарешті набридли. Тоді я зрозумів ділових людей, до яких часто пристають з проханням дати інтерв’ю.

їхав я на дев’ятсот двадцять п’яту шахту дуже охоче, бо з нею було зв’язано багато спогадів. Крім того, сподівався зустріти чимало знайомих і друзів. Тож, коли на пероні підземного вокзалу потрапив в обійми Тараса та Набокіна, дуже схвилювався.

Підземелля цієї станції були колосального розміру. Незважаючи на механізацію і автоматизацію всіх процесів, на ній все ж працювало кілька тисяч чоловік. Крім самого вокзалу і ліфтових споруд, тут були розташовані вагоноремонтні майстерні і великий пайрекс-алюмінійовий завод.

Ми проїздили по всіх підземеллях на електродрезинах, але я майже не впізнавав того, що раніш там бачив. Насамперед вражало яскраве освітлення. В більшості приміщень було видно, як удень. Ідеальна чистота, грандіозність зал, колон, незважаючи на скупість архітектурно-скульптурного оформлення, приваблювали око.

Тут же все було готове для пропуску поїздів. Треба сказати, що чимало з того, що ми спостерігали, було незрозуміло не лише для мене, а й для інженерів, які супроводили нас. Не кажу вже про журналістів. Останні, розпитуючи про кожну деталь, часто діставали незадовільні відповіді, особливо коли мова йшла про герметизацію тунелю та систему однорейкових шляхів, що одночасно могли служити і дворейковими. Офіціально ніхто нічого пояснити їм не міг, а неофіціально часто відповідали:

— Макаренківська система. Спитайте в нього.

Але от що почало мене від якогось часу дивувати. Я помічав, що кілька видатних інженерів, в тому числі і Самборський, змінили своє ставлення до Макаренка. Вони несподівано стали гарячими його прихильниками. То були одиниці, але вони займали керівні пости на будівництві. Звичайно, я неодноразово звертався з запитаннями щодо цього до Черняка, але Антон Павлович лише знизував плечима. Він сам нічого не знав.

Саклатвала залишився цілком задоволений з технічного обладнання станції і приділив чималу увагу роботам ботаніків, або, як він їх назвав, підземних лісників.

Гордістю Аркадія Михайловича був тропічний ліс, який він збирався насадити у велетенській печері, що залишилася після того, як звідти витекло озеро. Ця печера довго непокоїла керівників будівництва. Геологи побоювались, що вона завалиться, а це призведе до сейсмічної катастрофи. Ставилося навіть питання про те, щоб печеру засипати і тим запобігти можливому землетрусові. Але самі ж автори цієї пропозиції розуміли, яка то була б складна робота. Професор Довгалюк запропонував зберегти печеру і насадити в ній підземний ліс. Кілька інженерів склали проект закріплення стелі печери, зацементувавши її та побудувавши спеціальні колони. Після детальних обчислень, зроблених різними експертами, управління будівництва погодилося з професором Довгалюком.

Тепер Аркадій Михайлович зміг показати нам цю печеру, розміром сорок мільйонів кубометрів, всю освітлену електричними сонцями. Висота її подекуди сягала сорока метрів. Міцну базальтову стелю підпирали сотні металічних і кам’яних колон, дно було засипане відповідними грунтами, як того потребували насаджені тут рослини. Поки що печера виглядала як велике поле, вкрите високою зеленою травою з синіми й червоними квітами.

Ми з насолодою дихали свіжим озоновим повітрям з домішкою пахощів троянд і конвалій. Ці пахощі постійно давали рослини, вирощені Аркадієм Михайловичем ще в себе на солярії. Спогадом про солярій був ще один об’єкт на підземному полі. На невеликому майданчику при виході з тунелю ми зустріли чистенького огрядного чоловічка в зеленій формі підземного лісника.

— Це товариш Черепашкін, — відрекомендував його Аркадій Михайлович.

— Той самий? — спитав Черняк.

— Я — Семен Іванович, — втрутився в розмову Черепашкін.

Так, це був колишній комендант будинку, а тепер комендант підземних зелених насаджень. Трохи пізніше професор розповів, як тут з’явився цей дивак. Виявляється, що незабаром після того, як Томазян звільнив цього маніяка з-під арешту, він дістав ще одне звільнення. На його телеграфний запит про долю ввіреного йому будинку Черепашкін дістав повідомлення, що його знято з посади за безглузді вчинки і виїзд до Сибіру.

— Він прийшов до мене, — розповідав професор Довгалюк, — і так плакався на свою долю і так просив йому допомогти, визнаючи свої помилки, що мені кінець кінцем стало шкода дивака.

Черепашкін помітно змінився: був дуже прислужливий перед професором, ні з ким брутально не поводився, тільки залишався таким самим недотепою, як і раніш. Він ішов слідом за нами, прислухався до кожного слова, виконував кожне бажання, хоча його й не просили.

Аркадій Михайлович і Тарас водили нас поміж грядками, де здіймалися невеличкими кущами щойно посаджені дерева. Це був розсадник численних порід дерев, що мали заповнити підземні сади. Різні породи пальм, евкаліпти, лілії вирощувалися тут. Але крім цих субтропічних рослин, Аркадій Михайлович не менше цікавився звичайними дубами, грабом, осикою, березою, яблунями, грушами, вишнями й черешнями.

— Ми їх вирощуватимемо, — розповідав ботанік, — на менших глибинах, де температура помірніша.

— А що ви думаєте про такі речі, як картопля, помідори й інша городина, щоб постачати наші їдальні та буфети? — спитав Саклатвала.

— Думаю і про це, хоча досліди ще не закінчені. Ми пробуємо вирощувати також кавуни та дині. От людей у мене невистачає. Всі захоплюються технікою, а про ботаніку забувають, — скаржився Аркадій Михайлович.

— Ретельніше підбирайте собі помічників, — рекомендуваз Саклатвала. — А ми допоможемо вам коштами та тією самою технікою. Ну, а ви, юначе, — звернувся він до Тараса, — чим хочете бути — техніком чи ботаніком?

Тарас ніяковіючи, що він ще вагається, чому віддати перевагу, але так чи інакше вирішив присвятити своє життя дослідженню і освоєнню підземних глибин.

Академік узяв хлопця під руку і кілька хвилин ходив з ним доріжками плантації, розпитуючи про успіхи в учобі, про наміри на найближче майбутнє.

— Бачиш, Тарасе, — сказав він, — дещо з твоєї ідеї про підземний шлях здійснилось. Інженери перетворили дитячу фантазію в реальність. Але не можна жити самими фантазіями. Треба вчитися здійснювати їх.

— Та моя ж фантазія ще остаточно не здійснена.

— Як же так?

— Я мріяв, що поїзди ходитимуть не паралельно земній поверхні, а навпростець. Тоді вони рухались би швидше за літаки.

— Раджу тобі мріяти про щось інше. А з якою швидкістю ходитимуть наші поїзди, побачимо, — загадково відповів академік, усміхаючись і обнімаючи хлопчину.

Після обходу підземних садів начальник будівництва порадив Аркадію Михайловичу і Тарасові їхати до Москви або до Тихоокеанська, щоб узяти участь у першому рейсі підземного експреса.

— Угадайте, хто завоює першість — Схід чи Захід, — сказав він. — Тоді участь у першому рейсі вам забезпечена.

Ботанік і його секретар довго не могли вирішити, куди їм їхати. Аркадій Михайлович пропонував їхати в Москву.

— Там обов’язково закінчать раніш, — запевняв він, — і відтіля вирушить перший поїзд.

На думку Тараса, перший поїзд мав вийти з Тихоокеанська. Йарешті вирішили, що Аркадій Михайлович поїде в Москву, а ми з Тарасом на схід, до Тихоокеанська.

Ми прибули до Тихоокеанська того дня, коли передбачалося закінчити будівництво.

Ще зранку на вокзалі підземної залізниці, який виходив тут майже на поверхню, стояв готовий електропоїзд, що складався з двадцяти п’яти металічних вагонів.

Віяв сильний вітер, і на морі лютував шторм. Високі хвилі били об набережну міста, яке лише рік тому було закладено тут і вже розрослося багатоповерховими будинками, численними вулицями та майданчиками. Через вітер літаки того дня не вилітали, пароплави ке заходили в бухту, і місто підтримувало зв’язок із зовнішнім світом лише з допомогою радіо, телеграфу та телефону.

На майданах, на перехрестях вулиць, на високих будинках виднілися величезні дошки з показниками змагання між Заходом і Сходом підземного будівництва.

О дванадцятій годині дня на дошках були такі цифри: Захід — 99,87 %, Схід — 99,86 %. Схід відставав від Заходу. Про показники змагання повідомлялося щогодини. Натовпи цікавих зростали біля дощок. Йшли останні години закінчення робіт у тунелі.

Хто переможе? Хто здобуде право пустити перший поїзд? Це питання хвилювало все населення міста та, мабуть, і населення цілої країни. О першій годині Захід мав 99,91 %, а Схід — 99,89 %.

Наші шанси попасти на перший поїзд явно падали. Ми пильно стежили за показниками і слухали повідомлення, що передавалися по радіо. Гучномовці сповіщали, що на східному секторі затрималося здавання вентиляційних шлюзів, тимчасом як у західному перевірено останню рейку.

Тарас хвилювався, хоча й не втрачав віри в перемогу колективу Східної зони.

О третій годині дня цифри були такі: Захід — 99,96 %, Схід — 99,95 %. Гучномовці сповіщали, що в східному секторі закінчено приймання шлюзів. Схід посилив темпи, але все ж відставав від Заходу.

Ми тішили себе тим, що поїзд, який ітиме зі сходу на захід, все одно спізниться проти поїзда, який ітиме назустріч. Формально поїзд зі сходу витратить більше часу, ніж зустрічний. Мандрівники навколо світу, коли їдуть зі сходу на захід, втрачають одну добу і, навпаки, їдучи з заходу на схід, виграють її. Проте тішити себе цим особливо не доводилось. Протягом кількох годин мало закінчитись змагання на право вирушити в подорож хвилиною раніш, бо лише в цьому полягала різниця. Але вихід того чи іншого поїзда був можливий тільки тоді, коли весь тунель на всьому своєму протязі буде готовий.

О четвертій годині дня на дошках змінили показники. Обидва сектори мали однакові цифри — 99,99 %. Тарас аж тремтів від хвилювання.

— Невже закінчать разом? — запитував він мене.

Ми не рухалися з місця, нетерпляче чекаючи, поки на дошці показників з’явиться цифра 100. Але вона не з’являлася. Роботи в тунелі ще не закінчені.

Власне кажучи, я прекрасно розумів, що всі роботи фактично вже закінчено і справа йде лише про приймання тунелю інспекторською комісією. Відбувається це в Іркутську. Там, у штабі будівництва, приймають з різних дільниць тунелю останні повідомлення технічних інспекторів і дають накази виправляти незначні дрібниці.

Раптом о четвертій годині тринадцять хвилин на дошці показників з’явився напис: Схід — 100 %, Захід — 99,99 %. Схід переміг.

ПОЇЗД ТИХООКЕАНСЬК — МОСКВА

Гучномовці сповістили, що перший пробний експрес виходить з Тихоокеанська о п’ятій годині дня, а з Москви — рівно через хвилину після того. Тарас кинувся до свого вагона так швидко, що я ледве встигав за ним. Навколо лунали випуки “ура” та грім численних оркестрів.

Ми дуже зраділи, коли в своєму купе побачили Набокіна. Приємно було, що його преміювали поїздкою до Москви в першому експресі.

— Ого-го-го, старі друзі знов зібралися, — сказав він, вітаючись.

— А як це ви раніш від нас потрапили у вагон? — поцікавився Тарас.

— Е-е, у мене провідник знайомий…

— І тут протекція! — здивувався я.

— Та ні, я пожартував, — засміявся Набокін. — А що провідник мені знайомий, то це правда, бо я з ним їду з Найглибшої. Цей же поїзд формувався там, і машиніст, освоюючи шлях, вів його до Тихоокеанська.

— Так ви вже своя людина тут? — зауважив я.

— Майже…

Наше купе було чотиримісне. Четвертий пасажир поки що не з’являвся. Ми старались угадати, хто буде четвертий, і, відчинивши двері до коридора, вдивлялися в пасажирів, що заходили до вагона і розшукували свої місця.

Це були переважно учасники будівництва Глибинного шляху, кращі люди різних підприємств та Червоної Армії, для яких подорож першим поїздом через увесь тунель була як відзнака. Серед пасажирів нашого вагона я поки що не бачив нікого із своїх знайомих.

Незабаром всі вже були на своїх місцях, а до нас в купе ніхто не заходив.

— Де ж четвертин пасажир? — цікавився Тарас.

— Це якийсь оригінал, — висловив я припущення. — Він, мабуть, хоче бути першим, хто спізниться на підземний експрес.

— А може, квитка на це місце не видано? — зауважив Набокін.

Я показав йому місцеву газету, в якій повідомлялось, що на квитки в першому поїзді було подано сто сімдесят три тисячі вісімсот дев’яносто дев’ять заявок. Зрозуміло, що жодного вільного місця залишитись не могло.

Тарас відчинив вікно, висунувся і розглядав проводжаючих, що зібрались на пероні. Це було цікаво, і ми охоче приєдналися до нього.

Людей зібралося надзвичайно багато. Десь в голові поїзда’, біля електровоза, відбувався короткий мітинг. Там виступали з промовами і раз за разом чулася музика. По перону метушилась публіка з квітами й пакунками в руках. Одні переказували привіти московським знайомим, другі вручали листи, а треті вмовлялися про майбутні зустрічі. Але всі з явним нетерпінням ждали, коли, нарешті, рушить поїзд. Це було бажання і пасажирів і проводжаючих.

Раптом задзеленчав дзвоник, і вікно, в яке ми визирали, почало повільно зачинятися.

— Попередження, — сказав Набокін.

О четвертій годині п’ятдесят сім хвилин другий різкий дзвоник сповістив, що зачиняються двері вагонів. Над головами у нас щось грюкнуло, і враз засвітилась електрика. Наш супутник, що вже мав досвід поїздки у цьому поїзді, порадив про всяк випадок триматися за полицю.

— А то як рвоне з місця, ще заб’єтесь.

Але побоювання було даремне. Машиніст, мабуть, уже освоїв свою машину.

Рівно о п’ятій годині поїзд рушив надзвичайно тихо. Проте зараз же він почав набирати швидкість.

Я глянув на циферблат швидкоміра, що висів у купе. Стрілка показувала 39. Та ось стрілка пішла вгору: 56, 61, 73, 84… Останньою швидкістю поїзд мчав хвилин з п’ять. Проте машиніст невгавав, він знов почав збільшувати швидкість, і кінець кінцем вона досягла 121 кілометра. Тепер поїзд проходив кілометр за тридцять секунд, тобто швидкість його майже дорівнювала швидкості поганенького літака.

Само по собі це ще не було чимсь надзвичайним. Дослідні поїзди проходили вже й двісті кілометрів на годину, але з такою швидкістю вони їздили лише кілька хвилин. А тут не передбачалось жодної зупинки на протязі восьми тисяч кілометрів.

Пасажири чули тільки легкий шум, дзенькання та якесь потріскування. Іноді трохи гойдало. Це свідчило про деякі непомітні для ока нерівності в окремих місцях підземного шляху.

Тарас озирався навколо себе й щасливо посміхався.

Ми займали невеличке двоповерхове купе. М’які канапи й стіни. Підлога застелена товстим килимом. Навіть стеля була пружна. Все це мало забезпечувати від удару в разі раптової зупинки або прискореного гальмування.

У вагоні зберігалась рівна температура в двадцять градусів. Повітря було чисте, приємне, наче після нічної грози. Так діяла установка штучного клімату. Ні спеки, ні холоду, ні головного болю від важкого повітря ніхто не відчував.

Я знав, що відбувалося чимало дискусій з приводу побудови вагонів для поїздів на Глибинному шляху. Майже всі заперечували Макаренкові, коли він запропонував герметичні вагони з кондиційованим повітрям. Особливо гаряче заперечував проти них свого часу Самборський. Але несподівано він змінив свої погляди і став прихильником цих вагонів, як і взагалі всього того, що пропонував Макаренко.

В Сполучених Штатах Америки вже давно на залізницях ходили вагони із штучним кліматом. Але вагони на Глибинному шляху були зовсім іншої конструкції. їх стіни, підлога і дах мали спеціальну ізоляцію, чого не було в американських вагонах. Кондиційоване повітря не йшло прямо в устаткування для кондиціювання, а зберігалося під великим тиском в спеціальних стальних балонах. Саме тому ці вагони коштували дуже дорого. їх вартість обчислювалась втричі більш від вартості вагонів американського типу. Але Макаренко, обстоюючи свої вагони, доводив, що на випадок обвалу або появи в тунелі отруйних газів пасажири, цілком ізольовані від зовнішнього світу, зможуть прожити більше тижня. Правда, переважна більшість інженерів не погоджувалися з Макаренком і вважали це марнотратством.

Врешті переміг Макаренко, бо його активно підтримував Саклатвала, а останнє слово було за академіком, якому уряд надав широкі повноваження.

В кожному купе були краники, якими пасажири могли регулювати температуру повітря в досить широких межах. Тарас не міг відмовити собі в тому, щоб не побавитися цим краником. За півгодини він встиг нас заморозити, а потім влаштувати баню. Нарешті ми спільними силами відрегулювали температуру.

Тут же в купе знаходилась дошка з циферблатами, які показували швидкість і місцеперебування поїзда, а також різні лампочки, дзвоники, полички для книг, шахів, радіоприймач з навушниками і навіть маленький телевізор. Ми детально оглянули приміщення.

Години через дві після відходу поїзда почувся стук у двері, і до нас зайшла дівчина в білому халаті.

— Може, цікавитесь легкою закускою або якимись напоями? — спитала вона.

— Мені б не легку, — відповів Набокін, — а більш ґрунтовну.

— Тоді прошу до ресторану.

— А як туди пройти? — спитав Тарас.

— Ваш супутник добре знає дорогу, — відповіла дівчина й посміхнулась до Набокіна, якого, очевидно, бачила не вперше.

— А ми й забули, що ви старожил, — сказав я, теж звертаючись до нього.

— Тоді підемо до ресторану? — спитав Набокін.

Ми не заперечували.

Набокін подзвонив по телефону в ресторан і спитав, чи є вільні місця. Нас запросили туди.

— Ходімо, — сказав наш провідник і вивів нас у коридор, а потім у тамбур.

Двері скрізь зачинялися герметично, а на переході з вагона до вагона було спеціальне обладнання.

Через вісім вагонів ми попали в клуб. Тут було ще мало пасажирів: один куток зайняли аматори шахів та доміно, а в другому влаштувалося кілька друзів, коротаючи час приємною розмовою.

За вагоном-клубом ішов вагон-ресторан. Трохи ширший і значно довший, ніж звичайні залізничні вагони-ресторани, він увесь був заллятий електрикою і нагадував оранжерею, — стільки там стояло квітів та пальм. Тарас зауважив, що це, мабуть, вплив ботанічних ідей Аркадія Михайловича. На столах стояли сифони з дарасуном, вази з фруктами, цукерками й тістечками.

Меню складалося з двадцяти восьми страв.

Тільки подали першу страву, як підійшов метрдотель і сказав, що Тараса й мене викликають до радіотелефону. Ми поспішили до будки в кінці вагона. Узявши телефонні трубки, ми змогли разом провадити розмову.

— Ви слухаєте? — почулося запитання.

— Так.

— Зараз будете розмовляти. За мить гукнув знайомий голос:

— Тарасе! Тарасе!

Той голос належав Аркадію Михайловичу.

— Я\ ЯІ — обізвався Тарас. — Ви відкіля говорите?

— З поїзда номер два. Москва — Тихоокеанськ. Олекса Мартинович там? Поздоровляю з перемогою тихоокеанців. Передайте в Москві привіт від мене. Там вас жде Черняк. Він влаштовує з нагоди вашого прибуття збори старих друзів. На жаль, я не зможу на них бути.

— Мені ждати вас у Москві чи повертатися до Тихоокеанська? — спитав Тарас.

— Приїжджай на плантації Верхнього озера. Там ми з тобою попрощаємось, бо ти й так уже запізнюєшся до школи.

— Аркадію Михайловичу! — гукнув я. — Ви вже обідали?

— Учора обідав, а сьогодні збираюсь снідати.

— Пробачте, я забув, що у нас різний час. Ну, а ви передавайте привіт Тихоокеанську, з яким ми щойно розпрощалися.

Розмову довелось закінчити, бо знайшлося чимало охочих поговорити з своїми друзями та знайомими.

Ми добре пообідали, послухали музику, зіграли в клубі в більярд і, повернувшись до свого купе, лягли спати. Я одразу ж заснув. Снилися різні пригоди, безліч квітів, освітлені сонцем підземні вокзали і солярій Аркадія Михайловича на вулиці Червоних ботаніків.

А поїзд мчав, не спиняючись і не зменшуючи швидкості. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, то побачив над собою чиїсь ноги, що звисали з полиці. То був четвертий пасажир.

“Відкіля він узявся? — подумав я. — Адже поїзд не спинявся, і він не міг сісти на якійсь станції”.

Зацікавлений новим супутником, я висунувся і глянув угору. Уявіть, як приємно був я здивований, коли побачив там інженера Кротова.

ДОСЛІДИ КРОТОВА

— Як ви тут опинились? — дивуючись, спитав я інженера.

— А так, як бачите, — усміхаючись, відказав він.

— Це ваше місце?

— Звичайно, моє, коли я тут.

— Ні, дозвольте… Від’їжджаючи з Тихоокеанська, ми ждали четвертого пасажира.

— Ну, так. це моє місце. Я його забронював.

— Так чому ж ніхто з нас не бачив вас у Тихоокеанську?

— Бо мене там не було. Лише півгодини тому я сів у ваш поїзд.

— Але ж ми ніде не зупинялися!

— А навіщо зупинятися? Це ж експрес прямого сполучення, він не повинен ніде зупинятися до самої Москви.

Одним словом, інженер пояснив, що провадяться досліди з посадкою і висадкою пасажирів на повному ходу поїзда. Кротов брав участь у цих дослідах. Він розповів, як на станціях спеціальні вагони з пасажирами вирушають паралельно головній колії, набирають швидкості, що дорівнює швидкості поїзда, і, зрівнявшись з поїздом, прикріплюються до заднього вагона. Тоді пасажири з того спеціального вагона переходять у поїзд, а кому треба висідати, йдуть до цього вагона. Вагон відчіплюється, продовжує рухатися самостійно і зупиняється на ближчій станції, щоб потім повернутися назад з поїздом протилежного напрямку.

— Чому ж досі мені ніхто не говорив про ці досліди? — спитав я, відчуваючи досаду, що не потрапив в експрес таким оригінальним способом.

— По-перше, це свідчить про те, що ви погано обізнані із службою руху, а по-друге, що служба руху дуже скромна і ніколи не рекламує своїх задумів.

— Про це навіть ніколи не згадували на засіданнях Ради будівництва.

— Там багато чого не згадували.

— Наприклад, чого ж іще?

— Там майже не обговорювалась організація, скажімо, експлуатації тунелю…

Облишивши суперечки, я попросив Кротова розповісти про досліди, в яких він брав участь, і, витягши блокнот та олівець, постарався коротенько занотувати його оповідання.

Інженер зліз з полиці і сів поруч мене. Тарас і Набокін міцно спали, і ми не будили їх.

Я вже згадував, що, починаючи з першої зустрічі з Кротовим ще за кордоном, у мене залишилося найкраще враження від нього. Це була людина спокійна, розумна, трохи флегматична, але здатна діяти швидко й рішуче. Розмова з ним завжди цікава. Тепер нам приємно було перебирати те, що відбувалось на будівництві Глибинного шляху останні роки. Спільна робота, спільні спомини — що може міцніше зв’язати людей між собою.

— Слухайте, друже, — звернувся я до Кротова. — Ось будівництво цього велетенського підземного шляху закінчено. Ми їдемо з вами у першому поїзді прямого сполучення. Боротьба за Глибинний шлях стала вже історією. Ви пригадуєте конфлікт між Макаренком і майже цілим колективом будівників? Мені й досі незрозуміло, чому вийшов переможцем Макаренко. Зокрема, чому Саклатвала раптом став захисником герметичності тунелю.

Інженер, слухаючи мене, дивився дуже іуважно й серйозно, але здавалося, що за тією серйозністю криється іронія.

— Ви знаєте, — сказав він, — що я завжди був прихильником герметизації тунелю. Насамперед мені, як спеціалістові пневматичних і вентиляційних установок, імпонували колосальні масштаби цього господарства на Глибинному шляху. По-друге, я розумів доцільність тих витрат, проти яких майже всі заперечували. По-третє, познайомившись з Макаренком, спостерігаючи його роботу, я незабаром прийшов до висновку, що це людина, яка’ знає, чого хоче, хоч і не завжди викладає це зрозуміло для інших. Правда, спочатку це не було для мене ясно. Здавалося, що Макаренком керує лише інтуїція. Але коли я впевнився, що це за людина, яка хоч не одразу розкриває свої плани, але сповнена цілеспрямованості, я цілковито став на його бік.

— Чому ж це все було ясно тільки для вас, так би мовити, для рядового інженера, і темним для академіків та професорів? Пам’ятаєте, як вони виступали в Іркутську на засіданні Ради будівництва? Нарешті, чому Самборський раптом змінив свої погляди? Що його переконало?

Власне, підозра щодо причин зміни поглядів Самборського у мене була. Я зв’язував це з тією телеграмою, яку свого часу Макаренко одержав на Найглибшій шахті, та розмовою інженерів, яку спостерігав через вікно. Але ділитися цими спостереженнями з Кротовим не хотів.

— Щодо “рядового” інженера, то це, мабуть, свідчить про те, що він не рядовий, — сміючись, відповів Кротов. — Даруйте за таку самовпевненість. А щодо Самборського, то це означає, що він врешті зрозумів помилковість свого погляду і, як людина чесна, принципова, тепер робить все, щоб згладити ту шкоду, якої наробив своїми попередніми виступами.

Кротов явно не хотів бути одвертим і дипломатично викручувався. Не міг я повірити, що він нічого не знає про ту розмову Макаренка із Самборським, бо Кротов був з обома інженерами в прекрасних взаєминах, і тепер скрізь про нього говорили як про третього найближчого помічника Саклатвали. Тому, відчуваючи образу на небажання поділитися зі мною таємницею, я припинив розмову на цю тему і перейшов на інше, спитавши, чи не чув він чого про Ліду Шелемеху.

Треба сказати, що я не бачив Ліди з того часу, як її відвезли літаком з Найглибшої до Іркутська, де Барабаш хотів скликати консиліум. Знав, що відтіля її перевезли до лікарні під Москвою, де Барабаш перед тим провадив якісь досліди. Операції дівчині не робили, а лікували іншими методами. Спогади про неї викликали в мене гнітючій настрій. Надзвичайно боляче, коли ждеш нещастя і не в силі запобігти йому.

Кротов розповів про те, що він чув про Ліду від Аркадія Михайловича. Старий ботанік регулярно листувався з Барабашем та з самою Лідою і, звичайно, був обізнаний із становищем хворої докладніше, ніж будь-хто з наших знайомих на Глибинному шляху.

— Становище Лідії Дмитрівни не краще, — розповідав Кротов. — Її лікують за допомогою рентгену, застосовують радій і мезаторій, хоча Барабаш великої надії на це лікування не покладає. Дехто з лікарів пропонував хірургічне втручання, але він його категорично відхилив. Хвора досі думає, що в неї діабет, і настоює, щоб її перевезли на Кавказ. Проте зараз перевозити її ніяк не можна, їй потрібний абсолютний спокій. Правда, Аркадій Михайлович говорить, що з останніх листів, які він одержав бід неї, видно, ніби в неї закрадається підозра, що це не діабет, а щось інше. На щастя, вона далека від думки, що її хвороба така страшна. Барабаш все ж не втрачає надії. Різні медичні світила вже кілька разів вказували, коли настане кінець, але досі йому вдавалося цей момент відтягти. Власне, чия це заслуга, чи лікарів, чи організму хворої, важко сказати. Барабаш продовжує щось експериментувати, шукаючи препаратів, які зруйнували б ракову пухлину і не порушили здорову тканину тіла. Такі експерименти, як відомо, провадяться десятки років різними дослідниками, але поки що нічого втішного ми не маємо. Лідія Дмитрівна дуже схудла, ослабла і буває днями лежить напівнепритомна. Посилились болі. Аркадій Михайлович дуже турбується. Він навіть хотів їхати до неї. Я ледве умовив його залишитися. Там же він нічого не допоможе, а тут поринає в свою роботу й тоді не згадує про бідолашну дівчину. її часто відвідує брат. Здається, він уже знає про справжню хворобу. Батькам же досі про неї нічого не говорили.

Я вислухав Кротова, не перебиваючи. Потім зітхнув і більше ні про що не питав.

— А наші супутники міцненько-таки сплять, — зауважив інженер, поглядаючи на Тараса та Набокіна. — Ви, шукачі пригод, зібралися тут, я бачу, старою компанією.

Він згадав, видно, про наше спільне перебування в Північній штольні під час катастрофи. Ми заговорили про ту катастрофу, і я, згадавши про Догадова, спитав:

— Мене цікавить ще таке питання: ви пам’ятаєте, що, крім вас, на цілому будівництві Ярослав Васильович мав лише одного прибічника? То був Догадов.

— Пам’ятаю.

— Догадов був дуже гарячим прихильником герметизації тунелю. Чим ви це пояснюєте?

— Не розумію вас…

— Він не раз старався переконати мене, що Макаренко — геній.

Я переказав Кротову кілька моїх розмов з Догадовим, коли той висловлював симпатії головному інспекторові тунельних споруд, і про те, як шпигун обґрунтовував свій захист Макаренка.

— Пізніше, коли я міркував про ці справи, отака його позиція найбільш збивала мене з толку.

— Ясно, що зіб’є, коли такий суб’єкт почне підтримувати чесну людину, — замислено відповів Кротов.

— Але чому ж він його підтримував?

— Мабуть, це було для нього корисно. Певне, відповідало інтересам тих, кому він служив… А могло це бути лише тому, що вони помилялися в Макаренкові і вважали, що його ідеї пошкодять будівництву. Не розуміючи справи, вони радили Догадову всюди проповідувати герметизацію тунелю. Вони були, мабуть, переконані, що герметизація призведе до краху будівництва.

— Отже, ви вважаєте, що Догадов і його хазяї прорахувались?..

— Безперечно.

— А скажіть, — спитав я, помовчавши, — як ви втрутились у справу з арештом Догадова? Невже ви мали якісь підозри вже тоді, як він організовував рятівні роботи в штольні?

— Навпаки, тоді він мені подобався. Але хто ж знав, що то був один з засобів маскування?.. Дуже він мені не подобався тоді, коли займався так званими палеонтологічними розвідками. Я навіть подумував про те, щоб заборонити йому спуск до шахти. А під час поводі я почав думати про нього значно краще. Чорти ж його знали, що то не палеонтолог, а шпигун… Коли ранком того дня Томазян запропонував мені допомогти в арештуванні палеонтолога, я аж рота роззявив. Спершу був категорично відмовився. Слідчий змушений був докладно пояснити мені всю справу. І він таки переконав мене, що шукач стародавніх кісток мусить бути арештований. Крім того, попередив, що слід чекати на жорстокий опір… Так воно й було, як ви пам’ятаєте.

— Здається, він таки здорово стукнув вас ліктем, — почувся голос з верхньої полиці.

Тарас прокинувся і, прислухаючись до нашої розмови, не втерпів, щоб не втрутитися.

— А-а, юначе, ви вже прокинулись? — привітав його Кротов.

— Ще не певен в цьому, бо ваша присутність примушує думати, що мені сниться сон. Відкіля ви тут взялися?

З цими словами хлопчина скочив на підлогу і подав руку інженерові.

Майже одночасно прокинувся і Набокін. Кротову довелось знов розповідати, як він потрапив до вагона, а мої товариші кожну хвилину перепитували, домагаючись пояснень значно докладніше, ніж це зробив я.

З нагоди перебування нашого гостя ми замовили в ресторані вечерю, включили радіо, спільно писали телеграми своїм друзям і знайомим.

— Пропоную, — подав думку Тарас, — запровадити на Глибинному шляху спеціальні квитки для зустрічі пасажирів із знайомими, які живуть на шляху. Плата за таксою: хвилина — три карбованці.

— Для цього спеціальні вагони-вітальні потрібні, — сказав Набокін.

Коли наближалися до району Найглибшої і Кротов почав готуватися залишити експрес, ми засумували.

Усі троє проводжали його. Пересадка мала відбутися приблизно за сто кілометрів від станції. Кротова повідомили радіотелефоном, щоб він збирався.

Хвилин за двадцять до пересадки ми перейшли в задній вагон. Його останнє купе займала спеціальна бригада залізничників-електриків, що обслуговувала експрес і брала участь у дослідах з причеплюванням і відчеплюванням вагонів на ходу.

На роз’їзді з вікон відсунулися заслінки, і ми побачили, що поряд з нашим поїздом мчить вагон по паралельній колії. Він то трохи переганяв, то відставав. Мабуть, машиніст у тому вагоні вирівнював хід. Нарешті швидкість стала майже однакова. Тоді міцні металеві лапи піднялися від дверей електровагона і вперлися у двері нашого вагона. Потім услід за тими лапами простяглися сітки, а з тамбура висунулася дошка, що з’єднувалася з тамбуром нашого вагона.

— Готово. Можна переходити, — сказав Кротов. — Ну, я вас не запрошую туди, бо все це мусить робитися швидко. Сподіваюсь, незабаром побачимося. А вас, Олексо Мартиновичу, прошу спеціально приїхати до мене на Найглибшу. Мабуть, тут незабаром відбуватимуться дуже цікаві події, і ви зможете дістати вичерпну відповідь на запитання, які сьогодні ставили мені.

Розмовляти нам було вже ніколи. Лише потиснули руки, і Кротов ступив у сусідній вагон, його супроводили кілька залізничників. Дошка, що з’єднувала тамбури, всунулася назад у тамбур електровагона, потім невидима рука потягла сітку, і, нарешті, металеві лапи відпустили дверцята нашого вагона й повернулися на своє місце. Ще дві-три хвилини ми бачили крізь вікно Кротова в електровагоні, але ось вагон почав відставати, і перед нами замигтіла темна стіна тунелю. Легка металева заслінка насунулась на вікно, і ми опинились в обстановці своєї герметично закупореної коробки.

— Чи не можна нас тут законсервувати на тисячу років, — поцікавився Набокін, — а потім випустити і показувати як допотопних тварин?

Треба було повертатися на свої місця. Отже, ми знову лише втрьох у купе. До Москви залишалося їхати ще чимало годин. Можна було добре виспатись. Я звернув увагу, що, наближаючись до Байкалу, поїзд пішов швидко. Тепер швидкість досягла ста п’ятдесяти трьох кілометрів. Чи не мала тут значення підземна Ангара, яка на цій дільниці шляху могла найбільше віддавати своєї енергії в проводи Глибинного шляху?

Мені ніхто не міг відповісти на це запитання.

ЗУСТРІЧ ДРУЗІВ

Антон Павлович Черняк займав дві величезні кімнати в новому будинку на вулиці Зовойовників глибин. Того дня в більшій з цих кімнат він приймав своїх близьких друзів. То були переважно люди, зв’язані з проектуванням та будівництвом тунелю Москва — Далекий Схід. Антон Павлович скористався з перебування в цей день у Москві кількох людей, які давно знали один одного, але дуже рідко за останній час бачилися.

О восьмій годині вечора гості почали збиратися. Я приїхав одним з перших. Разом зі мною з’явився Тарас Чуть, а за нами Самборський, Макуха та ще кілька чоловік. Хазяїн вітав гостей з успіхами і просив сідати кому де подобається. Всі ділилися враженнями від Москви, в якій давно не бували, згадували роботу в тунелі, різні пригоди, давно розв’язані суперечки. Багато жартували, сміялися.

Усім стало ще веселіше, коли з’явився полковник Шелемеха. Мій друг, як видно, дуже швидко просувався по службі. Адже всього три роки тому він був тільки майором.

— Ох, друзі, ледве вирвався, — сказав полковник, здоровкаючись з кожним, а мене й Тараса обіймаючи. — В моєму розпорядженні дві години. Протягом цього часу я, так би мовити, ваша власність.

— Станіславе, — звернувся я до нього, — я страшенно скучив за тобою. І взагалі маю мільйон запитань до тебе.

— Ну, звичайно, як завжди. Хіба журналіст може не запитувати? — засміявся він.

Справді, я надзвичайно радів цій зустрічі і при першій можливості, відвівши льотчика в куток, почав розпитувати його про здоров’я Ліди. Крім того, що я вже знав від Кротова, я не почув нічого нового. Хіба що після розмови з ним мені стало зовсім ясно, що становище важче, ніж це уявляв Кротов. Кінця ждали буквально найближчими днями.

Станіславові, що дуже любив сестру, було дуже важко розповідати про це. Я відчув докори сумління, що розпочав з ним таку смутну розмову.

І я був дуже вдячний Чернякові за те, що він якраз почав запрошувати своїх гостей до столу.

— Прошу, прошу, — звертався до кожного з нас Антон Павлович.

Незабаром усі розмістились навколо великого стола.

— Мій друже, — сказав Макуха Тарасові, наливаючи йому в бокал води, — ніколи не вживай алкоголю.

Це викликало гучний сміх, бо всі знали, що наш географ рідко коли відмовляється від того, що зветься вином або настойкою.

— Серед нас декого невистачає, — сказав Самборський, оглядаючи присутніх, — і я пропоную підняти бокал за…

— За Ярослава Васильовича! За Аркадія Михайловича! — загукали всі, враз догадавшись, кого має на увазі Самборський.

В цей час у двері хтось постукав.

— Прошу! — запросив хазяїн.

Всі обернулись. На порозі показався слідчий Томазян.

— Пробачте, що затримався, — сказав він. — Затримала справа, яка, мабуть, і вас усіх цікавить.

— Сідайте швидше до столу, — перебив його Черняк. — А про справу розповісти встигнете.

Слідчий умостився в тісному колі, попросив склянку води і, спокійно позираючи на зацікавлені обличчя друзів, сказав:

— Я закінчив слідство про Догадова. Справу про нього вже передано до суду.

Редактор “Зорі” підвівся з місця. Його не могла не цікавити справа колишнього співробітника журналу.

— Хто він? — спитав Самборський, потім, усміхаючись, глянув на Макуху і додав: — Досвідчений палеонтолог?

— Так, — відповів Томазян, — тільки він, я колись це вже казав, спеціаліст не по вивченню кладовищ допотопних тварин, а по створенню кладовищ сучасних радянських людей. Він — агент капіталістичної держави. Навіть не однієї, а двох. Нарешті таки признався, хоч я й думаю, що дечого він все ж таки не сказав. Признавався лише тоді, коли заперечувати проти наших доказів було абсолютно неможливо.

— Покаявся? — спитав Черняк.

— Ні. Про каяття не може бути й мови… Він прибув з-за кордону спеціально для підривної роботи. Якщо вірити йому, то спільникіів та помічників він не мав, коли, звичайно, не вважати на тих, хто підтримував його зв’язок з закордоном… Я думаю, товариші, що декому з вас неприємно згадувати, як цей Догадов водив вас за ніс, а ви йому вірили в усьому. Тепер уже не варт хвилюватися. Та не слід про це забувати, дорогі мої Антоне Павловичу та Олексо Мартиновичу… Між іншим, серед вас я бачу й таких, кого він мало не позбавив життя.

— Це я? — скрикнув Тарас.

— Правильно, — кивнув слідчий. — Він викинув тебе, мій друже, з поїзда і в цьому чомусь довго не хотів признатися. Але нам вдалося зібрати незаперечні докази. Ми навіть довідалися, що за цей вчинок він дістав догану від свого начальства, бо цей вчинок міг викрити його. Так само визнав він себе винним і в нападі на Черепашкіна. Він його приголомшив і вистрибнув разом з ним на парашуті, маючи на увазі випитати в нього потрібні відомості. Виявляється, що він помітив у Черепашкіна записки, які показували, що той близько знає професора Довгалюка. Він випитав усе, що міг, але багато це йому не дало. Далі, правда, його покази трохи розбігаються із свідченнями самого Черепашкіна. Він не заперечує, що переодяг коменданта у свій одяг, обмінив документи і хотів його вбити, але перш ніж надумав виконати свій задум, Черепашкін нібито втік… Диверсант досить легко влаштувався палеонтологом, йому пощастило попасти на одну з найвідповідальніших дільниць тунелю, і, скориставшись палеонтологічною знахідкою, вчинити вибух, і пустити з верхнього озера воду в шахту. На цьому його діяльність була припинена.

— Задля чиєї користі все це було зроблено? — поцікавився Макуха.

— Цього вимагали від нього розвідки деяких реакційних держав. Уряди цих держав готуються до війни з нами і розуміють, яке стратегічне значення має тунель.

— А може, й не розуміють, — стиха промовив Самборський.

— А як він одразу пронюхав про тунель і про нашу зустріч на солярії у Аркадія Михайловича? — спитав Макуха.

— Влаштувавшись у редакції “Зорі” технічним консультантом, він мав намір добувати відомості про літаки, зокрема про літак товариша Шелемехи. Підслухав розмову нашого шановного господаря з професором Довгалюком, довідався про ваші вечори-фантазії, а потім, виявляється, фізик Гопп, бувши в редакції, розповів про ідею підземного шляху. Шпигун схоплював усе одразу і дуже добре орієнтувався. Він там у себе пройшов добру школу.

— І тепер… — протяг Самборський.

Томазян кивнув головою, показуючи, що він його розуміє.

— Його судитиме військовий трибунал як шпигуна й диверсанта. Посилаючись на те, що він чужоземець, — бо признався, що його справжнє ім’я та прізвище Томас Гелл і що він підданий аж двох держав, — шпигун вимагає іноземного оборонця. Йому, звичайно, відмовлять, бо, за нашими законами, оборонцем на суді може бути лише радянський підданий.

Деякий час у кімнаті панувало мовчання. Потім Антон Павлович зітхнув і хвилюючись промовив:

— Я почуваю себе гідним кари, що не зумів розкусити цього суб’єкта.

— Заспокойтесь, — сказав Томазян. — Негідники обдурювали багато чесних людей, і тому завжди мусимо дбати про пильність. Але, — продовжував слідчий, — перших значно менше, ніж других, і пильність не повинна перетворюватися на підозрілість. Треба цінувати довір’я людний, треба вірити в людину. “Людина — це звучить гордо”, сказав великий письменник. Ми віримо цьому і тому творимо видатні справи. Ось тут, у вашому колі, у колі переможців підземних глибин, я почуваю себе чудово, бо ви стверджуєте право людини на гордість.

Томазян проголосив тост за гордість, і його радо підтримали всі присутні.

Після того за столом підвівся Самборський. Впадала в вічі його схвильованість.

— Товариші, — урочисто звернувся він до нас, — я хочу відкрити вам одну таємницю. Власне, зараз, може, ще й не слід про неї говорити, але через кілька годин в нічному випуску останніх вістей радіо розповість про те, що ми можемо назвати таємницею інженера Макаренка. Тому, за згодою нашого гостинного господаря, я беру на себе сміливість розповісти вам цю таємницю на пару годин раніш, ніж її буде оголошено.

Ми сиділи дуже тихо, коли Томазян розповідав про Томаса Гелла, але та увага, з якою слухали слідчого, не йшла в жодне порівняння з тим, що робилося, коли Самборський заговорив про таємницю інженера Макаренка.

— Товариші, Ярослав Васильович Макаренко, мій кращий друг, — продовжував Самборський, — на жаль, не міг бути зараз з нами. Кілька годин тому він звітував на засіданні уряду про остаточне випробування Глибинного шляху. Ви знаєте, що протягом довгого часу майже всі вважали, що принципи будівництва тунелю, яких додержувався Макаренко, абсурдні. Я сам, на превеликий мій жаль, виступав проти нього. Його система будівництва здавалась винятково дорогою. Але Ярослав і академік Саклатвала знали, що роблять. Зназ це і уряд. Знав і підтримував їх. І от наслідки: кількаразове випробування центральних дільниць тунелю показало, що поїзди там можуть рухатися із швидкістю до тисячі трьохсот кілометрів на годину.

Самборський замовк, а потім, наче бажаючи підкреслити свої слова, повторив:

— Тисяча триста кілометрів на годину!

— Не може бути! — вихопилося у Тараса.

— Правда, мій друже. І хіба це не те, про що ти колись мріяв?

— Як же цього добилися? — спитав я.

— На це питання ви, очевидно, дістанете відповідь через деякий час. Я поки що лише сповіщаю вас про надзвичайну подію. Ця швидкість значно перевищує швидкість пасажирського літака. А безпечність підземного руху, його регулярність, що не залежить від стану погоди, змін температури тощо, залишає далеко позаду транспортну авіацію. Остання має лише одну перевагу: для неї не треба будувати шляхів.

— І про такі можливості досі ніхто не знав? — скрикнув Макуха.

— Так. В інтересах держави цього не треба було оголошувати до закінчення будівництва. Я сам довідався про це лише під час ліквідації катастрофи на Найглибшій.

Трудно змалювати враження, яке справило на нас повідомлення Самборського. Тільки Черняк та Шелемеха лишились спокійні: як трохи згодом виявилось, вони про це знали і раніш.

Здається, я був найбільше схвильований. Ось таємниця, викриття якої пояснює мені так багато незрозумілого протягом усіх років будівництва Глибинного шляху в поведінці Ярослава Макаренка, автора ідеї надшвидкого руху!

Але як він цього домігся? При чому тут герметизація? Це залишилося для мене таємницею і ще більше розпалювало цікавість.

В сусідній кімнаті задзвонив телефон, і Черняк вийшов з-за столу. Гості залишилися самі, продовжуючи жваву розмову.

Мене, як на те, опанувала мовчазність і задумливість. Встаючи з місця, я підійшов до відчиненого вікна. Згадувалися хвилювання, пов’язані з будівництвом.

До мене підійшов Тарас. Він розчулився і почав розповідати про свої мрії.

Хлопець твердо вирішив стати інженером-тунелебудівником. “Буду кротом”, — говорив він мені, намічуючи майбутню професію. Він мріяв про тунелі, що зв’яжуть мис Дежньова з Гібралтаром, Гібралтар з мисом Доброї Надії, а мис принца Уельського з мисом Горн. Він мріяв перетворити Антарктику і приарктичні простори па вулики, де ячейками будуть підземні тропічні сади, прокопатися до центра землі, розшукати всі геологічні багатства нашої планети, зібрати заховані у глибинах всі пам’ятки старовини.

Ми дивилися на зоряне небо. У Москві зорі були ледве видні, бо електрика, що заливала місто, освітлювала небо, і від того світла блідли далекі сонця.

— Чи є й там такі завойовники глибин? — спитав Тарас.

Раптом електричні ліхтарі почали гаснути, і зорі над столицею засяяли яскравіше.

В будинку теж погасло світло. Почулися поспішні кроки. З другої кімнати ввійшов Антон Павлович.

— Війна!.. — схвильовано скрикнув він. — По радіо передають урядове повідомлення. Годину тому стався одночасний напад на наші східні й західні кордони. Проти нас виступив блок реакційних держав. Над прикордонними містами відбуваються повітряні бої. На кордонах уже гримить артилерійська канонада… Передбачається, що ворог має намір напасти з повітря на Москву…

БІЙ У ПОВІТРІ

Не пам’ятаю, як я опинився в автомобілі полковника Шелемехи, але знаю, що ми залишили Москву через півгодини після того, як було повідомлено про початок війни.

Здається, я одразу попросив Станіслава, щоб вій узяв мене як кореспондента. Шелемеха поморщився, але все ж погодився. Черняк обіцяв негайно оформити моє відкомандирування до армії. Ще невідомо було, чи відразу частина Станіслава візьме участь в повітряних боях/ але, зважаючи на те, що він командував з’єднанням винищувачів, я був певен, що незабаром стану свідком повітряної війни.

Ми їхали дуже швидко. Частина була розташована більше ніж за сто кілометрів від Москви. Станіслав сподівався промчати цю відстань максимум за півтори години. Йому було неприємно, що війна застала його не на аеродромі, і він частенько чортихався.

Треба сказати, що і цього разу війна почалась несподівано. Хоча взаємини з державами, де до влади прийшли реакційні партії були дуже загострені, але наші військові спеціалісти не вважали, що воєнні дії можуть розпочатися так швидко. Ворогам вдалося перехитрити нас: вони зуміли таємно підтягти свої армії до наших кордонів.

Та це зовсім не означало, що Радянський Союз не був готовий до війни. За дві-три години після повідомлення майже всі знаходилися на своїх місцях.

До офіцерів, які швидко повернулись до своїх частин, належав і полковник Шелемеха. Промчавши останні кілометри, ми підкотили до величезної брами, біля якої стояв вартовий.

— Приїхали, — сказав Станіслав.

За брамою я сподівався побачити численні ангари, широкий аеродром, асфальтовані стартові доріжки, але, крім маленького ліска, кущів та кількох біленьких будиночків, тут не видно було нічого.

Ангари, склади пального і навіть стартові доріжки були заховані глибоко під землею. Ліс розростався на залізобетонних підземних сховищах. Коли починався виліт літаків, штучні кущі розсувались, і відкривалися широкі підземні виходи, відкіля машини здіймалися в повітря. Посадка робилася на полі за ліском. В певних місцях аеродрому літаки провалювалися під землю і зникали.

— Досвід Глибинного шляху допоміг нам заховатися глибше під землею, — сказав мені полковник в одну з тих хвилин, коли був вільний від виконання своїх службових обов’язків.

А роботи в нього було справді багато. Більше мав хіба лише начальник його штабу.

Тієї ночі, коли ми прибули на аеродром, Шелемеха ночував у штабі і додому поїхав тільки ранком. Поснідавши і перекинувшись кількома словами з Ніною Володимирівною, він повернувся назад.

Винищувачі були готові кожної хвилини піднятися в повітря і летіти, куди накажуть. Але з головного штабу надійшов наказ не втомлювати людей непотрібним вичікуванням.

Плинув час, а ніяких повідомлень з фронту не надходило. Лише через двадцять годин після початку війни Шелемеха дістав наказ підняти свої винищувачі в повітря.

Я намагаюсь відновити в пам’яті події тієї ночі, але нині вони видаються мені наче сон.

Десь о дев’ятій годині вечора, коли згусли сутінки, на аеродромі, здавалося, запанував абсолютний спокій. Нічних польотів не передбачалося.

Раптом до телефону екстрено викликали командира. Я чув лише, як полковник Шелемеха відповідав:

— Слухаю, слухаю.

Одержаний ним наказ ураз наелектризував командира. Через кілька секунд після того, як він поклав трубку, задзеленчали тривожні дзвоники, почали відкриватися підземні ангари, викочувались літаки, при світлі сіреньких ліхтарів бігали механіки та червоноармІйці з аеродромної команди.

З’єднання Шелемехи складалося із ста сорока чотирьох стратосферних літаків, озброєних сорокаміліметровими гарматами. Вони вишикувалися ланками, загін за загоном, ескадрилья поруч ескадрильї. До командного пункту поспішали командири з’єднань та начальники штабів. Розмова з командиром бригади зайняла не більше трьох хвилин.

— Товариші командири, — звернувся до них Шелемеха. — Ворожа авіаескадра прорвала дві лінії повітряних загороджень і летить до Москви. Наше завдання перехопити тих, хто намагається прорвати третю лінію. Слухайте наказ: командирам груп вести свої підрозділи згідно з варіантом першим, сектор В. Висота — одинадцять кілометрів. Усі дальші накази прийматимемо по радіо. Шифр для радіозв’язку — 7-а… У мене все. Є запитання? Нема?.. По машинах!..

Через п’ять хвилин після цього всі винищувачі були вже в повітрі.

Аеродром спорожнів. Все затихло. Тільки на певній віддалі пильно стежили за небом чергові біля прожекторів та зенітних гармат, щоб сполоснути небо могутніми променями електрики і послати сталеві гостинці, коли б там з’явилися ворожі бомбардувальники.

Останнім в повітря піднявся великий командирський літак, в якому мені дозволили зайняти місце. Це була летюча фортеця, озброєна шістьма гарматами, багатьма крупнокаліберними кулеметами. Екіпаж літака складався з дванадцяти чоловік.

Машина ця відзначалась винятковими якостями. На ній Шелемеха робив фігури вищого пілотажу з такою ж вправністю, як і на легкому одномісному винищувачі.

Шелемеха підняв літак і, набравши одинадцять тисяч метрів висоти, передав штурвал першому пілотові, а сам помістився коло штурмана, включивши свій шоломофон у радіоапарат, що стояв тут же. Він тримав зв’язок з своїми літаками.

Одночасно Шелемеха тримав зв’язок з землею. Відтіля через кожні три хвилини сповіщали про рух ворожих літаків. Повідомлення ті були точні. Безліч радіолокаторів на землі відзначали кожну, навіть найменшу зміну курсу ворожих авіачастин і навіть окремих машин, і зараз же про це ставало відомо Шелемесі.

Уже пошарпана повітряна армада противника рвалася до серця країни, до нашої столиці. Вони летіли на різних висотах: одні майже у стратосфері, другі значно нижче, а треті мчали бриючим польотом, скільки те дозволяла нічна темрява.

Мій блокнот і авторучка були напоготові під час того польоту. Я занотував багато цікавих спостережень. На жаль, блокнот загинув, і мені не довелося опублікувати жодного слова з записів. Тепер доводиться переказувати все по пам’яті, але, знов кажу, все, що тоді робилося, збереглося в моїй пам’яті мов невиразний сон.

Мені показали місце за спиною у Шелемехи, між радистом і штурманом. Лише витягши голову, я міг зазирати в переднє віконце, через яке наш командир спостерігав панораму нічного неба. В кабіні відчувалась прохолода: можливо, не працювало електроопалення, а може, літак його зовсім не мав. Я був одягнений в тепле пальто льотчика. Киснева маска вкривала обличчя. В тому разі, коли вона ставала непотрібна, її легко можна було скинути на груди. За плечима був невеликий парашут, яким можна було скористатися після того, як вистрибнеш у люк, влаштований у підлозі літака.

Машина перебувала десь на межі тропосфери[26] і стратосфери, але могла піднятися ще вище. Незважаючи на розріджене повітря і холод, що досягав сорока градусів нижче нуля, літак мчав з швидкістю понад сімсот кілометрів на годину.

В літаку не всі були зайняті роботою. Тоді як штурман, радист, пілот і командир не мали й секунди вільної, стрільці спокійно дожидали, коли надійде черга працювати їх гарматам та кулеметам.

Для мене час проходив надзвичайно повільно. В закритій кабіні, звідки не було видно землі, я зовсім не відчував шаленої швидкості. Гуділи мотори, похитувався літак, але це нагадувало якийсь нудний млин, а не гордого металевого птаха, що летить удвічі чи навіть втричі швидше, ніж ластівка.

Станіслав Шелемеха в своєму підбитому хутром шкіряному пальті виглядав немов кам’яна брила. Киснева маска, мабуть, заважала полковникові, і час од часу він скидав її, особливо коли нахилявся над картою, де штурман робив різні помітки. Та карта розповідала йому про те, де ми пролітали, куди мчались наші ескадрильї, де сунеться хвиля ворожих літаків. Щодо мене, то я зовсім не розбирався в тих помітках, хоч раз у раз позирав на карту. Я лише догадувався, що ворог летить значно нижче від нас, що він уже розпорошений, що його літаки знаходяться на різних висотах.

В нашому літаку розмовляли мало. Коли хто й говорив, то я швидше догадувався, ніж чув це. Весь екіпаж мав шоломофони, які допомагали кожному тримати зв’язок з командиром. На жаль, я не одержав шоломофона, бо не знав про нього, а Шелемеха, заклопотаний куди важливішими справами, забув розпорядитися, щоб мені дали його.

Незабаром я почав помалу орієнтуватися в цій незвичній для мене обстановці. А коли наблизився вирішальний момент, я вже розумів дещо з того, що діялось у нас і навколо нас у повітрі.

Пригадую, як полковник низько схилився над картою, освітленою маленькою лампочкою. Губи його міцно стулені. Якийсь час він стежив за стрілкою секундоміра. І раптом крикнув у мікрофон, що стояв перед ним:

— Атака!

Очевидно, ця команда була прийнята на кожному літаку його з’єднання. Вона означала, що кожний пілот має включити встановлений на його машині портативний радіолокатор, з його допомогою знайти собі ціль, наблизитися до неї й обрушити на ворога весь свій огонь.

Я старався уявити собі, як пілот бачить на екрані свого радіолокатора ясну, кольористу плямку, що показує йому відстань до машини противника, її висоту, курс, швидкість, як розвертає пілот свій слухняний літак, дає повний газ. Все яснішою, більшою стає плямка на екрані. От вона помалу пересувається все ближче до перехрестя. От її яскравість і місце на екрані свідчать про те, що ворог на найкращій відстані для залпу. Пілот натискує кнопку. З крил літака вириваються снопи полум’я. Темний простір прокреслюється барвистими лініями трас. Сотні куль, десятки гарматних снарядів летять вперед. От вони зустрічаються з темною, невидною масою ворожої машини. Вибух… З ворожої машини вириваються язики вогню. Машина валиться на крило і, вже охоплена полум’ям, падає вниз…

Я побачив задоволену посмішку на обличчі полковника Шелемехи. Видно, те, що чув він у своїх шоломофонах, приносить йому неабияку радість. Згодом я узнав, що йому доповідали про збиті бомбардувальники противника, про випадки паніки серед ворожих пілотів, про дезорганізацію управління повітряною флотилією ворога.

Кілька десятків винищувачів з ворожої армади, які еціліли після прориву двох ліній повітряної загороди, намагались зав’язати бій з винищувачами Шелемехи. Ворогам пощастило збити небагато наших машин. Зате жодного з ворожих винищувачів на полі бою не залишилось, вони або згоріли, підпалені нашими пілотами, або ж ганебно втекли.

Лише окремим бомбардувальникам противника вдалося порватися через третю лінію повітряної оборони, на якій дало бій з’єднання полковника Шелемехи. Та їх було так мало, що четвертої лінії їм уже не подолати.

Літак Шелемехи був у самій гущі повітряного бою. Раптом біля десяти ворожих винищувачів засипали його снарядами й кулями. Кілька наших винищувачів ту ж мить підоспіли на виручку своєму командирові. Два з них упали підбиті, але решта навально обрушились на ворогів, і через кілька секунд знов довкола нас була тиша.

Зазнав шкоди та втрат і наш літак. Дві наші гармати вийшли з ладу. Убито радиста, поранений штурман. Дістав легке поранення і полковник. Але повітряні стрільці ні на секунду не припиняли стріляти. Я бачив дві чи три ворожі машини, які каменем упали на землю від нашого вогню…

І от — що далі, то рідше гримлять гарматні постріли в далечині. Шелемеха викликає гто радіо командирів частин і підрозділів. Та не всі відгукуються на поклик командира… А потім радіостанція з землі сповіщає нас про втечу останніх ворожих бомбардувальників.

Полковник командує всім пілотам повертатися на аеродроми. Серце його відчуває гордість: ворог до столиці не пройшов!

Трудно мені зараз сказати, що відчував тієї хвилини я. Вгорі салютними вогнями блискотіли зорі, а мотори співали переможну пісню. Літаки з славного бою повертались на свій аеродром переможцями.

ПІСЛЯ БОЮ

Ми скинули кисневі маски, й одразу стало легше. Загалом у масці було непогано, але без неї все-таки краще. Я сказав би, що різниця приблизно така, як коли дивишся на світ через зачинене вікно, а потім те вікно розчиниш. Наче й різниці нема, та світ куди приємніший, коли перед очима в тебе нема шибки.

Літак знизився до тисячі метрів над землею.

Хоч ми й поверталися переможцями, та радість наша змішувалась з тугою за тими, хто віддав своє життя за цю перемогу.

Літак торкнувся колесами землі і, пробігши по асфальту посадочного майданчика, зупинився. До нього поспішали техніки, люди з аеродромної команди. Поруч ще шуміли пропелерами інші літаки. До деяких з них під’їжджали санітарні авто. Літаки не поспішаючи посувались до підземних люків і там спускались до ангарів.

Шелемеха, як я вже згадував, був подряпаний уламком снаряда, але він відмовився їхати до госпіталю. Ще в повітрі один з механіків перев’язав йому голову, і полковник сказав, що цього йому цілком досить. Він одразу ж рушив до штабу, викликавши туди командирів усіх своїх підрозділів, а також начальників штабів.

Дорогою він кожному льотчикові, що потрапляв йому на очі, міцно потискував руку й дякував за бойову роботу. Голос його звучав бадьоро, вигляд був веселий. Здавалось, він зовсім забув про забитих та поранених.

Я старався не відставати від нього ні на крок. Він не звертав на мене уваги, але вже двічі потис руку й привітав з бойовими хрестинами.

Викликані командири швидко зібралися до штабу. Поки полковник розмовляв телефоном з штабом протиповітряної оборони столиці, командири стиха обмінювались враженнями від першого бою, розповідали окремі епізоди, розпитували один одного. Начальник штабу з’єднання викликав їх поодинці і, вислухавши коротенький рапорт, щось записував на великому аркуші паперу, що вкривав весь стіл.

Закінчивши телефонну розмову, полковник звернувся до своїх підлеглих і ще раз привітав з перемогою.

— Ми розгромили, ворожі авіачастини, — сказав він, — що намагалися прорватися до Москви. Лише поодинокі літаки продовжували політ, але їх знищили на четвертій лінії оборони. І тільки одиницям пощастило врятуватися втечею. Командування вітає нас і наказує бути готовими до наступних боїв.

Начальник штабу доповів йому про втрати бригади. З бою не повернулось двадцять вісім літаків. Щоправда, невідомо ще було, скільки з них зробили вимушену посадку, а скільки льотчиків врятувались на парашутах. На літаках, що повернулись, було тридцять поранених; більшість — поранені легко й зосталися в строю.

Шелемеха, а з ним і всі командири зняли головні убори й схилили голови. Довго в штабі тривала смутна мовчанка…

Удосвіта ми з Шелемехою прибули до нього на квартиру.

Лише опинившись на порозі будинку, я відчув неймовірну втому, хоч фізично протягом минулої ночі зовсім не працював. Видно, велике нервове напруження, що тепер спадало, давалося взнаки.

Я уважно глянув на Станіслава: як він почуває себе? Досі полковник виглядав дуже бравим і невтомним. Його витривалості можна було тільки дивуватися. Але зараз передо мною стояла людина з скривавленою пов’язкою на голові, з почорнілим обличчям і з дуже стомленими очима. І для нього ця бойова ніч пройшла не легко. Можливо, саме тому, що він стояв на порозі свого будинку, де ніхто з підлеглих його не бачив, льотчик дав волю своїй утомі. Коли ми підіймались сходами, він глибоко зітхнув.

Та вже перед дверима своєї квартири він знов узяв себе в руки. На його губах з’явилась посмішка, а в стомлених очах зажевріли вогники.

Назустріч нам вибігла Ніна Володимирівна.

— Стасю, що з тобою?

Вона перелякано кинулась до Станіслава, побачивши на його голові перев’язку.

— Пусте, — весело посміхаючись, відповів полковник. — Щось дряпнуло… Ми молодці! — він показав на себе й на мене. — Бій виграли. Та який!..

Ніна Володимирівна стояла біла, мов смерть. Багато, видно, пережила вона за цю ніч.

— Їсти хочете? — спитала вона, перемагаючи себе.

— Спати, — відповів я. — Тільки спати.

— Ідіть.

Вона показала мені на сусідню кімнату.

Я пройшов туди і, не роздягаючись, впав на канапу.

САНАТОРІЙ СОСНОВЕ

Радіограма, що її одержав полковник Шелемеха, була коротка:

“Становище Ліди безнадійне. Вимагаю дозволу на експеримент. Барабаш”.

Станіслав показав ту телеграму мені й сказав:

— Ти знаєш, я виїхати не можу. Кожної секунди я чекаю наказу про нашу передислокацію ближче до фронту. Ніна вже зачислена військовим лікарем і вилітає разом зо мною… Ти розумієш, як багато важить для мене життя сестри. Але в офіцера є обов’язки вищі від обов’язків брата і навіть батьків… Ти зміг би поїхати до санаторію Соснове? Там лежить Ліда. Батьки не зможуть прибути до неї раніш як через два-три дні. Тобі ж я дам машину, і ти ще сьогодні встигнеш туди дістатися.

Як не хотілось мені самому бути на фронті, де кипіли бої за нашу Вітчизну, відмовити Станіславові я не міг. Справді ж бо, я був єдиний з людей, близьких родині Станіслава й Ліди, хто міг би негайно поїхати до Соснового.

— Що за експеримент? — спитав я.

— Ну, ти ж, здається, знаєш, що Барабаш останні роки працював над проблемою лікування тієї хвороби, що в Ліди. Він домігся певних успіхів. Та дослідження його ще не закінчені. Перш ніж перейти до лікування людей розробленим ним методом, треба було ще й ще перевірити вплив того методу на тваринах… Нещодавно Барабаш писав мені, що, коли Ліді стане зовсім погано, він попросить у мене дозволу зробити експеримент негайно. На цю пропозицію я тоді нічого йому не відповів… А зараз… Що ж, доведеться зараз згодитися. Я дам йому телеграму… Так ти поїдеш?

— Можеш не питати, — відповів я. — Давай машину. Шофера мені не треба. Через півгодини виїжджаю… А телеграми про свою згоду не посилай. Передай зо мною листа Барабашеві. Я на місці пересвідчуся, чи справді стан Ліди безнадійний. Адже експеримент загрожує їй смертю!

— Смерть наступить і без експерименту. А він дає хоч якусь надію.

Проти цього я не міг заперечити. Не говорити ж Станіславові про те, що хоч і непоганої я думки про Барабаша, та невистачило б у мене духу безоглядно звіритися на нього.

Станіслав телеграфував про свою згоду і попередив Барабаша про мій приїзд, додавши про всяк випадок, що дає мені право скасувати його згоду…

Малолітражна машина, що нею я їхав, могла пробіти чотириста кілометрів без додаткової заправки. Це цілком мене влаштовувало. З початком війни становище з бензином загострилось, — власникам приватних машин його майже не видавали. Шлях до Соснового вів на північний схід від Москви, але Станіслав порадив інший маршрут, на якому шляхи були не такі забиті.

Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.

Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.

За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.

Я спинив машину й рушив до центрального входу.

В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.

— Лікаря Барабаша можна бачити?

— Він занятий і зараз нікого не приймає.

— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.

Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.

Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.

Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.

Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.

— Як Ліда?

Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.

Барабаш тихо відповів:

— Її стан безнадійний… з погляду сучасної медицини.

— Тобто? — намагаючись зберігати спокій, перепитав я.

— Тобто ті засоби, якими користується медицина тепер, допомогти їй не можуть… Жити Ліді зосталося два-три дні… два-три дні… — ледве чутно повторив Барабаш.

Боячись, що і мій голос почне тремтіти, я помовчав.

— А… а експеримент?

— Експеримент дає якусь невиразну надію… Я щойно закінчив досліди на кролях. Виявив, що злоякісні пухлини можна лікувати великими дозами відшуканих мною ліків.

— Рак теж?

— Так. В більшості випадків наслідки лікування були цілком задовільні.

— Але було й інакше?

— Щось із двадцять процентів випадків закінчилися негайною смертю. Півроку тому смертю закінчувалося сімдесят процентів випадків… Коли б мені ще рік попрацювати! Один тільки рік!.. Тоді я був би цілком певний.

— Невже не можна почекати кілька місяців? Барабаш люто глянув на мене.

— Життя Ліди не предмет торгу, Олексо Мартиновичу… Три дні — це максимум. Але кінець може наступити й раніше.

Я розумів його. Але я повинен був врахувати все.

— А що кажуть інші лікарі? — спитав я.

— Сьогодні вранці відбувся консиліум. Всі лікарі без винятку погодилися з моїм прогнозом… Отже, останнє слово за вами. Така вимога Станіслава. Хворої ми не питали й питати не будемо. Вона й досі не знає, що за хвороба в неї. І це краще. Ми принаймні можемо підбадьорювати її. А яке це має значення, ви, сподіваюсь, і самі розумієте.

Знов я помовчав якусь хвильку.

— Ще одне запитання… Це складна операція?

— Дуже складна. От чому я не хочу витрачати на зайві балачки ні хвилини… Треба зробити кілька уколів— ввести спеціально приготовлену отруту в кров і безпосередньо в ракову пухлину. Уколи відразу ж викличуть різке підвищення температури і вплинуть на роботу серця. Воно може навіть спинитись. Ми примусимо його працювати з допомогою збудованого мною електроприладу. Крім того, ми будемо безперервно робити хворій штучне дихання, будемо давати їй кисень.

— Коли ви думаєте розпочати цю операцію?

— Чим швидше, тим краще…

Я бачив, що Барабаш зовсім не залякує мене. Очевидно, стан Ліди був такий, що він не міг не відважитися на операцію, в щасливому закінченні якої не був певний. Іншого виходу не було.

Та я ще не мав відваги сказати своє останнє слово.

— Я хотів би побачити Лідію Дмитрівну до операції…

— Це можна зробити зараз. Тільки жодним натяком не дайте їй зрозуміти, в якому важкому вона стані. Навпаки, ви повинні зробити все, щоб вона повірила, що незабаром їй стане значно краще, що вона буде здорова.

В голосі і в погляді Барабаша відчувалась не помічувана досі мною сила. Передо мною стояв не вайлуватий, трохи розгублений важкодум, яким я завжди бачив його. Передо мною стояла вольова людина, що гіпнотизувала свого співбесідника, примушувала його коритися своїй волі.

— Я зроблю все, що треба, — відповів я. — Можете цілком покластися на мене.

— До речі, Ліда нічого не знає про війну. Ми не хотіли хвилювати її перед операцією.

— Від мене вона нічого про це не взнає.

— Ходімо.

Барабаш провів мене до палати, де лежала Ліда.

Хвора займала велику світлу кімнату. Біля ліжка стояв столик, за яким сиділа чергова сестра. Ліда лежала, заплющивши очі.

Коли я підійшов до її ліжка, вона глянула на мене. В її погляді була якась байдужість і мука. Вона пізнала мене. По її губах промайнула ледве помітна посмішка.

— Добридень, Лідіє Дмитрівно, — промовив я, намагаючись вдавати з себе бадьорого й веселого, хоч хвилювання й підступало мені до горла.

На виручку мені прийшов Барабаш. Він заговорив таким лагідним і спокійним голосом, що я мимоволі взяз себе в руки.

— Старий друг приїхав, — промовив він, киваючи на мене. — Привіз привіт від Станіслава і від усіх.

Ліда простягла мені схудлу руку й показала очима, щоб я сів коло неї.

— Як живе Стась? — тихо спитала вона. — Сюди не збирається?

— Він зараз на маневрах, — моментально вигадав я. — Як тільки маневри ті закінчаться, він зараз же тут буде.

— А до того часу тобі неодмінно полегшає, — упевнено сказав Барабаш. — Сьогодні повинен прибути новий препарат. Досліди з ним показали, що він просто чудесно діє в випадках, подібних до твого.

Ліда знов заплющила очі. Кілька разів на день вона чула, видно, отакі заспокійливі слова, але краще їй не ставало.

Барабаша викликали. Він вийшов, суворо глянувши на мене. Але тепер я й сам знав, як треба мені поводитися.

Чергова сестра вийшла слідом за лікарем. Ми залишилися з Лідою вдвох.

З хвилину Ліда лежала непорушно, потім розплющила очі і, підвівшись на лікті, оглянула кімнату.

— Давно ми з вами не бачились, Лідіє Дмитрівно, — сказав я, аби щось сказати.

— І, мабуть, більше не побачимось, — тихо відказала дівчина.

Я мимоволі здригнув, але вдав, що нічого не розумію.

— Тобто?

— Становище моє зовсім безнадійне. Я давно це знаю, хоч усі й стараються від мене це приховати.

— Лідіє Дмитрівно…

— Не говоріть мені того, в що ви самі не вірите, Олексо Мартиновичу… Я рада, що ви приїхали, бо з вами я можу говорити щиро. Перед Юрком та іншими лікарями я вдаю, ніби нічого не знаю. Хай думають, що їм пощастило обдурити мене. Адже вони говорять мені неправду для того, щоб я почувала себе краще. От я й стараюсь…

Що я міг на це сказати?

Я сидів очманілий, хоч і докладав усіх сил, щоб Ліда цього не помітила. Переконувати її, що вона жахливо помиляється? Але ж вона надто розумна людина, щоб повірити, ніби її хвороба не така вже й страшна. Чи догадується вона, яка саме в неї хвороба?

Дівчина знесилено відкинулась на подушку й деякий час лежала мовчки.

Абияк зібравшись з думками, я почав:

— Становище ваше, Лідіє Дмитрівно, звичайно, не легке. Цього від вас лікарі, я бачу, й не приховують. Але вони вживають всіх заходів, щоб поставити вас на ноги. І скільки мені відомо, в них нема ніяких підстав дивитися на вашу хворобу так безнадійно, як чомусь робите це ви. Великі надії вони покладають на ті ліки, що мають прибути сьогодні.

Я сам не знаю, звідки взявся в мене такий поважний голос, така переконливість.

Ліда глянула мені в очі, і я побачив в її погляді іскорку надії. Та вона тут же перевела розмову на інше.

— Ви Ярослава давно бачили? Я охоче підхопив нову тему.

— Давно… До речі, ви знаєте, що секрет поведінки Ярослава Васильовича тепер відомий усім. Нині ніхто вже не сміє підозрювати його в будь-яких злочинах.

— Я одержала від нього листа, — не слухаючи мене, сказала Ліда. — Він пише, що цими днями приїде… Ах, так, розкажіть, у чім там була справа…

На жаль, я міг переказати їй тільки те, що чув од Самборського під час зустрічі з ним у Черняка.

Ліда, здавалось, з цікавістю слухала мене.

Потім я докладно розповів їй про дивовижну швидкість поїздів на Глибинному шляху. Та як Макаренкові пощастило цього досягти, — про це я сам нічого не знав.

— Олексо Мартиновичу, — раптом перебила мене Ліда; голос її бринів хвилюванням. — Може, мені вже не доведеться побачити Ярослава… Коли ви зустрінете його, то скажіть, що в останні дні свого життя, в ті хвилини, коли мені ставало трохи легше, я… мені… найбільше хотілося його побачити… поговорити з ним… Пригадуєте, з Іркутську я питала вас, чи не показував він кому того листа, якого я передавала через вас перед моїм від’їздом на Кавказ?

— Так, пригадую.

— Цього листа читали якісь підозрілі людці.

— Чому ви так думаєте?

— Власне, я зобов’язалася про це нікому не розповідати. Навіть Ярославові. Але тепер, коли закінчено будівництво Глибинного шляху і коли я перебуваю в такому стані, можна сказати.

Якийсь час вона наче збиралася з думками. Потім, повернувшись у ліжку, почала розповідати:

— Одного разу, після закінчення дослідів над пайрекс-алюмінієм, я одержала від невідомого кореспондента листа, написаного на машинці. В ньому говорилося, що якийсь науковий працівник витратив майже все своє життя на винайдення сплава, подібного до пайрекс-алюмінію, але досі цієї проблеми не розв’язав. Родич цього працівника просить розповісти про деякі подробиці моєї роботи, щоб він міг підсунути їх старому і тим дати йому хоч перед смертю відчути задоволення, що той врешті розв’язав це складне завдання. В обмін на це невідомий пропонував повернути лист, адресований мною Макаренкові. На доказ того, що той лист у нього, він наводив кілька уривків з мого листа. Невідомий загрожував, що коли я не погоджусь, то він передасть листа Барабашеві. Анонімка мене схвилювала. Ясно, що лист потрапив до якогось негідника. Мені було дуже неприємно, але секрету пайрекс-алюмінію я, звичайно, видати не могла. Тоді я вирішила звернутися до слідчого Томазяна. Слідчий ознайомився з анонімкою і залишив її у себе, попросивши нікому нічого не розповідати. Він надавав тому листу великого значення. Мене мучило питання, як мій лист міг потрапити до якогось шпигуна, але я не могла про це спитати Ярослава, пам’ятаючи заборону Томазяна. Згодом, під час нашої прогулянки на водопад Учан-Чан, я довідалася, що лист у Ярослава. Але все ж його читав хтось сторонній.

Вислухавши цю розповідь, я одразу догадався, у кого був той лист, коли я шукав його і не міг знайти. Безперечно, його вкрав Догадов, а потім повернув назад. Очевидно, той лист був основною ниткою, якою скористався слідчий, працюючи над викриттям шпигуна. Крім того, мені стало ясно, що Томазян знав про взаємини Ярослава і Ліди значно більше, ніж я уявляв.

Я розповів Ліді про свою догадку.

Лише скінчив розповідь, як до кімнати зайшов Барабаш, а за ним Макаренко.

Ліда, побачивши Ярослава, широко розплющила очі і від хвилювання не могла вимовити жодного слова. Та інженер був схвильований ще більше. Надзвичайна блідість вкривала його обличчя, він важко дихав. Але ось хвора посміхнулася до нього. Це була така жалісна посмішка, що я швидко вийшов з кімнати.

Мене наздогнав Барабаш.

— Заспокойтесь, візьміть себе в руки, — говорив він і вивів мене до парку, що оточував санаторій.

Над нами задумливо шуміли своїм верховіттям старі сосни, з маленького фонтана серед кущів глоду ледве чутно дзюрчала вода, десь вдалині вистукував дятел, а ми мовчки походжали по алеях парку, кожен із своїми думками.

— Макаренко давно приїхав? — нарешті спитав я.

— Кілька днів тому. Ми не хотіли хвилювати Ліду і не дозволяли йому заходити до неї. Спочатку він написав їй листа. Але сьогодні уже не можна було відмовити йому в бажанні побачитися з хворою. І вона теж, очевидно, напружено ждала його, хоч і не говорила про це. Не знаю, чи добре, що вони побачаться, але перед цією небезпечною операцією я не міг одмовити.

Я більше нічого не питав. Ми двічі пройшлися по довгій алеї, що спускалася до ріки, і сіли на лаві.

Дятел перестав стукотіти. Дзюрчання води сюди не долинало, і тільки мелодійно шумів вітер у соснах, навіваючи почуття безлюдності.

— Ви знаєте, я дуже люблю Ліду, — промовив Барабані, дивлячись кудись в далечінь і немов звертаючись до того, кого він там бачив. — Коли експеримент не вдасться і вона помре, для мене в житті не залишиться нічого…

Що я міг йому сказати? Адже ясно, що Ліда любить Ярослава, і це мусить розуміти Барабаш. Ну, а коли експеримент вдасться? Невже він покладається тільки на її вдячність… Мабуть, лікар догадувався про мої думки. Він обернувся до мене і сказав:

— Я знаю, вона любить Ярослава. Але свого часу у них виникли якісь розходження… непорозуміння… недоговореності… Потім, здається після катастрофи в шахті, усе вияснилося, вони помирилися. Та зараз же після цього хвороба Ліди, звичайно, загострилася… Це, мабуть, наслідок великого нервового напруження… Запевняю вас, я люблю її надзвичайно, та для мене головне її життя. Колись я розмовляв про це з Макаренком. Але тоді я ще міг сподіватися на інше. Мені здавалося, що вона зможе полюбити мене… Але ж хіба це головне, коли любиш людину? Врятувати її — ось що для мене найважливіше. І ось зараз мені хочеться поклястися вам, сторонньому свідкові, що все зроблю, щоб врятувати її життя.

Я міцно потиснув руку лікареві. Це була благородна людина.

ОПЕРАЦІЯ

Операція, яку Барабаш вирішив зробити, була така незвичайна, що майже весь лікарський персонал санаторію зібрався коли не в коридорі біля операційної, то навколо будиночка, де це відбувалося. Скільки я розумів, мова йшла про те, що хвору мали отруїти одною з найсильніших отрут, яка викликає смерть за кілька хвилин, а потім, негайно вживаючи різних засобів, врятувати отруєну людину. Отрута, гостро вплинувши на різні функції організму, одночасно мала так вплинути на ракову пухлину, що вона перестане розвиватися і незабаром зовсім розсмокчеться.

Кілька лікарів виконували обов’язки асистентів Барабаша під час операції. Вони один по одному проходили коридором і зникали в операційній. Я бачив їх заклопотані обличчя і, здавалось, відчував їх напруження. Якщо ця операція пройде вдало, то вона покладе початок новій добі в розвитку цілої галузі медицини.

Раптом до мене підійшла сестра і запропонувала ввійти до сусідньої кімнати, а не стояти в коридорі. Та кімната була майже напроти операційної, і через відхилені двері можна було спостерігати, що робиться в коридорі. Зайшовши туди, я побачив Макаренка. Привітавшись з ним, я спитав, як почувала себе хвора, коли він залишив її.

— Ліді стало гірше, і вона майже знепритомніла, — коротко відповів Ярослав.

Звичайно небалакучий, тепер він був особливо мовчазний. Він сперся головою на руку і машинально перегортав якийсь журнал. Вираз його очей свідчив, що він нічого не бачить і не хоче бачити. Мені вже давно не доводилось бачити Ярослава, однак особливих змін в ньому не сталося. Лише кілька ледве помітних зморщок на чолі і чорні круги під очима свідчили про напружену працю.

— Ярославе Васильовичу, ви не знаєте, коли буде відомо про наслідки операції? — спитав я його.

— Мені сказали, що через двадцять-сорок хвилин можна буде дізнатися про перші наслідки.

— А як це зробити?

Ярослав глянув на годинник і сказав:

— Зараз я попрошу сестру. Коли вже можна, вона зайде і розповість нам.

Міцно стиснувши щелепи, наче перемагаючи біль, він вийшов у коридор і щось пошепки спитав у сестри. Та кивнула головою і, здавалось, обіцяла здійснити його прохання. Макаренко повернувся до мене.

— З операційної ще ніхто не виходив, — сказав він.

Та це ми знали, бо стежили за коридором крізь прочинені двері. Але ось з операційної вискочив лікар, а за ним сестра і швидко кудись побігли. Минуло дві-три хвилини, і відтіля вибіг ще один лікар. Потім сестра повернулась з якимись інструментами. Повернулися обидва лікарі, прибіг новий лікар, що досі не був на операції. Відчувалась гарячкова метушня. Вона нас хвилювала і збільшувала неспокій. Макаренко сидів нахмурившись і стискував руками стіл. Жодним рухом він не виявляв ознак життя, лише в очах відбивалося напружене чекання.

Зрештою до нас зайшла сестра. Вона розповіла, що хвора й досі непритомна, що після першого ж уколу серце майже зупинилося, але лікарі, користуючись електромеханічними засобами, підтримували його биття. Хворій робили штучне дихання і впорскували під шкіру різні підтримуючі ліки. Барабаш і на секунду не відходить від неї. Хвилин через двадцять п’ять серце почало працювати само, але потім його діяльність знов дуже послабшала.

— Якщо можна, нехай до нас зайде хтось із лікарів, — попросив Макаренко.

Сестра пообіцяла переказати це прохання. За кілька хвилин прийшов молодий лікар, один з асистентів Барабаша.

Трохи докладніше він повторив нам те, що ми вже чули від сестри, і пояснив, що хоча становище хворої дуже тяжке, але за безнадійне його вважати не можна. Треба покластися на організм хворої та на ті заходи, яких вживається, щоб підтримати її життєздатність. Препарат, введений в кров, ді€ надто сильно і, безперечно, впливає на ракову пухлину позитивно. В цьому медики вже переконалися.

Потім ми знов залишилися вдвох. Жоден з нас нічого не говорив. Ми лише пильно позирали крізь двері в коридор. Ярослав встав і почав ходити з кутка в куток, наче намагаючись вгамувати хвилювання.

Минуло так принаймні з півтори години. Ніхто до нас не заходив, у коридорі панувала тиша. Швидко насувалися вечірні сутінки.

Коли вже зовсім стемніло, Ярослав вдруге попросив чергову сестру покликати когось з лікарів. На цей раз до нас прийшов Барабаш. Він виглядав стомленим, але в очах світилося почуття піднесення і певності. Слідом за ним виходили з кімнати хворої інші лікарі. Вони йшли поволі, не поспішаючи, і це вже вселяло певність в щасливому закінченні операції.

— Її врятовано? — кинувся назустріч Барабашеві Макаренко.

— Сподіваюся, — відповів лікар, — хоча остаточно стверджувати цього ще не можу.

— Розкажіть про її становище, — попросив я, підходячи до Барабаша.

— Ми, лікарі, ще тривожимося за долю хворої, але віримо, що все це закінчиться щасливо.

— Як вона себе почуває?

— Досі непритомна. Сказати, що криза минула, не можу, та серце, хоч дуже слабенько, працює самостійно.

— Коли ж ви будете певні? — вихопилося у Ярослава. Лікар потер долонею чоло і стиха відповів:

— Для цього треба два-три дні. Загалом наслідки операції треба визнати за задовільні. Ми ще будемо систематично вводити в організм препарат, проте він уже не впливатиме так сильно, як спочатку.

— До Ліди можна зайти? — спитав Ярослав.

— Вона непритомна. Зайдіть. Тільки наближатися не треба. Будьмо обережні.

Діставши дозвіл, Ярослав пішов одягти халат. Я хотів його супроводити, в цей час мені подали телеграму. Черняк негайно викликав мене до Москви. Очевидно, хтось сповістив його про моє перебування в санаторії. Виклик звучав як наказ, і, зважаючи на воєнний час, я не міг відмовитися або затримуватися. Я вирішив тієї ж ночі їхати до столиці.

Коли Макаренко повернувся й почув про це, він наче прокинувся від задумливості, яка знов опанувала його, і заявив, що їде разом зі мною.

— Я ж військовозобов’язаний, — промовив він. — Термін моєї відпустки закінчується завтра об одинадцятій годині ранку.

Ми всі відчули, що десь там, вдалині, бушує полум’я великої війни, і нас закликають наші обов’язки перед Батьківщиною.

Пізно вночі виїздили з Соснового. Місце за рулем зайняв Макаренко. Нас проводжав Барабаш.

— Через кілька днів, як тільки покращає здоров’я Ліди, я відпрошусь на фронт, — сказав він, прощаючись.

Ярослав засвітив фари, кинув проміння вздовж шляху, що йшов через сосновий ліс, і ми залишили санаторій.

Перебуваючи в товаристві Ярослава Макаренка, я, звичайно, не міг не згадати про його роботу як будівника Глибинного шляху, а також про секрет, що його викрив Самборський за годину до початку великої війни.

В перший час, цілком підкорений подіям, що відбувалися в санаторії, я на тих думках не зосереджувався, а тепер вони повернулись до мене. Адже я досі не знав головного: як Макаренко домігся тієї надзвичайної швидкості підземних поїздів, що перебільшувала швидкість літаків, не знав, яке значення мала “макаренківська” система, що навколо неї було стільки суперечок під час будівництва. Я не міг не спитати його про це.

— Ярославе Васильовичу, — звернувся я до нього, — за годину до початку війни я довідався, що поїзди на Глибинному шляху ходитимуть з надзвичайною швидкістю. Заслуга цього винаходу належить вам.

— Ну? — неохоче відгукнувся Макаренко.

Йому, видно, ніяк не хотілося відриватися від своїх смутних думок.

— Ви ж розумієте, що мені, свідкові всіх тих подій і боротьби, що точилася між вами та іншими інженерами, дуже хочеться знати, як ви домоглися того. Якщо це не секрет…

— Ні, це вже не секрет. Просто з тунелю випомповано повітря. Там абсолютна порожнеча. Поїзди, не зустрічаючи лобового опору й тертя повітря, можуть рухатися з швидкістю понад тисячу кілометрів на годину.

Пояснення було навдивовижу просте. Саме тому, мабуть, я й не догадався про причини такого швидкого руху поїздів. Я опинився в стані того мудреця з відомої байки, який ніяк не міг відчинити ларця, хоч той відчинявся дуже просто.

Суть так званої “макаренківської” системи в тому й полягала, що вона вела до створення вакууму в тунелі. Для цього і треба було герметизувати весь Глибинний шлях. Велике повітряно-вентиляційне господарство призначалося для випомповування повітря, яке в умовах тунелю є головною перешкодою швидкості. Авіація давно досягла б таких же швидкостей, але опір повітря — непереможна перешкода для цього. Щоб уникнути цієї перешкоди, конструктори літаків давно вже працюють над створенням стратосферної авіації. А Макаренко розв’язання проблеми надшвидкості шукав під землею. І знайшов її там… Простота цього розв’язання призвела до того, що не тільки я не розгадав справжніх задумів молодого інженера. А втім, ніякої шкоди в цьому й не було. Навпаки, це призвело до кращого засекречування винаходу Макаренка.

“Просто й геніально!” — подумав я, почувши відповідь Ярослава.

ВІЙСЬКОВИЙ ЖУРНАЛІСТ

Розвиднялось.

На вулицях починався ранковий рух. А в приміщенні більшості міністерств усі вікна ще були освітлені. Події останніх днів, що розгортались в Європі та Азії, примушували всіх посилено працювати.

Увесь світ напружено стежив за воєнними діями, що почалися несподіваним, підступним нападом імперіалістів на Радянський Союз.

Ранком, о пів на восьму, ми прибули до відділу преси при Міністерстві збройних сил.

Макаренко розпрощався зо мною. Він поспішав виїхати до Іркутська: там було центральне управління Глибинного шляху.

Я ввійшов до приміщення відділу преси і незабаром опинився в приймальні перед дверима кабінету, на якому висіла табличка: “А. П. Черняк, заступник начальника”. Секретар — це був не хто інший, як Тарас Чуть, — попросив мене підождати кілька хвилин.

На стінах висіли карти фронтів, а на столі лежали зведення чужоземних телеграфних агентств. Я зараз же переглянув їх.

Одне з агентств невеликої нейтральної країни повідомляло:

“Виступ на всіх фронтах стався вчора о 9 годині 20 хвилин за середньоєвропейським часом. Одразу відбулись вдалі авіаційні напади на ряд прикордонних міст Радянського Союзу. Але повітряній армаді західних держав, що намагалася прорватися до Москви, не пощастило. Вона мало не вся загинула, хоч і завдала чималих втрат радянській авіації. Танкові та моторизовані корпуси на Сході й на Заході несподівано для радянського командування перейшли кордони СРСР. Хоч вони й зустріли всюди на прикордонних лініях жорстокий опір, все ж така зламали його своєю кількістю. На жаль, далі наступ розгортається не тими темпами, як передбачалося. Одначе успіх всієї операції залежить від того, як розгортатимуться події протягом найближчих днів. Якщо Червоній Армії пощастить протягом двох-трьох днів довести кількість своєї живої сили та техніки до кількості сил союзних держав, то, кинувши більшу частину своїх сил проти наступаючих на одному фронті, червоні зможуть добути вирішальну перемогу спершу на цьому фронті, а потім перекинути свої сили на другий. На щастя, між західним і східним фронтами колосальна відстань. Правда, підземний шлях між Заходом і Сходом уже закінчений, та навряд чи матиме це в війні вирішальне значення. Не так просто одним тунелем перекинути мільйонну армію на відстань понад вісім тисяч кілометрів. Отже, виходячи з усього наведеного, ймовірніше, що червоні з мобілізацією вчасно не впораються і, відбивши перший напад, не матимуть сил для швидкого контрнаступу. Тимчасом і на Заході і на Сході в захоплених прикордонних районах наступаючі створюватимуть потужні укріплення. Фортеці ростуть під землею. І це свідчить, що війна буде затяжна. Це-війна на виснаження”.

Агентство це явно симпатизувало тим, хто напав на нашу країну.

Інше агентство передавало таке повідомлення:

“Зведення на четверту годину ранку.

Згідно з повідомленнями штабів антикомуністичної коаліції, становище на фронтах малюється в такому вигляді:

Схід. Наступ відбувається повільно, але є певні успіхи. Встановлено, що резервна армія червоних чисельністю до мільйона участі в боях ще не бере. Є підстави гадати, що її терміново перекидають на захід. З боку червоних особливо уперто обороняється 56-й корпус, а зокрема сто шістдесята дивізія. Після перших боїв частини корпусу навіть просунулися вперед.

Захід. Швидкий в першу годину наступ затримується через жорстокий опір, що його чинять прикордонні частини. Особливо запеклі бої тривають на 55-й паралелі. В південній частині цього фронту — затишшя. Є відомості, що там скупчуються великі сили червоних. За даними розвідки, там ждуть прибуття 56-го корпусу. Над фронтом весь час ідуть повітряні бої без помітних успіхів з того чи іншого боку”.

До свого зведення агентство додавало таку примітку:

“Повідомлення про той же самий корпус з обох фронтів, віддалених один від одного мало не на десять тисяч кілометрів, свідчить про неточність інформації, яка є в розпорядженні штабів”.

Тільки-но я це прочитав, як секретар запросив мене до кабінету Черняка.

І от я опинився перед своїм недавнім редактором… В першу мить мене охопив подив, коли я побачив Антона Павловича у військовому вбранні і з суворим начальницьким виразом на обличчі. У нього навіть виправка з’явилась. Та тільки секретар вийшов з кабінету, як мій начальник знову став звичайним Антоном Павловичем.

— Отже, товаришу Кайдаш, — сказав він, — ви прикомандировані до нашого відділу, і, таким чином, ми знов разом. Хто про вас подбав, ви, очевидно, розумієте…

Я посміхнувся й відповів, що дуже цьому радий. Антон Павлович почав розповідати, як сам тут опинився, та про те, що він уже знав.

Війна хоч і почалась раптово, та цілковито несподіваною для нашого командування вона не була. Хоч і було чимало таких, що перестали вірити в можливість війни, гадаючи, що ніхто не посміє напасти на таку могутню державу, як Радянський Союз, командування передбачало цю можливість і зуміло гідно відповісти на перші удари. Тієї ночі на ноги були поставлені всі наші озброєні сили, а тепер провадиться загальна мобілізація, яка в багато разів збільшить нашу міць. Щоправда, ворожим державам пощастило відмобілізуватися раніш, і це дало їм змогу одержати перші успіхи. Та ці успіхи — тимчасові. Найближчими днями на фронтах з’являться нові формування Червоної Армії.

Тієї самої ночі редактор журналу “Зоря” дістав призначення на помічника відділу преси. В тому відділі зосереджувалися відомості, що їх передавали газетам та телеграфним агентствам.

Тарас Чуть дуже хотів поступити до Червоної Армії добровольцем. Він з’явився на призовний пункт, але там йому відмовили, як неповнолітньому. Тоді він розшукав Черняка, і той узяв його до себе секретарем.

Розповівши про всі ці новини, Антон Павлович почав докоряти мені:

— Як же це ти, побувавши в такому цікавому бою, що його провів наш друг Шелемеха, обмежився лише коротенькою інформацією. Який же ти після цього газетяр?.. А потім кудись зник. Довелось розшукувати полковника Шелемеху, щоб довідатися про твоє засекречене місцеперебування… Негаразд, товаришу кореспондент.

Я розповів Чернякові про свою поїздку до Соснового, про стан Ліди й про небезпечну операцію. Антон Павлович, вислухавши мене, сумно похитав головою. Він не міг байдуже ставитися до долі Ліди.

Але цій розмові ми не могли віддати багато часу. Ми перейшли до основного.

Мій начальник насамперед поінформував мене про становище на фронтах. Це було конче потрібно, перше ніж перейти до тих доручень, які він збирався дати мені.

За словами Черняка, стан на фронтах складався явно на нашу користь, хоч вороги й просунулись на протязі першої доби на обох фронтах. Тепер розгортався сильний бій на центральній частині Західного фронту. Зараз зі Сходу на Захід перекидаються військові з’єднання. За допомогою Глибинного шляху це відбувається з колосальною швидкістю.

— Найближчим часом ми зможемо опублікувати в пресі деякі відомості про стратегічне значення Глибинного шляху, — говорив Антон Павлович. — Отже, ви повинні проїхати підземним шляхом, глянути на нього оком кореспондента і підготувати матеріал для наших газет.

— Я хотів би побувати на фронті.

— Встигнете. Глибинний шлях багато часу у вас не забере. А трохи згодом я планую вам поїздку на Західний фронт.

— Коли я мушу вирушати в подорож?

— Сьогодні ж. їдьте з зупинкою на Найглибшій. До речі, на цій станції побачите нашого старого, Аркадія Михайловича… Сьогодні ж.

— Єсть, товаришу начальник, сьогодні виїжджати, — відповів я по-військовому, чим викликав у Черняка усмішку задоволення.

Прощаючись з Антоном Павловичем, я згадав, що Макаренко сьогодні збирався виїздити до Іркутська. Це був би для мене найкращий попутник, і тому, не гаючи часу, я подзвонив в Московське управління Глибинного шляху, де іі знайшов Ярослава.

Довідавшись про моє бажання їхати разом з ним, Макаренко обіцяв дістати мені квиток у вагон 17, в якому він уже має місце. Ми умовились зустрітися на вокзалі в Пушкіно. Після цього я заходився готуватися до подорожі. Треба було також написати листа Станіславу Шелемесі. Полковник, як повідомив мене Черняк, уже браз активну участь в повітряних операціях на Західному фронті.

Столиця жила бурхливим життям, на кожному кроці відчувався темп воєнного часу. На вулицях поменшало таксі, але збільшилась метушня. На всіх вікнах були наклеєні паперові стрічки. Над містом проносились патрульні загони літаків-винищувачів. Гучномовці сповіщали про новини на фронтах. Трамваї і автобуси були переповнені військовими, з яких переважна більшість щойно одягли форму.

О пів на шосту я був уже в Пушкіно. Автобуси, трамваї і тролейбуси спускалися пологими тунелями на глибину в сто вісімдесят метрів. Тут знаходились головні приміщення вокзалу. Ця глибина захищала вокзал від найстрашніших авіабомб. Крім того, зверху було ще два шари сталебетонних плит в два метри завтошки.

У величезних, яскраво освітлених залах гуділо, немов у колосальному вулику. Через одні із скляних дверей я бачив, як на перони вокзалу прибували ешелони з військом. Частина з них розвантажувалася тут же, і ті бійці, що вчора бились на Далекому Сході, сідали в автомобілі та надземні поїзди, щоб наступного дня взяти участь у боях на Західному фронті.

Стрілка годинника наближалась до шести, а Макаренка все ще не було. Я не міг припустити, щоб він спізнився, але коли до відходу поїзда залишилося п’ять хвилин, я почав турбуватися. Тим часом вийшов на перон і почав проходжуватися біля свого вагона.

Залишилося дві хвилини, коли на перон вибіг Тарас Чуть. В довгій військовій шинелі, що волочилась майже по землі, хлопець виглядав досить смішним. Він поспішав до самого вагона і, побачивши мене, дуже зрадів.

— Це вам від Ярослава Васильовича, — сказав він, даючи мені квиток.

— А де ж він?

— Не їде.

— Не їде?

— Затримався в Москві і попросив мене передати вам квиток. Ледве встиг.

Я схопив квиток і кинувся до вагона, вже не маючи часу на розпитування. Тарас не відставав від мене.

— Побачите Аркадія Михайловича, — швиденько говорив він, — перекажіть йому привіт. Я пишу йому щодня, але від нього вже кілька день не одержую відповіді.

Я потиснув Тарасові на прощання руку і ледве вскочив у вагон, як двері за мною автоматично зачинилися.

Поїзд рушив повільно, без жодного поштовху. Я ще кілька секунд бачив на пероні Тараса, та ось він зник, а провідник попросив мене пройти на своє місце.

Цей герметично закупорений вагон був подібний до того, яким ми їхали з Тихоокеанська до Москви, лише не так комфортабельно обладнаний. Замість чотиримісних купе тут були дванадцятимісні, і в кожному з них було по тридцять чоловік, що мали право лише сидіти. Плацкарти для спання були скасовані. Це пояснювалося війною, але на Глибинному шляху ця незручність великого значення не мала, бо подорож відбирала лише кілька годин.

На стінці вагона висів прилад, що показував швидкість руху поїзда. Коли стрілка циферблата показала тисячу, я розгубився: нічого не свідчило про цей шалений рух. Правда, трясло і начебто гуділо чи дзвеніло, але це майже не відрізнялося від звичайного швидкого чи кур’єрського поїзда.

Стежачи за кількістю пройдених кілометрів, пасажири вгадували, до якого міста ми наближаємось. Чимало людей вийшло біля Іркутська, де вони пересіли у вагони, що повертали відгалуженням від головного шляху на південь. Поїзд промчав повз Байкал, і я став готуватися перейти у хвостовий вагон, щоб залишитися на Найглибшій.

ДОГЛЯДАЧ ПІДЗЕМНОГО САДУ

Пересадка відбулась на значній віддалі від Найглибшої, бо гальмування забирало чимало часу. Нарешті вагон зупинився, продзеленчав дзвоник, відсунулися заслінки вікон і відчинилися двері.

Мені якось не вірилося, що ми прибули сюди з такою надзвичайною швидкістю, і я раз у раз позирав на годинник, зважуючи, що лише кілька годин тому був у Москві. Ця блискавичність руху підземним шляхом викликала виняткову повагу до Ярослава Макаренка, що зумів цього домогтися.

В мої плани входило пробути якийсь час на Найглибшій і ознайомитися з роботою колективу співробітників цієї станції, щоб в наступній статті розповісти про людей, які далеко від фронтів, ретельно виконуючи свої обов’язки, сприяють перемогам нашої армії.

Але, опинившись тут і знаючи, що десь мусить бути Аркадій Михайлович Довгалюк, не міг втриматися, щоб не пошукати його. І який же я був задоволений, коли раптом побачив його тут же, на платформі вокзалу! Професор чекав на електродрезину для поїздки на плантації Горішнього озера.

Старий обняв мене і почав розпитувати і про поїздку, і про друзів, і про події. Довелось переказувати йому про свої пригоди за останні дні, про зустрічі з Шелемехою, Черняком, Макаренком, Барабашем та Лідою. Здоров’я Ліди дуже схвилювало старого. Він довго розпитував мене про моє побачення з нею і про операцію.

Задовольнивши цікавість старого, я й собі почав допитуватися в професора про його життя за останній час. Виявилося, що початок війни застав Аркадія Михайловича в Тихоокеанську. Він перебував у місті під час бомбардування, був свідком пожеж, паніки серед цивільного населення в перші хвилини, а потім виняткової організованості і героїчної роботи команд протиповітряної та протихімічної оборони і, нарешті, повітряного бою над містом. Радянські винищувачі запізнилися лише на кілька хвилин, але, з’явившись над містом, зуміли вмить порушити бойове шикування ворожих літаків, чимало з них збили, а решту розігнали.

Наказ про негайне повернення всіх службовців тунелю на свої пости професор почув по радіо і поспішив до вокзалу підземної залізниці. Тимчасом місто заповнювало військо, що зосереджувалося біля вокзалу. Невійськових ні в вокзал, ні на залізницю не пускали. Виняток робили лише для співробітників підземного шляху. Аркадій Михайлович виїхав додатковим вагоном. Такі вагони, із самостійним керуванням, додавали до поїздів далекого призначення, в дорозі вони відчіплювалися і заходили на потрібні підземні вокзали.

Вагон, в якому їхав ботанік, мав зупинитися на Прибайкальському вузлі. Там в основному було підземне садівництво Аркадія Михайловича.

Довгалюк жалкував, що з його віком та професією він не може взяти безпосередньої участі в війні. Єдине, що йому залишалось, це з максимальним запалом робити те, що він робив досі. І він дуже поспішав до своїх підземних садів.

Мені теж хотілося ще раз поглянути на них, і я сказав йому про це. Аркадій Михайлович охоче погодився взяти мене з собою на Горішнє озеро, повідомив про це диспетчера і попросив швидше прислати електродрезину. Остання не забарилась, і незабаром ми вирушили в подорож. Дівчина-шофер упевнено вела машину по лабіринту підземних переходів, що з’єднували вокзал з Горішнім озером. Через якийсь час ми проїхали залізну браму і спинились на території “лісництва”.

Особливих змін за той час, що я тут не був, не сталося, але більшість рослин, особливо квіти і трави, дуже виросли й розвинулися.

Нас зустріли “лісовики”, як професор називав своїх помічників. Все це були люди незнайомі мені. Раніш у підземному садівництві працювала переважно молодь та люди середнього віку. Тепер я бачив лише інвалідів та старих дідів: так вплинула на господарство професора Довгалюка війна. Інваліди й діди зустріли Аркадія Михайловича дуже радо, але були стурбовані, що вентиляція працювала недосить добре; і вони боялись, що це може позначитися на рослинах.

— А де Черепашкін? — спитав Аркадій Михайлович.

— Десь подівся вже кілька годин тому. Сказав, що піде просити, щоб посилили вентиляцію. Взагалі останнім часом він тут майже не буває. Більше десь нагорі. Зазирне сюди на якусь годину, і знов його несе на поверхню.

Черепашкін був у них за старшого, бо, як зауважив Аркадій Михайлович, він останнім часом почав виявляти ознаки ініціативи та логічного мислення.

Повітря на плантації справді було не таке, як тоді, коли ми навідувалися сюди разом з Саклатвалою. Тоді воно вражало свіжістю і ароматом різних квітів. Тепер хоча запах квітів був досить сильний, але легкості і приємності не відчувалося.

Професор глянув на прилади, що показували хімічний склад повітря, і переконався, що кисню в ньому значно менше від норми. Зовсім погано було з вогкістю. Якість повітря залежала від вентиляційного господарства в даному секторі тунелю.

— Не дають повітря скільки потрібно, — пояснював Аркадій Михайлович.

— То скажіть, щоб давали. Чи у них щось несправне?

— Економлять. Усе зараз економлять. Навіть освітлення зменшили.

— Скажіть Кротову. Він тут?

— Тут. Я вже скаржився йому, — бідкався професор. — Але сам він не може цього зробити. Потрібний спеціальний дозвіл Саклатвали. А раніш тут все ж таки не так погано було.

— Невже, крім Саклатвали, ніхто не може допомогти вам?

— Макаренко або Самборський.

— Але ж ні того, ні другого тут нема.

— Вчора приїхав Самборський. Забайкальському сектору Глибинного шляху зараз надається особливе значення. Кажуть, що це найважливіша ділянка тунелю. Самборський інспектує тут електричне господарство.

— Тим краще. Значить, можна звернутися до нього безпосередньо.

Аркадій Михайлович погодився зі мною, і ми негайно поїхали розшукувати Самборського, щоб він розпорядився налагодити вентиляцію на території колишнього Горішнього озера.

Ми знайшли його в управлінні сектора, що розташувалося в одному з приміщень підземного вокзалу.

— Дуже радий вас бачити, — привітно сказав інженер, потискуючи нам руки. — Ви знаєте, що ворожа авіація вже намагалась бомбити нашу магістраль. Але в тунелі навіть не чути вибухів бомб. А бомби ті страшної сили.

Аркадій Михайлович вислухав це повідомлення з інтересом, але одразу перейшов до справи, що більше цікавила його.

— З вентиляцією важкувато, — пояснив інженер. — Вся увага керівників нашого повітряного господарства зосереджена тепер на насосних роботах. Мусимо дбати, щоб у тунелі не було ні крихти повітря. Від цього залежить швидкість наших поїздів. Чи треба вам пояснювати, яке це значення має зараз, коли Глибинним шляхом ідуть воєнні перевозки? Але я гадаю, що на вашій ділянці вентиляцію можна поліпшити. Зараз розпоряджуся. До речі, я сам піднімусь на поверхню, бо маю там справу.

— Дуже вдячний Тоді я повертаюсь на свої плантації.

— Так, так. Зроблю все, що зможу. Між іншим, ви нічого не знаєте, що з Макаренком? — звернувся інженер до мене.

— А що?

— Сьогодні ждали його в Іркутську, але він не прибув. Тут роботи для нього сила. Я щойно говорив по телефону з Саклатвалою. Вже кілька днів ми не знаємо, де він і що з ним. Лише вчора дістали повідомлення, що сьогодні приїде, і знов десь зник.

Я сказав Самборському про те, де був Макаренко, і про його несподівану затримку в Москві. Але причини затримки мені були невідомі.

— Він тут конче потрібний, — сказав Самборський. — Ми ж пропускаємо двісті п’ятдесят поїздів на добу лише в одному напрямку. Це майже щоп’ять хвилин поїзд. Ви розумієте, з яким напруженням нам доводиться працювати.

— Але, скільки мені відомо, Ярослав Васильович ніколи легковажно не ставився до своїх обов’язків.

— А я його ні в чому не обвинувачую. Коли його затримали у Москві, то це означає, що там він потрібніший, ніж тут… Та мені вже час нагору. Там мене жде Кротов. Вашого прохання, Аркадію Михайловичу, я не забуду… Будьте здорові!

— Дозвольте й мені разом з вами на поверхню, — сказав я. — Хочеться побачити Кротова.

— Будь ласка, — погодився Самборський. — Хоч зараз нібито й не час для дружніх побачень.

Ми провели професора до дрезини, а потім уже вдвох попрямували до підіймального пункту. Дорогою, коли проходили повз стіну, Самборський звернувся до мене:

— Послухайте, як гуде.

Я притулився до стіни вухом і почув легке дрижання й шум.

Стіна передавала гуркіт електропоїздів, що невпинно мчали цим шляхом.

— Цей гуркіт майже безперервний, — сказав Самборський. — Ешелон за ешелоном з швидкістю понад тисячу кілометрів на годину проносяться тут. І в кожному ешелоні, крім вантажів, понад тисячу чоловік.

Глибинний шлях працював на повну потужність. Він був наочним показом сили, впевненості й точності технічної думки радянських людей.

УРАГАН

Самборський ходив дуже швидко. І я, хоч і був значно вищий і ступав куди ширше, ледве встигав за ним. Маленький інженер завжди відзначався надзвичайною рухливістю.

— Ви надовго до нас? — спитав він мене.

Я коротко розказав йому про свої завдання. Адже при виконанні їх Самборський багато чим міг допомогти мені.

— В такому разі ми з вами пройдемось по головних пунктах нашої магістралі, -сказав він. — Я зараз інспектую тунель з метою збільшити подавання електроенергії на всі лінії Глибинного шляху.

— Буду дуже радий, коли ви візьмете мене з собою, — відповів я.

Ми наблизились до підіймального пункту і зайшли до ліфта. Його кабіна була для мене новиною: в ній могло поміститися чоловіка з п’ятдесят, а устаткована вона була столиками, відкидними стільцями та сітками для ручного вантажу. В одному з кутків стояла шафочка з написом: “Аварійний запас”. Там були харчі й вода на випадок, коли б ліфт раптом спинився напівдорозі, а людям довелось би пробути в ньому якийсь час.

— Хіба траплялось щось подібне? — спитав я Самборського, показуючи на шафочку.

— Ні, — відповів він. — У нас не може бути таких аварій. Цю шафу ми поставили тут з розрахунком на неймовірний випадок.

Ми вийшли на денне світло.

Я хотів побачити Кротова, який працював тепер на поверхні, щоб поговорити з ним про роботу насосів, які викачували повітря з тунелю. Хоч повітря до тунелю просочувалось зовсім мало, все ж таки воно впливало на швидкість поїздів, трохи гальмуючи їх. Отже, добре налагоджене повітряне господарство мало виняткове значення для Глибинного шляху.

Останнім часом, дбаючи про викачування повітря, якого через посилений рух військових ешелонів в тунелі стало більше, енергетики зменшили подачу електроенергії для інших служб. Не до певної міри відбивалось на ремонтних роботах та й на людях, що працювали на підземних вокзалах, майстернях і таких місцях, як плантації професора Довгалюка. Самборський вважав, що справу з вентиляцією треба врегулювати.

Вийшовши з ліфта, ми узнали, що Кротов оглядає зараз одну з вентиляційних шахт.

Це було недалеко, і пройтись по земній поверхні та ще такого чудового дня було мало сказати приємно.

Я кинув оком на Високу альтанку, що так і стояла досі недобудована. Потім глянув на вершини гірського хребта, де ледве помітною рискою виднівся водопад Учан-Чан. Виринули спогади про недавнє минуле, про приємну прогулянку разом з Ярославом Макаренком та Лідою Шелемехою.

Самборський перебив ці спогади, почавши розмову про війну. Він розказав, що минулої ночі ворожі лі гаки намагалися бомбити надземні споруди Глибинного шляху. Кілька літаків було помічено і в цій місцевості, але робітничого селища Найглибшої шахти вони так і не знайшли.

— Така сучасна війна, — сказав він. — Бачите, куди добираються? Спробуйте захистити таку магістраль, якби вона була не під землею.

— Коли б тільки вони вам вентиляції не пошкодили, — сказав я.

Недалеко від станції знаходились величезні горловини вентиляційних шахт. Одними з них повітря надходило глибоко під землю, а другими виходило з тунелю на поверхню, їх так вдало замаскували від авіації, що горловини ті можна було побачити лише зблизька, та й то тільки той розглядів би їх, хто знав про їх існування.

Ми пройшли до тих горловин, оглядаючи все довкола. Стояв ясний день, над нами щебетали пташки, прилітаючи до мальовничого ліска, шо розкинувся попереду. Поблизу того ліска розташувалося невелике селище.

Ми пройшли вже половину дороги між підіймальною станцією і вентиляційними горловинами, коли раптом щось сильно штовхнуло мене й повалило на землю.

Почувся якийсь шум і свист. Навколо відразу вилягла трава.

Я хотів підвестися, але тільки-но підіймав голову, як сильний вітер примушував мене щільно притискуватися до землі.

Самборський упав поруч мене і теж намагався підвестися, але без успіху. Я бачив його здивоване й трохи перелякане обличчя. Таким принаймні воно. пригадується мені зараз. Я, певне, теж виглядав не краще, а може, й гірше.

Майнула думка, що це — несподіваний смерч, і серце стислося від жаху. Та роздумувати було ніколи. Трохи підвівши голову та глянувши навколо, я встиг помітити, що зграю пташок, що лише хвилину тому пролітала над нами, пронесло назад і втягло в горловину вентиляційної шахти. Глянув на лісок і селище, бо відтіля чувся якийсь гуркіт, і побачив, що лісок виліг, наче висока трава в полі під час бурі, а в повітрі летіло листя й гілля. Над селищем злітали дахи, що їх зривав порив несподіваного урагану. З гуркотом повалилися труби вентиляційної шахти, і їх уламки поглинула прірва. Хмари, що були на обрії, з неймовірною швидкістю наближалися в наш бік.

Минуло кілька хвилин, і раптом запанував спокій. Але він тривав недовго. На найближчому майдані завирував смерч, небо швидко хмурніло. Ставало важко дихати.

Самборський схопився на ноги. Я зробив те ж саме і побачив, що назустріч нам біжить Кротов, витираючи скривавлену голову.

— Що трапилось? — спитав Самборський. — Ви поранені?

— Катастрофа! — крикнув Кротов, не звертаючи уваги на розбиту голову. — Повітря прорвалося в тунель!

Я вже й сам про це догадувався і з жахом подумав про наслідки. Крім того, що руїнницька сила колосальної маси повітря завдала шкоди тут, на поверхні, вона могла, — і це головне, — призвести до катастрофи з підземними поїздами, які на величезній швидкості несподівано зустріли могутній повітряний потік.

— Негайно радируйте до Іркутська, — наказав Самборський, — і поспішайте в тунель. Зараз викликаю санітарну й рятівну служби.

І, не слухаючи відповіді, побіг до підіймальної станції, з якої ураганом зірвало дах. За ним поспішив Кротов, витираючи хусточкою кров з голови. Обидва забули про все, крім своїх обов’язків. Я не відставав від них.

Вже на самому вокзалі, що через нього, власне, пройшло повітря, яке прорвалося в тунель, ми побачили чимало руїн і кілька десятків легкопоранених людей. Смертельних випадків не трапилося жодного, мабуть, тому, що й людей тут якраз було мало і все повітря йшло в тунель, а в приміщенні вокзалу не спостерігалося навіть такого колосального забурення, як на поверхні.

Значно гірше мало бути в тунелі. В цьому районі ділянка між автоматичними шлюзами-заслінками, що блискавично з допомогою могутніх механізмів підіймалися і спускалися, пропускаючи поїзди, займала майже півтори тисячі кілометрів. Це становило понад двісті мільйонів кубометрів порожняви. Повітря могутнім потоком ринуло в підземелля, і перші поїзди, які зустрілися на його шляху, так загальмували свій рух, що передні вагони з гуркотом розбивалися один об одний.

З диспетчерських пунктів служби руху сповіщали про пожежу на двох поїздах. Не менше десяти поїздів зазнали серйозної аварії із значним числом жертв. З сусідніх підземних вокзалів вирушали санітари.

Кілька годин забрало очищення шляху від пошкоджених поїздів та втягування їх у підземні вокзали на запасні колії. Правда, робітники, що працювали тут, тепер не потребували спеціальних масок, бо повітря було досить, і це полегшувало роботу.

З підземного вокзалу я подзвонив телефоном на Горішнє озеро і спитав Аркадія Михайловича. Професора там не було. На плантації ураган теж дався взнаки, але на особливі збитки гам не скаржилися. Та я не став слухати пояснень про це. Мене турбувало, де подівся професор Довгалюк На плантацію він не повертався, значить, ураган захопив його в приміщенні підземного вокзалу або по дорозі на Горішнє озеро.

На жаль, мені ніхто не міг допомогти в розшуках, бо всі були зайняті ліквідацією наслідків катастрофи Я метнувся до вокзалу та в район Північної штольні, пройшов кілька кілометрів по шляху до підземних плантацій, але ніде Аркадія Михайловича не знайшов.

Розпитував зустрічних, чи не бачили вони старого ботаніка, але ніхто нічого втішного відповісти мені не міг. Більшість людей професора не знали, а хто знав, ті під час катастрофи його не бачили.

Я повернувся на підземний вокзал і приєднався до Самборського, що ходив з кількома техніками оглядати пошкодження.

Незабаром, коли аварійна робота була в розпалі, він уже оглядав зруйновану вибухом перегородку між вентиляційною шахтою і тунелем, даючи вказівки, як її замурувати.

— Але як же тут стався пролом? — дивувався інженер. — Невже…

— Що “невже”? — спитав я його.

Він не відповів. У мене майнула думка: “Невже диверсія?”

Це було жахливо, але іншого пояснення не могло бути.

— Хтось з наших таки загинув, — сказав робітник, що йшов поруч.

— Де?

— Ондечки, — показав він на труп, що лежав у зеленій канавці.

Ми підійшли ближче. Я нахилився і впізнав професора Довгалюка.

— Невже мертвий? — хвилюючись, спитав інженер.

Але професор був живий. Він застогнав, коли його торкнулися.

— Аркадію Михайловичу! — покликав Самборський.

Професор розплющив очі, впізнав інженера і хрипким шепотом сказав:

— Затримайте Черепашкіна… він винуватець… вибуху…

Після цього ботанік знову знепритомнів. Ми підняли його на руки і обережно понесли до кабінету начальника підземного вокзалу. Негайно викликали лікаря, і той, оглянувши старого, сказав, що він дуже забився, коли падав.

— Через кілька хвилин опритомніє. Нічого страшного нема, — заспокоював лікар.

Тимчасом ті, хто чув слова професора, вже шукали Черепашкіна. Я лишився коло Аркадія Михайловича, ждучи, коли він зовсім опритомніє і розповість про все. Як міг Черепашкін завдати такої шкоди Глибинному шляху? Може, колишній комендант будинку зробив це несвідомо?

Лікар сказав правду: потерпілий швидко опритомнів і зміг докладніше розповісти про те, що він узнав.

Розпрощавшись з нами, професор згадав, що йому треба взяти насіння, і тому, перш ніж їхати на плантацію, він пішов до комори для схову багажу. Повертаючись звідти, він проходив повз незакінчені майстерні, що тільки стіною відокремлювалися від герметизованого тунелю. Тут він помітив людину, що вискочила з-за одного виступу й подалася швидкими кроками в глибину підземелля. Професор придивився пильніше і пізнав доглядача підземного саду.

— Черепашкін! — гукнув він.

Але той, не озираючись, кинувся бігти. Аркадій Михайлович гукнув ще кілька разів. Черепашкін, не зупинявся. Стривожений дивною поведінкою доглядача, професор прискорив ходу. Проте відстань між ними збільшувалася, бо Черепашкін бігав куди швидше, ніж старий професор.

Раптом він кинувся в канаву, що поросла травою, і ліг у ній. Назустріч йому йшли два чоловіки. Очевидно, то були робітники тунелю. Тепер професор швидко наближався до того місця, де лежав Черепашкін. Але тільки-но він підійшов до нього, як позаду прогуркотів вибух. Професор побачив, як перед ним попадали робітники, і відчув, що його кинула якась невидима сила.

Більше він нічого не пам’ятав.

Самборський, що повернувся під час розповіді старого, сказав:

— Кудись зник ваш Черепашкін, Аркадію Михайловичу. Ніде й сліду його не видно… Та я вже зв’язався з Іркутськом і повідомиз про випадок і про ваші свідчення начальника охорони Глибинного шляху. Томазянові слід про це знати.

— Томазянові? — здивовано спитав я. — Чому Томазянові?

— Він же начальник охорони підземного шляху.

— Давно?

— З початку війни.

Це для мене була новина.

ЕЛЕКТРОПОЇЗДИ РУШИЛИ НА ЗАХІД

Отже, Томазян дістав нове призначення. Його перевели з прокуратури і призначили начальником охорони великого підземного шляху. Це свідчило про довір’я до слідчого, але водночас надзвичайно підвищувало його відповідальність. Томазян мусив розуміти, що коли вороги зберігалися ще на тунелі, то відповідальність за це лягала також на нього, бо, значить, недостатньо досліджена була справа Догадова. Він розумів, що означає нова катастрофа на тунелі і де криються причини її.

— Це те, що затаїв Догадов, — сказав мені Томазян, коли я зустрів його на аеродромі і спитав, якої він думки про катастрофу.

Він прилетів літаком уночі, негайно оглянув місця, де стався прорив повітря, і зустрівся з місцевими інженерами та робітниками. Самборський переказав йому слова професора Довгалюка. Томазян одвідав лікарню, де лежав Аркадій Михайлович, але нічого нового не дізнався.

Довелось повернутися до тунелю і посилити розшуки Черепашкіна. Доглядача підземного саду ніхто після катастрофи не зустрічав. І лише коли по всій дільниці розлетілась чутка, що шукають Черепашкіна, до Томазяна прибіг один з ліфтерів і сказав, що зовсім недавно підіймав злочинця на поверхню. Томазян кусав з досади нігті, бо відчував, що з Черепашкіним свого часу “прошляпив”. Він не приділив достатньої уваги одній дрібниці, а саме: розбіжності між свідченнями Черепашкіна і Догадова. Перший запевняв, що Догадов залишив його, а другий — що Черепашкін сам утік. Томазян повірив Черепашкіну, якого уявляв собі обмеженою людиною, що не може піднятися вище своїх власних дріб’язкових інтересів.

Проте роздумувати над цим не доводилося. Черепашкін був десь поблизу, треба його будь-що розшукати й затримати. Далеко втекти він не міг, бо єдиний шлях на поверхні, що зв’язував селище Найглибшої шахти з зовнішнім світом, пильно охоронявся, і там перевіряли кожного приїжджого й перехожого. Під таким самим контролем перебував і аеродром, і на виліт потрібний був спеціальний дозвіл.

План Томазяна був дуже простий. Шукачі мусили пройти по всіх напрямках, зазирнути під кожен кушик, за кожен камінь, зупинити кожного перехожого і, коли виникатимуть якісь сумніви, перевірити його. В розшуках взяли участь майже всі мешканці того району.

Зі мною пішло кілька юнаків, учнів старших класів тамтешньої школи. Ми взяли напрям через Високу альтанку до скелястої огорожі, що здіймалася над горбами поблизу Учан-Чана. Коли ми опинилися вже далеко за альтанкою, один з моїх супутників помітив на маленькому горбку самотню людину. Я скористався своїм біноклем і, хоча не міг визначити, що то за людина, але чомусь відчув, що то мусить бути Черепашкін.

Ця людина поводилась трохи дивно. Вона сиділа непорушно, спиною до нас, і тримала на голові руки. Поза незрозуміла і навряд чи зручна.

Ми почали обережно наближатися до невідомого. Коли підійшли кроків на двісті, то найбільше задивилися на його шапку.

— Це не шапка, а справжній корабель, — прошепотів один з юнаків, розглядаючи невідомого у мій бінокль.

Ми розтяглися в ланцюжок, наміряючись оточити невідомого. Кроків за півтораста я вийшов трохи вперед і поповз по землі.

Раптом невідомий обернувся і помітив нас. Він зірвав з себе шапку і схопився на ноги.

Я впізнав Черепашкіна.

А він, не затримуючись, кинувся з горба саме туди, відкіля ще не встигли зайти мої хлопці.

— Тримайте, тримайте! — закричали всі і щосили побігли за втікачем.

Але він встиг скотитися з горбка і зникнути в ближчому яру перш, ніж ми туди добігли.

Та втекти від нас він вже не міг. Кілька юнаків випередили мене. Вони не збігли, а просто скотилися вниз слідом за Черепашкіним і наздогнали його за крутою скелею. Найдивніше для переслідувачів було те, що невідомий, за яким вони так гнались, спокійно сидів на камені, наче й не тікав.

Коли я туди наспів, Черепашкін з дурнуватим виглядом питав хлопців:

— Що трапилось?

Ми його затримали і хотіли вже вести до Томазяна, коли я помітив, що дивної шапки при Черепашкіні вже не було. Я наказав своїм юнакам розшукати її. Пильно оглянувши шлях, яким він утікав, ми врешті знайшли ту шапку. На ній був якийсь дивний пристрій, а всередині навушники для радіо. На наше запитання, що то за шапка, Черепашкін заявив, що вперше її бачить.

Те ж саме повторилося, коли ми опинились перед Томазяном. Черепашкін вдавав з себе дурника і запевняв, що нічогісінько про ту шапку не знає. Я надів її собі на голову і прислухався. Спочатку в навушниках було тихо. Але, ще раз оглянувши шапку, я помітив там щось подібне до маленької антени. І тільки я підняв її на кілька сантиметрів, як у навушниках загуло, а далі застрекотіло. Я виразно розбирав крапки й риски азбуки Морзе, але зрозуміти нічого не міг.

Це відкриття враз розкрило, що за птиця той, хто називав себе Черепашкіним. Безперечно, це був ворог такий же спритний і страшний, як і Догадов: кваліфікований шпигун, що зумів довго приховуватися під виглядом дрібного дурнуватого чоловіка.

Скоро ми привели Черепашкіна до Томазяна, слідчий зараз же надіслав до Москви телеграму, в якій просив сказати Догадову про арешт його спільника і повідомити його, Томазяна, яке враження це справить на шпигуна.

Невдовзі прийшла відповідь. В ній було:

“Повідомлення про викриття Черепашкіна справило на арештованого тяжке враження. Він сказав, що знав, хто такий Черепашкін, але довідався про це недавно, а саме під час перебування з ним у тайзі”.

— От маєте, — сказав мені Томазян, — як він нас обдурив. Тепер розберіться, як це вони з літака випадали.

— Але Догадов запевняє, що він лише в тайзі довідався, хто такий Черепашкін.

— Дуже можливо. Зараз спробуємо розпитати цього суб’єкта.

Я попросив Томазяна дозволити мені бути присутнім під час допиту Черепашкіна, що так спритно обдурив минулого разу слідчого та й мене. На останнє Томазян і натякав, коли говорив “нас”.

— Добре, — погодився він. — Тільки тепер нема потреби ховатися за ширмою. Сідайте і слухайте. Ви будете офіційним свідком на цьому допиті. Хоча навряд чи багато ми дізнаємося з першого разу.

Томазян наказав привести Черепашкіна. Коли шпигун ввійшов до кімнати, мене вразив його вигляд. Риси обличчя залишилися наче ті самі, але очі дивилися інакше. Вони втратили вираз придуркуватості, хоча й відзначалися похмурістю.

— Сідайте, — запропонував Томазян. — А тепер слухайте… Ми одержали ось яке повідомлення. — Він показав шпигунові текст телеграми. — Ми маємо також безперечні докази, що ви вчинили у підземеллі вибух, який призвів до аварії. І, нарешті, в нашому розпорядженні ваша радіофікована шапка. Наші працівники зараз розшифровують радіограми, що подаються, мабуть, спеціально для вас. Ви знаєте, що тепер техніка розшифровування стоїть дуже високо. Коли б вам передали радіограми навіть з Марса, їх зміст все одно стане нам відомим. Отже, раджу вам не утруднювати нашу роботу.

Черепашкін помовчав, потім гостро глянув на Томазяна, на мене і, не поспішаючи, бундючно відказав:

— Я солдат, розвідник. Ваш ворог. Більше — жодного слова.

Він замовк і, втупивши погляд кудись у далечінь, не відповідав ні на одне запитання.

Це був впертий ворог. Хоч його й перемогли, та він не просив помилування. Відчувалося, що його все життя виховували для ударів з-за рогу. Він був здатний на все. Він розумів, що порятунку йому нема, і сприймав це зовні цілком спокійно.

— Може, ви все ж таки дасте деякі пояснення? — спитав Томазян. — Принаймні скажете ваше справжнє прізвище, рік народження?

Черепашкін мовчав.

— Як ви познайомились з Догадовим? Чому переслідували професора Довгалюка?

Арештований не відповідав. Він сидів, випроставшись на стільці, і байдуже дивився у стіну.

Томазян зрозумів, що зараз від людини, що переховувалася під прізвищем Черепашкіна, нічого не доб’ється. Він покликав вартового і наказав вивести арештованого.

Шпигуна вивели, щоб негайно відправити до Іркутська, а звідти — в Москву, в розпорядження вищих слідчих органів.

— З ним матимемо багато мороки, — промовив Томазян, дивлячись йому вслід.

Потім дав наказ про посилення охорони на окремих дільницях тунелю, переглянув інструкції вартовим і перевів усі служби із звичайного воєнного стану на суворий воєнний стан, що фактично дорівнювався стану облоги.

Після цього він збирався виїхати до Іркутська.

Поїзди у сповненому повітрям тунелі вже йшли регулярно, але швидкість їх не перебільшувала двохсот кілометрів на годину. Пропускна спроможність тунелю надзвичайно впала.

Щоб негайно дістатися до Іркутська, начальник охорони замовив літак. Я приєднався до Томазяна.

Прилетівши до Іркутська, ми дізналися, що наступного ранку передбачається відновити нормальний рух поїздів у тунелі. Під нормальним рухом малася на увазі швидкість електропоїздів, не менша тисячі кілометрів на годину. В управлінні Томазян доповів Саклатвалі про становище в східній зоні, про арешт Черепашкіна та про заходи, вжиті для посилення охорони тунелю. Я був при цьому і одночасно довідався від Саклатвали про одержання телеграми із Ставки Верховного Головнокомандуючого, в якій повідомлялося, що інженера Макаренка залишено при Ставці на невизначений час, а також пропонувалося негайно відкомандирувати в розпорядження Ставки інженера Самборського.

Вранці з тунелю сповістили, що викачування повітря закінчено і електропоїзди вже йдуть з повною швидкістю.

Того самого ранку мене викликав до радіотелефону Черняк. Він наказував негайно прибути в Москву для виконання нового важливого доручення. Розмова наша була коротка, я нічого не міг розповісти, лише вислухав наказ і відповів лаконічно: “Єсть негайно прибути!”

В Москву я їхав разом із Самборським, що спішно здав свої справи Кротову. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його викликають, коли, на його думку, і він і Макаренко були конче потрібні на Глибинному шляху.

НА ФРОНТІ

— Ви ще не замоталися? — спитав мене Черняк і, не ждучи відповіді, додав: — Все одно на відпочинок не дам жодної хвилини. Ви виряджаєтесь на фронт.

Я приєднався до групи кореспондентів, що їх відділ преси виряджав на Західний фронт.

Тарас Чуть просив у Черняка, щоб той відпустив його на фронт разом з нами. Антон Павлович довго заперечував, та врешті Тарас добився дозволу. Перед тим, як відпустити хлопця, Антон Павлович вимагав, щоб він додержував своєї обіцянки бути обережним. Крім того — Тарас цього не знав — Черняк категорично наказав кореспондентам не одвідувати разом з хлопцем небезпечник місць і берегти Тараса більше, ніж самого себе. Один з кореспондентів, сміючись з цих попереджень, сказав:

— Чого ви турбуєтесь? Хлопцеві скільки років? Недалеко до повноліття. Йому треба загартовувати себе.

— Будь ласка, хай загартовується. Тільки… подалі від куль і снарядів.

— Гаразд, гаразд, — обіцяв я.

Дві легкі всюдихідні машини “МС”, що ними правили самі кореспонденти, помчали густими лісовими дорогами до західних кордонів нашої Вітчизни, де кипіли жорстокі бої.

І от до нас почав долинати гуркіт гармат. Все частіше зустрічалися замасковані в лісах і на полях військові частини та пильні вартові, які несподівано з’являлися, щоб перевірити документи.

До штабу Західного фронту ми прибули о тринадцятій годині другого дня після виїзду з Москви. Ми не спинялися ніде.

Бої розгорталися десь кілометрів за сто звідси.

Штаб розташувався в невеликому, оточеному лісами містечка В повітрі патрулювали сторожові літаки, а на землі відбувався посилений рух легкових авто, що мчали то до штабу, то від нього асфальтованими лісовими просіками. Інженерні частини швидко маскували ці просіки, а також приміщення штабу і численні радіостанції.

Бої відбувалися великі й запеклі. Сюди долинала канонада. То наші далекобійні гармати громили укріплення ворога. Кілька разів поблизу розривалися снаряди далекобійних гармат противника. Вороги користувалися новими артилерійськими системами, що стріляли на двісті п’ятдесят кілометрів.

Нашу кореспондентську групу прийняв заступник начальника штабу, молодий генерал, який щойно повернувся з поїздки на передові позиції. Ми засипали його запитаннями про становище на фронті. Він попросив зайняти місця навколо і почав свою розповідь.

Ми дізналися, що на Західному фронті наступ ворожої армії припинено. Зробили спробу самим перейти в наступ. Зважаючи на колосальну перевагу в людях і в техніці, це було б цілком можливо, на перешкоді стали підземні укріплення, що їх за цей час встигли створити вороги. Висока фортифікаційна техніка дала змогу ворогам закопатися так глибоко під землею, що їм не страшні були ні снаряди найбільших гармат, ні найважчі бомби з літаків. Колосальна кількість зенітних гармат з обох сторін дуже утруднювала діяльність авіації.

— Одне слово, — закінчив генерал, — зараз стан такий, що ми можемо стати учасниками довгочасної затяжної війни. Війни на виснаження. Ясно, що ми переможемо, але це коштуватиме дуже дорого.

— А коли ми розтрощимо ворога на сході, а тоді подвоєними силами ударимо на захід? — спитав я.

— “На сході становище лише трохи краще, ніж тут. Там нашим частинам вдалося все ж перейти в наступ, але прорвано тільки одну з численних ліній оборони.

— Значить, далі справи посуватимуться повільніше? — зауважив я.

— Я бачу, у вас песимістичний настрій, — сказав, легко посміхаючись, генерал.

— Ні, у мене цілком реальні погляди. Настрій у мене бойовий, бо, виходячи з тих же реальних поглядів, я впевнений у нашій перемозі. От гірше, коли подумаю про жертви. Тоді в мене настрій не радісний. А жертв буде багато.

— Чим швидше закінчимо війну, тим менше буде жертв.

— В цьому я певен. Мені здається, що все ж перемога залежить від того, хто буде господарем в повітрі.

— Хтозна, — знизав плечима генерал. — Я ж вам казав, що для сучасних підземних фортів ніякі авіаційні бомби не страшні… Ворог сидітиме там доти, поки ми його не виб’ємо і не викуримо. Для цього нам потрібно багато надважких гармат. Літаки скидатимуть бомби вагою в кілька тонн страшної руївничої сили. Але, знов кажу, авіація не дасть такого ефекту, як у минулу світову війну. Цьому на перешкоді, крім літаків-винищувачів, надзвичайна точність зенітної артилерії, розвиток радіолокації, а головне, що всі найважливіші об’єкти заховані глибоко під землею.

На цьому наша бесіда з генералом закінчилась.

Нашим основним завданням було працювати у редакціях військових газет. Тут же в штабі ми дістали призначення на роботу в газети різних з’єднань. Кількох чоловік, в тому числі мене і Тараса, прикріпили до редакції газети фронту “Бойова тривога”. І ми відразу за дорученням редакції потрапили на передові лінії.

Мене цікавила бойова робота важких гармат, що були розташовані недалеко від ворожих укріплень. До мене приєднався Тарас. Нас направили до штабу одного з артилерійських корпусів, що найдалі заглибився на ворожу територію і швидко закопався в землю.

— Там ви побачите, яких наслідків домоглися наші інженерно-фортифікаційні частини буквально протягом тридцяти чи сорока годин, — сказали нам.

Нас здивувала безлюдність прифронтового шляху. Зустрічних машин проїздило дуже мало. Потім ми узнали, що в основному рух відбувався тут ночами.

У штабі артилерійського корпусу, куди ми незабаром прибули, нам дали у провідники лейтенанта. Він сів за руль машини і привіз нас до глибокого яру серед лісу. Звідси довелося йти пішки.

Ми пройшли разом з нашим провідником метрів шістсот, і раптом віч повернув у густий чагарник. Виявилося, що під одним кущем був замаскований хід до невеликої печери. З тієї печери розходилися підземні ходи в кількох напрямках. Лейтенант шепнув на вухо вартовому пароль, і нас пропустили в один з тих ходів.

Кілометрів два ми йшли підземним ходом. Спочатку він мав поганеньке накриття, але чим далі, тим більше заглиблювався в землю, тим товщий шар цементу вкривав його, і, нарешті, ми опинилися в залізобетонному укріпленні.

Батарея, розміщена в цьому укріпленні, була захована за високим горбом. За десятки кілометрів звідси сиділо кілька спостерігачів, які корегували стрільбу. Зверху батарея була так замаскована, що найдосвідченіший льотчик-спостерігач нічого не помітив би. Вночі навіть вогняних відблисків не видно було над жерлами гармат. Щоб батарею не виявила звукова розвідка, робилося одночасно кілька холостих залпів на різних віддалях звідси. Це мало сплутати найчутливіші звукопеленгатори.

Командир батареї, майор, з привітним обличчям, в рогових окулярах, познайомив нас із своїм господарством. Він розповів, що на цьому місці батарея знаходиться вже третій день. Інженерні частини з блискавичною швидкістю влаштували підземний блокгауз, зв’язали його підземними коридорами з тилом. Лише найважчі гармати могли розбити це укріплення.

— А для них це так само важко, як і для нас, — сказав майор.

— Невже ж немає жодного способу, щоб визначити розташування гармат противника? — спитав Тарас.

— Є тільки один, новий спосіб розвідки, якого ми вживаємо та якого й нам треба боятися, — відповів артилерист хлопцеві. — Це сейсмографічна розвідка. Але є підстави вважати, що у противника вона ще не налагоджена.

— Ці підстави полягають у тому, — спитав я, — що ви ще цілі?

— Не тільки. Бачите, коли навіть вони обстрілюють нас, то це ще далеко не означає, що знищать. Ми надто глибоко під землею і захищені залізобетоном. Але снаряди з таких гармат, як наші, могли б завдати шкоди. Що наше місцезнаходження їм невідоме, свідчить той факт, що досі в радіусі до кілометра розірвалося лише два снаряди.

Близько до гармат ми не підходили, та й самі артилеристи не наближалися. Гармати, здавалося, стріляли самі. Точні автомати обслуговували їх. Людям залишалося тільки переводити відповідні важелі і клацати вимикачами. Проте після кількох пострілів, від яких у підземній фортеці дрижали стіни і підлога, механік кожної гармати ліз оглядати свою машину, перевіряв автомати. Одночасно наводчик звіряв наводку з показами автоматичного контролю.

— Скажіть, як можна подивитися на фронт? — спитав Тарас. — Я їхав сюди і мріяв, що побачу справжній фронт, лінію, що відокремлює наші частини від частин ворога, вибухи снарядів, рух танків.

— Одним словом, картину справжньої битви, — підтримав я хлопця.

— А вам дуже хочеться? — спитав штабний лейтенант.

— Звичайно, це ж необхідно для журналіста.

— Попросіть майора. Він може це для вас зробити. Тарас одразу ж виконав цю пропозицію. Що ж до мене, то, пам’ятаючи наказ Черняка про хлопця, я не знав, просити мені чи ні.

— Ви що, виведете нас на поверхню? — спитав я.

— Можна, — усміхнувся майор. — Але краще зайдімо сюди, на командний пункт.

І він показав на двері до невеличкого приміщення. Ми зайшли туди й побачили столик з якимсь апаратом та невеликим екраном на стіні.

— Електрокіноскоп, — сказав командир. — Зараз ви опинитесь на полі бою. Стежте за екраном.

Він увімкнув рубильник, повернув кілька вимикачів, і екран освітився.

На спеціальному екрані електрокіноскопа командир батареї показав нам ділянку фронту, яку обслуговувала його частина. Десь далеко працювали спеціальні стереотруби, від яких проводами передавалося сюди відображення поля бою. Це поле вражало своєю порожнечею. Крім вибухів снарядів, спочатку я не помітив там нічого.

Але ось майор показав мені на кілька рухливих крапок в повітрі і на землі. І ті і другі з’явилися несподівано. Перші були літаки, другі — швидкісні танки. В повітрі і на землі мигнули вогники і пропливли кільця диму. І літаки і танки швидко зникли. То відбувся короткочасний бій, який ми спостерігали на відстані близько п’ятнадцяти кілометрів.

Електрокіноскоп давав змогу оглядати окремі ділянки фронту в масштабі до п’яти кілометрів. Цей прилад був надзвичайно цінний для роботи штабів та командирів окремих частин. Переключаючи регулятори, електрокіноскоп можна було переводити на ту чи іншу ділянку ронту, що були відповідно пронумеровані на карті, б’єкт показувався з кількох спостережних пунктів.

Ми засиділися біля цього чудового винаходу і не збиралися швидко залишати батарею, та задзвонив телефон і несподівано покликали мене.

— Говорять із штабу корпусу. Давно вас розшукуємо. Є наказ із Ставки Верховного Головнокомандуючого негайно виїхати вам до Москви в розпорядження інженера Макаренка.

НОВА ЗБРОЯ

Військовий корабель…

Колись це слово асоціювалося лише з безбрежними просторами океанів, вітрильними фрегатами або сталевими лінкорами. Пізніше з’явились повітряний і наземний кораблі. Перший — кількамоторний літак, озброєний гарматами і кулеметами. Другий — величезний танк прориву, що ламає ліс, розвалює будинки, проходить мало не всюди. Але уявіть собі ще четвертий вид військового корабля, що, мов величезний броньований кріт, проходить глибоко під землею, заповзає на ворожу територію і, несподівано показавшись на поверхню, відкриває вогонь із своїх важких гармат або підкопується під бастіони, висаджує їх мінами, випускає підземні торпеди і все знищує на своєму шляху. Ніякі лінії укріплень не зможуть зупинити тих підземних лінкорів, що вільно рухаються на глибині кількох сот метрів.

Згодом я довідався, що ідея про підземний військовий флот з’явилась у Ставці Верховного Головнокомандуючого того самого дня, коли ми повернулися з Соснового в Москву і збиралися їхати на схід. Було дано розпорядження негайно розшукати Макаренка. його знайшли за кілька хвилин до від’їзду на вокзал і негайно привезли в Ставку.

Йшлося про використання літостата — підземного корабля, вже знайденого і перевіреного, але ще не озброєного. Генерал Файзулов доводив, що ця машина прекрасно устаткована, щоб проходити під землею, і, мабуть не боятиметься, коли навіть потрапить під артилерійський обстріл. Але її треба озброїти важкими гарматами й кулеметами. Літостат мусив перетворитися на підземний лінкор.

Коли Верховний Головнокомандуючий спитав Макаренка, що для цього треба зробити, інженер відповів:

— Переобладнати всі літостати, доручивши це інженерові Самборському. Краще за нього ніхто з цим не впорається.

В розпорядження Макаренка було передано завод 038, викликано Самборського та всіх спеціалістів-літостатників.

Через кілька днів мало не всі літостати були розібрані й перевезені з тунелів Глибинного шляху на завод.

Я приїхав на завод, коли машини туди вже надходили, а всі спеціалісти були вже на місці.

Мій виклик з фронту і відрядження на завод пояснювалися тим, що я мав звання помічника машиніста літостата. Через те саме викликали і Тараса. Люди, що знали ці машини, цінувалися тепер надзвичайно.

Завод 038 був розташований в лісі, кілометрів за сто від санаторію Соснове. Роботи було надзвичайно багато. Тут усі працювали надударними темпами. І на хвилину не залишали заводу Макаренко і Самборський. Тарас якось сказав мені, що йому здається, ніби він ніколи нічого іншого, крім цього заводу, його цехів і тих людей, які працювали тут, не бачив, йому снилися велетенські літостати, скрегітливі верстати, потужні підіймальні крани. Та за кілька днів він втратив здатність бачити навіть ці одноманітні сни. Він виснажився, схуд. Але цього, здається, ніхто, крім мене, не помічав, бо інші теж стомилися, зблідли, очі їм позападали, під ними окреслились глибокі чорні круги.

Мені доводилось бачити різні літостати. Тут були важкі, середні й легкі машини, які вже чимало попрацювали на будівництві тунелю, підземних вокзалів, електростанцій. Були й зовсім нові, лише недавно змонтовані на заводах. На наших очах ці мирні машини перетворювалися в лінійні кораблі, озброєні надважкою артилерією, в крейсери і швидкохідні міноносці підземного флоту. Вони ще не мали певних назв, і одні прирівнювали їх до морських кораблів, другі — до танків, а треті просто називали бойовими літостатами.

Ми з Тарасом працювали над устаткуванням одної з найбільших машин — “С-18”, яку колись уперше побачили на будівництві підземної Ангари. Тепер її озброювали двома надважкими гарматами, кількома автоматичними, що посилали по 12–15 снарядів щосекунди, і двома десятками кулеметів. Керували цим страшним огнем лише сім-вісім бійців. Броня літостатів своєю товідиною трохи поступалась перед бронею морських бойових” кораблів, але була менш уразлива. Це було одне з досягнень творчої думки Макаренка. Щождо швидкості підземного корабля, чіткості роботи його механізмів, захисту електропровода, який тягся слідом за машиною, то тут майже все належало Самборському. Він швидко, як то кажуть, на ходу, конструював і переконструйовував, здебільшого навіть не складаючи рисунків. Кожний такий “С-18” вимагав для своєї роботи великої електростанції.

В центрі країни були великі запаси електроенергії, яку можна передати спеціальними кабелями, але треба забезпечити кабелі від розривів у бойовій обстановці, щоб уникнути серйозних аварій і затримок. Інженери мусили щось придумати. Самборський вжив деяких запобіжних заходів. Зокрема, на літостатах встановлювали невеликі акумулятори, і струм на них подавався з певними інтервалами. Великі літостати, перетворені в бойові машини, досить повільно пробивали грунт. Щоб прискорити їх рух, щоб підвозити снаряди та виконувати різні допоміжні роботи, пристосували малі літостати. Вони, як дрібні кораблі, що оточують лінкори та крейсери, мусили супроводити бойові літостати.

Тут, у цехах, складали ці велетні, що їх привозили з тунелю та інших заводів, озброювали, пристосовували до бою, а потім випускали один за одним в підземні літо-гаражі, які швидко будували поблизу. Кількість готових машин безперервно зростала, і колишні літостатники — інженери, техніки, електрики — вправлялися на них, очікуючи виїзду на фронт. Командування вирішило кинути одразу кілька сот машин, щоб домогтися успіху на широкому фронті.

Одного такого клопітного дня мені довелось сидіти в кабінеті Макаренка, дожидаючи, поки він повернеться з цеху, куди його терміново викликали. Він залишив мене в кабінеті, наказавши чергувати біля телефонного апарата. Я старанно виконував ці обов’язки, радий, що зможу хоч трохи відпочити, бо в цеху з кореспондентом не панькались. Там я був за слюсаря, конструктора, чорнороба.

Два рази дзвонили до Макаренка незнайомі мені люди, вимагали викликати його, але я дав їм номер телефону того цеху, куди пішов інженер.

Третій раз, знявши телефонну трубку, я почув жіночий голос.

— Ярослава Васильовича можна?

— Його… нема, — відповів я не одразу, бо той голос видався мені знайомим.

— А хто це говорить? Товариш Кайдаш? Тепер я пізнав той голос. Але ж не може бути!..

— Ліда! — скрикнув я.

— Ну, я, — засміялась вона.

Так, це була Ліда Шелемеха, її голос, веселий, бадьорий.

— Звідки ви говорите? — закричав я в телефон.

— З санаторію. До мене приїздив Станіслав. Він пробув буквально кілька хвилин, сказав, що Ярослав знаходиться поблизу, і навчив, як додзвонитися до нього телефоном.

— Лідо, але… як ви себе почуваєте?

— Сьогодні три години підряд гуляла по саду. Ясно?

— Чудово! Ви довго ще пробудете в санаторії?

— Рвуся звідси, але не пускають. Де ж пак, хвора на таку страшну хворобу! А ви, виявляється, знали, що в мене таке, і брали участь у змові мовчання.

— Я… я…

Власне, що в цьому випадку треба було сказати? Мені ж невідомо було, чи відкрив їй Барабаш таємницю її хвороби.

— Я не зовсім вас розумію, Лідо. Що вам каже Барабаш?

— Юрко? — В її голосі прозвучали нотки смутку. — Він сказав, що через місяць я зможу поїхати додому. Але перед тим він приїде і огляне мене.

— Як то приїде? Хіба його в санаторії нема?

— Ні. Він два дні тому виїхав на фронт.

— Так… — поволі сказав я, пригадуючи останню розмову з Юрієм Барабашем у Сосновому.

— А що чути про війну? — спитала Ліда. — Мені тут майже не дають газет і забороняють слухати радіо.

— Чому?

— Мабуть, бояться, щоб не подала заяву про вступ добровольцем в армію, — пожартувала дівчина.

— Ні, серйозно, чому?

— Вважають, що мені треба берегти свою нервову систему.

— Війна розгортається, але особливих подій на фронті зараз нема.

В цей час у кімнату ввійшов Макаренко.

— З ким це ви? — сухо спитав він.

— А от вгадайте, — сказав я, подаючи йому трубку.

— Алло! Інженер Макаренко біля телефону, — промовив Ярослав.

Раптом суворий вигляд його обличчя змінився, очі засвітилися, і він так ніжно вимовив: “Голубко…”, як мені ніколи ще не доводилося чути з його уст.

Здавалося, від хвилювання йому захопило дух. На його чолі розгладилася глибока зморшка, що з’явилася за останні роки, на схудлому обличчі сяяла радісна усмішка.

— Лідо, ти видужала?

Я стояв в кутку кімнати і хвилювався, стежачи за тією розмовою.

— Мрію тебе побачити, — сказав Ярослав. — Пробач, що не писав, але тепер писатиму двічі на день.

Потім він довго слухав її розповідь. Не знаю, що вона говорила, але Ярослав наче завмер біля телефону.

Раптом задзеленчав другий телефонний апарат, що стояв тут же на столі. Я швиденько зняв трубку і спитав, кого треба. То Самборський терміново вимагав Ярослава.

— Хвилиночку, мене кличуть до другого телефону, — сказав інженер своїй співрозмовниці і взяв у мене трубку.

Тепер він слухав Самборського. Спочатку на його обличчі з’явилась досада, потім настороженість, що швидко перейшла в напруження і хвилювання.

— Треба устаткувати цим приладом усі літостати! — скрикнув він.

Очевидно, мова йшла про якісь важливі прилади та про необхідність швидше закінчити обладнання підземних бойових кораблів.

— Зараз прийду до тебе, — промовив Макаренко і повісив трубку.

Потім знов заговорив з Лідою:

— Алло, Лідусько! Пробач, люба, мене терміново, дуже терміново викликають у важливій справі.

Що Ліда відповіла йому — не знаю, але він уже поринув у свої думки. Промовивши: “Не сердься. Передаю трубку журналістові”, — сунув мені до рук трубку й вибіг з кімнати.

— Лідо!

Вона мовчала.

— Лідо!

— Що вам треба? — недоброзичливо озвалась дівчина.

В її голосі чулося роздратовання і сум.

Я розумів її.

— Не гнівайтесь на нього, Лідо, — сказав я дівчині. — Тут така справа… Може, вирішується наша перемога на війні.

Але я не був певен в тім, що говорив.

— Я не гніваюсь, — промовила вона. — Бувайте, — додала тремтячим голосом і повісила трубку.

ПІДГОТОВКА АТАКИ

Схвильованість Макаренка, викликана розмовою з Самборським, скоро стала мені ясною. Виявилося, що на завод прибув фізик Гопп з новим винаходом. Він опрацював сенсмотелеграфію, що давала змогу підтримувати зв’язок між літостатами та штабом. Використовуючи надчутливий сейсмограф, який приймав лише поштовхи певної сили, Гопп одночасно сконструював сєйсмопередавальний апарат, що давав ті поштовхи.

Для обладнання бойових літостатів сейсмотелеграфними апаратами потрібний був час. Але Ставка Верховного Головнокомандуючого вирішила вже ближчими днями кинути в бій загони підземних бойових кораблів. Ярослав Макаренко вважав, що ще до першої атаки всі літостати треба обладнати апаратом, який винайшов фізик Гопп. Одночасно він дбав про підготовку відповідних спеціалістів, що могли б працювати на тих апаратах. Для цього він мобілізував на 48-годинні курси буквально всіх, кого лише міг. В список мобілізованих потрапив також і я. Курси негайно розпочали роботу. Керівником призначили Гоппа.

Майже одночасно почалася підготовка підземної атаки, і курсанти сейсмотелеграфних курсів разом з підземними лінкорами та крейсерами незабаром опинилися поблизу фронту.

Уже кілька тижнів позиції воюючих сторін залишалися незмінними. Ворожа лінія укріплень простяглася від Балтики до Балкан. Перші підземні фортеці цієї лінії з’явилися другого дня після початку війни, коли армії реакційних держав, користуючись колосальною перевагою, вдерлися в прикордонну смугу радянської території. Десятки тисяч інженерів, мільйони робітників тилових військ працювали над створенням цих укріплень. Наступ припинився, але день у день зміцнювалися залізобетонні фортеці. На десятки й сотні метрів їх заглиблювали в землю, озброювали важкими гарматами, кулеметами, мінували підступи до них, захищали їх важкою артилерією глибокого тилу. Сотні тисяч зеніток стали над лініями укріплень, і, здавалося, не було місця на небі, куди не потрапила б сотня снарядів протягом однієї-двох хвилин.

На лінії тих укріплень вибухали важкі снаряди радянської артилерії. Іноді на них обрушувалася справжня злива криці та вибухових речовин жахливої сили, висували з ладу гарматні вежі й кулеметні гнізда. Але, наче автоматично, з глибин з’являлися нові, такі самі, а то й міцніші. Це нагадувало легендарну істоту, в якої замість зрубаної голови виростали дві нові.

Так само майже безупинно ворожа артилерія засипала снарядами радянські позиції, але теж без істотних наслідків.

Перед виступом підземної флотилії особовий склад літостатів був відряджений на передові позиції, щоб ознайомитися з загальною обстановкою на фронті.

Останні кілька днів артилерійська дуель відбувалася з особливою сплою. В підземних казематах артилеристів від тієї канонади дрижали стіни, підлога і стеля. Але люди почували себе в цілковитій безпеці. Ті, хто відпочивав, спокійно спали або їли. Дехто жартував, а один з бійців, примостившись на порожніх мішечках з-під піроксилінових зарядів, читав якусь книжку. Бажаючі могли слухати радіо. З тилу передавали воєнну інформацію, і можна було довідатися про успіхи нашої авіації в повітряних боях, про сутички на морі, про становище на Західному і Східному фронтах.

Майор, що командував дивізіоном найважчих гармат у секторі 201, за останню добу вже двічі міняв внутрішні дула, що псувалися після сотого пострілу. Спостерігачі сповіщали про надзвичайно вдалу дію його батарей. Та й сам майор і його помічники могли бачити це з допомогою стереотелеекрана. На лінії завширшки в півтора кілометра раз у раз здіймалися стовпи вогню, диму, землі та якихось уламків, і в тому районі вогонь ворожої артилерії наче слабшав. Ясно, що там уже все розбито, Потрощено, переорано снарядами. Здавалося, що саме тут підготоване місце для прориву ворожої укріпленої лінії. Ще кілька годин такого обстрілу, і важкі, велетенські танки прориву, що нагадують допотопних тварин, підтримані силою піхоти, ринуть туди з шаленою швидкістю, розчавлюючи, знищуючи все живе, що зустрінеться на їх шляху.

Майор командує прискорити залпи, скеровує вогонь усіх гармат буквально в одну точку і пересуває ці могутні удари методично з правого флангу на лівий, з лівого на правий, не залишаючи поза обстрілом жодного кроку. Наче вал морського прибою, по ділянці, що підпала обстрілу, прокочується мішанина землі та каміння.

Раптом відтіля, де не залишилося жодного сантиметра землі, не пошматованого снарядами, гримлять постріли, і злива криці обрушується на наші позиції. Вогняний вал прокочується над підземними артилерійськими казематами наших батарей. Ворог не знищений, і танки прориву залишаються в своїх сховищах, не одважуючись іти на вірну загибель.

З артилерійських позицій бійці підземних загонів поверталися на свої кораблі.

Кілька сот літостатів були поділені на дві частини. Кожна з них утворювала окрему бригаду. В першу бригаду командування призначило старшим інженером Макаренка, в другу — Самборського.

Мене призначили на флагманську машину першої бригади. Разом зі мною був і Тарас.

Тут ми зустрілися з Барабашем, якого прислали до нас старшим лікарем. Останній час він працював на передових позиціях і виявив себе як прекрасний хірург, що врятував життя багатьом важкопораненим. Підземні війська забезпечувалися кваліфікованим медперсоналом, що зміг би швидко подати потрібну допомогу в незвичних умовах війни. На кожну з більших машин призначили лікаря. Крім того, було збудовано два спеціальні санітарні літостати, що могли прийти на допомогу людям, коли б якась машина зазнала під землею аварії.

Заходила ніч перед атакою. У штабі фронту відбувалися останні наради літостатників. Командний склад підземних кораблів інструктували про завдання атаки, про поведінку в підземному бою. Разом з нами на нараді були командири наземних та повітряних військ, що мали підтримати підземні кораблі, коли останні прорвуть ворожу лінію.

Ми вислухали повідомлення розвідки про те, де сконцентровані головні сили ворога і які саме частини, востаннє перевірили видані нам карти та інструкції і, діставши побажання цілковитого успіху, залишили штаб.

Лише закінчилася нарада, як до мене підійшов генерал авіації. Це був Станіслав Шелемеха.

— Здрастуй, друже, — сказав він. — Ти, значить, теж береш участь у підземному бою. Що ж, може, ще й зустрінемось під час спільної атаки.

— Поздоровляю тебе з підвищенням.

— Спасибі. Я хотів сказати тобі одну дрібничку, яка хоч і не має відношення до сьогоднішніх подій та розмов, проте дуже цікава.

— Що таке?

— Недавно мені довелося бачити Томазяна. Ти пригадуєш випадок із злодієм, який заліз у мою квартиру і якого нам не вдалося впіймати?

— Пригадую.

— То був кербуд Черепашкін. Він хотів викрасти папери у мене і в Ліди. Це одне. А друге…

— Що друге?

— Ну, ти, звичайно, знаєш всі подробиці, як було спіймано цього суб’єкта. Але… він утік.

— Утік!?

Я був страшенно здивований, та ми не могли продовжити нашої розмови, бо мене покликали в машину.

Міцно потиснули один одному руки, і в цьому потискові я відчув більше тепла, ніж в обіймах і поцілунку. Мені здавалося, що Станіслав ледь-ледь хвилювався, проводжаючи мене на небезпечний бій. Йому, що звик дивитися смерті в очі в надхмарних висотах, мабуть, було страшнувато уявити загибель людей разом з машиною-кротом, що заглибиться на сотні метрів під землю.

Це мала бути перша в історії людства машинна підземна атака. І хоча всі вірили в перемогу, але, мабуть, в глибині душі кожного тривожило побоювання. Принаймні так здавалося мені.

Та коли мій погляд зупинився на Ярославі Макаренкові, то на мене немов війнуло непохитною впевненістю в успіхові. У шкіряному військовому костюмі інженера підземних частин він виглядав струнким і бадьорим, коли проходив разом з командиром бригади останній раз перед лавами бійців.

ПІДЗЕМНА АТАКА

Обставини знов сприяли мені. Як старший зв’язковий флагманської машини я мусив бути в центрі подій, і всі відомості в першу чергу концентруватимуться в моїх руках.

Хоч машини стояли на значній віддалі одна від одної, але немов вітерець прошелестів, коли прозвучала команда:

— По місцях!

Ми швидко влізли по легеньких драбинках у черево металевого громадища і вузенькими коридорчиками протиснулись до своїх рубок.

Я затримавсь кілька секунд на драбинці, востаннє вдихаючи свіже нічне повітря, насичене вологістю і лісовим ароматом.

За нами герметично загвинчувалися двері.

Щойно сів я до своїх приладів, як мені довелося передати команду перевірити машини й доповісти про готовність. В нашій машині все було гаразд: на панелі біля місця командира засвітились маленькі контрольні лампочки — вони свідчили про справність механізмів підземного корабля і кожного приладу на його борту.

— Інакше й бути не може, — прошепотів Тарас, що сидів біля мене.

Він був моїм підручним: на ньому лежав зв’язок між усіма частинами нашого підземного корабля. Він мав перший приймати повідомлення з усіх пунктів підземного корабля і передавати їх командирові або старшому механікові.

Я почув, як Макаренко доповідав флагманові про нашу машину. І зараз же почали надходити повідомлення, що всі літостати до бою готові.

Минають останні секунди перед виступом в атаку. Навколо панує урочистість. Тишу порушує лише рівномірне дріботіння малих електромоторів десь усередині літостата. В голові ніяких спогадів, ніяких сторонніх думок. Все зосереджено на вичікуванні. Мотористи ждуть наказу включати великі мотори, всі ждуть моменту, коли підземна фортеця почне заглиблюватися.

Нарешті флагман дає цей наказ усім машинам. Командир нашого корабля повторює його. Тільки встигли включити звукофільтри на шоломах, як почувся гуркіт важких моторів, здригнулася вся машина і почався характерний скрегіт з присвистом, як то було завжди, коли літостат починав зариватися у грунт, викидаючи позад себе земляний фонтан. Звичайно, ми того фонтана не могли бачити.

В темряві всі машини заглибилися під землю, нагорнувши на поверхні купи грунту. Бригади підземних кораблів заривалися все глибше і глибше, лишаючи за собою слід — покопаний грунт та товсті кабелі, що ними передавався електричний струм. Зв’язківці в машинах, де були старші командири, стежили за іншими літостатами і, одержуючи від них повідомлення, негайно передавали флагманському літостатові. Тут ці відомості одержував я і передавав штурманам, які позначали на карті місцезнаходження кожної машини. Командир бригади всяку хвилину знав, як просувається його загін, наближаючись до лінії противника.

Іноді окремі літостати відставали, наскочивши на міцний кам’янистий грунт або на підземну воду, і їм доводилося посилати на допомогу інші машини. Проте загалом уся бригада посувалася швидко і незабаром проминула передові траншеї, а далі й позиції легкої артилерії противника. Нашого руху, здається, ніхто у ворожому стані не помітив, бо ми проходили на значній глибині, а на поверхні гриміла шалена артилерійська музика.

Відомості, які надходили з другої бригади, свідчили, що там просувалися швидше, і командування наказало нашій бригаді прискорити рух, бо виступ мусив бути одночасним.

Тарас сидів за телефоном поруч Макаренка і час від часу перевіряв, що робиться на окремих постах літостата, як працюють механізми бойової машини, які вона проходить глибини та грунти. Макаренко вислухував ці повідомлення і давав вказівки, одночасно тримаючи зв’язок через мене з іншими машинами бригади. Він був впевнений у флагманській машині і стежив, головне, за іншими, консультуючи механіків та водіїв.

Ми сиділи в маленькій кабіні поруч командирської рубки. Ця кабіна нагадувала залізний сундук з низенькою лавкою і таким самим столиком з різними приладами. Кілька маленьких електричних лампочок під темними абажурами освітлювали приміщення. Від брязкоту й гуркоту рятували шоломи із звукофільтрами, від поштовхів захищали пружини в сидіннях, стінах та стелі.

Ніхто з тих, хто був усередині машини, не бачив, що робиться за її стінами. Це була ахГллесова п’ята літостатів. Хоча вони мали низку приладів, що показували глибину, твердість грунту, швидкість та курс машини, та цього було замало. Літостати йшли навпомацки. І хоч вони не бачили нічого, зате і їх ніхто не бачив. Вони йшли звідти, звідки їх ніхто не ждав, і це робило їх страшною зброєю. Лише сейсмопеленгатори та сейсмоаналізатори допомагали орієнтуватися в цьому сліпому русі.

Ні командири, ні хтось із команди літостатів не бачив ворога. Проте всі знали, що десь поблизу мусять бути ворожі підземні форти.

Макаренко підвід голову, глянув на мене й посміхнувся. Він хотів підбадьорити мене. Та я не відчував ніякого страху, хоч і знав, що близько вже та хвилина, коли почнеться штурм ворожих фортець. Мені здавалось, ніби ми знов на будівництві Глибинного шляху і ніяка небезпека нам не загрожує.

Але ось Макаренко разом із штурманом, який проліз до нашої кабіни, нахилився до апарата, що зветься у нас “підземним розвідником”. Цей апарат підсумовує спостереження сейсмопеленгаторів і сейсмоаналізаторів, що вказують напрям підземних поштовхів та їх характер. “Підземний розвідник” допомагає визначити місце, де розташовані ворожі укріплення, і віддаль до них. Прилад побудований за тим самим принципом, що й сейсмотелеграфний апарат, на якому доводилося працювати мені. Це теж винахід Гоппа. Але “підземних розвідників” мало. Вони встановлені лише на командирських машинах.

Наш літостат трохи сповільнив рух. Я догадався, що ми наблизились до мети.

В ці хвилини мені довелось напружено попрацювати” Але всім машинам було передано розпорядження додержуватись обережності і зменшувати швидкість руху.

Трохи згодом я передав наказ зупинитися. Наша машина теж зупинилась. На якийсь час запанував цілковитий спокій. Над нами товстелезні шари грунтів, обабіч тісні стіни, а десь далі в цих грунтах такі самі металеві коробки з людьми.

Я зв’язався із штабом фронту. Сигнал про атаку мають подати звідти. Умовлено, що обидві бригади ринуть на штурм в одну хвилину.

Здається, що час плине надзвичайно поволі…

Та ось я приймаю сигнал і передаю його всім машинам нашої бригади.

Флагман стає нерухомим в своїй рубці.

Макаренко повертається до розподільчої дошки, ща являє собою пункт керування нашим головним озброєнням.

Останній сигнал: звучить різкий дзвінок по всіх кабінах. Тоді втричі посилюється напруга, і літостат іде вгору, розтрощуючи цемент і залізобетон, ламаючи підвалини гарматних башт, розкидаючи бліндажі й кулеметні гнізда.

Я уявляю собі, що робилося тоді у ворожих укріпленнях. Здавалося, твердо стоять ворожі армії і майбутнє обіцяє їм перемогу. Бадьоро почувають себе їхні командири. Міцно впираючись ногами в бетоновану підлогу артилерійського каземату і стежачи за телеелектроскопом, командир якоїсь батареї кидає раз за разом накази в телефонну трубку. Раптом він відчув, що під ним захиталася земля. Каземат почав осідати на один бік. З гуркотом обвалюються сусідні приміщення, перестають стріляти важкі гармати його батареї, в телефон чути зойк. “Невже у більшовиків знайшлися такі колосальні снаряди, що пробилися на цю глибину?” Але вибуху, що мусив би супроводити падіння такого снаряда, не чути. Замість того знизу долинає якийсь скрегітливий гул і все більше хитається під ногами земля. Раптом обвалюється вихід з каземату. Тікати нікуди. Офіцер бачить своїх солдатів, у них обличчя перекошені від жаху. Тоді він згадує про свій обов’язок і тремтячим голосом кричить: “Спокій!” Але в цей час тріскається дно каземату, і звідти, немов величезний кріт, висовується якась страшна потвора. Вона розтрощує підземну фортецю, і окам’янілий гарнізон підземної фортеці гине, не встигаючи навіть зміркувати, що то бойові радянські літостати проривають лінію ворожих укріплень.

Штурм тривав. З-під землі з хрипом і ревом виповзали страшні потвори. Одні з них знов заривалися в землю і громили бліндажі противника, другі — відкривали смертоносний вогонь з тилу по лінії фронту і по тилових частинах, що спочивали в резерві або прийшли сюди на зміну. Так відбувся прорив фронту на багато десятків кілометрів.

А далеко на півдні такий самий прорив зробила друга бригада.

Літостати борознили глибини в різних напрямках. За півгодини ділянка, де з’явилися ці озброєні страховища, була охоплена панікою. Тоді з радянського боку ринули танки, за танками — механізована піхота, а потім, випереджаючи піхоту, помчали вантажні машини з механізованою кіннотою. Попереду всіх неслися штурмові літаки, переслідуючи ворога. Мовчали зенітні гармати, бо одні з них провалювалися в ями, розкопані літостатами, другі були розчавлені цими машинами, а треті залишались без артилеристів, які тікали в смертельному переляку.

Вороже командування кинуло півмільйонний резерв, щоб заткнути прорив. Але це було неможливо, бо друга бригада літостатів ішла, як вогненний вал, вздовж фронту, знищуючи щогодини п’ять-шість кілометрів лінії укріплень. А перша бригада проривалась у ворожий тил і збивала ворога з тих пунктів, де він намагався затриматись.

Під землею працювали ще сотні легких машин. Вони підтягували кабелі, подавали технічну допомогу тим літостатам, які чомусь зазнавали аварії, підвозили бойове спорядження та стиснений кисень у балонах для бойових кротів.

Наша флагманська машина деякий час ішла на поверхні, обстрілюючи тилові резерви. Але ось навколо нас почали падати важкі снаряди. Ворог намагався обстріляти літостат з великих гармат. Коли перші осколки задріботіли по броні нашого корабля, це ще було байдуже. Але раптом один із снарядів влучив у машину. Ми здригнулися від сильного струсу, і командир дав наказ негайно зариватися в землю.

В машині були перші поранені. Я не бачив їх, лише чув, як Тарас сповіщав про це телефоном Барабаша. Поранені знаходилися в кормовому приміщенні по лівому борту. Саме туди ударив перший, а потім другий снаряд, коли ми ховалися під землю.

В нашу кабіну зазирнув Барабаш. Він був блідий, голос його звучав суворо, а очі горіли якимись вогниками, яких ще ніколи не доводилося спостерігати в цієї флегматичної людини. Він просив викликати санітарну машину, щоб відрядити поранених в госпіталь.

Передати його прохання я міг, але щоб до нас швидко підійшов санітарний літостат, це було неможливо. Я пояснив Барабашеві свою думку.

До нашої розмови прислухався Ярослав Макаренко.

— А що трапилося? — спитав він Барабаша.

— Одному з поранених треба зробити складну операцію, — пояснив лікар. — Інакше він не проживе і двох годин. Тут це зробити неможливо.

— А коли б викликати броньований санітарний автомобіль?

— Якщо це можливо…

Макаренко переговорив з флагманом, і я дістав розпорядження передати на поверхню виклик санітарного броньовика. Було умовлено про місце зустрічі. Цей санітарний автомобіль мав супроводити танки середньої ваги, що йшли за танками прориву.

Через годину ми знов були на поверхні. Я припинив роботу на своєму апараті і передав свої обов’язки радистові. Скориставшись цією перервою, попросив дозволу піднятися на верхню палубу. Мені дозволили, я залишив кабіну і вийшов на повітря.

До нас наближалися танки. На ближчому з них тріпотів червоний прапорець. Це були наші. Ми стояли серед руїн якогось міста. Всі будинки перетворені на гори щебеню та уламків. Скільки сягало око, ніде не було видно жодної цілої деревини. Сталевий ураган попередніх тижнів зрівняв усе з землею, повиривав глибочезні ями.

Але найстрашнішим були численні трупи, що валялися навколо. Зовсім недавно тут проходили люди, які потрапили під артилерійський обстріл. Вони були страшні, ці понівечені мертвяки, розкидані голови, руки, перемішані з землею шматки м’яса і одежі.

Поруч мене стояв Барабаш. Обличчя його вкривала смертельна блідість. Він, здається, щось шепотів. Лише одне слово я розібрав:

— Війна…

І в тому слові відчувалась величезна ненависть.

ОСТАННІЙ БІЙ

Протягом місяця лінія фронту відсунулась на тисячу кілометрів і перетворилась на оборонні острівці, розкидані на території Західної Європи. Гуркотіли останні залпи невеликих фортець, які здавалися одна за одною. Ніщо не могло встояти перед підземними бойовими кораблями, які вирішували долю війни, незважаючи ні на авіацію, ні на важку артилерію, ні на атомні бомби.

Було зрозуміло, що наближався кінець війни.

Протягом місяця я перебував у флагманській машині, яка все частіш і частіш з’являлась на поверхні, щоб піддати обстрілу наземні об’єкти. Все менше доводилося літостатам зариватися, бо глибинні оборонні лінії були не так близько одна за одною. Та ось бойові машини спинилися перед останньою лінією, що будувалася і зміцнювалася протягом багатьох років. Вона мала ім’я легендарного звитяжця дофеодальних часів. Це остання надія ворога.

Як завжди, наступ почався на світанку. Літостати стояли готові до атаки, глибоко зарившись у землю. Тут ворог побудував численні укріплення. Залізобетон завтовшки в десятки метрів, глибоко закопані фугаси, спеціальні електричні загороди, щоб, коли на них наскочить літостат, вони розрядилися, запалили терміт і викликали нестерпну спеку в машинах. Але ніщо не могло стримати підземних бойових кораблів. Вони пробивались повільніше, частина залишалася пошкоджена, але більшість проривала останню оборонну лінію й руйнує її.

Коли флагманська машина виповзла на поверхню і командир почав шукати в перископ об’єкти для обстрілу, він побачив кілька білих прапорців.

Флагман не випустив жодного снаряда. Ще чулися поодинокі постріли з окремих машин, але й вони поволі стихали. Тимчасом літостатів, що виповзали з землі, ставало дедалі більше.

Раптом над головами загули літаки. Хвилина настороженості. Так, це ворожі бомбовози. Вони кидають не білі прапорці, а бомби. Швидко зачиняються кабіни літостатів. Одні машини поспішають закопатися, інші відкривають огонь із своїх зеніток. Але черговий радист передає флагманові, що наближаються радянські літаки.

Змовкає зенітна артилерія, і під хмарами чути постріли маленьких гармат винищувачів. Вони швидко розганяють ворогів, навантажених смертоносними бомбами.

На все життя запам’ятався мені цей день.

Наче зараз бачу, як після повітряного бою кілька винищувачів приземляються поблизу літостатів. З великого тримоторного флагманського літака вилазить командир і підходить до флагманського літостата. Йому назустріч виходить командир першої бригади літостатів. Разом з ним Ярослав Макаренко, Юрій Барабаш, Тарас Чуть і ще кілька бійців.

— Шелемеха! Привіт! — гукає командир бригади, впізнавши льотчика.

— Поздоровляю, товариші, з перемогою, — відповідає Станіслав.

Він підходить до нас ближче, підносить руку до шолома і каже:

— Викликайте вашу команду. Війна закінчена.

Через кілька хвилин льотчик розповів останні новини. Він дізнався про них у штабі перед вильотом на операцію. Фронт на заході остаточно розвалився. Ворог на сході звернувся з проханням миру. На заході опір чинять лише окремі невеликі частини, серед них декілька авіаційних, але їм припинено псстачання бензину.

Ми гукаємо “ура”, але наче у відповідь на це чуємо постріли. За руїнами якихось стін і розбитими броньовиками укріпилася жменька ворогів. Це останній бастіон, за яким вони знайшли притулок.

Один з літостатів стріляє прямою наводкою по тій барикаді. Снаряди здіймають стовпи піску та уламків, і над укріпленням показується білий прапор. Кілька людей вибігають звідти з піднятими вгору руками.

Це відбувається метрів за двісті від того місця, де ми стоїмо. Люди біжать до нас, але серед них не всі звели руки вгору. Двоє чи троє біжать, тримаючи револьвери. Ми певні, що вороги здаються, і спокійно ждемо, коли вони наблизяться.

Літостат, що обстріляв барикаду, сповзає на інше місце.

Ворожі бійці зупиняються кроків за шістдесят. Мою увагу привертає офіцер, що не кинув револьвера. Він когось мені нагадує. Наче я його вже десь бачив. Ураз він підіймає револьвер і стріляє в нашому напрямку. І лише коли тріснув постріл, я впізнав Черепашкіна. Він встиг вистрілити ще раз, але йому відповів Станіслав, що вихопив свій пістолет і поклав ворога з першого ж пострілу.

Та вже було пізно. Я відчув, що хтось схилився на моє плече і одразу впав на землю. То був Ярослав Макаренко.

Барабаш перший кинувся до Ярослава. Він розстебнув йому шкіряну куртку і розірвав сорочку. Якусь мить всі наче скам’яніли, стежачи за лікарем. А він, стоячи на колінах, оглядав рану, мацав пульс, хотів підвести Ярослава і раптом немов розгубився.

Інженер лежав непорушно з напівприкритими очима. Щелепи його міцно стиснуті.