Галапагос

КНИГА ДРУГА ТАК СТАЛОСЯ

А сталося так, що новісінький білий теплохід уночі, хоч і без карт, компаса та ходових вогнів, усе одно розтинав на максимальній швидкості хвилі холодного, глибокого океану. З погляду людства він уже не існував. Вважалося, що саме «Баійю де Дарвін», а не «Сан-Матео» розбито вщент.

Це було невидиме з берега судно-привид; воно несло на собі гени свого капітана та с імох із десяти пасажирів на захід, де їм судилося взяти участь у пригоді, що триває вже мільйон років.

А я був привидом на судні-привиді. Я — син великомозкового письменника-фантаста, якого звали Кілгор Траут.

Я дезертирував із морської піхоти Сполучених Штатів.

Мені надали політичний притулок, а потім громадянство у Швеції, і я став зварником на верфі в Мальме. Одного дня мене безболісно обезголовив сталевий лист, що впав, коли я працював у судновому корпусі «Баійї де Дарвін»; одначе я відмовився канути в голубий тунель, що веде до потойбічного життя.

Я завжди міг матеріалізуватись, але зробив це лише одного разу, на самому початку гри, на кілька бурхливих миттєвостей, коли під час плавання на лінії Мальме — Гуаякіль моє судно зазнало шторму в Північній Атлантиці. Я з’явився вгорі на спостережному посту, і один із членів команди, швед, побачив мене. Він якраз напився. Моє обезголовлене тіло було повернене до корми, а руки підняті. В руках я тримав, наче баскетбольний м’яч, свою відтяту голову.

Отже, я, стоячи поруч із капітаном Адольфом фон Кляйстом на містку «Баійї де Дарвін», був невидимий, і ми чекали закінчення нашої першої ночі у відкритому морі після поспішної втечі з Гуаякіля. Капітан усю ніч не спав і був уже тверезий, але страждав од страшенного головного болю, що його в розмові з Мері Хепберн порівняв із «золотим свердлом поміж очей».

Мав він і інші сліди своєї ганебної поведінки напередодні ввечері — садна й подряпини, що їх дістав, коли не раз падав, намагаючись вилізти на дах автобуса. Капітан, звісно, ніколи б так не нажлуктився, якби знав, що на нього ляже бодай якась відповідальність. Він уже пояснив це Мері, яка також усю ніч не склепила очей, доглядаючи Джеймса Уейта на верхній палубі, ближче до корми та офіцерських кают.

Уейта поклали саме там, підмостивши під голову згорнену блузу Мері, бо на решті судна було надто темно. Нагорі, коли сховався місяць, принаймні було трохи видно від зірок. Потім, коли зійде сонце, Уейта мали перенести до каюти, щоб він не розжарився до смерті на голих металевих пластинах.

Решта пасажирів залишились на човновій палубі внизу. Селіна Макінтош спала в центральному салоні, підклавши під голову замість подушки собаку; там же знайшли притулок і шестеро дівчаток канка-боно. Вони лягли так, щоб бути одна для одної ніби подушкою. Хісако ночувала теж на носі, але не в центральному салоні, а в туалеті, втиснувшись між унітазом та раковиною для вмивання.

«Мандаракс», якого Мері передала капітанові, лежав у шухляді на містку — в єдиній шухляді на всьому судні, в якій хоч щось було. Її залишили трохи висунутою, тож «Мандаракс» слухав і перекладав багато чого, що там казалося протягом ночі. Через випадковий збіг обставин він перекладав усе на киргизьку мову, в тому числі й капітанів план дій, а саме: вони мають іти прямим курсом на галапагоський острів Бальтру, де є й доки, й аеродром і невелика лікарня. Там-таки є й досить потужна радіостанція, тож вони дізнаються напевне, що то були за два вибухи і як себе почуває решта світу в тому разі, якщо випала величезна метеоритна злива або, як припускала Мері, розпочалася третя світова війна.

Отож і цей план з таким самим успіхом можна було перекладати не на киргизьку, а на будь-яку іншу малозрозумілу мову, бо курс вони тримали такий, що з Галапагоськими островами напевне б розминулися.

Щоб збитися з курсу, досить було й капітанового невігластва. Та він іще збільшив помилки, коли вночі, ще не прохмелівши, заходився раз по раз міняти курс — мовляв, щоб не попасти під метеорити. Великий мозок підказував йому, нібито зоряний дощ не вщухає. Щоразу, вздрівши зірку, капітан боявся, що вона впаде в океан і викличе припливну хвилю.

Тож він і міняв курс, щоб ця хвиля прийшлася на ніс судна. А коли встало сонце, йому, завдяки його великому мозкові, вже не страшно було опинитися де завгодно й пливти куди завгодно.

Тим часом Мері Хепберн, то засинаючи, то прокидаючись і дбаючи про Джеймса Уейта, робила те, на що сучасним людям мозку вже не вистачає. Вона вдруге проживала своє життя. Ось вона знов дівчина й лежить у спальному мішку. Ледве розвиднилося, коли її пробудив жалібний крик дрімлюги. Мері зупинилась на ночівлю в заповіднику штату Індіана — живому музеї, на клапті первозданної землі, якою вона була ще до європейців; колись ті проголосили, що не потерплять. жодної рослини чи тварини, які не придатні до їжі або яких не культивує людство. Коли юна Мері виткнула голову зі свого кокона — спального мішка, то побачила напівзогнилі колоди та не зіпсовану греблями річку. Вона лежала серед запаху прілого листя, створеного віками відмирання та розпаду. Тут було безліч харчів, якщо ти мікроорганізм або здатний перетравлювати листя, але ситним сніданком для людської істоти, якою Мері була мільйон і тридцять років тому, тут і не пахло.

Ще тільки почався червень. Повітря було цілюще.

Пташиний крик, який вона почула, долинув із заростів вересу та сумаху за півсотні кроків. Мері вдячна була цьому будильникові, бо й сама, коли лягала спати, мала намір прокинутись рано-вранці і уявити собі, що спальний мішок — то її кокон, і видертись із нього в любосній знемозі, як оце тепер робила з усією життєрадісністю повноліття.

Яка радість!

Яка насолода!

Було чудово, бо подруга, яку вона взяла з собою, ще спокійно собі спала.

Тож Мері крадькома, обережно ступаючи, перетнула галявину, щоб побачити в лісовій хащі ту ранню пташку. А натомість перед нею з’явився високий, худорлявий і серйозний на вигляд молодик у матросці. То він скрикував пронизливим криком дрімлюги. Це був Рой, її майбутній чоловік.

Мері стояла роздратована, збита з пантелику. Особливо ексцентричною деталлю тут, так далеко від моря, їй здавалась матроска. У неї було таке відчуття, що цього вторгнення їй, мабуть, слід побоюватись. Та якщо цей дивак надумає переслідувати її, то муситиме спершу продертися крізь вересові хащі.

Вона була одягнена, як спала, тільки не взута, в самих панчохах. Він, однак, почув її кроки, бо мав напрочуд гострий слух. Такий був і його батько. Це була їхня сімейна риса. Він заговорив перший:

— Привіт!

— Привіт, — озвалась Мері. Потім вона пояснить, що була певна: у цьому раю земному вона сама-одна — та ось несподівано, наче з-під землі, постає це створіння в матросці й поводиться так, ніби все тут — його. Рой, проте, заявить, що саме вона мала, по суті, такий вигляд, ніби все належить їй.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Я не знав, що в цій частині заповідника можуть спати люди, — відповів він. І мав цілковиту рацію, Мері це знала. Вони з подругою порушували правила цього живого музею, перебуваючи там, де вночі дозволено перебувати лише нижчим тваринам.

— Ви моряк? — запитала вона.

Рой відповів ствердно, хоч, мовляв, як сказати правильніше, то моряком він був донедавна. Оце щойно демобілізувався з військового флоту і перед тим, як поїхати додому, подорожує автостопом по країні. І значно охочіше його підбирають тоді, коли він у матросці.

Нині нікому не спаде на думку запитувати, як Мері в Роя, «Що ви туї робите»? Причини, щоб бути в певному місці, тепер такі незмінне прості й очевидні. Ніхто не стане плутано розповідати, як ото Рой: що демобілізувався у Сан-Франціско, одержав готівкою гроші на квиток додому, купив собі спальний мішок і подався автостопом у мандрівку до Великого каньйону, Йєллоустонського національного парку та інших місць, де завжди мріяв побувати. Особливо його зачарували птахи, до яких він навчився звертатися їхніми голосами.

А якось Рой почув по радіо в автомобілі, що в цьому невеличкому заповіднику штату Індіана бачили пару білодзьобих дятлів — виду, що вважався давно вимерлим. І він одразу поїхав сюди. Історія з дятлами виявиться містифікацією. Ці великі, гарні жителі первісних лісів справді вимерли, оскільки людські істоти знищили всі їхні природні середовища. Не було вже для них достатньої кількості гнилих дерев, спокою та тиші.

— Над усе вони потребували спокою і тиші, — мовив Рой. — Як, мабуть, і ми з вами. І мені шкода, що я потурбував вас. Але я не робив нічого такого, чого б не робив птах.

У її великому мозку щось клацнуло, коліна затремтіли, в животі похололо. Вона закохалась у цього чоловіка.

Нині ніхто про таке не згадує.

Марення Мері Хепберн урвав Джеймс Уейт такими словами:

— Я вас дуже кохаю! Прошу, вийдіть за мене заміж. Я такий самотній… Я гак боюсь…

— Бережіть сили, містере Флемінг, — мовила вона. Він пропонував їй одружитись раз по раз цілу ніч.

— Дайте мені руку, — попросив він.

— Щоразу, як я даю вам руку, ви її не відпускаєте.

— Обіцяю, що відпущу.

Вона простягла йому руку, і він кволо стиснув її. Він не марив ані майбутнім, ані минулим. Окрім серця, що ледве тріпотіло, в ньому мало що лишилось, так само, як і в Хісако Хірогуті, що втиснулась між розхитаним унітазом та раковиною для вмивання на нижній палубі. Окрім плода й матки, у неї теж лишилося не багато.

Хісако, подумала Мері, не має задля чого жити, крім її ненародженої дитини.

Люди й досі, як завжди, гикають, і досі сміються, коли хтось пукне. І досі вони намагаються втішити хворого лагідним тоном. Цей тон, супроводжуваний чи ні словами, передає хворому те, що він хоче почути, як і Уейт мільйон років тому.

Звертаючись до Уейта, Мері казала багато чого, але досить було самого її тону, щоб він почув: «Ми вас любимо. Ви не самотній. Все буде гаразд». І таке інше.

Певна річ, жоден із теперішніх утішників не має за плечима такого складного любовного життя, як у Мері Хепберн, і жоден страдник — такого складного любовного життя, як у Джеймса Уейта. В нинішніх людей, коли йдеться про любов, усе зводиться до одного і найпростішого: був у партнерів період нересту чи ні. За теперішніх часів чоловіки й жінки починають жваво й безпорадно цікавитись одне одним, гульками на плавцях і всім іншим тільки двічі на рік або — це тоді, коли бракує риби — лише раз на рік. Так багато залежить нині від риби.

Що ж до Мері Хепберн та Джеймса Уейта, то ці могли через любов з’їхати з глузду — за сприятливих обставин — майже будь-коли.

На тій верхній палубі, перед самим сходом сонця, Уейт справді кохав Мері, а Мері справді кохала його — чи, правильніше сказати, того, за кого він себе виставляв. Усю ніч Мері називала його «містер Флемінг», і він не просив, щоб вона зверталася до нього на ім’я. Чому? Бо не міг згадати, яке саме в нього фальшиве ім’я.

— Я вас зроблю дуже багатою, — мовив Уейт.

— Добре, добре, — погоджувалась Мері, — не хвилюйтесь.

— Складні проценти на капітал, — казав він.

— Бережіть сили, містере Флемінг, — відповідала вона.

— Прошу вас, вийдіть за мене! — благав він.

— Поговоримо про це, коли потрапимо на Бальтру, — казала вона.

Бальтру Мері назвала йому як мету життя. Вона воркувала й мурмотіла до нього всю ніч, розповідаючи, які чудові речі чекають їх на Бальтрі, неначе Бальтра була таким собі раєм, і святі з ангелами мали вітати їх на причалі, не кажучи вже про достаток їжі та ліків.

Уейт знав, що вмирає.

— Ви будете дуже заможною вдовою, — сказав він.

— Не говорімо про це зараз, — попросила вона.

Щодо багатства, яке Мері формально мала успадкувати, бо справді збиралась одружитися з Уейтом, а потім стати його вдовою, то навіть найспритнішому з великомозкових детективів цілого світу не вдалося б відшукати бодай найменшу його дещицю. Змінюючи міста й оточення, він щоразу вдавав із себе ощадливого громадянина, чиє багатство постійно зростає, хоч планета дедалі біднішала, під гарантіями урядів Сполучених Штатів чи Канади. Його заощадження на рахунку у Гвадалахарі (Мексіка), сума якого визначалася в песо, на той час уже зійшли нанівець.

Якби його капітал зростав так само стрімко, як тоді, то тепер Джеймс Уейт володів би цілим Всесвітом: галактиками, чорними дірками, кометами, астероїд-ними хмарами й метеорами, капітановими улюбленцями метеорами та міжзоряною матерією всілякого гатунку — себто просто всім сущим.

Атож, а якби людство й досі розмножувалось тодішніми темпами, то нині воно переважало б навіть маєтність Джеймса Уейта, тобто все суще.

Яка немислима гігантоманія панувала в судженнях людських істот лише вчора, лише мільйон років тому!

Уейт, до речі, мав дитину. Колись він не тільки спровадив того торговця-антиквара голубим тунелем у потойбічне життя, а й дав життя можливому спадкоємцеві. За дарвінівськими стандартами, бувши водночас убивцею і батьком, Уейт, можна сказати, загалом діяв слушно.

А запліднив він жінку, маючи тільки шістнадцять років, на самому початку сексуального життя в людського самця мільйон років тому.

Жив він тоді в Мідленд-Сіті, штат Огайо. Стояв спекотний липневий день, і Уейт косив траву на газонах казково заможного торговця автомобілями й власника мережі тамтешніх закусочних Дуейна Гувера, що мав дружину, але не мав дітей. Містер Гувер був тоді в діловій поїздці до Цінціннаті, а місіс Гувер, якої Уейт ніколи доти не бачив, хоч косив там траву вже багато разів, була в будинку. Вона взагалі трималась відлюдне, бо, як чув Уейт, мала якісь медичні проблеми, пов’язані зі спиртним та наркотиками, тож її великий мозок почував себе серед людей непевно.

Уейт був тоді гарний хлопчина. І його батько й мати були теж гарні. Він походив з гарної родини. Хоч стояла спека, Уейт не скидав сорочки, бо соромився всіх отих синців та рубців, якими його нагороджували всілякі прийомні батьки й матері. Згодом, коли він удався до проституції на острові Манхеттен, його клієнти визнавали, що ті рубці, заподіяні сигаретами, плічками для одягу, пряжками або ще хтозна-чим, дуже збуджують.

Уейт не шукав сексуальних пригод. Він саме збирався дати драла до Манхеттена й не бажав, щоб поліція мала привід посадити його за грати. Адже поліція добре його знала, часто допитувала з приводу тої чи тої крадіжки тощо. Злочинів він ніколи не вчиняв, але все одно був у поліції на прикметі. Раз у раз вони казали йому: «Синку, рано чи пізно ти втнеш велику дурницю».

Отже, місіс Гувер з’явилась у дверях, одягнена лише в надто відкритий купальник. За будинком був плавальний басейн. Обличчя місіс Гувер мала пропите, зуби гнилі, але фігурка в неї була ще нічогенька. Вона спитала, чи не хоче він зайти до будинку, — там, мовляв, є кондиціонер, і можна трохи прохолонути за склянкою чаю з льодом чи лимонаду.

Уейт не встиг і оком змигнути, як вони вже були в ліжку, і вона шепотіла йому що вони одне одному до пари, обоє пропащі, і цілувала його рубці й таке інше.

Місіс Гувер зачала від нього й через дев’ять місяців народила хлопчика, якого містер Гувер вважав своїм сином. Хлопець був гарний, мав, як і Уейт, хист до музики і як виріс, то став непоганим танцюристом.

Уейт почув про дитину, коли вже перебрався до Манхеттена. Та своєю рідною він ніколи її не вважав. Роками він жодного разу не згадував про сина. Аж ось раптом, ні з сього ні з того його великий мозок почав йому нашіптувати, що от, мовляв, десь там ходить собі молодик, якого на цьому світі й не було б, коли б не він, Уейт. І це навіювало на нього жах. Трохи засерйозний наслідок як для такого незначного випадку.

Чи хотів він тоді мати сина? Про це Уейт замислювався найменше.

Нині, до речі, сексуальна зрілість у самців людини настає приблизно в шестирічному віці. Коли такий шестирічний надибає якусь самицю в період парування, то ніщо не завадить йому вступити з нею в статевий зв’язок.

І мені його шкода, бо я ще пам’ятаю, як самому було шістнадцять. Боже, який я був збудливий! І оргазм тоді, як і тепер, не давав полегкості. Бо мине після оргазму десять хвилин — і що далі? Нічого не вдієш, знов його прагнеш. А треба ж робити уроки!

Ті, що були на борту «Баійї де Дарвін», ще не дуже зголодніли. Кишки у всіх, у тому числі й у Казашки, ще вичавлювали останні живодайні молекули з їстівних речовин, поглинутих напередодні. Ніхто ще не споживав частин власного тіла, як це передбачала схема виживання галапагоських черепах. Дівчатка канка-боно — ті вже добре знали, що таке голод. Для інших це ще стане відкриттям.

І єдині двоє людей, які не тільки весь час спали, а й підтримували власні сили і дух, були Мері Хейберн та капітан. Дівчатка канка-боно нічого не знали ні про судно, ні про океан, та й не розуміли нічого, сказаного їм будь-якою мовою, крім канка-боно. Хісако охопив стан цілковитого заціпеніння. Селіна була сліпа, а Уейт при смерті. Отже, лишилось тільки двоє, які могли вести судно і дбати про Уейта.

Першої ж ночі вони домовились, що Мері вестиме судно вдень, коли сонце з певністю підказуватиме їй, де схід, звідки вони втекли, й де захід, куди пливли, сподіваючись знайти мир і достаток на острові Бальтра. А капітан керуватиме судном уночі, орієнтуючись по зорях.

Те з них, котре не стояло біля стерна, мало доглядати Уейта, водночас уриваючи годинку, щоб поспати. Звичайно, ті робочі зміни тяглися довго. А втім, уся ця тяжка епопея мала бути досить коротка, бо, за капітановими підрахунками, Бальтра лежала десь лише за сорок годин ходу від Гуаякіля.

Якби вони коли-небудь досягли Бальтри, чого їм так і не вдалося, то застали б її безлюдною і спустошеною за допомогою ще однієї авіапосилки з дагонітом.

Людські істоти були тоді такі плодючі, що звичайні вибухи мали дуже малі довготривалі біологічні наслідки або ж узагалі їх не мали. Навіть наприкінці затяжних війн людей довколо було, здавалося, сила-силенна. Дітей народжувалося завжди так багато, що спроби значно зменшити населення примусовим шляхом були приречені на невдачу. Вони залишали не більше довготривалих ран — як не брати до уваги ядерних нападів на Хіросіму та Нагасакі, — ніж «Баійя де Дарвін», коли вона розтинала носом і збовтувала невтороване море.

Саме завдяки здатності людства до такого швидкого зцілення за допомогою новонароджуваних діток для багатьох людей вибухи здавалися не чим іншим, як елементами шоу-бізнесу чи вельми видовищним самовиявом, та й по всьому.

Проте людству судилося втратити, коли не брати до уваги однієї крихітної колонії на Санта-Росалії, саме те, чого невтороване море не втратить ніколи, поки в ньому є вода: здатність до самозцілення.

Що стосується долі людства, то всі його рани мали стати аж надто хронічними. А осколково-фугасна зброя вже ніколи не буде елементом шоу-бізнесу.

Отож, якби людство й далі зцілювало собою ж таки завдані рани за допомогою копуляції, тоді історія людської колонії на Санта-Росалії, яку я розповідаю, була б трагікомедією з пихатим і некомпетентним капітаном Адольфом фон Кляйстом у головній ролі. І тривала б вона не мільйон років, а лише кілька місяців, бо справжніми колоністами вони так і не стали б. Це була б просто купка людей, яка потрапила на безлюдний острів, але яку трохи згодом виявили і врятували.

Серед них був би й сором’язливий капітан — єдиний, хто відповідав за всі їхні муки.

Після першої ночі у відкритому морі капітан, однак, ще гадав, ніби все гаразд. Мері Хепберн, яка згодом замінить його за штурвалом, дістане від нього такий наказ: «Нехай весь ранок сонце буде над кормою, а після полудня — над носом». І ще він вважав найсвятішим своїм обов’язком завоювати повагу пасажирів. Адже вони бачили його в зовсім неподобному вигляді. Та поки судно допливе до Бальтри, пасажири, сподівався капітан, забудуть, який він був п’яний, і всі наввипередки розповідатимуть, що він урятував їм життя.

Оце ще одна річ, на яку були здатні тодішні люди, на відміну від сучасних: подумки втішатися подіями, які ще не відбулись і можуть зовсім не відбутися. Моя матінка була в цьому ділі великий спец. Колись, мріяла вона, мій батько покине писати свою наукову фантастику й натомість напише те, чого справді ждуть величезні маси читачів. І тоді ми матимемо новий будинок у якомусь гарному місті, а заразом накупимо чудового одягу і багато чого ще. Після розмов із нею я нерідко замислювався: а навіщо Богові потрібен був увесь цей клопіт із сотворінням реального світу?

Сказав «Мандаракс»:

Тож капітан, стоячи напівголий на містку «Баійї де Дарвін», подумки був на острові Манхеттен, де залишилась і більшість його грошенят, і чимало друзів. Він якось добереться туди з Бальтри й купить собі чудову квартирку на Парк-авеню. І під три чорти цей Еквадор!

Але реальність заважала мріяти. Сходило справжнє сонце. З ним, до речі, була пов’язана одна невеличка прикрість. Капітан цілу ніч гадав собі, що веде судно на захід, а це означало, що сонце мало зійти просто за кормою. Але це конкретне сонце зійшло хоч і справді за кормою, проте з чималим креном на правий борт. Тож капітан повернув корабель ліворуч, щоб сонце опинилося там, де й мало бути. Його великий мозок, який ніс відповідальність за цю вже виправлену ним помилку, запевняв його ж таку душу, що помилка дрібна й скоєна щойно, адже зірки на світанку, мовляв, були оповиті млою. Великий мозок прагнув поваги з боку душі не менше, ніж з боку пасажирів. Великий мозок мав своє власне життя, і настане час, коли капітан намагатиметься геть відмовитись від його послуг за те, що він привів судно не туди.

Та до цього залишалося ще аж п’ять днів.

Коли капітан пішов на корму, щоб дізнатись, як почуває себе «Віллард Флемінг», і допомогти Мері перенести його, як домовлялись, у затінок під сходнями між офіцерськими каютами, він ще довіряв своєму мозкові. Я не позначаю зірочкою ім’я Вілларда флемінга, оскільки такої особи не існувало, а отже, й померти вона не могла.

А Мері Хепберн, як особистість, капітана настільки не цікавила, що він навіть прізвища її не знав. Він думав, що вона — Каплан, бо така нашивка була на кишені її блузи із запасного комплекту бойового обмундирування, яка правила тепер Уейтові за подушку.

Уейт також вважав, що прізвище в неї Каплан, хоч вона й виправляла цю його помилку не раз. Уночі він сказав їй:

— Ви, євреї, виживете за будь-яких обставин. На це Мері відказала:

— Ви, Вілларде, виживете теж.

— Що ж, я й сам так гадав, місіс Каплан. Але тепер я цього вже не певен. Мені здається, кожен, хто ще не помер, той вижив.

— Та годі про це, — мовила вона. — Побалакаймо краще про щось приємніше. Наприклад, про Бальтру.

Але кров надходила тоді до його мозку поки що безперебійно, бо Уейт правив своєї і далі. Навіть сухо засміявся. І сказав:

— Стільки людей базікають, що вони здатні до виживання, начебто в цьому справді щось є! Та єдиний різновид людини, який не може таким похвалитися, — це труп.

— Та годі вам, годі! — вигукнула Мері.

Коли перед ними з’явився капітан — це було вже після сходу сонця — Мері саме дала згоду вийти заміж за Уейта. Він таки подолав її опір. Це було так, наче він цілу ніч благав у неї води, і ось, нарешті, вона дає йому краплину. Коли вже він так палко бажає заручин, — а заручини були єдиним, що вона могла йому дати, — тоді гаразд, вона згодна.

Мері, однак, не сподівалася, що цю урочисту обіцянку доведеться — якщо взагалі доведеться — одразу ж виконувати. Звичайно, їй подобалося все, що він про себе розповідав. Уночі вона дізналася, що він захоплюється лижними походами на пересіченій місцевості. З яким теплом зізнавався він, що найщасливіші його хвилини — це коли він мчить на лижах, а навкруги тільки чистий сніг і тиша замерзлих озер та лісів. Уейт жодного разу в житті не стояв на лижах, але якось одружився й розорив удову власника пансіонату для лижників у Білих горах штату Нью-Гемпшір. Він залицявся до неї навесні, а лишив злидаркою ще перед тим, як зелене листя стало жовтим, оранжевим, червоним та бурим.

То не з людською істотою заручалася Мері; її нареченим була машкара.

А втім, великий мозок підказував їй, що великого значення це не мало, адже вони напевне не зможуть одружитись раніше, ніж потраплять на Бальтру, а там «Віларда Флемінга», якщо він ще буде живий, доведеться негайно й інтенсивно лікувати. Тож вона, міркувала Мері, матиме ще досить часу, щоб ухилитися від шлюбу.

Отож вона навіть не насторожилась, коли Уейт сказав капітанові:

— У мене чудова новина: місіс Каплан дала згоду вийти за мене заміж! Я найщасливіший чоловік на світі!

Тепер доля зіграла з Мері лихий жарт майже так само швидко й очевидно, як було з моїм обезголовлюванням на верфі в Мальме.

— Вам пощастило, — сказав капітан. — Я, як капітан цього судна в міжнародних водах, маю законні повноваження, щоб одружити вас. Любі мої, ми тут опинилися разом із волі Бога… — розпочав він промову, наприкінці якої, через дві хвилини, оголосив Мері Каплан» та «Вілларда Флемінга» чоловіком і дружиною.

Сказав «Мандаракс»:

І Мері Хепберн на Санта-Росалії пам’ятатиме цю «Мандараксову» цитату, як і сотні інших. Та з плином років вона почала сприймати свій шлюб з «Віллардом Флемінгом» усе серйозніше й серйозніше, дарма що цей її другий чоловік помер з усмішкою на вустах через кілька хвилин після того, як капітан оголосив їх чоловіком і дружиною. Вже бувши старою-престарою, беззубою й скоцюрбленою бабою, вона скаже пухнастій Акіко: «Я вдячна Богові, що послав мені двох чудових чоловіків», — Мері мала на увазі Роя та «Вілларда Флемінга». Цим вона водночас прагнула довести, що для неї небагато важить капітан, який тоді був уже вельми старий батько чи дідусь усього молодшого покоління остров’ян, крім Акіко.

Акіко була єдина молода колоністка, яка жадібно прислухалась до всіляких історій, а надто любовних, про життя на материку. Тож Мері почувала себе, мабуть, незручно перед нею за те, що мала так небагато любовних історій, які могла розповідати від першої особи, її батько й мати справді були напрочуд закохані один в одного, казала вона, й Акіко з насолодою слухала про те, як вони до самого кінця цілувалися та обіймались.

Мері могла розсмішити Акіко розповіддю про свою кумедну, сказати б, любовну інтригу з удівцем, що керував відділенням англійської мови в Іліумській середній школі перед її закриттям. Його звали Роберт Войцеховіц, і він був єдиним чоловіком, крім Роя та «Вілларда Флемінга», який будь-коли пропонував їй руку та серце.

А історія була така.

Роберт Войцеховіц почав дзвонити їй і запрошував на побачення вже через два тижні після похорону Роя. Вона відхиляла його пропозиції, даючи зрозуміти, що для неї ще надто рано знов зустрічатися з чоловіками.

Мері робила все можливе, щоб знеохотити його. Та якось надвечір він однаково завітав до неї, хоч як вона втовкмачувала йому, що бажає тільки одного: побути на самоті. Він під’їхав до її будинку, коли вона косила газон. А тоді умовив її вимкнути косарку й одразу виклав пропозицію про шлюб.

Мері змальовувала його машину й доводила Акіко до реготу, хоч та ніколи не бачила й ніколи не побачить жодного автомобіля. Роберт Войцеховіц мав «ягуара», який колись був дуже гарний, але тепер увесь його кузов з боку водія вкривали зарубки та подряпини. Цю машину йому подарувала, вмираючи, дружина. Звали її «Доріс, і таким ім’ям Акіко назве одну із своїх пухнастих дочок-просто під впливом цієї розповіді.

Доріс Войцеховіц успадкувала трохи грошей і купила «ягуара» для Роберта з вдячності за те, що він був таким добрим чоловіком. Вони мали дорослого сина Джозефа — незграбного тюхтія, який і розколошматив того прекрасного «ягуара», ще коли мати була жива. Джозефа на рік ув’язнили — кара за те, що вів машину в нетверезому стані.

Знов цей наш давній друг алкоголь, від якого всихає мозок…

Роберт освідчився на єдиному свіжоскошеному газоні в усій околиці. В решті садиб знову розросталися бур’яни, бо всі сусіди вже виїхали. І весь час, поки Роберт освідчувався, на них гавкав золотавий мисливський собака, який удавав із себе грізного хижака. То був Дональд — пес, що так скрасив Роєві останні місяці його життя. Тоді навіть собаки мали свої імена. Дональд був собака. Роберт був чоловік. І Дональд нікому не робив шкоди. Він ніколи не кусався. Єдине, чого він хотів, це щоб хтось шпурнув ціпок, якого він потім принесе назад, і так знов і знов. Дональд, м’яко кажучи, був не дуже меткий. Йому, напевно, ніколи б не написати бетховенську Дев’яту симфонію. Коли він спав, то нерідко скімлив, а задні лапи в нього тремтіли. То він уві сні ганяв за ціпками.

Роберт боявся собак, бо, коли він мав лише п’ять років, на нього з матір’ю якось напав доберман-пінчер. Та коли поруч був знавець собак, Роберт їх не боявся. Але досить було йому залишитися з собакою, навіть із маленьким цуценям, сам на сам, як він починав пітніти, тремтіти, а чуб у нього ставав дибки. Тому Роберт був вельми обережний і намагався уникати таких ситуацій.

Його освідчення так здивувало, збентежило й засмутило Мері Хепберн, що вона залилася слізьми (нині такого з жінками не буває) і, розпачливо вибачившись перед ним, зникла в будинку. Вона не хотіла одружуватися ні з ким, крім Роя. І хоч Роя вже й не було, вона все одно не хотіла мати за чоловіка нікого іншого.

Так Роберт залишився на газоні перед будинком сам на сам із Дональдом.

Якби Робертів великий мозок був нормальний, він спонукав би свого господаря спокійно піти до машини, зневажливо кинувши Дональдові щось на зразок: «Цить! Геть!» Одначе натомість мозок повернув його назад і примусив побігти, причому цей мозок виявився таким дефективним, що Роберт, переслідуваний Дональдом — той весь час біг за ним вистрибом, — пронісся повз автомобіль через дорогу й видерся на яблуню перед входом до порожнього будинку, чиї власники вже втекли до Аляски.

Тож Дональд сів під деревом і заходився шалено гавкати.

Роберт просидів на яблуні, боячись злізти, з годину, доки Мері, здивована безперервним і монотонним гавканням, вийшла з будинку й урятувала його.

Переляканий Роберт спустився на землю, сповнений огиди до самого себе. Він навіть виблював, забризкавши власні черевики й холоші штанів, після чого пробурчав: «Я вже не чоловік. Просто не чоловік. Звичайно, я більш ніколи вас не потурбую. Я більш не потурбую жодної жінки».

Я переказую цю розповідь Мері саме тут, бо таке ж приниження власної гідності відчував і капітан Адольф фон Кляйст після того, як, проборознивши п’ять днів і п’ять ночей океан, не спромігся знайти жодного острова.

Він узяв надто на північ — аж надто на північ. Тож усі ми опинились набагато північніше від бажаного курсу. Певна річ, голоду я не відчував, так само як і Джеймс Уейт, що лежав мерзлою колодою в нижньому камбузі, у холодильнику для м’яса. Камбуз цей, хоч електролампочки зникли, а ілюмінаторів там не було, все ще освітлювали, щоправда ледве-ледве, нагрівальні елементи електричних печей та плит.

Атож, і водопровідна система теж іще працювала. В усіх кранах було. вдосталь води-як гарячої, так і холодної.

Одне слово, спраги не відчував ніхто, хоч їсти всі хотіли страшенно. Зникла й Селінина Казашка, та я не ставлю тут зірочки перед собачим ім’ям, бо на той час Казашка була вже мертва. Собаку поцупили дівчатка канка-боно, поки Селіна спала; вони задушили її і оббілували — голіруч, не маючи жодних знарядь, окрім власних зубів та нігтів. А потім засмажили собаку в печі. І ніхто про це не дізнався.

Проте на час загибелі від собаки зосталася вже сама шкіра та кістки, й існувала вона за рахунок накопичених раніше речовин.

Якби Казашка потрапила на Санта-Росалію жива, то однаково не мала б великих перспектив на майбутнє — навіть коли б припустити неймовірне: що там знайшовся б пес. Вона ж бо, не забуваймо, була позбавлена статевих ознак. Все, чого Казашка могла б досягти такого, що пережило б її, це залишитись у дитячих спогадах пухнастої Акіко, яка от-от мала народитися. Бо навіть за найсприятливіших умов Казашці не пощастило б прожити так довго, щоб новонароджені остров’яни встигли її попестити, побачити, як вона махає хвостом, тощо. А втім, її гавкання вони теж не почули б, бо Казашка ніколи не гавкала.

Щоб ніхто не пустив сльозу з приводу передчасної загибелі Казашки, я скажу: «Ну що ж, адже вона все одно не написала б бетховенської Дев’ятої симфонії».

Те саме я кажу й щодо смерті Джеймса Уейта: «Ну що ж, адже він усе одно не написав би бетховенської Дев’ятої симфонії».

Це суперечливе тлумачення того, як мало більшості з нас призначено зробити в житті, хоч яке довге воно було б, — не мій винахід. Уперше я почув про це шведською мовою на похороні — не на власному, бо був тоді ще живий. Покійником у тому перехідному обряді виступав тупий і непопулярний серед робітників на верфі майстер, якого звали Пер Олаф Розенквіст. Він помер молодим — принаймні тоді його вік вважали молодим, — бо страждав, як і Джеймс Уейт, успадкованою хворобою серця. Я пішов на похорон разом із приятелем-зварником, і звали його Яльмар Арвід Бострьом, хоч як там звали когось мільйон років тому, не має тепер істотного значення. Коли вже виходили з церкви, Бострьом мені й каже: «Ну що ж, адже бетховенської Дев’ятої симфонії він не написав би все одно».

Я запитав, чи сам він придумав цей похмурий жарт, і Бострьом відповів, що ні, просто чув його від свого дідуся-німця, який служив під час першої світової війни офіцером, відповідальним за поховання загиблих на Західному фронті. Солдати, яким уперше доводилося виконувати таку роботу, звичайно розводили філософію над тим чи тим трупом, у чиє обличчя вони ось-ось шпурнуть лопату землі, — мовляв, а що б він міг зробити, коли б не поліг таким молодим? Чимало було цинічних висловів, якими ветерани обривали такі роздуми новобранців, і одним із них був: «Не журися за нього. Все одно бетховенської Дев’ятої симфонії він не створив би».

Коли мене самого поховали молодим у Мальме, за якихось шість метрів від Пера Олафа Розенквіста, то Яльмар Арвід Бострьом, виходячи з цвинтаря, те саме сказав і про мене: «Ну що ж, Леон усе одно не написав би бетховенської Дев’ятої симфонії».

Атож, а згадав я про цей вислів у хвилину, коли капітан фон Кляйст докоряв Мері за те, що вона оплакувала смерть чоловіка, якого вони вважали Віллардом Флемінгом. На той час вони були в морі лише дванадцять годин, і капітан ще відчував певну перевагу над нею та й над рештою пасажирів також — майже над усіма.

Пояснюючи, як тримати судно на західному курсі, фон Кляйст сказав їй:

— Яке це марнування часу — оплакувати зовсім незнайому людину! З того, що ви мені розповіли, я зрозумів: родичів він не мав та й ні за яку суспільне корисну справу останнім часом теж не брався. То навіщо всі ці сльози?

Тут був для мене якраз слушний момент, щоб устряти зі своїм безплотним голосом і промовити: «Бетховенської Дев’ятої симфонії він напевно не написав би».

Фон Кляйст спробував трохи пожартувати, але це в нього не дуже вийшло, коли він сказав:

— Як капітан судна, я наказую вам плакати тільки у тих випадках, коли є підстава. А зараз нема чого плакати!

— Він був мій чоловік, — скиглила Мері. — Я сприйняла церемонію одруження, яку ви здійснили, дуже серйозно. Смійтеся собі, якщо хочете.

Уейт лежав тоді там, де його застала смерть, до холодильника його ще не затягли.

— Він чимало дав цьому світові і ще дав би багато, коли б ми змогли його врятувати, — додала Мері.

— А що ж такого визначного цей чоловік дав світові? — поцікавився чоловік.

— Він знав про вітряки більше, ніж будь-хто з нині живих, — сказала вона. — Він говорив, що можна позакривати всі вугільні та уранові шахти: завдяки самим лише вітрякам можна перетворити найхолодніші закутки планети на такі ж теплі, як Майамі у Флоріді. А ще він був композитором.

— Справді? — здивувався капітан.

— Так, він написав дві симфонії.

Мені це твердження здалося пікантним — у світлі сказаного вище виходить, що Уейт у свою останню земну ніч претендував ще й на роль автора двох симфоній. А Мері, розповідаючи далі, запевняла, що, коли повернеться додому, неодмінно поїде до Мус-Джо й розшукає ті його симфонії, які ніколи ще не виконувались, і спробує знайти оркестр, щоб зіграв їх уперше.

— Віллард був такою скромною людиною! — зітхнула вона.

— Мабуть, що так, — погодився капітан.

Через сто вісім годин капітан виявить, що перебуває в стані безпосередньої конкуренції з отим зразком чеснот.

— Якби Віллард був живий, — казала Мері, — він напевне знав би, що робити.

Капітан тоді вже остаточно втратив самоповагу, і вона більш ніколи — хоч жити йому судилося ще тридцять років — до нього не повернеться. Ну хіба не справжня трагедія? Він відчував, що глузування Мері його принижує.

— Я справді ладен вислухати будь-яку пораду, — промовив він. — Ви тільки скажіть, що саме зробив би цей пречудовий Віллард, і я з величезною радістю вчиню саме так.

На той час він уже відмовився від послуг свого мозку й вів судно лише за порадами душі, час від часу міняючи курс. Будь-якийсь острівець, навіть завбільшки з носовичок, викликав би в капітана сльози вдячності. Та ні, сонце, яке щойно було просто попереду, потім — з лівого борту, за кормою, і з правого борту, вкотре вже заходило за обрій.

На нижній палубі Селіна Макінтош кликала собаку.

— Казашко-о-о! Казашко-о-о! Хтось бачив мою Казашку?

Мері гукнула у відповідь:

— Тут, нагорі, її нема!

Потім вона, намагаючись уявити собі, що зробив би «Віллард», дійшла думки, що, може, «Мандаракс» здатний виконувати функції, крім годинника та перекладача, ще й радіоприймача та передавача. І вона порекомендувала капітанові спробувати викликати допомогу.

Капітан не знав, що цей прилад — «Мандаракс». Він думав, то «Гокубі», а «Гокубі» лежав у нього вдома в Кіто, в шухляді разом із носовичками, запонками для манжет, шпильками для краваток та кишеньковими й наручними годинниками. «Гокубі» йому подарував брат іще торік на Різдво, та капітан так і не зумів приладом скористатися. Для нього то була ще одна іграшка, про яку він добре знав одне: це — не радіо.

Тож фон Кляйст зважив на долоні прилад, гадаючи, що то «Гокубі», й мовив до Мері:

— Ладен собі правицю відтяти, якщо цей мотлох може правити за радіо! Присягаюся, що навіть найсвятішому Віллардові Флемінгу не вдалося б ані отримати, ані передати якесь повідомлення за допомогою «Гокубі».

— Може, пора вже вам покинути оцю свою впевненість в усьому на світі?! — вигукнула Мері.

— Ця ідея вже спадала мені на думку, — погодився він.

— То пошліть сигнал SOS. Кому від цього буде шкода?

— Ніякої шкоди, звичайно, не буде, — промовив капітан. — Місіс Флемінг, ви маєте цілковиту рацію. Це напевне не завдасть нікому шкоди. — І він заговорив у мініатюрний «Мандараксів» мікрофон слово, яке мільйон років тому правило за міжнародні позивні для судна, що зазнало біди:

— Mayday, Mayday, Mayday[5].

По тому повернув «Мандаракс» екраном до себе, щоб прочитати разом із Мері відповідь, якщо вона з’явиться. Сталося так, що капітан натиснув на кнопку, якої в «Гокубі» не було і яка тут, у «Мандараксі», пробуджувала до життя весь інтелектуальний набір цитат, що їх прилад мав на кожну тему, зокрема й на травень місяць. Тому на маленькому екрані з’явились, збивши обох з пантелику, такі зовсім незрозумілі рядки:

На мить капітанові й Мері здалося, що вони ввійшли в контакт із зовнішнім світом, хоч жодна відповідь на сигнал SOS не надійшла б так швидко й у такій літературній формі.

Тож капітан повторив виклик:

— Mayday! Mayday! Зазнає лиха «Баійя де Дарвін», координати невідомі. Хто мене приймає?

На це «Мандаракс» відповів:

І тоді стало ясно, що слово «травень» викликає потік цитат із самого приладу. Капуган замислився над цим. Він усе ще вважав, що тримає в руках «Гокубі» — може, трохи складнішої моделі, ніж той, що був у нього. Як же мало він знав! Збагнувши, що прилад реагує на слово «травень», він спробував «червень».

І «Мандаракс» відреагував:

— Жовтень! Жовтень! — вигукнув капітан.

І «Мандаракс» відповів:

Отакі-то справи були з «Мандараксом», хоч капітанові все ще здавалося, що це — «Гокубі». І Мері заявила, що краще знов полізе на найвищу щоглу, де був спостережний пост-так зване «вороняче гніздо», — щоб угледіти бодай що-небудь.

Але перед тим, як полізти, вона пустила капітанові ще одну шпильку — спитала, який саме острів має побачити. Адже протягом усього третього дня їхнього плавання капітан тільки те й робив, що називав острови, які нібито лежать за обрієм — там, куди прямує судно. «Дивіться добре, скоро має з’явитися Сан-Крістобаль або, може. Хеновеса-залежно від того, чи далеко ми запливли на південь», — казав він, а згодом з такою ж упевненістю проголошував уже зовсім інше: «Ага! Тепер я знаю, де ми! Ось-ось побачимо острів Худ — єдине на Землі місце гніздування хвилястих альбатросів, найбільших птахів на всьому архіпелазі». І так цілий день.

Ті альбатроси, до речі, й досі гніздяться на острові Худ. Вони мають розмах крил аж до двох метрів і, як завжди, палко віддані ідеям авіації, за якою, на їхню думку, майбутнє.

Однак, коли вже п’ятий день схилявся до заходу і Мері попросила капітана сказати, який саме острів лежить поблизу, той промовчав. Тоді вона настирливо повторила своє запитання, і він відіповів їй так:

— Гора Арарат.

А коли Мері видерлася до «воронячого гнізда», я був здивований, що вона не озвалась і словом. Бо мене вразило оте чудернацьке атмосферне явище, яке виникло просто над кормою, а потім потяглося за судном у кільватері. Воно було безгучне й мало начебто електричну природу — щось подібне до кульової блискавки чи вогнів Святого Ельма.

Колишня вчителька середньої школи дивилася на те диво, але, здавалося, не вбачала в ньому нічого незвичайного. І тоді я збагнув, що це було видно лише мені, й одразу зрозумів: то ж голубий тунель до потойбічного життя — і знов по мою душу!

Доти я бачив його тричі: тієї миті, як зостався без голови, потім — на цвинтарі в Мальме, коли мокра шведська глина глухо падала на мою труну, а Яльмар Арвід Бострьом, який, звичайно, ніколи б не написав бетховенської Дев’ятої симфонії, мовив про мене: «Ну що ж, він усе одно не написав би бетховенської Дев’ятої симфонії». А втретє тунель з’явився тієї хвилини, коли я сам був нагорі, у «воронячому гнізді», — під час шторму в Північній Атлантиці; тоді бурхав ураганний вітер з мокрим снігом, а я тримав високо, наче баскетбольний м’яч, свою бідолашну відтяту голову.

Питання, що на нього натякає, з’являючись переді мною, голубий тунель, можу вирішити тільки я сам: чи не вичерпав я нарешті свій інтерес до життя, яке вирує довкола? Якщо так, то мені досить зробити лише крок усередину того, що я порівнюю з величезним пилососом. Якщо справді діє всмоктування в цей голубий тунель, сповнений світла, дуже подібного до того, яке випромінювали електричні печі та плити на «Баійї де Дарвін», то воно, здається, не турбує мого покійного батька, письменника-фантаста Кілгора Траута, який стоїть біля самого сопла й базікає зі мною.

Перше, що сказав мені батько з-над корми «Баійї де Дарвін» було:

— Чи не досить із тебе цього корабля дурнів, синку? Приходь до тата, не вагайся. Як відмовишся зараз, то не побачиш мене мільйон років.

Мільйон років! Боже, мільйон років! Адже він не жартував. Хоч який поганий батько він був, але обіцянки завжди виконував і свідомо ніколи мене не обдурював.

Тож я ступив крок до нього, але на другий не наважився. Я поводився, як та голубонога олуша-самиця на початку залицяльного танка. Цей непевний перший крок був, як і в тому танку, наче перший рух маятника, після якого маятника вже не зупинити. Отак і я вже зазнав змін, хоча був іще дуже далеко від сопла. Торохкотіння двигунів «Баійї де Дарвін» значно стихло, а сталева верхня палуба стала прозора, і я міг зазирнути вниз, до головного салону, де дівчатка канка-боно гризли кістки своєї безневинної сестри Казашки.

Той перший крок до батька змусив мене подумати про індіанських дівчаток, про Мері у «воронячому гнізді», про Хісако Хірогуті з її плодом у вбиральні, про деморалізованого капітана, про сліпу Селіну на містку та про мерця у величезному холодильнику таке: «З чого б то мене так пориває цікавитись долею цих невідомих мені людей, рабів страху та голоду? Що мені до них?»

Отож другого кроку до батька я не ступив, і тоді він промовив:

— Іди далі, Леоне. Вагатися не час.

— Але ж я ще не завершив свого дослідження, — заперечив я. Адже я навмисно став духом — це давало мені такі переваги, як здатність читати думки, пізнавати людське минуле, бачити крізь стіни, бути в багатьох місцях одночасно, довідуватись, як саме дійшло до тієї чи іншої ситуації, і, нарешті, мати доступ до всього людського багажу знань. — Тату, — попросив я, — дай мені ще п’ять років.

— П’ять років?! — вигукнув він. І нагадав, передражнюючи мене, про три попередні угоди, які ми з ним уже укладали: — «Ще один день, тату… Ще один місяць, татку… Ще тільки півроку, татусю».

— Але ж я пізнаю так багато про життя як таке, про його плин, та й узагалі про його суть! — сказав я.

— Не бреши мені, — відповів батько. — Хіба я тобі колись брехав?

— Ні, сер.

— То не бреши й мені.

— Хіба ти став там господом Богом?

— Ні, — мовив він. — Я й досі всього лийі твій батько, Леоне. Та однаково не бреши мені. Своїм підслухуванням ти тільки того й домігся, що накопичив зайву інформацію. З таким самим успіхом ти міг би колекціонувати квитки на бейсбольні матчі або ковпачки від пляшок. А вся ця твоя інформація має не більше сенсу, ніж накопичена в «Мандараксі».

— Ще п’ять років, батьку, тату, татусю! — просив я.

— Тобі це замало часу навіть для того, щоб усвідомити, про що саме треба дізнатися, — заперечив він. — І саме тому, хлопче, ось тобі моє слово честі: якщо даси мені зараз відкоша, я повернуся аж за мільйон років… Леоне, Леоне! — благально промовив він. — Чим більше ти знатимеш про людей, тим огидніше тобі буде. Як на мене, те, що начебто наймудріші мужі твоєї країни послали тебе на майже нескінченну, невдячну, жахливу й, нарешті, безглузду війну, має допомогти тобі збагнути всю глибину людської натури на цілу вічність наперед!..

Чи треба тобі казати, — вів далі він, — що саме ці прекрасні тварюки, про яких ти, здається, прагнеш знати так багато, якраз нині перейняті пихою, що вони мають напоготові зброю і можуть умить знищити все живе?

А треба тобі казати, що ця колись справді гарна й життєдайна планета схожа тепер, як поглянути згори, на вражені злоякісною пухлиною внутрішні органи Роя Хепберна під час розтину трупа, а великі міста, де скупчені твої улюблені людські істоти, — це ракові пухлини, що розростаються без причини й міри, поглинаючи й отруюючи геть усе навкруги? Чи треба тобі казати, що ці тварюки накоїли аж надто багато лиха, і годі вже сподіватися, нібито навіть на їхніх онуків чекає пристойне життя? І буде дивно, коли у двотисячному році, до якого залишилось усього чотирнадцять років, бодай щось зостанеться їсти чи пити.

Як і пасажирів цього Богом проклятого судна, хлопче мій, тих тварюк ведуть капітани, що не мають ні компасів, ні карт і повсякчас заклопотані лиш одним: як уберегти власну самоповагу.

Як і за життя, батько знову був неголений. Як і за життя, він знову був блідий і виснажений. Як і за життя, він знов курив сигарету. Батько мені не сподобавсь, і це була ще одна причина того, що я не ступив другого кроку.

Я втік із дому в шістнадцять років через те, що мені було соромно за свого батька.

Коли б замість нього в отворі голубого тунелю був ангел, я, може, й стрибнув би туди.

Джеймс Уейт утік із дому через те, що лихі люди весь час знущалися з нього, завдаючи йому фізичного болю. Він міг би з таким самим успіхом потрапити з пологового будинку просто до рук іспанської інквізиції, настільки витончені були декотрі тортури, яким його піддавали за спонукою свого винахідливого великого мозку названі батьки й матері. А я втік від рідного батька, що навіть у гніві жодного разу не підняв на мене руку.

Та коли я був ще зовсім юний і багато чого не тямив, батько зробив із мене спільника, разом з яким примусив матір зникнути назавжди. Наслідуючи його, я глузував із матері, коли вона хотіла чи то кудись поїхати, чи то завести друзів і запросити їх на обід, чи то іноді сходити в кіно, до ресторану тощо. Я тоді був заодно з батьком. Я вважав, що він — найвизначніший письменник у світі, бо, як на мене, це було єдине, чим я міг пишатися. Друзів ми не мали, наш будинок був найзанедбаніший в усій околиці, ми не мали навіть телевізора й автомобіля. То чом же мені було не захищати його від матері? Щоправда, слід віддати йому належне: він сам ніколи не робив натяків на власну велич. Коли я був, однак, ще надто зелений, щоб тверезо судити, його велич мені ввижалась уже в тому, з якою наполегливістю він весь час тільки те й робив, що писав і курив — таки справді весь час.

Ага, була ж іще одна річ, якою я міг пишатися, і в Кохосі це мало неабияку вагу: батько служив колись у морській піхоті Сполучених Штатів.

Проте вже в шістнадцять років я сам дійшов висновку, якого моя мати й сусіди дійшли багато раніше: що мій батько — всього-на-всього гидкий невдаха, чиї опуси публікували лише найнизькопробніші видання й майже нічого йому за це не платили. Він, вирішив я, ображає саме життя, коли отак, день при дні, весь час тільки те й робить, що пише та курить — таки справді весь час.

Я тоді провалював у школі екзамени з усіх предметів, крім мистецтва. В кохоській середній школі мистецтва взагалі ніхто не провалював — це було просто неможливо. І я втік, щоб розшукати матір. Але в цьому мені так і не пощастило.

Батько видрукував понад сотню книжок і майже тисячу оповідань, але за всі мої мандри я зустрів лише одну людину, яка твердила, нібито колись чула при нього. Мене ця зустріч після таких тривалих пошуків дуже вразила, я навіть ненадовго втратив глузд.

Я ніколи не телефонував батькові й не надсилав йому нічого, крім поштових листівок. Не знав навіть, що він помер, аж поки загинув сам і він уперше з’явився переді мною при вході до голубого тунелю в потойбічне життя.

Однак я пишався ним за те єдине, чим, на мою думку, міг пишатися й він: адже я також служив у морській піхоті Сполучених Штатів. Це була наша сімейна традиція.

І, їй-богу, хіба тепер я не став письменником, хоч анітрохи й не сподівався що мої карлючки, як і батьківські, колись стануть надбанням читачів? Ні, читачів уже немає. Та й не може бути.

Отже, обидва ми тепер поводилися так, як оті голубоногі олуші під час залицяльного танка, — виконували запрограмовані рухи, незважаючи на те, чи було кому спостерігати нас, чи, найімовірніше, ні.

Ось батько звертається до мене від сопла:

— Ти зовсім як твоя мати.

— В якому розумінні? — питаю я.

— Знаєш, яка була в неї улюблена цитата? Звісно, я знав, знав і «Мандаракс». Ту цитату я взяв епіграфом до цього роману.

— Ти віриш, що людські істоти — це добрі тварини, яким пощастить розв’язати всі свої проблеми й знову перетворити Землю на райські кущі.

— Можна мені побачити її? — спитав я. Я знав, що мати десь там, у тунелі, адже вона померла. Перше, про що спитав у батька, коли й сам помер, було: «Ти не знаєш, що сталося з мамою?» Адже я повсюди її розшукував, поки не вступив до морської піхоти.

— Чи не мати отам позад тебе? — поцікавивсь я.

Голубий тунель весь час звивався, корчивсь, то стискаючись, то розширюючись, і коли він розширювався, то я нерідко мав змогу зазирнути глибоко всередину. І ось там, коли батько з’явився втретє, я й побачив жіночу постать. Я думав, то матір, але мені знов не пощастило.

— Леоне, я — Найомі Тарп, — мовила до мене та жінка. Це була наша сусідка, що після втечі моєї справжньої матері якийсь час усіляко намагалася мені її замінити. — Авжеж, я місіс Тарп, — знов озвалася вона. — Ти пам’ятаєш мене, Леоне, правда ж? Заходь сюди — так само, як заходив до мене через кухонні двері. Будь гарним хлопчиком; ти ж не хочеш, щоб тебе залишили там ще на цілий мільйон років?

Я ступив ще крок до сопла. «Баійя де Дарвін» перетворилася для мене на фантастичне плетиво павутиння, а голубий тунель — на такий самий реальний і необхідний транспортний засіб, як трамвай у Мальме, що ним я щодня добирався на верф і додому.

Та раптом іззаду, з самої верхівки павутиння — з «воронячого гнізда» «Баійї де Дарвін» — я почув химерні звуки, що їх видавала якась примара: то щось раз у раз вигукувала Мері. Скидалося на те, що вона в нестямі. Слів я розібрати не міг, але голос був такий, наче вона дістала кулю в живіт.

Я мав дізнатися, що вона казала, тож ступив два кроки назад, потім обернувся й глянув угору. Мері плакала й сміялася водночас. Перехилившись через край залізної діжки, так що голова була майже біля ніг, вона волала до капітана на містку:

— Гей, земля! Земля! Хвала Богові! О господи! Земля! Земля!

То Мері Хепберн побачила Санта-Росалію.

Капітан одразу ж поведе судно туди, сподіваючись, що острів заселений людьми або хоч тваринами, яких він та його пасажири зможуть приготувати й з’їсти.

Незрозумілим залишалось тільки те, чи буду я поруч, щоб спостерігати подальші події. Ціна, яку я мусив заплатити, щоб задовольнити свою цікавість щодо долі людей на судні, була недвозначна: з’являтися то тут, то там на Землі, не маючи права бодай на умовне звільнення від обов’язків привида, цілий мільйон років.

Та замість мене рішення прийняла Мері Хепберн, тобто «місіс Флемінг»; її радість у «воронячому гнізді» затримала мою увагу так надовго, що, коли я знов обернувся в бік тунелю, його там уже не було.

І ось тепер я вже відбув вирок тривалістю в тисячу тисячоліть. Я повністю сплатив борг суспільству чи кому там ще. І на голубий тунель знову чекаю щомиті. Я, звичайно, з величезною радістю порину в його пащу. Адже навколо вже давно не відбувається нічого такого, чого б я не бачив або не чув багато разів. Ніхто тут, безперечно, не потягне на те, щоб написати бетховенську Дев’яту симфонію, так само, як і збрехати чи розпочати третю світову війну.

Мати моя правду казала: навіть у найпохмуріші часи в людства завжди жевріла надія.

У другій половині дня — був понеділок, 1 грудня 1986 року, — капітан Адольф фон Кляйст, чиє судно не мало надійного якоря, навмисно посадив «Баійю де Дарвін» на лавову мілину біля самого берега. Він вважав, що коли буде потреба знов вийти у відкрите море, то судно саме зніметься з мілини, як це вже було в Гуаякілі.

Коли він збирався знову вийти у море? Як тільки у трюмі буде повно яєць, олушів, ігуан, пінгвінів, бакланів, крабів та всякого іншого харчу, що його можна тут легко роздобути. Маючи не менші запаси їжі, ніж води та пального, він зможе без поспіху повернутися на материк і підшукати тихий порт, який згодиться їх прийняти. Він відкриє Південноамериканський континент заново!

Капітан заглушив свої вірні двигуни. Це був кінець їхньої вірності. З причин, яких він так ніколи й не осягне, двигуни ніколи вже не запрацюють.

А це означало, що печі, плити й холодильники незабаром вийдуть із ладу — тільки-но вичерпається енергія батарей.

На верхній палубі все ще лежав згорнутий кільцем кормовий трос — ота нейлонова пуповина метрів із десять завдовжки. Капітан зав’язав на ньому вузли, по них вони вдвох із Мері спустилися на мілину, а потім перейшли вбрід на берег, щоб назбирати яєць та набити нижчих тварин, які їх не лякалися. А кошики вони зробили собі з куртки Мері та з нової теніски Джеймса Уейта, на якій усе ще висіла бирка з ціною.

Вони скручували шию олушам, ловили за хвіст наземних ігуан і забивали їх на смерть об чорні камені. Саме під час цієї бойні Мері подряпалась, і безстрашний зяблик-вампір уперше скуштував людської крові.

Убивці не зачіпали тільки морських ігуан, бо вважали Їх неїстівними. Мине два роки, перше ніж вони збагнуть, що не до кінця перетравлені морські водорості в шлунках цих істот — то не лише смачна гостра їжа, вже готова до столу, а й ліки проти вітамінної та мінеральної недостатності, яка доти завдавала їм чимало клопоту. Тож вони поповнять своє меню. Навіть більше, дехто ласуватиме цим пюре охочіше за решту, і такі люди будуть здоровіші, кращі на вигляд — і бажані-ші сексуальні партнери. Так знов запрацював закон природного добору, внаслідок чого тепер, через мільйон років, людські істоти самі вміють перетравлювати морські водорості-без ігуан, яким вони дали спокій.

І це набагато приємніше для всіх.

Люди, проте, ще вбивають рибу, а коли її не вистачає, їдять олулйв, які й досі їх не бояться.

Я міг би пробути тут іще мільйон років, і все одно, певен, цього було б замало для олушів, щоб вони втямили: люди для них небезпечні. Отож вони й досі, як настає пора парування, — я вже казав про це, — танцюють собі й танцюють.

Того вечора в людей на «Баійї де Дарвін» було справжнє свято. Вони їли на верхній палубі, й сама палуба правила їм за тацю, а капітан був шеф-кухарем. Він готував для них смажених наземних ігуан, фаршированих крабами та дрібно посіченими зябликами. Подавав також смажених олушів, фаршированих їхніми ж таки яйцями й политих розтопленим пінгвінячим жиром. Все це — вельми вишукана їжа. Всі знов були щасливі.

А з першими променями вранішнього сонця капітан та Мері знову пішли на берег, узявши тепер із собою й дівчаток канка-боно. Дівчатка нарешті щось уторопали з того, що коїлось навколо. Всі вони вбивали й убивали, перетягуючи свої жертви на судно, аж поки в його холодильниках уже було, крім Джеймса Уейта, птахів, ігуан та яєць на цілий місяць. Тепер вони мали вдосталь не лише палива та води, а й добрячої їжі.

Капітан уже збирався запустити двигуни. Він поведе судно на схід з максимального швидкістю. При цьому, пояснював він Мері, вони неодмінно пройдуть повз Південну, Центральну або хоча б Північну Америку, якщо тільки… — тут почуття гумору повернулося до нього знов — «… якщо тільки нас не спіткає нещастя і ми не проскочимо Панамським каналом. Та навіть якщо таке й станеться, я вас запевняю: згодом ми опинимося в Європі або в Америці».

Після цього він засміявся, і Мері теж. Все нарешті мало бути гаразд. Але двигуни не запускалися.

На той час, коли «Баійя де Дарвін» зникла в спокійних океанських водах — а це сталось у вересні 1996 року, — всі, крім капітана, називали її, з легкої руки Мері, не інакше як «Скрегіт віконниць».

Цю зневажливу назву Мері запозичила з пісеньки, яка була в репертуарі «Мандаракса» й мала такий текст:

І Хісако Хірогуті, і її пухнаста дочка Акіко, і Селіна Макінтош — усі називали судно «Скрегіт віконниць». Як, зрештою, і дівчата канка-боно. Їм подобалося звучання цих слів, хоч вони їх і не розуміли. І коли вони народять дітей — доти цього ще не сталось, — то розповідатимуть їм, що самих їх привезло сюди з материка дивовижне судно, тепер воно вже загинуло, але тоді звалося «Скрегіт віконниць».

Акіко — вона вільно володіла мовою канка-боно, так само як і англійською та японською, і була єдина людина, що могла спілкуватися з дівчатами, — так і не знайшла задовільного перекладу назви «Скрегіт віконниць» їхньою мовою.

Цю назву та її іронічний підтекст самі канка-боно зрозуміли б не краще, ніж сучасні остров’яни, що гріються на білому піщаному пляжі біля голубої лагуни, якби я йому чи їй шепнув на вухо: «Скрегіт віконниць».

Невдовзі по тому, як «Скрегіт віконниць» пішов на дно, Мері почала здійснювати свою програму штучного запліднення. Вона мала тоді шістдесят один рік і була єдиним статевим партнером у капітана — шістдесятишестирічного чоловіка, чий сексуальний потяг був не такий уже й нездоланний. До того ж він мав тверду рішучість не залишати нащадків, бо вважав, що існує велика ймовірність передати їм хорею Гентінгтона. А крім усього, він був расист і зовсім не мав потягу до Хісако та її пухнастої дочки, а тим більше до індіанок, хоч вони зрештою і народять від нього дітей.

Не забудьмо, що ці люди весь час чекали на порятунок, і не могли знати, що саме вони були останньою надією людського роду. Тож до сексу вони вдавалися лише для того, щоб приємно згаяти час, удовольнити хіть, краще спати й бозна для чого ще. Всі розуміли, що народжувати в таких умовах дітей було б безвідповідально: адже Санта-Росалія — не те місце, щоб вирощувати потомство, до того ж діти завдадуть додаткових продовольчих труднощів.

Що народження тут дитини буде трагедією, Мері не гірше за інших усвідомлювала ще до того, як «Скрегіт віконниць» приєднався до флотилії еквадорських підводних човнів.

Серцем вона відчувала це й далі, але великий мозок почав ніби знехотя щоб не сполохати її, замислюватись: а чи не можна капітанову сперму, яку він упорскував у неї приблизно двічі на місяць, у той чи інший спосіб передати котрійсь із жінок, здатних народжувати, а там вона, гляди, й завагітні. Акіко мала тоді лише десять років і ще не досягла статевої зрілості. А от дівчатка канка-боно, яким було від п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти років, статевої зрілості вже досягли напевне.

Великий мозок підказував Мері те, що вона дуже часто повторювала своїм учням: не буде шкоди, а користь, навпаки, може вийти чимала, коли люди програватимуть у думці ту чи ту ідею, хоч якою безглуздою, нездійсненною чи непотрібною вона здаватиметься на перший погляд. На Санта-Росалії Мері запевняла себе так само, як колись підлітків у Іліумі, що обігравання навіть найбезглуздіших ідей не раз приводило до важливих наукових відкриттів у ті, як вона казала мільйон років тому, «новітні часи».

Вона проконсультувалася з «Мандараксом» щодо допитливості.

І сказав «Мандаракс»:

Але «Мандаракс» їй не відкрив, а великий мозок і не збирався підказувати ось чого: коли вже в ній зародилась ідея незвичайного, не позбавленого шансу на успіх експерименту, то великий мозок не дасть їй спокійно жити, аж поки вона цей експеримент таки здійснить.

То була тоді, на мій погляд, найпідступніша риса тих великих мозків. Вони мовби нашіптували своїм господарям: «Ось є така безглузда ідея, яку можна здійснити, але ми, звичайно, не станемо цього робити. Це просто так — подумати, побавитись…»

І тоді люди, наче в трансі, справді починають здійснювати такі ідеї — чи то змушують рабів битися на смерть у Колізеї, чи то спалюють когось живцем на площі за те, що він дотримується непопулярних поглядів, чи то будують фабрики, єдине призначення яких — убивство людей за конвейєрною системою, чи то висаджують у повітря цілі міста… Та хіба все перелічиш!

Десь у «Мандараксі» мало бути, хоч насправді його не було, таке попередження: «В добу великого мозку все, що може бути зроблено, буде зроблено — тож угамуйтеся».

Найкраще, що мав «Мандаракс» із цього приводу, була цитата з Томаса Карлайла (1795–1881):

Сумнівом щодо того, чи може одна жінка запліднити іншу на безлюдному острові й без будь-чиєїсь допомоги, Мері поклала край тим, що почала діяти. Наче в трансі, вона стала відвідувати табір канка-боно на протилежному боці вулкана, беручи з собою Акіко за перекладачку.

І тепер я ловлю себе на тому, що пригадую свого батька, коли він був іще живий, — весь у чорнильних плямах, невдатний письменник у Кохосі. Він завжди сподівався продати бодай один свій твір кіношникам, щоб не найматися на випадкову роботу й узяти нам служницю — куховарку й прибиральницю.

Та хоч як він прагнув продати щось у кіно, в усіх його оповіданнях та романах ключовими були такі епізоди, що їх жодна людина зі здоровим глуздом ніколи б у кінофільм не вставила — якби вона, звісно, дбала про касовий успіх.

Отож і я розповім зараз про ключовий епізод, що його ніколи не залишили б у кіносценарії мільйон років тому. В цій сцені Мері Хепберн, наче під гіпнозом, стромляє свій правий вказівний палець спершу в себе, а потім — у вісімнадцятирічну дівчину канка-боно, щоб зробити її вагітною.

Згодом Мері придумала собі жарт із приводу тих необережних, непоясненних, просто безумних вільнощів, які вона дозволяла собі з тілом не однієї, а геть усіх дівчат канка-боно. На той час вона вже, однак, не розмовляла з єдиним колоністом, який зрозумів би цей жарт, тобто з капітаном, і тому мусила тримати жарт при собі. Якщо його виразити словами, то він звучав би так:

«Коли б я, ще бувши вчителькою в іліумській середній школі, тільки подумала таке зробити, то замість Богом забутої Санта-Росалії опинилася б у затишній камері Нью-Йоркської жіночої в’язниці».

Коли судно пішло на океанське дно, разом з ним там опинилися й кістки Джеймса Уейта, перемішані на підлозі великого холодильника з кістками рептилій та птахів-точнісінько таких самих, які живуть і нині. Тільки такі кістки, як в Уейта, тепер у плоть не вдягнені.

Його можна було, б, очевидно, визнати за різновид мавпи-самця, який умів ходити випроставшись і мав надзвичайно великий мозок, чиєю метою було, здавалося, керувати руками — кінцівками з вельми хитромудре зчленованими суглобами. Він міг би, мабуть, видобути вогонь. Та й користуватися тим чи іншим знаряддям.

Він міг би знати з десяток чи й більше слів.

Коли судно пішло на дно, єдиний, хто мав на острові бороду, був капітан. Через рік народиться його син Камікадзе. А ще за тринадцять років по тому на острові з’явиться друга борода, яка належатиме Камікадзе.

Сказав «Мандаракс»:

На той час, коли судно пішло на дно, а колонії виповнилось десять років, капітан став вельми знудженою людиною, яка, по суті, не мала ані про що думати, ані чого робити. Більшість свого часу він згаював поблизу єдиного на острові джерела питної води біля підніжжя вулкана. Коли люди приходили по воду, він приймав їх, мов добрий, мудрий і дбайливий господар джерела. Усім — навіть дівчатам канка-боно, що з його слів не розуміли жодного, — капітан розповідав, яке саме цього дня джерело: чи б’є воно з розколини у скелі «дуже нервово», чи «дуже бадьоро», чи «дуже мляво», чи як там іще.

Насправді вода текла досить рівномірно, причому так було й за тисячі років до прибуття туди колоністів, і так триває донині, хоч необхідності в цьому джерелі люди тепер уже й не мають. І не треба бути випускником Військово-морської академії Сполучених Штатів, щоб зрозуміти всі його секрети. Річ у тому, що кратер вулкана збирає, наче гігантський келих, дощову воду, яка просочується крізь міцний шар вулканічних уламків і уникає пекучих сонячних променів. Повільно фільтруючись тими уламками, вода й виходить на поверхню джерелом.

І не міг капітан, хоч скільки зайвого часу він мав, якось поліпшити це джерело. Вода й так спокійнісінько витікала собі з тріщини у лавовій брилі й збиралася в природній чаші, що утворилась на десять сантиметрів нижче. Ця чаша була — і досі є — завбільшки з раковину для вмивання, що стояла поблизу центрального салону на «Скреготі віконниць». Коли чашу спорожнити, вона — з капітановою допомогою чи без неї — знов наповниться по вінця за двадцять три хвилини й одинадцять секунд; це з точністю визначив «Мандаракс».

Як мені описати капітана на схилі віку? Я б сказав так: він був сповнений німої безпорадності. Але, щоб дійти до цього, йому зовсім не треба було висаджуватись на безлюдну Санта-Росалію.

Сказав «Мандаракс»:

Але чому німа безпорадність була тоді такою поширеною хворобою, особливо серед чоловіків? Тут я змушений знов виставити на осуд єдиного справжнього лиходія в моїй розповіді: надто великий людський мозок.

Нині в німій безпорадності ніхто не живе. Безліч людей провадили таке життя мільйон років тому через те, що пекельні комп’ютери в їхніх черепах не вміли бути стриманими чи бездіяльними й увесь час ставили все зухваліші цілі, а життя не могло їх реалізувати.

Здається я вже описав майже всі події та обставини, якими можна пояснити те дивовижне явище, що людство збереглося до нинішнього часу. Я пам’ятаю неначе химерні ключі до замкнених дверей, останніми з яких були двері до цілковитого щастя.

Одним з таких х ключів була, звичайно, відсутність на Санта-Росалії знарядь та інструментів, за винятком жалюгідних комбінацій кісток, лозинок, уламків скель, риб’ячих, а також пташиних кишок.

Коли б капітан мав бодай якийсь пристойний інструмент — лом, кайло, лопату чи щось іще, — він, безумовно, знайшов би спосіб (звичайно, в ім’я науки й прогресу) засмітити джерело або примусити всю воду в кратері вилитись лише за тиждень-два.

Щодо рівноваги, якої колоністи досягли між собою та припасами харчів, то вона теж, мушу визнати, грунтувалася скоріше на щасливому збігу обставин, аніж на їхній кмітливості.

Завдяки щедрій природі їжі тут було вдосталь. Птахи на сусідніх островах швидко розплоджувались і засилали на Санта-Росалію емігрантів, щоб трохи розрідити свої перенаселені базари й зайняти гнізда, спустошені людьми. Такої схеми природного заміщення не було, однак, у морських ігуан, які не дуже добре плавали на великі відстані. Та огидний вигляд цих золотушних плазунів, а також вміст їхніх кишечників сприяли тому, що вони йшли в їжу тільки в ті жахливі часи, коли бракувало усіх інших видів харчування.

Найбільшим делікатесом — у цьому всі дійшли згоди — було пташине яйце, прогріте сонячним теплом протягом кількох годин десь на рівненькій скелі. Адже на Санта-Росалії не було вогню. На другому місці була риба, вкрадена у птаха. Потім — сам птах. Далі йшов отой зелений м’якуш, який знаходили в кишечнику морської ігуани.

Природа тут була, по суті, багато щедріша, бо пропонувала ще й додаткові харчові ресурси, про які колоністи знали, але до яких ніколи не мусили вдаватися. Йдеться про котиків та морських левів різного віку, що не відзначалися підозріливістю чи агресивністю, крім самців у період парування, і звичайно ніжилися собі на сонці, проводжаючи всіх, хто йшов повз них, поглядами закоханих. А смачні вони були страшенно.

Те, що колоністи майже одразу знищили всіх наземних ігуан, могло мати фатальні наслідки. Та, на щастя, до катастрофи це не призвело. Великі наземні черепахи на Санта-Росалії ніколи не водилися, а то колоністи напевне знищили б і їх. Та й це особливого значення не мало б.

Тим часом в інших частинах світу, зокрема в Африці, люди гинули мільйонами, бо їм не щастило. З року в рік там не випадало жодної краплини дощу. Колись ішли й зливи, але тепер було схоже на те, що дощ уже ніколи не проллється.

Принаймні африканці перестали розмножуватись. І за те хвалити Бога. Це давало деяку полегкість і означало, що залишалося більше отого нічого, що розподілялося між населенням.

Капітан не здогадувався, що канка-боно завагітніла, доки лишився місяць до того, коли перша з них мала народити дитину, а дитина та, як виявилось потім, стала першим хлопчиком — уродженцем цього острова. Його знали під прізвиськом, яке йому дала пухнаста Акіко, захоплена тим, що народився чоловік. Вона назвала хлопчика Камікадзе. Японською мовою це означало «священий вітер».

Перші колоністи так ніколи й не стали однією родиною. Але після того, як останні з них померли, наступні покоління перетворились на єдину родину, що мала спільну мову, спільну релігію, окремі спільні жарти, пісні, танці тощо. Майже все це пішло від канка-боно. І Камікадзе, коли настала його черга бути старезним дідом, зрооився чимось таким, чого так і не домігся капітан, а саме — шанованим патріархом. А шанованою матір’ю роду стала тоді Акіко.

Це відбулося дуже швидко — я маю на увазі створення з такого випадкового генетичного матеріалу ідеально цілісної людської родини. І спостерігати це було дуже приємно. Я навіть мало не полюбив людей — таких, якими вони тоді були: з великим мозком і взагалі.

Капітан дізнався про вагітність однієї з канка-боно дуже пізно, коли гра зайшла надто далеко. Це сталося тому, що. я одного боку, ніхто не збирався його про це повідомляти, а з другого, тому, що дівчата канка-боно так його ненавиділи головним чином на расовому грунті, що майже ніколи йс потрапляли йому на очі. Вони приходили до джерела по воду тільки пізно вночі, коли він звичайно спав, щоб не зустрічатися з ним. Вони й далі, аж поки капітан і помре, ненавидитимуть його так само люто, незважаючи на те, що він був батьком угіх їхніх вельми улюблених дітей.

Та одної ночі, за місяць до народження Камікадзе, капітан ніяк не міг заснути на пір’яній постелі, яку ділив з Мері. Великий мозок підкинув йому план, через який він, замість спати, весь час чухався та перевертався з боку на бік. План полягав у тому, щоб докопатися зсередини кратера до місця, звідки вода потрапляє в джерело, й так узяти під контроль те, на що ніхто не мав підстав нарікати, — кількість води у джерелі.

До речі, за скромністю цей інженерний задум цілком можна було б порівняти з величезною пірамідою фараона Хуфу чи з Панамським каналом.

Отже, серед ночі капітан підвівся з ліжка й вирушив на прогулянку. Місяць уповні світив просто над головою. Коли капітан підійшов до джерела, там було шестеро дівчат канка-боно; вони плескалися в повній чаші, оббризкували одна одну і взагалі бавилися з водою, наче з лагідним звіреням. Вони були дуже веселі й щасливі — особливо через те, що невдовзі всі мали народити дітей.

Та коли дівчата побачили капітана, їм стало вже не до сміху. Вони подумали, що це сам диявол у плоті. Капітан також був збентежений, бо не мав на собі ніякого одягу. Він не сподівався, що когось зустріне, і не подбав, іцоб прикрити хоча б сідниці шматками ігуанячої шкіри. І ось тепер, через десять років на Санта-Росалії, дівчата канка-боно вперше дістали нагоду побачити його статеві органи. Їм стало смішно, і вони вже не могли стримати регіт.

Капітан відступив назад, до свого житла, де міцно спала Мері. На дівочий регіт він не звернув уваги — то була, як на нього, просто легковажність. На думці в капітана було зовсім інше: в однієї з дівчат здувся живіт — чи то від якоїсь інфекції, чи від глистів, чи від пухлини, — і вона, попри свої веселощі, мабуть, невдовзі мала померти.

Коли настав ранок, він поділився цими спостереженнями з Мері, але та у відповідь тільки якось дивно всміхнулася.

— Хіба тут є чого сміятися? — запитав він.

— Невже я сміялася? — відказала вона. — Господи, ну звичайно, тут нема чого сміятись.

— Такий великий опух! — промовив він. — Це не жарт.

— Авжеж, тут я з тобою згодна. Нам лишається тільки спостерігати й чекати. Хіба тут щось удісш?

— А вона така бадьора! — дивувався капітан. — Навіть, здається, зовсім не помічає цієї жахливої пухлини.

— Ти ж сам часто казав, — зауважила Мері, — що вони не схожі на нас. У них дуже примітивне мислення. Що б не скоїлось, вони все обертають на жарт. Розуміють, що не можуть нічого змінити, тож приймають життя таким, яким воно є.

У ліжку з нею був «Мандаракс». Вона, а також пухнаста Акіко, якій тоді сповнилося лише десять років, були єдині з усіх колоністів, кого цей прилад ще забавляв. Коли б не вони, то капітан, Селіна чи Хісако, які відчували себе обдуреними нездійсненними порадами «Мандаракса», його пустими мудрощами та безглуздими намаганнями бути дотепним, давно вже викинули б цей прилад в океан.

Зокрема, капітан почував себе особисто ображеним після того, як «Мандаракс» видав віршика про кумедного капітана «Скреготу віконниць».

Отже, Мері мала змогу видобути з «Мандаракса» реакцію на гадану необізнаність тієї дівчини канка-боно, яка, попри свій живіт, була щаслива. Ось ця реакція:

Мері поводилася з капітаном у спосіб, який я, колишній його приятель, не міг не визнати негідним і самочинним. Можливо, якби за’життя я був жінкою, то відчував би це інакше. В такому разі я, мабуть, тріумфував би разом із Мері Хепберн, коли вона потай глузувала з тієї обмеженої ролі, яку тоді — як, до речі, й тепер — грали чоловіки у справі розмноження. Тут ніщо не змінилось. І нині є досить отих здоровезних бовдурів, на яких можна розраховувати, щоб упорснути собі, коли настане сезон, життєдайної сперми.

Потайне глузування Мері, однак, швидко стане для капітана явним і водночас огидним. Коли народиться Камікадзе і капітан дізнається, що то — його рідний син, він заїкнеться, що слід було б із ним хоч порадитись.

На це Мері відповість:

— Тобі не треба було виношувати дев’ять місяців плід, а потім терпіти, коли він вибиватиметься з-поміж твоїх ніг. Ти б не годував його груддю, навіть коли б цього забажав, у чому я, до речі, маю сумнів. І ніхто від тебе не чекає, що ти допомагатимеш виховувати його. Навпаки, всі сподіваються, що ти не матимеш до цього ніякого стосунку!

— Навіть у такому разі… - спробував був заперечити капітан.

— О Боже! — мовила Мері. — Та якби ми могли зачати дитину за допомогою слини морської ігуани, невже ти думаєш, що ми цього не зробили б, замість порушувати спокій твоєї величності?

Після такої її заяви годі було чекати, що їхні стосунки залишаться незмінними й далі. Мільйон років тому було чимало великомозкових мудрувань щодо того, як запобігти розриву взаємин у людської пари. І для Мері існував принаймні один спосіб, щоб трохи продовжити життя з капітаном, якби вона цього хотіла. Їй просто слід було сказати йому, що дівчата канка-боно злягалися з морськими левами та котиками. І він повірив би — не лише тому, що був невисокої думки про мораль дівчат, а й тому, що навіть гадки не припускав про штучне запліднення. Хоч насправді все було дуже просто, як дитяча гра.

Сказав «Мандаракс»:

До цього я вже сам додаю:

Отож Мері могла врятувати свої стосунки з капітаном за допомогою брехні, хоча все одно ще потребували б пояснення голубі очі в Камікадзе. Нині, до речі, кожен дванадцятий має капітанові голубі очі і його ж таки кучеряве золотисте волосся. Інколи я жартома звертаюся до такого капітанського нащадка зі словами: «Guten Morgen, Herr von Kleist!» чи «Wie geht’s es Ihren, Fraulein von Kleist?»[6] Цим майже вичерпується мій запас німецьких висловів.

Нині цього задосить.

Чи слід було Мері Хепберн рятувати стосунки з капітаном брехнею? Питання лишається спірним донині. Вони ніколи не були ідеальною парою. Мері й капітан притулились одне до одного після того, як Селіна й Хісако відокремилися, щоб ростити Акіко, а дівчата канка-боно перейшли на протилежний схил вулкана, щоб зберегти чистоту своїх вірувань, звичок та способу життя.

До речі, одним із звичаїв у канка-боно було те, що свої імена вони зберігали в таємниці від усіх, хто не належав до їхнього племені. Я був, однак, втаємничений у їхні секрети, як і в секрети всіх інших людей, тож тепер, гадаю, можу, не завдаючи нікому шкоди, повідомити, що першу з дівчат, котра народила капітанову дитину, звали Сінка, другу — Лор, третю — Ліра, четверту — Дірно, п’яту — Нанно, а шосту — Кіл.

Після того, як Мері вибралася від капітана й спорудила собі власний навіс та пір’яне ложе, вона сказала Акіко, що не стала тепер самотнішою, ніж коли мешкала з капітаном. Вона мала до капітана цілу низку претензій, і той легко міг би їх задовольнити, якби був зацікавлений, щоб його стосунки з Мері тривали й далі.

— Обоє повинні дбати про стосунки, — повчала вона Акіко. — Якщо дбає лише одне, пиши пропало. Це просто недобре, і, хоч би хто було те одне, воно нарешті збочує, як я, весь час почуваючи себе в дурнях. Я справді мала щасливий шлюб, Акіко, і справді мала б щасливий шлюб удруге, коли б Віллард не помер. Тож я знаю, про що кажу.

Вона перелічила чотири найістотніші вади, які капітан міг би легко виправити, але не зробив цього, а саме:

1. Розбалакуючи про те, що він робитиме, коли їх урятують, капітан ніколи не знаходив місця в своїх планах для неї.

2. Він висміював Вілларда Флемінга — висловлював серйозні сумніви, чи той справді написав дві симфонії, чи знав бодай щось про вітряки, навіть чи вмів ходити на лижах, — хоч і розумів, якого болю їй цим завдає.

3. Він весь час скаржився, нібито його дратують оті ледь чутні сигнали, що їх видавав «Мандаракс», коли вона натискала різні кнопки; а сам же знав, якою розрадою було для неї вдосконалювати розум, вивчати напам’ять славнозвісні висловлювання і опановувати нові мови.

4. Він скорше повісився б, аніж хоч один раз промовив: «Я тебе кохаю».

— І це лише чотири найбільші вади, — сказала Мері.

Ось чому стільки затаєного обурення вчувалось у її словах, коли вона згадувала капітанові про слину морських ігуан.

Не думаю, що цей розлад був трагедією, адже про дітей на утриманні не йшлося, та й жодне з них не вважало за вкрай нестерпне жити окремо. Обох регулярно навідувала Акіко, а згодом, після того, як у Камікадзе виросла борода, в Акіко з’явилися власні пухнасті діти, яких вона приводила з собою.

В очах жінок канка-боно Мері не здобула якогось особливого статусу, незважаючи на те, що саме завдяки їй вони спромоглися мати дітей. Вони, як потім і їхні діти, боялися Мері не менш, аніж капітана, гадаючи, що вона здатна і на велике добро, і на велике зло.

І ось минуло двадцять років. Хісако з Селіною вкоротили собі віку, втопившись ще вісім років тому. Акіко стала вже двадцяти дев’ятирічною матроною, матір’ю сімох народжених від Камікадзе пухнастих дітей — двох хлопчиків і п’ятьох дівчаток. Без допомоги «Мандаракса» вона вільно володіла трьома мовами: англійською, японською та канка-боно. Її діти, проте, розмовляли тільки мовою канка-боно, знаючи лише двоє англійських слів — «дідусь» та «бабуся». Так вона наказувала їм називати капітана та Мері Хепберн. І сама їх так називала.

Одного ранку, коли» Мандаракс» показував пів на восьму 9 травня 2016 року, Акіко розбудила Мері й сказала, що треба негайно помиритися з капітаном, бо той дуже хворий — мабуть, і дня не протягне. Напередодні ввечері Акіко завітала до нього, а потім відіслала дітей додому й доглядала його цілу ніч, хоч уже мало чим могла йому допомогти.

Отож Мері й пішла до капітана, хоч була вже далеко не першої молодості: вісімдесят років — і жодного зуба в роті. Її хребет нагадував формою знак запитання внаслідок як указував «Мандаракс», руїнницької дії старечого остеопорозу. Справді, кістки в її матері та бабусі перед смертю стали гнучкі, як очерет, саме від остеопорозу. Це був іще один невідомий нині спадковий дефект.

Що ж до капітанової недуги, то» Мандаракс» зробив таке обгрунтоване припущення: він страждає від хвороби Альцгеймера. Старий дурень не міг уже сам про себе подбати, та й навряд чи розумів, де він є. Він помер би з голоду, коли б Акіко не приносила йому щодня їжу й не переконувалась, що він проковтнув бодай частину її. Йому вже виповнилось вісімдесят шість.

Сказав» Мандаракс»:

Отже, Мері, зігнута в три погибелі, просунулась під капітанів пір’яний навіс, який колись належав і їй. Вона не була тут двадцять років. За цей час навіс, звичайно, багато разів поновлювався, як, певна річ, і мангрові жердини та кілки, що на них він тримався, не кажучи вже про пір’яне ложе. Та загальна будова житла не змінилася; не змінився й отвір у живій мангровій стіні з видом на океан і ту мілину, на яку колись давно сів «Скрегіт віконниць».

До речі, причиною, з якої це судно кінець кінцем знялося з мілини, було накопичення дощової та морської води на його кормі. Морська вода просочилася під ведучий вал одного з його потужних гребних гвинтів. І якось уночі судно зісковзнуло з мілини. Ніхто не став свідком цього завершального етапу «Круїзу віку до витоків природи»; його три кілометри привели судно на океанське дно.

Ота мілина мала справді лиховісну історію! Я дивувався, чому капітанові так кортить щодня дивитися на неї. Саме звідси, з оцього напівзатопленого пагорба, пішли вбрід «Хісако Хірогуті та сліпа «Селіна Макінтош, щоб разом знайти голубий тунель до потойбічного життя. «Селіна мала тоді сорок вісім років і могла ще народити дитину. «Хісако було п’ятдесят шість, цю здатність вона давненько вже втратила.

Акіко засмучувалася щоразу, коли бачила цю мілину. Вона не могла не відчувати своєї відповідальності за самогубство двох жінок, що виростили її, хоч, як упевнено пояснив «Мандаракс», обох їх звела зі світу невиліковна й, мабуть, успадкована депресія, на яку страждала «Хісако.

Але при цьому Акіко не могла не відзначити, що «Хісако й «Селіна вбили себе невдовзі після того, як Акіко почала господарювати самостійно.

Вона мала тоді двадцять два роки. Камікадзе на ту пору ще не досяг зрілості, тож він тут був ні до чого. Просто вона почала жити самотньо, зазнаючи від цього втіхи. Акіко вже давненько переросла той вік, коли діти звичайно випурхують з батьківського гнізда, і я всією душею виправдував її усамітнення. Бачив-бо, як журилась вона, коли Хісако та Селіна й далі звертались до неї, як до дитини — ще довго й після того, як вона стала міцною, самостійною жінкою. І все ж Акіко терпіла це, бо була вдячна їм за все, що вони для неї зробили, коли вона була ще справді безпорадною дитиною.

Того дня, коли Акіко їх покинула, вони все одно готували для неї страву з олушів — хоч вірте, хоч ні.

І ще цілий місяць вони щоразу, як сідали їсти, лаштували місце й для неї, нарізали шматками м’ясо й надокучливо воркували в той бік, хоч там уже нікого й не було.

І тоді, одного нещасливого дня, життя втратило для них сенс.

Що ж до Мері Хепберн, то вона, коли пішла провідати капітана на його смертнім одрі, була ще, попри всі свої болячки, цілком здатна до самостійного життя. Як і раніше, вона збирала й готувала собі їжу, а житло тримала чистим, охайним. Цим вона пишалася й не даремно. Коли капітан був для общини чи, правильніше сказати, для Акіко тягарем, то Мері — аж ніяк. Вона нерідко заявляла, що, тільки-но відчує себе для когось тягарем, відразу вирушить шляхом Хісако та Селіни вниз, на мілину й далі, щоб з’єднатися на дні океану зі своїм другим чоловіком.

Разючий контраст являли собою їхні ступні — її і розпещеного капітана, які, певно, могли б розповісти про себе зовсім різні історії. Він мав ступні білі й м’які, а вона — тверді й засмаглі, наче ті альпіністські чоботи, в яких колись, бозна й коли, прибула до Гуаякіля.

І ось Мері звернулась до цього чоловіка, з яким не розмовляла двадцять років:

— Кажуть, ти тяжко захворів.

Хоч як дивно, але на вигляд він усе ще був досить гарний, доглянутий дідуган. Чистоту й охайність він зберігав завдяки Акіко, яка щодня купала його з милом, розчісувала йому волосся й бороду. Милом вона користувалася тим, що виготовляли жінки канка-боно з подрібнених кісток та пінгвінячого жиру.

Одна з дратівливих рис капітанової хвороби полягала в тому, що його тіло все ще цілком могло обслуговувати себе. Воно було набагато сильніше, ніж у Мері. А от стан його великого мозку значно погіршав, і капітан змушений був переважно лежати, потребував, щоб його годували, та ще й відмовлявся їсти, завдаючи цим багато клопоту.

І все ж таки його стан не був пов’язаний з умовами на Санта-Росалії. Адже за тих часів і на материку мільйони старих людей були безпорадні, наче малі діти, і співчутливим молодим людям — таким, як Акіко, — доводилося їх доглядати. За нинішніх часів, проте, завдяки акулам та дельфінам-косаткам проблеми, зумовлені старінням, не виникають.

— Що це за карга? — спитав капітан в Акіко. — Я ненавиджу бридких жінок. А ця — найбридкіша з усіх, яких я будь-коли бачив!

— Та це ж Мері Хепберн, місіс Флемінг, дідусю, — пояснила Акіко. По її пухнастій щоці скотилася сльоза. — Це ж бабуся, — додала вона.

— Ніколи в житті я її не бачив, — відказав капітан. — Прошу тебе, вижени її звідси. Зараз я заплющу очі. А коли розплющу їх, то щоб вона вже зникла. — Він заплющив очі й почав півголосом лічити.

Акіко підійшла до Мері й узяла її кволу праву руку.

— Ой, бабусю, — мовила вона, — я ж не знала, що він отак поведеться.

Але Мері голосно сказала їй:

— Він не гірший, ніж був завжди.

А капітан лічив далі.

Від джерела, за півкілометра від капітанового житла, долинув тріумфальний клич самця впереміж із вибухами жіночого сміху. Цей клич був добре знаний на острові. Так звичайно сповіщав усіх і кожного Камікадзе, коли ловив ту чи ту самицю й вони от-от мали спаруватися. Йому було тоді дев’ятнадцять років, у нього ледве почалася пора сексуального розквіту, і як єдиний справжній чоловік на острові, Камікадзе ладен був злягатися коли завгодно і з ким завгодно. І це було ще одне, що так засмучувало Акіко: жахлива невірність її партнера. Ні, вона була таки справді свята жінка.

Жінка, яку Камікадзе спіймав біля джерела, була його рідною тіткою Дірно, що на той час уже вийшла з дітородного віку. А втім, його це не обходило. Все одно вони мусять злягтися. Раніше, коли Камікадзе тільки досяг зрілості, він спаровувався навіть з морськими левицями та котиками, поки Акіко переконала його, що як не задля себе, то хоч заради неї, він міг би припинити бодай це.

Жодна морська левиця й жодна самиця котика не понесла від Камікадзе, і з приводу цього можна, мабуть, пошкодувати. Бо якби йому вдалося запліднити бодай одну з тих самиць, то еволюція людства до сучасного стану тривала б набагато менше, ніж мільйон років.

Але знов-таки: куди, власне, поспішати?

Капітан розплющив очі й запитав у Мері:

— Чому ти не зникла? Вона відповіла:

— О, не звертай на мене уваги. Я лише та жінка, з якою ти жив цілих десять років.

У цю мить Ліра, одна з жінок канка-боно, покликала своєю мовою Акіко й повідомила, що Орлон, чотирирічний синочок Акіко, зламав собі руку й Акіко треба негайно бігти додому. Підійти ближче до капітанового житла Ліра не важилася, бо гадала, що воно сповнене якихось дуже злих чарів.

Тож Акіко попросила Мері побути біля капітана, поки вона сходить додому. Вона обіцяла повернутись якнайшвидше.

— Будь без мене гарним хлопчиком, — сказала Акіко капітанові. — Обіцяєш?

Той крізь зуби пообіцяв.

На прохання Акіко Мері взяла з собою «Мандаракса», щоб з його допомогою з’ясувати: чому за останню добу капітан кілька разів впадав у кому, подібну до смерті?

Та коли Мері, ще не встигши поставити перше запитання, показала йому прилад, капітан учинив щось напрочуд дивовижне: вихопив ««Мандаракса» у неї з рук і підвівся з ліжка, наче здоровий-здоровісінький.

— А цього сучого сина я ненавиджу понад усе на світі! — проголосив він і зашкандибав, похитуючись, на берег, а тоді далі, на мілину, по коліна у воді.

Бідолашна Мері рушила вслід за ним. Але куди їй було зупинити такого чолов’ягу! І вона, безпорадна, лиш побачила, як він шпурнув» Мандаракса» геть, за мілину, де глибина води досягала трьох метрів. Схил дна там був досить крутий, як спина в морської ігуани.

Мері його бачила. Он він — цей безцінний спадок, який вона обіцяла залишити після себе Акіко. І скалічена стара жінка вирушила просто до нього. Вона вже навіть ухопила його однією рукою, але тут її разом з «Мандараксом» проковтнула велетенська біла акула.

У капітана стався ще один провал пам’яті, і він не розумів, чому навколо нього ця проклята вода. Не знав навіть, у якій він частині світу. А найтривожніше було те, що на нього напали птахи. То були сумирні зяблики-кровососи, одні з найпоширеніших птахів на острові, що злетілися на його, капітанові, пролежні. Та йому зяблики ввижалися незвичайними й жахливими.

Він заплескав на них руками, заволав по допомогу. Але птахів підлітало все більше й більше, і він, зі страху, що вони хочуть заклювати його на смерть, ускочив у глибоку воду. Там капітана одразу зжерла риба-молот, різновид акули. Вона мала очі, посаджені на кінцях великих виростів, — конструкція, вдосконалена законом природного добору багато мільйонів років тому. Ця акула являла собою бездоганну деталь у годинниковому механізмі природи. Дефектів, що потребували б усунення, вона не мала. А що їй справді було б зайве, то це — більший мозок.

Що б вона робила, якби дістала більший мозок? Писала б бетховенську Дев’яту симфонію? Чи, може, отакі рядки:

Я написав ці слова в повітрі — вказівним пальцем лівої руки, яка теж зіткана з повітря. Моя мати була лівша, і я успадкував це від неї. Тепер люди користуються плавцями з ідеальною симетрією. Мати ще була руда, як і Ендрю Макінтош, хоч у спадок своїм дітям — мені та Селіні — вони ці свої кучері кольору іржі не передали. І людство їх не успадкувало — та й не могло успадкувати. Нині ви вже не побачите рудих. Альбіносів я особисто ніколи не бачив, але й їх тепер теж нема. А втім, серед морських котиків альбіноси іноді ще трапляються. Їхнє хутро дуже високо цінували б мільйон років тому жінки, які шили б із нього шуби й відвідували в них оперу та благодійні бали.

Цікаво, чи не була б пухнаста шкура сучасних людей добрим матеріалом на шуби їхнім праматерям за давніх часів? А чом би й ні?

Чи турбує мене те, що я пишу в такий ілюзорний спосіб — повітрям у повітрі? Що ж, мої рядки витримають іспит часу з таким самим успіхом, як і будь-що написане моїм батьком, або Шекспіром, або Бетховеном, або Дарвіном. Всі вони, виявляється, писали повітрям у повітрі, і з цієї цілющої атмосфери я вихоплюю таку дарвінівську думку:

Це правда, свята правда.

На початку моєї розповіді здавалося, що розумна земна частина годинникового механізму Всесвіту наражається на страшенну небезпеку, тому що окремі її частки, тобто люди, вже не відповідають обстановці й завдають шкоди всьому навкруги, та й самим собі. Тоді цілком слушно можна було б твердити, що ця шкода не підлягає виправленню.

Ба ні!

Проект людської істоти зазнав певної модифікації, і тепер я не бачу перешкод, що завадили б цій земній частині годинникового механізму цокати, як нині, й далі, повік.

Може, людство й справді привели в гармонію з природою загалом і з ним самим якісь надприродні істоти чи екіпажі летючих тарілок — улюбленці мого батька. Але я їх на цьому не застукав. І ладен заприсягтися, що закон природного добору виправив усі хиби сам, без чужої допомоги.

У водному середовищі Галапагоського архіпелагу виживали передусім найспритніші рибалки. Хто мав руки й ноги, найбільш подібні до ластів, той був найкращий плавець. Ловити й утримувати рибу випнутими щелепами було набагато зручніше, ніж руками. І кожен рибалка, перебуваючи дедалі довше під водою, міг, звичайно, сподіватися на кращий вилов, якіцо тіло в нього було обтічніше, більше схоже на кулю, тобто з меншим черепом.

Отже, моя розповідь підійшла до завершення, коли не зважати на окремі не дуже істотні деталі, яких я досі не спромігся торкнутися. Тепер я це зроблю, хоч і досить безладно, бо мушу поспішати: батько й голубий тунель з’являться по мене з хвилини на хвилину.

Чи замислюються нинішні люди, що рано чи пізно вони помруть? Ні. За моєю скромною оцінкою, вони про це й думати забули.

А чи залишив я сам потомство, коли був живий? Від мене випадково завагітніла одна старшокласниця в Санта-Фе незадовго до того, як я попав у морську піхоту Сполучених Штатів, її батько був директором тієї середньої школи, де вона вчилася, і ми з нею навіть не дуже полюбляли одне одного. Просто пустували собі, як годилося хлопцеві й дівчині. Вона зробила аборт, за який заплатив її батько. А ми з нею так і не дізнались, кого б мали — доньку чи сина.

Це для мене був, певне, урок. Після того я завжди насамперед дбав про те, щоб я чи моя партнерка вживала протизаплідних засобів. Я так і не одружився.

А тепер мене аж сміх бере, як подумаю, скільки почуття власної гідності й краси було б утрачено, коли б сучасні люди, перше ніж кохатися, мусили озброюватись якимсь типовим протизаплідним засобом мільйоннорічної давності. Ба більше, уявіть собі, як вони з цим упоралися б, маючи замість рук плавці!

Чи під час мого перебування тут допливли сюди якісь природні плоти з рослинних решток — із пасажирами чи без? Ні. А чи бодай якісь види материкових організмів досягли цих островів, відколи «Баійя де Дарвін» пішла на дно? Теж ні.

А втім, я ж тут був, знов-таки, всього-на-всього мільйон років-по суті, надто мало часу.

Як я потрапив з В’єтнаму до Швеції?

Після того, як я застрелив бабусю, що вбила ручною гранатою мого найліпшого друга й найлютішого ворога, а рештки мого взводу спалили дощенту її сільце, мене госпіталізували з діагнозом «нервове виснаження». Про мене піклувалися ніжно, з любов’ю. Мене провідували офіцери й умовляли нікому не розповідати про те, що сталося з тим селом. Аж тоді я дізнався, що наш взвод порішив п’ятдесят дев’ять селян різного віку. Хтось їх потім перелічив.

У короткій відпустці після госпіталю я, споживши добрячу дозу спиртного та марихуани, підхопив від однієї сайгонської повії сифіліс. Та перші ознаки цієї хвороби — ще однієї, невідомої нині, — я відчув, уже коли прибув до Бангкока, Таїланд, куди мене, як і багатьох інших, відіслали на так званий «відпочинок для відновлення сил». То був евфемізм, який усі розуміли так: ще більше повій, наркотиків та спиртного. У тодішньому Таїланді проституція була чи не найголовнішим джерелом надходження іноземної валюти, поступаючись хіба перед рисом.

Далі йшов каучук.

Потім — тикове дерево.

А тоді — олово.

Я не хотів, щоб у морській піхоті знали, що в мене сифіліс. Бо коли б довідались, то урізали б мені платню за час лікування. Навіть більше, час лікування приєднали б до того року, що я мав прослужити у В’єтнамі.

Тож я скористався послугами приватного медика в Бангкоку. Один такий, як я, морський піхотинець порекомендував мені молодого лікаря-шведа, що провадив дослідження в тамтешньому медичному університеті й лікував такі випадки.

Під час мого першого візиту до нього він розпитував мене про війну. Я й сам не помітив, як почав докладно розповідати йому про те, чого накоїв наш взвод у тому сільці. Він хотів дізнатись, що я тоді відчував, і я сказав йому: найжахливіше в усьому цьому те, що я не відчував майже нічого.

— Ви після того плакали чи, може, погано спали? — запитував він.

— Ні, сер, — відповідав я. — Мене, по суті, й госпіталізували саме через те, що я хотів лише спати, більше нічого.

Я навіть не думав проливати сльози. Взагалі я був ким завгодно, тільки не плаксієм, і серце в мене ніколи кров’ю не обкипало — навіть до того, як морська піхота зробила з мене чоловіка. Я не скиглив навіть тоді, коли моя руда мати-лівша покинула нас із батьком.

Але той швед знайшов слова, після яких я заридав, мов дитина, — нарешті. Він і сам був здивований не менше за мене, коли я заплакав і плакав без упину.

Ось що він мені сказав:

— Я бачу, прізвище у вас Траут. Ви часом не маєте якогось відношення до Кілгора Траута — цього чудового автора науково-фантастичних творів?

Той лікар був єдиною людиною за межами Кохоса, штат Нью-Йорк, яка чула про мого батька. Другої такої людини я ніколи не зустрічав.

І мені треба було опинитись аж у Бангкоку, Таїланд, аби дізнатися, що, на думку бодай однієї людини, мій відчайдушний писака батько жив не даремно.

Ті лікареві слова довели мене до такого плачу, що мені навіть довелося прийняти снотворне. Коли через годину я прокинувся на канапі в його кабінеті, він пильно придивлявся до мене. Ми були самі.

— Тепер краще? — спитав він.

— Ні. А може, й краще. Важко сказати.

— Поки ви спали, я розмірковував про ваш випадок, — провадив він далі. — Є одні дуже сильні ліки, які я міг би вам приписати. Та чи ви забажаєте скористатися ними — то справа суто ваша. Ви повинні знати все про їхні побічні наслідки.

Я подумав про те, які ж стійкі проти антибіотиків стали ці сифілісні мікроби завдяки законові природного добору. Та мій великий мозок уже вкотре помилився.

Лікар сказав, що його друзі можуть допомогти мені перебратися з Бангкока до Швеції, якщо я попрошу там політичного притулку.

— Але ж я не говорю шведською мовою, — заперечив я.

— Навчитеся, — відповів він. — Навчитеся, навчитеся.