Діти Праліса

1

На березі Рудки, під вербами, палали багаття. У повітрі ширяли яскраві, різнобарвні кульки болотяних вогнів. Вони то кружляли між величезними вербами й над водою, підлітаючи до самого берега і майже торкаючись піску, то раптово злітали у височінь, розсипаючись міріадами вогняних бризок.

Берегині у білосніжних просторих убраннях з вінками на головах кружляли навколо багать і разом з ними, голосно сміючись, кумедно підстрибував Мурко, взявши за руки Пташку. Жменька, Борода, Вітряк, Никодим з Нікелем та Коник з Повітруном і Микитою примостилися неподалік багаття біля величезної бочки з пивом і щось бурхливо обговорювали. Поруч стояли Мефодій та Липень і з ледь помітними посмішками спостерігали за казковим дійством, яке затіяли берегині. Вони виконували танок з болотяними вогнями. Здіймаючи руки догори, берегині випускали з рукавів різнокольорові кульки і кружляли разом з ними. Гапка з Андрієм сиділи на перевернутому човні на самому березі. Жінка пригорнулася до козака і не зводила очей з берегинь і молодої мавки.

Це була ініціація Пташки і, звичайно ж, на цьому святі не було Вербички, рідної тітки дівчинки. Завтра Пташка повинна була вступити у володіння своєю вотчиною, Дібровою Смутку, знову названою на честь доньки Берізки Дібровою Квітів.

Свято було в самому розпалі, коли на півночі раптом щось вибухнуло і задвигтіла земля… Болотяні вогні згасли, а полум’я багать спалахнуло сліпучо-яскравим світлом. Усі присутні як один звернули свої погляди на північ, а там, за обрієм, небо вже палало кривавими загравами.

— Курган Праліса! — скрикнув Микита.

— О Боже! — скрикнув Липень, і голос його був повен відчаю й розпуки. — Лихо нам, лихо! Демон прокинувся!..

2

Біля північної межі стіни туману, там, де починалися чорні трясовини Переводу, куди не сміли ступити ані нечисть, ані чаклуни Березової-Рудки, біля невеличкого багаття сиділа Вербичка. Вона обхопила коліна руками і задумливо дивилася на вогонь. Поряд з нею сиділа Марюка — та сама, що радила їй убити Пташку.

— Я ж казала тобі, — сичала Марюка, — знищ її! Не послухалася!

Але мавка мовчала.

— Зараз її ініціюють у володарку діброви, — продовжувала мара. — Твоєї діброви! Тобі доведеться повернутися у свій круглик… — Мара підступно нахилилася до мавки. — …Якщо не добереш способу вбити її… І зараз це буде набагато, набагато важче, всі стали на її бік і…

Марюка не встигла договорити, бо в цю хвилину земля здригнулася, як від потужного вибуху. Мавка і Марюка схопилися на ноги, і Мару тієї ж мить стало розпирати, як повітряну кулю. Потвора заревіла і скинула свій балахон. Шкіра на ній стала репатися, сама ж вона почала рости і збільшуватися прямо на очах у мавки, і за мить перед Вербичкою вже стояла висока кремезна істота, вся обросла чорною густою вовною; червоні очиська люто виблискували на ікластій пиці. Різким рухом Марюка підняла до нічного неба кігтисті лапи, задерла морду і протяжно завила.

— Володар прокинувся! На Рудку! — скрикнула вона і за мить зникла, наче її й зовсім тут не було.

Вербичка не знала, чи варто їй теж радіти, як раділа Марюка, але таки спрямувала свою думку на Березову-Рудку.

Так, вона не Берізка, але таку відстань, звичайно ж, здолає!

3

Гуркіт і гриміння вщухло. Люди і нечисть на якусь мить так і позаклякали, хто де був. Далі берегині поволі почали збиватися докупи, з острахом озираючись довкола. Раптом повітря біля одного з багать ніби стислося, і прямо з вогню на берег вискочила Марюка. Вона трохи присіла, розставивши руки, і грізно загарчала. Поруч з нею за мить з’явилась і Вербичка.

Андрій з Гапкою підбігли до нечисті, яка вже подіставала зброю; козак на бігу вихопив шаблю.

Цієї самої миті багаття, з якого вискочила Марюка, заіскрилося, розлетілося сніпом іскор і на його місці постав Праліс.

— Шабаш, і без мене… — зловісно всміхнувшись, сказав демон.

Нечисть розійшлася, утворивши півколо і приготувавшись до бою.

Всі мовчали.

— Що ж це ви, діти мої, зрадили мене? — продовжив Праліс, окинувши поглядом присутніх. — На батька руку піднімаєте?

— Облиш нас! — пробасив Никодим. Його пальці нервово грали на руків’ї сокири.

Демон підняв палець і насварив водяника.

— Ну-ну… Знаєте, я на вас дуже сердитий і мушу вас покарати.

— Тільки спробуй, — вигукнув Андрій, — і так скуштуєш моєї шаблі, що мало не буде!

Демон уп’явся поглядом у козака.

— Не для мене ковано твою шаблю, чоловіче! Вона ще зробить свою справу, але я гадаю, не зі мною… Гм… Ти та твій загін хоробро билися під Курганом, і я майже тебе поважаю!

Очі Андрія округлилися від здивування.

— Але ж…

— Він усе бачив і все знає, — хрипло проговорив Липень. — Ми підозрювали, що Берізка не змогла зламати його дух!

Демон ствердно кивнув.

— А ти розумний як на людину. Але не хвилюйся, козаче, — знову звернувся Праліс до Андрія, — я не зроблю нічого поганого твоїм друзям, але друзями вони вже тобі не будуть. Я зрозумів свою помилку…

— Гм-м-м, це ми ще побачимо, — проговорив Коник.

Але демон лише посміхнувся.

— Вербичко, — звернувся він до мавки, — ти лишишся володаркою діброви, а Пташку я відправлю в кругляк. Така моя воля! Ти вірно служила мені, і мій гнів тебе не стосується!

— Дякую, — вклонившись відповіла мавка.

Демон змахнув рукою і з багать повалив густий чорний дим, який швидко оповив весь берег і всі присутні зайшлися кашлем. Але дим ураз розвіявся. Здалося, земля знову здригнулася. То гучно зареготав Праліс. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, що трапилося і лише за мить люди відчули на собі ворожі погляди погані. Андрій з жахом завважив, як відпали вуса і оселедець у Никодима, а натомість з’явилося густе кучеряве волосся і борода. Водяник відскочив убік і хижо вишкірився на козака. Берегині, злісно засичавши, кинулися в річку. Обидва вітрогони за мить опинилися біля Праліса і лісовики рушили за ними, але…

Ступивши кілька кроків, Борода знову зайшовся кашлем, з його вуст повалив чорний дим і він упав. Те саме трапилося і з Пташкою, проте за мить вони знову підвелися.

— Лісовику, до мене, — скомандував демон, — а мавка — в кругляк!

— Апчхи! — голосно чхнув Борода. — Хрін тобі в горлянку, а не до тебе! Вітряку! — Борода глянув на домовика. — Брате, отямся!

Вітряк вишкірився.

— У-у-у! Зрадник!

Він вихором метнувся до Бороди і, з розгону заїхавши йому в щелепу, знову в мент ока став коло Праліса.

Пташка підбігла до упиря.

— Мефодію! Що трапилося? — з жахом вигукнула вона.

— Демон напустив чари на нечисть, — глухо відповів упир, — вони тепер не з нами… Пралісе! — вигукнув Мефодій і очі його спалахнули пекельним полум’ям. — Ще одне слово супрти Пташки, — Мефодій вишкірив міцні білі ікла, — і я скуштую твоєї горлянки!

— Погроза! — заревіла Мара і махнула лапою у бік Мефодія.

Тієї ж миті невідомо звідки, просто з темряви, на упиря кинулися дві лісові марюки, трохи менші за ту, що стояла поряд з Пралісом. Але Мефодій, здавалося, чекав цього. Упир засичав, одяг на ньому пішов по швах. Тіло і лице вкрилося чорною блискучою шерстю. Він розправив крила і, високо підскочивши, злетів.

Хоч як дивно, але ні на Мурка, ні на Нікеля чари Праліса не подіяли. Малюк миттєво змахнувши рукою, випустив кулю, пропалив у голові марюки величезну діру, і та впала, конвульсивно дриґаючи ногами. Другу ж ухопив упир і знявся з нею в повітря. Пролунав скажений зойк марюки і гарчання упиря, і вже за мить потвора гепнулася на землю.

Мефодій опустився поряд з Пташкою, ікла його були в крові.

Праліс поплескав у долоні.

— Браво, браво! Справляє враження! Що ж, про мене, так можеш забирати собі цю дівчину. Мені такі не потрібні.

Андрій швидко зірвав з себе сорочку і простягнув її упирю, щоб той прикрився, бо знову став людиною.

— А ви, значить, діти Одіна? Мого меншенького брата? — звернувся демон до Нікеля з Мурком.

Ґном лише сердито засопів, а Мурко хотів був відповісти, та згадав, чого його вчив Никодим, і скрутив демонові зі своїх трьох пальчиків красномовну відповідь у вигляді невеличкої, але доволі мальовничої дулі.

— Дуже гарно, — скривився Праліс.

— Він навчив! — вказав малюк на Никодима.

Увесь цей час Вербичка не зводила очей з Пташки, а та лише скоса, але з цікавістю, поглядала на свою тітку.

— Радо поспілкувався б з вами ще, але маю справи! — пафосно вигукнув Праліс і моментально розчинився в повітрі.

Слідом зникли Марюка і обидва вітрогони.

Микита з Никодимом шубовснули в річку, а Жменька попрямував до лісу. Слідом рушив і Коник. І невідомо звідки пролунав голос Праліса.

— Люди! Забирайтеся звідси! Бо віднині смерть чатує вас на берегах цієї річки!

І все стихло. На березі лишилася одна Вербичка.

— Не наближайся до діброви, — нарешті звернулася вона до Пташки, і здалося, голос її затремтів, — загинеш…

Можливо, мавка хотіла сказати ще щось, та натомість лише кинула зверхній погляд на Пташку і зникла.

4

Наступного ранку мешканці Березової-Рудки почали готуватися до від’їзду з селища. Вони розуміли, як небезпечно тепер залишатися тут. Слова Праліса не були пустим застереженням. Здичавіла погань могла будь-якої хвилини напасти на них. А в селищі були діти. Та й битися з поганню (а вони могли це!) люди не хотіли, — хоча б тому, що ще вчора ділили з ними хліб-сіль…

Від однієї думки, що Повітрун тепер йому ворог, у Липня стискалося серце.

— Не розумію, як це сталося, — зітхав дід. — Хто ж міг розбудити Праліса?! І куди ж нам тепер?..

— Їдьте до Пирятина, — запропонував Андрій, — там же є ваші?

— Є то є, — з сумом відповів Липень, — але ж як важко лишати ці милі серцю місця!..

— Як я вас розумію, — з душею проговорила Гапка, що стояла поряд з козаком, — це дійсно дивовижне місце, але тепер надто небезпечне!

Пташка прощалася з Первосвітом.

— Ми маємо лишитися, — пояснювала вона хлопцеві, — тут наші друзі, і їм потрібна наша допомога.

— Розумію, — кивав хлопець, — я б теж зостався, але ж… — Первосвіт скоса глянув на свого діда.

Зібралися швидко і, навантажені усіляким добром, підводи рушили до Рудки. Попереду йшов Липень. Наблизившись до пристані, дід підняв руку і вигукнув якесь закляття. Пристань була зроблена у вигляді коробки, збитої з товстих дубових колод. І ось колоди розійшлися, відкривши підземний хід, в який і рушила ланка Липня.

Люди йшли, похмуро опустивши голови, важко зітхаючи і весь час озираючись.

Останнім зайшов Первосвіт. Він обернувся, помахав на прощання Андрію, Гапці, Мефодію, Пташці і Бороді рукою і зник у тунелі, а колоди самі собою стали на місце.

— Ходімо до мого верболозу, — запропонував Борода, — маємо вирішити, як нам бути далі.

Перепливши на інший берег Рудки, вже знайомою стежкою вони добралися до кругляка, в якому був верболіз Бороди.

Зайшовши досередини, Андрій відразу повів носом, як хорт, але коли погляд його зупинився на кальяні, він мимоволі розсміявся.

— То ось яка твоя «турецька люлька»! Тепер зрозуміло, звідки запах.

— Я багато подорожував, — пояснив Борода, — це привіз зі Стамбула. Допомагає розслаблятися.

— Курив і я таку цяцьку, — кивнув Андрій, — нічогенька!

Борода жестом запросив присісти на подушки.

— То як нам далі бути? — задумливо сказав лісовик, звертаючись радше до себе, ніж до інших. — Як відправити ту наволоч назад до кургану, або й у самісіньке пекло?

Андрій витяг шаблю.

— А ось як! Не він перший, не він останній!

Борода сумнівно посміхнувся.

— Це тобі, козаче, не простий чорт… А на шаблі твоїй і срібла немає, не візьме! — відмахнувся Борода.

— Ще й як візьме, — заперечив упир і коротко переповів історію шаблі.

Борода одразу пройнявся повагою до зброї козака.

Він устав і підійшов до стіни, на якій висіло якесь червоне рядно. Лісовик відсмикнув його і всі побачили, що стіна завішана зброєю. Були тут і турецькі ятагани, і важкі шотландські палащі, шпаги, шаблі і рапіри.

— Я збираю зброю, — пояснив лісовик.

Андрій і ґном підвелися, щоб краще роздивитися «трофеї» Бороди.

— Однак, — зауважив лісовик, — до Праліса нам не підступитися. Спочатку треба…

— Навернути на свій бік погань, — раптом втрутилася в розмову Пташка.

Гапка і Мефодій перезирнулися.

— Я гадаю, — непевно сказала знахарка, — що ми з Мефодієм зможемо зварити зілля, яке поверне їм пам’ять… А як їх примусити його випити?

Всі задумалися.

— Хіба що силою, — зауважив козак і зітхнув: — Ех, сюди б Бородавку!

Пташка підвела голову.

— А це можна влаштувати! Аби знати, де він.

— Пташко, ти можеш потрапити лише туди, де вже була, — підказав їй Борода.

— Гадаю, він у курені покійного Дороша, а там Пташка бувала! — повернувшись до мавки, сказав козак.

— Я готова! — рішуче сказала дівчина.

5

Оточена зі сторони дикого поля високим кам’яним валом з ровом біля підніжжя, з інших боків надійно захищена глибокими, порослими терням байраками і оточена засікою, серед степу стояла козацька застава. Козаки цього степового укріплення пильнували Чорний шлях, часто-густо тут же даючи відкоша непогамовним татарам.

Одразу за валом стояв курінь — чималий, розрахований на півтори сотні козаків. Поряд з ним — стайня і невеличкий зруб. Маленькі віконця всіх цих будівель були нічим іншим, як бійницями, що свідчило про постійні військові загрози життю тут. Хоча не завжди козацькі паланки були бойовими укріпленнями. Загалом, паланкою називалася не споруда, а, швидше, земельний наділ того чи іншого куреня коша, іноді з осередком у вигляді укріплення. Козаки деяких паланок займалися риболовлею або ж полюванням чи бортництвом.

Взагалі-то паланки були не дуже велелюдними місцями, проте в цій завжди перебувало не менше сотні січовиків, і сьогодні тут було бучне гуляння.

А справа була ось у чому. Небагато козаків доживало до старості і мало хто з них помирав своєю смертю. А ті, хто й наживав сивого чуба та барило, зазвичай влаштовували гулянку, тринькаючи нажите в боях добро, і відправлялися у монастир, де тихо доживали свого віку, замолюючи «численні гріхи» бранної молодості, або ж зникали безслідно у неосяжних плавнях Великого Лугу.

Цього разу винуватцем бучної гульні був не хто інший, як сам Степан Бородавка. Старий характерник уже відвоював своє, то ж, як він сам сказав, пора й честь знати. Проте доживати віку старий характерник вирішив на хуторі Дніпровому, але аж ніяк не в монастирі!

«Одвоював, — кисло всміхаючись, казав козак, — поїду до баби Галі, під тепленьке жіноче крильце, мо’, ще й людям послужу!»

І хоча козаки й могли дорікнути старому козаку, мовляв, обабився Бородавка, здурів, на старості літ до баби потягло, але ніхто б навіть не наважився такого сказати, бо поважали характерника козаки! Багатьох Степан від смерті врятував, багатьох і від ран страшних лікував, повернувши майже з того світу.

Але перешіптувалися між собою козаки про те, що зламалося щось усередині бувалого характерника після тієї битви в степу.

Мало хто з козаків додому повернувся з того походу і більша половина тих, що були зараз у паланці, нічого не знали про ті події, бо вцілілі вперто мовчали, лише видно було, що втратили вони значну частину запалу та своєї колишньої веселості і часто можна було застати когось із них, коли той сидів, похмурий й самотній, задумливо дивлячись удалечінь або ж просто понуривши голову, на березі невеликої річки, що в долині за байраками бігла до Дніпра.

І була в тому, що казали козаки, частка гіркої правди. Безглузда, як здавалося Бородавці, смерть Дороша дуже гнітила старого характерника і він винуватив себе у ній.

Але сьогодні Бородавка сміявся і жартував, як і колись, або ж в усякому разі добре вдавав це.

Гуляли з розмахом. Бородавка закупив на Січі у Мойші горілки, пива й усіляких харчів. Столи накрили неподалік куреня і «гули», як то кажуть, на всю! Багато наїхало козаків з Січі та інших паланок, бо навряд чи можна було знайти лицаря, який би не знав характерника Бородавку, або хоча б не чув про нього.

— Одне засмучує, — говорив козак, — Сивого нема з нами. Непосидючий, чортяка!

— А що ж таке? — запитав старий товариш Степана, козак Швайка.

Бородавка спохмурнів.

— Лихо саме не ходить. Пташка зникла. Та, котру Мефодій донькою називає. Один з білої нечисті, Мурком зветься, знайшов її. От і рушив козак з усім своїм нечистим скопом на допомогу… — Бородавка похилив голову і вус його затремтів.

Швайка, який і сам був характерником, поплескав Степана по плечу.

— Сумуєш, що з собою не взяли? — з серцем запитав він товариша, але той лише махнув рукою.

— Та куди вже мені!

Але в цю мить один з козаків зненацька вигукнув, тицьнувши пальцем на браму:

— Тю на мене! Хлопці, онде дівка, а чи мені мариться?!

Всі як один озирнулися на браму, Бородавка і Швайка теж.

— Пташка! — скрикнув від несподіванки Степан і скочив, як ошпарений. — Як!? Звідки!?

Дівчина вклонилася.

— Дядьку Степане, можна тебе?

Бородавку як вітром зірвало з лавки.

— Ого, старий! — зареготали козаки. — Щоб ми живі були отак на старості бігати!

Степан схопив дівчину за плечі.

— Що? Де Сивий?!

Пташка всміхнулася, і Бородавка раптом відсмикнув руки і здивовано подивився на долоні, а тоді знов торкнувся дівчини.

— Ди… дитино… — затинаючись, проговорив він. — Але ж… ти…

— Мавка, — пошепки відповіла та, — лихо у нас. Допомога твоя потрібна.

Бородавка зблід.

— Ні, ні, всі живі, — тут же заспокоїла його Пташка. — Збирайся, за мить будеш коло Сивого.

Бородавка мовчки крутнувся на місці і галопом побіг до куреня. За мить кулею вилетів надвір, на ходу чіпляючи шаблю; друга шабля вже висіла на поясі, а в зубах характерник тримав ятагана. Козаки, нічого не розуміючи, лише здивовано лупали очима.

— Бувайте, браття! — вигукнув він, вихопивши ятагана з рота, — лихим словом не поминайте, а як зобидив кого — вибачайте!

Козаки ошелешено дивилися на характерника, а той уже зайшов з дівчиною за курінь.

— Степане! — спохватився один з козаків. — Та куди це ти, бісів сину!

І побіг слідом за Бородавкою, але за мить повернувся назад з переляканим обличчям.

— Зник, — вигукнув він і перехрестився. — Пречиста Богородице! Зник!

І лише старий Швайка, всміхнувшись у вуса, потягнув з кухля пива і ледь чутно проговорив:

— Таки маєш своє, старий шибенику!

6

Вечоріло. У хаті Бороди приємно пахло кальяном, від якого не відмовилися ані Бородавка, ані Андрій. Старий характерник на диво спокійно слухав те, що повідав йому Сивий, і лише час від часу кивав головою.

Гапка з Мефодієм, не гаючи часу, чаклували над зіллям і біля них постійно крутилася Пташка, більше заважаючи, ніж допомагаючи.

Усі необхідні трави для настою зібрали в кругляку Бороди, і тут Пташка дійсно допомогла. Її чуття рослин було неймовірним і вона безпомилково визначала ту чи іншу квітку, травину чи бур’янину, сама не розуміючи, як таке може бути.

— Спадковість, — пояснив Борода.

— Все, нарешті закінчили, — видихнула Гапка, заливаючи суміш трав горілкою, — на ранок буде готове.

— Кого першого ловимо? — потерши руки, запитав Бородавка.

— Вітряка, — не вагаючись відповів лісовик, — цього мерзотника малого потягне на млин, який стоїть за моїм кругляком, — Борода потер щелепу, яка добряче розпухла від Вітрякового удару.

— А як не прийде? — запитав Нікель.

— Прийде! Я його як облупленого знаю! Завтра по темному брати будемо.

На Березову-Рудку спустилася ніч. Спокійна, тиха, місячна ніч огорнула землю, сповнивши повітря ароматом нічних квітів і таємними шерехами лісу. Ніщо не вказувало на біду, яка зненацька прийшла у цей райський куточок, лише пугачі — віщуни лиха — невгамовно перегукувалися у верховітті велетенських осик.

Уранці прокинулася першою Пташка. Вона тихенько вийшла з верболозу, причинивши за собою двері.

Сонце лише почало вставати, і ранкові промені вигравали на росяній ковдрі квітів і трав міріадами блискіток. Дівчина поволі ступала босими ногами по тих росах, відчуваючи кожною клітиною свого тіла ту неймовірну близькість з природою, з усім, що оточувало її. Її вже не лякало надприродне відчуття навколишнього і вона з радістю віддавалася своїм почуттям. З нею вірні друзі і все має бути добре. Адже який чудовий ранок! Що може бути в світі лихого?! І справедливість, без сумніву, восторжествує. Прокляття спаде, а Андрій і його друзі відправлять негідників до пекла!

— Пташко! — пролунало раптом за спиною дівчини.

Пташка, з несподіванки перечепившись об якусь бур’янину, ледь не впала і різко обернулася. Позаду неї стояла Вербичка. Дівчина затулила обличчя руками.

— Не бійся, — проговорила мавка, криво посміхнувшись, — це я маю тебе боятися…

Пташка опустила руки.

— Чому?

— Бо ти справді успадкувала всю силу моєї сестри, ба навіть перевершила її…

Мавки стояли одна проти одної, пильно дивилися просто в очі, й раптовий страх поволі відпустив Пташку. Так, вона відчувала свої сили і була впевнена в них.

Вербичка провела по чолу рукою, прибравши пасмо світлого волосся.

— Як же ти схожа на Берізку! Я одразу відчула, ба навіть здогадалася, хто ти, але боялася повірити в це.

— Ти прийшла вбити мене? — холодно запитала юна мавка.

На мить незрозуміле відчуття якогось внутрішнього болю спотворило обличчя Вербички.

— Та ти що!? — глухо вигукнула вона. — Я, попри все, твоя тітка… Я не знаю, що зі мною діється! — У голосі мавки чувся непідробний відчай. — Не мене стережися, а Праліса! Якщо він дізнається про твою силу, то або забере тебе, або накаже вбити.

Пташка здивовано дивилася на Вербичку.

— Навіщо ти мені все це кажеш? — запитала вона.

Вербичка опустила голову.

— Не знаю… — пошепки відповіла вона. — Я не вберегла сестру, то, може, хоч доньку її врятую… Ви не знаєте, з чим маєте справу, тікайте, доки не пізно!

Але Пташка повільно похитала головою.

— У діброві страждає дух мого батька, а друзі в біді, як же тікати!?

Вербичка з повагою глянула на Пташку.

— Ти гідна своєї матері! Але — стережися! Це місце не належить людям, — сказала мавка і зникла.

Якусь мить Пташка ще постояла на галявині, тоді розвернулася і швидко пішла до верболозу. Вона вже підходила до дверей, коли ті відчинилися і на порозі постав Борода.

— Доброго ранку, Пташко, — привітався лісовик.

Дівчина кивнула у відповідь.

— Тут щойно була Вербичка, — сказала вона; Борода саме потягнувся і солодко, в увесь рот позіхнув, коли Пташка це сказала, і від почутого лісовик зубами клацнув.

— Як?! — вигукнув він. — Чого вона хотіла???

Пташка знизала плечима.

— Застерегти.

З-за спини Бороди вигулькнув Мефодій. Він усе почув і відсторонив лісовика.

— Вона погрожувала тобі? — стурбовано запитав він.

Пташка повільно похитала головою.

— Вона радила забиратися нам звідси.

З верболозу один за одним вийшли Андрій, Гапка, Мурко, Нікель і Бородавка.

— Що тхапилося? — запитав ґном. — Хто це «хадив» тобі таке?

— Вербичка, — відповіла дівчина.

— Зась їй! — відповів старий характерник.

Але Пташка лише важко зітхнула. Почуття дівчини до Вербички були доволі суперечливими. Вона на боці Праліса, отже — ворог… Але ж вона — її тітка!..

Нашвидку поснідавши, всі зібралися на млин, що стояв одразу за кругляком Бороди.

Звичайно ж, там нікого і нічого не було. Збіжжя і борошно вивезли березоворудчани; ранковий вітерець поволі рухав крила вітряка.

— Гадаєш, він пр-р-рийде сюди? — запитав Мурко лісовика.

— Прийде, — запевнив Борода, — але зловити буде дуже важко.

Усі зайшли досередини. Зубці коліщат потихеньку обертали жорна. До механізму підійшов гном і почав роздивлятися його.

— Скхипить, — зауважив він.

— А в Очеретянці Вітряк слідкував за млином, — зауважила Гапка. — Наш мірошник завжди вихвалявся своїм домовиком…

Нікель провів рукою по механізму і посміхнувся.

— Мухку! — звернувся він до малюка.

— Що?

— Бачив біля входу товсту палицю?

— Бачив.

— Неси!

Малюк швидко збігав надвір і приніс її гномові.

Хто його зна, навіщо він там стояв, але, здається, Нікель щось придумав. Дрючок з акації був доволі міцний, і гном устромив його між зубців механізму — той одразу зупинився.

— Ось і хобота Вітхяку, — посміхнувся гном, — я зхоблю ахкан і покладу його пхоти коліщат. Наскільки я знаю, Вітхяк обов’язково захоче їх полагодити, і запустити механізм, до якого я пхиєднаю ахкан. Нам навіть не доведеться бути похуч!

За кілька хвилин усе було готово. Залишалося тільки дочекатися ночі.

7

Під вечір піднявся вітер. Він гудів і бив у крила вітряка, намагаючись покрутити їх, але крила млина, звичайно, не крутилися.

Час минав, а Вітряк все не з’являвся. Люди і нечисть зачаїлися в кущах бузини, що росла неподалік млина, і терпляче чекали.

Чекали мовчки, намагаючись навіть не ворушитись, бо знали, який слух у Вітряка і наскільки він обережний.

Андрію і Бородавці страшно кортіло запалити люльки, але нічого не вдієш, — мусили терпіти!

І ось, щойно перевалило за північ, якась тінь промайнула біля входу до млина. Борода пильно стежив за дверима і, завваживши тінь, стиснув плече Нікеля. Гном кивнув. Він теж її помітив.

По хвилі знову дивна тінь вихором пронеслася біля входу, і цього разу скрипнули двері.

Всі чекали, затамувавши подих. Вітряк міг здогадуватись про пастку, але…

Крила млина раптом піддалися черговому натиску вітру, двічі прокрутились, але зупинилися знов, і за мить зсередини млина почулося несамовите голосне виття.

— Є! — голосно скрикнув Борода і кинувся до вітряка.

Всі побігли за ним. Забігши всередину, Пташка запалила велику кулю болотяного вогника і та освітила таку картину: догори дриґом над самісінькою долівкою звивався Вітряк, охоплений міцною потрійною петлею. Вона тримала руки домовика прив’язаними до тулуба трохи нижче плечей і коло зап’ястків, а також обкрутила його ноги. Вітряк шалено смикався і вив, неначе його різали живцем.

— Попався, голубе! — пробасив Бородавка.

Борода підбіг і вхопив Вітряка в обійми.

— Тримайте його! — загорлав він. — Цей вуж зараз вислизне, петлі його довго не втримають!

На допомогу підбігли Андрій і Мефодій, а ґном перерізав мотузку, яка тримала Вітрогона, підвішеного догори дриґом. Вітряк ще деякий час пручався, намагаючись вирватися, але все було марно і тоді він почав плюватись, намагаючись влучити Бороді в обличчя.

— Та схаменися ти! — вигукнув лісовик, облишив домовика і став витирати обличчя.

— Хр-хр… Тьху! — Вітряк влучив лісовикові прямо в підбите око.

— Цить, погань! Тебе чути аж на тому березі Рудки! Нічого тобі не станеться! — гаркнув Борода.

Вітряк на мить замовк, переводячи дух, і з ненавистю подивився на Бороду.

— Хр-р-р-р, тьху! — вітряк знову влучив Бороді в лице.

— У-у-у-у! — затягнув він, і цього разу ще голосніше.

Тут Борода не витримав і вліпив Вітрякові кулаком просто під ліве око.

— У-у… — затнувся млиновий і знову набрав повітря в легені, але лісовичок випередив його, зацідивши цього разу під праве.

Голова Вітряка обвисла.

— Вибач, брате, — проговорив лісовик, потираючи кулак, — але так треба. А тепер гайда до мене у верболіз!

Вітряка перенесли до оселі Бороди, де одразу залили зіллям, приготованим Гапкою і Мефодієм. Домовик прийшов до тями і знову почав плюватися навсібіч, та цього разу вже спльовуючи зілля.

Борода схопив його за нижню щелепу і розкрив рота.

— Ковтай, засранцю! — процідив крізь зуби лісовик, коли Андрій заливав зілля.

І, не зважаючи на спротив Вітряка, більшість зілля таки потрапила у шлунок.

— Як швидко має подіяти? — запитав Борода.

— Та майже відразу, — відповіла Гапка.

— Почекаємо, — сказав лісовик, усе ще тримаючи щелепи Вітряка.

Але нічого не відбулося. Вітряк і далі вороже зиркав на всіх, хоча вити більше не намагався. Зрештою, горілчана настоянка вдарила йому в голову, і він заснув у кутку, куди його поклали.

— Не розумію, — здивовано сказав упир, — мало ж подіяти! Мо’, чогось не вистачає?

— Будемо відпоювати, поки не подіє, — сказав Бородавка, — може на ранок візьме…

Але й на ранок не відбулося ніяких змін.

Гапка з Мефодієм знову заходилися робити настій, перевіряючи кількісне співвідношення трав. Вони не помилилися, зілля мало діяти, але щось було не так…

Вітряк прокинувся, завовтузився, засопів у своєму кутку. Борода налив у чарку зілля і підійшов до домовика.

— Одкрий ротяку, — гаркнув він.

Вітряк відкрив рота, випив зілля і відригнув.

З-за спини пролунав сміх Мурка.

— Чого ти? — здивувався Борода.

— Ти його похмелив, — відповів малюк.

Борода зітхнув і відставив чарку.

— Може, таки подіє?

Але не подіяло. До обіду лісовик споїв домовика начисто і той щось тихенько мугикав собі під носа.

Гапка з Мефодієм були у відчаї.

— Ну як? — запитав Нікель, повернувшися з полювання і кинувши на підлогу коло порога двох жирних селезнів.

— Ніяк… — розгублено відповіла жінка. — Ми нічого не розуміємо…

Весь цей час Пташка крутилася поруч, але Мефодій постійно відганяв її, та коли упир і жінка відійшли від столу, Пташка знов підступилася до зілля. Вона по-хазяйському насупила брови і взяла склянку.

— І чого ж тут не вистачає?.. Дуже дивно…

Вона понюхала настій, який віддавав чебрецем і горілкою.

— Е-ех… — зітхнула вона і хотіла вже було поставити склянку на стіл, аж раптом здивовано вигукнула:

— Гапко, Мефодію, дивіться!

Упир знехотя підійшов до дівчини.

— Що таке, Пташко?

— Зілля, воно стало блакитним.

Мефодій глянув на склянку і його брови поповзли вгору. Одразу підійшла і Гапка.

— Що ти зробила? — здивовано запитала вона.

— Та нічого такого… Я взяла склянку і сказала «чого ж тут не вистачає?..»

— І все? — здивувався упир.

— Ну… А ще сказала: «Е-ех…» — зітхнула вона і блакить у склянці стала ще більш синьою і насиченою.

— Ось знову! — вигукнула Пташка.

Бороду наче громом уразило.

— Дурень же я, дурень! — раптом скочив він. — Ну звичайно, — подих мавки! Дай мені зілля!

Пташка віддала йому склянку і Борода кинувся до Вітряка.

— Пий, поганцю!

Вітряк сьорбнув рідини і якось дивно смикнувся.

— Вітряку! — Борода уважно подивився домовику в очі.

Вітряк раптом ікнув і затягнув:

Лісовик вихопив з-за пояса ніж і швидко перерізав мотузки, якими був зв’язаний Вітряк.

— Що ж ти робиш! — закричав Бородавка, який теж ходив на лови і приніс зайця і саме зайшов до верболозу, повернувшись. — Втече чортяка!

— Не втече, він повернувся, це моя пісня!

Вітряк підвівся на ноги, його хитало і він гикав.

— Бра-а-ате — гик! — Бо-о-ородо — гик! — дай-но я тебе — гик! — обійму-у-у!

Борода розвів руки, щоб обхопити Вітряка, але той щосили заїхав йому під око й гепнувся на підлогу.

— Гик! Квити, шельмо — гик! — бородата! Я тобі — гик! — лише одне око підбив… А тепер і — гик! — і друге…

Але лісовик лише розреготався. Вітряк намагався підвестися.

— Відведи мене до вітру — гик! — Ледве терплю — гик! — У-у… Гик!

8

День був погожий і теплий. На березі Переводу, неподалік калинового гаю, у густих осокорах паслися двоє жеребців. У їхні густі білі гриви і хвости понаплутувалося повно реп’яхів, які купами то тут то там росли в гаю. Видно, перетинаючи гай, коні понабиралися тієї гидоти, та так, що спокійно дивитися на них було неможливо. Коні постійно трясли гривами і метляли хвостами. Раптом вони підняли голови і збуджено зафиркали. Якесь дивне шарудіння у кущах верболозу, що ріс при березі, стривожило їх, коні тихо заіржали і повернули голови в той бік.

Із кущів висунулася голова дивної істоти, з волоссям, схожим на їхні гриви. Істота роззирнулася навсібіч і підстрибом побігла до коней. На ногах її були копита.

— Г-м-м-м, бідні конячки! — співчутливо сказала вона. — Як же вас в оті кляті реп’яхи поперло! Але ж я допоможу…

Коні не зводили з істоти очей, а та підбігла до першого, огряднішого, жеребця, і потяглася до його гриви… Аж раптом той, що був стрункішим і стояв збоку, вишкірив зуби і, заіржавши, проговорив:

— Купився, бовдур! На те саме купився! Лови його Степане!

Коник, а то був не хто інший, як він, високо підстрибнув і перелякано заіржав.

Коні раптом зникли в мареві, а на їх місці з’явились Андрій і Бородавка, який міцно схопив конюшного за ногу. Цієї ж миті з гаю кулею вилетів Вітряк, тримаючи в руках склянку з зіллям.

— Мори його, у-у-у! — завив домовик.

Коник пручався і брикався, але козаки міцно тримали його і Вітряк влив у розкритий Андрієм рот Коника настій. Конюшного відразу відпустили. Той зірвався на ноги, але одразу присів, схопившись за голову.

— Ой-йой-ой! Дякую вам, друзі, — видихнув він і якось жалісно подивився на козаків і Вітряка.

— Ти теж відчував те, що й я, — швидше не запитав, а ствердив Вітряк.

— Так, — конюшний опустив гривасту голову, — я все розумів… Усе чудово пам’ятав… Але не міг нічого з собою вдіяти! В голові постійно лунав голос Праліса…

— «Так має бути, це природно, ти звикнеш…» — перебив його Вітряк.

— Саме так. Він пригнічував моє друге «я»… Він… Гм-м-м… Мерзенний покидьок.

Андрій почухав потилицю.

— Хотів би я знати, що це за таке «друге я» — ледь чутно проговорив він. — Ну та Бог з ним. Ходімо до Бороди. Нам ще потрібні Жменька та Никодим, і тоді — в гості до Праліса! Маю до нього кілька дуже цікавих запитань…

9

Борода з великим зусиллям пробирався густими хащами, що розкинулися на правому березі Переводу на багато верст з півдня на північ. Так далеко він заходив дуже рідко. Але знав, що наближається до своєї мети. Жменька мав бути близько, Борода відчував його. Лісовик знав, що той не відійде далеко від води і навряд чи наважиться самотужки перетнути межу туману, а рухатиметься у північному напрямку, бо саме звідти він і прийшов — з північного сходу. Борода також знав, що Жменька може бути небезпечним і тому він прихопив з собою важкий палаш, але мав надію, що ним не доведеться скористатися. А хащі довкола все густішали і густішали. Колюче гілля терену чіплялося і шматувало одяг. Подекуди тернові кущі були плетені-переплетені повзучим диким хмелем, і це ще більше ускладнювало пересування.

Уже почало сутеніти, і Борода зупинився, щоб огледітись і вибрати підходяще місце для ночівлі. Зненацька в кущах щось зашаруділо, і Борода почув:

— Ані руш!

Цей наказ примусив Бороду мимоволі підняти руки догори.

— Обернися!

Борода обернувся.

— Не думаю, що ти вмієш нею користуватися, — поволі проговорив Борода, кивком вказавши на шаблю, — я прийшов з миром.

Але Жменька, здавалося, не чув його.

— Чому ти полишив кругляк? Праліс звелів тобі бути в кругляку.

Борода криво всміхнувся.

— Ну і що в цьому страшного? Га? Лісовики завжди ходили один до одного в гості.

— Щось не пригадую, — набурмосившись, відповів Жменька.

— Ну, то у вас, муромських, так, а от у нас — по-іншому! До речі, а де Кулака?

Жменька опустив шаблю.

— Ти знаєш Кулаку? Де він?!

— А ти хіба не пам’ятаєш?

Жменька потер рукою чоло, він вочевидь силився щось пригадати.

— Ні… ні… не пам’ятаю…

— Поговоримо? Я гостинців приніс… По чарочці перехилимо…

Борода зробив крок до Жменьки, але той знову погрозливо підняв шаблю.

— Праліс казав, що ти полукровка, і я маю тебе стерегтися…

Борода знову посміхнувся і зняв з плеча торбу.

— Я такий же лісовик, як і ти. Просто вип’ємо, поговоримо…

Він поволі дістав з торби баклагу, дві чарки і шматок печеної оленини.

— Сідай!

Борода відстьобнув піхви з палашем і відкинув у бік, налив собі і Жменьці. Той підійшов і сів біля Бороди, але все ще тримав шаблю напоготові.

— А як отруїш? — запитав він.

Борода мовчки перехилив чарку.

— Хух! — видихнув він і глянув на Жменьку. — Тепер віриш?

Жменька взяв чарку і перехилив… Рука його здригнулася і чарка впала.

— Кулако, братику мій… — сказав Жменька і раптом розплакався.

— Цей вилупок примусив тебе забути рідного брата, — прошепотів Борода і налив ще по чарці, — а тепер, друже, пом’янемо світлу пам’ять Кулаки!

10

Там, де Перевод круто вертав на північ, упираючись у стіну туману, лівий берег його сходив на долину, порізану протоками і порослу густим очеретом і осокорами.

Мало хто насмілювався бродити тут, бо не одну душу поглинули тутешні трясовини! Течія у протоках була дуже повільною, і вони поросли ряскою і взялися жабуринням.

У долині тій, посеред протоки, здіймався невеличкий острівець з самотньою величезною вербою над водою.

Якщо іти човном по річці і добре придивитися до острівця, то можна було розгледіти на ньому чи то кубло, чи то якусь халабуду з очерету, поряд з якою курився димок багаття, а на гілках верби сушилися щуки, коропи та всяка інша риба. І дивно було б тому, хто побачив би це, з того, кому і навіщо вдарило в голову оселитися в цьому Богом забутому місці.

По обіді, як сонце вже добряче прогріло річкові очерети і звідти повилазили всі ропухи — від маленьких жабенят до здоровецьких жаб, — у кублі на острівці щось зашаруділо і звідти визирнула волохата пика водяника Никодима. Він, повівши носом, понюхав повітря і, як той ведмідь з барлогу, сопучи та покректуючи, вибрався зі свого сховку назовні.

Брудний, зодягнений у якесь лахміття, водяник мав не вельми привабливий вигляд. У косматій бороді та сковтуненому волоссі позаплутувалася ряска, листя та всяка гидота, а обличчя все була вимазане мулом.

Водяник потягнувся і не довго вагаючись шубовстнув у річку. Побовтавшись досхочу в річковій каламуті, поплававши то на череві, то на спині, він погріб до берега. Вийшов з води, підійшовши до верби, зірвав з гілки коропа і почав чистити його.

Коли водяник вже зібрався був смачно чи то поснідати, чи то пообідати, увагу його привернув човен, який прямував просто до острова.

Водяник приклав долоню до лоба, прикриваючись від сонця, і придивився до човна.

У човні сиділи Коник і Вітряк. Водяник посміхнувся, потер руки, встав і підійшов до берега. У човні також помітили його, і Вітряк замахав Никодимові вудкою.

Човен пристав до острівця.

— Яким вітром? — пробулькав водяник.

— Осьо, — відповів Вітряк, вказуючи на свою вудку, — рибалити приїхали! Здоров був, водянику!

Никодим кивнув головою.

— І ви не хворійте. А чого аж сюди поперло?

Коник і Вітряк вистрибнули на берег.

— Та ж Микита казав, гм-м-м, що тут і коропи кращі, і сом бере… — відповів Коник.

Водяник кивнув.

— Правду казав Микита. А чого ж із вами не пішов? — Никодим підозріло глянув на гостей.

— У! Та він саме у Праліса… — ухильно відповів Вітряк, мнучи свою торбу.

— Ну, проходьте, коли приїхали, — запросив Никодим, — рибкою пригощу.

Вітряк і Коник послідували за водяником до його халабуди і всілися на колоди коло попелища, в якому ще тліли жарини вчорашнього багаття.

Никодим вказав їм на рибу.

— А візміть-но собі самі, га?

Вітряк встав, підійшов до верби і став вибирати собі рибину; Коник зробив те саме.

— А й ми не з порожніми руками, — вигукнув домовик, — у! Горілочки принесли!

Никодим огидливо скривився.

— Самі пийте ту людську гидоту!

Вітряка так і заціпило від несподіванки, а Коник з подиву заіржав.

— Г-м-м-м-м, чому ж це воно гидота!

— Бо все, що від людей — гидота, — відрізав Никодим.

Домовик і конюшний вмовкли. Вітряк угледів на вербі жирного, злегка підкопченого ляща і потягся до нього. Та тільки-но він смикнув за рибину, як щось клацнуло, з верби гепнулась велика каменюка, і Коник з Вітряком опинилися у сітці, яка підняла їх і зависла разом з ними над землею.

— Піймалися, зрадники! — зареготав водяник. — Ось я вас до Праліса і відведу!

— Гм-м-м! Чи ти здурів! — заволав Коник. — Які зрадники??

Никодим хижо посміхнувся і потер руки.

— Чули-чули вже про вас! Мавка-зрадниця вас розчаклувала, але нічого, вилікуємо!

Вітряк і Коник запручалися, забилися в сітці що було сил, та марно! Сітка була зроблена на совість, а ножі лишилися у човні.

Никодим на радощах почав витанцьовувати. Нечисть у сітці затихла, а Никодим не помітив, що між очеретів під водою рухається щось велике та чорне, аж раптом під берегом щось хлюпнуло і водяник різко обернувся. Біля самісінького берега з води на нього втупилася пика велетенського сома!

— Оце так! — захоплено прошепів Никодим. — Учіться, рибалки, зараз голіруч візьму!

І водяник, зігнувшись, порачкував до сома. Біля самісінької води він зібгався клубком і зненацька стрибнув на рибину.

— Є! — викугнув він, і… від несподіванки ледь не вдавився ряскою: замість сома на нього дивилася вусата пика Андрія, вимащена тванню та баговинням.

Водяник рвонув назад, але козак міцно тримав його.

— Гр-р-р-р! — загарчав Никодим і витяг Андрія на берег.

Характерник і водяник миттєво зчепилися, як два нацьковані один на одного хорти, і покотилися по землі.

— Степане! — загорлав Андрій. — Не втримаю!

Раптом дивне марево край очеретів розвіялося, здивований водяник на мить застиг і побачив човен, у якому були Мурко, Нікель, Бородавка, Гапка, Жменька, Борода, Мефодій і Пташка.

Лісовики веслували, що було духу, але зрозуміли, що можуть не встигнути. Якщо водяник вирветься, то тільки його й бачили!

Вітряк і Коник знову завовтузилися у своїй сітці.

— Зілля у нас! — закричав Вітряк.

Мурко вмить зметикував, як може допомогти, хутко пробрався на ніс човна, прицілився і пустив вогняну кулю просто в мотузку, яка тримала сіть. Мотузка обірвалась, нечисть гепнулася на землю і швидко вибралася з тенет.

— Я тримаю! — закричав Андрій. — Заливайте!

Никодим гарчав і пручався, як дикий звір! Коник схопив його за нижню щелепу і відкрив рота, а Вітряк почав заливати зілля. Водяник фиркнув і вивільнив одну руку, вчепившись у баклагу і намагаючись вирвати її з рук домовика.

— Пустіть! — загорлав він.

— Не пускайте! — Крикнув з човна Бородавка. — На нього не діє!

— Діє! — знову загорлопанив Никодим. — Пустіть, баклагу віддайте, супостати!

Вітряк віддав йому баклагу, і водяник присмоктався до горловини, гучно ковтаючи.

Андрій, Коник і Вітряк облишили водяника, підвелися й поставали навколо нього, відхекуючись, а той і далі лежав, жадібно сьорбаючи настій, аж поки не видудлив усю баклагу. За тим він устав і витер бороду.

— Ох, як же важко було без тебе, рідненька!

До берега саме пристав човен з людьми та рештою нечисті.

— Здоровенькі були! — пика водяника розплилася в широкій, щирій усмішці.

Першим з човна вискочив Бородавка, підійшов до водяника і обняв його.

— З поверненням, побратиме!..

11

Нарешті всі були разом!

Всі, крім водяника Микити, та вітрогона Повітруна — їх, на жаль, відшукати не вдалося.

Зараз вся славна компанія — і люди, і нечисть — розташувалась у покинутій оселі Липня, тобто на території Праліса, бо мала тверді наміри повернути діброву Вербички Пташці, тож, після повернення водяника до верболозу Бороди вирішили не вертатися.

Андрій саме голив Никодима — той уже встиг помитися і перевдягтися, бо тхнуло від нього нестерпно.

Бороду козак уже збрив, залишивши довжелезні вуса, і тепер перейшов до «макітри» Никодима. Вправно орудуючи ятаганом, Андрій врешті-решт залишив на голові водяника одне довге пасмо, яке Никодим одразу закрутив за праве вухо.

— Хух! — видихнув водяник. — Дякую, друже! Холера їм, тим патлам.

— Прошу, — відповів козак і ляснув Никодима по лисині.

— Ну ось і знову разом! — вигукнув Мефодій. — Тепер хай начувається Праліс!

— Авжеж, — погодився Никодим і потер лисину.

Андрій витер ятагана і сховав у піхви.

— Ми маєм справу не з рядовим демоном, — зауважив він. — Праліс так просто в руки нам не дасться, він же не дурний! Тим більше, що один раз його вже обдурили та приспали. І в нього добрі сердюки!

— Махюки, — прокартавив ґном, — я раніше ніколи з такими не зустрічався!

— Вони демони дрібні, — пояснив Коник, — і за Праліса кістками ляжуть!

— А ми ляжем за Пташку, — спокійно проговорив Никодим, — по тому і край!

Тим часом Гапка з Пташкою накривали стіл у верболозі. На вечерю був дикий смажений кабан з квашеною капустою, вареники і борщ.

— Гайда до столу! — гукнула жінка, і всі як один пішли до верболозу.

— Я тепер не знаю, коли на ту рибу подивлюся, — пробуркотів водяник, — у Липня ще є заначки?

— Є! — поплескав його по плечу Борода, — старий ховав від Одарки не одну бочку з пивом!

І то була свята правда! У льосі, біля верболозу, була потаємна схованка, і саме там стояло Никодимове омріяне пиво.

— За перемогу, браття! — високо підняв чималенький кухоль Бородавка. — На праве діло йдемо! І хай скільки нас є, а разом ми — сила! Не раз пройшли хрещення вогнем і шаблею пліч-о-пліч, не раз і кістлявій в очі дивилися! Тож будьмо!

— Будьмо! — підхопили всі і перехилили кухлі.

Та не встигли вони й об стіл кухлями стукнути, як двері верболозу відчинились. На порозі стояв Липень.

— Мир вам!

— Липню! — вигукнув Борода. — Ти?

Дід усміхнувся і вклонився.

— І не тільки я! Гляньте-но надвір!

Всі вийшли надвір і буквально остовпіли: на крутім березі Рудки стояли всі березоворудчани, окрім дітей!

— То недобре, що ви без нас відстоюєте нашу землю, — сказав Липень, — бо жили ми тут з діда-прадіда і разом з вами станем на захист своєї вотчини! — Липень опустив голову. — І не вірю я, щоб Повітрун з братією своєю на нас руку підняв, хай що поробив йому той клятий чорт!

Наперед виступив Вітряк.

— Твоя правда! Нас відчаклували, але й до цього щось усередині, десь глибоко в серцях, тягло нас до людей, у!

Усі, кого привів Липень, були озброєні, навіть жінки, вони суворо поглядали в бік діброви, і погляди ті були сповнені рішучості. Вони не відступляться!

Дружина Андрія низько вклонилась.

— Дякую вам, — щиро сказала Пташка.

— І не варто чекати! — вигукнув Липень і вихопив шаблю. — Гайда в гості до Праліса!

— Оце діло! — розсміявся Никодим. — А що, братове, справді ж бо — чого його чекати!

Раптом гучний, подібний до грому, сміх пророкотав над берегами річки і луною прокотився гаями Березової-Рудки.

— Праліс! — вигукнув Коник, і всі обернулися на захід, де сонце, яке вже сіло за обрій, раптом зробилося червоним, як кров.

Із гаю вийшов демон. Праворуч від нього йшли Марюка і Вербичка, а ліворуч — Повітрун і Микита. Слідом сунули мавки, лісовики, домовики, берегині та інша погань, і не дивно, що всі вони були озброєні.

— До бою! — вигукнув Андрій, і його загін приєднався до березоворудчан.

Військо Праліса зупинилося. Чисельністю до двох сотень, воно вдвічі перевершувало захисників Березової-Рудки.

Демон вийшов наперед.

— Дурні! — вигукнув він. — Дозорці донесли мені, що ви пройшли підземним ходом. Треба було одразу завалити його! Але хто ж міг подумати, що у вас стане нахабства повернутись…

— «Нахабства»! — обурився Липень. — Це наші землі, а твоє місце у пеклі, коло Люципера! Відпусти погань по-доброму і забирайся геть!

— Ой бійня буде, — прогарчав Никодим.

— Як Бог дасть, то ні, — тихо відповів Андрій.

Раптом демон звернувся до козака.

— Як я розумію, ви тут заради молодої мавки?

— І не тільки, — відповів Андрій, — але тобі цього не зрозуміти.

Демон знизав плечима.

— Я й не намагатимусь! Але мені не потрібна, як висловився водяник «бійня». Нехай усе вирішать мавки!

— А то ж як це? — роздратовано заперечив Мефодій. — Я — проти!

— А тебе, пекельнику, ніхто і не питає, — грізно кинув Повітрун.

— Якщо переможе Пташка, — повів далі Праліс, — ви лишитесь, а якщо Вербичка — заберетесь геть!

Мефодій хотів був заперечити, але наперед вийшла Пташка.

— Я згодна!

Праліс розсміявся.

— Сміливе дівча! Не вбивай її, Вербичко, тільки дай доброго прочухана!

Вербичка якось дивно подивилась на демона і очі її спалахнули ненавистю, але Праліс того не помітив.

— Гаразд, — відповіла вона і вийшла наперед.

— Стривайте! — вигукнув Мефодій і підійшов до Вербички. — Якщо ти щось заподієш Пташці, — просичав він мавці, — я стану твоїм жахом на все твоє нескінченне життя! Зрозуміла?!

Вербичка мовчки кивнула.

Мавки стали одна проти одної і підняли руки. Всі затихли. Праліс задоволено посміхнувся, щось прошепотів на вухо Микиті, і той кивнув головою.

І ось погляди мавок зустрілися. Вони дивились одна одній у вічі. Світ навколо них почав змінюватись. В одну мить зчинився вітер і закрутився враз вихором навколо Пташки і Вербички. Вихор дужчав і гудів, під його поривами застогнали столітні берези, а мавки стояли непорушно.

Праліс занервував і почав уважно дивитися на Пташку. Щось було не так… Звідки така неймовірна сила?.. Може, від Вербички? Хіба Пташка могла успадкувати силу Берізки!?

Вихор раптово обхопив велетенську вербу, що росла на березі, і вирвав її з корінням…

— Вона навчає Пташку! — несамовито заревів Праліс. — Жодна мавка не володіє такою силою!

Вербичка зробила крок у вихор, він підхопив її, закрутив, а за мить усе вщухло.

Вербичка стояла біля Пташки і посміхалась дівчині.

Праліс отетеріло вирячився на мавок.

— Невже ти думав, що я підніму руку на рідну племінницю! — кинула демонові Вербичка і обняла дівчину. — Та я ліпше загину, ніж зроблю це!

— Зрада! — заревіла Марюка.

Праліс гнівно вихопив довгого і вузького меча.

— Ви поплатитесь за це! — з ненавистю крикнув він. — До бою, діти мої!

В цю мить на галявину між військом Праліса і березоворудчанами вибіг якийсь чоловік. Це було доволі несподівано, і всі завмерли.

— Дідюн! — вигукнув Липень. — Яким вітром!?

Але чаклун не звернув на діда уваги.

— Що ти зробив зі мною, демоне!? — крикнув він Пралісу і скинув свій балахон.

Всі з жахом і відразою подивилися на Дідюна.

Тіло його було вкрите жахливими струпами, з боків стирчали ребра, з яких звисала відмерла шкіра.

— Що? — знову вигукнув чаклун.

Праліс подивився на нього і презирливо скривився.

— Геть з-перед очей моїх! Маєш, що хотів!

Дідюн відірвав від себе клапоть шкіри і жбурнув в обличчя демонові.

— То це твоя подяка? — визвірився він на демона. — Ти обіцяв мені безсмертя! А що я тепер?!

— Геть з очей! — гаркнув Праліс.

Ніхто не розумів, про що йдеться, і всі здивовано дивилися на чаклуна.

— Ну ні! — прогарчав він. — Зуб за зуб! Берізка змовчала, а я не змовчу! Погань! — вигукнув він. — Зараз почуєте правду…

— Замовкни! — перебив його Праліс.

— Ні! Слухайте…

Праліс вказав на чаклуна пальцем, і на нього моментально накинулася Марюка. Дідюн обернувся і підняв руки, захищаючись від потвори, але та одним махом відтяла чаклунові голову і та покотилася по землі.

На мить зависла незрозуміла тиша.

— От так Праліс! — розреготався раптом козак. — То таки моя правда! Ось чому загинули Одін і Сет — погань пізнала істину!

— Стули пельку, козаче! — огризнувся демон.

Андрій вихопив шаблю.

— Мене так просто не візьмеш! Може, годі брехати? І в першу чергу — самому собі!

— Про що це ти, Сивий? — здивовано запитав Никодим.

— Ну, що Пралісе? — неначе не почувши водяника, знов звернувся до демона козак. — Правду?

Праліс мовчав.

Андрій вийшов наперед.

— Ось вам правда! По-перше: хто такий Праліс?

— Наш батько! — крикнув йому Повітрун.

Але Андрій лише похитав головою.

— Помиляєтеся. Він — демон. І достобіса вигадливий! Ви кажете, що він вас створив? — звернувся козак до погані, що стояла за Пралісом. — Дзуськи! Створити може тільки творець, Бог! А що ж може зробити демон? Спотворити!

Погань здивовано дивилася на козака.

— Усі знають, що Берізка — матір Пташки. Чому це нікого не здивувало? Вона ж народила від людини! А вовкулаки! Я бачив вовкулаків народжених відьмами! Не дивно? А мені дивно! А де перші, від яких ви пішли? Чому вони були смертними? То що ж так розгнівило ельфів, що вони порішили Одіна? Правда! Ти з братами спотворив людей! Шановна погань, — вигукнув Андрій, — ви — не що інше, як спотворені люди!

Це було як грім серед ясного неба! Очі погані і білої нечисті звернулися до Праліса.

— Чого мовчиш, демоне? — знову їдко розсміявшись, звернувся до Праліса Андрій.

Демон з ненавистю подивився на козака.

— А от і правда! Я зробив з них нову расу. Расу надлюдей. Є у вас невідомі механізми, якими керувати ви не вмієте, і невідомо чи навчитеся! Я змінював вас століттями, задіявши ті механізми. Я переміг старість, смерть, хвороби!

— А вурдалаки, вовкулаки, болотяні відьми? Чим вони завинили? — гнівно перебив його Андрій.

Але Праліс лише скривився.

— То були лише помилки. Але хіба вони не варті цього!? — демон обвів рукою погань. — Спочатку я робив це тільки з тваринами!

— Анциболоти і ті мерзенні потвори на трясовинах… — задумливо проговорив Мефодій. — Чому ти, Андрію, не поділився з нами цим жахливим здогадом?

— Бо то був лише здогад, — відповів козак.

Погань і біла нечисть була приголомшена. Усі з жахом і огидою дивилися на Праліса. І це він не дозволяв їм спілкуватися з людьми! А вони — люди!

— Ах ти скурвий сину! — заревів Никодим, який неначе прокинувся зі сну. — Чого ж ти мовчав і не казав нам правду!? «Дітки мої!?» Ось я зараз дам тобі «діток»!

Водяник вихопив сокиру й кинувся на Праліса, але Андрій зупинив його.

— Стривай, брате, не так! Слухайте мене, Пралісова погань! — крикнув козак. — Ви — люди! Споганені, спотворені, але люди! То чи варто нам битися одне з одним?! Та ще й через цього брехливого покидька?

Погань мовчала.

Першим від Праліса відійшов Повітрун. Він розвернувся і рушив до стану людей та нечисті Андрія, і ніхто не зупинив його…

Микита стояв, опустивши очі долу.

— Я вагаюся, Пралісе, — проговорив він, підвівши голову. — Хто ми? Люди?

— Ні! — вигукнув демон. — Ви вмієте більше, можете більше, ви вічні!

— Чи народить колись від мене берегиня?

— За все треба платити! То ваша ціна!

Микита відвернувся.

— Вона зависока, — сказав він і пішов не обертаючись до людей.

А за ним… Одне за одним погань переходила на бік березоворудчан. Праліс зостався сам. Якщо не брати до уваги з десяток демонів на чолі з Марюкою.

Вітряк обійняв свого дядька.

— Все буде добре, у! Ти все згадаєш… Є зілля…

Марюки обступили колом Праліса, який понуро опустив голову.

— Залиш нас, — звернувся до нього Вітряк, — зникни!

Демон підняв голову.

— Куди?

Не відомо, що трапилося з ним, але в голосі Праліса чувся відчай. Він повільно дістав меча з піхов, узяв його обома руками і підняв догори.

— Козаче! — звернувся він до Андрія. — Викликаю тебе на двобій!

— Приймаю! — вигукнув Андрій і перехрестив повітря шаблею.

— Чекайте! — сказала Пташка, виступивши наперед. — Годі смертей. Я можу зв’язати його сили!

Вербичка провела рукою по голові дівчини.

— Це правда. Вона може!

Андрій опустив шаблю і подивився на демона.

— Маєш вибір. Або я, або вона. Позбудься демонічної сутності і живи.

— Хай живе! — почулися поміж поганню поодинокі вигуки.

— Так, хай живе! Хай стане рівним з людиною!

— Хай живе! — лунало вже з усіх боків.

Праліс розгубився і опустив меча. Цього він не очікував.

— Слов’яни, — гірко посміхнувшись, проказав він, — ви завжди були великодушними! Але не зараз!

Демон знову підняв меча.

— До бою! — сказав він, і марюки, вишкірившись, приготувалися до нападу, але Праліс зупинив їх: — А ви — ані руш!

Андрій скинув сорочку і пішов до демона.

Клинки зустрілися. Одразу було видно, що обидва бійці володіють зброєю досконало. Козак і демон пішли по колу. Хтось мав загинути. В ті часи жоден двобій не тривав довго. Кожен з бійців володів своїми прийомами бою, які тримались у таємниці. Один випад, хитромудрий маневр… І смерть!

Клинки дзвеніли і затихали. Бійці вивчали один одного, то розходячись, то знову сходячись у бою.

— А ти гідний противник, козаче! — вигукнув демон, відступаючи. — Вправний, швидкий, сильний і гідний…

Праліс вивернувся, відбивши шаблю Андрія, і змиг ока заніс свого меча над Андрієм і… Всі охнули, але демон чомусь завагався, і шабля козака блискавично пронизала його груди.

— …гідний моєї смерті, — видихнув Праліс і випустив меча.

Марюки дико завили..

— Чому, — крикнув Андрій і висмикнув шаблю, — ти піддався? Ти знав, що я зреагую!

Переможений Праліс упав на землю, повалившись набік. Він мав тут же зникнути, але був демоном вищої касти, наділений неабиякою силою, тому не зник одразу.

— Це мій вибір, — прошепотів він, — мені… мені…

Андрій встромив шаблю в землю і провів рукою по спітнілому чолу.

— Тобі мало було померти! Ти хотів зникнути!

До приреченого підійшов Мефодій.

— Ти міг позбутися пекельних сил і спробувати спокутувати свій гріх…

Праліс закрив очі.

— Немає мені спокути… Є лише вічний тягар зради…

Рана Праліса спалахнула вогнем, і вже за мить демона не стало, а вся погань, окрім дружини Андрія, зайшлася кашлем. Із вуст Пралісових «дітей» повалив чорний дим. Вони падали, але швидко підіймалися. Чари Праліса розвіялися, погань усе пригадала, але це мало втішило її. Все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Ті, хто раніше відчували свою зверхність над людьми, тепер розгублено дивилися одне на одного, намагаючись осягнути свою нову — стару сутність. Сутність, давно втрачену і загублену в віках, а тепер знову віднайдену й повернену. З нею треба було навчитись жити. Минуле кануло в безодню забуття разом з Пралісом і згадкою про нього.

Сонце сіло і березоворудчани, скинувши руки догори, запалили болотяні вогні. Одна з берегинь, посміхнувшись, і собі запалила вогник, слідом за нею сотні рук злетіло догори, і вогники погані приєдналися до людських. Марюки загарчали і поволі відступили в тінь, а Повітрун підійшов до Липня і обняв його.

— Ну, здоров був, Липню, — щиро всміхнувшись, сказав він. — Гадаю, нам є що відсвяткувати!

Дід і собі обняв вітрогона.

— Твоя правда, друже, є!

Та раптом вдалині, десь за Переводом, пролунав глухий вибух, схожий на удар грому. Він луною прокотився над Березовою-Рудкою, і все стихло, а з темряви жахливо завили марюки.

— Що це було? — здивовано запитав Андрій.

Вербичка і Пташка стурбовано прислухалися, і очі їх спалахнули, як ті болотяні вогні.

— Лихо! — крикнула Вербичка. — Туман упав! Праліс помер, чари Берізки стали непотрібними, і зараз осатаніла погань мчить сюди, щоб помститися нам за тисячолітні блукання у тумані. Готуйтеся до бою!

— Я вже чую їх, — тремтячим голосом проговорила Пташка, бо попри всю свою силу, вона лишалася лише «необкуреною димом чар» дівчиною.

Андрій вихопив шаблю і закрутив над головою.

— Вербичко, звідки їх чекати?

— Звідусіль! Їх у тумані незліченна кількість, звідусіль!

— Тоді колом ставайте, спина до спини! — скомандував козак.

І справді, за мить з усіх боків почулося виття і гарчання, воно швидко наближалося. Болотяні вогні освітлювали берег Рудки, де з хвилини на хвилину мала розпочатися жахлива драма. Відблиски вогнів зловісно вигравали на шаблях, палашах і топорах. Нечисть і люди стояли пліч-о-пліч, стояли тихо, прислухаючись до скаженого виття і жахливого гарчання, яке невпинно наближалося. З води вже чулося грізне гарчання анциболотів та верещання болотяних відьом. Озброєні сокирами та ятаганами, на них уже чекали водяники на чолі з Никодимом і Микитою. І ось болотяні відьми та анциболоти постали у смузі світла, вони йшли щільною стіною, вишкіривши жовті ікла. Озброєні гострими пазурами, лаписька відьом і клешні анциболотів потяглися до людей і погані. З боку лісу на світло виступили з мороку потворні фігури вурдалаків, перевертнів і хащунів. До них приєдналися і марюки. Чорна нечисть ринула одночасно і звідусіль. А від їхнього ревіння, гарчання, виття й верещання, здавалося, здригалася земля! Біла нечисть і люди підняли зброю, і острівець їхнього війська потонув у чорній хвилі наступаючих нелюдів.

— Ось тобі і кінець! — намагаючись перекричати гуркіт і рев бойовища, крикнув Андрій. — Ми не вистоїмо! Я стільки чорної нечисті за все життя не бачив!

Це була правда. На місце збитого «чорного» ставало десять нових, а судячи з того, як швидко згасали болотяні вогники над головами бійців, «білих» і людей ставало все менше й менше. Мурко бився поряд з мавками, запускаючи вогняні кулі з обох рук. З кожним змахом Никодимового топора якась відьма падала в корчах, а то й декілька відразу, так щільно вони йшли! Кілька лісовиків, завбільшки з покійного Кулаку, зійшлися у смертельному двобої з анциболотами.

Біла погань і люди билися запекло, намагаючись якнайдорожче продати свої життя, але падали одне за одним, як мухи…

— Як же Бер-р-різка загнала таку силу в туман? — прокричав Мурко до Вербички.

— Їх було менше! — відповіла мавка. — Розплодилися!

Малюк подивився на Пташку, страху в очах дівчини вже не було. Була лише холодна рішучість, притаманна справжній мавці.

— А якщо спр-р-робує Пташка? — знову прокричав він.

— Це неможливо. Їх дуже багато, і Пташку ще не ініціювали до кінця. Вона має вступити у володіння Дібровою Смутку, а для цього треба саме заступити межу Діброви. А як це зробити? Тут же не пробитися!

— Вар-р-рто спр-р-робувати. Сивий! — заволав Мурко, що було сили.

Козак пробився до малюка.

— Маємо слабку надію!

Мурко швидко пояснив козаку, що й до чого, і Андрій не вагаючись погодився.

— До Діброви! — голосно закричав козак. — Клином пробивайтеся до діброви! Там надія на порятунок!

Наказ швидко передавали з вуст в уста. Ніхто не став сперечатися, і військо березоворудчан почало витягуватися клином, вістря якого було спрямоване до діброви. Попереду йшли Вербичка і Пташка. З кожним змахом їхніх рук чорна нечисть розліталася, як солом’яні ляльки. Військо поволі рухалось до Діброви.

— Може, хай її перенесе Мефодій? — прокричав Коник.

— Упир поранений. Він і сам би радий, та ледве на ногах тримається. До того ж вона має зробити це сама.

Праве плече Мефодія справді було страшно поранене — розірване щелепами перевертня, і він ледве відбивався лівою рукою.

До Діброви Смутку вже було рукою подати, але оборонців ставало все менше й менше. Ще крок — і Пташка зайде за межу!.. Але шлях їй перетнули марюки.

— Маєм прорватися, дитино, — рішуче сказала Пташці Вербичка, — ще крок! Ну! На три, я буду поруч!

Мавки змахнули руками.

— Р-раз! — вигукнула Вербичка і марюки поточились назад, але встояли.

— Два!

Дві потвори відлетіли вбік.

— Три! Біжи, Пташко! Я поруч!

Дівчина кинулася до Діброви. Крок, ще крок… Але одна з марюк кинулася їй навперейми — вона витягнулася в карколомному стрибку, і пазурі її були спрямовані в горло дівчини… Пташка закричала, але в останню мить молоду мавку прикрила собою Вербичка, і гострі, як леза ятагана, пазурі увійшли їй під серце. На підмогу нагодився Андрій. Блиснула шабля — і кудлата голова потвори покотилася землею, а Пташка ступила у Діброву.

Падаючи, Марюка потягла за собою і Вербичку. Демон конвульсивно смикнувся і вивільнив пазурі з тіла мавки. Вербичка схопилася на ноги, навіть не завваживши, що по її сорочці струменить кров… Їй було байдуже до себе, цікавило лише одне — Пташка встигла!

І тут Вербичка похитнулась і, подивившись на свої груди, впала на коліна.

— Вітаю тебе! — напівзгаслим голосом крикнула вона Пташці, піднявши голову і глянувши на дівчину. — Ти — Володарка Діброви!

Невідомо чому, але обидва війська враз зупинилися. Всі були приголомшені відчуттям могутньої сили, яка раптом, неначе дикий вихор, вирвалася з діброви.

Пташка зринула в повітря. З її очей і рук вдарило яскраве, сліпуче світло, і його промені, мов гострі шпичаки, пронизували чорну нечисть і зганяли її докупи.

Відьми, марюки, анциболоти, перевертні, вурдалаки верещали, гарчали, намагалися чинити опір, пручалася і звивалася, але невідома сила зводила їх докупи і, піддаючись їй, вони рушили до Переводу. Пташка подумки відшукала недавню хижку Никодима, оточену з усіх боків тягучими трясовинами, і чорна нечисть, волаючи та завиваючи, стрімголов кинулася з високою берега в річку, за світлом мавчиних очей. Воно підхопило їх і всім скопом відкинуло у саме серце трясовин.

І стало тихо. Пташка опустилася і підбігла до Вербички. Мавка лежала на траві, Борода підтримував її голову, а Гапка намагалася перев’язати рану.

— Марно, — кволо відмахнулася Вербичка, — я помираю…

Обличчя її посіріло, погляд почав згасати.

— Тітонько! — Дівчина взяла мавку за руку. — Дякую вам! Ви ж мене врятували!..

Очі Пташки заблищали від сліз.

— А ти врятувала всіх, — кволо всміхнувшись, відповіла Вербичка, — от і відновлено справедливість, а втрачене знайдено… Вибач… То я не завадила Марюці вбити твого батька… і кров Берізки, я вже не маю сумніву, на її лапах… Вона знала все, а я, дурна… загнала дрібних марюк у болото! Втішила себе… Вибач…

Тіло Вербички раптом затремтіло, а очі чи то від жаху, чи від подиву широко розплющилися: вона бачила щось — невидиме нікому.

— Дивись, Пташко! — з останніх сил вигукнула вона. — Дивись: Василь і Берізка! Вони кличуть мене і кажуть, що все давно пробачили і забули!

Пташка зібралась з силами і побачила… Світло! Світло, в якому чітко вимальовувалися дві постаті: жіноча — з далеких снів дитинства, і чоловіча — з примарної хати на галявині. Вони усміхалися їй! Пташка відчула, як затремтіла рука Вербички і як мавка враз затихла. І тут-таки, поруч з двома фігурами, з’явилась третя. Пташка підвелася, по її обличчю покотилися сльози. Раптом усі три постаті спалахнули яскравим світлом і осяяли собою всю Діброву. Це вже бачили всі, спалах був миттєвим, але таким, що на мить аж очі засліпив.

— Усе, — прошепотів Микита, — прокляття спало. Немає більше привида діброви…

12

Новий ранок був сповнений і радості, і жалоби. Багато полягло як людей, так і нечисті. Берег Рудки ряснів білими сорочками, заляпаними кров’ю оборонців селища, а поряд з ними горами лежали трупи чорної нечисті, яку стягали до річки і скидали у воду.

Своїх же полеглих вцілілі вирішили поховати у спільній могилі і насипати курган. Під вечір похорон було скінчено. За селом виріс високий курган, а чорні трупи навіки зникли у глибоких і швидких водах річки.

Повітрун і Микита стояли поруч та дивилися кудись удалечінь. До них підійшов Липень.

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав він, — ми навчимося жити по-новому!

— Туман зник. У Березову-Рудку прийдуть інші люди…

— А може, це й на добре, — зітхнув Липень, — хай ідуть, аби тільки краси цієї не сплюндрували і берегли її, полюбивши всім серцем.

— У! Так воно і буде, Липню, — сказав Вітряк, який підійшов слідом за старим. — Але не скоро ще люди прийдуть сюди! Бо довго ще житиме дурна слава про зловісні тумани на болотах, а вони тут ой як часто бувають!

А нечисть Андрія збиралася в путь. Бо хоч і милими стали їм береги Рудки, але п’янке повітря Запорожжя було стократ миліше. Тільки Мефодій лишався з Пташкою.

— Чекайте в гості будь-якої миті! — цілуючись на прощання з Галкою, сказала Пташка, — адже я добре пам’ятаю, де Дніпровий.

— Шкода, — сумно мовила Гапка, поцілувавши в щоку Мефодія, — шкода, що втрачаємо такого славного знахаря…

Упир зітхнув і відвернувся.

— Кхе-кхе, — прокашлявся Бородавка і смикнув Гапку за спідницю, — а що скажеш на те, що я в Дніпровий перебиратися надумав? Га? Чи приймеш?

Обличчя жінки просяяло.

— Так, авжеж, але…

— Відвоював, — махнув рукою Бородавка. — Е-ех…

13

Човен Андрія відпливав усе далі й далі від пристані Березової-Рудки. Попереду — Перевод, Удай, Сула і Дніпро. Козак і його дружина не поспішали, йшли за течією і милувалися чудовими краєвидами, широкими розливами, мальовничими острівцями і неосяжною блакиттю небес, у якій тонуло усе лихе, яке трапилося з ними, і відчуття безмежної радості сповнювало їхні серця, бо не відали вони, що чекає їх далі.

Лишилася позаду Березова-Рудка з новою Володаркою Діброви — Пташкою! Незліченні полчища чорної нечисті, які безслідно зникли у грузьких трясовинах, витоптали чарівні квіти в її Діброві, але вона, без сумніву, насіє і зростить нові…

І, може, знайде, нарешті, спокій Мефодій на берегах Рудки, поряд з названою донькою своєю!

Нечисть і люди дивилися тепер по-іншому одне на одного і хто знає, мо’, й народиться колись у Березовій-Рудці маленька берегинька чи лісовичок…