Єдиний вихід

Сталося це о третій годині дня. Я саме закінчував розв’язувати післяобідній кросворд. І тут, як завжди нагло, вскакує до кімнати товариш Скреготайло, заступник начальника контори, в якій я от уже п’ятий рік щомісяця одержую зарплату.

Отже, вскакує товариш Скреготайло до кімнати, дивиться мені в очі і питає:

– І куди це знову завіявся Реп’яшенко?

То моє, значить, прізвище таке — Реп’яшенко. А звуть — Артур Терентійович.

Я занімів від такої дикої несправедливості. Воно й справді буває. На якусь годинку-півтори можу відійти від свого робочого, так би мовити, місця. З Мишком Соломоненком із сусідньої кімнати партію в шахи зганяємо. Шахи, вони якось підносять загальний інтелектуальний рівень.

Буває, на свіжий анекдот покличе Баламутський з фінсектора. Так тут і сам товариш Скреготайло не втримався б. Баламутський як видасть анекдота — до гикавки сміятиметесь. Потім півдня згадуєш, почуваєш себе внутрішньо збагаченим і оновленим.

Та саме сьогодні, саме в цю хвилину я перебував на своєму, так би мовити, робочому місці, і питання товариша Скреготайла було не тільки недоречним, а й певного мірою образливим.

Отак подумки я обурююся і ще не підозрюю, яке лихо мене спіткало. А заступник начальника продовжує дивитися на моє, так би мовити, робоче місце, спопеляє його гнівним поглядом і сердито перепитує:

— То хтось мені нарешті скаже: куди подівся наш шановний Артур Терентійович?

Сусіди по кімнаті підводять голови від службових паперів, дивляться на моє робоче, так би мовити, місце і відповідають товаришу Скреготайлу:

— Степане Корнійовичу, нічим зарадити не можемо, бо не бачили, куди подівся Реп’яшенко. Щойно був на місці. Навіть, як не дивно, щось писав мовчки. Ми тій мовчанці його зраділи і вирішили трохи попрацювати, бо до обіду такої можливості не було — Артур Терентійович бурхливо коментував останню гру київського «Динамо».

Чи не подуріли, думаю, мої шановні співробітнички? Що це має означати? Може, їм повилазило? Чи вони посліпли над службовими паперами? Та ось же я, ось!

Навіть з місця підвівся, щоб вони мене краще могли роздивитися. Нівроку, хлопець видний: зріст — сто дев’яносто сантиметрів, і живої ваги — сто кілограмів. Ще й сорочка, мов жар, червона та піджак імпортний, шкіряний, з дерев’яними ґудзиками. Йду вулицею, так деякі жінки за квартал починають посміхатися. Через те їхнє посміхання мені вже від дружини не раз перепадало.

Стою, зуби зціпив, чекаю, що далі буде. А вони, співробітнички рідні, немов мене й справді нема на робочому, так би мовити, місці, ведуть своєї:

— Степане Корнійовичу, може, він з Соломоненком у шахи грає чи до Баламутського на анекдоти пішов?

— Соломоненко у відрядженні, — ріже цю версію товариш Скреготайло, — а у Баламутського зуби болять — йому сьогодні не до анекдотів.

Мої сусіди по кімнаті розгублено дивляться один на одного. А мене починає тіпати від лихих передчуттів.

На колективне божевілля це не схоже. Не з такими людьми я працюю, щоб могли колективно збожеволіти. Народ підібрався роботящий, статечний, обтяжений родинними обов’язками. Їх навіть футболом не розкачаєш. Бач, скаржаться на мене.

І не посліпли вони — товариша Скреготайла побачили ж. А мене не бачать? Що ж воно за притичина?

А що, коли я зробився невидимкою? Читав якось у журналі, що в принципі така чудасія можлива, є на це відповідні закони фізичні. І ще якісь. От тільки не пам’ятаю які. Не дочитав тоді статтю, до начальства покликали на чергову нараду про зміцнення службової дисципліни. На дідька вона мені, та дисципліна, коли я невидимка, коли мене навіть сам товариш Скреготайло не бачить!

Що ж далі? Я спробував уявити своє подальше існування в невидимому стані. Кому потрібні будуть мої невидимі сто дев’яносто сантиметрів? Мої невидимі сто кілограмів живої ваги? Хто знатиме, чи перебуваю я на своєму, так би мовити, робочому місці? А коли ніхто не знатиме, то можуть навіть злісним прогульником оголосити. Це в них дуже просто. І бюлетень не візьмеш. Який лікар наважиться його невидимці виписати? Під який діагноз?

Тривога зростала з кожною хвилиною. Відчував, як її крижані хвилі нестримно накочуються на мене. Спробував пошукати якихось переваг у своєму нинішньому стані. Та вони видалися мізерними проти того, що я втрачав. Можна буде, звичайно, ходити без квитка на стадіон. Та який уже тут футбол, коли за прогули з роботи витурять і жінки не звертатимуть уваги на твої чоловічі якості! Ще й місцевком з черги на квартиру зніме на тій підставі, що, мовляв, важко встановити, чи існує на цьому світі товариш Реп’яшенко, чи, може, давно богу душу віддав.

А може, є якийсь засіб довести, що Артур Терентійович перебуває на своєму, так би мовити, робочому місці?! Зрештою, хіба їм моя статура богатирська потрібна? Це ж таки не стадіон, а контора. Їм аби папери готувалися вчасно. Що ж, це, здається, єдиний вихід із скрути.

Скреготайло вже пішов, роздратований моєю відсутністю. Сусіди по кімнаті знову занурилися у свої службові справи. Я заховав журнал з недорозв’язаним кросвордом і взявся за підготовку термінової інформації, якої від мене не могло вже третій тиждень дочекатися керівництво контори.

Не мав іншого вибору. Тільки так можна було довести всім, що Артур Реп’яшенко нікуди не подівся й не повіявся.

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.