Долина Чотирьох Хрестів

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

в якому наводяться деякі дані про дивну поведінку птахів на північ від острова Врангеля, хоча й не пояснюється, навіщо вони наводяться.

Закінчивши розслідування в Долині Чотирьох Хрестів, ми з Берьозкіним провели кілька днів у Маркові, а потім вертольотом вилетіли в районний центр Чукотського національного округу — Анадир.

В Анадирі вже знали про успішне завершення наших робіт, і товариші з райкому партії попросили нас виступити перед районним активом. Ми погодились. Але ще до початку доповіді на наш вогник потяглися люди. Першим прийшов радист полярної станції, людина вже літня, статечна. Чесно кажучи, ми з Берьозкіним трошки побоювалися відвідувачів: як тільки звістка про хроноскоп рознеслася по округу, виявилося, що майже кожен старожил знає кілька загадкових історій, розслідувати які з допомогою хроноскопа прямо-таки необхідно!.. Ми запідозріли, що радист, притягнувши з собою два громіздких і незручних пакунки, теж збирається повідомити нам якусь величезну таємницю, і не помилилися…

Обережно, не поспішаючи, радист розв’язав свої пакунки, і на столі перед нами з’явилися два пташині чучела: прекрасний білокрилий лебідь-кликун і рожева чайка. Гість відступив од столу на кілька кроків і, схиливши голову набік, розглядав птахів.

— Гарні! — промовив він нарешті.

— Гарні! — погодилися ми, не розуміючи, куди він хилить.

Радист взяв зі столу рожеву чайку, ніжно провів долонею по її спині і подав чучело нам.

— Візьміть, — урочисто промовив він. — Це вам, товаришу Берьозкін, і вам, товаришу Вербинін. Від мене особисто. Рідкісний птах. Із Японії в Арктику залітає…

Я розгублено взяв птаха, який дивився на мене чорним нерухомим оком.

— Чув про вашу роботу, — вів далі радист. — Сам з марковським дружком зв’язок підтримував. І про апарат ваш, про хроноскоп, чув. От і вирішив птаха подарувати, чайку рожеву…

Ми подякували радистові, він пожвавішав.

— Подобається, значить?.. І справді, диво — не птах, можна сказати! Або лебідь… Тільки я його не дарувати приніс, — ви вже пробачте, — а так, для розмови… Який красень! Скільки їх наді мною пролітало! Трублять, б’ють по небу білим крилом, і все на північ, усе на північ! А куди на північ — ось що я вас питаю?…Нема землі далі, сама крига. Крига й крига. Хоч до полюса лети, хоч за полюс… А восени назад, з півночі летять. І знову над нами.

Ми не розуміли свого гостя, та перепитувати не наважились, — він, здавалося, згадав щось дуже дороге, давно минуле, але незабутнє.

— Люблю загадкові історії, — признався радист. — Ось тільки бачу, не розумієте ви мене. Так от, значить, треба по порядку розповідати. Може зацікавитесь, і машинка ваша щось… Слухатимете?

Ми, безумовно, погодились, і наш гість, закохано поглянувши на лебедя, зручніше вмостився на стільці.

— Проста історія, — задумливо сказав він. — Нічого в ній хитромудрого нема, а пояснити — не можу. На Врангелі зимував я. Кілька років зимував. Уперше ще до війни приїхав, війну всю там пробув. Потім на материку відпочив і знов на Врангеля попросився. В п’ятдесят п’ятому році зовсім уже змінився, тепер на Анадирі працюю. Так от щороку над нами лебеді пролітали. Оці, кликуни. Один ключ. Деякі у нас гніздяться, а ці завжди мимо. Навіть не дивляться на наш острів. А чим поганий острів? Прямо-таки гарний острів, я вам скажу. Гори, болота. Вибирай місце до смаку! І песці водяться, і ведмеді, і лемінги! Від інших птахів відбою влітку нема, а ці… Отак, значить, мимо й летять…

Радист ненадовго замовк, ніби знову задумався над незрозумілим явищем, а я скористався хвилинною паузою і зауважив, що такі випадки наука знає давно…

— Такі, та не зовсім, — перебив мене радист. — Я на Півночі всього наслухався. І про невідкриті землі чув, і про птахів, що, як і наші лебеді, над кригою літають… — Радист підозріливо дивився на мене, боячись, щоб я знов не почав викладати свої міркування, та я вирішив мовчати.

— Було це в п’ятдесят четвертому році, в червні, — вів далі радист. — Якраз місяців за три до того на північ від Врангеля станцію «Північний полюс-4» організували, за триста п’ятдесят кілометрів від острова, майже на сто вісімдесятому меридіані, який через острів проходить. І от летять наші трубачі, як завжди, повз острів. І чого це мені раптом спало на думку — не знаю. Тільки дав я радіограму на станцію, там радистом мій знайомий був, — так, мовляв, і так, подивись, чи не прилітатимуть лебеді, не розумію, куди вони прямують… І що б ви думали? Долетіли лебедики до станції і давай кружляти, і давай кружляти! І все нижче з кожним кругом спускаються, і кричать так жалібно… Вся станція дивиться на них, хлопці жартують, думають: лебеді їх вітають, а ті покружляли, покричали і давай знову висоту набирати… А далі зовсім незрозуміле почалося. Шугнув ключ в піднебесся і розділився там на два табуни. Більший табун — на схід повернув, прямо до Америки пішов. А менший — назад полетів… Усе це радист відстукав і зовсім з пантелику мене збив. Самі розміркуйте, чого лебедям прямо в океан, до полюса, летіти, якщо потім одні звертають до Америки, а інші назад повертаються?

Радист подивився на мене, пропонуючи висловитись.

— Хто ж його знає! — знизав я плечима.

— Ото ж то! — торжествував радист. — Ви поспішили з своїми поясненнями!

Я не заперечив, і він продовжив свою розповідь.

— На лебедів ми ніколи не полювали, звички такої не мали. Дуже благородний птах. А тільки наступного року не втримався я і пальнув по ключу. Збив одного красеня, — радист погладив чучело лебедя по спині. — І, уявляєте, саме в цього лебедя кільце па лапі виявилося. Написали ми, значить, куди слід, і відповідають нам, — лебедя окільцювали у Північній Америці, на Алясці… Тут уже й сумнівам кінець. Так от, значить, вони справді летять спершу прямо в океан, по сто вісімдесятому меридіану, а потім в Америку звертають і гніздяться на Алясці… А цього літа з Врангеля радирували мені, що від ключа табунок відокремився, штук двадцять, і на нашому острові літувати залишився. Тільки ключ не такий, як був колись, а менший! Кажуть, минулої весни над кригою лебедів наздогнала буря… Самі, можна сказати, власну смерть шукали…

— Та-а-ак, — співчутливо зітхнув Берьозкін. — Незрозуміла історія.

— В тому й вся справа, — зразу ж відгукнувся радист. — Я й подумав: може, хроноскоп ваш розбереться?

Та хроноскоп при всіх його позитивних якостях не міг претендувати на роль вченого дослідника.

— Шкода-а-а, — протягнув радист. — Шкода. Даремно потурбував, значить…

Він пішов од нас розчарованим, а ми, як це звичайно буває у таких випадках, відчули себе без вини винуватими: і неможливо все знати і соромно, коли чогось не знаєш…

— І чого цим птахам на місці не сидиться? — похмуро запитав Берьозкін. — Все літають!

— Літають, — повторив я.

— Чому всі ці водоплавні птахи восени з Арктики тікають, зрозуміло, — сказав Берьозкін. — Жерти їм нічого, замерзає все. Але чому взагалі ці перельоти існують?

Спеціально цим питанням я ніколи раніше не займався і лише неясно пригадав, що виникнення міграцій у птахів учені пов’язують з льодовиковим періодом: з півночі наступав льодовик і відганяв птахів на південь, а потім, коли він розтанув, птахи повернулися на старі гнізда; перельоти увійшли в звичку, і пізніше птахи щороку повторювали шлях, здійснений одного разу їхніми предками…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

в якому археолог Дягілєв розповідає досить-таки цікаву легенду про «земляних людей» і пропонує взяти участь в археологічній експедиції, що зробила несподіване відкриття.

Дягілєв з’явився наступного дня після нашої доповіді на районному активі. Ми вирішили, що саме доповідь спонукала його прийти, але, виявилось, Дягілєв тільки-но прилетів у Анадир і доповіді нашої не чув.

— Мене послали запросити вас взяти участь в роботі археологічної експедиції, — звернувся він до нас. — Експедиція працює в кількох містах, але мій загін… Бачите, моєму загонові пощастило зробити дуже цікаве відкриття… Ви чули що-небудь про «земляних людей»?

— Ми нічого не чули про «земляних людей», — відповів я, — і дуже раді вашому відкриттю. Але мій друг Берьозкін — математик і винахідник, а я — географ і письменник. До археології жоден з нас не має відношення…

— Хроноскоп, — майже простогнав Дягілєв. — Товаришу Вербинін, нам потрібен хроноскоп! Якщо цей апарат робить чудеса, він нам так допоможе!

— Ніяких чудес він не робить, — похмуро заперечив Берьозкін. — Звичайна електронна машина…

— І потім, — додав я, — нас командирувала на Чукотку Президія Академії Наук. Строк відрядження…

— Все вже погоджено, — вигукнув археолог. — Президія не заперечує. Аби ваша згода! — Дягілєв молитовно склав руки.

І Берьозкін, і я прикинули всі «за» й «проти», і докази «проти» явно перетягували. Зразу, без перепочинку, братися за нове розслідування нам не хотілося. Крім того, Берьозкін мав намір дещо вдосконалити в хроноскопі і мріяв якнайшвидше взятися за роботу.

Дягілєв, уважно стежачи за виразом наших облич, вчасно зрозумів, що чаша терезів схиляється не на його користь, і почав благати:

— Вислухайте спочатку мене! Ви ж нічого не знаєте про «земляних людей»! — Він вимовив це з неприхованим жалем; очевидно, всі, хто не знав про «земляних людей», здавалися йому нещасними, обійденими долею.

Цей ентузіаст був невисокий на зріст, рудуватий, у поношеній тілогрійці, стоптаних чоботях, і, дивлячись на нього, хотілося посміхнутися. Та в той же час він викликав симпатію, як усі люди, що живуть великою мрією чи великою справою, і стоять вище будь-яких життєвих дрібниць.

— Гаразд, — мовив я, перезирнувшись з Берьозкіним. — Ми слухаємо. Але майте на увазі, хроноскоп призначений не для авантюр. Він може служити тільки великій меті!

Я вважав, що моє попередження спантеличить і збентежить Дягілєва, але той, на наш превеликий подив, одразу ж заспокоївся.

— Тоді ви сьогодні ж полетите зі мною, — впевнено заявив він.

Ми нічого не відповіли, вирішили спочатку вислухати археолога.

— Отже, ви нічого не чули про «земляних людей»? — перепитав Дягілєв; очевидно, йому важко було примиритися з цією думкою. — А тимчасом це одна з найцікавіших сторінок в історії Північного Сходу Азії…

— Або ви перебільшуєте, — не витримав я, — або самі тільки-но дізналися про «земляних людей». Історією Півночі я займаюся вже не один рік.

Археолог посміхнувся.

— Я особисто давно вірив у «земляних людей», але відкрили їх зовсім недавно. Оце тільки-но відкрили…

— Не розумію. На чому ж базувалась ваша віра?

— На легенді. Ще в сиву давнину китайці склали легенду про «земляних людей», які нібито живуть на Півночі. Різні варіанти легенди добре відомі вченим-етнографам, але ніхто цим легендам не вірив…

— Чому?

— Ви знаєте, пояснити це можна тільки курйозом, — Дягілєв соромливо посміхнувся. — В історії науки це не єдиний випадок, але все-таки… Бачите, вчені вирішили, що легенди про «земляних людей», зв’язані з легендами про мамонтів, і на цьому заспокоїлись…

— Про мамонтів? — здивувався Берьозкін.

— Угу. Це такі вимерлі слони, — пояснив Дягілєв (якщо ми не чули нічого про «земляних людей», то й про мамонтів могли не чути, так, напевно, подумав він).

— Я добре знаю, що таке мамонти, — Берьозкін промовив це так, ніби був особисто знайомий з одним із них. — Але ж мамонти — не землерийки, вони не під землею жили, а на землі!

В погляді Дягілєва знову промайнуло співчуття.

— Так, мамонти не землерийки, — м’яко сказав він. — Вони справді жили на землі, живилися травою. І все-таки слово «мамонт» у перекладі означає «земляний кріт».

— У перекладі з якої мови?

— З естонської, як це не дивно; а до естонців це слово потрапило від якихось стародавніх племен. Але не тільки естонці вважали мамонтів земляними тваринами. Стародавні китайці по-різному називали мамонтів; деякі назви, наприклад, «фін-шу» чи «ун-шу» означають «миша, що заривається в землю». Ненці називають мамонта «яхора», тобто «земляний звір». Земляним звіром вважали мамонта майже всі сибірські народи. Вони гадали, що мамонти блукають під землею, прокладаючи собі шлях бивнями, і гинуть відразу ж, як тільки потрапляють на свіже повітря або денне світло. Тому, — так твердять легенди, — ніхто й ніколи не бачив живого мамонта. Справді, мамонти були сучасниками доісторичної людини, і до нас дійшло багато наскельних зображень цієї тварини. В легенди пізніших часів потрапили вже вимерлі мамонти, доісторичні… Ви, звичайно, знаєте, що мамонти жили в зоні вічної мерзлоти, а у вічномерзлих ґрунтах зберігаються і трупи тварин, і трупи людей. Минулого століття нетлінним знайшли в могилі труп «грішника» Олександра Меньшикова, сподвижника Петра Першого, і серед церковників це викликало неабиякий переполох.

— Ми про це читали. Але при чому тут «земляні люди»? — перебив я Дягілєва.

— Зараз усе зрозумієте! Поряд з легендами про мамонтів, у сиву давнину виникли й легенди про «земляних людей», мисливців за мамонтами, так званих коссів. Їх уявляли одноокими велетнями, а за останки коссів, очевидно, вважали кістки тих самих мамонтів, особливо черепи: без бивнів вони нагадують людські, але мають один наскрізний отвір (очні ямки майже непомітні)…

Це зацікавило нас, і ми з Берьозкіним почали слухати уважніше…

— Я спеціально зайнявся цими легендами, і незабаром мені пощастило зробити цікаві висновки. Більшість учених вважали, що розповіді про коссів такі ж фантастичні, як і легенди про підземних слонів, і пояснюються вони примітивністю логіки стародавніх людей якщо є під землею звірі, то хтось же повинен полювати на них… Я поставився з більшим довір’ям до легенд і після детального аналізу зробив висновок: якісь дуже давні сказання дійшли до нас уже в переробленому вигляді. Незабаром у мене вже не лишалося сумнівів щодо існування на півночі племен коссів — ідолопоклонників, дуже високих на зріст людей, які жили в землі (напевне, в землянках). А потім косси зникли. Як і чому — встановити по легендах я не міг. Та коли до сибірських народів, а потім і до китайців дійшли відомості про мамонтів, які нібито жили під землею, то в легендах вони переселили під землю і коссів, перетворивши їх у фантастичних істот, які, подібно до мамонтів, не виносять денного світла й свіжого повітря… Отже, легенди про мамонтів і легенди про «земляних людей» злилися у свідомості людей в щось єдине порівняно пізно, а раніше вони існували окремо…

— Дуже цікаво, — сказав я. — Але для чого вам потрібен хроноскоп?

— Кілька днів тому ми знайшли «земляних людей».

— Дивина! Де ж ви їх знайшли?

Я розумів, що археологи знайшли сліди стоянки цих людей, можливо, їхні останки, предмети домашнього вжитку чи культу, але в моїй уяві мимоволі мелькнула фантастична картина: серед криги безіменний острів, зігрітий підземним теплом, на ньому мирно живе доісторичне плем’я…

— На узбережжі Чукотського моря, — відповів Дягілєв на моє запитання. — В районі мису Шмідта. Ми вели розкопки на місці неолітичної стоянки, і раптом… Розумієте, несподівано скеляста стіна горба зсунулася, і ми побачили вхід у підземелля. Звичайно, користуючись археологічними методами, ми зуміємо багато дечого зрозуміти самі… Але до цих предметів поки що ніхто, не торкався, і, можливо, ваш хроноскоп зуміє поновити події далекої минувшини наочніше і яскравіше, ніж ми, археологи…

— Письмові пам’ятки є? — запитав Берьозкін.

— Поки що знайдено лише предмети матеріальної культури, та й взагалі письмові документи мало ймовірні…

— Досі нам тільки один раз доводилося мати справу з предметами, — сказав Берьозкін. — Документи ми вже навчилися піддавати хроноскопії, але предмети…

Дягілєв вирішив, що саме ця обставина бентежить Берьозкіна, і почав умовляти його, але я добре бачив, що саме відсутність письмових документів найбільше влаштовує мого друга: для хроноскопа відкривалося нове поле діяльності.

— Адже мова йде про цілий народ, якого вже немає! — гаряче переконував археолог. — Зрозумійте, про цілий зниклий народ!

— Я згоден. Але не знаю, що скаже Вербинін, — кивнув Берьозкін на мене.

Це було тактичною хитрістю з його боку! Звичайно, ми ніколи не висловлювали при сторонніх власних думок, не домовившись спочатку про все між собою. Отже Берьозкіну дуже хотілось зайнятися розслідуванням: я бачив, як він йорзає на стільці і винувато поглядає на мене.

— Вербинін теж не заперечує, — відповів я, великодушно прощаючи другові порушення правила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

в якому ми з хроноскопом прибуваємо в район мису Шмідта, але оглядаємо підземний храм коссів без допомоги хроноскопа.

Хроноскоп, як і раніше, був у вертольоті, — демонтувати його Берьозкін не встиг, — і в Анадирі ми затрималися рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб уладнати всі формальності. Надходила осінь, ночі на Чукотці стали справжніми темними ночами, проте в район мису Шмідта ми прибули завидна і ще в повітрі побачили невеликий експедиційний табір археологічної партії — кілька палаток майже біля самого берега моря, синій димок вогнища і людей, які махали нам шапками. Дягілєв, виглядаючи у віконце, радісно посміхався і теж махав рукою, хоча ніхто не міг цього бачити. Я трохи хвилювався — як завжди перед початком нової важкої справи, а Берьозкін похмурнів і насупився — він знав, що від хроноскопа сподіваються чудес, боявся, що прилад не виправдає занадто великих надій і наперед скептично настроювався і сердився на тих, хто міг би покритикувати його дітище…

Вертоліт опустився в центрі табору, викликавши хвилю обурення у цілої зграї собак. Дягілєв кинувся відчиняти дверцята, я пішов за ним, а Берьозкін лишився біля хроноскопа. Пілот і штурман уже знали звички мого друга і, проходячи повз нього, тільки посміхнулися. Зате Дягілєв, як гостинний господар, намагався витягти мого друга з вертольота. Та це йому не вдалося: виявилося, що Берьозкіну треба негайно оглянути хроноскоп. Він приєднався до нас години через півтори — про його наближення до палатки сповістив дружний гавкіт собак.

Вранці ми пішли оглядати храм коссів — «земляних людей» із стародавніх китайських легенд. Ще звечора археологи ретельно закрили вхід до підземелля, щоб туди не проникло тепле денне повітря і не підтанули стінки. Вхід відкрили при нас. Я побачив чорний отвір, з якого несло вогким холодом.

— Підтавати починає, — стурбувався Дягілєв. Він засвітив ліхтар і спритно скочив у підземелля. Я — за ним. Морок у підземеллі був такий густий, що яскравий промінь ліхтаря тонув у ньому, не дістаючи до протилежної стіни; та це могло пояснюватись ще й розмірами підземелля. Світло, проникаючи через вхідний отвір, змішувалося з мороком, ставало сірим і губилося в двох кроках від входу. Дягілєв спрямував промінь ліхтаря на зовнішню стіну.

— Частина її штучна, — пояснив він. — Косси ретельно замурували вхід до підземелля, а ми відкриємо його, зруйнувавши перемичку. Підземелля постраждає, бо підтане мерзлота, але ми встигнемо все оглянути.

Дягілєв знову спрямував ліхтар в глиб підземелля.

— Дивіться.

Промінь світла заметався в мороці і раптом вирвав з пітьми гігантську потворну голову. В мене аж мурашки побігли по спині. Промінь повільно поповз униз. Голова зникла в пітьмі, зате я побачив масивний тулуб із складеними на животі руками.

— Ідол, — сказав Дягілєв.

Світло ковзнуло на долівку, і в промені несподівано засріблилася якась фігура.

— Собака, — пояснив археолог. — Їх тут два. Ми вилізли із підземелля.

— Починайте, — наказав Дягілєв своїм помічникам. — Ламайте перемичку.

Години через три на місці вузького отвору вже був широкий вхід, і вперше за кілька століть денне світло залило все підземелля. Воно було завдовжки коло чотирнадцяти, завширшки — майже шість, а в висоту досягало трьох з половиною метрів, стіни, долівка, стеля — все ретельно вирівняно, всі виступи стесані, тільки в двох місцях ми знайшли напливи, та вони, напевне, виникли пізніше, вже після того, як косси замурували підземний храм.

Ідола витесали посеред храму, голова його майже впиралася у стелю. Отже, його висота становила щонайменше три метри, при ширині плечей — півтора метри. Він сидів на схрещених ногах, як і майже всі інші зображення святих у азіатських народів. Обличчя ідола було широке, вилицювате, з важким масивним підборіддям, опущеним на груди, очі прорізані косо, як у людей монголоїдної раси. Дивився ідол прямо на північ, в напрямі моря. Біля ніг його лежали два великих собаки, але не вирубані з мерзлого ґрунту, як сам ідол, а справжні. Їх убили косси і поклали так, наче собаки дрімали біля ніг свого повелителя — ідола. Іній вкривав їх густим шаром, і здавалося, що це казкові срібні собаки. Під струменями теплого повітря іній почав згортатись, танути, й незабаром красиві срібні пси перетворилися в трупи звичайнісіньких північних собак.

Уважно оглядаючи підземний храм, ми знайшли ще невелику кам’яну сокиру, насаджену на дерев’яне топорище.

Настрій у археологів був урочистий, і вони жваво обмінювалися враженнями й думками, а ми з Берьозкіним з кожною хвилиною насуплювалися. «Звичайно, цікаво бути присутнім при науковому відкритті, — думали ми, — але при чому тут хроноскоп і хроноскопія? Чим зможемо ми допомогти археологам?» Нам здавалося, що Дягілєв даремно запросив нас сюди, даремно сподівався на нашу допомогу, і ми почували себе дуже ніяково.

Дягілєв підбіг до мене й міцно стис мою руку.

— Ось, — торжествував він, — тепер ніхто не посміє заперечувати існування «земляних людей».

— На вашу долю випало найвище щастя — передбачити наукове відкриття, — поздоровив я Дягілєва. — Тепер ви дізналися, чому коссів називали «земляними людьми», чому вважали їх за гігантів — цим вони зобов’язані триметровим ідолам…

— Так, але я ще не все знаю, — перебив мене Дягілєв. — Невідомо звідки прийшли косси і куди пішли. Припускаю, що вони рухалися з півдня на північ, поки шлях їм не перетнув Льодовитий океан. Та що змушувало їх переселятися в суворі, непридатні для життя місця? Боротьба з іншими племенами?.. З якими? І чому ці люди, які вміли вирубувати підземні храми в мерзлій породі і триметрових ідолів, весь час відступали?.. Я не знаю, яка доля спіткала коссів: перебили їх предки чукчів і юкагирів чи вони втекли ще далі на північ і загинули серед криги?.. Не маю найменшого уявлення про зовнішній вигляд коссів, про їхній побут…

— Не все зразу, — мовив я. — Ви на правильному шляху і колись розкриєте таємницю коссів до кінця…

— А хроноскоп?.. Хіба він не зробить цього зараз же?

Я хотів пояснити археологу, що на хроноскоп мало надії, але раптом побачив Берьозкіна, який біг до вертольота, відмахуючись кам’яною сокирою від собак.

— Одну хвилинку, зараз я дізнаюся, в чому справа, — сказав я Дягілєву, хоча вже зрозумів, що мій товариш вирішив рискнути і піддати сокиру хроноскопії.

Коли я вліз у вертоліт, Берьозкін уже чаклував біля хроноскопа, щось бурмочучи собі під ніс.

— Зачини двері, — попросив він. — І нікого не впускай.

Екран засвітився не одразу, та коли він все-таки засвітився, ми побачили на ньому невисоку кволу людину, яка постукувала сокирою по безформній бурій масі…

З дозволу Берьозкіна, я запросив Дягілєва, і ми повторили завдання.

— Поки що вдалося побачити тільки це, — сказав я. — Нема підхожих об’єктів для хроноскопії.

Дягілєв не звернув уваги на мої слова.

— Вирубують ідола, — визначив він. — Дуже цікаво. Значить, посередині підземелля вони залишали стовп, а потім обтісували його…

Берьозкін вимкнув хроноскоп.

— Навіщо? — здивувався Дягілєв.

— І без хроноскопа про це можна здогадатися, — сухо відрізав Берьозкін. — Так, залишали стовп і вирубували ідола.

Берьозкін пішов, а згодом повернувся з пілотом. Вертоліт знявся в повітря і опустився біля входу в підземний храм.

— Піддамо хроноскопії плити, якими був закритий вхід, — сказав Берьозкін.

Цього разу до хроноскопа допустили всіх археологів. Екран ожив негайно. Ми побачили низькорослих, одягнутих у хутряний одяг людей. Вони дружно постукували сокирами по нерівній плиті, стісуючи опуклості; люди вирівнювали тільки один бік, а коли вирівняли, облили водою і перекинули на щось невидиме на екрані.

— Приморозили, — пояснив Дягілєв. — Приморозили до скелі. Он як вони закривали отвір.

— Отже, вони працювали взимку, — промовив хтось із археологів.

— Звичайно! — зразу ж відгукнувся Дягілєв. — Інакше б їхні ідоли розтанули.

— Каторжна праця! — сказав той самий археолог. — В полярну ніч, у такий мороз — вирубувати підземелля і ідола в ньому. Скільки ж сил на це витрачалося!

— І безглузда праця, — додав я. — Ніякої користі коссам вона не давала.

— І все-таки вони робили це, — заперечив Дягілєв. — Значить, щось примушувало їх…

— Ритуальний обряд, — сказав другий археолог. — Традиція.

— Шкідлива традиція, дурна, — я хотів вжити сильніший вираз, але вчасно помітив, як Дягілєв зморщився.

— Не можна так утилітарно підходити до стародавньої культури. Згадайте хоча б жителів острова Пасхи, які витісували велетенських кам’яних ідолів…

— І які теж весь час відступали під натиском інших племен…

Нашу полеміку припинив Берьозкін.

— Чи не можна відшукати плиту, що одвалилася першою? — запитав він.

Ця плита лежала окремо, і археологи одразу ж притягли її. Проте й цього разу хроноскопія не дала нічого нового; як і раніше, маленькі чоловічки на екрані постукували по плиті невеличкими сокирами, а потім облили її водою.

— Ти думав, вона обтесана не так дбайливо? — запитав я Берьозкіна. — Справа не в цьому. Вона одвалилася, бо знижується кордон вічної мерзлоти — в Арктиці стає тепер тепліше. Я певен, що незабаром знайдуть нові храми коссів…

— Дай боже! — зітхнув Дягілєв. — А чи не зможе ця сама вічна мерзлота допомогти встановити, коли тут працювали косси?.. На Алтаї є поховання скіфів у вічномерзлому ґрунті…

— Боюсь, мерзлота вам нічим не допоможе, — відповів я. — По-перше, цілком очевидно, що косси будували свої храми у вічномерзлих грунтах. По-друге, про походження вічної мерзлоти дискутують до цього часу. Одні вчені вважають, що це — спадщина льодовикової епохи, інші доводять, що вона могла утворитись і при сучасних кліматичних умовах. Приклад із скіфськими похованнями підтверджує другу точку зору, а трупи мамонтів — першу… Нам з вами цього питання зараз не розв’язати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому повідомляється про несподівану знахідку на острові Врангеля, що примусила нас негайно вилетіти туди, а також розповідається про другий земляний храм коссів і про нові відкриття.

Після огляду храму коссів археологи повели розкопки прискореними темпами: Дягілєв сподівався знайти ще якісь сліди зниклого народу, він вірив, що косси жили в землянках, які повинні зберегтися. Ми з Берьозкіним погодилися ще на деякий час лишитися в таборі і почекати результатів розкопок.

Але несподівані обставини примусили нас негайно перебазуватися на острів Врангеля: звідти надійшло повідомлення, що поблизу метеостанції, майже на самому березі моря, зсунувся зі схилу горба підталий ґрунт і відкрився вхід до підземелля…

Уже через годину наш вертоліт піднявся в повітря. Дягілєв і його помічник боялися, що ідол може розтанути, проте на світанку стало холодніше, пішов дрібний сухий сніг. Переліт тривав близько години. До храму нас супроводжувало багато людей, і всі намагались увійти всередину. Дягілєв рішуче перегородив дорогу «невтаємниченим».

— Спочатку храм повинні оглянути спеціалісти, — категорично заявив він. — Це ж справжнісінький скарб! А один необережний рух…

Ніхто не суперечив йому. Першим у храм спустився Дягілєв із своїм помічником, потім — ми з Берьозкіним. Як і слід було чекати, посеред храму стояв триметровий ідол.

— А де ж собаки? — здивувався Дягілєв. Собак не було.

— Втекли, — пожартував помічник.

Дягілєву було не до жартів — він оглядав храм. Відсутність собак мене одразу насторожила: наш невеликий досвід підказував, що в першу чергу треба звертати увагу саме на незвичайні факти. Мені вдалося помітити ще кілька дивних обставин. По-перше, навколо ідола безладно розкидані сокири, по-друге, самого ідола вирубано не так дбайливо, як того, на мисі Шмідта, по-третє, біля входу в храм був невеликий горбок.

— Людина! — несподівано вигукнув Дягілєв.

Ми кинулися до нього і побачили вмерзлий в землю труп невеличкої людини в хутряному одязі; вона лежала ниць, підібгавши під себе руки й ноги…

— Невже косс? — пошепки запитав Дягілєв. — Нічого не розумію!

Ми теж поки що нічого не розуміли.

— Іще двоє, — спокійно повідомив Берьозкін. — Ось вони. Майже зовсім увійшли в ґрунт.

Дягілєв заспішив. Він погукав на допомогу полярників, і ми всі разом почали відривати приморожені кілька століть тому плити, які загороджували вхід у храм. Години через дві всю зовнішню стіну розібрали. Дягілєв наказав нікого не впускати в храм. Навіть Берьозкіна й мене він попросив вийти. Дягілєв спочатку сфотографував підземелля, ідола, розкидані сокири, трупи людей, а потім разом з помічником почав розкопувати вже дуже підталий земляний горбок біля зовнішньої стіни.

Знічев’я я розглядав зняті плити. Вони були точнісінько такі, як на мисі Шмідта. І раптом мені здалося, що цими плитами не можна загородити весь вхід у храм. Зробивши відповідні підрахунки, я пересвідчився, однієї плити не вистачає. Дягілєв і його помічник закінчили розкопувати горбок і нічого не знайшли в ньому. Я розповів їм про свої спостереження.

— Справді? — перепитав Дягілєв. — Це ми проаналізуємо. Тільки не зараз. Спочатку треба уважно оглянути весь храм.

Археологи оглянули буквально кожну п’ядь. Вони обережно вирубували сокири, складали їх біля виходу, оглядали стіни. Коли смеркло, полярники підігнали всюдихід й фарами освітили підземелля. Світло відбивалося від льодистих стінок, клубочилося; здавалося, похмурий ідол з потворною головою окутаний блакитнувато-сріблястими хмаринами…

Археологи повзали по підлозі храму, а ми з Берьозкіним вирішили піддати хроноскопії вирубані з мерзлого ґрунту сокири, причому не поодинці, а всі зразу. Зробити це було нелегко, і Берьозкін довго возився з хроноскопом, формулюючи завдання. Зате ми одразу ж побачили маленьких людей, які постукували сокирами по гігантському ідолові… Раптом люди на екрані захвилювалися, сокири їхні полетіли в різні боки, а самі косси зникли…

— Втеча, — не стримався я. — Це схоже на втечу.

— Схоже, — погодився Берьозкін. — Але чим вона викликана?

Берьозкін по-іншому сформулював завдання. На екрані знову з’явилися косси, знову застукали кам’яні сокири, і раптом десь, — нам здалося, за екраном, — замелькали волохаті людські фігури, косси заметушилися, покидали сокири, втекли, а волохаті люди ще довго мелькали, і якась сіра мла, все затушовуючи, сіялася зверху…

— Напад, — коротко констатував Берьозкін. — Невідомі волохаті люди напали на коссів…

— Волохаті, бо в хутряному одязі, — уточнив я. — А напад… Так, безперечно — на коссів напали… І не тільки напад. Їх всіх або перебили або примусили втікати з острова…

— А з чого це видно?

— Ідол залишився незакінченим. А цей ідол мав величезну владу над коссами, і вони обов’язково повернулись би докінчити роботу, якби… якби могли повернутись…

— Не щастило коссам, — задумливо промовив Берьозкін. — Страшенно не щастило…

— Мабуть, не те слово, — заперечив я. — Справа не у щасті. Уяви собі маленький народ, озброєний лише кам’яними сокирами, костяними стрілами й списами; над ним, мов прокляття, тяжить влада ідола, якому вони сліпо поклонялись і на честь якого споруджували храми й статуї… На це витрачалася колосальна кількість духовних і фізичних сил, косси служили мертвим і більше нічого не вміли… У них навіть не лишилося енергії для успішної боротьби за існування… І племена, вільні від традиції, що гнітить душу й розум, нападали на коссів і витісняли все далі й далі на північ… Навіть на острові Врангеля їх не залишили в спокої… Останніми днями я багато думав про це і тепер певен: той самий фатум переслідував і прирік на загибель тихоокеанське плем’я, яке витісувало на острові Пасхи гігантські кам’яні статуї. Влада мертвих — що може бути страшнішим для народу? Жителі Пасхи теж витрачали всі свої творчі сили на безглузду роботу і теж втікали все далі й далі під натиском інших племен, поки не загубилися десь у просторах Тихого океану… Мені не хочеться говорити про це Дягілєву — він так ревниво ставиться до свого відкриття! — але плем’я коссів — жалюгідне плем’я рабів. Духовних рабів. І підземні храми, і триметрові ідоли, — це не свідчення сили цього народу, а свідчення його безсилля…

Дягілєв з помічником вилізли з підземного храму змучені, але дуже задоволені.

— Надзвичайно багатий матеріал! — радів Дягілєв. — Просто на рідкість! І головне — ми тепер знаємо, якими були косси. Пригадую, професор Сумгін, засновник мерзлотознавства, мріяв створити у вічній мерзлоті музей, де б нетлінними збереглися для нащадків сучасні тварини, рослини і навіть люди… І ось — музей не музей, але вічна мерзлота зберегла нам трьох коссів. Чудово!

— Малесенькі вони були, — сказав помічник. — А ви їх велетнями уявляли!

— Що значить, малесенькі? — образився Дягілєв. — Зате он яких гігантів витісували!

Я запропонував Дягілєву переглянути вже наявні в «пам’яті» хроноскопа кадри. Археолог був захоплений цими картинами.

Наступного дня ми оглянули коссів при сонячному світлі. Вони, безумовно, належали до монголоїдної раси, отже, справді прийшли на північ з півдня. Широкі, вилицюваті обличчя коссів не змінилися за кілька століть, вони були абсолютно спокійні, жодна гримаса жаху не спотворила їх. Косси зустріли смерть покірно, без страху.

Тіло покійника ми вирішили піддати хроноскопії. Нас цікавили обставини загибелі косса, і Берьозкін саме так сформулював завдання хроноскопу.

Всім стало моторошно, коли на екрані з’явився «живий» покійник. Він стукав кам’яною сокирою по могутній фігурі ідола, і поряд з ним вгадувалися й інші косси, які працювали в храмі. Потім повторилася вже відома нам історія: косси заметушилися і кинулися втікати. Але один з них загаявся. Коли він метнувся вслід за товаришами, шлях йому перегородила лавина землі й каміння. Косс відскочив назад і заметався в темряві. Ми напружено вдивлялися в екран, де тепер ледве виднілася статуя ідола і чоловік. Він, очевидно, боявся ідола і не насмілювався наблизитись до нього. Потім несподівано чоловік заспокоївся, відійшов у найдальший куток і сів там навпочіпки, притисши коліна до грудей… Екран погас, проте ми вже знали, що в такому ж положенні застала смерть і цього косса, і двох інших…

— Що ж завадило їм вибігти? — запитав сумний Дягілєв.

— Земля, скинута зверху іншими коссами, — сухо сказав я.

— Не може бути!

— Але ж це так. Пам’ятаєте, в зовнішній стіні не вистачає однієї плити? Отвір — це вхід. А вище на схилі зсипали вийнятий з підземелля ґрунт. Очевидно, косси збиралися засипати ним зовнішню стіну. Та коли на них несподівано напало якесь плем’я, шамани коссів, рятуючи ідола, завалили вхід, не думаючи про долю робітників, залишених у храмі. Хто встиг — вискочив, а хто не встиг — той назавжди залишився замурованим…

— На жаль, дуже правдоподібно, — зітхнув Дягілєв. — Нещасні… Але я не вірю, що все плем’я загинуло в цьому бою…

— Може, й не загинуло, проте острів залишило напевне.

— А куди вони могли піти? З материка їх уже вигнали, а на півночі — океан, суцільна крига…

Ніхто з нас не міг відповісти на це запитання.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

і останній, в якому розповідається про нові знахідки археологів біля мису Шмідта і згадується про дивну поведінку лебедів на північ від острова Врангеля.

Наступного дня з мису Шмідта надійшла повідомлення, що розшуки археологів увінчалися успіхом: землянки коссів знайдено. Ми негайно навантажили у вертоліт свої знахідки і ще раз перелетіли через протоку, яка відділяє острів від материка.

Відкриття на острові Врангеля викликали такий інтерес, що нас просто не випускали з вертольота, поки ми не показали все знайдене і не продемонстрували кадри, наявні в «пам’яті» хроноскопа. Тільки після цього нас повели до розкопаних землянок.

— Косси в паніці втекли з материка, — розповідав нам дорогою археолог, що вів розкопки. — Вони кинули і сокири, і мисливське спорядження, і посуд…

Ми самі пересвідчилися в цьому, підійшовши до землянок. Я порівняв матеріал, з якого були зроблені сокири, знайдені біля мису Шмідта й на острові. З першого ж погляду було видно, що сокири витесані з різних гірських порід. Очевидно, на материку косси встигли закінчити, замурувати й замаскувати храм. Сусідні племена напали на коссів, коли ті відпочивали після важкої виснажливої роботи… Вони так-сяк відбилися від нападаючих, але змушені були втікати на північ…

Поки археологи разом з Дягілєвим оглядали знахідки і дискутували з суто спеціальних питань, ми з Берьозкіним пішли до храму. Археологи вже не потребували нашої допомоги, і ми в думках прощалися з цими місцями, готуючись вилетіти в Анадир і далі — в Москву…

Ідол, як і раніше, стояв посередині храму, але… це був уже не той ідол. На язик так і проситься слово «постарілий». Так, він оплив, став нижчий, втратив різкість обрисів. Ідол почав танути…

— Ось чому легенди твердили, що «земляні люди», як і мамонти, гинуть, потрапляючи на свіже повітря, — сказав Берьозкін. — Зовнішні стіни храмів завжди обвалювалися влітку, і тепло руйнувало ідолів.

Не хотілося довго лишатись у храмі з божеством, що вже розвалювалося, і ми пішли до моря. Невеликі хвилі набігали на берег. Вони так само хлюпали на пісок кілька століть тому, коли тут жили косси, і так само хлюпатимуть кількома століттями, коли наш час стане надбанням легенд… Не дуже оригінальні, думки ці навівали меланхолічний настрій, думалося про плинність людського буття, про вічність неба, хвиль і скель… Ми стояли з Берьозкіним поруч, дивилися в похмуру далину, де колись зникли човники коссів, і раптом почули високо над головою трубний клич лебедів. Птахи ключем летіли у вирій.

— Звідки вони? — запитав Берьозкін. — З Врангеля чи Америки? Пам’ятаєш розповідь радиста?

Я, звичайно, пам’ятав про неї. Та в цю мить розповідь радиста про лебедів, які вперто летіли по сто вісімдесятому меридіану на північ, у відкритий океан, набула для мене особливого значення. Адже цим шляхом ішли косси…

Ні, я не проводив прямих аналогій. Я тільки запитав себе: що ж змушувало лебедів робити безглуздий політ у Льодовитий океан, назустріч можливій смерті і тільки потім летіти назад чи круто завертати до Америки?.. І я відповів собі: інстинкт, тяжка спадщина вимерлих поколінь, навичка, яка колись була потрібна, а тепер стала безглуздою, навіть шкідливою… Підкоряючись інстинкту, лебеді летіли туди, де раніше гніздилися їхні предки, кружляли над цим місцем з тривожним жалібним криком, а потім розліталися… Ви можете запитати: де ж лебеді виводили пташенят? Серед криги? Ні. Триста п’ятдесят кілометрів на північ від острова Врангеля раніше був острів. Потім він затонув і нині схований під хвилями й кригою океану. А лебеді кружляють і кричать там, де він опустився в безодню. Їм давно б треба літувати на Врангелі або летіти прямо до Америки, а вони вперто летять шляхом предків, сліпо підкоряючись владі мертвих. І тільки недавно перший табунок відбився від ключа і сів на острів…

Я висловив усе це Берьозкіну і додав:

— Не виключено, що цей острів — останній притулок коссів. Під час підводного землетрусу він затонув, і все, що лишилося від «земляних людей», загинуло. Це, звичайно, тільки гіпотеза, але я певен: колись вона підтвердиться.

А втім, це не так уже й важливо. Таємниці коссів — або «земляних людей» — більше не існує. Вони жили й загинули. І самі винні у власній загибелі… Колись люди мріяли стати вільними, як птахи. Та мрія ця — глибока омана: птахи підкоряються інстинкту і летять шляхами предків, а воля людини — це воля думки.