Франкенштайн. Ґотичні повісті

Джон Вільям Полідорі. Вурдалак

Сталося так, що у розпал сезону розваг, який починався в Лондоні з приходом зими, на прийоми законодавців світської моди почав учащати аристократ на ім’я лорд Рутвен, котрий вирізнявся не стільки високим соціальним статусом, скільки своїми дивацтвами. Він споглядав забави довкола так, наче не міг сам брати в них участі. Очевидячки, легковажні смішки представниць прекрасної статі приваблювали його лишень тим, що він самим поглядом своїм міг оселити пострах у нерозважливих серцях. Ті, кому випало на собі відчути цей трепет, не могли пояснити, звідки він береться; дехто винуватив мертве сіре око, яке, витріщившись на обличчя людини, здавалося, начебто й не здатне було пронизати його наскрізь і з одного погляду прочитати потаємні порухи серця, проте падало на щоку свинцевим променем, який припечатував шкіру.

Завдяки своїм дивацтвам аристократ користувався гостинністю кожного дому, всі хотіли бачити його, а ті, що колись уже скуштували виру нетямних пристрастей і тепер почували напади нудоти, раділи об’єкту, який умів привернути їхню увагу. Попри неживу барву обличчя, яке ніколи не наливалося теплим кольором — ні від сором’язливого рум’янцю, ні від спалаху пристрасті, — проте мало приємні обриси, чимало мисливиць за аристократами намагалися принадити його і зрештою домагалися натяку на почуття з його боку. Леді Мерсер, яку від першого ж дня її заміжжя постійно виставляли на посміховисько світські зухвальці, спробувала справити враження на нього й для цього не вигадала нічого ліпшого, як перебратися на блазня, та марно: хоча його очі втуплювалися в неї, коли вона ставала перед ним, зіниці залишалися непроникними, — навіть її безстрашне нахабство зазнало поразки, і вона змушена була відступити.

Проте хоча звичайні звабниці не вдостоювалися навіть його погляду, не можна було сказати, що він байдужий до жіночої статі; він із такою явною осторогою розмовляв із порядними дружинами та їхніми цнотливими дочками, що мало хто міг угадати, чи він коли-небудь залицявся до жінок. Хай там як, а він мав репутацію людини красномовної; і чи то ця красномовність переважувала пострах, що викликали його дивацтва, чи то жінкам лестила його відверта зненависть до пороку, але він так само часто опинявся в компанії жінок, чеснотами яких могла пишатися вся їхня стать, як і серед тих, котрі заплямували свою стать пороками.

Приблизно в той-таки час у Лондоні з’явився молодий джентльмен на прізвище Обрі — сирота, чиї батьки померли, коли він іще був дитиною, і який мав єдину сестру і величезний спадок. Він міг розраховувати тільки на себе, бо опікуни вважали за потрібне піклуватися лишень про його багатство, а значно важливіший обов’язок щодо його освіти полишили найманим вихователям, тож ріс він мрійливим, а не розсудливим. І тому він сповідував романтичні ідеї честі й порядності, які щодня покутують так багато підмайстринь капелюшниць. Він вірив, що всі люди віддають перевагу чеснотам, а пороки Провидіння наслало лишень для того, щоб надати життю виразності, як у лицарських романах; він вважав, що злиденний одяг мешканців халуп насправді — просто інший, такий самий теплий, як і його, але більш приємний оку митця завдяки нестандартним заломам і різнобарвним латкам. Словом, він гадав, що поетові мрії — це реалії життя.

Обрі був гарний з лиця, відвертий і багатий; саме з цієї причини, коли він потрапив на світські забави, матері оточили його піклуванням, змагаючись між собою, хто з найменшою дещицею правди оповість юнакові про їхніх улюблениць — смутних чи грайливих, тоді як дочки спалахували при його наближенні, їхні очі засвічувалися, коли він розтуляв вуста, і легко вводили його в оману, змушуючи думати, що він має видатні таланти й чесноти. Він був настільки звиклий до романтизму одиноких годин, що надміру здивувався, коли збагнув: крім лойових і воскових свічок, полум’я яких здригалося не від присутності привиду, а від чийогось бажання чхнути, від реального життя не варто чекати такої небувалої кількості приємних моментів і місць, які він раз у раз подибував у томах, що з них черпав знання. Дещо компенсувавши розчарування марнославством, він уже ладен був облишити несправджені мрії, коли йому на життєвому шляху трапилася непересічна особа, з якою ми познайомили читача раніше.

Обрі спостерігав за диваком, але не міг сформувати думку про характер людини, яка цілковито заглиблена в себе, яка рідко подає знак, що вона звертає увагу на навколишні предмети, тільки ніби висловлює мовчазний дозвіл на їхнє існування, уникаючи контакту; він віддався уяві, яка схильна перебільшувати достоїнства речей і надавати їм неабиякого сенсу, намалював собі образ героя лицарського роману і ладен був шукати підтвердження своїх фантазій, а не роздивитися людину, якою вона є насправді. Він познайомився з диваком, приділяв йому підвищену увагу і домігся такої нечуваної близькості, що його присутність завжди була поміченою.

Поступово Обрі дізнався, що справи лорда Рутвена були заплутані, а за ознаками підготовки до подорожі на вулиці N. зрозумів, що той збирається незабаром виїхати. Бажаючи дізнатися більше про дивака, котрий поки що тільки розпалив його цікавість, він натякнув опікунам, що йому час здійснити подорож, яка з покоління в покоління вважалася важливою для юнака, що збирався зробити кар’єру на ниві пороку, щоб поставити його в рівні умови з дорослими та запобігти падінню з небес на землю, коли раптом зайде мова про любовні походеньки, висміяні чи схвалені — залежно від спритності того, хто упіймався. Опікуни згодилися, й Обрі миттєво поділився своїми намірами з лордом Рутвеном і був здивований, отримавши пропозицію приєднатися до нього. Потішений високою оцінкою людини, яка, понад усякий сумнів, вельми відрізнялася від інших, він із радістю прийняв запрошення, і за кілька днів приятелі перетнули бурхливі води протоки Ла-Манш.

Дотепер Обрі не мав нагоди вивчити характер лорда Рутвена, а тепер зауважив, що хоча він значно більше міг спостерігати за діями лорда, їхні наслідки не збігалися з видимими мотивами його поведінки. Його супутник виявляв надмірну щедрість: і ледар, і пройдисвіт, і старець отримували з його долоні значно більше, ніж потрібно було, щоб вдержати життя в тілі. Та Обрі не міг не помітити, що не добропорядні люди, які потрапили в скруту через невдачі, котрі часто супроводжують чесноти, були винагороджені його турботою, а натомість розпусники, які з’являлися на порозі не через злидні, а через бажання задовольнити власну хтивість і далі чинити беззаконня, отримували щедру пожертву. Щоправда, юнак схильний був виправдовувати це нав’язливістю зловмисників, котра легко побиває скромність порядних жебраків.

Та була одна особливість у благодійності лорда, котра ніяк не йшла юнакові з голови: ті, хто її одержував, невідворотно дізнавалися, що була вона проклята: вони опинялися або на шибениці, або падали на саме дно злиденного життя. І в Брюсселі, і в інших містах, через які вони проїжджали, Обрі з подивом відзначав, із яким завзяттям його супутник шукає осередки світського пороку: там він миттєво переймався картярським запалом, робив ставки, грав завжди з прибутком — крім випадків, коли його суперником виявлявся відомий шулер, — тоді він втрачав більше, ніж вигравав, і все це з незворушним виразом обличчя, з яким він завше спостерігав за світським товариством. Однак коли йому траплявся нерозсудливий юний новачок, чи нещасливий батько численної родини, тоді кожне його бажання було законом для удачі: він полишав напускну байдужість, а очі його загорялися яскравіше, ніж у кота, який грається з напівмертвою мишею. У кожному місті він полишав по собі такого юнака — перше заможного, тепер вирваного зі звичного середовища, який проклинає самоту в’язниці і долю, що звела його з самим дияволом; а божевільний батько лишався сам на сам із промовистими поглядами негодованих дітей, коли в кишені — ні фартинга з колишнього багатства і не купити навіть кусня, щоб утамувати їхній голод.

Проте лорд Рутвен ніколи не заробляв картярством, адже спускав за ломберним зрадливим столом до останнього золотого все, що перед тим видер із судомно стиснених пальців невинного; він дещо знав-таки про гру, але не міг сперечатися з хитрістю досвідченіших. Обрі не раз кортіло пояснити це своєму товаришеві та попросити його відмовитися від утіх і розваг, які вели до загибелі, а не до прибутку, проте він відкладав розмову: щодня він сподівався, що приятель дасть йому шанс на відверту й щиру бесіду, але цього так і не трапилося. Лорд Рутвен і в кареті, на лоні чарівної дикої природи, лишався тим-таки: очі промовляли більше за вуста, і хоча Обрі сидів поряд із цією дивною людиною, він не отримав розради своєму невпинному збудженню — бажанню розкрити таємницю, котра, в його екзальтованій уяві, вже набувала надприродних рис.

Незабаром вони в’їхали в Рим, і на деякий час Обрі втратив свого супутника з поля зору: вдень юнак полишав його під опікою італійської графині, а сам вирушав на пошуки пам’яток старовини у майже знелюднілому місті. Під час цієї мандрівки він отримав листи з Англії, яких завше очікував з нетерпінням; перший лист був від сестри — переповнений любов’ю; другий — від опікунів, і цей лист вразив його: якщо йому колись і спадало на думку, що злі сили знайшли собі притулок у тілі його супутника, лист майже переконав, що ці здогади — вірні. Опікуни наполягали, щоб юнак негайно залишив товариша, і переконували, що це — страшенно розгнуздана людина, оскільки невідпорна звабливість робить розпусника ще небезпечнішим для суспільства. Виявилося, що його зневага до спокусниць має в підґрунті зовсім не зненависть до пороку, але прагнення отримати повне задоволення: жертва, спільник у гріху, має впасти з найвищого щабля добропорядності на саме дно безчестя та приниження; отож цнотливі жінки, яких він спокушав, після його зникнення відкидали будь-які умовності й без жодних докорів сумління виставляли напоказ власні потворні гріхи.

Обрі зважився розлучитися з людиною, в характері якої ще не проявилася жодна позитивна, приваблива риса. Він вирішив вигадати який-небудь правдоподібний привід, щоб зректися супутника назавжди, маючи змогу водночас здалеку спостерігати за ним, не проґавивши найменших подробиць. Він завів знайомства в тому ж світському товаристві, що й лорд Рутвен, і незабаром зауважив, що той наполегливо спокушає недосвідчену дочку аристократки, в чий дім вчащає. В Італії не заведено, щоб із незаміжньою юнкою можна було вільно зустрічатися в світському товаристві, тож лорд був змушений втілювати свій план у життя таємно. Обрі не випускав його з поля зору й невдовзі дізнався про призначену таємну зустріч, яка неминуче зруйнувала б життя цнотливої, проте легкодумної дівчини. Не гаючи часу, він неждано зайшов до кімнат лорда Рутвена й різко спитав його про наміри щодо згаданої леді, не приховуючи, що він у курсі призначеної цієї ночі зустрічі. Лорд Рутвен відповів, що наміри його збігаються з тими, які очікувалися б від нього за такої оказії, а коли юнак прямо спитав, чи збирається він одружитися з дівчиною, лорд просто розреготався. Обрі залишив кімнату й одразу написав записку, сповістивши, що з цього моменту він змушений відмовитися від спільної з його світлістю лордом подорожі, наказав слузі підшукати інше помешкання, а також завітав до матері згаданої леді, щоб викласти все, що знає, — не так про дочку, як про репутацію лорда Рутвена. Таємна зустріч не відбулася. Наступного дня лорд Рутвен просто прислав слугу, щоб повідомити про повну згоду подорожувати нарізно, проте й не натякнув на підозри, що його плани зіпсувало втручання Обрі.

Виїхавши з Рима, Обрі попрямував у Грецію і, перетнувши Піренейський півострів, опинився в Афінах. Замешкав він у грека і загорівся пошуком зникомих слідів стародавньої слави в пам’ятниках, які, либонь, із досади, що літопис чину вільних громадян залишиться рабам, зачаїлися під захистом землі та барвистого лишайника. Під одним дахом із ним мешкала чарівна й витончена істота — взірець для митця, який мріє змалювати на полотні обіцяну надію вірних у магометанському раю, проте в очах її світилося стільки розуму, що ніхто б не запідозрив її у належності до бездушних створінь. Чи танцювала вона серед лук, чи пробиралася крізь гірські ущелини, навіть газель не могла зрівнятися з її грацією, бо хто ж поміняє цей погляд одухотвореної природи на сонну розкіш тварини, в красі якої може кохатися лишень любитель чуттєвих насолод!

Легка хода Іанти нерідко супроводжувала Обрі під час пошуків античних пам’яток, і часто дівчина, у захваті наздоганяючи кашмірського метелика і немов літаючи разом із вітром, несвідомо виказувала всю красу своїх форм перед захопленим оком того, хто забував про літери, які щойно розшифрував на затертій плиті, прикутий поглядом до стрункої сильфіди. Вона пурхала довкола, і часто в сонячному промінні її незаплетені коси переливалися такими вишуканими і мінливими відтінками, що могли вибачити забудькуватість цінителя старожитностей, який уже не бачив предмета, що був просто перед очима і що його він перше вважав винятково важливим для правильного потрактування якогось уривку з Павсанія, грецького етнографа. Але навіщо ці спроби описати чари, котрі відчуває кожен, але ніхто не може вкласти в слова, — цнотливість, юність, красу, не зіпсовані товчією світських прийомів та душних балів!

Коли Обрі зарисовував руїни, як пам’ять собі на майбутнє, Іанта стояла поруч і спостерігала за магічним рухом олівця, що закарбовував краєвиди її рідної місцевості; потім вона описувала, як танцюють у колі на широких луках, у яскравих барвах юнацької пам’яті змальовувала пишне весілля, яке запам’ятало ся їй із дитинства, а тоді, перескакуючи на тему, що, вочевидь, найбільше захоплювала її думки, переказувала йому оповідки няні про надприродні сили. Щирість, із якою вона беззастережно вірила в те, що розповідала, зацікавила навіть Обрі, і часто, коли вона оповідала байку про справжнього вурдалака, що довгі роки жив серед друзів і найближчих родичів, щороку змушений забирати у вродливої дівчини життя, щоб продовжити власне існування на наступні місяці, кров застигала в жилах юнака, тоді як сам він силувався висміяти пусті й жахливі вигадки. Проте Іанта наводила імена стариків, які нарешті розкусили того, хто мешкав серед них, — коли декілька близьких родичів і дітей були знайдені з мітками, що свідчили про потамовану жагу диявола; та оскільки Обрі й далі не йняв віри, вона молила його вірити їй, бо ж відомо: хто наважився поставити під сумнів існування цих істот, завжди отримував підтвердження — таке, що змушувало його, причавленого горем і розпачем, визнавати, що все — правда. Вона детально описала, як традиційно зображувалося це страховисько, і жах юнака посилився, бо ж опис точно збігався із зовнішністю лорда Рутвена; незважаючи на це, він і далі намагався переконати її, що для страхів нема підстав, а сам чудувався такій кількості збігів, що не могли не провокувати підозр щодо надприродних сил лорда Рутвена.

Обрі дедалі більше захоплювався Іантою; її цнотливість — на противагу нарочитій порядності жінок, серед яких він колись шукав предмет для романтичної пристрасті, — підкорила серце юнака, і хоча він вважав сміховинною саму ідею одруження людини, вихованої в англійських традиціях, із неосвіченою грецькою дівчиною, все одно не міг не закохуватись у цю витончену красу. Іноді він змушував себе відірватися від неї, планував дослідження античних пам’яток, від’їжджав, сповнений рішучості більше не повертатися, доки не досягне мети, проте повсякчас ловив себе на тому, що не може зосередитися на вивченні руїн, бо уява малювала лице, що вповні заволоділо його думками.

Іанта не здогадувалася про його кохання і лишалася такою ж безпосередньою, як і тоді, коли вони вперше зустрілися. Вона завжди нібито неохоче розлучалася з ним, але тільки тому, що поки її охоронець був захоплений змалюванням чи розкопуванням уламка, котрий дотепер уникнув руйнівного доторку часу, вона втрачала супутника у мандрівках до улюблених місцин, заселених привидами. Дівчина молила батьків підтвердити, що вурдалаки існують, і обоє вони, у присутності кількох людей, зблідлі й нажахані самим тільки іменем, посвідчили існування чудовиськ. Невдовзі потому Обрі вирішив здійснити екскурсію, на яку мало піти кілька годин, та коли батьки почули назву місцевості, вони благали його не вертатися поночі, адже йому доведеться проїжджати через ліс, у якому жоден грек не залишиться після заходу сонця ні за яких обставин. Вони пояснили, що це — місце нічних оргій вурдалаків, і попередили, що страшна загроза нависає над сміливцем, який посміє стати у них на шляху. Обрі не зважив на застереження і спробував висміяти химери, та щойно помітив, як затремтіли господарі, коли він дерзнув глузувати з надприродних, потойбічних сил, саме ім’я котрих заморожувало їм кров у жилах, юнак замовкнув.

Наступного ранку Обрі без супроводу вирушив на екскурсію; з подивом він звернув увагу, якими зажуреними зробилися обличчя його господарів, і затурбувався, що то його глузування з їхньої віри у страховиська налякали їх. Коли він був готовий до від’їзду, Іанта підійшла до коня і щиро благала юнака повернутися додому, перш ніж ніч дасть владу чудовиськам, — і він пообіцяв. Згодом він так захопився пошуками старовини, що не помітив, як день добіг кінця і як на обрії з’явилися цятки, котрі у теплих краях блискавично розростаються на страшні хмаровиння й вихлюпують власну лють на приречену землю. Нарешті юнак заскочив на коня, сподіваючись швидкою їздою надолужити затримку, проте було вже запізно. Південні краї майже не знають присмерку; щойно сідає сонце, приходить ніч, тож не встиг він далеко від’їхати, як буревій нагнав його — між ударами грому не було і хвилинки тиші, шалена злива проривалася крізь шатро листя, а блакитна розгалужена блискавка, здавалося, вдарялась і світилася просто під ногами юнака.

Кінь наполохався і поніс у саму гущавину. За деякий час, змучившись, тварина зупинилася, й у світлі блискавки Обрі завважив, що опинився поряд із халупою, яка заледве височіла над купами опалого листя й хмизу. Він зліз із коня й підійшов ближче, сподіваючись знайти когось, хто покаже йому дорогу до містечка чи хоча б прихистить, доки не закінчиться дошкульна буря. Коли він наблизився, удари грому на мить стихли, і це дозволило йому почути жахливі жіночі зойки, а ще — приглушений глузливий регіт, та наступної миті звуки знову злилися; юнак здригнувся, одначе новий удар грому змусив його з силою штовхнути двері халупи. Він опинився у щільній темряві й попрямував на звук. Вочевидь, ніхто не помітив його появи, бо скільки він не кричав, звуки не стихали, і ніхто не звертав на нього уваги.

Раптом він наштовхнувся на когось і зразу ж учепився в нього. Голос скрикнув: «Знову перешкода!» — а потім зірвався гучний сміх, і хтось обхопив юнака з нелюдською силою; сповнений рішучості якомога дорожче продати своє життя, Обрі запручався, але марно: жахлива сила відірвала його від землі й жбурнула додолу, ворог накинувся на нього, став коліньми на груди і стиснув руками горло, але світло незчисленних смолоскипів пробилося крізь проріз, що мав пропускати денне світло, і відволікло істоту — вона одразу ж підвелась і, полишивши жертву, вискочила в двері; за мить ущухнув і тріск галуззя, крізь яке продиралася істота.

Буревій угамувався, Обрі, досі не здатний ворухнутися, нарешті докричався до тих, що були знадвору. Ті увійшли, і світло смолоскипів впало на глиняні стіни та солом’яну стріху, де кожна соломинка була густо заліплена сажею. На прохання Обрі кинулися шукати ту, чиї крики примусили його сюди зазирнути, а його самого знов залишили в темряві; але справжнє жахіття чекало на нього, коли смолоскипи повернулися: він побачив нечіткі обриси бездиханного тіла своєї чарівної провідниці. Він заплющив очі в надії, що то було тільки марево, намальоване враженою уявою, але щойно знову розплющив їх, побачив поряд із собою тіло. Рум’янець зник зі щік, навіть вуста були безкровні, проте було у застиглості обличчя щось таке, що приваблювало не менш, ніж колишня його живість. На шиї на та грудях була кров, а на горлі — сліди зубів, які роздерли вену. Люди тицяли пальцями й гукали, охоплені жахом: «Вурдалак! Вурдалак!»

Швиденько змайстрували ноші, на них поклали Обрі, а поруч — ту, котра ще зовсім недавно була предметом стількох чарівних мрій і квітка чийого життя сьогодні зів’яла. Голова Обрі була порожньою від думок, наче в цьому онімінні був порятунок. А в руці він, не усвідомлюючи цього, тримав дивної форми кинджал, який знайшов у халупі. Незабаром попереду з’явилися інші групи рятівників, яких вислала на пошуки мати дівчини. З голосіння людей, які прямували до міста, батьки одразу здогадалися, що сталося непоправне. Горю їхньому не було краю, та коли вони збагнули, що саме стало причиною загибелі їхньої дитини, то тільки глянули на Обрі — і знову припали до тіла доньки. Вже нічого не могло їх потішити, й незабаром вони померли з горя.

Обрі ж довго залишався в ліжку, бо його палила гарячка, він часто марив. У цих мареннях він раз у раз кликав на ім’я лорда Рутвена й Іанту — дивна річ, але він, схоже, благав колишнього свого товариша не позбавляти життя його кохану. Іншим разом він посилав прокляття на голову свого приятеля та звинувачував у загибелі дівчини. Якраз на ту пору лорд Рутвен прибув до Афін і, не знати з якої причини, миттю оселився в тому ж будинку, що й Обрі, та взявся його доглядати. Коли той почав приходити до тями, то найбільше його налякала присутність людини, чий образ у його уяві чомусь асоціювався з вурдалаком, проте лорд Рутвен своїми лагідними словами, в яких читалося каяття за те, що він так невчасно полишив приятеля, а ще більше — своєю турботою, хвилюванням, дбайливістю нарешті знову завоював прихильність Обрі.

Здавалося, лорд перемінився: він більше не здавався людиною апатичною, яка так вразила Обрі; та що швидше одужував Обрі, то швидше лорд Рутвен повертався до своєї звичної байдужості, й незабаром нічим не відрізнявся від людини, яку колись знав Обрі. Тільки іноді його допитливий погляд раптом застигав на Обрі, а на вустах грала недобра, торжествуюча посмішка. Юнак не знав причини, але ця посмішка переслідувала його. На останній стадії одужання лорд Рутвен здебільшого віддавався спостереженням за невтомними хвилями прибою, що їх гнав на берег прохолодний бриз, або ж за нерухомим сонцем, оточеним райдужними колами яскравого сяєва. Здавалося, він ні з ким не хотів зустрічатися поглядом.

Після пережитого шоку свідомість Обрі була дуже вразливою, а життєрадісність, яка раніше вирізняла його з-поміж інших, схоже, полишила його назавжди. Тепер він полюбив самотність і тишу не менше за лорда Рутвена. Та як не прагнув він самоти, проте не міг знайти її в околицях Афін. Якщо він шукав її серед руїн, де колись так часто прогулювався, образ Іанти незмінно поставав перед ним; якщо ж він шукав самотини в лісі, йому ввижався звук її кроків десь поміж чагарників, де вона шукала скромні фіалки; а часом він несвідомо озирався — і тоді в його запаленій уяві зринало її бліде обличчя, а на вустах грала м’яка усмішка…

Обрі вирішив залишити це місце, кожен куточок якого викликав у нього гіркі спогади. Він запропонував лорду Рутвену, до якого почувався тепер прив’язаним через його лагідне піклування під час хвороби, відвідати інші райони Греції, де вони ще не бували. Вони подорожували з місця на місце, побували всюди, де варто було побувати, проте в якому б напрямку вони не вирушали, здавалося, не помічали нічого з того, що бачили. Часто до них долинали звістки про пограбування, проте з часом вони перестали брати їх до уваги, вважаючи виплодом уяви тубільців, які прагнули підзаробити, захищаючи подорожніх від вигаданих небезпек.

І одного разу, знехтувавши попередженнями місцевих мешканців, вони вирушили в подорож у супроводі кількох охоронців, що правили їм більше за провідників, аніж за варту. Однак коли вони забралися у вузьку ущелину, в якій струмував потік, із двох боків затиснений камінням, що насипалося зі схилів, їм довелося пошкодувати про своє недбальство: щойно вони опинилися на вузькій стежині, як їх зупинив свист куль біля самих облич та луна, що прокотилася від пострілів кількох рушниць. Охорона їхня миттю заховалася за каміння й почала відстрілюватися, орієнтуючись на звук пострілів. Лорд Рутвен та Обрі, наслідуючи приклад провідників, теж на мить заховалися за виступ скелі, але присоромлені тим, що їх так легко загнав у кут ворог, який образливими вигуками припрошував їх показатися, та ще й усвідомлюючи, що вони стануть легкою жертвою, коли ворог зайде їм за спину, вирішили самі кинутися на нього. Та щойно вони полишили свій прихисток за скелею, як лорд Рутвен отримав кулю в плече й упав на землю. Обрі поквапився йому на допомогу й, більше не дбаючи про сутичку чи небезпеку, невдовзі збагнув, що його зусібіч оточили грабіжники: виявляється, коли лорда Рутвена поранили, їхні провідники миттю піднесли руки вгору та здалися.

Пообіцявши велику винагороду, Обрі швидко переконав ворога віднести пораненого приятеля до хатини, що була неподалік; коли ж справу з викупом залагодили, грабіжники миттю полишили його в спокої, тільки зосталися стерегти вихід, поки один із їхніх товаришів не повернеться з обіцяною сумою, яку мав отримати за запискою. Сили швидко полишали лорда Рутвена. За два дні почалася гангрена, і смерть була вже близько. Його поведінка та вигляд не змінилися: здавалося, він не почуває болю так само, як і не усвідомлює того, що відбувається навколо, проте ближче до вечора останньої доби його життя він зненацька схвилювався, часто шукав поглядом очей Обрі, а той, своєю чергою, щиро прагнув хоч чимось зарадити.

— Допоможіть мені!.. Ви можете мене врятувати… більше ніж врятувати… я не маю на увазі свого життя, мені байдуже до власної смерті так само, як до згасаючого дня… Та ви можете врятувати мою честь, честь вашого друга…

— Як? Скажіть мені як! Я зроблю все! — відповів Обрі.

— Все, що мені треба… коли життя моє спливає… Я всього не можу пояснити… Та якщо ви приховаєте те, що знаєте про мене, моя честь лишиться незаплямованою язиками світу… Якби про мою смерть не зразу дізналися в Англії… я… я… та життя…

— Ніхто не дізнається.

— Присягніться! — вигукнув чоловік, рвучко підводячись на смертному ложі. — Присягніться всім, що миле вашій душі, всім, чого боїться ваше єство, що протягом року й одного дня ви не відкриєте ні моїх злочинів, ні факту моєї смерті жодній живій душі, щоб не сталося, чого б ви не побачили.

Здавалося, очі його зараз вискочать з орбіт.

— Присягаюся! — мовив Обрі.

Лорд Рутвен засміявся, важко опустився на подушку — й більше не дихав.

Обрі ліг у ліжко відпочити, проте не міг заснути; в голові його крутилися спогади про події, що супроводжували його знайомство з цим чоловіком, — він і сам не знав чому. Коли він пригадав власну клятву, то здригнувся, мов від холоду, наче попереду на нього очікувало щось страхітливе. Прокинувся він рано-вранці й саме збирався завітати до халупи, де полишив мертве тіло, коли дорогу йому заступив один із грабіжників і повідомив, що тіла немає, — вони, після відходу Обрі, разом із товаришами перенесли мертвого на верхівку поблизької скелі, бо саме таку обіцянку вони дали лордові: нехай тіло освітить перший холодний промінь місяця, який зійде по його смерті. Обрі був уражений; він узяв із собою кілька людей, бо вирішив конче поховати мертвого просто там, на горі. Та коли вони видерлися на верхівку скелі, то не знайшли слідів ані тіла, ні одягу, хоча грабіжники присягалися, що перенесли тіло саме на цю скелю й покинули тут. Деякий час свідомість Обрі роздирали різні гадки, проте невдовзі він заспокоївся, переконаний, що грабіжники навмисно поховали тіло, щоб забрати собі одяг.

Обрі стомився від країни, в якій зазнав стількох жахливих лихоліть і в якій усе наче змовилося побільшити його забобонність і меланхолійність, що вкорінилися в його свідомості, тож він вирішив поїхати геть і незабаром опинився в Смирні. Чекаючи на корабель до Отранто або Неаполя, він узявся перебирати які-не-які речі, що лишилися йому по смерті лорда Рутвена. Серед іншого тут була скринька, повна різноманітної зброї, причому зброї, смертельної для жертви. Було тут кілька кинджалів і ятаганів. Обрі перебирав їх, роздивлявся їхню дивну форму — й несподівано наткнувся на піхви, оздоблені таким самим візерунком, що й кинджал, який Обрі знайшов у тій злощасній халупі… Він аж здригнувся та квапливо дістав кинджал, щоб упевнитися в своїй здогадці, й можна уявити його жах, коли виявилося, що піхви, які він тримав у руці, точно пасують до кинджала, хоча він був зовсім незвичної форми! Очам його наче й не було потрібно інших доказів — вони прикипіли до кинджала, тільки свідомість відмовлялася вірити. Проте особлива форма кинджала та пишний кольоровий орнамент на рукояті й на піхвах пасували якнайкраще, отож сумнівів не лишалося. До того ж і на лезі, й на піхвах засохли краплини крові.

Обрі поїхав зі Смирни і дорогою додому, в Римі, спробував дізнатися більше про леді, яку намагався врятувати від мистецтва спокуси лорда Рутвена. Її батьки були цілком зруйновані горем, злиденні, а про неї ніхто не чув із тої самої пори, як поїхав лорд Рутвен. Свідомість Одрі не витримувала страхіть, які відкривалися йому одне по одному: він боявся, що леді також стала жертвою того, хто спричинився до загибелі Іанти. Обрі став похмурим і мовчазним, тільки весь час підганяв візників, наче від цього залежало, чи врятує він життя когось любого. Він прибув до Кале; вітер, мов слухняний його волі, швидко доправив його до берегів Англії; він поквапився до свого родинного маєтку і на мить, у лагідних обіймах сестри, здалося, забув про своє минуле. Як колись, іще дівчинкою, вона вміла прихилити його до себе, так і тепер ця юна жінка зробилася для нього ще ріднішим другом.

Міс Обрі не мала тої особливої грації, яка притягує схвальні погляди завсідників віталень. У ній не було тої легкості та яскравості, які народжуються в жаркій атмосфері переповнених кімнат. Її блакитні очі ніколи не запалювалися пустотливістю. Її шарм був меланхолійним, але причиною меланхолії було не нещастя, а те почуття, яке притаманне душам, що усвідомлюють існування інакшого, світлішого світу. Її ноги не були легкими, ладними побігти за метеликом чи за яскравою плямою, що привабила око, — хода її була спокійною та сумною. Коли вона була на самоті, обличчя її ніколи не світилося ні усмішкою, ні радістю, та коли поруч з’являвся брат і виявляв свою щиру прив’язаність, та ще й коли в її присутності він забував про свої біди, що, вона знала, дощенту зруйнували його, чи міг із її лагідною посмішкою зрівнятися найчуттєвіший усміх? Здавалося, що в цю мить оті очі, оте обличчя нарешті показували свою справжню суть.

Сестрі було лишень вісімнадцять років, її ще не представили в світі, оскільки опікуни вважали, що краще це буде зробити, коли повернеться її брат, який тепер зможе наглядати за нею. Отож було вирішено, що вже під час наступного прийому, що був не за горами, її «виведуть на сцену». Обрі б радше лишився вдома, в маєтку своїх батьків, і віддавався меланхолії, яка цілковито заволоділа ним. Він не хотів служити предметом обговорень для фривольних модників у той час, як свідомість його роздирали згадки про все, чому він став свідком, але він вирішив пожертвувати власним комфортом, щоб наглянути за сестрою. Вони виїхали в місто, щоб підготуватися до наступного дня, на який був призначений прийом.

Зібралося аж забагато людей — прийому не влаштовували вже давненько, тож усі, хто так прагнув погрітися в промінні королівської усмішки, поспішили на нього. Обрі привіз свою сестру. Він здебільшого стояв у кутку зали, не зважаючи на те, що відбувалося навколо, та пригадував найперший раз, коли він познайомився з лордом Рутвеном саме тут, — аж раптом хтось узяв його за руку, а у вухах пролунав занадто знайомий голос: «Пам’ятайте про свою клятву». Він ніяк не міг наважитись озирнутися, боячись уздріти те, що зруйнує його остаточно, та нарешті повернувся й побачив неподалік постать, яка привернула його увагу тут-таки того самого разу, коли він уперше опинився в світському товаристві. Він вдивлявся, поки ноги не підкосилися під ним, тож йому довелося скористатися допомогою приятеля, який провів його через натовп і посадив ув екіпаж, що доправив Обрі додому. Та м він довго міряв швидкими кроками кімнату, тримаючись за голову, наче боявся, що думки просто розірвуть її.

Лорд Рутвен з’явився знову… події розгортаються у жахливому порядку… кинджал… присяга… Обрі заспокоював себе, бо ж таке неможливе, щоб мертвий знову ожив! Йому здавалося, що то — просто виплід його уяви, оскільки він останнім часом багато міркував на цю тему. Ні, це точно неможливо, — тож він вирішив знову повернутися в світське товариство, проте коли він хотів розпитати про лорда Рутвена, це ім’я просто застигало в нього на вустах. Кілька днів потому він разом із сестрою поїхав на прийом у маєток близького родича. Залишивши сестру під опікою вдови, він відійшов у тихий куток і занурився в думки, які пожирали його. Та незабаром він побачив, що гості починають роз’їжджатися; він під вів ся й вийшов до сусідньої кімнати, де побачив сестру, оточену кількома особами, що були зайняті жвавою розмовою. Він спробував обминути гостей, щоб підійти ближче до сестри, і потурбував одного чоловіка; той обернувся — й Обрі побачив обличчя, яке таке боявся побачити! Юнак стрибнув уперед, схопив сестру за руку та швидким кроком попрямував геть, тягнучи її за собою надвір. У дверях його затримав чималенький натовп прислуги, яка очікувала на своїх господарів; поки Обрі намагався пробитися до виходу, у його вухах знову забринів голос: «Пам’ятайте про клятву!» Він не наважився озирнутися, а натомість поквапився доправити сестру додому.

Обрі почувався цілком спантеличеним. Якщо й раніше він міг думати тільки про одне, то тепер, коли пересвідчився, що чудовисько й досі було живим, думки про це повністю заволоділи ним. Він зовсім не відповідав на турботу сестри, вона марно намагалася дізнатися, що змусило його так раптово змінитися. Він вимовив тільки декілька слів, які страшенно перелякали її. Що більше міркував Обрі, то розгуб ленішим почувався. Клятва мучила його: невже тепер він має дозволити чудовиську отруювати своїм подихом усе навколо, загрожувати його близьким, — а він нічого не зможе вдіяти, щоб відвернути цю загрозу? Можливо, він торкався його сестри… Але ж ні, навіть якщо Обрі порушить присягу й розповість правду про лорда Рутвена, хто повірить йому? Він подумував і про те, щоб власними руками звільнити світ від потвори, але ж той уже раз перехитрив смерть!

Багато днів Обрі перебував у цьому збудженому стані, зачинившись у кімнаті, — нікого не бачив, їв тільки тоді, коли до нього заходила сестра й, не стримуючи сліз, умовляла його поїсти, щоб підтримати життя. Нарешті, не в змозі витримувати спокій і самоту, він залишив будинок й подався блукати вулицями, намагаючись прогнати видіння, яке переслідувало його. Він занехаяв своє вбрання й часто-густо блукав, не помічаючи, чи світить на нього яскраве денне сонце, чи холодить його нічна волога. Його неможливо було впізнати. Спершу він вечорами повертався додому, проте згодом міг лишитися відпочивати там, де втома захопила його. Сестра хвилювалася за його безпеку й найняла людей, які б за ним наглядали, проте вони швидко губили його з очей, адже втікав він від найпрудкішого мисливця — від власних думок.

Та зненацька його поведінка перемінилася. Йому спало на думку, що він полишив друзів наодинці зі злим духом, а вони й гадки про це не мали, тож він вирішив будь-що знову повернутися до світського товариства й пильно спостерігати, а в разі чого, навіть якщо йому доведеться зламати клятву, попередити того, до кого лорд Рутвен дозволить собі занадто наблизитися. Та коли він опинився серед людей, його виснажений і підозріливий вигляд так вразив усіх, а його внутрішній неспокій настільки впадав ув око, що сестра зрештою була змушена благати його заради неї ж не шукати більше товариства, яке так його перемінило. Коли ж умовляння не допомогли, опікунам довелося втрутитися й через побоювання, що він втрачає глузд, знову перебрати на себе обов’язки, колись покладені на них батьками Обрі.

Намагаючись уберегти його від небезпек і страждань, які чекали на нього під час його щоденних блукань, й огородити його від людського ока, яке швидко могло запримітити, що з ним коїться щось недобре, вони найняли лікаря, який мав мешкати в будинку та ненастанно наглядати за Обрі. Але, здавалося, він цього навіть не помітив; мозком його володіла тільки одна жахлива думка. Нарешті його поведінка стала такою недоладною, що довелося замкнути Обрі в його кімнаті. Він сильно змарнів, а в очах з’явився хворобливий блиск — здатність упізнавати та відчувати поверталася до нього тільки тоді, коли до кімнати заходила сестра. Він іноді підхоплювався, хапав її за руку і з виглядом, який доводив сестру до розпачу, благав її не торкатися когось: «О, не торкайся його!.. Якщо твоя любов до мене чогось варта, навіть не підходь близько до нього!» Коли вона намагалася розпитати, про кого саме йдеться, він тільки й відповідав: «Правда! Правда!» — і знову занурювався у стан, із якого навіть вона не могла його вивести. Так тривало багато місяців, та коли минув рік, його поведінка стала більш осмисленою, свідомість позбулася частини тягаря, й опікуни помітили, що іноді вдень він рахував на пальцях і всміхався сам до себе.

Добігав кінця термін присяги — рік, і в останній день, коли один із опікунів зауважив до лікаря, як сумно, що Обрі й досі в такому жахливому стані, й це напередодні весілля його сестри, Обрі раптом живо зреагував. Він нетерпляче запитав, за кого вона виходить. Співрозмовники зраділи, побачивши ознаки розсудку, з утратою якого вже майже змирилися, тож миттю назвали ім’я графа Марсденського. Обрі здалося, що він зустрічав цього юного графа в світському товаристві, тож він залишився задоволеним, і ще більше здивував своїх співрозмовників, коли попросився бути присутнім на весіллі та побачити сестру. Вони відмовилися, та за кілька хвилин з’явилася сестра. Обрі, вочевидь, зворушила її мила усмішка, бо він пригорнув сестру до грудей і поцілував у щоку, вологу від сліз, які потекли від думки, що брат її знову повернувся до життя, знову може відчувати. Він заговорив зі звичною теплотою, привітав її з нагоди весілля з людиною, яка відзначалась і статусом у суспільстві, й особистими заслугами.

Аж тут він раптом помітив медальйон у неї на грудях; він відкинув кришку — й побачив обличчя чудовиська, яке так довго тримало його життя в своїх руках. Він стиснув портрет у пароксизмі люті, а тоді кинув під ноги й розтоптав. Коли сестра запитала, навіщо він знищив портрет її майбутнього чоловіка, Обрі подивився на неї, наче не міг дібрати, що вона каже, а далі, схопивши обидві її руки й утупившись у неї божевільним поглядом, він почав благати її заприсягтися, що вона ніколи не вийде заміж за це чудовисько, бо воно… Далі він не зміг говорити — на саму згадку про власну клятву голос підвів його, наче лорд Рутвен стояв у нього за плечем; він озирнувся — але нікого не було. Тим часом опікуни та лікар, які все чули й подумали, що з Обрі знову стався напад божевілля, увійшли до кімнати та спробували відірвати його від міс Обрі, щоб вона змогла піти. Але Обрі кинувся перед ними навколішки й почав благати та молити, щоб весілля відклали бодай на один день. Його співрозмовники, переконані, що божевілля знову повернулося, спробували заспокоїти його й залишили кімнату.

…Виявляється, лорд Рутвен завітав до Обрі наступного після прийому ранку, але його не прийняли так само, як і інших. Коли він почув про те, що здоров’я Обрі погіршилося, то миттю збагнув, що сам став цьому причиною, та коли дізнався, що Обрі визнали божевільним, піднісся духом і зрадів так, що це важко було приховати від тих, хто йому про це повідомив. Він поквапився до будинку свого колишнього приятеля і, вдаючи, що його щиро непокоїть доля Обрі, до якого він небайдужий, почав вчащати в дім і зрештою прихилив до себе міс Обрі. Та й хто міг би встояти перед ним? Язик його радо сповідався в життєвих труднощах і небезпеках; він запевняв, що йому байдуже до будь-кого на землі, окрім тої, що до неї він зараз говорить; казав, що відтоді, як познайомився з нею, його існування набуло сенсу — йому досить просто слухати її голос, коли вона говорить. Словом, він чудово знав, як скористатися мистецтвом змія, а може, на те була воля небес, що він прихилив міс Обрі до себе. А згодом до нього перейшов титул, який дуже добре приховав його брехню, а до того ж послужив приводом для спішного весілля (незважаючи на кепський стан її брата), бо ж треба одружитися до того, як він вирушить на континент…

Коли лікар та опікуни полишили Обрі самого, він зробив марну спробу підкупити слуг. Тоді він попрохав перо й папір; це йому дали. Він узявся писати листа до сестри, благаючи її, якщо їй не байдужі власне щастя, її честь та честь пращурів, які вже лежать у могилі, а колись гойдали на руках її — надію всієї родини, благаючи відкласти весілля бодай на кілька годин, бо в іншому разі на цей шлюб упаде прокляття. Слуги пообіцяли, що передадуть листа, проте натомість віддали його лікарю, а той вирішив більше не турбувати міс Обрі божевільними — на його переконання — мареннями маніяка. Вночі ніхто в будинку не спав, і Обрі з жахом, який легше відчути, ніж описати, дослухався до звуків, що свідчили про приготування до весілля.

Прийшов ранок, і знадвору долинув шум екіпажів. Обрі зробився несамовитим. А тим часом цікавість слуг переборола їхню пильність, вони один по одному зникали з кімнати й нарешті лишили його під наглядом єдиної старої жінки. Він скористався можливістю, одним стрибком вискочив із кімнати й за мить опинився в залі, де зібрані вже були майже всі. Лорд Рутвен першим помітив його, моментально підійшов, міцно схопив за руку й, утративши мову з люті, поволік геть із кімнати. На сходах лорд Рутвен прошепотів йому на вухо: «Пам’ятайте про присягу та знайте, якщо ваша сестра сьогодні не вийде за мене, я її збезчещу! Жінки такі беззахисні!» З цими словами він підштовхнув Обрі до наглядачів, яких уже встигла сполохати стара жінка та які кинулися на його пошуки. Обрі ледь тримався на ногах; лють не знаходила виходу — і зрештою вибухнула крововиливом; Обрі поклали в ліжко. Його сестрі про це не сказали (а вона не була присутня при сцені з лордом Рутвеном), бо лікар не хотів її хвилювати. Весільний обряд звершився, й молоде подружжя виїхало з Лондона.

Обрі дедалі слабшав; через крововилив він опинився на порозі смерті. Він попросив покликати опікунів його сестри, і коли пробило полуніч, він рівним голосом розповів про все, про що читач уже знає; одразу потому він помер.

Опікуни поквапилися до міс Обрі, щоб захистити її, але запізнилися. Лорд Рутвен зник, а міс Обрі вдовольнила жагу ВУРДАЛАКА.