Еллінський секрет

«Я дуже вдячний усім вам, — тихо звернувся до присутніх професор Ізраїль Абрамович Файнціммер, і величезні темні очі його засвітилися. — В наші важкі дні ви не забули про мій скромний ювілей… З подяки я розповім вам одну дивовижну повість недавнього часу. Ми, учені, не дуже любимо розкривати ще не підтверджені багатьма фактами спостереження, — прийміть це як знак моєї пошани і довіри до вас.

Ви знаєте, що я присвятив своє життя дослідженню людського мозку і роботи психіки. Але не з одного боку, не в рамках однієї вузької спеціальності підходив я до цього цікавого розділу науки, а намагався охопити діяльність і будову мозку у всій його складності, як розумового апарату. Був я старанним анатомом, фізіологом, психіатром тощо, поки не заснував свого напряму — психофізіологія мозку. В останні роки я посилено працював над з’ясуванням природи пам’яті і, мушу зізнатися, для з’ясування питання зробив ще мало: надто вже важке це завдання. Пробираючись навпомацки серед хаосу незбагненних фактів, блукаючи, мов напотемки, у складних взаємозв’язках нервових клітин мозку, я зібрав лише окремі крихти, що стали зрозумілими, намагаючись створити з них достовірний, досвідом перевірений фундамент вчення про пам’ять. Але не про це я хочу говорити зараз, а про те, що попутно натрапив на ряд особливих явищ, які ще дуже темні, і я навіть не намагався нічого повідомити про них у пресі. Ці явища я назвав пам’яттю поколінь, або генною пам’яттю. Я не даватиму вам наукових доказів, а скажу лише, що по спадковості передається ряд досить складних несвідомих, іноді цілком автоматичних дій нервового механізму тварини. Інстинкти і складні рефлекси не можуть, як на мене, бути лише в підкіркових, нижчих, центрах мозку. Тут обов’язково бере участь кора — отож, весь механізм набагато складніший, аніж це припускали досі. Спрощення механізму інстинктів і є найбільша помилка сучасної фізіології. Але це ще не пам’ять — пам’ять стоїть значно вище в ланцюзі все більш складних організацій, що відають сприйняттям і осмисленням навколишнього світу. Як і прийнято сучасною наукою, пам’ять не спадкова, тобто ті відбитки зовнішнього світу, які зберігає в собі мозок і накопичує за весь час життя індивіда, назавжди зникають зі смертю його і ніяк не збагачують, нічого не передають потомству, що виникло від цього індивіда.

Суть мого відкриття полягає в тому, що я знайшов факти, які доводять передачу деяких відбитків пам’яті по спадковості з покоління в покоління. Ви вже даруйте мені за довгий вступ, але питання настільки складне, що я повинен підвести вас до нього підготовленими, інакше моє надзвичайне ви без містики і чортівні собі ніяк не поясните. Не варто посміхатися, це спільна для всіх або для дуже багатьох слабкість людської природи. Не ви перші, не ви останні факт достовірний, але абсолютно для вас незбагненний визнаєте надприродним.

Продовжую. Всі ви помічали, але ні з чим не пов’язували факт, що, наприклад, краса форм, хай то архітектурних, хай то місцевості якоїсь, хай то людського тіла і так далі, відчувається і, загалом, однаково оцінюється всіма людьми найрізноманітніших категорій, розвитку і виховання. А дайте ви проаналізувати цю красу відповідному фахівцеві: будівлю — архітекторові, ландшафт — географові, тіло — анатомові, той відразу скаже, що краса є досконалість у виконуваному призначенні, досконалість доцільності, економії матеріалу, міцності, сили, швидкості. Я і гадаю, що досвід незліченних поколінь дав нам несвідоме розуміння досконалості, що сприймається у вигляді краси, і це поняття залишає відбиток уже в пам’яті — тій несвідомій пам’яті, яка передається по спадковості з покоління в покоління. Є й інші приклади цієї несвідомої пам’яті поколінь, але про них говорити зараз не буду. І без того проблема пам’яті — ще одна з найнезрозуміліших.

В уявленні сучасної науки, пам’ять гніздиться мовби в комірках, що створюються складними переплетіннями відростків нервових клітин мозку протягом індивідуального життя, життя однієї людини. Я додаю, що деякі з цих комірок, оскільки природа, що оточує нас, протягом сотень століть в основних своїх рисах залишається однаковою, однаково виникали у всіх людей з покоління в покоління і, нарешті, почали передаватися по спадковості. Ось ця несвідома чи підсвідома пам’ять поколінь складає спільну для всіх нас канву нашого мислення, незалежно від освіти і виховання. Дослідження в цьому напрямі дуже важкі, і я ще не маю жодного досвідом доведеного факту.

Однак я йду ще далі і припускаю, що в окремих випадках комбінації комірок пам’яті з особливих зв’язків нервових клітин можуть передаватися по спадковості, зберігаючи з життя минулих поколінь деякі шматочки із області вже свідомої пам’яті — пам’яті, що реалізовується свідомим мисленням.

Це факти, відомі, але зазвичай такі, що вважаються недостовірними, абсолютно точного опису людьми тих місць, у яких вони ніколи не були; сни, що відтворюють точну обстановку минулих подій, ніколи теж не бачених і не чуваних, і багато такого самого. Всі подібні явища віруючими містиками та іншими диваками сприймаються як доказ переселення душ, а вчені лише знизують плечима, за відомим прислів’ям про мавпу, котрій нема що сказати. Ймовірно, є люди з більш загостреною пам’яттю поколінь, і, також, навпаки, з повною її відсутністю.

Так от, любі мої, нещодавно, у важкі дні великої війни, я несподівано отримав нові докази дійсного існування пам’яті поколінь, та ще відразу з області свідомої пам’яті. Війна змусила мене відірватися від суто наукової роботи. Я не міг за своїм характером не прийняти безпосередньої участі в медичній роботі Радянської Армії і почав працювати відразу в декількох крупних шпиталях, де численні контузії, шоки, психози та інші травми мозку вимагали застосування всіх моїх пізнань.

Додому я потрапляв лише до ночі. У своїй квартирі на Сретенському бульварі я зазвичай просиджував години зо дві в кріслі перед письмовим столом, відпочиваючи і водночас роздумуючи про способи лікування особливо важких поранених. Іноді записував важливі факти або рився в літературі, полюючи за описами схожих клінічних випадків.

Таке проведення часу стало у мене звичкою. З друзями і товаришами-вченими я бачився рідко — пізні повернення додому не залишали зовсім часу, а телефонних розмов я дуже не люблю і користуюся цим приладом лише у виняткових випадках. Моє надзвичайне підійшло до мене цілком непомітно в такий звичайний тихий вечір. У тиші, що час від часу порушувалася звичним огидним брязкотом трамвая, струнко йшли одна за одною чіткі думки. Я думав про випадок втрати мови у одного старшого лейтенанта, контуженого міною. Коли щойно лише почав вимальовуватися майбутній висновок, задзвонив телефон. Я не чекав дзвінка; у тиші і зосередженості вечора він здався мені таким гучним, що я швидко зірвав слухавку, морщачись від досади. Вухо лікаря відзначило схвильовану напруженість голосу, що поцікавився, чи квартира це професора Файнціммера. Відтак відбувся наступний діалог.

— Ви професор Файнціммер?

— Я.

— Даруйте, будь ласка, за пізній дзвінок. Я телефонував п’ять разів удень, поки мені не сказали, що ви раніше одинадцятої не приходите.

— Нічого, я раніше першої не лягаю. Чим можу служити?

— Бачте, мене направив до вас професор Новгородцев. Він сказав, що ви єдиний, хто може мені допомогти. Він сказав ще, що я буду для вас цікавим об’єктом. Я й подумав…

— Гаразд, хто ви?

— Я лейтенант, поранений, нещодавно зі шпиталю, і мені потрібно…

— Вам потрібно побачитися зі мною. Завтра о другій годині в першому відділенні Другої хірургічної клініки спецшпиталю. А, ви знаєте адресу… Добре, запитаєте мене, і вас проведуть.

Голос, що соромливо бурмотів подяки, згас у слухавці. Ім’я мого друга-хірурга, що не раз знаходив дуже важливі для мене випадки захворювань, свідчило про цікавого хворого. Я постарався здогадатися, що це може бути, потім закурив і відновив перерваний хід роздумів.

Спецшпиталь займав чудове приміщення, і я часто користувався кабінетом головного хірурга для відповідальних консультацій. О другій годині я йшов широким коридором клініки, уздовж величезних вікон по м’якій доріжці, що чудово заглушала кроки. В кінці коридору біля останнього вікна стояв чоловік з рукою на перев’язі. Підійшовши ближче, я розгледів вродливе, змучене молоде обличчя. Військова гімнастерка з відбитками недавно знятих лейтенантських кубиків дуже пасувала до підтягнутої, стрункої, атлетичної постаті. Поранений поспішно підійшов до мене і сказав:

— Ви професор Файнціммер. Я відразу відчув, що це ви. А я той, хто дзвонив до вас учора.

— Дуже добре, ходімо…

Я відімкнув двері і провів його в кабінет.

— Давайте познайомимося, молодий чоловіче, — за своєю звичкою я простягнув йому руку.

Поранений лейтенант, бентежачись, подав мені ліву руку — права безпорадно висіла на широкій перев’язі захисного кольору — і назвав себе Віктором Пилиповичем Леонтьєвим.

Закуривши сам, я запропонував йому цигарку, але він відмовився і сидів, нахилившись грудьми вперед, тоді як довгі гнучкі пальці його здорової руки нервово обмацували різьблені прикраси масивного столу. Я з професійною ретельністю уважно вивчав його зовнішність. Безумовно вродливе, правильне обличчя, з тонким носом, густими чіткими бровами і маленькими вухами. Приємний малюнок губ, темне волосся і темно-карі очі.

«Вразлива і пристрасна натура», — подумав я і відзначив винувато-збентежений вираз його обличчя, характерний для дуже нервових або хворих людей. Поки я вичікувально дивився на нього, він поглянув зо два рази мені в очі, відразу ж відвів їх і зробив декілька рухів горлом, мовби ковтаючи щось. «Ваготонік», — промайнуло в моєму мозку.

Поранений лейтенант заговорив, помітно хвилюючись, тихим голосом, іноді ледь задихаючись. Він посміхнувся, і я був зачарований цією швидкою, але якоюсь особливо радісною і ясною усмішкою, що цілком зняла вимучену похмурість з його дуже молодого лиця.

— Професор Новгородцев сказав мені, що ви багато вивчали різні, важко пояснювані мозкові захворювання. Це, знаєте, дуже чуйна людина, — все життя пам’ятатиму про нього з вдячністю… Я зараз у поганому стані — мене переслідують галюцинації, і наростає якась дика напруга; здається, що я ось-ось з’їду з глузду. Додатково безсоння і сильні болі в голові — ось тут, — і він показав на верхню частину потилиці. — Різні лікарі по-різному пробували мене лікувати — не допомогло.

— Розкажіть-но мені історію вашого поранення, — зажадав я, і знову чарівна швидка усмішка переродила його обличчя.

— О, це навряд чи може мати відношення до моєї хвороби. Я поранений осколком міни в суглоб правої руки, але контузії ніякої не було. Осколок розбив кістку, її вийняли, потім робитимуть пересадку кістки, а поки рука бовтається мов батіг.

— Значить, ані при пораненні, ані опісля ніяких явищ контузії у вас не помічали?

— Ні, ніяких.

— А коли у вас почався такий особливий психічний стан?

— Нещодавно, місяців так з півтора… Так, либонь, ще в шпиталі, де я лежав, у мене разом з одужанням йшло все наростаюче відчуття неспокою, потім минуло, а зараз ось що сталося. Зі шпиталю я вже два місяці з гаком як вийшов.

— А зараз розкажіть, чому, як ви самі вважаєте, виникло ваше захворювання? Які відчуття і галюцинації у вас відбуваються?

Лейтенант боровся з наростаючим збентеженням. Я поспішив йому допомогти, строго заявивши, що, якщо він хоче моєї допомоги, то повинен дати мені в руки якомога більше відомостей. Я не пророк і не знахар, а учений, якому для вирішення будь-якого питання потрібна певна фактична основа. Хай не соромиться — у мене сьогодні є час — і розповість усе докладніше. Поранений переборов поступово соромливість і почав розповідати, спочатку затинаючись і з зусиллям підбираючи вирази, але потім звик до моєї спокійної уваги і виклав всю свою історію навіть, я б сказав, з художнім смаком.

До війни лейтенант Леонтьєв був скульптором, і я справді пригадав, що бачив деякі його роботи на одній з виставок на Кузнецькому. Це були переважно невеликі статуетки спортсменів, танцівниць і дітей, виконані просто, але з таким глибоким знанням природи руху і тіла, які властиві лише справжньому таланту.

Художник і сам був добрячим спортсменом — плавцем. На одному зі змагань з плавання він зустрівся з Іриною — дівчиною, що вразила художника досконалою красою тіла. Кохання було взаємним. Ірина, в протилежність багатьом вродливим дівчатам, була простою і чуйною. Очі лейтенанта сяяли глибоким внутрішнім захопленням у той час, як він розповідав про свою кохану, і я дуже живо, навіть з якимось натяком на заздрість, уявив собі цю прекрасну молоду пару. Потрібно мати серце закоханого і душу художника, щоб так жваво, скромно і коротко розповісти про кохану дівчину і передати всю ясність і силу своєї любові. Коротше кажучи, лейтенант цілком підкорив мене і заочно зачарував своєю Іриною.

З цією любов’ю, де гармонійно поєднувалися захоплення художника і радість закоханого, до Леонтьєва прийшло владне бажання роботи — прилучення всіх людей до того прекрасного почуття, яке було створене Іриною і ним. Він вирішив створити статую своєї коханої і передати в ній весь блиск її чарівності, весь вогонь життя, що б’є ключем, а не лише створити холодний, відточений символ прекрасного тіла, подібний до класичних зразків. Це спочатку невиразне бажання поступово оформилося і зміцніло, поки нарешті художник не був цілком захоплений своєю ідеєю.

— Ви розумієте, професоре, — сказав він, нахиляючись до мене, — у цій статуї було б не лише служіння світу, не лише моя ідея, але й велика подяка Ірині.

І я зрозумів його.

Задум художника оформився дуже швидко: його кохана не розлучалася з ним, та Леонтьєв довго не міг вирішити, який матеріал узяти йому для статуї. Примарна білизна мармуру не підходила, так само не відповідала його ідеї різка смаглявість бронзи. Інші сплави або мертвили уяву, або були недовговічні, - художник же хотів зберегти для століть розквіт краси своєї Ірини.

Рішення прийшло, коли художник познайомився з описами давньогрецьких авторів, у яких згадувалися статуї, що не дійшли до нашого часу, із слонової кістки. Слонова кістка — ось потрібний йому матеріал, щільний, що дозволяв виконати найдрібніші деталі — ті деталі, які чарами мистецтва створюють враження живого тіла. Нарешті, колір, досконалість поверхні і довговічна міцність, — слонова кістка вартувала того, щоб її шукати.

Знаючи, що окремі шматки кістки можуть бути склеєні без слідів з’єднань, художник присвятив близько року на придбання і підбір потрібних шматків слонової кістки. Слід сказати, що це була дуже наполеглива праця: в нас у країні слонова кістка не в ходу. Можливо, що весь матеріал так і не був би зібраний, якби Леонтьєв не добився дозволу отримати слонову кістку з-за кордону. Побувавши на великому аукціоні слонової кістки в Африка-Хауз у Лондоні, він швидко підібрав всю потрібну кількість чудового матеріалу і повернувся до Москви, сповнений бажанням негайно приступити до роботи, проте сильна хвороба не дозволила йому відразу зробити це, а потім вибухнула війна.

Війна відвела його далеко і від коханої, і від світу його почуттів та ідей. Він чесно виконав свій обов’язок, хоробро боровся за все дороге йому в рідній країні, але через два місяці знову опинився в Москві після важкого поранення. Тут його зустріла та сама Ірина: нічого не змінилося в ній, лише глибока ніжність до нього, пораненого, ще яскравіше світилася в її рисах.

Колишні мрії з новою силою охопили художника, але тепер до них домішувалася гіркота усвідомлення, що він з однією рукою не зможе створити статую, а якщо і зможе, то, напевно, весь вогонь його творчого пориву розчиниться в труднощах техніки виконання — виконання убивчо повільного. Разом з гіркотою цієї безпорадності був і страх — грізна руйнівна сила сучасної війни лише тепер по-справжньому була усвідомлена. Страх не встигнути виконати свого задуму, не уловити, не зупинити миті розквіту сяючої краси Ірини вже в шпиталі примушував його часто неспокійно метатися по ліжку або не спати ночами в кайданах нескінченних дум.

Думка металася у пошуках виходу, неспокій усе далі проникав углиб душі, і росла нервова напруга. Тижні минали, і психічне збудження все розвивалося, щось піднімалося з дна душі, примушуючи мозок напружуватися, і билося у пошуках виходу, неусвідомлене, велике. Леонтьєву здавалося, що він повинен щось пригадати, і відразу відкриється вихід для сили, яка б’ється усередині, - тоді повернеться колишня ясна стрункість світу. Він мало спав, мало їв, йому було важко спілкуватися з людьми. Сон був не справжній — напруга напнутої в мозку струни і тут не покидала художника. Частіше замість сну в напівзабутті проносилися низки туманних думок-образів. Здавалося, що ще трохи — лусне струна, вібруюча в мозку, і прийде повне божевілля. Так після декількох невдалих спроб з іншими лікарями Леонтьєв прийшов до мене.

Я запитав, чи не було повторюваних галюцинацій, або, як він їх називав, думкообразів. Лейтенант лише похитав головою і сказав, що це саме питання йому задавали всі інші лікарі.

— Ну то й що ж з цього, — заперечив я, — опорні точки у всіх нас мають бути однакові, раз ми користуємося однією наукою. Але я покладу вам це саме питання по-іншому: постарайтеся пригадати, чи немає чогось у всіх ваших видіннях спільного, якоїсь основної ідеї, що пов’язує їх?

Леонтьєв, недовго подумавши, пожвавився і відказав коротко:

— Так, безумовно.

— Що ж це?

— Мені здається, Давня Еллада.

— Тобто ви хочете сказати, що всі картини, що проходять подумки перед вами, якось пов’язані з вашими уявленнями про Елладу?

— Так, це вірно, професоре.

— Гаразд, зосередьтеся, дайте спокійно текти вашим думкам і розкажіть мені для прикладу дві-три з ваших галюцинацій, постарайтеся найбільш яскраві і закінчені.

— Яскравих багато, а ось закінчених немає, професоре. В тому-то й річ, що будь-яке видіння для мене поступово мовби розчиняється в тумані, вислизає і обривається.

— Це дуже важливо — те, що ви сказали, але про це потім, а зараз мені потрібні приклади ваших думкообразів.

— Ось одне з особливо яскравих: берег спокійного моря в яскравому сонці. Топазові хвилі поволі набігають на зеленкуватий пісок, і верхівки їх майже досягають узлісся невеликого гайка темно-зелених дерев з густими й широкими кронами. Ліворуч низька прибережна рівнина, розширюючись, зникає в синюватій далечі, у якій туманно вимальовуються обриси безлічі невеликих будівель. Праворуч від гаю круто здіймається високий скелястий схил. На нього, звиваючись, піднімається дорога, і ця сама дорога відчувається за деревами гаю, позаду нього… — Лейтенант замовк і подивився на мене з колишнім винуватим виразом. — Бачите, це все, що я можу сказати вам, професоре.

— Чудово, чудово, але, по-перше, звідки ви знаєте, що це Еллада, а по-друге, чи не схожі видіння, подібні до щойно розказаного, на картини художників, що відтворюють Елладу та її уявне життя?

— Я не можу сказати, чому я знаю, що це Еллада, але я знаю це твердо. І жодне з цих видінь не є відображенням бачених мною картин на теми давньогрецького життя. А в деталях є і схоже, є й не схоже на спільні всім нам уявлення, що склалися за улюбленими художніми творами.

— Ну, сьогодні не варто більше стомлювати вас. Розкажіть ще якийсь інший думкообраз ваших галюцинацій, і досить.

— Знову кам’янистий високий схил, що пашіє спекою. По ньому піднімається вузька дорога, усипана гарячим білим порохом. Сліпуче світло в мерехтливому серпанку нагрітого повітря. Високо на ребрі схилу виділяються дерева, а за ними височіє біла будівля, охоплена поясом струнких колон, що мовби випросталися гордо над кручею урвища. І більше нічого.

Розповіді лейтенанта не дали мені жодної тріщини в стіні невідомого, за яку можна було б зачепитися думкою. Я розпрощався з моїм новим пацієнтом без відчуття упевненості в тому, що я справді зможу йому допомогти, і обіцяв днів через два, обдумавши повідомлене ним, зателефонувати йому.

Наступні два дні я був дуже зайнятий, і чи то внаслідок утоми мозку, чи то тому, що висновок ще не визрів, я не мав жодного судження про хворобу Леонтьєва. Проте призначений термін скінчився, і увечері я з відчуттям провини узявся за слухавку телефону. Леонтьєв був удома, і мені прикро було чути, яка надія прозирала в тоні його запитання. Я сказав, що не міг ще в купі інших справ як слід подумати, а тому зателефоную ще через декілька днів, і запитав, чи бачив він ще щось.

— Звичайно, дуже багато, професоре, — відповів Леонтьєв.

Я попросив передати тут-таки по телефону найбільш яскраве видіння. І ось що він розповів:

— Високо над морем знаходиться велика біла будівля, і здається, що портик її з шістьма високими колонами небезпечно висунутий уперед над урвищем. В боки від портика розбігаються білі колонади, напівприховані яскравою зеленню дерев. До портика ведуть широкі білі сходи, обрамлені парапетом з мармурових брил, припасованих з геометричною точністю. Верхній край парапету плавно закруглений, і під ним біжать чіткі барельєфи оголених постатей у русі. На кожному виступі широкий майданчик, обсаджений кипарисами, і на ньому статуї. Я не можу розгледіти ці статуї: очі ріже блиск сліпучого сонця на мармурових сходинках, різкі тіні дерев перетинають майданчик…

Закінчивши розмову, я відкинувся в кріслі, розмірковуючи, і довго думав над дивним випадком, що постав переді мною. Не треба передавати вам усіх моїх спроб вирішення завдання. Вони так само нецікаві, як і звичайний ланцюг фактів нашого повсякденного існування; нецікаві, поки не трапиться щось яскраве, що раптом змінить усе.

Яскраве і трапилося. Струм думок замкнувся миттєвим спалахом, у якому прийшло усвідомлення, що бачені художником у його маячних картинах уривки є шматочками одного цілого в його поступовому розвитку… А якщо це так, то… невже я зустрівся з прикладом пам’яті поколінь, що збереглася і виступила зі століть саме в цій людині? Весь захоплений своїм припущенням, я продовжував нанизувати відомі мені факти на нитку, що раптово з’явилася. Леонтьєв скаржився на болі у верхній частині потилиці, а саме там, за моїми уявленнями, в задніх областях великих півкуль, гніздяться найбільш давні зв’язки — комірки пам’яті. Очевидно, під впливом величезної душевної напруги з надр мозку почали проступати стародавні відбитки, приховані під усім багатством пам’яті його особистого життя. І його нав’язливе відчуття зусилля пригадати щось, без сумніву, було відгомоном підсвідомого ковзання думки по непроявлених відбитках пам’яті. Як у художника, зорова пам’ять у нього була надзвичайно сильно розвинена, отож, шматочки, що проявлялися, відображалися в мисленні у вигляді картин.

Знайшовши собі точку опори, я продовжував ще й ще підкріплювати свою здогадку, але перервав міркування і з хвилюванням узявся знову за телефон. Якщо мої міркування слушні, то я зараз почую від Леонтьєва саме те, що й потрібно почути. Якщо не почую, все невірно і знову попереду гладка, непроникна стіна невідомого. Я забув навіть про пізній час. Леонтьєв за звичаєм не спав і відразу підійшов до телефону.

— Це ви, професоре, — почув я у слухавці його звично напружений голос, — отож, ви щось вирішили?

— Ось що, любий мій, чи відомий вам ваш родовід?

— О, скільки разів мене вже питали про це! Наскільки я знаю, у нас в роду немає божевільних і п’яниць.

— Киньте божевільних, мені зовсім не те потрібно. Чи знаєте ви, хто за національністю були ваші предки, звідки вони, з якої країни? Ви, мабуть, південець!

— Це так, професоре, але я не можу втямити, як…

— Поясню потім, не перебивайте мене! То хто ж у вас в роду південець?

— Я не знатна персона і точної генеалогії не маю. Знаю лише, що батьки мого діда обоє були родом з острова Кіпру. Але це було дуже давно, а дід переселився до Греції, а звідти до Росії, до Криму. Я й сам кримчак за місцем народження. Але навіщо це вам потрібно, професоре?

— Побачите, якщо моя здогадка правильна, — не приховуючи своєї радості, відповів я, домовився з Леонтьєвим про прийом на завтра і повісив слухавку.

Лежачи в ліжку, я ще довго роздумував. Завдання було ясне, і діагноз вірний, тепер потрібно було підсилити і продовжити прояв пам’яті поколінь до якоїсь важливої для Леонтьєва межі. Але що це за межа, Леонтьєв, звісно, не знав, і я також не міг здогадатися. Вже засинаючи, я вирішив, що майбутнє саме покаже.

Наступного дня в тому самому кабінеті і в колишній позі сидів Леонтьєв. Його бліде обличчя вже не було похмурим, і він безвідривно стежив очима за мною, поки я ходив по кабінету і посвячував його у свою теорію. Закінчивши, я опустився в крісло за столом, а він сидів у глибокій задумі. Я поворушився, і він здригнувся, потім, наполегливо дивлячись мені в очі, запитав:

— А чи не думаєте ви, професоре, що й сама ідея статуї зі слонової кістки не випадково виникла саме у мене?

— Що ж, можливо, — коротко відказав я, не бажаючи відхилятися від того способу подальшого з’ясування спогадів Леонтьєва, що спав мені на думку.

— А чи не має те, що я повинен пригадати, стосунку до моєї статуї? — продовжував наполягати художник.

— О, ось це дуже ймовірно, — відразу відгукнувся я, оскільки слова художника мовби поставили крапку в думках.

Зажеврілі очі Леонтьєва показали, як сильно подіяла на нього моя здогадка. Можливо, він інстинктивно відчував правильність шляху до вирішення загадки і сам уже допомагав мені у пошуках.

Ми домовилися, що художник постарається негайно ізолюватися від усіх зовнішніх впливів. Зачинившись у своїй квартирі, він у напівтемряві намагатиметься зосередитися на своїх видіннях, а коли картини зникатимуть, спробує їх знову викликати думками про свою статую. Не боротися з відчуттям необхідності щось пригадати, а, навпаки, підсилювати його, збуджуючи пам’ять деякими особливими прийомами за моїми вказівками. В зусиллях пригадати нервове збудження може досягти небезпечної межі, але на цей ризик доведеться піти. Про видіння і про свій стан Леонтьєв повідомлятиме мене по телефону увечері.

Цього разу лейтенант заквапився додому. Проводжаючи очима його струнку постать, я ще раз подумав про рідкісну привабливість цієї людини, яка невідомо як стала мені дорогою. Увечері, проти очікування, дзвінка не надійшло. Трохи непокоячись, я збирався вже зателефонувати сам, але роздумав, вирішивши не заважати самотньому зосередженню свого пацієнта. Однак десь усередині мене гриз сумнів у безпечності винайденої мною системи лікування, і, коли наступного вечора задзвонив телефон, я подивився на осоружний апарат з полегшенням.

— Любий професоре, ви, вочевидь, маєте рацію… Я увійшов, — без передмови повідомив мені Леонтьєв, і в голосі його начебто не відчувалося нездорової напруженості.

— Що таке, куди увійшли? — не зрозумів я.

— Та в цей будинок чи палац, ну, в ту білу будівлю на урвищі, - поспішаючи, говорив художник. — Звичайно, всі ті картини, що запам’яталися мені так виразно, поступово вводять одна в іншу. Тепер я бачу, що́ всередині цієї будівлі. Це велика кімната чи зала. Замість дверей — широко розчинені мідні ґрати. Мідні-таки листи вистилають підлогу. Вікон немає, замість них широкі аркади вгорі. Через них струмує рівне світло без тіней. Тут багато статуй та інших якихось речей, але я не міг їх розгледіти: ясно їх не видно. Біля стіни, протилежної до ґрат, у центрі головної осі зали — низька широка аркада, в яку видно густі верхівки сосен і виблискуюче крізь них небо. Край цієї аркади ще біла статуя, і поряд якісь столики й посудини… О боже мій, зараз зрозумів: адже це майстерня скульпторів! До побачення, професоре!

Слухавка глухо клацнула. Я, мабуть, не менше від самого художника горів нетерпінням дізнатися більше, виразно усвідомлюючи незвичайність зустрінутого мною. Але як учений я був навчений терпінню і міг як і раніше займатися своїми справами, незважаючи на те, що телефон мовчав два наступні вечори. Дзвінок пролунав рано вранці, коли я тільки ще збирався починати трудовий день і не чекав ніякого повідомлення від Леонтьєва. Художник утомлено попросив мене відразу ж приїхати до нього, якщо зможу.

— Я, здається, закінчив свої мандри стародавнім світом, нічого не можу зрозуміти, професоре, і дуже боюся… — Він не договорив.

— Гаразд, постараюся, чекайте: або приїду, або зателефоную, — поспішно погодився я.

Забезпечивши собі вільний ранок, я поїхав на Таганку і не без зусиль розшукав гарний невеликий будинок з башточкою, що розташувався на горбі, в садку, глибоко захованому у зламі вулиці.

Я подзвонив і відразу ж був радісно зустрінутий самим Леонтьєвим. Художник швидко завів мене до своєї кімнати, вельми простої, без жодного підкресленого безладу в смаках і звичках, чомусь прийнятого людьми мистецтва.

Вікно, завішене товстим килимом, не давало світла. Маленька лампочка, закрита чимось блакитним, заледве давала можливість розрізняти предмети. Я усміхнувся, побачивши, з якою точністю були виконані всі мої вказівки.

— Засвітіть же світло, нічого не видно.

— Якщо можна, то не треба засвічувати, професоре, — боязко попросив мій пацієнт, — я боюся, раптом знову не те, боюся втратити свою зосередженість. Зосередитися наново у мене вже не вистачить сил.

Я, зрозуміло, погодився, і Леонтьєв, відкинувши блакитну запону з лампочки, всадовив мене на широкій канапі і сів сам. Навіть у скупому світлі я міг побачити, як ввалилися і зблідли його щоки та збільшилися блискучі очі.

— Ну, розповідайте, — підбадьорив я художника, витягуючи цигарки і уважно стежачи за його обличчям.

Леонтьєв поволі потягнувся до столика, узяв з нього аркуш паперу і мовчки подав мені. Великий аркуш був покритий нерівними рядками незрозумілих знаків. Якісь хрестики, кутики, дуги і вісімки, не написані, а радше старанно замальовані, йшли групами, очевидно, утворюючи окремі слова. Я у загальних рисах мав уявлення про різні алфавіти, як стародавні, так і сучасні, але ніколи нічого схожого не бачив. Зверху були написані два короткі рядки, що, певне, позначали заголовок.

Я довго дивився на сторінку невідомих письмен, і передчуття незвичайного й цікавого поступово охоплювало мене, те чудове відчуття порогу невідомості, знайоме кожному, хто зробив якесь велике відкриття. Скинувши очі на художника, я побачив, що він безвідривно стежить за мною, — навіть губи його напіввідкрилися, надаючи обличчю дитячого уважного виразу.

— Ви розумієте щось, професоре? — тривожно запитав Леонтьєв.

— Звичайно, нічого, — прямо відказав я, — але сподіваюся зрозуміти після ваших роз’яснень.

— О, це все той самий ланцюг видінь. Пам’ятаєте, я зателефонував вам і розповідав про внутрішність будівлі? Під час розмови з вами я зміркував, що це майстерня скульптора або художня школа. Ще зайвий зв’язок з моєю мрією уразив мене, і я поспішив знову повернутися до галюцинацій, уже розуміючи в них якусь певну лінію, якийсь сенс, який я й повинен був, певно, розгадати.

Ще і ще я піддавався своїм видінням, підсилюючи їх і зосереджуючись за вашими вказівками, але всі решта картини, що раніше мелькали переді мною, або знову зникали, або якось стушувалися, зробилися невиразними. Щойно надходила мить появи найвиразніших і найдовших видінь, незмінно поверталася зала у білій будівлі, художня майстерня. Більше нічого я не міг побачити і почав уже впадати у відчай. Відчуття замкнутості спогаду, про яке ви говорили, не приходило.

Раптом я відзначив, що одна частина кімнати поступово, з кожним новим видінням, стає все виразнішою, і зрозумів: продовження уявних картин потрібно було шукати лише всередині скульптурної майстерні — далі мої видіння вже не йшли. Як я не намагався, так би мовити, вийти за межі майстерні скульптора, нічого іншого не міг побачити.

Та все виразнішим ставав правий бік стіни навпроти ґрат, там, де було широке і низьке вікно — арка. Видіння гасло, знову з’являлося, і з кожним разом я міг побачити все більше подробиць.

Ліворуч чітким силуетом на тлі сосен і неба, видимих крізь аркаду, виділялася невелика статуя, в половину людського зросту, зроблена зі слонової кістки. Я дуже намагався її розгледіти, але вона не ставала поступово яснішою, а, навпаки, гасла. Так само згасла нова подробиця, що спочатку стала більш виразною, аніж статуя, — низька і довга ванна з сірого каменю, налита майже до країв якоюсь темною рідиною. У цій ванні неясно виднілися обриси скульптурної фігури, мовби оголеного тіла, втопленого у темній рідині.

Але й ця деталь стушувалася, а поряд з ванною проявився широкий стіл з товстою кам’яною плитою зверху і довгим сидінням на кшталт лавки перед ним з жовтого, гладко відполірованого дерева. На столі безладно лежали палички, згортки та інші предмети, у яких я, можу поручитися за це, упізнав деякі скульптурні інструменти, схожі на ті, якими сам звик користуватися. Ближче до правого кута столу лежала квадратна плита чи товстий лист із гладкої міді без будь-яких прикрас, покритий якимись знаками.

Цей лист ставав усе виразнішим, і, нарешті, все видіння зосередилося на цьому листі міді. Виразно стояла переді мною його позеленіла поверхня з вирізьбленими на ній значками. Нічого не розуміючи, я все-таки чуттям, інтуїтивно зміркував, що в цьому місці кінець серії уявних картин, замикання ланцюга видінь, за вашим припущенням. Знемагаючи від невиразної тривоги, я почав замальовувати знаки мідної плити. Ось бачите, професоре, — гнучкі його пальці перебрали цілий оберемок аркушів, — треба було знову і знову починати. Видіння згасало й іноді годинами не поверталося знову, але я терпляче чекав, поки не зміг скласти ось цей аркуш, який у вас в руках. Ліва рука у мене ще не зовсім пристосувалася, і справа йшла поволі. А зараз я більше нічого не бачу, втома, стало все байдуже… Лише заснути ніяк не можу, боюся неясно і вперто якоїсь помилки. Я не бачу зв’язку з собою у цих хитромудрих знаках. Раніше я відчував його дуже різко — скульптури, статуя із слонової кістки, — а зараз знову нічого не розумію. Що ж усе це, професоре?

— Ось що, — відказав я, весь тремтячи від сильного хвилювання, — зажийте дозу снодійного — я приготував на випадок, якщо ви переборщите з вашими видіннями. Ви заснете — це вам найбільше потрібно, — а я заберу аркуш, і до вечора ми отримаємо уявлення, що́ все це означає. Справді, ваші галюцинації добігли кінця. Я не розумію ще всього, але думаю, що ви пригадали нарешті те, що вам потрібно… Ось тільки несподівані дивовижні письмена… Ще раз запитаю: чи цілком ви упевнені, що ваші видіння — Еллада чи, скажімо, лише якось з нею пов’язані?

— Я казав вам, професоре, я не можу пояснити чому, але упевнений: бачив Елладу, чи, правильніше сказати, шматочки її.

— Чудово, тепер намагайтеся заснути, а потім геть усі ці самітницькі штори, любий мій, ви повернетеся в життя! Ну, досить, досить! — перервав я подальші питання художника і швидко вийшов, забравши таємничий аркуш.

Ще трохи терпіння, міркував я, прямуючи до трамвая, і все повинно вирішитися. Або це справді вирваний з глибини минулого запис чогось важливого, або… маячна нісенітниця. Ні, на останнє не схоже. Одні й ті самі знаки часто повторюються, групи нерівної кількості знаків розділені проміжками, вгорі, очевидно, заголовок. Ні, в маренні такої штуки не напишеш. «Отже, раз художник упевнений, що це Еллада, треба до еллініста. Хто у нас в Москві найкрупніший спец з цього фаху?» — продовжував я свої міркування, але ніяк не міг нікого пригадати. У себе вдома за допомогою довідника науковців, календаря академії і знехтуваного телефону я знайшов потрібного мені чоловіка і негайно зателефонував йому. Пощастило, він виявився удома.

Не далі як через сорок хвилин я розкурював чергову цигарку в його кабінеті, тоді як учений уп’явся поглядом у поданий мною аркуш з таємничими знаками.

— Де ви узяли, вірніше, списали це? — вигукнув еллініст, пронизуючи мене примруженими блискучими очицями.

— Я все розповім вам не криючись, та спочатку, заради всього святого, поясніть мені, що це таке?

Учений нетерпляче зітхнув і знову схилився над аркушем, промовляючи розміреним, без інтонації голосом:

— Принесений вами уривок написаний так званими кіпрськими письменами, складовою абеткою, справа наліво, як раніше писали в Елладі. Цими письменами написано на еолійському діалекті давньогрецької мови. Тому мені важко швидко перекласти весь уривок. Ось заголовний рядок — так, це цікаво! — складається з трьох слів: вгорі — малактер элефантос. Під ними внизу — зітос. Перші два слова означають буквально «пом’якшувач слонової кістки», а в переносному значенні: майстер слонової кістки. Наша назва «майстер» теж походить від цього кореня. Зітос — особлива невідома рідина — засіб для розм’якшення слонової кістки. Ви знаєте, що в Давній Елладі художники знали секрет робити слонову кістку м’якою, мов віск, і завдяки цьому ліпили з неї вельми досконалі твори, які опісля тверділи, знову стаючи звичайною слоновою кісткою? Цей секрет потім був безповоротно втрачений, і ніхто досі…

— Хай йому біс, все зрозумів! — схопившись зі стільця, закричав я. Побачивши перелякано-здивоване обличчя ученого, спохопився і поспішно додав: — Даруйте, на бога, але це дуже важливо для мене, а головне — для мого пацієнта. Чи не можете ви мені тут-таки передати, хоча б у найзагальніших рисах, зміст подальшого?

Еллініст знизав плечима і не відповів. Проте я бачив, що його очі бігають по рядках аркуша, і постарався заклякнути в кріслі, стримуючи хвилювання і накипаючу скажену радість. По кількох хвилинах, що здавалися дуже довгими, учений сказав:

— Наскільки я можу розібрати без спеціальних довідок, тут записаний хімічний рецепт, але назви речовин потрібно буде окремо витлумачити. Ну, тут сказано про морську воду, потім про порошок цинни і якусь олію Посейдона і так далі. Напевно, це і є рецепт того засобу, про який я щойно вам казав. Це дуже важливо, — підсумував еллініст.

Тон його голосу видався мені надто сухим, при величезному значенні його слів. Але так чи інакше, все було ясно. На мідній плиті, тобто тут, на аркуші, був записаний рецепт засобу для розм’якшення слонової кістки. Художник пригадав нарешті його через десятки поколінь, і справді тепер він зможе створити статую Ірини, просто виліпивши її!

Учений вичікувально дивився на мене. Сповнений торжества і хвилювання, я підвівся і відразу ж розповів йому історію свого пацієнта і дещо зі своєї теорії. Коли я закінчив, вираз недовірливого подиву остаточно зник з обличчя еллініста. Маленькі очиці стали геть добрими і, далебі, надто вологими. Виходячи з його кабінету, я побачив, як учений уже рився в книжкових шафах, швидко витягуючи книгу за книгою. Спокійний, що обіцяний переклад аркуша буде зроблений так швидко, як це лише буде можливо, я з відчуттям святкової радості світу вирушив по своїх звичайних справах.

Відчуття спокою і щастя розуму, що отримав перемогу, не полишали мене і в звичній тиші мого кабінету. Але нетерпіння швидше повідомити все, що стало таким зрозумілим, художникові змусило мене відразу ж зателефонувати йому. Він, мабуть, чекав мого дзвінка і на моє запрошення негайно приїхати до мене швидко відповів:

— Зараз їду!

Мені дуже живо запам’яталося цього вечора виснажене обличчя Леонтьєва з різкими тінями від настільної лампи і його уважні очі, з іскрами подиву, радості і торжества, що пробігали в них.

— То я відкрив, ні, пригадав, втрачений секрет стародавніх майстрів? — схвильовано вигукнув художник, все ще не вірячи тому, що трапилося. — Але як я міг це зробити?

Я пояснив йому, що точних даних наука ще не має, але, очевидно, в попередніх поколіннях його предків були майстри, що знали цей секрет. Довга робота і важливе значення цього рецепту зумовили те, що в пам’яті одного з його предків утворилися якісь дуже міцні зв’язки, що закріпилися для передачі в механізмі спадковості.

Ці зв’язки, зберігаючись під спудом його особистої пам’яті, виникли і в нього, Леонтьєва. Таким чином, тут від дива лише одне — дивовижний збіг прояву стародавньої пам’яті і важливості еллінського секрету саме для нього, що також став скульптором, як і його предки. Дуже велике бажання створити статую Ірини, воля і напруження всіх сил допомогли йому викликати з області підсвідомого картини стародавньої зорової пам’яті. Сам того не знаючи, він весь час відчував, що знає саме те, що так для нього необхідне. Кінець пояснення художник слухав уже неуважно, киваючи головою і мовби намагаючись дати мені зрозуміти, що він уже все зрозумів. Щойно я кінчив, як він швидко спитав:

— Отож, коли учений зробить переклад, у мене буде рецепт цього засобу, професоре? Ви цілком упевнені в цьому?

Мені важко передати радість і хвилювання художника після моєї ствердної відповіді.

— Подумайте лише! Тепер я і з однією рукою виконаю свою мрію, свою мету… — І його довгі пальці заворушилися, немов уже обробляючи чарівний матеріал м’якої слонової кістки. — Тепер, завтра… — Голос його затремтів. — І це дали мені ви, професоре, ваша наука…

Художник підхопився і схопив мене за руку, потягнувся до мене, мов дитина до батька, але засоромився свого пориву, відвернувся, сів і опустив голову на здорову руку, на стіл. Плечі його ледь здригалися. Я вийшов до іншої кімнати, сам схвильований до глибини душі, і сів там, покурюючи…

Наступного дня я знову побачився з художником у еллініста, що зробив переклад запису, який містив точний рецепт втраченого секрету. Після цього я розлучився зі своїм пацієнтом і заходився надолужувати деякі пропущені за цей час справи, намагаючись разом з тим скласти повний звіт зі всіма можливими поясненнями про зустрінутий надзвичайний випадок.

Дні минали, весняні змінилися літніми, непомітно підійшла осінь. Я дуже втомився від великого навантаження, роки як-не-як давали себе знати; трохи прихворів і відсиджувався удома. Несподівано до мене з’явилися двоє молодих людей.

Я відразу впізнав Леонтьєва і вгадав його Ірину. Рука художника ще висіла на перев’язі, але це була вже зовсім інша людина, і я рідко зустрічав на чиємусь обличчі стільки ясності і доброти. Про Ірину я скажу лише, що вона вартувала божевільної любові художника і всіх наших трудів у пошуках еллінського секрету.

Ірина міцно поцілувала мене, мовчки дивлячись мені в очі, і, направду, я був більше зворушений цією безмовною подякою, аніж тисячею дифірамбів.

Леонтьєв, хвилюючись, сказав, що статуя вже готова, він присвячує її науці і мені як данину врятованого рятівникові, почуття — розумові і дуже хоче показати її мені. Ну, статую я бачив. Описувати її не беруся — це буде зроблено фахівцями. Як анатом, я побачив у ній ту саму найвищу досконалість доцільності, що всі ви назвете красою, у яку кохання автора вклало радісний і легкий рух. Словом, від статуї не хотілося йти. Довго ще перед очима стояла ця дивовижно прекрасна жінка як доказ всієї сили влади Форми — тонкого щастя краси, спільного для всіх людей».

1942–1943

© ЕФРЕМОВ И. А. Сердце Змеи: Рассказы. — М.: Детская литература, 1970. - 576 с. — (Библиотека приключений: В 20 томах. Том 19).

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2009.

Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm