Дивергент. Книга 1. Нескорена

Розділ 23

До ранку я так і не повертаюся в дортуар. Нерозсудливо спати в одному приміщенні з людьми, які напали на тебе, тільки для того, щоб здаватися хороброю. Чотири спить на підлозі, а я на ліжку, на покривалі, утнувшись носом в його наволочку. Від неї пахне пральним порошком і чимось важким, солодким, суто чоловічим.

Ритм його дихання вповільнюється, і я зводжусь на лікті, щоб подивитися, чи він спить. Чотири лежить долілиць, закинувши руку за голову. Його повіки заплющені, губи розтулені. Вперше бачу, що він виглядає на свій юний вік, і я замислююся, хто ж він насправді. Хто він, коли він не безстрашний, і. не інструктор, і не Чотири, і не хтось конкретний?

Та хай хто він такий, а він мені подобається. Зараз, у темряві, після всього, що сталося, мені простіше зізнатися собі в цьому. Він не милий, не лагідний і не надто добрий. Зате він розумний, хоробрий і поводився зі мною так, ніби я сильна, хоча щойно і врятував мене. Це все, що мені треба знати.

Спостерігаю, як м’язи на його спині здіймаються й опускаються, допоки не провалююсь у сон.

Коли я прокидаюся, все тіло болить. Сідаю, кривлячись і тримаючись за ребра, встаю і підходжу до маленького дзеркала на протилежній стіні. Зазирнути в нього вдається, тільки зіп’явшись навшпиньки. Як я і гадала, на щоці — фіолетовий синець. Аж нудить на думку про те, щоб заповзти до їдальні в такому вигляді, та я добре запам’ятала інструкції Чотири. Я повинна поновити свої стосунки з друзями. Мені потрібен захист — видимість слабкості.

Зв’язую волосся вузлом на потилиці. Двері відчиняються, і заходить Чотири з рушником в руці та блискучою після душу чуприною. Ниє в грудях, щойно бачу смужку шкіри над його паском, коли він підносить руку, щоб висушити волосся, і я змушую себе поглянути йому в очі.

— Привіт, — кажу я. У голосі відчувається напруга. Це зайве.

Кінчиками пальців Чотири торкається синця на моїй щоці.

— Непогано, — зауважує він. — Як голова?

— Нормально.

Це брехня — голова розколюється. Я проводжу долонею по ґулі — шкіру пронизує гострий біль. Та могло бути й гірше. Я могла б зараз плавати в річці.

Кожен м’яз мого тіла напружується, коли Чотири опускає долоню мені на ребра, в те місце, куди мене штовхнули. Він робить це побіжно, але я не можу поворухнутися.

— А твій бік? — тихо запитує він.

— Болить, тільки коли я дихаю.

— Боюся, — посміхається він, — з цим нічого не вдієш.

— Напевно, якщо я перестану дихати, Пітер вечірку влаштує.

— Що ж, — завважує він, — я піду на неї, та за умови, що там буде торт.

Я сміюся — й одразу ж морщуся, накриваючи його долоню своєю, щоб не так трусилася грудна клітка. Він повільно відводить руку, його пальці ковзають по моєму боці. Коли він прибирає долоню, я відчуваю біль у грудях. Щойно ця мить закінчиться, мені доведеться згадати, що сталося вчора ввечері. А я хочу залишитися тут з Чотири.

Він ледь киває і перший виходить з кімнати.

— Спочатку я, — каже він, коли ми підходимо до їдальні. — До зустрічі, Трис.

Він переступає поріг, і я залишаюся сама. Вчора він сказав, що, на його думку, мені важко буде вдавати з себе слабку, та він помилявся. Я вже слабка. Я притуляюся до стіни і притискаю долоні до чола. Мені боляче дихати, тому я дихаю часто і поверхнево. Але я цього не допущу! Вони напали на мене, щоб змусити відчути свою слабкість. Щоб захиститися, я можу вдати, ніби вони досягли успіху, але я не дозволю, щоб так було насправді.

Відлипаю від стіни і без вагань іду до їдальні. Через кілька кроків я згадую, що повинна виглядати заляканою, тому уповільнюю ходу і спираюся на стіну, тримаючи голову схиленою. Юрая, який сидить за сусіднім від Вілла і Христини столом, махає мені. Потім опускає руку.

Я сідаю поруч з Віллом.

Ала немає... його ніде не видно.

Юрая сідає біля мене, кинувши за своїм столом недоїдений кекс і недопиту склянку води. Спершу всі троє мовчки дивляться на мене.

— Що сталося? — запитує Вілл, знизивши голос.

Я обертаюся на стіл позаду. Там сидить Пітер, їсть тост і щось шепоче Моллі. Стискаю край стільниці. Мені хочеться завдати Пітеру болю. Та ще не час.

Дрю немає, а значить, він досі в лазареті. На саму думку про це мене охоплює мстива радість.

— Це Пітер, Дрю і... — тихо починаю я. Тримаючись за бік, через стіл тягнуся по тост. Витягувати руку боляче, тому я дозволяю собі скривитися і згорбитися. — І... — ковтаю слину, — і Ал.

— О Боже, — Христинині очі округлюються.

— З тобою все гаразд? — запитує Юрая.

Перетинаюсь із Пітером поглядами, змушую себе відвернутися. Від необхідності вдавати переляк аж гірчить у роті, та нічого не вдієш. Чотири мав рацію. Я мушу докласти всіх зусиль, щоб на мене більше не нападали.

— Не зовсім, — відповідаю я і вдавано здригаюсь.

Очі печуть — а оце вже не хитрощі. Я знизую плечима. Тепер я вірю словам Торі. Пітер, Дрю і Ал хотіли скинути мене в Прірву через заздрощі — чого ж тоді дивуватися лідерам Безстрашності, які доходять до вбивства?

Мені стає ніяково, наче я прикидаюся не тим, ким є насправді. Та як я не буду обережна, то навряд чи виживу. Не можна довіряти навіть лідерам власної фракції. Своїй новій родині.

— Але ти всього лише... — Юрая затинається. — Так нечесно! Троє проти одного?

— Еге ж, і Пітеру начхати, чесно це чи ні. Ось чому він напав на Едварда уві сні й виколов йому око, — пирхає Христина і хитає головою. — Але Ал? Ти впевнена, Трис?

Потуплюю погляд у тарілку. Я — Едвард номер два. Та, на відміну від нього, я нікуди не зникну.

— Так. Я впевнена.

— Можливо, це через відчай, — припускає Вілл. — Останнім часом він поводиться... ну, не знаю. Як інша людина. Відтоді, як почався другий етап.

До їдальні ледь заповзає Дрю. В мене аж тост вивалюється і відвисає щелепа.

Сказати, що він у синцях, — нічого не сказати. Його обличчя брезкле й фіолетове. Губа репнула, брову розсікає поріз. Коли він прямує до свого столу, то не дивиться навіть на мене. Поглядаю через усе приміщення на Чотири. На його губах виграє задоволена посмішка — шкода, мені не можна посміхнутися.

— Це твоя робота? — шепоче Вілл.

— Ні, — заперечно хитаю головою. — Хтось... я так і не побачила, хто саме... нагодився перед тим... — затинаюсь я на мить. Якщо сказати це вголос, усе набере серйозних обертів, стане реальним. — ...як мене мало не скинули в Прірву.

— Вони збиралися тебе вбити? — тихо запитує Христина.

— Можливо. А може, просто хотіли потримати над Прірвою, щоб налякати, — стенаю плечем. — У них вийшло.

Христина з жалістю дивиться на мене. Вілл не підводить погляду від столу.

— Треба щось зробити, — тихо каже Юрая.

— Наприклад, побити їх? — усміхається Христина. — Мені здається, про це вже подбали.

— Ні. Біль можна стерпіти, — відповідає Юрая. — Ми повинні видавити їх з рейтингів. Це зруйнує їхнє майбутнє. Назавжди.

Тут між столами стає Чотири. Розмови різко уриваються.

— Перекинчики! У нас сьогодні нове завдання, — каже він. — За мною.

Ми підводимося, і Юрая морщить чоло.

— Обережніше, — застерігає він мене.

— Не хвилюйся, — відповідає Вілл. — Ми її захистимо.

Чотири веде нас із їдальні й далі стежками, що оточують Яму. Вілл іде ліворуч од мене, Христина — праворуч.

— Я гак і не вибачилася, — тихо каже Христина. — За те, що схопила прапор, який ти заслужила. Не знаю, що на мене найшло.

Не впевнена, наскільки розумно пробачати її... пробачати будь-кого з них, враховуючи, що вони мені наговорили після вчорашнього оголошення рейтингів. Але мама сказала б, що люди припускаються помилок і я мушу ставитися до всіх поблажливо. А Чотири велів покладатися на друзів.

Не знаю, на кого мені слід більше покладатися, оскільки я не впевнена, хто мої справжні друзі. Юрая і Марлін, які були на моєму боці, навіть коли я здавалася сильною, чи Христина та Вілл, які захищають мене, коли я здаюся слабкою?

Зустрівшись поглядом з Христининими великими карими очима, я киваю.

— Пропоную просто про це забути.

Мені й досі хочеться злитися, та я мушу звільнитися від злості.

Ми піднімаємося значно вище, ніж я заходила досі, аж Віллове обличчя полотніє щоразу, коли він дивиться вниз. Зазвичай я люблю висоту і тому хапаю Вілла під руку, наче сама потребую його підтримки... та насправді пропоную йому свою. Він вдячно посміхається.

Чотири обертається і ступає кілька кроків задки... вузькою стежиною без поруччя. Чи так добре він знає це місце?

Він дивиться, як Дрю волочиться позаду гурту, і наказує:

— Ворушися, Дрю!

Жорстокий жарт, та я не можу втриматися від посмішки. Поки очі Чотири не зупиняються на наших з Віллом зчеплених руках. Жарти скінчилися. Від виразу його обличчя по моїй спині пробігає холодок. Невже він... ревнує?

Наближаємося до скляної стелі, і вперше за кілька днів я бачу сонце. Чотири піднімається металевою драбиною, що веде до діри в стелі. Сходинки риплять під ногами, дивлюся вниз на Яму — під нами Прірва.

Ми ступаємо по склу, що зі стелі перетворилося на підлогу, проходимо циліндричну залу зі скляними стінами. Всі будівлі довкола майже зруйновані, порожні. Напевно, саме тому я ніколи не звертала уваги на табір безстрашних. До того ж сектор Альтруїзму далеко. Безстрашні юрбляться в скляній залі, теревенять, розбившись на гурти. Біля стіни двоє безстрашних б’ються на палицях і сміються, коли один з них промахується і розтинає повітря. Над кімнатою натягнуті два мотузки, один на кілька футів вищий. Напевно, вони якось пов’язані з ризикованими трюками, якими славляться безстрашні.

Чотири веде нас іще в одні двері. За ними — величезне вогке приміщення з оголеними трубами і стінами, вкритими графіті. Зала освітлена рядами старомодних флуоресцентних ламп з пластмасовими корпусами — мабуть, вони дуже старі.

— Це, — очі Чотири яскраво спалахують в напівтемряві, — ще один вид симуляції, відомий як панорама страху. Його відімкнули заради нас, тож наступного разу ви побачите зовсім інше.

За його спиною на бетонній стіні — художній напис «Безстрашність» червоною фарбою з балончика.

— Під час симуляцій ми збирали дані про ваші найбільші страхи. Панорама страху оцінює ці дані та пропонує вам ряд віртуальних перешкод. Деякі з перешкод — страхи, з якими ви вже зустрічалися під час симуляцій. Деякі, можливо, будуть для вас новиною. Відмінність у тому, що в панорамі страху ви усвідомлюватиме, що це симуляція, а значить, не втратите здатності міркувати.

Це означає, що в панорамі страху всі будуть начебто дивергентами. Мені слід радіти, що мене не зможуть виявити, чи засмучуватися, що у мене не буде переваги?

Чотири веде далі:

— Кількість страхів у вашій панорамі залежить від загальної кількості ваших страхів.

І скільки у мене страхів? Думаю про нову зустріч з воронами — і скулююся попри тепле повітря.

— Я вже казав, що третій етап посвячення переважно інтелектуальний.

Пригадую, коли він таке говорив. Першого ж дня. Перш ніж приставив пістолет Пітеру до голови. Шкода, що не спустив курок.

— Справа в тім, що вам доведеться керувати водночас і емоціями своїми, і тілом — поєднувати фізичні навички, набуті на першому етапі, з контролем емоцій, опанованим на другому. Зберігати холоднокровність.

Флуоресцентна лампа над головою Чотири блимає і мерехтить. Чотири перестає вивчати натовп неофітів і дивиться просто на мене.

— Наступного тижня ви пройдете через панораму страху на очах у лідерів Безстрашності. Це буде ваш фінальний тест, який визначить ваш рейтинг на третьому етапі. Аналогічно тому, як другий етап посвячення важливіший за перший, третій значно важливіший за два попередні. Зрозуміло?

Ми всі киваємо. Навіть Дрю, на якого боляче дивитися.

Якщо я впораюся з фінальним іспитом, то маю непогані шанси потрапити до десятки найкращих і стати членом фракції. Стати безстрашною. На саму думку про це я ледь не сміюся від полегшення.

— Кожну перешкоду можна пройти в один із двох способів. Або ви настільки заспокоїтеся, що симуляція зареєструє нормальне, рівне серцебиття, або стрінетеся зі своїм страхом віч-на-віч і тим самим розтягнете симуляцію. Наприклад, щоби стрітися віч-на-віч зі страхом потонути, можна пірнути вглиб, — Чотири знизує плечима. — Отже, пропоную наступного тижня обміркувати свої страхи і розробити стратегію протидії їм.

— Звучить нечесно, — заперечує Пітер. — Що як у когось усього сім страхів, а в когось — двадцять? Це ж не його провина.

Чотири кілька секунд дивиться на нього — і вибухає сміхом.

— Ти правда хочеш поговорити про те, що чесно, а що ні?

Натовп неофітів розступається, щоб пропустити його до Пітера. Чотири складає руки на грудях і убивчим тоном вимовляє:

— Я розумію, чому ти так дрейфиш, Пітере. Події минулої ночі неспростовно довели, що ти — жалюгідний боягуз.

Пітер тупо дивиться на нього.

— І тепер усі ми знаємо, — тихо додає Чотири, — що ти боїшся маленької худенької дівчинки з Альтруїзму, — його губи вигинаються в посмішці.

Мене обнімає Вілл. Христинині плечі тремтять від притлумленого сміху. І глибоко всередині мені теж вдається посміхнутися.

Коли ми повертаємося вдень у дортуар, то бачимо там Ала.

Вілл стає в мене за спиною і бере мене за плечі — легенько, наче нагадуючи про себе. Христина теж підходить ближче.

В Ала синці під очима, його обличчя набрякло від сліз. Побачивши Ала, відчуваю біль у нутрі. Я не можу поворухнутися. Запах меліси й шавлії, колись приємний, стає кислим.

— Трис, — каже Ал ламким голосом. — Можна з тобою поговорити?

— Ти серйозно? — Вілл стискає мене за плечі. — Більше ніколи не наближайся до неї.

— Я не завдам тобі шкоди. Я зовсім не хотів... — Ал затуляє обличчя руками. — Я тільки хочу сказати, що мені прикро, дуже прикро, я не... не знаю, що на мене найшло, я... будь ласка, пробач мені, будь ласка...

Він простягає до мене руку, наче хоче торкнутися плеча, обличчя його мокре від сліз.

Десь усередині мене живе милосердна, великодушна людина. Десь усередині мене живе дівчинка, яка намагається зрозуміти, що відчувають інші люди, яка усвідомлює, що люди здійснюють погані вчинки і що відчай заводить їх у такі темні закутки, яких вони не могли й уявити. Присягаюся, вона існує, і її серце карається від вигляду заплаканого юнака.

Але при зустрічі я її не впізнаю.

— Тримайся від мене подалі, — тихо кажу я. Моє тіло здається холодним і негнучким. Я не відчуваю злості, не відчуваю образи, не відчуваю нічого. — Ніколи більше до мене не наближайся.

Наші погляди зустрічаються. Алові очі темні та скляні. Я нічого не відчуваю.

— Якщо підійдеш, присягаюсь Богом, я тебе порішу, — додаю я. — Боягузе.