День сірої хвилі

Лише два місяці тому Олег і гадки не мав, що побачить дивовижний світ морських глибин, милуватиметься нічним небом тропічних широт, ходитиме океанським дном. Не життя настало, а суцільна казка. Щоранку, пробуджуючись од сну в своїй каюті, хлопець рвучко схоплювався з ліжка і широко розплющував очі. Ні, казка ще не скінчилася! Ось-ось спалахне зелене вічко відеотелефону і пролунає бадьорий голос Воронцова: “Доброго ранку!”

Трохи нудно на біостанції лише ввечері, після десятої, коли керівник групи акванавтів Іван Макарович Хоменко велить хлопцеві йти на спочинок. А так би Олег до півночі чатував у залі. А як же інакше? Там цікавіше, ніж у каюті. Телеекрани не вимикають ні вдень ні вночі. Яких тільки див не побачиш під водою! На одного тільки краба можна дивитися годинами і не обридне…

Хлопець і досі не міг зрозуміти, навіщо врешті-решт його запросили на борт підводної біостанції “Садко”. Її начальник Хоменко та біолог Усольцев загадково мовчали, а сам він не знаходив ради.

Олег не раз пригадував той пам’ятний травневий день, з якого все, власне, й почалося. До літніх канікул було рукою подати. Він саме склав останній іспит. З нетерпінням чекав поїздки на берег моря, уявляв, як дзюркотітимуть поруч кришталево-прозорі струмки, гомонітимуть над головою кипариси та грецькі горіхи, вабитиме до себе голубінь бухти.

Та якось несподівано для себе він посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології. Піонерська газета ще напровесні видрукувала кілька турів запитань. На кожний із них треба було дати відповідь протягом двох днів. Олег гарячково перегортав сторінки енциклопедій, довідників, наукових видань, до пізнього вечора затримувався в читальному залі міської бібліотеки.

Він не стільки вірив у свою майбутню перемогу, скільки горів бажанням відповісти на дедалі складніші запитання олімпіади. А потім піонерська газета надрукувала його портрет і сповістила, що він здобув право взяти участь у науковій експедиції. Вибір був неабиякий: акваторії Білого, Каспійського, Аральського, Охотського морів. Вирушити на берег Чорного чи Азовського морів йому навіть і не пропонували: це ж дома.

І раптом надійшло абсолютно фантастичне запрошення: “Тихий океан, борт біостанції “Садко”…

Гідроплан переніс хлопця з Севастополя в екваторіальну зону Тихого океану, і його тимчасовою домівкою стала підводна біостанція.

…Ранкові роздуми сполохав сигнал відеотелефону. Олег рвучко підняв голову. На невеличкому екрані з’явилося обличчя Івана Макаровича Хоменка, начальника біостанції.

— Як відпочивалося, друже?

— Та я вже й не сплю. Сиджу в каюті, нудьгую…

— Бачу, що не спиш. А хіба не знаєш, що перед виходом па дно слід добре виспатись? Адже ти вмієш користуватися апаратом електросну. Прокинувся занадто рано — увімкни апарат і ще поспи. Якщо діагност покаже, що ти не відпочив достатньо, на дно не вийдеш…

— Я добре відпочив. Учора ліг спати раніше.

— Гаразд, збирайся. За графіком — твоя черга. Але на майбутнє затям: маєш виходити на дно — перед цим добре поспи!

Екран відеозапису згас. Олег поглянув на лискучий коричневий шолом, з’єднаний гнучкими шнурами з циліндром, що стояв біля узголів’я ліжка. Справді, ніяких тобі складностей: переводиш стрілочку на одну—дві позначки вперед, одягаєш па голову шолом, лягаєш на ліжко і натискаєш кнопку. Хочеш не хочеш, а дві години спиш.

Та він добре відпочив, і йому нема чого одягати на голову шолом. Ліпше полежати спокійно, помріяти, щось почитати. Перед виходом на дно залишати каюту суворо забороняється, аж поки не викличуть. Добре, що книг у каюті вистачає.

Через півгодини за графіком він має вийти на дно. Олег одягнувся і поглянув на себе у невеличке люстерко. Що ж, йому пасує форма акванавтів — синя куртка з накладними кишенями і такого ж кольору брюки із срібним кантом. Він у ній виглядає дорослішим, мужнішим.

Хлопець вийшов у коридор. Ноги ступали по густому ворсу синтетичного килима. Із стелі лилося м’яке, приємне для ока світло. Зліва — низка дверей, які відчиняються за допомогою електронного ключа. Там лабораторії, сховища, обладнані спеціальними стелажами, акваріумами, де зберігаються колекції водоростей, риб, мінералів…

Зал керування — величезне кругле приміщення під опуклою стелею. Стіни на рівні людського зросту опоряджені м’яким пластиковим матеріалом із геометричним тисненням: на сірому тлі ромби та квадрати. Оксамитова доріжка веде до великого підковоподібного пульта, розчленованого на майже однакові за розміром сегменти. “Підкова” поспіль вицяцькувана кнопками, важелями, різнокольоровими індикаторами, тумблерами. А всередині стоять два крісла на блискучих ніжках.

На стінах залу керування мерехтіли телеекрани: три великі плями — одна спереду, навпроти крісел, дві обабіч…

Хоменко та Усольцев сиділи за невеличким столиком під стіною і проглядали якісь папери. Із пластикових ящиків майже до їхніх ніг слалося густе зелене листя декоративних рослин.

— Приготувався до виходу? — начальник біостанції запитливо звів очі на хлопця. Його обличчя вже було помережене ранніми зморшками. Рідке світле волосся німбом огортало чо-ласту голову.

— Звичайно! Хоч зараз!

— Геннадій Миколайович обстежить тебе на автодіагності. Якщо добре відпочив — вийдеш на дно.

Високий кремезний біолог Усольцев вийшов з-за столу. На відміну від інших акванавтів, він був одягнений у просторий сірий костюм, білу сорочку. Чомусь не полюбляв форму акванавтів. Він завжди говорив басовитим гучним голосом. Олегові спершу здавалось, ніби на борту станції командує він, а не Хоменко.

— Ходімо, юначе!

Автодіагност, устаткований в лабораторії Усольцева, засвідчив, що всі психофізіологічні функції Олегового організму в доброму стані, на дно вийти може. Хлопець та біолог повернулися в зал керування.

Біостанція лежала на дні. Над нею — трикілометрова товща Тихого океану. За програмою обстежували досить великий квадрат підводної рівнини. Жодних виходів корисних копалин тут ще не помічено. Залізомарганцеві згустки мали щонайбільше об’єм п’ять—шість кубічних сантиметрів. Якихось несподіванок для морських геологів не було. Тому Хоменко вирішив обмежитися лише визначенням біологічної продуктивності цієї зони та пошуками невідомих науці організмів.

Сонячне світло проникає у воду океану заледве до двохсотметрової глибини. У приповерхневій зоні вирує життя. Міріади планктонних організмів, риб, медуз, кальмарів завзято борються за існування. А трикілометрові глибини?.. Чорна прірва, царство вічної ночі, величезних тисків. Звичайно, й ці глибини населяють живі організми. Найкрихітніші з них живляться їстівним “дощем” із решток загиблих морських мешканців, який повільно падає із верхніх вод назустріч тисячам ненажерливих ротів.

Олег багато разів бачив па телеекранах зображення піратів глибини. Не міг без огиди дивитись на їхні потворно великі голови, чорні, загнуті всередину пащі, гачкуваті зуби, плавники, схожі на вістря ножів.

Протягом доби кожен акванавт тричі виходив на дно. Строк перебування під водою — година. За цей час треба обстежити певну площу дна, зняти її на кіноплівку, зібрати найцікавіші зразки природних мешканців, покласти їх у бункер акватрона.

На значно менших глибинах — до чотирьохсот—п’ятисот метрів — кожен вихід на дно був для Олега справжнім святом, небуденною екскурсією. Незрівнянно багатше і різноманітніше там життя. Хлопець безперестанку милувався граціозними рибами, вишуканими кольорами актиній, багатобарвними розсипами морських зірок, химерними кониками та їжаками, хижими муренами, вельможними окунями-меру.

А ще вище, ближче до сонця, дно було схоже на справжнісінькі джунглі. Хащі зелених, синіх, червоних, жовтих водоростей населяли армади блискучих рибок, поміж довгими лапатими стеблами, мов повітряні кулі, плавали рожеві та фіолетові медузи, веселково виблискували мушлі…

Та чим глибше спускалась біостанція, тим більший ентузіазм охоплював Хоменка та Усольцева. В їхніх очах з’являвся гарячковий блиск, рухи ставали різкими, нетерплячими. Безперебійно працювали кінокамери. Учені, завзято сперечаючись, розглядали принесені драгою прозорі створіння, що конвульсивно ворушили щупальцями та тонюсінькими ніжками. Найцікавіші зразки несли в лабораторію. А там вченим підсобляв Олег, препарував донних мешканців…

Хоменко та Усольцев довго й старанно вивчали зняту за допомогою ехолокації карту дна. Олег нервував, тупцюючи на місці. Чому ж вони зволікають? Через десять хвилин він має вийти на дно. Нарешті начальник біостанції заговорив:

— Пройдеш тисячу триста метрів од біостанції на південний схід. Зупинишся біля скелі, схожої на зламаний дуб. За нею вже піде рівна місцевість. Завдання ми тобі змінюємо. Братимеш проби грунту. Нас цікавлять черви, донні бактерії. Зрозумів?

— Я вже виконував таке завдання.

— Не забудь, що рівно через годину маєш повернутися. Не барися на дні, не порушуй графіка.

— Не турбуйтеся, Іване Макаровичу, я ж не вперше виходжу на дно, пам’ятаю інструкцію…

— Не зайве ще раз нагадати. Воронцов у камері катапультування. Викличеш його! Він тобі допоможе.

Олег зайшов у відсік акватронів. Тут під велетенськими ковпаками з армованого скла стояли триметрові апарати, схожі на обладунки середньовічних рицарів. Вони мали “руки” — гнучкі конструкції із пальцями-клешнями, потужні “ноги” — комбінації куль та призм, “голову”— низько зрізаний циліндр. Акватрони — надзвичайно вдосконалені скафандри — давали людині змогу виходити під воду навіть на десятикілометровій глибині.

Олег підступив до невеличкого пульта, вмонтованого в броньовану стінку, і натиснув на важіль. Прозорі стіни ковпака розсунулися, і на пересувній платформі із заглибини виїхав акватрон. Тепер хлопець не міг уже обійтися без допомоги Воронцова. Він подзвонив у камеру катапультування. Через кілька секунд з’явився Воронцов.

— Допоможіть мені, будь ласка!

На “спині” акватрона піднявся вгору один із сегментів. Олег прослизнув у щілину. В капсулі було тісно, довелося підібгати трохи ноги. Правда, сидіння м’яке й зручне. Перед очима — овальний екранчик. Якщо всі системи акватрона працюють злагоджено, спалахне лампочка на контрольній шкалі, розташованій якраз навпроти грудей.

Хлопець одягнув на голову шолом, наклав на руки, ноги, груди фіксатори біострумів. Тепер його організм і ця надміцна шкарлупа, начинена електронікою, — єдине ціле. Акватрон виконуватиме найменше бажання людини, подумки сформульований наказ. Біоелектричні струми шкіри, м’язів акванавта, підсилившись, керуватимуть ходовими механізмами та робочими органами. Звичайно, для повного “приборкання” акватрона потрібне тренування. І як не дивно, Олег опанував цим мистецтвом краще, ніж інші.

На контрольній шкалі зажевріла зелена цяточка. Що ж, чудово! Виходимо на дно! Завирувала навкруг вода, затоплюючи камеру, розійшлися зубці шлюзу. Хлопець пірнув у чорну безодню. Нагромадженої в акумуляторах енергії вистачить для кількагодинної роботи.

Телекамера з інфрачервоним випромінюванням оглядала місцевість лише в радіусі кільканадцяти метрів. Далі починалися сірі сутінки. Апарат гідроакустичного зв’язку давав акванавту змогу перемовлятися із залом керування біостанції. Увімкнувши водно-реактивний двигун, людина могла навіть літати над поверхнею океанського дна. Повітря для дихання добували з води спеціальні жабра.

Нарешті Олег добрів до трикутної скелі. Тут він мав зупинитися і повідомити Хоменка про своє самопочуття.

— “Садко”, “Садко”! Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Дійшов до місця призначення, — гукнув у мікрофон.

— “Форвард”, “Форвард”! Я — “Садко”, я — “Садко”! Розпочати дослідження! — долинув із слухавки голос Хоменка.

Ноги акватрона чавили густий намул. Внизу, на дні, петляв слід якоїсь тварини. Телекамери сфокусувались на чорній зигзагоподібній лінії. Ого, ширина сягає сантиметрів п’яти. Ніби велетенський черв’як проповз. І рубчики видно…

Таких слідів Олег ще ніколи не бачив на дні. Мов відбиток двох велосипедних протекторів, стулених до купи. Чи не молюск пересував тут свою мушлю, відштовхуючись од дна м’язистою “ногою”? Треба помізкувати. Тоді б у намулі відбилася б низка заглибин, а не суцільна стрічка з вузесеньких рубчиків.

Хлопець уявив, як він принесе у відсік акватронів невідому науці тварину, велику, небачену раніше. Вкине її в акваріум. Потім викличе Усольцева із залу керування чи лабораторії. Біолог відчинить двері і одразу здивується. Всі поздоровлятимуть, дякуватимуть. Він зробить внесок у науку. Хіба не звучить: “Школяр Олег Яковенко відкрив невідомий вид донної тварини?” Отже, навздогін за здобиччю!..

Ноги акватрона ступали обабіч зигзагоподібної лінії. Олег забув про все на світі, окрім цього чорного мережива на сірому тлі намулу. Слід виписував петлі навколо плескатих кам’яних брил і тягнувся в далечінь. Врешті-решт він почав здаватися Олегові безкінечним. Хлопця охоплював азарт. І акватрон відповідно прискорював ходу. Якби чиєсь розумне око могло бачити в суцільному мороці, воно б уздріло металевого велетня, що хутко крокував підводною рівниною.

Чудернацька зубата риба вдарила об металеві “груди”. її спинний плавник завершувався довгим гнучким виростком — блимаючою цяткою. Вони ж тут усі сліпі! У намулі копошились багатоногі рачки. Над хвилястою рівниною, немов м’яч, вистрибував невеличкий чорний кальмар. Але хлопець не звертав уваги на цю дрібноту, не увімкнув навіть кінокамери. Гонитва продовжувалася. Та чи буде коли-небудь кінець цьому сліду?!

Величезні ноги вже не ступали, а бігли. Але так відлагоджена була амортизаційна система акватрона, що хлопець лише злегка погойдувався у своїй капсулі.

Раптом сполохом промайнула думка: “Де ж це я? А як же програма, інструкція?.. Та це ж божевілля! Бігти невідомо куди. Треба зупинитися, прийти до тями…”

Акватрон зробив ще кілька кроків і різко зупинився. Олег поглянув на контрольну шкалу. Виявляється, він одійшов на північ од скелі-орієнтира аж на вісім кілометрів. Гонитва тривала півгодини. Вихід із цієї ситуації один-однісінький — повернутися на біостанцію і щиро в усьому зізнатися. Виконати завдання він уже не встигне.

Ось так несподівано Олег порушив інструкцію. Що буде?.. Може, заборонять виходити на дно. Кодекс акванавтів дуже суворий. Так добре починався цей день і так погано він скінчився!

Олег, визначивши напрям, пішов до біостанції. Одна розпачлива думка змінювала іншу. Хлопець картав себе, шукав якихось пояснень своїй гарячковості, обмірковував, що саме слід сказати Хоменку, як себе вести під час розмови. І акватрон, збурений хаотичними біоімпульсами, не йшов, а шкутильгав. А тим часом місцевість навколо юного акванавта змінилася, з’явилися невисокі пагорби, розгалужені заглибини, під ногами акватрона розсипалося груддя конкрецій. Хлопця вів до біостанції гідроакустичний маяк, та ця шарпанина між дрібними, але надокучливими перешкодами нервувала його і забирала час. Доцільніше було б або ж увімкнути водно-реактивний двигун і “полетіти”, або ж повернутися до сліду невідомої тварини і йти рівниною.

Хлопець нерішуче зупинився оглянути місцевість… Телеперископ повільно поплив убік… Олегові перехопило подих, бо з сірої каламуті раптом випірнув корабель. Довгий корпус судна лежав у долині поміж двома пагорбами, над палубою здіймалися потрощені щогли, із закоркованих намулом отворів стирчали весла.

Хлопець спочатку не повірив своїм очам. Кліпнув кілька разів — корабель не зникав. Тоді акванавт, знову забувши і про інструкцію, і про всі свої біди, побрів до округлого борту. Корабель навдивовижу зберігся, дерево витримало гірко-солоні поцілунки морської води. Дошки всуціль покрились сизою зернистою шкаралупою, ніби взялись інеєм. Судно в довжину сягало метрів тридцяти. На дошках подекуди збереглися рудуваті плями від зотлілої мідної обшивки.

Олег зрозумів, чому так добре зберігся корабель. На трикілометровій глибині майже немає червів-деревоточців. Дуже мало випадає тут і органічних речовин, тому судно й не занесло намулом. Кому ж належав цей корабель, схожий на галеру? Адже Середземне море розташоване в іншій півкулі — за двадцять тисяч кілометрів звідси. Поки що не існує жодних доказів, які б свідчили про те, що фінікійці, греки чи римляни виходили в Тихий океан. Так, це була галера, вона плавала проти вітру за допомогою весел. Коли вона затонула? Що везла? У трюмі, можливо, збереглися рештки вантажу…

Олег простяг руку і доторкнувся до деревини. Відчував, що “ноги” давлять якісь черепки. І раптом могутній поштовх струсонув апарат. Пронизливо заголосила сирена, перед очима акванавта водночас спалахнули всі індикатори. Олег на мить ніби осліп. Та відразу спрацювала система стабілізації, і металевий велетень втримався на ногах. Але другий, ще могутніший поштовх похитнув акватрон. Хлопцеві здалося, що під ним розверзлася земля. Сирена верещала, немов поранений звір, і акватрон похилився набік. Шолом з біоелектричними фіксаторами, одягнений на голову Олега, вдарився об ребро шиї капсули. Різкий біль пройняв усе тіло хлопця, чорна пелена туманила очі.

…Отямився хлопець через кілька хвилин. Поки виходив з оціпеніння, озвався апарат гідроакустичного зв’язку. Автоматичний дешифратор перекладав знаки азбуки Морзе:

“Всім, хто мене чує! Арказійський вчений Пітер Рід благає повідомити капітана французького судна “Жюль Верн” професора …….. (ім’я та прізвище транслювалися дуже нерозбірливо), що він перебуває на острові Пата-Нуї. Просить не вірити чутці, що він прокажений. Професор …ссар знайде спосіб віддячити тому, хто передасть йому це повідомлення”.

Автоматичний дешифратор кілька разів прошамкав цей текст байдужим металевим голосом, а потім затих. “Що за маячня? — подумав Олег. — Верзеться казна-що”.

Хоменко спершись на парапет басейну, дивився, як бавляться у воді Квік та Люсі. Дельфіни штовхали один одного писками, з оглушливим ляскотом били по воді хвостами, пірнали, виринали, здіймаючи рої бризок. Від їхньої метушні вода в басейні мало не перехлюпувалася через край.

Акванавт вимкнув гідрофони та дешифрувальний пристрій і не знав, про що ж гомонить між собою ця симпатична пара. Чув лише якийсь невиразний свист, попискування, похрюкування…

Він знав, що незабаром розлучиться із Квіком та Люсі. А вони так потрібні на біостанції. На невеликих глибинах дельфіни охоче допомагали акванавтам, заганяючи рибу в сіті. Шукаючи нові перспективні райони риболовлі, біологи вивчали продуктивність різних ділянок екваторіальної зони Тихого океану. Раз у раз доводилося брати контрольні вилови. Коли Усольцев та Хоменко виходили в аквалангах на дно, кожного з них супроводжував дельфін. З таким ескортом не страшні акули та мурени.

І ось тепер доведеться з ними розлучитися. Тихоокеанським рибникам запотрібнилися “інтелектуальні” пастухи. В Японському та Охотському морях вже стали до ладу перші рибо-ферми, на яких вчені реалізовують програми штучної відгодівлі мешканців моря. Вузькі й довгі затоки відгороджені від морського плеса і розбиті тонкими та міцними сітками на своєрідні квадрати — “пасовища”. Косяки риби треба перегонити з квадрата в квадрат. Для цього якраз і потрібні дельфіни. Звичайно, на “пасовищах” вирощували ще й високоврожайні водорості — поживу для риб. Зрозуміло, без дельфінів і там не обійтись.

На трикілометровій глибині дельфіни не могли стати в пригоді акванавтам. Кілька днів поспіль тварин не випускали з басейну, і вони розважались, як тільки вміли. Коли самець відпочивав, самка чатувала. Потім їхні ролі змінювалися. Голос інстинкту владно промовляв і в цих тваринах, які вже отримали від людей добру “освіту”. Навіть тут, у пластиковому басейні, наповненому відфільтрованою водою, він ще говорив на повний голос. Дельфіни ніби продовжували вести сповнене всіляких небезпек життя…

Хоменко розумів, що, попри всю цю метушню, тварини дуже нудьгують. Тому він кілька разів на день приходив у дельфінарій і намагався розважити своїх вихованців. Час годівлі уже минув. Начальник біостанції втомився, і йому не хотілося змушувати тварин виконувати якісь вправи із програми дресирування. Він спостерігав за дельфінами, а вони, не припиняючи своєї гри, у свою чергу, зирили на нього. Хіба ж це не добрий відпочинок — посидіти отак непорушно хвилин з десять біля парапету. Але останніми днями все менше й менше було вільного часу.

У дельфінарій зайшов Усольцев.

— Тобі не здається, — звернувся він до Хоменка, — що в хлопця псується характер?

— Ти про Олега? Поки що я задоволений ним.

— Я завжди потерпаю, коли Олег виходить на дно! — мовив Усольцев. — І як ти тільки наважився його взяти?

— А я не шкодую. Хлопець посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології, — відповів Хоменко. — Ми в його віці не знали й десятої частини того, що тямить він. Через кілька років країні будуть потрібні сотні акванавтів. І зваж на головний приз, завойований ним… Участь у серйозній науковій експедиції! З іншого боку, хлопець — чемпіон міста з плавання й непоганий аквалангіст. Цілком доріс, щоб впоратись з акватроном. Як на мене, Олег непогано допомагає нам. Вважаймо, що на борту не троє, а четверо дослідників.

Акванавти повернулися в зал керування. Два телеекрани були погашені, на третьому, бічному, мерехтіли кадри з безкінечного фільму про життя глибоководного світу. Довга тонка риба-вудильник підстерігала жертву, розмахуючи гнучким спинним плавником із світлою плямою на кінчику…

Бортінженер Воронцов сидів у кріслі за пультом і записував на планшеті результати гідролокації дна.

— Олег не виходив на зв’язок? — запитав Хоменко.

— Ще ні, чекаю його виклику з хвилини на хвилину.

— Він мав би вже повідомити про себе, — сказав Усольцев, глядячи на годинника.

У цю мить зазумерила радіостанція. Хоменко натиснув відповідну кнопку — металевий передзвін припинився. Натомість в зал посипались сухі, різкі звуки азбуки Морзе. Кілька разів повторювалось перше розпачливе слово.

— Та це ж сигнал СОС, — мовив розгублено Хоменко, накладаючи на голову нікельовану пругку дугу з навушниками, — хтось поблизу зазнав катастрофи.

За хвилину він записав радіограму на аркуші паперу. Троє акванавтів припали очима до кострубатих рядків: “СОС! СОС! СОС! З борту грецького корабля “Геркулес”. Сталося нещастя. Зчинилася паніка. Поспішайте на допомогу! Наші координати…”

— Кілометрів за двісті. Встигнемо! Що там у них — пожежа, вибух, підступний риф? — висловлював здогадки Воронцов. Та рація мовчала. Невидимий електромагнітний міст, один кінець якого завдяки радіобую занурився аж на трикілометрову глибину, одразу ж розірвався. Лише ледь-ледь жевріли індикатори. На роздуми акванавтам лишалось кілька хвилин.

— Треба мерщій спливати, — мовив Хоменко. — За таких випадків баритися не можна.

— А Олег? — нагадав Воронцов.

— Егей, Олег же на дні! — вигукнув начальник біостанції.

Його очі враз потьмяніли, попелясті зіниці втратили свій звичний блиск, пригасли.

— Доведеться брати пеленг. Ми пошлемо за ним гінця.

І Воронцов, і Усольцев одразу ж зрозуміли, що мав на увазі їхній керівник. В одній з чарунок нижньої частини біостанції містився глибоководний дім — невеличкий розвідувально-рятувальний апарат, розрахований на двох акванавтів. Завдяки кільком гідравлічним ногам він досить швидко пересувався дном, міг також легко спливти на поверхню океану і долати значні відстані. Зайти всередину і задраїти люки можна за дві—три хвилини. Потім відсунеться сегмент днища біостанції, і глибоководний дім опиниться на дні.

— Йди, Володимире, — звелів Хоменко. — Що робити далі, сам знаєш. Запеленгуєш Олегів акватрон і рушиш йому назустріч. Викидайте на поверхню радіобуй і чекайте виклику. Нам буде потрібна ваша допомога.

— Треба попередити Олега, — запропонував Усольцев.

— Ні, немає сенсу, — вирішив Хоменко, — не варто передчасно хвилювати хлопця. Воронцов сам скаже все, що потрібно.

Півгодинна затримка в той час, коли якесь судно зазнало катастрофи, — ой, як багато! Бортінженер, зітхнувши, поспішив виконувати наказ Хоменка. У найвіддаленішому відсіку підняв люк і шугнув крізь вузьку горловину всередину глибоководного дому. Автоматично увімкнулося електричне освітлення. Акванавт обвів поглядом ребристе склепіння, невеликий пульт управління, два крісла перед ним. Порівняно з простором центрального залу біостанції тут було надто вже тісно. За ним із глухим скреготом зачинився люк. Відтак апарат схитнувся. Телеекрани оповила густа хмара намулу. Значить, біостанція відірвалась від дна, лишивши на дні своє мініатюрне дитя.

Що ж, час викликати Олега. Бортінженер увімкнув апарат гідроакустичного зв’язку і в ту ж мить здригнувся — на панелі виклику блимнуло зелене вічко. Залунав голос Олега:

— Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Викликаю “Садка”.

Кодова кличка “Садка” за попередньою домовленістю була присвоєна Хоменкові. Бортінженер назвав свій позивний:

— “Чорномор” слухає! Як ти там, Олег? Чому не зв’язався із біостанцією раніше? Живий-здоровий?

— Я вже хотів повертатись, але на дні проповзла якась дивна тварина… Потім я побачив корабель…

— Який ще корабель на дні?! Тут, у цьому місці?! Що ти говориш?

— Затонулий корабель, мабуть, античний… Я підійшов до нього, забувши, що треба повідомити про свої координати.

— Погано ти вчинив, друже, — мовив Воронцов. — Там корабель тоне. Навіщо забрів так далеко? Хоменко лишив мене тут, у глибоководному домі. Бери мій пеленг і рушай. А я піду назустріч. Чим швидше ми зустрінемось, тим ліпше. Біостанція нас незабаром викличе.

— Гаразд! Я вже йду.

Воронцов зафіксував пеленг Олегового акватрона. Добре, що керувати глибоководним домом напрочуд легко. На сірому намулі майже рівною лінією тягнулися сліди ніг хлопця. Раптом вони різко повернули вбік. Що ж сталося з Олегом? Чому він зробив такий зигзаг?

Бортінженер знову увімкнув гідроакустичний передавач, гукнув нетерпляче у мікрофон:

— Як справи, Олег?

— Та нічого, йду поволеньки, — відповів хлопець.

— Чому так напетляв?!

Бортінженер вимкнув передавач і рушив далі. Екран висвітлював місцевість лише перед апаратом. Та в цю мить Воронцова не цікавив підводний світ трикілометрових глибин. Лише одна думка бриніла в голові: швидше, швидше, швидше…

Якась сіра пляма вигулькнула попереду! Вона росла, рухалася, набирала певної форми. Величезна тварина перетнула шлях глибоководному дому. До апарата повз дракон, підвівши голову на довгій гнучкій шиї. Короткі плавники на грудях загрібали під округлий тулуб сіре місиво намулу. Від голови до самісінького хвоста йшов зубчатий гребінь.

…Це було видовище з казки, з найбуйнішої фантазії. Тварина схожа на дракона! В її плазуванні відчувалася страхітлива сила. Луска, яка всуціль покривала тулуб, сяяла в інфрачервоному промінні.

Розглядини тривали якусь секунду—півтори, але для Воронцова ця крихта часу раптом стала вічністю. Час неймовірно розтягнувся. Бортінженер відчув, як його тіло затрусила лихоманка. Мимоволі поклав пальці на клавіші. Хода глибоководного дому сповільнилась, а потім він і зовсім, зупинився.

Голова тварини рвучко звелася вгору і зазирнула через телеекран всередину капсули.

Бортінженер побачив круглі, жовті, широко поставлені очі, які ніби складалися з мозаїки чітких ромбів. Погляд тих палаючих очей був незворушним, мертвим…

Юнак підсвідомо увімкнув систему захисту — дім оповило електричне поле високої напруги. Невидима броня різко відкинула голову тварини, її шия вигнулась, мов натягнутий лук. По тілу пройшла судома. Трикутні вістря спинного гребня враз нашорошилися на всі боки. Тварина змахнула плавниками та хвостом і відірвалася від дна. Її довге тіло чорною блискавкою перекреслило поле бачення інфрачервоних окулярів і зникло…

Що ж це було? Сон чи дійсність? А може, галюцинації, породження розбурханої уяви? Але на одному з табло посеред пульта управління вібрувала стрілка, повідомляючи про те, що й досі на обладунках апарата не спадає поле високої напруги. Чотири пари цибатих ніг знову понесли апарат вперед. Акванавту раптом впало в око широке ложе в намулі. Ні, це був не сон!..

І Воронцов зрозумів: він, можливо, єдиний із людей зустрівся віч-на-віч з таємничим морським змієм, володарем вод. Значить, тисячолітній міф перестає існувати, натомість народжується наукова класифікація. “Але хто ж тобі повірить? — мовив у ньому чийсь чужий голос. — Всі ми охоче переповідаємо казочки. Де фотографії, де обміри, де зразки бодай шкіри?..”

Хто ж це говорить в надрах його мозку, чий це голос? Усольцев!.. Отакий він зробить висновок, коли йому розповісти. Спробуй доведи йому, переконай! І раптом Воронцову стало соромно: адже апарат оснащений кіноапаратом. Натискуй кнопку і знімай…

У поле зору телеочей зайшла якась постать. Воронцов здригнувся. А, це ж Олег… Забути отак про хлопця! А якби тому була потрібна поміч?..

Та враз у нього увірвався терпець:

— Олег, ти нічого не бачив?

— Коли?

— Тільки що, хвилин п’ять тому…

— Ні, а що мало бути?

— Морський змій!..

— Ви що — жартуєте?! У мене хоч черв’як!.. ніби якась гідроакустограма.

— Потім поговоримо… Як тобі ведеться?

— Все про мене та про мене… А який корабель тоне? У цьому районі давно й шторму не було.

— Ох, який же ти допитливий, — розсердився Воронцов. — Нічого ще не відомо. Та заходь же у дім!

Глибоководний апарат мав позаду невеличку камеру шлюзування і тісний відсік, розрахований всього лише на один акватрон. Незабаром у конусоподібне внутрішнє приміщення через бічний люк зайшов, ледь пригнувшись, Олег.

— А ви не помітили моретрусу? — запитав він. — Мене так хитало, що аж вдарився головою об шию акватрона. Правда, майже одразу й опритомнів.

— Десь поблизу, найвірогідніше, вибухнув вулкан. Прилади повідомляли про це, але ми просто не звертали на них уваги,

Біостанція вже давно випірнула з глибин і пливла поверхнею океану. Високе небо над нею було майже безхмарним, повівав легесенький вітерець, сонце стояло майже в зеніті.

Усольцев піднявся на “горище” — у верхній круглий відсік. Крізь товстелезні кварцеві вікна в приміщення вливалися потоки сонячного проміння. Кілька низеньких крісел, прикріплених до підлоги, та овальна тумба відеотелефону — от і все скромне умеблювання. Але живе, сліпуче сонячне світло надавало кімнаті якоїсь урочистості.

Акванавт вийшов на палубу оглядового майданчика. Під ногами ритмічно похитувалась велетенська сфера, що розтинала своєю маківкою хвилі. Колір океанської води із синього враз став зеленим. Виходить, врожайний тут океан. Міріади планктонних організмів копошилися у воді, на них чигали зграйки невеличких рибок, щоб у свою чергу стати поживою для великих окунів-меру, кальмарів та анчоусів. Мов парасольки, пливли поміж хвилями рожеві медузи. Пекуче сонце павутинним промінням переплітало океанське лоно та білі хмаринки. А високо в небі, майже над біостанцією, широко розпростерши крила, плив альбатрос…

І раптом біолог зрозумів: не проміняв би він на найбільші принади підводного світу цей духмяний легіт, який так приємно освіжав щоки та чоло, це густе пахуче повітря, цей безмежний простір і навіть це немилосердно-пекуче сонце.

Та ось те, що він виглядав…

Вдалині, між морем і небом, забовваніла чотирикутна цятка з ледь помітними зубцями. Біолог прикипів до неї очима. Від напруження у нього виступили навіть сльози. Затулив обличчя руками: сонце пекло немилосердно. Стулені пальці здавалися червоними, аж багряними. Так і закарбувалася в пам’яті Усольцева ця мить — легеньке похитування палуби під ногами, червона імла, колючий доторк сонячного проміння до тім’я та потилиці.

Корабель стрімко наближався. Двигуни не працювали — судно несла поверхнева течія. Жодних ознак пожежі на борту. Усольцев із полегшенням зітхнув. Нічого лихого ще не сталося: корпус судна сидів у воді значно вище червоної ватерлінії. Але ж чому тоді мовчить рація? Якщо всього-на-всього зіпсувалися двигуни, то біостанція візьме корабель на буксир. Погода нині надзвичайно лагідна. Хоменко та Усольцев встигли раніше обговорити всі можливі варіанти рятувальних операцій. Який же з них доведеться застосовувати?

Телеекран у залі керування біостанції незрівнянно далекозоріший. Але Усольцев не мав бажання спускатися з “горища”, щоб переговорити з Хоменком.

Чий же це корабель? Суховантаж великої водотоннажності. Конструкція досить застаріла. Високий ніс, довга палуба-платформа, на кормі біла триповерхова надбудова. Вздовж борту тягнеться низка якихось рубаних літер. Але назву не прочитати…

Ось уже можна розгледіти навіть рядочки ілюмінаторів, що оперізували борт. Легенький бриз ворушив полотнище грецького національного прапора.

Та ніхто не підходив до поручнів. Жодна людина не з’явилася на палубі…

А можливо, моряки встигли залишити судно, екіпаж підібрав інший корабель?

Малоймовірно. Ніхто б не лишив напризволяще корабель, в якому вийшли з ладу лише двигуни. Найближчий атол знаходиться миль за двісті!

Біостанція підійшла майже до судна і дрейфувала разом із ним за течією. Біла фарба на металевій обшивці корпусу потріскалася. Ніби її од ватерлінії до вінця бортів затягла примхлива павутина. Мов грона сліпих очей, жовтіли ілюмінатори.

На оглядовому майданчику, ліворуч, відчинився ще один люк, з нього випоркснула ажурна драбина. Тугою струною напнулися сталеві штирі.

— Ще вище! — крикнув Усольцев у мікрофон, зійшовши на “горище”.

Драбина зачепилася гачками за вінчик бортів.

— Гей, там, на судні?! Відгукніться! — крикнув Хоменко.

— Хоч би одна жива душа, — докинув Усольцев.

А далі все відбувалося за раніше розробленим сценарієм. Магнітні присоски міцно з’єднали біостанцію і корабель. Обидва судна повільно дрейфували на захід. Першим на палубу вибрався Усольцев і відразу ж мало не спіткнувся об забруднені машинним маслом канати. Черевики прямо-таки липли до розпеченої палуби. Заглянув у капітанську рубку. І там нікого не побачив. На вузенькому алюмінієвому столику біліла карта, шаруділи списані дрібним почерком аркуші паперу. Під каблуками хруснуло скельце окулярів.

Усольцев вийшов із капітанської рубки, витер піт з чола. Що за оказія? Ніколи не сподівався, що потрапить на такий собі “Летючий голландець”. Де ж поділися люди? Адже судно ціле-цілісіньке, не помітно жодних слідів аварії, пошкоджень.

І біологові раптом стало страшно. Ніби чиїсь крижані очі втупилися йому в потилицю. Щось подібне він пережив у далекому дитинстві, коли із сусідським хлопчаком сходив опівночі на міський цвинтар. Тоді уповні стояв Місяць. Вони ходили поміж рядами пам’ятників і давніх могил. Він тоді навмисне говорив басом і рішуче розмахував руками, але ноги йому ніяк не корилися…

“А що робить Хоменко? — подумав Усольцев, неспокійно озираючись на всі боки і намагаючись відкараскатись від споминів про ту давню пригоду. — Цікаво, що ж він знайшов?”

Зійшовши на борт судна, акванавти вирішили розійтися. Усольцев мусив оглянути носову частину, а Хоменко — корму. Потім вони мали удвох обстежувати каюти трипалубної надбудови, капітанський місток, машинний зал і трюми.

— Хоменко! — закричав щосили Усольцев і раптом відчув, як тремтить його голос. І враз розгнівався сам на себе. “Ну-ну, звідки ці дикі фантазії — “Летючий голландець”, цвинтар…”

Відповіді не почув. Постояв ще трохи, поміркував: “Ні, варто розшукати начальника біостанції. Удвох буде спокійніше…”

Збіг східцями на нижню палубу. Як тихо і прохолодно у довгому критому коридорі! Через метрів тридцять з’являться ще одні східці, які й виведуть його на верхню палубу корми.

Біолог прошкував до світлої плями, що падала на підлогу від люка, і мало не наступив на чиїсь ноги. Здригнувся всім тілом і відступив назад. Хто тут?! Придивився пильніше. Під металевою стіною сиділа людина, випроставши впоперек коридора довгі ноги і розкидавши руки. Кудлата голова лежала на грудях.

Очі Усольцева призвичаїлися до пітьми, і він розгледів одяг людини; картата сорочка з широким вирізом на грудях, білі брюки, підперезані гаптованим поясом. Так одягаються моряки в цих широтах Тихого океану.

— Хелло, містер! — Усольцев подумки складав запитання англійською мовою і вже наперед смакував ту мить, коли розвіються всі таємниці, які оточували цей дивний корабель. — Пліз…

Моряк звів голову і поглянув на Усольцева широко розплющеними і ніби закам’янілими очима. У них застиг вираз незвичайного переляку, граничної розгубленості.

Біолог відсахнувся. Моряк підвівся і підійшов майже впритул до нього. Доторкнувся пальцями плеча біолога. Рухи його були повільними і невпевненими…

Тепер вони стояли лицем до лиця. І, як не дивно, ті шкарубкі пальці, що вп’ялися в плече біологові, не злякали його. Бо в тому конвульсивному потискові відчувалися цілковита безпорадність, безпомічність.

— Спік ю інгліш? — вигукнув Усольцев.

— М-м-м-мім… Бу-бу-бубу!.. І-і-і-і-і!

Промовивши кілька непевних звуків, моряк замовк і знову заблимав очима. Рука його не полишала плеча Усольцева. Вуста розтулилися, показуючи білі зуби.

Оце так зустріч! Схоже на те, що хлопчина збожеволів. Жести, мугикання… А де ж інші члени екіпажу? Невже вони залишили божевільного і втекли?

Гаряче, гаряче, ще гарячіше! Як у тій дитячій грі. Добре, що на біостанції в діагностичний апарат. Ясна річ, доведеться забрати хлопця з собою. А там видно буде.

Усольцев зітхнув з полегшенням і посадовив моряка під стіною. Хай побуде поки що тут, на палубу виводити його небезпечно, ще впаде за борт. І Хоменко неначе навмисно зник. А тут для нього такий сюрприз!

Біолог пройшов медичне стажування і вже вісім місяців виконував на борту біостанції обов’язки лікаря. Та в цю мить не міг пригадати жодне захворювання, від якого б доросла людина раптом стала безпомічною, мов мала дитина.

На палубу вийшов Хоменко. Кинувши погляд на обличчя начальника біостанції, Усольцев зрозумів: там, у каютах, є ще й інші хворі!

— І я побачив одного грека, — мовив Усольцев. — Молодий ще хлопчина, мабуть, божевільний. Його треба якось рятувати… Куди ж це ми потрапили? Якесь закляте судно! І для кожного з них потрібна нянька! Ніколи не бачив і не чув про таке. Розповіли б — не повірив!

— Що ж сталося з ними? — бідкався Хоменко. — П’ять моряків — і всі божевільні! Чому?.. Де ж інші? Хоч би знайти людину із здоровим глуздом.

— Боюся, що весь екіпаж збожеволів. Ми ж не заходили в камбуз, кубрик, не спускалися в трюм. Суховантаж такого класу обслуговують зо два десятки моряків.

— Що ж робити? Вся надія на автодіагноста.

— До нього дійде черга. Спочатку оглянемо все судно, обстежимо всі закапелки, зведемо всіх хворих у салон. Ти зазирни у рубку радиста, навідайся у кубрик. Не думаю, що хтось ховається у трюмі. Зрештою, знайдемо списки членів екіпажу й звіримо. Я беру на себе машинний зал…

— А де салон? — запитав понуро Усольцев. Він уже уявляв, скільки клопотів чекає на нього.

— А де ж влаштовують завжди салон на судні? На другій палубі. Підеш цим коридором і побачиш трап.

Усольцев вирішив оглянути радіорубку. Заглянув через ілюмінатор всередину невеличкої кімнатки. На вузенькому столику стояла чорна коробка рації. Її не встигли вимкнути — жили своїм таємничим життям зелені та червоні індикатори на панелі.

Раптом чиясь п’ятірня лягла на сіру площину стола. Вона сунулась все далі й далі, аж поки не випірнув і лікоть…

Усольцев відскочив од вікна і натиснув плечима на двері. Вони враз відчинилися, і біолог мало не впав на людину, яка, чіпляючись за стіл, силкувалася звестися па ноги. Усольцев ледве підняв її з підлоги, посадив у закутку кімнати. Новий “пацієнт” мав типово грецьку зовнішність — кучеряве волосся, масивний рівний ніс, важке підборіддя. А очі в нього були такі ж, як і в того молодого хлопця, — безпорадні, благаючі.

“А може, вони прийняли наркотики? — промайнула думка в біолога. — Те бісове зілля найчастіше спричиняє божевілля. Ні, це малоймовірно, адже весь екіпаж, мов один чоловік… Тоді що це? Невідома науці психічна епідемія?”

Зіниці очей грецького радиста не розширені, не мають того скляного, наркотичного блиску. Не помітно жодних ознак вживання наркотиків. Та слід обов’язково висловити свої міркування Хоменкові.

Передчуття якоїсь страшної небезпеки знову найшло на Усольцева. Перед його внутрішнім зором вимальовувалася невиразна картина лиха. Швидше на біостанцію! Без автодіагноста він не зможе перевірити свої припущення. А поки треба виконати наказ Хоменка.

Він узяв радиста за руку і вивів з радіорубки. Той не опирався, йшов покірно за біологом, ледь-ледь похитуючись. Усольцев хутко знайшов салон на другій палубі і посадовив грека на канапі. Хотів уже йти, але відчув, що пальці хворого не відпускають його руку. Біолог шарпнувся — затиск не слабішав. Довелося розривати той цупкий “браслет”…

У кубрику біолог знайшов ще трьох моряків. Вони вовтузилися на підлозі і щось мурмотіли під ніс. Сивобородий кремезний чолов’яга саме підняв свою руку на рівень очей і заходився її розглядати. Коричневі пальці ворушилися, і враз на обличчі моряка з’явилася посмішка.

“Мов дитина, — подумав Усольцев. — Так, ці люди навдивовижу схожі на восьми—дев’ятимісячних немовлят. Хапальний рефлекс, довге розглядання частин свого тіла. Правда, хворі досить добре тримаються на ногах, але ходити без поводиря, очевидно, не здатні. Цікаво, чи реагують вони на їжу?”

Як тільки біолог простягнув галету сивобородому морякові, той одразу ж стрепенувся. Затремтіли ніздрі широкого носа, рука схопила коржик і понесла до рота. Залунав гучний хрумкіт, міцні зуби перетирали галету, а на обличчі проступав вираз тваринного задоволення.

Усольцев обвів поглядом начиння кубрика. Вісім вузеньких ліжок, три пластикові шафи, стіл, кілька стільців, вмонтований у стіну телевізор. Сонцезахисні жалюзі закривали ілюмінатори. Що ж, речі не могли розповісти про причини нещастя, яке спіткало цих людей.

“Отже, спробуємо визначити діагноз. Чому кільканадцять дорослих людей були раптом відкинуті на рівень розвитку восьми—дев’ятимісячних дітей? Що у них збереглося? Так, хапальний рефлекс, харчовий рефлекс, дуже слабка здатність орієнтуватись у просторі. Ознак мислення не помічено. Можливо, воно й б, але… А що ж втрачено? О, дуже й дуже багато! Втрачена пам’ять! Якщо у дорослої людини забрати пам’ять, весь її багаторічний життєвий досвід, нагромаджений у нервових клітинах головного мозку, то вона має стати такою, як ці греки. Діагноз цілком вірогідний”.

— Ба-ба-ба-а-а-а!

Гучне мурмотіння одного з хворих вивело його із задуми. “Чого ж їм треба? А, сивобородий з’їв галету і тепер мружиться від задоволення. А двоє інших моряків надумали звестися з підлоги”.

Біолог по черзі відвів усіх трьох у салон. Треба було про всяк випадок залишитися з пацієнтами, але Усольцев не витримав, зачинив двері салону на защіпку і вийшов на палубу. Але хоч трішечки відпочити й заспокоїтися йому не вдалося. Хоменко саме виводив із машинного залу ще одного моряка, довелося прийти йому на поміч…

Так врешті-решт у салоні був зібраний весь екіпаж судна — одинадцять моряків. Хоменко та Усольцев падали з ніг, доглядаючи цих здитинілих людей…

— Я вже не можу, — сказав біолог. — Нерви не витримують. На них страшно дивитися.

— Заспокойся! — мовив твердо Хоменко. — Думай про те, що нам доведеться ще всіх їх забирати па біостанцію і кудись відвезти.

— І як же це судно не затонуло?

— А я оглядав машинний зал. Коли скінчилось паливо у баках, електронний регулятор зупинив двигуни. Течія пронесла судно більше ста кілометрів. Добре, що погода стоїть напрочуд гарна, інакше ця коробка пішла б на дно.

Кілька ніг несли підводний апарат на північ. Десь там зазнало катастрофи судно. Акустичні вуха прослуховували товщу океанських вод. Зв’язок із біостанцією все ще не налагоджувався. Хоменко та Усольцев, очевидно, не встигли відшукати корабель, який спіткало несподіване лихо.

Керувати підводним домом міг би навіть і Олег. Апарат навдивовижу легко слухався людину. Пальці Воронцова лежали на кількох клавішах: дотик до тієї чи іншої пластинки змушував дім прискорювати ходу, повертати ліворуч чи праворуч чи, підібгавши ноги, сідати на океанське дно.

Глибина океану в цьому районі не перевершувала двохсот метрів. Такі мілини не часто зустрінеш в центральній частині Тихого океану. Очевидно, зовсім недавно тут була суша, яку потім поглинули океанські води…

— А ви не знаєте випадково, що за люди живуть на острові Пата-Нуї? — запитав Олег, згадавши свою недавню пригоду.

— Там, здається, побудували недавно лепрозорій, — відповів Воронцов. — Принаймні це зазначено у лоції екваторіальної частини Тихого океану. Якась міжнародна благодійницька організація утримує його за свій кошт. Кидати якір біля атола без особливої потреби заборонено. А чого тебе зацікавили прокажені?

— Просто так запитую, — відповів хлопець, а сам подумав: “Ні, не варто розповідати Володиму Івановичу про ту таємничу гідроакустограму. Зараз не до маячінь якогось прокаженого. До того ж ті незрозумілі слова могли мені просто примаритись”.

Апарат тим часом крокував повз низку невисоких потрісканих скель, припорошених діатомовим намулом. Його ноги, переступаючи через каміння, здіймали у воді хмари всіляких органічних решток. Обриси навколишньої місцевості на телеекрані були якимись розмазаними, нечіткими. Воронцов натиснув на одну із кнопок на пульті управління — з “маківки” підводного дому випорснув телеоб’єктив на високій штанзі. І враз на телеекрані ніби розвиднілось. Перед очима акванавтів постало в усьому своєму бентежному різноманітті життя підводного світу.

Воронцов був вельми досвідченим спостерігачем. Краєм ока він помітив, як верхню частину телеекрана ніби перекреслила трикутна тінь, і зупинив ходу підводного дому. Олег схитнувся у кріслі, схопився за поручні.

— Що сталося!? — вигукнув він. — Чому зупинився апарат?

— Зараз ти побачиш одну сценку, — сказав Воронцов. — Біля нас рятується велетенський кальмар, на якого напав кашалот. Бідоласі вдалося вирватися з його зубів. Дивись, хлопче, і мотай собі на вус: під водою не можна ловити гав.

Бортінженер увімкнув пошукову систему телеочей. Екран трохи помиготів, а потім передав зображення якоїсь живої істоти, схожої на подраний лантух.

— Оце і є кальмар, — сказав Воронцов. — Він поки що маскується, розпластавшись на грунті. Все ще пам’ятає про кашалота.

— А він хіба що — розумний? — запитав Олег. — Я читав, що кальмари не надто розумні. Правда, здатні виробляти умовні рефлекси. Але небагато, якусь дещицю…

— То вже застарілі уявлення. Кальмар має досить розвинений головний мозок. Деякі вчені вважають, що ці тварини після дресирування можуть навіть стати помічниками людини. Втім, письменники-фантасти подарували їм надто злостивий характер. Подекуди, до речі, кальмари будують собі хатинки…

— Хатинки? Та не може бути!

— Саме так, — розповідав Воронцов. — На два поперечні камінці вони кладуть третій, плаский. Виходять стіни й дах. Потім кальмари затискуються всередину і загороджують вхід меншим камінчиком. Звичайно, на таке здатні не всі ці тварини — лише кілька невеличких за розмірами видів. А взагалі кальмари, як кажуть, “тигри” й “вовки” океанських глибин. Найбільші з них досягають двадцяти—двадцяти п’яти метрів у довжину. Рухаються із швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Хто здатний врятуватися від них втечею?! У цих гігантів є лише один ворог — кашалот.

— А чому люди ще й досі не використовують принцип руху кальмара? Уявіть собі машину, що засмоктує в себе воду, а потім виштовхує через сопло. Запозичити б “патент” у цих тварин!..

Зображення кальмара стало чіткішим. Олег навіть розгледів довжелезні мацаки потвори, що витягувалися, скорочувалися, спліталися в сірі вузли. Конвульсивно миготіли схожі на блюдця присоски. Тварина не могла відірватися від поверхні скелі, хоч і викидала раз у раз потужний струмінь води. Зрештою, кальмар випустив із мацаків пазурі і закивав дзьобом. Та порвані м’язи вже не тулили докупи ці бридкі вузли. Страховисько навіть втратило здатність повзти. Раптом із щілини в скелі вислизнула мурена. Круглі чорні очі миттю вп’ялися в тіло безпомічної жертви. Перед ніздрями хижака заворушилися дві тонесенькі трубочки. Схожа на змію риба враз кинулася на жертву. Довгі нерівні зуби впилися в мантію сірого кальмара. Якось дуже повільно, розхристано він випростав мацаки і спробував схопити ними тіло мурени. Та рухи його були занадто повільними. Мурена легко вислизнула з тих обіймів…

Олег затулив очі руками. Воронцов позирнув на нього і відвів телеочі від цієї сцени. Відтепер на екрані з’явилася колонія морських їжачків. Червоні м’ячики, нашорошивши гострі колючки, повагом переселялися на нову місцину. Під ними вібрували прозорі ніжки, присмоктувалися до грунту і перетягували круглі тільця на лічені сантиметри вперед.

Акванавти гомоніли поміж собою, а підводний дім все ще крокував на північ. Хоменко та Усольцев так і не подали звістки. Воронцов уже почав непокоїтись. Майже дві години промайнуло відтоді, як біостанція рушила на місце катастрофи. Пора б уже одержати по гідроакустичному каналу якесь повідомлення. За розрахунками бортінженера підводний дім подолав майже третину шляху до того квадрату, звідки надійшла радіограма СОС.

Бортінженер відрахував координати за допомогою електронного калькулятора, а Олег думав про щось своє. Підводний дім вів по курсу автоматичний керманич. Раптом випадковий поштовх розбурхав хлопця. Він зітхнув і поглянув на телеекран. Що за проява!? Посередині матового овала витанцьовувала дивна істота. Змій! А хто ж іще? Округлий тулуб, схожий на довгий огірок, в’юнкий хвіст, дві пари плавників, плеската голова…

— Змій! — дзвінко вигукнув хлопець. — Оце так зустріч!

Воронцов отямився і позирнув на телеекран. Зображення тварини стало ще виразнішим. Хоча страховисько пливло убік, телевізійні камери не випускали його з поля зору. Але за мить тло екрана затьмарилось. Телеочі виплеснули цілий потік нових зображень. Ось, мов спущена з тятиви стріла, промайнула велика риба із зубатою головою. Вона вочевидь переслідувала здобич. Трусився ніби в лихоманці невеличкий кальмар, вимахуючи гроном мацаків. Потім на екран начебто висипали жменю срібних монет — налетіла на перископ зграя анчоусів і сполохано розсипалася навсібіч. Над скелями заколихались якісь кулясті істоти…

— Ми його застукаємо як стій! — вигукнув Воронцов і поклав пальці на клавіші управління телеочима. Зображення підводного світу злилося в суцільну каламуть. На сіро-коричневому тлі миготіли круглі та довгасті плями.

— А був же тут, голубе! Невже не з’явишся знову?

Олег відчував, як його також охоплює нетерпіння. Втупився в екран, намагаючись що-не-будь розглянути в сірій імлі. А там все ще обертався якийсь чудернацький калейдоскоп. І хлопцеві раптом страшенно захотілося побачити те страховисько. У цей момент для нього існував лише стрімкий танець круглих та довгастих плям. А поруч важко дихав Воронцов.

— Де ж ти, голубе?

— То, може, він і не з’явиться?

— Помовч… Зараз я його спіймаю…

Телеочі пронизували двокілометрову товщу води.

— Прогавив! Встиг-таки зникнути…

Воронцов одсмикнув пальці від клавішів керування телеочима і похнюпив голову. Олег доторкнувся до його плеча, хотів розрадити, але так нічого і не зміг сказати.

Хлопець випростався в кріслі. Збудження поступово зникало. Натомість наставала втома. Захотілося спати.

— Я вийду на дно, — сказав рішуче Воронцов. — Ми не повинні проґавити цю нагоду. Морський змій не встиг далеко втекти від нас. Зараз або ніколи…

Олег слухняно рушив слідом за Воронцовим. У пітьмі тісного відсіку бортінженер намацав вмикач. Плафон зі стелі виплеснув їм під ноги жовте світло.

Олег позирнув на чорне руків’я, яке стриміло у прорізі в стіні. Під ним виблискували скельця кількох циферблатів. Хлопець добре пам’ятав відповідні параграфи інструкції про користування акватроном. А ось і апарат стоїть у ніші, схожий на збільшені вдвічі обладунки казкового рицаря. Армоване скло акватрона ніби оповивав хиткий синюватий серпанок.

За допомогою Олега бортінженер прослизнув всередину акватрона. Сегмент на спині надміцних обладунків закрив широку щілину. Акватрон зрушив з місця і закрокував до шлюзу. Чорний отвір поглинув його, слідом упала важка броньована плита.

Хлопець підступив до важеля, доторкнувся холодної поверхні руків’я. Чому ж не засвічується індикатор? Серце в грудях гупало так гучно, що за його пульсацією можна було рахувати секунди. Нарешті зажеврів вогник. Пора! Олег натиснув на важіль. Руків’я напрочуд легко зайшло у стіну. Одна секунда, дві, важіль потроху виходив із стіни. Червоний індикатор згас. Отже, Воронцов полинув на побачення із морським змієм.

Хлопець повернувся в кабіну підводного дому, поглянув на хронометр: на табло блимали цифри, показуючи точний час. Втім, тут завжди горіло однаково яскраве електричне світло. У вічній пітьмі глибин бачили лише єдині очі — окуляри інфрачервоних приладів.

Хлопець завмер, притулившись спиною до одвірків броньованих дверей. На пульті все ще спалахували десятки кольорових індикаторів; чутливі прилади повідомляли про найменші зміни, які відбувалися у воді за бортом підводного дому. Згасла лише нижня низка вогників, оскільки Воронцов перед виходом під вод’у вимкнув двигун і зупинив апарат.

І зненацька на телеекрані з’явився змій. Олег придивився пильніше до фантастичної тварини. Ні, вона не була потворною. Гордий вигин шиї, плавна лінія тулуба, що переходить у довгий гнучкий хвіст… Напрочуд красиво. Біля довгого звивистого тіла вигулькнула одна цятка — людина в акватроні. Змій, очевидно, відчув, що його переслідують. Тулуб його зібгався в пружину, замиготіли плавники, шия витягнулася майже в горизонтальну лінію. Дистанція між твариною та акванавтом одразу?к збільшилась. Змій плив тепер серед фейєричного калейдоскопа кольорових плям.

— Та він же втікає! — мимоволі вигукнув Олег.

Дійсно, тварина раптом дугою вигнула хвіст і, виписавши коло на брунатній площині телеекрана, перетворилася на мерехтливу цятку.

Олег заплющив очі і сперся підборіддям на бильце крісла. Він знав, що людина в акватроні невразлива, але не міг відкараскатись від тривожних думок. Зрадів, коли пролунала сирена. Тоді вийшов у відсік і знову натиснув на важіль. Крізь зубасту пащу шлюзу в підводний дім прослизнув акванавт…

Потім Воронцов та Олег зайшли у кабіну. Бортінженер про щось розмірковував, а хлопець не поспішав сполохати його запитаннями. Не обзивався і гідроакустичний апарат зв’язку. Тож їхня короткочасна відпустка продовжувалася.

Воронцов заговорив:

— Я зняв його на кінострічку. Тепер уже вченим-педантам не відкрутитись. Ми з тобою, хлопче, відкрили абсолютно невідомий вид підводних тварин. Що й казати, світова сенсація. І ти до неї також причетний. Хочеш знати мою думку? Довжина змія метрів з двадцять. Діаметр тулуба — близько двох метрів. Розміри, ясна річ, вражаючі. Хто ж він? Як на мене, плезіозавр. Його сухопутні колеги — динозаври, тиранозаври, бронтозаври — вимерли 60 мільйонів років тому. А безодня океану зберегла останнього ящера-гіганта.

Воронцов ще довго розповідав би про морського змія, на побаченні з яким він щойно побував, та заклацав апарат гідроакустичного зв’язку. Воронцов, уважно вислухавши повідомлення, мовив хлопцеві:

— Хоменко вказав точні координати. Рушаємо на допомогу!

Акванавти поспішали у район, вказаний начальником біостанції. Апарат плив на незначній глибині — до поверхні лишалося якихось сорок—п’ятдесят метрів. Швидкість сягала сорока кілометрів за годину. Через двадцять хвилин Воронцов та Олег мали приєднатися до решти екіпажу біостанції. Про обставини катастрофи їх повідомили лише в загальних рисах. Вони знали про нещастя так мало, що не могли навіть висловити якихось припущень.

Апарат мчав із такою швидкістю, що підводні мешканці розсипалися перед сферою, тінями проносячись на телеекрані. Воронцов прикипів поглядом до пульта управління, а Олег неспокійно вовтузився у своєму кріслі. Хлопцеві вже допікала довга бездіяльність.

— Якби ми не ганялись за змієм, давно б дісталися до місця катастрофи, — сказав Олег.

Воронцов неквапно відповів:

— Невеличка затримка справі не зашкодить. Корабель добре тримається на плаву. Не журися, хлопче! Наш фільм про морського змія викличе справжню сенсацію. Та спершу допоможемо екіпажу судна…

Розмова знову урвалась. Олег неуважним поглядом ковзнув по сіро-зеленій каламуті, яка хиталася на телеекрані. Вряди-годи з неї, мов іскри, викрешувались срібні цятки і миттю гасли. Воронцов не хотів піднімати апарат на поверхню океану. Там би підводний дім надто гойдали хвилі.

Раптом Воронцов відчув, що підводний дім ледве-ледве сповільнив свій лет. Поглянув на табло: стрілка відхилилася від тої позначки, на якій вона танцювала ще секунду тому. Бортінженер розгубився. Двигуни працювали у звичному режимі. Виходить, щось заважало апарату долати опір води. За якусь мить підводний дім різко рвонувся догори, піднявся до якогось незримого рівня, а потім почав падати вниз. Даремно Воронцов гарячково маніпулював тумблерами, що керували кермом та поплавками, — апарат уперто падав на дно.

— Що це?! — злякано вигукнув Олег. — Чому ми падаємо?

— Внутрішні хвилі, — спокійно пояснив Воронцов. — З ними нелегко впоратися. Спокійно! Зараз ми їх уникнемо.

Бортінженер, зосередившись, чекав, коли апарат знову понесе вгору. Власне, він мав інтуїтивно випередити цю мить. Йому вже не могли допомогти прилади: людині за таких умов бракувало часу проаналізувати показання стрілок. Воронцов прислухався до ледь чутного потріскування зовнішньої обшивки, яку ніби стискували чиїсь велетенські руйнівні руки. І він вгадав-таки потрібний момент. Пальці різко натиснули на два клавіші. Обертання гвинтів різко збільшилось. Підводний дім начебто зрізав черговий гребінь внутрішньої хвилі. Апарат плавно спускався на дно. Зникло потріскування — незримі лабета розімкнулися.

— Оце і все! — повернув до хлопця спітніле напружене обличчя Воронцов. — Ми сіли на дно. Найгірше — позаду.

Хлопець мовчки кивнув головою. Він дещо знав про внутрішні хвилі в океані. Річ у тім, що на межі між двома прошарками води з більшою та меншою щільністю часом утворюються довгі чи короткі переміщення водних мас. І лихо тому підводному судну, яке потрапить у внутрішнє хвилювання океану. Його починає кидати згори донизу, аж поки внутрішні хвилі вщухнуть. У “важкій”, щільнішій воді вищий вміст солі та інших мінеральних речовин. У “легкій” — відповідно менший. Але потрібен ще якийсь поштовх, додаткова сила, щоб призвести до змішування обидва прошарки води.

І Воронцов, і Олег майже водночас зітхнули з полегшенням. Поглянули один на одного і змучено посміхнулися. Бортінженер не поспішав вмикати ходові механізми. Вирішив трохи перепочити.

— На цих внутрішніх хвилях, — нарешті порушив він мовчанку, — загинуло багато підводних човнів.

— Як, — здивувався Олег, — невже немає змоги від них утекти?

— Такі хвилі бувають іноді дуже підступними. Скажімо, урівноважив себе підводний човен у важкій, щільній воді, а тут хвиля легкої… І він стрімко падає на дно. А це небезпечно: тиск води, який дедалі збільшується, може розчавити човен. Втім, такі випадки траплялися з підводними апаратами старої конструкції. Наш підводний дім внутрішні хвилі можуть хіба що погойдати.

— Спасибі й за це! А чому ми не спливали на поверхню океану?

— Я не хотів ризикувати, — відповів Воронцов. — На поверхні океану могли натрапити на прошарок легкої води, а під ним — важкої. І тоді б ми не рушили з місця. Гвинти б переганяли верхню легку воду вздовж маси важкої. За таких обставин краще шукати рятунку на дні. Зараз ми пройдемось “пішечки”, а тоді знову спливемо. Внутрішнє хвилювання не охоплює великих просторів.

— А що викликало змішування тих прошарків?

— Ймовірно — вибух вулкана. Недавно ми зареєстрували початок виверження в одному місці на дні.

Апарат закрокував океанським дном. У цьому районі донний осад був напрочуд в’язким. Хмаринки органічних решток не відривалися від грунту і не зависали, мов свічки, над слідами від ніг підводного дому. Глибинна фауна в усьому своєму різноманітті виплескувалась на телеекран.

Що ж, світ великих глибин не особливо милував око буйством кольорів. Природа подарувала йому чорні, сірі, коричневі, сині шати. Зате не переставала дивувати незвичність форм підводних мешканців. Олег бачив сидячі організми, схожі на рослини, що своїм довгим стеблом ніби вростають у грунт. Хлопець вже навчився їх класифікувати: стебельчаті лілії ризокринус, губка моноферіс, восьмипроменеві корали пеннатулярії та альционарії, асцидії, мшанки…

Серед цих тваринок, навдивовижу подібних до рослин, були й хижаки, що хапали своїми мацаками морських павуків та деяких дрібних ракоподібних. Інші ж живилися рештками органічної речовини, що падала з приповерхневих вод, та продуктами життєдіяльності донних бактерій.

У хащах живого “лісу” здибувалися донні рибки — котиди, зоарциди, липариди. Вони або ж полювали на слабкіших істот, або рятувалися втечею від дужчих хижаків. Подекуди сіро-сталевий намул вицяцьковували білі плями. То зачаїлися голотурії та губки, тіло яких не мало зайвого тут пігменту. Поміж ними повзали морські їжаки, чіпляючись за нерівності грунту надзвичайно довгими, м’якими голками. Повільно пересувалися морські зірки, лишаючи за собою довгий петлястий слід.

Хлопець іноді відривав погляд од дна і спостерігав за дивовижними глибоководними рибами, які метушилися майже під самісінькою верхньою рамкою телеекрана. Всі вони мали надзвичайно великі зубаті пащі. Деякі були оснащені ще й своєрідними вудками — довжелезними виростами із світлою плямою на кінці.

Ось промайнула риба, яка, здавалось, складалася з голови та коротесенького хвоста. Ніби надумавши познайомитися з велетенською багатоногою істотою, яка незворушно крокувала дном, вона повернулася назад і повисла якраз у центрі телеекрана. Її фас нагадував лезо сокири. Поруч пропливала значно більша за розмірами риба — обрубана різко спереду, сплюснута, мов млинець, з обох боків. І враз “голова” кинулась на неї. Розімкнулися величезні щелепи і поглинули хвіст жертви. Якусь мить тривала відчайдушна боротьба, а потім “голова”, розтягуючись, начебто панчоха, почала поглинати свою жертву.

— Це бротуліда, — відзначив Воронцов. — Глибоководні риби здебільшого хижаки. Пожирають одні одних. Деякі риби, правда, живляться намулом. Зокрема, маруриди повзають по дну і поглинають органічні рештки. Але їх важко помітити в тому місиві.

— Знайшли, де жити, — мовив Олег. — Чим ближче до сонечка, тим веселіше. А тут же — вічна темрява. Б-р-р!..

— На жаль, ми бачимо дно на екрані телевізора. В іншому разі воно здалось би нам схожим на зоряне небо. Більшість глибоководних організмів світяться. Якраз ця світність і допомагає хижакам підстерігати свою здобич.

Хлопець сказав задумливо:

— Як же так природа все змогла передбачити? Думаєш-думаєш… Кажуть: природний відбір організмів… Однак не перестаєш дивуватися. Втім, не подобається мені ця головата бротуліда. Та й не люблю я, коли пожирають одне одного. От і будь морським біологом. До речі, щось нам рідше зустрічаються оті зубаті та головаті ненажери…

Дійсно, підводний світ з кожною сотнею метрів дедалі біднішав. Зникли морські лілії, вже не потрапляли на очі потворні риби. Змінювалося й дно. Синюватий діатомовий намул поступився місцем розсипам дрібних камінців.

Олег зрозумів, що підводний дім дістався до зони значної концентрації залізомарганцевих конкрецій — своєрідних рудних утворень. А де менше намулу, там відповідно біднішає й тваринний світ. Уже не так цікаво дивитися на телеекран. Швидше б піднятися у приповерхневі води і розвинути вищу швидкість.

Воронцов наче відгадав думки хлопця і мовив:

— Ми пройшли дном майже п’ять кілометрів. Незабаром спливатимемо. Треба було б попередити наших колег про затримку.

Та ще одна несподіванка не дала Воронцову змоги виконати цей план. На телеекрані раптом з’явився якийсь незвичайний предмет. Ні, це не була скеля чи згусток залізомарганцевих конкрецій. Впадали в око насамперед майже правильні, геометрично чіткі форми того таємничого “чогось”. Бортінженер підвів підводний дім ще ближче. Чіткий геометризм ліній предмета зник. Натомість проступили деякі вигини й випуклості. Вже не було сумнівів у тому, що річ виготовили людські руки. Щось схоже на велетенський черевик із відірваною спереду підошвою лежало на дні. Олег аж мимоволі посміхнувся.

— Та це ж драга, — сказав Воронцов. — Як же ми одразу не здогадалися?

Нарешті й Олег упізнав у чудернацькому черевикові звичайну автоматизовану драгу. Такі механізми використовують не вчені-дослідники океанського дна, а промисловики. Кілька рук-маніпуляторів кладуть куски породи в бункер. Потім вщерть завантажену драгу піднімають на судно. Породу засипають у трюм, а драгу знову опускають на дно.

— Як же сюди потрапила ця драга? — дивувався Воронцов. — До континентального шельфу дуже далеко.

Олег зрозумів, що саме непокоїть бортінженера. Річ у тім, що відповідно до Міжнародної угоди, підписаної представниками усіх країн світу, центральні райони Світового океану були оголошені заповідною територією. Тут дозволялося виловлювати лише певну, чітко обумовлену кількість риби та інших морських тварин. Всіляко заохочувались наукові дослідження. А от добувати в заповідних водах якісь корисні копалини суворо заборонялось. По-перше, їхні поклади були оголошені недоторканим запасом усього людства, своєрідним “страховим резервом” на випадок передчасного виснаження підземних комор суші, а по-друге, вчені та інженери ще не розробили таких методів видобутку сировини з дна, які б не шкодили флорі та фауні океану. За дотриманням усіма державами статей цієї угоди стежила спеціальна міжнародна інспекція.

— Що ж, тут погосподарювали браконьєри, — зробив висновок бортінженер. — Драга зіпсувалася або просто відірвалася. У першому випадку над нами має курсувати браконьєрське судно. От ми зараз і приголомшимо браконьєрів, коли випірнемо поряд. А от у другому випадку господарів драги доведеться шукати далеченько…

Врешті-решт з’ясувалося: драга таки відірвалася. Коли підводний дім підступив майже впритул, акванавти побачили, що кілька товстих кабелів од апарата не піднімалися угору, а лежали на дні. Бункер драги був наполовину заповнений конкрецїями. Чотири маніпулятори-клешні опали на груддя коричневих камінчиків.

А Воронцов все ще не міг заспокоїтись:

— Ось до чого призвела чиясь зажерливість! Недешево коштує така драга. Браконьєри весь час хапають, поспішають. Крадуть конкреції здебільшого уночі, бо бояться повітряних патрулів. От іспустошують океанське дно.

Воронцов старанно наніс на карту координати знахідки. Про неї треба негайно ж повідомити співробітників міжнародної інспекції.

За пару сотень метрів від драги апарат різко відірвався од дна і поплив назустріч денному світлу.

Він випірнув з води неподалік од біостанції, що утримувала біля себе за допомогою магнітних присосків довжелезний вантажний корабель. Велика блакитна сфера і судно гойдалися в одному ритмі, і напнута між ними сталева драбина ледь-ледь пружинила.

Так ось який корабель зазнав катастрофи! А чому ж не видно ні слідів пожежі, ні інших пошкоджень? Судно не занурилося у воду нижче ватерлінії. Не помітно й крену.

Воронцов причалив підводний дім до випуклого боку біостанції. Потім акванавти відкрили верхній люк і вийшли назовні.

— Агов! Відгукніться! — крикнув Воронцов у мікрофон, прикріплений до високої гнучкої ніжки, що стриміла посередині оглядового майданчика. Жодний голос не відповів з надр біостанції. Олег та Воронцов здивовано перезирнулися. Та за мить вони почули тупіт чиїхось ніг на палубі таємничого судна, а потім над парапетом звівся Хоменко.

— Де це ви загаялись? — спитав він суворо.

Позирнувши на його бліде, аж сіре обличчя, акванавти враз зрозуміли, що сталося неабияке нещастя.

— Олег, будь мужнім! Не жахайся того, що побачиш за хвилину. Пам’ятай, нам потрібна твоя допомога, — мовив Хоменко.

— Я постараюсь. А що там? Знайшли кого-небудь?

— Немає часу для балачок. Тримайся!..

— Гаразд!

Коли Усольцев та Хоменко вивели з салону на палубу двох грецьких моряків, хлопець, який саме прилаштовував ширший перекидний місточок, од несподіванки аж зойкнув. Хоменко насварився на нього пальцем. Олег мовчки кивнув і, хоча враз спітнів, кинувся назустріч першому хворому.

Моряків влаштували у конференц-залі біостанції. Олег лишився наглядати за бідолахами, а троє акванавтів зібралися біля пульта управління біостанції. Воронцов вимкнув систему телеочей.

— Геннадію Миколайовичу, — раптом запитав Хоменко біолога. — Що ми можемо зробити, так би мовити, по гарячих слідах?

— Не дуже багато. Візьмемо у когось із хворих кров на аналіз. Добудемо проби забортної води. Зараз в океані трапляються ділянки, отруєні нафтопродуктами та пестицидами.

Усольцев метнувся із залу керування в лабораторію. Хоменко ж заходився вголос розмірковувати:

— Завперше необхідно подбати про греків. За двісті кілометрів од нас — островки архіпелагу Танео. На найбільшому з них арказійці збудували дослідну станцію концерну “Океанікс продюкс”. Очолює її, здається, менеджер Дон Блаєр. Хай бере під свою опіку хворих. А ми йому чим зможемо, тим і допоможемо.

Не минуло й півгодини, як у зал керування, розмахуючи жмутом перфострічок, забіг Усольцев.

— Ну, що там? — звів на нього втомлені очі начальник біостанції.

— Не зафіксовано жодних порушень хімічного складу води. А от у крові одного з греків помітні сліди якоїсь отруйної речовини. Автодіагност не зміг розшифрувати її складу. “Візитна картка” цієї сполуки не зазначена в комірках електронної пам’яті автодіагноста. Ось що мене найбільше дивує.

— Значить, отруєння, — сказав Хоменко. — Втім, інакше не могло й бути. Прошу надіслати в Москву радіограму: “Голові Комітету по освоєнню багатств океану при Раді Міністрів СРСР. Надзвичайне повідомлення. З грецького судна “Геракл” знято всіх членів екіпажу, що мають ознаки розладу головних психічних функцій. Вирішено відвезти їх для обстеження та лікування на головний острів архіпелагу Танео. З’ясувати причини нещастя поки що не вдалося”.

Катер стрімко наближався до берега. Юрми людей заполонили низенький причал. Нечасто, очевидно, з боку океану сюди прибували гості. Воронцову та Хоменку допомогли зійти на землю. Десятки рук простягнулися до кінця швартової линви. Акванавти перебрели хитким місточком на бетонований майданчик. Бортінже-нер з цікавістю поглянув навсебіч. Берег був, на диво, пустельним. Із рудої потерті подекуди стриміли пеньки зрубаних пальм. Лише метрів за сто від океанських хвиль, що з тихим шерхотом лизали пісок, зводилися молоденькі деревця. За їх ріденькою стіною проглядали армовані металевими ребрами пластикові споруди, схожі на велетенські ангари.

На цьому березі не лишилося й крихти від екзотики південних морів. Земля повсюди була витоптана, обстругана, окута бетонними плитами. І Воронцову на мить здалося, що й зелене верховіття найближчих пальм не справжнє, не живе, а пластмасове.

Із юрми вихопилися двоє чоловіків — один високий, худорлявий, європеєць або ж арказієць, інший — значно нижчий, широколиций — японець або ж філіппінець. По тому, як розступалися перед ними полінезійці, Хоменко зробив висновок, що до них прямують господарі острова.

Першим підійшов європеєць. Він широко посміхнувся, блиснувши неприродно білими, напевне, фарфоровими зубами і подав руку спочатку Воронцову, а потім начальнику біостанції. За його спиною тупцював азіат.

— Дон Блаєр!

— Тоні Якагуда!

Знайомство тривало кілька секунд. Бортінженеру Дон Блаєр не сподобався. Хоча й мав він досить інтелігентне обличчя, але в його очах крилась якась нещирість, старанно приховувана фальш. Це враження не розвіювалося, а, навпаки, посилювалось гучним голосом й підкреслено люб’язними манерами. А па замкнутому холодному обличчі азіата взагалі не можна було що-небудь прочитати. Воронцов і Хоменко враз відчули себе зайвими на цьому острові.

— Перепрошуємо за такий несподіваний візит, — сказав Хоменко. — У нас кажуть: незваний гість гірший, ніж татарин…

Начальник біостанції відчув, що він говорить трохи не те, й замовк.

— О, татари, — прийшов йому на допомогу Дон Блаєр, — знаю: з ними колись воювали запорожці…

Хоменко хутко опанував себе:

— Про історію поговоримо пізніше, містер Блаєр. Ми були змушені завітати до вас на острів. Річ у тім, що сталося нещастя. Неподалік ми натрапили на грецьке судно. Весь екіпаж захворів. Дивна хвороба. Щось схоже на божевілля. За своїми розумовими якостями моряки не відрізняються від кількамісячних малят. Якби здійнявся шторм, судно потонуло б. На щастя, нагодилися ми. Треба рятувати людей. На борту нашої біостанції лікарів немає. Та й тіснувато там. А хворим потрібен догляд, медична допомога. У нас не було іншого виходу. Довелося пливти до найближчого острова, де є стаціонарна лікарня. Ми знаємо, що цей острів належить дуже солідній корпорації. Тож у вас знайдеться в лікарні місце для бідолах. Та й корабель може кинути якір в безпечній бухті. Потримайте моряків у себе принаймні з добу. Ми викличемо одне з радянських експедиційних суден. Там є чудові лікарі й амбулаторії, обладнані за останнім словом техніки.

Господарі острова перезирнулись. Схоже на гумову маску обличчя Тоні Якагуди стиснулося і стало схожим на печене яблуко.

— Ви нас не поважаєте, містере Хоменко, — сказав Дон Блаєр. — Дуже добре, що ви привезли сюди тих хлопців. Ми їм допоможемо. На острові працює триста завербованих полінезійців та малайців. Знайдемо в лікарні для моряків місце. І кращого лікаря, ніж у нас, не знайти в радіусі тисячі миль. Ви потрапили якраз у центр мішені. До речі, ми чули про вашу біостанцію. Наші досі в Сполучених Штатах Арказанії лише розробляють конструкцію подібного апарата. А де ж моряки — на біостанції чи в каютах судна? їх же треба перевезти на острів.

Хоменко відповів неквапно:

— Ми не могли лишити їх на кораблі. Океан спокійний, але нікому наглядати за ними. Один акванавт не впорається, а двох на судно ми відрядити не можемо. До складу нашого екіпажу входять лише четверо акванавтів.

— О’кей! Ми перевеземо моряків на острів. Чи не так, містере Якагуда?

Приземкуватий азіат кивнув головою і нарешті подав голос:

— Я зараз поговорю з полінезійцями. Хай стають до роботи. Потім пошлемо нашого лікаря на біостанцію. У нас же є великий катер. Сподіваюсь, що містер Блаєр зарекомендує себе люб’язним господарем.

Містер Блаєр ввічливо посміхнувся й широко розвів руки:

— Запрошую радянських гостей до нашого офісу!

Хоменко заперечливо похитав головою:

— Ні, мусимо повертатися на біостанцію. Треба послати повідомлення в ефір про нещастя. А потім ще слід допомогти містеру Якагуді.

— Наші хлопці впораються й без вас. До того ж, у нас є досить потужна радіостанція. Мені б також не завадило знати деталі цієї дивної катастрофи. Наскільки я зрозумів, вона сталася неподалік від цього острова.

Хоменко подумки відзначив, що Дон Блаєр має-таки рацію. Особливо поспішати на біостанцію вже не було потреби. Наукові дослідження все одно розпочнуться не раніше, ніж через добу. І врешті-решт акванавти пристали на пропозицію господаря.

Дон Блаєр привів гостей до п’ятиповерхового будинку, вікна якого густо обсновували блискучі жалюзі. До нього від океанського берега, здавалось, можна було рукою подати.

П’ятиповерхова споруда зовні нагадувала звичайну собі контору невеличкого підприємства.

Дон Блаєр тим часом підійшов до шахти ліфта і приклав долоню до ледь випуклого детектора. Згори майже безшумно спустилася велика чорна кабіна…

Кабінет Дона Блаєра містився на останньому поверсі. Воронцов виглянув у широке вікно, напівприкрите гребінцем жалюзі. З кільканадцятиметрової висоти було видно значну частину острова. Земля повсюди нагадувала збільшену в багато разів скибку голландського сиру: так її густо подзьобали круглі басейни, з’єднані каналами та трубами. Поміж цятками води, мов комахи, снували люди.

— Така вже у нас робота, містере Воронцов, — сказав Дон Блаєр. — Згодом я вам все це покажу. А поки що розкажіть, будь ласка, про катастрофу.

— Діагноз ми не змогли встановити, — мовив Хоменко. — Може, ваші лікарі доберуться до суті. Не було часу та й потрібної апаратури.

— А що віз цей корабель?

— Власне, він нічого не віз. Збирав конкреції у нейтральних водах. Шкрябав океанське дно звичайнісінькою драгою. Вона, правда, разів у десять більша, ніж та, яку застосовують наукові судна. Драгу піднімають за допомогою системи механічних лебідок, а залізомарганцеві конкреції засипають у трюм.

— Та це ж браконьєрство! — вигукнув Дон Блаєр. — А як же Міжнародна конвенція, що тимчасово забороняє збирати залізомарганцеві конкреції у нейтральних водах?!

— А вони порушували конвенцію. Екіпаж на судні складався із греків та англійців. Плавало воно під грецьким прапором. А кому насправді належав корабель? У судновій документації годі шукати якихось даних. Очевидно, браконьєри добре підготувалися до рейсу. Ми надішлемо радіограму в Міжнародну інспекцію нейтральних вод. Найближчий її контрольний пункт міститься на Таїті. Звідти прибуде група інспекторів. Судно, зрозуміло, конфіскують. Хворих моряків перевезуть на Таїті. А потім розпочнеться розслідування. Та ви, безперечно, ознайомлені зі змістом міжнародної угоди про тимчасову недоторканність сировинних ресурсів нейтральних вод…

Хоменко монотонним, якимось безбарвним голосом розповідав Дону Блаєру про обстеження внутрішніх приміщень грецького судна, а сам відчував, як у нього ось-ось увірветься терпець. Він хотів хутчіш повернутися на біостанцію. Швидше б скінчилась ця тяганина з триклятим браконьєрським кораблем. Жаль, правда, нещасних моряків. Але як ти їм допоможеш? Втім, Дон Блаєр виявляє цілком зрозумілу допитливість. Він же бере на себе відповідальність за долю бідолах. От і треба сидіти й розтлумачувати щонайменші деталі.

— А ви не пробували з’ясувати, де ж саме браконьєри збирали залізомарганцеві конкреції? — раптом запитав Дон Блаєр.

— Аякже, ми визначили курс судна, — відповів Хоменко. — Це не так важко. Зберігся корабельний журнал із всіма позначками. А вже коли штурман не позначав маршрут, то подальший шлях розрахували ми самі, зваживши на течію та вітер.

— Можете назвати точні координації?

— Будь ласка…

Хоменко промовив кілька цифр. Дон Блаєр ледь помітно здригнувся, це впало у вічі Воронцову.

Дон Блаєр, зібравши на чолі цілу гармошку зморщок, запитав знову:

— Чи браконьєри багато зібрали конкрецій?

— Засипали трюм майже наполовину, — відповів цього разу вже Воронцов.

Господар, здавалось, втратив інтерес до розмови. Він сидів за столом, глибоко втягнувши голову в плечі, і ніби забув про своїх гостей. Пауза потроху ставала важкою. І враз Дон Блаєр ніби отямився, позирнувши на акванавтів дещо розгубленими очима.

— А яку медичну допомогу надали ви грецьким морякам?

— На жаль, ми не з’ясували причину захворювання, — сказав Воронцов, вирішивши звільнити начальника біостанції від подальшої розмови з цим не особливо симпатичним арказійцем. — Зовнішніх пошкоджень тіла не помітно. Кожен, певна річ, мав якісь застарілі болячки, але, по суті, давні хвороби не могли спричинити божевілля. І ще одне: в крові греків наш автодіагност виявив сліди якоїсь невідомої речовини. Ми збиралися повідомити про це вашим лікарям. Та не завадить знати й вам. Для того, щоб розгадати загадку, потрібен колектив спеціалістів.

Дон Блаєр на знак згоди кивнув головою. В цю мить відчинилися двері і до кабінету зайшов Тоні Якагуда. Він обвів швидким поглядом усіх присутніх і сказав:

— Наш катер вирушив за моряками на біостанцію. А з вами хотів би переговорити наш головний лікар. Там, у лікарні, вже готують ліжка для хворих.

Хоменко та Воронцов ладналися розпрощатися із господарями. Обом акванавтам раніше здавалося, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда тільки й чекають, щоб вони швидше подалися з острова. Та господарі, навпаки, з якоюсь незрозумілою настирливістю почали мало не благати акванавтів затриматися на острові ще на кілька годин, обіцяючи показати все своє господарство. Сама по собі ця пропозиція видалася Воронцову та Хоменкові вельми спокусливою. У концерні “Океанікс продюкс” працювали досить відомі вчені. Про наслідки своїх досліджень вони повідомляли досить-таки скупо. А тут випала така нагода… Та й не хотілося ображати господарів.

Зрештою акванавти погодилися оглянути басейни, але зажадали послати на біостанцію радіограму Усольцеву з попередженням, що вони повернуться аж під вечір. Обоє господарів були чимось схвильовані. Вони часом відходили від Воронцова та Хоменка і про щось стиха розмовляли.

У вестибюлі Дон Блаєр взяв на себе роль гіда. Показуючи в завченій посмішці неприродно білі зуби, він почав розповідати:

— Ми, по суті, ліквідували наукову лабораторію на острові Танео. Лишилися деякі дрібні дослідження. їх має завершити Тоні Якагуда. Тож, на жаль, немає змоги познайомити вас із нашими провідними спеціалістами. Вони вже повернулися в Арказанію. А в нашому концерт, зокрема тут, на острові, працювали відомі вчені. Ось вони, на цих фотопортретах…

І лише тепер Воронцов та Хоменко звернули увагу на десяток фотопортретів, акуратно врізаних у пластикові щити, що опоряджували стіни холу.

— Наш концерн “Океанікс продюкс” прагне розширити видобуток поживного, повноцінного білка з морських організмів. Замовників у нас вистачає. З морського білка виготовляють в Арказанії штучне м’ясо, яке за смаком не відрізнити від звичайної яловичини. Цим же білком, але трохи нижчого гатунку, відгодовують фермери худобу. Зрештою, ми пресуємо з нього харчові брикети для деяких країн Азії та Африки, де не вистачає продуктів з натурального м’яса…

Дон Блаєр зробив паузу. Обов’язки гіда вочевидь дратували його. І тут на допомогу йому прийшов Тоні Якагуда:

— З дозволу наших гостей далі розповідатиму я. Містер Блаєр стомився.

Острів був ущерть нашинкований бетонними басейнами. Всі вони з’єднувалися трубами чи каналами з лагуною, відгородженою від океанського лона системою шлюзів. Між басейнами та довжелезними ангарами прокладено шляхи з твердим гудроновим покриттям. Бетон, залізо, пластик, інші синтетичні матеріали буквально витіснили із острова майже всю рослинність. Лише кілька маленьких пальмових гаїв росли подекуди поміж бетонних чаш басейнів.

Немилосердно пекло сонце. Хоменко та Воронцов слідом за японцем петляли безконечним лабіринтом стежок. У центрі острова вже не росли дерева. На голій обструганій землі височіли пластикові ангари з широко відчиненими дверима. Якагуда похапцем продовжував розповідь:

— Вирощуємо чимало видів водоростей — морську капусту, філоферу, порфиру. Та, на жаль, перевершити досягнення селекціонерів з інших країн нам не вдалося. Хоча для нашого концерну це справа десята. Він хоче мати морський хліб, щось на кшталт земної пшениці, жита, рису, але з незрівнянно більшою врожайністю. Словом, для наших підприємців шукаємо невичерпне джерело дешевих білків.

У басейні, до якого вони дісталися з такими труднощами, замість води зеленіла якась драглиста маса. Вона ледь помітно коливалась у вінці з бетонних стінок, бралася пухирями.

— А це вже виведена нашими генетиками культура протококових водоростей. Тривалість їхнього росту не перевершує півтори доби. У складі цих водоростей — до п’ятдесяти процентів білків. Зважте: гектар водойми, населений протококовими водоростями, дає щороку стільки протеїну, скільки шістдесят гектарів соєвих плантацій.

— То чим же це не морський хліб? — запитав Хоменко.

— Прибутки від протококових плантацій не такі високі, як хотілось би, — відповів Тоні Якагуда. — Доводиться удобрювати воду спеціальними речовинами та підтримувати в ній сталу температуру. Словом, надто багато мороки.

Після цих слів Хоменко раптом втратив інтерес до розповідей їхнього гіда. Несамохіть подумав: “Яка ж таки споживацька психологія ще й досі в багатьох людей. Хочуть без кіпця брати в океані, а про якусь віддачу й не думають”. Сказав рішуче:

— Спасибі за цікаву екскурсію. Нам час повертатися на біостанцію.

Тоні Якагуда не затримував акванавтів, тільки запропонував:

— Чи не вип’єте чогось прохолодного?

Кого б у таку спеку не спокусила ця пропозиція? Акванавти знову зайшли в кабінет на п’ятому поверсі адміністративно-лабораторного корпусу. З невеличкого бару, вмурованого в стіну, Тоні Якагуда вийняв кілька пляшок кока-коли та оранжаду.

— Відпочиньте трішки, — сказав японець. — Я розіллю напій у келихи і додам льоду.

Акванавти залишилися самі в кімнаті. У Воронцова раптом заболіла голова. На скронях важко гупала кров. Навіть охолоджений коктейль не приніс йому полегшення. Бортінженер ковтав із келиха терпкувату рідину, відгортаючи кінчиком язика кубики льоду і позираючи на японця, обличчя якого ніби аж застигло в люб’язно-запобігливій посмішці. Раптом воно попливло кудись убік і зникло…

Проснулися акванавти аж вранці наступного дня. Хоменко, скинувши з грудей легеньке простирадло, підняв голову і роззирнувся навсебіч. Він лежав на низенькій канапі у невеличкій кімнаті з кондиційованим повітрям. Поруч важко дихав Воронцов. На пластикових стільцях хтось акуратно повісив їхній одяг. Хоменко підняв із підлоги конверт і добув із нього записку. Тоні Якагуда писав: “Шановні російські колеги! Ви вчора несподівано заснули в кабінеті. Очевидно, дуже стомилися і перегрілися на сонці. Ми вирішили не будити вас, а влаштувати зручніше. На жаль, попрощатися з вами не зможемо. Нас обох терміново викликають в Арказанію. Просимо вибачення!”

Олег хутко перебіг на палубу судна. Поглянув назад: Усольцев стояв на оглядовому майданчику біостанції. Хлопець якраз мав заступити вахту на грецькому кораблі. Таке велике судно не можна було лишати на ніч без нагляду. От і довелося піти із затишної каюти. А він так стомився після кількагодинного догляду за хворими моряками…

— Океан спокійний, — кинув йому навздогін Усольцев. — Постоїш на вахті годин з п’ять. О четвертій ранку, коли розвиднятиметься, повернешся на біостанцію. Тільки дивись мені — не спи. Незабаром наші надійдуть з острова. Легше тоді стане всім. Коли помітиш щось незвичайне, викликай мене. Я очей не склеплю протягом усієї ночі.

Хлопець сперся грудьми на поручні палубного парапету і поглянув на острів. Довга стрічка суші перед очима наїжачилась кількома пальмовими гаями. Будинків уже не розгледіти. Подекуди, правда, ще блимають вогні. Хлопець та Усольцев з обідньої пори і аж до пізнього вечора чекали повернення Хоменка й Воронцова. Але ті не поспішали на біостанцію.

На оксамитовому небі яріли тисячі зірок. Малюнки сузір’їв тут були зовсім інші, не схожі на ті, що спалахують щовечора над Чорним морем. Та й зорі здавалися більшими, яскравішими. Вітерець приносив прохолоду. Легко дихалося, і якесь дивне збудження охопило раптом Олега.

Він поглянув на біостанцію, що принишкла за кількадесять метрів од борту судна. З ілюмінаторів горішнього відсіку вихлюпувалося м’яке світло. І одразу ж на душі в Олега стало спокійніше. Він зітхнув і прикріпив до поручня головку потужного мікрофона. В лівій руці тримав електричний ліхтарик. Річ у тім, що у всіх приміщеннях корабля світло було вимкнене. Акумулятори вже розрядилися. Хоча в баках судна і не бракувало палива, але Усольцев не хотів пускати в дію електрогенератор.

Олег, ясна річ, не збирався простовбичити цілісіньку ніч на палубі. Він узяв із собою ще й книгу. Тепер слід зайти в рубку, зручніше влаштуватися і поринути у світ пригод. І ці нічні години пролетять хутко.

Він уже підступав до напіввідчинених дверей рубки… І раптом відчув: навколо щось змінилося. Підняв голову, позирнув на небо. Між вузькими довгими хмаринками незворушно плив місяць. Прислухався: з усіх боків линув ледве чутний шерхіт. Хлопець підбіг до парапету, поглянув униз. Океанська вода світилася. На її поверхні кишіла сила-силенна дрібнесеньких змійок. Вони спліталися у стоногі і стоголові клубки і піднімалися дедалі вище. І враз стало так світло, що Олег міг навіть чітко розгледіти пощерблені, потріскані плити палуби. Океан випромінював світло аж до самого горизонту. На його сяючому тлі острів здавався примарною чорною тінню.

Хлопець дивився у воду, аж поки в нього не заболіли очі. Потім метнувся до мікрофона.

— Геннадію Миколайовичу! — крикнув він. — Там море світиться. Повнісінько змійок!

— Що ти верзеш, — почув спокійний голос Усольцева. — Які змії? Почекай, увімкну телеекран.

Через хвилину Усольцев спокійно пояснював:

— Отож, хлопче, ми з тобою стали свідками дуже рідкісного явища. Вважай, що нам пощастило. Ні, це не морські змії. На поверхню океану випливли черв’ячки палоло. Живуть вони на дні у щілинах коралових рифів. Коли виростають, то відшнуровують задні частини тіла і ніби буксирують їх у приповерхневі води. Це переселення відбувається у певні дні останньої четверті місячної фази. Виходить, за календарем сьогодні саме цей час.

— А довго вони кишітимуть на поверхні? — запитав Олег.

— До ранку. Можем протягом цілої ночі милуватися ними. Якби ми сюди потрапили років на сорок—п’ятдесят раніше, то побачили б ще й інше видовище. Тоді о цій порі тубільці з коралових островів вирушали на пірогах у відкрите море, щоб збирати врожай “палоло”. Вони тоді діставали черв’яків із води звичайнісінькими сачками. А потім сушили на сонці. Дослідники, які бували на цих островах раніше, одностайно говорили, що страви із свіжих чи сушених черв’яків напрочуд смачні.

— А тепер хіба палоло вже не ловлять?

— Цивілізація начебто відбила в острів’ян смак до цього харчу. І даремно. М’ясо палоло поживніше, ніж, скажімо, свинина. Та досить уже розмов. Я йду в лабораторію. Якщо серед ночі повертатимуться наші товариші, то не проґав їх, зустрінь, як належить за статутом акванавтів.

Олег довго спостерігав за химерними створіннями, що ніби згиналися і розгиналися у безконечному танку. Зрештою, йому набридла ця дещо одноманітна картина. Він обійшов усе судно вздовж бортів. У примарному живому світлі вікна триповерхової надбудови здавались потворними більмами.

“Бідолашні греки, — подумав хлопець. — І треба ж так: увесь екіпаж захворів. І ніхто не може знайти причину”.

Хлопець удвох з Усольцевим доглядав хворих моряків. Він тоді втомився так, що аж ніг під собою не чув. Відпочив із годину лише тоді, коли грецьких моряків повезли катером на острів. Було йому і жаль тих нещасних людей, і водночас вони викликали у нього якусь моторошну відразу. Розумів: Хоменка, Усольцева, Воронцова пригнічувала та зловісна таємниця. Бо так і не зуміли дошукатися причини катастрофи на борту судна під грецьким прапором.

Олег увімкнув електричний ліхтарик, зайшов у рубку і сів на круглому стільчику-дзиглику. Розгорнув книгу. Але читати не хотілося. Натомість в голову лізли всілякі дурниці.

І раптом несподівана думка вколола Олега:

“А чи не спробувати йому розгадати таємницю дивного захворювання? Оце була б допомога акванавтам! Уявити тільки: завтра вранці він розповість Хоменкові про результат своїх власних досліджень. І загадку буде розгадано. Після цього вони спокійнісінько вивчатимуть фауну морського дна. Скінчиться багатоденне напруження. Хіба ж йому не подякують акванавти?

Але з чого почати? Ясна річ, треба обшукати всі приміщення судна. Можливо, десь там криється ключ до розгадки. Добре, що в нього є ліхтарик. До світанку ще години з чотири. Часу вистачить…”

Олег пригадав розмови акванавтів. Усольцев та Хоменко побували в кубрику, в каюті капітана, у приміщенні радіостанції. Оглянули також машинний зал. Отже, всі ці відсіки треба обстежити в останню чергу. Насамперед слід шукати розгадку таємниці там, куди ніхто ще не навідувався. Хлопець мав уявлення про будову вантажного корабля. Найбільше місця на такому судні займає трюм. Він ділиться також на окремі відсіки. Через спеціальні люки в них завантажують все те, що перевозить судно.

Хлопець вийшов на палубу і підступив до широкої горловини, що вела у передній відсік трюму. Відчинив люк, зазирнув усередину. Надто темно… Довелося присвітити ліхтариком. На дні сіріли грудочки. Все зрозуміло: там конкреції. За допомогою спеціального пристрою драгу витягували на палубу. Потім її зубаста “пащека” відкривалася над горловиною. Залізомарганцеві конкреції через цей отвір засипали в трюм. Але треба шукати туди іншого шляху: стрибати ризиковано.

Олег доплентав до білої триповерхової прибудови. Вузькими сходами спустився у нижній коридор. Праворуч — низка дверей до кают капітана, старшого помічника, штурмана, радиста, зліва — глухий кут, який завершується зачиненим прямокутним лазом. Хлопець чимало пововтузився, аж поки відчинив його: трап, прокладений у вузькому тунелі, вів у черево судна.

Спустившись униз, Олег помітив ліворуч і праворуч од себе ще два невеличкі люки. Виходило як у казці: три дороги — три шляхи відкривалися перед ним. Відчинив середній, той, що закривав тунель. Простягнув руку з ліхтариком уперед. Майже до рівня його ніг трюм ущерть був заповнений залізомарганцевими конкреціями. Годі щось розгледіти серед суцільної брунатної маси. Ні, треба вертати назад. Нічого тут не знайдеш.

Розташований ліворуч по тунелю люк відчинився у майже порожній відсік. Приміщення зовсім невеличке — метрів три на вісім. Хлопець зійшов донизу ще одним трапом, ковзнув по стінках пучком електричного світла. І враз приміщення сповнилось шерхотом крил. Ну і дивина! У цьому відсіці мешкали кури та качки. Під трьома стінками були обладнані клітки з птахами. Сполохані світлом, вони висловлювали своє обурення цим несподіваним вторгненням, сплескуючи підрізаними крилами та широко роззявляючи дзьоби.

— І звідки ви взялися? — мовив уголос Олег. — Тільки вас тут не вистачало!

Він знав, що на багатьох суднах були влаштовані такі невеличкі птахоферми. Морякам далекого плавання смакувало свіже пташине м’ясо. Щоб менше морочитися із своїми підопічними, вони здебільшого налагоджували механізовану систему годівлі: із спеціальних бункерів у клітки безперервно надходили корм та вода.

Та Олег не поспішав залишати цей відсік. Надивившись па всіляку морську живину, часом напрочуд красиву, часом потворну, він відчував симпатію до звичайнісіньких полохливих курей та качок. Походжав уздовж кліток, придивлявся до переполоханих птахів і бормотів:

— Ну, чого це ви поперелякувалися? Зараз я піду. А от що буде з вами? Господарів же немає. Хто про вас потурбується?

Птахи потроху заспокоювалися. Олег помітив, що качурів, качок і маленьких каченят тримали в окремих клітках. А кури жили цілими родинами у своїх дротяних домівках.

Як не дивно, а відвідини цієї незвичайної птахоферми потішили Олега. Він зупинявся майже біля кожної клітки, подовгу розглядав її мешканців. До поперечної стінки відсіку лишалося кілька кроків, коли він зненацька зупинився і завмер па місці. Відчайдушне кудкудахкання привернуло увагу хлопця, і його погляд став пильнішим. Те, що він побачив, нажахало його. В одній із кліток квочка щосили відбивалася дзьобом і крильми від курчат. Втім, ці не такі вже дрібні створіння навряд чи можна було назвати курчатами. Кожне з них мало на довгій гнучкій шиї дві—три голови з трикутними гострими дзьобами, що стирчали в різні боки. Маслакуваті ноги потворних створінь спиралися на ціле віяло гачкуватих пазурів, довге чорнильно-сине пір’я спадало мало не на самісіньке днище клітки.

Словом, ці “пташенята” були такими огидними, що Олега аж занудило. А бідній квочці тим часом було непереливки. Потвори загнали її в куток і дзьобали так, що пір’я летіло. Втім Олег помітив, що вони наскакують також одне на одне і зчиняють криваву бійку. Хлопець щосили вдарив кулаком по клітці. Та затята сутичка не припинилася. Тоді він нагнувся, провів рукою по підлозі, намацав якісь камінчики, зібрав їх повну жменю і щосили пошпурив. Потвори кинулися навсебіч.

Олег позирнув ще на кілька сусідніх кліток і: знову здригнувся: у крайній, що стояла під стіною, також вистрибували багатоголові чорно-сині монстри. Хлопець не витримав, рвонувся до трапу і вискочив у коридор, щільно зачинивши за собою люк. Трохи заспокоївся аж на палубі. Океан все ще світився, ніби горів м’яким синюватим полум’ям, а зорі на небі стали ще більшими. І щойно пережитий жах потроху відступив. Та бажання обстежувати інші відсіки трюму зникло. Хлопець повернувся до рубки і просидів там цілу ніч, так і не розгорнувши книжку.

Залишив своє сховище рано-вранці, коли на небі одна за одною гасли зорі. Світіння в океані припинилося трохи раніше. Хлопець позирнув на годинник: вахта вже скінчилася. Що ж, вдень він знову навідається у той відсік, візьме із собою Воронцова…

Акванавти повернулися з острова тоді, коли сонце, випірнувши з океанських хвиль, ще голубило, а не пекло усе навкруги першими лагідними промінцями. Весь екіпаж біостанції зібрався у залі управління.

— Чекай тут вас усіх, — мовив Усольцев. — Олег цілу ніч пробув на грецькому судні. Я також не спав жодної хвилини. Ви ж мали повернутися ще вчора ввечері.

— Маєш рацію, Геннадію Миколайовичу, підвели тебе, — відповів Хоменко. — Заночували на острові. І не хотіли, а довелося.

— Чому? — здивувався Усольцев.

— Ось тут і треба поміркувати. Коли хворих греків поклали у лікарню, ми заспокоїлись. До того ж, у нашій присутності господарі послали радіограму на одну із австралійських наукових станцій. Звідти має прибути бригада лікарів. А далі такий собі Дон Блаєр та його колега запросили нас оглянути своє господарство. Хто ж не чув про дослідження спеціалістів концерну “Океанікс продюкс”? Важко було не погодитись. Та нічого сенсаційного не побачили. У наших лабораторіях роблять те ж саме… І навіть більше… Чомусь нас ніяк не хотіли відпускати. Затримали аж до вечора. Потім почали прощатися. І раптом нам страшно захотілося спати. Не зчулися, як і заснули.

— Ви ж не спали добу, — сказав Усольцев. — Втомилися на острові ще більше.

— Можна б і так гадати, — жестом руки схвильований Хоменко зупинив біолога. — Та я не розповів. Коли ми прокинулися, то Дон Блаєр і його колега Якагуда вже зникли. Вони ще вночі залишили острів. Правда, у коротенькій записці вибачилися і повідомили, що їх обох терміново викликали в Арказанію.

— І все ж таки ця історія мене непокоїть, — втрутився в розмову Воронцов. — Щось мені тут не сподобалось. Дуже вони з нами нещиро поводились. І взагалі донині я міг будь-коли перебороти сонливість. А тут ніби зілля напився…

— А ми зараз перевіримо твої припущення, Володимире, — сказав Усольцев.

— З допомогою автодіагноста? Я й сам про це думав. Ходімо!

Через кілька хвилин Воронцов та Усольцев повернулися в зал.

— А відповідь дуже цікава, — мовив суворо біолог. — В організмі нашого бортінженера автодіагност зафіксував рештки снодійної речовини. Вас, виявляється, приспали…

Хоменко підхопився з крісла:

— Ну як же так?! Навіщо їм це? Ми ж нікому не заважали. Аж у голові наморочиться. Не вистачало нової пригоди.

Воронцов хутко відповів йому:

— Причина лише одна: вони хотіли, щоб ми переночували на острові. Інакше я не бачу глузду в їхніх діях.

— А далі що? Навіщо Дону Блаєру та Тоні Якагуді було потрібно, щоб ми переночували на острові?

— А тут і певний зв’язок простежується. Вони не бажали, щоб ми повернулися раніше на корабель.

— Чому!? — вигукнув Хоменко. — Судячи з усього, нам дали снодійне в тому прохолоджувальному напої. Але це ж гангстеризм!

Начальник біостанції трохи поміркував:

— Якщо так, то логічно обумовлений лише один варіант. Вони не хотіли, щоб учора ми надіслали повідомлення в міжнародну інспекцію про долю судна-браконьєра…

— А який зв’язок між кораблем-браконьєром і науково-дослідною станцією, що належить багатющому арказійському концерну? — запитав раптом Воронцов, що перетворився у процесі розмови на опонента.

— Зв’язок можна знайти. Скажімо, судно належить тому ж концерну. Але це малоймовірно…

— От-от… Надто вже ризиковано. Концерн “Океанікс продюкс” існує за рахунок дарунків океану. Він не наважиться так відверто порушувати чинне в усьому світі законодавство. Міжнародні органи можуть застосувати проти нього санкції. Тоді бізнесмени збанкрутують. До того ж, є ще один аспект. Так чи інакше, а ми повідомимо інспекцію про цей випадок. Не залишимо і греків у біді. На острів прибудуть експерти, а судно конфіскують. Навіщо ж тоді цей гангстерський прийом?

— Вважай, Володимире, що ти загнав мене на слизьке, — відповів Хоменко. — Тут я тобі відповіді дати не зможу. Не пов’язуються між собою факти. Та досить розмов. Зробімо невеличку перерву. Геннадію Миколайовичу та Олегові я наказую спати. А ми з Воронцовим заступаємо на вахту. Виспались-таки… на власну голову.

Коли акванавти виходили із залу, Олег вирішив, що настав зручний момент для розмови із Воронцовим. Він відвів бортінженера вбік і мовив пошепки:

— Володимире Петровичу, там, у трюмі судна, я бачив двоголових курчат. Та ще й ноги в них були якісь потворні. А пір’я темно-фіолетове, аж до землі…

— Ти що, мариш? — здивувався Воронцов. — Які там ще двоголові кури? Мабуть, спав під час вахти?..

Та хлопець мав про запас надто переконливий аргумент:

— Пам’ятаєте, тоді, коли я зайшов у підводний дім, ви сказали мені, що бачили морського змія?

— А до чого тут морський змій?

— Річ у тім, що я вам тоді не повірив, а потім побачив його і переконався… Так от ситуація повторюється. Хотів би з вами сходити в трюм.

— Розкажи, що там бачив.

Зовсім коротесенькою була розповідь Олега. Воронцов одразу ж нахмурився і побіг шукати Хоменка.

В ізоляторі Олег переодягнувся. Він так і не зрозумів, навіщо його відіслали в цю затишну каюту. Отак завжди від нього відкараскуються у найбільш відповідальний момент. Чим же це він завинив перед старшими товаришами? Ну, попхався без дозволу в трюм. А хто йому забороняв? Стояв на вахті, мусив же знати, що діється на судні. А до тих потворних двоголових курчат він навіть не підходив. Тут усе правильно: акванавтам, може, й на думку не спало б зазирнути в той таємничий і загадковий відсік…

Хлопець проаналізував усі свої дії протягом нічного чергування і ні в чому не знайшов прорахунків. Навпаки, він же допоміг ученим. Адже ж це не простий збіг обставин — божевільна команда судна у каютах і двоголові курчата у трюмі. Тут має бути якийсь зв’язок. Отож хай і шукають його дорослі.

Як нудно сидіти отак без руху. Хлопець відклав убік кілька книг, так і не розгорнувши жодної з них. Хоч би хтось зайшов, мовив пару слів. Скільки ж його триматимуть в ізоляторі? Хлопець випростався на канапі і затиснув долонями вуха. Отямився тільки тоді, коли відчув чийсь дотик до плеча. Над ним стояв Усольцев. Нижню частину його обличчя прикривала гумова маска із спеціальними клапанами для дихання. Очі біолога пильно вдивлялися в хлопця.

— Що сталося, Геннадію Миколайовичу!? — вигукнув злякано Олег.

— Заспокойся, юначе, — відповів біолог. — Як ти себе почуваєш? Болить що-небудь? Говори — не бійся.

— Та ні… Тільки я не втямлю, навіщо мене запроторили в ізолятор?

— Не потерпай! Трошечки, правда, суворо повелися з тобою. Ми повинні готуватися до будь-яких несподіванок.

— До яких несподіванок? Ви щось приховуєте від мене!

Усольцев мовчки помацав пульс на Олеговій руці, а потім запитав:

— Скажи, ти ні до чого не торкався в тому трюмі?

— Я був там тільки хвилину. Як побачив тих монстрів, так і дременув на палубу. Ви думаєте — не страшно було? Один же лишився на судні. А звідки взялися двоголові курчата? Розкажіть…

— На жаль, ще не знаємо. Але, врешті-решт, дізнаємося. Це для нас украй важливо. А тебе доведеться обстежувати за допомогою автодіагноста.

І знову довелося Олегові зайти в лабораторію до Геннадія Миколайовича. Діагностичний апарат вибивав у перфострічці довгі рядочки отворів. У тугих гумових обіймах почувалося не вельми приємно. Цупкі паси притискували до грудей датчики. Чутливі пристрої прослуховували роботу серця, звукову палітру дихання. Хлопець виконав кілька вправ на психофізіологічні показники. Нарешті Геннадій Миколайович заклав целулоїдні плівки у приймальний блок комп’ютера. На круглому екрані діагностичного апарата з’явилися низки літер та цифр.

— Що ж, юначе, ти ніби-то здоровий, — мовив біолог, задоволено поглянувши на хлопця. — Аналіз крові нормальний.

— То я можу йти до Воронцова?

— Ні, ми ще маємо зробити одну пробу. Тобі, мабуть, вже не треба пояснювати, що на судно потрапила якась невідома сильнодіюча отрута. Вона не лише викликала дуже дивне захворювання серед членів екіпажу, а й подіяла на свійських птахів. І ми мусимо вжити всіх запобіжних заходів, щоб ніхто із наших не захворів. Верхня палуба судна, очевидно, безпечна. А от трюм… Добре, що Воронцов не заходив у той відсік. Ілюмінатор пропускає достатньо світла, і він помітив тих монстрів ще з порога. Інакше ми мали б аж двох пацієнтів…

— Та який же я пацієнт! — обурився Олег.

— Ти у нас мужній хлопець, акванавт, тож говоритиму з тобою відверто. Чи здоровий ти, знатимемо достеменно лише після проби. Впорсну тобі невеличку дозу одного препарату. Якщо тобі загрожує якесь лихо, то автодіагност покаже певні зміни в складі крові. Втім, ймовірність того, що ти захворієш, дуже незначна — один шанс із ста. Але ми повинні виключити і цей шанс.

— А скільки часу чекати результатів проби? — запитав Олег, похнюпивши голову.

— На жаль, довгенько — чотири години. Повертайся в ізолятор. Потім я зайду за тобою.

Олег, вийшовши із лабораторії Усольцева, зустрів у коридорі Хоменка та Воропцова, одягнених у комбінезони із водонепроникної тканини. Рот і ніс їх прикривали гумові маски з фільтрами, очі — великі, щільно припасовані до шкіри окуляри. Хлопець зрозумів, що акванавти вирушили на розвідку в трюм. Бортінженер ніс якісь портативні прилади. Олегові страшенно закортіло піти з ними. Але він лише зітхнув і не зайшов, а швидко вбіг в ізолятор.

…Лише через чотири години хлопець вийшов із приміщення. І весь цей час був ніби залишений напризволяще. Та Олег не ображався. Він розумів, що акванавти мали, як то кажуть, роботи по самісіньке горло. Усольцев за допомогою найрізноманітніших пристосувань — од ультразвукової пастки до дрібночарункової сітки — добував із приповерхневих вод різних морських тваринок. Хоменко гасав по лабораторіях. Воронцов у залі управління вивчав карту морського дна.

Усольцев відніс у лабораторію дрібночарункову сітку з морською живиною, а потім покликав Олега.

— Ув’язнення твоє вже скінчилося? Вибач, мій годинник, очевидно, відстає на кілька хвилин. Голова не болить?

— Та скільки мені вже вам повторювати, що я цілком здоровий? — обурився хлопець.

— А це ми зараз побачимо…

І ще раз автодіагност засвідчив, що всі функції Олегового організму в нормі. Усольцев раптом підійшов до хлопця і міцно притиснув його до своїх грудей.

— Коли б ти знав, хлопче, як ти усім нам допоміг, — прошепотів він. — Та, можливо, не тільки нам… усьому людству…

— Ви що — жартуєте?!

— Тут не до жартів! Ми ще не впевнені в тому, що все обійшлося благополучно. Щонайменше необережне поводження з вантажем цього судна, і… вибухнула б страхітлива бомба.

— А в чому ж річ? Я нічого не розумію…

— Йди до Воронцова. Я зараз поспішаю в лабораторію. І ще зваж: на судно ходити заборонено, — там усі приміщення зачинені й запечатані!

— Чому з курячих яєць вилупилися двоголові курчата? — повторив він Олегове запитання. — До чого тут світова катастрофа? Як же тобі пояснити?.. З океану… Ні, трохи не так. Двоголові курчата з’явилися тому, що кури подзьобали якихось дрібних створінь. Дуже дрібних, але не настільки, щоб їх не завбачило куряче око. Так ось: ті живі істоти містять в собі таку отруйну речовину, яка впливає на спадковість, в даному разі — на курячий зародок. Ти вже бачив результат — чорно-синіх багатоголових монстрів. До речі, ми знайшли в крові квочок сліди тієї ж речовини, що і в крові хворих моряків. Розумієш, який тут зв’язок?

— Та не все ще розумію. А як же ті отруйні істоти потрапили в трюм?

— Цілком слушне запитання. Маємо на нього принаймні піввідповіді. Серед залізомарганцевих конкрецій в одному з відсіків трюму, найближчому до того пташника, ми знайшли свинцевий контейнер. В ньому й містилися отруйні істоти. Частина їх ще й досі в тій домовині. Ми навіть спробували звести події докупи. Ось який виходить ланцюжок. На палубу судна браконьєри підняли драгу, котра захопила з океанського дна ще й контейнер. Потім вантаж засипали в трюм. Під час падіння контейнер, уже сплющений зубцями драги, луснув в одному місці. Очевидно, в масі металу були інші вкраплення. Отруйні істоти разом із рідким поживним середовищем вихлюпнулися назовні і проникли через тонесеньку щілинку в стіні до відсіку, де був влаштований пташник. А далі арифметика проста — їх подзьобали кури з кліток, що містилися у самісінькому закутку. Згодом куряче м’ясо з’їли моряки з суднового екіпажу. З яєць же інших курей напрочуд швидко вилупилися двоголові монстри.

— Ну, а контейнер?..

— Тут уже суцільний туман. Є лише певні припущення. Ми ще не знаємо фізіології тих дивних істот. Попередній висновок: в природі подібних організмів не могло бути. Значить, їх створили люди. Вже надіслали повідомлення на Таїті, в міжнародну інспекцію нейтральних вод. Ще раніше детально інформували Москву. У столиці на нараду збирається колегія Комітету по освоєнню багатств океану. Водночас ми запропонували закрити цей район для суден усіх країн, за винятком науково-дослідних. З Таїті до нас вилетів один із найвідоміших океанологів світу. Іван Макарович з нетерпінням чекає його.

…Лише під вечір з’явився гість. Сріблястий вертоліт сів на палубу оглядового майданчика біостанції. Кілька секунд стишувалося обертання гвинтів, а потім вони різко зупинилися й спали, мов крила метелика. З невеличкого люка вистрибнув худорлявий стрункий чоловік, одягнений в синій комбінезон із блискучими замками. Хоменко жестом запросив гостя всередину біостанції.

Лише у верхньому, горішньому відсіці Олег побачив, що прибулець — немолода вже людина. Його обличчя густо поснували зморшки, в темних западинах жевріли блакитні очі. Дві глибокі борозни з’єднували крила тонкого носа з опущеними кінчиками вуст. Однак волосся на його голові було ще густим, хоча й зовсім сивим.

— Бон жур, мосьє!

Меткі очі гостя, здавалось, за мить увібрали в себе Воронцова, Хоменка, Усольцева, Олега…

— Бон жур, мосьє Грассар, — відповів Хоменко, закладаючи в лінгватрон потрібну касету.

Олег знав це прізвище. Професор Грассар був відомим французьким акванавтом і морським біологом, одним із найбільших знавців океану. Майже шістдесят років свого життя віддав він вивченню життя глибин. Професор Грассар створив перший у світі підводний дім і прожив у ньому чимало місяців на океанському дні. Він відкрив кілька невідомих науці видів риб і розробив проект французької крокуючої біостанції. Протягом майже півстоліття професор Грассар брав участь у найважливіших світових експериментах з акванавтики.

Металевий голос лінгватрона переклав слова француза:

— Вітаю вас, колеги. Моє експедиційне судно “Жюль Верн” стояло в бухті Папаете, коли надійшла ваша радіотелеграма. Що тут у вас діється? Для мене цей район завжди був більмом на оці.

Хоменко розповів професору Грассару про останні пригоди екіпажу біостанції. І з кожним словом радянського акванавта дедалі суворішало обличчя француза, аж поки гнівно не затремтіли тонкі пошерхлі губи. Передчуття страшного лиха нарешті пройняло Олега: якщо вже розгубилася ця відома всьому світові людина, сильна, мужня…

— Отже, не варто брати до уваги останній варіант. Тут ми нічого не вдіємо. І взагалі — все людство з неймовірно потужним науково-технічним потенціалом виявиться безсилим перед цим лихом. Чи ж не парадокс?! Наслідки катастрофи зараз навіть важко передбачити. Великий океан… Але та маленька штучна істота! Ось до чого призводить людська зажерливість! Та втіште, врешті-решт, мене, старого. Переконайте, що плазма з контейнера не потрапила у воду!

— Таких гарантій немає, — мовив сумно Хоменко. — Ми дослідили за допомогою рентгенівського апарата та спектрографа щілину в контейнері. Здається, вона утворилася внаслідок падіння на залізомарганцеві конкреції, засипані в трюм. Та іще за багатьох прикрих несподіванок ті живі істоти могли таки опинитись у воді. У найближчому районі ми нічого не помітили. Але судно пройшло після катастрофи кількасот миль…

Професор Грассар поміркував якусь мить, а потім мовив:

— Тепер і я починаю дещо розуміти. Один мій старий приятель кілька років тому надіслав мені дуже дивного листа, коротесенького, але вкрай емоційного. Він просив мене негайно приїхати до нього, натякав, що знає якусь надзвичайно важливу таємницю. Цей чоловік працював тоді на арказійський концерн “Океанікс продюкс” і жив на одному з островів архіпелагу Танео. Я, звичайно, одразу ж прилетів до нього, але наша зустріч так і не відбулась. Мені сказали, що Пітер Рід захворів проказою. І звідки взялось таке лихо?..

Олег аж здригнувся, почувши знайоме ім’я та прізвище. І враз пригадав оте незвичайне прохання, яке кілька днів тому прийняв гідроакустичний апарат його акватрона.

— Ви сказали — Пітер Рід? — запитав хлопець, червоніючи від зніяковіння. Ще б пак, довелося втрутитися в таку серйозну розмову.

— Так, я розповідаю про відомого арказійського вченого Пітера Ріда. Ми довгенько знаємо один одного. Мені так і не вказали, в який лепрозорій запроторили бідолаху. Благодійницькі організації, що утримують своїм коштом колонії прокажених на деяких тихоокеанських островах під егідою ООН, іноді, на прохання своїх підопічних, нікому не дають жодних довідок. Пітер Рід не мав ні сім’ї, ні близьких родичів, тому його зникнення нікого й не стурбувало. А я так і не зміг, врешті-решт, відшукати свого колегу, хоча й навідався у кілька лепрозоріїв. Чому ж він, викликавши мене, не лишив по собі жодних слідів? Тоді я не знав, що й думати про це дивовижне зникнення.

— Ми бачили фотографію Пітера Ріда в лабораторії концерну “Океанікс продюкс”, — додав Воронцов. — Недалеко звідси — на центральному острові архіпелагу Танео. До речі, з нами там обійшлися не дуже люб’язно. Уявіть собі… Ми привезли до арказійців хворих моряків із грецького судна, розказали про справді таємничу катастрофу в океані. І що ж?.. Двоє діячів прикладної біології, схожі на гангстерів, довгенько морочили нам голови, а потім почастували чимось снодійним. Бачите, їм дуже кортіло, щоб ми переночували на острові. А вранці ми вже їх не знайшли: обоє зникли, як кажуть, у невідомому напрямі. Ось тут ми й почали міркувати… Знову ж таки — загадкове зникнення Пітера Ріда. Чи немає зв’язку між усіма цими подіями?

— Снаряди начебто падають біля оффісу концерну “Океанікс продюкс”, — докинув Хоменко.

Почувши ці слова, Олег наважився:

— Я знаю, де Пітер Рід, — вигукнув він ламким від хвилювання голосом. — Зараз він живе на атолі Пата-Нуі. Мені ще пояснювали — там міститься лепрозорій. Мабуть, треба було б раніше розповісти.

— А звідки ти це взяв? — повернув до хлопця нахмурене обличчя Хоменко.

— Тоді, коли я вийшов у океан, а ви на біостанції попливли в район катастрофи грецького судна… Пам’ятаєте?.. Ви послали до мене Володимира Петровича в крокуючому домі… Я тоді порушив графік, відійшов од маршрутної прямої, погнався за якимось гігантським черв’яком. І раптом — струс дна… Ударився головою об шию акватрона. А потім зненацька спрацював гідроакустичний приймач. Почув, мов крізь сон: якийсь Пітер Рід просить повідомити на судно “Жюль Верн”, що він на острові Пата-Нуї. Благав французьких учених прибути на атол з патрулем міжнародної інспекції нейтральних вод. Я себе тоді дуже погано почував — не знав достеменно: чи справді я таке чув, чи, може, примарилося. Боявся… Дізнаються, що збочив з маршруту, сваритимуть. А то б усе розповів…

— Так ось чому ти розпитував мене про острів Пата-Нуї? — мовив Воронцов. — Пам’ятаю, я тобі пояснював, що там — лепрозорій.

— Як добре, що ви все пам’ятаєте! — видихнув Олег. — У тій гідроакустограмі ще вказувалось: експедиційне судно “Жюль Верн” зараз плаває десь в екваторіальній зоні Тихого океану.

— У першому кварталі нинішнього року найбільші газети світу якраз повідомляли, що моє судно вирушило в екваторіальну частину Тихого океану, — пояснив професор Грассар. — Преса ще й досі не лишає мене в спокої. Я думаю, що в лепрозорії, які містяться на тутешніх островах, часом привозять газети.

— Надто вже воно схоже на правду, хлопче, — мовив Хоменко. — Не віриться, що тобі приснилася та гідроакустограма. Даремно тільки ти затаїв це од нас.

— Мені аж пекло сказати. Тільки ж на Пата-Нуї лепрозорій… Кепкували б з мене… Спіймався, мовляв, на гачок якомусь прокаженому.

— Тут усе зводиться докупи, — міркував уголос професор Грассар. — Пітер Рід дуже хотів зустрітися саме зі мною. Зараз не час гадати, як він зумів послати гідроакустограму. Тільки ніхто б йому не йняв віри, якби він почав лякати незнайомих людей розповідями про ті контейнери. Ясна річ, подумали б: прокажений з глузду з’їхав. Єдиний вихід був у нього — саме мені подати звістку. Він усе правильно розрахував. А послати радіограму на “Жюль Верн” могли з будь-якого судна. Просто так, про всяк випадок…

І тут Хоменко, врешті, вирішив підбити підсумки напруженій гарячковій розмові.

— Поки що у нас дуже багато слів, а діла мало. І цієї мозаїки фактів уже вистачить. Нам потрібно розробити чіткий, конкретний план. На все інше шкода часу.

— Чи маєте детальну карту морського дна? — запитав професор Грассар.

— Добре, що ми тільки-но завершили ехолокацію, — відповів Хоменко.

Воронцов заходився розгортати сувій паперу: через усю карту звивалися густі лінії різної товщини, які позначали рельєф дна.

— Насамперед треба шукати звалище контейнерів, — сказав Хоменко. — Нічого не вдієш — логіка. А маршрут браконьєрського судна — із зигзагами миль п’ятсот. Десять таких біостанцій, як наша, дно уздовж нього не обнишпорять і за місяць. Нам потрібно будь-що вийти на зв’язок із Пітером Рідом. Схоже на те, що він знає, де лежать контейнери. Тут ми нічим не ризикуємо. На атол Пата-Нуї, до Пітера Ріда, вилетить Воронцов. А ми чекатимемо радіограми.

— А чому саме я? — здивувався бортінженер.

— А тому, що професорові Грассару доцільніше лишитися на біостанції, — спокійно пояснив Хоменко. — Усольцев, як тобі добре відомо, чудовий експериментатор. Ми повинні якнайшвидше розшифрувати будову, властивості організму та генетичну структуру невідомої істоти. Дуже мало поки що про неї знаємо. А незнання для нас зараз — надто велика розкіш. Головне — з’ясувати цикл відтворення таємничої мадам “Ікс”. Тільки тоді матимемо відповіді на дуже багато запитань.

Професор Грассар вперше посміхнувся:

— Сверблять руки — так хочеться оббілувати мадам “Ікс”. А ви летіть з легкою душею. Передасте Пітерові привіт од мене, і він розповість усе, що знає.

Як тільки з оглядового майданчика біостанції злетів гідроліт, акванавти повернулися в зал управління. Хоменко обвів поглядом свій нечисленний екіпаж: людей на борту дуже мало, а роботи надзвичайно багато. Та ще довелося послати Воронцова на атол Пата-Нуї. Правда, нагодився професор Грассар. А він сам може замінити штат досить чималої наукової лабораторії. І на Усольцева можна покластися в усьому.

По тому, як вів себе у цей відповідальний момент професор Грассар, відчувалося, що французький вчений, попри весь свій авторитет і світову славу, ладен визнати за начальником біостанції, так би мовити, адміністративну владу.

— Мосьє Хоменко, — мовив рішуче професор Грассар, — час братися за роботу. Адже “крихітка” в лабораторії.

— Вже налаштували потрібну апаратуру, — відповів начальник біостанції. — Через дві години Воронцов приземлиться на атолі. А потім надійде радіограма від Пітера Ріда. Наше завдання — якнайшвидше розшифрувати структуру “крихітки”.

Усольцев і професор Грассар одразу ж пішли в лабораторію, залишивши в залі управління Хоменка та Олега. Начальник біостанції ступив до пульта, увімкнув рацію. У приміщення крізь шерхіт електричних розрядів долинули окрайці чиїхось морзянок. Іван Макарович почаклував над шкалою настроювання, звільнивши від перешкоди ультракороткохвильовий канал…

— Прослуховуватимеш ефір, — наказав хлопцеві. — Від рації не відходити! Віднині ти на вахті!

Олег зручно вмостився у кріслі і поглянув на шкалу настроювання рації, на якій привітно блимав зелений вогник індикатора. Доведеться ось так нудитись щонайменше зо три години. Раніше Воронцов не встигне надіслати радіограму. Навідатись би у лабораторію… Робота там аж кипить. Що ж то воно за “крихітка”? Тільки ж незручно перед Іваном Макаровичем. Сказано ж йому: “Віднині ти на вахті!”

…Та не дочекався Олег радіограми Воронцова. Жодного разу не пролунали в ефірі позивні біостанції. Олег, зрозуміло, не виходив із залу управління. Коли ставало надто нудно, то зводився на ноги і двічі—тричі обходив пульт. Потім сідав і до лящання у вухах прослуховував невиразну електронну завірюху ефіру.

Часто хлопця по відеофону викликав Хоменко. Видно, з великим нетерпінням чекали вчені звістки від Воронцова. Не вельми потішений Олеговими відповідями, начальник біостанції хмурив брови і швиденько вимикав систему внутрішнього зв’язку. Хлопець розумів, що там, у лабораторії, час для вчених летить, мов стріла. Двобій із “крихіткою”, судячи з усього, дуже важкий. Надто вже спітніле, втомлене обличчя в Івана Макаровича.

Аж пізно в зал управління повернулися Хоменко та Усольцев. Одного погляду на них Олегові вистачило, щоб дійти висновку: вчені успішно завершили дослідження “крихітки”. Одну із таємниць розгадано, а друга перестане існувати після радіограми Воронцова.

— Можна мені поглянути на штучну істоту? — запитав Олег.

— Біжи мерщій в лабораторію, — сказав Усольцев. — Професор Грассар ще там.

Хлопець якраз вчасно потрапив у лабораторію. Професор Грассар саме порався біля сейфа-рефрижератора. Він одразу ж відгадав Олегове бажання, відчинив дверцята, і добув із надр сталевої шафи масивний затискач із наглухо запаяною колбою.

Олег крізь лупу поглянув на дрібненькі створіння, що плавали в посудині з органічного скла, і мимоволі відсахнувся. Які ж огидні на вигляд ці штучні істоти! Прозорий розчин аж кишів ними. Кожна “крихітка” мала форму двох стулених докупи трапецій, коричнево-зелених, густо обтиканих рудими ворсинками. Олег навіть розгледів, що їхнє тіло закуте в чарунки гнучкої і, певне, твердої оболонки.

Раптом одне із створінь розпалося. Трапеції-половинки, ворушачи волосинками, попливли в протилежні боки…

“Значить, розмножуються шляхом поділу, — подумав Олег. — І цикл відтворення, напевно, дуже короткий”.

Професор Грассар підсунув до себе лінгватрон і пояснив:

— Ця штучна жива істота складається ніби з двох організмів — дрібної водорості діатомії та планктонної тваринки-копепеди. Створювали її методом генетичної інженерії. Гени копепеди пересадили у клітину водорості. Гени ж діатомії забезпечили цьому диявольському витвору надзвичайну плодючість. Досить легка операція, якщо зважити на успіхи сучасної генетичної інженерії. Для науки — це вчорашній день…

Ясна річ, Олег дещо знав про успіхи генетичної інженерії. Окрім науково-популярних нарисів, він перечитав ще й чимало розділів у вузівських підручниках з біології. З часом розібрався у будові генетичного апарата. Затямив добре, що інформація про якісний набір білків кожної клітини записана у дезоксирибонуклеїновій кислоті — скорочено ДНК. Отож певний відрізок молекули ДНК і називається геном, котрий відповідає за передачу в спадщину під час поділу клітини тієї чи іншої ознаки живого організму.

Звичайно, Олег стежив і за повідомленнями з фронту сучасної генетичної інженерії. Так, нині вчені вміють “розрізати” і “зшивати” гени в ДНК у такій послідовності, в таких комбінаціях, в яких вони не існують у природі. Наприклад, гени, взяті з клітин жаб, комах чи пацюків, пересаджувалися бактеріям, а гени, позичені в деяких ссавців, трансплантувались у жаб’ячу ікру. Генетичний матеріал одного вірусу можна пришити іншому й одержати, по суті, організм з новими властивостями, який раніше не існував у природі. Протягом останніх років учені розробили ще й інші принципи конструювання з різних видів рослин чи тварин нових штучних живих істот. Та повсюди генетичні експерименти проводились під суворим міжнародним контролем. Більшість щойно створених організмів так і не вийшла за межі наукових лабораторій.

Нарешті він осягнув суть катастрофи, яка може спіткати весь океан. На думку багатьох учених, щорічна біологічна продуктивність Світового океану складав 700 мільярдів тонн. У цю справді приголомшуючу цифру входить не тільки вага водоростей, а й безхребетних, риби, морських ссавців тощо. І кожному з цих видів, щоб жити, потрібен харч. Тож вся ця фантастична кількість видів живе за рахунок поживних речовин, нагромаджених у процесі фотосинтезу водоростями. Зоопланктонні тваринки чи риби-вегетаріанці, скажімо, поїдають дрібні водорості, тих — хижі риби чи безхребетні, на яких, у свою чергу, чигають ще більші хижаки.

Користується, безперечно, з дарів океану і людина. Щороку риболовецькі флоти всіх країн світу виловлюють понад 80 мільйонів тонн риби та інших водяних об’єктів промислу. Щоб добути таку кількість білків на суші, людству довелось би збільшити кількість великої рогатої худоби у світі на півмільярда голів.

Що ж буде, коли в океані на найнижчому рівні — на рівні водорості-тваринки — з’являється нова жива істота, яка виробляє отруйну для природних організмів речовину, здатну навіть у подальших ланках харчового ланцюжка викликати генетичні переродження. Хіба ж не зрозуміло, чому так потерпають учені?! “Крихітка” завдяки своїй плодючості протягом кількох тижнів може заполонити приповерхневі води Світового океану. І нею, ясна річ, харчуватимуться чимало видів морської фауни, що входять до проміжних ланок харчового ланцюжка. Частина з них, імовірно, загине, інші ж — уціліють, пристосуються до нового джерела живлення, але, у свою чергу, перетворюватимуться генетично і отруюватимуть вищі ланки харчового ланцюжка. Так океан з рипом зачинить усі свої комори перед самісіньким носом людини. А потім почнуться генетичні переродження і багатьох видів тваринного світу материків, адже в біосистемі нашої планети океан і суша невіддільні.

— А чи не можна якось виловити “крихіток” із океанських вод? — запитав Олег.

— Отут якраз життя і дало людству повчальний урок, — зауважив професор Грассар. — Ми дуже сильні, але не всемогутні. Жодна техніка не зборе неймовірну плодючість нової штучної істоти. Ми з тобою, хлопче, зараз на першому і, на жаль, єдиному рубежі оборони…

Засмучений Олег поплентав у зал управління. Та його ще в коридорі перестрів Хоменко і звелів відпочити. Довелося вертати у каюту.

Зморений хлопець довго не міг заснути. Вже крізь якесь напівзабуття відчув, що біостанція рушила з місця і кудись попливла, набираючи швидкість.

Гідроліт сів на м’яку подушку коралової потерті. Воронцов відчинив дверцята і виглянув з кабіни. Високі кокосові пальми підступали майже до океанських хвиль, розгортаючи навстріч косому сонячному промінню довге лапате листя. Повітря сповнював різкий запах гнилих водоростей…

Бортінженер стрибнув на землю і пішов до пальмового гаю. Ще раз роззирнувся і поглянув на гідроліт. Океан намагався дістати машину довгим пінявим язиком. Перенестись би на ньому подалі від підступної стихії. Та сонце вже сідало за обрій, у тропіках швидко смеркає, протягом кільканадцяти хвилин небо одягає оксамитову габу ночі, вицяцькувану мерехтливими зорями.

Ні, не можна затримуватись на пустельному березі. За цими хащами живе Пітер Рід. Десь там на галяві посеред острова стоять кільканадцять бунгало, де мешкають прокажені. Скільки їх у цьому селищі? Мабуть, бідолах не більше сотні. Надто велику кількість людей не прогодує клаптик землі, загублений серед безмежжя Тихого океану. Хворих доглядають один чи двоє лікарів та кілька санітарів. Утримують подібні острівні лепрозорії за рахунок коштів благодійницьких організацій та фондів, спеціально виділених штаб-квартирою Організації Об’єднаних Націй.

Втім, хтось би із місцевих жителів мав уже зустрінутись Воронцову. Прокажені на острові почувають себе вільно, ходять, де хочуть. їм заборонено тільки залишати лепрозорій. І Во-ронцов мимоволі занепокоївся…

Та ось ледь помітна стежка привела його до великого одноповерхового будинку на високій підмурівці, покритого оцинкованим залізом. Біля ґанку лежали дошки, пластини гнутої жерсті, пучки якихось трав.

— Хелло! — гукнув щосили Воронцов.

Замість відповіді — відлуння його ж голосу. Бортінженер піднявся східцями на веранду, штовхнув двері, що вели в кімнату. Вони не поступалися. Довелося натиснути плечем на шкарубке дерев’яне полотно. Щось зашерхотіло — двері відчинилися. Підлогу досить просторої кімнати захаращувало місиво з трісок, сушених водоростей, коралової крихти, черепашок, риб’ячої луски. Очевидно, тут зовсім недавно зберігали колекції зразків місцевої океанічної флори та фауни. Не встиг ще вивітритись їдкий запах формаліну. Отже, музей зруйнували зовсім недавно: сьогодні вранці або принаймні вчора ввечері.

— Острів привидів, — прошепотів Воронцов.

Незатишно почувалося серед цих руїн. Господарі навряд чи повернуться сюди найближчим часом. Добре, що стежка все чіткіше вказує шлях до острівного лепрозорію.

Небо над верхівками пальм потемніло, коли Воронцов добрів до лагуни. Сірим і непривітним здалося овальне плесо. На воді плавали якісь ящики, пластикові коробки. І тут сліди руйнувань! Воронцов стенув плечима і знову заглибився в пальмовий гай.

Та раптом шлях йому перепинила дротяна сітка, розіп’ята між високими металевими щоглами. Воронцов ішов уздовж тьмяного плетива, продираючись крізь густі зарості фікусів. Та ніяк не міг помітити в тугому павутинні щось схоже на дверцята. Нараз почув шумовиння океанських хвиль…

Але на душі у Воронцова ніби потепліло. Хіба ж не зрозуміло? Острів перегороджено навпіл. На другій половині якраз і живуть прокажені. Там він і зустріне Пітера Ріда. А через дротяну сітку можна й перелізти. А якщо перепона закінчується на березі?..

Воронцов уже не йшов до океану, а майже біг. Під ногами лопотіло листя фікусів. Покручені зарості враз розступилися, і перед очима бортінженера загойдався океан, в який тихо спадали перші зорі з брунатного неба. Гострий запах водоростей знову вдарив у ніс. Юнак рвучко зупинився і закричав з усієї сили:

— Агов! Хто тут є?!

Сітка на металевих щоглах сповзала в океан, та Воронцов врешті-решт побачив серед дрібної луски метрів за двадцять од пінявих хвиль невеличкі дверцята. За мить він прослизнув крізь досить широку щілину, полегшено зітхнув. І раптом з-за невеличкої крислатої пальми вигулькнула якась постать і метнулася до нього. Воронцов здригнувся від несподіванки, широко розплющив очі: за кілька кроків од нього завмер хирлявий чолов’яга з автоматом у руках, одягнений у шорти й благеньку сорочку.

— Де… де лепрозорій? — запитав розгублено по-англійськи Воронцов.

Чоловік мовчки засвітив електричний ліхтарик, ковзнув жалючим променем по обличчю бортінженера.

— Я з радянської біостанції “Садко”! — заходився пояснювати Воронцов. — Розумію — вхід сюди заборонено. Але пропустіть мене. Мені конче треба побачити Пітера Ріда. Проведіть мене до лікаря.

— Тут приватне володіння, — мугикнув охоронець, підійшовши ближче.

І тільки тепер Воронцов розгледів його обличчя: жовте, з випнутими вилицями, приплюснутим носом. Малаєць або японець — на європейця чи арказійця не схожий. Напевне, хтось із обслуги. Але навіщо йому в такому разі автомат? Невже на острові влаштували справжній концтабір для прокажених? Це ж міжнародний скандал…

Воронцов відступив убік. Вартовий не зупинив його, але все ще тримав автомат у руках. Задкуючи, бортінженер вибрів на широку алею, вимощену бетонними плитами. Електричні ліхтарі па високих стовпах освітлювали плантації ямсу та шеренги окультурених дерев манго. Попереду забіліли стіни кількох довжелезних будинків. Над їхніми дахами зводились парасольки сонячних батарей.

Але бортінженер не пішов до селища. Його зацікавило велике бунгало, яке стояло трохи збоку від будинків. Електричний рефлектор, встановлений на гостроребрій тумбі, кидав сніп світла на низький прямокутник вхідних дверей. Якесь шосте почуття підказало, що Пітер Рід живе саме в цьому бунгало. Але біля дверей на низькому широкому ослоні сидів ще один охоронець з автоматом.

Знову доведеться зробити обхідний маневр. Добре, що він не потрапив на очі цьому охоронцю. Воронцов прослизнув у тінь від пальми, трохи подумав і подався крізь кущі до протилежного боку бунгало. Виписавши на горбкуватій місцевості майже правильне півколо, він наштовхнувся на стіну, зведену з товстого пресованого картону. Вікон тут не було. Але маленькі напівпрочинені двері вказували вхід до цокольного приміщення. Воронцов спустився по східцях у кімнату, намацав на стіні вмикача й включив електричне світло… Бетонна підлога, голі стіни, приземкуватий стіл, залізне ліжко, дебелий стілець. Юнакові здалося, що він потрапив до в’язничної камери.

Згори, крізь тонесеньке перекриття, долинув гул голосів. Але Воронцов не звертав на них уваги. Він хотів перепочити, зібратися з думками. Але так і не зміг вирішити, що робити далі. Ліпше, звичайно, не потрапляти до рук озброєних вартових.

Воронцов сів на стілець і замислився. Острів огорнула тропічна ніч, а він ще й досі не зустрівся з Пітером Рідом. Можливо, вчений і справді мешкає в цьому бунгало. Але його стережуть. І ніхто Пітера Ріда добром не відпустить. Гангстери недаремно поставили біля дверей вартового.

Бортінженер настільки втомився, що навіть не відчував граничної абсурдності цієї ситуації. Жодного разу в житті йому до цього вечора ще не погрожували зброєю. Вперше він скрадався у пітьмі, ховаючись від чужого недоброго ока. В останні роки двадцятого століття є ще, виявляється, люди, здатні за гроші вбивати собі подібних. Отак даремно минає час. На біостанції вже чекають від нього радіограми…

Щоб якось відволіктись од неприємних думок, Воронцов оглянув похмуре помешкання. Тут колись стояли й інші меблі: на підлозі лишилися світлі плями від ніжок ще одного столу. Виходить, і звідси забирали якісь речі. Диво та й годі — тотальна евакуація…

І раптом Воронцов почув, як вгорі, за тоненьким перекриттям, назвали знайоме ім’я. Він аж здригнувся. Вистрибнув на стілець, склав пальці правої руки трубочкою, приклав до вуха. У горішній кімнаті Дон Блаєр та Тоні Якагуда, нещирі господарі архіпелагу Танео, розмовляли з кимось третім… А третім, судячи з усього, мав бути горопашний Пітер Рід.

Дон Блаєр: До дідька! Ми змушені залишити і цей острів. Червоні із біостанції повсюди сунуть свого носа. Вони вже запопали браконьєрський корабель. Якісь дурнуваті греки добували конкреції в зоні. Нам не лишається нічого іншого, як терміново евакуювати людей та обладнання.

Пітер Рід: Тож “крихітка” потрапила в океан. Це ж кінець усьому. Я вас попереджував…

Тоні Якагуда: Припиніть цей лемент! Пітере, що сталося — те сталося. Не думаю, що людство загине. Якось оклигає. Ми хотіли нагодувати всіх голодних. Прекрасна мрія. За благородні наміри потрібно платити. Не будьте істериком, реально дивіться на речі.

Дон Блаєр: Ви нам стільки зіпсували крові, Пітер Рід, що кілька разів я ледве утримався від спокуси… Треба було начхати на вказівки босів із правління і наказати, щоб вас потай утопили чи дали отрути. Отак ви дякуєте за наше терпіння?! Тепер всі ладні умити руки. А хіба ви не причетні до створення “крихітки”?

Пітер Рід: Я проклинаю той день і час, коли погодився консультувати концерн! Треба бути таким наївним… Гуманісти, філантропи… Ви вирощуєте джина в пляшці. Я вас попереджав.

Тоні Якагуда: Боїтеся бруду? Не вийде! Вам не вдасться відмежуватись. Або робіть те, що ми накажемо, або весь світ знатиме, що “крихітку” випестували ви!

Дон Блаєр: А ви хіба не винні, що “крихітку” так і не вдалося заховати надійніше? Якби ви працювали у лабораторії разом із нами, то ми б уже давно знайшли цілком доброякісний замінник “крихітки”. Адже це, по суті, була випадкова невдача… І концерн не пошкодував би грошей. Зрештою, досягнувши таких успіхів, ви могли б зажадати чого завгодно. Всі карти сплутала ваша дурість, Пітере Рід. Ви — головний винуватець катастрофи!

Пітер Рід: Так, можливо, і я. Дійсно, хотів бути для всіх гарним. Відмовився від продовження досліджень, почав протестувати, нахвалятись, що всіх виведу на чисту воду, що всьому світові розголошу таємниці концерну. А ви взяли мене і запроторили на острів. Протестуй, виступай, закликай…

Ці недобиті малайські пірати, ваші гангстери, залюбки зарізали б мене. Правда, я не боявся смерті. Навіть спробував утекти. Адзуськи! Бавився, мов мала дитина, у свободу вибору.

А треба було б інакше. Треба було б погодитись на всі ваші умови, а потім знищити “крихітку” ще в лабораторії. Спалити всю документацію. А потім гукнути… Так, щоб почув увесь світ. І не потерпати, що так звана наукова кар’єра усіх найманців концерну полетить шкереберть. Не можна любити однаково і катів, і жертви. Добру завжди потрібні кулаки. А патякання про національний престиж?.. На нього тільки й ловлять таких дурників, як я. Дещо я зрозумів. Та вже пізно.

Дон Блаєр: Не меліть дурниць! Не скигліть, дідько б вас ухопив! Нічого б у вас не вийшло, коли б ви навіть замахали кулаками. Ми розкусили вас. Так звані моралісти — найпаскудніші люди. Вони або ж заважають порядним людям, або ж першими тікають у кущі, як тільки запахне смаленим. Шкодую, що так і не спровадив вас на той світ.

Тоні Якагуда: Доне, заспокойся! Ти ж навчався разом із Пітером в університеті. Він не викаблучуватиметься і ще знадобиться нам. Ми вже розробили чудовий план. Слухайте, Пітере, даємо вам ще один шанс. Цього разу вже останній.

Наші справи не такі вже й кепські, як вам здається. Ми обдурили їх — приспали двох надто допитливих. І одразу ж послали шифровану радіограму в Арказанію. Концерн, очевидно, вже продав більшу частину акцій. Ми виходимо з гри. Спробуйте довести, що “крихітку” виростили ми. Знищимо всі сліди, а самі чкурнемо звідси. Правління концерну не пошкодує для нас грошей. А потім через якийсь час знову спливемо на поверхню. І ви, Пітере Рід, розробите геніальний проект боротьби із “крихіткою”. І весь світ дякуватиме вам. Зараз ми знаємо про “крихітку” більше, ніж знатимуть червоні бодай місяців через три. Гріх не використати такий швидкий старт. Ну як, погоджуєтесь?

Пітер Рід: Я не поїду з вами. Тільки божевільний, що остаточно втратив здоровий глузд, повірив би вашим запевненням. А моє життя — це вкрай мізерна плата за скоєне. Вбиватимете самі чи гукнете своїх гангстерів?

Тоні Якагуда: І знову ви програли, Пітере Рід. Вбити вас? Дурниці! Так, ми не лишаємо свідків. Але вбити вас можна й пізніше. Навіщо поспішати? Ми зробимо із вас хорошого наркомана. Чудова ідея — чи не так? І ви за героїн виконуватимете залюбки всі наші завдання. А почнемо перевиховання одразу ж, отут… Нас не заженеш на слизьке!.. Хапай його, Доне! За руку… Немає, Пітере, вам рятунку… О, ви не вмієте гідно програвати… Тим гірше… тим гірше…

Дон Блаєр: Ви впорснули йому завелику дозу. Він очухається не так швидко. Залишимо його поки що тут. Ніхто не знає, що він на острові. Його вивезуть з рештками лабораторії.

Розмова на горі стихла. Воронцов зрозумів, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда пішли з кімнати. Він уже знав, що має робити. Але зволікав, ніби відтягував вирішальний крок. Охоронець, зрозуміло, не впустить його до бунгало. Дон Блаєр дав йому такий наказ. Але міста брали не тільки силою, а й хитрістю…

Воронцов видибав із нижньої кімнати й роззирнувся. Електричне світло на алеї згасло. Швидко зорієнтувався: селище прокажених лежало на північний схід од бунгало Пітера Ріда.

Продираючись крізь чагарник, він подряпав собі руки та обличчя. Зітхнув із полегшенням, коли вийшов на бетонні плити. Селище прокажених виднілося поруч, за вузенькою плантацією ямсу. Будиночки низькі, благенькі, із сліпими вікнами.

Воронцов дуже не хотів, щоб йому хтось зустрівся на дорозі, і йому таки пощастило. Лікарняний блок стояв осторонь од селища. У вікнах не світилося. І двері були зачинені. Бортінженер натиснув плечима на тоненьке дерев’яне полотно дверей, і вони м’яко зіскочили із засува. У великій кімнаті, мабуть, давно не прибирали. Під ногами лежала пилюка. Концерн “Океанікс продюкс” не тратив багато коштів на утримання штату лікарів. Принаймні Воронцов, засвітивши газову запальничку, побачив тільки два медичних халати на старій дротяній вішалці.

Ніколи ще бортінженер не одягався так старанно, як того вечора. Він нап’яв на себе халат, на голову одягнув синю шапочку, натягнув гумові рукавички. Врешті-решт знайшов шмат марлі й наклав її собі на рота й носа.

Хвилин через десять, він знову підходив до бунгало Пітера Ріда. Електричний ліхтар ледь-ледь колихався від вітру. Побачивши білу моторошну постать, охоронець звівся на ноги й підняв автомат. Воронцов зайшов у світле коло від ліхтаря, ступив ще кілька кроків і невимушено поклав руку на плече охоронцю. Той відійшов од дверей, вирішивши, очевидно, що людина в білому халаті та синій шапочці — лікар із місцевого лепрозорію.

Воронцов владно кивнув на двері. Охоронець добув ключа й швидко відімкнув їх. У невеличкому коридорі горіло світло, тому Воронцов одразу ж знайшов кімнату Пітера Ріда. Ще не старий чоловік сидів на канапі. У нього було худорляве, засмагле обличчя, широкі плечі, м’язисті, дужі руки. А от очі — тьмяні, ніби заглиблені в себе. Наркотики, впорснуті Тоні Якагудою, вже подіяли. Але Пітер Рід не втратив відчуття реальності, він запитливо позирнув на чоловіка в білому халаті й підвівся.

Юнак взяв його під руку й повів до дверей. Той не пручався. Воля у нього все-таки була паралізована.

Охоронець мовчки пропустив їх. Він, очевидно, вважав, що його шефи вирішили переселити в’язня до будиночка якоїсь сім’ї прокажених, щоб настрахати його та змусити до покори.

Занурившись у густу пітьму, Воронцов різко повернув до берега, туди, де стояв гідроліт.

— Мене прислав сюди професор Грассар, — тихо сказав він чоловікові, що покірно, мов мала дитина, йшов поруч. І йому здалося: Пітер Рід усе зрозумів…

Гідроліт летів на південний схід. Зустрічний рвучкий вітер гасив його швидкість. Воронцов боявся, що буря почнеться раніше, ніж вони долетять до архіпелагу Танео.

Пітер Рід сидів поруч у невеличкій кабіні. Наркотичне сп’яніння минуло. Вчений, судячи з усього, тривалий час не спілкувався з людьми, бо говорив довго й охоче, з насолодою.

— Ділки з концерну “Океанікс продюкс” вигадали дуже зручну ширму для своїх брудних справ. Спершу вони заманили на острів кілька десятків хворих й оголосили, що утримуватимуть на свій кошт цілий лепрозорій. А потім на острові влаштували таємну лабораторію й змушували мене взяти участь у дослідженнях.

Воронцов уже пояснив Пітеру Ріду, як він потрапив па острів. Але вченого не зацікавив карколомний збіг обставин, що наштовхнув радянських акванавтів на його слід. Ще раз і ще раз він вимагав від бортінженера запевнень, що горезвісна “крихітка” не вирвалась в океан. Та жодних гарантій, зрозуміло, Воронцов дати не міг.

— Поки що постраждав лише екіпаж грецького судна, — пояснював він. — Ви знаєте це… Браконьєри добували конкреції з дна і випадково підняли один контейнер. Я вже здогадуюсь, що в ньому була ваша “крихітка”. З трюму штучна істота нібито не могла проникнути у воду. Ми буквально промацали кожен міліметр обшивки. Дефектоскоп не виявив жодної щілини. Потім брали проби води у багатьох місцях. Знову ж таки не зафіксували слідів якогось розвитку “крихітки”. Але це ще не доказ. Звичайно, всім нам хочеться вірити в ліпше. Та грецький корабель пройшов кількасот миль з конкреціями на борту. І десь там, в якомусь пункті довжелезного маршруту, браконьєрська драга могла розплюснути інший контейнер. І бомба вже вибухнула. Розумієте мене?.. Наша біостанція повинна знайти звалище контейнерів. Тільки тоді можна зважити реальну ситуацію. Нам потрібні точні координати.

— Я підкажу… Але треба поглянути на карту, — відповів Пітер Рід.

— Добре, що ми щасливо вислизнули з того острова, — усміхнувся Воронцов. — А що там поробляють Дон Блаєр і Тоні Якагуда?! Що вони ще накоїли?

— Їх уже немає на острові, — сказав Пітер Рід. — Мої колишні колеги, очевидно, подалися звідси. На острів вони прилетіли гідрольотом. А люди з обслуговуючого персоналу вантажать на судно рештки лабораторного обладнання і замітають сліди. Правда, після невдачі із “крихіткою” кінці у воду вже сховали. Але підмести зайвий раз не завадить.

— Так швидко прийшло судно?

— А воно стояло біля острова. Належить до промислово-транспортного флоту концерну “Океанікс продюкс”. На нього просто накинули “парасольку” — маскувальну сітку. Аби не муляло очі.

— Надто вже винахідливі ці комерсанти, — мовив Воронцов.

— Серед найбільших акціонерів концерну “Океанікс продюкс” — кілька гангстерів, відомих усій Арказанії. Основні рішення в правлінні ухвалюють вони. На жаль, про це я дізнався трохи пізно.

Бортінженер сумно посміхнувся:

— Дивно якось виходить. Світова катастрофа і… гангстери, що чигають навкруг нас. Скількох так званих випадкових факторів не здатні ми передбачити в реальному житті. І нікому нічого не поясниш… Дон Блаєр і Тоні Якагуда кожен свій крок вимірюють сумою зароблених доларів. Про що можна з ними вести мову? Злочинці, які не відчувають анінайменших докорів сумління з того, що вони вчинили злочин. Для них можлива катастрофа — елементарна похибка у глобальному бізнесі.

Воронцов згадав недавні підземні поштовхи, що їх зафіксували сейсмографи біостанції.

— Упродовж останніх місяців я кілька разів відчув, як здригалася земля. І тоді папуги на острові здіймали страшенний галас. А всіляка живина дуже тонко відчуває землетруси. І я вирішив будь-що попередити про можливу катастрофу бодай професора Грассара.

Пітер Рід втиснув голову у плечі, ніби намагаючись хоч на мить відгородитися від навколишнього світу. Та з чорного провалля знову випірнули кілька осоружних епізодів з його недалекого минулого.

…Через велике вікно у затишний офіс вливається могутній потік світла. На підлозі, засланій лискучою пластиковою плівкою, чітко відбивається химерне мереживо алюмінієвої рами. Сонячна повінь нуртує в кабінеті лише рівно сорок хвилин — з чотирнадцятої години десять хвилин до чотирнадцятої години п’ятдесят хвилин. В інші пори дня сонце затуляють скелети двох сусідніх хмарочосів. Тоді в кімнаті похмуро й непривітно. Доводиться вмикати електричне світло.

Вчений не любив підходити до вікна. Вулиця з висоти тридцять восьмого поверху здавалася вузькою ущелиною, дно якої припорошували лискучі металеві мурахи — автомобілі. Ревіння двигунів зливалося в єдине деренчливо-набридливе “уа-уа-уа-уа”, від якого муляло у вухах. Отруйні випари сизими змійками підіймалися до верхівок хмарочосів. Мусиш зачиняти обрамовані сріблястим металом шиби і вмикати кондиціонер. Інакше не всидиш в кабінеті бодай до обідньої перерви. Тут він, відомий вчений, автор кількох сенсаційних книг, нудив світом, лічачи дні до чергової експедиції в район південних морів.

А друга частина його життя була вщерть насичена далекими мандрами, сонцем, вітрами, запахами моря, безмежними просторами. Він керував науково-експедиційним судном. Маршрути білого корабля під арказійським прапором виписували химерні вісімки навколо найвіддаленіших островів Тихого океану. Вночі над головою спалахувало сузір’я Південного Хреста…

Румовище великих портів дратувало його. Спокій наставав лише тоді, коли за сизим серпанком зникали береги Арказанії. Та через три—чотири місяці доводилося повертатися в осоружний офіс на тридцять восьмому поверсі. І знову він переступав на першу, не на таку вже й заманливу, не романтичну половину свого життя.

…Одного осіннього дня, коли йому особливо допікав сірий туман, змішаний з отруйними випарами автомобільних двигунів, задзвонив телефон. Вчений зняв чорну трубку, приклав до вуха і вислухав усе, що йому говорилося, повторюючи байдужим голосом одні й ті ж слова: “Так, сер! Слухаю, сер!” Потім поклав трубку, сів за стіл, замислився…

Через півгодини в кабінет зайшов молодик, привітався і сказав кілька слів. Вчений мовчки кивнув і пішов слідом за ним до швидкісного ліфта.

Автомобіль, виплутавшись із лабіринту міських вулиць, привіз їх у приміський ліс. З шосе звернули на путівець, вимощений бетонними плитами. Тут їх зупинили, перевірили документи…

Далі вони вже їхали без зупинок аж до шестиповерхового цегляного будинку, оточеного яскравими квітковими клумбами та акуратно підстриженими газонами. Врешті-решт вони опинились у просторому кабінеті. Літній добродій піднявся їм назустріч, потиснув обом руки і кивнув на зручні піногумові крісла.

— Концерн “Океанікс продюкс” пропонує вам взяти участь у виконанні однієї програми, — сказав поважно добродій. — Умови для вас дуже вигідні. Хотілося б, щоб ви ознайомились із програмою.

Господар кабінету тицьнув ученому в руки тонесеньку течку. Той перегорнув кілька сторінок і сказав:

— А як же Всесвітня конвенція, підписана представниками більшості країн?.. Генетичні експерименти нині можна проводити лише з дозволу спеціальної наукової ради при Організації Об’єднаних Націй. А його не так легко одержати. Треба довести експертам, що лабораторії фірми гарантують повну безпечність генетичних робіт для навколишнього середовища. А ще слід регулярно сповіщати спеціальну наукову раду про хід експериментів…

— Ми не збираємося панькатись із експертами, — мовив добродій у чорних окулярах. — Конкуренція диктує інші закони. Нам потрібна штучна жива істота, створена генетиками… Навіщо?.. Хай вона в необмежених кількостях продукує для концерну дешевий білок. І тоді ми переможемо у конкурентній боротьбі. Ми залучаємо вас до виконання початкової стадії робіт. Слід підшукати найбільш підхожий для генетичного схрещування вид водоростей та вид зоопланктонної тваринки. А конкретніше завдання, покладене на вас, сформульоване наприкінці програми.

— Я одразу ж відмовляюсь! — вигукнув учений.

— А ви ще подумайте. Не треба поспішати. Зважте на те, що інакше концерн перестане фінансувати ваші програми. Запропонуємо ці гроші тим, хто погодиться виконати наше невеличке прохання. Маємо вже на прикметі таких людей… Отож мисліть ширше, тверезіше. Практично жодної небезпеки не існує. Я повторюю: практично… А теоретично? У вас після народження був один із багатьох мільйонів шансів стати президентом нашої країни, але, зрозуміло, ви ним не стали і не станете. Не кваптеся з остаточною відповіддю.

Опецькуватий добродій у чорних окулярах не жартував. Якщо правління концерну припинить фінансування деяких наукових програм, то майже всі колеги вченого стануть злидарями, безробітними. їхня фортуна розсиплеться, мов картковий будиночок. Почнуться пошуки нового місця, відвідини біржі праці, з’явиться розпач в очах…

А яка ж доля спіткає його? Доведеться залишити кабінет на тридцять восьмому поверсі хмарочоса, втратити незалежність, самоповагу, авторитет. Можна, зрештою, перейти в університет. Почати все знову… Але ж не той вік! Прощайте пасати, лоно океану, скрип лебідки, запах водоростей і риби. Місто схопить його в свої задушливі обійми і вже ніколи не випустить. Кому ж не зрозуміло, що без грошей цього самовпевненого добродія їхня лабораторія, що утримується за рахунок пожертвування, не проіснує й трьох місяців. Держава не дасть таких коштів.

А, дідько з ним! Доручення концерну “Океанікс продюкс” не таке вже й складне. Роботи на три—чотири місяці — не більше. До того ж, безпосередньо він не братиме участі в генетичних експериментах.

Приблизно так міркував учений, погодившись виконати замовлення концерну. Власне кажучи, порушить Міжнародну конвенцію хтось інший, а не він. Його справа — десята!

…Проведені похапцем генетичні експерименти не завершилися успіхом. Створена генетиками штучна жива істота продукувала настільки отруйні речовини, що навіть змінювала код спадковості піддослідних тварин, які харчувалися нею в лабораторії.

І раптом зникли будь-які натяки про перебіг надзвичайного експерименту. Члени правління концерну удавали, ніби вони й уявлення не мають про таємні генетичні роботи на архіпелазі Танео. Із сейфів зникли всі документи. Вчений не на жарт стурбувався. Штучну живу істоту потрібно було негайно знищити, забезпечивши при цьому максимальну безпечність. Та ніхто не хотів чи не міг відповісти на його запитання.

І вчений негайно прибув на архіпелаг Танео. Дон Блаєр сказав йому, що експерименти відповідно до вказівки з Арказанії припинені, а контейнери із популяціями штучної істоти сховані в безпечному місці. Правління концерну “Океанікс продюкс”, намагаючись уникнути будь-якого розголосу про секретну програму, наказало, так би мовити, швидко “сховати кінці у воду”. Для розробки методів цілковитого знищення штучної істоти не вистачило часу і коштів.

Вчений знав, де розташоване те “безпечне місце”. В океані, неподалік од архіпелагу Танео, де невеличка долина віддавна слугувала співробітникам науково-дослідної станції “сміттєвою ямою”. А між тим, штучна істота, впавши в анабіоз, могла проіснувати навіть у свинцевій домовині цілі десятиріччя.

Біле судно ще раз вийшло в експедицію, а на його борту порядкував вчений. Корабель петляв навколо якоїсь цятки в екваторіальній зоні Тихого океану. Врешті вчений наважився виконати свій задум. Судно кинуло якір і під воду спустили керовані телеоб’єктиви. Він тоді нікому не дозволив переглянути кінострічки. Окремі кадри на портативному екрані прокручував кілька разів. Потім протягом цілої доби не виходив з каюти. Хіба ж не було підстав для розпачу? Над цвинтарем свинцевих домовин височів конус напівзгаслого вулкана. Свинець — надто плавкий, а штучна істота не гине і за дуже високої температури…

Пітер Рід дуже стисло розповів Воронцову про події, які отруїли йому кілька останніх років життя.

— А що було потім? — повторив він запитання акванавта. — Генетичними експериментами на центральному острові архіпелагу Танео керували Дон Блаєр та Тоні Якагуда. Правління концерну, незважаючи на невдачу, вимагало якнайшвидше розпочати виконання резервної програми. Мета лишалася та ж, а складові для генетичного синтезу слід було підшукати інші. І знову мені пропонували співробітництво.

Я, звичайно, відмовився навідріз, натомість почав вимагати, щоб концерн негайно підняв контейнери із дна океану, розробивши методику знищення генетичного “браку”. І в цьому, зрозуміло, я запропонував свої послуги. Але ця операція коштувала б величезних грошей. Що ж, кабінетні вчені у нашій країні, навіть діючи на основі найпрекрасніших міркувань, часом втрачають почуття реальності. Я не встиг навіть вийти з кабінету, як мені вже крутили руки два наймані гангстери. Наша демократія, виявляється, не поширюється на зарубіжні володіння арказійських фірм.

Цього разу мене вже увіпхнули в кабінет. Та й ролі докорінно змінилися: мій колишній колега сидів за столом і дивився на мене, мов на якусь інфузорію, а поруч стовбичив колишній японський гангстер, найнятий філантропами із “Океанікс продюкс”.

Глузливо посміхаючись, Дон Блаєр зауважив, що мене добряче-таки приперли до стіни. Годі, мовляв, кокетувати, час братися за справу. І він був абсолютно впевнений у тому, що відтепер я слухняно виконуватиму всі його вказівки. У нас, в Арказанії, дехто живе за так званими “правилами гри”. Чи не всіх добропорядних обивателів можна штовхнути на будь-який злочин, створивши певну загрозу або для їхнього життя, або для їхніх статків. Мов у ковбойському фільмі: господарем становища стає той, хто першим вихоплює пістолет.

Отож арказієць, що керується в житті правилами гри, може любісінько вбити свого найліпшого приятеля і не відчуватиме жодних докорів сумління. Ще й співчуватиме покійному: не пощастило, мовляв, старому Джону чи Бобу…

І тут я збунтувався. Зрозумів, що далі йти вже нікуди. Хтось, врешті-решт, повинен сказати “ні” горезвісним правилам гри. У цьому разі саме моя поступливість і безвідповідальність призвели до того, що була створена “крихітка”, здатна згубити все життя в океані. Я не міг хоч тут не сказати “ні”, інакше життя втратило б для мене будь-який сенс.

Моє рішення збентежило Дона Блаєра. Він довго погрожував мені, а потім, очевидно, вирішив, що я збожеволів. Мене оголосили прокаженим і запроторили на Пата-Нуї. Оскільки я надто багато знав, то й мусив гибіти на цьому атолі під наглядом гангстерів. Найманцям просто додали роботи. Вони, у першу чергу, мали забезпечувати секретність досліджень, які проводились у цій острівній лабораторії.

Мушу сказати, що й “крихітку” синтезували на Пата-Нуї. Виліпили цю страхітливу живу істоту арказійські генетики, які не хотіли чи не наважувалися сказати “ні”. Керував роботою досить відомий у науковому світі Тоні Якагуда.

Мені забороняли наближатись до лабораторії та до селища, де жили вчені. До того ж, спілкуватися з людьми заважав ще й ярлик прокаженого. Бунгало та шмат берега — оце і всі мої володіння.

— А як же ви змогли повідомити про катастрофу?.. Маю па увазі гідроакустограму, яку випадково прийняв наш хлопець? Вона дуже нам допомогла. Принаймні ми здогадалися, де вас шукати.

Пітер Рід замислився:

— Я переробив один із відлякуючих пристроїв, що за допомогою ультразвукових хвиль перепиняють шлях акулам у лагуну, на гідроакустичний передавач. Крадькома вийпяв патентований апарат із гнізда і протягом кількох ночей додав до нього ще кілька саморобних вузлів. Власне, гідроакустограму від нього і прийняв ваш хлопець.

А підводний вулкан, всупереч сподіванням Пітера Ріда, не був згаслим. Власне, він діяв протягом десятиліть, час од часу випльовуючи розплавлену лаву. Довгі хвилясті язики скам’янілої породи спускалися від кратера в долину. Нині ж прокладеними ще раніше “стежками” донизу повільно сунула вогняна маса, нагріваючи поблизу воду.

Гідроакустограма Воронцова та Пітера Ріда дала змогу акванавтам потрапити, так би мовити, у “центр мішені”. Але там на них чекав страхітливий сюрприз: лавові язики дотяглися мало не до звалища контейнерів. Не більше двох кілометрів відділяло свинцеві домовини від розплавленої породи. До того ж, підніжжя вулканічного конуса покраяли глибокі рівчаки із стрімким спадом — сліди колишніх вивержень: в якийсь момент лава могла прискорити свій рух…

Часу на роздуми бракувало… Втім рішення могло бути тільки одне — вийти на дно і забрати контейнери, до яких наближалося лавове поле. Виграти в двобої з підступною стихією кілька годин, а там надійде допомога. Електронні щупи-металошукачі виявлять свинцеві контейнери навіть серед щільних кам’яних розсипів. До того ж, біостанція має спеціальні сховища для зразків геологічних порід.

На дно могли вийти лише двоє акванавтів: третій член екіпажу мусив лишатися, щоб управляти біостанцією. Хоменко обвів поглядом своїх товаришів. Вибирати йому не доводилося, бо Олег за всіх обставин мав лишитися на борту розвідувального апарата.

— Професоре Грассар, — мовив Хоменко, — чи не хочете вийти зі мною на прогулянку?

— А чому не я!? — вигукнув Усольцев.

— А тому, що ти краще, ніж я, управляєш біостанцією.

Професор Грассар посміхнувся:

— Охоче стану вашим супутником. Подумати тільки: нелюди, викинули контейнери із смертю мало не у кратер вулкана. І це щастя, що сюди нагодилися саме ми…

— Треба зробити все, щоб не вибухнув жодний контейнер, — сказав рішуче Хоменко. — Через кілька годин підійдуть судна двох країн і стануть на вахту.

Хоменко проінструктував Усольцева і вже рушив, було, до відсіку акватронів, коли надійшла радіограма від Воронцова. Начальник біостанції, прочитавши її, негайно зібрав усіх своїх товаришів:

— Новини не вельми приємні. Воронцов та Пітер Рід разом із співробітниками міжнародної інспекції нейтральних вод стережуть грецьке судно. В організмах членів його екіпажу почався процес генетичного переродження: виросли сині бороди, довшають пальці рук і ніг, на шкірі з’явилися якісь лусочки. А до тями вони поміж тим так і не прийшли. Лікарі нічим не можуть зарадити. Вчені з Арказанії пропонують приспати їх і гібернізувати. Хай полежать у домовинах, наповнених рідким азотом, аж поки науковці, так би мовити, не розкусять цей горішок. І ще одне. Нарешті розгадана й остання таємниця. Виявляється, Дон Блаєр і Тоні Якагуда справді таки приспали нас на острові, щоб ми не послали повідомлення про катастрофу в ефір. їм треба було виграти час. Дременувши в Арказанію, вони попередили про незвичайну подію членів правління концерну “Океанікс продюкс”. Вже наступного дня товстосуми викинули свої акції на біржу і продали їх майже всі. Ось так і вийшли сухими з води. Про це нині галасують всі радіостанції Арказанії. А розголос про катастрофу в океані міг би їм завадити.

Усольцев та Олег провели обох акванавтів у відсік акватронів. Хоменко стиха мовив професорові Грассарові:

— У нас вже не буде іншої нагоди вийти на дно. Знаєте, чим ви важите?

— Звичайно, — відповів француз.

Добре, що інші акванавти не чули цієї розмови, інакше вони б сполошилися. Справа в тому, що надмірне, кількаразове перевищення норми перебування на дні в акватроні виснажувало нервову систему. Біоструми відтак ставали хаотичними і вже не могли керувати вузлами та робочими кінцівками акватрона. Про наближення цього моменту сигналізував червоний плафон, вмонтований у внутрішній камері.

Металевий велет повільно ступав по дну. Хоменко зіщулився у тісному коконі апарата. Тіло вкрив рясний піт, фіксатори біострумів липли до вогкої шкіри. Кілька хвилин акванавт витратив на те, щоб підкорити надміцні обладунки своїй волі. Апарат довгенько похитувався: то одна, то друга нога порушувала ритм кроків. Нарешті напруга біострумів на всіх фіксаторах досягла потрібного рівня, і в акванавта одразу ж зникло моторошне відчуття відокремленості, замкнутості, ізольованості від усього світу… Натомість з’явилося враження: обладунки акватрона — це вже не метал і пластик, а жива плоть…

Хоменко роззирнувся. Зрозуміло, у тісному коконі він навіть не міг повернути голову. Просто подумав: “Я озираюсь”. Верхня частина акватрона, схожа на відпиляну верхівку яйця, слухняно обернулася на сто вісімдесят градусів, несучи інфрачервоні очі. Побачив позаду величезну сферу біостанції. Так мало пройшов — не більше п’ятнадцяти метрів! А здавалося, що промайнуло чимало часу відтоді, як за ним зачинилися шлюзи.

“Що з тобою? — подумки запитав сам себе. — Ніби ти вперше ходиш по дну. Звідки це гнітюче почуття безмірного розтягування часу? Негайно заспокойся! Візьми себе в руки!”

Усольцев та Олег були близько і далеко водночас. На суші можна було б навіть махнути рукою і гукнути їм щось. А тут між ними пролягла прірва.

Акванавти, безперечно, зібралися у залі керування і спостерігають за обома металевими циклопами. “Телеочі” незрівнянно далекозоріші. Втім, а де ж професор Грассар? Француз вийшов секунд через тридцять після нього. Камери водночас заповнювалися водою…

І в цю мить клацнув апарат гідроакустичного зв’язку. Крапка—тире—тире—крапка… Автоматичний дешифратор мовив деренчливим голосом:

— Мосьє Хоменко, шукаю вас!

Обізвався Грассар. Він десь близько. Але чому не видно його акватрона?

— Мосьє Грассар, а ви де?

— Дідько забери, забіг уперед. Ми тут, мов сліпі кошенята.

— Увімкніть звуковий локатор!

— Гаразд! Нарешті зрозумів. Я стою за шістдесят метрів од вас па південь. Ідіть до мене!

— Зачекайте…

Невеличкий екран локатора, вмонтований в коконі поміж табло сигналізаторів, висвітлив силует акватрона Грассара. Добре, що дію долини майже рівне. Лише попереду промацувалась якась борозна. А ще далі починались невисокі пагорби. Треба йти до француза. Працювати доведеться в парі.

Хоменко наближався до Грассара. Нарешті інфрачервоні очі побачили акватрон француза — округлий тулуб, насаджений на кулясті ноги і увінчаний присадкуватим куполом.

— Мосьє Грассар, як настрій?

— Як на Рів’єрі…

— То рушаймо вперед!

Вони пішли на південний схід, витримуючи поміж собою інтервал у вісім—десять метрів. Дно океану вкривав прошарок сизого намулу, подекуди траплялося невелике каміння, що розсипалося в порох під ногами акватронів. Температура води — близько семи градусів. Вже й до вулкана недалеко. Десь поблизу дно “засіяли” свинцеві контейнери. Але де ж той цвинтар? Де той урожай смерті, збирати який випало на їхню долю?..

— Швидше, мосьє Хоменко, — докинув француз. — Якщо вибухне хоч один контейнер, нам не жити на світі.

— Виверження триває. Погляньте на шкалу…

— О боги! Триклята каша ніяк не довариться!

Локатор окреслив на екрані похилий пагорб. Він півколом охоплював майже плоску рівнину. Над нею зводився вулкан, з нього у долину стікала лава. Вогненні язики сповзали вниз. Яке б це було величезне видовище на суші! А тут, у царстві вічної ночі, вода маскувала фейєричне сяйво. Забрати б контейнери бодай із цієї зони. Усольцев, сидячи за пультом управління, давно вже чекав наказу.

— З якою швидкістю рухається в долину лава? — запитав Грассар.

— За попередніми даними — сто двадцять метрів на годину. Ми визначили цю швидкість ще на борту біостанції.

— Значить, два метри на хвилину…

— Підійдемо ще ближче.

— Мосьє Хоменко, ви мені подобаєтесь. Чому ми не познайомилися раніше? Приїздіть до мене у гості.

— Обов’язково…

— Вмикаємо щупи!

Акванавти шукали контейнери, начинені смертю. Йшли паралельно до велетенських язиків лави. Вони не бачили розплавленої породи, але температура та хімічний склад води свідчили, що вона десь поблизу. Електронні щупи зондували перед ними дно. Нога акватрона Хоменка ступила на щось слизьке. Датчики одразу ж просигналізували про це рецепторам шкіри підошви. Хоменко мимоволі нахилився. Перед ним простерлося тіло велетенського потворного черв’яка. Довжиною метрів з дев’ять — не менше. Невідома науці донна тварина. Вона була мертва.

Акватрон Хоменка ступав уздовж дивовижного тіла. “Головка” тварини схожа на гостро заструганий олівець. Низочка жовтих цяток навколо зморшкуватого писка — органи дотику. Очі не потрібні тварині, яка живе на такій глибині…

І в цю ж мить завила сирена. Перша знахідка! Щуп вказував чіткий напрям… Ось він… контейнер. Вкритий сіруватою памороззю, він схожий на домовину.

З кожного його боку стриміли гачки. До них, певне, прикріплювали такелаж під час перевантаження.

— Сюди, мосьє Грассар! — гукнув Хоменко.

Начальник біостанції поклав чорну руку на свинцеву площину контейнера. Сенсорні датчики одразу ж просигналізували кінчикам пальців про дотик до твердого тіла.

Грассар підійшов до контейнера. Дві циклопічні постаті нахилилися над паралелепіпедом.

— Поздоровляю з першим трофеєм, — сказав професор Грассар. — А чи не занадто він для нас важкий?

— Не думаю. Гадаю, впораємося. Викликаю Усольцева. Лава незабаром дійде сюди.

Так, цівки лави були зовсім близько. Температура води піднялася до п’ятнадцяти градусів. Але інфрачервоні очі все ще не могли сягнути розплавленої породи.

Хоменко налаштував апарат гідроакустичного зв’язку на зал керування біостанцією. На мініатюрній панелі заморгало сине вічко.

— Я — “Садко”! Я — “Садко”! Викликаю Усольцева!

— Усольцев слухає, — почув відповідь.

— Візьми пеленг і прямуй до нас. Шлях цілком безпечний.

— Гаразд, вмикаю двигуни.

Хоменко, обережно ворушачи пальцями, обплетеними жовтим павутинням дрібних дротиків, натиснув на кнопку відбою. Пояснювати Усольцеву нічого не треба. Кожен із акванавтів знав чітко свої функції.

Та раптом акватрон Грассара заворушився, а потім похитнувся в один бік. Хоменко здригнувся: невже француз не зробить далі й кроку?..

— Що з вами, мосьє Грассар? — запитав хрипко.

— Серце… Вже мав два інфаркти.

— Як же ви наважились вийти під воду?! — гукнув Хоменко.

— Не турбуйтесь, я себе добре знаю. Минеться. Мені вже ліпше. Навіщо нашим молодим колегам лізти у це пекло? Ви ж тоді зрозуміли мене.

— Але я не знав, що у вас хворе серце.

— А в кого воно зараз не хворе? Говорив: минеться. Вже почуваю себе краще. Де ж там наші хлопці?

Акватрон професора Грассара вирівнявся. Хоменко мимоволі поглянув ліворуч: там, між двома ребрами голови акватрона, був вмонтований невеличкий плафон. Як тільки нервова система виснажиться надміру, він спалахне червоним світлом. Поки що все гаразд.

На них насувався велетенський бік біостанції. Усольцев не забарився.

— Як самопочуття, мосьє Грассар? — запитав Хоменко.

— Та п’ятдесят років тому почував себе краще, але й тепер…

Два циклопи поклали руки на такелажні гачки. Метал увіп’явся в метал. Тільки б вони не зірвалися, гачки…

— Підіймаймо!

Хоменко подумки сформулював команду своєї правої руки. Кінцівка акватрона зігнулася в суглобі. Відірваний од дна контейнер повис на півтораметровій висоті.

Якби на дні в цю мить був спостерігач, йому б здалося, що два циклопи несуть домовину. Акванавтам довелося обходити величезне черево біостанції. На них чекав уже розчинений люк.

Чорний отвір проковтнув акванавтів. Вони просунулися у досить просторий відсік для зберігання зразків геологічних порід, прилаштували контейнер біля броньованої стіни і знову вийшли на дно.

— Усольцев, відведи біостанцію трохи на північ і чекай нас! — звелів Хоменко.

Опуклий бік біостанції посунувся назад і зник, ніби розтанув у сірій каламуті. Двоє циклопів продовжували розвідку місцевості.

Величезне нервове напруження вже давалося взнаки. Фіксатори біострумів стали навдивовижу важкими. Пальці рук тремтіли. Інакше й не могло бути — багатоденна втома, граничне напруження нервів.

— Мосьє Хоменко, — пролунав голос дешифратора, — знайшов ще один контейнер. Піднімав десятки затонулих кораблів різних епох, виявив у Середземному морі древнє місто, а з таким “скарбом” ще не знався.

— Все жартуєте, мосьє Грассар, — мовив Хоменко.

— Може, востаннє…

— Не думайте про це!

Із сірої пітьми виступило сіре громаддя скель. Там виявили ще один контейнер. Професор Грассар викликав біостанцію. Невдовзі знову просигналили щупи — знайшли ще три свинцеві домовини.

— Чим далі в ліс, тим більше дров, — мовив Хоменко.

— Що ви сказали? Я не зрозумів, — відгукнувся професор Грассар.

— Прислів’я є таке в нас…

— Дотепно, але цей “ліс” треба винищити впень…

Хоменко та професор Грассар працювали без передиху. Визначивши потрібний робочий ритм, вони синхронно нагиналися і піднімали прямокутні скрині і, старанно узгоджуючи кроки, несли їх до біостанції. Найважче було пройти горловину камери: приміщення не розраховане було на завантаження такими великогабаритними предметами.

Коли останній з контейнерів зник у чорному отворі камери, Хоменко відчув полегшення.

У цю мить обізвався професор Грассар:

— Мосьє Хоменко, спалахнув червоний плафон.

Сталося те, чого найбільше боявся начальник біостанції. Значить, вони вже вдвічі перевершили норму перебування в акватронах. Через кілька хвилин вони відмовлять.

— Професоре Грассар! — гукнув Хоменко. — Ви чуєте мене? Мерщій до біостанції! Маєте ще трохи часу.

Начальник переговорив з Усольцевим:

— Рушай назустріч професору Грассару, а Олег хай іде у відсік акватронів. Не баріться!

Червоний туман наліг на очі Хоменкові. Відчував, що акватрон вже не крокує, а дибає ледь-ледь, перевалюючись з боку на бік. Не пам’ятав, як зайшов в отвір шлюзу. Просунувся вперед і озирнувся: в “зубату пащу” приймального пристрою, трясучись, мов у лихоманці, увалювався акватрон професора Грассара.

Усольцев підійшов до Олега і міцно притиснув до своїх грудей.

— Я вже нічим, на жаль, не зможу допомогти нашим професорам, — сказав Усольцев. — Зробив усе, що міг. Вони вдвічі перевершили термін перебування в акватроні. Як результат — граничне нервове виснаження. Довелося їх приспати. Іншого виходу не було. В професора Грассара хворе серце. Та й Іван Макарович не в кращому стані. Витримати б ще кілька годин — незабаром надійде допомога. Запустимо радіобуй.

Оскільки супутник телезв’язку о цій порі перебував по той бік планети, акванавти не мали змоги використати відеотелефон. Коли радіобуй вийшов на задану орбіту, на шкалі радіоприймача спалахнуло зелене вічко. У зал керування увірвався вир різноманітних звуків. Усольцев натиснув клавіші контуру настройки, і одразу ж залунав давно очікуваний голос:

— Москва викликає біостанцію “Садко”! Москва викликає біостанцію “Садко”! Хоменко, чому не відповідаєте? Чому не відповідаєте?

Усольцев підсунув до себе мікрофон і мовив:

— Біостанція “Садко” слухає!

— Ось уже майже годину ми викликаємо вас. Що сталося на борту біостанції? З вами говоритиме голова Державного комітету по освоєнню багатств океану академік Микола Гаврилович Леонтьєв. Як нас чуєте?

— Чую вас добре. Готовий відповісти на всі запитання.

З горловини динаміка пролунав уже інший голос. Відчувалось, що людина, котра говорила у мікрофон за багато тисяч кілометрів, помітно схвильована.

— Біостанція “Садко”, що у вас там трапилося? З ким я розмовляю?

— Добрий день, Миколо Гавриловичу, — схвильовано заговорив Усольцев. — Ми не мали змоги випустити радіобуй, адже біостанція весь час маневрувала…

— Де Хоменко?

— Начальник біостанції зараз нездужає. Разом з професором Грассаром вони виходили на дно і перебували там надто довго. В обох надзвичайне нервове виснаження. Мене турбує стан здоров’я професора Грассара. В нього хворе серце. Дуже потрібні лікарі. Сподіваємось, що вони скоро прибудуть. Ми весь час проводимо вимірювання в районі скупчення контейнерів. За нашими даними, жоден із них ще не вибухнув. Ми не зафіксували появи ні в глибинах, ні в приповерхневих водах штучної істоти.

— З якою швидкістю рухається лава?

— Важко сказати. Вона то сповільнює, то прискорює рух. Хоменко та Грассар перенесли з долини на борт біостанції двадцять вісім контейнерів. Вогненний потік уже заповнив те місце. Поміж дальшим скупченням контейнерів та лавою лишилася невеличка нейтральна зона. Треба поспішати.

— З Владивостока вилетів гідроплан з лікарями. Дайте точніші координати. Він сяде на воду поблизу біостанції. А годин через сім прийде судно “Михайло Ломоносов”. Ми направляємо досвідчених спеціалістів. Вони мають на борту акватрони А-2. Плануємо також використати потужні широкозахватні драги. Із Арказанії нам повідомили, що їхня біостанція вже перетнула екватор. Арказійці з науково-дослідного судна спустять на дно роботів, керованих за допомогою гідроакустичних сигналів. Незабаром у вашому районі буде тіснувато — ідуть ще чотири кораблі, серед яких — французьке судно “Жюль Верн”.

— А що нам робити? — запитав Усольцев.

— Продовжуйте спостерігати за вулканом, визначте шляхи поширення лави. Спробуйте позначити на карті найбільші скупчення контейнерів.

— Чи не треба повідомити додаткові дані про живу істоту — тварино-рослину? Ми вже багато знаємо про неї.

— В цьому поки що немає потреби. Воронцов та Пітер Рід вже надіслали радіограми урядам найбільших країн світу. Поліція вже вилучила секретні матеріали про генетичні експерименти вчених, підкуплених арказійськими ділками…

Радіозв’язок з далекою Москвою урвався. Голова Комітету по освоєнню багатств океану, очевидно, дуже поспішав. Усольцев ще трохи почаклував біля рації, а потім сів у крісло. Запанувала тиша.

— Отже, епопея ще не завершилась, — прошепотів біолог. — Подивимось, як там вулкан…

Олег нічим не міг допомогти Усольцеву. Він лише спостерігав за діями біолога. Коли Усольцев розшифрував результати нової ехолокації, з’ясувалося, що лава пройшла ще з півкілометра. Інтенсивність теплового випромінювання дедалі зростала. Виверження вулкана тривало.

Усольцев ще раз розгорнув карту морського дна. Довго придивлявся до вузької долини, яка петляла в сітці координат. Біля одного її кінця зірочкою позначено вулкан. Біолог олівцем окреслив площу, яку вже зайняла лава. Десь за кілометр од вогненних язиків лави мали лежати контейнери. А якщо швидкість просування лави збільшиться? У цьому ж місці долина глибшає — вогненний струмок потече швидше.

— Кепські справи, — сказав Усольцев. — Доки прибуде поміч, один із контейнерів може вибухнути. І тоді всі наші зусилля підуть намарне.

Олег промовчав. Що він міг сказати? Біолог червоним олівцем провів на карті кілька стрілок. Вони майже зійшлися в центрі долини. Хлопець заперечливо похитав головою:

— Ні-ні… Лава туди не встигне дійти.

— А я так не думаю, — сказав Усольцев. — Почекай мене. Треба навідатись до Хоменка та професора Грассара…

Усольцев повернувся в зал керування хвилин через п’ять. Кинувши погляд на обличчя біолога, Олег зрозумів, що нічого лихого не сталось.

— Їм стало легше, — мовив Усольцев. — Мене тепер турбує вулкан. Давай міркувати. Вийти з біостанції ми не маємо змоги. Між тим час не чекає. Твої пропозиції, Олег?

Хлопець похнюпив голову. Якщо вийти на дно і підбирати контейнери вони не можуть, то… треба зупинити виверження лави, щоб вона не сягнула смертоносних контейнерів.

— Правильно, — мовив біолог, — але в який спосіб?

— Закрити чимось кратер, — простодушно сказав хлопець.

— А може, навпаки, зробити ще один? Кілька годин тому такої можливості не було. Зараз вулкан дещо притих. До нього можна підступитися, пробурити свердловину і пустити лаву в інший бік. Це наш останній шанс…

Олег зрозумів суть пропозиції Усольцева. На борту біостанції знаходився бур для добування зразків геологічних порід з океанського дна. Працював він в автономному режимі і міг проникати на дванадцятиметрову глибину. Отже, все залежало від товщини стінки головного кратера і тиску газів. Найкраще місце буріння — верхівка вулкана.

Біолог сів за пульт управління апаратом. Біостанція плавно відірвалася від дна і на крейсерській швидкості полинула до жерла вулкана. Десятки індикаторів сигналізували про наближення до вогнедишного кратера. Всі телеекрани оповило червоне сяйво. Усольцев напружено стежив за віконцем ехолокатора, де у стрімкому ритмі миготіли хвилясті лінії. У той момент, коли площини телеекранів поспіль заслала густа червона імла, Олег відчув невеличкий поштовх і затулив очі руками. Поруч важко дихав біолог. Підлога залу помітно перекосилась: апарат ліг на бічну стінку кратера. З його днища висунулось жало бура і вп’ялося в тверду кору…

Залишивши бурильний пристрій на схилі вулкана, біостанція повернулася на колишнє місце стоянки. Акванавти нетерпляче чекали результатів буріння. Чи вистачить неглибокої свердловини на вінці вулканічного конуса, щоб утворився ще один кратер і лава пішла вбік од долини? Коли через деякий час Усольцев поглянув на віконце ехолокатора, він полегшено зітхнув.

— Експеримент удався, — сказав біолог. — Відкрився новий мікрократер, і з нього вже витікає лава. Ми виграли двобій із стихією.

Усольцев чатував у каюті начальника біостанції. Він раз по раз прикладав слухавки автодіагноста до скронь хворих. Обличчя Хоменка ніби закам’яніло, ледве-ледве здіймалися груди.

— Як здоров’я Івана Макаровича? — поцікавився Олег.

— Нервова система відпочила. Годин через десять можна будити.

— А професор Грассар?

— Серце слабке. Боюся за нього…

Олег глянув на довге, ніби зів’яле тіло професора Грассара, випростане на надувній канапі, що стояла в каюті начальника біостанції…

— Іди в зал керування, — звелів Усольцев. — Чекай зв’язку з Москвою. Я не можу їх залишити. У разі чого — повідом по відеотелефону.

У залі керування па тлі сіро-жовтої стіни білів згаслий екран.

Олег зручно всівся в кріслі за пультом і поклав голову на ріжок однієї з тумб. Розумів, що зараз не час спати, але втома тисла на його плечі. Так хотілося заплющити очі. Хоч на одну хвилинку… Ні, не можна! Біостанцію ось-ось викличе Москва. Кратер, що вони пробили, виправдав себе. Частина лави пішла в інший бік. Усольцев кілька разів проводив ехолокацію дна: вогненні язики розплавленої породи обходять долину, начинену контейнерами. І щойно вони взяли пробу води. На щастя, не помічено жодних ознак присутності штучної істоти.

Акванавти чекали чергового сеансу зв’язку з Москвою. Щоб якось уникнути надокучливих думок, Олег підійшов до рації, устаткованої на візочку, з’єднав із нею лінгватрон і натиснув клавіші. Ефір аж гув від тривожних повідомлень. Останньої доби світ жив, мов у лихоманці. Загальна увага була прикута до злощасного місця посеред океану. На берегах Австралії несли вахту загони медиків та біологів. На островах Океанії горіли вогнища, на яких спалювали викинуту на берег мертву рибу. Заборонили окремі рейси через акваторію Тихого океану. Поспішали у порти риболовецькі судна. Співробітники міжнародної інспекції нейтральних вод повсюди брали проби води. Висновок утішав: штучна істота ще не потрапила у воду.

Грецький корабель, що зазнав біди, “окупували” австралійські та новозеландські вчені. За допомогою потужних технічних засобів судно витягли на берег найбільшого острова архіпелагу Танео. Всі його приміщення герметично закупорені. Над кораблем спішно споруджують пластиковий дах.

Відбулося екстрене засідання Ради Безпеки. Біологи та хіміки двох країн — Радянського Союзу та Арказанії — зібралися на нараду в Ленінграді. Лауреат Нобелівської премії Хоггарт пропонує: у портах всіх країн, що прилягають до Тихого океану, оголосити карантин, створити спеціальні групи для знищення всього живого, що його викидають на берег хвилі. Вчені терміново розробляють способи знищення страхітливої штучної істоти…

Олег вимкнув рацію. Затямив найголовніше: людство об’єднується для боротьби з небезпекою. І він, тринадцятирічний хлопчина, разом з усіма рятує океан. Допомагає чим може, виконує важливі доручення. Він виявив у трюмі синьо-чорнильних монстрів, піклувався про грецьких моряків, проявив силу волі і мужність.

Хлопець увімкнув один із телеекранів. Знову засірів до болю знайомий краєвид океанського дна. Десь там, серед уламків скель, лежать свинцеві контейнери. Липкий намул надійно замаскував паралелепіпеди.

Раптом залунала сирена. Зображення на телеекрані зникло. Олег зрозумів, що через один із супутників Землі на зв’язок виходить Москва. На сліпучо-білій площині замелькали руді змійки, а потім з’явилося обличчя літнього вже чоловіка. Густе сиве волосся спадало на високе чоло. На зв’язок вийшов сам голова Комітету по освоєнню багатств океану академік Микола Гаврилович Леонтьев.

Олег підвівся і мовив зніяковіло:

— Здрастуйте!

Академік Леонтьев знав про присутність хлопця на біостанції.

— Як справи, Олег? Ви брали додаткові проби води?

— Так, взяли десять проб. Геннадій Миколайович сказав, що штучних істот у воді поки що немає. Очевидно, жоден із контейнерів не вибухнув.

— Хотілося б у це вірити. Усольцев біля Івана Макаровича та професора Грассара?..

— Не відходить від них ні на мить.

— Значить, вони все ще сплять…

— Івана Макаровича годин через десять уже можна розбудити. Професор Грассар в гіршому стані: у нього дуже хворе серце…

Академік спохмурнів, трохи помовчав, а потім запитав:

— А як там лава?

— Виверження вулкана триває, але значна частина лави рушила в інший бік. За допомогою бурильної машини ми пробили для неї мікрократер. Геннадій Миколайович вважає, що розплавлена порода не дійде до контейнерів. Про це свідчать дані ехолокації.

— Це ви добре зробили, — схвально мовив академік Леонтьєв. — Протримайтеся ще трохи. Вже йде допомога. Я теж вилітаю у район катастрофи. Передай Усольцеву, що через дві години біостанція має вийти на поверхню. До вас наближаються рятувальні судна — наше та арказанійське. На дно спускатимуть роботів. Конче потрібні ваші карти, дані візуальних спостережень. На радянському судні — бригада лікарів із реанімаційною апаратурою. Зрозумів?

— Аякже. Чекатимемо на вас. Я все перекажу Геннадію Миколайовичу.

— Тоді до зустрічі…

Центральний телеекран згас. Олег натиснув кнопку відеотелефону, послав виклик у каюту начальника біостанції. На невеличкому матовому екрані з’явилося втомлене обличчя Усольцева. Хлопець хутко переповів біологові зміст розмови з академіком Леонтьєвим.

— Я не можу залишити хворих, — сказав біолог. — Поведеш на поверхню біостанцію сам. Знаєш, як це робиться. Повторюю ще раз…

Олег уважно вислухав настанови Усольцева. Той одразу ж повернувся до хворих. Хлопець поглянув на пульт. Праворуч, у центрі синього сегменту, — велика біла кнопка, трохи вище — тумблер. Простягнути руку, перевести тумблер, натиснути кнопку — увімкнеться автоматична система підйому біостанції, запрацюють двигуни. Кібернетичний мозок візьме управління апаратом на себе і спрямує його на поверхню. Щоб відчинити люки на оглядовому майданчику, треба натиснути на дві жовті клавіші…

Стрілка годинника поволі повзла по циферблату. Тиша пригнічувала хлопця. Усім своїм єством він відчував, як тече час. З чим порівняти це почуття? Щось було в тобі, а потім зникло, ніби пробігло крізь пальці. Довгий гострий язик годинникової стрілки злизував хвилину за хвилиною.

Олег глибоко зітхнув: що ж, пора нагору. Повів до себе тумблер і натиснув кнопку. У надрах біостанції запрацював двигун. Гігантська сфера відірвалася від дна. Телеекран заслала брунатна полуда. Ледь-ледь тремтіла підлога, на пульті горіли десятки різнокольорових індикаторів. Ще один слабкий поштовх: біостанція випірнула на поверхню океану.

“Ось так, — сказав сам собі Олег. — Ми вже й випливли”.

Хлопець відчинив верхні люки і вийшов на оглядовий майданчик. До біостанції прямували два велетенські кораблі, розрізаючи гострими носами піняві хвилі. На флагштоці одного з них майорів червоний прапор. Це був корабель науково-дослідного флоту СРСР “Михайло Ломоносов”.

Від його борту відчалив катер і помчав до біостанції. Олег помітив на ньому гурт людей. Допомога надійшла вчасно.

Катер пришвартувався до блакитної сфери. Кілька аквалангістів перейшли на оглядовий майданчик, поміж ними — двоє у білих халатах.

— А де Геннадій Миколайович? — запитав високий чоловік з пишними рудими вусами. — Чому ти один зустрічаєш нас?

— Геннадій Миколайович не може залишити хворих, — відповів Олег. — Я сам вивів на поверхню біостанцію.

— Який же ти молодець! Я багато чув про тебе, юначе, — говорив вусач. — Привіз вам на зміну групу акванавтів. Зі мною й лікарі. Де ж ваші хворі?

Хлопець провів гостей у каюту начальника біостанції. Лікарі швидко заходилися лаштувати реанімаційну апаратуру.

Олег знову вийшов на оглядовий майданчик. Задумався. Ось і завершується його незвичайне океанське плавання. Завтра-післязавтра він полетить гідрольотом додому…

Лікарі винесли нагору професора Грассара, а потім — Хоменка. За хвилину невеликий вертоліт сів на палубу майданчика. Люди в білих халатах понесли до нього хворих, на щоках яких уже виступав рум’янець.

До Олега підійшов Усольцев.

— З ними все буде гаразд, — мовив він. Після короткої паузи продовжив:

— Повертаємося додому, Олег. Прибув новий екіпаж акванавтів. Ти вже познайомився з Конкіним, командиром групи? Ми своє зробили…

Олег кивнув головою, дивлячись, як ще один катер відчалює від радянського судна. Цього разу пливе вже за ними…

Девід зняв черевики й довго тер пальці ніг. Він відчув, що не зможе сьогодні дійти до сіті. Доведеться почувати просто неба. Вночі годуватиме комарів, а під ранок замерзне й цокотітиме зубами…

Миль десять віддаляло цю глуху місцевість від автотраси, а Девідові здавалось, що він потрапив на край світу. Ніколи не думав, що в Ландтеррі є такі пустельні, забуті людьми закутки.

Ландшафт довкруг і справді був дикий. Величезне торф’яне болото поросло очеретом. Колись тут видобували торф. А нині у глибоких вирвах, заповнених каламутною коричневою водою, кумкали жаби. Від гострого запаху твані лоскотало в ніздрях. Коли повівав вітерець, Девід починав кашляти. Він звик до задимленого повітря великого міста з десяти мільйонним населенням, а тут від кисневого надміру паморочилася голова.

Здавалось, зовсім недавно він зійшов на автобусній зупинці біля повороту на сіті. Вузький забетонований путівець привів його спочатку до колишніх залізорудних кар’єрів. Високі горби червонуватої породи були вкриті мохами й лишайниками. У кар’єрах майже на п’ятдесятиметровій глибині росли низькі покручені дерева й кущі. Біля самісінького путівця чорніли кощаві скелети землерийних машин. Люди пішли звідси, коли вичерпали руду. Та природі ще довго доведеться заліковувати важкі рани землі.

Повз Девіда промчали кілька довгих приземкуватих вантажівок з двома червоними літерами “ЕМ” на дверцятах. Хлопець піднімав руку й гукав. Та ніхто не зупинився. І знову він ішов, роззираючись навсебіч, аж поки не смеркло. Переночував під старезним буком, який випадково уцілів ще з тих часів, коли тут шуміла прадавня пуща. Хлопця покусали комарі, і він лише перед ранком поспав зо дві години. І знову прийшов той самий надокучливий сон. Нібито лежить він на канапі в темній кімнаті й не розплющує очей, боїться, щоб не осліпнути від пекучого світла. А хтось страшний нахиляється до нього й кричить:

— Скажи, де батько!.. Скажи, де батько!..

Він мовчить, бо немає сил навіть поворухнути язиком. А почвара, що зачаїлася в темряві, волав ще гучніше. Потім щось починає колоти у скроні, язики полум’я лижуть заплющені повіки. Тисячі голок колють шкіру на чолі. І врешті лунає голос — інший, не такий ненависний:

— Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав…

Голки вже не колють шкіри. Згасає пекуче полум’я. Хлопець прокидається, обмацує голову. Чому ж він не може відкараскатись від цього жахітного сну? Через дві—три ночі, ніби за розкладом, одні й ті ж самі моторошні сновидіння.

Вранці Девід вирушив у дорогу. Горби рудої породи та кар’єри поступилися місцем торф’яному болоту. Путівець уже не петляв поміж нагромадженнями брил, а вів прямо до незримої лінії крайнеба. Врешті-решт хлопець сів перепочити. І раптом зрозумів, що далі йти не зможе.

Від усвідомлення цілковитого безсилля хотілося плакати. В очах щипало. Ще мить, і по брудних впалих щоках заструменіли б сльози. Але Девід зумів перебороти розпуку. Ні, він ще сьогодні дійде до сіті.

Хлопець трохи подумав і дістав із кишені акуратно складений чотирикутником аркуш паперу. Він беріг його, мов зіницю ока. Розгорнув папірця й ще раз, вже вкотре, прочитав:

Девід знайшов записку в себе вдома через кілька місяців після зникнення батька. Він прийшов з ліцею, відчинив двері ультразвуковим ключем і забрів до своєї кімнати. Ввечері, коли висував із стіни вузеньке пластикове ліжечко, на підлогу, вкриту ситаловим килимом, упав аркуш паперу. Девід підняв записку й безліч разів перечитував текст.

Хлопець нікому не сказав про записку. Але він її не спалив. Девід прочитав чимало детективних романів і знав, що треба робити у подібних випадках. Хлопець відрізав од аркуша паперову стрічку й пішов до найближчої слідчої контори. Там з нього покепкували й сказали, що таким папером користується половина острівної країни.

Хлопець почав уперто пригадувати. Ультразвуковий ключ до квартири, окрім нього, мав тільки батько. Того ж таки вечора, коли на підлогу впала записка, він спустився на швидкісному ліфті у вестибюль. їхній будинок, де мешкали люди середнього достатку, охороняли по черзі колишні поліцейські. У дім вони пускали тільки тих, кого запрошували господарі квартир.

— Мені здається, що хтось побував сьогодні у нас вдома, — сказав Девід. — Чи не заходив хтось чужий у дім?

— Хлопче, як ти можеш так думати! — обурився охоронець у куленепробивному жилеті. — Навіщо ж тоді ми тут? Люди зараз майже не ходять одні до одних у гості. Не те було колись, ну, скажімо, років із тридцять тому. Тоді, уяви собі, люди збиралися ще сім’ями, щоб поїхати разом на пікнік. Важко в це повірити, правда? Так що сьогодні до наших мешканців приходили тільки родичі. Я їх усіх добре знаю. Вони сюди ходили ще задовго до того, як зник твій батько. Та постривай… ще приїздила машина “Ескадрону милосердя”. І я в дім пропустив одного їхнього службовця. їх, як і поліцію, пускають всюди. Такий закон. Документи він мав справні…

— А що ж робить цей “Ескадрон милосердя”? — запитав Девід.

— Важко сказати… Вони приїздять до тих, хто хоче накласти на себе руки. Але про їхніх клієнтів запитувати не годиться. А ще вони допомагають безробітним. Навіть місто для них збудували. Називається просто — сіті.

Повернувшись із слідчої контори, Девід пригадав цю розмову з охоронцем. У пам’яті спливли не такі вже й далекі дні. Після того, як померла мати, до них приходили тільки батькові друзі. А якось з’явився зовсім невідомий чоловік. Він прийшов пізно ввечері, коли хлопець лягав спати. Батько довго про щось говорив із пізнім гостем у передпокої, увімкнувши відеомагнітофон на повну потужність. Коли Девід проходив повз них до своєї кімнати, то несамохіть почув батькові слова: “Я обов’язково мушу потрапити до сіті”. Той незнайомець був одягнений у дивну блакитну уніформу з червоними літерами “ЕМ” на грудях.

Отак коло замкнулось. Хлопцеві дедалі частіше пригадувалися батькові слова. Батько залишив йому гроші. Поліція, обшукавши квартиру, їх не зачепила. На ту суму можна було прожити принаймні рік. А далі як бути? А може, батькові потрібна допомога?..

Девід часто згадував батька. Як із ним добре жилося! Скільки міст вони об’їздили на машині! Батько знав про все на світі. Його розповіді про різні дивовижі з життя природи були незрівнянно цікавіші, ніж навіть телевізійні серіали про космічні битви та завоювання інших планет. І, чи не найголовніше, він з півслова розумів усе, що хотів сказати Девід. Так, врешті-решт, прийшов день, коли хлопець зрозумів: він шукатиме батька. Інакше він не зможе. А орієнтир у нього був поки що один — сіті, місто для безробітних, збудоване “Ескадроном милосердя”. І Девід опинився тут, у глибині Шерфілдських боліт.

Хлопець відчув, що ноги відпочили. Він зможе йти далі. На душі стало спокійніше. Якось добреде до сіті. А там же є поліція. А коли поліцейські не допоможуть, то він ходитиме по сіті, показуватиме фотографію, розпитуватиме, шукатиме.

Сонце спадало в болото. Крайнеба пломеніло. Острівці очерету поміж чорних прямокутних кар’єрів, заповнених водою, були схожі на білі клітки шахової дошки. І на мить Девіду здалося, що у світі вже немає величезних потворних міст із розсипищами хмарочосів, плутаниною бетонних шляхів, тунелів, залізних колій, багатотисячними юрмами байдужих до всього людей, а є тільки застояна вода, сухий очерет і брили чорного масного торфу.

Раптом Девід почув шерхіт кроків. Продираючись крізь кущі вересу, на путівець виходив якийсь чоловік. Його поява була такою несподіваною, що хлопець здригнувся. Чоловік був одягнений у сірий джинсовий костюм. Обличчя в нього було смагляве, кругле. На хлопця дивилися безбарвні, ніби аж прозорі очі. Але посмішка в чоловіка була приємна. Схотілося й собі усміхнутися у відповідь.

— Що ти робиш тут, хлопче? — запитав чоловік. — Куди йдеш?

— Гуляю, — відповів Девід. — Колись люди ходили пішки. Не завжди ж їздити автомобілями!

— Значить, вітер мандрів приніс тебе аж на Шерфілдські болота? — не вгавав незнайомець. — І давно ти вже в дорозі? Певне, хочеш стати натуралістом?..

— А хто такі натуралісти?

— Добре, що ти цього не знаєш. Вони живуть на болоті. Схожі на індіанців. Ти ж читав книги Купера, Майн Ріда? Не повірю, що не читав. Вигляд у тебе такий, як у хлопців з інтелігентних сімей.

Незнайомець присів біля хлопця. Якусь хвилину вони мовчали. Девіду не хотілося, щоб чоловік пішов геть. З ним було спокійніше, затишніше. У місті люди навіть не дивилися один на одного. Проходили поруч, не помічаючи. Якщо ти спіткнешся й впадеш, тебе просто обминуть або переступлять. І ніхто не схилиться й не подасть руки. А тут до нього підійшов незнайомий чоловік, до того ж дорослий, і зав’язав розмову, мов із рівним. Такі дива, очевидно, бувають тільки па Шерфілдському болоті.

— Я йду в сіті, — сказав Девід.

— Такий малий і вже безробітний, — засміявся незнайомець. — Почекай, підрости ще трохи…

— Але мені треба потрапити в сіті, — наполягав хлопець. — Чи далеко ще йти?

Очі незнайомця стали колючими. Девіду здалося, що він чув раніше голос цього чоловіка. Він похнюпив голову, замислився. Але де, коли вони зустрічалися?..

— А яке в тебе діло в сіті? — допитувався незнайомець.

Девід мовчав. Незнайомець підійшов до хлопця ближче, майже впритул, погладив по голові:

— Ну не гнівайся! Звичайно, в такого дорослого джентльмена можуть бути свої таємниці. Вони мені не потрібні. От тільки в сіті без спеціальної перепустки не зайдеш. Нікого не пускають. Порядок там такий.

Про це Девід не подумав. Він просто не міг уявити, що до якогось міста може бути заборонений вхід.

— А хто не пускає? — запитав він. — Поліція!?

— Поліції в сіті немає. Там орудує “Ескадрон милосердя”. У нього хлопці міцніші, ніж у поліції.

— А якщо їх дуже попросити?

— Не допоможе…

— Ні, я піду… Сам побачу…

— Я тебе не тримаю. Йди… Тим паче, що нам по дорозі.

…Незабаром перед Девідом та незнайомцем виросла сіра висока стіна із бетонних плит. У ній був прорізаний напівкруглий отвір, перегороджений щільними металевими воротами. Невеличкі дверцята вели до приміщення для варти. Хлопець зайшов всередину, а незнайомець зупинився по той бік порога. Стрункий підтягнутий чоловік, одягнений в блакитну уніформу з двома червоними літерами “ЕМ” на грудях, запитливо позирнув на Девіда:

— Чого тобі треба, хлопче?

— Пустіть мене до сіті!

— Не можу, — незворушно відповів вартовий. — Що ти там будеш робити? Екскурсій до нас не водять. Підростеш — тоді, будь ласка!

— Мій батько в сіті, — пояснив Девід. — Я хочу з ним зустрітись. Його ім’я та прізвище — Пітер Сноу.

— Пітер Сноу, — повторив вартовий. — Він тобі написав листа, запрошував приїхати?

— Ні, — відповів Девід. — Я сам…

— Тоді в твого батька, напевно, є серйозні причини жити тут без тебе й твоєї матері, — зробив висновок вартовий. — Ми не пускаємо в сіті непроханих гостей.

— Тоді я хотів би дізнатися…

— Ми не даємо жодних довідок про наших клієнтів. Це — принцип нашої роботи. І ми його ніколи не порушуємо.

Девід вийшов із вартівні й заплакав. Він почував себе настільки безпорадним, нікому не потрібним, залишеним напризволяще, що не міг стримати сліз. Незнайомець прошепотів йому на вухо:

— Не плач! Я допоможу тобі. А зараз нам треба пошукати місце для ночівлі.

Вони довго продиралися крізь колючий очерет. Девід ледве переставляв ноги, кілька разів упав і, мабуть, провалився б десь у трясовину, якби його не підтримував незнайомець. Нарешті хлопець майже на ліктях вповз до низького куреня. Суха, збита груддями солома зашелестіла під ним. Незнайомець ліг поруч і незабаром заснув.