Дивовижна історія Мері Стенз

Розділ перший

То було одне з десятка оголошень, що їх Пол Дарк дбайливо повирізував із розкладених на письмовому столі лондонських газет. Він неквапливо, одне по одному, наклеїв їх на аркуш паперу й уважно перечитав ще раз, роблячи олівцем якісь нотатки на берегах. Кожне оголошення було по-своєму цікаве й незвичне, і гостре журналістське чуття Дарка вгадувало в кожному з них зернину майбутньої сенсаційної історії для журналу. Зупинившись у думці на чотирьох вирізках, він зняв телефонну трубку.

— Комутатор, — озвався жіночий голос.

— Прошу кабінет міс Мейсон, — сказав Дарк.

У трубці клацнуло, змовкло, тоді клацнуло знову.

— Редактор побутового відділу слухає, — пролунав енергійний голос міс Мейсон.

— Це Пол, — мозив Дарк. — Ти маєш час, Брендо?

— Як для кого. А що ти хотів?

— Я тут надибав одне оголошення, що ним варто б зайнятись. Це твоя галузь — жінки і врода.

— В “Гардіані”?

— Так.

— Я бачила, Косметична фірма. Невродлива дівчина. Так?

— Атож.

— Сумніваюсь, чи воно нам пригодиться, та коли хочеш — можна поміркувати.

— Є тут одна деталь, варта уваги, — сказав Дарк. — Кому б це могла знадобитися невродлива дівчина і навіщо? Адже в рекламі косметичних виробів здебільшого використовують професіональних красунь-манекенниць. Ти розумієш, до чого я веду?

— Так, розумію. Зараз я зайду до тебе.

Дарк закурив сигарету й зосереджено перечитав оголошення. Він довіряв своєму нюхові. За двадцять років журналістської роботи й, зокрема, роботи в “Очевидці”, що спеціалізувався на висвітленні всіляких закулісних справ, він навчився мало не інстинктивно чути цікавий матеріал у звичайнісіньких на перший погляд дрібницях.

“Очевидець” був, по суті, такий собі ілюстрований часопис, але факти, висвітлювані в його нарисах і репортажах, рідко знаходили відображення на сторінках провідних англійських газет. Він залюбки друкував історії з приватного життя акторів і актрис, що нерідко спричинялися до небезпідставних звинувачень у наклепі, науково-технічні нариси, що грунтувались на інтерв’ю відомих учених і часом стояли на грані розголошення державних таємниць, розповіді про незвичайних людей — від аристократів до злодіїв, — які мали зацікавити широкого читача. Таким чином, цей щотижневик був своєрідним доповненням до звичайних інформаційних видань і завдяки своїй сміливості й злободенності здобув з роками чималу популярність. Сім разів проти нього порушувано судові справи про наклеп., та задоволено було тільки один позов, що коштував “Очевидцеві” двадцять тисяч фунтів стерлінгів і редактора відділу репортажів — йому довелося подати заяву про звільнення. Це сталося п’ять років тому, і відтоді відділ репортажів очолював Пол Дарк, що залишив своє скромне місце в редакції одної вечірньої газети й перебрався в модерний кабінет у новому десятиповерховому будинку поряд з Фліт-стріт^[1], з широких вікон якого видно купол собору святого Павла. В “Очевидці”, крім Дарка, було ще понад тридцять співробітників і приблизно стільки ж позаштатних кореспондентів у різних країнах світу, і всі вони працювали задля одної мети— робити першорядний журнал, що друкував би тільки такі матеріали, яких не можна знайти десь-інде. То була нелегка праця, але й вона мала свої принади. Тираж “Очевидця” поступово зростав, спочатку від чотиризначної цифри до п’ятизначної, а далі сягнув і Шестизначної. Відповідно зростали й прибутки від рекламних оголошень. Девіз журналу, надрукований на обкладинці, був такий: ““Очевидець” завжди попереду”.

Свою чорну чуприну Дарк зачісував назад, проте непокірне пасмо волосся завжди спадало йому на лоба. В нього були голубі, незмінно холодні очі й худорляве обличчя, на якому немовби застиг ледь помітний зневажливо-насмішкуватий вираз. Курив він неквапливо, глибокими затяжками, що свідчило про давню звичку, потім загасив сигарету, роздушивши її в скляній попільниці, вже наполовину заповненій такими ж зім’ятими недокурками. Знічев’я зібрав розкидані на столі аркуші гранок і недбало кинув у дротяний кошик з написом “До архіву”. Тоді поглянув на золотий наручний годинник і закурив знову. Бренда Мейсон, як завжди, не поспішала: певно, по дорозі нагору зайшла причепуритись до туалетної кімнати — як редактор побутового відділу, вона клопоталася своєю зовнішністю не менш за перську кішку-медалістку.

Дарків кабінет був невеликий, але досить зручний. Три місяці тому його відремонтували, і стіни та стеля ще й досі вилискували свіжою фарбою. На підлозі, як і годилося в кабінеті редактора відділу, лежав килим, щоправда, вже не новий і трохи пошарпаний, — колись він прикрашав кабінет відповідального редактора. На металевому стелажі під однією стіною вишикувався довгий ряд усіляких довідників та оправлені комплекти “Очевидця” за попередні роки. Тут же стояли три чималі конторські шафи, заповнені пронумерованими теками з паперами та фотографіями. За скляними дверима була невеличка приймальня, в якій Даркова секретарка займалася поточними справами, готувала чай і каву, відповідала на телефонні дзвінки, а подеколи й розв’язувала кросворди в “Таймсі”.

Міс Мейсон стрімко, навіть не постукавши в двері, увійшла в кабінет і впевнено попростувала до стільця. То була висока й доволі огрядна брюнетка з кмітливими сірими очима, що проникливо Дивилися крізь окуляри в роговій оправі. Бездоганний колір її обличчя свідчив про те, що його й справді підновлено п’ять хвилин тому, а модну зачіску, поза всяким сумнівом, було зроблено в одній з найкращих лондонських перукарень. Дорогий сірий костюм підкреслено строгого крою робив міс Мейсон дещо схожою на мужчину.

Дарк кинув їй сигарету, яку вона спіймала на льоту й, клацнувши маленькою срібною запальничкою, спритно видобутою з якоїсь, невидимої кишеньки, закурила.

— Ми вже з півроку нічого не давали про косметику, — мовив Дарк.

Міс Мейсон злегка всміхнулась.

— Лосьйон “Королева”. Викривальний нарис. Дві з половиною тисячі слів.

Дарк кивнув на аркуш паперу з наклеєними оголошеннями.

— Випробування нового виробу… Відома косметична фірма… Але яка ж саме?

— Я була в рекламному відділі, розмовляла з Біллом “Мерріт і Хау” замовили місце для серії двосторінкових кольорових оголошень.

— “Мерріт і Хау”?

— Це рекламне агентство з поважною клієнтурою: автомобілі, телевізори, патентовані ліки і, певна річг косметика.

— А чи є в Білла якісь припущення?

Міс Мейсон похитала головою.

— Вони поки що нічого не кажуть. Це якийсь новий замовник. Можливо, досі він мав справи з іншим рекламним агентством. Я попрохала Кері довідатись, чи не втратило якесь агентство солідного замовника в галузі косметики.

Дарк замислено відкопилив губу.

— Хтось грається в хованки. Можливо, ця фірма умисно міняє агентства, аби нишком підготувати грунт для реклами нового товару, що його до пори тримають у таємниці. Тут може бути щось цікаве.

— Мабуть, твоя правда, — погодилася мїс Мейсон. — Я постараюсь дізнатися про все, що зможу. Та це, напевне, буде нелегко.

Дарк узяв авторучку і в задумі тицяв пером у прес-пап’є, залишаючи на промокальному папері безладний візерунок із синіх цяточок.

— По-моєму, нам слід піти коротшим шляхом, — сказав він і обвів оголошення косметичної фірми рівним колом. — Буде краще, коли на це оголошення відповість хто-небудь з наших людей і розвідає, що там і до чого.

— Можна й так, — непевно озвалася міс Мейсон.

— Чи є в нас невродливі дівчата?

Міс Мейсон трохи подумала.

— Та ні, щось не можу отак враз пригадати… Крім мене самої, звичайно… — Вона скептично посміхнулася.

— Ти надто стара, — безжально відказав Дарк. — Та й, зрештою, залучати до цього когось із “Очевидця” навряд чи розумно. Вони легко можуть виявити все, якщо захочуть. Це має бути стороння людина, що відповідала б їхнім вимогам. Де можна знайти невродливу дівчину років двадцяти п’яти — тридцяти?

Міс Мейсон знизала плечима.

— Таких дівчат тисячі. Скрізь і всюди. Та щоб зіграти цю роль, вона повинна мати хоч трохи артистичного хисту.

— З цього, мабуть, і треба виходити, — погодився Дарк. — Послухай, Брендо, може, ти майнеш до якогось театрального агентства чи кіностудії і спробуєш там щось підшукати?

— Що ж, гаразд. Можна пропонувати якісь умови?

— Про це потім, коли знайдемо потрібну дівчину.

— А чи пояснювати, що вона має робити?

— Поки що не варто. Просто скажи, що йдеться про особливе журналістське доручення, для якого “Очевидцеві” потрібна актриса з певними зовнішніми даними. Можливо, доведеться перебрати кілька кандидатур, перш ніж ми знайдемо те, що треба, отож не будемо зволікати.

Міс Мейсон встала й розправила спідницю.

— Я відразу ж беруся до діла, Поле, — мовила вона. — Аби тільки воно було щось варте,

— Все залежить від того, чи вийде цікавий матеріал, — зауважив Дарк. — Спіймав не спіймав, а погнатися можна. Даси мені знати.

Міс Мейсон рушила до дверей.

— Як тільки щось з’ясую, одразу ж повідомлю, — відказала вона і вийшла з кімнати.

Дарк присунув до себе наклеєні на аркуш оголошення і знову перебіг їх очима. Тоді зняв телефонну трубку.

— Прошу редактора промислового відділу, — сказав він.

Закуривши сигарету, він став чекати відповіді. Невдовзі у трубці обізвався чоловічий голос.

— Привіт, Дейве, — сказав Дарк. — Слухай, в одній сьгоднішній газеті з’явилося таке оголошення: якийсь фабрикант скуповує бите скло в необмеженій кількості. Можливо, тут варто копнути. Чи не зайшов би ти зараз до мене?

Діставши ствердну відповідь, він поклав трубку й зосереджено почав дивитися на кінчик сигарети.

Розділ другий

“Верстатка” — це невелика пивничка в одному із завулків Фліт-стріт. Назва ця походить від друкарської дошки, на якій компонують газетні шпальти, отож і постійна клієнтура, пивнички складається переважно з редакційного та рекламного люду, що заходить сюди перехилити чйрчйКу. Особливо багато відвідувачів буває тут між третьою та о пів на шосту, коли решту навколишніх пивниць зачинено на перерву.

У пивничці два довгих вузьких бари, що містяться один під одним — на першому поверсі і в підвалі. В кожному — невичерпний запас найрізноманітніших напоїв — від томатного соку до сливовиці; для тих, хто, крім спраги, почуває ще й голод, виставлено тарелі з маслинами, цибулею та корнішонами; а коли вже хто негоден триматися на ногах, до його послуг кілька пошарпаних столиків та стільців. У нижньому барі стоїть телевізор, проте звук у нього завжди вимкнуто, за винятком тих випадків, коли транслюють кінні перегони: бармен Джо приятелює з одним букмекером, добропорядним хлопцем, що сповна виплачує всі виграші. Стіни прикрашено дотепними шаржами на осіб, добре відомих у світі преси; їх малювали провідні газетні карикатуристи. В цьому своєрідному клубі завжди велелюдно, гамірно й весело.

Після чотирьох подвійних порцій джину з тонізуючим напоєм Клайв Роуз трохи розімлів. Його жовта краватка зсунулась набік, хвилясте біляве волосся розкуйовдилось, на тонкому нервовому обличчі заграли рум’янці, а очі заяскріли, мов нерозведений спирт у кришталевій чарці. Навалившись вузькими кощавими грудьми на ріг стойки нижнього бару, він глибоко застромив руки в кишені зелених плисових штанів. На його смугастій шовковій сорочці темніла пляма від джину, що не знати як хлюпнув із склянки, коли він ніс її до рота. Роуз був службовець агентства “Мерріт і Хау” і відповідав за рекламу анонімної косметичної фірми, що замовила серію великих оголошень в “Очевидці”.

Білл Кері, який очолював рекламний відділ “Очевидця”, також спирався на стойку, але його рука, що тримала склянку віскі, навіть після чотирьох подвійних доз анітрохи не тремтіла. Кері був нижчий на зріст, увесь кругленький, привітний і квітучий; його пухке, трошки схоже на поросячий писок обличчя переділяли навпіл великі рудуваті вуса. Волосся, яке ще залишилось у нього на голові, мало виразно темніший колір і облямовувало гладеньку рожеву лисину, наче шорстке волокно кокосового горіха. На ньому був темно-сірий, майже чорний костюм гарного крою та незаймано біла сорочка з бездоганно накрохмаленим комірцем. Синю краватку прикрашали химерні обриси штучних супутників, гаптовані золотистою ниткою. Зовсім недоречними видавалися при цьому вбранні його коричневі замшеві черевики, але то була своєрідна ознака приналежності до рекламної корпорації.

Клайв Роуз сьорбнув джину, тоді поставив склянку і з жартівливою зухвалістю подивився на Кері.

— Запевняю вас, Білле, — мовив він своїм тонким жіночним голосом, — це буде грандіозний, незрівнянний рекламний трюк. Він не може не мати успіху, просто не може.

— Це мені однаково нічого не говорить, — озвався Кері. — Розкажіть, про що саме йдеться… Між нами, звичайно.

— Ха-ха! — Роуз посварився пальцем на співрозмовника. — Не вийде. Сувора таємниця. Нам зовсім ні до чого, щоб якась інша косметична фірма розгадала цю штуку й прибрала її до рук, зрозуміло?

— Зрозуміло, але ж…

— Думаєте, я не збагнув, чого ви запросили мене випити? Ха-ха! Я вас, хлопців з “Очевидця”, добре знаю. Ви завжди все бачите. — Він трохи помовчав, наче про щось міркуючи. — А втім, це краще, аніж не бачити нічого, еге ж? — І тоненько засміявся з власного дотепу.

— Я не прошу вас виказувати таємниці фірми, — з притиском мовив Кері. — Але ж є речі, які рано чи пізно однаково стануть відомі. Коли ця штука й справді.така незвичайна, як ви кажете, про неї скоро знатиме вся Фліт-стріт. То чом би вам не просвітити давнього приятеля? Обіцяю, що й словом не прохоплюся нікому, хто міг би скористатись із цього вам на шкоду.

Роуз заперечливо помахав тендітною рукою.

— Скажіть, — не вгавав Кері, — ваш замовник — це та сама фірма, що вмістила сьогодні оголошення: потрібна невродлива дівчина для участі в косметичному досліді?

— Можливо, — ухильно відповів Роуз і похмуро втупив очі в свою склянку. — Завважте: я не кажу “так”, а тільки “можливо”.

— Отже, невродлива дівчина і цей ваш сенсаційний рекламний трюк мають бути якось пов’язані між собою.

Роуз відсьорбнув із склянки й делікатно облизав губи кінчиком язика.

— Ну, це вже занадто. Невже ви справді гадаєте, Віллє, що я так легко спіймаюся на ваш гачок?

— Як я розумію, — замислено вів далі Кері, — ваш клієнт розробив новий косметичний засіб, який, можливо, й справді чогось вартий. Випробування цього засобу на вродливій жінці навряд чи поліпшить її зовнішність. Щоб довести його ефективність, потрібна звичайна або й зовсім негарна жінка. Здається мені, що саме в цьому й полягатиме трюк: узяти просту, непоказну дівчину, застосувати до неї новий еліксир, чи що воно там є, і, коли наслідки будуть позитивні, розгорнути на цій основі гучну рекламну кампанію.

Роуз поблажливо засміявся.

— Жодна фірма не стане вкладати гроші в таку ризиковану справу. Вам слід би про це знати, Білле. Ця кампанія коштуватиме не менш як сто тисяч фунтів. Вона захопить майже всі столичні й місцеві газети, всі журнали й бюлетні. А також комерційне телебачення — ціла серія хвилинних передач у найкращі вечірні години. Все розраховано наперед, мій любий друже, все до найменших дрібниць. — Він на мить замовк і, підозріливо озирнувшись, прошепотів: — Скажу вам одне лиш слівце, Білле. “Врододій”. “Вро-до-дій”. Запам’ятайте цю назву. Колись вона ввійде в усі словники.

— Вип’ємо ще по одній, Клайве, — коротко мовив Кері.

Роуз квапливо підхопив свою недопиту склянку й вихилив її до дна.

— Оце ви гарно придумали, друже, — зауважив він. — Саме час промочити горлянку.

Кері дав знак барменові і, коли склянки було наповнено знову, звернув на співрозмовника задумливий погляд, пестячи пальцем свої пишні вуса.

— “Вро-до-дій”, — пробурмотів він, неначе куштував це слово на смак. — Непогано. Поєднання двох слів — “врода” і “чудодій”.

— “Чудодій” у них уже був, — озвався Роуз. — Треба було знайти щось інше, але близьке, щоб показати зв’язок. Цю назву я вигадав сам, і, коли хочете знати, тільки завдяки їй “Мерріт і Хау” дістали це замовлення. Винайти назву для нового виробу запропонували шістьом агентствам. Та жодна не витримала порівняння. От, приміром, “Лиск”. Воно ж годиться хіба що для вакси. А ще одне агентство запропонувало назву “Про”.

— Чому “Про”?

Роуз хихикнув у склянку.

— Отож і я питаю, Білле. Чому, як ви гадаєте?

— Ну, може, вона має наводити на думку, що цей засіб призначено для професіональних акторок, манекенниць тощо.

— А наводить?

— Щиро кажучи, ні. Я навіть уявити собі не можу, щоб пристойна дівчина спитала в крамниці косметичний засіб під назвою “Про”.

— Що таке назва? — промовив Роуз перебільшено патетичним тоном. — Назва — це все, Гарна назва допомагає збути абиякий товар, і навпаки — кепська назва може занапастити найкращий виріб. Асоціативна психологія — не справжнісінька наука, але більшість наших рекламних геніїв про неї і гадки не мають.

Кері відпив із склянки.

— Ви меткий хлопець, Клайве. Вас чекає велике майбутнє А скажіть, цей “Врододій” і справді добрий товар?

— Це не має аніякісінького значення, — відказав Роуз, незграбно махнувши рукою, яку простягнув був до склянки. — Щоб забезпечити йому успіх, цілком досить самої реклами.

— Ви маєте на увазі щось на зразок “раніш — і тепер”? Дві фотографи поряд: на одній — потворна нечупара, на другій — казкова красуня. І підпис: “Коли я відкривала обличчя, всі реготали”. Одна пляшка “Врододію” — і тепер усі прикладають до чола лід, щоб прийти до тями…”

— “Врододій” випускатимуть не в пляшечках, а в тюбиках, — перепинив його Роуз, — але загальну ідею ви вловили. Вся штука в перевтіленні. На ньому будуватиметься вся кампанія. Навіть більше — ми покажемо його наочно, крок за кроком. Візьмемо звичайну непоказну міс — продавщицю чи друкарку — і зробимо з неї першу в світі красуню.

Кері недовірливо гмукнув.

— А чи не краще було б узяти манекенницю чи акторку, таку, яка б знала, що й до чого?

Роуз допив свій джин і терпляче зітхнув.

— Білле, манекенниць і акторок використовують усі косметичні фірми. А тут зовсім інша річ. Йдеться про справжнє перевтілення. Ми не хочемо, щоб хтось казав, ніби все це просто фокус. Тим-то й шукаємо просту, нічим не примітну дівчину, яка навіть уявлення не має про такі речі. А потім зробимо її красунею. Справжньою, природною красунею.

— Щось на зразок Пігмаліона?

— Нехай так, коли хочете. Але все без обману. Можете не сумніватися. Нашому агентству добряче поталанило. Якщо ми успішно проведемо цю кампанію, вона здобуде нам славу, а отже, й нові замовлення. — Він замовк і похмуро втупив очі в порожню склянку. — Давайте-но ще по одній на дорогу, і я вже піду.

— Гаразд, Клайве, — обізвався Кері. — Ще по одній на дорогу.

Розділ третій

Вона була середнього зросту і вся якась незграбна, наче необтесана. Але то не була природна незграбність — просто обриси її постаті скрадала дешева бахмата сукня з грубої голубої матерії (“Фарбована мішковина”, — саркастично визначила в думці Бренда Мейсон). Підстрижені пасмочка тьмяно-каштанового волосся, спадаючи на чоло. робили її коротке обличчя ще коротшим. Шкіра на обличчі мала жовтуватий відтінок, неначе з неї не зійшов торішній загар або задавнений бруд.

Проте, як спостерегла міс Мейсон, в усій поставі дівчини відчувалася певна невимушеність, ба навіть елегантність, а руки її були тонкі й гарні. До того ж вона мала розумні очі й приємний голос. Звали її Мері Стенз.

Того ранку вони з Полом Дарком розглянули чотири кандидатури. Ні міс Мейсон, ні сам Дарк не знали до пуття, з якою міркою підходити до претенденток, Згідно з оголошенням потрібна була невродлива дівчина, хоч це дуже мало про що говорило. Невродливість, як видно, мала становити щось на зразок проміжної ланки між красою і потворністю, але хто міг би з певністю сказати, де кінчається перше й починається друге? До цього долучалося й інше: вдача людини, її виховання, манери. Всі чотири дівчини були невродливі з виду, але в усьому іншому дуже різнилися між собою. Намагаючись дивитися на них очима керівника реклами косметичної фірми. Дарк нарешті зупинив свій вибір на одній — вона була не позбавлена жіночності, мала непогану статуру й буденне обличчя, що його, як судити з вигляду, могли поліпшити вправний перукар і досвідчена косметичка. То й була Мері Стенз.

Дарк неквапно походжав по кабінету міс Мейсон, курив і дослухався до того, як дівчина, сидячи біля столу, відповідає на Брендииі запитання. Час від часу він і собі докидав якесь зауваження або про щось питався, але здебільшого мовчки спостерігав. З розрізнених запитань і відповідей в його уяві, мов у калейдоскопі, дедалі виразніше Складалася картина минулого Мері Стенз.

Мері була акторка, але, як видно, далеко не першорядна. Протягом чотирьох сезонів вона грала в репертуарному театрі невеличкі ролі, що не вимагали показної зовнішності. Якось виступила й по телебаченню— у сцені, що за хронометром режисера тривала одинадцять секунд; не раз брала участь у радіоспектаклях — ставала в пригоді чітка дикція. Років зо два тому зіграла епізодичну роль у якомусь непримітному фільмі, але монтажер вирізав її епізод, отже, це не слід брати до уваги, її амплуа — характерні ролі, та останнім часом такі акторки щось не дуже потрібні, і ось уже кілька місяців вона “відпочиває”, заробляючи собі на прожиття стенографією та передруком на машинці. На жаль, стенографістка з неї поганенька, а друкарка — ще гірша Отже, ані в артистичній, ані в дідовій кар’єрі особливого успіху Мері Стенз не мала.

Батько її був австрієць, що емігрував до Англії пірля фашистського путчу і помер від раку в перші місяці війни. Що ж до матері, то їй пощастило виграти дві тисячі шунтів у футбольному тоталізаторі, й тепер вона сумлінно пропивала їх у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері. Брат Мері жив у Канаді, старша сестра — в Беркенхеді. Обоє були одружені й, певне, мали вже кожне по купі дітей.

Ось уже багато років, як Мері відокремилась від родини, вважаючи за краще жити незалежним життям. Разом з такою ж, як сама, невдахою-акторкою вона наймала квартиру в районі Саут-Кенсінгтону, але взаємини їхні залишали бажати кращого. Пенелопа — так звали її товаришку — мала надто гарячий темперамент, і постійні відвідини її незліченних “приятелів” ставали для Мері вже просто нестерпні. Мері залюбки виїхала б звідти, якби знайшла недорогу кімнату в пристойному районі. Вона зовсім не була святенницею, проте вважала, що навіть такі випадкові зв’язки повинні мати за собою щось більше, ніж любощі з першим-ліпшим мужчиною. Щоправда, вона не вжила таких слів, але Даркові неважко було це зрозуміти.

Занотувавши належним чином основні дані про дівчину, Бренда Мейсон сказала:

— Я повинна пояснити, міс Стенз, що ми не пропонуємо вам постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення. Здебільшого ми полюємо на всілякі незвичайні історії і часто-густо залучаємо до цього сторонніх осіб, щоб не виказати себе.

— Розумію, — стиха озвалася дівчина. — Тільки боюсь, що я надто мало тямлю в журналістиці.

— Нехай це вас не турбує. Вам треба буде тільки виконувати певні вказівки і якнайдетальніше доповідати нам про все. За це ви дістанете щедру винагороду, але остаточна цифра залежатиме від того, яку інформацію ви спроможетесь нам дата.

— Що я маю робити? — спитала дівчина.

Міс Мейсон розповіла їй про план у зв’язку з оголошенням, надрукованим у “Гардіані”.

— Ми вже маємо деякі корисні відомості, — сказала вбна, — Ця фірма не хоче вдаватися до послуг професіональної манекенниці чи акторки. Тим-то нам дуже до речі, що ви тепер працюєте друкаркою-стенографісткою. Від сьогодні й далі, аж до завершення вашої місії, ви залишитесь тільки нею. Забудьте про все, що пов’язане зі сценою. Ви — звичайна дівчина, що працює в конторі й шукає нагоди спробувати щастя десь-інде.

— І найголовніше, — втрутився в розмову Дарк, — ні слова про ваші стосунки з “Очевидцем”. Ви цього журналу ніколи й у вічі не бачили. А на оголошення відповіли з власного почину.

Міс Мейсон посунула через стіл аркуш паперу.

— Ми вже склали для вас лист-відповідь, — мовила вона. — Вам лишається тільки підписати його. — І подала дівчині авторучку.

Мері Стенз підписала листа не читаючи.

— Внизу наша фотолабораторія, — провадила міс Мейсон. — Там вас сфотографують. Найбільш вдалу фотокартку пошлемо разом із листом. Звичайно, може статися, що з цього нічого не вийде. Можливо, вас не запросять навіть на розмову. Але не менш імовірно, що саме ви дістанете цю роботу. З нашого погляду це було б найкраще.

— А в чому саме полягатиме та робота? — спитала дівчина.

На її запитання відповів Дарк.

— Ми ще самі не знаємо, — просто мовив він. — Вона пов’язана з рекламою нового косметичного засобу. Його буде випробувано на обраній дівчині, а потім вона фігуруватиме в рекламних оголошеннях, у пресі й телебаченні. І, певна річ, отримає за це від фірми відповідну винагороду.

— Отже… якщо я дістану цю роботу, то матиму подвійну платню?

— Безперечно. Не знаю, скільки платитимуть вам панове од косметики, зате скажу, на що ви можете розраховувати в нас. Майте на увазі, нас цікавить тільки матеріал для журналу, що, зрештою, зводиться до кількості надрукованих слів. Що більший репортаж — то більше слів. Давайте умовимося так: якщо у вас нічого не вийде і вас навіть не викличуть на розмову, ми платимо вам десять фунтів за згаяний час. Якщо викличуть, але на роботу не візьмуть, ми додаємо ще десять фунтів. А от коли дістанете ту роботу й дасте нам потрібні відомості для журнального репортажу, то отримаєте від нас по фунту за кожне надруковане слово.

Дівчина збентежено кліпала очима.

— Звичайно такий репортаж складається щонайменше з двох тисяч слів, — пояснив Дарк. — Інакше кажучи, якщо ви дасте нам відповідний матеріал, то заробити дві тисячі фунтів чи навіть більше… Ну, й те, що визнає за потрібне сплатити вам косметична фірма.

Дівчина схвильовано перевела дух.

— Такі великі гроші! — прошепотіла вона з ледь відчутною недовірою.

— Все залежить од вас, міс Стенз, — коротко мовив Дарк. — Ми даємо вам пораду, а далі дійте на власний розсуд.

— Я старатимусь як зможу, — пообіцяла вона.

— От і добре. — Дарк обернувся до міс Мейсон: — Мабуть, можна робити фотографії, Брендо.

— Я все влаштую. Поле, — відказала міс Мейсон. Він вийшов з кімнати.

Через півгодини, вирушаючи на ділове побачення з представником великої фірми електронних машин, з яким вони умовились поснідати, Дарк мало не зіткнувся у вестибюлі з Мері Стенз, яка саме виходила з ліфта, піднявшись із підвального приміщення фотолабораторії. Він підхопив дівчину під руку, щоб підтримати, і вона вдячно усміхнулась,

— Пробачте, — мовив Дарк і, трохи помовчавши, спитав: — Зафіксували ваш образ?

— Та нібито.

Запала ніякова мовчанка. Зазирнувши в карі очі дівчини, Дарк тільки тепер помітив, з якою довірливою щирістю вони дивляться на нього, і в порівнянні з поглядом цих очей його власний скептицизм видався йому жалюгідним і нікчемним.

— Може, ви хотіли ще про щось спитати? — поцікавився він.

Дівчина нерішуче поглянула на нього.

— Не знаю, містере Дарк. Чесно кажучи, все це мене трохи спантеличило.

— Тоді, можливо, варто розповісти вам трохи, як ми робимо наш журнал, — запропонував він і швидко поглянув на годинник. — Якщо маєте кілька вільних хвилин, міс Стенз…

— Ну звісно.

— Гаразд. То давайте десь зайдемо на часинку, вип’ємо й побалакаємо. Чим більше ви знатимете про “Очевидець”, тим краще зумієте впоратись із своїм завданням.

— Дякую, — просто відказала дівчина.

Дарк повів її через Фліт-стріт до найближчого бару. Вони сіли за столик, і він замовив напої: дівчині херес, а собі віскі. Тоді заходився розповідати про загальний напрямок журналу й про те, яким чином вони вишукують і готують сенсаційні матеріали.

— Внаслідок цього, — сказав він, — наш журнал зажив слави сміливого викривача всіляких темних справ. Ми свідомо відмовляємося від того, що друкують на своїх шпальтах столичні газети, і прагнемо копнути глибше. Ми завжди шукаємо чогось трохи незвичайного, тоді питаємо себе: “А чим воно, власне, незвичайне?” — і в дев’яти випадках із десяти натрапляємо на дивовижні історії. Тринадцять разів завдяки нашим викриттям злочинців було притягнуто до суду. Два директори великих промислових компаній з нашої ласки мусили піти у відставку. А одного разу наш виступ призвів до самоліквідації концерну, що випускав дуті акції. І тепер скрізь кажуть, що матеріали “Очевидця” можна виставляти як докази на суді.

— Ви гадаєте, що і в цій косметичній історії може бути щось протизаконне? — спитала дівчина.

Дарк знизав плечима.

— Аж ніяк. Просто в людини виробляється підсвідоме чуття на всякі такі речі… Себто на цікавий матеріал. Отож я відчуваю, що й тут щось ховається, хоч усе воно може бути цілком законне й добропорядне.

— Щодо цього досліду… — нерішуче мовила дівчина. — Я весь час думаю про нього… власне, про рекламу. Я ж добре знаю, що дуже буденна й непоказна. Через те й не здобула успіху на сцені. Але я подумала…

— Про що? — спитав він.

— Подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною.

Дарк поблажливо всміхнувся.

— Це, мабуть, надто скромно сказано. Вчора шеф нашого відділу оголошень розмовляв з представником агентства, що провадитиме цю рекламну кампанію. Обрана дівчина, як сказав той” має стати найпершою красундао в світі. Ото буде штука!

Дівчина пильно подивилася на нього.

— Якщо вони й справді зможуть таке зробити…

— Не, дуже на це розраховуйте, — гостро Дарк, — Так само як і на те, що дістанете цю роботу. Там буде сила-силенна претенденток. До того ж пам’ятайте: ваш обов’язок полягає тільки в тому, щоб виконати завдання “Очевидця”.

— Я пам’ятатиму, — пообіцяла вона.

“Дивна річ, — думав Дарк, їдучи в таксі на умовлене побачення. — Вона така безбарвна, в ній так мало принадного, а проте є, либонь, щось таке невловиме, що інакше й не назвеш, як жіночністю. Ні, вона зовсім непогана дівчина. Біда лише в тому, що надто рано визнала свою поразку в житті, їй двадцять вісім, а вона вже зневірилась у собі. Життя висотало з неї всю снагу, лишило їй тільки одне: роботу, роботу, роботу…”

“А наче ти й сам не такий, — заперечив він собі по короткій хвилі, — Твоє життя теж безнастанна робота: “Очевидець” удень, “Очевидець” уночі — і так щодня, щомісяця, щороку… Погрузнув у ній з головою. Не дивно, що й Віра тебе покинула, — жодна жінка не житиме з роботом. А втім, шлюб і розлучення — це тільки розділові знаки життя, так само як народження і смерть. Людина і в розлуці живе собі й, мабуть, ще завзятіше хапається до роботи, дбаючи про кар’єру. Та коли розібратися, усе це, зрештою, марне. Десь через сотню років ні мені, ні оцій Мері Стенз нічого не знадобиться, анічогісінько. І навіть якщо вона здобуде собі красу, це теж нічого не варте. У домовині краса не потрібна…”

Він похмуро дивився крізь шиби в машині на яскраві вітрини крамниць уздовж Стренду. Травневе сонце розплескало по сірих панелях своє вогненне сяйво. Раптом водій різко загальмував перед смугастим переходом, і повз машину посунув байдужий натовп пішоходів.

“Сподіваюся, вона здобуде те, чого прагне, — подумав Дарк, уявивши собі Мері Стенз. — Вона така сама, як і всі ми в нашій боротьбі, за існування в цих кам’яних джунглях — боротьбі виснажливій і жорстокій. Є такі, кому успіх судився від народження, а інші мусять здобувати його в тяжкій борні. Та кінець кінцем і ті й другі дістають своє, хоч не завжди на те заслуговують…”

Таксі зупинилося перед великим будинком на Кінгсвеї.

“Що за чортівня! — схаменувся Дарк. — Мабуть, я таки справді старію, коли вже навіть розмова з негарною дівчиною може засмутити мене й вивести з рівноваги. Ось що означає розлучитися надто скоро й надовго”.

Він розплатився з водієм і, загнавши похмурі думки кудись у закуток свідомості, штовхнув перед себе обертові двері. Тоді повагом перейшов вестибюль і зупинився біля конторки.

— У мене побачення з містером Уотсоном, з відділу інформації. Моє прізвище Дарк.

“На Уотсона можна звіритись— він завжди замовить добрячий сніданок. А може, не таке вже воно, зрештою, і осоружне, це життя”, — підсумував він.

Розділ четвертий

Протягом тижня до поштової скриньки В-2855 надійшло понад дві тисячі листів. Звідти вони потрапляли до кабінетів на третьому поверсі фешенебельного будинку на Парк-лейн. На мідній табличці біля головного входу було вигравірувано: “Фірма Черіл — косметичні товари”. За дверима був великий хол, що розгалужувався на два коридори. Світляні покажчики лаконічно повідомляли: “Збут”, “Реклама” тощо. У восьми кабінетах містилися різні відділи фірми, а кілька менших кімнат займали секретарі та молодші службовці. У холі стояла вітрина з хромованого металу і скла, в якій виставляли товари фірми “Черіл”: лаки для нігтів, пудру, креми, губну помаду та різні гатунки рідкого шампуню. Неяскраве світло м’яко відбивалося од стін, пофарбованих у спокійні, пастельні кольори — салатовий та беж. Повітря в холі завжди було просякнуте ледь відчутним запахом дорогих парфумів.

Один з найбільших кабінетів займала місіс Аманда Белл — шеф відділу реклами фірми “Черіл”. Простора кімната була оздоблена з неабияким смаком: матово-рожеві стіни, візерунчаста стеля, вишукані світильники. Високе вікно виходило на Гайд-парк. На великому письмовому столі панував бездоганний порядок — нічого зайвого, лише зеленкуватий бювар, два телефонні апарати й гранчаста скляна попільниця. Високі зелені шафки-картотеки скидалися на непорушних роботів-вартових. На стінах у вузеньких рамках під склом висіли рекламні оголошення фірми, надруковані в найреспектабельніших газетах і журналах. Підлогу вкривав м’який білий килим, і здавалося, ніби ступаєш по засніженій галявині.

Місіс Белл зняла трубку з одного апарата й набрала номер. На перший погляд вона справляла враження ожилого манекена — новісінького, без жодної порошинки, дбайливо зробленого за найсучаснішим зразком. Її врода нагадувала скорше холодне місячне сяйво, аніж тепле проміння сонця. Правильні риси овального обличчя вкривав непомітний шар крему й пудри виробництва фірми “Черіл”, каштанове волосся з металевим полиском було наочним свідченням високих якостей “Черіл-шампуню”. Весь зовнішній вигляд місіс Белл втілював діловиту стриманість і навіть деяку суворість, та водночас з-під цієї службової машкари прозирала суто жіноча вдача — м’яка та лагідна. Місіс Белл була з тих самостійних жінок, які роблять кар’єру без сторонньої допомоги. Після смерті чоловіка, за вісім років перед тим, вона твердо поклала собі здобути добре оплачувану посаду і, не маючи ніяких особливих даних, окрім стрункої постаті й холоднуватої вроди, вирішила спробувати щастя на терені реклами. І їй таки поталанило. Платня у дві тисячі фунтів на рік була неабияким успіхом для тридцятивосьмилітньої жінки, навіть коли взяти до уваги необхідність час від часу боронитися від наполегливих зальотів містера Фасберже.

Еміль Фасберже був головою і директором фірми “Черіл”, назва якої походила від імені його покійної дружини. Черіл померла від пологів за десять років перед тим. Перші кілька літ удівства Еміль невтішно сумував, та поступово його поглинули важливіші справи — треба було “робити гроші”. З роками він дедалі гладшав і зрештою перетворився на кулеподібного товстуна з м’ясистими губами й зачіскою з кількох волосин, страшенно ласого до гарних коньяків і дорогих сигар. Він мав три автомобілі, загальна вартість яких сягала двадцяти тисяч фунтів. Гарненькі жінки притягували його до себе, немов магнітом, і він завжди волів радше нападати, аніж захищатися. Ці, його амурні операції були загалом доволі успішні, й навіть Аманда Белл, холодна, мов потужний рефрижератор, не встояла перед енергійним натиском свого шефа. Та, зрештою, вона й не прогадала. Еміль мав щедру вдачу і не забарився втілити свою вдячність у цілком реальні форми — затишну квартиру, дороге вбрання, коштовності й забезпечену посаду, що давала чималий прибуток. Звісна річ, поза всім тим Аманда була досвідченим фахівцем у галузі реклами.

Того дня відділ реклами опинився в центрі уваги і мав перед собою силу-силенну роботи. З двох тисяч ста двадцяти двох дівчат, що відгукнулися на оголошення в “Гардіані”, після доскіпливого і всебічного розгляду треба було вибрати одну. До того ж усю цю роботу належало провести якомога потаємніше, що вимагало не тільки чіткого планування, але й граничної обережності.

Довгий гудок у телефонній трубці нараз урвався.

— Клініка Мортімера, — відповів жіночий голос.

— Мені потрібен доктор Рафф.

Минуло кілька секунд, і в трубці пролунав рівний і сухий чоловічий голос:

— Рафф слухає.

Місіс Белл усміхнулася в трубку.

— Це Аманда Белл з фірми “Черіл”. Ми готові взятися до першої стадії плану “Врододій”.

— Коли?

— Як вам зручніше, докторе Рафф. Коли не заперечуєте, сьогодні по обіді.

Після невеликої паузи в трубці почулася трохи невдоволена відповідь.

— Гаразд. О третій.

— Чудово, — мовила місіс Белл. — Я запрошу містера Фасберже.

— І нікого більше, чуєте? — попередив сухий голос. — Така умова.

— І нікого більше, — луною озвалася місіс Белл.

У трубці клацнуло, і запала тиша. З обличчя місіс Белл збігла усмішка. Вона замислено поклала трубку і натиснула червону кнопку на розі стола.

— Приймальня містера Фасберже, — забринів у ґратчастому гучномовці солоденький голос секретарки.

— Це Аманда Белл. Містер Фасберже у себе?

— Ні, місіс Белл. Він ще зранку виїхав на фабрику в Стенмор.

— Зробіть ласку, з’єднайтеся з ним і скажіть, що нараду з приводу першої стадії призначено на сьогодні по обіді в його кабінеті.

— Гаразд, місіс Белл.

— Дякую.

Місіс Белл відпустила кнопку і запалила сигарету. Майже відразу задзвонив телефон. Вона зняла трубку.

— Відділ реклами.

Тонкий чоловічий голос заговорив їй просто у вухо:

— Амандо, це Клайв. Я щойно погодив останні деталі рекламної кампанії. Все точнісінько так, як ви хотіли.

— Добре, — мовила вона.

— Столичні й місцеві газети, журнали, комерційне телебачення… Нам пощастило навіть зарезервувати час у чотирьох суботніх програмах.

— Чудово, Клайве. Поки що нічого більше не треба. Про все останнє я вас повідомлю.

— У мене тут зараз кінознімальна група з усім спорядженням. Вони хочуть знати, коли будуть зйомки.

— Я подзвоню, як тільки це стане відомо. Скажімо, десь за тиждень.

— І ще одне, Амандо, — редакційні коментарі. Я маю чималі зв’язки у багатьох впливових газетах. Ладен поручитися, що вони приділять увагу “Врододію”. Певна річ, вашій фірмі треба буде укласти зі мною відповідний контракт, але це коштуватиме дрібниці, а справа, безперечно, варта.

— Ні, — відказала місіс Белл. — Це має бути суто рекламна кампанія, і тільки рекламна. Нам не потрібні ніякі редакційні коментарі.

— Але ж вони важать куди більше, ніж рекламні оголошення.

— Клайве, — перепинила його місіс Белл, — я хочу, щоб ви раз і назавжди зрозуміли: нам це не потрібно. Всі деталі кампанії мають зберігатися в суворій таємниці. Якщо ви хоч словом прохопитесь газетярам, я негайно розриваю угоду з “Мерріт і Хау” і доручаю справу іншому агентству.

— Мовчатиму як риба, — квапливо озвався Роуз. — Просто я думав, що ми могли б дуже зацікавити пресу, а надто жіночі журнали.

— Забудьте про це, — сказала місіс Белл. — Розголос у пресі — це якраз тс, чого ми найменше прагнемо. Ми маємо змогу заплатити за оголошення і друкувати лише те, що самі вважаємо за потрібне. Сподіваюся, ви це запам’ятаєте?

— Так, — розчаровано мовив він. — Запам ятаю.

— Протягом найближчих п’яти днів ми будемо вивчати претенденток. Як тільки відберемо потрібну дівчину, я дам знати, і ми складемо детальний план. А поки що найголовніше— мовчати. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Чекатиму вашого дзвінка.

— Бувайте здорові, — і місіс Белл поклала трубку.

Лишалося тільки одне. Вона перейшла до невеликого столика біля вікна і взяла кілька тек з листами. Тоді повернулася до письмового столу й, беручи один по одному ті листи, заходилася розкладати їх на кілька окремих стосиків — залежно від стилю та змісту й від характеру облич на прикладених фотокартках. Серед них була й фотографія Мері Стенз.

— Цілком зрозуміло, що ми не можемо опитати дві тисячі дівчат, — твердо промовила місіс Белл. — Так само доктор Рафф не зможе розглянути дві тисячі фотографій. Тому я відібрала близько ста можливих кандидаток, з числа яких ми за допомогою доктора Раффа залишимо десь із двадцять.

Еміль Фасберже, відхилившись на спинку стільця, сердито кусав кінчик сигари, неначе його вивела з рівноваги така сваволя: з двох тисяч дівчат залишити якихось два десятки.

— З цими двадцятьма я можу сама поговорити, — вела далі Аманда Белл, — і відібрати душ п’ять, яких потім огляне доктор Рафф. Одна з них має нам підійти.

Фасберже буркнув щось на знак згоди, тоді потягнув за ланцюжок, що звисав з жилетної кишені, й видобув на світ великого золотого годинника.

— Ми чекаємо вже двадцять хвилин, — невдоволено зауважив він.

— Мабуть, він затримався в клініці, — сказала місіс Белл. — Адже він лікар.

— Лікар-пекар! — форкнув Фасберже. — Ми платимо йому за цю роботу добрячі гроші й не повинні чекати, хай йому біс. — Він знічев’я поворушив пачку листів і фотографій на столі. — Сподіваюся, він годен зробити те, до чого взявся? Сам я ніколи про нього не чув.

— У певних колах його знають навіть за кордоном, — пояснила місіс Белл. — Дехто вважає його за одного з провідних фахівців у галузі фізіологічної біохімії, хоч офіційного визнання він, звісно, здобути не може.

— А чого це його не визнано? Вона знизала плечима.

— Звичайна річ. Одна пацієнтка померла після аборту, а його посадили в тюрму. Але то було давно, і не можна ж дбвіку ігнорувати здібну людину.

Фасберже постукав долонею по столі.

— Це мені не подобається, — сердито буркнув він. — Коли якось випливе, що цей суб’єкт причетний до фірми “Черіл”, ми пропали.

— Ніякої небезпеки немає, — заспокоїла його місіс Белл. — Участь доктора Раффа в нашому ділі буде цілковитою таємницею. Жодні відомості не побачать світу поза нашими оголошеннями. Що ж до дівчини, яку ми оберемо, то вона навіть і не знатиме, хто він такий. Відомо стане тільки те, що ми самі знайдемо за потрібне розголосити, себто — наслідки.

— Гаразд, крли так, — пробурчав Фасберже. — Сподіваюся, ці наслідки будуть варті грошей, які ми маємо вгатити в цю витівку.

Місіс Белл легенько торкнула пальцем його руку.

— Емілю, — лагідно мовила вона, — ви надто хвилюєтесь. Дозвольте мені взяти на себе всю відповідальність за цей план. Я зумію довести його до пуття.

— Гаразд, — знехотя відказав він. — Тільки з однією умовою.

— А саме?

— Сьогодні ми вечеряємо разом, Амандо.

Вона якусь хвилю дивилась на нього, ледь звівши одну брову. Фасберже неспокійно поворухнувся на стільці всім своїм важким тілом.

— Я згодна, — церемонно сказала вона. — Згодна, Емілю, з великою приємністю.

Він схвально кивнув головою і мовчки втупив у неї очі, неначе величезна жаба, що от-от викине свого довгого язика й проковтне її, як комаху. Його схожі на цурпалки пальці нетерпляче затарабаиилті по бювару, вибиваючи якийсь чудернацький ритм. Аж ось нарешті секретарка шанобливо ввела до кабінету доктора Раффа.

Джеймс Рафф був з тих людей, до яких мимоволі проймаєшся повагою. Невисокий на зріст, досить тендітної будови, він, проте, якимось незрозумілим чином справляв враження дуже сильної людини, а твердий і проникливий погляд його суворих темних очей немовби свідчив про те, що вони належать справжньому мужчині. Всі його рухи були неквапливі й ощадливі, ніби їх наперед розрахував і визначив якийсь досвідчений фахівець у галузі кінематики. Строгий темно-сірий костюм, видимо недорогий, але цілком елегантний, добре облягав його постать. У виразі докторового обличчя прозирала похмура іронія: здавалося, він був невдоволений не тільки власною долею, але й життям узагалі.

Після того як місіс Белл відрекомендувала його шефові, доктор Рафф спокійно вибачився за спізнення, але жодного пояснення не дав.

Фасберже великодушно махнув рукою:

— Все гаразд. Сідайте.

Рафф лишився стояти, потім перейшов до вікна й поглянув на Гайд-парк.

— На жаль, у мене обмаль часу, — мовив він своїм рівним і сухим голосом. — Чи не могли 6 ми зараз же взятися до діла?

Фасберже сердито зиркнув на Аманду Белл. Вона знизала плечима й здобулася на силувану усмішку.

— Вам відомо, що ви маєте робити, докторе? — спитав Фасберже.

Рафф повернувся до письмового столу і став, дивлячись униз на спірозмовника з ледь помітним виразом нудьги.

— Так, — коротко відповів він.

Місіс Белл присунулася ближче і показала на розкладені купками листи й фотографії.

— Ми одержали понад дві тисячі пропозицій і відібрали з них близько ста. Сподіваємося, що з вашою допомогою ми виберемо щось із двадцять дівчат, з якими я поговорю сама, і зрештою зведемо їх число, скажімо, до п’яти — цих ви зможете оглянути особисто.

Рафф пильно подивився на неї своїми дивними незворушними очима.

— Можна подумати, що ви наймаєте друкарку-стенографістку, а не пацієнтку для глибокої ендокринної терапії, — зауважив він тим самим байдужим тоном.

Потім, не звертаючи уваги на Фасберже, перехилився через стіл і взяв пачку листів та фотографій. Він швидко перебіг їх очима, так наче проглядав картотеку, і, відібравши дві фотографії, передав їх місіс Белл; потім узяв зі столу ще одну пачку і знов повторив те саме, аж поки переглянув усі. Коли він скінчив, місіс Белл тримала в руках вісімнадцять фотографій. Рафф забрав їх у неї і переглянув ще раз. Чотири відкинув, а решту повернув їй.

— Чотирнадцять, — сказав він. — Я огляну їх усіх.

— Коли? — спитала місіс Белл.

— У п’ятницю, між пів на десяту й першою.

— Це виходить по п’ятнадцять хвилин на кожну.

Рафф нічого не сказав, тільки глузливо зміряв її очима.

— Я приготую кімнату і все потрібне. Огляд проведемо в нашій лабораторії в Стенморі. Чому — ви розумієте.

Рафф коротко кивнув.

— А тепер, з вашого дозволу… — Він рушив до дверей. — Мене чекає робота. До побачення.

І в наступну мить за ним грюкнули двері. Фасберже спопеляв поглядом місіс Белл, проте не дав волі гнівові, аж доки звуки Раффової ходи не завмерли в кінці коридора.

— Мені не подобається цей тип! — вибухнув він нарешті. — Надто вже пихатий і зарозумілий, хай йому чорт! За кого він себе має?

— Здається, він знає свою справу, — боронилася місіс Белл.

— Він навіть не читав листів!

Вона якусь хвилю помовчала, зважуючи цей аргумент.

— Я думаю, на цій стадії його цікавили тільки фотографії. Можливо, він вибирав певні риси облич або ті чи ті форми черепних кісток. Не забувайте, Емілю, що він уже не перший рік працює в цій галузі. Клієнтура Мортімерової клініки складається переважно з багатих жінок середнього віку, що прагнуть зберегти або повернути свою красу.

Фасберже вперто сопів.

— Скільки ми йому платимо? — вимогливо спитав він.

— П’ять тисяч фунтів завдатку плюс гонорар з розрахунку сто фунтів за кожний день, поки триватиме курс лікування. Загальна сума сягне щось, мабуть, тисяч із десять, а може, й трохи більше.

— Це ж сила-силенна грошей!

— І сила-силенна роботи. Адже йдеться не про те. щоб просто надати жінці привабливого вигляду. Доктор Рафф має створити красу там, де її не існує, — справжню, природну красу. Він запевняє, що щаслива обранка може стати найвродливішою жінкою в світі.

Фасберже недовірливо гмукнув.

— Він уже коли-небудь робив таке?

— Тільки в певних межах. Не багато знайдеться жінок такого віку, коли краса ще щось важить, котрі мали б змогу витратити на неї десять тисяч. Його пацієнтками були кілька кінозірок, дочок дуже багатих батьків тощо, але все це зберігається в суворій таємниці. Зрештою, яка жінка схоче признатися, що вона змушена була купувати красу за гроші і що їй штучно змінили обличчя й тіло? А надто коли лікування має тривати нескінченно довго.

Помітивши, що в очах Фасберже майнув подив, вона додала:

— Курс лікування передбачає біохімічні та гормональні методи, а також особливий регулюючий препарат під назвою стимулін, що його винайшов доктор Рафф. Після того як в організмі відбудуться бажані зміни, необхідно підтримувати гормональну рівновагу, а це тягне за собою періодичне повторення курсу, так би мовити, підгодовування, організму.

— Послухайте, Амандо, — занепокоєно мовив Фасберже. — Я не хочу, щоб наша фірма встряла в тривалий і дорогий експеримент, якому, я бачу, й кінця-краю не буде.

— Звісно, що ні, Емілю, — впевнено сказала вона. — Як тільки ми завершимо нашу рекламну кампанію і доведемо ефективність стимуліну, експеримент скінчиться.

— А що станеться з дівчиною?

— Це не наш клопіт, — байдуже відказала місіс Белл. — Вона просто виконуватиме певну тимчасову роботу, за яку дістане добру платню. На цьому наші обов’язки щодо неї кінчаються.

Вона зайшла за стіл і злегка торкнулася губами лисуватої голови Фасберже.

— Вся штука ось у чому, Емілю, Стимулін зробить дівчину красунею, а “Врододій” матиме в своєму складі стимулін. Саме так ми його, й будемо рекламувати: “Врододій” — крем із стимуліном”. Певна річ, частка стимуліну буде надзвичайно мізерна, та й, зрештою, він навряд чи зміг би діяти в складі косметичного крему, але спокуса — то величезна сила. Розрекламований в такий спосіб, “Врододій” швидко завоює косметичний ринок.

— Але ж дівчина…

— Годі вам турбуватися про дівчину, Емілю. Доктор Рафф не менше зацікавлений у тому, аби все це збереглося в таємниці, і ми з ним уже розробили план. Вона мовчатиме і, отже, не завдасть нам ніякого клопоту.

Місіс Белл нахилилася і ніжно поплескала його по одвислих щоках.

— Звіртеся на свою Аманду, — прошепотіла вона.

Розділ п’ятий

Того дня, коли прибув лист, Мері Стенз просто з контори пішла в кіно. Тимчасова робота, яку вона знайшла минулого тижня, полягала переважно в передрукові нудних конторських паперів, і, відчуваючи дедалі більшу втому й душевну порожнечу, Мері дозволила собі витратити чотири шилінги й трохи розвіятись. Поза тим, що її справді цікавила акторська гра, хоч і трохи нівельована, як завжди в кіно, була ще одна причина, чому їй не хотілося повертатися додому: Пенелопа того вечора майже напевне приймала чергового “приятеля”, отже, її затримка на дві-три години була щонайменше виявом звичайної тактовності.

Коли десь після десятої вона підійшла до похмурого старовинного будинку георгіанської доби, у їхньому вікні на третьому поверсі ще світилося. Вона стомлено піднялася нагору голими кам’яними східцями і відімкнула двері своїм ключем.

У вітальні горіло світло, але нікого не було. Зате з боку спальні долинали якісь невиразні звуки, і раптом Мері почула уривчастий чоловічий сміх. Вона перейшла кімнату, зупинилася перед вищербленим дзеркалом, що висіло над порожнім розцяцькованим каміном, і втупила очі в своє відображення, У жовтавому світлі єдиної лампи, що звисала зі стелі, вона мала такий самий занедбаний, непривабливий вигляд, як і все це помешкання. Мері сердито перевела погляд далі, на відображення стін за спиною, на бляклі квітчасті шпалери, дешевенькі меблі, і її з новою силою пойняло малодушне почуття безпорадності й неволі, яке щоразу збуджувала в ній ця кімната.

Аж раптом вона побачила листа. Він лежав на маленькому хисткому столику, єдиному в кімнаті. Блідо-голубий конверт прикрашала надрукована в лівому горішньому кутку емблема у вигляді квітки із слів: “Косметична фірма “Черіл”. Чиясь рука вже грубо розірвала конверт — мабуть, то Пенелопа поквапилася вдовольнити своео цікавість. Мері поволі витягла складений учетверо аркуш блідо-голубого паперу й розгорнула його.

Вгорі листа була та сама емблема і повна назва фірми, відтиснена елегантним рукописним шрифтом через весь аркуш. Далі йшли дві адреси: одна — правління фірми на Парк-лейн, друга — фабрики в Стенморі. Лист був короткий, надрукований на машинці. Внизу стояв підпис: Аманда Белл.

Вона тричі перечитала листа, силкуючись погамувати радісне збудження. Збігло більш як тиждень, відколи вона розмовляла в редакції з Полом Дарком та Брендою Мейсон, і Мері почала була вже занепадати духом, вважаючи, що й ця робота її обминула. Та досить було тих кількох надрукованих на машинці рядків, як її похмура безнадія враз, наче за помахом чарівної палички, поступилася місцем радісному піднесенню. Вона повернулася до дзеркала і прояснілими очима стала пильно розглядати своє відображення, уявляючи себе в подвійній ролі: як об’єкт новітнього косметичного досліду і як таємного репортера “Очевидця”. Обидві перспективи були однаково втішні.

“Стривай, але ж ти ще не дістала цієї роботи, — сказала вона собі, проймаючись раптовою тривогою. — Може, ти ще й не підійдеш на те, що вони мають на меті. Може, їм потрібна дівчина не така, як ти, а з іншим обличчям чи статурою…”

Раптом у спальні щось важко грюкнуло об підлогу, і відразу ж таки розлігся пронизливий, мало не істеричний сміх Пенелопи: “Ой Пітере, дурнику… який же ти кумедний!..” Було виразно чути кожне слово. Потім з-за стіни долинув низький, нерозбірливий голос Пітера, за ним здавлений Пенелопин сміх, і нарешті запала тиша.

Мері нахмурилася, зітхнула й повела очима по кімнаті, шукаючи свою сумку. Тоді знову стала перед дзеркалом і, повертаючи голову з боку в бік, заходилася ретельно пудрити обличчя і фарбувати губи. Вона спробувала глянути на себе очима сторонньої людини, і понад усе їй хотілося добачити в своїй буденній зовнішності бодай якісь ознаки справжньої краси, але огляд тільки засмутив її:

“Черіл”, — думала вона. — Так звуться оті дорогі косметичні засоби, що продаються у великих крамницях Вест-Енду. В блідо-голубих коробках з срібними краями. Це відома фірма, її вироби рекламують навіть кінозірки. Вона може зробити для мене дуже багато… Я певна, що це і є та щаслива нагода, якої я завжди так чекала. Якби ж ото тільки мати хоч трохи привабливішу зовнішність…”

Вона розглядала в дзеркалі своє грубо нафарбоване обличчя, і думки її раптом круто звернули в інше річище.

“Не те, — вирішила вона, — зовсім не те. Їм потрібна звичайна, непоказна дівчина, матеріал для досліду. Намагаючись прикрасити себе, я не тільки марную час, але й ризикую не дістати цієї роботи. Краще взагалі не пудритись і не фарбуватися — нехай дивляться так. Нехай відразу побачать мене таку, яка є, щоб не довелося змивати пудру й помаду”.

Мері пройшла вузьким коридором у ванну і намочила водою край рушника. Та тільки-но зібралася стерти з обличчя косметику, як у коридорі почулося човгання босих ніг і до ванної влетіла Пенелопа, зовсім гола, з розпатланим волоссям і розмазаною по щоках губною помадою.

— Ой! — скрикнула вона, прикипівши до місця. — Я не знала, що ти вдома…

— Зате я знала, що ти вдома, — значуще мовила Мері. — І Пітер теж.

Пенелопа зайшлася сміхом.

— Ти чула грюкіт? Цей дурник Пітер гепнувся з ліжка, саме коли ми… — Нараз вона замовкла, помітивши на обличчі Мері свіжу косметику. — Схиліть голови перед її королівською величністю! — глузливо заговорила вона. — Ми сьогодні при повному параді, чи ке так, дорогесенька? Тільки найкращі з кращих гідні уваги косметичної… фірми… “Черіл”.

— Ти б ліпше не читала чужих листів, — спокійно відказала Мері.

Тепер, коли Пенелопа присунулася ближче, вона почула в її віддихові солодкуватий запах джину, а з досвіду знала, що коли Пенні напідпитку, з нею не варт заводитись.

Пенелопа пестливо погладила долонями свої стрункі стегна.

— Пробач, люба, — уїдливо мовила вона. — Сказати правду, я навіть не глянула на адресу. Як тільки побачила на конверті слова “косметична фірма”, то й сумніву не мала, що це мені. Хто б міг подумати…

Вона простягла руку до червоного халата, що висів за дверима.

— Я прийшла по халат, — знову заговорила вона, вже природнішим тоном. — Не можу ж я весь вечір бути гола, хоч би як це подобалось Пітерові. Така бісова холоднеча…

Вона накинула на плечі халат і в прихованою цікавістю спостерігала, як Мері стирає рушником з обличчя пудру й помаду.

— Ти просила в них роботи? — спитала вона.

— Та нібито.

— А що за робота?

— Нічого особливого. Щось пов’язане з дослідами.

Пенелопа зневажливо посміхнулася.

— Зрозуміло. Ну що ж, я, мабуть, піду до Пітера, бо він ще, гляди, знову гепнеться з ліжка. — Вона зупинилася на порозі, і в очах її спалахнули пустотливі вогники. — Це ще добре, що він упав на спину, а то б міг лишитися калікою. Я серйозно кажу. Ти знаєш, який він, цей Пітер…

— Ні, я не знаю, який він, цей Пітер, — холодно відказала Мері, — і прошу тебе поводитися пристойніше. Зрештою, є якась межа…

Пенелопа з еикликом труснула головою, і її золотаве волосся заблищало в. електричному світлі.

— Якщо вона і є, люба, то я її ще не досягла… і не скоро досягну.

Вона вийшла з ванної і подалася до свого Пітера.

Мері ще раз витерла обличчя і повернулася до кімнати. Із спальні долинали притишені голоси. Все як завжди. Десь через півгодини Пітер крадькома вислизне з квартири. Пенелопа прийде до неї у вітальню, і відновляться нормальні взаємини. Попри свій буйний темперамент, Пенні була не така вже й погана. Час від часу на неї щось нападало, і вона ставала вперта й егоїстична, але душу мала надзвичайно щедру, і Мері не могла не бути вдячна їй за допомогу в скрутну годину. Проте нескінченні відвідини Пенелопиних “приятелів” ставали дедалі нестерпніші, й рано чи пізно треба було покласти цьому край.

“А може, оце й буде нагода, — подумала Мері, — оцей косметичний експеримент”. Він може дати їй все і вже, певна річ, нічого в неї не одбере. Втрачати їй нічого, а здобути можна чимало. Коли станеться найгірше, вона лишиться така сама, а коли найкраще — о, тоді хтозна — може, й цілий світ упаде до її ніг. А вийде ні се ні те, вона теж не прогадає — якщо “Очевидець” надрукує отой репортаж. Тоді вона одержить майже дві тисячі фунтів.

“Завтра подзвоню Даркові, — вирішила вона. — Йому я найбільше зобов’язана і повинна робити все, як він скаже. Зрештою, якби не він, я б ке дізналася про цю роботу”.

Задоволена своїм рішенням, вона сіла і втупила очі перед себе, чекаючи, коли почується обережний шурхіт — ознака того, що Пітер забрався додому, — і вони з Пенелопою зможуть спокійно повечеряти.

Наступного ранку, урвавши кілька хвилин від своїх конторських паперів, Мері Стенз подзвонила з автомата Даркові й прочитала йому листа під фірми “Черіл”.

— Чудово, — сказав Дарк. — Певне, це означає, що вас відібрано. Вони не стали б вас запрошувати на медичний огляд, якби не вважали за серйозну претендентку. Гадаю, вас таких буде душ із десять.

— Чи дасте ви мені якісь поради? — спитала вона.

— Так, міс Стенз. Насамперед ні в якому разі не намагайтеся прикрасити себе. Ніякої косметики. Будьте така, як є. Не виказуйте надмірної зацікавленості, поводьтеся якомога невимушеніше. І ще одне. Від сьогодні й надалі не дзвоніть мені чи міс Мейсон до редакції. Я дам вам свій домашній телефон. Ви маєте під рукою олівця?

— Хвилиночку, — пробурмотіла вона, витягаючи з сумки дешевеньку авторучку й записничка. — Слухаю.

— Ве — сорок два — сорок чотири, — продиктував Дарк. — У будь-який час після сьомої. Дзвоніть і розповідайте все до найменших подробиць, хоч які б вони здавалися несуттєві. А ми тим часом копнемо глибше фірму “Черіл” та її верховодів. Чує моє серце, що з цього вийде цікавий матеріал.

— Будемо сподіватися, — щиро сказала Морі,

— Отже, дзвоніть. Чекатиму в п’ятницю увечері.

— Гаразд, — пообіцяла вона.

— І ще одне. Зверніть пильну увагу на лікаря, що робитиме огляд. Лікарі — завжди помітні постаті б таких історіях. Здається мені, що в цьому досліді він гратиме не останню роль.

— Зроблю, що зможу, — запевнила Мері.

Вона повісила трубку й повернулася до невеличкої контори та осоружних паперів.

Розділ шостий

Доктор Джеймс Рафф був людиною складної й суперечливої вдачі. Він зруйнував свою медичну кар’єру, порушивши закон задля одного дурноверхого вагітного дівчиська, що було не варте такої жертви і мало необачність померти після бездоганно зробленого аборту. Відтак йому довелося скуштувати невеселого життя тюремного в’язня, а коли він вийшов на волю, то твердо поклав собі відновити свою репутацію у медичному світі, хоч на той час ім’я його було вже викреслене із списків корпорації. Він міг би, звичайно, подати прохання про поновлення, але природжена гордість не дозволила йому зробити такий крок. Понад усе він ставив свою особисту незалежність, яка грунтувалася на досить істотній матеріальній підвалині — щорічній ренті, успадкованій від багатого родича, що помер за кілька років перед тим. Якийсь час доктор Рафф вів дослідницьку роботу і, працюючи в галузі ендокринних гормонів та штучних ферментів, відкрив складну молекулярну сполуку, якій дав назву стимулін.

Стимулін являв собою, власне, один з ізомерів оксиамінопуринової групи сполук, похідних від нуклеопротеїну. Він мав властивість пожвавлювати діяльність тих чи інших ендокринних залоз і підтримувати їх в такому стані протягом тривалого часу. Інші дослідники в Америці та Європі також виділили цю сполуку і, позначивши її умовними назвами, провадили обережні клінічні досліди над тваринами й хворими на порушення ендокринної діяльності. Але доктор Рафф майже відразу збагнув, які перспективи відкриває стимулін у його вузькій галузі, і сміливо рушив найкоротшим шляхом.

Клініка Мортімера являла собою невелику приватну лікарню для обмеженого кола осіб і містилася в затишному особняку на західній околиці Лондона. Вона спеціалізував лася на нелегальних операціях для заможних жінок: на бажання пацієнтки, там їй могли зробити за фантастичну ціну кесарів розтин або ж без зайвих розпитів перервати вагітність, що й складало основну статтю прибутку лікарні. Окрім шістьох чоловік медичного персоналу та жінки-лікаря, що мешкала при клініці, там співробітничало чимало фахівців-кансультантів, серед яких був один відомий гінеколог і, звичайно, сам доктор Рафф, котрий майже весь свій час у і клініці віддавав поліпшенню зовнішності пацієнток. Згодом його наполеглива праця почала привертати до себе увагу, і в міру того, як слава про нього поширювалася в місті, попит на такі послуги дедалі зростав.

Аманда Белл, почувши про чудодійні методи доктора Раффа від однієї приятельки, яка після курсу лікування невпізнанно змінилася на краще, вирішила сама зустрітися з ним. Десь у закутку її свідомості вже зародився план оригінального й сміливого рекламного трюку, і, маючи суто практичний розум, вона відразу ж пов’язала його з новим, косметичним засобом, що на той час розроблявся в лабораторіях фірми і мав з’явитися на ринку протягом найближчого року.

Рафф зустрів її холодно й неприязно — не тому, що мав проти неї якесь упередження, а просто через свою відлюдну й похмуру вдачу. Він справляв враження неговіркої і замкнутої людини, що цікавиться тільки своєю роботою, але йому, як видно, до смерті набридло день у день гальванізувати обличчя нескінченної низки підстаркуватих красунь. Його заповітною метою, як дізналась Аманда, була власна приватна практика, і для здійснення її він потребував лише часу і грошей.

Тільки під час другої зустрічі з Раффом Аманда зважилася згадати про те, що мала на думці. Перед тим вона зібрала про нього які могла відомості й дізналася про дещо з його темного минулого. Тепер їй стала зрозуміла Раффова відлюдкуватість, і, щоб здобути його довір’я, вона відверто виклала свою пропозицію. Спочатку Рафф узагалі відмовився розмовляти на цю тему, але поступово, як у перспективі все виразніше вимальовувалися гроші, його опір слабшав, і зрештою він дав свою згоду.

Рафф прийняв цю пропозицію не тільки з матеріальних міркувань, його зацікавила й сама робота — адже він ніколи ще не провадив експериментів у такому широкому обсязі. По суті, йому надавалася цілковита свобода дій, і він дістав змогу наново перетворити зовнішність дівчини, користуючись усіма методами фізіологічної біохімії. Щоб пов’язати цей експеримент з косметикою, він погодився постачати фірмі невеликі дози стимуліну, який у мікроскопічній кількості мав увійти до складу нового виробу. Тепер фірма “Черіл” мала підстави твердити, що кожний тюбик “Врододію” містить у собі той самий препарат, з допомогою якого проста, непоказна дівчина з рекламних оголошень перетворилася на сліпучу красуню. Етичний бік такого комерційного заходу мало обходив Раффа, і він зажадав тільки одного — щоб його участь у досліді лишилася таємницею. Основні клінічні процедури ухвалено було провести під наркозом, щоб піддослідна дівчина навіть не знала, що з нею робитимуть. А в рекламних оголошеннях буде сказано тільки те, що вона пройшла посилений курс лікування стимуліном — головною складовою частиною “Врододію” — під наглядом відомого фахівця, який з професіональних міркувань побажав лишитися невідомим. Всі ці умови було погоджено на обопільне задоволення сторін, і доктор Рафф одержав свої п’ять тисяч завдатку, що, однак, і трохи не змінило на краще його відлюдної вдачі. Обговорення побічних деталей плану наганяло на нього нудьгу, не цікавила його й процедура вибору об’єкта для досліду. Теоретично на це годилася перша-ліпша дівчина, проте було бажано підібрати певний склад анатомічної будови — це полегшувало його завдання і дозволяло швидше домогтись успіху. Ця дівчина була для нього всього лиш безформною масою протоплазми та кісток, що їй він мав надати довершеного вигляду — не хірургічним скальпелем, а крихітними дозами складних органічних речовин та гормонів. З цього сирого матеріалу треба було виліпити досконалий витвір мистецтва, здатний тішити людське око.

Рафф не боявся того, що його уявлення про фізичну красу жінки може різнитися від уявлень інших. Він знав, що краса — поняття чисто расове і що кожна раса — а раса це не що інше, як біологічний вид, — має свої власні критерії. Справжня краса — надзвичайно рідкісне явище, і коли вона десь з’являється, то зараз же здобуває визнання всієї раси, а часто й цілого світу. Він ставив собі за мету створити такий тип красуні, який насамперед відповідав би уявленням читачів рекламних оголошень в Англії і загалом у Європі, а також в Америці, тобто там, де мали найбільший збут вироби фірми “Черіл”. Це завдання, як він вважав, не становило особливих труднощів.

У п’ятницю зранку він поїхав у Стенмор. Приземкувата новітня будівля фабрики “Черіл” займала чималу територію на розгалуженні двох головних доріг. Рафф пройшов у дослідний відділ, де на нього вже чекала Аманда Белл. Неуважно привітавшись, він рушив за нею через лабораторію, що виблискувала білою фарбою та нікелем, до меншої суміжної кімнати з скляними дверима. Тут усе було, як у справжній лікарні: операційний стіл з регульованою висотою, безтіневі лампи, пересувні столики з інструментами на металевих підносах, блискучий стерилізатор, а в кутку — невеличкий рентгенівський апарат.

— Ми постаралися дістати все, що ви звеліли, — сказала міс Белл. — Більшість обладнання взято напрокат і після закінчення досліду має бути повернено.

Рафф схвально кивнув головою. Він підійшов до операційного столу і покрутив регулятор, потім оглянув інструменти.

— А рентгенолог? — спитав він.

— Вона буде з хвилину на хвилину. Її звуть міс Х’юз, а вас я відрекомендую як доктора Престона.

— Добре, — кивнув Рафф.

Він перейшов до високої шафи й відчинив дверцята. В шафі висіло чотири білих халати. Рафф узяв один і надягнув, потім видобув із внутрішньої кишені піджака й насадив на ніс великі рогові окуляри.

— Невеличкий маскарад, — пояснив він без усмішки.

— Тут поряд є ще одна кімната, де дівчата зможуть перевдягатись. Я приготувала для них простенькі халати, — сказала місіс Белл. — Думаю, спочатку я поговорю з кожною кілька хвилин, а тоді попрошу роздягтись і проведу до вас.

— Насамперед міс Х’юз, — мовив Рафф. — : Мені потрібні рентгенівські знімки голів усіх кандидаток. Зовнішній огляд триватиме кілька хвилин, але він буде досить детальний, і я хочу, щоб ви були присутні.

— Гаразд.

— І ще мені знадобляться деякі аналізи. Власне, це мала б робити медсестра.

— У нас є медсестра в фабричній амбулаторії. Послати по неї?

— Так, — уривчасто кинув Рафф і подивився на годинник. — А що ми маємо в запасі ще чверть години, то я був би вам вельми вдячний, якби ви звеліли принести чашечку кави.

— Авжеж, — мовила місіс Белл і квапливо вийшла з кімнати.

Через три хвилини з’явилася міс Х’юз, рентгенолог, і о пів на десяту перша з чотирнадцяти дівчат зайшла до кімнати на розмову та огляд.

Розділ сьомий

Була вже пізня година, коли, повечерявши в китайському ресторанчику, Пол Дарк повернувся до своєї квартири в Найтсбріджі, В кишені його був грубенький жмуток папірців, списаних від руки й надрукованих на машинці, — попередній звіт невеличкої розвідувальної групи, якій він загадав добути відомості про косметичну фірму “Черіл”, Він мав намір приділити часинку, щоб ознайомитися з ними, а може, й спробувати накидати щось на зразок доладної історії.

Квартира була простора й зручна, вмебльована в старовинному стилі. Вишукані бра розливали по вітальні приємне м’яке світло, що відбивалося від дзеркальної поліровки піаніно в одному кутку та екрана великого телевізора в другому. Паркетну підлогу вкривав індійський килим. Біля протилежної до каміна стіни стояв великий письмовий стіл, а обабіч нього — засклені шафи, напаковані книжками всіх форматів і кольорів, з корінцями, пошарпаними й вицвілими в одних або ж схованими від п:ілу під новісінькими суперобкладинками — в інших.

Дарк сів біля столу, закурив сигарету й, відсунувши набік друкарську машинку, взявся уважно читати принесені з собою папірці. Закінчивши читання, підвівся, перейшов до вікна і втупив замислений погляд на майже нечутний з висоти третього поверху вуличний рух. Потім швидко повернувся до столу, зібгав у попільниці недокурка, присунув до себе машинку і, заклавши аркуш паперу, заходився друкувати.

“Наприкінці війни тридцятивосьмирічнии французький фармацевт на ім’я Еміль Фасберже. несправедливо звинувачений у співробітництві з ворогом під час окупації Франції, приїхав до Лондона з дружиною англійкою Черіл. та деякими прихованими заощадженнями у вигляді коштовного каміння і, заорендувавши занедбану аптеку в районі Комершел-роуд, почав коротати в ній свій час. Торгівля його ледь животіла, та Еміля це не бентежило: головне, що він був при ділі, яке цілком відповідало його комерційним нахилам.

Серед родичів Черіл, дуже радих її щасливому поверненню з континенту, був і традиційний багатий дядечко, директор верстатобудівної фірми, що під час війни гребла чималі прибутки на урядових поставках. Та Еміля, так само як і Черіл, верстати цікавили не більш, ніж торішній сніг. Прикликавши на допомогу всю свою проникливість, вони разом стали міркувати, що обіцяє найбільший зиск у царині комерції тепер, коли світ повертається до мирного життя і праці. Що насамперед купуватимуть жінки (адже саме вони становлять головний чинник попиту) після довгих років знегод і нужди, чекаючи додому своїх чоловіків? Відповідь виявилася досить простою: те, чого вони весь час були позбавлені, — одяг та косметику.

Спираючись на Емілів професійний досвід у галузі фармакології та на жіночу інтуїцію Чертл в усьому, що стосувалося косметики (вона завжди ретельно дбала про свою зовнішність), вони поклали собі першими в повоєнному світі обернути пахощі парфумів і пудри на веселий дзенькіт готівки. Багатому дядечкові, що визнавав тільки свої верстати й ніколи в житті не погодився б фінансувати таку ризиковану авантюру, все ж довелося розлучитись із чималою часткою свого легко збитого капіталу — ці гроші буцімто мали піти на зміцнення й розширення підупалої аптечної торгівлі. Так народилася косметична фірма, відома тепер під назвою “Черіл”.

Першу скромну продукцію — пудру, крем для обличчя та губну помаду — виготовляли й розфасовували у задній кімнаті аптеки. З самого початку Черіл поклала в основу торгівлі вимогу якості. Мініатюрна фабрика Фасберже не мала змоги виробляти багато продукції, тож треба було ставити на добротність і вишукану упаковку товару, що призначався для того обмеженого ринку, де жінки ладні платити дорожче. Крім того, Черіл була ревна прихильниця широкої реклами і не шкодувала на неї витрат. Принципи, що їх вона запровадила, виявилися плідними, і коли через два роки Черіл померла від тяжких пологів, фірма, названа її ім’ям, уже містилася в новому фабричному приміщенні у східній частині Лондона і штат її налічував понад п’ятдесят чоловік.

Еміль був більше хімік, аніж комерсант, і, перейнявши після смерті дружини всі справи фірми на себе, неухильно здійснював усталені за її життя засади. Косметичні вироби з маркою “Черіл” почали здобувати визнання в компетентних колах. Він і далі витрачав величезні кошти на гучні рекламні кампанії, і з часом фірма придбала велику новітню фабрику в Стенморі й відкрила фешенебельну торговельну контору на Парк-лейн у Лондоні.

Сьогодні Еміль Фасберже — великий ділок з квітучою зовнішністю, власник двох пишних вілл і розкішної квартири в Мейфері, а також трьох автомобілів найдорожчих у світі марок. Як видно, він не забув, що завдячує своїм успіхом проникливості й здоровому глузду Черіл, і тому, порядкуючи справами фірми, й тепер воліє спиратися на жінок. Його політика проста й досить логічна: жінки найкраще знають, що потрібно жінкам. Відповідно до цього на чолі всіх відділів його фірми стоять жінки, причому привабливі, сама зовнішність яких є чудовою рекламою продукції фірми. Еміль знайшов ключ до успіху в комерції: коли хочеш мати великі гроші, нехай їх роблять для тебе жінки…”

“Ні, не те! — подумав Дарк, витягаючи з машинки черговий аркуш. — Це можна витлумачити як обмову, до того ж забагато всіляких деталей. Хоч головну лінію взято правильно. Треба ущільнити матеріал, подати його стисліше, лаконічніше, а загалом, як попередній начерк, — годиться. Втім, головне ще попереду: розповідь про дівчину — живу рекламу “Врододію” і про те, як усе робитимуть. Будемо сподіватися, що нею стане Мері Стенз…”

І, наче у відповідь на його думки, раптом розлігся телефонний дзвінок. Дарк зняв трубку.

— Це міс Стенз, — почувся знайомий голос. — Сьогодні вранці я була на розмові й медичному огляді.

— Ви дістали роботу? — спитав він.

— Ще не знаю, містере Дарк. Мене повідомлять.

— А лікар?.. Ви довідались, як його звуть?

— Так. Доктор Престон. Я не мала змоги про нього дізнатись, але можу описати його. На ньому були великі рогові окуляри, волосся…

— Потім, потім, — перепинив її Дарк. — Звідки ви дзвоните?

— З автомата в метро “Саут-Кенсінгтон”.

— А я живу в Найтсбріджі, це за кілька хвилин звідти. Ви б могли заглянути зараз до мене?

— Чому ж ні?.. Звісно…

— От і добре. Ловіть таксі й мерщій сюди, тоді й розкажете все до ладу. Я дам вам адресу. Маєте під рукою олівець і папір?

— Так, містере Дарк. Будь ласка, почекайте хвилиночку.

Запала довга мовчанка, і Дарк уявив собі, як дівчина нишпорить у сумочці. Нарешті вона озвалась:

— Я слухаю, містере Дарк.

Він назвав їй адресу і поклав трубку. Тоді пішов до невеликої шафки з пляшками, що стояла в кутку кімнати, й налив собі иерозведеного віскі.

— Славна дівчинка, — пробурмотів сам до себе, думаючи про Мері Стенз.

Він знав, інстинктивно відчував, що приголомшлива сенсація вже майже у нього в руках і що він завдячує нею цій дівчині. Та, власне, вона і є тією сенсацією, а все решта не таке важливе.

Звісно, якщо тільки вона дістане ту роботу…

На ній усе ще була та сама незграбна сукня з голубої матерії, схожої на мішковину. Обличчя, не прикрашене косметикою, видавалося ще буденнішим і невиразнішим, ніж звичайно, хоч на ньому й проглядав тихий смуток, що збудив у Даркові бажання легенько поплескати її по плечу й сказати кілька підбадьорливих слів; але він цього не зробив.

Він присунув стільця, і дівчина сіла.

— Вип’єте чогось? — спитав він. Вона якусь хвилю вагалась.

— Хіба трохи хересу, якщо у вас є…

Він скрушно похитав головою.

— Даруйте. Іншим разом неодмінно буде. Але ось є джин, віскі, бренді й такі речі, як содова вода, тонізуючий напій, пиво.

— Трохи джину, коли ваша ласка, — шанобливо мовила Мері. — Якщо можна, з тонізуючим напоєм.

Дарк налив їй джину, а собі віскі. Вони цокнулися.

— За вас, за фірму “Черіл”, а понад усе — за “Очевидець”! — промовив він.

Вона всміхнулась і надпила чарку. Дарк зручно вмостився проти неї.

— А тепер розповідайте.

Міс Стенз коротко переказала події минулого ранку. Вона приїхала в Стенмор за десять хвилин до одинадцятої, її провели в кімнату, де вже сиділи дві дівчини — судячи з вигляду, теж претендентки на те місце. Хоч виклик був на одинадцяту, довелося чекати ще з півгодини, доки її прийняла місіс Аманда Белл. Було поставлено кілька запитань щодо особистого життя, освіти, фаху. Вона назвалася звичайною друкаркою-стенографісткою, і місіс Белл це видимо задовольнило. Рекомендацій не питали,

— Авжеж, — докинув Дарк. — Ваші фахові здібності чи риси характеру для косметичного досліду нічого не важать. Головне — щоб їм підійшло ваше обличчя, особливо з погляду фотогенічності.

— Після розмови місіс Белл повела мене до невеличкої кімнати й попросила роздягтися, — вела далі дівчина, подолавши легку ніяковість. — Вона сказала, що треба зробити рентген, а потім мене огляне доктор Престон. Ми пішли в іншу кімнату, схожу на хірургічний кабінет, і якась молода жінка зробила рентгенівський знімок моєї голови, а тоді сказала лягти на стіл, такий, ніби операційний, і доктор Престон почав мене оглядати.

— Який він із себе, цей доктор Престон? — спитав Дарк.

— Ну, як вам сказати… Досить худорлявий, не дуже високий на зріст, але весь якийсь суворий. Носить окуляри. За весь час, що я була там, він не промовив, либонь, і десятка слів. — Вона трохи помовчала, наче збираючись з думками. — Огляд був дуже ретельний…

— А далі? — озвався Дарк.

— Далі він узяв аналізи — кров і все таке інше, та ще клаптик шкіри з руки. Власне, сам тільки зрізав шкіру, а все інше зробила медсестра. Ну, як звичайно… Місіс Белл теж була там,

— Він не казав, з якою метою провадять огляд?

Міс Стенз поволі пила джин і задумливо дивилася на Дарка.

— Ні, нічого такого не казав. Він начебто головним чином цікавився вимірами — все орудував циркулем і ще якимись приладами, ніби хотів обернути мене на щось таке… ну, мовби статистичне, чи як.

— Життєва статистика, — напівжартома підказав Дарк.

Міс Стенз ніяково усміхнулася.

— Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..

Та він не підтримав цієї розмови.

— А що ж було потім?

— Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.

Дарк допив рештки віскі.

— А я думаю, що ваші шанси досить певні, — заперечив він. — А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?

— Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.

— Це ж однаково що нічого! — обурено вигукнув Дарк. — Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.

— Для мене це чималі гроші, — заперечила дівчина. — До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.

— Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, — запевнив Дарк. — А тим часом давайте вип’ємо ще.

Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна — тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.

— Наскільки я розумію, — сказав він, — ви дістанете цю роботу, а ми — матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла” заварили всю цю кашу недаремно. От тільки важко поки що сказати, чи це поважне діло, чи просто афера. Навряд, щоб вони викинули стільки грошей на рекламу, якби не сподівалися мати з цього добрячий зиск. Що ж до вас, то ви так чи сяк, а вигадаєте — я маю на увазі й гроші, й красу. Це може стати початком вашої артистичної кар’єри, і якщо я зумію хоч чим-небудь вам допомогти, то зроблю це з превеликою охотою.

— Ви дуже добрий, — тихо мовила вона.

— Аніскілечки, Мері. Просто бувалий у бувальцях журналіст, що напав на слід цікавої історії. До певної міри я використовую вас так само, як не раз уже використовував інших. Сподіваюся, ви мені пробачите. По-моєму, ви тут нічого не втратите.

— Що ж, мабуть, ваша правда, — пробурмотіла вона.

— Я ще ніколи не помилявся, — похвалився Дарк. — Єдине, чого я у вас прошу, це щирого співробітництва.

— Ви можете завжди звіритися на мене, — серйозно сказала вона.

Мері посиділа ще хвилин двадцять, посьорбуючи джин і слухаючи приємну, музику. Пол Дарк розповідав їй про журналістські справи. Час від часу й вона примушувала себе докинути слівце, бо їй теж хотілося говорити. В неї було таке відчуття, наче між ними виник якийсь невловимий зв’язок, непевний і, либонь, однобічний, — а втім, то могло бути просто легке сп’яніння. Та зрештою, вже збираючись іти, вона раптом збагнула, що те все означало: цілком несподівано, сама не знаючи як, вона закохалася в цього чоловіка!..

Та ні-бо, не може бути, це просто якась мара!.. Гамуючи розбурхані почуття, що вирували в її душі, вона чемно попрощалася й рушила додому, в осоружну квартиру, яку ділила з Пенелопою.

Розділ восьмий

Їх було шестеро за довгим полірованим столом кімнати для нарад. На чільному місці сидів Еміль Фасберже, підтримуючи пальцями-цурпалками одвисле підборіддя і втупивши очі за вікно, на залляту ранковим сонцем свіжу зелень парку. Поруч нього — Аманда Белл, сліпуча й холодна, мов крига. Далі — Клайв Роуз, у строкатій сорочці, яка робила його ще більш подібним до жінки; він весь час копирсався у величезному чорному портфелі з золотою монограмою, раз по раз витягаючи звідти якісь папери й дбайливо розкладаючи їх перед собою на столі.

Навпроти місіс Белл сиділа чорнява темноока красуня, гнучка, як рись, з виразним смаглявим обличчям уродженки півдня. На ній була строга чорна сукня з високим коміром, яка вигідно підкреслювала її незвичайну вроду. Красуню звали Тоні Лурі; вона очолювала торговельний відділ фірми, і важко було сказати, чим вона більше завдячувала своєму успіхові в цій царині — чи то комерційним здібностям, чи невідпорним чарам.

І нарешті майже в кінці столу примостилися двоє непоказних, напрочуд подібних один до одного чоловіків, що весь час змовницьки перешіптувались. Старший мав трохи зморшкувате обличчя, ріденьке каштанове волосся і вуса, що надавали йому винуватого виразу. То був Філіпп Мак-Кінлі, режисер кінокомпанії “Бельведер”, що знімала телевізійні фільми на замовлення “Мерріт і Хау”. Його напарник Дейв Блант, молодший і безвусий, проте вже також доволі помережаний зморшками, був штатний сценарист тієї ж компанії. Блант раз у раз скоса позирав на сліпучі принади Тоні Лурі, і очі його спалахували, наче два маяки. Було очевидно, що він ладен хоч зараз запродатися в рабство шефові торговельного відділу.

Аманда Белл відкрила нараду діловим, але цілком неофіційним тоном, змусивши Фасберже повернутися від заллятого сокцем парку до поважніших справ за великим столом.

— Мета сьогоднішньої наради — обговорити деякі питання, пов’язані із збутом та рекламою нового виробу фірми, крему “Врододій”. Це косметичний крем найвищого гатунку, він міститиме в своєму складі біохімічний препарат під назвою стимулін, що, як я розумію, має здатність пожвавлювати й регулювати гормональну діяльність ендокринних залоз і таким чином дає позитивні наслідки в поліпшенні зовнішності.

Вона швидко обвела поглядом слухачів і провадила далі:

— Я сподівалася, що ми сьогодні зможемо зустрітися з доктором Престоном і з’ясувати окремі деталі, але він надзвичайно зайнятий і до того ж вважає, що його особиста участь у розробці крему не має ніякого відношення до збуту й реклами. Мушу сказати, що саме доктор Престон керуватиме дослідом, на якому буде грунтуватися вся рекламна кампанія. З професійних міркувань він хоче залишитись невідомим, і це, мабуть, головна причина його відмови приїхати сюди.

Фасберже сердито гмукнув, але нічого не сказав.

— Потрібну дівчину вже знайшли? — спитав Клайв Роуз.

— Так, її відібрано з понад двох тисяч претенденток.

— Чи не вважаєте ви, що було б добре запросити сюди її?

— Ні, не вважаю, — твердо відказала місіс Белл.

— Це могло б полегшити завдання Мак-Кінлі й Бланта. Адже, зрештою, їм доведеться робити зйомки.

— Містер Мак-Кінлі і містер Блант матимуть більш ніж досить часу роздивитися дівчину, коли почнеться дослід. Наша політика щодо неї така: чим менше вона знатиме про наші наміри, тим краще. Вона всього лише манекенниця, якій платять гроші, щоб вона виконувала вказівки. Як і всі великі комерційні справи, план “Врододій” має зберігатись у суворій таємниці.

— А хто вона, ця дівчина?

— Можна сказати, ніхто, — з притиском мовила місіс Белл. — Цілком звичайна, непримітна, безлика й невродлива молода особа, що, як вона каже, заробляє собі на прожиття стенографією та друкуванням. Звуть її Мері Стенз.

— Ну, для початку не годиться вже саме прізвище, — забідкався Роуз. — Хіба можна виставити в рекламі косметичного виробу особу на прізвище Стенз!

— В такому разі, містере Роуз, ми придумаємо їй нове прізвище.

Фасберже гучно прокашлявся й мовив:

— Як я розумію, ця дівчина має бути, сказати б, міс Перша-ліпша. Пересічна непоказна представниця всіх суспільних прошарків. І прізвище, яке ми оберемо для неї, повинно це відбивати.

— Щось на зразок міс Сміт, — вихопився Дейв Блант, який не припиняв кидати палкі погляди на Тоні Лурі.

— Надто простолюдне, — буркнув Фасберже. — Вироби фірми “Черіл” призначено для вищого кола покупців. “Врододій” буде дорогий крем, занадто дорогий для пересічної міс Сміт. Нам потрібне ім’я, що звучало б так само узагальнено, як Сміт, але трохи вищого рангу.

— Смайт, — голосно сказав Роуз упевненим тоном рекламного діяча, якого ніколи не зраджує інтуїція.

— Смайт… — замислено повторив Фасберже. — Сміт-Смайт…

— Лора Смайт, — докинув Роуз на підкріплення своєї пропозиції. — Кожна міс Сміт залюбки погодилася б стати Лорою Смайт. Це прізвище підноситься над простолюдним рівнем і в той же час зберігає всі прикмети, притаманні звичайному “Сміт”.

— А чому Лора? — невдоволено спитав Фасберже.

Роуз знизав плечима.

— Та без будь-яких особливих причин. Це ім’я добре звучить, воно гарне, у ньому вчувається гідність. А ваша піддослідна морська свинка повинна мати гідність, інакше все розвалиться.

— Лора Смайт, — мрійливо повторив Фасберже. — Гаразд. Мені подобається.

— Це своєрідний психологічний хід, — відзначив Роуз. — Лора Смайт — це Джейн Сміт вищого розряду. В цьому імені є щось честолюбне, а це ж до певної міри основна засада кампанії “Врододій”. Честолюбність.

— По-моєму, містер Роуз має рацію, — сказала Аманда Белл. — А ви як вважаєте, Тоні?

Тоні Лурі закопилила свої гарні пурпурові губи й ухильно звела брови.

— Ну що ж… досить елегантно, — сухувато мовила вона з ледь помітним французьким акцентом.

Почувши екзотичний голос міс Лурі, Дейв Блант якусь хвилю не міг одвести від неї очей, проте здобувся на якесь бурмотіння, що його всі сприйняли за вислів згоди. Його колега Мак-Кінлі жваво кивнув головою.

— Навколо Лори Смайт ми зможемо скласти чудову легенду, — вів далі Роуз, усе дужче розпалюючись. — Нехай вона собі, як хоче, буде проста службовка, а ми зробимо з неї пересічну дівчину з середніх або й вищих кіл. Вона розумна й освічена, але негарна. Ось ми й змалюємо її поступовий перехід від цілком буденної зовнішності до казкової краси… Звісна річ, за тієї умови, що доктор Престон зуміє здійснити таке чудо.

— Він зуміє, — твердо запевнила місіс Белл.

— Ну що ж, — мовив Роуз, — тоді все зведеться до зорових вражень. Це буде суто наочна реклама. Саме тому я запросив сюди Мак-Кінлі й Бланта — адже саме вони мають перекласти весь дослід на мову зорових образів.

Очі всіх присутніх звернулися до Мак-Кінлі й Бланта. Останній, зустрівшись нарешті з палючим поглядом міс Лурі, нараз знітився й почав збентежено розглядати власні нігті. То були, як завважив Блант, не дуже гарні нігті — досить брудні та грубі. Він крадькома метнув оком на міс Лурі, тоді зосередив увагу на Мак-Кінлі, що промовляв до присутніх сонним голосом з виразним північним акцентом.

— Тут можна застосувати силу-силенну кінематографічних трюків, — казав Мак-Кінлі. — Існує так званий метод послідовного монтажу, коли береться низка нерухомих проміжних зображень, з незначними змінами обличчя, аж поки сягаємо від А до Б. Цей метод застосовано в фільмах Джекіла та Хайда — ви, може, пам’ятаєте. Тут маємо справу переважно із звичайнісінькою фотографією. А згодом з окремих знімків складається рухомий фільм. На мою думку, це справлятиме неабияке враження.

— Безперечно, — погодилася місіс Белл, — але тільки за певних умов. Це може бути основою хвилинної чи півхвилинної рекламної стрічки для телебачення, де ми покажемо разюче перетворення, що його може спричинити “Врододій”. А вся реклама складатиметься з послідовних серій. Їх демонструватимуть по телебаченню й друкуватимуть у газетах і журналах майже так само, як багатосерійні фільми й романи з продовженням. Кожного тижня глядачі й читачі сподіватимуться побачити нові зміни в перевтіленні Лори Смайт. Чи стане вона ще кращою? Тут має бути елемент інтриги. Ви зрозуміли мою думку?

— Це не становитиме технічних труднощів, — озвався Мак-Кінлі. — Треба тільки вирішити, як довго триватиме кожна серія, щоб визначити інтервали між зйомками. А це великою мірою залежатиме від того, які зміни зробить доктор Престон у зовнішності дівчини.

— За доктора Престона не турбуйтеся, — відказала місіс Белл. — Він зробить такі зміни, яких цілком вистачить, аби задовольнити ваші камери. Ми думаємо, що ці серії йтимуть протягом шести-восьми тижнів. А потім можна буде з успіхом використати ваш метод послідовного монтажу. Це, звичайно, на телебаченні, не в пресі.

— Для преси можна зробити інакше, — втрутився до розмови Клайв Роуз. — Дати цілу сторінку невеликих фотографій, скажімо, двадцять чи тридцять, показавши поступовий перехід від непримітності до вроди. То буде дуже наочна й ефективна реклама.

— Еге ж, — пробурмотіла місіс Белл. — Можна зробити й таке.

— Існує ще один спосіб, який ми можемо використати, — вів далі Роуз. — Кінокнижечки. Ви, мабуть, знаєте, що це таке, — маленькі книжечки з окремими кадриками, які немовби оживають, коли швидко відпускати сторінки з-під великого пальця. Це майже той самий метод послідовного монтажу, що його Мак-Кінлі пропонує для телебачення.

— Теж годиться, — мовила місіс Белл. — Коли випустити їх великим тиражем, це обійдеться зовсім недорого.

— І неодмінно кольорові, — підказав Роуз. — Це те, чого не може дати телебачення. Вони являтимуть собою щось на зразок телевізійних фільмів у кольорі й дуже підвищать збут.

Місіс Белл схвально кивнула.

— Ще є пропозиції?

— Ми передбачили також можливість вебти кольорові зйомки для кінореклами, — сказав Дейв Блант.

— Гаразд. Кіно теж непоганий засіб реклами, хоча й більш обмежений.

— Воно має велику молодіжну аудиторію, — зауважив Роуз.

Місіс Белл на хвилю замислилась.

— Молодіжний ринок нас не дуже цікавить. “Врододій” розрахований переважно на зрілих жінок, що відчувають наближення старості й хочуть підсвіжити свої чари. Однак у певних районах ми могли 6 використати й кінорекламу. — Вона трохи помовчала. — Ну, оце, здається, і все. Доктор Престон розпочне дослід наступного понеділка, і ви маєте ще близько тижня на підготовку. Ми хочемо, щоб усі зйомки, пов’язані з цим дослідом, велися в приміщенні нашої фабрики в Стенморі. Там є велика кімната, яку ми переобладнаємо під павільйон. Таким чином знімальна група матиме змогу підтримувати ближчі зв’язки з доктором Престоном і з самою дівчиною.

— Коли буде готове приміщення? — спитав Мак-Кінлі.

— Завтра.

— Добре. Бо там ще треба буде встановити чимало апаратури. Сподіваюся, що кімната звуконепроникна, хоча, зрештою, це не так уже й важливо. Ми можемо завжди вдатися до дубляжу.

— Зробимо все можливе, — пообіцяла місіс Белл, — Ну, а тепер щодо самого виробу…

Вона очікувально обернулася до міс Аурі, яка розкрила великий пакет і витягла звідти три картонні коробки на зразок тих, що в них запаковують тюбики зубної пасти. Вона передала їх на кінець столу Роузові, Мак-Кінлі й Блантові, і ті заходилися розглядати їх.

— Це тільки макети упаковки, — пояснила міс Лурі. — У тюбиках звичайнісінький кольдкрем. Ми зберегли фірмову кольорову гаму — голубе з сріблом, — і тюбики мають надзвичайно привабливий вигляд. Їх зроблено з напівпрозорого поліетилену без жодного рубця. Написи тонкі й вишукані. Я вважаю, що наш художній відділ зробив напрочуд елегантну упаковку.

— Авжеж, — погодився Роуз. — Таки елегантно. Це полегшить роботу нашому друкареві, коли він добиратиме шрифти для оголошень.

На хвилю запала мовчанка, тоді Мак-Кінлі й Блант знову змовницьки зашепотілися. Фасберже позіхнув, кілька секунд дивився у вікно, потім спитав:

— Які ще справи?

— Думаю, поки що все, — сказала Аманда Белл. — Сьогодні я напишу листа міс Стенз, повідомлю про те, що її прийнято і куди їй треба з’явитися на роботу. А скоро ми розробимо детальний розклад зйомок, я дам вам знати про все.

— Ну що ж, — сонно сказав Фасберже. — В такому разі нараду закінчено.

Він підвівся і перевальцем вийшов з кімнати. Інші вставали неквапніше й поволі рушали до дверей, перемовляючись між собою.

Незабаром кімната для нарад спорожніла.

Наступного ранку Мері Стенз одержала листа від косметичної фірми “Черіл” і при першій же зручній нагоді подзвонила Даркові.

— Чудово, — сказав він. — Тепер ми можемо запланувати до друку великий ілюстрований репортаж. Я пропоную перевершити “Черіл” щодо кількості фотографій і розпочати щоденні зйомки, аби зафіксувати геть усе, що вони з вами робитимуть, причому без ретушу.

— А це не ризиковано? — спитала вона. — Я хочу сказати — коли я щодня ходитиму на зйомки до редакції.

— В цьому немає потреби. У мене є гарний фотоапарат, а лампи й інші приладдя можна позичити. Отже, я зможу провадити всі зйомки сам, у себе вдома, якщо ви матимете на це кілька хвилин.

— Звичайно, — видихнула вона. — З великою приємністю.

— А я позичу ще репортерську камеру, щоб робити чорно-білі й кольорові знімки, не міняючи плівки.

— Коли ж мені приходити… до вас додому? — .нетерпляче спитала вона.

— Це не спішно, — недбало мовив Дарк. — Оскільки ви починаєте роботу наступного понеділка, то давайте умовимося на п’ятницю. Скажімо, десь о дев’ятій.

— Я прийду, — пообіцяла Мері й повісила трубку.

“Дурепа! — лаяла вона себе, йдучи від телефонної будки. — Йому ж цілком байдужісінько до тебе. В його уяві ти всього-на-всього репортаж для “Очевидця”… А проте, якщо цей дослід і справді матиме успіх, якщо вони зроблять мене вродливою… тоді ще хтозна, як воно все буде…”

Вона повернулася в контору до осоружної друкарської машинки, бо ще кілька днів їй потрібний був цей заробіток.