Фаренго. Ч. 2. Гніздо

1

Карантинна станція «Манджу-ІІ»

на орбіті планети Сельви (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

26 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

З висоти вісімсот кілометрів вирва північного полярного урагану здавалась капелюхом велетенського старого гриба. Ураган бушував на Сельві вже кілька століть. Його брат-близнюк — такий самий нестихаючий атмосферний вихор — кружляв над південним полюсом планети. Штормові вітри від полярних ураганів спускалися аж до шістдесятих широт планети, а каравани хмар, народжені вихорами, іноді добігали до екватора. Вони несли до тропіків холодні дощі, які проливалися над неозорими болотами, що оточували озеро Кларта і живили вологою екваторіальні джунглі, яким планета була забов’язана своєю загальноприйнятою назвою. Першопрохідці назвали її Аль-Крансом, намагаючись таким чином увічнити ім’я капітана, корабель якого першим досягнув системи Ахернара. Проте та первісна назва не прижилася. Тепер ім’ям героя-зорельотника називалися лише найвищі на Сельві гори. За лічені хвилини їхні хребти і вулканічні кальдери мали з’явитись на оглядових екранах карантинної станції.

Ксенобіологові Зак-Заку це видовище вже набридло. Сім стандартних років тому, по закінченні університету, він прибув сюди для проходження практики. Тоді панорама тридцятикілометрових кам’яних списів, оточених перламутровими комірами хмар, зачаровувала й навіть наснажувала до писання віршів. Він навмисно приходив до оглядового екрана та спостерігав за вершинами Аль-Крансу з орбітальної висоти. Наближені приладами, вони знову й знову насувались на нього — величні і небезпечні. Якби тоді хтось сказав Зак-Закові, що він насолоджуватиметься цим видовищем довше кількох місяців, що його сельвійська практика перетвориться спочатку на постійну роботу, а потім на глухий кут його кар’єри й, зрештою, на прокляття, він, радше за все, розсміявся б.

Зак-Зак почув за спиною кроки.

— Вони висловили бажання з тобою поспілкуватися, — в голосі Норти він відчув суміш зацікавлення і легкої заздрості. Після років спільного мешкання в тісному просторі станції він добре вивчив тутешніх старожилів і навчився розпізнавати складові їхніх емоційних коктейлів.

— Ти їх уже бачила? — він знав, що Норта так само відчуває його неспокій, і не намагався його приховати.

— Так, — жінка кінчиками пальців торкнулась його плеча; її обличчя спохмурніло.

Зак-Зак спіймав себе на тому, що вияв її почуттів — дружній доторк — викликає в нього роздратування. Навіть якщо цей вияв щирий. «Невдаха співчуває невдасі», — констатував він і запитав у Норти:

— Вони направду вміють читати думки?

— Я нічого такого не відчула.

— Авжеж…

Цієї миті офіційний сигнал виклику досягнув його внутрішнього комунікатора. Диспетчер карантинної станції запропонував ксенобіологові другого кваліфікаційного класу Циланові Зак-Заку пройти до кімнати номер дванадцять у дослідницькому блоці «С» для співбесіди з повноважними представницями планети Піфії. Ксенобіолог подумки підтвердив, що отримав запрошення. Ментальний сенсор комунікатора вловив його думку-згоду, перетворив її на словоформу і відправив диспетчерові. Норта посміхнулась Заку на знак підтримки. Він змусив себе відповісти доречним розтягуванням лицевих м’язів.

Вже входячи до осьового коридору блоку «С», Зак-Зак подумки зауважив, що за всі сім років роботи на Сельві він ніколи не був у дванадцятій кімнаті дослідницької частини станції «Манджу-ІІ». Хоча кімната містилась поряд з лабораторією, якою він керував, та з боксами, де зберігались біологічні матеріали, зібрані експедиціями на поверхні планети. Бувало, що за стандартний день[1] він десятки разів проходив повз дванадцяту кімнату. Її вхідний люк перекреслювала діагональна яскраво-червона смуга. Вона попереджала, що дана частина залюдненого простору станції належить до виключної компетенції імперської Служби Запобігання. З нею контактували науковці-керівники, котрі мали вищі від Зак-Закових кваліфікаційні категорії і допуски. Й не можна було сказати, що така відстороненість від справ таємної канцелярії сильно засмучувала ксенобіолога.

Він на мить зупинився перед люком із червоною смугою, потім торкнувся сенсора — і захисна мембрана зникла. Кімната за нею виявилась суцільною «червоною зоною». Себто приміщенням, захищеним силовими полями від усіх видів прослуховування і ментальних впливів. Ксенобіолог бував у подібних приміщеннях перед університетськими випускними іспитами. Тоді вербувальники Зоряного Флоту проводили з ним довгі виснажливі співбесіди. Він ледве відбився від контракту з військовими. Спогади, які виринули з його пам’яті на порозі «червоної зони», не були приємними.

З низької канапи назустріч Зак-Заку підвелася струнка жінка з вузьким обличчям і блакитно-сірими очима. Ще одна представниця планети Піфії, майже дівчинка, не відривала очей від панелі оглядового екрана, де вже можна було роздивитись вершини скель-хмарочосів Аль-Крансу, відомих сельвістам під назвою Мечів Творіння. Юна піфійка граційно обернулася в бік гостя «червоної зони» й привітала його легким нахилом голови. Сіро-сріблясті комбінезони представниць Планети Жінок здалися Зак-Закові невиразними і простацькими, подібними до уніформи станційних службовців.

«Ось тобі й славнозвісні піфійські відьми!» — подумав ксенобіолог, який очікував побачити горбоносих стариць у червоних мантіях, прикрашених діадемами і золотими ланцюгами. Саме так зображали піфійських Знаючих у тих історичних і пригодницьких серіалах, які виробляли симуляторні студії на Випереджуючих планетах.

— Вітаємо тебе, докторе Зак-Зак! — мовила старша.

— Можна просто «Зак», — дозволив ксенобіолог, шукаючи, де б присісти.

— Ти здивований нашим запрошенням? — запитала молодша, вказуючи Закові на крісло, яке наче виросло з підлоги. — Сідай, у нас буде довга розмова.

— На цій станції є вчені, відомі в провідних університетах Землі й Аврелії, люди з науковими іменами і титулами. Я так подумав: невже представниці Планети Жінок подолали десятки парсеків заради бесіди з пересічним ксенобіологом, який за сім років допрацювався лише до допуску «В»?

— Ти вважаєш себе невдахою? — запитала молодша.

— Почекай ставити запитання, Ді, — зупинила її старша піфійка. — Ми навіть не назвали себе, а це неввічливо. Мене, докторе, звати Преподобна сестра Сайкс, а мою колегу — сестра Дімера.

— Можна «Ді», — посміхнулась Дімера. Посмішка раптово змінила її обличчя. Воно стало відкрито-дитячим, готовим будь-якої миті й до веселого сміху, й до сліз. Так, принаймні, здалося ксенобіологові. Він сказав:

— Приємно познайомитися. Я не вважаю себе невдахою, сестро Ді. Я й є найсправжнісінький невдаха.

—..?

— Я, Преподобні сестри, є одним із тих нещасних учених, які повстають проти усталеної думки наукової громади і не мають достатньо доказів, щоби належно відстояти своє переконання. Відповідно, наукова громада дякує таким, як я, загальним невизнанням і кпинами. А психологи підходять до мене, й до таких, як я, зі стурбованим виглядом і кажуть: «Колего такий-то, у вас на цьому тижні знову зафіксована депресивна графіка емоційної матриці». Якщо таких учених не вважати за невдах, то за кого? За проклятих?

— Але ж ти на цій станції завідуєш цілою лабораторією, — зауважила Преподобна Сайкс.

— Тут, на Сельві, це швидше нагадує завідування орбітальним складом біологічних матеріалів. Складування, сортування і зберігання зразків перед відправкою до наукових центрів Випереджуючих планет. Справжні корифеї сельвістики і керівники наукових шкіл очолюють експедиції і польові кампуси на поверхні планети. Я ж, якщо це, звісно, вас цікавить, не сходив на поверхню вже два стандартних роки. Моя наукова тема практично закрита. Зрозуміло, офіційно її ніхто не закривав. Просто її не внесли до щорічного переліку заявок на ресурсне забезпечення. Ну й в усьому іншому також — повний ігнор інакомислячого ксенобіолога Зак-Зака.

— Тутешні «наукові боги» не вірять в існування чілімби? — чи то запитала, чи то ствердила Ді і, як здалося ксенобіологові, трішки почервоніла. Зак спіймав себе на тому, що йому коштує зусиль відірвати погляд від її величезних аквамаринових очей. Він припустив, що така його поведінка є неправильною, що старша за рангом і віком Сайкс може образитись на такий прояв неуваги, й примусив себе дивитись на чільну піфійку. Та зустріла його погляд. Очі Сайкс уже втратили той блакитний відблиск, котрий Зак зауважив першої миті їхнього знайомства. Тепер у них застигла незворушна і мерхна світло-сіра безмежність.

— Ми, сестри, кажемо «чулімба», — уточнив ксенобіолог. — Через «у».

— То вони не вірять, що вона існує? — обличчям Преподобної ковзнула тінь, яку Зак прийняв за холодну посмішку.

— Не вважають за потрібне повірити у те, що не вписується в звичні схеми та уявлення. А ви?

— Ми? — не зрозуміла Ді.

— Ви в неї вірите?

— Ми знаємо, що ця істота колись жила на Сельві, — мовила Преподобна Сайкс. — Й не виключаємо того, що й досі там живе.

2

Кампус експедиції доктора Гурако.

Рашпильне Плато в горах Аль-Кранц,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

25 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

— Лейтенанте, ми працюємо за чітко вивіреним і затвердженим планом. Ми не можемо отак, за першою вимогою — з гірки до дірки — виконувати ваші забаганки, не мо-же-мо, — доктор Гурако робив вигляд, що зображення на тривимірному демонстраторі цікавить його набагато більше, аніж візит офіцера Служби Запобігання.

— Докторе, я, у цих обставинах, представляю не власну персону, а імперський уряд. І те, що ви називаєте «забаганками», насправді є розпорядженням координатора управління «D»[2] моєї Служби адмірала Девера. Дозволю собі нагадати вам, док, що ця ваша наукова база, — офіцер обвів поглядом біло-сріблясті панелі дослідницького модуля, — фінансується Авреліанським університетом лише на чверть, а на три чверті — саме управлінням «D». Хіба вас про це не інформували?

— Інформували, інформували… — Гурако вимкнув демонстратор. — Але ж той ваш адмірал міг узгодити свій наказ із Вченою радою університету. Вони йому, я так думаю, не відмовили б. Навіть не думаю, а цілком впевнений.

— По-перше, док, не наказ, а розпорядження. А по-друге: тема засекречена допуском «чотири А», і ваш університет зможе отримати інформацію про неї лише з дозволу найвищого імперського керівництва. Й ще одне, док… Сюди з Піфії прибула сама Преподобна Сайкс, наближена радниця імператора. А можливо, не лише радниця… Ви мене розумієте, док?

— Якщо чесно, лейтенанте, то не дуже, — в очах начальника гірського кампуса офіцер зауважив непідробну розгубленість. — Якась піфійка, радниця імператора… На Сельві вже сто років не було ніяких піфійок. Ані звичайних, ані преподобних. Причім тут піфійки? І що я маю про них розуміти?

— Я не володію всією інформацією, проте, здається, ініціатива щодо позапланового обстеження північних печер Ронго виходить безпосередньо від найвищих кіл Ієрархії Піфії. Це неофіційна інформація, док. Неофіційна і секретна. Виключно для обмеженого кола персон. Для персон з високими спеціальними допусками. Моє керівництво вважає, що вам доречно знати причини дослідницької активності.

— A-а, он воно що… — Гурако похитав головою, ніби відганяючи застарілу втому. — Дякую за довіру, офіцере. Себто, не вам особисто дякую, а… Ну, ви зрозуміли… Тепер все стає на свої місця. А ми тут, на базі, вже вирішили, що це все замутив отой на всю голову хворий Зак-Зак.

— Хто?

— Та є один такий ксенобіолог-ентузіаст. Дивно, що ви про нього не чули. Років зо п’ять він тут усіх підірвав на пошуки фантастичної істоти, яка нібито живе в гірських печерах. Він наслухався місцевих казок і прив’язав їх до однієї непевної знахідки. Знаєте, є любителі зносити все до одної купи. Зак-Зак якраз і є таким любителем сумнівних екстраполяцій. З нічого намагався зліпити сенсацію і відволік від важливої роботи десятки людей. Але та його купа, врешті-решт, розвалилась. Сенсації не вийшло. Як я, до речі, його і попереджав. Він ще має дякувати, що проти нього не висунули звинувачення у нецільовому використанні ресурсів. Деякі з моїх колег, правду кажучи, були настроєні дуже рішуче. Й це були не останні авторитети у сельвістиці. Далеко не останні. Але мені, лейтенанте, стало шкода того фантазера. Ми відправили його на орбітальну базу, подалі від дослідницьких кампусів… Між іншим, повчальна історія для починаючих науковців.

— Проте піфійки навіщось таки сюди прибули. Якби все це було тільки «розваленою купою», як ви кажете, то така поважна і повноважна особа, як Преподобна Сайкс, ніколи б…

— Піфійки, лейтенанте, також люди. І можуть, як усі ми, помилятись або, скажімо, захоплюватись яскравими гіпотезами. Ви зі мною не згодні?

— Я, правду кажучи, особисто ніколи не спілкувався з піфійками. Не мав такої приємності. Але мої старші колеги, які контактували з Преподобними сестрами, розповідали, що вони насправді володіють дивовижними вміннями і мають специфічні здібності. Такі, що перевищують здібності та вміння пересічних представників людської раси. Наприклад, уміють читати думки і телепатично спілкуватися поміж своїми на значній відстані. Може, й не всі з них вміють, але такі високородні й посвячені, як ця Сайкс, радше за все, насправді володіють телепатією.

— Сучасна імперська наука не підтримує містичних легенд про піфійських пророчиць.

— Зате імператор підтримує.

— Так, мені про це розповідали.

— А ми з вами — громадяни Імперії першої категорії і щиро любимо нашого монарха.

— Так, звісно, інакше і бути не може. Проте, як на мене, лейтенанте, його попередник у своєму обережному ставленні до так званих Знаючих з Піфії мав-таки рацію. Імперія вже бачила кількох правителів, які понад міру довіряли радницям, що володіють телепатією. Нічого доброго, як нам кажуть історики, з того не вийшло.

— Я вам щиро раджу, док, не критикувати дій чинного суверена у присутності офіцерів Служби Запобігання. До речі, моє звання не лейтенант, а прем’єр-лейтенант. Для вас, можливо, це дрібниця, але нас вчать, що критичні непорозуміння починаються саме з дрібниць.

— Навіть так… Гм… Гаразд, я вас зрозумів, — Гурако жестом запросив прем’єр-лейтенанта до виходу зі свого кабінету. — Ви казали, що хочете отримати дані про оптимальний маршрут до північних печер? Я тут уже зробив певні розпорядження… Я ж розумію, все розумію, що б ви там не думали про нас, учених. А я знаю, що ви про нас думаєте. Дарма… Проте наразі це не важливо, — начальник кампусу ледь не за лікоть повів офіцера вузьким коридором. — Ходімо, офіцере, до лабораторного відсіку. Я познайомлю вас з нашим проводирем. Він у нас трошки специфічний у спілкуванні, але, мушу визнати, свою справу знає. Деякі з моїх співробітників зобов’язані йому життям… І ще, — науковий керівник експедиції примружився, ніби від сліпучого сяйва. — Він клон. Я би навіть сказав, що він клон, свідомий свого життєвого призначення. Своєї, так би мовити, клонської обраності.

«Й справді, голомозий клон, — погодився з Гурако прем’єр-лейтенант, побачивши проводиря експедиції. — Радше за все, тисяча триста шостої серії. Але ж і здоровенний клоняра, видно, що генетично заточений на лазіння горами і печерами. Колись з такими можна було по-простому. Але тепер лише на „ви“ і з перепрошеннями. Он як він нахабно дивиться. Як там сказав док — „свідомий щодо свого призначення“? Напевне ще й член якоїсь підпільної секти… Все в Імперії сходить на пси».

— Доброго дня, — вголос мовив офіцер. — Я прем'єр-лейтенант Со Лай, офіцер Служби Запобігання. Доктор Гурако рекомендував вас як спеціаліста-проводиря.

— Угу, — буркнув клон.

— Що «угу»?

— Ти Со Лай, а я Протон. Проводир.

«Смішне ім’я. Але, треба визнати, що воно пасує до його тупої вухатої морди», — офіцер якомога приязніше посміхнувся клонові й мовив:

— Нам з вами, Протоне, треба вже тепер визначити оптимальний маршрут до північних печер хребта Ронго. Тих, які тягнуться від масиву Тарського до Маунт-Шилд. Потрібен маршрут з усіма деталями. Його буде введено до навігаторів моїх бійців і роботів. За дві стандартні доби ви поведете туди спеціальну експедицію. Я очолюватиму загін супроводу.

— Що значить «спеціальна експедиція»?

— Дослідницька експедиція зі спеціальним завданням. Будемо шукати рідкісну істоту. Рідкісного тутешнього ксеноморфа. Підемо до печер з важкими транспортними роботами і малим екскаватором на платформі «павука» шостої серії. Біля печер, там, де розлами пересікають стару кальдеру[3] вулкана Ронго, до нас приєднаються науковці з орбітальної станції.

— Не вийде.

— Чому?

— Завтра сюди прийде хмарний фронт. Все плато буде в густому тумані. Тиждень, а може, й десять діб. Ті проходи в горах, якими ми йтимемо до кальдери, також будуть у тумані. Нічого не бачитимемо. В дихальних фільтрах буде багато вологи. У тумані погано розпилюються репеленти, якими відлякують звірів. Зовсім не хочуть розпилюватися. Нам буде важко відбиватись від хижаків. Люди загинуть. Треба чекати.

— Наскільки я знаю, в горах не так багато хижаків, як у болотах і джунглях. А мої хлопці, Протоне, давали собі раду і в джунглях. Там також бували густі тумани. Мій загін за два тижні не втратив жодного бійця. Всі вчені, яких ми охороняли, залишилися живими і неушкодженими… — він запнувся, раптом згадавши передостанній день, проведений ним у лісовій зоні Сельви. — Майже неушкодженими.

— Радий за вас. Я ходив джунглями. Тут справді менше хижаків, але вони більші, впертіші й сильніші за болотяних змій і ящерів. Швидко нападають, швидко відступають. Потім нападають ще й ще. Дуже-дуже вперті.

— Ми маємо бойових роботів охорони. Найсучасніших.

— Це мало допомагає.

— Роботи бачать у тумані, як ми у прозорому повітрі.

— Хижаки також.

— У роботів швидша реакція. І потужніша зброя.

— Лачари хитріші за роботів.

— Лачари — це такі хижі комахи?

— А хочете на них подивитися? — з-за перегородки вистромилась голова чорношкірої дівчини з кумедною зачіскою. Її дрібні косички були складені у конструкцію, яка нагадала офіцерові решітку на вентиляційному отворі. На комірі її комбінезона виблискував жовтою емаллю значок авреліан-ської наукової корпорації.

— А можна? — він відразу проникся симпатією до молодої вченої.

— Ходіть сюди, — запросила дівчина, розсуваючи панелі, що відмежовували закуток лабораторного відсіку.

Со Лай зайшов за перегородку. Там, у вузькій кабінці, стояв столик із приладами, а стіну перед ним займала чорна панель, яку прем’єр-лейтенант прийняв за оглядовий екран.

— Я Занга, ксенобіолог, — відрекомендувалась дівчина. — А вас, як я чула, звати Со Лай.

— Підслуховувати недобре, Занго.

— Вибачте, але я не підслуховувала. Я ж не винна, що у ТЕКу[4] важко зберегти приватність. Тут всі усе чують і всі усе знають. Тонкі стінки, маленькі приміщення, все скупчено й залюднено. А ваша розмова з Протоном була секретною, так?

— Покажи йому лачара, — клон зайшов до кабінки і присів на край столу. — Офіцер ніколи не бачив живого лачара. Офіцеру буде корисно його побачити.

— Як давно ви на Сельві? — запитала Занга, з відвертою зацікавленістю розглядаючи фігуру прем’єр-лейтенанта, вигідно підкреслену чорним підскафандровим комбінезоном, поверхнею якого зміїлися золотисті лінії терморегуляторів.

— Одинадцять місяців.

— Кажете, що вже були в експедиціях?

— Бував. На екваторі і в Дощовій долині.

— Ескортували вчених?

— Так. Ми охороняли ваших колег, Занго. Ксенобіологів, ксенопалеологів і ще різних-різних «ксено». Їм вдалось зробити цікаві відкриття.

— Тут, у горах, цікавіше. Майже кожного тижня ми знаходимо невідомих науці істот. «Ті-ді»[5] тут також дуже допомагають. Ми дружимо з «ті-ді». Вам у нас сподобається.

— Можливо. Принаймні, знатиму, хто такі лачари.

— Лачарами у нас прийнято називати хижаків Dicrota mesocephali. Тип — інсектоподи, підтип — псевдохеліцерові, клас — павукоподібні, загін — карноцефали, сімейство — дікроти. Дихають за допомогою трахеєподібних органів, отруйні. Броньові щитки, метасома і педіпальпи[6] в них з ратину, надзвичайно міцні. Були випадки, коли лачари розривали покриття комбінезонів. Ми тепер вирізняємо кілька підсімейств лачарів — дікраноцефали, бутани та арахіни. Бутани — найспритніші, арахіни — найотруйніші.

— Дякую за інформацію, Занго. Проте «ті-ді», — він посміхнувся, демонструючи дівчині, що не ображається на цю смішнувату назву, — намагаються не обтяжувати пам’ять зайвими подробицями. Ми знищуємо все, що проявляє ворожість або ж є потенційно небезпечним. Не питаючи імен і назв. Навіть якщо панцирі потвор складені з ратину і оргацину. А ви, вчені, потім уже розберетеся, хто з нейтралізованих нами об’єктів був бутаном, а хто не бутаном.

— А нас вчили, що ворога треба знати.

— Погоджуюсь. Але, повірте мені, від того, що я знатиму, до якого підтипу та підсімейства належить вороже створіння, мої бойові вміння не зростуть.

— Це ви так думаєте, офіцере Со Лай.

— Ти забагато балакаєш, Занго, — зауважив клон.

— Бачите цю мембрану, — ксенобіолог показала на те, що Со Лай повважав екраном. — За нею знаходиться бокс з лачарами-арахінами. З їхніми імаго, себто дорослими розвинутими формами. Дивіться, офіцере, я роблю мембрану прозорою.

Дівчина доторкнулася до чорної панелі — й перед очима прем’єр-лейтенанта розкрився яскраво освітлений простір, де рухалися великі багатоногі створіння. Щось середнє між броньованими павуками і богомолами. Один із лачарів, розчепіривши численні гострі відростки, блискавично стрибнув на мембрану, і Со Лай не втримався від інстинктивної активації зброї. Його м’язи звично напружились, і сенсор променевого пістолета вловив це напруження, як невисловлену команду. Променевик вистрибнув з поясного кронштейну і вклався цев’єм на долоню правої руки.

— Хороша реакція, — сказав Протон.

Со Лай подивився на клона і зауважив, що на його широкому обличчі немає й тіні іронії. Протон просто констатував, що у майбутнього начальника охорони експедиції швидка професійна реакція на недружні прояви місцевої фауни.

«Але лачар, чи як його там, все одно був швидшим, — мусив подумки визнати прем’єр-лейтенант, спостерігаючи, як решта створінь атакує мембрану, залишаючи на її поверхні жовуваті смужки отрути. — З такої відстані я не встиг би його гарантовано нейтралізувати».

Витяг із сімнадцятого арпікранського видання довідника «Населені планети»

Сельва (ЗКВ106:2, перша астрономічна назва Тішерет, піонерська назва Аль-Кранс) — друга планета зоряної системи зірки Ахернар (стародавня назва — Альфа Ерідана). Маса 1,08 земної, орбітальний період 504 стандартні доби, ексцентриситет 0,038, діаметр 15 098 км, сила тяжіння 1,12 земної, кут нахилу екватора до лінії орбіти — 3 градуси, період обертання навколо осі — 26,7 стандартних години. Планета має чотири дрібні природні супутники астероїдного типу, найбільший з яких (розміри 15x12 км) отримав власну назву — Ваупату, на честь зорельота, який вперше доставив людей до системи Ахернару.

Планета була відкрита земними астрономами в XXI столітті ЕП[7]. Перший земний корабель «Ваупату» досягнув Сельви у 2265 році ЕП. Його капітан Усем Аль-Кранс першим із землян ступив на поверхню планети, яка тоді ще називалась Тішерет. Від найпершого відвідування до наступного минуло півстоліття, що пояснюється віддаленістю системи Ахернара від Сонця. В перші десятиліття Ери Відновлення планету дослідили комплексні наукові експедиції, а перші нечисленні колоністи з’явились тут лише через два століття. Сельва завжди приваблювала ксенобіологів надзвичайно різноманітною флорою і фауною, рідкісною для позаземних планет кисневою атмосферою та унікальною біологічною історією. З іншого боку, специфічний клімат та агресивні форми життя надзвичайно ускладнили колонізацію планети. У 415 році на Сельві постійно мешкало усього 23 тисячі колоністів (включно з клонами) і лише шістсот дев’яносто три з них є спадковими сельвійцями у третьому поколінні.

Атмосфера Сельви, як і атмосфера Землі, насичена киснем, частка якого становить 18 %. Середня температура в екваторіальній зоні — 55 градусів Цельсія. […]

Полярні області закриті хмарними «капелюхами» гігантських атмосферних вихорів, які не припиняли свого руху за весь час спостережень. Температура на полюсах планети, завдяки постійній циркуляції атмосферних потоків, не опускається нижче точки замерзання води, тому Сельва не має полярних льодовиків. Ясне небо на Сельві — рідкість. На планеті практично цілодобово йде дощ. Більшу частину поверхні Сельви займають мілкі болота, порослі різноманітною густою рослинністю — як тубільною, так і мутованими представниками земної флори. На Сельві багато озер. Найбільша відкрита водойма — розташоване поблизу екватора Озеро Кларта (перша назва — Море Черепах), його максимальна глибина — 160 метрів. Найвищі гори — вулканічний масив Аль-Кранс, його найвища вершина — Пік Сіорана (32 км над рівнем води в Озері Кларта). […]

Аль-Кранс стоїть у центрі древнього вулканічного щита Юй-Лу діаметром більше трьох з половиною тисяч кілометрів. На цьому гігантському плато, піднесеному над болотами на висоту двох кілометрів, немає озер і заболочених западин. На щиті Юй-Лу бувають сухі сезони, рослинний і тваринний світ тут інший, ніж у болотних низинах. Юй-Лу пересікають сім великих річок. На їхніх берегах розташовані найбільші поселення землян. […]

Столичним поселенням вважається Іллат, де знаходиться резиденція імперської адміністрації та єдиний повноцінний космопорт «Маконг А». […]

3

Карантинна станція «Манджу-ІІ»

на орбіті планети Сельви (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

26 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

— Тобі, Заку, напевне відомо, що на Піфії колись мешкала гуманоїдна цивілізація? — на обличчя Преподобної Сайкс зійшов вираз ділової сконцентрованості.

— Так, на третьому курсі мене щось підштовхнуло записатися на спецкурс з піфіїстики. Викладачі нам показували знахідки ваших археологів. Кістяки вимерлих гуманоїдів, тривимірні моделі підземних споруд, реконструкції біосфери Піфії часів кліматичного максимуму. Надзвичайно цікаво з точки зору ксенопалеології. Особливо якщо ті древні гуманоїди дійсно були нашими предками. Я навіть серйозно подумував професійно зайнятися вашим світом, але ж на священну Планету Жінок чоловікам шлях закрито. Зміну статі, навіть тимчасову, лише заради цікавої наукової теми я також вважав (та й тепер вважаю) за надмірну жертву Тому між піфіїстикою і сельвістикою після третього курсу обрав останню. Погодьтеся, що не надто цікаво вивчати біологію планети, на поверхню якої ніколи не зможеш потрапити.

— Що саме тобі розповідали про причини загибелі гуманоїдної цивілізації Піфії?

— Нам пояснили, що вони, ті піфійські гуманоїди, не змогли зупинити розширення льодовиків і переселилися на іншу планету, яку не вдалося знайти.

— Поки що не вдалося, — зауважила Ді.

— Звісно, поки що, — Зак охоче погодився з юною піфійкою.

— Те, що тобі розповідали — лише частина правди, — повідомила Сайкс. — Справа не лише у змінах клімату. Цивілізація наших предків була катастрофічно ослаблена нападом агресивних істот. Назва «ґирги» тобі про щось каже?

— Якщо не помиляюсь, це якось пов’язано з минулорічною катастрофою на військовій базі… Амрідж, здається?

— Волт-Армстрідж, — уточнила Ді. — Це була головна база П’ятнадцятого флоту.

— Так, Волт-Армстрідж… Вибачте, шановні сестри, я погано запам’ятовую назви. Тим більше, що до мене офіційна інформація про цю подію доведена не була. Не той рівень допуску, самі розумієте. Мушу задовольнятись чутками. Колеги розповідали, що базу навмисно заразили цими ґиргами. Терористична акція, так? Наскільки я розумію, ці ґирги виявилися надзвичайно небезпечними ксеноморфами, якщо військові прийняли настільки радикальне рішення. Маю на увазі наказ знищити базу разом із персоналом, ресурсами і кораблями. Якщо я не помиляюся, таке рішення не мало прецедентів в історії Флоту. Я правий?

— Так, маєш рацію, — погодилась Сайкс. — І воно мало під собою достатні підстави.

— Але ж військові об’єкти такого типу повинні мати потужний біологічний захист. Найвищої категорії. Мені, правду кажучи, важко уявити істот, спроможних подолати карантинні бар’єри головної військової бази флоту.

— Ґирги — незвичайні ксеноморфи. Штучні істоти, створені як біологічна зброя однією із древніх цивілізацій, що жила у Першому галактичному циклі. Сотні мільйонів років тому. Ґирги — симбіонти, штучно споріднені з іншими істотами, які можуть створювати локальні гіперпросторові портали. Вони тепер є симбіотичною парою, взаємозалежною на критичному для виживання рівні.

— Ви не жартуєте, сестри? — Зак-Зак помотав головою, ніби струшуючи щойно почуте з вух. — Істоти, які створюють гіперпросторові портали? Що ж це за істоти такі? Для створення подібного порталу потрібна кількість енергії, співмірна з енергією зоряного вибуху. Може, я помиляюся, я ж не фізик…

— Великий Космос знову виявився складнішим, аніж ми його собі уявляли, — мовила Сайкс. — Невідома нам древня цивілізація знайшла істот, яким для виходу на Темні Шляхи не потрібні ані зорельоти, ані енергії галактичних масштабів. На вигляд вони — як клубочки темного слизу і можуть жити під панцирними щитками на тілі ґиргів. Ти отримаєш інформацію щодо ґиргів та їхніх гіпотетичних творців уже сьогодні увечері. А наразі нас цікавлять інші істоти. Й тут уже ти нам розповідатимеш, а ми будемо слухати.

— Ви про чулімбу? А вона яким боком пов’язана з ґиргами і Піфією?

— Наші лінгвісти розшифрували тексти предків. Літописи їхньої війни з ґиргами, які ми знайшли в підземеллях Піфії. Там розповідається, що для боротьби з ґиргами на Піфію з планети, яку вони називали Охеаа, предки привезли звірів, спроможних на відстані руйнувати симбіотичний зв’язок між ґиргами і слизняками-портальниками…

— Цими звірями були чулімби! — Зак-Зак аж підстрибнув. — Це вони! Нащадки сельвійських першопоселенців кажуть, що чулімби за давніх часів полювали на сельвійських василісків. А василіски також симбіонти, і жодна інша тварина неспроможна на рівних боротися з Basiliscus saxifragus’oм.

— З цього місця давай детальніше, — запропонувала Преподобна Сайкс. — Сестра Дімера твоя колега, ксенобіолог-сельвіст, вона розуміє особливості місцевої фауни та орієнтується в назвах і класифікаціях. Якщо ж я чогось не розумітиму, то ви удвох мені розтлумачите.

— Мова йтиме про «каменеломного василіска»? — перепитала в Зака сестра Ді.

— Маєте рацію. Ця істота живе в ущелинах і гірських долинах Аль-Крансу. Її описали ще півтори сотні років тому, і кілька екземплярів тоді ж детально вивчили. Надзвичайно небезпечний хижак, що знаходиться на вершині сельвійського харчового ланцюга. Він перебуває у симбіозі з іншою істотою — отруйним Macroclemys saxatilis. Це така летюча комаха. На тілі василіска цих комах живе кілька десятків. Вони виконують роль розвідників і штурмовиків, а сам василіск — авіаносця, координуючого центру та головного мисливця.

— Ти молодець, дуже образно пояснюєш, — заохотила ксенобіолога Сайкс.

Несподівано для себе Зак-Зак набрався сміливості і спитав у Преподобної сестри:

— А це правда, що ви читаєте думки?

— Ми кажемо: «Бачимо думки».

— А от я зараз думаю про василіска. Ви бачите його так, як я його уявляю?

— Я бачу бочкувату істоту на довгих ногах.

— Ноги у нього не довгі.

— Ти щойно відтворив у своїй уяві його ноги, і я тепер бачу, що вони дійсно не дуже довгі. А що це за відростки в нього на морді?

— Щелепи-жували. Дуже видозмінені. Верхня пара жувал — так звані мандибули — в нього трансформувалися у довге штрикало, а нижня пара — хапальна. Бачите, такі серповидні вирости? Вони блищать, тому що змащені паралізуючою секрецією.

— Так, бачу, доволі переконливі інструменти.

— Дуже міцні і сильні. Можуть перекусити людську кінцівку, прокусити захисний комбінезон, зроблений із графітину або анізотропного кремнію. Серед біологів були жертви… Ви їх теж бачите, Ді? — звернувся Зак-Зак до колеги.

— Я не так досконало володію баченням, як високородна Сайкс, — визнала Ді. — Але я знайома із зображеннями та динамічними моделями василісків. Це одна з найбільших істот Сельви. Якщо вірити довідниковим файлам, вага дорослої істоти досягає ста кілограмів.

— Зустрічаються й стодвадцятикілограмові, — запевнив Зак-Зак. — А старі мисливці бачили велетенських василісків вагою до двох центнерів. Василіски ростуть усе життя, а живуть вони десятки років.

— Отже, ти вважаєш, що чулімби полювали на василісків, руйнуючи їхній симбіоз з летючими комахами? — Преподобна Сайкс повернула розмову в головне русло.

— Так. Чулімби з відстані впливали на василісків та їхніх симбіонтів якимось ментальним полем або іншим способом і розсварювали їх. Комахи Macroclemys saxatilis замість того щоб виконувати ментальні накази василіска, атакували його самого, намагаючись виїсти йому очі. Дезорієнтований хижак ставав вразливим, і тоді чулімба нападала на нього. Сама ж чулімба розмірами значно поступалася василіскові.

— Я зараз бачу образ істоти, подібної на земну стоніжку, — повідомила Сайкс, не відриваючи погляду від обличчя Зак-Зака. — Довга багатосегментна броньована істота. На панцирі шипи, рогові вирости й ще якісь наростні. Колір — чорно-червоний. Це вона?

— Ви бачите чулімбу. Я зараз думаю про неї, — підтвердив ксенобіолог.

— А що це в неї за роги?

— Можливо, це транслятори ментального поля. Морфологія чулімби дуже спірна, адже ми маємо лише кілька її зображень і розрізнені викопні фрагменти. Якби два роки тому мене не залишили без фінансування…

— Чулімба здається не дуже моторною.

— Ви праві, сестро. Маючи могутню ментальну зброю, чулімби не потребували швидкості та спритності. Це й зробило їх вразливими, коли на Сельву прийшли земляни та земні мутанти. Проти земних істот їхня зброя діяла не так ефективно.

— Але вона діяла проти ґиргів. Ми повинні знайти чулімбу, — підсумувала Преподобна і звернулася до компаньйонки. — Ді, ви з доктором Заком зараз підете до резидента Служби і отримаєте для нього усі потрібні допуски та повноваження. Для опрацювання теми «Чулімба» Заку буде потрібен статус спеціаліста першого класу й допуск «чотири А».

— Не дадуть, — скривився ксенобіолог.

— Дадуть, про це вже домовлено з їхніми координаторами.

— Тоді мені треба буде підписати з ними контракт?

— Тобі все скажуть.

— Я б не хотів…

— Тема «Чулімба» перебуває під особистим контролем імператора. Відмови не приймаються.

— І я не маю вибору?

— Ні.

Зак-Зак зітхнув. Він упіймав себе на тому, що якась окрема частина його свідомості зовсім не засмучена перспективою підписання контракту зі зловісною Службою Запобігання. Навпаки, ця частина перебувала у радісному збудженні, немов наспівуючи: «Прийшов твій час! Пробив час твого успіху!»

— А потім? — запитав він, лише б про щось запитати.

— Потім ми рушимо на пошуки твого звіра, Заче. Ми мусимо його знайти. Так наказав імператор. Твій час насправді прийшов, — сіра безодня з очей Сайкс немов стрибнула в очі Закові. — Твій зоряний час.

4

На світанку Червоних Зірок

Всесвіт рухливий і змінний. У незапам’ятні часи поряд із нашою Галактикою — Чумацьким Шляхом, як її називають земляни, — опинилося невелике зоряне скупчення. Воно прийшло з глибин тієї частини небесної сфери, яку древні астрономи назвали сузір’ям Стрільця. Зірки мандрівного скупчення були холоднішими, аніж світила молодого гарячого Чумацького Шляху. Серед тих мандрівних зірок були зірки різних кольорів, але домінував там пурпуровий колір старих світил. Як ведеться у Всесвіті, більше притягнуло до себе менше. Гравітаційні сили нашої Галактики полонили мандрівне скупчення.

Вони розірвали павутинну структуру меншого із зоряних островів. Видерли з нього гравітаційне «серце» — центральну чорну діру, яку потім поглинула надмасивна хижа Діра, що живе у самому центрі Чумацького Шляху. Осиротілі червоні зірки змішалися з гарячими світилами юної Галактики. Вони перетворилися на видовжений, немов летюча павутинка, зоряний потік, який і досі можна вирізнити у секторі Стрільця, хоча від часів поглинення пройшли сотні мільйонів років.

Навколо однієї зі старих червоних зірок загиблого зоряного острова оберталася планета земного типу. Колись, у прадавні часи, задовго перед тим, як на її небі засяяло громаддя Чумацького Шляху, цю планету населяли розумні істоти. Вони не збудували техносфери, тому що спосіб їхнього мислення радикально відрізнявся від принципів мислення творців технічних цивілізацій. Ті розумні істоти знайшли свій, особливий шлях у Великому Космосі. Вони навчилися пізнавати Темні Шляхи, трансформувати енергію і час. Маючи владу над часом, ці істоти не боялися заглядати в майбутнє. Вони передбачили, що їм не варто продовжувати своє існування після загибелі рідного зоряного острова. Не варто чіплятись за свій старий дім після того, як усе живе у ньому зникне в катастрофічних спалахах жорстких випромінювань. Будучи мудрими і могутніми, вони створили Зоряний ковчег, куди помістили свої знання і здобутки. Їхнє згасання було величним, а їхні звільнені від плоті свідомості були піднесені Найвищим Творцем до божественних сфер буття.

Невдовзі після згасання цих мудрих істот ковчегом випадково заволоділа техногенна раса, що кочувала планетами у пошуках ресурсів і вигод. Знання, знайдені кочовиками у ковчезі, дозволили їхнім лідерам досягнути безсмертя. Потім ці безсмертні володарі довго воювали між собою за контроль над своєю расою та її ресурсами. Врешті-решт, залишився один-єдиний володар і поступово, крок за кроком, здобув для себе небачену владу. Смерть не обмежувала його, він накопичував знання і силу впродовж довгих тисячоліть. Він створював галактичні імперії, руйнував їх, коли вони йому набридали, самотньо мандрував світами, а потім створював нові імперії, ще грандіозніші і войовничіші. Він оволодів знаннями багатьох розумних рас, трансформував своє тіло у могутні та парадоксальні форми і прагнув всевладдя. Врешті-решт він став Темним богом і назвав себе Світлоносцем. Його сила і жадоба влади загрожували всьому Всесвітові. Інші розумні раси об’єднались проти нього і перемогли. Темного бога було знищено. Переможці шукали Зоряний ковчег, але не знайшли.

Від епохи війни з Темним богом минула безодня часу. Інші розумні істоти знайшли ковчег. На відміну від його творців, ці розумні істоти не перебували у благодатному співрозумінні з Космосом. Вони, як і раса Темного бога, були стурбовані пізнанням і бажаннями сили. Якщо творці Зоряного ковчегу проникли у таємну суть часу, то нові його власники змарнували сотні тисяч років, намагаючись оволодіти простором. Пізніше їх назвали Великими Повзучими Отцями. Вони мандрували Галактикою, як своїм подвір’ям, але безсмертя залишалося для них недосяжним. Зоряний ковчег вони знайшли надто пізно. Знайшли вже тоді, коли фатально вичерпались біологічні сили і досягли кризової межі генетичні ресурси їхньої раси. Коли ж вони наважились на відчайдушну спробу врятуватись за допомогою знайдених у ковчезі знань, до них несподівано прийшла миттєва погибель. Невідомо звідки з’явилися люті ґирги — і Великі Повзучі Отці, панівна галактична раса, стали їхньою здобиччю.

А Зоряний ковчег пережив загибель Повзучих, як колись пережив згасання своїх творців і поразку Темного бога. Він знову зник, залишивши по собі легенди та спраглих безсмертя. У старіючій Галактиці неквапно зростали нові розумні раси, а ковчег дрімав у очікуванні їхнього змужніння.

5

Школа в поселенні «Біла Троянда»,

планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

23 януарія 417 року Ери Відновлення.

Пела назавжди запам’ятала слова брата: «Чужинців ніде не люблять, але в нашої родини немає дому». Тому вона не впадала у нерви від авреліанських звичаїв. Жителі Аврелії славились пихатістю і консервативністю. Вони зневажали «тонконогих», народжених в інших світах. Тяжіння на поверхні їхньої планети перевищувало земне більш ніж на третину, тому ноги корінних авреліанців були сплетені з атлетичних м’язів.

Пела вже десять років жила на Аврелії, її м’язи також адаптувалися до міцних обіймів місцевої гравітації, але вона все одно залишалася «тонконогою» — з граційними колінками, тонкими щиколотками і вузькими п’ятами, характерними для мешканок менш масивних світів. Тому вона вчилася в школі для парій, разом з іншими «тонконогими», малолітніми злочинцями, напівкровками та психічно нестабільними нащадками операторів тваринницьких ферм. Цю школу передбачливо розташували подалі від великих поселень, у містечку біля старого законсервованого космодрому, в підземних ангарах якого можна було знайти залишки кораблів авреліанських першопрохідців.

Солярна станція космодрому давала достатньо енергії для цілодобового освітлення приміщень школи, для систем спостереження та захисного периметру. Кожний крок вихованців трьох секторів школи — чоловічого, жіночого і дигендерного — ретельно контролювався, і місцева поселенська громада не мала жодних претензій до керівників цього специфічного навчального закладу. Якщо його вихованців і бачили на вулицях містечка, то завжди у супроводі куратора і допоміжного кіборга. Вихованці вели себе чемно, привітно вітались із поселенцями і мали пристойний вигляд. Всі вони були одягнені у синьо-блакитні просторі комбінезони, взуті у добротні підпружинені чоботи і споряджені дихальними фільтрами останніх модифікацій. Акуратні зачіски школярів не дратували місцевих жителів викличними кольорами. Школярі уникали дивитися місцевим просто в очі, що вважалося ознакою ефективного психологічного супроводу. А коли місцева громада потребувала допомоги — особливо після осінніх злив та ураганів — керівництво школи охоче направляло своїх вихованців на відновлювальні роботи.

Існували, щоправда, певні обмеження. Коли голова місцевої громади запропонував шкільному керівництву залучати школярок і дигендерів для піклування за малими дітьми поселенців, ректор категорично йому відмовив, не надавши при цьому жодних пояснень. Місцеві зрозуміли, що тут криється якась таємна урядова заборона, і зробили для себе певні висновки.

Насправді ж ніякої заборони не існувало. Просто ректор належав до тих консервативних авреліанців, які вважали, що правильного громадянина Особливої самоврядної імперської колонії Аврелії можна виростити лише в традиційному середовищі корінних колоністів, подалі від збоченських звичаїв «тонконогих» та напівклонів. Своїх вихованців ректор вважав генетичними носіями суспільного занепаду, яких треба за можливості максимально ізолювати від добропорядних колоністів. Він підозрював, що в їхніх юних тілах заховані невидимі для сканерів і психозондів лиходійні генетичні коди, спрямовані на руйнування порядку і стабільності. Тому ректор не здивувався, коли одного зимового дня до школи прибули офіцери Служби Запобігання, розгорнули у ректорському блоці пересувну «червону зону» і наказали привести для бесіди («Для допиту», — розкодував офіційну формулу ректор) вихованку шостого рівня жіночого сектору Пелу Есмеральду Махоніко.

Шкільний наглядач забрав Пелу з уроку фізичної культури. Їй не дозволили змінити одяг і перед офіцерами Служби вона опинилась розпатланою, у тренувальному костюмі, з темними плямами на спині й під пахвами. Вже цього було достатньо, щоб вона зненавиділа двох світлошкірих істот невизначеної статі у бездоганно припасованих сріблясто-сірих мундирах і темних мультиспектральних окулярах. Проте її ненависть до Джи Тау мала фундаментальніше джерело. Брат казав їй: «Ми вигнанці. Імперія зруйнувала дім нашого роду, вбила наших батьків. Ми повинні мстити, а вони за це мститимуть нам. Такою є наша доля, а долю не вибирають».

Раніше для Пели слова «Імперія», «вони» були абстракціями, персонажами симуляторних серіалів. Вона ніколи не бачила представників галактичної держави наживо. А тепер ці абстракції матеріалізувалися у вигляді двох імперських офіцерів. У цілому подібних до тих понтових супергероїв, котрих показували у серіалах, але ще більше вилощених і самовпевнених, та ще й напахчених парфумами. Їхній вишуканий (й від того ще ворожіший) запах Пела відчула відразу, як тільки зайшла до кімнати. І жагуча ненависть до цих людей і до всього, що за ними стоїть, піднеслася у душі Пели, наче хиткий осінній смерч над жовто-гірчичними авреліанськими рівнинами.

— Назвіть себе, — наказав (наказала) Пелі один з офіцерів. Голос у нього (в неї) був швидше жіночим, а вимова не авреліанська.

— Пела Есмеральда Махоніко, природнонароджена, стать «жіноча немодифікована», сімнадцять повних стандартних років, неодружена, місце народження невідоме, генетичний тип Е1А, мати Альва Береніка Махоніко природнонароджена, батько невідомий, громадянство другого класу Особливої самоврядної колонії Аврелія, соціальний статус «вихованка окремого спеціалізованого технічного навчального закладу четвертого-сьомого рівнів», поточний рівень шостий, спеціалізація «технічне обслуговування стартових, причальних і карантинних космодромних комплексів», — відрапортувала вона звичною скоромовкою, знаючи, що все нею виголошене й без того добре відоме тим істотам, що дивилися на неї крізь свої всевидячі окуляри. Ці окуляри (дзеркальні для зовнішнього спостережника), швидше за все, дозволяли їм бачити не лише її тіло під одягом, але й внутрішні органи, плюс усі її імплантати. А ще брат попереджав її, що колись — раніше чи пізніше, неважливо — до неї прийдуть імперці й будуть її допитувати за допомогою детектора брехні. Він тоді навчив її, як обдурити детектор.

— Вас ніколи не турбувало, що ані ваше місце народження, ані особа вашого біологічного батька невідомі?

— Ні. Не турбувало, — Пела згадала братову науку. Він сказав, що під час допиту треба думати про найприємніше й подумки переживати це найприємніше, як процес. Найприємнішим в її житті була подружка Оса. Симпатична білявка з Альфи, яка вміла пристрасно цілуватись. Тому Пела почала згадувати, як вони з Осою вчора усамітнились у тій частині душової, куди, за їхніми розрахунками, не заглядали оглядові відеоприлади.

— Треба додавати звертання «сір», Пело. Ми тут, якщо ви цього ще не зрозуміли, представляємо імперський уряд.

— Вибачте, сір, — каже дівчина вголос, а подумки… Подумки вона занурює ніс у мокре волосся Оси.

— Ваша мати загинула?

— Так, сір, — а тепер Оса цілує її й злизує з її шкіри потічки води.

— За яких обставин?

— Мені тоді було п’ять років, сір. Мені сказали, що вона загинула під час аварії на транспортному терміналі міста Нью-Фенікс у південній півкулі. Вона працювала на суборбітальному транспорті.

— Мати розповідала вам про походження вашої родини? Про вашого батька, про той світ, з якого вона прибула на Аврелію?

— Ні, сір, — Оса розсуває гарячим язиком губи Пели. «Оса, ти супер! Ти справжня альфійська майстер-сексі! Тільки ти вмієш так розсувати губи, так вперто і ніжно, вперто і ніжно…»

— Нічого?

— Нічого, — язик Оси розсуває вже зовсім інше.

— Дивно.

— Я кажу правду, сір. — «Який у неї язик! Це не язик, а тератронна бомба!»

— У вас є брат.

— Так, сір, є.

— Як його звати?

— Хепі Етальдіно Махоніко.

— Що ви про нього знаєте?

— Він мій старший брат, сір, йому двадцять сім стандартних років, у нас спільні батьки, він чоловічої статі. Наскільки мені відомо, він не змінював статі і не зазнавав статевої модифікації. Він жив на Аврелії після смерті мами, закінчив з відзнакою технічну школу за спеціальністю «програміст біокібернетичних систем», працював техніком у службах Цивільного флоту. Чотири роки тому він підписав контракт з альфійською компанією «Омікрон Позитрал». Спочатку він працював у місцевій філії, а потім йому запропонували роботу на Альфі. Він погодився, підписав новий контракт і полетів на Альфу.

— Коли саме?

— У тринадцятому році… — вона зробила вигляд, що напружено згадує, а тим часом… Тим часом вони з Осою поступово зливаються в одну скажену істоту, безмежно далеку від того нафіг їм не потрібного тринадцятого року. — Десь улітку, сір. За стандартним часом. Мені тоді дозволили його провести. Я бачила, як злітав «човник» з Хепі. Він злітав з естакади космодрома Ванлу.

— Яку посаду йому запропонували на Альфі?

— Хепі казав, що хорошу посаду, високооплачувану. Щось, пов’язане з програмуванням супремусів[8] міжзоряних лайнерів.

— А вам не здається дивним, що роботу зі спеціальним допуском запропонували людині, яка має непевний соціальний статус?

— Я вас не розумію, сір, — ці дурні питання лише відволікають її від гарячого тіла Оси. «Не вийде! Я з Осою, а не з вами. Ви лише тінь, сон, мара. Ви зла тінь, яка зникає на світанку. А насправді існує лише Оса, і нікого, крім Оси, не існує!»

— У вашого брата темне походження, він має лише другий клас громадянства колонії, не має імперського громадянства, відповідно, не складав присяги громадянина. Також він не має університетської освіти. Зрештою, навіть не має права бути прийнятим на навчання до університету. А для роботи з інфраквантовими супремусами зорельотів потрібні спеціальні допуски високого рівня, плюс проходження особливої перевірки на лояльність.

— Хепі дуже талановитий, сір. Він геній. Він закінчив школу з відзнакою, отримував нагороди на галузевих конкурсах і змаганнях кіберпрограмістів. Його навіть нагородили премією «Програміст року».

— Ви хоч розумієте, Пело, що таке програмування супремуса міжзоряного корабля?

— Приблизно, сір, — пальці Оси такі шкодні, вони усюди й завжди доречні. Вони усюдисущі. «Так! Я розкрита назустріч тобі, моя кохана. Все, що є в мене, твоє, твоє, твоє, і немає, немає, немає нічого забороненого!»

Пела схлипнула. Офіцери перезирнулись.

— Я думаю, сір, — сказала Пела, здригаючись від того, наскільки реально вона відчуває пальці Оси, — що в компанії «Омікрон Позитрал» оцінили здібності Хепі. Ви ж знаєте, це дуже поважна компанія, їм було краще знати про всі оті допуски і присяги. Якщо вони його допустили, значить, вони йому довіряють. Хепі дуже працелюбний і відповідальний.

— Добре, залишимо це… А брат вам не розповідав про той світ, з якого ваша мати прибула сюди?

— Ні, сір. Вона йому теж не розповідала. Вона завжди уникала розмов про це.

— Він вам так казав?

— Так, сір. Я думаю, що маму в тому світі сильно образили, — Пела також уміє гратись з тілом Оси, і в неї також довгі й ніжні пальці.

— Чому ви так думаєте?

— Я теж не люблю згадувати про те, як мене ображали.

— Але ж вона могла згадувати якісь деталі. Колір тамтешнього сонця, тип атмосфери, назви, імена.

— Той світ, сір, був меншим за Аврелію, там було не таке сильне тяжіння.

— Що ще?

— Люди жили там у куполах. А ще там були свійські тварини. Там були вівці, — ще трохи, і Оса досягне миті блаженства; знайомий дріж уже пробігає її тілом. «Чекай, чекай, ще трохи, ще зовсім трохи, моя кохана! Ми повинні протриматися до кінця. Ми повинні їх обдурити, обдурити цілу Імперію, злу скажену потворну комаху, яка живиться кривавими соками світів, встромляючи в них свій волохатий хобот. Оси теж мають хоботки. Але вони ніжні, ніжні, ніжні…»

— Вівці в куполах?

— Так, сір. — «Не вівці, напахчені ідіоти, не вівці, а оси-оси-оси-о-о-о!..»

— Детектор брехні, Пело, показує нам, що ви фантазуєте.

— Детектор брехні? — «О-о-о-о!»

— Ваші відповіді аналізує спеціальний апарат, який відразу реагує, якщо ви кажете нам неправду.

— Я кажу вам правду, сір. Я просто не впевнена в назві тварин. Не гнівайтесь на мене, сіре. Здається, Хепі казав, що то були вівці. — «О-о-о-! До дупи усі вівці!»

— Серед ваших імплантатів, Пело, є детектор токсинів з функціями синтезатора антидотів. Такі детектори не імплантують авреліанцям. До речі, такі детектори дуже дорого коштують.

— Я про це вперше чую, сір.

— Ви знаєте, що є така планета — Тіронія?

— Так, сір. Це малий світ біля зірки Хаябуса[9]. Індекс ЗКВ22:4. Там розвинута промисловість і багато клонів. — «Здається, не лише Оса досягла островів щастя… Цікаво, а ці примари можуть крізь свої окуляри побачити мій оргазм?»

— Все вірно. Вас добре вчать у школі, Пело. А ви ніколи не чули про цю планету від матері чи брата?

— Ні, сір. Ніколи. — «Оса-а-а! Яке блаженство! Якби ці імперські суки знали, що буває таке блаженство, така грозова хмара, таке безмежне небо блаженства! Але їм заказано знати. Їм відмовлено. Заборонено. Вони, напевне, немов кіборги, навіть кохаються за командою своїх начальників. Перший-другий, перший-другий! Туди-сюди, туди-сюди. Я прозріваю!»

— Ви знаєте, де тепер ваш брат?

— Так, сір. Він працює на Альфі.

— Він перераховує вам гроші?

— Так, сір, регулярно. Він перераховує їх на мій особистий рахунок у Першому авреліанському банку. З цих грошей оплачується моє навчання. Адже я не повноцінна громадянка Аврелії і повинна платити тридцять відсотків вартості навчання до освітнього фонду колонії.

— Коли ваш брат перераховував гроші востаннє?

— Два місяці тому, сір. Банк присилає повідомлення школі, а мене про це інформує старший куратор жіночого сектору, пані Діна. Нам, сіре, не дозволено мати персональних комунікаторів. — «Нам також не можна кохатись, але ми кохаємось, кохаємось, кохаємось… Оса! Я кохаю тебе! Ти врятувала мене, Оса! Ми з тобою надурили їхій грьобаний детектор! Ми їх зробили! Ми зробили усю їхню Імперію!»

— Ми зрозуміли. Можете повернутись до ваших занять. Про цю розмову, Пело, ніхто не повинен знати. Жодна людина! Якщо ви розповісте комусь про цю розмову, то будете притягнуті до адміністративної відповідальності згідно з чинним імперським законодавством та надзвичайними актами колонії Аврелія.

— Я буду мовчати, сір. — «Дякую, дякую, дякую тобі, моя кохана, моя найкоханіша Осо! Тисячу разів дякую! Ти — найкраща!»

Коли Пела вийшла, лейтенант і прем’єр-лейтенант Служби Запобігання ще деякий час мовчали.

— Я ніколи не бачила таких збоїв детектора, — порушила мовчання лейтенант.

— Як вона це робить? — прем’єр-лейтенант зняв окуляри і почав масувати почервонілі очі. — Вона ж не мала жодної можливості отримати спецпідготовку.

— Талановиті ці Махоніко. Добре, хоч не телепати.

— Хто зна… — прем’єр-лейтенант примружився на жовтувате світло стельового плафона. — Телепатичні здібності пасивного типу практично неможливо зафіксувати.

— Спробуємо піти іншим шляхом? — запитала після довгої паузи лейтенант.

Прем’єр-лейтенант мовчки кивнув. І заплющив очі.

6

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

поблизу туманності Кінська Голова (М43),

на відстані одної сотої парсека від зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

28 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

Командор Зоран зайшов до медитаційної зали, сподіваючись зустріти там Гвен Вей. Він знав, що баронеса найчастіше відвідує це місце тоді, коли за умовним часом корабля настає вечір. Залу, побудовану у формі півсфери, проектанти лінкора розташували в одному секторі з житловими каютами. В центрі зали вони розмістили прозору кулю майже метрового діаметру. Блакитне пульсуюче сяйво ледь підсвічувало її нижню частину і розбігалося поверхнею кулі крихітними іскрами. Ця світлова пульсація мимоволі притягувала погляд, пропонувала свої лікувальні ритми і допомагала звільнятися від нав’язливих думок.

Усупереч сподіванням Зорана, баронеси в околиці пульсуючої кулі він не зустрів. Проте медитаційна зала не була порожньою. Біля похилої стіни на підлозі сиділа піфійка Тарасваті. Знаюча одягнула еластичне одноразове трико, до якого під’єднувались медичні сенсори та з’єднання системи терморегулювання. Трико щільно обтягувало її тіло, струнке і сильне, як і у решти високородних жриць. Як на Зорана, такій високопоставленій особі, як Преподобна Тарасваті, подібний мінімалізм одягу в жодному випадку не пасував. Проте — з іншого боку — він не вважав себе людиною, достатньо компетентною у подібних делікатних питаннях. Й тому ніколи не дозволяв власним життєвим міркуванням дозріти до остаточних оцінок або ж висновків.

Зустрівши приязний погляд Знаючої, командор присів біля неї.

На підлозі перед Преподобною було розкладено вкриті різнокольоровими малюнками пластикові прямокутники. Тарасваті доторкнулась до одного із них і спитала командира лінкора:

— Ти знаєш, що це?

— Бачив колись у колоністів на Сельві. Цими жетонами можна грати.

— Ти не зовсім правий, — Знаюча поклала прямокутник поряд із командором. — Це не гральні карти. Це карти Таро. Їх створили для пізнання таємниць. Наприклад, для ворожіння.

— Ворожіння?

— Для передбачення майбутнього, для визначення тонких взаємозв’язків між подіями. Ці карти є частиною найдавнішої з містичних систем, які виникли на Землі.

— Ви можете передбачити, чи знайдемо ми гніздо ґиргів?

— Намагаюсь… У мене ось уже вдруге випадає одна й та сама карта The Moon.

— Оця? — Зоран доторкнувся до покладеного біля нього прямокутника. — Тут справді є знак Місяця. А ще якісь звірі.

— Місяць, дві Вежі, Дорога, Пес, Вовк і Рак.

— Це щось означає?

— Дорога — наш шлях серед зірок. Рак — sarthan — може означати ґирга, який чатує на нашому шляху. Серед знаків місячної карти також є Спалахи Вогню, Випробування, Середня брама і Божественне око.

— Я зле розуміюся на стародавніх містичних знаках. А навіщо тут пес і вовк? Це земні звірі, здається, з одного виду.

— Пси були прирученими тваринами, а вовки — дикими.

— Пса я бачив на Сагунті. Кумедна тваринка. А на Кідронії, мені розповідали, домашнього пса з’їло місцеве звірисько… А для чого саме використовували псів у ті часи, коли малювалися ці жетони? — Зоран відсунув прямокутник від себе.

— Вони охороняли людей та їхнє житло.

— Ага, саме так, я вже згадав. Колись на карантинній станції, у симуляторі, пробував грати у давнє земне життя. Там великі пси допомагали людям на полюванні. А вовки, навпаки, були об’єктами полювання. Значить, пси і вовки були ворогуючими істотами.

— Там, де на Землі збереглася стародавня фауна, між ними й далі існує ворожнеча, — підтвердила Знаюча.

— Таке протиставлення також свідчить про якесь пророцтво?

— Можливо.

Кілька хвилин вони мовчки дивилися на медитаційну кулю, де блакитно-сині спалахи утворили подобу тривимірної оптичної моделі зоряного неба.

— Я хотів про щось запитати вас, Преподобна сестро, — перервав мовчання Зоран.

— Тобі розповідали про мене офіцери з «Капітана Паландо»?

— Ви підглядаєте за моїми думками, Преподобна.

— Не за всіма. Я уважно слухаю тебе, командоре.

— Може, вам, Преподобна, відомо, а може, й ні, але на флоті складають легенди про Знаючу Тарасваті. Кажуть, що лише завдяки вам оте старе корито «Паландо» вийшло переможцем у бою з найсучаснішим безпілотником.

— Це не відповідає дійсності. А що ще про мене розповідають флотські пліткарі?

— Що на Піфії ви обіймаєте керівну позицію, яка відповідає рангу віце-адмірала Зоряного флоту.

— Нашу ієрархічну систему важко порівнювати з військовою ієрархією Імперії. Вона побудована зовсім на інших принципах. Якщо ти, командоре Зоран, занепокоєний тим, що на кораблі, яким тобі доручили командувати, перебуває особа вищого від тебе рангу, то твоя стурбованість зайва. Мої повноваження не чинні за межами Піфії.

— А все ж таки?

— На Піфії я займалася питаннями зоряної навігації, дослідженнями Далекого космосу та контактами з розумними істотами інопланетного походження. В цій сфері компетенції я обіймала другу ієрархічну сходинку після сестри-координатора.

— Цілком адміральська посада, — після недовгих міркувань зробив висновок Зоран.

— Проте зараз я лише радник керівника експедиції.

— На флоті є давня традиція призначення радників з числа офіцерів Адміралтейського штабу. Таких собі мудрагеликів, теоретиків космічної стратегії. Якщо на корабель призначено такого офіцера, то командир корабля почувається, як би це правильно сказати…

— Підлеглим?

— Контрольованим.

— Я не маю завдання контролювати тебе, командоре. Ти вільний у своїх діях і рішеннях. Цим кораблем керуєш ти й тільки ти.

— А яке ви маєте завдання?

— Радити і консультувати.

— Але ж ви володієте телепатією активного типу і можете, якщо забажаєте, змусити мене…

— Я застосую щодо тебе свою ментальну силу лише у випадку, якщо ти станеш небезпечним.

— Тобто?

— Якщо у тебе розладнається психіка або ти підпадеш під ментальний вплив ворожої раси чи групи терористів.

— Але вирішувати, чи я з’їхав з глузду, чи став зомбі, ви будете суто на підставі ваших особистих уявлень щодо мого психічного стану?

— Ні, спочатку я маю отримати фіксовані корабельним супремусом підтвердження моїх висновків від першого пілота, командира бойової частини лінкора і від баронеси Вей як керівника дослідницької частини. А потім уже діяти. Я не маю повноважень на одноосібні рішення. Це ж не піфійська експедиція і не піфійський корабель. А я не адмірал й, тим паче, не мудрагелик з Адміралтейського штабу. Й це все, про що ти хотів мене запитати?

— Ще одне питання.

— Прошу.

— Кажуть, що ви не завжди були жінкою.

— Навіть так?

— Подейкують.

— Я мала народитися чоловіком, — сказала Тарасваті. — Але на Піфії, як тобі напевне відомо, вже кілька століть заборонено народжувати осіб чоловічої статі. Тому ще на ембріональній стадії була проведена відповідна корекція, і я народилася жінкою, — Преподобна знизала плечима. — Дивно, що інтимні подробиці моєї біографії відомі за межами Планети Жінок.

— Не лише піфійки і Служба володіють інформацією. Зоряний флот, до вашого відома, Преподобна, теж має очі й вуха.

— Матиму на увазі, командоре.

На цьому розмова припинилася, тому що до медитаційної зали зайшла Ґвен Вей. Вона на мить зупинилася на порозі, побачивши Зорана і Тарасваті, кинула швидкий погляд на карти Таро і спитала:

— Не проти, якщо я до вас приєднаюсь?

— Зробіть нам таку приємність, леді Ґвен, — командор підвівся з підлоги назустріч баронесі Великосіртській. — Ми тут із Преподобною займаємося ворожінням.

— Я здивована, — посміхнулася Вей. — Менш за все очікувала побачити у цій кімнаті першого офіцера борту з картами Таро.

— Флотський статут не забороняє.

— Авжеж.

— А вам, баронесо, коли-небудь ворожили на Таро? — запитала піфійка.

— Багато років тому, коли я ще вчилася в університеті. В родині Веїв жінки зберігали старі традиції марсіанських кланів. До речі, якщо я не помиляюся, ці карти з колоди Марсіанського таро.

— Помиляєтесь, баронесо, — похитала головою Тарасваті. — Це класична земна колода Райдера-Вайта. Її намалювали за півтора століття до того, як людина вперше ступила на поверхню Марса. Ще до початку космічної ери.

— Справжній антикваріат?

— Сучасна пластикова копія древньої паперової колоди, яку зберігають на Піфії. Я тримала її в руках.

— І як відчуття?

— Вона випромінює Силу.

— Важко уявити… А які результати ворожіння?

— Невизначені, — випередив відповідь піфійки Зоран. — Нас очікує протистояння пса і вовка.

— Протистояння… — посміхнулась Вей. — Для такого прогнозу не треба карт Таро. Ми ж у тижні ходу від Мелані й зараженої спорами ґиргів «дев’ятої-сорокової». От чого-чого, колеги, а протистояння нам не уникнути.

7

Стара кальдера вулкана Ронго,

гірська система Аль-Кранц,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

28 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

Перших втрат загін Со Лая зазнав на середині ущелини, яка вела до внутрішнього краю кальдери Ронго. Раніше кіборги успішно відбивали напади лачарів і дрібніших хижих ксеноморфів. Густий туман, як і пророкував Протон, не розвіювався. В оптичному діапазоні на відстані чотирьох метрів «ті-ді» не бачили один одного і лише мультиспектральні окуляри та всевидячі прилади кіборгів дозволяли експедиції впевнено просуватись серед нагромаджень гострокутного каміння і лютих породжень сельвійської біосфери.

Появу невідомої науці істоти біологи та охоронці спочатку відчули, як хвилю безпричинної паніки. Со Лай, який уже зустрічався з хижаками-менталіками, наказав кіборгам діяти за планом «подвійний периметр», коли одні роботи не давали людям розбігатись і дбали про їхню безпеку, а інші активно шукали джерело ментальної атаки.

На підшоломному моніторі прем’єр-лейтенанта виникла рухлива тактична схема, на якій науковці позначались червоними крапками, бійці його загону жовтими, а кіборги синіми. Рельєф навколишніх гір виглядав, як скупчення темно-сірих плям та ліній. Всі червоні крапки, окрім однієї, були сконцентровані у зручній западині між гранітними «клішнями» гірського відрогу. Їх оточував ланцюжок синіх і жовтих крапок. Одна червона крапка опинилась за межами «периметру» і рухалась у напрямку до стрімкої скельної стіни, яка з півночі замикала ущелину. «Ксенобіолог Міра Нельсон за межами безпечної зони», — підказав офіцерові комп’ютер. «І наближається до печер», — подумки додав Со Лай. Він наказав сержантові Жерому й одному з кіборгів перехопити Міру, поки вона не потрапила до жувал місцевої тварюки. На панель монітора він вивів зображення, яке транслювали інфрачервоні панорамні сканери сержанта і робота.

Кіборг-«павук» встиг добігти до Міри першим. Його гнучкі «лапи» обхопили поперек і груди жінки, а «рукавичка» медичного маніпулятора зафіксувала ліве плече Міри, в яке були вживлені стандартні стабілізуючі імпланти. Со Лай перемкнув зображення на оптичний діапазон. Обличчя жінки перекривило судомою, очі здавались безтямними і дивились ніби кудись в іншу реальність. Офіцер сам потерпав від ментального впливу чужої істоти, тому не здивувався. «Ксеноморф контролює її дистанційно», — припустив він і наказав сержантові негайно доправити жінку до безпечної зони, а кіборгу супроводжувати людей.

Цієї миті сержант викрикнув щось невиразне. Зайнятий лікуванням Міри кіборг не встиг вчасно перебудувати свою периферійну систему й тому не зміг відбити напад. Щось масивне і темне насунулось на трансльовану «картинку», затулило собою Міру. Наступної миті комп’ютер повідомив: «Організми сержанта Кануї Жерома і ксенобіолога Міри Нельсон зазнали невідворотної деструкції, динамічна периферія кіборга „сім-десять“ частково пошкоджена».

Ще перед тим, як Со Лай віддав наказ, кілька жовтих точок на схемі зрушилось у напрямку синьої позначки «сім-десять».

«Дисципліна ніяка, — подумки констатував прем’єр-лейтенант. — Добре, хоч „павуки“ не діють без наказу».

Вголос він дав команду:

— Захопити ксеноморфа живим. «Третій» і «шостий», виконувати.

Дві сині крапки також рушили в бік «сьомого-десятого». Тепер на командирському моніторі висвічувалось одночасно чотири зображення у різних спектральних діапазонах. Раптом на інфрачервоному виникло щось подібне до великої оранжевої півсфери, поряд з якою проглядались ще теплі, забарвлені у шафранове і яскраво-сіре, контури людських тіл та яскраво-жовті плями ще не охололої крові. Пошкоджений «павук» в інфрачервоному спектрі виглядав, як химерне переплетення білих і блакитних ліній. Він також виконував наказ прем’єр-лейтенанта, утримуючи «півсферу» всіма маніпуляторами своєї динамічної периферії. Чужа істота намагалась вирватись із лап робота, але Со Лай не зміг роздивитись, чим саме ксеноморф змушує корпус кіборга вібрувати і смикатись.

«Потужна бридота», — констатував офіцер, уявляючи, яку силу треба мати, щоби трусити двохсоткілограмовою машиною, немов тренувальною грушею.

Він відчув, що ментальний тиск послабшав. Судячи з цього, чужа істота не могла одночасно боротись із кіборгом і телепатично впливати на людей. «Третій» і «шостий», що добігли до місця битви, остаточно блокували спроби нападника втекти до печер, невидимі жерла яких були зовсім поруч. В оптичному діапазоні чужа істота виглядала, як велетенська черепаха з бородавчастим панцирем і віялом пласких мацаків. Поверхня панцира на очах змінювала колір від чорного до темно-червоного, а мацаки рухались із дивовижною швидкістю. На їхніх закінченнях було щось на штиб присосок. Корпус «павука» було рясно вкрито білуватою субстанцією, масною на вигляд. Со Лай припустив, що це або отрута, або ж роз’їдаюча рідина. Серед сельвійських тварин знаходили немало таких, що використовували для ураження своїх жертв концентровані кислоти і смертельні трунки. Як би там не було, але й цього разу земна техніка виявилась сильнішою за химерні породження Сельви. Ксеноморфа оповила хмара присипляючого газу, мигтіння мацаків сповільнилось, і Со Лай наказав «третьому» обстежити тіла загиблих. «Павук» спрямував на них відеосенсор. Те, що він відобразив, нагадало офіцерові криваві інсталяції земних художників-екстремалів, які він бачив у фільмі з історії мистецтва. Міру нападник просто розшматував, а одягненому в екзоскелет сержанту відірвав голову разом із механічним підсилювачем шийних м’язів та шоломом.

— Передислокуйте дослідницьку групу сюди, — наказав Со Лай. Він обережно наблизився до чужої істоти. «Черепаха» на його наближення не зреагувала. Її мацаки втягнулись під панцир, який набув фіолетового кольору. В інфрачервоному діапазоні ксеноморф також змінив колір з оранжевого на стронціановий.

— Що з Мірою? — почув він голос Занги. Дівчина вибігла з туману, випередивши кіборга.

— Мертва.

— Мертва? — Занга рушила до тіла колеги. Офіцер зупинив її.

— Не підходьте. Ксеноформа ще не заснула.

— Міра… — дівчина сперлась на затягнуту в силовий каркас руку прем’єр-лейтенанта. Со Лай майже фізично відчув ту суміш страху, жалю, тривоги і втоми, яка переповнювала Зангу.

— Вам відома ця… істота?

— Ні… Саме ця невідома… Якийсь місцевий ендемік. Він схожий на рівнинну Scutulia macerona…

— Він уміє контролювати свідомість.

— Всі представники родини Scutulia мають телепатичну зброю. Я відчувала… Бридке відчуття… — Занга озирнулась на Фалька, старшого ксенобіолога експедиції, який у супроводі «ті-ді» якраз виходив із туману. — Тут невідома ксеноформа.

— Так, бачу. Нова черепашка із сімейки Scutulia, — погодився з молодою колегою Фальк. — Ми зазнали втрат?

— Біолог Нельсон і сержант Жером, — офіцер підійшов до обезголовленого тіла. — Він був із Бальсани, двадцять два роки, неодружений натурал, другий рік служби.

— У Міри батьки і дівчина на Альфі, — озвалась Занга. — Її контракт закінчувався за два місяці.

— На все є воля Велудумана, — почув Со Лай голос Протона.

«Цей клон все ж таки сектант», — констатував прем’єр-лейтенант. Його здогадка підтвердилась і, відзначив він про себе, однією проблемою побільшало.

— Ця істота достатньо важка, матимемо клопіт з її транспортуванням, — сказав він уголос.

— Звільнимо великий візок від частини обладнання, — запропонував Протон.

— І хто ж то все нестиме?

— Ми, — знизав плечима клон. — Там є малогабаритні контейнери, візьмемо їх на спини.

— Треба помістити ксеноморфа під ізоляційну мембрану, — зауважив Фальк. — І нехай «ті-ді» запакують трупи. Нехай відзнімуть й позбирають усе-усе, до найменшого шматочка. Останнім часом бюрократи навколо кожної смерті розкручують ціле розслідування.

Со Лай відчув, що Занга плаче. Він глянув на дівчину. Її плечі дрібно посмикувались. Йому кортіло втішити Зангу, проте обмежений досвід спілкування з дівчатами не підказував, як саме. Тому, після десяти секунд неплідних роздумів, Со Лай вирішив повернутись до поточних питань, які ставила перед ним службова необхідність. За знаком командира охоронці розгорнули анізоборні мішки й заходились збирати до них шматки людської плоті. Офіцер вирішив якнайшвидше залишити ущелину. Щось підказувало йому, що істота-вбивця є не останнім із тутешніх сюрпризів.

Фальк і Занга вже почали розгорнення ізоляційної мембрани, коли на комунікатор прем’єр-лейтенанта прийшов виклик з орбітальної бази.

— Що там у вас сталося, Лаю? Доповідайте, — почув він знайомий голос координатора сельвійських «ті-ді».

Со Лай стисло доповів про напад на експедицію ксеноморфа та понесені втрати. Після хвилинної паузи в комунікаторі виник владний жіночій голос:

— Я Преподобна Сайкс. Наказую вам залишатись на місці. Розгорніть тимчасовий табір, забезпечте належний захист і чекайте. Головне ваше завдання: зберегти ксеноморфа живим. За вісім годин ми до вас приєднаємось.

— Ми в ущелині, леді. Човник не зможе тут сісти.

— Це не ваші проблеми, офіцере. Залишайтесь на місці. За збереження ксеноморфа відповідаєте особисто. Кінець зв’язку.

Прем’єр-лейтенант озирнувся навколо, немов намагаючись побачити крізь туман щось хоч трохи подібне до злітного майданчика. Молочно-біла муть оточувала його звідусіль. Він раптом засумнівався, чи у правильний спосіб звернувся до Сайкс. Може, треба було сказати не просто «леді», а «високородна леді» або «преподобна леді»?

«Ні, — вирішив офіцер. — Титул Преподобної зі зверненням „леді“ не монтується зовсім. Конче треба запитати в старших і, можливо, вибачитися при нагоді. А то ще образиться».

8

Космодром Телон,

планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

9-11 фебрарія 417 року Ери Відновлення.

Загальні шикування у школі, де вчилася Пела, були рідкістю. Востаннє всі навчальні сектори збирали на головному спортивному майданчику три з половиною місяці тому, коли оголосили траур за покійним імператором Туре Шактірі II. Так само, як і тоді, вихованців вишикували літерою «П» навколо металевої платформи-таблетки. На неї зійшли урочисто одягнений ректор, його заступники, старші куратори секторів і жінка у чорно-золотому строї офіцера Зоряного Флоту. Сріблястий диск Мійтри сяяв на ультрамариновому небі єдиної, окрім Землі, планети, де людям для перебування на поверхні не треба було надягати ані шоломів, ані скафандрів, ані герметизованих комбінезонів. Скручені у перламутрові жгути високі хмари застигли нерухомим ескортом навколо місцевого сонця. Всі навколишні предмети відкидали різкі тіні, а освітлена променем Мійтри місцева сіра трава здавалась металевою. Легенький теплий вітерець напинав полотнище синьо-білого прапора колонії і ворушив волосся вихованців і вихованок шостого рівня, що вперто вибивалось з-під кумедних корпорантських капелюшків. Для цих широт така пафосна погода вважалась аномальною. За стандартним галактичним часом ішла перша декада фебруарія. А за місцевим календарем у Північній півкулі панувала глибока осінь.

Коли шеренги школярів завмерли у доречній напрузі, ректор зробив півкроку до краю платформи, енергійно розправив плечі, прикрашені професорською мантією, і звернувся до вихованців:

— Молоді громадяни вільної Аврелії, — прогундосив він крізь дихальний противірусний фільтр. — Настав час великих випробувань як для нашого світу, так і для всього людства. Ворожі нашій великій расі сили знову загрожують населеним світам. Але нащадки героїчних першопрохідців доби Явіса і Сіорана ніколи не стануть на коліна перед чужинцями! Ми сповнені рішучості дати відсіч. Охоронець прав і свобод світів імператор Еарлан Третій наказав нам мобілізувати всі сили для захисту людства й тих немеркнучих цінностей, які заповіли нам Отці-відновлювачі. Виконуючи наказ нашого монарха, Особлива самоврядна імперська колонія Аврелія також заступає на бойову варту. Громадянам нашої колонії, серед іншого, доручено в найкоротший строк розконсервувати імперський військовий космодром Телон, поряд із яким, як ви знаєте, розташовано наш навчальний заклад. І ми, свідомі важливості цієї місії, з належною відповідальністю виконаємо наш патріотичний обов’язок. Для оголошення мобілізаційного плану розконсервації я надаю слово заступникові коменданта космодрому, капітану другого рангу Ксан Гаотан.

— Яка симпатична тітка… — млосно прошепотіла Оса, яка стояла за спиною Пели.

— Уб’ю, — попередила та подругу.

Заступник коменданта тим часом стисло окреслила завдання для вихованців школи. Космодромні служби мали вже за шість тижнів прийняти, завантажити та відправити на орбіту перший «човник». Строк був надзвичайно стислим, тому цілу адміністративну область перевели на режим військового стану. Серед іншого на розконсерваційні роботи у Телоні вирішили мобілізовувати вихованців трьох старших рівнів — від п’ятого до сьомого. Всього сто чотирнадцять майбутніх техніків, яким тимчасово, до закінчення розконсервації, надавався статус інженер-курсантів Зоряного Флоту.

— Круто! — прокоментувала повідомлення про зміну статусу Оса. Вона вже подумки рахувала перші в своєму житті кишенькові гроші. Курсантам Зоряного Флоту надавалось не лише державне утримання, але й певні суми на власні потреби.

«Цікаво, чи імплантують нам тепер персональні комунікатори?» — подумала Пела. Дівчину раптом охопило відчуття, що ріка її життя змінила свою течію з повільної на швидку, що швидкість течії щогодини зростає й що до справжнього водоспаду вже недалеко.

Наступного ранку вихованців розбудили за годину до сходу Мійтри. Сніданок подали незвично калорійний, а замість остогидлої мішкуватої форми вихованки жіночого сектору знайшли у своїх шафках комбінезони з цупкого темно-сірого матеріалу, що милував око тьмяним металевим відблиском.

— Це ж справжній офіцерський прикид! — закотила очі напівкровка Еліс, обмацуючи численні кишеньки, муфти і терморегулюючі клапани комбінезону.

— Модна штука, — погодилась Оса, встромляючи свої тонкі альфійські ноги в обтягуючі анізоборні штани. — Я такий комбік бачила, коли ми сюди летіли. Оп-ля!

— Що ти там бачила, личинка! — пирхнула корінна авреліанка Лерон. — Тебе ж везли шестирічною, як біологічний вантаж…

— Затули пащу, товстолапа! — обірвала її Пела. — Ще раз нявкнеш на Осу, я з тебе самої біологічний вантаж зроблю.

— Припиніть розмови! — гримнула на дівчат кураторка. — Одягайтесь швидше, автобуси вже чекають.

За лічені хвилини вихованки жіночого сектору вишикувались біля шлюзу, на ходу встромляючи у ніздрі противірусні фільтри. Кураторка ретельно перевірила зовнішній вигляд своїх підопічних і поклала долоню на червону панель шлюзового сканера. Мембрана тріснула — і вихованки вийшли на поверхню Аврелії.

Шкільний двір цього ранку мав незвичний вигляд. У світловому колі стояли автобуси, а біля них — люди у формі Зоряного Флоту. Вихованок знову вишикували. До шеренги, у якій нерухомо застигла Пела, підійшов флотський.

— Я майстер Йун, — назвався він. — Ті, чиї прізвища я оголошу, сідають до жовтого автобуса.

Серед оголошених прізвищ Пела Махоніко почула своє. Оса до жовтого автобуса не потрапила, й це засмутило Пелу. Вона хотіла сказати Осі на прощання щось приємне і підтримуюче, але її вже штовхали в плечі. За мить Пела сиділа в автобусі разом із трьома десятками вихованців і вихованок. Зручне крісло з гідроподушками приємно огорнуло стегна і плечі дівчини.

Не гаючи часу, майстер Йун розпочав інструктаж:

— Ви всі є курсантами моєї команди. Моя команда називається «восьма монтажна». Від сьогодні ми з вами працюватимемо у ремонтно-відновлювальному секторі космодрому, на майданчику номер три. Повторіть те, що я сказав!

— Команда «восьма монтажна», ремсектор, третій майданчик, — без ентузіазму прогундосили новоспечені курсанти. Вони вже почали здогадуватись, яка саме робота чекає на них у сталевих лабіринтах Телона.

— З цього моменту ви повинні виконувати всі мої розпорядження, — вів далі майстер Йун, — а також розпорядження мого заступника, флаг-марінера Ясмін.

Поряд із Йуном опинилась молода вродлива жінка з темно-оливковою шкірою і великими очима. Пелі вона відразу сподобалась. Особливо її очі — темні, теплі й гіпнотичні. Світле волосся і блакитні очі Оси відразу виблякли у пам’яті Пели. Тепер їй кортіло дізнатись, яка ж на смак ця дивовижна оливкова шкіра.

Вона так захопилась вродою Ясмін, що забула вслухатись у те, що каже Йун. А він розповідав про техніку, якою мали керувати бійці «восьмої монтажної».

— …використовуються переважно роботи та роботизовані агрегати типу «7Т10» і «елефант», конструкцію яких ви повинні були вивчити на заняттях у школі, — казав майстер, акцентуючи підвищенням тону слово «повинні». Над головою майстра спалахнув плаский екран, на якому розгорнулась схема Телона, де яскравими кольорами були позначені ремонтний сектор і третій майданчик. Схема перетворилась на тривимірну, і Пела зрозуміла, що той майданчик розташований під поверхнею планети і являє собою частину підземного ангара для міжрейсового обслуговування та ремонту орбітальних «човників». На схемі ангар нагадував пенал для фехтувального приладдя. Цифрові позначки вказували на велетенські розміри «пеналу», в якому планувалось одночасно обслуговувати зо два десятки космічних апаратів. Довжина центральної директриси ангара перевищувала три кілометри.

«У всьому є плюси і є мінуси, — філософськи резюмувала дівчина. — З одного боку, доведеться аж півтора місяця горбатитись серед іржавих руїн, та ще й під землею. А з іншого, весь цей час поряд буде вродлива дівчина на ім’я Ясмін. Цікаво, від кого її гребе більше — від жінок чи від чоловіків? А може, від дигендерів?»

Раптом Пела вирішила, що у тому випадку, якщо флотській красуні більше подобаються чоловіки, вона віддасть прислані братом гроші на операцію зі зміни статі. Пелі самій стало смішно від такої несподіваної рішучості, й вона голосно пирхнула. Хтось із курсантів засміявся. Майстер Йун невдоволено подивився на неї, але в очах Ясмін Пела не помітила осуду. Навпаки, там з’явилось щось веселе.

«Напевно, відчула, що сподобалась мені», — не без задоволення припустила Пела. Щодо своєї привабливості вона не мала жодних сумнівів. Специфічна увага оточувала її вже не перший рік. Висока, струнка, синьоока, з природним — густим, хвилястим, розкішним — рудим волоссям, вона вирізнялась з-посеред не лише курдуплистих корінних аборигенок, але й із «тонконогих» громадянок у першому поколінні. Треновані м’язи не псували довершеної краси її тіла, яке вміло рухатись граційно і звабливо, немов не відчуваючи зайвої третини авреліанської гравітації. «Ти така гарна, така гарна, як сексі-клон з віртуалу», — не втомлювалась шепотіти їй на вушко закохана Оса, котра у школі здобула славу надзвичайно пихатої, перебірливої і вимогливої білявки. Навіть крижані кураторки-авреліанки, свідомі своєї спадкової громадянської вищості, задивлялись на Пелу. Особливо у басейнах та гімнастичних залах, де мішкуваті шкільні комбінезони не заважали демонструвати усі естетичні переваги «тонконогої» організації тіла. У природній пам’яті Пели (а кіборгенної їй, зрозуміло, імплантувати ніхто не збирався) зберігався таємний «файлик», де вона вела облік своїм перемогам. Керівники школи були б вельми здивовані, якби змогли дістатись до цієї краплини грішної інформації. Гламурна Оса у переліку шкільних тріумфів Пели Есмеральди Махоніко була далеко не першою.

Автобус тим часом проминув поселення «Біла троянда» і виїхав на старе шосе, що вело до космодрому. Пряме, немов стріла, воно ще кілька днів тому було майже поховане під рухливим шаром жовто-гірчичного пилу. А тепер цим шосе, в одному напрямку з автобусами, рухались армада цистерн, платформи з роботами, крани та інша техніка, спрямована адміністраторами колонії на розконсервацію Телона. Могутні вежі космодрому підносились над горизонтом, підсвічені прожекторами.

За двадцять хвилин автобус зупинився під циклопічними арками вантажного крана. Йун, Ясмін і курсанти рушили широким похилим тунелем, що вів до підземних приміщень космодрому. В реальності ремонтний ангар виявився подібним до неосяжної печери, перспектива якої губилася у хмарах пилу і кольорових спалахах світла. Тут уже вирувала відновлювальна діяльність. Летючі й крокуючі роботи розчищали центральну директрису ангара, інші, подібні на велетенську броньовану гусінь, прокладали свіжі рейки для тальферів і мобільних платформ. Їхні блискучі обладунки віддзеркалювали навколишній будівельний вир і розгублені обличчя курсантів. Вихованці тихої провінційної школи, вони уперше в житті зустрілись із фронтальною силою могутньої технічної цивілізації, спрямованою волею міжзоряної держави. Дійсність перевищила усі ті враження, які майбутні працівники космодромних служб отримали під час симулякрових ігор і тренувань.

— Ось і третій майданчик, — командир «восьмої монтажної» кивнув у бік хаотичного нагромадження будівельних плит, контейнерів і перекручених металевих рейок. — Зараз сюди прилетять «елефанти», й ми з флаг-марінером проведемо перше практичне заняття.

«Елефантами» транспортно-монтажних роботів назвали не дарма. Силові агрегати, приторочені до їхніх опецькуватих корпусів, нагадували слонячі вуха, а монтажний маніпулятор — хобот. Керувати летючими слониками було нескладно: поточні завдання вводились через голосовий комунікатор. Найважчим виявилось запам’ятати десятки команд із рубрикатора операцій. Пела кілька разів помилилась, що спричинило завчасні трансформації контейнерів та зіткнення її «елефанта» із сусіднім, оператором якого був (була) дигендер з темно-червоною шкірою і чорним волоссям, заплетеним у три товсті скрутні. Йун несхвально хитав головою, а Ясмін щоразу терпляче підказувала Пелі правильні команди. Дівчина при цьому намагалась перехопити погляд флаг-марінера, але та не відривала очей від тривимірної монтажної мапи, що жовтуватою пірамідкою мерехтіла над її комунікатором. З четвертої спроби Пела таки змусила летючого «слоника» закріпити керамічний відбивач на стику кільцевих секцій ангара.

«Джу-у-джай!» — подумки вигукнула вона бойове гасло шкільної збірної з баскетболу. Що саме означала ця кричалка, ніхто точно не знав, але у змаганнях вона реально допомагала. На спортивних майданчиках і в навчальних аудиторіях Пела Махоніко завжди і у всьому була або першою, або ж однією з перших. Й тут, у скаженому вирі велетенських механізмів, вона теж не збиралась пасти задніх. Тим більше що поряд була Ясмін. Пела відчувала, що флаг-марінер також із породи тих сонячно-позитивних перфекціоністів, котрі з дитинства прагнуть бути найкращими, мріють про найкраще й не розмінюються на компроміси. Саме про таку вдачу свідчили точні економні рухи заступниці командира, її сконцентрованість під час виконання виробничих завдань, її бездоганно припасований комбінезон та мистецьки накладена на обличчя елегантна косметика, яка лише підкреслювала яскраву красу праправнуки смаглявих та чорнооких мешканців земного півдня.

Тим часом на третій майданчик кіборги доправили нову партію керамічних і металопластикових елементів облицювання. Пела за кілька хвилин дала собі раду з новим набором монтажних позицій і відповідних команд. Вона відчула, що отримує контроль над процесами, які ще годину тому уявлялись їй нездоланними за складністю ребусами. Робота мало-помалу захопила дівчину. З кожною новою монтажною операцією її «слоник» ставав слухнянішим і моторнішим. Відчуття влади над розумною машиною виявилось несподівано приємним. Пелі подобалось вибудовувати для «елефанта» бездоганні траєкторії, подобалось звужувати до оптимального мінімуму рухи його хоботоподібного маніпулятора. Ті операції, які на початку зміни займали в неї до шести-семи стандартних хвилин часу, вона врешті-решт навчилась скорочувати до чотирьох. Й відчувала, що це не межа.

Тепер Пела зрозуміла брата, що його — як вона пам’ятала від найперших років дитинства — було не відтягнути від побутових роботів, скелетонів та навчальних кібернетичних модифікаторів. Якоїсь миті вона припинила зважати на присутність Ясмін. Майстер Йун уже не кидав на неї тривожних поглядів, зосередившись на тих курсантах «восьмої монтажної», яким усе ще не вдавалось приборкати своїх «елефантів».

Від монтажу плит-відбивачів Пела, з дозволу майстра, перейшла до складніших операцій. Дівчина якраз закінчувала закріплення на стелі ангара силової ферми, коли її нарукавний дисплей спалахнув червоним. Пролунав різкий акустичний сигнал тривоги.

— Прорив! — попередив Йун. Одночасно у комунікаторі пролунав наказ усім залишатись на своїх робочих місцях до особливих розпоряджень.

Слово «прорив» було з дитинства знайоме кожному мешканцеві Аврелії. Воно означало, що представникам місцевої фауни вдалось прорватись крізь захисні бар’єри, якими оточували поселення землян, технічні та агрономічні об’єкти. Хоча спеціальні команди біологів і мисливців регулярно винищували усіх потенційно небезпечних істот у зонах розселення колоністів, прориви і вірусні зараження все ж траплялись. Особливо докучливими для колоністів були різноманітні підземні створіння, підкопи яких знаходили у найнесподіваніших місцях. Хижа фауна кисневої планети невтомно прокладала підземні ходи і лази навіть під великими містами землян, незважаючи ані на чутливі детектори, ані на силові бар’єри й спеціальні відлякуючі репеленти. Цивільним колоністам інструкції рекомендували під час проривів ховатись у спеціальних приміщеннях високого рівня захисту. В школі такі приміщення, неофіційно обізвані «панікернями», були у кожному житловому і навчальному блоці. На їхніх броньованих дверях вдень і вночі світились червоні кола евакуаційних позначок. Але на території старого космодрому ще не встигли відбудувати систему захищених сховів. Тому новоспечені курсанти розгублено роззирались навсібіч.

Раптом виявилось, що майстер Йун і Ясмін мають особисту зброю. Пела вперше в житті побачила променеві пістолети. Щоправда, зброя в руках командирів «восьмої монтажної» не додала дівчині впевненості. Вона на «відмінно» вивчила шкільний предмет «Тубільна фауна» і знала, що зупинити авреліанських хижаків променевиками вдається далеко не завжди. Радше, ніколи не вдається.

За кілька секунд Пела почула крики. Хтось смертельно нажаханий волав про допомогу. Кричали на сусідньому майданчику, де працювала Оса. Піраміда зі щойно привезених контейнерів і плит не давала роздивитись, що саме там відбувається.

«Бідна Оса!» — майже байдужо констатувала Пела.

Ясмін запитально подивилась на Йуна.

— Ні, — сказав той. — Маємо наказ. Стоїмо тут.

Раптом Пела побачила щось таке, що змусило все її тіло ущерть вкритись холодним потом. Над монументальним згромадженням плит з боку четвертого майданчика з’явились мацаки. Два рухливі сегментовані щупальця, вкриті яскраво-жовтими і червоними плямами.

«Adelma polaria» — визначила Пела вид істоти і згадала, що повідомляли файли «Тубільної фауни» про цього мешканця спекотних авреліанських рівнин. Адельма — великий хижак-автохтон, за морфологією дещо нагадує земних скорпіонів, але у сотні разів перевищує їх розмірами. Живе невеликими колоніями, полює у зграї собі подібних. Швидко бігає, феноменально стрибає. Вражає своїх жертв плазмово-електричним розрядом, сформованим у вигляді кульової блискавки, рухом якої адельма керує на відстанях до тридцяти метрів. Біофізичний механізм маніпулювання кульовою блискавкою не вивчений. Процес травлення поділено на кілька етапів. Спочатку адельма обробляє уражену жертву шлунковою секрецією і лише після кількох годин починає трапезу. Хижак добре захищений, надзвичайно цілеспрямований і не припиняє атакувати навіть після втрати третини хапальних та несучих кінцівок. У перші десятиліття колонізації Аврелії адельми поступались кількістю вбитих та скалічених ними землян лише гіперотруйним екваторіальним поліподам. У навчальних файлах містились згадки про цілі поселення першопрохідців планети, випалені плазмовою зброєю адельм, а в історичних та пригодницьких серіалах суворі рейнджери героїчно відбивали атаки лютих скорпіоноподібних монстрів.

Саме завдяки рейнджерським серіалам Пела згадала, що очі в адельми розміщені на кінцевих сегментах хапальних щупалець. «Тварюка на мене дивиться!» — майнуло в її голові. Дівчина розвернула свого «слоника» в напрямку мацаків, закріпила їхнє зображення у пам’яті робота командою «новий об’єкт для монтажної операції» і віддала наказ зафіксувати «об’єкт» у наявній позиції. Робот підлетів до краю четвертого майданчика, розгортаючи маніпулятор. Щупальця сховались за стосом відбивачів, але наступної миті адельма вистрибнула на ребро поставленої сторчма плити і випустила блискавку. Сліпучо-яскрава кулька розміром із горіх крутнулась, затріщала і вдарила в лобовий сегмент «слоника». Корпусом агрегата побігли іскри і синюваті сполохи. «Слоник» зійшов з траєкторії й безпорадно махнув хоботом, збивши адельму з її позиції. Хижак упав на розчепірені шматки арматури. Пелі почулось, як щось вереснуло.

Цієї миті Ясмін вистрілила з променевика в бік ще однієї адельми, яка розгорнула хапальні кінцівки в десяти метрах від Пели. Заряд перетворив на вугілля один із її мацаків. Адельма відстрибнула і потрапила під збитого блискавкою «слоника». Агрегат важко впав на спину хижакові, зламав йому панцерний гребінь і розчавив нутрощі. Перша адельма тим часом почала відповзати до вузького проходу між стосами плит. Майстер Йун обстріляв її з променевика, але вперта істота продовжувала втискувати свій обпалений тулуб між плитами.

— Дивіться, он іще одна! — крикнув хтось із курсантів.

Здоровенна жовто-червоно-чорна адельма вистрибнула з-під вантажної платформи. Її тріскуча блискавка попливла в бік Ясмін. Пела двома руками схопила гострокутний шматок відбивача і стала з ним на шляху блискавки, немов зі щитом. Ясмін щось крикнула, але Пела не зрозуміла, що саме. В цю мить промінь прожектора освітив велику адельму, почулось сичання плагану[10], хижак нагло почорнів і розсипався на порох та дим. «Військові! Ми врятовані!» — полегшенно зітхнула Пела. Блискавка припинила тріщати, огорнулась пласкими червонуватими кільцями, наче маленька модель Сатурна, вдарилась у керамічну поверхню «щита», й це було останнє, що запам’ятала Пела. Перед її очима спалахнуло болісне сяйво, тіло немов щезло, а потім настала темрява, яка була чомусь не чорною, а темно-коричневою.

Витяг із сімнадцятого арпікранського видання довідника «Населені планети»

Аврелія (6КА81:4) — четверта планета зоряної системи зірки Мійтри (давній індекс HD 168443). Маса 1,43 земної, орбітальний період 702 стандартні доби, ексцентриситет 0,08, діаметр 19 457 км, сила тяжіння на поверхні 1,35 земної, кут нахилу екватора до лінії орбіти — 9 градусів, період обертання навколо осі — 33 стандартних години. Планета має супутник Ваал, правильної сферичної форми діаметром 1100 км. […]

Єдина за межами Землі планета, атмосфера якої придатна для дихання землян (співвідношення кисню, азоту та аргону тотожні земним до десятих часток процента). Планета була знайдена земними астрономами у середині XXI століття. Тоді ж вона отримала свою назву. Історики розійшлися у поглядах на її походження. Більшість вважає, що планету було названо саме так завдяки латинському виразу «sub auras» (під відкритим небом). Меншість пов'язує назву планети з «aureolus» — «золота, зроблена із золота». Поети називають Аврелію «Золотою Планетою». Наприкінці XXI ст. оператори місячних телескопів повідомили землянам, що атмосфера четвертої планети в системі Мійтри азотно-киснева, а водяні океани вкривають 66 % її поверхні. Придатність планети для колонізації була остаточно підтверджена автоматичним зондом «Улугбек», який був виведений на орбіту планети у 2158 році. Після тривалих дискусій земні політики прийняли рішення, що Аврелія має стати пріоритетною ціллю у програмі колонізації світів за межами Сонячної системи. Офіційно особлива самоврядна колонія Аврелія була заснована у 2194 році, коли з космічного корабля «Лю Ян» (капітан Ідо Нагімі) на Плато Авенджер була висаджена перша група колоністів. Перші сто п’ятдесят років існування колонії (піонерська доба) пройшли у важкій праці з трансформації біосфери планети для безпечного життя землян. У проект перетворення планети на нову батьківщину людства земляни вклали безпрецедентні за всю історію освоєння космосу інвестиції. У середині XXIII ст. майже третина асигнувань на колонізацію космосу призначалась для підтримки трансформаційних робіт на Аврелїї. Масштаби колонізації не мали прецедентів і вимагали участі найкращих фахівців та застосування найновіших технологій. Зокрема, транспортна система планети створювалась відразу як глобальна мережа, здатна безпечно і швидко перевозити десятки мільйонів людей і відповідну кількість вантажів. Перспективні плани колонізації передбачали комфортне розселення на поверхні планети до чотирьох мільярдів представників людської раси.

Тим часом перші колоністи зіткнулись із виснажуючою силою тяжіння, яка на третину перевищувала земну, з ураганними зимовими вітрами, з нестачею металів платинової групи, зі смертельними вірусами (як місцевими, так і земними мутантами) та з хижими представниками авреліанської фауни. З першої групи колоністів (1320 осіб) до двадцятирічного ювілею колонії дожило лише п’ятеро щасливців. Але завзята (а іноді й героїчна) праця піонерів принесла добрі плоди. На початку Ери Відновлення (через 125 років після заснування колонії) на Аврелїї мешкало вже три мільйони колоністів, із них майже мільйон становило населення столичного міста Астер, розташованого у живописній Бухті Вітрів на березі Південного Океану. До того часу більшість біологічних загроз було зліквідовано і в зонах поміркованого клімату (на узбережжях океанів та на островах екваторіальної зони) почався бурхливий процес розселення нових хвиль колоністів. Чотири великі космодроми щотижня приймали партії поселенців, які назавжди залишали перенаселені земні мегаполіси і купольні поселення на менш комфортних планетах заради аквамаринового небосхилу, зелених океанів та неозорих жовто-сірих рівнин нового зоряного дому. […]

У перші століття ЕВ почалось формування великих агрозон, у яких вирощували адаптовані до ґрунтів Аврелії корисні земні рослини. Вже на початку четвертого століття планета повністю забезпечила себе натуральними харчами, а промисловість почала виробляти найскладніші технічні пристрої, включно з двигунами космічних кораблів та бойовими кіборгами. […]

Авреліанці завжди активно втручались у велику галактичну політику. Саме на Аврелії виникли перші монархічні осередки і саме громадянин Особливої самоврядної колонії Аврелія адмірал Анар Асмір у 127 році ЕВ був проголошений першим сувереном Зоряної Імперії. Консервативна у своїх політичних поглядах авреліанська громада незмінно протистояла земним конгресистам, федералістам, демократам і підтримувала авторитарних монархів. А у 295 році з волі Еарлана II планета отримала статус столичної. Астер став центром дислокації найвищої імперської бюрократії, його населення досягло двадцяти трьох мільйонів і певний час його мешканці пишались тим, що вони живуть у найбільшому з людських міст за межами Землі. Чисельність населення планети зростала і у 405 році досягла двох мільярдів. Висока сконцентрованість колоністів на кліматично привабливих океанських узбережжях почала створювати проблеми, і уряд Аврелії оголосив амбітну і дорогу програму заселення північних рівнин, де нові поселення і міста будувались з розрахунку на сезонні урагани та на можливість нападів небезпечних хижаків[11]. […]

У Смутні часи авреліанська аристократія підтримала узурпаторів і Дім Оурбені. Але переможцями у громадянській війні вийшли аристократи на чолі з Домом Тізе. В Аврелії відібрали столичний статус, а частина представників бунтівної авреліанської політичної еліти була відправлена у вигнання. За правління монархів з Дому Ойзеле колонію фактично відсторонили від політичного життя Імперії, і лише на початку п’ятого століття ЕВ такі визначні й родовиті авреліанські консерватори, як сенатори лорд Рехинальдер і лорд Корвін-Кларт, отримали високе становище в оточенні Туре Шактірі II. В януарії 417 року новий імператор Еарлан III призначив своїм повноважним представником на планеті високородну піфійку — Преподобну сестру Ашелін, що викликало масу розмов серед гордовитих нащадків героїчних першопрохідців. […]

Пела отямилась у медблоці. Спробувала поворухнути рукою й полегшено зітхнула. Пальці виконали команду, намацали цупку бактерицидну тканину постілі, зім’яли її. Параліч, дякувати Предкам, її оминув. Пела спробувала сісти, їй це вдалось. Потім вона перевірила ноги — підтягнула коліна до підборіддя: спочатку ліве, потім праве. Простирадло сповзло кудись на підлогу. Дівчина побачила, що вся оплетена бридким на вигляд сітчастим коконом, а навколо ліжка роздулась напівпрозора бульбашка ізоляційної мембрани. За нею вгадувались контури медичних роботів, світились індикатори та екрани. Під лівою рукою Пела намацала гладенький пластокерамічний квадратик. Вона посміхнулась своїй здогадці й піднесла знахідку до очей. Стандартна авреліанська картка особистого доступу, солідаризована з контрольним імплантом власника помешкання. На картці було позначено номер кімнати, соціальний код її мешканця та два слова, написані від руки червоним маркером: «Чекаю. Ясмін».

9

Поблизу туманності Кінська Голова (М43),

на відстані одної стотисячної парсека від зірки Мелані в Темному Агрегаті Оріона.

10 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Експедиційний скеґер[12], виштовхнутий у космічний простір газовими струменями, залишив центральний ангар лінкора. Вольск налаштував оглядовий монітор так, щоб якнайдовше бачити «Айн-Соф». За той час, що вони йшли до системи Мелані, він устиг полюбити цей буцімто проклятий зорельот, на якому закінчили своє життя двоє не найгірших в історії Зоряної Імперії монархів.

Під час польоту він часто заходив до особистих апартаментів Сіорана Шостого, що зберігались у тому вигляді, як їх спланували придворні дизайнери більш ніж шість десятиліть тому. Інтер’єри імператорських покоїв не виглядали старомодними. Натуральне дерево, карарський мармур і темна бронза ніколи не виходили з моди. Як і коринфські колони з позолоченими капітелями, що підтримували багатофігурні фризи під стелею, яка імітувала екваторіальний земний небосхил. Удень на штучному небі палав сонячний диск, вночі сяяли яскраві зірки. Час від часу цією «небостелею» пролітали живописні комети, метеорні потоки і орбітальні «човники». При всій банальності цього видовища тут було цікавіше, ніж у сапфірово-сталевих апартаментах Туре Шактірі, також законсервованих для потреб майбутніх техноархеологів.

У кабінеті шостого Сіорана Вольск сідав за дубовий стіл, вмикав світильники з плафонами із гірського кришталю і уявляв, як останній володар з Дому Тізе вершив долю щойно врятованої ним Імперії. Коли Вольск довідався про склад експедиційної групи, що мала висадитись на планету 9КВ40:2, то саме за цим історичним столом спробував синтезувати на позитронному планшеті маленьку космооперу про чотирьох героїчних першопрохідців грізної планети Тифон. Пілот Церм у цій космоопері, на відміну від реальної Шерон Церм, була не маленькою жінкою з татуюванням на всьому тілі, а чорнокосою красунею з дещо вампірським вищиром. Баронесі Ґвен Вей дістались усі можливі бонуси як зовнішнього, так і внутрішнього плану. Вона стала прекрасною білявкою з тілом Шерми й очима епічної принцеси. Персонажа Вей Вольск одягнув у агресивний яскраво-червоний скафандр й наділив здатністю спопеляти монстрів за допомогою плагану таких розмірів, що реальна Ґвен навряд чи змогла б відірвати його від поясного фіксатора. Піфійка Мулан отримала атрибути відьми-пророчиці, чого й варто було очікувати для піфійки, а також вміння володіти секретними прийомами ближнього бою. Собі Вольск залишив проникливість знавця древніх секретів та романтично-безнадійну закоханість у Ґвен Вей, яка зберігала не менш романтичну вірність опальному адміралові Лансу.

Вольск якраз домальовував тло для сцени, де він мав врятувати Ґвен від товстого ґирга, коли почув кроки. До імператорського кабінету зайшла Тарасваті.

— Ось ви де.

— Так питаєте, ніби ви, Преподобна Сестро, від початку не знали, де я, — відізвався техноархеолог.

— Ви думаєте, що я тримаю у голові усі ваші переміщення? — пирхнула Тарасваті.

— Я думаю, сестро, — відкладаючи планшет, пошепки повідомив піфійці Вольск, — що ви тримаєте у вашій чарівній голівці цілу Імперію!

Жриця розсміялась і несподівано поцілувала техноархеолога у чоло.

Теплий слід від цього цнотливого поцілунку він фізично відчув, коли спостерігав, як перетворюється на маленьку зірку, а потім й зовсім щезає між розсипів галактичних світил гігантський лінкор. Корпус скеґера тим часом завібрував, реагуючи на включення маршевих двигунів. Маленький зорельот узяв курс на зловісний Тифон.

Випереджаючи скеґер, до Тифону наблизився й вийшов на орбіту навколо нього тактичний зонд. Його чутливі сенсори почали сканувати кору планети, шукаючи гніздо ґиргів, хоча вчені на «Айн-Софі» одностайно скептично висловились щодо шансу знайти його на «дев’ятій-сороковій».

Перед екіпажем скеґера командор поставив завдання вивчення інформаційного спадку Повзучих Отців та супутніх їм давніх цивілізацій, якщо, зрозуміло, такий спадок на Тифоні знайдеться. Тарасваті підтримала Зорана, нагадавши, що ґ’орміти віднесли планету, неофіційно найменовану Тифоном, до «заборонених» світів саме з огляду на те, що там зберігались руїни споруд, збудованих Повзучими в кінці Першого циклу розвитку галактичних рас.

— А ще, — нагадала тоді Знаюча, — не забувайте, колеги, що ґирги, які знищили арсенал П’ятнадцятого флоту, прибули туди на борту безпілотного крейсера, що відвідав Тифон. Ми не можемо однозначно стверджувати, що зараження крейсера відбулось саме на цій планеті, але не виключаю того, що «дев’ята-сорокова» може стати кінцем нитки, яка приведе нас до гнізда ґиргів.

— Або просто кінцем, — додав космоаналітик Мо Кирик, зустрівши погляд Тарасваті, відвів очі й поспішив додати: — Невдалий жарт, колеги, вибачте.

Жарт Мо Кирика згадався Вольску, коли екіпаж скеґера отримав перші дані, зібрані зондом з планетарної орбіти.

«Дійсно, не планета, а „просто кінець“», — оцінив він відеокадри, на яких розгортались вкриті щебенем і пилюкою рівнини та попелясті пасма гір, сточені вітрами за ті десять мільярдів стандартних років, що Тифон обертався навколо Мелані.

Планета була старшою за Фаренго. Найстарішим з усіх тих світів, що зустрілись людству за століття космічної експансії. Вона втратила океани, її гірські хребти перетворились на розсипи каміння, мантія охолола, і геологічна динаміка зійшла на нуль. Мертвотну прозорість сухої аргоново-вуглекислої атмосфери не порушувала жодна хмаринка. Лише грандіозні пилові вихори танцювали над пустелями «дев’ятої-сорокової» свої одноманітні цвинтарні танці.

— Вся вода замерзла у кригу і перебуває під кілометровим шаром осадових порід, — повідомила Мулан, яка зчитувала з моніторів блок геофізичних даних. — Дуже мало металів, напевно, всі видобули за технічної доби.

— Не бачу руїн, — промурмотіла Церм. — Вольск, ви бачите руїни?

— Поки що ні, капітане, — відізвався техноархеолог. — Але на такій мегадревній планеті руїни мають бути на великій глибині. Їх непросто буде знайти.

— Якщо вони глибоко, то ми до них не доберемось, — промурмотіла Мулан, перемикаючи монітор на інфрачервоний діапазон. — На скеґері немає важкого геологічного обладнання.

— На «Айн-Софі» є тераджоулевий лазер, — нагадала Ґвен Вей. — Теоретично, ним можна проплавити кілометровий тунель.

— Силікати він, може, й проплавить, а от щодо базальтів — сумнівно, — зауважила Мулан. — А якщо там буде підземна крига, тунель заллє вода.

— Алексе, ти свого часу досліджував артефакти, привезені звідси, — звернулась до Вольска баронеса. — Ті кіборги, які їх знайшли, мали скласти карту підповерхневих аномалій Тифону.

— Карту вони склали, Ґвен, проте ті уламки, які я вивчав, були знайдені на поверхні. У районі під сімнадцятим градусом північної широти і вісімдесят шостим довготи.

— Мулан, нехай зонд покаже нам цей район, — розпорядилася Вей.

— Хвилинку, мем! — відізвалась піфійка, якій, судячи з усього, чим далі тим більше подобалась роль оператора розвідувального зонда. — Виводжу на монітори… Дивіться!

Фрагмент сірої пустелі, помережаної серпиками пилових дюн, що виник на моніторах, не містив нічого цікавого. При збільшеному зображенні дослідники побачили присипані пилом антени і силові ребра посадочного агрегату.

— Алексе, можеш визначити його тип? — запитала у техноархеолога баронеса.

— Без проблем. Це тактична платформа-база універсального безпілотного дослідницького модуля серії «ен-ер триста». Модулі цієї комплектації спеціально призначені для дослідження планет зі щільною атмосферою. Їх на земних заводах виготовляє корпорація «Тала-Тейон». Ними обладнані практично всі розвідувальні рейдери, побудовані після чотириста шостого року. До комплекту входять п’ятитонний гвинтокрилий планетоліт з інфраквантовим комп’ютером, три простіші планетольоти, буровий пристрій та ракетна капсула, яку повертають на рейдер разом із зібраними зразками.

— Щось я не бачу планетольотів, — зауважила Церм.

— Десь мають бути. Напевне, після відвантаження зібраних матеріалів їх знову кудись відправили. Зараз пошукаємо… — Вольск на бічному екрані увімкнув опцію розширеного пошуку об’єктів із вмістом металів. — О! Південно-західніше фіксую якесь залізяччя. Відстань від платформи приблизно три кілометри. Судячи з розмірів, це один із малих гвинтокрилів.

Зонд тим часом зайшов за горизонт, і район дислокації дослідницького модуля опинився за межами його бачення. На центральній панелі розгорнулась панорама, яку транслювали оглядові камери скеґера. Темно-малиновий диск Мелані помітно збільшився за останню годину. В лівій частині панорами з’явився жовтий півмісяць — Тифон.

— До виходу на первинну орбіту ще двісті шістнадцять стандартних хвилин, — повідомила Церм. — Потім ще години чотири переходитимемо на робочу орбіту. Супремус заклав до рейсової циклограми вісім ввімкнень маршового двигуна. Отже, маємо час на відпочинок. Пропоную екіпажу поспати. Після виходу на робочу орбіту в нас буде годин зо двадцять серйозної роботи. Зонд тоді щопівгодини пролітатиме над тією підповерхневою аномалією, яку супремус визнає пріоритетною для дослідження.

— Щопівгодини? — перепитала Вей.

— Робочу орбіту плануємо зробити максимально низькою, — підтвердила Церм. — Дев’яносто кілометрів у апотифонії і шістдесят — у перитифонії[13]. Завдяки цьому ми зможемо скласти карту підповерхневих порожнин із лінійною роздільною здатністю до двох метрів.

— На якій глибині?

— До двох кілометрів. Глибше картинка розмиватиметься завдяки ефекту Геселя[14].

— Мулан, а ви володієте присипляючим гіпнозом? — звернувся до піфійки техноархеолог. — Я відчуваю, що не зможу тепер заснути.

— В наших скафандрах передбачена функція вибіркового гіпнопригнічення, — нагадала Церм. — Цілком ефективна і безпечна процедура. Між іншим, вам усім імплантували військові регулюючі чіпи, а в них є відповідні налаштування. Так що ваша психосоматика не чинитиме процедурі жодного опору.

— Капітан, ви щойно завадили Мулан зробити добру справу й покращити свою карму, — посміхнувся Вольск.

— А ти впевнений, Алексе, що допомога арпікранським техноархеологам покращує карму? — втрутилась у розмову Вей.

— Я не знавець релігій, але про себе знаю, що я добра людина.

— Я не буду нікого присипляти, — сухо повідомила Мулан.

— Знаючі й гумор — несумісні речі світу цього, — констатував Вольск, активуючи процедуру гіпнопригнічення. Останнє, що він почув, перед тим як пірнути у сон, було запитання баронеси, адресоване Церм:

— Ви вже отримали від зонду дані ГРЛ[15]?

На лінкорі ці дані отримали практично одночасно з екіпажем скеґера. Командор Зоран, Тарасваті, космоаналітики і геологи передивились експрес-аналіз, зроблений корабельним супремусом. Нічого й віддалено подібного до гнізда ґиргів локатор не знайшов. Під поверхнею Тифону він відзначив каверни і гравітаційні аномалії типу місячних масконів, але слідів біологічної активності там не виявив. Не лише специфічних «гніздових», але й будь-яких. Планета виглядала біологічно стерильною.

— Нехай група Вей відпрацює район ось цієї підповерхневої аномалії, — Зоран вказав на яскраво-червоний контур в екваторіальній зоні. — Нехай позбирають там артефакти і повертаються. А першу і третю планети проскануємо з позаекліптичної траєкторії[16]… Цей Тифон… якесь галактичне кладовище. Лише час згаяли.

— Може, відправимо до першої планети зонд? — Тарасваті ще раз пробігла очима колонки цифр на екрані. — Там є сліди метанової атмосфери. Поки група Вей досліджуватиме аномалію, зонд просканує планету. Ми від того не затримаємось.

— Погоджуюсь, — кивнув командор. — Принаймні, матимемо певність, що близ Мелані тої клятої матки немає.

10

Стара кальдера вулкану Ронго,

гірська система Аль-Кранц,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

29 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

— Нам треба присельвитись якомога ближче до цієї точки, — невловимим рухом Преподобна Сайкс накреслила зірочку на тривимірній схемі, що світилась над командною панеллю десантного модуля.

— Зрозумів вас, — почув Зак-Зак голос пілота. — Будемо орієнтуватись на східну вершину гори Маунт-Шилд. Це у двох кілометрах від вашої точки. Біля підніжжя гори наш МАДАР[17] показує відносно рівний майданчик…

— А ще ближче?

— Вибачте, Преподобна, але у цих скелях…

— Це Сельва, лейтенанте. Тут кожний метр дороги загрожує смертю. Тим більше, у такому тумані…

— Зрозумів. Я зроблю все можливе, Преподобна.

Десантний модуль, виконуючи маневр, різко звалився на бік і крутою глісадою ковзнув у надра туману. Закові здалось, що його шлунок у чемпіонському стрибку торкнувся мозку. «Добре, що не снідав», — похвалив себе ксенобіолог і подивився на протилежну протиперевантажну нішу, де гнучкі стрічки оповили тендітне тіло Дімери. Обличчя піфійки крізь прозорий кераміт шолома виглядало по-дитячому ображеним.

«Дівчинці теж не солодко», — вирішив Зак і знову відчув, як його внутрішні органи розпочали черговий дрейф у напрямку до горла.

Тим часом модуль обігнув кутасте громаддя Маунт-Шилд і нирнув до ущелини, яка, наче ніж шарлотку, розрізала базальтове пасмо навколо кальдери Ронго. Ледь не зачепившись за розсипи гострого каменюччя, «летюча тарілка» просковзнула під зубатим скельним навісом, на мить зависла над краєм двохсотметрового провалля, хитнулася, наче дзиґа перед зупинкою, й присельвинилася за кілька метрів від надувних наметів тимчасового табору, яким керував Со Лай.

— Ідеально. Отримаєте нагороду від командування, — оцінила вправність пілотів Сайкс. — Проскануйте район на предмет наявності ворожих ксеноформ.

«На предмет наявності», — хмикнув ледь живий Зак, який, незважаючи на всі пригоди, зберіг той необхідний запас критичності, що супроводжує у життєвих мандрах кожного справжнього вченого. Він уже раніше зауважив, що високородна Знаюча полюбляє вживати канцеляризми. Колись його науковий керівник пояснив аспіранту Закові, що природженого начальника можна виявити за його схильністю до офіційного словотворення. «Нам із тобою, хлопче, начальниками не бути. Не вміємо ми з тобою балакати по-начальницьки», — напророчив тоді науковий керівник і налив Закові перший у його житті шкалик чистісінького лабораторного спірітус віні. Науковий керівник був тіронійцем. Старим і битим життям сельвологом, що чудом вижив у болотяних лабіринтах Озера Кларта.

Все ще згадуючи смак того ритуального спирту, ксенобіолог вибрався з протиперевантажної ніші й допоміг Дімері відчепитись від затискувачів і стрічок. Пілоти вже просканували ущелину і повідомили, що жодної небезпечної ксеноформи, окрім полоненої скутулії, наразі не спостерігається.

— Випускайте морліфів, — наказала пілотам Сайкс. — А за ними підуть «павуки».

За армійськими і флотськими статутами у місцях розташування експедиційних підрозділів високе керівництво мало зустрічати не менше ніж двох офіцерів або прирівне-них до них відповідальних осіб. До імпровізованої брами табору вийшли виконувач обов’язків коменданта Со Лай і старший наукової групи Фальк. Коли з дискоїда, випереджаючи кіборгів, немов сірі тіні, висковзнули морліфи, прем’єр-лейтенант внутрішньо напружився. Він не любив цих тварин. Хоча щуропси-слідопити успадкували від гризунів лише третину геному, для Со Лая вони залишались щурами. Здоровенними хижими ратанами, які сусідились із незаможною людністю у поселеннях Колумбії — батьківщини командира «ті-ді». Під тим жилим куполом, у якому пройшло дитинство прем’єр-лейтенанта, якось замешкала зграя щурів-мутантів. Час від часу у куполі безслідно зникали діти. Коли Со Лаю виповнилось чотирнадцять, щезла його молодша сестра Лінь. Усі чоловіки з родини Со взяли участь у рятувальній експедиції, яка рушила до задушливого підкупольного пекла. Вони вбили з півсотні мутантів, але не знайшли ані Лінь, ані решти дітей. У смертельний бійці з величезним чорним щуром Со Лай отримав свої перші шрами і вперше відчув себе воїном. Шериф відзначив його завзятість, а через три роки дав рекомендацію для вступу до військового училища.

— Я пам’ятаю, як ти випатрав ратана, — сказав тоді Со Лаю шериф. — Той мутант був завбільшки з вівцю. Ти хоробрий хлопець. З тебе вийде справний офіцер.

Сенсор променевика Со Лая зреагував на ментальний сигнал і здійснив подачу зброї під праву руку. Утримувач поясного кронштейна при цьому клацнув на всю ущелину. Фальк здивовано подивився на офіцера, а морліфи завмерли. Со Лай неквапом повернув зброю у початкове положення.

— Це кмітливі й доброзичливі звірі, лейтенанте, — завібрував у його внутрішньому комунікаторі голос Преподобної Сайкс. — І не мають нічого спільного з колумбійськими ратанами.

— Жодних проблем, Преподобна. Це в мене занадто чутлива до ментальних сигналів зброя. Я її так навмисно налаштував. Ми ж на Сельві, — нагадав Со Лай. А про себе зауважив, що телепатичні здібності піфійок зовсім не казкова шняга.

Морліфи наблизились до нього, крутячи хвостами на знак прихильності. Офіцер змусив себе почухати за вухом здоровенну щуропсиху. Та у відповідь дружньо вищирила зубату пащу.

Тим часом трапом дискоїда зійшли дві Знаючі у матово-сірих скафандрах. За ними на сельвійський ґрунт висадився обвішаний засобами біолокації довготелесий цивільний. Замикали процесію гостей військові з червоними відзнаками Джи Тау. Серед останніх, судячи з наявності лабораторних валізок та транспортних біомодулів, були й ксенобіологи.

«Радше за все, цивільний і є отим Зак-Заком, — вирішив прем’єр-лейтенант. — Занга каже, що він невизнаний геній. Клопоту знову побільшає. Чим численніші генії, тим менше конкретної роботи вони виконують. Тепер ось почнуть чубитись із Фальком за кожне визначення; вийде в нас не експедиція, а цілий симпозіум».

— У якому стані скутулія? — не гаючи часу, перейшла до справ Сайкс.

— Базальний метаболізм стабільний, але знижується сигма, і пульсація хорди дійшла до критичного значення, — доповів Фальк.

— Показуйте.

— Ходімо, колеги, — Фальк жестом запросив гостей до табору. — Я вважаю, що ксеноформу потрібно негайно перемістити до стаціонарного біомодуля. Ми надто довго тримаємо її під газовою блокадою.

Сайкс та її почет наблизились до місця ув’язнення монстра. На гнучкому екрані, що його приліпили до ізоляційної мембрани, висвічувались дані моніторингу внутрішніх органів скутулії. Цифри і позначки на екрані щосекунди змінювались.

— Й що ви скажете? — звернулась до Зак-Зака і Дімери Сайкс. — Істоту можна транспортувати?

— Радше за все… так, — Зак-Зак уважно продивився колонки цифр, — але я би хотів побачити контрольні дані дементивної динаміки[18].

— Лімбограму? — уточнив Фальк.

— Плюс детальні дані сканування тих церебральних секторів, які відповідають за ментальний вплив.

— Ми не впевнені, що ментальний вплив генерує саме мозок.

— А що ж тоді, по-вашому, його генерує?

— Поки що цього не вдалось визначити.

— Це ж принципове питання, колего. Ми повинні знати природу впливу, — Зак-Зак збільшив зображення грушовидного органу, ніби підвішеного на тонких жилах. — Я бачу характерне потовщення проталамусу. Ця ділянка за структурою цілком подібна до тої, яка генерує ментальні хвилі й у болотяної дворогої багатоніжки Cylindroiulum diacornis, і у псевдополоза Coluberina singulata.

— Вам, колего, як завжди, усе зрозуміло, — обличчя Фалька не можна було роздивитись за світловими фільтрами шолома, але у голосі вченого присутні відчули роздратування. — Проте насправді єдиної думки академічних кіл щодо того, які саме органи сельвійських прорептилій генерують телепатичний вплив, ще не склалось. Існує принаймні чотири концепції, які радикально відрізняються за своїми висновками. Ви, зокрема, доводите у своїх статтях, що за телепатію у протополозів відповідає одна із ундуляцій проталамуса плюс зв’язані з нею нейроструни рогових відростків, а я — і зі мною й більшість сельвіологів — цю вашу думку не поділяємо. Категорично не поділяємо і не бачимо підстав для цього. Ваші припущення не підкріплені жодними вагомими експериментальними даними. Це лише гіпотеза.

— О, яка приємна несподіванка! Ви навіть читали мої статті.

— Я читав ваші статті, шановний колего, але не впевнений, що ви читали мої.

— Мені достатньо того, що я вбив купу часу на праці вашого вчителя і патрона Гурако.

— До речі, лідера наукової школи та найвизначнішого на сьогодні спеціаліста з порівняльної морфології сельвійських ксеноформ.

— Це ви так вважаєте.

— Досить пустих слів, — припинила наукову суперечку Сайкс. — У нас немає часу на всі ці дискусії. Мене цікавить лише один-єдиний аспект життєдіяльності цієї істоти. Ми повинні з’ясувати, якими є потужність та специфіка телепатичного впливу скутулії. У моїх ксенобіологів у біоконтейнері є відомий вам організм-симбіонт Licosa selvix. Мене цікавить: може чи не може ця скутулія за допомогою свого ментального впливу розірвати симбіотичну взаємодію між складовими організмами лікози. І якщо скутулія на це спроможна, то на якій відстані і як швидко.

— Але ж для такого експерименту потрібно звільнити ксеноформу з-під нашого контролю, — все ще не второпав Фальк.

— Так, ви праві, — погодилась Преподобна. — Починайте виводити скутулію з контрольованого стану.

— Випустити її?

— Ми триматимемо ксеноформу в клітці. У нас тут є одна принагідна конструкція.

— А ви впевнені, що вона не вирветься з тієї вашої клітки? Вона, між іншим, відірвала голову охоронцеві разом із частиною екзоскелета.

— Це мій наказ, — мовила Сайкс. — А я, до вашого відома, представляю тут імператора… Лейтенанте!

— Слухаю, мем! — Со Лаю що далі то більше подобався керівний стиль жриці.

— Ваше завдання: безпека на території, де ми будемо проводити експеримент.

— Буде зроблено, мем!

— Ми марно втратимо час — раптом заявив Зак-Зак. — Це ж скутулія, а не чулімба. Нам потрібна чулімба.

— Ми достеменно не знаємо, яка саме істота врятувала магонійців, — не погодилась Сайкс. — Якщо із скутулією не вийде, будемо шукати чулімбу. Я все сказала.

— Нам потрібна чулімба, — промурмотів Зак-Зак. Але певності у його голосі не відчувалось.

«Геній здувся, — зрозумів Со Лай. — Піфійка вміє обламувати ботанів. Цікаво було б подивитись на цю Преподобну Сайкс, коли вона буде без скафандра».

У нього почала народжуватись ще одна думка, пов’язана з високородною Знаючою, але, пам’ятаючи, що жриці володіють телепатією, офіцер придушив її у зародку.

11

Планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

14 фебрарія 417 року Ери Відновлення.

Пела на мить замислилась, перш ніж притиснути картку доступу до мембрани з цифрою «85». Потім вона рішуче наклала гладенький квадратик на ту частину ледь вібруючої поверхні, яку підсвічувало жовтувате світло. Пролунав мелодійний сигнал, колір світла змінився на зелений — і дівчина увійшла до тимчасового особистого помешкання флаг-марінера Ясмін Бехеште. Господиня чекала на неї. Пела, котра звикла бачити флаг-марінера у форменому комбінезоні, розгубилась, питаючи себе: «А це дійсно вона?»

Блискуче золотаве плаття і химерна діадема перетворили Ясмін на принцесу з казкових серіалів. Підтримані діадемою хвилі важкого чорного волосся падали на її оголені плечі, окантовуючи шляхетні лінії шиї та різнокольорове каміння кольє, стилізованого під прикраси жінок Давнього Єгипту. Плаття підкреслювало матову досконалість шкіри. Без взуття Ясмін здавалась мініатюрнішою, аніж на будівельному майданчику.

«Напевне, це традиційний одяг її рідної планети», — припустила приголомшена Пела, згадавши, що дівчата поміж собою називали флаг-марінера «тіронійською щурихою». Вона раптом здогадалась, що Ясмін одягла це неприпустимо розкішне, за тутешніми мірками, плаття не просто так. Зрозуміла, що чорноволоса красуня перетворилась на принцесу саме заради неї, задрипаної курсантки з неповноцінним соціальним статусом. Дівчина відчула себе дикункою й засоромилась. Їй здалось, що спартанські звичаї авреліанської провінції тепер сяють на її чолі, наче клейма злочинців з історичних фільмів. Ясмін, здавалось, усе зрозуміла й першою зробила крок назустріч.

— Заходь, заходь чарівна гостя, — її голос линув медовим потічком, немов мантра гіпнотизера. — Заходь, моя рятівнице, заходь. Мій дім тепер є твоїм домом, розділи ж зі мною радощі мого ложа.

— Дякую, Яс…мін, — ледь прошепотіла Пела, вдихнула просякнуте мускатним ароматом повітря і відчула, як йде обертом голова.

— Тобі ніяково від усього цього? — Ясмін ледь нахилила голову і торкнулась поглядом блискучої біжутерії.

— Ні, воно дуже розкішне…

— Бачу, що твоя Оса не бавила тебе костюмованими пригодами.

— Ви знаєте про Осу? — Пелі здалось, що все її тіло вкривається червоними плямами. Ніколи в житті їй не було так незатишно, як у цю мить.

— Про вас усі знають, — смаглява красуня наблизила своє обличчя до обличчя дівчини й кінчиком язика торкнулась ямки на її підборідді. — Вона красива, у тебе хороший смак. Але… бувають красивіші.

Ніби на підтвердження своїх слів, Ясмін кивнула на дзеркальну стіну. Пела подивилась туди і побачила цибату руду дівку в смішному одязі поряд з одягнутою в блискуче золото давньоєгипетською володаркою. Раптом золото з шурхотом сповзло на підлогу, і тепер поряд із розчервонілою курсанткою напружилась струнка бронзова статуетка. Світло у кімнаті стало помаранчевим, від чого оголене тіло «володарки» ніби огорнулось золотаво-шоколадним сяйвом.

— Ти дуже класна, дівчинко, дуже класна… Довірся мені, моя руденька, — шепіт Ясмін лунав наче придушений рик пустельної левиці. Пела відчула, як вправні пальці звільняють її від поясу і одягу. — Не кажи мені «ви»… Сьогодні я твоя… Сьогодні ти забудеш про ту твою бліду Осу…

«Вже забула», — не без здивування відзначила Пела.

Приблизно за три тисячі кілометрів від вісімдесят п’ятого помешкання житлового сектору космодрому Телон, у великому місті на березі Екваторіального океану розташувалась одна з численних «червоних зон», що належала дослідницьким та резидентальним підрозділам імперських Джи Тау. В той час, коли Пела забувала про Осу в обіймах нової подруги, в цій «зоні» зустрілись координатор розвідувальних проектів Служби Запобігання на Аврелії Рей Блісс і невиразний світловолосий дигендер у формі техніка Джи Тау із шевронами флайт-лейтенанта.

— Я прочитав вашу доповідь, — без вступу почав Блісс. — Я, на жаль, не фахівець із фізики плазми й, відповідно, не все зрозумів, — він зустрів погляд техніка і здивувався крижаній відстороненості у його очах. — Якщо я не помиляюсь, ви стверджуєте, що під час останнього нападу адельм на космодром Телон ви помітили певні аномалії у застосуванні ними кульових блискавок?

— Якщо це можна назвати «аномаліями», сір.

— …?

— Це були не кульові блискавки, сір.

— А що ж тоді?

— Якби, сір, ми не мали там спеціальної апаратури, то, напевне, нічого не помітили б… Сто відсотків, що нічого не помітили б. Але, ви ж знаєте, нам наказано відслідковувати ситуацію навколо Махоніко, брат якої був терористом…

— Я в курсі, мене наразі цікавить не вона.

— Вибачте, сір. Я продовжую. Там у нас знаходиться чутлива апаратура, яка дозволяє фіксувати зміни і трансформації енергетичних полів у всіх можливих діапазонах. Ця апаратура не була створена для аналізу розрядної зброї адельм, але ми фіксуємо всі події…

— Мудро робите, — кивнув Блісс.

— Ми піддали детальному аналізові усі фізичні явища, що супроводжували напад адельм у космодромному ангарі.

— Для чого?

— На всяк випадок.

— А я думаю, — координатор хитро примружився, — що комусь дуже закортіло стати першим, хто зрозуміє, як саме адельми керують тими своїми блискавками. Таке відкриття прогриміло б на всю Аврелію. Хтось там у вас, скажемо так, має неабиякі дослідницькі амбіції. Часом це не ви, Модо?

— Всі мої відкриття, сір, я завжди спрямовував і спрямовую на благо Служби. Виключно на благо Служби, сір.

— Добре, продовжуйте.

— Всього у нападі брало участь вісім пустельних адельм. Їх ще називають bipunctata — «двокрапковими». Ксенобіологи кажуть, що мисливський клан дорослих адельм-самців зазвичай складається з шести-дев’яти особин. Отже, на перший погляд, нічого такого, що виходило б за межі норми. Прорвавшись до ангару, адельми розділились на три групи. Це їхня стандартна мисливська тактика, також нічого дивного. На той майданчик, сір, де працювала Махоніко, напали три адельми. Дві з них, до того як їх було знищено, встигли генерувати плазмово-електричні заряди і спрямувати їх на цілі. Першим зарядом вони вивели з ладу монтажного робота типу «елефант», другий увійшов у контакт зі шматком пластокерамічного ізоляту, що правив Махоніко за щита, і вибухнув. У результаті вибуху Махоніко отримала легкі пошкодження шкіри, неповний параліч лівої руки і термічні опіки очей. За добу всі травми і порушення у динаміці кінцівки було ліквідовано. Лікування проводили військові медики з групи «ес-джі шість» у медблоці польового шпиталю Одинадцятого флоту. Парез лікували за стандартною схемою…

— Парез? — перепитав Блісс.

— Парез — це неповний параліч, сір, що приводить до обмеження рухливості кінцівок.

— Ви й на медицині знаєтесь?

— При потребі, сір, вивчаю суміжні дисципліни.

— Схвалюю. Продовжуйте, Модо.

— Все було ніби правильно, сір. Ніби нічого підозрілого, звичайний напад адельм. Проте детальний аналіз квантової голограми нападу дав несподівані результати. Якщо заряд першої адельми був звичайною кульовою блискавкою, то заряд другої взагалі виходить за межі тих фізичних процесів, які відбуваються при еволюціях відомих нам високоенергетичних газоплазмових утворень.

— З цього місця — деталізуйте. Спробуйте пояснити так, щоб я зрозумів.

— Я спробую, сір. Звичайна кульова блискавка є імпульсним індукційним розрядом, що виникає при різкому нарощуванні потужності магнітного поля. Його енергетика базується на тому, що електорони у тороїдальному магнітному полі розганяються до релятивістської швидкості. Швидкі електрони досягають енергії приблизно у десять мільйонів електронвольт. Так, щоб ви уявили, сір: індукційний заряд у середині кільцевого вихору[19].

— Я уявив, дякую, Модо. Магнітний тор, а його поверхнею рухаються електрони. Спіраллю рухаються. Подібно до сідерального прискорювача. Якщо я правильно вас розумію, в такій кульовій блискавці мало би відбуватись щось подібне до термоядерного синтезу?

— Саме так, сір. Звичайні кульові блискавки, як на Землі, так і на всіх інших планетах, інтенсивно випромінюють радіацію і мають відносно холодну поверхню. Сукупне значення енергії такої блискавки приблизно від восьми до дванадцяти мегаджоулів. Але те, сір, що генерувала друга адельма, мало енергію приблизно у тридцять мегаджоулів і не випромінювало ніякої радіації. Це було так зване «ідеальне кільце» з полоїдальним струмом.

— Я знову не розумію. Що таке «полоїдальний струм»?

— Я захопився, сір, ще раз вибачте мені. Я маю на увазі, що ця псевдоблискавка перебувала у створі лінійного індукційного газового розряду, типу звичайної лінійної блискавки. Це утворення мало гарячу поверхню й не володіло внутрішнім джерелом енергії, як кульова блискавка. Адельма такого плазмоїду продукувати не могла, навіть якби у неї в череві сховали термоядерний реактор. Хтось або щось постійно підживлювало плазмоїд через енергетичний канал невідомого нам типу. Псевдоблискавку інспірували ззовні.

— Проникнення[20]?

— Жодного сумніву, сір. Проникнення. Наша техніка неспроможна синтезувати керовані плазмоїди з такими енергетичними характеристиками. Навіть для кілоджоулевого згущення високоенергетичної плазми нашим фізикам потрібне громіздке обладнання.

— Залишки адельм дослідили?

— Не вдалось, сір. На жаль. Військові спопелили їх плаганами, а потім ще й змили попіл. Ми маємо лише відеозаписи та голограми.

— Виявили, звідки вони прорвались?

— Під старим космодромом цілий лабіринт підземних ходів, тунелів і печер. Там повно усякої гидоти. Наші бійці пройшли кілька кілометрів тими підземеллями, але нічого незвичного не знайшли. Там лише кубла різноманітних ксеноморфів, залишки старої будівельної техніки, резервуари з хімікатами.

— А на відеозаписах і голограмах знайшли щось незвичне?

— Адельма, яка нібито генерувала псевдоблискавку, була дуже великою, як на представника сімейства Adelma polaria bipunctata, і мала дивне забарвлення. Це маскування, сір. Ніяка то була не адельма.

— Гм… Якщо, скажімо, чужі хотіли вбити Махоніко, — припустив Блісс, — то вони обрали надзвичайно складний і малоефективний спосіб.

— У мене є припущення, сір, — повідомив Модо. Координатор раптом зауважив, що відстороненість зникла з очей техніка, які сяяли передчуттям великого відкриття.

— Я слухаю.

— Це не був замах на вбивство, сір. Це було щось інше. Я впевнений. Там, сір, на сусідньому будівельному майданчику під час нападу також сталось щось подібне. Блискавка вразила ще одну дівчину із числа інженер-курсантів. Її звати Орбана Сотазія Анс, відзивається на псевдо «Оса». Вона вчиться разом із Махоніко, і вони близькі подруги. Тобто навіть не подруги, а ще ближчі. Так, сір, ви правильно мене зрозуміли. На тому майданчику, де працювала Анс, не було спецапаратури, проте я маю певність, що її також «позначили» аномальним плазмоїдом.

— Цікаво. Проте для такої впевненості потрібні факти.

— Вони є, сір, їх достатньо, повірте мені. Тотожні ураження, не характерні для звичайної блискавки. Я можу підкріпити «нехарактерність» уражень більш аніж переконливою статистикою. Як місцевою, так і зібраною на Випереджаючих планетах. Для Землі, скажімо, це сотні тисяч випадків упродовж тисячі років. Повний збіг клінічної симптоматики. Що в Махоніко, що в Анс. І повна відмінність із переважаючою більшістю тих випадків, які були знайдені мною в архівних базах. Я відчув, що тут простежується якась закономірність. Подивився біографічні файли покійного брата Махоніко — терориста Хепі Етальдіно. Його життя тут, на Аврелії, достатньо ретельно задокументоване. В його біографії також був епізод із нападом адельм. Коли йому було шістнадцять років, у поселенні Нова Джорджія. Та сама історія. Опіки очей, локальний параліч, струменеве ураження шкіри. А ще я продивився файли терористки Шерми…

— Навіть так, — Блісс похитав головою. Чи то здивовано, чи то несхвально.

— Я отримав на це дозвіл від керівництва управління «А», — повідомив технік, не відводячи погляду. Помовчав, чекаючи на реакцію Блісса; не дочекався й додав: — Дозвіл від адмірала Хангара. Тридцять дві години тому.

— Невже вам, Модо, приносить задоволення дратувати своїх безпосередніх керівників зверненнями «через голову»? — координатор розвідувальних проектів пройшовся поглядом мішкуватим комбінезоном техніка, його кирпатим безбарвним обличчям, вузькою лінією рота і жіночою шиєю.

«Дигендер, умовно повноцінна двостатева особина, прикрий збій еволюційної програми, — Блісс зусиллям волі придушив хвилю обридження, яка вже напинала свій гребінь у його єстві. — Що з нього візьмеш, із цього нещастя. Його (чи то її) ображено ще до народження. І він (вона) дуже корисний (корисна). Допитливий (допитлива), здогадливий (здогадлива), наполегливий (наполеглива). Знає свою справу… Насправді, Імперія стоїть саме на таких техніках».

Вголос він сказав:

— Ви повинні знати, Модо, що внутрішні статути Служби чітко регламентують порядок звернень за дозволами до посадових осіб та експертних центрів.

— Я визнаю свою провину, сір.

— Це зрозуміло, але ви зупинились на тому, що дивились біографічні файли лідерки терористів Шерми Шайнар.

— Так, сір.

— І що далі?

— Коли вона перебувала на Землі, її також вразила кульова блискавка.

— …?

— Так, це зазначено в її досьє. Я знайшов медичний звіт, доволі детальний. Вона тоді була на третьому місяці вагітності, і військові медики з допоміжної бригади Першого флоту ретельно її обстежили.

— Але ж на Землі немає адельм.

— Ви маєте рацію, сір. Тому поява тої земної кульової блискавки була замаскована грозою. Звичайним як для Землі явищем.

— Я вже знаю, Модо, яким буде продовження вашої історії: у Шерми були ті самі симптоми ураження, що й у брата із сестричкою та у курсантки Анс? Я вгадав?

— Абсолютно точно, сір. Ті самі симптоми. Один в один. Це не може бути простою випадковістю. Всі згадані особи зазнали, як я думаю…

— Своєрідного посвячення від чужих?

— Саме так, сір! Ви мене зрозуміли. Їхні організми могли отримати не лише ураження, але й зазнати непомітних трансформацій, стати носіями «підсаджених» енергетичних структур або ж чогось подібного. Це явне проникнення.

— Ви заслуговуєте на підвищення, — підсумував Блісс після кількох хвилин мовчання. — Хоча ви й діяли всупереч нашим статутам і… традиціям. Вважайте, що вам пощастило з начальником.

— Служу Імперії! — технік-дигендер виструнчився перед координатором.

— Тобі сподобалось? — Пела дивилась на дзеркальну стелю, де пульсувало у спільному ритмі дихання переплетене відображення двох тіл — світлошкірого і кольору байхового чаю.

— Ти ще питаєш? — Ясмін занурила свій точений носик у волосся подруги. — На цій застебнутій планеті знайти таке руде щастя… Я в шоці.

— Планетка ще та, — погодилась Пела. — Мене тутешні товстолапі задроти вже задовбали. Ти зовсім інша. Зовсім. Дівчата кажуть, що ти з Тіронії. Там краще?

— Мої батьки працювали на Тіронії, я там народилась. Але вся наша родина — із Землі. Я вважаю себе землянкою, а не тіронійкою.

— У нас в школі вчаться дві землянки. Обидві бридкі. Одна — альбінос із червоними очима, а в другої таке жирне волосся, що вже за годину після душу злипається у пасма гівнячкового кольору. Фе!

— Землянки різні бувають, — Ясмін лизнула вушко дівчини. — А тобі подобаються лише дівчата?

— Я хотіла б мати хлопця, — визнала Пела. — Але ж ти сама бачиш, які тут хлопці. Миршаві провінціали, нема на що й дивитись. У них найкрутішим щастям вважається узяти офіційний шлюб із донькою начальника. Усі товстолапі повернуті на кар’єрі, особливо на військовій. Якщо в когось із них родич служить в імперському Флоті, то це просто щось. Й не підходь, не гляне. Вища раса! Вони тут так гнуться перед усяким дрібним начальством, що мене аж нудить. А бізнесмени з них ніякі. Тут усім бізнесом керують альфійці. От вони класні пацани, ділові. Й гроші в них водяться. Я хотіла б мати хлопця з Альфи.

— Альфійці занудні.

— Й зовсім не занудні.

— Я чула, що авреліанці спеціально заохочують переселенок до лесбійського кохання. Що це така політика тутешнього уряду. Обмежують народжуваність.

— Політика? — Пела скривилась, наче від кислого. — То мене навмисно «заохотили» до Оси?.. О! — згадала вона. — Ти ж казала, що всім відомо, що Оса моя дівчина… Була моєю дівчиною, — виправилась вона і винувато притиснула свої губи до щоки Ясмін.

— Я не ревнива, руденька, не мкнися, — Ясмін підвелась із ліжка. — А ваші з Осою ігри хтось записує і продає. Можна придбати у вільному доступі і в різних форматах. Ви з Осою справжні зірки місцевого порно. Скоро із тих записів симуляшку зроблять. Якщо вже не зробили.

— Сволота! Падли! — Пела щиро вгризлась у подушку. Вона відчула, як горить її обличчя. Якби вона вміла плакати, то почала б ревіти, як шмарката малолітка.

— Та не переживай ти так. Знаєш, скільки дівчат на Аврелії заздрять тобі смертельною заздрістю? — Ясмін щиро милувалась видовищем розлюченої красуні, її рухливою рудою гривою, що відливала міддю у матовому сяйві поляризованих світильників.

— Мені та їхня заздрість до одного місця. От до цього, — Пела поплескала себе нижче спини. — Падли! — дівчина запустила подушку у дзеркальну стіну — Мене, як останню дурепу, підставили… Якби я знала, хто це знімає…

— Може, Оса в курсі.

— Ти так думаєш? Ні, я не вірю… — Пела аж зблідла від такого припущення.

— А хто із вас двох обирає душову кабінку? — Ясмін потягнулась усім своїм розкішним тілом, схилила голову набік і змовницьки підморгнула подрузі.

Пела згадала, що кабінку для їхніх таємних зустрічей завжди обирала Оса. «Вб’ю суку!» — вирішила вона. А потім ще один здогад виплив з її пам’яті: хитра посмішка Ясмін в автобусі, коли вони уперше побачили одна одну.

«Побачили одна одну вживу, — виправила себе Пела. — Вона впізнала мене. Вона бачила записи з кабінок. Мене ж, завдяки тій зрадниці, знає уся ця клята Аврелія… От звідки ноги ростуть!»

— Так ти бачила мене… наші з Осою…

— Бачила. Мені сподобалось. Навіть дуже. Я відразу помітила, що ти не знаєш про запис, що ти кохаєш ту стерву по-справжньому. Таке неможливо зіграти, руденька… Я передивилась усі записи з тобою, які лише знайшла у мережах. Ти вартуєш більшого, я ж тобі кажу.

— Її вбити мало. Підлота, дрантя…

— Лиши в спокої ту Осу, мисли ширше. У щирому коханні гріха немає.

— Гріха? — перепитала Пела. — Нас вчать, що «гріх» є означенням застарілого релігійного уявлення про втрату цноти. Ти сектантка?

— Чого б це раптом?

— Я знаю, що на Тіронії багато сектантів. Серед людей, а особливо серед клонів.

— Я не сектантка. А щодо втрати цноти… Ти знаєш ці рядки:

— Ні, уперше чую. Накопичення цноти? — дівчина ворухнула губами, наче смакуючи парадоксальне словосполучення. — Прикольно. Й хто ж це написав?

— Одна заборонена поетеса.

— Заборонена? — здивування Пели було щирим. Вона вперше почула, що існують заборонені поети. — А чому її заборонили?

— Колись тобі розповім, — на обличчя Ясмін раптом набігла холодна тінь.

— А як її ім’я?

— Шерма Шайнар, вона з Ноли.

— А почитай ще щось з її віршів.

— Слухай:

— Це отак я прив’язана до самої себе, — після довгого мовчання мовила Пела.

— Ти сказала, як поет, — Ясмін присіла на ліжко і заходилась пестити Пелу. — Ти не пробувала писати?

— Ні, — дівчина відсунулась від флаг-марінера. — То не моє.

— Щось не так, руденька?

— Я хочу більше знати про цю Шерму. Де можна дізнатись про неї?

— Я ж уже казала: вона заборонена поетеса. Якщо ти зробиш запити щодо неї в інформаційних мережах, тобою миттєво зацікавляться Джи Тау.

— Вони мною й без того цікавляться.

— З якої це радості?

— Мій брат чогось там накоїв проти Імперії… Ця заборонена Шерма воює з імперцями?

— Я знаю про неї не так уже й багато. Кажуть, що вона телепатка і неймовірна в сексі. Вона здобула діамантову корону на альфійскому всепланетному конкурсі краси. Навіть була коханкою імператора…

— Теперішнього?

— Ні, покійного Туре Шактірі. Потім вона очолила заколот проти Імперії і піфійських жриць.

— Коханка імператора очолює заколот і пише такі вірші? Крутезна дівка… — Пела замислилась, потім тяжко зітхнула: — А я пропадаю у цій дірі, як грьобане щуреня.

— Тобі тут погано?

— Погано? Це слабо сказано. Мене вигрібає від цієї школи, від цієї смердючої Золотої Планети, від цих товстолапих тупаків, від цієї суки Оси, від усього, всього, всього. Ви-грі-ба-є!.. Вони ж тут усі такі моралісти, а знали про нас із Осою, знали все і не вигнали нас, не відправили до карцера… Я тобі вірю, це така їхня політика. Вони дивляться на переселенців, як на корисних збоченців, як на дешеву робочу силу. Ми для них гірші за клонів. Їм головне, щоб ми не чіпали товстолапих, а між собою… Хоч би й повбивали одне одного, товстолапим до одного місця. Ненавиджу цю планету!

— Хочеш рвонути звідси?

— Хочу, — Пела недовірливо подивилась на Ясмін. — А ти мені допоможеш?

— Спробую.

— Але в мене на мандри немає фунтиків.

— Не в грошах справа, руденька. Дві ескадри Одинадцятого флоту за кілька тижнів передислокують до Сектору Ерідана. Кажуть, що на Сельву. Там будуватимуть супер-секретну військову базу. Тільки ти, дивись, нікому про це не кажи, — Ясмін притиснула палець до губ подруги. — Інформація рівня секретності «два А». Нас усіх перекидають на нову точку. Усіх, хто будує Телон. Але там, кажуть, на порядок більший обсяг робіт. Формується окрема бригада. Кожну монтажну команду розгортатимуть у батальйон згідно з табельними вимогами військового часу. Нам усім вже роздали контракти. Оклади подвійні, купа грошей. Мене приписали унтер-офіцером до батальйону, де тридцятивідсотковий некомплект контрактників. Й нема звідки добирати. Найбільший дефіцит — оператори роботів. А ти, руденька, класний оператор. Найкращий із тих, хто працює в ангарі. В тебе природна чуйка на техніку. А ще: ти врятувала мене від адельми. Це тобі точно зарахують. А я можу зробити тобі протекцію… Але, кажуть, що та Сельва — найсправжнісіньке пекло…

— Ясмі, сонечко, як я тебе люблю! — Пела, не дослухавши, обхопила подругу обома руками й так стиснула, що та ойкнула від болю. — Ясмі, витягни мене звідси. Хоч у пекло, хоч куди! Яс-мі!

— Тихо-тихо, руденька, ти так мені всі ребра зламаєш, — посміхнулась флаг-марінер, випручуючись із небезпечних обіймів рудої спортсменки. — Я нічого не гарантую. Тим більше що в тебе, як виявилось, є проблемний брат. Але спробувати можна. Командир мого батальйону — старомодний натурал. Специфічний такий дядько, не злий, дивиться на мене, як морліф на сепека[21]. Йому, бач, подобаються природно народжені дівчата. Зробимо так, щоби ти йому теж сподобалась.

— Зробимо, зробимо! — радісно підстрибнула Пела. — Я все зроблю, що ти скажеш.

— Точно?

— Та щоб мене адельма згризла! — присягла флаг-марінерові Пела Есмеральда Махоніко, покірно сповзаючи на розкидані подушки.

12

Метрополія Ловел, область Східна Арсія,

планета Марс (0КВ01:4),

Сонячна система.

16 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

Відколи Ланс Маккосліб почав викладати у Фламаріонівському університеті[22], він постійно відчував на собі запитальні погляди керівництва, колег та слухачів. Адже коли відставний віце-адмірал Служби обирає місцем роботи кафедру практичної ксенобіології далеко не найпрестижнішого марсіанського навчального закладу, це мимоволі викликає запитання. А якщо дружина відставного віце-адмірала є відомим у всій Імперії ксенобіологом, баронесою з древнього марсіанського роду Веїв та ще й перебуває у секретній експедиції на найбільшому зорельоті Імперії, то питання розмножуються, наче знаменита сельвійська комашка Ukuris atripalpis, що встигає за один світловий день відкласти півмільйона яєць.

Маккосліб викладав пакет спецкурсів, пов’язаних із вивченням засобів протистояння небезпечним ксеноформам. Він також прийняв на себе завідування лабораторією, в ізольованих боксах якої слухачі Фламаріонівського університету могли побачити справжніх ксеноморфів, попрактикуватись у знешкодженні іншопланетних вірусів, а також попрацювати на симуляторах, що відтворювали природні ландшафти Сельви, Бальсани, Колумбії та інших світів, населених особливо небезпечною ксенофауною. На спецкурси до відставного віце-адмірала записувались здебільшого ті із слухачів, хто планував робити кар’єру в управлінні «D» й назавжди зв’язати своє життя з безкінечною і виснажливою боротьбою людства проти тубільного життя колонізованих планет.

Серед постійних відвідувачів лабораторії були й діти колишніх підлеглих Маккосліба. Йонас, син капітан-лейтенанта Яблонського, загиблого на Бальсані координатора біологічних програм Джи Тау, виявився чи не найуважнішим слухачем спецкурсу «Захист від ментального впливу агресивних ксеноформ». До випуску йому лишались лічені тижні, і вербувальники Служби вже отримали згоду хлопця на стажування у польовому підрозділі управління «D».

Хоча Йонас, як було заведено, мав копію офіційного звіту про обставини загибелі батька, Маккосліб вирішив, що потрібно розповісти йому подробиці того, що сталось на Бальсані рівно три роки тому, у квадрарії чотириста чотирнадцятого. Координатор Яблонський розслідував тоді загадкову смерть групи цивільних ксенобіологів, що працювали у дослідницькому таборі на березі Летейського моря.

Маккосліб добре пам’ятав той випадок. Дослідницький табір належав Європейському центру вивчення інопланетного життя. Там позмінно чергувало четверо землян, які роками спостерігали за сезонними міграціями бальсанських псевдопод і гігантських яйцекладних багатоніжок із підкласу Scolopendridae balsaniana epimorpha. Життя табору було розміреним, а побут налагодженим. Кожна зміна відпрацьовувала два тижні, а потім два місяці відпочивала або у великому комфортному кампусі для науковців, розміщеному на вершині столової гори, або у великому (за місцевими масштабами) піонерському місті, що стихійно виросло навколо екваторіального космодрому. Того разу в прибережному таборі працювали дві сімейні пари ксенобіологів-землян. Їхні діти залишились у кампусі під наглядом вихователя і колег.

Сигнал тривоги надійшов до кампусу на світанку, коли з моря на берег насунув густий туман. Кіборг-«павук» доповів, що на табір напали біологічні об’єкти, які не піддаються ідентифікації. Люди не встигли прислати жодного повідомлення, їхні трупи щезли. У розбитому модулі рятувальна команда Джи Тау знайшла лише кров, слиз невідомого походження, непошкоджені комунікатори та клапті анізоборних комбінезонів. Променева зброя «павука» випалила діри в стінах житлових приміщень, але ніяких залишків вбитих ксеноморфів рятувальники також не знайшли. Оптичні прилади зафіксували масивні рухливі форми, які штурмували табір. Проте в радіусі кількох десятків кілометрів навколо табору вислані з кампусу безпілотники не помітили жодної великої ксеноформи, здатної прорватись крізь захисні бар’єри. Розслідування безпрецедентного випадку очолив координатор Яблонський. За робочу гіпотезу він узяв припущення, що під покровом туману з моря вийшли невідомі землянам хижі амфібії.

Морська фауна Бальсани була вивчена на порядок гірше, аніж сухопутна. Ксенобіологи знали, що деякі тубільні морські істоти здатні пересуватись берегом. Як і сухопутні псевдоподи, мешканці бальсанських морів володіли телепатичною зброєю, здатною пригнічувати волю, паралізовувати дихальні органи та викликати галюцинації. Яблонський тоді доповів Маккослібу, що вважає ситуацію надзвичайною і організовує на узбережжі засідку для того, щоб упіймати невідомого хижака. Віце-адмірал санкціонував його план. Для засідки бальсанський дослідницький центр Служби виділив трьох кіборгів-«трофейників» із хапальними маніпуляторами і тартановими сітками. Ще два кіборги, озброєні військовими плаганами, прикривали засідку, а Яблонський із двома помічниками розташувався у підземному укритті, спорудженому в двохстах метрах від берегової лінії.

Схему засідки проаналізували експерти тактичної групи управління «D» на Нолі та кризова команда ксенобіологів Арпікранського університету. Їхні висновки також були позитивними. Три ночі Джи Тау очікували нападу на приманку — зачинену в житловому модулі свиню. Хоча свиня кожного ранку незмінно панікувала, наземні та підводні сенсори не знаходили нічого, окрім звичного руху морських істот та повільних пересувань зграй рівнинних поліпод, які вигризали у місцевій рослинності широкі просіки.

На четверту ніч з Летейського моря наповз непроглядний туман. Ті сенсори на узбережжі, що реагують на вуглецевий метаболізм, зафіксували стрибкоподібне зростання біологічної активності. Приманка забилась в ураганній свинячій істериці. Але відеокамери у всіх можливих діапазонах не фіксували жодних рухомих об’єктів, більших за земну мишу. Через тридцять хвилин після сплеску біоактивності водночас біля приманки і підземного укриття, наче з нічого, виникли величезні істоти, подібні до спіральних конусів з широкою основою. Істоти володіли колосальною ментальною силою. Яблонський, його помічники і свиня загинули майже миттєво від нейроспазму. Спровоковане телепатичним впливом раптове звуження судин розірвало їм капіляри головного мозку.

Кіборги-«трофейники» кинулись на «конуси», але ті, не вступаючи у бій, розпались на дрібні рухливі фрагменти і калюжі слизу. Так уперше на Бальсані ксенобіологи зустріли колонії симбіонтів, що були здатні створювати великі хижі метаформи. За кілька місяців стало зрозуміло, що невеличкі трансморфики зазвичай живуть під поверхнею планети, а здобичі від одного вдалого полювання у складі конусоподібного метаорганізму колонії цих крихіток стає на кілька стандартних років.

За весь час розповіді Маккосліба Йонас не задав йому жодного запитання. Він мовчки слухав, дивлячись у бік акваріума, де мерехтіли золотаві буфончики авреліанських водяних світляків Mastarius lumofasciata. Потім син координатора Яблонського підвівся з крісла, подякував і безбарвним голосом, ніби виконуючи неприємний обов’язок, мовив:

— Батько дуже захоплювався власними ідеями.

— Себто? — не зрозумів такого підсумку колишній віце-адмірал.

— Йому не потрібно було самому сидіти на тому березі. Кіборги й без людей дали б собі раду.

— Може, й так, — Маккосліб вирішив не сперечатись, хоча міг би навести поважні аргументи на користь тактичних переваг людської присутності у подібних засадах.

«Дарма напружувався», — вирішив він, потискаючи руку майбутньому військовому ксенобіологу і дивлячись, як той залишає лабораторію.

— До вас прийшли. Чекають у секторі відвідувачів, — виникло у комунікаторі муркотіння університетського робота-диспетчера.

«Колекціонери», — вирішив Маккосліб, до якого неодноразово звертались місцеві любителі домашніх ксеноморфів. Вони постійно потребували консультацій фахівців і готові були за них платити. Один із таких диваків-марсіан примудрявся тримати у крихітному житловому приміщенні біоконтейнер з отруйною сельвійською рептилією.

Маккосліб поставив на режим охорони вхідну мембрану лабораторного блоку, проминув розкішну оранжерею, що вела до аудиторного купола, звернув в освітлену скупим марсіанським сонцем обхідну галерею і потрапив до великого холу, що гордо ніс назву «сектору відвідувачів». Ослінчики у холі сиротливо порожніли. Зате в невеличкому гостьовому кафе на нього чекали два добродії нетутешнього вигляду. Маккосліб відразу зрозумів, що це не колекціонери. Специфічна манера кидати навсібіч швидкі погляди, невиразні обличчя з важкими підборіддями і спортивні фігури видавали цих людей. У всіх світах працівники спецслужб виглядали однаково.

Колишній віце-адмірал внутрішньо сконцентрувався, акуратно обійшов черепахоподібного робота-прибиральника і наблизився до гостей з того боку приміщення, де стелю підтримували колони. Ті підвелись йому назустріч і ввічливо привітались.

— Я Олівер Рон Кнутсон, повноважний представник уряду Особливої самоврядної колонії Аврелія на Марсі, — відрекомендував себе старший із гостей. — А це, — він недбало кивнув на молодшого, — мій помічник.

— Ланс Маккосліб, завідувач лабораторії, — назвав себе колишній обер-борець із космічними чудиськами. Він вирішив, що відвідувачі, судячи з акценту та поведінки, й справді були авреліанськими резидентами, а не кілерами, підісланими Малко Веєм. А ще він припустив, що за авреліанською традицією друзі, швидше за все, називають повноважного представника «Орком»[23], й ледь стримав посмішку. — Чим зобов’язаний, панове?

— Ми не будемо кружляти довкола питання, адмірале, — взяв бика за роги авреліанець. — Питання чітке, недвозначне. Уряд моєї планети, за дорученням якого я тут, пропонує вам очолити Кризову службу колонії. Вам буде присвоєно найвище у нас звання генерал-полковника Охоронних сил Аврелії, виділено персональну резиденцію, особисту охорону та призначено неоподаткований оклад у два мільйони імперських фунтів на рік.

— Дуже вигідна пропозиція, — похитав головою Маккосліб. — Два мільйони! Це ж треба. Аж занадто, як на мене… В уряду Аврелії виникли проблеми з ксеноформами?

— Часи тепер усюди непевні, — ухилився від відповіді Кнутсон. — Ми на Аврелії люди прямі, адмірале. Любимо військову чіткість. Так чи ні?

— Я погоджуюсь, — несподівано навіть для себе мовив Маккосліб. Й подумки додав: «Подякуйте за це Йонасові Яблонському!»

13

Космодром Телон,

планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

Марцій 417 року Ери Відновлення.

Інженерам-курсантам сняться сни.

Орбані Сотазії Анс на прізвисько Оса сниться, що вона йде довгими тунелями зі стінами, немов виплавленими з блідо-зеленого непрозорого скла. Стіни тунелю розходяться, перетворюючись у велику печеру. На стінах печери висять ляльки. Вони виготовлені з блискучого матеріалу, подібного до того чорного пластику, яким у школі ізолюють панелі теплообмінників. У них однакові бридкі безносі обличчя з дірками замість очей. Деякі ляльки одягнуті у напівпрозору білизну, але на більшості з них — старовинні пишні плаття. Важкі оксамитові, розкішні шовкові, вельможні вісонові, з різноманітними жабо, мереживними вставками, оборками, пластронами, шнурівками, золотими і срібними фалерами, розшиті вздовж кантів перлинами, смарагдами, кістяними кульками і простим бісером.

Оса йде вздовж стіни з ляльками і раптом бачить, що серед чорних є дві ляльки тілесного кольору. В однієї із них обличчя Пели, й на ній немає жодного одягу. У другої обличчя флаг-марінера Ясмін Бехеште, вона одягнена у дуже декольтоване золотаве плаття без рукавів. Ліва рука ляльки-Пели брутально з’єднана з правою рукою ляльки-Ясмін. Руки ляльок прибиті до стіни печери одним великим цвяхом. З того місця, де цвях пробив пластик, тече білувата рідина, таке собі синтетичне молоко, яке дають вихованцям у шкільній їдальні.

Оса відчуває, що її зараз знудить. Вона хоче втекти, але ноги її не слухаються. Шия також не повертається. Щось примушує Осу дивитись на ляльку-Пелу, на пластиковій «шкірі» якої вона знаходить такі знайомі родинки і смужки підстриженого волосся, та на чорноволосу ляльку-Ясмін в її нахабному платті, що масно відблискує у непевному печерному світлі. Дивитись на цвях та на повільні, огидно повільні краплі «молока», що зриваються з пластикової долоні ляльки-Пели і дзвінко падають на кристалічний виступ стіни, стікають склянистою поверхнею під ноги Осі.

«Тебе зраджено», — шепоче голос нізвідки.

«Знаю, — вона неймовірним зусиллям волі зупиняє нудоту. — Але цим тварюкам також обломиться».

Пелі наснилась матір. Вона у дивному комбінезоні яскраво-трав'яного кольору зі сріблястими погончиками і застібками. Вона дивиться на Пелу і посміхається.

«Тепер ти одна з нас», — каже матір.

«Мамо, я погана дівчинка, — на очі Пелі раптом навертаються сльози. — Я грішниця».

«Ти хороша дівчинка, — матір гладить Пелу по голові. — Ти отримала дар Спасителя Саошианта й невдовзі відчуєш Силу. Вона поведе тебе шляхом твоїх батьків, шляхом твого брата і шляхом Шерми. Можливо, Пеліко, тобі пощастить більше, аніж нам».

«Ти знаєш Шерму!» — дивується Пела.

«Вона одна з нас».

«Хто ви?»

«Колись ти дізнаєшся про все, Пеліко. А зараз я розкажу тобі одну історію. В давні часи вірили, що люди незламної волі можуть змінювати тканину реальності, немов художники, що вносять нові барви та лінії до своїх полотен. Що люди незламної волі вміють перетворювати ті силові лінії, які тримають цю реальність, на продовження своїх задумів. Що усі ми, насправді, мандруємо вздовж ліній. Тільки люди-воїни роблять це свідомо, а люди-вівці йдуть туди, куди спрямували їх призабуті пророки. Люди-вівці не знають, що світ знову змінився і що всі старі навігатори та дороговкази брешуть. Що брешуть навіть дороги. Але все одно людям-вівцям лячно. Ті з них, кому найлячніше, з рук у руки передають книгу без назви. Книга розповідає про мандри. Про трьох людей, яких безіменний воїн вів до місця, названого на одній із сторінок книги „Обізнаністю“, а на іншій „Присутністю“. Ці люди йшли за воїном, і цей похід був для них самодостатнім. Супутники воїна не цікавилися Обізнаністю/Присутністю, їм було приємно йти за людиною, яка не боїться чудовиськ і має життєву мету. Але на закинутій станції, посеред безкрайньої пустелі, воїн чи то зникає, чи то гине. Себто світ знову фатально змінюється. Супутники воїна залишаються самі й ворожать на картах. Їм випадають карти, зміст яких — добування. Лише з цієї миті їх починає цікавити і вводити у сумніви думка про мету походу. Зброєносець припускає, що Присутності насправді не існує. Його син пропонує зберігати мету й напрямок. Молода дівчина наполягає на пошуках воїна. У сумнівах і пошуках проходить кілька діб. Зброєносець проголошує себе воїном і призначає нову мету мандрів. З ним погоджуються. Його син стає „новим зброєносцем“, дівчина віддається „новому воїнові“ на знак покори і віри в мету походу. Невдовзі з’являється чергове чудисько, і самозванець отримує у двобої з ним смертельне поранення. Всі вирішують, що його покарано за самозванство. Перед смертю він заповідає супутникам воїна уважно придивлятися до всіх без винятку знаків, якими супроводжуються навколишні зміни. „Світ влаштовано, як гойдалку, — пояснює самозванець. — Що ближче до Присутності, то менші зміни. Всі речі буття поважають себе лише через відсутність змін“. На останній сторінці книги намальовано цю гойдалку. Її вісь позначена літерою „С“, а кінці довгої дошки літерами „М“ і „Т“. Один уже померлий чоловік, який читав дивну книгу разом із твоїм батьком, Пеліко, припустив існування таємничого Ордену Гойдалки. „Деякі люди-вівці, — казав він, — спілкуючись із справжніми обраними, стають дуже вправними імітаторами обраності. Їм уже не місце серед отари. Але ж ніхто не має наміру приймати їх в істинні спільноти. От і придумали для них Орден Гойдалки. Вони проходять від „М“ або „Т“ до „С“ і там проголошують себе воїнами».

«Я хотіла би прочитати цю книгу».

«Прийде час — і ти її прочитаєш. Від першої до останньої сторінки. Спаситель Саошиант з тобою, Пеліко», — комбінезон матері немов огортається оманною запоною.

«Приходь іще», — просить її Пела.

Але матір не відповідає. Туман густішає, огортаючи Пелу зусібіч. Вона чує дивні клацаючі звуки, немов у тумані ворушаться гігантські комахи. Їй стає лячно, і вона просинається.

Крізь жалюзі пробиваються ранкові промені Мійтри. Дівчина обережно звільняє своє стегно від руки сплячої Ясмін і повертається на правий бік.

Четвертого марція відроджений космодром Телон прийняв перший орбітальний «човник». Чорний і барилистий, він раптово випірнув зі скупчення низьких сіро-бузкових хмар, похитав куцими крилами, ніби приміряючись до запропонованої поверхні, випустив шасі й важко торкнувся синьо-білої посадкової смуги. Здалеку він був подібним на жирну муху, що біжить гладенькою поверхнею стола. Вишикувані на транспортній платформі команди допоміжних частин Одинадцятого флоту спостерігали, як «човник» наближається до арок вантажних кранів, як розвертається і гальмує, напинаючи тартанові стрічки механічних уловлювачів.

Нарешті «човник» завмер під крайньою з арок. Величезний, здатний доправити на орбіту сотні тонн вантажу, він тепер зовсім не надавався до порівняння з мухою. Командувач флоту, що прибув на свято урочистого відкриття Телону, піднявся з усім своїм почтом на крило «човника», ще тепле від стратосферної плазми, і звернувся до тих, хто у найкоротший строк відновив космічну гавань.

Його напутнє слово було коротким, як і личить справжній військовій промові. Він, від імені імператора Еарлана Третього та уряду Зоряної Імперії, подякував допоміжним частинам за добре виконану роботу й повідомив, що всі офіцери, бійці і курсанти, незалежно від їхніх посад і звань, отримають грошове заохочення. Після того як командуючий зійшов з крила і прокрокував повз шеренги бійців, старші офіцери команд оголосили списки нагороджених. Серед них були й прізвища бійців «восьмої монтажної». Флаг-марінер Ясмін Бехеште отримала чергове звання майстер-марінера і почесну відзнаку авреліанського уряду, Йуна підвищили до скуадрон-асистента, а інженер-курсанта Пелу Махоніко нагородили нагрудним знаком «оператор-монтажник першої категорії» та додатковою премією у сто імперських фунтів.

Отримуючи від адмірала сріблястий значок та преміальний талон, Пела перехопила погляд Оси, яка цього дня залишилась без персональної нагороди. В цьому погляді сріблилась чистісінька ненависть.

Коли курсанти сідали в автобуси, Оса опинилась поряд із Пелою.

— Бачу, що твоя тіронійка вміє дякувати, — просичала білявка. — Але запам’ятай, Пем, такими ляльками, як ти, недовго граються, а потім їх викидають на смітник.

— Про смітники тобі видніше, — кинула через плече Пела й застрибнула до автобуса. Оса лишалась у минулому. На Пелу Махоніко чекало нове життя, запорука якого сяяла над кишенькою її комбінезону. Ясмін ще до урочистостей устигла повідомити їй, що командувач видав наказ, згідно з яким усіх тих курсантів, котрі отримали кваліфікаційний рівень оператора першої категорії, автоматично зараховували ординарними марінерами до штатного списку сорок шостого будівельного батальйону четвертої бригади допоміжних частин Одинадцятого флоту.

Витяг з історичного довідника для курсантів підготовчих курсів пілотських шкіл Зоряного Флоту

Одинадцятий флот став останнім великим з’єднанням Зоряного Флоту, яке було створене за особистим наказом Сіорана Великого. Видатний монарх також власноручно затвердив емблему нового імперського флоту — стилізоване зображення червоно-золотої комети, оточене одинадцятьма срібними чотирипроменевими зірками на чорному тлі. Основою нового флоту стала 5-а Окрема військово-дослідницька ескадра віце-адмірала Влада Урмінаса, яка проводила зондувальні та картографічні операції в напрямку Списа Арімана[24]. Завданням флоту Сіоран визначив підтримання та забезпечення колонізації перспективного Сектору Кита. Базовою планетою колонізації монарх призначив Піфію.

Першим командувачем новоствореного Одинадцятого флоту став третій син Сіорана принц Арвас Еарлан, оточення якого становили командири розвідувальних та дослідницьких ескадр, герої підкорення далеких планет Поясу Гулда. Ці молоді та амбітні адмірали, серед яких було багато представників аристократичних родин Землі, Аврелії і Альфи Альфи, перебували у конфлікті з ультраконсервативними жрицями Планети Жінок, котрі послідовно, протягом усіх століть Ери Відновлення, виступали проти нестримного розширення ареалу галактичної колонізації. У династійних суперечках середини третього століття ЕВ жриці завжди ставали на бік найстаршого сина Сіорана Великого, його законного спадкоємця — кронпринца Мартіна, який був одружений на високородній піфійці Ласармі (доньці верховної жриці Кармавадіти і матері майбутнього імператора Сіорана II).

6 десембрія 241 року ЕВ, коли сагунтські медики констатували початок невідворотної руйнації мозку Сіорана Великого, кронпринц Мартін перебував на поверхні Піфії (на військовій базі Вінбад, де піфійки якраз випробовували експериментальні торсіонні двигуни для десантних дискоїдів). Тодішній флагман Одинадцятого флоту «Вега» (індекс А09, 233 року побудови), на борту якого перебував Арвас Еарлан, був у тій самій галактичній локації — на орбіті Планети Жінок. Отримавши повідомлення про смерть батька, Арвас Еарлан заборонив своїм офіцерам присягати Мартіну, хоча Сенат і більшість із десяти флотів присягнули кронпринцу і фактично (ще до клінічної смерті батька) він став сувереном Зоряної Імперії. На раді адміралів Одинадцятого флоту 10 десембрія 241 року було вирішено ігнорувати цю обставину. Адмірали на чолі з Урмінасом присягнули підтримати тронні прагнення Еарлана і знищити законного монарха. 11 десембрія, через чотири години після офіційного проголошення Сіорана Великого мертвим, з «Веги» по випробувальному полігону бази Вінбад було нанесено променевого удару. Мартіна, який щойно (у приміщенні місцевого офіцерського клубу) пройшов через ритуал «малої коронації», було вбито разом з імператрицею Ласармою, канцлером й кількома верховними жрицями Піфії, які брали участь у ритуалі. Адмірали Одинадцятого флоту проголосили новим сувереном Імперії Еарлана І, що спричинилось до громадянської війни.

У перших битвах укомплектовані досвідченими екіпажами рейдери Одинадцятого флоту мали перевагу над роз’єднаними ескадрами супротивників. Тим більше що орбітальна блокада Піфії нейтралізувала один із головних оплотів опонентів Еарлана. Одруження імператора з альфійською баронесою з аристократичного Дому делла Варда додало йому союзників. В октомбрії 242 року земний Конгрес визнав Еарлана І законним імператором. Канцлером Імперії став великий адмірал Влад Урмінас. Крейсери Одинадцятого флоту домінували в локаціях Випереджаючих планет.

Але вже на початку 243 року ситуація змінилась. Під впливом законспірованого впливового Ордену Стражів фінансово-промислові клани Альфи Альфи і контрольований ними П’ятий флот перейшли на бік марсіанських інсургентів і визнали законним імператором Сіорана II, сина Мартіна. До бунтівників приєдналась колонія Марсу Арпікран. Альфійські прибічники Еарлана з числа аристократів зазнали жорстоких репресій, родичі імператриці були страчені. Спроба адмірала Урмінаса придушити повстання бомбардуванням альфійських космодромів і промислових об’єктів не мала успіху. Альфійці виявились підготовленими до атаки, а серед офіцерів Одинадцятого флоту були агенти піфійок і Стражів, які у вирішальну мить вивели з ладу два ударні крейсери. Ослаблена зрадниками ескадра Урмінаса в боях з орбітальними фортецями Альфи зазнала критичних втрат. Канцлер разом зі штабом загинули в рятувальній капсулі при спробі евакуюватись з пошкодженого флагманського зорельоту. Його наступник Моріс делла Варда змушений був відвести бойові кораблі від Альфи.

Перша поразка не вплинула на рішучість Еарлана І покарати бунтівні світи. До системи Альдебарана імператор стягнув нові ескадри крейсерів і рейдерів. Людство готувалось до чергової кровопролитної міжзоряної війни, але історія обрала іншу стежку виповнення часів. Узурпатор Еарлан І раптово помер, як і багато з тих політичних та військових діячів в імперській історії, що насмілювались протидіяти піфійським жрицям та таємним орденам. […]

За часи правління нащадків Мартіна Одинадцятий флот перетворили на другорядне військове з’єднання. За доби Еарлана II флот виконував функцію охорони Лімеса Кита та піфійських орбітальних заводів, на яких імператор будував лінкори і крейсери для Армади Реставрації. У війнах Смутної доби ескадри флоту та його окремі бойові одиниці воювали за різні інтереси. У боях проти Федерації Ноли зі складу кораблів першої лінії Одинадцятого флоту брав участь лише гіперкрейсер І класу «Аякс» (індекс А17, 324 року побудови), на якому певний час перебувала високородна піфійка Дійя та підпорядкована їй група жриць-телепаток. Деякі історики стверджують, що саме завдяки «загону Преподобної Дійї» адмірал Шелтон врешті-решт отримав перемогу над флотом Федерації.

У цілому ж Одинадцятий флот залишався на узбіччі військової модернізації аж до того часу, доки Туре Шактірі II не розпочав багатолітню «м’яку» блокаду Піфії, ведення якої було доручене двом ескадрам Одинадцятого. Флот доукомплектували сучасними рейдерами і важкими безпілотними крейсерами, його навчальні бази та офіцерські кампуси отримали елітний статус та відповідне фінансування. Флагманом флоту став один із найпотужніших військових кораблів Імперії гіперкрейсер І класу «Вікрант» (індекс А54, 399 року побудови). На початку п’ятого століття ЕВ бойова готовність флоту становила 86 %, що було третім показником після Першого і П’ятнадцятого флотів. Після відсторонення Дому Ойзеле від влади Еарлан III зняв блокаду Піфії й передислокував основні сили флоту з Лімеса Кита до орбітальних портів Аврелії. У лютому 417 року Імперська Рада своєю секретною постановою визначила новою зоною компетенції Одинадцятого флоту Сектор Ерідана, а базовою планетою — Сельву.

Наразі ударну основу флоту складають 12 кораблів першої лінії. З них гіперкрейсерів І класу — чотири (флагман А54 «Вікрант», А49 «Адмірал Бімар», А47 «Сігітаріус», А29 «Тукан»), гіперкрейсерів II класу — один (В23 «Пасадена»), ударних рейдерів — два (С04 «Адмірал Туан», CIO «Рігуело»), безпілотних крейсерів — п’ять (К189, К203, К204, КХ09, КХ15).

Також у складі флоту вісімнадцять кораблів другої лінії та двадцять шість кораблів допоміжних класів, включно з важким танкером-заправником DT06 «Анвар» та великим ремонтним кораблем-доком V02 «Імператриця Нелі»[25].

Кораблі флоту з’єднані у чотири ударних, одну розвідувальну, одну військово-дослідницьку і шість допоміжних ескадр. Окрім того, флоту підпорядковані 22-а штурмова бригада, 4-а і 7-а допоміжні бригади, шістнадцять десантних груп «командос», 54-а окрема військово-дослідницька оперативна група (ОВДОГ), 31-а окрема кризово-евакуаційна оперативна група (ОКЕОГ), а також підрозділи біологічного захисту, оперативного квартирування, спеціального технічного забезпечення, танкерно-вантажного забезпечення, охорони, зв’язку, навчально-тренувальні та кібер-супроводу.

Командувачем флоту наразі є адмірал Юл Перліс Кортней-молодший, його першим заступником і начальником штабу — віце-адмірал Пармасінгх Ованес.

14

Бізнес-центр «Західна Піраміда», місто Столкінбаад,

планета Нола (4КВ06:2),

зоряна система Ніргарі.

1 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

Намісника Сектору Кастора Рене Маркова важко було чимось здивувати. Але запрошення до комунікаційного терміналу в бізнес-центрі Столкінбааду застало генерал-лейтенанта поліції зненацька. Зігнорувати запрошення Марков не мав права. Воно прийшло на зарезервований для особливо конфіденційних повідомлень комунікатор і містило непомітні для сторонніх криптографічні позначки, які вказували, що мова йде про державну справу найвищого рівня пріоритетності й, відповідно, секретності. Тому намісник прибув до бізнес-центру інкогніто, застосувавши для зміни зовнішності принагідні косметичні засоби. Він одягнув окуляри, що трансформували малюнок сітківки, змішався з натовпом й неквапом, час від часу зупиняючи погляд на екранах із рекламними шоу та біржевими котуваннями, пройшов до зв’язкового терміналу.

З певної миті пригода почала йому подобатись. У ній він знайшов несподівану свіжість. Вже багато років Марков не користувався цивільними лініями зв’язку. Він відразу зауважив зміни в дизайні та нові опції, якими обладнали термінал. За останньою модою все навколо світилось теплими кольорами, тікало від гострих кутів і ледь не муркало від надміру домашнього затишку. Системи безпеки терміналу пропонували, за бажанням клієнта, повну ізоляцію від наведеної гравідинаміки, чим Марков негайно скористався. А потім сконцентрував думку на дев’ятнадцяти цифрах абонентського коду. Обладнаний ментальним уловлювачем комп’ютер зчитав цифри, прийняв сигнал від вмонтованого у манжету ідентифікаційного чіпа й привітав громадянина Ноли Аслана Трошо на каналі високоякісного міжпланетного бізнес-зв’язку.

Пробігло кілька секунд, і Марков-Трошо опинився у добротній тривимірній симуляції затишного залу з каміном і старовинними меблями. Навпроти нього у розкішному шкіряному кріслі сидів імператор.

— Сір! — Марков спробував підвестися, але Охоронець прав і свобод світів різким жестом повернув його до м’яких обіймів крісла.

— Без церемоній, наміснику. Бачиш, до чого дійшло… Мої аналітики переконані, що всі спецканали, включно із Білими Каменями, можуть перебувати під контролем ворога. Вони переконали мене, що надійніше сховати цю нашу розмову в нетрях звичайного бізнес-трафіку.

— Щось сталося, сір?

— Так, Марков, сталося, — імператор прикрив очі набряклими від втоми повіками. — На Аврелії дослідний центр Джи Тау випадково знайшов те, що ми довго шукали — відправний момент ініціації ворожого агента.

— Не вірю у випадковості, сір.

— Знову чіпляєшся до слів, — гмикнув монарх. — Добре, не випадково. Вони взяли під контроль ситуацію навколо сестри терориста Махоніко. Дівчинка здалась Бліссові занадто хитрою. Але це все передісторія. А сама історія почалася з того, що Махоніко вразило щось подібне на кульову блискавку. Один із техніків Джи Тау проявив ініціативу і детально вивчив характеристики плазми.

— Це була не блискавка?

— Штучно генерований плазмоїд із незвичайними фізичними характеристиками. Привіт від Зовнішніх. Ми вже встановили, що і Шерма, і Хепі Махоніко, і Дора Віргой, і Рама Шайнар, і практично всі терористи з Ноли пройшли посвячення псевдоблискавкою.

— Вогненний цілунок.

— Що?

— Вибачте, сір. В одному із віршів Шерми є таке словосполучення: «вогненний цілунок». Напевне, сір, це такий поетичний образ акту ініціації. Себто посвячення.

— Не виключено. Відколи ти цікавишся поезією?

— Віддавна, сір. Більшість повстанських спільнот пов’язана з творчими гуманітаріями та екзальтованими членами сект. Партизани часто-густо схильні до віршованих присяг і пророцтв. Взагалі, схильні до поезії. Якби моя воля, я б увів до навчальних програм поліцейських академій спецкурс «Поетична культура у протестних середовищах».

— Зрозуміло. Цікаві міркування… Так-от, повертаючись до головної теми: ми вже перевірили медичні карти близько мільярда громадян Імперії. В першу чергу тих, хто мав стосунок до ноланського підпілля, терактів на Альфі… Перевірили офіцерів, службовців, вчених, працівників військових заводів. Результати вражають.

— Їх багато?

— Серед нині живих — кілька сотень.

— Розгалужена мережа.

— Саме так, генерале Марков, — ствердно хитнув головою монарх. — Розгалужена діюча мережа ворожих агентів, вузли якої ми поки що не здатні намацати.

— Сір, я готовий негайно залишити посаду намісника й очолити розслідування, — твердо промовив Марков.

— Питання наразі так не стоїть. Поки що мені потрібна твоя консультація.

— Все, що у моїх силах, сір!

— Серед тих, хто пройшов посвячення блискавкою, був такий собі Сен-Ален. Тобі це прізвище про щось каже?

— Звичайно, сір. Покійний керівник служби безпеки корпорації «Еттлі Касмік». Корінний альфієць, з древнього аристократичного роду. Його мати була зі Слокінів, бічної гілки баронського Дому Табануї. До роботи у корпорації Сен-Ален дослужився до полковника та оперативного координатора в управлінні «С» Служби Запобігання. Спеціалізація — високотехнологічні розвідувальні та контррозвідувальні операції. Був нагороджений Лицарською відзнакою Ордена Явіса із Золотими Мечами[26]. Саме він займався відбором і підготовкою клонів-телепатів за програмою «Даймон». Довірена особа тодішніх директорів «Касміка» Калауса і Дасалмана. Як на мене, дарма вони йому довіряли.

— Пам’ятаєш.

— Ще б пак…

— Так от, він також пройшов ініціацію.

— Коли?

— У триста дев’яносто п’ятому.

— Тобто саме того року, коли вони з Дасалманом вирішили використати для захисту від промислового шпіонажу телепатів, вироблених Тейсаном[27].

— Так.

— Цікаво… Значить, я правий: дарма мільярдери довірились цьому пацюкові. Він їх використовував, сір.

— Це очевидно.

— Я думаю, сір, що програма «Даймон» мала, так би мовити, подвійне дно. Тейсанболон виконував два замовлення в одному. Офіційно він виготовляв телепатів для служби безпеки «Еттлі Касмік», а насправді вичакловував щось небачене для хазяїв древнього арсеналу. Для ворогів.

— Мої аналітики вважають так само. Вони переконані, що Тейсан отримав від ворога знання древніх рас, які він використав для створення клонів серії «ен-о».

— Цілком ймовірно, сір.

— Що ти порадив би?

— Я б порадив… — Марков на кілька секунд замислився. — Я б порадив перевірити обставини загибелі клона-телепата Ленго.

— Голова в тебе добре працює, — посміхнувся імператор. — Моїм аналітикам для такого висновку знадобилось аж вісімнадцять стандартних годин… Уже перевірили. Судячи з усього, що накопали Джи Тау на Альфі, Сен-Ален у чотириста дев’ятому році імітував смерть Ленго. Експертизи ще тривають, але в цілому картина вимальовується ще та… Ти правий, він брехав керівникам корпорації. Весь час брехав… І як ти вважаєш, де нам тепер шукати Ленго?

— Пройшло майже вісім років, сір. Він не проявив себе у жодному з епізодів терористичної епопеї Шерми. Завжди залишався в тіні, хоча й цілком міг бути десь поруч. Висновок: ворог дав йому більш важливе, більш масштабне завдання. Можливо, уся діяльність Шерми та її групи була лише відволікаючим маневром. Ворог заздалегідь міг знати, що їй не пройти через охоронні системи Лабіринту на Фаренго. Натомість Шерма «засвітила» ворогові усю мережу агентів «управління А», наші технології, засоби та прийоми оперативної роботи. Й тим суттєво скоротила Ленго шлях до мети. Я думаю, що він є одним із тих генеруючих події «вузлів», які ви намагаєтесь «намацати»…

— Де нам його шукати, Марков, де?

— На Піфії.

— Але ж…

— Він змінив стать. Шукайте жінку-телепатку біологічного віку між двадцятьма і двадцятьма п’ятьма роками. З генетичним підписом, близьким до Шерми та Овіти.

— Чому на Піфії?

— Піфійські жриці — єдина на сьогодні сила в Імперії, яка може більш-менш ефективно протистояти ворогові. Я не здивуюсь, сір, якщо виявиться, що це агенти Зовнішніх провокували Ойзеле знищити Планету Жінок.

— Ми прийшли до такої самої думки, — кивнув Еарлан Третій. — Я розгляну твою пропозицію щодо розслідування… Вправних адміністраторів не так уже й багато, проте знайти можна. А от такого детектива, як ти…

— Служу Імперії!

— Готуйся здати справи по Сектору адміралові Ролло. Тобі пришлють деякі матеріали із секретного архіву Сен-Алена, які знайшли на Альфі. Вони стосуються Шерми і Ленго. В першу чергу Ленго. Там є над чим поміркувати. Й іще: подумай, кого б ти хотів бачити у своїй команді. Потрібні допуски і ресурси ми забезпечимо.

— Буде виконано, сір!.. Дозвольте одне запитання.

— Дозволяю.

— На «Айн-Софі» є ті, хто пройшов ворожу ініціацію?

— Жодного.

— Вже легше.

— Не треба плекати ілюзій. Легко не буде у будь-якому випадку. Ми всі опинились глибоко в дупі.

Документ А

Навчальний реферат з філософії, написаний Ленго на тему «Що таке влада?» 6 пентарія 409 року

Питання «Що таке влада?» вимагає попередньої відповіді на питання «Звідки взялась влада?». Влада виникла за межами людського суспільства. Вже в середовищі стадних тварин існує поділ на домінуючого самця та підлеглих йому членів стада. Тому, напевне, людина й відчуває владу не як щось «органічно людське», а як привнесену в суспільство «необхідність». Адже влада постійно й наполегливо вимагає від людини межової, максимальної визначеності, а людина визначається лише тим, що не може бути визначеною до кінця. Будь-які етичні, наукові, релігійні рамки такого можливого визначення самі є лише продуктом діяльності людини.

Конкретна людина завжди залишається залежним творінням і винаходом створеної нею ж культури. «Людина», як ми її розуміємо, є не природною даністю, а міфологічним продуктом зацікавлених пройдисвітів, які тисячоліттями доводили, що «людина — це звучить гордо», «людина є вершиною еволюції». Але всі висловлювання про людину нездатні охопити поняття «людина» як щось завершене, відбуте і приведене у відповідність з власне «людськими» поняттями. Людина постійно вислизає за межі всієї сукупності визначень і понять. У цьому «вислизуванні» — найбільша надія людини у вічному протистоянні владі. Й найбільша пастка, розставлена Хаосом.

Будь-яка можлива позиція огляду «людського» перебуває у сфері творчої невизначеності. Відповідно, влада з будь-якої позиції не може бачити і контролювати людину у всіх її проявах. Людина завжди частиною свого буття буде за межами владного контролю. Навіть якщо влада озброїть себе фантастично довершеною технікою, здатною контролювати всі зовнішні прояви людської поведінки, цей контроль ніколи не буде абсолютним. Техніка також є продуктом людської діяльності і на довершеного кіборга завжди знайдеться ще довершеніший кіборг.

Відповідно, історія людей є не місцем творення вічних «монументів необхідності». Історія є, швидше, сценою, місцем створення і знищення, нового створення і нового знищення суспільних цінностей. Владне зло, яке панує сьогодні, завтра не буде задовольняти репресивних та організаційних вимог нових поколінь. Воно «через втому» зійде зі сцени, поступившись місцем новим — вдосконаленим, але все ж таки недосконалим — формам владного зла. Вичерпність влади є завжди меншою за вичерпність людини. Боротьба з владою є безглуздою, тому що вона є боротьбою людини зі своєю невід’ємною сутністю.

Владі протистоїть непредметна умовність, якій люди давніх часів дали назву «вічності». Вічність протистояла владному злу в усі епохи існування людства. Відповідно, влада завжди піддавала репресіям тих, хто мав «відчуття вічності». Адже той, хто проектує себе на вічні цінності, ніколи не стане хорошим підданцем, рабом або солдатом. Найжорстокіші диктатури намагалися кардинально розв’язати цю проблему — «відмінити» вічність. Першою спробою такої «відміни вічності» стали реформи древнього китайського імператора Цінь Шихуанді, який проголосив себе більшим за вічність і ліквідував філософію. Після нього історики нарахували десятки подібних спроб.

Починаючи від XX століття ЕП, владні системи борються з вічністю не фронтально, а, так би мовити, конспіративно. На ціннісне місце вічності вони намагаються поставити таке сумнівне поняття, як «якість життя», та ще й, переважно, у її найпростішому матеріальному вимірі. Така підміна смислів передбачає не пряму «відміну вічності», а специфічне її опошлення, профанацію, осміяння. Перша модифікація профанації вічності пропонує її опошлення через відчуття відбутості та завершеності, друга — опошлення вічності через загострення уваги на переживання поточного моменту (через розваги, задоволення, цікавість). Між тим, як я вважаю, відчуття вічності завжди відбувається через відкритість подієвим потокам, через свободу та через відстороненість від безпосереднього та предметного переживання.

Влада постійно програє війну з вічністю, але тут ми знаходимо цікавий і тривожний парадокс: влада є умовно вічною. Її можна відмінити, лише вийшовши за межі поняття «людського». Зустрічі з чужим інтелектом у Великому Космосі дали безпрецедентну можливість Людству вийти за ці межі й назавжди відмовитись від підлеглості практикам влади заради органічного освоєння вічності. Проте Людство поставилось до чужого розуму не лише з прагматичною настороженістю, але й з тотальною відмовою від переробки себе за допомогою зовнішнього погляду на власні історичні глухі кути та апорії. Стосовно інших цивілізацій найбільш гостро проявилась поразка вічності у боротьбі з владою. Вічність вимагала від нас прийти до чужих істот по допомогу, а влада вимагала їх боятись. Влада перемогла. Людство, замість відкритись новим горизонтам, вибрало глухий кут безглуздої боротьби за безвладдя.

Документ В

Бесіда начальника служби безпеки військово-промислової корпорації «Еттлі-Касмік» з позасерійним клоном НО97 «Шерма» 17 семпрарія 409 року ЕВ. Бесіда відбулась в особистому кабінеті Сен-Алена, в «червоній зоні» випробувального полігону корпорації (пустеля Фальгірона, Приполярний адміністративний сектор Альфи Альфи).

Запис увімкнуто

— Шермо, ти знову порушуєш правила, — Сен-Ален дивиться на клонку, яка стоїть перед його кріслом. На ній вузьке тренувальне трико з перехрещеними стрічками протиперевантажних ременів. Коротка зачіска. На шиї — лікувальний пластир.

— Можливо, сір.

— Можливо? Отже, ти не вважаєш порушенням режиму свої безладні сексуальні контакти з охоронцями та обслугою полігону?

— Ви ж знаєте, сір, що мої ментальні здібності пов’язані з фізичним боком кохання. Я не можу виконувати ваші завдання щодо сканування ментального поля, якщо я нерегулярно вивільняю енергію нижньої чакри.

— Як-як? «Нижня чакра»? Це щось нове… Звідки така екзотична термінологія?

— З «Ялівцевої Камасутри», сір.

— Звідки? — брови Сен-Алена підстрибують ледь не до середини лоба.

— Це така книга древніх мудреців, де описується мистецтво кохання.

— Хто тобі її дав?

— Вуді… Сір Вудро Дасалман.

— Навіщо?

— Він сказав, сір, що я нездатна ефективно контролювати свої здібності. Що я «занадто стихійна» у мистецтві кохання. Що я звикла займатись коханням лише тоді, коли спонукана тваринними бажаннями. Тобто з молодими красивими хлопцями, вигляд яких мене збуджує. Сір Вудро сказав, що це хибний шлях, фатальний відступ від мети мого професійного зростання. Він порадив мені прочитати цю книгу. «Ялівцева Камасутра» вчить молодих дівчат розгортати Змію Кундаліні у стосунках зі старими і негарними чоловіками, перемагати огиду і перетворювати еротику з простого тваринного потягу на високу естетику.

— Це цитата?

— Сір Вудро наказав мені завчити «Ялівцеву Камасутру» напам’ять.

— Ти спиш із ним?

— Ні, сір.

— Він тобі огидний?

— Так, сір, — мовить Шерма ледь чутно.

— І тепер ти намагаєшся перемогти огиду?

— Так, сір.

— І як, виходить?

— Не дуже, — Шерма ворушить губами; виходить щось подібне на кривувату посмішку. — Але я виправлюсь, сір. Обіцяю. Я повинна перемогти стихійність і опанувати свою Змію, — вона робить паузу й додає майже скоромовкою: — Вчора я уперше отримала задоволення від кохання з Ленго.

— А до чого тут Ленго? Він не старий. Він молодий і гарний.

— Він схожий на жінку, сір.

— Але ж тобі завжди подобалось із жінками.

— Зі справжніми жінками, сір. А Ленго… Він не має чоловічої сили. Не має жіночої сили. Він десь посередині, де немає визначеності і немає пристрасті. Він навіть гірший за дигендера, тому що дигендери відчувають себе ображеними істотами і намагаються довести свою силу, спираючись на свою образу. А Ленго безсилий і жорстокий, як стара стерва. Раніше мені було бридко кохатись із ним, тому що я йшла стихійними шляхами тваринного потягу, а в ньому тваринний потяг не знаходить відгуку. Але вчора, сір, я спробувала застосувати принципи «Ялівцевої Камасутри». Я спробувала тактику підкорення Змії через абсолютну покірність.

— Він знущався над тобою?

— Так, сір.

— І ти відчула насолоду від його знущань.

— Насолоди від знущань досягнути неважко, сір. Це не виходить за межі тваринного потягу. Я спробувала піти далі. Я намацала хвіст його Змії Кундаліні. Він розкрився, коли вичерпалась його показна брутальність, коли він стомився бити і принижувати мене фізично і став тихо-жорстоким. Справжнім, холодним і небезпечним. Він більше жінка, аніж чоловік. Він навіть більше жінка, аніж звичайна жінка. І я підкорила свою Змію, відкриваючи для нього у ньому жінку й те жіноче, що за межами жінки.

— Це все складно уявити, Шермо. Мені здається, що ти це все даремно ускладнюєш.

— Мені так не здається, сір.

— По-моєму, ти забула, хто ти.

— Я сертифікований імперським Комітетом з питань генетичного відтворення та модифікації позасерійний клон жіночої статі НО97 зі спеціальним ім’ям «Шерма», власність корпорації «Еттлі Касмік».

— А я уповноважений Радою директорів «Еттлі Касмік» як твій куратор.

— Так, сір.

— І можу, згідно із законами колонії Альфи Альфи та Статуту корпорації, будь-якої миті застосувати до тебе обмежуючі й караючі заходи, включно з ізоляцією, фізичним примусом та спеціальними засобами впливу на твою психіку.

— Так, сір.

— Й ти не маєш права сперечатись зі мною.

— Не маю, сір.

— А ти сперечаєшся.

— Так, сір.

— Що «так»?

— Я відчуваю речі, які складно уявити, сір, — Шерма на кілька секунд замовкає. — І в мене, сір, не стає слів, щоб пояснити їх вам. Це є наслідком того, що я недосконалий клон. А також є наслідком того, що уявити ці речі насправді складно.

— Це розумні міркування, Шермо.

— Складно і боляче, сір… Насправді боляче, — Шерма відкриває клапан трико, і воно сповзає з неї. Все її тіло вкрите дрібними опіками і синцями, вугільно-чорними на її темній шкірі.

— Й ти це терпіла? Ну, взагалі… Ти далеко підеш, — похмурніє Сен-Ален.

— Й ще одне, сір.

— Що?

— В Ленго є щось таке, чого немає ні в кого. Ні у клонів, ні у тих природно народжених, що я їх знаю.

— Ну, це зрозуміло. Він спеціальний виріб. Як і ти.

— Я не про це, сір. У ньому є щось таке, що за межами людського. Я не маю слів для пояснення. Вибачте, сір.

— Вибачаю. Йди до медблоку.

— Я бридка? — вона проводить руками по стегнах.

— Ні, — погляд Сен-Алена зустрічає погляд Шерми. Якусь мить їхні погляди ніби випробовують твердість один одного. Обличчя Шерми кам’яніє, тепер воно відсторонено-холодне й наче вирізане із сієніту. Сен-Ален відводить очі першим і каже:

— Тобі вдається бути привабливою навіть у такому стані.

— Тоді чому ж ви кажете мені йти геть… сір? — з обличчя Шерми зникає кам’яна маска, воно теплішає, повні чуттєві губи складаються в обіцяючу посмішку. НО97 наближається до Сен-Алена, присідає, кладе голову йому на коліна. — У «Ялівцевій Камасутрі» сказано: «Подивившись на чоловіка і зрозумівши, чого він прагне, вона наближає обличчя своє до лінґаму, готова до всіх бажань чоловіка, як до можливих, так і до тих, що належать до неможливих…» Якщо я, сір, не вмію розповісти словами про найвищу спеку абсолютної покірності, то це ще не значить, що…

Запис вимкнуто

Документ С

Вірші, власноруч написані клоном НО97 «Шермою» на листках гербового паперу з водяними знаками корпорації «Еттлі Касмік» та сигнатурою Вудро Дасалмана. Датування немає. Аналітики вважають, що тексти були написані клоном влітку 409 року, не пізніше 25 юла. Віршам передує присвята: «Ленго, коханому». Вірші були знайдені у таємній схованці в приватному помісті, що належало покійному Сен-Аленові, поблизу селища Петроліс на Альфі Альфі, разом із відеозаписом бесіди, що міститься у «Документі В», та тривимірними відеозаписами сексуальних контактів НО97 «Шерми» з працівниками та охоронцями випробувального полігону «Еттлі Касмік».

***

***

15

Точка з координатами 12*3’ широти 44*3’ довготи,

планета Тифон (9КВ40:2), система зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

12 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Пейзаж, як і на Фаренго, але вдвічі похмуріший, — констатував Вольск, зійшовши на поверхню «дев’ятої-сорокової». — Таке враження, що в цій атмосфері розбовтали кілька трильйонів тонн вишневого сиропу. Мутна планетка.

— Через два мільярди років й на Фаренго таке саме буде, — відізвалась Ґвен Вей, обводячи вздовж близького обрію ручним біосканером. — Ці планети-пенсіонери дуже прогнозовані. Особливо у геологічному плані.

— Сумнівно, щоби тут збереглась біоактивність.

— На всяк випадок її рівень треба контролювати. Це ж одна із тих планет, які «лизнула темрява». Тут побували ґирги і норни. А значить, планета заражена. Ґ'орміти недарма віднесли її до категорії заборонених для відвідування. Зародки норн належать до ксеноформ, здатних здійснювати самоконсервацію. Огорнуть себе вапняковою оболонкою, впадуть в анабіоз і чекають на сприятливі обставини сотні тисяч років. А може, й мільйони.

— А потім відчують нашу присутність, надують ті свої портали й випустять на нас ґиргів?

— Саме так, — баронеса закінчила сканування. — Цу! Ти правий, Алексе, сканер нічого не фіксує. Нічогісінько…

— При анабіозі рівень метаболізму практично на нулі.

— Цей сканер відчув би й найменшу присутність біологічних структур. У нього вмонтовано щось на штиб високоспеціалізованого ГРЛ.

— Військова розробка?

— Ланс казав мені, що ці сканери розробили у Другому Арсеналі для «командос», які шукають у підземних печерах клонів-повстанців. Такий ГРЛ бачить біоніку навіть крізь граніт і базальт.

— Повстанцям не позаздриш, — підсумував Вольск і рушив у напрямку бурової установки, яка ревіла на всю пустелю. Він дістався гірки викинутого зі свердловини ґрунту і почав просіювати його, шукаючи, на всяк випадок, сліди штучного матеріалу. Бур уже пробив верхній шар із піску і дрібного каміння. Тепер на відвал сипались дрібні шматки сухої сірої глини, перемішані з білим цементоподібним лушпинням.

За півгодини до техноархеолога приєдналась Мулан. Піфійка присіла над купками вже просіяного ґрунту і, здавалось, задумалась.

«Застосовує піфійську магію», — припустив Вольск, який пам’ятав дії Овіти на Фаренго. Він підійшов до Мулан. Витримав ввічливу паузу, потім запитав:

— Щось відчуваєте?

— Ні, — лаконічно відповіла дівчина, підвелась і рушила до групи «павуків», які будували великий житловий намет для тимчасового табору.

«Пуста якась ця сестра Мулан. Тарасваті казала, що вона навіть не телепатка. Дивно, що супремус лінкора зі всіх Знаючих, які перебувають на зорельоті, рекомендував для висадки на Тифон саме її. Але, зрештою, супремусові видніше», — вирішив техноархеолог. Він повернувся до установки й відразу зрозумів, що бур досягнув якоїсь споруди. Зі свердловини тепер, серед іншого, вилітали фрагменти волокнуватої речовини.

«Щось на кшталт альфійського пластокодрону», — визначив Вольск і викликав баронесу.

— Що сталось? — негайно відізвалась Вей.

— Ґвен, бур дістався штучного об’єкта.

— Вже йду до тебе. Щось незвичне?

— Незвичним я би це не назвав. Будівельний матеріал. Радше за все, не матеріал силової конструкції, а ізолят. Ймовірно, створений на базі пластифікованої органіки.

— Вимкни бур.

— Зрозумів, — Вольск через комунікатор зупинив установку.

Вже за годину кіборги просканували знайдений об’єкт. Він нагадував гігантську багатокутну піраміду зі зрізаною вершиною. Саме на цю вершину й натрапив бур. Кіборг, обладнаний тартановим ротором, розширив свердловину, до якої проліз «павук»-розвідник. Його камера показала поверхню споруди, вкриту товстим шаром розтрісканого від часу губчатого ізолята.

— Там порожнини. Коридори, зали, — Мулан показала Вей тривимірну схему піраміди. — Спустимося туди, мем?

— Відправимо «павуків», — вирішила баронеса. — Якщо там буде щось дуже-дуже цікаве, тоді спробуємо переконати командора, що без нас там не обійтись. Я обіцяла Зоранові, що буду з ним узгоджувати всі рішення, пов’язані з ризиком для учасників експедиції. Доручаю Вольску визначати ступінь цінності всього, що потрапить до лап кіборгів, і того, що вони там побачать.

— Ґвен, є одна дивна річ, — Вольск показав Вей шматок ізоляту. — Я тут поміркував дещо… Такий матеріал навряд чи зміг би пережити мільйонолітню епоху запустіння. Цій споруді від сили тисяча стандартних років.

— Для такої планети це як учора… Дійсно, дивина, — погодилась із техноархеологом баронеса. — А товщина шару ґрунту над пірамідою відповідає такому її віку?

— Важко визначити. На кожній планеті свої темпи утворення осадкових шарів. У принципі, якщо врахувати тутешні гігантські торнадо, то, може, й відповідає. Але лише у тому випадку, якщо піраміду частково збудували під поверхнею. Її висота більша за триста метрів. Я от про що міркую: за тисячу років інформаційні прилади того типу, що я вивчав на Арпікрані, зруйнуватись не могли. Вони збудовані зі значним ресурсом міцності. Я ще тоді припустив, що, можливо, їх навмисно розрахували на опір часові. Там така наворочена нановолоконна кераміка, що й сто тисяч років витримає. Сингулетропне плетення волокон, кристалічне покриття і таке всяке… Так-от, якщо у піраміді ми знайдемо такі штуки, я спробую витягнути з них інфу. Тим більше, що в піраміді можуть бути агрегати для їхнього живлення та термінали для зчитування інфи.

— Тоді призначай пріоритетною ціллю саме такі інформаційні прилади. Нехай «павуки» шукають.

Вже за годину перший кіборг проник до внутрішніх приміщень піраміди. Його сканери відразу розпочали вибудову її детальної тривимірної моделі. Споруда явно не призначалась для життєдіяльності гуманоїдів. Трикутні у перетині коридори, ромбовидні вхідні отвори і пірамідальні зали нагадали Вольску Лабіринт Анволі.

— Архітектура, як у Розпліднику Богів, — ніби прочитала його думки Ґвен Вей.

— Подібна, але не дуже… Це радше карикатура на Розплідник, — не погодився з баронесою техноархеолог. — Пам’ятаєш, там усе було вивірено до останнього міліметра, все перебувало в ідеальній гармонії. Чуже, зовсім-зовсім чуже, проте збудоване за певними універсальними принципами краси та міри. А тут усе зроблено під минущі потреби. Навіть не те. Не під потреби, а з якогось дурного розуму. Бо якщо воно функціональне, то ці функції якісь зовсім ліві… Чи все це комахи довбані будували? Сколопендри? Он, дивись, які безглузді перелази поміж залами, якраз для здоровенних таких сколопендр… А ці колони! Це ж смішні патики… О! А це вже щось знайоме! Ґвен, дивись! — Вольск збільшив зображення на моніторі.

Камера «павука» вихопила із підземного мороку високу ребрату колону. З неї, немов лопаті вентилятора або турбіни, вусібіч стирчали багатокутні пластини. Під шаром пилу на їхній поверхні вгадувалась структура з наскрізними отворами, шерехатими смугами та призматичними потовщеннями.

— Це воно! — Вольск переможно хлопнув долонею по колінному суглобу свого екзоскелета. — Це із цими грьобаними флешками я процукався півроку.

— Блоки пам’яті?

— Думаю, що так.

— Спробуємо витягти кілька пластин із колони, — вирішила баронеса і віддала наказ «павукові».

Дослідники побачили, як гнучкий маніпулятор затиснув одну із пластин своїм хапальним пристроєм і силкувався витягнути її з гнізда. Ці спроби спричинились до цілої хмари куряви, але субтильна на вигляд конструкція не зрушилась ані на міліметр. Це дивувало, враховуючи силові спроможності «павука».

Кіборг уже сильніше смикнув пластину, але добився лише того, що відірвав від неї шматок. Дослідники почули різкий, наче постріл із вогнепальної зброї, хрускіт кераміки.

— У нас, колего, істинно варварський підхід до справи, — прокоментував дії «павука» Вольск.

— Спочатку нехай натисне, ніби вставляє, а потім уже виймає, — почувся голос Мулан. Виявилось, що Знаюча спостерігає за марними силкуваннями кіборга, стоячи за плечем техноархеолога.

Ґвен Вей негайно скористалась порадою піфійки. Пластина легко відокремилась від колони. Під прожектором «павука» дзеркально блиснуло щось подібне на з’єднувальні контакти.

— Мулан, ви вже бачили таку техніку? — якнайввічливіше запитав Знаючу Вольск.

— Таку — ні, — відповіла та. — Але на Піфії зберігаються взірці магонійської техніки. Велика колекція, десятки тисяч одиниць зберігання. Сестри їх досліджують. Там є щось подібне. Майже таке саме… Але ні, трохи інше. Я не дуже розбираюсь у магонійській техніці. Преподобна сестра Тарасваті знає краще за мене.

— Здається, Алексе, тобі треба терміново пройти курси підвищення кваліфікації, — забороло шолому не давало визначити, сміється Вей чи радить із серйозним обличчям. — На Піфії.

— Не відмовлюсь. Але ж мене не пустять на Піфію, Ґвен. Я ж не жінка.

— Ну, заради фахового вдосконалення можна було б і стать змінити. Хоча б тимчасово, на кілька стандартних років. Бо ж ризикуєш репутацією. Наскільки я розумію, магонійська техніка для тебе — tabula rasa.

У комунікаторі почулось дивне пирхання. Ніби пчихала кітка. Вольск не відразу второпав, що це сміється Преподобна Мулан.

16

Стара кальдера вулкана Ронго,

гірська система Аль-Кранц,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

30 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

— Я ж казав, що треба шукати чулімбу, — Зак-Зак не без задоволення дивився, як Licosa selvix вгризається у драглисті нутрощі вбитої нею скутулії. Складена з двох організмів лікоза виглядала химернішою за мертвого монстра-телепата. Змієподібний, споряджений пащею «організм А» лікози вистромлювався з панцирного гнізда «організму Б», що нагадував збільшеного удесятеро земного краба. Предки двох частин симбіонта у давнину жили в різних кліматичних зонах планети, і вчені-морфологи досі не могли пояснити, яким чином еволюція сельвійської фауни з’єднала їх у двоєдиного хижака.

— Чулімба сильніша за лікозу? — поцікавився Со Лай.

— Чулімба сильніша за каменеломного василіска Basiliscus saxifragus. А лікозу навіть смішно порівнювати з василіском. Той утричі масивніший за цього краба, має могутні кінцівки і сильну отруту… — Зак-Зак ще довго розповідав би про сельвійських ксеноморфів, але біля клітки з’явилась Сайкс. Преподобна повернулась від дискоїда, куди — як припустив Со Лай — її викликали для сеансу зв’язку через флотський спецтермінал.

— Усім чотири години на відпочинок, — розпорядилась Знаюча. — А потім ідемо туди, куди скаже ксенобіолог Зак-Зак… Протоне!

— Я тут, мем, — клон визирнув з-за біологічного контейнера.

— Спелеологічне обладнання готове?

— Все готове, мем. Я розрахував на дванадцять осіб.

— Достатньо. Всім відпочивати. Лейтенанте, йдіть за мною.

— Слухаюсь, мем! — Со Лай рушив за Преподобною.

— Скільки у нас «павуків»? — запитала Сайкс, заходячи до житлового модуля.

— З тими, мем, яких ви привезли — вісімнадцять. Із них шістнадцять у повній готовності, а двох можна використовувати лише для статичної охорони.

— Ми візьмемо до печер десять «павуків». Решта охоронятиме табір, — Сайкс увімкнула продувку модуля земним повітрям.

— Як скажете, мем!

— Нам не обійтись без важкого озброєння.

— На «павуках» встановлені плагани. Це нова модифікація, мем, опційно розширена. Нам також знадобляться «павуки-ловці». Чотирьох кіборгів я наказав обладнати викидними сітками.

— Цілком правильно зробили… А у випадку масової атаки ксеноморфів на кшталт скутулії ми зможемо від них відбитись?

— Що ви маєте на увазі під «масовою атакою», мем?

— Одночасний координований напад десятка скутулій.

— Якщо, мем, не брати до уваги телепатичну зброю скутулій, то легко відіб’ємось.

— А якщо брати?

— Я прошу вибачення, мем, але скутулії ніколи не полюють зграями. Вони одинаки.

— Я мала на увазі ксеноморфів із можливостями скутулій.

— Я розумію, мем. У мене є досвід застосування тактичних схем, які дозволяють в обмеженому просторі печери організувати достатньо ефективну ешелоновану оборону.

— Це добре, — Сайкс подивилась на екран, де висвічувались параметри атмосфери в середині модуля. — Дуже добре… Лейтенанте, допоможіть мені зняти скафандр.

Со Лай внутрішньо напружився. Він від’єднав свій скафандр від екзоскелета, звільнився від шолома та рукавиць і з максимальною обережністю зняв з піфійки спочатку плечеву планку, а потім пояс із кронштейнами для зброї і футляром ремзасобів.

Наступним у черзі був шолом. Коли його силові пластини зайшли до комірних пазух, Со Лай побачив обличчя Знаючої. Молодої жінки з різкими рисами видовженого обличчя і йоршиком рудого волосся. Очі в Сайкс були сіро-блакитного кольору. Со Лай ніколи не бачив таких владних жіночих очей. Вони притягували погляд своєю виразною, але відчуженою красою.

— Лейтенанте, ви так прагнули побачити, як виглядає піфійка Сайкс… — Со Лаю здалось, що Знаюча дивиться не на нього, а кудись у безмежжя, що раптом розверзлось за його спиною. — Ну й що тепер скажете? Подейкують, що досить невиразно виглядає, як для тої, котру вважають коханкою імператора.

— Мем, вибачте мені за нескромні думки. Я не хотів образити ані вас, ані імператора.

— Давайте закінчимо зі скафандром.

— Слухаюсь, мем! — він розчепив застібки клапанів, натиснув важіль магнітного замка, скафандр розпався на дві половинки, що сповзли на підлогу. Затягнуте у біонічне трико тіло Сайкс здалось Со Лаєві бездоганно збудованим. Йому завжди подобались високі стрункі жінки з великими грудьми і довгими шиями.

— Ви мені лестите, — на обличчі телепатки виникла несподівано тепла усмішка.

— Ви достойні бути подругою нашого монарха, — голос Со Лая затремтів, що здивувало його самого.

— Тут є душова кабінка?

— Так, мем.

— Складете мені компанію? — Сайкс звільнилась від трико.

— Кабінка дуже маленька, мем, — Со Лай ошелешено дивився на оголені груди Преподобної.

— Офіцере, ви відмовляєте повноважній представниці імператора? — останнє з одягу Сайкс впало на підлогу.

— Ні, мем… Я… — він не знав, що сказати, відчуваючи, як неминуче залишають вони простір субординації.

За годину вони вже відпочивали на низькому гідравлічному ліжнику. У єстві Со Лая змагались дві сили. Одна вимагала негайно проаналізувати усе, що сталось, а друга стримувала процес аналізу, нагадуючи, що поряд лежить не звичайна армійська дівчина й навіть не вчена на кшталт Занги, а людина, що вміє читати у чужому розумі, наче у моніторі. А ще ця людина керувала імперськими адміралами і, можливо, ділила ложе з імператором.

— Ти напевне чув історію моєї прапрабабці? — раптом запитала Сайкс.

Не чути того, про що пліткувала вся Імперія, Со Лай не міг. Про Сайкс Древню, наложницю імператора Еарлана Другого згадали відразу, як тільки стало відомо про перебування в оточенні Еарлана Третього її праправнуки з таким самим ім’ям. На Альфі спритні продюсери негайно створили рімейк давнього серіалу про наложницю-піфійку, яка довгі роки була найближчою радницею другого з вінценосних Еарланів. Головну роль у ньому грала найпопулярніша акторка Периферії Мана Такума. Згідно зі сценарієм, Сайкс Древня гинула, необґрунтовано запідозрена у зраді. Гинула трагічно і красиво. У фінальній сцені Такума перевершила свої попередні ролі, виразно зобразивши самотність і відчай зрадженої всіма жінки. Со Лай тричі передивився симулякрову версію серіалу. Останнього разу після того, як дізнався про приліт Преподобної Сайкс на Сельву.

— А ваша прапрабабця, мем, дійсно брала участь у заколоті?

— Ні, це лише легенда… Й, до речі, вона була зовсім не подібною до Мани Такуми. Ця Мана зробила з неї вульгарну інтриганку. Хочеш знати, як було насправді?

— Якщо це не обтяжить вас, мем…

— Я ж першою почала, — Сайкс провела пальцями по обличчю Со Лая. — А що це в тебе за пляма на шиї?

— Нейроекземальний синдром, мем. Це не заразне.

— Ти з Колумбії?

— Так, мем.

— Та давня історія певним чином пов’язана з Колумбією…

Витяг із «Таємної історії Магонії», забороненої Відділом спеціальної цензури імперського Комітету стандартизації знань та інформації

Сайкс Меалан (яку останнім часом почали називати Сайкс Древня з огляду на піднесення її праправнуки Сайкс Гаалі-Айремаль) народилась на Магонії-Піфії, в місті Сецзе у 266 році ЕВ. Її матір’ю була Преподобна Агата, яка у 345–367 роках входила у найвищому ранзі Святої Матері до Ради Двадцяти Трьох і померла у віці ста двадцяти двох років. Щодо батька достовірної інформації немає, однак при дворі Еарлана II ходили чутки, що для народження Сайкс було використано генетичний матеріал, знайдений у біологічних сховищах магонійців.

Від Преподобної Агати (а можливо, одночасно й від магонійського предка) Сайкс Меалан успадкувала здатність до телепатії та екзотичну зовнішність. З дитинства її захоплювали міжзоряні подорожі, тому Рада рекомендувала їй обрати професію космоаналітика. Одночасно з навчанням в університеті Сайкс закінчила школу навігаторів і отримала ліцензію на право пілотування орбітальних та міжпланетних кораблів малих класів. Талановита від природи, вона у вісімнадцять років стала переможницею всепланетних спортивних змагань пілотів яхт на іонній тязі.

У дев’ятнадцять Сайкс взяла участь у перегонах скеґерів між зоряними системами Альфи Центаври. Цю «Велику регату», яку щорічно проводили корпорації — будівники зорельотів, патронував сам імператор. Сайкс зайняла на змаганнях трете місце і була представлена Еарлану II на спеціальній аудієнції, яку імператорський двір влаштував на борту флагманського крейсера «Борей». Уже за місяць її запросили до імператорської резиденції як спеціального гостя монарха. В януарії 287 року імператриця Валісса дала згоду на те, щоб Сайкс увійшла до офіційного штату придворних осіб у ранзі «імперського радника». З того часу протягом восьми років вона постійно супроводжувала імператора.

У 288 році в Сайкс народилась перша донька, яку вона назвала на честь матері Агатою. За магонійською традицією і згодою батька-імператора Агата у 290 році була відвезена на Магонію для отримання виховання та освіти Знаючих. Агата-молодша все своє життя провела на Магонії. Вона стала прабабцею Сайкс Гаалі-Айремаль.

У 291 році Сайкс народила другу доньку, якій імператор дав родове ім’я Мартіни (при народженні Еарлана II назвали Мартіном, на честь батька та прадіда). Тоді ж вона отримала придворний ранг «спеціального імперського радника».

Згідно з офіційною версією, яка викладена у багатотомній «Історії Дому Тізе», між 291 та 296 роками Еарлан II перебував під домінуючим впливом своєї улюбленої та найдовіренішої наложниці, якою стала Сайкс Меалан. Історики навіть дали цій п’ятирічці неофіційне найменування «Епоха Сайкс». Саме в ці роки імператор проводив найбільш радикальні реформи на користь малих світів та найбідніших прошарків населення. Цей новий курс імперського центру отримав назву «політики Вирівнювання». Автори «Історії Дому Тізе», які дотримувались консервативної традиції й негативно ставились до «політики Вирівнювання», навели низку аргументів на користь того, що соціальні реформи Еарлана II були інспіровані «агентом Піфії» Сайкс і канцлером Морганом Ореолою, які буцімто вступили у зговір. Однак архівні документи Магонії цього не підтверджують. Офіційна позиція тодішньої Ради Двадцяти Трьох щодо «політики Вирівнювання» була радше негативною.

Піднесення Сайкс, як і варто було сподіватись, примножило кількість її ворогів. Найпотужнішими силами, які виступали проти «політики Вирівнювання», були аристократичні клани Альфи Альфи і Аврелії, що їх змушували фінансувати розвиток відсталих світів. Повстання на Альфі у 294 році та проголошення там імператором Сіорана IV злякало Еарлана. У десембрії того самого року Моргана Ореолу на канцлерській посаді змінив лідер аристократів і ставленик Флоту лорд Максіс Харре. Його кабінет почав поступове згортання «політики Вирівнювання». Великий вплив при дворі Еарлана II у 295 році отримали дві жінки з аристократичних Домів — дружина канцлера Сибіла і дружина адмірала Туре Ойзеле леді Кен-Ісіс. Вони об’єднали свої зусилля для того, щоби віддалити від імператора впливову фаворитку. Для цього аристократки використали захоплення монарха молодою альфійською співачкою Чалі Моулато та корупційні скандали, які спалахнули після відставки Ореоли. Сайкс звинуватили у сприянні розкраданню державних коштів та у спробі отруїти Моулато. Для розслідування «справи Сайкс» була навіть створена спеціальна комісія. В інформаційних мережах почалась кампанія з дискредитації імператорської радниці.

Хоча звинувачення не підтвердились, у 296 році Еарлан II призначив Сайкс Меалан своїм спеціальним представником у малому світі Колумбії. Фактично це означало падіння багаторічної фаворитки. На Колумбії в той час відбувалось жорстоке протистояння між колоністами і добувними корпораціями, які завозили на планету клонів і розривали контракти з місцевими шахтарями. Сайкс рішуче стала на бік колоністів й домоглась того, що у 298 році парламент Колумбії прийняв закон про заборону використання клонів у добувній галузі. Через кілька днів після свого політичного тріумфу тридцятидворічна Сайкс загинула під час аварії швидкісного дискоїда, який вона власноруч пілотувала.

Дані розслідування не розголошувались, але в архівах Магонії є документи, які доводять, що дискоїд був збитий пострілом з кінетичної гармати. Сліди злочинців вели на Альфу Альфу, але за наказом імператора розслідування припинили, а загибель колишньої фаворитки визнали нещасним випадком. Сучасні дослідники вважають, що рішення про ліквідацію Сайкс прийняла Сибіла Харре, рідний брат якої у той час командував Сьомим флотом, до компетенції якого входила безпека малого світу Колумбії. Закон, який обмежував права корпорацій на Колумбії, завдавав безпосередньої шкоди Дому Харре, одному з головних акціонерів добувної галузі в цій колонії.

Молодша донька Сайкс від Еарлана II — Мартіна — вийшла заміж за офіцера Флоту, який загинув у війні 311 року. За тодішньою флотською традицією двадцятирічна баронеса Мартіна Оура, отримавши звістку про смерть чоловіка, ритуально покінчила з життям у родинному Залі Предків. Дітей у неї не було.

— …То, виходить, ви, мем, не лише праправнука Сайкс Древньої, але й праправнука Еарлана Другого? — виглядало на те, що цього дня доля визначила Со Лаю мандрувати від одного здивування до іншого.

— Звісно. А через нього я — побічний нащадок самого Сіорана Великого. Можу претендувати на титул імперської баронеси, — посміхнулась Сайкс. — А знаєш, навіщо я все це тобі розповіла?

— Ні, мем.

— Сказав «ні», а подумав… — піфійка зайшлась сміхом.

— Я подумав, мем, що ви могли підкреслити різницю між нами. Для того, щоб я не почав злочинно мріяти про нездійсненне.

— Про що ж таке нездійсненне мріє молодий воїн з Колумбії?

— Я не буду казати цього вголос, — раптом затявся прем’єр-лейтенант.

— Ти забув сказати «мем».

— Я не буду, мем, казати цього вголос.

— Чому? Я ж знаю, про що ти мрієш.

— Я син незаможних колумбійських колоністів. Мій батько ремонтував побутових роботів у куполі «Кайлаш». Моя генетична цінність не йде у порівняння з вашою.

— Перед загибеллю моя прапрабабця завагітніла від колумбійця. Він був її охоронцем.

— Що з ним сталося?

— Він загинув разом із нею.

— А з якого він був купола?

— Я не знаю назв тих ваших куполів. Але мені відомо, що його звали Со Кан.

— Він був із родини Со? — підвівся з подушок офіцер. Термостатична ковдра від різкого руху сповзла на підлогу.

— Так. Твій далекий родич, — Сайкс намацала її на підлозі й знову натягнула на себе. У модулі було зимно.

— Родина Со велика.

— Проте я відчула, що ти не випадкова людина на моєму шляху, лише почувши твій голос у комунікаторі… — Сайкс присіла, огорнула себе і Со Лая ковдрою, поклала голову на плече коханця. — Кілька місяців тому я відмовила імператору. Жінки Магонії вміють передчувати і знають, що випадковостей не буває.

— Ви відмовили імператору?

— Він пропонував мені стати його наложницею.

— Але ж…

— Моя прапрабабця не відмовила Еарлану Другому. Й що з того вийшло? Треба слухатись внутрішнього голосу. Через нього до нас промовляють всевідаючі Сили…

Кілька хвилин вони мовчали. Це було дивне мовчання. Один із них думав, не спиняючи ризикованих образів, що спалахували, яскраво сяяли і згасали в його голові. Друга читала його думки, й обидвоє прагнули, щоб дивне мовчання тривало якнайдовше.

— Вам не можна лізти у ті печери, — порушив хистку тишу Со Лай.

— Чому?

— Ви є носієм надзвичайно цінної… надзвичайно рідкісної спадковості.

— Ти спочатку хотів вжити слово «порода».

— Так. Саме це слово.

— Кажи так, як ти думаєш. Мені подобається, як ти думаєш. І думки твої також подобаються.

— Це лише думки простого солдата.

— Іноді думки солдат яскравіші за думки адміралів.

— Як скажете, лише не треба…

— Я полізу у ті печери, — граючись, Сайкс притиснула Со Лая до ліжника, спритно перекинулась усім тілом й опинилась у позиції наїзниці. — Пройду їх до останнього закутка… А знаєш, чому? Тому що я їм не носій породистих генів, не забавка для… Не совайся, я сама… І ще: я не архівний щур із підземного сховища. Я — природжений воїн. Солдат. Так само, як і ти.

17

Офіс Надзвичайного міністра безпеки колонії,

місто Астер, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

9 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Радий вітати легендарного Маккосліба на гостинній землі Золотої Планети. — Надзвичайний міністр лорд Наварін зійшов зі свого троноподібного крісла й зробив три кроки назустріч Лансу, що означало, щонайменше, визнання за ним адміральського статусу. — Ми раді, що ви погодились очолити нашу Кризову службу.

— Дякую вам, лорде, і уряду Аврелії за високу довіру, — Маккосліб ледь схилив голову, навзаєм визнаючи за лордом і його сенаторський ранг, і звання генерала імперської поліції.

— Сідайте, друже, — Наварін запросив гостя за великий стіл, вирубаний із суцільної брили авреліанського кришталю. Стіл займав центральну частину його просторого, щедро залитого світлом Мійтри кабінету. — Яким саме напоям надають перевагу адмірали Джи Тау?

— Колишні адмірали Джи Тау, — вписався у невимушений тон господаря Маккосліб, — надають перевагу доброму старому віскі.

— У моїй колекції є добре старе земне віскі. Є ексклюзивне ірландське, є непогане односолодове йоркське… Проте рекомендую наше, авреліанське. Повірте, друже мій, ви не будете розчаровані.

— Це доречно, — погодився Ланс. — Якщо вже найнявся на службу, маєш звикати до місцевих напоїв.

Лорд примружився у куртуазній посмішці. Ніби нізвідки виникла довгонога авреліанка з підносом.

«Особиста секретарка! Як у історичних постановках! — подум-ки гмикнув Маккосліб. — Тутешня аристократія дає собі жизні!»[28]

— До речі, про звикання, — згадав Надзвичайний міністр. — Як відбувається адаптація до нашого тяжіння? Можливо, вам варто пройти курс компенсаційних процедур? У наших медичних центрах розроблені цілком ефективні методики. Все ж таки в нас усе на третину важче.

— Мені не звикати. Свого часу помандрував світами. На Трамоа[29] тяжіння майже подвійне, на Сілістрії[30] — одна і сім десятих G.

— У вас, імовірно, виникли певні питання, — припустив Наварін, слідкуючи, як секретарка розливає віскі й кладе шматочки льоду і лайма у прозорі розетки.

— Авжеж.

— Спробую відповісти на них, — Наварін ледь помітно ворухнув пальцями — і секретарка миттєво залишила кабінет. — До речі, друже мій, ви ознайомились із тими файлами, які підготували для вас мої аналітики?

— Так, лорде, — Маккосліб поклав лід до віскі синхронно з лордом. — Я вже вивчив статут, перелік повноважень, структуру підрозділів Кризової служби, ознайомився з описом поточної ситуації в колонії та з аналітикою з питань безпеки.

— Presto! — господар кабінету підняв свою склянку, дзенькнули шматочки льоду. — За добрий початок вашої служби!

— За нашого імператора! — підвівся Маккосліб.

— А, дійсно, — не встаючи, підтримав його Наварін. — Ми тут, на периферії, потроху забуваємо імперський етикет… Це неправильно. За імператора!

Він випив, задоволено засопів й провів по губах скибочкою лайму.

Опальний адмірал наслідував його приклад. Авреліанське віскі смакувало на «відмінно».

— А ви знаєте, друже мій, що древні шотландці для оцінювання якості віскі застосовували так зване «правило п’яти S»?

— …?

— Не знаєте. А от послухайте: перше «S»: sight — подивитись — оцінити віскі на колір та консистенцію, друге: smell — понюхати — відчути усі нюанси та відтінки його запаху, swish — посмакувати — ледь-ледь торкнутись губами напою та відчути те, що фахові дегустатори називають «першою лінією» смаку, swallow — відправити до горла — оцінити «другу смакову лінію», splash — додати води — для розгорнення «третьої смакової лінії» віскі та повного заглиблення у його містику.

— Ціла наука.

— Ціле мистецтво, друже мій! Високе мистецтво насолоди вишуканими напоями. Нині, в епоху функційного спрощення усього сущого, майже забуте.

— Й де ж можна придбати цей нектар богів?

— Я вам презентую зі своїх запасів. Літрів зо двадцять, — пообіцяв Наварин. — Але, дивіться, друже мій, не пірніть у магію натуральних спиртів. Потім важко випірнути.

— У мене імунітет. А за віскі, лорде, моя вдячність буде не меншою за вашу ласку.

— Та на здоров’я… Отже, які у вас питання?

— Чи можу я запросити на Аврелію власних охоронців?

— Чим вас не задовольняють наші?

— Жодних претензій. Це, радше, моя примха. Охоронці — майже як члени родини. Важко звикати до свіжих.

— Розумію, — кивнув Надзвичайний міністр. — Дозвіл я дам. Але вартість їхнього перельоту на Аврелію вирахують із вашої зарплати. Примхи вартують грошей. Ви згодні?

— Приймається.

— Й це все?

— Ні, лорде, не все, — Маккосліб налив собі нову порцію віскі. — У тих аналітичних матеріалах, які я отримав, мова йде про безпрецедентну та непояснену активізацію ксеноморфів на Аврелії в останні кілька місяців.

— Так. Статистика, яку вам надали, є правдивою. За п’ять століть колонізації Аврелії такого раптового та повсюдного спалаху активності ксеноформ не спостерігалось. Ніколи. Розумієте? Ніколи за цілих п’ятсот років… Інформація конфіденційна. Населенню колонії ми справжніх масштабів цього явища не повідомляємо. Навіть нижча ланка офіцерів Кризової служби поки що не інформована про планетарний характер означеної… скажемо так, тенденції. До них доведена лише секторальна статистика. Паніка, як ви розумієте, нам ні до чого. Але об’єктивно, друже мій, ситуація насправді є загрозливою.

— Ця загроза й була причиною вашої пропозиції до мене?

— Зокрема.

«Зокрема! — відзначив про себе Ланс. — Так я і думав. Ну що ж, високородний лорде, ми до цього вашого „зокрема“ ще повернемось».

— В аналітичному звіті військового ксенобіолога Марвена, — продовжив він уголос, — зазначається, що планетарним центром активності ксеноморфів є метеоритний цирк Мефістофель[31]. Я продивився базу даних…

— Я вам розповім те, чого немає у базах даних, — з обличчя Наваріна немов зійшов лак; воно стало плюсклим і стомленим. Маккосліб згадав його персональні дані: старому лордові виповнилось дев’яносто шість стандартних років. Високородний старець відсьорбнув віскі й продовжив: — Цей метеоритний кратер увійшов до наших легенд. Роковий цирк Мефістофель. Прокляте коло Півночі. Він відносно молодий. Астероїд діаметром у чотири з чвертю кілометри впав на планету приблизно двісті тисяч років тому в приполярній зоні північної півкулі. Він практично знищив фауну і флору Аврелії. Те, що п’ятсот років тому знайшли тут наші предки, лише жалюгідні залишки давнього тваринного і рослинного світу. Наші палеонтологи розкопали скелети таких тварин… Земні динозаври, друже мій, були дрібнотою порівняно з тутешніми викопними чудиськами. Ви коли-небудь бачили реконструкції цих монстрів? Так? Ну, звісно, ви ж ксенобіолог за базовим фахом… Тоді маєте знати, що холодна епоха після падіння астероїда вбила цих унікальних створінь. На щастя, катастрофа не викликала такого сплеску вулканічної активності, як падіння подібної ж каменюки на Піфію. Інакше ми б не мали «другої батьківщини земної раси»…

Маккосліб знову проґавив появу секретарки. Він відчув запах вишуканих парфумів, коли та опинилась поряд зі столом. Це була інша дівчина, красивіша за першу, з довгими, ретельно заплетеними чорними косами й одягнена у ризиковано прозоре коктейльне плаття. «Якщо тенденція збережеться, наступна буде голою призеркою авреліанського конкурсу краси», — припустив Ланс. Секретарка, тим часом, спритно розлила чергову порцію віскі й вийшла крізь замасковану під обличкування кабінету мембрану.

— …Ще отці-першопрохідці, — вів далі Наварін, — помітили в районі цирку Мефістофель дивні геофізичні аномалії. Там практично не працює зв’язок, сліпнуть сканери, навіть ГРЛ відмовляє. Над цирком щогодинно проносяться такі магнітні бурі, що виходить із ладу вся позитронна та електронна техніка. Навіть в електричних трансформаторах плавляться сердечники. Більше того, людська психіка не витримує там і тижня. Психічні патології, навіяні аномальною зоною, на диво стійкі. Для реабілітації інвалідів довелось побудувати спеціальний шпиталь. Закриті дослідження цих феноменів ідуть там від доби піонерів, але ефективного захисту від ментального впливу аномальної зони ми не маємо й досі. Більш як чотири мільйони квадратних кілометрів поверхні планети є непридатними навіть для тимчасового перебування там людей. Є великі області, де ніколи не ступала нога представника земної раси. Ще гіршою є ситуація в тих горах, що оточують Мефістофель. Звідти цілою планетою розповзаються найнебезпечніші ксеноморфи. Ми навіть розглядаємо можливість ядерних ударів по найбільших гніздилищах поліпод і адельм. Цієї інформації ви ніде не знайдете. Всі розмови про це — абсолютне табу. Розголошення карається повною довічною ізоляцією. Ще двісті років тому Рада колонії прийняла спеціальну секретну постанову з цього приводу. Ви, Маккослібе, за посадою тепер входите до вузького кола персон, яким надаватиметься вичерпна інформація з цієї проблеми.

— Тобто, наскільки я вас зрозумів, лорде, офіційний рівень придатності Аврелії до життя нашої раси не відповідає істині? Лідери Золотої Планети дурять людство п’ять сотень років?

— У всій повноті проблема стала зрозумілою тоді, коли вже почалось масове заселення нашого світу. В кінці третього століття космодроми Аврелії приймали до мільйона переселенців щомісяця. Орбітальні бази не встигали обслуговувати кораблі. Нові поселення виникали ледь не кожного дня. Наші попередники вирішили не сповільнювати темпів колонізації. У цьому вони знайшли повне розуміння та сприяння тодішніх лідерів Імперії.

— Ще б пак, — кивнув новий керівник Кризової служби, — тоді в інфраструктуру колонії спрямували такі інвестиції, що будь-кому заткнули б рота. Корпорації, які сіли на трильйонні фінансові потоки, просто не дали б згорнути колонізації. Хто тоді в імперському уряді був відповідальним за розвиток авреліанської інфраструктури? Лорд-канцлер Харре?

— Я вважаю, що не варто обговорювати дії наших предків з такої точки зору, — з притиском зауважив Наварін. — Отці-засновники колонії були видатними людьми. Їхніми зусиллями Аврелія перетворилась на Випереджаючу планету. Чи мали вони рацію щодо «проблеми Мефістофеля», чи, навпаки, помилялись, чи присутня була тоді корупція, де саме і в яких масштабах — все це тепер уже історія. І займатимуться нею професійні історики згідно з відповідними дозволами. Спекулювати історією Аврелії ми нікому не дамо. Це, друже мій, наша фундаментальна цінність. За кожну перемогу, за кожний крок у цій історії заплачено не лише грошима, а й життями колоністів. Життями наших дідів і прадідів. Я прошу, щоб і ви це усвідомили. Предки зробили свою справу, виконали свій обов’язок. Слава предкам! А наше з вами завдання, друже мій, є цілком чітким і конкретним. Перед нами стоїть проблема забезпечення безпеки і комфортного життя для двох мільярдів колоністів. Ми повинні її розв’язати. Якомога швидше й ефективніше. Ми не будемо більше повертатись до минулого.

— Як скажете, пане міністре.

— Я радий, що ви мене розумієте, Маккосліб.

— В аномальній зоні немає систем спостереження за ситуацією?

— Я ж вам кажу, там відмовляє техніка.

— А орбітальний моніторинг?

— Ведеться постійно.

— Я зможу отримати доступ до цих даних?

— Звісно, це ж тепер ваша сфера компетенції.

— Я спробую виправдати довіру уряду Аврелії.

— Іншого я й не чекав, — широко посміхнувся Надзвичайний міністр. — Проте на вашому обличчі, мій друже, я бачу знаки невдоволеної цікавості.

— Ви прониклива людина, лорде… За вас! — Маккосліб підніс свою склянку. — За мудрість і передбачливість міністра Наваріна і решти лідерів Аврелії!

— Навзаєм, — цього разу лорд ледь торкнувся напою. — Отже, ваші запитання, друже.

— Мені здається, що для розв’язання «проблеми Мефістофеля» ви могли б найняти людину з більш відповідною спеціалізацією. Геофізичні аномалії, м’яко кажучи, не мій профіль. Скажіть відверто, навіщо вам я, відставний керівник управління «D»?

— З двох причин. По-перше, ви в курсі ще однієї проблеми, яка хвилює уряд Аврелії — проблеми так званих ґиргів. Чому це нас хвилює, вам, я думаю, пояснювати не треба. По-друге, кілька місяців тому у ваших колишніх колег раптом проявився безпрецедентний інтерес до авреліанської школярки зі степного поселення. Вона колоністка у першому поколінні, сирота з темним минулим. Її звати Пела Махоніко. Вам це ім’я про щось говорить?

— Я зв’язаний присягою імперського офіцера, лорде. Я у відставці, але моєї присяги ніхто не відміняв.

— Так, я вас розумію. Офіційно ви ОДР — оперативний діючий резерв Служби Запобігання.

— Так точно.

— Ознайомтесь із цим от документом, — Наварін вставив у агрегатне гніздо стола циліндрик високозахищеного носія інформації. — А поки ви із ним будете знайомитись, я запрошу сюди для рекомендації старшого офіцера вашого штабу. Я сьогодні узгодив кандидатуру з рештою міністрів. Призначення на цю посаду є виключно в компетенції уряду.

Над кришталевою поверхнею стола спалахнув голографічний аналог панелі двовимірного екрана. На ньому висвітився електронний скрипт документа з імперськими гербами і кодом секретності «три А». Маккосліб професійним оком визначив автентичність скрипту. Це було дозвільне відношення за підписом Верховного координатора Служби. Цим відношенням керівник Джи Тау погоджувався з тим, що колишній офіцер його Служби Ланс Маккосліб прийме присягу народу колонії Аврелії як генерал-полковник Охоронних сил означеної колонії і що з цього моменту з нього знімаються всі нині чинні обов’язки та зобов’язання.

«Це політичні ігри найвищого рівня, — зрозумів Ланс. — Ніякий координатор не наважився б надати такого дозволу без санкції імператора. Авреліанські лорди мене на щось виміняли. На щось дуже потрібне Еарлану Третьому».

Панель згасла. Маккосліб відчув за спиною чиюсь присутність, озирнувся і побачив високу жінку з красивим і твердим, ніби виточеним із чорного дерева, обличчям. Її складна зачіска, сплетена із сотень дрібних косичок, серед флотських означала б майстра бойових мистецтв. Про знайомство чорношкірої красуні з практиками одноборств свідчили спортивна статура жінки та специфічний вигляд її напульсників.

— Рекомендую вам старшого штаб-офіцера, полковника Охоронних сил Чайдру Палангус, — мовив Наварін. — Вона забезпечуватиме координацію діяльності вашого офісу з усіма адміністративними та громадськими структурами колонії. Персональні дані полковника Палангус уже на вашому комунікаторі. Вона заслужений офіцер, компетентний фахівець, користується повного довірою нашого уряду і має великий досвід роботи у контексті «проблеми Мефістофеля».

— Щиро радий нашому знайомству, полковник, — Маккосліб підвівся назустріч Чайдрі.

«Значить, за мною шпигуватиме оця чорна пантера. Довірена особа лорда й, судячи з усього, королева місцевого рингу. В сіра Леоніда Наваріна добрий смак. Пантера далеко не безпородна, он яка характерна шия», — оцінив він зовнішні дані штаб-офіцера.

— Я також рада знайомству, генерале, — в погляді полковника Палангус, як здалось Лансові, майнуло щось знайоме. Щось таке військово-дослідницьке.

— Він поки ще не генерал, — зауважив Надзвичайний міністр, — але зараз ним стане. Друже мій, — звернувся Наварін до Ланса, — пройдіть он туди, де стоїть прапор Аврелії, станьте на коліна й візьміть краєчок прапора до правої руки… Ось так, правильно. А тепер повторюйте за мною: «Я, Ланс Перегрін Маккосліб, імперський громадянин першої категорії, присягаю народу Особливої самоврядної колонії Аврелії. Клянусь…»

Ланс повторював слова присяги, думаючи про те, як здивується Ґвен, коли дізнається про нову посаду свого чоловіка.

18

Космодром Телон,

планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

14 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

Незважаючи на те, що логістику передислокації з’єднань Одинадцятого флоту до Сектору Ерідана розробляли найдосконаліші військові комп’ютери, реальний процес відправки на орбіту Сельви десятків зорельотів, сорока трьох тисяч військовослужбовців та шістнадцяти мільйонів тонн обладнання супроводжувало звичне безладдя. Графіки відправки вантажів постійно зривались через нестійку погоду над космодромами та міжвідомчі суперечки координаторів тилового забезпечення. Завдяки плутанині у комплектуванні транспортів Ясмін потрапила до складу команди, яку спрямували на борт крейсера «Адмірал Бімар», а Пелу зарахували до маршевої бригади, яку планували у повному складі завантажити до неозорого черева корабля-дока «Імператриця Нелі».

«Човник» з Ясмін мав стартувати з Телону за тридцять годин до відправлення на орбіту новоспеченого марінера. Пела отримала дозвіл від свого скуадрон-майстра провести подругу. З огляду на те, що «човники» злітали з рельсотрону із великим прискоренням, бійців запаковували до протиперевантажних коконів безпосередньо на космодромі. Прокинутись та пройти відновлювальні процедури вони мали вже за місцем призначення, на сельвійській базі.

Пела провела Ясмін аж до брами карантинного сектору, де військові медики здійснювали останні перевірки особового складу перед завантаженням бійців у гелеві надра коконів. Дівчата встигли нашепотіти одна одній сотні обіцянок та настанов, перш аніж на комунікатор Ясмін прийшов наказ рушати до карантину. Вона востаннє поцілувала Пелу, змахнула з обличчя сльози і пробігла крізь бактерицидну мембрану.

За три години заплакана Пела побачила, як з довжелезної стартової естакади до захмареного неба злітає швидка чорна крапля з транспортного «човника», на борту якого розмістили біоконтейнер із коконами унтер-офіцерів четвертої бригади. Повітряний удар, що супроводжував подолання «човником» звукового бар’єра, вітровою хвилею пройшов обличчям Пели та йоршиком її матроської зачіски.

Дорогою до кампусу дівчина отримала виклик від Оси. Вона кілька секунд вагалась, але дозволила з’єднання.

— Чого тобі?

— Я знаю, що завтра тебе відправляють. Хотіла попрощатись, — у голосі Оси вже не було тої агресії, якою відзначилась їхня остання зустріч.

— Ок, попрощалась. Ще щось?

— Пем, не тримай на мене зла.

— Яке там вже зло… Ти ж мене знаменитою на всю планету зробила. Дякую тобі. Всі товстолапі тепер витріщаються на мене, як на грьобане чудо. Й усе завдяки тобі, подруго. Просто цу!

— Я розумію, вибач. Хочеш, я віддам тобі половину грошей за ті зйомки?

— Залиши собі на старість.

— Ти не вибачиш мені?

— Ні.

— Я б хотіла з тобою зустрітись.

— Для чого?

— Є розмова.

— Невже?

— Серйозна розмова.

— З питань порнобізнесу?

— Припини, Пем! Тобі треба про дещо дізнатись.

— Про що саме?

— Це при зустрічі.

— Я вже не школярка, Осо. Я тепер відповідальна і дисциплінована леді-матрос. Я не можу залишити військовий кампус без дозволу ротного командира.

— Я прийду, куди ти скажеш.

— Добре, — Пелі стало цікаво. — У кампусі є зона для відвідувачів. Я чекатиму тебе там за годину.

— За годину я не встигну.

— За півтори.

— Добре, Пем. Чекай на мене за півтори години.

«Прийду, куди скажеш. Гм! Постановочка… Яку там ще цурню придумала ця тварючка?» — міркувала Пела, поки повільно минали півтори стандартні години. Вона вже запакувала свої особисті речі до сріблясто-зеленого баула, причепила до нього обліковий талон і тепер вешталась без діла спорожнілим кампусом. Її маршеву команду відправляли на «Імператрицю Нелі» однією з останніх. Серед голих керамітових стін, коридорних протягів та зграй роботів-прибиральників Пелі стало нестерпно самотньо. Привиди шалених днів їхнього з Осою кохання повернулись до неї у кольорах втраченого щастя. Вона знову відчула запах її тіла, повільно-солодкі доторки її пальців, побачила її звужені від насолоди зіниці й розгублені мандри її рясно прикрашеного пірсингом язика. Сльози вкотре за цей день зволожили вилиці леді-матроса Махоніко. Вона вирішила помиритись з Осою, вибачити їй усі гнилі підстави і випросити у скуадрон-майстра дві години для справжнього прощання зі своєю першою у житті спробою викликати заздрість у богів.

Коли настав домовлений час, леді-матрос прийшла у зону для відвідувачів. Тут також було порожньо і гуляли холодні протяги.

Вона чекала на Осу цілу годину. Але та не прийшла.

А ще за добу військові медики Зоряного Флоту поклали Пелу в сніжно-білу капсулу, під’єднали її легеневі та судинні імпланти до апаратів живлення, застебнули мембрану протиперевантажного кокона та прослідкували, щоб охолоджений гель щільно заповнив весь його внутрішній об’єм. Коли гель почав надходити до кокону, Пела вже перебувала у глибокому компенсаційному сні.

Вона не бачила й не відчувала, як її капсулу, разом із півсотнею інших, завантажили до біологічного контейнера. Його та ще сім таких контейнерів прийняв у свій транспортний відсік безпілотний «човник». Після того величезний арковий кран поставив «човник» на естакаду електромагнітного рельсотрону. Цей розгінний пристрій надав літальному апарату початкового стартового імпульсу, потім увімкнулись двигуни самого «човника». За сім хвилин після відриву від естакади Телону він вийшов на первинну орбіту навколо Аврелії, а ще через десять годин пристикувався до одного з портів корабля-дока «Імператриця Нелі», де вже спочивало більш як дванадцять тисяч пасажирів. Ще за дві доби корабель-док залишив орбіту Аврелії, прискорився на іонній тязі й вирушив до області скупчення темної матерії ІК78556, більш відомої як Тридцять восьмий лімес. Там він подолав фізичні кордони відомої людям частини сущого та зійшов на Темні Шляхи, щоб потім знову випірнути у тривимірний Всесвіт за багато парсеків від системи Мійтри. Випірнути там, де навколо зірки Ахернар, знаної астрономами як Альфа Ерідана, оберталась захмарена негостинна планета Сельва.

Поки залита протиперевантажним гелем Пела з волі могутніх сил переміщалась до Сектору Ерідана, її колишня подруга Оса переживала значні й несподівані для неї переміни в житті. Вона не зустрілась із Пелою тому, що авреліанський координатор Джи Тау наказав не допустити цієї зустрічі. Осу терміново викликали до медблоку, де спочатку шкільні ескулапи влаштували дівчині двогодинне обстеження, а потім наказали не залишати школи до отримання остаточних результатів. Комунікатор Оси в цей час глючив і не давав їй змоги зв’язатись із марінером Махоніко.

Так було спокійніше тим, хто відповідав за контроль над ситуацією, що складалась довкола школярки шостого рівня Орбани Сотазії Анс. Тепер, коли імперську резидентуру на Золотій Планеті звільнили від завдання слідкувати за Пелою, авреліанські агенти і техніки Джи Тау всю свою увагу сконцентрували на Осі. Вони були впевнені, що рано чи пізно той таємничий і могутній зовнішній ворог, який провів переселенку з Альфи через вогняне посвячення, проявить себе. Для того, щоб ефективніше слідкувати за дівчиною, координатори Джи Тау вирішили перемістити Осу з провінційної школи до столичного навчального закладу, де присутність спеціалістів Служби та їхнього специфічного обладнання не так кидалися в очі.

Одного чудового дня на віртуальну скриньку Орбани Анс прийшло запрошення продовжити навчання у престижному приватному коледжі в столиці. Там відома і респектабельна авреліанська транспортна компанія «Елмар Астролайнік» готувала стюардів і стюардес для роботи на орбітальних станціях, де персонал і пасажири міжзоряних лайнерів проходили обов’язковий карантин до і після перельотів. У запрошенні було вказано, що Оса була обрана згідно з результатами заочного конкурсу кандидатів, чиї зображення були знайдені у соціальних мережах. На кастингу, повідомляли автори запрошення, відеоматеріали та фотографії громадянки Анс отримали високий рейтинг та увійшли до п’ятірки лідерів. Відповідно, керівництво «Елмар Астролайнік», серед інших приємних бонусів, запропонувало леді Анс пройти річний курс навчання за рахунок безвідсоткового кредиту, який, у випадку її люб’язної згоди, буде наданий компанією.

Оса вирішила, що її запросили до коледжу завдяки тим записам, які вона так вдало продала представникам підпільної порноіндустрії. Серед її шкільних товаришок і друзів щодо подібних навчальних закладів ходили неоднозначні чутки. З одного боку, фах космічного стюарда вважався добрим джерелом заробітку. З іншого, консервативне суспільство Аврелії зверхньо ставилось до обслуговуючих професій. Інформовані подруги Оси пошепки пліткували, що до обов’язків стюардес входять певні специфічні послуги, які не дуже й гармоніюють із пануючою серед колоністів мораллю. Подейкували також, що авреліанські компанії наймають на цю роботу природно народжених дівчат та хлопців лише тому, що уряд колонії категорично не вітає спеціалізованих ноланських клонів. Природно народжені, зрозуміло, обходяться транспортникам значно дорожче, але вони мусять рахуватись із пануючими на Аврелії настроями.

Оса не мала нічого проти напророченої шкільними пліткарками специфіки її майбутнього фаху, особливо після того, як довідалась про суми, які виплачували контрактникам, задіяним в орбітальних карантинних зонах. Виявилось, що навіть стажери «Елмар Астролайнік» заробляють утричі більше від старшого куратора школи й удесятеро проти техніка на космодромі. За такі гроші дівчина з бідної родини переселенців готова була забути про моральні кодекси та добрі традиції усіх населених світів Галактики.

«Що буде, те буде, а життя налагоджується!» — вирішила Оса і зазбиралась до столиці. У своїх фантазіях вона вже ходила стерильними коридорами віп-зони у сніжно-білому комбінезоні стюарда і фліртувала з поважними імперськими лордами та щедрими директорами корпорацій. А ще вона уявляла, як душитиме жаба Пелу, коли та дізнається про кар’єрний зліт зрадженої нею подруги. Ця фантазія особливо надихала Осу, додавала їй впевненості та доброго настрою.

«Класно, що ми тоді не зустрілись, — міркувала дівчина. — Я б розповіла їй свої дурнуваті сни про неї, а вона б узяла мене на кпини. Реготала би з мене, як з прибацаної малолітньої цурки. А тепер я з неї реготатиму. „Леді-матрос“, аякже! Унтер-офіцерська підстилка, ось хто ти, Пем! Дешева подружка пацаватої дівки з Тіронії. А я матиму справи з олігархами, лордами і сенаторами».

Оса ніби на власні очі бачила свою майбутню зустріч із Пелою. Десь на далекому космодромі вона гордо продефілює у своєму мажорному білому прикиді повз зачухану лису матросиху, яка тупо витріщатиметься на елітну працівницю «Елмар Астролайнік» й клястиме той день, коли вона проміняла суперзірку Орбану Анс на сумнівні принади монтажниці із допоміжної бригади.

Шкільні подруги Оси спочатку розділились у своїх оцінках стосовно того, чи заздрити цій «паскудній блонді», чи, навпаки, тішитись з її неминучого морального падіння. Зрештою, моралістки перемогли. В останні дні свого перебування у поселенні «Біла троянда» Оса мусила витримувати тотальний бойкот і робити вигляд, що не чує образливих слів за спиною. У відповідь вона проявила щире презирство до вбогих провінціалів, приречених провести все своє життя у смердючих доках та отримувати копійки за важку роботу. Вивчайте й далі логістику вантажних операцій та основи техзабезпечення, казала їм Оса, а вона весь наступний рік проведе у розкішному Астері, на березі Південного Океану, у модному столичному товаристві.

Коли дівчина сідала до автобуса, що мав везти її у місцевий аеропорт, якесь недобре передчуття штрикнуло її у серце. Але горда Оса зігнорувала його як наслідок довгого спілкування з носіями сільських забобонів. «А ще ті мутні сни, які останні тижні тупо лізуть у голову! — згадала вона. — У цих клятих школах кожну нормальну людину ладні перетворити на зомбака або задрота». Перед тим, як зайняти своє місце в автобусі, майбутня стюардеса рішуче струсила пил провінції зі свого модельного взуття.

19

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

система зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

12 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Ну що, товсточолий, вже відсапався після кокону? — привітав свого найкращого друга Зоран.

— Молитва до Велудумана навіть мертвих повертає до життя, — Гумм помітив Тарасваті й схилився перед Знаючою у низькому поклоні. — Благословіть, Преподобна сестро.

— Держатель Склепіння з тобою, мій брате, — жриця торкнулась схиленої голови клона. — Нині, во віки і прісно… Я рада, що ти так швидко відійшов від анабіозу.

— Я так вирішив: якщо Гумма розбудили, значить, Гумм для чогось знадобився. Значить, десь є печера, до якої терміново треба лізти і там щось шукати.

— Ти як завжди правий, старий шахтарю, — командор розгорнув на екрані схему знайденої на 9КВ40:2 «піраміди». — Ми відкопали стародавню базу магонійців. Плануємо її дослідити.

— Що це за планета? Тифон? — Гумм придивився до схеми.

— Так. Невесела планета. Надзвичайно стара, майже мертва.

— А це та відкопана база? — клон ткнув пальцем у переплетення ліній на схемі.

— Так. Магонійці досліджували Тифон. Десь так з двісті тисяч років тому. Датування приблизне й не дуже, скажемо так, співпадає з нашими знаннями про магонійців. Проте призначення бази ми, здається, визначили. Радше за все, це одна з їхніх біологічних дослідницьких станцій. Як ми думаємо, вони переробили для своїх потреб якусь дуже древню будівлю, яку спорудили Повзучі…

— Не називай їх так, — зупинив Зорана клон. — Не згіршуй собі долю, скільки ж тобі треба пояснювати. Кажи про тих, які відійшли до благого Світла: древні діти Велудумана… А хтось тепер на планеті є?

— Там четверо наших, — Зоран вивів на екран тривимірні зображення Вей, Вольска, Церм і Мулан.

— Лише один чоловік і з ним три жінки. Одна з них — Преподобна сестра, — констатував Гумм, дивлячись на голограму Мулан. — Бачу… Дуже красива.

— Тепер я вже впевнений, що ти в нормі, — посміхнувся командор. — Але не забувай, що для тебе на Нолі вирощують клона імператриці.

— Ти став великим начальником, Зоране, а в розумі не додав. Хіба ж клон-шахтар може дивитись на Преподобну сестру як на жінку?

— Мені, товсточолий, достатньо й того, що ти в нас розумник.

— Може, я й дурний клон, але я вам от що скажу: ця жінка не дуже здорова, — Гумм вказав на зображення Вей. — Навіщо ви відправили на Тифон недужу жінку?

— Вона не хвора, їй перервали вагітність, — пояснив Зоран.

— Велудуман не схвалює такої наруги над життям, — спохмурнів клон. — Гріх її на ній, а значить, і на всіх тих, що з нею. Відкличте цю жінку з Тифона.

— Це неможливо. Саме вона керує дослідницькою групою. Її звуть Ґвен Маккосліб-Вей, — пояснила Тарасваті. — Вона знаменита вчена-ксенобіолог, арпікранська баронеса і має військове звання підполковника-дослідника.

— Велика начальниця, вчена, а таке зробила з дитиною, — несхвально похитав головою Гумм. — Я маю виконувати її накази?

— Так, — підтвердила Тарасваті. — На Тифоні ти будеш у її розпорядженні.

— Як скажете, Преподобна сестро. Ви велика посвячена, вам видніше.

— З тобою на Тифон полетять бійці-десантники. Вони добре треновані й навчені орієнтації у підземеллях.

— Подивимось, навчені вони чи ні… А що саме шукатимемо?

— Перша ціль пошуків — інформаційні накопичувачі магонійців, блоки живлення тих накопичувачів, термінали для зчитування з них інформації, — перелік Тарасваті на екранах супроводжували відповідні зображення викопної магонійської техніки. — Ціль номер два: біологічні матеріали. ГРЛ показує, що на нижніх рівнях підземної споруди присутнє щось живе. Ми достеменно не знаємо, що там насправді, але підозрюємо найгірше. Там може ховатись страшна небезпека, брате. Ці біологічні матеріали можуть виявитись зародками хижих звірів, яких ми називаємо ґиргами. Якщо вони пробудяться, то від них неможливо буде врятуватись.

— «Можливо» і «неможливо» — це лише слова, сестро. На все є воля Держателя Склепіння, і хто скаже, що пізнав цю волю? — мовив Гумм. — Я вже готовий рушати до того пекла… Хоча ні, брешу, ще не готовий, — клон хитро примружився. — От коли поснідаю зі своїм другом командором, вип’ю з ним зо три пінти холодного темного пива, тоді й буду готовим… На цьому імператорському кориті знайдеться темне пиво для двох великих воїнів з Єсіхі[32]?

20

Руїни дослідницької станції магонійців,

планета Тифон (9КВ40:2), система зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

14 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Онде ще один блок живлення, — Гумм показав Вольску на завиту в циліндр спіраль. — Я лише не знаю, навіщо вам це сміття. Ці батарейки припинили давати струм ще тоді, коли Землею мамонти бігали.

— Мамонти?

— Хіба ти не дивився серіалу «Мисливці на мамонтів» про доісторичну красуню Йіму?

— Може, й дивився, не пам’ятаю.

— Якби ти дивився, то пам’ятав би. Красуню Йіму там грає славетна альфійська акторка Саламандра. Вона ще грала у третьому сезоні «Піратів з Марсу» і в одній цікавій симуляції про космічних вампірів. Там вона була королевою доброї вампірської раси. Жінку з такими очима і такими стегнами забути неможливо. Чи, може, тобі подобаються хлопці?

— Мені подобається все красиве, — ухильно відповів Вольск.

— Тоді тобі треба на Єсіхі. Тобто по-вашому — на Кідронію. Там є дуже красиві тормаги[33]. Вони мали б тобі сподобатись.

— Та був я на тій вашій Кідронії, — техноархеолог вирішив не ображатись на прояви шахтарського гумору. — Та ще планетка… Більше туди не хочу.

— А це, мабуть, термінал, — клон витягнув із купи сміття овальну пластину. — Або його шматок.

— Екран, — підтвердив Вольск. — Ми вже маємо зо п’ять таких.

— Де є п’ять, там і шостий не завадить, — зауважив Гумм і поклав знахідку в дротяний кошик, приторочений до корпусу «павука». — Ви, природно народжені, не вмієте цінувати ваших жінок. Я бачив, як ти дивишся на Преподобну Мулан.

— А як я на неї дивлюся?

— Ти дивишся на неї, як на річ, і не бачиш, яка вона гарна. На вродливих жінок справжні чоловіки так не дивляться.

— Вона як жінка мені не подобається.

— Дарма. А хто тобі подобається? Начальниця?

— Так. Але вона має чоловіка.

— І хто він?

— Адмірал у відставці.

— Старенький дідо?

— Приблизно її одноліток.

— Тоді знайди собі для мрій іншу. Велудуман проти порушення шлюбних обітниць.

— Я невіруючий.

— Це погано. Невіруючі немов здичавілі клони — не знають, хто вони, звідки, навіщо живуть. Пнуться стати богами, а насправді вміють лише цупити і втікати.

— Я нічого не цуплю і не втікаю.

— Невже? Зараз ти береш те, що тобі не належить. І робиш це без належної поваги до мертвих господарів цього місця. А якщо звідти, — Гумм показав на підлогу, — вилізуть ґирги, то втікатимеш.

— В мене виклик від «павука» номер три, — Вольск активував монітор нарукавного комунікатора. — Наш «павучок» щось знайшов на дванадцятому рівні. Зараз мені покаже… — він увімкнув автоматичне налаштування монітора. — Ось воно… Якийсь контейнер.

— Алексе, — почув він голос Вей, яка була вище за них із Гуммом, на шостому від поверхні рівні «піраміди», — ГРЛ показує, що у тій ємності, в яку щойно знайшов третій «павук», спостерігається ребіоз. Там щось приходить до тями. Будьте обережні.

— Будемо, будемо обережні, — промимрив собі під ніс техноархеолог і віддав наказ «павуку» сканувати контейнер та проаналізувати дані сканера.

Гумм заглянув до монітора:

— Щось цікаве?

— Згідно з каталогом магонійського обладнання, це переносний контейнер для хімічно активних речовин. Можливо, в таких ємностях магонійці зберігали не лише хімічні, а й біологічні матеріали.

— І все?

— ГРЛ показує, що у тій бляшанці є щось живе і воно щойно заворушилось.

— Отакої. Я був правий, нам треба вшиватись. А ти швидко бігаєш?

— Швидко чи не швидко, а від ґиргів все одно не втечеш, — Вольск побачив, що на монітор почали виводитись результати сканування. — Так, там присутня біологічна складова… Небагато, грамів сто — сто двадцять інкапсульованого біоматеріалу в стадії ребіозу… О’к, а це що таке?

— Ґвен, ти мене чуєш?

— Так, Алексе, чую тебе добре.

— Ти вже бачиш результати сканування?

— Бачу. Маю картинку внутрішньої структури контейнера.

— Не те. Ліва колонка даних.

— Так, але я не…

— У контейнері є сліди концентрованої кислоти. Таке враження, що капсула з біологічним матеріалом була там розміщена у сферичній ємності з кислотою.

— Хімічний ліквідатор?

— Можливо. Кислота давно вже випарувалась… Якщо це ліквідатор, значить, там…

— …біологічна зброя, — закінчила висновок Вольска баронеса.

— Точно. Давай подивимось.

— Я забороняю відкривати контейнер.

— Зрозумів.

— Наказ: негайна евакуація.

— Але, Ґвен, почекай, може, не будемо так рвати кігті? Ребіоз лише почався. Норнам ще буде потрібен час, щоб досягти портальної стадії.

— Військовий досліднику Вольск, це наказ. Повторюю: негайна загальна евакуація. Всім на поверхню.

— Наказ зрозумілий. Виконую.

Вольск перемкнув нарукавний комунікатор на селекторний зв’язок і продублював усім групам наказ про негайну евакуацію.

— Тікаємо? — Гумм закинув до кошика ще одну екранну панель.

— Наказ баронеси.

— Накази треба виконувати, — погодився клон. — Ґирги?

— Можливо, у контейнері біологічна зброя давніх рас, яка зреагувала на присутність кіборга. Поки вона активується, ми повинні якнайшвидше вшитись із цієї планети. Тим більше що ми вже зібрали купу магонійського металолому.

— Тут, — клон кивнув на кошик, — удесятеро більше кераміки, аніж металу.

— Авжеж, — погодився з Гуммом техноархеолог. — Кераміка була улюбленим матеріалом магонійців. Про «металолом» я так, образно.

Вони вже вийшли на четвертий рівень, коли Вольск знову почув голос Вей:

— ГРЛ зафіксував у контейнері значне підвищення рівня біологічної активності. Він стрибкоподібно зріс за останні двадцять хвилин і становить уже «нуль вісім» за шкалою Корковського-Когана. Воно прокинулось швидше, аніж ми передбачали. Якщо це норни, то вже за дві-три години вони почнуть надувати свої портали.

— Все одно ми повинні встигнути, Ґвен. Ми вже минаємо четвертий рівень. Нас, щоправда, трохи гальмує «павук». Ми з Гуммом його трошки перевантажили.

— Кидайте того «павука», він без вас дасть собі раду. Швидше вибирайтесь на поверхню. Церм уже згорнула бурове обладнання і готує скеґер до старту.

Вольск подивився на монітор, який все ще показував контейнер, біля якого залишився чатувати «павук» номер три. На трансльованому зображенні нічого не змінилось. Вкрита пилом і зотлілими залишками зовнішньої ізоляції, поверхня контейнера нічим не виказувала пробудження того, що знаходилось усередині.

«Може, наказати кіборгові спалити контейнер плаганом?» — припустив техноархеолог. Але він поборов спокусу. Це був експеримент. Ризикований, але необхідний. Якщо в контейнері норни, призначення магонійської станції стане повністю зрозумілим. Щоправда, й надалі залишиться загадкою, хто ж саме залазив сюди кілька століть тому, а потім замурував місце проникнення до «піраміди» свіжим ізолятом.

«Про це поміркуємо на лінкорі», — вирішив Вольск, а вголос сказав:

— Гумме, рухаймося швидше. Нехай «павук» нас доганяє.

— Ґирги повилазили з бляшанки?

— Поки що ні.

— Тоді не варто панікувати.

— Давні мудреці радили: готуйтесь до найгіршого.

— А начальниця з Преподобною вже на поверхні?

— Так. Чекають нас і десантників.

— Тоді йдемо швидше, — погодився клон, явно втішений тим, що Мулан уже в безпеці. Його небайдужість до молодої Знаючої вже стала темою для веселих кпинів. Мулан на них ніяк не реагувала, а шахтар довго й нудно усім пояснював, що лише зовсім здурілий і морально загублений клон міг би уявити себе в одному ліжку з Преподобною сестрою, яка знає шляхи до престолу Велудумана.

Сказати «йдемо швидше» виявилось набагато легше, аніж насправді швидко долати перекручені лази і коридори древньої споруди. Сходів вона не мала, а ті довжелезні пандуси, що з’єднували її рівні, засипали купи сміття. Під час спуску до глибин «піраміди» люди і кіборги потривожили цей витвір давньої раси. Деякі стіни, стелі й підпори зруйнувались за ті кілька годин, що група Вей провела у споруді. Там, де ще недавно Вольск і Гумм бачили відносно чисті проходи, тепер громадились купи пилу і дрібних фрагментів стін та стелі. Найменша вібрація провокувала оточуючу древність до подальшого занепаду.

Навіть екзоскелети не допомагали. Особливо важко було долати другий від поверхні рівень, де впала ціла стіна. Її рештки перекрили коридор, і людям довелось шукати обхідний шлях. «Павук» із трофеями безнадійно відстав. Якби не вражаюча фізична сила клона, який розчищав дорогу, Вольску ніколи не вдалося б за півтори стандартні години подолати аж чотири рівні тифонського лабіринту. Десантники випередили їх на чверть години і вже готувались до старту на другому скеґері. Вей постійно інформувала Вольска про показники біологічної активності у контейнері. Вже біля виходу на поверхню техноархеолог отримав від неї повідомлення про критичний стрибок усіх фізичних показників. Одночасно згас екран його нарукавного монітора.

— Хутчіш до скеґера, — наказала Вей. — Вони надули портал безпосередньо в контейнері.

Вольск згадав запис із бази Волт-Армстрідж, який вони дивились на Кідронії вісім місяців тому. Там ґирги долали сотні метрів за лічені секунди.

— У нас хвилин шість-сім, — повідомив він Гумма, переводячи свій екзоскелет у режим вільного бігу. — Цугель-цугель!

Клон без жодного слова рвонув з місця у напрямку до скеґера. Вольск наздогнав його вже біля посадкових опор. Церм і Мулан втягнули обох до шлюзу. Вей тим часом не відривалась від екрана ГРЛ.

— Що там? — прохрипів захеканий техноархеолог, як тільки відкрилось забороло його скафандра.

— Швидкість приросту біологічної маси становить приблизно сімсот кілограмів за хвилину, — повідомила баронеса. — Там вже сотні ґиргів. Але вони рухаються хаотично й ще не дійшли до верхніх рівнів.

— Тоді дарма ми бігли, як ті невдахи з фільму «Приречені», — прокоментував клон.

— Нам бажано залишити це галактичне кладовище раніше, аніж звірята вистрибнуть на поверхню, — зауважила Церм. Вона знову зайняла капітанське місце й продовжила передстартові процедури.

— Що з другим кораблем? — поцікавився Гумм, влаштовуючись у своєму кріслі. Його погляд постійно повертався до сусідньої ніші, де готувалась до старту Мулан.

— Вже вийшов на орбіту, — мовила Церм. Якраз перед цим повідомленням вона ввела до комп’ютера завершальну серію дозвільних команд і ввімкнула протиперевантажне обладнання. Вольск відчув, як його скафандр охоплюють запобіжні стрічки і м’які «лапи» утримувачів.

«Шкода трофеїв», — устиг подумати техноархеолог до того, як прискорення нагло притисло його до пасажирського крісла. Вольску здалось, що його хребет от-от розпадеться, а ребра розчавлять легені й серце.

Це без жодної прелюдії, без зависань і розгону стрибнув у вишневе небо Тифона керований капітаном Церм скеґер.

21

Підповерхневе місто на планеті Піфія (11КВ23:2),

відомої також, як Магонія і Планета Жінок,

система зірки Рірі (Епсилон Ерідана).

13 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— А все ж таки, генерале, на підставі чого ви так переконані, що Ленго обрав для маскування саме образ жінки з Магонії? — запитала в Маркова Преподобна сестра Гітела.

— Знаючі володіють телепатією. Знаючі добре організовані, дисципліновані й впливові. Вони є оплотом людської раси. Те, що наш Флот не виправдав сподівань у Війні з ящерами, робить Планету Жінок не просто оплотом, а стрижневою структурою опору. Недарма у ті клони, які замовляв Сен-Ален, майстер Тейсан вклав ненависть саме до Знаючих.

— Це не так. В Овіті ми не знайшли ненависті. Зрештою, вона стала однією з нас.

— Все ж таки, я думаю, що Ленго десь тут.

— Змушена розчарувати вас, генерале. Ми ретельно реєструємо генетичні параметри всіх, хто потрапляє на Магонію. Нічого й віддалено подібного до генетичного підпису Овіти або відступниці Шерми наші сканери не зафіксували. Наша система контролю за колоністками на порядок досконаліша за ті, які існують на Випереджаючих планетах.

— Ми не знаємо всіх можливостей ворога, Преподобна. Зрештою, Зовнішні могли здійснити пересадження мозку Ленго або ж його ментальної матриці у тіло громадянки Планети Жінок.

— Вибачте, генерале, але зараз ви ступили на хибний шлях. Припустити можна все що завгодно, але ж ми з вами не сценаристи пригодницьких серіалів. Ми відповідаємо за безпеку довірених нам людей. І ми повинні допомагати одне одному. Ваша гіпотеза про замаскованого Ленго спонукала нас до посилених заходів безпеки на нашій планеті. Ми вам вдячні. Можливо, вас зацікавлять припущення наших аналітиків.

— Я уважно вас слухаю.

— Коли наші аналітики отримали від Джи Тау інформацію про «посвячення блискавкою», вони зацікавились гіпотетичним «посвяченням» відступниці Шерми. Воно, як вам відомо, на відміну від підтверджених «посвячень» відбулось не на Аврелії, а на Землі. Шістнадцятого семпрарія чотириста тринадцятого року. Відступниця тоді мешкала у невеличкому містечку Шираз у провінції Іран. Наші агенти дослідили місце, де відступниця зустрілась із кульовою блискавкою, та опитали свідків цієї події. І ось що ми там знайшли.

Увімкнувся екран тривимірного демонстратора. Марков побачив шматок жовтого поля, колючі кущі з вузьким і товстим листям. В кущах, ледь присипаний ґрунтом, лежав круглястий шматок пластика.

— Я не знаю, що це за предмет, — після хвилинної паузи визнав Марков.

— Це й не дивно, ви ж не ксенобіолог.

— …?

— Це заглушка порту живлення транспортного біологічного контейнера, — пояснила Гітела. — В таких контейнерах перевозять ксеноморфів.

— Вони привезли на Землю авреліанську адельму? — здогадався Марков.

— Так, генерале, маєте рацію. Заглушка від серійного контейнера, виробленого заводом авреліанської компанії «Урмас» десь між одинадцятим і тринадцятим роком. Точно встановити промислову серію не вдалось, але ми спробуємо відслідкувати долю усіх випущених «Урмасом» у ті роки контейнерів. Їх лише кілька тисяч, їхня експлуатація і списання підлягають суворій звітності. А у пробах ґрунту з місця «посвячення» ми знайшли сліди слизу, який виділяє доросла Adelma polaria. Отже, без цієї істоти вони не можуть проводити ритуал. Сенс якого, до речі, нам і досі не відомий. А це означає, що «посвячувальний центр» розташовано десь на Аврелії. Смію припустити, що він якимось чином пов’язаний з енергетичними турбуляціями, що відбуваються у метеоритному кратері Мефістофель. Наші спеціалісти вже на Аврелії. До речі, одна із наших сестер, яка постійно живе на цій планеті й володіє талантом відчувати телепатів на відстані, переконана, що на Аврелії довший час перебуває група невідомих ані нам, ані Службі сильних менталиків. Можливо, генерале, вам також варто приділити увагу цій планеті?

Марков не відповів. Він про щось напружено думав.

— Чим ми ще можемо вам допомогти? — перервала мовчанку Гітела.

— Преподобна, ви можете влаштувати мені зустріч з ящерами? Наприклад, з офіційним резидентом Ґ’орми?

— Ми спробуємо, — кивнула головою Знаюча. — До речі, наскільки мені відомо, резидент перебуває на Аврелії.

22

Підгорні печери під масивом Маунт-Шилд,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

3 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Не відставайте, маловіри! — покликав Протон захеканих членів пошукового загону. — 3 нами Велудуман!

— Цим печерам немає кінця, — Занга учергове подивилась на монітор, де відображались дані зі сканерів розвідувальних «павуків». — Морліфи і роботи випереджають нас на три сотні метрів, але перед ними бачу принаймні ще одну велику порожнину.

— Що показує біосканер ГРЛ? — поцікавилась Сайкс.

— Присутня значна біологічна активність, — доповіла Занга. — Чотири і шість десятих за шкалою Корковського-Когана.

— Ксеноморфи, — констатував Зак-Зак. — Попереду, в тій порожнині, велике гніздо ксеноморфів.

— Скільки їх уже було, тих порожнин, — почувся голос Фалька. — І з ксеноморфами, і без ксеноморфів. І що? Де ті ваші чулімби?

— Попереду, — повторив Зак-Зак.

Загін Сайкс просувався розкішною кристалічною печерою. Навколо дослідників розквітали велетенські аметистові, кварцеві, гранатові суцвіття і грона. Вони виблискували під променями прожекторів, дробили світло і примножували красу. Надра Маунт-Шилд виявились багатими на розсипи дорогоцінного каміння. Протон знайшов два масивні, красиві, чистої води гранати, один із яких подарував Преподобній Сайкс, а другий, менший — Преподобній Дімері.

Дімера дуже зраділа гранатові і пояснила Зак-Заку, що кожна Знаюча має колекцію кристалів, які допомагають своїм хазяйкам фокусувати та розвивати ментальні здібності. Вона розповіла, що отримала від прабабці дивовижний зірчастий берил, який має магічні здатності. Цей камінь вона залишила у родовій скарбниці на Піфії, сумувала за ним і сприйняла подарунок Протона, як добрий знак. Тепер, сказала юна піфійка, в неї з’явилась власна «лінза Сили».

Сайкс передбачала, що у печерах вони наразяться на безперервні атаки ксеноформ. Проте цей прогноз Знаючої не збувся. Одна-єдина небезпечна пригода чекала на них на четвертій годині мандрівки. Зграя дрібних лачарів оминула морліфів і заступила шлях розвідувальному «павукові». Той активував плаган, і вся зграя миттєво перетворилась на купку летючого попелу. Занга навіть не встигла визначити, до якого із підсімейств належали нападники.

— Це були арахіни, Занго, навіть не сумнівайся, — авторитетно заявив Протон, і всі одноголосно вирішили вважати знищених лачарів арахінами.

Врешті-решт Со Лай оцінив оперативну ситуацію як «незагрозливу». Він найбільше боявся атак істот-телепатів на штиб скутулій, але печери виявились бідними на органіку. Великі хижі ксеноморфи (на кшталт «каменеломних василісків»), судячи з усього, лише відсиджувались тут під час сезонних сельвійських ураганів. Фальк сповнився ще більшим скепсисом щодо можливості знайти в підземному лабіринті чулімб.

— Тут немає істот-симбіонтів, якими харчувались би чулімби, якби вони існували, — сепаратно повідомив він Сайкс, використавши захищену лінію персонального комунікатора. Преподобна сестра не обтяжила себе ані коментарем, ані відповіддю на цю песимістичну заувагу.

Думки Сайкс перебували далеко від харчових потреб чулімб. Знаюча аналізувала останнє повідомлення, отримане нею через спецтермінал від командуючого Одинадцятим флотом. У повідомленні йшлось про наближення до системи Ахернара цілої ескадри ґ’ормітських зорельотів, серед яких були бойові типу «скальпель». Зазвичай ящери попереджали піфійських жриць про свої наміри у зоні гуманоїдної колонізації, але цього разу жодного попередження лідери Планети Жінок не отримали. Це неабияк стурбувало Преподобну. Адмірал Кортней чекав на пояснення і розпорядження, але в Знаючої пояснень не було. Тепер вона картала себе за те, що у такий відповідальний момент залишила штабну позицію заради мисливських пригод у підземеллях Сельви.

«Достатньо було відправити сюди Дімеру, — казала собі Сайкс. — А ще це моє захоплення хлопчиком-лейтенантом… Ні, Гітела таки мала рацію, я ще не доросла до відповідальних посад».

Нову грандіозну порожнину всі, не змовляючись, нарекли Аметистовою. Вона уся мерехтіла відблисками від лілових, фіолетових і бузкових кристалів. Де-не-де кристали вкривала райдужна плівка виділень невідомих істот. Там, куди не досягали промені прожекторів, жевріли грона печерних світляків, а під високою стелею вгадувались рухливі тіні летючих мешканців підземелля. Аметистова печера здавалась раєм для шукачів кристалів. Величезні кам’яні суцвіття настільки щільно вкривали стіни, стелю і підлогу печери, що одного з кіборгів довелось задіяти для вирівнювання шляху. Тріщання руйнованих аметистів, здавалось, розлякає усіх ксеноморфів. Проте невдовзі ГРЛ відзначив, що загін оточує зграя невідомих істот. Майже одночасно Зак-Зак побачив колонію анаеробних симбіонтів з родини Sitra calea, які рясно обліпили аметистові грона обабіч шляху. Вони нагадували велетенські земні гриби, але мали кілька ніжок і вміли повільно пересуватись.

— Фальку, подивіться, ось і плантації для чулімб! — покликав наукового опонента Зак-Зак. — Ну що, колего? Вашого премудрого старця Гурако вже можна здавати в музей сельвістики.

— Увага всім! — у голосі Со Лая бриніла нервова напруга. — Нас з усіх боків оточили великі ксеноморфи. Їх десь із півтора десятка. Діють координовано. Судячи з усього, готуються до атаки. Теперішня відстань до них — від двадцяти до тридцяти метрів. Попередній морфологічний аналіз даних ГРЛ вказує на істот, подібних до тих, що ми шукаємо. Два «павуки» розгорнуть сітку і спробують впіймати зо два-три екземпляри під час атаки. Всім триматися купи, не виходити за межі освітленої зони. Якщо відчуєте непереборний ментальний вплив, вмикайте гіпнопригнічення. У компенсаційному сні ураження психіки мінімальні. «Павуки» запрограмовані діяти без нашого втручання.

— Не дочекаєтесь! — засміявся Зак-Зак. — Щоб я проспав власний тріумф…

Цієї миті люди відчули ментальний напад. У Фалька почались блювотні спазми, Занга з диким криком почала здирати із себе скафандр. Зак-Заку здалось, що в нього виросла друга голова, яка намається відкусити від першої вухо. Він почав відбиватись від хижої голови, забувши і про свій тріумф, і про чулімб. Навіть тренована психіка Со Лая в перші секунди ментальної атаки ледь не вийшла з-під контролю. Він відчув нестримне бажання негайно оволодіти Сайкс і навіть попрямував у її бік. Але майже відразу опанував себе. Лише Знаючі легко нейтралізували телепатичну агресію.

Сайкс побачила, як поміж аметистовими «кущами» до неї сковзнула стрімка невиразна тінь. Сама істота майже зливалась із кристалічною поверхнею. Її панцир імітував навіть відблиски від аметистів. Плаган найближчого з «павуків» виплюнув смертоносну хмарку плазми, і тінь наче випарувалась.

«Лейтенанте, — телепатично звернулась Сайкс до Со Лая, — з вами все о’к?»

«Це ти… ви, мем?»

«Все добре?»

«Контролюю ситуацію. Але я не очікував, мем, що вони такі… невидимі».

«Це не важливо, Co. „Павуки“ їх бачать. Важливо інше. Треба негайно змінити тактичну схему, бо „павуки“ от-от поспалюють усіх чулімб».

«Сітку вони розгорнули. Але чулімби хитрі, здається, вони її обійшли і напали на морліфів».

«Так зроби ж щось!»

Ще одна сіра тінь з’явилась біля підніжжя двометрового кам’яного «суцвіття». Тепер Сайкс побачила супротивника, але не очима, а внутрішнім зором Знаючої. Двометрова броньована сколопендра підняла передні сегменти свого гнучкого тіла, немов кобра, що готується до стрибка. На її пласкій «голові» дрібно ворушились чи то ріжки, чи то куці антени. Вздовж панцира сколопендри пробігли червонуваті вогники, і Сайкс ледь не втратила свідомості від страшного головного болю. Телепатичне бачення Знаючої щезло. Цієї миті кіборг накинув на чулімбу сітку. З її вузлів почав виділятись присипляючий газ. Чулімба судомно рвонула сітку, але тартанове мотуззя витримало. Маскування наче сповзло з тіла сколопендри, і Сайкс змогла впевнитись, що чужа істота виглядає достеменно так, як вона її побачила зором Знаючої. Маніпулятори «павука» схопили ксеноморфа за наростні головного сегмента. Ще кілька секунд тривала нерівна боротьба, а потім чулімба завмерла.

«Трьох зловили, шістьох спалили, решта втекли», — почула вона лаконічну мисленневу доповідь Со Лая.

«У нас є втрати?»

«Ксеноморфи повбивали морліфів. А ще Фалькові доведеться вертатись у забльованому шоломі».

23

Околиці дослідницької станції «Пост Лефора»,

південніше цирку Мефістофель, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

15 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Патрульний дискоїд приаврелився точно у центрі ґрунтового майданчика, поряд з іржавими залишками великої сітчастої конструкції. Маккосліб і Палангус у супроводі охоронців вийшли з літального апарата і рушили до найближчого пагорба. З нього відкривалась широка панорама південної частини червонувато-сірих кільцевих гір, що оточували метеоритний цирк Мефістофель.

— Історичне місце, — повідомила Палангус. — Тут загін мисливців під орудою командора Лефора знищив більш як двісті адельм. Це був перший великий похід адельм на південь.

— Двісті… А скільки їх тоді всього було?

— Кілька тисяч. Більшість із колоністів навіть не здогадується, що адельми можуть збиратись у такі армії.

— Цілком правильно, а то б вони у штани наклали, — Маккосліб спрямував бінокль до гірських схилів. — А туди люди не ходять?

— Там уже починається аномальна зона. Он, бачите ту скелю, подібну до морліф’ячого ікла?

— Так, бачу. Десь кілометри три звідси.

— Маєте рацію, генерале. Ось цю скелю ми й вважаємо тутешнім кордоном аномальної зони.

— Ви колись були в аномальній зоні?

— Ні, генерале, але я бачила тих, хто там був. У найлегших випадках їх до смерті переслідують галюцинації, а у важчих постраждалі взагалі неконтактні. Виють, ревуть, б’ють головами у стіни. Психозонди показують невідворотну руйнацію особистості.

— А це що за сітки? — Керівник кризової служби кивнув на іржаву конструкцію.

— Це залишки «Великої стіни», яку будували за доби Туре Шактірі Першого. Планувалось повністю оточити цирк силовими бар’єрами. <

— Не вийшло?

— «Стіна» виявилась неефективною. Ксеноморфи швидко навчились її долати. Потім конструкції частково розібрали.

— Генерале, — звернувся до Ланса охоронець, — тут стає небезпечно. ГРЛ фіксує підземну активність ксеноформ.

— Добре, вертаймося, — Маккосліб неквапом рушив до дискоїда. Він потроху звикав до авреліанського тяжіння, але суглоби і м’язи все ще відкликались болем на кожне зусилля.

— Прошу вибачення, генерале, дозвольте вас запитати? — озвалась до нього Палангус.

— Дозволяю, полковник.

— Кажуть, що ваша дружина була присутня під час знаменитого бою Тени Ферфакс із клонкою Бургою.

— Той бій уже став знаменитим?

— Так, генерале. Тена увійшла в легенду. Запис бою є одним із хітів в авреліанських соцмережах. Я особисто знаю з десяток офіцерів Кризової служби, які зберігають цей запис у колекційних файлах комунікаторів. До речі, Тена й перед тим користувалась популярністю в Охоронних силах.

— Вона була красивою дівчиною.

— І добрим бійцем. Вона ще п’ятнадцятирічною вигравала дорослі змагання.

— Ви також брали участь у подібних поєдинках?

— Так, генерале. Я боєць. Але проти бойових клонів я не виходжу.

— А проти Тени виходили?

— Двічі. Й вона двічі перемагала.

— Достойний суперник. Мені її шкода… Й про що ж ви хотіли мене запитати?

— Кажуть, що намісниця Унно наказала клонці вбити Тену через те, що та образила вашу дружину. Це правда?

— Я чув іншу версію. Тена забагато знала.

— Вам це дружина сказала?

— Я на допиті?

«Чорна пантера» не встигла відповісти. За кілька кроків від них ґрунт злетів у повітря, немов від вибуху. Лискуче тіло авреліанського ківсяка[34] блискавкою промайнуло повз Маккосліба, клацнули серповидні мандибули монстра, і Чайдра заточилась.

Охоронці зреагували миттєво. Холодні спалахи плаганів спопелили плоть поліподи. Але для полковника Палангус все було скінчено.

— Генерале, вам не обов’язково самому виконувати цю скорботну місію, — порадив голос Наваріна, що виник у комунікаторі Ланса. Він якраз повертався до столиці. Патрульний дискоїд летів на південь з максимальною для цього літального апарата швидкістю.

— Якщо мій штаб-офіцер загинув у мене на очах, то я вважаю за свій обов’язок особисто вибачитись перед рідними загиблої.

— Можливо, ви й праві, друже мій, — сказав міністр і розірвав контакт.

— Вже з’ясували, де зараз донька загиблої Чайдри Палангус? — запитав Маккосліб у ад’ютанта.

— Так, сір, вона працює в Астері, в Коледжі імені Цао Цинлю.

«Коледж імені Цао Цинлю? — ця назва здалась Лансу знайомою. — Звісно, — згадав він. — Це ж коледж стюардів компанії „Елмар Астролайнік“».

Ранком його ознайомили з інформацією, що столичний підрозділ Джи Тау навіщось організував запрошення до цього навчального закладу коханки Пели Махоніко, якоїсь молодої переселенки з Альфи. Темна історія, дотична до терористки Шерми й тої клятої «теми 88», яка поклала край його імперській кар’єрі. Агенти Кризової служби зацікавились дивним запрошенням після того, як на викладацькій нараді хтось із керівників коледжу необережно висловив своє обурення тим, яке свавілля чинять імперські спецслужби на самоврядній планеті, змушуючи приймати до пристойного навчального закладу якусь задрипану переселенку.

«Й за одним разом подивимось на цей пристойний навчальний заклад», — вирішив Ланс.

На дискоїдному терміналі, що його Коледж імені Цао Цинлю ділив іще з кількома сусідами по офісному центру, генерал-полковника Маккосліба зустрів ректор.

— Найга Палангус, сір, уже знає про загибель матері, — поспішив інформувати високого гостя ректор.

— Знайдіть приміщення, де ми з леді Палангус змогли б поспілкуватись без зайвих свідків.

— У нас немає «червоної зони», ви ж розумієте, ми лише коледж. Але я можу надати для вашої бесіди свій кабінет, — запропонував ректор. — Там є системи, які перешкоджають прослуховуванню.

— Добре, ходімо, — погодився Маккосліб. Він не планував обговорювати з донькою «чорної пантери» жодних секретів, і пропозиція ректора його цілком влаштовувала. Генерал подумки відзначив, що коледж розташовано в одному із найпрестижніших столичних будинків і що «Елмар Астролайнік» не шкодує грошей на підготовку стюардів для своїх орбітальних баз. Просторі світлі приміщення, якими його провели, відзначались модним дизайном та надсучасним обладнанням.

Найга — молодша копія Чайдри — чекала на нього у ректорському кабінеті. Ланс уже відкрив рота, щоб висловити жінці співчуття, але ректор його випередив:

— Це генерал Ланс Маккосліб, керівник вашої мами.

— Я знаю, хто він, — Найга зупинила Ланса, який хотів підійти до неї, повним ненависті поглядом.

— Ну, ви тут поспілкуйтесь, а я пізніше зайду, — вимучив криву посмішку ректор і щез за вхідною мембраною.

— Ваша мати загинула як справжній воїн, — сказав Ланс, не звертаючи уваги на дивну поведінку жінки. — Старший штаб-офіцер Чайдра Палангус виконала свій обов’язок із честю. Вам, Найго, буде призначена довічна пенсія у сумі, що становитиме чверть від чинного табельного окладу полковника Охоронних сил колонії.

— Ви — демон смерті, Маккослібе, — в голосі Найги дзвеніла шабельна криця. — Спочатку через вас і через ту вашу баронесу загинув Джилі, а тепер і мама. За що ви вбиваєте нашу родину?

— Джилі? — перепитав ошелешений Ланс. — Ви маєте на увазі колишнього коменданта бази Гардік Джиліна Атлопатека?

— Він був патроном нашої сім’ї і батьком мого сина, — Найга не відривала погляду від ненависного обличчя. — Його на Кідронії зжерла чужа тварюка, а ваша Вей вижила. Тепер маму зжерла поліпода, а на вас чомусь не попало навіть краплі її отрути.

— Я не маю жодного стосунку до смерті коменданта, — запевнив Ланс наїжачену дівчину. — Він полював на велетенського ксеноморфа і був свідомий того, наскільки це небезпечно.

— А суддю Ферфакса не ви довели до божевільні?

— Суддя також був другом родини Палангус?

— Так! — Найга схопилась із крісла й на мить Лансу здалось, що молода жінка кинеться на нього. — Був! А його доньки були моїми подругами! Одну з них вбили за наказом коханки вашої Вей, а другу кинули до ізолятора і піддали тортурам вже за вашим наказом. А мене, як їхню подружку і цивільну дружину Джилі, вивели за штат Другого флоту. Викинули, як непотріб!

— Мене теж відправили у відставку.

— Вас відправили у відставку, тому що Фатіма Ферфакс нічого вам не сказала! І не скаже! Й ви ще прийшли висловлювати мені співчуття!?

— А з чого це ви взяли, громадянко Палангус, що моя дружина була коханкою Ліди Унно?

— Ви ще скажіть, що я за наклеп відповідатиму за законом! — істерика на очах заволодівала Найгою. — Чого ж ви не кажете? Посадіть мне в ізолятор, до Фатіми, або віддайте на вечерю ксеноморфам. Це ж, здається, ваша спеціалізація?

— Я виконав свою місію, прощавайте, — сказав Ланс і вийшов з ректорського кабінету.

— Поспілкувались? — підбіг до нього ректор.

— Так, дякую вам за надання захищеного приміщення.

— Бідна дівчина. З такої знаної родини, а життя не склалось… Вона, сір, прийшла до нас із Флоту. Там дослужилась до капітан-лейтенанта. Має нагороди. А у нас викладає основи космоаналітики.

— Ви нею задоволені?

— Звісно, вона чудовий спеціаліст. Користується великим авторитетом серед наших курсантів. А ще вона майстер бойових мистецтв і чемпіонка Астера з класичного кунгфу.

«Вай-цу! Сьогодні я двічі був за півметра від смерті, — подумав Ланс. — Напевно, якась вища сила береже мене. Цікаво, для якої такої місії».

За кілька годин після зустрічі з Найгою Палангус Маккосліб взяв участь у нараді в Надзвичайного міністра. Генрали Охоронних сил, яких зібрав у своєму кабінеті лорд Наварін, звітували про поточну ситуацію. Картина вимальовувалась загрозлива. Практично на всій північній півкулі невпинно зростала активність небезпечних ксеноморфів. Неозорими рівнинами Хадса крокували на південь зграї адельм. Отруйні поліподи все частіше нападали на людей у містах, де, здавалось, задіяні всі мислимі заходи безпеки. В одному із столичних парків пара підземних багатоніжок Armade nematascrabis вбила півтора десятка відпочивальників. У місті Сентраді ківсяки вночі атакували цілий спальний район, що призвело до сотні жертв. Менш резонансних атак поліпод рахували на тисячі. Навіть океанська фауна повстала проти людей. Два десятки яхт зазнали нападів спрутів-мутантів. Поліцейські координатори доповідали, що ресурсів Охоронних сил ледь стає на стримування ксеноформ, а для експедицій до підземних гніздилищ потрібні додаткові «командос» і бойові кіборги.

— Ситуація стає критичною, — констатував Наварін. — Ми вже не здатні приховувати від населення масштаби проблеми. Серед колоністів ширяться чутки про те, що ксеноморфів направляють на міста телепати з якоїсь таємної секти. Двох колекціонерів, які мали домашні зоопарки, вбили сусіди. В малих містечках закривають школи і розважальні заклади. З поселення «Золота нива» після нападу адельм повтікали всі мешканці. Ще трохи — і почнеться паніка. Наш новий керівник Кризової служби Ланс Маккосліб щойно повернувся з інспекційного обльоту північних рівнин. Можливо, він щось нам порадить. Прошу вас до слова, генерал-полковник.

— Панове офіцери, — Маккосліб, за традицією Джи Тау, підвівся для доповіді. Його новісінький мундир авреліанського генерала, прикрашений важким гроном імперських орденів, викликав веселе перемигування у присутніх. — Я пропоную змінити принцип боротьби з ксеноморфами. Перейти від тактики придушення окремих вогнищ до фронтального контрнаступу.

— Й чим наступати будемо? Фермерськими комбайнами? — буркнув командуючий авіацією Охоронних сил.

— По-перше, — Ланс проігнорував репліку, — необхідно провести негайну мобілізацію резервістів…

— Оце вже точно викличе паніку, — докинув начальник столичної поліції.

— Я прошу не переривати доповідача, — зауважив міністр.

— …По-друге, розконсервувати тих бойових кіборгів, які ще лишились на військових базах. Мені відомо, що після передислокації Одинадцятого флоту на їхніх базах залишилось до тридцяти тисяч «павуків» застарілих модифікацій. Для боротьби з адельмами і ківсяками нам не треба надсучасних роботів-термінаторів на сьомій платформі. З ними дадуть собі раду «павуки» на платформах Мк4 і Мк5. Навіть третю модифікацію можна задіяти. Нехай уряд домовиться з Флотом. Варто також звернутись по допомогу до місцевих координаторів Служби Запобігання. Мені невідомо, скільки в них є «павуків», але за дві сотні років на їхніх базах і складах також мало б накопичитись немало незадіяної техніки. По-третє, супутники показують, що в кублах кратера Мефістофель доростають до імаго і готуються до походу на південь стотисячні армії адельм…

— Стотисячні? — перепитав начальник поліції Астера.

— Генерал Маккосліб має рацію, — кивнув керівник дослідницького управління Охоронних сил. — їх там сотні тисяч, а може, й мільйони.

— …пропоную завдати тактичні ядерні удари по двох найбільших гніздилищах, які у нас мають індекси «a-чотири» і «а-шістнадцять». Бажано було б також отримати через імперського представника леді Ашелін не лише санкцію імператора на ядерний удар, але й дозвіл на використання важких озброєнь, зокрема плаганів великої потужності, термобаричних бомб і систем залпового вогню. У містах потрібно організувати секторальні дружини і провести з ними необхідні навчання. Нехай дружинники і кіборги застарілих серій візьмуть на себе функції пасивної охорони міст і поселень. Тоді професійних поліцейських можна було б задіяти для пошуків підземних гніздилищ. За моїми підрахунками, лише цими заходами можна вивільнити до двадцяти тисяч бійців Охоронних сил і сформувати з них кілька тисяч експедиційних груп. Таким чином ми й перейдемо у контрнаступ…

— Й остаточно підірвемо віру громадян Аврелії у майбутнє нашого світу, — похмуро резюмував Наварін.

— Це вже політика, — зауважив Маккосліб. — А я військовий.

— А що нам радить леді Ашелін? — запитав командувач авіації.

— Преподобна Ашелін, — підказав начальник столичної поліції.

— Леді Ашелін радить нам у першу чергу потурбуватись про мешканців невеликих північних поселень, — повідомив Наварін. — Вона впевнена, що найгарячіше буде на півночі.

— Ще б пак! — погодився координатор «командос», сивий генерал-лейтенант із колишніх імперських десантників. — Якщо над Північчю нависли сотні тисяч одних лише адельм! Така орда просто знесе всі поселення.

— Отже, генерале, ви пропонуєте оголосити всепланетну мобілізацію резервістів? — перепитав у Ланса Наварін.

— Так, пане Надзвичайний міністре. І негайно.

— Я вас підтримую. Проте таке рішення є суто в компетенції уряду колонії. Я викличу міністрів на засідання за дві години.

— Вже буде ніч, — нагадав начальник столичної поліції.

— Адельми не чекатимуть, — мовив Наварін. — Всі можуть бути вільними. Крім генерала Маккосліба.

— Я знаю, що ви бачились із Найгою, — сказав старий лорд, коли вони з Лансом лишилися наодинці.

— Так, пане міністре, бачився.

— Вона вас звинуватила у смерті матері?

— А також у смерті лорда Атлопатека та у переслідуванні родини Ферфаксів.

— Вона тяжко пережила загибель Джиліна, — Наварін видобув з таємної шухлядки графин із золотавим напоєм і склянки. — Будете?

— Після сьогоднішніх пригод не відмовлюсь.

— Доля Найги мені не байдужа. Сім’я Палангусів є династійно дотичною до мого роду, — повідомив лорд. — Матір’ю Чайдри була донька барона Завшан-Мірського, а мати барона (себто прапрабабця Найги) — з Наварінів. Усі Палангуси — кастові офіцери, аристократи з еліти еліт Золотої Планети. Бачили, яка у них темна шкіра? Вони з давніх часів підбирали собі партнерів з африканськими генами, тому що вважають, що африканська кров допомагає перемагати на рингу. Дванадцять поколінь Палангусів займались бойовими мистецтвами. З цієї родини вийшов не один чемпіон Аврелії і Альфи Альфи. Статуї Палангусів стоять у Залах спортивної слави кількох світів. Найга достойно продовжила сімейні традиції. Шляхетна і харизматична жінка, як і її покійна мати. Джилін був у неї щиро закоханий.

— Найзі є чого впадати у нерви, — підсумував Ланс. — За покійну Чайдру! Нехай спочиває в мирі!

— За Чайдру Саваті Палангус! Земля їй пухом, як казали мої предки, — підтримав лорд, і вони випили, не чокаючись. — А ви що, брали участь у допитах Ферфаксів?

— Ні, їх допитували люди Біргіра Яна.

— Кажуть, що суддя і Фатіма визнали, що саме вони організували вбивство намісниці Унно?

— З тими методами допитів, які практикували люди Біргіра, будь-хто визнав би себе винним. І будь у чому.

— Так, розумію, — кивнув Наварін. — Суддя, кажуть, від того всього збожеволів.

— Не дивно. Спочатку на ринзі гине його старша донька. А потім йому показують, що зробили з молодшою. А він, наскільки мені відомо, любив своїх доньок.

— Ваша правда, генерале. Любив їх, пишався ними. Нещасний батько, нещасна Фатіма… До речі, вона ще жива?

— Не знаю. Коли мене відправили у відставку, була живою.

— Цю справу засекретили.

— Звісно.

— Вона, ця справа, ще не закінчена, — тихо, але чітко мовив старий лорд.

— Навіть так? — Маккосліб зрозумів, що Наваріну відомо щось важливе. Щось, можливо, пов’язане з його запрошенням на Аврелію.

— Наші люди відслідкували одну із операцій тутешніх Джи Тау. Ваші колишні колеги навіщось складають списки тих, хто отримав ураження від кульових блискавок адельм. Але не звичайних адельм, а дуже рідкісних чорно-червоно-жовтих. Наукову назву підсімейства я забув. Старий мозок, мій друже, вже геть не тримає латини… Мисливці називають їх «смугастиками». І ось, агенти Джи Тау по всій планеті шукають жертв «смугастиків». Шукають із такою шаленою наполегливістю, наче нічого важливішого для них не існує. Дивно, правда ж?

— Дійсно, важко зрозуміти мету.

— Ви нічого про це не чули?

— Ні, — твердо мовив Ланс. — А яким боком все це пов’язано з минулорічними подіями на Кідронії?

— От і ми б хотіли про це дізнатись, — Наварін налив у склянки нову порцію віскі. — Знаємо лише, що камер-корнет Фатіма Ферфакс два роки тому, під час перебування у родовому маєтку матері, отримала важке ураження кульовою блискавкою. Й що найцікавіше: ту блискавку випустила адельма-«смугастик».

— А хто ще у списках?

— З відомих вам персонажів: терорист Хепі Махоніко, його сестра Пела, її коханка Орбана Анс і…

— Найга Палангус?

— За дедуктивне мислення, генерале! — старий лорд підніс догори свій келих.

24

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

система зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

17 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Отже, я підбиваю підсумки першого етапу експедиції, — оголосив Зоран, як тільки усі дослідники і члени екіпажу розташувались на диванах Зали нарад. — Перше й найочевидніше: матки на Тифоні немає. Друге: ми знайшли на 9КВ40:2 дослідницьку станцію магонійців, які експериментували там із ґиргами, а можливо, й з іншими видами біологічної зброї. Станцію побудували за кілька мільйонів років до магонійців. Судячи з того, що нам відомо, десь на початку Третього циклу гуманоїди з Оріону протистояли тут, у системі Мелані, древній негуманоїдній расі. Магонійців цікавила зброя, яку застосовували у тій війні. Нас вона теж цікавить. Третє: на лінкор доправлено майже шістсот кілограмів магонійської інформаційної техніки, яку вивчає команда лейтенанта-дослідника Вольска. Мені відомо, що отримані цінні дані. Четверте: ми спровокували ворожу атаку, і тепер на поверхні Тифона лежать мертві ґирги. Їжі для них там немає, вони це зрозуміли, й нових ґиргів на Тифон не прибуває.

— Зрозуміли не вони, а їхня матка, — уточнила Вей. — Ґирги-добувачі повиздихали, коли в них закінчився запас повітря з гніздової планети.

— Власне це я й хотів сказати, — погодився з баронесою Зоран. — Лейтенант-дослідник Вольск, ви маєте що нам доповісти?

— Так, капітан-командоре, — техноархеолог спробував вписатись у стиль Зорана. — В мене багато інформації. А ще маю робочу гіпотезу з теми «Гніздо» й, відповідно, пропозицію щодо вибору цілі для наступного етапу експедиції.

— Ми вас слухаємо, — командор перемкнув спікерофон на термінал біля того диванчика, де примостився новоспечений лейтенант-дослідник. — І нагадую вам, що ви тепер табельний офіцер дослідницької частини лінкора, а тому при зверненні до командира корабля повинні стати, як за командою «струнко», а присісти зможете лише за моїм дозволом.

— Прошу вибачення, капітан-командоре! — виструнчився Вольск.

Наказ командувача Першого флоту[35] про надання йому офіцерського звання став для техноархеолога несподіванкою. Поміркувавши, він вирішив, що такі сюрпризи треба сприймати, як невід’ємні умови пригоди, до якої він, Алекс Вольск, потрапив, підписавши рейсовий контракт.

— Надалі будьте уважним.

— Доповідаю: моя група, користуючись тими напрацюваннями вчених Піфії, які передала нам Преподобна Тарасваті, — Вольск зробив щось на штиб реверансу у бік Знаючої, — почала знімати інформацію зі знайдених носіїв. До речі, з тих двохсот магонійських флешок, які ми привезли на борт, вдалось активувати лише чотири. Але вони виявились надзвичайно ємними. У кожній кілька десятків терабайтів. У першу чергу ми намагались знайти інфу, яка стосувалася гнізда і матки ґиргів. Користуючись словниками і таблицями морфем магонійської мови Пізнього періоду, ми виявили, що для позначення понять, які за змістом відповідають нашим «гніздо», «колиска», «лоно», магонійці використовували близько тридцяти словоформ та фреймових емблем. Магонійська мова багатша за нашу, там дуже довгі синонімічні ряди…

— Не відволікайтесь від головного, — попередив доповідача Зоран.

— Так, капітан-командоре! Отже, завдяки словникам ми встановили, що для позначення гнізда ґиргів магонійці найчастіше використовували дефініцію вузьконаукового формату, яку я, на жаль, не можу вимовити. З цього моменту робота пришвидшилась. Ми відсікли графічну складову інформації, а з текстової вибрали близько двох тисяч змістових фреймів, де міститься ця дефініція. Для їхнього експрес-дешифрування командор дозволив нам використати супремус лінкора. Ми розкодували текстовий обсяг приблизно у два мільйони триста тисяч знаків. Ми вже можемо із впевненістю сказати, для чого була призначена тифонська «піраміда». Це був спеціалізований дослідницький центр. Його призначення, можна сказати, збігалося з метою нашої експедиції. Магонійці шукали гніздову планету, вивчаючи ґиргів і норн. Вони моделювали на Тифоні певні параметри гнізда ґиргів для того, щоб визначити його вплив на оточуюче космічне середовище. Ґ'орміти передали нам інфу про те, що атмосфера знайденої ними у давнину гніздової планети формувалась переважно тими газами, які супроводжують метаболізм матки. Отже, знаючи хімічний склад та іншу специфіку цих газів, ми зможемо легко знайти планету за спектром її атмосфери…

— Що означає «моделювали параметри гнізда»? Яким способом? Магонійці вирощували у «піраміді» матку ґиргів? — уточнила Ґвен Вей.

— Очевидно.

— У самій «піраміді»?

— Наскільки ми зрозуміли, головні досліди проводились у великій порожнині під її нижніми рівнями. Залишки цієї печери помітні на тій картинці, яку нам дало ГРЛ-сканування.

— А ось це вже цікаво… — баронеса спохмурніла.

— Так-от, колеги, найголовніше: ми знайшли дані про хімічний «слід матки», — Вольск передчував, яке враження справить його повідомлення на присутніх, і приготувався до скептичної реакції.

Залою нарад пробіг стишений гул. Зоран постукав сувенірним ліхтариком, який крутив у руках, по столу головуючого.

— Тихше! Коли лейтенант закінчить свою доповідь, я надам слово усім бажаючим.

— Ми відразу звернулись до розширеної бази даних по планетних атмосферах, — продовжив Вольск. — І знайшли принаймні дві планети, де домінує специфічна комбінація газів, характерна для виділень матки. Це гаряча планета 7КВ506:1, що обертається навколо зірки Спеншити, і марсоподібна 14КВ99:5 зоряної системи Гаспардус у сузір’ї Рисі. Обидві на межі досягнення земними зорельотами. Звідси нам до кожної летіти не менше п’яти місяців. Й то за умови, що ми матимемо необмежений паливний ресурс.

— Від чотирьох до шести стрибків, — підтвердив Зоран, який уже вивів на тривимірний екран демонстратора координати планет і збудовані супремусом зображення оптимальних рейсових траєкторій.

— Якщо Вольск вже про все доповів, я би хотіла задати йому ще кілька питань, — звернулась до командора Вей. — Так сталось, що я опрацьовувала ксенобіологічну складову нашої зустрічі з ґиргами й практично не спілкувалась із членами групи Вольска…

— Запитуйте, — дозволив Зоран.

— По-перше, Алексе, що ви знайшли з проблеми невідповідностей у хронології?

— Що це за проблема, поясніть. — запитав баронесу другий пілот Селас.

— Так, ми про неї перший раз чуємо, — підтримали його корабельні косманалітики.

— Я все поясню, — запевнив їх Вольск. — Але, колеги, я ще не закінчив доповіді. Я вважаю, що ми повинні сконцентрувати увагу на системі Гаспардус, а планету 7КВ506:1 нехай проінспектують або ґ’орміти, або ж інший корабель Зоряного Флоту.

— Які в тебе є аргументи? — поцікавилась Церм.

— У магонійських файлах згадується про рідкісний ізотоп родону, який є одним із маркерів атмосфери гнізда. В атмосфері 7КВ506:1 його немає, а на п’ятій планеті Гаспардуса є. Окрім того, до Гаспардуса нам ближче.

— Відстань не є аргументом, — докинула Мулан.

— Але ж ґ’орміти, — зауважив Мо Кирик, — повідомляли, що давнє гніздо ґиргів було саме на гарячій планеті. Цій умові відповідає не п’ята Гаспардуса, а перша Спеншити, яка обертається поряд із короною зірки. До речі, 7КВ506:1 настільки розжарена, що родоновий слід може бути непомітним. Його, разом із частиною атмосфери, постійно здуває потужний потік «сонячного вітру».

— Це доречне зауваження, — кивнув Вольск. — І наша група його врахувала. — Атмосфера гарячої планети активно збіднюється «сонячним вітром». Це й не дає підстав припустити, що там живе матка. Ми змоделювали можливу еволюцію атмосфери 7КВ506:1 у кількох варіантах. Скажемо так, зі сплячою маткою і з активною маткою. Якби атмосферу гарячої планети формувала матка, її активність мала би бути просто фантастичною.

— А точніше можна? — запитала Вей.

— Тут ми вступаємо в область стохастичної невизначеності, — визнав техноархеолог. — Ми не можемо обрахувати біологічну активність матки числом народжених нею ґиргів. Але ми вирахували, що для підтримання атмосфери на першій планеті Спеншити матка мала б виробляти до мільйона тонн газів кожної доби. Якщо кількість виділених нею газів залежить від кількості спожитої їжі — а це, колеги, більш аніж очевидно — то, виходить, ґирги відправляють до гнізда щодобово сотні тисяч тонн м’яса. Але ж це нісенітниця. Звідки може взятись стільки м’яса? Це ж треба щорічно з’їдати фауну цілої планети…

— Непереконливо, — перервала техноархеолога баронеса. — Ми не знаємо можливостей матки та специфіки її життєдіяльності. Нам навіть немає з чим порівняти, адже ми ніколи не зустрічались з організмами такого типу. Як на мене, продуктивна істота вагою у тисячі тонн не може існувати без постійного притоку їжі у співмірній з її розмірами кількості. Якщо матка існує, значить, вона їсть. А на скількох світах одночасно пасуться її породження, ми можемо лише здогадуватись… Може б, ти, Алексе, залишив аналіз активності гнізда космоаналітикам і біологам, а натомість розповів би нам, що саме ти думаєш про вік «піраміди» та хронологію функціонування в ній чужої бази?

— Як скажете, підполковнику, — вигляд у Вольска був ображений. Він не очікував критики з боку Вей. — Щодо хронології функціонування бази, колеги, то головна проблема в тому, що згідно з усіма існуючими даними, магонійська цивілізація існувала у проміжку в сто тисяч років. Найдавніші міста на Піфії-Магонії мають вік приблизно сімсот сімдесят тисяч років, а переселення магонійців на невідому нам планету відбулось близько шестисот вісімдесяти тисяч років тому. Вважається, що після того в нашій області Галактики магонійці ніяк себе не проявили. Але вік тієї магонійської техніки, яку ми знайшли у «піраміді» — приблизно двісті тисяч років, тобто вона функціонувала через чотириста вісімдесят тисяч років після того, як предки залишили нашу область Галактики. Притому техніка на базі така сама, як і в Пізній період магонійської цивілізації. Таке враження, колеги, що якась гілка магонійців проспала в анабіозі майже півмільйона років, прокинулась двісті тисяч років тому і почала досліджувати ґиргів на Тифоні. А потім або знову заснула невідомо де, або ж безслідно зникла.

— А датування історичних періодів на Магонії базується на достовірних методиках? — поцікавився командор.

— Принаймні, у нас поки що не було підстав для сумніву, — замість Вольска відповіла Тарасваті. — З іншого боку, ми зіткнулись зі схожою проблемою щодо хронології древньої Землі. Той магонійський інкубатор, у якому предки виростили расу кроманьйонців, було збудовано приблизно сто вісімдесят тисяч років тому. Наші історики спочатку датували його побудову більш раннім періодом. Вони вважали, що інкубатор діяв протягом кількох епох розвитку земних гуманоїдів. Але тепер ми вважаємо, що дата побудови інкубатора практично збігається з часом життя першопредка усіх землян — мутантки «Єви», яка народилась тисячу вісімсот століть тому.

— Народилась в інкубаторі? — запитала Церм.

— Ні. «Єва» була праматір’ю не лише кроманьйонців, а усіх земних рас. Її мутація була природною, або, як вважають деякі сестри, була інспірована Вищою Силою. А нашу расу в інкубаторі виростили пізніше. Для цього магонійці використали двох правнучок «Єви», яких ми називаємо «Ірою» і «Лією», плюс той генетичний фонд, що вони привезли з Магонії.

— Ми знову відволікаємось, — зауважив Зоран. — При всій повазі до вас, Преподобна…

— Хіба ми обмежені у часі, командоре?

— Нам треба прийняти рішення.

— Рішення прийматиме імператор. Він уже отримав повідомлення про обидва можливі місцезнаходження гнізда. Не хочу вирішувати за Еарлана Третього, але думаю, що він накаже негайно відправити безпілотні крейсери до обох підозрілих планет. Він не чекатиме нашого повернення. Аж надто багато поставлено на кін, а ми можемо не встигнути до початку атаки ґиргів.

— Мені здалось, у лейтенанта Вольска була своя гіпотеза щодо нестикувань у хронології, —припустила Ґвен Вей. — Я би, все ж таки, хотіла її почути.

— Саме так, Ґвен, — підтвердив техноархеолог. — Мені здається, що магонійці перед переселенням до далекого світу залишили в нашій області Галактики такі собі «закладки». Бази, на кшталт тифонської, персонал яких перебував цілі епохи у глибокому анабіозі.

— Зрозуміло. А сенс таких «закладок»?

— Є кілька варіантів. Згідно з одним із них, вони таким чином підстраховували своїх нащадків, тобто нас. Згідно з іншим, зберігали контроль над нашим сектором Галактики, очікуючи занепаду Ґ’орми і сподіваючись сюди повернутись.

— Є ще один варіант, — докинула Мулан. — Магонійці створили людей для того, щоб було чим годувати матку ґиргів, коли вони її пробудять.

— Перепрошую? — не зрозумів Вольск.

— Для магонійців головні вороги — ящери Ґ’орми, — Мулан підвелась із дивану, і всі побачили, що вона одягнула шкіряний пояс, оздоблений пластинами з червоного агату. — Ящери — могутні вороги. Для того щоб їх знищити, потрібна матка. Для того щоб матка досягла продуктивної стадії, її треба добре годувати. Магонійці створили нас, щоб ми заселили планети, розмножились. Тепер матка матиме багато їжі. «Стартовий ресурс», так би мовити. Вона підхарчується нами, розвинеться, і тоді ґиргів спрямують проти Ґ’орми.

— Це єресь, — прошепотіла Тарасваті. Було видно, що слова сестри її вразили.

— Я погоджуюсь з Мулан, — сказала Вей. — Навіщо придумувати фантастичних «зовнішніх», коли й без них усе вкладається у струнку логічну схему. Магонійці повертаються. Вони пробудили матку як свою головну зброю проти ящерів, а ми якраз доречно розмножились, щоб нагодувати зброю своїм м’ясом. Я досліджую ґиргів і вже знаю деякі особливості біології цих ксеноморфів. Судячи з особливостей будови ґиргів-добувачів, ґирг-реплікатор, якого ми умовно називаємо «маткою», є унікальною істотою, і виростити його непросто. З технологічної точки зору це складний, довгий і багатоетапний процес. Зародок реплікатора, як нам доповів Алекс, магонійці виростили тут, на Тифоні, у тій «піраміді»-лабораторії, яку ми дослідили. Потім зародок відвезли на підібрану за певними параметрами гніздову планету, й там законсервували. Єдине, що не вкладається у «харчову» гіпотезу, або ж концепцію «стартового ресурсу», запропоновану шановною Мулан, це ті розвідники невідомої цивілізації, які дослідили «піраміду» кілька століть тому. Хто вони, я не знаю. Також не знаю, що вони там робили. Але, думаю, вони зрозуміли план магонійців.

— Магонійці — наші творці, — сказала Тарасваті. — Наші предки, наші опікуни. Вони не могли так цинічно призначити нас харчем для ґиргів.

— А вам, Преподобна, — звернулась Вей до Знаючої, — я раджу відкинути ваші догми. Я розумію, що для вас магонійці — вчителі і боги. Але ж, погодьтесь, з богами завжди складно. Вони за межами добра і зла. У легендах вони не зупинялись навіть перед повним знищенням людства. Якщо ви вірите у Вищі Сили, то будьте готові до того, що у тих Вищих Сил й мотивації вищого рівня. І людство у божественних розрахунках може бути не метою, а лише засобом. Мені здається, віруючій людині таке легше уявити, аніж такому академічному скептикові, як я. Зрештою, «харчову» гіпотезу запропонував не хто інший, як ваша сестра-піфійка.

— Межовими припущеннями встелена дорога до відступництва, — обличчя Тарасваті було суворим і непроникним. На Мулан вона не дивилась.

25

Коледж імені Цао Цинлю,

місто Астер, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

17 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Столичне місто Астер виявилось сповненим таких несподванок і сюрпризів, про які провінціалка Оса навіть не здогадувалась. Першою з несподіванок стало те, що навколо неї всі розмовляли незрозумілим діалектом. Між тією офіційною мовою, яку вона вивчала у школі, і столичним сленгом ханхан[36] було мало спільного. Осу рятувало те, що навігаційна програма спілкувалась з нею без модних словесних новоутворень. З її допомогою вона знайшла Білу Набережну, де розташувався Коледж імені Цао Цинлю, запрошення до якого зберігалось у пам’яті її комунікатора.

Біла Набережна вразила Осу і величною панорамою океанської Бухти Вітрів, і силуетами вітрильних яхт на далекому обрії, і розкішними будівлями готельно-розважальних комплексів та офісних центрів, які здіймали свої сяючі кілометрові вежі аж до перламутрових хмар. Навігатор привів її до підніжжя однієї з таких веж, якій архітектор надав форму чотиригранного леза. Поряд із цим тисячометровим «мечем» дівчина відчула себе нікчемною.

«Я тут лише комаха. Але я вперта комаха», — сказала собі Оса і рушила до входу у вежу.

У велетенському й майже безлюдному лобіо Оса знайшла інформаційний термінал і дізналась, що адміністративні офіси і навчальні аудиторії коледжу розташовані від шістдесят сьомого до сімдесят п’ятого поверхів вежі.

Швидкісний ліфт виніс дівчину до потрібного рівня. У ліфті вона зауважила насмішкуваті погляди, які кидали на її зачіску та одяг молоді люди. Ще у транспорті, що доправив її до середмістя авреліанського мегаполісу, Оса побачила суттєву різницю між своїм вбранням і тим, у який переважно була одягнута молодь Астера. Груба фактура та різкі кольори провінційних лахів фатально контрастували з пастельними барвами та відчутною навіть на відстані прозорою невагомістю одягу столичної публіки. Справжнє свято смаку і стилю чекало її на набережній, якою звикли гуляти заможні астерійці й де панував вітринний настрій. Після «Білої троянди», де обходились переважно функціональними комбінезонами, Біла Набережна здалась Осі небаченим казковим краєм, населеним гібридами янголів і подіумних моделей.

Поїздка у ліфті остаточно зіпсувала настрій майбутній стюардесі. Вона зрозуміла, що її провінційність миттєво кидається місцевим у вічі.

«А що скаже приймальна комісія!?» — з цією думкою, що висвердлювала їй мозок, Оса зайшла на ескалатор, який доправив її до просторої зали з мармуровою скульптурою у центрі. На постаменті було зазначено, що монумент зображає героїчну стюардесу Цао Цинлю, випускницю коледжу, рятівним вчинком якої вже більш як століття пишається як навчальний заклад, названий її ім’ям, так і вся корпорація «Елмар Астролайнік».

У чому саме полягав героїзм Цао Цинлю, Оса прочитати не встигла.

— Ви претендентка Орбана Анс? — почула вона голос, що, здавалось, линув звідкись зі стелі.

— Т…так, — прошепотіла дівчина, майже розчавлена мармуровою парадністю зали та всевіданням невидимого воротаря.

— Ми раді вас бачити, — запевнив претендентку голос. — На вас чекають. Пройдіть, будь ласка, до блоку шістсот сімдесят три, кімната «Н». Правий коридор.

Оса рушила правим коридором. Доки вона дійшла до кімнати «Н», їй зустрілись дві дівчини у білих формених строях курсанток. Вони здались Осі істотами недосяжної досконалості. Обличчя курсанток променились красою і свіжістю, зачіски ідеально гармонували з макіяжем, а рухи відзначались тією шляхетною відчуженістю, в яку іноді вдається вкласти більше еротизму, аніж до відвертих вихилянь. А ще Оса вловила запах їхніх парфумів. Найшляхетніший та найприємніший з усіх тих запахів, які коли-небудь досягали її носика.

«Вступити до коледжу або здохнути!» — вирішила дівчина.

У призначеній кімнаті на Осу чекали дві молоді жінки, одягнені у консервативні костюми, які віддалено нагадували одяг шкільних кураторів. На пластронах їхніх сіро-сталевих піджачків сяяли зірчасті корпоративні емблеми «Елмар Астролайнік», а на службових бейджиках сріблились смужки, які означали рівні допусків. Жінки сиділи за великим й абсолютно порожнім столом.

— Добрий день, — промимрила Оса.

— Ви з півночі? — замість вітання запитала жінка, у котрої на бейджику було три срібні смужки. Запитувала вона офіційною мовою, достеменно подібною на ту, якою користувались шкільні вчителі й куратори.

— Так, мем, — відповіла претендентка й відчула, як від хвилювання її рот самовільно наповнюється слиною. Це відчуття було настільки огидним, що обличчя Оси судомно сіпнулось.

Працівники приймальної комісії перезирнулись.

— У вас є спадкові хвороби? — запитала та, у котрої було дві смужки.

— Ні, мем, — Оса опанувала себе надзвичайним зусиллям волі. — Я ж надала вам медичну довідку за формою «двісті вісімдесять шість», довідку Генетичної інспекції за формою «двісті два» та довідку про встановлені імплантати. Там є усі дані.

— Так, ми бачимо, — сказала леді-три-смужки. — А ще тут у нас є характеристика, надана шкільним вихователем-аналітиком. Треба визнати, дуже специфічна характеристика.

Лише тепер Оса зрозуміла, що стіл не порожній. Що на ньому, якраз перед членами приймальної комісії, знаходиться невидимий з її боку екран, на якому висвітлюється уся інформація про смішну селючку Орбану Анс.

«Тоді на фіга було запитувати про спадкові хвороби?» — хвиля злості миттєво змила усю її скутість. Або ці вилощені хвойди знущались із неї, або ж її відповіді пропускали через детектор брехні. В обох випадках Оса мусила прийняти бій.

— Аналітик зазначає, що ваша готовність до соціальної адаптації нижча за середній рівень, що у вашій психіці присутня протестна складова, — прочитала з екрана «трисмужкова». — Ви вважаєте, претендентко Анс, що суспільство несправедливе до вас?

— Ні, чому ж, — знизала плечима Оса. — Я вдячна уряду за те, що мені надали можливість безкоштовно отримати освіту, безкоштовно забезпечували мене харчами, спальним місцем і одягом. А ще мені надавали безкоштовні медичні послуги. Я дуже-дуже вдячна.

— Чому ви хочете вчитись саме у коледжі, що готує стюардів для карантинних станцій? — це вже питала леді-дві-смужки.

— Я завжди мріяла допомагати людям, мем.

— Вас не лякає, що наша навчальна програма передбачає претендентів з більш ґрунтовною загальноосвітньою підготовкою, аніж та, яку ви отримали у школі, де готують космодромних техніків? Вам доведеться оплачувати додаткові консультації. А ще багато і напружено працювати, щоб зрівнятись, скажімо, з випускниками міських гуманітарних шкіл.

— Я не боюсь труднощів, мем. Я до них звикла.

— Що ви маєте на увазі?

— Я з бідної родини, мем.

— Вас цікавлять гроші?

— Так.

— Ви вважаєте гроші найважливішою річчю в житті?

— Ні, мем, не вважаю. Так вважати було б не мудро… Проте дівчині без грошей не дуже комфортно.

— Ви самі будуєте свій стиль?

— Ні, мем, але я щойно звільнила свого стиліста.

— Навіть так! — оцінила жарт леді-три-смужки, посміхнулась Осі й раптом спитала:

— Ви свідома лесбійка?

— Перепрошую?

— Ми, Анс, бачили… фільми з вашою участю. Ви розумієте, про що йдеться. Там ви лише з дівчатами.

— Там я лише з однією дівчиною, мем. З однією-однісінькою. З тією, яку я кохала.

— Вже не кохаєте?

— Ми посварились, — сказала Оса й швидко додала: — Чоловіки мені також подобаються. І дигендери.

— Вам подобаються дигендери? — перепитала «двосмужкова».

— Хіба ж вони не люди? Серед них є дуже гарні й ніжні.

— А клони?

— Та вони ж озлоблені на весь світ, мем. І майже усі — небезпечні сектанти. Я, мем, не знаходжу спільної мови з клонами.

— Ви конфліктна людина, Анс?

— Я не починаю сварки. Але відповісти можу.

— У школі, коли дізнались про ваш намір вступити до Коледжу імені Цао Цинлю, вас почали позиціонувати, як майбутню працівницю секс-індустрії. Цей оціночний висновок, за нашими підрахунками, тридцять вісім разів виголошували у вашій присутності. Ви жодного разу не заперечили й не висунули аргументів, які доводили б протилежне. Чи можемо ми припустити, що ви погоджувались із такою оцінкою вашого майбутнього фаху?

— Ні, мем, не погоджувалась, — Оса була заскочена інформованістю комісії. «Вони слідкували за мною ще у школі!» — зрозуміла вона.

— Але ж ви щойно сказали нам, що «вмієте відповісти». Чому ж тоді у школі не відповідали?

— Я, мем, сказала не «вмію», а «можу» відповісти. А можу бути вищою за кпини примітивних і заздрісних людей.

— Тобто вас не зачіпає колективне моральне засудження?

— Ні! — з викликом заявила Оса. Уперше за останні години вона забула про свій провінційний вигляд.

— І ви готові переступити через моральні догми, якщо цього вимагатимуть ваші професійні обов’язки?

— Так!

— Як далеко ви можете відійти від загальноприйнятих норм моралі?

— Можливо, що й далеко… Але, — Оса подивилась на скептично скривлене обличчя «двосмужкової», — є деякі такі речі, мем, які я не робитиму ніколи.

— Що саме?

— Відповідати обов’язково? — напружилась Оса.

— Ні, не обов’язково, — посміхнулась леді-три-смужки й поставила нове запитання: — Ви вважаєте себе дівчиною з гарною зовнішністю?

— Цілком.

— Просто гарною чи дуже гарною?

— Дуже гарною, мем, — Оса втягнула живіт, кинула погляд на дзеркальну панель навпроти і переконалась, що її принади достатньо помітні крізь тканину рожевого хітончика.

— Хто вам про це сказав?

— Всі кажуть, мем.

— А якщо ми вам скажемо, що ваші зовнішні дані вельми посередні? — єхидно мовила леді-дві-смужки.

— Тоді, може, ви мені ще скажете, мем, яким таким дивом, маючи посередню зовнішність, мені вдалось перемогти на тому вашому кастингу? — Оса презирливо стисла губи, мовляв: «На себе подивись, мавпо!»

— Вам подобається форма наших курсанток? — це вже питала леді-три-смужки.

— Дуже. Класна форма, мем. Вона ж із шовку, правда?

— Так, з натурального земного шовку. Це давня традиція і в нашому коледжі, і в загонах стюардів «Елмар Астролайнік».

— Круто!

— Дивіться, Анс, он там, — «трисмужкова» показала на столик у кутку кімнати, — лежить курсантська форма Коледжу імені Цао Цинлю, підібрана під ваші параметри. — Ви б хотіли її приміряти?

— Так, мем, — Оса була щирою.

— Прошу.

— Можна? Отак, просто зараз?

— Так.

— Знімати оце все? — Оса кинула прощальний погляд на свої лахи. В ньому не було смутку.

— Звісно.

— Як скажете, мем, — колишня подружка Пели Махоніко відправила в бік «трисмужкової» найспокусливішу зі своїх посмішок, скинула з себе одяг і рушила до столика.

— А ви не соромитесь ходити отут перед нами голою? — запитала «двосмужкова».

— Чого соромитись? Ви ж мене всю бачили, мем, у фільмі, — Оса ледь не заплакала від щастя, коли відчула у своїх руках холодну шовкову тканину курсантської форми. — Я не соромлюсь свого тіла, я соромлюсь бути невдахою.

— Такі, як ви, Анс, рідко бувають невдахами, — почула вона за спиною чоловічий голос.

Напіводягнена Оса озирнулась і побачила старшого чоловіка у сірому строї із золотим бейджиком. Дівчина не зрозуміла, як він увійшов до кімнати «Н». Новий персонаж приймальної комедії оцінююче дивився на претендентку.

«Ну й дивись собі!» — вирішила Оса й із навмисною неквапністю закінчила перевдягання. Білизну, яка здалась їй дешевшою за форму, дівчина залишила на столику. Вона кинула погляд на дзеркальну панель. Та відобразила розкішну довгоногу білявку, всю — від граційних тонких щиколоток до гордої шиї — затягнуту в сніжно-білий шовк. Ця білизна вигідно підкреслила засмагу на обличчі та небесно-сині очі Оси. Пела під час їхніх любовних ігор постійно повторювала, що вони бездонні, немов озера на рівнинах Хадса.

— Я думаю, що на цьому ми й закінчимо нашу захопливу співбесіду з претенденткою, — звернулась до колеги леді-три-смужки.

Якби Оса не була зачарована власним відображенням у дзеркалі, вона б відчула у голосі жінки погано приховану іронію.

— Маєте рацію, — відповіла «двосмужкова» з крижаною інтонацією.

«Що, мавпи, здулись?» — новоспечена курсантка Коледжу імені Цао Цинлю подумки показала «смужковим» язика.

— Браво! — носій золотого бейджика наблизився до Оси. — Ви зараховані до нашого навчального закладу.

— Дякую, сір, — дівчина не відвела очей і не почервоніла під його обмацуючим поглядом. — А ви, перепрошую, хто?

— Я представляю директорат компанії «Елмар Астролайнік» у наглядовій раді коледжу. А ще я викладаю курсантам основи корпоративного і протокольного етикету. Мене звати Харбел Берістер. Щиро радий нашому знайомству.

— Орбана Анс. До ваших послуг, сір, — краєм ока вона побачила, що обидві жінки, які її допитували, залишають кімнату «Н».

— Я на це сподіваюсь, — посмішка Берістера здавалась ширшою за його обличчя.

«Гм! — посміхнулась до себе Оса. — Цей котяра стопудово бачив мене у мережі. Перший день у столиці, й ось вона — козирна перемога. Класно бути зіркою!»

26

Публічний інформаційний центр,

місто Астер, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

30 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Офіційного резидента планети Г'орми ніхто не запідозрив би у належності до раси ящерів. Він виглядав достоту як зрілий гуманоїд чоловічої статі середнього віку і середнього зросту. Вольове обличчя і виразні очі. Доглянуті руки з перснями. Дорогий консервативний костюм. Синя краватка з натурального шовку. На краватці сапфірова заколка з монограмою. Якби Марков не знав, що перед ним замаскований рептилоїд з клану Б’едор, котрому нещодавно виповнилось шість сотень стандартних років, він без великих вагань відніс би цього суб’єкта до типу Заможних, надкласу Бізнесменів, класу Корпоративних, підкласу Партнерів, загону Старших Партнерів і родини Директорів.

«Цікаво, а куди ж цей грьобаний ящер сховав свій хвіст?» — раптом подумалось поліцейському, хоча спеціалісти із Джи Тау інструктували його, що ґ’орміти вправні телепати і при розмові з ними необхідно контролювати свої думки.

— Його відрізали, — мовив резидент.

— …? — Марков ледь не викашляв на стіл щойно випиту каву.

— Мій хвіст, якщо вам це дійсно цікаво, зараз перебуває у місці, яке люди, радше за все, назвали б «хвостосховищем». Ті з нас, кому для виконання певної місії потрібно набути зовнішнього вигляду представників вашої раси, мусять пройти через трансформацію тіл. Коли моя місія буде виконана, мені повернуть попередню форму тіла включно із моїм рідним хвостом. До речі, я перебуваю у цій тілесній формі вже шостий рік за вашим літочисленням. Уже й не сумую за хвостом. Вже звик до всього людського. Майже до всього. Запах поту направду дратує. Тут ваш Гарісон мав рацію.

— Хто?

— Земний письменник-фантаст. Жив у двадцятому столітті від різдва вашого пророка Єшуа. Він передбачив, що першою галактичною расою, з якою люди змагатимуться за тривимірний простір, будуть розумні рептилоїди, яких дратуватиме запах людського поту. Фантастично точне передбачення. Але про те, що розумні рептилоїди зможуть іноді обходитись без хвостів, він не додумався… Я жартую.

— Якщо я… — почав був колишній намісник Сектору Кастора.

— Мене завжди дивувало, як швидко й безболісно люди набувають стану готовності до вибачень, — зупинив перепрошення Маркова рептилоїд. — У нашій культурі, якщо ви не знаєте, вибачення є надзвичайно рідкісною формою примирення. Якщо ґ’орміт утнув щось аж таке недостойне, що вимагає вибачень, то він радше добровільно припинить свою співприсутність із потоками сущого. Себто, використовуючи образ, притаманний вашій системі мислення, «покінчить життя самогубством»… А між тим, це ж дуже доречно, що я можу читати ваші думки. Я відразу відповім на ваші питання, не обтяжуючи вас необхідністю їх виголошувати.

— Щось у цьому є, — погодився Марков. Він твердо вирішив після закінчення розслідування присвятити кілька тижнів вивченню ґ’ормітської цивілізації. Істоти, яким смерть миліша за перепрошення, йому імпонували.

— Звісно, що є, — правив далі резидент. — Отже, почнемо, пане охоронець закону Третьої гуманоїдної раси[37]. Ви очолюєте дуже важливе розслідування. Ви шукаєте агентів тієї сили, якій ваші Знаючі дали умовну назву Зовнішніх, а ми — «власники древнього арсеналу». Й мене дивує, що ваш керівник Еарлан Теслен свідомо обмежує вас у баченні тих процесів, що відбуваються на заселених вашою расою планетах. Ви хочете запитати мене, що саме я маю на увазі. Я поясню. Ну, скажемо так, ви вже здогадались, що Одинадцятий флот не випадково перебазували ближче до Сельви. Але ви не знаєте того, що цей флот ваш імператор фактично віддав під командування одній дуже компетентній і високопоставленій Знаючій, ім’я якої, здається, Сакс.

— Сайкс, — виправив Марков.

— Так, Преподобна сестра Сайкс. Саме цій жінці Святі Матері Піфії доручили вести війну із власниками древнього арсеналу. Зрозуміло, що адмірал Кортней офіційно продовжує виконувати обов’язки командувача Одинадцятого флоту. Але це, як у вас кажуть, лише для збереження обличчя військовими. Кортней отримав секретний наказ імператора: дублювати від свого імені всі розпорядження Сайкс. Ви вже зрозуміли, що це означає. Так, ви праві. І у вашого імператора, і у нас є дані з надійних джерел, що першою ґирги атакуватимуть Сельву. До початку вторгнення, наскільки нам відомо, залишились лічені тижні. Флот під орудою Знаючих має оперативно здійснити евакуацію колоністів і вчених спочатку на високозахищені карантинні бази, які вже почали будувати в горах Аль-Крансу, а потім на транспортні кораблі, що до того часу перебуватимуть на орбіті планети. Ви хочете запитати, чому Зовнішні обрали своєю першою ціллю Сельву. Тут, на жаль, більше припущень, аніж достовірної інформації. Одне з таких припущень стосується чуток, що Сайкс знайшла на Сельві рідкісних древніх звірів, які здатні знищувати ґиргів. Ви здивовані? Вас і про це не інформували… Ну так я вам скажу. Знаючі не дарма так називаються. Вони на Піфії знайшли схованки зі знаннями Другої гуманоїдної раси. Розшифрували тексти, де йшлось про війни магонійців з ґиргами, та уважно їх вивчили. Як вам відомо, ґирги свого часу атакували Піфію, зруйнували там біосферу, але знищити Другу расу їм не вдалось. Частково так сталось завдяки звірям, яких ваші попередники привезли на Піфію з Сельви.

— Дякую вам за надану інформацію. Щодо Сельви, то, дійсно, тепер все стало на свої місця. Але у моєму розслідуванні сліди ворожих агентів ведуть не на Сельву, а сюди, на Аврелію.

— Ми також придивляємось до цієї планети. Цікавий світ. Надзвичайно цікавий. І не лише рідкісним складом тутешньої атмосфери. На Аврелії є одне загадкове навіть для древніх рас місце, так званий цирк Мефістофель. Ми завжди дивувались, що ваша раса населила двома мільярдами своїх представників планету, яка має на поверхні такий небезпечний і практично недоступний для досліджень об’єкт. Ми ніколи не ризикнули б заснувати колонію поряд із тим, що ми називаємо Екуур — зсувом у вимірності простору.

— Я не фізик…

— Тут немає нічого складного. Нічого, що заходить за межі знань освіченого представника вашої раси. Вам відомо, що Всесвіт багатовимірний. У вас прийнято вважати, що ваш Всесвіт має просторову вимірність «три», плюс час як додатковий вимір. Насправді це не зовсім відповідає дійсній картині сущого. Вимірність не описується цілими числами. В Екуур відмінність просторової вимірності від «трьох» на два порядки вища, аніж, скажімо, у Сонячній системі, де знаходиться колиска вашої раси. Це породжує гіперпросторові феномени перетікання туди енергій із тих Всесвітів, де вимірність значно більша за «три» і досягає «4,86». Час там також трансформований, тому в кратері Мефістофель не працює позитронна техніка, а мізки гуманоїдів від перебування у тій місцевості отримують психічні ураження. Червоточини на кшталт Екуур небезпечні перш за все тим, що притягають до себе «чорні діри». Ваші вчені вже знають, що «чорні діри» присутні практично у всіх Всесвітах із вищими просторовими вимірностями, аж до «6,99». Якщо уявити собі Всеохоплююче Суще у вигляді багатоповерхового будинку, де кожен «поверх» має відмінну від інших вимірність, то «чорні діри» у цьому будинку будуть такими собі «ліфтами», які присутні на всіх «поверхах». Так-от, «чорна діра» і найближчий до неї Екуур перебувають у постійній взаємодії на вищих «поверхах». У нашому Всесвіті це виглядає так: «діра» повільно «повзе», переміщується в напрямку просторової аномалії. Тому Аврелія приречена. Менш аніж за сто тисяч років до неї наблизиться невелика «чорна діра», позначена на ваших картах як GALE559, і знищить спочатку саму планету, а потім і всю систему Мійтри. Зупиняти або сповільнювати рух «чорної діри» не навчилась ще жодна із відомих нам рас.

— Шкода, люди можуть жити тут без скафандрів.

— Співчуваю. Але ця планета не має майбутнього. Вона була дуже цікавою, населеною перспективною фауною, але її вразив астероїд, падіння якого з невідомих моїй расі причин спровокувало утворення тутешнього Екуур. Тепер я собі міркую: можливо, це був не простий астероїд.

— Ці адельми, що генерують кульові блискавки, вони вийшли з Екуур?

— До падіння астероїда таких істот на Аврелії не спостерігалось. Це я можу вам сказати з повною відповідальністю. Ми добре інформовані про флору і фауну цієї планети до катастрофи. В ту епоху на Аврелії була наша невелика колонія. Але після утворення Екуур той клан, який тут жив, почав згасати й, врешті-решт, відійшов на вищі рівні буття.

— А кудись переселитись вони не могли?

— Ні. Це не в наших традиціях. Той клан зв’язав долю своїх кладок із долею планети. Всі накопичені знання вони перед відходом передали для відкритого інформаційного обміну між кланами Порми. Порядний і щедрий вчинок.

— Отже, адельми прийшли ззовні? З’явились із того довбаного «зсуву вимірності»? Із тої червоточини? — Маркову здалось, що він ухопив за хвіст те, заради чого напросився на зустріч із резидентом Порми.

— Ми так не вважаємо, — похитав головою замаскований ящер, без зусиль розкодувавши причину напруження слідчого. — Радше це була еволюція місцевих форм життя, які навчились — або ж яких навчили — використовувати для своїх біологічних потреб ті необмежені та різноманітні за своїми фізичними характеристиками енергетичні потоки, які виходять з Екуур. Взагалі, наскільки мені відомо, матеріальні об’єкти або істоти із природного, не модифікованого навмисно Екуур, з’явитись взагалі не можуть. Звідти виходять лише турбанси[38] — еманації, джети, потоки енергій.

— Ці турбанси тепер використовують агенти Зовні… власників древнього арсеналу.

— У який спосіб? — Маркову здалось, що зацікавлення ґ’орміта є щирим.

— Вони формують з тієї енергії особливі плазмоїди. Стабілізовані згущення холодної плазми, в основі яких — фізика полоїдальних струмів.

— Це висновок ваших техніків?

— Так. Вони зробили такий висновок, вивчаючи так зване «вогненне посвячення», через яке проходять усі агенти власників древнього арсеналу.

— Ми чули про «цілованих вогнем». Я би просив вас передати імператорові моє прохання надати нам детальну інформацію про фізичну складову цього ритуалу. Наші фізики спробують виявити технологічні принципи створення плазмоїдів. Результати ми вам повідомимо.

— Я доповім імператорові вже сьогодні. Але де зв’язок між власниками древнього арсеналу та авреліанською червоточиною?

— Можливо, вони знають про Екуур більше за наші раси і вміють маніпулювати його енергіями… Так, думаю, що ваші техніки мають рацію. Власники древнього арсеналу використовують турбанси, що линуть із кратера Мефістофель. Це кепська новина. Доступ до таких енергетичних ресурсів відкриває можливість необмеженого пересування у тих міжвимірних локаціях, які у вас так поетично називають Темними Шляхами. Технології використання «червоточин» для оволодіння простором були відомі древнім. Колись пануюча галактична раса, ті, кого ви називаєте Великими Повзучими Отцями, побудували свої перші гіпепросторові портали саме в таких от Екуур.

— І де ж тепер ці портали?

— Ті перші, експериментальні? — перепитав резидент з інтонацією, яка здалась Маркову дивною. — Їх давно вже знищили «чорні діри», які поприповзали до старих Екуур.

— А пізніші?

— Регулярні портали Отців знищила таємнича могутня раса. Великі мандрівники, які досягли віддалених галактик. Великі майстри біологічної зброї. Ті, хто поселив зародок найпершої матки у найперше гніздо ґиргів.

— А за що вони так ненавиділи Великих Отців?

— За те саме, що й нас із вами.

— …?

— За те, що в наш із вами спосіб буття входить невідчужуваний від нашого мислення «принцип влади» і за те, що ми більше за всі інші форми свободи прагнемо безсмертя.

— Безсмертя — це форма свободи?

— Одна, я би так сказав, із найсумнівніших форм свободи. А сумнівною вона є тому, що заперечує більш зрозумілу форму свободи — смерть.

— Це філософський парадокс?

— Чому ж парадокс? Смерть звільняє нас від того страшного типу відповідальності, який проектується на вічність. Уявіть собі, що ви безсмертний і несете на собі тягар відповідальності за всі епохи, через які живете. Що вам необхідно або постійно вдосконалювати вашу особистість, відповідно до вимог нових епох, або ж, навпаки, підлаштовувати епохи під власну обмеженість. Відповідно, з цього ми можемо зробити висновок, що смерть є природним благом для тих істот, які мислять свій розвиток через принцип владної відповідальності за Суще. Через поняття вибору поміж добром і злом.

— Отже, якщо ми станемо безсмертними, ми перетворимось на щось небезпечне?

— Саме так. Великі Отці пояснили нам, що Знищувачі Шляхів вважають раси, до природного єства та, відповідно, до аксіальної матриці[39] яких закладена воля до влади, дуже небезпечними расами. Вважають нас потенційними носіями небезпеки, а отже — злом. Знищувачі переконані, що наша Галактика є чимось на кшталт зараженого злом зоряного острова. Є припущення, що напади ґиргів спочатку на Розплідник, а потім на планети гуманоїдних рас є такими собі «санітарними заходами».

— Якщо припустити, що власники древнього арсеналу виконують волю Знищувачів Шляхів…

— Раса Знищувачів повинна була згаснути мільйони ваших стандартних років тому. У всіх рас є біологічні межі існування. Власники древнього арсеналу можуть бути однодумцями Знищувачів, спадкоємцями їхніх стратегій, але ніяк не їхніми агентами.

— Я мав на увазі, що вони виконують заповідану волю Знищувачів.

— Це можливо.

— Отже, вони прагнуть вичистити наш сектор Галактики від рас, які мають волю до влади?

— Якщо власники древнього арсеналу виконують той давній план Знищувачів Шляхів, то їм принципово не допустити нас до таємниці безсмертя. Знищувачі вважали, що поєднання принципу «волі до влади» з даром безкінечно продовжувати своє існування (та, відповідно, із можливістю безкінечно вдосконалювати себе) приведе до появи абсолютного зла. До появи тієї істоти, яку ваші й наші предки в різний спосіб й різними мовами називали «ворогом». У найдавніших легендах вашої раси, які ви успадкували від магонійців, а ті, в свою чергу, від «раси А», йдеться про велику давню війну могутніх рас із безсмертною істотою. Ця істота, яка, до речі, не була ані рептилоїдом, ані гуманоїдом, прожила довге й дивовижне життя. Вона послідовно та ефективно застосовувала принцип «волі до влади». Спочатку істота одного за одним знищила конкурентів — інших безсмертних володарів зі своєї раси. Поступово, за тисячі років самовдосконалення, вона здобула неосяжну могутність, спрямувала її на примноження зла й, врешті-решт, подолавши спротив власного єства, стала Темним Богом. Ваші легенди називають цю істоту Аріманом, Люцифером або ж Денницею. Її місцем мешкання, розповіли нам Великі Отці, була саме наша Галактика. Війна між Денницею і коаліцією могутніх рас із сусідніх галактик тривала кілька тисяч років. Коаліцію очолили Знищувачі Шляхів. Коаліція, як нам відомо, здобула перемогу і знищила Темного Бога ціною великих втрат і неймовірних зусиль. Від тих прадавніх часів наша Галактика у сусідів під постійною підозрою. Вони бояться, що синтез волі до влади з безсмертям знову приведе до того, що звідси у безмежжя Великого Космосу вийде новий Темний Бог.

— Але ж при чому тут наша раса? При чому тут сучасні гуманоїди? Я не філософ, але свого часу цікавився філософськими системами давнини. Цілком погоджуюсь, у більшості з представників людської раси присутня ота «воля до влади». Це в нас є, так. Але ж, погодьтесь, люди поки що безмежно далекі від здобуття безсмертя, — розвів руками Марков. — Ми ж порівняно з тими самими Великими Отцями ще як діти.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

— А я ні.

— Що ви маєте на увазі? — Марков уп’явся очима у співрозмовника.

— Клонів.

— …?

— Ви щиро здивовані. А між тим, саме ви свого часу дуже-дуже близько підійшли до правильного розуміння стрижневої проблеми. Це ж ви за наказом покійного імператора займались розслідуванням справи ноланських клоноробів. Саме ви виявили зловживання. І от до вас питання: яку тривалість життя програмували для тих клонів, що їх, за наказом імператорів з Дому Ойзеле, вирощував Тейсанболон?

— Я… не знаю, — в очах Маркова наче спалахнув вогник розуміння. — Ага, он воно що… А Борам таки мене здурив… — поліцейський гмикнув, приклав долоню до лівого ока, що почало нервово сіпатись, і запитав у рептилоїда: — Отже, ви хочете сказати, що майстер Тейсан був частиною секретної програми створення безсмертних істот?

— Бачите, як корисно іноді радитись із представниками іншої розумної раси, — на обличчі резидента виникла бездоганна посмішка позитивного героя із якої-небудь «симулячки для підлітків». — Корисно навіть за тої обставини, коли хвіст «грьобаного ящера» лежить десь у хвостосховищі.

1

Об’єкт «22» Служби Запобігання,

борт колишнього військового танкера DD507,

система зірки Хаябуса (HD 10647).

25 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Танкер із флотським класифікаційним індексом DD507 побудували ще до Смути. Коли його виряджали у перший рейс, командувач Четвертого флоту назвав танкер «Принцесою Памелою» на честь молодшої доньки тодішнього імператора Мелетина. Запрошена на урочисті проводи танкера, принцеса розбила традиційну пляшку шампанського на захисному кожусі його сидерального двигуна. Невдовзі Мелетина було вбито, посмертно затавровано як узурпатора, і назва втратила актуальність. Десять років танкер літав без назви, що не завадило членам команди «п’ятсот сьомого» перебувати на чолі списків найкращих пілотів та паливних операторів у системі Хаябуси. Нова доба для взірцевого корабля-заправника настала триста тридцять четвертого року, відколи він постійно супроводжував флагмана Четвертого флоту. Командування визнало за непристойне відсутність назви у корабля флагманського супроводу й невдовзі отримало августійший дозвіл назвати DD507 на честь колишнього командувача «Адміралом Целаріусом». Під цим ім’ям танкер достойно відслужив аж два експлуатаційні терміни і мав закінчити свою кар’єру на Тіронії, розрізаним та утилізованим згідно з діючими нормами Зоряного Флоту.

Але не така доля судилася «Адміралу Целаріусу». Старий танкер передали на баланс Службі Запобігання, після чого наказали про нього забути. А у секретних документах Джи Тау з того часу з’явився шифр «22», яким позначали окремо позиціонований секретний об’єкт, що належав до компетенції управління «А». Навіть найвищі офіцери Служби достеменно не знали, що саме криється за двома двійками шифру. Ходили чутки, що Джи Тау обзавелися секретною базою, де проводять заборонені досліди. Й ті з координаторів Служби, яким у документах траплялась комбінація «22», думали, що десь близ вічно бунтівної Тіронії управління «А» розташувало чи то фабрику для виробництва бойових суперклонів, чи то лабораторію з вирощування смертоносних вірусів.

Вони помилялись.

Насправді, ані суперклони, ані віруси не мали стосунку до зникнення старого зорельота. У неосяжному череві колишнього «Адмірала Целаріуса», захованого у пиловому поясі Хаябуси, обладнали одну із найсекретніших тюрем Імперії[40]. Це була єдина тюрма міжзоряної держави, спеціально призначена для утримання злочинців із надзвичайними фізичними та ментальними можливостями. На світанку свого правління імператор Туре Шактірі передбачив, що його боротьба з піфійськими жрицями буде довгою і виснажливою. Саме для негласного утримування впійманих агентів Піфії, що володіли телепатією і телекінезом, він наказав збудувати унікальну роботизовану тюрму. Згодом до ув’язнених телепатів додались інші вороги імператора, яких інтернували без санкції суду і з забороною спілкування із зовнішнім світом. Для подібних запобіжних заходів кращого місця, аніж об’єкт «22» годі було знайти. Відділений від усіх населених світів і міжзоряних трас мільярдами кілометрів космічної порожнечі, практично невидимий для очей, телескопів і сенсорів, колишній танкер, немов населений привидами зорельот-примара, кружляв віддаленою орбітою Хаябуси. Час від часу невеликі безпілотні скеґери доправляли до «двадцять другого» свіжих секретних в’язнів.

Персонал «двадцять другого» складався з кількох офіцерів-наглядачів, надійних і компетентних. Вони контролювали життя в’язнів, перебуваючи у віддаленому від тюремних камер та захищеному протиментальними екранами модулі. Решту обов’язків творці об’єкта поклали на кіборгів та роботизовані системи, чиї позитронні мізки не підвладні ані телепатам, ані менталікам. Камери для допитів тут також роботизували, а наглядачам заборонили втручатись у дії автоматики, якщо у цьому не виникало особливої потреби. Імена і прізвища в’язнів не оголошувались. Наглядачі знали їх лише за номерами.

Доки був живий Туре Шактірі, майже всі з двохсот сорока камер об’єкта «двадцять другого» мали мешканців. Процедури дізнання у ті часи проводились майже щотижня. Але після відсторонення від влади Дому Ойзеле новий монарх наказав звільнити усіх піфійок. Тюрма спорожніла, і лише кілька камер продовжували функціонувати у звичному режимі. В одній із них перебував в’язень із номером три тисячі вісімнадцять, про якого черговим офіцерам було відомо лише те, що він жіночої статі й не має виявленої здатності до телепатії.

Цим в’язнем була Фатіма Ферфакс. Якби хтось із знайомих побачив її тепер, він, мабуть, не відразу впізнав би ту життєрадісну дівчину з аристократичної родини, яка вважалась серед неодружених офіцерів Другого флоту ледь не найбажанішою партією, ту завзяту яхтсменку, камер-корнета з перспективою придворної кар’єри. Між м’якими сірими стінами екранованого від усіх видів випромінювання приміщення повільно вмирала жінка невизначеного віку, позбавлена імплантатів, комунікаторів, одягу, волосся, будь-якої інформації ззовні та гострих предметів. Двічі на день вона отримувала зі спеціального пристрою синтетичну їжу та воду, яку конденсували з випарів та випорожнень її власного тіла, очищували, мінералізували і знову давали їй пити. Інший пристрій час від часу здійснював тотальну епіляцію її тіла. Настільки тотальну, що жодна волосинка на ньому не мала змоги вирости довшою за міліметр. Постійне тьмяне світло зводило нанівець усі спроби Фатіми зорієнтуватись у часі, а всі її намагання до когось звернутись зустрічали незмінне мовчання і згасали у німій тиші. Вона рахувала час за прийомами їжі і знала, що від моменту ув’язнення пройшло вже кілька місяців.

Вона двічі намагалась вбити себе голодом, але кожного разу роботи починали годувати її примусово. Ця процедура мало чим відрізнялась від безжального ґвалтування, і ув’язнена номер три тисячі вісімнадцять облишила безнадійні спроби.

Допитували Фатіму ще на Кідронії. Коли її арештували, вона майже без примусу підтвердила всі звинувачення і розповіла дізнавачам Джи Тау все, про що ті її запитували. Передбачливий батько — суддя Ферфакс — пояснив їй, що у випадку арешту опиратись дізнавачам не варто. Витримати фармакологічні тортури і психозондування, казав їй батько, жодна людська психіка неспроможна, і краще зберегти здоров’я. Яке, передбачав суддя, за зміни політичних обставин ще може стати у нагоді. Єдине, чого він не зміг передбачити, так це хворобливої мстивості останнього монарха з Дому Ойзеле, котрий в останні місяці свого правління почав боятися власної тіні й шукати зрадників серед найближчого оточення. Перед тим як ув’язнити Ферфакса-батька в надрах об’єкта «22», йому показали багатогодинні записи зі сценами вигадливих ґвалтувань його молодшої доньки. Сама Фатіма так і не зрозуміла, навіщо її віддали на поталу зграї голомозих клонів. Вона думала тоді, що відходить до предків. Проте якась внутрішня сила зупинила її на тій слизькій межі, з якої однаково легко зісковзнути як у життя, так і в смерть.

Через два тижні після арешту Фатіму занурили у компенсаційний сон, а отямилась вона вже на «двадцять другому». Вона здогадалась, що її перевезено кудись далеко від Кідронії, а шосте чуття підказало, що навколо — безлюдний, насичений недружньою технікою простір, а за ним — безмежжя космічного вакууму. На об’єкті створювали мінімальну штучну гравітацію, але за бажання Фатіма могла дострибнути до високої стелі. Спочатку вона намагалась відновити фізичну форму, але за кілька тижнів припинила вправи і поринула у затяжну депресію. Вона зрозуміла, що попереду у неї довгі роки — якщо не десятиліття — перебування поміж сірими м’якими стінами.

Потім Фатімі почало снитись дитинство. Прогулянки авреліанським маєтком, навчання у престижній школі для нащадків аристократичних домів, сімейні вечері й сніданки, перше кохання і перші кроки до світського життя. Один із тих снів повторювався найчастіше. Він відтворював реальну подію. Одного сонячного дня донька головного судді Другого флоту відпочивала під деревами у родовому помісті. Під адаптованими до клімату і ґрунту Аврелії земними липами, якими батько наказав оточити садову альтанку. Бездумні, наповнені світлом і лінивою спекою, післяобідні години, проведені у цій альтанці, були улюбленим відпочинком юної аристократки. Одного дня вона дрімала під роздрібненим листям променями Мійтри, коли раптом відчула погляд. Нелюдський погляд чужої істоти. Її треноване спортивними вправами тіло зреагувало швидше за свідомість. Дівчина перестрибнула через огородження й побігла до головної будівлі помістя. Кульова блискавка увійшла в пісок за два кроки від неї. Фатімі на мить здалось, що Золота Планета хоче скинути її зі своєї поверхні. Пісок потьмянів, взуття спалахнуло, а з ніг до хребта пробіг струм, перемішаний із пекучим болем. Там, де медики вмонтували в її тіло реєструючий імплантат, струм перетворився на крихітний вибух, і свідомість дівчини згасла.

Від харчових ритуалів істоти, знаної як Adelma polaria bipunctata, її врятувала охорона. Непритомну Фатіму негайно доправили до військового шпиталю. Там виявили характерні плазмогенні ураження й повне знищення реєструючого імплантату. Три місяці дівчина не відчувала ніг, але з часом усі функції відновились, а опіки на підошвах майже не залишили шрамів. Тоді Фатімі здалось, що частина енергії блискавки наче залишилася жити в її тілі. Зазвичай байдужа до сексу, вона після нападу адельми призвичаїлась прагнути нових чуттєвих вражень й міняти коханців ледь не щотижня. Її врода розквітла, тіло набуло витривалості й прагнуло межових пригод і напружень. Вона відчула дивне бажання владарювати над подіями і речами. Вона стала невтомною, жорстокою і вимогливою. Клонки-служниці тепер намагались не потрапляти на очі молодшій суддівській доньці. А ті, яким це не вдавалось, ходили у закритому одязі, ховаючи сліди від її шкіряного нагая.

«Наша мрійниця Фаті стає справжньою Ферфакс!» — не міг натішитись із цих перемін батько. В його уявленні імперська аристократка мала бути саме такою — суворою владаркою і безстрашною амазонкою. Харизму юної Ферфакс помітили володарі Аврелії. Сам лорд-прем’єр почав запрошувати Фатіму на вечірки і полювання. Дівчина із зовнішністю янгола дивувала лордів безжальністю до звірів і досвідченістю у ліжку. Нею зацікавились режисери імператорських розваг. Несподіване навіть для лордів призначення Фатіми Ферфакс камер-корнетом відкрило їй перспективу досягнення поважної придворної посади.

«Яка корисна адельма! — жартував тоді її батько. — Треба усій нашій молоді порекомендувати плазмово-струменеву терапію».

Суддя домігся переведення доньки на Кідронію, де камер-корнет стала флаг-офіцером Атлопатека. Тоді ж Тена ввела сестру до елітного кола майстрів рингу Другого флоту. Фатіма відчувала, що в бойових мистецтвах вона ніколи не досягне чемпіонського рівня сестри або й навіть майстерських вмінь Найги Палангус. Але «вогненний цілунок» блискавки відкрив їй радощі бойових містерій. Вона відчула себе безжальною валькірією древніх легенд. На доторки до холодної криці, до пахучої шкіри ременів і напульсників тіло Фатіми відзивалось яскравими спалахами насолоди. Її збуджувало поєднання зброї і наготи. Їй подобалось озброєною і нагою — під оцінюючими, захопленими, заздрісними та хтивими поглядами — виходити на черговий двобій. Подобалось впадати у бойове шаленство, відпускати на волю інстинкти мисливця і звіра, калічити і вбивати. А ще їй подобався запах крові. Ворожої і своєї.

Тепер слід «вогненного цілунку» уявлявся Фатімі гарячою червоною квіткою, яка ні на мить не засинала у її тілі, не давала згаснути її внутрішній силі, змушувала жити і прагнути помсти. Іноді їй здавалось, що квітка промовляє до неї, шепоче незрозумілою мовою. Мовою давніх воїнів, поетів і пророків. Промовлені слова закарбовувались у пам’яті, й тверда, наче збройна сталь, впевненість наповнювала ув’язнену аристократку: прийде час, коли вона спілкуватиметься мовою нев’янучої квітки, що тихо зростала у її тілі. Прийде час — і вона мечем напише слова мови воїнів на тілах убивць її рідних і друзів.

Прийде час.

Наказ про допит в’язня номер три тисячі вісімнадцять був отриманий старшим наглядачем чергової зміни, капітаном третього рангу Корхом. Процедура допиту передбачала тривалу підготовку, тому Корх негайно розпорядився про переміщення в’язня з камери до процедурного блоку. Хоча інструкція не рекомендувала наглядачам особисто контролювати переміщення і підготовку до дізнання, але допити на «двадцять другому» стали настільки рідкісними, що Корх не втримався від спокуси.

Він увімкнув відеонагляд — і на пласкому екрані виник мінімалістичний інтер’єр стандартної камери-пенала. На її підлозі, притулившись до стіни, сиділа жінка. Здавалось, вона спить. Відсутність волосся підкреслювала правильну форму її черепа, шкіра видавалась радше світлою, ніж смаглявою. Потім на екрані відбулись зміни. До камери застрибнув тюремний «павук»-транспортер із чотирма фіксуючими кінцівками. Номер три тисячі вісімнадцять не чинила йому спротиву. Вона підвелась назустріч роботові й простягнула руки долонями наперед. Гнучкі маніпулятори «павука» замкнули фіскуючі браслети на зап’ястках і щиколотках жінки. Потім маніпулятори розійшлись убоки, розтягуючи її тіло літерою «X». З корпусу «павука» висунувся спеціальний обруч, що обхопив голову жінки. Тепер вона була повністю знерухомлена, безпечна і готова до транспортування. Корх зауважив, що жінка далеко не стара і колись займалась спортом. Її тіло за місяці ув’язнення не втратило тієї специфічної структури м’язів, яка здобувається роками виснажливих тренувань. Офіцер наблизив зображення і присвиснув: на шкірі жінки («За віком радше дівчини», — подумки виправив себе Корх) він помітив характерні шрами. В минулому житті ув’язнена займалась бойовими мистецтвами.

«А наша дівчина, виявляється, те ще тигреня, — подумки посміхнувся Корх. — Напевне, проходила спецпідготовку. Значить, буде чинити опір, обманюватиме дізнавача. Матимемо розвагу. З молодими і впертими завжди цікаво».

2

Плоскогір’я Юй-Лу південніше Аль-Кранса,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

25 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Коли вже скінчаться ці довбані навчання!? — крикнула осатаніла Пела, судомним зусиллям сумістила приціл плагана з ціллю і вистрілила. — Здохни, грьобаний цурку!

Верхня частина симулятора лікози зникла у зеленуватому спалаху, а нижня виконала щось на штиб танцювальної вправи і завмерла, наче виконуючи побажання Пели. Стало помітно, що «лікозу» зробили з якогось біопластику. Її обпалені частини нагло розпадались на драглі й сходили димом гірчичного кольору.

«Кольору авреліанського ґрунту», — чомусь подумалось Пелі.

— Часткове ураження мішені. Оцінка «задовільно», марінере Махоніко, — почула вона у комунікаторі голос скуадрон-майстра. — Поверніться на першу позицію й виконайте усю вправу від самого початку.

— Цу! Цу! Цу! Я вже не можу… — простогнала леді-матрос і попленталась до слизького від бруду бруствера, звідки бійці Четвертої допоміжної бригади розпочинали навчальні атаки на «кубло лікоз».

Пела ледь відійшла від міжзоряного перельоту, як її, разом із двомастами новачками, відправили до тренувального табору. Там вони проходили тритижневий КММ — курс молодого матроса. Ще на Аврелії спеціально під комплекцію Пели було виготовлено екзоскелет — людиноподібний силовий пристрій, який надягався на скафандр і підсилював м’язи. Тепер її вчили рухатись в екзоскелеті галопом і клусом, їсти і пити через харчовий порт-дозатор шолома, лікуватись за допомогою армійського медкомплекту, стріляти з різних видів зброї та розрізняти за силуетами огидних сельвійських ксеноморфів. Коли Ясмін казала Пелі про тутешнє пекло, вона таки мала рацію.

Тяжіння на Сельві було слабшим за авреліанське, проте на цьому й закінчувались переваги нового світу. За межами тісного і пропахлого їдлом тактичного модуля Пела могла перебувати лише в скафандрі. Місцева фауна була численнішою, агресивнішою й небезпечнішою за авреліанську. А ще Пелу діставала місцева погода. Постійно йшли дощі, й тартанові кігті екзоскелету замість того, щоб весело дзенькати, чвакали непролазною грязюкою. Автоматичні мийки не справлялись із брудом, що в’їдався у покриття скафандрів, і леді-матрос мусила щовечора терти анізоборний панцир губкою, змоченою у їдкому очищувачі. Цей хімікат викликав у неї почервоніння обличчя та напади алергійного кашлю.

Її сусідками по спальному блоку були дві здоровезні авреліанки, доньки фермерів із якогось міцно забутого Благими Силами поселення. До Пели обидві ставились із неприхованим презирством й щиро тішились, коли «тонконога збоченка», втративши керування екзоскелетом, вчергове падала у всюдисущу сельвійську багнюку. Від того дня, коли вони дізнались, що Пела свої вихідні проводить не з хлопцем, а з дівчиною, фермерки та їхні приятельки оголосили тонконогій бойкот. До душової кабінки вона потрапляла останньою, а сливовий джем часто-густо отримувала у підмиску разом із часничною підливою. Їй ще пощастило, що скуадрон-майстром навчальної команди призначили незлобивого дигендера, котрому було глибоко начхати на те, хто із ким спить.

Але найбільшою проблемою виявились не побутові негаразди, а вправи із штурмовим армійським плаганом типу «страйкер». Із цією здоровенною штуковиною Пела давала собі раду виключно з допомогою екзоскелета. Двадцятикілограмова плазмова гарматка перетворила проходження КММ на безкінечний ланцюг тортур. «Страйкер» марінера Махоніко постійно застрягав у пазах поясного кронштейна, а під час активації вперто чіплявся за всі виступи й допоміжні елементи скафандра. Замість нормативних шести пострілів за хвилину Пела ледве встигала зробити чотири. При цьому кількість влучань була удвічі меншою за середній показник по навчальній команді.

Поки Пела пізнавала усі премудрості КММ, Ясмін очолила групу операторів-монтажників у підземних печерах під відрогами Аль-Крансу. Одинадцятий флот планував розташувати там одну зі своїх опорних баз. Темпи будівництва відповідали нормам військового часу. Монтажники працювали цілодобово, у три зміни, і під час рідкісних зустрічей Ясмін і Пела щоразу знаходили одна одну все більш схудлими та виснаженими. В них не ставало сил навіть на любовні ігри. Попри це, Пела дико ревнувала Ясмін до оператора з її групи — високої білявої дівчини з Альфи.

«Так-так, — сміялась з її ревнощів подруга. — Розлюблю руденьку, полюблю білявку. Кину я руденьку на поталу товстолапим». Після цих кпинів вони кволо билися подушками і засинали, не доходячи до пестощів.

Раптом, як це часто бувало на Флоті, все змінилось. Пелу, разом із тими операторами, що мали першу кваліфікаційну категорію, викликали до штабу бригади. Там їх зустрів капітан другого рангу, який запропонував унтер-офіцерам і матросам нову спеціалізацію. Він повідомив, що на Сельву привезли найостаннішу розробку земних зброярів — бойових «павуків» восьмої модифікації. Нова техніка, пояснив капітан, потребує молодих, талановитих та амбітних техніків. Добровольців, які не бояться незвичного, прагнуть зробити військову кар’єру і полюбляють пригоди. Пела не зовсім второпала, про що йдеться, але, побачивши серед любителів пригод Ясмін, миттєво погодилась стати бек-оператором з’єднання бойових кіборгів. Подруг-монтажниць без зайвої тяганини записали до навчальної команди з громіздкою абревіатурою ОНШДК[41].

Після того як їхні підписи з’явились на електронних скриптах, майстер-марінеру Бехеште і марінеру Махоніко дали три години на збори. За цей час бригадні юристи підготували для них нові контракти. Побачивши суми своїх майбутніх окладів, дівчата перезирнулись.

— Це ж майже офіцерські зарплати, — зробила великі очі Ясмін.

— Ага, — невесело погодилась Пела. — Доплати за ризик і участь у спецопераціях, як у десантників. Ми знову з тобою втрапили до якоїсь цупи.

Вона не згадала про те, що її сусідки-фермерки, почувши про новий контракт Пели, переможно перезирнулись й запевнили «тонконогу збоченку», що вже сьогодні питимуть казенний пивний мікс за посмертну «Бронзову зірку» марінера Махоніко[42], яку отримає уряд Аврелії, позаяк родичів у збоченки немає.

А вже за двадцять стандартних хвилин подруг, разом із рештою добровольців, уже вантажили до дискоїда з емблемами флотських «командос». Пелі та Ясмін залишилось тільки дивуватись, які екзотичні представники військово-будівельного «планктону» вирішили спробувати себе в ролі операторів бойових кіборгів. Тут були і вилицюваті тіронійські напівкровки, і незграбний довготелесий «ботан» з Альфи, і хворобливо-товстий землянин з обличчям, на якому застигла кумедна суміш пафосу і переляку. Пілоти літального апарата не приховували іронії, розглядаючи цю різномасту публіку. Добровольці тим часом порозповзались десантним відділенням й опановували механіку протиперевантажних ніш.

«Не бійся, Пеліко, — заспокоювала себе леді-матрос, вводячи особистий код до облікового термінала ніші. — Керувати бойовими кіборгами — не грязюку з товстолапими місити. Ми з Ясмін ще кинемо до кварт наші бойові ордени. Й не до кварт зі смердючим міксом (щоб ним там вдавились ті тупі авреліанські цуки!), а до кварт з добрим медовим пивом».

Коли дискоїд відірвався від ґрунту, вона придивилась до ніші, де перебувала Ясмін. Та спала.

«Геть замордували Ясмі у печерах, — подумала Пела після короткого здивування витримкою подруги. — Але добре, що та цибата блонді залишилась на базі: мені менше нервів».

3

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

система зірки Мелані

в Темному Агрегаті Оріона.

25 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Преподобна Тарасваті усім досвідченим єством Знаючої відчувала: щось пішло не так. Десь у всесвітньому механізмі подій стався збій, і зубці колеса причин тепер не зачіпали зубців колеса наслідків. Командор Зоран, його офіцери і всі учасники експедиції чекали наказів від імператора. Сім діб тому через Білі Камені з родини Салуто до імператорської резиденції були відправлені оновлені детальні звіти про знахідки на Тифоні та про гіпотетичні локації гнізда матки. Тоді ж з резиденції прийшло підтвердження: звіти отримані. За дві доби після цього сестра Гітела, котра перед Радою Двадцяти Трьох відповідала за безпеку Планети Жінок, відправила Тарасваті розлогу інформацію про те, що агенти ворога отримують посвячення через ураження кульовою блискавкою. В ній Гітела, серед іншого, зазначила, що в екіпажі лінкора не виявлено жодної людини, яка б мала в обліковому медичному файлі позначку про таке ураження.

Й після того вже п’яту добу жодних наказів або розпоряджень не надходило.

Преподобна Тарасваті усамітнилась для роздумів у віддаленій частині житлових приміщень корабля, де починалась кілометрова анфілада евакуаційних палуб, транспортних та лабораторних відсіків. Тут, у безлюдних нетрях лінкора, вона шукала втраченої рівноваги. Раптове й нічим не спровоковане відступництво Мулан збентежило Знаючу. Адже віра у благих предків-магонійців була однією з наріжних підвалин державної релігії Піфії — Вчення про Непорушну Гармонію. Знаюча, яка втрачала віру у благість предків, припиняла бути Знаючою. У першу чергу, відречення від основ віри означало злочинний розрив із правлячою ієрархією Планети Жінок. Публічний демарш Мулан міг потягнути за собою неприємні наслідки не лише для самої відступниці, але й для Тарасваті, яка рекомендувала молоду піфійку до участі в експедиції. На бездоганну репутацію високородної жриці тепер мала впасти тінь. У неї не було жодного бажання розмовляти з Мулан — та сказала достатньо для довічної спокути. Тут усе виглядало цілком зрозумілим. Але жрицю турбувала вона сама. Найгіршим із того, що сталось у Залі Нарад, було те, що сама Тарасваті на мить піддалась логіці «харчової гіпотези» і відчула, як хитається її віра.

«Як можна було впасти у сумніви щодо опікунської місії предків? — дивувалась собі Знаюча. — Адже блага сутність цієї місії підтверджена не лише знайденими магонійськими текстами, але й тими Святими Матерями минулих епох, які вміли спілкуватись із безсмертними духами, що живуть біля Благого Світла!»

Покаянні роздуми жриці перервало відчуття чиєїсь присутності. Її вміння бачити неповторні візерунки ментальної графіки негайно підказало, хто саме ховається за перебіркою палуби.

— Гумме, підійди до мене, — покликала клона Знаюча.

— Ви все бачите, Преподобна, — зітхнув той, залишаючи свою схованку.

— А для чого ховатись?

— Я боявся потурбувати вас, Преподобна.

— Вже потурбував. Я тебе слухаю.

— Ви дуже розсердились на Мулан?

— Ми не будемо цього обговорювати.

— Велудуман заповідав нам прощати…

— Я вже сказала тобі, брате, що ми не будемо обговорювати ані вчинку Мулан, ані мого ставлення до неї. Ти ще чогось хотів від мене?

— Так, Преподобна.

— Ти знаєш, Гумме, що я вмію читати думки?

— Так.

— Я хочу сказати тобі, брате мій, що твої думки мені не подобаються.

— Вони мені самому не подобаються, Преподобна.

— Мені здається, брате мій, що Мулан не та жінка, яка зробила б тебе щасливим.

— Але я нічого не можу із собою зробити. Я думаю лише про неї. Порадьте мені, Преподобна.

— Це те, що у давнину називали амоком — любовним шаленством, — припустила Знаюча. — Це хвороба свідомості, і від неї немає ліків. Попроси в командора, щоб тебе уже сьогодні помістили до кокону. Мені казали, що від психозів нав’язливого стану рятує компенсаційний сон.

— А іншого способу немає?

— Я не маю права застосовувати свої вміння для зміни твоєї ментальної графіки.

— Вибачте, Преподобна, що я подумав про це.

— Молись до Велудумана, благого Держателя Склепіння. Нехай він дасть тобі сили утриматись від нерозважливих вчинків. Я сказала.

— Дякую вам, Преподобна, — Гумм почвалав до ескалатора.

— Почекай!

Гумм зупинився і запитально подивився на Тарасваті.

— Ти освідчився їй?

— Так.

— А що вона тобі відповіла?

— Що це безнадійно.

— Вона пояснила, чому?

— Так, Преподобна. Вона сказала, що вчинила злочин проти Святих Матерів і невдовзі її зашлють на каторжні роботи. Вона сказала, що може бути моєю до кінця експедиції, але народити мені дітей вона вже не встигне. Це правда?

— На жаль.

— Що мені робити?

— Любити Мулан, поки у вас ще є час.

— Мулан не бажала нікому зла. Вона дивилась багато старих записів і читала багато древніх книжок. Вона прочитала книжку, де розповідалось про расу, яка створила людей для того, щоб потім згодувати їх космічнім чудиськам. А ще вона дивилась дуже древній фільм про зорельот «Прометей»…

— Не всім стародавні книжки і фільми йдуть на користь, Гумме. Але не впадай у відчай. Насолоджуйся навіть тим, що не матиме тривалості, і молись до благого Велудумана за спасіння безсмертної монади відступниці Мулан.

У той час, коли Гумм сповідався Преподобній Тарасваті, капітан-командор Зоран зустрівся віч-на-віч із начальником дослідницької частини корабля Ґвен Маккосліб-Вей.

— По перше, — звернувся він до баронеси, — хочу привітати вас із новим призначенням вашого чоловіка. Я завжди казав, що справжній фахівець ніколи не залишиться без роботи.

— Я трохи здивована тим, що Ланс погодився на подібну посаду, — визнала Вей. — Та ще й на Аврелії. Може, й недобре так казати, але я недолюблюю авреліанців. Дуже специфічні люди. Ті з них, з ким я була знайома, відзначались якимось нав'язливим бажанням усіх повчати. Так, ніби лише вони знають, що правильно, а що ні. Лансу там буде важко.

— Цілком погоджуюсь із вами, баронесо. У навчальному кампусі в мене був сержантом авреліанець. Рідкісної тупості худобина. Так він постійно пояснював нам, курсантам, що таке життя, як його треба правильно прожити і чому лише на Аврелії живуть порядні люди, а на інших планетах — збоченці та шахраї… Але Велудуман із ними, тими авреліанцями. Я, баронесо, хотів поговорити з вами про інше.

— Уважно слухаю вас, капітан-командоре.

— У вас все добре?

— Що ви маєте на увазі?

— Нещодавно вашу дитину помістили до анабіозної камери і…

— По перше, це не моя дитина. Ви ж знаєте, що я завагітніла у Розпліднику Богів на Фаренго[43]. Я лише виношувала ембріон невідомого гуманоїда й, по правді кажучи, тішусь, що його відділили від мого тіла. Ці місяці я постійно відчувала себе інкубатором, сліпим інструментом для виконання чужої програми. Ви не жінка, командоре, але спробуйте мені повірити. Це не найкраще відчуття.

— Назва «Розплідник Богів» каже сама за себе.

— Хороший жарт, — як здалось Зоранові, не зовсім весело посміхнулась Вей. — Але ж ви бачите, командоре, піфійки не квапляться визнати мене богородицею. Навіть навпаки.

— От про це я й хотів поспілкуватись. Мені здається, що після того як ви підтримали на нараді Мулан, між вами і Преподобною Тарасваті виникло… ну, скажемо так, певне напруження.

— В експедиціях таке трапляється, — знизала плечима баронеса. — Я, командоре, більшу частину свого життя провела в експедиціях і бачила різні конфліктні ситуації. До бійок доходило, до травм. Ніяка психопрофілактика не допомагала. Такі речі є неминучими.

— Мені здається, леді, що це не просто «конфлікт замкненого простору». Ви з Мулан зачепили щось межово важливе для Преподобної. Ви зачепили релігію Піфії.

— На нараді ми обговорювали наукові гіпотези. Це була суто наукова дискусія, спільний пошук об’єктивної істини. Я, командоре, не навчена під час наукових дискусій враховувати чиїсь релігійні догми. А з Мулан вони нехай самі розбираються. Вона ж, як-не-як, піфійка.

— Зрозумійте й мене, баронесо. Я командир корабля. Я відповідаю за ситуацію на борту. Фактично ви з Тарасваті найавторитетніші офіцери після мене, і саме від вашої взаємодії багато що залежить. Особливо у кризових обставинах. Я б настійливо просив вас порозумітись із Преподобною.

— Я врахую ваше прохання. Проте не зовсім розумію, командоре, що ви маєте на увазі, коли кажете «найавторитетніші офіцери». Існує рейсовий посадовий табель, затверджений командувачем Першим флотом адміралом Олівейрою, а також вами, капітан-командоре. Згідно з табелем я займаю лише четверту командну позицію після вас, командира бойової частини і першого пілота. Імені шановної Тарасваті я взагалі у табелі не бачила. Може, я щось плутаю?

— Ні, цілком вірно. Але й ви мене зрозуміли. Я не збираюсь розтлумачувати вам прописні істини, підполковник-досліднице Вей.

— Щось іще, капітан-командоре Зоран?

— Так. Що ви думаєте з приводу відсутності наказів?

— Я не дивуюсь цьому. З точки зору імператора ми виконали свою місію.

— Тоді нам мали б віддати наказ про повернення.

— Значить, щось цьому заважає.

— Й ви не здогадуєтесь, що саме?

— Ні.

— Добре, — командор підвівся. — Баронесо, я вас не затримую.

Залишивши кабінет командора, Ґвен Вей рушила до тієї частини лабораторного модуля, де група Вольска опрацьовувала інформацію з магонійських флешок. Баронеса зупинила ліфт на першому рівні й побачила Мулан, яка, здалося Вей, на когось чекала. Побачивши баронесу, піфійка підійшла до неї.

— Я маю вам дещо розповісти, — звернулась Знаюча до керівника дослідницької частини «Айн-Софа».

— Слухаю вас, Мулан.

— Тоді, на нараді, мені здалось, що ви зрозуміли те, про що я хотіла попередити.

— Маєте на увазі вашу «харчову гіпотезу»?

— Не лише її.

— Ходімо зі мною, розповісте детальніше, — Вей уже простягнула руку, щоб відкрити фільтраційну мембрану, але піфійка зупинила її:

— Давайте віч-на-віч.

— Давайте, — погодилась Вей. — На другому рівні є одне зручне місце.

Удвох вони піднялись на другий рівень і усамітнились у порожній пультовій транспортного інкубатора. Його на всяк випадок розконсервували перед висадкою на Тифоні, але жодного живого трофея група Вей звідти не привезла. З огляду на те, що лінкор могли спрямувати до гнізда ґиргів, вирішено було залишити інкубатор у стадії проміжної готовності.

— Ви знаєте, чому я потрапила до експедиції? — запитала в баронеси Мулан.

— Ні.

— На Магонії я, окрім тафономії древніх світів[44], займалась порівняльною палеоархетипикою.

— Спецкурс з ксенотафономії мені викладали в університеті. А от про «порівняльну палеоархетипику» вперше чую.

— Цю наукову дисципліну впровадили в університетах Магонії лише наприкінці минулого століття. Порівняльна палеоархетипика вивчає джерела формування планетарних біосфер та міжзоряні шляхи міграції біологічних матеріалів. Ви ж знаєте, що на переважній більшості планет життя не тубільне, а занесене з космосу.

— Не всі ксенобіологи із цим погоджуються.

— Ну ви ж не будете заперечувати, що, скажімо, всі планетні біосфери Сектору Кастора мають єдине протозойне джерело[45].

— Це вірогідно.

— Це не «вірогідно», баронесо, це факт. Ксеноморфи, що мешкають на Кідронії, Нолі й Бальсані, мають спільних предків. У них практично однаковий механізм спадковості та виразна спорідненість целомічної будови[46].

— Так, більшість сучасних учених підтримують припущення про «спільного бальсанійського предка», — погодилась Вей. — Але походження від єдиного протозойного джерела життя на Землі, Аврелії і Сельві перебуває під великим сумнівом. Більшість ксенобіологів категорично відкидає цю гіпотезу. Ви, Мулан, мали б знати про останні публікації дослідників з Арпікранського та Альфійського університетів. Земні вчені також солідарні з їхніми висновками.

— Я знаю, — кивнула Мулан, — але я мала на увазі не старі кисневі планети. Не Землю і не Сельву. Я кажу про інше. У магонійських літописах немає жодної згадки про колонізацію інших планет. Древні магонійці мали зорельоти не гірші від наших, але колоній вони не засновували. Вони взагалі не проводили на інших планетах жодної діяльності, якщо не рахувати побудови на Землі того інкубатора, в якому виростили наших із вами прабатьків.

— Так, мені відомий факт відсутності магонійської Периферії, а також те, що у Знаючих є власне пояснення цього факту.

— Досить непереконливе пояснення. У нас вчать, що древні магонійці перебували у такій досконалій та благодатній рівновазі із Сущим, що просто не потребували розселення іншими світами. Ви ж знаєте, баронесо, що Святі Матері були проти і нашої колонізації. Коли Імперією правив Сіроокий[47], колонізацію було повністю припинено. Святі Матері виправдовували таку політику Сіроокого прикладом наших досконалих предків — магонійців.

— Чергова піфійська догма, — знизала плечима Вей.

— Але факт є фактом: магонійці відмовились колонізувати інші планети.

— І ви знаєте, чому?

— У мене є припущення.

— …?

— Весь Пізній період[48] вони готувались до переселення в іншу частину Галактики. І я не впевнена, що для цього їм потрібні були зорельоти.

— А що саме їх не влаштовувало в цій частині Галактики?

— Характеристики планетних біосфер. Якась невідома давня раса створила на більшості планет нашого сектору Галактики однотипні біосфери.

— Однотипні? От із цим вашим твердженням, Мулан, я не можу погодитись…

— Послухайте мене, баронесо. Група дослідників, у якій я працювала, дослідила палеоісторію тридцяти двох молодих некисневих планет нашого сектору, на яких присутня розвинута біосфера. Ми виявили, що майже всі їхні біосфери нагадують такі собі «занедбані довгобуди». Давня раса засіяла всі ці світи практично однотипними протозойними спорами. Потім вона спрямовувала еволюцію на цих планетах таким чином, що флора і фауна поступово змінювала атмосфери і ґрунти засіяних планет під певний стандарт. Імовірно, під параметри материнської планети тієї раси. На всіх некисневих планетах ми знайшли сліди направленої еволюції. Вона тривала, за космогонічними мірками, зовсім недовго. Десь так зо сто тисячоліть. Для еволюції планетної біосфери, як ви розумієте, баронесо, це блискавична швидкість. А потім, кілька десятків мільйонів років тому, це «клонування світів» раптово і, здається, одночасно на всіх біологічно перспективних планетах припинилось. Що, зрозуміло, також свідчить про спільне для всіх цих світів джерело еволюції. Кожна із біосфер, кинута напризволяще, продовжила еволюціонувати самостійно та ізольовано від решти. Породжуючи при цьому ті стихійні ксеноформи, які тепер вводять в оману ваших колег. Завдяки цій стихійності ми й маємо оту позірну різноманітність рослин і тварин на різних планетах. Але ж, баронесо, це лише серед вищих форм. А якщо порівняти найконсервативніші та найдавніші ксеноформи, наприклад, головоногих, на Кідронії, Бальсані, Нолі, планетах Зірки Кептейна й решті, де існують молоді біосфери? А генетичні матриці рослин? Порівняйте дані палеонтології та ксеногенетиків. Ви ж спеціаліст найвищого рівня, ви повинні зрозуміти, про що я кажу. На трьох десятках планет життя розвивалось удесятеро швидше, ніж на Землі, Магонії або на Сельві, кисневі атмосфери яких не цікавили расу «будівничих світів-клонів». Таке прискорення — генералізована ознака штучності біосфер. У свою чергу, магонійці виявили, що у нашому секторі Галактики більшість придатних для колонізації планет уже «зіпсовані» отими невдалими «будівничими». Магонійці відмовились добудовувати або перебудовувати створені за чужим задумом та ще й здичавілі біосфери. А на додачу магонійці наштовхнулись на зустрічну колонізацію ящерів і, відповідно, на протистояння з Ґ’ормою. Тоді вони прийняли кардинальне рішення. Визнали наш сектор безперспективним для ефективної колонізації і почали шукати віддалений новий дім, околиці якого не зіпсовані попередниками.

— Припустимо, але до чого тут ґирги?

— Я думаю, що там, у їхньому «новому домі», щось пішло не так. Вони вирішили на всяк випадок підготувати собі відступ. Повернення до свого «старого дому». Тому двісті тисяч років тому вони відправили експедицію сюди і на Землю. На Землі вони побудували інкубатор для вирощування нас — корму для ґиргів. На Тифоні вони виростили зародок матки і законсервували його до моменту «X». Тепер цей момент настав. Вони повертаються у «старий дім», щоб виправити свої і чужі помилки. Спочатку вони згодують здичавілі біосфери ґиргам. Згодують їх разом із нами, бо ж матці потрібно багато м’яса. Згодом, коли матка досягне певної високої стадії продуктивності, вони знищать за допомогою ґиргів Ґ’орму. Коли ґирги повністю зачистять сектор, магонійці повернуться облаштовувати свій «старий дім».

— У всьому тому, що ви розповіли, Мулан, припущень більше, ніж фактів. Проте серед них, можливо, знайдуться дві добрі новини. Перша: матка ще не досягла високого рівня продуктивності. Й друга: Ґ’орма буде нам допомагати всіма силами, бо ми — її щит. А спільними зусиллями ми зможемо зупинити ворогів… До речі, а чому ви розповіли все це саме мені?

— Ви розумна і не боїтесь гніву Святих Матерів. Коли я загину, ви розкажете моїм донькам, що їхня мати не була злодійкою-відступницею. Що я постраждала за правду. Постраждала за те, що намагалась попередити людство про небезпеку.

Цієї миті внутрішній комунікатор Вей повідомив про терміновий виклик, що прийшов з термінала командного модуля.

— Я слухаю вас, капітан-командоре.

— Щойно ми отримали наказ від командувача Першого флоту.

— Нарешті. Й куди летимо?

— Ви здивуєтесь, баронесо. Нас спрямовують до системи Таліс.

— До Фаренго? — Ґвен Вей відчула, як недобра холодна хвиля піднімається з її черева, звідти, де тепер була порожнеча.

4

Об’єкт «22» Служби Запобігання,

борт колишнього військового танкера DD507,

система зірки Хаябуса (HD 10647).

26 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Рівень майстерності дізнавачів у всі часи визначало їхнє вміння оперативно витягнути з допитуваного всю інформацію, накопичену на свідомому рівні, а також ті словоформи та візуальні образи, які сформувала його підсвідомість. У п’ятому столітті Ери Відновлення технічне оснащення та науковий досвід дізнавачів надавали їм такі можливості, про які не мріяли ані середньовічні кати інквізиції, ані ті знавці фармакологічних тортур, що відточували засоби і ритуали свого мистецтва за модерної доби.

Якщо психологічна і фізична обробка допитуваного у катівнях темних століть тривала іноді тижнями й місяцями, то кіборгам «двадцять другого об’єкта» на це відводилось менше стандартної доби. Імперські науковці розрахували, що цього достатньо для знищення психічного спротиву допитуваного без втрати ним інформаційного потенціалу. Технології дізнавання Джи Тау були розраховані на швидке зламування волі до спротиву не лише пересічної істоти гуманоїдного типу, але й тих, хто здобув спеціальну підготовку або ж мав навмисно змінену чи модифіковану психіку. У всіх випадках дізнавачі отримували стовідсотковий результат.

За правління Туре Шактірі Другого процедури дізнання поділялись на дві категорії — «обмежену» та «необмежену». У другому випадку передбачалось, що після отримання потрібної інформації допитуваний уже не являє собою жодної цінності. Тому при «необмеженій» процедурі кіборги спочатку радикально змінювали хімічний склад тіла допитуваного, а потім відокремлювали від нього голову, підтримуючи в ній свідомість лише на потрібному для роботи дізнавачів і психозондів рівні. Саме ж тіло розчиняли у концентрованій кислоті перед очима голови. Зазвичай подібні жорстокі методи застосовували щодо бунтівних клонів та особливо впертих піфійських жриць. Ходили чутки, що першими жертвами «необмеженої» процедури стали Астера і Ніобе. Дві наложниці-піфійки, котрі — за офіційною версією — вбили Туре Шактірі Старшого. Після приходу до влади Еарлана Третього на «необмежену» процедуру була накладена заборона.

При «обмеженій» процедурі перед дізнавачами ставилось додаткове завдання зберегти основні життєві функції допитуваного. Тому вони концентрували свої зусилля на тому, щоби зламати його волю психосоматичними засобами. Провідна роль тут належала не технологіям, а ретельно підібраному ритуалові руйнування особистості. Інфраквантовий мозок процедурного блоку враховував вік, стать, освіту, соціальне походження, спосіб життя, ціннісні пріоритети та ще кілька сотень параметрів, на які розкладались біографія та аксіальна матриця допитуваних. На першому етапі дізнавачі зазвичай руйнували основи самоповаги допитуваного, на другому — життєві цінності, родинні та соціальні зобов’язання. Кожний етап передбачав врахування десятків, а іноді й сотень індивідуальних параметрів та особливостей становлення психіки.

У випадку з Фатімою комп’ютер визначив головною перешкодою на шляху до її «конструктивізації» родову гордість Ферфаксів, яку до кінця не зруйнували ані приниження після арешту, ані багатомісячне утримання в ізольованій камері. Тому перед початком допиту Фатіму помістили у віртуальну реальність, де її змусили знову пережити довгі години ґвалтувань і принижень. Симуляція супроводжувалась гіпнотичним навіюванням та застосуванням психотропних речовин, які «розмивали» вольові бар’єри у психіці дівчини. Впродовж процедури до її мозкових судин запустили кілька тисяч нанороботів. Частина цих крихітних агрегатів працювала скоординовано з психозондом, а друга частина забезпечувала даними високоточний детектор брехні. На заключному етапі до кровоносної системи Фатіми ввели межово допустиму кількість «сироватки правди» та провели тестові включення «генератора болю», приєднаного безпосередньо до нервових вузлів, розташованих уздовж хребта. Останнім акордом «обмеженої» процедури за традицією стало тестування детектора брехні. Фатіму повернули до первісної реальності й змусили відповісти на сотні одноманітних, часто повторюваних питань, аж поки інфраквантовий кат не склав калібрувальних таблиць її базових і тематичних реакцій.

Капітан третього рангу Корх отримав доповідь комп’ютера про завершення підготовчого етапу дізнання через чотирнадцять годин після переміщення в’язня номер три тисячі вісімнадцять до процедурного блоку. Він увімкнув близький план відеоспостереження і побачив, як краплі рясного поту стікають посірілим обличчям Фатіми.

«Вимучена, шокована… Але погляд в неї не той, — визначив досвідчений наглядач. — Погляд не благаючий і не втрачений. Вона зберегла волю до спротиву. Чогось та інфраквантова дурня недопрацювала».

Якби допит проводився за доби правління Туре Шактірі, Корх неодмінно наполіг би на продовженні процедури. Але за нових часів на всі адміністративні процеси лягла загадкова тінь Піфії. Корх не був впевнений, що всевідаючі жриці симпатизуватимуть офіцерові, запідозреному в садизмі.

«Нехай воно буде, як буде», — вирішив наглядач і відкрив прямий канал зв’язку з авреліанською резиденцією Джи Тау через Білі Камені. Віддаленим дізнавачем цього разу мав бути високий поліцейський чин. Хто саме, Корх не цікавився. Формально він свою місію виконав.

Імперський комісар з особливо важливих розслідувань Рене Марков не вперше проводив віддалений допит підозрюваного, але цього разу він зіткнувся з незрозумілими й нездоланними обмеженнями. Координатор Джи Тау на Аврелії Рей Блісс повідомив йому, що підозрювана Фатіма Ферфакс наразі утримується під вартою на об’єкті такого недосяжного рівня секретності, що можливість прямого допиту через Білі Камені повністю виключається. Блісс запропонував імперському комісару сформулювати пакет запитань, які на об’єкті відтворить голос дізнавача.

— Ви не розумієте, про що йдеться. Я хочу подивитись в очі цій жінці, — наполягав Марков. — Хочу бачити її обличчя. Бачити, як вона реагує.

— Пізніше вам пришлють TVC-запис її реакцій на запитання, — казав Блісс.

— Я формулюю запитання оперативно, виходячи з поточних відповідей підозрюваної та їх оцінки детектором брехні. Допит, Бліссе, є мистецтвом, грою, а ви мені пропонуєте якесь калічне інтерв’ю.

— Генерале, ви отримаєте відповіді на запитання першого пакету з висновками детекторів, а потім, на їхній основі, оперативно сформулюєте запитання другого пакету.

— А не пішли б ви із тими своїми «пакетами» на… — не витримав Марков, на що Блісс зовсім не образився. Він терпляче пояснив:

— Зрозумійте, генерале, це не від мене залежить. Навіть Верховний координатор не зможе вам допомогти у цій ситуації. Режимні вимоги до функціонування означеного надсекретного об’єкта затверджені самим імператором… Я знаю, що у вас допуск «шість А». Знаю. Але тут ціла «сімка», генерале… Кажете, що такого не може бути? Колего, повірте мені, старому оперативникові, — може. Ще й як може… Так про що ви хотіли запитати підозрювану? Про ту адельму, яка здійснила її ініціацію?

Імперському комісару довелось чекати аж дві години, поки інфраквантовий дізнавач не прислав йому відповіді Фатіми на запитання першого пакету.

«Що це за цуча муть? — запитав себе Марков, читаючи відповіді суддівської доньки. — Адельма під променями вогненного диска подарувала їй червону квітку… Вона втримає меч Тени заради Саошиант і подолання смерті… Меч ніколи не зраджує того, хто не зрадив меча. Тіло жертви — трава, жрець дає жертві наповнене тіло… Три посланця вирушили на пошуки гойдалки, і обрані очікують їхнього повернення. Зеленоокий бог відвідав її, увійшов в її лоно і подарував надію… Вогонь є атра, на ньому тримається рівновага… Якась релігійна маячня? Схоже на те, що бідну Фатіму на тому секретному об’єкті довели до божевілля…»

Марков зв’язався з Бліссом, який до того часу вже залишив «червону зону» в резиденції Джи Тау.

— Проблеми? — запитало з екрану обличчя Блісса, спотворене неякісним зв’язком. Координатор, радше за все, перебував на борту швидкісного дискоїда або суборбітального літака.

— Я замість відповідей отримав якусь ахінею. Про зеленооких богів і червоні квітки.

— Ага, зрозуміло, я вже стикався з такими речами. Нічого страшного, — запевнив імперського комісара Блісс. — Це така специфіка дізнавальної програми. Позитронний мозок змушує допитуваного виказувати найпотаємніші, найглибші образи та асоціативні словоформи. Він реагує на підсвідомий спротив і заглиблюється саме у ті образи, які пов’язані із цим спротивом. Те, що ви отримали — найприхованіший, найінтимніший інформаційний скарб Ферфакс. Він не відформатований у раціональні фрейми лише тому, що, швидше за все, пацанка сама до кінця не розуміє, про що йдеться. Вона, скажімо, може сприймати якісь абстрактні або релігійні ідеї суто через особисті сексуальні образи і мрії. Погодьтеся, наше найдорожче і найприхованіше важко сформулювати. Особливо під час дії «генератора болю». Але ж, генерале, це все одно — інформація. Надзвичайно цінна інформація, за допомогою якої можна дізнатись навіть про ті наміри і плани ворогів, які ще не отримали тактичної форми. Тепер уже від вас залежитиме, як ви все це розшифруєте… Послухайте, генерале, може, все ж таки сформулюєте другий пакет, як я вам радив?

— Ні, не буду… Щиро дякую вам за сприяння, контрадмірале Блісс. Прошу також засвідчити мою офіґенну вдячність Верховному координатору адміралові Амрітізу. Шукатиму тепер адельму з червоною квіткою і зеленоокого бога.

5

База Флоту біля міста Ілліт, плоскогір’я Юй-Лу,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

27 пентарія 417 року Ери Відновлення.

— Ось це, курсанти, і є кіборг-термінатор, збудований на платформі Мк8, — інструктор підійшов до закутого у блискучий панцир восьминогого «павука». — Модель прийнята на озброєння Флоту півроку тому. Розробка корпорації «Айрон Воркс Кіберан». Попередню, сьому модифікацію, яка наразі є основою наших флотських кіберсил, розробила і випускала авреліанська фірма… Хто знає, яка?

— «Ельдотронік», сір! — підскочила Пела. Її брат починав працювати у філії «Ельдотроніка» й саме для неї він написав свою першу комерційну програму. Щось із області надзахищеного резервування даних.

— Чудово, курсант Махоніко, — похвалив Пелу інструктор. — А може, ви знаєте щось про інші платформи? Історію «павуків», так би мовити?

— Перша модифікація, сір, з’явилась у двісті дев’яностому році, після урядової й нині чинної заборони виготовляти людиноподібних кіборгів. Мк1 була створена земною корпорацією «Ротекніс», — почала Пела. — Саме її конструктори запропонували концепцію універсальної динамічної платформи типу «павук», яка зберігається ось уже сто двадцять сім років для усіх модифікацій штурмових та охоронних кіборгів. Платформа другої модифікації розроблялась для виконання специфічних поліцейських функцій, виявилась не дуже вдалою і широкого застосування не отримала. Найбільш популярною у період Смути й відразу після неї стала десятинога «ем-ка третя», яку розробила «Ельдотронік» на замовлення десантних сил Флоту. «Павуків» на цій платформі за тридцять сім років випустили десятки мільйонів, у більш ніж трьохсот комплектаціях. У тому числі випускались численні цивільні варіанти на базі модифікації Мк3-1.

— Включно з такими екзотичними, як «павуки»-бармени і «павуки»-дворецькі, — докинув інструктор. — Між іншим, Флот і досі тримає в резерві десятки тисяч законсервованих Мк3-1. Це були дуже вдалі бойові машини. Саме завдяки їм були придушені повстання клонів на Тіронії і Колумбії.

— Так точно, сір! Четверту модифікацію розробили конструктори «Айрон Воркс» спеціально для Служби Запобігання. «Ем-ка четверта» та її сучасні модифікації Мк4-1 та Мк4-4 мають надзвичайно складний інфраквантовий мозок, застосовуються для охорони секретних об’єктів і для спецоперацій. Це найдорожча, найважча і найгабаритніша платформа з усіх, які були і є. Одночасно вона єдина, на якій як джерело живлення використовується тунельний ядерний накопичувач. Мені здається, сір, що оцей Мк8, — Пела показала на блискучого кіборга, — є продовженням конструктивної концепції «ем-ка чотири-чотири».

— Так і є, — кивнув інструктор. — Його на етапі випробувань маркували Мк4-6, але після прийняття на озброєння як основного бойового кіборга Флоту цей «павук» отримав офіційний індекс «ем-ка вісім». Продовжуйте.

— Мк5 планувались для заміни третьої модифікації, але у масову серію вони не пішли. Комбіноване ядерно-магніто-динамічне джерело живлення виявилось дуже проблемним і складним в експлуатації. Кількість рекламацій від замовників перевищила критичну, і розробник оголосив себе банкрутом.

— А хто був розробником?

— Проектна група «Сігомус», сер, Альфа Альфа.

— Далі.

— Шоста, восьминога, модифікація, розроблена марсіанською філією «Айрон Воркс», виявилась вдалішою за шестиногу «п’яту» і надійшла на озброєння Флоту в триста дев’яносто другому році. У чотириста сьомому році її спрощений і здешевлений варіант Мк6-1 був прийнятий як базовий комерційний… Тепер про «сьомі». Перший прототип «сьомого» з’явився двадцять три роки тому. «Ельдотронік» довго доводила його до відповідності стандартним вимогам. У серію він пішов лише у триста дев’яносто дев’ятому. Він є найдешевшим з усіх сучасних бойових «павуків» та найбільш розповсюдженим у різних варіантах і з різною периферією. Кількість варіантів комплектації перейшла за дві сотні. «Павук» на шестиногій платформі Мк7 став основним бойовим кіборгом штурмових і десантних з’єднань Флоту в чотириста третьому році та залишався ним до сьогодні. Тобто до появи «восьмого».

— Звідки такі знання, курсанте?

— Від брата, сір! Він захоплювався кіборгами.

— Всі чули, як треба відповідати? Вчіться у курсанта Махоніко. Я ставлю вам її за приклад. А тепер про нашого «восьмого». Махоніко вірно здогадалась, що ця модифікація є продовженням лінії важких високозахищених платформ, які розробляє «Айрон Воркс». Її «заточено» спеціально для боротьби з особливо небезпечними і швидкими ксеноморфами, яких називають ґиргами.

Відмінниця Пела напружила пам’ять, але вимушена була визнати, що про ксеноморфів з такою назвою чує уперше. Вона хотіла запитати, на якій планеті живуть ґирги, але вчасно згадала, що це не школа і питати в інструктора дозволено лише на практичних заняттях.

— …Ґирги напали на одну з наших баз, — тим часом продовжував інструктор. — Там вони зіткнулись з «сьомими» і надерли їм задниці.

— Хто кому надер задниці? — не зрозумів товстий землянин Макс.

— А хто вам дозволив мене перебивати, курсанте? Хто дозволив звернутись до мене без означення «сір»? — гаркнув інструктор. — Повторюю спеціально для відморозків: довбані ґирги надерли задниці нашим роботам… І це я, курсанти, сказав образно, тому що навіть ця помилка земної природи, — інструктор презирливо кивнув у бік Макса, — має знати, що кіборги не випорожнюються, а значить, задниць не мають! Курсанти, повторіть!

— Кіборги задниць не мають, сір! — гаркнуло двадцять шість глоток.

— Отже, — продовжив інструктор після хвилинної паузи, яку він використав для пиття води з кулера, — «сьомі» тоді облажались. І тому Флот замовив земним мудрагеликам нову платформу, більш захищену і розумну. Вам дуже пощастило. Ви, курсанти, станете бек-операторами найновіших, найпрудкіших і найпотужніших кіборгів, яких коли-небудь створювало людство. Кожний із вас матиме групу з шістнадцяти «восьмих». Вони дуже розумні, тому від вас потребуватимуть не думати за них, а координувати дії групи. Курсанте Бехеште!

— Я, сір! — підскочила і виструнчилась Ясмін.

— Ви, Бехеште, у цій групі старша за званням. Ви — цілий майстер-марінер, та ще й із командирським досвідом. От і поясніть майбутнім бійцям, що значить «координувати». Поясніть так, щоби навіть оцей товстий земний вилупень, — інструктор ткнув у Макса вказівним пальцем, — назавжди запам’ятав значення слова «координувати».

— Це означає, сір, що ми маємо здійснювати узгодження, поєднання та приведення до ладу дій довірених нам машин! — сформулювала Ясмін, карбуючи кожне слово.

— Правильно, курсант Бехеште, — інструктор подивився на Ясмін довгим поглядом і раптом запитав: — Я чув, що ви з курсантом Махоніко — подружня пара. Це вірно?

— Цілком вірно, сір! — підтвердила Ясмін.

— Підтримую ваші уподобання, курсант Бехеште, — сказав інструктор. — Я передчуваю, що з Махоніко вийде вправний оператор, хоча вона поки що лише ординарний марінер. Ви як старша за званням повинні сприяти зростанню її бойових вмінь і навичок. Й тоді вам буде на кого покластися, коли ми виступимо на смертельну прю з ґиргами.

— Служу Імперії! — викрикнула у відповідь Ясмін, веселими очима дивлячись на інструктора.

6

Дослідницька станція «Пост Лефора»,

південніше цирку Мефістофель, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

2 юна 417 року Ери Відновлення.

Після кількаденної невизначеності імператор санкціонував ядерне бомбардування двох найбільших гніздилищ адельм. Але не дозволив це зробити Охоронним силам колонії. Для бомбардування було призначено останній із ударних рейдерів Одинадцятого флоту, який ще залишався на орбіті Аврелії — «Рігуело». Рівно опівдні двадцять дев’ятого пентарія він мав відправити до тих печер, де множились і дорослішали мільйонні орди адельм, дві тактичні керовані бомби проникаючого типу.

Небачене видовище змусило вищих керівників колонії залишити кабінети і прибути на кордон аномальної зони. Всім хотілось вживу, а не на екрані TVC, побачити ядерне бомбардування власної планети. Флотські запевнили уряд Аврелії, що відстань у дванадцять кілометрів гарантуватиме спостерігачам безпеку. Вітер мав віднести радіоактивні хмари на північ, до центру метеоритного цирку Мефістофель, а ударна хвиля не повинна була пробігти й третини відстані до кордону. Єдине, про що застерігали офіцери Флоту: на очі спостерігачі мали одягнути спеціальні світлові фільтри.

Маккосліб провів міністрів, лордів та їхніх жінок до зубоподібної скелі, а сам повернувся на «Пост Лефора». Як досвідчена людина він знав, що усі розрахунки є лише розрахунками. Ланс зайняв крісло чергового у підземному бункері. Персонал поста поділився з генералом синтетичною кавою. Сьорбаючи гарячу бурду, він спостерігав за кратером. На тій панелі, куди виводились дані орбітального моніторингу, керівник Кризової служби міг бачити, як у гірських ущелинах клубляться зграї адельм, як спалахують там і тут вогники кульових блискавок.

«Чим вони там харчуються? — дивувався Ланс. — Печерних поліпів Libasta siphonophora мало б стати такій армаді доби на три, не більше. Але ж вони клубочуться у тих печерах роками. Може, вони вміють культивувати якісь примітивні життєві форми? Створювати підземні плантації?»

Раптом з боку входу почався метушливий рух. До чергової кімнати забіг сержант і доповів:

— Сір, прибув імперський комісар з особливо важливих розслідувань, генерал-лейтенант Рене Марков!

«Сюрприз! — сказав собі Ланс. — Нарешті я побачу вживу цього легендарного нишпорку».

Він підвівся назустріч комісарові. За негласною ієрархією імперський генерал вважався вищим за рангом від авреліанського. Але Лансові ця традиція здалась неактуальною, і він не привітав Маркова першим. На його здивування, тіронієць не помітив порушення субординації. Він цілком демократично потиснув Лансові руку і запитав:

— Коли почнуть бомбити?

— Я — генерал-полковник Маккосліб, — вирішив відрекомендуватися Ланс. — Керую місцевою Кризовою службою, — він подивився на таймер. — Бомбитимуть за вісім хвилин.

— Маккосліб? — Лансові здалось, що Марков прокинувся тієї миті, коли почув його прізвище. — То ви чоловік баронеси Вей?

— Вже двадцять шостий рік.

— Дуже радий, дуже радий! — посмішка комісара була щирою настільки, наскільки можна було сподіватись від людини, кожен м’яз якої стогнав від незвичного авреліанського тяжіння. — Ми з вашою дружиною на Кідронії втрапили у такі пригоди! Ця клята Шерма поводила-таки нас за хвіст…[49]

— Так ви той самий Рене Марков?

— Авжеж. Хіба в нашій Імперії є ще якісь не «ті самі» генерали з прізвищем Марков? Один я такий, — поліцейський струсив неіснуючий пил з генеральського шеврона, — старий тіронійський хорт… Проводжу на Аврелії спеціальне розслідування за дорученням нашого шанованого монарха.

— Високошанованого.

— …?

— На Аврелії кажуть або «нашого улюбленого монарха», або «нашого високошанованого монарха».

— Й давно ви стали знавцем авреліанських вірнопідданських формул?

— Кілька тижнів тому. Поспілкуєтесь з місцевими лордами — й самі станете знавцем формул.

— Все може бути, — кивнув тіронієць. — Зрештою, специфіка мого розслідування передбачає спілкування з тутешньою аристократією.

— Мені доповідали про ваші розшуки… А в цій глухомані ви з якої нагоди?

— Пілот дискоїда впевнив мене, що біля скелі небезпечно.

— Має рацію… Хочете подивитись на ядерні вибухи?

— Якщо чесно, то хочу. Ніколи такого не бачив. А ви?

— Одного разу на Бальсані, — Ланс жестом запропонував Маркову крісло за пультом. — Але це було давно. Двадцять три роки тому.

— Будемо дивитися звідси? — Марков полегшено видихнув, коли гідроподушки прийняли на себе вагу його тіла, потім скептично оглянув обшарпані стіни бункера. — Може, вийдемо на поверхню?

— Краще не ризикувати, — посміхнувся Ланс, а про себе подумав: «Диви, ледве повзає, а не проти побігати бруствером».

— Невже дійсно існує ризик? Але ж весь уряд зібрався біля скелі. Здається, вони там навіть бруствером не захищені.

— Дарма. Двадцять три роки тому, на Бальсані, нам також казали, що на відстані ядерний вибух не шкідливий.

— І що?

— Променева хвороба. Майже у всіх, хто був тоді на станції «Скарлі». Я, на щастя, відбувся легкою формою. А ось Ґвен довго хворіла.

— Я не знав.

— Чого ви не знали?

— Що баронеса за молодих років зазнала опромінювання.

— Вона про це не любить згадувати. А до офіційної медичної історії Ґвен той випадок не записали. Ніхто не бажав витоку інформації.

— Ну, звісно… Там також бомбили кубла ксеноморфів?

— Щось на штиб того…

— А знаєте, Маккосліб, у моєму списку авреліанців, з якими в мене заплановані бесіди, є й ваше прізвище.

— Й під яким номером?

— А що?

— Так, у молоді роки захоплювався нумерологією… — Ланс уважніше придивився до картинки, яку траслювали з орбітального апарата. — Дивіться, генерале, тварюки щось передчувають!

— Це адельми? — Марков примружився на екран, де відбувались дивні зрушення. Кублом ксеноморфів наче полинули концентричні хвилі. Орда адельм почала розбігатись ущелинами, залишаючи околиці гніздилища.

— Менш аніж три хвилини до удару, — констатував Маккосліб, кинувши оком на таймер. — Не втечуть.

— А в який спосіб вони змогли відчути наші наміри?

— Вони не наміри відчули… — Ланс подивився на бокову панель демонстратора. — Вони інше відчули… Кілька хвилин тому «Рігуело» скинув першу бомбу.

— Тобто ви хочете сказати, що місцеві скорпіони відчувають те, що відбувається на орбіті Аврелії, на висоті чотириста кілометрів?

— Триста десять кілометрів у момент скинення, — уточнив Ланс. — Зараз бомба гальмує у верхніх шарах атмосфери. За тридцять шість секунд увімкнуться її корегуючі двигуни.

— Але ж у скорпіонів немає телескопів.

— Телескопів у тварюк немає, ваша правда, генерале… А от чуйка є, — Ланс збільшив зображення на центральній панелі. — Нам би таку… Дивіться, як тікають. З максимальною для даної ксеноформи швидкістю.

Видовище направду вражало. Орда адельм вкрила гірські схили, наче пістрява рухлива ковдра. З гніздилища живими річками витікали все нові й нові потоки монстрів, бігли й бігли скелями та спинами родичів. Сотні тисяч ксеноморфів розбігались точно від того місця, яке було визначено, як точка ядерного вибуху.

— Не подобається мені все це… — промимрив Ланс. Він увімкнув канал зв’язку з головною обсерваторією планети і запитав:

— Це Маккосліб з Кризової служби. Яка зараз ситуація в районі цирку Мефістофель?

— За якими параметрами, сір? — уточнив голос далекого оператора.

— За всіма параметрами.

— Інтенсивна магнітна буря, сір, іонізація атмосфери перевищує середні показники втричі. У ку-діапазоні спостерігається локальний сплеск загальною потужністю у кілька гіга-джоулів. У бета-діапазоні також сплеск.

— Турбанс, — підказав Марков.

— …?

— Такі витоки енергії називаються турбансами. Специфічні прояви червоточини зі зміщеною вимірністю.

— Ви розбираєтесь у планетарній фізиці?

— Це не планетарна фізика, Маккослібе, це фізика наведеної сингулярності.

— Я, генерале, чесно кажучи, у тому нічого не тямлю… — Ланс знову глянув на таймер. — Увага! Залишилось десять секунд.

Генерали мовчки разом із таймером рахували останні секунди до падіння бомби. В центрі демонстраційної панелі раптом щось блиснуло, піднялась жовтувата хмара куряви.

— Це і є ядерний вибух? — розчаровано гмикнув Марков.

— Ні, генерале, це не ядерний вибух… Судячи з усього, вибухнула лише імплозійна лінза бомби, — мовив Ланс. — Ви напевне знаєте, це така штука, що підриває ядерний заряд. А от сам заряд не вибухнув. Цупс!

— Й таке може бути?

— Не повинно, проте, як бачимо, має місце бути, — Маккосліб перемикнув канал TVC на командний пост «Рігуело». На екрані виникло розгублене обличчя командира бойової частини рейдера.

— Можете дати пояснення?

— Ні, генерале. Ми нічого не розуміємо.

— Яка об’єктивна картина?

— Бомба влучила точно в ціль, сір. Відхилення склало усього півтора метра. Підривний заряд спрацював, але активації оболонок першого ступеня не відбулось. Гніздо ксеноморфів «a-чотири» не знищене. Причини з’ясовуємо.

— Зрозумів, — Ланс від’єднався від терміналу рейдера. — Отже, перша бомба не спрацювала. Зараз має прибути друга, у кубло «а-шістнадцять».

Він перемкнув панель демонстратора на інший район метеоритного цирку. Картина тут була аналогічною тій, яку Ланс бачив у гніздилищі «a-чотири». Строката «ковдра», створена міріадами скорпіонів, розповзалась, утворюючи порожнечу в місці, куди команда «Рігуело» спрямувала другу бомбу. За мить сліпучий спалах залив весь екран сріблясто-білим сяйвом. Цілий «Пост Лефора» підстрибнув, наче при землетрусі.

— Ну, це вже щось! А я вже було подумав, що адельми навчилися псувати ядерні заряди, — зауважив Маккосліб.

Він дивився на панель зовнішнього огляду. Над горами, яскрава навіть крізь світлові фільтри, спухала сяюча сфера.

— Потужна, зараза… — прошепотів Марков, зачарований грізним видовищем.

«Тривога! — бічні панелі залило пульсуючим червоним світлом. — Наближається ударна хвиля! Закрити шлюз, активувати захисні екрани!»

— Так казали ж, що хвиля сюди не дійде! — Марков з видимим зусиллям відірвав спину від гідроподушок й озирнувся на вхідну мембрану.

Автоматика, тим часом, зачинила усі захисні переборки і ввімкнула силове поле. Генерали лише почули гуркіт, який прокотився куполом бункера. При тому, що обидва знали про невразливість споруди, в них виникла майже фізична потреба кудись сховатись. Марков при цьому подумав: «Під старість стаю боягузом… Добре, що поблизу немає телепатів».

— А як там ті, що біля скелі? — запитав Марков.

Маккосліб також подумав про урядових бонз, котрі облаштували оглядову позицію на відкритому місці. Він наказав орбітальному спостережникові спрямувати телескопи на скельний виступ північніше «Поста Лефора».

— Кепські справи, — оцінив ситуацію Ланс, розглядаючи картинку. — Все розметено… Їх там, судячи з усього, добряче довбануло. Он, дивіться, генерале, хтось лежить. Хтось присипаний ґрунтом… Треба їх звідти витягнути, поки ківсяки до них не дістались. О, бачу, кіборги почали рятувальну операцію… Ага, он і дискоїд прибув…

На бічній панелі виникло зображення кабінету Наваріна. Поважаючи свій вік, лорд не брав участі в урядовій екскурсії до кратера Мефістофель. На обличчі Надзвичайного міністра застигла непроникна маска владної рішучості.

— Ви вже в курсі? — запитав він Ланса.

— Неочікуване посилення ядерного вибуху, якщо я правильно розумію. Здається, уряд зазнав втрат.

— Це не втрати, генерале, це катастрофа. Загинули міністр транспорту Мітасімо і дружина прем’єра. Решта отримали травми різних ступенів тяжкості й підлягають шпиталізації. У тому числі прем’єр, перший віце-прем’єр і державний секретар. Зі згоди Преподобної Ашелін я очолив Кабінет. А ви, Маккослібе, від цієї миті — виконувач обов’язків Надзвичайного міністра. Негайно повертайтесь до столиці. За добу я планую виступити зі зверненням до громадян Аврелії.

Панель згасла.

— Вітаю вас, пане міністре, — сказав Марков. — Пихаті авреліанські лорди щойно визнали вас за свого. Іноді корисно мати дружиною баронесу.

7

Коледж імені Цао Цинлю,

місто Астер, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

2 юна 417 року Ери Відновлення.

Тривожні чутки, що розповзались Астером, не минали коледжу. Майбутні стюарди після лекції з космоаналізу підійшли до Найги Палангус, яка ніколи не відмовлялась від неофіційного спілкування з курсантами.

— Ви вже чули, мем, що люди тікають із північних поселень? — звернулась до викладачки Летиція. Родичі її матері жили на півночі.

— Інформація блокується урядом, — докинув Оскар. Його сестра працювала на транспортному терміналі, розташованому лише за кількасот кілометрів від аномальної зони.

— Я чула, — кивнула Найга. — З півночі, з цирку Мефістофель, на нас суне орда адельм, ківсяків і ларв[50]. Мені казали, що тих тварюк там сотні тисяч.

— Сотні тисяч! — вжахнулась Летіція. — Шамай![51] Я пам’ятаю, мем, як минулого літа на поселення напали десять адельм. То ми тоді ледве відбились. Вони повбивали купу народу.

— Якщо уряд не мобілізує усіх колоністів, тварюки зметуть людей із поверхні планети, — сказала Найга. — А Імперія нас зрадила. Саме тепер, коли нам потрібна допомога, вони перебазували Одинадцятий флот до якоїсь сельвійської цупи. Ми це запам’ятаємо.

— Нам казали, мем, що ківсяк убив вашу матір, — Летиція приклала долоню правої руки до грудей на знак співчуття. — Ваша родина, мем, століттями боролась із хижими ксеноморфами. Що ви нам порадите? Може, нам вступити до загону самооборони? Кажуть, що у передмістях формують такі загони…

— Якщо там даватимуть зброю, то можна й вступити, — сказала Найга, а про себе подумала: «Зброя нашим тепер прислужилась би. Спочатку відіб’ємося від адельм, а потім спробуємо взятись за Ашелін та решту піфійських відьом».

Оса крізь прозору перегородку бачила, як до Найги підійшли курсанти. Й серед них Оскар Дерек. Цей високий хлопець із зовнішністю рекламного принца все більше подобався Осі. Якби у школі їй сказали, що колись вона буде ревнувати до всіх жінок якогось товстолапого авреліанця, Оса послала б такого пророка пасти адельм. Проте це сталось і, що найгірше, виявилось вищим за її волю. Між нею та її новим коханням постало аж три проблеми. Перша полягала у тому, що в Оскара була дівчина. Летиція Вагар. Тепер ця жагуча брюнетка стояла поряд із ним і дивилась на Найгу з тим виразом на обличчі, котрий, якщо вірити історично-пригодницьким серіалам, виникав у печерного дикуна при спогляданні племінного тотема. Найгу Оса вважала за проблему номер два. Вона підозрювала, що Оскар таємно закоханий у викладачку. Й, нарешті, третьою проблемою було те, що компанія Оскара і Летиції демонстративно ігнорувала курсантку Орбану Анс. В останньої не було ані найменшого сумніву, що вони з презирством ставляться до її провінційної вимови та фатального невміння підтримувати світську бесіду.

Первісний план завоювання Оскара, розроблений Осою, передбачав дискредитацію Летиції, яку колишня подружка Пели Махоніко вирішила будь-що спокусити. Але тепер, дивлячись на розмову курсантів із Палангус, Оса вирішила, що стартовою жертвою на її шляху до кохання з рекламним принцом має стати чорношкіра аристократка, яку так обожнювали всі приятелі й приятельки Оскара.

Того ж вечора Оса зустрілась із Харбелом Берістером. Роман новоспеченої курсантки зі знавцем корпоративного етикету почався два тижні тому, наступного дня після їхньої зустрічі у кімнаті «Н». Берістер не вразив її у ліжку і мав бридкі звички на штиб колупання в носі. Він був скупим і дарував Осі образливо дешеві прикраси. Але вона цінила його за вміння розв’язувати дрібні адміністративні питання та дивовижну поінформованість про викладачів, курсантів і все, що відбувалось у коледжі. У першу ж їхню ніч вона дізналась про те, що ректору подобаються хлопці, що завідувач відділення ксенобіології вживає наркотичні речовини, які власноруч синтезує з виділень представників тубільної фауни, що деякі з вродливих курсанток і курсантів перебувають на персональному утриманні великих босів з «Елмар Астролайнік», й, нарешті, що при підписанні генеральних контрактів випускників змушують відмовлятись від половини заробітку на знак «солідарності» з перспективними програмами розвитку корпорації.

Тепер, коли Осі була потрібна інформація про Найгу Палангус, дівчина влаштувала Берістерові цілу еротичну виставу і змусила себе виконати деякі з його екзотичних бажань. Коли вона відчула, що достатньо стомила «котика Харбі», то замовила в домашнього сервіратора тонізуючий коктейль. Потягуючи густу зелену рідину, дівчина запитала в Берістера:

— Харбі, тобі не здається, що Палангус підгрібає до Летиції Вагар?

— Палангус? — Берістер погладив волосся Оси і поцілував її у плече. — Сумнівно… Навіть більш ніж сумнівно. Їй подобаються чоловіки.

— Уподобання можуть змінюватись.

— Звісно, таке буває. Але не в таких, як Палангус. Вона ж із кадрових офіцерів Флоту. А також, наскільки я знаю, належить до секти «Тих, хто схиляється перед Мечем».

— Вона сектантка? — Оса ледь не похлинулась коктейлем.

— Це таке старовинне напівтаємне товариство. Сіоран Шостий його заборонив, але потім заборону зняли. До нього належали і належать представники древніх аристократичних родин Аврелії. Вони об’єднуються у клани, мають свої зібрання, ритуали і займаються бойовими мистецтвами. А також медитують перед зображеннями предків. У кожного клану є свій священний меч. Деяким із тих мечів тисячі років, вони виготовлені майстрами з країни Ніппон[52] задовго до польоту Гагаріна.

— Як цікаво, — Оса лизнула Берістерові шию. — Звідки ти це все знаєш, котику Харбі?

— Я багато чого знаю, кошеня Анс, — його рука лягла на тверде гладеньке стегно Оси. — Я навіть знаю, що до нашого коледжу прилітав генерал Маккосліб. Висловлював співчуття Палангус з приводу загибелі її матері. А вона його послала в одне місце.

— Генерала?

— Цілого генерал-полковника, начальника Кризової служби! Уявляєш?

— Цуа! Та вона крута дівка!

— Як виявилось, крута… Цей Маккосліб був причетний до знищення однієї з родин її сектантського клану. Родини Ферфаксів.

— Я про них нічого не чула.

— А про що ти взагалі чула у своєму задрипаному селі?

— Ти зануда, Харбі! — удавано образилась Оса.

— Аби ти знала, Ферфакси вели свій родовід від одного із засновників колонії. Володіли землями і маєтками в долині Фенікса. Зазнали гонінь за часів Сіорана Шостого. В них відібрали родові землі, потім частину повернули. А після Війни з ящерами вони переселились спочатку на Нолу, а потім на Кідронію. Старий був головним суддею Другого флоту, а його старша донька — чемпіонкою Ноли і Кідронії з клинкового бою. Її звали Тена. Я її бачив по TVC. Найсправжнісінька валькірія. Хижа, швидка, довгонога.

— Вродлива?

— Природа її не образила. Як на мій смак, молодша дочка судді, Фатіма, була вродливішою. Навколо неї крутилися лорди та їхні дітки. До арешту, між іншим, вона була найпершою подружкою Найги. А ще пліткували, що Фатіма спала із самим прем’єром.

— Та він же старий, як лайно мамонта! Йому за сто років!

— Лордам кожні три роки міняють органи. А ще в них спеціальні омолоджуючі імплантати. Прем’єр, кажуть, той ще живчик. Ще нас із тобою переживе.

— Цу! Постукай по дереву.

— Та облиш уже ті сільські забобони! Й, до речі, де я тобі тут знайду дерево?

— Добре, давай далі про Ферфаксів. Про Фатіму.

— Про Фатіму… Центрова була кобла, що й казати. Золота дівчина. Постійно у світських хроніках, на крутих тусовках. Також махала мечем. На тутешніх змаганнях її зараховували до фаворитів, але до Тени їй було далеко, дуже далеко. Тена рубалась, як амазонка… Що не кажи, а Ферфакси були справжніми аристократами, доброго гарту.

— У них також був священний меч?

— Авжеж… А до речі! Вгадай, у кого тепер зберігається родовий меч Ферфаксів?

— У Найги Палангус.

— Здогадливе кошеня, — рука Берістера продовжила мандри тілом Оси. — Ця Найга дуже непроста дівка. Зашифрована, й по самі вуха в довбаному сектантстві. Не дарма її з Флоту вигнали. Від неї так і тхне політикою та змовами. Якби моя воля, я б її гнав із коледжу в три шиї. Поки вона не повтягувала курсантів у якийсь заколот… Але ж наш ректор прихильник старої аристократії, він її покриває.

— До пори до часу, — прошепотіла Оса.

— Ти щось сказала? — недочув Берістер.

— Нічого, котику, — дівчина пригорнулась до коханця усім своїм довгим тілом. — О! Ти знову готовий! Ну, ти в мене невтомний воїн…

З матеріалів, наданих аналітичним управлінням Кризової служби генерал-полковнику Лансу Перегріну Маккослібу

Походження Ордену достеменно невідоме. Згідно з легендою, у яку вірять теперішні адепти Ордену, його заснував на Землі нащадок самураїв Єсікуро Набуї, найманий вбивця і видатний поет. За іншою версією, Орден веде своє походження від законспірованої міжнародної мафіозної структури, яка кілька століть контролювала виробництво наркотиків і торгівлю зброєю в Східній Азії. У часи Першої Смути, яка передувала Ері Відновлення, таємні адепти Ордену займали важливі місця у земній ієрархії влади. У критичний момент Консервативної революції вони підтримали її лідерів (які потім отримали назву «батьків-відновлювачів»). За іншими даними, серед батьків-відновлювачів було багато членів Ордену.

Близько 80 року ЕВ один із лідерів Ордену — Тойонісо Мітасіма — прибув на Аврелію. У своєму легальному житті він був спеціалістом з логістики транспортних і ресурсних мереж. Земний Конгрес уповноважив його розробити оптимальну схему розподілення ресурсних потоків поміж поселеннями колоністів на Аврелії. Мітасіма блискуче виконав цю місію. Вдячні колоністи (які до того перебували на межі збройного конфлікту через постійну боротьбу за ресурси) запропонували Мітасімі обійняти посаду співкоординатора з питань колонізації.

Отримавши високу посаду, Мітасіма запросив на Аврелію інших адептів Ордену. Пізніше Орден став одним із головних центрів формування військово-латифундистської аристократії колонії. З авреліанських родин, що сповідували «шлях Меча», вийшли десятки адміралів і тисячі офіцерів Зоряного Флоту часів Явіса Першого і Сіорана Першого. Адмірали з авреліанських фамілій Мітасіма, Харре, Койго, Кен-Ісіс, Наварінів, Ферфаксів, Корвінів, Маргузів та інших отримали від Явіса і Сіорана титули спадкових імперських лордів, сенаторів Імперії та членів Імператорської Ради. Практично усі вони були таємними членами Ордену Тих, що схиляються перед Мечем. Традиціями у цих аристократичних кланах стала участь їхніх членів у змаганнях із клинкових бойових мистецтв, спільні полювання на небезпечних ксеноморфів та колекціонування старовинної холодної зброї. Найдостойнішим заняттям члени Ордену вважають військову службу, хоча серед них є багато цивільних.

Цікавою частиною історії Ордену вважаються спроби його лідерів схилити імператорську владу до встановлення певної системи обожнення монарха (тенносай). Так, лідери Ордену запропонували Деко Асміру запровадити особливу систему державного управління, на чолі якої мав бути (як у древніх державах Сходу) імператор-священнослужитель (сайсітекі кунсю). Є свідчення того, що у 177 році ЕВ Деко Асмір був близький до запровадження при підтримці Святих Матерів Піфії теократичної монархії на базі близької до вчення Ордену «Органічної доктрини». Ця доктрина, зокрема, передбачала, що імператорська династія є хранителькою духовно-містичного Шляху Меча. Повстання на Флоті у 178 році й відсторонення Деко Асміра від трону перекреслило ці плани.

Друга відома історикам спроба запровадити систему «сайсітекі кунсю» відбулась через століття, за правління Явіса II (276–278). Мати імператора — імператриця Нелі — шукала тоді нові опори для дискредитованої корупцією та державними переворотами династії. Нелі зацікавилась Орденом, як можливим політичним союзником її сина. Але далі консультацій справа не зайшла.

Під час Другої Смути Орден та його публічно-політична складова — Патріотична партія Аврелії (ППА) підтримали імператорський Дім Оурбені, який врешті-решт, зазнав поразки. У 356–362 роках Сіоран Шостий та Іріте Ойзеле піддали членів Ордену і функціонерів ППА жорстоким репресіям. Під час репресій загинуло більше як сімсот чільних членів Ордену, практично у всіх аристократів, звинувачених у заколотницьких діях, конфіскували землі й маєтності, відібрали спадкові титули та станові привілеї. Орден було заборонено спеціальним імператорським декретом (358 рік). Після розгрому Тих, що схиляються перед Мечем, провідні позиції у колонії зайняли вихідці з Альфи Альфи, піфійські жриці й місцеві корпорації.

Після вступу на трон Туре Шактірі Другого (391 рік), який потребував союзників у протистоянні з Піфією, привілеї авреліанської аристократії були частково відновлені, але колишньої величі лорди Золотої Планети так і не досягли. У 393 році, після тридцяти п’яти років підпілля, Орден знову почав діяти на напівлегальній основі. Аристократи відновили у своїх помістях Зали Предків, але і місце відродженого головного орденського святилища, і прізвище нового лідера залишились у цілковитій таємниці.

Викриття «заколоту Ферфаксів» і призначення представником імператора на Аврелії Преподобної Ашелін, яка не приховувала свого негативного ставлення до політичної програми ППА, завдали Орденові значних втрат. Майже двісті адміралів та офіцерів Флоту, яких було запідозрено у схилянні перед Мечем, у десембрії 416 — януарії 417 років ЕВ було звільнено в запас. Але нового указу про заборону Ордену Еарлан Третій не видав.

Орден дехто вважає сектою, хоча від його членів не вимагається сповідування певних релігійних догм. Однак його члени мають притримуватись певного кодексу честі, який, зокрема, передбачає генетичну чистоту роду, категоричну заборону мати дітей від клонок, присягу мовчання про орденські справи, безумовну взаємопідтримку та невідворотну помсту за насильницьку смерть членів Ордену. В містеріях Ордену війна та ритуалізована смерть займають провідні місця. За давніх часів жінки — члени Ордену присягали не жити довше за своїх чоловіків. Багато жінок обрали смерть після загибелі чоловіків у війнах та під час репресій. Ритуальний бік орденського життя також тісно пов’язаний із клинковими боями, вивченням древніх бойових мистецтв, багатоденними медитаціями у спеціально обладнаних Залах Предків та складною ієрархією урочистих клятв і присяг, які приймаються на священних мечах. Саме ритуали присяг дали Ордену його назву.

8

Біологічний лабораторний модуль

мобільної бази 11-го флоту NF5 «Катадін»

у системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

2 юна 417 року Ери Відновлення.

— Преподобна Сайкс не зможе тебе прийняти, — повідомила Закові Дімера. — Ані сьогодні, ані найближчими днями. В неї тепер невідкладні справи.

— Ще два тижні тому нічого важливішого за розплідник чулімб для неї і для адмірала Кортнея не існувало. А тепер я вже третій день не можу вирішити елементарних питань. Всі ухиляються, мурмочуть щось недоладне. А у Сайкс кожного дня невідкладні справи. Ді, поясни мені, що відбувається?

— Не всі рішення приймаються тут. І не про всі рішення мені розповідають.

— Чулімби вже не потрібні?

— Потрібні, Зачику, ще й як потрібні, — Дімері кортіло погладити голову ксенобіологові; вона бачила, що він майже у розпачі. — Не переймайся. Все йде добре. Ти тепер велика людина, визнаний науковець. Ти зробив свою справу, знайшов чулімб. Тепер рішення по цій темі приймають виключно найвищі керівники Імперії. В них інші масштаби бачення проблеми, інші масштаби її розв’язання… Сідай у крісло, я пригощу тебе справжнім магонійським чаєм.

— Я розумію, — Зак-Зак присів за лабораторний стіл, що одночасно правив Дімері за обідній. — Тепер усі теми по чулімбах віддадуть отим авреліанським та арпікранським академікам, котрі п’ять років знущались із мене, цькували, як трюмного щура…

— Біологією чулімб тепер займаються піфійські ксенобіологи і спеціалісти з лабораторії управління «D». Цивільних академіків на штиб Гурако до такої роботи навряд чи тепер допустять, — зауважила Знаюча, засипаючи до керамічної посудини трав’яну січку. — Сестри привезли мені чай із Сецзе… Правдивий, з молодого чайного листя. Його виростили на наших плантаціях за древніми земними технологіями. Він зростав під нашим сонцем, під променями священної Рірі.

— Яка ще лабораторія? — Зак, котрий уже майже заспокоївся під примовляннями Дімери, раптом похопився і вп’явся у Знаючу настороженим поглядом. — Де вона знаходиться, та лабораторія? Я уперше про неї чую.

— Ти й не міг про неї чути. Це об’єкт надзвичайного рівня секретності. Великий військово-дослідницький корабель, назви та індексу якого нікому не повідомляють. Навіть умовного шифру не повідомляють.

— Дослідницький корабель? Він прибув сюди? До системи Ахернару?

— Зачику, не питай мене. Я не зможу нічого тобі сказати.

— Мені заборонено розповідати, так? У мене не той рівень допуску?

— У нас у всіх не той рівень допуску. Навіть адмірал Кортней не має допуску до цього об’єкта й до всього того, що там відбувається. Я знаю лише, що половину із тих чулімб, що їх впіймали Джи Тау в останні дні, відправлено невідомо куди. А ще я знаю, що на Сельву дозволили сісти кораблю ґ’ормітів.

— Корабель ящерів на Сельві? — від здивування Зак-Зак відкрив рота. Дімера стримала себе, щоби не розсміятись, так кумедно він виглядав цієї миті. — Ді, але ж це історична подія! Найсправжнісінька історична подія. Це ж уперше за всі століття позаземної колонізації!

— Тепер ти розумієш, чому Преподобна не має часу зустрітись із тобою?

— Так… — промимрив Зак. — Ді, я прозріваю…

— Ти прозрів, а чай дозрів, — скаламбурила Знаюча і зазирнула під накривку посудини, до якої півтори хвилини тому залила окропу. — Від такого магонійського чаю, Зачику, навіть адмірал не відмовився б… Та що там адмірал, сам імператор не відмовився б від такого смачного чаю.

Дімера поставила на стіл керамічні чашки і налила до них золотавого напою. Забутий людством Периферії аромат наповнив тісне приміщення лабораторного модуля.

— Прикольний напій, — оцінив ксенобіолог, обережно відсьорбнувши гарячої рідини. — Його п’ють лише на Піфії?

— На Землі також п'ють чай. І ще, здається, на Аврелії. Проте в земних сортів зовсім іншій смак. Зовсім. Промені Рірі додають чаю чогось магічного. Старші сестри розповідали, що у древніх магонійців був напій, подібний до чаю. Його назва звучить як «іфін». На жаль, та рослина, з якої його робили, вигибла в епоху глобального оледеніння Магонії. Мені іноді здається, що в цьому напої, — Дімера вдихнула ароматну пару, — є щось від іфіну наших попередників.

— Можливо… Слухай, Ді, а ти знаєш, коли присельвився зорельот ящерів?

— Кілька днів тому. Точної дати не знаю. Все, що стосується ґ’ормітів, тримається у страшній таємниці.

— І місце посадки?

— Авжеж.

— Мені чомусь здається, що вони присельвились недалеко від Аметистової печери.

— Цілком може бути, — знизала плечима Знаюча. — Ґ’орміти так само бояться ґиргів, як і ми. Напевне, чулімби їх теж цікавлять.

— А може, тих чулімб, яких відправили невідомо куди, подарували ґ’ормітам? — припустив Зак-Зак.

— Такого, звісно, виключати не можна. Але мені все ж таки здається, що їх відправили до секретної лабораторії. Для експериментів. Ти ж пам’ятаєш, як Преподобна наполягала на експерименті з Licosa selvix для перевірки ментальних здатностей скутулії.

— Чулімб ми вже зводили з лікозами. І з василісками зводили. Здатність чулімб руйнувати зв’язок між симбіонтами неодноразово підтверджена. Які тут іще потрібні експерименти?

— Зачику, подумай добре, — Дімера багатозначно примружила очі. — Ти ж розумний.

«Невже!? — у голові Зак-Зака сяйнула здогадка. — Але ж для цього потрібно мати живих ґиргів».

— Отож-бо… — підтвердила Знаюча.

«Читаєш мої думки?»

— А ти як думав? Налити тобі ще чаю?

«А звідки у них живі ґирги?»

«Минулого року хтось намагався заразити спорами норн Перший арсенал на Альфі, — почув Зак-Зак голос у голові. — Виконавця теракту схопили. Логічно припустити, що Джи Тау отримали тоді спори».

«І вони ризикнуть запустити ґиргів на той секретний корабель?»

«Думаю, що вже ризикнули. Перед тим, як приймати остаточне рішення, вони хочуть впевнитись, що чулімби зможуть ефективно руйнувати зв’язок поміж ґиргами і норнами».

«І вони не бояться?»

«Напевне, дослідницький корабель обладнано відповідним чином».

«А що ти маєш на увазі під „остаточним рішенням“? Будувати чи ні розплідник чулімб?»

«Продуктивності твого розплідника не вистачить для того, щоб зупинити навалу ґиргів. Для цього знадобляться десятки, сотні тисяч чулімб. Я маю на увазі рішення про створення кількох фабрик для їх серійного клонування».

«Он воно що… Преподобна Сайкс тепер на тому секретному кораблі?»

«Не знаю».

Зак-Зак одним великим ковтком допив свій чай. Лише тепер він спромігся уявити усю грандіозність механізму причин і наслідків, запущеного ним у надрах Аметистової печери.

9

Військовий корабель-лабораторія 5Р73 «Анапурна»

у системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

4 юна 417 року Ери Відновлення.

Преподобну Сайкс на посту номер один ВКЛ зустрів головний біолог Одинадцятого флоту полковник-дослідник Кайсим. Знаюча побачила його сплутані думки, де звична посадова настороженість сусідила з образом вродливої молодої жінки, бридкими примарами ґиргів та гордістю за те, що головний біолог вважав досягненнями та відкриттями останніх днів.

— Доповідайте, полковнику, — Сайкс присіла за пульт центральної демонстраційної панелі.

— Так, мем, — Кайсим залишився стояти; гідність не була сильним боком його вдачі. — Лабораторний модуль було відділено від «Анапурни» півтори доби тому. Зараз він перебуває на відстані ста кілометрів від ВКЛ. Ми активували спори норн і за вісімнадцять годин ті відкрили свої портали. Ми досліджуємо весь комплекс фізичних та біологічних явищ, що супроводжують життєві цикли симбіонтів. Апаратура модуля працює без зауважень.

— Вісімнадцять годин? — перепитала Сайкс, спостерігаючи біганину ґиргів приміщеннями лабораторного модуля. На центральній панелі одночасно висвітлювалось вісім відсіків. Всі вони були заповнені зграями ксеноморфів. — Ці ґирги нагадують мені чуму…

— Чуму? — не зрозумів полковник.

— Люди гинули від чуми, тому що організм не здатний був витримати ураганного зростання кількості токсичних чумних бактерій. Кількість як генералізована перевага. Біологічна зброя «ґирги-норни» діє за тим самим принципом. Тварюки перемагають за рахунок нестримного примноження агресивної біомаси. До речі, ви вже почали випробовування?

— Так, мем, ми вже випробували зо два десятки репелентів. Вони не діють, тому що ґирги не дихають. Вони живуть виключно завдяки внутрішньому запасу повітря.

— А нові кіборги?

— Ми випустили проти ґиргів шість термінаторів модифікації Мк8. Кіборги, мем, спочатку діяли дуже ефективно. Чесно кажучи, приємно було спостерігати, як вони нищили цю стрибучу бридоту. Розробники з «Айрон Воркс» нам не брехали: за швидкістю реакції їхні «павуки» не поступаються ксеноморфам. Але за сім-дев’ять хвилин квантовий мозок кіборгів починав втрачати стабільність. Перші збої виникали у біонічних плівках процесорів другого ступеня, потім виходили з ладу позитронні оболонки. Наші аналітики вважають, що норни здатні створювати не лише портали, але й щось на кшталт плазмових лінз-випромінювачів, які впливають на квантові процесори, на позитроніку і на людський мозок. Тип випромінення ми визначити поки що не можемо. Однозначно — це не наведена гравідинаміка, як ми раніше думали.

— А хоча б припущення у вас є?

— Аналітики кажуть, що це на межі наших теперішніх уявлень про фізику кваркових підрівневих полів. Щось пов’язане із так званою «взаємодією третього типу». Як і для створення порталів, для плазмових лінз потрібне енергетичне живлення зоряної потужності. З якої вимірності вони беруть енергію і яким саме способом, ми не знаємо. У норн не знайдено жодних спеціалізованих органів… — полковник нервово мацнув комір мундира під набряклою шиєю. — «Павуки», мем, припинили чинити опір на десятій-дванадцятій хвилині. До цього вони знищили біля двохсот ксеноморфів, але норни компенсували втрати.

— За який час?

— За дві години, мем.

Сайкс кілька хвилин спостерігала за метушнею ґиргів. Потім перепитала:

— Отже, наскільки я вас зрозуміла, на електронне обладнання самого модуля це загадкове випромінення не діє?

— Здається, ні, мем. Електронне обладнання працює вже тридцять п’яту годину. Випромінення діє лише на квантові процесори, на позитроніку і на людей.

— Зрозуміло. А що з чулімбами?

— У нас все готове. Капсула з чулімбами буде зістикована з модулем за чотири хвилини. Після того ми відкриємо шлюз, і клан із десяти чулімб опиниться сам на сам з ґиргами.

— Скільки там зараз ґиргів?

— Шістсот вісімнадцять, мем, — подивився на стрічку даних Кайсим. — Зараз їхня кількість стабілізувалась, нові не прибувають. Динамічна активність і температура тіл знизились. Можливо, це наслідок вичерпання запасів повітря.

— І голоду. Ви ж їх не годуєте.

— Там був запас синтетичного м’яса, мем, але його вистачило лише на кілька хвилин. Ми досліджували, яку кількість зі спожитої їжі вони залишають собі.

— І яку?

— Менше двадцятої частини, мем. Все інше відправляється до матки. В них цікавий метаболізм. Спочатку їжа обробляється ферментами у мембранному мішку, розташованому відразу за пащею. Звідти більша її частина йде до іншого мембранного мішка, під спинним панциром. Там живе колонія норн. Коли до мішка потрапляє їжа, вони відкривають компактний міжпросторовий портал, мембрани скорочуються та «вистрелюють» порцією їжі просто в портал. Процес відправки порції у два-три кілограми займає зо чверть секунди. Потім норни десь так три-чотири хвилини відпочивають, а у спинному мембранному мішку за той час формується нова порція їжі. Процес повторюється раз за разом, аж доки уся відкладена до другого мішка їжа не відправляється до гнізда. А менша частина їжі перетравлюється у примітивно організованій шлунковій порожнині. Власне, нею й підтримується життєдіяльність ґирга.

— З цього всього найдивовижнішою є здатність норн утримувати портал відкритим аж чверть секунди, — підсумувала Сайкс.

— Цілком згідний із вами, мем, — кивнув головний біолог Одинадцятого флоту. — Фізики підрахували, що для утримання міжвимірної сингулярності таких масштабів потрібна енергія щонайменше у двісті-триста тераджоулів. Видається неймовірним, щоб ці грудки слизу пропускали крізь свою клітинну структуру таку кількість енергії.

— Напевне, є невідомі нам низькоенергетичні способи відкривати портали, — Сайкс перемкнула панель на режим «зовнішній огляд». На тлі космічної безодні засріблився подвійний циліндр лабораторного модуля. До його торцевого стикувального агрегата наближалась транспортна капсула. Преподобна на мить замружила очі, наче дослухаючись до тих голосів, що промовляли до Знаючих із зоряного підсподдя. Коли вона відкрила їх знову, капсула вже пристикувалась до модуля. Гнучка причальна конструкція обхопила місце з’єднання двох апаратів, забезпечуючи його гарантовану герметизацію.

— Запускати чулімб, мем? — запитав полковник-дослідник. Сайкс побачила, що подумки Кайсим творить складну захисну молитву, спеціально придуману якимось древнім магом на протидію відьмам.

«Ну, звісно… Я ж клята піфійська відьма! — подумки погодилась з полковником Знаюча. — Сто поколінь Кайсимових земних предків обходили наших попередниць десятою дорогою, а при нагоді й вбивали».

— Запускайте, — наказала вона вголос. — І ввімкніть усі сканери. Я хочу бачити мультиспектральне зображення бою.

— Як накажете, мем, — пальці Кайсима прудко пробігли панеллю. — Картинка дублюватиметься у шести діапазонах. — В оптичному чулімби майже непомітні, у них розвинуте адаптивне маскування. Найкраще дивитись або в інфрачервоному, або ж у режимі каскадного ГРЛ.

— Дякую за підказку, полковнику, — Сайкс вивела у центр панелі зображення, яке передавав інфрачервоний сканер. Кинувши погляд на екран оптичного огляду, вона переконалась, що люк, який з’єднував лабораторний модуль і капсулу, відчинено. Ґирги миттєво зорієнтувалися й рушили до нового отвору.

В інфрачервоному діапазоні вони виглядали немов блідо-жовті пласкі таргани. Знаюча помітила у надрах капсули білі силуети чулімб, що нагадували безхвості риб’ячі скелети. Чулімби зайняли позицію біля виступу колового ущільнювача, розташувавшись «зірочкою» вздовж периметра люка.

— Це самці, мем, — прокоментував Кайсим. — Вони відчули небезпеку і приготувались відбивати напад. Самиць вони сховали у глибині капсули.

— І скільки ж самиць у їхньому клані?

— Дві, мем.

Ґирги чомусь не атакували. Їх біля люка ставало все більше, проте атака затримувалась.

«Щось дивне, — подумки зауважила Сайкс. — Зазвичай ґирги просто кидаються на все, що може правити за їжу. Опція „сумніви“ в них відсутня».

— Магнітометри фіксують незначні аберації магнітного поля в районі люка, — повідомив полковник. — Бачите, мем, на ГРЛ також з’явились позначки гравітаційних хвиль. Щось відбувається.

— Так, відбувається, — погодилась Знаюча. — Але наші прилади можуть бачити лише відлуння подій. Там видно норн?

— Ні, мем, ані норн, ані енергетичних виявів їхньої активності.

Тим часом кілька ґиргів залізли до люка. Один із білих силуетів зробив блискавичний випад, і найсміливіший із жовтих «тарганів» заточився. Інші позадкували.

— Неймовірно! — прошепотів Кайсим.

Стало помітно, що інтенсивність теплового випромінювання ґиргів меншає. Їхні інфрачервоні зображення стали помітно червонішими.

— Збільшіть оптичну картинку з ґиргом, — наказала Сайкс.

— З яким саме, мем?

— З тим, що впав.

Камера наблизила спинні сегменти враженого чулімбою ксеноморфа. Розташовані «ялинкою», його панцерні пластини здались Знаючій деформованими. Раптом вона зауважила, що одна з них ворушиться.

— Ще можна збільшити?

— Звісно, мем.

Тепер зображення підозрілої пластини зайняло ледь не дві третини площини центральної панелі.

— Норни, — мовив Кайсим.

— Де?

— Таке чорне блискуче желе, мем. Он там, де нижній край пластини.

— Бачу… Так має бути?

— Ні, мем. Норни залишають свого носія.

— Отже…

— У нас вийшло, мем. Чулімби зруйнували симбіотичний зв’язок.

10

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

орбіта планети Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

6 юна 417 року Ери Відновлення.

Екрани показували Фаренго так, як виглядала б планета крізь прозоре вікно в оболонці корабля. Її жовто-коричневий диск займав усю панорамну демонстраційну панель і перший пост «Айн-Софа» здавався балконом, виставленим у космічний простір. Зоран уже кілька хвилин вимірював нервовими кроками цей уявний «балкон». Він чекав на Тарасваті. Щойно командор отримав перелік учасників експедиції, котрих ґ’орміти офіційно запросили відвідати Розплідник Богів. І в нього виникли питання до Знаючої.

— Ви чимось схвильовані, командоре? — запитала Преподобна, ледь ступивши на поріг корабельної рубки.

— А ви ніби не знаєте?

— У вашому мозку тепер такий щільний натовп думок, що я не можу побачити наріжної.

— Ну, так я вам її висловлю, — у голосі Зорана дзвенів метал. — Мою наріжну думку. Я, Преподобна, вважаю за вкрай неправильне те, що мене, першого офіцера борту, не інформують про людину яка перебуває на довіреному мені бойовому кораблі. Навіть якщо це людина у коконі. Навіть якщо це дитина. Навіть ці обставини, Преподобна, все одно не змінюють ідіотського становища, в якому я опинився завдяки піфійській політиці. Вашій політиці, Преподобна! Місцеві ящери інформовані про склад експедиції краще, аніж командир корабля! Це взагалі… безпрецедентно!

— Це не я вирішувала.

— А хто?

— Наскільки мені відомо, домовленість щодо розміщення на лінкорі біологічного контейнера з Кішею Шайнар була досягнута між Святими Матерями та імператором Еарланом. Однією з умов цієї операції була її повна секретність. Мені заборонили ділитись інформацією про Кішу із будь-ким, не лише з вами. Ані адмірала Олівейру, ані його заступників, ані Адміралтейський Штаб не інформовували про цю операцію. Такою є воля монарха… Мені немає за що вибачатись перед вами.

— У чому сенс операції?

— Не знаю. Маю лише припущення.

— Доповідайте.

— Існує небезпека, що проти лінкора ворог застосує ту саму древню зброю, якою знищили екіпаж «Максвела». Ця зброя, як нам повідомили ґ’орміти, не має функції вибірковості, вона розрахована на незворотну деструкцію усього живого на ураженому об’єкті. Святі Матері і Теслен, як здається мені, передбачили, що для ворога донька відступниці Шерми являє собою певну цінність. Кіша Шайнар, на мою думку, досі виконувала роль своєрідного «живого щита». Іншого захисту від цієї зброї у нас немає.

— Якщо все було так секретно, то звідки ж ворог мав дізнатись про сплячу в контейнері дитину?

— Ворог, як прийнято тепер вважати, отримав доступ до арсеналу древньої раси. Цілком може бути, що він володіє засобами точної ідентифікації біологічних об’єктів на планетарних відстанях. В арсеналі мали бути не лише засоби знищення.

— Вас інформували щодо принципу дії ворожої зброї?

— Він базується на невідомих людству фізичних процесах субквантового рівня. Це якась «обнулююча дуга» або ж «дуга смерті», що руйнує тонкі взаємодії у клітинних мембранах. Я знаю лише те, що наші захисні екрани не здатні їй протидіяти.

— А ґ’орміти мають засоби захисту від «дуги»?

— Мені про це невідомо. Але я знаю, що ґ’орміти вміють застосовувати «дугу». Цю зброю вони отримали від Великих Повзучих Отців, і вона у них вже сотні тисяч років заборонена для використання. У війні з нами, як ви знаєте, вони «дуги» не застосовували.

— «Дуга» діє проти планет?

— Ні, вона ефективна лише проти локально позиціонованих об’єктів, що перебувають у глибокому вакуумі.

Зоран кілька хвилин вдивлявся у жовті пустелі Фаренго. Або ж робив вигляд, що вдивляється. Потім він ще раз подивився на список і запитав:

— Ще одне, Преподобна сестро: навіщо ящерам Мулан з Гуммом?

— Не знаю. Можливо, це пов’язано з вагітністю Мулан. Ґ’орміти надзвичайно шанують тих, хто готується подарувати Всесвітові нове життя.

— А от баронесу ящери не запросили.

— Авжеж. Вони розчаровані нею. Баронеса відмовилась виношувати подаровану ними дитину й помістила ембріон до інкубатора. Для ґ’ормітів це тяжка образа.

— Я бачу, що ґ’орміти знають геть усе, що відбувається на моєму кораблі. Геть усе, Преподобна, до найменших дрібниць. На відміну від мене… — Зоран вимкнув зображення Фаренго, і у рубці запанувала напівтемрява. — І коли ж ви збираєтесь вивести Кішу Шайнар з компенсуючого сну?

— Вже виводимо, командоре. Їй немає ще й трьох років, і, відповідно, виникли певні складності з пробудженням динамічних функцій. Вона спала у протиперевантажному коконі майже сто сорок діб. Але ми впораємось… Ви хочете поспілкуватись з дівчинкою?

— З дворічною дитиною? — гмикнув Зоран. — Ні, Преподобна, не маю такого бажання. «Живий щит», значить? Ну-ну…

11

Поселення «Межиріччя»

південніше цирку Мефістофель, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

2 юна 417 року Ери Відновлення.

Маккосліб ішов повз порожні будинки поселенців. Останніх цивільних три години тому вивезли із «Межиріччя» евакуаційні команди. Ланс зазирнув до одного з будинків. Меблі-трансформери, модифікатори простору, що створювали ілюзії дорогих інтер’єрів, робот-сервіратор з нахабно-райдужною панеллю. Стандартний кімнатний набір для небагатих громадян Периферії. З вікна можна було побачити велетенські теплиці, де поселенці вирощували авреліанські олійні культури.

— Вони будуть тут за кілька хвилин, сір! — у дверях виник штаб-ад’ютант.

— Ідемо… — Ланс востаннє оглянув вітальню, якій залишилось кілька стандартних хвилин існування. Орда адельм спалила десятки таких поселень, спалить і це. Й уже після того наштовхнеться на пастку.

Він залишив кімнату, неквапом зійшов з тераси на заплитчену вулицю. З півночі линуло зловісне голосне шелестіння: це наближались тисячі скорпіоноподібних істот. Ланс застрибнув до кабіни конвертоплана, зачекав, поки ад’ютант займе своє місце за його спиною, і віддав голосову команду. Гвинтокрил м’яко відірвався від вуличних плит і почав набирати висоту. Всі північні поля були вкриті строкато забарвленими адельмами. Блиснули плазмові кулі, й до лілового неба здійнялись помаранчеві пасма вогню — ксеноморфи розпочали знищення «Межиріччя» з теплиць.

За третину стандартної години конвертоплан виконувача обов’язків Надзвичайного міністра приаврелився на майданчику, розташованому на території тимчасового табору Охоронних сил. На нього вже чекали командири загонів і керівники технічних підрозділів. У штабному модулі готували останню нараду перед початком загальновійськової операції. Від її успішності залежав вибір стратегії майбутнього контрнаступу.

Маккосліб зайшов до модуля, залишивши охорону за шлюзовою мембраною.

— Вітаю вас, офіцери! — звернувся він до присутніх.

— Слава Аврелії! — відповіли зібрані на нараду і згуртувались навколо консолі тривимірного демонстратора. Світло, що линуло від об’ємного зображення долини Хадса, забарвило обличчя офіцерів у відтінки жовтого і зеленого. Від цього вони здавались ще більш стривоженими і напруженими.

— Доповідайте, Доне, — звернувся Ланс до керівника технічної служби.

— Пастка готова, сір. Ми розташували випромінювачі півколом. Його радіус — вісім кілометрів. Основна орда адельм суне якраз туди, — Дон показав на куб демонстратора, куди транслювали тривимірну картинку з орбітальної бази, і продовжив:

— Потрібно затримати авангард адельм на лінії випромінювачів, щоб ті тварюки, які йдуть за авангардом, почали наповнювати нашу пастку. Досвід показує, сір, що вони концентрують свої сили у напрямку найбільшого спротиву.

— А вони не пошкодять самих випромінювачів?

— Розробники присягають, що їхні апарати витримають навіть тисячу попадань кульових блискавок.

— Казкарі! — похитав головою старий генерал-десантник.

— За вашими розрахунками, як довго знадобиться стримувати адельм на лінії випромінювачів? — уточнив Ланс в обер-техніка.

— Близько години, сір.

Присутні обмінялись багатозначними поглядами. Вони зрозуміли, що оборонці лінії приречені на значні втрати.

— Є думки щодо складу підрозділів стримування? — запитав Ланс у армійського генерала, що керував цим сектором оборони.

— Загони, сформовані з поселенців…

— Ніяких поселенців. Мова може йти лише про професійних бійців.

— Я зрозумів, сір, — кивнув генерал. — Але у нас тут всього дві роти «командос».

— Перекиньте з інших ділянок всіх бійців «командос» і мобільні з’єднання «павуків», які ще не задіяні у боях.

— Буде зроблено, сір!

— Вважаю також доцільним задіяти для формування підрозділів стримування бійців охорони штабу, — додав Ланс. — Я особисто координуватиму операцію.

— Це небезпечно, міністре, — буркнув генерал-десантник.

— Я знаю.

На двадцять два кілометри «лінії стримування» у Ланса було ледь три сотні «павуків» застарілих модифікацій і півтори тисячі бійців. Чисельність адельм, що прямували до пастки, не піддавалась точному обрахунку, орбітальні засоби стеження постійно коректували дані. Остання з таких корекцій видала на монітор число шістдесят дві тисячі вісімсот тридцять.

Дискоїд із виконувачем обов’язків Надзвичайного міністра завис у тридцяти метрах над одним із випромінювачів. Керамітовий купол апарата маскувала висока тубільна трава з жовтими суцвіттями. Адельми, не звертаючи на випромінювач уваги, крокували на південь. З висоти їхні шереги зливались у суцільну жовто-червоно-чорну «ковдру», яка вкривала поля аж до самого обрію.

— Атакуйте! — наказав Ланс екіпажу дискоїда.

Оператор зброї негайно активував плазмові катапульти.

Шерега з двох десятків авреліанських скорпіонів обвуглилась, а ще з півсотні обпалених адельм позадкувало. Наступні шереги войовничо задерли хвости і випустили плазмові кульки. Ксенобіологи запевняли Маккосліба, що керовані блискавки не піднімаються над поверхнею вище двадцяти метрів. І цього разу бойова практика спростувала наукові дані про ворога. Якби пілоти не здійснили вчасного ривка вгору, дискоїда було б збито. Деякі з плазмоїдів підстрибнули аж на півсотні метрів. Від близьких вибухів «летюча тарілка» завібрувала і почала звалюватись на бік.

— Зачепило? — спитав Ланс у пілотів.

— Ні, сір, якісь енергетичні хвилі, — відповів командир дискоїда, знову виводячи літальний апарат на атакуючу позицію.

Оператор зброї тепер вистрілив з усіх плаганів, якими техніки обладнали цивільну машину. Плазмові гармати випалили у рухливій «ковдрі» чималу діру. Ті з адельм, які пройшли лінію стримування, тепер розвертались, щоб допомогти співродичам подолати летючого ворога.

— Маневруйте, не давайте їм прицілитись, — порадив Ланс пілотам.

Тим часом південніше випромінювача «командос» розгорнули мобільну групу «павуків». Окремих адельм, що випередили основну масу, кіборги знищили майже миттєво, не давши їм застосувати блискавок. Тепер «павуки» наближались до орди. Це були застарілі десятиногі «ем-ка треті», у чорній ферокарбоновій броні, споряджені кінетиками і променевою зброєю.

«Довго не протримаються, — оцінив „павуків“ Ланс. — „Ем-ка сьомі“ з плаганами були б тут набагато доречніші».

Кінетичні гарматки кіборгів при першому ж пострілі прорубали у шерегах адельм широкі «просіки». Шматки чужих істот відлетіли на сотні метрів. Ксеноморфи блискавично перегрупувались і відповіли вогненним дощем із плазмоїдів. Сотні кульових блискавок впали на роботів, огортаючи їхні панцири спалахами розрядів, плавлячи металеві кінцівки, вибухаючи під корпусами бойових машин. З мобільною групою було покінчено за лічені секунди. Два вцілілих кіборги ще кволо відстрілювались, але поле бою залишилось за адельмами.

— Круто! — прокоментував командир дискоїда. — Я думав, «павуки» ще повоюють…

— Треба утримувати лінію, — нагадав Ланс. — Спробуємо термобаричні бомби. Дивіться, хлопці, не зачіпіть випромінювачі.

Дискоїд різко набрав висоту. Коли відстань до поверхні збільшилась до кілометра, оператор скинув на живу «ковдру» дві двохсоткілограмові бомби.

Зірчасті вихлюпи темно-червоного полум’я накрили авангард орди.

— Увага, всім дискоїдам! — почули вони голос оперативного координатора. — Щойно біля четвертого випромінювача ксеноморфи застосували нову тактику. Чотири адельми з’єднали свої кульові блискавки в одну велику і збили дискоїд на висоті двісті метрів. Будьте обережними при атаках!

— Що за адельми? Надайте мені повну інформацію про цей інцидент! — наказав Маккосліб координаторові.

Він глянув на екран, що висвічував дані орбітального моніторингу. Термобаричні бомби знищили більше тисячі ксеноморфів, але на інших ділянках фронту адельмам вдалось перейти за лінію. Тактика ущільнення орди не спрацьовувала. Ланс прийняв рішення.

— Наказую всім відійти від пастки! — передав він загальним зв’язком. — Технікам за три хвилини активувати випромінювачі. Відлік почався!

12

Захищений канал міжзоряного зв’язку

через Білі Камені[53] з родини Логолло.

3 юна 417 року Ери Відновлення.

Канал відкрито о 13:02

за умовним галактичним часом

«Вітаю мого імператора!»

«Радий чути вас, Сайкс!»

«Ми отримали дані надзвичайної ваги».

«Доповідайте».

«По-перше, нами експериментально доведено, що чулімби здатні ефективно руйнувати симбіотичний зв’язок поміж ґиргами і норнами. Вони ніби звільняють норн від тієї програми, яку в них заклали розробники цієї симбіонтної пари. Після звільнення норни створюють портали у невідомий нам світ і телепортуються туди. Ми думаємо, що вони повертаються на свою рідну планету. Ґирги після розриву зв’язку втрачають цілеспрямованість й за кілька годин гинуть. По-друге, пара ґирги-норни виявилась вразливою для наведеного мікрохвильового випромінювання. Норни під його дією гинуть. Ми вважаємо, що і чулімби, і мікрохвильові випромінювачі можуть стати зброєю проти цих ксеноморфів. Чулімби ефективно руйнують симбіонтну пару на відстані до двадцяти метрів, а випромінювачі лише у замкненому просторі й на відстанях до десяти метрів. Я прошу вашої санкції на побудову фабрик для промислового клонування чулімб та на виробництво мікрохвильових випромінювачів».

«Я даю санкцію на фінансування побудови клон-фабрик і розробку випромінювачів. Відповідальними за реалізацію цих програм призначаю керівників управління „D“. Сподіваюсь, що Святі Матері допоможуть нам спеціалістами і технічним обладнанням».

«Не майте у цьому сумніву. Є ще одна інформація».

«Доповідайте».

«Спостережні станції зафіксували у площі екліптики системи Ахернару, у трьох мільйонах кілометрів від Сельви, підозрілий енергетичний сплеск. Локальний, з ознаками синіулярності[54] й не дуже потужний. Його спектральний підпис не підпадав під жодні параметри відомих нам природних і штучних явищ. Ми самі не змогли визначити природу сплеску й звернулись по допомогу до ґ’ормітів. В їхніх базах даних виявились спектральні підписи подібних явищ. Ґ’орміти впевнені, що сплеск супроводжував відкриття або закриття невеликого гіперпросторового порталу. З такими мікропорталами вони мали справу за доби Повзучих. Наші безпілотники не знайшли в означеній точці простору нічого підозрілого. Але через цей район проходить метеорний потік, який пересікає орбіту Сельви. Аналітики висловили припущення, що ворог провів диверсійну операцію: вкинув у цей потік капсули зі спорами норн. Радше за все, капсули замасковані під залізно-кам’яні метеори. Якщо аналітики мають рацію, то вони досягнуть окраїн Сельви приблизно за тиждень. Перехопити їх ми не в змозі, позаяк у потоці мільйони метеорів. Жодне сканування не допоможе».

«Отже, атака ґиргів почнеться приблизно десятого юна?»

«Існує велика ймовірність саме такого розвитку подій».

«Зрозумів вас, Сайкс. Я та Імперська Рада приймемо цю інформацію до відома. Як ви оцінюєте рівень готовності Одинадцятого флоту до відбиття атаки?»

«Згідно з існуючими нормами визначення готовності вона є достатньо високою і становить вісімдесят вісім відсотків. Але мушу нагадати, що ми зустрілись із безпрецедентною загрозою. Для успішної протидії ворогові звичайної готовності, на мою думку, недостатньо. Необхідно до десятого юна закінчити передислокацію на Сельву Вісімнадцятої штурмової дивізії, а також провести тренування з екіпажами кораблів першої лінії за планом „Сітка“. „Павуки“ модифікації Мк8 при випробуваннях продемонстрували здатність боротись з ґиргами, але їхня біопозитроніка не витримує впливу енергетики норн. Зараз на Сельві ми маємо шістнадцять тисяч „павуків“ типу Мк8 і близько тридцяти тисяч інших модифікацій. Спеціалісти з моделювання бою вважають, що цієї кількості буде недостатньо для надійного ізолювання первинних районів зараження».

«Заводи „Айрон Воркс“ працюють на межі своїх можливостей. Я накажу розмістити замовлення на Мк8 на заводах інших компаній. Але це, як ви розумієте, на перспективу. До десятого юна ми зможемо додатково перекинути на Сельву не більше тисячі нових „павуків“. Передбачаю також проблеми з операторами для них».

«Проблеми є. Зараз у навчальних таборах на Сельві готують півтори тисячі бек-операторів для мобільних з’єднань Мк8. Нам потрібно ще стільки ж, якщо не більше».

«Я надішлю відповідний наказ Кортнею. Щоденно тримайте мене в курсі щодо темпів розгортання клон-фабрик та заходів з підвищення боєздатності Одинадцятого флоту».

«Буде виконано».

«До зв’язку, Сайкс».

«До зв’язку, мій імператоре».

Канап закрито о 13:58

за умовним галактичним часом

13

Квантова цитадель,

передмістя Астера, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

3 юна 417 року Ери Відновлення.

Серед резиденцій Служби Запобігання на Аврелії Квантова цитадель займала особливе місце. Вона була найпершим з опорних пунктів Джи Тау на Золотій Планеті, побудованим ще до епохи Сіоранів, й від тих часів практично не зазнала архітектурних змін. Серед суперсучасних вілл і котеджів ця кубічна — позбавлена вікон й пофарбована у темно-сіре — споруда виглядала зловісним доісторичним монстром. З боку моря вона нагадувала замкову вежу і довший час на її даху працював світловий маяк. Дехто з місцевих вважав, що саме маяк спричинився до її дивної назви. Насправді ж назва виникла інакше. Років двісті тому на сусідній вулиці діяв розважальний центр «Квант». Після перепланування передмістя від нього не збереглось навіть фундаменту. Проте відлуння назви залишилось. І пересічні мешканці Астеру, і офіцери Джи Тау призвичаїлись називати велетенський сірий куб Квантовою цитаделлю. Вона перетворилась на елемент ландшафту не менш звичний, ніж гірчично-жовті прибережні пагорби, на яких перші колоністи збудували авреліанську столицю. Хоча зовнішньо Квантова цитадель залишалась непохитною, немов єгипетська піраміда, її внутрішні функції з часом зазнавали змін. Офіс координатора Сектору перебрався до більш комфортної та престижної будівлі в центрі Астера, а цитадель перепризначили для збереження архівів, речових доказів та різноманітних цінностей, накопичених Службою за довгі роки її діяльності на Золотій Планеті. Практично неприступна, Квантова цитадель надалась для виконання цієї ролі, й навіть у роки Смути її таємниці залишились недосяжними для марнотної цікавості.

Допуск рівня «шість А» забезпечив Маркову дозвіл на проведення слідчих дій у сховищах Квантової цитаделі. Уперше за століття нога поліцейського ступила на поліровані гранітні плити одного зі «святилищ» імперської таємної служби. Місцеві хранителі архівів відразу дали зрозуміти генералові, що він не є бажаним гостем у цих стінах і жодні повноваження та допуски, надані йому імператором, не змінять цієї обставини. Квантова цитадель пережила два десятки монархів, і хранителі не приховували, що для їхньої справи нині правлячий суверен лише минуща тінь на тому тисячолітньому полотні, де світло і темрява грають в історію. На це комісар відповів, що він не претендує на любов і повагу місцевих служителів і зацікавлений лише у конкретній інформації. Позаяк захисні екрани Квантової цитаделі гасили сигнали комунікаторів, обер-поліцейський наполіг, щоби за ним зарезервували оперативний канал спецзв’язку.

Головний архіваріус провів Маркова до просторої кімнати, яка на найближчу добу мала стати його офісом. Хранитель архіву запропонував комісарові вивести на демонстраційну панель перелік запитів. Марков зробив запити за темами «Орден Тих, що схиляються перед Мечем», «Династія Ферфаксів», «Зеленоокий бог», «Меч Тени Ферфакс», «Саошиант», «Вогнепоклонники», «Вогненні посвяти», «Атра». Архіваріус кинув на поліцейського зацікавлений погляд, кивнув і залишив Маркова на самоті. Той перевірив зв’язок, передивився новини з Півночі, де тривали важкі бої з ордами ксеноморфів, і розпочав читати те, що вже скинули на його термінал хранителі архіву. Першою вони обробили інформацію за запитами про Орден і меч Тени.

Зокрема виявилось, що під «мечем Тени» можна розуміти аж три мечі: 1) родовий «священний» меч сім’ї Ферфаксів, 2) особистий бойовий меч, яким Тена зазвичай билася на змаганнях з клинкового бою, і 3) «фатальний меч», яким клонка Бурга вбила Тену[55] і на якому запеклась кров останньої. Два перші мечі зберігались у Залі Предків родини Палангус. Місце знаходження третього вважалось невідомим. За агентурними даними, його привіз на Аврелію капітан лайнера «Сарматія», котрий судив останній бій Тени. Про те, куди «фатальний меч» потрапив пізніше, всевідаюча Служба чомусь не знала.

«Знадобиться допитати капітана „Сарматії“, — подумки поставив першу „галочку“ Марков. — Радше за все, цей цивільний цурукан продав меча комусь із шанувальників Тени».

Тим часом на термінал надійшла свіжа інформація за комісарськими запитами. Вибірки про вогнепоклонників, «зеленоокого Бога», «Саошиант» і «Атру» архіваріуси об’єднали за ознакою близькості тем. Інфа виявилась доволі громіздкою.

Інформація рівня допуску «2В» за запитом ЕХ009881:4, надана Імперському комісарові з особливо важливих розслідувань, генерал-лейтенанту поліції Рене Константину Маркову, рівень допуску «6А» за шифром «9-56»

Вогнепоклонники (зороастрійці, пізніше — неозороастрійці, «Діти Атри», атравани, ашавани) — найстародавніша зі світових релігій об’явлення[56]. Зороастризм був державною релігією трьох іранських імперій: Ахеменидської, Парфянської та Сасанідської. Вплинув на вчення гностиків, на християнську, іудейську та ісламську доктрини. Засновник релігії — пророк Зороастр (Заратуштра) жив приблизно у X ст. до початку ЕП. Святе писання вогнепоклонників відоме під назвою «Авеста» (в перекладі: «Підтверджені вислови»).

Священним числом вогнепоклонників вважалась трійка. Відповідно, базовою Божественною Трійцею найстародавніших вогнепоклонників вважались:

Атра — бог вогню,

Апас — богиня води,

Гевшурван — «Душа Бика», божество, що втілювало таємну вітальну силу, що підтримує життя усіх істот.

Небесним жерцем Трійці вважався Хаома — зеленоокий божественний священнослужитель. Жертовні служіння вогню і воді (ясна) передбачали принесення потрійної жертви — чистої деревини, ароматних трав і тваринного лою.

Ще одним опорним поняттям древніх вогнепоклонників була «аша» (відповідає давньоарійському «рта») — фундаментальна істина світобудови, яка є законом для природного порядку речей, таких як річні цикли та переміщення Сонця відвічним небесним шляхом. Усіх людей вогнепоклонники поділяли на «ашаван» — праведних (самоназва) і «другван» — «тих, що обрали зло» (назва для іншовірних). Головними ознаками ашавана вважались ритуальна чистота і вміння дотримуватись узятих на себе присяг та обітниць (варун). Це вміння вважалось буттєвим вираженням істини-аші. Носіями таємного змісту аші були пророки, які проповідували у поетичній формі, що передбачала певну систему закодованих образів. З цих пророцтв пізніше склали святе передання зороастрійців — Гати.

Посмертна мандрівка душі, за віруваннями древніх вогнепоклонників-ашаванів, починалась з мосту, який брав свій початок на вершині священної гори Хари й вів на небо.

Пророк і повноправний жрець (заотар) Зороастр, син Пурушастри, здійснив першу реформу релігії ашаванів. Його рідною мовою була «авестійська», яка значно відрізнялась від індоєвропейських мов арійського ареалу розселення. Місцем мешкання пророка вважається Західний Казахстан. Під час весняного свята Зороастр отримав видіння. До нього прийшли сім божеств-ахур на чолі з верховним Богом-творцем і «володарем аші» Ахура Маздою (Ормуздом) і відкрили йому істину.

За віруваннями зороастрійців сім святих божеств (Ахура Мазда і шість Емеша Спента) є володарями своїх творінь:

1) Кшатра Вайря («Жадана влада») — творець і володар Небесного Склепіння;

2) Спента Армаїті («Святе благочестя») — творець і володар землі;

3) Каурвата («Цілісність») — мати-володарка води;

4) Амріта («Безсмертя») — мати-володарка рослинного світу;

5) Вохуман («Благомислення») — володар Милосердної Корови;

6) Ашавахішта («Досконала істина») — мати-володарка вогню і всесвітньої правди;

7) Ахура Мазда («Господь мудрості») — творець і володар вільних людей.

Сімка благих божеств знаходилась у центрі релігійного поклоніння зороастрійців. Згідно з їхніми уявленнями, ці божества протистояли Ангра Ман'ю (Аріманові) — носію зла та його демонам-девам. Зороастр дав своїм послідовникам новий моральний закон — жити згідно з трьома благими основами:

благою думкою,

благим словом,

благою справою.

Згідно із вченням Зороастра, головна біда людини — смертна межа, яку сотворили злі сили. Саме смерть змушує людей залишати наш світ (ґеміґ) і повертатись на деякій час до світу нематеріального (меноґа). В кінці часів вогонь-Атар розплавить метали і залізна ріка знесе пекло, девів і Ангра Ман'ю. Зло буде випалене, а Сім божеств здійснять останню ясну. Вони приготують «білу хаому» — напій безсмертя, яким напоять праведників-ашаванів. Для зороастрійців матеріальна світобудова є від початку благою, а божественна справедливість дорівнює істині-аші.

Символ віри (формула для проголошення і підтвердження віри) зороастрійців такий:

«Спенту Армаїті благу обираю я для себе. Нехай вона буде моєю. Я відкидаю пограбування, насилля, крадіжки худоби і руйнування будинків тих, хто вірує у Ахура Мазду. Я відкидаю девів в ім’я зустрічі Заратуштри з Маздою. В ім’я тих слів, які вони мовили, я відкидаю девів. Таким був вибір води, вибір рослин, вибір Милосердної Корови».

Однією з основ вчення Зороастра є віра у майбутнього спасителя — Саошианта («Того, хто принесе благо»). Він має народитись від сім’я пророка, яке зберігається на дні глибокого озера. Коли наблизиться виповнення часів, в озері скупається дівчина й зачне Саошианта. Цей спаситель володітиме благодаттю-фарреною (духовною еманацією вогненного бога Атри), що допоможе Саошиантові перемогти зло і ствердити назавжди істину-ашу.

Відзнакою вогнепоклонників-зороастрійців у давні часи був пояс-кусті (з потрійної мотузки). Його розв’язували тричі за добу під час молитви і після ритуалу зав’язували знову.

Древні вогнепоклонники Ірану вклонялися трьом священним вогням:

Бурзен-Міхру, що символізував стан землеробів,

Гушнаспу, що символізував стан воїнів,

Фаробаю, що символізував стан служителів культу.

Після завоювання Ірану військами Арабського халіфату в сьомому столітті ЕП, зороастризм став переслідуваною релігією, і кількість його сповідників різко скоротилася. Почались довгі століття підпільного поклоніння Атрі. До ХХІ-ХХІІ століття ЕП збереглись нечисельні громади вогнепоклонників, що жили переважно, у горах Курдистану і Карманїї. В непевну добу Першої Смути, за кілька десятиліть перед Відновленням, з’явився пророк Азміран (справжнє ім’я Шеройш Нурасов), проповідь якого привернула до реформованого зороастризму кілька мільйонів прихильників. Виникла секта «Дітей Атри», центром якої став печерний храм поблизу руїн одного із древніх храмів вогнепоклонників в окрузі Фарс (провінція Іран). Храми сектантів були побудовані на всіх континентах, а у 7 році ЕВ побудували перше позаземне святилище Атри на Марсі.

Азміран, засновник неозороастризму, зробив акцент на благості проявів матеріального світу та на близькості приходу Саошианта. Його послідовники, серед іншого, практикували різновиди тантричного сексу[57] й болісні вогненні посвячення різних рівнів. Азміран та його наближені учні відкинули концепцію смерті, притаманну вогнепоклонникам давнини. Вони проповідують вчення про майбутнє розділення людської раси на три «божі народи» — два смертних і один безсмертний. Вони пояснюють таке розділення образом вселенської «гойдалки», де «віссю» є народ безсмертних (Діти Атри), а на краях гойдалки — смертні народи, змагання яких між собою забезпечує всесвітню рівновагу.

Після початку Ери Відновлення послідовники Азмірана зазнали переслідувань і переселились спочатку на Марс та Аврелію, а пізніше (після 309 року, коли авреліанський сенат спеціальним декретом заборонив сповідування неозороастризму колоністами), на Тіронію і Нолу.

Серед неозороастрійців були видатні особистості. Зокрема, академік Хосро Нурасов з Арпікрану, який жив за доби Сіорана Великого і вважався прямим нащадком Зороастра і праправнуком Азмірана, знамениті майстри-клонороби Віксен і Тейсанболон з Ноли…

«Отакої, — сказав собі Марков. — Вони на Тіронії, на моїй рідній планеті, а я вперше про це чую… Священне число у них „три“, відповідно, Шерма, Овіта і Ленго — їхня божественна трійця. Значить, Ленго — Атра-вогонь, Овіта — Гевшурван, Душа Бика, а Шерма, значить, Апса — богиня води. А може, навпаки, Овіта — Апса, а Шерма — бичача душа? А хто ж тоді „зеленоокий бог“? Може, Тейсанболон зробив ще одного клона?»

Комісар відкинувся на бильце незвично жорсткого крісла. Різноманітні комбінації, в яких змішались докупи імена заколотників і титули давніх богів, виникали й одразу нищились у багатющій уяві імперського комісара.

«Ні, — вирішив він, — мене не туди занесло. Я відірвався від фактичної основи. А слідчий, який відривається від фактів, ризикує рано чи пізно перетворитись на маніяка… Йдемо за фактами. Фатіма чітко назвала ім’я. Не Мазди, не Апси і не Спенти якого-небудь, а ім’я їхнього спасителя — Саошианта. А спасителя повинна народити дівчина. Шерма на Землі народила доньку — Кішу Шайнар. І де ж тепер та Кіша?»

Він зробив запит і довго чекав, поки у надрах Квантової цитаделі відшуковували відповідну інформацію, надавали їй шифри, індекси та узгоджували рівні допуску.

Коли ж на екрані висвітилось коротке повідомлення, Марков присвиснув. Він зрозумів, що розслідування привело його до нової зачиненої на всі засуви брами.

«І яка б то Милосердна Корова все це розтлумачила…» — тяжко зітхнув тіронієць.

14

Місто Шираз, округ Фарс, провінція Іран

Західно-Азійського адміністративного сектору,

планета Земля (0КА01:3), Сонячна система.

4 юна 417 року Ери Відновлення.

Колись Шираз був квітучим багатолюдним містом, перлиною на туристичних мапах Близького Сходу. Катастрофічна епідемія, яка пройшла земними континентами в останні роки Другої Смути, практично повністю знищила його населення. Спорожнілі будинки заселили біженці з мегаполісів, де тепер панували вуличні банди. Біженці не мали чим заробляти й жили за рахунок гуманітарної допомоги, яку надавала містам-примарам адміністрація сектору.

Агента імперської поліції Анабелу Фаро висадили з військового дискоїда на потріскані плити транспортного терміналу. Вона без пригод проминула пост місцевих сил правопорядку, зареєструвалась у терміналі як турист і в гаражі закритого до кращих часів космопорту орендувала пошарпаний аеромобіль.

Першою адресою, яку вона ввела до навігатора автопілота, був будинок, де чотири роки тому мешкала Шерма Шайнар. Торсійний двигун літального апарата хвилин шість розганявся до швидкості відриву, потім стара машина зависла над злітним майданчиком, невпевнено похиталась і почала набирати висоту.

Політ тривав недовго. За кілька хвилин аеромобіль приземлився біля невисокої будівлі, сліпі мури якої без жодної паузи переходили у високий глухий паркан. За ним вгадувались верхівки абрикосових дерев. Навколо розкинулись неоковирні пустирища, прикрашені іржавими кістяками гелікоптерів та старими цистернами. Нещадне південне сонце випалило на цих сміттєвих полях усю порядну рослинність. Лише де-не-де жовтуваті колючки урізноманітнювали пейзаж. Зашмірані пси дивились на Анабелу голодними очима. Вона на всяк випадок пирснула в їхній бік відлякуючим репелентом, й пси повтікали.

«Цілком пацавата місцинка, — визначила агент поліції. — Й що тут, цікаво, поробляла вагітна коханка адмірала Яна?»

Анабела підійшла до брами будинку і голосно назвала себе. У спецшколі в неї розвинули зачаткові здібності телепата, тому вона знала, що з будинку за нею слідкують. Агент відчувала присутність, як мінімум, трьох людей, наміри яких за шкалою лояльності перебували десь між позиціями «нейтральна» і «недружня».

«Все ж таки, радше нейтральна, аніж недружня», — уточнила Анабела і означила власні наміри енергійним ударом ногою у браму. Товстий кераміт відізвався глухим невдоволеним звуком.

— Хто ви? — почула вона голос із захованого між плитами комунікаційного пристрою.

— Представник імперської влади!

— Шайтана лисого ти представник! Йди геть звідси!

«Помилилась, — констатувала агент. — Наміри виявились недружніми».

Анабела підстрибнула, ухопилась за верхній край брами й без великих зусиль перебралась до внутрішнього двору. Під низьким навісом на неї чекали двоє чоловіків зі старовинними помповими рушницями.

— Доброго дня, шановні, — агент розтягнула губи у привітну посмішку і торкнулась пальцем бейджика. — Я агент Фаро. Ось моє посвідчення.

— Це вторгнення, — старший із чоловіків направив ствол Анабелі у груди.

— Ви погрожуєте представникові імперського уряду?

— Ми не визнаємо ніякого вашого уряду. Ми самі по собі.

— Такого не буває, шановні.

— А де ж був той ваш грьобаний уряд, коли вбивали мою дружину!? — раптом заверещав молодший. Голос у нього був писклявим і вимовляв він «гйопаний уйрят». — Тоді ми чомусь не бачили ані вашого уряду, ані вашої поліції! Ще скажіть, що ми маємо платити податки тому вашому Аралану.

— Еарлану Третьому, Охоронцю прав і свобод світів, — виправила Анабела. Як громадянка першої категорії вона вважала за свій обов’язок забезпечувати суспільну повагу до особи імператора.

— Я не з податкового управління, — пояснила агент. — Я розслідую злочини, вчинені Шермою Шайнар.

— Ви всі подуріли з тою Шермою, — мовив старший, опускаючи рушницю. — Два місяці тому нас уже розпитували про неї.

— Я знаю, — кивнула Анабела. — Вас розпитувала піфійка Марія.

— Мар’ям, так вона назвалась, — погодився старший. — Ми їй все-все розповіли.

— А тепер ще й мені розповісте. А я вам дам за це сто імперських фунтів.

— На базарі цих грошей не беруть, — промурмотів молодший.

— Не слухайте його, пані, — настрій старшого різко змінився. — На нашому базарі беруть усе… Він, — старший відібрав у молодшого рушницю, — увесь час верзе дурниці, бо тяжко пережив смерть Лейли. Наркомани вбили його дружину, маленьку Лейлу. Після того він трохи здурів…

— Співчуваю.

— Мене звуть Мехді Зушані, — відрекомендувався старший. — Я фермер, пані. Я володію цим будинком. Й усі ці землі, — він обвів рукою навколо голови, — також належать мені за правом спадку. Ми жили тут від початку світу. Наша родина єдиною зі всього селища пережила Велику епідемію. Я і моя дружина Айша. Вона тепер хвора, пані, й не може до вас вийти.

— А це ваш син? — Анабела кивнула на молодшого.

— Небіж, пані… Нам з Айшею Аллах милостивий, милосердний не дав власних дітей. На все Його воля…

— Отже, Шерма жила у вас?

— Це правда, — підтвердив Мехді. — Але давайте, пані агент, зайдіть до мого дому, ми ще не забули чеснот гостинності.

— Дякую, — високій Анабелі довелось схилитись, щоб не зачепитись за одвірок. Вона відразу зауважила, що усередині дім фермера Зушані був не таким убогим, яким здавався іззовні. На різьбленому самшитовому столику височіли колекційного вигляду кальяни, а відеоконсоль належала домашньому комунікатору найостаннішої моделі.

— Пані Мар’ям розпитувала нас про ту дивовижну блискавку, яка вдарила Шерму в полі за гаражами, — охоче розповідав Мехді. — Пані Мар’ям там усе облазила, все фіксувала на камеру, знайшла там якусь річ.

— Якесь сміття, — ледь чутно прошепотів небіж Мехді.

— Не кажи такого, Мусліме, — Зушані подивився небіжеві в очі. — Ти нічого не торопаєш. Якщо шановна пані Мар’ям вважала, що це цінна знахідка, значить, так воно й було. Вона вчена, їй краще знати.

— Мене цікавить, що робила Шерма у вільний час, — Анабела зручно вмостилась на низькій канапі.

— Будете пити чай? — Мехді вказав на величезний металевий чайник, що грівся на пласкому електричному приладі.

— А кави у вас немає?

— Як немає!? Хакк свідок, кава є! У пристойному домі, пані, завжди є кава. Кава мусить бути! — господар будинку рушив у напрямку до холодильника. — Добра смачна арабіка. Я зберігаю каву у морозильній камері, так вона не втрачає аромату і смаку. — Мехді так енергійно заходився засипати каву до сервіратора, що його атласний халат розпахнувся, і Анабела побачила під ним комбінезон доволі сучасного крою.

— Так чим саме займалась Шерма?

— Коли вона приїхала, пані, то відразу сказала, що її цікавлять древні руїни на північ від міста. Вона орендувала у нас дві кімнати як вчена, що досліджує давні часи. Дуже давні. Ті, які тривали ще до Пророка, нехай Його Ім’я прославляється вічно[58].

— Її цікавила епоха вогнепоклонників?

— Ви ж самі все знаєте! — сплеснув руками Мехді. — Шерма дуже цікавилась тими часами. Їздила до тегеранської бібліотеки для того, щоб читати стародавні книжки, вивчала руїни Пасаргад і Персеполіса[59]. Вона також вилітала до Кермана і Хормозгана, адже там також знайшли давні руїни.

— А до неї ніхто не приїжджав?

— Як не приїжджали? Звісно, що приїжджали! Її навідував один дуже поважний чоловік із Йєзду, а ще вродлива дівчина. Не така вродлива, як сама Шерма або як ви, пані, але все одно: дуже-дуже гарна.

— А як Шерма називала цих відвідувачів?

— Того поважного чоловіка вона називала Бірдером…

— Біргіром, — виправила Анабела. — Біргіром Яном.

— Ви й це знаєте? Хакк свідок, ви все знаєте!

— А дівчину?

— Її звали Ясмін. Таке гарне ім’я!

— Вони впадали у гріх! — раптом вереснув Муслім, який до цього моменту не втручався у розмову. — Вони творили мерзоту, мерзоту…

— Не кажи такого, — гримнув на нього Мехді. — Дівчатам не заборонено любитись із дівчатами. Що з того, коли вродливій незаміжній жінці подобається цілувати тіло іншої вродливої жінки?.. Я ж правий, пані? — звернувся він до Анабели.

— Це Ясмін? — Анабела простягнула Зушані планшет із двовимірними фотографіями.

— Так, це вона, — підтвердив фермер. — Така гарна дівчина, пані, просто райська гурія. Та ж ви й самі бачите… Вони з Шермою були дуже вродливою парою. Найвродливішою з усіх, яких я бачив. Хакк свідок, моє серце раділо, коли я бачив їх удвох… Ось і кава зварилась! Відчуваєте, який запах?

— Відчуваю, дякую… А ось цієї людини ви раптом не бачили? — агент вивела на планшет ще одну серію фото.

— Але ж пані… Тут їх двійко. Хлопець і дівчина.

— Це одна й та сама людина. Але вона може змінювати стать. Маскуватися. Наші аналітики створили приблизні портрети жіночого та чоловічого варіанту її зовнішності у біологічному віці двадцяти двох років.

— Ні, такого я не бачив. Ніколи.

— А Шерма ніколи не згадувала імені «Ленго»?

— Ні, — похитав головою Мехді.

— Згадувала! — раптом зірвався з місця Муслім, підбіг, вихопив планшет із рук Анабели і затанцював із ним. — Вона згадувала про Ленго!

— Ви бачили людину, зображену на фото?

— Не бачив, не бачив, але вона його згадувала, згадувала! Вона казала: Ленго, Ленго!

— У зв’язку з чим згадувала?

— Ленго живе у Персеполісі. Шерма літала до нього.

— Мусліме, що ти таке верзеш? — гримнув на небіжа Мехді. — Персеполіс — це древні руїни, там ніхто не живе. Не слухайте його, пані…

— Вона казала, казала!

— І що саме вона казала? — Анабела спритно відібрала у Мусліма планшет.

— Вона казала, що він атраван.

— Хто?

— Атравани — це маги, поганські жерці, — випередив небіжа Мехді. — Вони вклонялись вогню, вогненному божеству.

— Вони служили шайтану Атрі! — підтвердив Муслім. — Вони збоченці й дияволосповідники! Впіймайте їх, покарайте їх!

15

Планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

9 юна 417 року Ери Відновлення.

Щороку Сельва зустрічалась із метеорним потоком, який пересікав її орбіту у площині екліптики. Якщо хмари не закривали неба, спостерігачі з поверхні планети могли стати свідками красивого інтенсивного зорепаду. Іноді за дві-три доби в атмосфері Сельви згорали сотні тисяч метеорів. Рідкісні з них мали такі розміри і масу, що ставали метеоритами й досягали поверхні. Але тієї ночі метеоритів виявилось більше, ніж зазвичай. Правду кажучи, більшість із них не були справжніми метеоритами. Коли у верхніх шарах сельвійської атмосфери згорала маскувальна кам’яна піна, метеорит набував вигляду невеликої, розміром трохи більше тенісного м’ячика, кулі. Зроблена з надзвичайно міцного й жаростійкого матеріалу, куля майже не нагрівалась, пронизуючи повітря і хмари. За кілька кілометрів від поверхні кулі оточували себе хмаркою холодної плазми, яка виконувала ту саму роль, що й гальмівні парашути у спускових капсулах найперших космічних апаратів.

Більшість із куль потрапили у болота, які широкою габою оточували Озеро Кларта. Спочатку вони тонули у болотній воді, але невдовзі спливали. Верхні частини куль розкрились, і на поверхні боліт виникли зловісно-чорні «квіти», в глибині яких пробуджувались до життя драглисті істоти, яких люди назвали норнами. За кілька годин норни розпочали справу, на яку їх запрограмували розробники симбіотичної зброї. Вони створили міжвимірні сингулярності, які у просторіччі люди називали порталами, і крізь них до сельвійських боліт почали застрибувати ґирги.

Детектори орбітальних баз, кораблів та супутників Одинадцятого флоту відразу розпізнали характерний енергетичний підпис порталів. На всіх кораблях та об’єктах флоту спалахнули червоним сяйвом дисплеї і сигнальні панелі. Потужні променеві гармати крейсерів, фрегатів і рейдерів, діючи згідно з планом «Сітка», почали випалювати місця проникнення. Майже усі чорні «квіти» згоріли під їхніми тераджоулевими променями. Але справу було зроблено. Сотні ґиргів розбіглись болотами, розносячи слимаків-портальників. Зубаті хоботи ґиргів хапали усе живе, але й самі прибульці потрапляли до пащ місцевих ксеноморфів. Біосфера планети в такий спосіб почала протидіяти ненажерливій орді. Щоправда, творці ґиргів передбачили й таку можливість. Рідкісна болотяна змія перемагала у двобої з ґиргом. Більшість із сельвійських ксеноморфів при зустрічі з прибульцями чомусь втрачали свою прудкість і гинули, розчавлені панцирними кінцівками і ратиновими щелепами.

За кілька годин кількість ґиргів зросла до десятків тисяч. Вони б розмножувались ще інтенсивніше, але норни у болотяній воді не могли створювати порталів. Зате на плавучих острівцях, зліплених зі старої трави і гнилої деревини, портали спрацьовували безвідмовно. Й поки орбітальне угруповання землян знаходило норн і спалювало їх променевою зброєю, з кожного порталу встигало вистрибнути зо півдюжини нових ксеноморфів.

За ці ж кілька годин десантні сили Одинадцятого флоту розгорнули навколо заражених районів свої мобільні групи. Біля болота десантували кіборгів, які на острівцях і під водою вступили у бій із ґиргами. У складі однієї з мобільних груп до Озера Кларта вирушили й Пела з Ясмін. Сигнал тривоги застав їх на полігоні, де бійці дивізіону кіберпідтримки відпрацьовували взаємодію «павуків» восьмої модифікації з десантно-евакуаційними командами. Там-таки, на полігоні, бек-операторів разом із «павуками» завантажили до дискоїдів і відправили на фронт. Ясмін вимагала її терміново з кимось зв’язати, але прем’єр-лейтенант, що керував відправкою мобільних груп з полігону, лише відмахнувся від неї.

На борту дискоїда в Пели почалась найсправжнісінька паніка. Ніколи їй не було так лячно. Як і більшість курсантів, вона потай сподівалась, що ніякого вторгнення хижих ксеноморфів на Сельву не буде, що усі розповіді інструкторів про ґиргів і норн є нічим іншим, як страшилками для напруження бойового духу курсантів. Сподівання зруйнувались за одну мить. Зруйнувались тієї секунди, коли вона побачила червоні спалахи на своєму нарукавному дисплеї і почула ревіння динаміків: «Тривога найвищого рівня! Бойова тривога!» Тепер, затиснута поміж утримувачів протиперевантажної ніші, Пела дивилась на поблідле обличчя подруги, й це видовище не додавало їй впевненості.

«От і все, — зрозуміла леді-матрос Махоніко. — Цурдець. За кілька годин ми вступимо в бій з ґиргами. Як казав нам інструктор із моделювання бою, ми зможемо протриматись максимум хвилин двадцять п’ять-тридцять. До втрати сімдесяти відсотків „павуків“. Якщо нас після того не витягне евакуаційна команда, то всі загинемо… Сили небесні! Якого цуца я записалась у ці довбані бек-оператори?!»

Раптом Пела почула, як хтось схлипує. Хтось у сусідній ніші.

«Макс!» — зрозуміла вона.

— Курсанте, припинити, й без тебе паскудно, — гаркнула на Макса Ясмін. Її сорок хвилин як призначили старшою команди операторів, підвищили у званні до скуадрон-асистента, і тепер вона відпрацьовувала ці смішні («Передсмертні!» — подумки визначила Пела) аванси.

— Ясмі, нехай собі… — Пела сама ледь стримувала сльози.

— Що «нехай собі»? — старша групи подивилась на неї так, що в Пели мурашки побігли шкірою; у тому погляді не було ані кохання, ані співчуття. — Ніяких «нехай собі»! Призначаю Макса розвідником групи. Піде у розвідку в першій лінії й буде там рюмсати ґиргові в задницю.

«Від тієї війни геть усі подуріли», — вирішила не робити висновків Пела. Вона закрила очі й спробувала стишити хвилі панічних судом, що борзо, переганяючи одна одну, линули від живота до горла і перешкоджали їй дихати.

Перед пілотами десантних дискоїдів командування поставило непросте завдання. Промені орбітальних гармат випарували з боліт цілі хмари пари. Тисячокілометрову дугу фронту вкрив непроглядний туманний покрив. Позитронні мізки дискоїдів на підльоті до району бойових дій також почало глючити. Один з апаратів втратив орієнтацію і впав у багнисті нетрі. На щастя, дискоїд, у якому летіли Пела і Ясмін, така сумна участь оминула. Його пілотам вдалось знайти чималий плавучий острівець і зависнути на висоті двох метрів над його поверхнею. За прийнятими нормами з такої висоти можна було здійснювати висадку десанту. Пела зістрибнула сама, Макса Ясмін просто виштовхнула з люка, і той при падінні зламав ногу. Він лежав у повній прострації й, судячи зі звуків у комунікаторі, рюмсав. Тепер на двох операторів у них виявилось сорок вісім «павуків» і дванадцять штатних десантників, якими керувала старший сержант Ґарсія — майже двометрового зросту, атлетично збудована альфійка, котра відразу заявила свою претензію на командування обороною острівця. Вихідців із допоміжних бригад, на штиб операторів Махоніко і Бехеште, кадрова десантниця відмовилась вважати справжніми військовими.

— Слухайте сюди, ви, збоченки грьобані, — гаркнула вона на Ясмін із Пелою, — тут я вам мати-командирка! Зрозуміло? Я все про вас знаю. Монтажниці, вашу мать! Будете воювати, як я вам скажу! Розставляйте своїх «павуків» периметром! На дно їх, нехай прикривають підводні підходи!

— Я рівна з вами за званням, Ґарсія, — не відступила Ясмін. — Не смійте мені вказувати, що і як робити!

— Ти рівна із тим унітазом, на якому я зранку сиділа, кішка драна! — під дружній регіт своїх бійців крикнула їй старший сержант. — Хлопці, займаємо кругову оборону, тримайте поверхню води під прицілом, капрал Мурик забезпечує наведення променевих гранат у секторах один-три, єфрейтор Чань — у секторах два-чотири! Відлік секторів вліво від он того купиння. — Ґарсія вказала на вкритий слизом пагорок, що ледь височів над болотом.

— Так точно! — відповіли командирові десантники.

Ясмін не лишалось нічого іншого, як виконати наказ старшого сержанта. Спільно з Пелою вони розгорнули чотири десятки «павуків» у коло і занурили їх до трясовиння за кілька метрів від берегів острівця. Така позиція не ослаблювала бойових спроможностей «ем-ка восьмих». Плагани, що ними «Айрон Воркс» озброїла свої вироби, мали здатність стріляти крізь товщу води. Ще вісім кіборгів Ясмін залишила у резерві, згрупованими навколо безпорадного Макса.

— Увага дивізіонам шістдесят сім і шістдесят вісім! — почули вони голос бригадного оператора. — Ґирги за сто метрів східніше від вас. Зараз по них «відпрацюють» з орбіти, ви повинні добити тих, що вціліють. Як зрозуміли?

— Зрозуміли, виконуємо, — майже суголосно відповіли Ґарсія і Ясмін.

Пела відчула, як холодний піт рясно вкриває її чоло та стікає обличчям. Найжахливіші у Галактиці хижаки були за якихось сто метрів від неї і невблаганно наближались. Кошмар став дійсністю.

«От тобі й накопичення цноти! Все. Повний цуц…» — вереснуло у її голові.

— «Павуки» бачать цілі! — закричала Ясмін.

— Тримати периметр, мать вашу! — Ґарсія гаркнула так, що затріскотіли звукові фільтри комунікаторів.

Цієї миті болото зкипіло. Над його поверхнею з’явились гребінчасті голови та зміїні тулуби. Це втікали від ґиргів сельвійські болотяні гади. Кіборги дали залп одночасно. Хвиля темного полум’я прокотилась мочарінням, перетворюючи змій і рептилій на попіл. Одночасно за півсотні метрів від острівця виникли високі світлові колони. Туман на мить розсіявся, і Пела побачила роботу орбітальних променевих гармат. Болото під їхніми променями випаровувалось до самого дна, все живе перетворювалось на вугілля, а торф починав тліти. Хвиля розпеченої пари досягла острівця і позбивала людей з ніг. Попадали навіть треновані, споряджені екзоскелетами десантники. Ґарсія страшними криками підняла своїх бійців на ноги. Тепер навколо клубочився суцільний туман, і лише сенсори ГРЛ допомагали бачити крізь молочно-білу каламуть.

— Бачу ґирга! — Пела навіть не зрозуміла, хто саме це викрикнув. Вона лише зауважила часті спалахи плаганів, що концентрувались в одному напрямку. На її операторському моніторі раптом виникла червона позначка про несправність. Інфраквантовий мозок одного із «павуків» таки глюкнув. Пела ввела команду «кризове перезавантаження».

— У твоїх також глюки, Пем? — почула вона голос Ясмін.

— Так. Один накрився.

— В мене теж. Це слимаки. Вони десь близько.

— Про що ви там гундосите, монтажниці шмаркаті? — це вже запитувала Ґарсія.

— Ми зафіксували дистанційний вплив норн на позитроніку «павуків», — Ясмін не відреагувала на образу. — Це означає, що до них не більш ніж тридцять метрів.

— Ми знаємо, — підтвердила Ґарсія. — Вони намагаються обійти нас південніше. Там мали б діяти «командос» із третьої групи, але вони не виходять на зв’язок. Може, їх уже всіх зжерли… Мурику, що там у тебе?

— Зо два десятки тарганів біжить південніше. Даю наводку для «орбіти-шість».

— Дивись, щоб «орбіта» нас не спалила.

— У секторі-два спрацював портал! — почули вони крик єфрейтора Чаня. — Повторюю, спрацював портал! Вони йдуть сюди! Відстань сорок метрів… десять метрів…

— Ну, пішла робота… — хрипко мовила Ґарсія. — Тримати периметр, засранці!

Пела помітила на екрані ГРЛ позначки ґиргів. «Павуки» зреагували на атаку першими, але кільком ксеноморфам удалось дістатись до острівця.

Пела побачила, як повз неї промчала неймовірно швидка тінь. Вона запізно активувала свій «страйкер» і не стала стріляти навздогін.

— Сержанте, у нас перші втрати, — повідомив Мурик. — Раджива вбито, а Пламенові відірвало ногу. Ми спалили трьох тарганів, а «павуки» шістьох. Здається, один все ж таки прорвався.

Південніше острівця виросла світлова колона. «Орбіта-шість» почала випалювати ділянку, де зникла група «командос». Нова хвиля розпеченої пари прокотилась острівцем, але цього разу гідротермічний удар не захопив Пелу зненацька. Вона згрупувалась, вчепилась кігтями екзоскелета у переплетене гілляччя і встояла.

«Ти стаєш воїном, леді-матрос Махоніко!» — зробила вона собі комплімент. І побачила ґирга.

Ксеноморф вистрибнув із туману просто перед нею. Він стояв на міцних задніх кінцівках і здавався одного з Пелою зросту. Від нього линули фізично відчутні хвилі хижої цілеспрямованої сили. І ще щось таке, чого Пела не могла ані зрозуміти, ані, тим більше, виразити словами. Вона здивувалась, що бачить такі деталі на панцирі ґирга, як ребраті щитки на пронотумі[60], рухливі хвостові відростки і компенсаційні гребені уздовж чорних боків чужого. Ґирг завмер, лише ворушились панцирні пластини, що прикривали його смертоносний хобот. У скрипливому звуці, що супроводжував їхнє ворушіння, було щось таке відразливе і чуже людській натурі, що Пелу пересмикнуло від огиди. Дівчина почала наводити ствол свого «страйкера» на ксеноморфа, але її випередили. Хмарка плазми оповила чужу істоту, й та розсипалась на грудки розпеченого попелу. Задні кінцівки ґирга, які не потрапили під плазмовий потік, впали, немов відрубані гілки, і почали судомно сіпатись. Пелі здалось, що кінцівки повзуть до неї, вона скрикнула й відстрибнула.

— Це ж якесь чудо, Пем, — поряд із Махоніко виникла Ясмін. — Він стопудово мав тебе зжерти.

— Д-дякую… — прошепотіла Пела. Зуби в неї дрібно клацали, автоматика не встигала збирати піт, і той заливав очі.

— Нема за що… Ти вмієш гіпнотизувати ґиргів?

— Я… Я не знаю.

— Цікаво! — з багатозначною інтонацією мовила Ясмін і зникла в тумані.

Капітан-лейтенантові Со Лаю довірили командування мобільними групами на трикілометровій ділянці фронту. Адмірал Кортней поставив перед десантниками Флоту і спецназом Джи Тау завдання утримувати основну масу ґиргів біля берегів Озера Кларта до того, як частини вісімнадцятої штурмової дивізії сформують друге — ширше й глибше ешелоноване — карантинне кільце навколо зараженого ґиргами району. Офіцери «командос» не питали, яким дивом опинилась на Сельві офіційно приписана до Першого флоту елітна штурмова дивізія. Вони зрозуміли, що командування багато чого передбачило і приготувало господарям ґиргів чимало сюрпризів. Також вони зрозуміли, що десантникам і «ті-ді» призначено героїчно загинути у сельвійських болотах.

Со Лаю вдалось створити більш-менш боєздатну карантинну лінію, спираючись на плавучі острівці. Проти приблизно двох тисяч ґиргів, що атакували його ділянку, капітан-лейтенант мав три сотні бійців і майже вісімсот п’ятдесят «павуків». Якби не підтримка з космічних кораблів, які випалювали болота лазерними гарматами, десантники не протримались би й двадцяти хвилин. Але тактичний план «Сітка», розроблений штабом Одинадцятого флоту, виявився ефективнішим, аніж здавалось на перший погляд. Сенсори зорельотів фіксували точні координати порталів і не давали норнам активувати їх удруге. Тому кількість чужих істот зростала значно повільніше, аніж передбачали ті сценарії аналітиків, що описували вторгнення ґиргів на Сельву. Наближався вечір першого дня війни, а первісна карантинна лінія все ще продовжувала стримувати ксеноморфів.

Со Лай керував обороною острівців із командирського дискоїда. Хоча позитроніка дискоїдів зазнавала впливу норн, літальні апарати не припиняли підтримувати десантників з повітря і переслідувати тих ґиргів, котрим вдавалось прорвати лінію. Тепер екіпажі майже всіх дискоїдів перейшли на ручне керування. Командирська «летюча тарілка» встигала усюди, поперемінно виконуючи ролі штурмовика, коректувальника орбітальних батарей та евакуатора. Управлінський хаос перших хвилин бою поступився місцем більш-менш скоординованій взаємодії всіх елементів оборони.

Острівець, на якому царювала старший сержант Ґарсія, Со Лай відзначив як один із найміцніших горішків своєї ділянки. Групі його оборонців вдалося зберегти боєздатність, знищивши за чотири години півсотні ксеноморфів і втративши при цьому лише трьох бійців і вісімнадцять Мк8. За статистикою, яку безупинно видавали штабні комп’ютери, група здобула третю позицію у рейтингу ефективності серед мобільних груп флоту.

Капітан-лейтенант вирішив морально підтримати бійців групи Ґарсія. Він зв’язався зі старшим сержантом і привітав усіх десантників і операторів із першими нагородами.

— …унтер-офіцери Ґарсія і Бехеште наказом адмірала Кортнея нагороджені срібними, а решта бронзовими медалями Ордену Корабля і Зірки[61]. Всім, крім оператора Макса Лімі, присвоєні чергові звання і надано імперське громадянство першої категорії. Вітаю вас, герої!

— Служимо Імперії! — бадьоро відповіли з острівця.

— Що у вас нового, Ґарсія?

— Атаки ксеноморфів припинились, сір. Жодного не бачимо. Оператори відновили боєздатність чотирьох «павуків». Готуємось до нічного чергування. Бійці вечеряють. Прошу поповнити боєкомплекти і негайно евакуювати «сотих»[62].

— Скільки їх у вас?

— Шестеро, сір, включно із тим Максом, який здувся при висадці.

— Зрозуміло. Евакуаційна команда буде у вас за годину. Все?

— Є одна незрозуміла річ, сір.

— Доповідайте.

— Ґирги з якогось дива не чіпають оператора Махоніко.

— Себто? — не второпав Со Лай. — Поясніть.

— Вже тричі на її пост вибігали ґирги, зупинялись перед Махоніко, як загіпнотизовані або ж паралізовані, й так стояли, поки їх не спалювали.

— Дійсно, це дивна річ…

— Дуже дивна, сір. Феномен.

— Добре, Ґарсія, ми розберемось із тим вашим феноменом. Чекайте на евакуаторів.

«Людина вміє гіпнотизувати ґиргів? Силою думки зупиняти ці тупі й вперті машини для збирання м’яса? Якась містика! — подумав Со Лай. — Треба доповісти командиру бригади».

Він уже відкрив канал оперативного зв’язку зі штабом, коли отримав сигнал виклику з орбітальної бази. Со Лай перемкнув канал на «орбіту».

— Капітан-лейтенанте, до вас звертається координатор Служби Запобігання капітан-командор Тавберг.

— Слухаю вас, сір!

— Ви щойно отримали доповідь сержанта Ґарсії про певне незрозуміле явище.

— Так точно, сір!

— Наказую вам міцно забути цю доповідь, не включати її до рапортів і зведень, не розповідати про неї нікому. Жодній людині. За розголошення — трибунал і вирок за законами військового часу. Зрозуміли мене?

— Зрозумів, сір!

— Кінець зв’язку.

«Цікаво, а хто такий цей Тавберг? — запитав невідомо кого Со Лай. — Я ж нібито знаю всіх тутешніх координаторів Джи Тау, але про командора з таким прізвищем чую вперше… Імперські секретні програми!» — вирішив він. Довше зупиняти думки на дивних феноменах та заборонах Со Лай не мав часу. На північному відрізку його ділянки велика група ґиргів рушила в атаку на острівці карантинної лінії.

16

Лабіринт Анволі,

планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

9 юна 417 року Ери Відновлення.

Скеґер доправив на Фаренго шістьох запрошених представників земної раси — Зорана, Тарасваті, Вольска, Мулан, Гумма і Кішу Шайнар. Древня планета зустріла їх вітряним рожевим світанком. Змійки дрібного пилу прудко бігли пласким камінням. Вітер пусто блукав кущами-клітками, не здатний розворушити колючих заростей.

«Салют, Фаренго! — подумки привітав знайомий пейзаж Вольск. — Наше з тобою розлучення виявилось недовгим…»

А ще він подумав, що, можливо, десь тут живе тепер сліпа Шерма. Він навіть уявив зліплену з глини хатинку на березі фаренгійського океану і струнку жінку, котра стоїть поряд із вбогим житлом, прислухаючись до плюскоту кволих хвиль. Підступна уява техноархеолога намалювала Шерму-вигнаницю оголеною, і промені Таліс хтиво блукали її тілом, немов накладали багряні вальори на шкіру кольору темної міді.

Від мрій про Шерму Вольска відволікла кумедна постать її доньки, одягненої у завеликий як для неї біологічний скафандр. Мулан посадила Кішу в кошик транспортного «павука» і йшла поряд, слідкуючи, щоби та не впала.

«Й навіщо ящерам здалось це дитисько?» — подумки запитав Вольск й приладувався передостаннім до процесії, що рушила в бік Лабіринту Анволі. Замикав похідну колону пафосний Гумм, який безупинно мурмотів молитви до Велудумана. Він знав, що прямує до Храму Життя, і просив у Держателя Склепіння, щоб Сили цього святого місця напоумили грізних піфійських жриць вибачити Мулан усі її помилки і провини.

Невдовзі перед експедицією виріс самотній пагорб, у якому ще вгадувалась руїна колись величної брами. Її велетенські, поставлені сторчма гранітні плити давно втратили ознаки ретельної обробки, а положистий пандус, що вів до брами, розтріскався і просів у кількох місцях. У вхідному створі стояли ящери у нестерпно блискучих скафандрах. Їх, як і людей, було шестеро, і вигляд у них був урочистий.

— Клан Б’єдор вітає нас при брамі Храму, — прокоментувала ситуацію Тарасваті. Вольск уже знав, що Знаючі вміють телепатично спілкуватись із ґ’ормітами, і не здивувався. Ящери як ящери. Дорослі здоровезні особини. Хвости кумедно ворушаться, шоломи видовжені й непрозорі. Але на інших зустріч представників двох розумних галактичних рас таки справила враження. Гумм прошепотів «Яще-е-ери!» з таким відчайдушним захватом, що Мулан озирнулась на свого чоловіка. Вольск не міг бачити її обличчя, але був впевнений, що на ньому цієї миті не було схвального виразу.

— Клан Б’єдор зичить здоров’я і плодючості усім нам, а також радіє тому, що одна з нас несе у собі зародок нової розумної істоти, — продовжила тлумачити думки чужих піфійка.

«Правильні хлопці ці рептилоїди, — подумав Вольск. — Зробили комплімент вагітній жінці і нам побажали плодючості. Всім зрозумілі позитивні речі, незалежно від расової належності та ментальних розбіжностей».

— А ще вони кажуть, — провадила далі Тарасваті, — що отримали повідомлення про початок війни на Сельві й висловлюють нам свою підтримку. Вони кажуть, що їхні військові зорельоти зараз допомагають нашим обороняти Сельву від ґиргів.

«Союзники, значить, — зрозумів Вольск. — Це добра новина. Як не крути, а ящери — древня раса. З їхнім досвідом і технологіями Повзучих буде легше відбитись від ґиргів… Якщо від ґиргів взагалі можливо відбитись».

Ящери, наче за командою, підняли свої праві кінцівки, розвернулись на місці й неквапом покрокували вглиб Лабіринту.

— Вони запрошують нас йти за ними, — повідомила Тарасваті.

Процесія рушила пандусом й за хвилину опинилась у тунелі, обличкованому вже знайомими Вольску шестикутними плитами. Техноархеологу здалося, що він знає, куди їх ведуть. Світлові колони Зали Часу[63] все ще стояли перед його очима. Але його передчуття не збулися. Пройшовши великим тунелем кілометрів зо два, ящери завернули до вужчого бічного проходу. Він привів рептилоїдів і людей до круглої зали з шатровою стелею. Посеред зали на гранітному постаменті стояли два великі біоконтейнери авреліанського виробництва.

— У них знаходяться сестра Овіта і відступниця Шерма, — повідомила Тарасваті. — Ґ’орміти пропонують нам обмін. Ми залишаємо Кішу погостювати у них, а на лінкор забираємо обидва творіння Тейсанболона.

— Обмін «живими щитами»? — запитав Зоран.

Ніхто йому не відповів.

— Ми з Гуммом хочемо попросити аспінш[64] і захисту в Храму, — несподівано мовила Мулан.

— Храм почув тебе, — сказала їй Тарасваті після довгого напруженого мовчання. — Храм прийме рішення.

Потім Знаюча звернулась до Вольска. Той спочатку не зрозумів, що голос жриці звучить не в комунікаторі, а у просторі його мислення.

«Ґ’орміти клану Б’єдор хочуть поспілкуватись із тобою, — протранслювала техноархеологові Тарасваті. — Це стосується гнізда ґиргів».

«Я готовий».

«Ми утрьох зі Знаючою Р’аавал пройдемо до кімнати безпечного спілкування. Решта нас зачекає».

«Кімната безпечного спілкування?»

«Приміщення на кшталт нашої „червоної зони“. Але незрівнянно надійніше».

Від групи рептилоїдів відокремився ящер, шолом якого прикрашали вирости, що утворювали своєрідну «корону». Він попрямував до виходу із зали. Тарасваті жестом наказала людям залишитись у круглій залі.

«Напевне, це їхня Знаюча», — вирішив Вольск, дивлячись на «коронованого» ґ’орміта. Він без жодного сумніву рушив за «коронованим», відчуваючи, що ззаду, на відстані кількох кроків, за ним іде Тарасваті.

Техноархеолог думав, що ґ’ормітська «червона зона» розташована десь поряд із круглою залою, але помилився. Спочатку «коронований» повів його і Тарасваті до головного тунелю і лише пройшовши ним углиб Лабіринту кількасот метрів, вони звернули наліво — до трикутного щілинистого спуску. Прохід мав такий виразний закрут, що Вольск вирішив, що їхня процесія сходить на нижні рівні положистою спіраллю. Стіни проходу звужувались у його верхній частині, і техноархеологові постійно здавалось, що плити зсуваються, намагаючись розчавити його шолом. Прохід раптово обірвався. Попереду нашлемний ліхтарик Вольска висвітив глухий гранітний мур. Ящер зупинився.

«Потрібно зачекати», — попередила Знаюча.

Техноархеолог подумав, що, можливо, людей у цьому місці просвічують якимись хитрими променями, шукаючи все вороже.

«У кімнаті безпечного спілкування наші комунікатори не працюватимуть, — попередила Тарасваті. — Ви з Преподобною Р’аавал спілкуватиметесь через мене, телепатично».

Цієї миті гранітний мур безшумно від’їхав убік, відкриваючи невелике чотирикутне приміщення, уздовж трьох стін якого тягнувся горизонтальний виступ. Вольск подумав, що цей виступ призначений для відпочинку тих, хто вирішив безпечно поспілкуватись. Преподобна Р’аавал першою подала приклад, присівши на виступ. При цьому її хвіст загнувся так, що не заважав ґ’ормітській Знаючій спиратись на стіну. Спочатку кімнату освітлювали лише ліхтарики людей. Але невдовзі дві кам’яні плити біля входу почали випромінювати м’яке блакитнувате світло. А ще Вольск зауважив у центрі кімнати циліндричне підвищення, що нагадувало капітель доричної колони. Він припустив, що бачить постамент, призначений для якогось нині відсутнього артефакту.

«Преподобна Р’аавал зацікавилась нашими знахідками на Тифоні», — повідомила Тарасваті.

Вольск детально розповів про древню «піраміду», про чужу дослідницьку базу, знайдені носії інформації та про свої висновки щодо місця знаходження гнізда ґиргів. Ця розповідь, разом із трансляцією через піфійку, зайняла багато часу. Техноархеолог не бачив обличчя Тарасваті, але майже фізично відчував, як важко тій підтримувати постійний «телепатичний міст» між ним і ґ’ормітською Знаючою. Р’аавал жодного разу не перепитувала й не вимагала уточнень. Вона сиділа нерухомо, лише кінчик її хвоста безперервно рухався.

Після того як Вольск закінчив свою розповідь, у кімнаті запанувала мовчанка. Не володіючи ментальними здібностями, він не міг визначити, чи спілкується піфійка зі своєю ґ’ормітською колегою, чи, навпаки, всі присутні заглибились у роздуми. Нарешті у його голові виник голос Тарасваті:

«Преподобна Р’аавал дякує тобі за компетентну розповідь. Вона повідомляє тобі, що ґ’орміти востаннє досліджували тифонську „піраміду“ приблизно двісті років тому. Тоді вони не знайшли в ній ніякої магонійської техніки. Знаючі Ґ’орми вважають, що володарі древнього арсеналу створили вишукану імітацію, розмістивши у „піраміді“ викопні фрагменти магонійського військово-дослідницького обладнання та запакувавши до них файли з брехливою інформацією. Вони навмисно підкинули нам фальшивку, щоб відволікти від пошуків справжнього гнізда ґиргів».

«Але ж на тій станції були ґирги».

«Ворог навмисно заразив „піраміду“ спорами норн. Для того, щоб фальшивка виглядала переконливіше».

«А звідки ж ворог узяв магонійську техніку?»

«Преподобна Р’аавал каже, що зі всього, знайденого нами на Тифоні, саме це — найцікавіше. В нашому районі Галактики древню магонійську техніку можна знайти лише на Піфії. Але там вона геть уся під контролем от уже чотири з половиною століття. Ґ’орміти дослідили десятки тисяч планет у радіусі двох тисяч парсеків від Ґ’орми, але ніде не бачили навіть фрагментарних залишків магонійської техносфери. Це означає, що ворогам відома та планета (або планети), на яку (які) переселились магонійці й де, судячи з усього, їхня цивілізація або згасла, або ж була знищена. З того, що обладнання з „піраміди“ аналогічне тому, яке техноісторики відносять до Пізнього періоду Магонїї, можна зробити висновок, що магонійська цивілізація проіснувала після переселення лічені десятиліття. Отже, ми наблизились до розуміння одного з найзагадковіших епізодів галактичної історії — безслідного зникнення магонійських переселенців. Ґ’ормітів ця таємниця також цікавить».

«Значить, у пошуках гнізда ми знову зайшли у глухий кут?»

«Преподобна Р’аавал так не вважає».

«А як вона вважає?»

«Преподобна має підстави для переконання, що рішучий крок у пошуках гнізда зроблено».

17

Офіс представництва імперської поліції,

місто Астер, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

9 юна 417 року Ери Відновлення.

Перед допитом капітана «Сарматії» імперський комісар ще раз передивився запис бою Тени Ферфакс із клонкою Бургою. Але тепер він дивився на легендарний поєдинок іншими очима, помічаючи те, чому раніше не надав би жодного значення. Він, серед іншого, зауважив, що Тена вийшла на бій у поясі, сплетеному з трьох шнурів — у ритуальному «кудсі» вогнепоклонників. Він також знав тепер, що остання зачіска Бурги була зовсім не випадковою. Це була зачіска посвяченого бійця-смертника. Хтось перед боєм посвятив Бургу згідно з ритуалами одного із таємних клонських культів.

«Це був не просто двобій із короткими клинками, — розумів тепер Марков. — Не розвага для пересичених аристократів. Все було набагато серйозніше. Клонка, яку виростили з генної матриці неандертальця, виходила на бій проти дівчини з іншої раси. Проти далекого нащадка кроманьонців, вбивць її генетичних предків. Проти елітної представниці тієї штучної раси, яку виростили у магонійському інкубаторі і яка сорок тисяч років тому відібрала Землю у її правдивих дітей. Отже, це був священний бій, великий акт помсти. Намісниця Унно знала про це. Намісниця Унно влаштувала цей бій навмисно. Питання: з якою метою?»

Панель TVC, на яку мали транслювати допит капітана, блиснула жовтим. Марков вимкнув запис бою і переніс увагу на трансляцію. На екрані виникла біла кімната з безтіньовим освітленням. За столом, один навпроти одного, сиділи слідчий з команди імперського комісара і голомозий атлет у білому кітелі капітана цивільного флоту.

— Починаємо, — мовив слідчий, даючи відлік офіційному записові допиту. — Назвіть себе, будь ласка.

— Джу Трентон Лао, сорок вісім років, імперський громадянин першої категорії, громадянин колонії Аврелії.

— Ваші звання, кваліфікаційний клас і посада?

— Я капітан першого рангу цивільного флоту, маю найвищий кваліфікаційний клас пілота міжзоряних пасажирських лайнерів. З чотириста дев’ятого року без перерви обіймаю посаду капітана лайнера прем’єр-класу М58 «Сарматія», який у рівних частках є спільною власністю уряду Аврелії і транспортної корпорації «Елмар Астролайнік».

— Повідомляю вам, Джу Трентон Лао, що цей допит проводиться за згодою уряду Аврелії та директорату компанії «Елмар Астролайнік». Під час допиту, згідно з вимогами кримінально-процесуального права колонії Аврелія, вестиметься офіційний відеозапис. Також повідомляю вам, що під час допиту працюватиме безконтактний детектор брехні. За надання брехливих свідчень та за відмову свідчити ви будете відповідати за статтями чотирнадцятою та шістнадцятою Кримінального укладення Особливої самоврядної колонії Аврелія. Ви зрозуміли мене?

— Так, пане слідчий, зрозумів.

— Добре… Перше питання. Ви пам’ятаєте обставини чартерного рейсу номер чотири-один-вісім-два з індексом «ес-три» до Сектору Кастора у семпрарії минулого року?

— Звісно, пам’ятаю.

— Розкажіть про цей рейс детальніше.

— Це був спецрейс, замовлений і оплачений урядом Аврелії. Метою рейсу була доправка на Кідронію групи високопоставлених персон та супроводжуючих їх осіб.

— Кого саме?

— З Аврелії на Кідронію ми доправили лорда-сенатора Рехинальдера та його особистих охоронців, а з Ноли — намісницю Сектору Кастора лордесу Ліду Унно, командувача Другого флоту, двох його заступників-адміралів, а також дівчат, що супроводжували намісницю, адміральських флаг-офіцерів, ад’ютантів та охоронців.

— Кого ви маєте на увазі, коли кажете «дівчат, що супроводжували намісницю»?

— Я можу помилятись, бо вже пройшов час, але, здається, покійну намісницю, окрім охорони, супроводжували три клонки-наложниці і клонка-боєць Бурга.

— Чому ви ідентифікували клонок, як «наложниць»?

— Ну, пане слідчий… Всі флотські знали, що намісниця надає перевагу дівчатам. А ці три дівчини були дуже вродливими. Таких на Нолі виробляють для потреб секс-індустрії. Я бував на Нолі, бачив там багато подібних клонок. Можу сказати, що клонки намісниці були надзвичайно гарними, чудово доглянутими, з ідеальною шкірою і розкішним волоссям. Просто суперсексі! Всі звертали на них увагу. Дехто казав, що це копії наложниць давніх імператорів, а інші — що їхню зовнішність клонороби змоделювали за особистими смаками намісниці. Тоді на Кідронії багато пліткували про цих клонок. І не дарма. Всі офіцери Другого флоту обговорювали їхню зовнішність. Один лейтенант навіть цікавився…

— Їх було три? — перебив спогади капітана слідчий. — Ви не помиляєтесь?

— Можете перевірити у супремусі «Сарматії». Там збережені всі дані про рейс.

— Ми перевірили. Ви праві, намісницю супроводжували чотири штучні гуманоїди. Три з малотиражних ексклюзивних серій «ка-ем дев’ятсот вісімдесят один» та «ка-ем дві тисячі триста» і один високоспеціалізований виріб «е-е тисяча вісімсот вісімдесят два» на ім’я «Бурга». У вас, пане Лао, добра пам’ять… А, до речі, що ж із ними сталось після смерті Унно?

— Бурга вбила себе…

— Що стало з наложницями?

— Ми доправили їх назад, на Нолу.

— За чиїм наказом?

— За наказом тодішнього виконувача обов’язків комфлоту-два адмірала Альвана. Він включив клонок у склад свого супроводу. Як чоловік чоловіка я його розумію.

— На записі бою видно, що біля намісниці було дві секс-клонки. КМ0981 «Вікторія» та КМ2300 «Батріс». А де в цей час перебувала КМ0981 «Наталія»?

— Я перепрошую, не дуже розбираюсь, де яка там була «ка-ем» і з яким фабричним індексом. Я, пане слідчий, пам’ятаю, що біля крісла намісниці стояли дві просто офігенні сексі. А де була третя… Ні, я не можу згадати… А хіба у мисливському таборі Джи Тау не встановили стандартної реєструючої апаратури?

— Тут я запитую, пане Лао.

— Вибачте.

— Хто готував Бургу до бою?

— А звідки я знаю? Я ж цього не бачив. Її готували у модулі намісниці.

— Але ж ви як суддя поєдинку були присутні при останніх приготуваннях, коли Тена Ферфакс і Бурга зустрілись уперше.

— Там не було місця для роздягальні. Вони зустрілись уже перед самим боєм, у тому ж модулі, де обладнали ринг. Я задав їм стандартні питання щодо зброї та нагадав про обмеження. Тена погодилась битися без чохлів, а потім вони почали розминатися…

— Якою була їхня зброя?

— Зброю вони мали із собою. Таке, до речі, правилами не забороняється. Більшість бійців підбирає собі зброю за особистими уподобаннями, особливо в елітному ешелоні майстрів клинкового бою. Справжній майстер бою має мати клинок ручної роботи, зроблений, відповідно, справжнім майстром-зброярем. Так повинно бути, так правильно… Ферфакс, як я пам’ятаю, билась класичним мечем-акінаком. Дуже доброї роботи, з родовим гербом на лезі. Руків’я оплетене смужками шкіри. Такі мечі у нас, на Аврелії, коштують від тридцяти тисяч фунтів. Бурга мала важку пряму шаблю. Здається, з правдивого земного булата. Також дуже добротну і коштовну.

— Сучасної роботи?

— Ні, старовинної. Зараз не вміють виготовляти елітної клинкової зброї. Майстрів, здатних зробити таку шаблю, або ж такий меч, яким билася Тена, тепер майже немає. А ту шаблю робив справжній майстер. Вона виглядала, радше, як колекційна, але грамотно підібрана під руку клонки. У Бурги були короткі й дуже сильні руки. Таким рукам пасують важкі шаблі й тесаки із широкими гардами. Я пам’ятаю, Бурга завдавала тією шаблюкою страшні удари.

— Куди потім поділася зброя?

— Акінак Тени забрала Фатіма. Її молодша сестра. Це я добре пам’ятаю. Вона поклала меч до вкритого чорним лаком дерев’яного футляра. Такий футляр сам по собі коштує десятки тисяч. Музейна річ.

— А хто забрав шаблю?

— Я не пам’ятаю. Здається, хтось із почту намісниці. Ви ж розумієте, після загибелі Тени там таке почалось… Командувач роззлостився, надувся на Унно, суддя погрожував усім, що покарає вбивць доньки. Й до мене як до арбітра мав претензії, лякав мене військовим трибуналом. Кідронійські Джи Тау і люди Атлопатека також дивилися на мене, як морліфи на сепека… Це були важкі дні, пане слідчий. Хто там і що тоді робив, не пам’ятаю…

— Невже?

— Це були важкі, каламутні дні…

— Ми знаємо, що саме ви привезли шаблю на Нолу.

— І звідки ж ви це знаєте?

— Це не важливо. Головне, що знаємо. Детектор брехні також щойно вас викрив. Ви все добре пам’ятаєте, Лао.

— Але я вам правду кажу. Шабля потрапила до мене вже після смерті намісниці.

— Яким чином потрапила?

— Мені її продали.

— Хто?

— Клонка намісниці.

— Як її звали?

— Наталія.

— Скільки ви їй заплатили?

— Три тисячі фунтів.

— Ви брешете, Лао. Детектор все бачить. Кожним словом брехні ви згіршуєте своє становище. Суддя врахує ваше вперте небажання співпрацювати зі слідством. Краще кажіть правду.

— Наталія дала мені шаблю на зберігання. Я обіцяв їй, що зберігатиму шаблю у капітанському сейфі. Вона сказала, що на Нолі мені за неї заплатять п’ятдесят тисяч фунтів. Я не міг відмовити такій красивій дівчині.

— Вона назвала покупця?

— Наталія сказала, що тепер ця шабля буде… ну, типу, священного талісмана для всього народу клонів. Що клони поклонятимуться їй, як найбільшій своїй святині. На шаблі засохло одночасно дві крові: природнонародженої, аристократки, чемпіонки Ноли серед людей і найславетнішої клонки-бійця. Наталія сказала мені, що ноланські клони зберуть гроші й викуплять шаблю Бурги.

— Ви в це повірили?

— А чому я мав не вірити? Я знаю, що серед ноланських секс-клонок є мільйонерки. Їм не в лом покласти на бочку півсотні косих. Та ще й за святиню.

— Отже, Наталія пообіцяла вам гарантовану реалізацію шаблі на Нолі?

— Пообіцяла.

— Так і сталось?

— Так, як вона сказала. Я отримав гроші через добу після прибуття на Нолу.

— Гроші вам принесла Наталія?

— Так.

— І вона забрала у вас шаблю?

— Забрала.

— Ви розуміли, що здійснили акт контрабанди антикваріату, та ще й краденого?

— Краденого?

— Невже ви вважаєте, що власниця шаблі, намісниця Унно заповіла її своїй наложниці?

— Я не знав, що шабля належала Унно.

— А кому ж вона мала належати?

— Бурзі.

— Згідно із ноланськими законами, Лао, клони, що перебувають у приватній власності, не можуть виступати як свідки, власники, заповідачі, спадкоємці, орендарі та працедавці.

— Я не цікавився ноланськими законами. Я не громадянин Ноли. Я заробляв гроші. Й не вважав, що заробляю їх контрабандою.

— Нам також відомо, на що саме ви витратили зароблені контрабандою гроші. Нам усе про вас відомо. Ви, Лао, викупили Наталію у адмірала Альвана, заплатили клоноробам за те, щоб із неї зняли обмежувачі, а потім сфальсифікували її персональну облікову картку. Ви купували послуги корумпованих ноланських чиновників тими грошима, що отримали за контрабанду. Потім ви за власний кошт перевезли Наталію з Ноли сюди, брехливо рекомендували її обліковим службам колонії як природнонароджену ноланку. Врешті-решт, одружились із нею. Більше того, вашими стараннями вона отримала громадянство Аврелії. Вам загрожує звинувачення за трьома статтями місцевого Кримінального укладення та за двома статтями імперського карного законодавства. Ви по вуха в лайні, Лао…

— Не чіпайте Наталію.

— Ваша, Лао, так звана дружина затримана. Буде проведено дізнання і слідство. Зокрема, щодо її зв’язків із ноланським підпіллям. А ви, Лао, за сукупністю здійснених вами злочинів і з врахуванням ваших сьогоднішніх спроб заплутати слідство, отримаєте щонайменше десять років примусових робіт і назавжди втратите імперське громадянство. Можете закликати вашого адвоката. Я закінчив допит.

Марков вимкнув трансляцію допиту й упритул подивився в обличчя вродливої молодої жінки, яку привели охоронці.

— Як бачите, КМ0981 «Наталія», ваш коханець і покровитель турбується про вас більше, ніж про своє майбутнє, — в’їдливо посміхнувся Марков; цю наступальну посмішку він запозичив у покійного Туре Шактірі. — Дарма. Добродієві Джу Трентону Лао, на відміну від вас, дівчино, є що втрачати. До сьогодні він був заможною, успішною та поважаною людиною. Капітаном елітного лайнера! І все пішло прахом. От до чого доводять вродливі жінки…

— Якщо я вам все розповім, ви знімете з Джу звинувачення?

— А ви нам і так все розповісте. На вас як на бунтівного клона не поширюються жодні обмеження під час процедури дізнання. Ви не витримаєте й двадцяти хвилин інтенсивного допиту.

— Ви впевнені?

— Так.

— Тоді допитуйте, — в очах клонки змагались за лідерство виклик і ненависть.

— Цу! Не люблю впертих дуреп. Хоча, з іншого боку, що ж вам іще залишається… — Марков відіслав зі свого внутрішнього комунікатора виклик охорони. — Ви дуже вродлива дівчина і, повірте, мені буде неприємно, якщо дізнавачі вирішать для прискорення процесу відрізати вам голову.

— Відрізати голову? — тепер до ненависті й виклику долучилась дещиця страху.

— Це звичайна технологія. Її застосовують для допитів бунтівних клонів. В мене є відеозаписи. Хочете подивитись?

— Ні… Не хочу.

— А я переконаний, що хочете, — імперський комісар увімкнув велику демонстраційну панель і дав знак охоронцям, щоб ті зачекали за вхідною мембраною.

На екрані виникла затиснута між блискучих тримачів поголена голова гуманоїда. До її шийного зрізу були приєднані оберемки трубок і кабелів. Звук був відсутній, але широко відкритий рот підказував глядачам, що голова захлинається жахливим криком.

— Це ще навіть не допит, — прокоментував зображення Марков. — Просто голові демонструють, як розчиняється у кислоті її колишнє тіло. Моторошне видовище. При цьому дізнавачі вмикають генератор болю, і голова відчуває біль того ж типу та профілю інтенсивності, який вона відчувала б, якби тіло розчиняли у приєднаному до неї стані. Повірте мені, дівчино, після цієї процедури у вас не залишиться жодних вольових ресурсів для подальшого спротиву. Ви розповісте дізнавачам про все, що знаєте, і те, про що здогадуєтесь. Будете довго розповідати, а потім ще раз, для контрольної звірки даних детекторів брехні. А вже після того вашу голову кинуть до тієї ж кислотної ванни.

— А що саме ви хочете знати? — прошепотіла клонка.

— Для початку: де тепер шабля Бурги?

— Я не знаю.

— Кому ви її передали?

— Епу Мальрону.

— Хто це?

— Він мабедан-мабед[65]. Верховний жрець нашої віри.

— Що за віра?

— Ми віримо у Спасителя і Повернення.

— Секта «Близького Повернення»? Знаю. Ваші єдиновірці повбивали на Тіронії купу народу.

— Мене не було тоді на Тіронії.

— Авжеж, Наталія, вас там не було. Це сталось давно, ще за часів Смути. Проте ми, тіронійці, добре пам’ятаємо ту різанину… — імперський комісар дивився тепер на клонку, як на отруйну комаху. — Наталія, зізнайтеся, це ж ви посвятили Бургу в священні бійці-смертники?

— Зізнаюсь. Ритуал здійснила я.

— Самі чи разом із Лідою Унно?

— Намісниця побажала бути присутньою при ритуалі ніргом-расідан[66].

— З якою метою?

— Такі речі її збуджували.

— Збуджували? І більше ніяких мотивацій?

— Я не знаю.

— Навіщо Унно наказала вбити Тену Ферфакс?

— Тена відмовилась спати з нею.

— І тільки? У вас, Наталія, як я бачу, все суще зводиться до сексу. По-вашому, Ліда Унно, донька сенатора і герцога Корвін-Кларта, наказала Бурзі вбити офіцера, доньку головного судді флоту лише за те, що дівчина відмовилась лягти з нею в ліжко? Нісенітниця.

— Так сказала намісниця. Про інше мені невідомо.

— Ви були коханкою намісниці?

— Так.

— Тоді вона мала б детальніше розповідати вам про мотивації своїх вчинків. Інтим, наскільки я знаю, заохочує до відвертості.

— До відвертості? — чуттєві губи Наталії скривились у гіркій посмішці. — Намісниця ставилась до клонів, як до тварин. Навіть гірше. Вона страчувала наложниць за найменші провини. Під настрій, наче набридлі речі. Вона застрелила Вайолу лише за те, що бідна дівчина голосно засміялась.

— Навіть так… Детектор свідчить, що ви не брешете… Наталія, скажіть, ви жриця?

— Так.

— Висвячена і повноправна жриця?

— Так, я дастуран[67].

— Унно знала про це?

— Знала. Вона називала мене «приреченою».

— Що це означає?

— Згідно з її розпорядженням, усі сповідники клонських релігій підлягали негайному демонтажу. На Нолі за її намісництва демонтували тисячі клонів лише за підозрою у релігійності. Загинули наші найвищі дастури.

— Але ж вас вона не стратила.

— Я вміла їй догодити. Розповісти, як саме?

— У тому немає потреби. Краще розкажіть, у чому полягає суть вчення «Близького Повернення»?

— Це довго пояснювати.

— А я нікуди не поспішаю.

— Наша віра вчить, що природнонароджені спотворили головні принципи життя. Вони відмовились від законів природи і придумали нові неправедні закони для захисту власного свавілля. Вони довірились техніці й занедбали свої тілесні ресурси. Вони знехтували дарами Вищого духу і призначили себе богами. Вони залишили колиску людства — Землю — напризволяще і не знайшли у космосі нового справжнього дому. Вони забули про правило рівноваги і наразились на ненависть усіх живих істот Всесвіту. Між ними немає ані поваги, ані згоди, і тому вони підкоряються найбільш жорстокому і сильному. Вони створили Імперію, яка є машиною здійснення зла. Вони знищують тубільну фауну на інших планетах. Вони наче вірус, який безперервно мутує і безперервно слабне. Єдине корисне, що вони зробили — створили клонів. Хоча вони їх створили не заради добра, але боги вміють обертати зло на користь Всесвітові. Клони кращі й приємніші богам за природнонароджених. За нами майбутнє. Так обіцяли боги.

— Ви бачили тих богів?

— Я ні, але верховні жерці спілкуються з богами.

— Й що це за боги?

— Ті, які пішли, але повернуться. Першим із богів прийде Спаситель.

— Вони представники іншої розумної раси?

— Вони боги.

— Боги мають руки і ноги? Ходять? Розмовляють?

— Звісно.

— А як вони виглядають?

— Як ми з вами.

— А якого кольору у них очі?

— Очі? — здивувалась Наталія. — Це мені невідомо. У нашому святому переданні про божі очі не йдеться.

— Дарма. Ті ваші жерці чогось недопрацювали… — Марков відчув настійне бажання випити правдивої тіронійської горілки. Й не двісті грамів, а цілу пляшку.

«Боги, спасителі, духи… — тоскно подумав він. — Великий Космосе, про що ми тут теревенимо?!»

— Сір, я хочу попросити вас… — клонка поблідла, і це зробило її ще вродливішою.

— Що?

— У нас із Джу буде дитина.

— Мене поінформували. Ви на шостому тижні вагітності.

— Коли мене демонтують, сір, нехай вони залишать дитину жити.

— Я обіцяю вам, Наталія. Вашу дитину залишать жити.

— Дякую, сір.

— Нема за що. Маю до вас ще питання.

— Запитуйте, сір.

— Ви бачили колекцію мечів намісниці?

— Бачила, сір. Клинкова зброя висить в її спальні.

— А в неї був родовий меч?

— Не розумію, сір.

— Меч сім’ї Корвінів-Клартів, який передається від батьків до дітей.

— Я ніколи не чула про такий меч, сір. Хоча у колекції були старовинні мечі. Намісниця казала, що колекцію почав збирати ще її прапрадід.

— А шабля Бурги була з тієї колекції?

— Так, сір.

— Що ви про неї знаєте?

— Про Бургу?

— Про шаблю.

— Нічого, сір. Шабля висіла у спальні намісниці. На стіні. Просто так висіла, не у вітрині. Перед нашим відльотом на Кідронію намісниця зняла її зі стіни і віддала Бурзі.

— А Бургу ви добре знали?

— Я, сір, бачила багато поєдинків між клонами. І наживо, і в TVC. Намісниця захоплювалась бойовими мистецтвами. Вона не пропустила жодного із тих двобоїв, де билася Бурга. Та серед клонів вважалась дуже сильним бійцем. І не лише вважалась. Бурга майже завжди перемагала. Вона постійно відточувала свою майстерність. Її, окрім мистецтва бою, майже нічого не цікавило. Вона мешкала у бійцівській школі, там, де й тренувалась. Цю школу фінансувала намісниця. Я туди не ходила і з Бургою спілкувалась рідко. Лише під час змагань і в кімнатах намісниці.

— А хто знав її краще за вас?

— Вікторія. Намісниця позичала її Бурзі.

— Позичала?

— Бурзі, сір, подобались вродливі дівчата. Вона, як на мене, була більше чоловіком, аніж жінкою. Намісниця час від часу робила їй подарунки. Позичала на кілька днів або тижнів своїх наложниць. Найчастіше — після перемог у двобоях, коли вигравала великі гроші. Вікторія казала мені, що намісниця заробила лише на Бурзі кілька мільйонів. А в неї, окрім Бурги, були ще клони-бійці. Сильні бійці. І дівчата, і хлопці.

— А у вас, Наталія, ніколи не виникало бажання вбити намісницю?

— Виникало.

— І чому ж ви її не вбили?

— Ви її не знали, сір. Вона була такою хитрою… Неймовірно хитрою і сильною. Вона могла читати думки, передбачати майбутнє. В ній жила страшна і могутня істота, що вийшла з глибин Темряви. В неї вселився гурсадруз[68]. Він би відразу відчув мій намір…

— На сьогодні достатньо, — бажання випити стало майже нестримним, і Марков вирішив припинити допит. — Відведіть арештовану, — кивнув він охоронцям.

Сьогоднішні слідчі дії імперський комісар визнав невдалими. У тіронійця виникло стійке відчуття, що він іде не тим слідом. Що у своїх пошуках він пройшов повз щось важливе. Можливо навіть, повз найважливіше.

18

Лабіринт Анволі,

планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

9 юна 417 року Ери Відновлення.

«Я правильно зрозумів вас, Преподобна Тарасваті? — перепитав здивований Вольск. — Ящери знають, де шукати гніздо?»

«Це знання рептилоїдам принесла не наша експедиція, а простий технік з Аврелії, який за власною ініціативою дослідив властивості плазмоїду, випущеного тамтешнім ксеноморфом».

«Цуа! Отакої… — у Вольска було таке відчуття, наче його штовхнули і він балансує над краєм прірви, відчайдушно намагаючись не впасти. — А мені, Преподобна, можна буде дізнатись, який стосунок той плазмоїд і той ксеноморф, не кажучи вже про дивовижного авреліанського техніка, мають до наших пошуків ґирга-реплікатора?»

«У твоєму розумі, Алексе, зараз переважає образа людини, у якої відібрали право назвати відкриття своїм іменем. Дитяча образа. Раджу тобі піднести свій розум над символами примітивної конкуренції. Повір мені, у Пантеоні нашої раси знайдеться місце і для тебе, і для того техніка. Ми всі повинні радіти спільній перемозі, яку дві розумні раси здобули над володарями древнього арсеналу».

«Дякую за пораду, Преподобна. І за „Пантеон“ також… Так що там із плазмоїдом?»

«Ти був колись на Аврелії?»

«Ні, лише на авреліанській орбіті. На їхніх карантинних базах зустрічаються вродливі стюардеси».

«Поблизу північного полюса Аврелії знаходиться великий метеоритний кратер…»

«Знаю, цирком Мефістофеля називається».

«Цілком правильно. У тому кратері замешкала дивна енергетична аномалія…» — голос Тарасваті у голові Вольска раптом замовк. Немов жриця прислухалась до чогось, чутного лише їй.

Мисленнєве мовчання затягнулось на довгі хвилини.

Вольск не наважився перервати німотний діалог Знаючих. Його погляд знову помандрував до порожнього п’єдесталу в центрі кімнати.

«Преподобна Р’аавал хоче нам допомогти, — перервала телепатичне мовчання Тарасваті. — Вона зробить те, чого я не вмію робити. Вона зараз тобі покаже і дасть розуміння».

Не встиг Вольск задати якогось дурного питання, як кімната щезла у сірому вихорі, який народився десь у його свідомості, розкрутився в ціле торнадо і стер навколишню реальність.

Тепер він опинився наче у космосі, й перед його очима палала жовтогаряча зірка з пурпуровими кошлатими пасмами над її полярними зонами. Зображення супроводжувало знання. Вольск знав, що кошлата зірка — Мійтра, сонце планети Аврелії. Раптом десь на межі зображення виник швидкий об’єкт. Він наближався, й за мить техноархеолог зрозумів, що бачить невеликий астероїд. Кутастий, оброслий білими (водяними) і синюватими (метановими) крижаними «бляшками», небесний приблуда рухався в бік жовтувато-блакитного планетного диска.

«Аврелія», — підказала Вольскові оператор його видіння.

Зіткнення спричинило справжню катастрофу.

Астероїд увійшов до атмосфери Аврелії на освітленому боці під гострим кутом і ледь не пройшов повз планету. Проте, чи то щільна авреліанська атмосфера пригальмувала космічну каменюку, чи то незнані сили скоректували її траєкторію, але астероїд таки торкнувся поверхні Аврелії за чверть напівдуги периметру від її полюсу. В місці зіткнення на мить спалахнуло сліпучо-біле полум’я, а потім атмосферою розійшлось жовто-чорне коло піропластичної хвилі з попелу, пилу, пари і розпечених газів. За собою гіперзвукова хвиля залишала темно-коричневу мертву поверхню. Навколо місця зіткнення виросло ще одне коло — гранітно-базальтовий перстень розпечених до червоного світіння гір. Той «цирк», якому через дві тисячі століть після катастрофи першопрохідці-земляни дали ім’я біса, що спокушав гетевського доктора Фауста.

«Це зіткнення стало фатальним для планети, — повідомив оператор видіння. — Астероїд був незвичайним. Він не просто знищив первісну біосферу Аврелії, не лише викарбував на її поверхні рану-кратер, але й утворив у районі свого падіння просторово-часову червоточину, зсув вимірності простору, так званий Екуур. Такі червоточини притягують „чорні діри“, і в космогонічній перспективі Аврелія, разом із всією системою Мійтри, приречена на поглинання „чорною дірою“ GALE559».

Картинка змінилась. Тепер Вольск наче стояв на поверхні Аврелії поблизу Мефістофеля. Навколо, під лілуватим, ледь захмареним небом, розкинулась неозора гірчично-сіра рівнина. Повз техноархеолога неквапно прокрокував строкато розфарбований чорними, жовтими, червоними смугами і плямами ксеноморф, подібний на величезного земного скорпіона. Побачивши іншу істоту — блискучого, наче вкритого темним металом, ківсяка-багатоніжку, «скорпіон» войовничо задер хвіст і надув на своїй голові яскраво-червону — наче налиту кров’ю — кулю. В ній спалахнуло сангінове сяйво, а потім навколо кулі з’явилось кільце-тор, склубочене із світлоносної холодної плазми. Плазмовий тор розкрутився, зіскочив з кулі, наче перстень з натертого милом пальця, огорнувся мерехтливою сферою розпеченого повітря і попрямував до багатоніжки. Та спробувала заритись у землю, але не встигла. Срібляста сфера з тріщанням зіткнулась із багатоніжкою. Панцером ківсяка пробігли блакитні блискавки, а сфера здулась і виблякла. «Скорпіон» переможно закрутив хвостом і рушив до паралізованої здобичі.

«Ти щойно бачив хиже створіння, яке ваші вчені називають Adelma polaria bipunctata, або ж „двокрапковою адельмою“. Вона єдина серед відомих у Всесвіті істот спроможна активувати високоенергетичні плазмоїди. Ми вважаємо, що саме Екуур є первинним джерелом енергії для такої унікальної зброї. Принаймні, на планетах, де немає Екуур, не знайдені істоти, що спроможні синтезувати стабільні згущення енергії потужністю у кілька мегаелектронвольт і керувати ними. Але це ще не все. Хтось створив біоробота, подібного до адельми, для проведення ініціацій, замаскованих під напад ксеноморфа».

Видіння знову трансформувалось. Тепер Вольск стояв на будівельному майданчику під високим склепінням космодромного ангара. Навколо рухались монтажні агрегати. Він побачив двох молодих дівчат — рудоволоса керувала роботом, а темношкіра чорнявка дивилась на склепіння, де кібернетичні апарати монтували тальферну ферму. Потім з-під монтажної платформи вистрибнула істота, котра скидалась на адельму, але була габаритнішою й темніше забарвленою. В неї, замість інжектора-«кулі», з голови стирчали тороки тонких і рухливих «антен». Вольск не второпав, звідки вилетів плазмоїд, але зауважив, що він мав іншу форму, аніж у справжньої адельми. Ця кульова блискавка нагадувала модель газової планети, оточеної широкими золотистими кільцями.

Плазмоїд рухався до смаглявої, але руда несподівано кинулась навперейми блискавці й підставила під її удар шматок облицювальної плити. Плазмоїд вибухнув, дівчина впала.

«Та дівчина, яка захистила свою подругу від плазмоїда — рідна сестра Хепі Махоніко на ім’я Пела. З її братом ти був знайомий, — нагадав техноархеологові оператор сну. — Хепі знищили охоронні системи Храму при вході до Зали Життя на твоїх очах. За Пелою Махоніко, як за потенційним агентом володарів древнього арсеналу, слідкувала група агентів вашої контррозвідки. Пильно слідкували, відстежуючи усі зміни фізичних та парафізичних параметрів навколо неї. Це, врешті-решт, дало результати. Один із техніків виявив незвичні характеристики плазмоїда, що вразив Пелу, і зрозумів, що це зовсім не та кульова блискавка, яка слугує зброєю авреліанським хижакам. Що тут мало місце, як у вас кажуть, проникнення. Всі здобуті дані про цей випадок ваші лідери передали керуючій ієрархії Ґ’орми. Й мудро зробили. Адже ми майже відразу встановили, що енергетичний профіль зафіксованої на Аврелії псевдоблискавки разюче подібний до енергетичного профілю тих порталів, через які норни транспортують ґиргів і годують їхню матку. Наші вчені давно зрозуміли, що для існування транспортних порталів необхідно, аби в гнізді матки, безпосередньо поряд з її пащею або пащами, постійно працював так би мовити „базовий портал“. Але для цього потрібна неймовірна кількість енергії, співставна із сукупною енергією, яку випромінює пересічна зірка. До отримання даних про випадок із Пелою наші вчені не могли визначити типу фізичного механізму постійного підживлення „базового порталу“, що мав би безперервно працювати століттями. А відкриття плазмоїду нового типу поблизу від Екуур навело наших учених на думку, що норни можуть черпати енергію із тих субквантових потоків, які линуть із подібної червоточини. Отже, умовою функціонування гнізда ґиргів-норн є наявність на гніздовій планеті такої от аномалії Екуур. У Всесвіті не так уже й багато таких об’єктів. У нашій частині Галактики всього вісім червоточин. Із них три перебувають під постійним контролем наших учених, одна — дуже віддалена — уже майже знищена „чорною дірою“, ще одна — на Аврелії. Отже, залишається тільки три червоточини, які володарі давнього арсеналу могли б використати для побудови гнізда ґиргів. Ми знаємо координати цих червоточин. Усі вони перебувають у межах досягнення наших зорельотів. Кораблі-розвідники вже стартували до тих трьох планет, на яких знайдені Екуур».

Коли інспіроване Преподобною Р’аавал видіння згасло, Вольск ще деякий час здобував розуміння щодо щойно побаченого. Запитання роїлися у його голові, але зі всього рою техноархеолог вибрав два.

«А не може раптом такого трапитись, що гніздо ґиргів ховають, скажімо, на самій Аврелії, в кратері Мефістофель глибоко під землею?»

«Таке неможливо, Алексе, — відповіла Тарасваті. — Те, що ми знаємо про метаболізм ґирга-репліканта, передбачає гігантські витоки газів. Окрім того, ГРЛ побачили б ту каверну, де живе матка, навіть на глибині у третину радіуса Аврелії. А на таких глибинах існування гнізда проблематичне, адже мантія планети розплавлена».

«А якщо ті володарі арсеналу побудували для гнізда спеціальну капсулу, що плаває в глибинах розплавленого базальту, а гази вони утилізують?»

«Малоймовірно», — сказала жриця.

В уяві техноархеолога раптом виникло підсвічене підземними вогнями обличчя Тарасваті. Посмішка Знаючої у сяянні плит-світильників здалась Вольску переможно-зловісною.

«І ще таке питання, — мовив він. — Невже рептилоїди так добре вивчили наш сектор Галактики, що їм відомі геть усі червоточини? А якщо тих червоточин не вісім, а, скажімо, десять?»

«Ґ'орміти досліджують Ллод, як вони називають галактичну гілку Оріона, вже сотні тисяч років. Їхні розвідники пильні, а безпілотні системи практично всюдисущі. Те, що ми їх не помічаємо, свідчить лише про досконалі засоби маскування. Якщо вони кажуть, що червоточин вісім, значить, їх саме вісім, а не сім і не дев’ять. Принаймні у мене немає підстав брати під сумнів їхню обізнаність… Нам час приєднатись до решти запрошених, ходімо».

Першою до виходу з кімнати попрямувала Р’аавал, за нею Вольск, а роль замикаючої процесії знов узяла на себе Тарасваті.

— Тут щось зберігали? — вголос запитав техноархеолог, коли дверна плита зачинилась за спиною жриці.

— Ми у легендарному місці, — підтвердила його здогадку піфійка. — Тут тисячі століть тому зберігали знаменитий Жезл Сили, який на Землі називали Каменем Богині Бау.

— І де ж він тепер?

— Невідомо.

— Але ви кажете, що він колись гостював на Землі. Ящери подарували Камінь землянам?

— Його вкрали.

— З цього Храму? — здивувався Вольск. — Мені важко уявити надійніший сейф.

— Подробиці мені невідомі. Знаю лише, що хранителі знань Ґ’орми вважають викрадачами найперших гуманоїдів — оріонітів. Походження цього Жезла оповите таємницею. Дехто припускає, що мільйони років тому він належав тій безсмертній істоті, яка воювала зі всім Всесвітом і яку земні легенди називають Люцифером.

— Тоді цей Камінь небезпечний… — припустив Вольск.

— Алексе, в мене буде до тебе прохання, — раптом мовила Тарасваті.

— Завжди до ваших послуг, Преподобна.

— Я би хотіла, щоб саме ти доповів Зоранові про все, що відбулось у кімнаті безпечного спілкування.

— Чому не ви?

— По-перше, після того як Зорану стало відомо про Кішу, він перестав ставитись до мене з колишньою довірою. По-друге, все ж таки ви із Зораном належите до одного народу, й вам легше буде поміж собою порозумітись…

— Що ви маєте на увазі? — здивувався Вольск.

— Я кажу про те, що і командор, і ти — нащадки слов’ян. Адже всі мешканці Периферії, окрім клонів, ведуть своє походження від народів древньої Землі. Наприклад, моїми далекими предками були бенгальці і таміли, предками Мулан — єврокитайці, а предками баронеси Вей — марсіанські нащадки англосаксів. Сліди етнічного походження ще зберігаються в деяких іменах, зовнішності, способі мислення. Зрозуміло, що на Периферії вже кілька століть відбувається інтенсивне расове та етнічне змішання, первинні генетичні джерела вже майже забулись. Проте ми, на Піфії, вважаємо, що людям спільного етнічного походження й у наші часи легше знайти спільну мову… Окрім того, є ще третя підстава, чому я звернулась саме до тебе.

— Яка?

— Наскільки мені відомо, у Зорана визріла певна пропозиція. Думаю, що він запропонує тобі дещо відразу після нашого повернення на лінкор. Довіра командора до тебе зросла. Раджу тобі не знехтувати нею.

19

Ставка Надзвичайного міністра з питань безпеки

південніше цирку Мефістофель, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

9-10 юна 417 року Ери Відновлення.

Пройшов тиждень з того дня, коли перша наставлена на ворожих істот пастка знищила тридцять тисяч ксеноморфів. Друга і третя, споруджені чотири дні тому, спромоглись ліквідувати ледь по десять тисяч. До четвертої забігло вже менше тисячі. Здебільшого до пасток тепер потрапляли примітивні підземні диплоподи — ларви і ківсяки. Розумніші й краще організовані адельми швидко навчились уникати випромінювачів. Тепер вони наступали не суцільною масою, а групами з кількох сотень особин. Знищення таких груп неминуче вело до розпорошення сил. Тепер дискоїди вилітали на полювання парами, страхуючи один одного від кульових блискавок, дальнобійність та висотність яких невпинно зростали.

Надходили повідомлення про адельм, здатних керувати плазмоїдами на відстанях до п’ятисот метрів. Ксеноморфи навчились влаштовувати хитрі засідки у заростях і болотах. Навіть чутливі ГРЛ-сенсори іноді не встигали попередити пілотів про живі плазмові катапульти, що чаїлись у мочарах, грязевих озерах і підземних норах. Два десятки дискоїдів були збиті, сотні отримали пошкодження, і кількість боєздатних машин зменшилась до критичного рівня. Наспіх відремонтовані «літаючі тарілки» працювали цілодобово, прискорено вичерпуючи ресурс двигунів і тензогенних муфт[69]. Єдиним досягненням Охоронних сил за цей тиждень було значне сповільнення наступу чужих істот на густо заселену прибережну зону Аврелії. Проте й там ситуація бажала бути кращою. Загони ополченців у містах залюдненого поясу виявляли все нові й нові кубла поліпод і арахнідів. Прориви тепер траплялись і на технічних поверхах хмарочосів, і в маєтках, розташованих на ретельно стерилізованих та окультурених островах Південного океану. Перелік безпечних територій скорочувався ледь не щодобово. Все більше обпечених, скалічених та отруєних колоністів потрапляло до лікарень і військових шпиталів. Зачинені розважальні центри і школи терміново переобладнували на медичні кампуси.

Тим часом імператор надіслав на допомогу колонії одну з ескадр Третього флоту[70]. В її складі на Аврелію прибула десантна бригада, споряджена важкою технікою. Над північними рівнинами тепер проносились суборбітальні штурмовики і ревливі «небесні танки» — величезні конвертоплани, озброєні далекобійними плазмовими катапультами і реактивними системами залпового вогню. Одним ударом ця зброя змітала все живе на сотнях гектарів авреліанської рівнини, але з цирку Мефістофель на випалені рівнини знову й знову вихлюпувались багатотисячні потоки ксеноморфів. Вони вперто йшли і йшли на південь, оминаючи пастки і степові пожежі, топчучи обвуглені гекатомби своїх співродичів, наче нацьковані сповненою ненависті до людей невідомою волею.

Маккосліб повернувся до житлового модуля після чергової наради з імперськими адміралами і командирами десантників. Лансові довелося пояснювати офіцерам Третього флоту особливості ведення бойових дій на планеті з трансформованою екосистемою, де замешкало два мільярди людей. Він виступив категорично проти нових ядерних бомбардувань гірських гніздилищ. Врешті-решт зійшлися на рішенні провести серію пробних обстрілів аномальної зони. Для цього мали задіяти променеві батареї міжзоряних крейсерів і фрегатів. Потужність пострілів домовились обмежити чотирма тераджоулями на виході променя. Аналітичним групам дали завдання за ніч визначити першочергові цілі та вирахувати оптимальну інтенсивність першої серії ударів.

Перед променевою атакою Ланс вирішив добре виспатись. Уже четверту добу він спав уривками. Та ще й Наварін узяв собі за правило проводити довгі нічні TVC-наради, під час яких районні координатори Охоронних сил озвучували одноманітні рапорти та прохання про надання їм резервів, ресурсів та евакуаторів. Потік рапортів і прохань урізноманітнювали дискусії аналітиків та науковців. Одне лише повідомлення про те, що адельми навчились «зливати» в один свої смертоносні плазмоїди — і в такий спосіб збільшувати силу і дальність ураження — спричинилось до багатогодинних розмов і консультацій спецканалами TVC, до яких незмінно під’єднували персональний термінал Маккосліба. Й він мусив слухати суперечки фізиків-плазмологів, у яких майже нічого не тямив.

На цю ніч офісні оракули нарад не пророкували. Навіть навпаки. Проти ночі лорд Наварін вилетів у своє заміське помістя, прихопивши з собою комфлотом-три і зграйку найвродливіших секретарок. Як пояснили Лансові знаючі люди, це гарантувало його підлеглим спокій аж до обіду наступного дня. Після того як керівник патронажної служби прем’єра підтвердив відсутність не лише шефа, але і його офісного «гарему», Маккосліб наказав своєму ад’ютантові за жодних обставин не з’єднувати спецтермінал з його особистим комунікатором, зняв захисний комбінезон, вийняв із носа дихальні фільтри й приліг на гідроматрац, розстелений просто на підлозі штабного модуля. За хвилину генерал-полковник уже спав.

Пробудження виконувача обов’язків Надзвичайного міністра виявилось украй неприємним. Ланс прокинувся від раптової задухи і звука вибуху. Йому здалось, що на нього впала стеля. У вухах дзвеніло від різкого перепаду тиску. Він відчув, що його схопили попідпахви і кудись тягнуть. Лише за кілька секунд він второпав, що перебуває в руках власних охоронців, котрі виносять його з палаючого модуля. Він несамовільно хапнув ротом повітря, але натомість заковтнув хмарку нестерпно задушливого диму. Ланс закашлявся, як ніколи в житті. Здавалось, спазми от-от розірвуть йому бронхи.

— А…адельми? — запитав генерал у старшого з охоронців, коли напад минув і до нього повернулась здатність вимовляти слова. Наступної миті Ланс побачив здоровенну пропалину у зовнішній стінці модуля.

«Яким це дивом ксеноморфові пощастило пробити захисні екрани?» — здивувався виконувач обов’язків Надзвичайного міністра.

— Терористи, сір! — пояснив сержант і допоміг генералові підвестися на ноги. — Загинули ваш ад’ютант і мій хлопець. Але ми не дали їм прицільно вистрілити… Сір, щойно мені повідомили, що терористів схопили.

«Терористи? Це щось нове!» — подумав Ланс і попрямував до модуля-їдальні, де штабні зазвичай проводили інструктажі й наради. Йому здалось, що звідти чути крики і звуки боротьби.

Коли він зайшов до приміщення, найцікавіше вже відбулось. На підлозі, серед перекинутих столиків і крісел, сидів молодий хлопець у забрудненій сіро-зеленій формі. Таку носили бійці допоміжних частин. Ноги терориста знерухомили спеціальною швидко твердіючою піною, а руки зафіксували липкою стрічкою. За кілька метрів від затриманого курились обвуглені рештки ще однієї людини. Верхню частину її тіла плазмовий струмінь перетворив на чорно-фіолетову спечену масу, а нижню вкрила суцільна кіптява. Із закотаної штанини стирчала обтягнута терморегулюючим трико нога вбитого терориста. Ланс зауважив, що вона мініатюрна, наче в підлітка. Армійський берц здавався на ній чужорідно-масивним. Бридкий запах горілого м’яса наповнив їдальню. Побачивши Маккосліба, затриманий крикнув:

— Маргарзан![71]

За що отримав під дих від охоронця, захрипів і сповз на підлогу.

— Що він таке викрикнув? — поцікавився Ланс.

— Це ж навіжений, сір, — знизав плечима охоронець. — Не звертайте уваги. З ним була дівка, але її ми спалили, — він кивнув на мертве тіло в армійських берцах. — Та також була навіженою. Кричала щось незрозуміле, сама під постріл кинулась. Ідіотка. Можливо, якоїсь дурі нанюхалась. Кажуть, що це вона мандячила зі «страйкера» по вашому модулю і в охоронців, пане міністре. Потім ця солодка парочка спробувала кинути гранати, але в них не вийшло.

Інший охоронець звіряв якусь картку із зображенням на позитронному планшеті. Побачивши Маккосліба, він виструнчився:

— Пане Надзвичайний міністре, доповідаю: щойно нами встановлені особи терористів. Цього покидька, сір, — він ткнув чоботом хлопця, — звуть Оскаром Дереком, він з місцевого допоміжного батальйону. Ординарний солдат. Мобілізований за власним бажанням вісім днів тому. Їхній батальйон на сусідньому полі будує пастку. А його дівка — санітарка Летиція Вагар, також із ополченців. Він довбаний поселенець, а вона з Астеру. Обидвоє навчалися там у коледжі.

— У Коледжі стюардів імені Цао Цинлю? — уточнив Ланс.

— Так точно, пане міністре! Ви знайомі з ними?

— Ні, цих дітваків я ніколи не бачив. Проте, здається, мав нагоду познайомитись з їхньою духовною наставницею… Це ж Найга послала вас? — запитав він в Дерека. — Ваша викладачка Найга Палангус?

— Маргарзан! — прохрипів той.

[…] 14. Якщо ти залишаєш вбивцю посвяченого жити, то тим заохочуєш інших до здійснення безкарного зла. Якщо в тобі не палає священне полум’я помсти, то невдовзі в єстві твоєму запанує темрява сього світу. Невідомщене волає до Сил Могутніх, і його волання здатне зрушити рівновагу часу і простору. Невідомщене звертається до престолів вищих і знаходить там прихильність. Невідомщене мандрує світами, і біль його змушує чисті серця огортатися смутком. Невідомщене навідує тебе у снах, і ти просинаєшся з відчуттям незмитого бруду і неподоланої ганьби.

15. Якщо ти станеш лезом для виправлення невідомщеного, то з вищих престолів спрямують твій шлях до місця здійснення і відкриють тобі брами неможливого. Ті ярі світанкові брами, що закриті для стомлених сутінками і примиреннями. Якщо ти станеш лезом для виправлення невідомщеного, то тим піднесешся над людністю і станеш рівним богам. Полум’я безсмертних стане твоїм полум’ям. Якщо жодні сумніви не допущені до вівтаря помсти, то полум’я на ньому священне і не потребує живлення для лютості своєї. Холодне воно і гаряче, світле воно і темне. Все, що торкнеться його, спопелиться, а попіл вітри знесуть за межі світів. Так було, так є і так буде, допоки палають і дають надію усім благим істотам негасимі горнила Меча Оріона.

16. Не стомишся відновлювати справедливість і ніколи не пожалкуєш про вибір свій. Приймеш волю Сил, як власну волю, і вибір їхній, як власний вибір. Не зупиняй руки своєї і не стримуй лютості своєї, як не стримує течії вода, як не стримує бігу світло. Адже тобі немає про що хвилюватись. Смерть месника солодка, мандрівка коротка, і є кому зустріти його в благословенних полях Йїми […]

20

Болота західніше Озера Кларта,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

10 юна 417 року Ери Відновлення.

Катастрофа сталася на світанку. Під покровом нічної темряви сімейка норн виповзла на той острівець, що його захищала група Ґарсії, і відкрила портал за десять кроків від десантників. Шість ґиргів вистрибнули зі спалаху просто їм під ноги. Ані вишкіл досвідчених бійців, ані блискавична реакція «павуків» восьмої модифікації навіть теоретично не змогли б урятувати оборонців острівця від такої атаки. На практиці ж ґирги за десять секунд розшматували практично всю групу. Кіборгам вдалось знищити чужих істот уже тоді, коли з людей залишилася неушкодженою тільки Пела Махоніко. Біля неї стікали кров’ю Ясмін, якій ґирг відірвав обидві ноги, і Мурик, чиє праве стегно перетворилось на м’ясний фарш.

Спаливши підступних норн і відіславши сигнал виклику евакуаційної команди, Пела почала рятувати Ясмін і Мурика. Для зупинки кровотечі вона наклала на ноги подруги лігатуру і використала на обидвох поранених аж шість комплектів біонічного пластиря. Потім через спеціальний клапан ввела до медичного імплантату Ясмін інтерферон і сиворотку, яка мала компенсувати втрату крові.

— Ясмі, все буде добре, — примовляла Пела, обліплюючи пластирем обрубки. — Тобі виростять нові ніжки, ще красивіші.

— Нічого доброго не буде… — Ясмін виринула із забуття і побачила, що Пела приготувалась увести до клапану хоботок ампули з седативним міксом. — Почекай, не вприскуй в мене ту грьобану наркоту, не треба… Я ще маю тобі дещо сказати…

— Потім скажеш.

— Не буде ніякого «потім».

— Буде. Я тебе врятую.

— А себе ти врятуєш?

— Мене ґирги не чіпають. Я від них замовлена.

— Не кажи дурного… Ти не замовлена, ти посвячена. Замість мене.

— Ясмі, тобі треба перепочити.

— Припини! — гаркнула на Пелу подруга. — Це не маячня, дурепо! Я не марю. Ніяка я не монтажниця… Я офіцер. Я лейтенант з «управління С» Служби Запобігання. Я — Джи Тау! В’їхала чи ні?

— Джи Тау? Лейтенант? — Пела не вірила.

— Віджени подалі «павуків». Вони транслюють всі наші розмови на орбітальну базу. І ще: відключи реєструючі пристрої на всіх шоломах.

— Навіщо?

— Не питай, виконуй… Я старша за званням, це мій наказ.

— Виконую! — леді-матрос заповзялась відключати персональні реєстратори десантників.

Коли вона повернулась, її поранена подруга продовжила її дивувати:

— Твій брат, Пем, був правою рукою Шерми Шайнар, — сказала Ясмін. — Ваша родина з Ноли, ви онуки загиблого у бою генерала Федерації Гомера Маха. Генерал загинув разом із фрегатом «Клеопатра». В бою з Шостим флотом у системі Центавра. Його дітей сховали від хортів Шелтона на Тіронії, змінили їм прізвище та облікові картки. Там і народилися ви з Хепі. В агрокуполі «Массана-шість». Ваш батько також загинув. У випадковій сутичці з поліцією. Твоє справжнє прізвище не «Махоніко», а «Мах». Ти — Пелінія Мах, ноланка. Мати привезла вас на Аврелію для того, щоб Хепі пройшов вогненне посвячення. Посвячення відбувається через доторк Яведана. Його маскують під напад адельми…

— Хто маскує? — прошепотіла Пела, розчавлена потоком інформації, з якого вона мало що второпала. Єдине, що тепер вона знала напевне — Ясмін всі ці місяці її дурила. Тому їй хотілося плакати.

— Свого часу дізнаєшся. Про все дізнаєшся. З волі Саошианта всіх тих, хто отримав доторк Яведана, ґирги не чіпають. Ти обрана, ти — наша надія. Наше майбутнє.

— Ваше?

— Наше. Так сталося з волі вищих сил. Ти сама рушила назустріч доторку, якого призначили мені. Ти не винна, такою була воля Благих Сил. Ти достойна. Все було б добре, але вони пильно слідкували за тобою. Техніки Джи Тау, вони відслідкували… Вони здогадались.

— Хіба ти не з ними?

— Я не тільки Джи Тау, — Пелі здалось, що вона крізь шолом бачить посмішку подруги. — Я з роду дастурів. Я була з Шермою на Землі. Я погодилась стати Джи Тау, щоб допомогти атраванам. Допомогти Саошианту. Я не встигну тобі усього розповісти. Шкода… Але ти повинна знати, що Джи Тау тебе вирахували. Вони вже знають про посвячення. Здогадуються про твоє походження. Я зробила так, що мене залучили до твоєї теми. Мене призначили слідкувати за тобою. За тобою весь час слідкують… Нам не треба було… Ми допустили помилку… А тепер їм відомо, що ти невразлива для ґиргів… — Ясмін на хвилину замовкла; відчувалось, що кожне вимовлене слово коштує дівчині зусиль і болю. — Як тільки сюди прибуде евакуаційна команда, тебе заарештують, доправлять на базу і почнуть допитувати. Дуже жорстоко допитувати. А потім уб’ють. Радше за все, вб’ють… Тобі треба тікати. Негайно… Це останній шанс. Найостанніший. Іншого не буде…

— Куди ж я втечу? — Пела вже плакала.

— Тікай через болота. На схід тікай. До озера. Там є дрібні острови з рослинністю. Там не шукатимуть. Зараз збери у всіх загиблих фільтри, воду, їжу і тікай. Тікай! Ти повинна жити. Ти остання з роду генерала Маха.

— Остання? — у Пели завмерло серце.

— Так, мала, остання. Не хотіла казати, але… Бачиш, як воно… Твій брат загинув на планеті Фаренго. Запам’ятай цю назву. Це священна планета… Яканд мають повернути туди…

— Загинув? Звідки ти знаєш? — Пелу раптом охопило гостре, до остуди і холодного поту, озлощення. — Хто ви, мать вашу, такі? Хто? Звідки ви все знаєте?

— Тобі все скажуть. Головне, що ти посвячена. Матимеш шанс. Йди до озера, дастури тебе знайдуть… Шанс є. Джи Тау не підуть за тобою, тому що бояться ґиргів. Чекатимеш. Наші знайдуть тебе на озері. Дадуть знак.

— Який знак?

— Сама побачиш. Знак буде. Обов’язково.

— Скажи мені: чому загинув Хепі? Чому? Що він зробив?

— Самовпевненість… Багатьох губить самовпевненість… — Ясмін ледь шепотіла, здавалось, останні сили залишають її. — А надіятись потрібно лише на Саошианта. Лише на нього…

— Як загинув мій брат? Чому його не врятували? — Пела у відчаї, не розрахувавши сил екзоскелету, штовхнула медичну валізу. Її уламки, разом з ампулами і медпакетами, розлетілись острівцем.

— Тобі все розкажуть… — голос Ясмін став майже нечутним. — Тікай… Буде знак…

Пела побігла острівцем, шукаючи серед пакетів з ліками гемоблокатори. Коли вона повернулась, вітальний індикатор на скафандрі Ясмін світився червоним. Це означало, що життя залишило тіло тієї, котру Пела вважала своєю дівчиною. Вона підійшла до Мурика. Його індикатор також сяяв безнадійним пурпуром. Тепер на острівці, окрім неї, не лишилось жодної живої людини. На мить їй здалось, що Ясмін лише марила. Й усе, щойно нею почуте, неправда. Марення пораненої монтажниці. Що треба лише дочекатись евакуаційного дискоїда, і все буде добре.

«Нічого доброго з того не буде, — сказала інша частина її єства, та, яка довго мовчала і чекала свого часу. — Ти завжди знала, що Імперія твій ворог, що вона ворог твоєї родини. Твоя мати уві сні назвала тобі ім’я Саошианта. Ім’я, яке ти до часу того сновидіння ніколи не чула. А найголовнішим підтвердженням слів Ясмін є те, що ґирги тебе не чіпають. Всіх убивають, а тебе — ні. Ґирги проти Імперії, і ти проти Імперії. Отже, ти — союзник ґиргів».

І Пела заходилась знімати атмосферні фільтри зі скафандрів загиблих десантників.

За годину після того, як вітальний індикатор на скафандрі Ясмін змінив колір із жовтого на червоний, капітан-командор Іван Тавберг прийняв рапорт від керівника групи захоплення. Офіцер рапортував з острівця, де знайшли свою смерть десантники Ґарсії. На екрані TVC Тавберг міг бачити трупи людей і ґиргів.

— Отже, ви вважаєте, що Махоніко загинула? — запитав він керівника групи.

— Ми, сір, не знайшли ані її тіла, ані тіла фрегат-лейтенанта Бехеште.

— Перевірте комплектацію скафандрів загиблих. Я навіть звідси бачу, що он у того скафандра, який поряд із вами, немає фільтра.

— Так, ви праві, сір, фільтри хтось відкрутив, — доповів офіцер після перевірки. — А також відсутні індивідуальні харчові пакети, комплекти антидотів, балони з питною водою і касети записуючих пристроїв. І жодного боєздатного «павука», сір. А за нашими даними, тут мало залишитись десь так до п’ятнадцяти боєздатних Мк8.

— Ви й досі впевнені, що усі на острові загинули?

— Ні, сір, не впевнений. Але ж навіщо їм «павуки»?

— Замітають сліди. Позитроніка «павуків» реєструвала все, що відбувалось на острові.

— Зрозумів, сір.

— Негайно починайте пошуки. Можете задіяти дискоїди і людей із резерву Со Лая. Посилайтесь на мій наказ. За провал операції відповідатимете за законами військового часу.

21

Зал Предків у помісті родини Палангус,

острів Фанар у Південному океані,

Аврелія (6КА81:4), система Мійтри (HD168443).

10 юна 417 року Ери Відновлення.

Перед тим як увійти до родового святилища, Найга Палангус зняла одяг і прикраси, залишивши на собі лише пояс, сплетений із трьох шовкових шнурів. Вона здійснила ритуальне очищення джерельною водою і розташувалась на семикутній циновці, розстеленій перед вівтарем. Там, поряд із негасимим полум’ям Арташахр, на самшитових підставках спочивали три мечі: сімейний дворучник Палангусів з іменними тагмами дванадцяти посвячених предків Найги, трьохсотлітній меч Дому Ферфаксів та акінак Тени Ферфакс, на лезі якого запеклась кров її вбивці. Біля мечів Найга поклала свої військові нагороди. Срібний Капітанський хрест Ордену Корабля і Зірки і восьмикутну відзнаку Рубінового Грона[72]. Світло Арташахра спалахувало і мінилось на каменях, емалях і металевих гранях імперських орденів. Срібло під цим світлом відблискувало шафраном і охрою, у рубінах пульсувала зловісна пурпурова темрява.

Для своєї останньої медитації у Залі Предків Найга зварила чорну сому[73]. Вона випила її не кваплячись, смакуючи кожен ковток густого напою зі специфічним запахом лісових нетрів Землі. Доки дух чорної соми не заволодів її тілом, вона підписала заздалегідь складений заповіт, поклала його до футляра і запечатала воском, відтиснувши родовий герб. Замість печатки вона використала рельєф із головою грифа, який майстри минулих часів помістили на держаку меча Палангусів[74].

Потім тіло Найги набуло пози лотоса. Вона уявила, що її плоть зливається у єдине ціле з островом Фанар, на якому двісті вісімдесят три роки жила її сім’я. Подумки вона злилась із мурами Залу Предків, з трьома поверхами і підземними бункерами родового будинку, з павільйонами і допоміжними спорудами помістя Палангусів. З дорослими, молодими і вмираючими садовими деревами, кущами і квітами, з посипаними океанським піском доріжками, з майданчиком для швидкісного конвертоплана, пляжем, енергетичною станцією і спортивним комплексом на серпатому узвишші. Вона відчула, як теплі хвилі Південного океану, наздоганяючи одна одну, набігають на пляж, як вітер крутить лопасті вітряних генераторів, як працюють градирні у житловій споруді, як повзають кімнатами і доріжками невтомні роботи-прибиральники, як у підземному кублі під ангаром зростають личинки отруйної диплоподи.

Найга злилась з водою підземних джерел, з фільтрованим повітрям усередині будинку і з живим повітрям Аврелії навколо нього. Злилась з тими хмарами, що неквапом пливли над островом, і з тим дощем, що збирався щедро пролитись на городні ділянки, вкриті товстим шаром модифікованого ґрунту. Злилась з могилами на сімейному цвинтарі й тінями предків, котрі повстали з інобуття, щоб зустріти її на порозі іншого Всесвіту.

Одночасно вона все ще залишалась у своєму фізичному тілі, й відблиски Арташахра блукали ебеновим обличчям тієї, яка заплатила всі борги світові, скинула всі тягарі та умовності й готувалась до найшляхетнішої з усіх можливих мандрівок. Уже тепер Найга відчувала несамовите полегшення. Світ спадав з неї, немов ланцюги з в’язня, залишаючи чисте, милосердне й не зіпсоване бажаннями та сумнівами Світло. Поступово стаючи ним, вона одночасно відчувала і усвідомлювала кілька рівнів сущого. Так забажалось примхливому духові чорної соми, і Найга, донька Чайдри, радісно корилась його бажанням.

Мандрівка почалась і тривала, тривала, тривала…

Перебуваючи одним цілим з островом, вона відчула прибуття дискоїда. Коли опори «літаючої тарілки» торкнулись покриття злітного майданчика, їй здалось, що на її спину сіла муха. З дискоїда вийшли люди і рушили до будинку. Найга передбачила їхнє прибуття. Минуло вже п’ять годин, як вона вимкнула захисні системи помістя і наказала будинку не чинити опору прибульцям.

Коли один із них увійшов до Зали Предків, Найга впізнала його, не обертаючись й не розплющуючи очей.

— Доброго вечора, Марков, — привітала вона поліцейського.

— Звідки вам відомо, хто я? — імперський комісар, наче загіпнотизований сполохами священного полум’я, дивився на силует жінки у «лотосі», непроглядно-чорний на тлі палаючого Арташахра. Агенти Джи Тау стояли за його спиною, чекаючи наказів.

— Ми вже зустрічались із тобою, Марков. На Кідронії. Пам’ятаєш урочисте прийняття в апартаментах Джилі на базі Гардік? Ти був там із баронесою Вей. Ми їли страви з кідронійських спрутів.

— Я вас там не бачив.

— Я сиділа в самому кінці столу, з офіцерами-техніками. Було б весело, якби Джилі посадив свою коханку поряд із законною дружиною… В тебе тоді був смішний браслет із детектором токсинів. Ти й далі носиш цю іграшку?

— Ні, не ношу. Загубив десь.

— Шкода. Прикольна іграшка.

— Найго, вас звинувачують в організації спроби вбити виконувача обов’язків Надзвичайного міністра колонії, генерал-полковника Ланса Маккосліба…

— Він живий?

— Ви погано підготували вбивць.

— Месників. Ваш міністр та його дружина — тричі прокляті маргарзани, винні у загибелі Джилі, Ферфаксів, Мії та ще багатьох артаванів і Тих праведних, що схилялися перед Мечем і йшли Залізним шляхом до землі праведних, — голос Найги стишився. — Смерть месника солодка, мандрівка коротка, і є кому зустріти його в благословенних полях Йїми…

— Ви прийняли отруту?

— Тобі, тіронійцю, лише отруєння в голові. Я випила дружнього бога. Я спожила благої чорної соми звільнення…

— Негайно введіть їй антидоти! — наказав Марков.

Агенти кинулись до Найги, але доторкнувшись до її тіла, розгублено перезирнулись. Тіло доньки «чорної пантери» було твердим і холодним.

— Безсилі ви проти милосердя дружнього бога, — донісся до них ледь чутний шепіт. Але міцно стиснуті губи Найги при цьому не рухались.

Агенти почали шукати приховані пристрої, з яких линув шепіт, а Марков підійшов до вівтаря. Він відразу впізнав меч Тени, який бачив у відеозаписі її поєдинку з Бургою. Комісар обережно взяв до рук тепер уже легендарного акінака.

«І що ж таке вони у ньому сховали? — імперський комісар придивився до оплетеного шкіряним паском держална. — Фатіма казала про „меч Тени“ та „відплату“. Може, там сховані спори норн?»

— А ви зможете прямо тут розгорнути біологічний намет з надійною ізоляційною мембраною? — звернувся він до старшого з агентів.

— Звісно, генерале. На дискоїді є відповідне обладнання та прилади для типологізації біологічних загроз.

— Треба подивитись, що сховано у цьому мечі. Є підозра, що там знаходиться біологічна зброя.

Агенти Служби, рекомендовані Маркову контр-адміралом Бліссом, виявились не лише досвідченими оперативниками, але й вправними дезактиваторами. Вони за півгодини розгорнули ізоляційну мембрану й під її захистом акуратно розібрали акінак. Замість очікуваних спор ксеноформ у його рукоятці знайшовся закручений руркою древній пергамент із незрозумілим текстом. Марков негайно зв’язався з Квантовою цитаделлю, відправив до неї зображення пергаменту й уже за годину отримав споряджений відповідними індексами та шифрами переклад з давньоарійської мови:

«Згідно з визначенням долі, сталося так. Цар царів Хосров, [перебуваючи на ловах] у полях Хафтенара, вполював двоголового барса. Жерці повважали це [недобрим] знаком. Сумніви опосіли царя, і серце його сповнилось лихого [передчуття]. Головний царський звіздар [розрахував час] і сказав Хосрову: Небо каже тобі істину. Мах віддаляється від Кевана і Вахрама, наближається до Ормазда і Тіра, Господар неба стоїть вище від Колісниці Міхра. Сьогодні твоя наложниця Ватриша втече з Ктесіфона до Парса, викравши зі скарбниці царів [серед інших скарбів] Камінь Каменів і Рубін Рубінів. Ніколи він не повернеться до царської скарбниці, і ти, Хосрове, втратиш трон Ардашира. Але демонам-девам [також] не знайти Камінь Каменів до виповнення [часів], коли на зірці Тазвідар донька Проклятої не виголосить забутого пророцтва. І того дня у вічних горнилах Атри згорять усі обіцянки і всі [завіти] Темряви».

До уривка було додано історичний коментар:

«Текст розповідає про події, що відбулися на Землі, у середньовічному Ірані в епоху пізніх Сасанідів. Астрономічні назви, згадані в розшифрованому тексті, перекладаються наступним чином:

Мах — Місяць,

Кеван — Сатурн,

Вахрам — Марс,

Ормазд — Юпітер,

Tip — Марс,

Міхр — Сонце.

Містична зірка Тазвідар (Сохемес древніх єгиптян, Партамасір звіздарів елліністичного Пергама) розташована в сузір’ї Оріону. Деякі герменевтики[75] ототожнюють її з Таліс, сонцем планети Фаренго.

Описане у тексті розташування Місяця, Сонця і планет, розраховане для широти Ктесіфона (столиці Держави Сасанідів), вказує на дату 23 грудня 631 року ЕП. У країні після поразки від армій Візантії відбувались численні заколоти та міжусобиці. Царями Ірану тоді вважали ставлеників різних угруповань знаті Сасанідів Хосрова Третього (631–633), згаданого у тексті, Хосрова Четвертого (631–632) і Пероза Другого (631). Згаданий у тексті Ардашир Перший (226–240) — засновник династії Сасанідів. Про наложницю царя Хосрова III на ім’я Ватриша історичних даних не збереглося».

22

Будинок Біргіра Яна, Соломонові острови,

Австралійський адміністративний округ,

планета Земля (0КА01:3), Сонячна система.

10 юна 417 року Ери Відновлення.

Відставний адмірал, котрий напередодні відсвяткував свій півстолітній ювілей, зустрів Анабелу Фаро на порозі свого ошатного бунгало. Під скелею, на якій його спорудили, мирно хлюпотіли хвилі Тихого океану. Адмірал виглядав бадьорим і моложавим, тропічна засмага і борідка-«підкова» робили його схожим на морського пірата з історичних серіалів.

— У світі щось змінилось! — замість вітання весело виголосив Біргір Ян. — За моїх часів поліцейським не дозволяли навіть на постріл наближатись до пенсіонерів з «управління А».

— Спеціальний агент Слідчого управління імперської поліції Фаро, — відрекомендувалась Анабела. — Вам належить відповісти на питання слідства за справою Шерми Шайнар.

— Належить? — посмішка Яна стала ширшою. — Хто вас навчив таким словам, дівчино? Мені тепер належить отримувати адміральську пенсію, купатися в океані, любити дівчат, пити джин та їсти молюсків. А про Шерму я вже забув. Що за одна?

— Ми будемо отак на порозі стояти? — примружилась на веселого відставника агентеса. — Може, запросите даму до вашого помістя?

— Ви мене просто вбиваєте своїм лексиконом, — Біргір Ян жестом запросив Анабелу увійти. — Де ж ви бачите «помістя», спеціальний агенте? Оце от, по-вашому, помістя? — колишній адмірал вказав на вологу пляму, що прикрашала стелю бунгало. — До помістя, дівчино, я не дослужився. Я ж не лорд і не барон. Мій покійний батько, як і ви, працював поліцейським у тутешньому Слідчому управлінні. Загинув при виконанні, маєтностей та капіталів мені не заповів… До речі, ваш теперішній базовий офіс не в Атланті часом?

— У Гонконзі.

— Майже поряд… — Ян зігнав з плетеного крісла сірого дога. — Сідайте, агенте Фаро. Сподіваюсь, у вас на собак алергії немає?

— Ні… Дякую, — Анабела зручно вмостилась у кріслі. — Якщо у вас ще знайдеться холодна вода…

— Спека! — кивнув Ян і попрямував до сервіратора. — А вас у поліцейській школі не вчили, що їсти і пити у домі підозрюваного небезпечно?

— Ви не підозрюваний.

— Мали б додати: «Поки що».

— Поки що.

— Оце вже звичніше, — господар бунгало поставив перед Анабелою склянку з водою і льодом. — Пригощайтесь… Так що ви там казали про Шерму?

— Нас цікавлять обставини її перебування на Землі.

— Які саме обставини?

— Пов’язані з її перебуванням у провінції Фарс.

— Шерма Шайнар, яка була моїм агентом-телепатом під псевдом Ліктор, відпочивала там після успішного проведення спецоперації. Вона була вагітною, і я дав їй відпустку. Її тоді мали нагородити офіцерською «Срібною зіркою», але наші бюрократи, як завжди, запхали представлення до якоїсь дупи…

— Якщо це не секрет, у чому полягала згадана вами спецоперація?

— Вже не секрет… — Ян із вікна побачив на сходах, що вели до бунгало, юну темношкіру дівчину, привітно помахав їй рукою і пояснив Анабелі: — Це моя подружка. Місцева чемпіонка з перегонів на скутерах.

— Радію за вас і за неї… Ви сказали, що та спецоперація вже не під індексом…

— Так, з неї зняли індекс секретності. Шерма тоді виявляла піфійських телепаток, які шпигували тут, на Землі. Вас цікавлять подробиці?

— Поки що ні, не цікавлять. Ви навідували Шерму у Фарсі?

— Кілька разів.

— Дитина від вас?

— Кіша? Шерма ніколи не наполягала на моєму батьківстві.

— Хіба Кіші не зробили генетичної реєстрації?

— Ні.

— Дивно.

— Генетична реєстрація є обов’язковою лише для жителів Периферії.

— Але практично кожному землянинові її роблять.

— За бажанням батьків. Шерма не виявила такого бажання.

— А вона казала вам, чому саме?

— Ні. Ми цього з нею ніколи не обговорювали.

— Вона розповідала вам про своє зацікавлення історією Древнього Ірану?

— Так, розповідала.

— Що ви можете повідомити щодо цих її зацікавлень?

— Вона виїжджала до руїн древніх міст, працювала в Тегеранському архіві. Її, наскільки мені відомо, найбільше цікавила епоха вогнепоклонників. Часи імперії Ахеменідів і доба Сасанідів. Вона заприятелювала з дівчиною, яка вважала себе нащадком жерців. Ця дівчина є спадковим членом якоїсь сучасної секти вогнепоклонників.

— Дівчину звали Ясмін?

— Здається, — Ян наморщив чоло, наче напружено згадуючи. — Так, її звали Ясмін, а прізвище було на «б». Якесь фарсійське.

— Ви не знали, що вона працювала на Джи Тау?

— Знав. Але вона була не з мого управління. Її завербувало «управління С», контррозвідка. Наші контори тоді були, так би мовити, в активній стадії відомчого протистояння. Я попередив Шерму про факт вербування Ясмін, але та сказала, що дівчина нас не зрадить.

— Вам було відомо про близькі стосунки Шерми та Ясмін?

— Шерма завжди була сексуально активною. Навіть гіперактивною. Зрештою, це в неї професійне. Вона могла проводити телепатичне сканування місцевості й знаходити інших телепатів лише під час тривалого сексуального акту. Шерма казала «під час якісного акту». Вона шукала для роботи сильних, витривалих коханців і коханок. Ясмін, як вона мені казала, відповідала її вимогам.

— Зрозуміло, — кивнула Анабела. — А що вам відомо про її друга Ленго?

— Про клона Ленго?

— Так.

— Його знищили на Альфі люди з «Еттлі Касмік». Шерма сумувала за Ленго. Називала його втраченим братом.

— Мушу вам повідомити, що Ленго не знищили. Керівник служби безпеки корпорації «Еттлі Касмік» Сен-Ален також був членом секти вогнепоклонників. Він сфальсифікував смерть Ленго. Нам стало відомо, що Ленго і Шерма зустрічались у районі Персеполісу принаймні двічі.

— Я не знав про це. Можете перевірити мене на детекторі.

— Чи здається вам ця історія неймовірною?

— Чому ж… — знизав плечима Ян. — Нічого неймовірного тут не бачу. Сен-Ален, як і я, був відставним офіцером Служби, багато знав, володів навичками агентурної та конспіративної роботи. Якщо він мав потребу сховати хлопця від своїх шефів і від спецслужб, то зміг би це організувати. Навіть без якихось там надзвичайних зусиль. Справа лише у грошах і надійності виконавців. При всій досконалості систем контролю їх все ж таки можна обійти. Все продається і все купляється, Анабело. За часів моєї роботи на Альфі там нараховували десятки тисяч тих, хто жив за підробними документами. Переселенці видавали себе за спадкових колоністів, клони — за природнонароджених і таке інше. Корупція роз’їдає імперську адміністрацію століттями.

— Тобто ви не здивовані?

— В принципі — ні, не здивований. Але, присягаюсь, я про цей вчинок Сен-Алена вперше чую.

— Я вам вірю. А вам, часом, не доповідали, що вогнепоклонники з секти «Дітей Атри» віддавна зв’язані з іншопланетною цивілізацією?

— Дівчино… — Ян хитро примружив очі. — Мені багато про що доповідали. Свого часу… Ми багато про що знаємо. На жаль, наша цивілізація насправді є лише шахівницею, на якій галактичні гравці грають у свої ігри. Ми не гравці, нами грають. Як тими пішаками. Вам, Анабело, цього ніхто не скаже, тільки я скажу. Я можу про це казати. Я старий відставний собака. Можу собі щось там триндіти після шести дрінків джину. Вам цікаво?

— Так.

— Ну, тоді накручуйте на вуха. Вам мали би розповідати, що нашу расу штучно вивели магонійці. Вони побудували в Східній Африці інкубатор і там схрестили правнучок Єви з генетичними матрицями, привезеними з Магонії. Себто з Піфії.

— З генетичними модулянтами, — виправила Яна агентеса.

— Нехай із модулянтами. Не важливо. Головне, що нас створили. А нічого й нікого не створюють просто так, аби було. Погоджуєтесь? Створюють з певною метою, для чогось. А для чого, питаємо, магонійці створили нас? Вам про це відомо?

— Ні, невідомо.

— Авжеж, хто б вам про таке розповів… Так от, Анабело, людство ділиться на тих, кому мету пояснили, й тих, кому її вирішили не пояснювати. Ну, скажімо так, задля спільного блага і спокою більшість людей має думати, що саме людство і є метою людства. Ну й ще там усяка тухта про «самореалізацію», «прогрес» і «вільний вибір». Більшість у всю цю нісенітницю щиро вірить. Бо так зручно їм і ще зручніше тим, хто все це тримає під контролем. Не виникає зайвих сумнівів та запитань. Наприклад, питання: «А для чого нас створено?» або ж «Що з нами станеться, коли ми, врешті-решт, зробимо те, для чого нас створено?» Цікаві питаннячка, правда ж, Анабело?

— Я уважно вас слухаю.

— Слухайте, слухайте, вам корисно про таке послухати. Так-от, є ті, кому мету нашого існування пояснили. Вони завжди були. Ще тоді, коли працював інкубатор, із маси вирощених там «протолюдей» виділили клан Знаючих. І вони, ці Знаючі, зі століття в століття передавали новим поколінням обраних отримане від наших творців-магонійців знання. Тих обраних називали різними іменами: шамани, жерці, ієрофанти, маги, гностики, досконалі, масони, просвітлені, «Діти Атри» й тому подібне. Вони зберігали частинки знання про наше призначення. Деяким дали на збереження лише частинки знання, але найбільший секрет полягав у тому, що були й ті, які зберігали повноту знання. Розумієте, Анабело, — повноту! Так-от, ці Знаючі були не зовсім людьми. Адже одна із тих таємниць, яку так ретельно ховають від решти людства піфійки, полягає у тому, що магонійці створили не одну расу земних гуманоїдів, а цілих три. Це — велика таємниця піфійських жриць. І лише на допитах із «необмеженою процедурою» нам вдалось вирвати її з високородних піфійок.

— Що таке «необмежена процедура»?

— Краще вам про це не знати, Анабело. Міцніше будете спати. Так-от, рас було три. Тому-то, до речі, піфійки ніколи не відповідають на питання про наріжний принцип побудови їхньої керуючої ієрархії. Мовчать про нього до останнього подиху. А все через те, що цей принцип базовано на чистісінькому расизмі. На тому, що всі без винятку Святі Матері та високородні жриці належать до «раси М», а решта Знаючих, як, між іншим, і більшість людей у всіх світах — до «раси Т». Але не це головне. Зовсім не головне. Головним є питання: де ж третя раса? Де «раса С»? Де так звана «осьова раса Гойдалки»?

— Що таке «Гойдалка»?

— Довго пояснювати… Якщо казати про саму суть, то це такий образ співвідношення, а, радше, історично-функціонального співпозиціонування трьох рас. Вибачте за складні терміни… Так-от, Анабело, уявіть собі дошку, посередині якої — вісь. На такій дошці можна гойдатись, правда ж? Тому-то й «гойдалка». Такий образ. Кінці дошки — це раси «М» і «Т». Вони змагаються між собою. Тисячі років тупо змагаються, створюючи тло нашої історії. Нашої безглуздої історії, дев'яносто дев'ять відсотків якої — це лише непродуктивна звіряча боротьба за владу. Але при всьому цьому вісь тієї гойдалки — «раса С» — залишається непорушною, вічною, не задіяною до історичного безглуздя. Саме вона вже майже двісті тисячоліть зберігає повноту знання, переховуючись спочатку в Африці, потім на Тибеті, а тепер і взагалі невідомо де. Й саме цій «расі С» якась іншопланетна цивілізація обіцяла безсмертя.

— Це були не магонійці?

— Ні, не магонійці, Анабело. Не ящери, не гуманоїди. Вони нащадки такої давньої гілки розумних рас, що навіть Повзучі Отці порівняно з ними лише вчора вилупились зі своїх яєць. Але безсмертя обіцяли не за так.

— За щось дуже суттєве?

— Правильно мислите, агенте. Саме так: за дещо суттєве. Вони захотіли отримати навзамін одну дуже-дуже давню штукенцію. Артефакт, який веде свою історію від доби їхніх предків. Від Першого циклу життя розумних рас, а може, й від якоїсь давнішої ери. Колись цим артефактом заволоділи Повзучі, потім вони передали його на зберігання ящерам. А ті, між нами кажучи, завжди були замріяними ідеалістами і цінний артефакт провтикали. Його у них вкрали магонійці. Поцупили з-під самого носа. Почалася війна. Коли магонійців притиснули і намітився їм остаточний гаплик, вони сховали артефакт на Землі. Красиво назвали його Жезлом Сили і сховали його десь тут. Так ось, Анабело, весь сенс існування нашого людства — усіх отих трьох земних рас «М», «Т» та «С» — тільки у тому, щоб не віддавати Жезл древнім виродкам. Тому що ті є злом. Найчистісіньким різновидом вселенського зла, гіршого за яке ніколи не було, немає і не буде. Біда у тому, що частина обраних із «раси С» стали зрадниками і тепер готові обміняти Жезл на безсмертя. А інші обрані з тієї ж раси намагаються їм у цьому завадити. Як у містичних серіалах про безсмертних або ж про «персні влади». Не дивились? Дарма. А найсмішніше, Анабело, полягає у тому, що насправді ніхто не знає, де він є тепер, отой Жезл. Ані погані хлопці не відають, ані добрі. Звісно, хтось мусить знати, але невідомо, хто. Цікаво, правда ж?

— Оригінальна гіпотеза, — погодилась Анабела.

— Та ні, яка там «гіпотеза», — раптом розсміявся Ян. — Маячня старого пса, хазяїна якого отруїли на проклятому лінкорі.

— Не слухайте Біргіра. Не такий він уже й старий, — зауважила темношкіра дівчина, котра якраз увійшла до бунгало. — Ти ще даси фору всім нашим мачо.

— Ти перебільшуєш, Вату, — Ян посадив подругу собі на коліна і обхопив руками за гнучку талію. — Мала брехухо, ти просто лестиш старому псові.

— Ваша подруга має рацію, ви зарано списуєте себе з рахунків, — погодилась з дівчиною Анабела. — Он, ваш колега Маккосліб уже став авреліанським Надзвичайним міністром.

— Надзвичайний міністр Ланс! — розміявся Ян. — Кумедно… Ланс у нас завжди відзначався невмінням жити. Є, знаєте, такі люди, котрі фатально неспроможні насолоджуватись тихомирним життям. Він тридцять років кохає лише одну ту свою баронесу і вперто лізе до кожної посадової дупи, лише б покликали.

— А ви, значить, жити вмієте?

— Так, Анабело, вмію. Що б там хто не казав, а вмію. От зараз ми з Вату вип’ємо доброго джину і підемо на берег кохатися, — відставний адмірал поцілував плече подруги. — Не бажаєте скласти нам компанію?

— Ні, дякую.

— А це, до речі, свідчить про те, що ви, агенте, зануда. Правда ж, Вату, вона зануда? От Шерма ніколи б від такого не відмовилась.

— Я не Шерма, і ви, між іншим, перший, хто назвав мене занудою.

— Отже, твій шеф Марков тебе занудою не вважає?

— Звісно, — Анабела скорчила протокольну посмішку, підвелась і рушила до виходу із бунгало.

— Передавай комісарові вітання, — кинув їй навздогін Ян. — І перекажи йому, що безсмертя є ознакою ракових клітин.

— Себто? — агентеса зупинилась на порозі й запитально подивилась на колишнього координатора «управління А».

— Комісар Марков на Аврелії шукає зрадників з «осьової раси». Правда ж? Ну то нехай пам’ятає про те, що я тобі щойно сказав. Перекажи йому дослівно, він зрозуміє.

23

Болота західніше Озера Кларта,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

10–12 юна 417 року Ери Відновлення.

Якби Пела відразу, як радила їй Ясмін, почала тікати до Озера Кларта, її, швидше за все, впіймали б Джи Тау. Але в ній проснулась винахідливість її ноланських предків-партизанів. Заховавши в болоті діючих кіборгів і тіло покійної подруги, дівчина повернулась до острівця. Вона зняла комунікатор, приєднала до скафандра прилад, що синтезує повітря, відключила дихальний фільтр і нирнула під плавучий острівець. Ґиргів вона не боялась, а хижі представники тубільної фауни давно повтікали з цієї частини сельвійських боліт. Під острівцем вона причепилась до коріння острівної рослинності, завмерла і стала чекати.

«Якщо вони почнуть сканувати болото за допомогою ГРЛ, то під острівцем — найнадійніше місце, — вирішила Пела. — Тут, у болоті, лежать мертві десантники у скафандрах, і сканери приймуть мене за одного з них. От лише кляті бульбашки. Бульбашки можуть мене видати. З іншого боку, ці болота постійно випускають різноманітні гази. Добре, що я у скафандрі. Уявляю, як тут смердить».

За вібрацією коріння вона зрозуміла, що на острівець висадилась евакуаційна команда. «Група захоплення», — виправила вона себе. Потім вібрація припинилась.

«Ясмін була права, — міркувала далі Пела. — Мені випав унікальний шанс. Якби не ґирги, Джи Тау перерили б усе болото і знайшли б мене. Рано чи пізно, але знайшли б. Але тепер у них обмежені можливості. Ґирги наступають, уся важка техніка задіяна на фронті. А болото зараз нашпиговане здохлими кіборгами і трупами. ГРЛ покаже їм купу всього і нічого конкретного».

Аналогічна думка не виходила з голови командира групи захоплення під час сканування болота гравірезонансним локатором: «Купа лайна і ніякої Махоніко». Його ГРЛ-сканер ряснів відмітками, але виділити з них гравітаційну тінь втікачки було годі сподіватись. Літальні апарати, спрямовані на пошуки Пели, повернулись ні з чим. Сканування боліт з орбіти також не дало жодного результату. В голосі командора Тавберга, що координував пошуки Махоніко, з кожною годиною зростав градус неприхованої люті. Перед закінченням сельвійського світлового дня він за службову невідповідність зняв з посади й відсторонив від пошуків керівника групи захоплення. А за годину й сам Тавберг здав справи новому координаторові. Офіцери Джи Тау, які служили на орбітальній базі, зі здивуванням побачили, що крісло за спиною оператора тактичного терміналу зайняла мініатюрна молода жінка у сіро-сріблястому комбінезоні й без військових знаків розрізнення. Вона наказала називати її Преподобною Хіосі. Всевідаючі техніки повідомили операторам бази, що ця жінка є не лише знаною піфійською телепаткою, але й законною дружиною легендарного «Бегемота» — контр-адмірала Алі Аннадіра.

Преподобна Хіосі довго вдивлялась у зображення боліт на центральній панелі, а потім мовила:

— Вона жива і вона там.

Оператори значуще перезирнулись: «Відьма!»

Хіосі зв’язалась із Со Лаєм і повідомила йому, що тепер головним завданням підлеглих йому підрозділів є пошук дезертирки Пели Махоніко, яка, не виключено, ховається у болотах разом зі своєю подружкою Ясмін Бехеште. Со Лай у відповідь зауважив, що на ввіреній йому ділянці фронту щодесять хвилин спалахують портали і кількість ґиргів, за оперативними даними, знову зростає. Піфійка запевнила капітан-лейтенанта, що до ранку він отримає додатково шість мобільних груп і десять важких дискоїдів, з яких половину потрібно буде спрямувати до того тактичного району, де загинула група Ґарсії.

— До ранку та ваша Махоніко буде бозна-де, — передбачив Со Лай.

— Капітан-лейтенанте, тепер я координую спецоперації Джи Тау у районі Озера Кларта, — нагадала йому Хіосі. — І я вам наказую спрямувати три мобільні групи і п’ять дискоїдів до району загибелі групи сержанта Ґарсії. Спрямувати негайно. Вам зрозуміло?

— Так точно, мем! — відкарбував Со Лай, а про себе подумав: «Знаємо-знаємо, навіщо вам Махоніко. Хочете зрозуміти, чому її не жеруть ґирги. Ще б пак! Я б також хотів про це знати…»

Зранку свіжі команди десантників розпочали нове прочісування боліт. Вони знайшли захованих Пелою кіборгів, передивились записи їхніх реєстраторів й остаточно встановили факт загибелі флайт-лейтенанта Бехеште. Невдовзі пошукові команди наштовхнулись на зграйки ґиргів і запросили допомоги з орбіти. Але з бази їм відповіли, що координатор Хіосі категорично заборонила використовувати променеві гармати у районі зникнення Махоніко. Як наслідок, вже за годину втрати десантників перевищили критичні, і Со Лай наказав продовжувати пошуки дезертирки виключно з дискоїдів. Година за годиною безрезультатно спливав другий світловий день. Під вечір на ділянку Со Лая прибула сама Преподобна. Дискоїд капітан-лейтенанта сів на плавучу платформу-базу, щоб прийняти її на борт.

Мініатюрна телепатка у супроводі кремезних охоронців виглядала дещо кумедно. Со Лай запросив піфійку до дискоїда, але та навіщось обрала для рекогносцування відкритий простір. Застороги капітан-лейтенанта Хіосі зігнорувала. Присівши на струменевий відсікач злітного майданчика, вона активувала позиційну панель планшета й впевнено окреслила на ній сектор у кілька квадратних кілометрів.

— Вона десь там, — заявила Знаюча тоном, що не передбачав заперечень. — Засіла у трясовинні. Треба тримати означений район під наглядом щонайменше ще кілька діб. Поки у неї не скінчаться запаси повітря.

— Оперативна ситуація, мем, змінюється щогодини, — нагадав Со Лай. — Ворог проявив здатність до зміни тактики. Слимаки тепер діють підступніше. Вони відкривають портали на мінімальній відстані від наших опорних пунктів. Там, де небезпечно застосовувати променеві гармати. Якщо портал спрацьовує за кілька метрів від наших постів, то «павуки» не встигають відреагувати. Ті резерви, що ви нам прислали, ледве компенсували ранкові втрати. У мене, мем, немає людей, щоб слідкувати за кожною болотяною норою.

— Це наказ, офіцере, — наголосила Хіосі й різко озирнулась. — Що там таке?

— Де? — не зрозумів Со Лай, але, на всяк випадок, променевик застрибнув у його праву руку.

Охоронці Знаючої також спрямували свої плагани в той бік, куди подивилась піфійка. Там, за краєм платформи, до самого горизонту простяглося болото, чорно-брунатне під зеленими променями Ахернару. Над поверхнею трясовиння де-не-де підносились пласкі куполи плавучих острівців та сплутане, обмащене слизом купиння. Вітерець ліниво ворушив високі руді рослини, що нагадували кактуси, схрещені з земним очеретом. Здавалось, нічого загрозливого не може виринути зі спокою рідкісного для Сельви сонячного надвечір’я.

Першим портал побачив Со Лай.

— Цільтеся туди! — крикнув він і першим стрілив у верхівку чорної блискучої кульки, що нагло надулась за бортом платформи. Лише її й було видно над зрізом злітного майданчика. Тому влучити в портал з променевика зміг би лише надзвичайно вправний стрілець. Со Лай не належав до чемпіонів. Він схибив, і вже за мить людей засліпив спалах.

Плагани охоронців спалили трьох із тієї зграї ґиргів, що вистрибнула з порталу. Проте ще два ксеноморфи дострибнули до жаданих харчових об’єктів. Один із хижаків кинувся на охоронця, другий — на Знаючу. Со Лай влучив ґиргові у пронотум. Промінь його пістолета прошив потвору наскрізь, але та вже встигла вистромити зубатий хобот, що навдивовиж легко пробив ферокарбонову броню і скафандр Преподобної. Другому ґиргові пощастило менше. Тренований охоронець підставив під смертоносний хобот захищену екзоскелетом ліву руку, а плаганом, який залишався у правій, випалив у тілі ксеноморфа ідеально круглу діру. І людина, і ґирг впали, але чужій істоті вже несила було угризтися в жертву.

До того як першого ґирга обернули на купку попелу, він устиг-таки пошматувати стегно Знаючої. Піфійка стекла би кров’ю, якби Со Лай негайно не викликав медичних роботів бази. За годину на платформу прибув скеґер, і непритомну Хіосі евакуювали на орбітальну станцію. Капітан-лейтенант побачив у тому, що сталося, певний знак. Він, зрозуміло, не згорнув пошуків Махоніко, проте залишив у позначеному піфійкою районі лише один патрульний дискоїд. Решту ударних сил капітан-лейтенант передислокував до резервної карантинної лінії, що пролягла аж за сорок кілометрів західніше того острівця, під яким сховалась втікачка.

Коли темрява впала на сельвійські болота, Пела вибралась з-під купиння й попрямувала на схід. Її скафандр зберіг свої функції, в неї був тритижневий запас фільтрів і їжі, а воду можна було видобувати з болота за допомогою спеціального приладу. Час від часу дівчина ховалась у заростях, чуючи високе вищання торсійних двигунів. Ґиргів під час мандрів вона бачила двічі, обидва рази ксеноморфи пропливли повз неї, вправно вигребаючи задніми кінцівками. Під ранок трав’яних острівців на її шляху поменшало, вода стала помітно прозорішою, а на східному обрії засвітилась смуга кольору лайму. Це над Озером Кларта сходив Ахернар.

Чим далі, тим більше Пела впевнювалась, що їй не суджено загинути в цих заражених ґиргами мочарах. Ще ніколи вона не відчувала себе такою значущою особою. Адже виявилось, що вона не якась там безродна «тонконога» переселенка, а онука героїчно загиблого генерала Ноланської Федерації, донька партизанів, сестра бойового товариша Шерми Шайнар і посвячена ворогиня Імперії.

«Таку реальну пацанку оті дастури не кинуть умирати на тричі грьобаній Сельві», — вирішила Пела.

Але дастури дастурами, а берегтися мисливців здалось їй не зайвим. Вона вирішила перечекати світлу частину сельвійської доби під захистом кущів, які щільно вкривали невеликий острів на кордоні боліт і чистого озерного простору. В заростях дівчина побачила здохлого ґирга, якого обліпила та гризла місцева комашня, і вкриті пліснявою залишки транспортних «павуків», котрі, радше за все, возили болотами одну з наукових експедицій.

24

Квантова цитадель,

передмістя Астера, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

11 юна 417 року Ери Відновлення.

Повернення імперського комісара з Фанару на континент не обійшлося без несподіванок. Коли дискоїд ще летів над нічним океаном, Марков помітив заграву за східними передмістями Астеру. Невдовзі пілоти «літаючої тарілки» отримали інформацію про те, що велика зграя адельм напала на склади пального поблизу столичних транспортних терміналів. Одночасно Джи Тау повідомили, що у столичному середмісті почались заворушення серед населення. Підрозділи Охоронних сил за наказом лорда-прем’єра Наваріна змушені були застосувати силу проти агресивно налаштованих натовпів. А ті у відповідь спорудили щось на штиб барикад, підпалили поліцейські дільниці й почали грабувати офісні споруди і торговельні майданчики. У діловому центрі столиці почалися справжні бойові дії. Відповідно, Блісс рекомендував імперському комісарові до кращих часів замешкати у Квантовій цитаделі.

«Тепер це найбезпечніше місце на узбережжі», — запевнив поліцейського контр-адмірал.

Дискоїд доправив Маркова на дах кубічної споруди, звідки той попрямував до вже знайомої йому кімнати з інформаційним терміналом. Там на комісара чекали гідроматрац, скромна вечеря і занурена у відерце з льодом пляшка правдивої тіронійської горілки. Побачивши її, Марков щиро розчулився і вибачив архівним щурам колишню непривітність.

Коли пляшка спорожніла, імперський комісар продивився оперативні новини з Астеру та отримав повідомлення з Ноли, в якому йшлося про фабричного клона, що називав себе «Епом Мальроном». Як виявилося, спрацьованого роботягу демонтували три місяці тому. Офіцер поліції, який складав повідомлення, навів аргументовані сумніви щодо достовірності інформації, згідно з якою Еп Мальрон очолював таємну клонську секту. Він зазначив, що демонтований клон, за оперативними даними, мав для такого позиціонування занадто низький статус у клонському співтоваристві.

«Довбану цуку Наталію таки треба віддати дізнавачам Джи Тау, — вирішив Марков. — Нехай відріжуть цій стерві брехливу бошку!.. А детектори брехні нічого не варті. Їх дурять, кому не ліньки. Клонороб Борам їх обдурив, а тепер і це інкубаторне курвисько…»

Імперський комісар матюкнувся і впав в обійми гідроматраца. Він проспав десять годин і проснувся, бурмочучи: «Ватриша, Ватриша…» Нав’язливе передчуття того, що він перебуває за крок від розкриття таємниці, тепер перетворилось на впевненість. Марков ще раз перечитав древній манускрипт.

«Ватриша! Я ж десь чув подібне ім’я. Точно чув… І де саме? Де?» — Марков почав гарячково переглядати документи і продивлятись записи допитів. Нарешті він почув те, що шукав. Ім’я клонки-наложниці Леді Унно з дві тисячі трьохсотої серії — «Батріс».

«Батріс! Ось він — ключ до бісової комбінації! І там, і там корінь „атр“, фактично — ім’я бога Атри. Це ж, за великим рахунком, одне й те саме ім’я, його різні модифікації з різних епох, — зрозумів Марков. — Вона, а не Наталія, була у центрі змови!»

Він, напевне, вже вдвадцяте ввімкнув запис поєдинку Тени з Бургою, максимально збільшив зображення обличчя наложниці, котра стояла за кріслом намісниці Унно, і зрозумів, яку подібність підсвідомо зафіксувала його інтуїція. Риси обличчя Батріс практично збігалися з тією прогнозованою зовнішністю жіночої модифікації Ленго, що її змоделювали аналітики Джи Тау. Той самий «ляльковий» овал ніжно-меланхолійного обличчя, змодельованого за мотивами старого італійського живопису. Те саме м’яко й одночасно чітко окреслене підборіддя, що ідеально гармонує з чуттєвими, виразно-рельєфними губами. Ті самі величезні сумні очі, якими природа і клонороби часто-густо маскують енергійну вдачу авантюрних і збочених гуманоїдів, організованих за жіночим типом. Струнке, з надзвичайно тонкою талією та довгими стегнами, тіло дівчини здавалась втіленням сутінкової ніжності й хризантемної крихкості. А насправді, як знав Марков, ховало в собі цілеспрямовану жорстоку істоту з могутньою волею, здатну кинути виклик міжзоряній державі.

Коли Бурга відтяла голову доньці судді, Батріс-Ленго зімітував замлоєння.

«Навіщо? — задав собі питання поліцейський. — Намісницю він навряд чи сподівався переконати у своїй вразливості… Це був знак? Комусь із присутніх? Кому саме? Який це мало сенс?»

Марков ввімкнув термінал спецзв’язку і через Білі Камені з сім’ї Парсма з’єднався з головною резиденцією Джи Тау у Столкінбааді[76]. Там панувала глибока ніч, проте черговий офіцер практично митттєво переслав комісарові пакет інформації щодо виробу КМ2300 «Батріс».

В інформації зазначалося, що експериментальна серія людиноподібних клонів жіночої статі для елітного сектору ноланської секс-індустрії була ліцензована для виробництва на фабриці «Галатея» у триста дев’яносто сьомому році. Відповідальним за виробництво дирекція «Галатеї» призначила клонороба Ведантакрішну Девана. Зовнішність виробів була змодельована з відомої акторки і танцівниці доби Сіорана II Гіляри Асур. Збережений генетичний матеріал означеної Асур було, з дотриманням відповідних юридичних норм, використано для створення усіх без винятку клонів серії КМ2300. На інкубаторній стадії було відбраковано і знищено один виріб. Акт знищення оформлено з дотриманням чинної процедури. До стадії виховання у СКУВ-школі[77] було допущено чотири вироби: «Анга», «Таня», «Батріс» і «Шеріл». Всі вироби були заздалегідь замовлені й частково передоплачені. Ангу і Таню замовили (з виплатою авансом третини вартості) організатори танцювального ретро-шоу «Зірки минулого». Шеріл замовив елітний будинок розваг у Столкінбааді (з повною передоплатою), а Батріс (із передоплатою третини вартості) замовила анонімна приватна особа, ідентифікована Службою Запобігання як відставний віце-адмірал Глагау. Всі клони почали виконувати передбачені функції у чотириста дванадцятому році. У десембрії чотириста п’ятнадцятого року Шеріл демонтували за звинуваченням у сповідуванні забороненого релігійного культу. Акт демонтажу оформлено з дотриманням чинної процедури. На момент демонтажу Шеріл відпрацювала власникам лише сорок відсотків закупівельної вартості. Різницю імперський уряд компенсувати відмовився, мотивуючи це тим, що клонка почала сповідувати заборонений культ під час виконання секс-функцій у місцях, що перебувають у сфері компетенції її власників. У пентарії чотириста шістнадцятого року «Батріс» демонтували у зв’язку з втратою базових параметрів. Акт демонтажу оформлено з дотриманням чинної процедури. За даними Служби Запобігання втрату клонкою базових функцій спричинило те, що Глагау, віддавна помічений у садистських нахилах, регулярно піддавав клонок зі свого гарему, зокрема й Батріс, тортурам. Анга і Таня на момент отримання запиту продовжували танцювати у шоу «Зірки минулого» на Арпікрані. В останні роки вони планету не залишали.

В окремому доповненні до основної інформації ноланські Джи Тау повідомили, що генетичний матеріал акторки Гіляри Асур також використовував знаменитий клонороб Тейсанболон у триста дев’яносто п’ятому році для створення генетичної матриці позасерійних високоспеціалізованих виробів Н095 «Ленго», Н097 «Шерма» та Н098 «Овіта».

Марков пдсумував інформацію такими артикулами:

1) справжню клонку на ім’я Батріс, судячи з усього, таки було демонтовано;

2) необхідно перевірити справжність акту знищення п’ятого виробу серії КМ2300;

3) треба прояснити темну шнягу про старенького адмірала Глагау;

4) необхідно з’ясувати, коли і за яких обставин у гаремі Ліди Унно з’явився перетворений (ким саме?) на жінку Ленго, який видавав себе за демонтовану клонку Батріс;

5) треба виявити, чому інформація про демонтаж справжньої «Батріс» не була належним чином зафіксована у базі даних ноланського відділення імперського Комітету з питань генетичного відтворення та модифікації, що дозволило Ленго видавати себе за демонтовану клонку.

Імперський комісар наказав своїм детективам, які перебували у поліцейському управлінні Астера, негайно доправити клонку Наталію до кімнати допитів, а сам передивився персональний файл відставного віце-адмірала Флоту барона Ойгена Глагау. Виявилось, що стодворічний барон уже рік, як перебував під домашнім наглядом з огляду на прогресуючу душевну хворобу. Саме ця хвороба свого часу спричинилась до його відставки з посади начальника технічно-ресурсного управління Шостого флоту. Сталося це ще до Війни з ящерами, коли Шостим флотом командував Ігі Шелтон. Після відставки барон ось уже тридцять років мешкав у своєму будинку в місті Ганаз на Нолі. Чутки про його садистичні нахили та специфічну пристрасть до юних клонок час від часу давали спадкоємцям надію оголосити відставного вояку недієздатним, але місцевий суд вперто їм у цьому відмовляв. На придбання у власність клонки КМ2300 «Батріс» адмірал затратив ледь не всі свої заощадження, чим довів спадкоємців до сказу. Він отримав замовлену клонку від виробника у чотириста дванадцятому році, коли біологічний вік Батріс не перевищував п’ятнадцяти років, і чотири роки поспіль з’являвся у світському товаристві лише у супроводі юної красуні. У марції чотириста шістнадцятого року Глагау викликав до свого будинку працівників міської медичної служби. Ті виявили Батріс ледь живою, розіп’ятою на спеціальному пристрої для тортур. Медики констатували больовий шок, численні опіки, порізи і сліди жорстоких побоїв на всьому тілі клонки. Зокрема, з її спини вирізали широку смугу шкіри. Хоча Батріс була законною власністю адмірала, медики звернулись до поліції. Спадкоємці старого нарешті отримали переконливі аргументи, і суд визнав Ойгена Глагау недієздатним, призначивши його молодшого брата опікуном. У свою чергу, ноланське відділення імперського Комітету з питань генетичного відтворення та модифікації провело обстеження Батріс і визнало, що пошкодження її тіла несумісні із виконанням нею базових функцій працівника елітного сектору секс-індустрії. Агент Джи Тау, який склав цю інформацію, у доданому рапорті висловив обґрунтоване припущення, що під час знущань над Батріс у будинку адмірала перебували треті особи. Зокрема він звернув увагу на те, що у гостьових кімнатах адміральського будинку були знайдені свіжі біологічні сліди невстановлених осіб.

«Тричі „ха“! Невстановлених осіб! — подумки реготнув імперський комісар. — Встановити їх було справою кількох хвилин. От тільки ніхто не хотів лізти у це смердюче аристократичне лайно заради якоїсь там клонки…»

Щойно Марков закінчив вивчати життєву історію божевільного Глагау, як із поліцейського управління в Астері йому повідомили, що під час нічних заворушень у столичному середмісті натовп розгромив слідчу тюрму і випустив звідти усіх затриманих, серед яких були колишній капітан «Сарматії» Джу Лао й клонка серії КМ0981 «Наталія», яка називалась дружиною колишнього капітана. Де тепер знаходиться клонка, ані поліція, ані Джи Тау не знають.

Не встиг імперський комісар усвідомити катастрофічний зміст цього повідомлення, як до його кімнати увійшов один із службовців Квантової фортеці.

— Генерал-лейтенанте, — урочисто звернувся він до Маркова. — Імператор наказує вам негайно прибути до його ставки.

— Х-хто наказує? — тільки й спромігся перепитати комісар.

— Імператор прибув на Аврелію, сір. Інформація про факт та місце його перебування на планеті доведена лише до обмеженого кола персон. За десять хвилин, сір, на вас чекатиме дискоїд, який має доправити вас до імператорської ставки.

25

Військовий корабель-лабораторія SP73 «Анапурна»

у системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

14 юна 417 року Ери Відновлення.

Спочатку Оса вирішила, що їй сниться поганий сон. Що вона й далі спить в обіймах Харбі «Котика» Берістера у його затишній квартирі на двісті восьмому поверсі житлового будинку-вежі. А це бридке, подібне до довбаного шкільного медблоку приміщення їй лише сниться. Особливо роздратував її огидний кислий запах, яким воно просмерділось. Дівчина наказала собі негайно проснутись, але з того нічого не вийшло. Все було таким реальним, що хотілось кричати від жаху. По-перше, вона була зовсім голою й не мала змоги зробити навіть найменшого руху. Її брутально розіп’яли на прямокутній, вертикально поставленій рамі, зробленій з того самого білого матеріалу, що й усе навколо. Їй було боляче. Міцні браслети охопили її зап’ястки і ноги, а невидимий пристрій міцно стискав голову, не даючи нею поворухнути. А ще вона відчула, що в неї відсутнє волосся. Що її голова поголена. Що в неї зовсім лиса голова. Це настільки шокувало Осу, що вона таки закричала. Відчайдушно, дико.

— І чого ж ти кричиш, дурепо? — почула вона наче надтріснутий жіночій голос. У ньому жила якась дивна невпевненість, немов власниця голосу сумнівалась у своїй здатності продукувати звуки.

Оса скосила очі, бо ж повернути голову не мала змоги, і побачила ще одну прямокутну раму з розіп’ятою на ній голою лисою жінкою. Ця конструкція стояла паралельно з її рамою. Так, ніби вони з тією жінкою були мистецькими творами, виставленими на огляд публіці. От лише ніякої публіки у білому приміщенні не спостерігалось.

— Ти хто? — спитала Оса.

— Хто я? — жінка видала хрипкий звук, калічний уривок сміху. — Я була Фатімою Ферфакс. Колись була. А тепер я шматок м’яса.

«Фатіма Ферфакс? — Оса згадала свою розмову з Харбі про Орден Тих, що схиляються перед Мечем. — Це ж та небезпечна заколотниця, яку тримають у тюрмі! Значить, я у тюрмі? Але ж за що? Я ж нічого не зробила… Це помилка? Що-це-та-ке?»

— Ми в тюрмі? — невпевнено запитала Оса.

— В тюрмі? — перепитала Фатіма, наче пробуючи слово на смак. — Ні, ми не в тюрмі. Ми у пеклі.

— Але за що? — крикнула Оса тим, хто мав зараз дивитись на неї через невидимі прилади. — Я нічого не зробила!

— Який тепер рік? — спитала Фатіма.

— Що? — не зрозуміла Оса.

— Рік який, питаю?

— Чотириста сімнадцятий.

— А місяць?

— Юн.

— Всього-на-всього вісім місяців, — тихо мовила Фатіма. — Сила Предків! Вісім місяців… Я думала, що більше…

— Що це за місце?

— Тобі не пощастило.

— Що-це-за-міс-це?! — Оса почала відчайдушно сіпатись, але лещата і браслети тримали міцно. Лише хвилі різкого болю промчали її тілом.

— Не верещи. Це якась лабораторія.

— Лабораторія? Чому лабораторія? Я громадянка Аврелії, я маю право на адвоката.

— Ти м’ясо для їхніх дослідів. У м’яса ніяких прав немає.

— Для яких дослідів?

— Не знаю. Побачимо.

— Навіщо я їм здалась? Я курсантка коледжу! Я нічого протизаконного не зробила…

— Кажеш, що ти з Аврелії?

— Так.

— На тебе адельма нападала?

— Ну… нападала. Й що з того? Цу! При чому тут адельма?

Фатіма раптом розсміялась. У її сміху було щось з-за меж звичних людині напружень і відсторонень, щось таке, від чого Осі раптом захотілось завити. Але в неї вже не лишилося часу навіть для передсмертних звуків. Над її головою коротко ляснуло, і до білого приміщення впало два темних важких згущення чужого життя. Кислий сморід зробився нестерпним. Оса не встигла ані перелякатись, ані зрозуміти, що саме на неї накинулось. Зубатий хобот ґирга, наче клітку з тонких дротиків, прохромив її ребра і почав жадібно всмокнувати в себе нутрощі, м’ясо та уламки кісток.

А Фатіма й далі собі сміялась, долаючи кордони і митниці божевілля.

Головний біолог Одинадцятого флоту полковник-дослідник Кайсим відірвав погляд від демонстраційної панелі, що показувала, як ґирги бенкетують тим, що ще тридцять секунд тому було Орбаною Сотазією Анс на псевдо Оса.

— Дивно, — промовив він уголос. — Нам сказали, що ця також пройшла посвячення. Що вона «цілована вогнем».

— Значить, не той вогонь її цілував, — припустив офіцер у формі капітан-командора Джи Тау. — Он, полковнику, бачите: на Фатіму наші звірятка навіть не дивляться. Ось вона — справжня «цілована вогнем». А та була якась фуфлова…

26

Секретна ставка імператора Еарлана III,

плато Кароліни, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

11 юна 417 року Ери Відновлення.

Дискоїд, що доправив Маркова до імператорської ставки, виявився десантною «літаючою тарілкою». Від часів перебування на Кідронії імперський комісар не літав затиснутим між титанових лещат протиперевантажної ніші. За місяці перебування на владних посадах він відвик від жорсткої динаміки військових машин, від ляскання люків, від запахів нагрітих металів і гідравлічної рідини. Коли півторагодинна подорож добігла кінця, Марков з першої спроби не спромігся навіть на ноги звестись.

«Втрачаєш колишню легкість, старий хорте», — констатував він і додав на свою адресу кілька тіронійських ідіоматичних виразів.

Пілоти допомогли генералові зійти крутим трапом на злітний майданчик, де на нього чекав імператорський флаг-офіцер — струнка дівчина з видовженим лицем, світлою шкірою й попелястим волоссям корінної альфійки.

— Добридень, генерал-лейтенанте, — привітала Маркова дівчина. — Ви запрошені на розширену оперативну нараду. Приготуйтеся звітувати щодо вашого розслідування. Прошу вас, сір, іти за мною.

Імперський комісар рушив за флаг-офіцером у напрямку невиразного пасма пагорбів, що зливались із жовто-сірим пустельним пейзажем. Жодна помітна споруда не вказувала на призначення цього місця. Альфійка обійшла найближчий пагорб і зникла у земляній дірі. Марков попрямував за нею у темні надра базальтового плато. Ноги намацали сходинки, потім десь попереду відчинились важкі керамітові двері, і генерал опинився у вологому тунелі, освітленому жовтуватими плафонами. Флаг-офіцер жестом запросила його до кабінки монорельсу. Кабінка бадьоро зрушила з місця, разом із тунелем зробила кілька крутих поворотів і раптом почала падати до майже вертикальної шахти.

Кабінка зупинилась на значній глибині. Марков зрозумів, що секретна ставка Охоронця прав і свобод відділена від поверхні Золотої Планети, як мінімум, кілометровою товщею міцного базальту.

«А на Аврелії, виявляється, є укриття, безпечніші за Квантову цитадель», — гмикнув подумки поліцейський.

Відчинились ще одні масивні двері, відкриваючи анфіладу яскраво освітлених залів. Уздовж їхніх стін стояли різнокольорові шафи з апаратурою, панелі й пульти, за якими працювали оператори і техніки у польових строях Джи Тау.

«Комунікаційний центр, — зрозумів імперський комісар. — Звідси Щасливчик Теслен намагається керувати вісімдесятьма п’ятьма світами».

— Ідіть за мною, — запропонувала флаг-офіцер, забувши додати «сір». — Ми запізнюємось.

Марков не встигав за цибатою альфійкою, яка, здавалось, зовсім не відчувала авреліанського тяжіння. Ледь не клусом вони пробігли з півдюжини залів, завернули до бічного проходу, пройшли крізь вібруючі від напруги бокси з різноманітними сканерами і опинились у просторій залі. Імперський комісар зрозумів, що почали без нього. Біля великої, на всю стіну, демонстраційної панелі доповідав міністр Маккосліб:

— …Ефективність променевих ударів потребує ретельної статистичної перевірки. Поки що ми спробували випалити три великі гніздилища в Діагональній ущелині. — Ланс засвітив на мапі золотисті відмітки локацій. — Дистанційні виміри температури дали значення три тисячі градусів Кельвіна на глибині вісімдесят метрів.

— Скільки знищено ксеноморфів? — запитав імператор.

— Ще немає повної статистики. Орієнтовно кілька десятків тисяч, сір. Але ж ми не знаємо, як вони там розмножуються. Треба зруйнувати те, що наші ксенобіологи умовно називають «інкубаторами». Ми можемо вбивати адельм мільйонами, але доки «інкубатори» неушкоджені, все це лише відтерміновує глобальну катастрофу.

— Яка ймовірність того, що променеві гармати при потужності чотири тераджоулі гарантовано випалять «інкубатори»?

— Ми достеменно не знаємо, на якій саме глибині вони знаходяться, чим захищені і яку структуру мають.

— Значить, це все — лише ваші припущення й ворожіння… — кивнув головою Теслен. Зробив паузу, під час якої в залі панувала напружена тиша, потім повторив: — Припущення і ворожіння. Так я і думав.

— Все впирається у властивості аномальної зони, сір, — зауважив Наварін. — Ми не можемо спрямувати безпосередньо до «інкубаторів» ані людей, ані кіборгів. Вони не дійдуть навіть до першого рівня печер. Сканування з орбіти, між тим, не дає навіть приблизної схеми розташування глибинних порожнин.

— У наших арсеналах, сір, є і ядерні, й термобаричні заряди, що спроможні проникати до печер і шахт на відносно значні глибини, — нагадав лордові командувач Третього флоту. — Вважаю, що ефект аномальної зони не встигне спрацювати одночасно для великої кількості таких зарядів. Навіть якщо спрацює тільки третина з них, «інкубатори» буде ліквідовано.

— Там, де ми підірвали ядерну бомбу, знову плодяться адельми, — докинув до адміралової репліки Маккосліб.

— Та ваша бомба вибухнула практично на поверхні. Від класичного двадцятикілотонного ядерного вибуху, в принципі, рятують навіть десять метрів граніту. Не дивно, що тамтешній «інкубатор» вцілів, — припустив командувач.

— З ядерними бомбами поки що зачекаємо, — вирішив імператор, — але спробуємо застосувати проникаючі термобаричні заряди. Знайдіть на флотських складах заряди без інфраквантових чіпів та позитроніки. Зі спрощеною автоматикою. Чим простішою буде схема — тим краще.

— Зробимо, сір! — відкарбував командувач, нотуючи щось на позиціонному планшеті.

Цієї миті Теслен звернув увагу на Маркова, який все ще стояв біля вхідної мембрани.

— Ви запізнилися, генерале, — посміхнувся Охоронець прав і свобод світів. — Загалом, вважається, що запізнення не властиві вашому фахові… Сідайте, Рене. Ви, до речі, готові звітувати щодо розслідування з теми «цілованих вогнем»?

— Маю лише проміжні результати, сір!

— Це прийнятно, — кивнув імператор. — У нас, як я бачу, — він обвів поглядом зібрання вищих офіцерів Сектору, — практично у всіх «лише проміжні результати». Просто якась тотальна «проміжність». Тому-то й усе так погано.

Теслен зробив паузу і додав:

— Проте мушу сказати, що твій, Рене, звіт про зустріч із ґ’ормітським резидентом став одним із відправних моментів у великій справі знайдення гнізда ґиргів.

— Гніздо знайдене? — багатоголосе гудіння пробігло залою нарад; у багатьох із присутніх брови полізли на лоба.

— Так, — підтвердив монарх, коли шум стишився. — Воно на третій планеті WV Тукана, у ста двадцяти парсеках звідси. Ґ’орміти вже послали туди свій корабель-термінатор. Очікуємо від них повідомлень. А Маркова я нагороджую Адміральським ступенем Ордену Бездоганності. Рене, ти перший за останні тридцять шість років кавалер цього ступеня, вітаю!

— Служу Імперії! — голосно мовив комісар під оплески присутніх. Марков не плекав ілюзій. Він знав, що аплодують не йому, а тому, що кляте гніздо таки знайдене.

Наступним, від імені адмірала Кортнея, звітував його перший заступник, віце-адмірал Ованес. Він доповів про дії Одинадцятого флоту на Сельві, де поки що вдавалось утримувати орду ґиргів практично в межах первинної зони зараження. Учасникам наради були продемонстровані відеоматеріали, що фіксували перебіг боїв на болотних острівцях. Ованес доповів про те, що норни змінили тактику відкривання порталів, що людські втрати в останні години зросли і що фронтовим частинам фатально бракує «павуків» восьмої модифікації, які, попри все, показали себе ефективною зброєю. Віце-адмірал оголосив прогнози аналітиків, що у випадку якщо гніздо ґирга-реплікатора не буде знищено найближчими днями, людські й технічні ресурси Одинадцятого флоту врешті-решт сягнуть критичного рівня вичерпаності. Й тоді настане фаза «обвалу фронту», коли ґирги прорвуться за межі зовнішньої охоронної лінії і почнуть свій переможний марш всією поверхнею Сельви.

— Такий розвиток подій наші аналітики вважають найбільш імовірним, — повідомив Ованес. — Прогностичні машини дають вісімдесят три відсотки ймовірності того, що фаза «обвалу» почнеться десь між восьмою і дванадцятою добою від моменту зараження Сельви. Тоді ми змушені будемо відступити біосферу планети ґиргам і перейти до оборони високозахищених підземних баз і печерних систем на вулканічному щиті Юй-Лу. Зараз ми здійснюємо проект «Ковчег». Ловимо різноманітних представників сельвійської фауни, щоб зберегти їх до кращих часів у анабіозі. Потім, коли ґирга-реплікатора ліквідують, ми знову заселимо ними Сельву.

— Якщо ми відступимо до підземних сховищ, то за який час ґирги знищать фауну Сельви? — поцікавився Теслен.

— За прогнозами аналітиків, все живе на Сельві буде зжерто ґиргами-добувачами за три-чотири місяці. Максимум за півроку. Якщо ґ’орміти знищать ґирга-реплікатора до цього терміну, біосферу Сельви буде пошкоджено, але не смертельно. Вона відновиться на дев’ять десятих сучасного профілю приблизно за півстоліття.

— Будемо сподіватись, що ящерам все ж таки вдасться зруйнувати гніздо, — припустив імператор. — Принаймні, вони повідомили нам, що до системи WV Тукана лідерами Ґ’орми відправлено не звичайний військовий зорельот, а сучасну копію бойового крейсера доби Повзучих Отців з древньою потужною зброєю. Зокрема, і з тією зброєю, яку називають «обнулюючою дугою» і якою хазяї ґиргів минулого року вбили екіпаж «Максвела».

— Нехай Благі Сили допоможуть ґ’ормітам! — сказала Преподобна Ашелін, яка на нараді представляла ієрархію Піфії.

— Які мудрі поради передали нам Святі Матері? — звернувся до Знаючої імператор.

— Святі Матері вважають, що ґирги на Сельві й адельми на Аврелії — це дві руки одного й того самого тіла. Те, що наступ армій ксеноморфів на обох планетах почався практично одночасно, свідчить про скоординовані дії ворога, який намагається знищити нашу Периферію, відкинути людство до меж Сонячної системи. Ми припускаємо, що так звані «інкубатори адельм» у підземеллях кратера Мефістофель були створені штучно. Не виключаємо й того, що біля інкубаторів постійно працюють локальні гіперпросторові портали, через які ґирги-добувачі частину м’яса перекидують адельмам.

— Це пояснило б, зокрема, чим харчуються всі ці орди адельм у гніздилищах, — погодився з припущенням Знаючих Маккосліб.

— Багато що пояснило б, генерале, — мовила Ашелін. — Зокрема й те, чому матка ґиргів досі ще не досягла стадії високої продуктивності. До речі, ми ж усі розуміємо, що якби було інакше, сельвійський фронт давно б уже було прорвано. А так ґирги змушені значною частиною здобутого ними м’яса підгодовувати не свою матку, а ксеноморфів іншого виду. Матка голодна, їй ніяк не вдається розвинути свої продуктивні органи. Відповідно, за стандартну годину вона здатна народжувати не більше двох тисяч ґиргів-добувачів. А при досягненні високої стадії матка зможе за годину народжувати їх тисяч двадцять-тридцять або й більше, — Ашелін зверталась тепер до Теслена. — Вчені Піфії, сір, вважають, що володарі древнього арсеналу зараз лише експериментують, досліджуючи наші реальні спроможності відбивати атаки ґиргів та адельм, оперативно концентрувати сили у віддалених секторах Периферії та створювати нову зброю. Це ще не війна, а лише проба сил, розвідка боєм. Якби матка мала розвинуті продуктивні органи, вороги б уже заразили ґиргами зо два десятки світів. І це миттєво поставило б людство на грань виживання.

Марков зауважив, що в час, коли Ашелін інформувала присутніх щодо припущень піфійських вчених, імператор отримав на комунікатор важливе повідомлення. З того, як змінилось обличчя монарха, тіронієць зрозумів, що повідомлення неприємне, якщо не загрозливе.

— Ну ось і ворожа відповідь на наші променеві удари, — мовив монарх. — Не забарилась… Адельми щойно почали створювати фрактальну істоту вищого порядку.

— Себто, сір? — не зрозумів Марков.

— Адельми будують зі своїх тіл організм, формою подібний до велетенської адельми, — пояснив Теслен. — Он нехай нам генерал Маккосліб розповість детальніше, він знається на фрактальних ксеноформах.

— Якщо, сір, ви маєте на увазі бальсанських фракталів, — підвівся Ланс, — то цей мій досвід навряд чи має цінність стосовно адельм. Можу лише доповісти, сір, що фрактальність у чужих істот, на відміну від земної фауни, є одним із регулярних виявів симбіонтності. З маленьких істот у кризовій ситуації складається потужний організм, часто-густо з такими можливостями, що на порядок або й на два порядки перевищують можливості малого фракталу. Ця генетична здатність до кризової фрактальності простежується і у поліпод на Бальсані, і у кідронійських головоногих, і у ноланських Maxeniza arterygota.

— Тобто «суперадельма», яку зараз будують ці тварюки, буде здатна спалювати однією своєю «кулькою» цілі міста? — поцікавився комфлотом-три. Задаючи питання, він гарячково пробігав пальцями віртуальною клавіатурою планшету.

— Я думаю, що вони будують те, що ви назвали «супер-адельмою», зовсім не заради спалення міст, — припустив Маккосліб.

— А заради чого ж тоді?

— Удар по їхніх гніздах ми завдали з орбіти. Відповідно, ксеноморфи будують організм, здатний знищувати керованими плазмоїдами наші орбітальні об’єкти. Це ж, адмірале, елементарна схема «виклик-відповідь». Раніше адельми в той самий спосіб навчились збивати дискоїди на відносно великих висотах. Але тоді вони з’єднували сили лише чотирьох особин, а для боротьби з орбітальними нападниками з’єднають, щонайпевніше, енергетичні можливості кількох тисяч. Відповідно, запустять на орбіту великий плазмоїд.

— Не встигнуть. Ми їх спалимо раніше.

— А я б, заради експерименту, ще почекав знищувати «суперадельму», — сказав Ланс. — Треба подивитись, на що ж вона реально буде здатна. Сумнівно, щоби такий великий складний організм був спроможний швидко пересуватись поверхнею планети. Знищити його ми завжди зможемо.

— Пропонуєте ризикнути орбітальними базами колонії? — не зрозумів міністра лорд Наварін. — А ви не занадто щедро розкидаєтесь життями і грошима, Маккослібе?

— А що йому, він же вчений, — буркнув імператор.

— Плазмоїди, сір, не ракети, до орбіти швидко не долетять, — насмілився заперечити Ланс. — База встигне ухилитись, змінивши орбіту.

— Змінити орбіту, генерале, не так легко, як вам здається, — запевнив його комфлотом-три. — Я ось щойно надіслав своїм аналітикам завдання прорахувати цю нову ситуацію. Особисто я, сір, — адмірал подивився в бік Теслена, — вважаю її надзвичайною. Вперше в історії ксеноморфи намагаються атакувати нас у космосі. Це ж треба!.. Але, попри все, нехай аналітики поміркують, зважать на кожну дрібницю. Якщо їхні прогнози будуть містити хоча б тридцятивідсотковий рівень реальної небезпеки, я знищу монстра до того, як він спробує застосувати свою зброю…

— …Коли я дам тобі на це дозвіл, — докинув імператор.

Згідно з імперською Конституцією, саме Охоронець прав і свобод світів мав право довічно обіймати посаду Верховного головнокомандувача Зоряного Флоту.

27

Цирк Мефістофель, Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

11 юна 417 року Ери Відновлення.

Велике тіло, збудоване з десятків тисяч малих, вимагало самодостатності. Тому воно відбирало самодостатність у будівельного матеріалу. Сотня за сотнею, тисяча за тисячею, адельми віддавали ознаки своєї окремості фракталові вищого порядку — велетенській істоті, яку люди назвали «суперадельмою», хоча насправді ця мисляча сутність мала небагато спільного з примітивним хижаком Adelma polaria bipunctata. В цій сутності народилася, зростала і дорослішала щойно народжена особистість. Вона ледь почала себе усвідомлювати, тільки-тільки відчула себе планетарним Духом, що вбирав до своєї самодостатності потоки енергій, коли двонога сарана кинула їй виклик.

Планетарний Дух не був готовим до війни, хоча вже знав про ворога своєї планети — расу хижих істот, яка прибула сюди з безодень космосу, назвала його світ Аврелією, збудувала тут свої кубла і знищила правдиву природу, засіявши рівнини чужими і хирлявими рослинами, привезеними з раніш розграбованих та сплюндрованих нею світів. Він відчував, що сил для боротьби з расою двоногих у нього замало, але ворог не дав часу для добудовування його фрактальної структури. Високо в небі його планети вже готувались до бою ворожі апарати, наповнені могутніми знаряддями знищення. Тому Дух Планети прийняв ворожий виклик, недобудувавши свого тіла.

Він вичерпав із червоточини велике згущення сили, розмістив його на межі вимірності й сформував на цій межі промінь. Цим променем, наче мечем, Дух Планети розрізав корабель чужої раси, який готувався його атакувати. Він відчув, як гинуть двоноги, і йому не сподобалося це відчуття. Він не був кровожерливим і не бажав смерті нікому, навіть ґвалтівникам свого світу. Але він мусив боротись за своє виживання, і боровся.

Потім він знищив мечем-променем спрямовані проти нього прудкі апарати, випущені з орбітальних кораблів. Але це стало останньою з його перемог. На обрій зійшли нові апарати двоногих, і вони спрямували на його тіло свої мечі-промені. Поранений Дух Планети відчув, як розпадається його тіло, як згорають його клітини-адельми, як виходять з-під його влади потоки енергій. Він ще не дозрів до відчуття болю, тому усвідомив лише безмежний смуток за тим буттям, яке не судилося йому як тривалість. В останню й межову мить свого засмучення планетарний Дух звернувся до Благих Сил, що підносились над Всесвітом у незримій і безмежній могутності. Й ті зглянулись над мешканцем гинучого тіла і прийняли його (а може, лише його здивовану тінь) до свого безсмертного і всепримиряючого лона.

28

Фавели на пагорбі Ередом,

передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

11 юна 417 року Ери Відновлення.

— Як називаєшся, ґ’їма папая[78]? — запитав хлопець, тіло якого з ніг до голови вкривали кольорові тату.

— Наталія, — відповіла клонка ка-ем дев’ятсот вісімдесят першої серії.

— Кумедне ім’я, — оцінила дівчина з волоссям кольору авреліанської трави. — Ти з Ноли?

— З Ноли, — підтвердила Наталія і спробувала підвестись з ліжка. В неї не вийшло. Її тіло, обпечене пострілом з поліцейського паралізатора, все ще відмовлялось виконувати координовані рухи. Клонці стало страшно. Вона чула, що поранення, спричинені паралізатором, скалічують на довічно.

— Болить? — у голосі дівчини Наталії почулося співчуття.

— Стегно пече, а ліву ногу майже не відчуваю.

— То все минеться, — запевнив клонку татуйований. — Минулого року Шкрякові влучили в плече. Він також спочатку не міг рухати рукою, а потім все стало ульт[79]. І стріляв потім з тієї руки, і бився.

— Шкряк — його брат, — пояснила клонці дівчина.

— Ви не бачили там, у тюрмі, цивільного капітана? — поцікавилась Наталія. — Високого, лисого, зі шрамом на підборідді?

— Капітана? — перепитала дівчина. — А хто він тобі?

— Чоловік.

— У тебе є чоловік? — розсміявся татуйований. — В папаї?

— Я була папаєю на Нолі. Там зустріла Джу, і він одружився зі мною. Він капітан «Сарматії», міжзоряного лайнера.

— Ти, мала, казок нам не розповідай, — гмикнув татуйований. — Капітани міжзоряних лайнерів не одружуються на таких, як ти. І не сидять по тюрмах. Тебе за наркоту загребли?

— За порушення Генетичних законів і підробку документів.

— Це фігня, — впевнено визначила дівчина. — Пару років поживеш у поселеннях. Якщо тебе там не з’їдять ківсяки, отримаєш натуралізацію. Ти красива, тебе у теплиці не відправлять. Спатимеш із начальниками, й усе буде ульт.

— Я спатиму з Джу, — сказала клонка. — А начальників я вбиватиму.

— Ти диви, — похитав головою хлопець. — Яка войовнича папая. Дістали тебе зінгіни[80]?

— Дістали, — погодилась Наталія.

— Але ж твій Джу — зінгін?

— Ні, він із простих техніків. Він добрий фахівець, тому й дослужився до капітана.

— Казки… У нас фахівців не цінують. У нас треба мати титул, помістя, а в тому помісті Залу Предків і родовий меч. Тоді ти шанована людина. А якщо не маєш помістя, меча і Зали — то так, погуляти вийшов. А таких, як ти, зінгіни взагалі за людей не вважають.

— Я знаю, — погодилась Наталія. — А ви їм куди солі насипали?

— Ми? — татуйований і його дівчина весело перезирнулись. — Ми їм багато куди понасипали. І не лише солі. Всього й не згадаєш. Добре, що нас учора відбили, а то нам із Рю цього разу так просто не обійшлось би.

— А що б вони вам зробили?

— Відправили б на каторгу. У підводні копалини…

— …Років так на десять, — додала Рю.

— Ви такі небезпечні?

— Та трохи є, — татуйований наче до чогось прислухався, потім мовив: — Здається, Іґан вертається… Рю, йди подивись.

Дівчина витягла з-за пояса кульовий пістолет і рушила до сходів, які вели кудись нагору. За хвилину вона повернулась у супроводі високого чоловіка, одягнутого у чорний плащ з каптуром та високі шнуровані чоботи. Наталія зрозуміла, що він і є Іґаном.

— Її по всьому місту шукають, — кивнув прибулець на клонку.

— Певно, сподобалась поліцаям, — посміхнувся татуйований.

— Та якби ж то поліцаям, — Іґан відкинув каптур і виявився людиною середнього віку з нервовим і вихудлим обличчям любителя праса[81]. — Її піндозли[82] шукають. Джи Тау.

— Пощастило тобі, — звернувся до Наталії татуйований.

— У чому?

— Якби тебе шукала поліція, боси тебе видали б.

— …?

— У наших босів з поліцією дружба. А піндозлам тебе не віддадуть. Піндозли у нас — западло.

— Треба її до Сайвіля відправити, — запропонував Іґан. — У Сайвілі тепер маса втікачів з Півночі. Цілі табори тих втікачів, сотні тисяч людей. Там їй легше буде сховатись.

— А як ми з міста виберемось? — запитала Рю.

— Підемо старими лазами і підземними ходами.

— У лазах і підземних ходах тепер повно тварюк. Я туди не полізу.

— А я полізу, — сказав татуйований.

— Сподобалась тобі папая? — зло примружилась на нього Рю.

— Страх як не люблю піндозлів, моє кохання.

29

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

орбіта планети Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

12 юна 417 року Ери Відновлення.

Зоран вислухав звіт Вольска не перебиваючи. Він так само, як і техноархеолог, болісно сприйняв повідомлення про якогось авреліанського техніка, котрому вдалось зробити те, на що не спромоглась ціла їхня експедиція. Тепер між командором і лейтенантом-дослідником зародилась та перспективна міцною дружбою союзницька симпатія, яка часто-густо, ніби сама собою, виникає між чоловіками-однодумцями.

— Як вона тобі сказала? Ми з тобою обидвоє слов’яни?

— Так точно, сір!

— Та припини ж ти вже «сіркати», — скривився Зоран. — Якщо наші з тобою предки були слов’янами, то ми тепер мусимо зробити щось таке, щоб їх вшанувати. Що ти знаєш про древніх слов’ян?

— Вони жили на сході й півночі Європи до того, як там розселилися предки сучасних єврокитайців. Гагарін був слов’янином. На Тіронії є нащадки слов’ян.

— А якісь обряди слов’янські знаєш? Або ж пісні?

— Нічого такого, — знизав плечима Вольск. — Мої батьки прилетіли на Арпікран з Марсу. Вони вважають себе правдивими марсіанами, дуже цим пишаються, а про земне коріння майже ніколи не згадують. Здається, мої далекі предки жили десь північніше Чорного моря… Щось таке.

— А на Марсі вони що робили?

— Вони спадкові педагоги. Батько роками очолював Елізійську вчительску корпорацію[83], а мати викладає історію. Вони б нізащо не залишили Марс, але після Війни з ящерами там почалась чергова криза, посилилась еміграція, і багато марсіанських міст спорожніло.

— Щось не те, лейтенанте. Мати твоя історію викладає, а ти про своїх предків нічого не знаєш.

— Вона викладала історію Марса, а тепер історію Арпікрана. Земну історію мало де вивчають. Земні архіви тепер практично недоступні. Навіть для університетських істориків. Імперський Комітет стандартизації знань та інформації вже давно не рекомендує вивчення та викладання земної історії. Кажуть, що у цій історії забагато такого, що зле впливає на моральні основи сучасного людства.

— Моральні основи? — розсміявся Зоран. — Таке існує?

— В Комітеті вважають, що існує.

— Ти на Марсі народився?

— Зачали мене на Марсі, а народився я вже на Арпікрані. Пізніше батьки зайняли посади в Університеті, і я, за законом чотириста четвертого року, отримав право на імперське громадянство[84].

— А дружина звідки?

— Вона арпікранка у шостому поколінні.

— Також із вчителів?

— Так. З поважної викладацької сім’ї. Її прадід був ректором університету. А дід і батько уклали сучасні навчальні посібники з ксеноботаніки.

— Ботаніки?

— Дослідники ксенофлори. Дід дружини виростив перші їстівні сорти авреліанської малатели.

— Пробував, — кивнув Зоран. — Її додають до синтетики для того, щоб у рекламі написати «частково натуральний продукт». Додають до усяких вітамінізованих салатів. Та ще гидота.

— Зате корисна. Й непогано зростає у штучному середовищі, невимоглива, дає врожаї, втричі більші за модифіковану кукурудзу.

— А моя мати була ноланською клонкою, — сказав Зоран. — Але батько хотів, щоб я поважав традиції природнонароджених. Він і досі зберігає родинний архів. Всі дані й відеозаписи про останні сорок три покоління. Мої земні предки жили на Балканах і кілька століть, аж до Першої Смути, з покоління у покоління займались ресторанним бізнесом. Тримали такий веселий трактир із готельчиком у гірському містечку. Туди приїжджали туристи. Я бачив записи з древніх весіль і поминок… Цікаво. Тоді було весело, предкам подобалось співати і танцювати. Біля них завжди бігали пси, коти, кози. Багато свійських тварин… А ще вони там пили справжню ракію і горілку. З таких великих скляних пляшок, обплетених шкірою і сухими рослинами. Тобі відомо, що наші предки полюбляли міцне?

— Вже відомо. Марков просвітив.

— Бач, також наша людина, хоча й тіронієць, і лягавий, — командор видобув із сейфа скляну пляшку з прозорою рідиною. — От що має твій отець-командир!

— Тіронійська?

— Ображаєш, Алексе… — гмикнув Зоран, розливаючи рідину порційними ємностями, негайно поданими на стіл роботом-сервіратором. — Земна горілочка, пшенична, найсправжнісінька. Може навіть, її зробили десь у Східній Європі. Там тепер, кажуть, вже не така пустеля, як після Великої епідемії. Люди знову заселяють міста… Ну що, давай за присвоєння тобі Ордену Поясу Гулда! Ху! — видихнув після випитої склянки командир «Айн-Софу». — Сила… Теслен чогось нині щедрий на ордени…

— За ваш, командоре, Орден Сіорана з Мечами[85]! — Вольску аж дихання перехопило від міцного напою.

— Відчуваєш дух древності? — розсміявся Зоран. — Це тобі не арпікранські пивні мікси… Шкода, товсточолого немає для повноти ритуалу.

— Це правда, Гумма нам бракуватиме.

— Але не тієї його Мулан.

— Точно. Мулан нам до одного місця, — підтвердив Вольск, замовляючи в сервіраторі хлібні пластівці та оливки. — Нехай сидить на Фаренго. Цікаво, що вони тепер з Гуммом поробляють?

— І гадати не треба, відомо, що. На радощах, що Храм дав їм притулок, вони трахаються, як скажені. А ще, певно, моляться Велудуманові і бавлять Кішу.

— Кішу… А ми її маму тепер повеземо… А куди, до речі, ми її маємо доправити?

— Не можу сказати. Це секретна інфа, Алексе. Допуск «шість А». А в тебе, друже мій, лише «п’ятірочка». Зрозумів?

— Так точно, капітан-командоре. А в кого на лінкорі «шістка»?

— У мене і в Тарасваті.

— Ще одного забули.

— Кого? — не зрозумів Зоран.

— Ґ'ормітського шпигуна. Того, хто все-все знає.

— Не все.

— І чого ж він не знає?

— Агент ящерів не знає… скільки в мене заникано пляшок горілки! — знайшовся командор. — Це також поки що під індексом «шість А». Кажу лише тобі: в мене їх ще чотири штуки. Решта екіпажу про це число взнає хіба що після повернення… От, між іншим, і другий тост намітився. Традиційний, флотський і нині доречний: за щасливе повернення!

— За повернення! — підтримав командира Вольск.

— Я сказав «за щасливе»! Висловлювання, лейтенанте, а рівно й тости, виголошені старшим за званням і посадою, треба повторювати дослівно, чітко, з максимальною точністю. Повтори!

— За щасливе повернення!

— Отак правильно… Думаю, що не зраджу нашому любому монархові й не відкрию великої таємниці, якщо скажу тобі, що недовго вже нам, друже мій, лишилося до повернення. Завтра вже йдемо на лімес, а там… Слухай, Алексе, маю для тебе одну поважну пропозицію.

«Не знаю, як там ящери, — напружився Вольск, — а піфійські відьми, як я бачу, відають геть про все!»

— Отже, Алексе, — продовжив Зоран із пафосним піднесенням у голосі, — від імені повноважного Кадеша, Хранителя Таблиці та Обраного від Семи Ордену Стражів пропоную тобі, Александре Вольску, вступити до нашого священного Ордену, до древнього таємного братства хранителів миру в Галактиці.

— Дякую вам та Обраному від Семи за високу довіру, капітан-командоре, — сказав техноархеолог після належної урочистої паузи.

— Ну тоді, що ж… — Зоран обновив вміст порційних ємностей. — Маємо третій тост: за нового кандидата у Стражі!

Алекс мовчки випив. Він упіймав себе на тому, що у визначальну для його кар’єри мить думає не про те, як щойно став кандидатом у члени однієї із наймогутніших таємних спільнот Імперії, а про молоду жінку зі шкірою кольору міді, яка спала у коконі за якісь двісті метрів від того місця, де він пив напій предків із командиром найбільшого в історії людства зорельоту, а в майбутньому — братом-Стражем.

30

Океанське місто Ганаз, Перламутровий Океан,

північна півкуля планети Ноли (4КВ06:2),

зоряна система Ніргарі.

23 юна 417 року Ери Відновлення.

Будинок Глагау виявився окремою спорудою, розташованою майже у центрі двохсотлітнього купола. Тепер, коли його «пелюстки» були розкритими, стіни будинку зігрівали полуденні промені Ніргарі. Змонтовані на даху сонячні батареї розгорнулись, від чого будинок уподібнився до великого птаха. На порозі поліцейських зустрів Шарль, молодший брат та офіційний опікун барона Ойгена.

— Мене попередили, сір, що ви… Але ж я… — він усім своїм виглядом демонстрував, що намагається бути корисним.

— Зараз ми пройдемо до того приміщення, де катували клонку Батріс, а ви, Глагау, потурбуйтеся доправити туди ж барона, — наказав Марков.

— Сір, його не рекомендовано переміщувати. Вірусне захворювання спровокувало кисневу недостатність. Ойген ще не встиг відновити сили після останньої пересадки серця і бронхів.

— Мандрівку з кімнати до кімнати він уже якось витримає, — зауважив старший слідчий Нев.

— Авжеж, — раптом погодився Шарль, — я зроблю все, що ви накажете. Йдіть за мною.

Слідча група, прямуючи за Шарлем, проминула помпезний хол, прикрашений гербами і колекційною зброєю, триклиній з прозорим дахом і вийшла на широкі сходи, що вели до нижніх рівнів баронового будинку. Сенсори увімкнули освітлення, і Марков примружився від яскравого сяяння галогенових ламп, тисячоразово відбитого у дзеркалах та прозорих призмах, що рясно вкривали стіни і стелю.

— Солярій, чи що… — буркнув хтось зі слідчої групи.

— Дзеркала безкінечно примножують насолоду[86], — сказав Шарль, відкриваючи вхід до великої зали, також щедро спорядженої дзеркалами. — Прошу, панове, сюди.

— Це тут насолоджувався ваш брат? — Марков професійним оком оцінив обладнання зали, підійшов до вертикальної металевої споруди, що нагадувала сітчасту антену старовинного локатора, і помацав зажими на її рамі. — Стенд для тортур?

— Ми нічого тут не чіпали, — пояснив Шарль. — Як знали, що до цієї справи ще повернуться…

— Ще б пак! — посміхнувся Марков. — Це ж матеріальні свідчення баронового божевілля. А недієздатність особи, яка перебуває під опікунством, згідно з ноланськими законами, потрібно кожні три роки підтверджувати у судовому провадженні. Я не помилився, Глагау?

— Ваша правда, сір, — погодився Шарль. — Закони недосконалі…

— …а барон впертий. І вмирати не збирається.

Офіційний опікун Ойгена Глагау вирішив за краще залишити останні слова Маркова без реакції. Він до чогось прислухався — можливо, до внутрішнього комунікатора — і повідомив:

— Брата вже везуть сюди.

— От і добре, — імперський комісар вмостився на одному з низьких ослінчиків, що стояли під стінами зали. — Ми трішки потеревенимо з вашим братом, зовсім недовго.

— Довго він не витримає, — нагадав Шарль.

— Ми ж не садисти, — гмикнув Нев.

— Я… я розумію, — кивнув Шарль і рушив до виходу із зали.

Не пройшло й хвилини після його відбуття, як до зали вбіг «павук», на платформі якого змонтували інвалідне крісло. В ньому скарлючилось висохле тіло з непропорційно громіздкою з величним профілем головою, немов пересадженою з шиї велетня. Голова дивилася на слідчих бадьорим і грізним поглядом.

«По очах і не скажеш, що старому пішов сто третій рік», — оцінив Марков. Він непомітним для стороннього жестом наказав Невові починати допит. Ще один слідчий обійшов «павука» ззаду, уважно оглянувши апарат. При певному програмуванні навіть такого суто цивільного Мкб можна було перетворити на зброю.

— Ви Ойген Глагау? — запитав Нев.

— Я віце-адмірал Ойген Оммер, сто тридцять восьмий барон фон Моріц-Глагау, — гордо промовив власник величної голови. — З ким маю задоволення розмовляти?

— Старший слідчий імперського Управління поліції Нев, — назвав себе поліцейський. — Мені доручено задати вам питання…

— Ким саме доручено? — перебив слідчого барон.

— Імперським комісаром, генерал-лейтенантом Рене Марковим.

— То нехай він і запитує. Чого ж він там сидить? — барон кивнув у бік комісара.

— У нас прийнято, щоб запитував слідчий, — пояснив Марков. — Це його робота… А ви, як я бачу, людина з претензіями.

— Найвеличніша з претензій, генерале, це стати господарем свого внутрішнього хаосу, підкорити власний хаос формі, діяти логічно, просто, категорично, математично; бути законом для себе самого[87]. Вам знайома така претензія?

— Правду кажучи, це надто пафосно, як на мене.

— Авжеж! Ви ж з плебеїв, Марков. З периферійних плебеїв, забитих податками, погрузлих у забобонах і страхах. Ваш батько вирощував їстівні водорості на Тіронії, а мати доглядала за чужими дітьми. Здається, їй платили три фунти за годину?

— Зате в нашій родині не було збоченців.

— Збоченців не було, кажете, — барон загуркотів розкотистим сміхом. — І це, до речі, також доводить нікчемність вашого походження. Один з наймудріших в історії людства мислителів сказав: «Тільки тоді, коли ми досягаємо нечуттєвості та збоченості, природа починає відкривати нам свої таємниці, і лише ображаючи її, ми здатні її розгадати»[88]. Ваші предки, генерале, не належали до тих, хто розгадував вічні й жахливі таємниці природи. Ваші нікчемні предки лише споживали природу. І то дуже-дуже рідко. Коли в них з’являлися гроші на натуральну їжу.

— О! — Марков підморгнув Невові. — Колеги, ми маємо справу не просто зі збоченцем, а з ідейним збоченцем. Стає цікавіше.

— Ви хочете мене образити? — барон заперечно похитав головою. — У вас не вийде. Хто ви такі, щоб образити нащадка тисячолітнього роду? Мій предок отримав титул від імператора Священної Римської Імперії Фрідріха Третього. Моє збоченство є вищим за усі ваші уявні чесноти, як людський нахил до прекрасного є вищим за стриманість кастрованого пса.

— Це не ми вас, це ви намагаєтесь нас образити.

— У жодний спосіб. Я лише хочу, щоб ви зрозуміли, з ким маєте справу.

— Ми здогадуємось, — мовив Марков. — І, менше з тим, я хочу почути від вас про деякі обставини ваших ігор у цій залі.

— У цій залі! — барон обвів гордим поглядом дзеркальні стіни і конструкцію для тортур. — У цій залі, генерале, не останні люди досягали просвітлення, знаходили свою втрачену сутність і здобували найвищу насолоду, на яку спроможна людина. Спіноза у своїй «Етиці» написав: «Ніхто до цього дня не визначив меж та кордонів того, до чого спроможне тіло». Після смерті Спінози минула тисяча сто років, а ця його апорія й тепер, за сотні парсеків від Землі, є істинною до останньої літери! Ця зала була містичною та утаємненою Межею Дослідів. Адже, «якщо не буде висловлене усе й не все буде піддано таємному аналізу, то чи можна розраховувати на здогадку: що саме найбільше тобі пасує?»[89]

— «Не останні люди», — поцитував слова Глагау Нев. — І хто ж були ці люди?

— Я не скажу вам.

— А ми й так знаємо, бароне, — втрутився Марков. — Ми підняли записи облікових систем купола. Не все вийшло знищити, не все… Та й Джи Тау, як ми бачимо, не виявили належної ревності. Шістнадцять досить відомих імен.

— Так чого ж тоді ви від мене хочете?

— Щоб ви згадали одну особу, яка супроводжувала Ліду Унно.

— Ліду? — барон підозріло примружився. — А вона вам навіщо? Ви ж її вже спровадили… до предків.

— Кого вона приводила на ваші оргії?

— Приводила? Нікого.

— А своїх наложниць?

— Маєте на увазі клонів?

— Так.

— Клонів вона приводила.

— Яких саме клонів?

— У Ліди їх було багато. Вона замовляла їх цілими серіями. Мала гроші. Місцеві клонороби завдяки Ліді зробилися мільйонерами.

— Ви можете згадати імена?

— Чиї?

— Клонів намісниці.

— Генерале, — у голосі Глагау бриніло відчуття власної вищості, — я не запам’ятовую імен біороботів. І самих тих виробів не пам’ятаю. Це наче пам’ятати назви страв, які з’їв позаминулого року… Маячня якась.

— А цього також не пам’ятаєте? — Нев підніс до баронових очей планшет із зображенням Ленго.

— А, цей… Був такий… Ліда його одягала то хлопчиком, то дівчинкою.

— Його піддавали тортурам? — запитав Марков.

— Ми проводили досліди, генерале. Досліди. Ми виривали у природи її найсолодші таємниці. Ми мандрували «…у ті світи, де тріумфує зло, де розум розчиняється у млі, а кігті скуботливі і страшні»[90].

— Що саме ви робили з цим клоном?

— Ліда його берегла. Він умів їй приносити задоволення. А я би з ним порозважався у свій спосіб… Це щуреня під час оргій постійно лізло до моєї дівчинки.

— До Батріс?

— Так.

— Він був небайдужим до Батріс?

— Небайдужим? Він слиною сходив, коли бачив Батріс. Вона була унікальною.

— Ви її ревнували?

— Не так, як ви собі уявляєте.

— А як саме?

— То не ваша справа.

— Вам неприємно про це згадувати?

— Кажу ж вам: не ваша собача справа! — крикнув Глагау.

— Добре, лишимо це… А вам не здавалось, бароне, що цей клон контролює намісницю?

— Контролює Ліду? — здивування аристократа було щирим. — Що ви таке верзете?

— Він телепат.

— Ну то й що з того? Ліда Унно була сильною жінкою. Надзвичайно вольовою і владною жінкою. Лордесою. В ній текла кров Корвінів-Клартів. Це чогось вартує, генрале! Ніякий телепат не зміг би зламати її волю.

— Клон допомагав вам у дослідах?

— Так.

— В який спосіб?

— Він був розумним, вигадливим, вродливим і мав гарне тіло.

— Його тіло було організоване за чоловічим типом?

— Воно чоловіче, проте, скажу я вам, при потребі здатне було набувати жіночності. Це дуже пластичний хлопчик, він уміє догодити дослідникам. І він розуміється на містеріях болю. Йому подобалось робити боляче іншим і самому терпіти біль. Насолоджуватись нестерпним болем. Я розумію, для чого Ліда усюди тягала його за собою.

— Вона не казала, що хоче перетворити його на дівчину?

— На дівчину? Навіщо? Він і так умів усе, що вміє дівчина.

— Вона дозволяла йому домінувати над собою?

— Що? — барон розсміявся. — Ніколи, за жодних обставин… Яка дурниця! Ліда домінувала завжди. Позиція органічної вищості була невіддільна від її природи… Ніколи — чуєте? — ніколи природний володар не дозволить над собою домінувати, навіть у моменти найвищої пристрасті й насолоди. Ліда втілювала закон, а закон завжди домінує. Закон завжди згори, закон завжди з нагаєм, з палицею. Якщо ви так питаєте, то ви нічого, зовсім нічого не розумієте у цих речах. Нічогісінько!

— Ви проводили досліди лише у цій залі?

— Завжди потрібна таємна кімната. Ніщо не зрівняється з насолодою, отриманою у таємній кімнаті[91].

— Де вона?

— За цими дверима, — барон очима показав на велике дзеркало.

— А Ліда усамітнювалась із цим клоном у таємній кімнаті?

— З ним там усі усамітнювались.

— Ви також?

— Так.

— Ви відчували при цьому щось незвичайне?

— Йому подобалась моя брутальність.

— Цьому клонові подобались ваші ритуали і досліди?

— Так.

— Він мазохіст?

— Ви, генерале, вживаєте слова, істинного змісту яких самі не розумієте. Й ніколи не зрозумієте. Той клон, на відміну від вас, мав смак і стиль. Він умів поводитись і знав своє місце. Добре знав. Ліда його вимуштрувала на «відмінно». Він допомагав нам ображати природу в такий спосіб, що та відкривала нам свої таємниці. Солодкі таємниці, пекучі таємниці… Володіння ними відкриває інший бік влади. Надає доступ до джерел насолоди безмежною владою. Владою божевільних мандрівників кривавими ріками і морями, наповненими коктейлем зі сліз і соку кохання. Владою тих, хто бачив обличчя, вирізане на скелі Нгранека, хто плив на чорних галерах у напрямку Котячого замку[92]… А ви, люди короткої волі, все опошлюєте тими своїми примітивними термінами. Все опошлюєте!

— А Батріс кохала його?

— Кого?

— Клона з гарему намісниці.

— Моя дівчинка кохала лише мене! Тільки мене, чуєте!?

— Ви впевнені?

— Так! — крикнув Глагау. Обличчя його дрібно сіпалось, рот перекривило, з нього бризкала слина. Тепер голова аристократа вже не видавалась величною. Вона стала страшною.

Маркову здалось, що барон ось-ось кинеться на слідчих. Імперський комісар на всяк випадок активував прилад, за допомогою якого можна було перебрати на себе керування позитронікою «павука».

— Це ви дали їй таке ім’я?

— Так.

— Чому саме це?

— …?

— Я питаю: чому ви назвали «вашу дівчинку» саме «Батріс»?

— Батріс — священне ім’я. Вам не зрозуміти.

— Чому ж, — посміхнувся імперський комісар. — Ми розуміємо, хоча в нас не титуловані предки… Це ім’я носила наложниця давнього персидського царя на ім’я Хосров. Вона в якомусь там волохатому році вкрала з його скарбниці цінний артефакт. Маленький такий камінчик. Подібний до рубіна інтенсивно-червоного кольору. Й не просто камінчик, а той заповіданий Жезл Сили, що його, знов-таки, поцупили з Храму Життя на Фаренго і який невідомо як потрапив на Землю. Так виходить, що камінчик мандрує від одного крадія до іншого… Так-от, наложницю звали Ватришею. Це те саме, що й «Батріс», правда ж? У перекладі з древньої мови: «Та, яка віддана богу Атрі». Я правий? І та Ватриша була не простою наложницею. Аж ніяк. Вона була спадковою жрицею, представницею «осьової раси». Вона належала до касти або ж клану хранителів Жезла.

— Звідки… — від здивування й озлоблення барон вирячив очі. — Звідки ви знаєте про Жезл?

— Ми багато чого знаємо, — запевнив старого Марков. — Отже, ви, як і Унно, належали до секти «Дітей Атри»?

— Я нічого вам не скажу.

— Так з якого ви боку Гойдалки, бароне?

— Я більше не розмовлятиму з вами, безродними створіннями. Геть з мого дому! Ге-е-еть!

— А хто саме і за чиїм наказом заклав до матриці Батріс гени спадкової жриці-дастуран?

Сто тридцять восьмий барон фон Моріц-Глагау міцно стиснув губи і закрив очі. Він важко дихав, його обличчя вкрилось червоними плямами, чолом збігали краплі поту. На екрані медичного реєстратора, закріпленого на корпусі «павука», спалахували і не гасли грона червоних і жовтих позначок. Нев стурбовано подивився на Маркова.

— Без нього обійдемось, — підсумував допит Марков. — А то ще копита відкине… Джи Тау вже почали допитувати хірургів і клоноробів. До речі, — звернувся він до Нева, — є сенс обстежити весь будинок. Покличте того довбаного Шарля, нехай відчинить таємну кімнату. Я відчуваю, що там ми також знайдемо дещо цікаве.

За годину імперський комісар відвідав місцеву резиденцію Джи Тау, де переглянув записи допитів хірургів. Ленго перетворили на жінку влітку чотириста шістнадцятого, за кілька місяців до появи намісниці на Кідронії. Офіційний наказ про незаконну трансформацію статі та зовнішності позасерійного клона, чомусь позначеного серійним індексом KG024 та ім’ям «Ідам», віддав один із високопоставлених чиновників місцевого управління СКУВ-фабриками. Сам чиновник заявив, що вчинив посадовий злочин за особистим проханням намісниці, якій боявся відмовити. Так само, за проханням Ліди Унно, він надав новоспеченій працівниці ноланської секс-індустрії індекс та ім’я демонтованої незадовго перед тим КМ2300 «Батріс».

Марков уже закінчував переглядати допити, коли з ноланської столиці прийшли два повідомлення, на які він чекав. У першому йшлося про те, що секс-клонка з обмеженої серії «Батріс» третього октомбрія минулого року повернулась з Кідронії на Нолу і, з дозволу спадкоємців Ліди Унно, майже три місяці мешкала в особистих апартаментах покійної. Аж поки їх не виставили на продаж. Друге повідомлення, яке прислали зі Столкінбаада, містило інформацію, згідно з якою Батріс не залишала Ноли жодним офіційним транспортом і що теперішнє її місце знаходження невідоме.

«Отже, — вирішив імперський комісар, — радше за все, Ленго ще на Нолі. Навряд чи у його однодумців є ще один „Серенітіс“… Проте існують ще й володарі того клятого арсеналу. їхніх можливостей ми не знаємо».

31

Болота західніше Озера Кларта,

планета Сельва (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

22 юна 417 року Ери Відновлення.

Економлячи повітря, Пела ставила гіпнопригнічувач на таймер. Кожні дві доби той переривав її сон, і дівчина перезаряджала касети на дихальних фільтрах. Час ішов, але на острівці нічого не змінювалось. Дощі, низькі хмари і сіре озерне дзеркало посилювали депресію дезертирки. Звуки і спалахи битви тепер не досягали острівця — ґирги відтіснили сили стримування за північно-західний обрій.

Під час чергового пробудження дівчина відчула Присутність. Вона не могла визначити ані джерела Присутності, ані її фізичної форми — на острівці нічого не змінилось, нічого не додалось до рудих «очеретів» і переплетеного у живі «матраци» жовто-сірого різнотрав’я. Але щось перебувало поряд із Пелою, і це «щось», як відчувала дівчина, мало волю та інтелект. Спочатку воно не виходило на контакт, хоча Пела подумки зверталась до Присутності й просила її про допомогу. Відповіді не було. Потім дівчина побачила на обрії великий острів.

Вона знала, що в цій частині Озера Кларта немає таких островів — рельєфних, із ребратими горами і густою темно-зеленою рослинністю на гірських схилах. Фата моргана наче зависла над хвилями озера, підсвічена променями нетутешнього сонця. Вона наче розсунула сіру дощову завісу сельвійського пейзажу і принесла у безрадісний світ райдужні кольори бадьорості та надії.

«Що це?» — запитала Пела, й це було перше мисленнєве питання, на яке Присутність зволила відповісти.

«Авалон, Пенлай, Інчжоу, Ділмун — в острова безсмертних багато назв».

«Ви — дастури?»

«Можна й так сказати».

«Ви врятуєте мене?»

«Ти сама себе врятуєш. Якщо зможеш».

«Сама себе?»

«За кілька хвилин тут з’являться ксеноморфи. Такі броньовані сколопендри. Їх вирощують піфійки для того, щоб руйнувати зв’язок між ґиргами і мафеді. Якщо ти не даси собі ради зі сколопендрами, мафеді не зможуть переправити тебе до іншого світу. В тебе є „страйкер“. Якщо ти стрілятимеш влучно, то зможеш відбитися».

«Хто такі „мафеді“?»

«Ваші вчені називають їх норнами. Вони створюють портали».

«Слимаки?»

«Мафеді. Таке ім’я дали їм задовго до появи людей. І ще: сколопендри володіють телепатичною зброєю. Вони навіюватимуть тобі усякі жахи. Тобі достатньо буде дивитись на острів безсмертних або ж утримувати в свідомості його образ, щоб жахи розвіялись. Стріляй влучно й не припиняй думати про острів».

Пела підвелась з трав’яного «матрацу», на якому відлежувалась усі ці дні, активувала «страйкер» і спрямувала ГРЛ-сканер на зарості рудого «очерету». Рухливі позначки ксеноформ відразу поповзли екраном.

«Ну, давайте, давайте, повзіть сюди! Зараз я вас підсмажу!» — пальці Пели лягли на заглибини сенсорів плагану. Вона налаштувала приціл і відразу побачила, як хитнулись стеблини «очерету» за десять метрів від неї. Вона приготувалась вистрелити у страховисько, але із заростей вийшла Оса. Колишня подруга була зовсім голою, з мокрим волоссям. Краплі вологи стікали її грудьми, животом і стегнами.

«Мара», — зрозуміла Пела і подивилась на обрій, де все ще підносились рожево-блакитні гори острова безсмертних. Видіння з Осою зникло, натомість з очерету висковзнула прудка сіра тінь чулімби. Дівчина ввімкнула автоприціл, налаштований на рухливі цілі, й натиснула на сенсор. Хмарка плазми пробила в «очереті» тунель, а сіра тінь зникла. На екрані ГРЛ однією позначкою стало менше. На появу другої чулімби автоматика «страйкера» зреагувала швидше за Пелу. Ще один тунель розжареного повітря виник у заростях.

Позначки на екрані припинили наступ. Здавалось, ксеноморфи радяться. Потім вони розповзлися і зникли з поля зору ГРЛ.

«Я перемогла?» — запитала в себе дівчина. Вона поволі наблизилась до заростей, не відриваючи погляду від екрана. Жодної позначки на ньому не з’явилося.

«Прямуй на схід», — почула вона голос Присутності й рушила до східного краю острова. Коли дівчина досягла води, голос наказав:

«Стій і не ворушися».

З води почали виповзати слимаки-мафеді. Їх було багато, десятки, якщо не сотні колоній. Вони наблизились до Пели й поповзли її скафандром, огортаючи ноги дівчини своїми желеподібними тілами. Пела здригнулась від обридження, але продовжувала нерухомо стояти. Пройшло не менше сорока хвилин, доки мафеді повністю не вкрили поверхню її скафандра.

«До зустрічі на Авалоні», — промовив голос Присутності.

Якби на острівці знайшовся сторонній спостерігач, він побачив би, як обліплена потворними метазоями людська фігура почала швидко роздуватись. За кілька хвилин навколо Пели виникла величезна, майже двометрового діаметру куля-портал.

Сліпучий спалах можна було побачити неозброєним оком навіть з орбітальної бази. Одночасно за сотні мільйонів кілометрів від Сельви спалахнув ще один портал, який помітили чутливі прилади ґ’ормітського військового зорельоту. Але третього спалаху, в тому світі, куди володарі древнього арсеналу переправили Пелу, не могли помітити ані людські, ані ґ’ормітські прилади. Той світ знаходився у віддаленому районі Галактики, до якого ніколи не долітали зорельоти союзних рас.

32

Підземелля Четвертої промислової зони,

передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

23 юна 417 року Ери Відновлення.

— Нам не прорватись… — ледь чутно видихнула Рю. Це були останні слова дівчини. Отрута ківсяка врешті-решт перемогла антидоти, які останні дві години вводив їй Росо, татуйований хлопець.

— Може й таке бути, Рю, може, — погодився він з мертвою подругою. — Але й на поверхню звідси все одно не вийти… Її треба поховати, — звернувся Росо до Наталії. — Маленька Рю була достойним бійцем. Вона була параванхо[93].

— І де ж ми її поховаємо? — Наталія обвела поглядом пластобетонні стіни підземного лабіринта. — Треба спускатись до ґрунтового рівня, до кубел ківсяків.

— Але ж не можна кидати Рю у цих трубах. Її тут зжеруть тварюки.

— Можна спалити тіло. На Нолі покійників кремують.

— У нас також, — дівчині здалось, що Росо прийняв рішення.

Він перекинув тіло Рю через плече й попрямував спадистим тунелем, що вів до ґрунтового рівня. Наталія рушила за ним, щосекундно озираючись: чи, бува, не повзе за ними броньована диплопода. За дванадцять діб, наповнених смертельними пригодами, вона вже звикла до парадоксальних рішень Росо. В кількох випадках саме вони рятували їх невеличкий загін у мандрах підземеллями. Й тепер клонка вирішила покластись на звірину інтуїцію авреліанського партизана, котрий, здавалось, ішов до неминучої загибелі.

Вони дійшли до дренажного колодязя. Росо посвітив ліхтариком. На дні блиснула поверхня води.

— Залазь туди, — наказав Наталії Росо.

— У воду?

— Там її лише до стегон. Таке собі маленьке підземне озеро. Залазь.

— А ківсяки?

— Там їх тепер немає.

— Як скажеш, — Наталія зістрибнула на першу металеву скобу, що стирчала з пластобетону. — Тут метрів з десять.

— Не більше восьми, — не погодився Росо. — Й не кричи так. Тут можуть бути вартові нанороботи.

Клонка спритно дісталась озера. У СКУВ-школі вона займалась гімнастикою, і тепер набуті вміння стали у нагоді. Навіть підвищена гравітація не заважала їй бути на рівних з авреліанськими партизанами. Світильник, прикріплений еластичною банданою до її голови, розігнав навколишній морок. За кілька кроків від Наталії з води піднімалась опецькувата колона, далі ще одна і ще. Колони підтримували нерівне склепіння, з якого звішувались клапті плісняви і вапнякові наростні. Вода доходила клонці лише до колін, але вона здогадувалась, що тут можуть бути й глибші місця. Ледве вона відійшла від колодязя, як звідти впало тіло Рю.

«І де ж він збирається тут ховати свою параванхо?» — Наталія не бачила навколо себе нічого, окрім води і шеренг колон.

Росо спустився, виловив із води тіло подруги й дав знак клонці йти за ним. За кількасот метрів вони натрапили на суходіл. Перш ніж копати могилу, Росо уважно прислухався. Капала вода, десь далеко працював клацаючий механізм.

— Почнемо, ґ’їма папая, — запропонував Росо.

Наталія кивнула і ножем накреслила на ґрунті прямокутний контур.

Пройшло більше трьох годин, коли вони нарешті закінчили поховальну справу. Росо накрив місце останнього спочинку Рю трьома плитами, відколотими від найближчої колони. Наталія мала сумнів у тому, що ківсяки та решта місцевої бридоти не доберуться до тіла партизанки, але вирішила приберегти ці міркування на потім. Брудна і мокра, вона трусилась від холоду, хотіла пити та їсти. А ще всі ці дні її не відпускало липке недружнє передчуття. Здавалось, воно постійно супроводжувало клонку, перебуваючи десь лівіше від неї, постійно готове стрибнути і знищити, наче хижий тигр. Ця нав’язлива присутність небезпеки виснажувала Наталію ґрунтовніше за голод і спрагу.

— Відпочинемо тут, — вирішив Росо.

— Тут?

— Це острів. Ківсяки погано плавають. Взагалі не люблять води.

— У нас майже закінчилась їжа.

— Ми відпочинемо, потім пройдемо ще кілометрів зо два. Спочатку на захід, потім на північ, і вийдемо на поверхню. Там, на заводі, є харчоблок. Його не охороняють, і нас ніхто не чекає. Поповнимо запаси там.

— А як щодо адельм?

— Не знаю. Будемо сподіватись, що їх там немає… — Росо сперся спиною на колону і закрив очі. — Я відпочину, а ти попильнуй.

— Ульт, — погодилась клонка.

— Слухай, ґ’їма папая, — почула вона голос Росо. — Я все хотів запитати. Як так вийшло, що така, як ти, стала капітановою дружиною?

— Така, як я?

— Не ображайся. Ти ж розумієш, про що я кажу.

— Бувають різні клони, Росо. Є клони з великих серій. Це такі примітивні біороботи…

— Не треба пояснювати. Я бачив робочих клонів.

— А є клони інші: спеціальні, дрібносерійні. Їх виготовляють на замовлення з ретельно підібраних комбінацій генів, їх іще називають «комбінаторними моделями». Звідси мій індекс «ка-ем дев’ятсот вісімдесят один». Мою серію анонсували, як третю реплікацію знаменитої акторки першого століття Ваймілакшмі Омо. За три місяці клонороби отримали аж півсотні замовлень на КМ0981. У моїй серії зробили три підсерії. Наприклад, частині замовників не подобалося, що в оригіналу — давньої Ваймілакшмі — були не надто довгі ноги. Тому другу підсерію зробили з довшими ногами.

— Ти з другої підсерії?

— Неважко здогадатись, правда ж?

— Так, ноги у тебе… не тутешні.

— У міцних ногах також є певна своєрідність.

— Ти не жартуєш?

— Аж ніяк.

— Тобі подобаються такі, як я, товстолапі авреліанці?

— У мого чоловіка авреліанська статура.

— Шамай! Так що там далі було із тією вашою довгоногою підсерією?

— Потім нас учили в особливій СКУВ-школі. Не в тій, що фабричних клонів чи клонів-шахтарів. Ми отримали стандартну передуніверситетську освіту, загальну та спеціальну спортивну підготовку, плюс пройшли курс навчання працівників елітного сектору секс-індустрії.

— З цього місця детальніше.

— Ти ж хотів відпочити.

— Я й відпочиваю. Так чому ж там вас учили?

— Всьому.

— І практика була?

— Авжеж.

— І з чоловіками, і з жінками, так?

— Так.

— А з тваринами?

— Ні, такі практичні курси програмою не передбачені.

— Це правильно.

— І я такої самої думки.

— Так ти капітана захомутала своїми сексуальними вміннями?

— Ми кохаємо одне одного. Так буває.

— Буває, — погодився Росо. — Лише одного я не можу второпати. З якої радості за тобою полюють хорти Джи Тау? Коли ми востаннє були на поверхні, хлопці мені казали, що піндозли за тебе обіцяють двісті тисяч фунтів. Жирно.

— Ще й як жирно, — погодилась Наталія. — Я не варта такої купи бабла.

— Значить, гроші пропонують не за тебе, а за щось інше. Наприклад, за те, що сховано у твоїй голові.

— Ти здогадливий.

— І яка ж страшна таємниця схована у чарівній голівці папаї?

— Я їх надурила.

— Джи Тау?

— Піндозлів. Того виродка, який мене допитував.

— Детектор брехні не обдуриш.

— А я йому майже всю правду сказала. Я лише назвала не те ім’я.

— І що?

— І вони не знайшли шаблі.

— Шаблі?

— Ти чув про той бій, де клонка Бурга знесла голову аристократці Ферфакс?

— Ні, не чув. А що, хіба зінгіни б’ються з клонами?

— Це був один-єдиний такий бій. На планеті Кідронії. Я була там.

— Ти була на Кідронії?

— Я супроводжувала свою тодішню хазяйку. Я висвятила на бій Бургу та її зброю. А потім я віддала зброю надійним людям. Їхні імена й хочуть знати піндозли.

— А навіщо піндозлам шабля?

— Шабля — священна зброя, святиня клонів. Передвісниця нашої перемоги. Вони хочуть відібрати у нас святиню, відібрати у нас символ надії. А ми їм її не віддамо.

— Хто це «ми»?

— Клонська спільнота.

— Ти ж казала, що всі клони різні.

— Проте біда в нас одна. І ворог спільний. На війні усім знайдеться призначення.

— І «примітивним біороботам»?

— Їм також.

— Цікаво… — промурмотів крізь сон Росо. — Святиня клонів, шабля-передвісниця… Шкода, що Рю цього вже не почує. Малій подобались пригодницькі серіали.

Наталії дуже хотілося спати. Але страх перетворитись на поживу для бридких багатоніжок пересилював утому. Вона перевірила кількість зарядів у променевому пістолеті й зайняла спостережну позицію біля колони. Навколишня темрява та капання води викликали в пам’яті жриці-дастуран мозаїку спогадів. Авангардом з її пам’яті, як завжди, вилізло найбридкіше. Оргії в спальні намісниці, покарання, біль та приниження. Потім вона згадала, як посвячувала Бургу на останній бій. Як здійснювала ніргом-расідан, передаючи священному воїнові-мстителю таємну Силу. Як примовляла древні закляття, заплітаючи дрібні косички на ритуальній зачісці Бурги, як готувала священний напій, додаючи до нього краплі своєї крові. А хтива намісниця дивилася на все це, розважалась і не розуміла істинного, глибинного значення ритуалу. Нездатна була второпати, що на її очах виповнюють не лише її власну смерть, але й погибель всієї тричі проклятої Імперії.

Вона тоді зробила все правильно, і Бурга перемогла. Й не лише перемогла, а здійснила ключове жертвопринесення, запрошуючу офіру Спасителеві. Здійснила те, що, нарешті, після століть сподівань і розчарувань, зрушило каламутну вселенську рівновагу і запустило механізм очищення і Повернення. Саме з цього моменту почалось руйнування Імперії. Загинув кривавий тиран Туре Шактірі, проклятий Дім Ойзеле зійшов у небуття, ганебна смерть знайшла Унно та її посіпак, ображені планети почали війну зі знавіснілими загарбниками, клони знову відчули свою силу і згуртувались для майбутніх грандіозних повстань. Все-все, розуміла Наталія, вказує на близький прихід Спасителя.

Вона згадала, як несла священну шаблю веселими і грішними вулицями ноланської столиці, як у напівтемній кімнатці дешевого борделю сам Верховний жрець, стоячи на колінах, прийняв святиню з її рук та благословив її, дастуран, на смертельно напружене служіння Спасителеві. Тепер вона мала за будь-яку ціну зберегти таємницю шаблі. Не потрапити до рук імперців, які вміють витягувати секрети з відрізаних голів, обминути пастки піфійських відьом, що спроможні бачити думки. Вона знала, що виконає чин дастуран, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь кубла ківсяків та адельм. Наталія відчула, що благословення мобедан мобеда все ще палає незгасимим полум’ям у її єстві, надає їй незламної міці й волі до здійснення пророцтв.

А ще в неї є заради кого жити.

Заради Джу та його дитини.

33

Захищений канал міжзоряного зв’язку

через Білі Камені з родини Логолло.

23 юна 417 року Ери Відновлення.

Канал відкрито об 11:42

за умовним галактичним часом

«Вітаю мого імператора!»

«Як завжди, радий чути вас, Сайкс».

«У мене є оціночні дані щодо ефективності застосування перших шести родин клонованих чулімб».

«Доповідайте».

«Підрозділи Джи Тау висадили чулімб у трьох районах зараженої зони. Вже за першу добу активність норн у цих районах практично припинилась. Ми вперше за останні три доби змогли перейти у контрнаступ і зменшити зону зараження на вісімдесят квадратних кілометрів. Аналітики Одинадцятого флоту вважають, що ефект від застосування чулімб перевищує прогностичні значення».

«Вітаю вас, Сайкс. Ви добре попрацювали. Коли гніздо ґиргів знищать, ми спробуємо використати чулімб на Аврелії. Проти тих фрактальних утворень, які вибудовують зі своїх тіл адельми».

«Але ж, мій імператоре, Аврелію щільно заселено. Ми можемо заразити її чулімбами, які, в принципі, не менш небезпечні, аніж адельми».

«Ксенобіологи вже працюють над цією проблемою. Деякі з наших вчених пропонують вживляти в клонованих чулімб молекулярні обмежувачі. А що чувати від наших союзників?»

«Ґ'ормітський корабель-знищувач уже досягнув системи Довіль-Еп А в Тукані[94]. Від його екіпажа отримано підтвердження, що гніздо міститься на третій планеті, яка обертається навколо Довіль-Еп А. Якщо все буде добре, то вже за сорок годин гніздо буде знищено».

«Це добра новина, Сайкс. А що там знайшли ґ’орміти біля Ахернара?»

«Один з їхніх „скальпелів“ учора зафіксував сингулярну активність у зовнішньому астероїдному поясі системи Ахернара. Рептилоїди припустили, що там відкривався портал, і спрямували „скальпель“ до цієї ділянки простору. На одному з астероїдів вони виявили невідому базу Повзучих зі свіжими слідами перебування там якогось обладнання. Обстеження астероїда наразі продовжується. Ми також відправили туди дослідницький фрегат. Ґ’орміти вважають, що, радше за все, сингулярна активність супроводжувала евакуацію через портал якогось спостережного пристрою».

«Джи Тау передали мені інформацію, що в момент активації порталу в астероїдному поясі на Сельві також зафіксували незвичну сингулярну активність».

«Так, у західному секторі Озера Кларта. Аномально потужний портал. На два порядки потужніший за ті, якими переправляють їжу. Наші фізики поки що не можуть пояснити цієї аномалії. Місце активації порталу мають обстежити за кілька годин».

«А, часом, цей аномальний потрал не пов’язаний із тією дівчиною, яку ви шукали у цьому районі?»

«Цілком можливо».

«Отже, вони могли евакуювати із системи Ахернара не лише спостережний пункт, але й цю дівчину?»

«Я не виключаю й такого пояснення аномального явища. До речі, це може означати, що вони свідомі неминучості втрати гнізда».

«Треба буде підкинути цю гіпотезу аналітикам… І ще одне, Сайкс. Марков настійливо вимагає передати йому для контактних допитів Фатіму Ферфакс. У нього є вагомі аргументи на підкріплення цієї вимоги».

«Не заперечую. Наші дослідники, наскільки мені відомо, вже закінчили працювати з нею».

«Вона й досі у притомному стані?»

«Є певні зрушення у психіці, проте функціональні основи особистості, профілі усвідомлення і пам’ять, як стверджує командор Тавберг, не зруйновані. На його думку, вона цілком притомна для подальших допитів».

«Тоді відішліть її на Нолу військовим транспортом. Ми повинні допомогти Маркову, він уже наблизився до ворожого кубла».

«Попередьте його, щоб був обережним. Керівна група агентів надзвичайно небезпечна».

«Авжеж. Щодо керівної групи. Мені відомо, що Знаючі ведуть власне розслідування».

«Сестри шукають ворожих агентів на Аврелії. Тих, які виробляють генетично модифікованих адельм для посвячення. Вони дослідили історію біоконтейнера, виробленого компанією „Урмас“, у якому на Землю привозили модифіковану адельму».

«Це тоді, коли там перебувала Шерма?»

«Так, три роки тому. Сестри вже закінчили б пошуки, але нині на Аврелії запанував хаос. Наші агенти втратили контроль над ситуацією… Частково втратили».

«Запевняю вас і Преподобних сестер: незабаром ми відновимо там порядок».

«Не маю у цьому сумніву. Є ще одне повідомлення з Ґ’орми».

«Я слухаю».

«Загинула одна з віддалених колоній рептилоїдів у Поясі Гулда. Ґ’ормітів убив невідомий досі мутуючий вірус. Керуюча ієрархія ящерів лише розпочала розслідування, проте є підозра, що вірус штучного походження».

«Володарі арсеналу?»

«Ґ’орміти не відкидають такої можливості. Колонія вважалась перспективною, рівень народжуваності там удвічі перевищував середній показник світів, населених рептилоїдами. Для ґ’ормітів це тяжка втрата. Болюча втрата».

«Це урок нам. Ми також повинні готуватись до вірусних атак».

«Карантинні служби на сьогодні здатні локалізувати епідемію на всіх населених планетах, окрім Землі й Аврелії».

«Я стурбований беззахисністю Землі. Велику епідемію[95] спровокував витік біологічної зброї».

«Я накажу вченим сестрам на Піфії розробити сценарії ефективної протидії зараженню Землі. Наші спеціалісти працювали над подібними сценаріями для Піфії ще кілька десятиліть тому».

«Я готовий забезпечити такі розробки фінансами та ресурсами».

«Робота над сценаріями почнеться вже відсьогодні».

«У вас усе?»

«Так, мій імператоре».

«Тоді до зв’язку, Сайкс».

«До зв’язку, мій імператоре».

Канал закрито о 12:21

за умовним галактичним часом

34

Столичне місто Столкінбаад,

планета Нола (4КВ06:2),

зоряна система Ніргарі.

24 юна 417 року Ери Відновлення.

Обшук в апартаментах покійної намісниці тривав більше доби. Слідча група Маркова приєдналась до кримінологів Джи Тау вже тоді, коли ті закінчили шукати вибухівку, токсини та небезпечні псевдожиттєві форми. Нічого з перерахованого не знайшли.

Імперський комісар затримався у внутрішніх кімнатах намісниці, де зберігалась найкоштовніша зброя з колекції Ліди Унно. За спальню тут правила велика зала, декорована в стилі земного середньовіччя. Її стрільчасте склепіння прикрашали голови химер, грифонів і мантикор з хтиво висолопленими язиками.

Над розкішним ліжком висів вправлений до широкої рами старовинний відбиток in tablio. Текст на ньому свідчив, що ця гравюра зображає «Летючий вогонь, що знищив місто Чикаго 8 жовтня 1871 року». Автор (а можливо, й свідок тієї катастрофи) вирізьбив детальне зображення гинучого міста. Дахи триповерхових будинків палали, перелякані люди втікали від зграї кульових блискавок, а розгублені пожежники у кумедних шоломах заливали водою вікна третіх поверхів.

«Наче адельми напали!» — подумав Марков і пройшовся вздовж вітрин із шаблями, сокирами і ножами. Власниця колекції присвятила кожну вітрину певній історичній добі та певному регіону Землі. В одній були зібрані степові акінаки та вигнуті сікачі з Ірану і Близького Сходу, в іншій — розбійницькі чекани «ге» і «цюй», якими орудували харцизи на дорогах середньовічного Китаю. Ще одна вітрина була заповнена турецькими, татарськими і козацькими шаблями. На стіні, над цією вітриною, Марков зауважив порожні шкіряні петлі. Він припустив, що саме тут могла висіти шабля, якою Бурга вкоротила життя Тені Ферфакс. Поряд тьмяно відблискувало лезо ще однієї шаблюки з темляком, до шнура і китиць якого давні майстри вплели золоті та срібні нитки.

Марков вийняв шаблю з петель, відчув важкість і прохолоду шляхетної сталі. Він зробив кілька пробних замахів, але в руці імперського комісара шабля рухалась незграбно, без бойової грації і веселого свисту. Марков повернув зброю на місце і присів на краєчок ліжка намісниці. Цей вівтар Астарти кримінологи Джи Тау вже перевірили на наявність біологічних слідів. Ліжко виявилось незаймано чистим. Як і решта ліжок, ковдр, шкір та кушеток в апартаментах покійної Ліди Унно. Жодних слідів тих розваг a la Sardanapalas, про які пліткував увесь Сектор Кастора.

Комісар здогадувався, чому Ленго-Батріс залишився (залишилася) в цих кімнатах після смерті намісниці. Передбачливе творіння Тейсанболона намагалося позбавити імперських криміналістів засобів для ідентифікації його жіночої форми. Клон ретельно стер (стерла) усі записи та сліди свого перебування у гаремі Унно. Проте досвід поліцейського підказував Маркову, що у п’ятому столітті Ери Відновлення знищити геть усі сліди неможливо. Практично всю побутову та комунальну техніку оснащували функціональними реєстраторами. Якщо Ленго-Батріс й додумався (додумалась) вичистити мікрочіпи пам’яті роботів-прибиральників, сервіраторів та охоронних систем будинку, то дістатись до облікового обладнання купола — без ризику потрапити до поля зору поліції і Джи Тау — він (вона) не зміг (не змогла) б.

— Є записи! — підтвердив здогадки Маркова Нев.

Старший слідчий виклав на мармурову поличку комода дві тонкі палички, вкриті чорним шаром анізотропної плівки. Так зазвичай виглядали касети реєстраторів купольної техносфери. Марков вклав їх до гнізда демонстраційного планшета і взявся переглядати файлові блоки. Зображень Ленго-Батріс виявилось чимало. Струнку дівчину з меланхолійно-ляльковим обличчям, сумними розкосими очима й довгим хвилястим волоссям реєстратори зафіксували як у різному одязі, так і зовсім без нього, на самоті, в компанії з іншими клонами, удвох з намісницею і з гостями. На жаль, серед записів не було того, що відбувалось у внутрішніх кімнатах апартаментів покійної Унно, захищених за технологіями «червоної зони». Проте й записаного у комунальних реєстраторах було достатньо для створення ідентифікаційних моделей моторики. Їх можна було застосувати у глобальних пошукових програмах поліцейських комп’ютерів. І тоді клонові не загубитись ані серед мільйонів працівників ноланської секс-індустрії, ані серед робітників на віддалених підводних копальнях, ані в захищених від сторонньої цікавості гаремах найвищих посадовців. Не допоможуть йому (їй) ані зміна малюнка сітківки, ані вживлені подушечки пальців, ані імітатори моторики обличчя. Позитронні шукачі все одно знайдуть його (її) за характерними рухами м’язів, за ходою, ритмами дихання та лише йому одному (їй одній) притаманним способом чухати носа.

«Якщо, зрозуміло, він все ще на Нолі», — подумки додав до оперативної схеми імперський комісар. Він якраз вийшов до вітальні, де працювали кримінологи, і побачив величезне тривимірне, підсвічене схованими джерелами світла, зображення супергалактики М31 — знаменитої Туманності Андромеди. Воно займало цілу стіну, домінуючи над інтер’єром, створюючи ілюзію, що глядач перебуває на борту зорельота, який досягнув околиць найбільшої з галактик Місцевого Скупчення. Навіть на людину, звиклу до тривимірної вуличної реклами, ця інсталяція справляла враження насиченістю кольорів, затягуючо-гіпнотичною реальністю вселенської прірви та межовою деталізацією зображеного.

«Це має щось означати?» — запитав себе Марков. Він зробив кілька кроків назад, щоб охопити зором всю панораму сусіднього зоряного острова з його трильйоном зірок, пиловими поясами та неосяжними хмарами міжзоряного газу. В правому нижньому куті сяяв туманний диск зоряного скупчення М110, а зліва мерехтіли діамантові та сапфірові зірчані грона супутньої галактики NGC206. Диск Туманності Андромеди лежав на боці, наче відпочивав, а його центральна частина, організована навколо надмасивної «чорної діри», набрякла жовтогарячим жаром.

Імперський комісар згадав, що в одній із тих сотень аналітичних записок, які він опрацював за останні тижні, якась із галактик-супутниць Туманності Андромеди згадувалась як імовірна колиска раси Знищувачів Шляхів. У тій записці, як пам’ятав Марков, згадувались М32, NGC147 та NGC185. Яку саме із цих галактик-фрейлін позначила своїм народженням одна з наймогутніших розумних рас Першого Циклу, поліцейській забув.

«А той замаскований ящер також про щось таке згадував, — спливла у пам’яті Маркова розмова в інформаційному центрі в Астері. — Невже ці „Діти Атри“ поклоняються Знищувачам, як богам?»

Потім він згадав, що «Діти Атри» прагнуть безсмертя, забороненого Знищувачами, і в його свідомості раптом склалась схема, у якій він не побачив жодної суперечності.

«Діти Атри», хранителі-зрадники з «осьової раси», слугували не Знищувачам і не їхнім спадкоємцям. Вони поклонялись пам’яті Темного бога, з яким Знищувачі воювали. Саме від продовжувачів його справи отримали вони обіцянку безсмертя. З ними, сповідниками необмеженої влади, вони уклали завіт, для них вони шукали втрачений Камінь (або ж Камені). А нащадки Знищувачів, так само, як і ящери Ґ’орми, були на його, Маркова, боці. Зображення Туманності Андромеди в апартаментах Унно, судячи з цієї схеми, мало нагадувати «Дітям Атри» про давню поразку їхнього бога.

«Війна Світла з Темрявою, Порядку з Хаосом. Цій війні мільйони, якщо не мільярди років. Вона ніколи не закінчиться, — зрозумів імперський комісар. — Ми — як і магонійці, оріоніти, Повзучі, ящери — лише черговий епізод у вселенському протистоянні, що почалося задовго до нас і закінчиться тоді, коли, разом із пам’яттю про людство, згаснуть зірки, оточені Поясом Гулда. І кожний у свій час має виконати свій обов’язок. Виконати і зійти зі сцени, віддаючи естафету наступникам… Що ж, нехай буде так. У цьому також є своєрідна велич… Він, генерал Марков, виконає свій обов’язок. Перш за все, треба знайти Ленго… Й що, в біса лисого, мав на увазі отой паскудний Ян, коли розпатякував про ракові клітини?»

35

Система зірки Довіль-Еп A (WV Тукана).

20-8 юна 417 року Ери Відновлення.

Корабель ґ’ормітів за формою нагадував земну морську зірку. Закінчення його п’яти «променів» світились синюватим полум’ям, вказуючи на їхню належність до конструкції рушійного пристрою. А в центральній частині було потовщення, що нагадувало грецький горіх. Зорельот-зірка випірнув з ундуляції Темних Шляхів на відстані двох стотисячних парсека від зірки Довіль-Еп А, оточеного півдюжиною кам’яних планет, захоплених ним під час блукань галактичними орбітами. Він вийшов на ідеально прораховану траєкторію, що впиралась у третю планету Довіль-Еп А, позначену в каталогах земних астрономів як 16КВ238:3. Планета, розміром менша за Марс, належала до класу «ретроградних», себто оберталась у напрямку, протилежному обертанню самої зірки.

Перші три доби зорельот рептилоїдів рухався, огорнувшись газоплазмовим маскуванням. Для сторонніх спостерігачів він мав правити за невелику комету. Його чутливі прилади обмацували систему Довіль-Еп А у десятках діапазонів, шукаючи присутності тих, кого називали володарями древнього арсеналу. Їхні бази, пастки та охоронні системи. Про них знали мало. Тому керуюча ієрархія Ґ’орми підстрахувалась: до гнізда ґирга-реплікатора відправили не звичайний бойовий корабель типу «скальпель», а збудовану кланом Ф’аантф копію ударного зорельота, на якому далекі предки ящерів воювали з гуманоїдною «расою А». Технології для побудови унікального корабля ґ’ормітам надали Великі Повзучі Отці, і цей подарунок партнерської раси свого часу добре прислужився ґ’ормітам. Оригінал зорельота у давні часи знищив не одну колонію «раси А» у Темному Агрегаті. За іронією галактичної історії, його копія тепер мала врятувати іншу гуманоїдну расу від навали ґиргів. Екіпаж, що пілотував зорельот-зірку, обмінявся думками з цього приводу. Рептилоїди дійшли спільної думки, що будь-яка значна тривалість тяжіє до дзеркальних проявів рівноваги. Тим паче, до них тяжіє історія розвитку розумних рас Галактики, що нараховує десятки мільйонів років.

На третю — за стандартним земним рахунком — добу перебування у системі Довіль-Еп А, прилади зорельота-зірки зафіксували три невеликі штучні об’єкти, що рухались у бік корабля рептилоїдів. Позитронний мозок зорельота-зірки визначив ситуацію як прояв недружньої активності невідомої цивілізації. Проти об’єктів була застосована далекобійна зброя, принцип дії якої базувався на локальному згорненні простору в сингулярності вищих вимірів. Зовні це нагадувало нетривалі з’яви кількох темних ділянок простору, які не міг проштрикнути жоден промінь нашого Всесвіту. Гравітаційні хвилі від цих з’яв вплинули на орбіти кількох найближчих астероїдів, але в цілому нічого видовищного не відбулось. Перехоплювачі розпались на субатомні частки, розірвані мікроколапсами просторової послідовності.

Здобувши першу перемогу, екіпаж ґ’ормітського зорельота сконцентрував свою увагу на тій локації, з якої, згідно з обчисленнями, вилетіли перехоплювачі. Це була точка екліптики, гравітаційно рівновіддалена від 16КВ238:3 та зірок Довіль-Еп А та Довіль-Еп В[96]. У ній прилади знайшли ще один штучний об’єкт, що розмірами майже утричі перевищував зорельот-зірку. Його вправно замаскували під велетенську брилу льоду, але прилади зорельота-зірки вміли дивитись крізь багатометрові крижані оболонки. Ґ’орміти, ретельно зваживши усі «за» і «проти», вирішили зберегти цей об'єкт неушкодженим для подальшої інспекції. Тому цього разу ящери застосували зброю, яка руйнувала лише біологічні структури — так звану «обнулюючу дугу».

На п’яти променях зорельота-зірки знову заграли сполохи синього полум’я. Якоїсь миті вони потягнулись один до одного й утворили тонке, наче молекулярна струна, вогненне коло. Це тривало ледве одну десятитисячну секунди, після чого коло розпалось на невидимі оку «дуги», що рушили від корабля. За кілька хвилин одна з них, немов промінь сканера, пройшлась уздовж довшої вісі фальшивого астероїда. Рептилоїдам так і не судилось впевнитись, вбила «обнулююча дуга» когось там чи ні, позаяк за секунду після зіткнення з нею об’єкт самоліквідувався. Він вибухнув, перетворившись на хмару з елементарних часток.

Посланці Ґ’орми за спектром вибуху припустили, що замаскований об’єкт було споряджено енергетичним пристроєм ядерно-сидерального типу, який і використали для його самознищення.

Тепер, після самогубства гіпотетичного «стража гнізда», екіпаж зорельота-зірки спрямував усі свої спостережні прилади на 16КВ238:3, де в екваторіальній зоні ще тисячу років тому ґ’орміти знайшли зсув вимірності з числа тих, які рептилоїди називали «Екуур». Поряд із поверхневими ознаками червоточини прилади корабля-розвідника, що відвідав систему Довіль-Еп А за тиждень до зорельота-зірки, помітили характерну підповерхневу аномалію.

Тепер наявність підземної порожнини підтвердили локатори бойового корабля ящерів. На глибині чотирьох кілометрів вони окреслили контури велетенської печери, частково заповненої речовиною, в якій відбувались теплородні хімічні реакції, подібні до метаболічних. Енергетичні вихори, що мандрували порожниною, свідчили про постійні та складні за своєю фізичною природою прояви тамтешньої локальної сингулярності. Також у порожнині були знайдені величезні скупчення кальцію біологічного походження. Мозок зорельота-зірки на питання: «Наскільки характеристики знайденої підповерхневої аномалії відповідають прогнозам щодо гнізда ґирга-реплікатора?» дав відповідь, що у співвідношенні сорок шість до одного можна стверджувати, що об’єкт «Гніздо» ідентифіковано.

Не вдовольнившись цим і пам’ятаючи, що володарі древнього арсеналу схильні до облуд та імітацій, рептилоїди відправили на 16КВ238:3 дослідницький зонд. Він уточнив розміри порожнини (приблизно вісімнадцять мільйонів кубічних кілометрів) та знайшов жерла, через які звідти виводився надлишок газів. Зонд спрямували в одне з таких жерл, і він заглибився майже на кілометр під поверхню планети. Даних, отриманих зондом, виявилось достатньо, щоб оцінити вагу матки (приблизно триста вісімдесят тисяч тонн) та динаміку роботи гіперпросторових порталів, через які Велика Матір ґиргів отримувала їжу. Її кількість за такої динаміки, як спрогнозували ґ’орміти, мала б подвоюватись кожні шість земних місяців. Після обробки даних, отриманих зондом, екіпаж зорельота-зірки прийняв рішення знищити гніздо, не руйнуючи самої планети.

Того ранку на третій планеті системи Довіль-Еп А нічого не віщувало змін. Оповиті метановим туманом темно-сірі скелі дрімали, ховаючи під своїми коренями гніздо найдивовижнішого чудиська у Всесвіті. Коли сонце кольору лайма зійшло на її жовтий небосхил, туман частково розвіявся і стали помітнішими плями чорного моховиння, що вкривали підніжжя скель. Моховиння було живим, його крихітні відростки напнулись назустріч кволому світлові. Це примітивне життя існувало виключно завдяки випарам з тих печер, що досягали гнізда. Примітивне життя ще не навчилось розпізнавати космічні небезпеки й тому не зреагувало на раптову появу в небі чорного сфероїда. А той, не гальмуючи перед поверхнею планети, наче куля у масло, увійшов у товщу її базальтового панцира.

Ще кілька стандартних хвилин нічого не відбувалось. Потім скелі зрушились зі своїх споконвічних місць, підстрибнули, завібрували і розсипались на дрібне камінюччя. В надрах базальтового щита заворушилась у передсмертних судомах велетенська істота. Її безмірне, розповзле та безформне тіло відчуло не знаний раніше біль. Червоні сполохи пожежі вперше й востаннє освітили жахливу істоту, незліченні шлунки якої спожили життя цілих світів. Людські слова не змогли б описати її форми, тому що вона, ця форма, дорівнювала вічно плинній безформності, помноженій на розмір. Досвід людських мов не дозрів до образів, що були б доречними для опису такого об’єкта. Цій плинній безформності були властиві дуже довге життя й безмежне просторове розширення. Проте тому її черговому втіленню, що замешкало на 16КВ238:3, не судилося виповнити меж своїх властивостей.

Десятки тисяч ґиргів-робочих розбіглись підземними порожнинами, залишаючи чертоги своєї королеви. Вони бігли зі швидкістю, недосяжною для жодної іншої істоти в Галактиці, але їхня погибель виявилась прудкішою. Беззахисні норни-мафеді гасили свої портали перед її фронтальним наступом і також гинули, спалахуючи й розлітаючись клаптями сажі. Безжальний вогонь випалював гніздо Великої Матері ґиргів, обвуглював її неосяжну вічно голодну плоть. В останні секунди свого існування вона розпалась на сотні тисячотонних шматків. Якби хоча б один із них вижив, матка почала б новий цикл свого життя. Але зброя Ґ'орми не залишила чудиську жодного шансу. Всі його шматки і сегменти стали здобиччю полум’я. Плоть матки спочатку стала озерами гарячих драглів, а потім купами обвугленої маси. Тим часом зброя рептилоїдів пробила кам’яну «підлогу» гнізда. Розжарена магма з планетарної мантії заповнила випалену порожнину, а жерла печер за кілька обертів планети перетворились на активні вулкани.

Навіть з міжпланетної відстані було помітно, як дим з новоутворених вулканів вкрив, наче брудним саваном, освітлений бік 16КВ238:3. Ще кілька діб зорельот-зірка досліджував систему Довіль-Еп А. Його екіпаж шукав зоряний Ковчег, жаданий Ольд. Проте чи то легенди про зв’язок Ковчега з гніздом ґиргів були неправдивими, чи то сам Ольд не виявив бажання відкритись посланцям Ґ’орми, але ця частина місії зорельота-зірки залишилась без позитивного фіналу. Наостанку рептилоїди заміряли енергетичні потоки, що линули з ураженої червоточини, та взяли курс на зворотний шлях.

Зорельот-зірка вистрибнув з площини екліптики, досягнув лімесу біля 52 Тукана й пірнув там на Темні Шляхи, несучи у своєму череві розумних істот, сповнених відчуття належно виконаного обов’язку.

Липень 2011 — серпень 2012