Чорний Загін

В нього було обличчя мертвяка, мумії, що погано збереглася. Його очі були живі й сповнені злоби, однак відразу під одним з них знаходився шматок згнилої плоті. Під носом, на правому боці рота, бракувало квадратного сантиметра губи. В отворі виднілися ясна й пожовтілі зуби.

Кульгавий сьорбнув чаю, зустрівся зі мою поглядом і усміхнувся.

Я ледь не надзюрив у штани.

Я підійшов до вікна. На дворі вже починало світати й сніг майже припинився, та все одно каменю не було видно.

На сходах почувся тупіт чобіт. До кімнати проштовхнулися Елмо і Ворон. Елмо гаркнув:

-- Ей, Док, як в біса ти позбувся того… -- слова застрягли йому в горлі, коли він побачив Кульгавого.

Ворон запитально поглянув на мене. Кульгавий повернувся. Коли він був спиною до мене, я знизав плечима. Ворон підійшов до однієї з стін і почав стягувати мокрий одяг.

Елмо зрозумів його задум. Він пішов у протилежний бік, роздягнувся біля вогню.

-- Чорт, я радий, що позбувся цих лахів. Як там Отто?

-- Он свіжий чайок, -- сказав я.

-- Мене все болить, Елмо, -- відповів Отто.

Кульгавий поглянув на кожного з нас, тоді на Одноокого і Гобліна, які ще досі не поворухнулися.

-- Бачу, Ловець Душ взяв з собою найкращих з Чорного Загону, -- прошептав він, однак його голос заповнив всю кімнату. – Де він?

Ворон не звертав на нього уваги. Він натягнув сухі штани, сів біля Отто, перевірив мою роботу.

-- Чудово вишиваєш, Док.

-- В цьому загоні дбають, щоб я мав постійну практику.

Елмо знизав плечима у відповідь Кульгавому. Він осушив своє горнятко, налив усім чаю і наповнив чайник з одного із глечиків. Поки Кульгавий пильно вдивлявся у Ворона, Елмо дав копняка Одноокому в ребра.

-- Ей! – вибухнув Кульгавий. – Я не забув, що ти зробив у Опалі. Чи під час кампанії у Форсбергу.

Ворон всівся спиною до стіни. Витягнув один із своїх найбільш грізних ножів і почав чистити ним нігті. Він посміхався. Він посміхався до Кульгавого, а в його очах було глузування.

Невже він нічого не боявся?

-- Куди ви поділи гроші? Вони не належали Ловцю Душ. Леді дала ці гроші мені.

Демонстративна зневага Ворона надала мені наснаги.

-- Ти часом не повинен зараз бути у В’язі? Леді наказала тобі залишити Клин.

Понівечене обличчя скривилося від люті. Шрам, що перетинав чоло і праву щоку, почервонів. Подейкують, що він тягнеться вниз через всі груди. І що удар завдала сама Біла Троянда.

Кульгавий встав. А клятий Ворон бовкнув:

-- О, стіл звільнився. Елмо, діставай карти.

Кульгавий нахмурився. Напруга швидко зростала.

-- Де бабло? – гаркнув він. – Воно моє. Будете співпрацювати зі мною чи ні? Вибір за вами. Та у вас будуть неприємності, якщо відмовитеся.

-- Хочеш бабло, то йди і зароби собі, -- відповів Ворон. – Злови Загребельного. Відрубай йому голову. Принеси до каменю. Для Кульгавого це раз плюнути. Загребельний звичайнісінький бандит. Проти Кульгавого в нього немає жодних шансів.

Мені здавалося, що Поневолений зараз вибухне. Та він стримався. На мить він здавався розгубленим.

Однак Кульгавий швидко повернув душевну рівновагу.

-- Гаразд. Бачу, ви хочете по-поганому.

На його обличчі з’явилася широка і жорстока посмішка.

Напруга досягла критичної точки.

*****

У відкритих дверях промайнула тінь. З’явилася струнка, темна постать і втупила погляд в спину Кульгавому. Я полегшено зітхнув.

Кульгавий різко повернувся. На мить мені здалося, що між Поневоленими заіскрило повітря.

Куточком ока я зауважив, що Гоблін сів. Його пальці танцювали в складному ритмі. Одноокий, повернений до стіни, шепотів щось у ковдру. Ворон повернув ніж, готовий до кидка. Елмо міцно стиснув чайник, щоб в разі потреби, хлюпнути окропом.

В мене під рукою не було жодної зброї.

Як в біса я мав їм допомогти? Описати цю епічну сутичку в Літописі, якщо виживу?

Ловець Душ зробив ледь помітний жест, обійшов Кульгавого, всівся на своє звичне крісло. Він витягнув носок чобота, підчепив і притягнув до себе одне з крісел, що стояло біля стола та виставив на нього ноги. Він дивився на Кульгавого, склавши долоні перед вустами.

-- Леді просила передати тобі. В разі, якщо я випадково наткнуся на тебе. Хоче з тобою зустрітися. – Весь час Ловець Душ розмовляв одним голосом. Твердим жіночим голосом. – Вона хоче поговорити з тобою про повстання у В’язі.

Кульгавий смикнувся. Рука, простягнута над столом, нервово затремтіла.

-- Повстання? У В’язі?

-- Бунтівники напали на палац і казарми.

Загрубіла шкіра на обличчі Кульгавого побіліла. Рука затремтіла ще більше.

-- Вона хоче знати, чому тебе не було там, щоб відбити напад, -- сказав Ловець Душ.

Кульгавий залишався в кімнаті ще три секунди. За цей час його обличчя спотворив жах. Мені рідко доводилося бачити такий неприхований страх. Тоді повернувся і втік.

Ворон метнув ножа. Він застряв у дверній рамі. Кульгавий навіть не зауважив.

Ловець Душ засміявся. Це не було вже знайоме нам глузування, а глибокий, неприємний, голосний, злорадний сміх. Він встав, повернувся до вікна.

-- А! Хтось забрав нашу нагороду. Коли це трапилося?

Щоб приховати свою реакцію, Елмо пішов закривати двері.

-- Кинь мого ножа, -- сказав Ворон.

Я наблизився до Ловця Душ, виглянув у вікно. Снігопад вже припинився. Було видно камінь. Холодний, позбавлений блиску, вкритий зверху снігом.

-- Не знаю, -- я сподівався, що мій голос прозвучав щиро. – Всю ніч падав густий сніг. Коли я виглядав останній раз, до того, як з’явився Кульгавий, то не побачив нічого. Може спуститися на площу й поглянути.

-- Не варто, -- він підсунув крісло, щоб було видно площу. Пізніше, після того як взяв чай від Елмо і випив його (відвернувшись від мене, щоб я не бачив обличчя) він задумливо сказав:

-- Загребельного ми ліквідували. Його наволоч в паніці. І вишенька на торті – Кульгавий знову зганьбився. Доволі непогано.

-- Це правда? – запитав я. – Про В’яз?

-- Щира правда, -- відповів він незвично веселим голосом. – Цікаво, звідки повстанці пронюхали, що Кульгавого не було у В’язі. І яким чином Перевертень довідався про клопоти, вчасно з’явився і придушив повстання до того, як сталася катастрофа.

Ще одна пауза.

-- Не сумніваюся, що Кульгавий задумається над цим, коли буде зализувати рани. – Він знову засміявся. Цим разом тихіше, більш зловіщо.

Елмо і я зайнялися приготуванням сніданку. Як правило кухнею завідував Отто, тож у нас була причина порушити щоденну рутину. Через певний час, Ловець Душ зауважив:

-- Вам немає сенсу сидіти тут. Молитви вашого Капітана були вислухані.

-- Ми можемо повернутися? – запитав Елмо.

-- Немає причин залишатися, правильно?

В Одноокого були причини, та вони нікого не обходили.

-- Після сніданку починаємо пакуватися, -- сказав нам Елмо.

-- Ти збираєшся подорожувати в таку погоду? – запитав Одноокий.

-- Капітан хоче, щоб ми повернулися.

Я відніс Ловцю Душ яєчню зі збитих яєць. Навіть не знаю чому. Він їв нечасто, а сніданок майже ніколи. Та він взяв тарілку, повернувся до мене спиною.

Я виглянув у вікно. Натовп зауважив зміни. Хтось очистив обличчя Загребельного від снігу. В нього були відкриті очі. Здавалося, що він спостерігав за подіями. Моторошно.

Люди метушилися під столом і билися за монети, які залишилися після нас. Натовп копошився, як хробаки в напівзігнилому трупі.

-- Хтось повинен віддати йому належне, -- пробурмотів я. – Він був в біса грізним противником.

-- Маєш свій Літопис, -- сказав мені Ловець Душ і додав. – Тільки переможці вшановують своїх полеглих ворогів.

Тоді я вже йшов по власну тарілку. На мить я задумався, що він мав на увазі, проте гаряча їжа була в той час важливішою.

Всі, крім мене і Отто, зібралися в конюшні. Вони планували повернутися з возом по раненого. Я дав йому щось, щоб полегшити майбутні труднощі в дорозі.

Вони не поспішали. Елмо мав намір натягнути навіс і таким чином захистити Отто від негоди. Щоб скрасити очікування, я розкладав пасьянси.

Раптово, як грім з ясного неба, Ловець Душ сказав:

-- Вона прекрасна, Док. Молода. Свіжа. Чарівна. Та в неї кам'яне серце. Кульгавий в порівнянні з нею миле цуценя. Молися, щоб вона ніколи не зупинила свій погляд на тобі.

Ловець Душ дивився у вікно. Я хотів задати тисячу питань, та мені немов заціпило. Хай йому чорт. Я втратив такий шанс.

Якого кольору було її волосся? Її очі? Як вона посміхалася? Звідки мені було знати, що це все матиме для мене велике значення.

Ловець Душ встав, одягнув свій плащ.

-- Варто було, хоча б заради Кульгавого, -- заявив він. Зупинився біля дверей і пронизав мене поглядом. – Ти, Елмо і Ворон випийте за моє здоров’я. Чув?

І вийшов.

Через хвилину прийшов Елмо. Ми посадили Отто на віз і вирушили в Мейстрікт. Довший час мої нерви були ні к бісу.

Глава 4: Шепіт

Якщо пам'ять мені не зраджує, ця сутичка принесла нам найбільше користі, при найменшій затраті зусиль. Чисте везіння, що на всі сто відсотків було на нашому боці. Для повстанців це була катастрофа.

Ми драпали з Клина, де оборона Леді рухнула майже за одну ніч. Разом з нами втікали п’ять чи шість сотень солдатів регулярної армії, що відстали від своїх підрозділів. Щоб виграти час, Капітан вирішив пробиратися через Захмарний Ліс до Паничів, замість того, щоб обійти його довшою південною дорогою.

День чи два дороги позаду, нас переслідував батальйон регулярних сил повстанців. Ми могли розвернутися і відлупцювати їх, та Капітан волів тихенько вислизнути. Мені подобався хід його думок. Бої поблизу Троянд були криваві. Полягли тисячі людей. До Загону приєдналося стільки солдат, що я втрачав їх тільки тому, що мені бракувало часу оглянути їхні рани.

Ми мали наказ зголоситися до Нічного Жаху в Паничах. Ловець Душ вважав, що Паничі стануть наступною ціллю повстанців. Хоча ми були пекельно змучені, нас очікувало ще багато запеклих боїв, перш ніж зима сповільнить ходу війни.

-- Док! Глянь сюди!

До місця, де сиділи я, Капітан, Мовчун і ще пара інших підбіг Білосніжка. Через плече в нього була перекинена гола жінка. Вона була привабливою, поки її хтось ретельно не віддухопелив.

-- Не погана, Білосніжка. Не погана, -- сказав я і повернувся до свого щоденника. Позаду Білосніжки не стихали зойки і крики. Солдати пожинали плоди перемоги.

-- Варвари, -- зауважив Капітан без гніву.

-- Часом потрібно дати їм випустити пару, -- нагадав я йому. – Краще тут, ніж з населенням у Паничах.

Капітан неохоче погодився. Він просто не переварює грабежі та зґвалтування, хоча вони і є невід’ємними атрибутами нашої професії. Гадаю, в глибині душі він романтик, принаймні, коли йдеться про жінок.

Я спробував поправити йому настрій.

-- Вони самі напросилися, взявши зброю до рук.

-- Скільки часу це вже тягнеться, Док? – запитав він мене похмуро. – Здається, що цілу вічність, згоден? Ти хоча б пам’ятаєш час, коли не був солдатом? Навіщо все це? Що ми взагалі тут робимо? Ми постійно виграємо битви, однак Леді програє війну. Чому б просто не зав’язати з всім цим і не розійтися по хатах?

Частково він мав рацію. Від Форсберга ми постійно відступаємо, хоча й добре воюємо. Клин був наш, поки не втрутилися Перевертень і Кульгавий.

Під час останнього відступу ми наткнулися на базовий табір повстанців. Ми припускали, що це їхній головний тренувальний і збірний пункт в кампанії проти Нічного Жаху. На щастя, ми зауважили повстанців першими. Ми оточили табір і на світанку налетіли з диким гиканням. Значна чисельна перевага була на боці повстанців, проте вони майже не чинили опору. Більшість з них були зеленими добровольцями. Найбільше нас вразила присутність полку амазонок.

Звичайно, що ми чули про них. Кілька з них були на сході, біля Іржі, де бої значно затятіші й кривавіші. Однак це була наша перша зустріч. В наших хлопців з’явилося почуття зневаги до жінок-воїнів, хоча ті билися значно краще за своїх чоловіків.

В наш бік почав плинути дим. Хлопці підпалили казарми й штабні будинки.

-- Док, йди припильнуй, щоб ті бовдури не спалили ліс, -- пробурмотів Капітан.

Я встав, взяв свою торбу і побрів в напрямку галасу.

Повсюди валялися трупи. Йолопи почувалися у відносній безпеці. Вони не збудували частокіл і не викопали рів навколо табору. Тупість. Це перше, що потрібно зробити, навіть якщо впевнений, що на сто кілометрів навколо, немає жодного ворога. Тільки тоді будується дах над головою. Краще змокнути, ніж дати себе вбити.

Я повинен би вже звикнути до цього. Я провів у Загоні достатньо часу. І тепер це турбує мене не так сильно, як колись. Я прикрив бронею найбільш вразливі місця в своєму сумлінні. Та все одно намагаюся не бачити найгіршого.

Ви, ті хто прийшли після мене і шкрябаєте далі цей Літопис, вже зрозуміли, що я уникаю описувати всю правду про нашу банду мерзотників. Ви знаєте, що вони злі, жорстокі та темні. Вони справжні варвари, які втілюють в життя свої самі жорстокі фантазії. Їх стримує тільки присутність кількох порядних хлопців. Я не часто показую їх з цієї сторони, бо вони мої побратими, моя сім’я, а мене змалку навчили не обзиватися погано про родину. Вивчене з дитинства пам’ятається найдовше.

Ворон сміється, коли читає мої звіти.

-- Окозамилювання, -- ось як він їх називає та погрожує відібрати в мене Літопис і написати історію, як він її бачить.

Вдає з себе крутого. Насміхається з мене. А хто вештався по табору, перериваючи хлопцям забаву, як тільки вони починали когось катувати? За ким лазить десятирічна дівчинка на старому мулі? Не за Доком, брати і сестри. Не за Доком. Який з Дока романтик. Це прерогатива Капітана і Ворона.

Звісно, Ворон став найкращим другом Капітана. Сидять собі каменем, а між ними панує кам’яна тиша. Їм вистачає просто перебувати в товаристві один одного.

Елмо командував підпалювачами. Це були старші члени Загону, які вже заспокоїли свої скромні плотські бажання. Серед тих, хто й далі поневіряв жінками, переважали наші молоді прихвостні з регулярних військ.

Вони добре билися під Трояндами, проте повстанці виявилися сильнішими. Половина Кола Вісімнадцяти виступила там проти нас. На нашому боці були тільки Кульгавий і Перевертень. Та й то цих двоє витрачали більше часу намагаючись нашкодити один одному, ніж відбиваючи атаки Кола. В результаті цілковитий розгром. Найбільш принизлива поразка Леді за останнє десятиліття.

Коло, як правило, тримається разом. Вони не витрачають більше зусиль на сварки між собою, ніж на боротьбу з ворогом.

-- Ей! Док! – покликав Одноокий. – Приєднуйся до забави.

Він кинув палаючу головешку у відчинені двері казарми. Будівля відразу вибухнула. Важкі дубові віконниці злетіли з вікон. Язики полум’я охопили Одноокого. Він вискочив мов навіжений, заплутане волосся тліло під чудернацьким, крисатим брилем. Я повалив його на землю і почав гамселити брилем по волоссю.

-- Годі. Припини, -- гаркнув він. – Бачу, курва, це приносить тобі неабияке задоволення.

Не в змозі стримати посмішку, я допоміг йому встати.

-- Як ти?

-- Трохи підгорів, -- сказав він і напустив на себе той вдаваний, поважний вигляд, який приймають коти, після якоїсь особливо невдалої витівки. Мовляв: -- Саме це я й збирався вчудити.

Полум’я клекотало. Шматки стріхи злетіли над будинком.

-- Капітан відправив мене припильнувати, щоб ви, клоуни, не спалили ліс, -- зауважив я.

В цю мить з-за рога палаючого будинку неспішно вийшов Гоблін. На його широкому роті розтягнулася дурна посмішка.

Одноокий тільки глянув на нього і відразу заверещав.

-- Тупий довбень! Це твої дурні жарти.

Він видав з себе завивання, від якого в мене мурашки забігали по спині й почав танцювати. Клекіт полум’я посилився, став ритмічним. Невдовзі мені здалося, що я бачу, як серед полум’я за вікном щось стрибає.

Гоблін теж це побачив. Його дурна посмішка зникла з обличчя. В нього перехопило подих, він побілів, а тоді почав свій власний танок. Він і Одноокий вили, пронизливо кричали й практично не звертали на себе увагу.

З корита вилетіла вода, і описавши в повітрі дугу, з плескотом хлюпнула на полум’я. Слідом за нею полетіла вода з бочки. Клекіт полум’я зійшов майже нанівець.

Одноокий підскочив і штовхнув Гобліна, намагаючись порушити його концентрацію. Гоблін вигинався, гойдався, пищав та продовжував танцювати. Нова порція води вилилася на вогонь.

-- Солодка парочка.

Я обернувся. Елмо прийшов поглянути.

-- Маєш рацію, -- відповів я. Їхня метушня, сварки, скиглення – це втілення старших колег по цеху. Та їхня суперечка не заходить так далеко, як між Перевертнем і Кульгавим. Якщо придивитися зблизька, то видно що Одноокий і Гоблін – друзі. Серед Поневолених друзів немає.

-- Пішли, щось покажу, -- сказав Елмо. Він не промовив більше ні слова. Я кивнув і пішов за ним.

Гоблін і Одноокий продовжували вовтузитися. Та виглядало, що Гоблін перемагав. Тож я перестав непокоїтися, що спалахне пожежа.

-- Зможеш прочитати цю північну базгранину? – запитав Елмо. Він завів мене в будинок, де ймовірно знаходилося командування всього табору. Елмо вказав на гору паперів, яку його люди насипали на підлозі, очевидно, щоб розпалити ще один вогонь.

-- Розберемося.

-- Гадаю, тут може бути щось цікаве.

Я вибрав аркуш навмання. Це була копія наказу конкретному батальйону регулярних сил повстанців проникнути в Паничі і затаїтися в будинках місцевих прибічників, поки не настане час вдарити захисникам Паничів в спину. Підписано: Шепіт. Внизу знаходився список контактів.

-- Нічого собі, -- сказав я, в мене раптово перехопило подих. Лише в одному цьому наказі було пів десятка таємниць повстанців і натякалося на ще кілька. -- Нічого собі.

Я схопив інший аркуш. Як і на першому, там містився наказ конкретному підрозділу. Як і на першому, там відчинялося вікно в самісіньке серце теперішньої стратегії повстанців.

-- Клич Капітана, -- сказав я Елмо. – Клич Гобліна, Одноокого, Лейтенанта і всіх інших, хто повинен…

Напевно в мене був чудний вигляд. В Елмо на обличчі з’явився дивний, нервовий вираз і він перебив мене.

-- Що в біса трапилося, Док?

-- Всі плани й накази відносно кампанії проти Паничів. Повний план битви.

Однак це ще було не все. Найголовніше я вирішив приберегти для Капітана.

-- Рухайся. Дорога кожна хвилина. Заборони їм палити папери. Хай йому чорт, зупини їх. Ми натрапили на золоту жилу. Не дай Боже пустити її з димом.

Елмо гримнув дверима. Я чув, як його ревіння затихало у віддалі. Елмо – хороший сержант. Він не витрачав часу на дурні запитання. Крекнувши, я всівся на підлозі й почав переглядати документи.

Скрипнули двері. Я навіть не підняв погляд. Мене охопила лихоманка, я швидко переглядав документи, хапаючи їх з кучі й сортуючи на менші купки. Краєчком ока я побачив брудні чоботи.

-- Можеш прочитати це, Ворон? – Я впізнав його по ході.

-- Звичайно.

-- Допоможи мені розібратися, що тут у нас.

Ворон всівся навпроти мене. Між нами лежала куча паперів, що майже закривала нас одне від одного. Сонечко встала позад нього, щоб не мішати йому, проте достатньо близько, щоб перебувати під його захистом. В її нерухомих, порожніх очах досі стоїть жах, пережитий нею в тому далекому селі.

В певному сенсі Ворон типовий представник нашого Загону. Різниця між ним і всіма нами полягає в тому, що йому завжди потрібно більше ніж іншим, енергія б’є в ньому через край. Може тому, що Ворон новачок, наш єдиний побратим з півночі, він став символом нашого життя на службі у Леді. Його душевні муки стали нашими душевними муками. Коли, в хвилину скрути, він відмовляється стогнати і бити себе в груди, ми чинимо так само. Ми воліємо розмовляти металевим голосом зброї.

Досить. Навіщо забивати собі голову цими дурницями? Елмо натрапив на золоту жилу. Ворон і я вишукували самородки.

Неспішно увійшли Гоблін і Одноокий. Жоден з них не кумекає по-північному. Вони почали забавлятися, змушуючи тіні, що невідомо звідки взялися, ганятися одна за одною по стінах. Ворон кинув на них суворий погляд. Коли в тебе на голові купа проблем, їхнє постійне блазнювання і дрібні суперечки починають дратувати.

Вони поглянули на нього, припинили пустувати і чемно сіли – майже, як покарані діти. У Ворона є цей вроджений дар, енергія, харизма, що змушує людей, набагато небезпечніших, ніж він, тремтіти немов від нього віє холодний, темний вітер.

Прибув Капітан в товаристві Елмо і Мовчуна. Крізь відчинені двері я зауважив, що поблизу тиняється кілька людей. І як вони відчувають, що щось затівається?

-- Що тут в тебе, Док? – запитав Капітан.

Я подумав, що він витягнув з Елмо все до останньої краплини, тож відразу перейшов до суті.

-- Ці накази, -- я тицьнув у одну з купок. – Всі ці рапорти, -- я тицьнув в другу. – Підписані Шепіт. Ми топчемо грядки в особистому садку Шепіт.

Мій голос перейшов у писк.

Певний час всі мовчали. Гоблін видав з себе кілька пискливих звуків, коли до кімнати забігли Красунчик та інші сержанти. Нарешті, Капітан запитав Ворона:

-- Це правда?

Ворон кивнув.

-- Судячи по документах, вона сновигала туди-сюди ще з ранньої весни.

Капітан склав долоні й почав крокувати по кімнаті. Він нагадував мені старого, змученого ченця, що йде на вечірню молитву.

Шепіт – найбільш знаменитий генерал повстанців. Не дивлячись на неймовірні зусилля Десяти, весь східний фронт тримається завдяки саме її незламному духу. Вона також найнебезпечніша з Кола Вісімнадцяти. Вона славиться ретельністю при плануванні кампаній. У війні, яка занадто часто нагадує збройний хаос по обидва боки, її підрозділи виділяються прекрасною організацією, дисципліною та злагодженістю.

-- Вона командує повстанськими силами в Іржі. Правильно? – розмірковував Капітан. Битва за Іржу вже тягнеться три роки. Подейкують, що спустошено сотні квадратних кілометрів. Під час останньої зими обидві сторони, щоб вижити, були змушені їсти своїх мертвих.

Я кивнув. Питання було риторичним. Він просто думав вголос.

-- Бійня під Іржею тягнеться роками. Шепіт не здається. Леді не хоче вступитися. Але, якщо Шепіт направляється сюди, тоді Коло вирішило здати Іржу.

-- Це означає, що вони переходять зі східної на північну стратегію, -- додав я.

Північ залишається найслабшим флангом в позиції Леді. Захід повалений. Союзники Леді контролюють море на півдні. Відколи кордони Імперії сягнули великих лісів за Форсбергом, північчю нехтували. Саме на півночі повстанці досягли найбільш разючих успіхів.

-- Вони набирають обертів, -- зауважив Лейтенант. – Взяли Форсберг, спустошили Клин, знищили Троянди і оточили Жито. Регулярні війська повстанців рухаються в напрямку Віста і Джейн. Їх зупинять, та Коло безперечно знає це. Тому вони вирішили змінити стратегію і рушити на Паничі. Якщо Паничі не вистоять, повстанці опиняться на краю Країни Вітрів. Залишається тільки перейти Країну Вітрів, видряпатися по Сходах Сліз і вони споглядатимуть на Чари з відстані в сто кілометрів.

Я продовжив переглядати й сортувати папери.

-- Елмо, пошукайте навколо, може натрапите на ще щось цікаве. Вона могла дещо приховати.

-- Візьми Одноокого, Гобліна і Мовчуна, -- запропонував Ворон. – З ними більше шансів на щось натрапити.

Капітан дав добро.

-- Закругляємося, -- наказав він Лейтенанту. – Короп, ти і Красунчик, вишикуйте людей в похідний стрій. Сірник, подвій вартових.

-- Сер? – запитав Красунчик.

-- Ти ж не хочеш бути тут, коли повернеться Шепіт, правда? Гоблін, йди сюди. Вийди на зв'язок з Ловцем Душ. Потрібно передати інформацію на самий верх. Негайно.

Гоблін скривив кислу міну, тоді пішов у куток і почав щось тихенько бурмотіти. Це були маленькі, тихі чари… на початку.

-- Док, ти й Ворон, коли закінчите, спакуйте всі документи, -- продовжив Капітан. – Вони нам ще згодяться.

-- Найкраще я прибережу для Ловця Душ, -- сказав я. – Але деякі з них вимагають негайної уваги, якщо ми хочемо мати з них хоч якийсь пожиток. Тобто, потрібно щось зробити перш, ніж Шепіт встигне попередити своїх.

-- Гаразд, -- перервав він мене. – Я пришлю віз. Не баріться.

Коли він виходив, то весь посірів.

Стогін і зойки надворі переросли в перелякані крики. Я розпрямив онімілі ноги й підійшов до дверей. Хлопці зганяли повстанців на плац. В’язні відчули раптове бажання Загону накивати п’ятами. Вони думали, що загинуть за кілька хвилин до того, як прибуде порятунок.

Похитавши головою, я повернувся до документів. Ворон поглянув на мене так, немов поділяв мій біль. Хоча, з іншого боку, це могло бути презирство до моєї слабості. З Вороном ніколи не відомо.

Крізь двері протиснувся Одноокий, підійшов до нас і висипав оберемок клунків замотаних у непромокальну тканину. На них налипли мокрі грудки землі.

-- Ти мав рацію. Ми викопали це за її спальнею.

Гоблін видав з себе довгий, пронизливий вереск, від якого кров у моїх жилах замерзла, як від крику сови, почутого в лісі опівночі. Одноокий негайно метнувся на звук.

В такі миті я починаю сумніватися в щирості їхньої ворожнечі.

-- Він у Вежі, -- простогнав Гоблін. – З Леді. Я бачу Її його очима… його очима… його очима… Темрява! О, Боже, темрява! Ні! Боже, ні! Ні!

Його слова переросли в сповнений абсолютного жаху крик, а тоді поступово стихнули.

-- Око. Величезне Око. Воно бачить мене наскрізь.

Ворон і я наморщили чоло і знизали плечима. Ми й гадки не мали про що він базікав.

Голос Гобліна звучав так, немов він впав у дитинство.

-- Нехай воно не дивиться на мене. Нехай воно перестане. Я був чемним. Заберіть його геть.

Одноокий опустився на коліна поряд з Гобліном.

-- Вже все добре. Все добре. Воно не справжнє. Все буде гаразд.

Я переглянувся з Вороном. Він повернувся до Сонечка й почав жестикулювати.

-- Я посилаю її за Капітаном.

Сонечко з неохотою пішла. Ворон взяв наступний аркуш паперу з купи й почав читати. Холодний, як камінь, наш Ворон.

Гоблін покричав ще трохи, а тоді запанувала мертва тиша. Я різко повернувся. Одноокий підняв руку, показуючи, що моєї допомоги не потрібно. Гоблін закінчив передавати наше повідомлення.

Гоблін потрохи заспокоювався. Вираз жаху залишив його обличчя. Повернувся рум’янець. Я став на коліна й перевірив пульс на шиї. Серце в нього тріпотіло, але ритм поступово сповільнювався.

-- Чудо, що його не вбило цим разом, -- сказав я. – Раніше бувало так погано?

-- Ні, -- Одноокий відпустив руку Гобліна. – Наступного разу краще не доручати йому виходити на зв'язок.

-- Воно прогресує?

Моя професія межує з їхньою вздовж вкритих темрявою країв, але тільки незначною мірою. Я мало що знаю.

-- Ні. Певний час потрібно буде підтримувати його віру в себе. Здається, він застав Ловця Душ в самому серці Вежі. Це будь-кого виб’є з рівноваги.

-- Він був в присутності Леді, -- видихнув я. Я не міг стримати хвилювання. Гоблін бачив Вежу зсередини! Можливо він бачив Леді! Тільки Десять Поневолених будь-коли поверталися з Вежі. Людська уява наповнювала її тисячею жахливих можливостей. А в мене був живий свідок!

-- Відстань від нього, Док. Коли буде готовий, сам тобі розповість.

В голосі Одноокого пролунав різкий тон.

Вони сміються з моїх фантазій, кажуть я закохався в нечисть. Може вони й мають рацію. Інколи моє зацікавлення лякає навіть мене. Занадто вже воно нагадує одержимість.

На певний час я забув про свої обов’язки щодо Гобліна. В цю мить він перестав бути людиною, братом, старим другом. Він перетворився на джерело інформації. Тоді, присоромлений, я повернувся до документів.

Невдовзі сповнена рішучості Сонечко притягнула спантеличеного Капітана.

-- А, ясно. Вийшов на зв'язок, -- він пильно поглянув на Гобліна. – Вже сказав щось? Ні? Розбуди його, Одноокий.

Одноокий почав протестувати, передумав і лагідно потрусив Гобліна. Гоблін не поспішав прокидатися. Його глибокий сон нагадував транс.

-- Якісь проблеми? – запитав Капітан.

Я пояснив. Він фиркнув і сказав:

-- Віз у дорозі. Починайте пакуватися.

Я почав вирівнювати купки документів.

-- Я мав на увазі Ворона, Док. Ти будь наготові. Мене тривожить стан Гобліна.

Капітан мав рацію. Гоблін знову побілів. Його подих був неглибоким і швидким. Він дихав дедалі важче.

-- Дай йому ляпаса, Одноокий, -- порадив я. – Можливо йому здається, що він все ще там.

Ляпас допоміг. Гоблін відкрив сповнені паніки очі. Він впізнав Одноокого, здригнувся, глибоко вдихнув і пропищав:

-- От так ви мене вітаєте? Після всього цього?

Однак його голос зрадив, що протест був нещирим. Навіть глухий почув би в ньому полегшення.

-- З ним все гаразд, -- сказав я. – Вже починає, курва, скиглити.

Капітан присів. Він не промовив ані слова. Гоблін сам почне говорити, коли буде готовий.

Він збирався з силами кілька хвилин, а тоді промовив:

-- Ловець Душ наказав забиратися звідси до бісової матері. Якомога швидше. Він зустрінеться з нами по дорозі в Паничі.

-- Це все?

В повідомленнях завжди те саме, але Капітан сподівається на щось більше. Після того, як я побачив, що пережив Гоблін, мені здається, що гра не варта свічок.

Я пильно поглянув на нього. Спокуса була нестерпною. Він зустрів мій погляд.

-- Пізніше, Док. Мені потрібен час, щоб зібратися з думками.

Я кивнув і сказав:

-- Чай на травах поставить тебе на ноги.

-- Ну, ні. Ти не залиєш в мене сечу щура, приготовану Однооким.

-- Та не його. Мого власного приготування.

Я відсипав чаю достатньо на літру міцного напою, передав Одноокому, закрив торбу і повернувся до паперів. За вікном заскрипів віз.

Коли я виносив перший оберемок документів, то зауважив, що хлопці на плацу добивали поранених, щоб ті не мучилися. Капітан не тягнув кота за яйця. Він хотів опинитися якнайдалі від табору перш, ніж повернеться Шепіт.

Я його розумію. В неї паскудна репутація.

До загорнених в непромокальну тканину пакунків я взявся тільки коли ми знов були в дорозі. Я всівся біля візника і розгорнув перший, марно намагаючись не звертати увагу на шалене коливання підводи без ресор.

Я двічі переглянув вміст пакетів. З кожною миттю, мене проймала дедалі гостріша тривога.

Справжня дилема. Розповісти Капітанові те, що я щойно довідався? Розповісти Одноокому або Ворону? Інформація зацікавила б кожного з них. Притримати все для Ловця Душ? Безперечно, він волів би, щоб я так поступив. Мене турбувало питання, чи поділитися цією інформацією належало до моїх обов'язків щодо Загону? Я потребував поради.

Я зіскочив з воза, пропускаючи колону, поки не побачив Мовчуна. Він чатував посередині. Одноокий їхав попереду, а Гоблін позаду. Кожен з них вартий цілого взводу розвідки.

Мовчун поглянув на мене вниз зі свого великого, чорного коня, на якому їздить, коли у нього мерзенний настрій. Насупився. Серед наших чарівників він найбільше виглядає на злого, хоча, як і в більшості з нас, це скоріше образ, а не його суть.

-- В мене проблема, -- сказав я йому. – Поважна. Кращого порадника від тебе мені не знайти.

Я оглянувся навколо.

-- Не хотілося б, щоб ще хтось почув це.

Мовчун кивнув. Він зробив кілька складних, плавних жестів, так швидко, що я не поспів за ними поглядом. Раптово, я перестав чути всі звуки з відстані більшої, ніж півтора метра. Ви будете вражені, скільки звуків ви не помічаєте, поки вони не зникнуть. Я розповів Мовчуну все, про що довідався.

Мовчуна не так легко вразити. Він бачив і чув вже все. Але цього разу він виглядав на добряче приголомшеного.

На мить мені здалося, що він щось скаже.

-- Чи слід розповідати Ловцю Душ?

Енергійний стверджувальний кивок голови. Гаразд. В цьому я не сумнівався. Ця новина переростала Загін. Якби ми залишили її для себе, вона б знищила нас.

-- А Капітану? Одноокому? Ще комусь?

Цим разом він відповів не так швидко, і не так рішуче. Він порадив мені утриматися від цього. З допомогою кількох запитань та інтуїції, яка розвинулася в мене після довгого перебування в його компанії, я зрозумів -- Мовчун вважає, що Ловець Душ розповсюдить інформацію тільки серед тих, кому це абсолютно необхідно знати.

-- Ну, добре. Дякую, -- сказав я і помчав у голову колони. Опинившись поза полем зору Мовчуна, я запитав одного з хлопців:

-- Ворона не бачив?

-- Попереду з Капітаном.

Я так і думав. Я помчав далі.

Поміркувавши трохи, я вирішив перестрахуватися. Кращої страховки ніж Ворон годі й шукати.

-- Вмієш читати на древніх мовах? – запитав я його. Мені було важко розмовляти з ним. Вони з капітаном їхали верхи, а відразу позаду Сонечко. Її мул весь час намагався наступити мені на п’яти.

-- Трохи. Це частина класичної освіти. А тобі навіщо?

Я незграбно підбіг вперед.

-- Дивися куди йдеш, скотино, бо сьогодні на вечерю в нас буде смажений мул.

Присягаю вам, мул глузливо посміхнувся.

-- Деякі з цих документів старі, -- сказав я Ворону. -- Ті, що роздобув Одноокий.

-- Тоді вони вже не варті уваги, правильно?

Я знизав плечима і задріботів ногами, щоб не відстати від нього, старанно добираючи слова.

-- Хтозна. Леді та Десять Поневолених, вони теж древні.

Я зойкнув, крутнувся і відбіг назад, схопившись за плече там, де мене вкусив мул. Мул виглядав невинно, зате Сонечко пустотливо посміхалася.

Варто було знести цей біль, щоб побачити її посмішку. Вона так рідко посміхалася.

Я перетнув колону і почав відставати, поки не зрівнявся з Елмо.

-- Щось не так, Док? – запитав він.

-- Га? Ні. Все гаразд.

-- Ти наче переляканий.

Я й був переляканий. Я трохи відхилив кришку маленької скриньки, щоб заглянути всередину і побачив, що вона повна мерзоти. Те, що я прочитав, забути вже неможливо.

Коли я знов побачив Ворона, обличчя в нього було таке ж сіре, як в мене. А то й сіріше. Ми йшли поряд і він коротко змалював, що довідався з документів, які я не зміг прочитати.

-- Деякі з них належали чарівнику Боманзу, -- сказав він мені. – Інші походять з часів Домінації. Деякі на ТеллеКурре. Тільки Поневолені досі користуються цією мовою.

-- Боманз? – перепитав я.

-- Саме так. Той, що розбудив Леді. Якимось чином Шепіт заволоділа його таємними записами.

-- Ого.

-- Маєш рацію. Ого.

Ми розійшлися, кожен залишився наодинці зі своїми страхами.

Ловець Душ підкрався непомітно. Поверх його звичної шкіри, на ньому був одяг схожий на наш. Ніхто не звернув увагу, коли він прослизнув у колону. З якого часу він був з нами я не знаю. Я зауважив його, коли ми виходили з лісу, після трьох днів невпинного маршу по вісімнадцять годин. Я ледь переставляв одну ногу за другою, зболілий, і мимрив, що я вже застарий для цього, коли ніжний жіночий голос поцікавився:

-- Як ти сьогодні почуваєшся, цілителю?

В голосі бриніла насмішка.

Якби я не був таким виснаженим, я б підскочив на три метри, та ще й з криками. В теперішньому стані я просто зробив наступний крок, з зусиллям повернув голову і пробурмотів:

-- Що з’явився, не забарився?

В цю мить я відчував тільки глибоку апатію.

Хвиля полегшення прийде пізніше, та тоді мої мізки не слухалися мене так само, як тіло. Після такої довгої втечі було важко щось відчувати. В моєму світі не залишилося місця для хвилювання чи страху.

Ловець Душ марширував поряд зі мною, крок в крок, час від часу позираючи в мій бік. Я не бачив його обличчя, та відчував радісний настрій.

Нарешті мене попустило, і відразу охопила хвиля жаху від власного нахабства. Я обізвався до Ловця так, немов він один з нас. В цю мить я очікував, що мене спопелить блискавка.

-- Що йдемо поглянемо на документи? – запитав він. Сумнівів не залишилося. В нього дійсно був радісний настрій. Я відвів його до воза. Ми видряпалися на підводу. Візниця поглянув на нас широкими очима, тоді втупив погляд вперед, тремтячи й намагаючись нічого не чути.

Я відразу вказав на пакунки, що були закопані, а сам почав злізати.

-- Залишся, -- сказав він. – Їм ще зарано знати.

Він відчув мій страх і захихотів, як маленьке дівчисько.

-- Не бійся, Док. Насправді, Леді особисто вдячна тобі.

Він знов засміявся.

-- Вона хотіла знати про тебе все, Док. Абсолютно все. Ти заполонив її уяву.

Мене знов охопив страх. Ніхто не хоче привертати увагу Леді.

Ловець Душ насолоджувався моєю тривогою.

-- Можливо, вона навіть надасть тобі аудієнцію, Док. Ой, лишенько. Ти що зблід? Спокійно, явка не обов’язкова. Ну, годі. До роботи.

Я ще не бачив, щоб хтось так швидко читав. Фіть і він вже проглянув як старі, так і нові документи.

-- Ти не міг прочитати все, -- сказав він діловим жіночим голосом.

-- Ні.

-- Я теж не можу. Дещо зможе розшифрувати тільки Леді.

Дивно, подумав я. Я очікував більшого ентузіазму. Те, що ми захопили ці документи було для нього неабияким успіхом, бо саме він здогадався взяти на службу Чорний Загін.

-- Що ти з цього зрозумів?

Я почав розповідати про плани повстанців атакувати Паничі, і про те, що означала присутність Шепіт.

Він тихо засміявся.

-- Старі документи, Док. Розкажи мені про старі документи.

Я вкрився потом. Чим лагідніше і делікатніше він говорив, тим більший страх мене охоплював.

-- Старий чаклун. Той, що пробудив вас всіх. Дещо написав він.

Курва. Я знав, що бовкнув лишнього, ще до того, як закінчив говорити. З всього Загону тільки Ворон міг розпізнати папери Боманза.

Ловець Душ знов тихо засміявся і по-панібратськи плеснув мене по плечу.

-- Я так і думав, Док. Я не був впевнений, але так думав. Я знав, що ти не втримаєшся і розповіси Ворону.

Я промовчав. Мені хотілося збрехати, але він знав.

-- Тільки так ти міг довідатися. Ти розповів йому, що там згадується справжнє ім’я Кульгавого, тому він прочитав все, що зміг. Правильно?

Я продовжував мовчати. Ловець Душ сказав правду, але мною керували не зовсім щирі мотиви. Ворон має свої порахунки з Кульгавим, а Кульгавий хоче поквитатися з нами всіма.

Звичайно, що будь-який чарівник дуже ревно оберігає своє справжнє ім’я. Ворог, який ним володіє, може завдати удар прямісінько в душу крізь які завгодно чари чи ілюзію.

-- Ти навіть не уявляєш собі всієї ваги цієї знахідки. Навіть я можу тільки здогадуватися. Та наслідки легко передбачити. Найбільша поразка сил повстанців та значні потрясіння серед Десяти, -- він знов ляснув мене по плечу. – Завдяки тобі, я став другою за впливом особою в Імперії. Леді знає справжні імена нас всіх. Тепер я знаю імена трьох інших, і повернув своє власне.

Не дивно, що він так розбалакався. Йому вдалося ухилитися від стріли, про яку він досі й не здогадувався, та одним махом закинути Кульгавому петлю на шию. Він витягнув щасливий білет в боротьбі за владу.

-- Але Шепіт…

-- Її потрібно прибрати, -- відповів він глибоким і холодним голосом. Голосом вбивці, голосом, що звик виносити смертні вироки. – Якомога швидше. Інакше все піде нанівець.

-- А якщо вона розпатякала ще комусь?

-- Не розпатякала. О, ні. Я знаю Шепіт. Я воював проти неї в Іржі, перш ніж Леді відправила мене в Берил. Я воював проти неї в Бувальцях. Я гнався за нею крізь розмовляючі менгіри на Рівнині Страху. Я знаю Шепіт. Вона геній, але в душі самітниця. Якби вона жила під час першої ери, Домінатор вчинив би її своєю служницею. Вона служить Білій Троянді, але її серце чорніше за ніч в пеклі.

-- Це нагадує мені всіх членів Кола.

Ловець засміявся.

-- Так. Всі вони лицеміри. Та більшого лицеміра ніж Шепіт, тобі не знайти. Це просто неймовірно, Док. Як їй вдалося розкопати стільки таємниць? Звідки вона знає моє ім’я? Я ж заховав його ідеально. Я знімаю перед нею капелюха. Чесно. Яка геніальність. Яка зухвалість. Атака на Паничі, через Країну Вітрів і по Сходах Сліз. Неймовірно. Неможливо. І її план спрацював би, якби не випадковість. Якби не Чорний Загін і ти. Ти отримаєш винагороду. Можеш не сумніватися. Та годі вже про це. В мене ще купа роботи. Потрібно передати цю інформацію Нічному Жаху. Леді повинна якомога швидше побачити ці документи.

-- Сподіваюся, ти маєш рацію, -- пробурмотів я. – Відлупцюємо всіх, а тоді перерва. Я вже замахався. Цілий рік ми тільки те й робимо, що гаруємо і воюємо.

Тупе зауваження, Док. Я відчув як холодний погляд прошив мене з-під моріону. Скільки часу гарує і воює Ловець Душ? Століття.

-- Ну йди, -- сказав він мені. – Пізніше я порозмовляю з тобою і Вороном.

Холодний, холодний голос. Я погнав звідти до бісової матері.

Коли ми прибули в Паничі, було вже по всьому. Нічний Жах налетів, як буря і вдарив з усіх сил. Куди б ти не подався, всюди наштовхувався на повстанців, що звисали з дерев і ліхтарних стовпів. Хлопці повернулися в казарми, впевнені, що їх чекає спокійна, нудна зима, а весну ми проведемо заганяючи залишки повстанців назад у великі північні ліси.

Ах, солодкі ілюзії, та тривали вони не довго.

-- Тонк! – гукнув я і ляснув на стіл п’ять мальованих карт, отриманих при роздачі. – Ха! Подвійна ставка, хлопці. Подвійна. Гроші на бочку.

Одноокий буркнув щось і посунув монети по столу. Ворон тихенько засміявся. Навіть Гоблін оживився і посміхнувся. За весь ранок Одноокий не виграв жодного разу, навіть коли махлював.

-- Дякую, джентльмени. Дякую. Роздавай, Одноокий.

-- Що ти витворяєш, Док? Га? Як це в тебе виходить?

-- Його руки швидші, ніж твоє око, -- підказав Елмо.

-- Просто здоровий спосіб життя, Одноокий. Здоровий спосіб життя.

В кімнату зайшов Лейтенант, з перекошеним від люті обличчям.

-- Ворон. Док. До Капітана. Швиденько.

Він поглянув навколо на гравців.

-- Дегенерати.

Одноокий пирхнув, тоді зобразив на обличчі бліду посмішку. Лейтенант був ще гіршим гравцем, ніж він.

Я поглянув на Ворона. Капітан був його друзякою. Він тільки знизав плечима і кинув карти на стіл. Я порозпихав по кишенях свій виграш і поплівся за ним в кабінет Капітана.

Там вже чекав Ловець Душ. Ми не бачили його з того дня на краю лісу. Я сподівався, що в нього купа справ і йому не до нас. Я поглянув на Капітана, намагаючись прочитати наше майбутнє по його фізіономії. Він був не в настрої.

Якщо Капітан не в настрої, то і я теж.

-- Сідайте, -- наказав він і вказав на два крісла. Сам він неспокійно кружляв по кімнаті. Нарешті промовив:

-- Нам наказано вирушати. Наказ походить з самих Чарів. Нам і всій бригаді Нічного Жаху.

Він вказав на Ловця Душ, передавши йому слово.

Видавалося, що Ловець зосередився на своїх думках. Врешті, ледь чутно, він запитав:

-- Ти добре володієш луком, Ворон?

-- Непогано. Але я далеко не чемпіон.

-- Краще ніж непогано, -- заперечив Капітан. – Я б сказав у біса добре.

-- Ти, Док?

-- Колись стріляв добре. Проте, я вже кілька років не тримав у руках лук.

-- Потренуйте трохи. – Ловець теж почав ходити по кімнаті. Кабінет був невеличкий, тож з хвилини на хвилину я очікував, що вони зіткнуться. – Останнім часом дещо трапилося. Ми спробували спіймати Шепіт у її таборі. Вона втекла нам з-під самого носа. Відчула, що щось не так. Вона й досі десь переховується. Леді відправляє війська з усіх боків.

Це пояснювало слова Капітана. Але я не зрозумів навіщо мені вправлятися у володінні луком.

-- Наскільки ми можемо судити, -- продовжив Ловець Душ. – Повстанці не в курсі, що там діється. Поки що. Шепіт не вистачило сміливості повідомити про свою невдачу. Вона занадто зарозуміла. Скидається на те, що спочатку вона хоче взяти реванш.

-- Який реванш? – запитав Ворон. – Вона не назбирає й взводу солдат.

-- З допомогою інформації. Вона пам’ятає про що йдеться у викопаних вами документах. Гадаю, вона не знає, що вони у нас. Шепіт не встигла наблизитися до штаб-квартири, коли Кульгавий зрадив нашу присутність і вона накивала п’ятами в ліс. Тільки нас четверо і Леді знає про існування цих паперів.

Ворон і я кивнули. Тепер ми розуміли тривогу Ловця. Шепіт знала його справжнє ім’я. Він був під прицілом.

-- Що тобі потрібно від нас? – запитав Ворон з підозрою. Він боявся, що Ловець думав, що ми теж розшифрували його ім’я. Він навіть запропонував вбити Поневоленого перш, ніж він вб’є нас. Жоден з Десяти не є безсмертним чи невразливим для ударів, проте до них в біса важко дістати. Я сподівався, що мені ніколи не доведеться спробувати.

-- У нас трьох особлива місія.

Ми з Вороном переглянулися. Він що, мав намір заманити нас в пастку?

-- Капітан, вийди, будь ласка на хвильку, -- попросив Ловець.

Капітан вайлувато вийшов з кімнати. Він виставляє себе незграбним мов ведмідь і не підозрює, що ми вже давно розкусили його. Тож продовжує вдавати.

-- Я не маю наміру відвести вас у відлюдне місце і там по-тихому прикінчити, -- сказав нам Ловець Душ. – Ворон, я не думаю, що ти розгадав моє справжнє ім’я.

Моторошно. Я втягнув голову в плечі. Ворон змахнув рукою. З’явився ніж. Він почав чистити і без того бездоганні нігті.

-- І найголовніше: Шепіт підкупила Кульгавого після того, як ми виставили його дурнем у справі з Загребельним.

-- Це пояснює події в Клині, -- вибухнув я. – В нас все було під контролем. І в одну мить рухнуло. А в битві під Трояндами він поводив себе, як шмат лайна.

-- Троянди – його вина, -- погодився Ворон. – Проте ніхто й гадки не мав що це зрада. Як-не-як, він один з Десяти.

-- Так, -- сказав Ловець. – Це багато чого пояснює. Але Клин і Троянди в минулому. А нас цікавить майбутнє. Потрібно позбутися Шепіт до того, як вона накличе на нас ще якусь біду.

Ворон поглянув на Ловця Душ, поглянув на мене і повернувся до свого абсолютно зайвого манікюру. Я теж не збирався вірити Поневоленому на слово. Ми, звичайні смертні, для них лише забавки й знаряддя. Вони з тих, хто відкопає кістки своєї бабусі тільки, щоб здобути прихильність Леді.

-- В нас перевага над Шепіт, -- сказав Ловець Душ. – Ми знаємо, що завтра в неї зустріч з Кульгавим…

-- Звідки? – запитав Ворон.

-- Не знаю. Про це мені розповіла Леді. Кульгавий не знає, що ми знаємо про нього, але знає, що довго він так не потягне. Він спробує домовитися про захист Кола. Він розуміє, що якщо цього не зробить – йому гаплик. Леді хоче, щоб вони загинули разом. Тоді Коло почне підозрювати, що це вона продалася Кульгавому, а не навпаки.

-- Не проканає, -- буркнув Ворон.

-- Ще й як повірять.

-- Ми повинні замочити його, -- сказав я. – Я і Ворон. З луків. А як ми їх знайдемо?

Що б він там не говорив, Ловця з нами не буде. Кульгавий і Шепіт відчують його присутність задовго до того, як він наблизиться на відстань пострілу з лука.

-- Кульгавий рухається з силами, що прочісують ліс. Він не знає, що під підозрою, тож не ховатиметься від Ока Леді. Він гадає, що його присутність буде сприйматися, як участь в пошуках. Леді буде повідомляти мене про його місце перебування. Я відправлю вас по його слідах. Коли вони зустрінуться, ви їх винесете.

-- Ага, -- глузливо посміхнувся Ворон. – Звичайно. Це буде, як стрільба в тирі.

Він метнув ніж. Той глибоко застряг у підвіконні. Ворон з тупотом вийшов з кімнати.

Мені такий розклад теж не подобався. Дві секунди я дивився на Ловця Душ і сперечався сам з собою, а тоді страх погнав мене вслід за Вороном.

В останню мить Ловець постав перед моїми очима, як змучена, похнюплена і глибоко нещасна людина. Гадаю, їм важко жити з такою репутацією. Всі хочуть, щоб їх любили.

Я писав одну з своїх фантазій про Леді. Ворон систематично прошивав стрілами червону ганчірку, причеплену до солом’яної мішені. Під час свого першого раунду я ледь вцілив у мішень, то що вже казати про ганчірку. Здавалося, що Ворон просто не може не влучити в ціль.

Цим разом я фантазував про її дитинство. Мені подобається робити це з усіма негідниками. Як спліталася і зав’язувалася у вузли нитка, що з’єднує істоту в Чарах з маленькою дівчинкою, якою вона колись була? Візьміть маленьких дітей. Майже всі вони симпатичні, милі й кохані, солодкі, як мед, збитий з маслом. Тоді звідки беруться злі люди? Інколи я йду по казармі й питаю себе, як усміхнений, допитливий малюк міг перетворитися в Трипалого, Веселуна чи Мовчуна.

Маленькі дівчатка в два рази миліші й невинніші ніж хлопчики. Я не знаю жодної культури, що не виховує їх в цьому дусі.

Тоді звідки взялася Леді? Або, якщо на те пішло, Шепіт? Саме про це я розмірковував у своєму останньому оповіданні.

Гоблін всівся поряд зі мною. Прочитав написане.

-- Не згоден, -- сказав він. – Я гадаю, що з самого початку це був її свідомий вибір.

Я повільно повернувся до нього, гостро відчуваючи присутність Ловця Душ, який стояв кілька метрів позад мене і спостерігав за стрільбою.

-- Насправді, я не думаю, що все було так. Гоблін. Це скоріше… Як тобі сказати. Якщо хочеш щось зрозуміти, ти вкладаєш його у звичній для себе манері.

-- Ми всі так поступаємо. В щоденному житті це називається шукати виправдовувань.

Щира правда, інколи важко змиритися зі справжніми мотивами. Більшість людей, на той час, коли сягають мого віку, приховують свої мотиви так часто, що забувають якими вони були на початку.

Я зауважив тінь, що падала мені не коліна. Підняв погляд. Це Ловець Душ витягнув руку, запрошуючи мене взяти участь в стрільбі з лука. Ворон зібрав стріли, став поряд і чекав, коли я займу місце на вогневому рубежі.

Перші з моїх трьох стріл прошили ганчірку.

-- Вчіться, синки! – промовив я і повернувся, щоб вклонитися.

Ловець Душ читав моє оповідання. Він підняв погляд на мене.

-- Дай собі спокій, Док! Все було зовсім не так. Хіба ти не знав, що вона вбила свою сестру близнючку, коли їй було чотирнадцять років?

Щурі своїми крижаними пазурами почали шкребти в мене по спині. Я повернувся і вистрелив. Стріла просвистіла далеко від мішені. Я випустив ще кілька з таким самим результатом, тільки розігнав голубів навколо.

Ловець взяв лук.

-- Що, Док, нерви здають? -- Блискавично, він загнав три стріли в коло діаметром менше, ніж три сантиметри. – Продовжуй вправлятися. На ділі доведеться стріляти під значно більшим стресом.

Він повернув мені лук.

-- Головне це концентрація. Уяви собі, що оперуєш когось.

Уявити собі, що оперую когось. Ага. Мені вдалося провести кілька доволі незвичних критичних операцій посеред поля бою. Згоден. Але це зовсім інше.

Ви скажете старе, всім відоме виправдання. Так, але… Це дійсно зовсім інше.

Я заспокоївся трохи й мені вдалося попасти в мішень рештою стріл. Я зібрав їх і уступив місце Ворону.

Гоблін вручив мені мої нотатки. Роздратовано, я зім’яв свою баєчку.

-- Дати тобі щось, щоб заспокоїти нерви? – запитав Гоблін.

-- Ага. Залізну стружку, чи що там Ворон їсть. – Моя самоповага дуже сильно похитнулася.

-- Спробуй ось це, -- Гоблін протягнув мені маленьку, шестикінечну срібну зірку на ланцюжку. В самісінькій середині зірки знаходилася чорна голова медузи.

-- Амулет?

-- Ми подумали, він стане тобі у пригоді завтра.

-- Завтра? – Ніхто не повинен був знати, що відбувається.

-- Ми не сліпі, Док. Це – Загін. Може ми й не знаємо що, але всі відчувають, що щось готується.

-- Ага. Гадаю, що так. Дякую, Гоблін.

-- Я, Одноокий і Мовчун, ми всі працювали над ним.

-- Дякую. А що з Вороном? – Коли хтось робить такий жест, я почуваюся краще, змінивши тему.

-- Ворону він не потрібен. Він сам собі амулет. Сідай. Треба поговорити.

-- Я не можу говорити з тобою про завдання.

-- Та знаю. Я гадав, ти хочеш почути про Вежу. – Він досі не розповів мені про свій візит. Я вже втратив надію.

-- Гаразд. Розповідай, -- я поглянув на Ворона. Стріла за стрілою прошивали ганчірку.

-- Ти, що, записувати не будеш?

-- А, так, -- я приготував папір. Факт, що я веду Літопис, справляє сильне враження на хлопців. Тільки так вони досягнуть безсмертя.

-- Радий, що я не заклався з ним.

-- Не заклався з ким?

-- Ворон хотів зробити ставки, хто краще стріляє з лука.

-- Бачу ти взявся за розум і вже не дозволяєш розвести себе, як крілика, -- фиркнув Гоблін. – Берися за перо.

Він розпочав свою історію.

Він не додав нічого нового до чуток, які я чув то тут, то там. Змалював місце, куди він потрапив, як велику, холодну кімнату, похмуру і вкриту пилом. Ну, а що ще можна очікувати від Вежі. Чи від будь-якого замку.

-- Як вона виглядала?

Саме ця частина загадки інтригувала мене найбільше. В мене в голові стояв образ темноволосої красуні невизначеного віку, настільки сексуально привабливої, що вражала звичайних смертних, як удар булави. Ловець Душ казав, що вона красива, та я потребував підтвердження з незалежних джерел.

-- Не знаю. Не пам’ятаю.

-- Тобто, як це не пам’ятаєш? Як можна не пам’ятати такого?

-- Не кип’ятися, Док. Не пам’ятаю, та й годі. Вона стояла прямо перед мною, а тоді… Тоді я бачив тільки велетенське жовте око, воно все збільшувалося і збільшувалося, почало дивитися крізь мене, заглядаючи в кожен потаємний куток моєї душі. Це все, що я пам’ятаю. Око досі сниться мені в кошмарах.

Я зітхнув, роздратований.

-- Гадаю, цього й слід було сподіватися. Леді може пройти зараз повз нас і ніхто не здогадається, що це вона.

-- Саме цього вона й прагне, Док. Коли все розлетиться в дрізки, а до цього йшло, поки ви не знайшли документи, вона може просто піти собі. Тільки Поневолені можуть розпізнати її, а з ними вона якось справиться.

Сумніваюся, що все так просто. Таким людям, як Леді важко погодитися грати другу скрипку. Скинуті принци і далі поводяться, як принци.

-- Дякую, що ти завдав собі клопоту й розповів мені, Гоблін.

-- Ніяких клопотів. Не було, що розповідати. Я відтягував цю розмову тільки тому, що це страшно гнітить мене.

Ворон позбирав свої стріли. Він підійшов і сказав Гобліну:

-- Йди підкинь клопів Одноокому в матрац, чи що. В нас купа роботи.

Його турбувала моя непевна стрільба. Ми залежали один від одного. Якщо хтось схибить, то існували значні шанси, що ми помремо, ще до того, як випустимо другу стрілу. Я не хотів і думати про це.

Та думки про це покращили мою концентрацію. Цим разом більшість моїх стріл потрапило в ганчірку.

Робити це в ніч перед тим, що чекало нас з Вороном, було клятим божевіллям, проте Капітан відмовився зламати трьохсотлітню традицію. Він також відмовився вислухати наші протести, чому Ловець Душ вибрав нас, чи поділитися додатковою інформацією, якою явно володів. Тобто, я розумів, що Ловець хотів зробити й навіщо, та чому він хотів, щоб цим зайнялися саме Ворон і я, було вище мого розуміння.

-- Хочеш знати чому, Док? – запитав він нарешті. – Тому, що я наказую тобі, ось чому. А тепер іди й читай.

Раз в місяць, ввечері, весь Загін збирається і Літописець читає записи своїх попередників. Ці читання повинні познайомити хлопців з історією і традиціями Загону, які тягнуться сотні років і тисячі кілометрів.

Я поклав обраний фрагмент на примітивний пульпіт і почав зі звичного привітання.

-- Добрий вечір, побратими. Читання Літопису Чорного Загону, останнього з Вільних Загонів Хатовара. Сьогодні я читатиму з Книги Кетте, написаної на початку другого століття історії Загону літописцями Осадом, Агріпою, Дубом і Брилем. В той час Загін служив Богові Болю з Чо’н Делор. Тоді наш Загін був чорніше чорної землі.

-- Це текст Літописця Бриля. В ньому розповідається про роль Загону в подіях, що призвели до падіння Чо’н Делора, -- почав я читати, а сам подумав, що за свою історію Загін повоював за багато пропащих справ.

Ера Чо’н Делора дуже схожа на нашу, але тоді, Загін налічував понад шість тисяч багнетів і мав більше шансів впливати на власну долю.

Я загубився в часі й просторі. Старина Бриль з біса добре володів пером. Три години я читав, розійшовшись, як шалений проповідник. Хлопці сиділи, мов зачаровані. Коли я закінчив, вони влаштували мені овацію. Я залишив пульпіт з почуттям, що виконав своє призначення в цьому житті.

Фізичні й психічні наслідки мого виступу проявилися, коли я повернувся в казарму. Як в офіцера, в мене була власна кімнатка. На непевних ногах я направився прямо туди.

Там на мене чекав Ворон. Він сидів на моєму ліжку і прикрашав стрілу. Вона була обмотана срібною смужкою, на якій він щось вирізьблював. Якби я не був повністю вичерпаний, мене б це зацікавило.

-- Ти був чудовий, -- сказав мені Ворон. – Навіть я відчув це.

-- Га?

-- Завдяки тобі я зрозумів, що означало бути побратимом в Чорному Загоні в ті часи.

-- Дехто досі відчуває це.

-- Так. І навіть більше. Ти задів їх за живе.

-- Ага. Звичайно. Що ти робиш?

-- Готую стрілу на Кульгавого. З його справжнім іменем. Ловець Душ сказав мені.

-- А, -- виснаження не дало мені заглибитися далі в цю справу. – Чого тобі треба?

-- Завдяки тобі я відчув щось вперше з того часу, як моя жінка та її коханці спробували вбити мене і присвоїти мої титули й права, -- він встав, примружив око і поглянув вздовж стріли. – Дякую, Док. На мить я знов відчув себе людиною.

Він швидко вийшов з кімнати.

Я звалився на ліжко і закрив очі, пригадуючи, як Ворон задушив свою жінку, забрав обручку і при цьому не промовив й слова. Однією палкою промовою він виявив про себе більше, ніж я довідався з часу, коли ми зустрілися. Дивно.

Я заснув з думкою, що він звів порахунки з усіма своїми кривдниками, за винятком головного винуватця всіх його бід. Досі Кульгавий був недоторканим тому, що служив у Леді. Та тепер все змінилося.

Мабуть, Ворон з нетерпінням чекав на завтрашній день. Цікаво, що йому зараз сниться? Чи після смерті Кульгавого в нього залишиться якась мета у житті? Людина не може жити самою ненавистю. І чи намагатиметься він вижити під час майбутньої сутички?

Може саме це він і хотів сказати мені.

Мені стало страшно. Людина, яка мислить таким чином, може діяти необачно і стати небезпечною для оточуючих.

Чиясь рука стиснула моє плече.

-- Пора, Док, -- Капітан особисто розбудив мене.

-- Ага. Я не сплю, -- мене мучило безсоння.

-- Ловець готовий вирушати.

Надворі було ще темно.

-- Яка година?

-- Доходить четверта. Він хоче вийти до світанку.

-- А.

-- Док, вважай там на себе. Я хочу щоб ти повернувся.

-- Звичайно, Капітане. Ти знаєш, я не люблю ризикувати. Капітане? Чому Ворон і я? – Може хоч зараз скаже.

-- Ловець каже, що це нагорода від Леді.

-- Та невже, курва? Оце так нагорода.

Коли він вирушив до дверей, я почав навпомацки шукати чоботи.

-- Капітане? Дякую.

-- Нема за що, -- він здогадався, що я дякую за турботу.

Я зашнуровував камзол, коли в двері просунув голову Ворон.

-- Готовий?

-- Ще хвильку. Холодно там?

-- Прохолодно.

-- Плащ брати?

-- Не зашкодить. Кольчуга? – Він постукав мене по грудях.

-- Ага, -- я натягнув плащ, взяв приготований лук, перевірив тятиву. На мить я відчув на грудях холодний дотик амулета Гобліна. Сподіваюся він діє.

-- Я теж надів, -- посміхнувся Ворон.

-- Що ж, ходімо, -- посміхнувся я у відповідь.

Ловець Душ чекав нас у дворі, де ми вправлялися в стрільбі з лука. Його силует виднівся на фоні світла з їдальні. Пекарі вже взялися до роботи. Ловець стояв у стійці вільно, під пахвою якийсь клунок. Він дивився в бік Захмарного Лісу. На ньому було тільки вбрання зі шкіри і моріон. На відміну від інших Поневолених, він рідко носить зброю. Покладається на свої магічні здібності.

Він розмовляв сам з собою. Звучало це дивно. “Хочу особисто побачити його кінець. Чекав чотири сотні років.” “Не можна підходити занадто близько. Він відчує наш запах.” “Тимчасово позбутися своєї Сили.” “Ой! Це занадто ризиковано.” Цілий хор голосів брав участь у розмові. Було справді моторошно, коли два голоси лунали одночасно.

Ворон і я переглянулися. Він знизав плечима. Ловець його не бентежив. Та потрібно взяти до уваги, що Ворон виріс у володіннях Леді. Бачив всіх Поневолених. Подейкують, що Ловець Душ серед них найбільш нормальний.

Кілька хвилин ми слухали. У розмові й далі було важко добрати глузду. Нарешті, Ворон гаркнув:

-- Володарю? Ми готові.

Голос в нього трохи тремтів.

Сам я не був здатен промовити й слова. Мої думки були переповнені луком, стрілою, та завданням, що стояло переді мною. Раз за разом я уявляв собі, як натягую лук, відпускаю і моя стріла летить. Несвідомо, я погладив подарунок Гобліна. Я ловив себе на тому, що постійно торкався амулета.

Ловець Душ затрусився, як мокрий пес, повернувся до тями.

-- Пішли, -- сказав, не дивлячись на нас, махнув рукою і рушив уперед.

Ворон повернувся.

-- Сонечко, негайно повертайся! – крикнув він. – Я кому сказав. Йди!

-- Гадаєш, вона тебе чує? – запитав я, оглядаючись на дитину, що стояла в темних дверях.

-- Вона, ні. Але Капітан чує. Ходи. – Він різко кивнув. На мить з’явився Капітан. Сонечко зникла. Ми рушили за Ловцем Душ. Ворон пробурмотів щось під носом. Було видно, що він переживає за малу.

Ловець Душ рушив бадьорим кроком. Ми залишили позаду казарми, Паничі, потім подалися полями. Ми йшли не оглядаючись. Він привів нас у доволі великий гай на відстані кількох пострілів з лука від стін міста. Потім на поляну в самісінькому серці гаю. Там, на березі струмка, розтягнений на грубій дерев’яній рамі висотою в тридцять сантиметрів, розмірами два з половиною на три метри, лежав зношений килим. Ловець Душ щось промовив. Килим смикнувся, трохи позвивався, а тоді туго натягнувся.

-- Ворон, сідай сюди, -- він вказав на правий, ближчий до нас, край. – Док, сюди.

Вказав лівий край.

Ворон обережно поставив ногу на килим, здивований, що той не завалився під ним.

-- Сідай, -- Ловець Душ усадив його, схрестивши ноги і поклавши зброю поряд з ним на краю килима. Те саме він повторив зі мною. На моє здивування килим виявився твердим. Я почувався, немов сидів на столі.

-- В жодному випадку не рухайтеся, -- попередив Ловець Душ, вмостившись поперед нас, трохи дальше за середину килима. – Якщо втратимо рівновагу – впадемо. Зрозуміло?

Не дуже, та я погодився з Вороном, коли той сказав “так”.

-- Готові?

Ворон знов сказав “так”. Гадаю, він знав, що відбувається… для мене ж це було цілковитою несподіванкою.

Ловець Душ поклав руки по боках, долонями вгору, промовив кілька дивних слів і повільно підняв руки. Я зойкнув і нахилився. Земля почала віддалятися.

-- Сиди спокійно! – гаркнув Ворон. – Хочеш нас повбивати?

До землі було всього лиш два метри. Поки що. Я випрямився і заціпенів. Однак я повернув голову, щоб перевірити якийсь рух в кущах.

Так і є. Сонечко. З відкритим від здивування ротом. Я перевів погляд вперед, стиснувши лук так міцно, що мені здалося, ніби я витиснув у ньому відбиток своєї руки. Мені захотілося доторкнутися до амулета, але я не смів поворухнутися.

-- Ворон, ти подбав про Сонечко? На випадок, якщо…

-- Капітан догляне за нею.

-- Я забув домовитися з кимось про Літописи.

-- Від тебе аж пре оптимізмом, -- саркастично промовив Ворон. Я мимоволі здригнувся.

Ловець Душ щось зробив. Ми плавно піднялися над верхівками дерев. Холодне повітря з шумом пролітало повз нас. Я поглянув убік. Ми були на висоті щонайменше п’яти поверхів і продовжували здійматися вгору.

Зірки закрутилися в нас над головами, коли Ловець змінив курс. Вітер посилювався, аж поки нам не здалося, що ми летимо назустріч бурі. Я нахилявся щораз більше вперед, побоюючись, що мене здує з килима. Позаду мене не було нічого, крім падіння з стометрової висоти і різкого удару об землю. Мої пальці гарячково стискали лук.

Принаймні, я довідався одну річ. Як Ловцю вдавалося з’являтися так швидко, де б він не був у момент, коли ми з ним зв’язувалися.

Під час подорожі панувала тиша. Ловець був зайнятий, витворяючи чудеса, щоб утримати нашого скакуна в повітрі. Ворон замкнувся в собі. Я теж. Я був переляканий до смерті. Не знаю, як Ворон, та в мене скрутило живіт.

Зорі почали згасати. Обрій на сході посвітлів. Під нами показалася земля. Я ризикнув поглянути вниз. Ми летіли над Захмарним Лісом. Ще трохи посвітліло. Ловець буркнув щось, поглянув на схід, а тоді на простір, що тягнувся перед нами. Здавалося, він до чогось дослухався, потім кивнув.

Килим задер ніс. Ми набирали висоту. Земля загойдалася і почала зменшуватися, аж поки не стала схожою на карту. Повітря зробилося ще холоднішим. В животі в мене й далі крутило.

Далеко з лівого боку я зауважив чорний шрам у лісі. Це був знищений нами табір. Тоді ми влетіли в хмару і Ловець сповільнив політ.

-- Можна трохи розслабитися, -- сказав він. – Ми п’ятдесят кілометрів на південь від Кульгавого. Він віддаляється від нас, але ми швидко наздоганяємо його. Приземлимося, коли наблизимося до нього на відстань, на якій він зможе відчути мене.

Він говорив діловим жіночим голосом. Я почав щось казати, та він обірвав мене.

-- Тихо, Док. Не відволікай мене.

Ми провели в хмарі дві години, невидимі та самі неспроможні нічого побачити. Тоді Ловець сказав:

-- Пора опускатися. Хапайтеся за раму і тримайтеся щосили. Може трохи закрутитися голова.

Раптово ми рухнули вниз. Ми летіли, як камінь скинутий у провалля. Килим почав повільно обертатися. Видавалося, що ліс крутиться під нами. Тоді килим почав гойдатися вперед і назад немов пір’їнка, що падає. За кожним разом, коли він нахилявся в мій бік, я ледь не перекидався через край.

Якби я добряче крикнув, мені б полегшало, та не личило робити це в присутності таких людей, як Ворон і Ловець Душ.

Ліс наближався. Невдовзі я вже міг розрізнити окремі дерева… коли відважувався поглянути вниз. Нас чекала смерть. Я був впевнений, що ми промчимо крізь крони дерев і гахнемося об землю з висоти п’ятнадцяти метрів.

Ловець щось сказав, проте я не почув що саме. Та й зрештою він розмовляв з килимом. Килим поступово перестав гойдатися і крутитися. Тепер ми спускалися повільніше. Ніс килима ледь помітно опустився і ми почали плавно рухатися вперед. Нарешті Ловець скерував нас нижче верхівок дерев, у вільний прохід над рікою. Ми мчали на висоті понад три метри, а Ловець Душ сміявся, спостерігаючи, як перед нами птахи в паніці кидаються врозтіч.

Він посадив килим у долині поряд з рікою.

-- Злізайте і розімніть кістки, -- наказав він нам. Після того, як оніміння минуло, він сказав:

-- Кульгавий в шести кілометрах на північ від нас. Він вже на місці зустрічі. Далі підете без мене. Якщо я наближуся ще хоч трохи, він відчує мене. Здайте значки. Їх він теж може викрити.

Ворон кивнув, віддав значок, зняв лук, поклав стрілу на тятиву, натягнув, тоді відпустив. Я повторив його рухи. Це трохи заспокоїло мої нерви.

Я так зрадів, що нарешті стояв на твердій землі, що був готовий цілувати її.

-- Бачиш стовбур того великого дуба? – Ворон вказав на другий бік ріки. Випустив стрілу. Вона застряла в кількох сантиметрах від середини. Я глибоко та повільно вдихнув і теж вистрілив. Моя стріла застряла на пару сантиметрів ближче до середини.

-- Цим разом треба було побитися зі мною об заклад, -- зауважив він. А Ловцю: -- Ми готові.

-- Нам потрібні докладніші інструкції, -- додав я.

-- Підете берегом ріки. Там повно звіриних стежок. Дорога доволі легка. Та й взагалі немає сенсу поспішати. Шепіт з’явиться лише за кілька годин.

-- Річка тече на захід, -- зауважив я.

-- Далі вона завертає. Слідуйте за нею п’ять кілометрів, тоді повернете на північний захід, і підете прямо через ліс. – Ловець присів, очистив землю від листя й гілочок і паличкою намалював карту. – Якщо дійдете до цього повороту, це означає, що ви зайшли задалеко.

Раптово Ловець завмер. Понад хвилину він прислухався до чогось, що чув тільки він. Тоді продовжив.

-- Леді каже, що ви зорієнтуєтеся, що вже близько, коли дійдете до ліска з великих вічнозелених дерев. Це – священне місце людей, що вимерли ще до Домінації. Кульгавий чекає в самій середині ліска.

-- Цього достатньо, -- сказав Ворон.

-- Ти будеш чекати тут? – запитав я.

-- Не бійся, Док.

Я глибоко вдихнув щоб заспокоїтися.

-- Ходімо, Ворон.

-- Секундочку, Док, -- сказав Ловець Душ. Витягнув щось з клунка. Виявилося, що це стріла. – Стріляй цією.

Я оглянув її непевно, тоді поклав у сагайдак.

Ворон наполіг, що йтиме попереду. Я не сперечався. До того як вступити в Загін, я був міським хлопчиком. В лісі мені незатишно. Особливо такому великому, як Захмарний Ліс. Занадто тихо. Занадто відлюдно. Занадто легко заблукати. Перших три кілометри я більше переживав, чи знайду дорогу назад, ніж про майбутню зустріч. Багато часу я провів, намагаючись запам’ятати різні орієнтири.

За цілу годину Ворон не обізвався й словом. Я був поглинутий власними думками, тож мені це не перешкоджало.

Він підняв руку. Я зупинився.

-- Гадаю, що досить, -- сказав він. – Тепер сюди.

-- Угу.

-- Привал, -- він всівся на велетенський корінь дерева, спиною до стовбура. – Щось ти сьогодні небалакучий, Док.

-- Є про що подумати.

-- Ага, -- посміхнувся він. – Наприклад, що за нагорода нас чекає?

-- Серед іншого. – Я витягнув стрілу, яку дав мені Ловець. – Поглянь.

-- Тупий наконечник? – він помацав його. – Якийсь м’який. Що це в біса таке?

-- І я про те саме. Це означає, що я не повинен вбити її.

В нас не було питання, хто стрілятиме в кого. Кульгавий з самого початку належав Ворону.

-- Може й так. Проте я не маю наміру загинути, намагаючись взяти її живцем.

-- Я теж. Ось чому це турбує мене. І ще з десяток інших питань. Таких як, чому насправді Леді обрала нас з тобою і чому вона хоче взяти Шепіт живцем… Хай йому грець. Так недовго й виразку шлунку заробити.

-- Готовий?

-- Гадаю, що так.

Ми пішли вбік від ріки. Йти стало важче, але невдовзі ми піднялися на пагорб і побачили край ліска з вічнозеленими деревами. Мало що росло під ними. Крізь їхнє гілляччя сонячне світло майже не пробивалося. Ворон зупинився щоб помочитися.

-- Пізніше не буде нагоди, -- пояснив він.

Ворон мав рацію. Краще не мати таких проблем, коли лежиш у засідці на відстані кинутого каменю від вороже налаштованого Поневоленого.

Мене починало трусити. Ворон заспокійливо поклав руку мені на плече.

-- Все буде добре, -- пообіцяв він. Та він сам в це не вірив. Його рука теж тремтіла.

Я запхав руку в камзол і торкнувся амулета Гобліна. Трохи допомогло.

Ворон запитально підвів брову. Я кивнув. Ми знову рушили в дорогу. Я жував смужку в’яленого м’яса, просто щоб заспокоїти нерви. Далі ми йшли мовчки.

Серед дерев показалися руїни. Ворон оглянув гліфи вирізьблені в камені. Знизав плечима. Ці знаки йому нічого не говорили.

Далі ми наблизилися до великих дерев, древніх предків тих, що ми минали досі. Вони здіймалися на висоту понад сто метрів, а стовбури мали такі товсті, що двоє чоловік ледь змогли б обхопити їх. Місцями сонячне проміння світлими мечами пробивалося крізь густі гілки. В повітрі висів міцний запах смоли. Тиша була приголомшливою. Ми рухалися вперед крок за кроком, докладаючи зусиль, щоб звуки ніг не зрадили нашої присутності.

Моя тривога досягла найвищої точки, тоді почала повільно спадати. Було запізно втікати, запізно, щоб передумати. Мій мозок заблокував будь-які емоції. Зазвичай, це траплялося тільки тоді, коли я був змушений лікувати ранених, а навколо мене люди вбивали один одного.

Ворон подав сигнал зупинитися. Я кивнув. Я теж почув фиркання коня. Ворон жестом показав, щоб я не рухався. Пригнувшись, він потихеньку пішов наліво і зник за деревом в п’ятнадцяти метрах від мене.

За хвилину він з’явився знову, поманив мене. Я приєднався до нього. Він повів мене до місця, звідки було видно галявину. Там знаходилися Кульгавий і його кінь.

Поляна мала десь двадцять метрів в довжину і п'ятнадцять в ширину. Посередині лежали безладно розкидані кам’яні брили. Кульгавий сидів на одному поваленому камені, спершись на другий. Здавалося, що він спить. Один куток галявини займав стовбур поваленого гіганта. Дерево впало недавно. Воно ще навіть не встигло висохнути.

Ворон поплескав мене по руці. Показав пальцем. Він мав намір змінити місце.

Мені не дуже хотілося рухатися тепер, коли Кульгавий був в полі зору. З кожним нашим кроком існував ризик попередити Поневоленого про небезпеку. Проте Ворон мав рацію. Сонце опускалося прямо перед нами. Чим довше ми будемо залишатися на місці, тим більше нам буде перешкоджати його світло. Зрештою, воно почне світити нам прямо в очі.

Ми рухалися з перебільшеною обережністю. Ще б пак. Одна помилка і нам гаплик. Коли Ворон оглянувся, я побачив піт в нього на скронях.

Він зупинився, вказав пальцем, посміхнувся. Я підкрався до нього. Він знов показав пальцем.

Попереду лежало ще одне повалене дерево. В нього було десь півтора метра в діаметрі. Здавалося, воно ідеально підходило для нашої засідки. Достатньо велике, щоб заховатися за ним і достатньо низьке, щоб стріляти через нього. Ми знайшли місце, з якого без перешкод можна було поцілити в саму середину галявини.

Освітлення теж було добре. Кілька сонячних променів пробивалося крізь крони дерев і освітлювало більшість галявини. В повітрі висів делікатний серпанок, мабуть, пилок, завдяки якому промені світла чітко виділялися. Кілька хвилин я вивчав поляну, намагаючись закарбувати її в своїй пам’яті. Тоді всівся за колодою і почав вдавати, що я камінь. Ворон став на чатах.

Здається, минуло кілька тижнів перш, ніж щось трапилося.

Ворон поплескав мене по плечу. Я підвів погляд. Він двома пальцями зобразив ходьбу. Кульгавий прокинувся і збуджено ходив по галявині. Я обережно встав і виглянув.

Кульгавий кілька разів обійшов навколо купи каменів, тягнучи хвору ногу, тоді знову сів. Він підняв гілочку і поламав її на дрібні частинки, кидаючи кожну в мішень, яку бачив тільки він. Коли гілочка закінчилася, він набрав повну жменю маленьких шишок і почав ліниво їх кидати. Уособлення людини, що вбиває час.

Цікаво, чому він приїхав на коні? В разі потреби, він міг пересуватися доволі швидко. Може тому, що був близько? Після цієї думки я почав переживати, що зараз з’являться його солдати.

Він знову встав і почав бродити галявиною, збираючи шишки й кидаючи їх у повалене велетенське дерево на краю поляни. Хай йому дідько, як я шкодував, що ми не можемо прикінчити його негайно і забути про все.

Скакун Кульгавого різко підняв голову і заіржав. Ворон і я опустилися на землю, сховавшись серед тіней і голок під нашим стовбуром. Від поляни виходила нервова напруга.

За мить я почув хрускіт голок під копитами. Я затамував подих. Куточком ока зауважив, як білий кінь мигнув серед дерев. Шепіт? Невже вона зауважить нас?

Так і ні. Дякувати всім богам, які тільки існують, так і ні. Вона проїхала в п’ятнадцяти метрах і не побачила нас.

Кульгавий щось вигукнув. Вона відповіла співочим голосом, що аж ніяк не пасував до широкої в плечах, загартованої та непоказної жінки, яка проїхала повз нас. В неї був голос розкішної сімнадцятирічної дівчини, та виглядала вона на сорокап’ятирічну жінку, що вже тричі об’їхала навколо світу.

Ворон легенько штовхнув мене.

Я встав зі швидкістю, з якою розпускається квітка, побоюючись, щоб вони не почули, як хрустять мої суглоби. Ми виглянули з-над поваленого дерева. Шепіт злізла з коня і взяла руку Кульгавого в обидві свої.

Момент був просто ідеальний. Ми знаходилися в тіні, а вони завмерли в промені сонячного світла. Навколо них іскрився золотий пилок. І вони перешкоджали один одному, тримаючись за руки.

Зараз або ніколи. Ми обоє знали це, обоє натягнули луки. Ми обоє стискали в руці з луком додаткові стріли, готові накласти їх на тятиву.

-- Давай! – скомандував Ворон.

Хвилювання не давало про себе знати, поки стріла не вилетіла з лука. Тоді мене кинуло в холодний піт.

Стріла Ворона прошила Кульгавого під лівим плечем. Поневолений писнув, мов щур, на якого наступили. Він вигнувся вбік від Шепіт.

Моя стріла поцілила Шепіт в скроню. На ній був шкіряний шолом, та я не сумнівався, що удар звалить її з ніг. Вона впала в протилежний від Кульгавого бік.

Ворон випустив другу стрілу. Я свій постріл запоров. Кинув лук і перескочив через стовбур. Повз мене просвистіла третя стріла Ворона.

Коли я підбіг до Шепіт, вона вже піднялася на коліна. Я дав їй копняка в голову, повернувся до Кульгавого. Всі постріли Ворона потрапили в ціль, проте навіть особлива стріла Ловця не поставила крапку в історії Кульгавого. З його горлянки фонтаном била кров, та він все одно намагався прохрипіти якесь закляття. Я і йому дав копняка.

Ворон вже був поряд зі мною. Я крутнувся до Шепіт.

Сука цілковито виправдовувала свою репутацію грізного воїна. Попри слабість, вона намагалася встати, намагалася витягнути меч, намагалася промовити закляття. Я ще раз тріснув її по макітрі, відкинув меч.

-- В мене немає мотузки, -- сказав я глибоко вдихнувши. – Ти взяв якусь мотузку, Ворон?

-- Ні, -- він просто стояв, втупивши погляд в Кульгавого. Поношена шкіряна маска Поневоленого зсунулася набік. Він намагався поправити її, щоб побачити, хто ми такі.

-- То як в біса я маю зв’язати її?

-- Краще спочатку заткни їй пельку. – Ворон допоміг Кульгавому з маскою, з тією жорстокою посмішкою, яку він приберігає на випадок, коли збирається підрізати горлянку комусь особливому.

Я вихопив ножа і почав шматувати вбрання Шепіт. Вона відбивалася. Мені постійно доводилося збивати її з ніг. Нарешті, в мене були смужки матерії, якими я зв’язав її і заткнув рота. Я відтягнув її до купи каменів, обпер там і повернувся поглянути, як справи у Ворона.

Він зірвав маску з Кульгавого, відкривши знищене обличчя Поневоленого.

-- Що ти витворяєш? – запитав я. Він зв’язував Кульгавого. Цікаво, навіщо він завдавав собі клопоту?

-- В мене закралася думка, що можливо мені бракує хисту в таких справах, -- він присів і поплескав Кульгавого по щоці. Кульгавий випромінював ненависть. – Ти ж знаєш мене, Док. Я в душі добряк. Я б просто вбив його і на тому кінець. Та він заслуговує на жорстокішу смерть. Ловець має в цьому неабиякий досвід.

Він недобре засміявся.

Кульгавий намагався розірвати пута. Попри три стріли, він не втратив свою силу. Навпаки, став ще завзятішим. Древка стріл йому аж ніяк не перешкоджали.

-- Ей, старий друзяко, -- Ворон знов поплескав його по щоці. – Хочу тебе застерегти, як друг… Саме це ти сказав мені за годину до того, як Ранкова Зоря і її посіпаки влаштували мені засідку в місці, куди ти мене відправив. Застерегти тебе? Ага. Стережися Ловця Душ. Він звідкись роздобув твоє справжнє ім’я. Важко навіть уявити, що такий тип може зробити.

- Годі вже зловтішатися, Ворон, -- сказав я. – Вважай на нього. Він щось робить пальцями.

Кульгавий махав ними ритмічно.

-- Слухаюся! – вигукнув Ворон і засміявся. Він схопив меч, який я відібрав від Шепіт і відрубав пальці на обох руках Кульгавого.

Ворон дістає мене за те, що я не розповідаю всю правду в цьому Літописі. Можливо колись він побачить це і пошкодує. Але, повірте мені, в той день він був далеко не добрим самаритянином.

В мене була схожа проблема з Шепіт. Та вирішив я її по-іншому. Я обрізав їй волосся і зв’язав ним пальці.

Ворон катував Кульгавого так довго, що я вже не витримував.

-- Ворон, дай собі спокій. Відстань від нього і просто не спускай з ока.

В нас не було докладних інструкцій, що робити після того, як схопимо Шепіт, та я гадав, що Леді розповість Ловцю і він заскочить в гості. А нам просто потрібно контролювати ситуацію до його прибуття.

Чарівний килим Ловця Душ впав з неба через добрих півгодини після того, як я відігнав Ворона від Кульгавого. Він опустився в метрі від наших бранців. Ловець зліз, потягнувся, поглянув на Шепіт. Зітхнув.

-- На тебе шкода дивитися, Шепіт, -- зауважив діловим жіночим голосом. – Хоча ти ніколи не була красунею. Еге ж. Мій приятель Док знайшов закопані документи.

Шепіт відшукала мене холодним поглядом. В її очах було щось дике. Я волів відійти, щоб не бачити цього. Я не відважився поправити Ловця Душ.

Він повернувся до Кульгавого, сумно похитав головою.

-- Нічого особистого. Ти просто вичерпав кредит довіри. Вона особисто віддала наказ.

Кульгавий заціпенів.

-- Чому ти не вбив його? – запитав Ловець Душ Ворона.

Ворон сидів на стовбурі найбільшого поваленого дерева, з луком на колінах, втупивши погляд в землю. Він не відповів.

-- Він дійшов до висновку, що ти вигадаєш щось краще, -- сказав я.

Ловець засміявся.

-- Я думав про це по дорозі сюди. Не придумав нічого відповідного. Я скористаюся прикладом Ворона. Я повідомив Перевертня. Він вже в дорозі, -- Ловець поглянув на Кульгавого. – В тебе поважні проблеми, друзяко.

А до мене:

-- Здавалося б, людина такого поважного віку мала б набратися розуму за своє життя.

Він повернувся до Ворона.

-- Ворон, Кульгавий твоя винагорода від Леді.

-- Я вдячний, -- буркнув Ворон.

Я так і думав. Я повинен був теж отримати щось з цього, та поки що не бачив нічого, що хоча б віддалено нагадувало предмет моїх бажань.

Ловець Душ знов прочитав мої думки.

-- Здається, твоя винагорода змінилася. Її ще не доставили. Вмощуйся зручніше, Док. Ми тут надовго.

Я пішов і всівся біля Ворона. Ми не розмовляли. Мені було нічого сказати, а він загубився десь у своїх думках. Як я вже казав, людина не може жити однією ненавистю.

Ловець Душ перевірив, чи добре зв’язані наші в’язні, затягнув килим в тінь і вмостився на кам’яній брилі.

Через двадцять хвилин прибув Перевертень, такий великий, бридкий, брудний і смердючий, як завжди. Він оглянув в’язня, порадився з Ловцем, півхвилини поревів на Кульгавого, а тоді всівся на свій літаючий килим і помчав геть.

-- Він теж відмовляється, -- пояснив Ловець. – Ніхто не хоче брати гріх на душу.

-- Тоді хто? – запитав я себе. У Кульгавого більше не було лютих ворогів.

Ловець знизав плечима і повернувся до своєї кам’яної брили. Він бурмотів десятком різних голосів, замкнувся в собі. Гадаю, йому це подобалося не більше ніж мені.

Час стомлено плентався. Сонячні промені падали під щораз гострішим кутом. Гасли один за одним. Я задумався, чи бува Ворон не має рації у своїх підозрах. Як стемніє, ми станемо легкою здобиччю. Поневоленим не потрібно сонця, щоб бачити.

Я поглянув на Ворона. Що діялося у нього в голові? Його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій. Саме з таким виразом обличчя він грав у карти.

Я зіскочив з колоди і почав ходити по колу, повторюючи шлях Кульгавого. Більше не було що робити. Я кинув шишку у вузол на стовбурі дерева, за яким ми з Вороном ховалися… А він пригнувся! Я стрімголов помчав до закривавленого меча Шепіт перш, ніж до мене дійшло, що я побачив.

-- Що трапилося? – запитав Ловець Душ, коли я зупинився.

-- Здається, потягнув м’яз, -- зімпровізував я. – Думав трохи побігати, щоб його відпустило, але щось трапилося з ногою.

Я потер праву литку. Здається, повірив. Я поглянув у бік дерева, та нічого не побачив.

Але я знав, що там був Мовчун. І при потребі з’явиться знов.

Мовчун. Як в біса він потрапив сюди? Так само, як ми? Чи він вмів робити фокуси, про які ніхто навіть не підозрював?

Театрально, я пошкутильгав до Ворона. Жестами я спробував дати йому знати, що якщо справа дійде до серйозної сутички, в нас буде допомога, проте він не зрозумів моє повідомлення. Він був занадто поглинений своїми думками.

*****

Стемніло. Над нашими головами висів срібний півмісяць, кілька слабких промінчиків пробивалося на галявину. Ловець і далі сидів на кам’яній плиті. Ми з Вороном і далі сиділи на поваленому дереві. В мене почала боліти задниця. Я сидів мов на голках. Я був змучений, голодний і переляканий. З мене було досить, та я не міг набратися мужності й сказати це.

Раптово Ворон вийшов з коми. Він оцінив ситуацію і запитав:

-- Що ми в біса робимо?

Прокинувся Ловець Душ.

-- Чекаємо. Вже залишилося недовго.

-- Чекаємо чого? – запитав я. Коли мене підтримує Ворон, я стаю сміливим. Ловець Душ пильно поглянув на мене. Я відчув якийсь дивний рух в гаю позад мене, відчув, як Ворон напружився, готовий діяти.

-- Чекаємо чого? – перепитав я слабим голосом.

-- На мене, цілителю.

Я відчув подих в себе на потилиці. Скочив у бік Ловця і не зупинився поки в моїй руці не опинився меч Шепіт. Ловець засміявся. Цікаво, чи він зауважив, що моя нога раптово одужала? Я глянув на меншу колоду. Нічого.

Колоду, з якої я щойно зіскочив, охопило дивовижне світло. Я не бачив Ворона. Він зник. Я міцніше стиснув меч Шепіт, сповнений рішучості добряче стукнути Ловця Душ.

Світло проплило над поваленим деревом і опустилося перед Ловцем. Світло таке яскраве, що я не міг довго дивитися на нього. Воно залило всю галявину.

Ловець Душ опустився на одне коліно. Тоді я зрозумів.

Леді! Вогняний ореол – це Леді. Ми чекали на Леді! Я вдивлявся в неї, поки в мене не заболіли очі. Я теж опустився на одне коліно. Простягнув меч Шепіт на долонях, як лицар, що віддає пошану своєму королю. Леді!

Невже це була моя винагорода? Насправді зустрітися з Нею? Невідоме, що вабило мене з Чарів перевернуло, наповнило мене і на якусь божевільну мить я був безтямно закоханий. Та я не бачив Її. Я хотів знати, як Вона виглядає.

Вона володіла тією ж здібністю, що так бентежила мене в Ловці Душ.

-- Не цим разом, Док, -- сказала вона. – Проте, можливо, невдовзі.

Вона торкнулася моєї руки. Її пальці обпалили мене, як перший еротичний доторк моєї першої коханки. Пам’ятаєте ту мить раптового, нестримного, п’янкого збудження?

-- Нагорода буде пізніше. Зараз тобі випала нагода стати свідком ритуалу, якого не бачили вже п’ятсот років. – Вона зрушила з місця. – Тобі напевно незручно. Встань.

Я встав, відійшов від неї. Ловець Душ стояв у стійці “вільно”, не спускаючи ока зі світла, яке поступово меркнуло. Я вже міг дивитися не відчуваючи болю. Воно проплило навколо кам’яних брил, до наших в’язнів. Світло ослабло настільки, що я міг розгледіти всередині жіночу постать.

Леді довго вдивлялася в Кульгавого. Кульгавий теж дивився на неї. Його обличчя було порожнім. Він перебував за межею надії чи розпачі.

-- Певний час ти служив мені вірно, -- сказала Леді. – І твоя зрада більше допомогла, ніж зашкодила. Я готова проявити милосердя.

Світло з одного боку спалахнуло яскравіше. Тінь відступила і я побачив Ворона з луком наготові.

-- Він твій, Ворон.

Я поглянув на Кульгавого. Він випромінював хвилювання і якусь дивну надію. Не вижити, звичайно ж, а померти швидко, просто і без болю.

-- Ні, -- сказав Ворон. І замовк. Категорична відмова.

-- Не пощастило тобі, Кульгавий, -- сказала задумливо Леді. Вигнулася дугою назад і прокричала щось в небо.

Кульгавий забився в конвульсіях. Кляп вилетів йому з рота, мотузка на ногах розірвалася. Він скочив на ноги, намагаючись втекти, намагаючись вимовити якесь захисне закляття. Йому вдалося відбігти на десять метрів, коли тисяча вогняних змій промайнули в ночі й налетіли на нього.

Вони вкрили все його тіло. Вони заповзали йому в рот і ніс, в очі й вуха. Вони залізали в природні отвори, а вилізали, прогризаючи спину, груди й живіт. Кульгавий кричав. І кричав. І кричав. Та сама разюча живучість, що врятувала його від смерті від стріл Ворона, не давала йому померти під час цього покарання.

Я вирвав в’ялене м'ясо, все, що з’їв за весь день.

Кульгавий кричав довго, та все ніяк не вмирав. Зрештою Леді надоїло і вона відправила змій геть. Вона сповила Кульгавого в кокон, що тихенько шарудів і прокричала нову серію звуків. Велетенська, блискуча в сяйві місяця бабка опустилася з нічного неба, підхопила його і з дзижчанням полетіла в напрямку Чарів.

-- Буде чим розважитися найближчих кілька років, -- сказала Леді. Вона поглянула на Ловця Душ, щоб переконатися, що урок не пішов на марно.

За весь цей час у Ловця не поворухнувся жоден м’яз. Не ворухнувся він і зараз.

-- Док, ти зараз станеш свідком того, про що мало хто пам’ятає, -- сказала Леді. -- Навіть більшість моїх поборників встигли забути.

Що в біса вона верзла?

Леді поглянула на Шепіт. Та зіщулилася.

-- Ні, не це, -- промовила Леді. – Ти була знатним суперником і я маю намір винагородити тебе.

Пролунав дивний сміх.

-- Серед Поневолених з’явилася вакансія.

Ну так. Стріла з тупим наконечником, таємничі обставини, що привели до цього – все стало зрозумілим. Леді вирішила, що Шепіт замінить Кульгавого.

Коли? Коли вона прийняла це рішення? Вже цілий рік у Кульгавого були поважні проблеми, він зазнавав приниження за приниженням. Невже вона організувала це все? Гадаю, що так. Підказка тут, натяк там, підслухана чутка, уривок спогадів… Ловець був в курсі, принаймні частково. Використовував нас. Можливо він був в курсі ще тоді, коли брав нас на службу. Впевнений, що наші з Вороном стежки пересіклися не випадково… Ого, вона виявилася жорстокою, зіпсованою, брехливою, підступною сукою.

Але про це всі знали. Пригадайте її біографію. Вона відібрала трон у власного чоловіка. А якщо вірити Ловцю Душ, вбила свою сестру. Тоді чому я був такий здивований і розчарований?

Я поглянув на Ловця. Він не рухався, проте в його позі відбулася ледь помітна зміна. Він був онімілий від здивування.

-- Так, -- сказала йому Леді. – Ти гадав, що тільки Домінатор може Поневолювати.

Тихий сміх.

-- Ти помилявся. Можеш розповісти це всім тим, хто мріяв воскресити мого чоловіка.

Ловець легко кивнув. Я не зрозумів, що означав цей рух, та здавалося, що Леді залишилася задоволеною. Вона знов повернулася до Шепіт.

Генерал повстанців була перелякана ще більше, ніж Кульгавий. Незабаром вона мала перетворитися в одну з тих потвор, яких ненавиділа всією душею і не могла з цим нічого вдіяти.

Леді стала на коліна і почала щось шептати до неї.

Я спостерігав за всім, та все одно не знаю, що відбулося. І я не можу описати Леді, так само, як це було з Гобліном, хоча провів біля неї всю ніч. А може кілька ночей. Час рухався дивно. Десь по дорозі ми загубили кілька днів. Та все-таки я бачив її, і був свідком ритуалу, який перетворив нашого найзапеклішого ворога в одного з нас.

Одна річ надзвичайно чітко врізалася в пам'ять. Велетенське жовте око. Те саме око, що увігнало в ступор Гобліна. Воно з’явилося і заглянуло в мене, у Ворона і в Шепіт.

Воно не приголомшило мене, як Гобліна. Можливо в мене не така вразлива натура. Або я просто невіглас. Та відчуття було паскудне. Як я вже сказав, зникло кілька днів.

Око не непогрішне. Воно не дуже радить собі зі свіжими спогадами. Леді так і не довідалася про присутність Мовчуна.

З решти залишилися тільки спалахи спогадів, в основному заповнені криками Шепіт. Була мить, коли всю галявину заповнили розтанцьовані чорти, що випромінювали з себе зло. Вони билися між собою за привілей оволодіти Шепіт. Був час, коли в неї вдивлялося око. Час, коли мені здається, вона померла і її воскресили, померла і її воскресили, до тих пір, поки вона не стала зі смертю одним цілим. Був час, коли її катували. Потім знов у неї вдивлялося око.

Фрагменти, які я пам’ятаю, вказують на те, що у Шепіт знищили особистість, вбили її, воскресили й зібрали заново вже відданим рабом. Я пам’ятаю, як вона присягала на вірність Леді. Її голос переповнювали тваринний страх і бажання догодити.

Пройшло багато часу перш, ніж я прокинувся збентежений, загублений і переляканий. Я не відразу збагнув де я. Сум’яття – це частина захисної стратегії Леді. Я не міг використати проти неї те, чого не пам’ятав.

Теж мені нагорода.

Леді зникла. Шепіт теж. Але Ловець Душ залишився. Він нетерпляче ходив по галявині й бурмотів сам до себе десятком божевільних голосів. Він замовк, як тільки я спробував сісти. Поглянув на мене, недовірливо витягнувши шию вперед.

Я застогнав, спробував встати, впав. Підповз до однієї з кам’яних плит і обперся на неї. Ловець подав мені флягу. Я незграбно попив.

-- Поїж щось, як тільки візьмеш себе в руки, -- сказав він.

Його слова викликали в мене вовчий голод. Скільки часу минуло?

-- Що трапилося?

-- Що ти пам’ятаєш?

-- Не дуже багато. Шепіт була Поневолена?

-- Вона замінить Кульгавого. Леді взяла її на східний фронт. Вона знає противника і може переламати там хід подій.

Я спробував пробитися крізь туман в голові.

-- Я гадав, вони переходять до активних бойових дій на півночі.

-- Переходять. І як тільки отямиться твій приятель, ми повертаємося в Паничі. Я не знав Шепіт так добре, як мені здавалося, -- признав він ніжним, жіночим голосом. – Вона все-таки передала інформацію, коли довідалася, що трапилося в таборі. Цим разом Коло відреагувало на диво швидко. Їм вдалося уникнути звичної гризні поміж собою. Вони відчули запах крові. Погодилися зі своїми втратами й дозволили нам розважатися, а самі почали перекидати війська. Приховали це в біса добре. Зараз армія Черствого наближається до Паничів. Наші сили досі розкидані по всьому лісу. Ми потрапили у власну пастку.

Я не хотів навіть слухати про це. З мене було досить року поганих новин. Чому жоден наш успіх не був тривалим?

-- Вона що, навмисне пожертвувала собою?

-- Ні. Вона мала намір збити нас на манівці, щоб виграти час для Кола. Вона не знала, що Леді знала про Кульгавого. Я гадав, що знаю її, та я помилявся. Кінець кінцем ми залишимося у виграші, але нас чекають важкі часи, поки Шепіт не наведе лад на сході.

Я спробував встати, не зміг.

-- Спокійно, -- порадив він. – Перша зустріч з Оком завжди важка. Гадаєш, зможеш вже щось з’їсти?

-- Приведи мені одного з тих коней.

-- Краще починати потрохи.

-- Погані справи? – я не зовсім впевнений про що питав. Він подумав, що я маю на увазі наше стратегічне становище.

-- Ми ще не мали справи з армією більшою, ніж військо Черствого. А це тільки частина полчищ, що пруть на нас. Якщо Нічний Жах не встигне до Паничів першим, ми втратимо місто і королівство. Набравши розгону вони можуть цілковито прогнати нас з півночі. Наших сил у Вісті, Джейн, Вині й так далі не достатньо для серйозної кампанії. Досі північний фронт не відігравав важливу роль у війні.

-- Але… Після всього, що ми пережили? Справи гірші, ніж після втрати Троянд? Чорт! Це нечесно. – Відступ вже сидів мені в печінках.

-- Не переживай, Док. Якщо втратимо Паничі, то зупинимо їх біля Сходів Сліз. Ми будемо утримувати позиції, поки Шепіт шаленітиме на сході. Вони не зможуть вічно ігнорувати її. Втрата сходу для повстанців – смерть. Вся їхня сила на сході. – Виглядало неначе він намагався переконати сам себе. Він вже пережив всі ці вагання раніше, під час останніх днів Домінації.

Я схопився руками за голову й пробурмотів:

-- Я був впевнений, що ми їх відмудохали.

Якого біса ми покинули Берил?

Ловець Душ дав Ворону стусана носком чобота. Ворон навіть не поворухнувся.

-- Вставай! – гаркнув Ловець. – Я потрібен у Паничах. Можливо, що нам з Нічним Жахом доведеться самим утримувати місто.

-- Якщо ситуація настільки критична, може просто залиш нас?

Він почав заїкатися, крутити хвостом і перш ніж він закінчив, в мене виникла підозра, що наш Поневолений має почуття честі, почуття відповідальності перед тими, кого взяв під свою опіку. Але він не хотів признати це. В жодному випадку. Такі почуття не личать Поневоленому.

Я подумав про ще одну подорож небом. Добряче подумав. Я такий же лінивий, як будь-хто з вас, але ще однієї подорожі мені не витримати. Не зараз. Не в моєму теперішньому стані.

-- Я точно впаду. Тобі немає сенсу чекати. Мине кілька днів перш, ніж ми будемо готові вирушити в дорогу. Курва, ми підемо пішки.

Я згадав у якому ми лісі. Подорож пішки мене теж не дуже приваблювала.

-- Поверни наші значки. Щоб ти міг знов знайти нас. Прилетиш за нами, як матимеш час.

Він невдоволено буркнув. Ми почали сперечатися. Я натискав на свою слабість, на слабість Ворона.

Йому не терпілося вирушити в дорогу, тож він дозволив мені переконати себе. Ловець Душ розвантажив килим – він злітав кудись, поки я був непритомний – і всівся на ньому.

-- За кілька днів побачимось.

Килим здійнявся вгору набагато швидше, ніж коли на ньому були ми з Вороном. А за мить зник. Я поплівся до речей, які він нам залишив.

-- От негідник, -- я тихо засміявся. Його протести були вдавані. Він привіз їжу, залишену нами в Паничах зброю і всяку всячину необхідну для виживання в лісі. Не найгірший шеф, як на одного з Поневолених.

-- Ей! Мовчун! Де ти там в біса?

Мовчун повільно вийшов на галявину. Він поглянув на мене, на Ворона, на припаси і нічого не сказав. Ще б пак. Це ж Мовчун.

Він виглядав змарнілим.

-- Що, не виспався? – запитав я. Він кивнув.

-- Бачив що тут трапилося?

Він знов кивнув.

-- Сподіваюся, ти пам’ятаєш більше, ніж я.

Він похитав головою. Дідько! Доведеться записати в Літопис без подробиць.

Дивна в нас була розмова, я говорив, а він махав головою. Неймовірно важкий спосіб видобути інформацію. Я пошкодував, що не вивчив мову жестів, якої Ворон навчився в Сонечка. Після Ворона Мовчун її найкращий друг. Було б цікаво підслухати їхні розмови.

-- Пішли подивимося, чим можна допомогти Ворону, -- запропонував я.

Ворон спав сном знесиленого. Він ще довго не прокидався. Тим часом я розпитав Мовчуна.

Його прислав Капітан. Він прискакав на коні. Вирушив у дорогу ще до того, як Ловець Душ викликав мене і Ворона на розмову. Їхав без відпочинку день і ніч. Добрався до галявини за мить до того, як я його зауважив.

Я запитав звідки він знав куди їхати, припустивши, що Капітан видобув з Ловця достатньо інформації лише щоб відправити Мовчуна в дорогу — таке рішення повністю в стилі нашого командира. Мовчун признав, що навіть не уявляв куди їде. До того, як ми прибули на місце він знав тільки загальний напрямок. Потім вистежив нас за допомогою амулета, який дав мені Гоблін.

Гоблін. Хитрий коротун. Навіть вигляду не подав. І правильно зробив. Око видобуло б з мене всю інформацію.

-- Гадаєш, ти зміг би допомогти нам, якби зайшла така потреба? – запитав я.

Мовчун посміхнувся, знизав плечима, підійшов до кам’яної брили і всівся на неї. Йому набридла ця гра в запитання і відповіді. З усього Загону, його найменше турбує, як я зображаю його в Літописі. Йому наплювати чи люди люблять чи ненавидять його, наплювати де він був і куди прямує. Інколи я питаю себе чи його обходить буде він жити чи помре, питаю себе чому він не покидає Загін. Видно щось його тут тримає.

Нарешті прокинувся Ворон. Ми напоїли й нагодували його і нарешті, брудні й промоклі, спіймали коней Шепіт і Кульгавого, та вирушили в Паничі. Подорожували ми не поспішаючи, адже знали, що попереду нас чекає ще одне поле бою, ще одна земля живих мерців.

Ми навіть близько не підійшли. Повстанці Черствого взяли Паничі в облогу, оточили його валом і подвійним ровом. Саме місто вкрила понура чорна хмара. На її краях спалахували страхітливі блискавки, зійшовшись в поєдинку з силою Вісімнадцяти. Черствий прибув не сам.

Коло було сповнене рішучості помститися за Шепіт.

-- Ловець і Нічний Жах б’ються не на життя, а на смерть, -- зауважив Ворон після особливо відчайдушної сутички. – Пропоную рухатися на південь і там зачекати. Якщо вони залишать Паничі, ми долучимо до них, коли вони будуть втікати в напрямку Країни Вітрів.

Його обличчя страшно перекосилося. Така перспектива його явно не приваблювала. Він знав Країну Вітрів.

Тож ми погнали на південь, по дорозі об’єднуючись з іншими солдатами, що відстали від своїх загонів. Дванадцять днів ми переховувалися й чекали. Ворон організував підібрану голоту в щось схоже на військовий підрозділ. Я проводив час в роздумах про Шепіт, питаючи себе наскільки вона вплине на ситуацію на східному фронті.

Ті незначні фрагменти, побачені в Паничах, переконали мене, що вона була нашою останньою реальною надією.

Ходили чутки, що повстанці тиснули на всіх фронтах. Подейкували, що для посилення захисту, Леді довелося перевести зі сходу Шибеника і Костогриза. Одна з чуток стверджувала, що Перевертня вбили в боях за Жито.

Я безперервно переживав за Загін. Наші побратими увійшли в Паничі незадовго до того, як прибула армія Черствого.

Мій обов’язок розповісти історію кожного полеглого члена Загону. Але як мені це зробити з відстані понад тридцять кілометрів? Скільки подробиць буде втрачено назавжди в усних переказах, які мені доведеться вислухати, коли все закінчиться? Скільки хлопців поляже без свідків?

Та більшість часу я проводив в роздумах про Кульгавого і Леді. І знемагав від душевних мук.

Думаю, що я більше ніколи не писатиму милі, романтичні фантазії про нашого роботодавця. Я був занадто близько до неї. Моє кохання пройшло.

Я став одержимим. Мене переслідують крики Кульгавого. Мене переслідує сміх Леді. Мене переслідує підозра, що ми б’ємося за щось, що потрібно стерти з поверхні землі. Мене переслідує переконання, що ті, хто прагне знищити Леді, трохи кращі від нас.

Мене переслідує те, що я знаю – у кінцевому підсумку зло завжди тріумфує.

От, курва. В нас проблеми. Огидна чорна хмара здіймається над пагорбами на північному сході. Всі навколо бігають, хапають зброю, сідлають коней. Ворон викрикує, щоб я рухав свою сраку…

Глава 5: Черствий

Вітер завивав і кидав нам в спину хмари пилюки й піску. Ми відступали задом наперед, повернувшись до нього плечами. Піщана буря знаходила кожен отвір в броні й одязі та змішувалася з потом у смердючий, солений бруд. Повітря було гаряче і сухе. Воно швидко вбирало вологу, залишаючи засохлі грудки болота. У всіх нас потріскали й розпухли губи. Язики нагадували вкриті пліснявою подушки. Ми душилися піском, що осідав всередині рота.

Буревісниця перестаралася. Ми страждали не менше ніж повстанці. Видимість впала до десяти метрів. Я ледь бачив людей справа і зліва від мене і тільки двох хлопців з лінії ар'єргарду, які йшли задом наперед переді мною. Факт, що наші вороги були змушені гнатися за нами, обличчям до вітру, мене зовсім не тішив.

Раптом люди в сусідньому строю заметушилися, схопилися за луки. Високі тіні невиразно вималювалися у вихорі пилюки, навколо них розвівалися плащі, що тріпотіли немов велетенські крила. Я натягнув тятиву і випустив стрілу, впевнений, що промахнуся.

Поцілив. Наїзник різко здійняв руки. Його кінь завернув і помчав з вітром, в погоні за своїми позбавленими вершників товаришами.

Вони вперто переслідують нас, тримаються близько, намагаючись перебити нас перш, ніж ми втечемо з Країни Вітрів до краще захищених Сходів Сліз. Вони хочуть, щоб ми всі лежали мертві й пограбовані під немилосердним сонцем пустелі.

Крок назад. Крок назад. Надто повільно, хай йому чорт. Та в нас не було вибору. Як тільки ми повернемося спиною, вони налетять на нас. Ми змушували їх дорого платити за кожну спробу, щоб вгамувати їхній запал.

Чари Буревісниці були нашим найкращим захистом. Країна Вітрів дика і вітряна в свої кращі часи. Неродюча, суха і незаселена рівнина. Місце де піщані бурі звична справа. Та ще ніколи вона не бачила такої бурі, яка тривала година за годиною, день за днем, вщухаючи тільки, коли опускалася темрява. Буревісниця перетворила Країну Вітрів у місце непридатне для життя. І тільки завдяки цьому ми все ще були живі.

Зараз нас було три тисячі. Ми відступали перед безжалісним потоком, що залив Паничі. Наперекір всьому, наше невелике братство зберегло бойовий дух і як тільки Капітан пробився крізь лінію облоги, стало ядром, до якого почали приєднуватися втікачі з місця катастрофи. Ми стали мозком і нервовою системою залишків розбитого війська. Леді особисто відправила накази всім офіцерам Імперії прислухатися до думки Капітана. Тільки наш Загін добився значних успіхів під час північної кампанії.

Хтось виринув з пилюки та вітру, що завивав позад мене і постукав мене по плечу. Я блискавично повернувся. На заміну ще не час.

Переді мною стояв Ворон. Капітан здогадався, де мене шукати.

Голова Ворона була замотана в якесь лахміття. Я примружився, підняв руку, щоб закритися від дошкульного піску. Він прокричав щось схоже на:

-- Кап ви те.

Я похитав головою. Він показав пальцем назад, схопив мене і прокричав у вухо:

-- Капітан викликає тебе.

Звичайно, що викликає. Я кивнув, передав лук і стріли й пішов схилившись перед вітром і піском. Нам бракувало зброї. Стріли, які я йому дав належали бунтівникам. Ми збирали їх після того, як вони зі свистом прилітали з бурої імли.

Крок за кроком, крок за кроком. Я повільно брів, притиснувши підборіддя до грудей, зіщулившись і примруживши очі, а мені по маківці голови барабанив пісок. Мені не хотілося повертатися. Капітан не скаже мені нічого хорошого.

На мене вилетів великий кущ, що підскакував і крутився. Він ледь не звалив мене з ніг. Я засміявся. З нами був Перевертень. Повстанці змарнують купу стріл, коли кущ налетить на їхній стрій. Вони мали над нами десятикратну, а то й п'ятнадцяти кратну перевагу, проте ці цифри аж ніяк не послаблювали їхній страх перед Поневоленими.

Я пер прямо в пащу вітру, поки мені не здалося, що я зайшов надто далеко, а то й взагалі заблукав. Зі мною завжди так. Як тільки я вирішив здатися, на тобі маєш, перед мною чудом з’явився острівець спокою. Я увійшов на нього, ледь не впавши, коли вітер раптово зник. В мене у вухах і далі гуділо, я не міг повірити в тишу.

Посеред цього острівця, зімкнувши лави, один за одним рухалося тридцять возів. Більшість була заповнена раненими. Вози оточувала тисяча воїнів, які вперто пленталися на південь. Вони втупили очі в землю, з жахом чекаючи своєї черги захищати ар’єргард. Ніхто не розмовляв, не перекидався жартами. Це був далеко не перший їхній відступ. Вони йшли за Капітаном тільки тому, що він був їхнім єдиним шансом залишитися в живих.

-- Док! Сюди! – Лейтенант покликав мене з правого флангу колони.

Капітан виглядав немов сердитий від природи ведмідь, якого передчасно розбудили від зимової сплячки. Сивина на його скронях тремтіла, коли він пережовував слова перш, ніж виплюнути їх назовні. Обличчя осунулося. Очі потонули в темних западинах. В голосі чулася безмежна втома.

-- Здається, я наказав тобі бути поряд.

-- Прийшла моя черга…

-- В тебе немає черги, Док. Я спробую пояснити простими словами так, щоб навіть ти зрозумів. В нас три тисячі людей. Ми ведемо невпинні бої з повстанцями. В нас один доморослий знахар і один справжній лікар, щоб ними всіма опікуватися. Одноокий витрачає половину енергії допомагаючи підтримувати цей купол спокою. Отже, всі медичні обов’язки залишаються тобі. Це означає, що ти не можеш ризикувати своїм життям в строю. В жодному випадку.

Я втупив погляд в порожнечу над його лівим плечем, похмуро спостерігаючи за піском, що кружляв навколо захищеної зони.

-- Ти мене зрозумів, Док? Я ясно висловлююся? Я високо ціную, що ти готовий на все заради Літопису, що ти палаєш бажанням взяти участь в бою, але…

Я похитав головою, поглянув на вози та їхній сумний вантаж. Так багато поранених і так мало я міг зробити для них. Він не розумів наскільки безпомічним я почувався. Я міг тільки підлатати їх і молитися, а ще створити зручні умови для тих, хто був при смерті, поки вони не відійшли. Тоді ми викидали їх з возів, щоб зробити місце для нових поранених.

Ми втратили надто багато тих, кого можна було врятувати, якби в мене був час, вишколені помічники й пристойна операційна. Чому я пішов у бойовий стрій? Тому, що там я міг допомогти. Міг помститися нашим мучителям.

-- Док, -- гаркнув Капітан. – В мене таке враження, що ти не слухаєш.

-- Так, сер. Зрозумів, сер. Залишуся тут і займуся вишиванням.

-- Не журися так, -- він торкнувся мого плеча. – Ловець каже, що завтра ми дійдемо до Сходів Сліз. Тоді зробимо те про, що всі так мріємо. Розквасимо Черствому ніс.

Черствий став головним генералом повстанців.

-- Він не сказав, як ми це зробимо? В них перевага годзильйон на одного.

Капітан насупився. Перш, ніж дати мені заспокійливу відповідь, він перебрав ногами у своєму ведмежому танку.

Три тисячі виснажених і потріпаних солдатів дадуть відсіч хмільній від перемог орді Черствого? Дідька лисого. Навіть з допомогою трьох з Десяти Поневолених.

-- Я так і думав, -- зневажливо посміхнувся я.

-- Це не твоя єпархія, правильно? Ловець не втручається в твої хірургічні операції. Тоді чому ти ставиш під сумнів його стратегічні плани?

-- Неписаний закон будь-якого війська, Капітане, -- посміхнувся я. – Нижчі чини мають право ставити під сумнів здоровий глузд і компетенцію своїх командирів. Це основа на якій тримається армія.

Капітан поглянув на мене знизу вверх – він трохи нижчий, проте ширший в плечах – з-під кошлатих брів.

-- Тримається армія, кажеш? А знаєш завдяки чому вона рухається?

-- Завдяки чому?

-- Хлопці такі, як я, дають копняки в сраку хлопцям таким, як ти, коли вони починають філософствувати. Розумієш, про що я?

-- Гадаю, що так, сер, -- я залишив його, схопив свою торбу, приховану на возі, і взявся до роботи. З’явилося кілька нових ранених.

Під невпинним натиском Буревісниці рішучість почала покидати повстанців.

Я байдикував в очікуванні на виклик, коли зауважив, як з завірюхи широким кроком вийшов Елмо. Я не бачив його вже кілька днів. Він прилаштувався біля Капітана. Я неспішно підійшов до них.

-- … обійшли нас з правого боку, -- говорив він. – Мабуть, хочуть дійти до Сходів перед нами.

Він поглянув на мене, підняв руку на знак привітання. Рука тремтіла. Він був білий мов полотно від втоми. Як і Капітан, він майже не відпочивав з того часу, як ми увійшли в Країну Вітрів.

-- Візьми резервну роту і переведи на фланг, -- відповів Капітан. – Вдар їх щосили, а тоді стій на смерть. Вони такого не сподіваються. Це похитне їх. Почнуть гадати, що ми затіяли.

-- Слухаюся, сер, -- Елмо повернувся, щоб іти.

-- Елмо?

-- Сер?

-- Обережніше там. Не марнуйте сил. Ми будемо марширувати цілу ніч.

Очі Елмо промовляли про його муки красномовніше за будь-які слова. Проте він не поставив під сумнів наказ. Він хороший солдат. Як і я, він знав, що цей наказ походить від когось значно вищого рангом, ніж Капітан. Можливо з самої Вежі.