Джек на Сході

Знайомство

«Я Роберт!»

Мабуть, це єдине, що він міг про себе розповісти. Просто Роберт, без усяких там «сер». Нічого не поробиш — вік. Він народився лише два дні тому. Поважна приставка «сер» надавалася лише лицарям, а в лицарі посвячували за великі подвиги. От, скажімо, сера Готварда, друга й наставника маленького Роберта, було посвячено в лицарі за нечувану відвагу в боротьбі з тарганами. Двох він загриз на смерть, а на третьому висів, стиснувши щелепи, до підходу основних сил. Роберт був цілковито впевнений, що здійснить купу подвигів, якщо буде нагода. Ймовірно, уміння хапати випадок за хвіст було в нього уродженим.

Я маю дещо пояснити. І Роберт, і сер Готвард, й інші герої нашої історії не люди. Вони — собаки. Такі маленькі порцелянові собачки різних порід. Але в їхніх грудях б’ються найблагородніші і найчесніші серця, а їхні душі свято віддані високим ідеалам лицарства. Кажуть, що Орден порцелянових лицарів існує дуже давно, і це правда. Собаки не влаштовують кінних турнірів, не носять бойових обладунків, за зброю їм правлять власні зуби, та попри все це вони справжні лицарі, герої аж до кісток. До позавчорашнього дня їх було дванадцять. І от на світ з’явився маленький фокстер’єр — Роберт Тринадцятий.

Сер Готвард, поважний вусатий ризеншнауцер, пояснив Робертові нові прийоми кусання:

— Важливо не просто вхопити (це вміє кожна дворняга), важливо вразити ворога, внести сум’яття в його ряди. Приголомшити, заплутати, ошукати, провести. Здивував — переміг! Ось до тебе, наприклад, суне тарган…

— Де? — нашорошився Роберт.

— Наприклад, я кажу. Отож, він іде просто на тебе і прощупує вусами твою оборону. Що треба робити?

— Кусати! — упевнено заявив малий.

— Вірно, — підтвердив сер Готвард, — але як? Яким чином? Минаючи тактику і стратегію?

— Ні, я тактично відсуну його вуса і стратегічно хапну за ніс!

— Ага, а якщо він великий і важкий і просто змете тебе з дороги?

— Відпущу ніс і дам лапою у вухо, — загорівся Роберт.

— Дурниці! — не витримав сер Готвард. — Великий броньований екземпляр швиргоне тебе вбік, як котушку ниток. Ти маєш думати!

— Еге ж, — кивнуло щеня.

— Виходить, так: підстрибуєш догори і падаєш на спину ворога. Після чого і кусаєш за… за…

— Несмачно… — невдоволено пробурчав Роберт.

— Дурниця, — відмахнувся сер Готвард. — У запалі бою про це не думаєш.

— Це точно, маля, — зауважив басет Лукас, котрий саме прямував повз них. — У бою не до сентиментів: чи ти його, чи він тебе. А ля гер ком а ля гер!

— На війні як на війні… — замислено переклав сер Готвард.

— А головне — нікому не пробачай образ! — продовжував Лукас. — Пам’ятай, що ляпас, нанесений тобі, обпалює обличчя всього лицарства.

— Угу! — натхненно прогарчав Роберт, насупивши брови.

— Ти не нацьковуй його, Лукасе, — попередив басета ризеншнауцер. — Він і так занадто гарячий.

— Я? І не думав навіть, — знизав плечима басет. — Просто я роблю з хлопчиська чоловіка. Авжеж, маля? — і Лукас злегка хряснув Роберта по зашийку.

Звичайно, він не хотів нічого поганого, але від ляпанцю маленьке щеня стрімголов полетіло вбік. Коли воно звелося на рівні, Лукасові стало ніяково.

— Гей, хлопче, ти чого? — ошелешено забурмотів він.

Очі Роберта горіли зеленим вогнем. Мить — і він уже тріпав величезне вухо басета, наче хотів відірвати його зовсім! Бідний Лукас спробував відчепити від себе Роберта, але щеня лише міцніше стискало щелепи.

— Лишенько! Боляче ж! Пусти, дурню! — вибухнув нарешті Лукас. — Та я ж тебе на килимок пущу!

— Р-р-розірву на пелюшки! — тихо прогарчав Роберт, не розтискаючи зубів.

Статечний сер Готвард піймав задні лапи свого учня й спробував відірвати його від Лукаса. Даремно. Якщо вже фокстер’єр зімкнув на чомусь свої щелепи, то їх можна розтиснути лише добрячим кілком. Ніякі вмовляння не допомагали. Лаючись і галасуючи, басет носився взад-вперед сподіваючись, що в Роберта запаморочиться голова. Та дзуськи! Роберт метлявся в повітрі, бовтав лапами, і ніщо не могло погасити в ньому зачарування боєм.

Тим часом навколо Лукаса поступово зібралися й інші лицарі, яких прикликав шум сутички. Дорослому бійцю незручно показуватися в суспільстві з такою «сережкою», і бідака Лукас заблагав:

— Роберте! Пусти вухо! Я більше не буду!

Що ж, це було єдиним виходом, прийнятним для обох сторін. Щеня відпустило вухо, зробило хитаючись кілька кроків і, ледве повертаючи язика, пробелькотіло:

— Я приймаю… виб… виба… вибачення, сере Лукасе… — після чого без тями звалилося в обійми сера Готварда.

Ультиматум

Тепер, коли ви дещо знайомі з порцеляновими лицарями і Робертом, я хочу розповісти надзвичайно неймовірну історію. Помірковані люди не повірять, дурні назвуть мене божевільним. Але ми з вами… сподіваюся, ви мене розумієте?

Загалом, усе було так…

Наступного дня після дружньої сутички Роберта з Лукасом голова Ордену порцелянових лицарів чорний ньюфаундленд Нюф оголосив загальні збори. Треба сказати, що загальні збори — надзвичайно важлива подія. Від початку створення Ордену вони скликалися двічі: під час Великої війни з тарганами і для затвердження статуту Ордену.

Зрозуміло, що вже за хвилину після сигналу всі лицарі були на ногах і мчали до місця збору. Мені пощастило отримати протокол цих зборів. Ось він:

Були присутні: магістр Ордену — сер Нюф. Почесні лицарі: сер Флойд (рухливий і безстрашний доберман), сер Кросбі (шотландський вівчар з блискучим родоводом), сер Гауф (скажено впертий бульдог), сер Льюіс (вражаюче елегантний пудель!), сер Готвард (учитель і наставник), сер Чау-Чау (справжній чау-чау з чорним язиком). Просто лицарі: два брати-спанієлі — сер Порт і сер Ля Порт, сер Гай (дворянська двірська, але найшляхетнішого походження), сер Лукас (поважний, проте задиристий басет), сер Клаус (болонка, чи то пак болон, з острова Мальта). Та інші (тобто Роберт).

Сер Нюф прокашлявся і добре поставленим басом пророкотав:

— Добродії, я зібрав вас, щоб повідомити найприємнішу новину — ВІЙНА, добродії!

— Війна! — радісно завили всі.

Адже для серця лицаря немає нічого приємнішого за бої, сутички і герці. Роберт від надміру почуттів двічі беркицьнувся в повітрі. Авжеж, війна видавалася йому чудовою нагодою завоювати звання лицаря.

Коли шум трохи затих, сер Нюф продовжував:

— Сьогодні я отримав ультиматум від невідомого і страшного ворога. Увага, добродії! Нехай сер Кросбі прочитає його.

Шотландський вівчар церемонно розгорнув складений аркуш пергаменту і, примруживши очі, вдивився в текст:

Гнівне обурення розірвало повітря. Магістр ледве навів лад, і сер Кросбі продовжив:

Ричання обурених лицарів досягло апогею. Дивлячись на люто оскалені ікла бульдога сера Гауфа, Роберт мимохіть подумав, що щеплення від сказу декому і справді не завадило б.

— Мені приємно, добродії, що наша думка є одностайною! — зворушено розплакався Нюф. — Думаю, що ми покажемо цим пластиліновим бісам, на що здатні дванадцять лицарів! Хто хоче висловитися?

— Грім і блискавка! — заревів сер Гауф. — Я не прошу слова, я прошу показати мені ворога! Клянуся, що обірву хвоста будь-якому бісові, хай-но лишень трапиться мені на шляху, а із зібраних хвостів зроблю собі левину гриву!

— Браво! — закричали слухачі. — Хай живе сер Гауф Левина Грива!

— А я зобов’язуюся не стригти шерсті до повної перемоги над ворогами! — грізно протявкав болон Клаус.

— Беру обітницю — зав’язати собі ліве око й битися, не знімаючи пов’язки, доти, доки не захоплю цього Жлоба в полон! — докинув своєї доберман Флойд.

— А я…

Загалом, усі дванадцять лицарів заприсяглися найстрашнішими клятвами і нахапали купу обітниць, позбутися яких вони могли, лише повністю розгромивши ворога.

— Добродії, тут приписка! — зненацька згадав сер Кросбі. — Ага, виходить, так: «Відповідь на наш ультиматум ви дасте через шість годин нашому суперагенту Самюелю». Я вважаю, що через шість годин цей самий агент з’явиться за відповіддю. Ми маємо зустріти його як належить, чи не так, добродії?

— Без сумніву! — порцелянові лицарі були дуже вихованими.

— До речі, сере Нюфе, а яким чином цей ультиматум потрапив до вас? — поцікавився сер Чау-Чау.

— Щиро кажучи, я й сам не знаю… — зніяковіло відповів магістр. — Я мирно спав після обіду, а, прокинувшись, знайшов цей папір у себе під лапою.

— Що ж, їхня розвідка працює краще за нашу… — похитав головою сер Кросбі, а Чау-Чау запитав знову:

— Шановний магістре, не могли б ви докладніше розповісти про цих пластилінових бісів?

— На жаль! — знизав плечима ньюфаундленд. — Я чую про них уперше. Проте я впевнений, що ми про все довідаємося під час бою!

Дещо про пластилінових бісів…

Держава пластилінових бісів кочувала з місця на місце, отже, знаходилася скрізь і ніде.

Якщо порцелянові лицарі зазвичай жили на полиці серванта, то біси ніде не затримувалися надовго. Захопивши нову територію, вони запаскуджували її до краю і, закріпивши у такий спосіб за собою, зникали! А місце з того часу ставало зачарованим — туди злітався весь пил, там все губилося й пропадало, на тому місці всі спотикалися і ковзали. Та й чого доброго можна було чекати від бісів?

Проте заради справедливості визнаємо, що розвідка в них справді працює краще.

Доки порцелянові лицарі проводили загальні збори, за ними вже стежив суперагент Самюель, або просто Сем. На його рахунку була не одна сотня диверсій, підпалів, сутичок і засідок. Він був стрункий, м’язистий, носив армійські штани з «вухами», білі тапочки для безшумного ходіння і пістолет з кривим дулом для стріляння з-за рогу. Сем зачаївся в попільниці й чув усі розмови Ордену. Рішення лицарів йому навіть сподобалося. «Самозакохані дурні! — зловтішався він. — Ваша шляхетність вас же і згубить! Не таких бачили. Теж мені донкіхоти! Думаєте, ми воюватимемо за вашими лицарськими законами? Еге ж, дочекаєтеся! Усіх обдуримо, заплутаємо, ошукаємо!»

Суперагент безшумно вислизнув з попільниці і подався доповідати про побачене його величності Жлобу Полин-Бур’янову. Віддалившись на безпечну відстань, Сем злодійкувато озирнувся і тихо свиснув. Почекавши, знову повторив сигнал. Однак ніхто не відгукнувся. Пошепки вилаявшись по-англійськи, суперагент трохи понишпорив навколо і почув тихе сопіння. Воно лунало з невеликої фаянсової чашки.

Сем запустив туди руку й виволік за зашийок маленьке товстеньке бісенятко:

— Спиш, бовдуре!

— Я… ні… що ви… — ще не зовсім прокинувшись, забелькотів той.

— Ти розвідник чи хто?! — підвищив голос Сем. — Я тебе взяв на операцію чи на прогулянку? Своїм хропінням ти ледве не зірвав завдання. Клянуся мамою, якби ти не був моїм небожем…

— Не треба, дядьку! — відчайдушно завертілося бісеня.

— Лемоше, я тебе видеру, якщо ти ще раз заснеш у засідці! — пригрозив Сем. — А тепер сховайся і стеж! Я маю побачити шефа. Якщо помітиш якийсь рух у таборі ворога — біжи в штаб і дай мені знати! Ти все зрозумів?

— Усе! — віддано підтвердив Лемох.

— Отже, маля, ми знаходимося напередодні нової сторінки історії. Попереду війна. Що це значить?

— Війна — найкращий час для шляхетного лицаря.

— Вірно, а ще?

— Війна — це нагода вкрити себе славою і заслужити лицарські шпори.

— Ти ще малий, та говориш і розмірковуєш цілком розумно… — кивнув сер Готвард. — 3 чого ти збираєшся почати?

— Я вирішив здійснити подвиги! — серйозно заявив Роберт.

— І тільки? — посміхнувся ризеншнауцер. — Сподіваюся, ти не вважаєш мене надто нав’язливим, якщо я спробую дати тобі кілька порад?

Подумавши, Роберт визнав, що сер Готвард розуміється на війні трохи більше, ніж він.

— Отже, хлопче. По-перше, не забувай законів лицарства! Спочатку назви своє ім’я, а потім нападай. Запитай, як кличуть твого ворога, чи знатного він роду, чи не буде тобі ганебним бруднити об нього лапи! По-друге, спочатку розберися, а потім кусай! Проте в екстремальних умовах спочатку кусай, а потім розбирайся. Якщо буде з ким… Не добивай того, хто впав, будь шляхетний щодо смерті. Пам’ятай, що полон гірший за смерть. І нікому не дозволяй лоскотати тебе хвостом у носі!

Роберт подумки повторив усе, що почув, аби краще запам’ятати, і особливо звернув увагу на правила ввічливості й шляхетності:

«Відтепер, укусивши когось, відразу ж запитаю: „Як ваше здоров’я?“» — вирішив він, готуючись стати зразком вихованості і чемності.

Великий Сервантес

Лемох готувався самовіддано виконати все, що вимагав Сем. Він чесно помарширував узад-вперед хвилини зо три, пильно роздивляючись на всі боки. Лемох був «найневдалішим» з усього бісового племені. По-перше, він був добрим. Цього одного вже вистачило б на те, щоб усе століття провести у вигнанні. Але в бідного бісеняти була ще ціла купа «гріхів»: чесність, порядність, приязність, любов до солодкого й цікавість. Уявляєте, як йому велося? Над нещасливим Лемохом повсякчас знущалися, його шпиняли і всіляко кривдили, сподіваючись зробити з нього справжнього біса. Лемох намагався виховати в собі злість, заздрість, підступність, але, ймовірно, був невиліковний, от чому суперагент Сем власноруч узявся за виховання небожа. Його шпигунській кар’єрі не повинні заважати недорозвинені родичі.

Отже, бродячи дозором, Лемох випадково побачив маленьке щеня, яке читало величезну книгу. Племінник великого суперагента відразу згадав усі настанови свого дядька і, сховавшись за якоюсь коробкою, почав стежити за ворогом. Проте ворог був, м’яко кажучи, несерйозний. На зріст щеня було трохи нижчим за самого Лемоха. Породи якоїсь декоративної — не вівчарка, не бульдог. І займався найсумирнішою справою — читав книгу.

Бісенятко підкралося ближче і, тихесенько присусідившись за спиною порцелянового щеняти, вдивилося в текст.

Звичайно, цікавість не гріх… Лемох мимохіть почав читати і цілковито потрапив під владу роману! Перед ним розверталися дивні пригоди, бої, битви й сутички. Дзвеніли мечі, з’являлися прекрасні дами, клубочився пил під копитами, і пристрасні романси під стукіт кастаньєт линули до обпалених іспанських небес. Лемох уже не володів собою. Він допомагав щеняті перевертати сторінки, чекаючи, поки його «ворог» прочитає до кінця, і в захваті читав, читав, читав…

Роберт чекав нападу вже цілих півгодини. Через десять хвилин він не витримав, подався в бібліотеку, відшукав одну з книг, рекомендованих сером Готвардом, занурився в читання і вже нічого не зауважував навколо. Навіть того, що хтось читав поруч з ним. Ця дивовижна книга називалася «Дон Кіхот». Коли Роберт і Лемох із зітханням перевернули останню сторінку, вони нарешті поглянули одне на одного.

— Яка річ! — схвильовано сказав Лемох.

— Еге ж! Це, напевно, найкращий роман про кохання, доблесть і честь, — замислено підтвердив Роберт. — Я теж стану лицарем, коли виросту.

— А мені можна стати лицарем? — скромно поцікавився Лемох.

— Ну, не знаю… — замислилося щеня. — Для цього потрібно мати шляхетне походження, здійснити купу подвигів, бути хоробрим, чесним, шанувати закони лицарства і ще багато чого різного.

— Так, — сумно зітхнув Лемох, — я передчував, що це непросто.

— Сер Готвард казав… — враз Роберт замовк: він зрозумів, хто сидить перед ним. Мить по тому шерсть на його зашийку піднялася, очі зайнялися зеленим вогнем, і маленький фокстер’єр грізно загарчав: — Я впізнав тебе! Ти — пластиліновий біс!

— Авжеж, — підхопився небіж суперагента. — Я — біс. А що, власне, у цьому такого?

— Як що? — обурився Роберт. — Війна! І ти будеш моїм першим подвигом! Захищайся!

— Ти що, з глузду з’їхав? Що я тобі поганого зробив?

Роберт вчасно згадав, що вирішив стати зразком витримки й чемності. Він повагом вклонився супротивнику й урочисто промовив:

— Вельмишановний сер! Чи можу я зробити вам послугу, звільнивши від якої-небудь обітниці? Чи ви надасте мені високу честь, ставши до чесного двобою?

— Ти що, хворий? — не в змозі втямити, про що йдеться, Лемох відступив. — Я не хочу битися.

— Боягуз! — заревів Роберт.

— Я не боягуз! — вискнуло бісеня. — Я пацифіст!

— Паци… хто? — ошелешено перепитав Роберт.

— Фіст! — відважно докінчив переляканий Лемох.

— Отакої… Це що ж виходить? — задумався Роберт. — Якщо війна, то ми просто зобов’язані битися!

— Я не знаю. А тобі дуже потрібно зі мною битися?

— Дуже, — зітхнув фокстер’єр.

— Що ж робити? — поцікавився племінник супер, агента.

— Сам не втямлю, — Роберт почухав лапою за вухом і, глибоко замислившись, усівся поруч з Лемохом.

Час відповіді на ультиматум поступово наближався. Роберт подивився на настінний годинник і рішуче промовив:

— Ну добре. Зараз ми воювати не будемо. У мене вже немає настрою тебе кусати.

Лемох поштиво вклонився. Роберт відповів не менш галантним поклоном.

— Але після оголошення війни ми — вороги! І якщо я піймаю тебе на полі бою, то обов’язково візьму в полон.

— Добре, умовив, — кивнув Лемох. — У полон так у полон. Сподіваюся, ти мене там не кинеш?

— Як ти міг подумати? — обурився Роберт. — Порцелянові лицарі шляхетніше за всіх ставляться до полонених. Ти просто станеш нашим гостем на тиждень. Побігаємо, пограємося, почитаємо разом. Сер Готвард казав, що є така книга, «Айвенго» називається…

— А більше він нічого не казав?! — ледве стримуючись від обурення й люті суперагент вийшов з-поза коробки з ґудзиками. Він ховався там уже хвилини зо дві і чув майже все.

Роберт зрозумів, що тепер перед ним дорослий пластиліновий біс — серйозний і жорстокий супротивник. До честі маленького фокстер’єра треба додати, що він ані краплі не злякався. Насупивши брови, з величезним почуттям власної гідності Роберт велично вклонився і якомога чемніше запитав:

— З ким маю честь розмовляти, шановний сере?

— Що?! — крізь зуби видихнув Сем.

— Хвилиночку, — втрутився Лемох. — Дозвольте вас представити: це мій дядько — суперагент Самюель, кавалер усіх регалій із правом носіння білих тапочок. А це мій новий друг — фокстер’єр Роберт, у недалекому майбутньому шляхетний лицар Порцелянового Ордену.

— Помовч! — тонко вереснувши, обірвав його Сем. — Ви мене з глузду зведете, бевзні! Рональд… чи як тебе там?

— Роберт, сер.

— Так, Роберт. Відійди в бік, мені з цим йолопом поговорити треба.

— На яку тему, дядьку? — засоромлено поцікавився Лемох.

— На сімейну! — прогарчав Сем і, знизивши голос до трагічного шепоту, обрушився на племінника: — Ти що, вирішив мене занапастити? Тебе навіщо тут залишено? Стерегти, стежити, доповідати! А ти знайомишся із супротивником, набиваєшся до нього в гості і взагалі веселишся. Звичайно, у мирний час це не так вже й погано, але зараз війна! І твої загравання з ворожою стороною можуть дорого обійтися не лише тобі.

— Та ми нічого поганого не робили, — спробував захиститися Лемох. — Я побачив щеня, почав стежити, а коли він став читати книгу, то я, підкравшись, заглянув йому — через плече. Раптом там надруковано різні військові секрети?

— Бовдур! — схоже, у бідного суперагента не вистачало слів. — І цей товстий недоумок — мій племінник?

— Вельмишановний сер, — не витримавши, зауважив Роберт, — пробачте, що я втручаюся у ваші родинні справи, але ви переходите всі межі чемного тону. Припиніть лаятися або…

— Що «або»? — загорлав Сем. — Зараз як дам по писку!

— Ви поводитеся як п’яний візник, а не як кадровий військовий! Мені соромно за вас, — і Роберт демонстративно сів спиною до противника.

— Як ви могли, дядьку? — засмучено прошепотів Лемох. — Я не витримаю такої ганьби… — маленьке бісеня сіло поруч з Робертом і обидва завмерли в драматичному мовчанні.

Ошелешений Сем переводив погляд з одного на іншого і, напевно, вперше в житті почував себе цілковитим ідіотом. По-перше, він не розумів, чому Роберт і Лемох образилися на нього. По-друге, він не міг втямити, чому його це так хвилює. Але в цьому він боявся зізнатися навіть собі. Мовчання затягувалося, і суперагент не витримав першим.

— А що, власне, я такого сказав? — з образою в голосі заговорив Сем. — Ну, трохи насварив Лемоха, так це ж йому на користь. А якщо я був грубий з Робертом, те це… це… Ну, я… загалом, сьогодні важкий день, усі на нервах…

— Я не злопам’ятний, — обернувся Роберт. — Якщо ви кудись прямували, я готовий супроводжувати вас.

— Дідько лисий! Мені ж час за відповіддю на ультиматум!

— Ви маєте ще п’ять хвилин, — нагадав Лемох. — Якщо Роберт береться провести, то, мабуть, ви встигнете.

— Уперед! Обов’язок над усе! — посуворішав суперагент Сем.

— Цілком погоджуюся з вашою думкою, — вклонився маленький фокстер’єр. — Я до ваших послуг, сер.

Жлоб Полин-Бур’янов

Сер Нюф в оточенні одинадцяти лицарів урочисто й гордо прийняв Самюеля. Після обов’язкових вітань суперагенту було вручено відповідь на ультиматум. Самюель тримався вкрай чемно і не дозволив собі жодного брутального слова. Напевно, вплив справжніх лицарів був такий великий, що просто не дозволяв поводитися інакше. Лемох і Роберт спостерігали за всією церемонією, сховавшись за великою цукорницею.

— Ну от. Відповідь на ультиматум отримано. Тепер ти можеш відправлятися додому.

— Але я сподіваюся, що твоє запрошення щодо полону залишається в силі?

— Поза сумнівом! Після першого ж бою я на тебе чекаю.

— Роберте, мені дуже шкода, але вже час. Дядько йде.

— Що ж, я був радий познайомитися з тобою. Передавай найщиріші вітання серу Самюелю. Сподіваюся, ми прощаємося ненадовго.

У дуже секретному місці (у кутку під ліжком) володар пластилінових бісів приймав доповідь суперагента. У воєнно-польовому таборі панувала сувора, але демократична обстановка. Майже всі біси були вбрані в уніформу: штани з «вухами», брудні майки, зрідка — тапочки. Багато хто мав на майках різноманітні висловлювання англійською мовою, наприклад: «Не жени коней», «Стій, стрілятиму», «Не дзявкай, ховрашку» тощо. Найчастіше чомусь зустрічалося «Сам дурень».

Полин-Бур’янов відрізнявся від решти. Він носив довгу завиту перуку, широкі, до колін, труси в квіточку і пишне жабо. На ногах у нього красувалися розкішні ботфорти, на перев’язі метлялася шпага, а вираз обличчя був бридливим і знудженим, наче володаря нагодували господарським милом. Намісник Князя Пітьми сидів на сірниковій коробці. Навколо врочисто завмерли шестеро генералів, обдарованих правом носіння бантів на хвості.

Доповідь суперагента була гранично короткою:

— Війна, Ваша Величносте!

— Ура! Хай живе війна! — радісно заволали генерали.

— О, мій нещасний народ… — важко зітхнув володар.

Генерали здивовано перезирнулися. Полин-Бур’янов закрив обличчя руками і розгойдуючись жалібно заквилив:

— Бідні ми, бідні… Найнещасливіші ми бідаки! Ніхто нас не любить, не поважає, не розуміє! І кожен норовить зачепити, скривдити, осміяти. Ну ні від кого життя нема! Ледве з’явиться нещасний біс на вулиці — усі одразу в амбіцію, презирство висловлюють. У душу, розумієте, у душу плюють! Що ми зробили цим псам? Га? — голос володаря зірвався на ридання, генерали витирали сльози, а всі інші біси стояли, розкривши роти, і намагалися не пропустити жодного слова. Жлоб умів керувати аудиторією.

— За що вони нас так ненавидять? За те, що ми запропонували їм мир, захист і будку з кісткою? На нашу доброту вони відповіли оголошенням війни! Вони облили нас брудом, змішали з пилом, принизили в очах світової громадськості! Мій бідний народ! — у голосі Полин-Бур’янова зазвучала криця. — Доки ми терпітимемо це? Доки ми дозволятимемо кожній собаці знущатися з нас?!

Генерали посуворішали, з юрби бісів стали вилітати загрозливі вигуки, загальний настрій швидко розпалювався.

— Вони хочуть війни?! Вони нав’язують нам війну?! Вони отримають війну! — дружне ревіння захвату перекрило голос володаря. Полин-Бур’янов задоволено оглянув натовп і продовжив: — Ми більше не дамо себе в ображати! Більше ніхто не насмілиться ставати нам на хвіст! Пластиліновий біс — це звучить гордо! Я з вами, діти мої!

Дружне виття підданих було відповіддю вождеві.

Підступне викрадення

Порцелянові лицарі неквапом готувалися до майбутніх подвигів, а в тому, що їх буде безліч, ніхто не мав жодного сумніву. Узагалі, будь-яка війна для лицарів — просто свято. Це блиск обладунків, симфонія бойових труб, яскраві прапори, герби, вимпели! Це шляхетні супротивники, повалені вороги, прекрасні дами й сиві менестрелі, що співають довгі балади про старі часи! Це пристрасне кохання, палка ненависть, сувора чоловіча дружба і свобода жити так, як наказують власні совість і честь!

Термінові справи знайшлися в кожного. Хтось був зайнятий зачіскою й укладанням шерсті, щоб гідно виглядати на бойовищі. Хтось писав романтичні вірші прекрасній дамі. Хтось просто розминав лапи й згадував ті чи інші прийоми ближнього бою. Роберт знову розмовляв із сером Готвардом. Цілковито довіряючи своєму старшому другу і наставнику, маленький фокстер’єр швидко, але без метушні розповів про події, що відбулися з ним: як він познайомився з Лемохом, що за тип суперагент Самюель, як вони порозумілися. Сер Готвард слухав уважно, перериваючи Роберта уточнюючими питаннями. Наприкінці розповіді він задоволено кивнув:

— Я радий, мій хлопчику, що ти поводився так чемно. Звичайно, ворог є ворог, але шляхетність над усе!

— Угу. Я так і думав. Сер Готвард, я пообіцяв узяти Лемоха до нас у полон, можна? Ми тут пограємо трошки…

— Що за питання? Якщо обіцяв — виконуй. Мені здається, твій друг — непоганий хлопець.

— Так! Дуже! — радісно підтвердив Роберт. — А коли ви підете на війну?

— Я думаю, післязавтра… — замислено протягнув ризеншнауцер. — Узагалі-то все залежить від наших супротивників — адже першими нападають вони. А тепер іди спати, завтра може бути важкий день.

— Сподіваюся, я зможу ближче познайомити вас із сером Самюелем.

— Що ж, я вельми радий кожному гідному джентльмену. До речі, сер Нюф дозволив тобі взяти участь у боях, хоча ти ще малий. Будеш моїм зброєносцем!

— Ррр-хо-хо! — Роберт видав грізний бойовий клич. — Хай живе мій любимий сер Готвард!

— Марш спати, неслухняний хлопчиську! — прикрикнув на нього сивий ризенщнауцер, потай надзвичайно зворушений словами учня.

Роберт спав як убитий. Зранку його розбудив стривожений сер Готвард:

— Піднімайся, маля, уже почалося!

— Як? І без мене? — вмить підхопився Роберт.

Орден гудів, наче потривожений вулик. Шляхетні лицарі бурхливо обговорювали події минулої ночі, впівголоса лаючись від такої несподіванки. Виявляється, вночі було підступно викрадено двох братів-спанієлів: сера Порта і сера Ля Порта. До того ж, звинувачувати не було кого — обидва лицаря стояли на чатах. Їхнє безслідне зникнення відкрив сер Гай, котрий прокинувся від незрозумілого шуму. Спанієлі не боягузи і не дурники: як могло статися, що вони дозволили викрасти себе без бою? А якщо бій був, то чому його ніхто не чув? І головне: чому ворог підступно напав уночі, без попередження, без трубного заклику, без шляхетного обміну рукавичками? Питань було багато. Зрештою всі заспокоїлися, і сер Нюф як визнаний стратег узяв слово:

— Я вважаю, добродії, що ми не можемо кинути наших братів у цій халепі. Однак і залишати табір було б нерозумним. Ми відправимо загін лицарів на пошуки сера Порта і сера Ля Порта, а інші візьмуться будувати фортецю. Я готовий вислухати ваші пропозиції, добродії…

Після нетривалих суперечок було вирішено, що пошуковий загін очолить сер Гауф, позаяк тримати цього нетерплячого героя у фортеці було безглуздо. Впертий бульдог не вмів оборонятися, не знав страху, не розумів відступу, військових хитрощів, інтриг і вивертів. Натомість він був сильний, надзвичайно хоробрий і йшов навпростець до мети. Сер Гауф Левина Грива грізно заприсягся не повертатися без викрадених лицарів. З ним відправилися сер Флойд, сер Лукас і сер Клаус. Решта дружно взялися за справу. Кілька книг, скринька, сірникові коробки, флакони з парфумами, олівці — загалом, у хід пішло все. Через півгодини на полиці здіймалася фортеця, над якою майорів паперовий прапор з гербом Ордену: червлений щит, підтримуваний двома собаками; на червоному полі з блакитною стрічкою по діагоналі полум’янів золотий лицарський меч з величезною порцеляновою трояндою на лезі. Девіз Ордену промовляв: «Над життям лише смерть, над смертю — честь!»

Хитрий план

Викраденням двох лицарів керував наш старий знайомий, суперагент Сем. Проведена акція мала за мету — залякати, одурманити й ошукати супротивника. Сем керував спеціальним підрозділом з дрібних капостей і великих бяк. Ці хлопці називалися повзуни. Взагалі-то особливих чарів біси не знали, чаклувати не вміли, та завдяки великим можливостям пластиліну повзуни могли приймати будь-яку форму, ставати схожими на будь-який предмет і проникати куди завгодно.

Розпластавшись у килимок, вони підповзли до спанієлів, котрі, нічого не підозрюючи, мирно стояли на чатах, і, підстрибнувши, буквально обліпили бідних лицарів з голови до ніг. Обидва пси намагалися вирватися з грузьких задушливих «мішків», але їх швиденько відтягли якнайдалі. Цим і пояснюється майже повна безшумність операції.

— Семе, — неквапливо проказав Жлоб Полин-Бур’янов, — ти блискуче провів операцію. Дві порцелянові шавки в нас у полоні.

— Прагну бути корисним, ваша величносте, — вклонився Сем.

— Однак до нас дійшли дивні чутки: мовляв, ти тепер наставник молоді?

— Ну, не зовсім… Хоча… взагалі-то я виховую небожа.

— Лемох, якщо не помиляюся? Усі вважають його безнадійним.

— Так, він дуже дурний, ваша величносте.

— Покличте сюди цього малюка! — кинув генералам володар пластилінових бісів.

— Навіщо він вам? — стривожився суперагент. — Цей хлопчисько нічого не розуміє, і коли щось потрібно, то я і сам…

— Не метушися, Семе, не треба, — голос Полин-Бур’янова був холодний і бридкий. — А ось і він. Підійди-но сюди, хлопчику.

Біси притягли приголомшеного Лемоха і підштовхнули ближче до володаря.

— Отже, відповідай. Ми чули, що тобі вдалося завести знайомство з ворожою стороною.

— Я не… не знаю, я нічого не заводив… ми просто… — злякано залепетав Лемох.

— Ну, не скромничай. Адже порцелянове щеня на прізвисько Роберт — твій товариш?

— Я? Не… Ми не те щоб знайомі… ну, тобто не друзі… тобто навіть навпаки…

— Ваша величносте, — ризикнув утрутитися Сем. — Ми справді зустріли одне щеня. І його, здається, кликали Роберт, але це було до оголошення війни. І потім — вони лише діти…

— Діти? — криво посміхнувся володар. — Еге ж! Ну звичайно, діти… А скажи мені, Лемоше, ти хотів би ще побачити свого друга?

— Так! — радісно видихнув племінник суперагента.

— Я дозволяю тобі це. Запроси свого друга в гості. Ми познайомимося з ним. А якщо він приведе із собою пару лицарів, то ми влаштуємо цілий бенкет! Такі шляхетні супротивники для нас велика честь…

— Правда? — щасливо перебив Лемох. — Я можу запросити до нас на гостину Роберта? І ще когось?

— Звичайно! — широко посміхнувся Жлоб Полин-Бур’янов. — Біжи! Ми на вас чекаємо!

І Лемох підстрибом помчав до полиці, не помітивши застережливого погляду свого дядька.

— А з недоумка буде користь! — задоволено відзначив володар. — Шкода, що він про це не підозрює!

Біси огидно зареготали. Суперагент Сем сміявся разом із усіма, але якби хтось заглянув у ту мить у його очі — він побачив би ненависть!

Лемох

Коли Лемох нарешті дістався до місця, він з подивом знайшов сувору фортецю. З башти на нього глянув рудий пес, який нагадував ведмедя.

— Що тобі потрібно, маля? — приязно запитав він.

— Я шукаю Роберта. Він запрошував мене на гостину! — прокричав Лемох.

Сер Чау-Чау, а це був він, злегка поморщився.

— Не кричи так, адже я не глухий. Веселеньку годинку ви обрали для візитів. Війна… А ти з пластилінових бісів?

— Авжеж, сер. Мене кличуть Лемох.

— Ну що ж, ви молоді… Гей, Роберте! До тебе прийшли.

За кілька хвилин друзі вже весело гомоніли, сидячи під фортечною стіною.

— Роберте, мені дозволили запросити тебе в гості. Наш володар хотів би ближче познайомитися з вами.

— Не зрозумів, — здивувалося щеня. — 3 ким це «з нами»?

— Ну, з тобою, із сером Готвардом, з іншими лицарями, — пояснив Лемох.

— Ага, — кивнув Роберт. — А навіщо?

— Що «навіщо»?

— Ну, навіщо йому з нами знайомитися? Адже ви оголосили нам війну!

— Ми? Ми нічого вам не оголошували, — здивувалося бісеня. — Це ви надіслали нам виклик на бій. Наш володар зовсім не хотів воювати.

— Хто не хотів воювати? — обурився Роберт. — Ви не хотіли воювати? А хто викрав у нас Порта і Ля Порта?

— І гадки не маю, — чесно зізнався Лемох. — Я не крав.

— А куди ж вони поділися? Ви першими напали на нас, і ця війна — справа честі для нашого Ордену!

— Ой-ой-ой! — передражнив Лемох. — Яка патетика! Скажи краще — ти йдеш до нас чи боїшся?

— Лицарі не відають страху! — заричав Роберт. — Але я маю попередити сера Готварда.

— От і добре. Його я теж запрошую і всіх, хто захоче піти.

— Чекай тут, — кинув Роберт і зник за брамою фортеці.

Сер Готвард поставився до повідомлення свого учня дуже уважно. Він заявив, що під час війни такі питання вирішуються загальними зборами, тож всі вільні від служби лицарі зібралися в сера Нюфа.

— Отже, шановного сера Готварда з його вихованцем запрошено на гостину до наших ворогів. Прошу висловитися, добродії, — мовив магістр.

— Я вважаю, що це пастка! — відверто заявив сер Кросбі.

— Проте, можливо, особиста зустріч із володарем бісів змінить його думку про нас, і якщо вони не зупинять війну, то принаймні стануть боротися, поважаючи закони лицарства, — меланхолійно проговорив сер Льюіс (пудель витратив багато часу на зачіску і потай сподівався зберегти її елегантний вигляд до кінця війни).

— Може бути. Але, добродії, — підняв лапу сер Гай, — не можна забувати про зникнення двох наших друзів. Послабляти гарнізон фортеці небезпечно.

— Дозвольте, я скажу, — піднявся сер Готвард. — Можливо, це пастка, а можливо й ні… У будь-якому випадку це непоганий шанс довідатися про долю наших товаришів. Знову ж, не можна давати ворогові привід засумніватися в нашій хоробрості. Я думаю, що такий похід гідний лицаря. Щоб не послабляти оборону фортеці, я піду один.

— А я? — стривожено виліз Роберт.

— Ах так! Ну, як же без тебе, маля. Зрозуміло, ми підемо разом, — посміхнувся ризеншнауцер.

— Вирішено! — кивнув головою сер Нюф, а Роберт кинувся до воріт з радісним криком:

— Лемох! Ми йдемо!

Зрада

Коли Лемох привів своїх гостей до табору Полин-Бур’янова, у сера Готварда не залишилося жодного сумніву. Досить було одного погляду на задоволені пики бісів, котрі оточили трійцю, щоб усе зрозуміти. «Бідний Роберт, — подумав ризеншнауцер. — Шкода, що твоя дружба піддається такому випробовуванню». Ні, сер Готвард ні в чому не звинувачував Лемоха, він чудово розумів, що наївне бісенятко стало іграшкою в чужих руках.

Пластилінові біси щодалі тісніше й тісніше стискали кільце. Нарешті наперед вийшов суперагент Сем і, намагаючись не дивитися на Роберта, напружено запитав:

— Сер Говард, я не помиляюся?

— Моє шанування. А ви, звичайно, сер Самюель?

— Отож, — Семові не вистачало слів, він озирнувся, наче шукаючи підтримки у своїх, і уривчасто кинув: — ви знали, навіщо йшли?

— Здогадувалися, — кивнув сер Готвард.

— Тоді ви все розумієте. Ми ж не діти. На мотузці вас не тягли. Тобто… опиратися… безглуздо…

— Про що ви, дядьку? — здивувався Лемох. — Володар запросив їх у гості, а ви…

— Дурню! — вибухнув Сем. — Нічого ти не зрозумів!

— Ні! — Лемох зустрівся поглядом з Робертом і позадкував. — Ні! Ви не зробите цього! Я ж привів їх у гості!! Ви ж обіцяли!!!

Біси зайшлися громоподібним реготом. Сему чомусь дуже захотілося дати Лемохові міцного ляпасу, але замість цього він обернувся до сера Готварда й офіційним тоном заявив:

— Вас заарештовано!

— Я — гість.

— Вас заарештовано!!

— Відпустіть хоча б щеня.

— Вас заарештовано обох!!!

Регіт став ще голоснішим. Хтось із генералів протиснувся вперед і зі словами «опиратися безглуздо!» смикнув ризеншнауцера за хвіст. Сер Готвард не вшанував його навіть презирливим поглядом, але Роберт… «Р-р-р-хо-хо!» Услід за бойовим кличем роздався скажений вереск генерала: маленький фокстер’єр вчепився йому у вухо! Сміх обірвався. Біси загрозливо простягнули лапи, і сер Готвард зрозумів, що без бійки не обійтися.

І почалося! Боже мій, як бився сер Готвард! Ризеншнауцер — пес нечувано хоробрий, має відмінну реакцію, швидкий у рухах і, головне, ніколи не втрачає голови. Багато бісів у той день пошкодували, що взагалі народилися на світ. Старий лицар покусав більше десятка бісів, порозтрощував з півсотні носів і обірвав купу хвостів з китичками. Роберт таки відгриз генеральське вухо — сер Готвард міг пишатися своїм учнем! Їх перемогли лише кількістю. Коли Жлоб Полин-Бур’янов забажав подивитися на бранців, вони вже не були небезпечні. Сер Готвард і Роберт сиділи у великій скляній банці, де, втім, знаходилися також і викрадені спанієлі — сер Порт і сер Ля Порт. В’язниця була ідеальною. По-перше, прозорі стінки дозволяли контролювати дії ув’язнених. По-друге, вилізти було просто неможливо — лапи ковзали по склу, а висота банки робила будь-які стрибки безглуздими.

Володар пластилінових бісів ліниво оглянув бранців.

— Гей, Сем! Здається, все йде непогано. Було дванадцять порцелянових псів. Трьох ми полонили. Четверо десь швендяють, нариваючись на пригоди. Отже, залишається лише п’ятеро. П’ятеро наївних старомодних дурників сподіваються протистояти нам? Нам — великому племені пластилінових бісів! Тобі не здається це смішним, Семе?

— Не дуже, ваша величносте. Ви б бачили, скільки наших скалічив цей сер Готвард.

— Невже? Що ж, війни без жертв не буває. Надайте допомогу пораненим, кому треба, приліпіть хвіст, кому треба — ніс. Безнадійних викинути на смітник. Так, а де наш маленький герой?

Біси притягли зарюмсаного Лемоха.

— Що за сльози? — поморщився Полин-Бур’янов. — Сподіваюся, це не від каяття за свій подвиг? А, Семе?

— Ні, це від щастя… — що-що, а контролювати свої почуття суперагент умів, як ніхто.

— Від щастя? Невже? Виходить, він виправляється… — відзначив володар, після чого тихо покликав до себе одного з генералів і наказав таємно стежити за Самюелем.

Казка дядька Сема

Отже, з огляду на описані події, обставини складалася не на користь порцелянових лицарів. Сер Гауф повів свій загін у бік, зовсім протилежний щодо того, де знаходився табір ворога. Збити його з обраного шляху було неможливо, порад він не визнавав, і надій на його повернення було мало. Четверо бранців нудилися в скляній банці, причому Роберта навіть не брали до уваги, хоча відгризене вухо генерала давало йому підстави пишатися собою.

Так і не дочекавшись повернення ризеншнауцера і Роберта, сер Нюф та інші вибачилися перед сером Кросбі, визнавши його правоту. Усі зрозуміли, що запрошення було пасткою. Лицарів залишилося п’ятеро, вони ще раз заприсягнися боротися до кінця і приготувалися до битви.

Треба визнати, що володар пластилінових бісів зумів скористатися ситуацією. Жлоб Полин-Бур’янов зібрав війська і без усякого маскування рушив до фортеці. Його армія складалася з двохсот піхотинців, десятка плазунів, п’ятдесятьох амбалів з особистої охорони, шести генералів і одного суперагента. Крім того, за військом прямувало кілька санітарів та з десяток підлітків, котрі виконували роль зв’язкових. З огляду на особливості матеріалу, вбити пластилінового біса було складно. Рани миттєво затягувалися, а замість загубленої руки чи ноги санітари відразу причіплювали нову. Хоча якщо під час сутички розмазували так, що хоч зіскрібай, то санітарів тут турбувати марно.

Вбити порцелянового лицаря теж непросто. Ну, хіба що молотком по голові… Так, власне, можна і мамонта скалічити. На щастя, біси молотків не мали. Заподіяти пластиліном хоч якусь шкоду порцеляні майже неможливо, тому Жлоб Полин-Бур’янов сподівався просто зруйнувати фортецю, а собак переловити, пов’язати і засадити в банку.

Бранці сиділи в банці. Сер Порт швидко пояснив «новачкам» неможливість вирватися, а сер Ля Порт настільки упокорився, що навіть не подавав голосу. Сер Готвард вважав своїм обов’язком підтримати маленького Роберта:

— Не журися, маля. Усе це лише моменти війни. А ля гер ком а ля гер!

— Я страждаю за вас, — глухо пробурчало щеня. — Може, мені варто гарненько покусати Лемоха за те, що він завів нас сюди?

— Ні, ні, в жодному разі. Твого друга було так само жорстоко ошукано, як і нас. Напевно, йому зараз дуже важко…

— О-о-х-х-х… — немов у відповідь пролунав жалібний стогін звідкись згори. На шийці банки, звісивши ніжки вниз, сиділо маленьке бісеня з найсумнішою фізіономією.

— Лемох? — вихопилося в Роберта.

— Еге ж, Лемох, — підтвердив небіж суперагента. — Сере Готварде, ви настільки чуйні! Мені так погано, так соромно і так самотньо…

— Іди сюди, — похмуро пробурчав сер Порт, — тут у нас гамірно, людно й весело…

— Я так і збирався, — радісно відгукнувся Лемох, та сер Готвард зупинив його:

— Хвилиночку, молодче. А чи не повідомите ви нам, куди поділися біси?

— Володар повів їх на війну. Усіх.

— А чому ви залишилися?

— Я? — замислився Лемох. — Я спочатку ревів. Потім дядько Самюель дав мені прочухана й розповів казку…

— Знайшов час… — знову забурчав сер Порт.

— Казку про вовка, що хвостом ловив рибу в ополонці, — смутно продовжував племінник суперагента. — Я вирішив поділити вашу долю й прийняти мученицький вінець, тому гайнув сюди.

— Лемох, ти справжній друг! — розчулено прошепотів Роберт.

— Як діти, їй-богу, — знову встряв сер Порт. — А ви куди дивитеся, шановний наставниче? Зараз він зіскоче вниз, і нас тут стане вже п’ятеро.

— Я? Я задумався, добродії, — струснув головою ризеншнауцер. — Я чомусь… ця казка…

— Лемоше, чого ти чекаєш? Стрибай сюди! — покликав Роберт.

— Іду! — радісно відповів Лемох.

— Ні! Зупинись! — раптом підстрибнув сер Готвард. — Я зрозумів! Зрозумів!

Велика битва

Біси намагалися напасти на фортецю зненацька, проте ця витівка провалилася. Пильний сер Гай виявив супротивника ще до того, як плазуни знайшли, де він, власне, ховається. Тоді Полин-Бур’янов подав сигнал до відкритого штурму. Велика битва почалась! Багато років по тому про неї склали пісні й балади. Хоча і біси, і лицарі від душі прикрасили події на свою користь. Насправді ж усе було так…

Плазуни прослизали під воротами фортеці, але… Відразу біля входу сер Гай і сер Чау-Чау просто скатували ці пластилінові килимки в трубку і зав’язували на манер кренделів. Піхота атакувала стіни, але без особливого успіху — там трималися колі з пуделем. Подумавши, Жлоб розосередив війська і напав з усіх боків одночасно. Лицарів було замало, і сер Нюф дав наказ: «Кожен сам за себе…» У лицарському розумінні це трактувалося так: бийся, як можеш, не чекай допомоги, не проси про помилування і пам’ятай — честь вища від смерті! Галасуюча орда пластилінових бісів накинулася на п’ятьох героїв, і закипіла рукопашна!

Сер Льюіс наївно сподівався зберегти свою зачіску… він був буквально заляпаний пластиліном, відтак його лють тільки дужчала. Він скалічив купу ворогів, але біси хитро заманили його в пластилінову калюжу, і коли бідний пес загруз усіма лапами, кинулися на нього з тилу.

Сер Кросбі чхав на свій зовнішній вигляд і бився спокійніше. Біси взяли його змором: колі вивів з ладу стільки ворогів, що навіть не мав сил повернути голову чи підняти лапу. Але одного з генералів біси так і не змогли в нього відібрати. Коли ж щелепи сера Кросбі нарешті розтиснули, від генерала залишився безформний шматок пластиліну.

Найстрашніший бій дав бісам магістр Ордену. Ньюфаундленда важко вивести із себе, але гнів його жахливий! Біси летіли в сторони як друзки. Здавалося, що цей чорний велетень непереможний! Жлоб Полин-Бур’янов був змушений кинути в бій свою особисту охорону — амбалів. Це були високі чорні біси з потворно величезною мускулатурою і найзвірячішими виразами обличчя. Оточений цими громилами сер Нюф ще раз прогарчав девіз Ордену й кинувся на ворога. Сили були занадто нерівні, проте коли зв’язаного магістра представили володарю, його супроводжували лише четверо амбалів. Четверо! З п’ятдесятьох! Інших не міг полагодити жоден санітар. Сер Нюф був страшним противником.

Пізніше жалюгідні залишки піхоти притягли Чау-Чау. Шляхетного лицаря було просто запаковано в товстий шар пластиліну. Як його змогли перемогти, до ладу не міг пояснити ніхто. Бідні біси тряслися, бурмотіли щось невиразне і з острахом поглядали на пластиліновий ком, побоюючись, що відтіля знову вирветься грізний рудий лицар, схожий на ведмедя.

Та найбільше турбот бісам додав… сер Гай! Маленький лицар, як і кожна чистопорідна дворняжка, був надзвичайно сміливий, верткий і нахабний. Сер Гай обійшов усі пастки, не спокусився на жодну хитрість і якщо не міг завдати якоїсь серйозної шкоди, то китиць від хвостів повідкусював понад півсотні. Найспритніші біси аж сатаніли з люті, марно намагаючись втопити невгамовного пса. Так, сер Гай умів битися в юрбі! Тут він був, як то кажуть, у своїй стихії. Він плутався під ногами, змушуючи всіх спотикатися й падати, він кусав усе, до чого дотягувався, він лаявся шістьма мовами і, здавалося, міг вимотати всіх, але… Шляхетний сер Гай спіймався на дрібниці — хапнув за п’яту котрогось із генералів і намертво загруз зубами. Отут його й пов’язали. Щоправда, генерал залишився кульгавим, п’ятку довелося ампутувати, позаяк сер Гай не бажав її облишити…

Подвиг сера Самюеля

Здогад сера Готварда виявився вірним. Щоправда, для виконання задуманого потрібно було розштовхати сера Ля Порта. Отже, на спину ризеншнауцера вліз спанієль, на нього інший, на вершину піраміди видрався Роберт. Лемох звісив свій хвіст униз і міцніше вчепився за край банки. Роберт підстрибнув і, вдало вхопившись за хвіст, виліз наверх! У бідного бісеняти сльози виступили з очей, але він усе-таки допоміг щеняті видряпатися.

— Я надзвичайно вдячний вам, шановний сере, — Роберт церемонно вклонився Лемоху.

Небіж суперагента знітився й тихо промурмотів:

— Ну що ви… Це все мій дядько вигадав…

— Серу Самюелю я висловлю подяку пізніше, — ще раз вклонився Роберт. — А зараз я маю поспішати по допомогу.

— Я з тобою, — підскочив Лемох.

Щойно друзі налаштувалися «зробити ноги», як з-за рогу з’явилися залишки «непереможної» армії пластилінових бісів. Роберт і Лемох зрозуміли, що пропали! У розпачі вони кинулися вбік, якось видралися на стопку книг і стали спина до спини. Відступати не було куди! Пластилінові біси втомлено глянули на них, покидали нових бранців у банку, закрили її пластмасовою кришкою і спокійно розташувалися біля маленьких утікачів.

Володар підраховував втрати. З двох сотень піхоти залишилося п’ятдесят бісів, амбалів лише четверо. Від плазунів узагалі нічого не залишилося. З генералів вціліли двоє, з яких один кульгавий. Із суперагентів — один Сем. Та він один і був. У великій битві Самюель не брав участі, філософськи заявивши:

— Вас багато, а я один! Якщо генерала вб’ють, то їх ще п’ятеро є. А якщо суперагента? Зась вам!

За інших обставин не обійшлося б без трибуналу, але в запалі бою розбиратися не стали, справу залишили на потім.

Жлоб Полин-Бур’янов ледве не лускав з люті. Зважте, втрати величезні, а билося лише п’ятеро лицарів. Десь бродять ще четверо — отже, війна продовжується. Така перемога дорівнює поразці! Моральний стан війська пригноблений і подавлений. А до того ж ганебні факти порушення дисципліни. Суперагент відмовився битися, а його небіж, схоже, допоміг утекти порцеляновому щеняті. Володар вирішив в усьому розібратися відразу. У супроводі двох амбалів він підійшов до Роберта й Лемоха і, дивлячись знизу вгору, грізно зажадав:

— Гей, ви! Спускайтеся негайно!

Друзі мовчали.

— Униз, негідники, і цілуйте мені ноги, щоб я вас пробачив!

Очі Роберта спалахнули зеленим вогнем, шерсть на зашийку піднялася, а з вуст зірвалося грізне:

— Р-р-р-хо-хо!

Раптом щеня зустрілося поглядом із сером Готвардом. Наставник щось кричав. Слів не було чути, але погляд був красномовний. Роберт зрозумів. Зусиллям волі він згасив злість, що клекотала в ньому, і, вклонившись ворогові, якомога чемніше запитав:

— Можливо, вельмишановний володар пластилінових бісів надасть мені честь чесним двобоєм? Чи, можливо, я зможу звільнити вас від якої-небудь обітниці? Моя честь і зуби до ваших послуг!

— Ах ти, воша собача! — заревів Полин-Бур’янов. — Мерщій сюди, я сказав! І цього товстого кретина із собою прихопи!

— Ви не смієте ображати Роберта… — тонко проверещав Лемох.

— Що? Я не смію? Сем! — гнівно прогарчав володар. — Це і є твоє виховання?!

Суперагент замислено знизав плечима, за нього відповів Лемох:

— Дядько тут ні до чого! Це я сам! Сам! Геть тиранію!

Володар сторопів. А коли натхненний своєю сміливістю Лемох проспівав два перших куплети «Марсельєзи», щелепа відвисла навіть у Сема.

— Оце так! Значить, ви отакої! Еге-еж… — ображено промовив Володар. — Революцію вирішили влаштувати?! Так…

— А що таке революція? — пошепки поцікавився Роберт.

— Я точно не знаю, але грають усі! — обнадійливо відповіло бісеня.

У цей час Полин-Бур’янов кивком голови вказав на двох друзів, і четверо піхотинців рушили в атаку. Володар мстиво посміхнувся. Суперагент Самюель вийшов вперед і загородив дорогу нападникам.

— Що ти робиш, Семе? — здивовано запитав володар.

— Що я роблю… — тужливо пробурмотів Сем, ударом кулака нокаутуючи найближчого біса.

— Зрада! — заволав Жлоб. Полин-Бур’янов. — Схопити зрадника!

— Зрада! — завили два генерали, а піхотинці, кинулися виконувати наказ Володаря.

Суперагент бився як той біс!

— Яке життя! Яка кар’єра! — зі сльозами в голосі примовляв Сем, наносячи «уракен» у ніс чергового супротивника. — Яка служба, нагороди, регалії! І все… все коту під хвіст! — суперагент уже майже ридав від образи. — Заради чого?! Заради чого, я вас запитую?! Ну що мені до цієї свари? Лемох — інтелігент паршивий! У монастир треба йти з такими принципами! І Роберт теж гарний — лізе, куди не просять! Псих контужений! — Сем зірвався на істеричний лемент, не забуваючи відважувати на всі сторони добрячі удари у-шу, карате й англійського боксу. — А я тут до чого? За що мені все це? Мамо… Мамо!!! Мамцю-ю-ю!!!

Моє шанування

Коли зв’язаного й побитого суперагента запхали нарешті в банку, де вже нудилося вісім бранців, біси зітхнули з полегшенням. Протягом всієї цієї сутички Роберт рвався в бій, і Лемох ледь стримував свого гарячого друга. Зрештою маленький фокстер’єр визнав, що бісеня праве: вони мають яким завгодно способом вирватися і знайти загін сера Гауфа. Тільки він міг врятувати бранців. На щастя, в їхню випадкову цитадель можна було потрапити лише з одного боку, тому вони сподівалися протриматися. Роберт стояв на чатах, а Лемох гарячково шукав щось придатне для оборони. Вдалося знайти маленьку пластмасову лінійку і недогризок синього олівця. Але й це краще, ніж нічого. Три книги, на які вони забралися, стояли майже вертикально під великим кутом, що дозволило друзям заштовхати лінійку поміж сторінок.

— Важіль. Закон Архімеда, — Використовуємо поворотну енергію пружини! — спробував дохідливо пояснити Лемох. — Відтягаємо і… раз!

— А це шляхетно? — про всяк випадок перепитав Роберт.

— Авжеж! — завірило бісеня. — Ми ж попереджатимемо і запитуватимемо про стан здоров’я.

Роберт озброївся недогризком олівця і, подумавши, засумнівався — чи є ця зброя лицарською? Лемох стражденно зітхнув, і, знаючи педантичність майбутнього лицаря, запропонував назвати недогризок «мечем».

— Думаєш, це допоможе?

— Ну, мечем він від цього не стане, хоча й гірше не буде. А в літописи й балади ти ввійдеш як лицар із синім мечем!

— Здорово! — захоплено відгукнувся Роберт. — Я назву його «Грейсвандир», і нехай він служить мені, як служив лорду Корвину!

Саме тієї миті показалася голова першого нападника. Друзі кинулися до лінійки і щосили натягли її. Полин-Бур’янов квапливо прикрикнув:

— Не гайтеся там! Хапайте їх за карк і вниз!

У відповідь пролунав звук, наче хтось чавкав, і щось велике майнуло в повітрі. «Що б це могло бути?» — замислився володар і послав нагору ще одного піхотинця.

Ув’язнені в банці лицарі приводили до тями сера Самюеля. Коли суперагент нарешті відкрив очі, над ним зі співчуттям схилилася морда ризеншнауцера.

— Як почуваєтеся, сере Самюелю?

— Де я? — з тугою простогнав суперагент.

— Ви бранець, друже мій. Вас посаджено в ту ж в’язницю, що й усіх. Тепер ми товариші по нещастю…

— З вами-то все зрозуміло! — перебив Сем. — А як я сюди потрапив?

— Утрата пам’яті через ушкодження лівої півкулі, — діловито заявив сер Кросбі.

— Цього ще бракувало. Тут в’язниця чи будинок для божевільних? Що ж вони, так і будуть до нас усяких психів підселювати? — за звичкою забурчав сер Порт.

— Сором, друже мій! — докірливо зауважив ризеншнауцер.

— А я що… я нічого… просто тут і так затісно.

— Добродії, а ми не можемо його вилікувати? — захопився ідеєю сер Кросбі. — Я, здається, щось читав з парапсихології і нейрохірургії… Нумо, шановний, витягніть лапи вперед! Закрийте ліве око й доторкніться правим мізинцем до кінчика носа…

— Облиште мене! — втомлено огризнувся Сем.

— Справді, добродії, дайте нашому герою відпочити, — м’яко прогудів сер Нюф.

— Якому герою? — усе ще не розуміючи, поморщився суперагент.

— Спокій, добродії! — перервав здивований хор голосів сер Нюф. — Така скромність робить вам честь, сере Самюелю. Та, ймовірно, внаслідок нервового потрясіння ви дещо забули. Я нагадаю. Кілька хвилин тому ви героїчно боронили за нашого Роберта і вашого племінника. Битва була чудовою! Ми отримали колосальну насолоду, спостерігаючи вашу доблесть! Якби не амбали, їм би нізащо не вдалося взяти вас в полон!

— Я це зробив? — злякано скулився Сем. — Я бився зі своїми?

— Ще й як! — одноголосно підтвердили інші лицарі.

— Ви вмієте битися, сер! — радісно дзявкнув сер Гай. — Моє шанування!

— Матінко… — видихнув суперагент.

— Ми пишаємося вами, — заявив сер Кросбі. — Моє шанування!

— Ой, ненько…

— Ви джентльмен! І поводилися як справжній лицар! Один проти всіх захищали слабкого! — натхненно підтримав сер Готвард.

Інші лицарі також поштиво й дружелюбно ляскали бідного Сема по плечах і висловлювали свою повагу. Суперагент зацьковано озирнувся і тихо заплакав. Сльози текли й текли. Він ридав дедалі голосніше. Його плечі тряслися, і добрий сер Нюф пригорнув Сема до своїх величезних грудей.

— Поплачте, хлопчику мій… — м’яко заспокоював ньюфаундленд. — Поплачте… Яка душа! Яка дивовижна душа, добродії…

Останній бій

Роберт і Лемох ще раз і ще раз відтягали лінійку. На третьому бісові, котрий загуркотів удалечінь, Полин-Бур’янов замислився.

— Лізьте удвох! І обережніше там.

Наступні піхотинці виявилися завбачливішими від попередніх, — хлопок лінійки пролунав вхолосту. Тепер кожен з друзів мав перед собою серйозного дорослого суперника. «Ррр-хо-хо!» — за відпрацьованою схемою Роберт вчепився у вухо найближчого біса. Свій меч він відкинув, вважаючи, що зуби надійніші. Другий біс кинувся на допомогу товаришеві і, впіймавши задні лапи Роберта, спробував відтягти його вбік. Якщо ви пам’ятаєте історію з Лукасом, то розумієте, що це було дуже нелегкою справою. Бідний Лемох підстрибував, як зайчик, лупив бісів кулачками і крізь сльози вмовляв піхотинців відпустити Роберта.

— Пішов геть, боягуз! — гиркнув на нього один з нападників.

— Я не боягуз! — спалахнув від сорому Лемох. — Я — пацифіст!

— Паци… хто? — зареготав біс.

— Фіст! — вперше в житті Лемох заричав. — Відпустіть мого друга або я за себе не відповідаю!

— Заткнися, фітюлько!

— Ах, так! — небіж суперагента підхопив кинутий Грейсвандир і щосили тріснув найближчого біса по коліну.

Біс репетував дурним голосом і звалився вниз. Роберт нарешті виплюнув зжоване вухо другого супротивника, і той з ганьбою втік. Сп’янілі від перемоги двоє друзів прогорланили бойовий клич і, на величезний подив бісів, самі кинулися на ворога! Роберт був схожий на білу блискавку, він біснувався, вертівся, як дриль, кусав праворуч і ліворуч. Лемох махав в усі сторони недогризком синього олівця і без утоми волав різні бойові заклики всіх часів і народів: «Англія і Ланкастер!», «К зброє рицеже!», «Саринь на кичку!», «Но пасаран!», «Банзай!» і розгонисте російське «Ура-а!»

Авжеж, якби біси не були так виснажені, двох юних зайдиголів скрутили б за мить. Проте армія Полин-Бур’янова перебувала у надзвичайно подавленому стані, тому Роберт і Лемох навіть повоювали хвилини зо три, поки їх нарешті не пов’язали.

Залишки пластилінової армії, банка з порцеляновими лицарями і полонені Лемох з Робертом знаходилися на кухні. Біси затягли усіх на кухонний стіл, що впритул підступав до газової плити, й урочисто розсілися навколо. Один з амбалів притяг молоток для відбивних, інший запалив сірник і включив газ. Порцелянові лицарі висували найрізноманітніші припущення, але істину знав лише Сем.

— Буде страта. Цікаво, з кого почнуть?

Жлоб Полин-Бур’янов став на сірникову коробку і, прокашлявшися, почав промову. Як завжди, володар був проникливий і переконливий.

— О мій великий народ! Мій бідний, але гордий, нещасний, та величний, гнаний і прекрасний народ! Ми перемогли! Нас втягли в брудну війну. Нас хотіли ввергнути в безодню рабства й безчестя. Проте нам вдалося згуртуватися й сказати своє тверде «ні!» всім підступам ворога. Нам було важко. Ми терпіли біль і негоду, ми гинули заради високої і світлої мети. Ми несли світові джерело світла, взаєморозуміння й солідарності. За що на нас спустили зграю цих скажених псів? За що загинули кращі сини нашого народу? (Навіть найбільш втомлені й побиті біси піднімали голови, слухаючи слова володаря.) Діти мої! Ми перемогли! Ми не могли не перемогти, тому що майбутнє за нами, й усі, хто не розуміють цього, гнитимуть на смітнику історії! (Біси запосміхалися — хоч якась розрада.) Але в наших рядах виявилися ті, кому з нами не по дорозі. Ці зрадники плазували перед нашим класовим ворогом! Хто ж вони? (Біси тихо забурчали.) Ми знаємо їх! Колишній суперагент був наділений нашою довірою і носив наші нагороди — він виявився лукавим лицеміром і підступним зрадником! Його племінник — яблуко від яблуні! Ми всі любили цього малюка, піклувалися про нього, намагалися пригостити, пригорнути, приголубити… І що ж? Він став таким же безчесним зрадником, як і його дядько! (Ревіння обурених бісів.) Яке покарання ми виберемо для них? Тільки смерть! (Тепер біси радісно завили.) Смерть зрадникам, дегенератам і злочинцям!

Полин-Бур’янов зійшов з коробки. Мова стомила володаря.

— Так, поки не забув. Сем зачекає, спочатку стратити його небожа. Ну, й щеня заразом. Мабуть…

Страта

Під барабанний дріб, грізний і урочистий, двоє амбалів вивели Роберта й Лемоха. Утім, «вивели» — не зовсім точне слово. Маленький фокстер’єр був так закутаний пластиліном, що його довелося нести, а бісеня стусанами гнали вперед. Третій амбал надяг червону маску і з загрозливим видом вигравав кухонним молотком.

— Ні! — запекло завив Сем, б’ючи кулаками по стінці прозорої в’язниці. — Що ви робите, вбивці!

— Ви не насмілитесь їх торкнутися! Це ж діти! — дружно заричали лицарі.

І хоча закрита банка глушила хвилю обурення, Полин-Бур’янов мимоволі зіщулився, уявивши, що було б, якби бранці вирвалися на волю. Та за мить він вже отямився і, звернувшись до юних героїв, з погордою запитав:

— Ваше останнє слово й останнє бажання?

— Ваша величносте, — тихо прогарчало щеня, — якщо мені призначено загинути, я вмру без стогонів і скарг, ні на мить не зганьбивши шляхетних ідеалів лицарства! — очі Роберта спалахнули зеленим вогнем. — У переможного ворога я нічого не прошу для себе! Але якщо у вас є хоч крапля співчуття, то помилуйте мого друга…

— Ні! — зарозуміло обірвав володар. — Прохання відхиляється. Тепер ти.

— Я? Я тільки… — зам’явся Лемох. — Я, напевно, не знаю, що сказати… Але якщо в мене є останнє бажання, то я хотів би… заспівати!

— Заспівати? — уточнив Полин-Бур’янов.

— Так! — зважився Лемох. — Одну маленьку пісню.

— Ну, заспівай… — знизав плечима володар. — Кат з тобою! Не можемо ж ми відмовити в такій безневинній дрібниці.

Лемох відкашлявся і виліз на сірникову коробку. Тонким, але приємним голоском він завів пречудову баладу Лоуренса: «Спис і чорного коня мені заповів батько…» Небіж суперагента відбивав ритм копитцем і щосили намагався вдовольнити вподобання публіки. Потомлені біси блаженно прикрили очі й заслухалися. Балада була довга й щира. Багато слухачів витирали сльози розчулення. Коли Лемох закінчив, залунали дружні оплески. Бісеня чемно розкланялося, шаркнуло ніжкою.

— Кат! Починай, — наказав Полин-Бур’янов.

— А може, він ще поспіває? — зненацька запитав кат.

У володаря відвисла щелепа.

— Нехай заспіває! Востаннє! У нього добре виходить! Нехай ще заспіває! — дружно загомоніли біси.

Цього разу володар вирішив не спокушати прихильність юрби.

— Та будь ласка, нехай співає. Тільки щось коротеньке.

Біси радісно нашорошили вуха. Лемох крадькома підморгнув Робертові, і щеня зрозуміло, що друг тягне час. І несподіваний концерт продовжувався. Лемох проспівав ліричну пісню про загублену батьківщину і вічних блукачів. Потім дуже смутну й романтичну про нерозділене кохання біса до молодої відьми, яка втекла з херувимом. Потім жартівну пісню про п’яничок. Потім…

Загалом, він співав уже десь годину. Жлоб Полин-Бур’янов зацьковано й злісно кидав очима на всі боки, але не наважувався перервати малого — війську потрібна була розрядка. Біси посміхалися, вболівали, ридали, реготали, нагороджуючи соліста бурхливими оплесками. Нарешті бідний Лемох утомився.

Володар піднісся духом і прикрикнув на ката. Знову дрібно гримнули барабани. Біси посуворішали.

— З кого почнемо? — пошепки запитав кат, піднімаючи за шкірку Роберта і Лемоха.

— Ну, навіть не знаю… — замислився володар. — Давай з щеняти… Чи ні? Напевно, усе-таки з Лемоха, хоча… Ти чого? — труснув ката Жлоб Полин-Бур’янов.

Амбал, роззявивши рота, уп’явся очима кудись удалечинь. Володар простежив за його поглядом і ойкнув! У п’ятдесяти кроках від них, здибивши шерсть і вищиривши зуби, стояв грізний і невблаганний сер Гауф! Жлоб Полин-Бур’янов зарепетував! У голос йому з тилу і з флангів залунали бойові заклики порцелянових лицарів. І сер Флойд, сер Клаус, сер Лукас кинулися в бій. Боже, яка почалася метушня! Біси порснули в різні боки. Про бій не було й мови. Басет Лукас кинувся на ката і вирвав з його лап Роберта. Лемох викрутився сам. Одноокий сер Флойд в пошуках володаря ганяв залишки піхоти. Маленький, але сердитий сер Клаус розважався обриванням хвостів, тому що вище не міг дострибнути. Гідний сер Гауф здійснив найвеличніший подвиг: розігнавшись, немов снаряд, він з дивовижною силою і безмірною відвагою влупив порцеляновим чолом у банку з бранцями. Уламки скла бризнули в різні боки! Бульдог втратив свідомість, а бранці вирвалися на волю.

Армія пластилінових бісів перестала існувати…

Післямова

Дванадцять порцелянових лицарів, суперагент Самюель і Роберт з Лемохом сиділи за святковим столом. Бісів було розбито наголову, з лицарів серйозно не постраждав ніхто, зруйновану фортецю відновили, і над нею знову майорів гордий прапор Порцелянового Ордену. Усі святкували перемогу! По черзі віншували кожного з лицарів. Похвали і величальні вірші урочисто лунали над головами героїв. Жлоб Полин-Бур’янов зник у невідомому напрямку, і Сем мудро припускав, що він колись ще озветься. Робертові було врочисто вручено справжній нашийник і надано звання зброєносця сера Готварда. Суперагент красувався з масивним собачим ланцюгом на шиї, прикрашеній медальйоном з девізом Ордену: «Над життям лише смерть, над смертю — честь!» Лемохові було піднесено крихітний, розміром ледве менше бісеняти, томик віршів Кіплінга. Геройському серу Гауфу склали особливу пошану. Через свою нескориму впертість він вів пошуковий загін за обраним курсом, нікуди не звертаючи, тому і пропадав стільки часу. Хоча, з іншого боку, саме ця впертість і привела його в потрібну мить на кухню, коли він по колу обходив усю квартиру. Розбивши на початку бою банку, що стала за в’язницю багатьом лицарям, сер Гауф знепритомнів від важкого удару і не зміг виконати свою обітницю. Якщо пам’ятаєте, він присягнувся обірвати купу хвостів з китицями і зробити собі левину гриву. Отож, шляхетні лицарі зібрали всі знайдені хвости і, спорудивши подобу величезного вінка, начепили його на безтямного бульдога. Коли сер Гауф отямився, йому люб’язно розповіли, який він страшний у гніві і де він відірвав собі таку левину гриву. Збентежений бульдог засоромлено пояснив, що в бою на нього щось находить і він зовсім нічого не пам’ятає…

Два дні по тому суперагент Сем підійшов до наставника Роберта.

— Сер Готвард, я маю піти.

— Сподіваюся, ви ненадовго, сере Самюелю?

— Не знаю… — знизав плечима Сем. — Я не створений для мирного життя. Увесь час я воював, бився, боровся з небезпеками. Моя душа нових пригод.

— Ви праві, — замислено визнав ризеншнауцер. — Мирне життя обтяжує військового.

— Так-так… Я тільки хотів би попросити, якщо ваша ласка, наглядайте за Лемохом.

— Авжеж, можете бути впевнені, — кивнув сер Готвард. — Я виховуватиму його разом з Робертом.

— Дякую вам! — вклонився Самюель.

Проводжати суперагента вийшли всі. Незважаючи на те, що він, Сем, був справжнім пластиліновим бісом, його дуже поважали. Лемох пустив сльозу, прощаючись із дядьком, а Роберт попросив писати частіше. Після того сер Готвард повів їх читати якийсь старий лицарський роман про життя короля Артура.

Ось так і закінчилася ця історія. Звичайно, це не остання з пригод Роберта і Лемоха, та про це якось згодом. Порцелянові лицарі не прощаються з вами і завжди прийдуть на допомогу тим, кому загрожує лихо.

Тому нашу розповідь можна продовжувати нескінченно довго.

Доти, доки триває дитинство.

Р. S.

— І це все?

— Ні, звичайно! Мене ж ще не посвятили в лицарі…