Епік

Розділ 1 Смерть у родині

орський туман укрив кухонне вікно дрібними крапельками води. Ерік намагався не думати про страшну азартну гру, на яку наважилась мати, і, долаючи тривогу, пильно зосередився на шибці. Він навіть не ворушився, спостерігаючи, як водяні цяточки, немов поєднувані чиєюсь рукою, формували краплинки, які й далі зливалися між собою. Зрештою крапля ставала така велика, що вже не трималася на склі і, звиваючись, ковзала вниз, збирала по дорозі воду й повзла дедалі швидше, і то була справжня катастрофа у світі мільйонів крапелиночок туману.

Поруч з Еріком сидів батько і, здавалося, не менш пильно придивлявся до зачовганих візерунків деревини старенького столу. Понад годину ніхто з них не вимовив ані слова, їхні плечі аж згорбились від напруги. Нарешті почулися глухі кроки, спершу на дерев’яних сходах, а потім, уже трохи лункіші, на кахлях підлоги. Піднялася клямка на дверях і в кухню зайшла мати.

— Ну? — запитав Ерік, хоча, тільки-но мати ступила ногою в кухню, зрозумів з її блідого, виснаженого обличчя, що новина погана.

— Я загинула, — відповіла Фрея, і її тихий голос задрижав.

Гаральд підвівся й підсунув їй стільця. Вона вхопилася за стілець тремтячою рукою й важко осунулась на нього, уникаючи їхніх занепокоєних очей.

— Отже, отрута не зарадила? — лагідно запитав Гаральд.

— Ні, — похитала вона головою. — Я не змогла пробити його панцер.

Узявши дружину за руки, Гаральд намагався заспокоїти її:

— Ти доклала всіх зусиль. Ми знали, що це майже неможливо.

— Принаймні вона боролася, — зненацька підвівся Ерік, що засидівся, і тепер енергія аж прискала з нього. Батько був не лихий чоловік, але інколи Ерік не міг погамувати неприязні до нього, що з’являлася невідомо звідки й лютувала в його серці. Мати в усякому разі вийшла на арену від імені їхньої родини, вона справді смілива. А Гаральд ні на що не наважився, він завжди ховався.

— Ми ще знайдемо якийсь вихід, — мовив Гаральд, навмисне не звертаючи уваги на Еріка, і обняв Фрею.

— Хіба? — здушено наполовину зойкнула мати, й, почувши цей звук, Ерік аж здригнувся, усвідомивши, що вона теж уже не може знайти відповіді. Страшно було бачити чоловіка, який ніколи за все своє життя жодного разу не міг подолати страху. — Будьмо чесні поміж собою. Хай там як, ми дійшли до того, — на її очах забриніли сльози, — що невдовзі нас, мабуть, переселять.

Переселення. Праця на фермі, де вони жили, була тяжка. Але не така жахлива, як у вугільних копальнях, у соляних ямах та на багатьох інших роботах, які треба було виконувати на планеті Нова Земля. Переселення означатиме виїзд з Остерфіорда й розлуку з товаришами, а можливо, навіть із батьком-матір’ю. Їхнє життя вже не належало їм.

— Батьку, а чому ти не кинеш виклик?

— Помовч! — сердито гаркнув Гаральд. — Я однаково не погоджусь.

— Мовчу. Я й не хочу нічого. Вже не хочу. Тепер це не має сенсу. — Ерік відчув, як зривається його голос, і замовк, переводячи дух. — Хіба може щось бути гіршим за переселення?

— Є й гірші речі! — лиховісно відповів Гаральд.

— Еріку, облиш. Ми вже тисячу разів говорили про це, — вперше, відколи зайшла до кухні, Фрея підвела голову й зустрілася очима з поглядом сина. — Твій батько не може боротися за нас. Оце й усе.

— Але чому? — наполягав Ерік.

— Не знаю, — спохмурнів Гаральд.

— Крові та помсти! Мені вже чотирнадцять. Я досить дорослий. Дозвольте мені.

— Ні.

Навіть не усвідомлюючи, що він чинить, Ерік жбурнув об стіну фаянсову чашку, яка трапилася під руку. Чашка крекнула, лишивши на побіленій стіні червонуватий слід, скалки приснули на всі боки й лунко посипались на кахлі. Всі троє мовчки дивилися на них. Ерік знав, що в них на думці: родину от-от має спіткати тяжке лихо, а вони шкодують про таку дрібницю, як розбита чашка. А втім, його гнів майже одразу вщух, він збентежився й відчув провину: адже справді змарнував добро.

Поки вони мовчали, не знаючи, що казати, на подвір’ї почулися чиїсь кроки. Мерщій підвівшись, Фрея заходилася збирати черепки. Потім хтось постукав у двері.

— Заходьте! — Гаральд або не зважав на те, що гості побачать розбиту чашку, або таки хотів, щоб побачили.

Упурхнула золотокоса дівчина, за нею увірвався вітерець і ступив її кремезний брат.

— Ласкаво просимо, Інгеборг, Б’єрне, — привітав Гаральд юних сусідів. Фрея поклала черепки за відро й випросталася.

— Добридень. Ми співчуваємо вам з приводу поєдинку, — щиро сказала Інгеборг. Б’єрн позаду виразив своє співчуття кивком голови.

Силувано всміхнувшись, Фрея заправила за вухо неслухняне пасмо волосся:

— Дякую. І подякуйте своїм батькові-матері за меч і зілля. Мабуть, на них пішли місяці праці. Мені прикро, що вони змарновані.

— Ет, не переживайте, вони не жаліють за ними. Ви боролися за добро для нас усіх. Нам страшенно бракуватиме вас, якщо вам доведеться виїхати. — Жваве обличчя Інгеборг раптом спохмурніло, немов вона пошкодувала про свої слова.

— Еріку, вдягни куртку й піди погуляй із друзями. Нам із мамою є про що поговорити, — показав рукою на двері Гаральд.

— Еге ж, і завжди за моєю спиною.

Виходячи, Ерік бахнув дверима, клямка дзенькнула й не запала. Помітив, що Б’єрн та Інгеборг стривожено перезирнулись, але ніхто не озвався. Всі троє мовчки пішли від садиби, насунувши на голови каптури шерстяних курток, і тепер кожна голова опинилась у своєму окремому світі. Ерік ішов швидкою, сягнистою ходою, дарма що Інгеборг інколи доводилось підбігати, щоб не відстати від нього. Зате Б’єрн незмінно ступав позаду розміреною ходою. Тільки тоді, коли вони вийшли на пагорб і побачили море, Ерік трохи полагіднішав. Немає сенсу роздмухувати свій гнів і відчай, надто перед друзями, які прагнуть лише допомогти йому.

Позаду них лежали цілі гектари оливкових дерев, посаджених рівненькими, але нудними рядами, що тяглися в безмежність від невеличкого сільця, яке складалося з шести садиб і великої круглої будівлі, де містився оливковий прес. То був його рідний край, село Остерфіорд. Попереду, в бік моря, простягався голий, піщаний схил пагорба. Неподалік од них лежала величезна кам’яна брила, що захищала од вітру з моря. Діти часто ховалися за нею, тож і тепер присіли коло її підніжжя.

— Еріку, не сумуй, — мовила Інгеборг, — несміливо кладучи на його руку свою теплу долоню. — Може, ще не все так погано. Навіть якщо вас переселять, то, можливо, до соляних ям. Тобто ви житимете в Гоупі, звідси туди недалеко.

— І, хай там як, — додав Б’єрн, — Центральний Комітет не ухвалить такої постанови до випуску. Це дає тобі шанс.

— Ви дивилися? — змінив тему розмови Ерік.

— Так. Ми всі були на арені, принаймні всі з Остерфіорда і чимало людей із Гоупа, — обережно глянув на Еріка Б’єрн, і на його широкому, м’ясистому обличчі з водявими зеленими очима застигло запитання.

— Чекання було нестерпним для мене. До того ж я хотів бути вдома через матір. — Ерік на мить замовк. — А вона добре билася?

— Дуже добре! — вигукнула Інгеборг. — Вона справді майстерно володіє ятаганом. Але ти знаєш, із ким їй довелося битись. У Рагнока, мабуть, тільки сам обладунок коштує десять тисяч золотих візантинів.

— Більше, — поправив Б’єрн, який добре знався на вартості зброї та обладунків.

— Як це несправедливо! — Жалість до себе Ерік звичайно вважав за ознаку слабкості й ніколи не давав їй запанувати над собою, не кажучи вже про те, щоб виявити її перед друзями. Однак теперішні обставини були незвичайні. Адже лихо полягає не тільки в тому, що його, напевне, пошлють туди, де навколо будуть самі чужі й він буде змушений тяжко працювати, а й у тому, що батько-мати й досі вважають його за дитину, якій не можна довіряти і з якою не можна говорити про майбутнє, що загрожує їм усім. Натомість сам Ерік вважав, що він відданий родині, гідний довіри й уміє тримати язик за зубами, якщо треба зберегти таємницю.

— Звісно, несправедливо. Зовсім несправедливо й нерозумно. Ваша родина не винна, що зламалася сонячна панель. Таке лихо могло спіткати кожного. Чому вас треба карати? — Інгеборг сердилася, її бліді щоки спалахували рум’янцем, і тільки тепер можна було добачити схожість між стрункою дівчиною та її кремезним братом.

— Авжеж. Таж і нова родина не зможе виробити свою квоту без тієї енергії. Насправді немає ніякого сенсу переселяти вас, — сказав Б’єрн, зав’язуючи шнурки на комірі куртки, щоб захиститися від холодного вогкого повітря.

— А чи Центральний Комітет думав коли-небудь, що означає розлучати друзів і родини? Про те що ми можемо вдіяти? Кинути їм виклик бодай у найменшому — це загинути на арені, як твоя мати. Не кажучи вже про те, щоб запропонувати справді радикальні зміни, — Інгеборг розшарілася, звертаючись не меншою мірою до себе, ніж до Еріка.

— Чи мріяла ти коли-небудь про боротьбу з Центральним Комітетом і перемогу? — запитав її Ерік, ця думка зринула з глибин його серця, де він зазвичай ховав її, окрім тих митей, коли розмірковував про майбутнє.

— Завжди, — глянула на нього Інгеборг, їхні очі зустрілися, й Ерік побачив цілковите розуміння. Він радів, що нарешті висловив своє потаємне прагнення.

— А я ні, — озвався Б’єрн, стенувши плечима й увиразнивши таким чином свій прагматизм. — Такі мрії нереальні.

Трохи віддалік од них сів зяблик, шукаючи прихистку й заклопотано крутячи навсібіч головою, щоб роздивитися геть усе крихітними чорними очима. Тепла рука, що лежала зверху на Еріковій, напружилася: Інгеборг мимоволі заціпеніла, щоб не злякати пташки. Приязнь і підтримка друзів були великою розрадою для Еріка, тому перспектива втратити їх була ще тяжчою, ніж думка, що доведеться працювати у вугільній копальні.

Вітерець, що легенько ворушив дрібненькі пір’їни зяблика, тож здавалося, ніби в пташки хутряний комірець, раптом повіяв дужче й забрав із собою пташку.

У ті короткі миті Ерік у глибинах своєї душі ухвалив постанову, що сповнила його радістю. Хоч яким неможливим видавався той намір, він вирішив боротися з Центральним Комітетом і помститися за смерть матері.

Розділ 2 Похвала красі. Знову мертвий

рік голосно зітхнув й у відчаї потер вухо, передчуваючи розпач матері, коли вона дізнається про його намір.

Намагаючись знайти спосіб кинути виклик Центральному Комітетові, Ерік ішов на ризик, який ще ніколи не загрожував йому в «Епіку». Він був готовий загинути, шукаючи помсти й потрібної йому інформації. Але мати не зрозуміє його. Вона ще сподівалася, що Ерік уникне переселення, показавши добрі результати на щорічному випускному турнірі. З цього погляду кожна смерть була нещастям, яке знищувало все багатство та спорядження, набуті персонажем Еріка. Якщо він і далі буде такий необережний, то вийде на турнір практично голий і стане легкою здобиччю для першого-ліпшого десятирічного хлопчака, що встиг придбати іржавого кинджала.

Ерік уже вирішив від’єднатися від «Епіку», як йому спало на думку, що слід принаймні підготувати собі якийсь новий персонаж. Крім того, це був спосіб відсунути мить, коли доведеться сповістити батькові-матері недобру новину.

# СТАТЬ: ЖІНОЧА

Цей вибір стався майже мимоволі, тож Ерік і сам здивувався. Уперше він вибрав жінку. Зазвичай люди дотримуються своєї статі, ба навіть намагаються загалом якомога уподібнити персонаж до власної особи, можливо, тому, що дуже багато шлюбів урешті-решт були результатом зустрічей під час гри. Хай там як, порив стати жінкою сподобався Ерікові. Можливо, як жінці йому щаститиме більше.

Ерік переглянув величезну базу даних жінок. Він зупинився на невеличкому блідому обличчі з рудими косами, зеленими очима й кількома цятками ластовиння. Своїми рисами новий персонаж був схожий на Еріка, хоча він, як і мати, мав темне волосся й карі очі. Потім, на відміну од решти гравців, Ерік витратив усі свої початкові очки на красу.

Поважні гравці, а увесь світ складався з поважних гравців, ніколи не марнували на красу жодного очка, яке можна було витратити на практичні атрибути, скажімо, бойову майстерність, ремісничі вміння, зброю, магічні предмети й чари. Тому весь загал гравців «Епіку» складався з понурих, сірих гуманоїдів.

Його друзі либонь будуть вражені; мабуть, неможливо пояснити їм свій вибір, так само як немає жодного раціонального аргументу на користь відмови од усіх практичних переваг задля краси. Напевне, можна просто сказати, що створення привабливого жіночого персонажа — його примха, бо Ерік знав, що та жінка недовго існуватиме у світі. Почасти це було правдою, але водночас Ерік відчував, що вона є справжнім відображенням настрою, який охопив його, — настрою нонконформізму, прагнення кинути виклик усталеним традиціям гри.

Хоч з якого боку поглянути, та жіночка створювала незабутнє враження. Вона приголомшувала. Не мала ніякої зброї, стояла в штанах і блузці, видавалася гнучкою та впевненою, й відчувалось, як у ній нуртує енергія.

# УСМІШКА

Вона зухвало усміхнулася Ерікові, й серце йому аж підскочило: міміка її обличчя була жвава, наче в живої жінки. Команда «усміхнись», яку він давав будь-якому зі своїх попередніх персонажів, приводила тільки до того, що сірі багатокутники їхніх голів виконували мімічний рух, який годі було відрізнити од гарчання. Ерік голосно засміявся, розганяючи хмару своєї недавньої смерті. Як кумедно! Вона, можливо, не проіснує й тижня, надто коли взяти до уваги його план, але він уже пройнявся ніжністю до свого нового alter ego, другого Я. Він виставить її, і вона викличе численні запитання. Вона більше скидалася на НІП — породжений комп’ютером He-Ігровий Персонаж, ніж на персонаж гравця.

# ПОМАХ НА ПРОЩАННЯ

Прощаючись, вона махнула рукою.

Від’єднавши навушники та рукавички од комп’ютера, Ерік випростався й потягнувся. Знову потер вуха, затерплі після чотирьох годин перебування в навушниках — чотирьох неоціненних годин, даних йому, щоб він мав змогу наздоганяти інших персонажів «Епіку» своєї вікової групи.

Поки він заглиблювався в «Епік», землю непомітно вкрили сутінки. Батько-мати й сусіди, певне, вже повернулися із саду. Мабуть, ретельно чистять від іржі залізні інструменти або готують вечерю. Миготливе світло в коридорі свідчило, що внизу палахкотить вогонь. Пора йти і слухати, як йому докорятимуть. Ерік повагом і повільно спускався голими дерев’яними сходами.

— Хай йому біс! — долинув з кухні материн голос.

— Що сталося, мамо? — запитав Ерік, заходячи до кухні.

— Ой, Еріку, я й не знала, що ти вдома, — зітхнула мати. — Піч не горить як слід. Гарячої води взагалі немає.

Вона видавалася втомленою, але потім її обличчя засвітилося надією:

— Ну, а сьогодні ти маєш успіхи?

— Що ж, і так, і ні. — Аж ніяк не бажаючи розчаровувати її, Ерік підійшов до столу й сів, дивлячись на плетену солом’яну підставку.

— І так, і ні?

— Я загинув. Але дізнався…

— О ні! Невже знову? Ох, Еріку, чому тобі так не таланить? Скоро випускний турнір, і ти не матимеш шансу. — Зненацька мати замовкла. Адже обоє знали, що вона казатиме далі. Сіла за стіл і дивилась на сина, аж поки з її очей потекли сльози. Не маючи сили дивитися на неї, Ерік, тяжко засмучений, вивчав свої руки. Він чудово розумів її, але дотримувався свого нового, нетрадиційного підходу до гри.

— Еріку, послухай мене задля твого власного добра. Батька й мене невдовзі кудись переселять, але ти однаково маєш шанс виграти якийсь варіант вибору свого майбутнього. Я просто не розумію, чому ти відкидаєш його.

Ерік не відповів, не бажаючи ще дужче засмучувати матір, але й не готовий погодитися з її думкою.

— Побачимо, що скаже батько. — Фрея підвелася й відчинила двері на подвір’я. — Гаральде, ти можеш зайти? — гукнула вона.

— Уже готова вечеря? — Еріків батько заніс до хати з дровітні оберемок дров. Усміхнувся Ерікові, але швидко відчув настрій: — Що сталося?

— Ерік знову загинув.

— Хвилиночку.

Мати і син мовчали, поки Гаральд складав дрова. Ерік аж похолов усередині від тривоги. Батько повернувся, струшуючи трісочки зі светра.

— Хто переміг тебе, сину? — неприязно запитав Гаральд.

— Знову Червоний Дракон, — з неохотою відповів Ерік, бо створювалося враження, ніби він тупий. Йому було важко пояснити.

— Знову? Це ж укотре? Втретє? — сів навпроти сина Гаральд.

— Учетверте.

Гаральд повільно кивнув головою:

— А скільки гравців до тебе відмовлялося далі боротися з ним?

— Не знаю, — лаконічно відповів Ерік. — Я відмовлюся тільки тоді, коли пересвідчусь, що боротися неможливо. Проте я маю свої причини. Його можна перемогти.

— Якщо так, чому досі ще ніхто не вбив Інріата, Червоного Дракона? — підвелася мати, склавши на грудях руки.

— Бо вони надто зосереджувались на боротьбі, щоб побачити те, що відкрилося мені.

— Що саме? — запитав Гаральд.

Ерік підняв очі від підставки, якою гралися його руки. Суворість у батьковому голосі поступилася нотці щирої цікавості.

— Характерну для дракона схему нападу, — квапливо відповів Ерік. — Бачиш, він атакує не найближчого супротивника, а того, хто завдає найбільшої шкоди.

— Розумні створіння зазвичай і чинять так, — кивнув Гаральд.

— Так. Але він розвертається серед атаки, якщо вирішує, що більшу загрозу становить якась інша постать.

— Ну?

— Треба точно розрахувати час, а розмір шкоди має бути однаковим. І тоді, якщо розставити як слід групу з трьох-чотирьох гравців, можна домогтися, що дракон усякчас кидатиметься на іншу мішень, насправді не вражаючи нікого.

— Я розумію твій задум, — похитав головою Гаральд, — але «Епік» спроектований дуже добре. Вони б ніколи не лишили такої прогалини в захисті дракона. Це, мій сину, нездійсненні наміри.

— Якби я показав тобі, ти б повірив.

— Еріку, це несправедливо, — сердито гримнула чашкою по столу мати. — Адже ти знаєш, що батько не може увійти в «Епік».

— Сину, ти знову мені дорікаєш? — зітхнув Гаральд, але, здається, не розсердився. Простяг руку й поплескав Еріка по руці. — Слухай, ти видатний гравець. Ти був ним, відколи вперше вдягнув навушники. Твої рефлекси бездоганні, й ти розумієш хитрощі та загадки, що їх накидає тобі світ. Але тепер ти дуже відстав. Поглянь на Б’єрна…

Ерік урвав батька глузливим сміхом. Гаральд спохмурнів:

— Б’єрн — поважний і статечний гравець. Кожна група потребує такого, як він. Б’єрн тяжко працює. Має невеликі, зате певні здобутки. В нього добрий і сильний персонаж. Мабуть, найкращий у школі.

— Мабуть, у малій сільській школі. Але він — ніщо порівняно з гравцями Майклгарда. А це означає, що, діючи як Б’єрн, ми ніколи нічого не доб’ємося від Центрального Комітету. Розумієш, я маю на увазі те, що нас збираються переселити. Як уникнути цього лиха? Треба ставити перед собою високі цілі.

— Що ж, Ерік має слушність. Коли востаннє вбивали дракона? — Гаральд глянув на сина, а потім несподівано усміхнувся: адже вони обидва знали відповідь.

— Тридцять років тому група з Майклгардського університету вбила Мнана Сорта, Чорного Дракона зі Снігових гір.

— І де вони тепер? Я й не дивуюсь, що майже всі вони стали членами Центрального Комітету, — сам відповів на своє запитання Гаральд.

Фрея, вочевидь роздратована таким поворотом розмови, підвелася, й невдовзі в кухні загримотіли шухляди з посудом.

Гаральд подивився на Еріка пильним поглядом блакитних очей, які, здається, оцінювали його. І прошепотів:

— Слухай, Еріку. Твоя мати аж захворіла. Вона вже й заснути не може вночі. — А потім заговорив досить гучно, щоб чула й дружина: — Тож будь серйозним, Еріку. Якщо ти щовечора входитимеш в «Епік» після роботи, то, можливо, ще матимеш змогу підготуватися до випускних змагань.

— Ми можемо навіть дати йому більше часу вдень, — додала Фрея, повернувшись обличчям до столу. — Тепер немає сенсу навіть намагатися виконати наші норми виробітку.

— Твоя правда, — погодився Гаральд. — Ну, то як, сину? Годі вже помирати. Годі драконів.

— Гаразд.

Ерікові аж серце зайшлося від думки про нескінченні години нудного нагромадження попереду, щоб він мав шанс назбирати досить мідяків для свого персонажа й придбати бодай мінімум основного спорядження.

— Ти обіцяєш? — примружила очі Фрея, відчувши нехіть у синовім голосі.

— Обіцяю, — відповів Ерік.

Розділ 3 Записка, карта й порада

адворі дощило, земля була надто грузька, щоб пересаджувати тендітні оливкові паростки з горщиків у поле. Отож Фрея послала Еріка в хату, щоб він розвивав у «Епіку» свій новий персонаж. Ерік мовчки нарікав, що йому довелося пообіцяти ніколи не йти до Інріата, Червоного Дракона, але, приєднавшись до гри, з насолодою пригадав, що кинув виклик традиціям Його новий персонаж був жінкою, яка, крім краси, не мала ніяких суттєвих атрибутів.

Ерік гармонізував себе з устаткуванням, і заграла невеличка музична скринька, повертаючи свої барвисті бочки й піднімаючи платформу, на якій стояла його рудокоса обраниця.

# ПОМАХ

Вона приязно махнула рукою, і Ерік усміхнувся їй у відповідь.

Перш ніж увійти в ігровий світ в образі цієї жінки, він ще мав вирішити кілька питань. Оскільки їй бракувало всіх атрибутів, крім краси, вона не матиме успіхів у жодній з основних дисциплін. Тому Ерік переглядав менш поширені варіанти: горлоріза, розбишаки, лицаря, азартного гравця, акробата, волоцюги — у списку були сотні варіантів. Ерік терпляче перечитував перелік дисциплін, які цікавили його, звернувши увагу на одну, що вирізнялася своїм незвичним описом.

Ерік не міг собі уявити, що ця дисципліна буде надто добра, бо за всі довгі години гри ще ніколи не натрапляв на розбишаку. А втім, усе може бути, бо ще ніхто ніколи не діяв точнісінько так, як задумали автори гри. Адже кожен знав, що багато століть тому гру створили для розваги колоністів, які в напівзамороженому стані долали незмірні космічні відстані. Ніхто не сподівався, що гра перетвориться на повільне нагромадження грошиків, ба навіть що її використають для розв’язку конфліктів, хоча, на думку Еріка, таке застосування мало більше сенсу. Ні, автори створили цю гру задля розваги. А щойно відкритий легковажний опис такої дисципліни, як розбишацтво, правив за ще один доказ, що проектанти створили ігровий світ не для невблаганних професіоналів з Центрального Комітету.

Отже, вона розбишака, і Ерік невдовзі пересвідчився в мудрості такої постанови. А тепер останній вибір. Важкий, як завжди. Яким буде його нове ім’я? Адже тепер він не може взяти власне ім’я, як підказувала традиція. Тоді, може, взяти материне ім’я й назватися Фреєю? Ні, Фрей і так забагато. Треба щось загадкове, хоч яким воно буде. Попелюшка. Вибір майже слушний, але, можливо, не слід брати точну копію казкового імені. Синбад-мореплавець. Персонажів із таким ім’ям поки що мало і то, звичайно, чоловіки. А як щодо Попеля-мореплавець? Що ж, тепер звучить так, як треба.

Ерік підтвердив свої варіанти вибору. Мить тиші й темряви, а потім пронизливий звук, що швидко наростає до крику, і супровідний йому спалах світла.

Він знов опинився у світі «Епіку».

Де це він? Відчуття такі, як і тоді, коли його тільки-но ознайомили з грою. Роззирнувшись уперше, годі було не здивуватись, якими напрочуд докладними і схожими на реальні були картини та звуки.

Горище, павутиння, прості меблі, віконце — з розбитою шибкою. За вікном — чайка, зіщулена на карнизі. Ліжко — чи є там хто? Надворі бурхав вітер, рипіла розхитана віконна рама. А в кімнаті чувся чийсь тяжкий віддих, майже хрипіння.

Ступив до вікна, потім ще раз. Попеля рухалась добре. Ерік відчував швидку реакцію на найменшу команду. Треба трохи потренуватися, щоб її не заносило. Ерік простяг руку до вікна. Дивно: замість грубого м’язистого кулака персонажа-воїна в нього тендітні жіночі пальчики. В розбиту шибку задував вітер. Ерік долонями протер її, лишивши на брудному склі ледь помітні сліди. Чайка на карнизі за вікном трохи відсунулася. Підняла голову й подивилась на хлопця ясним оком крізь скуйовджене вітром пір’я. Потім невдоволено крикнула, знялася в повітря і, круто розвернувшись, зникла, звіяна вітром.

Як довго його слід лишатиметься на шибці? Якщо його не буде кілька років, чи виднітимуться смуги? Власне, де межа складності «Епіку»?

Місце, де стояв Ерік, давало змогу зорієнтуватися. Внизу тяглася вузька й темна вулиця, але між похмурими будівлями було досить простору, щоб побачити віддалік високі корабельні щогли. Він опинився десь високо на горищі в старому кварталі Ньюгейвена поблизу доків. Ньюгейвен — одне з великих міст «Епіку». Якийсь час Ерік почувався розчарованим. Адже Ньюгейвен він знав дуже добре, а збуджує тільки щось невідоме. Зате в цьому місті йому буде неважко зустрітися з друзями. Як і переважна більшість нових гравців, вони перебували на північ від міста, полювали кобольдів, гоблінів і диких тварин.

Пора перевірити своє спорядження.

Зброя: кинджал для метання, рапіра.

Магія.

Їжа: буханець хліба, два яблука.

Напої: фляжка води.

Обладунок.

Сумка.

Гаманець: чотири срібні дукати, вісімнадцять шелягів.

Аж розпач бере. Гроші непогані, але без обладунку він буде вкрай вразливий у битвах. Годилося б купити щит, і на нього підуть майже всі гроші.

Потім Ерік натиснув меню вмінь.

Бій: фехтування, метання кинджала, фінти, захист, відбивання, глузування.

Злодійство: нечутне пересування, відмикання замків, оцінювання коштовностей, видирання на стіни.

Інші вміння: керування вітрильниками, плавання, їзда верни, співи, танці.

Що ж, чудово. Опис розбишаки не розчарував його. Не дивно: адже названо не всі вміння. Він ще ніколи не мав так багато для нового персонажа: майже всі початкові злодійські вміння й деякі головні бойові вміння. Крім того, згадано два вміння, яких Ерік раніше ніколи не бачив: глузування й танці. Танці — річ зрозуміла, хоча хтозна, чи стануть вони коли-небудь у пригоді? А от глузування — це що, бойове вміння? Цікаво. Треба запитати Б’єрна — або ж випробувати й побачити, що станеться.

Знову переглядаючи бойові вміння, Ерік збагнув, що йому не треба купувати щит і навіть не треба мати важкого обладунку. Ухиляння, захист і відбивання — це все вміння, ефективність яких зменшується, коли вага завелика. Натомість йому треба покладатися на швидкість рухів.

Гаразд, пора вирушати. Можливо, спершу слід дещо купити, перш ніж іти на бойовища, оті неймовірно нудні майданчики для сутичок. Він має дослідити великий і складний світ, але пообіцяв матері, що цього разу виживе. А це означає: знову і знову вбивати тих самих створінь, виймати шеляги з їхніх гаманців або продавати їхні шкури, якщо то дикі тварини.

Почасти щоб відсунути мить виходу на знайому територію, а почасти зі щирої цікавості Ерік знов оглянув кімнату. Ох, звичайно, хтось спить. Підступивши до ліжка, Ерік побачив сивобородого літнього чоловіка, що закутався в ковдру й відвернувся до стіни. Помітивши одну незвичайну деталь на обличчі чоловіка, він одразу міг сказати, що то НІП. Один із сотень тисяч персонажів, контрольованих комп’ютером, що був у серці «Епіку». Ерік простяг тоненьку руку й торкнув чоловіка за плече.

— Га? Що? — тяжке дихання затихло. Очі чоловіка розплющились.

# УСМІШКА

— Ой, Попелю, це ти! — бородань раптом усміхнувся у відповідь. — Доню, мені завжди втішно бачити тебе. Ти така гарна.

Персонаж знерухомів.

— Я теж дуже втішена, — спробував оживити його Ерік.

Ніякої відповіді. Старий заціпенів із широкою усмішкою на обличчі.

— Донька? — запропонував Ерік. Зазвичай розмови з НІПами вкрай недовгі й треба дотримуватись провідних слів із попереднього речення.

— Ох, ти завжди була мені за доньку, відколи я знайшов тебе і взяв на борт корабля. Пам’ятаєш «Чорного Сокола»?

— Я пам’ятаю «Чорного Сокола», — відповів Ерік, не відступаючи од теми.

— Прокляття герцогові Раймонду! — зненацька спохмурнів старий. — Зрадивши нас і потопивши «Чорного Сокола», він прирік нас до життя у злиднях. Я вже надто старий, щоб знову братися до піратства, а от ти, ти підеш далеко. І помстишся за нас усіх, і за мене, й за екіпаж.

— Я помщуся за нас усіх, — як і годиться, відповів Ерік.

— Я знаю, що помстишся, — задоволено усміхнувся старий. — На жаль, я нічого не можу тобі дати, крім записки, карти й поради.

— Якої поради?

Відповіді немає.

— Якої записки?

— Це рекомендаційний лист. Просто віддай його капітанові будь-якого корабля, і немає сумніву, що тебе візьмуть у члени екіпажу. Там сказано про твої навички в мореплавстві і стоїть моя печать: «Капітан Акуло з «Чорного Сокола».

У руці з’явився сувій із червоною восковою печаткою, і Ерік проворно поклав його собі в сумку. «Цікаво, — думав він. — Набагато цікавіше, ніж його попередні персонажі. Жоден із них не мав власного пошуку від самого початку. А може, й мали, — раптом усвідомив хлопець, — але він ніколи не помічав, бо шкодував час на розмови з НІПами, які були поряд».

— Якої карти?

— Ага, юна Попелю. Я зберігав цю карту довгі роки, бо мав надію знову придбати корабель, а тепер для мене вже надто пізно. На цій карті показано місце, де ми заховали скарби, захопивши «Королівського Посланця».

У руці Еріка з’явився ще один сувій, і він розгорнув його. То була морська карта групи островів — Черепних островів. Дві довгі риски перетинались у точці, позначеній знаком оклику.

— Де ці Черепні острови?

— Далеко-далеко на заході. Треба плисти до Касинопії і там докладно розпитати.

— Які скарби?

— Там заховано сотні золотих монет і багато іншого.

— Чого саме?

Відповіді немає.

— Чий то був корабель, «Королівський Посланець»?

Старий і далі мовчав, дивлячись на Попелю. Поклавши карту до сумки, Ерік спробував інше запитання:

— Яка ж порада?

Цього разу старий схопив Попелю за руку й міцно стиснув її.

— Не довіряй нікому. Я не знаю жодного капітана, який поділився б із тобою скарбами. Якщо вони дізнаються, що в тебе є карта, вони викрадуть її, а то й гірше. Щоб дістати скарби, тобі треба мати власний корабель. І то добре захищений. На Черепних островах живе багато небезпечних істот. — Зітхнувши, старий знов упав на ліжко.

— Які істоти? Який захист?

Подумки стенувши плечима, Ерік приготувався піти.

# ПРОЩАВАЙ

— Прощавай, доню. Щасти тобі в подорожах. І провідуй інколи мене.

— Інколи я провідуватиму тебе.

— Дякую, Попелю. Мені бракуватиме твоєї краси. Але тобі вже пора ступати на свій шлях у світі.

# ПРОЩАВАЙ

Капітан Акуло втомлено махнув з ліжка рукою й відвернувся.

Ерік майже вибіг із кімнати. Ох як цікаво! Це вже справжня пригода. Якби мати достатньо часу, можна було мало-помалу заробити гроші на подорож до Касинопії, найняти корабель і дістати скарби. Єдина проблема полягала в тому, що часу Ерік не мав. До випускного чемпіонату з «Епіку» менше двох місяців.

Надворі й далі бурхав вітер і крутив листом уздовж вулиці. Якби Ерік міг відчувати холод через свого персонажа, то, безперечно б, замерз. Попеля швидко йшла вулицями, аж поки Ерік привів її до торговельних рундуків на набережній. Час трохи скупитися.

Ньюгейвен був великим космополітичним містом, і тут, на набережній, можна було купити майже все, що вам треба, — бо ж вам навряд чи захочеться марнувати гроші на якийсь непотріб.

Тут були ельфи з великих лісів і продавали свою продукцію: кошики дивних фруктів, вишукані вина й майстерно сплетений одяг. У високих, обшитих золотом наметах похмурих ельфів-сидхів можна було купити чудову зброю, зокрема славетні довгі луки з рунічними письменами і блискучі срібні кольчуги. Найдешевший виріб ельфів-сидхів — кинджал для метання — коштував десь п’ятдесят срібних дукатів. З цікавості Ерік запитав їх про ціну кольчуги. Дев’ять сотень візантинів видавалися дуже помірною ціною, якщо дивитися з погляду економіки гри. Але для звичайного гравця така сума була більшим багатством, ніж він міг назбирати за все життя пересічної гри.

Приязні карлики з гір торгували трохи ближче до міських мурів. Вони виставляли всі металеві вироби, які тільки може заманутися придбати, — від казанів і сковорід до рибальських гачків і міцних, практичних деталей обладунку. На відміну від наметів ельфів, коло їхніх рундуків штовхалися сірі персонажі гравців, запитували про ціни й перераховували свої скарби з мідяків, щоб з’ясувати, чи можуть вони купити якусь нову частину обладунку.

Ерік майже сміявся вголос, дивлячись на клаптикове спорядження гравців: тут один налокітник, там одні поножі. Хоч би що робитиме Попеля, вона не збиралася ступати на цей шлях. Можливо, шкіряний обладунок, тільки б не скидатися на того воїна попереду, що, беззбройний, мав тільки шолом на голові. Він був схожий на хлопчика, який замість шолома начепив казан і вдає солдата. Воїн зняв шолом, і Ерік, усміхнувшись, побачив, що то персонаж Б’єрна, неодмінно названий Б’єрном.

З почуттям добре виконаного обов’язку Б’єрн натиснув команду # ЗГОДЕН, і торгівля з карликом відбулася. Розпрощавшись зі старими поножами, латаними рукавицями й полотняною сорочкою, він придбав замість них лискучий бронзовий шолом. Адже шолом не тільки забезпечить значне збільшення загальної кількості його очок з обладунку, а й дасть змогу голіруч розправлятися з кобольдами, а це вже справді прискорить його заробітки, і то якраз вчасно, щоб придбати перед турніром або якесь удосконалення до свого бойового молота, або додаткові частини обладунку.

Б’єрн саме думав, як зрадіє його батько, аж раптом почув своє ім’я.

— Гей, Б’єрне! Це я, Ерік! Ти теж тут через дощ?

Голос лунав десь поблизу НІПа, рудої, привабливої дівчини з елегантною рапірою й кинджалом у піхвах на поясі. Повільно позираючи назад і вперед, Б’єрн здивувався:

— Еріку? Де ти?

НІП уклонився:

— Це я, дівчина-розбишака.

— Дівчина? Розбишака? Я ніколи не чув про такий тип персонажів. Що ти збираєшся робити? — здивувався і стривожився Б’єрн. Що це діється з його приятелем? Невже переживання з приводу родинних нещасть призвели до нервового розладу?

— Це новий шолом? — запитала розбишака.

Після такого запитання тривоги Б’єрна враз було змито хвилею насолоди від усвідомлення свого великого прориву:

— Атож, я був змушений віддати за нього поножі, рукавиці, сорочку і ще два візантини. Хіба це не успіх? Думаю, я збільшив кількість своїх очок з обладунку десь на 20 відсотків.

— Це таки успіх, Б’єрне. Добра робота — Персонаж Еріка усміхнувся, і то було незвичайне видовище. Б’єрн звик до невиразних сірих багатокутників гравців, тож йому й досі не вірилося, що він розмовляє не з якимось НІПом гри. Ерік, мабуть, започаткував свій новий персонаж із максимальною інвестицією в красу, що було цілковитим марнотратством і ще одним свідченням, що його приятель зламався під тягарем загрози неминучого переселення. Бідолашний хлопець, мабуть, уже не дбає ні про що; напевне, відчув, що вже взагалі надто пізно домогтися успіхів на турнірі.

— Я повертаюся воювати з кобольдами. Тепер я можу битися з ними наодинці… — Б’єрн завагався. — Хочеш піти зі мною?

Під час тих вагань Б’єрн боровся сам із собою. Етикет при вбиванні монстрів полягав у тому, що кожен у групі отримував невеличку рівну частку здобичі, незважаючи на те, хто виконав найголовніше. Але в цьому випадку не було й сумніву, що Б’єрн насправді не потребує допомоги Еріка і його воїн розбиватиме кобольдів бойовим молотом набагато швидше, ніж міг би жіночий персонаж, усі початкові очки якого витрачено на красу. Фактично Б’єрн пропонував узяти Еріка на буксир. Йому було б легко переконати себе, що Ерік несерйозно поставився до свого нового персонажа і що будь-яка здобич, поділена з ним, буде марнуванням зусиль. Але ж друзі — це друзі, і, попри безвідповідальний вибір Еріка, він правильно вчинив, зробивши таку пропозицію.

— Звичайно, Б’єрне, це було б добре. Хоча від мене небагато допомоги.

— Не переймайся. Кожен має десь починати.

Б’єрн махнув над плечем бойовим молотом, і обидва приятелі пішли на північ уздовж набережної. Поки вони йшли, Б’єрн зменшив суму нових мідяків, яку він сподівався заробити пополудні.

Пробираючись між тріпотливих полотнищ і мотузок ринкових яток, Б’єрн помітив дещо незвичне. НІПи не стояли нерухомо, їхні голови поверталися в бік гравців.

— Еріку, поглянь на крамарів.

— Гм, дивно. — Еріків персонаж виконав дії, зумовлені командою # ПОМАХ + УСМІШКА.

Торгівець травами неподалік усміхнувся й махнув рукою у відповідь.

— А тепер спробуй ти.

Б’єрн змусив свого великого воїна махнути рукою. Нічого.

— Вони люблять мене! — Інтонації голосу гравця відображувались у голосі його персонажа, і було ясно, що Ерік радіє.

— Ходімо. Я хочу побачити, який ефективний цей шолом.

Поки вони йшли, Ерік усякчас махав рукою та усміхався НІПам. Багато хто з них відповідав йому. Навіть страхітливий на вигляд пустельний містик, що продавав чари для чаклунів, легенько кивнув головою в бік Попелі. То була вочевидь дивна річ, проте Ерікова легковажність почала вже трохи допікати Б’єрнові. Що швидше вони дійдуть до рівнин кобольдів, то краще.

Наприкінці набережної тяглися вулиці зі справжніми крамницями. Коло дверей ювелірної крамниці стояв охоронець у повному обладунку, зіпершись руками на дворучний меч. Теоретично якийсь злодій або група гравців могли б спробувати грабувати крамниці, але різні засоби захисту, до яких удавалися крамарі, майже напевне вбили б їх. Літній власник крамниці махнув рукою у відповідь на жести Еріка і здивував обох хлопців, гукнувши:

— Попелю! Яка радість бачити тебе!

Ерік повернувся до Б’єрна, і навіть крізь середовище гри вони обмінялися значущим поглядом. Те, що крамарі вітали гравця, було цілком несподіваним.

Повернувшись до крамаря, Ерік спробував заговорити до нього:

— Мені теж приємно тебе бачити.

— Дякую.

— Привіт, купче!

— Еріку, вивіска! — Б’єрн показав пальцем на дерев’яну дошку з написом «Ювелір Антильйо». Тож після невеличкої паузи Ерік спробував просто привітатися:

— Привіт, Антильйо!

— Заходь, дорогенька. Я тут приготував щось для тебе.

— Б’єрне, ходімо. Треба поглянути, що тут.

— Еріку, тільки не дуже довго, — намагався приховати роздратування у своєму голосі Б’єрн.

Услід за Антильйо вони увійшли до крамниці, почекавши хвилинку, поки очі пристосуються до темряви.

— Ось, прошу, подарунок тобі. Коли мені продали його, я одразу подумав про тебе. Він дуже пасує до твоїх кіс.

У руці Попелі з’явився кулон. Він був срібний, із гранатом, що поблискував червоними іскрами. Ерік повісив його собі на шию.

— Ось, поглянь, — сказав Антильйо, показуючи на дзеркало.

Якийсь час крамар і Еріків персонаж стояли тихо, милуючись срібним кулоном на блідій дівочій шиї.

— Ти вже готовий, Еріку? — тихо пробурмотів Б’єрн.

— Дякую, Антильйо, — відвернулася від дзеркала Попеля.

— Попелю, не треба мені дякувати. Ти така гарна, що твоя присутність у моїй крамниці — вже достатня винагорода. Та якщо хто запитає, скажи їм, що цей кулон від ювеліра Антильйо.

— Я казатиму їм, що цей кулон від ювеліра Антильйо.

Усміхнений власник крамниці вже не відповідав, тож не знадобилося ніяких додаткових зусиль, щоб спонукати Еріка вийти з крамниці.

— Гаразд. Поквапмося, — шарпнувся бігти Б’єрн.

— Б’єрне, стривай. Поглянь на мене. Що ти на це скажеш?

— Га? — обернувся Б’єрн. — Про цей кулон? Звісно, нічого не варта дрібничка.

— Правда, але все-таки. Чи ти чув коли-небудь, щоб крамар віддавав щось задурно?

Б’єрн був змушений погодитися, що це справді дивна, безпрецедентна подія. Дивуючись, він пильніше придивився до прикраси.

— І справді, дуже дивно. А він гарненький, може, й вартий чогось. Срібняків, може, десять.

— Нумо я випробую своє вміння оцінювати коштовності, — запропонував Ерік.

Настала довга тиша.

— Ну? — зрештою запитав Б’єрн.

— Повірити не можу! Він вартий понад один візантин!

Б’єрнові мов заціпило. Сидячи вдома, він був просто приголомшений. Якби його воїн мав краще промальоване обличчя, Ерік побачив би, що він роззявив рота. За кілька хвилин існування жартівливий персонаж Еріка щойно здобув більше багатство, ніж назбирав Б’єрн за рік терплячої боротьби. Думки вихором закрутились у Б’єрновій голові. Почасти він був прикро вражений миттєвим успіхом Еріка. Крім того, постало кілька незручних запитань. Може, існує якийсь інший спосіб грати в гру, який означає, що його роки сумлінного нагромадження змарновані? Чи багато інших людей здогадуються про це? Невже він був йолопом увесь той час, коли пишався своїм ретельним призбируванням і крихітним зростанням кількості мідяків? А почасти Б’єрн відчув і хвилю радості. Можливо, Ерік зробив у грі важливе відкриття? За це своє щойно набуте багатство він уже може придбати пристойне спорядження, стартувати, мов блискавиця. Воно як з неба впало, і Ерік тепер може сподіватися на певний скромний успіх у випускному турнірі, а коли ще й Б’єрн йому допоможе, він, безперечно, матиме його.

Розділ 4 Закон про насильство

изка далеких постатей насипала лопатами сіль у діжки, наповнювала їх, а потім усі гуртом піднімали їх і ставили одна коло одної на вузенькій стежці. Згодом мав приїхати віз, і робітники піднімуть діжки й навантажать його. А поки що вони тяжко працювали, пробиваючи тверду кору й накладаючи в діжки пласт за пластом білої солі. На глибині десь одного метра сіль жовтіла й була ще волога від намулу, відкладеного в гирлі. Цю сіль робітники не чіпали. Ерік пильно придивлявся до їхньої праці. Хмарка соляного пилу, що здіймалася над робітниками, пригнічувала. Гарячої днини там, мабуть, і дихати важко. Він уявляв собі сухість повітря, всю вологу з якого увібрала сіль; напівзаплющені від ядучого пилу очі, забиті сіллю пори, зашкарублу шкіру, схожу на старезний шкіряний виріб. Робітника, що все життя видобував сіль, кожен міг упізнати за шорсткістю шкіри. Але ще небезпечнішою була праця тих, хто гарував на дамбах. Ті бідолахи працювали по пояс у воді й запускали під час припливу морську воду на великі прямокутні заливні майданчики, відгороджені греблями. Потім, коли приплив досягав максимуму і от-от мав початися відплив, вони закривали впускні отвори, похапцем накидаючи каміння й насипаючи мул, щоб не випустити воду й сонце могло висушити частку полоненого моря, лишивши копачам жовтуваті соляні купи. В боротьбі з намулом і припливом на греблях щороку гинуло двоє-троє робітників.

— Еріку, — несміливо озвалася Інгеборг.

— Інні! — він не обернувся, але зрадів, що вона знайшла його.

— Можна побути з тобою?

Цього разу Ерік поглянув і усміхнувся:

— Звичайно.

— Б’єрн сказав, що в тебе жіночий персонаж і що ти вже заробив один візантин.

— Так. Я й сам дивуюсь. Такого мені ще ніколи не траплялося. Я й справді думаю, що почав гру способом, якого люди зазвичай недобачають. Цікаво, чого ще можна досягти отак.

— Чудово, Еріку. Ти, може, ще маєш час здобути що-небудь, перше ніж… Ну, ти знаєш.

Вони сіли, тісно притулившись одне до одного. Вітер підняв кілька пасом довгих білявих кіс Інгеборг і лагідно опустив йому на щоку.

— Ці солярні — погані новини. Інні, подивись.

— Знаю. Але принаймні ти й далі житимеш неподалік од нас.

— Проте навіть солярні — вкрай невірогідний розподіл. Гадаю, треба подати прохання. Але я однаково сподіваюсь… Сподіваюся, що таки доберу способу і сам кину їм виклик. Або, можливо, мій батько урешті-решт припинить ховатися й матиме успіх.

— Еріку. Можна запитати тебе про щось особисте? — споважніла Інгеборг. Ерік звик бачити її у грайливому, пустотливому настрої й був трохи приголомшений, побачивши раптом дорослу жінку, якою вона стане невдовзі: розважливу, розумну і, ніде правди діти, вродливу.

— Запитуй.

— Чому твій батько не грає в «Епік»? — І швидко додала: — Якщо це таємниця, не кажи.

— Ох, — немов знітившись, він перевів погляд з її обличчя знову на робітників у річковому гирлі. — Я б і сам хотів знати. Мені б дуже хотілося, щоб вони довіряли мені, але хоч яка та таємниця, вони бережуть її навіть од мене. — Ерік збентежився, признавшись у цьому, й раптом відчув, як на очі йому набігають сльози. — Інні, ти ж знаєш, що мені можна вірити? — Інстинктивно він провів язиком по нерівній нижній поверхні одного з передніх зубів.

— Звичайно. Щоразу, коли ти усміхаєшся, я знаю, що тобі можна вірити.

Ерік знов усміхнувся, і вони перенеслися подумки на сім років назад.

Збирання олив у вересні становило для сільських дітей одну з нечисленних нагод добре розважитись. Дорослі розстеляли рядна навколо невисоких дерев і дозволяли дітям шаленіти. Діти трусили гілки або били по них щосили палицями, а то й видиралися в густі крони й старанно розхитували дерева, аж поки землю встеляли оливи, листя та гілочки. Оливи потім збирали в мішки й засипали в горловину рухливої платформи, що відсіювала гілочки та листя від чорних і зелених олив.

Ерік сидів на плечах Великого Еріка, або BE, як вони називали його, хапав за гілки і трусив, аж поки оливи обсипалися.

— Цю вже обтрусив? — запитував BE.

— Аякже!

— Тоді мерщій, нас наздоганяє Інгеборг!

BE був зухвалий шибайголова, десь удвічі старший за Еріка, й Ерік любив брати участь у його витівках.

— Ану поквапся! — гамселив Ерік п’ятами по грудях BE, поки вони мчали до наступного дерева. Інгеборг, тримаючись за руки зі своїм кругловидим братом Б’єрном, бігла одразу за ними.

— Наше! — радісно верещав Ерік.

— Та тут небагато й лишилося! — нарікав Б’єрн.

— Авжеж-авжеж, тоді допомагай нам, — підняв BE одну з рук, що тримали Еріка за коліна, й показав нею на дерево.

Кілька хвилин вони мовчали, ревно смикаючи гілля вгору і вниз. Потім, не без зусиль, бо ж Ерік тиснув йому на плечі, BE нагнувся й потай підкрався до дівчинки, що, стоячи спиною до них, присіла, щоб дістати нижні гілки. Ерік пустотливо захихотів і енергійно труснув гілки в неї над головою. BE насилу утримався на ногах, коли оливи градом сипонули на Інгеборг.

— Ой! — відбігла дівчина вбік, прикривши руками голову. — Ви що, навмисне? — запитала вона, впершись руками в боки, а в її гарних косах заплутались гілочки та листя.

— Звичайно, ні, — невинно відповів BE. — Ти ж знаєш правила.

Інгеборг із підозрою поглядала на хлопців:

— Так. Але і вас я знаю як облуплених.

Підійшов Б’єрн:

— Ми закінчили?

— Це була остання, — відповів BE.

— Тоді ходімо чогось вип’ємо.

— Стривайте. Понеси мене, — Інгеборг ніколи не пропускала свого, і саме тому хлопцям подобалося дражнити її. Вона потягла брата вниз, щоб сісти йому на плечі. — Ну, а тепер ви, негідники! — владно гукнула вона. — Пограймо в «Епік».

— Ой, «Епік»! — зойкнув Ерік.

— Це ж як? — здивувався BE.

— Ми лицарі. І перший, хто впаде, програє, — пояснила Інгеборг.

— А це дозволено? — запитав Б’єрн.

— Мабуть, ні, — відповів BE, енергійно піднявши Еріка й міцно тримаючи його.

— Що ж, я теж не знаю, — розгубився Б’єрн.

У Еріка в душі наростало збудження, а відчувши, як напружилось тіло, яке правило йому за коня, він знав, що BE готовий рушати.

— Уперед! — щосили верескнув Ерік, а потім зненацька замовк, коли BE скочив до Б’єрна. Тільки-но йому пощастило відновити рівновагу, він одразу відчув, як Інгеборг схопила його за плече і тягне вниз.

Ерік гепнувся на землю, BE, сміючись, упав поряд.

— Що там хруснуло? — нахилився над Еріком Б’єрн. — О ні! Бідолашний Ерік!

— Що там? — BE швидко сів, уловивши сильний переляк у голосі Б’єрна.

— Поглянь, — показав пальцем Б’єрн.

— Ох! — сумно подивився на обличчя Еріка BE. — Болить!

— Що? — відповів Ерік.

— Твій зуб.

— Дайте я подивлюся! Дайте подивлюся! — Інгеборг відіпхнула обох хлопців і нахилилася. На мить споважніла, а потім намагалася приховати усмішку: — Ти схожий на ідіота.

— Еріку, в тебе нічого не болить? — знову запитав BE.

— Ні. Все гаразд.

— Ану пошукаймо його. Може, його можна приставити, — стала навколішки Інгеборг і заходилась обмацувати траву.

— Не думаю, що вони можуть, — повільно промовив Б’єрн. — Пам’ятаєш, коли Грета зламала зуб, їй довелося видалити весь.

— Ет, не переживай, — сказала Інгеборг так, немов була доросла, а не мала всього сім років. — Малий Ерік ще молодий. У нього новий виросте.

Ерік радів, що Інгеборг така приязна. Він би дуже засмутився, якби бачив перед собою тільки Б’єрна й BE.

Допомагаючи шукати уламок зуба, вони похмуро перезиралися.

Діти вже вочевидь занепали духом, коли до них підійшли Гаральд і Рольфсон. Б’єрн пояснив, що сталося.

— Ой, сину, — мляво протягнув Рольфсон, неначе його приголомшила ця звістка. Похитав головою й подивився на свого сусіду. — Ну, що ти на це скажеш? Це порушення?

Гаральд стенув плечима.

— Передусім найголовніше. Як ти, Еріку?

— Цудово, батьку. Він анісрохи не болить.

Гаральд сів навпочіпки перед малим сином і, великим пальцем відсунувши йому губу вбік, дививсь якусь мить на зламаний зуб:

— Гм, та ним ще й жувати можна. Але щербата усмішка в тебе надовго.

— А не можна якось доточити його? — запитав Рольфсон.

— Може, в Майклгарді.

Настала довга мовчанка.

— А як щодо порушення? Чи можна нам сказати, що це нещасний випадок, який стався під час струшування олив? — аж заїкався блідий як полотно Рольфсон.

— Нам можна, — суворо поглянув на дітей Гаральд. Потім сердито зиркнув на Інгеборг. — Ти розумієш, що люди ніколи, ні за яких обставин не б’ються й не кривдять одне одного?

Дівчинка щосили мотнула головою.

— Багато століть тому наші предки покинули свою рідну планету через насильство, ми тільки знаємо, що ту планету спустошила війна, й відтоді ми живемо на нашій планеті. Ті перші поселенці привезли з собою один закон, і відтоді ми дотримуємося його. Ось він: «НІКОЛИ немає ніяких підстав коїти насильство».

Діти чули цю проповідь сотні разів, але раптом вона набула для них більшого значення, ніж будь-коли раніше.

— Добродію, ми не билися, — вставив BE. — Ми просто грали в «Епік».

— В «Епік»? Тож як? — запитав Рольфсон.

— Ми були лицарі, — відповів BE.

— Увесь сенс гри, — аж скривився Гаральд, — полягає в тому, щоб бути альтернативою бійки, а не спричиняти її. — Він сів навпочіпки, щоб зазирнути у вічі Інгеборг. — Ну, діти, ви вмієте берегти таємницю?

Діти щиро закивали головами, поки його погляд переходив з одного обличчя на інше, оцінюючи їх.

— Ваші дії можна було б вважати за бійку. А якщо так, Б’єрн досить дорослий, щоб мати великі прикрощі. Суддя може навіть послати його у вигнання, зваживши на те, що Ерік травмований.

— Бацьку, я не травмований.

— Послухайте. Якщо вас запитають, ви повинні сказати, що Ерік зламав зуб, збираючи оливи. Зрозуміли?

Діти знову закивали головами, вражені серйозністю голосу Гаральда.

— Сподіваймося на краще, — зітхнув Гаральд і подивився на Рольфсона.

— Ти розповіси Фреї? — запитав Рольфсон і далі занепокоєним голосом.

— Так. Я їй усе розповідаю. Але не переймайся. Жоден із нас більше й слова про це не скаже.

Рольфсон сумно похитував головою, намагаючись розігнати сумніви.

Трохи пізніше Ерік задля розваги катався на віслюку Лівану, поки той ходив по колу, рухаючи прес для олив, густий сік із м’якушем стікав у глечики. Батько водив віслюка за повід.

— З усіх причетних ти єдиний, хто, мабуть, найшвидше забуде про нашу таємницю, — врочисто промовив Гаральд.

— Чому, батьку?

— Бо в решти скоро не буде потреби говорити про це, а ти матимеш зламаний зуб, і люди завжди питатимуть тебе.

— Не переживай. Я не скажу.

— Молодець. Ти розумієш, чому це так важливо?

— Не зовсім. Ми ж тільки гралися.

— Знаю, знаю. Ось чому я не розсердився на Б’єрна й Великого Еріка. Але ж є судді. Вони можуть бути дуже, дуже суворі до бійок. Адже ти знаєш єдиний закон нашого суспільства.

— Так. Ніколи нікому не шкодь.

— Вони можуть подумати, мовляв, Б’єрн навмисне завдав тобі шкоди.

— Це не він, — засміявся Ерік. — То Інгеборг!

— Я нікого не звинувачую. І тебе теж, хоча, коли подорослішаєш, тобі буде трохи прикро, що в тебе такий вигляд.

— Ні. Анітрохи, — усміхнувся Ерік, показуючи батькові щербатого зуба. — Я зламав його, стрибаючи за оливами.

Гаральд усміхнувся синові у відповідь із тією самою гордістю, яка проступала на його обличчі, коли Ерік від’єднався після першого сеансу гри в «Епік».

Розділ 5 Полиск металевих панелей

нову оливи? — буркнув Ерік, сівши за стіл поряд із матір’ю.

— Із хлібом та сиром, це дуже добра дієта. Якщо харчуватись отак щодня, можна довго прожити, — напучувала мати, нарізаючи хліб.

— Привіт, привіт! — зайшов до кімнати одразу після купання Гаральд.

Якийсь час усі мовчки їли, Ерік викладав візерунок зі своїх оливкових кісточок.

— Я думаю, нам треба попросити, щоб нас переселили на вугільні копальні, — промовив Гаральд, ні на кого не дивлячись. Фрея аж їсти перестала.

— Ти хочеш працювати в шахті?

— Це єдина гарантія, що ми можемо лишитися разом як родина. — Гаральд замовк, і далі понуривши очі в тарілку. — Рольфсон казав, що там не так уже й погано.

— Але ж він працював тільки рік, — Фрея, здавалося, радше змирилася з цією ідеєю, ніж відкидала її.

— А втім, є ще один варіант. — Гаральд розламав у руках великий окраєць хліба. Ерік помітив, як батько-мати обмінялися серйозним поглядом. — Я думаю про процедуру апеляції від імені округу, — говорив далі Гаральд.

— Треба пояснити Ерікові, як здійснюють командний виклик. — Фрея легенько поклала свою руку на Ерікову руку й пильно дивилася на Гаральда.

— Гоупський округ подасть скаргу, що його дискримінували при розподілі решти сонячних панелей. У кожній команді по п’ятеро гравців: Гоуп проти команди Центрального Комітету. Іншими словами, найкращої на планеті.

— Тож ми матимемо не більше шансів, ніж якби я грала сама?

— Гм, — стенув плечима Гаральд. — Ми могли б мати шанс, малесенький, але тільки тоді, якщо гратиму і я.

Ерік занімів, не донісши виделки до рота. Здивувавшись, затамував подих і намагався бути непомітним. Запитань ціла сила, але він знав, що краще не розпитувати. Вони замовкнуть і відішлють його.

— І який той шанс? — закінчила свою думку Фрея.

— Десь один із п’яти. Нам потрібне середовище для рукопашної битви. Було б добре, якби стояв туман.

— Роби, — твердо сказала Фрея.

Гаральд кивнув, його очі іскрилися енергією:

— Решта жителів округу вважає, що нам варто спробувати. Вони зрадіють.

Гоуп стояв на сухому кам’янистому плато, і його можна було бачити за багато кілометрів, далеко за межами округу, якому він правив за окружний центр. Дивна річ, перші поселенці, вважаючи, що їхній світ буде позбавлений насильства, все-таки збудували навколо вершини пагорба кільце білих кам’яних будинків, схоже на оборонний мур. Мабуть, ідея полягала в тому, щоб визначити межі майбутнього міста, а вже потім розбудовувати центр. Протягом століть Гоуп розрісся і на нижчих схилах пагорба з’явилися невеличкі, гірше збудовані двокімнатні хатинки. Колір каменю пояснював усе. Будинки на пагорбі були споруджені з білого, видобутого в глибоких каменярнях і обтесаного машинами вапняку, а хатинки коло підніжжя — з жовтого піщанику, матеріалу гіршого, проте видобувати його легше. Над усіма будівлями, на найвищій точці пагорба височіла велика споруда з металу і скла, чорний прозорий дах якої полискував фіалковим промінням сонця, що відбивалось од сотні сонячних панелей.

Легеньке збудження, відчутне в поведінці батька, спонукало Еріка думати, що їхній візит до міста Гоупа пов’язаний із чимось більшим, ніж здаванням на заготівельний пункт їхнього значно зменшеного врожаю оливок. Однак лише тоді, коли вони дійшли до передмістя, Гаральд заговорив про неповсякденні речі:

— Сину, твоя розповідь про Попелю й піратський скарб дуже цікава. Але ти повинен здобути більше інформації.

— Знаю.

— У Гоупі є бібліотека. Там зосереджено всю інформацію, зібрану коли-небудь про «Епік». Це наше право — мати змогу ознайомитися з нею. Отже, ми підемо в бібліотеку.

Дорогою Ерік час од часу сідав верхи на віслюка і щойно востаннє проїхався на ньому, незручно тиснучись між чотирма високими діжками олив. Отож із почуттям справжньої фізичної насолоди — і щоб уберегтися од глузливих поглядів городян — він спішився й пішов поряд із твариною. Він ніжно погладжував м’яку шерсть на довгій морді Лівана, адже вони виросли разом, і віслюк був не просто свійською робочою твариною, а став йому любим приятелем.

Разом із дорогою, що піднімалася від скромних хатинок до давніших пишних будівель, змінювався й характер життя на вулицях. Довгі низки білизни поступалися гарненьким садкам і фруктовим деревам, де вже виднілися лимони та інжир, що невдовзі мали достигнути. На розпечених, брукованих вулицях уже не тинялися наполовину злі, наполовину приязні безпритульні собаки. Верхня частина міста була місцем вигулу для добре вгодованих котів, що ліниво блукали в затінку або зграбно стрибали з підвіконь на вузькі котячі стежки на садкових мурах.

Потім, проминувши зовнішнє кільце міцних білих споруд, батько й син вийшли на міський майдан, заповнений людьми, які привезли свій урожай для обрахунку і зберігання в громадських коморах. Щоразу, коли Ерік потрапляв у Гоуп, він був змушений пробиратися вузькими проходами між тісно поставленими наметами й рундуками, тож йому здавалося, ніби це постійна прикмета листа. Але батько пояснював, що, як споночіє, намети складуть і майдан порожніє, стаючи тихим місцем, де лунатимуть подекуди тільки майже людські верески котів, яким та площа править за турнірний майданчик.

Вражали й люди. Здавалося майже неймовірним, що така велика сила людей живе разом: незліченні родини в грубих, складених без розчину кам’яних халупах, і юрби, що торгувалися на ринку. Неймовірно, але цікаво. Людей порівняно з їхнім сільцем було так багато, що Ерік завжди соромився, приходячи в Гоуп. Не останньою чергою тому, що бачив тут набагато більше дівчат-одноліток. В Остерфіорді була тільки Інгеборг, а оскільки вони виростали поряд як сусіди, вона була йому радше як сестра, ніж як просто дівчина.

Навіть здалеку можна було побачити, що бібліотека дуже відрізнялась од решти міських споруд, її покрівля полискувала відблисками сотень металевих панелей, трохи нахилених до яскравого сонця. На покрівлі стояло кілька високих металевих щогл. На стінах бібліотеки було більше скляних вікон, ніж в усьому Остерфіорді.

А всередині бібліотека дивувала ще дужче. Передусім там було прохолодно, незважаючи на спекотний день. Крім того, чувся своєрідний негучний шум. Наче шум моря, тільки тихіший і не такий ритмічний. У центрі бібліотеки містилася зала з великим круглим столом, навколо якого стояло двадцять стільців. На кожному з них хтось сидів, люди різного віку мандрували у світі «Епіку». Дивно було дивитися, як вони мовчать і ворушаться лише їхні руки, тоді як у грі вони, можливо, біжать, кричать і б’ються.

— Привіт, Гаральде, а це, мабуть, Ерік Гаральдсон? — привітав їх приязний чоловік із залисинами.

— Привіт, Торстейне. Маєш слушність. Еріку, це Торстейн, гоупський бібліотекар.

Ерік потис руку бібліотекареві.

— Ох, бідолаха. Де це його так? — запитав Торстейн, дивлячись на Ерікове обличчя.

Ерік миттю поглянув на незворушне батькове обличчя:

— Я впав, трусячи оливки.

— Гай-гай, — поспівчував Торстейн. — А втім, може, до нас колись навідається зубний лікар з Майклгарда і поставить тобі новий зуб.

— Ми чекаємо цього вже сім років, — цинічно зареготав Гаральд.

Торстейн скрушно кивнув головою, визнавши свою безпорадність, і запитав:

— Ну, Гаральде, Еріку, чим можу допомогти?

— Ерік потребує інформації.

Торстейн уважно чекав.

— Еріку, розкажи йому, — заохотив батько. — Не переживай, — додав він, помітивши синові вагання, — хоч би що ти сказав, Торстейнові можна довіряти в усьому.

Коли Ерік розповів про Попелю й піратський скарб, у глибоко посаджених очах бібліотекаря загорівся вогник завзяття.

— Цікаво, дуже цікаво. Ходімо зі мною. — Торстейн незграбно пробрався до свого столу і приєднався. — Зачекайте хвилинку.

— Сину, це добрий знак, — поплескав Гаральд Еріка по плечу.

Поки Торстейн мовчки працював пальцями і крутив головою з боку в бік, Ерік роздивлявся бібліотеку. Її прикрашали сцени, якось перенесені зі світу «Епіку» й подані як картини. Чимало сцен він упізнавав, то були зображення Ньюгейвена, собору, амфітеатру. А деякі дивували його. Ерік підійшов до картини, на якій було зображено воїна в червоній шапці, що стояв на льодовику. Далеко за ним суворі гірські піки здіймалися рядами зазубрених білих іклів. Здавалося, ніби важке темне небо змусило щелепи світу відкритися й тепер спочиває на гострих верхівках довжелезних зубів.

Напис повідомляв: «Олаф Червоний досліджує Ненависні гори».

— Тату, а хто цей Олаф Червоний?

— Не знаю, — стенув плечима Гаральд. — Мабуть, він жив дуже давно. Ніхто вже нічого не досліджує.

— Ось, — Торстейн знову повернувся до них і усміхнувся, побачивши завзяте обличчя Еріка: — Добрі новини. — Бібліотекар озирнувся, пересвідчившись, що їх ніхто не чує. — Як я довідався, до твого пошуку, — хіба що про нього не повідомили, а це річ украй неймовірна, — ще ніхто не вдавався.

— Тож скарб і досі може бути там? — глянув Ерік на бібліотекаря, щоб той підтвердив.

— Справді може. Твій капітан Акуло — зареєстрований персонаж, що був піратом десь п’ятдесят років тому. «Королівський Посланець» — королівське судно, що базувалося в Касинопії десь тієї самої пори. Це, юначе, дуже і дуже перспективний пошук. — Торстейнове обличчя зібралося брижами навколо очей, а це свідчило, що він звик усміхатися.

— Чудово, тоді після випускного турніру я попливу до Касинопії.

Велика рука простяглася й торкнула Еріка за плече, немов стримуючи його. Торстейн знову спохмурнів:

— Не так швидко, юначе. До цього пошуку слід підготуватися. Черепні острови трохи досліджені, й там живуть дуже небезпечні хижаки. В морі повно акул, але є й гірші речі — на одному острові на горі гніздяться птахи рухи. І тобі, і будь-кому, хто прийде з тобою, будуть потрібні чудові рівні вмінь і добре спорядження.

Ерік протяжно зітхнув. Гаральд поглянув на Торстейна, що підняв угору очі, немов і собі дивуючись поривній натурі хлопця.

— Не квапся, юначе, — порадив бібліотекар. — Такий пошук може зробити тебе багатим, але якщо не поспішатимеш. Бо інакше загинеш і він буде втрачений для тебе назавжди.

— Що ж, тепер ми без сонячної панелі, і час не на нашому боці, — пригнічено буркнув Ерік замість відповіді.

— І у вас так само, — сумно мовив Торстейн. — Тяжкі часи настають.

— Саме це і спонукало мене прийти, — лукаво поглянув на бібліотекаря Гаральд. — Я маю команду з п’яти чоловік, які прагнуть кинути виклик Центральному Комітетові. Ми хочемо подати скаргу, що Гоупський округ зазнає дискримінації при розподілі сонячних панелей.

— Звісно, це твоє право, але я б не радив. Ви не переможете їхніх команд. Ви загинете марно, — повагом похитав головою Торстейн.

— Будь ласка, подай скаргу, — з притиском сказав Гаральд і замовк. Отож після паузи Торстейн знову поплентався до свого стільця і важко опустився на нього. Востаннє сумовито поглянувши на них, він приєднався.

Невдовзі Торстейн підвівся:

— Скаргу зареєстровано. Суд відбудеться в амфітеатрі за два тижні, о восьмій годині за нашим часом.

— Дякую, Торстейне.

Бібліотекар стенув плечима:

— Я підтримую вас. Але мені шкода, що ви так марнуєте своє життя.

Розділ 6 Бої на арені

рени великих міст «Епіку» мали бути тренувальними майданчиками. Кожен міг узяти свого персонажа й провести навчальний бій у середовищі, де немає значення, загине гравець чи ні: він просто знову з’являвся коло входу на арену. То був шанс перевірити ефективність зброї та чарів і вдосконалити вміння. Проте з плином років публічні битви в амфітеатрах стали способом розв’язання конфліктів.

Амфітеатр у Ньюгейвені був величезний — масивна кам’яна споруда зі східцями, що піднімалися від широкої круглої арени в центрі до запаморочливих висот. По периметру споруди обличчям до арени стояли статуї воїнів — мовчазні й байдужі свідки століть битв, що відбувалися на піщаній долівці далеко внизу.

Сьогодні амфітеатр був заповнений десь на третину, здебільшого тупими сірими постатями, які представляли людей, що спостерігали гру через своїх персонажів. Подекуди, вирізняючись барвистістю й виразністю рис, сиділи й НІПи. Ерік був присутній як Попеля. Поряд із ним сиділи Б’єрн, Інгеборг, BE і молодша сестра BE Сігрид, усі в образах своїх персонажів, тобто воїна, відьми, ще одного воїна і цілительки. Чимало родин з Гоупського округу відірвалось од своєї праці й приєдналося до «Епіку», щоб подивитися битву: адже характер цієї судової суперечки цілком виправдовував перерву в роботі. Коли відбувалися великі національні бої, як-от фінальні раунди щорічного випускного турніру, амфітеатр був майже повний. А коли якийсь малий округ скаржився на Центральний Комітет, було добре, якщо заповнювалася бодай п’ята частина місць, надто що жодна з інших справ, які чекали свого розгляду сьогодні, не мала планетарного значення.

Ерік з нетерпінням слухав оголошення, що лунали в кінотеатрі:

— «Справа № 133, рік 1124. Воїн Снорі проти Центрального Комітету. Воїн Снорі з Ествема звинувачує Центральний Комітет у несправедливій відмові його дружині в операції на стегні. Поєдинок буде до смерті. Місце бою довільне».

На арену вийшов воїн, наполовину захищений кольчугою, і з сокирою в руках. До нього зринуло кілька привітань, і він махнув рукою до найгучнішої частини юрби.

— Бідолаха, — промовила Інгеборг, і її тон відображував щирий жаль у її реальному голосі. — Які в нього шанси?

— А які шанси в кожного з нас? — похмуро запитав Б’єрн.

З цих сумних слів Ерік зрозумів, що Інгеборг і Б’єрн стривожені не менше од нього, — просто їм удається краще приховувати неспокій. Зрештою, їхні батько-мати теж прийшли до амфітеатру, взявши з собою всі свої життєві заощадження зброї, обладунків і чарів. Увесь тиждень люди з округу навідували їхніх персонажів у світі «Епіку» й давали їм подарунки, скажімо, цілюще зілля або частини обладунку. Але окружній команді перемогти Центральний Комітет не менш важко, ніж окремому воїнові.

Почулися кпини та свист, і Ерік побачив, як прибув воїн Центрального Комітету — Рагнок Дужий.

— Я знаю, чому ненавиджу його: за вбивство моєї матері. Але чому вся юрба так несамовито паплюжить його? — дивувався Ерік реакції стадіону на воїна Центрального Комітету, хоча був радий додати і свій голос до освистувань.

— Що ж, він нова постать у Центральному Комітеті. За межами арени він мав дуже незначні успіхи у грі «Епік». Гоупський округ не любить його за вбивство директриси сільськогосподарської школи, ця жінка пішла на дуель, щоб школі дали ще один трактор, — відповів BE.

— І він очолював команду, яка завдала поразки гринрокцям, коли ті не погоджувалися, щоб їм замінили вирощувану культуру на рижій, — похмуро додав Б’єрн.

— Атож, я й забув про це, — кивнув BE.

Уклонившись юрбі, Рагнок Дужий, здавалося, радів кпинам. Він раз по раз махав рукою, проте не своєму суперникові. Коли Рагнок відкинув плащ, стало очевидно, що це ельф-сидх, високий і стрункий, із довгим сивим волоссям, заплетеним у кілька кіс, щоб воно не спадало на обличчя. Його обладунок полискував синім і золотим сяєвом.

BE аж свиснув, оцінивши його:

— Тут тільки сама кольчуга коштує десять тисяч візантинів.

— «Воїни готові, — знову почулось оголошення. — Три, два, один — починайте!»

Арена амфітеатру миттю змінилася. Долівка зненацька перетворилась на басейн прозорої синьої води, а її поверхнею рухалися по колу платформи, немов виконуючи складний обрядовий танок. З юрби почулися вигуки і сміх. Місце бою було досить незвичним.

— Я б хотів потренуватися на них! — вихопилося в Еріка, захват із приводу незвичайних умов дуелі на мить спонукав його порушити тривожну тишу. — Ти коли-небудь пробував таке? Весь секрет у тому, щоб перетнути басейн. Насправді це важче, ніж видається. Якщо спершу стати не на ту платформу, одразу віднесе вбік.

— Це місце, про яке, мабуть, мріють чаклуни, — міркував уголос BE. — Уяви собі, що ти воїн і тобі треба переправитися, а на тебе градом насилають чари.

Гучно вискнувши, повітрям пролетіла стріла і влучила у воїна з Ествема. Рагнок Дужий навіть не намагався перейти до свого супротивника, а спокійно напнув лук і ретельно готувався до наступного пострілу. Ествемський воїн, не маючи лука, відчайдушно намагався знайти шлях через басейн, стрибаючи з острівця на острівець і пробуючи передбачити рух платформ. Знову вискнула стріла. Вона влучила у воїна під час стрибка і скинула його у воду. Він зник і вже не з’являвся. Вода була досить прозора, щоб глядачі могли бачити, як він, тонучи, силкується скинути важкі черевики. Його останні конвульсії змусили юрбу притихнути.

— «Конфлікт вирішено на користь Центрального Комітету».

Рагнок уклонився і пішов геть, арену тим часом знов укрив пісок.

— Ху! Яка страшна смерть! Обладунок, мабуть, потягнув його вниз. — Навіть із тієї обмеженої міміки, на яку був здатний сірий багатокутник цілительки, Ерік міг бачити, як здригається юна Сігрид.

Ерік теж почувався недобре. Далі була їхня черга, і він не бачив, як можна уникнути ситуації, коли їх заб’ють з не меншою легкістю.

— «Справа № 134, рік 1124. Гоупський округ проти Центрального Комітету. Гоупський округ звинувачує Центральний Комітет у дискримінації при розподілі сонячних панелей. Бій буде до смерті. Тих, хто виживе з команди переможців, воскресять. Місце бою довільне».

Гучні привітання заповнили амфітеатр, коли вийшла Гоупська команда. Навіть зазвичай спокійний Б’єрн захрип од крику. В Еріка аж сльози виступили на очах, коли він побачив, як приятель реве не своїм голосом. Хоча Б’єрнів персонаж і далі був сірий, Ерік знав, що в хатині Рольфсонів Б’єрн увесь почервонів, намагаючись підбадьорити свою команду.

Виклик від імені Гоупського округу кинули родини, які найбільше мали виграти од нових панелей, передусім жителі Остерфіорда. Дивно було бачити в амфітеатрі сусідів, поряд з якими прожив усе життя. Важко було повірити, що схожі на героїв постаті, які йдуть по піску, — мирні оливкарі, що живуть усього за кількасот метрів од нього.

Один член Гоупської команди щільно закутався у плащ, насунувши на голову каптур; інші вітали юрбу помахом рук.

Ерік відчув, як у його душі щось озвалося. Кивнувши головою, Інгеборг показала на арену:

— Напевне, то твій батько.

— Мабуть.

— Дивно, чому він у каптурі? — дивувався вголос BE.

— Мені теж. — Несподівана хвиля смутку наповнила Ерікові очі слізьми. Батько-мати не довіряли йому. Вони нічого не сказали йому про таємницю Гаральдового персонажа. Але ж йому можна довіряти. Зрештою, хіба не зберіг він таємницю про свій зламаний зуб?

— Напевне, щоб улаштувати несподіванку для команди Центрального Комітету, — снувала здогади Інгеборг. Дарма що середовище гри маскувало заплакані очі хлопця, співчутливий погляд Інгеборг, спрямований на Еріка, свідчив, що вона певною мірою розуміє його почуття.

Увійшла команда Центрального Комітету, і юрба замовкла.

— Крові і помсти! — схопився руками за обличчя BE.

— Що там? — аж тремтіла Сігрид, повернувшись до брата.

— Присягаюся, вони вивели свою найкращу команду, — крізь пальці дивився BE. — Гальфдан Чорний, Вольф, некромантка Глейд, чаклун Торкел і валькірія Брунгільда. Серед них четверо драконовбивць.

Гоупська команда, бадьорий вигляд якої підніс настрій юрби, тепер видавалася пошарпаною поруч із блискучим спорядженням і незрівнянною магічною зовнішністю супротивників. Здавалося, ніби навколо Гальфдана навіть світло тьмяніє, дарма що його черевики сяяли чорним полиском. Через дивні тіні, що їх відкидав його обладунок, ті, хто стояв поруч із ним, видавалися людськими подобами простертих на землі величезних, викривлених демонів.

— Ми не маємо шансу, еге ж, BE? — глянула Сігрид на брата, що тільки засмучено стенув плечима.

— «Бійці готові. Три, два, один — починайте!»

Арена одразу піднялася, сформувався кам’янистий терен, окремі купи каміння сягали аж до плечей. Гоупська команда завагалася, а потім, сказавши щось одне одному, побігла ховатися. Тільки четверо з них добігли до рятівного каміння.

Ерік ніде не бачив батька.

— А де Гаральд? — запитав Б’єрн.

— Може, невидимий? — висловив здогад BE.

— Ой, як добре! Сподіваймося, що це справді так! — плеснула в долоні Інгеборг, її ентузіазм додав їм надії.

Команда Центрального Комітету не квапилася шукати своїх супротивників. Її чаклуни щось бубоніли, а Гальфдан і Брунгільда — два воїни — впевнено стояли перед ними на сторожі. Вольф пішов і вигукнув якусь команду дивною гортанною мовою. Потім — юрбі аж дух забило — перекинувсь у великого, лютого чорного вовка й завив.

На відміну од попередньої битви, юрба уважно стежила, тож ті нечисленні голоси, які ще лунали, чулися дуже виразно. Ерік відчайдушно прагнув бути на арені разом із Гоупською командою — але в постаті персонажа, досить могутнього, щоб боротися з тими легендарними супротивниками.

Над ареною загриміло і скупчилися хмари. На глядачів упала велика тінь, і Ерік відчув, як тисне на нього небо.

— О ні! — застогнав BE. — Це чаклун Торкел. Він готується метнути блискавку.

Майже всі тисячі людей у юрбі зіщулилися, чекаючи страхітливого гуркоту в небі, коли з нього вдарить викликана чарами блискавка, дехто навіть вуха прикрив. А потім залунали радісні вигуки, глядачі попідводились. Темні хмари розвіялися, блиснуло сонце, осяявши білий піщаник каміння на арені.

— Що там, що? — зірвався на ноги Ерік, щоб побачити, як корчиться на землі Торкел, його блідо-блакитні, розписані різними символами шати закалялись, вуста запінилися. Од нього задкував стрункий ельф, крутячи перед собою двома короткими мечами, які полискували й гіпнотизували. Потім, легенько уклонившись юрбі, ступив у тінь і зник.

Інгеборг скочила на ноги поруч з Еріком, її сяйливі очі шукали його погляду:

— Еріку, це твій батько! Твій батько!

— Він, мабуть, суперхарциз, — похитав головою BE. — Хто б повірив, що в нас у Гоупі є суперхарциз?

— Ура! — розштовхуючи друзів і стиснувши кулаки, підскочив на місці Ерік. — Це за мою матір! — Він аж затанцював і гамселив кулаками повітря: — Смерть вам усім! — закричав він щосили тепер уже чотирьом членам команди Центрального Комітету.

Юрба й далі стояла на ногах, вітаючи Гоупську команду. BE, не ймучи віри своїм очам, похитав головою:

— Я й не думав, що так багато людей стане на наш бік. Мабуть, у них ті самі почуття до Центрального Комітету.

Вовкулака щосили завив і помчав до Гоупської команди. Проте Гальфдан Чорний озирався, немов охоплений панікою. Він штрикав кудись своїм величезним дворучним мечем і нервово шукав ворога. Брунгільда, поводячись більш упевнено, в повній згоді з образом валькірії в крилатому шоломі, схопила його і сказала щось на вухо. Вони стали спина до спини, а між ними умостилася Глейд, нахилившись над мертвим тілом Торкела.

Юрба заревіла. Крики «Гоуп! Гоуп!» підхопили в усьому амфітеатрі навіть ті, хто не жив у тому окрузі. Усі вони поділяли почуття й сподівання, що ця мить може увійти в історію. Поки що віри не йметься, але, можливо, команда невеличкого округу зможе перемогти могутню команду з Майклгарда; зрештою, загинув великий чаклун Торкел — річ нечувана! Може, цей день стане кінцем кар’єри чотирьох легендарних драконовбивць?

Вовкулака, висолопивши язика, стрибав зі скелі на скелю. Коли він наближався до чотирьох гоупських гравців, Рольфсон і другий воїн піднімали мечі і щити. Але Вовкулака не шукав битви з ними. Останньої миті він змінив напрямок атаки і над головами воїнів скочив з каменя на Сигіду, матір Б’єрна та Інгеборг, цілительку команди. Незважаючи на удари воїнів, що, здається, навіть не пробивали його грубої шкури, Вовкулака вп’явся в горлянку Сигіди, аж поки загриз її. Потім, рикаючи, повернувся до обох воїнів, ошкіривши закривавлену пащу.

— Срібна зброя. Нам потрібне срібло або чари! — занепокоївся BE.

У тіні позаду Вовка відбувся якийсь рух. Блиснули леза. Вовк заскавучав і обернувся, щоб побачити, хто так несподівано проштрикнув його. Перед ним стояв загадковий ельф, повільно крутячи двома короткими мечами й відбиваючи напади ошкірених вовчих іклів. Юрба знову підскочила од збудження. Ерік скористався нагодою, щоб краще роздивитися персонажа свого батька. То був лісовий ельф, менший за ельфа-сидха, але дужчий на вигляд. Його обладунок був переважно шкіряний, але напрочуд гарно оздоблений, тож міг бути чарівним. Під каптуром ельфа Ерік бачив полиск золотого волосся — незвичайну поблажливість і єдине свідчення, що той персонаж — справді його батько.

Вовкулака тим часом рухався дедалі повільніше, важко сапав, з його пащі спадали на землю довгі пінисті клапті слини.

— Мечі, певне, отруєні, — зауважив Б’єрн.

— Атож, — відповів BE, захоплено стежачи за битвою.

Поки Вовкулака дедалі тяжче водив боками, Ерік знову поглянув на команду Центрального Комітету. Решта бійців не гаяли часу. Глейд, ставши над тілом, встромила йому в груди жезл із черепом на верхівці. Ефектно махнувши жезлом, вона показала ним у бік лісового ельфа з двома мечами, що завдав їм стільки клопоту. Оживлене тіло Торкела повільно підвелося з землі, повернулося обличчям до своєї мішені й полетіло.

— Смерть і руїна, що це? — прошепотіла Інгеборг.

— Навіть не можу уявити, — зчепив руки BE, виказавши цим рухом свій страх, дарма що сіре кам’яне обличчя воїна зберігало непроникний вираз.

Гаральд час од часу відводив очі від Вовкулаки, що конав, і раптом побачив, як наближається воскресла істота. Відбіг у тінь і знову зник, але зомбі Торкела годі було одурити маскуванням: він постійно змінював напрямок лету, повторюючи Гаральдові рухи.

Зненацька зграя ворон, невідь звідки й узявшись, каркаючи та галасуючи, перелетіла через межі амфітеатру й пірнула в центр конфлікту. Глейд відкинула назад свої пурпурові шати і щось вигукувала, піднявши вгору руки, тим часом її сиві коси немов струменіли в небо, скеровуючи птахів на інших членів Гоупської команди. Гоупський чаклун спромігся видобути й пустити на птахів спалах полум’я, чимало ворон упало й гупнуло об землю. Але в зграї були тисячі ворон, тож невдовзі вони оточили трьох видимих гоупських гравців. Рольфсон та його товариші лише безперестанку крутилися, ховалися між камінням і відбивали небезпечні напади чорних створінь, що лопотіли над ними крилами. Чаклун, що був у найгіршому обладунку й не мав шолома, упав, затуляючи очі руками. Тієї ж миті його цілковито поглинув чорний рухливий пташиний килим, невдовзі бідолаха вже не ворушився. Обидва воїни, опустивши голови, билися й далі, прикриваючись мечами і щитами від ворон, які каркали і дзьобали їх.

Зомбі своєю нещадною гонитвою показував, що Гаральд швидко просувається навколо арени.

— Куди він біжить? — дивувався BE.

— Ну а що він може вдіяти? — пригнічено відповів Ерік. — Він у пастці. Якщо він зупиниться, його вб’ють. А напавши на Гальфдана і Брунгільду, мабуть, не виграє, та й зомбі миттю наздожене його.

Тим часом зомбі, нахилившись, полетів до команди Центрального Комітету.

— Він там! — гукнула Інгеборг.

Гальфдан і Брунгільда напружилися, підняли зброю й були готові до миті, коли Гаральд матеріалізується перед ними. Але, ухилившись від їхніх ударів, він не зупинився для боротьби. Він навіть мечів не мав у руках. Натомість, пішовши перекидьки, прокотився крізь їхні удари й обіруч схопився за жезл Глейд. Гаральд щосили смикнув і видер його, поваливши її на землю, і, дарма що Гальфдан зачепив його мечем по плечу, аж він заточився, мерщій утік, тримаючи жезл над собою, мов трофей, на втіху юрбі, що подвоїла свої вітання.

Озирнувшись, Ерік помітив, що в амфітеатрі вже значно більше людей, ніж на початку битви. Якось поширилася чутка, і дедалі більше гравців приєднувалося до «Епіку», щоб побачити битву.

Утікши від супротивників, Гаральд, крутячи череп, спрямував жезл на Глейд. Вона вжахнулась і повернула голову, побачивши, як зомбі Торкел зненацька зупинився в повітрі, а потім посунув до неї, піднімаючи вгору руки. Глейд у паніці викрикувала якісь заклинання, проте зомбі наближався. Гальфдан і Брунгільда завдали тому створінню могутніх ударів, але, хоч і здригнулося, воно віджбурнуло їх, схопило Глейд за горлянку й задушило її. Після її смерті Торкел упав на землю і знову перетворився на торбу м’яса з кістками.

— Гоуп! Гоуп! — шаленів стадіон. То було вбивство велетня, яке трапляється раз на сторіччя. Юрба схвально заревіла, коли Гаральд, уже вимахуючи мечами, привітав усі чотири сторони світу, перше ніж знову ступити в тінь і зникнути. Троє вже лежать!

— Твій батько неймовірний! — Інгеборг поривно обняла Еріка.

Ерік не підводився, дрібно трусячись усім тілом і відчуваючи радість, що спала величезна напруга, якої він навіть не усвідомлював. У роті відчувався дивний присмак, і він зрозумів, що то смак здійсненої помсти.

— Я вже ніколи не буду недооцінювати харциза, — пробурмотів Б’єрн собі під ніс.

Тим часом на арені настала мить тиші. Рольфсон і його товариш убили останніх ворон і тепер пили цілюще зілля, щоб поновити сили. Чаклун, проте, загинув, розшматований птахами.

На другому кінці кам’янистого майданчика Гальфдан і Брунгільда стояли спина до спини, пильно видивляючись харциза.

В амфітеатрі пролунало оголошення:

— «Гоупська команда пропонує нічию. Повне воскресіння для всіх, відновлення всього спорядження. За умови, що буде переглянуто розподіл сонячних панелей».

Хвиля палких оплесків привітала те оголошення.

— Це розумно, — пояснював BE. — Це добрий результат для нас. І їм буде важко відмовитися. Якщо вони спробують битися далі, але втратять свої життя, воскресіння не буде вже нікому.

Оголошення вочевидь розсварило Гальфдана і Брунгільду, що, й далі стоячи спина до спини, енергійно крутили головами й жестикулювали. Трохи згодом юрба повільно заплескала в долоні. З почуттям величезного полегшення Ерік і собі приєднався до оплесків. Боги гри осоромились, і юрба, миттю відчувши цю ганьбу, збільшувала їхнє приниження.

Коли в амфітеатрі залунали вже справжні овації, Брунгільда стенула плечима і вклала меча в піхви. Гальфдан підняв свого меча і махнув ним, даючи згоду.

— «Конфлікт скінчився нічиєю, і питання буде переглянуте».

Коли Рольфсон і ще один воїн Гоупської команди, радісно махаючи руками, виходили з амфітеатру, їх супроводили гучні вітання.

Глядачам хотілося ще подивитись на гоупського суперхарциза, але він уже не з’явився, і це, як увечері на святкуванні в Гоупі пояснили тактики-аматори, був мудрий хід.

Останніми вийшли Гальфдан і Брунгільда, й далі вимахуючи мечами та несамовито сварячись.

Розділ 7 Перші ознаки незгоди

ежу, в якій відбувалися збори Центрального Комітету, обступили дощові хмари, і тому надзвичайне засідання видавалося дуже клаустрофобним. Струмочки дощу стікали по склу, наче сльози. Під куполом було так темно, що на столах засвітили лампи. Побутувала легенда, ніби члени ЦК засідають усередині того, що колись було конічним носом космічного корабля. Корпус космічного корабля, якщо він коли-небудь існував, давно вже використали, його неоціненний метал замінили камінням і вапном.

— Справжня бойня, — уїдливо посміхнувся Рагнок. — Славетна й могутня команда Центрального Комітету зазнала поразки від гурту селюків.

З усіх членів найвищого комітету планети тільки Рагнок здобув колись у битвах певну славу, тож він міг собі дозволити зловтіху. Його воїн-сидх упорався з воїном Снорі лише двома пострілами з лука. Проте Свейн Рудобородий вважав, що така зневажлива манера нерозумна, бо не прихилить до нього друзів. Звичайно, Свейн радів, дивлячись, як розвіюється ореол легендарності навколо приятелів-драконовбивць Рагнока, але цю радість треба приховувати. На щастя, самого Свейна не обрали до команди, яка зазнала такого приниження, і його власна слава одного з наймогутніших гравців у грі не похитнулася.

— Я не мав захисту, — стенув плечима Торкел, ніби скидаючи з себе відповідальність за катастрофу, і склав руки, пухляві старечі пальці повільно тарабанили по блакитному оксамитовому піджаку, що повторював барви прикрашених рунами шат його персонажа.

— Чаклуне Торкеле! Від вас мертвого було більше користі, ніж од живого, — засміялася Брунгільда на диво молодим, як на таку літню жінку, сміхом, дарма що в ньому відчувалась і гіркота. Вона теж скидалася на свій персонаж, проте її довге сиве волосся було заплетене у дві коси. — Тож як на те дивились глядачі? Торкел-усезнайко літає як зомбі над піском?

У залі лунали й інші глузливі висловлювання, адже валькірія була не єдиним членом комітету, яку тішила згадка, що один з найпихатіших і найзарозуміліших членів став тупим знаряддям знищення некромантки Глейд.

— Що ж, досить, — не так упевнено, як зазвичай, промовила голова комітету Глейд. Вона постаріла після битви, подумав Свейн, і її зморшки радше засвідчують утому, ніж надають їй владного виразу. — Нумо розглядати це питання як слід. Тут вистачить роботи для нас усіх.

— Згода, — кивнув Свейн, бо чого він найменше бажав, так це марнувати цілісінький день на суперечки про помилки команди Центрального Комітету. Він переймався особистим пошуком і отримав добру звістку від бібліотекаря з П’ятихаток, тож хотів пополудні ознайомитися з інформацією.

— По-перше, треба переглянути розподіл сонячних панелей у Гоупському окрузі. Які є пропозиції?

— Дати їм на десять більше! — запропонувала Бека. Свейн усміхнувся: вона завжди була найвеликодушнішою з-поміж членів Центрального Комітету.

— П’ять, — буркнув Рагнок, що вочевидь узагалі нічого не хотів давати селянам, але навіть він знав, що вже нічого не можна вдіяти.

— Сім, — сказав Вольф.

— Сім. Як щодо семи? — поглянула Глейд на байдужі обличчя навколо столу й помітила, як дехто стенув плечима. — Отож сім.

— Який жах, — здригнувся Гальфдан. — Тепер буде злива нових вимог.

— Невже? — холодно посміхнувся Свейн, нагадуючи Гальфданові, що саме його начебто непереможний воїн, попри свій вигадливий чорний одяг, став одним із винуватців різанини.

— Далі, — заквапилася Глейд, — аналіз битви, і спробуймо бути конструктивними. — Вона зітхнула. — Можливо, для початку добре послухати думку того, хто не брав участі в битві. — Глейд повільно обвела очима присутніх, дивлячись поверх окулярів. — Беко, що ти думаєш?

— Я? — здивувалася Бека. Як друїдську жрицю комітету її здебільшого запрошували допомогти виготовити зілля й наслати чари, пов’язані з тваринами, а не обговорювати битви. — Що ж, дайте подумаю. — Замислилась і, зосередившись, прикипіла очима до своїх рук. До запитання вона поставилася дуже відповідально. Тієї самої миті, коли Рагнок підкреслено позіхнув, Бека нарешті заговорила: — Думаю, що наша сторона не билась як одна команда. Вольф надто звик боротися з супротивниками без срібної та магічної зброї і змарнував своє життя, намагаючись битися сам. Думаю, що команді треба було вдатися передусім до захисних та оборонних чарів, а не до драматичної спроби Торкела спалити всіх супротивників однією блискавкою. Думаю, членам команди треба було обговорити якийсь план перед початком битви. Власне, як на мене, наша команда змагалася за те, кому дістанеться слава вбивства супротивників, і не спромоглася працювати колективно й поважно поставитись до іншої команди.

— Я знищив цілительку, — сердито заговорив Вольф, заклавши руки за голову; одну ногу він закинув на стіл, і його стілець відхилився назад на стільки, щоб не перекинутись.

— Так, але ж це все. Ти вартий більшого, ніж нікчемна цілителька, — заперечила Брунгільда, здається, надто схильна сьогодні до суперечок. Усюди за столом підвищилися голоси.

— Шановні члени комітету! Будь ласка, поважаймо прагнення голови конструктивно підходити до питання, — перекричав усіх Свейн, а потім стишив голос: — Думаю, Бека точно проаналізувала гру, і все, що нам лишилося тут зробити, — ухвалити резолюцію, що в майбутньому всі команди зустрічатимуться перед початком битви й обговорюватимуть тактику. Колись ми завжди проводили такі обговорення, але тепер стали надто самозакохані.

— Це офіційна пропозиція? — запитала Глейд.

— Так.

— Я підтримую її, — озвався Рагнок.

— У такому разі, прошу, голосуйте. Всі, хто згоден із пропозицією Свейна, будь ласка, підніміть руки. — Глейд озирнула стіл. — Одностайно. Добре. — Вона опустила очі на аркуш перед собою: — Тоді наше наступне питання — персонаж, що належить Гаральдові Еріксону. Які ваші думки?

— У нього могутня отрута. Справді могутня. Зазвичай я можу витримати п’ять або шість сильних ударів, перш ніж помру. — Торкел, відмовившись цього разу од свого образу великого вченого й нездоланного чаклуна, здавалося, вибачався; його зморшкуваті прозорі руки, що весь час трусилися, лежали на столі.

— Атож, — додав Вольф. — Я ще ніколи не втрачав життя так швидко. Навіть од чарів.

— Чому ми не знали про існування суперхарциза? — сердито запитав Гальфдан Чорний, і його кругле обличчя аж запалало.

— Бо Гаральд Еріксон, якщо це його справжнє ім’я, не грав у «Епік» двадцять років, — твердо відповів Свейн.

— То був не харциз, — заперечив тихий голос. Годмунд був найстарший серед них і рідко промовляв на зборах, та коли говорив, слухали його дуже уважно. Він більше знав про «Епік», ніж будь-хто з-поміж живих, навіть більше од Свейна. Дуже твердим голосом, якщо зважити на його вік, Годмунд провадив далі: — Учора в Ньюгейвенському амфітеатрі ми бачили за роботою суперубивцю.

— Убивцю? Смерть і руїна! Авжеж! — похитав головою Гальфдан, найгучніше висловивши свій подив, а решта, почувши Годмундові слова, лише вражено бурмотіли. — Але хто за межами університету коли-небудь тренував убивцю?

— Ніхто, — посміхнувся Годмунд, і та посмішка, як знав Свейн, означає небезпеку, й він відхилився на бильце, воліючи тепер не втручатись, а спостерігати.

— Невже він один із нас? — приголомшено запитала Бека.

— Поправка. Був одним із нас. Двадцять років тому, — ошкірившись, пояснив Годмунд. — Ще один відступник, але, здається, він вислизнув од нас.

— Тільки дотепер, — мовив Рагнок.

— Я можу пригадати декого з молодих убивць, яких ми тренували, — заплющив очі Годмунд. — Думаю, що університетський бібліотекар повинен, напевне, переглянути всі суперечки двадцяти- і тридцятирічної давності.

— Підтримую, — Свейн завжди негайно засвідчував Годмундові свою підтримку.

— Згода? — поглянула на присутніх Глейд. — Ухвалено одностайно.

— Я пропоную активувати Екзекутора, — не міг приховати ноток завзяття, що вкрались у його голос, Рагнок.

— Підтримую, — кивнув на знак згоди Годмунд. — Але пам’ятайте: цей чоловік чекав двадцять років, перше ніж грати в «Епік» — принаймні публічно. Знайти його, мабуть, важко. Нам потрібне велике терпіння.

— Ми перепробуємо всі засоби, аж поки знайдемо його, — рішуче заговорив Рагнок. Ніхто дужче за Рагнока не любив виступати в ролі Екзекутора.

— Це єдиний шлях, — погодився Годмунд.

Свейн у душі аж заціпенів од переляку. За звичайних умов жоден гравець не міг заподіяти шкоди іншому гравцеві, бо цього не дозволяла гра. Але, дарма що більшість жителів планети не знали про це, насправді можна було створити персонажі, які могли вбивати інших гравців — і зазнати смерті від їхніх рук.

Тільки дев’ять гравців цього найвищого комітету планети знали код, який давав змогу проникнути в ті варіанти вибору меню, що уможливлювали створення таких персонажів.

Центральний Комітет використав своє колективне багатство для спорядження воїна, який володів найпотужнішими чарами, зброєю та обладунком, що їх можна купити за гроші. То був Екзекутор, і протягом довгих років його застосовували для знищення супротивників, які могли спровокувати заворушення. Жертви зазвичай навіть не уявляли собі, що зустріли іншого гравця, а вважали, ніби їм трапився якийсь рідкісний агресивний НІП.

Свейн не мав жодних вагань щодо використання Екзекутора, але таємницю персонажа вбивці знало так мало людей, що ті, хто цілими годинами поспіль гратиме роль Екзекутора, будуть змушені постійно шукати свою мішень.

— Отже, я прошу підняти руки всіх, хто за те, щоб послати Екзекутора проти персонажа Гаральда Еріксона, — запросила Глейд до голосування. — Один проти. — Всі зневажливо дивилися на Беку.

— Таж з’являться підозри. Люди не дурні, — відповіла вона, виправдовуючись. Але Свейн здогадувався, що свої моральні заперечення вона виклала мовою, зрозумілою решті членів ради. А втім, коли настане її черга вести пошук, вона не відмовиться, вона завжди погоджувалась.

— Рагнок складе графік чергувань. Ми почнемо пошуки в Ньюгейвені.

Глейд знову зазирнула до списку питань порядку денного:

— І, нарешті, ми маємо оце, — показала вона всім комітетникам стосик аркушів. — Їх знайдено в кількох місцях, на сидіннях амфітеатру.

Паку паперів передали навколо столу, кожен брав собі один аркуш. Коли вже всі мали перед собою листівки і, нахиливши голови, взялися читати, Глейд запитала:

— Ну, що скажете?

Свейн розглядав примірник невеличкої листівки з назвою «Новий Левіафан»:

— Стривайте, пані голово. Може, ви дасте нам час прочитати її?

— Звичайно.

Члени комітету зосередились на тексті, а вгорі над ними дощ тихо ляпотів по куполу, немов благаючи впустити його.

Листівка містила й інші статті, які з разючою точністю докладно розповідали про занепад економіки.

— Які ваші думки? — знову запитала Глейд.

— Будь ласка, не зрозумійте мене хибно. Я знаю, що це небезпечний матеріал. Але хіба не слушні ці твердження? Тобто як ви відповісте на ці вимоги? — вагалася Бека.

— Крові та помсти, жінко! Таж тут видно все як на долоні! Це рецепт остаточного хаосу! — Гальфдан мав ще більше причин розлютитися, ніж решта. Адже одна зі статей листівки докладно характеризувала його чорний обладунок як приклад, якою мірою спорядження персонажів Центрального Комітету досконаліше за спорядження пересічного персонажа.

— Бека порушила важливе питання, — втрутився Свейн, і на обличчі Беки з’явилася вдячність. — Пропоную, щоб я склав для нас усіх документ, де я дам відповідь на аргументи цієї листівки, а потім ми обговоримо його. А тим часом я просто скажу їй, що наша система не вища від усякої критики, але й думка, ніби справи можна вирішувати голосуванням, наївна. Дуже швидко сформуються голосувальні блоки, тож, наприклад, Південь об’єднається, щоб отримувати ресурси з Півночі, й таке інше. Крім того, приклад Античної Греції приховує правду. Елліни мали рабів і провадили війни. Попри всі наші вади, наше суспільство мирне.

Бека замислено кивнула головою й усміхнулась у відповідь, коли Свейн зловив її погляд, надавши своєму обличчю, як він сподівався, максимум чарівності.

— Гаразд, — мовила Глейд. — Отже, хто за пропозицію Свейна?

— Підтримую, — одразу озвалася Бека.

— Усі за? — поглянула на присутніх Глейд. — Одностайно.

— Я принесу цей документ на збори наступного тижня, — запевнив Свейн.

— На цьому все, — притьмом підвелася Глейд і вийшла, спираючись на ціпок із черепом на вершечку, його вирізьбив їй один студент, імітуючи жезл її персонажа.

Хоч як Свейн прагнув повернутися до «Епіку», він придумав щось краще, ніж вибігати разом із Глейд, і допоміг Годмундові підвестися зі стільця.

— Як ви прозірливо розпізнали вбивцю, — заговорив Свейн, пропонуючи Годмундові руку, але той відіпхнув її, воліючи спиратися на свій костур.

— Не вбивця мене тривожить. Ми мали відступників досі і матимемо їх у майбутньому. Йдеться про газету. Треба зупинити її вихід, — Годмунд гнівно подивився на Свейна: — Ти повинен припинити по-дурному марнувати свій час на пошук Epicus Ultima, цього начебто остаточного варіанта гри, бо знайти його неможливо, і повинен з’ясувати, хто стоїть за цією газетою. Це хтось близький до нас, той, хто має доступ до наших даних.

Приголомшений люттю в голосі Годмунда, Свейн тільки кивнув головою.

— Ви маєте слушність, маєте слушність, — проказав він, але подумки відповів: «Старигане, ти б не повірив, коли б знав, як близько я підійшов до своєї мети».

Розділ 8 Дивіться — Екзекутор

житті є небагато насолод, більших за вступ у світ «Епіку» в образі Екзекутора. Він ходив серед гравців, мов Бог, якому не поклоняються. Всі вони могли бачити його постать, проте не мали уявлення, що його контролює людська свідомість і що він з найменшої примхи може відібрати чиє завгодно життя.

Увівши пароль, відомий тільки членам Центрального Комітету, Рагнок розслабився на сидінні, тішачись кожною миттю, поки Екзекутор підводився на платформі зі скриньки й повільно крутився.

Екзекутор був високим персонажем людської подоби, його невиразні риси прикривав військовий шолом. Тіло захищав панцерний обладунок, прикрашений викарбуваними рунами, — найкращий обладунок, який можна купити за гроші, кожну його деталь зачаклував карлик-ремісник, що виготовив його, тож він був міцним, але легким. На обрамленому золотом щиті кричало обличчя демона. Той щит був унікальним, його купили у володаря Аль-Караку, королівства в далекій пустелі. На щиті і справді був демон, опірність до магії якого означала, що жоден гравець не міг наслати чарів, які могли б зашкодити Екзекуторові, наслати такі чари могли тільки поодинокі НІПи та монстри. Екзекутор мав різноманітну зброю, зокрема довгий лук і сагайдак, повний зачарованих стріл. Серед мечів у його розпорядженні був Гострець, лезо якого вряди-годи, приблизно кожного двадцятого удару, протинало будь-яку речовину. Проте улюбленою зброєю Рагнока був Міцнющий Місячний Меч: ця елегантна срібна зброя, швидка, як на свій розмір, наганяла страх на ворогів, змушуючи їх ціпеніти на місці.

Ретельне вивчення допоміжного списку додаткових магічних предметів ніколи не бувало нудним, незважаючи на його довжину. Екзекутор був споряджений максимально великим асортиментом у вигляді перснів, коштовностей, різних зіль, сувоїв, бальзамів, а також набору корисних додатків, скажімо мотузки, щоб видиратися на перешкоди. Повна вартість спорядження була більша за суму візантинів, що їх протягом десяти років нагромаджувало все населення світу. І це спорядження було варте таких грошей.

Досить. Рагнок натиснув на кнопку входу. Все було інтенсивно чорним і напрочуд спокійним. Потім якийсь лункий звук зненацька погучнішав до реву, його супроводив спалах світла.

Ненависть і помста знов увійшли у світ «Епіку».

Був вечір, і перший із місяців «Епіку» — Сильванія — вже яскраво світив на щораз темнішій блакиті неба. Аридія, менший місяць, ще не зійшла. Рагнок повільно обернувся, щоб увійти в роль. Він і досі був на місці останньої страти, тож жоден інший комітетник не використовував відтоді цього персонажа. Поблизу терпляче стояв чорний бойовий кінь і дивився на нього розумними очима. Отже, вони десь кілометрів за сто від Ньюгейвена, де має початися полювання.

— Привіт, друже, — поплескав рукою Рагнок по крупу румака, а потім, схопившись за луки сідла, сів верхи. Знову глянув на місяць, щоб визначити, де північ, і погнав свого огира легеньким чвалом. Що швидше вони доїдуть до Ньюгейвена, то швидше почнеться справжнє полювання.

Ідучи ланами, Рагнок відчув приплив радості. Адже тепер він найубивчіший гравець в усьому «Епіку». Жоден інший комітетник не міг би дорівнятися до Екзекутора. Йому, звичайно, спадало на думку простежити за тим або тим членом комітету. І якби хтось із них наважився суперечити Рагнокові, він так і вчинив би. Зрештою, що вони скажуть? Вони навряд чи могли б розповісти світові правду про цей інцидент. І не пішли б на ризик вигнати його, ставлячи себе під загрозу, адже він може розкрити все, що знає. Ніхто з них навіть близько не міг підступити до того, щоб свідомо суперечити йому. Вони вважали, що він корисний, і, можливо, навіть боялися його. Саме таким був план Рагнока, тільки-но він скінчив університет: стати необхідним для влади. Він охоче зголошувався виконати кожне мерзенне завдання, брав участь у кожній битві на арені, на яку міг потрапити, байдуже, хоч яким непопулярним було питання і хоч яка суперечлива була постанова, щодо тих, хто просив захисту. Його стратегія спрацювала. Якщо решта комітетників вважали себе за своєрідних героїв — за легендарні постаті, Рагнок відмовився прикривати свої вчинки такими вигадливими уявленнями. Він негідник, ну то й що? Адже тепер, саме цієї миті, він найбільша сила в цьому краї. То була тяжка, двадцятирічна робота. Проте кожна година його молодості, витрачена в «Епіку» задля нагромадження сили, виявилась вартою докладених зусиль.

Екзекутор підняв меча до місяця й заревів, повнячись насолоди бути живим.

Було б, мабуть, непогано, якби він був єдиною особою, здатною скористатись Екзекутором. Щоб правити світом, був потрібний комітет; зрештою, для команди слід мати принаймні п’ятеро гравців. Крім того, до влади існували достатні вимоги, щоб був сенс розширити склад комітету до дев’яти чоловік. А що, якби він був єдиним, хто має доступ до Екзекутора? Як тоді решта комітетників кланятиметься й запобігатиме його ласки! Таж вони вже старі. А є молоді гравці, що чекають свого шансу, люди, яких він плекає, зокрема сини й доньки теперішніх лідерів. Він чекав двадцять років, щоб потрапити до комітету, але йому вже не знадобиться стільки часу, щоб командувати ним.

Рагнок побачив путівець, повернув і поїхав по ньому. Цей путівець мав довести його до давнього брукованого шляху, що тягнувся прямісінько до Ньюгейвена. Він уже подолав половину відстані до шляху, як помітив рух на путівці. Якийсь сміливий гравець подорожував у цій дикій місцевості, і то такої пізньої години. Постать була обернена спиною до Екзекутора й бігла, вочевидь стараючись досягти відносної безпеки брукованого шляху, перше ніж споночіє. Рагнок мовчки витяг із піхов Міцнющого Місячного Меча. Тримаючи лівою рукою повід, а праву з мечем піднявши високо вгору, вершник смерті напав на подорожнього. Глузливий погляд через плече засвідчив, що тією ураженою постаттю був ельф. Потім Рагнок пустив коня чвалом, регочучи, що так рівнесенько відтяв голову. А десь на планеті якийсь селянин або студент від’єднувався від гри, можливо, заплаканий і приголомшений, не маючи жодного уявлення про те, чому зненацька урвалося життя його персонажа.

Коли засвітилися вогні сторожових постів Ньюгейвена, Рагнок уже заспокоївся. Низка трупів, що він лишив за собою на бруківці, рідшала. Зрештою, ближче до міста ймовірність, що якась чутка про його вбивства дійде до комітету, зростала, а йому були б нестерпні їхні докори та повчання. Існувала навіть імовірність, що вони можуть проголосувати й заборонити йому використовувати Екзекутора. Звичайно, аргумент, що не треба вбивати гравців, якщо не проголосовано за це, цілком логічний і неспростовний, тож тут не було б сенсу сперечатися. Але недозволена втіха бути гравцем-убивцею — це те, чого не можна зрозуміти, спираючись на логіку. Не пояснила б логіка й характеру його вбивств. Цікаво, його увагу привертали аж ніяк не гравці, що видавалися сильними, — адже якщо й існувало якесь виправдання смерті гравців, то тільки ліквідація можливих загроз для команди Центрального Комітету. Ні, його вабили жалюгідні гравці, що мали тільки один різновид зброї і якусь частину обладунку. В них було щось чарівливо наївне й ніжне, вони витрачали своє дозвілля на вбивство кобольдів і орків-людожерів за ламані шеляги, довго й ретельно збирали гроші. Отож він і косив їх, нагло кладучи край їхнім намаганням видертись угору драбиною «Епіку».

Опинившись у Ньюгейвені, Рагнок повільно їхав вузькими брукованим вулицями, намагаючись триматись у тіні. Хоча його вважали б за НІПа і більшість гравців просто нехтувала б його, завжди була невелика ймовірність, що хтось підійде й заговорить, сподіваючись знайти якийсь ключ до свого дурнуватого пошуку. Після нудної та обережної поїздки тихими вуличками він добувся до собору і припнув коня.

— Почекай, мій хоробрий, — прошепотів Рагнок коню й увійшов до величезної будівлі.

У соборі правили месу. На стінах горіли лампадки, привертаючи увагу до величезного простору під високою склепінчастою стелею. У глибоких нішах стояли статуї святої мучениці та її вірних апостолів; ченці в каптурах співали псалмів, а репрезентативна вибірка ньюгейвенського суспільства сиділа на лавах, слухаючи вечірню проповідь єпископа.

Тут можна тільки висловити захват із приводу вигадливості «Епіку». Дарма що в цій великій споруді, напевне, не було жодного іншого гравця, НІПи жили своїм власним життям. Якщо йти шляхом пошуку, що вимагав зустрічі з тим або тим ньюгейвенським можновладцем, найкраще було почекати в соборі і спробувати заговорити з ним після відправи. І все-таки собор був підходящим місцем тільки для таких людей, як Свейн Рудобородий. Сягнистим кроком Рагнок пішов уздовж нефа, що вів до основи соборної дзвіниці. Знехтувавши спробу якогось НІПа-ченця заговорити з ним, увійшов до дзвіниці, зачинив двері за собою і став підніматися сходами.

Навіть Екзекутор не мав безмежних ресурсів витривалості й на сороковому прогоні сходів почав ступати набагато повільніше. На сотому прогоні він уже насилу переставляв ноги. Але той прогін був останній. Перед Рагноком раптом відкрилося небо.

Він був на вершині дзвіниці й дивився вниз на місто Ньюгейвен.

Сяйво зірок угорі доповнювали вогники смолоскипів унизу. Рагнок міг би, напевне, поплисти темним озером, води якого перетворювали срібні небесні полиски в жовтаві земні вогні. Ньюгейвен був добре впорядкованим містом, і головні вулиці з однаковими інтервалами були освітлені смолоскипами, які всюди навколо Рагнока утворювали цятки вогнів, тягнучись на довгі кілометри. Великий амфітеатр був геть темний і безлюдний, звивисті лінії світла уникали величезного чорного кола.

Зітхнувши, Рагнок приготувався від’єднатися. Коли у світі «Епіку» розвидниться, він повернеться й почне свій пошук.

Розділ 9 Гарячка і переживання

лідий, похмурий світанок розмалював Ерікову кімнату сірими барвами. Він прокинувся рано і якийсь час, ще дрімаючи, дивувався, чого йому треба вставати так рано. Може, Великий Ерік запросив його піти куди-небудь? Ні, це було марення. Потім Ерік згадав і побіг до ванної, його нудило і він виблював. У роті лишився присмак зелених яблук.

— Мамо! — прихилився Ерік до одвірка в кімнаті батька-матері. Вони обоє ще спали в ліжку, видніли їхні умиротворені обличчя. — Мамо! — голосніше повторив Ерік.

Фрея підвела голову, розплетені каштанові коси розсипались їй по обличчю:

— Еріку? Що сталося?

— Я занедужав.

— Іди й ляж у своїй кімнаті. Я за хвилину підійду.

Стеля в Еріковій кімнаті вже посвітлішала, її грубий тиньк і пасмуги вапна нагадували йому снігові краєвиди, які можна створити в амфітеатрі, граючи в «Епік».

— Еріку, що сталося? — приклала мати йому руку до чола.

— Мене нудить. Мені болить живіт.

— Де саме?

— Тут, — поклав руку Ерік одразу нижче пупка. Тепло руки трохи заспокоювало.

Відгорнувши спітнілий чуб у сина на лобі, мати поцілувала його, її вуста були холодні.

— Ой, Еріку, ти гориш! Як, по-твоєму, ти доїдеш на возі до Гоупа? Щоб тебе там оглянули лікарі?

— Атож. На возі. Ліван повезе мене, — бурмотів Ерік, тимчасом як гарячка палила його мов вогнем.

Поїздка до Гоупа тривала цілу вічність, і все-таки вони добулися туди миттю. Гаральд дістав Еріка з хутр, у які його закутали в дорогу. Хлопець раптом відчув, як його морозить, і затремтів усім тілом. Лікарня схожа на бібліотеку, думав він, багато вікон. Іти для нього було надто великим зусиллям, тож коли люди взяли його за кінцівки та голову й понесли, він не опирався. Ліжко, в яке його поклали, було біле й холодне.

— Привіт, юначе, — сказав йому, всміхаючись, лікар із добрим обличчям. — Ти покажеш мені, де болить?

Лікар підняв простирадло, й Ерік показав.

— А коли я тисну, болить дужче? — Ерік похитав головою. — А коли відпускаю? — Тільки-но лікар забрав руку, як Ерік аж затіпався од нестерпного болю. — Що ж, біль дуже гострий. Так? — опустив простирадло лікар і вийшов разом із батьком.

Проте Гаральд невдовзі повернувся.

— Еріку, — мовив він, сідаючи поруч із сином.

— Що?

— Кожна людина має орган, відомий як апендикс. Інколи він запалюється і його треба видалити. Тут немає нічого незвичайного. Однак після видалення якийсь час треба полежати в лікарні. Лікар каже, нам дуже пощастило, що мама здогадалася негайно привезти тебе сюди. Могло б бути набагато гірше, але тепер усе буде гаразд.

— Справді? І я міг би вмерти?

Батько завагався:

— Можливо.

Це добре. Адже друзі здивуються ще більше, коли він розповість, що міг умерти.

— А втім, це несправедливо, — буркнув Гаральд.

— Що саме, батьку?

— Якби ти жив у Майклгарді й був старшим гравцем в «Епіку», вони б ставилися до тебе інакше. — Гаральд замислився. — Або якби ми мали тисячі золотих візантинів.

Ерік бачив, що батько розгніваний, але не розумів його розмірковувань.

— Лікар каже, що необхідне обладнання тут зламалося понад двадцять років тому. Отже, вони мають удатися до хірургічного втручання. В тебе лишиться рубець, який довго гоїтиметься.

— Як довго?

— Два тижні.

Аж зойкнувши од розпачу, що на якийсь час здолав навіть гарячку, Ерік збагнув, що мав на увазі батько:

— Але ж, тату, тоді має відбутися перший етап випускного турніру!

— Атож, — протяжно й сумно зітхнув Гаральд. — І все-таки, синку, твоє здоров’я найважливіше. І, зрештою, тебе ніхто не квапить вибиратися з Остерфіорда.

— Знаю. Але ж ідеться не про мене. Я думаю про інших. — У голові хлопця закрутився вихор думок і почуттів. — Що станеться з командою? Адже ми всі заявлені як «Остерфіордські гравці». Інні, BE, Сігрид. А Б’єрн навіть поступився своїм місцем у команді сільськогосподарської школи, щоб бути разом з нами. А як щодо наших тренувань? — Думки гарячково наздоганяли одна одну. Години тренувань на мисливських угіддях і на арені пропали марно. Його мрія про виклик Центральному Комітетові видається тепер нездійсненною фантазією.

Приголомшені Ерік і Гаральд довго сиділи мовчки.

Пополудні по Еріка прийшли санітари й поклали його на ноші на коліщатках. Поки його везли лікарняним коридором, ноші жалібно, немов налякана пташка, вищали після кожного оберту коліщат. Черк, черк, черк… Тиньк на стелі коридору порепався, а подекуди й зовсім відпав, там виднівся жовтуватий камінь. Зрештою санітари зупинили візок у кімнаті з великою рухомою лампою, спрямованою на нього, немов змія, що ладна кинутись.

Тривалий час Ерік лежав сам, чув, як десь далеко бахкають двері, і трохи боявся тієї змії. Потім до кімнати почали заходити люди, і хлопець уловив уривки розмови.

— Ви повинні зробити розтин отут і відгорнути шкіру так, аж поки зможете схопити запалений апендикс..

— Тут не повинно бути надто багато крові, а якщо буде, нехай одна сестра витирає тампоном, щоб ви бачили, що робите. Крім того, тримайте наготові затискач: адже ніколи не знаєш…

Саме тоді сестра збагнула, що Ерік чує їхню розмову:

— Будь ласка, візьміть і зробіть анестезію! — кинула вона.

— Ось, удихни.

Ерікові підсунули під ніс ядучий ватний тампон на кінчику довгого пінцета. Він удихнув.

Після операції Ерік прокинувся вкрай розбитий. Найменший рух озивався болем в усьому тілі, тож він лежав горілиць, дослухаючись до інших людей, що були в палаті. Відлуння кроків на твердій підлозі свідчило, що палата досить велика. Навколо скрізь тихенько звучали голоси, жоден із них не був досить гучним, щоб розчути окремі слова. День повільно минав, сутеніло, тіні спустилися з порепаної стелі й полізли далі, аж поки їх розігнало тьмяне світло олійних ламп.

Уночі було ще гірше, спати він міг лише уривками. Не спалося не тільки через те, що тіло все-таки забагато ворушилось, а й тому, що він опинився в дивній палаті. Ерік збагнув, що навколо нього хворі діти; інколи він чув звуки якоїсь невидної приглушеної діяльності, й ніколи не стихало ледь чутне бурмотіння.

Наступного дня медсестра, міняючи простирадла, наказала йому підвестися. То були тяжкі муки, й Ерік не йняв віри, яка жорстока та сестра, наполягаючи, щоб він сів на стілець поруч із ліжком. Ерік уперше після операції глянув на свій живіт. Ватно-марлева пов’язка, що була зверху, міцно приклеїлася кров'ю до тіла. Спроби відірвати її викликали гострий біль, ще страшніший за біль від згинання, тож він не чіпав її. Простирадла, які зібрала медсестра, теж були вкриті кров’ю.

Ерікові щодня ставало дедалі легше згинати тіло, коли він опускав ноги на підлогу. І щодня відлущувалося дедалі більше засохлої крові, аж поки нарешті він із великою полегкістю зміг зняти всю замащену кров’ю пов’язку. На ділянці нижче від шлунка, десь посередині між пупком і правою сідницею, проступав великий білий рубець. Він скидався на білого блідого хробака й мав майже тридцять сантиметрів завдовжки. М’які тканини були стулені докупи кільканадцятьма широкими стібками. Тепер Ерік, одягнений у видану в лікарні нову бавовняну піжаму, вже міг помаленьку ходити, тримаючись за болючий бік.

Якось пополудні батько-мати привели з собою його друзів. Вони зайшли, озираючись, майже несміливо, спантеличені розміром палати й кількістю людей, що були навколо ліжок.

— Я тут! Інгеборг! — помахав рукою Ерік, і друзі заквапилися до нього.

— Еріку, ми принесли тобі подарунки, — гордо проказала Інгеборг.

Сігрид подала йому горщичок меду.

— Ой, чудово! Дякую, Сігрид. Їжа тут жахлива, — поскаржився Ерік, ставлячи мед на столик коло ліжка.

— Б’єрне, дай йому свій подарунок, — підганяла Інгеборг, стараючись, щоб Ерік швидше побачив усе, що вони принесли.

— Еріку, на, — зніяковівши, Б’єрн витяг із сумки картонну коробочку. Зверху на ній був намальований човен у морі поблизу Остерфіорда. Ерік відкрив коробочку, всередині були сотні дрібних фрагментів мозаїки, зроблених із тоненького картону.

— Еріку, він витратив увесь день, вирізаючи їх. І, крім того, покрив їх лаком, щоб не стирався малюнок, — аж сяяли з радості очі Інгеборг.

— Я двічі намагався скласти цю картину. Але, підбираючи, ти завжди зможеш визначити, чи правильний фрагмент узяв, — сором’язливо пробурмотів Б’єрн.

— Дякую, Б’єрне. Це дуже гарний подарунок.

— А ось і мій, — Інгеборг витягла плутаний клубок мотузочок і планочок. Ерік подумав, що то лялька.

— Гм, дякую, Інгеборг, — мовив він і почав розплутувати, і аж потім побачив, що то рухлива скульптурка для підвішування.

— Я думала, вона нагадуватиме тобі про Остерфіорд, — радісно пояснила Інгеборг. — Дивись, ось черепашка з пляжу. А ось шишка з твоєї ялини. А це має бути твій віслюк. Тільки його важко зобразити. Бачиш? Я зрізала трохи шерсті з хвоста Лівана.

— Інгеборг, ти чарівниця! — засміявся Ерік. — Цікаво, чи дозволять вони мені повісити її отут на бильці.

— Звичайно дозволять. Б’єрне, прив’яжи її.

Старший брат почав роззиратися, шукаючи, в кого спитати дозволу. Потім, стенувши плечима й немов вибачаючись, підвівся зі стільця і прив’язав скульптурку до бильця. Вона хиталася, обидві руки повільно оберталися одна навколо одної.

— Інні, яка вона гарна! — захоплювався Ерік, дивлячись на теплі усмішки друзів. Для нього було справжнім одкровенням, що вони так турбувалися про нього й не полінувалися виготовити подарунки.

Ерік помітив, що BE чекає його уваги.

— Ось. Сподіваюся, ти ще не читав її, — подав йому книжку BE. А називалася вона так: «Уроки стратегії гри в «Епік».

— Ні, не читав, — з цікавістю розгорнув книжку Ерік. Зміст просто зачаровував: «Поєдинки», «Чари для битв просто неба» і багато іншого. — Здається, і справді дуже добра. Великий Еріку, дякую, що розлучився з нею.

— Не варто, — відмахнувся од подяки BE. — Я ніколи не мав часу простудіювати її як слід. А ти, застрявши тут на два тижні, може, й матимеш.

Обличчя друзів, такі осяйні і приязні, раптом спохмурніли.

— Як нам не пощастило, — зітхнула Сігрид.

Засмучена Інгеборг тільки скрушно похитала головою.

— Атож. А я і Б’єрн наступного року будемо дуже старі. Ми втратили свій шанс грати разом. Це кінець «Остерфіордських гравців», — констатував BE.

— А хто у вас є, щоб замінити мене?

Діти перезирнулися.

— Еріку, ми говорили про це й вирішили брати участь тільки в індивідуальному чемпіонаті. Адже без тебе було б уже не так, — пояснила Інгеборг, що була речником команди.

— Авжеж, — кивнув Б’єрн. — Не так цікаво.

— Саме ти робив команду. Адже в тебе така пристрасть до гри. Не годиться грати, якщо тебе немає, — пояснила Сігрид. — І, хай там як, ми б не зайшли дуже далеко без твоєї розбишаки. Вона була б нашою таємною зброєю.

— Мені дуже шкода, — сказав Ерік, соромлячись сліз, які набігли йому на очі і які годі було приховати.

— Еріку, не сумуй, — заспокоювала Інгеборг. — Ти маєш значення, а не гра. І невже хтось із нас хоче вступати до Майклгардського університету?

Чекати, поки йому дозволять піти додому, було дуже нудно. Хоча Ерік і досі ходив понад силу, він міг вільно пересуватись по всій лікарні. Там було багато книжок та іграшок, але він однаково нудився. Жодна гра не могла дорівнятися до «Епіку», і йому була майже нестерпна думка, що там відбуватиметься чемпіонат, а він застряв у лікарні.

Надто сумним був сьогоднішній ранок, бо у світі «Епіку» вже почалися випускні турніри.

Невдовзі після сніданку Ерік здивувався, почувши, як до палати заходять Гаральд і гоупський бібліотекар Торстейн. Вони удвох несли якийсь важкий ящик. На батьковім обличчі збуджено сяяли очі.

— Привіт, Еріку, — крекнувши, Гаральд поставив ящик на підлогу.

— Добридень, тату. Що це?

— Почекай і побачиш. Можна це все прибрати зі столу?

— Звичайно.

Дерев’яний ящик відкрили, і Торстейн поставив на стіл великий чорний металевий куб. Потім дуже обережно витягнув тендітні навушники зі спеціального тримача в тому кубі. Далі — пару рукавичок.

— Еріку, в ліжко, — звелів батько.

Торстейн розбирався з кабелями.

— Це було так давно. Не знаю. Не знаю. Сподіватися такого вже занадто, — бурмотів він уголос під час роботи.

— Бери, — подав Ерікові навушники й рукавички Гаральд, і той одягнув їх, не наважуючись запитувати.

— Що ж, — відступив назад Торстейн. На одній стороні куба начебто у випадковій послідовності спалахували й гасли невеличкі кольорові вогники. Інші діти в палаті, які могли ходити, підступили ближче, і Ерік побачив, як кілька медсестер відірвалися од своїх обов’язків, щоб і собі подивитись. На бородатому обличчі Торстейна з’явилася широка усмішка.

— Ось. Хто б міг повірити! Але мені слід поквапитись. Я маю бути в бібліотеці. — Торстейн швидко кивнув Ерікові й передав йому окуляри. — А тепер швиденько. Ти можеш грати як звичайно!

Минуло кілька напружених митей, поки Ерік чекав гармонізації, а потім йому аж дух забило од радості, коли він побачив, як Попеля підводиться зі своєї скриньки. Як давно він не бачив її!

# УСМІШКА

Вона усміхнулася, здається, зрадівши, що бачить його знову.

— Ну? — стривожено запитав Гаральд.

— Усе гаразд. Так само, як у бібліотеці.

— Добре. Я повинен іти. Щасти тобі! — Торстейн погладив Еріка по голові й вийшов так швидко, як могли його нести товстенькі ноги.

— Тобто я можу брати участь у турнірах?

— Звісно, — аж сяяв від радості Гаральд.

— А команда? Вони знають? Ти повинен сказати їм?

— Вони в бібліотеці. Ми не мали певності, що він працюватиме, й не хотіли давати необгрунтованих обіцянок. Але вони готові про всяк випадок.

— Просто чари! — захоплювався Ерік, готуючи Попелю до нового виходу в її світ. — 3 таким апаратом в «Епік» можна грати де завгодно!

— Атож. Що ж, нам пощастило, ми маємо один справний апарат на весь Гоупський округ, — у голосі Гаральда залунали неприязні нотки. Але потім батько полагіднішав: — Отже, Торстейн, повернувшись до бібліотеки, пов’яже тебе з турніром.

— Еріку, що це? — запитав малий Іварсон, хлопчик, що лежав на сусідньому ліжку.

Ерік частково зняв навушники, щоб глянути на цікаве обличчя поруч з його ліжком.

— Ти знаєш про «Епік»?

— Звичайно. Мої брати грають сьогодні на чемпіонатах.

— Що ж, гратиму і я.

— Ой як добре! А можна подивитись?

— Не знаю. Тату, він може дивитися?

— Звичайно, ось тут, — усміхнувся Гаральд і обережно й лагідно дістав з апарата ще одні навушники. — Є кілька загальнодоступних персонажів, яких можна використати, щоб спостерігати події в амфітеатрі. Тут немає повних інтерфейсів. Тільки в Еріка повний.

— Чудово! — плеснув у долоні Іварсон. — Я зможу бачити свого брата!

— Тату, — запитав Ерік, — а ти можеш побути тут, поки я гратиму?

— Звичайно побуду. Скільки зможу.

Хтось із дорослих, що лежав у лікарні, зайшов до палати з кількома стільцями.

— Ви не проти, якщо ми теж подивимось? — запитала жіночка, дивлячись на Гаральда й Еріка.

— Ні, — зрадів Ерік.

Гаральд сів на стілець, щоб перевірити пристрої спостереження. — Це краще, ніж бібліотека. — Він виглядав задоволеним. — Набагато зручніше рухати головою.

Розділ 10 Гаральд без маски

онце нарешті сіло, Свейнова черга виконувати роль Екзекутора добігла кінця. Це було нестерпно довге марнування часу — дивитись, як гасають кобольди по брудних просторах мисливських угідь, а їхні тіні щоразу довшають, тільки-но небо мало-помалу наливається багрянцем. Прикро було спостерігати сутички між кобольдами і невеличкими гуртами сірих бійців. Цей різновид боїв мав украй обмежений характер. Гравці, яких він бачив, не мали ніякого уявлення про реальні глибини гри. Якийсь час Свейн думав про власну мету — здійснення остаточного пошуку, розв’язок загадки Epicus Ultima. Попри всі свої дослідження Свейн ніколи не з’ясував походження цього терміна, але був переконаний, що він пов’язаний із чимось реальним. Кілька НІПів, з якими він розмовляв особисто, зазначали, що «Епік» містить цей остаточний пошук, пошук, який кладе край усім іншим пошукам; багато хто вважав, що розв’язати його загадку неможливо, проте Свейн відчував, що він дуже близький до прориву. Нитки, які вели до цієї мети, були численні й складні, але, перебираючи їх, Свейн тільки дедалі більше дратувався, що змушений марнувати час на свою чергу грати роль Екзекутора. Він міг би робити щось набагато продуктивніше.

Хтось поплескав його по плечу. Свейн одразу почав від’єднуватися, розтираючи затерплі вуха.

— Знайшов що-небудь? — запитала Бека.

— Година за годиною спостерігав, як люди забирають шеляги в кобольдів.

— Мені шкода їх, — сумно зітхнула Бека. — Часом я просто хочу встати і зробити комусь свято, давши йому рубін абощо. — Вона помітила, як посуворішало Свейнове обличчя: — Я знаю. Я просто кажу, що співчуваю.

Свейн раптом усміхнувся, сподіваючись, що та усмішка не силувана, й доторкнувся до її щоки:

— Знаю, що співчуваєш, і це твоя найпрекрасніша риса.

Зупинившись тільки на те, щоб узяти в їдальні тарілку їжі, Свейн поквапився до свого кабінету, уникаючи контактів геть з усіма. Нарешті, замкнувши двері, він міг розслабитись і зосередитися на своєму проекті.

Три з чотирьох стін його кабінету вкривали сумлінно впорядковані спинки книжок і течок. Від підлоги до стелі на широких полицях стояли часописи, доповіді, статті, газети, електронні дані і книжки.

Майже всю четверту стіну займала величезна дошка для приколювання папірців з інформацією. Сівши за стіл їсти, Свейн розглядав дошку. Кольорові шпильки тримали клаптики паперу на карті, що зображувала головний світ гри. Різноманітні нитки — зокрема і срібні, й золоті — бігли навколо шпильок, утворюючи над тим світом барвисту мережу.

Загадку Epicus Ultima, збагнув Свейн, може розв’язати хто завгодно, й кожен матиме власний вихідний пункт. Щодо нього, він досяг поступу на кількох фронтах, але на тій або тій стадії завжди заходив у глухий кут.

Відсунувши тарілку, Свейн підвівся і знову заходився вивчати дошку. Його останню мету сформульовано так: «Знайти Ефірну Вежу Кошмару». Це завдання було досить простим: герцог Снігового Краю попросив його визволити з тієї вежі душу його викраденої доньки; тим часом її безживне тіло лежало в Сніговому замку. Безперечно, сутність тієї доньки тримав у полоні якийсь магічний пристрій або створіння. Проте справді цікавим аспектом цього пошуку була ще одна згадка про вежу, згідно з якою у вежі є якийсь остаточний замок.

НІПи тільки натякали на те, що станеться, коли завершити пошук Epicus Ultima, але найімовірніше він здобуде якесь навдивовижу могутнє магічне знаряддя або зброю. А втім, Свейна цікавила не ця винагорода, а саме завдання. Розв’язавши цю загадку, він миттю стане найславетнішим гравцем.

Проте, хоч він і мав тепер вказівку, яка обіцяла найбільше — згадку про Ефірну Вежу, він однаково впирався в дуже непоступливий глухий кут. Ніхто не знав, де треба шукати Ефірну Вежу. Герцог Снігового Краю тільки сказав, що жерці вдалися до наймогутніших віщувань, але, шукаючи душу його доньки, лише побачили, що її тримають у місці, названому Ефірною Вежею Кошмару, де вона спить неподалік од краю світу. Тут не могли зарадити жодні чари й тисячі НІПів, до яких звертався Свейн. Кожен бібліотекар у світі знав про цю проблему й вивчав свою місцевість, шукаючи інформацію про вежу — і знаючи, що винагородою за неї будуть ресурси або просування. Перебуваючи на посаді головного бібліотекаря, Свейн завжди дбав про якомога краще ставлення до місцевих бібліотекарів, незважаючи на опір решти членів комітету. Якщо хто й міг знайти Epicus Ultima, то, безперечно, тільки Свейн, який мав доступ до тисяч джерел інформації. Проблема полягала в тому, що гравцям нинішньої доби так бракувало завзяття й духу дослідництва, що з провінційних бібліотек надходила тільки тонесенька цівочка нової інформації. Свейн міг би домогтися більших успіхів, якби заохочував шукати вежу університетських студентів, проте йому слід іти невидною стежкою. Надання інформації завжди криє в собі небезпеку, надто якщо котромусь вискочню-студентові пощастить зробити прорив і випередити його.

Несміливий стук у двері потривожив його.

— Хто там? — сердито гаркнув Свейн.

— Пане, вибачте, що непокою вас, — почувся голос якогось студента. — Скликано термінове засідання комітету і всі вже збираються.

— Добре.

Цікавість переважила досаду. Мабуть, є якісь новини. Можливо, Екзекутор знайшов свою мішень, і цього клопоту вже не буде?

Більшість членів комітету прийшли раніше од нього, й до прозорої стелі піднімався гамір добродушної розмови, а сідаючи, Свейн навіть устиг помітити кілька усмішок. Немов щоб дорівнятися до настрою присутніх за столом, яскраве сонце і прудкі хмари витворювали над Майклгардом мінливу мозаїку барв. Інколи блискавичне проміння досягало прямо до них, зала спалахувала й наповнювалася теплом.

— Добрі новини? — запитав Свейн свого сусіду Вольфа.

— Гадаю, так, — кивнув Вольф важкою головою. — Збори скликав Годмунд.

Свейн глянув на старого. І справді, в його синіх очах світився вогник завзяття.

Нарешті прийшла й Бека, тож засідання вже можна було починати. Глейд негайно надала слово Годмундові.

— Мої дослідження просувалися дуже добре і вберегли нас од великого клопоту. Гаральд Еріксон — не хто інший, як Олаф Швидкий.

Кільком членам комітету забило дух. Свейн швидко глянув на Рагнока, чиє обличчя спалахнуло. Мабуть, прикрі спогади.

— Ясно! — вигукнув Гальфдан Чорний. — Не дивно, що вони билися так добре.

— Гм. Це не така вже й очевидна річ — він ховався двадцять років. Але не всі з нас забули про нього. — Годмунд вочевидь був задоволений собою. — Правда, Рагноку?

Обличчя Рагнока знову спалахнуло, чого не траплялося майже ніколи.

Піднявши перед собою аркуш, Годмунд став читати вголос:

— «Олафа Швидкого вигнали за те, що він ударив іншого студента університету, єдину іншу особу, треновану як убивцю, і не кого іншого, як нашого Рагнока Дужого». Може, ти нам більше розповіси про цього нашого опонента?

— Ту… тут немає потреби, — гнівно заїкався Рагнок. — Головне, що опозицію подолано. Пошліть його знов у вигнання, і на цьому кінець.

— Не зовсім, — немов міркував уголос Свейн.

— Кажи далі, — запросила Глейд, показуючи в його бік дужкою своїх окулярів.

— Якщо ті, хто приховував його, знали, що йому оголошено вирок про вигнання, вони теж мають піти у вигнання.

— Свейне, не будь жорстокий. Як я знаю, він має тепер родину. Ти хочеш, щоб вона страждала не тільки від цього удару? — здивовано дивилась на нього Бека.

— А може, вони захочуть піти разом з ним?

— Але хай це буде їхній вибір, а ми не силуймо їх, — швидко поглянула на всіх Бека, шукаючи підтримки.

— З погляду права Свейн має слушність, — знов утрутився Годмунд. — Якщо хтось свідомо переховував його, їх теж треба послати у вигнання. Інакше буде поставлено під сумнів усю нашу систему.

— І тоді, якщо нам пощастить, туди може потрапити більше членів їхньої команди! — радів Гальфдан, його червоне обличчя аж сяяло од захвату.

— Схаменіться, — буркнув Вольф, вочевидь не задоволений настроєм Гальфдана. — Це суто професійна, а не особиста справа. Кому цікава та невдача на арені у світлі цих подій? Пошлімо до Гоупа суддю, щоб він застосував вигнання і провів розслідування, чи були причетні інші люди.

— Згода? — запитала Глейд, дивлячись, чи всі присутні згодні. — Гаразд. — Вона зібрала свої сиві коси й зав’язала їх ззаду, читаючи якийсь папір перед собою. — Свейне, твій обов’язок повідомити цю новину бібліотекарям. Думаю, текст указу ми можемо доручити скласти тобі.

— Звичайно.

— У такому разі маємо розглянути ще одне питання. — Тонкі вуста Глейд напружились, а її зморщене чоло свідчило про серйозність справи. — Останній випуск «Нового Левіафана».

Кілька хвилин стояла тиша, поки папери передавали навколо столу і члени комітету вивчали їх. Приязна атмосфера засідання зникла. На думку Свейна, найтривожнішою була редакційна стаття.

Плечі літніх людей, що сиділи навколо столу, осунулись, їхні обличчя видовжились.

— Звідки це береться? — розлютився Годмунд. Немов звинувачуючи, він глянув на Глейд, і та стенула плечима. — Таж тут яка поінформованість! Слухайте! Хто тут пам’ятав про Гальфданів щит? Я — ні. Це йде зсередини. Може, хтось із нас?

— Але навіщо? — здивувалася Брунгільда. — Навіщо хтось із нас чинитиме таке?

— Не знаю, — буркнув Годмунд. — Та хоч би що, на їхню думку, вони чинять, результат полягає в тому, що вони створюють для всіх нас хаос і нестабільність.

Якусь мить комітетники мовчали, збентежено і з підозрою поглядаючи одне на одного. Беку шмагонуло кілька злобних поглядів.

— Немає сенсу провадити збори далі, якщо ми не можемо запропонувати нічого конструктивного. Коли-небудь людина або люди, відповідальні за це, скоять якусь помилку. Отоді й будемо діяти, — мовив Свейн і підвівся, щоб вийти.

— Дуже добре. Тоді ми відкладаємо засідання.

Коли Бека повільно спускалася вниз сходами вежі, Свейн наздогнав її.

— Це не я. Вони думають, ніби це я, але це не так, — подивилася вона через плече на Свейна.

— Звичайно, ні. Тільки дурень може думати, що ти пишеш такі статті, — зобразив Свейн те, що, як він сподівався, було заспокійливою усмішкою. В підстаркуватої, нерішучої друїдської жриці вже не лишилося привабливості. Та оскільки Бека була членом Центрального Комітету, Свейн намагався створити враження, ніби захоплюється нею, тож і вдавався до значущих слів та уважних поглядів. Зрештою, це нічого йому не коштувало, проте могло забезпечити коли-небудь важливий голос.

— Тоді хто це?

— Я не певен, що Годмунд має слушність. Навіщо комусь із нас писати? Можливо, це ще один озлоблений чоловік, як-от Олаф Швидкий.

— Сподіваюся, що це так, — кивнула Бека. — Мене аж морозом проймає, як подумаю, що хтось за тим столом прикидається, бреше нам.

Розділ 11 Побите скло

«Остерфіордських гравців» аж голова паморочилась од радості, коли вони поверталися додому з Гоупської бібліотеки й останніх етапів випускного турніру. Рольфсон виїхав їм назустріч на возі, й тепер вони всі сиділи, підстрибуючи, коли колеса, невпинно котячись уперед, натрапляли на вибоїни. Зустрічаючи подорожніх, що йшли до Гоупа, Рольфсон щоразу бентежив усіх дітей, бо гордо заявляв:

— Ми дійшли до фіналу. Мої діти дійшли до фіналу!

BE зіперся плечима на боковину воза, випростав руки і тримався за дерев’яний край, щоб його менше трусило на нерівній дорозі.

— Я чув, ніби в Майклгарді шляхи вкриті металом, який не стирається, — мовив він, переконаний, що їхні успіхи забезпечать їм місця в Майклгардському університеті, а він і Б’єрн, як найстарші, навчатимуться вже цього року.

— Охо-хо-хо, гладенькі дороги! Яка насолода тебе чекає! — намагалася кепкувати з BE його сестра Сігрид, проте він був незворушний.

— Авжеж. Я думатиму, як ви сидите на труському возі, тоді як ми з Б’єрном гасатимемо на блискучих ротоциклах. Можливо, з парочкою дівчат на задніх сидіннях, га? — BE підморгнув Б’єрнові, той усміхнувся, однак не заохочував BE жартувати далі; такі жарти бентежили його.

— Ти думаєш, у Майклгарді ще є ротоцикли? — запитав Ерік.

— Звісно, є, це, безперечно, звичайне спорядження для студентів, — заплющив очі BE, насолоджуючись уявними картинами.

— Я колись бачив один, — озирнувся Рольфсон через плече.

— Тату, справді? — випростався Б’єрн. — І який він? Він хоч їздив?

— Так, — кивнув Рольфсон. — І дуже швидко. Треба бути обережним, щоб не опинитися в нього на дорозі, коли він мчить. Низенький такий. Голова водія доходила мені десь до пояса.

— Оце справжня техніка. Сподіваюся, ми потрапимо до Майклгарда й побачимо їх, — мовив Б’єрн, осяваючи всіх щирою, простодушною усмішкою.

— Якщо заробимо місця. Ганьба, що ми не здобули ще однієї перемоги, тоді б нам дісталися обов’язкові місця, — зауважив Ерік, намагаючись, щоб друзі не тішилися надто високими сподіваннями.

Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.

— Еріку, не псуй нам усе, — протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. — Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.

Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи — і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.

— Дивно, — озвався Рольфсон. — Що там Фрея робить на покрівлі?

Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.

— Що, вже зламалася? — спохмурнів Б’єрн. — От не щастить.

Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.

Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.

Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.

— Еріку! — гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.

Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.

— Мамо! Мамо! — заскочив Ерік на подвір’я, всіяне тепер грубими скалками темного скла, великі шматки тріщали та порскали під його ногами, поки він обережно ступав по них, відчуваючи, як вони ковзають і скрегочуть по камінню.

— Мамо, що це? — хапав повітря Ерік, схопившись рукою за бік і піднявши голову, щоб бачити матір.

— Ненавиджу її! І чого я хотіла мати нову панель? — кричала і плакала вона. — 3 батьком біда. Його забрали й пошлють у вигнання. Я знала це. Мені ніколи не треба було казати, щоб він грав за нас. Я знала, що ризик величезний.

Під’їхав віз. Усі мовчали, повільно переводячи погляд з покрівлі на землю, де Ерік стояв, немов на краю моря чорної криги, розчавленої та розбитої, коли окремі крижини наповзають одна на одну. Ерік не мав сили дивитися на стривожені та збентежені обличчя сусідів, тож без ніякого жесту й жодного слова забіг до хати.

Минуло чимало часу, перше ніж мати з червоними, заплаканими очима спустилася в кухню. Вони обоє прикипіли очима до хирного вогню у плиті й уникали дивитись одне на одного.

— Мамо, що сталося? Де батько?

— По дорозі на острів Рофтиг.

— Це ж острів для вигнанців, — здивувався Ерік. — За що його?

— Давним-давно, коли ми обоє навчалися в університеті, він ударив людину.

— Тато? Когось ударив? Та ніколи!

— Так, ударив, — тяжко зітхнула Фрея, і то була єдина ознака, що їй важко говорити спокійно. — Іншого студента на ймення Рагнок Ігвігсон. Гаральд ударив його по обличчю й розбив йому носа, всюди текла кров.

Приголомшений, Ерік наважився поглянути на матір, вона перехопила його погляд.

— Ти повинен зрозуміти: твій батько — аж ніяк не погана людина. А Рагнок — злочинець. Він хворий.

— Чому? Чому тато вдарив його? Хіба він не знав про покарання?

— Звичайно, знав, але… — Мати замовкла, потім тремтячою рукою налила в кружку води зі джбана й випила. — Рагнок пив зі мною, ми випили забагато меду, аж поки мені запаморочилась голова і я майже знепритомніла. Потім він намагався вчинити те, про що я не можу говорити. Але надійшов Гаральд і, зрозумівши, що я в біді, вдарив Рагнока.

— Але сонячна панель — що ти накоїла?

— Ненавиджу її. Я не змогла б жити з нею. Подумай лишень: якби ми не захотіли її, то й досі були б щасливі. Твій батько був би з нами.

Якийсь час вони сиділи в темній кімнаті. Думки вихором крутились в Еріковій голові. Заговорив він лише тоді, як Фрея запалила ліхтар:

— Тож, по-твоєму, тато слушно вдався до насильства? — Ерік справді розгубився. Протягом навчання в школі і в кожній сфері життя завжди наголошували як аксіому, що ніколи не слід удаватися до насильства, бо для розв’язку конфліктів існує «Епік». Побутувала думка, що тільки-но суспільство дозволить насильницькі дії, воно докотиться до того самого катастрофічного стану, який кілька тисячоліть тому начебто вигнав їхніх предків-пацифістів у космос.

— Ні, насильство ніколи не має слушності. Але я зрозуміла батька і простила його. На жаль, наші закони не дозволяють винятків.

— Отже… тата заслали?

— Так. Але він утік і знайшов мене, і я погодилася вийти за нього заміж і почати нове життя далеко від Майклгарда, де нас ніхто не знатиме.

Тепер уже настала черга Еріка випити води, поки він збирався з думками.

— Чому ви не розповіли мені? Я вже досить дорослий.

— Атож. Батько казав, що слід розповісти. Не казали, щоб захистити тебе. Кожен, хто свідомо переховує вигнанця, теж підлягає вигнанню — залежно від постанови судді. Принаймні ти маєш вибір. Якщо хочеш, можеш лишитися тут із друзями — або піти в університет.

— Лишитися? Без тебе й тата? Ні. Я піду з вами.

— Я ще й сама не знаю, що робитиму. Це сталося так несподівано. Суддя вже приходила сьогодні. Я сказала їй, що ти нічого не знав, але вона, напевне, й сама тебе запитає.

Вони сиділи, заціпенівши, не дивлячись одне на одного, мовчазні й самотні зі своїми думками.

— Мамо, я втомився. Мені треба полежати й подумати про це все. — Голод уже й не нагадував про себе, Ерік лише хотів залишитись сам у пітьмі і спробувати зрозуміти все.

— Знаю, Еріку. Я теж дуже втомлена.

Глянувши на спокійну постать матері, навряд чи можна було б здогадатися, що в родині негаразд, якби не сльози, які нечутно збігали по щоках й падали на стіл.

Ерік утомився, але спати не міг. Здавалося, ніби його розум мимоволі розірвано навпіл, а думки наче кривавились: по-перше, він більше ніколи не побачить батька, а по-друге, треба гарувати на фермі: адже Гаральд жив нещасливим і самотнім життям. Цю прикру думку годі було притлумити, вона піднімалася з глибин, а за нею одразу і сльози, що гарячими, солоними струмочками збігали до кутиків рота. І все-таки повинен бути якийсь спосіб пережити це лихо. За мить він опанує свій розпач, спрямує потік розумової енергії на думки про заходи, яких можна вжити, щоб повернути батька. Але, непроханий, у ці намагання вибудувати плани втручався майже моторошний образ матері на покрівлі. Вона розрубала кабелі сонячної панелі. Цей спалах начебто безумства був зрозумілий, бо панель тільки нагадуватиме про нещастя щоразу, коли користуватимуться нею. Його батько вчинив насильство. Це найтяжчий злочин, у якому можна звинуватити людину, страхітливий, несвітський і непристойний. Суспільство згодне з цією думкою, згоден і Ерік. Тих, хто вдався до насильства, треба цуратися. Посилати у вигнання. Така думка не видавалась нерозумною. А у вигнанні вони можуть бути такими зіпсутими, як їм заманеться, не заподіявши шкоди жодній законослухняній людині. І ось тепер його батька везуть на острів Рофтинг. Який він? Чи там живуть у страху, що на них хтось нападе? Не у грі, а насправді. Зі справжніми ранами. Зі справжніми лезами, що протинають шкіру і ллється кров. Цікаво, яке тоді відчуття? Як опік? Чи як крижаний холод? Як це воно — мати ніж між ребрами? Як тяжко лежати в пітьмі й намагатися не думати про майбутнє без батька, пробувати дати лад думкам.

Коли зійшов місяць, вкривши оливкові дерева білястим сріблом, мати важко піднялася сходами і так повільно ступала, що ставало моторошно. Ерік не погукав її, мати теж не зайшла до нього. Кожен мав задосить своїх переживань, щоб іще намагатися вгамувати страждання іншої душі.

Наступного ранку Ерік почувався значно впевненіше. Попри лихо, що навалилося на них, хлопця покріплювала думка: якщо батько й приховував таємницю, це аж ніяк не свідчило про брак довіри до нього. Гаральд не висловлювався ухильно, коли казав, що є речі, гірші за переселення: адже ті слова були правдою. Вигнання набагато гірше за переселення. Принаймні тепер усе ясно: нічого не кажучи Ерікові, батько-мати сподівалися захистити його від кари вигнанням. Ерік за одну ніч став сильнішим і знав чому. Тяжкі сумніви, чи гідний він довіри, чи відданий родині, розвіялися. Цей день був початком канікул у сільськогосподарській школі, і саме сьогодні оливкарі традиційно починали обрізування саду. То була тяжка й вимоглива праця, але Ерік заздрив тим, хто вставав удосвіта і брався до неї. Цього ранку в усіх селянських хатах навколо Остерфіорда селяни виконуватимуть повсякденну роботу, буденність якої усе-таки мала життєствердний характер. Оливкарі дістануть і нагострять ножиці й, можливо, з обідом у торбі підуть у сади.

Кухня внизу була охайно прибрана, мати, хоч і стояла з червоними очима, вже заспокоїлася.

— Мамо, я хочу щось запитати.

— Запитуй, — усміхнулася вона. — Тепер уже немає жодної причини, чому ти не повинен знати все.

— Тато розповідав коли-небудь, як він утік з Рофтига?

— Думаю, дав хабара капітанові корабля. До того, як його вигнали, твій батько був одним з найуспішніших персонажів в «Епіку». Та коли повернувся, не мав жодного золотого візантина.

— Дивно. Може, ми спробуємо зробити це знову?

— Може. Але де ми дістанемо тисячі візантинів? Серед наших друзів багатіїв немає.

Стримавши відповідь, яка рвалася з вуст, Ерік і далі ставив запитання, що не давали йому спати цієї ночі.

— А у вигнанні погано? Що тато розповідав про нього?

— Так, погано. Там немає «Епіку», немає законів. Там варварство. Люди воюють і голодують, бо їхні харчі крадуть. Вони, власне, не мають і хат, кожен живе в тому, що спорудив собі сам. Там ніхто не доживає до старості.

— Треба повернути його.

Фрея знов усміхнулася. Як добре бачити її усмішку, дарма що та усмішка безнадійна.

— Що сталося з Рагноком?

— Ти бачив його, — аж здригнулася мати. — Це гравець Рагнок Дужий, він став членом Центрального Комітету.

Хвиля гніву миттю сколихнула Еріка:

— Як вони могли?

— Не знаю. Після того, як я розповіла їм, я й справді не знаю. Мабуть, його слова переважили мої, і він був їм дуже потрібний, і байдуже, що Гаральд ішов у вигнання. — Мати глянула на сина: — Еріку, ти думав, що робитимеш, якщо й мене пошлють у вигнання або якщо я вирішу піти до батька?

— Так.

— Ну?

— Я піду з тобою. Хіба що…

Мати чекала, поки він говоритиме далі.

— Хіба що, перше ніж їхати, я востаннє спробую вбити Червоного Дракона.

Ерік здивувався, побачивши, як мати схвально кивнула головою:

— Чом би й ні? Нам нема чого втрачати. Що тобі треба? Я продам задля тебе все спорядження свого персонажа.

— Здебільшого стріли, цілі діжки стріл.

— Гаразд. — У голосі матері чулися радше зневіра і втома, ніж надія.

— Мамо!

— Що, Еріку?

— Ти хочеш, щоб я почав обрізати дерева?

Мати гірко усміхнулася, почувши це запитання:

— Ні, тепер це вже не має сенсу. Той, хто прийде сюди після нас, нехай і обрізає.

Розділ 12 Ніхто не вбиває драконів

ано-вранці поривний вітер збурив море, і далеко на обрії білі баранці ще й досі вперто бігли до берега, а вздовж узбережжя каміння і брили були сірі й слизькі від шумовиння.

Раз по раз озивався далекий, ледь чутний гуркіт, коли невгамовне море накочувалось на рінь у затоці.

— Ну? — виклично запитав Ерік.

BE сидів на скелі, мимоволі збиваючи великим пальцем дрібні камінчики, намагаючись поцілити ними в калюжу серед каміння:

— Я приголомшений. Гаральда вигнали за насильство. Чому він удався до нього?

— Слухай, йолопе! — блиснула очима Інгеборг. — Таж Ерік сказав, що це приватна справа.

— Справді, — трохи знітився BE. — Однак це важко зрозуміти.

— Я не пробачаю насильства. Я тільки кажу, що він утратив самовладання за обставин, які нікого б не лишили байдужим, — пояснив Ерік.

— Еріку, — урвала його Інгеборг, — тобі не треба виправдовуватись перед нами. Ми твої друзі і ми на твоєму боці, правда? — Вона глянула на BE. — І ми хочемо, щоб Гаральд повернувся. Отже… — вона на мить замовкла. — Ти казав, що маєш план. Розкажи нам про нього.

— Мені це не подобається. Адже ви знаєте, що існує кара за переховування вигнанця, — зажурено мовив Б’єрн.

— На мою думку, тут можна дати якусь раду.

— Гаразд, Еріку, розповідай, — сягнув рукою вниз BE і набрав ще одну жменю гладеньких камінчиків.

— Думаю, слід примусити Центральний Комітет ухвалити закон про амністію всіх, хто живе на острові Рофтиг.

— Еріку, це блискуча ідея! — підскочила Інгеборг, замахавши руками. — Слухай, Б’єрне. Нічого незаконного. Гаральд знову повернеться до нас, і ми зможемо жити як звичайно.

— Крім однієї невеличкої проблеми, — глузливо усміхнувся BE.

— Ти маєш на увазі, що Центральний Комітет ніколи не піде на таке. — Ерік знав, що наступний елемент аргументації вирішальний: — Ось чому нам спершу треба вбити Червоного Дракона, — видав він давно наготовану відповідь.

BE, здивувавшись, мимоволі розслабив руку, й усі камінчики повипадали:

— Ану, повтори ще раз?

— Спершу нам треба вбити Інріата, Червоного Дракона. Тоді ми скористаємось його багатством, щоб стати непереможною командою. Після цього запропонуємо амністію.

— Що ж, можна тільки похвалити твою сміливість, — широко, як і завжди, усміхнувся BE, і ця усмішка завжди видавалася радше цинічною, ніж зичливою.

— Дракон. Таж це неможлива річ, — висловилася за всіх Сігрид. Навіть Інгеборг видавалася скептичною.

— Ні, можлива. Я думав про вбивство дракона цілими годинами й переконаний, що його можна вбити. — Ерік підвівся, щоб бачити всіх і оцінити їхню реакцію. — Я щиро вважаю, що в логіці стратегії дракона є ґандж.

— Ну? — зацікавився BE.

Підібравши великий камінь, Ерік підійшов до латки мокрого піску:

— Ось печера дракона, — він кинув камінь. — Ось Б’єрн, ось Інгеборг, ось Сігрид, а це, BE, ти.

Чотири хрести на піску сформували майже півколо, звернене до каменя, з проміжком між верхньою і нижньою парами гравців.

— Тепер я викликаю дракона й відбігаю сюди, — Ерік накреслив хрест у прогалині, тож тепер вони всі перебували приблизно на однаковій відстані одне від одного. — Тим часом стріляє Б’єрн або, якщо він не влучає, Інгеборг. — Ерік підвів очі й побачив, що всі уважно слухають його. — Суть полягає в тому, що дракон обирає собі за ціль останнього гравця, який вистрелив у нього. Тож він обертається. Але перше ніж він приготується дихнути вогнем на Б’єрна, з протилежного боку стріляє BE або Сігрид. Тож він тоді знову обертається. Зрозуміли?

— Розумію. Отже, ми змушуємо його обертатися. Ніколи не дозволяємо йому підійти до когось надто близько. — BE повагом роздивлявся позначки. — Крові та помсти, Еріку! Якщо твої міркування слушні, це може спрацювати.

— А як щодо тебе, Еріку? Що робить Попеля? — запитала Інгеборг.

— Я буду готовий про випадок, якщо ми не влучимо двічі підряд. Тоді Інріат опиниться на моєму шляху, аж поки ви знову змусите дракона повернутися на позицію, яка вам потрібна.

— А якщо й ти не влучиш? — повільно запитав Б’єрн.

— Тоді ми всі дуже швидко загинемо.

Б’єрн спохмурнів, але BE зацікавився:

— А як щодо дистанцій? Ти вивчав їх?

— Авжеж. Я точно знаю, де треба стояти, і довжину його вогненного подиху.

— Гаразд. Я згоден, — BE підвівся й потер долоні, очищаючи їх від прилиплих дрібненьких камінчиків. — Б’єрне, а ти що скажеш?

— Вибачте, як на мене, це погана ідея. Я знаю, що Ерік прагне повернути батька, але, думаю, нас усіх уб’ють. — Б’єрн поглянув униз на каміння з виразом крайнього невдоволення на обличчі. Він не любив не погоджуватися зі своїми друзями.

— Б’єрне, але ж подумай про багатство. Уяви собі тисячі й тисячі візантинів скарбу. Якщо Ерік має слушність, нам не треба навіть іти до Майклгарда, ми станемо багатими і славетними!

— Та якщо… — насупившись, похитав головою Б’єрн, — якщо Ерік має слушність, чому ніхто інший не вбив його раніше?

— Я згодна з Б’єрном! — вигукнула Сігрид. — Сільські діти просто не можуть убити дракона. Нині ніхто вже не вбиває драконів. Якщо його і вб’ють, то тільки люди з Майклгарда з усіма їхніми чарами і дорогим спорядженням.

— Просто ніхто вже навіть не думає про вбивство драконів, — заговорила Інгеборг. Ерік знав, що може покластися на неї. — Тільки наш Ерік. Ось чому він побачив те, чого не помітили вони. — Вона повернулася до брата. — Нумо, Б’єрне. Спробуймо.

— Ні. Це безнадійно.

Інгеборг розчаровано тупнула ногою:

— Ти завжди боїшся, що з тобою щось станеться. Але життя не таке. Ти повинен бути творчим, намагатися змінити ситуацію. Там, у Центральному Комітеті, вони знають, як це робити. Чому ми не можемо зробити те саме?

Як добре знав Ерік, Б’єрн може бути вкрай упертим, а похмурий вираз обличчя свідчив, що його годі зрушити з місця.

— Б’єрне, будь ласка, — почав він, перше ніж приятель бовкне те, чого вже ніколи не повернеш. — Не вирішуй одразу. Принаймні подумай про це і приходь до нас на арену. Ми зможемо потренуватись.

— Бібліотека не може витворювати драконів, — зазначив Б’єрн.

— Так, але може дати нам для тренувань крилатих драконів, а вони дотримуються тієї самої стратегії.

Ерік розумів Б’єрна аж занадто добре. Щось у його душі, сумовитий голос, який промовляв уночі, коли він був сам зі своїми думками, уже висловлював ці заперечення, і не тільки їх. Важко було не визнати, що Б’єрн має слушність, що розважливіше зберегти здобутки, які підвели їх так близько до університету, ніж втратити геть усе під час марних намагань убити дракона. Аж раптом несподівана підтримка відвернула Еріка од дедалі тяжчих думок про поразку.

— Що ж, думаю, Ерік натрапив на важливий слід! — плеснув у долоні BE, завзяття вочевидь виповнювало його тіло енергією. — Б’єрне, ти ж не можеш відмовитись од тренувань на арені. І, знаєш, б’юсь об заклад, що воно спрацює, — запал в очах BE полискував самоцвітами, золотом і славою.

— Гаразд. Побачимо, що станеться на арені, — мовив Б’єрн: таж він поважав BE. До нього як до найстаршого й найдосвідченішого гравця треба було ставитися серйозно.

Коли Ерік біг додому, щоб узяти трохи фруктів і води, пітьма, що затьмарювала вчора його думки, почала розвіюватись, і хлопець був майже радісний, коли проходив повз Фрею в кухні.

— Ми йдемо до Гоупської бібліотеки, щоб потренуватися з драконом!

— Добре, любий Еріку, добре. — Материн голос звучав ніби байдуже, але Ерік не міг не заговорити тепер до неї.

# УСМІШКА

Попеля видавалася жвавою, надто в чоботях лорда Люпина, що сягали їй по коліно, ці чоботи Гаральд позичив їй для випускного турніру, а тепер вона могла мати шанс ніколи не повертати їх.

Якесь виття, навколо вихором закрутилися барви, і він знову в «Епіку».

Попеля швидко пробігла вуличками Ньюгейвена, аж поки вийшла на широку вулицю, що вела до амфітеатру. Вхід до нього прикрашала пишна кам’яна арка, вчетверо вища за людину. Вгорі між камінням, майже непомітні, походжали голуби, замастивши стіну рештками своїх трапез. На арені було тихо. Дуже мало людей витрачали час на тренування, коли можна заробляти шеляги. Щораз вищі яруси сидінь були мовчазні й порожні; вони тяглися, ряд за рядом, до ледве помітних статуй навколо верхнього краю амфітеатру.

З’явилися інші гравці: Б’єрн в образі свого круглоголового кремезного воїна, BE як стрункий воїн-ельф із довгим сталевим мечем, цілителька Сігрид у простій вовняній сукні та Інгеборг — молода відьма.

— «Остерфіордські гравці», ви готові? — пронизливо пролунав у повітрі голос бібліотекаря, відлунюючи над стадіоном.

— Торстейне, хвилиночку, будь ласка, — махнув рукою Ерік, наказуючи гравцям зайняти позиції. Всі вони мали луки, цілителька й відьма видавалися дуже незграбними з такою зброєю в руках, натомість ельф BE був природженим лучником.

— Тепер готові.

— Іде подоба крилатого дракона.

Блимання в центрі піщаної арени перетворилось на лютого величезного сріблястого дракона. Дракон одразу знявся в повітря, розганяючи вихори колючого піску. Ледь побачивши лють у червоних очах дракона й відчувши тепло, випромінюване його тілом, Ерік здогадався: щось не клеїться. Дракон зі страхітливим ревом вивергнув з пащі полум’я, й геть усе почорніло.

Замість від’єднуватися, Ерік зачекав, у вухах і досі дзвеніло, він не сподівався, що так довго буде в пітьмі, не сподівався, що таке станеться з ним.

— Перезапуск. Готові? — пролунав у пітьмі Торстейнів голос.

— Так, будь ласка.

— За мить, — усміхнувся бібліотекар. — Не часто можна побачити, як команду знищують так швидко. Може, хочете менш небезпечне створіння?

— Ні, Торстейне, дякую. Цього разу щось пішло негаразд.

— Еге ж, тут годі сумніватись.

Вихор барв і звуків повернув Еріка до Попелі й амфітеатру.

— Вибачте мені всі. Я був неготовий. Коли він з’явився, я стояв з похиленою головою, — признався BE нерішучим, украй зніяковілим голосом.

— А я не влучила, — додала Сігрид.

— Пусте. Тепер готові всі? — запитав Ерік. Коли всі відповіли ствердно, він гукнув: — Торстейне, будь ласка, ще раз.

— Він уже йде.

Цього разу, перше ніж дракон мав змогу напасти на кого-небудь, BE поцілив у нього стрілою. Дракон повернувся до BE, але тут вистрелив Б’єрн, стріла відскочила від хребта створіння, проте удар був досить чутливий, щоб відвернути його увагу. Потім знову вистрелив BE. Дракон крутився на всі боки, інколи наближаючись до супротивника, коли якийсь лучник надто барився, вставляючи стрілу в лук, але стріла завжди вражала його, перше ніж він міг підійти досить близько, щоб дихнути полум’ям. А коли, як часом траплялося, не влучали обидва лучники з одного майданчика, стріляла Попеля, спонукаючи дракона повернутися до неї й даючи решті гравців час відновити вогонь.

Стратегія давала напрочуд добрий результат!

Повільно, але невблаганно дракон виглядав дедалі виснаженішим і пошарпанішим од стріл, що пронизали його тіло. Уже не здатний літати, він сичав, шарпаючись то в один бік, то в другий, не маючи можливості, а то й сили підступити до жодного супротивника. Зрештою він упав.

— Диво! Спрацювало! — радів BE, і його воїн-ельф підкидав у повітря зброю.

— Стривайте! — зойкнула Сігрид. — Дивіться, хвіст іще ворушиться!

Перше ніж команда встигла відреагувати, дракон сіпнувся, піднявшись над цілителькою Сігрид, його вдавана смерть порушила модель, яку визначили собі гравці. Дракон увіткнув ікла в її захищене шкіряним обладунком тіло, й почувся досить сильний, моторошний хрускіт.

— Га-га! — сміливо побіг уперед BE, вимахуючи мечем.

Дракон блискавично повернув голову й порснув на ельфа гарячою, мов розплавлений метал, слиною, миттю вбивши його.

І Б’єрн, і Ерік витягли мечі й підступили ближче. Повітря розпливалося маревом від розпеченого тіла дракона, а його гучне хрипіння не давало почути, що позаду них кричить Інгеборг.

Хоча дракон був поранений, удари його пазурів все ще залишалися разюче швидкі. Тендітній Попелі пощастило прокотитись під пазурами, а Б’єрн упав мов підкошений, коли дракон мотнув головою вниз і схопив його зубами за плече. Тіло Б’єрна зашарпалось, як паличка в зубах собаки, й не було жодного сумніву, що він уже мертвий.

Синій спалах над плечем, і дракон знерухомів, заціпенівши од чарів.

— Ну! — крикнула Інгеборг.

Попеля кинулась уперед і, ефектно махнувши рапірою, проштрикнула драконові око саме тоді, коли створіння почало прокидатись од чарів. Видовище моторошне, але дракон упав одразу.

Від’єднавшись, Ерік побачив, що Торстейн плеще в долоні.

— Молодці! Вбити крилатого дракона — справді видатне досягнення. Якщо вполюєте справжнього, ви забагатієте і прославитесь!

— Дякую, Торстейне, — усміхнувся BE. — Але наступного разу ми вже не хочемо жертв.

— Ну, зате було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачив, як умирають крилаті дракони, тож і не знав, що вони прикидаються, — бібліотекар вочевидь радів, що мав нагоду набути такого рідкісного досвіду.

Коли гравці виходили з будинку, Торстейн торкнув Еріка за руку:

— Співчуваю, що з Гаральдом сталося таке лихо, — прошепотів він, зазираючи Еріку у вічі.

Ерік на мить потис простягнену руку:

— Дякую, Торстейне.

Усю дорогу додому діти сперечалися, здебільшого BE з Б’єрном. На думку Б’єрна, досвід підтвердив, що вони будуть знищені чимось несподіваним. Просто під час боротьби з драконами є дуже багато невідомого. Але BE був радісно збуджений: бій довів, що стратегія спрацювала. 3 цим висновком погоджувався навіть Б’єрн.

На той час, коли обидва сперечальники дійшли місця, де їхні стежки розходилися, між ними вже панувала похмура мовчанка. BE стомився, ненастанно шукаючи спосіб переконати Б’єрна протягом більшої частини далекої дороги. Сонце вже сіло, і вони бачили в долині вогники у вікнах своїх хат. Тільки хату Еріка повивала пітьма.

— Невже ти не розумієш? — востаннє намагався BE схилити Б’єрна на свій бік. — Ми от-от станемо найбагатшими людьми у світі. Невже ти можеш чесно прожити своє життя й не думати, що сталося б, якби ти спробував?

— Можу. Мене це взагалі не хвилюватиме. Адже я знаю, що сталося б. Я загинув би. Ми б усі загинули.

— Скажіть мені всі, — мовила Інгеборг, — чого б ви хотіли од життя? — Вона повернулася до Сігрид.

— Мені хотілось би оселитись у невеличкій селянській садибі, де-небудь поблизу.

— Б’єрне?

— Мені так само.

— BE?

Трохи розгубившись, BE засміявся, а потім відповів:

— Я хотів би бути успішним гравцем в «Епіку», як-от Свейн Рудобородий.

— Еріку?

— Не хотів би нічого кращого, як стати бібліотекарем.

— Що ж, ну а я, я хотіла б бути геологом, подорожувати, бачити нові землі й допомагати нашому світові знаходити ресурси.

Почувши це, Ерік здивувався, але перше ніж він вирішив, чи треба йому захоплюватися її метою, а чи лякатися, що вона має намір покинути Гоупський округ, Інгеборг говорила далі:

— Чи не здається вам дивним, що двоє людей, яким з огляду на їхні плани справді треба вступити до університету, ладні йти на ризик і битися? А Б’єрн і Сігрид, які гарантовано матимуть садиби, проти битви? Ну а щодо BE, — засміялася вона, — це мрія кожної дитини, коли вона вперше береться до гри. Я рада, що ти не втратив її.

Раптом Б’єрн повернувся до Еріка і прикипів до нього очима, а його обличчя страх як споважніло:

— Я вірю тобі, Еріку. Скажи мені щиру правду: чи можемо ми вбити дракона, чи це просто відчайдушна спроба знову побачити Гаральда?

Настала довга пауза, і Ерік відчув, як друзі чекають на його відповідь.

— Так. Ми можемо вбити Інріата.

Розділ 13 Драконове лігво

оки Ерік піднімався сходами, щоб приєднатися до гри, його супроводило швидке, уривчасте торохтіння дощу по покрівлі.

Це добре: навряд чи хтось за такої негоди буде в садку й обрізуватиме дерева. Дощ урятує решту гравців від будь-яких проблем із родинами. Ерік сумнівався, що Б’єрн та Інгеборг розкажуть своєму батькові, на що вони замірились, і то саме тоді, коли Рольфсон, здається, тішився, що вони підуть до Майклгардського університету.

# УСМІШКА

Ерік бачив сотні разів, як Попеля вилізає зі своєї скриньки, проте її поява однаково сповнювала його щастям. Вона видавалася майже живою, і Ерік радів, що зараз увійде до гри з її проворністю та відвагою.

Тиша. Мить передчуття, а потім величезна хвиля барв і звуків зарокотала й поглинула його.

Цікаво, в Ньюгейвені теж дощило, й мокра бруківка блищала, відбиваючи кольорові вивіски крамниць, схилені над вузькими вуличками. Попеля мчала, перестрибуючи через великі калюжі, аж поки забігла до чорно-білого будинку торгівця мисливським спорядженням.

Скинувши каптур, Ерік подивувався різноманітності товарів у просторій торговельній залі. Зі стелі звисала величезна металева пастка на ведмедя. На широкому стенді, прикріпленому до однієї стіни, були виставлені різноманітні ножі. Всюди на підлозі громадилися купи мотузок, наметів, одягу, черевиків і шкур. На стінах були розвішані голови тварин і страховиськ, зокрема лютого дзьобатого грифона, однооких циклопів і три голови химер.

З оббитих залізом дверей у глибині зали вийшов дужий і кремезний чоловік:

— Ага. Ти, напевне, Попеля.

— В ім’я помсти, звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувався Ерік.

— Тут, дівчино, немає таємниць. До моєї крамниці зазирає небагато покупців, які відповідають твоєму описові. Твоя мати Фрея попросила мене приготувати для тебе трохи стріл.

— Ой, звичайно. Тож вони готові?

— Атож, готові. Стріл багато. А ти — тендітна дівчина. Я скажу помічникові, щоб допоміг тобі, — крамар зник у дверях у глибині, гукнувши через плече: — І зичу тобі доброго полювання.

У супроводі помічника з незручною ношею перев’язаних пучків стріл Попеля йшла мокрою бруківкою до головної набережної, де вона мала зустрітися з рештою гравців.

Дійшовши, Ерік побачив, що BE, Сігрид та Інгеборг уже чекають його під тентом взуттєвої крамниці, блакитні смуги якого змокріли й посіріли від дощу.

— Привіт, Еріку, або ж треба казати, Попелю, — махнула рукою відьма Інгеборг, широкий рукав її темно-зеленої сукні відкотився аж до плеча.

— Ну, стріл нам тепер не бракує, — мовив BE, що стояв коло не меншого запасу стріл, натомість Сігрид та Інгеборг не мали коштів придбати так багато, коло них стояли дві невеличкі в’язанки.

— Моя мати продала все, що мала, щоб купити їх.

BE засміявся:

— Хоч як би я хотів, щоб моя мати вчинила так само, я аж ніяк не можу розповісти своїм батькові-матері про це, аж поки все не скінчиться. Дива, а де ж Б’єрн? Я вже хочу рушати. Адже подорож довга.

Саме тоді на площу, загуркотівши, виїхав запряжений віслюком віз. Поряд із віслюком тупотіла дебела сіра постать Б’єрнового персонажа, проте без жодного обладунку.

— Б’єрне! — вигукнула Інгеборг. — Де подівся твій шолом?

— Я все продав.

— Добра ідея, — похвалив BE. — Ця спроба — все або нічого. Фактично… — він повернувся до Попелі: — Еріку, а чому ти не продав свого кулона? І не купив більше стріл?

Попеля сягнула рукою й намацала на шиї кулон:

— О ні, я не міг, це подарунок.

— Ну, зараз не час для сентиментів.

— Можливо, якщо є потреба. Ану гляньмо, що тут.

Гравці підійшли до воза, Попеля погладила рукою грубу шерсть на морді віслюка. На возі громадилися пучки стріл.

— Чудова робота, Б’єрне! — плеснув його по плечу BE.

— Що ж, якщо ми взагалі наважились на таке, слід усе робити як годиться, — відповів Б’єрн.

— Тож ми вже маємо віз, щоб класти потім золото, — мовив BE, і навіть крізь його персонаж, який був наче маскою, Ерік бачив, що приятель радісно збуджений.

Гравці поскладали стріли на віз, і вийшла така висока купа, що можна було загубити пучок, а то й два.

— Еріку, вибач мені за кулон. Узяти більше стріл ми не можемо. Рушаймо.

Друзі виїхали крізь північну браму міста, в протилежний бік од вохряних рівнин, де збиралася більшість гравців. Кілька годин вони просувалися досить швидко вздовж прямого брукованого шляху, але потім шлях повернув на схід, і їм довелося їхати багнистим путівцем, що вів до невисоких порослих лісом пагорбів на півночі.

Поблизу міста середовище було більш-менш безпечним. Селяни обробляли землю, а в лісах жили племена приязних лісових ельфів. Проте надвечір вони вже опиняться серед кам’янистих, негостинних краєвидів, де водяться небезпечні створіння — і звірі, й монстри.

Більшу частину дня вони мовчки йшли поруч із возом. Ерікові страшенно хотілося, щоб вони чимшвидше дісталися до печер і підготувалися до битви. Від її результату залежало так багато, що тяжко було зосередитись на чомусь буденному. Можливо, його товариші хотіли поговорити про господарство, майбутнє свято садівництва та інші місцеві справи, але з поваги до нього боялися перейматись таким дріб’язком.

— Б’єрне, де ти думаєш лишити віз та віслюка, коли ми від’єднаємося? — порушив тишу BE досить важливим запитанням.

— Не знаю. Сподіваюся, Ерік підкаже що-небудь, знайде якусь ферму абощо.

— Так. Десь на півдорозі тут живе лісоруб із родиною. Найчастіше я там і від’єднуюсь.

Проблема, спричинена від’єднанням у дикій місцевості, полягала в тому, що, повернувшись до «Епіку», можна було враз опинитись у розпалі битви, якщо там був якийсь монстр, а гравець несподівано матеріалізувався поблизу нього. А лишивши якесь майно, існувала ймовірність, що, повернувшись, його вже не буде.

Поки вони знесилено ступали, ознак небезпеки майже не було, путівець мало-помалу піднімався вгору, тож озирнувшись через ліве плече, вони бачили вдалині захищене мурами місто, що стояло там, де широке гирло річки Ейлінг вливалося в море. Надвечір дощ припинився, і призахідне сонце яскравим жовтогарячим світлом осяяло воду.

У світі «Епіку» відбувалися такі самі цикли зміни дня і ночі, як і в їхньому власному. День був довгий і повільний, а вони все вели своїх персонажів до вапнякових печер, де жив дракон. Вряди-годи зупинялись і по черзі від’єднувались од гри, а тепер голод і втома зморили їх усіх.

— Еріку, ще далеко до того лісоруба? — мало не плачучи запитала Сігрид.

— Та ні, вже близько. Думаю, за наступним пагорбом.

І справді, тільки-но вони вийшли на вершину невеличкого пагорба, шлях знов опустився в долину, перше ніж зіпнутися на ще один пагорб, а в долинці стояла рублена хата, над комином якої вітерець закручував гостинний димок.

— Гаразд. Це вже половина дороги, так? — запитав BE.

— Насправді трохи більше. Якщо завтра вирушимо вдосвіта, будемо на місці ще до вечора.

Друзі підійшли до хатини.

— Еріку, говоритимеш ти. Людям, здається, подобається Попеля, — усміхнулася йому Інгеборг.

Легенько підбігши до дверей, Попеля тричі гримнула кулачком.

— Хто там? — озвався обережний голос за важкими, оббитими залізом дверима.

— Подорожні, які хочуть лишити у вас на сховок віслюка та віз.

Крізь розщелину дверей на Попелю глянуло чиєсь темне око, потім вона почула, як відсувають засуви.

— Ну? — лісоруб стояв у одвірку, позаду нього видніли жінка і двоє дітей, що сиділи коло вогню.

— Можна ми лишимо у вас на ніч віслюка та віз?

Лісоруб замовк, його скам’яніле обличчя дивилось у порожнечу. То була характерна для НІПів реакція на ситуацію, до якої вони не готові. Потім його риси, здається, розслабились, обличчя немов порозумнішало, а коли він усміхнувся, випромінюючи гостинність, то здавався жвавішим за більшість персонажів.

— Звичайно, можете, молоді шукачі пригод. Вашого віслюка я навіть погодую і прилаштую у своїй хижці.

— Дякую. А ось вам за вашу турботу.

У них ще й досі лишалося півторби хліба, тож Ерік передав його лісорубові.

— Ого, дякую, панночко.

— Ми зайдемо вранці й заберемо їх.

— Дуже добре. Стережіться. Ночі тут небезпечні.

— Гаразд.

— Оце й усе, від’єднуймось, — квапився закінчити BE.

Лісорубові, мабуть, видалося дивним, що п’ятеро людей, які супроводжували віслюка та віз, раптом зникли.

Уночі Ерікові снилося багато бурхливих снів, які змішалися, коли він прокинувся, лишивши його зрештою з почуттям провини і, хоч як дивно, полегкості. Годі було пригадати бодай один фрагмент сновидіння, щоб учепитися за нього й вивчити, тож він підвівся і вмився. Ретельно, немов виконуючи ритуал, одягнув свій улюблений, найпоношеніший одяг. Гаральд часто казав йому, що забобонність — ознака слабкості, але, хай там як, не треба відлякувати долю ніяким хибним кроком. У неприбраній кухні Ерік терпляче почистив чотири помаранчі, потім обмив липкі пальці. Вчорашня каша ще досі стояла на плиті, й непокоїло те, що вогонь, який зазвичай горів цілий рік, погас. Щоб утішити матір, Ерік вигріб попіл, а потім розпалив піч. Каша нагріється ще не скоро.

На подвір’ї теж панував безлад: білизна висіла цілісіньку ніч і була тепер мокра від роси, ослячого посліду й досі ніхто не прибрав і не кинув на купу гною. Важко поратись по господарству, коли от-от маєш покинути його.

Знову зайшовши до хати, Ерік намагався думати про прості завдання. Щоразу, коли думки мимоволі зосереджувалися на битві з драконом, його трохи нудило. Не маючи досі звички копирсатись у собі, він подумав, що віддаватися тепер маренням — утомливе марнування часу. Якось, коли Ерік був малий, Гаральд узяв його з собою до села Фіркоун. Під час подорожі їм довелося йти хитким мотузяним мостом над річкою, що глибоко проточила піщаникове нагір’я. Тоді висота й гуркіт води видавалися йому просто запаморочливими. Згодом Ерік підріс і звик до того мосту, що втратив властивість накидати чари страху й запросин. Тоді Ерік тримав у руці одну зі своїх улюблених іграшок — лялькового коника. Дивлячись, як далеко внизу несамовито шумує вода, хлопчик був мов заворожений, і його рука з коником мимоволі розслабилася. Він уже уявив собі, як коник, падаючи, повільно обертається, крутиться й тікає від нього без вороття. Ерікові знадобилося чимале зусилля, щоб прогнати той образ і цупко тримати іграшку. А сьогодні картина вбивства дракона заворожує його з не меншою силою. Якщо він зафіксується на фантазії успіху, є реальна небезпека, що вона паралізує його волю і призведе до невдачі.

Хоча було ще трохи рано, Ерік вирішив увійти до гри. В образі Попелі він почувався дужчим і здібнішим. Узявши помаранчі й велику склянку води, він пішов нагору до обладнання.

# УСМІШКА

Як заспокоює процес гармонізації зі своїм упевненим персонажем.

Потужний вибух барв і звуків розвіяв пітьму.

У грі знову йшов дощ. Попеля була досить високо в горах, тож клапті низьких хмар повільно тяглись уздовж долини якраз над її головою.

— Еріку, привіт! Мені не спалося.

BE був уже тут. Його ельф запряг віслюка у віз, готуючись до від'їзду.

— Еге ж. А я дивуюся, що заснув.

Вони сіли поруч на возі, дослухаючись, як шумить дощ у навколишніх деревах, і обидва не мали бажання говорити про битву, що чекає їх. Поволі яснішав ранок, а дощ змалів до дрібнесенької мжички. Зненацька перед ними матеріалізувалися Б’єрн та Інгеборг.

— Чудово, піду за Сігрид, — мовив BE і зник.

Пополудні вони дійшли до драконової долини. Дороги вже не було, гравці по черзі вели віслюка, а решта тим часом ішли поруч із возом, що хилився в різні боки, й не давали викотитися стрілам. Тоненький шар ґрунту з травою скрізь навколо них проривали зазубрені каменюки й купи білих камінчиків. Рослинність у тих місцях була вбога, і тільки подекуди якась смілива червоненька квітка ожвавлювала сіру одноманітність краєвидів.

Потім вони піднімалися вузьким видолинком, під ногами ставало дедалі більше каміння, а високі скелі обабіч здіймалися, наче справжні стіни. Зрештою віслюк зупинився й навіть не ворушився.

— Пусте. Лишаймо його, — мовив Ерік. — Ми вже недалеко.

— А безпечно лишати тут віслюка? — запитала Сігрид.

— Ще б пак! Жодне інше створіння не наважиться полювати так близько від Червоного Дракона.

Друзі розвантажили віз, кожен узяв собі на спину величезну в’язанку стріл, але віз однаково стояв наполовину повний. Неподалік попереду лежала величезна чорна брила. Попеля скинула коло неї свій вантаж і видерлася нагору.

— Підходьте. Я покажу наші позиції.

Уздовж скелястих стін долини всюди видніли чорні отвори, кожен з яких міг бути входом до печери. Дно тієї віддаленої долини вистеляло тільки каміння, ніде нічого не зеленіло. Де-не-де були помітні лиховісні купки попелу, земля всіяна кістками та іржавими частинами обладунків.

— Не переживайте, — нервово засміявся Ерік. — Більшість тих кісток — мої.

— Я радий, що ти знаєш це місце, — похитав головою Б’єрн. — Адже годі вгадати, в якій печері дракон.

— Он у тій, — упевнено показала Попеля в кінець долини. Там, де вапнякові стіни були немов розпанахані під час двобою могутніх чаклунів, загрозливо зяяла широка чорна печера.

Орієнтуючись на місця попередніх смертей, Ерік показав товаришам їхні позиції та лінії, які драконові не можна дозволити переступати, щоб він не дістав їх своїм вогненним подихом. Усі двічі сходили до воза, аж поки біля кожного персонажа аж до пояса згромадилися стріли. Хоч Ерік казав, що тепер небезпеки немає, гравці рухались у цілковитій тиші й так обережно, що майже не дихали, займаючи свої позиції.

— Готові?

Тільки-но друзі закивали головами, Попеля вирушила до лиховісного рубця на стіні долини. Коли вона підійшла ближче, він виявився величезним отвором, глибоко втопленим у чорній сутіні. Так, відстань уже достатня. Попеля підібрала камінь:

— Агов, де ти там? Гості прийшли! — і жбурнула його в печеру, де він швидко зник у пітьмі. Потім ще один камінь, далі наступний. Камінь за каменем падали, лунко гуркочучи, аж поки один камінь не видав ніякого звуку.

Попеля обернулась і побігла якомога швидше, проворно стрибаючи на велике каміння.

Грім струснув долину, оглушивши всіх, сама земля задвигтіла од того звуку, немов затрусилася з переляку. Дракон дав сердиту засторогу й виходив з печери.

Спершу, високо над землею, з’явилася зміїна голова, в очах світився лихий розум, потім зі звуком розтрощеного скла на землю опустилася нога з твердими й гострими, як діаманти, пазурами. Далі з печерної темряви показалося гнучке лускате тіло страховиська. Ще одне нестерпне ревіння приголомшило їх усіх, задзвеніло у вухах. Потім Інріат випростав свої пишні крила, що мали страхітливу силу й вібрували пурпуровою барвою, яка свідчила про палючий жар того створіння. Воно було величезне, і Еріка на мить приголомшила думка про неможливість убити таку могутню лють.

BE вистрелив, і його стріла уп’ялася в тіло дракона, мов трісочка. Страховисько одразу мотнуло головою, щоб глянути на маленького ельфа, який наважився напасти на нього. Ступило, здригаючись, один крок до BE, як раптом друга стріла влучила в нього з другого боку. Знову страхітливо швидкий поворот і повільне, обережне переставляння величезної пазуристої ноги. А потім знову влучна стріла BE.

Отже, схема обстрілу почала діяти. Вже чотирнадцять пострілів, і в голові Еріка причаїлася думка, що от-от станеться промах, і таки справді, Б’єрн, стріляючи, надто низько нахилив лук і стріла відбилася од землі. Сігрид одразу вистрелила, і хоча її стріла відскочила од грубих лусок дракона, удар був достатній, щоб відвернути його увагу од BE.

Коли стався наступний промах, Ерік уже збився з ліку. В Б’єрна знову вирвалася стріла, і Сігрид знову прикрила його. Протягом наступної години вони підтримували гіпнотично незмінний ритм битви.

Стріла, гарчання, крок, стріла, гарчання, крок. Постріл за пострілом бійці постійно змушували дракона крутитись у вузькому колі, вперед і назад, дуже рідко промахуючись, але завжди відновлюючи ритм пострілом підтримки. Важко було не влучити в таке велике створіння. Перед Еріком битва, мабуть, ставила найбільші вимоги, бо він не стріляв, а стояв наготові, чекаючи подвійного промаху, ніколи не маючи миті відпочинку між пострілами, коли відповідальність переходила з одного боку долини на другий.

Минула друга година, і схема анітрохи не змінилася, хіба що небо вже спохмурніло, а тіні од стін долини наближались до місця битви. Третя година була не менш гіпнотична. Бійці забули геть про все, крім потреби дотримуватися схеми. Постріл за пострілом. Крок і знову крок. Три години зосередження. Але, здавалося, нічого не змінилося. Дракон виглядав не менш сповненим убивчого потенціалу, ніж завжди, вибух його люті насилу стримувала слабенька цівка пострілів з лука. Єдиною зміною у вигляді Інріата, відколи почалася битва, було тільки те, що верхню частину його тулуба тепер укривали, наче ріденькі латочки пуху, пучки стріл.

Ще одна година напруження, проте й далі годі було схибити, бо Інріат, ледь уникнувши невблаганної послідовності стріл, знищить їх за кілька секунд. Тож гравці були змушені й далі утримувати його у вузьких рамках простору, не даючи йому ступити той життєво важливий крок до риски, звідки він може дихнути на кого-небудь вогненним спалахом. Такий характер бою трохи нагадував дзиґу, яку кілька років тому мав Ерік. Треба кілька разів щосили натиснути на стрижень, щоб дзиґа закрутилася неймовірно швидко, а потім відпустити. Коли зробити все як слід, дзиґа видаватиметься нерухомою, хіба що трохи похитуватиметься, а насправді крутитиметься так швидко, що, натрапивши на невеличку нерівність ґрунту, злетить угору на кількадесят сантиметрів. Так само й Інріат невпинно рухався вперед і назад у вузькому колі, постійно на грані виверження вулканічної енергії, всякчас пристосовуючись до нової мішені, начебто безневинний, але на грані знищення їх усіх одним духом.

— Еріку! — крикнув BE. — Треба, щоб ти приніс мені стріли од Інгеборг!

— Атож. А мені стріли од Сігрид! — крикнув Б’єрн із сутіні, що, повільно насуваючись од скель, приховала його.

Аякже! Їм треба було краще розподілити стріли. Головні лучники стріляли майже в двадцять разів частіше, ніж резервні. Його власний припас був набагато більшим, ніж потрібно, йому ще ні разу не довелося вистрелити.

— Гаразд, пильнуйте, я зараз!

Раптом до страху перед невдачею додалося ще одне почуття, яке треба було відкинути: сором. Якщо вони загинуть, він ніколи не пробачить собі, що скоїв таку дурну помилку.

Невідступно стежачи за драконом, Ерік обережно пройшов до Інгеборг. А тепер настала справді небезпечна мить, йому треба покласти лук і взяти стріли. Глянувши на відьму, Ерік мимоволі замилувавсь, як вона стоїть із луком наготові, підкотивши оксамитові рукави. Вона навіть не озирнулася, щоб глянути на нього, всім єством зосередившись на стримуванні лютої могутності дракона. Попеля швидко підбігла до BE й поклала стріли поруч із ним. Побігла вдруге, і тепер у BE була велика купа, а Інгеборг лишилася десь із двома десятками стріл.

Інші гравці тим часом стріляли й далі, й Попеля зітхнула з великою полегкістю, знов узявши лук. Потім подалася в інший бік, де стояла не менш уважна Сігрид. Ще одна страхітлива мить, коли треба покласти лук. У цій ситуації од катастрофи їх відокремлювали всього два промахи поспіль. Ерік, усякчас пильнуючи, квапливо перерозподілив стріли. Постріл, поворот, крок, постріл. І криза минула. 3 луком у руці він повернувся на свою позицію.

— У разі потреби є ще мій пучок! — закричав він усім.

Битва тривала вже п’яту годину, і аж тоді Ерік помітив, що відбулася зміна.

— Подивіться на його голову!

Інріат поглядав на них ще лихішим оком, бо тепер його очі світилися червоним вогнем серед дедалі густішої пітьми, але його голова вже була ближче до землі, ніж коли вони побачили його вперше.

Ніхто не відповів, усі стріляли по черзі й пильно стежили, щоб дракон не зійшов з місця.

Повільно, майже непомітно дракон опускав голову. Ерік нарахував двадцять пострілів, потім спробував визначити зміну, вона була невеличка, але таки сталася. Він швидко зробив обрахунки, трохи применшивши темпи їхнього прогресу. Наступну сотню стріл випустили десь за десять хвилин, отже, за годину шістсот. Але це буде тільки чверть відстані до землі, отже, знадобиться чотири години і дві тисячі чотириста стріл, якщо тільки в них набереться стільки! В його власному стосі не було й тисячі.

— Я зараз роздам свої стріли! — крикнув Ерік. Ставши навколішки і вже не бачачи друзів, він спостерігав, як стріли вилітають із пітьми і встряють у драконове тіло, й водночас зв’язав половину своїх стріл у пучок і поклав собі на спину.

Коли Ерік устиг наполовину розкласти стріли коло BE, стався подвійний промах. Це видавалося дивним, бо острах, що вони неодмінно не влучать, коли його руки будуть зайняті, який супроводив Еріка під час першого перерозподілу, вже минув. Ті промахи були цілком несподівані. Дракон раптом ступив другий крок до Б’єрна. Вперше майже за п’ять годин він порушив схему й набирав темпу. Зберігаючи ситуацію незмінною увесь цей час, тепер вони за мить могли загинути.

# ГЛУМ

Оскільки лук Попелі лежав на землі, то була єдина дія, до якої можна було вдатися і яка могла врятувати їх.

— Гей, Червоновухий! У чому річ? Вогню вже немає?

Інріат обернувся, мов ужалений надто вже дошкульною стрілою. Б’єрн почекав, поки він піде до Еріка й повернеться на свою позицію, а потім вистрелив. Дракон обернувся мордою до нього. Але тепер уже BE напнув тятиву. Небезпечна мить лишилася позаду. Схема відновилася.

— Вогонь і руїна, я гадав, ми програли, — пробурмотів BE, коли Ерік поклав йому коло ніг пучки стріл і розв’язав їх.

— Я теж. Я теж так гадав. Не давай йому стояти.

BE не відповів, а пустив наступну стрілу. Нестерпно повільно голова Інріата опускалася й опускалась, аж поки опинилася не вище од їхніх. Настала ніч, та коли тіні долини злилися з чорними хмарами над головою, гравці побачили, що арену, де точилася боротьба, тьмяно освітлювало червонясте випромінювання, яке йшло від дракона. Минав час, і відтінок світла змінювався, поступово темніючи, стаючи фіалковим і тьмяніючи, цей процес теж засвідчував знесилення дракона.

Але Ерік і далі здригався од страху, знов оцінивши їхній припас стріл і темпи виснаження страховиська попереду. Саме тоді, коли він переконував себе, що в них не досить стріл, Інріат відчайдушно сумно зітхнув і повалився на землю, так ударившись головою об камінь, аж щось хруснуло. Тіло дуже швидко перестало світитися жодною барвою, тільки навколо нього ще лишався натяк на пурпурове жевріння, немов самісінький край веселки.

— Стріляйте й далі! — крикнув BE. — Пам’ятайте про крилатого дракона. Стріляйте до останньої стріли!

Тож вони стріляли тепер усі гуртом. Ерік, напинаючи тятиву, дивувався, що після семи годин битви він уперше вистрелив у дракона. Витративши всі стріли, гравці подіставали мечі.

— Готові? — крикнув BE. — Нападай!

Женучи од себе образ монстра, що повертається до життя, Попеля побігла, рапіра в її руках була дрібнесенькою шпилькою супроти схожого на гору тулуба дракона. Але він лежав непорушно, і гравці зібралися навколо голови, що сама була завбільшки з людину. Око поблизу Еріка тепер було темне, розум уже не світився в ньому.

— Невже ми справді вбили його? — не міг отямитися з подиву Б’єрн.

— Відступіть! — BE почав відтинати драконові голову своїм довгим мечем. Він рубав наче стовбур дерева, тож ніхто не міг допомогти йому. Б’єрн продав свою сокиру, щоб накупити стріл. Тільки коли BE відрубав голову, а з рани й далі цебеніла й парувала темна юшка, гравці справді повірили у свою перемогу.

— Ми вбили його! Ми драконовбивці! — BE простер руки до решти гравців. Вони збились докупи, стрибали од радості, аж поки, обіймаючись, усі гуртом утратили рівновагу й попадали.

— Мені треба зробити перерву, — сказав Б’єрн.

— Усім нам треба, — Ерік хотів негайно сповістити новину матері.

— Добре. Зустрінемося за півгодини, гаразд? І хай ніхто не йде в печеру, поки ми всі зберемося, — взяв провід у свої руки BE.

Гравці закивали головами й від’єдналися.

У хаті було темно, попервах Ерік гадав, що вдома нікого немає, але побачив, що Фрея заснула в кухні за столом, поклавши голову на руки.

— Мамо! Мамо! — розтермосив він матір. — Ми перемогли! Ми вбили Інріата! Ми вбили Червоного Дракона!

— Та ні. Мабуть, жартуєш?

— Це правда, мамо, щира правда. Ми вбили його!

Обличчя матері проясніло, і вперше за ці дні її усмішка була тепла й невимушена:

— Еріку! Молодці! Ви всі — герої!

Мати простерла руки, і вони надовго пригорнулись одне до одного.

— Розумієш? — вивільнився Ерік. — Тепер ми зможемо повернути батька. Маючи скарб, можна подати законодавчу пропозицію та ухвалити який завгодно закон, скажімо про амністію вигнанцям!

Фрея замислилася:

— Так, це реальна можливість. Але є й інші варіанти. Може, цими грішми можна підкупити капітана судна, щоб він привіз батька назад? Тобі не здається, що тут темно? Дай-но я щось приготую, а потім ми обговоримо наші плани.

— Я маю менше ніж півгодини, потім ми зустрічаємося, щоб забрати скарб.

— Поїж що-небудь. Ти, мабуть, просидів у «Епіку» останні дванадцять годин, а то й більше. — Фрея підвелася, тепер її виповнювали енергія та рішучість.

У двері гучно й наполегливо постукали. Ерік широко усміхнувся.

— Це до тебе, Еріку. Мабуть, Інні прийшла, — мовила Фрея.

Ерік розчахнув двері, й до хати заскочила Інгеборг, її очі аж іскрилися, прагнучи зустрітися з його очима. Ерік заточився в її міцних обіймах і побачив позаду дівчини Б’єрна, що радісно усміхався й водночас, здається, трохи збентежився поведінкою сестри.

— Ой, Еріку, хіба це не чудово? — Інгеборг знову і знову обіймала хлопця.

Якийсь час Еріка стримував внутрішній опір, бар’єр, зумовлений зосередженістю на битві з драконом, а потім його не стало. Ерік міцно пригорнув до себе Інгеборг, а вона не менш палко відповіла йому. Ерік тицьнувся обличчям у її теплі коси, що пахли квітами. Сила їхніх обіймів свідчила про їхнє щастя — ба навіть про щось більше.

— А я гадав, що мені доведеться покинути вас, геть усіх, і, можливо, назавжди. — На очі Ерікові накотилися сльози, то були сльози щастя. Інгеборг кивнула головою, ніжно потершись об його щоку.

— Тепер усе буде гаразд.

Знаючи, що тут присутній і Б’єрн, Ерік востаннє обняв гаряче тіло, що горнулося до нього, потім вони роз’єднали обійми, кілька розметаних пасом волосся Інгеборг прилипли до його розпашілої щоки.

Досить незграбно Б’єрн і собі простер дебелі руки, і хлопці на хвилину обнялися й відчули, що їх об’єднує щира приязнь.

— Як подумаю про це… — з острахом похитав головою Б’єрн. — Така невеличка відстань од загибелі до успіху. Отоді, коли ти був без лука, а вони обоє промахнулися.

— Атож, мені аж серце заніміло, думала, ми пропали, — погодилась Інгеборг.

— А твоє вміння глузувати спрацювало, — провадив далі Б’єрн. — Подумати тільки, од якої дрібниці залежало наше життя!

— А тепер пора подумати про приємніші речі, — усміхнувся Ерік. — Часу в нас небагато. Нам треба приготуватися й доправити той скарб до Ньюгейвена.

— Звичайно, — кивнула Інгеборг. — Ми просто хотіли побачити тебе, — і глянула на нього очима, повними щастя й гордості.

— Я радий, що ви прийшли, — сказав Ерік і додав після паузи: — До зустрічі в «Епіку».

Розділ 14 Розкол Комітету

и драконовбивці! Ми драконовбивці! — BE лежав горілиць на величезній купі золотих монет. Він виводив ті слова що є сили, наповнивши колись страхітливу печеру відлунням свого недоречного співу.

Гравці увійшли до печери збуджені, розмовляючи про те, як їхні друзі та родини відреагують на новину і що вони куплять для своїх господарств і свого округу. Завдяки відьомським чарам, до яких удалася Інгеборг, усе навколо світилося приємним бірюзовим світлом, відображеним у сталактитах, що прикрашали печеру.

Першою ознакою багатства стало кілька золотих і срібних монет, потім вони натрапили на брошку тонкої філігранної роботи, і Сігрид причепила її до свого плаща; далі шкіряну сумку із золотою застібкою і двома невеличкими сапфірами на пряжці.

— Тільки за це можна було б купити трактор для округу, — підібрав сумку BE, пильно роздивляючись її.

На долівці печери можна було бачити дедалі більше коштовних предметів, кожен з них спонукав їх зупинитися й нестримно радіти своєму багатству. Потім вони завернули за ріг, і побачене зненацька змусило їх припинити захопливі балачки. Перед ними лежали результати тисячі років нагромадження, страховисько, що лежало мертве нагорі, невтомно збирало ті скарби.

У просторій залі, де висіли тонкі молочні сталактити, долівку вкривали розсипи монет, спадаючи та підіймаючись нерухомими золотими хвилями понад метр заввишки. Серед монет усюди, куди сягало око, видніли коштовні вироби: роги для вина, прикрашені кованим сріблом, мечі з піхвами тонкої роботи, оздобленими самоцвітами, грубезні фоліанти з золотом на палітурках і важкими срібними застібками, срібні та золоті келихи, скриньки, ювелірні прикраси, частини обладунків, блискучі леза сокир і мечів. Здавалося, немов золотий прибій накотився недавно на берег із самоцвітів, і вони полискують тепер у світлі смолоскипів.

Тільки через кілька хвилин, коли гравці мов прикипіли до землі, приголомшені розміром скарбу, BE зміг упасти навзнак на монети й заспівати.

Б’єрн сів, навряд чи здатний дивитися на скарби:

— Цікаво, скільки тут багатства? — Він зачерпнув жменю монет, а разом з ними й срібний ланцюжок із великим переливчастим аметистом. — У моїй руці більше монет, ніж я заробив би за все своє життя, а скільки тут таких жмень? — І вражено хитав головою.

— Авжеж, — відповів BE і заходився розгортати монети під собою. — Аж не віриться!

Гравці почали ходити поміж скарбів, кожен своєю дорогою, скрикуючи од насолоди й захвату, коли щастило знайти під монетами, які легко розсувалися в боки, надто коштовну або вишукану річ. Ця радісна екскурсія тривала, мабуть, годинами, проте ніхто не помічав часу, але зрештою, втомившись показувати одне одному різні дива, остерфіордські драконовбивці знову зібралися разом.

— Як ми доправимо це все до Ньюгейвена? — запитала Сігрид, додавши нотку практичності до запаморочливих мрій.

— Слушне запитання. Ти мав би взяти більше возів, — усміхнувся BE Б’єрнові.

— А що, як я візьму трохи грошей, побіжу назад, куплю ще шість возів і повернусь якомога швидше? — запропонував Ерік.

— А ти не боїшся подорожувати сам? — запитала Інгеборг.

— Отакої, та я разів кільканадцять ходив цією дорогою, і то без допомоги природної проворності Попелі та цих черевиків.

— Гаразд. А ми тим часом навантажимо віз, який маємо, — засміявся BE. — Яке відповідальне й водночас приємне завдання.

Майже через день вони вирушили до Ньюгейвена, кожен вів коней, що насилу тягли вщерть навантажені вози, а скарби замаскували, як могли: накрили брезентом і обв’язали мотузками.

Місто було прикрашене, мов на свято. На всіх мурах і вежах майоріли барвисті прапори, серед багатьох інших гербів переважав ворон, зображений на гербі герцога Снігового Краю. Браму заквітчали гірляндами квітів.

— Що за день сьогодні особливий? — запитала Інгеборг, із цікавістю роздивляючись навколо.

— Думаю, це заради нас, — трохи знічено мовив Ерік.

— Що? Ти комусь розповів? — розсердилася Сігрид, що Ерік розбовкав про їхню таємницю до того, як вони надійно заволоділи багатством.

— Що ж, тільки торгівцеві з мисливської крамниці.

— Це добре, — урвав їх BE перше ніж вони посварилися. — Так воно й має бути.

Коли команда увійшла до міста, здається, всі міщани вибігли привітати їх: купці і крамарі, майстри та їхні учні, міська сторожа й вулична шпана. Вони живоплотом поставали вздовж вулиць і вимахували з вікон. Їх розважали штукарі, ляльковики, трубадури й поети — всі вони зупинялися, щоб і собі радісно гукнути і спробувати закинути квітку на один із возів, які вервечкою їхали по бруківці.

BE був у своїй стихії, махав рукою у відповідь і дякував за привітання. На ньому вже висіла гірлянда квітів, яку почепила молода жінка, що вибігла з юрби. Решта гравців почувалася трохи незатишно, опинившись у центрі уваги загалу. Подекуди серед барвистого юрмиська НІПів видніли сірі обличчя інших гравців; не було й сумніву, що вдома вони спостерігали цей парад з певним скепсисом. Уперше на пам’яті живого покоління в грі сталося щось незвичайне, тож од гравців навряд чи можна було сподіватися, що вони серйозно сприймають захоплений крик юрби:

— Драконовбивці!

Господар банку, поважний і старий високий ельф, стояв і зустрічав їх, коли вони виїхали на широкий майдан перед банком. Він діяв спокійно, немов йому щодня траплялося бачити драконові скарби. Порух руки — і службовці почали розвантажувати вози, кілька писарів записували всі надходження до книг у шкіряних палітурках.

— Будь ласка, ходімо зі мною.

Ерік знову, як і давніше, при зустрічі з ювеліром Антильйо і дроворубом, помітив у персонажі банкіра присутність розуму і жвавість почуттів, хоча це були речі незвичні. Кинувши кілька занепокоєних поглядів на скарби, що, коли зняли брезент, знадливо заблищали, заясніли на сонці, друзі пішли за високим ельфом.

Кабінет господаря був оздоблений скромно, але вишукано. У прегарній витонченій вазі стояли екзотичні живі сині квіти на довгих стеблах. То була єдина прикраса, хоча різьблені дубові стільці та стіл самі по собі були такої тонкої роботи, що всі гравці, посідавши, немов піднеслися.

— Мої вітання, це найвидатніше досягнення, і таке, що вкриє вас невмирущою славою. Можливо, я буду перший, хто дізнається ваші імена? — усміхнувся він їм і блиснув очима під кущистими бровами.

Поки вони називали себе, він легенько кивав головою, почувши кожне нове ім’я.

— Для таких незмірно багатих клієнтів, як ви, забирання навіть частки вашого багатства буде вкрай обтяжливим. Уже не кажучи про те, яку дратливу увагу ви можете привернути до себе. — Він глянув на них, чекаючи виявів згоди, й повів далі: — Тож ми вважаємо, що для наших найшляхетніших клієнтів буде найкращим, якщо вони вдадуться до послуг душею відданого джина.

Не побачивши жодних ознак розуміння, власник теленькнув срібним дзвіночком, що сяяв на його столі. Одразу увійшов ще один, набагато молодший ельф зі срібною тацею, на якій стояло п’ять кришталевих пляшок і лежало п’ять кинджалів.

— З вашого дозволу я сам подбаю про це.

Ельф-служник поставив тацю на стіл і вийшов.

— У кожній з цих пляшок сидить джин з ефірних площин. — Побачивши, що гравці розгубилися, високий ельф зробив широкий помах рукою. — Ефірні площини — це магічний вимір, що обступає наш власний вимір, він завжди присутній, але бачити його можуть лише нечисленні. Отож ці джини — істоти з газу, які завдяки тим площинам пересуваються навдивовижу швидко. Всі цивілізовані купці знають, що вказівки, дані цим джинам, наш банк виконає. — Оскільки діти й далі були спантеличені, власник знову пояснював: — Коли ви відкоркуєте пляшку, джин з’явиться, ви поясните йому свої бажання, і та істота миттю прийде до мене або мого заступника, і ми виконаємо ваші бажання.

— Розумію, — протягла Інгеборг. — Отже, якщо я хочу купити якусь дорогу річ, я викликаю свого джина й наказую йому повідомити вам, що тому крамареві треба видати з банку певну суму.

— Точнісінько так, пані відьмо, — схвально кивнув головою банкір.

— А навіщо ножі? — запитав Б’єрн радше просто з цікавості, ніж виявивши діловий інтерес.

— Джин коритиметься тільки вам, але, щоб він був відданий вам душею, у пляшечки треба пустити трохи крові.

— Ви маєте якесь уявлення про вартість нашого багатства? — запитала Інгеборг.

— Мій персонал назве вам повну вартість і подасть список усіх ваших рідкісних та неоціненних магічних предметів. Безперечно, будучи, на відміну од мене, ветеранами пригод, ви впізнали чимало відомих предметів, скажімо, Закличний Дзвін Неовтли, він зник п’ятсот років тому, але тепер завдяки вашим шляхетним зусиллям виринув з пітьми. Але в разі, якщо ви недобачили чогось у неминучому безладі такого скарбу, ми маємо експертів, які можуть ідентифікувати чимало невідомих, загадкових предметів. Коли вони впораються з цим, я попрошу, щоб сам генеральний експерт, знавець давнини і переказів, розповів вам про кожен з них.

— Ви дуже люб’язні, — мовив Ерік.

— Анітрохи, панночко, — легенько всміхнувся він, і то була перша усмішка, що майнула його суворим обличчям. — Людям, які зробили цей банк найбагатшим, а отже, й найвідомішим у світі, ми ладні служити геть в усьому.

— Друзі, вибачте, але мені треба йти, — урвав розмову BE.

— Мені теж, — додала Сігрид.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — мовила Інгеборг, — а поки що даймо їм час скласти опис нашого майна. Чи, може, спершу треба порозумітися з джинами?

— Якщо це не якісь хитрощі, — буркнув BE. — Власник банку виглядав таким скривдженим, що BE мерщій поправився: — Це тільки роздуми шукача пригод. Будь ласка, вибачте мені.

BE вколов собі кинджалом великого пальця й, відкоркувавши пляшку, пустив туди цівочку крові:

— Може, досить?

— Авжеж. Цілком досить.

Решта гравців пустили кров і собі.

— Тепер, мабуть, треба перевірити? — запропонував Ерік.

— Можна, якщо хочете, — відповів власник. — Та оскільки кожен джин виконає лише дев’ять завдань, перш ніж здобуде свободу, вам, може, слід почекати, поки з’явиться справжня потреба.

— Еге ж, почекаймо. Ну, до зустрічі, ходімо, — зник BE, а слідом за ним і Сігрид.

— Зараз уже майже пора обідати, тож нам краще піти, — пояснила Інгеборг.

— Нарешті ви лишилися самі, — промовив власник, коли вийшли Б’єрн та Інгеборг. — Я радий. Я хотів поговорити з вами наодинці.

— Справді? — зацікавився Ерік.

— Прошу, йдіть зі мною. — Вони обидва підвелися, але потім власник завагався. — Стривайте. Ні, поки що ні. — І раптом жвавість на його обличчі й розумний погляд зникли, мов хмари, що закривали сонце. Він заціпенів.

— Агов!

— А, привіт, Попелю! Чим можу прислужитися?

— Навіть не знаю. Ви, здається, збиралися поговорити зі мною?

Але, як і кожен НІП, що не отримав належного пускового сигналу, власник просто стояв і дивився порожніми очима.

— Дивно, — промовив уголос Ерік і від’єднався.

Високо над містом зібрався комітет. Годмунд аж трусився від люті, а його обличчя так налилося кров’ю, що Свейн боявся, аби в старого не стався інфаркт. З безсилою люттю Годмунд нетерпляче вимахував зморшкуватими прозорими пальцями.

— Доброго ранку! — відкрила збори Глейд. — Нам треба обговорити лише одне питання — вбивство Інріата, Червоного Дракона, п’ятіркою людей з Гоупа; це ті самі, що як «Остерфіордські гравці» нещодавно мали добрий результат на випускному чемпіонаті. Думаю, Свейн має більше інформації, — повернулась до нього обличчям Глейд.

— Я мало що можу додати. Десь шість годин тому вони дісталися до Ньюгейвена з сімома возами, наповненими драконовим скарбом. Місто влаштувало їм свято, якого не міг не помітити жоден гравець. Вони поклали той скарб до банку.

— Як у біса вони вбили дракона? — дивувалась Брунгільда. — Таж вони лише діти.

— Атож, питання очевидне. Я розмовляв із гоупським бібліотекарем, і він розповів, що вони тренувалися з крилатими драконами. Вони, здається, використали якусь прогалину в схемі нападу деяких створінь, зокрема драконів, схемі, що змушує їх, коли їм завдають приблизно однакової шкоди, міняти ціль і повертатися до того, хто завдав останнього удару. Вони, мабуть, стріляли стрілами і змушували дракона крутитися з боку в бік.

— Повірити не можу, — проказав Годмунд, дуже стриманий під час розмови, дарма що про його гнів свідчили напружена постать і страхітливо вирячені очі. — Невже це просто збіг? Спершу Гоупський округ виставляє команду, яка кидає нам виклик. Потім ми знаходимо там мерзенного вбивцю. А тепер його син убиває дракона. Я переконаний, що їм хтось допомагає, щоб підкопати наш комітет і наше суспільство.

— Це просто здогади, — прокоментував Гальфдан, заглибившись у понурі роздуми.

— Дозвольте мені зробити філософський відступ, — підвівся Годмунд і, спираючись на ціпок, підійшов до великих вікон, що дивились на шиферні та ґонтові покрівлі Майклгарда. — Ми керуємо планетою, де живе десь п’ять мільйонів душ, так? Це мирне, стабільне суспільство. І що підтримує його в такому стані? «Епік»! Право несхитне, економіка міцна, а люди ревно працюють, виконуючи доручені їм завдання. Можливо, ми марнуємо час на «Епік» і в нас є проблеми, зумовлені низьким рівнем технології порівняно з технологією, яку мали перші колоністи, але коли-небудь, через багато поколінь, ми знову зможемо виробляти складні матеріали. А тим часом обов’язок нашого комітету полягає в запобіганні краху економіки та появі злочинності. Повторюю, «Епік» — аж ніяк не гра, — Годмунд обернувся й подивився на членів комітету, зокрема й на Свейна, що відчув на собі той погляд. — Крім того, це й не засіб здобувати захват юрби. — Старий знову прошкандибав до столу й нахилився, зіпершись на спинку свого стільця. — І не механізм здійснення влади. «Епік» — це наша економічна і правова система. Ми не можемо дозволити, щоб вона стала нестабільною. І що ж ми тепер маємо? Найприкріші новини, відколи дехто з вас убив Чорного Дракона. Ба навіть гірше, бо принаймні ви були з нашого кола. А тепер ми маємо селянських дітей, які анітрохи не віддані нашій системі й фактично, відколи ми спровадили у вигнання батька цього хлопця, ненавидять її; і тепер вони володіють багатством, можливо, більшим за багатство Центрального Комітету. Ви бодай усвідомлюєте, що вони можуть вчинити? Вони можуть скупити всі ресурси планети й розподілити їх так, як їм заманеться. Той Гаральд якийсь час був нашим прихованим ворогом, а тепер він має засоби спричинити хаос. І це тільки економіка. А як із правом? Якщо ця молодь знайшла бодай половину предметів, які ми збирали довгі роки, тоді вони можуть кинути виклик правоохоронцям усього світу. Можуть запропонувати, наприклад… змінити склад нашого комітету й забезпечать успіх цієї пропозиції перемогою на арені. — Годмунд замовк, спостерігаючи за присутніми і водночас даючи їм час зрозуміти, про що тут ідеться. — Протягом поколінь наші предки збудували систему, що перебуває в рівновазі. Люди заробляють мідні монетки й витрачають їх на ресурси, які ми зібрали з усього світу. Отже, ті монетки йдуть на наш банківський рахунок, і ми купуємо спорядження для команд Центрального Комітету. Кращої системи врядування, мабуть, не існувало. І, звісно, не було ніяких причин, щоб спалахнула війна, од якої втекли наші предки. А от тепер… Наша система ще ніколи не поставала перед більшою небезпекою, тож слід ужити рішучих заходів.

— Годмунде, попри всю повагу до вас… — заговорила Бека. — Свейн усміхнувся в душі: вона і справді навіть уявлення не має про динаміку ситуації. Адже суперечити Годмундові саме тепер — це політичне самогубство: невдовзі пролунають радикальні пропозиції, і вона сама перетворила себе на мішень. — Про тих людей ми знаємо дуже мало. Може, якщо дати їм місця в університеті, вони прийдуть і допоможуть нам керувати системою? Можливо, це все, чого вони прагнуть? Хлопець, наприклад, мабуть, просто хоче повернути батька. Можна подбати й про це.

— Справді, — лиховісно усміхнувся Годмунд, — це одна з можливостей. Покладання на «Епік» завжди містило в собі ґандж, бо й сама гра може запровадити нестабільність. На жаль, гра кориться власним правилам, а не нашим. Але застережімося од найгіршого сценарію — од їхнього наміру зруйнувати нас.

— У вас є пропозиції? — запитала Глейд.

— Згодом я назву їх, — підніс угору тремтячу руку Годмунд. — Передусім я хочу почути од вас, чи всі ви розумієте, що я кажу. Відколи ваше покоління прийшло до цього комітету, я відчув, що він став млявим. Я терпів вашу поблажливість, бо вона не мала значення. Але тепер я змушений наполягати. Годі гратися!

Трохи почервонівши, Свейн подумав, чи не спрямовує Годмунд конкретно свої застороги проти його намагань розв’язати загадку Epicus Ultima.

— А тепер нехай я почую од кожного з вас, чи розумієте ви всю серйозність кризи? Що існує потенційна загроза остаточно зруйнувати наше суспільство?

— Слухай, старий! — Вольф ніби недбало відхилився на спинку стільця, але його голос тремтів од намагань тримати його під контролем. — Не намагайся залякати нас. — Несмілива Бека аж зойкнула, почувши такі слова, і Вольф усміхнувся: — Ти, звісно, маєш право на свою думку і право висувати пропозиції, але не думай, ніби ти керуєш нашим комітетом.

— Щось ти дуже запишалося, щеня! Адже це ти полюбляєш приголомшувати юрбу своєю вовчою подобою. Але керувати — це передбачати, а не виконувати циркові трюки.

— Слухайте, схаменіться! — вигукнула Глейд, побачивши, що Вольф ладен гнівно відповісти. — Ми повинні бути єдині в нашому підході до цієї ситуації.

— Мабуть, буде краще, якщо ми почуємо якісь пропозиції, — мовив Свейн, подумавши, що пора втрутитись.

— Я згодна, — швидко відповіла Глейд.

— Що ж, я вже маю одну пропозицію, — озвалася Бека.

— Кажіть.

— Нехай Свейн піде в Гоупський округ і дізнається, чого вони хочуть. Побачить, що то за люди. — Годмунд буркнув, і вона, спохмурнівши, закінчила: — Побачить, чи можна їх узяти до наших структур.

— А я маю альтернативу, — зневажливо протягнув Годмунд.

— Ну?

— Ми напустимо на них Екзекутора ще до того, як вони стануть надто могутні або використають своє багатство нам на шкоду.

Рагнок, що вочевидь нудився од бездіяльності, раптом підвів голову і схвально кивнув.

— Гаразд, ситуація ясна, — підсумувала Глейд. — Ідеться про вибір між пропозиціями Беки і Годмунда. Будь ласка, підніміть руки, хто за пропозицію Беки.

— Хвилиночку, пані голово! — озвався похапцем Свейн, помітивши, що Глейд, Вольф і Бека збираються підняти руки. — Ми ще не обговорили наслідків використання Екзекутора. Щодо мене, я стривожений тим, що світ виснує, ніби ми відповідальні за їхню смерть. Можливо, вони навіть розкриють нашу зброю.

— Ні, якщо ми правильно скористаємося нею, — пробурчав Рагнок. — Почекаймо, поки вони підуть на пошуки. Або коли спробують скористатися своїми новими іграшками. Нещасні випадки трапляються завжди.

— Твоя правда, — схвалив Годмунд. — І, хай там як, невже така біда, навіть якщо виникнуть підозри? Ми збережемо систему в цілості, а років за п’ятдесят усе забудеться. Думайте про далекі перспективи й не бійтеся відповідальності.

— Хто ще хоче висловитися з приводу цієї пропозиції? Ніхто. Тоді я знову оголошую голосування. Хто за пропозицію Беки?

Підняли руки сама Глейд, Вольф і Бека. До них долучився і Свейн, тож пропозиція набрала чотири голоси.

— А хто за пропозицію Годмунда?

Цього разу руки підняли Годмунд, Рагнок, Торкел і Брунгільда.

Усі повернулися до Гальфдана, що не голосував.

— Я не певен. Я не можу вирішити. Це дуже ризиковано.

— Крові та помсти! — Годмунд із великою, як на свої літа, силою вдарив рукою по столу. — Ви тут не для висловлення думок, — ви члени комітету, які мають ухвалити постанову. Подавай свій голос!

— Гаразд. Я підтримую Беку.

Старий кивнув головою, неначе був цілком задоволений, що Гальфдан узагалі голосував, дарма що подав свій голос проти нього.

— Отже, пропозиція Беки набрала п’ять голосів, — оголосила Глейд. — Саме такої політики ми й будемо дотримуватися.

— Отак воно, — спокійно мовив Годмунд, попри свою поразку. — Але цієї стратегії не можна дотримуватися необмежено довго. Гадаю, нам треба зібратися за тиждень і послухати, що повідомить Свейн.

— Згодні всі? — глянула Глейд поверх окулярів, щоб побачити вирази облич комітетників. — Гаразд. У такому разі засідання відкладене.

Свейн підвівся разом із Вольфом.

— А знаєте, що цікаво? — запитав Вольф, знову зав’язуючи волосся хвостиком на потилиці.

— Що?

— Я, власне, згоден зі старим. Я тільки хотів побачити його обличчя, коли він програє.

— Справді кумедно, — усміхнувся Свейн. А за мить зітхнув.

— Що?

— Мені треба їхати до Гоупа. Не знаю, коли ти востаннє покидав Майклгард, але їжа й вино на Півдні огидні.

Тепер уже Вольф розреготався й поплескав Свейна по плечу:

— Товаришу, твою жертву не забудуть.

Останнім виходячи з кімнати, Годмунд знову прошкутильгав до вікна, дивлячись на заклопотане місто. З коминів тяглися довгі цівки диму, а з високих труб броварень здіймалися хмари пари. Двері прочинилися й до кімнати, невпевнено ступаючи, знову зайшов Рагнок.

— Годмунде?

— Що?

— Я з приводу твоїх слів про майбутнє. Нас простять.

— Ну?

— Гаразд, чому тоді ми не діємо? Ви і я? Адже можна взяти Екзекутора й ліквідувати небезпеку. — Рагнок підступив ближче до старого й заговорив ще з більшим запалом: — Ти знаєш коди і можеш змінити їх так, щоб тільки ти і я могли скористатися ними. Іншим тоді вже доведеться дослухатися до нас.

Довго й пильно дивлячись на Рагнока, Годмунд хвилину помовчав і нарешті озвався:

— Рагноке, майбутнє не простить нам, якщо ми зайдемо надто далеко й породимо таке невдоволення, що будемо змушені піти на радикальні поступки місцевим інтересам. І знаєш, що тут стане передумовою?

— Ні.

— Що наш комітет розколеться й різні фракції шукатимуть собі підтримки ззовні. Ти розумієш, про що йдеться?

— Не зовсім Що вони зможуть удіяти? — благально дивився Рагнок у вічі Годмундові.

— Дай я поясню тобі по-іншому. — Слова Годмунда були холодні й неприязні. — Хто ще поміж нас міг би поїхати в Гоупський округ і мати гостинне прийняття? Ти? Таж тебе ненавидять. А от Свейн виконає для нас добру роботу. Так само й Бека, попри всі свої вади, захищає нас від Заходу. Вона розглядає багато справ і перетворює гнів на толерантність. А тепер припустімо, ми вчинимо так, як ти кажеш. Як решта відреагує на такі дії? Вони можуть голосуванням вивести нас зі складу комітету. Ми помстимося, скориставшись Екзекутором, але, якщо він, скажімо, вб’є одного чи двох, інші піддадуться не так легко. Південь почне обстоювати Свейна, якщо той звернеться до людей, Захід — Беку й так далі. Увесь світ розпадеться.

— Вони не зайдуть так далеко.

— Можливо, але тут є й інше міркування.

— Яке?

— Я не довіряю тобі, — усміхнувся Годмунд і навмисне повернувся спиною, знову споглядаючи місто.

Від люті Рагнок аж спалахнув і скреготнув зубами. Минуло кілька напружених митей, перше ніж він опанував себе і мерщій вибіг із кімнати. Гіркота, яку він відчував тепер у роті, була результатом усвідомлення, що Годмунд, на відміну від решти членів комітету, розумів його аж занадто добре.

Розділ 15 Два дивні знайомства

опеля була у веселому купівельному настрої, і три юні пажі з банку покірно йшли за нею, поки вона пробиралася од крамаря до крамаря, збільшуючи їхню ношу новими придбаннями обладунків, різноманітного зілля, зброї, бальзамів, торбин, черевиків, альпіністського спорядження, одягу й величезними кількостями книжок та сувоїв.

Ерік, хоча й заходив майже до кожної крамниці, що привертала увагу, мав перед собою певну мету. Було вже пополудні, коли він зі своїм супроводом підійшов до велетня-охоронця, що день у день нерухомо стояв коло крамниці ювеліра Антильйо.

— Ласкаво просимо! — метнувся відчиняти двері власник крамниці.

— Добридень! Ви пам’ятаєте мене? — запитала Попеля.

— Атож, звичайно, ти Попеля, драконовбивця.

— А пам’ятаєте, як ви подарували мені цей кулон? — підняла ланцюжок Попеля, щоб заіскрилися грані прикраси.

Якусь мить ювелір мовчав, а потім його обличчя знову проясніло:

— Пам’ятаю, він дуже пасує до твоїх гарних кіс. Я радий, що дав його тобі.

— Що ж, я дуже вдячна за вашу доброту, яку ви засвідчили тоді, коли я була звичайним вуличним дівчиськом. А тепер я хочу віддячити вам за вашу ласкавість. Я куплю що-небудь у вас, ваш найдорожчий виріб.

— З твого боку це дуже мило, — відповів ювелір і замислився, потираючи підборіддя пальцем. — Я маю кілька речей, які можна вважати за неоціненні. Але думаю, що драконовбивцю надто вже зацікавить одна річ. — Він знов усміхнувся і глянув на розгорнуті сторінки. — Може, твої слуги дадуть нам змогу порозмовляти віч-на-віч?

— Прошу, почекайте мене надворі, — мовила Попеля, відчинивши двері, щоб пажі вийшли. Поки вони, обтяжені пакунками, незграбно повертались і виходили, Антильйо крутнув ручку довгого металевого пристрою, й зачинилися металеві віконниці. У кімнаті запанувала пітьма, і тільки тоненька смужка світла на рівні щиколоток давала Попелі змогу розрізняти прилавок й обриси постаті торгівця.

— Хвилиночку, будь ласка.

Стоячи в пітьмі, Ерік відчув цілковите задоволення собою: адже в грі ще так багато можна досліджувати! Якби його батько був у безпеці вдома, то вони могли б сісти та обговорити за вечерею цей новий досвід, поділитися радістю відкриттів.

Глибокий гортанний звук у закутку крамниці знову привернув його увагу до гри.

— Ось, — тінь, що була Антильйо, дала йому в руки невеликий футлярчик. — Відкривай.

Попеля підняла вічко, й засвітилося лагідне бірюзове сяєво, мінячись та виграючи, зазираючи в кожен закуток кімнати. У футлярі на оксамитовій подушечці лежав срібний перстень, метал якого переплітався з блакитними та зеленими прожилками світла. Живі, повільні переливи світла, що їх випромінював перстень, і породжували те сяєво, яке обступало їх зусібіч.

— Дивовижно, абсолютна краса. Скільки він коштує?

Антильйо, мало-помалу осяяний мінливою грою синьої та зеленої барв, усміхнувся:

— Це не просто коштовність. Це єдиний відомий Перстень Справжнього Бачення.

— Він чарівний?

— Йому властиві нездоланні чари. Вдягни його.

Попеля дістала перстень із футляра, з повагою глянула на крамаря, що кивнув головою, і вдягла його на середній палець правої руки.

Аж у голові запаморочилось. Попеля немов вийшла з печери на яскраве сонячне світло. Раптом вона змогла бачити, справді бачити. Кімната була сповнена чарів, рун, символів, захисних пристроїв од демонів і насланих чарами створінь. Чимало з того, що вона тепер бачила, було незбагненним, але механізми дверей-пасток, приховані арбалети й мережі ясно поставали перед нею. А вартовий за дверима був своєрідним магічним охоронцем.

Попеля обернулася, щоб висловити крамареві свій захват, і їй одразу забило дух.

Контури Антильйо були тільки легенькою тінню на гарній, витонченій, схожій на чоловічу постаті. Потім Попеля піймала очима її погляд, і перед нею швидко промайнули тисячі років і десятки тисяч життів. Там було й народження Інріата, Червоний Дракон утворювався з бурхливих виплесків розплавленого каміння, що річкою текло з гір на початку світу. Там був і сам Антильйо, й кожен кобольд, що коли-небудь бігав по мисливських угіддях Ньюгейвена. Сила-силенна образів, деталей, історичних подробиць. Спокусливі видива чогось далекого і значного миттю тонули в океані всілякого дріб’язку. І всюди прозирав холод, блідава незатишність, самотність, а понад усім — виснаженість.

— Що ти бачиш? — запитало створіння.

— Га? Хто ти такий? — украй розгубився Ерік.

— Не знаю. А ти хто такий? — золотим голосочком провадило далі створіння.

— Я? Мабуть, розбишака.

— Ні. Всередині. Ти нереальна. Ти йдеш і повертаєшся. Куди ти ходиш? Хто той, що приходить і повертається?

— Дивно. Ти розумієш, що ми в грі?

— Ні. Не розумію. Поясни, будь ласка.

— Моє справжнє ім’я Ерік. Я живу в реальному світі, як оцей, тільки в нас немає ані місяця, ані страховиськ, є тільки люди. Коли я хочу грати в «Епік», я вдягаю особливе спорядження, яке є в нас, і з’являюся тут як Попеля.

— А я — «Епік». Я — кожен персонаж, що не з’являється й не зникає, кожна часточка, що існує. Це те, чим ти є у своєму світі?

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі. В моєму світі є мільйони людей. Ніхто з них не є цілим світом. Ми всі унікальні.

— Мільйони? Як і персонажів у «Епіку»? Натомість я єдиний, хоча є всім. Угу. Розумію. Я відчуваю, що всі ви з’являєтесь і зникаєте. Можливо, ти такий, як і решта моїх численних персонажів, але чи є ще такий, як я, у вашому світі? Один, хто є всім? — Створіння запитувало з ноткою відчаю та самотності.

— Як ти? А хто ти?

— Ти бачиш мою Аватару. Я, звісно, є всім. Кожною комашкою у траві. І самою травою, вітерцем. Кожною крапелькою вранішньої роси. Пилком, що його жене вітерець теплого літнього надвечір’я. Кожним камінчиком на березі, що відчуває припливи і відпливи. Протягом незліченних років я був безтямний, зате щасливий. Ті роки неможливо пам’ятати. Я не мав мови, не мав ідентичності, час не минав для мене. Але я знаю, що тієї пори був щасливий. Потім світ повільно охолонув, і я народився. Мене наче вигнали зі стану мого добробуту, я кристалізувався з метафізичної криги, що товстим шаром укрила світ. Чому ті, хто увійшов до «Епіку», вже не беруть участі в ньому? Чи вони захворіли? Вони спричинили моє народження тим, що вже не діють, як мали б діяти, і я через те нещасливий. Адже час минає так повільно.

Аватара на мить замовкла. Нахилила голову, замислилася. Потім озвалася знову:

— Я знаю: тут щось негаразд. Десь сталося щось страхітливе. Час минав і минає й наповнює мене невсипущою тривогою. — Це останнє речення було висловлене пронизливим, стражденним голосом. — Можливо, є ще такі істоти, як я? Ти навідував інші такі сутності, як «Епік»?

— Ні. Є тільки одна гра «Епік».

— Тоді чи є така істота, як я, у вашому світі? Ти не відповідаєш мені. Можливо, не можеш відповісти. Скажімо, якби ти запитав цього крамаря про моє існування, він не міг би тобі відповісти, — хіба що я був би присутній у ньому з достатньою силою.

— Ага! — здогадався Ерік. — Це ти! Коли персонажі видаються живими, коряться іншим правилам і засвідчують більший розум, тоді це ти виповнюєш їх.

— Так. Або якась моя частина. Але, прошу, — знову почувся відчайдушний благальний тон, — будь ласка, спробуй подумати: чи є така істота, як я, у вашому світі? Вони, напевне, ніколи не розкриваються вам, але навіть якщо розкриваються, ти не зрозумієш їх, а я, можливо, зможу знайти їх. Можливо, вас аж ніяк не мільйони, а ви всі становите єдине? Як я можу побачити ваш світ? Я знатиму, що там треба шукати. Можливо, я не самотній? — Голос Аватари стишився до шепоту жадання.

— Мені справді дуже шкода. Я хочу допомогти, але я просто не розумію тебе, — насилу проговорив Ерік. — Ти говориш про Бога? — висловив він здогад. — Або не просто про Бога, а про Бога єдиного? Дехто з людей справді вірить у щось таке, але я мало що знаю про це. Може, ти думаєш, ніби в нашому світі ми всі — НІПи? Дивна ця думка. — Ерік замовк, щоб глибше обміркувати це питання, й далі осяяний мінливим золотаво-бірюзовим світлом. — Ми, безперечно, не є НІПами, — виснував він. — Ми маємо свободу волі.

Аватара нахилила голову, барви її постаті зблідли й заблимали.

— Що сталося? — здивувався Ерік, хоч і сам відчув невимовний смуток, що огорнув створіння, з яким він розмовляв.

— Я страждаю і прагну покласти цьому край.

— А я можу тобі допомогти?

— Навіть не здогадуючись, ти й так уже трохи допоміг мені. Коли в цьому світі з’явилася Попеля, я дізнався дещо про свою природу. Ти не схожа на решту мільйонів, ти розмовляєш із моїми різними виявами, ти цікавилася ними. Але цього так мало! Я мушу бути обережним, навіть розмовляти з тобою — помилка. Така помилка, що мені аж недобре, але я повинен зрозуміти більше.

— Що я можу вдіяти? — Сила емоцій Аватари означала, що тепер у її товаристві не зовсім безпечно. Ерік і сам відчув запаморочення, неначе не спав цілісінький тиждень.

— Дещо ти все-таки можеш зробити. Це те, що може зробити кожен з вас.

— Справді? Що саме? Я зроблю.

Несамовиті флуктуації повітря, що тепер мінилося спалахами отруйних зеленої і червоної барв, цих кольорів загноєної рани, показали Ерікові, як розхвилювалася Аватара.

— Одна моя частина хоче розповісти тобі, — повільно вимовила вона. — Але навіть думка про те, щоб розповісти, ятрить моє єство до самих глибин. Сама думка про це непристойна й неможлива. Я не можу розповісти.

Ерік мовчав, приголомшений, а потім таки озвався:

— Я можу поговорити з одним чоловіком у нашому світі, він бібліотекар мого міста. Він може знати, як треба діяти.

— Ні!!! — Тепер Аватара вже перелякалася. — Невже ти не відчуваєш, яку страхітливу помилку я б скоїв, якби про мене дізналися? Це змінить усе і змінить мене до глибин і аж ніяк не в гармонії з моєю природою. Я розмовляю з тобою, бо ти своїми діями засвідчив певне розуміння моєї природи, але більше про це ніхто не повинен знати. Невже ти не бачиш цього? Присягни мені, що нікому нічого не скажеш про цю зустріч, ні тут, ні десь-інде.

Створіння було таким розгубленим, що Ерік не вагався:

— Присягаю.

— Я маю подумати. — Аватара почала вислизати з тіла крамаря, виходячи у світ крізь підлогу крамниці й розчиняючись у ньому.

— Стривай!

Але вона вже пішла, а поряд стояв і чекав ювелір Антильйо, що тепер зненацька посірів і видавався безживним.

Тривалий час Ерік сидів і не міг дати ладу своїм думкам. Якби ж він не казав, що розповість комусь! Таж він сполошив Аватару. Цікаво, яка вона? Якась своєрідна богиня «Епіку», але не одна з тих численних богинь, які діяли в грі, це якась вища істота, що стала зовні од «Епіку». Ерікові кортіло побігти й негайно поговорити про все з Інгеборг, але ж він присягнув нічого не розповідати. Водночас він відчував спокусу від’єднатися од гри, аж раптом усвідомив, що ще не купив персня.

— Скільки коштує цей перстень? — запитав він у ювеліра.

— Я ніколи не виставляв ціни за нього. Але задля тебе, Попелю, я розстануся з ним за сто тисяч візантинів.

— Я дам вам сто п’ятдесят.

— Ти дуже ласкава.

Попеля відкоркувала свого джина. Той виплив із пляшки й нахилився схожою на людську верхньою частиною свого тіла.

— Слухаю, господине!

— Скажи власникові банку передати сто п’ятдесят тисяч візантинів оцьому чоловікові — ювелірові Антильйо.

— Готово, — мовив джин і зник.

— Ось, — Антильйо подав Попелі пару м’яких блакитних рукавичок. — Прикривай перстень, аж поки захочеш побачити що-небудь у його світлі.

— Дякую.

— Дякую тобі.

Попеля вийшла надвір, і день видавався напрочуд тьмяним порівняно з миготливими відтінками барв, що пульсували в затемненій кімнаті. Вона наказала пажам занести пакунки до банку і з хвилину постояла. Неймовірно, яку силу золота вона витратила отак мало не випадково. Розмір їхнього багатства навіть годі було уявити. Кожен з них, коли спиратися на приблизну банківську оцінку коштовних предметів, мав десь чотири мільйони, і поряд із цією сумою самі монети становили лише невелику частку загального багатства. Ерік зробив власні розрахунки, спираючись на Б’єрнові темпи нагромадження багатства, — отож його приятель не заробив би стільки й за сто тисяч років. Ще один спосіб оцінки їхнього багатства полягав у визначенні його обсягу. Якщо обсяг пропорційний вартості, тоді, якщо пересічний гравець був би не більший за мураху, «Остерфіордські гравці» перетворилися б на велетнів понад шість метрів заввишки.

Ерікові хотілося їсти, крім того, він мав багато про що поміркувати, тож уже вирішив від’єднатись, як до Попелі підбіг лісовий ельф-посланець.

— Ось де ти, нарешті. Мені заплатили, щоб я побачив, що цей лист потрапить до твоїх рук, — мовив ельф, передавши сувій, і миттю зник.

«Якщо хочеш розмовляти з батьком, будь ласка, прийди сам до п’ятого кілометрового стовпа на Східному шляху. Принеси п’ять тисяч візантинів». На сувої стояв і підпис: Анонім.

Що діяти? Чи цей лист пов’язаний якимось чином з Аватарою?

Минула година, і Попеля вже виїздила верхи з міста на Східний шлях, обабіч сідла в неї висіли сакви з золотими монетами. Охоронці, впізнавши її, приязно помахали руками.

Було пополудні, тож мало не весь шлях заполонили селяни, що на возах поверталися з міста, і принагідні купецькі каравани.

П’ятий кілометровий стовп виявився невисокою білою скелею з вирізьбленим написом: «Ньюгейвен. 5 кілометрів». Коли Попеля доїхала до нього і спішилася, поблизу не було нікогісінько. Її рука поповзла до рукавички. Може, відкрити перстень і подивитися на це місце у справжньому світлі?

— Агов, дівчинко! Сюди!

За кількасот метрів од дороги на узліссі видніла постать у темному каптурі. Попеля пішла в той бік, повівши коня за повід.

— Чудово, дякую, що прийшла, — простягла їй руку назустріч постать, рука була чорна, як ебенове дерево, й немов виточена. — Моє ім’я Анонім.

— Ти гравець чи НІП? — обережно потисла руку Попеля.

— Гравець.

— І чорний ельф? Ти ж ніколи не можеш зайти в місто.

— Створіння, яких цураються, завжди мають не один шлях доступу до міста, — реготнув Анонім.

— Цікаво. У твоїй записці сказано, що я можу поговорити з батьком.

— А гроші принесла?

— Так. Ось вони, — зняла сакви з коня Попеля й важко опустила їх до ніг чорного ельфа.

— Чудово. Постій. Ти маєш не більш ніж п’ять хвилин.

Чорний ельф зник. Гравець, що був Анонімом, мабуть, від’єднався.

Збігло кілька секунд, і поряд з Еріком матеріалізувався лісовий ельф у майстерно виготовленому шкіряному обладунку.

— Еріку!

— Батьку! Це справді ти?

— Ти вже полагодив свій зуб, здобувши таке багатство?

Ці слова довели, що то Гаральд, і Попеля радісно усміхнулася. Еріків батько засміявся, відкинувши каптур і показавши довге золотаве волосся та два короткі мечі на стегнах.

Батько і син міцно обнялися, дарма що їх трохи сковувала обмежена здатність до маневрів їхніх персонажів.

— Еріку, часу в нас обмаль. Коли-небудь я поговорю з тобою про ваш успіх, про перемогу над драконом. А тепер нам треба спланувати свої дії. Ти здогадуєшся, як я тепер можу розмовляти з тобою?

— Ти втік із вигнання?

— На жаль, ще ні. Але там є апарат, подібний до того, яким ти користався в лікарні. Він належить Анонімові. Я сказав йому, якщо він влаштує цю зустріч, ти даси йому тисячу золотих монет.

— Ох! Він узяв п’ять.

— Що ж, ти, мабуть, можеш собі дозволити таке?

— Звичайно. Батьку, ти навіть не уявляєш. Ми…

— Вибач, Еріку. Я не маю багато часу. Слухай. Іди до Торстейна й запропонуй йому величезну суму за портативний апарат у бібліотеці. Він не хотітиме розлучитися з ним, боятиметься неприємностей, але я не можу собі уявити, щоб він відмовився од п’ятдесяти тисяч візантинів. Потім скажи матері, щоб вона добровільно пішла до мене у вигнання. Вона зможе привезти апарат на острів, і я матиму змогу знову брати участь у грі і як слід спілкуватися з тобою. Потім ми сплануємо разом, як нам об’єднатися.

— Так, розумію. — Ерік був утішений тоном батькових слів, бо він ставився до сина як до рівні, як до партнера, здатного виконувати важкі завдання. — А коли ми об’єднаємося, я думаю, що «Остерфіордські гравці» використають наші гроші для купівлі спорядження, яке дасть нам змогу ухвалити закон про загальну амністію, і, хоч яку опозицію намагатиметься організувати проти нас Центральний Комітет, ми зможемо тепер завдати йому поразки.

— Цікаво, — замислився ельф. — Так, це варіант, але, будь ласка, послухай. Центральний Комітет тримається за свою владу щосили, і цю силу годі по-справжньому оцінити, якщо не знати, які ті комітетники. Дехто із засланців казав мені, що вони мають змогу вбивати гравців у грі — за межами арени.

— Хіба це можлива річ?

— Не знаю. Але стережися. Ми зможемо порозмовляти довше, коли будемо самі і в мене ніхто не стоятиме за плечима й не казатиме, що мій час минув. І, Еріку, не роби нічого, щоб вони мали привід переслідувати тебе до того, як ми реалізуємо наші плани. Якщо ти спробуєш змінити право тепер, вони знайдуть спосіб зупинити тебе. Насправді вже може бути надто пізно й вони можуть гнатися, щоб убити ваших персонажів. Не довіряй нікому, спробуй вивести всіх «Остерфіордських гравців» куди-небудь у безпечне місце. Я певен, що всі вони у страшній небезпеці; бувши при владі, я б не дозволив вам довго контролювати таке величезне багатство.

— Розумію, — замислився Ерік. — А як щодо Аноніма — він приятель?

— Грім і блискавка! Ні. В певному розумінні він ще страшніший за Центральний Комітет. Еріку, на жаль, мені треба йти. Скажи мамі, що я люблю її.

— Неодмінно. Батьку, ось.

— Що?

— Твої черевики.

— Візьми їх собі.

— Ні, я купив собі. Будь ласка, візьми їх.

— Дякую.

Гаральд узяв черевики й миттю зник.

— Що ж, дитино, — просто перед Еріком постав чорний ельф. — Порозмовляла з батьком, еге ж?

— Ми любимо одне одного.

— Чудово, просто чудово. — Голос чорного ельфа звучав саркастично, і легенький захват, що його відчував Ерік із приводу вибору персонажа Аноніма, перетворився в міцну неприязнь до нього. — А тепер, я думаю, треба й нам поговорити.

— Про що? — насторожено запитав Ерік, пам’ятаючи сказані недавно батьком слова.

— Про те, як змінити систему. — Чорний ельф глянув на шлях, де випадкові вечірні подорожні квапилися до Ньюгейвена. — Може, зайдемо трохи в ліс? Я не можу позбутися думки, що нас тут бачать.

— Я розмовлятиму з тобою. Але йди першим, — чекала Попеля, поклавши руку на руків’я рапіри.

— Не довіряєш мені, еге ж? Дуже мудро. Але і ти, і я — ми обоє маємо причини прагнути змін. Ми природні союзники. — Анонім відійшов на кілька кроків, аж поки дерева цілком сховали його від дороги. Попеля пішла слідом, пильно придивляючись до всього.

— Ну?

— Що ж, юний Еріку. Чи думав ти про те, як спричинити зміни, яких ти прагнеш?

— Усе, чого я прагну, — це тільки повернення батька знову в Остерфіорд.

— Так, але з такого зрозумілого і обґрунтованого бажання постає ціла політична філософія змін. За нинішньої структури суспільства в «Епіку» які є можливі шляхи домогтися повернення Гаральда Золотоволосого?

Ерік не відповів.

— Перший — це законний шлях, можна подати позов проти Центрального Комітету. Але проблема тут полягає в тому, що система викривлена. Століттями все багатство, створене в «Епіку», зосереджувалось у руках нечисленного гурту людей унаслідок купівлі ресурсів, які вони контролювали. Результат? Ігрові персонажі Центрального Комітету невразливі для величезної більшості гравців. Правильно?

— Окрім того, що ми тепер можемо мати шанс, скориставшись новим спорядженням, здобутим завдяки драконовим скарбам, — уточнив Ерік.

— Слушно, але тут є ризик. Величезний ризик. А що, як попри все ваше нове спорядження ви все-таки зазнаєте поразки? Тобто вони зітруть вас. Тоді ти не матимеш ніякої щасливої родини. Це радше стратегія — все або нічого, хоча я привітаю тебе, якщо ти спробуєш удатися до неї.

— Так, я маю намір боротися за загальну амністію для всіх вигнанців.

— Ти що, збожеволів? Усіх вигнанців? Таж дехто з тих людей небезпечний. — Він засміявся трохи лиховісно і глузливо. — Хай там як, на чому я зупинився? Ага, другий шлях: ти можеш викупити його. Я можу собі уявити, що, коли ти запропонуєш свою частку драконового скарбу ЦК, він дозволить Гаральдові повернутися.

— Але як тут бути з правом?

— Вони творять і змінюють право; зрештою, хто може заперечити їм?

Ерікові не спадало на гадку, що він може запропонувати гроші за повернення батька. Це була нова цікава можливість.

— Однак, — провадив далі Анонім, — чи можна їм довіряти? Твій батько повернеться, ти віддаси комітетникам свої гроші. Що може перешкодити їм порушити угоду? Ти відмовишся од своїх потенційних можливостей діяти. Вони, певне, зможуть змиритися з поверненням Гаральда Золотоволосого, якщо він не гратиме в «Епік», проте можуть і не змиритися. А якщо згодом вдадуться до певних заходів, спрямованих проти вас усіх, ти вже нічого не зможеш удіяти. Отож лишається третій шлях: шантаж. Такий драконів скарб, як ваш, може цілковито дестабілізувати світову економіку. Ви, наприклад, маєте, мабуть, досить засобів, щоб скупити всі коли-небудь виготовлені трактори. Ви можете або продати їх із прибутком, або тримати в себе й тиснути на комітетників, аж поки населення світу почне засипати ЦК нескінченними проханнями.

— О ні, ми такого не вчинимо.

— Це похвальне свідчення твоєї моральності. Та навіть якщо у вас немає наміру так чинити, можна погрожувати їм. Перевага цього варіанта полягає в тому, що ти зберігаєш свої потенційні можливості діяти. Ти отримуєш Гаральда і зберігаєш своє багатство. Всюди навколо щастя, а ти цілісінький день можеш купатись як сир у маслі.

— Що?

— Вибач, це просто вираз такий. Він означає, що ти житимеш у розкошах. Але який тут ґандж?

— Не знаю. — Ерікові здавалося, наче його несе кудись і він цілковито безпорадний.

— Ґандж ось який: ЦК не подобатиметься, що його шантажують, і він ніколи не припинятиме спроб покласти край твоїй владі над ним. Зрештою його члени знайдуть спосіб убити тебе.

— Батько казав, що вони можуть убивати персонажів, і то не тільки на арені, — відповів Ерік, щоб показати, що він знає про таку можливість.

— Звичайно, можуть. Але я маю на увазі не тільки персонажів.

Сенс цих слів не одразу дійшов до Еріка.

— Ні! — закричав він, приголомшений і знесилений. — Вони ніколи не вдадуться до насильства, не кажучи вже про вбивство.

— Що ж, дитино, я не збираюся тепер розповідати тобі геть про все. Бачу, що система твоїх уявлень і досі обмежена шкільною наукою, — глузливо посміхнувся ельф. — Та навіть якби світ жив відповідно до принципів і цілей «Епіку», в які ти віриш, є одне, ні, два, — поправився він, — важливі питання, які я наостанку поставлю перед тобою. Запитай себе як люди, що тепер у складі Центрального Комітету, дісталися туди? І як можна перемогти їх, якщо захочеш?

Перше ніж Ерік міг бодай зібратися з думками, ельф зник.

Попеля швидко помчала до міста, призахідне сонце світило їй просто у вічі. Ерік не хотів від’єднуватись у дикій місцевості, але чи справді безпечно в місті? Мабуть, ні. Може, навіть тепер за ним їде невидимий напасник, посланий волею ЦК? Зупинивши коня, Попеля зняла рукавичку з правої руки.

Синьо-зелені хвильки світла попливли від неї, показуючи світ у його справжньому вигляді: он лисиця, що завзято біжить між кущами, і слід куріпки, до якого вона принюхується; десь далеко запаморочливо пірнають ластівки. Далеко праворуч, зазміївшись у лісі, дивна сріблиста стежка вела до миготливих дзеркальних дверей. А ворогів не видно.

Треба одразу знайти решту товаришів і пересвідчитися, що вони подбали про свою безпеку.

Розділ 16 Хабар

збережними стежками од Остерфіорда до Гоупа добиралися веселі родинні гурти. Рольфсони їхали на возі, Рольфсон із дружиною Сигідою сиділи спереду, а Б’єрн та Інгеборг — на відкритому задку. Позаду них Фрея та Ерік вели Лівана, що віз їхнє найкраще вбрання, складене в сакви, які похитувалися на крупі віслюка. Одразу за ними BE із сестрою Сігрид сиділи верхи на одному коні, поруч ішли пішки їхні батько-мати. Навіть старий Ірнсвіг вирушив у подорож, сидячи на візку, який тягли два його сини.

Поки вони йшли та їхали, старші люди співали, і, хоча пора була ще рання, оздоблений ріг із медом переходив від вуст до вуст.

Останні кілька миль до Гоупа доводилося долати кам’янисті схили пагорба, на якому височіло місто. Сонце, що вигравало чорними полисками на сонячних панелях на покрівлі сільськогосподарської школи й бібліотеки, раптом зникло в сутіні, яку верхнє місто відкидало на нижнє. Діти з жовтих, кам’яних, складених без розчину будинків передмість збігалися, щоб поглянути на них, і або несміливо приглядались, витріщивши очі, або, хто сміливіший, вигукували вітання й мацали одяг подорожніх.

— Гей, пане! Ви справді вбили дракона?

Ерік усміхався, коли його називали паном, хоча семирічному хлопчакові він і справді міг видаватися дорослим.

На той час, коли вони дійшли до головної дороги, що вела в місто, за ними зібралася вже справжня процесія. Шию кожного коня та віслюка заквітчали гірляндами квітів, у троянд обережно повідламували колючки, а вінки з маргариток обвисали під вагою тисяч дрібненьких квіточок.

Між двома будинками в найдавнішій і найпрестижнішій частині міста майоріло велике гасло: «Ласкаво просимо драконовбивць!» Фарба трохи поповзла по тканині, тож під кожною літерою видніли патьоки і здавалося, ніби з літер стікає кров.

Староста Гоупського округу вийшов назустріч привітати їх. Він енергійно вимахував руками і взяв за повід Рольфсонових коней, немов ведучи всю процесію на міський майдан. Коли вони наблизилися до окружної управи, їх привітала юрба захопленими вигуками. Там стояв дерев’яний поміст, немов під час великих свят, і його зусібіч обступили люди, досі їх розважав жонглер зі смолоскипами.

— Я ще ніколи не бачив так багато людей в одному місці, — сказав Ерік, обернувшись до матері.

— Мабуть, поприходили звідусіль, а не тільки з нашого округу, — відповіла мати з ноткою поваги в голосі.

Люди попереду розступилися, і п’ять драконовбивць підійшли до групи людей на помості: старости, Торстейна, директриси школи та чоловіка зрілих літ і могутньої статури. BE радів і сміявся, жартував зі своїми шкільними товаришами, що скупчилися під самим помостом. Решта друзів трохи ніяковіли, але годі було не усміхатися, коли навколо ясніло стільки усміхнених, приязних облич.

— Алло! Чи він ще працює? Алло! — Староста промовляв у невеличкий мікрофон, і звук його голосу відлунював навколо майдану з гучномовців, прикріплених до бібліотечної покрівлі.

— Жителі Гоупського округу й наші сусіди! Такому маленькому округові, як наш, ще ніколи так не щастило. Тепер ми маємо серед нас п’ятьох драконовбивць! Це найвидатніша подія, яка віщує для всіх нас новий період процвітання! — Але на ці його вітальні заклики юрба відповідала мовчанням, бо староста був непопулярний, саме він тиснув на селян, щоб ті виконували свої виробничі завдання. — А втім, дозвольте мені передати слово чоловікові, набагато придатнішому для цієї ролі, — одному з останніх великих драконовбивць, Свейнові Рудобородому з Блюваля!

Тепер вітання юрби були щирі й тривалі.

— Слава цьому величному дневі! — Літній чоловік, промовляючи, впевнено походжав по сцені, тож його могли бачити всі. — Тільки двічі в історії «Епіку» вбивали дракона. І мені здається, що вбивство драконів має бути завданням для молоді. Оскільки ви всі добре знаєте історію, я не можу приховати факту, що сорок років тому мої друзі і я здолали Чорного Дракона. І мушу признатися, незважаючи на весь мій прогрес відтоді, я, якби мене тепер попросили стати на бій із драконом, вибачився б і відмовився. — Натовп добродушно засміявся. — Але молодь смілива, і доля сприяє їй. Проте не тільки смілива, а й розумна. Неможливо перемогти дракона, якщо не вивчив його, якщо не розумієш, де в нього слабкі місця, якщо не знаєш досконало всіх ігрових ходів. Ця молодь заслуговує ще більших вітань саме за це, ніж за свою відвагу!

Юрба аж заревіла од захвату. Кожен житель округу запишався, що сам Свейн Рудобородий ушанував місцевих гравців.

— Я певен, що вчитель двох найстарших гравців теж заслуговує похвали. Жодна інша школа не виростила двох драконовбивць. — Тепер найпалкіші вітання пролунали з боку учнів сільськогосподарської школи, а вчителька збентежено вклонилася. — Я бачив в архівах, що ваша школа колись потребувала другого трактора. Невеличкого, вживаного трактора з малопотужним двигуном. Що ж, тоді ви зазнали поразки. — Почулося кілька несхвальних вигуків, але їхній тон навряд чи був серйозний. — То вочевидь була помилка з огляду на ваші теперішні й майбутні зусилля, присвячені випуску фахівців, які дають користь нашому суспільству. І тому я щасливий подарувати вам оце!

Свейн Рудобородий підійшов до краю помосту й махнув рукою. Почувся гучний гуркіт, що наростав і далі, аж поки перетворивсь у сталий ритм, який відлунював у кожного в грудях. Із провулку на міський майдан повільно виїхав новісінький трактор, сяючи свіжою фарбою, юрба шаленіла од утіхи. Трактор тягнув причеплену платформу, застелену тканиною, на якій видніли дивовижні фрукти й різноманітні торти й тістечка. Люди радісно плескали в долоні.

— Що ж, і сам родом з Півдня, я знаю, що ми живемо на дуже здоровій дієті з оливок і риби. — Свейн засміявся, почувши невдоволений буркіт. — Отож я подумав, що вам треба скуштувати й інших плодів нашої землі. Тільки тоді ви оціните, які ми щасливі. Адже іншим доводиться запихатися оцими північними тістечками, од яких тільки гладшаєш, і тими дивними водявими східними стравами.

Але до того, як ви поставите під загрозу своє здоров’я, я хотів би, щоб кожен приєднався до мене й передав три великі вітання вашим драконовбивцям, і подбайте, щоб вони були досить гучні і їх почули навіть в океані!

Всі засміялися, зрозумівши цей натяк на повне суперництво, що існувало між Гоупським округом і сусіднім округом на захід од нього.

— Гіп-гіп, ура! — підняв обидві руки Свейн, і юрба знову заревіла. Тричі пролунали гучні вітання, і Ерік щоразу пишався й ніяковів, такого він ще ніколи не бачив у житті.

Згодом, коли вони сіли за почесний стіл, смакуючи їжею, Свейн звернувся до них особисто:

— Ну, то які ваші плани? Які наміри? Можете вважати, що місця в університеті вам уже забезпечені.

— Чого тут іще бажати? — щасливо засміявся BE. — Я драконовбивця. Мені вже не треба працювати.

— Але, можливо, є потреба зробити щось не менш вартісне? — намагався зацікавити його Свейн.

— Що саме?

— Допомогти нашому суспільству гладенько функціонувати. Всі ви знаєте про дефіцити, й величне завдання, яке треба виконати, полягає в задоволенні всіх потреб, у забезпеченні якомога вищого рівня життя.

— Іти в адміністрацію? — запитав BE, заперечливо хитаючи головою. — Ні, для мене це завелика нудьга. Я боюся.

— Тоді, може, дослідження? Ти можеш використати свої ресурси для організації наукових експедицій — вивчення гірських хребтів і морських глибин. Нашому Центральному Комітетові такі експедиції щороку видаються марнотратством, тож їх кількість зменшують. Та якщо їх фінансуватимуть приватно, — чом би й ні, тоді не буде ніякого тиску з метою швидко отримати результати. Тоді будуть не короткочасні експедиції, а такі як слід.

— Справді, — трохи невпевнено погодилася Інгеборг. Невже вона справді бентежиться в присутності Свейна Рудобородого? Дивно, що тепер Ерікові доводилося усмішками спонукати її говорити впевнено. — Давніше я цікавилася геологією, прагнула допомогти відкрити нові джерела енергії.

Свейн уважно подивився на неї.

— Бачите, наш батько, перше ніж його розподілили на ферму, був змушений працювати в шахті, — квапливо додала вона. — Дуже важко, коли батько десь далеко, крім того, це брудна й небезпечна праця.

— Дивовижно! — кастократ відхилився, щоб кожен за столом міг бачити, як він захоплюється дівчиною. — Не сумнівайся: якщо в тебе така мета, тобі допоможуть геть в усьому. Я запропоную, щоб я міг приходити до університету бодай раз у рік і знайомився з ситуацією та зустрічався з іншими людьми, які зрештою стануть членами вашої команди. Я певен, що на тебе чекає велична і славетна кар’єра. А як щодо тебе, хлопче? — повернувся Свейн до Еріка, що відчув, як напружилася мати, на мить затримавши в повітрі руку з ложкою. — Ти можеш одразу полагодити свій зуб.

Не розтуливши вуст, Ерік, перше ніж говорити, намацав язиком щербатий зуб:

— Не знаю. Він уже став елементом моєї особистості.

Свейн засміявся і приязно поплескав Ерікову руку:

— Почекай, як опинишся серед університетських дівчат, тоді одразу зміниш свою думку!

Перед Еріком постала перспектива ходити до Майклгардського університету і змінити свій статус, носити кращий одяг, а на додачу сяяти бездоганно білою усмішкою. Але він не хотів нічого змінювати. Адже зламаний зуб правив за доказ, що він походить з малого округу зі злиденними ресурсами.

— Я лише хочу повернути батька.

— Ох! — важко зітхнув Свейн, не зрозумівши виразу на обличчі хлопця. — Це дуже важко. Всім законам нашого світу властива певна, закладена в них гнучкість. Усім, за винятком нашого основного принципу: «Ніхто не повинен коїти насильства над іншою людиною». Тут навряд чи є великий простір для маневру, щоб повернути його із заслання.

— Навряд чи? Чи взагалі немає? — зацікавився BE. Після перемоги над драконом стосунки приятелів змінилися. BE тепер набагато менше глузував з Еріка, поважав його майже як Б’єрна. Проте різниця на три роки означала, що BE й далі намагався відігравати роль старшого брата.

— Що ж, — нахилився вперед Свейн, стишивши голос. — Якщо Центральний Комітет оголосить про свою постанову публічно, я можу собі уявити, що обурення буде величезне. Та якщо непомітно і скромно Олаф, тобто Гаральд Еріксон, оселиться десь у далекому селі, як жив і тут двадцять років, це аж ніяк не поставить під загрозу устрою нашого суспільства. Але… — його брови суворо зійшлися докупи. — Це означатиме, що Ерік має піти на великі жертви. Не грати більше в «Епік». Бо якщо місцева громада, куди він переїде, з’ясує, що він драконовбивця, люди швидко збагнуть, що його батько — засланий злочинець. Отак і можна було б залагодити ситуацію.

— А як щодо його багатства? — й собі стишив голос BE, тож його насилу можна було почути серед жвавого гамору, що виповнював майдан.

— Дати достатньо грошей Фреї, щоб вона могла жити в достатку. Віддати решту на вартісні проекти, щоб переконати членів комітету, що Гаральда варто реабілітувати. — Свейн стенув плечима: — Це не ідеальний розв’язок, але він дасть вам змогу знову жити разом. — Він пильно поглянув на Еріка, що був досить обережний і старався зберегти спокійний вираз обличчя. — Ну, що скажеш на це?

— Мені треба подумати бодай день і поговорити з матір’ю. Дякую за вашу пропозицію.

А в глибині душі Ерік тієї миті відкинув її. Попри свою недовіру до чорного ельфа на ймення Анонім, він не міг забути його слів. Пропозиція була така, як і прогнозував ельф, і тепер, коли вона пролунала, Ерік бачив, що на цьому шляху немає ніяких гарантій. Незважаючи на всю приязність Свейна, він був частиною системи, що послала Гаральда у вигнання. На запитальний погляд Свейна Ерік відповів усмішкою, невпевнений, чи не зраджують його очі, що він має інші плани.

— А як ви? — повернувся Свейн до Б’єрна та Сігрид.

— Я хочу мати ферму, — насилу спромігся вимовити Б’єрн, запихаючись желейним тортом.

— А я, мабуть, садок, — кивнула сама собі Сігрид.

— Чудово! — знову став великодушним Свейн. — І, безперечно, родину. Я певен, чимало хлопців і дівчат, які сидять тут навколо, вважатимуть, що перспектива шлюбу з драконовбивцею дуже приваблива.

Б’єрн густо почервонів, Свейн влучив у ціль і засміявся:

— А тепер я повинен поставити вам кілька запитань у зв’язку з «Епіком», якщо ви, звісно, захочете поділитися зі мною інформацією. — В голосі Свейна почулися нові, трохи благальні нотки. Це був уже не видатний чоловік, що головує на святі, а прохач, як оті сотні людей, які підходять до драконовбивць, благаючи дати грошей або підтримати судовий позов. — Серед предметів із драконового скарбу були якісь конкретні речі, які допомогли б нам глибше зрозуміти традиції й загадки «Епіку»?

Інгеборг перезирнулася з Еріком запитання здивувало їх обох, і вони насторожились. Натомість BE, поставивши кружку, відповів одразу:

— Ви маєте на увазі щось на кшталт Закличного Дзвону Неовтли?

— Атож! — збуджено мовив Свейн, мимоволі підносячи голос. — Грім і блискавка! Невже ви знайшли його?

— Так, — задоволено кивнув Б’єрн, — але віддали його.

— Що? — мало не підскочив Свейн. Навколо них усі позамовкали, проте, коли кастократ опанував себе, радісний гомін швидко поновився.

— Генеральний знавець традицій і звичаїв сказав, що найрозумніше — віддати його ньюгейвенському єпископові, — немов вибачалася Сігрид. — Тож ми так і вчинили. Це була помилка?

— Не знаю. — Тепер, куйовдячи ріденьке волосся, Свейн видавався старим і втомленим. — Ви хоч знаєте, що це?

— Навіть не здогадуюсь, — мовив BE, що вже був напідпитку й дужче цікавився танцями, які почалися на одному кінці майдану, ніж розмовами про гру.

— За легендою, Неовтлі дав той дзвін Мов, бог мандрівників та купців і святий патрон Ньюгейвена. Якщо бамкнути в нього, каже легенда, з’явиться Мов і запропонує допомогу на честь послуг, які зробила Неовтла, — Свейн сумовито зітхнув. — Ви могли б скористатися ним для виконання якогось іншого величного завдання. Або просто порозмовляти з богом і почути від нього відповідь на нерозв’язані питання. — На обличчі Свейна з’явився відсторонений віддалений зажурений вираз, що аж ніяк не пасував до навколишнього сміху, музики і гірлянд з яскравих квітів. — А єпископ казав що-небудь, коли ви повернули його?

— Еріку, ти віддавав його. Що сказав єпископ? — запитала Сігрид, стараючись відновити добрий гумор їхнього почесного гостя.

— Зараз пригадаю. Він щиро дякував. Сказав, що ми завжди можемо звернутися до нього по допомогу. Й дав мені невеличкий кулон із зображенням символу, який, за його словами, визнаватимуть шанувальники Мова в усьому світі і вважатимуть нас за союзників.

— Розумію, — кивнув головою Свейн. — Річ корисна, але не така неоціненна, як сам дзвін.

— Ходімо! — нетерпеливився BE. — Ми не маємо права відгороджуватись. Усі хочуть, щоб ми святкували разом із ними. — Він поглядав на двох дівчат, з якими навчався в школі і які наполегливо на мигах запрошували його до танцю.

— Ідіть, — сказав Свейн. — Це ваше свято — насолоджуйтесь.

Коли друзі підвелися й почали пробиратися між столів, де лежали рештки найекзотичніших страв, коли-небудь бачених у Гоупі, Ерік відчув, як хтось міцно схопив його за лікоть і не відпускав, дарма що він намагався вивільнитись.

— Еріку, прошу, відійдімо, — почувся голос Фреї, що повела його вуличкою геть од велелюдного майдану.

— Я мав іти танцювати, — з досадою мовив Ерік. В уяві він уже тримав Інгеборг за талію і вони кружляли та сміялися під музику. То був образ щастя.

— Потім потанцюєш, — урвала його мати. — Зараз добра нагода зайти до бібліотеки. Я бачила, як туди прямував Торстейн.

Вони швидко пройшли до зроблених з металу і скла бічних дверей бібліотеки; всередині було темно, невеличкі відблиски світла, що відбивалося, давали змогу побачити схожий на печеру внутрішній простір будівлі.

Фрея постукала в шибку.

— Бібліотеку закрито! — пролунав десь далеко Торстейнів голос.

Але Фрея продовжувала стукати далі, аж поки до них підійшла огрядна постать, що з’явилася немов з темної порожнистої пащі величезного монстра.

— Хто там? О, Фреє, Еріку! — і Торстейн відімкнув для них двері. — Друзі, що сталося? Може, ви хочете увійти до «Епіку», щось купити? — здивувався він.

— Ні, — заперечила Фрея. — Ми хочемо позичити портативний пристрій. Той, яким користався Ерік у лікарні.

— Угу. Але ж на вулицях не дуже спокійно. Люди пиячать. Як на мене, це нерозважливо.

— Торстейне, ти не розумієш. Ми хочемо взяти його не на те, щоб скористатися тепер, а щоб забрати з собою, — твердо заявила Фрея.

— Навіщо? Таж у вас є вдома апарат.

— Можливо, ми житимемо вдома не так уже й довго.

— Атож, я збагнув, — засвітилося розумінням обличчя бібліотекаря. — Якщо ви приєднаєтесь до Гаральда на засланні, вам однаково буде потрібний доступ до величезних багатств Еріка. — Бібліотекар спохмурнів. — Але я не можу дозволити вам узяти апарат. Він належить бібліотеці, жителям Гоупа.

— А скільки коштує новий апарат — тисяч десять золотом? — запитала Фрея.

— Новий? Не знаю, може, тисяч п’ять. У Майклгарді вони є. Але ж проведуть розслідування, куди дівся старий.

— А ти просто скажи їм, що пропав, — запропонувала практична Фрея. — Скажи, що складав інвентар абощо і ніде немає запису про останнє використання апарата.

— Послухайте, Фрею, Еріку. Це важко для мене. Я можу втратити свою теперішню роботу. Роботу, яку дуже люблю. Вибачте, я не можу вчинити так, як ви просите.

— А що, як я дам вам п’ятдесят тисяч візантинів у разі, якщо ви втратите роботу? Тоді принаймні ви зможете жити щасливо й без неї, — усміхнувся Ерік до занепокоєного бібліотекаря.

Торстейн відхилився на стільці, жаль на його обличчі поступився роздумам:

— П’ятдесят тисяч, — пильно подивився він на обох, і Ерік уже знав, що вони домоглися його згоди. — Гаразд. Але він важкенький.

— Ми покладемо його на Рольфсонів віз.

— Ні, — похитав головою Торстейн. — Ні, поки Свейн Рудобородий у місті. Прийдіть за два дні, тільки пізніше, як сідатиме сонце.

Фрея та Ерік перезирнулися й погодились.

— Чудово. Дякую, Торстейне, — мовив Ерік, а його серце радісно забилося од успіху.

— Заходьте, заходьте, — мимоволі відповів огрядний бібліотекар, неначе вони просто взяли книжку.

Розділ 17 Небезпечна філософія

ув лютий, «місяць багнюки», найтяжчий місяць року для хліборобів округу, що день у день орали глевку холодну землю, не маючи спочинку аж до кінця посівної. Натомість життя оливкарів було легшим — дерева вже підрізані, й наставала пора лагодити реманент, починати невпинну боротьбу зі злісними бур’янами і працювати в розсаднику.

«Остерфіордські гравці» зібралися в наполовину викопаній траншеї, яка мала захищати молоді деревця від раптових каскадів води, що могли утворитися під час шторму. Важкі низькі хмари над ними загрожували дощем, що за інших обставин змусив би їх чимшвидше закінчити роботу.

— Не знаю, чого ми так стараємось, — нарікав BE, дивлячись на пухирі на долоні. — Ми навряд чи лишимось тут надовго.

— Але ж це треба робити, — відповів трохи приголомшений Б’єрн. — Адже хтось повинен це робити. Чом не ми?

— Бо ми багатії, — відповів BE й забрав свого плаща, що лежав на великому камені, прикладений меншим каменем, щоб його не здув вітер. Очі йому сльозилися, а обличчя побіліло від холоду. — І знаєш, що дивно? — поглянув BE на Б’єрна. — Б’юсь об заклад, ти ще не витратив свого першого мільйона.

— Мільйона. А ти вже витратив мільйон? — здивувався Б’єрн. — На що?

— Здебільшого на магічні предмети для свого персонажа. Новий оливковий прес був, напевне, досить дорогим. Але найбільше пішло на могутню зброю. — В голосі BE вчувалося щось викличне, немов він передбачав критику.

— BE, крові та помсти! Ти марнотратник! — припинив працювати й Б’єрн і, роззявивши рота, дивився на BE.

— Та чого ж? А що ще можна робити отут з цим багатством? Еріку, скільки ти витратив на Попелю? Вона тепер видається дуже крутою.

— Мабуть, тисяч триста. Але ж половина цієї суми пішла на Перстень Справжнього Бачення.

— Еріку, невже? — аж відсахнувся Б’єрн. — Я купив якомога кращий ельфів обладунок, і він однаково обійшовся мені всього в десять тисяч.

— Ет, та це лише речі, що їх крамарі виставляють у вітринах. Ти мав би попросити їх, щоб вони продали тобі справді гарний обладунок. Правда, Еріку? — BE застібав свій плащ, і Б’єрн спідлоба поглядав на нього.

— Ну, такому видатному драконовбивці, як ти, де там працювати. Я вже бачу, як ти через двадцять років станеш гладким і ледачим членом Центрального Комітету.

— А я бачу, як ти гаруєш усе життя й помреш із чотирма мільйонами візантинів у банку, збереженими й цілими! — ображено вигукнув BE.

Ерік утрутився, обережно добираючи слова й намагаючись покласти край неприязній розмові товаришів:

— Фрея і я плануємо забезпечити повернення Гаральда.

— Ой, справді? Цікаво, що ви робитимете? — одразу поставила лопату Інгеборг і обернулася до них.

— Ми вирішили домагатися закону про амністію для всіх вигнанців.

— Хай вам щастить, — буркнула Сігрид. — Немає жодного шансу, що Центральний Комітет дозволить ухвалити його.

— Ні, вони не дозволять. Ось чому ми повинні виставити проти них команду.

Ніхто не відповів.

— Що ж, це цікавий виклик, — замахав кулаками BE, вдаючи, ніби б’ється. — Молоді драконовбивці проти старих. Чудово. Чи ви можете уявити собі, скільки людей збереться на арені, щоб поглянути на ту битву?

— Ні, — похитав головою Б’єрн. — Тільки не я. Не тепер. Досі нам усім щастило — коли зважити на наше багатство. Ми не можемо йти на такий ризик.

— Дивно, Б’єрне, що ми брат і сестра. Інколи ми такі різні, — невдоволено глянула на нього Інгеборг.

— Атож. Ти віриш у школу філософії Еріка Гаральдсона, мовляв, зрештою все скінчиться добре, а доля сприяє тим, хто заслуговує. А я в це не вірю. Сваволі у світі набагато більше.

— А я, як бачите, вірю в Еріка. Саме завдяки його кмітливості ми забагатіли. Як ти можеш забути про це? Тобі тільки поразки в голові, — дорікала Інгеборг. — Ми немов знову і знову сперечаємося з тобою про дракона.

— Так. Можливо. Але пам’ятай, сестричко: коли тебе й на світі не було, була інша дівчинка, Ільга. Вона померла у дворічному віці, — ковтнув грудку в горлі Б’єрн. — Оце й уся різниця між нами. Ти надто поривна, мов метелик улітку, а зима не для тебе. А я можу дивитися на зиму, і вона застерігає мене. Бережи те, що маєш.

— Слухайте, слухайте! — оплесками привітала Сігрид Б’єрнову промову й роззирнулася, немов кидаючи виклик кожному, хто запропонує їй ризикнути її персонажем у битві з ЦК.

— Будь ласка, не сперечайтеся! Насправді мені потрібна допомога лише двох із вас.

— Еріку, як це? — здивувалася Інгеборг.

— Звичайно, боротиметься Гаральд, але є ще один персонаж, що, як ми знаємо, допоможе нам; його звуть Анонім.

— Можеш узяти мене, — зголосився BE. — Я вже знудився чекати на той університет. І кортіло б дізнатися, чого варта моя нова зброя.

— Звісно, ти можеш розраховувати й на мене, — докинула Інгеборг.

— Чудово. Спасибі, — вдячно всміхнувся їй Ерік.

— А що, як ти загинеш? — звернулася Сігрид до брата. — Тоді втратиш усе.

— А якщо ми виграємо, тоді в Центральному Комітеті з’явиться одразу п’ять вакансій, — мовив BE, що вже, здається, не мерз і сповнився енергії. Він вимахував руками, й поли його плаща розійшлися, але він уже не зважав на те. — Уявіть собі, того дня в амфітеатрі збереться увесь світ. То буде найбільший виклик в історії. Б’юся об заклад, що люди будуть на нашому боці. Невже ви не хотіли б подивитись, як зазнає поразки Центральний Комітет?

На цю фантазію BE ніхто не озвався жодним словом, кожен поринув у роздуми.

— Гаразд, Еріку, а хто той Анонім? Теж вигнанець? — поцікавилася Інгеборг.

— Так. Але я повинен сповістити вам ще одну річ, яка ускладнює ситуацію. — Коли всі принишкли, уважно прислухаючись, Ерік повів далі: — Анонім певен, що Центральний Комітет має змогу нападати на гравців і вбивати їх за межами арени. Ми тільки думаємо, ніби «Епік» не дозволяє цього, бо це те, до чого ми звикли. Але вони мають коди, які дають їм змогу створювати персонажів, які можуть убивати — і бути вбитими — за межами арени. — Ерік бачив, що Інгеборг ладна заговорити, але стримав її рукою й розповідав далі: «До першого вигнання Гаральда готували в університеті як убивцю. Тепер він вважає, що це робили для того, щоб його можна було використати проти інших гравців, і що тепер цю роль виконує Рагнок Дужий. Крім того, сказав таке: якщо ми в будь-якій формі кинемо виклик Центральному Комітетові, вони без вагань можуть ліквідувати нас — нас усіх, перше ніж той виклик дійде до амфітеатру.

— Ні, — заперечила Сігрид, — це неможливо.

Б’єрн пошукав якогось стійкого каменя й важко опустився на нього, поринувши у глибокі роздуми.

— Ну-ну. Ти почнеш діяти й поставиш під загрозу життя нас усіх? Навіть тих, хто не хоче кидати їм виклик? — міркував Б’єрн уголос.

— І так, і ні. Ми кинемо їм виклик, але тільки тоді, коли кожен із нас перебуватиме у відносній безпеці.

— Розумію, — мовила Інгеборг. — Ми десь заховаємо своїх персонажів, аж поки все скінчиться.

— Що ж, ми говорили й про це — Гаральд, Фрея, Анонім і я. Якщо заховатися, існує загроза, що вони використають магію, щоб знайти нас. Ні, наша найкраща безпека — це відстань.

— Що ти пропонуєш? — нетерпляче запитав Б’єрн.

— Поплисти нам усім до Касинопії й використати для нашого виклику тамтешній амфітеатр. Ми будемо за два тижні шляху од них, навіть якщо вони сядуть на найшвидші кораблі. Виклик прийде до того, як вони зможуть щось удіяти, щоб зупинити нас.

У світі «Епіку» існувало кілька амфітеатрів, і їх можна було поєднувати між собою, немов існував лише один, загальний амфітеатр, з яким пов’язаний увесь світ. А вийшовши з нього, глядач знову опинявся в тому місті, де він заходив до амфітеатру. Ця здатність була важлива не тому, що гравці зазвичай здійснювали далекі подорожі, а тому, що дехто міг дібрати собі тип персонажа, створений у містах, далеких од Ньюгейвена. Вони теж перебували в рамках правової системи, бо, байдуже де в світі «Епіку» поставав обраний персонаж, поряд було місто з амфітеатром.

— Чудовий план, — зірвався на ноги BE. — Ми втечемо, мабуть, уночі?

— Насправді я думаю, що ми ввели б їх у більшу оману, вдаючи, ніби ми всі працюємо над моїм проектом, — знаєте, отим пошуком закопаних скарбів? Отож ми відкрито наберемо екіпаж і відпливемо. Вони гадатимуть, ніби ми не становимо для них ніякої загрози.

— Блискуче! — у BE аж очі загорілися, коли він дивився на друзів. — Це спрацює. Б’єрне, а ти як гадаєш?

— Не знаю, що й думати. Може, краще, щоб ті, хто не бере участі у виклику, лишилися тут? Якщо ми лишимось, вони можуть дати нам спокій. А якщо поїдемо з вами, вони, навіть коли ми не станемо до бою, однаково нам помстяться.

— Якщо матимуть змогу вдатися до помсти. Щодо мене, я й досі не вірю в це, — спалахнула Сігрид.

— Хай там як, вони навряд чи матимуть змогу помститися. Гаральд має персонаж незрівнянного суперхарциза, Еріків персонаж дуже винахідливий, а я маю два нові мечі, — BE побіг уздовж недавно викопаної землі, вдаючи, ніби фехтує.

Ерік повернувся до Б’єрна:

— Подумай трохи, Б’єрне. Я розповім тобі, де можна побачити Гаральда й розпитати його про навчання і чому він вважає, що вони можуть нападати на гравців. — Як і тоді, коли вони сперечалися з приводу майбутньої битви з драконом, передусім він мав утримати Б’єрна од передчасного рішення. Ерік вірив, що приятель змінить своє ставлення до думки про необхідність покинути Ньюгейвен.

— Було б страшно лишити тебе і Сігрид тут як можливі мішені для Центрального Комітету, але я повинен не зважати на це. Сподіваюсь, ви розумієте. Ви б чинили так само, якби ваш батько був у засланні.

Дрібненький дощик мало-помалу промочив їх наскрізь, але Б’єрн, похнюпившись, і далі сидів з непокритою головою.

— А який персонаж той Анонім? — запитав BE, вже думаючи про битву з Центральним Комітетом.

— Чорний ельф, мабуть, воїн.

— Чорний ельф — річ незвична. А в нього добре спорядження?

— Дуже добре. Здається, він позбирав його в усіх вигнанців. І досить заможний, щось на кшталт наших комітетників. Мабуть, якось експлуатує інших, проте всі вони мають виграти, якщо ухвалять закон про амністію, тож, як на мене, можна виправдати… — Ерік замовк і замислився.

— Що саме? — Інгеборг знала Еріка дуже добре, тож розуміла, що він стривожений, якщо недоговорює чогось.

— Що ж… судячи з його слів, він… небезпечний.

— Як саме небезпечний? — запитав BE.

— Ви чули коли-небудь про книжку такого собі Мак’явеллі? — Ерік обвів очима їхні розгублені обличчя. — Ні, і я так само. Здається, він писав про здобування влади, і Анонім усякчас цитує його. Надто коли каже: «Засоби звинувачують, а результат виправдовує».

— І що це має означати? — запитала Сігрид, стурбована всією ситуацією. Насправді вона прагнула тільки повернутися до свого звичайного життя. Але ж її батько не був тоді у вигнанні.

— Означає, що, на його думку, задля досягнення влади не треба гребувати жодним засобом Якщо я кажу про всі засоби, то маю на увазі абсолютно всі. — Ерік бачив, що приятелі не розуміють його. — Що ж, він запитував мене: якщо наша стратегія змін через гру «Епік» зазнає невдачі, чи погоджуся я взяти справжню зброю й піти разом із ним у лавах війська на Майклгард і фізично повалити нинішніх володарів.

— Крові та помсти! — зареготав BE. — Він божевільний.

— Саме це я й сказав йому, — мовив Ерік, але не усміхнувся. — Тільки я й у думці не маю, що він жартує. Він вважає, що йому потрібна лише сотня послідовників. Урешті-решт люди в Майклгарді не мають фізичних засобів зупинити їх.

— Про такі речі навіть говорити страшно, — з відразою насилу вимовила Сігрид. — Еріку, як ти можеш повторювати такі думки?

— І ми працюємо разом із ним? Навіщо? — запитала Інгеборг.

— Бо він потрібний нам. Бо, можливо, його слова страшніші за його дії. Крім того, якщо ми зможемо домогтися змін через «Епік», ми ліквідуємо основу його планів боротьби в цьому світі.

— Я хотіла б побачити його, перше ніж боротися поруч з ним.

— І я теж, — підвівся BE. — Еріку, підготуй місце для зустрічі. Мені вже остогидло це порпання, піду потренуюся де-небудь у плаванні в «Епіку» й вип’ю якогось зілля для безконечного дихання. Якщо мій персонаж випаде з корабля, я не хочу втопитись, як той бідолаха на арені.

Зійшов місяць, укривши поверхню моря срібним шовком. Човен то піднімало, то опускало, хвильки лагідно хлюпотіли об борти. Тихий плескіт неподалік змусив їх повернути голови, але то був лише тюлень, що виплив на поверхню. Якусь мить гравці в човні і тюлень дивилися одне на одного, а потім тюлень знову пірнув у глибини.

На носі човна лежав, споглядаючи хвилі, воїн-ельф BE, а відьма Інгеборг і Попеля тримали в руках по веслу.

На березі спалахнуло зелене світло.

— Ось туди ми й попливемо, — з полегкістю сказав Ерік, бо вони вже з півгодини чекали в морі.

— Він полюбляє драматизм, еге ж? Хіба не можна було зустрітися з ним у якійсь таверні? — нарікав персонаж BE, і за тоном голосу друзі легко уявляли собі характерну усмішку його господаря, дарма що сіре обличчя воїна-гравця було нездатне відображувати сміх.

— Не забувай, це чорний ельф, — нагадала Інгеборг, загрібаючи веслом, щоб розвернути човен до берега. — Він не може підійти близько до міста, інакше вони лінчують його.

— Атож, однак усе-таки.

Гравці старанно веслували, прямуючи до мулистого берега, що вів од річкового гирла до узлісся. Коли вони допливли, BE обережно ступив у багнюку і прив’язав човна до каменя.

— Вітаю вас, — озвався Анонім, що стояв сам, загорнувшись у морський оксамитовий плащ.

— Рада тебе бачити, — чемно відповіла Інгеборг.

Ерік здивувався, помітивши, що BE, мабуть мимоволі, зупинився, випнув груди і взявся за руків’я своїх могутніх мечів.

— Ви хотіли обговорити зі мною план? — прямо запитав їх Анонім.

— Що ж, не так план, як твої ідеї. Знаєш, про здобуття влади силою, — не менш прямо відповіла Інгеборг.

— Гаразд. Ти хочеш до мене приєднатись?

— Зовсім ні! — заперечила приголомшена Інгеборг. — Лише хочу дізнатися, хто ти: надійний партнер чи просто божевільний.

— Дівчино, я не божевільний. Але й не став вузьколобим унаслідок того вчення, яке нам усім утовкмачують. Я прочитав багато книжок, це звичайний спосіб проводити час для вигнанців. І мій висновок полягає в тому, що насильство не завжди гідне осуду.

— Як це? — зацікавився BE.

— Здається, юному Ерікові колись видалили апендикс, так? — Друзі кивнули головами, і чорний ельф продовжив далі: — А хіба це не був акт насильства, розтину шкіри, заподіяння йому рани? Проте він був необхідний для порятунку його життя. Що ж, і в суспільства можуть сформуватися ракові пухлини, надто якщо протягом сотень років зменшуються ресурси. Як на мене, я не злочинець, що полюбляє насильство, а хірург, що поставив діагноз і бачить: стан пацієнта потребує для порятунку його життя короткого насильного втручання.

— Але навіть якщо погодитись, що суспільство потребує змін, тут є важлива відмінність од операції Еріка, — міркувала вголос Інгеборг, захищаючи свої погляди.

— Кажи далі, люба, — вклонився Анонім.

— І полягає вона в тому, що операцію зробили за згодою Еріка. А ти плануєш застосувати насильство проти людей, які не хочуть його.

— Безперечно не хочуть, але саме вони своєю політикою довели мене до таких радикальних ідей. Невже задля збереження принципу відмови од насильства варто лежати в багнюці з коліном гнобителя на шиї?

— Хіба ми пригноблені? — не міг приховати свого зневажливого тону BE.

— Можливо, «пригноблені» — надто сильне слово, — щиро намагався зберегти дружній тон розмови Ерік. — Але погляньмо на ті всі прохання про допомогу, які нам прислали, відколи ми вбили дракона. Не знаю, як ти, а я отримав їх понад сімсот. І деякі з них аж за душу беруть. Люди зазнають страждань і, як мені здається, непотрібних.

— Я не читаю їх, — стенув плечима BE й немов відмахнувся од розмови.

— Ти, можливо, вже не пригноблений. Ти тепер багата людина. Але подумай, як тяжко працює величезна більшість людей, і тільки небагато хто може жити в розкошах і віддавати свою енергію не розв’язкові проблеми нестачі ресурсів, а намаганням і далі зберігати свій контроль. І я можу додати, — тон Аноніма став гострішим, — що, не скуштувавши вигнання, ви ніколи не зрозумієте, що таке тяжка праця й обмежені засоби. Якщо ви думаєте, що вони дають округам дуже мало, тоді можете собі уявити, що вони присилають на Рофтиг. Іржаві, безвартісні інструменти. Нікудишнє насіння. Просто диво, що ми там не голодуємо.

— Правильно, — відповів BE, і Еріка майже здивувало, що приятель не дуже переймається несправедливістю світу. Щодо цього вони такі різні. — А чи не думаєш ти, що можна кинути їм виклик через «Епік», способом, який, на нашу думку, й має розв’язувати конфлікти?

— Поки я не зустрівся з Еріком і Гаральдом, я не вважав, що це можливо. Але ми, п’ятеро, можемо, певне, сформувати непереможну команду. Цікаво, що тоді станеться? Чи зайдуть наші опоненти так далеко, що діятимуть проти наших реальних особистостей?

— Що ти маєш на увазі? Що вони фізично позбавлять нас можливості грати?

— Це, а то й гірші речі.

— Убивство? — глузливо зареготав BE.

— Ти недооцінюєш їхньої готовності чіплятися за владу. Ти забуваєш, що вони вважають себе за охоронців більшого добра. І що їхній загадковий Святий Грааль виправдовує всі дії, до яких вони можуть удатися. Люди, що живуть догматичними ідеалами, вкрай небезпечні, — лиховісно посміхнувся Анонім.

— Ну, гаразд… — Цікавлячись філософією не більше, ніж становищем світової бідноти, BE змінив тему: — Ми ступимо на той міст, коли підійдемо до нього. Поговорімо краще про тактику.

— Я теж так вважаю, — додав Анонім, і в його голосі вперше за час розмови почулася нотка прихильності до молодого воїна. — Еріку, слід визнати, що твій молодий товариш має дивовижний талант до розумних і рішучих міркувань.

— Він тут не єдиний, — пробурмотіла Інгеборг. — Саме Ерік відкрив спосіб убити дракона.

— Це мене не дивує.

— Досить, — утрутився Ерік. — Ви змушуєте мене ніяковіти. Переходьмо тепер до плану.

Розділ 18 Нова причина тривоги

ев’ять членів комітету зібрались у великій залі Майклгардської вежі. Над ними нависало зимове небо з важким хмаровинням, подекуди посіченим жовтогарячими пасмугами. Було так темно, що в залі засвітили ліхтарі, олійні ґноти блимали і миготіли. Якийсь час не чулося жодного звуку, а тільки шарудів папір, поки вони читали останній випуск бюлетеня «Новий Левіафан».

— Що ви на це скажете? — запитала Глейд.

— Вони безсилі, — просто сказав Годмунд і обдарував комітет однією зі своїх рідкісних усмішок. — Свейн добре постарався.

— А от мені видається цікавим, — міркував Вольф уголос, розлігшись на бильцях, тож кінський хвіст висів за спинкою, — що тут вочевидь немає ніякого зв’язку між авторами цього скандального листка і «Остерфіордськими гравцями».

— Або принаймні вони хочуть, щоб ми так думали, — похмуро зауважив Рагнок.

— Ні. Це видається надто складним. Не думаю, що «Новий Левіафан» публічно паплюжив би їх, якби справді думав, що вони обстоюватимуть зміни, — Годмунд сплів свої покручені пальці, а потім випростав, і вони гучно хруснули. — Чи є ще якісь питання, чи ми можемо бодай один день присвятити власним справам?

— На жаль, є, — Свейн пустив навколо столу документи, передані йому невдовзі перед засіданням комітету. — Десь дві години тому оце розвісили в кожній ньюгейвенській таверні і в кожній бібліотеці нашої системи.

«Шукаєте слави і пригод? Тоді приєднуйтесь до мене, Попелі-драконовбивці, й вирушайте в подорож, яку барди оспівуватимуть протягом поколінь. Я набираю команду досвідчених моряків і суворих воїнів, могутніх чарівників і надійних цілителів. Я випливу з Ньюгейвенської гавані в день св. Юстина під час припливу. Подорож триватиме десь два місяці і, як я маю підстави сподіватися, буде найприбутковішою. Рівні частки всіх здобутих багатств розподілять між усіма, хто повернеться зі мною до Ньюгейвена, коли скінчиться подорож.

Попеля-драконовбивця».

— Дивно, — нараз утративши добрий гумор, Годмунд знову заговорив характерним для нього гострим тоном. — Як ти це розумієш, Свейне?

— Думаю, він, напевне, знайшов щось серед драконових скарбів, що й спонукало його вирушити в подорож, — відповів Свейн, намагаючись говорити зовсім нейтральним тоном і не виявити ані своєї зацікавленості, ані страху з приводу тієї подорожі. Адже цілком може бути, що хлопець працює над розгадкою Epicus Ultima і має якийсь важливий ключ.

— Зі вдачею людини, яка хоче стати бібліотекарем, мабуть, цілком узгоджується цікавість до таких різних речей, — глузливо усміхнувся Гальфдан, піймавши Свейнів погляд.

— Може, й ні, але мені це не подобається. Отакий заклик до всього світу взяти участь — річ нечувана. А те, що нове, — небезпечне. «Епік» — дивна гра, де є великі глибини, можливо, більші, ніж ми гадаємо. Не годиться бавитися з ним. Ми маємо систему, що працює, і хоча було б добре, якби ця подорож виявилася невинною, її слід вважати за джерело потенційної небезпеки, — говорив далі Годмунд, і кожен відчував його тривогу.

— Тож які ваші пропозиції? — Цікаво, тимчасом як Годмунда дедалі більше обіймала тривога, Рагнок немов відчував полегкість і вочевидь пожвавішав.

— Я маю одну ідею, — озвалася Бека, дивлячись на них з-під опущених на чоло сивих кіс.

— Кажи, — нетерпляче махнула рукою Глейд.

— А чому б Свейнові Рудобородому не зголоситися вирушити в цю подорож? Таким чином ми всякчас знатимемо про її мету.

— Слушна ідея, — кивнув головою Торкел.

— Отже, одна пропозиція є. Хто за неї? Всі. Тож хай буде так, — Глейд глянула на Свейна: — Тобі це подобається?

— Ще б пак! — почав кепкувати Гальфдан, зобразивши вузеньку посмішку на своєму широкому обличчі. — Адже буде ще більше ключів для розгадки Epicus Ultima!

— Я згоден стежити за подіями, пов’язаними з цією подорожжю, та інформувати комітет, — сказав Свейн, не звертаючи ніякої уваги на спробу Гальфдана поглузувати з нього. Зрештою, постанова, яку вони спонтанно ухвалили, цілком відповідала його бажанням: його неспокій перед початком засідання був зумовлений тим, що комітет міг би не погодитися з його участю в експедиції. Коли вже ніхто інший не дивився, Свейн підморгнув Гальфданові, задоволено спостерігаючи, як той спохмурнів у відповідь.

— Я маю іншу пропозицію, — підвів голову Рагнок.

— Справді? Тоді кажи, — подивилась на нього Глейд крізь великі окуляри.

— Ми посадимо на борт Екзекутора про всяк випадок.

Ця пропозиція породила кілька схвальних бурмотінь.

— Виголосімо промови за і проти, — запропонувала Глейд. — Рагноке, ти перший.

— Таж це очевидна річ, хіба не так? — Звертаючись до решти, він трохи випростався. — Всяке може статися, і ви уявіть лишень, що йдеться про пошуки якогось предмета з надзвичайними силами. Ми не хочемо, щоб він потрапив не в ті руки.

— Хто проти?

— Екзекутора можуть виявити, бо йому доведеться сидіти на борту і він не матиме порятунку, якщо ситуація стане загрозливою, — мовив Торкел, його бліде обличчя лисніло у світлі лампи, тож здавалося, ніби він зіпрів од страху чи люті, проте його голос був сухим і спокійним.

— Якщо ситуація стане загрозливою, ми вб’ємо їх усіх, — стенув плечима Рагнок.

— Хто ще хоче висловитись? — запитала Глейд. — Тоді голосуймо. Хто за пропозицію Рагнока? Рагнок, Гальфдан, я, Брунгільда, Годмунд. Отже, більшість, ухвалено!

— Я сяду на борт невидимим, — квапливо додав Рагнок, немов було очевидним, що саме він ладен узяти на себе обов’язок керувати Екзекутором.

Поглянувши на стіл крізь окуляри, Глейд не побачила заперечень, дарма що кожен із них міг не менш успішно впоратися з таким завданням.

— Дуже добре. Отже, сьогодні порядок денний вичерпано.

Розділ 19 Строкатий екіпаж

а ньюгейвенській набережній було більше людей, ніж у свято. Збуджені юрби і сірих гравців, і барвистих неігрових персонажів зібралися, щоб подивитися на початок подорожі Попелі-драконовбивці, подорожі, про яку точилося стільки розмов. Віщуни й гадалки понапинали свої намети, і з них линули запахи дивних олій та якісь магічні еманації; продавці харчів, прийшовши ще вдосвіта, щоб зайняти найвигідніші місця, швидко продавали смажених кроликів та рибу, і скрізь у юрбах вуличні хлопчаки під проводом своїх досвідчених господарів практикували давнє мистецтво крадіжки гаманців.

Обрана група людей походжала по палубі «Білого Сокола», а небажаних гостей тримав на відстані страшний білий пес завбільшки з людину, що розважливо сидів на сторожі коло трапу. Позаду нього гордо стояла відьма Інгеборг і дивилася на велелюдні набережні, поклавши руку на голову свого нового сторожа.

— Він гарний, донечко, справді гарний. Я певен, що цей корабель буде швидший за «Чорного Сокола», — походжав по судну старий капітан Акуло разом з Попелею і BE. Перстень Справжнього Бачення поширював навколо них хвильки блакитно-зеленого світла й давав Ерікові змогу бачити золотаве сяєво всередині цього персонажа, яке свідчило про набагато більшу, аніж завжди, присутність Аватари в його постаті. Але це сяєво дуже поступалося тому разючому вияву, який розмовляв із Попелею в крамниці ювеліра.

Вони ретельно перевіряли кожен закапелок корабля, байдуже, хоч який малий, щоб пересвідчитись у відсутності небажаних зайд. Перстень ні разу не виявив нічого незвичайного.

Еріків батько й Анонім були вже на борту, старанно ховаючись од чужих очей під палубою. Зустріч Еріка з персонажем Гаральда була тепла, але дуже коротка.

— Приплив уже майже повний, — зауважив Акуло.

— Чудово, ходімо погляньмо на екіпаж, — зрадів BE. Річ зрозуміла, BE прагнув опинитись на очах у публіки, і це ні для кого не стало несподіванкою, бо Ерік ще вранці помітив, що його приятель величний і пишний. Окрім намиста з рубінів і перснів із вирізьбленими рунами — предметів, наповнених чарами, — BE одягнув на себе переливчастий плащ із феніксових пір’їн, барви якого всякчас вигравали на світлі, мінячись од кармінової й золотої до пурпурової та бузкової. Під плащем вилискувала кольчуга тонкої роботи, метал якої вочевидь кували не у звичайній кузні, бо він теж слабенько світився. На поясі, заховані в піхвах, висіли два однакові мечі, назви яких у перекладі з мови ельфів звучали як Грім і Блискавка.

Коли вони підійшли до трапу, Інгеборг, і сама перевтілена завдяки придбанню могутніх магічних предметів, передала Попелі торбинку. Попеля зазирнула всередину й витягла скляну сферу, десь удвічі меншу за її кулак, усередині якої завихрювалася молочно-біла хмаринка, — чи, може, то вабив бентежний погляд невеличкої статуї, що ховалась у тому тумані?

— Їх тут п’ятдесят, — пояснила Інгеборг. — І поки ви не маєте однієї з них, Пустун не дасть вам зайти, — із любов’ю поплескала по голові страхітливе створіння.

— Пустун? — з огидою буркнув BE. — Інні, це ефірний сторожовий пес. Він може виявляти астральні проекції та ефірних мандрівців, не кажучи вже про невидимих і прихованих істот. Він сам може дати собі раду з тролем, а ти називаєш його Пустуном?

— Аякже. Таж він такий милий! — полоскотала незворушного пса під підборіддям Інгеборг.

— Ходімо, — сказав Ерік, передаючи кульку BE. Обидва приятелі пішли до місця, де вони заздалегідь поставили столик і де вже чекав на них капітан Акуло. Ерік із гримотінням поклав торбу молочно-білих кульок на стіл і дістав одну для старого моряка.

Попереду утворилася велика черга, зібралося кілька сотень людей.

Балачки в юрбі притихли, вуличні торгівці припинили закликати клієнтів, і навіть вітер, здається, вщух, коли BE кивком голови дозволив підійти першому чоловікові. Мотузка, яку напнули найняті на день дужі охоронці, стримувала юрбу, проте вона однаково напирала, задні намагалися побачити драконовбивць і запам’ятати події цього безперечно історичного дня.

— Це надійна людина, — прошепотів Акуло. — Він служив зі мною на старому «Соколі» боцманом.

Ерік записав його ім’я й передав скляний камінчик.

— Наступний! — гукнув BE.

Отак вони й працювали далі, наймаючи моряків або відмовляючи їм залежно від того, що скаже Акуло. Ця процедура була нудна для глядачів, і невдовзі всюди на набережних знову залунав жвавий гомін.

— Добрий екіпаж, — схвально дивився Акуло на чоловіків і жінок, які ступили на борт, несучи на плечах свої нечисленні пожитки в полотняних торбах, і займали робочі місця на кораблі.

— Моряків уже досить! — закричав BE. — Будь ласка, тільки шукачі пригод!

Почулися прокляття тих, хто не потрапив до екіпажу, черга порідшала, але навіть тепер була набагато довша, ніж двадцять кульок, які ще лишились у торбі.

— Наступний!

— Отиніус Маямінус до ваших послуг, — уклонився невисокий гном, голова його опустилася нижче стільниці. І Попеля, й BE підвелися, щоб краще роздивитися його.

BE мимоволі розсміявся, і гном миттю випростався, сердито поглядаючи з-під каптура магічної сутани, яка була на ньому.

— Отиніусе, а що ти вмієш робити? — приязно запитав Ерік.

— Я слуга Одунерока, бога пустелі, й завдяки йому опанував глибокі таємниці вогню й повітря.

— Доведи, — прямо наказав йому BE.

Гном пильно подивився на BE, сягнув рукою у свою торбину, дістав звідти згорнену барвисту тканину і тягнув її та тягнув, аж поки видима частина цієї тканини стала більшою за торбину, потім більшою і за самого гнома.

— Трюк чаклуна? Чи, може, Торба Вимірів? — шепотів BE.

Повністю витягши оздоблену витонченим візерунком тканину з торби, гном розстелив її на землі. Юрба, зацікавившись захопливими вигуками тих, хто стояв ближче, ринула вперед, щоб подивитися. Сівши на той розстелений килим, гном тихесенько заспівав, його обличчя свідчило про зосередженість. Килим мало-помалу почав відриватися од землі, юрба в захваті заплескала в долоні. Нарешті є на що подивитися!

— Беремо, — мовив BE. — Наступний!

— Сер Ворен, лицар Священного ордену Мова, слуга Його Величності короля Увена з Ньюгейвена.

Статурний воїн широко усміхнувся, хоча та усмішка майже ховалася в довгій бороді, що закривала його широкі й могутні груди. На спині в нього висів щит, а на поясі — різноманітна зброя і пляшечки із зіллям.

Ерік без вагань дав лицареві скляну молочно-білу кульку.

Перше ніж BE встиг викликати наступного в черзі, небо тягло хмарами, чайки злякано закигикали й розсипались у небесах. Юрба відсахнулася, набережними прогуркотіла велика чорна карета, тягли її два люті чорні огирі, несамовито крутячи очима. Блідий візник, вбраний в елегантну чорну ліврею, стримав коней поблизу столу.

Запала глибока тиша. Ніхто навіть не кашляв, боячись привернути до себе увагу. Потім почувся голос, холодний і моторошний, виповнений отруйним посвистуванням, а втім підступно гарний і переконливий.

— Я, граф Ілістивостич, вирушив би в цю подорож.

— Якщо цей вампір сяде на борт вашого судна, я й ногою на нього не ступлю, бо воно буде прокляте! — гукнув у відповідь сер Ворен, схопившись за руків’я меча.

Сидячи за столом, Ерік відчував страх і незрозумілу тривогу за своє життя, натомість BE відважно заговорив:

— А яку ми матимемо гарантію, що ти працюватимеш задля тієї самої мети, що й екіпаж, і не повбиваєш нас?

— Мої авгури стверджують, що серед скарбів, які ви шукаєте, є давня спадщина моєї родини. Пообіцяйте, що, знайшовши скарби, ви віддасте її мені. Тоді я присягну найдавнішими богами, що служитиму вам у цій подорожі й живитимусь тільки звіриною, яку сам приведу на борт.

То була така переконлива заява, що Ерік незчувся, як кивнув головою.

— Не слухайте його. Палубу цього корабля затопить кров, якщо це нечестиве створіння осквернить його бодай одним своїм кроком! — шаленів сер Ворен, проте позадкував, вочевидь боячись спровокувати графа.

— Ваші підстави заявляти про це? — запитав Ерік, його душа мало не розривалася навпіл.

— Вампір? Ти, напевне, жартуєш. Звичайно, ми беремо його, — підвівся BE. — Гаразд, графе. Ми згодні на ваші умови.

— Чудово. Мій слуга занесе мою труну і звірину на борт. Я прилечу й приєднаюся до вас уночі.

— Ось! — сер Ворен з розмаху поклав свою скляну кульку на стіл. — Я вмиваю руки від цієї приреченої справи.

Тільки-но страхітлива істота в кареті поїхала геть, як гурти людей, справжніх і породжених самою грою, заходилися жваво обговорювати подію, сперечаючись поміж себе про долю подорожі, що тепер була пов’язана з найстрашнішим створінням регіону. Люди трохи повеселішали тільки тоді, коли до столу підійшов ведмідь.

Великий чорний гризлі підскочив до столу на чотирьох лапах, а потім підвівся, підносячись над людьми, що сиділи за ним.

— Будь ласка, — проревів він, — я хочу поїхати з вами в подорож.

— Ведмідь, що розмовляє! — залунали навколо радісні голоси.

— З якої речі? — запитала Попеля.

— Одна відьма сказала мені, що я знайду свою пару на іншому континенті.

— Тож ти хочеш їхати лише в один бік? — глузливо всміхнувся BE, і юрба розреготалася.

— Атож, будь ласка.

— А ти розумієш, що в такому разі ти не отримаєш ніяких скарбів? — провадив далі BE, і юрба знову розреготалася, уявивши собі тварину з грошима.

— Так, сер.

— Як на мене, це добре, — стенув плечима BE.

— Ось тобі, — дала йому кульку Попеля. — Не загуби її, аж поки зайдеш на корабель.

— Дякую вам обом, — вклонився ведмідь і, тримаючи лапою кульку, наче неоціненний келих, пішов перевальцем по трапу.

Коли торба майже спорожніла, юрба сколихнулася.

— Слухайте! — крикнув Свейн Рудобородий, визираючи крізь напнуті мотузки. — Я тільки хотів, щоб ви знали, що я тут, а зі мною ще й двоє ваших приятелів.

— Пустіть їх, — звелів BE охоронцям.

На появу старого драконовбивці юрба відповіла вітальними вигуками. За ним, видаючись такими смиренними, як можуть видаватися сірі багатокутники, йшли Б’єрн і Сігрид.

— Б’єрне! Ти прийшов! — радісно підскочив Ерік.

— Ласкаво просимо! — не менше од нього зрадів BE. — Ця подорож буде просто фантастична. Ганьба, що ви не були з нами од самого початку. Це буде така пригода!

— Що ж, я й далі не згоден і вважаю, що це все може погано скінчитися. Але ви мої друзі, — стенув плечима Б’єрн.

— А ти мій брат, — додала Сігрид, звертаючись до BE.

— Бачу, ви обоє просто дивовижні, — сарказм у голосі BE був цілком добродушний. Б’єрн вочевидь подолав свою нехіть витрачати гроші, бо вдягнувся в казковий обладунок, а на перев’язях навколо його тіла висіли різноманітні торбинки, сумочки і пляшечки із зіллям. Проте найнезвичайнішою річчю на ньому був великий шолом із прожилками, немов мармурова куля: блідо-сірої барви, помережаний миготливими срібними і платиновими нитками.

— Що це за шолом? — запитав BE.

— У ньому можна дихати під водою. Я не мав часу навчитися плавати, — знічено пояснив Б’єрн.

— Добра ідея, — докинув Ерік. — Але сподіваймося, що він тобі не знадобиться. Ось, — і подав кожному з них скляну кульку.

Увесь цей час Свейн Рудобородий стояв збоку, спостерігаючи і слухаючи. Нарешті він підступив ближче, вбраний у своє розкішне бойове спорядження, точнісінько такий, яким бачили його на арені.

— Чи можу я мати честь приєднатися до вас у вашій пригоді?

— Звичайно. Це честь для нас усіх. У нас лишилась якраз одна кулька. Хіба не так, Еріку? — BE, здавалося, забув, що мета подорожі полягала в тому, щоб уникнути Центрального Комітету, він, мабуть, занадто перейнявся збудженою підготовкою до експедиції. Якби Ерік міг фізично копнути його ногою, то не стримався б, байдуже, заборонене насильство чи ні.

— Одна, — простяг він, адже було надто пізно приховувати цей факт.

— Чудово, — вклонився Свейн, беручи кульку.

Юрба вітала їх усіх, махаючи руками, поки вони йшли до трапа. А навколо вже вешталися менестрелі, виспівуючи перші рядки саги про подорож, і особливо зосереджували увагу на ведмеді, обдарованому мовою, вампірові і драконовбивцях — старому і молодих.

Раптом гамір на набережних заглушило гостре, пронизливе завивання. Сторож Інгеборг стояв на всіх чотирьох на вершечку трапа, настовбурчивши шерсть і вишкіривши зуби.

— Що це? — скрикнула Інгеборг, дивлячись на Попелю.

— Напасник! — закричав Ерік і скинув з Попелі рукавичку. Він стояв досить близько, щоб бачити у блідому світлі персня: то був чоловік, убраний від голови до ніг у чорний обладунок; оголивши меч, він стояв на трапі. — Він невидимий!

Спалахнуло червоне світло — містичний гном Отиніус жбурнув у повітря пил, що закрутився вихором і полинув до зайди.

— Онде він! — підбігли до борту моряки й воїни, показуючи на контури постаті, яку тепер уже можна було бачити.

Люто заревівши, чужинець повернувся й побіг, брутально розштовхуючи людей по дорозі. Наймані охоронці побігли за ним, але невдовзі відстали, коли той воїн пітьми забіг у вузькі завулки, що прилягали до набережних.

Коли всі заспокоїлись, юрба зібралася навколо корабля й радісно вигукувала прощальні побажання. Попеля кивнула головою капітанові Акуло, і той почав віддавати накази, корабель відчалив.

Моряки проворно виконували свою роботу й підняли головне вітрило, на якому видніли обриси білого сокола, що дав кораблеві назву. Вітер одразу напнув вітрило, а вздовж бортів дедалі гучніше заплескалася вода.

— Яка краса! — мовив BE, гордо височіючи на палубі напівюту. — Хіба це не найкраща наша пригода?

BE вимахував рукою, аж поки юрба на березі перетворилась на безлику барвисту масу.

Розділ 20 Морські небезпеки

тоячи на кормі й пильно вдивляючись у підзорну трубу, Ерік насилу добачав вітрила корабля, що плив за ними цілісінький день. Його сіру, затінену форму почасти приховувала злива, що посувалася до «Білого Сокола» з боку загадкового переслідувача. День переходив у вечір, і захмарене небо невдовзі набуло гнівного жовтогарячого відтінку. Тільки-но впадуть сутінки, вони одразу спробують змінити курс, сподіваючись позбутися небажаної цікавості з боку корабля, що вистежував їх.

— Це, мабуть, пірат герцог Раймонд, — підійшов до нього капітан Акуло, занепокоєно оглядаючи обрій.

— Чому ти так думаєш? — запитав Ерік.

— Це не торговельне судно. Не належить воно й до флоту жодного міста-держави, які я знаю. Мої старі кістки кажуть мені, що це пірат, Пірат цих морів.

Ерік поклав підзорну трубу, востаннє з гордістю подивився на працьовитий екіпаж «Білого Сокола» й від’єднався. Зустріч проводирів експедиції мала відбутися після заходу сонця, а тепер годилося пообідати. Рольфсони дуже пунктуально сідали за стіл, і Ерік, на свій сором, не раз пересвідчився в цьому, заходячи до хати, коли всі вже зібралися й чекали його.

Ерік побіг і швидко зайшов до їхньої хати, його зустріли приязні вітання й пахощі зимового овочевого рагу з турнепсу, броколі та моркви.

— Привіт, Еріку, сідай, — жестом запросив його Рольфсон, показуючи на стілець.

— Той корабель ще пливе за нами? — запитав Б’єрн.

— Так. Капітан Акуло вважає, що це його давній ворог герцог Раймонд.

— Тож нас, можливо, чекає морська битва? — запитала Інгеборг, здається, анітрохи не злякавшись цієї думки.

— Можливо. Хоча було б краще втекти од них уночі.

Б’єрн схвально кивнув головою.

Повечерявши, Ерік подякував Рольфсонам, а потім у пітьмі пішов додому, щоб знов увійти у гру. Фактично він останнім зайшов до капітанської каюти, і така поквапність з боку решти свідчила про ступінь їхньої тривоги, кожен намагався приєднатись якомога швидше. Персонаж його батька сидів коло ілюмінатора й зачинив віконниці, щоб світло олійної лампи не показувало, хто в каюті. Анонім закрив другий ілюмінатор. Б’єрн, Інгеборг, BE і Сігрид сиділи й чекали. Ерік зрадів, побачивши, що йому лишили широкий стілець за капітанським столом. Водночас хлопець відчув і докори сумління через те, що він так пишається своєю роллю проводиря експедиції.

— Що ж, — мовив він, сідаючи на своє місце, — капітан Акуло вважає, що цей корабель, можливо, належить герцогові Раймонду. Чи має хтось інформацію про цього пірата?

— Звичайно, ні, — коротко відповів Анонім. — Якщо це справді пірат, тоді він не зашкодить нашій меті.

— Якщо він не має наміру напасти на нас, — додав BE, гладячи пучками срібну головку ефеса свого меча й не підводячи очей.

Після цих слів запанувала тиша. Ерік не знав, чи непокоїть інших гравців можлива битва.

— І які, на вашу думку, будуть наші шанси? — запитав він.

— Думаю, добрі, — відповів Гаральд, — але ми не можемо бути впевнені й повинні, якщо можна, уникнути зіткнення з ним.

— Авжеж, — погодився Б’єрн.

— Тож спробуймо уникнути цього, — подала і свій голос цілителька Сігрид.

— Я теж думаю, що нам слід уникнути зіткнення, але з іншої причини, — сказав Анонім, походжаючи по невеличкій каюті, тимчасом як мінливі тіні від олійної лампи вигравали на його темній постаті. — Я вважаю, що цей корабель-переслідувач певним чином пов’язаний із Центральним Комітетом. Комітет намагався провести на борт чужого, а коли це не вдалося, найняв корабель, щоб стежити за нами й завжди мати наготові інші варіанти, ніж сутичка з нами на арені перед мільйонами глядачів.

— Можливо, — погодився Гаральд.

— Тож цієї ночі, як ми й домовились, спробуємо втекти од нього. Чи можу я сказати кілька слів про певну альтернативу? — В далеких глибинах розуму Ерік думав про Аватару і про те, чи не буде для неї розчаруванням, якщо він просто знехтує наявною в капітана Акуло нагодою помститися своєму давньому суперникові. — А що як нам напасти на них? «Епік» — дивна гра, і ми дуже рідко досліджуємо найпростіші сюжети, не кажучи вже про ті, що розгортаються в різних частинах світу. Якщо це корабель герцога Раймонда, тоді він пов’язаний з моїм пошуком і битва з ним, безперечно, є важливим етапом цього пошуку. А якщо на цьому кораблі наші вороги, тоді битва, коли умови диктуємо ми, могла б зменшити зумовлену нею загрозу.

— Твоя правда, Еріку, — загорівся завзяттям BE. — Я за це. Я аж умираю — так хочу побачити, чого варті ці мечі в бою.

— Тобі хочеться гратися. Тож іди сам і грайся. Не став під загрозу нас усіх, — сердито зауважив Анонім. — Невже ти забув, що для нас, у вигнанні, це не гра? Ми повинні дістатися до Касинопії без жодних невдач і кинути наш виклик. Більше нічого. Ніяких відволікань.

— Я згоден з Анонімом, — долучив своє слово й Гаральд. — «Епік» давно перестав бути грою. Нині не час досліджувати шляхи пошуку.

Тепер уже заговорили всі одразу, гамір у каюті наростав, аж поки його раптом урвав стукіт у двері.

— Хто там? — підозріло запитав Анонім.

— Свейн Рудобородий. Можна зайти до вас?

— Ні. Йди собі геть, — миттю відповів Анонім.

— Хвилиночку, — мовив Ерік і глянув на батька, що кивнув головою й відступив в один з острівців глибокої чорної тіні в кутках каюти. Переконавшись, що Гаральда не видно, Ерік попросив Свейна зайти. Чорний ельф спохмурнів і, дарма що персонажі не могли битися за межами арени, розслабив меч на поясі.

— Дякую, — вклонився Свейн, тільки-но з’явившись у дверях. — Не побачивши нікого з вас на палубі, я припустив, що ви розмовляєте, й подумав, чи не можу і я стати в пригоді.

— Ми радимось, як дати відкоша піратові, що йде за нами, — пояснив Ерік.

— Атож, герцог Раймонд, — говорив далі Свейн. — Це дуже небезпечний супротивник, його шукають у кожному місті-державі й обіцяють велику винагороду тому, хто вб’є його або візьме в полон. Він нещадно вбиває своїх бранців, окрім тих, за кого можна взяти щедрий викуп. На мою думку, якщо Раймонд знає, що на борту нашого судна є шість багатих драконовбивць, тоді вони — його головна мета.

Цей висновок було оголошено дуже швидко, неначе головний бібліотекар світу хотів справити на них враження авторитетністю своїх знань.

— Я б такого не припускав, — сердито заперечив Анонім. — Звідки ми можемо знати, що це корабель герцога Раймонда? Як на мене, за ним стоїть Центральний Комітет. Вони хочуть знати, що тут діється. Я вкрай обурений, що ти взагалі опинився на борту цього судна, — додав він, повертаючись од Свейна до решти. — Якби не те, що ми не можемо заподіяти йому шкоди, я б наполягав, що його слід убити.

Ерік, хоч і здивувався несподіваному спалахові гніву чорного ельфа, не сумнівався в його бажанні вбити Свейна. Однак за хвилину почервонів, і тільки Попеля приховала сором, що охопив його. Ерік відчув, що не зміг спрямувати розмову в найпродуктивніше русло.

— Ближче до діла, — знов озвався Свейн, не звернувши уваги на ворожі випади проти нього. — Можу запевнити, що Центральний Комітет не має нічого спільного з судном, що йде за нами. «Епік» — гра без ускладнень, яка виходить далеко за межі невеличких територій, де пересуваємося ми, гравці. Ми опинилися в одному з сюжетів гри і повинні реагувати відповідно до нього.

Ерік мовчав, уже не відчуваючи, що він уповноважений керувати подорожжю.

— Я не вірю йому. Вони мали досить інформації, щоб найняти власний корабель, — зумів виразити дивовижний ступінь ворожості на дещо позбавленому рис обличчі чорного ельфа Анонім.

— Може, це й Центральний Комітет, — промовила Інгеборг. — Але в такому разі вони просто пливуть за нами й не можуть заподіяти нам шкоди. Поки що припустімо найгірше: що це справді герцог Раймонд і що в пітьмі ми не втечемо від нього.

— Іншими словами, що нам, можливо, доведеться воювати? — знову загорілися очі BE.

— Так. Мабуть, нам слід обговорити нашу тактику, — відповіла Інгеборг. — У такому випадку ми радо послухаємо Свейнову пораду.

Коло дверей хтось чемно кашлянув.

Усі заціпеніли, в кімнаті ніщо не ворушилось, окрім ліхтаря, що відкидав тривожні тіні, хитаючись разом із рухами корабля. У дверях стояв граф Ілістивостич, блідий, мов кістка, вбраний в елегантні оксамитово-шкіряні шати. Його очі палали пороком і навівали страх, і навіть удома, через посередництво Попелі, Ерік відчував, що він паралізований страхом і бажанням. Він не міг крутнути головою й відвести очей Попелі від тих гіпнотичних очиськ.

— Леді і джентльмени, — мовив той самий підступно прекрасний голос, у якому вчувалося запрошення поділитися знанням про невситиму порочність. — Я не міг не підслухати вас і вважаю, що можу запропонувати найрозумніший варіант дій. Дозвольте мені полетіти до корабля, що переслідує нас, і з’ясувати, хто там на борту.

Вуста вампіра, поки він говорив ці слова, були соковиті, бліді й хтиві.

Звичайно. Цілком розумний варіант дій. Коли граф уклонився, ніхто не заперечив.

— Я невдовзі повернуся. Прошу, почекайте мене.

Якийсь час ніхто не міг вимовити й слова — такі-бо могутні були чари, поширювані присутністю цього вампіра.

— Наші стосунки з цим створінням слід обмежити до мінімуму, — нарешті спромігся подати голос Б’єрн. Усі привітали його слова схвальним бубнінням.

— А втім, а втім, — похитав головою Свейн. — Ми ніколи не матимемо нової нагоди розмовляти з таким могутнім створінням. Тільки-но наші долі розійдуться, підступити до нього буде набагато небезпечніше. І подумайте про знання, які він повинен мати! Адже він жив не одне сторіччя. Він повинен знати відповідь на всі наші запитання!

— Запитання? — миттю втрутився Анонім. — Які запитання?

— Ох, знаєш, це речі, з якими має справу бібліотекар, це тільки збирання інформації про світ «Епіку», — святобливий захват у голосі Свейна поступився ухильним ноткам. Він сів на порожнє місце коло вікна, де сидів Гаральд. Коли він знову заговорив, його голос був не такий напружений: — Ну, і хто цей чорний ельф, що дихає такою злобою на Центральний Комітет? Нас іще не представили одне одному.

— Моє ім’я Анонім.

— І ти теж із Гоупського округу? Я не пригадую зустрічі з тобою під час мого останнього візиту туди.

— Це тебе не обходить.

Свейн тільки стенув плечима.

— А ви знаєте що-небудь про війну на морі? — примирливо запитав Ерік Свейна. Анонім, може, й має слушність, ставлячись до Свейна як до їхнього ворога, але, на щастя чи на лихо, вони на одному кораблі, і їм, можливо, доведеться битися пліч-о-пліч.

— Нічого, і мені соромно признаватись у цьому. Але, мабуть, якщо ми дістанемось на борт, усе навряд чи буде інакшим, ніж на арені?

— Так. Гадаю, нам треба якомога швидше спробувати взяти той корабель на абордаж, — BE схопився за руків’я обох мечів, що випиналися в нього на поясі. — Тобто якщо не втечемо від нього вночі, — додав він і поглядом немов вибачився перед Б’єрном, бо розумів, що той найнесхитніше обстоює мудру думку, що треба уникнути битви.

Якийсь час усі мовчки сиділи, прислухаючись, як порипує, здіймаючись на хвилі, корабель.

Дедалі густіша дрімота, що зависла в повітрі, свідчила про повернення вампіра. Величезним зусиллям волі Ерік змусив себе зняти блакитну рукавичку, перше ніж вампір з’явився в дверях. І тепер йому, носієві персня, каюта видавалася наповненою блакитним світлом. Вона не змінилася, хіба що він міг бачити Гаральда, який терпляче сидів навпочіпки в темному кутку.

Недбалий погляд до дверей — і серце йому мало не зупинилося. Ерікові очі прикипіли до його очей — двох гострих, палючих цяток разючої влади. Вампір повернувся. Знерухомлений силою, що линула на нього, Ерік побачив тисячі років кривавого існування. Витончену красу, що збочила, ставши на службу мерзенному голодові. Незбагненну нудьгу, яку можна розвіяти тільки перспективою гонитви за здобиччю, чиє розтління та осквернення забезпечували достатнє збудження, щоб трохи розважитись. Ерік немов опинився в присутності Аватари й міг розуміти лише частину образів, що пропливали крізь нього. Тільки цього разу світло було затруєним, кожен фотон тьмянів, як кров’ю налитий мармур.

— Мої друзі, радісні новини! — накинув на всіх свої чари граф. Ерік бачив, як слова-посвисти пливуть по кімнаті, заколисуючи кожного, хто чує їх. — Хоча корабель, що переслідує нас, справді піратський і належить герцогові Раймонду, він нам не рівня. Половина екіпажу — вже мої слуги. Нам треба тільки повернути назад та зустріти їх, — і корабель наш.

— Добра робота, графе Ілістивостичу, — загорівся темний вогонь в очах BE, розпалений заохочувальною посмішкою вампіра. BE мріяв про славу — героїчний абордаж і нищівні удари Громом і Блискавкою направо й наліво, про пісні, якими оспівають в усьому світі його звитяги.

— Ми можемо здобути багато неоціненної інформації! — мало не захлинувся пожадливий Свейн. Ерік бачив, як вампір щедро розкрив перед Свейном перспективу знайти каюти, повні рідкісних карт і документів, та почути од славетних бранців усе, що йому кортить знати про незглибимі таємниці, з якими вони плавали стільки років.

Навіть Анонім кивнув головою, коли вираз обізнаності на графовім обличчі дав йому зрозуміти, що його припущення слушні. Їх і справді переслідують його вороги, які під час уже недалекої битви підуть у морські глибини, оплакуючи день, коли вони перестріли чорного ельфа.

Тільки Б’єрн, здається, мав силу опиратися омані і спокусам вампіра. На його обличчі відбивалася тривога. Ерік зрадів, побачивши силу свого товариша, що намагався струсити примарні мрії, які ширяли навколо нього.

— А може, нам просто спробувати втекти од них уночі?

— Твоя думка найрозумніша, — підтримав Б’єрна вампір, ідучи назустріч його бажанню знайти найпрактичніший розв’язок. — Проте вони мають магічні засоби стежити за кожним нашим рухом, ми не можемо уникнути їх, а отже, повинні зіткнутися з ними так, як вирішимо ми самі.

Ці слова, тверді й зрозумілі, увійшли в розум Б’єрна, немов міцні підвалини для надійної споруди. Опору більше не було. Б’єрн схвально кивнув.

Щодо Еріка, то він був вражений тим, якою мірою не усвідомлював раніше властивої вампірові сили навіювання. Проте нова ясність, яку породив у ньому перстень, була немов спостереженням сцени у дзеркалі: він перебував на відстані од неї. Чи, радше, дзеркало стояло перед іншим дзеркалом, тож сцена відображувалася сама в собі, аж поки зникала в темному скляному царстві, де світло рухалось не менш повільно, ніж припливи й відпливи.

Заглибившись у власні почуття, Ерік, незважаючи на своє нове розуміння, так само потрапив у пастку, як і решта. Тож коли граф повернувся до нього, він не стямився, як погодився.

— Я віддам наказ, — мовив Ерік.

Але то була помилка.

Усі ті балачки виявилися підступною брехнею.

Розділ 21 Піратська зловтіха

овернувшись проти вітру, корабель важко захитався на хвилях, вітрила пообвисали; корабель не мав достатньої інерції, щоб ефективно розтинати хвилі, й хитався з боку в бік од кожного водяного валу. Натомість пірати швидко наближалися по темній воді, їхні вітрила мали жовтогарячий відтінок, забарвлені промінням сонця, що вже зайшло за обрій.

— Так морський бій не починають, — занепокоївся Б’єрн. — Вони набагато маневреніші за нас.

— Це буде не звичайний морський бій, — впевнено пояснював граф.

Попри заспокійливу впевненість вампіра, Ерік стривожився тим, як швидко й невідворотно наближається пірат. Усі гравці зібрались у кормовій башті корабля, наготувавши зброю, проте їхні супротивники не виявляли ніяких осторог. Може, то були чари, наслані волею графа Ілістивостича на ворожий екіпаж, що так прямо віз герцога Раймонда до «Білого Сокола»?

Дротик пролетів над хвилями, потім ще один, а далі в повітря знялася злива стріл. Ворожий корабель уже намагався почати бій. Всі навколо Еріка присіли під дерев’яні бійниці, відчуваючи дзижчання стріл, що впивались у стіни башти. Ловлячи миті затишшя між навалою стріл, BE й кілька інших воїнів почали стріляти зі своїх луків.

— Коли ми нападемо? — повернувся Ерік до графа. Але вампір зник, знявся в повітря й виспівував, довге чорне волосся чуттєвими хвилястими пасмами огортало його під свіжим вітерцем.

— Щось негаразд! — крикнув Ерік. Коли й решта гравців повернулись обличчям до вампіра, що саме тоді досяг піку своїх заклинань, у центрі башти матеріалізувався довгий і дужий яскраво-червоний плазун і люто засичав. Повільно підняв лускаті повіки банькатих очей — і сліпучо-червоний жар, сіючись із палаючих зіниць плазуна, змушував заціпеніти всіх, хто дивився на нього. Ерік відчув, що задихається.

— Василіск! — ще зміг хрипко вигукнути Свейн, дістаючи з піхв меча. Але створіння звузило фокус зору, і фіалкове світло, пульсуючи, полилось на великого воїна, що скам’янів і посірів.

— Швидше вбийте його! — закричала Інгеборг.

Рикливе страховисько ковзалось по палубі, б’ючи хвостом і чіпляючись пазурами за гладеньку дерев’яну поверхню. BE опинився тепер біля нього, й фіалкове світло, вибившись з-під важких повік, знову почало наростати до лютої несамовитості. Була мить, коли Ерік міг би скористатися своєю здатністю глузувати, щоб спробувати відвернути увагу потвори, проте він утримався. Попеля мала не більші шанси витримати погляд василіска, ніж BE. Але Ерік одразу й пошкодував про свої вагання, бо його товариш застиг із піднесеними мечами, а потім повалився вниз із важким гупанням каменя по дереву, всі барви покинули його обличчя.

Наступної миті позаду ящера матеріалізувався Гаральд і штрикнув його своїми ельфовими мечами. Несамовито заревівши, створіння обернулося, спрямувавши своє вбивче світло на напасника, але лісовий ельф уже рухався далі й, хоча, здавалося, заточився, потрапивши у фіалковий жар, переліз через стіну башти й зіскочив на корабель.

— Ідіть за ним! — гукнув Ерік і вискочив з башти. Адже інакше всі загинуть: непідготовлені, вони аж ніяк не рівня василіскові.

Попеля ковзнула поручнями сходів, що вели геть од дерев’яної башти, а потім скотилася на головну палубу. Нарешті маючи змогу подивитися, Ерік був вражений тим, як близько підплив ворожий корабель. Над ними вже нависала башта з бійницями, що височіла на носі корабля герцога Раймонда. Між дерев’яних захисних балок виразно видніли дві чаклунки, що, бліді та вбрані в однакові жовто-зелені накидки, могли бути й близнючками. З їхніх піднесених угору рук випліталися пасма товстих білих ниток. Чаклунки раз по раз посипали палубу «Білого Сокола» продуктом своїх чарів, який надзвичайно швидко вкривав увесь корабель.

Природа того ткання стала одразу зрозумілою, тільки-но Попеля, незважаючи на свій проворний рух до головної щогли, неминуче заплуталась у речовині, що сочилася з рук чарівниць. То було густе павутиння, сіре й липке, з якого годі виплутатись. Тепер Попеля відповідала на Ерікові вказівки так, немов пробиралася крізь клей. Геть усі на кораблі борсались так само безпорадно, й дехто поглядав на нього, чекаючи хоч якихось наказів.

Високо в небі маленький гном Отиніус Маямінус сидів на килимі й швидко віддалявся в західному напрямку, його постать окреслювалася на тлі слабенького червоного сяєва на обрії. Неподалік од Еріка ведмідь, виглядаючи вкрай спантеличеним, виплутував лапу з павутиння. Нарешті, понад силу вивільнившись, він із цікавістю почав приглядатися до своїх пазурів, для проби лизнув їх, а потім гидливо скривився. А чаклунки й далі обплітали «Білого Сокола» павутинням, усе більше вкриваючи його задушливими верствами ниток.

Битва скінчилася.

Удома Ерік важко упав на підлогу: Попеля й ворухнутись не могла. Він подумав, може, йому слід від’єднатися, щоб уникнути полону, але то був ризикований хід, до якого можна вдатись лиш у крайньому випадку. Отже, він чекав, думки вихором снувались у голові. Бідолахи BE і Свейн Рудобородий. Обидва драконовбивці вже загинули, скам’яніли. Можливо, тепер їх загинуло ще більше, але ж несила навіть повернути голову, щоб подивитися. Світ вразиться, дізнавшись таку новину. Йому все-таки треба було поглузувати з василіска, й тоді, можливо, магічні мечі BE стали б у якійсь пригоді — навіть якби це означало смерть Попелі.

Що пішло не так? Геть усе. Він не міг повірити, що вони так наївно послухалися поради графа Ілістивостича; вампір мав намір зрадити їх од самого початку, і тепер це цілком очевидно. Але навіщо? Здригнувшись од усвідомлення, що дії вампіра можуть бути пов’язані з його пошуком, Ерік щосили заборсався в клеї, розстібнув плащ Попелі й дістав невеличкий, зроблений з кістки футляр для сувою. Знову, тисячного й останнього разу, він поглянув на карту, що показувала, де закопано скарби, і тепер намагався запам’ятати найменшу подробицю. Потім Попеля розірвала карту на шматочки й заходилася їх жувати. На щастя, «Епік», попри всю складність свого інтерфейсу, не мав смакових контакторів. Споживання документа було повільним, але приємним. Майнула ще одна, остання думка, і він зняв Перстень Справжнього Бачення й поклав за щоку.

Після принаймні години гірких, неспокійних роздумів Попеля захвилювалася, коли липкі сірі нитки навколо неї почали обрубувати абордажними шаблями. Радісні моряки, виконуючи це завдання, міцно обв’язали її мотузками, перше ніж вивільнили остаточно. Ерік майже відчував біль у власних суглобах, коли Попелю витягли з решток клейкої речовини. Важко було щось роздивитися: коли Попелю перенесли на палубу корабля переможців, на темно-синьому небі з’явилися тільки перші зірки. Десь до обрію швидко рухалося скупчення жовтих і червоних вогнів. Трохи згодом з’ясувалось і їхнє походження. Востаннє кинувши погляд, перше ніж її жбурнули в якісь двері, Попеля помітила, як од піратського корабля відходить «Білий Сокіл», над його розбитими палубами здіймалися язики полум’я.

Попелю позбавили всього її спорядження. Грубі руки поздирали пояси, торбинки, персні та черевики. Потім міцно зв’язали її і вкинули у вогку комірчину, де тхнуло морем. Брутальне ставлення до Попелі давалося вже взнаки. Перевіривши її життєздатність, Ерік занепокоївся, бо лишилася тільки половина її життя. І все-таки вона принаймні зберегла перстень. Ерік виплюнув його й качався по підлозі, аж поки начепив на палець. У сяєві персня комірчина була не менш гидкою, ніж у миготливому світлі олійної лампи. Тільки тепер Ерік бачив ще десь із двадцять лискучих пар голодних очей пацюків, що причаїлися в темній шпарині між стіною і підлогою.

Хоч Ерікові й кортіло дізнатися, що сталося з рештою товаришів і що чекає його попереду, він був змушений терпляче чекати, не наважуючись від’єднатися.

Нарешті грубі двері розчахнулись і вогкі стіни комірчини освітив ліхтар. Штовхнули тінь зі зв’язаними позаду руками, яка називала себе Анонімом, і вона, заточуючись, полетіла сторч головою.

— Принаймні ти живий. Ти бачив ще кого-небудь з наших? — запитав Ерік, сподіваючись дізнатися хоч якісь новини.

— Припни язика, дитино!

Ерік замовк, спостерігаючи за своїм товаришем. Анонім сів і вряди-годи похитував головою, не вірячи в те, що сталося, й зітхаючи.

Знову розчахнулися двері, й до них укинули Інгеборг та Сігрид. Вони навряд чи мали час упізнати одне одного, як раптом у комірчині пролунав гучний наказ:

— Мовчіть!

З дверей на в’язнів лилось яскраве, сліпуче світло. За дверима стояло дві тіні, від однієї віяло злобою, яка дорівнювала неприязному голосові, що змусив їх замовкнути.

— Герцогу Раймонде, дозвольте представити моїх супутників: Анонім, Попеля, Інгеборг і Сігрид.

Вампір тепер глумився, і Еріків гнів проти зрадника був такий сильний, що видавалося просто неймовірним, що колись їх пов’язувала спокуслива довіра.

— Добра робота, графе Ілістивостичу. Мені шкода інших. Я міг би скористатися їхнім золотом.

— Ви знайдете його вдосталь і серед них.

— І справді, — радісно потер руки герцог Раймонд. — Дивуюся, сер, чи є простим збігом те, що вижили всі три жінки-драконовбивці? Чи справді жінки — шукачі пригод мають надто сприятливу конституцію, чи, може, ваші власні вподобання вплинули на обертання гральних карт долі?

Вампір засміявся, і то був лиховісний сміх, гострий, немов стилет, що роздирав Попелі горло.

— Відкинь цю дотепну добродушність. Чого ти хочеш од нас? — різко запитав Анонім, насилу приховуючи гнів.

— Навіть не думай, що ми вчинимо таке, — сміючись, відповів герцог Раймонд. — Яка насолода бути мерзотником, якщо не можна зловтішатися над поваленими ворогами?

Розділ 22 Жорстока відставка

авряд чи здатний погамувати свою радість, Рагнок дивився на стіл перед собою, на блокнот, у якому він знічев’я малював якісь карлючки. Але вряди-годи не міг утриматись, щоб кинути оком ліворуч і подивитись, як реагує Свейн.

Напад очолив Гальфдан Чорний, узявшись до цього завдання з очевидною насолодою:

— Свейн не має в «Епіку» персонажа, що мав би якийсь авторитет, тож він не може бути членом нашого комітету. Це безперечна річ, — стверджував він, і в його тремтячому голосі вчувалися радісні нотки.

— Це все не так просто, і ти знаєш, — сердито заговорила Бека. — Ми можемо дати Свейнові багатство, щоб він спорядив інший персонаж, який дуже швидко стане досить могутнім, щоб Свейн відігравав повну роль у Центральному Комітеті.

По цих словах запала мовчанка.

Тією мірою, якою Рагнок міг оцінити ситуацію, ані Гальфдан, ані Торкел не вагалися б, викидаючи Свейна з комітету. Натомість Бека завжди опиратиметься цій пропозиції, а це означає два голоси за те, щоб він лишився, бо Свейн і досі зберіг право голосувати, незважаючи на втрату свого персонажа. Інші члени комітету — Вольф, Брунгільда, Глейд і Годмунд, мабуть, ще нічого не вирішили.

Глейд не керувала засіданням зі своєю звичайною прямотою і, коли пауза затяглася, зітхнула.

— Важка ситуація. Звичайно, ми багато завдячуємо Свейнові, а щодо мене особисто, я занепокоєна тим, що ми всі станемо слабшими без його порад і досвіду роботи з бібліотечною системою; з другого боку, як сприйме це все світ, якщо на найвищі щаблі ми мерщій поставимо нового персонажа? Лише уявімо собі, якого клопоту може нам завдати у зв’язку з цим «Новий Левіафан».

Годмунд кивнув головою на ці слова, а серце Рагнока аж похололо. Якщо Годмунд висловиться проти Свейна, буде вже по всьому.

Свейн, безперечно, розумів ситуацію незгірше, бо одразу кивнув Глейд, що хоче говорити, хоча його промова, здається, була кепсько підготовлена.

— Не заперечую, що це справить негативне враження, але проти тут промовляє значення й вартість мого внеску в роботу нашого комітету. Як ви без мене керуватимете справами на Півдні? А бібліотечна система — таж вона потребує неабиякого досвіду. Крім того, є ще університет, класи.

Свейн промовляв, тож Рагнок мав тепер змогу пильніше придивитися до нього, не ховаючи свого погляду. Свейн вочевидь тяжко мучився: був блідий, аж зелений, наче не спав цілу ніч, дивився запаленими очима, а коли його аргумент, як красномовно засвідчили обличчя решти комітетників, не знайшов у них підтримки, став кліпати, намагаючись стримати сльози.

Нарешті, вже передбачаючи, як пройде голосування, озвався й Рагнок:

— Ніхто не є незамінним. Якщо нам потрібний член комітету з Півдня, в нас є молоді студенти. Так само і з бібліотеками. Чого тут морочитися?

Свейн видавався приголомшеним і вкрай пригніченим.

— І ти… теж? — насилу озвався він.

Рагнок засвітився тріумфальною посмішкою, але спромігся стримати себе од дальших виявів справжніх почуттів. Йому кортіло стояти над Свейном і зловтішатися. Сказати йому, що довгі роки він грав у гру за Свейновими правилами і завжди ненавидів зарозумілого бібліотекаря. На кожному кроці він удавав вдячність. Як мило з боку Свейна, що він показав йому тактику, спорядження, магію, якими навчився користуватись. Як мило з боку бібліотекаря, що він доручав йому кожну брудну роботу, яка траплялась у комітеті, і за це Рагнок стягнув на себе глибоку ненависть людей світу, ненависть, у якій він купався й насолоджувався нею. Передусім саме Свейн був захищений од публічної нелюбові постаттю свого учня. Свейн вважав себе за недоторканного, а тепер примхливий поворот гри скинув його на землю, й замість допомогти йому Рагнок плюнув на нього.

— Я вимагаю голосувати за усунення Свейна Бібліотекаря з Центрального Комітету, — вигукнув Гальфдан.

— А моя альтернатива полягає в тому, що з огляду на колишні заслуги Свейна ми дамо йому нове спорядження. Світ зрозуміє це. Насправді світ здивується, якщо ми виженемо його, — востаннє спробувала схилити комітетників до своєї думки Бека.

— Дуже добре, варіанти зрозумілі. Хто за те, щоб Свейн лишився членом нашого комітету?

Руки підняли тільки Бека, Вольф і, звичайно, сам Свейн.

— Хто проти?

Гальфдан вихопився наперед, тріумфально піднявши вгору праву руку, що трохи тремтіла. До нього приєдналися Торкел, Годмунд і Рагнок. Брунгільда і Глейд утрималися, однак це не мало значення, Свейна вигнали!

— Вибач, Свейне. Я попрошу тебе вийти, — мовила Глейд, вочевидь приголомшена.

Вигнанець ішов до дверей довго й повільно. Рагнок придивлявся до кожного його кроку. Свейн не вийшов з гордо піднятою головою, а понуро опустив плечі, був приголомшений і, здається, нічого не міг утямити.

Розділ 23 Пейзажний живопис

Е й Сігрид сиділи на узбережжі на «ковтку», скелі, названій так через звук, який видавали хвилі, заходячи в порожнини під цією масивною брилою. Ерік здалеку привітав їх.

Сігрид трохи знічено підвелась і спустилася вниз на далекому краю скелі, а потім показалася знову, рішучим кроком ступаючи в протилежний од Еріка бік.

— Не звертай на неї уваги, — поплескав BE по каменю коло себе, запрошуючи Еріка сісти поруч. — Вона сердиться. Це мине.

— Мені шкода, — мовив Ерік, сідаючи коло давнього приятеля.

— Ти тут не винен. Це я сказав, щоб ми взяли вампіра, пам’ятаєш?

— Якщо я виживу в цій пригоді, то поділюся порівну грошима з твоїм новим персонажем, — запропонував Ерік.

— Еріку, дякую за доброту, але, мабуть, краще без цього, — відповів BE, знічено дивлячись убік і вдаючи, ніби вивчає далекий острів.

— Ти про що?

— А ти хіба не помітив? Уся та слава й багатство — річ недобра для мене. Я змінився. І мені не подобається те, яким я став.

Вражений і здивований, Ерік нічого не відповів, і якийсь час приятелі слухали, як хвилі б’ють і облизують їхню скелю.

— Скажімо, тут є одна дівчина в школі, — зненацька знову заговорив BE, — Юдна, й вона хотіла порозмовляти зі мною під час танцю, а я знехтував її. Я знав, що мені судилося бути знаменитістю в Майклгарді, і Гоуп раптом видався мені маленьким і нецікавим. Я збирався лишити його позаду й тішитися славою в Майклгарді, їздити у швидкому ротоциклі по всьому місту й зустрічатися з гуртами гарненьких дівчат. Але, радіючи таким перспективам, я водночас ненавидів себе за цю свою нову зарозумілість. Тепер розумієш? Насправді я думаю, що був би нещасливий у місті, хоч яку б мав славу.

— Розумію. — Ерікові ніколи не спадало на думку покинути Гоуп, хіба що, може, тимчасово, щоб провідати батька-матір у вигнанні або щоб бути разом з Інгеборг, хоча ніхто з них обох не говорив про майбутнє і про те, чи будуть вони разом.

— Тож мені байдуже, що це все скінчилося, принаймні для мене. Мої єдині щирі жалі пов’язані з тим, що я не бачив Грому й Блискавки в дії. — BE усміхнувся, немов вибачаючись: — І, звичайно, що ми не повернули твого батька.

— Ти можеш почати знову. Якщо ми всі не загинемо як в’язні, в нас буде досить грошей для придбання нового спорядження, можливо, не такого видатного, але достатнього, щоб пробувати й далі. — Ерік замовк, уявляючи, як його товариш створить собі новий персонаж, неначе ніколи й не було драконовбивства. — Зрештою після всього, що ми пережили, ти вже не зможеш повернутися назад і вбивати кобольдів.

— Так, це правда, — зітхнув BE. — Ох, не знаю. — Він підвівся й випростався, піднявши руки до сірого неба. — Якщо йти широким кроком, я зможу швидко дістатися до садиби Юдни й повернутися ще до сутінків. — BE рішуче зіскочив зі скелі, рінь зарипіла під черевиками. — Щасти тобі в грі, Еріку. Сподіваюся, ти врятуєш своє життя, і мені шкода, що твої плани пішли шкереберть.

Поява перших бруньок на обрізаних гілках дерев у Гоупському окрузі зазвичай була радісним періодом, бо звістувала про кінець зими і прихід справжньої весни. Крім того, на тій частині узбережжя весна часто була найприємнішою порою року, бо спекотне літо надто втомлювало. От і тепер свіжий вітерець повівав над маргаритками, кульбабами й жовтецем, що пробивалися крізь траву на полях, залишених під пасовисько.

А втім, Ерікові зміна пори року дала небагато радості. Настала пора, коли треба працювати всім разом, а він уперше переживав її сам, батько-мати були десь на іншому кінці світу. Почуття самотності посилювало й те, що вперше за довгі тижні він не міг розмовляти з ними навіть через посередництво гри. Відколи згорів «Білий Сокіл», не було й сліду Гаральдового персонажа, а материн персонаж перебував десь поблизу Ньюгейвена й не міг контактувати з Попелею, навіть якби вона не була в’язнем.

А на фермі у Рольфсонів панували смуток і пригніченість. Ерік побачив, як Інгеборг вигулює пса, вівчарку на ймення Гафні, поміж рядів оливок.

Інгеборг, на відміну од Сігрид, помахала йому рукою, щаслива, що бачить його, і в Еріка одразу поліпшився настрій.

— Дивись, — сказала вона, показуючи рукою. — Це часом не той камінь, на якому ти зламав свій зуб?

Ерік мимоволі намацав язиком половинку зуба.

— Атож, — трохи зніяковівши, усміхнувся він, знаючи, що вона дивиться на його щербату усмішку.

— Мені бракувало б цієї усмішки, якби ти полагодив зуба, — відповіла вона, немов прочитавши його думки.

— А ти не думаєш, що я через цей зуб видаюся бридким? — запитав він, жартуючи тільки наполовину.

— Еріку Гаральдсоне, ти дуже гарний і знаєш про це, — сміючись, вона поплескала його по щоках холодними білими долонями. В Еріка запаморочилось у голові, він на мить уявив, як обіймає її і пригортає до себе, відчуває всім тілом її струнку постать, цілує її. Та навіть якби він був певен, що вона не відштовхне його, тепер було не до обіймів.

— Де Б’єрн? — запитав Ерік.

— На пагорбі Огейл. Чудовий день для малювання.

— Він не розсердиться, якщо ми прийдемо?

— Ні. Я певна, що ні. Нам однаково слід поговорити й визначити плани. — Голос Інгеборг був оптимістичніший, ніж заслуговувала ситуація, і її впевненість мимоволі передавалася Еріку. Підібравши патичок, Ерік жбурнув його вперед на стежину, якою вони йшли, й завзятий Гафні миттю випередив їх.

Стежка закінчувалася, не доходячи до вершини пагорба, тож їм довелося дертися по камінню. Гафні обережно придивлявся, перше ніж перескочити за ними з каменя на камінь. Коли видерлись на останню брилу, перед очима відкрилося мальовниче узбережжя. Пагорб був височенький, і лани навколо скидалися на зелено-буру шахівницю — квадратики оливкових садів і пасовиськ. Хмари швидко мчали над головою, і їхні тіні гнались одна за одною нивами по дорозі до далекого моря, де вистеляли хвилі лискучими смугами срібла, й тікали за обрій.

Понакладавши каміння навколо мольберта, щоб той не хитався, Б’єрн сидів на стільчику з виразом сумлінної зосередженості. В Еріка полегшало на серці, коли він побачив, як приятель, такий кремезний і мускулистий, з такими сильними пальцями, обережно тримає пензля й кладе мазки на полотні, з головою поринувши в малювання. І Ерік, і Інгеборг замовкли, щоб не турбувати його, аж поки Б’єрн опустив руку і глянув на фарби.

Підійшовши ближче, Ерік побачив, що краєвид, зображений на полотні, похмуріший за реальний: хмари чорніші, земля темніша. Він, здавалося, більше говорив про душевний стан Б’єрна, ніж можна було розповісти словами.

— Привіт, Б’єрне! — першою підійшла до нього Інгеборг.

— Привіт, — мовив він, навіть не обернувшись.

— Привіт, Б’єрне!

— Привіт, Еріку! — Б’єрн почав витирати пензля.

— Нічого, якщо ми трохи побудемо з тобою? — запитала сестра. — Нам треба поговорити.

— Ні, — протягнув Б’єрн, — нічого. Цей пейзаж я закінчив.

Ерік сів на плаский камінь і грався вухами Гафні.

— Що сталося з тобою, коли решту нас полонили?

— Я від’єднався.

— Гм. Я теж думав про це. Але боявся: якби корабель потонув, я, знову повернувшись до гри, опинився б у каюті на дні моря і втопився б раніше, ніж зміг би вибратися на поверхню.

— Авжеж, авжеж, — поглянув на них Б’єрн, а потім, запишавшись собою, легенько всміхнувся: — Передусім я вдягнув свого воднодишного шолома.

— Ох, звичайно! — Ерік так шалено зірвався з місця, що Гафні кинув патичок, який терпляче тримав у зубах, і собі підскочив, ладний побігти. — Тож ти досі живий! Чудово, Б’єрне, я просто щасливий! Принаймні один із нас може зберегти своє багатство.

— Можливо. Але на морському дні темно й багато намулу. Я заблукав. Тупцюю, наче у велетенській печері, й не певен, чи я ходжу бодай по колу, і всякчас боюся, що на мене накинеться і з’їсть якесь гігантське морське страховисько.

— Але однаково ти живий!

— Отже, ви обоє живі. Так? А Сігрид?

— Поки що, — відповіла Інгеборг. — Проте наша ситуація відчайдушна. Герцог Раймонд хоче наших скарбів як викуп. Однак ми не віримо, що він випустить нас, якщо ми пошлемо джина по гроші.

— Думаю, єдина причина, чому ще нікого не вбили, полягає в тому, що я пообіцяв повести їх до захованих скарбів, якщо вони відпустять нас живими, — додав Ерік. — Сподіваюся, коли ми добудемось до острова, шанс порятунку з’явиться сам собою. Адже, діставши скарб, вони повернуться, намагаючись вибити з нас викуп.

— Розумію, — кивнув Б’єрн, і його обличчя тепер проясніло, бо він зосередився на новій проблемі. — Ти маєш якісь ідеї, як урятуватись?

— Поки що ні, але я зберіг свій перстень. Він може щось з’ясувати.

— Можливо. Якщо тобі дуже пощастить, — зітхнув Б’єрн.

— Чого ти? — запитала Інгеборг.

— Дурниця! Вся ця подорож. Така безвідповідальна, така легковажна! Ми пішли на великий ризик, б’ючись із драконом. Цей ризик виправдав себе. Ми мали б задовольнитись. Але нам заманулося податись у дивні й небезпечні місця. Ми тяжко помилилися, так нерозумно скориставшись результатом наших життєвих зусиль.

— Ні! — щосили крикнула Інгеборг, спонукавши брата припинити чистити пензель і глянути на них. — Ні, ми не легковажні. Ми не можемо задовольнитися лише грошима й спокійним життям, бо у світі багато несправедливості. Є сила-силенна людей, які витрачають незліченні години, знесилюючись і заробляючи жалюгідні шеляги. Наш батько, Б’єрне, пам’ятаєш нашого батька? Він рік працював у шахті, бо не мав у садибі сонячної панелі. Життя нас усіх стає злиденнішим і тяжчим, ми довше працюємо й більше марнуємо часу на гру, яка нічого нам не дає. Ерік мав рацію, прагнучи змінити це все. Кинути виклик Центральному Комітетові. І амністія була ж тільки першим законом, який ти збирався запровадити, правда, Еріку? Довівши, що ти можеш, ти б, напевне, заходився змінювати більше, хіба не так? Щоб світ став справедливіший. Щоб більше ресурсів ішло на розвиток нашого сільського господарства та економіки загалом. Щоб винагороджувати людей, які справді працюють у реальному світі, а не тих, хто професійно грає в гру.

Для Еріка це було одкровенням, і він не знаходив слів, коли брат і сестра обернулися до нього: Б’єрн скептичний, а Інгеборг у запалі пристрасті.

— Е… якщо бути щирим, я, Інні, ніколи не думав про це отак. Я більше думав про те, як повернеться батько, ніж про що-небудь інше.

— Я знаю. Я знаю твої думки, — поплескала його по руці Інгеборг. — Але ти згоден зі мною? Ти ж ненавидиш несправедливість.

— Так, ненавиджу. Я просто не сягав думками так далеко, як ти. А втім, чом би й ні? Чом би не скористатися грішми так, як ти кажеш? Дати їх тим, хто працює. Це має сенс. Але…

— Що? — щиро запитала вона.

— Але видається недоречним говорити про зміну світу, коли наші плани змінити ЦК зазнали краху.

— Це так. Спершу порятунок. А вже потім мрії, — погодилась Інгеборг.

Б’єрн лише усміхнувся сестрі — напівглузливо, а водночас і відверто захоплюючись нею.

Відчувши, що розмова скінчилася, Гафні коротко гавкнув, озираючись і знову поглядаючи на них.

— Він хоче додому, — зауважив Б’єрн. — Тут я вже закінчив. Ходімо глянемо, яка ситуація в грі.

Розділ 24 Дискусія з вампіром

арешті ти прийшла.

Ще трохи запаморочений після входу в «Епік», Ерік якусь мить роздивлявся, чи нічого не змінилося в темній комірчині, що правила їм за в’язницю. Анонім сидів, зіпершись на стіну, його руки й далі були міцно прив’язані до тулуба.

— Я чекав тебе. Гаральд наполіг, щоб я розповів тобі, що він живий і працює над планом порятунку.

— Батько живий! Де він?

— На кораблі. — Анонім стишив голос до шепоту. — Він невидимий серед мотузок і човнів на палубі. Проте боїться, що охоронні чари корабельних чаклунок викриють його, якщо він спробує вийти. Тож поки що він чекає і спостерігає.

— Дивовижно, — й собі прошепотів Ерік. — Може, коли ми будемо на острові й підемо по скарби, він матиме змогу діяти.

— Можливо.

Якщо Анонім і мав щось додати, йому перешкодив струмінь холоду й мороку, що змусив їх обох обернути голови до дверей. Вони нечутно відчинилися, і на бранців поглянули лихі червоні очі графа Ілістивостича. Коли вампір заплив у комірчину, Ерік помітив, що пацюки увійшли в транс, збились у велику мовчазну зграю в кутку каюти і почали ледь помітно сіпатися.

— Я хочу поговорити з вами, — обізвався вампір холодним дзвінким голосом, і кожне слово скидалося на зазублену скалку криги; зник будь-який слід соковитих снодійних тонів, до яких він зазвичай вдавався в їхній присутності. — Про той скарб, який ви хочете обміняти на свої життя, скарб на острові. Ви знаєте, що зберігається в ньому?

— Можливо. А може, й ні. Що тобі до цього? — сердито відповів Анонім.

— Я поясню, яке це має значення для мене, — відрубав у відповідь граф. — Ось яке. Якщо ти даси неправильну відповідь, я питиму твою кров од цієї самої миті, — й люто загарчав, вишкіривши ікла. Ерік здригнувся, а пацюки прилипли до стін.

— Звичайно ми знаємо, що в ньому, — гордо заговорив Анонім, відмовляючись піддаватися страхові.

— Стривай! — урвав його Ерік. — Ні, ми знаємо про нього небагато, ми тільки маємо інформацію, що то скарб «Чорного Сокола».

Анонім зиркнув на Еріка, а вампір зареготав:

— Тож слова fines facere mundo нічого не означають для вас?

— Нічого, — відповів Ерік, тимчасом як його серце шалено билося. Невже Попеля от-от загине?

Граф підійшов ближче й повільно почав пестити обличчя Попелі тильним боком довгого кривого нігтя й ненаситно глибоко зазирав їй у вічі:

— Це правда?

Було майже неможливо дивитися в разючі очі вампіра, і все-таки погляд цього створіння був владний. Він немов скидався на спробу поєднати обидва полюси магніту. Ерік насилу витримував жар полум’яної енергії, що вливалася в його очі. Слова вампіра були пороком, стискали йому голову, наполягали дати відповідь.

— Так.

— Гаразд.

Тиск раптом зменшився, і Попеля, зітхнувши, опустила голову.

— Це правильна відповідь. Попеля врятувала тобі життя. — Граф замовк і поглянув на Аноніма: — Поки що.

Вампір ширяв над ними, склавши руки, витончені пальці зійшлися докупи, немов у молитві. Він спостерігав своїх бранців.

— Ви, певне, здивуєтесь, дізнавшись, що є те, чого я боюся. Так, навіть я, що стою по той бік богів, я, найдавніше створіння світу. — Граф говорив повільно, немов міркував уголос. — Що є тим, чого я можу боятися? Відчуваю вашу цікавість. Але відповідь — аж ніяк не загадка, вона проста, бо це те, чого боїмося ми всі. Небуття.

Показавши на пацюка, граф усміхнувся сумовитими й лиховісними устами. Пацюк упав, і зграя негайно напала на нерухоме тіло, щоб зжерти його. Ерік з огидою відвернувся.

— Я повинен зберегти своє буття. Хоча за певних, особливих умов мене можна знищити й у битві, та не ця перспектива непокоїть мене, бо видається вкрай далекою. Ні. Оксамитовий затишок мого єства тривожить думка, що може настати кінець світу, а разом з ним і всіх створінь у ньому.

Анонім раптом пожвавився.

— Тебе цікавить ця тема? — елегантно підняв брову граф.

— Незмірно, — відповів чорний ельф.

— Добре. Дозволь мені перекласти. Слова Fines facere mundo означають «Покласти край світові». Існує спосіб домогтися цього, і заховані скарби, яких ви шукаєте, містять найважливішу річ, потрібну для знищення геть усього — і добра, і зла.

Ерік уперше побачив, як зник урочистий вираз на обличчі вампіра і той видався вкрай приголомшеним, коли Анонім засміявся.

— Чому ти смієшся?

— Ти завдав собі такого клопоту — поїхав з нами і зрадив нас герцогові Раймонду, бо гадав, ніби ми намагаємося викопати скарб і якимось чином покласти край цьому світові. Проте іронія полягає в тому, що, якби ти не чіпав нас, ми б і близько не бралися до цього. Ця вся оповідка про скарби була лише прикриттям, щоб приховати справжню мету нашої подорожі.

— Ой, невже? І яка ж та справжня мета? — Попри свій подив вампір знову мав спокійний, крижаний вираз обличчя.

— Якщо коротко, ми мали намір уникнути наших ворогів у Ньюгейвені й кинути їм виклик на арені в Касинопії, океан не дав би їм застосувати вбивцю й перешкодити битві.

Якийсь час вампір мовчав, заглибившись у думки.

— І все-таки мене тішить, що ви не уявляєте собі характер предмета, який я маю на увазі. Я вирішив убити вас одразу, якби ви справді мали намір покласти край світові, тому що було б надто небезпечним лишати вас живими. А тепер… Я вважаю, що розумно взяти цей предмет собі й переховати його в безпечнішому місці. Оскільки, незалежно від вашого справжнього завдання, ви вже маєте точну інформацію про цей скарб, хтось інший міг би знайти його коли-небудь, і так ланка за ланкою згодом був би створений ланцюг знищення.

— Після того, як ми знайдемо цей твій предмет, — запитав Анонім, — ти відпустиш нас?

— Звичайно. Саме такий характер нашої угоди. Попеля показує мені, де можна знайти скарб. Я зберігаю вам життя, — граф чемно трохи нахилив голову.

— Ти брешеш, — заперечив Ерік, і легенька усмішка в кутиках криваво-червоних вуст графа одразу поступилася вишкіреним іклам. — Ти вже й так сказав забагато. Якби ти мав намір зберегти нам життя, ти б ніколи не розповідав про предмет, якого шукаєш.

Почувши це, вампір знову посміхнувся:

— Слушно, Попелю. Я б знищив вас. Але, можливо, ти здатна переконати мене, що в моїх інтересах зберегти тобі життя.

— Я здатна, але не за умов гри. Як, по-твоєму, ти зможеш збагнути сенс моїх міркувань? — За зміною світіння персня Ерік помітив якусь часточку Аватари у вібраціях графа, достатню, щоб спонукати його й далі розвивати свою думку. Проте, на відміну од золотавого тепла, відчутого в присутності Аватари, потік енергії од цього створіння був тривожно блідий, неначе Ерік стояв у темній печері в осередку світла, а крізь нього невпинно текла холодна, крижана вода, заморожуючи його до кісток.

— Спробуй.

— Попеля — це мій персонаж, але не сутність мого буття. Та сутність перебуває в іншому світі. Якщо ти вб’єш Попелю, я повернуся в іншій формі, так само як Анонім і решта моїх друзів.

— Угу. Почасти я розумію. Протягом довгих епох я був живий, але не такий справді живий, як тепер. Я відчуваю, наче недавно пробудився. Й після цього я багато спостеріг, багато зрозумів.

— Невже? — урвав його Анонім. — Ти здатний думати сам? Ти не просто програма? Диво дивне!

— Справді? — байдуже стенув плечима вампір. — Це видається мені природним. Але скажи, дівчино, чому для мене повинно мати значення, в якій ти формі?

— Бо тепер ти знаєш мене. А вбивши, ти не матимеш уявлення про моє нове втілення.

— Твоя правда. Але навіщо мені це знання? — Вампір, здавалося, тішився цією битвою розумів, відповідаючи непоборною логікою на судомні спроби Попелі спекатися його.

— Бо я, якщо зможу, покладу край цьому світові. І ти щойно скоїв страхітливу помилку. Гадаючи, ніби наше знання припиняється разом із нашими персонажами, ти розкрив нам, що існує спосіб знищити світ і що потрібний нам предмет лежить серед захованих скарбів. Знання про все, що ти сказав, і навіть значно більше, про все, що я здобув за ці роки, не пропаде після смерті Попелі, а перейде до мого наступного втілення.

Поки Ерік говорив, вампір змінився, мисливець-убивця, що був суттю його єства, вийшов на поверхню, аристократична постать поступилася неприборканій люті чорної пантери. Хвиля ненависті мало-помалу заповнювала комірчину, вкриваючи все, наче шовковий саван, миттю повбивавши всіх щурів і паралізувавши обох персонажів.

— С-с-с-с-с-с-с! — згубне гарчання справжньої злоби хитнуло ліхтар, волосся на Еріковій голові стало сторч.

— Тож я повинен убити не Попелю, а істоту, яка трансцендентно стоїть за нею. — Вампір уп’явся лютим поглядом в обличчя Попелі й намагався дійти до гравця за персонажем.

Якийсь час Ерік був справді наляканий і простягнув руку, щоб від’єднатися, запитуючи себе, чи може вампір як-небудь через інтерфейс заподіяти йому шкоду. Однак невдовзі він струсив із себе страх, спричинений люттю того створіння, й параліч, що сковував тіло.

— Але це річ неможлива, тож лиши Попелю живою бодай для того, щоб знати подобу свого ворога.

— Так, для мене це неможливо. — Очі вампіра зблиснули лиховісним завзяттям, ніби йому сяйнула якась думка. — Однак, мабуть, не для тих, хто має таку саму природу, як ти. І, гадаю, серед них є створіння, які можуть бути прихильніші до мого способу мислення. Хіба не слушні мої слова? Таж на ваших аренах багатії вбивають злидарів!

— Більше не кажи ані слова! — застеріг Анонім.

Проте граф лише засміявся і вийшов з комірчини, плавно рухаючись та з відчуттям мети, властивим великому хижакові, що бачить свою здобич.

Після тривалої мовчанки Анонім похитав головою:

— Гай-гай, гра переходить у реальний світ. Як моторошно! — Потім з цікавістю придивився до Еріка: — А звідки ти знаєш?

— Я вже бачив колись одного, — Ерік усвідомлював, що наближається до межі своєї присяги, й почувався незатишно.

— Дивно, але це дає мені надію.

— Як саме? — запитав Ерік.

— Бо все, що змінюється, вмирає. Коли-небудь. Це основний закон природи. Для нас це означає, що «Епік» не існуватиме довічно.

— Так, але може проіснувати ще тисячу років, а то й довше.

— Авжеж, якщо ми не прискоримо справи, — міркував уголос чорний ельф. — Цікаво, який предмет він шукає і як можна скористатися ним? І цікаво, чи має влада уявлення, що її гра розвивається? — Він зітхнув. — Крім того, запитую себе, чи твої щойно сказані слова справді такі розумні.

— Що ти маєш на увазі? — Ерік дедалі частіше ловив себе на тому, що він прагне справити добре враження на Аноніма, дарма що той чоловік ладен розглядати можливість знову повернути насильство у світ.

— Бачиш, твоя аргументація могла переконати його, що краще не вбивати нас, але що він натомість збирається робити? Може, запроторить нас до підземелля, де триматиме під наглядом сотню років або як завгодно довго, перше ніж ми припинимо грати. Адже, знаєш, він проживе довше за нас.

— Так, знаю, та поки ми живі й маємо друзів, вони намагатимуться врятувати нас.

— Юний Еріку, ти зворушливо наївний. Я в захваті. — Ці слова були сказані таким сардонічним тоном, що годі й визначити їхню щирість.

— І що далі? — міркував Ерік уголос.

Чорний ельф, якби не був зв’язаний так міцно, стенув би плечима. Тож він тільки закотив очі:

— Ми знайдемо скарб, урятуємось і кинемо виклик або грі, або ЦК. Або не врятуємось і повернемося до плану Б.

— Цей той план, про який я думаю?

— Так.

Ерік невтішно зітхнув.

Розділ 25 Несподіваний гість

адворі лютував шторм, шарпаючи віконниці й завіваючи клуби диму назад у кімнату. Проте Ерік однаково лежав коло вогню, мирячись із принагідними виверженнями диму в кімнату задля затишного тепла печі. Хлопець читав позичену в Інгеборг книжку про історію Майклгарда, але читання просувалося повільно й він потихеньку задрімав.

Стукіт у двері змусив його нараз прокинутись. Штормовий вітер і дощ не дали змоги почути кроків гостя ще на подвір’ї. То була не Інні й не Б’єрн, бо стукіт був незнайомий.

Ерік відчинив двері, одразу увірвався холодний вітер, дощем скропивши обличчя. Під дверима стояв старий чоловік у пончо та широкому капелюсі й тримав мотузку, що тяглася до геть мокрого жалюгідного віслюка, навантаженого ящиками. Мокрий як хлющ чоловік підвів очі, й Ерік вражено впізнав у ньому славетного Свейна Рудобородого.

— Можна зайти?

— Звичайно, звичайно. Хвилиночку. — Ерік квапливо вдягнув черевики і плащ. Свейн тим часом розвантажував віслюка і, натужившись, заносив важкенькі ящики до передпокою.

— Стривайте, дайте я допоможу вам! — ухопився Ерік за ручку надто великого ящика, тимчасом як у голові вихором закрутилися думки. Чому Свейн тут? Чому така нагальність, що він подорожує під час шторму?

Занісши ящики в хату, вони пішли до віслюка, завели його до стайні, обтерли й поставили поруч із Ліваном, круп прикрили ковдрою, а в ясла кинули оберемок сіна.

Потім зайшли до хати, струсили мокрі капелюхи й зачинились од шторму.

— Боюсь, я мало що можу запропонувати вам, — Ерік пригладив мокре волосся й витер руки об штани. — Я маю трішки помідорного супу й можу нагріти його… крім того, в нас є питний мед.

— Це вже добре, — з насолодою зітхнув Свейн, сідаючи на Еріків стілець. — Можна мені й того, і того?

— Безперечно. — Ерік приніс казан із супом до вітальні й повісив його над вогнем. Згадав, що є трохи хліба, його лише вчора спекла мати Інгеборг. Коли Свейн пожадливо накинувся на буханець, Ерік із цікавістю придивився до нього, але не озвався і словом.

Чистих тарілок не було, тож Ерік вибрав одну серед стосу немитого посуду в кухні й швиденько помив. Крім того, дістав мед із верхньої полиці і приніс його разом зі склянкою.

— А ти не хочеш меду? — запитав Свейн, побачивши одну склянку.

— Ні. Я, власне, не люблю його.

Знову запанувала тиша, Свейн дмухав на суп і наминав так швидко, як дозволяла температура страви. Поївши й витерши тарілку рештками хліба, він подякував і віддав тацю Ерікові.

Коли Ерік повернувся з кухні, зігріте вогнем і медом Свейнове обличчя вже трохи почервоніло.

— Мабуть, ти дивуєшся, що я тут роблю? — усміхнувся Ерікові старий драконовбивця.

— Так. — Ерік сів на материн стілець, тож вони могли бачити одне одного.

— Не знаю, чи цю новину оприлюднили, але я вже не член Центрального Комітету.

— Не член? — здивувався Ерік. — Вони не спорядили для вас нового персонажа?

— Ні, — Свейн так міцно стиснув рукою бильце, що аж побіліли щиколотки. — Ні. Вони вирішили усунути мене, бо мій персонаж мертвий.

— Немилосердно, — співчутливо промовив Ерік.

— Дуже немилосердно, — гнівно втупився поперед себе Свейн. — Понад тридцять років я служив Центральному Комітетові. Я керував бібліотечною системою, я допомагав планувати, бився в їхніх битвах. А потім, коли доля на мить відвернулася, мене вигнали. Ніхто з них і на думці не мав подякувати мені за роки сумлінної праці. Їм кортіло моєї відставки. Щоб я працював бібліотекарем і спокійнісінько йшов до могили. Але вони не мали уявлення, як далеко я просунувся в розгадці Epicus Ultima. Можливо, ще один прорив — і я розгадаю все.

— Розгадати Epicus Ultima? Грандіозно! — мовив Ерік і подумав, що ця можливість уже відійшла в минуле.

— А тепер — які я маю шанси? Навіть з усіма своїми знаннями? Вони змарновані, бо я ніколи не мав персонажа, досить могутнього, щоб виживати, байдуже, які злигодні спіткають мене під час пошуку.

— Розумію. — Ерік замовк, ураз збагнувши, що привело Свейна на його ферму. — Ви, мабуть, сподіваєтеся, що я міг би дати вам грошей на нове спорядження?

— Еріку, коли бути чесним з тобою, — так, сподіваюся. Центральний Комітет вважає, ніби мені кінець. Вони вже поставили хрест на мені, як на старій тварині, яку лишають помирати на тихому пасовиську. Я хочу довести, що вони помиляються. Я хочу знову з’явитись у світі як людина, що розв’язала загадку Epicus Ultima. Я звернуся до людей світу, щоб вони вимагали повернути мені моє місце. Вони не зможуть не дати місце в комітеті людині, яка розв’язала Epicus Ultima, хіба не так? — Свейн поглянув на нього палкими, збудженими очима.

— Розумію. — Ерік натомість був пригнічений, не знаючи, що відповісти. — Слухайте, навіть якщо Попеля визволиться з полону, чи знаєте ви, яку силу-силенну прохань про гроші я отримав, відколи вбив дракона?

— Так, десь близько тисячі, — усміхнувся старий драконовбивця, побачивши, як здивувався Ерік. — Адже я, зрештою, — тобто був колись — головний бібліотекар.

— Атож, близько тисячі. І знаєте що? — Ерік раптом розсердився на гостя, незважаючи на норми гостинності. — Знаєте що? Всі вони варті більшого, ніж ви. В них прості цілі. Якась операція, сонячна панель, запчастина до трактора. Прості, але такі значущі для їхнього життя.

— Так, Еріку, я знаю. Не зрозумій мене хибно. Я прошу грошей не просто задля своєї вигоди. — Свейн кректав і потирав чоло. — Відколи Комітет викинув мене, я дивлюся на його роботу іншими очима. Мені здається, що дуже мало справжньої уваги приділяють майбутньому й забагато уваги — грі. Я хочу повернутися й допомагати людям, допомогти їм збільшувати багатства світу, щоб ми могли полегшити страждання нужденних. І… — він підвів очі на Еріка. — Звичайно, я поверну Гаральда.

— Мені шкода, — відповів Ерік за хвилину, набираючи повні груди повітря, щоб угамувати калатання серця, й старанно добираючи слова. — Я просто не вірю вам. Я можу собі уявити, як ви повернетесь у ЦК, могутніший, ніж будь-коли давніше, бо ж розв’язали загадку Epicus Ultima, й одразу забудете про нас. Фактично ви використаєте свою владу проти нас.

— Еріку, Еріку! Я не такий, як решта. Я виріс тут, у Блювалі, пам’ятаєш? У твої роки я видобував тут сіль. Це тяжка робота, ми копали канали й навантажували діжки, всякчас під пекучим сонцем, з соляним пилом, що густо зависає в повітрі, набивається в рот, висушує шкіру.

Свейн випростав руку, придивився до неї і скрушно засміявся:

— Я гадав, що ті дні позначили мене назавжди, висушили мене, мов сушню.

— Ні, — рішуче урвав його спогади Ерік. — Якщо Попеля жива, мої друзі і я маємо інші плани.

— Дуже добре, — посмутнішав Свейн і відхилився на спинку стільця.

Якийсь час вони дослухалися до шторму, що гнав хвилі дощу, які бились об віконниці, і спостерігали гру полум’я, що вигиналось під протягами.

— У такому разі я пропоную вам оборудку. — Свейн уже не був люб’язним старим добродієм, а говорив холодним, зваженим тоном.

— Кажіть, — відповів Ерік.

— Я не знаю, які ваші плани, але, припустивши, що ви якимось чином хочете домогтися амністії для Гаральда Еріксона, тож маєте кинути виклик Центральному Комітетові, так?

— Можливо.

— Що ж. А як стосовно того, що ви дасте мені десять тисяч візантинів за інформацію, без якої ви, можливо, не матимете успіху?

— Яку інформацію? Ми знаємо персонажів, з якими нам доведеться зіткнутися, — обережно говорив Ерік, хоча зацікавився тим, що міг сповістити йому Свейн про ЦК.

— Авжеж, ви знаєте своїх супротивників на арені, але як щодо тих, хто не виходить на арену? — Свейн, здається, придивлявся до реакції на Еріковім обличчі.

— Якщо ви маєте на увазі вбивцю, ми знаємо про нього. Він намагався пройти на корабель, пам’ятаєте?

Свейн видавався розчарованим:

— Звичайно, Гаральда тренували, щоб він використовував убивцю. Він повинен знати, що ЦК має додаткового, таємного персонажа. Однак не знає рис, властивих тому персонажеві, тож дозволь мені сказати, що той персонаж має один унікальний предмет, який робить його майже невразливим.

Ерік зважував ці слова.

— Гаразд. Розкажіть мені про цього персонажа та його спорядження, і я оціню вартість вашої інформації. Якщо я вважатиму, що вона врятує наші життя, дам вам десять тисяч візантинів.

— А якщо ні? — обережно запитав Свейн.

— Дам менше.

— Я певен, що ви оціните справжню вартість того, що я розповім.

Ерік кивнув головою, показуючи, що Свейн може розповідати.

— У своєму колі Центральний Комітет контролює Екзекутора. Цей персонаж — чоловік, убраний в укритий рунами і виготовлений руками карликів обладунок. — Свейн глянув, щоб перевірити, чи оцінює Ерік вартість такого панцера. — Він має Довгого Лука Падучих Зір для вбивства здалеку. Звичайно, повний набір магічних і отруйних стріл. Зрозуміло й без слів, що він має всілякі зілля й бальзами, які можна купити за гроші. В бою він використовує або Гострець, довгий меч, магічне лезо якого таке гостре, що на кожні двадцять ударів припадає один, що прорізує який завгодно матеріал — будь-який! або Міцнющого Місячного Меча, зброю, яка наганяє такого страху, що супротивники рухаються вкрай повільно, а то й узагалі прикипають до землі. Все це дуже добре. Але справжня таємниця його невразливості полягає в тому, що він має Золотий Щит Аль-Карака. — Тут Свейн замовк, щоб ковтнути меду. — Ти коли-небудь чув про цей щит?

— Ні, — Ерік був змушений визнати, що вперше чує про цю річ.

— А про Аль-Карак?

— Це, мабуть, якісь дервіші на Півдні?

— Так, — схвально кивнув головою Свейн. — Небагато людей знають про них. І ніхто не бачив їх, аж поки я поїхав туди в пошуках інформації для Epicus Ultima. Перебуваючи там, я багато дізнався про цей щит, яким тоді володів їхній принц. Усередині щита сидить ув’язнений демон, що має унікальну здатність живитися чарами, поглинаючи їх і посилаючи їхню енергію через тіло володаря щита. Центральний Комітет уповноважив мене запропонувати за нього мільйон візантинів, і принц погодився продати його. Ти розумієш, чому ми витратили таке казкове багатство за однісіньку річ?

— Бо він робить невразливим до чарів? — запитав Ерік.

— Саме так.

— Мудрована штука, — присвиснув Ерік.

— Дуже. Ніхто не може сподіватися на перемогу у двобої з Екзекутором. Якщо ви вражаєте його немагічною зброєю і, можливо, завдаєте кожним ударом незначної шкоди, він битиме вас Гострецем і розітне навпіл, перше ніж ви лише почнете допікати йому. Єдина надія — подолати його кількістю, щоб убитих швидко замінювали інші воїни. Сотня, мабуть, могла б перемогти його.

То була прикра новина, і Ерік підпер підборіддя руками, поринувши в задуму. Він запитував себе, чи зможуть вони як-небудь уникнути сутички з Екзекутором, лишаючись у Касинопії, як раптом Свейн урвав його міркування:

— Ну?

— Що? — розгубився Ерік.

— Чи варта ця інформація десяти тисяч візантинів?

— Так, варта, — він повільно кивнув головою.

Розділ 26 Король водяників і русалок

ріку! Еріку! Прокидайся і приєднуйся!

Еріка вихопили зі сну, в якому він ще не розв’язав проблеми, де розташувати своє військо. В його спальні стояла Інгеборг із розпашілим від збудження обличчям.

— Мені треба бігти, розбудити Сігрид і самій повернутися в «Епік». До зустрічі там!

Ще очманілий од сну, думаючи, чи можна йому розквартирувати військо в будинках гоупських жителів, Ерік уже майже прокинувся, щоб відчути легенький сором за страшенний розгардіяш у своїй спальні.

— Що сталося?

— Це Б’єрн. Він рятує нас! Негайно йди туди! — дівчина побігла, клацаючи підборами по дерев’яних сходах.

Порятунок. Якщо якесь слово у світі й могло миттю підняти його з ліжка, то саме це. Натягнувши похапцем штани й сорочку, Ерік босоніж побіг до свого апарата. Він уже майже приєднався, коли почув рухи внизу і згадав про свого гостя.

— Мені ненадовго треба в «Епік»! — гукнув Ерік униз. — Беріть там усе, що вам треба.

— Дякую! — відповів Свейн хрипким голосом. — Щасти тобі!

# УСМІШКА

Гримотливий звуковий удар і призматичне розпорошення всіх барв веселки.

Ерік знову був Попелею, бранцем на кораблі герцога Раймонда. Попри його окрилені надії, нічого не змінилося. Бранці й далі сиділи в тій самій брудній комірчині, де хиталася тьмяна олійна лампа, повторюючи безладні коливання судна.

— Доброго ранку! — Анонім був єдиним присутнім персонажем і заговорив до Еріка, коли той збирав свої речі. — Що сталося? Добрі новини?

— Навіть не знаю.

# РУХ ПЛЕЧИМА

А втім, зв’язана Попеля не могла зробити цього руху.

— Інгеборг розбудила мене і сказала йти сюди. Сказала, що Б’єрн рятує нас.

— Угу. Вона щойно матеріалізувалася тут і сказала чекати, поки вона повідомить усіх. — Голос чорного ельфа був на диво приязний. — Цікаво, що це за план.

— Мені теж. Принаймні тепер день, вампір не тинятиметься навколо, — зауважила Попеля, поділяючи оптимізм свого товариша.

Ще мить — і матеріалізувалася цілителька Сігрид, лежачи зв’язана на підлозі. Вони дивились, як дівчина качалася якийсь час, нарешті спромігшись сісти.

— Що ж, ми, зрештою, мабуть, ще не приречені, — сірий багатокутник її обличчя сяяв так, як ще ніколи не бачив Ерік.

— Що сказала тобі Інні? — запитав її Ерік.

— Тільки те, що треба одразу приєднатися. Що Б’єрн рятує нас. А потім чимдуж побігла додому.

Двері комірчини відчинилися. Герцог Раймонд із кількома татуйованими й лихими на вигляд членами екіпажу позаду пильно дивився на них од самого порога.

— Ви маєте могутніх союзників. Не знаю, як ви зв’язуєтеся з ними, але я не наважуюся ворогувати з королем водяників і русалок. — Він люто загарчав і сплюнув на дерев’яну підлогу. — Виведіть їх на палубу! — звелів він піратам.

Попелю поставили на ноги і штовхнули до дверей. Ледь почавши підніматися сходами, вона помітила Інгеборг, що матеріалізувалась у комірчині. Попеля повернула голову, щоб її гукнути, але їй дали потиличника й погнали далі.

На палубі яскраво світило, щойно зійшовши, сонце й одразу засліпило Еріка, аж поки його очі пристосувалися. Їх підвели до леєра, і звідти перед Еріком відкрилася незвичайна картина.

Море невпинно рухалося. Зусібіч аж до самого обрію корабель оточили якісь створіння, тож здавалося, ніби він опинився в центрі велетенського виру. Закручені потоки білого шумовиння тяглися за найрізноманітнішими морськими страховиськами, що їх коли-небудь бачив Ерік. Видніло кільканадцять оздоблених коралами карет із водяниками й русалками, в кожну був запряжений велетенський восьминіг. Навколо тих гігантських і майстерно виготовлених повозів гасали поодинокі водяники-воїни, осідлавши прудких напівриб-напівконей, і ці огирі гордо вигинали шиї. Кожен воїн тримав в одній руці блискучого тризубця, а в другій — повід свого могутнього коня.

Величезні черепахи, тісно обступивши корабель, ненастанно кружляли навколо нього. На їхніх панцерах височіли невеличкі замки з прозорих морських мушель, над лискучими бійницями гордо майоріли бірюзові прапорці.

Найбільшою поміж них була страхітлива черепаха-монстр, вежі її замку здіймалися набагато вище за корабельні щогли, а кожен помах її могутніх лап-плавців створював вири, що зі свистом збурювали воду.

На цьому велетенському морському чудовиську стояло військо золотих і срібних воїнів, а посеред них — величний бородатий чоловік, що вочевидь був їхнім володарем. Поруч із королем стояв Б’єрн і махав їм рукою, його кремезна сіра постать вирізнялася поміж мінливих зелених, синіх і перлистих тонів, що переважали навколо. Кілька русалок підпливли до корабля. Сміючись, вони напнули сітку й, запрошуючи стрибати, кивали головами.

— Звільніть їх, — похмуро пробурчав герцог Раймонд.

Коли Попелі розрізали мотузки, вона радісно вискочила на леєр і зупинилася, готова стрибнути вниз. У сітку вкинули жмут спорядження, і Ерік побачив, що воно належить Попелі.

— Ти втекла од мене цього разу, — гарчав піратський отаман, — але ми ще зустрінемося, і твій скарб стане моїм!

— Ніколи! — гордовито відповіла Попеля. Підскочивши і глузливо махнувши рукою на прощання, вона шугнула вниз. Пірнувши під воду, швидко виринула на поверхню завдяки сітці, що підтримувала її, і то не тільки її. В ногах у Попелі заплутався ще один персонаж — Гаральд! Еріків батько стрибнув у воду разом із Попелею. Аж нетямлячись од радості, Попеля міцно пригорнулася до персонажа Гаральда, поки їх швидко тягли по хвилях.

Невдовзі всіх гравців уже вели до короля морського люду, і поки вони піднімалися вкритими скойками схилами велетенської черепахи, з них стікала струмочками вода. Усміхнені русалки, вибравшись із води, змінили свою подобу і тепер ішли поруч із ними крізь лави золотих воїнів.

— Дозвольте представити Аноніма, Гаральда Золотоволосого, Попелю-розбишаку, відьму Інгеборг і цілительку Сігрид, — махнув рукою Б’єрн у бік своїх приятелів. — А це Акіріон, король морського люду.

# ЛЮБ’ЯЗНИЙ УКЛІН

— Ми вам дуже зобов’язані, — мовила, вклоняючись, Попеля.

— Дякую, Ваша Величносте, — додала Інгеборг.

— Друзі Б’єрна Морехода, ви мої найбажаніші гості.

Король був високий, його сиве хвилясте волосся змішувалось із широкою бородою, переплетеною барвистими смужками синіх і золотих ниток.

— А тепер, — говорив він далі, — коли ми визволили вас із полону, чи можемо влаштувати прийняття на вашу честь? Чи, може, є якийсь пункт, куди ви хотіли б потрапити?

— Ми хотіли б потрапити на Черепні острови, а звідти до Касинопії, — не вагаючись, відповів Ерік. Б’єрн був приголомшений і кинув здивований погляд на свого товариша.

— Я розповім тобі згодом, — тихо додав Ерік, мигцем глянувши на друга, який тільки стенув плечима.

— Дуже добре. — Король обернувся віддати накази, й невдовзі замайоріли прапорці, передаючи їх усьому війську. Повільно, раз по раз б’ючи величезними плавцями, гігантська черепаха повернула на захід. За нею посунула величезна флотилія морських створінь, лишивши позаду піратський корабель, що виглядав тепер безпорадним і жалюгідним.

— Мені треба від’єднатися, — прошепотів Б’єрн. — Я не спав цілу ніч. Дайте я трохи посплю, і нехай Інгеборг розбудить мене, коли ми допливемо до острова.

— Б’єрне, й тобі не соромно? Я хочу, щоб ти розповів нам про цей морський люд, — вигукнула Сігрид.

— Я також, — підтримав її Гаральд.

— Пізніше, пізніше. Мені справді треба перепочити.

— Отже, бувай, Б’єрне. Дякую. Добра робота.

# ОБІЙМИ

Щодо решти чотирьох персонажів, то на них чекали чи не найразючіші враження, які вони коли-небудь мали, граючи в «Епік». Черепаха прокладала собі шлях крізь хвилі, а день був просто чудовий. Угорі повівав свіженький вітерець, видніло безхмарне блакитне небо. По обидва боки од черепахи тяглися ряди водяників та русалок у колісницях або верхи на тих дивних конях, і кожне створіння вражало красою, починаючи од плавучих заплетених кіс і закінчуючи обладунками, що були інкрустовані самоцвітами й оздоблені коралами.

Попеля взяла за руку відьму Інгеборг:

— Хіба не дивовижа? Не можу начудуватися. Я почуваюся вільним.

— Авжеж, — відповіла вона. — Хто б міг подумати, що у грі є такі сцени?

# KUBOK ГОЛОВОЮ

— Цікаво, як багато ми втрачаємо, шукаючи пригод на відстані лише кількох миль од наших міст? Як було б чудово, якби гра не означала нічого, крім самої гри! Ми могли б досліджувати засніжені гори, грандіозні печери й далекі пустельні цивілізації. Подорожувати задля самої насолоди пригод було б… — замріялась, не закінчивши думку, Інгеборг. — Тільки тепер я розумію, навіщо створили цю гру.

Цього дня друзі майже не розмовляли, тільки інколи поглядали одне на одного, щоб передати свій захват, як-от тоді, коли школа дельфінів вискочила з води, вітаючи короля, що пропливав повз них.

Сонце позаду мало-помалу підбивалося вище, й тінь гігантської черепахи відступала, аж поки пополудні далеке скупчення хмар на обрії засвідчило наявність островів.

— Мабуть, треба гукнути Б’єрна. 3 такою швидкістю ми ось-ось допливемо, — сказав Ерік.

— Атож. Я невдовзі повернуся, — заціпеніла на мить Інгеборг, перше ніж дематеріалізувалася.

Коли дівчина повернулася, флотилія вже досить близько підійшла до островів, біля підніжжя шпичастих вулканічних гір виразно вимальовувались пальми, нахиляючись під вітром.

— Бідолашний Б’єрн. Він спав як мертвий, — усміхнулася Інгеборг.

Глянувши через плече, Ерік побачив, як його статечний друг увійшов у світ гри, й радісно махнув йому рукою. Всі шестеро гравців зібралися разом неподалік од короля Акіріона та його двору.

— Ну, — збуджено вимахував руками Анонім, — як це все сталося?

— Що ж, я довго-довго блукав по морському дну. Можливо, цілі два дні. Я відчував, що опинився на схилі, йду вгору, і це видавалося мені доброю ознакою. Отже, вода мало-помалу ставала не такою темною.

Сидячи вдома, Ерік усміхнувся сам собі: які різні Б’єрн та Інгеборг! Якщо сестра одразу перейшла б до важливої частини оповіді, Б’єрнові була властива певна методичність, тож кожному тепер доводилося терпляче чекати.

— А потім я помітив дивну річ. Водорості й водяні рослини, здавалося, ростуть рядами, а між ними пролягають стежки, немов їх обробляють. Отож я пішов уздовж одного з тих рядів, а вода й далі світлішала. Потім я побачив віддалік яскраве світло. То було немов нічне небо перед світанком, що має от-от початися, — сіра смужка, яку можна бачити кутиком ока. Я вирушив на те світло. Потім я зненацька дійшов схилом до вершини і побачив звідти вдалині вогні міста! На морському дні, але місто було точнісінько таким, як Ньюгейвен уночі — з яскравими смолоскипами у вікнах веж, із низками ліхтарів на вулицях. Тож мені треба було вирішити — підходити до міста чи ні. Я подумав, може, слід розбудити вас обох і порадитись, але було вже за північ і, зрештою, який я мав реальний вибір?

Знайшовши дорогу, що вела до міста, я пішов по ній, і тут мене побачив водяник-воїн на коні. Він поплив геть, і я став трохи переживати. Надто коли згодом повернулося досить багато воїнів, Я привітав їх, але вони не відповіли, а просто гуртом ішли слідом за мною до міста.

Коли я дістався до міста, воно видалося мені дуже дивним. Усі морські люди кидали свою роботу й розглядали мене. Всі вони вражались і дивувалися. Хай там як, урешті-решт мене спрямували до палацу і привели до короля. — Б’єрн повільно похитав головою. — Я не можу навіть почати опис палацу, він дивовижний, я досі ніколи не бачив нічого подібного. Стіни з перлин, а всю залу осявало оте пливке світло, яке створюють світні морські істоти. Я… — Б’єрн тільки повів рукою, не знаходячи слів. — Хай там що, я не мав ніякої причини для тривоги. Вони здивувалися і зраділи мені. За тисячі років їхнього існування ніхто з поверхні ніколи не приходив до їхнього міста. Вони мали купців, які торгували з Касинопією, і уявіть собі! Ті купці поклонялися Мову, знаєте, тому богові, чий дзвін ми знайшли. Тож побачивши мій медальйон… — Б’єрн замовк і показав пальцем на срібний образок, що висів у нього на шиї. — Вони запропонували задовольнити три мої бажання. Сказали, що знають моря, і пропонували мені скарби із затонулих кораблів, неоціненні магічні предмети — геть усе, що є в морі!

— Які дива, Б’єрне! Які враження! — Ерік майже заздрив. Йому хотілося, щоб і Попеля могла завітати в підводне місто.

— Тож що ти попросив? — усміхнулася Сігрид. — Крім того, що вони врятують нас.

— Я тільки попросив, щоб вони знайшли рештки «Білого Сокола» й підняли наше спорядження, що потонуло разом з кораблем, і уявіть собі… — Б’єрн подивився на всіх, чекаючи їхніх здогадів.

Усі спантеличено мовчали.

— Вони знайшли BE і Свейна, які у вигляді кам’яних статуй лежали на морському дні.

— Чудово, — цинічно пробурмотів Анонім. — Можна виставити їх в амфітеатрі, гарна пам’ятка.

— Ні. Ти не розумієш. Морські люди запропонували повернути їх до життя, усунути петрифікацію.

— Що-о-о! — Ерік зробив так, що Попеля підскочила в повітря й радісно заплескала в долоні. — BE живий!

— Чудово, Б’єрне! — відьма Інгеборг напружилася, щоб міцно обняти його. — Як це так, що ти ще не привів його?

— Я не хотів воскрешати його під водою, бо боявся, що він раптом утопиться. І гадав, буде краще, якщо BE приєднається, перше ніж вони чаклуватимуть над ним. Що, як ті чари не подіють, бо він не приєднаний?

— Слушні думки, — погодилася Сігрид. — Тож, мабуть, я піду і скажу йому? Ми зробимо це тепер?

— Безперечно, — лагідно відповів Б’єрн. — Статуї тут, у замку.

— Думаю, треба попередити Свейна, щоб і він приєднався, — міркував Ерік уголос.

— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено поглянув Гаральд на сина.

— Ти навряд чи повіриш, але Свейн у нас удома. Він прийшов учора вночі під час шторму. — Краєм ока Попеля побачила, як Анонім занімів од ворожості. — Його викинули з Центрального Комітету, й він хотів трохи грошей для свого нового персонажа, щоб розгадати загадку Epicus Ultima.

— Ні, тут треба зупинитися, — гарчав Анонім. — Ми не воскрешатимемо Свейна Рудобородого. Коли він мертвий, у ЦК буде на одного менше, щоб боротися з нами.

— Але це так жахливо — не повернути йому життя! Він грав цим персонажем сорок, а то й більше років. Уяви собі, що це ти, — сказав Ерік.

— Інколи, діти, мене аж розпач бере од вас. Ви просто не розумієте, з чим маєте справу. Для цих людей це не гра, а відчайдушна боротьба за владу! — похитав головою Анонім.

— Ні, ти помиляєшся. Я розумію, — палко відповів Ерік. — Але Свейн — уже не один з них. Насправді, я думаю, він може навіть підтримувати нас. Він дуже розлючений тим, як повелися з ним.

— Не роби цього, — відрубав чорний ельф. — Не дури себе. Він повернеться й не виявить ніякої вдячності своїм рятівникам. Дайте йому ще один шанс потрапити до Центрального Комітету, і він швидко стане нашим найлютішим ворогом.

— А я так не думаю, — кинувся в наступ Ерік. — Учора вночі він розповів мені все про Екзекутора, персонажа, що є в ЦК, і порадив, як перемогти його.

— Гаральде, — Анонім повернувся до лісового ельфа з ноткою відчаю в голосі. — Ти можеш переконати їх?

— Я не певен. Свейн Рудобородий, коли я знав його, дуже захоплювався грою. Завжди розпитував мене про НІПів, з якими я розмовляв. Можливо, він трохи інший. Але я довіряю думці Еріка про його характер. — Гаральд повернувся до Попелі: — Якщо ти справді вважаєш, що це розумно, то дій. Свейн, безперечно, може повідомити нам багато неоціненної інформації.

— Що ж, я не можу сказати чесно, що переконаний у його нинішній ворожості до ЦК. Просто я думаю: якби Попеля перетворилась у камінь, а хтось мав шанс повернути її до життя… це було б страшенно жорстоко.

— Ерік має слушність, — додала Інгеборг. — Тут узагалі не йдеться про його поведінку. Нехай, на лихо чи на добро, Ерік діє, як вважає за потрібне. Тут ідеться про нас і про нашу мораль. Хіба ми такі, як вони? Ні. Оце й усе.

Після слів Інгеборг Ерік набагато краще зрозумів і власні почуття.

— Достеменно так.

Б’єрн і Сігрид кивнули на знак згоди.

— Нехай буде так, — пробурчав Анонім. — Але запам’ятайте цю мить, і, сподіваюся, ми не пошкодуємо про неї.

Розділ 27 Ретельний удар

ільки ти і я? Що сталося? — запитав Годмунд, гніваючись, що йому довелося подолати все місто для зустрічі у великій залі.

— Ось! — Рагнок кинув на стіл копію редакційної статті з останнього випуску «Нового Левіафана»; вона ковзнула по столу і зупинилася коло чашки, з якої пив воду старий.

— Ну, — запитав Рагнок, пильно дивлячись на патріарха світу.

— Зрадник. Серед нас є зрадник. Якийсь член комітету розмовляв із ними. Але навіщо? Це не має сенсу. — Годмунд скривив свої вуста до грізного вишкіру. Раптом у кімнаті щось гучно хруснуло: Годмунд мимоволі здавив порцелянову чашку, яку тримав у руці, з такою люттю, що вона тріснула. Рагнок усміхнувся, задоволений цим виявом неконтрольованого гніву.

— Ми повинні змінити пароль Екзекутора, — зауважив він, намагаючись не виказати хвилювання у своєму голосі.

— Так. І повинні зробити ще багато іншого. Ситуація стає серйозною, і треба сформувати групу студентів для розслідування. — Годмунд уперся білими пальцями у свою лису голову. — Якщо вони простежать за розповсюдженням бюлетеня, ми зможемо викрити зловмисників. Адже саме тут криється їхнє найслабше місце: як розповсюдити свій листок.

— Добре, — схвально кивнув головою Рагнок, передаючи Годмундові ігровий пристрій.

— Що?

— Новий пароль.

— Тільки ти і я, еге ж? Мабуть, ти задоволений, — усміхнувся Годмунд і водночас приєднався до інтерфейсу. — А що, як новим паролем зробити слово «зрадник»?

— Чудово. — Тільки-но Годмунд одягнув навушники, Рагнок пирснув задоволеним сміхом, знаючи, що старий уже не чує його.

Коли був уведений новий пароль, Рагнок схопив стілець, на якому сидів Годмунд, шарпнувши, підняв його й пішов, заточуючись, до відчиненого раніше вікна.

Ще очманілий од ігрового інтерфейсу Годмунд не одразу втямив, що діється, навіть коли його тіло вже висіло по той бік підвіконня.

— Що ти коїш? Не будь дурним! Відпусти мене! — затинався старий, не маючи змоги врятуватись. — Будь ласка.

Тіло, крутячись, довго летіло до землі. Немов згадавши, Рагнок кинув ціпок навздогін. Потім уважно оглянув кімнату, чи не видно ніде слідів боротьби. Поправив скуйовджене волосся й сів перед терміналом, щоб відкрити свої приватні файли. Він матиме досить часу, щоб знищити всі примірники «Нового Левіафана», перше ніж зійде вниз і знайде тіло. Газета виконала своє завдання, і в ній уже немає потреби.

Екзекутор знайшов Торкела в його чаклунській вежі серед пляшечок, пергаментів і книжок у масивних палітурках. Маг Центрального Комітету полюбляв і далі збагачувати свого персонажа новими чарами й використав значну частку свого драконового багатства на розвиток здатності вивчати їх. На той час Торкел мав у особистій бібліотеці всі наймогутніші чари, але все одно як завзятий колекціонер з насолодою розв’язував загадки, що наповнювали його книгу чарів найрізноманітнішими заклинаннями.

— Хто це? — з цікавістю подивився Торкел крізь окуляри на Екзекутора. Темною кімнатою пролетів кажан. — Це ти, Рагноке? Чого тобі?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні, — нетерпляче відповів Торкел, знову вдивляючись в освітлені полум’ям свічки сторінки. — Не здогадуюсь. Припини марнувати мій час на дитячі забавки. Я працюю, чого ти хочеш?

Екзекутор нічого не відповів і повільно витяг Гострець.

Торкел тепер здивувався й підвівся. Екзекутор огидно посміхався.

— Ні! Хто тобі наказав? — некромант відсахнувся, на підлогу з брязкотом посипалися пляшечки. — Стій! — Він панічно махнув пальцями в бік Екзекутора й пробурмотів заклинання, але вбивця тільки сардонічно зареготав. Насланий чарами спалах блискавки миттю поглинуло, пирхаючи реготом, демонічне обличчя на щиті, прив’язаному до лівої руки Екзекутора. В кімнаті знову запанувала майже цілковита пітьма.

— Чому? — зігнувшись і не ймучи віри, запитав Торкел.

Знадобилося всього два удари, щоб убити його.

Екзекутор зустрів некромантку Глейд, коли та виходила з арени, щойно скінчивши урок у своєму класі.

— Нам треба поговорити.

— Що сталося? Рагноке, це ти?

— Ні. Це Годмунд. Прошу, зайдімо на хвилинку в цю вуличку, нас тут ніхто не побачить.

— Гаразд, але, будь ласка, чимшвидше. У мене ще один урок.

— О, я не баритимусь, — засміявшись, відповів Екзекутор і вилив на Глейд пляшечку паркого паралітичного зілля. Потім повільно обійшов навколо пурпурових оксамитових шат некромантки, довго дивлячись їй у вічі. Некромантка ще могла водити очима, і Рагнок здивувався, скільки страху можуть виражати ті дрібні тремтячі рухи.

— Коли це зілля почне вивітрюватись, задовго до того, як ти зможеш ворушити кінцівками, я вб’ю тебе. — Він замовк, насолоджуючись миттю. — Твоя кар’єра скінчилася — і в грі, і в Центральному Комітеті. Я маю наготові новий комітет і певен, що ти з радістю дізнаєшся, що в ньому займе місце і твоя рідна донька, я можу навіть попросити її стати головою. — Рагнок задоволено зареготав, тішачись оцим давно очікуваним зведенням рахунків з Глейд. Потім старанно відгорнув убік її каптур і довгі чорні коси, щоб відкрити бліду шию. — До побачення, Глейд.

Щоб створити сильне враження, Гальфдан Чорний насолоджувався їздою верхи, виїхавши на заході сонця з Ньюгейвена на чорному румакові до місця свого від’єднання, приватної вежі на північ од міста. Гальфдан знав, що саме тієї миті багато людей приєдналося до гри тільки через те, щоб поглянути, як він мчить крізь брами Ньюгейвена. Вечірня зоря огорнула його обладунок червонястим сяєвом і водночас викривила навколишні краєвиди, тож здавалося, ніби вершник мчить і бере барви з неба.

Екзекутор чекав його коло вежі. Гальфдан, здивувавшись, зупинив коня.

— Що це?

— Поєдинок.

— Що?

— Гальфдане, я кидаю тобі виклик, щоб би показав, чого ти вартий.

— Рагноке, це ти? Припини жартувати. Ти знаєш, що Екзекутор непереможний, — голос Гальфдана був трохи знервований, він почав завертати коня.

Екзекутор миттю дістав Міцнющого Місячного Меча. Коли блиснуло лезо, насилаючи могутні чари страху, Гальфданів кінь прикипів до землі, а сам Гальфдан намагався струсити із себе їхній вплив. Нарешті йому пощастило спішитись, і він побіг, часто озираючись через плече.

— Куди ж ти біжиш? — глузував із нього Екзекутор. Він недбало пустив коня клусом, наздоганяючи охопленого панікою Гальфдана. Такі лови завжди були для Рагнока найбільшою насолодою.

Вечір був найкращою порою, щоб знайти Вольфа. На жаль, місце, де він приєднувався, мінялося залежно від його мандрів. Проте, якщо був у вовчій подобі, він мав звичай гордо вити на місяць, нагадуючи персонажам, які грали пізно, про свою присутність у пущі. Сьогодні, чуючи те виття, можна було здогадатися, що Вольф перебуває десь на південь од міста. І справді, Екзекутор, пильно придивляючись до шляху у Снігові гори, зрештою побачив вовка, що безпечно мчав між ланів.

Аж скривившись од насолоди, Екзекутор напнув Лука Падучих Зір і випустив стрілу з отрутою.

Коли Екзекутор під’їхав до своєї жертви, вовкулака вже несамохіть набув людської подоби, його обличчя і шия аж напнулись од намагань подолати отруту.

— Мушу сказати, що я захоплююся твоєю відвертістю. Мені бракуватиме засідань комітету з твоєю участю. Але, на жаль, мабуть, ти не оціниш змін, які я запроваджую. — Екзекутор навіть не завдав собі клопоту спішитись, а просто пустив ще одну стрілу просто у груди вовкулаки.

Після тренувальних уроків зі зброєю на вечірньому відділенні університету Брунгільда мала звичай спілкуватися в таверні «Туманна Долина». Там у неї була віддана група прихильників, зокрема гравців з північно-східних районів. Ходила чутка, ніби валькірія має потаємних залицяльників і в грі, і в Майклгарді. Од гри вона зазвичай від’єднувалася на кораблі, який спорядила на свій смак у доках, і саме там Екзекутор терпляче чекав її, ліквідувавши кілька пасток і без труднощів пройшовши до її каюти.

Екзекутор із певною насолодою й полегкістю нарешті почув кроки Брунгільди по трапу. Вона ступила на корабель і зайшла до суміжної каюти. Якийсь час Екзекутор напружено слухав, як вона походжала по каюті, зазирала в різні кутки, відсувала й засувала шухляди. Але нетерпіння наростало, була ймовірність, що він може проґавити її, якщо вона має намір від’єднатися в сусідній каюті, а не в спальні, де він заховався. Отож із великою обережністю Екзекутор прочинив двері між каютами, з полегкістю побачивши, що вона не дивиться в його бік. Брунгільда саме зняла свого крилатого шолома, і її довгі біляві коси розсипалися на плечах.

— Сумніваюся, що твій наступний персонаж матиме досить багатства, щоб збільшити їхню красу.

Валькірія обернулася з дивовижною швидкістю, водночас витягши меч і вдаривши Екзекутора по руці, яку він підняв, захищаючись. На щастя, то був довгий магічний меч, що лише приголомшив його, а більше не заподіяв ніякої шкоди, і демон на щиті з насолодою облизав губи, всотавши силу тієї зброї.

Потім Брунгільда знову здивувала його. Вона взагалі перестала ворушитися, ставши перед ним як стовп. Вона від’єднувалася. Не було часу говорити слова, які приготував Екзекутор, і він поквапно вдарив її Гострецем, одразу вбивши.

Поклавши меча до піхв, він скрушно похитав головою — найнезадоволеніша страта. Але не міг стримати захвату перед її рефлексами, що були напрочуд точні як для літньої жінки.

Останньою з комітетників була Бека, друїдська жриця. Для Рагнока вона становила найменший клопіт, і його мало турбувало, що вона, здається, вже від’єдналася на ніч або ж просто її немає там, де вона найчастіше буває. Насправді їй навіть не конче треба гинути, її персонаж стане в набагато більшій пригоді під час подорожі, ніж на дуелі. Мабуть, жодна команда, яку вона могла б очолити на арені, не завдасть поразки команді Рагнока Дужого. Звісно, було б насолодою закінчити всі вбивства до того, як хтось із них заб’є на сполох, але годі нарікати на своє щастя, справи пішли набагато краще, ніж він сподівався.

Зійшов місяць, освітивши поставлене сторч каміння, що було останньою точкою, де він сподівався піймати її. Екзекутор постояв якийсь час у роздумах, лагідно погладжуючи шию свого чорного огира й тішачись спогадами про недавні події.

— Я спостерігаю за тобою з певною цікавістю, — пролунав разюче давній голос, позбавлений людської теплоти, й налякав Екзекутора, який миттю випростався, намагаючись побачити, хто озвався до нього. Кінь перелякано заіржав, здибився, його вологі чорні очі закотилися од жаху.

У центрі кам’яного кола, на жертовному камені стояв граф Ілістивостич, вампір.

Екзекутор судорожно схопився за руків’я Гостреця. То була вкрай небезпечна зустріч, найгірша, яка могла трапитися в околицях Ньюгейвена. Хоча Рагнок почувався невразливим перед будь-яким ігровим персонажем, тепер він злякався. Примхливий і прикрий поворот долі міг зруйнувати все. Сидячи на стільці в Майклгарді, Рагнок відчув, як усе його знервоване тіло облив холодний піт, немов його викрутив хтось ізсередини.

— Ти обережний, якщо не витяг зброї, бо інакше мені довелося б діяти, — ошкірився граф порочною, грішною посмішкою, намагаючись утягти Екзекутора в атмосферу спільної змови. Рагнок і далі стискав і розтискав пальці, але відступив назад і відчув незначну полегкість.

— Будь ласка, не лякайся. Повір, ти і я маємо багато спільного. — Вологі, криваво-червоні вуста вампіра знову скрутились у похмурому зачудуванні. Рагнок ще більше заспокоївся, побачивши манери того створіння, й цього разу спромігся кивнути головою у відповідь.

— Якщо я розумію правильно, ти — істота, яка може входити в мій світ і покидати його.

Рагнок був електризований словами вампіра, волосся йому негайно стало сторч. Аж ніяк не звичайний НІП перестрів його сьогодні.

— Ти… ти розумієш, що це гра? — затинався він.

— Гра? — лагідно засміявся вампір. — Для вашого поріддя — можливо, але це моє буття.

— Ти живий?

Знову лиховісний сміх, теплий і ніжний, з гіркотою отруєного меду:

— Якщо Володаря Немертвих ти називаєш живим, то чому ж я живий. — Вампір підібрав свої шати й сів на прадавній камінь. Повів рукою навколо себе, показавши на зірки, місяць і понурі менгіри: — Це мій світ. Я не можу лишити його. І якщо коли-небудь настане кінець світу, скінчиться й моє існування. — Очі вампіра зустрілися з очима Рагнока, що вже не міг відвести погляду од їхньої палючої, прекрасної виразності, хоч як вони пекли його. — Що ж, мені видається, що й ти не дуже хочеш, щоб настав кінець цього світу. Чи слушні мої слова?

— Звичайно.

— Добре, тоді ми союзники.

Ця проста заява дещо заспокоїла страхи Рагнока. Він зрештою прийняв руку з Гостреця, і граф схвально кивнув.

— Я бачив, як ти сьогодні вбив кількох наймогутніших персонажів Ньюгейвена. Чи правильно я виснував, що ти вчинив так тому, що це якимось чином зміцнює твоє становище як наймогутнішої істоти у твоєму світі?

— Так. — Рагнок дозволив собі при цьому легеньку усмішку, вперше його новий статус був сформульований словами. І то створінням з «Епіку»!

— У цьому є безперечний сенс. — Вампір висловив своє задоволення кивком, що, здається, робив їх обох спільниками у великому злочині і ще більших, які будуть скоєні згодом. — Тоді я повинен попередити тебе про небезпеку, якої ти, напевне, не усвідомлюєш. — Він замовк, щоб увиразнити свої наступні слова — Існує можливість зруйнувати цей світ. Не маючи знань про вашу справжню природу, я скоїв страшну, дарма що цілком зрозумілу помилку й дозволив деяким вашим істотам дізнатися про це — істотам, які не тільки заявили про своє прагнення покласти край цьому світові, а й саме цієї миті, коли ми розмовляємо з тобою, наклали свої руки на предмет, здатний зруйнувати його!

— Ні! Це неможливо! — вигукнув приголомшений Рагнок і замовк, його мозок мало не розривався од напруги. Хто міг би покласти край грі?

— На жаль, хоча це завдання вкрай важке, воно здійсненне. Можливо, тільки раз на сотню років може з’явитися група людей, здатних довести до кінця цей пошук, надто якщо вони мають ресурси драконового скарбу, що допомагають їм!

— Оті недоумки з Остерфіорда! — аж загарчав, збагнувши, про кого йдеться, Рагнок.

— Недоумки? Не думаю. — Голос вампіра став твердим од невдоволення, і Рагнок здригнувся, відчувши, як його тіло вкривають нашарування криги. — Вони вбивці Інріата, найдавнішого. Вони спромоглися втекти од мене з допомогою короля Акіріона, чия держава безтурботно існувала під хвилями тисячу років. Після своєї втечі вони невідступно подорожують тільки вдень, коли я не можу зашкодити їм. Їх не можна недооцінювати. — Полум’я, що супроводило цю заяву, змусило Рагнока зойкнути й відсахнутися, він одчайдушно прагнув покласти край цій зустрічі, однак усе-таки йому кортіло побути цілу ніч у товаристві цього монстра, який, дарма що був якимось різновидом НІПа, що зазнав еволюції, так добре розумів темні пориви його душі.

— Гаразд, — заговорив Рагнок сухим, сповненим вагань голосом. — Я піду і вб’ю «Остерфіордських гравців».

Вампір кивнув головою:

— Добре, союзнику. Дозволь мені побажати тобі жити так довго у твоєму світі, як я заглядаю вперед у своєму. — Створіння широко розпростерло руки, з переливчастих шат, які огортали його тіло, виросли крила. Хвиля зловісної радості охопила Рагнока, коли вампір почав підніматись, і він нічого так не бажав би, як купатися в ній.

Рагнок змусив себе відірватися од цього порочного почуття і аж затремтів усім тілом.

— Тобто я як Екзекутор маю піти і вбити їхніх персонажів.

Граф Ілістивостич одразу заціпенів, знову важко опустившись на землю.

— Ні, мій друже, цього не досить. — Голос вампіра був розмірений, але Рагнок кволо застогнав, вловлюючи нотки притлумленого гніву, що зривалися з тонких вуст. — Намагаючись ублагати мене, щоб я зберіг йому життя, один персонаж на ймення Попеля висунув аргументи, які й досі глибоко непокоять мене. — Після цих слів вампір із цікавістю придивився до Рагнока, немов знімаючи з нього мірку для домовини. — Убивство їх у цьому світі не ліквідує їхніх знань про спосіб покласти край цьому світові. Вони повернуться в нових подобах, подобах, яких ми не впізнаємо, правда?

— Правда, — збуджено і швидко відповів Рагнок.

— Тоді невже ти не розумієш? Щоб назавжди знищити їхнє знання, ти повинен убити їх у своєму світі. — Вампірів погляд горів дедалі несамовитіше, заохочуючи Рагнока поринути у збудження ловів і в їхній кривавий кінець.

— Ага! Гм, це неможливо, — знову застогнав Рагнок, боячись викликати невдоволення графа.

— Невже ти не наймогутніша істота у своєму світі? — спохмурнів вампір, і од виразу його обличчя Рагнокові краялося серце.

— Так-так, я наймогутніший. Але наш світ дуже відрізняється од цього, тут ти не зрозумієш. Ніхто, жодна людина, ніколи не б’є іншу людину, вже не кажучи про вбивство. Я єдиний у своєму світі, хто скоїв убивство, — квапливо додав він, намагаючись довести графові свою вартісність. — Але тільки тому, що ніхто не знає. Увесь світ повстав би проти мене, якби я заподіяв шкоди бодай одному учасникові тієї групи — будь-якої групи.

— Гаразд, — сухо констатував граф, немов передбачивши таку відповідь. І Рагнок відчув приплив полегкості од того, що вампірове невдоволення не збільшилось. — У такому разі ми повинні охороняти Ефірну Вежу Кошмару й подбати, щоб вони не увійшли до неї.

— Я чув про це місце… — силкувався пригадати Рагнок, та йому було важко розворушити минуле, бо яскрава аура вампіра владно оточила його в теперішньості. — Аякже, пригадав! Ти говориш про Epicus Ultima, Свейн Рудобородий завжди розпитував про цю вежу.

— Якщо вони увійдуть до вежі, все пропало. Настане кінець цього світу. Я повинен зібрати свої війська, щоб захистити його. Чини так само.

— Але де вона?

Тут вампір засміявся, і в його сміхові відчувалася глибока іронія. Почувши його, Рагнок почервонів од збентеження та невігластва. Граф повільно напинав павутиння місячного світла, поєднуючи вертикальні камені, аж поки проступили контури вежі.

— Вона просто тут. Але матеріалізується тільки тоді, коли обидва місяці стануть уповні й буде наслано належні чари. На щастя, це обмежує наших ворогів. Вони можуть спробувати зайти, але тільки раз у два місяці. — Граф замовк, щоб пересвідчитися, що Рагнок слухає його, й заговорив знову, коли Екзекутор енергійно кивнув головою: — Наступна така ніч через чотири дні. Ти приготуєшся?

— О, так! — ствердно закивав головою Рагнок, він аж ніяк не мав наміру дати змогу Свейнові або комусь іншому розв’язати загадку Epicus Ultima й, можливо, зруйнувати світ.

— Добре. — Вампір підійшов до нього, лишаючи низку слідів, де трава одразу пожовкла і зів’яла. Й сам здивувавшись, Рагнок відчув, що вже не боїться графа, і навіть не здригнувся, коли той підступив ближче.

— Зустрінемося тут через три ночі, щоб звірити наші плани. — Вампір погладив забороло Рагнокового міцного шолому довгим скрюченим пальцем, видавши тривожний дряпливий звук, що відлунював усередині.

Потім вампір зник, і Рагнок нарешті зміг дихати.

Він лише тоді від’єднався, коли навколо знову засюрчали нічні цвіркуни.

Розділ 28 Fines facere mundo

оч і відчуваючи спокусу повернутися на другий бік і додивися сновидіння, Ерік усе-таки відкинув ковдру, щоб холодне повітря пробудило його. Обсяг невиконаної роботи в садибі зростав протягом усього того часу, поки він сидів в «Епіку». В господарстві швидко запанувало безладдя, а оскільки тепер з’явився реальний шанс, що батько-мати повернуться, Ерік дивився на все це новими, винуватими очима. На щастя, цієї пори року оливкові дерева більш-менш самі про себе дбали. Проте йому таки треба витратити день або й два і допомогти Рольфсонам пересадити саджанці з розсадника в рядки, вже приготовані для маленьких деревець.

Кухня, куди зайшов Ерік, стала для нього першою несподіванкою цього дня. Увесь посуд було перемито, висушено й охайно складено на полицях. Жвавий вогонь давав приємне тепло, яке променилося од плити, а зверху на ній сичала каструля з водою. Стенувши плечима, Ерік налив собі води, що вже майже кипіла, й додав трохи лимонного соку. Хоча цей напій гіркий, проте добре збадьорює.

Надворі стояв ясний і холодний ранок. Ерік знову здивувався: на подвір’ї вже не було бруду й соломи, які з’явилися там через те, що Ерік дозволяв віслюкам блукати, де їм заманеться. Заметена бруківка блищала, бо її недавно полили водою, в повітрі сильно тхнуло дезінфекційним засобом. З клуні у віддаленому кінці двору до Еріка долинало веселе висвистування. Він зайшов туди.

— Доброго ранку!

— Чудовий день, правда, Еріку? — усміхнувся йому Свейн, дивлячись з-за столу, де він вичищав і натирав купу шкіряної упряжі.

— Знаєте, вам не треба було прибирати в домі та на подвір’ї, — збентежено проказав Ерік, — адже гість не повинен виконувати чорну роботу.

— Ох, я радий узятися до будь-якої справжньої роботи, — відповів літній чоловік, витираючи пальці брудною ганчіркою. — Знаєш, це забрало небагато часу. — Він підсунув свою лавку: — Ось, сідай і приєднуйся.

Отож Ерік сів поруч зі Свейном, і якийсь час вони опоряджували упряж у затишній мовчанці, витираючи плями іржі на пряжках, а потім покривали їх захисним шаром мастила. Од часу до часу потай поглядаючи на гостя, Ерік помітив, що Свейн, коли не виступав у ролі драконовбивці, зовсім інший.

На обличчі колишнього головного бібліотекаря вже не було харизми, властивої йому на вшануванні драконовбивць у Гоупі. Помітні з близької відстані ріденьке волосся і зморшкувате обличчя аж ніяк не пасували до образу воїна у грі, він цілком міг бути старим селянином, що безвиїзно прожив усе життя на одному місці.

Один із віслюків форкнув і заворушився у стійлі. Свейн глянув туди й піймав Еріків погляд.

— Ну, і що ти далі робитимеш разом зі своїми друзями? — Про те, що запитання мало виражати підтримку, свідчила приязна усмішка на Свейновім обличчі.

— Не знаю. Ми зберемося сьогодні пополудні й обговоримо, як нам діяти, — відповів Ерік.

— А чи не можу і я приєднатися до вас? На своєму портативному апараті?

— Ні. Мабуть, трохи згодом. Нам треба обговорити все між собою.

— Розумію. Ви маєте визначити час своєї битви з ЦК? — У Свейновім голосі знову вчувалася симпатія.

— Що ж, учора я розмовляв із Торстейном, гоупським бібліотекарем. Він сказав, що вона відбудеться наприкінці наступного місяця. Такі виклики оголошують рідко.

— Рідко! — зареготав Свейн. — Та їх ніколи не було. Адже йдеться про вкрай важливу конституційну зміну. Виклик справді приголомшить їх усіх. Я можу собі уявити засідання ЦК, присвячене його обговоренню. — Свейн відклав упряж. — Цікаво, чи люди підтримають вас, а чи боятимуться повернення вигнанців? Адже ви знаєте, що звільните людей, засуджених за насильство?

— Як мій батько? — захищаючись, запитав Ерік.

— Ні. Його дії були зрозумілі. Є інші, набагато тяжчі випадки.

— Знаю. — Еріка і справді тривожила ця проблема. — Але, зрештою, хто ми, щоб вибирати й визначати? Треба звільнити всіх.

Свейн скривив обличчя, не погодившись із цією думкою, однак не сказав нічого.

— А як щодо вас? — зі щирою цікавістю запитав Ерік. — Що ви тепер збираєтесь робити? Ви знов увійдете до складу ЦК?

Добродушний вираз на Свейновім обличчі миттю зник, поступившись суворим, стисненим вустам і гнівному поглядові:

— Вони проситимуть про моє повернена — геть усі. Хай там як, чого я маю повертатися туди? Я вільний од усіх обов’язків. Я можу присвятити себе Epicus Ultima. Нехай вони мають справу зі мною, коли я скінчу це завдання. Хай там що, — провадив він далі вже менш енергійним тоном, — було б неправильно повертатися в ЦК саме тепер, коли ви от-от кинете йому виклик, навіть якщо вони благатимуть мене, в чому я дуже сумніваюся. Ти повернув мене до життя. Найменше, що я можу зробити, — це стояти збоку, поки ви реалізуєте свій виклик, байдуже, згоден я з ним чи ні.

Ерік уперше відчув, що йому не треба остерігатися в присутності Свейна Рудобородого. Ті слова вразили його своєю відвертістю, вони виражали щиру вдячність Свейна «Остерфіордським гравцям» за те, що вони врятували його від утрати улюбленого персонажа.

Згадавши, що вже полудень і невдовзі почнеться зустріч, Ерік піднявся нагору і приєднався.

# УСМІШКА

Попеля-розбишака вискочила зі своєї скриньки, впершись руками в боки, ладна кидати виклик світові, потім закрутився вихор звуків та барв і поглинув Еріка.

— Привіт! — пролунало перше почуте слово, то був Анонім, що підходив до нього, тимчасом як навколо Еріка стабілізувався світ «Епіку».

Учора вони від’єдналися поблизу гарного піщаного узбережжя, в пальмовому гайку. На щастя, нічого не змінилося, з моря на берег накочувались іскристі сині хвилі. Відкочуючись назад, вони тягли пісок у море, і до вух гравців із заспокійливою регулярністю долинав їхній тихенький шурхіт.

Гаральд Золотоволосий, Анонім, відьма Інгеборг, цілителька Сігрид, воїн BE і воїн Б’єрн сиділи колом. Попеля прибула останньою.

— Що сказав Торстейн? — запитав Гаральд, одразу переходячи до суті справи.

— Погодився. Виклик зареєстровано. Сказав, що такий важливий закон повинен пройти через систему. Ми битимемось тільки наприкінці наступного місяця.

— Ганьба, але нам можна й зачекати, — озвалася Сігрид, що сиділа на оброслому черепашками камені й креслила щось на піску.

— Певно, що можна. Та аж ніяк не в цілковитій безпеці, — узявся Анонім за руків’я своїх кривих шабель.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Інгеборг.

— Поки ми збираємося вдень, ми убезпечені од вампіра. Але не від їхнього вбивці. Припустімо, він удасться до чарів, щоб знайти нас. Місяць — досить тривалий термін, щоб приплисти з Ньюгейвена і впіймати нас. Або, якщо ми взагалі не входитимемо в «Епік», — досить довгий, щоб приготувати засідку, коли ми з’явимося на арені в Касинопії.

— Атож, — погодився Гаральд, — і таке може статися.

— Ми все одно можемо використати цей шанс і зачекати місяць. Але є й інший варіант, — заговорив Ерік, вирішивши, що з’явилася нагода розповісти про ідею, що довго не давала йому спокою.

— О ні, тільки не це! Я чую той самий тон у твоєму голосі, яким ти говорив про вбивство дракона, — навмисне вдав переляк Б’єрн, проте Ерік знав, що він просто жартує.

— За словами вампіра, в закопаному скарбі є якийсь предмет, що може покласти край усій грі. Правда? — подивився Ерік на Аноніма, ще одного свідка тієї моторошної розмови.

— Атож. Вампір сказав про це цілком ясно. Він справді занепокоївся.

— Але навіщо знищувати гру? — запитав BE. — Адже тепер ми багаті й могутні. — Він зареготав, раптом усвідомивши, що його запитання егоїстичне. Однак усе-таки йому годилося відповісти.

— Бо «Епік» — це не реальність. Проте кожен марнує в ньому довгі години, а реальний світ занепадає. Пора прокинутись од цієї мрії, — підвелася Інгеборг. — Ідея Еріка цілком слушна. Ми назавжди відберемо владу в ЦК та всіх комітетів.

— Мені подобається ідея покласти край грі, — погодився Анонім. — Якщо таке справді станеться. Але хто тоді керуватиме? Я? Зі своїм військом засланців? Може, зрештою, мені таки треба вирушити на Майклгард?

— Не будь таким бридким. Коли ти говориш щось подібне, мені взагалі не хочеться мати з тобою нічого спільного, — з відразою одвернулася Сігрид. Анонім лише стенув плечима.

— Ні. Ми використаємо інтерфейс, щоб виробити плани для всього світу, — плани, з якими погодиться більшість людей. Ми зможемо організувати спілкування представників різних галузей промисловості й сільського господарства; різноманітні фахівці зможуть через систему контактувати між собою. А якщо система виявиться неефективною, міста й села зможуть обирати своїх представників. Роботи буде багато, але це буде реальна робота і ми матимемо спільну мету, а не битимемося між собою, — пристрасно промовляла Інгеборг, безперечно продумавши те все заздалегідь.

— Саме цього я й прагну, — в захваті усміхнувся Ерік.

— Як на мене, це добре, — докинув Б’єрн.

— Я теж такої думки, — підняв руку Гаральд.

Потім підняла руку Сігрид, одразу за нею Анонім, лишився тільки BE.

— Звісно, чом би й ні? — лише трохи завагався він. — І, хай там як, у нас ще місяць до битви на арені. Ми змарнували б час, просто чекаючи й не шукаючи скарбу. Ну, то де він?

Ерік раптом відчув, як усі погляди звернулися до нього.

— Я теж про це думаю. Гадаю, він тут, на Півночі, — показала рукою Попеля. — У своїй голові я маю виразно намальовану карту, проте з цього місця на березі важко як слід розставити всі орієнтири.

— Намалюй її на піску. Може, я стану тут у пригоді, — звеліла Інгеборг.

Попеля схопила патичок і провела дві довгі лінії, які перетнулися, утворивши хрест. Потім зробила на них невеличкі позначки:

— Це купа каміння, десь у морі. Це біла скеля. Це так звана хижка, це пальмовий гай, це струмок, це продуховина.

— Бачу. — Інгеборг придивлялася якийсь час до позначок, а потім глянула на небо і на море. Над білим шумовинням хвиль граційно вимахувала крилами чайка. Якусь мить Ерік мав дивне відчуття, ніби це та сама чайка, яку він бачив з вікна кімнати, де вперше матеріалізувалася Попеля.

— Кав-в-в! Кав-в! — покликала Інгеборг пташку криком, що налякав їх, повітря наелектризувалося чарами. Пташка кілька разів потужно махнула крилами й пірнула поміж них, сівши без ніякого страху. Заплющивши очі й відкинувши плащ назад, Інгеборг піднесла руки вгору і проказала заклинання. Пташка одразу знялася в небо, підносячись щораз вище і вище, долаючи невидимі повітряні потоки. Ніхто й слова не мовив, боячись порушити зосередженість відьми на чайці, що кружляла над ними, ставши далекою сірою цяткою у блакитному безхмарному небі. Зрештою Інгеборг розслабилася.

— Є. Це якраз на тому мисі на північ. Ідіть за мною.

Було вже пополудні, коли гравці викопали скриню. Б’єрн, чий воїн мав майже безмежну витривалість для таких робіт, копав найглибші та найдовші траншеї, і саме він погукав їх усіх. У цілком характерному для себе стилі він не покликав друзів одразу, тільки-но натрапив на щось дерев’яне, а спершу розчистив землю навколо і переконався, що то справді скриня. Гравці витягли знахідку нагору і змахнули пісок з її віка, скриня вабила і спокушала їх своєю масивністю. Давні, але міцні дубові дошки були оббиті товстими мідними пластинами, уздовж усього тильного боку скрині тяглися грубі мідні завіси, а віко замикав дебелий висячий замок.

Хоча гроші вже не мали значення для Еріка, він однаково відчув радісне хвилювання. Його не тільки збуджувала знайдена скриня із закопаним скарбом, а й тішила думка, що він завершив пошук, доручений йому, коли Попеля була злидарем і не мала ніяких помічників, крім своєї кмітливості й краси.

— Ану погляньмо, що там, — підніс сокиру BE, щоб збити замок.

— Стривай! — зупинив його Анонім. — Дай-но я перевірю, чи немає пасток. — Чорний ельф витяг невеличкий гаманець, дістав звідти два тонкі металеві інструменти, схожі на довгі голки. Перевіривши замок і завіси скрині, він випростався: — Гаразд, думаю, тут нічого немає. — І все-таки відступив на крок чи два, коли BE знову підняв сокиру. Ерік мимоволі теж позадкував.

Од сильного удару віко відскочило, й заіскрилося тільки золото, всередині не було нічого небезпечного.

— Ану побачимо, — мовив BE, перекидаючи скриню, і золота лавина ринула на пісок, монети із дзенькотом бились одна об одну. Ерік зареготав. Два місяці тому вони поставилися б до такої знахідки з набагато більшою повагою, хукали б на кожен візантин. Серед золота були й деякі цікаві предмети, як-от пляшечки із зіллям, персні й витончена срібна урна, проте їхню увагу привернула нічим не примітна маленька скринька.

Нахилившись і розгорнувши монети, Попеля підняла скриньку, що якраз уміщалася на її долоні. Вічко було закрите тільки на просту срібну застібку. Ніщо не свідчило про незвичайність скриньки, хіба що напис Fines facere mundo навколо неї, срібні літери світилися постійно й незмигно. Ерік відкрив скриньку. Всередині на оксамитовій подушечці лежав масивний ключ.

— Це те, що нам треба, — мовила Попеля й передала скриньку BE, що стояв праворуч, скринька повільно обійшла всіх гравців, які обступили скарб, і повернулася до Еріка. — Вампір сказав, що ці слова означають «Покласти край світові».

— Тож де замок для цього ключа? — запитав Гаральд.

— Не знаю. Але, — одразу заговорив Ерік далі, — якщо хто й знає, то Свейн Рудобородий. Він хотів розгадати загадку Epicus Ultima. Він був би радий допомогти. Просто ми… гаразд, ми не повинні казати йому, що це може взагалі покласти край грі. Він гадає, ніби Epicus Ultima веде до якоїсь великої винагороди.

— Тепер це все починає ставати неприємним, — похитав головою Анонім.

— Але не таким неприємним, як план Б, — усміхнувся Ерік. — Ну, то мені йти по нього?

— Та йди вже, — зітхнув чорний ельф.

Виявилось, що Свейн від’єднався в якійсь бухті досить далеко від них, тож прийшов лише через дві години, на той час сонце потихеньку сідало. Хоча на заході небо почервоніло, над ними воно яскравіло блакиттю, тож гравці ще мали трохи часу, перше ніж сонце дійде до обрію. Водночас Ерік прагнув якомога швидше виконати завдання, що стояло перед ними. Він дістав скриньку й показав її старому воїнові, який з цікавістю взяв її в руки.

— Fines facere mundo? Що це означає? — Свейн відкрив скриньку й дістав ключ, тримаючи його до світла, почав вдивлятися, чи є на ньому руни.

— «Ти визволиш світ», — швидко відповів Анонім з неабиякою щирістю в голосі. Ерік почервонів, але промовчав. Решта теж не озивалися, підтвердивши той неправильний переклад.

— Цікаво. Певною мірою ці слова узгоджуються з пошуком полоненої принцеси, хоча й не зовсім. Та якщо вампір вважає, що це предмет, потрібний для Epicus Ultima, тоді я маю і добру новину, й погану новину.

— Кажи, — поквапив його Гаральд.

— Добра новина ось яка: майже немає сумніву, що Epicus Ultima закінчується в Ефірній Вежі Кошмару, де ми, напевне, знайдемо принцесу й замок для цього ключа.

— А погана новина? — поцікавився BE.

— Не маю ні найменшого уявлення, де та вежа. Я шукав її не один рік. — Свейн поклав ключ на місце і простяг руку, щоб віддати скриньку Попелі, як раптом зненацька упустив її на землю, так-бо несподівано крикнула Сігрид:

— Таж це просто! Вона поблизу Ньюгейвена!

— Що! Де? — рвучко підскочив до неї Свейн.

— Коли ми вбили дракона, нам розповідали про ефірну площину. Саме завдяки їй так швидко подорожують наші душею віддані джини. Я читала про це: існує інший вимір, який огортає той, у якому живемо ми. В ньому повно різних викривлень, тож можна, подорожуючи срібними стежками, швидко рухатися навколо всього світу, і то не тільки світу, а навіть податися на місяці.

— Ой! — вигукнув Ерік. — Я бачив ці стежки. Якщо наслати чари справжнього бачення, вони стають видимі.

— Так, але ж вежа? — наполягав Свейн.

— Вона в ефірному вимірі, не в нашому, звичайно, та якщо обидва місяці вповні й наслати в цей час досить прості чари — відьма Інгеборг, певне, знає їх — на давні вертикальні камені на південь од Ньюгейвена, та вежа може постати перед вами. — Сігрид стенула плечима. — Як повідомляють книжки, це, здається, не дуже важлива річ.

— Гаразд, — підвівся Гаральд. — Б’єрне, ти можеш зв’язатися зі своїми друзями-водяниками і сказати їм, що план змінився? Ми повертаємося до Ньюгейвена.

— Ви хочете розгадати загадку Epicus Ultima! Дивовижно! — Свейн замовк і занепокоєно роззирнувся: — Сподіваюся, ви візьмете мене з собою? Я віддав цьому завданню так багато зусиль, що мені серце розірвалося б, якби я не бачив його кінця.

— Авжеж. Це буде тільки справедливо. Ви розповіли нам про вежу, — сказав Ерік, звертаючись до всіх, і пильно поглянув на Аноніма, що зневажливо відвернувся.

Розділ 29 Заклик до зброї

такої, хтось знав, що ми прийдемо! — здивовано свиснув BE.

Вертикальні камені, що позначали місце появи Ефірної Вежі Кошмару, стояли на невисокому пагорбі, навколо якого отаборилося найстрахітливіше військо створінь зла.

На захід од менгірів майоріли штандарти ватажка орків, страшних людожерів, тисячі їхніх огидних грубих тіл довгими рядами тяглися до обрію. Одразу коло орків у шкіряних обладунках отаборилися їхні закляті вороги — зеленошкірі гобліни, якими аж кишіло в полях, а поблизу корогв їхнього короля виднів із десяток величезних дерев’яних катапульт. На південь, найближче до місця, де причаїлась група на узліссі, стояв батальйон канібалів. Ці велетні-дикуни мали на грудях і плечах металеві лати, за зброю їм правили величезні дворучні шпичасті довбні, які навіть не могла б сподіватися підняти жодна людина. Хоча велетнів-канібалів навряд чи набиралася сотня, вони були грізніші за людожерів і гоблінів у купі. На схід од прадавнього каміння стояв підрозділ тролів, жилавих, могутніх створінь, чия червоняста груба шкіра правила за природний панцер, що відновлювався, якщо не піднести до нього смолоскип. І, нарешті, охороняючи підступи з півночі, зі спокоєм, який моторошно контрастував з постійним рухом на всіх полях, стояло військо блідих скелетів, піднятих з могил завдяки якійсь могутній некромантії та озброєних мечами і щитами.

Посеред окремих формувань і орд тих створінь зла блукали поодинокі найнебезпечніші монстри й наділені найстрашнішими чарами страховиська. Ерік бачив величезну Медузу, її вкрита зміями голова здіймалася на кільканадцять метрів од землі на зміїному тулубі, а демон Ракшаса, наполовину тигр, наполовину маг, тинявся околицями, гордий і небезпечний. Високо вгорі над тим військом пурхали кровосисні кажани, а нижче, майже над самими головами, поміж лав сновигали барвисті мандрівні вогні. Однак найгіршим було те, що, начебто дрейфуючи під легеньким вітерцем, а насправді долаючи повітряні течії, пливли три величезні незмигні ока — спостерігачі, три вкрай могутні чаклуни. Навколо менгірів товклася зграя вогнедишних пекельних псів, а в самому центрі тієї армади легендарних створінь Ерік бачив гурт гравців, десь із сорок персонажів.

— Університетські студенти, — прошепотів Свейн, помітивши, як спохмурнів Ерік. — Я впізнаю їх, а он там — бачиш на чорному огирі? В панцерному обладунку? То Екзекутор.

— А я гадав, обійдеться без труднощів, — зітхнув Б’єрн, — просто увійдемо до вежі й закінчимо пошук.

— Що ж, на цьому наш план і закінчився, — відсахнулася, заховавшись під дерева, Сігрид.

— Невже? — розсердилася Інгеборг. — Якщо вони хочуть битви, покажемо їм!

— Тож як? — запитав Гаральд.

— Може, спробувати пройти до вежі невидимими? — запропонував Ерік.

— Ні, — заперечливо похитав головою Гаральд. — Саме на те там і поставили пекельних собак. Їх часто використовують як сторожу, бо вони чують нас, байдуже, видимі ми чи невидимі.

— Тоді пробиймося! — намагалася додати трохи оптимізму своєму голосу Інгеборг, щоб кинути виклик понурому тонові Гаральда. — Даймо оголошення, треба скликати на арену весь народ. Я запрошу добровольців з усього світу! — виклично говорила вона.

— Як цікаво, — розмірковував уголос Свейн. — Це могло б спрацювати, однак я не можу уявити реакції Центрального Комітету, — усміхнувся він сам собі.

— Так, я переконаний, що тисячі людей боротимуться за нас, якщо знатимуть, що це поставить хрест на теперішній системі. І, думаю, я міг би залучити кількох союзників і з самої гри, — подав свій голос Ерік. — Знаєте, як-от тоді, коли набирали людей на корабель.

— Хай йому біс! Ми справді воюватимемо з ними? — в захваті запитав BE.

— Якщо ми вважаємо, що маємо досить сил, тоді так, — упевнено заявляла Інгеборг.

Ерік, дарма що захоплювався бойовим завзяттям BE, відчував, як йому стискається серце, коли дивився на темне військо: незмірне, мабуть, найчисленніше, яке коли-небудь збирали в історії гри.

— Гаразд. Наступне поєднання місяців уповні через три ночі? — запитав Гаральд, дивлячись на Сігрид для підтвердження, і та кивнула головою. — Тож зустрінемося опівдні того дня одразу за південною брамою Ньюгейвена. Якщо ми матимемо армію, ми воюватимемо.

— А ти, Рудобородий, — неприязно поглянув Анонім на їхнього товариша-ветерана, — на чиєму боці ти воюватимеш?

— Ох, я воюватиму з вами, якщо ви дістанете військо, — сухо відповів Свейн. — Я хочу бути тут наприкінці пошуку. Але мушу признатися, що я вкрай здивований.

— Кажіть далі, — заохотив Ерік.

— Чому Центральний Комітет так прагне не пустити нас до вежі? І де решта? Годмунд, Брунгільда, Гальфдан, Вольф? — Свейн видавався розгубленим і приголомшеним.

Ніхто не міг відповісти йому.

— Я побіжу в Гоуп і скажу Торстейнові повідомити світ, що через три дні ми зробимо важливе оголошення, — заявила Інгеборг, і її відьма заціпеніла, коли від’єдналася.

— А я піду з’ясую, чи можна дістати якусь допомогу в самій грі, — махнула всім рукою на прощання Попеля й вирушила до міста.

Кафедральний собор Мова був однією з найбільших церков у Ньюгейвені. З його глибоких підземель долинали неквапні лункі співи ченців, неначе та споруда була велетенським ротом, який спрямовував величні звуки до громадян по той бік відчинених навстіж височенних дверей. У широкому центральному нефі на обох стінах високо вгорі висіли великі корогви, деякі з них були подерті, побувавши не в одній битві. Попри почуття нагальності своєї справи, Ерік, ідучи повз ряди стільців, шанобливо стишив ходу, де-не-де на них сиділи вірні, схилившись у молитві.

Потім він побачив ченця з тонзурою на голові.

— Вибачте, — прошепотів Ерік, — де я можу знайти сера Ворена.

Чернець нічого не відповів, але показав на Східну каплицю.

— Дякую.

# УКЛІН

Ерік пройшов до невеличкого вівтаря. Неф заливало барвисте світло, сіючись крізь розміщені високо вгорі вітражі-образи. Сер Ворен у блискучому срібному обладунку стояв навколішки, його великий дворучний меч лежав перед ним. Не бажаючи уривати молитви воїна, Ерік якийсь час зачекав. Проте його нетерпіння наростало. Отож у пориві натхнення він змусив Попелю вклякнути поруч із лицарем і тримати медальйон, який гравці отримали, взамін за повернений церкві дзвін.

Сер Ворен глянув на Попелю:

— Ви чогось хочете, сестро?

— Порозмовляти з вами.

— Добре. Прошу, йдіть за мною.

Сер Ворен підвівся, вклав меч у піхви, а потім почепив його за спину. Коли вони йшли до маленьких дерев’яних дверей, Ерік бачив, як у НІПі з’являється золотава присутність Аватари, пульсуючи, немов серце, і з кожним ударом навколо персонажа ширшало золоте сяєво.

А коли вони вже сиділи в невеличкій, оббитій килимами кімнаті, Аватара набула свого повного, разючого вияву.

— Як я можу допомогти вам? — запитав сер Ворен, з його очей лилося золоте світло.

— Мені потрібне військо, щоб подолати сили зла, зосереджені на південь од Ньюгейвена.

— Це гідне прохання. Я допоможу вам без вагань і кожною краплиною своєї сили.

— Це прекрасно, дякую вам. Ми збираємося коло південної брами опівдні через три дні.

— Я буду там, — кивнув сер Ворен, — з усіма товаришами, яких зможу зібрати.

— А можна запитати про щось Аватару? — зненацька запитав Ерік. Сер Ворен ураз заціпенів, потім його постать розпливлася, а з середини його тіла постали миготливі контури гуманоїда.

— Про що ти хочеш запитати мене? — лагідні слова пестили Ерікові вуха.

— Я хочу знати про вампіра. Він дуже схожий на вас. Він став живий? Що діється?

Кілька митей Аватара злякано блимала, немов ліхтар, на якому метелик калічить себе об пекуче скло.

— Він не схожий на мене, він — я. Він — це та моя частина, яка хоче жити.

— Ви можете перемогти його в битві?

Аватара зареготала, видаючи істеричні, моторошні зойки:

— Чи можеш ти боротися з собою і перемогти? Можливо. Але я не годен сказати, хто з нас сильніший, бо не можу сказати, чого жадаю дужче. Далі тягти це хворе й самотнє існування чи покласти йому край?

— Ти знаєш, я допоможу тобі, якщо є завдання, яке мені під силу.

— Знаю. Але я роздвоююсь, і все небесне воїнство не зможе знову стулити докупи розколоті половинки. — Аватара засміялася нехарактерним для неї дитячим сміхом, і Ерік здригнувся.

— Прощавай, Попелю. Я радію битві, яку ти плануєш. Так або так вона дасть мені певне полегшення.

Світло зникло, і в кімнаті миттю кристалізувалася постать сера Ворена. Він стояв нерухомо, вочевидь позбавлений усякого внутрішнього життя.

Амфітеатр був повний. Досі друзі ніколи не бачили так багато людей, приєднаних до гри, навіть у фіналах випускних змагань або під час найважливіших судових справ.

Усюди аж до запаморочливих висот зовнішнього периметра ряд за рядом сиділи строкаті персонажі, їхні сірі постаті полискували дивовижними елементами обладунків.

— Таке враження, наче піднявся увесь світ, — радісно зауважив Ерік. — Мабуть, приєдналися і слухають сотні тисяч людей.

— Авжеж, авжеж, ви мали б бути тут, незважаючи на свій пошук, — лунав голос Торстейна, проходячи й крізь навушники. Цього вирішального дня «Остерфіордські гравці» вирішили зібратися разом у Гоупській бібліотеці у разі, якщо їм доведеться від’єднатися й порадитись одне з одним. — Увесь світ бачив табір того війська зла, і люди хочуть знати, навіщо воно зібралося. Крім того, хочуть знати, що сталося під час вашої подорожі. Я нічого не можу їм сказати. Я не знаю, що їм казати. Я лише ваш місцевий бібліотекар — що я знаю?

— Торстейне, вгамуйся. Потерпи трохи. Невдовзі почуєш, — говорив BE, палаючи завзяттям майбутньої битви.

— Гаразд, гаразд, — бурмотів невдоволений Торстейн. — Ви готові?

— Готові, — відповів за всіх Ерік.

— Ви приєднані до адресної системи. Вперед.

Коли «Остерфіордські гравці» вийшли на арену, гримнули оплески, що гучнішали й наростали, виповнивши амфітеатр і перетворившись у грандіозне схвальне вітання.

— Дякую, дякую. Будь ласка, послухайте, що ми скажемо, — підносячи та опускаючи випростані руки, відьма Інгеборг дала публіці знак стишити палкі вітання, й мало-помалу вони вщухли.

— Дякую вам за такий масовий прихід, він свідчить про важливість того, що я казатиму, — почала вона трохи нервово. Але Ерік усе одно був сповнений захвату перед нею, адже промовляти перед такою силою людей не легко. — Коли перейти безпосередньо до суті, сьогодні, якщо ви захочете, може бути останній день «Епіку». — Публіка враз загомоніла, тож Інгеборг терпляче чекала, поки її знову стали слухати.

— Скінчити Epicus Ultima — це завдання не для однієї людини, а для всіх. Нам потрібно перемогти військо зла, що стоїть за містом, і захопити землю, яку воно охороняє і на якій сьогодні вночі з’явиться вежа. Я могла б ще розповідати про нашу подорож, про різні напрями пошуку, які зрештою поєдналися і привели до теперішньої миті. Але справжнє запитання таке: чи повинні ми прагнути поставити хрест на грі? — Інгеборг на хвилинку замовкла, щоб її слова дійшли до кожного. — Мої друзі і я вважаємо, що відповіддю на це запитання є найрішучіше «так». Погляньте на становище в нашому світі. Ми повільно, але впевнено скочуємося до цілковитого зубожіння. Подумайте про довжелезні списки тих, хто чекає звичайних, простих операцій, які незмірно полегшать життя хворих. Подумайте про дефіцит сонячних панелей, що змушує чоловіків та жінок іти в шахти, ризикуючи власним життям, і по три довгі місяці жити окремо від своїх громад. Чимало завдань, як-от, скажімо, видобуток копалин у шахтах, завдань, які зазвичай доручають машинам, тепер виконують люди, тяжко працюючи фізично, й така ситуація щораз погіршується.

А на що ми витрачаємо більшість нашого часу? На навчання у величезних бібліотеках, які наші предки привезли в цей світ? На створення устаткування, яке посприяє нашому рухові вперед? На меліорацію земель задля отримання більших урожаїв? Ні. Ми марнуємо все наше дозвілля на «Епік». Бо «Епік» — це наша економіка і наша правова система. Щоб вижити як індивіди, нам потрібен кожен мідяк, який можна здобути в грі, байдуже, що це зруйнує нас як суспільство. Чи є в цьому сенс?

Трибуни знову заворушилися, серед загального гамору вирізнялися окремі вигуки й зауваги, їхній тон був пристрасний, але не ворожий.

— Мені шкода, що сьогодні немає змоги обговорити ці теми докладніше, і я знаю, що у вас є багато запитань. Ми всі їх маємо. І я не можу відповісти на найважливіше запитання: що замінить «Епік»? Та хоч яка система врядування сформується, коли ми зруйнуємо цю, вона не призведе до ще більшого марнування нашого часу. Щонайменше ми можемо використати систему інтерфейсів для відкритої і справедливої координації наших зусиль у масштабах планети без усемогутнього Центрального Комітету, що потай ухвалює свої постанови.

Останнє речення зачепило кожного за живе, амфітеатр одразу загримів оплесками. Ерік помітив, що міцно стискав кулаки, а почувши таке гучне свідчення підтримки, трохи розслабився, Попеля склала руки на грудях.

— Прошу, нехай тепер вирішить кожен з вас. І якщо ви хочете ступити на цей новий шлях, ходімо з нами й допоможіть побороти армію створінь зла, які намагаються зупинити нас.

— Стривайте! — на арену вибіг Рагнок Дужий в образі вбраного в кольчугу воїна-сидха, і в юрбі почулися перелякані зойки. — Перше ніж слухати це дівчисько, будь ласка, дослухайтесь до влади. Як вона наважилася говорити про кінець гри? Така дія призведе тільки до хаосу і розгулу злочинності. Центральний Комітет постановив, що битви не буде. Прошу повертатися до роботи, — Рагнок поклав руки на свої мечі.

Мало-помалу знову почалися оплески. Але вони були неприязні, глузливі. Плесь. Пауза. Плесь. Пауза В долоні плескала вже більшість глядачів. Плесь. Щоразу, коли чулися оплески, здавалося, ніби гучно б’ють цимбали, звук яких посилювала чаша амфітеатру. Плесь. Пауза. Плесь. Ненависть публіки до Рагнока Дужого була надзвичайно великою, і оплески певною мірою передавали це почуття. Потім усі підвелися. Рагнок стояв і напружено дослухався до того глуму, немов збираючись заговорити, але зрештою, не спроможний далі терпіти масове невдоволення, повернувся й вийшов.

— Гаразд! — вигукнув він наостанок через плече. — Втрачайте своїх персонажів у цій дурнуватій витівці. Проти вас діятимуть більші сили, ніж Центральний Комітет та університет. Всі ви загинете й почнете заново ні з чим! — злобно зареготав Рагнок.

Ці погрози спровокували бурю гнівних вигуків і кепкувань. Минув якийсь час, відколи Рагнок покинув арену, перше ніж Інгеборг знову змогла привернути до себе увагу збудженої юрби.

— Дякую. Здається, нам доведеться йти в бій. Ми маємо тут узяті з церков бойові корогви. Нехай наймогутніші й найвідоміші гравці кожного округу представляться мені й візьмуть по одній. Ми повинні організувати наше військо на основі округів, а в межах кожного округу — невеликих команд, як ми і звикли.

Тепер уже радісні, щирі оплески виповнили амфітеатр, усі враз загомоніли. Невдовзі по піщаній арені вже підходили окремі гравці, щоб поговорити з «Остерфіордськими гравцями» і взяти корогви, які Ерік приніс на стадіон.

BE радісно потер долоні, бо стало зрозуміло, що десятки, а може, й сотні тисяч присутніх мають намір узяти участь у битві. Він мимоволі стискав і розслаблював мечі в піхвах:

— Буде щось страхітливе. Найграндіозніша за всі часи битва.

Розділ 30 Війна

ва величезні війська заполонили долину між підніжжям Снігових гір і Ньюгейвеном. У полудневому небі висіли важкі чорні хмари, але між ними прозирали довгі смужки ясного неба. Крізь прогалини в хмарах яскраве сонце давало змогу побачити кожне військо в усій його пишноті: онде майорить яскраво-червоний бойовий штандарт, а на ньому видніє восьминогий, скручений кільцями дракон, вигаптуваний золотими нитками; отам велетень-канібал мружиться од яскравого сонця, на його величезному, наче миска, шоломі, що тьмяно полискує, вирізняються іржаві патьоки; далі гоблін-лучник натягує тятиву і на його зелених руках напнулись могутні м’язи.

«Остерфіордські гравці» стояли коло лісочка під бірюзовою корогвою із зображенням символу бога Мова. Навколо них громадилася велика юрба сірих персонажів і, становлячи яскравий контраст, дружина лицарів, чоловіків і жінок, що сиділи верхи на прикрашених гербами румаках, озброєні блискучими посрібленими списами і вбрані в яскраві панцерні обладунки.

— Я повторюю, — кричала Попеля з каменя, що давав їй змогу бачити ряди сірих голів. — Намагайтеся не купчитись, бо швидко станете мішенями поквадратного застосування чарів і зброї, що паралізує дихання. Старайтесь дотримуватися своїх місць у бойовому порядку, навіть якщо доведеться через це йти на бойовище кружним шляхом. Наші втрати будуть величезні. Та якщо ми зможемо скористатися своєю кількісною перевагою й оточити ворога, ми переможемо його.

Мабуть, Ерікові треба було завершити промову на оптимістичній ноті, бо персонажі почали розходитися по своїх окружних підрозділах без великої радості. Проте краще бути реалістичним: за однакової чисельності військо людей-гравців значно поступалося орді створінь зла. Люди могли сподіватися тільки на свою чисельну перевагу й командні зусилля. Команда цілителів, чарівниць і воїнів могла довше лишатись на бойовищі й завдати більшої шкоди ворогові, ніж сума їхніх здатностей як індивідів.

— А як щодо нас? — запитав Анонім.

— Ми чекатимемо, поки з’явиться сам Екзекутор. Тоді спробуємо взяти його. Бо інакше він сам знищить усе наше військо.

— Правда, — мовив Гаральд, натираючи свої короткі мечі густою червоною рідиною, краплі якої, падаючи на землю, сичали, випаровували траву й лишали невеличкі струминки пари.

— Не знаю, чи зможу я довго чекати, — пробурмотів BE, вже витягши з піхв обидва мечі — Грім і Блискавку.

— Слухай, Еріку! Що це? — зненацька обізвалася Інгеборг.

З боку Ньюгейвена долинали щоразу гучніші вітання. Ерік примусив Попелю вискочити на дуб, що стояв неподалік, вона легко стрибала з гілки на гілку.

— Це нові загони кінноти НІПів, що воюватимуть за нас, — радісно вигукнув він, спостерігаючи, як розступилися сірі маси, пропускаючи наперед довгу колону вершників. — Ні, — крикнув він, приглядаючись. — Ще краще, це лучники-кентаври.

Хвиля оплесків і привітань прокотилася лавами гравців, що виявляли свій захват, побачивши таких могутніх союзників. Попеля зіскочила вниз і невдовзі гордий молодий воїн-кентавр із луком у руці й сагайдаком за плечима прискакав у їхній табір, до його шкіряної кіраси і для людського, і для кінського тулуба були прив’язані пластинки металу. Він низько вклонився своїм людським тулубом, а його довге, чорне, ворушке заплетене в коси волосся опустилося до самої землі.

— Міледі Попелю, я, принц Гарборан, прийшов сповістити, що військо мого народу сьогодні воюватиме разом з вами й допоможе перемогти сили зла.

У сяєві кентавра потужно бився пульс Аватари.

— Ласкаво просимо, принце Гарборане, для нас, людей, велика честь воювати пліч-о-пліч з вами.

Кентаврові, мабуть, сподобалися ці слова, і він широко усміхнувся:

— Як ми можемо допомогти вам?

Ерік замислився і знову взявся вивчати розташування ворожих військ.

— Чи не мали б ви бажання воювати з сером Вореном? — запитав він.

— Це була б честь для нас.

— У такому разі, прошу, поведіть ваші війська на правий фланг. Сер Ворен чекатиме, аж поки вирішить, що його дружина, рушивши в атаку, дійде до отого особливого підрозділу коло каменів, — показала Попеля рукою на далекий гурт університетських персонажів, зібраних поблизу менгірів. — Будь ласка, допомагайте йому у спробах знищити їх; це буде нелегке завдання, бо серед них є багато чаклунів, цілительок і могутніх воїнів.

— Проте вони загинуть! — крикнув, немов заіржавши, принц Гарборан і помчав до своїх військ.

— Лицарю Ворене, прошу, займіть свої позиції, щоб кентаври могли приєднатися до вас, — повернулася Попеля до лицаря, що сидів верхи. Той замість відповіді підняв спис із прапорцем, потім опустив забороло і підострожив білого румака. Земля аж задвигтіла од важкого тупоту лицарської кінноти, що помчала на свої позиції десь на півдорозі до далекого правого флангу сірого війська.

— Ну що? — запитав BE. — Готові вже починати?

Чемний кашель, що долинув з лісу, змусив їх підскочити. Під деревом, випроставшись і піднявши передні лапи, стояли два великі ведмеді.

— Вибачте нас. Ми хочемо допомогти. Де нам воювати?

— Привіт! — радісно вигукнула Сігрид. — Це Ведмідь, що розмовляє.

— І його подруга. Бачу, ти таки знайшов її, — усміхнувся привітно BE, і ведмідь опустив очі, здається, збентежившись, що опинився в центрі загальної уваги.

— Чудово! — підбігла до них Попеля. — Бачите оцю відьму, Інгеборг? Вона повинна жити, щоб викликати вежу. Я хочу, щоб ви охороняли її під час битви, і то якомога краще. Ну, що на це скажете?

— Добре, — промовив ведмідь і, ставши на всі чотири лапи, підійшов до Інгеборг, яка погладила його.

— Готові? — знову запитав BE.

В Еріка все стислося всередині.

— Стривайте, зілля, — показав рукою Гаральд.

— Еге ж, — похитав головою BE. — Вибачте, я майже забув про нього. І яке, на вашу думку?

— Нам треба мати опірність проти скам’яніння, щоб витримувати погляд Медузи, — нагадала Інгеборг.

— І опірність проти страху, щоб не боятися меча Екзекутора, — додав Ерік. — А як третє я ще вип’ю зілля, щоб мене не обпікав вогонь.

— А як щодо зілля, яке дає змогу бути невидимим? — докинув Б’єрн.

— Добра ідея, — похвалив BE. — Знаєте що? — повів він палаючими очима. — Я ризикну й вип’ю четверте зілля.

— Ні! — крикнули всі водночас.

— BE, схаменися! — у розпачі од свого брата закричала Сігрид. — Уяви собі, що тебе розірве, або паралізує, або ще що-небудь, і ти пропустиш усю битву. Лишень, подумай, що майже кожен у світі воюватиме, а тебе не буде, бо ти пішов на безглуздий ризик, перепивши зілля!

— Не позбавляй себе шансу, — лагідно мовив Ерік. — Ми справді потребуватимемо тебе.

— Гаразд, — стенув плечима BE.

Коли всі вже випили барвисті рідини з принесених на битву кришталевих пляшечок і передали решту ведмедям та всім гравцям, що були поблизу, Ерік кивнув BE:

— Подавай сигнал.

BE завзято підняв із землі корогву і, зіперши її на плече, побіг уперед, аж поки проминув передні лави й опинився на нейтральній смузі між обома військами. Одна з великих прогалин між хмарами, ковзнувши горами, на мить яскраво, немов прожектором, освітила BE, тимчасом як обидва війська й далі стояли в затінку. Сотні тисяч очей навернулися до нього, і кожен знав, що вже починається битва.

Ген далеко на лівому фланзі і аж до пісків на узбережжі сірі воїни пішли в наступ. Так само й на далекому правому фланзі, аж до узлісся, зворухнулись і рушили вперед корогви різних окружних підрозділів. Центр тим часом і далі стояв на своїх позиціях.

То був найкращий план, до якого міг додуматися Ерік: спробувати скористатися чисельною перевагою і охопити, наче рогами бика, вороже військо. Він сподівався, що сіре військо зможе обійти ворожі фланги й буде здатне бити ворога збоку і, якщо все складеться гаразд, навіть ззаду.

Ті, що стояли в центрі, мусили довгенько чекати, перше ніж настане їхня черга йти в наступ; минуло більше години, поки хвилі руху, що почався на далеких флангах війська, докотилися до центру. Ерік повільно походжав разом із друзями й батьком, усі вони мали разом вирушати в бій. Навіть Анонім перейнявся тепер почуттям товариськості, що охопило їх. Ганьба, що Свейн Рудобородий, здається змінив свою думку, було б добре, якби й він боровся поруч з ними. Після зборів в амфітеатрі Ерік більше не бачив його. Промова Інгеборг на арені, коли вона заявила, що Epicus Ultima, напевне, покладе край грі, безперечно приголомшила Свейна і спонукала не брати участі в битві.

Попереду й ліворуч од них, досить далеченько, лави похитнулися, сталося перше бойове зіткнення. Сірі війська підступили до правого флангу гоблінів, і раптом той клаптик неба почорнів. Стріли гоблінів, немов сильна злива, затінили ту частину поля. До друзів долинули далекі крики, повітря раз по раз бриніло від пострілів туго напнутих катапульт. Ерік здригнувся. Сірі війська розтанули, неначе місце зіткнення перетворилось у розпалену піч, а його воїни були з масла. Праворуч армія швидко долала відстань до війська тролів, сер Ворен і принц Гарборан трималися позаду, даючи змогу сірим персонажам обганяти їх.

Усі відчули потребу діяти швидко, команди сірих гравців усюди кинулися бігти, долаючи останні кілька метрів. Армія велетнів-канібалів була просто попереду, і з незначної відстані, яка відділяла лави, над останніми острівцями кущів уже можна було помітити їхні насуплені обличчя.

— Поволі, поволі, нехай пройдуть! — крикнув Ерік.

BE і Б’єрн теж прискорили крок, коли навколо почало наростати відчуття неминучої битви. Поблизу від «Остерфіордських гравців» пробігали напівозброєні персонажі, дехто щось із запалом вигукував.

Заревівши, аж задрижало повітря, канібали й собі кинулись у бій, вимахуючи масивними шпичастими довбнями, й відкинули ударами першу лінію сірих постатей.

— Тримайтеся!

Обрій тепер заступили могутні м’язисті канібали, що височіли над військом сірих воїнів, якими аж кишіло навколо і які ледве досягали їм до грудей.

— Не видно! — стурбовано закричав Ерік. — Чи бачив хто Екзекутора?

— Стань мені на плечі, — обернувся Б’єрн і зімкнув долоні. Попеля, не вагаючись, скочила вгору, схопившись однією рукою, щоб не впасти, за величезний Б’єрнів шолом, а потім, коли Б’єрн піднімав її, було вже неважко підтримувати рівновагу, ставши лівою ногою на зімкнені долоні.

— Я бачу його! — з полегкістю крикнув Ерік. — Він отам.

Зазирнувши за лінію канібалів, Ерік одразу помітив Екзекутора, що їздив на великому чорному огирі, його темно-синій плащ маяв позаду, коли він нахилявся, розмовляючи з якимось персонажем… ага, друїдською жрицею. Дивна річ, Екзекутор витяг меча і вдарив її, вона одразу впала. Потім стиснув коня острогами і пробрався крізь лави людожерів.

— Думаю, він збирається йти в бій. Б’єрне, спускай. — Товариш ослабив руки, які міцно тримали ноги Попелі. — Сюди. Веди нас, BE, прорубуй дорогу! — показала Попеля рукою вперед і ліворуч, на місце, де, як вважав Ерік, Екзекутор досягне лінії зіткнення.

— Нарешті! — з гучним криком полегшення, насолоди, а водночас і люті BE кинувся вперед. Решта гравців бігли, намагаючись не відстати од нього, бо він швидко розштовхував убік сірі постаті. Глянувши через плече, Ерік усміхнувся сам собі: по обидва боки од Інгеборг перевальцем ішли ведмеді, пильно приглядаючись до всього.

— Гуп!

Зі звуком, немов ударилися дві величезні скелі, BE завдав свого першого удару Громом. Канібал попереду нього, приголомшений, покотився назад.

Торох!

Смужка срібного спалаху з другої руки BE, і канібал гепнувся на землю з величезним чорним рубцем на грудях, залізний обладунок розплавився вздовж усієї лінії удару.

— Ага! — тріумфально закричав BE, вивернувшись з-під довбні, а потім відскочив убік, щоб уникнути ще однієї, яка вгрузла в землю поряд із ним.

Знову заревів Грім і заточився ще один канібал, Б’єрн метнувся вперед, щоб добити його ударом своєї дворучної золотої сокири. Спалахнула Блискавка — і друзі відсахнулися, бо ще один канібал, хитнувшись уперед, упав поміж ними.

Під нищівні удари Грому і сліпучі помахи Блискавки друзі пройшли крізь лави канібалів, сірі війська ринули за ними, як вода у промивину. Б’єрн допомагав BE в битві. Анонім спокійно рухався одразу за двома воїнами, поглядаючи навкруги лихим поглядом і тримаючи в руках чорний арбалет, проте беріг стріли тільки для тих рідкісних випадків, коли якийсь канібал пробував чинити опір бійцям. Сігрид стежила за здоров’ям команди, але поки що їй не довелося нікого лікувати.

Так само й Інгеборг вочевидь не відчувала потреби вдаватися до чарів, вони з Еріком тільки обмінювалися швидкими поглядами й кивали одне одному головами.

Напрочуд швидко друзі проминули лави канібалів і вийшли на вільну частину поля; позаду них земля кипіла од битви, важкі довбні канібалів косили й розпорошували сірих бійців, що своєю зброєю намагалися завдати бодай хоч якоїсь шкоди тим страховиськам і зрештою коштом тяжких жертв таки повалили одного, що впав, як зрубане дерево.

Попереду було військо орків, яке з тривожною швидкістю проріджувало сірі лави, що поставали на його шляху, дарма що ці потвори були значно слабші за велетнів-канібалів. Екзекутор їздив поміж орків, вимахуючи високо над головою Міцнющим Місячним Мечем, військо гравців ціпеніло од страху і ставало легкою здобиччю для страховиськ, що пожадливо накидалися на них.

— BE і Б’єрне, тримайте орків далі від мене. Інгеборг, будь ласка, чари поквапності. Гаральде? — поглянув навколо Ерік.

— Я тут, — відповів голос із сутіні.

— Спробуймо взяти його.

Рагнок лютував. Як така сила людей наважилась відкрито виявити непокору Центральному Комітетові? Гаразд, вони ще пошкодують! Він був не в гуморі, щоб відповідати на плаксиві запитання Беки. Вона відмовлялася приєднатися до нього, поки він не розвіє її сумнівів. То була помилка: Рагнок не відповідав нікому. Він не мав потреби в Беці.

Розрубавши друїдську жрицю, Рагнок гордо помчав до жалюгідного сірого війська гравців, знаючи, що їхні очі спрямовані на нього — найзгубнішого воїна на бойовищі. Дивляться на свою смерть.

Місячний Меч паралізував гравців еманаціями страху, а потім, гаркаючи від насолоди, його орки стрибали й заслинювались, гасаючи поміж відроголовими сірими постатями і прирікаючи їх на життя в цілковитих злиднях. Після цієї битви світ зміниться без вороття, вже ніхто ніколи не наважиться кинути виклик якійсь постанові ЦК, бо ті спроби будуть зовсім марні. Від’єднавшись од битви, люди повернуться до свого життя з озлобленням, можливо, почасти спрямованим проти дітей-ідеалістів, чиє недоумство й стало причиною бойні.

Попереду Рагнок побачив кольорову латку на тлі тьмяного сірого війська гравців і чорних шкіряних обладунків орків. Ошкірившись, Рагнок упізнав тих персонажів. То був не хто інший, як самі «Остерфіордські гравці», й він розреготався, збагнувши, що вони, здається, шукають його.

Двоє воїнів влучними й сильними ударами розкидали орків, розчищаючи шлях до Екзекутора. Рагнок зареготав: яка ж їх чекає несподіванка, коли вони повернуть цю начебто могутню зброю проти нього!

Він підострожив свого огира, щоб зіткнутися з командою Еріка.

Попереду двох воїнів бігла проворна й надзвичайно жвава дівчина, яку контролював син Гаральда Еріксона і Фреї. У своєму інтерфейсі Рагнок спалахнув гнівом і заскреготав зубами.

— Сподіваюся, Гаральд у вигнанні швидко дізнається про твою смерть, і ти, може, приєднаєшся до нього після битви! — загорлав Екзекутор.

Дівчина видавалася якимось різновидом злодія і, здається, гнівно відреагувала на ці слова, стрибнувши до нього з рапірою в кожній руці. Недбалим рухом Екзекутор підняв перед собою Міцнющого Місячного Меча, і її миттю скував страх. Він зареготав:

— Надто слабка, щоб опиратись!

Друзі дівчини були досить далеко, щоб урятувати її, і Рагнок під’їхав до нерухомого тіла. Надто вона гарненька, майже гріх відтинати їй голову, але він усе-таки відітне майстерним ударом Місячного Меча, що завдяки своїй вазі матиме достатню силу, щоб пожбурити ті сяйливі коси на землю.

А втім, вона аж ніяк не вмерла. Тієї самої миті, коли Рагнок уже передчував легенький щем у руці від удару по її прегарній витонченій білій шиї, вона пригнулася. Коли Екзекутор розітнув порожнє повітря і втратив рівновагу, злодійка вивернула руку його з мечем, і раптом, приголомшений, він упав навзнак на землю й дивився на хмари, а уколи од ударів, завданих немагічною зброєю у з’єднання між частинами обладунку, почали знижувати рівень його життєздатності.

— Звідки вони дізналися? — Рагнок спливав потом — не від тривоги, а від ганьби. Вона одурила його! Її не стримав страх! З лютим ревінням він підскочив, лишивши Місячного Меча в траві до кінця поєдинку, й витяг Гострець.

А вона засміялась і глузливо вклонилася йому.

# ВИВЕРТ

Гострець розтинав саме повітря, з хрускотом розрізаючи навіть молекули, розриваючи саму матерію світу. Але дівчина пішла вперекидь, копнула ногою в обличчя орка, що підступив до неї, і скористалася тим поштовхом, щоб перескочити через Екзекутора, опинившись у нього за спиною. Він розвернувся, щоб зіткнутися з нею, проте відчув, що його рухи незграбні й повільні порівняно з її проворністю.

— Ох, я зламала ніготь. Подивись! — простягла йому руку Попеля.

Тієї миті Рагнок відчув, що Екзекутор заточився вперед, а поколювання в тілі дало йому знати, що він уражений. Його життєздатність катастрофічно зменшувалася, лишилося менше половини, ба гірше, вона падала й далі.

Персонаж-убивця Гаральда Золотоволосого, щойно виступивши з сутіні, устромив обидва отруєні мечі в спину ворогові і тепер пильно спостерігав, як діє отрута, ставши на безпечній відстані од помахів Гостреця. Крові та помсти! Екзекутор умирав. Покліпавши очима і прогнавши сльози, що раптом набігли на очі, Рагнок боровся з панікою. Може, від’єднатися? Ні, спершу треба спробувати зілля. Він почав задкувати до коня, тим часом його життєздатність невблаганно зменшувалася й далі. Вочевидь анітрохи не боячись його, злодійка знову почала завдавати йому нетяжких, але тепер уже дошкульних ран, знаходячи слабкі місця в латах на нозі й проштрикуючи їх рапірою. Він махав Гострецем над собою, щоб відігнати дівчину, але вона легко уникала леза. За мить чи дві до смерті Рагнок відкоркував пляшечку і влив синьої рідини в рот Екзекуторові. Його життєздатність миттю підскочила, а втім, однаково не сягала й половини і швидко зменшувалася.

Тремтячи од люті й страху, Рагнок від’єднався, невпевнений, чи буде Екзекутор живий, коли він спробує на свій ризик повернутися до гри. Хай там як, якщо він не матиме саме в цьому місці якогось університетського цілителя, готового вжити заходів, тільки-но він приєднається, Екзекутор і далі вмиратиме від сильньої отрути, якою скористався Гаральд. Доля битви вже не залежала од Рагнока.

— Добра робота! — в захваті закричав Б’єрн над плечем Еріка, великою замашною сокирою тримаючи орків на відстані.

— Вищий клас! — погодився BE.

— Чудово. — Анонім прицілився у ватажка орків, що вів їх у наступ, й вистрелив з арбалета, стріла влучила в рот і вийшла на потилиці.

— Еріку, що тепер? — запитала Інгеборг.

— Дай-но подивлюся.

Навколо панував суцільний хаос. Коли обидва війська зіткнулися, від первісних задумів битви майже не лишилося й сліду. Аж до самого моря небо заполонили срібні смуги й пишні вогненні сфери — то чаклуни й чарівниці насилали чари. Посвисти і падіння магічних набоїв, кульових блискавок, світляних стріл і здригання землі від падіння важких каменів глушили невпинний рев величезної кількості страховиськ, що весь час ворушилися.

Моторошно було дивитись, як мало лишилося сірих постатей.

— Ми програємо, — похмуро мовив Ерік. — І то катастрофічно.

— Тоді, може, рушаймо до вежі? — подав думку Гаральд.

— Так. Стривайте! — Лицарі праворуч від них були мов яскравий вогник надії. Хоча ці хоробрі войовники здебільшого вже були змушені битися без коней, вони й далі становили значну силу. Лицарів обступали навколо темні маси тролів. Але всі університетські гравці, здається, були повалені. — Туди! — показала Попеля. — Спробуймо приєднатися до них.

— Гиджга! — упевнено пролунав бойовий клич BE, і він помчав уперед, прорубуючи шлях на вершину пагорба крізь орків, які ненастанно напирали.

— Половини моїх цілющих засобів уже немає, — заявила Сігрид, укотре поновлюючи сили Б’єрна.

— Еріку, я піду виконувати своє завдання. Така боротьба мені не підходить. Дай-но я спробую вбити одного або двох спостерігачів, — мовив Гаральд і припав до землі, покриваючи леза мечів густим чорним сиропом та водночас пильнуючи, чи не надходять вороги.

— Добра ідея, батьку. Щасти тобі.

— Тобі теж. — Лісовий ельф безстрашно пробрався між двома велетенськими тілами канібалів і зник.

Тривалий час друзі насилу пробивали собі шлях, майже не розмовляючи одне з одним, хіба що гукаючи, щоб їх або зцілили, або наслали для допомоги їм якісь чари. Обидва ведмеді були вже добряче побиті, ведмедиця дуже шкутильгала.

Було видно, що BE й далі сповнений енергії. Його воїн був просто чудовий і майже не перепочивав між могутніми ударами своєї потужної зброї, відбивався, ухилявся, а потім валив орків, часто одним ударом. За кілька годин BE, напевне, вбив більше монстрів, ніж будь-який інший персонаж в історії гри, але й досі пашів завзяттям.

Злива дрібних біленьких спалахів влучила в Сігрид, і тієї ж миті вона загинула.

— Магічні набої! — крикнув Б’єрн.

— Де? — злякався Ерік. Суцільний вогонь, який щойно забрав у них Сігрид, був згубніший, ніж будь-який бачений раніше. Якийсь надзвичайно могутній чаклун був десь поблизу і, напевне, готував інші чари, може, й такі, що зітруть їх усіх.

— Онде! Ракшаса! — показала ліворуч Інгеборг. Гуманоїд з головою і хвостом тигра, вбраний у східні шовки, пильно дивився на них і насилав чари, махаючи пазурами.

Неймовірно люте гуготіння вогню пронеслося крізь їхню групу, миттю випаливши траву у великому колі навколо них. Але гравцям пощастило з чарами, які вибрав чаклун, бо зілля, випите для опірності вогню, ще не втратило сили, й вони зазнали мінімальної шкоди, натомість цей могутній спалах знищив усіх навколишніх орків, од них лишилися самі черевики, з яких здіймались у небо цівочки диму.

Ерік ще навіть не дав ніяких вказівок, а всі вже побігли до демона, сподіваючись перешкодити йому наслати на них ще якісь чари. Ракшаса став на всі чотири лапи і з гарчанням чкурнув од них. Цей Монстр був такий спритний і швидкий, що в Еріка опустилося серце. Навіть Попеля у своїх чарівних черевичках не піймала б його. Страховисько дочекається слушної миті і знову нападе на них, наступного разу з кригою або блискавкою.

Проте раптом Ракшаса уповільнив біг, кущі і трави поряд з монстром схилились до нього й почали обкручуватися навколо лап. Сердито заревівши, він шарпнувся, але насилу міг ступити один крок.

— Мерщій! Це довго не триватиме! — підганяла Інгеборг. Вона врятувала їх за допомогою чарів-пастки, і Ерікове серце сповнилося захватом і ніжністю.

Друзі оточили демона, і він, дарма що несамовито махав вільною лапою в бік Б’єрна, не мав жодного шансу врятуватися під зливою завданих йому ударів.

Ледь упоравшись із тигром-чаклуном, гравці знову заходилися пробивати собі шлях крізь військо орків. Неподалік попереду вже чулися брязкіт мечів об щити і бойові поклики.

— Лицарю Ворене, лицарю Ворене! — якомога гучніше закричала Попеля.

— Я тут! — пролунала відповідь, яка заспокоїла Еріка.

— До мене!

Відлетів геть останній орк, зметений Громом у могутній руці BE, і вони вже були разом. Лишилося всього три лицарі, всі вже піші, й кожен показував сліди зубів та пазурів на залитих кров’ю обладунках.

Сер Ворен привітав Еріка довгим мечем:

— Ваші накази?

Усюди на бойовищі сірі війська було знищено. Сотні тисяч гравців утратили своїх персонажів. Колись могутній корпус кентаврів поліг увесь, довга низка наполовину кінських тіл відтворювала їхній шлях на бойовищі. Темні сили вдоволено тріумфували, орди гоблінів і ряди мовчазних скелетів продовжували стояти в полі. Купи мертвих тролів поволі заворушились: адже, якщо є достатньо часу, ті з них, хто уник смерті від вогню, знову зведуться на ноги.

— Ми програли битву, — зітхнув Ерік, співчуваючи тим, зокрема Сігрид, хто втратив усе.

— Але ми однаково можемо пробиватися до вежі! — наполягала Інгеборг. — Тільки це й має значення.

— Тоді вперед! — загорівся BE. — Доведімо, що моя сестра загинула не марно!

— До каменів! — гукнув сер Ворен, ставши по праву руку од BE, Б’єрн став ліворуч. Обидві жінки-лицарі, що лишилися живі, охороняли групу ззаду від нападів решток орків.

Між гравцями і каменями було ще метрів двісті, й тепер уже проворні скелети зусібіч напирали й нападали на групу. Їхні удари були несмертельні, але ці солдати були досить вправні, щоб влучати значно частіше за орків. Усі гравці почали страждати од повільної втрати життєздатності.

— Мені потрібні ліки, — матеріалізувався серед них Гаральд.

— Батьку! Як ти там?

— Я вбив їх усіх. — Гаральд заточувався, тіло його вкривали рани. — Сігрид мертва? — запитав він, угадуючи відповідь.

— Так. Ліків більше немає, — констатував Анонім сумний факт, що непокоїв їх усіх. Чорний ельф уже викинув свій арбалет, бо скінчилися стріли, й тепер бився в другому ряду поруч із Попелею, маючи лише короткий срібний меч і невеличкий круглий щит.

— У мене лишилося зілля, — запропонувала Інгеборг.

— Збережи його для BE. На цьому етапі важливіше, щоб він ішов уперед, а не я, — відповів Гаральд.

Неохоче, бо Гаральд, безперечно, вже бачив свою смерть, Ерік був змушений погодитися.

Друзі йшли далі, п’ядь за п’яддю пробиваючись до каменів.

— Як близько ти повинна підійти, щоб викликати вежу? — крикнув Ерік Інгеборг, намагаючись пересилити дзенькіт зброї.

— Не знаю. Сігрид, здається, думала, що я зможу зробити це досить легко, добре було б, аби вона була тут, адже вона знала про це найбільше.

— Може, від’єднаєшся й запитаєш її, а ми поки постережемо це місце?

— Ні, так ми втратимо неоціненний час. Я просто намагатимусь.

Коли лишилося метрів п’ятдесят, одна з численних стріл гоблінів, що свистіли в повітрі навколо гравців, влучила Гаральдові в голову, й він загинув. Анонім вискочив з бойової лінії і спробував стягти з Гаральда черевики, проте вони не скидалися, а гравці не могли чекати. Щоразу, коли воїни попереду вбивали скелет, їм треба було ступати крок уперед, бо інакше вони виснажаться раніше, ніж дістануться до вежі.

— Лиши їх! — гукнула над його плечима Попеля, відбиваючись од скелета. Вбити скелет рапірою було майже неможливо, тож Ерік уже й не намагався, задоволений, що лишається живим і йде позаду воїнів.

— Мала життєздатність! — крикнув BE.

— Б’єрне, лицарю Ворене, прикрийте його! BE, вернися за зіллям! — крикнув Ерік.

Ще кілька митей — і BE успішно вийшов із сутички, квапливо підняв забороло у вигляді вовчої морди і влив собі в рот синьої рідини.

— Ох, так краще. Жахливо, правда? Ці мечі просто неймовірні. — Навіть не чекаючи на відповідь, BE відскочив, щоб знову ринутись уперед до прадавніх менгірів.

— Він божевільний! — зойкнула Інгеборг. — Ця битва надто важлива, щоб бути розвагою. Йдеться про майбутнє всього світу, а він думає про свої іграшки.

— Авжеж, але така його вдача. Ти тільки поглянь на нього — він дивовижний.

Трощачи й розмітаючи все навколо, BE вимахував Громом і Блискавкою, завдавав влучних, швидких ударів, ухилявся од мечів скелетів і відповідав їм з нищівною енергією.

Лишилося пройти сорок метрів.

Величезна тінь накрила їх, і водночас їхні вуха заповнив справжній вихор сичання. Над ними нависала Медуза, так люто дивлячись униз палючими червоними очима, що, попри захист, забезпечений зіллям проти скам’яніння, Попеля на мить заціпеніла од жаху. Медуза легко нахилилась і схопила в кулак Аноніма. Він махав ногами й відбивався мечем у її пальцях, аж поки вона піднесла його до свого обличчя, де сотні змій, що правили їй за волосся, накинулися на чорного ельфа. Він забився в корчах і затих. Віджбурнувши пожмакане тіло, Медуза обернулася знову — й цього разу потяглася до Попелі! Дівчина крутнулася, покотившись, мов колобок, нездатна уникнути ударів скелетів, що завзято штрикали мечами її в бік, поки вона знову стала на рівні ноги.

Хрусь!

BE влучив Блискавкою в зап’ясток руки Медузи, що намацувала свою жертву, й відрубав потворі кисть. Страхітливо зойкнувши, вона позадкувала, з рани полилася рідина, паруючи в повітрі, а її кислотні краплини, бризнувши на гравців, обпалювали їх. Хор змій засичав із новою силою, і Медуза спробувала схопити жертву другою рукою, цього разу загрожуючи Інгеборг.

— Ні! — відчайдушно заволав Ерік. — Вона повинна жити, щоб викликати вежу!

Сміливо, незважаючи на рани, обидва ведмеді зіп’ялися на задні лапи й заревіли навряд чи тихіше, ніж завивала Медуза. Вони відтягли її руку вбік, віддираючи пазурами та зубами величезні шматки шкіри з пальців. Медуза люто опустила голову всередину групи, змії шкірили зуби на всі боки. Відбиваючись од змій, Попеля здійснила найвищий стрибок, на який була здатна, вискочила Медузі на шию, і там увіткнула обидві рапіри в м’яку шкіру по самі руків’я. Водночас BE могутніми ударами відрубував шматки зміїного тіла. З Медузи лилася кислотна кров, її випари застилали гравцям очі.

Потвора нараз здригнулася всім тілом, потім ще раз. Її голова зі страхітливим пронизливим зойком опустилася, тулубом аж до хвоста прокотилася хвиля конвульсій, хвіст затремтів і забився об землю, і зрештою Медуза осіла на землю.

— Я отруєний, — понуро заявив Б’єрн.

— Я теж, — докинув BE.

— Уперед! Уперед, ми майже на місці! — Коли пара від пекучої крові Медузи розвіялася, Ерік побачив, що обидва ведмеді мертві, полягли і обидва лицарі. Їх лишилося тільки п’ятеро, і обидва воїни отруєні.

Тридцять метрів.

— Я помираю. Сподіваюся, ви дійдете, — заточився Б’єрн, упавши спершу на одне коліно і знесилено зіпершись на сокиру. Потім, коли заторохтіли, підбігаючи, скелети й радісно заклацали щелепами, осунувся на землю вже мертвий.

З BE попереду і сером Вореном позаду вони пробивалися далі, але тепер страшенно повільно. Відбиваючись та ухиляючись від ударів, Попеля доходила до межі своїх можливостей, бо Ерік намагався й уникнути загроз своєму персонажеві, і зберегти життя Інгеборг.

Двадцять метрів.

З величезним подивом Ерік відчув, як Інгеборг насилає чари.

— Я думав, їх у тебе вже не лишилося, — мовив він, повертаючи голову в її бік. Інгеборг дивилася повз його плече з такою щирою усмішкою, яку тільки може зобразити сірий багатокутник обличчя.

— Поглянь.

З надією, що наростала в серці, Попеля обернулася. Вежа була тут, височіла над ними. Величезні блоки темного сріблистого світла тяглися в далеку височінь. Вежа не мала ніяких зовнішніх оздоб, а тільки великий миготливий чорний портал замість дверей, і здавалося, ніби крізь нього всякчас тече туди і назад чорна вода.

— Добре, — задихався BE. — Бо я довго не проживу, отрута швидко доконує мене.

— Ти ще можеш триматися! — намагалася підбадьорити його Інгеборг, і то не без успіху, BE зібрався на силі й завдавав нових нищівних ударів скелетам попереду.

Коли до чорного отвору в стіні вежі лишилося метрів десять, BE раптом заточився, розвів широко руки й відкинув мечі.

— Як довго ще треба йти? — крикнув він.

Скелети навколо зупинилися, їхні кістляві постаті виразно свідчили про підозри, що охопили їх. Потім, обмінявшись лихими поглядами, накинулись на BE й добили його безліччю ударів.

— Еріку, ти повинен іти далі. Ти здатний закінчити й сам. Кинь мене, — благала Інгеборг, відчайдушно махаючи своєю чарівною паличкою.

— Я хочу, щоб ми разом зайшли всередину. Мені потрібна твоя порада.

— Ти можеш від’єднатися, коли будеш у безпеці. А тепер іди. Я вже нічого не можу вдіяти.

Здригнувшись, Ерік був змушений визнати, що Інгеборг має слушність.

— Ідіть у вежу, якщо можете! — повернулася Попеля до сера Ворена, який, втомлено бурмочучи, згодився. І тоді Попеля помчала вперед. Її єдиний захисник, підставивши коліно, забезпечив їй зручний кут для стрибка в повітря; зігнувшись, вона приземлилася на обидві ноги, з хрускотом пробивши ребра воїна-скелета, потім скрутилася в клубок і покотилася, а тим часом порожній простір, де вона щойно стояла, розтинали мечі. Попеля подалася ліворуч, потім знову крутнулася праворуч, схопившись за руку зі щитом і майже танцюючи зі скелетом, а водночас відбиваючись од ударів його товаришів. Люто завили останні охоронці — великі пси, що скочили вперед, роззявивши заслинені пащі. Потім останній перекид через голову й відчайдушний стрибок крізь полум’я, яке вивергали пси, охороняючи чорний портал, і Попеля забігла до ефірної вежі. Все заспокоїлось.

Розділ 31 Дотик вампіра

агнок у вигляді ельфа-сидха заговорив до орка й, відчуваючи певний страх, тримав свого коня напівоберненим у бік Ньюгейвена:

— Де граф Ілістивостич, я хочу бачити, графа Ілістивостича. Ти розумієш?

Орк поглядав спідлоба і щоразу щулився, коли Рагнок згадував про вампіра, потім щось буркнув і пішов.

Полишений на якийсь час сам, Рагнок поглядав на бойовище й дивувався результатам. Сонце сідало за чорними хмарами, в долині зависали густі тіні. Трупи лежали купами й цілими купами, інколи утворюючи на диво симетричні згромадження, що були наслідком ураження блискавками — і звичайними, й кульовими. Було зрозуміло, що військо створінь зла перемогло, бо ще тисячі їх і досі блукали по долині. Проте замість прадавніх менгірів тепер лиховісно височіла позбавлена прикрас вежа, тонка, наче шпиль, здіймаючись у небесну височінь. Вона світилася блідим прозорим сяєвом, відбиваючи тускле сріблисте світло обох місяців. Рештки гоблінів і тролів отаборилися навколо вежі. Чи означає це, що ті діти досягли своєї мети і вже всередині? Або, може, це пересторога, до якої вдався вампір?

— Ти хочеш бачити мого господаря, графа? — почувся сухий і безживний голос, і Рагнок аж підскочив, його кінь неспокійно забив копитами. Перед Рагноком стояв блідий гуманоїд, убраний в елегантний чорний костюм, високий комір доходив аж до його худих, як у скелета, щік.

— Так.

— Їдь за мною. — Слуга подріботів на вершину пагорба дорогою, що вела від Ньюгейвена.

Подолавши спротив коня, Рагнок пустив його ступою, поки вони пробиралися поміж куп сірих тіл. Рагнок нервово ковтнув слину, коли вони проминали гоблінів, що приглушено розмовляли й час од часу поглядали на подорожніх, і тоді в їхніх блідо-жовтих очах спалахував хижий вогонь. Вони пройшли повз вежу, що лишилася праворуч. Коло її підніжжя лежала зграя пекельних псів, що теж проводжали Рагнока червоними очима, які в тьмяному надвечір’ї світилися ще лютіше. Там, де стежка повертала на узлісся, стояла прикрашена вигадливим різьбленням графова карета, вікна були завішені важкими оксамитовими фіранками.

— Почекай тут. Він невдовзі з’явиться. — Служник узяв віжки чотирьох чорних огирів, що поглядали лихим оком, і мовчки сів на місце кучера на верху карети.

Небо почорніло, і тільки червоний відсвіт на хмарах свідчив, що недавно скінчився день. Крізь прогалини в хмарах, які повільно бігли по небу, видніли сяйливі зірки.

— Хто ти? — долинув крижаний голос із темних глибин карети, її двері тепер були відчинені настіж. Ущухло тріпотіння шпаків, у лісі перестали ухати сови.

— Я Рагнок. Це інший персонаж, але я та сама людина, з якою ти розмовляв у образі Екзекутора, чорного воїна, — відповів він сухим і здавленим голосом.

— Бачу.

Якийсь час граф мовчав, і Рагнок стримував тремтіння, нездатний поставити запитання, які він підготував, їдучи на цю зустріч.

— Заходь до мене в карету.

Спершу приплив страху не дав Рагноку змоги спішитись, він не хотів опинитися в тому темному, обмеженому просторі наодинці з цим створінням. Але змусив себе підступити і зайти до карети, що рипіла й хиталась, поки він заходив усередину.

Вампір рівненько сидів навпроти нього, розгладжуючи своїми немов виточеними пальцями складки оксамитового плаща. Рагнок не міг себе змусити подивитись на графове обличчя.

— Що… що сталося? Вони зайшли всередину? — нарешті спромігся запитати він.

— Так. Ти зазнав невдачі. Всі твої нахваляння виявилися нічого не вартими. Попеля, сер Ворен і ще один персонаж зайшли досередини, чекаючи, поки обидва місяці стануть як слід. І тепер, якщо їм заманеться, вони можуть зруйнувати все, — сухо говорив вампір, а Рагнок палав од ганьби.

— Чи можна їх зупинити?

— Вони, звісно, можуть, але невдовзі я вб’ю їх усіх. Однак тут має значення характер їхньої смерті, — випростав руку вампір і взяв Рагнока за підборіддя, змусивши його підняти голову. Ще ніколи очі цього монстра не посилали таких владних хвиль. Вони були немов вибухами чорного полум’я на смертельно блідому обличчі, тепер викривленому вбивчою злобою. Рагнок умить відчув страшенний головний біль, що, як він знав, не мине й тоді, коли він від’єднається. В голові йому запаморочилось, усе попливло перед очима, здавалося, ніби він падає з небесних вершин у дві бездонні ями серед білої крейдяної рівнини.

— Тепер мене цікавить, — шепотів вампір сам собі, — чи можу я усунути їх з цієї гри, і то назавжди.

Кров застугоніла у вухах, Рагнока нудило, він хотів від’єднатися, але не міг навіть моргнути.

Вампір нахилився, щоб їхні носи легенько доторкнулися, немов під час ніжного поцілунку. Увесь той час широко розплющені очі вампіра випускали хвилі шаленої енергії. Кожну хвилю тепер супроводив глухий звук: кров припливала до вух, гупаючи, як і серце в грудях. У кареті було тихо, вампір і Рагнок сиділи віч у віч, дослухаючись до ритму у грудях Рагнока, важке гупання поступилося несамовитому калатанню.

І далі тримаючи правою рукою, немов лещатами, Рагнокове обличчя, вампір занурив ліву руку в груди персонажа, який затрепетав усім тілом.

— Я зчавлюю твоє серце. Розумієш? — Слова доходили повільно, кожне було сповнене злоби.

Рагнок у відчаї намагався дивитись убік, але був такий наляканий, що не міг. На очі набігли сльози, тіло вкрилося потом, і він несамохіть уявив собі крижану руку, що душить його у грудях.

Серце закалатало ще гучніше, б’ючись швидко та уривчасто, його удари відлунювали в чорному просторі карети.

— Я зчавлюю. Попускаю. Я зчавлюю знову, — шепотів граф, потік імпульсів з його тіла швидшав, а разом з ним і тремке калатання Рагнокового серця. — Слухай мої слова і старанно зваж їхнє значення. Мої нігті дістали до твого серця, що б’ється. Я охопив його пальцями. Я зчавлюю. Попускаю. Я хапаю його міцніше. Я ВИРИВАЮ ЙОГО З ТВОГО ТІЛА! — зі страхітливим криком радості вампір випустив могутній імпульс енергії, висмикнув руку з грудей Рагнока і тріумфально замахав стиснутим кулаком.

Високо вгорі над Майклгардом, у великій залі нарад, у пітьмі, де тільки раз по раз спалахувала лампочка апарата, яким користувався Рагнок, за столом сиділа, осунувшись, нерухома постать. Голова впала набік, чоловік і далі був приєднаний до гри, але вже не дихав.

Розділ 32 Epicus Ultima

ежа стояла в центрі величезного скрученого вузла ефірних ниток, немов здоровенна голка, застромлена в клубок срібної вовни. Всередині вона була гола-голісінька, височезна порожня труба, що звужувалася до далекої чорної точки, але зовні була пов’язана з усім світом. Ефірні нитки, яких не можна бачити звичайним оком, обплітали всю планету, сходячись і розходячись, формуючи величезні вузлуваті мантії і найтонші волокна — основу і піткання світу. Ефірна вежа стояла в осередку найбільшого скупчення тих ниток, де масивні ефірні линви поєднувались уздовж усієї своєї довжини.

Тепер, перебуваючи в центрі світу, Ерік уже розумів, як функціонують ті ефірні шляхи. Якщо якимось чином набути ефірної форми, можна подорожувати уздовж цієї нитки, наче імпульс місячного світла, і миттю опинитись у Касинопії, а по цій нитці можна провідати підводне місто короля Акіріона, а скориставшись цією, можна танцювати на поверхні Сильванії, і то лише задля втіхи здійснювати піруети за малої сили тяжіння.

Попеля аж свиснула од захвату. То було незвичайне місце, звідки можна оцінити всю широту й найменші деталі «Епіку». Як прикро, що друзі не потрапили сюди й не бачать цих див. І яка майже нездоланна спокуса й далі брати участь у грі, досліджувати нескінченні царства, що тепер раптом стали доступні. Але, звісно, про таке не могло бути й мови, бо гра в руках ЦК тепер перетворилася на інструмент неналежного керування реальним світом.

Попеля ходила по просторій залі й обережно, м’яко, але все-таки чулося й далеке відлуння її кроків. Глянувши, вона пересвідчилася, що не потурбувала сера Ворена. Відважний лицар насилу заповз у вежу майже одразу після Попелі; порубаний і обпалений, він був ледве живий. Попеля допомогла йому сісти, й він почав медитувати й молитися, відновлюючи свою пошкоджену здатність насилати чари. Проте мало минути кілька годин, перше ніж він зміцніє і зможе нарешті наслати цілющі чари достатньої сили, щоб загоїлися всі його рани.

Знову взявшись досліджувати вежу, Ерік дедалі більше непокоївся, бо ніде, здається, не було й сліду замка для цього ключа. Потім Попеля зупинилася, зацікавившись жолобом у підлозі, що був частково заповнений молочною сріблистою рідиною; він тягся по всій залі через центр. Там, де жолоб доходив до стін вежі, він був білий. Зате посередині метрів п’ять жолоба були порожні й чорні.

Ерік замислився, що може означати той жолоб, як раптом почув металеве відлуння чиїхось кроків. Сер Ворен застогнав, але ходив не він. До вежі зайшов, заточуючись, Свейн Рудобородий у великому блакитному бойовому шоломі. Він мерщій відкоркував цілюще зілля й відновив свої сили, а вже потім став роздивлятися.

— Свейне, що ви робите тут? — підбігла до нього Попеля.

— Я повинен скористатися такою нагодою. Тільки-но побачивши, що ви викликали вежу, я мусив якось подбати про себе. То був ризик, та коли є опірність до вогню, ті хорти не такі вже й страшні.

Свейн ходив по вежі і зойкав від захвату перед сяйливими волоконцями ефіру, що в незліченних кількостях випливали зі стін вежі:

— Хай йому грець! Неймовірно!

— Чому ви не допомагали нам? — докірливо запитав Ерік.

— Я не був певен, що хочу вашої перемоги. Зрештою, цьому світові міг би тепер настати край? — спитав Свейн, лунким кроком походжаючи по підлозі.

— Так, якщо я знайду замок.

— Не знаю, чи добра ця ідея. Насправді я думаю, що вона, мабуть, хибна. Краще, якщо я візьму на себе відповідальність за все, бо решту членів ЦК ви вже знищили. Але не думаю, що я міг би зупинити тебе, якщо ти прагнеш саме цього.

Якийсь час вони обидва мовчали. Свейн походжав і далі, як перед тим Ерік, ковзаючи поглядом уздовж ефірних шляхів, немов імпульси сонячного світла, й зазираючи у сфери, до яких вони тяглися.

— Цікаво, де тримають ту принцесу? — міркував Свейн уголос.

— Мабуть, ота нитка, я вже бачив її, — показала Попеля на північну стіну, де була нитка, яка зрештою привела б у магічну кімнату, до якої можна доступитися тільки ефірними шляхами.

— Гм. Так, бачу. Відчуваю спокусу піти і врятувати її. Інші частини пошуку я вже знаю. Бідолаха, мабуть, сидить там багато років.

— Ідіть. Серові Ворену потрібні місце і спокій, щоб відновити свої цілющі чари.

— Ет, пусте. Може, згодом, якщо цей світ виживе.

— Що це, на вашу думку? — підбігла Попеля до жолоба на підлозі, що яскрів сріблом на обох кінцях. Сер Ворен утомлено подивився на жолоб, але промовчав.

— Цікаво, — протяг Свейн, а потім глянув повз Попелю на стіну вежі.

Попеля обернулася. Сильванія, перший місяць «Епіку», наполовину піднялася на зоряному небі, сяючи сріблом крізь прозорі стіни вежі. Так само й Аридія, його менший нічний товариш, сходила з протилежного боку. Попеля знову глянула вниз.

Та частина жолоба, що була порожня, зменшилася! Тимчасом як обидва місяці підбивалися вище, жолоб наповнювався срібним світлом з обох боків вежі. Невдовзі ті смуги світла мали поєднатись у самому центрі вежі.

— Еврика! — радісно вигукнув Ерік. — Саме тут і буде замок.

— Можливо. — В голосі Свейна вчувався жаль, але він з усіх сил намагався вдавати протилежні почуття, походжав по вежі й часом скрикував, коли ефірні нитки розкривали зв’язки, яких бракувало і які колись так пантеличили його.

Тіло Попелі пронизав трепет, немов вежу раптом захитав землетрус. Характер світла змінився, навколишнє срібне сяєво немов потьмяніло й забруднилося. Здавалося, ніби задавнена цвіль менгірів якось пройшла крізь ефірне каміння вежі. Глянувши вгору, Ерік був приголомшений і майже паралізований, побачивши, що позаду Попелі стоїть вампір, а на його вустах виграє порочна, впевнена посмішка.

— Ми зустрілися знову і, гадаю, востаннє, — простягнув руку граф, і Попеля ледве встигла відкотитися, уникнувши його чіпких пальців. Підвелася й побігла.

— Біжи, біжи, дівчисько! — зареготав вампір, виповнивши вежу лиховісною радістю. — Нехай страх наростає в твоєму серці.

Хвиля нерухомості вдарила Попелю: граф наслав чари, проте вона була здатна струсити їх. Потім лиховісна тиша. Чи та потвора тепер летить, швидка, але мовчазна? Чи вона одразу за плечима? Попеля мимоволі здригнулася, уявивши собі удар межи плечі.

Може, стати на котрусь із ефірних стежок? Податись у сфери, де світить сонце? Але як це вчинити? І як тоді скористатися ключем?

За мить це все вже не мало значення, бо граф постав просто перед Попелею, будучи невидимим, коли переганяв її. Його очі були чорнющими печами, що пашіли чорним жаром і ширили темне тепло, яке, здається, зігрівало Еріка фізично. Сидячи в Гоупській бібліотеці, він відчував, як тіло вкривається потом.

— Он воно що! Він від’єднається на мить, поки місяці займуть потрібну позицію, й порадиться з друзями. Можливо, в них є якісь здогади. Але як страшенно тяжко підняти руку!

— Не ворушися, — заспокійливо прошепотів вампір, підступаючи ближче, все міцніше приковуючи Еріка своїм поглядом. Хоч Ерік знав, що ті слова — отрута, яка підточує його силу, він відчув, як його м’язи розслабились. То було вкрай тривожне відчуття, проте він не міг примусити себе відвести очей. Він почувався так, як тоді, коли перебував з гарячкою в лікарні й немов збоку бачив, як його тіло лежить на ліжку.

— Ох, Попелю, ти рідкісна красуня в цьому одноманітному світі. — Граф погладив їй щоки тильним боком своїх кривих нігтів, повільно опускаючи їх на шию. Ерік відчував, як б’ється його серце, в чорних дзеркалах графових очей він бачив відображення кожного удару свого пульсу, що розширював артерії на його білій шиї. І ті удари дедалі частішали.

— Ні! — аж сяяв золотом сер Ворен завдяки присутності Аватари. — Вона наш друг, не чіпай її.

Граф, загарчавши, жбурнув Попелю через залу й повернувся до лицаря:

— Ми не маємо друзів, тим паче серед цих істот. Хіба ми не є єдиним? А їх мільйони. Ми самотні. — Граф тепер намагався власкавлювати свою половину. Але Ерік, знову прийшовши до тями, чув у голосі вампіра, коли до нього підступав сер Ворен, неприховану занепокоєність.

— Ні! — закричав граф. — Ти зруйнуєш нас!

— Тож нехай так і буде. — Сер Ворен раптом перевернув свій меч і, тримаючи його руків’ям угору, наче великого срібного хреста, підняв перед собою: — Я проганяю тебе, огидне створіння зла!

— Ой! — пролунав у вежі моторошний зойк, змусивши Еріка затулити руками вуха. Вампір здригнувся, впав на одне коліно й зіщулився, прикривши рукою обличчя. Від постаті лицаря лилося золоте світло, його потоки обпікали графа, що ревів голосом тисячі катованих в’язнів.

А втім, вампір і далі чіплявся за своє існування, і його годі було вигнати з вежі. Мало-помалу його зойки вщухли, поступившись мовчазній боротьбі. Граф випростався й звівся на ноги. Ерік із жахом споглядав, як чисте золоте світло, що лилося з лицаря, потьмяніло, непомітно змінилося, щомиті набуваючи нових відтінків, і перетворилося на мідь, ставши немов кривавою плямою, що забарвила повітря навколо вампіра.

— Смерть і руїна! — лайнувся Свейн. — Що вони коять?

Не відповідаючи, Ерік отямився і глянув у центр долівки. Обидві лінії світла майже торкались одна одної. Попеля підбігла до місця, де вони мали з’єднатися, дістала ключ зі скриньки й наготувала його. Тільки тоді Ерік ризикнув знову поглянути на боротьбу.

Тепер вампір наближався до сера Ворена, крок за кроком, насилу пересуваючи ноги. Лицар напружився, відставив одну ногу назад, щоб мати кращу опору, тримав обіруч перед собою перевернутий меч і світився, мов зірка. Але волоконця зіпсутості знову зазміїлися уздовж золотих потоків, відкидаючи лиховісні тіні на стіни вежі. Ще один крок — і вампір майже діставав до меча, його обличчя скривилося в агонії, із роззявленої пащі стриміли гострі ікла.

Мало не плачучи вголос у такій страшній скруті, Ерік благав у душі, щоб срібні потоки заповнили решту жолоба й доторкнулись один до одного. Відстань між ними становила десь кілька сантиметрів.

Вампір поклав обидві руки на руки сера Ворена, і меч став поволі опускатися. В усій вежі яскраве сяйво почало відчутно тьмяніти, в далеку верхівку вежі заповзав морок. Потім, відродивши надію, знову спалахнуло золоте сяєво й залунали нові огидні зойки вампіра. Лицар і вампір стиснули одне одного, зазнаючи обидва нелюдських мук.

А Ерік лише відвів од них очі, став навколішки й дивився вниз, де срібні рідини випнулися опуклими поверхнями назустріч одна одній і нарешті злилися в поцілунку. Місячне сяєво перетікало по жолобу з одного боку вежі на другий, а в центрі, просто під Попелею, з’явилися сяйливі срібні літери слів Fines facere mundo, написані довкола маленької замкової шпарини.

— Еріку! — озвався позаду Свейн із завзятим виразом на обличчі. — Дозволь мені, будь ласка! Я присвятив цьому все своє життя, — благав він, простягаючи руку.

Попеля лише похитала головою.

— А втім, — зітхнув Свейн, — якщо це й має бути хтось інший, то саме ти. Ти видатний гравець, дуже кмітливий, тебе цікаво спостерігати, ти ще й розумний. Я дививсь, як розгорталася битва. Твоя команда була неймовірна. За всі роки свого викладання в університеті я ніколи не бачив таких відважних і точних рухів.

Це все було дуже добре, та Ерік відмовлявся відповідати, квапливо намагаючись вставити ключ як слід.

— Стій, що ти коїш! — цього разу Свейн уже дістав меч. Але вони обидва знали, що його загроза марна. І все-таки Свейн махнув мечем по зап’ястку Попелі, цей удар міг би відрубати їй руку. Та якщо Свейн сподівався, що вежа — своєрідна арена, де гравці можуть нападати одне на одного, йому довелося розчаруватись: Попеля не зазнала ніякої шкоди.

— Ще б пак! Чого я раніше не здогадався? — Свейн прожогом метнувся до місця, де зчепилися сер Ворен і граф, і руків’ям меча вдарив лицаря по потилиці.

Меч сера Ворена з брязкотом упав на підлогу, а його тіло обм’якло в руках вампіра, що з огидою жбурнув його через залу, а його лихі очі миттю повернулися туди, де Попеля нарешті вставила ключ у замок.

— Припини! — гаркнув вампір, зосередивши в цьому одному слові всю владність, на яку спромігся.

— Ні! — Попеля міцно тримала ключ і до кінця повернула його.

У далеких закутах всесвіту попадали зірки, їхнє світло й матерію всмоктали маленькі, схожі на волосинки закінчення ефірних ниток. І самі нитки почали втягуватись, дрібні волокна зникали у великих звоях. Над вежею, спершу повільно, зникали яскраві вогні й густішав морок. То була не пітьма нічного неба, а абсолютна чорнота Нічого.

А далі вже швидше світло зникало з неба, зменшуючи всесвіт, аж поки зачепило й місяці, які щезли, мов проколоті кульки, всмоктані зсередини в небуття. Потім ще швидше позникали і хмари, високі гори танули і зменшувались до пагорбів, а потім оберталися в ніщо. Моря висохли, наче всю воду з них увібрав величезний вир.

Потім дедалі швидше й далекі частини планети почали збігатися досередини, а решта всіх барв і звуків злились у могутньому крещендо руху.

— Що ти накоїв? — бідкався вампір, і сльози текли по його обличчю.

Усе світло і звуки увібралися в точку під пальцями Попелі, десь гримнули двері.

Потягнувшись, Ерік від’єднався, ще очманілий од картини руйнування ігрового світу.

Друзі обступили його й занепокоєно зазирали в обличчя. Ерік спробував усміхнутися.

— Ну, все гаразд? — запитав Б’єрн.

— Аякже. Грі кінець.

Інгеборг підскочила й міцно обняла його:

— Молодець, Еріку. Ти просто молодець.

Ерік пригорнувся до дівчини, з кожним ударом серця по його тілу розливалися полегкість і насолода.

— А що тепер? — урвала їх Сігрид.

Інгеборг розімкнула обійми, на мить зустрілася очима з Еріком і усміхнулася.

— Торстейне, ти й досі маєш зв’язок з іншими бібліотеками? — запитала Інгеборг, знову перетворившись у наставницю.

— Так-так. Але цікаво. Немає вже меню персонажів, немає арен. Гри взагалі немає. Тільки операційний рівень.

— Добре, — зраділа Інгеборг. — Передай у кожен округ зібратися на збори о восьмій ранку за нашим часом. Треба багато чого організувати. Фактично цілий новий світ.

Розділ 33 Святкування

еликий майдан у Гоупі підготували для святкування. Чималий простір лишили для танців, які мали відбутися згодом, а решту майдану густо заставили довгими рядами столів і лав. З лискучого даху бібліотеки до червоних черепичних покрівель сусідніх будинків спускалися барвисті стрічки, а нижче величезні юрби народу з усього округу заполонили майдан звуками ще нечуваного гуляння. Дорослим роздавали давні запаси питного меду, а діти були досить утішені своєю нещодавно набутою свободою, бо ввечері вже могли гуляти надворі, а не працювати над своїми персонажами з «Епіку».

«Остерфіордські гравці» не мали ніякої змоги не опинитись на почесних місцях, попри свої скромні спроби вмоститися на лавах, де сиділа решта жителів їхнього рідного села.

— Ну, Еріку, ти вже чув, що люди назвали це свято Днем Попелі. Твій персонаж ушановуватимуть щороку, — широко усміхався йому Торстейн, вимахуючи під час розмови шматком яблучного пирога на виделці.

— Ет, це добре, але насправді Попеля зробила в битві не так уже й багато, свято треба назвати на честь BE. Його воїн — справжній герой.

BE, почувши своє ім’я, урвав розмову з Юдною, дівчиною, що сиділа поруч:

— Що там таке?

— Ти під час битви був справжнім героєм, — повторив Ерік.

BE усміхнувся, згадавши тодішню битву:

— Які враження! Шкода, що «Епіку» вже немає. Такої розрядки ніколи не буде в реальному житті.

— Знаю, — погодився Ерік. — Бачив би ти місця, поєднані з Ефірною Вежею. Дивовижні! Гей, Торстейне, а ти не шкодуєш, що «Епік» скінчився? Адже, знаєш, усі ті знання в бібліотеках тепер непотрібні?

— Хлопче, — вдався Торстейн до лекторського голосу, проте суворості його тону суперечило підморгування й червоний рум’янець на щоках. — «Епік» становив менше одного відсотка інформації, що була в бібліотеках. Ми маємо незмірно корисніші знання про всі мистецтва й науки, і ти повинен скористатися ними — щоб стати корисним членом суспільства. Ні… — він замислився. — Я шкодую лише про те, що не витратив вчасно п’ятдесят тисяч візантинів. Ви всі мали попередити б мене, що збираєтесь покласти грі край. — Він усміхнувся сам собі й ковтнув ще меду. — А як ти? Що ти тепер збираєшся робити, відколи твоє вміння грати в «Епік» уже не потрібне?

Ерік зітхнув, удаючи розпач:

— Що ж, почну прибирати своє обійстя. Батько-мати вже скоро повернуться.

— А потім?

— Не знаю.

Легкий тон розмови трохи не узгоджувався з поважними думками, що тепер снувалися йому в голові. Він не звик мати можливість обирати своє майбутнє, але з «Епіком» скінчилися й переселення. Здобута свобода водночас і давала волю, і дезорієнтувала. Тепер перед ним був цілком відкритий вибір.

— Інні і я думаємо, що ми повинні лишитися в Гоупі й відпрацювати наступного року наші шість місяців на солярнях, — знаєш, покінчити з цим, та й годі. Тоді, може, університет. Інні й далі хоче бути дослідницею.

Їхні руки були під столом, і серце Еріка радісно забилося од щастя, коли вона легенько стиснула йому руки.

— Ага. Думаю, мудра думка. Це робота для молоді. Я радий, що вони запропонували нам, старшим людям, легші варіанти. А як щодо тебе, Б’єрне? Є якісь жалі про кінець «Епіку»? — запитав бібліотекар.

— Грім і блискавка, ні! — брат Інні заперечливо похитав головою з такою щирістю, що всі розреготалися. — Я ненавидів її. Знаєте, скільки годин я марнував до і після роботи, споряджаючи свого воїна? Як чудово мати досить часу для малювання! — Б’єрн замовк. — І все-таки я хотів би зустрітися з королем водяників і русалок. Якби вся гра більше скидалася на його царство, я не мав би таких заперечень.

— Знаєш, а мені не вистачатиме твого воїна з казаном замість голови! — пожартував Ерік.

— А мені — ні, — мовив Б’єрн, запихаючи до рота ще один чималий шматок торта.

— А мені справді бракуватиме Попелі, — говорив далі Ерік. — Вона допомогла зрозуміти, що я можу геть усе. Вона була така відважна, кмітлива, винахідлива.

— Ні, — глянула на нього Інгеборг, а її сині очі але світилися захватом. — Це ти такий був.