Екологи, або Копроконська історія

— Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.

Інтуïція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав:

— Чому вас так лякає ця зброя.

— Вона дуже небезпечна, — я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба.

— Небезпечна для кого? — сьогодні пан Ліро був таки більш терплячий ніж нетерплячий.

Але у мене була паніка. Я не могла продовжувати цю розмову, не могла бути спокійною, чомусь тремтіли руки, я попросила:

— Може ви накажете щоб перевірили ту яму, я ж його не чую…

— Накажу, та мусиш дати відповідь.

— Ці кулі вбивають, куди б не потрапили. Це ж кірід! — я не помітила, як шепіт перейшов у крик.

— Чим особливий цей кірід?

— Невже ви не розумієте, я не можу спокійно відповідати на ваші запитання, коли він там!

— А мені і не потрібно, аби ти спокійно відповідала, — жорстко мовив він, — мені потрібно, щоб ти говорила правду. Що таке кірід?

— Особливий метал, сплав каатер-толлу і іріда, форми йому можливо надати тільки під час первинноï обробки, поки ці два метали, з'єднавшись, не охололи. Після охолодження він… — я пробувала пояснити, та нервуючи не могла підібрати потрібних копроконських слів, затиналась, — цей метал найтвердіший, його структура вічна, ні кристали, ні кислота, ні інший, будь який метал, не залишають подряпин навіть на молекулярному рівні, це вічний метал.

Я розповідала, тільки про фізичні властивості кіріду та не згадувала, що на цей метал взагалі ніщо не впливає, не тільки магія, а й уміння керувати матерією взагалі, кірід він, чомусь, поза матерією, де б він не був — він найосновніший, поглинає всі імпульси тіла і душі.

Тому, щоб не дивитись на той пістолет, бо він притягував до себе мій погляд, ніби був змією, я зосередилась на дірці у матраці. Навіть відтягнула край кігтиком і подивилась на те сіре і збите, що наповнювало старий матрац.

Варко слухав. А потім несподівано вхопив мене за руку. Я хотіла висмикнути, та він тримав міцно, а ламати йому пальці зараз не потрібно, тим більше, він підняв пістолет на рівень мого обличчя, змусивши мене заклякнути. Потягнув мене за руку, виявляється для того, щоб уважно подивився на кінчики моïх пальців.

— Це ж кігті? — здивувався він.

— Ми ж вікторіанці, у нас така форма нігтів, — бовкнула я, розглядаючи дуло темного пістолета.

— Ти знову почала своï шпигунські ігри? — розсердився Варко. — Я зустрічав вікторіанців, у них людські нігті. А ви часом не нодійці?

— Ви вірите у казки? — я розуміла, що цим питанням можу тільки зашкодити Гелу, та погодитись з тим, що ми нодійці, все одне, що зізнатись у тому, що ми калтокійці. Хоча, яка вже різниця.

— Вже починаю, — сердито відповів Варко, — я витягну вашого брата з тієï ями, та не тому, що ви розчулили мене своïми сльозами, а тому, що він повинен оклигати до наступного допиту. Цієï ночі наш президент буде сам з вами говорити.

Я відкрила рота… Новина вкрай неприємна.

Нак отримав наказ: в'язня витягти з ями і повернути до камери, він забрав з собою лікаря, і для певності ще трьох солдат, з тими дивними пістолетами.

Лікар тупцював слідом за величезними широкоплечими солдатами, і перспектива ще раз зустрітися з навіженим хлопчиськом йому, м'яко кажучи, була зовсім не до вподоби…

Нак відчинив двері, потім люк, зазирнув до ями, скривився, ніби йому допікав зубний біль, в'язень був непритомний. Не вагаючись, рудий солдат підхопив те мокре, закуте кайданами, тонке тіло попід руку, і витяг з ями. Всі хто був поряд полегшено зітхнули.

Лікар присів поруч, з в'язнем, що лежав лицем у підлогу, бо руки були сковані за спиною, торкнувся холодного зап'ястка, просунувши пальці під залізо кайданків, послухав слабке серцебиття, розгублено рахував інтервали між ударами серця, інтервали тягнулися що не менще як секунд десять. Лікарю стало соромно, адже коли йшов сюди, мимоволі бажав смерті цьому нещасному юному чужинцю.

Солдати пам'ятаючи наказ, таки тримали того чужого на прицілі пістолетів, а лікар мав власну думку щодо зброï, націленоï в його бік, бо відстрибнути він, лікар, навряд чи встигне, так болять коліна.

Гел застогнав, якось по-дитячому, безпомічно.

Нак бачив, лікар розгубився, сердито відсторонив світило копроконськоï медицини (що теж колись був в'язнем цієï тюрми і зараз в'язнем залишався) і, здерши з себе теплу куртку, загорнув чужинця. Наказав другому солдату підтримати, як він висловився: «Це нещастя», зняв з пояса флягу зі спиртом, вийняв зубами корок і приклав флягу до рота чужинця. Гел відчувши запах спирту, спробував відвернутися, пам'ятав це пекельне пійло ще з першого допиту, та з Наком не так легко було сперечатись, особливо коли на спротив сил вже не було.

Тихо підійшов пан Варко, помітив зблідлого лікаря і запитав:

— Він живий?

— Поки живий, — відповів лікар, — серцебиття надто сповільнене.

— Він молодий, серце мусить витримати, — запевнив Варко лікаря.

— Ой, пане Ліро, не завжди молоді сильніші від старіших…

Нак, вхопивши Гела, за підборіддя влив йому спирту до рота, примовляючи:

— Та пий, дурню, тобі ж краще буде, зігрієшся, я ж знаю, як тобі зараз боляче, пий, буде легше, от навіжене вперте щеня.

Варко здивовано дивився на гладенькі смагляві п'яти і пальці ніг Гела, зненацька запитав:

— Лікарю, а як зазвичай виглядають люди, коли ïх витягають з цієï ями, ну, скажімо за три години?

Лікар ще не зрозумів суті питання, тому перепитав:

— В якому сенсі?

Варко посміхнувся, і пояснив:

— Вас не дивує, що провівши у холодній воді дванадцять годин, це створіння… ну, наприклад, навіть не посиніло?

— Я… Мене… Отакоï… А дійсно, — лікар захвилювався, зняв окуляри, дістав з кишені хустинку, протер ті окуляри, вдягнув ïх на свого носа, і здивовано запитав, — невже він андроïд? Чи кіборг? І не дивно, такий досконалий…

— Хіба тільки штучні люди здатні на таке? — дивувався Варко, бо мав надію, що лікар, врешті решт, зрозуміє його натяки.

І лікар зрозумів, та на секунду втратив можливість розмовляти, стояв відкривши рота і дивився на Варко ошелешеним поглядом. Варко чекав на відповідь. Лікар вагався, та здогади були надто дивними, щоб ними не поділитись, і вчений зміг з себе видавити лише:

— Ні, пане Ліро, цього не може бути…

— Хіба ви не вивчали всі ці дивні чутки, міфи і легенди з лікарем Коре?

Лікар Норе вже ніби нічого не чув і не бачив, окрім напівживого Гела. Присів біля солдата, що підтримував в'язня. Спочатку дивився на зблідле лице чужинця, на його бліді злотаві губи, відгорнув куртку, і мокру надірвану сорочку з грудей, приклав пальці до шиï, підняв трохи верхню губу. Уважно подивився на зуби і здивовано пробубонів:

— Та ми ж ïх так і не знайшли… — Миттєва пауза і він швидко заговорив ніби сам до себе: — Так тому і не знайшли, ми шукали стародавні цивілізаціï, казкові міста на захованих від людського ока планетах, та не могли і помислити, що вони можуть бути просто серед нас, і цей хлопчисько… Це диво, пане Ліро. Та я все ще не можу повірити, я мушу його детально оглянути…

— Я чомусь так і думав, — промовив Варко, присівши поруч з чужинцем.

Нак все ще тримав флягу у руці, був здивований поведінкою командира і лікаря. З цікавості аж нахилився уперед, аби чути усі слова що мимоволі злітали з вуст лікаря і ті які скупо кидав пан Варко. А Варко, взявши Гела за комір мокроï сорочки, несподівано струсонув його і голосно крикнув: «Справжнє ім'я, солдате! З якоï ти планети?!»

І говорити і дивитись Гелу було важко, тіло боліло, ніби тисячі кірідових голок проштрикнули його і застрягли у кожному м'язі, та він примусив себе розплющити очі, на обличчі навіть з'явилась якась подоба кривоï посмішки, і Варко почув відповідь, тихо та чітко:

— Гелард до Рідас, екологічна комісія Коаліціï.

— Ти мала, вперта тварюко, — зі злим захватом проговорив Варко, — а якщо я знову поверну тебе до цієï ями?..

— То краще вже застрельте, — спокійно прошепотів Гел.

— До камери його, — наказав Варко, і відпустив ту мокру почорнілу сорочку, підвівся, і хотів було іти.

Та лікар зупинив його:

— Але ж, пане Ліро, ви ж самі розумієте! Я мушу його дослідити! Заради науки…

— Не кричіть, пане лікарю. Особливо про якісь там досліди. Нам потрібно поговорити наодинці, ідемо до вашого кабінету…

— Але ж, пане Ліро! — з відчаєм закричав лікар Норе.

— Лікарю це наказ, — гримнув на вченого політик Варко.

Гел лежав на підлозі загорнутий у куртку, немов мертвий. Нак важко зітхнув, дивлячись на в'язня:

— От дитина нерозумна, чому ж тебе сюди занесло? І саме я мушу з тобою оце зараз панькатись?

— Та візьми за патли, та тягни до камери, — порадив здоровань з підбитим оком, — чим це бісеня краще від іншоï наволочі, яка тут сидить? Розумію, дівчисько — мале і гарненьке, я тобі навіть позаздрив, коли ти ïï виніс… А цю сволоту треба б було ще й провчити. Хочеш, я його до камери закину, як належить?

— Ото вже правда, віддай його нам, ми його затягнемо до камери. Потім тричі подумає перед тим, як стрибати по головам, як пустельний стрибунець, — розсміявся худорлявий солдат, який не брав участі у нічному побоïщі.

— Дурні ви обидва, — промовив Нак, беручи легке, тонке тіло в'язня на руки.

— Це чому дурні? — вишкірився старший здоровань з підбитим оком, порівнявшись з Наком, пістолет він вже тримав дулом до долу. Цей старий дуже поважав Старшого солдата Нака, не раз вони були разом у бойових операціях. Нак витягнув напівживого здорованя з палаючого бронетранспортера, тому здоровань був йому зобов'язаний життям, до того ж вони були друзями: — Чому дурні?

Молодший теж зацікавлено подивився на старших солдат, а четвертий, зовсім ще хлопчисько, взагалі мовчав, його б ніхто не слухав, він тільки-но був зарахований до спеціального загону і права голосу не мав.

— Тому дурні, що не слухали розпорядження командира, в'язень має бути поки цілим, бити його не можна, — відповів ïм Нак.

Нак приніс Гела до нашоï тюремноï камери, загорнутого у військову куртку, обережно поклав на настил. Подивився на мене, перелякану, співчутливо, і віддав мені фляжку з медичним спиртом. Порадив:

— Змусь його ще випити і, не знаю… може розітри його, чи що там потрібно в таких випадках.

Потім зняв з Гела всі кайдани, і вийшов з камери залишаючи нас вдвох.

Я допомогла брату лягти на спину, обняла обхопивши своïми маленькими руками його плечі і голову. Пробувала зігріти, та все було марно.

Не ті ми зараз, якими були колись.

Варко зайшов до лікарського кабінету, сів за стіл, біля стіни. Мусив все обмислити… Найкраще це робити там, де не нема телефонів і ад'ютантів, де ніхто не заважає.

Лікар, щоб заспокоïтись, заходився готувати чай. Пристрій для кип'ятіння води у нього давно зламався, новий він так і не замовив (як завжди, брак часу, тим більше ненавидів заповняти усілякі там папірці), тому кип'ятив воду за допомогою двох лез, сірників, ниток і дротиків, та ще й у баночці з-під якихось консервів. Варко дивлячись на це творіння самодіяльно умільця, та на почорнілу розетку, посміхнувся своïм думкам: «Якщо у підвалі буде пожежа, не потрібно буде проводити розслідування…»

Вода закипіла. Лікар дістав з шухляди два старих горнятка кинув туди по парі листків тапірго і залив окропом. Теж сів і, обхопивши долонями своє горнятко, подивився на Варко чекаючи обіцяноï розмови.

Варко підтягнув своє горнятко до себе, спостерігав, як вода забарвлюється червоним кольором.

Але лікар зненацька оговтався, у нього виникла здогадка, яка все перекреслила, і сподівання, і радість відкриття:

— Але ж, пане Ліро… я чув що ïх двоє, брат і сестра… А у стародавніх так не буває. Не буває, щоб були брати чи сестри…

— Може вона йому не сестра? Але вони настільки схожі. Та вона на сантиметрів п'ятдесят менша зростом, тендітніша, та загалом дівчина. Але вони казали, що близнюки… Але ж і близнюки можуть бути різні. Різниця у зрості між ними велика.

— Я бачив у дуже старому напіврозваленому храмі малюнок і слово. На малюнку високий юнак, тримає за руку маленьку дівчину, у них крила за спинами, не пташині, а ніби як у летючих мишей, та дуже великі. І слово: «Близнюки». Той малюнок був дуже тьмяний…

— От смішно… Я вже починаю слухати казочки, замість фактів, — осміхнувся Варко.

— Пане Ліро, я мушу ïх дослідити, — наполягав лікар.

— Лікарю Норе, ви не тільки не будете ïх досліджувати, ви про це все поки що забудете. Потрібно мовчати, щоб ніхто, крім вас і мене, навіть і помислити не міг, що ці двоє чимось відрізняються від звичайних людей. Хлопчисько і так вже наробив дурниць.

— Але ж, пане Ліро… — лікар все ще мав надію переконати Варко у необхідності дослідження чужинців, — мене ж вважали божевільним… І Коре також вважають божевільним, та він своєчасно втік.

— Пане лікарю, я обіцяю, що якщо виникне можливість, ви зможете вивчити цих гостей, але потім, — пообіцяв Варко, — а зараз мусите підкоритись моєму наказу.

— Але ж цієï ночі…

— Якщо вони те, що ви думаєте — то вони переживуть цю ніч.

— І я сьогодні ще мушу перевірити його здоров'я, — розгублено наполягав пан Норе, — такі правила.

— Підете і оглянете, але без жодних зайвих питань.

Ще годину Гел був непритомним. Через півтори години потроху почав приходити до тями. Це були, напевне, найважчі півтори години для мене. Я хотіла змусити його зробити ковток того спирту, та він вперто відштовхував мою руку з флягою.

Я ж бачила, що він не може зігрітись, розлютилась і він, шкодуючи моï нерви, таки випив того пекельного пійла, та за умови, що і я буду пити з ним, бачив, напевне що мені вже зле. Та й у камері також було холодно. Фляжку ми спустошили вдвох, пили по ковтку, я ковток, він ковток. Гел сп'янів, у мене теж піднявся настрій. Загорнулись у ковдри та куртку Нака, ми сиділи на тюремному настилі, притулившись одне до одного, і сміялись над усім, що бачили (що вони до того спирту домішують?), охоронники відійшли подалі, ïм напевне набридло бути об'єктами для наших дурних жартів.

Але прийшов лікар. Казав, що мусить оглянути Гела.

Лікаря супроводжував Нак. Побачивши, що ми п'яні вдвох, він здивувався і спробував пояснити мені правила хорошого тону, заведені на Копроконе для вихованих дівчат:

— Я ж казав, щоб ти його змусила випити, а ви напились разом. Хіба так можна? Ти ж дівчина.

Я здивувалась:

— Так і мені ж холодно. У вашому підвалі нема опалення. А ви б могли ще принести таку фляжку?

— Оце вже ні, достатньо з вас і того, що встигли випити, — суворо відповів Нак.

Лікар помітно хвилювався розглядаючи нас. Він мусив якось витягти Гела з-під ковдр і куртки, та не знав як це зробити, здогадки довели його майже до трансу.

Нак вирішив допомогти:

— Підведись на декілька секунд, лікар повинен тебе оглянути.

Гел мав власну думку стосовно лікарського огляду:

— Не вилізу. Мені вже значно краще.

— От вперте хлопчисько. Скільки ж ти будеш мені нерви тут псувати? — роздратовано прошепотів Нак і таки витягнув Гела за ногу, він чомусь не думав у ту хвилину, що може отримати удар другою ногою по лобі. Вхопив за руку, та за воріт сорочки, поставив на ноги, — встань і стій спокійно.

Гел навпроти копроконського лікаря був неначе дитина. Ще й Нак підтримував його за плечі, та не надто наполегливо, згадав, чим скінчилась така його дія минулоï ночі. Лікар від хвилювання забув, що має робити, хотів впевнитись у своïх здогадках, але так щоб ніхто не помітив, навіть сам в'язень. Та для того, щоб впевнитись необхідно хоча б зробити маленький надріз шкіри і м'язовоï тканини. А цього робити не можна. Пан Норе був у відчаï. Тому він тільки послухав серцебиття, і перевірив, як дивний пацієнт дихає.

У лікаря були холодні руки, Ще холоднішою була слухавка. Гел спробував відсторонитись. Та Нак тримав.

Велика куртка була у повному моєму розпорядженні, я загорнулась у неï з ногами.

Лікар послухав, як працюють легені Гела, подивився очі і горло, повідомив ніби собі присуд оголошував:

— Він у нормі.

Я бачила настільки йому кортить взяти пробу шкіри, нігтів, волосся, наскільки він знітився, мало не до сліз. Я вже розгледіла його минуле: роки пошуків і марних сподівань. І я побачила, що у ті роки він супроводжував у своïх пошуках дуже знайому мені людину, я здивувалась, наскільки цей світ малий і тісний. Ой, як потрібно дуже, дуже обережно зблокувати думки цього лікаря, ой, як потрібно!

А лікар сів на настил поряд зі мною. Нак здивовано подивився на вмить змарнілого лікаря, який щось поспіхом записував у маленькому блокноті. Отакий старий, небритий, жовтошкірий лікар у домашніх капцях, але ж був він відомим на планеті вченим, дослідником, мандрівником, а ще світилом медицини, а тепер тут, згорбився, хворий, завжди йому холодно, завжди на щось скиглить, завжди чогось боïться. А сьогодні взагалі лікар мав вигляд ображеноï дитини, котрій не дозволили гратися дорогою іграшкою.

— Відпустіть його солдате, — тихо і розчаровано пробубонів лікар, не відриваючи погляду від свого блокнота, — цей пацієнт не мій.

Нак відпустив Гела, мій брат стрибнув на настил, і відразу ж сховався під куртку, ледь не витрушуючи мене з під-неï, його холодні ноги накрили моï теплі, я спробувала сховати своï ноги під ковдру, за що він обізвав мене егоïсткою.

Нак посміхнувся, спостерігаючи за нами. Лікар вирвав аркуш зі свого блокноту, той на якому він щось так швидко записав. Підвівся акуратно склав папірець вчетверо і передав його Наку, притягнув його за лікоть поближче до себе і прошепотів на вухо:

— Оце потрібно передати пану Варко. Читати забороняється.

Лікар вийшов з камери. Йшов, мислив і не міг зрозуміти, чому люди не можуть просто жити і радіти життю? Чому, коли він майже знайшов те, що шукав впродовж життя — мусить мовчати… І ще не розумів він, лікар і вчений: чому, коли з'явилась можливість кричати усім, що він не божевільний, він мусить мовчати… Заради чого?!!

Нак сховав папірець до кишені, ще раз поглянув на нас і, нічого не кажучи, вийшов.

Ще один день закінчився, коли три здорованя в чорних масках і чорних формах без відзнак увірвались в нашу камеру. Вони повитягували нас з-під ковдри і з-під куртки, тримали під прицілом чорних пістолетів, поки не замкнули на наших зап'ястках кляті холодні кайданки.

Добре, хоч рук за спину не заламували, вважали що ми і так надто слабкі, аби пручатись.

Підв'язали мотузками наші злощасні штани і виштовхнули у коридор, все це мовчки. Від того ïхнього мовчання було моторошно.

Я тоді зрозуміла, що були ці солдати дужі, надто дужі, як для простих смертних. А коли один з них стягнув волосся Гела в хвіст і продемонстрував ребром долоні, як він його відріже, я здогадалась — доля знову звела нас з нашими ворогами — Лідеанцями

І ноги мерзнуть на бетонній підлозі, і одяг Гела ще мокрий. І Лідеанці… з тими пістолетами… Ну, що ж… догралися, я у відчаï…

Нас заштовхали до кімнати для допитів.

Я розгубилась, хотілось відволіктись від реальності, от і подумала: «А може була колись ця кімната заставлена дубовими бочками з добрим вином, і те вино тут роками вистоювало у тих бочках і як гарно, мабуть, було б сидіти за великим дубовим столом у такому підвалі, поряд з тією великою дубовою бочкою, пити холодний благородний сяючий у світлі свічок, напій, і відчувати як по всьому тілу розливається веселе тепло, та насолоджуватись спокійною годиною і гарною розмовою з лицарем, який повернувся з завойовницьких походів і теж навчився цінувати життя. І от би на мені був хутряний плащ…»

Та на жаль, не було ні бочки, ні лицаря, ні хутряного плаща. Зате був стіл і заплямований кров'ю табурет, під товстим залізним ланцюгом та яскрава лампа під зеленим абажуром. І ще був стілець біля столу звичайний на чотирьох ніжках, поряд з тим страшним табуретом. А на столі лежали фото-кіно-камера виробництва Пайри, і телепа-передавач, теж звідти.

І… на власні очі це було бачити набагато страшніше.

А ще був міністр, та він нікого вже не хотів у ту ніч допитувати він навіть не бажав того допиту спостерігати. Та й голова йому боліла.

Пити треба менше, пане міністре, то й голова так боліти не буде, а може, дійсно Гел занадто сильно приклав чоботи ката до голови того дурного міністра.

А ще там був сам президент Такароне. Він поспішав завершити задумане? Вважав, що сам зробить все якнайкраще.

І пан Варко теж був. Хоча президент волів би тієï ночі у тій кімнаті не бачити пана Варко. Та діватись ïм було вже одне від одного нікуди… І президент думав, що може, воно й добре буде, якщо втовкти Варко пикою у кров тих клятих калтокійців, щоб по вуха, щоб не смів навіть потім пан Варко і помислити про зраду.

А ще я тоді зрозуміла, що пан Такароне, президент планети Копроконе, добре знає процедуру допиту, знає він, що допитувати людину потрібно, тоді коли арештант сонний. Коли той самий арештант вже встиг навіть з півгодини подрімати, а його розбудили, і поки він той арештант ще не зовсім прокинувся і не розуміє попервах що він, хто він і де він, приперти до кімнати допитів, де його чекають серйозні люди.

І я тоді спати хотіла… І я не хотіла бачити тих серйозних людей. А Гел взагалі ще не зовсім отямився після ями.

І ні Нака, ні Довгого, ні навіть того сердитого солдата з підбитим оком там і тій кімнаті не було, нікого з тих, до кого ми вже навіть звикли. А ще я знала що Варко нас не захистить, для нього головне було дізнатись те, що йому ще невідоме щодо планів Такароне і Корде. Мене це теж цікавило та цікавило ще до того, як я потрапила у ту кімнату. Бо у тій кімнаті всі думки повилітали з голови, і у мене була лише одна думка аби все скоріш закінчилось.

Лідеанці штовхнули нас до стільців, змусили сісти.

Президент сів за стіл — серйозний, як вчитель.

— Добрий вечір, панове екологи, — ввічливо, насміхаючись, привітався Такароне.

— Дійсно… добрий, — в'ïдливо буркнув Гел, — тільки вже ніч.

Я сиділа, і мовчки розглядала найновітніші камеру та передавач на столі.

— Добре, ніч, — самовдоволено відповів президент, — і якщо ви станете трохи поступливішими, то ми швидко зробимо заплановану на сьогодні роботу, і ви підете спати.

— Яку роботу? — запитав Гел, його погляд став гострим, як лезо з катер-тоола.

Президент, посміхнувся, гнів в очах Гела був йому добрим знаком:

— За допомогою цих пристроïв ви встановите зв'язок з вашим командуванням, аби я міг порозмовляти з котримось з тих, хто прийме моє невеличке замовлення.

— З яким командуванням? — зухвало запитав Гел.

Це запитання могло тільки розсердити президента. Але ні, він посміхнувся, дістав з внутрішньоï кишені пластикову газету, розгорнув ïï і поклав на стіл, щоб Гел міг прочитати. Я теж подивилась на той аркуш. В очі кинувся заголовок статті: «ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПІЛОТА?» і фотографіï обгорілоï основи пасажирського корабля, на фоні планети. У статті написано що корабель 47С — що йшов рейсом Копроконе-Ракірла був збитий невідомим космічним об'єктом. Спеціальною комісією було виявлено: ця космічна катастрофа не що інше, як добре спланований терористичний акт підпільноï організаціï, котра вирішила таким чином призвести до конфлікту Копроконе і Коаліціï. Адже на тому кораблі на Ракірлу поверталась екологічна комісія, надіслана Коаліцією для перевірки екологічного стану Копроконе на передодні вступу Копроконе до Коаліціï.

А у куточку невеличкий некролог і маленька фотографія тих двох вікторіанців.

— Тепер екологічноï комісіï не існує, - посміхався президент, — і я хочу поговорити з калтокійськими найманцями.

Гел з сумом подивився на цього привітно-усміхненого чоловіка, і тихо запитав:

— І що ви хотіли від тих калтокійців?

— Про це я буду говорити з твоïм командуванням, хлопчику, ти тільки встановлюєш зв'язок і смиренно виконуєш роль покірного заляканого заручника, — відповів президент Такароне.

Я слухала розмову брата з копроконським президентом, і відчувала себе тінню, яку поки що і ніби навмисне ніхто не помічає, аби потім вдарити як можна посильніше.

Гел взяв до рук передавач, подивився на нього з усіх сторін, ніби бачив вперше, кайданки задзвеніли, Гел посміхнувся, поклав передавач знову на стіл і тихо повідомив, здалось навіть що він ніби вибачився:

— А я не знаю коду.

Президент підвівся, нависнув над нахабним в'язнем, повільно почервонів від гніву. Дивився, ніби пробував спопелити Гела поглядом. Гел очей не відвів. Президент не витримав спокійного погляду калтокійця — оскаженів, і почав кричати, аж слина полетіла з його рота:

— Не знаєш, чи не пам'ятаєш?! Може ти вирішив, що можеш щось тут вирішувати!? Тобі, паскудо, життя набридло?!

Гел відповів аж надто спокійно:

— Пане президенте, ваші агенти напевне надали вам невірну інформацію на основі неперевірених фактів і власних припущень. Справа у тому що ми не калтокійські найманці, ми звичайні зейди, нас найняла ваша таємна організація.

Президент зблід, кахикнув, сів. Погладив своє гарно виголене підборіддя. Роздивлявся незвичне обличчя нахабного чужинця, маючи велике бажання розтовкти це обличчя на криваву маску об підлогу чи каркас столу. Та після театральноï паузи пан Такароне заспокоïвся і промовив, ніби лекцію прочитав:

— Ніякоï таємноï організаціï на моïй планеті не існує, бо всі хто мав відношення до опору, до опозиціï, чи то взагалі висловлював думки в голос, заарештовані, засуджені і розстріляні. А ті, хто посмів думати — виконують корисну для суспільства працю у тих місцях, де вони можуть вільно висловлювати ті своï думки таким самим десидентам.

Гел мовчав, і я мовчала, і Президент замовк, ні погроз, ні дій — тиша. Найстрашніша мить допиту — така тиша.

І у тій тиші президент просто кивнув головою, спонукуючи до діï лідеанців. І відразу один з тих велетнів ступив до Гела і, вхопивши його, знову ж, за волосся, підняв зі стільця. Я підхопилась, та другий здоровило ляснув мене по плечу — всадовив на місце і притримав, я почала пручатись та мене зупинили ляпасом від котрого мені потемніло в очах. Гел вхопився за руки лідеанського найманця. Той волосся відпустив, зате захопив закуті руки і завернув ïх доверху, протягнув своï величезні ручиська під лікті в'язня та поклав долоні на потилицю, щоб в разі чого зламати Гелу шию. Мій брат борсався і бив ногами по ногах лідеанця покі не отримау удар по під ребра.

Та невже ми ще не награлися!!!

Міністр кахикнув, затуливши рота долонею, і підійшов ближче до дверей.

Варко гірко посміхнувся.

Президент підвівся, повільно обійшов стіл і підійшов до Гела, з задоволенням і презирством розглядаючи його, безпорадного, промовив посміхаючись:

— Ось так, хлопчику, ось так. З цього потрібно було починати, та я ж думав, ти розумний, думав з тобою домовитись якось по-людськи.

Лідеанець натиснув на потилицю Гела, притискаючи його підборіддя до грудей, Гел почув як тріщить хребет, знову брикнувся, за що знову отримав удар величезним кулаком у бік від другого велетня, того, котрий тримав мене.

Президент все ще посміхався:

— Вважаєш, що все зможеш витримати? Мабуть, ти і міг би витримати багато чого. Та я знаю в чому твоя слабкість. Мій наляканий міністр казав, що ти страшна людина і тебе потрібно застрелити, напевне, він правий. Пан Варко, думку котрого я так поважаю, просив віддати тебе у Долину, каже, що ти цінній екземпляр для лабораторіï каже ти якийсь мутант, і до того ж можеш багатьом речам навчити його солдат, хоча для цього тебе потрібно буде впокорити. Напевне смерть для тебе — занадто легке покарання, я віддам тебе моєму другові Варко. Але ж про сестру твою ніхто нічого не казав, — президент різко вхопив мене за комір і вмить відірвав від стільця, аж в голові запаморочилось.

Гел заборсався у сильних руках лідеанця, як дикий кіт, хрипів:

— Ви що зовсім тут озвіріли? Відпустіть ïï!

Президент, напевне, отримував задоволення від нашоï безпорадності. Я висіла у його руці, немов мале кошеня на стовбурі старезного дерева. Тканина на сорочці затріщала, горловина передавила горло, але я і без того забула, що потрібно дихати. пан Такароне говорив спокійно:

— Таке нахабне щеня, як ти, потрібно навчити розуму.

Гел отримав ще декілька ударів, лідеанець бив його спокійно, як на тренуванні.

Варко про всяк випадок звів гашетку на голчастому пістолеті, пшкрябав дулом собі вилицю і трохи відступив в сторону.

Президент мене вдарив. Від цього удару я ухилилась (наскільки можливо було ухилитись), долоня Такароне пройшла, ледь зачепивши моє лице, зате другий удар звалився на мене, як лавина, я побачила феєрверк: в тисячі зірочок. Як у невагомості відчула, що лечу. Виявилось, президент мене відпустив, я налетіла на холодну стіну, сповзла по ній на підлогу і затихла, притулившись щокою до шорсткоï штукатурки, ловлячи повітря широко відкритим ротом. Лице оніміло, воно ще не болить, боліти буде потім. Я боялась рухатись, відчуття було таке ніби мені зламано всі ребра, хребет, та пробито череп.

А пан Такароне продовжував демонстрацію сили, він витягнув з кобури пістолет, сріблястого кольору. Я відчула знайомий запах того збройного мастила, яке використовують для чищення цієï новоï зброï (той знайомий солодкуватий запах лежалих фруктів), і заплющила очі.

Пан президент підійшов, націлив на мене ту зброю, спокійно, як у тирі (з такоï відстані і цілитись не треба, навмання шмальнути достатньо, щоб зробити з моєï голови решето).

Міністр прилип до стіни.

Варко зробив крок в сторону президента.

А Гел різко наніс удар ногами вверх, і дістав лідеанця по носі. Той від несподіванки і болі випустив в'язня і різко сів, аж підлога загула. Гел втримався на ногах і наніс другий удар здорованю по масці, той ліг. Гел стрибнув у напрямку Такароне і з усіх сил вдарив президента ногою трохи нижче масивноï спини, саме у ту мить, коли президент натиснув на гашетку.

Тихий постріл, другий лідеанець вхопився за горло, тоненька скалка від розривноï кірідовоï кулі пройшла по якійсь дивній своïй траєкторіï і поцілила йому у горло. Між пальцями здорованя потекли цівки темноï крові. Ще декілька скалок розлетілись і зачепили шкіру на руці Варко, той поки цього не помітив.

Такароне вдарився об стіну, я побачила на сірій штукатурці мокрий відбиток президентського носа.

Реакція у президента була відмінна, він миттєво отямився і розвернувся, цілячись пістолетом у лице Гела. Я вдарила Такароне по коліну, та він зі злості і болю відкинув мене як набридле щеня. Тут оговтався третій лідеанець — теж вирішив зупинити оскаженілого в'язня, та затримався з пострілом, боявся зачепити свого роботодавця. Гел стрибнув вибив з руки Такароне зброю і на додачу вдарив закутими руками знизу вверх по щелепі. Такароне впав. Мій брат, з останніх сил, зі стрибка, ногою в живіт звалив третього здорованя — страшний удар, найманець охнув і впав (якщо відразу не підніметься, значить Гел йому щось серйозно пошкодив). Миттєвості, то були такі невловимі миттєвості.

Президент сидячи на підлозі схопився за другий пістолет, та його руки так тремтіли, що він не міг натиснути на гашетку. Гел відчував, у голові запаморочилось, та мусив вибити і другий пістолет з президентських рук, і було б добре зламати правителю пальці, аби ще з місяць пан Такароне за зброю не хапався. Та кірідові кулі з голчастого пістолета пана Варко зупинили мого брата. І хоч Варко стріляв у ноги… І було лише три постріли…

Гел впав, його тіло від болю вигнулось. Я спробувала підхопитись та мені було щось таки зламано, ноги не слухались і я впала знову підвелась на руках, напевне погляд у мене був… бо Варко глянув на мене винувато, і зі злістю плюнув на підлогу, проговорив крізь зуби:

— Навіжене, дурне хлопчисько…

Такароне, важко дихаючи підвівся спираючись об стіну, торкнувся подряпаного носа (напевне і йому боляче), подивився на поранених лідіанців, наказав покликати лікаря, підійшов до в'язня, що лежав ніби мертвий на підлозі. Ноги Гела пошматовано кірідом, штанини у крові, він все ще в наручниках — не вистачило сили ïх розірвати, маленькі кігті вп'ялись у підлогу. Пан Такароне зі злістю подивився на руки Гела, і став на них, натиснув з усієï сили армійським черевиком, підкованим залізом, кістки таки затріщали. Гел здавлено скрикнув. Такароне навалився всією масою тіла на ту ногу, що давила руки Гела, з-під президентського черевика потекла тоненька цівка крові. Вельмишановний процідив крізь зуби:

— Голосніше кричи. Я не чую.

Моє серце запекло, ніби облите кислотою.

Варко стояв біля мене, наче скам'янілий.

Міністр полегшено зітхнув, відірвався від стіни і сів за стіл.

Президент продовжував тиснути на руки Гела примовляючи:

— Кричи, сволото…

Гел відчув, що тріщить ще й зімкнута від болю щелепа. Такароне не дочекався криків в'язня, крутнув підбором, прибрав ногу, подивився: пальці він Гелу таки зламав… Присів біля чужинця, трохи здійняв його, за волосся, та той втратив свідомість, президент вилаявся, відпустив те довге закривавлене волосся, з огидою витер кров зі своïх рук, в армійські штани.

Я спробувала підвестись — не змогла, ноги не слухались, голова йшла обертом. Варко допоміг мені, заніс мене до брата і всадовив поруч, схилився і попросив пошепки:

— Тільки ти не роби дурниць, погоджуйся на все, я спробую вас врятувати, — і рефлекторно погладив мене по волоссю, прибрав пасмо з лиця. Я обняла Гела, спробувала трохи підняти йому плечі і голову, але він здався мені чомусь дуже важким, і руки у мене закуті. Я ледь не заплакала, як звичайне дівчисько.

Втомлений президент сів на стілець, закинув ногу на ногу, обіперся ліктем об стіл, ліниво наказав:

— Корде дай ïй до рук передавач і увімкни камеру, — і відійди, — Дівчинко набирай код. Бо бачиш, я людина неврівноважена.

Міністр важко підвівся, повернув до нас с Гелом вічко камери, взяв передавач, підійшов і тицьнув його мені до рук.

У мене тремтіли руки. Передавач став слизьким від крові, я не відразу зуміла набрати потрібний код корабля Джарека. А потім датчики на невеликій панельці приладу блимнули, і президент узяв зі столу мініатюрний навушник з мікрофоном, що перетворюють голос у телепатичні хвилі.

От ми почуємо, потім, коли чи якщо виберемось з цього усього, нарікань і повчальних лекцій від капітана Джарка.

Тиша, всі затамували подих. Особливо Варко. А мені вже було все одно, що той президент хоче від калтокійців. Бо все одно він нічого не отримає…

— Ви бачите картинку? — запитав копроконський президент у мікрофон.

Напевне йому щось відповіли. Бо він продовжував: «Це ваші люди?» Знову пауза, і президент посміхнувся: «Добре що ви ïх відразу впізнали. Бачите вони поки ще живі… Я пропоную вам можливість відпрацювати ïх». Знову пауза і наступне речення: «Я можу зустрітись з вашим генералом чи адміралом? Чи, як ви там ïх називаєте? Тан-лардом?..» — Йому напевне відповіли те, чого він не чекав (у капітана Джарка є гумор та він зовсім чорний), Такароне помітно обурився, аж рота роззявив: «Це переговори, офіцере. Мусите розуміти, що ризикуєте життям ваших солдат… Ось так вже краще… Зустрінемось ми на нейтральній територіï — на Ракірлі. Деталі повідомлю індивідуально. Кому? Та напевне вже тому, хто прилетить на переговори… З вами приємніше розмовляти, ніж з вашими людьми. Для подальшого спілкування запишіть код мого передавача… 854а305… Трохи спокійніше офіцере… ви і так наговорили на зайвий постріл. Вирішіть це питання якнайшвидше, бо я почну різати ваших людей на шматки».

Такароне посміхнувся і відключив передавач.

А я запам'ятала той код.

З'явився блідий лікар. Президент зневажливо наказав:

— Займіться моïми людьми. Лідеанців потрібно прооперувати і допомогти відновитись.

Варко несподівано тихо попросив у лікаря:

— Лікарю, дайте мені джгут і шприц з адреналіном.

Прибіг медбрат, ледь бідолага не проспав виклик, очі у нього червоні і заспані.

Прийшли солдати з команди Варко. Нак посміхнувся, коли побачив лідеанців на підлозі. Лідеанець з перебитим носом сів, зняв скривавлену маску. Другий, поранений кірідовою скалкою у горло, отямився і застогнав. Той, що отримав удар в живіт, все ще лежав, немов мертвий.

Лікар простягнув Варко джгут і шприц з адреналіном. Варко присів поряд з нами, він відчував майже фізичний біль, а я наче на власні очі побачила, як колись, років двадцять назад, у звичайній вуличній бійці загинув його син: захищав кохану. У той страшний вечір Варко вибіг на вулицю, де на плитах тротуару сиділа незнайома дівчина і плакала над його сином, що лежав нерухомо, наче манекен, і нічого не можна було вдіяти. Та й медицинська машина дуже тривалий час не приïжджала… І тепер Варко розумів — ніхто, крім нього, не буде рятувати Гела. А я прошепотіла: «Пане Варко, у нього численні внутрішні кровотечі, це ж кірід, і адреналін не допоможе». Який у Варко був погляд… Ніби він знову переживав смерть свого сина. Відповів мені теж пошепки: «Його серце ще б'ється, його можна врятувати».

Президент знизав плечима, і промовив до Варко: «Дозволь йому спокійно померти, годі вже. Ця маленька жива і достатньо. Поверніть ïï до камери».

— Як скажете, пане президент, — з гіркотою відповів Варко.

Вперше Варко назвав Такароне паном президентом, і Такароне це не сподобалось, пам'ятав, що копроконська армія віддана Варко, спробував загладити конфлікт: «Якщо виживе, забирай його у Долину, але він тобі не буде за сина, вовченя ніколи не стане вірним псом».

Варко не відповів. Президент зітхнув і вийшов, за ним пішов геть і міністр.

— Викликай літак з Долини, і нехай лікар Коре прилетить сюди! — тихо наказав Варко Наку.

Тюремний лікар тільки-но закінчив операцію лідеанцю, що проводив ïï прямісінько на столі кімнати допитів, він щойно зумів вийняти з горла лідеанського найманця тоненьку і невловиму темну кірідову скалку. Така майстеність мене здивувала лише згодом, коли я згадувала ці подіïï, у той момент я не звернула на те уваги, бо бачила лише напівмертвого брата і його зламану руку. А лікар тільки-но наказав своєму помічнику зробити перев'язку, коли почув ім'я — Коре і вкляк, здивовано пошепки запитав: «Він тут?»

— Лікарю!.. — крикнув Варко.

— Отакоï… - прошепотів Норе все ще тримаючи пінцетом ледь помітну хижу блискучу скалку кіріда.

Я теж здивувалась: не те, що такого бути не могло, могло, особливо з нами… Але як на все прореагує сам Коре…

Лікар Норе розсердився і на Варко, і на долю — хотів оглянути когось з нас, а мусив лікувати масивних лідеанців, тому лікар Норе репетував на свого помічника, велів принести ноші, аби забрати лідеанця з внутрішньою кровотечею. Двоє з пораненнями горла і носа пішли на власних ногах, за допомогою солдат Варко. Нак волів би ще ïх добити, проводив зневажливим поглядом. А потім підхопив мене під руку, я скрикнула — хребет наче вогнем обпекло, і він вже обережно підняв мене на руках та загорнув у куртку. Хотів винести з кімнати для допитів, я все оглядалась на Гела, шепотіла, що не можу його залишити тут, на тій холодній підлозі, просила Нака відпустити мене до брата. Нак тихо розмовляв зі мною, казав, що якщо я поплачу, мені буде легше, казав, що Варко врятує Гела, ще щось казав… Я почала пручатись в його руках, незважаючи на біль, та він притис мене до себе як скажене кошеня і виніс у коридор. Я щось кричала і ледь стрималась, щоб не вдарити його, Нак закрив мені рота долонею: «Ти що, збожеволіла? Замовкни!»

Він заскочив до камери, скинув мене на настил, зняв з мене кайданки і швидко вибіг, зачинивши грати. І лише тоді промовив: «Охолонь…» І вже зовсім тихо: «Бідна дитина…»

Літак прилетів з Долини через двадцять хвилин після отримання наказу.

Лікар Коре не розумів, навіщо Варко викликає його, думав, що якась серйозна операція… Зрозумів що до чого лише тоді, коли увійшов до кімнати для допитів і побачив на лікарняних ношах Гела. Спочатку він навіть не повірив власним очам. Вкляк. Вилаявся. І знесилено, згорблено, ніби вмить став старим дідом, сів на стілець біля столу. А був він чоловік могутній і одночасно аристократичний, з довгим сивим волоссям, зав'язаним у хвіст, з гарними руками лікаря, що ото у ту мить знервовано м'яли масивне підборіддя, і сидів він над тілом Гела, посірілий, ніби за мить уся сила покинула його.

Варко здивувався такій поведінці завжди стриманого друга. Втрачаючи терпіння, трусонув Коре за плече:

— Зроби щось…

Коре подивився на свого друга з обуренням, підвівся, пригладив волосся, і без того бездоганно зализане, вичавив з себе сердито:

— Ви вбиваєте, а я роби щось? Ковдру дай і зніми з нього кайдани.

Повернувся Нак, а за ним і лікар Норе.

— А ще один старий знайомий, — промовив лікар Коре, — хоч ти принеси ковдру.

— Це справді те, що ми шукали? — з надією, ігноруючи непривітне привітання, запитав науковець Норе, спантеличений роздратованістю Коре.

— Хлопці, дайте мені ковдру, я заберу це тіло на літак і звідси — якнайдалі. Варко, я хотів би побачити зброю, з якоï в нього стріляли.

Варко розумів, що та зброя може бути засекреченою, та його хіба про щось попереджали? І він простягнув пістолет Коре. Той навіть ту зброю до рук не взяв, поглянув і спохмурнів, дістав з кишені цигарку і запалив, а потім стиха мовив на міжгалактичній:

— Ну, чому тебе сюди занесло? От лихо…

Лікар Норе приніс ковдру, був ображений, але все ще чекав на відповідь. Коре подякував, підійшов до нош, тримаючи цигарку у роті. Він розстелив на підлозі ковдру, та спочатку торкнувся рукавом темнішоï ніж інші кривавоï плями на підлозі, полегшено зітхнув і переклав на ковдру тонке тіло Гела, загорнув і взяв на руки. Варко дивився на діï друга, як на дивну церемонію, запитав:

— Сказав би, моï хлопці занесли його на літак.

— Сам впораюсь… — буркнув Коре.

— Ти його знаєш? — Варко трохи знав міжгалактичний, — Знаєш?

— Ну…

— Хто він?

— Найманець… Послухай друже, ти попросив мене його врятувати, я врятувати його вже не можу. Мертвий він, що ти ще хочеш? Невже якщо я не буду відповідати на твоï питання, ти і мене підстрелиш з тієï клятоï зброï?! Скільки куль потрапило у нього?

— Три, — Варко знітився, — я стріляв у ноги…

— У ноги… — Коре скривився. — Стріляв у ноги, розривними. Скалки того клятого кіріду йому вже до серця дійшли.

Норе прошепотів:

— Ти знайшов ïх…

Лікар Коре тільки сердито процідив у відповідь:

— Ти вважаєш безсмертним того, хто щойно помер на твоïх очах… зовсім збожеволів…

І вийшов зі своєю ношею у супроводі Здорованя і Довгого.

— То навіщо тобі його тіло?! — крикнув Варко у спину другові.

— Поховаю у твоïй Долині…

— Я хіба тобі дозволяв його забирати звідси? — Варко стиха посміхався, він здавалось вже розумів, чого хоче Коре.

— А яка різниця, де буде закопане це тіло? — знизав плечима Коре і вийшов у супроводі солдат зі спецрозділу Варко.

— Але ж пане Варко, як же? — жалібно белькотів лікар Норе.

— Цить, лікарю! Мовчіть! І щодо ваших здогадок також. Бачите, хлопець помер, а бессмерні не помирають! — прикрикнув на лікаря головнокомандуючий копроконськими військами Варко Ліро, — задокументуйте, що в'язень помер.

Я сиділа на настилі, загорнувшись у ковдри, обхопивши коліна руками. Пошкоджений хребет якось відновила, і навіть змогла впоратись зі страшним почуттям горя і страху. Аби не згадувати, як помирав мій брат, думала, якою буде реакція Джарка на ту нахабну вимогу копроконського президента. Атакувати планету калтокійським крейсером зараз не можна. Надіслати групу задля нашого звільнення?.. Не можна. Джарк врівноважений командир, він завжди мусить добре обмислити будь-яку справу, а особливо наслідки своïх дій. І я сподівалась на його врівноваженість, сподівалась… бо в мені самій прокидалась неабияка лють. А ще вони щось хочуть від калтокійців… що?.. Я рішуче встала. Даремне, спина ще боліла.

Після того допиту мене охороняли не так прискіпливо. Солдатів під дверима камери не було. Відчинити замок камери мені неважко, важко зараз буде вийти з цього підвалу непоміченою, та потрібно. Гела кудись вивезли, те, що з ним Коре, не втішало, а навпаки. В небезпеці був тепер не тільки Гел. Мушу знайти ïх.

Тихенько заіскрило повітря і посеред камери несподівано виник згусток пітьми, та пітьма почала світитись і перетворюватись на хмару. Пара, пил і мікрочастинки всесвіту вирували у тій темній хмарі, поки не розімкнули телепортаційний вихід. Повіяло прохолодою копроконськоï осінньоï ночі. Я від здивування застигла біля грат.

Була вдячна насамперед Джарку за правильне рішення, і ошелешена тим, наскільки швидко все відбувається. У темноті порталу я побачила Рола, він зробив крок і увійшов до камери. Портал розтанув за його спиною, ніби і не було. Тільки повітря у камері посвіжішало, та жовтий листок, занесений вітром, впав біля моïх босих ніг. Портал розтанув, як і моя надія. Чому він закрив той портал?!

— Ти чому? Ти ж міг витягти мене звідси… — я накинулась на Рола, замість того, щоб привітатись. — Ти ж міг нас витягти. Чому ти мовчиш, Роле?

— Вам мало однієï пастки, кортить потрапити до наступноï? — суворо запитав Рол.

— Як це? — здивувалась я.

— А так — Він потягне вас, як тільки ви спробуєте скористатись телепортацією.

У мене опустились руки. Не подумала я про те. Він і справді скористається таким шансом. За проблемами маленькоï коаліціï я забула про наших власних могутніх ворогів.

А Рол оглянув каземат і здивовано запитав:

— Де твій брат?

— Його вивезли у якусь долину, — розгублено відповіла я, — думала, ти знаєш… куди. З ним був Коре… Я не знаю, яким чином… збіг обставин…

Рол зітхнув:

— Ці збіги обставин перетворюються у вашому житті на фатальні закономірності. — Підійшов до мене, обійняв. Я притулилася до нього. Так тепло, затишно, ніби немає навколо гнітючих стін підвалу. Ніби все, що відбулось цієï ночі, було лише страшним сном, а зараз я прокинулась і Рол поряд. Та він не казав втішних слів, не заспокоював мене, навпаки, він діяв: — Я мушу за п'ятнадцять хвилин вивести тебе звідси, отямся, зосередься, забудь про спину, може, доведеться битися. Чим скоріше ми звідси виберемось, тим скоріше витягнемо твого брата.

— Я спробую.

— Не спробуєш, а прикладеш всі зусилля.

От так завжди. Ні, щось ласкаве сказати, тільки: мусиш, швидко, забудь, не час…

Двері камери Рол відчинив завдяки умінню і практиці, йому навіть магію не потрібно було застосовувати, достатньо вплинути на замок на найнижчому рівні матеріальних змін. Я з острахом зрозуміла, що Рол взагалі боïться тут застосовувати магію. Але ж портал?

— Я телепортувався з поверхні цієï ж планети, а тобі навіть такого робити зараз не можна, — пояснив Рол, і відразу наказав: — А тепер побігли.

Побігли? Та я ж ледь ноги пересуваю! Але йому того не скажеш, розсердиться.

Довгі коридори напівтемні, напівпусті. Охоронник повернувся з огляду і помітив що ми вийшли з камери, закричав: «Стояти! Буду стріляти!»

Рол різким рухом кинув у наглядача тоненький стилет (він постійно носить ïх у шкіряних наручах, про всяк випадок), копроконець впав. До сходів ми добігли без перешкод, тут теж були зачинені грати. Рол вибив ïх і потягнув мене за руку по сходах нагору, примовляючи роздратовано:

— Мілене, прокидайся.

Я відчувала, що він крапля по краплі ділиться зі мною енергією, мені навіть дихати стало легше. Ніби у голові прояснішало. Та я не могла зосередитись, все миготіло перед очима, темні сходи, сірі стіни, відлуння кроків. Майданчик, поверх, ще поверх, ніби у тумані, знову зачинені грати, біля цих гратів два охоронця на посту. Рол кинув у одного з них стилет, другий почав горлати і одночасно стріляти в нас зі свого автомата, добре, що з простого звичайного автомата звичайним свинцем. Рол штовхнув мене убік, сам стрибнув на грати, вибиваючи ïх, грати вилетіли з пазів і петель і збили з ніг охоронника. Коли автомат замовк, я підхопилася на ноги. Рол був поранений, та то був не кірід, і звичайні кулі йому не зашкодили, подряпали трохи шкіру та розірвали улюблений плащ. Завила сирена, голосно, люто, підіймаючи зі сну всю охорону палацу. Зараз починається найцікавіше.

Ми побігли по коридору палацу, Рол перший, я за ним. За вікнами була темна ніч, коридори вночі освітлювались тьмяними лампами, декілька секунд тиші і спокою. Я запропонувала:

— Давай вистрибнемо через вікно.

Рол тільки посміхнувся, а за мить зупинився і затягнув мене до ніші, ми сховалися за якоюсь скульптурою. Повз, голосно грюкаючи черевиками, пробігло щонайменше десять солдат. Серед них був і Нак, він кричав на котрогось:

— Я ж казав, що ïï потрібно охороняти!

От і добре, що не вони мене охороняли. Мені б було ïх шкода.

Солдати прогуркотіли далі по коридору, ми вислизнули з ніші і тихо побігли — по впевненості Рола я зрозуміла, що він знає, куди і навіщо ми так поспішаємо.

Нам пощастило. Солдати перевіряли весь величезний палац, але ми змогли добігти до кухні непоміченими, періодично переховуючись то у нішах, то за шторами. Покинули цей небезпечний палац через невеличкі двері, де кухарі зазвичай приймають продукти.

— Ти думаєш, нас тут не чекають? — запитала я.

Він нічого не відповів, тільки простягнув руку до стіни і штовхнув до мене щось невидиме, я відчула спочатку легенький дотик силового поля, воно мене пропустило, і моєï долоні торкнувся руль малого гравітатора — мого гравітатора! Від радості у мене на мить навіть мову відняло.

— Сідай, не має часу. За кермо сідай — це ж твоя машина… — казав мені Рол.

— Ти геній, — прошепотіла я, перекидаючи ногу через кермо моєï улюбленоï машини, зручно сіла на м'яке сідло гравітава і додала зовсім тихо, коли відчула, що він сів позаду мене і його теплі руки обняли мене: — Я тебе люблю…

Навколо палацу вже світили всі ліхтарі, чувся гуркіт сотень солдатських ніг, крики зі всіх боків… Двигуни машин загули… Мене ïх біганина вже не обходила. Під прикриттям силового поля вони нас не помітять, а просвітити простір навколо палацу у пошуках гравітаційних хвиль не встигнуть, не додумаються.

Я взялась за кермо, запустила двигун і гравітав вдячно замуркотів. З місця зрушили, м'яко стрімко набираючи швидкість і висоту. Я відчула легкий порив вітру, що пробивався крізь захист силового поля.

— Куди? — запитала я у Рола, перекрикуючи вітер.

— На Летос, по приборах, — відповів він.

Я розвернула гравітаційну машину у напрямку сигналу мого космічного катеру Летоса і пришвидшила. Гравітав розігнався миттєво, і полетів над поверхнею планети, ледь не торкаючи віття дерев, що стелились під його днище темним килимом у мороці ночі.

Була ще ніч, коли літак сів на злітному майданчику Долини.

Коре, не чекаючи на пілота, сам відчинив люк і вистрибнув з літака з тілом Гела на руках. Поспішав, примовляючи:

— Ще трохи… ще трохи… тримайся.

Забіг в операційну, поклав Гела на стіл, озирнувся і роздратовано крикнув:

— Тонака!

Медсестра Тонака, жінка пишна, повнотіла і розкішна, молода, років п'ятдесяти, швидко перебираючи гарними ніжками, взутими в черевички на високих підборах, з голосним цокотом залізних підківок на каблуках, вбігла до операційноï.

— Мою тецю з інструментами! І знайдіть десь вимірювач радіоактивних хвиль! — крикнув Коре.

Тонака відповіла кивком. Їï кругле гарне обличчя з кирпатим носом розпашілось від заповзятих зусиль догодити лікарю Коре.

— Ще принесіть теплу воду і приготуйтеся, будете мені асистувати.

Коре прив'язав руки і ноги Гела до операційного столу шкіряними ременями, буркочучи собі під ніс:

— Слабка надія, що вони тебе витримають… Я ж у відпустці, звідки ти взявся, звідки тут та дурна зброя, чому ти знову потрапив у таку, подібну до Мілти, пастку, невже минуле тебе нічому не вчить, Геле? Навіть не думай по-справжньому померти. Контролюй себе.

Прибігла Тонака, заскочила до операційноï, зачинила двері, підійшла до столу, поставила тецю і поклала вимірювальний пристрій:

— Що робити? Ой! Хто це? Дитина? Це ж не дитина, пане Коре? Юнак. Такий гарненький… А що з ним?

— Це прибулець… — коротко пояснив лікар і відразу приступив до справи. — Крім загального світла, під час операціï ви мусите тримати ось цю лампу там, де я буду робити надрізи, не відволікайтеся. Мусимо зробити все швидко, поки він не отямився.

— А зашивати?

— Не потрібно.

Тонака аж рота відкрила.

Лікар Коре увімкнув вимірювач радіактивних хвиль, провів ним тілом Гела і відразу почув характерний сигнал. Зробив перший надріз, кірідова скалка була на місці, застрягла у серцевій тканині, вона і заблокувала роботу серця, та витягати ïï потрібно обережно — один невірний рух і вона зрушить з місця, далі розрізаючи м'язову тканину.

Рол прилетів на Копроконе на моєму малому тридцятиметровому катері, що був зовсім несхожий на сувору бойову техніку, але нафарширований зброєю, як подушка пір'ям. До складу озброєння входять і лазерні гармати, і вогнепальна зброя, реформована нещодавно і силові гармати та ще багато іншого, цікавого, небезпечного.

Катер ніби лежав на траві (насправді висів на гравітаційному полі в сантиметрах п'ятнадцяти над поверхнею), на невеличкій галявині у підніжжя скелі, біля провалля, у горах. Побачити мою машину неможливо, ïï не було видно за голограмою, та я ïï побачила іншим зором: видовжену форму краплі, чотири тонких складені стабілізатори і срібний візерунок по темно-сірому, матовому борту, вкритому кірідом. Тим самим кірідом.

Ми з Ролом влетіли на гравітаві до відчиненого трюму, я ледь встигла загальмувати. Люк трюму сердито ляснув, зачинившись за нашими спинами. І ми почули звичне буркотіння корабельного біокомп'ютера на ім'я Летос. Летос — це і є мій катер, це його душа, розум і тіло в одній назві, вірніше, в імені. Він живий, як людський мозок, у нього великий обсяг знань на кристалічних носіях і комп'ютерна логіка, а ще здавалось, він зумів набути живу душу. Летос сприймався нами як живий індивідуум, і навіть більше — ми були друзями, хоча він чомусь ставився до нас, як до дітей, якими він, дорослий розум, мусить опікуватись і котрих мусить оберігати. Та нічого, ми звикли до такого ставлення не тільки з боку біологічних розумників штучного походження, а й тих розумників, народжених смертними жінками, що сприймають нас молодими і нерозумними. Взагалі добре, що я встигла зупинити грав біля стінки, а не врізалась в неï, бо друг катер знає багато неприємних каверз, щоб віддячити за образливе, на його думку, з ним поводження. Бо Летос, він унікальний… Хоча я з ним згідна. Мало який комп'ютер витримає спілкування з такими нелогічними істотами, як я і Гел.

Трюм у Летоса невеликий, розрахований на два гравітава і невелику гравітаційну платформу, що дублювала палубу. Гвинтові сходи вели до верхньоï палуби, де була розміщена невелика каюта, маленькі кімнати для біологічних і складових потреб, а також рубка управління у носовій частині катера. Між каютою і рубкою невеликий коридорчик, з обох боків котрого верхні зовнішні вхідні люки, і двері, що ведуть до каюти і до самоï рубки. Я по гвинтових сходах влетіла на верхню палубу і вскочила до рубки, схилилась над пультом управління. Звичайно, я могла почати розмову ще у трюмі, та мусила зібратись з думками, з тим, щоб найскоріше відшукати ту злощасну Долину серед незчисленних військових баз Копроконе.

— Летосе! Потрібно знайти всі військові бази у цьому районі планети.

Рол майже нечутно зайшов до рубки, зняв свій довгий шкіряний плащ, і, розправляючи манжети сорочки, додав:

— І спробуй викликати на зв'язок лікаря Коре, може, відповість… Хоча навряд, він напевне зараз оперує Гела. Під час операціï він нічого ніколи не чує.

— База, ймовірно, називається Долина, — уточнювала я.

За великим лобовим ілюмінатором посвітлішало, ще з півгодини і зійде «сонце» — був похмурий ранок, над катером нависли важкі сірі осінні хмари.

— Я, звісно, можу і сотню операцій виконувати водночас, — відповів старий комп'ютер, — але ти, нахабо, могла би зі мною хоча б привітатись.

— Привіт, мій любий Летосе, я за тобою скучила і дуже рада тебе бачити тут, на цій привітній планеті, - відповіла я.

— Привітна планета, що й казати, тільки цікаво, чому ти у крові? — бурчав катер.

— Добре, що лише в крові, - кинув сердито Рол, — добре, що голова ще на плечах залишилась.

Я проковтнула шпильку, бо, дійсно, ми с Гелом самі винні у тому, що тут з нами сталося.

— А що з Гелом? — відразу ж поцікавився комп'ютер.

— Його поранено кірідовими кулями, — стримано відповіла я, сідаючи у друге крісло.

— Так поранено, що ти його, мертвого, не відчуваєш. — Вбивча логіка моєï машини. Я тільки головою трусонула, катер бачив той жест відчаю своïми сенсорами і камерами, тому замовк.

Рол спохмурнів. Я роздивлялась його гарне обличчя, світло-жовте пасмо прямого волосся тінню ховало сумні, сталевого кольору, очі, бліді губи стиснуті від відчуття небезпеки. Він несподівано запитав:

— Ти думала над тим, звідки у них та зброя?

— Думала… Поки сидиш за гратами багато чого можна передумати. Та що тут думати — ворог, який зазвичай ловить нас у кірідові пастки — один! Та мені здається, той кірід не для нас власне, вони хотіли спіймати простих калтокійских диверсантів і перестрахувались на випадок, якщо до ïх лап потрапить щось довговічне, чи безсмертне, он і лідеанців про всяк випадок притягли, — відкинулась на спинку красла підібрала ноги, робот приніс мені ковдру я загорнулась, і продовжувала розповідати накопичені думки, — хоча місцеві напевне не знають властивості тієï зброï. Я маю припущення що наш Зерон (бо кірідом саме він міг забеспечити організаторів інтриги) розпочав політичні ігри заради територіïï. І мислю я що союзники у Зерона є саме на Ракірлі, і до того ж то наближені до Володаря Коаліціï люди, радники чи міністри. Бо знаючи нашого давнього ворога я і помислити не можу щоб він домовлявся с таким політичним мізером як Такароне. Так от ті ракірлійські радники-зрадники куплені нашим Зероном вважають що здійснивши переворот вони отримають владу над розширеним формуванням з двох систем де центром буде сяюча Ракірла. Наïвні та підлі. І вже ті кого купив Зерон домовились з агресивним і дурним Такароне що той забезпечить ïх військовою підтримкою, надали кошти на переозброєння і переформування копроконськоï арміï. А калтокійці ïм потрібні були лише як заручники, аби наші кораблі не втрутились у місцевий конфлікт. Та пан Такароне виявилось також має власні думки, і він за рахунок калтокійців вирішив сам очолити Коаліцію, це у нього б вийшло якби він увійшов на Ракірлу на наших кораблях, якби. Та то лише припущення… А ще я припускаю що Зерон ще не знає, що саме ми потрапили до рук копроконців. Якби знав, то вже б проявив себе, бо таку нагоду нас прибрати до рук не пропустив би.

— Маю надію що він не зафіксував те невеличке відкриття порталу, бо на такі дрібниці і звичайні маги здібні, - спантеличено мовив Рол.

— Може і не помітив, його Ракірла цікавить, Копроконе це вже інструмент самих ракірлійців, — з впевненністю аби не засмучувати чоловіка відповіла я.

— Біокоди ти теж вирахувати зараз не можеш… — процідив Рол. — А я виказати свою присутність тут тепер не наважусь, і телепорта достатньо…

— Невже ми можемо тільки чекати, поки спрацюють засоби зв'язку? — з відчаєм питала я.

— Тепер так, — твердо відповів Рол і замовк. — Чи коли отямиться Гел.

Рол сидів похмурий, я вже не наважилась втручатись навіть у його думки.

І Летос мовчав, теж думав, мусив все проаналізувати. Він у цілковитій тиші вивів на монітор карту того континенту Копроконе, на якому ми зараз перебували і висвітив на тій карті жирними червоними крапками всі об'єкти, які знайшов. Я спочатку зацікавилась тими базами, які були найближчими до столиці. Бо напевне літаки, про які казали у підвалі, не літають дуже швидко, а гравітаційні двигуни на Копроконе, судячи з усього, застосовуються напевне тільки правлячою елітою в екстрених випадках. Чому, не знаю… Може, усьому виною чутки, що «поплавки», які змінюють масу, полярність і полюси магнетизму, викликають смертельні хвороби? (Взагалі ті чутки — перебільшення, тільки одна людина з мільйона відчуває тимчасову слабкість під час роботи сучасного гравітаційного двигуна).

Але відповідь може бути з політичним забарвленням: примітивність техніки сповільнює пересування громадян по планеті і за ïï межами, тим самим полегшує контроль над населенням.

— Коре не відповідає? — запитала я у мовчазного комп'ютера.

— Ні, - почулася коротка відповідь. Ще мить тиші і він повідомив: — Мілено, тут всі військові бази називають Долинами… тільки номери різні. Ти казала що Коре прилетів хвилин за двадцять? Я буду вираховувати швидкість місцевих літаків на кілометри, хоч відсіємо частину баз, буде легше перевірити з десяток, ніж шукати у сотнях.

Ранок був сірим, важкі хмари затягнули небо у непроникну для скупого осіннього сонця шаль і збирались пролитись холодним нескінченним дощем. Вітер кидався червоним і жовтим сухим листям у вікна будинків і машин. Люди вдяглись у теплу одежу і ховали обличчя за великими різнокольоровими шарфами. Похмуро підмітали вулиці двірники. Бігли по своïх справах заклопотані пішоходи, маленькі вагончики сунули по рейках напівпорожні. Ще година і людей на вулицях буде більше, а ще за півгодини місто наповниться перехожими. Хоча й вихідний, та все одне у городян багато справ, відкладених чи запланованих на цей день.

Велика чорна машина під'ïхала до парадного входу високоï будівлі.

Варко вийшов, зачинив дверцята, махнув рукою водію, машина відïхала.

Охорона біля дверей — два молодих хлопці у новенькій формі, підтягнуті й стрункі — виструнчились і вирячили очі, демонструючи виправку та відданість.

А Варко відчув до них неприязнь.

Хоча, насправді, у чому вони винні? Нічого ж не знають, крім муштри.

Хіба винні у тому, що з дитинства в арміï?

Хіба вони винні у тому, що відбувається, хіба винні, що Варко ледь не застрелив цієï ночі людину, котру хотів врятувати?

Хіба ці хлопці винні у тому, що не схожі на молодого свавільного в'язня, котрий міг залишатись вільною людиною, навіть коли вмирав?

А він, Варко, друга людина на планеті Копроконе, поруч з тим, закутим у кайдани, хлопчиськом, чомусь відчував себе невільником.

Та хіба у цьому винні ці молоді раби системи й виховання, що виструнчились перед ним, вирячивши скляні очі…

Варко пройшов повз охорону, махнувши ïм рукою.

Ліфт був як спасіння від цікавих очей шпигунів Корде Пантро, від простих службовців, військових і цивільних, що, не зважаючи на вихідний день, залюднили цей військово-адміністративний центр Тіролона, звідки відбувалося керування всіма збройними силами планети Копроконе.

Варко почувався хворим. І, як ніколи, зажадав зникнути для всіх і назавжди.

Та завдяки сильній волі він подолав мимовільну слабкість і почав аналізувати отриману інформацію, а інформація говорила йому що Такароне замислив власний план і скоріш за все хоче найняти калтокійців для захопленя Ракірли а не для підтримки ракірлійських інтриганів у запланованому перевороті. Збив роздуми набридливий дзенькіт ненависного секретного телефону, того телефону, що сипав неприємностями завжди, коли Варко піднімав слухавку. Настрій пішов під укіс, як потяг, що зійшов з рейок. Він навіть не помітив, як, піднявши слухавку, продовжував мовчати. А у слухавці пролунав вдоволений голос міністра Корде Пантро:

— Варко, друже, доброго ранку! Щасливий той, хто нічого не знає. Варко… Тому напевне я повідомлю тобі останні новини, не буду таïти від тебе інформацію.

— Я слухаю тебе, Корде…

— Перша новина… Дівчисько втекло. Ті, хто вижив, бачили з нею якогось хлопця заввишки близько двох метрів з довгим світлим волоссям. Уявляєш, він вибив грати, — п'яний міністр розсміявся, — а потім вони щезли. У них крім того металобрухту, який ти знайшов, тут гарна техніка, друже Варко. Ти щось пропустив…

Варко ледь стримувався, щоб не кинути слухавку в стіну, і ледь не крізь зуби запитав, перебиваючи промову міністра:

— Що ви зробили, аби знайти ïï?

— Те, що треба за інструкцією, а ще дещо з власноï ініціативи, — самовдоволено відповідав Корде Пантро, — я тут стою біля однієï особи, яка може допомогти мені у пошуку нашоï дівчинки.

Варко затамував подих, а Корде говорив:

— І знаєш, він дійсно ожив, дихає… Тут ще твій друг Коре влаштував ледь чи не самовбивство, довелось наказати лідеанцям замкнути його, він навіть відбивався від них хвилин п'ять. Тобі цікаво, друже?

— Цікаво, — крізь зуби відповів Варко. Він вже натиснув на кнопку виклику, написав ад'ютанту на папірці своє розпорядження: зібрати його загін, а у Долині підняти солдат і чекати у готовності, та ще викликати гравітаційну машину на дах міністерства. Він вже відімкнув телефон від стаціонару і перемкнув лінію на супутниковий зв'язок, мусив тягнути час.

— А ще я тримаю у руці папірець, адресований тобі. Його загубив твій Нак. Я залишив твого солдата у тій камері, де були наші гості, разом зі зрадником Норе. Вибач, я трохи побив лікаря: він не хотів надати мені важливу інформацію.

Варко вже здіймався у ліфті на дах міністерства, ад'ютант доповів про прибуття гравітаційноï машини. П'ятеро солдат чекали на борту швидкісноï машини.

— І що ж ти таке важливе прочитав у тому листі? — ледь стримуючи лють, питав Варко.

— А що наші гості більш за все підходять під категорію довгожителів, вони майже такі, як безсмертні, тільки живуть не вічно, а лише впродовж всього ста чи трьох сотень тисяч років… І припущення, що вбити довгожителя можна. Та для цього потрібно відокремити його голову від основного тіла, чи взагалі розрубати те тіло на шматки. Так от я зараз спробую перевірити ці припущення. Тим більше наш маленький гість розплющив очі.

Варко хотів зупинити навіженого міністра, та почув сигнал відключення. Вибіг на дах, ускочив у гравітаційну машину, і крикнув пілоту:

— Піднімай, летимо. У Долину 548к!

Гел прийшов до тями, у вікно крізь товсті грати йому у вічі світило вранішнє «сонце». Хотів закрити очі рукою, та руки не слухались. А ще він почув голос міністра: «Твоя сестричка втекла. І ïй допоміг хтось з ваших… Я хотів би знати, куди вона втекла і звідки прийшла допомога».

Міністр чекав на відповідь, та Гел ще не міг говорити. Міністр був п'яний, злий, і дуже говіркий:

— Тут наш лікар написав, що тебе можна вбити, розрізавши на шматки, я буду робити це повільно. — Гел мовчав. Міністр торкнувся пальцями його руки: — А ти дійсно живучий… ніби і не ламали тобі пальців, лікар правду казав. — І міністр стиснув йому пальці. Кістки, які регенерувати та ще не зміцніли, знову затріщали, Гелу від болю здалось, що за вікном несподівано вибухнула зірка. Міністр схилився над прибульцем і зашепотів йому на вухо: — Здохнеш ти тут, і твоя маленька стервочка теж… Такароне вже вилітає на Ракірлу, як тільки він завершить переговори, я тебе власноруч вб'ю, я ще не вбивав таких живучих.

Гел дивився на білу стіну, уважно розглядав тріщину.

Міністр відпустив його холодну руку. Сперся на спинку ліжка, випростався, у нього боліла спина і ломило скроні, злість несподівано підкотилась під горло. Корде Пантро подивився на двох лідіанців, які стояли біля дверей лікарняноï палати, промовив до них, ніби розмірковував уголос:

— Мені потрібен ПР45. Хлопці, приведіть ту гарненьку товстулю, що зустріла нас у дверях. Допоможіть ïй знайти у лабораторіï препарат ПР45 і все необхідне для ін'єкціï.

Коре зачинили в операційній, де не було вікон, лише товсті стіни і залізні броньовані двері. Тут він ходив з кутка в куток та навколо операційного столу, гойдав зламану руку і бубонів:

— Що я маю робити… що я маю робити? — Та несподівано його погляд спинився на скрині з кірідовими інструментами. Ще не повіривши в удачу, лікар підбіг до скрині і висипав те, що у ній було на стіл. Серед численних різаків, щипців і приладів, ніби окремо, лежав тоненький наруч зв'язку.

Поки чекала на результати сканування територіï баз, не помітила, як задрімала у зручному кріслі пілота. Голос Рола пролунав ніби уві сні:

— Міл, прокидайся, ми перевірили всі хвилі зв'язку, знайшли повідомлення, що йшли на базу 548к, це, ймовірно, потрібна нам Долина, а мить назад вийшов на зв'язок Коре і підтвердив це. Підіймаємось.

І тоді я відчула, що Гел ожив. І що міністр Корде Пантро поряд із ним.

Медсестра перелякано дивилась спочатку на міністра, потім на Гела і знову на міністра, врешті решт, пробелькотіла:

— Я не можу цього зробити, це ж заборонений препарат, і… і його серце не витримає.

— Ти думаєш, лялюсю, мене цікавить, що він витримає, а що ні? — насміхався міністр. Він підійшов до медсестри, нахабно обняв ïï і прошепотів майже на вухо: — Нема за ким шкодувати, давай, виконуй свою роботу, і тебе чекає нагорода… — Корде Пантро розсміявся і ляснув Тонаку по заду, підштовхуючи до в'язня.

Тонака пробелькотіла:

— Я не можу вбити людину.

Міністр, обіймаючи медсестру, завірив:

— Це не людина. Це прибулець, і він злочинець.

Тонака в сльозах, бліда, як лікарняна стіна, притиснула пневматичний шприц до руки Гела.

Гел відчув спочатку, як серце зайшлось в шаленому ритмі. Здалось, що кров спеклась, стала твердою, гарячою і пекучою, як лава у жерлі вулкану. Відчуття болю загострилось. І далі ніби видалили мозок з голови. Потім з'явилось відчуття невагомості, тіло нібито струм пронизував.

Такі препарати вводять солдатам, щоб під час бойових дій вони не хотіли спати і могли воювати без ïжі і води доволі тривалий час, та є у цього препараті один маленький недолік — больові відчуття у поранених теж загострюються до оскаженіння, однак свідомість від болю втратити через той препарат ПР45 людина не може. Препарат було заборонено використовувати вже як рік, відтоді як виявили, що солдати від нього божеволіють, та чужинців заборона не стосувалась.

Міністр вдоволено посміхнувся, схилився над Гелом і прошепотів на вухо: Насолоджуйся, дитинко, далі буде ще приємніше. Підвісьте це стерво на подвір'ï до «перекладини».

Та Гел його вже не чув, він намагався втримати у собі людину, на нього цей препарат діяв інакше. Та зміг перебороти себе і ніби провалився у безодню.

Отямився, коли відчув, як кістки зламаноï президентом руки почали знову загрозливо й болісно тріщати. Виявилось, що він на вулиці, висить у повітрі, прив'язаний за руки до чогось, схожого на дибу. На ньому лише розірванні й розрізані скальпелем штани, і різкий пахучий осінній вітер боляче шмагає його холодом. І міністр ходить навколо, ковтає розведений спирт з розцяцькованоï фляги. Ось він помітив, що Гел відкрив очі, зупинився, похитнувся, і щоб не впасти вхопився за трубу, яка підтримувала «перекладину», загрозливо прошепотів:

— Саме час щось казати, калтокієць…

— Ти мене дістав, — тихо прошепотів Гел, та міністр почув.

— Ти ще погрожуєш? — процідив крізь зуби пан Пантро, повернувшись до лідеанця з батогом, тихо, але чітко віддав команду: — Бий його… — І відійшов нерівною ходою.

Лідеанець стояв за спиною Гела і грався батогом, наче гімнастка кольоровою стрічкою, демонструючи майстерність.

Гел здригнувся, коли немовбито крізь сон почув клацання батога. І хоча батіг ще ні разу не торкнувся його спини, він відчував кожен рух, свист і подих повітря, який йшов від звивин шкіряноï гнучкоï поверхні страшноï зброï ката.

— Матимеш бажання ввічливо порозмовляти — кричи, — запропонував міністр. І сів на дерев'яну лавку, що стояла неподалік.

Препарат ПР45 і не підтримував Гела у свідомості, а повільно вбивав, як отрута.

Несподівано прямісінько на подвір'я безшумно «приземлилася» гравітаційна машина пана Варко. З неï, як чортики під час незапланованоï аваріï-посадки, повистрибували солдати, і останнім з поспіхом вийшов пан Варко Ліро.

Корде Пантро від несподіванки навіть встав на ноги.

Варко крикнув своïм солдатам:

— Зніміть прибульця! Негайно!

Летос здійснив посадку на асфальтне, розмальоване жовтими квадратиками покриття, на подвір'ï, оточеному червоними двоповерховими будівлями, поряд з дивним старим гравітаційним апаратом — такі ще іноді використовували на планетах Коаліціï.

Мій катер відчинив люк тільки-но торкнувшись «землі». Я вистрибнула на той асфальт, і тільки тоді помітила, що забула взутись, асфальт виявивя неприємно холодним. На моïх руках були наруччі з мініатюрним автономним силовим полем, тому я була для копроконців невидимою. А Летос силове поле на цій планеті взагалі ще з себе не знімав, а ще крім силового поля увімкнув багато різних засобів захисту від усіляких радарів. Ми ж бо були на військовій базі.

Я вибігла, та зрозуміла що, по-перше, не знаю що робити, а по-друге, від мого втручання вже нічого не залежить. Запізнились…

Міністр Корде Пантро накинувся на Варко:

— Ти не розумієш! Ми не можемо дозволити ïм втекти, вони ж повернуться з помстою!

— Якщо ти ïх вб'єш, калтокійці все одно помстяться, — буркнув Варко, відсторонивши міністра.

Довгий і Старий підбігли до перекладини й перерізали мотузку, на якій висів прибулець. Старий підхопив Гела і поклав під перекладиною. Гел не рухався. Лежав у піску, як побите кошеня.

Лідеанець розчаровано звернув свій батіг у зміïні кільця.

Коре вибіг з дверей госпіталю, побачив Варко, полегшено зітхнув. Побіг до Гела, підтримуючи здоровою рукою зламану.

Корде Пантро істерично закричав до лідіанців, які все ще стояли біля перекладини і чекали наказів:

— Вбийте його! Вбийте негайно! Стріляйте у нього!!!

Три лідеанця відразу ж спрямували на Гела пістолети, знімаючи ïх з запобіжників, ще мить і натиснуть на гачки. Коре зрозумів, що не добіжить. Обхопив голову руками і скрикнув від болю в пошкодженій руці.

Командуючий копроконськими військами з усієï сили вдарив міністра планетарноï безпеки в обличчя, той впав. А Варко відмінив наказ:

— Ви найняті президентом, я, друга людина на цій планеті, відміняю наказ арештованого міністра! Лар, Шен, зачиніть пана Корде Пантро у місцевій в'язниці. А ви, панове найманці, поки що вільні, віддайте зброю і відпочивайте. — Лідеанські найманці підкорились, тим більше, що плац, де все відбувалось, оточили солдати місцевого гарнізону.

Коре полегшено зітхнув. І, дійшовши до Гела, присів біля нього навколішки, перевернув цілою рукою. Та Гел на його очах за якусь мить майже непомітно перетворився у величезного звіра. На колінах лікаря вмістилась тільки голова зі страшною пащекою. Варко від несподіванки так і сів на лавку. Знічено й збентежено прошепотів:

— Перевертень.

Коре з поспіхом попередив Варко:

— Забирай звідси людей. Всіх. Бо буде біда. Людина мертва, а звір живий.

Варко зрозумів, встав на неслухняних ногах, і наказав Старому і Довгому керувати евакуацією.

Першою моєю думкою було припущення, що навіть якщо б я могла зупинити мого брата, я б його не зупиняла. Коре для нього що улюбленець, він його не зачепить, навпаки захищатиме, а на інших мені зараз було начхати. Бо вони таки вбили Гела. Та з'явились сумніви, Варко рятував його, і ті солдати теж, а інші ні до чого. Як мені боляче. Я підійшла до Гела і Коре, присіла поряд с нашим лікарем і обняла величезну голову звіра, який був моïм братом, притулилася обличчям до сірого довгого хутра.

На плацу за дві хвилини зникло все живе окрім дивноï маленькоï тварини, схожоï на кішку, великого звіра, що ще не прийшов до тями, лікаря Коре, мене, Рола, що нечутно підійшов до нас, навіть не ховаючись за прикриттям силового поля, і Варко, що стояв неподалік, безстрашно очікуючи на майбутнє. Він зацікавлено дивився на Рола. Я також зняла з себе захист силового поля.

— Я мав би передбачити, що ти з'явишся тут, — сказав Варко мені.

Коре повернув голову на голос друга і сердито прошепотів:

— Іди звідси, він тебе першого вб'є.

— Його можна якось зупинити? — Варко залишався стояти на місці.

— Його навіть кірідовий павук зараз не зупинить, — з відчаєм відповів лікар, все ще обіймаючи звіра руками, ніби його руки могли тримати того величезного монстра від стрибка, — Мілено, Роле, що робити?

— І коли він отямиться? — запитав Варко і знову сів на лавку, вийняв з кишені цигарки, повільно, ніби від кожного руху його рук залежало життя, поклав цигарку до рота і клацнув запальничкою.

Від цього тихого звуку Гел скочив на лапи, миттєво, ніби блискавка, стрибнув до Варка і застиг над ним, втягуючи ніздрями запах. Звір був у холці близько двох метрів і з п'ять метрів завдовжки. Запах Варко видався йому знайомим, Варко залишився сидіти, тільки цигарка випала з його рота, і запальничка з руки. Командуючий копроконськими військами, ніби загіпнотизований, дивився у жовті очі величезного звіра, тихо запитав, ледь рухаючи губами:

— Коре, він пам'ятає, що був людиною?

Звір загарчав, і вдарив себе довгим пухнастим хвостом по боках, ніби розлючений тигр.

— Не рухайся і мовчи… — відповів йому Коре.

Я підійшла до звіра, стала перед ним, погладила по шиï. Він притулився до моєï щоки своïм чорним носом, але продовжував дивитися на Варко, бо хоч запах і був знайомий, але звірині інстинкти змушували захищатися нападом.

— Роле, — покликала я, — мусиш його привести до тями, він же загризе цю людину.

Варко міцно тримався за лавку, наче вона могла його врятувати, він боявся навіть очами кліпнути.

— Це один з тих, хто вас тут катував? — запитав Рол, коли підійшов до мене і погладив звіра по пухнастій голові. Те, що було Гелом, потерлося об плече Рола, наче лагідний кіт, — а про мене, хай і загризе. Справедливість мусить бути, хоч якась.

Коре розгублено сказав:

— Він мій друг…

Рол подивився на Коре, зітхнув, а потім таки схопив звіра за довге хутро на шиï і повернув його голову так, щоб бачити жовті очі з вертикальними зінницями, і прошепотів:

— Дивись мені в очі… дивись. — І тільки коли попелястий звір прикипів поглядом до сірих очей Рола, я відчула полегкість. А Варко відпустив лавку і ледь не впав спиною назад. На лобі копроконського сановника з'явились великі краплини поту.

Рол, все ще дивлячись у очі звіра, заговорив до мене, немов нічого не відбувалось і те, що він казав не мало ніякого значення:

— Мілене, я затримався на катері, бо на зв'язок вийшов Джарк. Він домовився з місцевим правителем щодо зустрічі на Ракірлі. Правитель, здається, вже вилетів… а ти ще тут — не встигнеш…

— Де і коли та зустріч? — нетерпляче запитала я.

— Зв'яжешся з Джарком, він тобі все розповість. Все, лети не заважай мені.

— То давай, заводь Гела у катер. Коре, ти з нами?

Рол, не повертаючи голови, пояснив мені:

— Твій брат поки не хоче звідси летіти. Завтра нас забереш.

Я притулилась до спини Рола, обійняла його за плечі, здійнялась навшпиньки, поцілувала у шию і прошепотіла:

— Дякую. — Рол посміхнувся, повернувся поцілувати мене і випустив голову звіра з рук. А звір рвонув на Варко. Командуючий копроконськими військами від несподіванки таки впав спиною назад з лавки. Коре кинувся рятувати друга, а звір, ставши лапою на ногу Варко, несподівано зупинився і за мить повернув собі людську подобу. Тільки очі залишились жовтими, Гел посміхнувся, забрав руку з ноги Варко, підвівся, і сів на лавку. Голова йому ще боліла, він тихо промовив:

— Привіт, Роле.

— Привіт, братику, — відповів Рол.

Я присіла перед Гелом, взяла його руку, Рол трохи відновив його сили, та я бачила, наскільки мій брат стомлений, погладила його по руці, запитала:

— І що ти задумав?

— Та нічого… — хитро примруживши поки ще жовті очі, відповів він. — Не можна ïх залишати без влади. При такій нестабільній економіці почнеться війна.

— Поставиш Варко? — здогадалась, він кивнув у відповідь, я демонстративно зітхнула, підвелась, довгим вивчаючим поглядом знизу вверх подивилась на Варко, який ще нічого не знав про власну наступну роль в історіï рідноï планети і попросила Рола: — Наглядай за ними. Ти єдина розсудлива тут істота.

Рол кивнув мені головою, Гел засміявся, підняв цигарку з запальничкою, які випали з рук Варко і закурив, Коре підійшов до Гела, сів поруч з ним, Гел запропонував йому цигарку, лікар відмовився. Варко стояв, роззявивши рота, мусив проаналізувати все, що відбулось, та не міг зосередитись, надто все було нелогічно і здавалось неправдивим, оманливим, несправжнім.

Я щезла за завісою силового поля мого катера, мушу летіти на Ракірлу. Нехай вони тут на місці самі розбираються. А у мене є дуже важлива справа, мене хоче бачити президент Копроконе аби торгуватись за моє життя… І такі каламбури іноді бувають у Всесвіті.

— Що сталося, Геле? Чому ти оскаженів? — запитав Коре.

— Іруа — тихо і спокійно відповів Гел, він підтягнув одну ногу під себе і з насолодою вдихнув запашний дим місцевого екологічно чистого тютюну.

— Звідки? — лікар, як завжди, мусив знати всі дрібниці.

— Якийсь препарат. Запитай у міністра — він наказав штрикнути його мені у кров.

— Хто робив ін'єкцію?

— Жінка, я був майже непритомний, чув тільки, як вона плакала і весь час вибачалась.

— Здуріли. Варко, якою гидотою ви тут займаєтесь? — голосно запитав Коре у друга.

Варко навіть не знітився під злим поглядом Коре, голосно, на нервах, запитав:

— А ти сам? Хто вони?!! Ви мене що, залякуєте? Гарну ж виставу ви тут влаштували!

— Виставу?! Та ви його два рази вбили! — Коре показав на Гела, Гел у відповідь продемонстрував три пальці, Коре обурився, — навіть три рази! Коли третій?

— У ямі з водою, — з посмішкою відповів Гел, — то був перший.

Рол посміхнувся і узяв недопалок у Гела.

Варко несподівано ледь чи не пошепки запитав у Коре:

— Це і є безсмертний?

Коре кивнув. Варко звернувся до Гела:

— Я можу знати ваше військове звання на флоті Калтокіï?

— Тан-лард, — спокійно і виразно відповів Гел.

Варко відчув, як його ноги ніби прикипіли до поверхні планети:

— А ваша сестра?

— Теж.

— Та як же! Тан-ларди виконують роботу звичайних диверсантів?.. Та ви геть божевільні командарми, без охорони, без супроводу? — Варко здивовано розвів руками.

Коре кивав, погоджуючись з другом:

— А я ïм це завжди кажу…

Рол чомусь засміявся. Коре подивився на нього і додав:

— І тобі також…

Рол кахикнув і віддав недопалок Гелу.

— Та цього не може бути… Вона його вб'є? — зненацька зрозумів Варко.

— Якщо вона не встигне, то вб'ють ті, хто дав вам кірідові кулі, - відповів Гел.

— Хто вони?

— Братерство.

— Такароне дурень, хотів перехитрити хитрих. Дурень… — І Варко замовк, обхопивши голову руками.

Гел, зрозумівши, що плани Братерства поки що успішно провалились, вирішив рятувати Копроконе від внутрішніх проблем, але мусив запитати згоди пана Варко:

— Пане головнокомандуючий, ви, як друга людина на планеті, можете взяти на себе роль першоï?

— За підтримки моєï арміï, напевне, так, — з хвилину подумавши, відповів Варко.

— От і добре, а то ви мабуть розумієте, безвладдя, анархія і громадянська війна на вашій планеті нікому не потрібні. А ще я пропоную приєднатися не до Коаліціï, а до Ради, бо відчуваю, що вам таки знадобиться захист, Братерство вам не пробачить сьогоднішньоï поразки. І я хочу допитати міністра Пантро. Дозволите?

— Ви впевнені, що старійшини Ради дозволять вам захищати мою планету? — стомлено запитав Варко.

Гел закинув неслухняне пасмо волосся назад:

— Впевнений.

Варко запитливо подивився на Коре. Той усміхнувся і впевнено сказав:

— Повір йому, він дійсно знає, що каже.

Рол мовчки спостерігав за початком державного перевороту.

Я піднялась на верхню палубу, наказала Летосу злітати.

Ще потрібно вдягнути щось на себе замість того лахміття, в яке перетворився мій костюм, я з жахом зрозуміла, що навіть не уявляю, у що зараз вдягаються жінки…

Заглянути в сітку новин?.. чи що?.. жах, я останнім часом настільки нечасто буваю на мирних планетах…

А люди живуть, творять, щось змінюють у культурному світі, у моді, врешті решт, а я дичавію з цими війнами і диктаторами, полководцями і придворними інтригами. Я знаю всі новинки в озброєнні на сотнях планет, та не знаю, у що вдягаються жінки на цих планетах, не знаю, які картини пишуть художники, які будинки будують архітектори, які нові книги написали письменники. Час хоча б поновити бібліотеку, я подивилась на книжки, що лежали біля ліжка і на полицях, ось тієï синьоï, що лежить біля ілюмінатора, я навіть не встигла прочитати… І де, врешті решт, моï черевики?..

Катер гойднувся, пейзаж за вікном різко зник, екран ілюмінатора заповнило осіннє небо, потім ми увійшли в хмари, як в густий туман, ще мить — і вистрибнули над хмарами. Вони нагадували пагорби казкового краєвиду, а ще мить — і ось катер вилетів у відкритий космос. У цю хвилину я дісталась рубки управління, сіла у крісло пілота під бурчання мого бортового комп'ютера:

— Все сам і сам… Зліт — сам, посадка — сам, ти ще пам'ятаєш, які кнопки потрібно натиснути, аби мене підняти?

Куди все ж таки Гел закинув моï черевики, я що, повинна босоніж іти на зустріч з Такароне? Моï мокасини втрачені у палаці президента, але ж були ще десь армійські черевики:

— Летосе, ти не бачив, де моï черевики?

— Та йди ти зі своïми черевиками… Я тобі нянька чи що? Ще в прибиральниці мене запиши… Мушу ще малих роботів контролювати?

Під захистом силового поля Летос був непомітний, його міг зафіксувати тільки корабель, рівний йому за силою, маю надію, що у цьому районі зараз таких немає. Ми спокійно лягли на потрібний курс.

Я віддала керування буркотливому Летосу, хотіла зайнятися собою, та несподівано корабель, що не мав жодного відношення до копроконського кораблебудування, недвозначно виник ледь не перед носом мого катера.

Летос в ту ж мить відреагував словесною композицією з десятка гострих слів (де тільки нахапався такоï лексики?).

— Зміцнюй захист! — крикнула я, відмикаючи автоматичне керування.

От Зерон щось і дізнався, а дізнається все навіть не повірить що ми не навмисне попсували йому плани по розширенню територіï. Так звичайно у плани нашого Зерона не входили переговори між калтокійцями і Такароне. Та що йому Такароне, пішак яким ще легше маніпулювати ніж ракірлянськими зрадниками. Тоді чому він намагається мене зупинити? Та тому що я права у своïх припущеннях — калтокійці не повинні втручатися у місцевий конфлікт, і це просто залякування. Зерон добре що ти сам не дивишся у цю сторону, добре що ти не бачиш мого катера…

Перший постріл супротивника ми з Летосом зблокували:

— Навіщо ж так відразу? — Шепотіла я, — А поговорити? Ні?.. Не хочете? Даремно. — Я намітила квадрат подій, відзначивши уявні верх і низ, і Летос пірнув униз, під корабель супротивника, готуючи зброю. Я ж бубоніла: — Панове, це ж нечесно, у нас різні вагові категоріï…

…І мій катер набагато менший, тому противник не настільки маневрений, щоб встигнути за нами. У мене вистрілили, не влучили: — А стріляти ти не вмієш…

Я пролетіла біля борту ворожого корабля. Змела силовою хвилею всі камери і датчики, що були вухами і очами найтійського корабля (на військовому жаргоні ця дія називається «поголити ïжачка»). Силова хвиля пробила захисне поле цього бойового крейсера і осліпила його. Поки вони вмикали додаткові пристроï, я випалила ïм у діру силового поля. У відповідь постріл навмання, та нас з Летосом зачепило й відкинуло «вбік» і «вниз». Летос відірвався від автоматичного прицілу, пролетів петлею навколо ворожого корабля. Ще пару обертів: — Панове, у вас там систему не заклинило? У нас, напевне, теж усе в нормі. Летосе, ми маємо підійти йому під ніс.

Ворожий корабель оскаженіло плювався лазерними променями у наш бік.

Летос знову зробив петлю навколо найтійського крейсера, не скидаючи швидкості, зніс силовий захист і ще раз вистрілив.

— Є!!! — горлала я.

Велика пробоïна засяяла у борту ворожого корабля!

— Потрібно влетіти до периметру його носовоï частини і розтрощити рубку управління! — репетувала я собі і Летосу накази.

У нас поцілили силовим зарядом…

Та, на щастя, наші конструктори більш ретельно продумують захист апаратури військовоï техніки, ніж найтійці. Силове поле Летоса пропускає хвилю крізь себе, не послабляючи захисту, а втягуючи енергію вибуху, використовуючи ïï знову ж таки для захисту — мій корабель тільки трохи повело в бік. Та ніс все ж таки задерся догори, відкриваючи ворогові днище. З того невигідного положення ми рвонули у наступну петлю навколо корпусу найтійця. (У такому поєдинку головне не зупинятись). Добре, що вся апаратура спостереження мого корабля заглиблена у верхній кірідовий покров корабля і вибити ïï можливо лише з частиною борту.

На останньому віражі, коли ми виконали занадто різкий розворот, я відчула, як ремені безпеки вп'ялись мені в плечі: коли Летос встиг закріпити моє тіло у кріслі пілота, я навіть не помітила.

Тепер я дійсно нічого не знайду ні в рубці, ні в каюті, якщо, звісно, роботи все запобігливо не поховали і не позакріплювали. Хоч бери, та взагалі відключи гравітацію…

Летос використав усі ремені безпеки, що були в кріслі, аби втримати свого пілота (мене) на місці, я сплелась свідомістю з моïм кораблем і під час бою відчувала себе частиною його. Я вже не помічала, що знаходжусь у рубці. Тільки бачила величний нескінчений космос і себе, що протистою ворожому кораблю.

З диким вереском, під шалену музику, що ïï ввімкнув Летос (любить він воювати з музичним супроводом), я на страшенній швидкості зірвала катер у новий віраж, і, облетівши по спіралі найтійський крейсер, різко зупинилась навпроти його носовоï частини. Я навіть побачила його лобове скло.

Під час різкоï зупинки ми з Летосом перекинулись. Та мені здалось, що це перекинувся корабель противника і завис перед нами черевом догори. У космічному просторі все відносно, та головне у бою, щоб співпадала площина:

— Я поспішаю, панове, тому — до побачення. — І ми шмальнули силовим зарядом, а слідом запустили гранати з рідинного металу. Ці гранати у космосі випускають тонкі стріли, які впиваються у борт корабля, розжарюються і сплавляються намертво з обшивкою: — А ви що, панове, сподівались перемогти мене? Поставили захист від лазерних гармат і проникаючих хвиль? А як вам гарний, старий, надійний у війні, перевірений у битвах метал?!

Вибухнуло так, що здалось, начебто я у вічній тиші почула гуркіт. Засліпило очі мені і камери — Летосу, краплі розпеченого металу полетіли у різні сторони, як феєрверк. Ми з Летосом завбачливо дали «задній» хід і впали «донизу» по відношенню до того феєрверку. Останнє завдання — захиститись від уламків.

— Ха! — шаленіла я, — а як вам така зброя? Остання версія. Насолоджуйтесь! Оце я розумію! Оце дійсно улюблена робота!

Найтійський крейсер кружляв на місці, як раптово осліплена людина. Там не залишилось рубки.

Я нібито знову повернулась до свого тіла. Летос вивів над пультом управління фантом людськоï руки. Я хлопнула по цій напівпрозорій долоні, що була відчутна завдяки силовому полю.

— Перемога! — радів Летос, і я відчула наскільки щасливий мій старий катер.

Потрібно викликати рятівників і патруль: може, хто і вижив. А ще попередити Рола і Гела про ймовірність нападу на Копроконе.

Варко запросив тих небезпечних гостей до свого кабінету на другому поверсі так званого штабу. Гел, сидячи прямісінько на столі, бо його вже дістали ті великі меблі, з портативним комп'ютером на колінах, вивчав відомості щодо кількості і озброєння копроконського війська.

Хіба що чогось у відомостях не було, бо усе, що він побачив у тих документах на моніторі, то це слабкість і застарілість військовоï сили. Звичайно, на планетах Коаліціï немає арміï, але там є космічний патруль, озброєний сучасною зброєю і бойовими кораблями у кількості двадцяти двох бортів, що значно перевищує бойові сили копроконського президента. Так ось як… Ракірла виділила Такароне гроші на переформування арміï а він ïх… кудись не на те витратив. Ось чому він вирішив використати калтокійців. І згодом напевне вирішив що він сам може стати головним у Коаліціï, щоб не звітуватись. Та були на Копроконе ще якісь дивні дуже засекречені бази на які виділялась лише охорона. І ті бази чи то хранилища до планового перевороту на Ракірлі не мали ніякого відношення, там щось зберігалось на майбутнє, на той час коли планети коаліціï стануть планетами Братства. Все продумав Зерон, та як завжди забув що життя непередбачуване, а випадок мінливий.

Коре, що нудився, запропонував випити пляшку вина з його колекціï. Погодились, тим більше походження цієï пляшки і ïï історія могло послужити уроком для войовничих правителів.

Гел взяв пляшку, роздивився етикетку, напис був надрукований мовою длоків, Гел згадав те місто, спалене страшною хімічною зброєю: рідиною, яка вступає у хімічну реакцію з киснем, кисень горить і полум'я по колу розповсюджується доти, доки легка рідина витає у повітрі.

Калтокійці рятували людей у тому місті, гасили полум'я, було пошкоджено два катера, шукали живих, хоча живих залишалось все менше і менше.

Тоді всіма каналами світового телебачення йшлося про наслідки війни. Страшна трагедія викликала небачений резонанс. Непримиренні вороги сіли за стіл переговорів, і підписали акт про мир. Та, звісно, перед тим розлючений Гел пообіцяв правителям воюючих планет, що повільно вдушить ïх обох власними руками, якщо вони не підпишуть ті кляті документи — політики йому повірили. І наступного дня журналісти написали про людяність. А звідки ïй взятись, тій людяності, у черствих серцях закостенілих ділків, що наживались на довготривалому протистоянні.

Гел провів пальцем по запиленому вінцю пляшки, корок ніби сам вислизнув з вінця і впав на килим. Варко вдав, ніби не помітив тієï чудасіï. Калтокієць вдихнув аромат старого вина. І відчув гіркий запах палаючого міста. Та все ж вино було чудове:

— Хай душі загиблих виноділів будуть щасливі у своïх наступних життях. — Промовив Гел і зробив перший ковток, після чого передав пляшку Ролу.

— І нехай війна обходить ті планети, де вони будуть народжуватись, — закінчив Рол. Відпив. Подивився на пляшку, повернувши ïï до вікна. Крізь темне скло, крізь темний напій ніби крізь бурштин, просвічувалась тоненька зірочка світла. Рол віддав ту пляшку Коре. Коре випив і запропонував Варко. Варко узяв ту пляшку, що ніби була символом мирного договору між ним, командуючим копроконськими військами і цим дивним та дуже могутнім калтокійським тан-лардом.

Гел загорнувся у велику куртку Коре, вино і куртка приємно зігрівали. Рол сидів поряд, дивився у вікно, йому не потрібно було нічого пояснювати, лише відкрити думки. Рол думав, зважував і погоджувався с припущеннями Гела. А з боку здавалось, що сидять на столі два замріяні юнаки, один грається з комп'ютером другий про щось просте мріє з відкритими очима.

Коре знав, що у телепатичну розмову Гела і Рола зараз втручатись не можна, тому мовчки тицяв ïх у руки пляшку з вином і насолоджувався спокоєм, як завжди цінним, тому що між боями.

А тим часом Варко займався підготовкою до «м'якого перевороту». Армія була на його боці, та ще необхідно нейтралізувати декілька заповзятих чиновників. Варко викликав у Долину вірних генералів і тих, кому вже не судилось ту Долину покинути.

Коре вирішив зайнятися обідом для Варко і двох своïх друзів. Тим більше, Рол майже зростив кістки на його руці, хоча ïï все ж таки ту руку поки потрібно було поберегти.

Саме в той час я зв'язалась з Ролом і розповіла йому про те, що на мене напали. Він захвилювався, та я пояснила, що бій ми з Летосом виграли і летимо далі цілі й неушкоджені.

«Мусиш бути обережна на Ракірлі,» — попередив Рол.

«Не хвилюйся, знаю, — посміхнулась я, — і виклич свій флот на кордони системи, про всяк випадок».

«Мілено, ти мене дивуєш, — у його думці я почула хіба що не образу, — я не такий дурний, як ви».

Гел, послухавши нашу розмову, зіскочив зі столу і повідомив:

— Все, припущення припущеннями та хочу достеменно знати, що тут відбувається. Я іду розмовляти з міністром. Пане Варко, попередьте охорону в'язниці.

— Думаєш, він щось знає? — запитав Рол.

— Я тут взагалі нічого вже не думаю, — буркнув Гел і пішов до дверей.

Варко зітхнув, дивлячись у спину калтокійцю. Він не звик довіряти кому б то, та про всяк випадок тримав поки свою недовіру при собі.

Гел не встиг ще підійти до дверей, коли до кімнати увірвався Старий солдат, ледь не збив його з ніг і крикнув:

— Пане Варко! Міністр втік! З лідеанськими найманцями!

— А щоб вас! Відчував же… — рикнув Гел і вибіг з кабінету Варко, на порозі повернувся і запитав у Старого солдата: — На чому вони втекли?

Солдат, що йому синець ще нагадував про нічне побоïще, спантеличено подивився на Гела, потім на Варко, ніяк не міг зрозуміти, чому вчорашній в'язень сьогодні ходить вільно, задає запитання і навіть командує. Варко тихо повторив запитання:

— На чому вони втекли?

— На всюдиході…

— Тоді дожену, — впевнено сказав Гел.

— З лідеанцями впораєшся? — запитав Рол.

— А що, хочеш допомогти? — посміхнувся Гел.

Рол засміявся:

— Ні, я і так тобі допоміг.

Гел кинув на стіл теплу куртку Коре і вийшов. Він знав, що Рол правий, Варко самого поки що залишати не можна, Гел і Рол теж людям не вірили. А на Коре надіï мало: по-перше, Варко його друг, а, по-друге, Коре дійсно нічого не розуміє в урядових інтригах чи політиці, а загалом то є одне й те саме.

Старий здивовано подивився вслід низькорослому прибульцю, Варко махнув рукою:

— Хай іде куди хоче, а ти візьми половину гарнізону і на літаках прочешіть Долину. Міністра не можна випускати. Візьми ще й мою машину. І ще, Нак уже прилетів?

— Так, командире.

— Добре, він знає, що робити, виконуйте. — Варко помітив посмішку Рола, процідив ледь не скрізь зуби. — Я хочу впевнитись, що Корде не покине Долину.

— Я розумію, — відповів Рол, — сам би так чинив.

— А ви взагалі хто?

Коре втрутився:

— Знаєш, друже, бувають такі, м-м-м, як тобі сказати… люди, про яких іноді треба менше знати.

Міністр з безстрашним ідіотизмом велів зупинити всюдихід, коли побачив тонку фігуру Гела на путівцю.

Три лідеанця вистрибнули з машини, третій залишився за кермом. Міністр посміхався.

— Ти що, заблукав? Чи теж втік? Якщо втік, то я скажу, що невдало! — голосно, з викликом і збудженням, закричав міністр. Він встиг вже дістати з кобури звичайний голчастий блискучий пістолет, звів гашетку, — а мріï таки здійснюються! Що ти тут робиш, наволоче?

Гел дивувався: міністр щасливий лише від думки, що може вбити його. Та на диво, чомусь не відчував жодних емоцій, навіть презирства — ні суму, ні радості, тільки якусь незрозумілу втому від людськоï підлості і жаги крові. Здавалося, ніби міністр міг вдовольнити страшну спрагу саме його кров'ю.

Корде Пантро підняв пістолет, спрямовуючи його на чужинця.

Лідеанці стояли по обидві боки міністра, готові добити калтокійця, якщо міністр не влучить. Гел не втримався і всміхнувся, міністр помітив ту криву посмішку. Розізлився і вистрілив.

Звичайний метал зараз міг поранити Гела, та не зупинити. І взагалі Пан міністр стріляти не умів, куля не влучила, і чужинця вже не було на дорозі, у бік пана Пантро стрибав великий попелясто-чорний звір. Лідеанці з криками: «Аджар!!!» кинулись бігти. Не хотіли ризикувати життям заради копроконського міністра. Корде Пантро на мить розгубився, але швидко зрозумів, що ніхто його не захищатиме, і звір надто реальний. Міністр не наважився більше стріляти, кинув важку зброю і побіг не менш прудко, ніж його зрадливі найманці.

Лідеанець, який був за кермом, теж вистрибнув із всюдихода та зник у лісі.

А міністр вскочив до машини, натиснув на запалювання, двигун чомусь не заводився, міністр випещеним пальчиком тицяв у кнопку, та вона більше не працювала, чомусь зламалась. Не щастило пану міністру сьогодні.

Звір спокійно підійшов до машини. Великі лапи м'яко ступали по опалому листі. Довге шовкове хутро блищало під скупим на тепло, та все ж таки яскравим осіннім «сонцем». Гел чув, як голосно гупало серце міністра, наче барабанний дріб смертельного поєдинку, тільки поєдинку зараз не буде… Все, награлись…

Міністр перебрався на крісло пасажира, вискочив з машини з другого боку і побіг до лісу, звір аж надто ліниво наздогнав його і одним ударом величезноï лапи звалив на землю, тоді повернув собі людські риси, тільки кігті на пальцях залишив та очі звірині.

— Ні! Ні! Ні!!! Не вбивай мене… У мене є гроші, багато грошей! — верещав міністр.

— Гроші? — здивувався Гел. — Ти збираєшся мене купити?.. — перевертень посміхнувся.

— Чого ти хочеш? Я все зроблю, все, — міністр з мольбою в очах дивився у жовті очі, та бачив лише безодню у вертикальних зіницях звіра. Враз зрозумів, що ці звірині очі дивляться на нього з людського обличчя, злякався і відвів погляд.

— Мені потрібні відомості щодо запланованого перевороту, і щодо власних планів Такароне, — спокійним голосом мовив Гел, він всадовив міністра, потягнувши за комір куртки, — а також імена тих хто надав вам ту зброю якою ти весь час мені погрожував. І для кого побудували ті дивні засекречені бази.

— Це перший радник Володаря Ракірли. Він усе це планував. І щодо баз, ми не мали права цікавитись тими базами. Наше завдання тільки охороняти ïх. Нам надали великі кошти на переформування арміï, та Такароне вирішив що пітримувати першого радника і не отримати найвищоï нагороди влади над коаліцією буде неправильно і коли ви потрапили до його рук змінив плани. Більше я нічого не знаю, я більше нічого не знаю, — зуби міністра цокотіли, він затинався і весь тремтів від страху, хотів жити, дуже хотів жити.

— Добре співаєте, пане міністре, — процідив крізь ікла Гел, — може навіть і правдиво.

— Такароне казав, що за радником Володаря стоять якісь боги і він хоче з ними домовитись, що вони дадуть йому бессмертя, і що він буде ïм за те вірним псом, якщо стане Володарем Коаліціï, - белькотів переляканий міністр, — і що вони володіють Світом, і що вони заволодіють Радою. Не вбивай мене, прошу, не вбивай… — міністр прохав покірно, майже пошепки, заглядав у жовті очі з надією на порятунок, — ти ж хороший хлопчик, хіба ж ти вбивця?

— На жаль… — сумно відповів Гел, — І на жаль Зерон не може подарувати бессмертя, це можу лише я. Можу подарувати бесмертя а дарую смерть усіляким нікчемним негідникам. Що ти зробив зі мною Зерон? Моє найкраще творіння? У що ти мене перетворив?

Швидкий рух рукою, блиск кігтів. Міністр, з хрипом хапаючись рукою за розірвану шию, повалився на траву. Його тіло забилось у конвульсіях, втрачаючи життєву силу.

Гел підвівся, подивився, як крапала людська кров з напівпрозорих, мов діаманти, кігтів, потім втягнув ті кігті під шкіру, ніби великий кіт, і витер руку об брудні штани. По тому повернувся до всюдихода. Був надто втомлений, щоб бігти на базу на власних лапах.

Цікаво, що будуть робити лідеанці на Копроконе без грошей, документів, і майже без зброï?.. Тим більше, коли ïх оголосять у розшук.

Над головою Гел почув шум гвинтів, подивився у небо — побачив гвинтоліт, чи як його називали тут — літак. З того літака його теж помітили: «От і добре».

Літак приземлився метрів за двісті на невеликому плато. Поки приземлявся, Гел добіг туди. Піднявся по скелях, руку йому подав Нак:

— Що, прибульцю, тепер все змінилось? — з усмішкою запитав рудий солдат.

— І ти тепер за наказом Варко виконуєш моï накази? — нахабно запитав Гел.

— Іноді тебе хочеться прибити, — буркнув Нак.

— Він теж про це мріяв, — Гел показав рукою у напрямку путівця й галявини, де лежав міністр.

— Ось тобі і… це ти його? — Нак потер свою потилицю пальцями. — А лідеанці?

— А за лідеанцями самі бігайте, вони втекли хвилин сім тому врізнобіч від того всюдихода… Тільки перед тим поверни мене на базу.

— Слухаюсь. А чому лідеанці втекли?

— Як піймаєш, спитай.

Гел зайшов до кабінету Варко. А майбутній президент Копроконе накинувся на калтокійця, як на підлеглого:

— Ти обіцяв захист, а твоï калтокійці погрожують знищити міста моєï планети, якщо я не віддам ïм вас двох. А він, — Варко вказав на Рола, — каже, що то не твоï кораблі!

Виявилось, вже як вісім хвилин на орбіті Копроконе зупинилося п'ять крейсерів Обізвалися як калтокійська ескадра. Командир ескадри вийшов на зв'язок з Варко і пообіцяв зруйнувати спочатку п'ять великих міст, якщо впродовж години йому не дозволять забрати двох заручників.

— То дійсно не моï кораблі. На територіï Коаліціï у мене зараз один крейсер, і він у сусідній системі, - відповів Гел, забрав зі столу куртку, вдягнув ïï, відпустив довжелезні рукави, у нього чомусь замерзли руки.

— Тоді як ти поясниш все це? — Варко стояв блідий, з почервонілими очима, він не спав вже декілька днів, забував поïсти і йому здалось, що він не витягне всієï ноші, котра так несподівано звалилась на його плечі.

— То союзники ваших союзникыв залетіли підірвати своï сховища зі зброєю разом з вашими містами, а при нагоді впевнитись, що саме я тут є.

— Як же вони проґавили те, що саме ви сюди потрапили? — тихо запитав Рол.

Гел знизав плечима:

— Я тут дізнався, що насправді планував Такароне. Союзники ваших союзників його вб'ють, а повісять те вбивство на калтокійців. Добре хоч змовники на Ракірлі не знають, кого заманили на Копроконе.

Гел підійшов до столу, узяв пляшку з вином, трусонув нею, зиркнув усередину, спохмурнів — пляшка була порожня, він поставив ïï на підлогу.

— Якщо я тебе ïм віддам, вони полетять звідси? — запитав Варко у Гела.

— Пане Варко, на вигляд ви здаєтеся дорослою людиною і політиком з великим досвідом… — розсердився Гел, — поділіться цигарками, я від нервів починаю палити.

— Ти й без нервів палиш, — бовкнув Коре, — ти б пояснив йому, замість того щоб ображати…

— Пане Варко, якщо вони впевняться, що тут саме цей калтокієць, — Рол тицьнув пальцем в сторону Гела, — вони відразу розтрощать вашу планету на шматки, без зайвих розмов і попереджень. Добре, що у вашій афері з аварією, чи то метеоритом, ви використали фотографіï вікторіанців і не написали, що екологи — близнюки.

Варко знову сів, дістав з кишені портсигар, відчинив його, поклав на стіл, дістав цигарку, запалив ïï. Все це повільно, ніби йому було важко рухатись, потім оговтався, запропонував цигарки Гелу, і тихо запитав:

— Що ви будете робити?

І саме у ті хвилини на ту саму орбіту лягли в дрейф вісім крейсерів, більш потужних і краще озброєних. Командир ескадри вийшов на зв'язок з президентом, його перемкнули на Долину. Варко побачив на малому екрані передавача цікавого білошкірого суб'єкта з довгими білими дредами і гарними чорними очима без зіниць:

— Я командир ескадри космічного флоту Коаліціï, моє завдання — забрати тіла загиблих громадян Коаліціï, які виконували свій обов'язок на вашій планеті.

Варко бачив хитру посмішку на блідих губах того дивного командира ескадри, глянув на Рола і Гела. Вельмишановні прибульці теж дуже погано приховували нахабні посмішки. Варко хоч і втомився від того цирку, який спостерігав впродовж трьох днів, та мусив і далі виконувати свою роль:

— Пане командире ескадри, я накажу підготувати тіла ваших громадян до транспортування. Ви зачекаєте на орбіті чи бажаєте здійснити посадку?

— Ми зачекаємо на орбіті, - відповів білоголовий командир ескадри і відімкнувся від зв'язку.

— А це що за ескадра? Не повірю, що це кораблі Коаліціï, хіба що вчора нову партію закупили, — вибухнув обуренням Варко.

— Це моя ескадра, — відповів Рол.

— Ваша?.. — з викликом перепитав Варко. — Може у вас ще й свій власний флот є?

— Є. - просто буденно відповів Рол.

— Вибачте, пане президенте, — Гел спеціально назвав Варко президентом, щоб подивитись на його реакцію. Варко здригнувся, — та використовувати армію Ради чи навіть калтокійців я у вашому випадку не можу, тому вас будуть рятувати зейди.

— Зейди? — перепитав Варко. — А що стане нагородою тим зейдам? Три дні грабунку після перемоги?! Що ви пообіцяли тому кривавому королю піратів, як його — Ретолатосу, за цю… підтр…р… имку?.. — очі Варко ледь не вилізли з зіниць, ошелешений здогадкою, ледь зважився виказати ïï уголос: — То ваш флот?..

Рол кивнув у відповідь.

— Рол — скорочено від Рэтолатос, — мовив Варко і замовк обхопивши голову руками. Всі його уявлення про великий світ перевернулись, як корабель у космосі. Він відчув себе, ніби новачок у відкритому просторі, де нема орієнтирів, крім оманливих зірок і блискучих туманностей. Та в котрий раз взяв себе в руки і почав мислити більш реально. Хоча реальність відмовляла у сприйнятті цих дивних юнаків як калтокійського тан-ларда і короля зейдів. Хіба що як посланців тих правителів.

— Тут є якась діра, куди ви могли б сховатися, і звідки могли б звернутися до людей, щоб заспокоïти ïх? — запитав Рол. — Присутність такоï кількості військових кораблів на орбіті громадськість напевне помітила… Тим більше порадьте копроконцям не виходити з власних домівок. Я думаю, ваші союзники не баритимуться, і як ïм дозволить мій помічник під час тих переговорів, які оце зараз ведуться між ескадрами, за декілька годин заберуть своï збереження зі сховищ, і буде по всьому. Моï люди тільки проконтролюють, аби не було зазіхань на знищення вашоï планети.

— Дайте мені декілька хвилин і пляшку горілки. Як я можу заспокоïти людей, коли сам на нервах?