Фіолетові діти

1

Ниточки потроху сходяться докупи… І ведуть вони до славного міста Запоріжжя… Усі Мирославині «superhomo» — із запорізького дитячого будинку… У листі Альони теж сказано, що Арсеній сирота і приїхав із Запоріжжя… У листі загадкової Zirkи до не менш загадкової L@rи Сroft — знову Арсеній і Запоріжжя…

Що там за мутація така? А може… вони з одного і того ж дитбудинку? Треба поїхати туди і все з’ясувати. Знайти Ангеліну. Розпитати. Розгадка всього цього має бути. Це повинно пролити світло на смерть Альони.

Гадаю, можна буде взяти відпустку за свій рахунок.

Гюрза спочатку не хоче мене відпускати, але я вигадую історію про хвору тітку та пробую «натиснути на жалість»; як не дивно, мені це вдається. Мене відпускають на три дні. Часу повинно вистачити.

Потяг «Київ — Запоріжжя‑1» відправляється о 20 годині з копійками. Виходжу зі станції метро — вже геть темно. Темно і холодно. Падає чи то рідкий сніг, чи то загусклий дощ. Він неприємно хлюпає під ногами, перетворившись у рідку желеподібну сіро-буру масу. Я піднімаю комір пальта, натягую капелюшок на вуха, витягаю та одягаю шкіряні рукавички. І роблю крок, що наближає мене до таємниці…

Біля поїзда стоїть провідниця, побрязкуючи ключами. Схожа на товсту відьму, яка сторожить вхід до потойбіччя. Аж лячно… Але вона лише прозаїчно змірює мене міліцейським поглядом та ритуально-підозріло дивиться в квиток. Швидко прошмигую до теплої пащі вагону.

У купе нікого немає. Тільки тьмяніє світло під стелею. Сідаю біля вікна. Я люблю самотність. Люблю дивитись у вікно, коли потяг набирає швидкість. Вагон і справді здригається — вокзал та місто починають відпливати за вікном, залишаючись наче в минулому… Вкупі з холодом, мрякою та невизначеністю.

Раптом дзвонить мобільник та пробуджує мене з моєї задуми. Ігор?

— Привіт, сонечко, — трохи фамільярно каже він, — ти де? Вдома?

— Ні.

— А де ти проти ночі? Я хотів зайти…

— Я в поїзді. Їду до Запоріжжя, — не дуже охоче відповідаю.

— Куди? — стурбовано перепитує Ігор.

— До Запоріжжя!

— Ти що? Чому мені нічого не сказала?

— А що?

— Чого ти туди поїхала? Сама? — все більш обурюється Ігор. — Ти що, не могла мені сказати? Я б тебе відвіз! Ти що, не розумієш…

— Не гарячкуй. Я нічого такого…

— Нічого такого! Куди ти пхаєш свого носа? І навіщо?

— Ну, Ігорю… це вже зовсім… — я роздратовано вимикаю мобільника. Що це з ним? Накинувся на мене, мов я йому зобов’язана звіти писати про всі мої переміщення по планеті!

За хвилину він знову дзвонить:

— Ти де зупиняєшся? Може, мені приїхати? Я тобі допоможу. Знайти все, що ти хочеш…

— Дякую, краще не заважай…

— Ти знову образилась?

Ну, як на тебе не ображатися? Твої опікування робляться аж занадто нав’язливими.

А ця справа, вона… дуже інтимна для мене. Мені здається, що, упоравшись із таємницями, я відкрию щось важливе для себе. Саме для себе, вірніше, в собі…

Але всього цього я йому не кажу. Мовчу… Хай вважає, що я ображаюся…

2

Запоріжжя зустрічає передсвітанковою імлою, вітром та вогким снігом. Таксі везе мене по проспекту, що розгортається перед очима, як безкінечний брудний бинт. Місто ще спить, пласке і просторе, як хірургічний стіл, по якому ілюзорними скальпелями ковзають поодинокі авта.

Біля готелю «Інтурист» виходжу з машини, розраховуюся з мовчазним водієм, беру в руки багаж і прямую до входу. Готель, хоч і має застарілу совковську назву, всередині непогано відремонтований під «евро». На рецепсії фарбована білявка зі слідами безсонної ночі на обличчі та помади на губах мляво бере мого паспорта до рук і пробиває дані по комп’ютеру. Так, дійсно, реєструвалася через Інтернет, кімната заброньована. Позіхає. Підсовує картки для реєстрації. Ще раз позіхає, мрійливо задивляється у вікно, потім, неначе прокинувшись, повільно повертає мені документи.

Коли я віддаю заповнені папірці, то отримую на заміну вимучену посмішку: «Ласкаво просимо!» та ключі від кімнати.

Я підіймаюся на п’ятий поверх ліфтом, у якому змішався кислуватий запах цигаркового диму із запахом освіжувача для повітря невідомого хімічного складу.

Моя кімната доволі пристойна. Трохи прохолодно (чи то я змерзла дорогою?). Ставлю валізу в кутку. Роздягаюся й іду оглядати помешкання.

Є душ. Відкручую кран — вода тепла. Це гарна новина. У мене є нагода зігрітися. Що я і роблю.

Гаряча вода, що трохи боляче б’є по плечах, насправді швидко зігріває, зганяє втому та вранішню сонливість. Думки стають чіткими та логічними, як мікросхеми. Під їхнім пильним поглядом мої ще вчорашні бездоганні плани видаються трохи утопічними. Може, я даремно знехтувала допомогою Ігоря?

Але ж треба з чогось починати. Після душу, загорнувши волосся в рушник та одягнувши халат, я чимчикую до ліжка, всідаюся на ньому, підібгавши під себе голі ноги. Розгортаю карту міста, кладу поряд блокнота. За логікою, і Арсеній, і Мирославині superhomo повинні бути з одного інтернату. Може, й не зовсім за логікою, але я чомусь цілковито в цьому впевнена. У мене є всі адреси дитячих будинків та шкіл-інтернатів (я добряче попрацювала з Інтернетом). Православні приюти зразу відмітаю. Мене не цікавлять також притулки для малечі. Під описану Мирославою та Ігорем установу найбільше пасують три. Шукаю вулиці по карті: один на правому березі, другий на Хортиці та третій за містом у селищі з такою ж назвою — Інтернат.

Я лягаю на спину й витягую ноги. Задумливо гризу ручку. Гаразд, знайду я інкубатор для «superhomo»… а далі? Звісно, мені цікаво багато чого: і скільки приблизно там дітей, і методи, якими пробуджують здібності, і за якими критеріями дітей відбирають, і де їх знаходять, і як із ними поводяться. Але ж головне завдання — знайти таємничу виховательку Арсенія. Може, вона щось зможе розповісти важливого, що прояснить цю суцільну темряву.

Перший інтернат, що на правому березі, виявляється звичайнісіньким. Там немає і натяку на супердітей. Я навіть використовую «шукача», вмикаючи його раз по раз у різних куточках будинку. Екран залишається порожнім, тільки зрідка загоряється з мого боку зеленуватою пласкою плямою перешкод, на яку я вже звично не звертаю уваги. Трохи розпитую вчителів та дітей. Про Ангеліну ніхто нічого не знає.

На другу установу я витрачаю більше часу, але теж даремно: на Хортиці також звичайний заклад і жодних слідів названої матері Арсенія.

Коло звузилось. Уже майже три години пополудні, але я вирішую сьогодні ж відвідати і селище «Інтернат». У мене з’являється азарт. Я наближаюся до мети.

До «Інтернату» проїздом ходить приміський автобус з автовокзалу. Автобус — це старезна бляшанка з облізлими сидіннями та засмальцьованими фіранками бурякового кольору на вікнах. У салоні пахне бензином і старими людьми. Сідаю біля вікна. Автобус потроху наповнюється народом. Це переважно селяни, які їздять до міста на роботу або у справах. Біля мене сідає огрядна тітонька та притискає мене до вікна. Привітно всміхається та засовує під ноги велику картату торбину. Я всміхаюся у відповідь та притискаю ноги до стінки. Добре, хоч поряд не примостився той кремезний дядько, що сидить попереду: від нього тхне густим перегаром вкупі з часником. А у тітоньки я принаймні спитаю, де мені виходити.

Автобус зупиняється. Тіточка підказує:

— Ти питала «Інтернат»? Виходь, уже приїхала.

Я дякую. Виходжу разом із вайлуватим чоловіком із мішком, що теж сидів попереду. Автобус із гуркотом від’їжджає, наостанок поперхнувшись їдким вихлопним газом. Оглядаюся. Переді мною стара, білена вапном зупинка, над якою прибита потріскана і трохи іржава табличка тьмяно-блакитного кольору з написом: «Інтернат». І все. Тільки поле навкруги…

Безлюддя.

Тиша.

Сіре небо от-от проллється дощиком… А автобус, як останній привіт від цивілізації, вже майже розчинився в тумані… Якось мені стає трохи не по собі. Я швидко наздоганяю чоловіка і безпорадно запитую:

— Вибачте, а ви не підкажете, де інтернат?

— Який інтернат? — здивовано перепитує дядько, зупиняється, ставить мішок на землю й запалює цигарку.

— Ну, інтернат, про який тут написано, — вже майже розпачливо махаю рукою в бік зупинки.

— А-а, цеє…— тре під носом чолов’яга — Так його, той, уже десь років п’ять тута нема.

— Як це немає? А ви куди приїхали?

— Я? У Яблунівку. Отутечки полем, полем — і Яблунівка, — робить невизначений рух рукою в бік перпендикулярної дороги та затягується цигаркою.

— А куди ж подівся інтернат? — здивовано дивлюся на не обтяжений урбанізацією краєвид.

— Та біс його знає,— спльовує на землю чоловік.

— То, може, ви покажете, де він був?

— Можу й показати, — він викидає недопалок та завдає свій мішок на спину, — мені не жалко. Як хочеш, іди за мною.

Виявляється, будівля і не повинна бути біля зупинки…

— А що зараз на тому місці? — швиденько біжу за дядьком та намагаюся по його обличчю розпізнати, чи не маніяк він часом.

— Та біс його знає,— знову повторює чолов’яга, — обнесли парканом, може, хтось землю викупив… Щас знаєш як… Не поймеш.

Чолов’яга таки не маніяк. Він навіть не дуже балакучий. Мовчить та смалить на ходу цигарку за цигаркою. Він доводить мене до перехрестя. Одна дорога ґрунтова і веде через яр до села, друга — асфальтована, пряма та рівна, як автобан.

— Ось там! — дядько вказує на будівлю, що сіріє здалеку. Потім спльовує, наче побачив щось зовсім гидотне: — Бачиш, заасфальтірували, буржуї! Тільки там ніякого інтернату нема. Тільки паркан високий та охорона.

Паркан справді виявляється високим: бетонні стіни без жодної шпаринки метра два з половиною заввишки. Помічаю над парканом колючий дріт та камери стеження через кожні три метри. Щось не дуже схоже на приватне помешкання. Металеві ворота, фарбовані сірою фарбою, для спілкування з оточуючим світом мають тільки кнопку дзвінка та зачинене віконце.

Робити нічого, треба скористатися єдиним засобом комунікації: я дзвоню. Майже відразу вікно відчиняється, і з нього визирає обличчя молодого охоронця в чорній формі без розпізнавальних знаків.

— Я вас слухаю, — суворо запитує він і зацікавлено дивиться на мене.

Я дивлюся йому у вічі, посміхаюся найзвабливішою усмішкою:

— Вибачте, мені можна пройти на територію?

— Ваша перепустка? — незворушно відповідає охоронець.

— Перепустка? Це що, режимний об’єкт? — роблю круглі очі.

— У вас перепустка є? — підозріло сканує моє обличчя.

— Це інтернат для дітей-сиріт? — відповідаю питанням на питання. Охоронець кривить губи і дивиться крізь мене:

— Я не надаю інформації.

— Скажіть, будь ласка, як мені зустрітися з кимсь із персоналу? — продовжую наполягати. Хлопець фокусує на мені погляд:

— Ваше ім’я?

— Рудь Дарина Миколаївна.

Охоронець нахиляє обличчя і риється в не видимих для мене паперах. Я чую тільки шурхотіння. Потім, піднявши голову, ніяково хитає головою:

— Вибачте, вас немає в списках. Я вам нічим допомогти не можу…

А я знову дивлюся йому в очі:

— Це ж інтернат? Так?

Юнак у відповідь підіймає брови, тихцем схвально киває головою і повторює:

— Я не надаю інформації,— трохи мовчить і ледь посміхнувшись додає,— у службовий час…

Потім, ледь почервонівши, підманює мене рукою та на вухо тихенько каже:

— Через сорок хвилин у мене закінчується зміна. Заждіть мене… на трасі біля зупинки.

Коли я доплентуюся до зупинки, починає сутеніти. Піднімається степовий морозний вітер, і я ховаюся в цегляну білу будівлю. Там теж не дуже тепло, та все ж не так дме. Сісти всередині можна на дерев’яну дошку, яка замінює собою лавочку та з одного боку підозріло хитається. Сідаю, настовбурчую комір та дивлюся на годинника. Мені залишається чекати з півгодини. Скоро зовсім стемніє. А раптом він не прийде? Я нервово думаю, що я справжнісінький лох, який не спитав навіть розкладу автобусів. Хоч би вони ще ходили. Не схоже на те, що тут можна викликати таксі.

Стає морозно. З неба починає сипатися мокрий сніг. Довго сидіти не вдається. Я починаю ходити назад-уперед, вдивляючись у вогники фар автівок, які на великій швидкості пролітають повз зупинку.

Я замерзаю дедалі більше і майже втрачаю надію, коли раптом біля мене зупиняється машина. Гостинно розчиняються дверцята, і я бачу в теплому жовтуватому світлі хлопця, якого чекаю. Він всміхається та махає мені рукою. Я підходжу і сідаю до машини. Юнак трохи ніяково посміхається:

— Сьогодні — таки холодно. Ви, мабуть, змерзли? — він натискає на газ, і машина повільно набирає швидкість, полишаючи в темряві, що згущається, мій тимчасовий ненадійний прихисток.

— Так, — кажу, хукаючи на почервонілі руки.

— Вам у місто? Зараз я увімкну сильніше обігрівача…

— У місто, — киваю.

— Ви така гарна дівчина, Дарино Миколаївно, ви не боїтеся гуляти одна по цій глухомані? — він нахиляється до панелі управління, похапцем дивиться на мене і знову червоніє. Мабуть, не звик робити дівчатам компліменти.

— Я, власне, шукала школу-інтернат. То ви мені розкриєте пару таємниць?

Хлопець хмурить лоба:

— Я працюю на цьому об’єкті не так давно. Платять тут пристойно, і не тільки за охорону, а й за те, щоб ми не розпускали язика. Дозвольте поцікавитися, вам інформація навіщо?

— Я шукаю одну людину. Вона повинна працювати тут. Її ім’я — Ангеліна. Приїжджаю, а тут таке — паркан… охорона…

Він обганяє авто, що їде попереду, і трохи згодом повертається до мене:

— Ангеліна, кажете? — витягує з кишені пачку цигарок. — Я запалю, ви не проти?

Підпалює цигарку, затягується:

— Вона тут більше не працює,— прочиняє вікно і випускає дим.

Я зітхаю.

Хлопець знову дивиться на мене і хитро мружиться:

— Але я можу вам допомогти… Дати її адресу.

— Дякую. А можна ще запитання? Що тут взагалі відбувається? Чому така охорона? Це ж школа-інтернат?

— Інтернат, — киває головою і, обганяючи машину, різко крутить кермом. Мене заносить на нього. Він, доторкнувшись до мого плеча, знову червоніє. І більше нічого не каже. Мені теж робиться ніяково розпитувати його.

Ми вже під’їжджаємо до міста. Машин більшає. На світлофорі він запитує:

— А вам у місті куди?

— Мені до центру. До готелю «Інтурист».

— Гаразд, — посміхається. Трохи мовчить та веде далі: — А чим ви займаєтеся у вільний час, коли не штурмуєте закриті установи? Наприклад, сьогодні?

— Сьогодні? — перепитую, мов недочула. — Сьогодні я, здається, трохи перемерзла та втомилася.

Я раптом справді відчуваю себе такою втомленою, немовби я тільки-но підкорила Говерлу чи навіть щось вище… І не просто так, а зі здоровезним наплічником за плечима. Тягар цього дня, холод та мізерний результат від зусиль навалилися на мої плечі майже фізично відчутно. Мені прикро, мені зле… Від сірого паркану, що мені стрівся. Від таємниць, які я не можу розгадати. Від суцільної байдужості оточуючих. Від того, що в мене зовсім немає однодумців… Я немовби один на один вступила в боротьбу з велетенським монстром невідомої породи — зітканим із таємниць, недомовок та брехні.

Нарешті машина зупиняється. Ми під’їхали до моєї тимчасової домівки. Водій кашляє та тихо каже:

— Приїхали…

Видно, що йому не хочеться прощатися зі мною. Він витягує з кишені блокнота:

— Ось адреса, яку я вам обіцяв, — швидко пише, — і мій телефон.

Протягує мені листок і пильно дивиться в очі.

— Дякую! — відповідаю.

— Бажаю вам успіху в пошуках! Дзвоніть… — зітхає він.

3

Я завжди хотіла бути сміливою та рішучою. Заздрила тим, хто міг стрибнути з мосту на гумовій мотузці чи з літака на парашуті. Або міг безпомилково вказати на ворога чи безкомпромісно засудити злодійство. Я такою не була, і мені ніколи не вдавалися геройські вчинки. Деякі мої подруги помилково вважали мене сильною особистістю. Але то було від того, що вони нічого не знали про мій внутрішній світ, про всі мої урагани та цунамі. Хе… Єдине, що в мені, мабуть, було — то потаємність. І ще, це вже без жартів, — я була впертою.

Та зараз мене не дуже тішить думка, що потрібно буде влізати в чиєсь приватне життя зі своїми дурними запитаннями.

Щоб відволіктися від неприємних роздумів, прислухаюся до дерев і будинків. У незнайомому місті вони багато чого можуть розповісти. На них залишаються відбитки людських емоцій — страхів, надій, любові та розчарувань.

Цей район мені не дуже подобається.

Тихо.

Сіро.

Безнадійно.

Замерзлі дерева хитаються, біліють віттям, безпорадно впиваються в небо голими кігтиками гілочок. Немовби хочуть зачепитися за свинцеву низьку небесну твердь, щоб не впасти.

Оглядаю адресу на папірці, а потім сірий дев’ятиповерховий будинок. Здається, знайшла. Будинок має втомлений вигляд. На ньому ще слабенько відчуваються мізерні рештки ентузіазму, і, як згадка про ті далекі часи молодості, біля під’їзду чорніє мозаїка. На ній зображено молодого чоловіка з класичним соцреалістично усміхненим лицем і якоюсь робітничою байдою в руках (мабуть, сталевар). Але мозаїка місцями осипалася, і зверху її вже розписано зухвалим графіті яскраво-лілового кольору. YOYO[14] — по філософському сповіщає напис. Чи то грайливо, запрошуючи до забави, чи то зовсім навпаки — позбавляючи останньої надії.

У під’їзді під самою стелею жевріє лампочка, одягнута в решітку та павутиння. Хоч вона й увімкнута серед білого дня, тут усе одно майже сутінки. Кнопка ліфту пропалена цигаркою. Натискаю на шершаву чорну поверхню. Ліфт усе ж таки вдається викликати. Він спочатку по-старечому крехтить десь там, зверху, у безодні шахти, потім його стогін наближається, і він з гуркотом зупиняється. Заходжу, натискаю кнопку п’ять, судячи за все, саме там розташована потрібна мені квартира.

П’ятий поверх.

Гіркуватий запах кави, сирості та пилу.

У довгому, як кишка, коридорі знаходжу потрібну квартиру. Двері старі, обтягнуті чорним дерматином. Натискаю на дзвоник. За дверима спочатку тихо. Потім чується шурхотіння, і двері відчиняються. З порогу на мене підозріло дивиться дівчина з дикуватим поєднанням яскраво-червоного фарбованого волосся і кислотно-зеленого халата.

— Вам чого? — не дуже привітно запитує вона і одночасно зав’язує халат поясом.

— Вибачте, я шукаю Ангеліну, — я ще раз звіряюся з папірцем, — Ангеліну Іванівну. Вона тут мешкає?

— Так. А вона вам навіщо? — дівчина уважно дивиться кудись трохи вище моєї голови та прищурює очі.

— Вибачте, я приїхала здалеку і дуже б хотіла поговорити з нею, — пробую говорити спокійно та впевнено. Мене від химерного вигляду та незвичного погляду дівчини пробирає холодком.

— Її зараз немає. А ви хто? Її учениця? — переводить погляд спочатку на мого лоба, а потім на обличчя. Очі — холодні, ледь-ледь зеленуваті.

— Мене звуть Дарина. А як мені знайти Ангеліну Іванівну? Коли вона буде? — мене вже пробирає не тільки холодок, а й легкий відчай. Невже всі мої зусилля марні?

— Розумієте, — дівчина прикушує губу, очі трохи м’якшають — вона в лікарні…

Мабуть, у мене такий розпачливий вигляд, що на її обличчі з’являється співчуття, і вона прочиняє двері ширше:

— Ви кажете, що ви здалеку? Тоді проходьте, не стійте, — жестом запрошує до оселі.

У мене виникає дивне відчуття: мені здається, що мене запрошують не до звичайної квартири, а, як мінімум, до загадкової кролячої нори, і я, зробивши крок уперед, потраплю до нового непередбачуваного світу. Та все ж таки я заходжу до вузького передпокою, захаращеного шафками, взуттям та книгами. Потім прямую за господинею до кухні.

Теракотові шпалери в золотий візерунок.

Запах кави та індійських паличок-пахощів.

Червона жаба з рубіновими очима на холодильнику.

На скляній півкулі білої люстри, звисаючи над столом, на ниточках висять паперові журавлики. Це, здається, має назву оригамі. Таке японське мистецтво. Вони похитуються, крутяться у повітрі. Червоні і чорні — по парі кожного кольору.

— Сідайте, — каже дівчина.

Я слухняно сідаю, протискаючись на кухонний «куточок» біля столу. Вона ставить чайника на плиту, та вовтузиться з сірниками. Повертається до мене:

— Мене звати Світлана, — посміхається своїми прозоро-зеленими, як замерзлий ставок, очима та поправляє червоне пасмо волосся, — вибач, можна ж на ти?

— Звичайно, — усміхаюсь у відповідь.

Світлана мружить очі і знову придивляється до мене:

— Твоє обличчя мені знайоме. Ми зустрічалися?

Заперечливо хитаю головою:

— Ні, не зустрічалися.

Вона з несподіваним теплом в очах задумливо протягує:

— Дивно…

Я роззираюся. Тут багато книжок, навіть на кухні. На холодильнику, на столі, на табуреті. Чого тільки немає: і «Трипільська культура», і «Астральні подорожі», і навіть Юнг — «Таїнство возз’єднання».

Біля мене на столі поряд із сільничкою та недопитою чашкою молока лежить розгорнений зошит. На одній сторінці намальований зодіак, весь вкритий незрозумілими надписами та астрологічними знаками, поряд коло, розділене на вісім частин із намальованими місячними фазами. На другій щось написано. Я обережно заглядаю:

Хто пізнає таємниці календарів, той пізнає таємницю життя та смерті й оволодіє таємною магією. Се Лена сидить біля озера і плаче за загубленим Іванком. Завітайте на свято Цукімі[15] й у відблисках палаючої осені згадайте про втрачену Трою.

Красиво… Але геть нічого не зрозуміло.

— Кави? — запитує Світлана, і я здригаюся. Щось я стала нервовою…. Та вона не звертає на це уваги, навіть не хоче від мене відповіді, а просто повідомляє мені факт і ставить джезву на плиту.

— Ти не соромся, почувай себе, як удома, — кидає мені через плече, відчиняє холодильник і дістає молоко та варення з червоних ягід. Повертається до мене:

— Цікавишся? — киває на зошит і ставить паперову пачку молока на стіл.

Ніяково відвожу невихований погляд від дивного зошита. Світлана тим часом насипає варення з банки в кришталеву вазочку і ставить на стіл біля мене:

— Скуштуй, це — калинове. Дуже корисне для пам’яті…— піднімає на мене прозорі очі,— ми точно з тобою не зустрічалися?

Я знову заперечливо хитаю головою. Світлана знімає з плити джезву і знову запитує:

— Тобі з молоком?

Мовчки киваю. Слідкую за її плавними рухами — здається, вона не виконує звичайну домашню роботу, а танцює загадковий повільний танок. Дістає чашки — синій кобальт із золотими зірками. Розливає каву. Рука трохи підіймається й опускається. Додає молоко. Повільно, граційно. Потім, простягнувши догори тонку руку, дістає з полиці печиво. Ставить біля мене чашку. Сідає. Не встигаю оговтатися, як Світлана присуває до мене зошита, в який я мала прикрість зазирнути:

— Якщо цікавишся, то можу тобі розповісти… Тобі це згодиться, — стверджує вона та кидає на мене твердий, трохи зверхній погляд. Заперечити їй неможливо. Вона впевнена, що краще знає, що мені потрібно…

Я киваю та приречено констатую про себе: «Ось уже й кролики мною командують…» Чи як там казала Аліса у Льюїса Керрола?

А Світлана вже тикає рукою в зодіакальне коло:

— Це дуже важливо, дивись, — очі в неї загораються фанатичним вогником. — Те, що коло ділиться на дванадцять знаків зодіаку, гадаю, тобі відомо, та є ще один поділ — на вісім частин. Це так звана зірка Богородиці. Дуже важливо з’єднати сонячний та місячний цикли і синхронізуватися з ними. Тобі вираз «Метоновий цикл»[16] про щось говорить?

— Ні…— ошелешено мотаю головою

— Зрозуміло… — закочує очі Світлана та шумно вдихає повітря. Потім не менш шумно видихає і з новою порцією нездорового ентузіазму продовжує:

— Цей поділ співпадає з основними язичницькими святами, сакральна пам’ять про які майже повністю втрачена. Так ось, перша точка — Великдень. Весняне рівнодення. Місяць, чи по-інакшому Луна, та Сонце з’єднуються. Росте день, росте Луна, молода Дівчина — Юнка, або Данка. Друга точка — Белтайн, одна восьма року. Тут наше розширення обмежується тільки нашим інтелектом. Третя Купала — літнє сонцестояння, або одна чверть року. В точках сонцестояння Сонце та Луна максимально віддалені. Місяць розділений навпіл, тобто перша чверть. Четверта… отут починаються цікаві речі…— прозоро-зелені очі Світлани розгоряються сильніше, і вона починає говорити швидше та збудженіше:

— Розумієш, коло ділиться ще й на три частини. І одна третя, це саме четверта точка — Юнка, перетворюється на Жінку, Ладу. П’ята точка — три восьмих року. Лунгасад. Знову — обмеження тільки в голові. Шоста — одна друга року — Троян, або свято Цукімі в Японії. Повний місяць та осіннє рівнодення. Луна та Сонце символічно дивляться одне на одного. Сьома — Калита або Самтайн, п’ять восьмих року. Розширення обмежується. Відкушується… На свято Самтайн кельти пекли хлібці з отвором посередині. У нас подібні пироги пекли на Калиту. Тобі слово «калита» нічого не нагадує?

Я знову мотаю головою:

— Ні…

Світлана зверхньо посміхається:

— В російській мові є слово «калітка»… Тобто хвіртка. Калита — це хвіртка в інший світ… Коловорот насправді — Коло Воріт. Воріт до інших світів…

Доволі спірне твердження, думаю я, от і слово «каліка» теж є… І не тільки в російській мові… І що?

Але я не наважуюся заперечувати вголос.

Світлана тим часом задумливо повторює:

— Коло… Дерево… Коло… Колода… — і несподівано питає: — От скільки гральних карт у колоді? Ти знаєш?

Нарешті в мене з’являється нагода блиснути інтелектом:

— Гральних? Тридцять шість, — впевнено відповідаю.

— Ні,— кривиться Світлана, — в повній колоді.

— П’ятдесят чотири здається…

— Ні,— задоволено хитає головою вона, — насправді їх п’ятдесят дві. Та два джокери. А п’ятдесят два — цифра дуже не проста. Дуже важлива цифра. Бо саме п’ятдесят два тижні в році! Запам’ятай цю цифру!

Я вже зовсім збита з пантелику. Дивлюся на неї та тільки кліпаю. Світлана, киваючи на кришталеву вазочку, поблажливо каже:

— Ти пробуй, пробуй варення… Воно для пам’яті…

Я слухняно беру ложечку і занурюю у варення. Світлана повертається до зошита та кола в ньому:

— Восьма точка, знову трикутник, дві треті року — Марена. Жінка перетворюється на Стару з косою… Потім дев’ята точка — Різдво, зимове сонцестояння, або три чверті року. Місяць старіє. Знову він розділений навпіл. Сонце та Луна максимально віддалені. До речі, ти знаєш, як буде на санскриті «дев’ять»?

Я навіть і не пробую відповідати. І Світлана залюбки відповідає за мене:

— Дев’ять на санскриті — «нава»! Нава! Розумієш? — значуще підіймає тонкого довгого пальчика з акуратним рожевим манікюром.

Я тупо киваю головою, намагаючись не дивитися в її фанатичні очі. А вона веде далі:

— Трикутник — Юнка, Жінка та Стара. Данка, Лада та Марена. Вони ж Норни — Скульд, Верданді та Урд, які плетуть нитку життя. Вони символізують три так звані «гуни»[17], тобто стани, через які проходить матерія. Творення, збереження, руйнування. Або майбутнє, теперішнє та минуле. І, нарешті, десята точка нашого кола — Колодій або Імволк, сім восьмих року, знову розширення, ще обмежене. Потім усе повторюється…

В глибині квартири дзвонить телефон.

— Вибач, — кидає мені Світлана та йде.

А я, проводжаючи її поглядом, думаю: чи нормальна вона? Бо я геть нічого не втямила з її «дуже важливих» балачок. До чого мені все це? Помісь кельтських, слов’янських та ще й японських свят… Мішанина російських та українських назв… І цей її божевільний вогник в очах…

Нарешті пробую варення, воно кисло-солодке та трохи гіркувате на смак. Як то кажуть, на любителя. Потім придивляюся до кісточок. Кісточки — мов маленькі сердечка рожевого кольору.

Що ж я повинна пригадати?

Світлана довго не повертається. Я потроху допиваю каву. Оглядаюся. Мені вже хочеться дременути звідси. Та це буде не зовсім виховано… Та й питань у мене ще забагато… Я нудьгуючи починаю роздивлятися книжки. Помічаю одну вельми цікаву, в стовпчику, що купчиться біля мене. Беру її до рук. На палітурці знайоме прізвище: Верболаз І. Г. Це що той самий Верболаз? Перегортаю сторінку. Так, ім’я по батькові сходиться: Іван Григорович, професор, доктор сходознавства, член ради психологів при Lund University. Книжка має назву: «Сучасні сугестивні[18] методики у вихованні дітей нової формації». Так от чим ви займаєтеся, пане Верболаз! Боже! Я ж, як дурепа, розповідала про учнів та намагалася знайти порозуміння… А він про все це давно знав і водив мене за носа! Що ж це я… не слідкую за науковими публікаціями? Хоча… Я дивлюся на наклад: усього 500 примірників. І видавництво якесь екзотичне — Окінава, Японія. Але чомусь українською мовою. Щось я не чула про тамтешню численну діаспору…

Світлана нарешті повертається до кухні.

Я ще тримаю книжку в руках і, щоб дізнатися більше, переводжу розмову в інше русло:

— А ти мені не розкажеш, що трапилося з інтернатом?

— То ти не знаєш? — Світлана сідає до столу та береться помішувати ложечкою забуту каву. Кладе ложечку на край блюдця та киває в бік книжки, що я гортаю: — Власне, з нього все і почалося, — з цього Верболаза…

Відпиває ковток:

— Йому вкрай було потрібно зі своїм штангель-циркулем у казку…

Ставить чашку на стіл, дивиться у вікно, немов щось пригадуючи. Потім повертається до мене, тре носа і продовжує:

— Так от, приїхали вони з якоюсь рудою відьмою — і завелося… Дітей — на облік. На місце директора — свою людину. Військового. Зробили пропускний режим, як у Пентагоні… Офіційно — школу-інтернат розформували. Зачинили. Насправді ж — змінили статус. Тепер це — воєнно-спортивний дослідницький центр.

— Не розумію, чому воєнний? Там же діти?

— Що тут незрозумілого, — Світлана підіймає тонкі брови. — Готують собі слухняних охоронців. Бояться втратити безпеку. Ха-ха-ха, — несподівано дрібно хихотить, схилившись до столу. В очах знову з’являється нездоровий вогник: — Бояться втратити те, чого ніколи не мали… Та в них усе одно нічого не вийде. З кубиків льоду ще можна стрій зробити, та ще ніхто не бачив, щоб вода ходила строєм. А наразі — глобальне потепління…

— Що з кубиків льоду? — не розумію я.

— Це я образно… Лід — то структура, ієрархія. А вода — свобода. Людина, яка внутрішньо вільна, — вона мов розтанула. Отримала волю текти куди завгодно… Текти, чи втекти… — пояснює Світлана, бере печиво та починає хрумтіти і киває мені: — Пригощайся…

Я простягаю руку за печивом і обережно питаю:

— А що з Ангеліною Іванівною?

— Ну, мати, звісно, почала протестувати, — закушує губу Світлана, — заступатися за дітей. І от… Довоювалася… Тепер у лікарні. Серце.

Я деякий час мовчу, задивившись у чашку з допитою кавою. Та все ж вирішую запитати ще:

— Світлано, а ти знаєш, хто такий Арсеній?

— Арсеній? — здивовано глипає, потім дивно всміхається і, ляснувши по лобі, каже:

— А… тепер усе зрозуміло…

І продовжуючи щиритися, вмочує печиво в каву, відкушує, спирається однією рукою на ліктя і, заглядаючи мені в очі, як до найріднішої людини, продовжує:

— Взагалі арсенікум[19] це — отрута. Але вкрай необхідна для кон’юнкції[20]. Тільки не питай більше нічого. Не скажу. А завтра підемо до матері, якщо хочеш…

Я очманіло вилуплююся на неї і розумію, що вона все-таки добряче не в собі… А Світлана, мов так і треба, з родинним теплом веде далі:

— До речі, де ти зупинилася? Є де переночувати? Бо якщо хочеш, можеш залишатись у нас.

— Дякую… Я вже зупинилася… в готелі — белькочу я.

4

Я не люблю лікарень. Мабуть, мало є людей, які їх по-справжньому люблять. Хіба що лікарі. І то не факт.

Але ця лікарня не схожа на звичайну. Лікарня, так би мовити, підвищеної комфортності: гарний, білосніжний коридор; ніякого характерного лікарняного запаху — натомість приємний, ледве відчутний запах лаванди; автоматичні двері, що самі розчиняються; симпатичні та ввічливі медсестри в модельних блакитних халатах. Зразу видно, що це дорога приватна клініка. Дуже дорога. Я здивовано дивлюся на Світлану. Судячи з того, що я бачила у неї вдома, вона не змогла б заплатити за лікування тут. Взагалі вона сьогодні не говірка, але роз’яснює:

— Я б, певна річ, все це не потягнула. Але, дякувати Богу, нам допомагає один із маминих учнів. Він заплатив за все: за операцію та за період реабілітації. На жаль, мама ще дуже слабка. Мені дозволяють її відвідувати тільки раз на день, і то не надовго, щоб не втомлювати.

Вже в палаті, білій, чистій та просторій, вдивляючись у втомлені очі маленької жінки з рішучими тонкими губами, я розумію, що не зможу її розпитувати. Просто не зможу. Бо це з мого боку буде повним свинством. Тому я сиджу та мовчу, як закінчена дурепа. Мовчу та краю себе… Чого мене сюди понесло?

І раптом Ангеліна сама звертається до мене:

— Дитинко, — каже вона, простягає до мене тонку руку з пергаментною білою шкірою та кладе її, трохи прохолодну, мені на долоню, — ти не хвилюйся, все буде гаразд.

Я бачу світло-карі очі, які випромінюють співчуття, і як від важкого, нерівного подиху хворої білими хмаринками підіймається та падає на подушку тоненьке волосся біля скроні.

Вона думає про мене… Переживає, стоячи за крок від смерті…

— У тебе все буде гаразд, — знову заспокоює мене Ангеліна, — ти знайдеш те, що шукаєш. Ти дуже здібна, дитинко. Я рада, що ти прийшла.

5

Я не пам’ятаю, коли я його помітила — чи коли йшла парком від Світлани і, побачивши ззаду чиюсь темну фігуру, інстинктивно прискорила ходу, чи вже коли їхала в автобусі…

Але в маршрутці його вже неможливо ігнорувати. Він сидить ззаду. І я фізично відчуваю його погляд на своїй потилиці. Я нервово обертаюся, та він швидко уникає мого погляду: його моторошні прозоро-блакитні очі під бридкими білястими віями втуплюються у вікно.

Він за мною слідкує.

Маніяк.

Маніяк-альбінос.

Страх масними пальцями перехоплює мені горлянку.

Треба перевірити — спадає на думку божевільна ідея. Я виходжу навмання через дві зупинки. Альбінос виходить за мною. Я прискорюю ходу, але відстань між нами не скорочується. Від звуку його тихих кроків позаду світ ніби викривляється, і мені здається, що я потрапила всередину абсурдного фільму жахів. Мабуть, так і з’їжджають із глузду. Майже істерично я повертаю до випадкового магазину. У супермаркеті повно народу. Я занурююся в юрбу людей. Безцільно тиняюся серед рядів із крамом. Коли мені здається, що я вже втекла від свого переслідувача, беру зовсім не потрібну мені зубну щітку та стаю в чергу біля каси. Озираюся. Альбіноса немає. Я розраховуюся. Коліна в мене трусяться, але я навмисне повільно йду до виходу.

Однак… там, біля дверей, я помічаю його кремезну фігуру.

А їхати до готелю таки треба. Я ж не можу вештатися по супермаркетах усю ніч. Поки ще час пік, у натовпі легше стати непомітною.

Але… він сідає за мною і до автобуса.

Виходжу на своїй зупинці з примарною надією все ж таки втекти. Прискорюю ходу. Мені не вдається — Альбінос прямує за мною до готелю. Я не озираюся, швидко заходжу в хол і крокую до ліфта. Тільки там я обережно повертаю голову. Альбінос зупинився біля рецепсії, і, поки він там про щось розмовляє, я гарячково натискаю кнопку ліфта. Ну хутчіше! Мені здається, що двері відчиняються надто повільно, а мій переслідувач уже розвертається… Серце калатає так, що мені закладає вуха, як на концерті геві-метал. Коли ліфт рушає, я раптом розумію, що не втекла. Я в пастці, якщо він… дізнався, де я мешкаю. Від цієї думки холоне в ногах. Це ж не супермаркет — у готелі майже порожньо. Єдине, що мені спадає на гадку як варіант спасіння, це подзвонити Ігорю. Боже, благослови мобілки!

Ігор, вислухавши мою істеричну сповідь, спокійно і впевнено інструктує мене:

— Заспокойся. Зайди до кімнати. Зачини за собою двері. Присунь до них щось важке, наприклад, шафу. Нікому не відчиняй. Я приїду. Десь годин за вісім, швидше не вийде. Я тебе звідти заберу. Ти тільки нікуди не виходь. Я буду на зв’язку. У разі нагальної потреби запиши номери, куди можна звернутися. Не бійся, якщо треба, наші хлопці будуть у тебе через п’ять хвилин.

Від його слів мені стає спокійніше, до того ж у коридорі нікого немає. Я зачиняюся в кімнаті. Роблю все, що мені радив Ігор. Потім прислухаюся до звуків за дверима. Тиша.

Вимикаю світло і відхиляю портьєру. З мого вікна добре видно площу біля центрального входу. Там я помічаю темну фігуру свого переслідувача. Він зупиняється під ліхтарем, прикурює і дивиться на вікна готелю у мій бік. Потім відходить. Тепер у темряві добре видно тільки червоний вогник його цигарки. Дякувати Богу, що він не пішов за мною.

Дивлюся на годинника: зараз сьома година, отже, чекати до третої години ночі. Ніч сьогодні навряд чи буде для мене спокійною.

Вмикаю телевізор.

Показують будівлю школи. У кутку екрана напис — Росія. Двір школи заповнений учнями. Камера наїжджає на юнака з продовгуватим інтелігентним обличчям та довгим білявим чубом, він кривиться та презирливо дивиться в екран. Симпатична репортерка в біленькій шубці підсовує йому мікрофона: «Скажитє, пожалуста, ви ученік етой школи? Билі лі ви свидєтєлєм происходящєго?»

«Нєнавіжу гламур», — шкіриться він їй у відповідь. Потім підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!», — естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»

У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже нєдолго осталось! Ми уже здєсь, бєрєгітєсь, уроди!» Він робить цими ж пальцями жест прощання: «Па-па!» та демонстративно повертається до камери спиною.

Голос диктора:

— Це був репортаж із Санкт-Петербурга. У тамтешній школі стався нещасний випадок: четверо учнів та одна вчителька вистрибнули з вікна п’ятого поверху. В результаті четверо осіб загинуло. Хлопчик дванадцятьох років у тяжкому стані в лікарні. Подейкують, що до цього вчинку їх примусили, увівши в транс, учні цієї-таки школи. Триває слідство. У Росії почастішали випадки підліткового насильства з використанням сугестивних методик. Дії підлітків не підпадають під жодні відомі закони У Держдумі розглядається закон про смертну кару за використання несанкціонованого гіпнозу. Обговорюється введення таких санкцій і для неповнолітніх… Чи потрібні такі ж суворі закони щодо підлітків у нас, в Україні? Про це ми запитаємо у пересічних громадян:

— Як ви вважаєте, чи треба вводити жорсткі санкції проти агресивної молоді, яка використовує у своїх ігрищах сугестивні методики, що приводять до нещасних випадків?

Робітниця в помаранчевій жилетці, Мелітополь:

— А шо то таке су… сустивні методики?

Інтелігентна тітонька, Львів:

— Безперечно, агресивну молодь треба карати адекватно!

Старенький дідуган із Луганська, погрожуючи невидимому ворогу палицею:

— Распустілі савсєм, тварят, шо хатят!

Молодий юнак на Хрещатику:

— Ну, для початку їх іще треба піймати, — білозубо всміхається і робить зайчика двома пальчиками. — Па-па!

На екрані з’являється єхидна мармиза Мирослави. У студії вона та ведучий новин. Він цікавиться:

— Мирославо Миколаївно, а що у нас робиться у цьому напрямку?

Вона млосно дивиться на глядачів, поправляє волосся та у своїй гидкій манері розтягувати слова повільно відповідає:

— У нашій країні ситуація під контролем. Пересічним людям немає чого хвилюватися. У здібних дітей, яких ми навчаємо, зовсім низький рівень агресії. Це дуже слухняні, обдаровані діти. Якщо у вашої дитини виявляються особливі здібності, дзвоніть до нашого центру, ми допоможемо їм розвинутися в необхідному напрямку. Адже для нас, — її голос стає ще більш солодким та тягучим, як батончик «Марс», вона робить невелику багатозначну паузу та веде далі,— як і для вас, батьків, щастя дітей — це головне.

Очі заплющуються. Засинаю. З пультом телевізора в руках.

…Степ… Безмежний, з чорною зораною землею… Снігові темні хмари… Вітер здіймає з землі зграю круків. Ті злітають, спіраллю підіймаючись в сіро-рожеве небо…

Раптом я прокидаюся, мов мене хтось штовхнув. Розплющую очі. Чую кроки за дверима. На екрані телевізора тихо тріскотять сірі смужки. Вимикаю його, прислуховуюся. Кроки затихають. Потім знову наближаються. Хтось зупинився поряд із моїми дверима. Я стискаю пульт у руці, наче він мене може захистити.

Стукіт у двері, від якого я підскакую, трохи приводить мене до тями. Потім дзвонить мобільний:

— Відчиняй, шукачко пригод! — каже Ігор.

Від його голосу моє серце починає битися спокійніше. Яка я дурна, це ж Ігор!

— Ну, ти й забарикадувалася! — протискається він до кімнати. — То як, зібралася?

— Як я рада тебе бачити! — видихаю я.

— Я надійний і безвідмовний, як автомат Калашнікова, — самовдоволено мугикає у відповідь Ігор, — де твоя валіза?

Ми їдемо швидко, занадто швидко. Мчимо по трасі, немовби тікаємо від чогось. Попереду розгортається нескінченна чорна дорога, яка тільки місцями вкрита плішинами втрамбованого сірого снігу, а вогні фар вихоплюють із пащі суцільного мороку сніжинки, що танцюють у звабливому світлі примарними п’яними комахами.

У теплому прихистку авта затишно: світиться зеленим панель та розмірено муркотить мотор. Від техніки йде відчуття безпеки, і мене вже не лякає хижий зовнішній світ за вікном.

На трасі вночі майже немає машин. Ми їдемо без пригод трохи не всю дорогу, і я починаю відключатися. Теплі темні хвилі заколисують… і я провалююся в сон. Прокидаюся раптом від того, що авто здригається, й Ігор різко гальмує.

— Чорт, ми когось збили! — лається він та вилазить із машини.

Я теж, накидаючи на плечі пальто, виходжу за ним. Небо вже сіріє. Навкруги степ. Чорні грудки мерзлої землі стирчать з‑під білого снігу, як маленькі айсберги. Десь там, далеко, темніє попелястою щіточкою посадка.

А на сірому асфальті дороги яскравою іржавою плямою лежить розчавлена руда кішка. Її голова ще здригається в конвульсіях, і від неї за шинами авта тягнеться червона смужка крові.

Мене несподівано нудить, я заходжу за машину, і мій шлунок вивертає на білий сніг узбіччя. Деякий час апатично дивлюся на це… своє блювотиння. Витираю губи долонею У роті нестерпно гірко, і я, як сновида, бреду до авта та залажу всередину. Мене трусить, хоч я і не встигла замерзти.

— Й… твою мать! Я злякався, що збив людину, а це всього-на-всього кішка! Звідки вона тут узялася?! — матюкається Ігор, заводячи машину.

Я отупіло мовчу. Яка до біса різниця, кого збила машина… Смерть голою реальністю знову ковзнула гострим пазуром по моєму серцю, а біль живої істоти проштрикнув наскрізь, як голка вченого-ентомолога проштрикує безтурботного метелика.

Я більше не сплю. Боюся заплющити очі, бо перед ними знову і знову виникає червона смужка крові на дорозі…

Коли ми під’їжджаємо до міста, я розумію, що таки спізнююся на роботу. Тому прошу Ігоря завести мене просто до школи. Багаж полишаю у нього в машині. Заберу ввечері.

6

Я навмисне повільно проходжу повз учительську. Мені таланить — назустріч тьопає Гюрза вкупі з Партизанкою. Пані Агрипина тримає пані Ірину під руку і щось їй втокмачує, відбиваючи такт вільною рукою. Мені треба, щоб мене побачили. Тому я йду їм назустріч. Я ввічлива і мила, як ніколи, з останніх сил усміхаюся сяючою посмішкою, немов би побачила найрідніших у світі людей:

— Доброго ранку, Ірино Іванівно! Доброго ранку, Агрипино Григорівно!

— Доброго, доброго… Щось ти змарніла, Даринко, — кидає «комплімента» Партизанка.

— З приїздом, — фіксує на мені погляд Гюрза.

Головне, це впасти в око цим двом, іншу дрібноту я не рахую. І можна сміливо йти до кабінету спати. Треба відпочити, бо я відчуваю, що зараз просто впаду.

У кабінеті дивлюся в люстерко: дійсно виглядаю жахливо — темні кола під очима, а про зачіску вже й годі казати… Та байдуже! Бо очі в мене вже злипаються. Тому я зачиняю двері на ключ ізсередини, сідаю в крісло для релаксації та підсовую під ноги стільця, накриваюся зверху давно принесеною з дому ковдрою.

…Туман здіймається над чорною, зораною землею. Деінде видніються плями білого снігу. У степу попереду щось світліє… Схоже на могильну плиту. Біля неї спиною до мене стоїть дівчина. У чорному до п’ят убранні. Голова в неї не покрита. Червоне волосся розвіюється на тлі попелястого неба, яким низько сунуться чорні купчасті хмари.

Я наближаюся. На кам’яну брилу надгробного пам’ятника всідається чорний крук. Дівчина лінивим рухом руки зганяє птаха. Він невдоволено каркає та злітає, важко розправляючи крила. Пролітає поряд і вітер, який він здійняв у повітрі, обдає моє обличчя холодною хвилею.

Дівчина повертається. На її блідому, майже білому, обличчі виділяються яскраво-калинові губи та прозоро-зелені очі, підфарбовані рожевими тінями. Вона дивиться повз мене, не помічаючи моєї присутності. Знову повертається до пам’ятника та проводить руками по напису, ніби погладжуючи його. Вузькі зап’ястя, тонкі білі пальці з яскравими червоними нігтями аж світяться на сірому тлі могильної плити. І я бачу напис, який вона пестить. Там написано готичними буквами:

Maya Verbolaz

Майя, Майя… Я пам’ятаю це ім’я…

І ця дівчина, я її теж пам’ятаю… Ця дівчина — то… Я її десь зовсім недавно бачила… Світлана?..

Я прокидаюся. Дивлюся на годинник: проспала три години.

З голови не йде дивний сон.

Треба, таки треба поговорити з Майєю. Сьогодні ж. Я трохи приводжу себе до ладу: розчісую гребінцем скуйовджене волосся, замазую тональним кремом кола під очима. Та йду шукати Майю.

Я знаходжу її в їдальні. Майя з кількома подругами сидить за столом — вони п’ють колу, заїдають тістечками та весело тріскотять.

Підходжу. Вітаюся:

— Здрастуйте, дівчата!

Вони замовкають і повертаються до мене.

— Майє, я б хотіла тебе бачити в себе, — спокійно кажу, не звертаючи уваги на холод, яким повіяло від них, мов протягом.

Майя дивиться на мене зверху вниз, хоча вона сидить, а я стою. Її підведені чорні очі на блідому обличчі випромінюють шляхетне презирство. Як, їй? Їй?! Має нахабство вказувати якась зухвала комаха?

— Це ще чого? — ледь кривить темні губи.

— Я тебе чекаю. Завтра. Після уроків, — твердо відповідаю. — І я не маю наміру з тобою дискутувати!

Я розвертаюся й іду геть, бо відчуваю, що сьогодні в мене не вистачить сили на те, щоб воювати з нею. Підлітки, як ніхто, учувають слабкість супротивника…

Чую приглушений сміх за спиною, озираюся. Майя показує мені «fuck» — ніготь середнього пальця пофарбовано чорним, і на ньому глузливо оскалюється намальований білим череп.

7

Звичайно, Майя не прийшла.

І не тільки до мене. Вона також не прийшла і до школи.

А вже після великої перерви я отримую дивний дзвінок. Номер не визначається.

В слухавці чую тривожний голос Кирила:

— Дарино… Дарино Миколаївно, вибачте, що я вас турбую. Мені… більше нема до кого звернутися з цим проханням. Будь ласка, зайдіть до Майїної матері та повідомте, що з нами все гаразд, щоб вона не турбувалася… Не дзвоніть їм… Тільки не дзвоніть!

— А де ви? Де Майя?

— Вона зі мною, з нами все гаразд. Ми за декілька днів повернемося. Будь ласка, зайдіть на їхню квартиру в місті та передайте їй…

Дзвоник обривається. Я пробую передзвонити. Але чую тільки:

— Немає зв’язку з телефоном абонента…

Двері квартири Верболазів мені відчиняє мати Кирила — Антоніна Сергіївна Хорольська.

— Здрасті…— здивовано белькочу я.

А її мій візит, здається, зовсім не вразив. Вона зовні така, як завжди: підтягнута та незворушна, немовби її взагалі важко чимось пройняти. Але мене не обдуриш, я бачу — вона стурбована: і губи в неї стиснуті сильніше, ніж завжди, і напружені спина та шия роблять її рухи різкими, як у робота.

Хорольська проводжає мене до кухні. Кухня суперсучасна, немов зійшла зі сторінок новомодного дизайнерського журналу. Респектабельні меблі кольору слонової кістки плавними округлими формами оточують стіни і дорого поблискують хромованими та позолоченими деталями.

Мати Майї, сидячи за вишуканим столом, біля порцелянової чашки з недопитим чаєм, навіть і не намагається вдавати спокійну: у неї заплакані очі, скуйовджене волосся і червоний від постійного витирання ніс.

— Я не витримаю. Я цього не витримаю… З нею щось сталося. Вона… вона могла собі чогось заподіяти… Бідна моя дитина… — бурмоче вона, не помічаючи моєї присутності.

— Іро, так не можна, вгамуйся! — вимогливо наказує Хорольська та стуляє в ниточку губи.

— Не можу… це я винна… — хлюпає носом Ірина Верболаз.

Я обережно кахикаю, щоб на мене звернули увагу:

— Я саме прийшла вас заспокоїти. Мені дзвонив Кирило… З ними все гаразд…

Сльози продовжують котитися по обличчю Ірини Степанівни, коли вона зводить на мене очі, але її кругле лице просвітлюється, і в погляді з’являється надія:

— Правда? — підхоплюється вона. Забуваючи про хусточку, пухкою рукою витирає сльози та хутко підсовує мені м’якого стільця: — Сідайте, Дариночко… Що з ними? Де вони? Майя сьогодні не ночувала вдома… І цілий день теж її не було…

Я сідаю та силкуюся бути врівноваженою: розказую ту малість, що знаю, змальовуючи ситуацію в якомога бадьоріших тонах та закінчую заспокійливою мантрою:

— Все буде гаразд.

Господиня зараз же кидається мене пригощати: стукотить чайником, підсовує домашнє печиво…

Я, шукаючи підтримки, дивлюся на Хорольську:

— Прошу вибачення, а можна мені… до вбиральні?

— Так, так, — розуміє мене Антоніна Сергіївна, обіймає за плечі та виводить в коридор.

— Ти не звертай уваги, Даринко, на цей її дуже емоційний стан, — шепоче вона мені біля вуха, — Ірину Степанівну можна зрозуміти, бо у Майї була спроба суїциду. Тому вона так хвилюється за неї…

— Боже мій… Я не знала… А як це сталося? І чому?

— Вона наковталася пігулок, заспокійливого. Якась нещасна любов… У такому віці, ти ж знаєш, як воно… На щастя, її встигли відкачати в реанімації. А Ірина досі відчуває провину, що недогледіла.

— А що то були за пігулки?

— ****оклобемід, — вона пересмикує плечима.

— Вона їх вживала? А хто їх їй приписав? — сіпаюсь і я, бо згадую, що такі ж таблетки були причиною смерті Альони. Це антидепресанти. Сильнодіючі.

— Та її батько водив до якоїсь новомодної лікарки-психотерапевта чи то психіатра. В неї якесь таке просте прізвище… Здається, Гусакова… чи Селезньова… Майя ж, знаєте, дуже неспокійна дитина. Вона й зараз вживає ті пігулки. Але вже під належним контролем, — Хорольська морщить лоба, немов згадуючи щось. — У мене тоді на роботі був повний завал, а тут таке в Іринки… Я все кинула — і до неї, бо її теж треба було відкачувати…

Селезньова? Селезньов…Чи вона не та сама? Та ні… Надто вже неймовірно.

Але мені здається, що я натрапила тут на якийсь важливий слід, і якщо я розшифрую внутрішній світ Майї… то про все дізнаюсь. І мені треба… І я, сама не очікуючи від себе такого нахабства, питаю:

— Вибачте, а можна, я огляну кімнату Майї?

— Добре, Дариночко. Ось туди, — показує мені на двері до кімнати, — а я піду погляну, як там Іринка. Її зовсім не можна полишати саму…

Я відчиняю двері. Кімната простора. Велике вікно, білий тюль. Стіни пофарбовані в теракотовий колір. Ліжко, з металевими із золотом бильцями, застелене чорною ковдрою. На низькій люстрі підвішені паперові журавлики. Червоні та чорні. По парі кожного кольору. Якесь дежавю…

На стіні, біля столу, величезний постер, на якому зображені молоді люди з безкровними обличчями на мальовничому тлі кладовища. У кутку комп’ютер. Диски з музикою. Оглядаю їх: HIM, NightWish, The Sisters Of Mercy, Nevermore, Inferno. Майже все, здається, так званий готік-рок та пауер-метал.

Беру зі столу зошита. Він у чорній шкіряній палітурці, на якій наклеєна перебивна картинка — череп зі схрещеними кісточками…

Перегортаю сторінки.

Це вірші, написані ще не сформованим, старанним, трохи дитячим почерком Майї. Вибираю один, навмання.

Читаю:

Очманіла від прочитаного, я повертаюся до полиці з книжками і бачу фото в рамочці. Цікаве фото. Це дві дівчини, вдягнуті в національний японський одяг, із відповідними зачісками та макіяжем, і хлопець у звичайних джинсах та футболці. Кімоно дівчини, що старша, синє, вона тримає в руках японську парасольку, розмальовану рожево-фіолетовими квітками сакури, а мала, у червоному, хилиться їй до плеча голівкою. Мала — то Майя. А старша — то… Світлана з Запоріжжя! А хлопець… хлопець, що всівся на знімку в них біля ніг, та широко посміхається, безсумнівно, — Арсеній! А в руках у нього… такі ж самі журавлики-оригамі, що висять на люстрі.

До кімнати заглядає Антоніна Сергіївна:

— Дариночко, як ви тут?… — підходить до мене.

У мене на язиці крутиться запитання, і я не втримуюсь:

— Що це? Хто на цьому знімку? Ви знаєте? — схвильовано проковтую слину.

— Звичайно, — спокійно відповідає Хорольська. — Це — Майя та Світлана… А що?

— Та нічого… Я не сподівалася тут побачити свою знайому… А що пов’язує Світлану з Верболазами?

— Як що? — здивовано підіймає брови Хорольська. — Вони ж родичі… Мати Свєти, Ангеліна, — рідна сестра Верболаза. Хоча, певна річ, ти можеш і не знати… Бо вони декілька років, як дуже посварилися. Іноді родичі стають гірші за ворогів. Я не знаю, що там у них точно відбулося… Ірина дуже жалкує, що вони більше не спілкуються. Але вона в усьому слухається чоловіка, а то ж його сестра, і саме він розірвав стосунки з нею.

— А цей хлопець? Звідки він?

— Це, здається, улюблений учень Ангеліни… — відповідає Хорольська, потім довірливо дивиться мені в очі та продовжує: — І ще, Дариночко, у мене до тебе велике прохання. Іринка нічого не казала своєму чоловікові про зникнення Майї. Він зараз на дачі… То ти йому теж не кажи, добре? Це справи сімейні, делікатні…