Долина совісті

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ Утікачка

Вона виросла в маленькому селищі при великому деревообробному заводі. Жителі називали завод просто пильнею. Власником пильні була людина на прізвисько Барон; пильня була єдиним джерелом доходу для багатьох родин, а Барон — найбагатшою і найвпливовішою людиною в околиці, й за певних життєвих обставин його повноваження вважалися воістину баронськими.

У дитинстві за Анжелою не помічали ніяких дивних вчинків. Вона була здоровим життєрадісним дівчам — незважаючи навіть на те, що жила з мачухою, зведеним братом і вічно п’яним батьком. Мачуха була до неї більш-менш справедлива, батько взагалі не мав стосунку до її виховання, а зведений брат, хоч і був старшим, удався все-таки дрібнішим і хирлявішим, а тому бійки з сиріткою рідко закінчувалися його перемогою.

У селищі всі знали всіх, учителем початкової школи, де Анжела свого часу протирала дешеву спідницю, був сусід із будинку навпроти, а до середньої школи — у сусіднє селище — вона ходила недовго. У тринадцять із хвостиком років її навчання перервалося: мачуха влаштувала дівчину прибиральницею в один із цехів пильні, і Анжела анітрошки не переймалася з цього приводу — їй подобався запах дерева, подобалася стружка, подобалося становище дорослої дівчини, робітниці, який ніхто не ставить оцінок і не задає домашніх завдань…

Через рік умер від безпробудного пияцтва батько, а ще за рік — Анжелі виповнилося п’ятнадцять — її кар’єра рвучко пішла вгору. Барон, котрий не пропускав жодної красивої дівчини на території пильні, викликав її у свій кабінет, напоїв червоним вином і зробив своєю наложницею.

Нічого особливого в цьому не було — все селище чудово знало про порядки на пильні й про те, що деяким робітницям довелося народити від Барона. Знала Анжелина мачуха й інше — милим і покладливим, однак вже обридлим Баронові дівчатам пропонували нічогеньку посаду обліковця. Саме про це вона втовкмачувала пасербиці з першого ж дня, коли та припленталася додому в розідраному платті, перелякана, у сльозах. На Анжелу чекала прибуткова, шанована і не вельми копітка посада, а від неї лишень і вимагалося — якийсь час бути милою і покладливою…

Анжелиної лагідності вистачило ненадовго. Одутлий літній Барон лякав і викликав відразу, і одного чудового дня бридливість поборола страх — Анжела закомизилася. Барон, котрий любив у всьому порядок і дисципліну, звільнив із пильні непокірливе дівчисько, а заодно й її мачуху, та ще й зведеного брата на додачу, — а відтак усе сімейство позбавив засобів до існування. Анжела не стала чекати, поки мачуха її задушить, і втекла до, на її погляд, величезного міста — а насправді, до маленького провінційного містечка, де навіть центральною площею погідного дня прогулювалися кури…

Через тиждень її знайшли — але не мачуха, а люди Барона. Барон почувався кепсько — принаймні лежав у ліжку, коли Анжелу впихнули до його кімнати. Та, забачивши втікачку, Баронове нездужання миттю вивітрилося. Охоплений пристрастю пристаркуватий чолов’яга впечатав дівчисько в перину і поховав під власним нелегким тілом. Анжелі тоді здавалося, що вона лежить у гіпсі, навіки замурована в це ліжко, начебто в білий склеп. І коли Барон відпустив її, умліваючи від щастя, вона не повірила, що досі жива…

Мачуха і брат чекали біля порогу і були несказанно раді, коли їм, нарешті, дозволили подивитися на Анжелу. Вона не пам’ятала, щоб коли-небудь вони ставилися до неї настільки уважно та по-доброму. Мачуха притягла сумку з її речами, бо Барон брав Анжелу до себе…

Вона прожила в Барона два тижні. Спочатку той радів їй, як улюбленій іграшці, але потім дівчина знову набридла і почала дратувати. Тож одного гожого ранку їй звеліли йти додому. Анжела аніскілечки не засмутилася і, щойно переступила поріг колишнього рідного дому, вблагала мачуху (а та разом із сином знову працювала на пильні) відпустити її до міста, у технікум. Мачуха, повагавшись, погодилася, і Анжела поїхала, сяючи від щастя. Вона вирішила про себе, що ніколи більше не повернеться в селище і не побачить ані мачуху, ні Барона, що вийде заміж за пристойну і забезпечену людину, і той повезе її у весільну подорож — до моря…

Вона справді спробувала вступити в технікум (які-не-які, але сім класів навчання вона осилила), однак перший же іспит їй запропонували складати в ліжку. Анжела відмовилася, отримала двійку, розтринькала всі свої гроші на кафе і «міські» розваги, але повертатися додому не поспішала. Голодне дівчисько, яке ночувало на вокзалі, підібрала дуже добра, страшенно огрядна і вродлива жінка, нагодувала її, сяк-так одягла і пообіцяла влаштувати на роботу. Анжела вже майже допетрала, що це буде за робота, коли її розшукали вдруге, і це знову були люди Барона, налаштовані цього разу значно рішучіше, — мила добра жінка сто разів пошкодувала, що надумала залучити до своєї маленької справи цю гарненьку сільську дурепу. Анжелу притягли назад. Барон спершу довго і люто глумився з неї, а потім запитав, узявши за волосся і повернувши до себе обличчям:

— Ти відьма? Приворожила? У, поріддя…

Анжелу замкнули в кімнаті без вікон. У неї був довгий день, аби подумати над словами хазяїна. Вона не напрошувалася до нього в гості, навпаки, мріяла назавжди позбутися його — чому ж її спершу притягли силою, а потім замкнули?

Так ні до чого і не додумавшись, Анжела взялася репетувати і гатити кулаками в двері, погрожуючи судом і поліцією, на ходу вигадуючи якісь знайомства, що їх вона нібито встигла завести в місті. Їй припечатали ляпаса і веліли замовкнути. Дівчина зажурилася.

Наступного дня Баронові привезли бабу-знахарку, цілительку і ворожку, білу і круглу, наче сніговик. У супроводі Барона ворожка заявилася до Анжелиної в’язниці, довго вирячувалася на бранку, лякаючи її холодним блиском безжальних очей, і нарешті заявила Баронові:

— Ну, ясно, відьма. Аура над нею чорна, чорнюща, аж синя. Приворожила, на грошики поласилася. Не бійся, хазяїне, порчу зніму, і паскуду цю навіки відучу людям капостити…

Анжела обурилася. «Сама — відьма», — крикнула вона, не завдаючи собі труду придумати вишуканіший аргумент. Їй веліли прикусити язика, допоки його ще не прибили цвяхом до дошки. Анжела замовкла.

Цілителька довго махала руками над Бароновою головою, бурмотіла і пришіптувала; коли ж справа дійшла до Анжели, відбулася ціла вистава: відьма спалила в печі Анжелину нічну сорочку разом зі жмутом волосся, а поки тканина неохоче горіла — почала виписувати кола довкруж дівчиська, бурмочучи чи то молитви, чи то прокляття. Може, Анжела втомилася від страху, а, може, баба і справді виглядала кумедно, намагаючись руками зірвати з неї «чорнющу ауру», — але Анжелі стало смішно. Вона хмикнула раз, другий; потім відверто передражнила гадалчине бурмотіння, за що та зацідила їй дзвінкого ляпаса. В Анжели не було ніякої поваги до сивого волосу та солідного віку — ось вона й дала здачі. Тож церемонія зняття порчі скінчилася бійкою двох відьом — старої і юної…

Анжела сміялася недовго, бо тепер її замкнули в льосі, холодному і вогкому, в цілковитій темряві, якщо не брати до уваги світла, прониклого крізь щілини дерев’яного люка вгорі. Вона сиділа, підібгавши коліна до живота і кутаючись в тоненьку болоньєву курточку, і намагалася зрозуміти: за що?! Чому Баронові мало просто мати її, як річ, відкіля ця ненависть, чому знахарка, чому взагалі всі?!

Два дні вона страждала, зігріваючись тільки власною злістю і мріями про помсту, на третій її витягли і відвели до Барона. І, знову впечатана в матрац п’яним, шмаркливим і сльозливим хазяїном, вона нарешті дізналася правду.

Барон не міг жити без неї, він потребував її. Знахарчині зусилля ні до чого не призвели, а він же так сподівався… Убив би Анжелу, і кінці у воду — але боїться, що, позбувшись її назавжди, і сам здохне…

Анжела злякалася і не повірила. Барон пробасив із погрозою в голосі, що якщо лиш вона спробує втекти — нехай тільки спробує! — він власноруч здере з неї шкіру. Дівчина заплакала і сказала, що нічого не знає, нічого не робила і нічого не хотіла, й узагалі ніяка вона не відьма — нікого ж бо не причаровувала. Вона й відать не відає, що саме з Бароном діється…

Не відомо, чи повірив Барон, чи ні — під Анжелині схлипування він, нарешті цілковито вдоволений, мирно захропів…

Влад повернувся в купе. Затягнув фіранку, поставив на столик пластикову тацю з двома бутербродами, двома шматочками оселедця, кількома скибочками блідого помідора. Відкоркував пляшку з мінеральною водою, хлюпнув у пластикову склянку. Склянка перекинулася, вода розтеклася по столі, намочивши скатертину, і закапотіла на підлогу. Влад мовчки вилаявся.

Анжела, котра сиділа навпроти, навіть не ворухнулася, щоб йому допомогти. Дивилася, наче живе втілення байдужості.

Влад абияк витер калюжу. Поставив склянку вертикально, знову хлюпнув води, цього разу притримуючи легку посудину рукою. Випив до дна. Накрив переверненою склянкою пляшкове горлечко.

— Їсти будеш? — запитав, умощуючись навпроти.

Анжела кивнула, простягнула руку до бутерброда, надкусила, поклала назад на тацю. Відсунула щойно запнуту Владом фіранку.

Потяг йшов степом. Сніг лежав білими острівцями, між ними чорніла земля, і на самісінькому обрії нерівною облямівкою маячіла лісосмуга.

— Тобто ти хочеш сказати, що до п’ятнадцяти років не підозрювала, хто ти така? Ти це хочеш сказати?

— Не треба мене допитувати, — холодно прошипіла Анжела. — Не в слідчого.

Влад узяв із таці свій бутерброд. Попри сподівання, смак залізничного м’яса був не таким вже й поганим.

Він жував і роздивлявся жінку навпроти. І уявляв, як хороше було б узяти подушку в синій наволочці зі штемпелем, перекинути Анжелу на спину і притиснути подушку до її обличчя, і тримати так, поки красиве туге тіло не здасться…

Напевно, його думки читалися в погляді. Анжела витріщилася на нього без тіні страху, зі схожою ненавистю:

— Що, набридла я тобі? Ну, давай вийду на наступній станції. Давай вийду, а ти їдь собі далі, літераторе. Спробуємо?

Влад відвернувся:

— Ти зупинилася на тому, що Барон усе тобі розказав…

— Мені не хочеться розповідати далі, — промурмотіла Анжела крізь зуби.

— Ну, мачуха твоя і зведений брат… Ти про них забула. Що ж, вони тебе втратили — і так просто здалися? Так?

Вона довго розглядала його. Влад подумав, що жінка саме уявляє, як чудово було б взяти залізний ломик, щосили розмахнутися і вальнути ти цю людину по голові. І бити, поки мізки його цілком не опиняться на стіні…

— Ти весь час намагаєшся піймати мене на неточностях, — сказала Анжела нарешті. — Як у суді.

— Ти й у суді бувала?

— Ось бачиш, — вона гидливо скривилася. — Зловив, що називається, на слові… Дулю з маком ти піймав, а не мене.

Влад скочив на рівні й вийшов. І довго стояв у тамбурі, спостерігаючи, як пропливають будиночок стрілочника, селище з полустанком, річечка під урвищем — і знову земля, земля з острівцями поталого снігу.

…Це його вибір. Це він здав квиток на літак. Це він повернувся. Не те щоб він шкодував тепер — шкодувати нема сенсу, і прийнятого рішення не перекроїти. Ні, для нього було дуже важливо зрозуміти мотиви свого вчинку. Чи повернувся він через власну малодушність, чи через те, що інакше Анжела б померла?

«Ця майстерня — з історією, — сказав Швець. — Іще мій дід, підкуплений Північним Королем, виготовив партію взуття для Південного війська… Чудові чоботи, легкі та міцні, зі шкіри варана; проте щойно зазвучали перші звуки рогу, сповіщаючи про початок битви, — чоботи мого діда кинулися навтьоки, захоплюючи з собою основну частину армії… Все це виглядало, як панічна втеча. Частина дезертирів розбіглися країною, а дехто навіть наклав на себе руки — ще б пак, кожен же вважав себе хоробрим, а нелегко ним залишатися, коли власні чоботи несуть тебе з поля бою…

— Не розумію, — сказав Гран-Грем. — Ти пишаєшся тим, що твій дід продався?

— Мій дід нікому не давав клятву вірності, — заперечив Швець, анітрохи не образившись. — Він не присягав Південному Королеві, той дав замовлення й заплатив за нього, і дід зшив чоботи легкі й міцні, зі шкіри варана… А якщо Північний Король дав більше грошенят — чи міг дід це проігнорувати? Певна річ, ні. У нього ж було дев’ятеро дітей…

— Але в тих солдатів теж були діти! — вигукнула Дея.

— А яка радість цим дітям, якби батьки їхні наклали головою у бою за Південь? Дезертири, ховаючись у лісах, іноді підгодовували свої родини. А хіба є пуття з небіжчика?

— Але ж це зрада, — сказав Філософ.

— Це не зрада, це чоботи. Легкі й міцні, зі шкіри варана…»

— То що ж сталося з мачухою і зведеним братом? — перепитав Влад.

Була ніч. Потяг стояв на станції, і мелодійно, тривожно перестукувалися молоточки обхідників. Металом об метал.

Білий ліхтар світив у вікно. Влад бачив біле Анжелине обличчя, яка саме звелася на лікті. Каштанове волосся здавалося чорним на білому тлі залізничної постелі.

— Я ж не запитую тебе, що сталося з твоєю ріднею, — неголосно сказала жінка.

Влад помовчав.

— А я тобі розповім… Моя мама усиновила мене, коли мені виповнилося кілька місяців. Чоловіка мама не мала. Вона була мені єдиною рідною людиною…

— Так? — недовірливо запитала Анжела.

— А що тебе дивує?

— Ти не схожий на чоловіка, вихованого матір’ю, — задумливо мовила Анжела. — Вони інші.

— Звідкіля ти знаєш?

Анжела гмикнула:

— Добре… У мене немає жодних причин тобі не вірити. Вона ж померла, правда?

— Так, — Влад кивнув.

— Тобі треба було надовго поїхати, а вона залишилася?

Потяг повільно рушив. Біле світло ліхтаря поплило назад, усі тіні в купе ожили, смикнулися і поплили теж.

— Тож ти залишила мачуху і зведеного брата? — тихо поцікавився Влад. — Бо тобі треба було поїхати, а вони залишилися?

— Гаразд, — люто прошипіла Анжела. — Я тобі розповім.

Вона прожила в Барона сім місяців і дванадцять днів. У комірці, де її оселили, таки було вікно, хоч і заґратоване, було ліжко, був і стіл, і настільна лампа. З розваг — лише книги, віднайдені в Барона на горищі. Анжела читала впереміж детективи, старі журнали, шкільні підручники з історії, якісь порадники з тваринництва і курні хрестоматії з літератури. Не можна сказати, щоб це особливо її розважало, однак різноманітних знань, безсумнівно, додало: Анжела стала знавцем античності й чудово розбиралася — принаймні теоретично — в свинячих і коров’ячих хворобах.

Тим часом на занедбаній галявині під вікном невдовзі утворилася лиса пляма, яка утворюється на футбольному полі в тому місці, де зазвичай стоїть воротар. Траву витолочили Анжелина мачуха і зведений брат під час «навідувань у гості». Ніколи раніше Анжела не відчувала такої уваги з їхнього боку, вони ловили кожне її слово, як милостиню, іноді Анжела вередувала і не визирала у відповідь на умовний сигнал. Тоді мачуха і брат нервували, лютилися й обзивали її спересердя різними словами, втім, знайомими їй іще з дитинства…

У неї був час подумати, і вона думала. Усі, хто знав її поближче, спілкувався з нею довгий час — залежали від неї. Природа цього явища не цікавила Анжелу, вона міркувала, як витягти з неї хоч якусь вигоду, — в її ж бо становищі безправної рабині згодилась би будь-яка підмога…

Та зрештою дівчина започаткувала новий звичай — мачуха і брат платили їй за кожне «побачення». Анжела просовувала руку крізь ґрати, а мачуха і брат смішно підстрибували, простягаючи їй дрібний паперовий грошик, тяглися, піднімалися навшпиньки, намагаючись доторкнутися до Анжелиних пальців. Нарешті у неї під матрацом накопичилася певна сума грошей, і Анжела вирішила; що час настав.

Сторожа, приставлена до неї Бароном, побоювалася своєї підопічної, а іноді й відверто боялася її. Однією з її розваг було лякати їх іще більше: вона, як могла, підтримувала реноме відьми, реготала ночами, бурмотіла, наслідуючи бабу-знахарку, саме тому — чи з якоїсь іншої причини — тюремники змінювалися так часто, що Анжела ледве встигала запам’ятати їх на ім’я.

Барон, з його любов’ю до порядку і дисципліни, викликав її до себе двічі на тиждень — по середах і неділях; якось уночі з неділі на понеділок, коли Барон, вдоволений, захропів, Анжела потихеньку вилізла з ліжка, підсунула під руку сплячого диванний валик, натягнула нижню білизну, де в спеціально підшитих кишеньках заховані були грошики, одяглася — і майнула через відчинене вікно, тоді як тюремник, котрий мусив її стерегти, мирно куняв під дверима…

Минув усього рік звідтоді, як Барон накинув своїм налитим кров’ю оком на симпатичну прибиральницю з кучериком стружки в каштановому волоссі, — але Анжелі здавалося, що вона подорослішала років на двадцять. Жарти скінчилися; Анжела бігла, рятуючи свою шкіру, чудово розуміючи, що лише від її рішучості й хватки залежить тепер, жити їй вільною людиною — чи вмирати лялькою, іграшкою, мішком з висівками.

Вона до світанку брела лісом — по шосе йти не наважилася, а раптом наздоженуть. Купюри, заховані в білизну, добряче заважали — їх було багато, всі дрібні, згорнуті в рурочки, складені мінімум учетверо. Анжела терпіла. Приблизно таку ж суму вона розтринькала торік на каруселі й морозиво, і спогади про це — могла ж утекти ще тоді, могла, могла! — труїли їй душу гірше від кислоти.

О шостій ранку (Барон уже починав крутитися, міцніше притискаючи до боку диванний валик) вирушив перший автобус від автостанції в сусідньому селищі. Анжела добре усвідомлювала, що на цьому етапі шляху її легко вистежити. За кілька годин водій автобуса зізнається надісланим навздогін людям, що саме така дівчина купила в нього квиток і доїхала до кінцевого пункту, тобто до міста (того самого, де минулої осені Анжела марно вступала до технікуму). Усю дорогу — автобус повз ані хутко ні хистко, зупиняючись біля кожного стовпа, — Анжела завмирала від страху, очікуючи побачити машину, що мчить слідом і перекриває автобусові шлях…

На передостанній зупинці нерви її розгулялися настільки, що вона вийшла ні з того ні з сього, практично посеред чистого поля, і ледве встигла гулькнути до лісосмуги — як машина по шосе все-таки промчала. Анжела впізнала її, це була особиста Баронова машина.

Анжела пішки дійшла до міста. Про те, щоб купувати квиток на електричку, не могло бути і мови. Дівчина пробралася на товарні колії, й, сахаючись від маневрових паровозів, завмираючи з жаху від вигляду величезних смердючих цистерн, знайшла таки підходящий притулок — відкриту платформу, на якій їхав кудись гігантський екскаватор.

Вона мало не перетворилася на крижину. Анжела уявлення не мала, куди прямує потяг, — але навколо простягалися поля, і на жодній дорозі не видно було чорної Баронової машини. Дівчина відчула себе вільною — напевно, вперше за все життя. Тверді рурочки з грошей, що понатирали шкіру мало не до крові, додавали приємного відчуття влади — влади над цим світом…

Саме тоді, подорожуючи на крижаному вітрі в компанії екскаватора, Анжела вирішила стати в цьому світі володаркою, а не дівчиськом-попихачем. Саме тоді вона придумала, як застосувати на практиці її здатність прив’язувати до себе інших людей. Власне, у історію з Бароном вона потрапила лише тому, що сама не довідалася вчасно про свою здатність. Тепер усе піде по-іншому, і вона зможе стати поп-зіркою, прив’язавши до себе знаменитого продюсера. Чи коханкою мільйонера, чи дружиною президента, а коли президент зміниться — дружиною нового президента, і так до самісінької старості…

Два тижні вона подорожувала на потягах і електричках, заплутуючи сліди, все далі й далі віддаляючись від маленького селища з великим деревообробним заводом.

Літо вона провела на морському курорті — вперше в житті. Люди тут буквально розкидалися грішми — Анжелі вдавалося і заробити, розносячи на пляжі морозиво, і випросити грошей, а якось вона навіть поцупила гаманець із недбало кинутої в роздягальні сумки, але це було тільки раз, — страх, що піймають і повернуть до рідного селища, був сильніший за спокусу.

Восени вона дісталася електричками до столиці й несподівано для себе вступила до медучилища.

— А як же Барон? Він шукав тебе?

Анжела посміхнулася:

— Вибач, Владе… Чистоплюєві на кшталт тебе цього не зрозуміти. Тебе ніколи не ґвалтували по середах і неділях…

— Чого б це мені не зрозуміти?

— Незабаром нікому стало шукати, — жорстко сказала Анжела. — А так — шукав, звичайно…

За вікнами світало. Вагон вистиг, і Влад підтяг вище ковдру:

— І все-таки — чого б це мені не зрозуміти?

Анжела посміхнулася:

— Чому ти запитуєш про Барона? Ти ж добре знаєш, що він помер. І мачуха померла теж. А зведений брат — той якимось чином вижив… Не знаю, де він тепер.

Влад мовчав.

— Ти це знав, коли запитував, — вела далі Анжела. — Але хотів, щоб я сказала сама. Щоб я покаялася, так? Противна, зла дівчинка, прирекла на смерть такого хорошого дядечка, благодійника, занапастила бідну жінку, яка її, вважай, виростила…

— А що сталося з твоєю справжньою матір’ю? — повільно запитав Влад.

— Я її не пам’ятаю, — відгукнулася Анжела. — Вона розбилася на мотоциклі.

— Ну, хоч фотографії ти бачила?

Анжела хитнула головою.

— Що, у батька не було ні єдиної фотографії трагічно загиблої дружини?

— А тобі яке діло? Він не любив про неї згадувати. Він усе торочив, що вона йому зраджувала… Він навіть репетував на п’яну голову, що я не його донька. Бувало.

Влад надовго замовк.

Хіба мало п’яниць звинувачують дружин у зраді? Навіть давно померлих дружин?

Хіба мало п’яниць зопалу виказують власним дітям, що ті — байстрюки?

Може, й чимало. Але у слова ось цього конкретного, невідомого Владу п’яниці чомусь вірилося одразу. Може, тому, що власних Владових батьків ніби й не існувало в природі, — Влад був, батьків не було. Як і Анжелиного справжнього батька. Як і від Анжелиної матері не залишилося навіть спогаду.

Збіг, коли в двох носіїв найрідкісніших здібностей немає біологічних батьків? Узагалі невідомо, чиї вони діти?

— Слухай… А в медучилище ти як вступила? Через постіль?

— Заткнувся б ти, га, — втомлено запропонувала Анжела.

— Я просто не можу зрозуміти — дівчинка з нізвідки, без документів… У тебе ж документів не було?

Анжела не відповіла. Відвернулася обличчям до стіни.

«Друзяко, я не образився, ну, що ти. Запитуй — я спробую відповісти. На будь-яке запитання. Я просто щасливий, що тебе це цікавить — моє життя…

Раніш мені нікому було про це розповісти. Тепер слухай.

Невдовзі по тому, як померла моя мама, я пішов до лікаря. До приватного спеціаліста. Заплатив йому чималі гроші… і розповів усе.

Дотепер пам’ятаю, як він дивився на мене.

Я наводив йому докази. Розповідав про мій нещасний клас. Про хворих учителів. Розказав про Дімку, і про наслідки тієї давньої втечі з літнього табору. Мені здавалося, що розповідь моя виглядає дуже переконливо. Я просив його допомогти мені, направити на обстеження або щось на кшталт цього. Може, існують медикаменти, що допомогли б впоратися з путами — допомогти якщо не мені, то хоча б тим людям, поруч з якими я перебуваю і яких наражаю на небезпеку…

А він усе дивився. Доброзичливо, м’яко. Вислухав мене, виміряв тиск, попросив відповісти на декілька запитань…

І відправив на обстеження. До психіатричної клініки.

Друзяко, якоїсь миті мені було так страшно… Це справді жахає: ти знаєш, що правий, але кожне твоє слово — кожне слово чистісінької правди! — сприймається як „маячня стосунку“… Мені здавалося, що вони мене не випустять. Що з цим діагнозом мені митарствувати цілісіньке життя. Що мене замкнуть у психушці і почнуть лікувати… Лікувати, ти уявляєш! Від шизофренії!

Вони так переконливо зі мною розмовляли, що я сам заледве не повірив, що ніяких пут не існує. Що я хворий, і мене треба колоти всякою гидотою тричі на день протягом місяців…

Я й сам дотепер дивуюся: як мені вдалося вирватися? Напевно, я вчасно відступив. Вчасно зізнався, що це смерть мами так на мене подіяла. Що це була істерика. Спроба привернути до себе увагу…

Звідтоді я зарікся говорити про пута — з лікарями.

Уже згодом, коли я подорослішав і в мене з’явилися гроші — я влаштував собі обстеження самостійно. Я платив, мені робили комп’ютерну томографію та решту — графій, мене просвічували і вивчали, аналізували на рівні молекул, я добряче витратився на всі ці неприємні процедури, попутно знайшов у себе безліч дрібних, далеких до суті справи хвороб, — але видимої особливості, що вирізняла б мене з-поміж інших людей, так і не знайшлося».

Наступного дня вони вийшли на вокзальну платформу великого промислового міста. Влад раніше ніколи не бував тут, зате Анжела, за її словами, прожила тут якийсь час і мала якісь справи. Залишивши Влада за столиком у ресторані, Анжела зникла в невідомому напрямку. Влад чекав її годину, другу, третю, його лихоманило від думки про те, що Анжелу збив на вулиці автомобіль, чи вона могла впасти і зламати ногу, чи просто втекти…

В останнє вірилося важко. Анжела, котра втекла від Влада, — мертва Анжела, тепер це не викликало сумнівів. Як і те, що Влад, кинутий Анжелою напризволяще, проживе не довше.

Він сидів за столиком вокзального ресторану, розглядав коричневу кавову поверхню в чашці — це вже третя чи й четверта чашка, він втратив лік. Думав про те, як перехитрувати долю, як позбутися Анжели і при цьому вижити, але всі його спроби придумати вихід скидалися на метушню крота, що вперся в бетонну стіну і намагається прорити в ній тунель. Виходу не було. Влад сидів над остиглою кавою і чекав Анжелу, але що буде, коли вона повернеться?

Вона прийшла, коли годинник над входом до ресторану показував за п’ять хвилин п’ята. Вона була радісно-збуджена. «Усе гаразд, — сказала, падаючи в крісло навпроти. — Усі мої справи в цій дірі скінчено; тепер можна думати, що робити далі…»

І вп’яла пильний погляд у Влада.

Ще через дві години вони знову сіли на потяг — тепер вже в зворотному напрямку. Владу на хвилину пригадалися колишні часи, коли він, траплялося, місяцями жив у дорозі. Правда, ті переповнені убогі вагони не можна було порівняти з готелем на колесах, місце в якому коштувало чималих грошей. Коли вони з Анжелою сіли в купе, один навпроти одного, і зачинили двері — йому здалося, що вони і не виходили нікуди. Так і їдуть — третю добу.

— Можна мені поцікавитися, які такі справи в тебе тут були?

— Дружба дружбою, точніше, пута путами… — Анжела весело посміхнулася. — А грошики нарізно. Принаймні поки.

— Поки що?

Анжела перестала посміхатися:

— Ти придумав, як мені тебе позбутися?

— Ні, — заперечив Влад. — А ти чекала, що я вигадаю?

Анжела блиснула очима:

— Ти — сформована особистість… Ти стільки років прожив з цим… До речі, скільки? З народження?

— Ні, — неохоче відповів Влад. — Це почалося, коли я був підлітком… І це не має ніякого значення. Ти маєш рацію — я шукав вихід. Якщо був би спосіб боротися з путами — я б уже знав його. Але я не знаю.

— Погано шукав, — припустила Анжела. — Якийсь гіпноз, ну, які-небудь ліки… Вони обов’язково повинні бути. Напевно, це дорого…

Влад мовчав.

— У мене є гроші, — з притиском кинула Анжела. — Чималі, запевняю тебе. Ми оплатимо лікування навпіл… Кожен платить за себе, як у ресторані. Чуєш? Нехай гроші тебе не хвилюють…

Влад мовчав.

— Не бреши, — тихо сказала Анжела. — Такий спосіб існує. Не може не існувати..

Влад мовчав.

Увійшов провідник — перевірити квитки, запропонувати чаю. Влад від чаю відмовився, зате Анжела замовила відразу дві чашки. І в купе надовго зависла мовчанка — поки провідник приніс замовлення, поки Анжела випила першу чашку, другу, а потім промокнула губи серветкою і звела на Влада очі:

— То коли ти знайдеш клініку? Чи мені за це взятися?

Влад перевів погляд за вікно. Сніг майже цілком розтанув, на чорній землі великими юрбами сиділи, дивлячись услід потягові, такі само чорні ворони.

— Не бреши! — вигукнула Анжела, хоча Влад не сказав ні слова. — Є такий спосіб! Обов’язково повинен бути!

— Немає такого способу, — мовив Влад, дивлячись в Анжелині очі. — Якщо був би… Я жив би зараз зовсім по-іншому.

— Брехня, — сказала Анжела. — «По-іншому»… Не жив би ти по-іншому. Живеш, як можеш. І брешеш собі: я, мовляв, не винуватий, це обставини… А ти просто не можеш по-іншому!

— Ось що, — сказав Влад майже ласкаво. — Послухай, красуне, що я розповім тобі. Жоден лікар, жоден екстрасенс, ані знахар, ані інший шарлатан не відв’яже тебе від мене. Як і мене від тебе. Ми сковані великим ланцюгом… іржавим, але міцним, і дуже коротким. І так нам судилося жити — рік за роком, до старості. Той із нас, хто здохне першим, — виявиться щасливчиком, бо другий здохне, конаючи, над його трупом без усілякого комфорту. Ясно?

Він прокинувся на світанку. Потяг йшов рівно, умиротворено постукували колеса, у купе стояв напівморок. Влад різко сів на постелі — друга полиця була порожня. Анжелиної шуби, що ще вчора займала півкупе, не було теж.

Влад устав. Ривком підняв порожню полицю, заглядаючи в багажник. Зрозуміло, Анжелина сумка зникла, залізна шухляда зяяла порожнечею, тільки в куточку його сиротливо валявся зім’ятий цукерковий фантик.

— Ідіотка, — простогнав Влад уголос.

Визирнув у вікно, намагаючись визначити, де зараз потяг. Певна річ, по соснових стовбурах і телеграфних стовпах можна було визначити лиш час доби, та й то насилу. Влад одягся і вийшов у коридор. Усі купе були закриті, тьмяне електричне світло змішувалося з тьмяним світлом нового дня. Діставшись до розкладу, Влад подивився на годинник; остання зупинка була годину тому, потяг дві хвилини стояв на малюсінькій станції, і провідник, якого Влад підняв, довго грюкаючи перед тим у двері (а скільки разів його самого ось так піднімали колись!), підтвердив, що пані в рудій шубі зажадала випустити її на полустанку.

— Але ви ж знали, що в неї квитки до кінцевої, — зашипів Влад.

Провідник знітився:

— Та вона ж попросила, значить… Просто вимагала, якщо чесно… Відкіля мені знати? Вона ж не маленька, сама, виходить, знає… Посварилися там чи що — це не моє діло, вона мене сама попросила, і зійшла, значить…

Влад повернувся в купе. Ліг, укрився з головою тонкою казенною ковдрою, і несподівано для себе заснув спокійно і міцно — вперше за чимало днів.

Його розбудило рипіння дверей. Влад сів, нічого не розуміючи, здогадуючись лишень, що це провідник прийшов попередити про скоре прибуття, а натомість перед ним з’явилася Анжела в мокрій, пропахлій вогкою вовною шубі.

Влад ліг знову, заплющив очі. Він чув, як Анжела знімає шубу (край її мазнув Влада по обличчі). Як відчиняє полицю, опускаючи на місце сумку; як всідається, намагаючись заспокоїти важке дихання.

— Провітрилася? — поцікавився Влад, не розплющуючи очей.

— За пивом вийшла, — процідила Анжела крізь зуби. — Від потяга відстала, довелося на машині доганяти, гроші на вітер викидати…

— За пивом? У четвертій ранку? Із сумкою?

— То й що, — втомлено буркнула Анжела. — Вставай… Через годину прибуваємо.

«…Раніше тут жило одне дуже хоробре плем’я, — вів далі Гран-Грем. — Не люди, ні. Броненосці. Вони дещо менші від людини і майже наполовину менші від троля. Але вкриті бронею, широкоплечі, дуже важкі і сильні. Тільки такі могли вижити тут…

— Але ж тут так добре! — вигукнула Дея.

— Так, — відповів Гран-Грем. — Це найкраще місце на світі… Сюди вдиралися загарбники — завжди і зусібіч. Броненосці жили, борючись за кожен свій день. Один броненосець міг утримувати півдесятка важко озброєних ворогів…

— Де ж вони зараз? — запитав Філософ.

Грем зітхнув:

— Зажди… У броненосців майже не було весільних обрядів, був усього один: молодий чоловік і жінка розкривали один одному слабкі місця своєї броні. Бо в будь-якій броні, навіть дуже майстерно зробленій, завжди найдеться слабке місце… І, знаючи такі місця одне одного, чоловік і жінка завжди боролися в парі, — щоб вчасно прикрити…

— Де ж вони зараз? — запитала цього разу Дея.

— Коли чоловік і дружина переставали довіряти один одному, — повільно мовив Грем, — це майже точно означало смерть одного з них… Або обох. Бо обидвоє знали, куди бити, щоб броня тріснула. Питання було лиш у тому, хто вдарить першим. Тому…

З-за пагорба долинуло далеке, рипливе, наче стара гойдалка, волання, від якого крижаніла душа».

— Ти скажеш мені правду, — запропонувала Анжела.

Влад сидів у своєму власному кабінеті, перед комп’ютером. На лихо, він забув замкнути двері. Ось уже два дні він жив у своєму будинку, ось уже два дні Анжела не виходила із замкненої кімнати нагорі, і Влад не тривожив її — чекав, поки вгамуються ненаситні пута. Комірка з одним вікном називалася «кімнатою для гостей», можливо, за колишніх господарів там справді зупинялися гості…

Єдиною розрадою для Влада залишалася робота. Сьогодні вранці він сів за комп’ютер і до обіду майже закінчив шостий розділ — коли незамкнені двері відчинився, і на порозі з’явилася Анжела з маленьким чорним пістолетом у руці.

Цілилася прямо у Владові очі. Насилу відірвавши погляд від чорного дула, він подивився на Анжелу:

— Ти… при своєму розумі?

— Кажи, як можна зруйнувати зв’язок. Або я прострелю тобі коліно.

Позашлюбний троль з його спробами врятувати з халепи своїх друзів, і ця жінка з пістолетом жили в різних світах, а він, Влад, сидів на переїзді.

— Я не знаю, як зруйнувати пута, — сказав повільно. — Якщо хочеш, то продемонструю тобі цікаві медичні документи… Коли я продав права на свою першу книжку казок — знаєш, на що я витратив усі гроші? Здогадайся…

Од пістолета несло мертвотним холодом. Відірвавшись від Владового обличчя, він повернувся вниз, до коліна:

— Я рахую до п’яти. Раз… Два…

Вона не тямила себе.

Вона була як дитина, якій завжди все дозволяли, а потім раптом взяли і відібрали іграшку. Вона готова була зруйнувати світ — аби лишень брязкальце повернулося назад у кулачок.

— Зажди, — кинув Влад, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Я покаджу тобі рентгенівські знімки, енцефалограму, докладні аналізи…

— Три, — у голосі Анжели дзвеніла крига. — Тобі не вдасться мене обвести круг пальця. Чотири…

Біле обличчя її перекосилося, як розтягнуте за кутики простирадло. Мить — і Влад полетів в один бік, обертове крісло, на якому він сидів, — у другий, а тріска, що відкололася від дубового столу — у третій. Крісло перекинулося. Влад смикнув за край килимової доріжки, Анжела заточитися, і друга куля пішла в стелю. Влад смикнув іще раз — Анжела гримнулась на підлогу, але пістолета не випустила. Влад насилу встиг перехопити руку зі зброєю, притис до підлоги — і тримав, доки Анжелині пальці не випустили пістолет.

Жінка дивилася на нього з підлоги сухими запаленими очима. Дивилася, начебто очікувала відповіді на щойно поставлене запитання.

— Звідки в тебе пістолет?

— Не твоє діло.

— Він легальний?

— Ти що, дурень?!

— Навіщо тобі пістолет?

— От причепився на мою голову… Не твоя собача справа!

Влад відчув, що втрачає над собою контроль, і глибоко вдихнув. Анжела сиділа перед ним вишкірена, зла, схожа на тільки-но видобутого з нори тхора.

— Давай по черзі… — повільно почав Влад. — Я сильніший. Я зв’яжу тебе і заховаю на горищі. І виїду світ за очі. Знаєш, що з тобою буде?

— Те ж саме, що і з тобою, — процідила вона крізь зуби.

— Тобі від цього полегшає?

— Ще й як. Я, може, виживу. Спеціально, щоб потім порадіти з твоєї смерті.

— Добре, — Влад приплющив очі. — Скажи мені, люба дівчинко… що таке опинилося в моїй чашці, коли не так давно тут, у цьому будинку, я з якогось дива знепритомнів?

— У твоїй чашці був чай, — заявила Анжела чомусь із торжеством. — А брудні натяки залиш при собі. Ще скажи, що я задумала тебе пограбувати. Підсипала снодійного — і давай нишпорити по ничках…

— Навіщо ж грабувати, — промурмотів Влад, так ніби міркував уголос. — Грабувати-бо нащо… Коли цей дурник, писака, сам викладе свої грошенята, та ще й у борг візьме і теж викладе… Аби лиш задоволеною була та дивна жінка, без якої він не може прожити й тижня. Фея.

— Маячня, — презирливо кинула Анжела.

— Ти знаєш, я навіть радий, — зізнався Влад. — Коли уявлю собі, як це було… Ось ти підсипала цю гидоту до моєї чашки, дочекалася, поки я надпив, поки відключився… Ти допхала мене до дивана, тобі підфортило, що я не надто важкий. Так зворушливо вклала мене… Роздягла… Вкрила пледом… Сама лягла поряд, притиснулася поближче, наче курочка, що висиджує золоте яєчко. Начебто павучок, що бинтує сплячу муху. Тобі явно було не вельми зручно — і все заради того, щоб прив'язати мене… А весь цей час прив’язувалася сама. Знаєш, мені подобається зараз дивитися на твоє обличчя. На цю вселенську образу: як! Муха сповила павучка! Та як вона посміла!

— Можеш говорити що завгодно, — сказала Анжела.

— Так, можу. I скажу. Один з найрозповсюдженіших комічних ефектів у дитячих мультиках… коли злий і недобрий мисливець потрапляє у свій-таки капкан. Дуже смішно. От як мені зараз. Ти піймалася, мисливиця. Тепер думай, як із цим жити.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ Істеричка

Він не наважився залишити її саму — з побоювань, що Анжела підпалить будинок. Насправді, напевно, ці тривоги були необґрунтовані, — але жінці подобалося, щоб Влад думав, начебто вона здатна підпалити будинок. І Анжела всіляко культивувала в ньому цю впевненість.

Вона мстилася — дрібно, шкодливо, іноді підло. То розкидала по всьому будинку предмети свого інтимного туалету, то дефілювала у ванну й назад в самих лишень капцях, а то і вмикала гучну музику саме тоді, коли Влад збирався працювати. Вона вистежила листоношу і подалася до хвіртки побалакати з ним, а посеред розмови розчахнула свою руду шубу, під якою знов-таки нічого не було. Листоноша ганебно втік, у глибині душі радіючи, що буде про що розповісти сусідам. Миршавий чоловічок з поштовою сумкою на боці був, як кукурузник над картопляним полем, — щедро сіяв довкруж дрібні часточки отрути, за ним кублилися чутки і плітки. І Влад, котрий безсило спостерігав за Анжелою з вікна кухні, подумав, що в цьому будинку, такому зручному і звичному, все одно більше не жити, а де жити і як — загадка…

Анжела поводилася як підліток, якого батьки не пустили на вечірку, і ось тепер він стоїть на голові, щоб досадити, зав’язнути у зубах, змусити цілісінький світ осатаніти. Спокій Влада її дратував, а Владу, з іншого боку, все більше сил доводилося витрачати на те, аби здаватися спокійним. І ось коли він уже готовий був зірватися, ударити, заволати, тобто зробити саме те, чого так чекала від нього Анжела — цієї самої миті усе скінчилося. Анжела цілий день просиділа у своїй кімнаті тихо як мишка, так що Влад почав було непокоїтися. Надвечір вона спустилася до вечері — акуратна, вмита, гладенько зачесана, з вигляду — вельми скромна молода жінка, медсестра або вчителька початкової школи, котра у житті не бачила ні пістолетів, ні навіть власної наготи в дзеркалі.

Вони вечеряли на кухні, сидячи один навпроти одного. Коло світла від лампи лежало на столі, усе, що потрапляло в це коло, здавалося ясним і простим, зате за гранню, в півмороку кухні, все було таємничим і жахним. Особливо лякало спокійне Анжелине обличчя, аж Влад чекав підступу — і дочекався, нарешті.

— Скількох людей ти убив? — украдливо запитала вона вже за чаєм.

— Я письменник, а не найманий убивця, — сказав він м’яко. — Ти щось переплутала.

— Ти чудово розумієш, про що я, — сказала вона ще більш украдливо. — Ті люди, з якими ти… був близький… дружив, любив, та просто вчився в школі? Де вони всі, я щось не бачу їх поблизу, га?

Влад потупив очі. Здається, світло лампи пояскравіло, біле коло нагадувало про операційну, посуд на столі хірургічно поблискував, відблиски різали очі.

— Я убив одну людину, — зізнався він тихо. — Мого шкільного друга, Дімку Шила. Він знав про мене правду. Але ми обидва тоді сподівалися… Ми не знали, що від цього вмирають. Нам було по сімнадцять.

— Ти скромничаєш, — сказала Анжела. — Чи боїшся поглянути правді в очі. Якщо так легко до тебе прив’язатися, і прив’язатися смертельно…

— До мене не так легко прив’язатися, — прошепотів Влад уже ледь чутно. — Треба проспілкуватися зі мною… досить тривалий час.

— Я помітила, — зашипіла Анжела крізь зуби.

Влад відірвав очі від двозубої виделки, що лежала на краю тарілочки з нарізаним лимоном:

— Я відразу і назавжди розлучався з жінками, котрі хоч раз провели зі мною ніч. Ти чудово розумієш чому.

— Ну, ти даєш, — сказала Анжела. — Тобто ти спокушав бабу, а переспавши з нею, відразу посилав подалі? Чемпіон. Ні, чесно. Навіть повага якась з’являється. І скільки ж їх було?

Влад довго розглядав її обличчя. Незворушне, у чомусь навіть чарівне лице впевненої в собі жінки.

— Чому ж ти не скажеш, що врятував мені життя? — неголосно запитала Анжела. — Ти б міг обірвати мене. Міг би сказати: я тобі життя врятував! Цінуй!

Влад мовчав.

— Щоправда, тоді я б заперечила, — з усмішкою продовжувала Анжела, — що ти не мене рятував, а власну шкіру. Хріново тобі стало, і ти прибіг до мене, щоб зігрітися… Зізнайся, так діло було?

Влад німував і далі.

— Так чи ні, — Анжела, навіть не скривившись, кинула до рота шматок лимона, — зате тепер ти переконаний, ніби врятував цій мерзотниці життя, ніби вона одна в усьому винна… Прив’язалася, бачте, до чесної людини… Скільки трупів на твоєму рахунку, га, чесна людино? Мати твоя прийомна — раз… Друзяка шкільний — два… А далі? Тобі давно не вісімнадцять років, пожив на світі, слава Богу, в своє задоволення… І нікого-нікого не кинув? Ні від кого не втік? Правда?

— Моя прийомна мати померла в моїй присутності, — заперечив Влад. — Я ніколи не залишав її саму. Я був з нею до останнього дня.

Анжела дожувала лимон:

— Не брешеш?

— Мені здається, — кинув Влад, дивлячись у її примружені очі, — мені здається, що ті, кого ти кинула вмирати, прийшли до тебе минулої ночі. Ти їх забула, а тепер згадала. Саме тому тобі так хочеться повірити в масові вбивства, що я їх, судячи з твоїх слів, вчинив. Так?

— Хріновий з тебе проповідник, — підсумувала Анжела. — Ти навіть не здогадався звернутися до моєї совісті й забув поголосити за моєю загубленою душею.

— Плював я на твою душу, — щиро зізнався Влад. — Для мене значно важливіше зрозуміти, що ти насправді знаєш про пута. Чи однакова їхня природа — у тебе й у мене… Ну, й потім, насамкінець, я запитаю тебе: як ти використовувала пута у своєму сповненому подіями житті? Адже ти використовувала їх уміло, як професор указку. Ти чудово знала, що одна ніч із чоловіком… особливо якщо ти по-справжньому подобаєшся йому, а він симпатичний тобі… що одна ніч прив’яже його так, ніби ви цілий місяць прожили в одній кімнаті. Після тривалої розлуки — і хворобливого розриву пут — нова зустріч забезпечує ще чіпкіше звикання. Ти зробила все майстерно, професійно, і це наводить мене на думку…

Влад замовк, вичікуючи.

— Нічого ти не хочеш зрозуміти, — безнадійно мовила Анжела. — Нічого такого ти не хотів би знати. Це все слова, ти звик послуговуватися словами, як багатій звикає користуватися особливими сортами туалетного паперу. І потім його не змусиш підтиратися газетою. Так і ти…

— Навіщо ж ти почала цю розмову? — здивувався Влад.

Анжела довго мовчала.

— Як же я тебе ненавиджу! — зізналася вона нарешті.

Підвелася і пішла до себе.

«…Принаймні я ось як уявляю собі цей механізм: путам піддаються насамперед ті, хто звертає на мене увагу.

Знаєш, я ж вступав колись до театрального інституту, і там вони усі повторювали, як дятли: „бачу-чую-розумію“. Тобто коли людина на сцені, вона повинна бачити партнера і чути його, а не вдавати, що бачить і чує. А в житті все це виходить саме собою…

Отже: той, хто бачить мене і чує, хто спілкується зі мною, слухає і сприймає мої відповіді, кому ці відповіді потрібні — той прив’язується зі страшною силою.

Я багато експериментував зі своїми напарниками, коли працював провідником. Балакучі були для мене справжнісінькою карою: один прив’язався вже за два тижні! При тому, що я уникав його… Але — тісне купе, випадкові дотики, і він постійно вимагав, щоб я говорив із ним, відповідав йому…

Мені тоді довелося взяти відпустку. Знаю, що він мене шукав. Я тоді раз десять прокидався від страшного сну: заходжу в купе, а там — він…

А ідеальним для мене був напарник мовчазний, похмурий, котрий не помічав мене в упор. Він дивився — і не бачив, от його до театрального точно не взяли б… Я спокійно прокатався з ним кілька місяців. Потім усе одно довелося розлучатися, бо, як відомо, і крапля камінь точить. До мене і глухонімий прив’яжеться, якщо постійно буде десь поруч».

Уночі Влад прокинувся від того, що хтось стояв під дверима його кімнати. Стояв тихо, не ворушачись, і Влад спросоння злякався до холодного поту, до дрожі, до слабкості в колінах. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб отямитися, а той, хто стояв під дверима, ніс свою вахту, як вартовий біля воріт або як кішка над мишачою щілиною.

Він зиркнув на годинник — десять по третій.

— Це ти? — запитав Влад голосно.

Довге зітхання було відповіддю.

Влад встав, накинув халат. Взявшись за клямку, він знову відчув напад страху і вже близький був до того, щоб відмовитися від задуманого і не відмикати. Тільки чітка картина його боягузтва — дорослий чоловік страшиться нічних шерехів на сходах і до ранку тремтить під ковдрою — допомогла йому повернути впевненість.

Він відімкнув клямку і відчинив двері.

У коридорі стояла Анжела — у тих само джинсах і светрі, в яких була за вечерею. Здається, цієї ночі вона взагалі не лягала.

— Я не знала, — сказала пошепки. — Я справді не знала, що якщо переспати з мужиком, він прив’яжеться… Я не знала, клянуся чим завгодно. Тоді я не знала…

— Зайди, — сказав Влад.

На ліжко він кинув плед. Уключив настінну лампу, махнув рукою убік крісла, і Анжела сіла, обхопивши руками плечі:

— Я не знала, чуєш? Якщо я не знала — то чому повинна бути винною? Я ж не спеціально хотіла собі ці… пута. Навіщо вони мені… Я була б собі спокійно медсестрою… Або навіть обліковцем на пильні, — вона зло посміхнулася.

— Не всі люди піддаються путам однаково, — мовив Влад, всівшись навпроти. — Деякі схильні до них… Особливо неврастеніки.

— От-от, — підтвердила Анжела, ще міцніше себе обіймаючи. — Він і був неврастеніком… Він же явно був ненормальним. Ти знаєш, Владе, я його, напевно, любила. Як у книжках.

Отже, вона вступила до медучилища, але не «через постіль», як можна було б припустити. Сім днів поспіль вона підстерігала біля порога директрису — літню огрядну пані — і делікатно супроводжувала її до самого дому. Ледве стримуючи сльози, Анжела розповідала вигадану історію своєї матері — вона-бо померла від невиліковної хвороби, і тепер Анжела хоче стати медсестрою, щоб допомагати стражденним, а потім вступити до медичного інституту і навчитися лікувати усілякі хвороби. Мила провінційна дівчинка ще в перший день зачепила директрису за душу, на другий і третій виявилася корисною при перенесенні важкої сумки з книгами, на четвертий набридла, на п’ятий і шостий почала дратувати…

На восьмий день Анжела зникла, і директриса зітхнула з полегшенням. Однак за кілька днів у неї якось без видимої причини зіпсувався настрій. Либонь, через стрибки атмосферного тиску і зміну погоди. Підлеглі директриси якийсь час змушені були терпіти її роздратування і депресію, — коли на обрії жінки похилого віку знову з’явилася кепсько одягнена, страшенно скромна, дуже мила провінційна дівчинка, і директриса — несподівано для себе — зраділа їй, як заново віднайденій доньці.

Далі все пішло як по маслу. Анжелу прийняли на перший курс, відновили документи (пославши запит у її рідне селище), а по суботах дівчинка гостювала в директриси вдома — її запрошували на чай майже щотижня. І собі, й іншим начальниця пояснювала прихильність до Анжели добрими людськими почуттями: сирота, чиста дівчинка, шляхетне серденько, що вирішило присвятити себе служінню медицині… Пригощаючи Анжелу бубликами, черства і строга директриса відчувала у своїх масивних грудях теплі хвилі благородства та доброти.

Найвищим акордом у симфонії її милосердя було те, що вона зняла для Анжели закуток, — щоб дівчинка, позбавлена засобів для існування, не платила за гуртожиток…

На Анжелиному курсі було двадцять дівчат і один хлопець. Його звали Саня, він — з гарної небідної родини і вступив до училища тільки тому, що не вдалося з першого разу вступити в медінститут. Дівчатка, в основному провінційні, оцінили завидного нареченого й улаштували між собою змагання — хто швидше його «захомутає».

Анжела не брала участі в гонці за однокурсником — непоказна Санькова статура не приваблювала її, свого нареченого вона уявляла значно вродливішим. Проте Саня, ігноруючи всіх цих дівок, узявся несміливо і дуже красиво упадати за Анжелою.

Це сталося на третій місяць навчання. Анжелу заловили в роздягальні, притисли до стінки і надавали несильних, але болючих і дуже образливих стусанів, наліпили жуйку на чоло й обплювали сукню.

Два місяці вона вчилася пліч-о-пліч з цими дівками, бачила їх щодня, говорила і слухала, у когось списувала, а комусь давала списати. Тож коли, закінчивши розправу, ці дурепи кинули її в роздягальні й помчали на заняття з фізкультури, Анжела відклеїла з чола жуйку, стерла з сукні плювки і жорстко, мрійливо посміхнулася.

Наступний день вона провела в міському парку — годувала лебедів крихтами директрисиного бублика і почувалася казково. Так було й на другий, і не третій день, а на четвертий на квартирку бабці, котра здавала Анжелі закуток, прийшла вкрай стривожена директриса.

Забачивши Анжелу живою і неушкодженою сувора жінка мило запосміхалася. Будь-яку іншу ученицю відразу позбавили б стипендії за прогули — однак для Анжели ніякого покарання не знайшлося, більш того, покарано було її однокурсниць, які посміли скривдити дівчину. Коли директриса, стривожена Анжелиною відсутністю, почала на курсі розслідування, — дехто не стерпів і відразу вибовкав усе, скидаючи провину із себе на подружок.

— Совісті у вас немає! — гриміла директриса, тоді як увесь курс стояв, низько схиливши голови. — Вона сирота, у неї золота душа, кожна з вас, негідниць, шнурочка її не вартує!

«Негідниці» схлипували.

Коли Анжела повернулася на заняття, — їй зраділи так щиро, начебто вона була з шоколаду. Кожному дівчиську здавалося, що це «вони», злюки-однокурсниці, кривдили сироту і золоту дівчинку. На Анжелу вилилося стільки меду і патоки, скільки вона не бачила зроду-віку…

Потім, коли три дні без Анжели забулися, мед і патока трохи погіркли. Відновилися звичні в дівчачій компанії стосунки — трішки ревнощів, трішки хитрості, трішки жалості, трішки дружби. Саня, як і раніше, зворушливо за нею упадав, і вона милостиво приймала знаки уваги, — але мріяла про іншого, про вродливого відчайдушного парубка, багатого і сміливого, білозубого, трішки грубого і нескінченно ніжного, хто плював би на всіх, окрім неї, єдиної…

І домріялась.

Якось, коли вона йшла додому з училища, і всі пальці її нили від безглуздих аналізів крові, взятих у ней Санею (а вона у відповідь колола його пальці, для нього це був майже ритуал, а для неї — каторга), — перед Анжелою прямо на переході зупинився мотоцикл. На мотоциклістові був величезний чорний шолом, Анжела бачила лишень очі, блискучі і сині-сині, як осіннє небо. Мотоцикліст подивився на неї — і поплескав, наче запрошуючи, по сидінню позад себе. Анжела, якій до смерті набридли конспекти, аналізи, просотані хлоркою ганчірки в лікарняних коридорах і постійна людська неміч, сама не зрозуміла, як опинилася верхи на мотоциклі, за спиною незнайомої людини, котра невідь-куди її завезе.

Утім, вона вірила, що людина з такими очима не зробить їй нічого лихого, — і почасти мала рацію.

Його звали Гарольд. Тобто вона припускала, що його звали якось інакше, однак назвався він Гарольдом, і Анжелі сподобалося. Вона трохи нервувала, очікуючи, поки він зніме шолом, але коли парубійко усе-таки зробив це — Анжела ледве стримала зітхання від замилування. Гарольд був таким, яким вона уявляла справжнього чоловіка: з тонкими рисами обличчя, злегка перебитим носом, ямочками на щоках і старим шрамом на вилиці. Гарольду було двадцять три, і на боязке запитання, чим він займається, він відповів просто: живу.

Училище і навчання відійшли на дальній план. Анжела завзято прогулювала і була на заняттях тільки тоді, коли її починали не на жарт потребувати. Директриса частенько перестрівала дівчину, і навіть пригрозила якось позбавити бабиного закутка. У відповідь на цю погрозу Анжела остаточно перебралася до Гарольда, у порожню однокімнатну квартиру, що пропахла пилом і тютюновим димом. Курс лихоманило — усі гуртом то тужили, коли дівчина надовго зникала, то віддавалися ейфорії, коли вона поверталася. Училищем повзли чутки, одна неймовірніша від другої, тим часом Анжела кохала Гарольда, літала з ним на мотоциклі, обіймалася на травичці в міському саду, і на надщербленому паркеті в Гарольдовій кімнатці, і на задніх сидіннях чиїхось машин, що їх той брав «покататися»…

Одного разу таку ось ідилію на задньому сидінні було грубо перервано поліцією, що казна-звідки нагрянула. Закоханих впихнули до поліцейської машини, ледве дозволивши абияк одягтися; дівчина вмирала від сорому, а зауваження і жарти з вуст стражів порядку мало не прибивали її до дерев’яного сидіння. Виявилося, що на Гарольдові (якого насправді звали Гришою) «висіло» бозна-скільки викрадених машин. Анжелу, щоправда, випустили під чесне директрисине слово, зате Гарольда заарештували до суду, і схоже, термін йому світив чималий.

Директриса прозріла — знайдене нею «на смітнику» і обласкане дівчисько виявилося невдячною тварюкою. Проте виганяти Анжелу директриса не поспішала, тепер жінка й три дні не могла прожити, щоб не викликати Анжелу до свого кабінету, не поставити перед столом і не прочитати їй нотацію; гнівно втовкмачуючи понурому дівчиськові всю дурість і нікчемність її вчинків, директриса знов-таки відчувала теплі хвилі усередині, цього разу — терпіння і навіть деякої жертовності. Вона пишалася собою — інша б виставила негідницю з училища, але по-справжньому шляхетна людина повинна спробувати допомогти дурній сироті встати на шлях покаяння й виправлення. Директриса вірила, що, всоте обзиваючи Анжелу дурепою, вона допомагає їй обрати в житті правильну дорогу.

Тим часом Гарольд сидів, і побачень із ним Анжелі не дозволяли, і вона ридала біля дверей в’язниці, а перехожі косу-

вали на неї зі співчуттям. У Гарольда виявилася дуже заможна і вродлива мати — ідучи в слідчу канцелярію, вона переступала через Анжелу, як через покритку, й навіть не збиралася відповідати на її боязкі запитання. З чужих підслуханих розмов Анжелі стало ясно, що Гарольд хворий, що його перевели з камери до лікарні. Дівчина благала пустити її до нареченого (на цих словах Гарольдова мати-красуня лиш зводила брови), запевняла, що від однієї її присутності хворому полегшає, а над нею сміялися, як над причинною.

Чого не зробили Анжелині сльози, домоглися нарешті материнські гроші: важко хворому Гарольдові змінили запобіжний захід і випустили під заставу. Анжела буквально кинулася під машину «швидкої допомоги», що перевозила Гарольда з тюремної лікарні до звичайної, і, поки матуся лаялася з водієм, устигла вскочити у фургон, перелякати лікарів і дотягтися до холодної руки лежачого на носилках хлопця.

— Гарольде!

Він поворухнувся і заволав із радості. Потім — багато днів по тому — цей крик довго лунав у її вухах, дівчина прокидалася від цього крику…

У лікарню Анжелу пустили. Розумний Гарольд, хоч і почувався вже нормально, симулював від усієї душі; у його плани не входили ні суд, ні в’язниця. Він збирався втекти з міста, знайти прихисток і залягти «на дно». І, зрозуміло, Анжела не могла його не супроводжувати.

Вони втекли на мотоциклі, серед ночі, у дощ, вони мчали по слизькій трасі, збиваючи собою краплі, мокрі, як щенята-потопельники, і горлали пісні, перекрикуючи шум мотора. Вони були цілком щасливі. Перед ними лежав увесь світ.

Перед світанком вони знайшли біля дороги зупинку рейсового автобуса — павільйончик із трьома стінами й лавою — і розклали під дахом багаття. Було дуже холодно і страшенно весело; вони простягали руки до вогню, гріли один одного губами, подихом, і Анжела, вмлівши від щастя, розповіла Гарольду, хто вона така і якою здатністю володіє. І пояснила, сміючись, що за хвороба піймала його ні з доброго дива в слідчому ізоляторі, ще й похвалилася, що якби на вона — Гарольда нізащо б не випустили під заставу…

Він усе ще посміхався і цілував її. Здається, коханий не повірив.

— Таки не повірив? — запитав Влад, коли мовчання надто вже затяглося.

— Повірив, — повільно мовила Анжела. — Переконався… На практиці, так би мовити.

Знову запала тиша. За вікном, що виходило на схід, було вже зовсім світло; минуло хвилин п’ять — і перший сонячний промінь, простягнувшись над землею майже горизонтально, вперся в стіну навпроти і висвітив стару шпалеру, а Влад уперше за роки в цьому будинку роздивився їхній малюнок — дрібні білі суцвіття на зеленувато-сірому тлі.

— Тільки цілковита, закінчена, стовідсоткова ідіотка могла розповісти йому те, що сказала я, — жалібним голосом повідомила Анжела. — Саме тому й кажу, що любила його, як у книгах. Де любов, там і дурість.

— Що ж було далі? — запитав Влад по паузі.

— Далі, — Анжела скривилася, — далі… усе стало вкрай погано. Гарольд переконався у правдивості моїх слів. І зненавидів. Це були кошмарні дні — для мене… але і для нього. Він би вбив мене, якби я йому не сказала, що тоді він теж здохне. А потім і страх смерті його вже не стримував. Він розповідав мені сто разів, як посадить мене на мотоцикл, сам сяде за кермо — і на повній швидкості вріжеться в стіну. Гарольд переповідав у подробицях, йому приємно було бачити цю картину… І щоразу, коли ми кудись їхали, коли він розганявся, як ненормальний — я чекала, що ось зараз виконає обіцяне.

Анжела перевела подих. Сонячний квадрат лежав на курному паркеті посеред кімнати.

— Мій страх йому подобався. Гарольд вибирав найбільш завантажені траси… Напевно, через нього траплялися аварії. Разів зо два точно були. Страждали всі, крім нас на нашому мотоциклі. Тричі за нами гналася поліція… Я подумала: якщо його піймають, то вже точно не випустять. Я хотіла, щоб нас затримали. Щоб цей кошмар нарешті скінчився… Але він усе тривав і тривав. Від туги Гарольд запив, і коли надудлювався та бив мене, я зрозуміла, що або втечу, або здохну. Якось випив більше, ніж зазвичай… я двигонула його по голові палицею. Витягла всі гроші з його штанів — небагато, рештки… і втекла. Сахалася від кожного куща… потім я довідалася, що вже наступного після моєї втечі дня Гарольда нарешті схопили, й що він умер у тюремній лікарні, й що його мати домоглася суду над лікарем — за неправильний нібито діагноз… Послухай, адже я його занапастила, як не верти. А я не хотіла. І потім… хіба такі, як він, повинні жити?!

— А такі як ми? — запитав Влад.

Вони вибралися за продуктами — разом. У п’ятнадцятьох хвилинах їзди був великий продуктовий магазин, але Влад рушив далі, до велетенського торгового центра, що височів на околиці міста, як туша кам’яного динозавра.

— Ти колись зауважувала, що спілкування з людиною у великому приміщенні знижує ризик прив’язування? А тісне приміщення, ліфт, наприклад, навпаки, цей ризик посилює?

Вони ввійшли до торгівельної зали. Уздовж полиць і стелажів вільно можна було ганяти на мотоциклі.

— А ти помічала, що якщо в приміщенні багато людей — спілкування з кожним із них безпечніше, ніж якби воно відбувалося сам на сам?

Анжела гмикнула. Це міг бути знак недовіри, а могло бути й захоплення глибокими Владовими пізнаннями.

Вони навантажили два візки запасами продовольства на два тижні наперед.

— …Ось тому я й їжджу сюди. Тут самообслуговування, плюс двадцять кас, дівчата за якими постійно міняються, і…

Проходячи повз юнака-охоронця, Анжела впустила пачку печива. Охоронець нагнувся і підняв хрусткий круглий пакет, й Анжела заходилася дякувати. Влад бачив, як вона, підійшовши до юнака впритул, ніжно потиснула йому зап’ястя — начебто він не печиво підняв, а щонайменше визволив її від терориста. Юнак трохи здивувався, але порив вродливої пані був радше приємний йому, ніж навпаки; він би й візок її покотив, якби діло було на вулиці, якби службові обов’язки не зобов’язували його стояти саме в цій, і ніякий іншій, точці зали, стежити за порядком і ловити злодіїв…

— Нащо? — тільки й запитав Влад, коли вони вантажили покупки в авто.

— Бо маю право, — різко прошипіла Анжела. — Мене дратує твоя заяча манера — не висовуватися, не торкатися, не зустрічатися, щоб, не дай Боже, не прив’язати… Ти всім своїм виглядом перепрошуєш за те, що народився на світ білий. Мені огидно. Я не збираюся грати в ці ігри, так і знай, і продукти купуватиму поряд із домом — мені так зручніше. До того ж я люблю, знаєш, коли радіють моїй появі, а не просто дякують за покупку з виглядом свіжозамороженої риби…

Влад нічого не відповів.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Вальс

Відтоді вона перестала гаяти час удома. Поснідавши — а іноді й до сніданку — Анжела вирушала на автостанцію пішки (свою машину Влад їй не давав), і поверталася на таксі пізно вночі, а то й над ранок. У відповідь на спробу Влада з’ясувати, де вона буває, Анжела звела брови з виглядом людини, якій дошкільник читає лекції з моралі:

— Чому це ти вирішив, що маєш право знати про мене все, що заманеться? Ти мені ніхто. Сиди і мовчи.

І Влад мовчав, поки якось Анжела повернулася додому вже не на таксі, а на маленькій спортивній машині, за кермом якої був широкоплечий, коротко стрижений чоловік у чорному пальто до землі. Анжелин супутник висадив її з авто за всіма правилами джентльменства; Анжела чудово знала, що Влад спостерігає за нею з вікна кухні, а тому (чи була й інша причина?) піднялася навшпиньки і поцілувала чоловіка в злегка неголену сіру щоку.

Кавалер сів у машину і покотив, а Анжела ввійшла в дім з виглядом королеви.

— Хто це був? — запитав Влад, ледве стримуючи лють.

— Не варто ревнувати, — відповіла Анжела. — Ти сам по собі, я сама по собі. А я вже доросла дівчинка і можу робити що хочу.

— Ти усвідомлюєш, що буде, коли ти прив’яжеш його?!

Анжела обернулася в дверях своєї кімнати:

— Він уже. Зовсім ручний. І страшенно багатий… хіба це погано?

І вона гупнула за собою дверима, а Влад пішов на кухню, відрізав величезний кусень житнього хліба і засунув до рота. І жував, жував, не запиваючи водою, змолотив другий шмат, а потім третій, відчув нарешті важкість у животі, однак душевної легкості, певна річ, не домігся.

Напевно, він був надто м’який з нею. Вона зачула в ньому слабину — вже тоді, коли він повернувся підібрати її, вмираючу, в заметі біля свого порогу. От якби він дозволив їй умерти — вона, звісно, сприйняла б його всерйоз, жодних сумнівів…

Влад криво посміхнувся. Пригадалася казка про чарівного півня (чи гусака? чи індика?), до якого приклеювалися люди. Старша сестра схопилася за крило, середня — за старшу, молодша — за середню, і цей ланцюжок усе ріс за рахунок перехожих, і кожен приклеєний був до двох інших, а через них — до гусака (чи все-таки півня?). Кумедно буде, якщо за Анжелою потягнеться ціле гроно «приклеєних» шанувальників, і що тоді робитиме він, Влад, куди сховається, і як житиме…

Він пригадав широкоплечого: так, той до пари Анжелі. Владу стало соромно і гірко від думки про їхню з Анжелою єдину ніч. І ще гірше — від думки про жінок, яких він любив, аби вранці розлучитися назавжди. Він сів і спробував згадати їхні імена, хоч щось, залишене від них у його житті. Реґіна було невисокою на зріст, дуже серйозна, у ліжку мовчазна, як камінь. Римма полаялась зі своїм хлопцем, а Влад був для неї засобом помсти, і тому любила вона шумно, темпераментно і напоказ, — напевно, уявляючи собі, що її залицяльник, проштрафившись, кусає лікті під ліжком. А ця дівчина… ні, її звали по-іншому. Як її звали? Ніяк, вона не відрекомендувалася, у цьому не було потреби.

Він чесно намагався пригадати всіх, але на гадку спадав чомусь червоний гумовий м’ячик, який скотився з цегельної паркової доріжки в кущі. Що було пов’язане з цим м’ячиком? Хто був на другому кінці його хитромудрої траєкторії? Кому потім довелося виймати його з кущів?

Він спробував уявити Ганну, і пригадав її, — коли та цілувалася зі Славиком. Ні, до цього дійства не годилося слово «цілувалася»; за рожевим словом стояли вікові нашарування вульгарності, а ці закохані були природні, начебто крик болю…

Він почвалав до кабінету й сів за комп’ютер.

«Ми входимо до кімнати, — казав Філософ, — і починаємо розуміти, відчувати, осягати. І через певний час зауважуємо, що в кутку нашої кімнати сидить Вона. Ми лякаємося, але скоро забуваємо про це і сідаємо до неї спиною. І продовжуємо розуміти, дізнаватися, відчувати. Ми зайняті ділом, захоплені собою, і тільки зрідка, згадавши про Неї, озираємося через плече. Вона, як і раніше, сидить у кутку кімнати і, здається, не звертає на нас уваги. Тільки іноді — коли їй треба взяти книгу з полиці або порухати вугілля в каміні — Вона підводиться, проходить повз нас і робить свою справу. Тоді ми на якийсь час завмираємо, начебто тільки зараз помітили Її. Вона повертається на своє місце, і ми знову сидимо до неї спиною.

Деякі сміливці знаходять у собі сили розвернути своє крісло і сісти до Неї обличчям. Сумнівне задоволення, та, щоправда, дехто знаходить і в цьому свої принади… Деякі, навпаки, стають, наче діти, які вперто відводять погляд від страхітливої для них картинки в книжці, і ніколи не озираються на Неї навіть через плече. Але ми ж бо з вами, господарі чудової світлої кімнати, у кутку якої сидить Вона, — ми ж бо розуміємо: тільки її мовчазна присутність додає сенсу кожному нашому подихові…»

Влад сидів, дивлячись у темне вікно, але не бачив ні лісу, ні дороги, а тільки власне відображення, наче в метро. Як йому боротися з цією жінкою? Чи треба з нею боротися? Задушити? Якби він мав схильність до суїциду… Йому дуже хочеться закінчити Гран-Грема. Дочекатися перекладів. І фільму… Біс його ухопи, Владові є заради чого жити, чому якась жінка повинна змінювати його плани? Зрозуміло, найпростіше поїхати… зникнути. Умираючи, вона, може, й згадає цього Гарольда… Усіх, кого вона прив’язала — і кинула… Хоча ні, нікого вона не пригадає. До найостаннішої секундочки, до остаточного звільнення від пут Анжела займатиметься собою, виключно собою. Тому ніякої «показової розлуки» не буде — принизливо, марно, так дитина лізе на люстру, озброєна намиленою мотузкою, бо їй, бачте, не дають до півночі гратися на комп’ютері…

Виходить, він терпітиме її поруч із собою. Усе життя — довге, як він сподівається.

Змінити Анжелину сутність?

Простіше рибу втопити.

Уранці він піймав Анжелу, коли та пробиралася зі спальні до ванної. Дуже вдало застав — сонну, незачесану, беззахисну. Влад устав на її шляху, тож вона щільніше запнула халат, подивилася роздратовано:

— Доброго раночку… Не міг би ти щезнути, га?

— Таксі буде за півгодини, — сказав він м’яко. — Давай-но швиденько мийся, збирайся, і я тебе проведу.

— Тобто? — запитала Анжела по паузі.

— Я не хочу, щоб ти жила в моєму будинку, — пояснив Влад. — Я сам по собі, ти сама по собі, ти вже доросла дівчинка… і так далі.

— Що, показові виступи? — тихо запитала Анжела. — Демонстрація рішучості? Ти сам чудово розумієш, що виглядаєш смішно. Хочеш налякати мене? Дешево. Я не ведуся на понти.

— Ти не зрозуміла, — сказав Влад. — Ніхто не заважатиме тобі навідувати мене, коли почуватимешся кепсько. Будь ласка, приходь, я, напевно, радий буду тебе бачити. Але жити в моєму будинку ти більше не будеш. До приїзду таксі залишилося двадцять п’ять хвилин, і я не хотів би забирати в тебе дорогоцінний час.

Анжела дивилася на нього спідлоба. Здається, вона все ще не вірила.

Таксі примчало хвилина в хвилину, тож Влад вийшов до водія, вибачився і попросив зачекати чверть години, а потім піднявся до Анжели. Вона сиділа посеред кімнати для гостей, перебираючи вологе волосся, зухвало домашня, тепла, розхристана.

— Чверть години, — сказав Влад. — Допомогти тобі зібратися?

— Я не хочу нікуди їхати, — пояснила Анжела майже весело.

— Це мій будинок, — Влад розкрив шафу, витяг з нижньої полиці Анжелину сумку. — Я запросив тебе в гості, а тепер я прошу тебе залишити мене самого. Давай-но скоріше, інакше таксистові доведеться доплачувати з твоєї кишені.

— Це схоже на сцену ревнощів, — прокоментувала Анжела. — Через це… через Микиту? Я пожартувала.

— Збирайся, — повторив Влад.

— Я нікуди не поїду.

— Ти поїдеш. І щоразу, коли пута притиснуть тебе, ти приходитимеш сюди на уклін. І плазуватимеш по ґанку, як уже плазувала колись. Я шкодуватиму тебе і впускатиму до вітальні — на п’ять хвилин. І ти йтимеш — до наступного разу… Ось як це буде.

Анжела ощирилася:

— Ти забув сказати, що поки я плазуватиму по ґанку, ти будеш плазувати по підлозі — по той бік дверей. Ти не пробував забивати цвяхи потилицею? Відчуття таке самісіньке…

Зовні просигналила машина.

— Ще хвилина — і я викину тебе за поріг разом з порожньою валізою, — мовив Влад. І, зустрівшись із ним очима, Анжела раптом швидко почала збиратися.

Закинула на плече сумку. Зупинилася в дверях, дивлячись Владові прямо в очі:

— Ти ще попросиш мене, щоб я повернулася!

І закрокувала до машини.

Влад сів за роботу і не вставав з-за комп’ютера два дні поспіль. На третю добу йому стало холодно у натопленій кімнаті, тож він проковтнув заздалегідь заготовлену таблетку, випив чаю з лимоном і ліг у ліжко.

Повинні були існувати якісь механізми протидії путам — якісь виверти, що дозволять пом’якшити напад. Влад пив розігріте вино, ковтав серцеві пігулки і судинорозширювальні пілюлі, потім прийняв снодійне — але сон не йшов, був напівсон-напівмарення, йому марилася Ганна, у коротенькому халатику, з голими ногами, яка зраночку йде до ванної. Влад наздоганяв її, Ганна оберталася — і виявлялася Анжелою, він хапав її, аби зім’яти, як пластилін. Тепер, коли він цілком усвідомив свою незриму залежність від Анжели, заподіювані путами страждання перестали бути безособовими. У його болю було Анжелине обличчя, її груди, і ноги. Відчуття було таке, начебто він людожер і хоче її з’їсти. Потім, виринувши з короткого забуття, він став уже сатиром — йому хотілося Анжелиного тіла, хотілося ґвалтувати ще і ще, розчавити собою, розірвати… Потім Анжела привиділася йому у вигляді нескінченного ряду скляних статуй. Він йшов уздовж цього ряду і бив скло залізним ціпком, чергова статуя розсипалася на друзки, але Анжели не ставало від цього менше. Наступна статуя безсоромно посміхалася, Влад йшов до неї і бив своїм ціпком, рука німіла від напруги, а за зруйнованою статуєю вставала ще одна, і ще… Вщент…

Влад розклеїв очі й зрозумів, що деренчить дверний дзвоник. Зиркнув на годинник: була третя тридцять, але за вікнами — цілковита темінь, отже, о пів на четверту ночі…

Він зрозумів, що треба встати. Він мусить виглядати якомога здоровіше і недбаліше — від того, яким він відчинить двері, залежить дуже багато чого. Залежить, може, його майбутнє.

Кожен дзвінок був як удар хлиста. Під цим хлистом хотілося кинутися до дверей, скоріше розчахнути їх, зараз цей кошмар закінчиться, зараз…

Влад увійшов до ванної і, не дивлячись на себе в дзеркало, умився крижаною водою. Руки тремтіли, Влад насилу розтер обличчя рушником. На краю ванни лежала забута Анжелою мильниця. Картинка перед очима дивно пливла, і тому здавалося, що мильниця повзе, перебираючи короткими червоними лапами.

Він підійшов до дверей. Дзвоник тепер не вщухав ні на секунду — вив і вив.

Влад затримав подих і відімкнув двері.

Мокра тремтлива грудка упала до його рук. Ніч на мить посвітліла, наче день, з голови до ніг прокотила хвиля цілковитого щастя, дитячого, тваринного, фізіологічного. Десь дзенькали дзвіночки… десь заливалися птахи. Сонячний промінь торкнувся щоки. Тепло, легко, секунда розтяглася до нескінченності, дощовий пил під жовтогарячим ліхтарем застиг, ніби бризки на склі, час завмер…

Рушило. Знову зацокали секунди, і дощові краплі ринулись униз. Ніч, дрібний дощик, провесінь. Жінка в мокрій шубі вивільнялася з Владових обіймів.

Вона відразу ж відвернулася і покрокувала до воріт. Там зупинилася, глипнула на чоловіка у дверях:

— Наступного разу до мене приїдеш ти. Готель «Турист», номер п’ятдесят два, — і рушила пішки до автостанції. Пішки, на височенних підборах, під дощем.

Живучи разом, вони усвідомлювали свою залежність одне від одного, усвідомлювали, але не відчували. Тепер кожен день перетворився на новий раунд мовчазної сутички. Якщо раніше ланцюг між ними провисав, створюючи ілюзію волі, то зараз пута напружилися, натягнулися, і стан, у якому перебували і Влад, і Анжела, добряче скидався на принизливе рабство.

Влад занедбав роботу. Влад сідав за кермо, кудись їхав, повертався, прибирав на подвір’ї, скопував газон, сподіваючись чомусь, що біль у долонях і м’язах пересилить внутрішню сверблячку, бажання негайно бачити Анжелу. Перші кілька раундів вона програла геть чисто — сама заявилася до нього, і навіть раніше, ніж очікувалося. Зате потім вона раптом зникла, і Влад, прочекавши її день і ніч, легкодухо здався. Він сів за кермо і поїхав розшукувати готель «Турист».

— Поклич покоївку! — крикнув дивний високий голос з-за дверей з табличкою «п’ятдесят два». Влад не відразу впізнав цей голос, і йому здалося, що він помилився номером. — Двері…

Влад звернувся до бабусі-чергової на поверсі, низенької і круглої, як ґудзик. Та довго перебирала ключі, стривожено прислухаючись до голосу пожилиці, що з придихом повторював: «Двері! Двері!». Здавалося, наче жінка в замкненому номері перебувала в любовному екстазі. Можливо, на думку покоївки саме і спала якась непристойність, вона навіть злегка пручалася, коли Влад, м’яко відтіснивши її плечем, кинувся до ванної.

Секунда отриманого щастя. Надто коротка секунда. З кожною новою зустріччю — усе коротша і коротша…

Анжела сиділа на краю ванни, схожа на жертву гігантського павука. Її цілком обплутувала капронова білизняна мотузка, вигадливе макраме, сплетене між живою жінкою і чавунною сушаркою для рушників. Влад подумав, що буде, коли покоївка побачить цю дику картину, і обернувся, затуляючи Анжелу собою:

— Дякую. Усе вже гаразд.

— Спасибі, можете йти, — луною відгукнулася з ванної Анжела.

Бабуся завагалася, але таки вийшла, збентежена і стривожена. Влад обернувся до Анжели — очевидно, створення такого вигадливого витвору мистецтва, що прив’язав її до батареї, забрало не одну годину.

— Візьми. У кімнаті. Ножиці, — попросила Анжела тихо.

Він знайшов манікюрні ножиці на низькому журнальному столику, а водночас кутиком ока запримітив, що в крихітній кімнатці все перевернуто догори дриґом. Узявся різати мотузку, але маленькі ножиці не були призначені для двобоїв з білизняним шнуром, тож капронові кінці кублилися, перетворюючись на некрасиві квіти, ножиці тупилися і грузли, а намертво затягнутих вузлів віднайшлося штук зо двісті. Влад нарешті закінчив шматувати мотузку, і Анжела сповзла на синю кахлеву підлогу.

Влад ухопив її під пахви і відтяг до кімнати. Мигцем пригадалося: ось так і вона його перла, коли відключився після чашки чаю «з сюрпризом»…

— У мене руки затерпли, — занила Анжела. — У мене усе замліло. У мене спина болить. У мене ноги змерзли. У мене…

— Сама винна, — сказав Влад. — Треба було просто сісти і приїхати. І не вдавати з себе героїню.

Вона посміхнулася:

— Наступного разу я придумаю щось цікавіше. Дістану наручники і пристебнуся до батареї. І ти приповзеш до мене кланятися, як сьогодні. Ти приповзатимеш до мене завжди.

— Отож-бо гарний уклін, — сказав Влад. — Знаєш, жалюгідний вигляд переможця добряче підсолоджує гіркоту поразки… якщо це поразка.

Анжела раптом зареготала лунко і весело. Упала на диван, розкинула руки:

— Слухай, знаєш, на кого ми схожі? На людину, котра вирішила поборотися з власним сечовим міхуром. Вона вважає принизливою щоденну потребу випорожнятися… і тому тримається до останнього. А потім біжить у вбиральню з виряченими очима. Ось на кого ми схожі, любий мій літераторе… Чому ти не прийшов учора? Вчора ж ти вже був «гарненький» — то чому не приїхав, це ж не так далеко? Чекав, щоб я приповзла до тебе на пузі? Тобі подобається, коли я перед тобою плазую? Приємно, душа радіє? Правда?

— Неправда, — заперечив Влад.

— Тоді чому ти не приїхав сам, першим? Учора я була вдома цілісінький день… Почастувала б тебе вином. Ми посиділи б, поговорили, як люди…

— А де цей твій приятель? — Влад зобразив руками шафоподібні плечі.

— Ти ревнуєш? — посміхнулася Анжела.

— Він же теж вимагає побачень, — рівним голосом пояснив Влад. — Якщо ти його прив’язала…

— Не турбуйся, — вона відвернулася. — Я… пожартувала. Я, власне, і не збиралася по-справжньому його прив’язувати. Так, погралася…

Вона задумливо розглядала сліди від мотузки на своїх зап’ястках. Припухлі почервонілі смужки відтінялись свинцевою синню.

— Погралася, — задумливо повторив Влад. — Ну, я пішов.

— Зажди, — попросила вона, коли він уже стояв у дверях. — Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?

Жити по-людськи.

Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє — і Влад, і Анжела — поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.

На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні — новий день у кружальці з синього чорнила.

Він змушував себе заснути — марно. Вставав, брався за звичні справи — і ні на секунду не забував, що сьогодні — той день. Особливий. Сьогодні.

Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки — шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.

Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.

Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні — гарячої і мокрої.

Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах — бравурним маршем.

Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей — вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?

Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.

Якось він запропонував:

— Може, тебе підвезти?

Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.

— Я б воліла погуляти, — відповіла Анжела. — Не маю бажання лізти в смердючу машину.

Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.

Влад подивився на небо — і несподівано для себе запропонував:

— Скласти тобі компанію?

Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:

— Ну, спробуй…

І обіперлася на його руку.

Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.

Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.

— Ти мене, звісно, зневажаєш, — задумливо сказала Анжела.

Влад мигцем зиркнув на неї, звів очі. На сосновому стовбурі навпроти опинилася худюща білка.

— Але ти мене не ненавидиш, — сказала Анжела цього разу здивовано. — Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.

Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни — Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.

— Вони всі? — запитав Влад.

— Їх було… декілька, — сказала Анжела. — Ти, втім, сам давно здогадався.

Влад мовчав.

— Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, — різко кинула Анжела. — Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?

— Не знаю, — сказав Влад, подумавши. — Правда. Не знаю.

— Я тебе ніколи не любила. Ти мені навіть не подобався.

Просто я побачила, скільки народу довкола тебе треться. Ти б чув, що вони говорили за твоєю спиною! Що твій «Гран-Грем» — сумнівної якості казочка, яка не має нічого спільного з великою дитячою літературою, а ти догодив низькопробному смаку дурної публіки, і в нас, що невигадливіше, то простіше, то більший успіх. Що тебе чекають золоті гори, бо тобі дико пощастило. Вони так і казали — везунчик. Копнув не дивлячись, знайшов золоту жилу… І я вирішила прив’язати тебе. Бо в тебе повно грошей, ти вже знаменитий, а за рік будеш просто-таки зіркою… А головне — я люблю фортових чоловіків. Везіння — це як світло. Воно падає на того, хто поруч… Тому я спала з тобою. І ходила за тобою. Тому підсипала тобі трансрелакса. Кумедно, правда?

— Ти чекаєш, що я сполотнію? — з посмішкою запитав Влад. — Чи почервонію? Або — що?

— Ти давно здогадався, — кивнула Анжела. — Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш — і не ненавидиш мене?

— Мені теж цікаво, — сказав Влад. — Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною — як би далі розвивалися події?

— Ти б полюбив мене, — сказала Анжела впевнено. — Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити — значить страждати.

— Так? — здивувався Влад.

— Так, — підтвердила Анжела несподівано м’яко. — Усі вони… хто не знав про мене правди, як Гарольд… Усі вони думали, що кохають. Деякі навіть віднаходили в цьому особливий кайф.

— Я б полюбив тебе, — повторив Влад із сумнівом. — І що ж?

— Я би вийшла за тебе заміж, — впевнено мовила Анжела.

— Скільки разів ти була заміжня?

— Неважливо. Реєструвати стосунки зовсім не обов’язково… Але у випадку з тобою я воліла б отримати статус законної дружини. Це в королів усім кермують коханки, а в письменників — дружини.

— Ти знала багато королів? Чи, може, чималенько письменників?

— Неважливо, — повторила Анжела. — Ми б жили з тобою… дуже непогано. Я вмію бути хорошою дружиною. Тобі б усі заздрили.

— А потім я набрид би тобі, й ти б кинула мене, — підсумував Влад. — І я б умер.

Анжела випустила його руку. Відступила на крок, зійшла з доріжки, провалилася підборами в сиру землю — відразу поменшала на зріст:

— Це неправда. Я ніколи не прив’язувала людину, щоб потім її кинути!

— Але кидала, — заперечив Влад.

— Чи тобі мене звинувачувати?! Сам такий. А я не кидала. Я тікала. Коли ставало нестерпно.

— Ходімо назад, — запропонував Влад. — Якщо хочеш, я підкину тебе.

— А ти лицемір, — зробила Анжела висновок. — Ну, як ти можеш мене… підвозити? Коли думаєш, що я прив’язувала людей спеціально, аби потім кинути?!

— Не для того, щоб кинути, — втомлено заперечив Влад. — Ось я, наприклад, купую зубну щітку — не для того, аби викинути, а щоб чистити зуби. Але я ж не можу користуватися цією щіткою вічно? Правда?

Якийсь час Анжела дивилася на нього і мовчки ворушила губами.

— Правда, — сказала нарешті. — Ти дуже точно… відразу видно — письменник.

Повернулася і побрела назад, не зважаючи на доріжку, устромляючись підборами в землю і насилу висмикуючи їх, залишаючи за собою марсіанський слід у вигляді глибоких дір.

Влад пішов слідом — на певній віддалі.

Шосе вже було зовсім сухе, над асфальтом несло пилюгою. Анжела зупинилася на узбіччі, задерла голову, вивчаючи розклад автобусів. Влад зупинився позад неї:

— Ну, до зустрічі?

Анжела обернулася. Подивилася на нього — і крізь нього, за його спину, в небо.

— Дякую, — прошепотіла самими вустами.

Влад хотів запитати, за що, але промовчав. Повернувся і пішов до машини.

Кілька разів вони бачилися мигцем. Усе було, як і раніше, — Анжела простягала руку, Влад брав її у свою, стягав Анжелину шкіряну рукавичку, відчував дотик голої шкіри. Переживши гострий напад щастя, обоє спішно прощалися, наче відчували ніяковість, і розходилися в різні боки. Минуло півтора тижня, і потепліло так, що Анжела не надягла рукавички.

Влад узяв її за руку, дещо здивований порушенням ритуалу, звів очі. Анжела виглядала змарнілою, під очима залягли тіні асфальтової барви.

— Ти здорова? — запитав він трохи збентежено.

Вона коротко кивнула.

— Пройдемося?

Здається, вона чекала цієї пропозиції. Кивнула ще раз — і навіть посміхнулася.

Як і минулого разу, вона обіперлася на його руку. Як і минулого разу, вони рушили до лісу, але тепер калюжа вже не виглядала настільки переконливо, і вони змогли обійти її по підсохлій уже хвої, і добратися до дерев’яного навісу, біля якого розмістилися викладені кружком стільці-пеньки. Анжела витягла з сумки поліетиленовий кульок, розстелила на пеньку і сіла, підібравши поли червоного пальто. Влад залишився стояти.

Переспівувалися в кронах невидимі синиці. На Владовому обличчі лежав сонячний промінь.

— Скажи, — почала Анжела після недовгого мовчання. — Ти, певно… Ну… Можна якось медичним шляхом визначити, що відбувається з людиною, коли вона прив’язалася? Що в неї за хвороба? Ти ж, напевно, знаєш?

Влад почовгав ногами — і сів навпроти. Кумедно вони, напевно, виглядали збоку. Як школярі, що втекли з уроків і не знайшли іншого місця усамітнитися, окрім як у лісі.

— Кілька років тому, — сказав Влад, я повернувся до рідного міста… З єдиною метою — залізти в архів обласної лікарні. Це коштувало дорого, але я майстерно даю хабарі…

Він посміхнувся. Анжела дивилася, поки не розуміючи про що йдеться.

— Усі було б природно, якби кожен такий випадок траплявся сам по собі, — повільно мовив Влад. — Кожна людина, навіть найздоровіша, навіть у сімнадцять років, може занедужати ні з того ні з сього. Підхопити інфекцію. Отруїтися. Або раптом може проявиться хронічна хвороба, ніяк раніше не виявлена. Нічого дивного. Кожен випадок окремо — нічого дивного… Але — всі відразу! Однокласники! Після випускного вечора! Видно було, що лікарі намагалися знайти якісь спільні ознаки, заледве не підганяли діагнози один під одного… але — не знайшли. Троє опинилися в інфекційному відділенні, двоє — у кардіології, один хлопець у неврології… А мій друг, Дімка Шило, помер у реанімації. У нього почався набряк легень… Але смерть настала через відмову нирок. Решта видужали… Їх виписали — першу в серпні, останнього в січні.

— Ти не винен, — тихо сказала Анжела. — Ти не знав. А якби й знав? Як би ти міг бути з ними, одночасно з усіма — цілісіньке життя? Навіть твій друг — він би тебе зненавидів…

— Як часто ти повторюєш це слово, — промурмотів Влад.

— Що?

— Нічого. Офіційна версія — отруєння невідомою хімічною речовиною. Але в місті цілком серйозно говорили про вроки. Хто кого врік — версії були різні… Але те, що я зник і більше в місті не з’являвся, — це навело декого на роздуми. Приплели мою маму… Не хочу про це говорити.

— Я все одно нічого не зрозуміла, — прошепотіла Анжела. — Чому прив’язану людину не можна вилікувати? Чому вони, твої однокласники, котрі бачили тебе щодня, — вижили… Вибач, окрім одного… Чому ж у мене таке враження, що я без тебе вмру?

— У тебе правильне враження, — сказав Влад, зітхаючи. — Якби ти була трішки спостережливіша, ти б помітила, що здатність прив’язувати виникає років у дванадцять-тринадцять і наростає з віком. У мої сімнадцять я був іще щеням. А якби ходив до школи тепер… Боюсь, не тільки однокласники, але й усі, кому б не пощастило бачити мене регулярно, швидесенько б віддали Богу душу.

— Нічого такого в дванадцять років зі мною не траплялося, — заперечила Анжела. — Барон мене заловив у п’ятнадцять…

— Може, в тебе по-іншому, — сказав Влад, не бажаючи продовжувати розмову.

Сонячна пляма переповзла з його обличчя на груди. Протяжливо затріщав високий стовбур. Пробігся по волоссю прохолодний вітер.

— А чому ми такі? — запитала Анжела. — Чому — ми — такі?

— У нас обох невідомі батьки, — сказав Влад. — Може, ми за походженням інопланетяни?

Він хотів пожартувати, але слово пролунало надто вже серйозно. Анжелині очі округлилися:

— Думаєш?

— Жарт, — сказав Влад.

«…пронизаний путами, як коренями. Люди народжуються вже прив’язаними, вже сповитими. Цілком вільні ростуть тільки в притулках, та й то — не всі…

Ми поплутані ремінцями і білизняними мотузками, шовковими шарфами і лляними простирадлами. Пута схожі на павутину, на сітчасті пластмасові авоськи, у яких раніше продавали картоплю. На упряж. На прикрасу. На сільце.

Усі пута коли-небудь відмирають. І люди, зв’язані вже мертвими волоконцями, все ще уявляють, що перебувають у полоні…

А зі мною все навпаки. Я помру, а створені мною пута — залишаться.

Друзяко, я такий радий, що ти — вільна».

Вона не прийшла на зустріч.

Спершу він чекав її, сидячи в машині, потім виліз назовні. Автобуси підходили з інтервалом у десять хвилин. Коли Анжели не виявилося в третьому за ліком автобусі, Владу стало дуже незатишно.

Минуло сорок хвилин. Потім п’ятдесят. І ось уже цілісіньку годину Влад безглуздо стирчав на зупинці, він навіть радіо включив, щоб перевірити, чи не бреше годинник. Годинник не брехав. Звичний ритм зібгався, щойно встановленим світопорядком поповзла тріщина.

Влад подзвонив їй на мобільник. Приємний жіночий голос повідомив, що, на жаль, абонент наразі недоступний.

Влад сів у машину, але поїхав не додому, а в готель «Турист». Люб’язний портьє повідомив йому, що мешканка номеру п’ятдесят два пішла рано-вранці і дотепер не поверталася.

Чи хотіла Анжела помучити його? Чи була це чергова демонстрація? Чи вона просто перечепилася на вулиці, вдарилася головою і втрапила до лікарні? І не може навіть подзвонити?

А може, сталося щось іще?

Влад ніколи не переймався особливо питаннями, чим вона живе, чим займається і де гроші бере. Ці незручні питання завжди відкладалися на «потім», тож, звісно, така ситуація не могла тривати вічно. Останнім часом Влад, зачарований рахунком «один-два-три», неприпустимо мало думав про майбутнє.

Покрутившись трохи у холі готелю, Влад рушив назад, додому. Щохвилини усередині нього наростала ірраціональна туга. За кожним поворотом увижалася фігура в червоному пальто, і він ні з того ні із сього пригальмовував, та так, що машину злегка заносило на слизькій дорозі, й двічі йому роздратовано просигналив водій з авто позаду.

Щойно переступивши поріг, він почув довгий телефонний дзвінок. Мало ключ не зламав, відмикаючи, схопив трубку:

— Алло?!

— Владе, мені треба негайно поїхати.

— Де ти? — запитав він з погано приховуваною жадобою.

— Ти що, не зрозумів?! Мені треба поїхати. Ти можеш виїхати просто зараз?

— Можу… Зажди. Куди їхати? Куди виїхати? У мене зобов’язання перед видавництвом…

— Мені треба поїхати, — повторила Анжела, втрачаючи решки терпіння. — Мені треба. Негайно. Через годину ти міг би мене підібрати в готелі? Чи ні… Ліпше на звичному місці, на зупинці. Чи ні… краще їдь від свого будинку в напрямку міста, і десь біля турбази — знаєш, де турбаза? — я тебе перехоплю.

— Не розминемося? — повільно запитав Влад.

— Дивися уважно, — сухо кинула Анжела. — Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.

За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.

Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.

— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.

— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.

І вони їхали далі серед тиші.

У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.

— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.

— Нічого, — дещо награно здивувалася Анжела. — Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…

— Помовч.

І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.

Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.

— І куди це? — запитала Анжела.

Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима — навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.

— Ну і що? — запитала Анжела глумливо. — Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?

Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця — все відразу.

— Розповідай, — сказав Влад. — Перш ніж ми поїдемо далі, я хочу знати, чому раптом тобі так терміново приспічило чкурнути геть. А коли надумаєш збрехати — я здогадаюсь.

— Давай без цих ото слів, — скривилася Анжела. — «Приспічило», «чкурнути», «збрехати»… А як ти думаєш, нормальна людина може довго висидіти в цьому вошивому готелі «Турист»? Ці наші зустрічі за розкладом… та хто завгодно збожеволіє. Мені просто треба провітритися.

Влад обіперся ліктями на кермо:

— Анжело… Скільки ти збираєшся прожити?

— Це погроза? — відразу відгукнулася вона. — Ножик до горла?

— Це не погроза. Уяви, що ти доживеш до вісімдесяти… Це ще, як мінімум, років п’ятдесят. І всі ці роки — піввіку! — поруч з тобою буду я. Розумієш?

Запала тиша.

— Мені так довго не протягти, — сказала Анжела несподівано захриплим голосом. — І потім… Ти, перепрошую, старший десь років так на десять із хвостиком. А мужики живуть менше. Якщо ти навіть дотягнеш до сімдесяти… Це вже точно не п’ятдесят, а лише якихось двадцять сім або двадцять вісім… Тож не лякай, будь ласка.

Влад не відводив очей, і Анжела відвернулося перша:

— Слухай… Ну, я розумію. Мені ще пощастило з тобою… Що ти нормальна людина… Хоч у це важко повірити. Ти — і нормальна людина. Такий, як ти… Ну, от. Я була дружиною одного багатого стариганя. Він зробив купу грошей на якихось там ліках. Йому було вже за сімдесят! Він уже нічого не міг, тільки сопів. І я була його дружиною. Дуже пристойно, у нього три особняки в самій лише столиці…

— І він умер, — сказав Влад.

Анжела блиснула очима:

— Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера — лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.

— Від чого він умер?

— Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько — і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…

— Скільки років ти з ним жила?

— Років п’ять, — промурмотіла Анжела. — Ні… Три з половиною. Начебто так.

— Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?

— А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?

— Нам із тобою жити двадцять вісім років, — нагадав Влад. — За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними — п’ятдесят. Колись давай.

Анжела надулася.

— Якщо тебе заарештують, — сказав Влад, — нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?

— Він не мій, — відрізала Анжела. — І я кажу правду. Я — спадкоємиця Оскара, а його родичі…

— Оскар — це твій чоловік? Старий фармацевт?

— Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.

— Ну, треба ж мені якось його називати…

— Називай його Оскар.

— Гаразд, — Влад кивнув. — Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…

— Була і є, — крізь зуби прошипіла Анжела. — А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм — фірма. Мені — гроші. По-моєму, все чесно.

— Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…

— Так, — Анжела похмуро кивнула. — Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!

— Невдало, — погодився Влад.

— Родинонька відразу взялася до справи, — зітхнула Анжела, — бідного Оскара тричі ховали, потім на вимогу дочки викопували й обстежували на предмет отрути й усе таке. Тричі! Першого разу я ридала, як білуга. Вдруге мені було страшно. Втрете мені вже реготати хотілося, ледве стримувалася, нервовий такий сміх… На четверті похорони я навіть не пішла. Хоча й противнючий був Оскар до сказу, але таких знущань після смерті навіть він, по-моєму, не заслужив…

— І що показала експертиза?

— Нічого, — Анжела махнула рукою. — Мене тягали до слідчого щодня. Челядь допитували мало не під детектором брехні. Усі наші з Оскаром таємниці витягли на поверхню… Ті три дні між новим заповітом і смертю на пробіжці розписали по хвилинах. Жодна скотина не сумнівалася, що я його якимось чином занапастила. Вони доводили, що я його не любила. Ну, і що? Не вбивала ж. Вони доводили, що я над ним знущалася… Це неправда, я тільки іноді, коли він сильно мене допікав, збирала речі й удавала, ніби йду геть. Деньочків на три-чотири. А на стінку він починав лізти вже на другий день, так прив’язався. І уявляєш, Владе, сміх який — він думав, що це називається коханням! Що це і є та любов, котра як НЛО, — всі знають: вона є, але мало хто її бачив. Мій бідний старенький Оскар думав, ніби побачив цю літаючу тарілку! А ці, всі, починаючи від суки-Ксенії, його доньки… Вона його сама не терпіла… Але доказів ж бо моєї провини не було! Не було, не було… Як вони лютилися, Владе! Вони мене голими руками готові були рвати…

Анжела потупила очі.

— А чому він раптом змінив заповіт? — м’яко запитав Влад.

— Бо я його про це попросила, — просто сказала Анжела.

— Попросила?

— Наполегливо попросила. Я сказала, що або заповіт, або я іду.

— І про цю розмову теж було відомо?

— Певна річ, — Анжела знову зітхнула. — Челядь про все донесла… А я кажу на слідстві: ну, мало яка там дружина погрожує чоловікові, що піде геть? Їх, слідчих, власні дружини так не роблять, чи що? Так, я хотіла цих грошей. Вони мої по-справедливості. Але Оскара я не вбивала! Він сам помер…

— Супер, — кинув Влад, і Анжела зачула відразу в його голосі.

— Ну, звісно, — гукнула з викликом. — Я розважливе стерво. Заради грошей готова на все. Ти не знав? Ти ночував коли-небудь під мостом?! Ти жер зі сміттєвого бака? Коли я втекла від Гарольда, у мене не було… Ну, нічого не було. Тільки шмарклі при мені — мої. Синці — теж мої… Шрами від Гарольдового паска…

— Кожен мерзотник, коли його піймають за руку, розповідатиме про своє важке дитинство, — додав Влад. — Та так, що сльозами вмиєшся.

— Йди до біса, — лайнувшись, Анжела вилізла з машини. Якийсь час Влад чув іще тріщання гілок і здавлені прокляття, а потім усе стихло.

Вона повернулася над ранок. Влад лежав на відкинутому сидінні, закутуючись у плед. Плавав поміж сном та явою, а коли повернулася Анжела, сон зісковзнув, і стало холодно.

Вона мовчки влізла в авто. Попросила осиплим голосом:

— Увімкни пічку…

Він потягнувся, завів мотор і, виждавши трохи, включив обігрів.

— У мене там чай у термосі, — вирік із другої спроби (його голос теж, виявляється, охрип). — На задньому сидінні, подивись-но…

— Пробач мені, — перепросила Анжела. — Двадцять років ось так з тобою мучитися… я, напевно, раніше здохну.

— Не здумай, — сказав Влад. — У мене є плани на майбутнє. Тільки про Гран-Грема планую мінімум книг із десять… Тож ти, будь ласка, стеж за своїм здоров’ям.

Вона відпила з пластикової чашки:

— Оце думала… Напевно, я дурепа. Інша б людина з такими можливостями… Особливо, коли вона — молода вродлива дівка… Чого б не зробила! А я…

Вона сумно махнула рукою.

Влад дивився, як вона п’є. Як збігає тепла крапля чаю по її підборіддю.

— Справу проти тебе закрито? — запитав нарешті.

— Так, — Анжела кивнула чомусь безнадійно.

— Хто за тобою полює?

— Я думала, вони відчепляться, — зітхнула Анжела, витираючи підборіддя. — Але їм дуже шкода грошей. Думають, якщо мене пришити, гроші вдасться відсудити назад…

— Ти хочеш сказати, що вони здатні найняти вбивцю?!

— А біс їх знає. Тут така справа, я не хотіла тобі казати… У номері в мене хтось був. Длубався, неначебто злодій. Грошів узяв трохи… щоб я подумала: обікрали. Та ба! Записник потяг. Там, щоправда, нічого особливого не вичитаєш, я паперові зайвого не довіряю… Але на дідька злодієві — старий записник?

— І ти через це вирішила втекти? — запитав Влад. — Чи ще щось було?

— Як ти думаєш, — не відповідаючи, продовжувала Анжела, — коли зі мною станеться нещасний випадок… Думаєш, буде стільки ж шуму, як після смерті бідаки Оскара? Хоч почухається хтось, як ти думаєш?

Влад заклав руки за голову.

Анжелине яскраве пальто було забруднене землею і глиною, один рукав надірваний, до поли причепився сухий реп’ях. Вона сиділа поруч із ним — жалюгідна, втомлена, вперта і зла, як оса, виповзаючи з бідончика з медом.

— Скажи, будь ласка, — вкрадливо поцікавився Влад, — а де ти була і що робила звідтоді, як утекла від Гарольда, і до тієї миті, коли вийшла заміж за Оскара?

— Я тобі розповім, — незворушно пообіцяла вона. — Потім.

Був ліс. Густий. А буйне дерево посеред густого лісу обов’язково переплітається коренями — і гілками — з сусідами поряд із ним…

А в центрі лісу — галявина, величезна й кругла, як шкільний циферблат. У центрі її стояло єдине дерево — залізне. Іржаве. Під землею ворушилися сталеві корені, і рипливі гілки тяглися в пошуках дотику… Воно, може, було дуже ніжним, це дерево. Воно, може, шукало дружби. І співчуття. Компанійське таке дерево.

А навколо була порожнеча… Бо все, що росло тут дотепер, уже побувало в залізних обіймах. І зотліло в них.

Ось так.