Чорнильна смерть

Присвячую Рольфові, бо вихід заміж за Дастфінґера все-таки був найкращою річчю у світі.

Присвячую Ілен, що все пізнає через утрату і завжди була поряд, щоб розуміти і стишувати біль.

Присвячую Ендрю, Енґі, Антонії, Кемові, Джеймсу, Кароліні, Феліксу, Мікі і, останнє, але, безперечно, істотне, Ліонелу та Оліверові, що давали так багато світла, тепла і приязні в похмурі дні.

Присвячую й місту янгола (Лос-Анджелесові), що живило мене красою, незайманою природою й почуттям, яке надихнуло мене створити Чорнильний світ.

Нічого, крім собаки і аркуша паперу

Місяць осяяв халат Елінор, її нічну сорочку, босі ноги й собаку, що вмостився їй біля ніг. Орфеїв пес. Як він дивиться на неї своїми завжди сумовитими очима. Немов запитує, чому в ім’я всіх збудливих запахів у світі вона сидить серед ночі в бібліотеці серед мовчазних книжок і просто задивилася в простір перед собою.

— Справді, чому? — запитала Елінор серед тиші. — Бо не можу заснути, чуєш, дурна тварюко! — Проте почухала йому голову. «Ну, Елінор, ти вже зайшла задалеко! — подумала вона, насилу підводячись зі стільця. — Марнуєш ночі на балачки з собакою. Дарма що не терпиш собак, а цього й поготів, бо кожним своїм хеканням він тобі нагадує про свого огидного господаря!»

Так, вона не вигнала собаку, попри прикрі спогади, які він пробуджував, лишила й стілець, хоча на ньому сиділа сорока. Мортола… Як часто, заходячи до тихої бібліотеки, Елінор чула її голос, як часто бачила Мортимера і Резу, що стоять між полиць, або Меґі, що з книжкою на колінах сидить під вікном, а рівні біляві коси ховають їй обличчя… Спогади. Це все, що лишилося. Але вони не менш недосяжні, ніж образи, породжені книжками. А що лишиться, якщо вона втратить і спогади? Тоді вона остаточно зостанеться сама — зі спокоєм і порожнечею в серці. І огидним собакою.

У блідому місячному сяйві ноги Елінор видавалися дуже старими. «Місяцю ясний! — подумала вона, поворушивши пальцями ніг. — Скільки є переказів про твою магічну силу! І все неправда». Її голова була вщерть наповнена надрукованою брехнею. Щоразу, коли Елінор дивилася на місяць, її очі затуманювала вуаль, зіткана з літер. Чи можна бодай коли-небудь стерти в мозку та серці всі слова і принаймні раз поглянути на світ власними очима?!

«Господи, Елінор, ти знову в чудовому настрої! — подумала вона, постукуючи пучками по скляних дверцятах шафи, де зберігалося все, що лишилося їй від Орфея, крім собаки. — Ти купаєшся в жалощах до себе, так само, як цей дурний пес бовтається в кожній калюжі».

Аркуш, що лежав за склом, видавався непоказним, звичайнісінький аркуш розлінованого паперу, густо списаний блакитним чорнилом. Годі порівняти його з розкішними ілюстрованими томівками, що лежали в інших шафах, дарма що в кожній літері можна було добачити, як пишався собою Орфей. «Сподіваюся, вогненні ельфи випалили йому самовдоволений усміх на вустах! — подумала Елінор, відчиняючи шафу. — Сподіваюся, панцерні солдати вже проткнули його списами, або ще краще: він поволі, мало-помалу здихає з голоду в непрохідній хащі». Елінор не вперше малювала у своїй уяві жалюгідний кінець Орфея в Чорнильному світі. Тільки ці уявні картини давали розраду її самотньому серцеві.

Папір уже пожовк. Дешевий папір. Але й це ще не все. Слова на ньому майже годі було прочитати, бо вони відправили свого автора в інший світ, і то просто на очах в Елінор. Поряд з аркушем лежали три фотографії: одна Меґі і два знімки Рези, на першому вона ще дитина, а на другому, знятому кілька місяців тому, вона була з Мортимером. Вони сміялися і аж світилися щастям. Не минало й ночі, щоб Елінор не розглядала ті фото. Сльози принаймні вже не набігали їй на очі, але й далі лилися в її серці. Солоні сльози. Здається, вона вже дійшла краю. Моторошне чуття.

Утрачені.

Меґі.

Реза.

Мортимер.

Уже майже три місяці, як вони зникли. А Меґі навіть раніше на кілька днів…

Собака потягся і, ще сонний, підійшов до Елінор. Ткнувся носом у кишеню її халата, впевнений, що там завжди є кілька собачих печив.

— Еге ж, мій хороший, — пробурмотіла вона, тицяючи собаці в носа пахучий сухарик. — Де ховається твій господар, га? — Елінор підсунула собаці під ніс аркуш паперу, і дурна тварина обнюхала його, ніби справді за літерами могла винюшити Орфея.

Елінор придивилася до слів і мимоволі прошепотіла: «На вуличках Омбри…» Як часто в останні тижні вона цілі ночі сиділа серед книжок, що вже нічого не означали для неї, відколи вона знову лишилася з ними самотня. Книжки тепер мовчали, немов знали, що Елінор миттю обміняла б їх усі на трьох людей, яких вона втратила. Втратила в книжці.

— Хай йому біс, я навчуся! — У її голосі відчувалася впертість, мов у малої дитини. — Я навчуся читати книжки так, щоб вони й мене проковтнули, атож, я навчуся!

Собака глянув на Елінор, немов повірив кожному її слову, але сама вона не вірила жодному. Ні. Її вуста не чарівні. Навіть якби Елінор вправлялася кільканадцять років, а то й довше, — слова, коли вона вимовляла їх, не звучали. Слова не співали, були не такі мелодійні, як у Меґі чи Мортимера або в тричі проклятого Орфея. Дарма що все своє життя вона щиро любила їх.

Аркуш затремтів у пальцях Елінор, вона плакала. Атож, сльози набігли знову, хоча вона довго стримувала всі сльози у своєму серці. Воно просто наповнилось ущерть. Елінор так гучно хлипала, що пес із переляку аж зіщулився. Як безглуздо, що з очей вибігає вода, тоді як сумує серце. У книжках трагічні героїні здебільшого були з біса гарні. І ніде жодного слова про набряклі очі й червоний ніс. «А коли я заводжу, мені завжди ніс червоніє, — думала Елінор. — Мабуть, саме тому я не потрапила до жодної книжки».

— Елінор!

Вона обернулась і квапливо стерла сльози з обличчя. У дверях стояв Даріус у завеликому для нього халаті — її подарунку на його останній день народження.

— Що? — озвалася Елінор. «Де та хусточка завжди дівається?» Засопівши, витягла її з рукава й висякалася. — Даріусе, три місяці, вже три місяці їх немає! Хіба це не причина для плачу? Аякже. Не дивись на мене так жалісливо своїми совиними очима. Байдуже, скільки книжок ми купимо, — вона махнула простертою рукою на забиті книжками полиці, — байдуже, скільки придбаємо на аукціонах, обміняємо, вкрадемо, жодна з них не розповість мені того, що я прагну дізнатися! Тисячі сторінок — і на жодній немає ані слова про тих, про кого я хочу почути. Хіба мені цікаві решта слів? Я хочу знати тільки те, що діється з ними! Як почувається Меґі? Що сталося з Резою і Мортимером? Чи вони щасливі, Даріусе? Чи ще живі? Чи побачу я їх знову коли-небудь?

Даріус обводив очима книжки, неначе котрась із них містила приховану відповідь. Але мовчав, як і всі надруковані сторінки.

— Я нагрію тобі молока з медом, — сказав він нарешті й подався на кухню.

Елінор знову лишилася на самоті з книжками, місячним сяйвом і огидним Орфеєвим псом.

Просто село

Між дерев уже затанцювали феї — зграйка крихітних блакитних істот. Їхні крильця ловили зоряне сяйво, і Мо бачив, як Чорний Принц занепокоєно поглядає на небо. Воно було темне й майже не відрізнялося від навколишніх пагорбів, але фей годі було одурити. Такої холодної ночі тільки недалекий світанок міг виманити їх із гнізд, а село, врожай якого прагнули врятувати нині розбійники, містилося небезпечно близько від Омбри. Тільки-но розвидниться, розбійники будуть змушені піти геть.

Кільканадцять злиденних хатин, кілька неродючих, кам’янистих нив і мур, що навряд чи злякав би навіть дитину, не кажучи про солдатів, — оце й усе. Село, як і багато інших. Тридцятеро жінок, жодного чоловіка і понад три десятки дітей-безбатченків. У сусідньому селі солдати нового намісника два дні тому забрали майже весь урожай. Розбійники прийшли туди запізно. А тут таки можна щось урятувати. Кілька годин поспіль вони копали ями й показували жінкам, як треба ховати під землю худобу й харчі.

Здоровань приніс останній мішок похапцем викопаної картоплі. Його грубе обличчя почервоніло від напруги. Воно завжди червоніло отак, коли він бився або був напідпитку. Разом з Мо він опустив мішок у криївку, викопану одразу за нивами. Ропухи на довколишніх пагорбах кректали так гучно, що здавалося, ніби вони приманюють день, і Мо прикрив вхід до криївки переплетеним гіллям, яке мало захистити підземну комору від солдатів і збирачів податків. Вартові поміж хатин занепокоїлися. Вони теж побачили фей. Атож, розбійникам пора йти геть, повертатися до лісу, де завжди можна сховатися, дарма що новий намісник наказує прочісувати пагорби дедалі більшій кількості патрулів. Миршавець — отак його прозвали омбрійські вдови, і це ім’я досконало пасувало худезному своякові Змієголова. Але пожадливість, із якою він забирав убоге майно своїх підданих, була невситима.

Мо витер рукою чоло. Господи, він утомився. Вже кілька днів він майже не спав. Просто є надто багато сіл, де ще можна випередити солдатів.

— Ти якийсь виснажений, — тільки-но вчора сказала йому Реза, прокинувшись поряд із ним і не здогадуючись, що він ліг до неї аж коли надворі вже засіріло. А він розповідав їй про лихі сновиддя і про безсонні години, проведені у праці над книжкою, яку він зшив з її малюнків із зображеннями фей і скляних чоловічків. Навіть сьогодні Мо сподівався, що Реза й Меґі ще спатимуть, коли він повернеться на самотній хутір, куди їх привів Чорний Принц, за годину ходьби на схід від Омбри і дуже далеко від краю, де й досі панував Змієголов, ставши безсмертним завдяки книжці, зшитій Мортимеровими руками.

«Скоро, — думав Мо. — Скоро вона вже не захищатиме його». Але як часто він казав собі ці слова, а Змієголов і далі був безсмертний.

До Мо підступила вагаючись дівчинка. Скільки їй може бути років? Шість? Сім? Давно минула та пора, коли й Меґі була така мала. Збентежившись, дівчинка зупинилася за крок від нього.

З пітьми з’явився Хапало й підійшов до дитини.

— Атож, дивися на нього, — шепнув він малій. — Це й справді він. Сойка. Таких дітей, як ти, він їсть на вечерю!

Хапало полюбляв такі жарти. Мо проковтнув слова, що крутилися йому на язиці. Дівчинка була білява, як і Меґі.

— Не вір жодному його слову! — прошепотів він їй. — Чому ти не спиш, як решта?

Дівчинка глянула на Мо, а потім високо підкотила йому рукав, щоб побачити рубець. Рубець, про який співали в піснях…

Дівчинка аж очі вирячила з подиву й дивилася на Мо з тією сумішшю поваги і страху, яку йому не раз доводилося бачити в очах багатьох людей. Сойка. Дівчинка помчала назад до матері, і Мо випростався. Щоразу, коли груди боліли в тому місці, де його поранила Мортола, йому здавалося, ніби саме там у його тіло нишком проліз цей розбійник, якому Феноліо надав його обличчя й голос. А може, він завжди був його частиною і просто спав, аж поки світ Феноліо розбудив його?

Інколи, коли розбійники приносили в якесь зголодніле село м’ясо або кілька мішків збіжжя, вкраденого в Миршавцевих управителів, до Мо підступали жінки й цілували йому руки.

— Ідіть до Чорного Принца й подякуйте йому, — казав він їм, але Принц тільки сміявся.

— Дістань собі ведмедя, — глузував він, — і тоді тобі дадуть спокій.

У якійсь хатині заплакала дитина. Ніч уже червоніла перед світанком, і до Мо долинув тупіт копит. Вершники, принаймні десяток, можливо, більше. Як швидко навчаються вуха розрізняти звуки, набагато швидше, ніж очі розшифровувати літери. Феї пустилися навтьоки. Жінки зойкнули й побігли до хатин, де спали їхні діти. Рука Мо звичним рухом дістала меч, немов ніколи не робила чогось іншого. То був той самий меч, яким він воював у Сутінковому замку, меч, що колись належав Рудому Лисові.

Посіріло.

А може, те, що солдати завжди приїздять на світанку, свідчить про їхню любов до світанкових барв? Слід сподіватися, вони ще п’яні після одного з незліченних бенкетів свого пана.

Принц махнув рукою, щоб розбійники підійшли до муру, який оточував село, — двох або трьох рядів плаского каміння. Хатини теж навряд чи могли захистити. Ведмідь сопів і стогнав, і ось уже з пітьми виринули вершники, чоловік кільканадцять, із новим гербом Омбри на грудях: василіском на червоному тлі. Звісно, вони не сподівалися натрапити на чоловіків. Заплакані жінки, верескливі діти, проте ніколи жодного чоловіка, та ще озброєного. Спантеличені, вони стримали коней.

Атож, вершники були п’яні. Це добре. В такому разі вони рухатимуться повільніше.

Та вершники вже не вагалися. Вони одразу побачили, що озброєні набагато краще, ніж обдерті розбійники. До того ж мали коней.

Дурноверхі. Вони загинуть, перше ніж зрозуміють, що значення має не тільки зброя.

— Усіх! — хрипко шепнув Хапало Мо. — Сойко, ми повинні вбити їх усіх. Сподіваюся, твоє лагідне серце знає про це. Якщо бодай один повернеться до Омбри, завтра спалять усе село.

Мо тільки кивнув головою. Неначе він сам не знає.

Коні пронизливо заіржали, коли їхні вершники посунули на розбійників, і Мо знову відчув холоднокровність, як і тоді, в Сутінковому замку, коли він убив Басту. Стояв незворушний і холодний, мов паморозь. Він відчував страх тільки перед самим собою. Залунали крики. Почулися стогони. Полилася кров. Гучно і надто вже швидко загупало серце. Удари і зіткнення, меч виходить із чужої плоті, чужа кров бруднить одяг, навколо викривлені ненавистю (чи, може, страхом) обличчя. На щастя, під шоломом побачиш небагато. Часто вони такі юні! Розбиті кінцівки, понівечені люди. Обережно, ззаду! Убитий. Мерщій. Ніхто не повинен утекти.

Сойка.

Котрийсь солдат прошепотів це ім’я, перше ніж Мо ударом меча повалив його на землю. Можливо, випускаючи дух, солдат іще встиг подумати про срібло, яке можна отримати в Омбрійському замку за Сойчине тіло, — набагато більше срібла, ніж може награбувати солдат за своє життя. Мо витяг меча з грудей. Солдати приїхали без панцерів. Навіщо панцери проти жінок і дітей? Яким холодом повіває від трупів, яким холодом, дарма що шкіра горить, а кров струмує по жилах, немов у гарячці.

Так, розбійники повбивали їх усіх. У хатинах принишкла тиша, поки вони скидали трупи в урвище. Загинуло й двоє розбійників, і тепер їхні кістки мали змішатися з кістками ворогів. На похорон не було часу.

Чорний Принц дістав тяжку рубану рану в плече. Мо якомога старанніше перев’язав його, Ведмідь тим часом стривожено сидів поряд. З однієї хатини вийшла дівчинка, та сама, що підкочувала йому рукав. Здалеку вона таки скидалася на Меґі. Меґі, Реза — хоч би вони ще спали, коли він повернеться. Бо інакше як пояснити, звідки взялася кров? І то так багато.

«Мортимере, — думав він, — коли-небудь ночі затьмарять дні». Криваві ночі, мирні дні, дні, коли Меґі показала йому все, про що могла тільки розповідати в башті Сутінкового замку: русалок із лускатою шкірою в укритих квітами ставках, сліди давно зниклих велетів, квіти, що шепочуть, коли торкнутися їх, дерева, що доростають до небес, жіночок-моховинь, які виринають поміж їхнім корінням, що немов здерло з себе кору… Мирні дні, криваві ночі.

Коней розбійники забрали з собою, стараючись якомога ретельніше затерти сліди битви. До слів подяки, що їх, затинаючись, бурмотіли жінки на прощання, домішувався страх. Вони навіч побачили, що їхні помічники тямлять убивати незгірше від їхніх ворогів.

Хапало з кіньми та більшістю людей повернув до табору. Розбійники мало не щодня розташовували його на новому місці. Тієї пори табір містився в одній темній ущелині, де навіть удень навряд чи ставало світліше. Вони пошлють по Роксану, щоб та подбала про поранених. А Мо повернувся туди, де спали Реза й Меґі, на покинутий хутір, який знайшов для них Принц, бо Реза не хотіла жити в розбійницькому таборі, та й Меґі всі ці тижні далеко від батьківщини мріяла про дім.

Чорний Принц, як не раз і раніше, супроводив Мо.

— Звичайно, Сойка ніколи не подорожує без супроводу, — глузував Хапало, перше ніж вони розсталися. Мо за це мало не стягнув його з коня. Через усіх убитих серце йому ще й досі надто швидко калатало в грудях.

Вони пішли. Як іти пішки, дорога для знесилених тіл ставала тяжкою мукою, але вистежити їх було б набагато важче, ніж якби вони їхали верхи. А той хутір мав бути в безпеці, бо там зібралися всі, кого любив Мо.

Хата і напіврозвалена стайня щоразу виринали поміж дерев так несподівано, наче їх хто загубив там. Від нив, що годували колись господарів хутора, не лишилося вже нічого. Навіть дорога, що вела до сусіднього села, давно зникла без сліду. Ліс поглинув усе. Тут його не називали хащею, як на південь від Омбри. Тут він мав стільки назв, скільки сіл тулилося в ньому: Чарівний ліс, Темний ліс, Ліс моховинь. Там, де містилася криївка Мо, його називали, якщо вірити Здорованеві, Жайворонковим лісом.

— Жайворонків ліс? Дурниці. Здоровань усьому дає пташині назви! В нього навіть феї мають пташині назви, дарма що терпіти не можуть птахів! — тільки й сказала на те Меґі. — Батист каже, що його називають Жаристим лісом. Ця назва пасує йому набагато більше, бо чи бачив ти коли-небудь раніше в лісі так багато світлячків і вогненних ельфів? А потім оті всі світляки, що сидять уночі на кронах дерев…

Хоч як називали той ліс, тиша під деревами щоразу по-новому чарувала Мо й нагадувала, що не тільки Миршавцеві солдати, а й ліс належать до Чорнильного світу. Зійшло сонце, і сяйво ранкової зорі пробилося крізь гілля, надавши всім деревам блідо-золотавої барви, і феї танцювали, мов сп’янілі, в холодному осінньому сонячному промінні. Вони товклися перед волохатим ведмежим писком і лізли ведмедеві в очі, аж поки він лапою прогнав їх, а Принц, засміявшись, підніс одне з тих маленьких створінь собі до вуха, неначе міг розібрати, як саме лає його тоненький голосочок.

Може, інший світ став таким самим? Чому він майже не згадує його? Невже й там життя — та сама чарівлива суміш: з пітьми і світла, з жорстокості і краси, і то такої краси, що часом вона майже п’янить його?

Чорний Принц доручив своїм людям охороняти хутір день і ніч. Сьогодні серед них був і Ґекон. Коли вони показалися між дерев, він з похмурим обличчям вийшов з розваленого хліва. Ґекон, невисокий чолов’яга з кмітливими очима, ненастанно ворушився і саме завдяки цьому й дістав своє прізвисько. Одна з його приручених ворон сиділа в нього на плечі. Принц використовував птахів як посланців, і все-таки більшість їх крали щось на базарах для Ґекона. Мо завжди дивувався, скільки всякої всячини приносили вони у дзьобах.

Ґекон аж побілів, побачивши кров на їхньому одязі. Але цієї ночі спокій самотнього хутора вочевидь не порушували тіні Чорнильного світу.

Мо, підходячи до криниці, від утоми мало не зашпортувався об власні ноги, тож Принц підтримав його під руку, хоч і сам аж заточувався від виснаження.

— Сьогодні ми насилу встигли, — проказав він так тихо, немов боявся, що його голос, наче зрадливий гомін, сполохає тишу. — Якщо не будемо обережніші, в наступному селі нас уже чекатимуть солдати. За ту ціну, яку Змій призначив за твою голову, можна купити всю Омбру. Я навряд чи ще можу довіряти своїм людям, а тим часом у селах тебе вже навіть діти впізнають. Може, тобі треба пересидіти якийсь час тут?

Мо відігнав фей над криницею і опустив цебро.

— Дурниці. Тебе вони теж упізнають.

Вода в глибині поблискувала, немов там сховався на день місяць. «Наче криниця коло Мерлінової хижки, — подумав Мо, охолоджуючи обличчя прозорою водою й промиваючи поріз на передпліччі, котрийсь солдат таки зачепив його. — Бракує тільки Архімеда, що сів би мені зараз на плече, і Варта, що видибав би з лісу…»

— З чого ти смієшся? — Чорний Принц нахилився до криниці поряд з ним, а тим часом ведмідь, форкаючи, качався по мокрій від роси траві.

— З оповідання, яке колись читав. — Мо поставив для ведмедя відро з водою. — Я розповім тобі коли-небудь. Це добре оповідання, дарма що кінець сумний.

Принц похитав головою й витер втомлене обличчя.

— Ні, якщо кінець сумний, я не хочу його слухати.

Сонний хутір охороняв не тільки Ґекон. Мо засміявся, коли з напівзруйнованої клуні вибрався Батист. Батист не міг похвалитися надто великими успіхами в сутичках, але поміж усіх розбійників Мо найбільше любив його і Здорованя, тож і був найспокійніший, коли вирушав кудись на ніч, а хтось із них охороняв сон Рези й Меґі. Батист і досі виступав як блазень на ярмарках, дарма що його глядачі навряд чи мали зайву монетку, щоб заплатити йому.

— Сміх, зрештою, бодай трохи розвеселить їх, — казав Батист, коли Хапало глузував із нього за ту некорисливість. Своє побите віспою обличчя він часто ховав під масками, які сам і шив: усміхненими, заплаканими — залежно від того, яку йому заманеться начепити. Та коли підійшов до Мо коло криниці, то був без маски і простяг йому клунок із чорним убранням.

— Вітаю тебе, Сойко, — мовив він з тим самим низьким уклоном, яким вітав свою публіку. — Вибач, що твоє замовлення довелося виконувати трохи довше. В мене скінчилися нитки. В Омбрі це рідкісний товар, як і все інше, але, на щастя, Ґекон, — він уклонився в його бік, — послав одну зі своїх чорних пернатих подруг, щоб вона вкрала кілька котушок в одного крамаря, який завдяки нашому новому намісникові й досі багатенький.

— Чорний одяг? — Принц повів очима в бік Мо. — Навіщо?

— Одяг палітурника. Адже це й досі моє ремесло, невже ти забув? Крім того, чорне вночі — добре маскування. А тут… — Мо скинув замащену кров’ю сорочку, — мені, мабуть, краще все фарбувати в чорне. Бо інакше навряд чи можна вдягнути що-небудь ще раз.

Принц замислено дивився на Мо.

— Кажу тобі ще раз, навіть коли не хочеш слухати. Побудь тут кілька днів. Забудь про зовнішній світ, так само, як він забув про цей хутір.

Турбота на похмурому обличчі зворушила Мо, і якусь мить він майже відчував спокусу повернути клунок Батистові. Але тільки майже. Коли Принц пішов, Мо заховав сорочку і забруднені кров’ю штани в колишній пекарні, яку перебудував собі на майстерню, і переодягся в чорне. Вбрання бездоганно підійшло йому, і до хати він зайшов уже в ньому. Разом із ранком, що зазирав у вікна без шибок.

Меґі й Реза ще спали. Якась фея заблукала аж у кімнату Меґі. Кількома тихими словами Мо приманив її собі на руку.

— Ви тільки подивіться, — не раз казав Хапало, — навіть кляті феї люблять його голос. Тож я справді єдиний, кого він не зчарував.

Мо підніс фею до вікна й пустив її пурхати надворі. Потім натягнув ковдру Меґі на плечі, як і кожної ночі, коли в кімнаті вони були тільки вдвох, і задивився на її обличчя. Коли Меґі спала, то видавалася зовсім юною, а прокинувшись, немов дорослішала. Крізь сон вона прошепотіла якесь ім’я. Фарид. Чи людина стає вже дорослою, закохавшись уперше?

— Де ти був?

Мо обернувся й побачив Резу, що стояла в одвірку і протирала заспані очі.

— Спостерігав, як танцюють уранці феї. А ночі стають дедалі холодніші. Невдовзі вони навряд чи полишатимуть свої гнізда.

У цих словах, хай там як, не було ніякої брехні. А рукав чорної курточки був досить довгий, щоб приховати різану рану на передпліччі.

— Ходімо, інакше розбудимо нашу дорослу доньку. — Мо повів Резу до кімнати, де вони спали.

— Що це за вбрання?

— Професійний одяг палітурника. Батист мені пошив. Чорний, наче чорнило. Він личить мені, еге ж? Я просив його пошити що-небудь і тобі з Меґі. Скоро тобі знадобиться нове вбрання.

Мо поклав руку на Резин живіт. Ще годі було щось помітити. Там була ще одна дитина, принесена зі старого світу, але помічена тільки в цьому. Не минуло й тижня, як Реза розповіла йому про неї.

— Кого ти хочеш — сина чи доньку?

— Хіба це залежить від мого бажання? — запитав Мо у відповідь і спробував собі уявити, як воно — знову тримати в руці крихітні пальчики, такі крихітні, що навіть не здатні охопити його великий палець. Якраз вчасно — до того, як Меґі так подорослішає, що він навряд чи зможе й далі називати її дитиною.

— Мене нудить ще більше. Я поїду завтра до Роксани. Певне, вона порадить що-небудь.

— Певне, що так, — пригорнув Мо дружину.

Мирні дні. Криваві ночі.

Приписане срібло

Орфей копав не сам. Він стояв чистенький та ошатний і приглядався, як пріє Фарид. Він велів йому копати в двох місцях, а яма, де тепер працював Фарид, була вже така глибока, що сягала йому по груди. Земля була мокра й важка. Кілька останніх днів ішли рясні дощі, і лопата, яку дав йому Бугай, не годилася. Крім того, над Фаридовою головою висів повішений. Зимний вітер розхитував його на прогнилій мотузці. А що, коли він упаде й накриє його своїми смердючими кістками?

На шибениці праворуч висіли ще три сумні постаті. Новий намісник полюбляв вішати. Адже з волосся повішених Миршавець наказував виготовляти собі перуки, і вдови Омбри шепотілися, що невдовзі з цієї причини мають повішати й багато жінок…

— Чого ти там копаєш так довго? Таж скоро розвидниться! Ану порпайся швидше! — гримнув на Фарида Орфей і скинув ногою в яму один з черепів, що громадилися під шибеницею, мов страхітливі плоди.

Невдовзі таки розвиднілося. Клятий Сироголовий! Примусив його копати майже цілісіньку ніч! Ох, якби він тільки міг скрутити йому в’язи!

— Швидше? Тож нехай мене бодай раз підмінить і покопає твій диво-охоронець! — гукнув знизу Фарид. — Для такої роботи його м’язи не менш придатні!

Бугай склав на грудях грубі, дебелі руки і зневажливо засміявся. Орфей надибав цього велетня на ярмарку. Він тримав пацієнтів одного цирульника, коли той висмикував запалені зуби.

— Що ти там знову базікаєш? — чванькувато кинув Орфей, коли Фарид запитав, навіщо йому потрібний ще один слуга. — В Омбрі навіть лахмітники позаводили собі охоронців, незважаючи на всю челядь, що товчеться навколо них на вулицях. А я ж значно багатший від них!

Тут Орфей, безперечно, мав слушність, тож, оскільки він платив більше, ніж цирульник, а в Бугая вже боліли вуха від усіх жалісливих криків, він без жодного слова пішов разом з ними. Його звали Ос, надто вже коротке ім’я для такого здоровила, дарма що чудово пасує кожному, хто розмовляє так рідко, що Фарид спершу міг би заприсягтися, що в тій огидній пащі немає язика. Зате жерла та паща незмірно більше, і Бугай дедалі частіше ковтав одним духом і те, що Орфеєві служниці подавали Фаридові. Спершу Фарид ще скаржився, а коли згодом Ос перестрів його за ті скарги на сходах у погріб, волів лягати спати з бурчанням у животі або крав собі щось на базарі. Атож, Бугай зробив Фаридове життя на Орфеєвій службі ще тяжчим. Він то запихав жменю скляних скалок у його солом’яний матрац, то перечіплював його наприкінці сходів, то зненацька щосили смикав за чуба… Оса завжди доводилося стерегтись. Тільки вночі Фарид мав спокій від нього, коли той покірно, наче пес, спав перед Орфеєвою кімнатою.

— Охоронці не копають! — пояснив Орфей знудженим голосом, нетерпляче походжаючи між уже викопаними ямами. — А якщо ти й далі так тягтимеш час, нам негайно знадобиться охоронець. Ще до полудня сюди привезуть вішати двох браконьєрів!

— Отакої! Я ж тобі завжди казав: дай нам знайти скарби одразу за твоїм домом! — Натомість Орфей полюбляв шибениці, цвинтарі й спалені садиби — місця, де Фарид тремтів і здригався. Ні, Сироголовий не боявся привидів, тут уже годі заперечити. Фарид стер собі піт з чола. — Принаймні ти міг би точніше описати, під якою самою клятою шибеницею лежить скарб. І навіщо, нехай йому біс, копати так глибоко?

— Не так уже й глибоко. За моїм будинком! — Орфей зневажливо сплюнув пухкими, як у дівчини, вустами. — Як оригінально! Це ж нечувана річ, щоб таке пасувало до цієї оповідки! Та Феноліо ніколи б не пішов на таке безглуздя! Але навіщо я тобі пояснюю це щоразу? Все одно ти нічого не розумієш.

— Невже? — Фарид так глибоко увігнав лопату в мокру землю, що вона стала сторч. — Але одне я зрозумів чудово. Ти приписуєш собі скарб за скарбом, удаєш багатого купця й волочишся за кожною спідницею в Омбрі, а Вогнерукий тим часом і далі серед мертвих!

Фарид відчув, як на очі йому знову набігли сльози. Біль і досі був такий гострий, як і тієї ночі, коли Вогнерукий загинув за нього. Якби ж він міг забути те застигле обличчя! Якби ж він пам’ятав тільки те, яким Вогнерукий був у житті, але щоразу він бачив, як той, німий і холодний, з замерзлим серцем лежить у заваленій копальні.

— Мені шкода, що я змушений грати роль твого слуги! — крикнув він знизу Орфеєві, забувши у гніві навіть про повішених, які, звичайно, не хотіли б, щоб на місці їхньої смерті здіймався галас. — Ти не виконав своїх зобов’язань, не дотримав нашої угоди! Ти влаштувався в цьому світі, мов сир у маслі, замість повернути нарешті Вогнерукого. Ти поховав його, як і решту! Феноліо правду казав: з тебе користі, як від напахченого свинячого міхура! Я скажу Меґі, що вона має послати тебе назад! Вона так і вчинить, ось побачиш!

Ос очима запитав Орфея. Його погляд благав про дозвіл схопити Фарида і на найзеленішій луці потовкти його так, щоб і він позеленів та посинів, та Орфей не зважав на нього.

— Ох, знову за рибу гроші! — проказав він, насилу опанувавши свій голос. — Неймовірна, незрівнянна Меґі, донька не менш чарівного батька, що нині відгукується на пташине ім’я й ховається зі зграєю вошивих розбишак у лісі, а тим часом шпільмани-голодранці складають про нього пісні за піснями!

Орфей поправив окуляри і глянув на небо, неначе хотів поскаржитися йому на таку незмірну й недоречну пошану. Він любив жартівливе прізвисько, яке приліпили йому завдяки окулярам: Чотириокий. В Омбрі це прізвисько шепотіли з огидою і страхом, і це ще дужче подобалося Орфеєві. Крім того, окуляри правили за доказ, мовляв, уся брехня, яку він розповідав про своє походження, чистісінька правда: що він родом з далекої заморської країни, всі князі якої чотириокі, і це дає їм змогу читати думки своїх підданих. Що він, позашлюбний син тамтешнього короля, був змушений утікати від рідного брата, коли його дружина запалала до нього безсмертним коханням.

— Присягаюсь книжковим Богом! Що за жалюгідна вигадка! — вигукнув Феноліо, коли Фарид переповів її Мінервиним дітям. — У цього хлопця не голова, а горщик смальцю! Жодної оригінальної думки немає в його масному мозку. Він може хизуватися тільки чужими ідеями!

Але Феноліо тільки нарікав і бідкався і вдень, і вночі, а Орфей тим часом спокійнісінько працював над тим, щоб накласти на цю оповідку свій відбиток, — оповідку, про яку він, здається, знав більше, ніж її автор.

— Чи знаєш ти, чого прагнуть, коли так люблять книжку, що знову і знову перечитують її? — запитав він Фарида, коли вони вперше стояли перед міською брамою Омбри. — Звичайно, ні. Звідки тобі знати? Книжка, безперечно, спонукає тебе подумати, як добре вона горить холодної ночі. І все-таки я підкажу відповідь. Прагнуть стати її героєм, чого ж іще! Але, хай там що, аж ніяк не в ролі жалюгідного придворного поета. Цю роль я радо полишаю Феноліо, дарма що тепер він і так становить у цьому сюжеті жалюгідну постать!

Уже на третю ніч Орфей узявся до роботи в одному брудному заїзді поблизу міських мурів. Він наказав Фаридові вкрасти вина та свічку, дістав з-під плаща засмальцьований аркуш паперу, грифель і… книжку, тричі прокляту книжку. Його пальці, немов сороки, що шукають блискучих речей, пробігали сторінками і збирали докупи слова, щоразу більше. А Фарид був такий дурний, що вірив, ніби слова, якими Орфей так ревно мережив сторінку, стишать біль його серця й повернуть Сажотруса. Та Орфей мав на думці зовсім інше. Він спроваджував Фарида, а потім читав написане вголос, і Фарид ще до світанку був змушений викопати йому перший скарб з омбрійської землі, на цвинтарі, одразу за притулком і шпиталем для недужих. Орфей, побачивши монети, радів, мов дитина, а Фарид прикипів очима до ями й ковтав солоні сльози.

Роздобувши гроші, Орфей придбав собі новий одяг, завів двох служниць та куховарку й купив розкішний будинок купця, який торгував шовками. А сам той купець подався шукати сина, що пішов із Козимо в хащу й ніколи не повернувся.

Орфей теж видавав себе за купця, — купця, що задовольняє незвичні забаганки, і невдовзі вже й до Миршавця дійшли чутки, що чужинець із ріденьким білявим волоссям і блідою шкірою, — такою блідою, яку, крім нього, тут мають тільки князі, — може роздобути дивовижні речі: плямистих кобольдів, барвистих, мов метелики, фей, прикраси з крил вогненних ельфів, пояс, оздоблений лускою річкових русалок, коней із золотими яблуками для князівських карет та інші створіння, про яких в Омбрі раніше знали тільки з казок. У книжці Феноліо для багатьох речей існували потрібні слова, тож Орфеєві доводилося тільки трохи по-іншому комбінувати їх. Інколи те, що він створював, умирало, лише кілька разів хапнувши повітря, або ж виявлялося надто кусючим (Бугай частенько ходив із перев’язаними руками), але це нітрохи не заважало Орфеєві. Хіба його цікавило, що в лісі кілька десятків вогненних ельфів умерли з голоду, бо в них раптом пропали крила, або що одного ранку течія понесла кілька мертвих русалок без луски? Нитку за ниткою витягував він із чудових мережив, що їх виткав старий, і створював власний візерунок, який видавався крикливою латкою на величному килимі Феноліо, а збагачувався тим, що видобував його голос із літер іншої людини.

Проклін на його голову. Тисячу і один проклін. Годі.

— Я більше не працюватиму на тебе! Анітрохи! — Фарид стер з долонь мокру від дощів землю і спробував видертися з ями, але Ос, помітивши, як моргнув Орфей, збив його вниз.

— Копай! — гаркнув він.

— Сам копай! — Фарид тремтів у мокрій від поту куртці й не зміг би сказати, більше від холоду чи від гніву. — Твій чудовий пан — не хто, як звичайнісінький шахрай! За брехню він уже посидів раз у в’язниці, і його знову туди запроторять!

Орфей спохмурнів. Він аж ніяк не хотів, щоб поширилися чутки про цей розділ його життя.

— Б’юсь об заклад, ти належав до тих, що видурюють у бабусь гроші з кишень. А тут пиндючишся, наче волова жаба, і то тільки тому, що твоя брехня раптом стала правдою, підлещуєшся до свояка Змієголова і гадаєш, ніби ти хитріший за решту! І чого ж ти навчився? Приписувати розмальованих фей, що немов скупалися у відрі з фарбою, вигадувати скрині зі скарбами та прикраси з ельфових крил для Миршавця. А про те, навіщо ми привели тебе, і знати не хочеш. Вогнерукий загинув. Він мертвий. Він і досі ще мертвий!

Знову набігли вони, зрадливі сльози. Фарид розтер їх брудними пальцями, а Бугай дивився на нього тупо, як людина, що не зрозуміла ані слова. І як він міг зрозуміти? Що знав Ос про слова, які збирав докупи Орфей, що він знав про книжку і Орфеїв голос?

— Ніхто мене не приводив! — Орфей нахилився над краєм ями, ніби хотів плюнути ті слова Фаридові в обличчя. — І, звичайно, чому я мушу слухати теревені про Вогнерукого від того, хто заподіяв йому смерть? Я знав його ім’я, коли тебе й на світі не було, і тільки я поверну його назад, дарма що ти взагалі викинув його з цього сюжету… А як і коли — це залежить уже тільки від мене. А тепер копай. Невже ти, скарбнице арабської мудрості, — Фаридові здавалося, що ті слова ріжуть його на тонесенькі скибки, — думаєш, ніби я більше напишу, коли не зможу платити своїм служницям і надалі сам пратиму свою білизну?

Проклін. Проклін йому. Фарид опустив голову, щоб Орфей не бачив його сліз. «Від того, хто заподіяв йому смерть…»

— Скажи мені, чому я завжди своїм блискучим сріблом плачу шпільманам за їхні нікчемні пісні? Бо забув Вогнерукого? Ні. Через те, що ти ще не спромігся з’ясувати для мене, як і де в цьому світі можна поговорити з білими жінками! Тому я й далі слухаю поганеньких пісень, стовбичу коло вмирущих жебраків і даю гроші цілителькам у притулках і шпиталях, щоб вони погукали мене, коли там хтось умиратиме. Звичайно, було б набагато легше, якби ти вмів прикликати білих жінок так само, як твій господар вогонь, але ж ти вже не раз марно намагався кликати їх, еге ж? Якби вони принаймні провідували тебе, бо ж начебто люблять ходити в гості до тих, до кого бодай раз доторкнулися. Але ж ні! Навіть свіжа куряча кров, яку я ставив перед дверима, не дає нічого, так само як і дитячі кістки, за які я дав грабареві торбу грошей, і то тільки тому, що вартові коло брами розповіли тобі, що ті кістки миттю приваблять із десяток білих жінок!

Авжеж! Фарид хотів заткнути собі вуха руками. Орфей мав слушність. Вони пробували все. Але білі жінки просто не показувалися їм, а хто інший міг би розповісти Орфеєві, як можна повернути з того світу Вогнерукого?

Фарид мовчки витяг лопату з землі й знову заходився копати.

У нього вже пухирі повискакували на долонях, аж поки лопата нарешті вдарилась об щось дерев’яне. Скриня, яку він витяг із землі, була не дуже велика, проте, як і попередня, вщерть наповнена срібними монетами. Фарид був підслухав, як Орфей нишком читав: «Під шибеницею на Тьмяному пагорбі, задовго до того, як Тлустий князь звелів там зрубати дуб для домовини свого сина, зграя розбишак закопала скриню з грошима. Закопавши, вони засперечалися і повбивали одне одного, але гроші ще й досі там, у землі, на якій побіліли їхні кістки».

Дерев’яна скриня струхлявіла, і Фарид запитав себе, як і тоді, коли викопував інші скарби, чи гроші часом не лежали під шибеницею ще до того, як Орфей написав свої слова. Сироголовий, удаючи, ніби знає все, сміявся, чуючи такі запитання, але Фарид сумнівався, чи справді він знає відповідь.

— Чудово! Ну, що тут скажеш? На місяць, напевне, вистачить. — Орфей засміявся так самозакохано, що Фарид залюбки кинув би йому в обличчя лопату землі. На місяць! Та за те срібло, яким він і Бугай напхали шкіряну торбу, можна кілька місяців годувати всіх злидарів Омбри.

— Скільки можна зволікати? Може, кат із новим кандидатом для шибениці вже простує сюди. — Коли Орфей непокоївся, його голос звучав не дуже твердо.

Фарид мовчки зашнурував широку, вщерть напхану торбу, скинув ногою порожню скриню назад у яму і востаннє поглянув на повішеного. Тьмяний пагорб колись давно вже був місцем для шибениць, але Миршавець знову перетворив його у головний осередок страт. Від шибениць коло міської брами трупний сморід надто часто долинав до замку, і цей запах аж ніяк не пасував до витончених страв, які споживав там свояк Змієголова, тим часом як Омбра жила надголодь.

— Ти сказав шпільманам, щоб вони прийшли пополудні?

Фарид тільки кивнув головою, несучи позаду Орфея важку торбу.

— Учора ми бачили справжній взірець огидності, — мовив Орфей, коли Ос підсаджував його на коня. — Немов пугало, що раптом заговорило! А з його майже беззубої пащі знову виходило тільки найгірше: вродлива князівна кохає бідного шпільмана, ля-ля-ля, вродливий княжич закохується в селянську дівчину, ля-ля-ля… Жодного путящого слова про білих жінок.

Фарид слухав тільки наполовину. Він мав не дуже добру думку про шпільманів, відколи більшість їх стала співати й танцювати для Миршавця і не обрала знову за свого короля Чорного Принца, бо він аж занадто відкрито боровся проти окупантів.

— І все-таки, — розповідав далі Орфей, — те пугало знало кілька нових пісень про Сойку. Мені таки коштувало грошей видобути їх з нього, і він співав їх так тихо, наче Миршавець власною високою персоною стояв під моїм вікном, але одну з них я таки ще не чув. Ти впевнений, що Феноліо не пише знову?

— Цілковито впевнений. — Фарид поклав торбу на друге плече й тихенько засвистав крізь зуби, як завжди посвистував Вогнерукий. З-поза однієї шибениці вискочив Проноза з мертвою мишею в пащі. Тільки молодша куниця лишилася з Фаридом, а Ґвін жив коло Роксани, немов не хотів покидати місце, куди найімовірніше повернувся б Вогнерукий у випадку, якби смерть таки випустила його зі своїх блідих рук.

— А чому ти такий упевнений? — запитав Орфей, гидливо скрививши вуста, коли Проноза вискочив Фаридові на плече і зник у його заплічнику. Сироголовий гидував куницею, але терпів її, мабуть, тому, що колись вона належала Вогнерукому.

— Скляний чоловічок Феноліо сказав, що той уже не пише, а він, зрештою, має знати про це, еге ж?

Розенкварц ненастанно нарікав, яким тяжким стало його життя, відколи Феноліо жив не в замку, а знов у Мінервиній мансарді, і навіть Фарид проклинав щоразу круті дерев’яні сходи, коли Орфей посилав його зі своїми запитаннями до Феноліо: що за землі лежать на південь від озера й межують із королівством Змієголова? Чи князь, що панує на північ від Омбри, родич дружини Змієголова? Де живуть велетні, чи вони, може, вимерли? Чи їдять хижі риби русалок?

Інколи Феноліо не пускав до себе Фарида, коли той уже насилу подолав усі круті сходинки, а інколи так упивався, що ставав надміру балакучим. У такі дні старий виливав на Фарида таку зливу інформації, що в хлопця гуділо в голові, коли він повертався до Орфея, а той і собі починав розпитувати його. Фарид мало не божеволів. Але щоразу, коли Орфей і Феноліо намагалися поговорити безпосередньо, через кілька хвилин у них завжди доходило до сварки.

— Добре. Все тільки ускладнилося б, якби старий знову віддав перевагу словам, а не вину! Його останні ідеї призвели до непоправної плутанини. — Орфей узявся за повід і глянув на небо. Заповідався ще один вогкий, дощовий день, сірий і сумний, мов омбрійські обличчя. — Розбійник, що надягає маски, книжка, що дарує безсмертя, князь, що повернувся з того світу! — Похитавши головою, він повернув коня на стежку до Омбри. — Хтозна, що йому ще спаде на думку! Ні, нехай Феноліо спокійнісінько собі пропиває ту дрібку розуму, яка ще лишилася в нього. Я сам подбаю про сюжет. Я розумію його набагато краще, ніж він.

Фарид знову не слухав, виводячи з кущів віслюка. Нехай той Сироголовий патякає. Йому байдуже, хто з них двох напише слова, які повернуть назад Вогнерукого. Аби тільки це сталося нарешті! І тоді нехай увесь цей клятий сюжет іде під три чорти.

Коли Фарид вискочив на кощавий круп віслюка, тварина, як і завжди, спробувала вкусити його. Орфей їхав верхи на одному з найкращих коней Омбри: Сироголовий, попри незграбну постать, був добрим вершником, але, звичайно, бувши скнарою, купив Фаридові віслюка, кусливого і такого старого, що облисів на голові. А Бугая і два віслюки не витримали б, тож він, з обличчям, аж мокрим від напруги, трюхикав поряд з Орфеєм, мов завеликий собака, вниз і вгору по вузеньких стежках, що тяглися по пагорбах навколо Омбри.

— Гаразд. Феноліо більше не пише, — протяг Орфей, міркуючи вголос. Інколи здавалося, ніби він може упорядкувати свої думки тільки тоді, коли чує свій голос. — Але звідки ж походять ті всі розповіді про Сойку? Про вдів, яких він захистив, гроші на порогах злидарів, дичину на тарілках дітей-безбатченків… Невже це робота Мортимера Фольхарта, а Феноліо не написав йому для цього й кількох допоміжних слів?

Назустріч їм трапився віз. Орфей з лайкою загнав коня в терни, а Бугай, тупо посміхаючись, розглядав двох парубків, що навколішки стояли на возі з зав’язаними ззаду руками і змалілими від страху обличчями. Один мав ще ясніші очі, ніж Меґі, і обидва були не старші від Фарида. Звісно, що ні. Якби були старші, то пішли б із Козимо й давно б уже загинули. Але сьогодні вранці ця думка, мабуть, анітрохи не тішить їх. Їхні трупи можна буде бачити навіть з Омбри як повчальний приклад для всіх, кого голод спокушає поласитись на дичину, та Миршавців ніс не почує їхнього смороду.

Може, на шибениці вмирають так швидко, що білі жінки не встигають прийти? Фарид мимоволі схопився за спину, за місце, куди зайшов Бастин ніж. До нього вони теж не приходили, еге ж? Він не пам’ятає. Не пам’ятає й болю, а тільки бачить обличчя Меґі, коли він знову отямився, і пригадує, як повернувся й побачив простерте тіло Вогнерукого…

— А чому б тобі просто не написати, щоб вони забрали мене замість нього? — запитав він Орфея, але той тільки розреготався:

— Тебе? Невже ти віриш, ніби білі жінки обміняють Вогнехідця на такого забіглого злодія, як ти? Ні, маємо запропонувати їм якусь жирнішу приманку.

Торба, набита сріблом, ударилась об Орфеєве сідло, коли він підострожив свого коня, а Осова голова так почервоніла від напруги, що здавалося, ніби от-от лусне на м’ясистій шиї.

«Клятий Сироголовий! Так, Меґі, напевне, прожене його геть, — думав Фарид, б’ючи п’ятами віслюка по ребрах. — Краще тепер, ніж пізніше. Але хто тоді писатиме їй слова? І хто, крім Орфея, може повернути Вогнерукого з того світу?»

— Він не повернеться ніколи! — прошепотів сам собі Фарид. — Вогнерукий мертвий, Фариде. Мертвий. Ну то й що? Що це означає в цьому світі? Я ж повернувся.

Якби ж він міг пригадати, якою дорогою.

Чорнильний одяг

Ранок розбудив Меґі блідим світлом, що впало їй на обличчя, і таким холодним повітрям, яким вона ще ніколи не дихала. Навпроти її вікна феї щебетали, мов пташки, які навчилися розмовляти, а десь кричала сойка — якщо то була сойка. Здоровань так оманливо наслідував кожну пташку, що здавалося, ніби вона звила собі гніздо в його широких грудях і співає там. І всі пташки відповідали йому: жайворонки, пересмішники, дятли, солов’ї і Ґеконові приручені ворони.

Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно — спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.

— Меґі, розбійники — це розбійники, — часто приказував Фарид. — Принц робить усе, що робить, задля інших людей, але дехто з його ватаги прагне тільки напхати собі кишені, не гаруючи задля цього в полі або в майстерні.

Ох, Фариде… Меґі так скучила за ним, що аж соромилася цього почуття.

Мати була бліда. Останнім часом Резі не раз ставало недобре. Мабуть, тому вона зібралася їхати до Роксани. Ніхто не тямив дати кращої поради, ніж вдова Вогнерукого, крім, можливо, Болотяника, але йому не дуже добре велося після смерті Вогнерукого, надто коли почув, що Змієголов спалив на іншому краї хащі притулок для недужих, яким він керував багато років. Ніхто не знав, що сталося з Беллою й рештою цілительок.

Коли Меґі вийшла надвір, повз неї прошаруділа миша, рогата, як і куниця Вогнерукого, а одна фея метнулася і схопила Меґі за коси, але дівчина вже навчилася проганяти тих набридливих істот. Що холодніше ставало, то рідше покидали феї свої гнізда, проте завжди шукали людського волосся.

— Ніщо їх так не гріє, — завжди приказував Батист. — Крім ведмежого хутра. Але діставати його небезпечно.

Ранок був такий холодний, що Меґі, мерзнучи, поляскувала себе по тілу. Одяг, який дали їм розбійники, й наполовину не грів так добре, як светр, який вона надягала на себе в такі дні в іншому світі, і дівчина майже з тугою подумала про теплі шкарпетки, що чекали на неї в шафах Елінор.

Коли донька підійшла до Мо, він обернувся й засміявся. Батько видавався втомленим, але щасливим. Спав він мало. Часто до пізньої ночі працював у своїй тимчасовій майстерні — тими нечисленними інструментами, якими забезпечив його Феноліо. І раз по раз ходив у ліс, сам або з Принцом. Він думав, що Меґі не знає про це, але вона вже кілька разів, коли, не мігши заснути, стояла коло вікна й чекала Фарида, бачила, як розбійники забирали його. Вони гукали Мо криком сойки. Меґі чула його майже щоночі.

— Тобі вже краще? — занепокоєно подивилась вона на матір. — Може, це від грибів, які ми зібрали кілька днів тому?

— Ні, безперечно, ні, — глянула Реза на Мо й усміхнулася. — Роксана напевне знає якусь траву від цього. Хочеш поїхати зі мною? Може, й Бріана там. Вона ж не щодня працює в Орфея.

Бріана. Чого вона має хотіти її бачити? Через те, що вони майже однолітки? Після смерті Козимо Бридка прогнала Бріану, то було запізніле покарання за те, що дівчина віддавала перевагу товариству її чоловіка, а не спілкуванню з нею. Тоді Бріана допомагала Роксані працювати в полі, а тепер служить в Орфея. Так само, як і Фарид. Орфей мав тим часом уже з півдесятка служниць, і Фарид глузував, мовляв, Сироголовий тепер не розчісує сам навіть ті кілька волосин, які ще ростуть на голові. Орфей наймав тільки гарних дівчат, а Бріана була вродлива напрочуд, така вродлива, що Меґі в її присутності почувалась як качка поряд із лебедем. Ще гіршим було те, що Бріана була донькою Вогнерукого.

— Ну то й що? Я ні разу не розмовляв із нею, — казав Фарид, коли Меґі запитувала про Бріану. — Вона ненавидить мене, не менше, ніж її мати.

І все-таки… Адже він бачить їх майже щодня, Бріану і решту. В Орфея працюють найвродливіші омбрійські дівчата. А Фарид уже майже два тижні не провідував її.

— Ну, ти їдеш зі мною? — знову запитала Реза, і Меґі відчула, що зашарілася, немов мати почула кожну її думку.

— Ні, — відповіла вона, — ні, думаю, мені краще лишитися. Здоровань їде з тобою, еге ж?

— Звісно.

Здоровань вважав за свій обов’язок охороняти її та Резу. Меґі не знала, чи то Мо попросив його про це, чи то він сам охороняв їх просто тому, щоб засвідчити Сойці свою відданість.

Здоровань допоміг Резі сісти на коня. Вона часто скаржилась, як незручно їхати верхи в сукні, і казала, що в цьому світі було б набагато краще ходити в чоловічому одязі, дарма що через нього вона стала колись Мортолиним в’язнем.

— До смерку я повернуся, — сказала вона Мо. — Може, Роксана знає що-небудь і від твого безсоння.

Потім Реза і Здоровань зникли поміж дерев, а Меґі з Мо й далі стояли на подвір’ї, як і давніше, коли вони були тільки вдвох.

— Їй справді недобре.

— Не переживай, Роксана знає, чим тут можна зарадити. — Мо глянув на пекарню, де улаштував собі майстерню. Чому він убрався в чорне? — Я теж мушу йти, але до вечора повернуся. Ґекон і Батист у стайні, а Принц пришле сюди ще й Дерев’янку, поки немає Здорованя. Ці троє пильнуватимуть тебе краще, ніж міг би я.

Що з його голосом? Він каже неправду? Батько змінився, відколи Мортола мало не вбила його. Він став замкнений і часто такий відсутній, ніби якась його частина й досі перебуває в тій норі, де він мало не загинув, або в підземеллях башти в Сутінковому замку.

— Куди ти зібрався? Я з тобою. — Меґі відчула, як зіщулився батько, коли вона взяла його знизу за руку. — Що з тобою?

— Нічого, це я так, — погладив він себе по чорному рукаву й відвів очі.

— Ти знову десь був разом із Принцом. Я бачила його вчора вночі на подвір’ї. Що відбувається?

— Нічого, Меґі. Справді нічого. — З відсутнім обличчям він погладив її по щоці, потім обернувся й пішов до пекарні.

— Нічого? — пішла за ним Меґі. Двері були такі низькі, що Мо довелося увібрати голову в плечі. — Де ти взяв оце чорне вбрання?

— Це одяг палітурника. Батист мені пошив.

Мо підійшов до свого робочого столу. На ньому лежали шкіра, кілька аркушів пергаменту, нитки, ніж і книжечка, яку він зробив минулого тижня, зшивши докупи Резині малюнки, там були зображення фей, вогненних ельфів, скляних чоловічків, Чорного Принца, Здорованя, Батиста і Роксани. Був там і Фаридів портрет. Книжка була перев’язана шнурком, неначе Мо хотів узяти її з собою в дорогу. Книжка, чорне вбрання…

Ох, Меґі занадто добре знала батька!

— Мо, ні! — Меґі схопила книжку й заховала її за спину. Він, може, вміє одурити Резу, але не її.

— Чого ти? — Мо на превелику силу зберігав безневинний вираз на обличчі. Тепер він умів прикидатися краще, ніж давніше.

— Ти зібрався їхати в Омбру, до Бальбулюса. Ти що, збожеволів? Це вкрай небезпечно!

Якусь мить Мо справді мав намір і далі брехати доньці, але потім зітхнув:

— Гаразд, я й досі не можу нічого приховати від тебе. Думав, що, може, буде легше, коли ти виростеш. Який я дурний. — Батько обняв Меґі й лагідно забрав книжку з її рук. — Так, я їду до Бальбулюса. Щоб Миршавець не продав усіх книжок, про які ти так багато розповідала мені. Феноліо проведе мене в замок як палітурника. Як, по-твоєму, скільки діжок вина отримує Миршавець за одну книжку? Мабуть, половини бібліотеки вже немає, щоб він міг свої бенкети оплатити!

— Мо! Це надто небезпечно! А що, як тебе впізнає хто-небудь?

— Хто? Ніхто в Омбрі не бачив мене.

— Який-небудь солдат може знати тебе ще з Сутінкового замку. Та й Ворон, напевне, там! Чорні одяганки навряд чи одурять його.

— Пусте! Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною. — Обличчя Мо, найрідніше у світі, не вперше стало якимось чужим. Холодним, таким холодним. — Тільки не дивись на мене з такою тривогою! — проказав він і сміхом прогнав ту холоднечу. Але сміх одразу розвіявся. — Меґі, а ти знаєш, що мені мої руки стали мов чужі? — Мо простяг руки до доньки, наче вона могла помітити зміну. — Вони роблять те, про що я ніколи й не знав, що вони здатні робити, і роблять добре.

Мо розглядав руки, наче вони належали не йому. Як часто Меґі приглядалася до них, коли вони розрізали папір, зшивали сторінки, натягували шкіру або приклеювали їй пластир на розбите коліно. І знала занадто добре, що мав на увазі Мо. Вона часто бачила, як батько з Батистом чи Здорованем вправлявся за стайнею: з мечем, якого носив після Сутінкового замку. Мечем Рудого Лиса. Батько жонглював мечем, неначе він був знайомий його рукам незгірше від ножа для паперу і гладилки.

Сойка.

— Думаю, Меґі, треба нагадати рукам, яке їхнє справжнє ремесло. Я й сам хотів би згадати. Феноліо розповів Бальбулюсу, що знайшов палітурника, який сумлінно і так, як слід, оправляє книжки. Але Бальбулюс хоче побачити того палітурника, перше ніж доручити роботу. Тому я поїду до замку й доведу, що тямлю у своєму мистецтві не менше, ніж він у своєму. Ти сама винна, що я не можу дочекатися, коли нарешті навіч побачу його майстерню! Невже ти забула, що розповідала мені в башті Сутінкового замку про Бальбулюсові пензлі та пера? — Мо зімітував її голос: — «Мо, він ілюструє книжки! В Омбрійському замку! Він найкращий! Якби ж тільки бачив його пензлі та фарби!..»

— Атож, — прошепотіла Меґі, — я пригадую. — Вона пам’ятала навіть те, що батько сказав їй у відповідь: «Я б радо подивився на ті пензлі». Але пам’ятала й про страх, який відчувала тоді за батька.

— А Реза знає, куди ти хочеш їхати? — поклала Меґі руку йому на груди, на місце, де тільки рубець нагадував, що батько мало не загинув.

Мо не мав потреби відповідати. Його винуватий погляд досить промовисто сповіщав, що він не розповів матері про свої плани. Меґі розглядала книжку, що лежала на столі. Можливо, батько має слушність. Можливо, настала пора пригадати, на що здатні його руки. Можливо, справді він і в цьому світі може грати роль, яку так любив в іншому. Хоча ходять чутки, мовляв Миршавець казав, книжки не менш зайві, ніж прищі на обличчі. Але Омбра належить Змієголову. Його солдати скрізь. А що, як котрийсь упізнає чоловіка, який лише кілька місяців тому був в’язнем їхнього похмурого пана?

— Мо, — слова аж просилися Меґі на язик. Вона часто думала про них в останні дні, проте не сміла вимовити, бо була непевна, чи справді хоче казати їх. — Ти ніколи не думав, що нам треба повернутися? Назад, до Елінор і Даріуса. Я знаю, я переконала тебе лишитися, але… Змієголов день і ніч шукає тебе, а ти бродиш уночі з розбійниками. Реза, може, не помічає цього, але ж я знаю! Ми бачили вже все: фей і русалок, хащу і скляних чоловічків… — Як важко дібрати точні слова, слова, що навіть їй би пояснили, що відбувається в її душі. — Можливо… можливо, пора. Я знаю, Феноліо вже не пише, але можна запитати Орфея. Він і так тобі заздрить. Він, безперечно, зрадів би, якби ми пішли й він лишився єдиним читцем у цьому сюжеті!

Мо тільки глянув на Меґі, і вона вже знала його відповідь. Вони помінялися ролями, тепер уже він не хотів повертатися. На столі, між грубо нарізаним папером і ножем, про якого подбав Феноліо, лежала сойчина хвостова пір’їна.

— Сідай! — Мо сів край столу й посадив її збоку від себе, як робив безліч разів, коли вона була ще малою. Як давно це було. Як давно. Наче був то інший сюжет, а Меґі в ньому — іншою Меґі. Та коли Мо поклав їй руку на плече, вона опинилася на мить у тому сюжеті, відчула себе захищеною, в безпеці, без туги в серці, що нині загніздилася в ньому, немов жила там споконвіку… Туги за юнаком з чорним волоссям і сажею на пальцях.

— Я знаю, чому ти хочеш повернутися, — тихо заговорив Мо. Він, може, й змінився, але й далі міг читати її думки не менш добре, ніж вона його. — Як довго не з’являвся Фарид? Днів п’ять, шість?

— Дванадцять, — відповіла Меґі жалісливим голосом і ткнулася обличчям у батькове плече.

— Дванадцять? Може, попросити Здорованя зав’язати йому кілька вузликів на його худенькій руці?

Меґі мимоволі засміялася. Що вона робила б, якби Мо коли-небудь не було поряд, щоб розсмішити її?

— Меґі, я бачив ще не все, — вів далі батько. — Я ще не бачив найважливішого: Бальбулюсових книжок. Рукописних книжок, Меґі, з мініатюрами, книжок, що не припали порохом безлічі років, не позолочені й не розрізані казна-скільки разів, ні, фарби ще тільки-но висохли на сторінках, палітурка ще еластична… Хтозна, може, Бальбулюс навіть дозволить мені поспостерігати якийсь час, як він працює. Ти тільки уяви собі! Мені так часто хотілося бодай раз побачити, як колись малювали на пергаменті ті крихітні обличчя, як починали робити завитки навколо першої літери, як…

Меґі нічого не могла вдіяти з собою і знову несамохіть засміялася.

— Чудово, чудово, — мовила вона і притисла долоню йому до вуст. — Чудово, — повторила вона. — Ми поїдемо до Бальбулюса, але разом. «Як і давніше, — додала подумки Меґі. — Тільки ти і я». А коли Мо хотів заперечити, знову затулила йому вуста: — Ти ж сам казав про це! Отоді, в заваленій копальні.

Копальні, де загинув Вогнерукий… Меґі тихенько проказала слова Мо. Їй здавалося, ніби вона пам’ятає кожне слово, вимовлене того дня, неначе хтось записав їх у її серці: «Меґі, покажи мені фей. І русалок. І книжкового ілюстратора з Омбрійського замку. Треба побачити, чи справді його пензлі такі витончені».

Мо підвівся й почав розкладати інструменти, що лежали на столі, як колись завжди робив у своїй майстерні в саду Елінор.

— Так-так, це мої слова, — потвердив він, не дивлячись на доньку. — Але в Омбрі тепер панує свояк Змієголова. Що, по-твоєму, скаже мені твоя мати, коли я поведу тебе в таке небезпечне місце?

Її мати. Авжеж…

— Резі не конче знати про це. Мо, будь ласка! Ти мусиш узяти мене! Або… або я скажу Геконові, що він повинен розповісти Чорному Принцові, що ти намірився вчинити. Тоді ти ніколи не потрапиш до Омбри!

Мо відвернувся, але Меґі чула, як він тихо сміється:

— Ох, таж це шантаж! Хіба я навчав тебе такого? — Зітхнувши, Мо обернувся і довго дивився на доньку. — Гаразд, — нарешті мовив він. — Ми разом подивимось на пера й пензлі. Зрештою, ми вже були разом у Сутінковому замку. В Омбрі порівняно з ним не може бути так похмуро, еге ж?

Мо провів рукою по чорному рукаву.

— Як я радий, що палітурники тут не носять жовтого вбрання, — сказав він, кладучи книжку з Резиними малюнками до сідельної сумки. — Ну, а щодо матері, я хочу забрати її в Роксани, коли ми повернемось, але ти нічого не кажи їй про наш похід до замку. Ти, мабуть, довго думала, чому їй погано вранці, правда?

Меґі, не розуміючи, глянула на нього, — і одразу збагнула, яка ж вона тупа, безнадійно тупа.

— Братика чи сестричку? Кого б ти більше хотіла? — раптом запроменився щастям Мо. — Бідолашна Елінор. Знаєш, вона чекала на цю звістку, відколи ми переїхали до неї. А тепер ми забрали з собою дитину в інший світ.

Братика чи сестричку… Коли Меґі була мала, вона вдавала якийсь час, ніби має невидиму сестру. Варила їй чай із маргариток і пекла печиво з піску.

— Але… відколи вона знає про це?

— Дитина походить із того самого сюжету, що й ти, якщо саме це ти маєш на увазі. З дому Елінор, якщо бути точним. Дитина з плоті та крові, аж ніяк не зі слів, аж ніяк не з чорнила та паперу. Хоча… хтозна. Можливо, ми тільки перейшли з одного сюжету в інший? Що ти на це скажеш?

Меґі озирнулася, глянула на стіл, на інструменти, на перо і — на чорне вбрання Мо. Невже це все зроблене зі слів? Слів Феноліо. Хата, хутір, небо над ними, дерева, каміння, дощ, сонце і місяць. «Гаразд, а що з нами? — думала Меґі. — З чого зроблені ми? Реза, я, Мо і дитина, яка з’явиться на світ». Вона вже не знала відповіді. А чи знала вона її коли-небудь?

Здавалося, ніби речі довкола шепочуть про все, що має статися, і про все, що вже сталося, а коли Меґі глянула на свої руки, їй здалося, ніби на них можна прочитати літери, і ті літери сповіщали: «А потім народилася ще одна дитина».

Жалі Феноліо

Феноліо, як і часто в останні тижні, лежав у ліжку. Чи, може, вже місяці? Байдуже. Він невдоволено поглядав на феїні гнізда над головою. Майже всі були покинуті, крім одного, з якого чулося нескінченне гоготання й хихикання. Гніздо мінилось яскравими барвами, як масна пляма на воді. Орфей! Хай йому біс, таж феї в цьому світі блакитні! Про це можна було прочитати чорним по білому. Що собі уявляє цей телепень, розфарбовуючи їх строкато, наче веселку? Але ж діялися ще гірші речі: строкаті феї, тільки-но десь примостившись, проганяли блакитних фей. Барвисті феї, плямисті кобольди, а десь уже начебто бігають кілька чотирируких скляних чоловічків. Феноліо аж голова заболіла, коли він подумав про це все. Але не минало й години, як до нього знову поверталися ці думки, як він знову запитував себе, що саме зараз пише Орфей у своєму просторому й гарному будинку, де він улаштував такий двір, неначе він найбільше цабе в Омбрі!

Майже щодня Феноліо посилав туди шпигувати Розенкварца, проте аж ніяк не можна було б сказати, що цей скляний чоловічок мав надто великі здібності для такого завдання. Ні, таки ні. Крім того, Феноліо підозрював, що Розенкварц, замість іти до Орфея, з куди більшим бажанням прокрадався на Швацьку вулицю і залицявся там до своїх одноплемінців жіночої статі. «Що ж, Феноліо, — невесело думав він, — ти мав би записати в тупе серце тієї скляної макітри трохи більше усвідомлення обов’язку. На жаль, це не єдиний твій недогляд…»

Феноліо вже схопився за глечик із червоним вином, що стояв коло ліжка, щоб бодай трохи позбутися тягаря такого гнітючого признання, як у слуховому вікні раптом з’явилась невеличка постать, що насилу зводила дух. Ну, нарешті. Кінцівки Розенкварца, загалом блідо-рожеві, стали карміново-червоні. Скляні чоловічки ніколи не пітніють. А червоної барви набирають під час надмірних напружень (звичайно, навіть цю їхню рису визначив сам Феноліо, але тепер, попри все своє бажання, вже не міг би сказати, з якої причини), але чому цей недоумок видерся аж на дах? Що за легковажність із члениками, які розбиваються в друзки, коли ці тупаки падають зі столу?! Ні, скляні чоловічки — безперечно, не ідеальний тип для шпигуна, проте завдяки своїм малим розмірам вони абсолютно непомітні і, дарма що їхні членики тендітні та ламкі, прозорість їхніх тіл робила їх напрочуд придатними для таємної розвідки.

— Ну? Що він пише? Ану розповідай! — Феноліо взяв глечик і босоніж потупав до скляного чоловічка. Розенкварц вимагав наперстка червоного вина як плати за свою шпигунську діяльність, що, як він невтомно наголошував, аж ніяк не належить до класичних завдань скляних чоловічків, і тому її треба винагороджувати додатково. Наперсток вина аж ніяк не становив надто високої платні, як був змушений визнати й сам Феноліо, але досі Розенкварц небагато й розвідав. Крім того, від вина йому робилося зле. Випивши, він лише ставав норовливішим і блював не одну годину.

— Либонь мені можна спершу звести дух, а вже потім рапортувати? — запитав він гострим голосом.

Ось, будь ласка, вже озивається норов. Як швидко він завжди ображається!

— Та вже зводь собі. Хоча говорити, бачу, ти можеш! — Феноліо зняв скляного чоловічка з мотузки, яку прив’язав йому до слухового вікна, щоб той міг спускатися згори, і поніс його до столу, купленого недавно на ярмарку недорогим коштом.

— Отже, ще раз, — проказав він, наливаючи в наперсток вина з глечика. — Що він пише?

Розенкварц ковтнув вина й висякав свого червоного аж синього носа.

— Твоє вино стає щораз гіршим, — заявив він ображеним голосом. — Я мушу вимагати якоїсь іншої винагороди!

Феноліо, розгнівавшись, забрав у нього наперсток.

— Та ти ще ні разу не заслужив його! — гримав він. — Ану признавайся. Ти знову нічого не знайшов, анічогісінько!

— Невже таки нічого? — склав руки на грудях скляний чоловічок.

Збожеволіти можна. І його навіть не візьмеш руками і не потрусиш, бо страшно, що відламається рука, а то й голова відскочить.

Феноліо, спохмурнівши, знову поставив наперсток на стіл. Розенкварц занурив туди палець і облизав його:

— Він знову приписав собі скарб!

— Ще один? Хай йому біс, він витрачає більше грошей, ніж Миршавець! — Феноліо завжди млоїло, що він сам не додумався до такого. А втім… Адже йому знадобився б читець, щоб обернути його слова у дзвінку монету, і він був не певен, чи Меґі або її батько позичать йому свій язик для такої прозаїчної мети. — Гаразд, скарб. А що там іще?

— Ох, він щось пише, але, здається, не дуже задоволений. Чи я вже казав, що на нього тепер працюють два скляні чоловічки? А чотирирукого, яким він уже всюди нахвалявся… — Розенкварц стишив голос, немов ті слова страшно було вимовляти, — він, мабуть, розлютившись, жбурнув об стіну! Про це в Омбрі чув кожен, але ж Орфей добре платить. — Феноліо знехтував докірливий погляд, який кинув на нього скляний чоловічок. — А тепер на нього працює двоє братів — Яшма і Айзенґлянц. Старший поміж них — просто ірод! Він…

— Двоє? Навіщо телепню два скляні чоловічки? Невже він тепер так завзято партачить у моєму сюжеті, що йому не вистачає одного, щоб точити пера? — Феноліо відчував, що від гніву йому аж недобре. Дарма що була й добра звістка: чотирирукий скляний чоловічок попрощався з земним життям. Мабуть, довго до Орфея доходило, що його створіння не варті паперу, з якого він їх створив!

— Гаразд. Що там іще?

Розенкварц мовчав і ображено склав руки на грудях. Йому не подобалося, коли його уривали.

— Господи, та не кривляйся так! — Феноліо присунув вино ближче до Розенкварца. — Про що він пише ще? Про нові екзотичні мисливські трофеї для Миршавця? Рогатих собачок для придворних дам? Чи вирішив, ніби моєму світові бракує крапчастих коротунів?

Розенкварц знову занурив палець у вино.

— Мусиш купити мені нові штани, — твердо заявив він. — Свої я роздер, коли невдало видирався нагору. Крім того, вони поношені. Ти собі можеш тинятись, як тобі заманеться, але я живу серед людей не на те, щоб одягатися гірше, ніж мої родичі в лісі.

Ох, інколи Феноліо кортіло переламати його навпіл.

— Твої штани? Чому мене мають цікавити твої штани? — запитав він скляного чоловічка.

Розенкварц добряче ковтнув з наперстка й пролив собі вино на скляні ноги.

— Це вино — справжній оцет! — нарікав він. — І за оце пійло мене обкидали кістками? І за нього я пробирався крізь голубине лайно та розбиту цеглу? Атож, не дивись на мене так, ніби не віриш жодному моєму слову. Той Айзенґлянц закидав мене курячими кістками, застукавши над Орфеєвими паперами! Він спробував викинути мене з вікна! — Зітхнувши, Розенкварц обтер ноги від вина. — Гаразд. Там було щось про рогатих вепрів, але я насилу розібрав, потім щось про співочих риб, нісенітниці, мушу сказати, і знову дещо про білих жінок. Чотириокий і далі вочевидь збирає геть усе, що шпільмани співають про них…

— Так-так, але про це знає вся Омбра! І це тому ти валандався так довго? — Феноліо обхопив руками обличчя. Вино таки не дуже добре. Його голова, здається, щодня важчає. Хай йому грець.

Розенкварц знову ковтнув вина, дарма що з огидою скривився. Скляний недоумок! Найпізніше завтра він знову матиме шлункові корчі.

— Що ж, хай там як, це мій останній рапорт! — повідомив він між двома нападами блювоти. — Я вже ніколи не гратиму роль шпигуна! Ніколи, поки там працює отой Айзенґлянц. Він дужий, наче кобольд, і принаймні вже двом скляним чоловічкам повідламував руки!

— Так-так, гаразд. Ти був… е… жалюгідним шпигуном, — буркнув Феноліо, дибаючи назад до ліжка. — Признайся, що ти з набагато більшим завзяттям уганяв на Швацькій вулиці за скляними жіночками. Не думай, ніби я нічого не знаю!

Застогнавши, Феноліо простерся на солом’яному матраці й глянув на порожні феїні гнізда над собою. Може, він животіє таким жалюгідним життям, як той поет, у якого скінчилися слова? А може, в нього ще гірша доля, бо він змушений дивитись, як інший перекручує його слова, а світ, уже створений, оздоблює без ніякого смаку крикливими цятками? Немає вже світлиці в замку, повної скрині з витонченими уборами і власного коня для пана придворного поета, а знову є тільки мансарда в Мінервиному будинку. І це диво, що вона ще раз пустила його: адже саме його слова та пісні призвели до того, що вона втратила чоловіка і батька своїх дітей. Атож, уся Омбра знала, яку роль відіграв Феноліо у війні Козимо. Дивно, як його ще не витягли з ліжка і не вбили, — мабуть, тому, що жінкам Омбри і так вистачало клопоту, щоб не вмерти голодною смертю.

— А куди ти ще можеш піти? — тільки й сказала Мінерва, коли він стояв під її дверима. — Поет у замку їм тепер не потрібний. Невдовзі там співатимуть Свистунові пісні.

І тут, звичайно, вона мала цілковиту слушність. Миршавець полюбляв криваві вірші Сріблоносого. А може, й сам нашкрябав на папері кілька кепсько заримованих рядків про свої мисливські пригоди.

На щастя, принаймні Віоланта вряди-годи ще посилає по Феноліо. Звичайно, не здогадуючись, що він приносить їй слова, вкрадені в поетів іншого світу. Але, зрештою, Бридка платить теж не дуже добре. Донька Змієголова бідніша за придворних дам нового намісника, тож Феноліо змушений підробляти писарем на ринку, що, звичайно, дало Розенкварцові привід розповідати кожному охочому слухати, як низько впав його господар. Але хто там дослухається до сюркотливого голоска скляного чоловічка! Ота дурна прозора істота має ще й розмовляти!! І хоча Розенкварц вимогливо ще ставив щовечора чистий пергамент на стіл Феноліо, той, здається, навіки зрікся слів. Він більше не напише жодного слова — крім украдених в інших і сухих, знекровлених словес, які треба лишати на папері або пергаменті, коли йдеться про заповіт, торговельну угоду та інші нікчемні речі. Пора живих слів уже минулася. Вони були кровожерними й чорними, мов чорнило, підступними та вбивчими страхіттями, які призводили тільки до нещасть. Він уже не допомагатиме їм у цьому, о ні. Пройшовшись безлюдними омбрійськими вуличками, він мав випити цілий глечик вина, щоб розвіяти тривогу, яка після поразки Козимо відібрала в нього всю радість у житті.

Безбороді юнаки, немічні старигані, каліки та жебраки, мандрівні купці, які ще не чули, що в Омбрі не можна вторгувати й мідяка, або справляли свої ґешефти з п'явками з замку, — тільки їх і можна тепер здибати на колись колоритних вуличках. Жінок із червоними, заплаканими очима, дітей-безбатченків, чоловіків, що жили по той бік хащі й шукали молоденької вдови або занедбаної майстерні, і солдатів. Так, солдатів в Омбрі не бракувало. Вони хапали собі все, що хотіли, день у день, ніч у ніч. Жоден дім не був у безпеці від них. Вони називали ті побори репараціями — і хіба не мали слушності? Зрештою, напасником був Козимо, найгарніше, найневинніше створіння Феноліо (принаймні він так думав). Тепер він мертвий лежить у саркофазі, що його звелів підготувати Тлустий князь для свого сина, а небіжчика зі спаленим обличчям, що доти лежав у ньому (мабуть, справжнього, першого Козимо), поховали на цвинтарі над містом серед його підданих, у непоганому, на думку Феноліо, місці, принаймні наполовину менш самотньому, ніж склеп під замком. А втім, Мінерва стверджувала, що Віоланта щодня спускалася туди, формально — щоб начебто оплакати полеглого чоловіка, а насправді (принаймні ходила така чутка) — щоб зустрітися там зі своїми шпигунами. Це означає, що Бридка ніколи не мала потреби платити своїм шпигунам. Ненависть до Миршавця приводила їх до неї десятками. Аякже. Досить тільки поглянути на того недолюдка, напахченого ката з курячими грудьми, намісника з ласки свого свояка. Кожне яйце, якому домальовували обличчя, одразу мало дивовижну схожість із Миршавцем. О ні, Феноліо не вигадав його! І в цьому випадку Миршавець цілком самостійно створив свою сюжетну лінію.

Згідно з першим указом намісника коло міської брами вивісили список покарань, що їх відтепер мали призначати в Омбрі за різні злочини, і то з малюнками, щоб і ті, хто не вміє читати, зрозуміли, що їм загрожує. Одне око за те, одна рука за це, шмагання батогами й ганебний стовп, таврування, осліплення… Феноліо щоразу відвертався, проходячи повз той список, а коли разом з Мінервиними дітьми був змушений пройти ярмарковим майданом, де виконували більшість покарань, то закривав їм очі (дарма що Іво щоразу протестував). Але до них все одно долинали зойки. На щастя, в місті, де зникли чоловіки, небагато траплялося людей, яких ще можна покарати. Навіть чимало жінок покинули місто разом зі своїми дітьми, втекли якомога далі від хащі, що вже не захищала Омбру від князя по той бік від неї, від безсмертного Змієголова.

Так, Феноліо, безперечно, це була твоя ідея. Але дедалі гучнішали чутки, що Срібний князь мав небагато радості від свого безсмертя.

Хтось постукав у двері. Хто б це міг бути? Нехай йому біс, невже він усе забув? Звичайно! Де та клята записка, яку вчора вночі принесла ворона? Розенкварц на смерть перелякався, коли вона раптом заскочила у слухове вікно. Мортимер хоче приїхати до Омбри! Сьогодні! І хіба він не мав зустріти його коло замкової брами? Цей приїзд — страхітлива легковажність. На кожному розі висить опис Сойчиних прикмет. На щастя, той портрет анітрохи не схожий на Мортимера, але все-таки!

Постукали знову.

Розенкварц устромив пальця в келих із вином. Скляний чоловічок існує не на те, щоб відчиняти двері! «Орфей, безперечно, свої двері відчиняє не сам. Його новий охоронець, здається, такий великий, що насилу проходить у міську браму. Охоронець! Якщо я коли-небудь писатиму знову, — думав Феноліо, — я припишу велетня й попрошу Меґі прочитати мені про нього, отоді я побачу, що скаже на це телепень».

У двері вже нетерпляче загрюкали.

— Агов, я вже йду! — Шукаючи штанів, Феноліо перечепився за порожній глечик. Він насилу підвівся. Як болять кістки! Клята старість. Чому він не написав оповідки, де люди були б вічно молоді? «Бо була б нудна, — подумав він, стрибаючи до дверей, устромивши одну ногу в штани, що волочились по дорозі. — До смерті нудна».

— Вибач, Мортимере! — гукнув він. — Скляний чоловічок не розбудив мене вчасно.

Розенкварц лайнувся позаду, але голос, що відповів з-за дверей, належав не Мортимеру, хоча був майже не менш гарний. Орфей! Про вовка помовка! Чого йому треба тут? Хоче поскаржитися, що Розенкварц шпигував у нього? «Якщо тут хто й має причину скаржитись, то це я, — думав Феноліо. — Зрештою, це він плюндрує й перекручує мій сюжет! Жалюгідний Недотепа, Жовторотий, Волова Жаба, Шпана!» Феноліо мав багато прізвиськ для Орфея, і всі вони були неласкаві.

Невже йому не досить, що він завжди присилає йому на голову хлопця? Невже йому ще й самому треба прийти? Він, звісно, знову хоче поставити тисячі дурних запитань. Твоя провина, Феноліо! Як часто він проклинав себе за слова, які за наполяганням Меґі написав у копальні: «Тож і гукнув він іншого, молодшого від себе, Орфея на ймення, що тямив у літерах, хоча ще не вмів складати їх так майстерно, як сам Феноліо, і вирішив навчати його свого мистецтва, як завжди коли-небудь робить кожен майстер. Якийсь час Орфей мав замість нього гратися у слова, словами спокушати і брехати, творити і руйнувати, проганяти і повертати, а Феноліо тим часом чекав, щоб минулась утома, щоб у ньому знову прокинулася любов до літер, і тоді він пошле Орфея назад у світ, з якого викликав його, щоб той підтримав життя його сюжету свіжими, незужитими словами».

— Саме тепер я повинен відіслати його, — бурчав він, відкидаючи ногою з дороги порожній глечик. — На місце!

— Письмо? Я почув щось про письмо? — глузував позаду Розенкварц. Він уже знову набув своєї звичайної барви. Феноліо жбурнув у нього шматком зачерствілого хліба, але не влучив у блідо-рожеве тіло, промахнувшись аж на цілу долоню, скляний чоловічок тільки співчутливо зітхнув.

— Феноліо! Феноліо, я знаю, що ти вдома! Ану відчиняй!

Господи, як він ненавидів цей голос! Слова, вимовлені цим голосом, заполонили його сюжет, мов бур’ян. І це його власні слова!

— Ні, я не вдома! — бурчав Феноліо. — Не для тебе, телепню!

«Феноліо, Смерть — чоловік чи жінка? Білі жінки були колись людьми? Феноліо, як я поверну Вогнерукого, якщо ти жодного разу не зміг мені пояснити найпростіших законів цього світу?» Хай йому біс, хто просив його повертати Вогнерукого? Зрештою, він уже б давно мав загинути, якби все відбувалося так, як він, Феноліо, написав спочатку. А що стосується «найпростіших законів», то відколи, скажіть, будь ласка, життя і смерть стали простими речами? Звідки, хай йому кат (а їх тим часом забагато розвелося в Омбрі), він повинен знати, як це все функціонує в цьому, а чи будь-якому іншому світі? Та він ніколи не думав про смерть або про те, що буде після неї. Навіщо? Поки людина живе, навіщо цікавитися цим? А якщо людина вмерла, тоді її, напевне, вже ніщо не цікавить.

— Звичайно, він тут! Феноліо! — озвався вже Мінервин голос. Хай йому грець, телепень погукав її на допомогу. Не дурний. О ні, Орфей, знає Господь, не дурний.

Феноліо заховав порожній глечик від вина під ліжко, запхав другу ногу в штани й відсунув засув.

— Отакої! — Мінерва несхвально оглянула його від скуйовдженої голови до босих ніг. — Я сказала твоєму гостеві, що ти вдома. — Яка вона сумна. І яка виснажена. Мінерва працювала тепер на замковій кухні. Феноліо просив Віоланту, щоб вона влаштувала її туди. Та оскільки Миршавець полюбляв нічні пиятики, Мінерва часто поверталася додому лиш удосвіта. Можливо, вона коли-небудь помре від виснаження, а її бідолашні діти осиротіють. Ох, які злидні! Що сталося з його дивовижною Омброю!

— Феноліо! — Орфей пропхався повз Мінерву з тією страхітливо невинною усмішкою на устах, якою він завжди маскував свої почуття. Звичайно, він знову приніс із собою аркуш паперу, списаний запитаннями. Як він спромагається оплатити ті шати, що на ньому? За своєї найкращої пори в ранзі придворного поета Феноліо не мав такого пишного вбрання. Феноліо, невже ти забув, що він тепер приписує собі скарби?

Мінерва мовчки побралася сходами вниз, а вслід за Орфеєм у двері Феноліо насилу продерся чолов’яга, що, навіть утягнувши голову, мало не застряг у дверях. Ага, його славетний охоронець. Скромна комірчина Феноліо стала ще меншою, коли в ній опинилася ота гора м’яса. Натомість Фарид ніколи не потребував для себе багато місця, хоча досі в цьому сюжеті його роль аж ніяк не була незначущою. Фарид, янгол смерті… Він пройшов у двері вслід за господарем із таким ваганням, наче соромився свого товариства.

— Отже, Феноліо, мені дуже шкода, — зарозумілий Орфеїв сміх суперечив його словам, — але, боюся, я натрапив на ще кілька нісенітниць.

Нісенітниць!

— Я вже посилав до тебе Фарида з запитаннями, які мали прояснити їх, але ти дав йому кілька дуже дивних відповідей. — Випнувши груди й задерши носа, Орфей поправив окуляри і витяг з-під важкого оксамитового плаща книжку. Атож, Телепень приніс книжку Феноліо у світ, про який він розповів: «Чорнильне серце», найостанніший примірник. Може, він хоче повернути її авторові? О ні.

— Мені шкода, Феноліо, — тільки й сказав Орфей із тією зарозумілістю, якої він так майстерно навчився надавати своєму обличчю (маску ревного учня він давно вже скинув), — але ця книжка належить мені. Чи, може, ти хочеш серйозно заявити, мовляв, автор — природний власник кожнісінького примірника написаної книжки?

Чванькуватий жовторотий жевжик! Як він розмовляє з ним, творцем усього навколишнього, навіть повітря, яким він дихає!

— Ти знову хочеш почути від мене щось про смерть? — Феноліо насилу вступив у розтоптані черевики. — Навіщо? Щоб ти й далі вдавав перед бідолашним хлопцем, ніби повернеш Вогнерукого від білих жінок, а він і далі служив тобі?

Фарид зціпив вуста. Куниця Вогнерукого сонно кліпала очима на його плечі, — або, може, це була інша?

— Що за дурниці ти знову верзеш! — В Орфеєвому голосі відчувалась гіркота (як легко образити його!). — Невже я створюю враження, ніби мені важко знайти слугу? Я маю шість служниць, одного охоронця, одну куховарку і хлопця. І будь-коли можу найняти ще й інших слуг, якщо буде потреба. Ти достеменно знаєш, що я хочу повернути Вогнерукого не задля хлопця. Вогнерукий належить до цього сюжету. Без нього він наполовину втрачає свою вартість, це квітка без цвіту, небо без зір…

— Ліс без дерев?

Орфей почервонів, мов мак. Ах, яка насолода — дурити його, одного з нечисленних друзів, які лишились у Феноліо.

— Старий, та ти п’яний! — засичав Орфей. Інколи його голос міг бути дуже неприємним.

— П’яний чи ні, але у словах я тямлю у сто разів більше за тебе. Ти працюєш тільки з уже вжитими словами. Розпорюєш, що знаходиш, і зшиваєш по-новому, ніби сюжет — пара старих шкарпеток! Тож не розповідай мені, якою має бути роль Вогнерукого в цьому сюжеті. Можливо, ти пам’ятаєш, що одного разу я вже дав йому вмерти, перше ніж він сам вирішив піти до білих жінок! Хто ти такий, що прийшов сюди й читаєш мені настанови про мій сюжет? Краще поглянь на це! — Феноліо гнівно показав на блискуче феїне гніздо над своєю головою. — Строкаті феї! Відколи вони звили своє страхітливе гніздо над моїм ліжком, мені сняться вночі огидні сновиддя! Крім того, вони крадуть у синіх фей їхні зимові припаси.

— Гай-гай! — Орфей стенув пухкими плечима. — Але ж вони все-таки гарненькі, га? Як на мене, коли всі були блакитні, панувала монотонність.

— Як на тебе? — Феноліо крикнув так гучно, що одна зі строкатих фей припинила свої одвічні теревені й визирнула з крикливого гнізда. — Тоді опиши собі власний світ! Цей світ мій, розумієш?! Мій! Мені шкода, що ти партачиш у ньому. Признаюся, я скоїв у своєму житті кілька помилок, але приписати тебе сюди — моя найстрашніша помилка!

Орфей з нудьгою розглядав свої нігті. Вони були обрізані по саму рипицю.

— Я вже не можу слухати таке, — сказав він загрозливо тихим голосом. — Усі ці «ти приписав мене сюди, вона вчитала мене» — балачки! Єдиний, хто тут і досі читає та пише, — це я. Старий, слова вже не належать тобі, і ти знаєш про це!

— Вони знову належатимуть мені! І перше, про що я напишу, — про зворотний квиток для тебе!

— Невже? І хто читатиме ті казкові слова? Як я знаю, ти, на відміну від мене, потребуєш читця.

— Ну то й що? — Феноліо так близько підійшов до Орфея, що той роздратовано кліпав, дивлячись на нього своїми далекозорими очима. — Я попрошу Мортимера! Його недаремно назвали Чарівновустим, дарма що тепер звуть по-іншому. Запитай хлопця! Без Мортимера він би й досі був у пустелі і прибирав верблюжий послід.

— Мортимер! — Орфей, хоч і силувано, спромігся зневажливо посміхнутися. — Невже твоя голова так утопилась у вині, що ти вже не знаєш, що відбувається у твоєму світі? Він уже не читає. Палітурник тепер із більшою охотою грає розбійника — роль, яку ти скроїв якраз для нього.

Охоронець щось буркнув, мабуть, то мав бути сміх. Що за огидний тип — це він чи Орфей приписав його?

Феноліо з хвилину дратливо розглядав дебелого вахлая, що хизувався м’язами, а потім знову обернувся до Орфея.

— Я нічого не викроював для нього! — промовив він. — Якраз навпаки: я використав Мортимера як викрійку для цієї ролі… І він, за чутками, які доходять до мене, добре грає її. Та це аж ніяк не означає, ніби Сойка перестав бути Чарівновустим. Уже не кажучи про його обдаровану доньку.

Орфей знову розглядав свої нігті, а його охоронець тим часом доїдав рештки сніданку Феноліо.

— Он як! А ти знаєш, де він? — наче мимохідь запитав Орфей.

— Авжеж. Він їде… — Феноліо враз замовк, бо хлопець раптом став перед ним і затулив йому долонею вуста. Чому він усякчас забуває його ім’я? Бо ти старієш, Феноліо…

— Ніхто не знає, де Сойка! — З яким докором дивляться на нього чорні очі. — Ніхто!

Звичайно. Тричі проклятий, вином замакітрений йолопе! Невже ти забув, що Орфей стає отруйно-жовтим від заздрощів, тільки-но почує ім’я Мортимера? Невже ти забув, що він вчащає до Миршавця? Феноліо, здається, відкусив би собі язика.

Та Орфей засміявся:

— Старий, не будь такий переляканий! Отже, палітурник їде сюди. Оце відвага. Невже до того, як його повісять, він хоче послухати пісень, які уславлюють його відчайдушність? Бо саме так він закінчить. Як усі герої. Ми обидва це знаємо, еге ж? Не переживай: я не маю наміру посилати його на шибеницю. Це зроблять інші. Ні, я тільки хочу поговорити з ним про білих жінок. Небагато є людей, які пережили зустріч із ними, тому я справді з великою охотою порозмовляв би з ним. Про тих, хто пережив таку зустріч, ходять дуже цікаві чутки.

— Я перекажу йому, якщо раптом побачу його, — гостро урвав його Феноліо. — Але я не годен уявити собі, що він розмовлятиме з тобою. Він, зрештою, аж ніяк не познайомився б із білими жінками, якби ти не приписав його так охоче до Мортоли. Розенкварце! — Феноліо підступив до дверей із такою гідністю, яку йому давали змогу показати його стоптані черевики. — Я мушу залагодити кілька справ. Відправ наших гостей, але стережися куниці!

Феноліо пошкандибав сходами вниз майже так само швидко, як і тоді, коли його провідував Баста. Мортимер, певна річ, уже чекає під замковою брамою! А що, як Орфей, пішовши до замку, побачить його там і розповість Миршавцеві про почуте?

Юнак наздогнав його посередині сходів. Фарид. Авжеж, його звуть так. Звичайно. Старість.

— Чарівновустий справді сюди прийде? — засапавшись, прошепотів він. — Не бійся, Орфей не викаже його. Поки що ні! Але Омбра надто небезпечна для нього! Меґі прийде з ним?

— Фариде! — Орфей так поглядав з вершини сходів, наче був королем цього світу. — Якщо старий йолоп не приведе сюди Мортимера, щоб я поговорив із ним, скажи йому сам. Зрозумів?

«Старий йолоп, — думав Феноліо. — Ох, боги слів, поверніть мені їх нарешті, щоб я мав змогу викинути цього клятого телепня зі свого сюжету!»

Він хотів відповісти Орфеєві, як годиться, але його язик не вперше не знаходив потрібних слів, а хлопець нетерпляче тягнув його з собою.

Засмучена Омбра

Фарид розповідав Меґі, як важко тепер потрапити до Омбри, і вона переказала Мо кожне його слово:

— Вартові — вже не ті невинні йолопи, які стовбичили там раніше. Коли тебе запитають, чого тобі треба в Омбрі, добре подумай, що казати. Хоч би що вони вимагали, будь смиренний і покірний. Щонайменше вони обшукають тебе. Інколи декому щастить, і вони просто моргнуть: проходь!

Їм не пощастило. Вартові зупинили їх, і Меґі воліла б стримати батька, коли один солдат кивнув йому, щоб він спішився, і суворо звелів показати взірець його мистецтва. Поки вартовий розглядав книжку, яку Мо зшив з материних малюнків, Меґі, сповнена страху, запитувала себе, чи не бачила вона це обличчя під потьмянілим шоломом ще в Сутінковому замку і чи не знайдуть ножа, захованого в поясі Мо. За самий тільки ніж вони можуть убити його. Ніхто в Омбрі, крім окупантів, не мав права на зброю, але Батист пошив пояс так вправно, що навіть недовірливі руки вартових не намацали нічого підозрілого.

Меґі раділа, що Мо має з собою ніж, коли вони проїхали крізь окуту залізом міську браму, повз списи варти, і потрапили в місто, яке належало тепер Змієголову.

Меґі не була в Омбрі, відколи разом із Вогнеруким подалася до таємного табору шпільманів. Здавалося, ніби минула ціла вічність відтоді, як вона бігла вуличками з Резиним листом у руці, який сповіщав, що Мортола вистрелила в батька. Вона на мить притулилась обличчям до спини Мо, щаслива, що він знову поряд із нею, живий і цілий, і що вона нарешті зможе показати йому те, про що так багато розповідала: Бальбулюсову майстерню і книжки Тлустого князя. На одну неоціненну мить вона забула про страх, і, здавалося, Чорнильний світ належить тільки йому та їй.

Омбра подобалася Мо. Меґі бачила це на його обличчі, помічала, як він озирався і щоразу стримував вуздою коня, щоб глянути вздовж кожної поперечної вулички. Дарма що слідів окупантів годі було недобачити, про колишню Омбру нагадували башти, колони й арки, вирізьблені руками каменотесів. Їхнє мистецтво годі було стерти, а їхні витвори, розбиті, вартували б не більше, ніж камінь під ногами. Отож під вікнами і балконами Омбри й далі цвіли кам’яні квіти, навколо колон і карнизів зміївся плющ, а обличчя на жовтих піщаникових стінах висолоплювали язики з ґротескно викривлених пащ і плакали кам’яними сльозами.

Лише герби Тлустого князя всюди були розбиті, а левів можна було впізнати тільки за рештками гриви.

— Ота вуличка праворуч веде на ринкову площу! — прошепотіла Меґі Мо, і він кивнув головою, мов сновида. Можливо, їдучи верхи, він чув слова, які колись описали йому все, що він бачив тепер навколо. Меґі чула про Чорнильний світ тільки від матері, а Мо таки прочитав книжку Феноліо, і то безліч разів, коли намагався знайти Резу поміж рядків.

— Це так, як ти уявляв собі? — запитала тихо донька.

— Так, — прошепотів Мо у відповідь. — І так, і ні.

На ринковій площі товклися люди, немов у Омбрі й далі панував лагідний Тлустий князь, але тепер серед них навряд чи можна було побачити чоловіків, хоча один жонглер і далі дивував публіку. Так, свояк Змієголова дозволяв шпільманам заходити до міста. А втім, люди шепотілися, що зайти могли тільки ті, хто був готовий шпигувати для Миршавця.

Мо повернув коня до гурту дітей неподалік. Дітей в Омбрі було багато, дарма що їхні батьки загинули.

Меґі побачила смолоскип, що крутився над малими голівками, два, три, чотири смолоскипи та іскри, що повільно гаснули в холодному повітрі. «Фарид?» — подумала Меґі, хоча знала, що він після смерті Вогнерукого вже не виступає, але Мо похапцем насунув каптур на голову, і тоді й вона побачила намащене олією обличчя та вічну усмішку.

Ворон.

Меґі шкрябнула пальцем по плащеві Мо, але батько їхав далі, наче там не стояв чоловік, що одного разу вже зрадив його. Ворон знав про таємний табір, і за це поплатилися життям кільканадцять шпільманів, і навіть Мо мало не став однією з жертв. Кожен в Омбрі знав, що Ворон — частий гість у Сутінковому замку, що свою зраду він доручив посріблити самому Свистунові й тісно заприязнився з Миршавцем, — і все-таки ось він, стоїть, посміхаючись, на ринковій площі Омбри, нарешті знову без конкурентів, відколи Вогнерукий загинув, а Фарид утратив бажання вивергати вогонь. Атож, Омбра мала нового господаря. І для Меґі ніщо не свідчило про це так виразно, як схоже на маску усміхнене Воронове обличчя. Отже, алхіміки Змієголова таки навчили його чогось про вогонь, бо він грався з темним вогнем, підступним і вбивчим, мов порошок, яким він приборкував його, коли той не слухався його інакше. Здоровань розповідав Меґі, що дим від цього вогню затуманює розум, а отже, запаморочує Воронових глядачів, навіває їм думку, мовляв, бачать найвидатнішого вогнедува.

Чи правду він казав, а чи ні, діти Омбри плескали в долоні, дарма що смолоскипи й наполовину не підлітали так високо, як у Вогнерукого або Фарида, бо розвага давала змогу забути на мить про сумних матерів і роботу, яка чекала вдома.

— Мо, будь ласка! — Меґі швидко відвернула обличчя, коли Ворон глянув у її бік. — Повертаймо назад! А що, як він упізнав тебе?

Адже браму тоді зачинять і їх ловитимуть на вулицях, мов пацюків!

Та Мо лише майже непомітно хитнув головою, коли стримав свого коня за ярмарковою яткою.

— Не бійся. Ворон надто переймається тим, щоб не попалити вогнем своє гарненьке личко! — шепнув він Меґі. — Проте спішімося, так ми привернемо менше уваги.

Кінь сполошився, коли Мо повів його крізь юрбу, тож Мо тихенько заспокоїв його. Меґі побачила між ятками ще одного жонглера, що колись супроводив Чорного Принца. Чимало шпільманів поміняли собі господаря, відколи Миршавець наповнив їхні кишені. Для них настали непогані часи, та й крамарі на ринку робили добрі ґешефти. Омбрійські жінки навіть не здогадувалися, що продають на ринку, а от Миршавець і його поплічники за гроші, вичавлені з міста, купували собі коштовні речі: прикраси, зброю й витончені дрібнички, назв яких, мабуть, не знав і сам Феноліо. Можна було купити навіть коней… І Мо озирався у жвавій юрбі, неначе не було поблизу Ворона.

Він, здається, прагнув не пропустити жодного обличчя, жодного товару, виставленого на продаж, але зрештою його погляд зупинився на баштах, що високо підносились над черепичними покрівлями, і Меґі стислося серце. Батько й далі не відмовлявся від наміру йти до замку, і вона проклинала себе за те, що розповіла йому про Бальбулюса і його мистецтво.

Меґі майже забула, що треба дихати, коли вони проминали одне з оголошень з описом Сойчиних прикмет, а Мо тільки глянув на нього з цікавістю і пригладив своє чорне волосся, нині коротке, як у селян. Можливо, думав, що така безтурботність заспокоїть Меґі, але цього не сталося. Навпаки, Меґі відчула страх. Адже отак поводився Сойка, незнайомець із батьковим обличчям.

А що, коли тут є солдати, які стерегли його ще в Сутінковому замку? Он той — хіба не приглядається до них? А ота шпільманка — хіба не схожа вона на одну з жінок, що разом з ними втекли з брами Сутінкового замку? «Йди далі, Мо», — думала Меґі й хотіла потягти його з собою, під арку воріт, у вуличку — тільки б далі від усіх очей. Двоє дітей цупко вчепилися їй за одяг і благально простягли замурзані руки. Меґі безпорадно всміхнулася їм. Вона не мала грошей, жодної монетки. Які вони захарчовані! Якийсь солдат прокладав собі шлях крізь юрбу. Він брутально відіпхнув убік жебрущих дітей. «Якби ми вже були в Бальбулюса!» — думала Меґі й наткнулася на Мо, що раптом зупинився.

Поблизу ятки цирульника, що з допомогою двох жонглерів гучно вихваляв свою дивовижну медицину, навколо ганебного стовпа стояло кілька хлопців. До стовпа була прив’язана жінка, вона не могла ворухнути ані руками, ані головою, безпорадна, наче лялька. На обличчі й на руках у неї висіли гнилі овочі і свіжий гній — усе, що могли знайти діти поміж яток. Меґі з Феноліо вже бачила таке, але Мо заціпенів, мов забувши, навіщо приїхав до Омбри. Він поблід майже так само, як жінка, на чиєму обличчі змішувалися бруд і сльози, і якусь мить Меґі боялася, що він схопиться за ніж, захований у поясі.

— Мо! — Вона взяла його за руку і квапливо потягла далі, геть від дітей, що лупали очима і вже приглядалися до нього, у вуличку, яка вела до замку.

— Ти коли-небудь бачила таке? — Як дивився на неї батько! Ніби не міг повірити, що Меґі, побачивши цю сцену, могла зберегти самовладання. Батьків погляд присоромив Меґі.

— Так, — збентежено кивнула вона. — Так, і не раз. Ганебний стовп був і в Тлустого князя.

Мо й далі дивився на неї:

— Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути.

Меґі понурила голову. І все-таки. І все-таки можна.

Мо глибоко вдихнув, наче забув, що треба дихати, як побачив заплакану жінку. Потім мовчки пішов далі. Він не промовив жодного слова, аж поки вони вийшли на майдан перед замком.

Коло самісінької замкової брами стояв ще один ганебний стовп. На незахищену шкіру юнака, припнутого до нього, посідали вогненні ельфи. Мо тицьнув у руки Меґі вузду, перше ніж вона встигла стримати його, і підійшов до юнака. Незважаючи на вартових, що стояли коло брами й дивилися на нього, і на жінок, які проходили повз і перелякано відвернулися, він зігнав вогненних ельфів з виснажених рук. Юнак, не вірячи, прикипів до нього очима. На його обличчі можна було прочитати тільки страх, страх і сором. Меґі пригадала, як Фарид розповідав, що колись Вогнерукого й Чорного Принца прив’язали разом до ганебного стовпа, плече в плече, тоді вони навряд чи були старші за юнака, що з таким переляком дивився на свого захисника.

— Мортимере!

Меґі не одразу впізнала старого, що відтягував Мо від ганебного стовпа. Сиве волосся спадало Феноліо аж на плечі, очі налилися кров’ю, обличчя покривав заріст. Він видавався старим. Раніше Меґі ніколи й не думала, що Феноліо старий, а тепер думки про його старість не полишали його.

— Ти що, з глузду з’їхав? — дорікав він батькові стишеним голосом. — Здоров, Меґі, — додав він неуважно, а Меґі відчула, як кров ударила їй у голову, коли позаду старого постав Фарид.

Фарид.

«Будь незворушна», — думала вона, але усмішка таки зірвалася з її вуст. Геть її! Але як, коли так приємно дивитися на його обличчя. На плечі в нього сидів Проноза. Побачивши Меґі, куниця сонно махнула хвостом.

— Привіт, Меґі. Як справи? — Фарид погладив густе хутро куниці.

Дванадцять днів. Дванадцять днів жодної вісточки від нього. Хіба вона не вирішила твердо, що не скаже ані слова, коли знову побачить його? Але вона просто не може сердитись на нього. Він завжди такий сумний. Нема й сліду від сміху, що колись, як і чорні очі, завжди сяяв на його обличчі. Усмішка, яку він дарував їй, — тільки жалобна тінь колишнього сміху.

— Я хотів якомога частіше ходити до тебе, та Орфей не пускав мене!

Фарид, мабуть, не чув і своїх слів, бо прикипів очима до її батька. До Сойки.

Феноліо потяг Мо за собою, геть від ганебного стовпа, геть від солдатів. Меґі пішла услід. Кінь харапудився, та Фарид заспокоїв його. Вогнерукий навчив його розмовляти з тваринами. Хлопець ішов поряд із Меґі, зовсім близесенько, і все-таки був страшенно далеко.

— Чого це ти? — Феноліо й далі міцно тримав Мо, мов боявся, що він знову піде до ганебного стовпа. — Невже хочеш, щоб варта обкачала в гною твою голову? Так? А може, її ще й на піку настромлять!

— Феноліо, там були вогненні ельфи. Вони пропікали йому шкіру! — хрипким від гніву голосом виправдовувався Мо.

— Думаєш, мені треба пояснювати? Це я винайшов тих створінь. Хлопець витерпить їх. Мабуть, якийсь злодій, а більше я й знати нічого не хочу.

Мо вивільнився з рук Феноліо і так швидко обернувся до нього плечима, наче був змушений стриматися, щоб не вдарити знайомця. Поглянув на вартових та їхню зброю, на замкові мури й ганебний стовп, немов добирав способу, як можна знищити те все. «Мо, не дивися на варту!» — думала Меґі. Це найперше, чого її навчив Феноліо в цьому світі: не дивитися прямо на жодного солдата, на жодного шляхтича, ні на кого, кому дозволено ходити зі зброєю.

— Чарівновустий, може, зіпсувати їм апетит на його шкіру? — втерся Фарид між Мо і Феноліо.

Проноза форкнув на старого, немов відкривши в ньому причину всього зла в цьому світі. Та Фарид уже біг, не чекаючи відповіді Мо, до ганебного стовпа, де ельфи давно знову напалися на шкіру юнака. Черкнувши нігтем, Фарид порснув іскрами, що обпалили їм лискучі крила, і вони з лютим дзижчанням повтікали геть. Один з вартових узяв списа, але, перше ніж вояк ворухнувся, Фарид намалював пальцем вогненного василіска на замковому мурі, вклонився варті, що, не вірячи власним очам, вирячилась на гербову тварину свого пана, і недбало знову підійшов до Мо.

— Украй відчайдушний учинок, мій любий, — несхвально буркнув Феноліо, але Фарид не зважав на нього.

— Чарівновустий, навіщо ти прийшов сюди? — запитав він стишеним голосом. — Це небезпечно! — Проте його очі світилися. Фарид полюбляв небезпечні пригоди й любив Мо за те, що той був Сойкою.

— Я хотів побачити кілька книжок.

— Книжок? — Фарид подивився так розгублено, що Мо мимоволі розсміявся.

— Так, книжок. Дуже своєрідних книжок. — Він глянув на найвищу замкову башту. Меґі точно описала йому, де шукати майстерню Бальбулюса.

— А що поробляє Орфей? — Мо знову зиркнув на варту, що якраз перевіряла товар одного різника, — навіщо, солдати, здається, й самі до ладу не знали. — Я чув, він багатіє й багатіє.

— Аякже! — Фарид рукою погладив Меґі по плечах. У присутності Мо він завжди бентежився й виявляв свою ніжність не так очевидно. Фарид дуже поважав її батька. Але Мо, звичайно, помітив, що Меґі зашарілася.

— Багатіє, а для Вогнерукого й досі нічого не написав! Йому в голові тільки скарби і те, що можна продати Миршавцеві: рогаті вепри, золоті болонки, павуки-метелики, листяні чоловічки і все інше, що він вигадує.

— Павуки-метелики? Листяні чоловічки? — Феноліо стривожено глянув на Фарида, той нічого не помітив.

— Орфей хоче поговорити з тобою! — шепнув він Мо. — Про білих жінок. Будь ласка, зустрінься з ним. Можливо, ти знаєш те, що допоможе йому повернути Вогнерукого!

Меґі побачила співчуття на обличчі Мо. Він, як і дочка, майже не вірив, що Вогнерукий коли-небудь повернеться.

— Дурниці, — відмахнувся він, поки його рука мимоволі схопилася за місце, куди влучила Мортола. — Я не знаю нічого. Нічого, чого б не знали всі.

Вартові пропустили різника, і один з них знову став приглядатися до Мо. На замковому мурі й далі горів василіск, намальований на камені Фаридовою рукою.

Мо повернувся плечима до солдатів.

— Слухай, — шепнув він Меґі, — не слід було брати тебе з собою. А що, як ти лишишся з Фаридом, поки я піду до Бальбулюса? Він може завезти тебе до Роксани, і я зустрінуся там з тобою і Резою.

Фарид обняв Меґі за плечі.

— Атож, ходімо. Я приглядатиму за нею.

Проте Меґі різко скинула його руку. Їй не подобалося, що Мо хоче піти сам, хоч і визнавала несамохіть, що з набагато більшою охотою лишилася б із Фаридом. Вона так скучила за його обличчям.

— Приглядатимеш? З якої речі ти маєш приглядати за мною? — гостріше, ніж намірялася, заперечила Меґі. Якою дурепою стаєш, закохавшись!

— Атож, вона має слушність. За Меґі ніхто не мусить приглядати. — Мо лагідно забрав вузду з її рук. — Коли подумати як слід, вона частіше приглядала за мною, ніж я за нею. Я скоро повернуся, — сказав він доньці. — Обіцяю тобі. І жодного слова матері, гаразд?

Меґі тільки кивнула головою.

— Не дивися на мене з такою тривогою! — благально прошепотів Мо. — Хіба не співають у піснях, що Сойка навряд чи здатний щось зробити без своєї вродливої доньки? Отже, без тебе я викликатиму менше підозр!

— Так, але ж пісні брешуть, — прошепотіла Меґі у відповідь. — Сойка не має доньки. Він не батько. Він розбійник.

Мо пильно подивився на доньку. Потім поцілував у чоло, наче міг прогнати отак її щойно сказані слова, й пішов до замку разом з Феноліо, що вже нетерпляче чекав його.

Меґі не спускала з батька очей, поки він стояв коло вартових. У чорному вбранні він видавався справжнім чужинцем — палітурником з якогось далекого-далекого краю, що подолав усю безмірну відстань від нього, щоб малюнки славетного Бальбулюса мали нарешті належну оправу. А кого цікавить, що на цьому довгому шляху він став розбійником?

Фарид узяв Меґі за руку, тільки-но Мо обернувся до них плечима.

— Твій батько сміливий, наче лев, — прошепотів він, — але, як на мене, трохи схиблений. Я б нізащо не зайшов у браму, та ще й задля кількох книжок!

— Ти не розумієш, — тихенько відповіла Меґі. — Задля чогось іншого, крім книжок, він і не прийшов би сюди. — Тут вона помилялася, але дізналася про це лише згодом.

Солдати пропустили поета і палітурника. Мо востаннє глянув на Меґі, перш ніж зникнути в брамі, високій брамі з залізними опускними ґратами, з понад двома десятками гострих, як списи, вістер, що націлювались на кожного, хто проходив під ними. Відколи в замку жив Миршавець, він звелів опускати ті ґрати, тільки-но звечоріє або якщо в замку бамкне на сполох дзвін. Меґі одного разу чула сигнал тривоги і тепер, коли Мо зник між грубезних мурів, мимоволі вслухалася, чи не забамкають дзвони, не загуркочуть ланцюги, опускаючи ґрати, не встрянуть у землю залізні вістря…

— Меґі! — Фарид узяв її підборіддя й повернув обличчям до себе. — Повір мені! Я б давно прийшов до тебе, але Орфей цілими днями змушував мене копати, а вночі я прокрадався на Роксанин хутір. Вона майже щоночі ходить туди, де заховала Вогнерукого, я знаю! Але щоразу викриває мене раніше, ніж я можу вистежити її. Її дурного гусака можна підкупити булочкою з родзинками, але якщо мене не вкусить Лінчетто в її стайні, то викаже Ґвін. Роксана пускає його тепер навіть до хати, тоді як раніше жбурляла в нього каміння!

Про що він каже? Меґі не хотіла, щоб він розповідав про Вогнерукого чи Ґвіна. «Якщо ти тужив за мною, — не могла не думати Меґі, — чому ж бодай раз не прийшов до мене, замість прокрадатися до Роксани? Бодай однісінький раз. На це є тільки одна відповідь. Бо тужив за нею вдвічі менше, ніж за ним. Він любить Вогнерукого дужче, ніж її. Він любив би його навіть мертвого».

А проте вона дозволяє йому цілувати себе, хоча вони лише на кілька кроків відійшли від юнака, що й далі, з вогненними ельфами на шкірі, був припнутий до ганебного стовпа.

«Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути…»

Меґі помітила Ворона тільки тоді, як він уже стояв коло вартових.

— Що там? — запитав Фарид, коли дівчина пильно дивилася понад його плечем. — А, Ворон. Атож. Він частий гість у замку. Паскудний зрадник! Щоразу, як побачу його, мені кортить перерізати йому горло!

— Треба попередити Мо!

Вартові пропустили вогнедува, мов давнього знайомого. Меґі ступила один крок до них, але Фарид потяг її назад.

— Куди ти? Він не побачить твого батька! Замок великий, а Чарівновустий пішов до Бальбулюса. Ворон туди вже точно не заблукає! Він має три коханки серед придворних дам, тож і піде до них, якщо Якопо не перестріне його. Ворон має давати йому дві вистави на день, але й досі він кепський вогнедув, хоч би що там казали про нього та його вогонь. Нікчемний нишпорка! Цікаво, чому Чорний Принц — або твій батько — не вбили його. Чого ти так дивишся на мене? — запитав він, помітивши приголомшений погляд Меґі. — Хіба, зрештою, Чарівновустий не вбив Басту? Не те, що я бачив це навіч…

Меґі дивилася на замкову браму. Їй здавалося, ніби вона чує голос Мо: «Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною».

«Сойка. Припини називати його так! — думала Меґі. — Припини!»

— Ходімо! — схопив її за руку Фарид. — Чарівновустий казав, що я маю привести тебе до Роксани. Ну й зрадіє вона, побачивши мене! Але, можливо, завдяки тобі не сваритиметься.

— Ні. — Меґі вивільнилася з Фаридової руки, але потім знову намацала її, щоб узятися. — Я лишуся тут. Аж поки Мо вийде знову.

Фарид зітхнув і відвернув очі, але знав її досить добре, щоб не суперечити.

— Дива! — проказав він стишеним голосом. — Якщо я добре знаю Чарівновустого, він розглядатиме ті кляті книжки цілу вічність. Тож дай я принаймні цілуватиму тебе, бо інакше варта скоро запитає, чого ми тут стовбичимо.

Небезпечні відвідини

Смирення. Смирення і покора. Вдавати їх Мо було нелегко. «Ти помічав це коли-небудь в іншому світі, Мортимере? — запитав він себе. — Опусти голову, не ходи випростаним, нехай на тебе дивляться зверху, хоча ти вищий за них. Поводься так, ніби вважаєш за цілком природне, що вони панують, а решта працює».

Як важко.

— Отже, ти палітурник, якого чекає Бальбулюс, — мовив один з вартових, поглянувши на його чорний одяг. — Що тобі до того хлопця? Тобі не подобається наш ганебний стовп?

Нижче голову, Мортимере! Ану! Прикинься, ніби боїшся. Забудь про свій гнів, забудь про хлопця і його стогони.

— Я ще не бачив такого.

— Ще б пак! Він… прийшов дуже здалеку! — швидко додав Феноліо. — Йому спершу треба звикнути до мистецтва врядування нашого нового намісника. Тож, якщо дозволите, Бальбулюс уже, напевне, зачекався, — уклонився старий і квапливо потяг Мо за собою.

Омбрійський замок… Важко було не забути геть усе, опинившись на його широкому подвір’ї. Мо пригадалися безліч сцен із книжки Феноліо, які відбулися на цьому місці.

— Господи, насилу пронесло! — прошепотів Феноліо, коли вони повели коня до стайні. — Не думав, що тобі доведеться ще раз нагадувати: ти тут палітурник! Увійди ще раз у роль Сойки. — і ти труп! Хай йому біс, Мортимере, я не мусив був погоджуватись привести тебе сюди. Ти тільки поглянь на солдатів. Ми наче в Сутінковому замку!

— О ні, повір мені, тут усе-таки є різниця, — тихенько заперечив Мо й намагався не дивитись на голови, настромлені на піки, що прикрашали стіни. Дві належали людям Чорного Принца, але він не впізнав би їх, якби Здоровань не розповів про їхню долю.

— З твоїх слів я уявляв замок по-іншому, — прошепотів він Феноліо.

— Кому ти розказуєш? — просичав той у відповідь. — Спершу Козимо все перебудував, а тепер Миршавець полишив свій відбиток. Він зруйнував гнізда золотих пересмішників, а он поглянь на комори, які він збудував для награбованого! Цікаво, чи Змієголов уже помітив, як мало цього добра потрапляє до Сутінкового замку? Якщо так, тоді його свояк невдовзі скуштує лиха.

— Атож, Миршавець таки зухвалий. — Мо опустив голову, коли до них підійшли двоє стаєнних слуг. Навіть вони були озброєні. Ніж стане йому в невеликій пригоді, раптом його хтось упізнає. — Ми перехопили кілька возів, що їхали до Сутінкового замку, — пошепки заговорив він знову, коли слуги пройшли, — і щоразу були розчаровані тим, що знаходили у скринях.

— Ти таки робив це! — пильно подивився на нього Феноліо.

— Що?

Старий стривожено озирнувся, але, здається, на них ніхто не звертав уваги.

— Ну, все те, про що вони співають?! — шепотів він. — Як на мене, більшість пісень поганенькі, але Сойка — мій персонаж, тож… Як воно — грати його роль?

Служниця пронесла поміж них двох забитих гусей. Кров капала на землю. Мо відвернувся.

— Грати? Для тебе це й досі гра? — дратливіше, ніж намірявся, відповів Мо.

Інколи він багато віддав би, щоб мати змогу читати думки в голові Феноліо. Хтозна, коли-небудь він, може, читатиме їх, чорним на білому папері, і знову знайде себе там, оплетеного словами, мов муха в гнізді старого павука.

— Що ж, признаюся, гра стала небезпечною, але я радію, що ти взявся грати цю роль! Хіба я не мав слушності? Цей світ потребує Со…

Мо кинув застережливий погляд. Повз них проходив гурт солдатів, і Феноліо проковтнув ім’я, яке він не так давно вперше написав на пергаменті. Проте сміх, із яким він приглядався до солдатів, був сміхом чоловіка, що підклав вибухівку в домі своїх ворогів і тішиться, походжаючи серед них, що ніхто не здогадується, що саме він підклав її.

Паскудний старигань.

Мо пересвідчився, що навіть внутрішній двір замку вже не такий, яким описав його Феноліо. Він тихо повторив колись прочитані слова: «Дружина Тлустого князя посадила садок, бо втомилася від сірого каменю. Вона посадила квіти з далеких країв, і їхні пахощі спонукали мріяти про далекі моря, чужоземні міста і гори, в яких жили дракони. Вона вирощувала золотогрудих птахів, що сиділи на деревах, мов пернаті плоди, і посадила саджанець із хащі, листя якого могло розмовляти з місяцем».

Феноліо приголомшено дивився на нього.

— Так, я знаю твою книжку напам’ять, — сказав Мо. — Невже ти забув, як часто я читав її вголос після того, як твої слова проковтнули мою дружину?

З подвір’я замку зникли й золотогруді птахи. В кам’яному басейні відображувалася статуя Миршавця, а дерево, яке розмовляло з місяцем, якщо воно взагалі росло там коли-небудь, зрубали. Там, де кучерявився садок, була тепер псарня, і хорти нового господаря Омбри нюшили й тикали носами в посріблені ґрати. «Старий, це вже давно не твій сюжет, — думав Мо, походжаючи разом із Феноліо по внутрішньому подвір’ю замку. — Але хто тоді пише далі? Може, Орфей? Чи, може, до письма тепер узявся Змієголов — не пером і чорнилом, а залізом і кров’ю?»

Туліо, слуга з волохатим личком (Феноліо у своїй книжці писав, що його батько був кобольдом, а мати — моховинею), привів їх до Бальбулюса.

— Як справи? — запитав Феноліо, коли Туліо вів їх по коридору, неначе коли-небудь цікавився тим, як почуваються його створіння.

Туліо тільки плечима стенув:

— Вони цькують мене, — проказав ледь чутним голосом. — Приятелі нашого нового пана, а в нього багато приятелів. Лякають мене в коридорах і замикають із собаками, але Віоланта захищає мене. Атож, захищає, хоча її син, мабуть, найгірший серед них.

— Її син? — пошепки запитав Мо Феноліо.

— Авжеж, хіба Меґі не казала тобі? — прошепотів він у відповідь. — Якопо, справжнє сатанинське поріддя. Його дід у мініатюрі, дарма що день у день дедалі більше стає схожий на свого батька. Не пролив жодної сльозини за Козимо. Навпаки. Залив Бальбулюсовими фарбами його зображення у склепі й сидить щовечора не з матір’ю, а в Миршавця або на колінах у Ворона. Кажуть, він начебто навіть шпигує для свого діда.

Про двері, перед якими, засапавшись, нарешті зупинився Туліо після безлічі крутих сходинок, Мо нічого не читав у книжці Феноліо. Він несамохіть простяг руку й погладив літери, які всуціль вкривали двері. «Вони такі дивовижні, Мо, — шепотіла йому Меґі, коли вони обоє сиділи у в’язниці у високій башті Сутінкового замку, — й переплетені між собою, неначе їх писали рідким сріблом по дереву».

Туліо підняв маленького волохатого кулачка й постукав. Голос, що відповів йому, міг належати тільки Бальбулюсу. Холодний, самозакоханий, зарозумілий… Про найкращого книжкового ілюстратора цього світу Меґі казала не дуже люб’язними словами. Туліо став навшпиньки, схопився за клямку — і перелякано відпустив її.

— Туліо! — Голос, що залунав на сходах, видався дуже молодим, але, здається, звик наказувати. — Туліо, де ти пропав? Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона.

— Якопо! — Туліо прошепотів це ім'я так тихенько, наче те було заразною хворобою. Він зіщулився й несамохіть став ховатися за спину Мо.

Сходами нагору вибирався шести-, можливо семирічний хлопчик. Мо ніколи не бачив Козимо Вродливого. Миршавець порозбивав усі його статуї, але Батист зберіг кілька монеток із його зображенням. Обличчя, майже занадто гарне, щоб бути справжнім, — так казали про нього. Син Козимо вочевидь успадкував ту красу, що саме тепер почала проступати на ще круглому дитячому личку. Але те личко годі було назвати симпатичним. Очі пильно поблискували, а вуста були невдоволені, як у старого. Чорну туніку малого прикрашали язикаті гербові тварини його діда. Навіть поясок був обплетений срібними зміями, проте на шкіряному шнурку на шиї хитався срібний ніс, Свистунова маска-прикмета.

Феноліо стривожено глянув на Мо і став попереду, наче міг захистити його від хлопця.

«Ти маєш тримати смолоскипи для Ворона». Що тепер, Мо? Він несамохіть глянув униз на сходи, але Якопо прийшов сам, а замок був великий. Проте руки малого потяглися до його пояса.

— Хто це? — Впертість у дзвінкому голосі звучала цілком по-дитячому. Якопо, щойно піднявшись сходами, ще не відсапався.

— Це… гм… новий палітурник, мій принце! — відповів, уклонившись, Феноліо. — Ви, безперечно, пригадуєте, як часто Бальбулюс нарікав, що наш палітурник — просто партач!

— А цей кращий? — Якопо склав на грудях короткі дитячі ручки. — Він не схожий на палітурника. Палітурники старі й бліді, бо завжди сидять у майстерні.

— Ми й надвір виходимо, — заперечив Мо, — щоб купити найкращу шкіру, нові пуансони, добрі ножі та висушити на сонці пергамент, якщо той зволожів.

Йому було важко відчувати страх перед хлопчиком, дарма що чув про нього так багато лихого. Син Козимо нагадував хлопчика, з яким він ходив до школи і якому не пощастило, бо його батько був директором школи. Малий чванькувато походжав по подвір’ю, наче батькова копія, і боявся всіх і кожного. «Гаразд, Мортимере, — думав Мо. — То був лише син шкільного директора. А це онук Змієголова, отож стережися».

Якопо наморщив підборіддя й недовірливо глянув на Мо. Малому вочевидячки не подобалося, що палітурник набагато вищий за нього:

— Ти не вклонився! Ти повинен уклонятися мені.

Мо відчув застережливий погляд Феноліо і схилив голову:

— Мій принце.

Це далося важко. Він краще побігав би за Якопо по коридорах замку, — як ганявся колись за Меґі в домі Елінор, — щоб тільки побачити, чи не покажеться дитина, так ретельно захована за позою свого діда.

Якопо схвалив уклін великодушним кивком, і Мо опустив голову, щоб хлопчик не бачив, як він сміється.

— Мій дід має клопіт з однією книжкою, — зарозумілим тоном заявив Якопо. — Дуже великий клопіт. Може, ти зарадиш.

Клопіт із книжкою. Мо відчув, як йому тьохнуло серце. Йому здалося, ніби він знову бачить книжку перед собою, відчуває пальцями папір, багато-багато білих сторінок.

— Мій дід через ту книжку перевішав уже чимало палітурників, — сказав Якопо, придивившись до Мо й немов міркуючи, яким великим має бути зашморг, щоб підійти для його шиї. — Одному він навіть звелів здерти шкуру, бо той пообіцяв, що вилікує книжку. Може, ти таки спробуєш? Але ти мусиш поїхати зі мною до Сутінкового замку, щоб дід бачив, що я тебе знайшов, а не Миршавець.

Мо не відповів. Двері з літерами відчинилися, і ввійшов чоловік із невдоволеним обличчям.

— Що тут діється? — запитав він Туліо. — Спершу постукали, але ніхто не зайшов. Потім розмовляли, аж мені пензель випав. Оскільки ці гості вочевидь не до мене, я був би дуже вдячний усім присутнім, якби ваша розмова відбувалася в іншому місці. В цьому замку є задосить покоїв, де ніхто нічого поважного не робить.

Бальбулюс… Меґі описала його дуже точно. Трохи шепелявить, короткий ніс, круглі щоки, темно-каштанове волосся, вже трохи сиве над чолом, дарма що молодий. Книжковий ілюстратор, і, як судити з тих мініатюр, які бачив Мо, один з найкращих і в цьому світі, і у своєму. Мо забув про Якопо й Феноліо, забув про ганебний стовп і хлопця коло нього, про солдатів унизу на подвір’ї й Ворона. Йому кортіло лише зайти всередину. Вже сам вигляд майстерні, побаченої понад Бальбулюсовим плечем, змусив його серце закалатати, немов у школяра. Не менш шалено воно билося й тоді, коли він уперше взяв до рук Бальбулюсову книжку, в Сутінковому замку, де він сидів у в’язниці і йому загрожувала смерть. Мистецтво цього чоловіка змусило забути про все. Літери, такі плавні, немов письмо — найприродніша діяльність людської руки, а потім ще й малюнки. Пергамент, що жив і дихав!

— Я розмовляю де хочу і коли хочу! Я онук Змієголова! — проверещав Якопо. — Я миттю доповім дядькові, що ти знову нестерпний! Я скажу, щоб він забрав у тебе всі пензлі! — Востаннє поглянувши на Бальбулюса, він обернувся: — Туліо, ходімо! Або я накажу, щоб тебе вкинули до собак!

Малий слуга, увібравши голову в плечі, став поряд з Якопо. Онук Змієголова ще раз зміряв очима Мо від голови до ніг і тільки потім обернувся й помчав сходами вниз — раптом знову ставши дитиною, яка квапиться на виставу.

— Мортимере, нам треба зникнути! — прошепотів Феноліо. — Тобі не слід було приходити сюди! Ворон тут! Це недобре, зовсім недобре.

Але Бальбулюс уже нетерпляче кивав новому палітурникові, щоб той зайшов до майстерні. Чого Мо має боятися того Ворона? В нього з думки не йде, що чекає на нього за дверима з літерами.

Як багато годин свого життя він присвятив вивченню мистецтва книжкових ілюстраторів, низько схилившись над барвистими сторінками, аж поки йому починав боліти поперек, простежував із лупою кожен мазок пензля й запитував себе, якими чарами можна створити на пергаменті ті дива: малесенькі личка, фантастичних істот, краєвиди, квіти… крихітних драконів, комах, зображених так правдиво, що, здається, повзуть зі сторінок, і літери, так вправно переплетені, наче лінії самі проступили на сторінках.

Може, це все лежить там на пюпітрах?

Можливо, але Бальбулюс затуляв свою роботу й наче охороняв її, а його очі були такі безвиразні, що Мо запитував себе, як чоловік, що так холодно поглядає на світ, може малювати такі малюнки. Малюнки, сповнені такої сили й вогню…

— Чорнильний Ткачу, — Бальбулюс дав знак Феноліо підійти, глянувши на нього очима, які, здається, бачили все: неголене підборіддя, очі, що підпливли кров'ю, втому в серці старого чоловіка. «А що він у мені бачить?» — подумав Мо.

— Отже, ви і є той палітурник? — Бальбулюс придивлявся до нього так пильно, ніби прагнув зобразити на пергаменті. — Феноліо вже понарозповідав справжніх див про ваше мистецтво.

— Невже? — всупереч власній волі сухо запитав Мо. Він прагнув нарешті побачити малюнки, але ілюстратор, немов випадково, знову затуляв їх. «Що це? Дай мені нарешті побачити твою роботу! — думав Мо. — Тобі, мабуть, лестить, що я прийшов сюди задля тебе, хоч і ризикую накласти головою. Господи, ці пензлі таки недосяжно витончені. А он і фарби…»

Феноліо застережливо ткнув Мо ліктем у бік, і він насилу відірвав погляд від усіх тих див і глянув у безвиразні Бальбулюсові очі.

— Вибачте. Так, я палітурник, і ви, звичайно, хочете побачити зразок моєї роботи. Я не мав напохваті надто добрих матеріалів, але все-таки… — Він поліз під плащ, пошитий Батистовими руками (мабуть, нелегко було вкрасти так багато чорної тканини), але Бальбулюс похитав головою.

— Вам не треба доводити мені свої здібності, — проказав він, не спускаючи очей з Мо. — Тадео, бібліотекар Сутінкового замку, докладно розповів мені, як переконливо ви продемонстрували там своє вміння.

Пропащий!

Мо був пропащий.

Він відчув збентежений погляд Феноліо. «Атож, дивися на мене, — думав Мо. — Може, в мене на чолі вже написано, мов чорним чорнилом: „Легковажний йолоп“?»

Бальбулюс, проте, засміявся. Його сміх був не менш безвиразний, ніж очі.

— Так, Тадео докладно розповів мені про вас. — Меґі дуже вдало імітувала, як у Бальбулюса б’ється об зуби язик під час розмови. — Це, власне, досить стриманий чоловік, але похвали на вашу честь він буквально виспівував. Зрештою, мало хто з вашого цеху, оправляючи книжку, може і смерть пришити між сторінки, правда ж?

Феноліо так цупко схопив Мо за руку, що він відчув страх старого чоловіка. Чого він сподівається? Що вони просто розвернуться й вийдуть за двері? Там, певне, давно вже стоїть сторожа, а якщо ні, тоді солдати чекають під сходами. Як швидко звикає людина, що будь-коли можуть з'явитися солдати, наділені владою безкарно хапати людину, ув’язнювати та вбивати її.

Як світяться Бальбулюсові фарби! Кіновар, вохра, умбра. Які вони гарні. Краса, піймана в пастку. Більшість птахів ловлять на хліб і кілька смачних зерняток, а Сойку зловили на літери та малюнки.

— Вельмиповажний Бальбулюсе, я й справді не знаю, про що ви говорите, — затинався Феноліо, і далі стискаючи пальцями руку Мо. — Який там… гм… бібліотекар із Сутінкового замку? Ні-ні, Мортимер ніколи не працював по той бік хащі. Він прийшов із… атож, із Півночі.

Ну й кепським брехуном був старий! Невже людина, вигадуючи сюжети, анітрохи не тямить брехати до ладу?

А Мо, як і завжди, анітрохи не вмів брехати, тож і мовчав. Мовчав і проклинав свою цікавість, своє нетерпіння, свою легковажність, а Бальбулюс тим часом і далі приглядався до нього. Як він міг сподіватися, що зможе відмовитися від ролі, яка чекала його в цьому світі, просто вбравшись у чорні одежини? Як він, шкірою та волоссям прирісши до цього сюжету, міг думати, ніби все-таки зможе в Омбрійському замку знову стати на кілька годин Мортимером, палітурником?

— Ох, припиніть, Чорнильний ткачу! — звернувся Бальбулюс до Феноліо. — Невже ви за дурня мене маєте? Звичайно, я одразу знав, про кого йдеться, тільки-но ви розповіли мені про нього. Справжній майстер свого мистецтва. Хіба я не наголошував на цьому? Авжеж, слова можуть бути дуже зрадливі, ви, власне, мали б знати про це.

Феноліо мовчав. А Мо намацував ніж. Його подарував йому Чорний Принц, коли вони втекли з Сутінкового замку. «Відтепер завжди тримай його при собі, — сказав він йому, — навіть лягаючи спати». Мо дотримувався його поради, але чим тут зарадить ніж? Його вб’ють, перше ніж він спуститься сходами. Хтозна, може, і Якопо одразу впізнав, хто перед ним, і додатково вдарив на сполох. Мерщій, хапайте його! Сойка доброхіть залетів у клітку. «Вибач, Меґі, — думав Мо. — Твій батько — йолоп. Ти тільки на те врятувала його з Сутінкового замку, щоб він дав себе зловити в іншому замку! Чому він не послухався тебе, коли ти побачила Ворона на ринковій площі?»

Чи писав коли-небудь Феноліо пісню про страх, який відчуває Сойка? Цей страх з’являється не тоді, коли треба боротися. Аж ніяк. А тільки тоді, коли він думає про кайдани, про ланцюги, в’язницю й розпач за замкненими дверима. Як-от тепер. Він відчув цей страх на язику, відчув у грудях і в колінах. «Що ж, майстерня книжкового ілюстратора — все-таки підходяще місце для смерті палітурника», — думав він. Але Сойка вже повернувся і прокляв палітурника за його легковажність.

— А знаєте, на що надто звертав увагу Тадео? — запитав Бальбулюс, змахнувши з рукава трошки барвного порошку. Жовтий, мов квітковий пилок, він причепився до темно-синього оксамиту. — На ваші руки. Він дивувався, що руки, які так добре тямлять убивати, можуть так обережно поводитись із книжковими сторінками. У вас і справді гарні руки. А от погляньте на мої! — Бальбулюс розчепірив пальці і з огидою дивився на них. — Руки селюка. Товсті і грубі. А хочете побачити, на що вони все-таки здатні?

Нарешті, кивком запросивши заходити, він відступив убік, мов чарівник, що піднімає завісу. Феноліо думав стримати Мо, але якщо він уже зайшов до пастки, то хотів скуштувати і приманки, за яку може накласти головою.

Ось вони, ілюстровані сторінки, ще кращі за бачені в Сутінковому замку. На одній з них Бальбулюс тільки прикрасив першу літеру свого ім’я. Літера Б розсілася на сторінці, вбрана в золото й темну зелень, і прихищала гніздо вогненного ельфа. На аркуші поряд листки і квіти плелися навколо малюнка, навряд чи більшого за гральну карту. Мо стежив очима за звивами, побачив насінник, вогненного ельфа, дивовижні фрукти, крихітних істот, назви яких він не знав. На малюнку, обрамленому з такою майстерністю, видніло двоє чоловіків, навколо кружляли феї. Вони стояли перед селом, позаду них купчився гурт обдертих людей. Перший чоловік був чорний і мав збоку ведмедя, другий був у пташиній масці й тримав у руці ніж палітурника.

— Чорна і біла руки справедливості. Принц і Сойка. — Бальбулюс розглядав свій витвір із ледве прихованою гордістю. — Я, звичайно, буду змушений дещо змінити. Ви ще вищі, ніж я гадав, а ваша постава… Та що це я? Ви, безперечно, не надто прагнете, щоб малюнок був надто схожий на вас, дарма що він, звісно, призначений тільки для очей Віоланти. Наш новий намісник ніколи не побачить його, бо, на щастя, не має ніяких причин долати всі сходинки, що ведуть до моєї майстерні. Адже Миршавець визначає вартість книжки тільки кількістю бочок вина, які можна виторгувати за неї. А якщо Віоланта не заховає як слід цього аркуша, невдовзі його, як і решту, виготовлених моїми руками, виміняють на ті самі бочки або на припорошену сріблом нову перуку. Він справді може вважати себе щасливим, що я Бальбулюс, книжковий ілюстратор, а не Сойка, інакше я зробив би пергамент із його напахченої шкури.

Ненависть у Бальбулюсовому голосі була чорна, як ніч на його малюнку, і якусь мить Мо бачив, як у його безвиразних очах палахкотить вогонь, що перетворив ілюстратора на видатного майстра свого мистецтва.

На сходах почулася чиясь важка, розмірена хода, яку Мо надто часто чув у Сутінковому замку. Солдатський крок.

— Шкода. Я залюбки порозмовляв би з вами набагато довше. — Бальбулюс із жалем зітхнув, ту ж мить розчахнулися двері. — Але, боюся, в цьому замку є особи набагато вищого рангу, які хочуть розмовляти з вами.

Феноліо приголомшено дивився, як солдати оточують Мо.

— Чорнильний ткачу, ви можете йти! — мовив Бальбулюс.

— Але ж… це просто непорозуміння, я обурений! — Феноліо зі шкури пнувся, намагаючись приховати свій страх, але одурити Мо він не міг.

— Що ж, мабуть, вам треба було зображувати його у своїх піснях не так точно, — знудьговано проказав Бальбулюс. — Як я знаю, одного разу це вже стало згубним для нього. Натомість погляньте на мій малюнок. Я завжди лишав його в масці.

Мо ще чув протести Феноліо, коли солдати повели його сходами вниз. Реза! Ні, цього разу йому не треба боятися за неї. Передусім вона в безпеці в Роксани, і коло неї Здоровань. А що з Меґі? Чи Фарид уже відвів її на Роксанин хутір? Чорний Принц подбає про них обох. Він часто обіцяв йому це. Хтозна, можливо, вони навіть повернуться назад, до Елінор, у старий будинок, заставлений книжками аж до покрівлі, у світ, де плоть створено не з літер. А може, все-таки й там?

А де він сам опиниться тоді, Мо намагався не думати. Він знав тільки одне: Сойка і палітурник загинуть однаковою смертю.

Роксанин біль

Реза часто їздила до Роксани, дарма що дорога була далека, а шляхи в околицях Омбри щодня ставали дедалі небезпечніші. Здоровань був добрим охоронцем, і Мо пускав дружину, бо знав, скільки довгих років вона давала собі раду в цьому світі без нього і Здорованя.

Реза заприязнилася з Роксаною, коли вони в копальні під Сутінковим замком спільно піклувалися про поранених, а під час довгої дороги через хащу, коли вони везли небіжчика, їхня дружба тільки зміцніла. Роксана не запитувала, чому Реза вночі, коли Вогнерукий уклав угоду з білими жінками, плакала майже так само ревно, як і вона. Вони підтримували свою дружбу не словами, а тим, що спільно переживали лихо, яке не виразиш словом.

Саме Реза пішла вночі до Роксани, почувши, як вона далеко від решти плаче під деревами, обняла її і втішала, дарма що знала, що біль іншої жінки стишити неможливо. Вона не розповідала Роксані про день, коли Мортола вистрелила в Мо й лишила її саму зі страхом, що вона втратила чоловіка назавжди. Адже вона не втратила його, хоча кілька безкінечних митей їй здавалося, ніби втратила. Реза лише уявляла собі, як вона почуватиметься, знаючи, що вже ніколи не побачить Мо, ніколи не доторкнеться до нього, ніколи не почує його голосу, поки багато днів, безліч довгих ночей, сиділа в якійсь темній дірі й охолоджувала йому чоло, що аж горіло від гарячки. Але страх перед болем утрати — аж ніяк не сам біль. Мо жив. Він розмовляв з нею, спав поряд із нею, обіймав її рукою. А Вогнерукий уже ніколи не обійматиме Роксану. Не в цьому житті. Їй не лишилося нічого, крім спогадів. І, можливо, часом це було ще тяжче, ніж ніщо.

Реза знала, що Роксана переживає той самий біль уже вдруге. Першого разу — про це розповідав їй Чорний Принц — вогонь не лишив Роксані навіть трупа. Мабуть, через те вона так ревно берегла тіло Вогнерукого. Ніхто не знав, куди вона перенесла його, де відвідувала його, коли туга не давала заснути.

Мо щоночі мучився від гарячки й кепсько спав, і саме тоді Реза вперше поїхала на Роксанин хутір. На службі у Мортоли вона й сама часто була змушена збирати рослини, але тільки вбивчі. Роксана навчила її шукати їхніх цілющих сестер, показала, які трави допомагають від безсоння, яке коріння — від болю давньої рани, і сказала, що в її світі, якщо доводиться збирати щось між корінням дерев, краще вилити туди чашку молока або розбити яйце, бо тільки так можна власкавити ельфів, які живуть там. Чимало рослин мали такий незвичайний запах, що Резі аж у голові паморочилось. Інші рослини вона часто бачила в саду Елінор, не здогадуючись, яка сила чаїться в їхніх непоказних стеблах і листках. Отож Реза навчилася виразніше бачити Чорнильний світ, що став її власним, і пригадала слова, які давно казав Мо: «А ти не думаєш, що інколи треба читати оповідки, в яких усе трохи по-іншому, ніж у нашому світі? Краще ніщо не навчає запитувати, чому дерева зелені, а не червоні, і чому людина має тільки п’ять, а не шість пальців».

Роксана, звичайно, знала, щó допомагає від нудоти. Вона пояснила Резі, які трави стануть їй у пригоді згодом, щоб не бракувало молока. На хутір приїхав Феноліо. Реза, не здогадуючись, запитувала себе, звідки походить те нечисте сумління, що немов висіло на зморшкуватому обличчі старого як одна з Батистових масок, які зображували нещастя. А потім побачила Фарида й Меґі і страх на доньчиному обличчі.

Роксана обняла її, поки Феноліо здушеним голосом розповідав, що сталося. Реза не знала, що їй треба відчувати. Страх? Розпач? Гнів? Саме його вона й відчула передусім: гнів, що Мо виявився такий легковажний.

— Як ти могла пустити його? — дорікнула вона Меґі так гостро, що Здоровань аж здригнувся.

Слова вихопилися, перше ніж вона встигла пошкодувати про них. Але гнів лишився, гнів на те, що Мо поїхав до замку, хоч і знав про небезпеку, гнів, що він учинив це потай від неї. Він не сказав їй жодного слова про свій намір, зате взяв із собою доньку.

Реза заридала, і Роксана погладила її по голові. То були сльози гніву, сльози страху. Їй було так прикро, що вона відчуває страх. Страх перед Роксаниним болем.

Зрадливий знак

На нього чекала в’язниця, що ж іще. А потім? Мо надто добре пам’ятав про смерть, яку пообіцяв йому Змієголов. «Ти вмиратимеш не день і не два, а багато днів і ночей». Безстрашність, що так надійно супроводила його в останні тижні, і холодний спокій, сформований під впливом ненависті й білих жінок, зникли, неначе не було їх ніколи. Мо, відколи побачився з білими жінками, смерті не боявся. Вона видавалася чимось близьким, інколи навіть жаданим. А от повільне вмирання — річ зовсім інша, але ще більше Мо боявся ув’язнення. Він дуже добре пам’ятав розпач, що чекав на нього за ґратами, і тишу, в якій навіть власний віддих видається болісно гучним, завдає мук кожна думка і щогодини виникає спокуса просто битися головою об мур, аж поки зрештою вже нічого не чутимеш і не відчуватимеш.

Після ув’язнення в тюремній башті Сутінкового замку Мо терпіти не міг зачинених вікон і дверей. Меґі, здається, позбулася звички замикатися, наче бабка старих крил і покривів тіла, а Реза була змушена пристосовуватися до Мо, тож коли кого-небудь із них будив серед ночі страх, вони могли заснути тільки в обіймах одне одного.

Ні, благаю, тільки не в’язниця.

Якою легкою була б боротьба, якби людина завжди замість в’язниці могла обирати смерть.

Можливо, десь у темному коридорі, далеко від інших вартових, він міг би вирвати меч у котрогось солдата. Вони стояли всюди, з гербом Миршавця на грудях. Мо був змушений стискати кулаки, щоб пальці не взялися одразу виконувати те, що спадало на думку. Ще ні, Мортимере! Ще одні сходи, запалені смолоскипи обабіч. Звичайно, його ведуть униз, у нутрощі замку. Високо вгорі або глибоко внизу — в’язниці будують саме там. Реза розповідала йому про в’язницю в Сутінковому замку, розміщену так глибоко в надрах гори, що їй часто здавалося, ніби вона не може дихати. І все-таки солдати не штовхали й не били його, як там. Може, будуть люб’язніші й під час тортур і четвертування?

Вони спускалися глибше і глибше, сходинка за сходинкою. Один попереду, два позаду, він відчував на потилиці їхній віддих. Тепер. Мортимере, спробуй! Їх лише троє! Їхні обличчя такі юні, ще дитячі, безбороді, перелякані під напускною жорстокістю. Відколи тут дозволяють дітям гратися в солдатів? Такі солдати найкращі, вони ще вважають себе за безсмертних.

Тільки троє. Але вони кричатимуть, навіть якщо вбити їх швидко, і прикличуть інших.

Сходи закінчилися перед дверима. Солдат попереду відчинив їх. Тепер! Чого ти чекаєш? Пальці Мо випросталися, приготувалися. Серце закалатало ще швидше, ніби хотіло задати йому ритм.

— Сойко! — обернувся до нього солдат. Уклонився і, збентежившись, звільнив йому прохід. Мо приголомшено дивився на двох інших солдатів. Подив, страх, повага. Та сама суміш, яку він бачив так часто, але породжена не його вчинками, а словами Феноліо. Вагаючись, він ступив у відчинені двері й тільки тоді зрозумів, куди його привели.

Склеп омбрійських князів. О так, про нього Мо теж читав. Феноліо знайшов гарні слова для цього притулку мертвих, слова, які звучали так, ніби старий і сам мріяв, щоб його коли-небудь поховали там. Але згадок про пишний саркофаг у книжці Феноліо не було. Коло ніг Козимо горіли свічки, жовті, як мед. Їхні пахощі підсолоджували повітря, а кам’яне зображення Козимо, лежачи на гіпсових трояндах, усміхалося, ніби йому снилося гарне сновиддя.

Поряд із саркофагом, немов змагаючись із його витонченістю, стояла пряма, як свічка, молода, вбрана в чорне жінка з туго стягненими на потилиці косами.

Солдати вклонилися їй і назвали її ім’я.

Віоланта. Донька Змієголова. Її ще й досі називали Бридкою, хоча родимка, яка стала причиною такого прізвиська, була лише тінню на її щоці, — мабуть, поблідла, коли Козимо повернувся з того світу. І то тільки на те, щоб невдовзі знову податися до мертвих.

Бридка.

Ну й прізвисько. Як вона живе з ним? Проте піддані Віоланти вимовляли його з ніжністю. Адже щоночі вона потай посилала рештки з князівської кухні в голодні села, годувала нужденних в Омбрі, продаючи срібний посуд та коней із князівської стайні, дарма що Миршавець за те на цілі дні замикав її в кімнаті. Вона заступалася за приречених, яких везли на шибеницю, і за тих, хто зникав у в’язниці, хоча до її слів ніхто не дослухався. Віоланта була безвладна у своєму замку, Чорний Принц розповідав про це Мо досить часто. Її син ні разу не послухав її, проте Миршавець боявся її, вона, хай там як, була донькою його безсмертного свояка.

Чому його привели до неї, туди, де спав її мертвий чоловік? Може, вона хоче отримати винагороду, пообіцяну за Сойку, перше ніж її вимагатиме Миршавець?

— Він має рубець? — запитала Віоланта, не відводячи погляду від його обличчя.

Один солдат збентежено ступив крок до Мо, але він сам високо закотив рукав, так само як минулої ночі перед дівчинкою. Рубець був слідом від зубів Бастиного пса, давнім знаком ще з іншого життя, Феноліо розповів про це в одному сюжеті, тож Мо інколи видавалося, ніби старий власноруч намалював йому той рубець на шкірі блідим чорнилом.

Віоланта підступила до Мо. Важка тканина її вбрання волочилася шлейфом по кам’яній підлозі. Вона була невисока, набагато менша за Меґі. Коли вона взялася за прикріплений до пояса гаманець, Мо сподівався побачити берил, про який розповідала Меґі, але Віоланта дістала окуляри. Шліфовані скельця, срібна оправа, — мабуть, за модель тут правили Орфеєві окуляри. Певне, довгенько довелося шукати майстра, що міг відшліфувати такі лінзи.

— Справді. Оспіваний рубець. Зрадливий знак. — Скельця окулярів збільшували Віолантині очі. Її очі були не такі, як у батька. — Отже, Бальбулюс казав правду. Ти знаєш, що мій батько набагато збільшив винагороду за твою голову?

Мо знову прикрив рубець рукавом.

— Я чув про це.

— І все-таки ти прийшов, щоб побачити Бальбулюсові малюнки. Мені це подобається. Річ очевидна: те, що співають про тебе в піснях, правда, ти геть безстрашний, ба навіть любиш небезпеку.

Віоланта дивилася на нього так пильно, немов порівнювала з чоловіком на Бальбулюсовому малюнку. Та коли його очі зустрілися з її, зашарілася, чи то збентежившись, чи то розсердившись, що він наважився глянути їй в обличчя, — Мо не зміг би відповісти. Вона миттю обернулась, підійшла до саркофага свого чоловіка й погладила пальцями кам’яні троянди так ніжно, ніби прагнула пробудити їх до життя.

— Якби я була на твоєму місці, то діяла б так само. Я завжди вважала, що ми з тобою схожі. Відколи почула від шпільманів першу пісню про тебе. Цей світ породжує зло, так само як ставок — комарів, і все-таки з ним можна боротися. Ми зрозуміли це обоє. Я вкрала золото з податкової каси ще тоді, коли про тебе ніхто й не співав. Для нового притулку — для жебраків і сиріт… Я просто подбала, щоб у крадіжці золота запідозрили одного з управителів. Вони всі заслуговують шибениці.

Як уперто випиналося її підборіддя, коли вона знову обернулася до нього. Майже так само, як часом випинала його Меґі. Віоланта видавалася водночас і дуже старою, і дуже юною. Що вона наміряється чинити? Передати його батькові, щоб за обіцяну винагороду годувати бідних або нарешті купити Бальбулюсу досить пергаменту й фарб? Кожен знав, що навіть свою шлюбну обручку вона віддала під заставу, щоб купити йому пензлі. «Що ж, у такому разі годі знайти щось доречніше, — думав Мо. — Шкуру палітурника продають за нові книжки».

Один солдат і далі стояв одразу за його плечима. Два інші охороняли двері. Вочевидь то був єдиний вихід зі склепу. Троє. Їх лише троє…

— Я знаю всі пісні про тебе. Я звеліла записати їх. — Очі за скельцями окулярів були сірі й напрочуд ясні. Коли придивитись до них, з’являлося враження, що сили в них небагато. Ні, її очі не схожі на очі Змієголова, що були як у ящірки. Мабуть, такі очі мала Віолантина мати. Книжку, що містила смерть, зшито в кімнаті, де вона жила з малою бридкою донькою після того, як потрапила в неласку. Чи Віоланта ще пам’ятає ту кімнату? Безперечно.

— Нові пісні не дуже добрі, — розповідала вона далі, — але Бальбулюс надолужив цей ґандж своїми малюнками. Відколи мій батько зробив Миршавця господарем цього замку, Бальбулюс працює здебільшого вночі, і я завжди тримаю його книжки в себе, щоб їх не продали, як решту книжок. Я читаю їх, коли Миршавець бенкетує у великій залі. Я читаю вголос, щоб слова були гучніші за п’яний галас, дурнуватий сміх і плач Туліо, коли вони знову цькують його… І кожне слово сповнює моє серце надією, що ти коли-небудь стоятимеш у тій залі, поряд із тобою Чорний Принц, і ви переб’єте їх усіх. Одного за одним. А я тим часом стоятиму поряд, миючи ноги в їхній крові.

Віолантині солдати навіть оком не моргнули. Здається, вони звикли до таких слів своєї володарки. Віоланта ступила крок до Мо:

— Я посилала шукати тебе, відколи почула від людей свого батька, що ти заховався по цей бік хащі. Я хотіла знайти тебе раніше від них, але ти тямиш, як ставати невидимим. Можливо, тебе ховали феї та кобольди, точнісінько, як співають у піснях, а моховині гоїли твої рани…

Мо не стримався й засміявся. Якусь мить Віолантине обличчя дуже скидалося на обличчя Меґі, коли та переказувала йому свої улюблені оповідки.

— Чому ти смієшся? — Віоланта наморщила чоло, і з її ясних очей на Мо глянув Змієголов. Мортимере, стережися!

— Ох, я знаю чому. Думаєш, мовляв, це лише жінка, навряд чи більша за дівчинку, без влади, без чоловіка, без солдатів. Так, більшість моїх солдатів полягли в хащі, бо мій чоловік надто поквапився йти війною на мого батька. Але я не така дурна! «Бальбулюсе, — сказала я, — пусти чутку, що ти шукаєш нового палітурника. Можливо, таким чином ми приманимо Сойку. Якщо він такий, як розповідав Тадео, він прийде, щоб тільки побачити твої книжки. А потім, коли він опиниться в моєму замку, стане моїм в’язнем, як був колись в’язнем у Сутінковому замку, я запитаю його, чи допоможе він мені вбити мого безсмертного батька».

Віоланта здивовано підняла брови, коли Мо зиркнув на її солдатів:

— Не турбуйся! Мої солдати віддані мені. Люди мого батька вбили в хащі їхніх братів і батьків!

— Вашому батькові вже недовго бути безсмертним. — Слова зірвалися з уст Мо, хоча насправді він не хотів казати їх. «Йолопе, — картав він себе. — Невже ти забув, перед ким стоїш, тільки-но щось у її обличчі нагадало тобі про доньку?»

А Віоланта засміялася.

— Отже, бібліотекар мого батька казав правду, — промовила вона так тихо, наче мертві могли підслухати. — Коли батько почав кепсько почуватися, він спершу гадав, ніби одна з його служниць отруїла його.

— Мортола. — Щоразу, вимовляючи її ім’я, Мо бачив, як вона піднімає на нього рушницю.

— Ти знаєш її? — Віоланта, здається, так само не хотіла вимовляти її ім’я, як і він. — Мій батько завдав їй тортур, щоб почути, яку отруту вона йому дала, а коли та не призналася, кинув її до в’язниці під Сутінковим замком, але одного дня служниця зникла. Сподіваюсь, умерла. Мабуть, це вона отруїла мою матір. — Віоланта провела рукою по чорній тканині свого вбрання, наче говорила про якість шовку, а не материну смерть. — Хай там як, невдовзі мій батько зрозумів, хто винен у тому, що в нього м’ясо гниє на кістках. Після твоєї втечі Тадео дуже скоро помітив, що книжка почала дивно тхнути. А сторінки понабрякали. Застібки давно вже кудись зникли, про них, мабуть, ти подбав, але тепер уже й дерев’яна оправа насилу могла втримати їх укупі. Бідолашний Тадео мало не помер з переляку, коли з’ясував, що сталося з книжкою. Тадео був єдиним, крім мого батька, хто міг брати її до рук і знав, де вона захована… Він навіть знав три слова, які там треба дописати! Будь-кого іншого батько одразу б убив за таке. Але він довіряв старому більше, ніж будь-кому іншому, можливо, тому, що Тадео багато років був його вчителем і часто захищав його, малого, від гніву мого діда. Хтозна. Тадео, звичайно, нічого не розповів батькові про стан книжки. За таку погану новину той одразу б звелів повісити свого колишнього наставника. Тадео потай закликав до Сутінкового замку всіх палітурників, що жили між хащею і морем, але жоден з них не міг допомогти йому, тож він, на пораду Бальбулюса, звелів оправити другу книжку, точнісінько таку, як твоя, і показував її батькові, коли той вимагав її. А батькові тим часом щодня ставало гірше. Про те знав уже цілий світ. Його віддих смердить, мов застояна вода, і він мерзне так, ніби білі жінки зовсім близько, ніби він відчуває їхню присутність. Що за помста, Сойко! Нескінченне життя з нескінченними стражданнями. Від цього відгонить учинком не янгола, а дуже кмітливого чорта. А ти хто — чорт чи янгол?

Мо не відповідав. «Не довіряй їй», — подумки казав він собі. А втім, його серце, хоч як дивно, казало йому щось зовсім інше.

— Як я вже казала, мій батько дуже довго підозрював тільки Мортолу, — вела далі Віоланта. — Через те він навіть забув шукати тебе. Але згодом один із палітурників, яких Тадео кликав на допомогу, виказав батькові, яка ситуація з книжкою, мабуть, сподіваючись, що батько винагородить його за цю звістку сріблом. Мій батько наказав його вбити — зрештою, ніхто не повинен знати, в якому стані його безсмертя, але про новину невдовзі говорили вже всі. Тим часом по той бік хащі навряд чи лишився бодай один живий палітурник. Шибениця стала карою для кожного, хто не міг вилікувати книжку. А Тадео батько ув’язнив у підземній в’язниці під Сутінковим замком. «Щоб твоя плоть гнила не менш повільно, ніж моя», — мабуть, казав йому. Не знаю, чи Тадео ще живий. Це старий чоловік, а в’язниця Сутінкового замку вбиває навіть молодих.

Мо відчув нудоту, як і тоді в Сутінковому замку, коли він, рятуючи Резу, Меґі й себе, оправив книжку з чистими сторінками. Вже тоді він здогадувався, що виміняв своє життя на життя багатьох інших людей. Бідолашний полохливий Тадео. В Мо перед очима постала картина, як старий сидить у камері без вікон. Побачив він і палітурників, обвислі постаті, що похитуються високо в повітрі… Мо заплющив очі.

— Бачиш. Точнісінько, як співають у пісні. «Співчутливе, як ніяке інше, б’ється серце в його грудях». Тобі шкода, що інші люди були змушені загинути за тебе, за твої вчинки. Не будь дурнем. Мій батько любить убивати. Якщо не палітурників, то повісив би когось іншого! Зрештою аж ніяк не палітурник, а один алхімік дібрав способу врятувати книжку. Мабуть, то дуже неприємний спосіб, і він не може надолужити вже заподіяну шкоду, але книжка принаймні не гниє далі, і мій батько шукає тебе тим завзятіше, що й досі вірить, ніби тільки ти можеш зняти накладене на нього прокляття, так вправно сховане між чистими сторінками. Не чекай, щоб він знайшов тебе. Піди йому назустріч! Дій разом зі мною. Ти і я, Сойко, його донька і розбійник, що одного разу вже перехитрував його. Ми можемо стати згубою для нього! Допоможи мені вбити його. Вдвох буде неважко!

Як вона дивилася на нього — зі сподіванням, мов дитина, яка щойно висловила своє найпотаємніше бажання. Ходи, Сойко, нумо вб’ємо мого батька! «Що треба заподіяти доньці, — думав Мо, — щоб пробудити в ній таке бажання?»

— Сойко, не кожна донька любить свого батька, — мовила Віоланта, немов прочитала, як часто вдавалося Меґі, його думки. — Твоя донька, мабуть, любить тебе, а ти її. А мій батько вб’є їх — твою доньку, твою дружину, всіх, кого ти любиш, а вже наприкінці й тебе. Він не дозволить, щоб ти й далі виставляв його на посміх підданим. Він знайде тебе, навіть якщо ти й далі ховатимешся так вправно, як лис у норі, бо власне тіло нагадує йому з кожним подихом, що ти заподіяв йому. Шкіра пече йому від сонячного світла, а його кінцівки так роздуло, що він уже не може їздити верхи. Навіть ходити йому важко. Він день і ніч вимальовує в уяві, що можна заподіяти тобі і твоїм рідним. Він звелів Свистунові написати пісню про твою смерть, таку страхітливу, що кожен, хто почує її, начебто вже не може спати, а невдовзі й пошле Срібноносого, щоб він співав її тут і ловив тебе. Свистун давно чекав на цей наказ і знайде тебе. Твоє співчуття до бідних правитиме йому за приманку. Він уб’є таку силу людей, що їхня кров зрештою виманить тебе з лісу. Тож коли я допоможу тобі…

Віоланту перервав голос — дитячий голосок, який звик, що дорослі коряться йому. Він лунав на безкінечних сходах, що вели до склепу.

— Він безперечно в неї, ти побачиш! — аж захлинався від збудження Якопо. — Бальбулюс — дуже вправний брехун, найкращий передусім тоді, коли бреше задля моєї матері! Але, брешучи, посмикує собі рукави й дивиться ще зарозуміліше, ніж завжди. Дід навчив мене приглядатися до таких речей.

Солдати коло дверей глянули, запитуючи очима, на свою господиню. Але Віоланта не зважала на них. Вона прислухалася, і, коли крізь двері долинув другий голос, Мо вперше побачив страх у її таких відважних очах. Він і сам упізнав той голос, хоча досі чув його тільки крізь гарячковий туман, і його рука схопилася за ніж, захований у поясі. Воронів голос деренчав так, ніби вогонь, із яким він грався вкрай невправно, колись попалив йому голосові зв’язки. «Його голос — немов засторога, — казала колись про нього Реза, — засторога проти його гарненького личка й вічного усміху».

— Ну-ну, ти, Якопо, хитренький хлопчик! — Чи почув малий іронію в тих словах? — Але чому ми йдемо не до покоїв твоєї матері?

— Бо вона не така дурна, щоб вести його туди. Моя мати хитра, набагато хитріша за вас усіх!

Віоланта підійшла до Мо і взяла його за руку.

— Сховай ніж! — шепнула вона йому. — Сойка не загине в цьому замку. Я не хочу чути ту пісню. Ходи зі мною.

Вона кивнула солдатові, який стояв за Мо, — високому юнакові з широкими плечима, що тримав свого меча так, наче не дуже часто користався ним, — і квапливо пішла поміж кам’яних трун, і то так упевнено, наче не вперше була змушена ховати когось від свого сина. Під склепінням стояло кільканадцять трун. На більшості лежали заснулі кам’яні постаті, з мечем на грудях, собачкою в ногах, мармуровою або гранітною подушкою під головою. Віоланта поспішала, навіть не дивлячись на них, і зупинилася перед труною, скромне віко якої тріснуло якраз посередині, немов мрець, що лежав у ній, колись ударив по ньому.

— Якщо Сойка не тут, полякаємо трохи Бальбулюса, га? Підемо назад до нього, і ти пустиш вогонь, щоб він лизнув його книжки! — Якопо вимовляв ім’я Бальбулюса з такими ревнощами, ніби говорив про старшого брата, якому віддавала перевагу мати.

Обличчя молодого солдата почервоніло від напруги, поки він зсунув убік нижню половину віка. Мо заліз у саркофаг із ножем у руці. Мерця там не було, але Мо все одно затамував віддих, випроставшись у холодній тісній заглибині. Труну, безперечно, було призначено для якогось невисокого чоловіка. Невже Віоланта викинула звідти його кістки, щоб ховати своїх шпигунів? Коли солдат знову поставив на місце розбите віко, пітьма була майже повна. Тільки через кілька дірочок, що формували візерунок квітки, всередину заходило трохи світла й повітря. Мо, дихай тихесенько. Він затис у руці ножа. На жаль, жодним кам’яним мечем, що їх тримали в руках мерці, годі було скористатися. «Ти вважаєш, що варто ризикувати своєю шкурою задля кількох розмальованих козячих шкур?» — запитував його Батист, коли він просив його пошити йому вбрання і пояс.

Ох, Мортимере, який ти дурень! Хіба ти не відчував, який цей світ небезпечний? Але ті розмальовані козячі шкури виявились напрочуд гарні.

Стукіт у двері. Гуркіт засува. Виразно долинають голоси. Кроки… Мо спробував роздивитися що-небудь крізь дірочку, але бачив тільки іншу труну і чорний поділ Віолантиної сукні, що зник, коли вона пішла. Ні, очі не допоможуть йому. Мо опустив голову на холодний камінь і слухав. Як гучно він дихає. Чи створює він якийсь підозрілий шум серед мерців?

«А що, як Ворон об’явився саме тепер аж ніяк не випадково? — запитував він себе. — А що, коли Віоланта чекала тільки на нього? „Не кожна донька любить свого батька“. А що, коли Бридка таки хоче зробити батькові особливий подарунок? Дивись, кого я піймала для тебе. Сойку. А вирядивсь, як ворона. Невже він думав, ніби когось одурить?»

— Ваша Високосте! — Воронів голос лунав під склепінням так, немов він стояв коло самої домовини, де лежав Мо. — Вибачте, що ми порушили вашу жалобу. Але ваш син неодмінно хотів, щоб я зустрівся з одним гостем, якого ви приймали сьогодні. Він гадає, ніби то мій давній і дуже небезпечний знайомий.

— Гостем? — Віолантин голос був не менш холодний, ніж камінь під головою Мо. — Тут єдиний гість — смерть. Небагато користі — попереджати про неї.

Boрон моторошно засміявся:

— Ні, звісно, ні, але Якопо розповів мені про відвідувача з плоті і крові, якогось палітурника, високого, з темним волоссям…

— До Бальбулюса сьогодні приходив один палітурник, — перервала його Віоланта. — Бальбулюс давно шукав кого-небудь, що більше тямить у цьому ремеслі, ніж палітурник з Омбри.

Що це за звуки? Звичайно. Якопо стрибає по керамічних плитках підлоги. Вочевидь пустує, як і всі діти. Стрибки наблизились. Яка велика спокуса — взяти й підвестися. Важко лежати й не рухатися, немов справжній мрець, тоді як ти ще дихаєш. Мо заплющив очі, щоб не бачити камінь навколо себе. Дихай, Мортимере, якомога тихіше, нечутно, як феї.

Стрибки припинилися десь зовсім близько.

— Ти заховала його! — Голос Якопо линув до Мо, ніби звертався тільки до нього. — Вороне, може, огляньмо домовини?

Ця ідея, здається, дуже спокушала малого, але Ворон нервово засміявся:

— Ні, в цьому немає потреби, якщо розповісти твоїй матері, з ким вона має справу. Цей чоловік може бути тим самим палітурником, якого так розпачливо шукає ваш батько.

— Сойка? Сойка тут, у замку? — у голосі Віоланти звучав такий подив, що й сам Мо повірив у нього. — Аякже! Я завжди казала батькові: коли-небудь цього розбишаку занапастить його власна відчайдушність! Не кажи нічого Миршавцеві! Я сама хочу піймати Сойку, щоб мій батько нарешті зрозумів, кому належить трон Омбри! Ти посилив охорону? Ти послав солдатів до Бальбулюсової майстерні?

— Гм, ні… — вочевидь розгубився Ворон. — Я думаю… В Бальбулюса його вже немає, він…

— Що? Йолопе! — Віолантин голос став суворий, як у батька. — Треба опустити в брамі опускні ґрати. Негайно! Коли батько дізнається, що Сойка був у цьому замку, в моїй бібліотеці, і просто поїхав звідси… — Скільки погрози звучало в її голосі, що лунав у холодному повітрі. Атож, вона розумна, її син мав слушність.

— Сандро! — Напевне, то один з її солдатів. — Скажи варті на головній брамі опустити ґрати. Нехай ніхто не виходить із замку. Чуєш, ніхто! Я лише сподіваюся, що ще не пізно! Якопо!

— Що? — У дзвінкому голосі вчувалися страх і впертість — і крапелька недовіри.

— Коли Сойка побачить, що браму закрито, де він може заховатися? Ти знаєш усі криївки в цьому замку.

— Авжеж! — Тепер у голосі Якопо відчувалося, що йому сподобалися лестощі. — Я їх усі тобі покажу.

— Добре! Візьми нагорі трьох вартових коло тронної зали й поведи їх до найкращих криївок, які знаєш. А я поговорю з Бальбулюсом. Сойка! В моєму замку!

Ворон щось бурмотів. Віоланта гостро урвала його й наказали йти з нею. Кроки й голоси чулися щораз далі і зрештою стихли. Але Мо здавалося, ніби вони й далі лунають на безкінечних сходах, що вели нагору, геть від мерців, назад до світу живих, до денного світла, де можна дихати.

Навіть коли знову стало зовсім тихо, він знай лежав кілька нестерпних митей і пильно прислухався, аж поки йому здалося, ніби він чує, як дихають мертві. Потім уперся рукою в кам’яне віко — і похапцем схопився за ніж, знову почувши кроки.

— Сойко!

То був тихесенький шепіт. Розбите віко відсунулось убік, і солдат, який допомагав йому сховатися, простяг руку назустріч.

— Нам треба поквапитись! — шепотів він. — Миршавець забив на сполох. Вартові стоять усюди, але Віоланта знає про виходи з цього замку, яких ще не знайшов навіть Якопо. Сподіваюся, — додав він.

Мо, вилізаючи з саркофага, і далі тримав ніж у руці, ноги йому заніміли від тісняви.

— Скількох ви вже вбили? — запитав молодий солдат, дивлячись на Мо, і в його голосі відчувалася майже шаноба. Неначе вбивство було не менш високим мистецтвом, ніж Бальбулюсове мистецтво. Скільки років йому може бути? Чотирнадцять? П’ятнадцять? Він видавався молодшим за Фарида.

Скількох? Що відповісти на таке запитання? Ще декілька місяців тому відповідь була б дуже легкою, і він, можливо, навіть гучно розреготався б, почувши таке безглузде запитання. А тепер тільки мовив:

— Не так багато, як лежить отут, — проте не знав, чи відповідає істині ця відповідь.

Солдат поглянув уздовж мерців, немов рахував їх.

— А вбивати неважко?

Цікавість у його очах виразно свідчила, що він не знає відповіді, попри меч на поясі й кольчугу на грудях.

«Так, — думав Мо. — Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить… Але тільки потім».

Юнак і далі дивився на нього.

— Занадто легко, — відповів Мо. — Вмирати важче.

Дарма що кам’яний сміх Козимо сповіщав щось інше.

— Хіба ти не казав, що треба поквапитись?

— Так-так, безперечно, — почервонів юнак під білим лискучим шоломом.

У ніші за трунами сидів на сторожі кам’яний лев із гербом Омбри на грудях, — мабуть, єдиний герб, який не розбив Миршавець. Солдат устромив меч між ошкірені зуби, і стіна склепу розкрилася так, щоб в отвір міг пролізти дорослий чоловік. Невже Феноліо не описав цей хід? Мо пригадав слова, читані дуже давно, про одного з предків Козимо, якого цей хід не раз рятував від ворогів. «І слова знову рятують Сойку, — подумав він. — Гаразд, а чом би й ні? Адже він зроблений з них». І все-таки провів рукою по каменю, немов щоб пальці могли пересвідчитися, що стіни склепу не паперові.

— Хід закінчується вище від замку, — прошепотів юнак. — Вашого коня Віоланта не змогла вивести зі стайні. Це надто упадало б у вічі. Але там чекає інший кінь. У лісі аж кишить солдатами, тож будьте обережні! А це я маю віддати вам.

Мо сягнув рукою в сідельну торбу, яку простяг йому юнак.

Книжки.

— Віоланта звеліла переказати, що це подарунок, даний вам у сподіванні, що ви укладете з нею союз, про який вона просила.

Хід був безкінечний і, мабуть, не менш вузький, ніж саркофаг, тож Мо зрадів, побачивши нарешті денне світло. Вихід навряд чи був більший за розколину між двома скелями. Під деревом чекав кінь, а внизу Мо побачив Омбрійський замок із вартою на мурах і солдатами, що ринули з міської брами, мов зграя сарани. Так, треба бути дуже обережним. А проте він відкрив сідельну сумку, заховався між скель і розгорнув книжку.

Немов нічого не сталося

Фарид тримав Меґі за руку. Вона ткнулась обличчям у його сорочку, а він раз по раз шепотів їй, що все буде гаразд. Але Чорний Принц ще не повернувся, а ворона, яку послав Ґекон, принесла ту саму звістку, що й Дорія, молодший брат Здорованя, що шпигував для розбійників, відколи Хапало врятував його і його приятеля від шибениці: в замку вдарили на сполох. Ґрати опустили, а вартові на брамі нахваляються, що Сойчину голову невдовзі можна буде побачити на мурі Омбрійського замку.

Здоровань привів Меґі та Резу до табору розбійників, хоча вони обидві хотіли повернутися до Омбри. «Цього хотів би Сойка!» — тільки й сказав він їм, і Чорний Принц із Батистом поїхали на хутір, який вони називали своєю домівкою кілька останніх тижнів — щасливих і оманливо тихих тижнів у незатишному світі Феноліо.

— Ми заберемо ваші речі, — відповів Принц, коли Реза запитала його, чого він їде на хутір, — вам не можна повертатися туди.

Ані Реза, ані Меґі не запитали чому. Вони обидві знали відповідь: адже Миршавець допитуватиме Сойку, і ніхто не був певен, чи Мо не бовкне коли-небудь, де він ховався в останні тижні.

Розбійники теж перенесли свій табір, усього через кілька годин по тому, як почули про арешт Мо.

— Миршавець має двійко дуже обдарованих катів, — твердо заявив Хапало, і Реза сіла збоку під деревами, обхопивши руками обличчя.

Феноліо лишився в Омбрі.

— Можливо, мене пустять до Віоланти. А Мінерва сьогодні вночі працює в замковій кухні. Може, дізнається що-небудь. Я, Меґі, робитиму, що можу! — запевнив він на прощання.

— Аякже, вкладеться в ліжко й видудлить два глечики вина! — сказав на те Фарид і знічено замовк, коли Меґі заплакала.

І чого вона дозволила Мо їхати до Омбри? Якби вона принаймні пішла з ним до замку! Але їй так кортіло лишитися з Фаридом! В очах матері вона читала те саме звинувачення: ти мала б його стримати, Меґі, тільки ти.

Коли смерклося, Дерев'янка приніс поїсти. Він дістав таке прізвисько через ногу, яка не згиналася. Він був не найметкішим розбійником, зате вмів добре куховарити, але ні Меґі, ні Реза й ріски до рота не взяли. Було страшенно холодно, і Фарид спробував переконати Меґі, щоб вона сіла з ним коло вогню, але вона тільки похитала головою. Дівчина прагнула сидіти в пітьмі, на самоті. Здоровань приніс їй укривало. Поряд із ним був і Дорія, його брат.

— Життя в лісі йому не підходить, але він першокласний шпигун, — шепнув їй Здоровань, представляючи брата. Обидва брати навряд чи були схожі між собою, дарма що мали однакове густе каштанове волосся, а Дорія був досить дужий, як на свої роки (Фарид із заздрістю усвідомлював це). Дорія був не дуже високий і діставав старшому братові лише до плеча, його очі були сині, як шкіра фей Феноліо, натомість очі старшого брата — карі, мов жолуді.

— Ми мали різних батьків, — пояснював Здоровань Меґі, коли вона дивувалася, що вони такі несхожі між собою, — але обидва вони були не дуже годящі.

— Не побивайся так, — озвався Дорія, і його голос звучав дуже по-дорослому.

Меґі підвела голову.

Дорія накрив їй плечі укривалом, яке приніс брат, і збентежено відступив, коли вона глянула на нього, але очей не відвів. Дорія кожному дивився просто у вічі, навіть Хапалу, перед яким більшість людей знічувалися.

— З твоїм батьком нічого не станеться, повір мені. Він переможе їх усіх — Миршавця, Змієголова і Свистуна.

— По тому, як його повісять? — запитала Меґі, й гіркота в її голосі відповідала її станові, але Дорія тільки плечима стенув.

— Дурниці. Мене вони теж хотіли повісити, — мовив він. — А це Сойка! Він і Чорний Принц порятують нас усіх. Ось побачиш! — Його голос звучав так, ніби по-іншому й бути не могло. Немов тільки він один дочитав до кінця оповідь Феноліо.

Але Хапало, що сидів з Геконом під деревами за кілька метрів від них, хрипко засміявся.

— Твій брат — не менший дурень, ніж ти! — крикнув він Здорованеві. — Але, на лихо, не має твоїх м’язів, тож постаріти не встигне. А Сойці кінець! І яку спадщину він лишив нам? Безсмертного Змієголова!

Здоровань стис кулаки й хотів рушити на Хапала, але Дорія потягнув його назад, побачивши, що Гекон дістав ніж. Але Ґекон усе-таки підвівся і з погрозою ступив до Здорованя (вони часто гиркалися між собою), як раптом обидва підвели голову і прислухалися. На дубі крикнула сойка.

— Він повернувся, Меґі! Він повернувся! — Фарид так швидко спустився зі свого спостережного пункту на дереві, що мало не впав.

Багаття догоріло, тож лише зорі світили над темною ущелиною, де розбійники розташували новий табір, і Меґі впізнала Мо тільки тоді, коли Дерев’янка зі смолоскипом пошкутильгав назустріч йому і Чорному Принцові. З ними був і Батист. Усі вони, здається, були живі та цілі, і Дорія повернувся до Меґі.

— Ну, Сойчина донько, — сміючись, запитав він, — що я тобі казав?

Реза підскочила так швидко, що перечепилася за укривало, яке приніс Здоровань, і пропхалася крізь розбійників, що обступили Мо і Принца. Меґі бігла за нею, наче уві сні. Як добре, що це не сон.

Мо й досі був у чорному вбранні, пошитому Батистовими руками. Він видавався втомленим, але, здається, неушкодженим.

— Не хвилюйся, все гаразд! — чула Меґі, як каже батько, зціловуючи сльози з материного обличчя, а коли й вона постала перед ним, він усміхнувся, немов повернувшись, як і раніше, з коротенької подорожі до кількох хворих книжок, а не з замку, де його прагнули вбити.

— Я приніс тобі дещо, — шепнув він Меґі, і тільки по тому, як міцно й надовго він пригорнув її до себе, вона зрозуміла, що він боявся не менше, ніж вона.

— Ну, дайте йому вже спокій, — сказав Чорний Принц своїм людям, що тісно обступили Мо й хотіли дізнатись, як Сойка після Сутінкового замку спромігся втекти і з Омбрійського замку. — Скоро дізнаєтесь про все. А тим часом виставте подвійну варту.

Розбійники виконували наказ неохоче, невдоволено сідали навпочіпки перед майже погаслим багаттям або зникали у зшитих з хусток і старого одягу наметах, які забезпечували лише мінімальний захист від дедалі холодніших ночей. А Мо моргнув Меґі та Резі підійти до його коня (іншого, ніж той, на якому він виїхав) і сягнув рукою в сідельну сумку. Він дістав дві книжки, і так обережно, ніби то були живі істоти. Одну він дав Резі, а другу — Меґі й засміявся, коли донька так похапцем схопила її, що майже видерла з рук.

— Давно ми з тобою не тримали вдвох у руках одну книжку, еге ж? — майже по-змовницькому прошепотів Мо. — Розгорни її. Присягаюсь, ти ще не бачила чогось кращого.

Реза теж узяла свою книжку, але навіть не глянула на неї.

— Феноліо казав, що цей ілюстратор підготував для тебе приманку, — безбарвно проказала вона. — Казав, що тебе схопили ще в його майстерні…

— Було не так, як здається. Ти ж бачиш, що нічого не сталося. Бо ж як інакше я повернувся б до вас?

Мо замовк. А Реза вже не запитувала. Вона й слова не мовила, коли Мо сів у невисоку траву перед конем і притяг Меґі до себе.

— Фариде! — гукнув він, і Фарид, що вочевидь намагався розпитати Батиста, що сталося в Омбрі, відійшов від нього й підбіг до Мо — з не меншим захватом на обличчі, ніж той, який Меґі бачила в Дорії.

— Можеш запалити світло? — запитав Мо, і Фарид став навколішки між ними, і на його долонях затанцював вогонь, хоча Меґі виразно бачила, що він не розуміє, як Сойка, щойно врятувавшись від солдатів Миршавця, може сидіти і, забувши про все на світі, показувати доньці книжку.

— Меґі, ти коли-небудь бачила таку гарну річ? — шепотів доньці Мо, водячи пальцем по одному з позолочених малюнків. — Звичайно, як не брати до уваги фей, — додав він, усміхнувшись, коли одна з них, блідо-блакитна, мов Бальбулюсові небеса, сонно опустилася на сторінку.

Мо прогнав фею так, як завжди проганяв їх Вогнерукий: легенько дмухнув їй поміж блискучих крил, і Меґі схилилася разом з батьком над сторінками, забувши про недавній страх за нього. Вона забула про Хапала, ба навіть про Фарида, що й не дивився на дивовижі, до яких вона прикипіла очима: брунатні, мов сепія, і такі повітряні літери, наче Бальбулюс створив їх на пергаменті своїм подихом, драконів і довгошиїх птахів, що витягувались на початку сторінки, важкі від сухозлітки ініціали, мов лискучі ґудзики між рядків… Слова танцювали з малюнками, а малюнки співали замість слів, співали своєї барвистої пісні.

— Це Бридка? — показала пальцем Меґі на одну добре окреслену жіночу постать. Мініатюрна, стояла вона коло рядків, з обличчям навряд чи більшим за ніготь на мізинці Меґі, але все-таки можна було добачити бліду родимку на її щоці.

— Так, і Бальбулюс подбав, щоб її можна було впізнати й через багато сотень років. — Мо показав на ім’я, яке книжковий ілюстратор виразно написав темно-синьою фарбою над крихітною голівкою: Віоланта. Перша літера мала тонесенький, мов волосинка, золотий кантик. — Я бачив її сьогодні. Думаю, це прізвисько приліпили їй несправедливо, — вів він далі. — Вона аж занадто бліда і, мабуть, дуже пам’ятлива на зло. Але геть безстрашна.

На розгорнену книжку впав листок. Мо хотів прибрати його, але той тонесенькими, мов павутинка, ручками вчепився за його палець.

— Дивися, — мовив він, підносячи його до очей. — Це, певне, Орфеїв листяний чоловічок? Бачу, його створіння розмножуються швидко.

— І дуже рідко бувають симпатичні, — додав Фарид. — Обережно! Вони плюються.

— Справді? — Мо тихенько засміявся і скинув листяного чоловічка, саме тоді, як той зібгав губи.

Реза глянула на дивне створіння і зненацька випросталася.

— Це все брехня! — мовила вона. Її голос тремтів на кожному слові. — Вся краса — не що інше, як брехня. Вона тільки відволікає нас від мороку, від усяких нещасть. І від смерті.

Мо поклав книжку Меґі на коліна й теж підвівся, та Реза відсахнулася від нього.

— Це не наш сюжет! — проказала вона так голосно, що дехто з розбійників обернувся. — Всіма своїми чарами він тільки виснажує нам серце. Я хочу додому. Я хочу забути ці всі видива і згадати про них знову тільки на дивані в Елінор!

Навіть Ґекон обернувся. Він з цікавістю придивлявся до них, а тим часом одна з його ворон спробувала вкрасти шматок м’яса з його пальців. Хапало теж прислухався.

— Резо, ми не можемо повернутися, — пригнічено сказав Мо. — Феноліо вже не пише. Невже ти забула? А Орфеєві не можна довіряти.

— Феноліо, якщо ти попросиш його, спробує приписати нас назад. Він твій боржник! Мо, благаю тебе! Тут добром не скінчиться!

Мо дивився на Меґі, що з Бальбулюсовою книжкою на колінах сиділа й далі коло Фарида. На що він сподівається? Що вона заперечить матері?

Фарид неприязно глянув на Резу і загасив вогонь, що горів у нього між долонями.

— Чарівновустий! — гукнув він.

Мо обернувся. О так, він має тепер кілька імен. Цікаво, як воно було, коли він був просто Мо? Меґі вже не пам’ятала.

— Я мушу повертатися. Що сказати Орфеєві? — майже благально дивився на нього Фарид. — Ти розповіси йому про білих жінок? — Фаридове обличчя знову немов запалало — проступила його безумна надія.

— Я вже казав тобі. Тут нема чого розповідати, — відповів Мо, і Фарид понурив голову й дивився на свої вкриті сажею руки, неначе Мо забрав у нього надію навіть із пальців.

Фарид підвівся. Він ще досі ходив босоніж, хоч уночі інколи навіть трохи підмерзало.

— Бувай здорова, Меґі, — пробурмотів він і легенько поцілував її. Потім мовчки обернувся.

Меґі вже тужила за ним, коли він ще тільки сідав на віслюка.

Так. Мабуть, їм справді треба повертатися…

Меґі зіщулилася, коли Мо обняв її за плечі.

— Загорни книжку в хустку, якщо вже нічого не бачиш, — сказав він. — Тут ночі вологі. — Потім пройшов повз Резу й пішов до розбійників, що так мовчазно поглядали на жарини багаття, немов чекали його.

Реза, проте, лишилася і глянула на книжку в руках так, немов то була інша книжка: та, що понад десять років тому проковтнула її, з кістками та косами. Потім подивилася на Меґі.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ти хочеш лишитися тут, як і батько? Невже ти не скучила за подругами, за Елінор і Даріусом? Своїм теплим ліжком, де немає вошей, кав’ярнею над озером, тихими вулицями?

Меґі й хотіла дати ту відповідь, якої прагнула Реза, але не змогла.

— Не знаю, — тихо зітхнула вона.

І це була правда.

Туга, від якої хворіють

Елінор прочитала багато, дуже багато романів, у яких головний герой ставав хворий, бо був нещасливий. Цю ідею вона завжди вважала за дуже романтичну, а водночас відкидала її як чистісіньку вигадку книжкового світу. Ох, усі ті мляві герої та героїні, що раптом прощаються з життям, бо в них, бач, нещасливе кохання або ж туга за чимсь утраченим! Елінор завжди з величезною втіхою співчувала їхнім стражданням, як, зрештою, й кожен читач. Урешті-решт вона мала саме ту розраду, якої люди шукають у книжках: адже ніколи не пережиті почуття та біль можна, коли стане надто погано, просто полишити, закривши книжку. Смерть і згуба допікають тільки тоді, коли їх опишуть належними словами, і їх можна, залежно від потреби, без утрат і ризику спокійнісінько лишити між сторінками.

Так, змальованими стражданнями Елінор наситилась уволю, а проте не вірила, що й у реальному, сірому й позбавленому подій житті, яким воно стало багато років тому, може набігти на серце такий біль. «Тепер, Елінор, — не раз казала вона собі, — ти розплачуєшся. Ти розплачуєшся за щастя останніх місяців. Невже книжки не казали тобі, що за щастя завжди треба платити? Як ти могла думати, ніби щастя можна так легко знайти й утримати? Дурниці, дурепо Елінор».

Коли вранці їй уже не хотілося підводитись, коли її серце з доброго дива дедалі частіше шпорталось, немов надто втомившись битися регулярно, коли навіть за сніданком їй анітрохи не хотілося їсти (дарма що вона завжди казала, що сніданок — найважливіша трапеза), а Даріус дедалі частіше занепокоєними совиними очима запитував, як вона почувається, Елінор почала думати, що, може, це аж ніяк не книжкова вигадка, коли кажуть, що можна захворіти від туги. Хіба не відчувала вона в душі, що в неї немає не тільки сили й апетиту, а й радості від книжок? Лишилася тільки туга.

Даріус порадив їй поїхати в подорож, відвідати книжкові аукціони, відомі книгарні, до яких вона давно вже не заходила. Він склав список книжок, яких бракувало в її бібліотеці, список, який Елінор ще рік тому доповнила б із гарячковим захватом. А тепер її очі так байдуже пробігали по назвах, наче вона читала список мийних засобів, які треба купити. Куди поділася її любов до надрукованих сторінок і дорогих палітурок, до слів на пергаменті й на папері? Нині вона вже не відчувала, як давніше, потягу до книжок, коли бачила їх, потреби ніжно гладити їх по спинках, розгортати й зазирати всередину. Здавалося, ніби її серце раптом стало нездатне відчувати й насолоджуватись, ніби біль зробив її глухою до всього, крім одного — туги за Меґі та її батьком-матір’ю. О так, Елінор за той час навіть збагнула, що туга за книжками — ніщо порівняно з тугою, яку можна відчувати за людьми. Книжки розповідали про таке почуття. Книжки розповідали про любов, і було справжнім дивом прислухатися до них, але вони не могли замінити того, про що розповідали. Вони не могли поцілувати, як Меґі, обняти, як Реза, засміятись, як Мортимер. Бідолашні книжки, бідолашна Елінор.

Тепер вона вже цілими днями не підводилася з ліжка. Їла вкрай мало, а потім раптом багато. Їй болів шлунок, паморочилось у голові, серце тріпотіло в грудях. Вона спохмурніла і стала ніби відсутня, плакала, мов крокодил, над найбанальнішими романами — авжеж, звичайно, вона й далі читала. А що іншого вона могла робити? Вона знай читала й читала, а насправді просто напихалася літерами, як нещаслива дитина шоколадом.

А огидний Орфеїв пес спав коло її ліжка, заслинював її килим і дивився на неї сумними очима, наче був єдиною істотою в цьому світі, здатною співчувати її лиху.

Ні, це твердження, мабуть, не зовсім справедливе. Навіть Даріус достеменно знав, що її годі втішити.

— Елінор! Ти не хочеш трохи прогулятися? — запитував він, знову приносячи їй сніданок у ліжко, бо вона о дванадцятій годині так і не з’явилася на кухні. — Елінор, в одному з твоїх каталогів я знайшов оце дивовижне видання «Айвенґо». Може, поїдемо туди й подивимось на нього? Це недалеко звідси. — А віднедавна почав пропонувати: — Елінор, благаю тебе, сходи до лікаря! Так не може тривати далі!

— До лікаря? — напалася вона на бідолаху. — Ох, і що я розповідатиму йому? Ой, пане лікарю, йдеться про моє серце. Воно відчуває безглузду тугу за трьома людьми, що пропали в одній книжці. Чи немає у вас якихось пігулок від цього?

Даріус, звісно, не відповів нічого. Він тільки мовчки поставив принесений чай — з медом і лимоном — поряд з її ліжком, між стосами книжок, що громадилися на її нічному столику, і знову пішов униз, і то з таким сумним обличчям, що Елінор відчула, як її мучить нечисте сумління. Але все одно не підвелася з ліжка.

Вона пролежала в ліжку ще три дні, а коли на четвертий день, насилу плентаючи ногами, пішла, як і завжди, в халаті й нічній сорочці, до бібліотеки по нові книжки, то заскочила Даріуса на тому, що він тримав у руці аркуш паперу, який переніс Орфея туди, де й досі перебували Реза, Меґі та Мортимер.

— Що ти тут робиш? — приголомшено запитала Елінор. — Цього аркуша нікому не можна рушати, зрозумів? Нікому!

Даріус поклав аркуш на місце і стер рукавом плямку зі скла.

— Я тільки подивився, — відказав він лагідним голосом. — Орфей справді непогано писав, еге ж? Хоча дуже відчувається вплив Феноліо.

— Саме тому його навряд чи можна відзначити як автора, — зневажливо кинула Елінор. — Це паразит. Воша на тілі іншого письменника, тільки живиться не його кров’ю, а словами… Навіть своє ім’я він украв в іншого поета. Орфей!

— Атож, можливо, ти маєш слушність, — погодився Даріус, обережно зачиняючи шафу. — Але, можливо, його слід назвати радше фальшувальником. Він наслідує стиль Феноліо так досконало, що на перший погляд навряд чи можна помітити різницю. Цікаво було б побачити, як він пише, коли змушений працювати без літературного взірця. Він може створювати власні образи? Образи, не схожі на чиїсь?

Даріус глянув на слова під склом, наче вони могли відповісти йому.

— Чого я маю цікавитися ним? Сподіваюся, він здох і його розчавили. — Елінор із суворим поглядом підійшла до полиць і витягла з півдесятка книжок, нову порцію для ще одного невтішного дня в ліжку. — Так, розчавили! Якийсь велетень. Або ні, стривай! Ще краще: сподіваюся, його вправний язик синій висить у нього на шиї, бо його повісили!

Ці слова вичарували усмішку на совиному Даріусовому обличчі.

— Елінор, Елінор! — зітхнув він. — Думаю, ти навіть Змієголова навчила б боятися. Дарма що Реза завжди казала, нібито його ніщо не змусить затремтіти.

— Звичайно, навчила б! — підтвердила Елінор. — Проти мене оті білі жінки — зграя сестер-жалібниць! Невже я до скону скнітиму в сюжеті, де для мене немає ніякої іншої ролі, крім ролі комічної старої!

Даріус промовчав. Та коли ввечері Елінор ще раз зійшла вниз, щоб узяти якусь іншу книжку, він знову стояв перед шафою й дивився на Орфеєві літери.

Знову на Орфеєвій службі

Звичайно, коли Фарид на своєму впертому віслюку нарешті проминув останній поворот, міську браму Омбри було вже зачинено. Над замковою баштою показався місяць-молодик, і варта розважалася тим, що жбурляла каміння в кістки, які хитались на шибениці перед міським муром. Миршавець звелів, щоб кістяк висів і далі, дарма що шибеницею з огляду на його чутливий ніс уже не користалися. Можливо, він гадав, що цілком пуста шибениця надто заспокоюватиме його підданих.

— Ну, хто там іде? — пробурчав один вартовий, високий, худий чоловік, що спирався на піку, ніби ноги вже не тримали його. — Поглянь на цього брунатного хлопця! — мовив він і грубо схопив віслюка за повід. — Їздить сам-один серед ночі! Ти не боїшся, що Сойка вкраде тобі віслюка з-під твого худого заду? Зрештою, сьогодні він був змушений лишити свого коня в замку, тож може й віслюка осідлати. А тебе згодують ведмедеві Чорного Принца!

— Я чув, ведмідь їсть тільки тих, хто в панцері, бо вони хрустять так смачно на зубах. — Фаридова рука завбачливо полізла до ножа. Він був надто втомлений, щоб бути покірним, і, можливо, теж став трохи легковажний під Сойчиним упливом, бо йому і справді пощастило живим і цілим повернутися з замку Миршавця. Авжеж. Навіть він дедалі частіше називав його тепер не Чарівновустим, а Сойкою. Проте Меґі щоразу сердилася, коли чула таке ім’я з його вуст.

— Го-го, Рицо, послухай цього хлопця! — гукнув вартовий до другого. — Він, мабуть, сам украв цього віслюка, щоб продати ковбасникові на Різницькій вулиці, — до того, як бідолашна тварина здохне під ним.

Рицо підійшов з лихим усміхом і підняв списа, аж поки ненависне вістря дивилось на Фаридові груди.

— Я знаю цього хлопця, — мовив він. Спереду йому бракувало двох зубів, тож він сичав, як змія. — Я бачив кілька разів, як він видував вогонь на ринку. Ти часом не той, що навчився свого ремесла у Вогнехідця?

— Так. Ну то й що? — Фаридові скрутило живіт, як і щоразу, коли хто згадував Вогнерукого.

— Ну? — Рицо вістрям списа вдарив Фарида в груди. — Злізай зі свого хирного віслюка і прожени нам нудьгу. Може, тоді пустимо тебе до міста.

Нарешті йому відчинили — після того, як він майже годину перетворював ніч на день і вирощував вогненні квіти, як навчив його Вогнерукий. Фарид ще любив вогонь, дарма що він своїм потріскуванням надто гостро нагадував про того, хто навчив цієї науки. Але Фарид уже не пускав його танцювати прилюдно, а тільки для себе. Вогонь був єдиним, що лишилося йому від Вогнерукого, й іноді, коли він так тужив за ним, що серце ставало глухим від муки, він писав вогнем його ім’я на якому-небудь мурі в Омбрі й дивився на літери, аж поки ті гаснули і знову лишали його самого, як покинув і Вогнерукий.

Омбра, відколи втратила своїх чоловіків, уночі звичайно була тиха, як місто мертвих. Але сьогодні Фарид не раз натикався на гурти солдатів. Сойка сполошив їх, і вони й досі розгнівано сновигали, мов рій ос навколо гнізда, неначе це могло повернути зухвалого розбійника. Понуривши голову, Фарид тягнув віслюка повз них і зрадів, дійшовши нарешті до Орфеєвого дому.

То був пишний будинок, один з найпишніших в Омбрі, і єдиний цієї неспокійної ночі, у вікнах якого ще світилися свічки. Коло входу горіли смолоскипи — Орфей усякчас боявся злодіїв — і своїм миготінням повертали до життя кам’яні обличчя потвор над дверима. Фарид щоразу здригався, придивляючись до їхніх вирячених очей, широко роззявлених пащ і роздутих крил носа, неначе вони хотіли форкнути йому в обличчя. Він спробував шепотом приспати смолоскипи, як часто робив Сажотрус, але вогонь не слухався його. Таке ставалося дедалі частіше і немов правило за своєрідне нагадування, що він учень, чий майстер загинув, тож він назавжди лишився тільки учнем.

Фарид страшенно втомився. Йому аж зводило руки, коли він вів віслюка через двір до стайні. Назад. Назад, на службу до Орфея. З набагато більшою охотою він поклав би голову на коліна Меґі або сидів би коло багаття з її батьком і Чорним Принцом. Але задля Вогнерукого він щоразу повертався сюди. Щоразу.

Фарид випустив з заплічника Пронозу, що виліз йому на плече, і задивився на зорі, наче міг там побачити вкрите рубцями обличчя Вогнерукого. Чому він не з’являється йому у сновиддях і не каже, як можна повернути його? Невже мертві ніколи нічого не роблять для тих, хто любить їх? Чи, може, Вогнерукий приходить тільки до Роксани, як і обіцяв, і до своєї доньки? Ні, якщо Бріану й провідує якийсь небіжчик, то тільки Козимо. Інші служниці казали, що вона шепоче уві сні його ім’я, а інколи шукає його рукою, наче він лежить поряд.

«Можливо, він не з’являється мені в сновиддях тому, що знає про мій страх перед привидами», — думав Фарид, піднімаючись сходами до тильних дверей. Через парадні двері, що виходили просто на майдан, на якому стояв будинок, ходив, звичайно, тільки сам Орфей і його багатенькі покупці. Слуги, шпільмани й постачальники були змушені шукати собі шлях серед гною на подвір’ї й калатати в дзвін, що висів коло непоказних дверей.

Фарид бамкнув тричі, проте ніхто ніде не ворухнувся. Ім’ям усіх джинів пустелі, де той Бугай? Таж він не має ніяких інших обов’язків, як тільки відчиняти двері. Чи він знову хропе, мов пес, під дверима Орфеєвого покою?

Коли засув нарешті відсунувся, виявилося, що двері йому відчинила Бріана, а не Ос. Вона вже два тижні працювала на Орфея, але Сироголовий, мабуть, і не здогадувався, чия донька пере йому білизну й чистить горщики. Орфей був такий сліпий.

Бріана мовчки відчинила двері, і Фарид так само мовчки пройшов повз неї. Вони й слова ніколи не казали одне одному, крім тих, яких не наважувались вимовити: «Мій батько загинув через тебе. Задля тебе він лишив нас, тільки задля тебе». «Бріана звинувачує тебе за кожну сльозу своєї матері», — так шепнули йому на вухо, коли вони перший день разом працювали в Орфея. «За кожну сльозу!» — і навіть сьогодні, повернувшись до неї плечима, йому здавалося, ніби потилицею він відчуває її погляд як прокляття.

— Де ти був так довго? — Ос схопив Фарида саме тоді, коли хлопець намірявся зійти в підвал, де він спав. Проноза форкнув і зіскочив із плеча. Ос рукою мало не потрощив куниці ребра. — Він уже сто разів запитував про тебе! Змусив мене шукати тебе в кожному клятому завулку! Я через тебе цілу ніч не спав!

— Невже? Та ти спиш, скільки хочеш!

Бугай ударив його в обличчя:

— Не будь такий зухвалий! Уперед, твій пан чекає тебе.

Сходами згори їм назустріч спускалася служниця. Проминаючи Фарида, вона зашарілася. Як її звати? Дана? Вона була миленька і вже не раз пригощала його ласими шматочками м’яса, коли Ос знову забирав у нього страву, і Фарид за те кілька разів цілував її на кухні. Але вона й наполовину не була така гарна, як Меґі. Або Бріана.

— Сподіваюся, він дозволить мені відшмагати тебе! — шепнув йому Ос, перше ніж постукати у двері до Орфеєвого кабінету.

Орфей саме так називав свою кімнату, дарма що набагато частіше користався нею, щоб залізти якійсь служниці під сукню або напихатися ласими стравами, що їх куховарка мала готувати будь-якої години дня і ночі. Але цієї ночі він справді сидів за письмовим столом, низько схилившись над аркушем, а тим часом його пара скляних чоловічків приглушено сперечались, як краще мішати чорнило: справа наліво чи зліва направо. То були брати, Яшма і Айзенґлянц, не схожі між собою, як день і ніч. Айзенґлянц, старший, полюбляв повчати молодшого брата й верховодити. Фарид йому за те вже не раз залюбки скрутив би скляні в’язи. Він сам мав двох старших братів, і саме вони були однією з причин, чому він утік з дому і приєднався до розбійників.

— Ану тихо! — гримнув Орфей на скляних чоловічків, що сварилися між собою. — Які ви сміховинні! Справа наліво, зліва направо! Ви краще дивіться, щоб, мішаючи, знову не залити мені чорнилом увесь стіл.

Айзенґлянц — ну звичайно! — докірливо подивився на Яшму. Якщо хто й заливав чорнилом письмовий Орфеїв стіл, то тільки молодший брат, і тепер старший поринув у похмуру мовчанку, а тим часом Орфей знову поставив перо на папір.

«Фариде, ти мусиш навчитися читати!» — як часто казала йому Меґі ці слова. Кілька літер вона таки насилу втовкмачила йому: Б — як береза, Р — як розбійник («Бачиш, Фариде, ця літера є і в твоєму імені!»), М — як Меґі, Ф — як факел (хіба не дивно, що твоє ім’я починається з тієї самої літери?), а В… В — як Вогнерукий. А решта літер завжди плуталися між собою. Як можна навіть бачити оті химерні маленькі штучки з гачкуватими члениками, що стирчать на всі боки? АОУІКТНП… Йому починала боліти голова, тільки-но він приглядався до них, але ж треба ще вчитися їх читати! Бо ж як інакше можна з’ясувати, чи справді намагався Орфей приписати Вогнерукого назад?

— Шматочок, лише шматочок! — Орфей із прокльоном штовхнув Яшму вбік, коли маленький скляний чоловічок підступив ближче, щоб посипати пісочком свіже чорнило на папері. Потім з лютим виразом на обличчі роздер на клапті щойно списаний аркуш.

Така картина була знайома Фаридові. Орфей дуже рідко бував задоволений тим, що записував на папері. Він жмакав, дер на клапті, жбурляв у вогонь уже написане, погрожував скляним чоловічкам і забагато пив. А коли йому дещо вдавалося, ставав ще нестерпніший. Він тоді надимався, ніби волова жаба, гордо походжав по Омбрі, мов недавно коронований самодержець, цілував служниць вологими, самозакоханими вустами й оголошував, що другого такого, як він, немає.

— Нехай вони спокійнісінько називають старого Чорнильним Ткачем! — горлав він на весь дім. — Атож, таке ім’я пасує йому. Він простий ремісник. А от я — чарівник. Чорнильний Чарівник, атож, отак мене треба називати! Мене так і називатимуть колись!

Але цієї ночі чари, здається, знову не вдавалися йому.

— Жаб'ячий крекіт! Гусячий ґелґіт! Дерев’яні слова! — лаявся він, не підводячи голови. — Словесною юшкою, атож, ось чим сьогодні ти, Орфею, загидив папір: водявою, пісною, огидною, слизькою юшкою!

Обидва скляні чоловічки похапцем злізли вниз по ніжках письмового столу й почали збирати роздерті клаптики.

— Пане! Хлопець повернувся, — доповів Ос, і нічий голос не міг звучати так упокорено, як його. Голос присідав не менш охоче, ніж його дебеле тіло, проте пальці й далі, мов м’ясисті лещата, стискали Фаридові потилицю.

Орфей повернувся до них із похмурим обличчям і глянув на Фарида так, немов нарешті знайшов причину своєї невдачі.

— Де ти в біса був? Невже тинявся увесь час із Феноліо? Чи, може, допомагав батькові своєї коханої прокрастися до замку й вийти з нього? Так, я чув про його найостаннішу пригоду. Мабуть, завтра про неї вже співатимуть першої поганенької пісеньки. Той йолоп палітурник грає жалюгідну роль, яку написав йому старий, і, мабуть, грає зі зворушливою пристрастю. — В Орфеєвому голосі змішувалися заздрість і зневага, як траплялося дуже часто, коли він говорив про Чарівновустого.

— Він нічого не грає. Він — Сойка. — Фарид із такою силою наступив Осові на ногу, що здоровань аж відпустив його потилицю, і відпихнув Оса назад, коли той хотів знову схопити його. Забурчавши, Бугай підніс величезного кулака, але Орфей поглядом наказав йому припинити.

— Справді? То тепер ти вже приєднався до зграї його шанувальників? — Орфей поклав на стіл новий аркуш і прикипів до нього очима, немов міг таким чином заповнити його потрібними словами. — Яшмо, що ти там робиш унизу? — запитав він скляного чоловічка. — Скільки разів вам казати? Клаптики можуть підмести і служниці. Нагостри мені ще одне перо!

Фарид підняв Яшму на письмовий стіл і заслужив його вдячну усмішку. Молодший скляний чоловічок був змушений виконувати всі неприємні завдання, про це дбав його брат. Загострювання пер було одним з найнеприємніших, бо невеличкі леза, якими користалися скляні чоловічки, вкрай легко вислизали. Лише кілька днів тому Яшма глибоко загнав лезо в тоненьку, мов сірник, руку, і Фарид дізнався, що й у скляних чоловічків кривавляться рани. Але кров Яшми була, звичайно, прозора. Вона капала на Орфеїв папір, мов рідке скло, і Айзенґлянц затопив у вухо молодшому братові й назвав його незграбним недоумком. Фарид за те змочив йому пивом пісок, яким він харчувався. Відтоді прозорі, мов вода, Айзенґлянцові кінцівки (якими він так пишався) стали жовті, наче коняча сеча.

Орфей підступив до вікна.

— Коли ти ще раз так довго тинятимешся, — мовив він Фаридові через плече, — я скажу Осові, щоб він тебе відшмагав, як собаку!

Бугай зареготав, а Фарид подумки засипав їх обох німими прокльонами. Орфей тим часом невдоволено поглядав на ще чорнісіньке нічне небо.

— Ви тільки уявіть собі! — заговорив він. — Феноліо, цей старий дурень, ні разу не завдав собі клопоту назвати зірки в цьому світі. Не диво, що мені завжди бракує слів! Яку назву має тут місяць? Можна було б сподіватися, що принаймні на цьому він зламав би свою недолугу голову, але ж ні! Він назвав його просто місяць, неначе це той самий, який бачать із вікна в іншому світі.

— Можливо, це той самий місяць. У моєму сюжеті він був тим самим, — заперечив Фарид.

— Дурниці! Він, звісно, був іншим! — Орфей знову повернувся до вікна, наче мав пояснити всьому світові, як кепсько його створено. — Феноліо, запитував я його, — говорив він далі самозакоханим голосом, і Айзенґлянц завжди слухав його з такою побожністю, наче той голос оприлюднював ще ніколи не чуту мудрість, — Смерть у цьому світі — чоловік чи жінка? Чи це, може, просто двері, крізь які людина потрапляє до зовсім іншого сюжету, про який ти, на жаль, забув написати? «Хіба я знаю?» — відповів він. Хіба я знаю! Хто ж тоді має знати, як не він?! Хай там як, у його книжці про це немає нічого.

У його книжці. Айзенґлянц, що видерся до Орфея на віконний карниз, шанобливо зиркнув на письмовий стіл, де лежав останній примірник «Чорнильного серця», поряд з ним — аркуш, на якому писав Орфей. Фарид не був певен, чи скляний чоловічок справді розумів, що, можливо, саме з цієї книжки вилупився увесь його світ, зокрема й він сам. Книжка здебільшого була розгорнена, бо Орфей, пишучи, невтомно гортав її, шукаючи потрібного слова. Він ніколи не вжив жодного слова, якого не знайшов у «Чорнильному серці», бо твердо вірив, що тільки слова з книжки Феноліо навчилися дихати в цьому світі. Всі інші — саме чорнило на папері.

— Феноліо, запитав я його, білі жінки — лише служниці? — патякав він далі, тимчасом як Айзенґлянц прикипів очима до його надміру пухлявих вуст. — Мертві лишаються з ними чи вони переводять їх у якесь інше місце? «Можливо, — відповів старий дурень. — Колись я розповідав дітям Мінерви про Кістковий замок, щоб утішити їх із приводу Хмарохідця. Але то були тільки балачки…» Тільки балачки! Га-га!

— Старий дурень! — луною повторив Айзенґлянц, а втім, аж ніяк не гучною, коли зважити на тонесенький голос скляного чоловічка.

Орфей обернувся і знову сів за письмовий стіл.

— А ти під час своїх блукань принаймні не забув сказати Мортимерові, що я хочу поговорити з ним? Чи, може, був надто заклопотаний тим, щоб грати героя?

— Він сказав, тут немає про що розмовляти. Сказав, що нічого не знає про білих жінок, чого б не знали всі.

— Ну й дива! — Орфей схопив перо, яке на превелику силу загострив Яшма, і зламав його в повітрі. — А ти принаймні запитав його, чи бачив він їх коли-небудь?

— Звичайно, запитав. — Голосок Яшми був таким тоненьким і ніжним, як і його кінцівки. — Білі жінки ніколи не полишають тих, до кого бодай раз доторкнулися. Принаймні про це кажуть моховині.

— Так, я знаю! — нетерпляче мовив Орфей. — Я колись намагався розпитати одну моховиню про цю чутку, але та потвора відмовилася розмовляти зі мною. Тільки глянула на мене мишачими очима і сказала, що я забагато їм і п’ю!

— Вони розмовляють із феями, — пояснив Яшма, — а феї розмовляють зі скляними чоловічками. Але не з усіма, — додав він, зиркнувши скоса на брата. — Я чув, моховині розповідають про білих жінок та інші речі. Кажуть, ніби вони відгукуються на поклик кожного, до чийого серця бодай раз доторкнулися їхні холодні пальці!

— Справді? — Орфей замислено подивився на скляного чоловічка. — Про таке я ще не чув.

— Неправда! Я пробував їх гукати! — заперечив Фарид. — Безліч разів!

— Ти! Як часто я мушу тобі пояснювати, що ти вмер занадто швидко! — зневажливо кинув йому Орфей. — Ти так само поквапився вмерти, як і повернутися! Крім того, був такою дрібною здобиччю, що вони, мабуть, ні разу не згадали про тебе! Ні. Ти не такий, як треба. — Він знову підступив до вікна. — Піди й завари мені чаю! — звелів він Фаридові не обертаючись. — Мені треба подумати.

— Чаю? Якого ще чаю?

Фарид посадив Яшму собі на плече. Якби він тільки міг забрати його з собою, щоб уберегти від старшого брата. Кінцівки Яшми були такі тендітні, що Фарид завжди боявся, що Айзенґлянц під час сварки може зламати йому що-небудь. Навіть Розенкварц, скляний чоловічок Феноліо, був на одну голову скляного чоловічка вищий від Яшми. Часом, коли обидва скляні чоловічки були непотрібні Орфеєві, що або розважався з якоюсь служницею, або знову годинами припасовував у кравця нове вбрання, Фарид брав Яшму з собою на вулицю Швачок, де скляні жіночки допомагали людським жінкам засилювати нитки в гострі голки, згладжувати рубці своїми крихітними ніжками й плести мережива з коштовного шовку. Адже Фарид тим часом дізнався, що скляні чоловічки не тільки мають кров, а й закохуються, і Яшма дуже закохався в скляну дівчину з блідо-жовтими кінцівками, яку він залюбки й цілком таємно спостерігав через вікно майстерні її господині.

— Якого ще чаю? Хіба я знаю? Такого, що гамує біль у шлунку! — відповів Орфей, опанований кепським настроєм. — Цілісінький день він ріже мені тіло, неначе там сидить жук-олень. Як можна за таких умов написати щось путнє на папері?

Звичайно. Орфей, коли не міг нічого написати, завжди скаржився на біль, що аж ріже в шлунку, і на голову, що тріщить.

«Сподіваюся, він різатиме його цілісіньку ніч, — думав Фарид, зачинивши за собою двері кабінету. — Сподіваюся, різатиме так довго, що він нарешті напише щось для Вогнерукого».

У самісіньке серце

— Принаймні він не вимагав, щоб ти привів цирульника! — Яшма щиро намагався розвеселити Фарида, переступивши разом з ним високий поріг кухні.

Атож, цирульника, що жив за міською брамою. Лише два дні тому Орфей посилав його туди. Той цирульник кидався полінами, коли хто викликав його вночі, або підходив до дверей із лещатами, якими висмикував зуби.

— Голова тріщить! У шлунку ріже! — лаявся Фарид. — Сироголовий знову забагато зжер!

— Трьох смажених золотих пересмішників, начинених шоколадом і феїними горішками, підсмаженими з медом, половину поросятка, начиненого каштанами, — перелічував Яшма і злякано зіщулився, побачивши коло кухонних дверей Пронозу. Куниця наганяла страх на Яшму, дарма що Фарид завжди запевняв його, що куниця може поганятися за скляним чоловічком, але аж ніяк не з’їсть його.

На кухні була тільки одна служниця. Фарид нерішуче зупинився, побачивши, що то Бріана. Знову вона. Дівчина мила горщики після вечері, її вродливе обличчя посіріло від утоми. Для Орфеєвих служниць робочий день починався зі сходом сонця й закінчувався тільки тоді, коли місяць уже високо підбивався на небі.

Орфей щодня обходив увесь будинок, пильно дивлячись, чи нема де порошинки або павутинки, плями на одному з дзеркал, що висіли повсюди, чи не пропала де срібна ложка, чи не лишилося після прання плям на сорочках. Коли знаходив що, відразу стягував усім служницям якусь суму з їхньої жалюгідної платні. А Орфей знаходив майже завжди.

— Чого ти хочеш? — обернулася до нього Бріана й витерла мокрі руки об фартух.

— В Орфея болить живіт, — пробурмотів Фарид, не дивлячись на неї. — Ти повинна заварити йому чай.

Бріана підійшла до полиць і зняла глечик з найвищої полиці. Фарид не знав, куди діти очі, поки вона запарювала зілля. Її коси мали такий самий відтінок, як і волосся її батька, але кучерявились і блищали у світлі свічки, мов червоне золото, що його намісник так полюбляв носити як прикраси на своїх худих пальцях. Шпільмани співали пісень про вроду доньки Вогнерукого і про її розбите серце.

— Чого ти так дивишся? — раптом підступила вона до нього. Її голос звучав так суворо, що Фарид мимоволі відсахнувся. — Я схожа на нього, правда?

Здавалося, ніби вона шліфувала ці слова протягом усієї мовчанки останніх тижнів, аж поки вони стали гострим лезом, яке могло дістати йому до серця.

— А ти й анітрохи не схожий на нього! Я завжди казала матері: це лише забіглий волоцюга, що так довго прикидався перед батьком, ніби він його син, аж той повірив, що повинен загинути за нього!

Кожне слово разило, мов криця, і Фарид відчував, як слова крають йому серце.

Очі в Бріани були не такі, як у її батька. Вона мала материні очі, і вони дивилися на Фарида з не меншою ворожістю, ніж Роксанині. Йому хотілося вдарити її або заткнути їй вродливого ротика, але надто вона була схожа на Вогнерукого.

— Ти демон, лихий дух, що приносить тільки нещастя! — Вона подала йому заварений чай. — На, занеси Орфеєві. І скажи, нехай менше їсть, тоді й шлункові буде краще.

Фаридові тремтіли руки, коли він брав кухля з її рук.

— Ти нічого не знаєш, — сказав він їй хрипким голосом. — Узагалі нічого! Я не хотів, щоб він повернув мене! Було б набагато краще, якби я вмер!

Бріана тільки глянула на нього — материними очима на батьковому обличчі.

Фарид із гарячим кухлем знову подався до Орфеєвого кабінету. Тим часом Яшма крихітною скляною ручкою співчутливо гладив йому голову.

Вістка з Омбри

Меґі подобалось у таборі розбійників. Інколи Резі майже здавалося, ніби її донька завжди мріяла про життя серед подертих наметів. Вона придивлялась, як Батист шив нову маску, слухала пояснення Здорованя, як треба розмовляти з жайворонками, і брала, усміхаючись, лісові квіти, які збирав для неї молодший брат Здорованя. Було приємно бачити, що Меґі сміється частіше, хоча Фарид і далі служив Орфеєві.

А Реза скучила за покинутим хутором. Їй бракувало спокою та відрубності й відчуття, ніби вона на самоті з Мо і Меґі після всіх довгих тижнів розлуки. Тижнів, місяців, років…

Іноді, дивлячись на Мо та Меґі, що сиділи з розбійниками коло багаття, вона думала, ніби бачить їх за грою, в яку вони грали не один рік, коли вона була далеко від них. «Ходімо, Мо, пограємо в розбійників».

Чорний Принц порадив Мо попервах лишатися тільки в таборі, і кілька днів той дотримувався цієї поради. Та вже на третю ніч знову зник у лісі, і то сам-один, немов зібрався шукати себе самого. А на четверту ніч знову пішов з розбійниками.

Батист наспівав Резі пісню, яка поширилася в Омбрі після візиту Мо. Сойка вилетів із замку, співалося в ній, вилетів на найкращому Миршавцевому румакові. Він начебто вбив десятьох вартових, замкнув Ворона в склепі і вкрав щонайкращі Бальбулюсові книжки.

— А що тут правда? — запитала вона Мо, а він тільки засміявся.

— Те, що я літав, на жаль, неправда! — шепнув він їй і погладив по лону, де, ще не видна, розвивалася дитина. Потім пішов із Чорним Принцом. А Реза щоночі лягала, слухала пісень, яких співав Батист надворі перед наметом, і боялася за чоловіка.

Чорний Принц звелів поставити для них два намети поряд зі своїм, намети були зшиті зі старого одягу, і розбійники пофарбували їх настоєм дубової кори, щоб вони не дуже вирізнялися серед навколишніх дерев; один намет для Меґі, а другий — для Сойки з дружиною. Матраци з сухого моху, на яких вони спали, зволожіли, і коли Мо пропадав ночами, Реза спала з донькою, щоб гріти одна одну.

— Буде люта зима, — не вперше мовив Здоровань, коли трава одного ранку так побіліла від інею, що можна було добачити сліди скляних чоловічків.

В ущелині, де був розташований табір, ще й досі збереглися сліди велетнів. Дощі, які лили останні тижні, перетворили їх на калюжі, де плавали жаби з золотими цятками. Дерева на схилах ущелини спиналися вгору майже так само високо, як і в хащі. Зів’яле листя вкривало холодну осінню землю золотом і вогненною червінню, а феїні гнізда на гіллі висіли, мов перестиглі плоди. Як глянути на південь, удалині можна було побачити село, стіни хат ясніли, мов пліснява, між майже голих дерев, але те село було бідне, таке злиденне, що навіть пожадливі Миршавцеві податківці не навідувалися до нього. Вночі всюди навколо в лісі чулося вовче виття. Понад убогими наметами літали сови, сіро-білі, мов маленькі привиди, а рогаті білочки крали всяку поживу, яку можна знайти між багаттями.

У таборі жило не менш ніж п'ятдесят чоловік. Часом більше. Наймолодшими були два юнаки, яких Хапало врятував від шибениці, і вони обидва шпигували для Принца: Дорія, Здорованів брат, що носив Меґі лісові квіти, і його приятель-сирота Люк, що допомагав Ґеконові навчати його ворон. Шестеро жінок куховарили для розбійників і латали їм одяг, проте жодна з них не ходила вночі з чоловіками. Реза намалювала їх майже всіх — юнаків, чоловіків і жінок (Батист дістав їй папір і крейду, а де — не казав), і запитувала себе, вдивляючись у кожне обличчя, чи справді тільки слова Феноліо провели ті лінії, чи, може, в цьому світі існує якась доля, що діє незалежно від старого чоловіка.

Жінки дуже рідко бували присутні, коли чоловіки збиралися разом і розмовляли між собою. Реза щоразу відчувала несхвальні погляди, коли вона і Меґі, вважаючи, що це їхнє очевидне право, сідали поряд із Мо і Чорним Принцом. Інколи вона відповідала на погляди, дивилась у вічі Хапалу, Геконові та іншим, що допускали жінок тільки до казанів та латання одягу, і проклинала невідступну нудоту, яка перешкоджала їй супроводити Мо принаймні тоді, коли він із Принцом об'їздив навколишні пагорби, щоб знайти на зиму якийсь більш-менш захищений притулок.

П’ять днів і п'ять ночей сиділи вони в таборі, який Меґі охрестила «табором зниклих велетнів», аж поки десь опівдні Дорія й Люк повернулися з Омбри зі звісткою, яка вочевидь була така погана, що Дорія навіть не розповів її старшому братові, а пішов простісінько в намет до Чорного Принца. Трохи згодом Принц гукнув до себе Мо, а Батист зібрав людей.

Дорія, перше ніж увійти в коло розбійників, поглянув на старшого брата, немов набирався в нього мужності для вістки, яку мав повідомити. Проте, коли заговорив, його голос звучав ясно і твердо. Здавалося, говорить не хлопець, а набагато старший чоловік.

— Учора з хащі приїхав Свистун, — почав він, — по шляху, що веде до Омбри з заходу. Він погрожує підпалами, грабує і всюди оголошує, що прийшов збирати податки, бо Миршавець надто мало доправляє їх до Сутінкового замку.

— Скільки з ним панцерних солдатів? — брутально, як і завжди, запитав Хапало. Резі не подобався його голос. Їй ніщо не подобалося в ньому.

Дорія, судячи з його погляду, здається, теж не дуже любив чоловіка, який урятував йому життя, проте відповів:

— Багато. Більше, ніж нас. Набагато більше, — додав він наостанку. — Точне число я не знаю. Селяни, яким Свистун підпалював хати, не мали часу рахувати.

— Що ж, навіть якби мали час, це небагато зарадило б, еге ж? — шпигнув його Хапало. — Кожен знає, що селяни не вміють рахувати.

Гекон засміявся, а з ним і декілька інших розбійників, що завжди крутилися поблизу Хапала: Дурисвіт, Гак, Вугляр, Страшидло та кілька інших.

Дорія зціпив вуста. Він і Здоровань були сільськими хлопцями, і Хапало знав про це. А його батько начебто був найманцем.

— Доріє, кажи, що ти ще почув, — мовив Чорний Принц таким знесиленим голосом, якого Реза майже ніколи не чула від нього.

Юнак ще раз глянув на брата.

— Вони рахують дітей, — мовив він. — Свистун звелів записувати всіх, хто вже має шість років і не вищий за п’ять футів.

Розбійники зашепотілися, і Реза побачила, як Мо нахилився до Принца і щось казав йому. Якими близькими видавалися вони між собою і як упевнено сидів Мо серед обдертих розбійників. Неначе так само належить їм, як їй і Меґі.

Чорний Принц підвівся. Його волосся було вже не таке довге, як тоді, коли Реза вперше побачила його. Через три дні від смерті Вогнерукого він зголив собі волосся на голові, саме такого обряду вимагали звичаї цього світу після смерті друга. Адже на третій день, як вважали, душа померлого потрапляє в царство, з якого вже немає вороття.

— Ми знали, що Свистун має прийти коли-небудь, — промовив Чорний Принц. — Змій не міг не помітити, що його свояк лишає собі більшу частину зібраних податків. Але, як ми чули, він прийшов не тільки за податками. Ми всі надто добре знаємо, навіщо потрібні діти по той бік хащі.

— Навіщо? — дуже лунко прозвучав голос Меґі поміж чоловічих голосів. Чуючи його, годі було здогадатися, що він уже не раз кількома словами міняв долю цього світу.

— Навіщо? Сойчина донько, штреки в срібних копальнях дуже вузькі, — відповів Хапало. — Тож радій. Ти вже завелика, щоб стати там у пригоді.

Копальні. Реза мимоволі сягнула рукою туди, де росла ще не народжена дитина, і Мо поглянув на неї, неначе подумав те саме.

— Звичайно. Змієголов уже й так забагато дітей послав у копальні. Його селяни почали боронитися. Свистун саме придушив там одне повстання. — Батистів голос був не менш утомлений, ніж голос Принца. Розбійників було замало проти всієї несправедливості. — Діти вмирають під землею дуже швидко, — вів далі Батист. — Просто диво, що Змій не прийшов сюди раніше, щоб забрати наших дітей-безбатченків, які мають тільки беззахисних, беззбройних матерів.

— Тоді ви повинні одразу заховати їх! — сказав Дорія таким безстрашним голосом, який можна мати тільки в п’ятнадцять років. — Так само, як заховали врожай!

Реза побачила, як на вуста Меґі прокралася усмішка.

— Заховати, але надійно! — глузливо засміявся Хапало. — Казкова пропозиція. Ґеконе, скажи жовторотому, скільки дітей є тільки в самій Омбрі. Ти ж знаєш, це хлопець із села, він навіть не вміє рахувати.

Здоровань хотів був підвестися, але Дорія кинув застережливий погляд, тож брат знову сів. «Я можу підняти малого однією рукою, — полюбляв казати Здоровань, — але він у сто разів тямовитіший за мене».

Ґекон вочевидь і не здогадувався, скільки дітей є в Омбрі, не кажучи вже про те, що в лічбі він розумів не більше.

— Авжеж, їх багато! — промимрив він, тимчасом як ворона на його плечі вчепилася йому у волосся, мабуть, сподіваючись знайти декілька вошей. — Мухи та діти — це єдине, чого в Омбрі й досі подостатком.

Ніхто не засміявся.

Чорний Принц мовчав, а з ним мовчали й решта розбійників. Якщо Свистун хоче дітей, він забере їх.

На руку Рези сів вогненний ельф. Вона зігнала його й так затужила за домом Елінор, що їй розболілося серце, неначе його припік ельф. Вона тужила за кухнею, де завжди гурчали завеликі холодильники, за майстернею Мо в саду і кріслом у бібліотеці, в яке можна сісти й відвідувати чужі світи, не боячись загубитися в них.

— Може, це тільки приманка, — проказав Батист серед тиші. — Знаєте, Свистун любить підкладати приманки і достеменно знає, що ми просто не дамо йому забрати дітей. Можливо, — Батист поглянув на Мо, — можливо, він сподівається отак нарешті зловити Сойку!

Реза побачила, як Меґі мимоволі ближче присунулась до Мо. Проте її обличчя лишилося незворушним, немов Сойка був кимсь іншим.

— Ще Віоланта казала мені, що сюди невдовзі приїде Свистун, — повідомив Мо. — Але про дітей не згадувала.

То був Сойчин голос — голос, що одурив Змієголова і чарував фей. Але на Хапала він не справив такого враження. Йому він нагадав тільки про те, що колись і він сидів там, де тепер сидить Сойка, — поряд із Чорним Принцом.

— Ти розмовляв із Бридкою? Ну, дивина! Тож ось що тебе спонукало піти до Омбрійського замку. Сойка провадить переговори з донькою Змієголова. — Хапало недовірливо скривив грубе обличчя. — Звичайно, вона нічого не сказала тобі про дітей! Навіщо? Не кажучи вже про те, що вона, напевне, нічого про те не знала! Бридка в замку має не більше влади, ніж кухонна служниця. Так було завжди, і так буде й далі.

— Хапале, я вже не раз тобі казав, — суворіше, ніж звичайно, озвався Чорний Принц, — Віоланта має більшу владу, ніж ти гадаєш. І більше людей, дарма що всі вони дуже юні. — Він кивнув Мо: — Розкажи їм, що там діється в замку. Настала пора дізнатися і їм.

Реза поглянула на Мо. Невже Чорний Принц знає щось таке, чого не знає вона?

— Атож, Сойко, розкажи нам нарешті, як ти цього разу вибрався живим! — Тепер голос Хапала був такий неприховано ворожий, що декілька розбійників стривожено перезирнулися. — Це вже межує з чарами! Спершу тебе випустили цілим з Сутінкового замку, а тепер уже з Омбрійського замку, хоча там, за Миршавця, дмуть суворіші вітри. Тільки не кажи нам, що ти і його, щоб визволитися, зробив безсмертним!

Дехто з розбійників засміявся, але їхній сміх був моторошний. Реза добре знала, що чимало їх і справді вважають Мо за своєрідного чарівника, за одного з тих людей, чиї імена краще вимовляти пошепки, бо вони начебто розуміються на чорній магії й можуть одним поглядом зачарувати звичайних смертних. Таж як інакше можна пояснити, що чоловік, який виринув нізвідки, краще орудує мечем, ніж більшість їх? А ще може писати й читати.

— Змієголов має небагато радості від свого безсмертя! — докинув Здоровань.

Дорія сів поряд з ним, прикипівши похмурим поглядом до Хапала. Ні, хлопцеві справді не подобався його рятівник. Натомість його приятель Люк ходив за Хапалом і Ґеконом, мов собака.

— Ну то й що? Що це нам дало? Свистун грабує і вбиває ще лютіше, ніж доти. — Хапало сплюнув. — Змій безсмертний. Його свояк майже щодня вішає кого-небудь із нас. А Сойка йде до Омбри й повертається живий і цілий!

Стало тихо, дуже тихо. Для багатьох розбійників угода, яку Сойка уклав у Сутінковому замку зі Змієголовом, була більш ніж моторошна, дарма що зрештою виявилося, що саме Мо перехитрував Срібного князя. Але все-таки Змієголов безсмертний. Він раз у раз розважається тим, що дає першому-ліпшому чоловікові, якого зловив Свистун, меча до рук і заохочує штрикати йому тіло, щоб потім самому поранити напасника тим мечем так, щоб той помирав дуже довго і встиг прикликати білих жінок. Саме так Змієголов повідомляв, що він уже не боїться доньок Смерті. Навіть якщо це означало, що він і далі уникав підходити до них надто близько. «Смерть — Змієва служниця» — саме так він звелів написати срібними літерами на брамі Сутінкового замку.

— Ні. Я не мав потреби робити Миршавця безсмертним, — холодним, украй холодним голосом відповів Мо Хапалу. — То Віоланта вивела мене з замку живим і цілим. Після того як попросила мене допомогти їй убити її батька.

Реза поклала руку на живіт, наче могла таким чином не пустити тих слів до вух ще не народженої дитини. Але в її голові крутилася тільки одна думка: Чорному Принцові він розповів, що сталося в замку, а мені — ні. Вона пригадала, яким ображеним видавався голос Меґі, коли Мо нарешті розповів, що він зробив із книжкою з чистими сторінками, перше ніж передав її Змієголову. «Ти намочив кожну десяту сторінку? Але ж такого не може бути! Я ж усякчас була біля тебе! Чому ти нічого не сказав?» Хоча Мо всі довгі роки мовчав про те, де була її мати, Меґі все-таки вірила, що він врешті-решт не матиме від неї ніяких таємниць. Реза в таке не вірила. Проте їй стало прикро, що чоловік більше довіряє Чорному Принцові, ніж їй. Дуже прикро.

— Бридка хоче вбити свого батька? — з невірою в голосі запитав Батист.

— Що тут дивного? — озвався Хапало так гучно, ніби мав говорити за всіх. — Адже вона — Змієве поріддя. І що ти, Сойко, відповів їй? Що ти спершу маєш почекати, поки твоя клята книжка вже не захищатиме його від смерті?

«Він ненавидить Мо, — думала Реза. — Люто ненавидить». Але погляд, яким Мо зміряв Хапала, був не менш ворожий, і Реза не вперше запитала себе, чи раніше вона просто не помічала гніву в ньому, а чи гнів з’явився недавно, як і рубець на грудях.

— Книжка ще довго захищатиме батька Віоланти, — з гіркотою в голосі мовив Мо. — Змієголов дібрав способу врятувати її.

Розбійники знову зашепотілися. Тільки Чорний Принц, здається, не здивувався. «Отже, Мо й про це розповідав йому. Йому, а не мені. Він став іншим, — думала Реза. — Слова змінили його. Це життя змінило його. Навіть якщо це тільки гра. Якщо це справді гра…»

— Але ж це неможливо. Коли ти намочив сторінки, книжка зацвіла, а ти ж сам завжди казав: «Цвіль убиває книжки не менш нищівно, ніж вогонь».

Скільки докору чулося в голосі Меґі. Таємниці… Ніщо так швидко не знищує любов.

Мо глянув на дочку. Меґі, це було в іншому світі, казав його погляд. А вуста говорили щось інше:

— Що ж, Змієголов навчив мене чогось кращого. Книжка й далі захищатиме його від смерті — якщо на її сторінках ніхто нічого не напише…

«Ні!» — подумала Реза. Вона знала, що тепер може трапитись, і хотіла руками заткнути собі вуха, хоч у світі нічого так не любила, як голос Мо. Вона майже забула його обличчя, поки довгі роки служила Мортолі, проте завжди пам'ятала його голос. Але тепер він звучав не як голос її чоловіка, а як голос Сойки.

— Змієголов і далі вірить, ніби тільки я можу врятувати книжку. — Мо говорив тихо, але його голос, здається, виповнював увесь Чорнильний світ. Він, здавалось, лунав усюди — серед височезних дерев, обдертих чоловіків, заспаних фей у гніздах. — Він дав би мені її, якби я прийшов до нього, пообіцявши вилікувати. І тоді — трохи чорнила, перо — знадобилося б кілька секунд, щоб написати три слова! А що, як його донька дасть мені ці секунди?

Голос Мо зображував цю сцену в повітрі, і розбійники прислухалися, немов бачили, як усе відбувається перед їхніми очима. Але Хапало розбив чари.

— Ти з глузду з’їхав! Ти божевільний! — прохрипів він. — Ти, певне, й сам уже повірив тому, що співають про тебе в усіх піснях: мовляв, ти невразливий і непереможний Сойка! Бридка продасть тебе, і її батько злупить із тебе шкуру, якщо ти ще раз потрапиш до його лабетів. Саме так він і вчинить і отримає за це більше, ніж кілька секунд! Але й ми всі накладемо головою через те, що тобі так кортить удавати героя!

Реза помітила, як пальці Мо схопилися за ефес меча, але Чорний Принц поклав долоню на його руку.

— Хапале, він, може, менше був би змушений удавати героя, якби ти й твої люди трохи частіше справді поводились як герої.

Хапало з погрозою підвівся, але, перше ніж устиг заговорити, обізвався Здоровань, що квапився, мов дитина, яка прагне залагодити сварку між батьком і матір’ю:

— А що, як Сойка має слушність? Може, Бридка і справді допоможе нам? До нас, шпільманів, вона завжди ставилася добре! Адже вона й раніше приходила до нашого табору! І годує бідних, і приводить до замку Болотяника, коли Миршавець знову відітне якомусь бідоласі руку чи ногу!

— Яка великодушність! — глузливо скривився Ґекон, як майже щоразу, коли Здоровань казав що-небудь, і ворони на його плечі глумливо закаркали. — Яка ж тут щедрість — дарувати недоїдки та недоноски? Хіба Бридка ходить у такому дранті, як моя мати й сестри? Ні! Мабуть, у Бальбулюса скінчився пергамент, і вона за винагороду за Сойчину голову купить йому нового!

Кілька розбійників знову засміялися. Здоровань невпевнено поглядав на Чорного Принца. Його брат щось шепотів йому й неприязно дивився на Ґекона. «Принце, благаю тебе! — думала Реза. — Скажи Мо, що він повинен забути Віолантині слова. Тебе він послухає! Й допоможи йому забути ту книжку, яку він зшив для її батька!»

Чорний Принц поглянув на неї, неначе почув її німе благання. Проте його темне обличчя було непроникне — таке непроникне, яким дедалі частіше було для неї обличчя Мо.

— Доріє! — мовив він. — Як по-твоєму, ти зможеш пройти повз замкову сторожу й розпитати Віолантиних солдатів? Може, хтось із них чув, у чому точно полягає Свистунове завдання?

Здоровань розтулив рота, наче збирався заперечити. Він любив брата й робив усе, щоб захистити його. Але Дорія був у тому віці, коли людина вже не хоче, щоб нею опікувалися.

— Ще б пак! Завиграшки! — усміхнувся він, показавши тим усміхом, що радо виконає доручення Принца. — Декого з них я знаю, відколи навчився ходити. Більшість їх навряд чи старші за мене.

— Гаразд, — підвівся Чорний Принц. Дальші його слова були адресовані Мо, хоча він і не дивився на нього. — Що стосується пропозиції Віоланти, я згоден з Ґеконом і Хапалом. Віоланта, може, справді полюбляє шпільманів і співчуває своїм підданим, але вона — донька свого батька, і нам не треба довіряти їй.

Усі подивилися на Сойку. Але Мо мовчав.

Для Рези ця мовчанка була красномовніша за слова. Вона, як і Меґі, знала це мовчання. Реза побачила страх на доньчиному обличчі, коли та заговорила до батька. Так. Тим часом уже й Меґі відчула, як міцно цей сюжет обплів батька, хоча він сам колись застерігав її від цього. Літери затягували його щораз глибше, наче чорнильний вир, і Резі знову закралася в голову страхітлива думка, яка дедалі частіше з’являлася в неї в останні тижні: коли Мо, поранений на смерть, лежав у спаленій дощенту Каприкорновій фортеці, білі жінки і справді забрали з собою якусь його частину, забрали туди, де зник і Вогнерукий, і цю частину можна знову побачити тільки там. У місці, де закінчуються всі сюжети.

Гучні слова і тихі слова

— Будь ласка, Мо! Попроси його! — Спершу Меґі здалося, ніби вона чує материн голос лише уві сні, в одному з тих похмурих сновидь, які посилала їй минувшина. В голосі Рези відчувався розпач. Та коли Меґі розплющила очі, голос чувся й далі. Визирнувши з намету, вона побачила, що батько-мати стоять між дерев, лише за кілька кроків від неї, мов дві нічні тіні. Мо прихилився до стовбура високого дуба, — такі гігантські дерева Меґі бачила лише в Чорнильному світі, — а Реза обхопила руку батька, ніби була змушена благати його, щоб він вислухав її.

— Хіба ми не робили так завжди? Коли комусь із нас не подобався роман, хіба ми не розривали книжку? Мо, невже ти забув, як багато книжок існує? Нумо знайдімо якусь іншу книжку, з іншим сюжетом, книжку, слова якої лишаються словами і не роблять нас плоттю від своєї плоті!

Меґі глянула на розбійників, що лежали всього за кілька метрів далі під деревами. Чимало їх спали просто неба, хоча ночі були дуже холодні, але розпачливий материн голос, здається, не розбудив нікого.

— Якщо добре пригадую, саме я давно вже хотів закрити цю книжку. — Голос Мо був холодний, як повітря, що крізь поношений одяг холодило їй тіло. — Але ж ти і Меґі й чути не хотіли про щось інше.

— Звідки я могла знати, що зробить із тобою цей сюжет? — відповідала Реза голосом, який свідчив, що вона насилу стримує сльози.

«Іди ляж і спи, — думала Меґі. — Нехай самі розбираються». А проте й далі сиділа, мерзнучи на холодному нічному повітрі.

— Про що це ти? Що він зробив зі мною?

Мо говорив так тихо, наче не хотів порушити нічну тишу, але Реза, здається, забула, де вона.

— Що він зробив із тобою? — З кожним словом мати говорила дедалі гучніше. — Ти ходиш із мечем на поясі! Ти майже не спиш і пропадаєш ночами! Невже ти думаєш, що я не можу відрізнити крик справжньої сойки від крику свого чоловіка? Я знаю, як часто Батист або Здоровань забирали тебе, коли ми жили ще на хуторі… А найгірше те, що я знаю, як охоче ти ходиш з ними. В тебе з’явилася любов до небезпеки! Ти поїхав до Омбри, хоча Принц застерігав тебе. Тебе там мало не зловили, а ти повернувся й поводишся так, ніби це все — лише гра!

— А що ж іще? — Мо й далі говорив так тихо, що Меґі насилу чула його. — Невже ти забула, з чого складається цей світ?

— Мені байдуже, з чого він складається. Ти можеш загинути в ньому, Мо. Ти знаєш це краще за мене. Чи ти, може, забув білих жінок? Ні. Ти навіть уві сні говориш про них. Інколи я навіть думаю, що ти скучив за ними…

Мо мовчав, та Меґі знала, що Реза має слушність. Мо лише раз розповідав доньці про білих жінок. «Меґі, вони зроблені тільки з туги, — казав він. — Вони вщерть виповнюють тобі серце, аж поки тобі хочеться йти тільки з ними, хоч куди вони поведуть тебе!»

— Мо, благаю тебе! — тремтячим голосом знову прохала Реза. — Попроси Феноліо приписати нас назад! Задля тебе він спробує. Він твій боржник!

Один з розбійників кашлянув уві сні, другий перекотився ближче до багаття, і Мо замовк. Але зрештою відповів, і то таким голосом, наче розмовляв із дитиною. Він ні разу не говорив таким тоном з Меґі:

— Резо, Феноліо вже не пише. Я навіть не певен, чи він ще може!

— Тоді йди до Орфея! Ти чув, що казав Фарид? Він приписав строкатих фей, єдинорога…

— Ну то й що? Орфей то тут, то там може щось доліпити до сюжету Феноліо. А щоб повернути нас до Елінор, він повинен написати щось власне. Я сумніваюся, що він може. Та навіть якби міг! За словами Фарида, він переймається тільки тим, щоб стати найбагатшим в Омбрі. Чи ти маєш гроші, щоб заплатити йому за його слова?

Цього разу мовчала Реза, і то так довго, ніби знову заніміла, як і тоді, коли втратила свій голос у цьому світі.

Мовчанку зрештою порушив Мо.

— Резо! — озвався він. — Якщо ми повернемося тепер, я сидітиму в домі Елінор і день у день думатиму тільки про те, як далі розвивається цей сюжет. Але жодна книжка у світі не розповість мені про це!

— Ти хочеш не тільки знати, як він розвивається. — Тепер уже в голосі Рези відчувався холод. — Ти хочеш визначати, що відбуватиметься. Ти й сам хочеш брати участь! Але хто тобі сказав, що ти коли-небудь виберешся з літер, якщо ти загрузаєш ще глибше?

— Ще глибше? Як це? Резо, я бачив тут смерть і отримав нове життя.

— Якщо ти не хочеш зробити це задля мене, — Меґі чула, як важко матері говорити далі, — тоді повернися назад задля Меґі — і нашої другої дитини. Я хочу, щоб вона мала батька! Я хочу, щоб батько жив, коли вона народиться, і хочу, щоб це був той самий чоловік, який виростив її сестру!

Реза знову була змушена довго чекати на відповідь Мо. Десь ухнула сова. Ґеконові ворони сонно закаркали на дереві, на яке повсідалися на ніч. Світ Феноліо видавався тихим і мирним. А Мо погладив кору дерева, на яке спирався, так ніжно, як колись гладив книжкові спинки.

— А звідки ти знаєш, що Меґі не хоче лишитися? Вона вже майже доросла. І закохана. Невже ти думаєш, що вона захоче повернутись, якщо Фарид лишиться тут? А він лишиться.

Закохана. Обличчя Меґі запалало. Вона не хотіла, щоб Мо висловив те, чого вона сама ніколи не виразила словом. Закохана — слово звучало як хвороба, від якої годі зцілитися. А хіба інколи вона не відчувала того самого? Так, Фарид лишиться. Як часто вона вже й сама собі казала, відчувши бажання повернутися: «Фарид лишиться, навіть якщо Вогнерукий не повернеться з того світу. Він і далі шукатиме його й тужитиме за ним, і то набагато дужче, ніж за тобою, Меґі. Але як вона почуватиметься, вже ніколи не маючи змоги побачити його? Чи лишить вона тут своє серце й житиме в майбутньому з порожнечею в грудях? Чи лишиться вона сама, — як Елінор, — і тільки в книжках читатиме про закоханість?»

— Це в неї минеться! — почула Меґі голос Рези. — Закохається в когось іншого.

«Що це мати верзе? Та вона не знає мене, — думала Меґі. — Як це? Та вона ніколи не кохала!»

— А як бути з другою дитиною? — знову запитувала Реза. — Ти хочеш, щоб вона народилася в цьому світі?

Мо озирнувся, і Меґі знову відчула те, про що давно вже знала: батько тепер любить цей світ так, як колись любили вона й Реза. А може, навіть дужче.

— Чом би й ні? — запитав він у відповідь. — Ти хочеш, щоб вона народилася у світі, де все, за чим вона тужить, можна знайти тільки в книжках?

Голос Рези тремтів, коли вона відповідала, але цього разу від гніву:

— Як ти можеш таке казати? Все, що ти тут бачиш, народилось у нашому світі. Бо звідки б узяв його Феноліо?

— Хіба я знаю? Невже ти справді віриш і тепер, ніби існує тільки один реальний світ, а решта — не що інше, як його паростки?

Десь завив вовк, потім відгукнулися ще двоє. Один з вартових пройшов між деревами й підкинув дров у пригасле багаття. Він звався Волоцюга. Жоден розбійник не мав тепер ім’я, з яким народився. З цікавістю поглянувши на Мо і Резу, він знову зник між деревами.

— Резо, я не хочу повертатися. Не тепер! — У голосі Мо вчувалася рішучість, і водночас батько благав матір, немов іще сподівався переконати її, що вони опинилися там, де треба. — Мине ще багато місяців, поки народиться дитина, і, можливо, доти ми вже знову сидітимемо в домі Елінор.

Мо поцілував Резу в чоло. Потім пішов геть, до вартових, що стояли між деревами на іншому краї табору. А Реза, як стояла, так і сіла на траву, обхопивши руками обличчя. Меґі хотіла підійти до неї і втішити, але що вона може сказати їй? «Резо, я лишуся з Фаридом. Резо, я не хочу шукати нікого іншого». Ні, такі слова навряд чи втішать матір. Та й Мо не повернеться.

Свистунова пропозиція

Ну, нарешті. Дійшли. Коло міської брами пронизливо і чванькувато гриміли фанфари. На думку Феноліо, вони звучали точнісінько так, як і голос людини, про яку вони повідомляли. Миршавець — народ завжди знаходить найвлучніше ім’я. Навіть самому Феноліо не спало б на гадку якесь краще, але, звісно, не він навіть вигадав цього блідого вискочня! Змієголов ні разу не звелів повідомити про своє прибуття нудними сурмами, натомість його вузькогрудому своякові варто було об'їхати навколо міста, і сурми вже крикливо вітали його.

Феноліо ближче притяг до себе Деспіну та Іво. Деспіна підступила охоче, зате її брат вирвався з рук Феноліо і спритно, мов білочка, видерся на виступ муру, щоб бачити вулицю, якою невдовзі мав проїхати Миршавець зі своїм почтом, який називали ще зграєю. Чи своякові Змієголова вже доповіли, що майже всі жінки Омбри вийшли до міської брами й чекають його? Мабуть.

Навіщо Свистун рахує наших дітей? Жінки й прийшли заради цього запитання. Вони вже викрикували його й вартовим, але ті лише незворушно спрямовували списи на розгніваних матерів. Та жінки не розходилися.

Була п’ятниця, день ловів, і жінки вже кілька годин чекали на повернення свого нового пана, що, тільки-но прибувши до Омбри, заходився вибивати в хащі дичину. Його слуги знову нестимуть через голодне місто десятки закривавлених куріпок, вепрів, оленів і зайців, і то повз жінок, які не знають, де роздобути харчів на завтрашній день. Тому Феноліо по п’ятницях звичайно ще рідше виходив з дому, ніж в інші дні, але сьогодні його погнала цікавість. Цікавість — що за обтяжливе чуття…

— Феноліо, — запитала його Мінерва, — ти зможеш приглянути за Деспіною та Іво? Мені треба до замку. Йдуть усі жінки. Ми хочемо змусити їх сказати, навіщо Свистун лічить наших дітей.

«Я знаю відповідь», — хотів сказати Феноліо, проте відчай на обличчі Мінерви не дав йому розтулити рота. Нехай вона все-таки сподівається, що народила дітей не для срібних копалень. Тож, Феноліо, нехай уже Миршавець і Свистун відберуть у неї надію.

Ох, як крається серце від таких картин! Учора він знову спробував писати — надто його вже обурив зарозумілий сміх, із яким Свистун заїхав до Омбри. Він узяв до рук одне з найгостріших пер, яке вимогливо подав йому скляний чоловічок, сів перед чистим аркушем паперу, а після години марного чекання Розенкварц дістав на свою голову ще й лайку, що купив папір, який має такий вигляд, ніби його виготовили зі старих штанів.

Ох, Феноліо, скільки ще безглуздих відмовок ти вигадаєш, прикриваючи те, що став безсловесним стариганем?

Так, він визнав свою провину. Він хотів бути господарем цього сюжету, дарма що після смерті Козимо прилюдно заперечував це бажання. Дедалі частіше він із пером і чорнилом сідав шукати колишнього чарівника, і здебільшого тоді, коли скляний чоловічок хропів у своєму феїному гнізді, бо надто було прикро, коли Розенкварц ставав свідком його невдач! Він пробував і тоді, коли Мінерва подавала дітям суп, навряд чи смачніший за воду, і тоді, коли страхітливі пістряві феї так гучно базікали у гнізді, що він не міг заснути, і тоді, коли одне з його створінь — як-от Свистун учора — нагадувало йому про день, коли він виткав цей світ із літер, сп’янілий від власного словесного мистецтва.

Але папір лишався чистим, немов усі слова перебігали до Орфея, тільки-но він брав їх на язик і облизував. Чи коли-небудь раніше життя смакувало йому так гірко?

У своєму смутку Феноліо інколи навіть бавився з думкою повернутися в село в іншому світі, таке мирне і сите, таке напрочуд позбавлене і подій, і фей, до рідних онуків, яким, напевне, бракує його оповідок (які ж казкові оповідки зможе він розповісти їм тепер!). Але звідки мають прийти слова, потрібні для повернення? Звісно, не з його пустої старої голови, і він навряд чи зможе попросити Орфея написати їх йому. О ні, так низько він ще не скочувався.

Деспіна схопила Феноліо за рукав. Козимо подарував йому туніку, але її вже поточила міль і вона стала не менш брудна, ніж його чоло, яке не хотіло думати. Що він робить отут, перед проклятим замком, мури якого ще тяжче пригнічують його? Чому він не лежить у своєму ліжку?

— Феноліо! А правда, що люди кров’ю харкають на те срібло, яке самі видобувають з-під землі? — Деспінин голосок завжди видавався йому пташиним писком. — Іво каже, що заввишки я якраз для копалень, де видобувають найбільше срібла.

Клятий хлопчисько! Навіщо він розповідає малій сестрі такі речі?

— Скільки разів тобі казати, щоб ти не вірила жодному слову свого брата? — Феноліо погладив за вухами густі чорні коси Деспіни й докірливо подивився на Іво. Бідолашний малий безбатченко.

— Чому я маю нічого не розказувати їй? Вона запитала мене! — Іво був у тому віці, коли зневажають навіть спасенну брехню. — Тебе, мабуть, ще не візьмуть, — проказав він і нахилився до сестрички: — Дівчата надто швидко вмирають. А мене, Бепо, Ліно й навіть Мунґуса, дарма що він кульгає, — Свистун усіх нас забере. А там ми здохнемо не менш швидко, ніж наші…

Деспіна мерщій затулила рукою йому рот, неначе ще можна було оживити батька, якщо брат не вимовить найгіршого слова.

Феноліо найрадніше схопив би хлопця й добряче його поторсав. Але Деспіна тоді б одразу заплакала. Невже всі малі сестри обожнюють своїх братів?

— Та замовкни вже! Припини доводити сестру до божевілля! — гримнув він на Іво. — Свистун тут, щоб полонити Сойку. І щоб запитати Миршавця, чому він присилає так мало грошей до Сутінкового замку.

— Хіба? А навіщо нас тоді рахують? — Хлопець за останні тижні дуже виріс. Горе немов стерло йому з обличчя дитячі риси. Іво, мавши заледве десять років, був тепер за батька в родині, дарма що Феноліо інколи намагався скинути йому цей тягар з недорослих плечей. Хлопець працював у фарбарні, день у день допомагав витягати мокру тканину зі сморідних казанів, і ввечері приносив той сморід додому. Але отак він заробляв більше, ніж Феноліо своєю писаниною на базарі.

— Вони винищать нас усіх! — незворушно казав він далі, прикипівши очима до вартових, що й досі наставляли списи на застиглих у чеканні жінок. — А Сойку розірвуть на шматки, як розірвали на тому тижні шпільмана, що кидав у намісника гнилі овочі. Ті шматки потім згодували собакам.

— Іво! — урвався терпець Феноліо. Він спробував схопити малого за вухо, та хлопець був швидший і відскочив, перш ніж старий дотягся до нього. Зате сестричка стояла і так міцно вчепилася за руку Феноліо, наче ніщо інше не могло дати опори в цьому розбитому світі.

— Вони ж не зловлять його, еге ж? — Тихий голос Деспіни звучав так несміливо, що Феноліо був змушений нахилитися до неї, щоб почути її слова. — А ведмідь тепер захищає Сойку так само, як і Чорного Принца, правда?

— Авжеж! — Феноліо знову погладив чорні, як ніч, коси дівчинки.

На вулиці зацокотіли копита, і між будинків жваво залунали голоси, немов глузуючи з мовчазних, занімілих у чеканні жінок, а за навколишніми пагорбами сідало сонце, зачервонивши покрівлі Омбри. Шляхетне панство поверталося сьогодні з ловів пізно, гаптований сріблом одяг був забризканий кров'ю, а знуджені серця приємно збуджені вбивством. Атож, смерть може правити за казкову пригоду — коли йдеться про чиюсь іншу смерть.

Жінки збилися тісніше. Вартові відігнали їх від брами, але вони й далі тиснулися перед мурами замку. Старі й молоді, матері й доньки, бабусі. Мінерва стояла попереду. За останні тижні вона наче висохла. Його сюжет пожирав її, справжнісінький канібал! Але вона засміялася, почувши, що Сойка подивився в замку кілька книжок і живий та цілий виїхав з нього.

— Він урятує нас! — прошепотіла вона і тихенько співала ввечері модних тоді в Омбрі поганеньких пісень. Про білу і чорну руки справедливості, Сойку і Принца…

Коли поряд проїздили солдати, що охороняли ловецьку виправу, Феноліо взяв Деспіну за руку. За солдатами по вулиці їхали шпільмани: Свистун, Барабанщик, Жонглер, Приборкувач Кобольдів і, звичайно, Ворон, що не проминав жодної нагоди розважитись (дарма що його нудило, коли когось осліплювали або четвертували). Далі бігли собаки, плямисті, як і світло в хащі, йшли слуги, які дбали, щоб собаки в день ловів були голодні, і нарешті єгері, далеко попереду від Миршавця, худенького чолов’яги на завеликому огирі, не менш бридкого, ніж начебто була гарна його сестра, з гостреньким носиком, що видавався закоротким для його обличчя, і широкими, зціпленими вустами. Ніхто не знав, чому Змієголов саме його призначив господарем Омбри. Можливо, це сталося на прохання його сестри, яка зрештою подарувала Срібному князеві його першого сина. А втім, Феноліо радше припускав, що Змієголов обрав свого недолугого свояка, бо був певен, що той ніколи не повстане проти нього.

«Що за нікчемна постать, — зневажливо думав Феноліо, коли повз нього, набундючившись, проїздив Миршавець. — Вочевидь у цьому сюжеті навіть головні ролі дісталися пересічним акторам».

Здобич ясного панства була, як і сподівалися, багата: куріпки, що, мов стиглі плоди, похитувались на жердинах, до яких прив’язали їх слуги, з півдесятка сарн, що їх Феноліо сам навмисне вигадав для цього світу, їхнє червоно-буре хутро навіть у дорослому віці було плямисте, як у маленьких теляток (проте вони не встигали стати надто старими!), зайці, олені, вепри…

Омбрійські жінки незворушно дивилися на забиту дичину. В багатьох рука зрадливо тяглася до порожнього шлунка або ж очі мимоволі поглядали на завжди голодних дітей, що чекали матерів під брамою.

А потім — повз них пронесли єдинорога.

Клятий Сироголовий!

У світі Феноліо не було єдинорогів, але Орфей приписав одного, і то тільки на те, щоб Миршавець мав змогу вбити його. Феноліо мерщій затулив рукою Деспіні очі, коли повз них несли єдинорога, біла шкура була пробита й залита кров’ю. Ще й тижня не минуло, як Розенкварц повідомив йому про це Миршавцеве доручення. Оплата була висока, і вся Омбра й здогадатись не могла, з яких далеких земель Чотириокий доправив те казкове створіння.

Єдиноріг! Скільки можна було б розповісти про нього! Але Миршавець не платив за оповідки. Не кажучи вже про те, що Орфей не міг би написати їх. «Таж він створив його моїми словами, — думав Феноліо. — Моїми власними словами. — Він відчував, як лють, мов камінь, крутиться в нього всередині. — Якби ж я мав гроші, щоб найняти двійко злодіїв, які вкрадуть книжку, що постачає слова цьому паразитові! Маю власну книжку! Якби принаймні я сам міг приписати собі зо два скарби! Проте я ніколи цього не зможу — я, Феноліо, колишній поет Козимо Вродливого і творець цього колись такого розкішного світу!» Сльози жалю до самого себе набігли старому на очі, і він уявив собі, що коли-небудь повз нього пронесуть і Орфея, пробитого й закривавленого, як єдинорога. Аякже!

— Чому ви рахуєте наших дітей? Припиніть! — Голос Мінерви вирвав Феноліо з його напоєних помстою марень.

Деспіна, побачивши, що мати стала між коней, так міцно обхопила шию Феноліо тоненькими ручками, що майже не давала йому дихати. Невже Мінерва збожеволіла? Невже хоче тепер остаточно осиротити своїх дітей?

Жінка, що їхала одразу за Миршавцем, показала своєю рукою в рукавичці на Мінерву, на її босі ноги і злиденне вбрання. До Мінерви підійшли вартові зі списами.

Мінерво, хай йому біс! Серце Феноліо мало не вискакувало. Деспіна заплакала, але не її плач змусив Мінерву позадкувати.

— Чому ми рахуємо ваших дітей? — запитав Свистун, непомітно з'явившись між зубцями надбрамної башти.

Як і завжди, він був вбраний у пишні шати. Проти нього навіть Миршавець видавався хатнім слугою. Полискуючи, мов павич, Свистун стояв між зубцями, поряд із ним — чотири арбалетники. Можливо, він уже давно стояв там, спостерігаючи, як свояк його пана під'їздить до жінок. Його напружений голос далеко розлягався в тиші, що раптом залягла над Омброю.

— Ми рахуємо все, що нам належить! — крикнув він. — Овець, корів, курей, жінок, дітей, чоловіків, навіть якщо їх не так уже й багато. Ми рахуємо ниви, клуні, стайні, хати, кожне дерево у вашому лісі. Зрештою Змієголов прагне знати, над чим він панує.

Срібноносий завжди носив на обличчі щось схоже на дзьоб. Ходили чутки, ніби Змієголов виготовив своєму герольдові ще й срібне серце, але Феноліо був певен, що в грудях Свистуна б'ється людське серце. Немає нічого жорстокішого за серце з крові та плоті, бо воно знає, що саме завдає страждань.

— А хіба ви не хочете забрати їх у копальні? — Жінка, що тепер говорила, не підійшла до Мінерви, а ховалася в жіночій юрбі.

Свистун відповів не зразу. Він розглядав свої нігті. Він дуже пишався своїми рожевими нігтями. Вони були доглянуті, як у жінки, саме такими описав їх Феноліо. Ох, усе-таки як приємно, що вони поводяться точнісінько так, як він задумав.

«Ти, паскудо, купаєшся щовечора в трояндовій воді, — думав Феноліо, тимчасом як Деспіна дивилася на Свистуна, мов пташка на кота, що хоче її з'їсти. — І чепуришся, мов жінки, що складають товариство Миршавцеві».

— На копальні? Приваблива ідея!

Запанувала така тиша, що Срібноносий вже не мав потреби підвищувати голос. Сонце, заходячи, кинуло на жінок довгі чорні тінь «Дуже ефектно, — думав Феноліо. — І яким недоумком видається Миршавець. Свистун примусив намісника чекати перед брамою його власного замку, мов слугу. Що за сцена. Але не він створив її…»

— Розумію! Ви думаєте, ніби саме для цього мене послав Змієголов! — Свистун уперся руками в мур і дивився від зубців башти, мов хижий звір, що запитує себе, хто йому краще смакуватиме: Миршавець або котрась жінка. — Та ні. Я тут, щоб зловити одного птаха, і всі ви знаєте, яке барвисте в нього пір'я. Навіть якщо він, як я чув, під час свого останнього зухвальства був чорний, як ворона. Тільки-но я піймаю цього птаха, я поїду назад, на інший край хащі. Правда, наміснику?

Миршавець поглянув на нього й підняв угору закривавленого меча.

— Як скажете! — гукнув він, насилу опанувавши свій голос, і так роздратовано подививсь на жінок перед брамою, наче ще ніколи не бачив таких юрмиськ.

— Що ж, я й кажу, — зверхньо посміхнувся Свистун, поглядаючи на Миршавця. — Та якщо, — він знову подивився на жінок, і пауза, яку він зробив, здавалося, не матиме кінця, — та якщо цей птах не дасть себе зловити, — він знову зробив паузу, таку довгу, наче хотів докладно роздивитися кожну жінку, що чекала внизу, — якщо дехто з тут присутніх раптом надасть йому дах і притулок, попереджатиме його про наші патрулі й співатиме пісень про те, як він дурить нас… — Свистун зітхнув, і те зітхання було незмірно глибоким. — Що ж, у такому випадку замість птаха я буду змушений забрати ваших дітей, бо, зрештою, не можу ж я повернутися до Сутінкового замку з порожніми руками, еге ж?

Ох, клятий срібноносий байстрюк!

«Феноліо, чому ти не зробив його дурнішим? Бо тупі злочинці до смерті нудні», — відповів він сам собі й засоромився, побачивши відчай на обличчях жінок.

— Бачу, це приголомшило вас! — У напруженому голосі завжди вчувалися й нотки масної солодкавості, яка колись так подобалася Каприкорнові. — Допоможіть мені зловити птаха, спів якого Змієголов із радістю слухав би у своєму замку, і я міг би пощадити ваших дітей. В іншому разі, — він знудьговано подав знак вартовим, і Миршавець із кам’яним від гніву обличчям заїхав у відчинену браму, — в іншому разі я, на жаль, буду змушений нагадати, що в наших срібних копальнях і справді існує постійна потреба в малих руках.

Жінки дивилися на нього з такими пустими обличчями, немов ще більший розпач уже не міг відбитися на них.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Свистун, тимчасом як слуги внизу заносили крізь браму мисливські трофеї Миршавця. — Зникніть! Або я накажу ошпарити вас окропом. А це, до речі, непогана ідея, ви всі напевне потребуєте купелі!

Жінки відсахнулися, мов прибиті, поглядаючи вгору на зубці, чи не гріють там казанів із водою.

Востаннє серце Феноліо калатало так несамовито тоді, коли до Бальбулюсової майстерні зайшли солдати й забрали з собою Мортимера. Старий поглянув на обличчя жінок і жебраків, що посідали навпочіпки коло ганебного стовпа перед мурами замку, на переляканих дітей і відчув, як і його самого опанував страх. За всі винагороди, призначені за голову Мортимера, Срібний князь не міг купити собі в Омбрі жодного зрадника. А що станеться тепер? Яка мати не викаже Сойку задля своєї дитини?

Один жебрак пропхався між жінок, і, коли він кульгав повз Феноліо, той упізнав у ньому одного зі шпигунів Чорного Принца. «Добре, — подумав Феноліо. — Мортимер скоро знатиме, яку угоду запропонував Свистун омбрійським жінкам. І що тоді?»

Мисливський гурт Миршавця й далі тягнувся крізь відчинену замкову браму, а жінки, повертаючись додому, понурили голови, наче вже тепер соромилися зради, до якої закликав їх Свистун.

— Феноліо! — гукнула йому одна з жінок, зупинившись коло нього. Він упізнав її тільки тоді, коли вона підняла хустку, якою прикрила, мов селянка, зібрані вгорі коси.

— Резо? Що ти тут робиш? — Феноліо несамохіть занепокоєно озирнувся, але Мортимерова дружина вочевидь прийшла без чоловіка.

— Я шукала тебе всюди!

Деспіна обняла Феноліо за шию і з цікавістю подивилась на незнайомку.

— Ця жінка схожа на Меґі, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Авжеж, бо це її мати. — Феноліо зсадив Деспіну, помітивши, що до них підходить Мінерва. Вона йшла так повільно, немов їй паморочилось у голові, й Іво, прагнучи захистити і втішити, підбіг до матері та обняв її.

— Феноліо! — взяла старого за руку Реза. — Мені треба поговорити з тобою!

Про що? Навряд чи про щось добре.

— Мінерво, підходь! — мовив він. — Побачиш, усе буде добре, — додав він, але Мінерва дивилася на нього, мов на свою дитину. Потім взяла доньку за руку й пішла за сином, що побіг уперед, пішла таким невпевненим кроком, наче Свистунові слова були скалками скла під її ногами.

— Скажи мені, що твій чоловік заховався глибоко, глибоко в лісі й не планує ніяких інших дурниць на кшталт візиту до Бальбулюса! — прошепотів Феноліо Резі, завернувши разом із нею на Пекарську вулицю. Там завжди пахло свіжим хлібом і тістечками, і цей запах був тортурами для більшості жителів Омбри, що давно вже не мали змоги насолоджуватись такими ласощами.

Реза знову накрила хусткою коси й озирнулася, мов боялася, що Свистун може зійти з муру і йти за нею, але повз них пробіг тільки худезний кіт. Раніше на вуличках блукало й багато свиней, але їх давно вже з’їли, і то переважно в замку.

— Я потребую твоєї допомоги! — Господи, скільки відчаю в її голосі! — Ти повинен приписати нас назад! Ти наш боржник! Мо опинився в небезпеці тільки через твої пісні, і ситуація щодня стає гіршою! Ти ж чув, що казав Свистун?

— Мовчи! Мовчи! Мовчи! — Дарма що Феноліо сам собі часто робив закиди, він не любив слухати їх від інших. А цей закид був справді несправедливий. — Орфей привів сюди Мортимера, а не я! Я й справді не міг передбачити, що мій прототип Сойки раптом постане тут у плоті та крові!

— Але ж це сталося!

Вулицею назустріч їм ішов один з нічних вартових, що запалював ліхтарі. В Омбрі швидко темніло, невдовзі в замку знову почнеться святкування і Воронів вогонь знову смердітиме аж до небес.

— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.

Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?

— Феноліо, благаю тебе!

Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.

— Тебе послав Мортимер?

Реза відвела очі.

— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..

— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!

— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?

Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.

— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але не мого чоловіка! Ти повинен усіх нас приписати назад! Ще цієї ночі.

Феноліо не знав, куди очі ховати. Погляд Рези був напрочуд ясний — точнісінько, як у її доньки. Меґі завжди теж отак дивилася на нього. У вікні над ними горіла свічка. Його світ поринув у пітьму. Настала ніч — опустилася завіса, вранці події підуть далі.

— Мені шкода, але я нічим не допоможу тобі. Я не писатиму знову. Письмо породжує тільки лихо, а його і справді вже досить.

Який він боягуз! Занадто боязливий для правди. Чому він не сказав їй, що слова покинули його, що вона звертається не до тієї людини? Але Реза, здається, знала це й без нього. Як багато почуттів змішувалися в її ясному погляді: гнів, розчарування, страх — і впертість. «Як її донька, — знову подумав Феноліо. — Така непохитна, така сильна. Жінки загалом інші. Атож, безперечно. Чоловіки розбиваються набагато швидше. Лихо не розбиває жінок. Воно повільно зуживає і спустошує їх, як-от Мінерву».

— Гаразд! — у Резиному голосі, який і досі тремтів, уже відчувалося, що вона опанувала себе. — Тоді я одразу піду до Орфея. Він може приписати єдинорога, він усіх нас привів сюди. Тож чому він не може повернути нас назад?

«Якщо ти можеш заплатити йому, — подумав Феноліо, але не сказав нічого. — Орфей прожене її. Він береже слова для панів із замку, які оплачують його дороге вбрання і служниць. Ні, вона буде змушена лишитися, разом з Мортимером і Меґі, і це буде добре, бо хто, як не вони, читатимуть його слова, раптом вони коли-небудь знову коритимуться йому? І хто, як не Сойка, вб’є Змієголова?»

Вона мусить лишитися. Так буде краще.

— До ж, іди до Орфея, — промовив Феноліо. — Щасти тобі. — Він повернувся до неї спиною, щоб уже не бачити відчаю в її очах. А хіба він не побачив у її очах бодай сліду зневаги? — Але краще не повертайся назад у пітьмі, — додав він. — Вулиці стають щодня небезпечніші.

А потім пішов геть. Мінерва, мабуть, уже чекає його з вечерею. Феноліо ні разу не озирнувся. Він надто добре знав, як Реза дивитиметься йому вслід. Так само, як її донька.

Даремний страх

Ті два дні і ночі Мо з Батистом і Чорним Принцом шукали місця, де можна сховати сотню, а то й більше дітей. Ведмідь нарешті допоміг їм знайти одну печеру. Але до неї було далеченько. Гірський схил, де містилася печера, був крутим і важкодоступним, надто для дитячих ніг, а в сусідній ущелині жила вовча зграя, але там і справді можна було сподіватися, що ані Миршавцеві собаки, ані Свистун не знайдуть їх. Хоча ця надія була не така вже й велика.

Уперше за багато днів серце Мо забилося трохи спокійніше. Надія. Ніщо так не п’янить, як вона. І жодна надія, мабуть, не солодша за надію підготувати Свистунові прикру несподіванку і принизити його перед його безсмертним паном.

Звичайно, розбійники не могли сховати всіх дітей, але багато, дуже багато дітей вони таки мали змогу захистити. Якщо все йтиме за планом, тоді Омбра невдовзі лишиться не тільки без чоловіків, а й майже без дітей, і Свистун, щоб забрати дітей, буде змушений блукати від одного далекого хутора до другого, сподіваючись, що люди Чорного Принца не з’являться там раніше від нього й не допоможуть жінкам заховати дітей. Так. Якщо їм пощастить заховати дітей Омбри в безпечному місці, це стане великим здобутком, і Мо, повернувшись до табору, був майже в пустотливому настрої, та коли до нього підбігла Меґі з занепокоєним обличчям, його веселий настрій одразу зник. Певне, знову якісь кепські новини.

Голос Меґі тремтів, коли вона розповідала йому про оборудку, яку Свистун запропонував омбрійським жінкам. Сойку в обмін за дітей… Принцові не треба було пояснювати Мо, що це означає. Замість допомагати ховати дітей він тепер сам буде змушений ховатися, і то від кожної жінки, що має дитину підходящого віку.

— Тобі найкраще жити відтепер на деревах! — пробурмотів до нього Ґекон. Він був напідпитку, мабуть, від вина, яке він минулого тижня забрав у двох мисливців — Миршавцевих приятелів. — Ти ж можеш просто пурхати. Хіба не кажуть, що саме так ти втік із Бальбулюсової майстерні?

Мо залюбки зацідив би йому в п’яну пику, але Меґі схопила його за руку, і гнів, що опанував його, минув, коли він побачив страх на доньчиному обличчі.

— Мо, що ти тепер робитимеш? — прошепотіла вона.

І справді, що? Відповіді Мо не знав. Він тільки знав, що радше поїде до Сутінкового замку, ніж ховатиметься. Він швидко відвернув обличчя, щоб Меґі не прочитала його думок, але вона добре знала батька. Занадто добре.

— Можливо, Реза таки має слушність, — шепнула вона Мо, тимчасом як Ґекон дивився на нього підпливлими кров’ю очима, і навіть Чорний Принц не міг приховати, який він стривожений. — Мо, — додала вона ледь чутно, — може, нам і справді треба повернутися?

Меґі чула, як батько сварився з матір’ю.

Мо несамохіть обернувся, шукаючи Резу, але ніде не побачив її.

Мо, що ти тепер робитимеш?

І справді, що? Невже остання пісня про Сойку буде така: «І все-таки вони не зловили Сойку, хоч як шукали його. Він зник без сліду, наче його ніколи й не було. Проте лишив книжку, книжку з чистими сторінками, яку оправив для Змієголова, а водночас і для безсмертної тиранії». Ні, остання пісня не повинна бути такою. Невже, Мортимере? Тоді якою? «Але настала мить, коли одна мати, боячись за своїх дітей, виказала Сойку. І Сойка помер найстрашнішою смертю, якою коли-небудь умирали в Сутінковому замку». Який кінець кращий? А чи є тут кращий?

— Ходімо! — поклав йому руку на плече Батист. — Я пропоную напитися бодай раз, почувши таку звістку. Якщо від вина, забраного в Миршавця, щось лишилося. Забудь Свистуна, забудь Змієголова, забудь омбрійських дітей, утопімо це все в червоному вині.

Але Мо не мав настрою пити. Хоча вино, можливо, нарешті заглушило б голос, який після суперечки з Резою він постійно чув усередині: «Я не хочу назад! Ні. Ще ні…»

Ґекон, заточуючись, знову пішов до багаття й сів між Хапалом і Страшидлом. Невдовзі вони знову поб’ються, як і завжди, коли напивалися.

— Я ляжу посплю, після сну голова ясніша, ніж після вина, — мовив Чорний Принц. — Поговоримо завтра.

Ведмідь ліг перед наметом, до якого зайшов його господар, і дивився на Мо.

Завтра.

А що тепер, Мортимере?

Щодня ставало дедалі холодніше. Коли він ще раз обернувся, шукаючи Резу, його віддих парою висів у повітрі. Де вона? Він приніс їй квіти, невисокі і блідо-блакитні, таких вона ще не малювала. Їх називали феї ним дзеркальцем, бо вранці вони збирали так багато роси між м’якими листочками, що феї задивлялись у них, мов у дзеркало.

— Меґі, а ти бачила матір? — запитав Мо.

Але Меґі не відповіла. Дорія приніс їй м’яса від вепра, що смажився над багаттям. Він вибрав для неї найласіший шматок. Юнак шепнув їй щось, і — чи Мо здалося, чи його донька справді зашарілася? Хай там як, його запитання вона не почула.

— Меґі… ти знаєш, де Реза? — повторив Мо і насилу стримався, щоб не засміятися, коли Дорія швидко і трохи занепокоєно глянув на нього. То був гарний хлопець, трохи нижчий, але дужчий за Фарида. Можливо, він запитував себе, чи правда те, що співають про Сойку: мовляв, він береже свою доньку як зіницю ока. «Ні, радше як найгарнішу книжку, — думав Мо, — і дуже сподіваюся, що ти не завдаси їй таких мук, як Фарид, бо інакше Сойка без вагань згодує тебе Принцовому ведмедеві!»

На щастя, цього разу Меґі не прочитала його думок.

— Реза? — Вона покуштувала смажене м’ясо й усміхом подякувала Дорії. — Поїхала до Роксани.

— До Роксани? Але ж вона тут. — Мо глянув у бік намету для хворих. Один з розбійників корчився там від болю, — мабуть, наївся отруйних грибів, — а Роксана стояла перед наметом і розмовляла з двома жінками, що піклувалися про нього.

Меґі спантеличено глянула на Роксану.

— Але ж Реза казала, що їй треба поговорити з Роксаною.

Мо причепив доньці до одягу квіти, які були призначені матері.

— Як довго її немає? — Він доклав усіх зусиль, щоб видаватися безтурботним, але Меґі годі було одурити. Принаймні йому.

— Вона пішла ще опівдні! Якщо вона не в Роксани, тоді де?

Як безпорадно дивилась вона на нього. Мабуть, і справді не знала відповіді. Він завжди забував, що Меґі знає Резу набагато гірше, ніж його. Один рік — аж ніяк не достатній час, щоб вивчити свою матір.

«А ти забула нашу суперечку? — хотів він сказати їй. — Вона поїхала до Феноліо». Але проковтнув ці слова. Страх здавив йому груди, і йому дуже хотілося б вірити, що це страх за Резу. Але Мо не вмів брехати ані самому собі, ані іншим людям. Ні, він боявся не за дружину, навіть якщо мав для цього страху всі підстави. Він боявся, що десь в Омбрі вже прочитали слова, які повернуть його в його давній світ, мов рибину, виловлену в річці й кинуту назад у ставок, де вона народилася… «Не будь йолопом, Мортимере, — сердито подумав він. — Хто має читати ті слова, навіть якщо Феноліо написав їх для Рези? Цікаво, хто?» — запитував він себе подумки.

Орфей.

Меґі й далі занепокоєно дивилася на нього, тимчасом як Дорія нерішуче стояв коло неї й не міг відвести очей від її обличчя.

— Я скоро прийду, — проказав Мо, обертаючись.

— Мо, ти куди? — побігла за ним Меґі, коли він пішов до коней, але батько не озирнувся.

«Куди ти так квапишся, Мортимере? — глузував він із себе. — Невже думаєш, ніби можеш мчати швидше, ніж Орфеєві набігають слова на єлейний язик?» Пітьма впала, мов рушник із небес, чорний рушник, що душив геть усе; барви і пташині співи… Реза. Де вона? Ще в Омбрі чи вже повертається назад? І зненацька з’явився ще один страх — не менш негарний, ніж страх перед словами. Страх перед ночівлею в дорозі й нічними духами, спогад про жінку, знайдену мертвою в кущах. Чи взяла вона з собою принаймні Здорованя? Мо лайнувся. Ні, звичайно, ні. Той сидів із Батистом і Волоцюгою коло багаття і вже так упився, що заспівав.

Він мав би здогадатися. Реза після їхньої суперечки стала дуже спокійна. Невже він забув, що це означає? Він уже знав цей спокій. Але пішов із Чорним Принцом, замість іще раз поговорити з нею про те, що змусило її заніміти — майже так само, як і тоді, коли вона втратила голос.

— Мо! Ти куди? — Голос Меґі аж сів від страху. Дорія теж прийшов разом з нею. Меґі шепнула щось йому, і він побіг геть, до намету Принца.

— Хай йому біс, Меґі. Що могло статися? — казав Мо, міцно затягуючи попругу. Якби ж його пальці не тремтіли отак!

— Де ти шукатимеш її? Тобі не можна їхати! Невже ти забув про Свистуна?

Донька міцно тримала його. А Дорія повернувся з Принцом. Мо лайнувся й накинув коню на голову вуздечку.

— Куди ти? — зупинився коло нього Чорний Принц, разом з ним і ведмідь.

— Мені треба до Омбри.

— До Омбри? — Принц обережно відсунув Меґі вбік і взявся за вузду.

Що сказати йому? Принце, моя дружина хоче благати Феноліо написати слова, які проженуть мене з-перед твоїх очей, які Сойку знову зроблять таким, яким він був колись, — тож у такому разі він, тільки витканий зі слів Феноліо, зникне не менш несподівано, ніж виринув?

— Це самогубство. Ти не безсмертний, як співають у піснях. Це реальне життя. Ти що, вже починаєш забувати?

Реальне життя. Принце, що це?

— Реза поїхала до Омбри. І то досить давно. Вона сама, й настає ніч. Я повинен їхати за нею.

«… І з’ясувати, чи вже написані слова, написані і прочитані».

— Але ж там Свистун! Ти хочеш стати подарунком для нього? Дай я пошлю до неї кілька чоловік.

— Кого? Вони всі повпивалися.

Мо прислухався до ночі. Йому здавалося, ніби він уже чує слова, які вишлють його назад, — слова, не менш могутні, ніж ті, що колись захистили його від білих жінок. Над ним шарудів вітер у пожовклому листі, а від багаття долинали п’яні голоси розбійників. Повітря тхнуло живицею, осіннім листям і пахучим мохом, що ріс у лісі Феноліо. Навіть восени він був укритий крихітними біленькими квіточками, що пахли медом, коли розтерти їх між пальцями. Резо, я не хочу повертатися.

У горах завив вовк. Меґі злякано повернула голову. Вона, як і мати, боялася вовків. «Сподіваюся, Реза лишилася в Омбрі», — думав Мо. Навіть якщо це означає, що він повинен проїхати повз вартових. «Повернімося, Мо. Благаю тебе!»

Мо вихопився на коня. Меґі сіла позаду нього, перше ніж він устиг перешкодити їй. Рішуча, як і мати… І так міцно обплела його руками, що він навіть не намагався вмовити її не їхати.

— Бачиш, ведмедю? — запитав Чорний Принц. — Ти знаєш, що це означає? Що скоро буде нова пісня — про зоряну хворобу Сойки і про те, що Чорний Принц інколи змушений захищати його від себе самого.

Таки знайшлося ще двійко розбійників, досить тверезих, щоб їхати верхи. Поїхав і Дорія. Без жодного слова він сів на коня позаду Принца. Він мав меча, трохи завеликого для нього, але вмів досить пристойно орудувати ним і був не менш відважний, ніж Фарид. Вони будуть в Омбрі, перше ніж посвітлішає ніч, хоча місяць підбився вже досить високо.

Але слова набагато швидші за коня.

Небезпечний помічник

Коли прийшла Реза, Фарид якраз приніс Орфеєві другу пляшку вина. Сироголовий святкував. Він улаштував свято на свою честь і на честь свого генія, як він називав його:

— Єдиноріг! Досконалий єдиноріг, що форкає і б’є копитом, ладний щомиті покласти свою дурну голову на коліна якійсь незайманці! Осе, як по-твоєму, чому їх не було в цьому світі? Бо Феноліо не міг написати про них. Тріпотливі феї, волохаті кобольди, скляні чоловічки — так. Але жодного єдинорога.

Фарид залюбки вилив би йому вино за комір білої сорочки, щоб вона стала не менш червона, ніж закривавлена шкура єдинорога, якого Орфей привів у цей світ тільки на те, щоб його вбив Миршавець. О, Фарид бачив це. Він ішов до Орфеєвого кравця, щоб той перешив штани, які знову стали завузькі для Сироголового. Коли несли єдинорога, Фарид був змушений присісти на порозі, так-бо йому стало недобре від згаслих очей тварини. Вбивство.

Фарид підслухав, як Орфей читав про єдинорога, і то такі на диво гарні слова, що він мов прикипів під дверима кабінету:

«…Він вийшов між дерев, білісінький, мов квіти дикого жасмину. А феї сновигали довкола такими густими роями, наче з тугою чекали його появи…»

Орфеїв голос зобразив перед Фаридом ріг, кучеряву гриву, хлопець почув, як тварина форкає і б’є копитом примерзлу траву. Цілих три дні він вірив, що то, певно, була добра ідея — привести сюди Орфея. Три дні, якщо він правильно порахував, — саме стільки прожив єдиноріг, аж поки Миршавцеві собаки загнали його на списи мисливців. Чи, може, це сталося так, як розповідала Бріана внизу на кухні: мовляв, одна з Воронових коханок привабила його своїм сміхом?

Ос відчинив Резі двері. Коли Фарид визирнув, цікавий, хто стукає такої пізньої години, йому спершу здалося, ніби бліде обличчя, яке виступило з пітьми, належить Меґі, надто вже вона стала схожа на матір.

— Орфей удома?

Реза говорила так тихо, ніби соромилася кожного вимовленого слова, а побачивши позаду Бугая Фарида, опустила голову, мов дитина, яку застукали на чомусь забороненому.

Чого вона хоче від Сироголового?

— Прошу, скажи йому, що дружині Чарівновустого треба поговорити з ним.

Коли Ос кивнув, щоб Реза зайшла до передпокою, вона мимохідь усміхнулася Фаридові, але уникала дивитися на нього. Бугай мовчки звелів їй зачекати й побрався сходами вгору. Реза відвернулася, і Фарид збагнув, що нічого не дізнається від неї про причини її відвідин, тож і пішов за Осом, сподіваючись, що в Орфеєвому кабінеті почує більше.

Сироголовий, коли охоронець повідомив йому про нічну відвідувачку, був не сам. Коло Орфея було троє дівчат, усі — навряд чи старші за Меґі, і вони вже кілька годин поспіль вуркотіли йому, який він розумний і впливовий, тож ніхто перед ним не встоїть. Наймолодша сиділа на його гладких колінах, і Орфей цілував та лапав її так старанно, що Фарид із великою охотою надавав би йому по руках. Він раз у раз посилав Фарида, щоб той приводив йому найвродливіших омбрійських дівчаток.

— Чого ти манірнишся? — напався він на Фарида, коли той спершу відмовлявся служити йому ще й так. — Вони надихають мене. Ти що, ніколи не чув про муз? Отож іди, бо інакше я ніколи не знайду слів, яких ти так нетерпляче чекаєш!

Тож Фарид скорився і приводив дівчат, що дивилися йому вслід на ринку й на вуличках, до Орфеєвого дому. А озиралося на нього чимало дівчат. Зрештою, всі старші від нього хлопці Омбри або загинули, або служили Віоланті. Більшість дівчат приходили всього за кілька монеток. Вони мали голодних братів і сестер, матерів, які потребували грошей. А чимало просто хотіли нарешті мати змогу купити собі нове вбрання.

— Дружина Чарівновустого? — Голос Орфея явно свідчив, що він тільки-но вилив у себе цілу пляшку важкого червоного вина, проте його очі за круглими скельцями окулярів блищали ще напрочуд ясно. Одна з дівчат почіпала ті скельця пальцем, і то так обережно, наче боялася, ніби одразу перетвориться на скло.

— Цікаво. Заведи її. А ви, троє, зникніть.

Орфей зіпхнув дівчину з колін і розгладив одяг. «Пихата волова жаба», — подумав Фарид і вдав, наче не може відкоркувати пляшку, щоб Орфей не вигнав його з кімнати.

Коли Ос привів Резу, трійко дівчат так швидко вибігли повз неї, немов на колінах в Орфея їх застукала рідна мати.

— Що ж, оце так несподіванка! Сідай! — Орфей показав на один зі стільців зі своїми ініціалами, він навмисне замовив такі стільці, і звів брови, щоб ще більше увиразнити свій подив. Він тренував цей жест — і не тільки цей. Фарид не раз заставав Орфея, як той перед дзеркалом учився зображувати різні вирази обличчя.

Ос зачинив двері, і Реза, вагаючись, сіла, наче не знала до ладу, чи вона хоче лишитися.

— Сподіваюсь, ти прийшла не сама! — Орфей опустився нижче за письмовим столом і спостерігав гостю, як павук муху. — Омбра — не дуже безпечне місце вночі, надто для жінки.

— Мені треба поговорити з тобою. — Резин голос і далі був дуже тихий. — На самоті, — додала вона, глянувши скоса на Фарида.

— Фариде! — гукнув Орфей, не дивлячись на неї. — Зникни. І забери з собою Яшму. Він знову замастився чорнилом, помий його.

Фарид проковтнув проклін, що крутився на язиці, посадив скляного чоловічка на плече й пішов до дверей. Реза опустила голову, коли хлопець проминав її, і він побачив, що її пальці, коли вона оправляла простеньку сукню, тремтять. Чого їй треба тут?

Ос, як і завжди, спробував перечепити Фарида під дверима, але хлопець тим часом уже збагнув такі підступні жарти й навіть дібрав способу мститися за них. Одна його усмішка — і служниця на кухні дбала, щоб наступна страва не пішла Бугаєві на добро. Фаридова усмішка була набагато гарніша за Осову.

Але надію підслухати під дверима Фарид був змушений поховати. Там стояв Ос. А втім, Фарид знав ще одне місце, де можна підслухати, що відбувається в Орфеєвім кабінеті. (Служниці розповіли, що дружина попереднього власника шпигувала звідти за своїм чоловіком.)

Яшма перелякано глянув на Фарида, коли той, замість піти вниз на кухню, пішов до сходів, які вели нагору. Ос, проте, нічого не запідозрив, бо Фарид часто був змушений іти нагору, щоб принести Орфеєві чисту сорочку або нашмарувати чоботи. Орфеїв гардероб містився під дахом в окремій кімнаті, поряд зі спальнею, а отвір, який давав змогу підслухати, був якраз під вішаками, де висіли Орфеєві сорочки. Від них так сильно відгонило трояндами і фіалками, що Фарида аж знудило, коли він опустився навколішки між сорочками. Одна служниця показала йому дірку в підлозі, коли заманила його до цієї кімнати, щоб цілуватися. Дірка, мабуть, була менша за монетку, але, притулившись до неї вухом, можна було розібрати кожне слово, проказане в кабінеті, а коли притулитися оком — бачити Орфеїв письмовий стіл.

— Чи я можу? — Орфей зареготав, наче ще ніколи не відповідав на безглуздіше запитання. — Тут і сумніватися годі! Але мої слова мають свою ціну, і вона немала.

— Знаю. — В Резиному голосі й далі відчувалося вагання, немов вона ненавиділа кожне вимовлене слово. — Я не маю грошей, як Миршавець, але можу працювати на вас.

— Працювати? О ні, красно дякую, мені служниць не бракує.

— Може, візьмете мою шлюбну обручку? Вона таки чогось варта. Золото — рідкість у Омбрі.

— Ні. Лиши собі Мені не бракує ані золота, ані срібла. Але існує щось інше… — Орфей тихенько засміявся. Фарид знав той сміх. Він не віщував нічого доброго.

— Справді дивно, як інколи все складається докупи! — вів далі Орфей. — Просто дивовижно. Можна було б сказати, ніби ти прийшла як покликана.

— Не розумію.

— Звичайно, ні. Вибач. Зараз я скажу зрозуміліше. Твоєму чоловікові, — не знаю до ладу, як його треба називати, він тепер має страшенно багато імен, як, зрештою, і завжди, — Орфей знову засміявся, немов висловив тільки йому зрозумілий жарт. — Твоєму чоловікові не так давно, і, признаюся, не без моєї допомоги, з’являлися білі жінки. Він уже, певне, відчував їхні руки на своєму серці, але, на жаль, відмовляється розповісти мені про цю знаменну подію.

— Що тут спільного з моїм проханням?

Фарид уперше відчув, що голос Меґі дуже схожий на голос її матері. Та сама гордість, та сама вразливість, ретельно прихована під гордістю.

— Що ж, ти, безперечно, пригадуєш, десь два місяці тому я присягнув у Сутінковому замку повернути з того світу одного нашого спільного приятеля.

Фаридове серце так загупало, що він аж злякався, що Орфей почує його.

— Я ще й досі не вирішив твердо, чи виконувати мені цю присягу, але, на жаль, усе-таки мушу зазначити, що і в цьому світі, так само як і в нашому, дуже важко зазирнути Смерті в карти. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не каже, а білі жінки, яких, звичайно, недаремно називають доньками Смерті, не з’являються мені, хоч як їх я шукаю. Вони вочевидь не розмовляють із наполовину здоровими смертними, навіть коли ті мають такі надзвичайні здібності, як я! Ти, напевне, чула про єдинорога, еге ж?

— Я навіть бачила його. — Чи відчув Орфей огиду в Резиному голосі? Якщо так, то, можливо, вона навіть полестила йому.

Фарид відчув, як Яшма занепокоєно тицяє йому скляними пальцями в плече. Він майже забув про скляного чоловічка. Яшма страшенно боявся Орфея, не менше, ніж свого старшого брата. Фарид посадив його поряд із собою на запорошену підлогу й застережливо підніс пальця до вуст.

— Так, він був бездоганний, — провадив далі Орфей самозакоханим голосом, — абсолютно бездоганний… Що ж, як і завжди. Але повернімося до доньок Смерті. Про них кажуть, що їм не дуже подобається, коли хтось вислизає їм крізь пальці, що потім вони переслідують цього смертного в сновиддях, лякають його уві сні своїм шепотом, ба навіть з’являються й тоді, коли він не спить. Чи спить Мортимер погано після, того як вирвався від білих жінок?

— Що означають ці всі запитання? — поцікавилась Реза, і в її голосі відчувалися роздратування і страх.

— Він погано спить? — повторив Орфей.

— Так, — ледве чутно відповіла Реза.

— Добре! Дуже добре! Як я й казав… щонайкраще! — Орфей говорив так голосно, що Фарид несамохіть відірвався від дірки. Але ту ж мить знову притулився до неї. — В такому разі, зрештою, мабуть, правда те, що я почув недавно про блідих пань, — і тут ми вже підходимо до моєї плати!

Так, Орфей видавався вкрай збудженим, але цього разу його збудження не мало нічого спільного з перспективою отримати гроші.

— Є чутка, а чутки, як ти, певне, знаєш, і в цьому, і в будь-якому іншому світі часто містять добре приховане зерно істини, — Орфей говорив таким оксамитовим голосом, наче хотів, щоб Реза смакувала кожне слово, — що людина, до серця якої доторкалися білі жінки, — він зробив невеличку, ефектну паузу, — може покликати їх будь-коли. Не треба ані вогню, яким користався Вогнерукий, ані страху перед смертю, а тільки знайомий їм голос, тільки знайомі їхнім пальцям удари серця… і вони з’являються! Думаю, ти здогадалась, якої плати я прагну. Я хочу, щоб в обмін за слова, які я маю написати, твій чоловік покликав білих жінок. Тоді я зможу розпитати їх про Вогнерукого.

Фарид затамував віддих. Йому здавалося, ніби він підслухав, як укладає угоди сам диявол. Він не знав, ні що йому думати, ні що відчувати. Обурення, надію, страх, радість… Усі ці почуття змішалися в його серці. Але зрештою одна думка прогнала решту: Орфей поверне Вогнерукого! Він таки поверне його!

Унизу в кабінеті була така тиша, що Фарид зрештою замість вуха приклав до дірки око. Але побачив тільки старанно зачесаний проділ у білявому Орфеєвому волоссі. Поряд із Фаридом став навколішки Яшма, на його обличчі проступала тривога.

— Найкраще йому спробувати на якомусь цвинтарі. — Орфеїв голос був такий упевнений, наче він уже уклав угоду. — Там білі жінки, якщо вони справді покажуться, привернуть до себе менше уваги, а шпільмани змогли б скласти разючу пісню про цю найостаннішу Сойчину пригоду.

— Ти огидний, не менш огидний, ніж казав Мо! — Резин голос тремтів.

— Ох, невже він казав таке? Вважаю це за комплімент. І знаєш що? Я думаю, він охоче погукає їх! Про це можна написати розкішну героїчну пісню! Пісню, що оспіває його дивовижну відвагу й чари його голосу.

— Погукай їх сам, якщо хочеш розмовляти з ними.

— Що ж, на жаль, я не можу. Думаю, я досить ясно…

Фарид почув, як хряпнули двері. Реза пішла! Він схопив Яшму, пробрався крізь Орфеєве вбрання й побіг сходами вниз. Ос був такий приголомшений, коли Фарид промчав повз нього, що навіть забув перечепити його. Реза стояла вже у вестибюлі. Бріана саме подавала їй плащ.

— Благаю тебе! — Фарид загородив Резі дорогу до дверей. Він знехтував неприязний погляд Бріани й переляканий зойк Яшми, що мало не впав з його плеча. — Благаю тебе! Чарівновустий і справді може покликати їх?! Нехай тільки покличе, а потім Орфей запитає їх, як можна повернути Вогнерукого! Ти ж, певне, хочеш, щоб він повернувся, так? Він захистив тебе від Каприкорна. Задля тебе він прокрався у в’язницю Сутінкового замку. Його вогонь урятував вас усіх, коли Баста послав вас на Змієву гору!

Баста, Змієва гора… Пам’ять на мить оглушила Фарида, наче смерть знову вчепилася за нього.

Але потім Фарид, затинаючись, заговорив знову, дарма що Резине обличчя й далі було незворушне:

— Благаю тебе! Адже тепер уже не так, як тоді, коли Чарівновустого поранили… з ним тепер не станеться ніякого лиха. Таж він Сойка!

Бріана глянула на Фарида так, немов він відбився глузду. Вона, як і решта, вважала, що Вогнерукий зник назавжди, а Фарид ладен за нього повбивати всіх!

— Я даремно прийшла сюди! — Реза спробувала відсунути Фарида, але він схопив її за руки.

— Він має тільки погукати їх! — крикнув він їй. — Спитай його!

Але Реза знову відпихнула Фарида, і цього разу так брутально, що він ударився об стіну, а скляний чоловічок учепився за його курточку.

— Якщо ти розповіси Мо, що я була тут, — проказала вона, — тоді я присягну, що ти брешеш!

Реза вже стояла у відчинених дверях, як її зупинив Орфеїв голос. Мабуть, він уже стояв якийсь час угорі на сходах, чекаючи, поки скінчиться суперечка. Ос стояв позаду нього з незворушним обличчям, яким воно завжди ставало, коли гевал не розумів, про що йдеться.

— Нехай іде! Вона не хоче, щоб їй допомогли, — зневажливо цідив кожне слово Орфей. — Твій чоловік загине в цьому сюжеті. Ти знаєш про це, бо інакше не прийшла б. Феноліо, мабуть, ще сам устиг написати підходящу пісню, перше ніж у нього скінчилися слова: «Смерть Сойки», зворушливу й дуже драматичну, героїчну, як і годиться для такого персонажа, але в кінці, звичайно, немає слів «І вони жили щасливо аж до смерті». А втім, як і завжди, і Свистун сьогодні вже проспівав перший куплет. Який спритник — для такого шляхетного розбійника сплів мотузку з материнської любові. Хіба існує більш убивчий матеріал? Твій чоловік, звичайно, найгероїчніше полізе в зашморг, із не меншим запалом, з яким грає роль, написану Феноліо, і його смерть стане темою ще однієї пісні, що аж серце краятиме. А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя.

Орфеїв голос так яскраво змалював описану картину що Фаридові здалося, ніби він бачить, як кров Чарівновустого тече по замкових мурах, а Реза стояла у дверях з опущеною головою, наче Орфеєві слова зламали їй карк.

Сюжет Феноліо на мить, здавалося, затамував віддих.

Зрештою Реза підняла голову і глянула на Орфея.

— Проклін тобі! — мовила вона. — Як я хотіла б мати змогу погукати білих жінок, щоб вони одразу забрали тебе!

Реза спустилася сходами на вулицю й пішла так невпевнено, ніби їй підгиналися ноги, проте ні разу не озирнулася.

— Зачини двері, холодно! — наказав Орфей, і Бріана зачинила. Та Орфей і далі стояв на сходах і дивився на зачинені двері.

Фарид невпевнено глянув на Орфея:

— Ти справді віриш, що Чарівновустий може покликати білих жінок?

— Ага, ти підслухав! Добре.

Добре? Що він тепер надумав?

Орфей пригладив своє біляве волосся:

— Ти, безперечно, знаєш, де ховається Мортимер, еге ж?

— Таж ні! Ніхто…

— Тільки не бреши мені! — казав далі Орфей. — Піди до нього і скажи йому, чому його дружина приходила до мене, і запитай, чи готовий він заплатити ціну, якої я вимагаю за свої слова. Якщо хочеш знову побачити Вогнерукого, принеси мені позитивну відповідь. Зрозумів?

— Вогнеходець мертвий! — У голосі Бріани навіть не чулося, що вона говорить про свого батька.

Орфей тихенько засміявся.

— Що ж, красунечко, Фаридові білі жінки теж дозволили бавитися з собою. А чом би їм не спробувати ще раз? Треба тільки зробити цю угоду привабливою для них, і я, здається, вже знаю як. Це як рибу ловити. Головне — знайти правильну наживку.

Яка тут має бути наживка? Що є пожаданішим для білих жінок, ніж Вогнеходець? Фарид волів не знати відповіді. Він хотів думати тільки про одне: можливо, це все ще скінчиться добром. Тож Орфея, мабуть, привели сюди слушно…

— Ну, чому ти й досі тут? Рушай! — гукнув йому згори Орфей. — А ти, — звернувся він до Бріани, — принеси мені чогось поїсти. Думаю, настав час для нової пісні про Сойку. І цього разу її напише Орфей!

Фарид чув, як Орфей, повертаючись до кабінету, щось мугикав.

Солдатські руки

Коли Реза поверталась до стайні, де лишила коня, Омбра більше скидалася на місто мертвих, і, йдучи серед тиші між будинками, вона знову і знову чула Орфеїв голос, що проказував ті самі слова, і то так виразно, наче він сам ступав позаду: «А ти, коли його голова стирчатиме на піці над замковою брамою, сподіваюся, пригадаєш, що я міг зберегти йому життя». Сльози майже засліпили її, поки вона пленталася крізь ніч. Що діяти? Що їй тепер робити? Повернутися? Ні, ніколи.

Реза зупинилася.

Де вона? Омбра — кам’яний лабіринт, а роки, коли вузькі вулички були добре знайомі їй, давно вже минулися.

Коли Реза пішла далі, їй у вухах відлунювали власні кроки. Вона й досі була взута в ті самі чоботи, як і тоді, коли Орфей прочитав про неї та Мо. Одного разу він мало не вбив його. Невже вона забула?

Сичання над головою змусило її здригнутися. Далі почулося глухе потріскування, і ніч над замком запалала яскраво-червоною барвою, вогонь сягнув неначе до небес. Ворон розважав Миршавця та його гостей, підживлюючи вогонь алхімічною отрутою і злом, аж поки язики полум’я пригинались і падали, замість танцювати, як у Вогнерукого.

Вогнерукий. Так, вона б теж хотіла, щоб він повернувся, і їй стигло серце, коли вона уявляла собі, що він лежить серед мертвих. Але ще більше воно стигло на думку, що білі жінки знову простягнуть свої руки до Мо. І все-таки, хіба вони однаково не схоплять його, якщо він лишиться в цьому світі? «Твій чоловік загине в цьому сюжеті».

Що робити?

Небо над Резою спалахнуло сірчано-зеленою барвою. Воронів вогонь мав багато барв, і вуличка, якою вона йшла дедалі швидше, виходила на площу, якої вона ще ніколи не бачила. Будинки навколо злиденні. На кожному порозі здихав кіт. Реза безпорадно підійшла до криниці посеред площі і обернулася, почувши позаду кроки. З сутіні між будинками вийшли троє чоловіків. Солдати, в мундирах Змієголова.

— Поглянь, хто це там блукає так пізно? — промовив один, тимчасом як решта, ступивши кілька кроків, загородили їй шлях. — Хіба я не казав вам? В Омбрі можна знайти і щось цікавіше, ніж вогненні забавки Ворона.

Резо, що тепер? Вона мала при собі ніж, але яка з нього користь проти трьох мечів, а один солдат мав ще й арбалет. Резі надто часто доводилося бачити, які вбивчі його стріли. Резо, треба було вдягти чоловіче вбрання! Хіба Роксана не казала тобі раз по раз, що в Омбрі жодна жінка, як споночіє, за поріг не виходить, боячись Миршавцевих людей?

— Ну? Твій чоловік, напевне, загинув, як і решта, еге ж? — Солдат, що стояв перед нею, був десь такий заввишки, як і вона, але два інші були вищі від нього на цілу голову.

Реза глянула на будинки, але хто прийде рятувати її? Феноліо жив на іншому краї Омбри, а Орфей, навіть якби почув її звідси, — чи допоміг би він їй разом зі своїм здоровилом-слугою, якщо вона відмовилася укласти угоду з ним? Резо, спробуй! Кричи! Можливо, бодай Фарид прибіжить на допомогу. Але голос уже не слухався її, як давніше, коли вона вперше загубилася в цьому світі…

У навколишніх будинках світилося тільки одне вікно. Стара жінка вистромила голову і мерщій відсахнулася, побачивши солдатів. «Невже ти забула, з чого створено цей світ?» — Резі здалося, ніби вона чує голос Мо. Та якщо він справді складається тільки зі слів, що ті слова кажуть про неї? «Але була одна жінка, яка двічі заблукала в цьому світі серед літер, і другого разу вона вже не повернулася…»

Двоє солдатів тепер стояли в неї за плечима. Один з них схопив її за стегна. Це сталося так швидко, наче про цю подію вона вже десь колись читала… Припини тремтіти! Вдар його, видуши йому пальцями очі! Хіба Меґі недавно не розповідала тобі, як треба боронитися в разі, коли з нею станеться щось таке? Найменший з трьох підступив до неї з масною, сповненою сподівань посмішкою на тонких губах. Цікаво, як воно — радіти, що тебе хтось боїться?

— Відчепіться! — Принаймні голос послухався її. Такий голос, мабуть, не часто можна почути вночі в Омбрі…

— Чого б це? — Від солдата позаду тхнуло Вороновим вогнем. Його руки полізли вище, до грудей. Решта двоє реготали, і той сміх був мало не гіршим від пальців, які лапали її. Але крізь сміх Резі здалося, ніби вона чує й інші звуки. Кроки, легенькі, швидкі кроки. Фарид?

— Забери руки! — Реза цього разу крикнула якомога гучніше, проте не її голос змусив солдатів зупинитися.

— Лишіть її! Миттю!

Голос Меґі звучав так по-дорослому, що Реза не одразу збагнула, що то її донька. Меґі вийшла з-поміж будинків не менш упевнено, ніж тоді, коли з’явилася в Каприкорновій фортеці. Але сьогодні на Меґі не було огидного білого вбрання, яке примусила її вдягнути Мортола.

Солдат, що тримав Резу, опустив руки, мов хлопець, застуканий на гарячому, але, побачивши, що з пітьми виходить лише дівчина, заходився лапати ще брутальніше.

— Ще одна? — обернувся найменший, прицінюючись до Меґі. — Ну, тим краще. Бачите їх? Хіба я не казав вам про Омбру, що це кубло, де повно жінок?

Безглузді останні слова. Чорний Принц метнув йому в спину ножа. Мов тіні, що раптом ожили, Принц разом з Мо виринули з пітьми. Солдат, що тримав Резу, щосили пхнув її вперед і дістав меча. Він криком застеріг другого, але Мо вбив їх обох так швидко, що Резі здалося, ніби вона не встигла й дихнути. Коліна їй підігнулися, і вона була змушена зіпертися на найближчу стіну. До неї підбігла Меґі й занепокоєно запитала, чи вона не поранена. А Мо тільки глянув на неї.

— Ну? Феноліо вже пише? — лише запитав він.

Мо знав, чому вона приїхала сюди. Ще б пак.

— Ні! — прошепотіла вона. — Ні, він уже нічого не напише. Ані він, ані Орфей.

Як він глянув на неї! Наче не знав, чи можна їй вірити. Ще ніколи він не дивився на неї так. Потім мовчки обернувся й допоміг Чорному Принцові затягти тіла у завулок.

— Ми пройшли крізь ручай Фарбарів! — прошепотіла їй Меґі. — Мо і Принц повбивали там варту.

Резо, скільки трупів. І тільки тому, що ти хотіла додому. Всюди на бруківці темніла кров, і, коли Мо відтягував солдата, що лапав її, їй здавалося, ніби його очі й досі дивляться на неї. Чи їй шкода його? Ні. Але вона здригнулася, чуючи, як донька каже про трупи як про щось звичайне й незначуще. А Мо? Що він відчуває? Невже нічого? Вона побачила, як він плащем одного з солдатів стер кров зі свого меча і глянув на неї. Чому вона вже не може нічого прочитати в його очах, як давніше?

Бо бачила перед собою Сойку. І цього разу сама покликала його.

Шлях до ручаю Фарбарів видавався безкінечним. Над ними в небі й далі спалахував Воронів вогонь, двічі вони були змушені ховатися від гурту п’яних солдатів, аж поки їм ударив у ніс ядучий сморід Фарбарського болота. Коли вони підійшли до ручаю, яким стічні води крізь ґрати в міському мурі стікали до річки, Реза затулила собі рукавом рот і ніс, а коли пішла вслід за Мо по болоту, їй стало так зле, що вона насилу змогла набрати повітря в груди, щоб пролізти у воді під ґратами.

Чорний Принц допоміг Резі вибратися на берег, і вона побачила між кущами одного з убитих вартових. Беззоряної ночі кров на його грудях скидалася на чорнило, і Реза заплакала. Вона плакала невпинно й не могла стримати сльози навіть тоді, коли вони дійшли до річки, де їм довелося змити з себе сморідні води й прополоскати одяг.

Двоє розбійників чекали з кіньми внизу на березі, там, де купалися німфи, а омбрійські жінки сушили білизну на пласкому прибережному камінні. Був там і Дорія, але без свого дужого брата. Побачивши, яка мокра Меґі, він накинув їй на плечі свій розстебнутий плащ. Мо допоміг Резі сісти на коня, але й далі не озивався до неї. Від його мовчанки вона мерзла ще більше, ніж від мокрого одягу, і не він, а Чорний Принц приніс їй якесь укривало. Чи сказав йому Мо, чого вона хотіла в Омбрі? Ні, звичайно, ні. Як він пояснив би, яку силу мають слова в цьому світі?

Навіть Меґі знала, чому мати поїхала до Омбри. Реза подивилась їй у вічі. Вони були пильні, немов донька стривожено запитувала, що вона вчинить далі. А що, як Меґі дізнається, що вона ходила й до Орфея? Чи зрозуміє вона, що причиною був тільки страх за батька?

Перше ніж вони рушили далі, почав накрапати дощ. Вітер жбурляв їм в обличчя крижані краплини, а над замком здіймалося таке темно-червоне сяєво, немов Ворон посилав їм навздогін засторогу. Дорія з наказу Принца лишився замітати сліди, і Мо поїхав уперед. Коли він раз обернувся, то дивився на Меґі, а не на неї, і Реза була вдячна дощеві, який нікому не давав побачити сліз на її обличчі.

Безсонна ніч

— Пробач мені, — щиро мовила Реза.

«Пробач мені». Два слова, і вона раз у раз шепотіла їх, але Мо відчував за ними, що вона думала насправді: вона знов ув’язнена. Каприкорнова фортеця, гірське село, тюрма в Сутінковому замку — скільки в’язниць. А тепер її цупко тримає книжка, та сама книжка, що якось уже полонила її. І коли вона спробувала відчепитися від неї, книжка притягла її назад.

— І мені пробач, — мовив він, і повторив ці слова не менше, ніж вона, хоча знав, що вона чекала зовсім інших слів: «Гаразд, Резо, повертаймося. Невдовзі ми з'ясуємо як!» Але він нічого не сказав, і невимовлені слова породили мовчанку, добре відому їм відтоді, як Реза втратила голос.

Зрештою вони лягли спочивати, хоча надворі вже сіріло, бо були виснажені страхом, який опанував їх обох, і тим, чого вони не сказали одне одному. Реза швидко заснула, і, дивлячись на її сонне обличчя, Мо пригадав роки, коли він із тугою сподівався мати коли-небудь змогу дивитись, як вона спить. Але навіть ця думка не заспокоїла його, і зрештою він лишив Резу саму з її сновиддями.

Мо ступив у ніч, пройшов повз вартових, що відсахнулися від сморідного духу фарб, яким і досі тхнув його одяг, і пішов уздовж ущелини, де містився табір, немов Чорнильний світ міг підказати йому, що діяти, якщо він слухатиме досить уважно.

А про дії, яких прагнув він сам, Мо знав аж занадто добре…

Зрештою він сів над ставком, що колись був велетневим слідом, і придивлявся до дракончиків, які роїлися над каламутною водою. В цьому світі існували маленькі крилаті дракончики, і Мо полюбляв сидіти тут, придивлятися до їхніх химерних постатей і уявляти собі, яким великим мав бути велетень, щоб лишити такий слід. Кілька днів тому він разом з Меґі зайшов до одного ставка, щоб з’ясувати глибину сліду. Він засміявся, згадавши про це, дарма що йому було не до сміху. В душі він і досі відчував здригання, яке полишає вбивство.

Цікаво, а Чорний Принц відчуває його після довгих років розбишацького життя?

Ранок вставав, вагаючись, наче змішував чорнило з молоком, і Мо не міг сказати, як довго він просидів, чекаючи, поки світ Феноліо скаже йому, що буде далі, як раптом до нього тихенько озвався знайомий голос.

— Ти не мусиш бути сам! — сказала Меґі й сіла поряд із ним на білу від паморозі траву. — Небезпечно відходити так далеко від варти.

— А ти? Я мав би бути суворішим батьком і забороняти тобі бодай на один крок відходити без мене від табору.

Меґі поблажливо усміхнулася і обняла батькові коліна:

— Дурниці! Я завжди маю з собою ніж. Фарид навчив мене орудувати ним.

Якою дорослою видається його донька. Він просто йолоп, що завжди прагне захищати її.

— Ти помирився з Резою?

Стурбований погляд Меґі збентежив Мо. Інколи було б набагато легше, якби він жив сам із донькою.

— Авжеж. — Мо випростав палець, і на нього опустився дракончик, що, здавалося, був із синьо-зеленого скла.

— Ну? — запитально дивилась на нього Меґі. — Вона просила обох, правда? І Феноліо, і Орфея.

— Так. Проте сказала, що не домовилася з жодним. — Дракончик вигнув тоненьке тіло. Воно було вкрите маленькими лусочками.

— Звичайно, ні. А що вона думала? Феноліо вже не пише, а Орфей дорого коштує. — Меґі зневажливо наморщила чоло.

Усміхнувшись, Мо розгладив його:

— Припини, інакше лишаться зморшки, а це було б трохи зарано, еге ж? — Як він любив її обличчя! Як любив. І хотів, щоб воно було щасливе. Більш нічого він не хотів так у світі.

— Меґі, скажи мені чесно. — Донька вміла брехати набагато краще, ніж він. — Ти теж хочеш назад? — Вона опустила голову і пригладила рівні коси за вухами. — Меґі! — Донька й далі не дивилась на нього.

— Не знаю, — тихо відповіла вона нарешті. — Можливо. Дуже важко так часто відчувати страх — страх за тебе, страх за Фарида, страх за Чорного Принца, за Батиста, за Здорованя, і, — вона підвела голову і глянула на батька, — знаєш, Феноліо написав сумну оповідь. Можливо, від цього й усе лихо. Просто сюжет такий…

Атож, сюжет… Але хто переповів його? Феноліо — ні. Мо глянув на іній на своїх пальцях. Холодний і білий. Як білі жінки… Інколи він прокидався, бо йому причувалося, ніби він чує їхній шепіт. Інколи знову відчував їхні холодні пальці на своєму серці, а інколи, так, інколи він майже прагнув побачити їх знову.

Мо глянув угору на дерева — чимдалі від усього білого. Сонце вже пробилося крізь ранковий туман, і на майже голому гіллі спалахнули, немов тьмяне золото, останні листочки.

— А що з Фаридом? Хіба він — не причина лишитись?

Меґі опустила голову, докладаючи всіх зусиль, щоб її голос видавався байдужим:

— Фаридові однаково, чи я тут. Він думає тільки про Вогнерукого. А відколи той загинув, стало ще гірше.

Бідолашна Меґі. Закохалася не в того юнака. Але відколи кохання запитує про таке?

Меґі, знову подивившись на батька, щосили намагалася приховати свій смуток:

— А ти що думаєш, Мо? Елінор скучила за нами?

— За тобою і матір’ю — безперечно. А за мною — не знаю. — Він удав голос Елінор: — «Мортимере! Ти не поставив Дікенса на місце. І як таке може бути, що я мушу пояснювати палітурникові, що в бібліотеці не їдять мармеладу?»

Меґі засміялася. Що ж, принаймні звеселіла. День у день її дедалі важче розсмішити. Але наступної миті її обличчя знову споважніло:

— Я дуже скучила за Елінор. Я скучила за її домом та бібліотекою й кав’ярнею над озером, куди вона завжди водила мене їсти морозиво. Я скучила за твоєю майстернею й тим, як ти водив мене вранці до школи і по дорозі перекривляв, як Елінор і Даріус сваряться між собою, а також за моїми подружками, які завжди любили ходити до мене, бо ти вмів розсмішити їх… Я б так хотіла розповісти їм про все, що сталося з нами, навіть коли вони, природна річ, не повірять жодному моєму слову. А втім, певне, можна взяти з собою як доказ скляного чоловічка.

Якусь мить Меґі видавалася далекою, дуже далекою, немов її повернули назад не слова Феноліо чи Орфея, а її власні. Проте батько й донька і далі сиділи на березі ставка серед омбрійських пагорбів, і одна фея залетіла Меґі в коси і шарпнула їх із такою силою, що дівчина аж зойкнула, і Мо чимшвидше прогнав дрібну істоту. То була одна зі строкатих фей, Орфеєве створіння, і Мо здавалося, ніби на її крихітному обличчі він побачив відбиток зла, притаманного її творцеві. Зі щасливим хихиканням фея понесла свою біляву здобич-волосинку до гнізда, що, як і вона, теж мінилося всіма барвами. На відміну від блакитних фей, Орфеєві створіння, коли надходила зима, не впадали в сплячку. Здоровань навіть стверджував, що вони обкрадають своїх блакитних родичок, коли ті сплять у гніздах.

На віях у Меґі висіла сльозина. Можливо, фея була причиною, а може, що інше. Меґі ледь помітно стерла її рукою.

— Отже, ти хочеш назад.

— Ні. Я таки кажу, що не хочу! — Якою нещасливою видавалася Меґі. — Що станеться з Феноліо, коли ми просто підемо? А що думатиме Чорний Принц, і Здоровань, і Батист? Що станеться з ними? А що з Мінервою та її дітьми, Роксаною і… Фаридом?

— І що? — запитав Мо. — Як сюжет розвиватиметься далі без Сойки? Свистун забере дітей, бо матері в розпачі не знайдуть йому Сойки. Чорний Принц, звичайно, спробує врятувати дітей, він буде справжнім героєм цього сюжету і добре гратиме свою роль. Але він уже надто довго грав героя, він утомлений, і йому бракує людей. Отож панцерні солдати вб'ють одного за одним його і всіх, хто йшов за ним: Батиста, Здорованя і Дорію, Ґекона і Хапала, — а втім, цих двох, здається, не шкода. Потім Свистун, напевне, прожене Миршавця під три чорти і якийсь час сам пануватиме в Омбрі. Орфей припише йому єдинорога або кілька бойових машин… Авжеж, вони безперечно сподобаються Свистунові. Феноліо з горя зіп'ється до смерті. А Змієголов буде безсмертним і коли-небудь пануватиме над народом небіжчиків. Думаю, десь такий і буде кінець. Чи як?

Меґі подивилася на батька. В ранковому промінні її коси видавалися золотим прядивом. Резині коси мали такий самий відтінок, коли він уперше побачив її в домі Елінор.

— Так, можливо, — тихенько відказала Меґі. — Але чи справді сюжет матиме інший кінець, якщо Сойка лишиться? Як він, сам-один, зможе довести його до доброго кінця?

— Сойко! — Дві жаби злякано стрибнули у воду, коли Здоровань прокладав собі шлях крізь підлісок.

Мо випростався.

— Мабуть, не треба кричати це ім'я на весь ліс, — мовив він стишеним голосом.

Здоровань так перелякано озирнувся, наче між деревами вже стояли панцерні солдати.

— Вибач, — пробурмотів він. — Так рано моя голова ще не працює, та й потім, учорашнє вино… Прийшов хлопець. Ти знаєш його, він працює в Орфея, а Меґі… — Він замовк, помітивши погляд дівчини. — Ох, завжди я верзу нісенітниці, справжнісінький йолоп! — застогнав він і затулив руками своє кругле обличчя. — Просто йолоп. Але слова вже вихопились. Я нічого не міг змінити!

— Фарид. Він зветься Фарид. Де він? — Обличчя Меґі проясніло, хоч як вона намагалася видаватися байдужою.

— Атож, Фарид. Дивне ім'я. Наче з пісні, правда? Він у таборі. Але хоче говорити з твоїм батьком.

Сміх Меґі урвався не менш раптово, ніж почався. Мо обняв її за плечі, але любовної туги батьківські обійми не погамують. Клятий хлопець!

— Він страшенно збуджений. Його віслюк ледве стоїть на ногах, так швидко він мчав. Він розбуркав увесь табір. «Де Сойка? Мені треба поговорити з ним!» Більш нічого ми не почули від нього.

— Сойка! — Голос Меґі ще ніколи не звучав із такою гіркотою. — Я вже сотні разів казала йому, щоб він не називав тебе так. Який йолоп!

Але серце хіба запитує про це?

Лихі слова

— Даріусе! — Голос Елінор був нестерпно владний.

Він звучав страхітливо — буркотливо, роздратовано, нетерпляче… Раніше він не був такий, правда?

У Даріуса мало не випала книжка, яку він щойно приніс, і собака підняв голову від килимка, купленого, щоб той остаточно не зіпсував дерев’яної підлоги своєю липкою слиною. Не кажучи вже про те, що на тій слині хтось усякчас послизався.

— Де той Дікенс, якого ми купили минулого тижня? Нехай йому біс, скільки часу тобі потрібно, щоб поставити книжку на місце? Невже тобі платять за те, щоб ти сидів у моєму кріслі й читав? Признайся, що ти сидиш у ньому, коли мене тут немає.

Ох, Елінор. Як вона ненавиділа слова, які злітали з її вуст, гіркі та ядучі, слина її нещасливого серця.

Даріус опустив голову, як і завжди, коли не хотів, щоб вона бачила, який він ображений.

— Елінор, він там, де й має бути, — відповів Даріус оксамитним голосом, який ще збільшив її несамовитість. От з Мортимером можна було з насолодою сваритися, а Меґі була справжня маленька войовниця. Але Даріус! Навіть Реза більше суперечила їй, дарма що не могла говорити.

Совоокий боягуз. Чому він не свариться? Чому він не кидає їй під ноги книжок, які так віддано пригортає до своїх курячих грудей, наче має боронити їх від неї?

— Там, де й має бути? — повторила вона. — По-твоєму, я знову не вмію читати?

Як тривожно зиркнув на неї той дурнуватий пес. Потім, невдоволено загарчавши, опустив на килим масивну голову.

Але Даріус поклав принесений стос книжок на найближчу шафку й підступив до полиці, де Дікенс займав досить широкий проміжок між Дефо і Дюма (просто Дікенс написав забагато романів), і впевнено витяг книжку, про яку запитувала Елінор.

Без жодного слова Даріус тицьнув її в руки Елінор. Відтак заходився сортувати книжки, з якими прийшов до бібліотеки.

Як по-дурному. Як по-дурному все сталося, і Елінор ненавиділа себе за почуття, які опанували її. Було не сумно, а набагато гірше.

— Вона в поросі!

Припини, Елінор! Але вона не могла. Слова просто вилітали з її вуст:

— Коли ти востаннє протирав порох із книжок? Невже і про це я сама маю дбати?

Даріус і далі працював, обернувшись до неї неширокою спиною. Він вислухав ті слова так незворушно, наче то була незаслужена кара різками.

— Що це? Невже тобі, йолопе, вже заціпило? Інколи я запитую себе, навіщо взагалі тобі мова?! Мортола мала б відібрати її в тебе, а не в Рези, вона й німа була красномовніша від тебе!

Даріус поклав на полицю останню книжку, поправив іншу і одразу рішучим кроком пішов до дверей.

— Даріусе! Вернися!

Він навіть не обернувся.

Ну, клятий! Елінор поспішила за ним, з Дікенсом у руці, що, як вона була змушена визнати, був не дуже запорошений. А щоб уже бути зовсім чесною — на ньому не було й порошиночки. «Звичайно, ні, Елінор, — думала вона. — Ніби ти не знаєш, із якою ревністю Даріус щовівторка й щоп’ятниці вичищає книжки від пороху!» Її прибиральниця завжди кпила з тоненького пензлика, яким він змітав порох.

— Даріусе! Ради Бога, не поводься так!

Жодної відповіді.

Цербер обігнав її на сходах і, висолопивши язика, поглядав на неї з верхньої сходинки.

— Даріусе!

Ім’ям слини дурного пса — де він?

Даріусова кімната містилася поряд із колишнім кабінетом Мортимера. Двері було відчинено настіж, а на ліжку лежала розстебнута валіза, яку вона купила йому для їхньої першої спільної подорожі. Для неї завжди було втіхою купувати книжки разом з Даріусом (і вона була змушена признатися, що він уже застеріг її від багатьох дурниць).

— Що?.. — Яким важким раптом став її лихий язик. — Нехай йому грець, що ти робиш?

Ну, що тут діється? Помилитися годі: Даріус складав до валізи свої нечисленні манатки.

— Даріусе!

Він поклав на ліжко портрет Меґі, який подарувала Реза, блокнот, оправлений руками Мортимера, і закладку, яку Меґі виготовила йому з сойчиних пір’їн.

— Халат! — проказав він здушеним голосом, кладучи до валізи фото батька-матері, що завжди стояло коло його ліжка. — Ти не заперечуєш, якщо я візьму його з собою?

— Що за дурниці? Звичайно, ні! Це подарунок, нехай тобі біс. Але куди ти хочеш його брати?

Цербер зайшов до кімнати й підбіг до тумбочки перед ліжком, де Даріус у шухляді завжди тримав кілька печив.

— Ще не знаю…

Даріус склав халат не менш ретельно, ніж решту одяганок (халат був йому завеликий, але звідки вона мала знати його розмір?), поклав до валізи малюнок, блокнот, закладку й опустив віко. Звичайно, йому не вдалося закрити замок. Він міг бути таким незграбою!

— Розпаковуй! Негайно! Це безглуздя.

Але Даріус похитав головою.

— Господи, невже ти можеш лишити мене саму? — Елінор сама злякалася відчаю у своєму голосі.

— Елінор, ти й зі мною була самотня, — відповів Даріус здушеним голосом. — Ти така нещасна! Я вже не витримую цього!

Дурний пес утратив надію на печиво, обнюхав тумбочку й зупинився коло неї з сумовитими очима. Він має слушність, казали його засльозені собачі очі.

Наче вона сама цього не знала! Вона сама собі вже стала нестерпна. А чи була вона такою раніше — до того, як Меґі, Мортимер і Реза перебрались до неї? Можливо. Але тоді тут були тільки книжки, а вони не скаржаться. Хоча — як бути чесною — до книжок вона ніколи не ставилась так брутально, як до Даріуса.

— Гаразд, заспокойся! — Її голос найсміховиннішим чином затремтів. — Не лишай мене саму. Ти маєш слушність. Чого ти маєш приглядатись, як я день у день стаю щораз нестерпніша і далі сподіваюся, що вони, можливо, якимось дивом повернуться? Може, мені краще застрелитися або втопитися в озері, замість гинути повільно і якнайжалюгідніше? Письменники часом чинять так, і в романах до таких учинків вдавалися не раз.

Як він дивився на неї своїми далекозорими очима (вона б давно мала купити йому нові окуляри. А його теперішні окуляри мали вже сміховинний вигляд). Потім відчинив валізу і глянув на свої речі. Дістав закладку, яку виготовила Меґі, і провів рукою по синіх плямистих пір'їнах. Пір’їнах сойки. Меґі приклеїла їх на смужку блідо-жовтого картону. Закладка така гарненька…

Даріус кашлянув. Він кашлянув тричі.

— Гаразд! — мовив він нарешті, насилу опанувавши голос. — Ти виграла, Елінор. Я спробую. Принеси той аркуш. Бо інакше ти, можливо, і справді коли-небудь застрелишся.

Що? Що він сказав? Серце Елінор несамовито закалатало, немов хотіло випередити її й податись у Чорнильний світ, до фей, до скляних чоловічків і до тих, кого вона любить, і то набагато більше, ніж будь-яку книжку.

— Ти думаєш?..

Даріус кивнув головою так безпорадно, як воїн, що бився не в одній битві.

— Так, — мовив він. — Так, Елінор.

— Несу! — обернулась Елінор.

Усе те, що протягом останніх тижнів свинцевим тягарем лежало на її серці й перетворювало її на стареньку бабусю, все минулося! Зникло без сліду.

Проте Даріус гукнув її назад:

— Елінор! Нам треба взяти ще й кілька блокнотиків Меґі і… таку практичну річ, як… як, скажімо, запальничку.

— …і ніж! — додала Елінор. Зрештою, там, куди вона хотіла піти, був Баста, а Елінор заприсяглася, що, зустрівши його наступного разу, матиме ніж у руці.

Вона мало не впала на сходах — так-бо квапилася потрапити назад до бібліотеки. Цербер скакав за нею, збуджено хекаючи. Може, якоюсь частиною свого собачого серця він здогадувався, що потрапить туди, де зник його колишній господар?

Він спробує! Він спробує! Про щось інше Елінор не могла й думати. Вона не думала про Резин утрачений голос, про дерев’яну ногу Кокереля або Пласконосове скривлене обличчя.

«Все буде добре, — думала вона, беручи з шафи аркуш з Орфеєвими словами. — Цього разу тут немає Каприкорна, щоб наганяти страх на Даріуса. Цього разу він читатиме дивовижно. О Господи, Елінор, ти знову побачиш їх!»

Клюнуло

Коротун, навряд чи вдвічі більший за скляного чоловічка, і аж ніяк не такий волохатий, як Туліо, ні, він повинен мати шкіру білу, як алебастр, трохи завелику голову й криві ноги. Що ж, принаймні Миршавець завжди точно знає, чого він хоче, дарма що тепер, відколи Свистун у місті, його замовлення значно порідшали. Орфей якраз міркував, яке волосся має бути в коротуна — руде, як у лисиці, чи біле, як в альбіноса, у двері саме постукав Ос і, почувши «Заходь», просунув голову в кабінет. Ос мав огидні манери за столом і неохоче вмивався, але про те, що треба стукати, не забував.

— Пане, ще один лист для вас!

Гах. Мабуть, було б непогано назвати його так? Пане…

Ос увійшов, нахилив голомозу голову (інколи він перегравав, удаючи покірність) і подав Орфеєві запечатаний папір. Папір? Дивна річ. Звичайно витончене панство присилало свої замовлення на пергаменті, та й печать була незнайома йому. Що ж, як і завжди. Це вже третє замовлення за цей день, справи йдуть добре. Навіть приїзд Свистуна нічого не змінив. Цей світ, здається, просто створено для нього! Хіба він не знав про це від самого початку, ще тоді, коли вперше спітнілими учнівськими руками розгорнув книжку Феноліо? Тут його за майстерні вигадки вже не запроторюють до в’язниці як брехуна і шахрая, тут цінують його талант, і вся Омбра вклоняється, коли він у своєму гарному вбранні походжає по ринку. Казково.

— Від кого лист?

Ос стенув сміховинно широкими плечима:

— Не знаю, пане. Мені його дав Фарид.

— Фарид? — Орфей випростався. — Чому ти одразу не сказав?

Він похапцем видер лист із незграбних пальців.

«Орфею (звичайно, Сойка не писав „любий“ або „вельмишановний“, він ніколи не брехав у звертаннях!), Фарид повідомив мені, чого ти вимагаєш за слова, про які просила моя дружина. Я пристаю на твої умови».

Орфей прочитав ті слова тричі, чотири, п'ять разів, але й справді, там стоїть чорним по білому:

«Я пристаю на твої умови».

Палітурник клюнув! Невже так легко?

Так! Чом би й ні?! Герої дурноголові. Хіба він не казав цього завжди? Сойка потрапив у сильце, а тепер треба тільки зашморгнути його. Потрібне перо, трохи чорнила… і його вуста.

— Вийди! Я хочу бути сам! — звелів він Осові, що нудьгував коло нього й закидав обох скляних чоловічків горіхами. — І забери Яшму!

Орфей знав, що він надто голосно розмовляє сам із собою, коли намагається зосередитись, отже, той скляний чоловічок має вийти з кімнати. Яшма надто часто сідав Фаридові на плече, а про те, що Орфей надумав тепер писати, хлопець нізащо не повинен дізнатися. Хоча той дурний парубійко прагнув повернути Вогнерукого ще дужче, ніж він сам, усе-таки є сумніви, чи захоче він задля цього пожертвувати батьком своєї коханої. Ні. Фарид захоплювався Сойкою майже так само, як і решта.

Айзенґлянц зловтішно подивився на брата, коли Ос м’ясистим пальцем забрав Яшму з письмового столу.

— Пергаменту! — наказав Орфей, тільки-но зачинилися двері за обома, і Айзенґлянц запопадливо заходився розстеляти на столі найкращі аркуші.

Орфей, проте, підступив до вікна і глянув на пагорби, з яких начебто прийшов Сойчин лист. Чарівновустий, Сойка — йому дали величні імена, і Мортимер таки набагато шляхетніший і сміливіший за нього, але хитрощами той взірець чесноти аж ніяк не міг помірятися з ним, від чесноти людина дурнішає.

«Орфею, подякуй його дружині! — думав він, походжаючи по кімнаті з кутка в куток (коли думаєш, немає нічого кращого за ходьбу). — Якби дружина не боялася так утратити його, ти, мабуть, ніколи не мав би потрібної приманки!»

Ох, це фантастично! Його найбільший тріумф! Єдиноріг, коротуни, барвисті феї — це все непогано, проте ніщо порівняно з тим, що він здійснить тепер! Він поверне з того світу Вогнехідця. Він, Орфей. Хіба це його прибране ім’я пасувало йому коли-небудь краще? Але Орфей буде хитріший за співця, в якого він украв це ім’я. На місце Вогнехідця він пошле когось іншого і подбає, щоб той не повернувся.

— Вогнерукий, чи чуєш ти мене в холодному краї, де ти тепер? — шепотів Орфей, тимчасом як Айзенґлянц ревно мішав чорнило. — Я зловив приманку, яка визволить тебе, — найдивовижнішу у світі приманку, прикрашену найпишнішими блакитними пір’їнами!

Орфей замугикав собі під ніс, як і завжди, коли був задоволений собою, і знову взяв до рук Мортимерів лист. Що там іще пише Сойка?

«Станеться так, як ти просиш (присягаюся копитом диявола, він уже пише в стилі прилюдних оголошень, мов розбійники давніх часів): я спробую прикликати білих жінок, а ти натомість напишеш слова, які знову повернуть мою дружину й доньку в дім Елінор. Щодо мене, я приєднаюся до них згодом».

Ти ба… Що це?

Орфей приголомшено опустився на ліжко. Мортимер хоче лишитися? Чому? Бо після Свистунової погрози його шляхетне героїчне серце не дозволяє йому потай утекти звідси? Чи, може, просто дуже подобається грати розбійника?

— Що ж, як і завжди, шляхетний Сойко, — тихо проказав Орфей (ох, як він любив звук свого голосу!), — геть усе буде зіграно інакше, ніж ти уявляєш собі. Бо Орфей має на тебе власні плани!

Шляхетний бовдур! Чи дочитав він до кінця бодай якийсь роман про розбійників? Немає ніякого щасливого кінця для Робіна Ґуда, ніякого — для Анджело Дуки, для гицелів і як їх там іще називають. Чого ж має бути такий кінець для Сойки? Ні. Він мусить зіграти ще одну роль: приманки на гачку, і то ласої, — і буде приречений на смерть.

«І я напишу йому останню пісню! — думав Орфей, сягнистим кроком походжаючи по кімнаті й немов уже відчуваючи пальцями ніг потрібні слова. — Люди, слухайте найдивовижнішу розповідь про Сойку, що забрав від смерті Вогнехідця і сам, на жаль, загинув. Аж серце крається. Пропав, як Робін Ґуд, що загинув через зрадливу черницю, і як Дука, що сконав на шибениці поряд із мертвим товаришем і з катом на плечах, що гнав його до смерті. Навіть Феноліо не зміг би написати її по-іншому».

Ох, це ще не кінець цього листа? Що він пише далі, цей найшляхетніший розбійник? «Вивісь у вікні синю тканину, якщо ти вже напишеш ті слова (як романтично! Справжнісінький розбійницький еталон. Здається, він дедалі більше перетворюється на ту постать, яку викроїв йому Феноліо!), тоді наступної ночі я зустрінуся з тобою на цвинтарі шпільманів. Фарид знає, де той цвинтар. Приходь сам, щонайбільше візьми одного слугу. Я знаю, в яких тісних стосунках ти перебуваєш із новим намісником, тож ти побачиш мене тільки тоді, коли я буду певен, що з тобою немає нікого з його людей. Мортимер» (Ти ба, він і досі підписується своїм давнім ім’ям. Кого він хоче цим одурити?)

«Приходь сам! О, так! Я прийду сам, — думав Орфей. — Адже ти не побачиш слів, які я вже вишлю наперед!»

Орфей згорнув листа й кинув його під письмовий стіл.

— Айзенґлянце, готове все? Десяток загострених пер, чорнило, вимішане протягом шістдесяти п’яти вдихів і видихів, аркуш щонайкращого пергаменту?

— Десяток. Шістдесят п’ять. Щонайкращий, — підтвердив скляний чоловічок.

— Що там зі списком? — запитав Орфей, розглядаючи свої обгризені нігті. Він знову щоранку робив для них ванночки з трояндової води, але від них вони ставали ще смачніші. — Твій безвартісний брат лишив на словах на літеру Б свої сліди.

Список. Упорядкований за абеткою покажчик усіх слів, що їх ужив Феноліо в «Чорнильному серці». Нещодавно він наказав укласти цей список Яшмі (його брат мав огидний почерк). Але, на жаль, скляний чоловічок устиг дійти тільки до літери Д. Отож Орфей і далі був змушений гортати книжку Феноліо, коли прагнув упевнитися, що слова, які він ужив, є в тексті «Чорнильного серця». Метод дуже обтяжливий, але без нього годі обійтися, і досі він давав найкращі результати.

— Я приніс усе! — запопадливо вклонився Айзенґлянц.

Гаразд! Слова вже надходили. Орфей відчував немов свербіж під шкірою голови. Тільки-но взявши перо до рук, він квапився якнайшвидше опустити його в каламар. Вогнерукий. Йому завжди набігали сльози на очі, коли він згадував, як бачив його мертвого в копальні. То була, безперечно, одна з найтяжчих митей його життя.

Згадував і про дану Роксані обіцянку, що поставить мертвого на ноги (хоча вона не повірила жодному його слову): «Я знайду слова, такі вишукані й дурманні, мов пахощі лілеї, і ці слова одурять Смерть та розчепірять її холодні пальці, якими вона схопила його гаряче серце». Після прибуття в цей світ Орфей шукав їх, дарма що Фарид і Феноліо вважали, ніби він може приписувати тільки єдинорога і строкатих фей. Та вже після перших марних спроб він з гіркотою був змушений признатися, що тут милозвучності не досить, лілейні слова не повернуть Вогнерукого, бо Смерть вимагає певнішої винагороди: з плоті та крові.

Аж не віриться, що він раніше не пішов на контакт із Мортимером, чоловіком, який завдяки книжці з чистими сторінками зробив Смерть посміховиськом для живих!

Отже, геть його! Цей світ потребує тільки одного Чарівновустого, і це він сам. Якщо Мортимер стане здобиччю смерті, а мозок Феноліо зруйнує алкоголь, тоді тільки він далі розповідатиме сюжет, далі й далі — з виразно обмеженою роллю для Вогнерукого і досить-таки почесною для себе.

— Авжеж, приклич мені білих жінок, Мортимере! — шепотів Орфей, слово за словом заповнюючи пергамент виразним, круглим почерком. — Ти не дізнаєшся, що я прошепочу їм у бліді, аж прозорі вуха. Слухай, кого я приведу їм! Сойку. Понесіть його вашій холодній господині з низьким уклоном від Орфея й поверніть мені за це вогнедува. Ох, Орфею, Орфею, багато про тебе балакатимуть, але ніхто не скаже, що ти дурний.

Тихенько засміявшись, він умочив перо й писав далі, як раптом двері позаду нього розчахнулися. Увійшов Фарид. Хай йому грець, де Ос?

— Чого ти хочеш? — запитав він юнака. — Скільки разів тобі казати, що слід постукати, перше ніж зайти? Наступного разу я жбурну каламар у твою тупу голову! Принеси вина! Найкращого, яке в нас є.

Як дивився на нього хлопець, зачиняючи двері за собою! «Він ненавидить мене», — подумав Орфей, і ця думка сподобалася йому. З досвіду він знав, що ненавидять тільки могутніх, тож він стає могутнім у цьому світі.

Могутнім.

Цвинтар шпільманів

Цвинтар шпільманів містився трохи вище одного покинутого села. Назва села ще й досі збереглася — Карандрела, дарма що в ньому давно ніхто не жив. Ніхто не знав, куди й чому зникли його мешканці, дехто говорив про якусь пошесть, дехто про голод, а дехто розповідав про дві родини, які ворогували між собою і зрештою прогнали й винищили одна одну. Що тут правда, а що вигадка, годі було довідатись у книжці Феноліо, так само як і про цвинтар, на якому зниклі жителі ховали своїх небіжчиків поміж мандрівних комедіантів і шпільманів, бо всі вони споконвіку спочивали там упереміш.

Вузька кам’яниста стежка звивалася між покинутих хат і піднімалася схилом поміж кущами дроку і закінчувалася на виступі, з якого понад верхівками дерев хащі відкривалися краєвиди далеко на південь, де за пагорбами було море. Небіжчики Карандрели, казали в Омбрі, мають перед очима щонайгарніші картини.

Навколо цвинтаря тягнувся зруйнований мур. Нагробки були з того самого каменю, з якого споруджували будинки. Каміння для живих, каміння для мертвих. На деяких нагробках було вирізьблено імена, і то такою незграбною рукою, неначе автори написів опанували письмо тільки на те, щоб вирвати звук дорогого ім’я в тиші, яку утверджує смерть.

Меґі здавалося, ніби нагробні камені шепочуть написані імена: Фарина, Роза, Лючіо, Ренцо… А нагробки без імен видавалися закритими печальними вустами, що втратили дар мови. Але мертвим, мабуть, байдужісінько, яким ім’ям їх називали колись.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Здоровань поглядав на його охоронця, наче хотів визначити, в кого з них ширші груди.

Не треба, Мо! Будь ласка!

Меґі поглянула на матір — і мерщій відвернулася, коли Реза відповіла на її погляд. Донька розгнівалася на матір. Тільки через сльози матері та її поїздку до Орфея Мо стоїть тут.

З ними приїхав не лише Здоровань, а й Чорний Принц — і Дорія, хоча брат забороняв йому. Дорія, як і Меґі, стояв між могилами і озирався, розглядаючи речі, що лежали перед нагробками: зів’ялі квіти, якась дерев’яна іграшка, черевик, сопілка. На одній могилі лежали свіжі квіти. Дорія підняв їх. Квіти були білі, як і жінки, яких усі чекали. Помітивши, що Меґі дивиться на нього, він підійшов до неї. Дорія анітрохи не скидався на свого брата. Здоровань мав коротке темно-каштанове волосся, а в Дорії воно, кучерявлячись, спадало аж на плечі, й Меґі інколи видавалося, ніби Дорія вийшов із давньої книжки казок, яку Мо подарував їй, коли вона тільки-но навчилася читати. Малюнки в ній пожовкли, проте Меґі годинами розглядала їх, твердо переконана, що їх намалювали крихітними ручками феї, про яких розповідали деякі казки.

— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.

— Звичайно, — відповіла Меґі, ще раз поглянувши на Мо.

Феноліо переказав через Батиста засторогу: «Мортимере, Орфеєві не можна довіряти!» Але даремно.

Не треба, Мо! Будь ласка!

— Я шукаю одне ім’я, — збентежено мовив Дорія. — Але я не… не вмію читати. Це ім’я моєї сестри.

— Як її звали?

Якщо Здоровань не помилявся, Дорії виповнилося рівно п’ятнадцять років саме того дня, коли Миршавець хотів його повісити. На думку Меґі, він видавався старшим. «Авжеж, — відказав Здоровань, — цілком можливо, що старший, бо мати не дуже вправна в лічбі! Про мій день народження вона взагалі не пам’ятає!»

— Її звали Суза, — відповів Дорія, придивляючись до нагробків, неначе саме ім’я могло прикликати давно померлу сестру. — Брат казав, що її поховано десь тут. Він тільки не може пригадати де.

Вони знайшли нагробок. Він поріс плющем, але ім’я видніло ще досить виразно. Дорія нахилився й розгорнув листя.

— Сестра мала такі самі біляві коси, як і ти, — сказав він Меґі. — Ладзаро сказав, що мати вигнала її, коли та захотіла жити у шпільманів. Цього він ніколи їй не простив.

— Ладзаро?

— Мій брат. Здоровань, як ви називаєте його. — Дорія водив пальцем по літерах, що їх, здавалося, хтось вишкрябав на камені ножем. У літері «С» виріс мох.

Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Орфей простяг йому аркуш: слова, що їх замовила Реза. Чи справді Мо прочитає їх ще цієї ночі, раптом і справді з’являться білі жінки? Чи повернуться вони до Елінор ще до того, як розвидніє? Меґі не знала, що саме навівають їй ці думки: смуток чи радість. Їй навіть не хотілося думати про це. Вона прагнула тільки одного: щоб Мо знову сів верхи й поїхав звідси, щоб не було тих материних сліз, які спонукали його приїхати сюди.

Фарид стояв трохи збоку з Пронозою на плечі. Коли Меґі дивилася на нього, її серце було не менш холодне, ніж при погляді на Резу. Фарид переказав Орфеєву вимогу, знаючи, в якій небезпеці може опинитися її батько, не кажучи вже про те, що внаслідок цієї угоди вона з Фаридом могла б уже ніколи не побачитись. Але Фаридові байдуже. Його цікавив тільки один чоловік, і ним був Вогнерукий.

— Кажуть, ви прийшли сюди здалеку, ти і Сойка, — мовив Дорія, діставши з-за пояса ніж і вишкрябавши мох з імені своєї сестри. — А там усе по-іншому?

Що Меґі могла відповісти на таке запитання?

— Так, — пробурмотіла вона нарешті. — Геть по-іншому.

— Справді? Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних скриньок.

Меґі була змушена усміхнутися.

— Так, це правда, — тихо підтвердила вона.

Дорія поклав білі квіти на могилу сестри й підвівся:

— А правда, що в тому краї є навіть літальні апарати? — На його обличчі проступала величезна цікавість. — Я раз був спробував приробити собі крила. Я навіть трохи пролетів, але не дуже далеко.

— Авжеж… Є й літальні апарати, — відповіла Меґі відчуженим голосом. — Реза може показати їх тобі.

Мо склав аркуш, отриманий від Орфея. Реза підійшла до Мо й заговорила до нього. Навіщо? Йому не слід її слухати. «Меґі, іншого виходу немає, — тільки й сказав він, коли вона благала не погоджуватися на Орфеєву пропозицію. — Мати має слушність. Пора повертатися. Тут стає дедалі небезпечніше». Що вона відповіла б на ті слова? Останніми днями розбійники тричі були змушені переносити табір через Свистунові патрулі, а в Омбрійському замку, здається, щогодини об’являлася жінка, яка стверджувала, буцім бачила Сойку, сподіваючись таким чином урятувати своїх дітей.

Ох, Мо!..

— З ним нічого не станеться, — заспокоював її Дорія. — Ось побачиш, навіть білі жінки люблять його голос.

Нісенітниці. Не що інше, як вигадані нісенітниці!

Коли Меґі підійшла до Мо, її чоботи лишили сліди на інеї, немов цвинтарем пройшов якийсь дух. Обличчя Мо вкрай споважніло. Може, він боїться? Ну, Меґі, що ти думаєш? «Меґі, вони складаються тільки з туги».

Коли Меґі проминала Фарида, той збентежено відвернув очі.

— Благаю тебе! Ти не мусиш! — вмовляла Реза голосом, що видавався надто гучним серед мертвих, і Мо легенько приклав їй пальця до вуст.

— Я хочу, — відповів він, — а тобі не треба боятися. Я знаю білих жінок краще, ніж ти думаєш. — Він засунув їй у пояс згорнений аркуш паперу. — Ось. Бережи його. Раптом з якихось причин я не зможу читати, прочитає Меґі.

«Раптом з якихось причин я не зможу читати…» — раптом вони вб’ють мене, як і Вогнерукого, своїми холодними білими руками. Меґі розтулила вуста — і знову стулила їх, коли Мо поглянув на неї. Вона знала цей погляд. «Ніяких обговорень. Забудь про це, Меґі».

— Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! — Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. — Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…

Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат, пішов разом з ними.

Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.

Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.

Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.

Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.

— Ні, — тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.

— Покажіться, доньки Смерті! — Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. — Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?

Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.

Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.

Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.

Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.

— Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! — прошепотів він їй.

З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні — і такі моторошні, — і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.

Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.

Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?

Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.

Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.

А Мо зник.

Провина

Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.

Меґі плакала. Здоровань тримав її в обіймах, але його широким обличчям теж котилися сльози.

— Це ви винні! — без упину вигукувала Меґі, відштовхуючи Резу й Фарида, і навіть Чорний Принц не міг заспокоїти її. — Це ви його вмовили! Навіщо я врятувала його тоді, якщо тепер вони однаково забрали його?

— Мені шкода. Справді, мені дуже шкода! — бідкався Орфей, і його голос чіплявся за Резину шкіру, мов якісь отруйні солодощі. Коли білі жінки зникли, він стояв, ніби чекаючи чогось, і насилу приховував сміх, що знову і знову кривив йому вуста. Але Реза помітила. Так… і Фарид теж.

— Що ти зробив? — Фарид схопив Орфея за розкішні шати і вдарив кулаками в груди. Орфеїв охоронець хотів схопити Фарида, але Здоровань міцно тримав його.

— Паскудний брехун! — ридаючи, вигукнув Фарид. — Двоязика змія! Чому ти нічого не спитав їх? Ти просто не хотів нічого питати, хіба не так? Ти лише хотів, щоб вони забрали Чарівновустого. Запитайте його! Запитайте його, що він ще написав. Таж я бачив! Він написав не тільки слова, які пообіцяв Чарівновустому. Там був ще другий аркуш! Він думає, я не знаю, куди він гне, бо я не вмію читати, зате я вмію рахувати. Там було два аркуші, і його скляний чоловічок сказав, що вчора вночі він прочитав другий аркуш уголос!

«Він каже правду, — немов шепотіло щось Резі. — О Господи, Фарид каже правду!»

А Орфей зі шкури пнувся, щоб удати щире обурення.

— Що за дурниці він верзе! — кричав він. — Невже, по-вашому, я не розчарований? Що я міг удіяти, як вони забрали його? Я виконав свою частину угоди! Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер. Та чи мав я нагоду запитати їх про Вогнерукого? Ні! А втім, я не вимагатиму своїх слів назад. Але, сподіваюся, кожному з присутніх зрозуміло, — і тут Орфей подивився на Чорного Принца, що й досі тримав у руці меч, — що саме я нічого не отримав від цієї угоди!

Орфеєві слова ще досі лежали в поясі Рези. Вона хотіла жбурнути їх йому вслід, коли він поїхав геть, а потім таки знову заховала їх у пояс. Слова, що мали повернути їх назад, — вона ще й не читала їх. Надто дорого вони обійшлися. Мо зник, а Меґі ніколи не простить їй. Вона знову втратила їх обох.

Реза притулилася чолом до недалекого нагробка. Він був дитячий, на могилі лежала крихітна льоля. «Мені дуже шкода». Їй знову здавалося, ніби вона чує м’який, темний Орфеїв голос упереміш із доньчиним плачем. Атож, Фарид казав правду. Орфей збрехав. Він описав, що відбулося, і своїм голосом перетворив той запис на дійсність, із ревнощів прибрав Мо зі своєї дороги, як завжди й казала Меґі, — а вона, Реза, ще й допомогла.

Тремтячими пальцями Реза розгорнула папір, який Мо заткнув їй у пояс. Він був вологий від роси, а над словами простерся Орфеїв герб. Фарид розповідав їм, як Орфей замовляв одному художникові-геральдисту в Омбрі свій герб: корону для брехні, буцімто він походить із королівського роду, пальми, бо він, мовляв, з далеких країв, і єдинорога, закручений ріг якого чорний від чорнила.

Єдиноріг був ще й знаком Мо. Реза відчула сльози на очах. Коли вона почала читати, слова розпливалися перед очима. Опис будинку Елінор видавався трохи незграбним, зате для їхнього повернення Орфей знайшов потрібні слова, і навіть для страху, що цей сюжет може перетворити її чоловіка на когось іншого… Звідки він знає так точно, що відбувається в її серці? «Від тебе самої, — з гіркотою подумала Реза. — Ти розповіла йому про весь свій розпач». Вона стала читати далі і затнулася: «Мати і донька повернулися назад, у дім, де повно книжок, а от Сойка лишився й пообіцяв піти за ними, коли настане пора і він дограє свою роль…»

«Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер!» — вчувався їй Орфеїв голос, сповнений ображеної невинності.

Ні. Такого не може бути. Мо хотів піти разом з ними! Чи, може, ні?

«Резо, ти не знатимеш відповіді», — думала вона й зігнулася над могилкою, так їй краялося серце. Їй здавалося, ніби вона чує і плач дитини у своєму лоні.

— Резо, ходімо, — сказав Чорний Принц, підійшовши до неї і простягши їй руку. На його обличчі не видніло жодного докору, хоча він був мов прибитий і тяжко засмучений. Не запитував він і про слова, які написав Орфей. Можливо, вірив, що Сойка, зрештою, був чарівником. Чорний Принц і Сойка — дві руки справедливості, чорна і біла. А тепер знову є тільки Принц.

Реза вхопилася за його руку й насилу підвелася. «Іти? А куди? — хотілося запитати їй. — Знову в табір, де чекає порожній намет, а твої люди поглядатимуть на мене з іще більшою неприязню?»

Дорія привів їй коня. Здоровань і далі стояв коло Меґі, його грубе обличчя було заплакане, як і в дівчини. Він уникав Резиного погляду. Отже, навіть він звинувачує її в тому, що сталося.

Куди? Може, назад?

Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.

— Меґі, ходімо, — погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.

— Ні. Я поїду з Дорією, — мовила вона.

Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.

— Чому ти ще тут? — запитала Меґі Фарида. — І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!

Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.

— Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!

Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.

Кінець і початок

Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.

Їх було багато, дуже багато. Їхні бліді обличчя обступали його, мов туман, у якому зникало все інше: Орфей, Реза, Меґі й Чорний Принц, що мить тому ще стояв біля нього. Зникли навіть зорі, земля під ногами. Він раптом опинився на купі прілого листя. Його запах важкою, солодкою хмарою завис у холодному повітрі. Поміж листям лежали білі кістки. Череп. Кінцівки. Де він?

«Мортимере, вони забрали тебе, — подумав він. — Як і Вогнерукого».

Чому ця думка не лякала його?

Він чув птахів над собою, багато птахів, а коли білі жінки відступили, побачив над собою повітряне коріння, що звисало, як павутиння, з темної височіні. Він був усередині стовбура, порожнього, мов органна труба, і високого, наче башти Омбрійського замку. На дерев’яних стінах росли гриби, і їхнє зеленаве світіння освітлювало пташині та феїні гнізда. Мо простяг руку до коріння, щоб з’ясувати, чи відчувають що-небудь пальці. Так, він намацав їх. Провів рукою по обличчю, відчув власну шкіру, незмінену, теплу. Що це означає? Отже, це не смерть? Тоді що це? Сон?

Мо обернувся, і далі наче уві сні, і поглянув на мохові ложа. Там спали моховині, їхні зморщені личка у смерті були так само позбавлені віку, як і в житті. Але на останньому ложі лежала знайома постать, і то з таким спокійним обличчям, яким він бачив його востаннє. Вогнерукий.

Роксана дотримала обіцянки, даної в обваленій копальні: «Він матиме такий вигляд, ніби спить, і тоді, коли коси мої давно вже посивіють, бо я знаю від Кропиви, як треба зберігати тіло, навіть коли душі давно вже немає».

Мо, вагаючись, підступив до нерухомої постаті. Білі жінки мовчки розступилися перед ним.

Де ти, Мортимере? Чи це все-таки світ живих, дарма що тут спочивають мертві?

Здавалося, ніби Вогнерукий спить. Спокійно, без сновидь. Чи провідує його тут Роксана? Можливо. А як він сам сюди потрапив?

— Так оце той товариш, про якого ти хотів запитати? — озвався чийсь голос угорі, і коли Мо в пітьмі подивився туди, то побачив у плетиві коріння золотавого птаха з червоною плямою на грудях. Він дивився на нього круглими пташиними очима, проте голос, що виходив з його дзьоба, був жіночий.

— Твій приятель — бажаний гість у нас. Він приніс нам вогонь, єдину стихію, що не корилася мені. Навіть тебе мої доньки залюбки б узяли до себе, бо їм подобається твій голос, проте вони знають, що цей голос потребує подиху плоті. А коли я їм усе-таки звеліла привести тебе, покаравши таким чином за те, що ти оправив книжку з чистими сторінками, вони переконали мене пощадити тебе й пояснили, що ти маєш намір щось зробити, і твій учинок змусить мене примиритися.

— Що саме? — запитав Мо, і власний голос тут видавався чужим йому.

— Хіба ти не знаєш? Хоча ладен розлучитися задля цього з усім, що любиш? Ти приведеш мені того, кого забрав у мене. Сойко, приведи мені Змієголова.

— Хто ти? — запитав Мо, подивившись спершу на білих жінок, потім на спокійне обличчя Вогнерукого.

— Здогадайся.

Птах розправив золоте оперення, і Мо побачив, що пляма на його грудях — кров.

— Ти — Смерть, — сказав Мо, відчувши на вустах тягар цього слова. Невже є ще важче?

— Авжеж, мене називають так, але я заслужила ще й багато інших імен! — Птах обтрусився, і на листя під ногами Мо впали золоті пір’їни. Вони падали йому на голову й на плечі, а коли він знову підняв голову, то побачив на корінні лише пташиний скелет. — Я кінець і початок, — проказав він. Від кісток почала наростати шерсть. На лисому черепі виросли гострі вушка. На Мо згори дивилася білочка. Вона чіплялася за коріння маленькими лапками, а з невеличкої пащі лунав той самий голос, яким розмовляв птах.

— Велика Перетворювачка — ось ім’я, яке мені подобається! — Білочка теж обтрусилася, втратила хутро, хвіст та вушка, перекинулась метеликом, гусінню коло його ніг, котом, плямистим, як світло в хащі, а зрештою куницею, що стрибнула на мохове ложе, де лежав Вогнерукий, і скотилася до ніг небіжчика. — Я кінець усіх сюжетів і їхній початок, — проказала куниця голосом птаха, голосом білочки. — Загибель і оновлення. Без мене ніщо не народиться, бо без мене ніщо не помре. А ти, Сойко, перешкодив моїй роботі, коли оправив книжку, що зв’язала мені руки. Тому я була дуже розгнівана на тебе, страшенно розгнівана.

Куниця ошкірила зуби, і Мо відчув, як білі жінки знову підступили до нього. Може, тепер уже приходить смерть? Мо здавило груди. Дихати стало важко, як і тоді, коли він відчував смерть уже зовсім близько.

— Так, я була розгнівана, — прошепотіла куниця. Голос, яким вона розмовляла, і далі був голосом жінки, проте зненацька видався старим. — Але мої доньки заспокоїли мене. Їм подобається твоє серце не менше, ніж твій голос. Кажуть, що воно велике, дуже велике; на жаль, щоб уже розбитися.

Куниця замовкла, і раптом знову почулося шепотіння, якого Мо ніколи не забував. Воно огорнуло його, лунало всюди:

— Стережися! Сойко, стережися!

Від кого? На нього дивилися бліді обличчя. Вони були гарні, а втім, немов розпливалися, тільки-но він хотів пильніше придивитися до них.

— Орфея! — прошепотіли бліді вуста.

І Мо раптом почув Орфеїв голос. Його милозвучність наповнила дуплавий стовбур, мов надміру солодкі пахощі:

«Послухай мене, господине холоду, — промовляв поет. — Послухай мене, господине мовчанки. Я пропоную тобі угоду. Я пошлю тобі Сойку, що виставив тебе на посміховисько. Він повірить, що тільки він повинен покликати твоїх блідих доньок, тож я пропоную його тобі як ціну за Вогнехідця. Забери Сойку і пошли за це Вогнерукого назад до живих, бо його сюжет ще не скінчився. Натомість у розповіді про Сойку бракує тільки одного розділу, і його мусять написати твої білі жінки».

Отак читав і писав поет, і його слова, як і завжди, були правдою. Сойка, зухвалий вдачею, прикликав білих жінок, і Смерть уже не відпустить його. А Вогнеходець повернеться, тож розповідь про нього матиме новий початок.

Стережися…

Знадобилося кілька митей, щоб Мо остаточно все збагнув. І прокляв свою дурість, яка спонукала його повірити чоловікові, що одного разу вже мало не вбив його. Мо розпачливо спробував пригадати слова, які Орфей написав для Рези. Що, коли Меґі й Резу він так само прагнув усунути з дороги, як і його? Пригадуй, Мо! Що він написав?

— Авжеж, ти таки дурень, — глузував жіночий голос. — Але він ще дурніший за тебе. Гадав, ніби може зобов’язати мене словами, мене, що керує краєм, у якому немає слів і з якого, однак, походять усі слова. Ніщо не може зв’язати мене, тільки книжка з чистими сторінками, бо ти наповнив їх білим мовчанням. Той, кого вона захищає, майже щодня посилає мені чоловіка, якого він убив, — як посланця свого глуму! Я б хотіла тобі за це розтопити плоть на кістках! Але мої доньки, відколи торкнулися твого серця, читають його, мов книжку, і запевняють мене, що ти не спочинеш, аж поки той, кого захищає книжка, знову належатиме мені. Сойко, це правда?

— Так, — прошепотів Мо.

— Гаразд. Тоді повертайся назад і нехай та книжка зникне зі світу. Заповни її словами до початку весни, бо інакше зима для тебе ніколи не скінчиться. І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки, бо вона допомагала тобі оправляти книжку. Сойко, ти зрозумів?

— Чому два? — хрипко запитав Мо. — Як ти можеш вимагати два життя за одне? Бери моє, цього досить.

Але куниця лише подивилась на нього.

— Я визначаю ціну, — заявила Смерть. — А ти повинен тільки оплатити.

«Меґі. Ні. Ні! Резо, повертайся! — думав Мо. — Нехай Меґі прочитає Орфеєві слова. Будь-де буде краще, ніж тут. Повертайся! Мерщій!»

Куниця засміялася. Її голос знову почав скидатися на голос старої жінки.

— Сойко, всі сюжети закінчуються мною, — мовила вона. — Ти всюди натрапиш на мене. — Щоб довести слушність своїх слів, вона перекинулась одновухим котом, що так полюбляв залізати до садка Елінор і полювати там її птахів. Кіт спритно стрибнув із грудей Вогнерукого й потерся об ноги Мо. — Ну, Сойко, що скажеш? Ти згоден з моїми умовами?

«І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки».

Мо поглянув на Вогнерукого. Його мертве обличчя було набагато спокійніше, ніж живе. Чи зустрівся він на тому світі зі своєю молодшою донькою, Козимо й першим Роксаниним чоловіком? Чи всі небіжчики перебувають в одному місці?

Кіт сів перед Мо й дивився на нього.

— Я згоден, — відповів Мо таким хрипким голосом, що насилу почув свої слова. — Але я теж ставлю одну умову: дай мені Вогнехідця. Мій голос уже давно вкрав у нього десять років життя. Дозволь йому повернутися зі мною. Крім того… хіба не співають у піснях, що Змієголов загине від вогню?

Кіт аж пригнувся. Його шкура відгнила і впала на пріле листя. Кістки знову вкрилися плоттю і пір’ям, і золотий пересмішник із кривавими грудьми пурхнув на плече Мо.

— А ти залюбки втілюєш у дійсність те, про що співають у піснях, еге ж? — прошепотів він йому. — Гаразд. Я віддам його тобі, Вогнеходець житиме знову. Та коли надійде весна, а Змієголов і далі буде безсмертний, його серце припинить битися разом з твоїм — і серцем твоєї доньки.

Мо паморочилось у голові. Він хотів схопити птаха і скрутити йому золоту шию, щоб уже не чути його голосу, такого старечого й незворушного, з глумом у кожному слові. Меґі. Мо майже зашпортувався, коли ще раз підступив до Вогнерукого. Білі жінки цього разу розступилися перед ним украй неохоче.

— Бачиш, мої доньки не дуже хочуть, щоб він ішов, — проказав голос старої жінки, — хоча знають, що він повернеться.

Мо глянув на нерухоме тіло. Обличчя справді було набагато спокійнішим, ніж у житті, і якусь мить Мо не мав певності, чи сподобається Вогнерукому, що він покликав його назад.

Птах і далі сидів на його плечі, такий легенький, із такими гострими кігтиками.

— Чого ти чекаєш? — запитала Смерть. — Гукни його.

Мо послухався.

Знайомий голос

Білі жінки пішли. Лишили його самого з усією синню, що зовсім не пасує до червоної барви вогню. Все було синє, мов вечірнє небо, синє, мов квіти герані, синє, мов вуста людини напідпитку, синє, мов серцевина надто яскравого полум’я. Так, інколи жар траплявся і в цьому світі. Гаряче і холодне, яскраве і тьмяне, страхітливе і гарне — все було однаковим. То була неправда, яку годі відчути в краю мерців. Людина відчувала і чула, нюхала і дивилася, але серце було напрочуд незворушне, немов спочивало, перше ніж знову почнеться танок.

Спокій. Що це за слово?

Чи відчувають його й берегині цього світу, а чи просто тужать за іншим? Біль, якого вони не знають, плоть, якої вони не мають? Можливо. А може, ні. З їхніх облич годі про щось дізнатися. Він бачив там усе: і спокій, і тугу, і радість, і страждання. Неначе вони знали про все і в цьому, і в тому світі, неначе складалися водночас з усіх барв, усіх барв, що зливалися між собою, даючи біле світло. Вони розповіли йому, що в краї мерців є й інші місця, похмуріші за те, куди вони привели його, і що тут ніхто не лишався довго — тільки він. Адже він прикликав для них вогонь…

Білі жінки боялися вогню і любили його. Вони гріли над ним свої бліді руки і сміялися, мов діти, коли він змушував вогонь танцювати для них. Вони й були діти, водночас малі і старі, просто старезні. Вони дозволяли йому формувати з вогню дерева і квіти, сонце й місяць, а він малював вогнем обличчя, обличчя, які бачив, коли білі жінки брали його з собою на річку, де вони мили серця небіжчиків.

— Поглянь туди! — шепотіли вони йому. — Поглянь туди, і ти побачиш тих, хто любить тебе — у своїх сновиддях.

Він нахилявся над прозорою синьою водою, розглядав хлопчика, жінку й дівчинку, чиї імена він забув, і бачив, як вони сміються уві сні.

— Чому я вже не знаю їхніх імен? — запитував він.

— Бо ми виростили твоє серце, — казали вони. — Ми виростили його в синій воді, що відокремлює цей світ від іншого. Вона спричиняє забуття.

Атож, так справді було добре. Бо, тільки-но він намагався пригадати, хто він, поставала тільки синь, пестлива й заспокійлива. Тільки тоді, коли він кликав вогонь і розгоралась червона барва, образи з’являлися знову, ті самі образи, які він бачив у воді. Проте туга за ними вщухала, перше ніж набирала сили.

— Як мене звати? — часом запитував він, і тоді білі жінки сміялись. «Вогнеходець, — шепотіли вони. — Таким було твоє ім’я і буде таким завжди, бо ти будеш з нами вічність і не підеш, як решта, в інше життя».

Інколи вони приводили йому дівчинку, зовсім маленьку. Вона гладила йому обличчя і сміялася, мов жінка, яку він бачив у воді та в полум'ї.

— Хто це? — запитував він.

— Вона була тут і вже пішла, — відповідали вони. — Вона була твоя донька.

Донька… Це слово відлунювало стражданням, проте його серце тільки пригадувало, він нічого не відчував. Він відчував тільки любов, нічого, крім любові. Нічого іншого не існувало.

Де вони були? Вони ніколи не лишали його самого, відколи він був тут, тут… де він завжди був. Він уже звик до блідих облич, до їхньої краси й тихих голосів.

А потім зненацька пролунав інший голос, такий відмінний від їхніх. Він знав цей голос. Знав навіть ім’я, яке вимовив той голос.

— Вогнерукий!

Він ненавидів цей голос… Чи, може, любив його? Він не знав. Він знав тільки одне: цей голос поверне все, що він забув, — мов сильний біль, який ураз примусить закалатати його спокійне серце. Може, цей голос уже завдавав йому болю, і то такого шаленого, що його серце мало не розбилося? Так, він пригадує себе! Він заткнув вуха руками, але ж у світі мертвих чують не тільки вухами, і голос дійшов йому до найдальших глибин, мов свіжа кров, що потекла в давно занімілі судини.

— Вогнерукий, прокидайся! — вимагав голос. — Повертайся. Сюжет розказано ще не до кінця.

Сюжет… Він відчув, як синь штовхає його вперед, як навколо нього знову міцна плоть і як йому знову б'ється серце у завузьких грудях.

«Чарівновустий, — подумав він. — Це голос Чарівновустого». І раптом повернулися всі імена: Роксана, Бріана, Фарид — і біль знову був тут, і час, і туга.

Утрачений і повернений

Ще не розвиднілось, коли Ґвін розбудив Роксану. Їй і досі не подобалась куниця, але їй не хотілося брати гріх на душу й проганяти тваринку. Надто часто вона бачила її на плечі Вогнерукого. Інколи їй здавалося, ніби на бурому хутрі ще можна відчути тепло його рук. Куниця, відколи загинув її господар, дозволяла Роксані гладити її. Раніше вона не дозволяла цього ніколи. Але раніше вона гризла і її курей. А тепер куниця щадила їх, наче це становило частину їхньої мовчазної угоди — її вдячність, що Роксана тільки їй дозволяла ходити з нею до її господаря. Ґвін був єдиним, хто знав її таємницю, хто товаришив їй, коло вона сиділа біля небіжчика, годину, інколи дві, і задивлялася в спокійне обличчя.

— Він повернувся! — повідомила настовбурчене Ґвінове хутро, коли куниця скочила їй на груди. Але Роксана відіпхнула тварину, побачивши, як темно ще надворі, але Ґвін не давав їй спокою, форкав і дряпав двері. Звичайно, вона одразу подумала про патрулі, що їх Миршавець із великою охотою розсилав уночі в далекі села. З серцем, що мало не вискакувало, вона схопила ніж, що лежав під подушкою, і мерщій одягнулася, тимчасом як куниця щоразу нетерплячіше дряпала двері. На щастя, вона ще не розбудила Єгана. Син спав глибоко й міцно. Навіть її гусак не ґелґотав на сполох. Дивно, вкрай дивно.

Роксана босоніж підбігла до дверей з ножем у руці і прислухалася, але знадвору не чулося жодних звуків, а коли вона обережно ступила за поріг, їй здалося, ніби вона чує, як дихає ніч, глибоко й рівномірно, мов сонна людина. Зорі світили на неї згори, наче світляні квіти, і їхня краса завдавала страждань її зболеному серцеві.

— Роксано!

Куниця шмигнула повз неї.

Такого не може бути. Небіжчики не повертаються, навіть коли пообіцяли. Проте постать, що вийшла з затінку коло стайні, була страхітливо знайома.

Ґвін форкнув, побачивши на плечі свого господаря іншу куницю.

— Роксано! — гукнув її Вогнерукий, наче прагнув відчути ім’я на язику як те, чого давно не куштував.

То був сон, одне зі сновидь, які вона бачила майже щоночі, сновидь, у яких вона так виразно бачила його обличчя, що торкалася його уві сні, а її пучки й наступного дня ще відчували його шкіру. Навіть коли Вогнерукий обняв її рукою, і то так обережно, наче не був певен, чи не забув він, як треба пригортати її, Роксана не ворухнулася, бо її пальці ще досі не вірили, що справді відчуватимуть його, руки ще не вірили, що знову обійматимуть його. Проте її очі могли бачити його. Її вуха чули, як він дихає. Її шкіра відчувала його шкіру, таку гарячу, наче всередині він горів вогнем, дарма що недавно був такий холодний, такий страхітливо холодний.

Вогнерукий дотримав своєї обіцянки. Навіть якщо він прийшов до неї уві сні, це все-таки краще, ніж нічого, набагато краще.

— Роксано! Поглянь на мене. Дивися на мене.

Вогнерукий узяв її обличчя в руки, погладив щоки, стер сльози, які, прокинувшись, вона так часто відчувала на обличчі. І тільки тоді пригорнув до себе, дав її рукам пересвідчитися, що вона обіймає не просто привида.

Такого не може бути. Вона плакала, горнучись до нього обличчям. Їй хотілося бити його за те, що він кинув її задля хлопця, за весь той біль, який вона відчула через нього, безмежний біль, але серце зрадило її, як і першого разу, коли він повернувся. Воно зраджувало її щоразу.

— Що? — поцілував він її ще раз.

Рубці. Вони зникли, немов їх стерли білі жінки, перше ніж знову послати його в життя.

Роксана взяла долоні Вогнерукого і приклала їх йому до щік.

— Ти диви! — здивувався він і провів пучками по шкірі, наче то було не його обличчя. — Таки зникли. Басті це аж ніяк не сподобалося б.

Чому вони відпустили його? Хто заплатив за нього, так само як він колись заплатив за хлопця?

Чому вона запитує? Він повернувся. Тільки це й має значення, він повернувся звідти, звідки немає вороття. Звідти, де були всі інші. Її донька, Єган, батько її сина, Козимо… Як багато небіжчиків. Але він повернувся. Проте в очах Вогнерукого Роксана бачила, що цього разу він був так далеко, що якась його частина й досі лишається там.

— Як довго будеш цього разу? — прошепотіла вона.

Вогнерукий відповів не зразу. Ґвін чухав собі голову, сидячи на плечі господаря, і придивлявся до нього, наче теж хотів чути відповідь.

— Так довго, як дозволить Смерть, — відповів він нарешті й приклав її руку туди, де калатало його серце.

— Що це означає? — знову пошепки запитала вона.

Але Вогнерукий затулив їй вуста поцілунком.

Нова пісня

— Сойка повернувся з того світу! — сповістив Дорія новину Чорному Принцові. Незадовго до світанку юнак притьмом забіг до його намету, так засапавшись, що насилу вимовляв слова. — Його бачила одна моховиня. Коло дупластого дерева, там, де цілительки ховають своїх небіжчиків. Вона каже, що Сойка повернув і Вогнехідця. Будь ласка! Можна, я розповім Меґі?

Незбагненні слова. Надто дивні, щоб бути правдою. Але Чорний Принц одразу подався до дуплавого дерева, звелівши спершу Дорії пообіцяти, що він нікому не розповість цієї вістки: ані Меґі, ані її матері, ані Хапалу, ані будь-якому іншому розбійникові, навіть рідному братові, що спав як мертвий надворі коло багаття.

— Але Свистун, мабуть, теж уже дізнався про це! — затинався юнак.

— Тим гірше, — відповів Принц. — Тоді побажай мені, щоб я знайшов Сойку раніше від нього.

Він погнав коня вчвал, мчав так швидко, що невдовзі ведмідь тільки несхвально сапав поряд із ним. Навіщо так квапитися? Задля такої безумної надії? Чому його серце неодмінно й далі прагне вірити у світло серед пітьми? Звідки він черпає надію, хоча вже безліч разів розчарувався? «Принце, в тебе серце дитини», — хіба не казав йому завжди Вогнерукий? «Повернув і Вогнехідця». Такого не може бути. Таке трапляється тільки в піснях, у піснях та казках, що їх матері розповідають увечері дітям, щоб ті не боялися ночі…

Надія робить легковажним, і про це Чорний Принц мав би знати. Він помітив солдатів тільки тоді, коли вони постали перед ним між деревами. Їх було багато. Він нарахував десяток. Із собою вони вели моховиню. Її худу шию вже до крові роздерла мотузка, на якій солдати вели її. Мабуть, полонили, щоб привела їх до дупластих дерев. Навряд чи хто-небудь знав місце, де цілительки ховали своїх небіжчиків. Тобто самі цілительки дбали, щоб підлісок ховав усі стежки, але Чорний Принц знав одну стежину, відколи допомагав Роксані привезти туди Вогнерукого.

То було священне місце, але прибита страхом моховиня вела солдатів у панцерах потрібною стежкою. Віддалік уже можна було побачити сухі верхівки дерев, їхнє крислате гілля так вирізнялося сірою барвою на тлі ще жовтих осінніх дубів, що здавалося, ніби ранок оголив їх так, і Чорний Принц благав, щоб Сойка пішов уже звідти. Краще бути в білих жінок, ніж у Свистунових руках.

Три панцерні солдати, оголивши мечі, під’їхали до Принца ззаду. Моховиня, коли її вартові теж вихопили мечі і обернулись до нової здобичі, впала навколішки. Ведмідь підвівся і ошкірив зуби. Коні схарапудились, і двоє солдатів позадкували, але їх було ще багато, надто багато для одного ножа й пари пазуристих лап.

— Ти ба, мабуть, не тільки Свистун такий дурний, щоб повірити балачкам моховині! — протягнув солдат з обличчям, засіяним ластовинням, і не менш блідий, ніж білі жінки. — Чорний Принце! Я вже прокляв свою долю, що змушений їхати в чортів ліс і шукати привид, — і хто ж трапляється мені на дорозі? Його чорний брат! Нагорода за його голову не така щедра, як за Сойчину, але завдяки йому ми всі забагатіємо!

— Помиляєшся. Тільки-но торкнетеся його, загинете всі.

«Його голос пробуджує мертвих зі сну і спонукає вовка лягти коло вівці…» Сойка так упевнено вийшов з-за дерев, наче чекав там на солдатів. «Не називай мене так, це ім’я для пісень!» Скільки разів він казав Принцові, але як іще той мав називати його?

Сойка. Солдати шепотіли його ім’я хрипкими від страху голосами. Хто він? Як часто Принц і сам себе запитував про це. Чи він прибув із краю, де довгі роки прожив і Вогнерукий? І що то за край? Край, де пісні стають правдою?

Сойка. Ведмідь ревінням привітав його, коні здибились, а Сойка дістав свого меча, повільно, як і завжди, меча, що належав колись Рудому Лисові і вбив таку силу людей Чорного Принца. Обличчя під чорним чубом видавалося блідішим, ніж завжди, але Принц не бачив на ньому ніякого страху. Мабуть, провідавши Смерть, людина забуває, що таке страх.

— Так, як бачите, я повернувся від Смерті. Дарма що й досі відчуваю її пазурі. — Сойка промовляв із таким відсутнім виглядом, наче якась його частина ще й досі перебувала в білих жінок. — Я, якщо ваша ласка, залюбки покажу вам шлях. Він просто перед вами. Але якщо ви хочете ще трохи пожити, — Сойка махнув мечем у повітрі, наче писав своє ім’я, — тоді пустіть його. Його і ведмедя.

Солдати прикипіли до Сойки очима, а їхні руки так тремтіли, коли бралися за мечі, що здавалося, ніби хапають власну смерть. Ніщо так не посилює страху, як безстрашність, і Чорний Принц став поряд із Сойкою й відчув, що його, мов щитом, захищають слова, які тихенько співають в усіх закутках: біла і чорна руки справедливості.

«Віднині буде нова пісня», — думав Принц, дістаючи меча, а його серце почувалося таким по-дурному молодим, що він боровся б і з тисячею солдатів. Але Свистунові вояки притьмом розвернули коней і втекли — від двох чоловіків… і слів.

Коли солдати були вже далеко, Сойка підійшов до моховині, що й далі стояла навколішки в траві, закривши руками буре, як кора, обличчя, і зняв їй з шиї мотузку.

— Кілька місяців тому одна моховиня зцілила мені тяжку рану, — озвався він до неї. — Часом не ти?

Моховиня дозволила допомогти їй підвестися, але дивилася на нього не дуже приязно.

— Що ти хочеш сказати цим? Що в людських очах ми всі однакові? — уїдливо запитала вона. — Ну, для нас ви теж усі однакові. Тож звідки я маю знати, чи я тебе вже бачила колись? — додала вона й пошкутильгала геть, навіть не глянувши ще раз на свого рятівника, що стояв і дивився їй услід, немов забувши, де він.

— Як довго мене не було? — запитав Сойка, коли до нього під’їхав Чорний Принц.

— Понад три дні.

— Так довго? — Так, він був далеко, дуже-дуже далеко. — Звичайно. Коли зустрічаєшся зі Смертю, час минає по-іншому. Хіба не кажуть такого?

— Про це ти знаєш більше, ніж я, — відповів Чорний Принц.

Сойка промовчав.

— А ти чув, кого я привів? — запитав він зрештою.

— Мені важко повірити в таку добру новину, — хрипко відказав Чорний Принц, але Сойка засміявся і скуйовдив йому коротко підстриженого чуба. — Тепер ти знову можеш відпустити його, — мовив він. — Той, задля кого ти поголив його, дихає знову. Він лишив на тому світі тільки свої рубці.

Такого не може бути!

— Де він? — запитав Чорний Принц, його серце і досі краялось після ночі, коли він із Роксаною чатував коло тіла Вогнерукого.

— Мабуть, у Роксани. Я не запитував його, куди він іде. Ми були не надто балакучі. Білі жінки, Принце, лишають тишу, ніяких слів.

— Тишу? — Чорний Принц засміявся і притяг його до себе. — Що ти кажеш? Вони лишають щастя, нічого, крім щастя! І надію, нарешті знову надію! Я почуваюся таким молодим, як не почувався вже багато років! Здається, дерева б з корінням виривав. Ще сьогодні ввечері всі співатимуть, що Сойка так мало боїться Смерті, що ходить до неї в гості, а Свистун від люті здере собі з морди срібного носа!

Сойка знову засміявся, але його погляд був поважний, дуже поважний для того, хто живим і цілим повернувся від Смерті. Чорний Принц зрозумів, що Сойка, крім усіх добрих новин, має ще й погану, тінь, яка ховається за світлом. Але він не казав про неї. Поки що ні.

— А що з моєю дружиною і донькою? — запитав Сойка. — Вони вже… виїхали?

— Виїхали? — здивовано подивився на нього Чорний Принц. — Ні. А куди вони мали їхати?

На Сойчиному обличчі змішалися рівними частками полегкість і тривога.

— Коли-небудь я поясню тобі, — сказав він. — Коли-небудь. Довго розповідати.

Відвідини Орфеєвого підвалу

Коли Ос, міцно вхопивши Фарида за карк, повідомив йому таким чином, що Орфей хоче поговорити з ним у кабінеті, хлопець одразу взяв із собою дві пляшки вина. Сироголовий, повернувшись із цвинтаря шпільманів, аж хлистав вино, але не ставав від нього таким балакучим, як Феноліо, а лише лаявся і плів казна-що.

Коли Фарид зайшов до кабінету, Орфей стояв, як і досить часто, коло вікна й легенько похитувався, тримаючи в руці аркуш паперу, на який в останні дні він так часто дивився, так часто проклинав його, жмакав і знову розгладжував.

— Тут стоїть чорним по білому, кожна літера гарна, мов намальована, та й звучить усе добре, з біса добре! — говорив він, насилу повертаючи язиком, тимчасом як його пальці й далі торкалися слів. — Чому ж тоді, в ім'я всіх привидів пекла, палітурник знову повернувся?

Що той Сироголовий верзе? Фарид поставив пляшки з вином на стіл і чекав.

— Ос казав, ти хочеш говорити зі мною? — запитав він.

Яшма сидів коло склянки з перами й нервово подавав Фаридові знаки, але той не розумів їх.

— Авжеж. Янгол смерті Вогнерукого. — Орфей поклав папір на письмовий стіл і обернувся до хлопця з лихим усміхом.

«Чому ти повернувся до нього? — думав Фарид, але йому досить було подумати тільки про сповнене ненависті обличчя Меґі на цвинтарі, щоб самому собі дати відповідь: — Бо ти, Фариде, не знав, куди тобі ще можна податися!»

— Авжеж, я звелів гукнути тебе, — подивився на двері Орфей. Ос зайшов до кімнати вслід за Фаридом так нечутно, що в це годі було повірити, зваживши на його велетенську постать, і, перше ніж Фарид зрозумів, чому Яшма знову гарячково моргає йому, м’ясисті руки вже схопили його.

— Тож ти, мабуть, ще не чув новини? — запитав Орфей. — Звісно, ні. Бо інакше б одразу побіг до нього.

До кого? Фарид спробував вивільнитись, але Ос так брутально схопив його за чуба, що в хлопця від болю аж сльози бризнули з очей.

— А він таки ще не знає. Як зворушливо. — Орфей підступив до Фарида так близько, що його аж знудило від перегару.

— Вогнерукий, — проказав він оксамитовим голосом, — Вогнерукий повернувся.

Фарид забув про грубі Осові пальці й лихий Орфеїв усміх. Але це щастя, немов страшний біль, було завеликим для його серця.

— Так, він повернувся, — вів далі Орфей, — завдяки моїм словам. Але потолоч там на вулиці, — він зневажливо показав на вікно, — каже, що його повернув Сойка! Проклін їм усім! Нехай Свистун їх усіх оберне в поживу для хробачні!

Фарид уже не слухав. Кров шумувала йому у вухах. Вогнерукий повернувся! Він повернувся!

— Пусти мене, Бугаю! — Фарид ударив Оса ліктями в живіт і вирвався з його рук. — Вогнерукий напустить вогонь на вас обох! — кричав він. — Так, неодмінно, тільки-но почує, що ви одразу не пустили мене до нього!

— Невже? — знову дихнув йому в обличчя перегаром Орфей. — А я от думаю, що він має бути вдячним мені, чи, по-твоєму, він хоче, щоб ти, ходяче нещастя, ще раз заподіяв йому смерть? Я вже раз застерігав його від тебе. Тоді він не хотів мене слухати, але, повір, тепер порозумнішає. Якби я мав тут книжку, з якої ти походиш, я б давно приписав тебе до твого колишнього сюжету, але, на жаль, ти помилково заблукав у цей світ!

Орфей зареготав. Він завжди сміявся з власних жартів.

— Замкни його в підвалі! — наказав він Бугаєві. — А тільки-но споночіє, відведи на Шибеничний пагорб і скрути йому в’язи. На кілька кісток більше або менше — хто на те звертатиме увагу?

Яшма затулив очі руками, коли Ос схопив Фарида й закинув собі на плечі. Фарид кричав і копав ногами, але Бугай так зацідив йому в обличчя, що хлопець мало не знепритомнів.

— Сойка! Сойка! Таж це я послав його до білих жінок! Я! — лунав услід за ними Орфеїв голос на сходах. — Чому, хай йому чортів хвіст, Смерть не затримала його? Невже я, вживши наймилозвучніших слів, не зробив їй смачним того шляхетного бовдура?

Коло підніжжя сходів Фарид знову спробував вивільнитись, але Ос ударив його ще раз, і то так сильно, що в хлопця заюшило з носа, і переклав на друге плече. Якась служниця перелякано вистромила голову з дверей, коли Ос проносив Фарида повз кухню, — то була маленька каштановокоса дівчина, що завжди освідчувалася йому на вушко в коханні, — але допомогти вона не могла. Таж як?

— Щезни! — тільки й ревнув Ос перед тим, як кинути Фарида в підвал. Він прив’язав його до однієї з паль, на яких тримався Орфеїв дім, клаптем брудної ганчірки заткав йому рот і лишив самого, не забувши наостанок добряче копнути ногою.

— Побачимось, коли споночіє, — буркнув він, перше ніж знову побрався сходами вгору, і Фарид лишився в пітьмі, відчуваючи холодний камінь плечима і присмак власних сліз на вустах.

Як тяжко знати, що Вогнерукий повернувся, а він все одно не може побачитися з ним. «Але це неодмінно станеться, Фариде! — думав він. — Хтозна, може, Сироголовий таки має слушність. Може, ти й справді знову принесеш йому тільки смерть?!»

Сльози обпікали йому обличчя, воно аж горіло від Осових ударів. Якби ж він міг прикликати вогонь, щоб полум’я пожерло Орфея разом з його домом і Бугаєм, нехай навіть він сам згорить! Але Фарид не міг ворухнути руками, а його язик не міг вимовити жодного вогненного слова, отож він тільки сидів навпочіпки, схлипував, як і тієї ночі, коли загинув Вогнерукий, і чекав вечора, коли Ос потягне його і скрутить в’язи під шибеницями, де він викопував срібло для Орфея.

На щастя, з ним не було куниці. Ос вочевидь убив би її. Проноза, мабуть, давно вже з Вогнеруким. Куниця відчула, що він повернувся. Фариде, чому ж ти не відчув? Тепер уже байдуже. Принаймні Проноза в безпеці. А що станеться з Яшмою, коли він уже не зможе захищати його? Скільки разів Орфей замикав скляного чоловічка без світла та піску в шухляді, і лише тому, що той незграбно орудував ножем для розрізання паперу або заляпав йому рукав чорнилом!

— Вогнерукий! — Як добре шепотіти його ім’я і знати, що він живий! Як часто Фарид малював у своїй уяві, що він знову зустрічається з Вогнеруким. Від туги за ним Фарид аж затремтів, наче ним тіпала пропасниця. Цікаво, хто перший вискочив на плечі, щоб лизнути обличчя в рубцях, — Ґвін чи Проноза?

Минали години, і Фаридові якимось дивом пощастило виплюнути затичку. Він спробував гризти мотузку, якою Ос зв’язав його, але навіть миша краще впоралася б із цим завданням. Чи шукатимуть його, коли він, убитий і закопаний, лежатиме під шибеницями? Вогнерукий, Чарівновустий, Меґі… Ох, Меґі! Він ніколи не поцілує її знову. Що ж, останнім часом він узагалі не дуже часто цілувався з нею. Та все ж… Підступний Сироголовий! Фарид кожним прокльоном, який тільки міг пригадати, зганяв його зі світу — і з цього світу, і зі свого колишнього світу, і зі світу, в якому зустрівся з Вогнеруким. Він вимовляв їх уголос, — бо вони діють тільки так, — і злякано замовк, почувши, як угорі відчиняють двері до підвалу.

Невже звечоріло? Що тут можна помітити — в цьому вогкому, запліснявілому підвалі? Цікаво, Ос зламає карк, немов кролику, чи, може, просто затулить йому вуста м’ясистими долонями, аж поки він уже не дихатиме? Не думай про це, Фариде, невдовзі й сам побачиш! Фарид притулився плечима до палі. Можливо, він зможе принаймні розбити йому носа. Один добрий поцілений копняк у тупе обличчя, коли Ос розв’язуватиме мотузку, і ніс зламається, мов суха гіллячка.

Фарид розпачливо намагався стягти грубу мотузку, але Ос, на жаль, тямив, як треба зв’язувати. Меґі! Чи не могла б ти прислати мені, як і своєму батькові, кілька рятівних слів? Ох, яким кволим стає він від страху. Фарид дослухався до кроків, що лунали на сходах. Як на Бугая, вони напрочуд тихі, — і раптом до нього метнулися дві куниці.

— Клянусь усіма феями, Круглолиций добувся до грошей, — почувся шепіт із пітьми. — Що за розкішний дім! — Затанцював вогник, потім другий, третій, четвертий, п’ятий… П’ять вогників — якраз досить, щоб освітити обличчя Вогнерукого — і Яшму, що, збентежено всміхаючись, сидів на його плечі.

Вогнерукий.

Фаридові стало так легко на серці, що він не здивувався б, якби просто взяв і полетів. Але що з Вогнеруковим обличчям? Воно змінилося. З нього неначе стерли всі роки, всі лихі, самотні роки і…

— Твої рубці зникли!

Фарид міг тільки шепотіти. Щастя мов ватою кутало йому слова. Проноза стрибнув до нього й лизнув зв’язані руки.

— Так, і, уяви собі, мені здається, Роксані бракує їх. — Вогнерукий зійшов з останньої сходинки й нагнувся до хлопця. Згори долинали збуджені голоси.

Вогнерукий дістав з-за пояса ніж і перерізав мотузки.

— Чуєш? Боюся, Орфей скоро довідається, що в нього гості.

Фарид розтер затерплі зап’ястки. Він не міг відвести очей від Вогнерукого. А що, як це тільки привид або ще гірше — просто сон? Але хіба він не відчував тепла його тіла та ударів серця, коли Вогнерукий нахилився над ним? Немає вже тієї моторошної тиші, яка обступала Вогнерукого в копальні. І від нього тхнуло вогнем.

Сойка повернув його. Так, безперечно, це він. Такий, яким завжди зображував його Орфей.

Ох, він написав би його ім’я вогнем на міських мурах — Чарівновустого, Сойки, хоч як його там називають! Фарид простяг руки й несміливо торкнувся такого знайомого й водночас чужого обличчя.

Вогнерукий тихенько засміявся й підняв Фарида на ноги:

— Що це? Ти хочеш пересвідчитися, що я не привид? Якого ти, звичайно, ще боїшся, еге ж? А що, якби я справді був привидом?

Замість відповіді Фарид так палко обняв його, що Яшма, пронизливо зойкнувши, ковзнув з плеча Вогнерукого. На щастя, він зловив скляного чоловічка швидше від Ґвіна.

— Обережно! Обережно! — прошепотів Вогнерукий і посадив Яшму на плече Фаридові. — Ти, як і завжди, поривчастий, мов телятко. Дякуй своєму скляному приятелеві, що я тут. Він розповів Бріані, що Орфей учинив з тобою, і вона помчала верхи до Роксани.

— Бріана? — Скляний чоловічок зашарівся, коли Фарид посадив його собі на руку. — Дякую, Яшмо!

Фарид обернувся. На сходах до підвалу лунав Орфеїв голос:

— Хтось чужий? Що ти верзеш? Як він пройшов повз тебе?

— Це провина служниці! — чув Фарид, як протестує Ос. — Рудокоса служниця просто впустила його через тильні двері!

Вогнерукий прислухався, що діється вгорі, з давнім глузливим усміхом на вустах, якого так бракувало Фаридові. На його плечах і на волоссі танцювали іскри. Вони, здається, світилися навіть під шкірою, та й у самого Фарида шкіра була гаряча, наче її палив вогонь, відколи до неї доторкнувся Вогнерукий.

— Вогонь, — прошепотів він. — Він у тобі?

— Можливо, — пошепки відповів Вогнерукий. — Я не зовсім такий, як давніше, але все-таки можу робити кілька нових цікавих речей.

— Речей? — Фарид дивився на нього, з подиву вирячивши очі, але згори знову лунав Орфеїв голос:

— Тут пахне вогнем. Пусти мене, людський носорогу! Він має рубці на обличчі?

— Ні! З якої речі? — ображено відповів Ос.

Знову почулися кроки на сходах, тепер уже важкі та невпевнені. Орфей не любив ані підніматися, ані опускатися сходами, і Фарид чув його прокльони.

— Меґі вчитала сюди Орфея! — прошепотів Фарид, підсуваючись ближче до Вогнерукого. — Я попросив її про це, бо думав, що він може повернути тебе!

— Орфей? — знову засміявся Вогнерукий. — Ні. Я чув тільки голос Чарівновустого.

— Можливо, його голос, але саме мої слова повернули тебе! — насилу переступив останні сходинки Орфей з обличчям, червоним від вина. — Вогнерукий, це таки ти! — В його голосі звучала щира радість.

Позаду Орфея з’явився Ос, на його грубому обличчі проступали страх і лють.

— Пане, погляньте на нього! — крикнув він. — Це не людина! Це демон або нічний підземний дух. Бачите іскри в його чубі? Коли я хотів затримати його, він мало не спалив мені пальці — неначе кат тицьнув мені в руки розпечені жарини!

— Так-так, — тільки й мовив Орфей. — Він прийшов сюди здалеку, дуже здалеку. Така довга подорож може змінити людину. — Він глянув на Вогнерукого, наче боявся, що той наступної миті може розчинити його в повітрі або, що ближче до правди, загнати в кілька безживних слів на аркуші паперу.

— Ох, який я радий, що ти повернувся! — аж затинався від хвилювання Орфей. — А твої рубці зникли! Як дивно! Про це я нічого не писав. Що ж, як і завжди… Ти повернувся! Без тебе цей світ наполовину втрачає свою вартість, але тепер знову все буде таким дивовижним, як і давніше, коли я вперше прочитав про тебе. То була найкраща з усіх оповідок, але відтепер ти станеш її героєм, тільки ти, завдяки моєму мистецтву, що повернуло тебе додому, а тепер навіть вирвало від Смерті!

— Твоє мистецтво? Радше мужність Чарівновустого. — Вогнерукий створив вогник. Той затанцював на його долоні і набув постаті білої жінки з такими виразними обрисами, що Ос злякано притулився до стіни.

— Дурниці! — На мить Орфеїв голос видався голосом скривдженого хлопчика, але невдовзі він знову опанував себе. — Дурниці! — проказав він знову, цього разу твердішим тоном, дарма що язик і досі ще важко повертався від вина. — Хоч би що він казав тобі, це неправда. То був я.

— Він нічого не казав мені. Навіщо? Він був там, він і його голос.

— Але ж ідея належала мені, і я написав слова! Він був лише моїм знаряддям! — Орфей вигукнув останні слова з такою люттю, наче виплюнув їх в обличчя Чарівновустому.

— Атож, твої слова! Як я чув, слова лихі та підступні! — На руці Вогнерукого й далі горіла постать білої жінки. — Мабуть, варто принести ці слова Чарівновустому, щоб він ще раз міг прочитати, яку роль ти виділив йому в цьому епізоді.

Орфей випростався, мов щогла.

— Я написав такі слова тільки заради тебе! — гукнув він ображеним голосом. — Я думав тільки про те, щоб повернути тебе. Чому мене має цікавити той палітурник? Зрештою, я був змушений запропонувати щось Смерті!

Вогнерукий спокійно поглядав на вогник, що горів на його долоні.

— Ох, я розумію надто добре, — тихо проказав він, тимчасом як вогник перетворився на птаха, золотого птаха з червоною плямою на грудях. — Побувавши на тому світі, я дещо розумію, а дві речі знаю напевне: Смерть непідвладна словам, і не ти, а Чарівновустий пішов до білих жінок.

— Тільки він міг погукати їх. Що я міг удіяти? — крикнув Орфей. — І він зробив це тільки задля своєї дружини! Не для тебе!

— Що ж, це теж добра причина. — Вогненний птах розпався на долоні Вогнерукого. — А що стосується слів, то, як сказати щиро… його голос подобається мені набагато більше, ніж твій, дарма що не завжди робив мене щасливим. Голос Чарівновустого сповнений любові. А твій говорить тільки про тебе. Не кажучи вже про те, що ти надміру полюбляєш читати слова, про які ніхто не знає, а часом забуваєш, що пообіцяв прочитати. Чи не так, Фариде?

Фарид з обличчям, застиглим від ненависті, дивився на Орфея.

— Що ж, як і завжди, — вів Вогнерукий далі, тимчасом як на його долоні з попелу спалахнув вогник і набув форми крихітного черепа. — Я візьму слова. І книжку.

— Книжку? — Орфей відсахнувся, неначе вогонь на долоні Вогнерукого обернувся змією.

— Так, ти вкрав її у Фарида, пригадуєш? Тому її навряд чи можна вважати за твою, хоча, ти, здається, як я чув, старанно скористався нею. Строкаті феї, плямисті кобольди, єдиноріг… У замку тепер повинні бути навіть коротуни. Що там іще? Хіба блакитні феї були не досить гарні для тебе? Миршавець топче коротунів, а єдинорога ти створив тільки для смерті.

— Ні-ні! — захищаючись, підняв руки Орфей. — Ти не розумієш! У цьому сюжеті я прагну досягти справжньої величі. Я ще працюю, але, повір, буде дивовижно! Феноліо лишив так багато невикористаного, так багато не описав, а я це все зміню, вдосконалю…

Вогнерукий повернув долоню, і попілець посипався на долівку Орфеєвого підвалу.

— Ти говориш, як Феноліо, — але, мабуть, набагато гірший за нього. Цей світ сам пряде свої нитки. А ви тільки сплутуєте їх, рвете, зв'язуєте те, що не тримається купи, замість лишити вдосконалення тим, хто живе в ньому.

— Он воно що, і кому, наприклад? — з ненавистю в голосі запитав Орфей. — Сойці? Відколи він належить до цього світу?

Вогнерукий стенув плечима:

— Хтозна. Можливо, ми всі належимо не тільки до сюжету. А тепер принеси мені книжку. Чи, може, попросити Фарида, щоб приніс?

Орфей глянув на нього з такою злобою, наче зневажений коханець.

— Ні! — нарешті вигукнув він. — Вона потрібна мені. Книжка лишиться тут. Ти не забереш її в мене. Попереджаю тебе. Не тільки Феноліо може написати слова, що зашкодять тобі! Я можу тебе…

— Я слів уже не боюся, — нетерпляче урвав його Вогнерукий. — Ані твоїх, ані слів Феноліо. Слова не змогли приписати мені, як я помру. Невже ти забув? — Вогнерукий хапнув рукою повітря, і в руці в нього з’явився запалений смолоскип. — Принеси книжку, — звелів він і дав смолоскип Фаридові. — Принеси все, що він написав. Кожне слово.

Фарид кивнув головою.

Він повернувся. Вогнерукий повернувся!

— Захопи і список! — додав Яшма голосочком, не менш тонким, ніж його членики. — Список, який він наказав мені укласти. Всіх слів, ужитих у книжці Феноліо! Я вже дійшов до літери Д.

— Ох, не дурний! Список. Дякую тобі, скляний чоловічку! — засміявся Вогнерукий. Ні, його сміх не змінився. Фарид тішився, що Вогнерукий не лишив свого сміху в білих жінок.

Хлопець посадив Яшму собі на плече й побіг сходами вгору. Слідом за ним пострибав Проноза.

Орфей хотів загородити Фаридові шлях, але відсахнувся, коли смолоскип ударив по скельцях окулярів, а полум’я обпалило йому шовкову сорочку. Ос був сміливішим за свого пана, та коли після вимовлених пошепки слів Вогнерукого смолоскип, простягаючи вогненні лабети, став ганятися за ним, Фарид, перше ніж Ос отямився від страху, вже проминув гевала. Проворний, мов сарна, хлопчина стрибнув на сходинку, його серце повнилося щастям, а на язиці він відчував солодкий присмак помсти.

— Яшмо! — гаркнув знизу Орфей. — Я розіб’ю тебе на такі крихітні скалочки, що вже ніхто ніколи не побачить, якої ти барви!

Скляний чоловічок учепився пальцями за Фаридове плече, проте не озирнувся.

— А тебе, малий брехливий погоничу верблюдів… — Орфей аж захлинувся, — я зведу зі світу, запроторю в сюжет, повний жахіть і створений навмисне для тебе!

Погроза змусила Фарида на мить зупинитися, але потім почувся голос Вогнерукого:

— Зважай, кому погрожуєш, Орфею! Якщо з хлопцем коли-небудь щось станеться або він раптом зникне, як ти відверто заявив сьогодні про свій намір, я знову провідаю тебе. А я, як ти знаєш, не ходжу без вогню.

— Заради тебе! — чув Фарид Орфеєві крики. — Я все зробив заради тебе, а ти отак віддячуєш мені?

Айзенґлянц засипав Фарида і свого молодшого брата брудними лайками, тільки-но зрозумів, що вони шукають у кабінеті його пана. Проте Яшма незворушно допомагав Фаридові знайти спершу книжку, а потім кожен клаптик паперу, написаний коли-небудь Орфеєвою рукою. Айзенґлянц кидав у них пісок, загострені пера, зичив Яшмі кожної хвороби, на яку може захворіти скляний чоловічок, а зрештою сам героїчно кинувся на останній аркуш, що його Яшма згортав на Орфеєвому столі, тож Фарид досить нелюб’язно відпихнув його вбік.

— Зрадник! — кричав Айзенґлянц услід братові, коли Фарид зачинив за собою двері кабінету. — А розбився би ти в друзки, на тисячі скалок! — Та Яшма зважав на ті слова не більше, ніж на Орфеєві погрози.

Вогнерукий уже чекав на порозі будинку.

— Де вони? — занепокоєно запитав Фарид, підбігаючи до нього. Адже він не бачив ані Орфея, ані Оса, проте чув їхні роздратовані голоси.

— У погребі, — відповів Вогнерукий. — Я загубив на порозі трохи вогню. Коли він згасне, ми будемо далеко в лісі.

Фарид кивнув головою і обернувся, коли на сходи вгорі вийшла одна зі служниць. Але то була не Бріана.

— Моя донька не тут, — сказав Вогнерукий, немов прочитавши його думки. — Навряд чи вона ще раз повернеться до цього дому. Вона в Роксани.

— Вона ненавидить мене! — пробурмотів Фарид. — Чому вона врятувала мене?

Вогнерукий відчинив двері, і куниці повибігали на вулицю.

— Мабуть, Орфея вона любить ще менше, ніж тебе, — мовив він.

Воронів вогонь

Феноліо був щасливий. О так, він був щасливий, дарма що Іво та Деспіні заманулося потягти його на ринкову площу, де Ворон знову давав виставу. Про неї вже кілька днів повідомляли герольди, і Мінерва, звичайно, не пустила б дітей самих. Миршавець звелів збудувати поміст, щоб кожен міг бачити, який партач його князівський вогнедув. Невже він сподівається, що народ таким чином забуде про повернення Вогнехідця? Але, як і завжди, Ворон ніколи не міг зіпсувати настрій Феноліо. На серці в нього ще ніколи не було так легко, відколи він із Козимо вирушив до Сутінкового замку. Ні, про те, що сталося потім, він волів не думати, цей розділ закінчився. Його сюжет почав розвиватись у новому напрямі, і кому він мав дякувати за те? Собі самому! Бо хто, як не він, увів до гри Сойку, чоловіка, що і Свистуна, і Миршавця вважає за дурнів і повернув з того світу Вогнерукого? Що за постать! І якими гротескними видаються порівняно з ним Орфеєві створіння: пістряві феї, забитий єдиноріг, коротуни з блідо-блакитним волоссям. Такі істоти були ще під силу Телепневі, натомість він, Феноліо, міг створити такі постаті, як Чорний Принц і Сойка. Що ж, слід визнати: тільки Мортимер надав Сойці плоті та крові. Але на початку все одно були слова, і їх написав він, кожнісіньке слово!

— Іво! Деспіно!

Де вони в біса поділися? Легше зловити Орфеєвих строкатих фей, ніж цих дітлахів! Хіба не казав їм, щоб не бігали так далеко? Вся вуличка аж кишіла дітьми. Вони вибігали з кожного будинку, щоб принаймні на годину чи дві забути про тягар, який поклав світ на їхні маленькі плечі. За тих похмурих часів дитинство аж ніяк не було веселим. Хлопці надто рано дорослішали, а дівчата додавали смутку матерям.

Мінерва спершу не хотіла пускати Іво та Деспіну. В місті вешталося забагато солдатів. Удома чекало надто багато роботи, проте Феноліо вмовив її, дарма що йому вже тепер ставало недобре від смороду, який знову поширюватиме Ворон. Цього дня, коли він почувається таким щасливим, мають бути щасливі й діти, тож він, поки Ворон партачитиме, просто мріятиме, що невдовзі вже Вогнерукий видуватиме вогонь на ринковій площі Омбри. Або малюватиме собі в уяві, як Сойка заїздить до Омбри й виганяє з брами Миршавця, мов шолудивого пса, стягує Свистунові срібну маску з обличчя і разом з Чорним Принцом засновує царство справедливості, де панує народ… Ну, можливо, не зовсім. До такого цей світ, мабуть, ще не дійде, та все ж. Всюди буде чудово, радітиме серце, і саме він, Феноліо, визначив курс порятунку того дня, коли написав першу пісню про Сойку. Врешті-решт він вчинив слушно! Козимо, можливо, був помилкою, але звідки з’явиться напруга на обличчі, якщо воно бодай інколи не стає похмурим?

— Чорнильний ткачу! Де ти? — нетерпляче махав рукою Іво.

Що собі думає той малий? Що такий старий чоловік, як він, може пролізти крізь цю повінь дітей, мов вугор? Деспіна обернулася і втішено засміялася, коли Феноліо махнув їй рукою. Але потім її голівка знову зникла серед інших голів.

— Іво! — гукав Феноліо. — Іво, хай йому грець, наглядай за сестрою!

Господи, таж він і не знав, як багато в Омбрі дітей. Чимало їх, ідучи на ринкову площу, вели з собою малих братів і сестер. Феноліо був єдиним чоловіком на всю площу, та й матерів прийшло небагато. Більшість дітей, мабуть, просто повтікало — з майстерень і крамниць, від роботи в хаті або в стайні. Навіть із навколишніх сіл поприходили діти в жалюгідному дранті. Їхні дзвінкі голоси лунали між будинків, наче щебіт пташиної зграї. Ворон, певне, ще ніколи не мав такої збудженої публіки.

Він уже стояв на помості в чорно-червоному вбранні вогнедува, але воно, на відміну від одягу решти цеховиків, було зшите не з клаптиків, а з найтоншого оксамиту, бо ж він належав до князевих фаворитів. Його завжди усміхнене обличчя аж лисніло від жиру, яким він захищав себе від полум’я, але вогонь усе-таки так часто лизав його, що обличчя стало дуже схоже на усміхнену маску, яку Батист пошив йому зі шкіри. Атож, Ворон усміхався навіть тепер, роздивляючись море дитячих облич, що так пожадливо тиснулися навколо помосту, наче він міг позбавити їх усього їхнього горя, голоду й материнського смутку, туги за вбитими батьками.

Феноліо побачив, що Іво стоїть попереду, але куди поділась Деспіна? Ага, ось вона, поряд із братом. Дівчинка радісно махнула йому рукою, він махнув їй у відповідь, а сам стояв коло матерів, що чекали перед будинками. Він чув, як вони шепотілися про Сойку і про те, як він захищатиме їхніх дітей, тепер, коли відібрав Вогнехідця у Смерті. Аякже. Над Омброю знову засяяло сонце. Надія повернулась, і він, Феноліо, дав їй ім’я. Сойка…

Ворон скинув мантію, таку важку й коштовну, що, продавши її, безперечно можна було б цілий місяць годувати всіх дітей, зібраних на площі. На поміст до шпільмана зійшов кобольд, обвішаний торбами з алхімічними порошками, якими цей партач підживлював полум’я, щоб воно слухалося його. Ворон і досі боявся вогню. Про це можна було здогадатись одразу. Можливо, тепер боявся ще дужче, і Феноліо постеріг, що, почавши виставу, шпільман хвилюється. Вогонь пирхав і сичав, пускав отруйно-зелений дим, від якого кашляли діти і який згромаджувався в загрозливі кулаки, пазурі та кусливі пащі. Атож, Ворон навчився таких штук. Він недовго пожонглював парою смолоскипів і видував вогонь так жалюгідно низько, що кожен шепотів ім’я Вогнерукого. Вогонь, яким він грався, мав, здається, іншу природу. Він був темним братом справжнього вогню, привидом вогню, але діти зачудовано й водночас перелякано приглядались до барвисто-ядучої вистави, збивались докупи, коли шпільман направляв на них червоні пазурі, і з полегкістю голосно зводили дух, коли вони виявлялися просто димом, дарма що його клуби зависали в повітрі, а очі сльозилися. Цікаво, чи правда те, про що ходять чутки? Мовляв, цей дим так затуманює розум, що людина бачить більше, ніж є насправді? «Що ж, якщо це так, тоді на мене він не діє, — думав Феноліо, потираючи очі, що пекли і сльозилися. — Жалюгідний трюк — оце й усе, що я бачу!»

Сльози збігали йому вздовж носа, і коли старий обернувся, щоб протерти очі від сажі та диму, то побачив хлопця, що вибіг із вулиці, яка вела до замку, хлопець був старший за дітей на площі й досить високий, щоб служити безбородим Віолантиним солдатом, але мундира не мав. Його обличчя видалося Феноліо напрочуд знайомим. Де він бачив його?

— Люку! — закричав хлопець. — Люку! Тікай! Тікайте всі!

Хлопець зашпортався, впав і встиг заскочити до якогось будинку ще до того, як його наздогнав вершник, що мчав за ним.

Тим вершником був Свистун. Він шарпнув вузду, а за ним з тієї самої вулички вискочило з десяток панцерних солдатів. Солдати прибували звідусіль: з Ковальської та Різницької вулиць, з кожної вулички, що виходила на ринкову площу, майже не квапились, а їхні важкі огирі, як і самі вершники, були закуті в панцери.

А діти, ні про що не здогадуючись, і далі дивились на Ворона. Хлопцеву засторогу вони не почули. Солдатів не бачили. Вони прикипіли очима до вогню, а матері тим часом уже гукали їх. Коли перші діти озирнулися, було вже запізно. Панцерні солдати відтягли назад заплаканих жінок, а з вулиць прибувало дедалі більше вояків, замикаючи навколо дітей залізне кільце.

Як підступно одурено дітей! Як зненацька подив перетворився на моторошний страх! І як вони плакали! Хіба забуде Феноліо коли-небудь той плач! Він безпорадно стояв, притулившись плечима до стіни, а п’ятеро панцерних солдатів наставили на нього й на жінок піки. А більше й не треба. П’ять пік досить, щоб паралізувати нечисленну юрбу. Одна жінка таки почала тікати, за нею погнався солдат. Потім солдати, замкнувши коло, оголили мечі, а Ворон, помітивши кивок Свистуна, загасив полум’я і, посміхнувшись, уклонився заплаканим дітям.

Дітей погнали до замку, наче отару ягнят. Дехто з малих так налякався, що забіг поміж коней. Вони лишалися на бруківці, мов поламані іграшки. Феноліо гукав Іво та Деспіну, але його голос змішався з рештою голосів, усіма зойками і всім плачем. Коли панцерні солдати відпустили матерів, Феноліо разом з ними кинувся до покалічених дітей, що спливали кров’ю на брукові, і придивлявся до блідих облич, повнячись страху, що впізнає в котромусь із них Деспіну або Іво. Їх там не було, але Феноліо здавалося, ніби він усе-таки знає ті обличчя — невинні дитячі личка. Такі малі для смерті, такі малі для жаху і страждань. З’явилися дві білі жінки, його янголи смерті. Матері нахилилися над дітьми, затуливши їм вуха, щоб вони не чули білого шепотіння. Троє дітей загинули, два хлопчики й дівчинка. Білі жінки були вже їм непотрібні, щоб перебратися до них.

Над одним з убитих хлопчиків нахилився хлопець, що з криком вибігав з вулиці, марно спробувавши застерегти дітей. Він дивився на поміст, його юне обличчя подорослішало від ненависті. Але Ворон уже зник, немов розчинився в отруйному димі, що й далі важкими клубами висів над площею. Тільки кобольд стояв там, мов ошуканий, дивлячись на жінок, схилених над дітьми. Потім украй повільно, неначе вийшов за межі часу, почав збирати Воронові порожні торби.

Кілька жінок побігли за солдатами і дитячим гуртом. Решта лишилися тут, стирали пораненим кров з чола і обмацували маленькі кінцівки.

Феноліо урвався терпець. Він обернувся й подибав назад у вуличку, що вела до Мінервиного будинку. Назустріч йому йшли жінки, почувши крики, вони повибігали на вулицю. Жінки квапливо проминали його. Годі вже! Годі! До нього підбігла Мінерва. Він щось пробурмотів і махнув рукою в бік замку. Мінерва побігла слідом за іншими жінками.

Таж був такий гарний день! Сонечко гріло так, наче зима ще за горами.

Хіба він зможе тепер забути цей плач?

Феноліо дивувався, що його ноги вибралися сходами нагору, що його серце, важке від сліз, ще б’ється.

— Розенкварце!

Феноліо метнувся до письмового столу і став шукати пергамент, папір — що-небудь, на чому можна писати. — Розенкварце! Хай йому біс, де ти тиняєшся?

Скляний чоловічок визирнув із гнізда, в якому жили Орфеєві строкаті феї. Що в біса він там робить угорі? Скручує в’язи тим тупоголовим?

— Якщо ти знову хочеш послати мене шпигувати до Орфея, забудь про це! — крикнув він згори. — Той Айзенґлянц скинув з вікна скляного чоловічка, якого Орфей узяв, щоб замінити його брата! Він розбився вщент, тож думають, ніби то рештки винної пляшки!

— Мені ти потрібний не для шпигування! — здушеним від сліз голосом казав Феноліо. — Загостри мені перо! Розколоти чорнило, ну, мерщій!

Ох, плач!..

Феноліо опустився на стілець і обхопив голову руками. Сльози бігли йому між пальцями й падали на письмовий стіл. Феноліо не міг пригадати, коли йому доводилося так плакати. Навіть коли загинув Козимо, його очі були сухі. Іво! Деспіна!

Він чув, як скляний чоловічок скочив на його ліжко. Хіба не забороняв він йому стрибати з феїного гнізда на матрац? Ет, байдуже. Колись він таки зламає собі свій скляний карк.

Ох, усюди лихо. Треба покласти йому край, бо інакше його старе серце ще розіб’ється!

Феноліо чув, як Розенкварц похапцем видерся на письмовий стіл.

— Ось! — проказав він тихим дзвінким голосочком і простяг господарю щойно загострене перо.

Феноліо стер рукавом сльози з обличчя. Коли він брав перо, його пальці тремтіли.

Скляний чоловічок підсунув йому аркуш паперу й мерщій заходився мішати чорнило.

— Де діти? — запитав він. — Хіба ти не хотів піти разом з ними на ринкову площу?

Знову сльозина. Вона впала на чистий аркуш, і папір пожадливо всотав її. «Так-так, отакий він, цей клятий сюжет, — думав Феноліо. — Він живиться слізьми! А що, коли Орфей описав те, що сталося на ринковій площі? Адже, відколи до нього завітав Вогнерукий, він майже не виходить із дому і жбурляє пляшки з вікна. Може, у своїй люті він і написав слова, які заподіяли смерть кільком дітям?»

Кінчай, Феноліо, не думай уже про Орфея! Пиши сам! Якби ж тільки аркуш не був такий страхітливо порожній!

— Ну, приходьте вже! — шепотів він. — Приходьте, кляті слова! Це ж діти. Діти! Врятуйте їх!

— Феноліо! — стривожено озвався до нього Розенкварц. — Де Іво та Деспіна? Що сталося?

Але Феноліо міг тільки знову обхопити голову руками. Де слова, щоб відчинити кляту замкову браму, поламати піки й підсмажити Ворона на його власному вогні?

Розенкварц дізнався, що сталося, від Мінерви, коли та повернулася від замку без дітей. Свистун знову виголошував промову.

— Сказав, що йому набридло чекати, — розповідала Мінерва безбарвним голосом. — Він дав нам тиждень, щоб привести Сойку. Бо інакше пожене наших дітей на копальні.

Потім подалася вниз, на порожню кухню, де, мабуть, і досі стояли тарілки, з яких їли вранці Іво й Деспіна.

А Феноліо й далі сидів над чистим аркушем, на якому не було нічого, крім слідів його сліз. Година за годиною. До пізньої ночі.

Сойчина відповідь

Реза, біла, мов полотно, писала своїм найгарнішим почерком. Як і тоді, коли в чоловічому вбранні сиділа на ринку в Омбрі й заробляла письмом на хліб. Скляний чоловічок, що колись належав Орфеєві, мішав їй чорнило. Вогнерукий приніс Яшму в табір розбійників. І привів Фарида.

«Такою є відповідь Сойки, — писала Реза, а Мо тим часом стояв коло неї. — За три дні він віддасть себе в руки Віоланти, вдови Козимо й матері законного спадкоємця Омбри. В обмін за це Свистун відпустить омбрійських дітей, яких він підступно захопив, і засвідчить печаттю свого пана, що вони назавжди будуть у безпеці.

Тільки тоді, коли буде виконано цю вимогу, Сойка буде готовий вилікувати книжку з чистими сторінками, яку він оправив Змієголову з Сутінкового замку».

Меґі бачила, що рука її матері під час письма й далі вагається. Розбійники обступили її і приглядалися. Жінка, яка вміє писати… Жоден з них не опанував цієї науки, крім Батиста, навіть Чорний Принц. Усі вони намагалися відрадити Мо від його постанови, навіть Дорія, що спробував застерегти омбрійських дітей, а потім був змушений дивитись, як Свистун полонив їх і вбив Люка, його найвірнішого товариша. Все марно.

Тільки один чоловік не намагався схилити Мо змінити думку. Вогнерукий.

Здавалося, ніби він ніколи не пропадав, дарма що на його обличчі вже не видніло рубців. Той самий сміх, загадковий, як і завжди, та сама непосидючість. То він тут, то знову десь зникне. Мов привид. Меґі завжди ловила себе на цій думці й водночас відчувала, що Вогнерукий ще більше сповнений життя, ніж раніше, живіший від усіх.

Мо подивився в бік Меґі, але вона не знала, чи він справді бачить її. Відколи батько повернувся від білих жінок, він, здавалося, дедалі більше ставав Сойкою.

Як він може піти до в'язниці? Свистун уб'є його!

Реза дописала лист. Глянула на Мо, немов сподівалась якусь мить, що він укине той пергамент у вогонь. Але він тільки взяв перо з її рук і поставив свій знак під убивчими словами: перо і меч, що утворювали хрест, який селяни ставлять замість своїх імен, бо ж не знають літер.

Ні. Ні!

Реза опустила голову. Чому вона нічого не каже? Чому цього разу в неї немає сліз, які могли б спонукати його змінити думку? Може, вони скінчилися в неї тієї безкінечної ночі між могилами, коли вона марно чекала на його повернення? Чи знає мати, що сказав Мо білим жінкам, щоб вони знову відпустили його і Вогнерукого? «Цілком може бути, що невдовзі я буду змушений піти геть», — оце й усе, що він повідомив Меґі, а коли вона, стривожена, запитала у відповідь: «Геть? І куди?» — просто сказав: «Ти тільки не переживай так! Піду куди завгодно — таж я сходив у гості до Смерті й живим повернувся. Навряд чи може трапитись ще більша небезпека, еге ж?»

Меґі мала б розпитувати далі, але вона надто зраділа, що він не назавжди покинув її, тішилася несказанно…

— Кажу тобі ще раз: ти з’їхав з глузду!

Хапало був п’яний. Він почервонів, мов буряк, і грубим голосом розбив гнітючу тишу, і то так несподівано, що скляний чоловічок із переляку випустив перо, Мо підняв його.

— Самому йти до рук Змієвого поріддя і сподіватися, що він убереже тебе від Срібноносого! Він скоро навчить тебе чогось кращого. Навіть якщо Свистун лишить тебе живим, невже ти думаєш, що донька його пана допоможе тобі писати в тій проклятій книжці? Мабуть, Смерть збаламутила тобі розум! Бридка продасть тебе за трон Омбри. А Свистун все одно пожене дітей у копальні!

Чимало розбійників схвально бурмотіли, але замовкли, коли поряд із Мо став Чорний Принц.

— Хапале, як ти хочеш визволити дітей із замку? — спокійно запитав він. — Мені теж не подобається, що Сойка доброхіть проїде крізь браму Омбрійського замку, але якщо він не дасть себе зловити, що тоді? Я не зміг відповісти йому на це запитання і, повірте, не можу думати про щось інше, відколи Ворон дав свою виставу! Чи, може, треба напасти на замок із тією жменькою людей, яка є в нас? Чи ти хочеш влаштувати засідку, коли вони гнатимуть дітей через хащу? Скільки панцерних солдатів охоронятимуть їх? П’ятдесят? Сто? Скільки дітей загине, поки ти пробуватимеш урятувати їх отак?

Чорний Принц глянув на обдертих чоловіків, що обступили його. Чимало їх понурили голови. Але Хапало й далі вперто задирав підборіддя. Рубець на його шиї почервонів, мов свіжий розтин.

— Хапале, запитую тебе ще раз, — тихо проказав Чорний Принц. — Скільки дітей загине, коли ми отак визволимо їх? І чи зможемо ми врятувати бодай кілька?

Хапало не відповів, а тільки дивився на Мо. Потім сплюнув, обернувся і мовчки подався геть, за ним пішли Ґекон і з десяток інших розбійників. А Реза мовчки взяла написаний пергамент і почала складати його так, щоб Яшма міг поставити печатку. Її обличчя не виражало нічого, було мов камінь, скидалося на обличчя Козимо Вродливого в омбрійському склепі, але руки їй тремтіли, і то так, що Батист зрештою підійшов до неї і склав пергамент замість неї.

Три дні. Так довго Мо пробув і в білих жінок — три безкінечні дні, коли Меґі думала, що батько загинув, цього разу без вороття — з вини матері і Фарида. За ці три дні вона й словом не озвалася до них. Вона проганяла Резу, коли та підходила до неї, кричала на неї.

— Меґі, чому ти так дивишся на матір? — запитав Мо першого ж дня, коли повернувся. «Чому? Бо білі жінки забрали тебе через неї», — хотіла відповісти вона, але промовчала. Меґі знала, що чинить несправедливо, проте відчуженість між нею і матір’ю не минала. Фарида вона теж не могла простити.

Він стояв коло Вогнерукого і був єдиним, хто не видавався пригніченим. Ну, звичайно. Хіба Фарид переймається тим, що її батько невдовзі віддасть себе на ласку Свистуна? Вогнерукий повернувся. Більше ніщо не має значення. Фарид був спробував примиритися з дівчиною: «Меґі, все вже минулося. З твоїм батьком нічого не сталося — і він привів Вогнерукого!» Отож це все, що його цікавило! І він завжди таким буде.

Яшма капнув на пергамент сургучу, і Мо приклав печатку, вирізьблену колись для книжки, зшитої з Резиних малюнків. То була голова єдинорога — печатка палітурника за обіцянку розбійника. Мо віддав листа Вогнерукому, обмінявся кількома словами з Резою та Чорним Принцом і підійшов до Меґі.

Коли Меґі була ще маленька й діставала батькові лише по лікоть, вона часто, коли боялася, засувала батькові голову під руку. Як давно це було!

— Яка на вигляд Смерть? — запитала вона його, коли він повернувся. — Ти бачив її?

Спогад про Смерть, здається, не лякав його, проте його погляд одразу полинув кудись далеко, дуже-дуже далеко…

— Вона має багато постатей, але голос жінки.

— Жінки? — здивовано перепитала Меґі. — Та Феноліо б ніколи не дав такої великої ролі жінці!

А Мо засміявся й відповів:

— Меґі, я не вірю, що Феноліо написав Смерті її роль.

Меґі й не дивилася на батька, коли він зупинився перед нею.

— Меґі, — озвався він, узявши її за підборіддя та піднявши його, аж поки вона глянула на нього. — Не сумуй отак, прошу тебе!

Позаду Мо Чорний Принц відвів убік Батиста і Дорію. Меґі уявляла собі, які вказівки він даватиме їм. Ватажок послав їх до Омбри, щоб вони поширили серед зневірених матерів чутку, що Сойка не кине напризволяще їхніх викрадених дітей. «А свою доньку кинув!» — думала Меґі й знала, що Мо побачив докір у її очах.

Батько мовчки взяв її за руку й повів геть від наметів, геть від розбійників, геть навіть від Рези, що й досі стояла коло багаття. Мати стирала собі чорнило з пальців, терла і терла їх, а Яшма співчутливо дивився на неї, наче вона могла отак стерти і вже написані слова.

Мо зупинився під дубами, крислате гілля яких напиналося над табором, мов небеса з дерева й позолоченого листя. Взяв Меґі за руку й водив по ній вказівним пальцем, наче дивувався, як вона виросла. А втім, її руки й досі була набагато менші за його. Дівочі руки…

— Свистун уб’є тебе.

— Ні. А коли спробує, я тоді залюбки покажу йому, який гострий ніж у палітурника. Батист знову зробив мені криївку для ножа, і, повір, я дуже зрадію, коли цей дітовбивця дасть мені нагоду випробувати його на ньому, — відповів Мо, і ненависть тінню залягла на його обличчі.

Сойка.

— Ніж тобі нічим не допоможе. Він все одно тебе вб'є. — Які дурні її слова. Наче в упертої дитини. Але вона так боїться за нього.

— Меґі, троє дітей уже загинули. Піди до Дорії, і нехай він тобі ще раз розповість, як їх усіх зігнали. Вони загинуть усі, якщо туди не піде Сойка!

Сойка. Таке враження, ніби він каже про когось іншого. За яку дурепу він вважає її?

— Це не твій сюжет, Мо! Нехай Чорний Принц рятує дітей.

— Що? Свистун уб’є їх усіх, коли спробує Принц. — В очах Мо було стільки гніву, що Меґі вперше зрозуміла: батько поїде до замку не тільки задля живих дітей, а й задля помсти за мертвих. Ця думка нагнала на неї ще більшого страху.

— Гаразд. Можливо, ти маєш слушність. Може, і справді немає іншого способу, — мовила Меґі. — Але дозволь мені принаймні поїхати з тобою! Щоб я могла допомогти тобі. Як у Сутінковому замку. — Здається, ніби лише вчора Рудий Лис укинув її до батька в камеру. Невже Мо забув, як добре йому було, коли вона перебувала поряд? Що вона врятувала його з допомогою Феноліо?

Ні, безперечно, ні. Але Меґі досить було поглянути на нього, щоб дізнатися, що цього разу він усе-таки поїде сам. Сам-один.

— А ти пригадуєш, як я колись розповідав тобі про розбійників? — запитав Мо.

— Звичайно. І їх усіх зрештою спіткало нещастя.

— А чому? Бо завжди те саме. Розбійник хоче захистити тих, кого любить, і за це його вбивають. Хіба не так?

«Ох, ну й хитрун її батько! То він і матері те саме казав? Але я знаю його краще за Резу, — думала Меґі, — і знаю набагато більше оповідок про розбійників, ніж вона».

— Як у тому вірші про розбійника! — вигукнула Меґі. Елінор читала їй цього вірша безліч разів. «Ох, Меґі, а чому ти бодай раз не хочеш прочитати його? — і досі чула дівчина її докірливе зітхання. — Батькові про це нічого не треба казати, але я б залюбки подивилась, як цей розбійник чвалує крізь мій дім!»

Мо прибрав доньці коси з чола:

— А що там у ньому?

— Його кохана застерігає його від солдатів, і він утік! Донька теж може застерегти.

— Авжеж! Доньки теж уміють дуже добре рятувати своїх батьків. Ніхто не знає цього краще за тебе, — несамохіть засміявся Мо. Вона любила його сміх. А що, коли вона вже ніколи не побачить його?

— А ти пам’ятаєш, що сталося з коханою в тому вірші, правда ж?

Меґі, звичайно, пам’ятала: «Сяйво місячне рушниці там розбили, в сяйві місячнім їй груди враз пробили». Розбійника солдати зрештою вбили теж. «Він лежить на вулиці в крові, в комірі мережанім на шиї».

— Меґі!

Донька обернулася до батька плечима. Вже не хотіла дивитися на нього. Вже не хотіла боятися за нього.

Хотіла тільки сердитись. Сердитись, як на Фарида, сердитись, як на Резу. Любов до когось — це завжди страждання. Нічого, крім страждання.

— Меґі! — Мо взяв доньку за плечі і розвернув її. — Припустімо, я не поїду, — чи сподобається тоді тобі пісня, якої співатимуть? «Одного дня Сойка зник, і вже ніхто ніколи не бачив його. Всі діти Омбри загинули, як і їхні батьки, на іншому краї хащі, а Змієголов завдяки книжці з чистими сторінками, яку йому оправив Сойка, панував вічно».

Так, батько має слушність. Ці слова були страшні, але Меґі знала пісню, де могли бути ще страшніші слова: «Сойка поїхав до замку, щоб урятувати омбрійських дітей, і загинув там. І, хоча Вогнеходець написав його ім’я на небесах вогненними літерами, щоб зірки шепотіли його щоночі, його донька вже ніколи не побачила батька».

Авжеж, так може статися. Але Мо чув іншу пісню.

— Меґі, Феноліо цього разу не напише нам щасливого кінця! — мовив він. — Я повинен дописати його — вчинками, а не словами. Тільки Сойка може врятувати дітей. Тільки він може написати три слова в книжці з чистими сторінками.

Меґі вже не дивилася на батька. Вона не хотіла чути його слів. Але Мо говорив далі, голосом, який вона так любила, який чула уві сні, голосом, що тривожився, коли вона хворіла, і розповідав про зниклу матір.

— Мусиш пообіцяти мені щось, — сказав Мо. — Ти маєш примиритися з матір’ю, поки мене не буде. Я можу не повернутися! Я не можу довіряти Орфеєвим словам! Але Принц і Здоровань охоронятимуть вас. Він пообіцяв мені, заприсягнувшись життям свого брата, а він, безперечно, набагато кращий охоронець, ніж я. Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, лишайся в розбійників. Не їдь до Омбри і не їдь до Сутінкового замку, раптом мене переведуть туди! Я не зможу думати від страху, якщо дізнаюся, що ти в небезпеці. Пообіцяй мені!

Меґі опустила голову, щоб батько не прочитав відповіді в її очах. Ні. Ні, вона нічого не обіцятиме йому. Та й Реза, мабуть, не обіцяла. А може? Меґі глянула на матір. Мати була прибита горем. Коло неї стояв Здоровань. На відміну від Меґі, він простив Резі, коли Мо повернувся живий і цілий.

— Меґі, прошу, послухай мене! — наполягав батько. Звичайно він завжди жартував, коли йшлося про щось украй важливе, але вочевидь змінився навіть у цьому. Його голос був сухий і поважний, наче він розмовляв із нею про прогуляний урок. — Якщо я не повернуся, — мовив він, — переконай Феноліо приписати вас назад. Він, зрештою, не міг остаточно розучитися писати. А потім зачитайте, щоб ви втрьох повернулися: ти, Реза і твій брат.

— Брат? Я хочу сестру.

— Невже? — таки всміхнувся Мо. — Гаразд. Я теж хочу мати ще одну доньку. Адже перша вже завелика, щоб носити її на ручках.

Батько і донька дивились одне на одного, і Меґі хотілося сказати йому дуже багато, але аж ніяк не ті слова, які справді виражали її почуття.

— Хто занесе листа до замку? — тихо запитала вона.

— Ми ще не знаємо, — відповів Мо. — Нелегко знайти кого-небудь, кого пустять до Віоланти.

Три дні. Меґі обняла батька так міцно, як тоді, коли була ще малою.

— Мо, благаю тебе, — проказала вона тихенько. — Не йди! Благаю тебе! Краще повернімося! Реза має слушність!

— Повернутися? Меґі, і то саме тепер, коли розгорнулись такі події? — прошепотів їй батько. Отже, він не так уже й змінився. І досі жартує, коли йдеться про найповажніше.

Мо взяв її обличчя в руки. Глянув, наче хотів щось сказати, і на одну мить Меґі здалося, ніби вона прочитала в його очах, що він боїться за неї не менше, ніж вона за нього.

— Повір мені, Меґі, — нарешті заговорив він, — я виберуся з цього замку, щоб охороняти тебе. Коли-небудь ти зрозумієш. Хіба ми не знали ще в Сутінковому замку, що я оправив Змієголову книжку з чистими сторінками тільки на те, щоб коли-небудь написати там три слова?

Меґі так енергійно захитала головою, що Мо знову пригорнув її до себе.

— І все-таки, Меґі, — тихо додав він, — ми мусимо.

Нарешті

Даpiyc — просто диво, хоча слова з його вуст звучали по-іншому, ніж у Мортимера (і, звичайно, по-іншому, ніж в Орфея, того осквернителя книжок). Можливо, Даріусове мистецтво найбільше скидалося на манеру читання, властиву Меґі. Він читав з невинністю дитини, і Елінор здавалося, ніби вона вперше побачила того хлопця, яким він був колись, худого хлопця в окулярах, що любив книжки з не меншим шалом, ніж вона, але прочитані сторінки немов оживали для нього.

Даріусів голос не мав повноти і краси, притаманних Мортимерові. В ньому не відчувалося ентузіазму, що надавав сили голосові Орфея. Ні, Даріус брав слова на язик так обережно, наче вони могли розбитися, втратити своє значення, якщо вимовляти їх надто голосно й надто твердо. В Даріусовому голосі зосередилась уся світова скорбота, чарівливість слабких, тихих та обережних і їхнє знання про властивий сильним брак співчуття…

Милозвучність Орфеєвих слів приголомшувала Елінор, як і тоді, коли вона вперше почула їх. Звучання слів вочевидь не узгоджувалось із тим марнославним йолопом, що жбурляв її книжки об стіну. «Що ж, — думала вона, — тому, що кожне з тих слів він украв у когось іншого». А потім уже не думала.

Даріус не затнувся жодного разу, можливо, тому, що нині його спонукав читати не страх, а любов. Даріус відчинив двері між літерами так легенько, що Елінор здалося, ніби вони заповзають у світ Феноліо, мов двійко дітей, які крадуться до забороненої кімнати.

Коли вона зненацька відчула плечима стіну, то не наважувалася повірити в те, що намацали її пальці.

«Спершу здається, ніби це сон» Хіба Реза не розповідала їм про це? «Що ж, якщо сон, — думала Елінор, — тоді я не хочу ніколи прокидатися!» Її очі жадібно всотували картини, які поставали перед нею: площу, криницю, будинки, зіперті один на одного, наче були застарі, щоб стояти, жінок у довгому вбранні (здебільшого вкрай злиденному), зграю горобців, голубів, двох худих котів, віз, на якому старий дід віз нечистоти… Господи, сморід майже нестерпний, та Елінор все одно глибоко вдихнула його.

Омбра! Вона в Омбрі! Що інше могло бути навколо неї? Жінка, що набирала воду з криниці, обернулася і з недовірою приглядалася до сукні Елінор з важкого темно-червоного оксамиту. Хай йому грець! Вона взяла її напрокат, так само як і курточку, що на Даріусі. Вимагала «середньовіччя», а тепер стоїть тут і почувається, мов павич серед зграї ворон!

Байдуже! Елінор, ти тут! Коли щось зненацька шарпнуло її за коси, в неї з очей бризнули сльози радості. Вправним рухом вона схопила фею, що хотіла втекти з пасмом сивих кіс. Ох, як вона скучила за цими крихітними тріпотливими істотами! Та хіба вони не блакитні? Ця вигравала всіма барвами, мов мильна булька. Елінор у захваті стулила долоні навколо своєї здобичі і крізь пальці розглядала фею. Мале створіння видавалося сонним. Дивовижно! Коли фея втекла, вкусивши дрібненькими зубами великий палець Елінор, вона засміялася так голосно, що одразу дві жінки вистромили голови з поближніх вікон.

Елінор!

Вона затулила рот рукою, але й далі відчувала сміх, мов кольки на язику. Ох, яка вона щаслива, яка безглуздо щаслива! Востаннє вона почувалася такою, коли мала шість років і прокралася до батькової бібліотеки, щоб читати книжки, які їй забороняли брати до рук. «Можливо, Елінор, тобі треба просто померти! — думала вона. — Саме цієї миті. Хіба може бути щось краще?»

Площу перетнули два чоловіки в строкатому вбранні. Шпільмани! Вони мали не такий романтичний вигляд, як уявляла собі Елінор, але все-таки… Кобольд позаду ніс їхні інструменти. На його волохатому обличчі, коли він поглянув на Елінор, відбився такий подив, що вона несамохіть почіпала свій ніс. Може, щось сталося з її обличчям? Та ні, її ніс і так уже був завеликий, еге ж?

— Елінор!

Елінор обернулася. Даріус! Ради неба святого! Вона геть забула про нього. Але як він опинився під возом із гноєм?

Спантеличено поводячи очима, він виповз із-під коліс і зняв з курточки кілька не зовсім чистих соломинок. Ох, Даріус! Це так схоже на нього: скільки є всяких місць у Чорнильному світі, а він опинився точнісінько під возом з нечистотами. Він просто невдаха! І як він обдивляється себе. Наче на нього напав розбишака. Бідолашний Даріус. Дивовижний Даріус. Він і досі тримав у руці аркуш з Орфеєвими словами, але де сумка з усім тим, що вони мали взяти з собою?

Хвилиночку, Елінор, ти мала брати її. Шукаючи, вона озирнулася і — побачила замість сумки Цербера, що поряд з нею пильно обнюхував чужу бруківку.

— Е… е… він би зголоднів, якби ми лишили його, — промимрив Даріус, і далі обтрушуючи соломинки. — Крім… крім того, він, мабуть, може вивести нас до свого господаря, і хтозна, може, й інших знайде.

«Не дурний, — подумала Елінор. — Я б до такого не додумалася. Але чому він знову затинається?»

— Даріусе! Ти молодець! — Елінор так поривно обняла його, що зсунула окуляри. — Дякую тобі! Я страшенно вдячна тобі!

— Гей, ви, звідки тут пес узявся?

Цербер, загарчавши, притулився до ніг Елінор. Перед ними стояли двоє солдатів. «Солдати ще гірші за грабіжників». Хіба Реза не казала їй цього? «Більшість їх розважається тим, що вбиває».

Елінор несамохіть позадкувала, але вперлася плечима в стіну.

— Вам що, заціпило? — запитав один і так сильно вдарив Даріуса кулаком у живіт, що бідолаха аж зігнувся.

— Чого причепилися? Дайте йому спокій! — Голос Елінор і наполовину не був такий безстрашний, як вона сподівалася. — Це мій собака.

— Твій? — Солдат, що підійшов до неї, був одноокий. Елінор зачудовано дивилася на місце, де колись було друге око. — Тільки княгиням можна мати собак. Ти доведеш мені, що ти княгиня?

Солдат витяг меча і провів вістрям по сукні Елінор:

— Що це за хламида? Думаєш, ніби в ній ти схожа на даму? Де та кравчиня, що пошила її тобі? Її треба поставити до ганебного стовпа.

Другий солдат сміявся.

— Тільки комедіанти вдягають отаке, — мовив він. — А ти, як на шпільманку, вже досить-таки підтоптана!

— Шпільманка? Та вона надто бридка для неї. — Одноокий дивився на Елінор так, ніби прагнув роздягти її.

Вона залюбки сказала б йому, що думає про його вигляд, але Даріус благально подивився на неї, а вістря меча так загрозливо вперлося їй у живіт, наче одноокий хотів пробити їй там другий пупок. Опусти очі, Елінор! Згадай, що казала Реза. В цьому світі жінки опускають очі.

— Благаю вас! — Даріус насилу звівся на ноги. — Ми… ми тут чужі! Ми… прийшли здалеку…

— І прийшли до Омбри? — зареготали солдати. — Хто, присягаюся Змієвим сріблом, іде сюди з власної волі?

Одноокий уп’явся очима в Даріуса.

— Ану поглянь! — скрикнув він і стягнув йому з вух окуляри. — Він має такий самий пристрій, як і Чотириокий, що постачив Миршавцеві єдинорога і коротуна. — Він повільно начепив собі на носа окуляри.

— Ет, зніми їх, — неспокійно озирнувся другий солдат.

Одноокий зиркнув на нього крізь грубі скельця й усміхнувся:

— Я бачу всю твою брехню. Всю твою чорну брехню!

Засміявшись, він кинув окуляри під ноги Даріусові.

— Хоч звідки ви прийшли, — проказав він, простягти руку до Церберового нашийника, — повернетеся без собаки. Собаки належать князям. Цей пес огидний, але Миршавцеві він все одно сподобається.

Цербер так сильно вкусив руку в рукавичці, що солдат, зойкнувши, впав навколішки. Другий солдат дістав меча, але Орфеїв пес був не такий дурний, як огидний. Він крутнувся з рукавичкою в пащі й пустився навтьоки — рятувати шкуру.

— Елінор, мерщій! — Даріус похапцем підняв зігнуті окуляри й потяг її за собою, тимчасом як солдати з прокльонами гналися за псом, що мов виліз із пекла. Елінор не могла пригадати, коли вона востаннє бігла так прудко, і, хоч у серці вона й досі почувалася дівчинкою, її ноги були ногами старої огрядної жінки.

«Елінор, так ти не уявляла собі своїх перших годин в Омбрі!» — думала вона, бігши вслід за Даріусом такою вузенькою вуличкою, що вона боялася застряти між будинками. Дарма що їй ноги болять, а на животі вона й досі відчуває вістря меча, — яка дрібниця! Вона в Омбрі. Нарешті вона за літерами. Тільки це має значення. Та й навряд чи можна було сподіватися, що тут буде так спокійно, як у її будинку, не кажучи вже про те, що навіть там останнім часом виникала колотнеча… Що ж, як і завжди… Вона тут. Нарешті вона тут! У єдиному сюжеті, про кінець якого вона прагне дізнатися, бо всі, хто любий її серцеві, беруть участь у ньому.

«От біда, що собака втік!» — думала вона, коли Даріус безпорадно зупинився в кінці вулички. Огидний Церберів ніс справді став би у великій пригоді в цьому лабіринті, не кажучи вже про те, що вони, мабуть, тужитимуть за ним. Реза, Меґі, Мортимер — найрадніше вона б вигукувала їхні імена на вулицях. Де ви? Я ж тут, я нарешті тут!

«Але, можливо, Елінор, вони вже не тут! — шепотіло щось у ній, тимчасом як чуже небо над ними похмурніло. — Можливо, їх трьох давно вже вбили. Спокійно, — думала вона. — Спокійно, Елінор. Ця думка ще не має права на існування. Просто не має».

Трави для Бридкої

Віоланта кілька разів на день піднімалася до в’язниці, де Миршавець замкнув дітей, ходила туди в супроводі двох ще відданих їй служниць і одного з юнаків, що служили їй за солдатів. Свистун називав їх дітьми-солдатами, але її батько подбав, щоб ці юнаки вже не були дітьми, Повбивавши в хащі їхніх батьків і братів. Навіть діти, загнані до в’язниці, дуже скоро перестали б бути дітьми. Страх швидко робить дорослим.

Матері щодня збиралися перед замком і благали сторожу принаймні пустити їх до дітей. Вони приносили одяг, ляльки, щось поїсти, сподіваючись, що принаймні дещо потрапить до рук їхніх синів і доньок. Але вартові здебільшого все викидали, дарма що Віоланта всякчас посилала служниць збирати гостинці.

На щастя, Свистун дозволяв їй робити принаймні це. Перехитрувати Миршавця було неважко. Він був ще дурніший, ніж його схожа на ляльку сестра, і ніколи не дізнався, що Віоланта за його спиною снувала свої нитки. Але Свистун був кмітливий, і тільки дві речі давали змогу стримувати його: марнославство і страх перед її батьком. Віоланта лестила Свистунові від першого дня, коли той приїхав до Омбри. Вона вдавала, ніби радіє його приїздові, нарікала на Миршавцеву слабкість і тупість, розповідала про його марнотратство й доручила Бальбулюсу проілюструвати найпохмуріші пісні Свистуна на щонайкращому пергаменті (дарма що, розсердившись за таке доручення, він на її очах поламав три свої найдорожчі пензлі).

Коли Ворон з наказу Свистуна заманив дітей до пастки, Віоланта хвалила Срібноносого за його підступність, — а потім, повернувшись до своєї кімнати, блювала від огиди. Віоланта не давала йому помітити, що вже не може спати, бо вночі їй усякчас причувався дитячий плач у в’язниці. О ні!

Їй виповнилося лише чотири роки, коли батько замикав її та матір у старому покої, але мати все-таки навчила її гордо тримати голову. «В тебе, Віоланто, чоловіче серце», — сказав їй одного разу свекор. Нерозумний і печальний старигань. Вона й досі не знала, чи то він висловив їй комплімент, чи то виразив несхвалення. Лише знала, що все, чого вона жадає, належить чоловікам: свобода, знання, сила, розум, влада…

Невже і жадання помсти, радість панування, нетерпляче ставлення до людей — теж чоловічі риси? Їх усі вона успадкувала від батька.

Бридка. Родимка, від якої походило це прізвисько, зблідла, але саме воно лишилося. Воно стало належати їй, так само як і бліде обличчя, і сміховинно тендітне тіло. «Її годилося б називати Хитра», — казав інколи Бальбулюс. Ніхто не знав її краще за нього. Більше ніхто не бачив її наскрізь, і Віоланта знала, що кожна лисиця, яку зображував Бальбулюс на малюнках, мала позначати її. Хитра. Атож, вона й була така. Її нудило, коли бачила Свистуна, але вона всміхалася йому так, як навчилася від батька: зверхньо і з тінню жорстокості. Віоланта носили черевички, в яких видавалася трохи вищою (бідолаха завжди проклинала свій малий зріст), і не робила нічого, щоб прикрасити собі обличчя, бо дотримувалася думки, що гарних жінок, може, й жадають, але не поважають, не кажучи вже про те, що їх не бояться. Крім того, вона видавалася б собі посміховиськом, якби підфарбувала червоним губи або тоненько вискубала брови.

Дехто з полонених дітей був поранений. Свистун дозволив Віоланті гукати до них Болотяника, але не дав себе вмовити, що їх треба відпустити. «Тільки тоді, коли зловимо птаха, якому вони правлять за приманку!» — заявив він у відповідь на її прохання.

Віоланта бачила перед очима, як тягнуть до замку Сойку, закривавленого, мов єдиноріг, убитий списом Миршавця в лісі, зрадженого розпачем заплаканих матерів, скупчених перед брамою. Ця картина була в її уяві виразніша за всі Бальбулюсові малюнки, але в сновиддях вона бачила все по-іншому. Там Сойка вбивав її батька і вдягав корону на її рудуваті коси…

— Сойка невдовзі загине, — тільки вчора сказав їй Бальбулюс. — Я лише сподіваюся, що він подбає, щоб його смерть стала сюжетом доброї картини.

Віоланта за ці слова дала йому ляпас, але її гнів ніколи не справляв великого враження на Бальбулюса.

— Стережіться, ваша бридкосте, — пошепки застеріг він її. — Ви завжди даруєте своє кохання не тим чоловікам. Але останній мав принаймні блакитну кров.

За таке зухвальство вона б вирвала йому язика, — її батько вчинив би це миттю, — але хто тоді казатиме їй правду, навіть якщо вона прикра? Раніше казала Бріана, але тепер її немає.

А діти тим часом уже третю ніч мали просидіти у в’язниці, і Віоланта звеліла служниці принести їй гарячого вина, сподіваючись, що воно бодай на кілька годин змусить її забути маленькі ручки, що чіплялися їй за сукню. Аж тут до неї прийшов Віто.

— Ваша високосте! — Юнакові тільки-но виповнилося п’ятнадцять років, він був сином коваля, звісно, вбитого коваля, і найстаршим з її солдатів. — До замку прийшла ваша колишня служниця, Бріана, донька цілительки.

Туліо невпевнено подивився на Віоланту. Колись він плакав, коли вона вигнала Бріану. Віоланта за те два дні не пускала його до своєї кімнати.

Бріана. Невже її прикликали її думки? Це ім’я ще й досі звучало для неї як рідне. Мабуть, вона частіше вимовляла його, ніж ім’я свого сина. Чому її дурне серце закалатало? Невже вона забула, яких страждань завдала їй ця відвідувачка? Батько мав слушність. Людське серце, слабке й мінливе, обирає собі за господаря не що інше, як любов, дарма що немає нічого згубнішого. Господарем має бути розум. Батько сміявся з дурниць, які коїть серце, знаходив глузливі пісні про любов, кпив із неї як з настрою природи, минущого, мов цвіт. Чому тоді вона завжди йде за своїм серцем?

Тож Віолантине серце раділо, коли вона почула ім’я Бріани, але розум запитував: «Чого їй треба тут? Скучила за добрим життям? Невже важко бути служницею й натирати підлоги в Чотириокого, цього бовдура, який так низько вклоняється Миршавцеві, що мало не б’ється підборіддям об свої гладкі коліна? Чи, може, благатиме мене пустити її до склепу, де вона зможе цілувати вуста мого вбитого чоловіка?»

— Бріана каже, що принесла трави від своєї матері Роксани для дітей у в’язниці. Але хоче віддати їх вам особисто.

Туліо благально глянув на Віоланту. Гордості в нього немає, зате є вірне серце, занадто вірне. Кілька Миршавцевих приятелів учора знову зачиняли його з собаками. І там був її син.

— Гаразд, приведи її, Туліо! — Голос зраджує, але Віоланта вміла надати йому байдужого звучання. Тільки раз вона виказала свої почуття: коли повернувся Козимо, — щоб потім ще дужче соромитися їх, коли він віддав перевагу її служниці.

Бріані.

Туліо квапливо побіг униз, а Віоланта пригладила свої рівні, зачесані назад коси й невпевнено подивилася на сукню і прикраси. А от Бріана справляє враження. Вона така вродлива, що кожен в її присутності почувався незграбним і нецікавим. Давніше це подобалося Віоланті. Вона ховалася за вродою Бріани, тішачись, що інші завдяки її служниці почуваються так, як вона почувалася завжди: бридкими. Їй подобалося, що їй служить така врода, вона милувалася нею, можливо, навіть любила.

Коли Туліо повернувся з Бріаною, його волохате обличчя дурнувато всміхалося. Дівчина вагаючись зайшла до кімнати, де провела колись так багато годин. Кажуть, ніби вона носить на шиї монетку з зображенням Козимо і так часто цілує її, що обличчя навряд чи можна впізнати. Але смуток зробив її ще вродливішою. Як таке може бути? Як може бути справедливим світ, якщо навіть красу розподілено в ньому несправедливо?

Бріана низько вклонилася, — ніхто не вклонявся зграбніше за неї, — і подала Віоланті кошик із травами:

— Моя мати почула від Болотяника, що дехто з дітей поранений, а чимало не хоче їсти. Ці трави, можливо, допоможуть. Вона написала вам, як вони діють і як їх треба вживати. — Бріана дістала з-під трав запечатаного листа й подала його Віоланті, ще раз уклонившись.

Печать для вказівок цілительки?

Віоланта відіслала служницю, що була в кімнаті, перестелити постіль, — вона не довіряла їй, — і взяла свої нові окуляри. Той самий майстер, що зробив нову оправу для окулярів Чотириокого, — звісно, золоту, — виготовив окуляри і їй. Вона заплатила за них своїм останнім перснем. Скельця не розкривали їй ніякої брехні, на відміну від чуток, поширених про окуляри Чотириокого. Навіть Бальбулюсові літери вона бачила виразніше тільки тоді, коли своїм звичаєм дивилася на них крізь берил, проте в окулярах світ нарешті переставав бути червоним і вона могла краще бачити обома очима, дарма що не могла надто довго ходити в окулярах, не втомивши очей. «Ти забагато читаєш!» — завжди казав їй Бальбулюс, а що іншого вона могла робити? Без слів вона б умерла, просто вмерла б, ще швидше, ніж її мати.

На печатці листа видніла голова єдинорога. Чия це печатка?

Віоланта зламала печатку й несамохіть подивилася на двері, коли зрозуміла, хто їй написав. Бріана стежила за її очима. Вона досить довго жила в цьому замку щоб знати, що стіни і двері мають вуха, але, на щастя, написані слова не видавали звуків. Та Віоланті, поки вона читала, все одно здавалося, ніби вона чує Сойчин голос, і вона чудово зрозуміла, що він казав їй, дарма що свої справжні слова він вправно приховав під написаними.

Написані слова говорили про дітей і про те, що Сойка в обмін за їхню свободу дасть себе ув’язнити. Обіцяли її батькові зцілити книжку з чистими сторінками, якщо Свистун відпустить дітей. Натомість приховані слова сповіщали інше, те, що тільки вона могла бачити між рядків. Сповіщали, що Сойка нарешті погодився з тим, що вона пропонувала йому біля могили Козимо.

Сойка хотів допомогти їй убити батька.

«Удвох буде неважко».

Невже? Віоланта опустила лист. Про що вона думала, давши Сойці таку обіцянку?

Віоланта відчула Бріанин погляд і притьмом обернулася до неї спиною. Думай, Віоланто! Вона малювала собі в уяві, що станеться, крок за кроком, картина за картиною, немов гортала сторінки якоїсь Бальбулюсової книжки.

Її батько приїде до Омбри, тільки-но Сойка опиниться в замку. Тут годі сумніватися. Зрештою, він і досі сподівається, що чоловік, який оправив йому книжку з чистими сторінками, може й вилікувати її. А оскільки Змієголов нікому іншому не довіряв тієї книжки, він сам повинен привезти її Сойці. Батько, звичайно, приїде з наміром убити його. Він був у відчаї, наполовину збожеволів від того, що йому заподіяли гнилі сторінки, і ще по дорозі найдокладніше уявлятиме собі, яких мук можна завдати своєму ворогові, щоб його смерть була якомога страшніша. Але спершу він мусить довірити тому ворогові книжку. Тільки-но Сойка візьме до рук книжку з чистими сторінками, все залежатиме від нього. Скільки потрібно часу, щоб написати три слова? Вона повинна надати йому той час. Лише три слова, кілька непомітних секунд, перо і трохи чорнила — і загине вже не Сойка, а її батько, а Омбра належатиме їй.

Віоланта відчула, як її віддих почастішав, як кров Ударила їй у голову. Так, усе може вдатися. Але це небезпечний план, і набагато небезпечніший для Сойки, ніж для неї. «Дурниці, він удасться! — казав їй розум, її холодний розум, але серце калатало так несамовито, що голова запаморочилась, і вона тільки вигукнула подумки: — А як ти захистиш його, коли він приїде до замку? Як бути зі Свистуном і Миршавцем?»

— Ваша високосте!

Бріанин голос звучав не так, як давніше. В ній ніби зламалося щось. «Чудово. Сподіваюся, вона кепсько спить! — думала Віоланта. — Сподіваюся, її краса відцвіте, поки вона стоятиме навколішки і митиме підлоги». Та, обернувшись і глянувши на Бріану, вона хотіла тільки пригорнути її до себе і знову хихикати з нею, як і колись.

— Я маю ще дещо повідомити, — мовила Бріана, не опускаючи очей. Аякже, вона ж така горда, і досі горда. — Ці трави мають дуже гіркий смак. Вони допоможуть тільки тоді, коли їх правильно застосувати. В найгіршому випадку вони можуть навіть убити. Все залежить від вас.

Ніби вона мала їй пояснювати! Але Бріана й далі дивилась їй у вічі. «Захисти його! — казали її очі. — Інакше пропаде геть усе».

Віоланта випросталася, мов свічка.

— Я розумію дуже добре! — гостро заявила вона. — І певна, що дітям через три дні стане набагато краще. Все лихе скінчиться, а я даватиму трави з усіма потрібними засторогами. Так і скажеш. А тепер іди. Туліо проведе тебе до брами.

Бріана знов уклонилася.

— Дякую вам. Я знаю, що довірила їх у найкращі руки. — Дівчина, вагаючись, випросталася. — Я знаю, що у вас багато служниць, — тихенько додала вона, — але якщо раптом ви відчуєте потребу в моєму товаристві, будь ласка, звеліть гукнути мене! Я скучила за вами. — Останні слова вона проказала так тихо, що Віоланта насилу зрозуміла їх.

«Я теж скучила за тобою», — крутилося на язиці у Віоланти, але вона не розтулила вуст. Вгамуйся, дурне забудькувате серце.

— Дякую, — відповіла вона, — але поки що мені не до пісень.

— Авжеж, звичайно, ні, — зблідла Бріана майже так само, як і тоді, коли Віоланта вдарила її… коли вона була в Козимо і обманула господиню. — Але хто вам читає? Хто грається з Якопо?

— Я сама читаю, — аж запишалася Віоланта, що її голос звучить так холодно й непривітно, проте її серце відчувало щось інше. — А щодо Якопо, то я рідко бачуся з ним. Він гасає з бляшаним носом, якого зробив йому коваль, сидить у Свистуна на колінах і розповідає кожному, що ніколи не був би таким дурним, щоб дати Воронові заманити себе на ринкову площу.

— Атож, це схоже на нього, — кивнула Бріана й погладила собі коси, немов пригадавши, як часто хапали за них пальці Якопо. Якусь довгу мить обидві жінки мовчали, між ними стояв небіжчик, що розсварив їх і в житті.

Бріана схопилася за шию. Там і справді висіла монетка.

— Ви інколи бачите його? — запитала вона.

— Кого?

— Козимо. Я бачу його щоночі, уві сні. А вдень мені інколи здається, ніби він стоїть у мене за плечима.

Дурне дівчисько. Закохана в небіжчика. Що вона ще кохає в ньому? Його красу давно вже пожерли хробаки, а що іншого можна було любити в ньому? Ні, Віоланта поховала своє кохання разом з ним. Воно зникло, немов сп’яніння після келиха вина.

— Хочеш спуститися до склепу? — Віоланта не могла повірити, що з її вуст зірвалися такі слова. Бріана, не вірячи, прикипіла до неї очима.

— Туліо зведе тебе вниз. Але не сиди дуже довго, там ти знайдеш тільки небіжчиків. Скажи мені, Бріано, — додала вона, — ти була розчарована, коли Сойка повернув із того світу твого батька, а не Козимо?

Бріана опустила голову. Віоланта ніколи не могла з’ясувати, любить вона свого батька чи ні.

— Я б дуже хотіла піти до склепу, — тихо відповіла вона. — Якщо ви дозволите.

Віоланта кивнула Туліо, і він узяв Бріану за руку.

— Ще три дні — і все буде гаразд, — проказала Віоланта, коли Бріана стояла вже на порозі. — Несправедливість не безсмертна. Вона не може такою бути!

Бріана кивнула так байдуже, наче нічого не почула.

— Звеліть гукнути мене, — повторила вона.

І вийшла. А Віоланта, тільки-но зачинилися двері, вже тужила за нею. «Ну й що? — думала вона. — Хіба існує почуття, яке ти розуміла б більше? Втрати і туга — ось із чого складається твоє життя».

Віоланта згорнула Сойчин лист і підійшла до гобелена, що вже висів у цій кімнаті, коли вона в сім років уперше спала в ній. На ньому було зображено полювання єдинорога, і його було виткано за часів, коли єдиноріг був ще вигаданою істотою і його не несли Омброю як мисливський трофей. Але й вигаданий єдиноріг все одно мав загинути. Невинність ні в якому світі довго не живе. Відколи Віоланта зустрілася з Сойкою, єдиноріг нагадував про нього. На його обличчі вона бачила ту саму невинність.

Як ти захистиш його, Віоланто? Як?

А хіба в усіх переказах не те саме? Жінки нездатні захистити єдинорога. Вони приносять їм смерть.

Вартові перед дверима видавались утомлені, але похапцем виструнчилися, коли Віоланта вийшла з дверей. Діти-солдати. Обидва вони мали у в’язниці братів і сестер.

— Розбудіть Свистуна! — наказала Віоланта. — Скажіть йому, що я маю важливу новину для мого батька.

Атож, «батька». Це слово справляло враження, але жодне слово не видавалося огиднішим. Усього шість літер, а вона почувалася малою, кволою і такою бридкою, що всі люди уникали дивитись на неї. Вона надто добре пам’ятала свій сьомий день народження, єдиний день, коли батько вочевидь радів, що має таку непоказну дитину. «Так можна навіть помститися, — сказав він матері. — Вродливому синові ворога можна віддати за дружину свою найбридкішу доньку».

Батько. Коли нарешті не буде нікого, кого вона змушена називати так?

Віоланта пригорнула до грудей Сойчин лист. Скоро.

Спалила

Тільки-но зійде сонце, вони вирушать. Свистун погодився з умовами Мо: омбрійських дітей відпустять, тільки-но Сойка виконає свою обіцянку й віддасть себе в руки доньки Змієголова. Дехто з розбійників хотів перебратися за жінок і чекати разом з матерями перед замком, а Вогнерукий мав супроводити Мо до Омбри і правити за вогненну засторогу Свистунові. Але до замку Сойка мав заїхати все-таки сам.

Меґі, не називай його так!

До світанку було ще кілька годин. Чорний Принц, що в нього і сон пропав, сидів коло багаття з Батистом і Вогнеруким, що, здається, взагалі не потребував сну, відколи повернувся від Смерті. Фарид, звичайно, сидів поруч із ним, була й Роксана. А донька Вогнерукого була в Омбрійському замку. Віоланта знову взяла Бріану на службу — того самого дня, коли Свистун повідомив про свою угоду з Сойкою.

Мо не сидів коло багаття. Він ліг спати, коло нього була й Реза. Як він міг спати цієї ночі? Здоровань сидів перед наметом, наче принаймні тепер мав охороняти Сойку.

— Меґі, лягай і ти спати, — сказав Мо доньці, побачивши, що вона сидить віддалік від усіх під деревами, але та тільки похитала головою. Дощило, її одяг намок, як і коси, проте в наметі було не набагато краще, тож вона не хотіла лягати і слухати розповідь дощу, як Свистун ув’язнить її батька.

— Меґі! — озвався Дорія, сідаючи поряд з нею на мокру траву. Від дощу його волосся закучерявилося. — Ти поїдеш зі мною до Омбри?

Дівчина кивнула головою. Фарид здалеку спостерігав їх.

— Я проникну до замку, тільки-но твій батько заїде до нього крізь браму. Обіцяю тобі. І Вогнерукий буде неподалік від замку. Ми охоронятимемо його!

— Про що ти кажеш? — гостріше, ніж намірялася, відповіла йому Меґі. — Ви не здатні захистити його! Свистун уб’є його. Ти, певне, думаєш: це ж тільки дівчина, їй можна збрехати, щоб утішити? Я з батьком була в Сутінковому замку. Я стояла перед Змієголовом. Вони вб’ють його!

Дорія мовчав. Мовчав довго, і Меґі пошкодувала, що так напалася на нього. Пошкодувала, але мовчала, як і Дорія, опустивши голову, щоб він не бачив сліз, які вона стримувала вже не одну годину і які потекли тільки під впливом його слів. «Звичайно, — подумав би він. — Вона тільки дівчина. Вона плаче».

Меґі відчула на своїх косах руку Дорії. Він так ніжно погладив її, наче прагнув захистити від дощу.

— Свистун не вб’є його, — прошепотів він їй. — Він надто боїться Змієголова!

— Але він ненавидить мого батька! А ненависть інколи сильніша за страх! А якщо його не вб’є Свистун, тоді Миршавець або сам Змієголов! Він уже ніколи не вийде з цього замку, ніколи!

Як тремтіли їй руки — наче увесь її страх зосередився в пальцях. Але Дорія так міцно обхопив їх своїми руками, що ті вже не могли тремтіти. Він мав сильні руки, хоча його пальці навряд чи були довші за її. Натомість У Фарида пальці були коротші.

— Фарид казав, що ти зцілила свого батька, коли він був поранений. Сказав, ніби зцілила його самими словами.

Так, але цього разу вона не мала слів.

Слова…

— Що з тобою? — Дорія пустив руки Меґі й поглянув на неї. Фарид і далі дивився на них, але Меґі не помічала його. Вона поцілувала Дорію в щоку.

— Дякую тобі! — мовила вона і швидко підвелася.

Звичайно, він не зрозумів, за що вона подякувала йому. Слова. Орфеєві слова! Як можна було забути!

Меґі побігла мокрою травою до намету, де спали батько-мати. «Мо страшенно розсердиться! — думала вона. — Але він житиме!» Таж вона вже не вперше розповідала цей сюжет далі! Прийде пора зробити це ще раз, дарма що його кінець буде не таким, як бажав Мо. Далі розповідати його буде змушений Чорний Принц. Він уже добере якогось способу довести все до щасливого кінця, хоч і без Сойки. Бо Сойка повинен піти звідси — перше ніж разом з ним загине її батько.

Здоровань задрімав. Голова опустилася йому на груди, і він тихенько хропів, коли Меґі пройшла повз нього.

Мати не спала. Вона плакала.

— Мені треба поговорити з тобою! — шепнула їй Меґі. — Будь ласка!

Мо глибоко й міцно спав. Реза глянула на його сонне обличчя, а потім пішла за Меґі надвір. Вони ще й досі майже не розмовляли між собою. А тепер вона планувала зробити точнісінько те, задля чого її мати потай поїхала до Омбри.

— Якщо ти з приводу завтрашнього дня, — схопила Реза її за руку, — то не кажи нікому, але я поїду разом з ним до Омбри, дарма що твій батько не хоче цього. Принаймні я буду поблизу, коли він заїде до замку…

— Він не заїде до замку. — Дощ сіявся крізь зів’яле листя, здавалось, плачуть дерева, і Меґі тужила за садом Елінор, де дощ падав так супокійно. А тут він шепотів тільки про смерть і небезпеку. — Я прочитаю слова.

— Які слова? — не розуміючи, подивилась на неї Реза.

— Слова, які написав тобі Орфей! «Слова, через які Мо мало не загинув», — хотілося додати їй. А тепер вони врятують йому життя.

Реза озирнулась на намет, де спав Мо.

— Я вже не маю їх, — відповіла вона. — Я спалила їх, коли батько не повернувся.

Ні.

— Вони й так не захистили б його!

Поміж мокрої кропиви з’явився скляний чоловічок, блідо-зелений, як і багато скляних чоловічків, які ще жили в лісі. Побачивши Меґі та Резу, він перелякано зачхав і зафоркав.

Мати поклала руки Меґі на плечі:

— Меґі, він не хотів іти разом з нами. Він попросив Орфея написати тільки дещо для нас. Твій батько хотів лишитися, навіть тепер, і ані я, ані ти не можемо примусити його повернутися. Він ніколи не простив би нам.

Реза хотіла прибрати доньці мокрі коси з чола, але Меґі відіпхнула її руку. Такого не може бути. Мати бреше. Мо ніколи б не лишився тут без дружини і доньки. Чи, може?..

— А може, він усе-таки має слушність? Можливо, все буде добре, — тихенько проказала мати. — І ми розкажемо коли-небудь Елінор, як твій батько врятував дітей Омбри. — Але в голосі Рези не відчувалося й половини тієї надії, про яку говорили її слова.

— Сойка… — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіків, що сиділи коло багаття. — То був перший подарунок, який зробив мені твій батько. Закладка з пір’їн сойки. Хіба не дивина?

Меґі не відповіла. А Реза ще раз погладила їй мокре обличчя й пішла назад у намет.

Спалила.

Було ще темно, але пара замерзлих фей уже затанцювала. Мо невдовзі поїде, і немає нічого, що могло б затримати його. Нічого.

Батист сидів сам між корінням кремезного дуба, на який вилізали вночі вартові, бо з його високого гілля можна було бачити все майже до самої Омбри. Він шив нову маску. Меґі побачила сині пір’їни в нього на колінах і вже знала, хто невдовзі вдягне її.

— Батисте! — гукнула Меґі, сідаючи навколішки поряд із ним. Земля була холодна й волога, але мох між корінням був м’який, мов подушки в домі Елінор.

Він усміхнувся їй, його очі були повні співчуття. Цей погляд утішав її ще більше, ніж руки Дорії.

— Ох, Сойчина донько! — мовив він голосом, який Здоровань називав базарним голосом Батиста. — Що за гарна картина такої темної години. Я пошив твоєму батькові добру хованку для гострого ножа. Чи може бідний шпільман якось іще полегшити тобі серце?

Меґі спробувала зробити це усмішкою. Вона так шкодувала, що плакала.

— Можеш заспівати мені пісню? Одну з тих, що їх Чорнильний Ткач написав про Сойку? Це має бути пісня про нього! Найгарніша, яку ти знаєш! Сповнена сили і…

— Надії? — засміявся Батист. — Безперечно. Я теж за таку пісню. Дарма що, — додав він по-змовницькому стишеним голосом, — твій батько не любить, коли їх співають у його присутності. Але я просто співатиму так тихенько, щоб мій голос не розбудив його. Подумаймо, яка пісня найліпше підійде для цієї похмурої ночі. — Він замислено погладив готову маску на колінах. — Так, — прошепотів він нарешті.— Я знаю! — І заспівав тихеньким голосом:

Так, це були потрібні слова. Меґі слухала, як Батист наспівував пісню, аж поки могла повторити кожен рядок. Потім сіла збоку під деревом, там, де вогонь багаття ще проганяв ніч, і записала пісню до блокнота, який давно вже зшив для неї Мо, в іншому житті, після однієї сварки, які так рідко траплялися між ними. «Меґі, ти ще загубишся в тому Чорнильному світі». Хіба він не казав тоді їй цього? А тепер він не хоче повертатися з цього світу, хоче лишитися тут сам, без неї.

Чорним по білому. Давно вже вона не читала вголос, дуже давно. Коли вона читала вголос востаннє? Коли перенесла сюди Орфея? Не думай про це, Меґі. Думай про інший випадок, у Сутінковому замку, про слова, які допомогли, коли батька поранили…

Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько.

Так, вона ще може. Меґі відчувала, як слова набувають ваги на її язику, як вона сплітається з тим, що вони сповіщають…

Вона посилала ці слова Мо, що спав, виплітала з них панцер для нього, непробивний навіть для Свистуна і його похмурого пана…

Меґі читала пісню Феноліо багато разів. Аж поки зійшло сонце.

Наступна строфа

День був холодний, туманний і безбарвний, тож здавалося, ніби Омбра вбралася в сіре. Жінки ще на світанку почали збиратися до замку, мовчазні, як і сам день, і тепер стояли й чекали, не кажучи й слова.

Не чулося жодного радісного вигуку, ні сміху, ні плачу. Просто залягла тиша. Реза стояла між матерями, немов чекала свою дитину, а не мить, коли втратить чоловіка. Чи відчувала дитина, яку Реза носила під своїм зболеним серцем, який відчай опанував її матір цього ранку? А що, коли вона вже ніколи не побачить свого батька? Чи могла б ця думка змусити Мо завагатися? Реза не запитувала.

Меґі стояла поряд із нею з таким спокійним обличчям, що воно навівало Резі більший страх, ніж якби донька плакала. Коло неї тулився Дорія. Він був в одязі служниці і мав хустку на каштановому волоссі, бо юнаки його віку в Омбрі надто впадали у вічі. Його брат не прийшов. Навіть Батистове вміння маскувати не змогло б перетворити Здорованя на жінку, проте кільканадцять розбійників таки прокралися крізь міську браму — з поголеними обличчями, в краденому одязі й крадених хустках на голові. Навіть Реза не вирізнялася з-поміж решти жінок. Чорний Принц звелів своїм людям, тільки-но звільнять дітей, іти до матерів і переконувати їх уже наступного дня завести синів та доньок до лісу, щоб розбійники могли сховати дітей до того, як Свистун, можливо, зламає своє слово й таки пожене їх на копальні. Бо хто ж визволить дітей, якщо Сойку візьмуть у полон?

Сам Чорний Принц не поїхав до Омбри, бо його темне обличчя надто упадало б у вічі. Та й Хапало, що, на думку Мо, останнього разу неприхильно поставився до його задуму, лишився в таборі, так само як Фарид і Роксана. Фарид, звичайно, хотів піти, але Вогнерукий заборонив йому, а після подій у Сутінковому замку Фарид уже не протестував проти таких заборон.

Реза знову поглянула на Меґі. Вона знала: якщо сьогодні її зможе хто-небудь утішити, то тільки рідна донька. Меґі вже виросла, і Реза збагнула це цього ранку. «Мені ніхто не потрібний», — сповіщало її обличчя, сповіщало Дорії, що стояв поряд із нею, матері, а можливо, передусім батькові.

Юрба загомоніла. На замкових мурах посилили сторожу, і за зубцями над брамою з’явилася Віоланта, така бліда, що чутки, поширювані про неї, видавалися правдою: мовляв, донька Змієголова ніколи не полишає замку свого небіжчика чоловіка.

Реза ще ніколи не бачила Бридку. Але, звісно, чула про родимку, яка спотворила її обличчя, мов тавро, і зблідла після повернення Козимо. Родимку і справді майже годі було побачити, проте Реза помітила, що Віоланта, поставши перед жінками, які всі дивилися на неї, мимоволі схопилася за щоку. Бридка. Чи називали її цим ім’ям давніше, тільки-но вона показувалася на мурі? Навіть тепер деякі жінки шепотіли його. На думку Рези, Віоланта була і не бридка, і не гарна. Вона трималася так рівненько, наче хотіла надолужити свій невисокий зріст, проте між двох чоловіків, які стояли обабіч неї, видавалася такою юною і вразливою, що страх немов клешнями обхопив Резине серце. Свистун і Миршавець. Віоланта була мов дитина між ними.

Як така дівчинка захистить Мо?

Поряд зі Срібноносим пропхався хлопчик. Він теж мав на обличчі металеву маску, проте під нею таки був справжній ніс із плоті та крові. То, мабуть, Якопо, Віолантин син. Мо розповідав про нього. Він вочевидь більше полюбляв водитися зі Свистуном, ніж бути з матір’ю, і про це свідчили зачудовані погляди малого, звернені на дідового герольда.

Резі аж голова запаморочилася, коли вона побачила, як гордо стоїть угорі Срібноносий. Ні, Віоланта не зможе захистити Мо від нього. Він тепер господар Омбри, а не вона чи Миршавець, що так бундючно поглядав на своїх підданих, наче його нудило від самого їхнього вигляду. Натомість Свистун був такий самовдоволений, наче цей день належав тільки йому. «Хіба я не казав вам? — глузував його погляд. — Я піймав Сойку, а ваших дітей все одно пожену».

Чому вона прийшла сюди? Чому вона чинить так? Щоб самій пересвідчитися, що це все сталося насправді, а не вичитане з книжки?

Жінка поряд із Резою схопила її за руку.

— Він їде! — прошепотіла вона.

Зашепотілися всюди: «Він їде! Він справді їде!» — і Реза побачила, як вартові на сторожовій башті поблизу брами подали знак Свистунові.

Звичайно, він їхав. А чого вона сподівалася? Що він не дотримає своєї обіцянки?

Миршавець поправив перуку і так тріумфально засміявся до Свистуна, наче він власноруч доставив йому дичину, яку полювали так довго, але Свистун не зважав на нього. Він прикипів очима до вулички, що йшла від міської брами, його очі були сірі, мов небо над ним, і не менш холодні. Реза надто добре пам’ятала ті очі. Згадала вона й посмішку, що тепер заповзала на вузькі Свистунові вуста. Він так само сміявся і в Каприкорновій фортеці, спостерігаючи страти.

А потім Реза побачила Мо.

Він раптом з’явився, з-за рогу вулички, на чорному румакові, якого подарував йому Принц після того, як він був змушений лишити свого коня в Омбрійському замку. Маска, яку навмисне пошив йому Батист, висіла тепер на шиї. Мо вже не потребував маски, щоб бути Сойкою. Палітурник і розбійник зрештою мали тепер уже одне обличчя.

Вогнерукий їхав позаду Мо. Він сидів на коні, який колись віз Роксану аж до Сутінкового замку — її й рятівні слова Феноліо. Але для того, що відбувалося тепер, не було ніяких слів. Чи, може?

«Ні, Резо, — думала вона. — Цей сюжет уже не має автора. Те, що відбувається нині, пише Сойка своєю плоттю і кров’ю». І тієї миті, коли він виїхав з вулички, навіть Реза вже не могла дати Мо інше ім’я. Сойка. Як неохоче розступалися перед ним жінки, наче тільки тепер зненацька збагнули, яку високу ціну вони платять за Своїх дітей. Але зрештою вони утворили прохід, досить широкий, щоб проїхали обидва вершники, і кожен цокіт копит змушував Резу ще судомніше хапатися пальцями за одяг.

«Що це? Хіба не саме такі романи ти завжди полюбляла читати? — подумала вона, тимчасом як її серце вже мало не вискакувало. — Хіба тобі не сподобався б цей сюжет? Розбійник, що визволяє людей, сам віддавшись у руки ворогів… Будь чесна. Тобі подобалося б кожне слово! Тільки герої тих романів здебільшого не мають дружин. І доньок».

Меґі й досі стояла так, наче те все не обходило її, проте невідривно дивилася на батька, немов прагнучи поглядом захистити його. Мо проїздив так близько від них, що Реза могла б навіть торкнутися коня. Коліна їй підгиналися. Вона схопилася за руку найближчої жінки, бо мало не падала від нудоти і кволості. «Резо, поглянь! — думала вона. — Саме для цього ти й пришла. Побачити його востаннє.» Таж так? Чи боїться він? Чи відчуває той самий страх, який так багато ночей підступав до нього вночі, — страх перед ґратами і кайданами? «Резо, нехай двері будуть відчинені…»

Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.

Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.

— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?

«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.

— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.

— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?

Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.

— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?

Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.

— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.

Свистун із білим від гніву обличчям стирав сажу з рукавичок, але, перше ніж він устиг відповісти, над зубцями нахилився Миршавець.

— Гостем? — крикнув він. — По-твоєму, це належне слово для розбійника, на якого вже чекає кат у Сутінковому замку? — Миршавців голос нагадав Резі Роксаниного гусака.

Віоланта відсунула його вбік, наче він був її слугою. Яка вона маленька!

— Наміснику, Сойка буде моїм в’язнем! Ми так домовились. І перебуватиме під моїм захистом, аж поки приїде мій батько. — Віолантин голос звучав гостро й виразно, напрочуд сильно для такого тендітного тіла, і на мить Реза справді відчула надію. «Мабуть, вона може захистити його», — подумала вона й побачила ту саму надію на обличчі Меґі.

Мо і Свистун і досі дивились один на одного. Ненависть, здається напинала нитки між ними, і Реза мимоволі подумала про ніж, що його Батист так ретельно зашив в одяг Мо. Вона не знала, чи той ніж додає їй ще більшого страху, чи заспокоює.

— Гаразд. Назвімо його нашим гостем! — гукнув униз Свистун. — А це означає, що слід засвідчити йому нашу особливу гостинність! Зрештою, ми довго чекали на нього.

Він підняв руку, ще в сажі від Вогнерукового вогню, і вартові коло брами спрямували на Мо свої піки. Дехто з жінок зойкнув. Резі здалося, ніби вона почула навіть голос Меґі, а сама вона заніміла від страху. Сторожа на баштах напнула арбалети.

Віоланта відіпхнула сина з дороги і ступила до Свистуна. Вогнерукий пустив полум’я, що лизало йому пальці, мов пійманий звір, а Мо витяг меча, і Свистун знав надто добре, кому він колись належав.

— Що це? Свистуне, випусти дітей! — крикнув він, і цього разу його голос був такий холодний, що Реза насилу впізнала його. — Випусти їх, бо інакше тобі доведеться доповідати панові, що м’ясо й далі гнитиме йому на кістках, бо ти можеш привести йому Сойку тільки мертвим.

Якась жінка заридала. Інша затулила їй рот рукою. Одразу за ними Реза побачила Мінерву, господиню Феноліо. Звичайно, її дітей забрали теж. Але Реза не хотіла думати про дітей Мінерви та дітей інших жінок. Вона бачила тільки піки, спрямовані на беззахисні груди Мо, і націлені на нього зверху арбалети.

— Свистуне! Застерігаю тебе! — Віолантин голос знову дав Резі змогу дихати. — Відпусти дітей.

Миршавець пожадливо глянув на арбалетників, і якусь мить Реза боялася, що він віддасть наказ стріляти, і то тільки на те, щоб покласти Змієголову під ноги Сойку як свій мисливський трофей. Натомість Свистун нахилився вперед і подав знак вартовим.

— Відчиніть браму! — гукнув він навмисне знудженим голосом. — Нехай діти вийдуть, а Сойка зайде!

Реза знову ткнулась обличчям у доньчине плече. Меґі й далі зберігала самовладання, як і батько, але й досі так упивалася в нього очима, наче боялася, що втратить його тієї самої миті, коли відведе очі.

Брама здригнулася. Щось хруснуло, подалося, вартові повільно розчинили браму настіж. Показалися діти. Ціле юрмище. Вони випорснули, наче вже кілька днів чекали за важкою брамою. Малі зашпортувалися й падали, кваплячись покинути мури, але старші знову піднімали їх на ноги. На всіх обличчях проступав страх, страх, набагато більший за них самих. Найменші, тільки-но побачивши своїх матерів, пускалися бігти, кидалися в простерті руки, що чекали їх, і пропихалися між жінок, мов у безпечний притулок. Натомість старші повертались на свободу повільно, майже вагаючись. Повнячись недовіри, вони поглядали на вартових, повз яких були змушені йти, і зупинялися, впізнавши обох чоловіків, що сиділи на конях перед брамою.

— Сойка! — То був тільки шепіт, проте виходив із багатьох вуст, дедалі гучніший, аж поки це ім'я, здавалося, зависло в повітрі. — Сойка! Сойка! — Діти натикались одне на одного, показували пальцями на Мо й побожно поглядали на іскри, що оточили Вогнерукого, мов рій крихітних фей. — Вогнеходець!

Щодалі більше дітей зупинялися перед кіньми, обступали обох чоловіків, торкалися їх, наче хотіли пересвідчитися, чи справді вони з плоті та крові — чоловіки, яких вони знали тільки з пісень, що їх потай наспівували матері над їхніми ліжками.

Мо схилився з коня. Кивнув дітям відійти вбік і щось тихенько сказав їм. Потім востаннє озирнувся на Вогнерукого й спрямував коня у відчинену браму.

Але діти не пустили його. Троє дітей загородили йому шлях, два хлопчики й дівчинка. Вони схопилися за вузду, не хотіли пускати його туди, звідки вийшли самі, не хотіли, щоб і він пропав за мурами, як пропадали вони. Діти дедалі тісніше обступали Сойку, міцно тримали його, затулили його від пік вартових, дарма що їх гукали матері.

— Сойко! — Голос Свистуна змусив дітей заворушитись. — Їдь у браму, бо інакше ми їх усіх заженемо назад і повісимо з десяток у клітках над брамою, де їх дзьобатимуть ворони!

Діти не ворухнулись, а тільки дивилися вгору — на Срібноносого і хлопчика поряд з ним, молодшого за них. А Мо взяв вузду і так обережно проїхав крізь дітей, наче то були його рідні діти, а вони, попри крики матерів, стояли й дивилися йому вслід, поки він їхав до високої брами. Сам-один.

Мо ще раз озирнувся через плече, перше ніж проїхати повз варту, немов відчув, що дружина й донька таки прийшли вслід за ним, і Реза побачила страх на його обличчі. Бачила його, безперечно, й Меґі.

Мо поїхав далі, і брама вже почала зачинятися. «Роззбройте його!» — почула Реза Миршавців крик і ще встигла побачити, як солдати стягували її чоловіка з коня.

Несподівані гості

Деспіно! Як добре — знову бачити її личко! Дарма що дівчинка втомлена та сумна, перелякана, мов пташка, яка випала з гнізда. А Іво — невже він так подорослішав ще до того, як той паскуда Ворон заходився викрадати дітей? Який він худенький… А ця кров на його курточці? «Нас кусали пацюки», — відповів він і видавався дорослим і безстрашним, як не раз після смерті свого батька. Але Феноліо побачив страх у його дитячих очах. Пацюки?

Ох, він не міг припинити цілувати та пригортати дітей, — таку-бо відчув полегкість. Так, це правда. Він прощав собі багато, він прощав собі легко, та все-таки, якби його сюжет убив навіть дітей Мінерви, він не міг уявити собі, як це прибило б його. Але вони живуть, і саме він покликав до життя того, хто врятував їх.

— Що вони тепер роблять з ним? — вивільнилася з його обіймів Деспіна, її великі очі потемніли від тривоги. Хай йому грець, от уже набридливі ті діти: ставлять саме ті запитання, яких сам так ретельно уникаєш. А потім дають ще й відповіді, яких не хочеться слухати!

— Вони вб’ють його! — твердо заявив Іво, і очі його малої сестри наповнилися слізьми.

Як таке може бути, що вони плачуть за чужим? Адже Мортимера вони бачили сьогодні вперше. Бо, Феноліо, твої пісні навчили їх любити його. Всі вони люблять його, і сьогоднішній день назавжди закарбує цю любов у їхніх серцях. Хоч би що заподіяв йому Свистун, Сойка відтепер буде не менш безсмертний, ніж Змієголов. І його безсмертя буде набагато надійнішим, бо Змієголова завжди можуть убити три слова. А життя Мортимера слова підтримуватимуть, навіть якщо він загине за мурами замку, — всі слова, які вже тепер шепочуть і співають на вулицях.

Деспіна витерла сльози на очах і подивилася на Феноліо, сподіваючись, що він заперечить її братові, і він, природна річ, заперечив — і для неї, і для себе самого:

— Іво! — суворо мовив він. — Що за дурниці ти верзеш? Невже ти думаєш, що Сойка не має ніякого плану, якщо дав полонити себе? Невже ти думаєш, ніби він іде до Свистуна просто як заєць у пастку?

Деспіна полегшено засміялась, а на обличчі Іво з’явилася тінь сумніву.

— Ні, звичайно! — проказала Мінерва, що досі не сказала й слова, відколи завела дітей до себе в кімнату. — Він лис, а не заєць! Він усіх їх перехитрує! — А Феноліо чув у її голосі, що сходить насіння, посіяне його піснями. Чув надію, що Сойка й далі житиме, попри увесь навколишній морок.

Мінерва взяла дітей із собою. Авжеж. Передусім вона нагодує їх, усім, що ще можна знайти в домі й на подвір’ї. Феноліо, проте, лишився з Розенкварцом, що мовчки мішав чорнило, поки його господар обціловував Деспіну та Іво.

— Він перехитрує їх усіх? — запитав він своїм тоненьким голосочком, тільки-но Мінерва зачинила двері за собою. — Як? Знаєш, що я думаю? Твоєму казковому розбійникові вже кінець! І на нього тепер чекає вкрай неприваблива страта. Аякже! Я лише сподіваюся, що вона станеться в Сутінковому замку. Ніхто не думає, як пригнічують скляного чоловічка всі ті крики стражденних!

Безсердий скляноногий і склянорукий бовдур! Феноліо жбурнув у нього корком, але Розенкварц звик до таких набоїв і вчасно ухилився. Чому він створив такого песимістичного скляного чоловічка? Ліва рука в Розенкварца була на перев’язі. Після Воронової вистави Феноліо ще раз умовив його шпигувати за Орфеєм, і той огидний скляний чоловічок справді викинув бідолаху з вікна. На щастя для Розенкварца, він упав лише в ринву, але Феноліо й досі не знав, чи Орфей сам придумав епізод з ув’язненням дітей. Ні! Він не міг описати його. Орфей нічого не міг написати без книжки, а її — Розенкварц з’ясував принаймні це — забрав Вогнерукий. Не кажучи вже, що цей епізод і так уже надто добрий для Телепня, хіба не так?

«Він усіх їх перехитрує…»

Феноліо підійшов до вікна, а скляний чоловічок тим часом із докірливим зітханням поправив собі перев’язь. «Чи має Мортимер план? Хай йому грець, звідки я можу знати його? Мортимер — не мій персонаж, дарма що грає одного з них. А це крайнє неподобство! — думав Феноліо. — Адже якби був одним з них, я міг би напевне сказати, що тепер відбувається за тими тричі клятими мурами!»

Феноліо похмуро дивився на замок. Бідолашна Меґі. Мабуть, вона знову звинуватить в усьому його. Її мати безперечно вже звинуватила. Феноліо надто добре пам’ятав її благальний погляд. «Ти маєш приписати нас назад! Ти наш боржник!» Так, можливо, він мусить спробувати. А що, коли Мортимера вб’ють? Чи не було б краще для них усіх повернутися? Чого ж він ще хоче тут? Подивитись, як далі розвиватиметься його сюжет про безсмертного Змія і Срібноносого?

— Звичайно, він тут! Невже ти не чув, що вона казала? Сходи нагору. Ти що, бачиш ще одні сходи? Господи, Даріусе!

Розенкварц забув про свою зламану руку і обернувся до дверей. Що там за жіночий голос?

У двері постукали, але, перше ніж Феноліо встиг гукнути «Заходьте!», двері розчахнулися і до кімнати так поривно заскочила досить дебела особа жіночої статі, Що він несамохіть позадкував і вдарився головою об похилий дах. Одяг на жінці був такий, наче вона щойно вийшла з дешевої театральної вистави.

— Ну, будь ласка! Ось він! — заявила вона і глянула на нього з такою зневагою, що Феноліо миттю згадав про всі дірки у своєму жакеті. «Я знаю цю жінку! — подумав він. — Але звідки?»

— Що тут трапилося, га? — запитала вона, так сильно ткнувши пальцем йому в груди, наче одразу хотіла дістати до його старого серця. А того худющого чолов’ягу за нею він теж уже бачив. Звичайно, в…

— Чому в Омбрі піднято прапор Змієголова? Що це за огидний тип зі срібним носом? Чому Мортимерові погрожували піками і чому, нехай йому біс, він ходить із мечем?

Книгогризка. Звісно! Елінор Лоредан. Меґі досить часто розповідала йому про неї. Він сам бачив її останнього разу крізь ґрати на одній псарні в Каприкорновій фортеці. А оцей заляканий чолов’яга з совиними очима — Каприкорнів читець-заїка! Але його ім'я, попри всі свої намагання, він не міг пригадати. Що вони роблять тут обоє? Може, для його сюжету вже існують туристичні візи?

— Я, правда, признаюся, що відчула полегкість, побачивши Мортимера живим, — провадила далі його непрохана гостя (чи зводить вона коли-небудь дух?). — Слава Богу, він видається живим і цілим, хоча мені зовсім не сподобалося, що він сам заїхав до того замку Але де Реза й Меґі? І що сталося з Мортолою, Бастою і Орфеєм, цим пихатим йолопом?

Господи, ця пані точнісінько така страхітлива, як він уявляв собі! А її товариш, Даріус, — авжеж, достоту, це його ім’я, — так зачудовано розглядає Розенкварца, що той, підлещений, пригладив собі блідо-рожеве волосся.

— Тихо! — гримнув Феноліо. — Ради неба святого, замовкніть.

Ніякого ефекту. Ані найменшого.

— З ними щось сталося! Ану признавайся! Чому Мортимер був сам? — знову тикала вона йому пальцем у груди. — Так, з Меґі й Резою щось сталося, щось страшне… Їх розчавив велетень, узяв на роги…

— Нічого з ними не сталося! — встиг уставити Феноліо. — Вони в Чорного Принца!

— У Чорного Принца? — Її очі стали не менші за очі її товариша в окулярах. — Ох!

— Так! Якщо з кимось тут і станеться щось страшне, то тільки з Мортимером! І тому, — Феноліо безцеремонно схопив її за руку й потяг до дверей, — лишіть мене тепер, хай йому грець, самого, щоб я міг подумати!

Після цих слів запанувала мовчанка. Але тривала недовго.

— Щось страшне? — перепитала Елінор.

Розенкварц затулив вуха руками.

— Що ви маєте на увазі? Хто тоді пише, що тут відбувається? Таки ви чи?..

Диво дивне! А тепер вона своїми жирними пальцями роз’ятрює його найболючішу рану!

— Ні, аж ніяк! — відповів Феноліо. — Цей сюжет розвивається вже сам по собі, і Мортимер сьогодні не дав йому набути вкрай прикрого повороту! Але, на жаль, за це, мабуть, він накладе головою, і, якщо таке справді станеться, я тільки можу порадити вам узяти його дружину й доньку і щонайшвидше повернутися з ними туди, звідки ви прийшли! Адже ви вочевидь знайшли якісь двері, правда?

Сказавши, Феноліо відчинив двері, але синьйора Лоредан миттю зачинила їх.

— Накласти головою? Що це означає? — Ворухнувшись, вона вивільнила руку з його пальців (Господи, ця жінка дужа, мов бегемот).

— Означає, на жаль, що його або повісять, або відітнуть йому голову, або четвертують, або Змієголов вигадає щось інше, щоб стратити свого найлютішого ворога!

— Його найлютіший ворог? Мортимер? — Як недовірливо вона наморщила чоло, неначе він — старий дурень, який не знає, що каже!

— Він перетворив його на розбійника!

Розенкварц. Жалюгідний зрадник. Його скляний палець так нещадно показував на Феноліо, що він залюбки схопив би його зі столу і зламав навпіл.

— Він любить пісні про розбійників, — шепотів Розенкварц обом відвідувачам із такою довірою, наче знав їх усе життя. — Він одержимий ними, а бідолашний батько Меґі заплутався в його гарних словах, мов муха в павутинні!

Це вже забагато. Феноліо пішов до Розенкварца, але Книгогризка загородила йому шлях.

— Ану не смійте чіпати безборонного скляного чоловічка! — І дивилася на нього, мов бульдог. Господи, що за огидний жіночий образ! — Мортимер — розбійник? Та це наймиролюбніший чоловік, якого я знаю.

— Невже? — Феноліо говорив так голосно, що Розенкварц знову затулив руками свої сміховинно маленькі вушка. — Що ж, можливо, навіть наймиролюбніший чоловік стане войовничим, коли його мало не застрелили, розлучили з дружиною і на довгі тижні вкинули до в’язниці! І це все — не моя робота, хоч би що казав оцей скляний брехун! Навпаки, якби не мої слова, Мортимер, напевне, давно б уже загинув!

— Застрелили? В’язниця? — Синьйора Лоредан, нічого не розуміючи, подивилась на Заїку.

— Мабуть, Елінор, цей сюжет дуже довгий, — лагідно проказав Даріус. — Можливо, треба, щоб хтось розповів його тобі.

Але, перше ніж Феноліо встиг щось відповісти, у двері просунула голову Мінерва.

— Феноліо! — гукнула вона, зиркнувши на його відвідувачів. — Деспіна не може заспокоїтися. Переживає за Сойку і хоче, щоб ти їй розповів, як він урятується.

Ще й це. Феноліо важко зітхнув і намагався не чути глузливих форкань Розенкварца. Треба занести його до хащі, атож, неодмінно.

— Пришли її до мене, — мовив Феноліо, дарма що навіть не уявляв собі, що розповідатиме малій. Ох, де ті дні, коли його голова ще була переповнена ідеями? Вони втопилися в усьому тому лиху, яке спіткало його, ось воно що!

— Сойка? Хіба той Срібноносий не називав так Мортимера?

Ой лихо, на якусь мить він зовсім забув про своїх гостей.

— Ану геть! — крикнув він їм. — Геть із моєї кімнати, геть із мого сюжету! В ньому й так забагато гостей.

Але безсоромна жінка вмостилася на стілець перед його письмовим столом, схрестила руки й поставила ноги на його підлогу, наче хотіла пустити там коріння.

— Е ні! Я хочу почути, як розвивався сюжет, — промовила вона. — Всі його лінії.

Що далі, то краще. Що за прикрий день — і до кінця ще далеко.

— Чорнильний Ткачу! — обізвалася в дверях заплакана Деспіна. Побачивши двох незнайомих, вона несамохіть позадкувала, але Феноліо підійшов до неї і взяв за ручку.

— Мінерва сказала, ти хочеш, щоб я розповів про Сойку?

Деспіна соромливо кивнула головою, не спускаючи очей з гостей Феноліо.

— Що ж, усе складається добре, — мовив Феноліо, сідаючи на ліжко й беручи Деспіну на коліна. — Мої гості теж хочуть послухати щось про Сойку. А що, як розказати їм геть усе?

Деспіна кивнула головою.

— Як він перехитрував Змієголова й повернув Вогнерукого з того світу? — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердив Феноліо, — а тоді ми удвох з'ясуємо, як вона розвиватиметься далі. Ми просто доточимо до пісні ще один куплет. Зрештою, я Чорнильний Ткач, хіба не так?

Деспіна кивнула й дивилась на Феноліо з такою надією, що старому стало страшенно важко на серці. «Ткач, у якого скінчились нитки, — подумав він. — Але ні, нитки тут, усі вони тут, він просто не може зв'язати їх».

Синьйора Лоредан раптом угамувалася. Вона дивилася на Феноліо з не меншими сподіваннями, ніж Деспіна. Навіть отой худющий сич прикипів до нього очима, наче не міг дочекатися, коли з його вуст злетять перші слова.

Тільки Розенкварц обернувся до нього плечима й заходився далі розмішувати чорнило, наче нагадував йому, як давно він уже не брався за перо.

— Феноліо! — Деспіна погладила йому рукою зморшкувате обличчя. — Починай!

— Авжеж, починайте! — притакнула Книгогризка.

Елінор Лоредан. Феноліо ще й досі не запитав їх, як вони дісталися сюди. Наче в цьому сюжеті ще не досить жінок. Ну а Заїка аж ніяк не збагатить його!

Деспіна вхопила Феноліо за рукав. «Звідки стільки надії в її заплаканих очах? Як ця надія пережила Воронову підступність і весь страх похмурої в'язниці? Діти, — думав Феноліо, міцно тримаючи в руках маленьку Деспінину ручку. — Якщо коли-небудь хтось і зможе повернути мені слова, то, мабуть, тільки вони».

Просто сорока

Дім, у якому жив Феноліо, нагадував Орфеєві про будинки, в яких ще не так давно жив він сам: злиденний, кривий і похилений, із пліснявою на стінах і вікнами, крізь які можна побачити інші, не менш злиденні будинки; крім того, в ті вікна ще й залітав дощ, бо скляні шибки в цьому світі існували тільки для багатіїв! Злиденна споруда. Як він ненавидів, що йому доводиться стовбичити в найтемнішому закутку затильного подвір'я, де павуки заповзали йому на оксамитові рукави, а курячий послід псував дорогі чоботи, і то тільки тому, що хатня господиня Феноліо на кожного, хто з’являвся на її подвір'ї, наставляла вила, відколи Баста вбив там на її очах одного шпільмана. Але що іншого міг робити Орфей? Він повинен дізнатися. Він повинен дізнатися, чи пише знову Феноліо!

Якби ж той нікчемний скляний чоловічок повернувся до того, як він по коліна вгрузне в багнюку! Неподалік пройшла худа курка, і Цербер коло його ніг загарчав. Орфей похапцем затулив йому пащу. Цербер. Звичайно, він зрадів, коли пес раптом задряпав у двері, але наступна думка одразу притлумила ту радість: як він опинився тут? Невже Феноліо знову пише? Може, Вогнерукий приніс йому книжку? Він повинен дізнатися, дарма що сенсу в цьому небагато. Адже хто інший, крім Феноліо, міг вигадати зворушливу сцену, яку зіграв перед замком Сойка? Ох, як усі вони люблять його за це! Навіть якщо Свистун, безперечно, вже наполовину вбив палітурника, він, проїхавши крізь ту кляту замкову браму, став богом. Сойка як шляхетний жертовний агнець! Якщо це не схоже на Феноліо, тоді нехай він буде проклятий!

Орфей, звичайно, послав спершу Оса і скляного чоловічка, але господиня Феноліо застукала їх. Не було жодного темного закутка, де міг би сховатися той бурмило, і Айзенґлянц ні разу не дійшов до порога Феноліо. Курка гналася за ним по болоту, а кіт мало не відкусив скляну голову, — ні, таки ніхто не скаже, що скляні чоловічки — ідеальні шпигуни, але їхній малий зріст дає таку практичну перевагу! Феї, природна річ, теж мають цю перевагу, але забувають про найменше доручення, тільки-но пурхнуть до вікна, та й Феноліо використовував свого скляного чоловічка зрештою теж для шпигування, дарма що той скляник жалюгідно невправний.

Ні, Айзенґлянц багатший на вигадки. А проте, на відміну від скляного чоловічка Феноліо, йому паморочилось у голові, тож він не міг ходити по дахах, та й на землі орієнтувався так кепсько, що найкраще — просто поставити його перед порогом Феноліо, щоб мати впевненість, що він не загубився безнадійно. Хай йому біс, куди він подівся? Гаразд, припустімо, ці сходи для скляного чоловічка — однаково, що крута гора, та все ж… У загороді, за якою тулився Орфей, мекала коза, — мабуть, чула собаку, — а крізь чоботи сочилась якась рідина, запах якої, хоч як підозріло, дуже сподобався Церберові. Він так пожадливо нюшив навколишню багнюку, що Орфей усякчас був змушений тягти його назад.

Ну! Нарешті з’явився Айзенґлянц. Він проворно, мов миша, стрибав зі сходинки на сходинку. Дивовижно. Атож, як на скляного чоловічка, міцненький хлопець. Слід сподіватися, його розвідувальні дані варті зіпсутих дорогих чобіт.

Орфей відстебнув ланцюг у Цербера на шиї, який, за браком повідка, він звелів скувати на Ковальській вулиці, і пес підбіг до порога і схопив скляного чоловічка, попри його протести, на останній сходинці. Айзенґлянц стверджував, що від собачої слини на його скляній шкірі з’являються висипи, але як інакше на своїх ногах-дибах він перебрався б через багнюку? Якась стара жінка визирнула з вікна, коли собака побіг назад до Орфея, але, на щастя, не господиня Феноліо.

— Ну? — Цербер поклав йому скляного чоловічка на простягнені руки. Хай йому грець, собача слина — і справді паскудна річ.

Він не пише нічого! Жодного рядка! — Айзенґлянц витер рукавом мокре обличчя. — Пане, я ж казав вам! Він уже пропив свій розум! Йому пальці тремтять, тільки-но він побачить перо!

Орфей глянув угору на кімнату Феноліо. З-під дверей вибивалося світло. Айзенґлянц, звинний, мов вугор, проліз через ту широку шпарину.

— А ти певен? — запитав він, знову пристібаючи ланцюг на Церберовій шиї.

— Абсолютно! І книжки в нього немає! Зате є гості.

Стара жінка виплеснула з вікна миску води. Якщо то була вода. Цербер знову з великою цікавістю принюхувався до неї.

— Гості? Це мене не цікавить. До біса! Я був певен, що він знову пише!

Орфей обвів очима злиденні будинки. В кожному вікні горіла свічка. В Омбрі вони горіли повсюди. За Сойку. А щез би він зі світу! Проклін їм усім: Феноліо і Мортимерові, його дурепі-доньці та Вогнерукому. Так, його він проклинає найлютіше. Він зрадив, обікрав його, Орфея, що так багато років клав своє серце до його ніг, знову приписав його до сюжету й вирвав від Смерті! Як вони називають його тепер? Вогненною тінню Сойки. Його тінню! Саме таким він і став. А він, Орфей, зробив з нього більше, ніж тінь у цьому сюжеті, але це все вже минулося. Орфей усім їм оголосив війну. Невдовзі він написав би для них сюжет на свій смак, — якби ж вернув собі книжку!

З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.

— Пане, чисті аркуші, нічого, крім чистих аркушів! — шепотів йому Айзенґлянц, коли вони верталися вночі до Орфеєвого дому. — Нічого, крім двох закреслених речень, це все, присягаюся вам! Його скляний чоловічок сьогодні мало не побачив мене, але я вчасно заховався в чобіт його господаря. Ви й уявити собі не годні, який там сморід!

Гай-гай, він знав його.

— Я скажу, щоб служниці помили тебе.

— О ні, краще не треба. Останнього разу я понад годину гикав мильною водою, а мої ноги побіліли, як молоко!

— Ну то й що? Думаєш, я дозволю скляному чоловічку, що просмердівся потом, лазити по моєму пергаменті?

Назустріч їм, похитуючись, ішов нічний сторож. Чому ці хлопці завжди п’яні? Орфей тицьнув йому у зморшкувату долоню кілька мідних монеток, щоб той часом не гукнув патрулів, які ходили по Омбрі день і ніч, відколи Сойку полонили в замку.

— А що з книжкою? Ти скрізь добре подивився?

На Різницькій вулиці у двох вітринах було виставлено свіже м’ясо єдинорога. Сміхота. Звідки воно могло з’явитися? Орфей повернув у вулицю Склярів, хоч Айзенґлянц саме цей шлях ненавидів.

— Що ж, мені було нелегко. — Айзенґлянц тривожно зиркнув на вітрини зі штучними кінцівками для розбитих скляних чоловічків. — Як я казав вам, до нього прийшли гості, а коли так багато очей, дуже важко нишпорити в кімнаті! А проте я навіть перемацав його одяг. Він мало не замкнув мене у скрині! Але немає нічого! Пане, присягаюся вам, у нього немає книжки!

— Дідько його бери! — Орфей відчував майже нестримне бажання щось кинути чи розбити. Айзенґлянц добре знав такі його настрої і цупко вчепився за рукав.

Хто тоді, крім старого, може мати книжку? Навіть якщо Вогнерукий приніс її Мортимерові, той, звісно, не взяв її з собою до в'язниці! Ні, Вогнерукий лишив її собі. Орфей відчув пекучий біль у шлунку, такий нестерпний, наче там сиділа одна з Вогнерукових куниць і вигризала йому нутрощі. Він знав ці муки, таке траплялося з ним щоразу, коли щось не виходило, діялось усупереч його волі. Виразка шлунку — ось що в нього. Безперечно. «Ну то й що? — запитав він сам себе. — Адже буває й гірше, чи, може, ти хочеш піти коли-небудь до одного з тих цирульників, які тільки й уміють кров пускати?»

Айзенґлянц пригнічено сидів на Орфеєвому плечі й мовчав. Мабуть, думав про купіль, яка чекає на нього. А Цербер принюхувався до кожної стіни, яку вони проминали. «Що ж, не дивно, що цей світ подобається собакам, смердить аж до небес. Але я змінив би це! — думав Орфей. — І приписав би собі кращого шпигуна, маленького, мов павук, і, звичайно, не скляного. Але, — шепотіло щось усередині, — ти, Орфею, вже нічого не припишеш, бо не маєш книжки!»

Мов утікаючи, він наддав ходи, нетерпляче шарпнув Цербера і — вступив у котяче лайно. Багнюка, курячий послід, котяче лайно… Чоботи пропали, але де він візьме грошей на нові? Його остання спроба приписати собі скриню на Шибеничній горі скінчилася майже провалом. Монети були тонесенькі, мов срібна фольга.

Ну, нарешті. Попереду стояв він, в усій своїй пишноті. Його дім. Найкращий будинок в Омбрі. Орфеєве серце щоразу билося швидше, коли він бачив освітлені білісінькі сходи і герб над дверима, який і його спонукав вірити, ніби він князівського роду. Урешті-решт досі йому велося не так уже й погано. Проте неминуче поставав спогад, як кепсько було, коли він розбив скляного чоловічка або зичив кістлявому арабському юнакові бубонну чуму на шию. Не кажучи вже про невдячність Вогнерукого.

Орфей як стій зупинився. На порозі сиділа пташка. Сиділа так, ніби хотіла звити собі гніздо на східцях. Вона не спурхнула, коли Орфей підступив ближче, а тільки дивилася на нього чорними очима-ґудзиками.

Кляті пернаті. Всюди гидять. І одвічне пурхання, гострі дзьоби, пір'їни, кліщі і яйця глистів…

Орфей відстебнув ланцюг на шиї Цербера:

— Фас, лови її!

Цербер любив полювати птахів і вряди-годи справді ловив їх. Але тепер він підібгав хвоста й відсахнувся, неначе на Орфеєвому порозі вигиналася змія. Що в біса…

Пташка повернула голову і опустилась на сходинку нижче. Цербер зіщулився, а скляний чоловічок занепокоєно схопився за Орфеїв комір.

— Пане, це сорока! — прошепотів він на вухо. — Вони роз… — він майже втратив дар мови, — вони розкльовують скляних чоловічків і збирають яскраві скалки до свого гнізда! Пане, благаю, проженіть її!

Сорока знову ворухнула головою і глянула на них. Дивна пташка, воістину дивна.

Орфей нахилився й кинув у неї камінь. Сорока розпустила крила і хрипко заскрекотала.

— Ох, пане, пане, вона розклює мене! — бідкався Айзенґлянц і чіплявся за Орфеєве вухо. — Скляні чоловічки з сірими кінцівками дуже рідкісні!

Стрекіт, який удруге видала сорока, вже більше скидався на сміх.

— Орфею, ти й досі такий дурень, яким був.

Орфей одразу впізнав голос. Сорока вигнула шию й кашлянула, немов подавившись надто пожадливо підібраною зерниною. Потім виплюнула одну, дві, три зернини на його білісінькі сходи й почала рости.

Цербер заскімлив і присів на задні лапи, а Айзенґлянц так жалюгідно затремтів, мов собака, що його кінцівки зателенькали, наче посуд у кошику для пікніка.

А сорока росла й далі. Пір'їни перетворились на чорне вбрання, сірі, туго зачесані назад коси, пальці, які квапливо порахували зернини, виплюнуті на поріг. Мортола видавалася старішою, ніж пам'ятав її Орфей, набагато старішою. Її плечі похилялись уперед, навіть коли вона випросталася. Пальці були скарлючені, наче пташині пазури, обличчя нижче випнутих вилиць запало, а шкіра скидалась на пожовклий пергамент. Але очі й досі були колючі, і Орфей утяг голову в плечі, мов школяр, якого насварили.

— Як… як це сталося? — промимрив він. — У книжці Феноліо немає нічого про зміну тіла. Є тільки про кошма…

— Феноліо! Що він знає? — Мортола зняла пір’їну з чорної сукні. — В цьому світі все змінює тіло. Тільки більшість істот для цього повинна спершу вмерти. Проте існує спосіб, — Мортола обережно опустила зібрані зернини в шкіряний гаманець, — звільнитися від власного тіла, не потребуючи білих жінок.

— Справді? — Орфей одразу почав думати, які нові можливості відкриваються перед сюжетом, але Мортола не дала зосередитись.

— А ти добре влаштувався в цьому світі, еге ж? — вуркотіла вона, оглядаючи його будинок. — Чотириокий, жовторотий заморський торгівець, що гендлює єдинорогами та коротунами й виконує кожне бажання нового господаря Омбри, — що ж, якщо це мій любий Орфей, думала я, то він вочевидь сам те все приписує собі. І навіть цього огидного псюру привів із собою!

Цербер ошкірився, проте Айзенґлянц тремтів і далі. Скляні чоловічки — і справді безглузді створіння. А Феноліо ще пишався ними!

— Чого ти хочеш від мене? — Орфей зі шкури пнувся, щоб його голос звучав твердо і холодно, а не як у малого переляканого хлопця, яким він надто швидко ставав у присутності Мортоли. Він був змушений признатися собі, що вона й досі наганяє на нього страх.

Серед ночі почулися кроки, мабуть, патрулів, яким Свистун звелів обходити Омбру, боячись, щоб Чорний Принц не дібрав якогось способу визволити свого шляхетного товариша.

— Ти й досі приймаєш своїх гостей перед дверима? — просичала Мортола. — Ну ж бо, зайдімо нарешті в дім!

Орфей був змушений тричі бити по дереву бронзовим дверним молоточком, аж поки Ос відчинив їм двері. Заспаний, він здивовано поглядав на Мортолу.

— Це здоровило з іншого світу чи хтось новий? — запитала Мортола, прошелестівши сукнею повз Оса.

— Новий, — промимрив Орфей, тимчасом як його голова й далі намагалася з'ясувати, добре це чи погано, що повернулася Мортола. Хіба не казали, що вона мертва? Отже, як не раз уже виявлялось, навіть на Смерть у цьому світі немає ніякої надії. З одного боку, це заспокоює, а з другого — непокоїть.

Орфей завів Мортолу не до свого кабінету, а до вітальні. Стара оглянула кімнату так, наче кожна річ належала їй. Ні, мабуть, недобре, що вона повернулась. І чого вона хоче від нього? Можна собі уявити. Мортимера. Вона, безперечно, знову хоче вбити його. Від таких намірів Мортола відмовлялася не зразу — надто коли йдеться про вбивцю її сина. Але в цьому випадку її невдовзі випередять інші.

— Що ж, таки йдеться про Сойку, — мовила вона, наче висловивши вголос Орфеєві думки. — Скільки сміховинних пісень ще співатимуть про нього? Всі уславлюють його як свого рятівника… Наче не ми привели його в цей світ! А Змієголов, замість ловити його, після того як у Сутінковому замку він убив його найкращих людей, звалив на Мортолу провину за Сойчину втечу і за те, що йому м'ясо гниє на кістках. Знала я й те, що має бути книжка з чистими сторінками. Атож, Чарівновустий хитрий, але його невинне обличчя одурило їх усіх, і Змій не його, а мене передав катам, щоб вони тортурами витягли з мене назву отрути. Я й досі відчуваю муки, але я перехитрувала їх, сказала принести мені насіння і трави, щоб начебто приготувати протиотруту їхньому панові, і замість цього відростила собі крила і втекла від них. Я дослухалася до вітру, щоб знайти палітурника, і до балачок на ринку, дізналася, що він справді грає розбійника і що Чорний Принц подбав про притулок для нього. То був добрий притулок, але я таки знайшла його.

Мортола, говорячи, витягувала губи, наче й досі відчувала дзьоб.

— Як я мусила стримувати себе, щоб не виклювати йому очі, коли знову побачила його! Мортоло, не спіши, казала я собі. Квапливість одного разу вже занапастила твою блискучу помсту. Кинь йому кілька отруйних ягід у їжу, нехай корчиться, мов хробак, і вмирає так повільно, щоб ти могла насолодитися помстою. Але одна дурна ворона визбирала ягоди з його миски, а під час наступної спроби мене схопив смердючою пащею ведмідь і видер дві пір'їни з хвоста. Я спробувала знову, в таборі, куди їх привів Чорний Принц, його, його доньку і зрадливу служку, але миску схопив хтось інший. «Отруйні гриби! — галасували вони. — Він наївся отруйних грибів!»

Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.

— Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його — ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.

— Що? — Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!

Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.

Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.

— Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! — Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.

Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.

— Так, я знаю, що він задумав, — шепотіла вона. — І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, — мого сина!

Хай йому біс! Орфей захлинувся вином, яке саме підніс до вуст. Стара відьма мріє ще й повернути Каприкорна! Що ж, чом би й ні після того, як спершу Козимо, а потім і Вогнерукий повернулися з того світу. А втім, він може уявити собі цікавіший поворот цього сюжету, ніж повернення Мортолиного сина-палія.

— Ти думаєш, що Змієголов привезе до Омбри книжку з чистими сторінками? — Ох, Орфей відчував, що наближаються знаменні події, події, сповнені обіцянок. Можливо, не все ще втрачено, дарма що Вогнерукий украв у нього книжку Феноліо. Існують інші способи грати важливу роль у цьому сюжеті. Змієголов у Омбрі! Які можливості це відкриває…

— Звичайно, він приїде! Змій дурніший, ніж гадає більшість людей. — Мортола сіла на стілець, призначений для високих клієнтів Орфея. У вікно без шибок завівав вітер, і свічки миготіли, їх була поспіхом принесла служниця. Тіні на побіленій стіні танцювали, мов чорні птахи.

— Отже, Срібний князь дасть палітурникові змогу вдруге пошити себе в дурні? — Орфей сам був приголомшений ненавистю, яка бриніла в його голосі. Він здивовано з’ясував, що бажає Мортимерової смерті не менш палко, ніж Мортола.

— Навіть Вогнерукий тепер бігає за ним! — вигукнув Орфей. — Смерть вочевидь спонукала його забути, що цей шляхетний герой колись заподіяв йому! — Він зняв окуляри і протер очі, наче міг таким чином стерти спогад про неприязне обличчя Вогнерукого. Гаразд, тільки тепер він обернувся проти нього! Бо Мортимер зачарував його своїм клятим голосом. Він зачарував їх усіх. Слід сподіватися, що Свистун спершу відріже йому язика, а вже потім четвертує. Орфеєві хотілося бачити, як Миршавцеві пси жеруть його плоть, як Свистун ріже йому на ремінчики шкіру і нарізає скибками шляхетне серце… Ох, якби ж він міг написати таку пісню про Сойку!

Мортолин голос вирвав Орфея з його кривавих марень.

— Проковтнути ці зерна дуже легко! — насилу зводила дух Мортола, зігнувшись на стільці й судомно, мов пазурами, вчепившись руками за бильця. — Їх треба класти під язик, але це порскі невеличкі штучки, і коли їх надто багато заблукає у шлунок, пташка повертається навіть тоді, коли її не кличеш.

Вона ворухнула головою, як властиво сорокам, відкрила рот, неначе то був дзьоб, і стисла пальцями безбарвні губи.

— Слухай! — вигукнула Мортола, тимчасом як нею знову тіпнуло. — Я хочу, щоб ти пішов до замку, тільки-но Змієголов приїде до Омбри, і застеріг його від доньки! Скажи йому, нехай запитає Бальбулюса, книжкового ілюстратора, скільки книжок про Сойку вже замовила йому Віоланта. Переконай, що його донька одержима його найлютішим ворогом і чинить усе, щоб урятувати його. Скажи йому найгарнішими словами, які зможеш знайти. Скористайся своїм голосом, так само як намагатиметься використати його й Чарівновустий. Адже ти любиш вихвалятися, що твій голос справляє більше враження, ніж його. Доведи!

Мортолу здушило, і вона виплюнула ще одну зернину в простерту долоню.

Авжеж, вона хитра, дарма що цілковито з’їхала з глузду, і, безперечно, найкраще, щоб вона й далі вважала, ніби може вдавати його господиню, хоча від усіх її здавлених звуків Орфея нудило так, що він мало не виблював вино їй під ноги. Орфей стер дрібку пороху на різьбленому бильці. Його вбрання, його дім, усі служниці… Як може стара бути такою сліпою, щоб думати, ніби він знову служитиме їй? Наче він прийшов у цей світ для виконання чужих планів! О ні, тепер він служитиме тільки собі. Він уже пообіцяв собі.

— А це, здається, непогана ідея! — Орфей доклав зусиль, щоб його голос звучав покірно, як і завжди. — А що станеться зі шляхетними Сойчиними приятелями? Він, безперечно, сподівається не тільки на підтримку Віоланти. А що з Чорним Принцом?.. — «І Вогнеруким», — додав він подумки, проте не вимовив цього ім’я. Вогнерукому він хотів помститися сам.

— Ага, Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Ще мій син сварився з ним. — Мортола поклала виплюнуту зернину до решти. — Я подбаю про нього. Про нього й про доньку Чарівновустого. Дівчина майже не менш небезпечна, ніж її батько.

— Дурниці! — Орфей налив собі ще один келих вина. Вино додавало йому мужності.

Мортола зневажливо глянула на нього. Так, вона й далі вважає його за покірного йолопа. Тим краще. Вона потерла худі руки і здригнулася, наче хотіла, щоб крізь шкіру знову повипиналося пір’я.

— А що зі старим? Тим, що начебто написав доньці Чарівновустого слова, які я забрала в неї в Сутінковому замку? Чи він пише для палітурника, щоб той мав у серці безумну відвагу?

— Ні, Феноліо вже не пише. Але я був би не від того, якби ти вбила його. Це нестерпний всезнайко.

Мортола кивнула головою, але, здається, вже не слухала.

— Я мушу йти, — проказала вона й невпевнено підвелася зі стільця. — Твій дім задушливий, мов в’язниця.

Коли Мортола відчинила двері, під ними спав Ос. Вона переступила через нього, і він усміхнувся уві сні.

— Це твій охоронець? — запитала вона. — В тебе, здається, небагато ворогів.

Цієї ночі Орфей спав неспокійно. Йому снилися птахи, багато птахів, та коли розвидніло, і Омбра, мов блідий плід, вилупилася з нічної пітьми, він, сповнений нової впевненості, підійшов до вікна спальні.

— Доброго ранку, Сойко! — проказав він тихенько, спрямувавши погляд на замкові башти. — Сподіваюся, ти мав безсонну ніч! Певне, ти й досі віриш, ніби ролі в цьому сюжеті розподілено, але ти вже досить довго грав роль героя. Завіса піднімається, другий акт: на сцену виходить Орфей. У якій ролі? Звичайно, в ролі лиховода. Хіба не завжди ця роль була найкращою?

Вітання Свистунові

Фарид не бачив, як Сойка заїздив до Омбрійського замку. «Ти лишишся в таборі», — Вогнерукому не треба було казати щось більше, і Фарид уже відчував страх, мов чиюсь руку коло горла, яка ще раз може заподіяти йому смерть. Здоровань вартував разом з ним поміж порожніх наметів, бо Чорний Принц не хотів повірити йому, що він може перетворитись на жінку. Вони просиділи в таборі багато годин, та коли нарешті повернулися Меґі й решта розбійників, серед них не було ані Сойки, ані Вогнерукого.

— Де він? — Чорний Принц був єдиним, кого наважився запитати Фарид, дарма що його темне обличчя було таке поважне, що навіть ведмідь не смів підходити до нього.

— Там, де Сойка, — відповів Принц і сів, а побачивши приголомшене Фаридове обличчя, додав: — Ні, не у в’язниці, а поблизу від нього. Смерть пов’язала їх обох, і тепер тільки вона знову розлучить їх.

Поблизу від нього.

Фарид подивився на намет, де спала Меґі. Йому здавалося, ніби він чує, як вона плаче, але хлопець не наважувався йти до неї. Меґі й досі не простила йому, що він переконав її батька погодитись на оборудку з Орфеєм, а перед її наметом сидів Дорія. Як на Фарида, він надто часто крутився коло Меґі, але, на щастя, не більше розумівся на дівчатах, ніж його дужий брат.

Розбійники, що повернулися, посідали з понурими головами навколо багаття. Дехто ще навіть не скинув жіночого вбрання, але Чорний Принц не дав їм часу втопити у вині страх перед тим, що тепер могло статися. Він послав їх усіх на лови. Зрештою, якщо вони хочуть заховати від Свистуна омбрійських дітей, їм потрібні харчі й теплі шкури.

Але чи цікавить це Фарида? Він не більше належав до розбійників, ніж Орфеєві. Не належав він і Меґі. Він належав тільки одному і мав триматися віддалік від нього — через страх заподіяти йому смерть…

Уже споночіло, а розбійники й досі коптили м’ясо й напинали шкури між деревами, аж раптом з лісу вискочив Ґвін. Фарид спершу подумав, що то Проноза, але потім помітив посивілого писка. Так, це Ґвін. Після смерті Вогнерукого він дивився на Фарида як на ворога, але цього вечора куснув його в литку, як і давніше, коли запрошував до гри, і сердився, аж поки хлопець пішов за ним.

Куниця мчала швидко, надто швидко навіть для Фаридових ніг, що міг утекти від кого завгодно, але завжди чекала на нього, нетерпляче посмикуючи хвостом, і Фарид наздоганяв, так швидко, як можна було бігти в пітьмі, бо знав, хто послав тварину.

Вони знайшли Вогнерукого там, де замкові мури становили межу міста, і гора, на схилі якої стояло місто, була така крута, що на ній уже не притулився жоден будинок. На крутосхилі росли тільки колючі чагарники, а замковий мур не мав вікон і піднімався вгору, грізний, мов кам’яний кулак, суцільний мур мав лише кілька заґратованих продуховин, крізь які до в’язниці потрапляло якраз стільки повітря, щоб в’язні не задушилися ще до страти. Ніхто не сидів довго у в’язниці Омбрійського замку. Вироки оголошували швидко, з покаранням не гаялись. Навіщо довго годувати в’язня, якщо його все одно повісять? Тільки для Сойки суддя навмисне приїде з того боку хащі. П’ять днів, шепотіли люди, п’ять днів потрібно Змієголову, щоб добутися до Омбри у своїй кареті з чорними завісами, і ніхто не знав, чи після його приїзду Сойка житиме бодай день..

Вогнерукий стояв, зіпершись на мур і опустивши голову, наче прислухався до чогось. Чорні тіні, що їх відкидав замок, робили його невидним для очей вартових, які походжали за зубцями муру.

Вогнерукий обернувся тільки тоді, коли на нього вискочив Ґвін. Фарид занепокоєно поглядав на вартових, коли підбігав до муру, але ті не зважали на хлопця або самотнього чоловіка. Одному не під силу визволити Сойку. Аж ніяк. Миршавцеві солдати пильнували, чи не з’явиться де багато чоловіків, прийшовши з недалекої хащі або спустившись по линвах зі схилу, що нависав над замком, хоча, мабуть, Свистун знав, що навіть Чорний Принц не наважиться штурмувати Омбрійський замок.

Небо над вежами засвітилося темно-зеленою барвою від Воронового вогню. Миршавець святкував. Свистун наказав усім шпільманам написати пісні про його хитрощі й Сойчину поразку, проте лише нечисленні послухалися його наказу. Більшість мовчали і співали своєю мовчанкою іншої пісні — про смуток в Омбрі та сльози жінок, що, хоч і повернули собі дітей, утратили надію.

— Ну, як тобі Воронів вогонь? — прошепотів Вогнерукий, коли Фарид прихилився до муру поряд із ним. — Бачиш, наш приятель таки чогось навчився!

— Та він і досі партач! — шепнув Фарид у відповідь, і Вогнерукий засміявся, проте його обличчя одразу ж і споважніло, коли він глянув угору на глухий мур.

— Скоро північ, — тихо мовив він. — Цієї пори Свистун полюбляє засвідчувати в’язням свою гостинність. Кулаками, палицями й чобітьми. — Він приклав руки до муру й погладив його, наче камінь міг йому сповістити, що відбувається в камері. — Він ще не прийшов, — шепотів Вогнерукий, — але невдовзі з’явиться.

— Звідки ти знаєш? — Інколи Фаридові здавалося, ніби Вогнерукий, повернувшись від Смерті, став іншим, незнайомим йому.

— Відколи Чарівновустий, або Сойка, хоч як ти його називаєш, — пошепки відповідав Вогнерукий, — своїм голосом повернув мене з того світу, я знаю, що він відчуває, неначе Смерть пересадила мені в груди його серце. А тепер злови мені фею. Бо інакше, доки сонце зійде, Свистун заб’є його до півсмерті. Але принеси барвисту. Орфей через своє марнославство зробив їх придатними для практичного використання, і за кілька компліментів їх можна намовити до всього.

Фею Фарид знайшов швидко. Орфеєві феї траплялися всюди і навіть узимку були не такі сонні, як блакитні феї Феноліо, а нічної пори дістати фею з гнізда кожному було завиграшки. Вона кусала Фарида, але він дув їй в обличчя, як навчив його Вогнерукий, аж поки вона почала хапати повітря й перестала кусатися. Вогнерукий шепнув їй щось, і маленьке крилате створіння враз подзижчало до заґратованої продуховини і зникло в ній.

— Що ти сказав їй? — Угорі над ними отруйно-зелений Воронів вогонь і далі пожирав ніч. Він обплів небо, зірки та місяць, і в повітрі висів ядучий дим, Фаридові сльозилися очі.

— Ох, тільки те, що я пообіцяв Сойці послати йому в темну в’язницю найвродливішу фею. Щоб віддячити за цей комплімент, вона шепне йому, що Змієголов прибуде до Омбри через п’ять днів, навіть якщо моховині встелють йому шлях прокльонами, а ми спробуємо розважити Свистуна, щоб він не мав надто багато часу на знущання з в’язня. — Вогнерукий стиснув ліву руку в кулак. — Ти ще навіть не запитав, навіщо я покликав тебе, — сказав він, дуючи на кулак. — Думаю, ти б хотів, мабуть, подивитися…

Вогнерукий притулив кулак до муру, і поміж стиснутих пальців почали вилізати вогненні павуки. Вони квапливо подерлися вгору, дедалі більше й більше, аж поки встелили мур, і немов народжувались у його кулаку.

— Свистун боїться павуків, — прошепотів він. — Боїться навіть більше, ніж мечів та ножів, а коли ці залізуть на його гарні шати, він, напевне, на якийсь час забуде, як він любить бити вночі своїх в’язнів.

Фарид теж стиснув пальці в кулак:

— Як ти робиш це?

— Не знаю, і ці слова означають, на жаль, що я не можу тебе навчити. Так само, як і цього. — Вогнерукий склав долоні докупи. Фарид чув, як він шепоче, проте слів не зрозумів. Заздрість ужалила його, мов оса, коли з рук Вогнерукого вилетіла вогненна сойка і, б’ючи крилами з біло-синього полум’я, шугнула в нічне небо.

— Покажи мені! — прошепотів він ще раз. — Будь ласка! Хай я принаймні спробую!

Вогнерукий замислено подивився на хлопця. Вартові над ними зняли тривогу. Вогненні павуки вже доповзли до зубців муру.

— Фариде, цього навчила мене Смерть, — проказав тихенько Вогнерукий.

— Ну то й що? Я теж був мертвий, як і ти, якщо навіть не довше!

Вогнерукий засміявся. Він сміявся так голосно, що один з вартових глянув униз, тож Вогнерукий мерщій потяг Фарида в глибшу тінь.

— Маєш слушність. Я геть забув! — прошепотів він, тимчасом як вартові на мурі тривожно перегукувались і посилали у вогненну сойку стріли, які згорали між її пір’їнами. — Гаразд, роби, як я!

Фарид похапцем зігнув пальці, збуджений, як і щоразу, коли мав дізнатися про вогонь щось нове. Йому було важко повторювати дивні слова, які шепотів Вогнерукий, і його серце аж підскочило, коли він відчув вогненний свербіж між пальцями. Наступної миті і з його руки полізли на мур тільця-жарини, що квапливо видиралися нагору, мов армія іскор. Та коли Фарид спробував створити сойку, з його рук вилетіла тільки пара блідих метеликів.

— Не показуй, що ти такий розчарований! — прошепотів Вогнерукий, пустивши в ніч ще дві сойки. — Є багато іншого, чого можна навчитися. А тепер нам треба сховатися від Срібноносого.

Коли вони обидва сховалися між дерев, над Омбрійським замком висів вогненний гриб, а Воронів вогонь уже погас. Небо належало вогню Вогнерукого. Свистун вислав патрулів, проте Вогнерукий створив із вогню котів, вовків та змій, що звисали з гілля, і вогненних метеликів, що летіли в обличчя панцерним солдатам. Ліс перед замком немов запалав, проте вогонь не пік, і Фарид та його вчитель були тінями в усьому червоному, непідвладні страхові, який вони посіяли.

Свистун зрештою звелів лити воду з замкових мурів, вона замерзала на гіллі дерев, але вогонь Воґнерукого горів і далі, формував нових істот і заснув аж уранці, немов нічний привид. Тільки вогненні сойки навіть удень кружляли над Омброю, а коли Миршавець послав своїх псів до згаслого лісу, вогненні зайці збивали їх із кожного знайденого сліду. Тим часом Фарид із Вогнеруким сиділи в чагарнику з дурману й терну, і хлопець відчував, як щастя зігріває йому серце. Як добре нарешті знову бути поруч із Вогнеруким, як і давніше, протягом усіх тих ночей, коли він охороняв його або беріг від лихих сновидь. Але тепер, здається, вже немає від чого охороняти Вогнерукого. «Тільки від тебе самого», — подумав Фарид, і щастя згасло, мов вогненне створіння, яким Вогнерукий захищав Сойку.

— Що з тобою? — подивився на нього Вогнерукий, наче міг читати думки не тільки Чарівновустого. Потім узяв Фаридову руку й легенько подув на неї, аж поки між пальцями постала жінка з білого вогню. — Вони не такі погані, як ти думаєш, — прошепотів Вогнерукий. А якщо знову заберуть мене, то не через тебе. Зрозумів?

— Що ти маєш на увазі? — У Фарида аж серце зупинилося. Просто зупинилося. — Вони тебе знову заберуть? Таж як? І скоро? — Біла жінка на його руці перетворилась на метелика, що спурхнув і зник у сірому світанку.

— Залежить від Сойки.

— Що?

Вогнерукий застережливо приклав йому руку до вуст і розвів убік колючі пагони. Під в’язничними продуховинами стояла солдатська сторожа. Вартові дивились на ліс виряченими від страху очима. Коло них був і Ворон. Він вивчав замковий мур, наче міг прочитати на камені, як Вогнерукий підпалив ніч.

— Поглянь на нього, — прошепотів Вогнерукий. — Він ненавидить вогонь, а вогонь ненавидить його.

Але Фарид і чути не хотів про Ворона. Він схопив Вогнерукого за зап’ясток:

— Вони не мають забрати тебе ще раз! Будь ласка!

Вогнерукий глянув на Фарида. Його очі, відколи він повернувся, дивились по-іншому. В них уже не було страху, а тільки давня пильність.

— Кажу тобі ще раз. Усе залежить від Сойки. Отже, допомагай мені захищати його. Він потребуватиме захисту. П’ять днів і п'ять ночей на Свистуновій ласці — довгий час. Думаю, ми зрадіємо, коли нарешті приїде Змієголов.

Фарид хотів розпитувати далі, але з обличчя Вогнерукого зрозумів, що той уже не відповідатиме.

— А що з Бридкою? — лише запитав він. — Ти не віриш, що вона захистить його?

— А ти віриш? — запитав Вогнерукий у відповідь.

Крізь густі терни пробивалася фея. Вона майже роздерла собі крила об колючки, але зрештою, виснажена, сіла на коліна Вогнерукому. То була фея, яку він посилав знайти Сойку. Вона знайшла й переказала його подяку. І не могла не згадати, що Сойка підтвердив, що вона — найвродливіша фея, яку він коли-небудь бачив.

Викрадені діти

Сніжило, падали маленькі крижані пластівці, і Меґі запитувала себе, чи й батько у в’язниці бачить, як падає сніг. Ні, відповіла вона собі, омбрійська в’язниця міститься в глибокому підземеллі замку, і думка, що Мо не побачить першого снігу в Чорнильному світі, засмутила її не менше, ніж його ув’язнення.

Вогнерукий захищає його. Чорний Принц уже не раз запевняв її в цьому. Так само й Батист і Роксана раз по раз казали їй про це. Але в Меґі з думки не сходив Свистун і те, якою тендітною та юною видавалася поряд із ним Бридка.

До приїзду Змієголова лишалося два дні. Про це тільки вчора повідомила їй Кропива. Два дні — і все вирішиться.

Два дні.

Здоровань підкликав Меґі до себе й показав рукою між деревами. Дві жінки шукали шляху в засніженій гущавині. Вони привели двох хлопчиків і дівчинку. Відколи Сойка добровільно дав ув’язнити себе, омбрійські діти зникали цілими гуртами. Матері брали їх у поле, прати білизну на річці, збирати хмиз у лісі — і поверталися без них. Було чотири місця, де Принцові люди чекали дітей, чотири точки, про які розповідали від вуст до вуст, від вуха до вуха, і на кожному з тих місць чекав не тільки розбійник, а й жінка, щоб дітям було не так важко розлучатися з матір’ю.

Реза з Батистом і Ґеконом приймала дітей коло притулку, яким керував Болотяник. Роксана зі Страшидлом чекала там, де цілительки збирали дубову кору. Ще дві жінки приймали дітей коло річки, а Меґі з Дорією і Здорованем чекала коло закинутої хатини вугляра, неподалік від шляху, що вів до Омбри.

Діти вагалися, побачивши Здорованя, але матері тягнули їх далі, а коли Дорія зловив кінчиком язика кілька сніжинок, найменша дитина, дівчинка років п’яти, засміялася.

— А що, коли ми тільки розлютимо Свистуна, давши вам змогу заховати дітей? — запитала її мати. — А що, коли він, полонивши Сойку, вже не має наміру забирати дітей? Адже Свистуна цікавить тільки він!

Меґі страшенно кортіло вдарити ту жінку за холод у її голосі.

— Атож, і ось його донька! — проказав Здоровань і, немов захищаючи, обняв Меґі за плечі. — Отож не говори так, ніби тобі байдуже, що станеться з ним! Невже ти забула, що без її батька ти не отримала б назад своєї дитини? Змієголову й далі потрібні діти для копалень, а ваші діти — і досі легка здобич.

— Це його донька? Відьма?

Друга жінка пригорнула своїх дітей до себе, але дівчинка з цікавістю дивилася на Меґі.

— Ти говориш, як люди Змієголова! — Здоровань ще міцніше обняв Меґі за плече, наче міг захистити її таким чином від слів. — І що тепер? Ви хочете знати, що ваші діти в безпеці, чи ні? Що ж, коли хочете, забирайте їх назад до Омбри і сподівайтеся, що Свистун не грюкне у ваші двері.

— А куди ви ведете їх? — запитала молодша жінка зі слізьми на очах.

— Якщо я скажу, ви можете виказати те місце. — Здоровань так легко посадив собі на плече меншого хлопчика, наче той важив не більше за фею.

— А можна й нам піти?

— Ні. Ми не зможемо прогодувати вас усіх. Навіть дітей нам буде досить важко годувати вдосталь.

— І довго ви збираєтесь їх ховати? — запитала одна жінка, і в кожному її слові звучав невимовний розпач.

— Поки Сойка вб’є Змієголова.

Жінки поглянули на Меґі.

— Хіба це можливо? — прошепотіла одна з них.

— Він уб'є його, ось побачите, — відповів Здоровань, і його голос звучав так упевнено, що навіть Меґі на одну неоціненну мить забула про весь свій страх за Мо. Але ця мить минула, і дівчина знову відчула сніг на шкірі, холодний, наче кінець світу.

Дорія взяв дівчинку на плечі та усміхнувся Меґі. Він невтомно намагався розвеселити її. Він носив їй останні ягоди, тверді від морозу, квіти, вкриті інеєм, — останній цвіт цього року, — і змушував її забувати про лихо, розпитуючи про світ, із якого вона прийшла. Якщо його не було десь поблизу, Меґі вже тужила за ним.

Коли жінки пішли, дівчинка заплакала, але Меґі погладила їй коси й розповіла про сніг те, що почула недавно від Батиста: мовляв, деякі сніжинки — це крихітні ельфи, які крижаними вустами цілують людині обличчя, перше ніж розтануть на теплій шкірі. Дитина дивилася вгору на круговерть сніжинок, а Меґі розповідала далі, сама себе втішаючи словами, поки світ навколо неї білішав, і подумки верталася в дні, коли Мо розповідав їй усяку всячину, — ще до того, як сам став частиною сюжету, про який Меґі давно вже не могла сказати, чи й вона належить до нього.

Снігопад ущух, і тільки гарний білий килим укривав холодну землю.

Ще дванадцять жінок привели своїх дітей до покинутої хатини вугляра, на їхніх обличчях відбивалися страх і тривога, а також сумнів, чи слушно вони чинять.

Дехто з дітей не озирався на матерів, коли ті верталися до міста, дехто біг за ними, а двоє так ревно плакали, що їхня мати знову забрала їх назад, до Омбри, де Свистун чекав на них, немов срібний павук. Коли споночіло, між засніжених дерев стояли дев’ятнадцятеро дітей, збившись докупи, мов виводок гусенят. Здоровань, що видавався велетнем поряд із дітьми, кивнув, щоб вони йшли за ним. Дорія, коли хтось із них починав плакати, виймав їм жолуді з носиків і вибирав монетки з волосся. Здоровань показував дітям, як він розмовляє з птахами, і ніс на плечах одразу трьох дітей.

А Меґі, коли навколо опустилася пітьма, розказувала їм оповідки, які так часто розповідав їй Мо, тож при кожному слові, яке злітало з її вуст, їй здавалося, ніби вона чує батьків голос. Коли вони дійшли до табору розбійників, усі страшенно втомилися. Поміж деревами аж кишіло дітьми. Меґі спробувала порахувати їх, але швидко відмовилася від цієї спроби. Як розбійники прогодують так багато ротів, коли Чорний Принц насилу спромагається наситити своїх людей?

Те, про що від самого початку говорили Хапало і Ґекон, тепер виразно проступало на кожному обличчі. «Няньки! — шепотіли в таборі. — Хіба для цього нас привели до лісу?» Хапало, Ґекон, Страшидло, Дерев’янка, Волоцюга, Чорнобородий… Чимало їх шепотілося. А хто отой худенький чоловік із лагідним обличчям, що стоїть коло Хапала й озирається так, наче ще ніколи не бачив усього навколишнього? Він схожий на… Ні, такого не може бути.

Меґі протерла рукою очі. Вочевидь від утоми їй уже ввижається всяке. Але раптом дві могутні руки обняли її і здушили так сильно, що їй забракло повітря і вона шарпнулася, щоб вивільнитись.

— Ти диви! Ти вже майже така сама на зріст, як і я, ти, безсоромне дівчисько!

Меґі обернулася.

Елінор.

Що сталося? Може, вона з’їхала з глузду? А що, як це все було тільки сном, а тепер вона прокинулася? Може, наступної миті щезнуть дерева і зникне все — розбійники, діти, а Мо стоятиме коло її ліжка й запитуватиме, чи вона хоче проспати сніданок?

Меґі пригорнулась обличчям до оксамитової сукні Елінор, що скидалася на театральний костюм. «Атож, я сплю. Тут навіть годі сумніватися. Але що в такому разі реальне? Прокидайся, Меґі! — думала вона. — Ану мерщій! Прокидайся!»

Худий незнайомець, що стояв коло Хапала, несміливо всміхнувся їй, тримаючи перед очима розбиті окуляри, — атож, то таки Даріус!

Елінор ще раз пригорнула її до себе, і Меґі заплакала. В химерну сукню Елінор вона виплакала всі сльози, які стримувала, відколи Мо заїхав до Омбрійського замку.

— Так-так, я знаю! Який жах! — проказала Елінор, безпорадно гладячи її по голові. — Бідолашна дівчинка. Я вже висловила свою думку тому писареві. Він — неосвічений старий дурень! Але побачиш, твій батько скоро провчить того срібноносого цигикала!

— То Свистун. — Меґі мимоволі засміялася, хоча по її обличчю й далі бігли сльози. — Свистун, Елінор!

— Ну, як і завжди! Як можна запам’ятати ці всі дивні імена? — Елінор озирнулася. — Того Феноліо треба четвертувати за все, що тут діється, але він бачить це геть по-іншому. Мене тішить тільки те, що тепер ми зможемо трохи розкрити йому очі. А він просто не хотів пускати Мінерву саму, мабуть, лише тому, що не міг змиритися з думкою, що якийсь час вона не готуватиме йому їсти й не церуватиме шкарпеток!

— Феноліо теж тут? — Меґі стерла сльози з обличчя.

— Так. А де твоя мати? Я ніде не знайшла її!

Обличчя Меґі, здається, свідчило, що вона й досі недоброї думки про Резу, але перше ніж Елінор устигла щось запитати, між ними став Батист.

— Сойчина донько, ти представиш мені свою вкрай ошатну подругу? — вклонився він Елінор. — До якого цеху шпільманів належите ви, ясновельможна пані? Дозвольте мені вгадати. Ви — комедіантка. Ваш голос безперечно виповнить кожну ринкову площу!

Елінор дивилася на нього так приголомшено, що Меґі мерщій прийшла їй на допомогу:

— Батисте, це Елінор, тітка моєї матері.

— Ох, Сойчина родичка! — ще нижче вклонився Батист. — Ця інформація, напевне, перешкодить Хапалу скрутити вам в’язи. Він якраз намагається переконати Чорного Принца, що ви і той чужинець, — він показав на Даріуса, що, несміливо всміхаючись, підходив до них, — Свистунові шпигуни.

Елінор обернулась так раптово, що ліктем штовхнула Даріуса в живіт:

— Чорний Принц? — Вона зашарілася, мов дівчинка, побачивши, що він зі своїм ведмедем стоїть коло Хапала. — Ох, який розкішний! — зітхнула вона. — І навіть ведмідь точнісінько такий, як я уявляла собі! Ох, тут усе таке дивовижне, незбагненно дивовижне!

Меґі відчула, як її сльози висохли. Вона страшенно зраділа, що Елінор тут. Неймовірно зраділа.

Нова клітка

Цього разу вони прийшли раніше, ніж минулої ночі. Надворі тільки-но споночіло. Не те що в камері Мо вдень було видно, але вночі залягав інший різновид пітьми, а разом з ним приходив і Свистун. Мо випростався сидячи, наскільки дозволяли кайдани, і приготувався до ударів і копняків. Якби ж він не почувався таким дурним, таким безкінечно дурним. Йолоп, що доброхіть пішов у тенета до свого ворога. Вже не розбійник, уже не палітурник, а просто йолоп.

Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.

Ув’язнений. Безпорадний…

Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.

Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.

Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?

В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.

— Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! — шепнули вони йому. — В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.

Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.

Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.

Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.

Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.

Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.

Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.

— Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!

Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…

Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:

— Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, — шепочуть вони. — Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. — Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. — Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.

Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.

— Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.

Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.

— «Він знову втече від них!» — кажуть вони. — Свистун відступив на крок назад. — Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.

Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.

— Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…

Пропав.

О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! — завжди казала донька, коли ще була малою. — Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.

— Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. — Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.

Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.

Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети — зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.

Але Свистун швидко опанував себе.

— Що вам тут треба? — запитав він Віоланту. — Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.

— А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. — Віолантин голос був абсолютно безвиразний. — Візьміть їх у кайдани! — наказала вона своїм солдатам. — А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.

Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.

— Ти, бридка маленька гадюко! — Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. — Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?

Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.

— Я хочу тільки одного, — заперечила вона. — Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.

Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.

— Вибач! — пробурмотів він, зв’язуючи йому руки.

Солдат не дуже тісно зав’язав мотузку навколо зранених кайданами рук, але рани все одно боліли, а Мо ні на мить не відводив погляду від Віоланти. У вухах у нього ще надто виразно лунав голос Хапала: «Вона продасть тебе за трон Омбри».

— Що ти робитимеш із ним? — Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. — Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!

— Ох, я й не думаю ховати, — спокійно відповіла Віоланта. — Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.

«Вона продасть тебе».

Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?

— Сойко, ти труп! — кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. — Труп!

«Ще ні, — хотів відповісти йому Мо. — Ще ні».

Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.

Замок її матері…

Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.

Тунель, здавалося, не мав кінця. Звідки донька Змієголова знає так багато про таємні ходи цього замку?

— Я читала про цей тунель, — обернулася до нього Віоланта, немов почувши його думки. А може, він просто розмовляв уголос сам із собою, просидівши стільки годин у пітьмі?

— На наше щастя, я єдина, хто користується бібліотекою цього замку, — вела далі Віоланта. Як вона дивиться на нього — немов хоче з'ясувати, чи він і досі довіряє їй. Авжеж, вона така ж, як і батько. Полюбляє гру зі страхом і владою, це вічне вимірювання сил, не менше, ніж він, ладна вмерти за це. Чому він і досі довіряє їй, попри зв’язані руки?

Тунель у пітьмі розгалужувався на ще два, такі самі вузькі, як і перший. Віоланта, коли Туліо подивився на неї, не вагаючись показала ліворуч. Просто дивовижна жінка, в ній стільки холодної розважливості й самовладання, що вона видається старшою за свої роки. «Не забувай, чия вона донька». Як часто Чорний Принц вкладав йому в серце ці слова, і Мо дедалі краще розумів, від чого він хотів застерегти його. Віоланті властиві та сама жорстокість, яку він відчував поблизу її батька, те саме нетерпляче ставлення до людей, та сама віра, що вона розумніша за більшість людей, краща… важливіша.

— Ваша високосте! — озвався солдат позаду Мо. Всі вони ставились до своєї володарки з великою повагою. — А що з вашим сином?

— Якопо лишиться тут, — не обертаючись, відповіла Віоланта. — Він тільки зрадить нас. — Її голос звучав холодно. Хіба не повинна людина від батька-матері вчитися любити своїх дітей? Якщо так, тоді, мабуть, не диво, що донька Змієголова не дуже знається на материнській любові.

Мо відчув вітер на обличчі — повітря, що вже не тхнуло землею.

Тунель розширився. Мо чув, як дзюрчить вода, а коли вони вийшли з тунелю, побачив угорі над собою Омбру. З чорного неба сипався сніг, а річка текла під майже голими кущами. На березі чекали коні, їх стеріг солдат, проте якийсь хлопець тримав йому ножа коло горла. Фарид. Поряд із ним стояв Вогнерукий, з іскрами у волоссі, обидві куниці сиділи коло його ніг.

Коли Віолантині солдати наставили на нього арбалети, він тільки засміявся:

— Донько Змієголова, куди ви намірилися везти свого в’язня? — запитав він. — Я тінь, яку він привів із собою з того світу, і тінню піду за ним, хоч куди він подасться.

Туліо заховався за чорну Віолантину сукню, наче боявся, що Вогнерукий наступної миті оберне його в полум’я. Натомість вона дала солдатам знак опустити арбалети. Бріана тільки дивилася на батька.

— Це не мій в’язень, — відповіла Віоланта. — Але я не хотіла, щоб мій батько дізнався про це від одного зі своїх численних шпигунів. Через те й зв’язані руки. Сойко, може, таки розв’язати їх? — Віоланта витягла ніж з-під плаща.

Мо перезирнувся з Вогнеруким. Він зрадів, побачивши його, але його серце не мусить звикати до цього почуття. Надто багато років постать Вогнерукого породжувала в ньому зовсім інші відчуття. Але, відколи обидва доторкнулися до Смерті, здавалося, ніби їх зроблено з однієї плоті. Ніби походять з одного сюжету. А може, він і так тільки один?

«Не довіряй їй!» — казав погляд Вогнерукого. І Мо знав, що Вогнерукий може прочитати його відповідь у нього на чолі, тож немає потреби й казати: «Я мушу».

— Хай руки будуть зв’язані, — мовив він, і Віоланта знову заховала ножа між складками одягу. Сніжинки чіплялися за чорну тканину, мов крихітні пір’їнки.

— Я відведу Сойку до замку, де виросла моя мати, — сказала вона. — Там я зможу захистити його. А тут — ні.

— До Озерного замку? — Вогнерукий відв’язав гаманець від свого пояса й подав Фаридові. — Це далекий шлях. Не менше чотирьох днів верхи на конях.

— Ти чув про той замок?

— А хто не чув? Але його покинули багато років тому. Ви були там коли-небудь?

Віоланта так уперто випнула підборіддя, що Мо знову згадав про Меґі.

— Ні, не була ніколи, але мати розповідала мені про нього і я прочитала все, що писали про цей замок. Я знаю його краще, ніж якби була там.

Вогнерукий тільки глянув на неї і стенув плечима.

— Якщо ви так думаєте. Там немає Свистуна — це вже перевага. І там легко оборонятися. — Він глянув на юних Віолантиних солдатів, наче визначав, скільки їм років. — Так, Сойці, мабуть, там безпечніше.

Сніжинки, що падали на зв’язані руки Мо, холодили йому намуляну шкіру. Невдовзі він навряд чи зможе робити що-небудь руками, якщо принаймні вночі не ворушитиме ними вільно.

— А ви певні, що ваш батько приїде за нами до того замку? — запитав Мо Віоланту. Його голос звучав так, наче в’язнична пітьма ще й досі чіплялася за нього.

— Так, безперечно! — засміялась Віоланта. — Він поїде по тебе куди завгодно. І привезе книжку з чистими аркушами.

Книжка з чистими аркушами. Сніг падав, неначе хотів, щоб увесь, світ був білий, як чисті аркуші тієї книжки. Настала зима. Мортимере, удари твого серця вже пораховано. І серця Меґі. Меґі… Як таке може бути, що він однаково любить цей світ? Як так, що його очі не можуть надивитися на далекі дерева, набагато вищі за дерева, на які він лазив у дитинстві й шукав фей і скляних чоловічків, наче вони вже тоді становили частину його світу… «Мортимере, схаменися! Існує інший світ», — шепотіло щось у ньому. Але, хоч би що там шепотіло, той шепіт був даремний. Навіть власне ім’я звучало по-чужому й неправдиво, і він знав: якби існувала якась рука, яка хотіла б назавжди згорнути книжку Феноліо, він стримав би її.

— Вогнехідцю, ми не маємо для тебе коня, — неприязним голосом заявила Віоланта. Вогнерукий не подобався їй.

Що ж, а хіба ти сам довгий час ставився до нього інакше?

Вогнерукий засміявся так глузливо, що Віоланта глянула на нього вже з відвертою ворожістю:

— Їдьте! Я знайду вас.

Він зник, коли Мо сідав на коня, не стало й Фарида. Тільки в снігу, де стояв Вогнерукий, ще горіло кілька іскорок. Мо помітив страх на обличчях Віолантиних солдатів, неначе вони побачили привида. Мабуть, так можна називати людину, повернену з того світу.

У замку ще ніхто не ворушився. Сторожа не вдарила на сполох, коли перший солдат завів свого коня в річку. Ніхто не кричав із замкового муру, що Сойка знову втік. Омбра спала, і сніг укривав її білою пеленою, а над дахами й далі ширяли вогненні сойки Вогнерукого.

Картина з попелу

Дo печери, яку Мо і Чорний Принц знайшли задовго до Воронової вистави, треба було йти дві години пішки на північ від Омбри. То був далекий шлях для дитячих ніг, а в Чорнильному світі настала зима, йшли дощі, що дедалі частіше переходили в сніг — білі метелики, які раптом зависали на холодному гіллі, мов крижані листочки, а сірі сови полювали фей.

— Що ж, мої феї цієї пори вже сплять! — боронився Феноліо, коли Деспіна заплакала, бо сова просто перед її очима роздерла два маленькі створіння. — А ті дурні істоти, яких створив Орфей, пурхають, наче ніколи не чули про зиму!

То на гору, то з гори, крізь чагарники і по осипах вів дітей Чорний Принц, і то такими непрохідними стежками, що малих дітей здебільшого доводилося нести. Меґі невдовзі вже боліла спина, зате Елінор ступала так, наче прагнула пізнати цей дивовижний світ якомога швидше і якомога ширше, дарма що докладала всіх зусиль, щоб приховати свій захват перед творцем того світу.

Феноліо йшов здебільшого одразу за ними, з Резою і Даріусом. Дівчинка, яку майже всю дорогу несла Реза, була так схожа на Меґі, що, озирнувшись до матері, Меґі щоразу здавалося, ніби вона дивиться назад у той час, що ніколи не належав їй. Маленьку Меґі носив Мо, завжди тільки Мо. Проте Меґі щоразу, коли бачила, як Реза пригортала до свого обличчя голівку дівчинки, бажала, щоб минуле було іншим. Можливо, тоді їй би не так боліло, що поряд немає Мо.

Коли Резі на півдорозі стала погано, Роксана заборонила їй нести дитину.

— Будь обережна! — чула Меґі її слова. — Ти ж, мабуть, не хочеш розповісти чоловікові, коли він повернеться, що втратила дитину?

Тим часом уже впадало у вічі, що Реза вагітна, і Меґі інколи хотілося покласти свою руку на лоно, де росла інша дитина, але вона не чинила цього. Даріус розчулився й мало не заплакав, почувши про вагітність, а Елінор вигукнула: «Що ж, у такому разі все має скінчитися добре!» — і так міцно обняла Резу, що, мабуть, майже задушила ще не народжену дитину. А Меґі всякчас ловила себе на думці: «Мені не потрібні ані сестра, ані брат. Я тільки хочу, щоб повернувся батько!» Та коли дитина, яку вона кілька годин несла на плечах, на знак удячності міцно поцілувала її в щоку, вона вперше й цілком несподівано для себе немов передчула майбутню радість і почала малювати собі в уяві, якими будуть її почуття, коли братик або сестричка тицьне їй у руку маленького пальчика.

Усі раділи, що з ними пішла Роксана. Її сина не було серед дітей, яких полонили Свистун і Ворон, але все-таки вона взяла Єгана з собою. Роксана знову ходила з непокритою головою, її довгі чорні коси вільно спадали, як у шпільманки. Вона навіть сміялася частіше, а коли під час довгої дороги дехто з дітей починав плакати, Меґі вперше почула, як вона співає, щоправда, тихенько, але цього було досить, щоб зрозуміти, що колись казав Батист: «Роксана, коли співає, знімає увесь смуток із серця й перетворює його на музику».

Як Роксана може бути щаслива, якщо поряд немає Вогнерукого? «Бо тепер вона знає, що він завжди повернеться до неї», — сказав Батист.

А чи знала Реза те саме про Мо?

Меґі побачила вхід до печери тільки тоді, коли опинилася десь за метр від нього. Його затуляли високі скелі, дурман і кущі, на гіллі яких висів білий пух, довгий і м’який, мов жіночі коси. Меґі ще кілька годин свербіла шкіра, після того як вона вслід за Дорією продиралася крізь гущавину.

Розколина, що вела до печери, була така вузька, що Здоровань мусив утягувати голову і йти боком, але сама печера була висока, мов церква, і дитячі голоси так лунко дзвеніли між кам’яних стін, що Меґі здавалося, ніби їх можна чути навіть в Омбрі.

Чорний Принц виставив надворі шістьох вартових, що повилізали на верхівки навколишніх дерев. Ще чотирьох чоловік він послав назад замітати сліди. Дорія пішов разом з ними з Яшмою на плечі. Скляний чоловічок, відколи пішов Фарид, перебрався до нього. То була майже безнадійна справа — затирати сліди такої сили дитячих ніг, і Меґі бачила на обличчі Чорного Принца, що він залюбки повів би дітей ще далі, якомога далі від Свистуна і Миршавцевих псів.

Десь півдесятку матерів Чорний Принц дозволив піти разом з дітьми. Він знав своїх людей досить добре, щоб розуміти: вони не дуже придатні виконувати роль матерів.

Роксана, Реза й Мінерва допомагали жінкам створювати затишок у печері. Вони понапинали між кам’яними стінами укривала та хустки, настелили сухого листя, щоб м’якше було спати на твердій долівці, зверху накрили його шкурами, а в одному кутку поскладали осипане каміння, відгородивши спальні ніші для найменших. Вони спорудили місце для кухні, придивилися до знаряддя, яке розбійники принесли з собою, і раз по раз злякано прислухалися до звуків знадвору: ану ж почується собачий гавкіт або солдатські голоси.

— Ви тільки подивіться, як пожадливо вони напихають свої пельки! — бурчав Хапало, коли Чорний Принц уперше дав дітям їсти. — Наших припасів не вистачить і на тиждень. А що потім?

— Тоді Змієголов уже буде мертвий, — відповів Здоровань з упертістю в голосі, але Хапало лише зневажливо засміявся.

— Невже? А Свистуна Сойка теж уб’є? Для цього йому треба більше, ніж три слова. А як щодо Миршавця і панцерних солдатів?

Відповіді ніхто не знав.

— Віоланта прожене їх усіх, тільки-но помре її батько! — відповіла Мінерва, але Меґі все одно було важко довіряти Бридкій.

— Меґі, з ним усе гаразд! — раз по раз приказувала Елінор. — Тільки не побивайся так. Якщо я правильно зрозуміла весь сюжет (а це нелегко, бо наш дорогий пан автор полюбляв ускладнювати його), — додавала вона щоразу, докірливо поглядаючи на Феноліо, — вони й волосинки не зачеплять на голові у твого батька, бо він має вилікувати Змієголову ту книжку. Цього, напевне, він зробити не може, але це вже інша проблема. Як і завжди, сама побачиш. Усе буде гаразд!

Якби тільки Меґі могла повірити їй, як колись вірила Мо. «Усе буде гаразд, Меґі!» Казати щось більше він ніколи не мав потреби, а вона клала голову йому на плече, впевнена, що невдовзі він усе виправить. Як давно це було. Як давно…

Чорний Принц послав до Омбри ручних Ґеконових ворон — до Болотяника і до шпигунів, яких мав у місті, і Реза годинами стояла перед печерою і виглядала в небі чорних птахів. Проте єдиний птах, якого Ґекон на другий день заніс до печери, була обскубана сорока, і зрештою не одна з його ворон, а Фарид приніс звістку про Сойку.

Юнак тремтів від холоду, коли один з вартових привів його до Чорного Принца, а на обличчі в нього проступала розгубленість, яка з'являлася завжди, тільки-но Вогнерукий відсилав його геть. Меґі схопила Елінор за руку, коли Фарид сповістив новину: Віоланта повезла Мо до замку своєї матері. Вогнерукий ітиме за ними. Свистун бив Мо, погрожував йому, Віоланта боялася, що він уб’є його. Реза затулила обличчя руками, Роксана обняла її.

— Замку її матері? Але ж мати Віоланти померла! — Елінор знала сюжет Феноліо краще, ніж сам творець. Вона ходила поміж розбійників, наче завжди належала до їхнього гурту, слухала пісень шпільманів, яких співав Батист, училася в Здорованя розмовляти з птахами й дізналася від Яшми, скільки існує видів скляних чоловічків. Всякчас наступала на поділ своєї дивачної сукні, мала брудне чоло й павуків у косах, але видавалася такою щасливою, якою давніше була тільки тоді, коли дивилася на свої найцінніші книжки, або тоді, коли феї і скляні чоловічки жили в її саду.

— Це замок, у якому виросла її мати. Вогнерукий знає його. — Фарид зняв із пояса гаманець і стер зі шкіри трохи сажі. Потім глянув на Меґі:

— Ми робили з вогню павуків і вовків, щоб захистити твого батька! — Важко було не почути гордість у його голосі.

— А проте Віоланта вважала, що йому в замку небезпечно! — Голос Рези звучав як звинувачення. «Ви не могли захистити його, — казала вона. — Жоден з вас. Він сам».

— Озерний замок. — Чорний Принц вимовив цю назву так, наче Віолантина ідея не дуже сподобалася йому. — Про той замок існує багато пісень.

— Похмурих пісень, — додав Ґекон.

Сорока, що прилетіла до нього, сіла йому на плече. Вона дивилася на Меґі так, ніби хотіла виклювати їй очі.

— Що за пісні? — Резин голос був похмурим від страху.

— Вигадки про привидів — не більше. Римоване безглуздя! — Феноліо пропхався поряд із Резою. За його руку вчепилася Деспіна. — Озерний замок давно вже покинутий. Отож люди наповнюють його вигадками, але це тільки вигадки.

— Як заспокійливо! — Погляд Елінор на Феноліо змусив бідолаху почервоніти.

Феноліо був у жахливому настрої. Відколи вони прийшли до печери, він ненастанно нарікав на холод, дитячий плач і сморід ведмедя. Здебільшого він сидів за мурцем із дрібного каміння, спорудженим у найтемнішому закутку печери, і сварився з Розенкварцом. Тільки Іво та Деспіна ще могли розсмішити його — і Даріус, що, тільки-но вони добулися до печери, став старому за товариша. Ще допомагаючи споруджувати мурець, він несміливо почав розпитувати Феноліо про світ, створений його уявою: «Де живуть велетні?»? «А німфи живуть довше за людей?»; «А що за край лежить за горами?» Даріус вочевидь ставив правильні запитання, бо Феноліо з ним ніколи не уривався терпець, як-от під час розмов з Орфеєм.

Озерний замок.

Феноліо похитав головою, коли Меґі підійшла до нього, щоб більше дізнатися про місце, куди Бридка повезла її батька.

— Меґі, це бокова сцена, — тільки й буркнув він. — Одна з багатьох. Декорація! Прочитай у моїй книжці, якщо хочеш більше дізнатися про нього, — якщо Вогнерукий коли-небудь знову випустить її з рук! Думаю, він, власне, мав би дати її мені, дарма що він завжди не дуже добре відгукувався про мене: таж я, зрештою, автор. Принаймні Орфей уже не має її!

Книжка.

Вогнерукий давно вже передав «Чорнильне серце» в інші руки, але Меґі, не знати чому, берегла це знання для себе. Книжка була в її матері.

Фарид передав її Резі так квапливо, немов позаду знову міг виринути Баста і вкрасти її, як і тоді, в іншому світі.

— Вогнерукий сказав, що в тебе найбезпечніше місце для неї, бо ти знаєш, які там могутні слова, — пробурмотів він. — Чорний Принц нічого не розуміє в ній. Проте сховай її. Орфей не повинен знову отримати її. Крім того, Вогнерукий певен, що в тебе він її не шукатиме.

Реза, вагаючись, узяла книжку і зрештою сховала там, де спала. Меґі аж серце закалатало, коли вона побачила її під Резиною ковдрою. Меґі не тримала в руках твір Феноліо, відколи Мортола в Каприкорновій фортеці дала й книжку, щоб вона випустила тінь. Дивне було відчуття — розгорнути книжку у світі, про який вона розповідала, і якусь мить Меґі боялася, що сторінки можуть увібрати все навколишнє. Кам'яну долівку, на якій вона сидить, ковдру, під якою спить мати, білого крижаного метелика, що заблукав у печері, і усміхнених дітей, що крутяться коло неї…

Невже це народилося між палітурками книжки? Книжка видавалася вкрай непоказною порівняно з дивами, описаними в ній: лише кілька сотень надрукованих сторінок, десяток малюнків і навіть наполовину не така гарна, як книжки, які ілюстрував Бальбулюс; оправа з посрібленої зеленої тканини. І все-таки Меґі не здивувалася б, побачивши на її сторінках своє ім'я або материне, Фаридове чи Мо, — ні, її батько в цьому світі має інше ім’я.

Меґі ніколи не мала нагоди прочитати книжку Феноліо. Де їй починати тепер? Може, там є опис Озерного замку? Дівчина квапливо гортала сторінки, аж раптом почула позаду Фаридів голос:

— Меґі!

Вона, заскочена, так швидко згорнула книжку, немов кожне слово там було таємницею. Яка дурниця з її боку. Ця книжка нічого не знає про те все, що наповнює її страхом, нічого про Сойку, нічого про Фарида…

Меґі тепер ніколи не думала про нього так часто, як давніше. Здавалося, ніби з поверненням Вогнерукого скінчився розділ, де йшлося про них, ніби сюжет почався знову і кожним новим словом стирає всю попередню розповідь.

— Вогнерукий ще дещо передав мені. — Фарид глянув на книжку на колінах дівчини, неначе то була змія. А потім став навколішки поряд із нею і зняв з пояса замащений сажею гаманець, якого так часто торкалися його пальці, коли він доповідав Чорному Принцові.

— Він передав його для Роксани, — проказав він тихенько, малюючи попелом, що висипався з гаманця, рівненьке коло на кам'яній долівці. — Але ти так переживаєш, що…

Фарид не закінчив речення. Замість цього прошепотів слово, яке розуміли тільки він і Вогнерукий, — і раптом над попелом заяснів вогонь, наче був приспаний там. Фарид вабив полум’я, хвалив і спокушав його, аж поки воно так заяскріло, що вогненні омахи стали білі, мов папір, і на них з’явилася картина, спершу дуже туманна, а потім дедалі виразніша.

Пагорб, густий ліс… Солдати на вузькій стежці, багато солдатів… посередині їдуть дві жінки. За кольором кіс Меґі одразу впізнала Бріану. Жінка попереду неї мала бути Бридкою, а ось їде Мо, а поряд із ним Вогнерукий. Меґі мимоволі простягла вперед руки, проте Фарид міцно схопив її за пальці.

— У нього кров на обличчі, — прошепотіла вона.

— Свистун. — Фарид знову розмовляв із полум’ям, і картина розширилася, показала, як стежка повертає на гору, якої Меґі ніколи не бачила раніше, набагато вищу за пагорби навколо Омбри. На стежці лежав сніг, так само як і на далеких схилах, і Меґі бачила, як Мо хукає на замерзлі руки.

Батько мав дуже дивний вигляд у плащі з хутряною каймою — наче якась казкова постать. «Він герой казки, Меґі», — прошепотіло щось у ній. Сойка… Чи він і досі її батько? Чи видавався Мо коли-небудь таким зосередженим? Бридка обернулася до нього, звичайно, то Бридка, хто ж іще? Вони розмовляли, але вогонь показував тільки німу картину.

— Бачиш? У нього все гаразд. Завдяки Вогнерукому. — Фарид так тужливо дивився на полум’я, наче міг таким чином стати поряд із Вогнеруким. Потім зітхнув і легенько подув на полум’я, аж поки воно потьмяніло, наче зашарівшись від щойно почутих пестливих слів.

— Ти підеш за ним?

Фарид похитав головою.

— Вогнерукий хоче, щоб я тут дбав про Роксану. — Меґі відчула на язику гіркоту його слів.

— А ти що робитимеш? — подивився на дівчину Фарид.

— А що я маю робити?

«Шепотіти слова. Це єдине, що я можу робити!» — додала вона подумки. Всі слова, що їх шпільмани співали про Сойку: що він своїм голосом утихомирює вовків, що він невразливий і прудкий, мов вітер, що феї захищають його, а білі жінки стережуть його сон. Слова — єдине, чим Меґі могла захистити Мо, і вона шепотіла їх і вдень і вночі, кожної хвилини, коли її ніхто не бачив, посилала їх йому, мов ворон, яких Чорний Принц посилав до Омбри.

Полум'я згасло, і Фарид збирав руками теплий попіл, як на них упала чиясь тінь. Позаду стояв Дорія, тримаючи за руки двох дітей:

— Меґі, тебе шукає жінка з гучним голосом.

Розбійники мали багато імен для Елінор. Меґі несамохіть засміялась, але Фарид глянув на Дорію аж ніяк не приязно. Він ретельно зібрав попіл назад у гаманець і випростався.

— Я буду коло Роксани, — сказав він і поцілував Меґі у вуста. Він уже кілька тижнів не цілував її так. Потім обминув Дорію і пішов, ні разу не озирнувшись.

— Він поцілував її! — прошепотіла одна дитина Дорії, якраз так гучно, щоб Меґі могла почути. То була дівчинка, що зашарілася, коли Меґі подивилася їй у вічі. Мала швидко заховала обличчя, пригорнувшись до Дорії.

— Так, поцілував, — прошепотів Дорія дівчинці. — Але чи цілувала вона його?

— Ні! — твердо заявив хлопчик праворуч від нього і, прицінюючись, глянув на Меґі, немов запитував себе, чи справді приємно цілувати її.

— Це добре, — мовив Дорія, — дуже добре.

Аудієнція у Змієголова

Обоз Змієголова добувся до Омбри одразу після півночі. Орфей дізнався про це не менш швидко, ніж Миршавець, бо вже три ночі посилав Оса пильнувати під шибеницею коло міської брами.

До приїзду Срібного князя приготували все. Кожне вікно замку Свистун завішав чорними полотнищами, щоб його пана навіть удень чекала там ніч, а на подвір'ї лежали зрубані дерева, якими Миршавець топитиме каміни в замку, хоча кожен знав, що ніякий вогонь не прожене холоду, який сидить у плоті та кістках Змієголова. Єдиний чоловік, що, можливо, прогнав би його, вирвався з замкової в’язниці, і вся Омбра запитувала, як Срібний князь сприйме цю звістку.

Орфей послав Оса до замку ще вдосвіта. Зрештою, кожен знав, що Змієголов навряд чи спить.

— Скажи, що я знаю дуже важливу для нього інформацію. Скажи, що йдеться про його доньку і Сойку.

Він повторив ці слова разів п’ять, бо мало покладався на розумові здібності свого охоронця, але своє завдання Ос виконав добре. Минуло понад три години, протягом яких Орфей без упину походжав по кабінету, і Ос повернувся зі звісткою, що аудієнція відбудеться, проте за умови, що Орфей негайно прийде до замку, бо Змієголов мусить відпочити перед своїм новим від'їздом.

«Новим від’їздом? Ага. Отже, він пристав на гру своєї доньки! — думав Орфей, квапливим кроком долаючи шлях до замку. — Що ж, добре. Тоді треба пояснити йому, що цю гру він може виграти тільки з моєю допомогою! — Орфей несамохіть облизав губи, щоб зробити їх еластичними для великого завдання. Ще ніколи він не снував своїх ниток для такої розкішної здобичі. — Завіса піднімається! — раз по раз шепотів він собі. — Завіса піднімається!»

Слуга, що коридором, обвішаним чорними тканинами, провів його до тронної зали, не сказав ані слова. В замку було тепло й темно. «Як у пеклі! — подумав Орфей. — Хіба не точне слово? Хіба не можна порівняти Змієголова з чортом? Ні, це треба лишити Феноліо. Цей злочинець має свій формат. Проти Змієголова Каприкорн — балаганний комедіант, аматор, дарма що Мортола, безперечно, бачила все по-іншому (але хто переймається тим, що вона думає?)».

М’ясисті Орфеєві плечі приємно здригнулися. Змієголов! Нащадок роду, що впродовж поколінь культивував мистецтво зла. Не існувало жодної жорстокості, якої б не скоїв бодай один його предок. Хитрощі, владолюбство, брак сумління — ось найхарактерніші родинні риси. Яке поєднання! Орфей розхвилювався. В нього спітніли долоні, мов у юнака під час першого побачення. Він раз по раз обводив язиком зуби, наче міг таким чином наточити язик для свого словесного мистецтва, підготувати його для потрібних слів. «Вірте мені! — подумки проказував він. — Цей світ я можу покласти вам до ніг, я можу припасовувати його до вас, але за це ви мусите знайти книжку. Та книжка ще могутніша, ніж книжка, яка надала вам безсмертя, набагато могутніша!»

Книжка… Ні, він не хотів тепер думати про ніч, коли втратив її, а про Вогнерукого й поготів!

У тронній залі було не світліше, ніж у коридорі. Кілька непомітних свічок горіли між колонами і навколо самого трону. Коли Орфей востаннє приходив сюди (якщо добре пригадує, він приніс тоді Миршавцеві коротуна), прохід до трону був прикрашений опудалами тварин: ведмедів, вовків, плямистих котів і, звичайно, єдинорога, якого він приписав Миршавцеві, але тепер вони зникли. Навіть Миршавець був досить кмітливий, щоб збагнути: на Змієголова з огляду на мізерні податки, які його свояк посилає до Сутінкового замку, ці мисливські трофеї навряд чи справлять враження. Тепер тільки пітьма виповнювала величезну залу. Тому вбрану в чорне сторожу, яка стояла поміж колонами, майже годі було помітити. Тільки зброя спалахувала в тріпотливих відблисках вогню, що горів позаду трону. Орфей щосили намагався спокійно пройти повз вартових, але, на жаль, двічі зашпортався, наступивши на поділ свого плаща, а зупинившись нарешті перед троном, побачив, що там сидить Миршавець, а не його похмурий свояк.

Орфея пронизало гостре, мов ніж, розчарування. Він мерщій нахилив голову, щоб приховати його, і добирав потрібні слова, не покірливі, та однак улесливі. Вміння розмовляти з можновладцями було особливим мистецтвом, але він мав уже досвід. У його житті завжди були люди, які мали більшу владу, ніж він. Першим був його батько, він завжди нарікав на сина-незграбу, що любив книжки дужче, ніж працю в родинній крамниці, незліченні години між припорошеними полицями, неодмінно приязну усмішку, коли доводилось обслуговувати гурти туристів, а не квапливо гортати якусь книжку й пожадливо шукати місце, на якому останнього разу його змусили покинути вбраний у літери світ. Орфей не міг порахувати, скільки ляпасів він дістав за свою заборонену читальну пристрасть. Мабуть, одного за кожні десять сторінок, але ця ціна не видавалася йому високою. Що таке ляпас за десять сторінок, які давали змогу втекти, бути далеким від усього, що завдає страждань, десять сторінок справжнього життя замість монотонності, яку інші люди називають реальністю?

— Ласкавий пане! — ще нижче нахилив голову Орфей. Яким смішним видавався Миршавець у своїй посипаній сріблом перуці, з довгою, худющою шиєю, що стирчала з важкого оксамитного коміра. Бліде обличчя було, як і завжди, безвиразне, неначе його творець забув намалювати брови, а очі й вуста тільки намітив.

— Ти хочеш розмовляти зі Змієголовом? — Миршавців голос ніколи не був ані твердий, ані виразний. Пліткарі плескали, що йому не треба змінювати й голос, щоб імітувати, приманюючи, крякіт качок, яких він так полюбляв збивати з небес.

«Як він спітнів, недолугий бовдур! — думав Орфей, принижено всміхаючись Миршавцеві. — Що ж, мабуть, і я б спітнів на його місці. Змієголов приїхав до Омбри, щоб убити свого найлютішого ворога, а замість цього дізнається, що його герольд і свояк випустили неоціненного в’язня. Дивно, що вони взагалі ще живуть.»

— Так, ясновельможний пане. Якщо це до вподоби Срібному князеві! — з захватом заявив Орфей, його голос у порожній залі лунав ще дзвінкіше, ніж звичайно.

— Я маю інформацію для нього, яка може виявитись дуже важливою.

— Про його доньку і Сойку. — Миршавець знуджено шарпав собі рукави. Напахчений йолоп.

— Справді, — відкашлявся Орфей. — Адже, знаєте, я маю важливих клієнтів, впливових друзів. До моїх вух доходять речі, про які ніхто не повідомить у замку, тривожні речі, і я хочу бути впевненим, що ваш свояк дізнається про них.

— Які саме?

Обережно, Орфею!

— Ласкавий пане, — Орфеєві було важко вдавати жаль, — я, власне, хотів би розповісти про це самому Змієголову. Зрештою, йдеться про його доньку.

— Про яку він тепер навряд чи схильний говорити! — Миршавець поправив перуку. — Кручена бридуля! — вигукнув він. — Забрала мого в’язня, щоб украсти в мене трон Омбри. Загрожує вбити його, якщо рідний батько не побіжить за нею, мов пес, у гори! Наче нам було дуже легко піймати цього розпушеного Сойку! Чого я розповідаю тобі це все? Мабуть, тому, що ти подбав про єдинорога для мене. Найкращі лови в моєму житті. — Він сумовито подивився на Орфея очима, не менш безбарвними, ніж його обличчя. — Що гарніша жертва, то більша насолода вбити її, еге ж?

— Мудрі слова, ваша високосте, мудрі слова! — Орфей знову вклонився. Миршавець любив поклони.

Тривожно глянувши на вартових, він нахилився до Орфея.

— Я б дуже хотів ще одного єдинорога! — прошепотів Миршавець. — Мене вітали з цим успіхом усі мої друзі. Як, по-твоєму, можна зробити ще одного? Може, навіть ще більшого?

Орфей подарував Миршавцеві впевнену усмішку. Що за балакучий вахлак, але ж куди подітись. Кожен роман потребує такої постаті. Більшість їх умирає дуже швидко. Можна лише сподіватися, що це правило поширюється й на свояка Змієголова.

— Звісна річ, ваша високосте! Це зовсім неважко! — нашіптував Орфей, ретельно добираючи кожне слово, дарма що недолугий князь, мабуть, був не вартий цих зусиль. — Але спершу мені треба поговорити зі Срібним князем. Не майте сумніву: моя інформація щонайбільшої ваги. А вам, — хитро посміхнувся він Миршавцеві, — дістанеться трон Омбри. Забезпечте мені аудієнцію у вашого безсмертного свояка, і Сойку нарешті спіткає його заслужений кінець. Віоланту покарають за підступність, а я створю вам, щоб відсвяткувати ваш тріумф, Пегаса, і ваші друзі будуть вражені ще більше, ніж єдинорогом. Його можна полювати з арбалетом і соколами.

Водяві Миршавцеві очі розширилися від захвату.

— Пегаса! — зітхнув він, нетерпляче підкликаючи до себе одного вартового. — Ох, це казкова річ. Я забезпечу аудієнцію, але дам тобі одну пораду. — Він стишив голос до шепоту: — Не підходь до мого свояка надто близько. Від запаху, яким тхне від нього, вже здохли два мої пси!

Змієголов змусив Орфея чекати понад годину. Час тягнувся так нестерпно повільно, що він не пригадував, щоб чекання коли-небудь так виснажувало. Миршавець розпитував його про дальші можливі мисливські трофеї, і він пообіцяв василіска й шестилапого лева, а його розум тим часом готував потрібні слова для Срібного князя. Жодне не повинно бути хибним. Зрештою господар Сутінкового замку уславився своєю кмітливістю не менше, ніж жорстокістю. Так, Орфей багато міркував після Мортолиного візиту й завжди доходив одного висновку: тільки поряд зі Змієголовом він зможе справдити свої мрії про вплив і багатство. Срібний князь — безперечно наймогутніший гравець у цьому світі, дарма що гниє живцем. З його допомогою він, можливо, знову дістане книжку, що перетворювала цей світ на таку дивовижну іграшку, поки її не вкрав Вогнерукий. Не кажучи вже про іншу книжку, яка дасть її власникові змогу гратися з цим світом цілу вічність…

«Орфею, який ти знову скромний! — шепотів він собі, коли ця думка вперше зринула в його голові. — Дві книжки — це все, чого ти прагнеш! Лише дві книжки, одна з них навіть складається з чистих сторінок, а її стан нікудишній!»

Ох, яким могло б бути його життя! Орфей Усемогутній, Орфей Безсмертний, герой світу, який він любив ще змалку!

— Він іде! Вклонися! — Миршавець так похапцем підскочив, що перука сповзла йому на похиле чоло, а Орфей повернувся з царства своїх дивовижних мрій.

Читач насправді не бачить героїв роману. Він відчуває їх. Орфей з’ясував це вперше тоді, коли, мабуть, не мавши й одинадцяти років, спробував описати і навіть намалювати героїв своїх улюблених книжок. Коли з пітьми до нього підійшов Змієголов, його опанували точнісінько ті самі почуття, як і тоді, коли він уперше ознайомився з книжкою Феноліо: страх, подив, зло, що огортало Срібного князя, мов чорне сяєво, повнота влади, що забивала дух. Проте Орфей уявляв собі Срібного князя набагато вищим. І, звичайно, слова Феноліо нічого не сповіщали про спустошене обличчя, білу набряклу плоть і набряклі руки. Кожен крок, здається, завдавав йому мук. Очі під важкими повіками підпливли кров’ю і сльозилися навіть від тьмяних вогників свічок, а сморід, який ширився від його роздутого тіла, виповнив Орфея розпачливим бажанням заткнути собі рота і носа.

Змієголов, важко сапаючи, пройшов повз Орфея, навіть не глянувши на нього. Тільки сівши на трон, він звів свої почервонілі очі на відвідувача. Очі ящірки, як описав їх Феноліо. Тепер це вже були запалені щілини під набряклими повіками, а червоні самоцвіти, що їх носив Змієголов на обох крилах носа, сиділи глибоко, мов цвяхи, забиті в білу плоть.

— Ти хочеш розповісти мені щось про мою доньку і Сойку? — Після кожного другого слова Змієголов мусив хапати повітря, тому його голос звучав не дуже грізно. — Що саме? Що Віоланта любить владу не менше, ніж я, і тому вкрала його в мене? Ти це мені хочеш розповісти? Тоді попрощайся зі своїм язиком, бо я накажу вирвати його: адже мені дуже не подобається, коли марнують мій час, дарма що я маю його безкінечно багато.

Вирвати язик… Орфей ковтнув грудку в горлі. Ні, ця думка аж ніяк не добра, але його язик поки що на місці. Хоча сморід, поширюваний від трону, майже не давав говорити.

— Ласкавий пане, мій язик може стати вам у великій пригоді, — мовив він, насилу стримуючи судомні скорочення шлунку. — Але вам, звичайно, вільно вирвати його коли завгодно.

Змієголов скривив рот у лихому посміху. Біль гарно увиразнив лінію його вуст:

— Яка спокуслива пропозиція! Бачу, ти поважно сприймаєш мої слова. Гаразд, що ти маєш сказати?

Завісу піднято, Орфею! Ступай, твій вихід!

— Ваша донька Віоланта, — Орфей зробив паузу, щоб назване ім’я виповнило своїм звучанням залу, надавши значущості наступним словам, — хоче не тільки трон Омбри, а й ваш. Тому вона планує вбити вас.

Миршавець схопився за груди, наче хотів спростувати брехню, ніби в нього там замість серця мертва куріпка. Але Змієголов і далі дивився на Орфея запаленими очима.

— Твій язик у великій небезпеці, — мовив він. — Віоланта не здатна вбити мене. Невже ти забув?

Орфей відчув, як по носі йому збігає піт. Позаду Змієголова потріскував вогонь, немов гукаючи Вогнерукого. Хай йому біс, як страшно, але хіба не боявся він завжди? Подивись йому просто у вічі, Орфею, і покладись на свій голос!

Ті очі були страхітливі. Вони здирали йому шкіру з обличчя. Роздуті пальці лежали на бильцях, мов шматки мертвої плоті.

— Ох, вона все-таки здатна. Якщо Сойка скаже їй три слова, — заперечив він і справді напрочуд спокійним голосом. Добре, дуже добре, Орфею!

— Ах, три слова… Ти теж чув про них. Що ж, маєш слушність. Вона може тортурами видобути їх із нього. Хоча, думаю, він мовчатиме дуже довго… крім того, він завжди може сказати не ті слова.

— Вашій доньці не треба завдавати Сойці тортур. Вона у змові з ним.

Отак!

Спотворене мукою обличчя Срібного князя засвідчило, що таке і справді ще не спадало йому на думку. Ох, ця гра цікава. Це була саме та роль, яку він прагнув грати. Як мухи на липучку, невдовзі вони всі приклеяться до його хитрого язика.

Змієголов мовчав страхітливо довго.

— Цікаво, — промовив він нарешті. — Віолантина мати полюбляла шпільманів. Розбійник теж безперечно сподобався б їй. Але Віоланта не така, як її мати. Вона така, як я. Навіть коли не хоче чути про це.

— Ох, ваша високосте, не сумнівайтеся в цьому! — Орфей додав до свого голосу достатню частку приниженості. — Чому ж тоді книжковий ілюстратор цього замку, працюючи понад рік, ілюструє лише пісні про Сойку? Ваша донька продала свої прикраси, щоб мати змогу купувати йому фарби. Вона одержима цим розбійником, він панує над усіма її думками! Запитайте Бальбулюса! Запитайте, як часто вона сидить у бібліотеці й розглядає його малюнки! І запитайте себе, як Сойка за останні тижні зміг уже двічі втекти з цього замку!

— Бальбулюса я вже не можу запитати. — Голос Змієголова чудово пасував до завішаної чорними тканинами зали. — Свистун тільки-но вигнав його з міста. І відрубав перед тим праву руку.

На мить ця звістка таки відібрала в Орфея дар мови. Права рука. Він несамохіть схопився за руку, якою він писав.

— Ваша високосте, а чому… якщо мені вільно запитати? — глухо озвався він.

— Чому? Бо моя донька дуже цінує його мистецтво, і обрубок його руки, сподіваюсь, виразно засвідчить їй, який великий мій гнів. Адже Бальбулюс, звичайно, втече до неї, куди ж іще?

— І справді. Які ви мудрі. — Орфей мимоволі ворухнув пальцем, немов запевняючи себе, що це неправда. Слова в нього скінчилися, його мозок був мов чистий аркуш паперу, а язик — мов пересохлий стовбур від пера.

— А може, признатися тобі в чомусь? — Змієголов облизав випнуті губи. — Мені подобається вчинок моєї доньки! Мені він нестерпний, але подобається. Вона терпіти не може, коли нею командують. Ані Свистун, ані мій свояк-куріпковбивця, — він з огидою подивився на Миршавця, — не зрозуміли цього. А що стосується Сойки, то, може, й добре, що Віоланта прикидається його захисницею. Вона хитра. Вона знає не гірше за мене, що перехитрувати героїв легко. Їм треба тільки навіяти думку, мовляв, ти на боці права і справедливості, і вони вже біжать до тебе, мов ягня на бійню. Але зрештою Віоланта продасть шляхетного розбійника мені. За трон Омбри. І хтозна… можливо, я дам його їй?

Миршавець так заціпеніло дивився в простір, наче не чув останніх слів свого пана і вояка. А Змієголов відхилився назад і погладив себе по набряклій гомілці.

— Чотириокий, гадаю, твій язик належить мені, — проказав він. — Може, якесь останнє слово, перше ніж занімієш, мов риба?

Миршавець злостиво посміхнувся, а Орфеєві губи затремтіли, немов уже відчувши лещата. Ні. Ні, такого не може бути. Не на те він знайшов собі шлях у цьому сюжеті, щоб скінчити свої дні без’язиким жебраком на вулицях Омбри.

Орфей загадково, як він сподівався, всміхнувся Змієголову і склав руки за спиною. Орфей знав, що ця поза надає йому певної величності, він часто тренував її перед дзеркалом, але ж тепер він потребує і слів, — слів, що, мов камінь, кинутий у воду, утворять брижі в цьому сюжеті.

Заговоривши знову, Орфей стишив голос. Коли говорити тихо, слова мають більшу вагу.

— Що ж, гаразд, тоді, ваша високосте, я скажу своє останнє слово, але, будьте певні, це буде водночас і останнє слово, яке ви пригадаєте, коли вас схоплять білі жінки. Присягаюся своїм язиком: ваша донька планує вбити вас. Вона ненавидить вас, а ви недооцінюєте її романтичну прихильність до Сойки. Вона хоче трон для себе і для нього. Тільки для цього вона й визволила його. Розбійник і князівна завжди становили небезпечне поєднання.

Слова росли в темній залі, наче мали тінь. А завислий погляд Змієголова впирався в Орфея, немов він хотів отруїти його своїм злом.

— Але ж це сміх! — заперечив Миршавець голосом ображеної дитини. — Віоланта — не більше, ніж дівчинка, та ще й бридка. Вона ніколи не наважиться стати проти вас!

— Вона безперечно стане! — уперше заговорив гучним голосом Змієголов, і Миршавець перелякано стулив вузькі вуста. — Віоланта, на відміну від моєї другої дочки, безстрашна. Бридка, але безстрашна. І дуже хитра… як оцей. — Його стражденні очі знову прикипіли до Орфея.

— Ти така ж гадюка, як і я, правда ж? Кров усякчас ганяє нам отруту по жилах. Отрута пожирає нас, але вбивча тільки для інших. У жилах Віоланти вона теж тече, і тому вона зрадить Сойку, хоч би що інше планувала вона собі… — Змієголов засміявся, але одразу ж закашлявся. Він хапав ротом повітря й задихався, немов легені набралися води, та коли Миршавець дбайливо нахилився над ним, брутально відпихнув його. — Чого ти хочеш? — запитав він. — Я безсмертний. Ти що, забув? — І знову засміявся, бухикаючи й захлинаючись. Потім ящіркоокий знову повернувся до Орфея:

— Ти подобаєшся мені, жовторота гадюко. Ти більше схожий на мого родича, ніж він. — Нетерпляче ворухнувши рукою, він відсунув Миршавця вбік. — Але він має гарну сестру, тож я мушу миритися і з братом. А ти маєш сестру? Чи, може, ти якось по-іншому прислужишся мені?

Ох, Орфею, все складається добре. Якнайкраще! Скоро ти снуватимеш і свої нитки в тканині цього сюжету. Яку барву ти обереш? Золоту? Чорну? Чи, може, криваво-червону?

— Ох, я, — знуджено подивився на свої нігті Орфей. Цей жест теж давав добрі результати, він завчив його перед дзеркалом. — Я можу бути корисним вам багато в чому. Запитайте вашого свояка. Я здійснюю сни. Я перекроюю речі відповідно до ваших бажань.

Обережно, Орфею, ти ще не маєш книжки. Що ти обіцяєш?

— Ага. Ти чарівник? — Зневага в голосі Змієголова була засторогою.

— Ні, я б так не сказав, — похапцем заперечив Орфей. — Скажімо так: моє мистецтво чорне. Чорне, мов чорнило.

Чорнило! Звичайно, Орфею!

Чому він раніше про це не подумав? Щоправда, Вогнерукий украв у нього книжку, але Феноліо написав ще й іншу! Чому слова старого не повинні діяти й тоді, коли походять не з «Чорнильного серця»? Де пісні про Сойку, що їх начебто так ретельно збирала Віоланта?

Адже хіба не звеліла вона Бальбулюсові списати ними кілька книжок?

— Чорне? Цей колір подобається мені. — Змієголов, крекчучи, вперся руками в бильця. — Свояче, дай малій гадюці коня. Я візьму його з собою. До Озерного замку шлях далекий, і, можливо, він допоможе мені збавляти час.

Орфей уклонився так низько, що мало не впав.

— Яка честь! — затинався він (адже в можновладців завжди треба створювати враження, ніби в їхній присутності стаєш недорікою). — А чи можу я в цьому випадку найприниженіше попросити вас про одну ласку?

Миршавець недовірливо зиркнув на нього. А що, коли цей йолоп давно вже обміняв книжки з розбійницькими піснями Феноліо на кілька діжок вина? А грім би його побив!

— Я великий прихильник книжкового мистецтва, — провадив далі Орфей, не спускаючи ока з Миршавця, — і чув дивовижні речі про бібліотеку цього замку. Я б охоче глянув одним оком на книжки і, певно, взяв би одну або дві з собою в подорож. Хтозна, можливо, я б навіть розважав вас їхнім змістом!

Змієголов знудьговано стенув плечима:

— Чом би й ні? А при нагоді ти ще й підрахуєш, скільки коштують ті книжки, яких мій свояк ще не встиг обміняти на вино.

Миршавець опустив голову, проте Орфей помітив його сповнений ненависті погляд.

— Звісна річ, — якомога нижче вклонився Орфей.

Змієголов спустився з трону й, важко сапаючи, зупинився перед ним.

— Оцінюючи книжки, ти мусиш зважати, що книжки, які проілюстрував Бальбулюс, зросли в ціні! — заявив він. — Зрештою, без руки він уже не створить ніяких нових праць, і тому ті, які є, набувають, без сумніву, вартості, правда?

Орфей знову притлумив судомні скорочення, коли сморідний віддих ударив йому в обличчя, але таки спромігся зачудовано розсміятися:

— Які мудрі слова, ваша високосте! — вигукнув він. — Яка досконала кара. Чи смію я запитати вас, яке покарання ви запланували для Сойки? Може, було б розважливим передусім позбавити його язика, бо стільки всюди торочать про його голос.

Але Змієголов похитав головою:

— О ні. Для Сойки я придумав щось краще. Я з нього живцем здеру шкуру і зроблю з неї пергамент. Він ще зможе кричати, еге ж?

— Авжеж! — похвалив Орфей. — Таке покарання чудово пасує для палітурника! Чи можна запропонувати, щоб я на цьому цілком особливому пергаменті написав засторогу вашим ворогам і вивісив її на ринку? Я залюбки доберу вам для неї найпідхожіші слова. Адже моє мистецтво вимагає дуже вправно володіти словом.

— Бачу, ти наділений багатьма талантами, — зачудовано глянув на нього Змієголов.

Ну ж бо, Орфею. Навіть якщо ти знайдеш у бібліотеці пісні Феноліо, ту єдину книжку ти не заміниш нічим. Розкажи їм про «Чорнильне серце»!

— Високосте, запевняю вас: усі мої таланти належать вам! — промимрив він. — Але для більшої довершеності у своєму мистецтві я потребую однієї речі, яку в мене вкрали.

— Справді? І якої?

— Книжки, ласкавий пане! В мене її вкрав Вогнеходець, але, думаю, він діяв за Сойчиним дорученням. Він безперечно знає, де вона. Якщо ви запитаєте його і про неї, тільки-но він потрапить до ваших рук…

— Книжки? Може, Сойка й тобі оправив якусь книжку?

— О ні. Ні! — зневажливо махнув рукою Орфей. — До цієї книжки він рук не докладав. Сила цієї книжки не залежить ні від якого палітурника. В ній є слова, які надають їй сили. З її словами, ласкавий пане, можна заново відтворити цей світ і підпорядкувати кожну істоту в ньому своїм намірам.

— Справді? Дерева родитимуть срібні плоди? Може назавжди запанувати ніч, якщо я захочу?

Як він дивився на нього — мов удав на кролика. Орфею, жодного хибного слова!

— О так, — ревно кивнув головою Орфей. — Вашому своякові я з цією книжкою створив єдинорога. І коротуна.

Змієголов глузливо подивився на Миршавця:

— Авжеж, це цілком відповідає бажанням мого дорогого свояка. Мої бажання трохи інші.

Змієголов задоволено глянув на Орфея. Він вочевидь збагнув, що в них у грудях б’ється однакове серце, чорне від мстивості й марнославства, закохане у власні хитрощі і сповнене зневаги до тих, чиє серце надихають інші почуття. О так, Орфей знав, що в нього на серці, й боявся тільки одного — що запалені очі розкриють і те, що він ховав навіть від себе самого: заздрість невинності інших, тужливе прагнення мати незаплямоване серце.

— А як з моєю гнилою плоттю? — Змієголов провів напухлими пальцями по обличчю. — Чи можеш ти і її зцілити тією книжкою, а чи мені й далі потрібний Сойка?

Орфей здригнувся.

— Ох, я побачу… тут я не певен.

Змієголов скривив уста, набубнявіла плоть повік майже закривала його чорні ящірчині очі.

— А ти досить тямущий, щоб не обіцяти того, чого не зможеш виконати. Що ж, я ще повернуся до інших твоїх обіцянок і дам тобі нагоду запитати Сойку про вкрадену в тебе книжку.

— Дякую вам, ласкавий пане! — схилив голову Орфей. Ох, усе йде гаразд. Якнайкраще!..

— Високосте! — Миршавець збіг униз східцями трону. Його голос скидався на качиний крякіт, і Орфей уявив собі, як замість вепра або єдинорога вулицями Омбри пронесуть як мисливський трофей самого Миршавця з закривавленою й запорошеною сріблистою перукою. Але порівняно з єдинорогом це видовище геть жалюгідне.

Орфей швидко перезирнувся зі Змієголовом, і на одну мить йому здалося, ніби вони бачать ту саму картину.

— Вам треба тепер спочити, — проказав Миршавець із вочевидь перебільшеною турботою в голосі. — Ви були в довгій подорожі, а тепер на вас чекає ще одна.

— Спочити? Як я можу спочити після того, як ти і Свистун випустили чоловіка, що перетворив мене на шматок гнилого м’яса? Моя шкіра горить вогнем. Мої кістки мов крижані. Очі печуть мені так, ніби кожен промінчик світла штрикає туди голкою. Я спочину тільки тоді, коли клята книжка вже не отруюватиме мене, а той, хто оправив її, сконає. Щоночі, свояче, я малюю в уяві його муки, — запитай про це свою сестру, — щоночі я не можу заснути, ходжу та уявляю собі, як він скімлить, кричить і благає про швидку смерть, але я наготую йому стільки мук, скільки сторінок у тій убивчій книжці. Він проклинатиме її частіше, ніж я, і збагне дуже скоро, що спідниця моєї доньки анітрохи не захищає від Змієголова!

Срібного князя знову струснув хрипкий кашель, і на мить розпухлі долоні вчепилися в Орфеєву руку. Їхня плоть була біла, мов дохла риба. «Мабуть, і смердить так само, — подумав Орфей. — А проте він і досі господар сюжету».

— Діду! — хлопчик так раптово виринув з пітьми, наче весь час стояв у тіні. На його коротеньких ручках височів стос книжок.

— Якопо! — Змієголов обернувся так несподівано, що онук мов прикипів до підлоги. — Як часто тобі треба казати, що навіть принц не заходить до тронної зали, не доповівши через слуг про свій прихід?

— Я був тут раніше, ніж ви! — Якопо задер підборіддя і притис книжки до грудей, наче вони могли захистити від дідового гніву. — Я часто читаю тут, за статуєю свого прапрадіда. — Малий показав на статую дуже огрядного чоловіка, що стояла між колонами.

— У пітьмі?

— Людина бачить картини, що їх слова малюють їй у голові, краще в пітьмі. Крім того, Ворон дав мені оце. — Хлопчик простяг руку й подав дідові кілька полінець.

Змієголов зморщив чоло й нахилився до онука:

— Поки я тут, не читай у тронній залі. Навіть голову у двері не пхай. Сиди у своїй кімнаті, або я звелю замкнути тебе, як Туліо, з собаками, зрозумів? Присягаюся гербом свого дому, ти дедалі більше стаєш схожий на свого батька. Може, ти бодай волосся собі обріжеш?

Якопо витримував погляд почервонілих очей навдивовижу довго, але зрештою опустив голову, мовчки обернувся й пішов, і далі притискаючи книжки до грудей, мов щит.

— Він і справді дедалі більше скидається на Козимо! — підтвердив Миршавець. — Але зарозумілість у нього від матері.

— Ні, він має її від мене, — заявив Змієголов. — Дуже практична риса, якщо він сяде коли-небудь на трон.

Миршавець занепокоєно подивився вслід Якопо. Натомість Змієголов ударив його набряклим кулаком у груди.

— Збери своїх людей! — наказав він. — Я маю роботу.

— Роботу? — занепокоєно звів брови Миршавець. Вони, як і перука, були присипані сріблом.

— Так. Задля різноманітності ловитимеш тепер не єдинорога, а дітей. Чи ти хочеш, щоб Чорному Принцові минулося безкарно, що він сховав у лісі омбрійських дітлахів, поки ти зі Свистуном дозволили моїй доньці обкрутити вас навколо пальця?

Ображений Миршавець скривив бліді вуста:

— Ми, дорогий свояче, готувалися до вашого приїзду і спробували знову зловити Сойку…

— І тут вам не дуже пощастило! — брутально урвав його Змієголов. — На щастя, моя донька сповістила, де можна знайти його, і, поки я знову зловлю птаха, якого ви так великодушно випустили, приведи мені дітей, — разом із тим кидієм ножів, що називає себе принцом, щоб він бачив, як я здираю шкуру з Сойки. А його власна шкура, боюся, надто чорна для пергаменту, тож для нього треба вигадати щось інше. На щастя, я украй винахідливий. А втім, і про тебе таке кажуть, еге ж?

Миршавець почервонів, вочевидь підлещений, хоча перспектива ловити дітей у лісі й наполовину не вабила його так, як полювання на єдинорога, і то, мабуть, тому, що ту здобич годі з’їсти.

— Гаразд. — Змієголов повернувся плечима до свояка і, похитуючись, пішов з тронної зали. — Пришли до мене Ворона і Свистуна! — гукнув він через плече. — Свистун, мабуть, уже скінчив роздавати зуботичини. І скажи служницям, що Якопо поїде зі мною до Озерного замку. Ніхто не шпигує за його матір’ю краще за нього, дарма що вона не дуже любить його.

Миршавець дивився на нього пустими очима і промимрив тоненьким голосом:

— Слухаю.

Але Змієголов, коли слуга квапливо відчинив йому важкі двері, обернувся ще раз:

— А що стосується тебе, жовторотий, — Орфей мимоволі здригнувся, — я вирушаю, коли сяде сонце. Мій свояк скаже тобі, де ти маєш бути. Про слугу і намет подбаєш сам. Але начувайся, ти вже набрид мені. З твоєї шкури теж можна зробити пергамент.

— Ваша високосте! — ще раз уклонився Орфей, дарма що жижки йому тремтіли. «Чи грав я коли-небудь в іще небезпечнішу гру? Ет! Усе буде гаразд, — думав він. — Ось побачиш, Орфею, цей сюжет належить тобі. Його написано тільки для тебе. Ніхто не любить його більше, ніхто не розуміє його краще, навіть отой старий дурень, його автор!»

Змієголов давно вже пішов, а Орфей і далі стояв, немов сп’янівши від обіцянок майбутнього.

— Овва, тож ви чарівник! — мовив Миршавець, дивлячись на Орфея так, наче то була гусінь, що на його очах перетворилась у чорного метелика. — Може, тому було так легко полювати єдинорога? Бо він був несправжній?

— Він був справжнісінький, — поблажливо всміхнувся Орфей. «Його створено з того самого матеріалу, що й ти, — додав він подумки. — Цей Миршавець — надто вже жалюгідна постать. Тільки-но для нього знову оживуть слова, я напишу йому на шкурі сміховинну й нікчемну смерть. А що, коли написати, що його розірвуть власні собаки? Ні, є щось краще. Миршавець удавиться курячою кісткою на одному зі своїх бенкетів і впаде своїм посрібленим обличчям у великий таріль із кров'янкою. Аякже!» Орфей несамохіть засміявся.

— Сміх вам скоро минеться! — просичав до нього Миршавець. — Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання.

— Ох, я певен, що ніхто не знає цього краще від вас! — відповів Орфей. — А тепер покажіть мені, будь ласка, бібліотеку.

Чотири ягоди

Куниця була гірша за ведмедя. Вона спостерігала її, шепотіла на вухо юнакові її ім’я (якого він, на щастя, не розумів) і проганяла її. Але іноді куниця вибігала за юнаком надвір, а ведмідь лише підняв важку голову, коли вона підлетіла до миски з супом, яку котрась жінка поставила для його господаря. Найлегше отруїти якраз суп. Чорний Принц знову сперечався з Хапалом і повернувся плечима до Мортоли, коли вона вкидала до миски темно-червоні ягоди. П’ять крихітних ягід, більше не треба, щоб вирядити короля розбишак до іншого королівства, де ведмідь уже не зможе ходити за ним. Але саме тоді, коли вона випускала з дзьоба п’яту ягоду, на неї наскочила страхітлива куниця, немов відчувши надворі її наміри. Ягода закотилася, і Мортола полетіла геть, благаючи всіх чортів, щоб і чотири ягоди заподіяли смерть.

Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Йому, мабуть, боліло серце за кожного побаченого каліку. Він не допоможе їй дістати книжку, завдяки якій можна гратися зі Смертю, він — аж ніяк. Але, на щастя, такі люди, як він, не менша рідкість, ніж білі ворони, і здебільшого вони вмирають замолоду. Ці люди не прагнуть нічого, що в інших спонукає серце закалатати: багатства, влади, слави… Ні, Чорного Принца це все не цікавило. Тільки справедливість змушувала його серце битися швидше. Співчуття. Любов. Наче життя не ставилося до нього не менш немилосердно, ніж до решти! Копняки та удари, страждання і голод. Він скуштував цього всього аж надміру. Тож звідки взялося те співчуття, що надихає його? Звідки береться тепло його серця, усмішка на його темному обличчі? Він просто не бачить світ таким, яким він є, — ось де пояснення, ані світ, ані людей, до яких проймається палким співчуттям. Бо якби бачив їх такими, якими вони є, що тоді спонукало б його боротися, а то й гинути за них?

Ні. Якщо хто й допоможе їй дістати книжку з чистими сторінками до того, як у ній писатиме Сойка й відкупиться від Смерті, то тільки Хапало. Він був Мортолі до вподоби. Хапало бачив людей такими, якими вони є: пожадливими і боягузливими, егоїстичними і підступними. Податися до розбійників його спонукала тільки одна несправедливість: та, яку заподіяли йому. Мортола знала про нього все. Управитель Тлустого князя відібрав у нього хутір, бо ж і можновладці беруть собі все, чого жадають. Тільки це погнало його в ліс, більше нічого. Так, із Хапалом можна розмовляти.

Мортола достеменно знала, як використати його для своєї мети, тільки-но пощастить прибрати з дороги Чорного Принца. «Хапале, що ви тут ще робите всі? — нашіптувала б вона йому. — Є важливіші речі, ніж давати притулок кільком червононосим дітям. Сойка вже знає, чому він лишив їх вам! Він хоче продати вас усіх! Ви маєте вбити його, перше ніж він злигається з донькою Змієголова. Що він патякав вам? Мовляв, хоче лише написати щось у книжці з чистими сторінками, щоб убити Змієголова? Дурниці! Він сам хоче стати безсмертним! А є й інші речі, про які, звичайно, він навіть не згадував. Книжка з чистими сторінками не тільки відсуває смерть, а й робить свого власника незмірно багатим!»

Атож, Мортола вже знала, як спалахуватимуть Хапалові очі при кожному слові. Він не розумів, що надихає Сойку. Він не збагне, що вона прагне здобути книжку тільки на те, щоб викупити в Смерті свого сина. Зате перспектива мати золото й срібло швидко спонукає його вирушити в дорогу. Ягоди, на щастя, діють швидко.

Ґекон погукав сороку. Він зібрав у долоню хлібні крихти й підняв її вгору, наче в світі не було нічого смачнішого. Що за йолоп. Думає, ніби щось тямить у птахах. Що ж, може, й тямить. Зрештою, вона ж не звичайна пташка. Мортола хрипко засміялася. Сміх, виходячи з вузького дзьоба, лунав дуже дивно, і Здоровань підвів голову й подивився на кам’яний виступ, де сиділа сорока. Авжеж, він трохи розумівся на птахах і на тому, що вони кажуть. При ньому треба бути обережною. «Ну, кек-кек-кер-кер-р-р! — проказала сорока в ній, сорока, що думала лише про хробаків, усякі лискучі дрібнички і блиск своїх чорних пір’їн. — Усі вони дурні, дурні, несосвітенно дурні. А я розумна. Нумо, бабусю, летімо за Сойкою і виклюймо йому очі! Ото буде радість!»

День у день ставало важче тримати в спокої крила, коли сорока хотіла випростати їх, і Мортола була змушена щоразу енергійніше струшувати пташиною головою, щоб вона думала людські думки. Інколи вона вже не знала до ладу, які вони в неї.

Тим часом навіть без зернин пір’їни й далі витикалися їй крізь шкіру. Вона забагато проковтнула їх, і тепер отрута мандрувала по її тілу і утверджувала пташку в її крові. Річ неминуча. Мортоло, ти мусиш дібрати способу позбутися її. Але спершу має загинути палітурник і воскреснути твій син! Його обличчя… Яким воно було? Вона насилу пригадувала.

Чорний Принц і досі сперечався з Хапалом, як дуже часто останнім часом. Їж! Йолопе, їж нарешті! Прийшли ще двоє розбійників, подзьобаний віспою Актор, що завжди був на боці Чорного Принца, і Ґекон, що бачив світ так само, як Хапало. До них підійшла жінка, принесла миску супу Акторові й показала на миску, що чекала Принца.

Таж послухай її! Сідай! Їж! Мортола підняла голову. Вона відчула, як людське тіло струшує пір’їни, які вона хотіла розправити й випростати. Вчора двійко дітей мало не застукали її, коли вона перетворювалася. Жалюгідне, дурне збіговисько. Вона ніколи не любила дітей, крім рідного сина, але навіть йому не показувала, що любить його. Любов занапащає. Від неї людина стає м’яка й довірлива…

Ура! Він їсть. Нарешті. Так, нехай він смакує тобі, Принце! Ведмідь підійшов до свого господаря і принюхався до миски. Зникни, незграбна тварюко! Нехай їсть. Чотири ягоди. П’ять було б краще, але чотирьох либонь досить теж. Як добре, що дерева, на яких вони ростуть, найзвичайнісінькі. Лише за кілька метрів від печери росте двоє таких дерев. Реза завжди застерігала дітей від їхніх ягід, колись вона досить часто мусила збирати їх для Мортоли, коли зима вбивала решту отруйних рослин. Чорний Принц приклав миску до вуст і до дна спорожнив її. Добре. Скоро він відчує, як смерть ухопить його за нутрощі.

Мортола тріумфально заскрекотала й розправила крила. Коли вона пролітала над Ґеконовою головою, він знову підняв руку з хлібними крихтами. Йолоп. Авжеж, пташка мала слушність. Усі вони дурні, безкінечно дурні. Як добре!

Жінки почали роздавати суп дітям, донька Чарівновустого стояла далеко позаду в довгій черзі. Досить часу, щоб і для неї зібрати декілька ягід. Більше ніж досить.

Рука Смерті

Суп, який варила Мінерва, був смачний. Живши у Феноліо, Меґі часто їла його, і тепер її миска, паруючи, поширювала такий вишуканий запах, що велика холодна печера на мить видалася затишною оселею.

— Меґі, будь ласка, поїж що-небудь! — умовляла її Реза. — Мені, як і тобі, теж не до їжі, але, якщо ми обидві помремо з голоду, це аж ніяк не допоможе батькові.

Ні, мабуть, ні. Вдосвіта вона попросила Фарида знову викликати для неї вогненну картину, але полум’я не показало нічого.

— Таж його не можна примусити! — роздратовано бурмотів Фарид, збираючи попіл назад до гаманця. — Полум’я хоче гратися, тож треба вдавати перед ним, ніби ти, власне, нічого не вимагаєш від нього. Але що я можу вдіяти, коли ти прикипіла до нього очима так, ніби йдеться про життя і смерть?

Тож де тепер батько? Навіть Чорний Принц переживав за Мо. Він вирішив узяти кілька чоловік і піти слідом за Віолантою до Озерного замку, хотів вирушати вже завтра, але Резу та Меґі з собою він не взяв би.

— Звичайно, ні, — з гіркотою шепнула їй мати, — цей світ належить чоловікам.

Меґі взяла дерев’яну ложку, вирізьблену руками Дорії (та ложка була дуже зручна), і байдуже розмішала суп. Яшма пожадливо дивився в її бік. Авжеж, скляні чоловічки полюбляють людський харч, хоча він не йде їм на користь. Дарма що повернувся Фарид, Яшма дедалі більше часу проводив із Дорією. Меґі не дивувалася.

Фарид, відколи Вогнерукий знову відіслав його геть, був мовчазний. Здебільшого він невтомно ходив по навколишніх горах або намагався викликати вогненні картини.

Роксана досі тільки раз дивилась на полум’я.

— Дякую, — холодно сказала вона Фаридові, — але я краще прислухатимуся до свого серця. Воно звичайно каже мені, чи добре йому ведеться.

— Отакої! А хіба я не казав про це Вогнерукому? — розсердився Фарид. — Навіщо він послав мене до неї? Я не потрібний їй. Вона, якби могла, заслала б мене чарами куди-небудь!

Дорія простяг Яшмі свою ложку.

— Не годуй його! — обурилася Меґі. — Він нічого не засвоює. Запитай його! — Яшма їй дуже подобався. Він був набагато приязніший за Розенкварца, що нічого так не любив, як сваритися і сперечатися з Феноліо.

— Вона каже правду, — пригнічено промимрив Яшма, проте його гострий носик нюшив, наче він хотів наповнити скляне тіло принаймні забороненим запахом. Діти, що сиділи навколо Меґі, захихотіли. Всі вони любили скляного чоловічка. Дорія часто був змушений забирати його з маленьких рук у безпечне місце. Куницю діти любили теж, але Проноза огризався і форкав, коли дитячої любові ставало забагато. Натомість скляний чоловічок навряд чи міг відборонитися від людських пальців.

Суп пахнув дуже смачно. Меґі занурила ложку в миску і здригнулася, коли їй на плече пурхнула сорока, що була прилетіла до Ґекона. Пташка за цей час прижилася в печері не менше, ніж Проноза і ведмідь, проте Реза не любила її.

— Ану киш! — крикнула вона на сороку й зігнала з плеча Меґі.

Пташка сердито застрекотіла й хотіла дзьобнути матір. Меґі так злякалася, що розлила гарячий суп собі на руки.

— Вибач, — мовила Реза, подолом сукні витираючи доньці юшку на пальцях. — Терпіти не можу цієї пташки. Мабуть, тому, що вона мені нагадує Мортолу.

Авжеж, сорока. Меґі давно не думала про Каприкорнову матір, але вона, на відміну від Рези, не стояла поряд, коли Мортола вистрелила в Мо.

— Це лише пташка, — проказала вона, і її думки знову полинули в далечінь, до батька. В книжці Феноліо вона знайшла лише кілька слів про Озерний замок: «…далеко в горах, посеред озера… безкінечний міст над чорною водою». Може, Мо якраз іде по ньому? А що, коли вона і Реза просто підуть за Чорним Принцом? «Ти чуєш, Меґі? Хоч би що сталося, ти не маєш іти за мною! Пообіцяй мені!»

Реза показала на миску в Меґі на колінах:

— Меґі, будь ласка, їж!

Але Меґі обернулась до Роксани, що швидко пробиралася поміж дітей, які їли. Її вродливе обличчя побіліло, мов крейда, такого Меґі після повернення Вогнерукого ще не бачила.

— Що сталося? — стривожено підвелася Реза, схопивши Роксану за руку. — Якісь новини? Ти щось чула про Мо? Розповідай!

Але Роксана похитала головою.

— Принц, — відповіла вона, і страх у її голосі годі було приховати. — Йому недобре, і я не знаю, що це. В нього страхітливі корчі. Я маю трохи коріння, можливо, воно допоможе.

Роксана хотіла йти далі, але Реза зупинила її:

— Корчі? Де він?

Меґі ще здалеку чула ведмежий рев. Коли вони підійшли, Здоровань зиркнув на них, як дитина у відчаї. Там були Батист, Дерев’янка, Страшидло… Чорний Принц лежав випроставшись на долівці. Мінерва стояла навколішки поряд із ним і намагалася щось улити йому, проте він корчився від болю, стискав руками тіло й судомно хапав повітря. На його чолі ряснів піт.

— Ведмедю, тихо! — насилу видушив він крізь зціплені зуби. Від болю він покусав губи до крові. Але ведмідь і далі ревів та форкав, наче й сам боровся за життя.

— Пустіть мене! — Реза відсунула всіх убік, навіть Мінерву, і взяла в руки Принцове обличчя.

— Подивись на мене! — звеліла вона. — Будь ласка, подивись на мене!

Реза стерла Принцові піт з чола, зазирнула у вічі. Повернулася Роксана зі жменькою корінців, а сорока сіла на плече Ґеконові.

Реза пильно подивилась на пташку.

— Здорованю! — сказала вона так тихо, що тільки Меґі чула її. — Злови цю пташку.

Сорока крутила головою, поки Чорний Принц корчився в Мінервиних руках.

Здоровань поглянув на Резу затуманеними від сліз очима й кивнув головою. Та коли він зробив один крок до Ґекона, сорока спурхнула й сіла на скельний виступ під стелею печери.

Роксана стала навколішки поряд із Резою.

— Він без пам’яті, — мовила Мінерва. — І дивіться, як часто дихає.

— Я вже бачила такі корчі, — тремтячим голосом сказала Реза. — Ягоди, які спричиняють їх, темно-червоні й навряд чи більші за вушко голки. Їх любила використовувати Мортола, бо їх легко домішати до їжі і вони вбивають дуже болісно. Неподалік від печери є двоє дерев, де вони ростуть. Я ще застерігала дітей від тих ягід. — Вона знову глянула на сороку.

— А чи є протиотрута? — запитала, підводячись, Роксана. Чорний Принц лежав, мов мрець, а ведмідь ткнувся йому носом у бік і стогнав, як людина.

— Так. Рослина з численними білими квіточками, що пахнуть падлом. — Реза знову подивилась на пташку — Її коріння ослаблює дію ягід.

— Що з ним? — з тривогою в очах пропхався між жінок Феноліо. З ним була й Елінор. Цілий ранок вони просперечалися в закутку Феноліо про те, що добре і що не таке добре в його сюжеті. Коли хто проходив поблизу, вони щоразу, немов змовники, стишували голос. Наче хтось із дітей чи розбійників міг зрозуміти, про що вони розмовляють.

Елінор, побачивши, як нерухомо лежить Чорний Принц, перелякано притисла руки до вуст. У її погляді було стільки невіри, немов у якійсь книжці вона побачила сторінку з іншої книжки.

— Отруїли, — підвівся, стискаючи кулаки, Здоровань. Його обличчя побагровіло, таким воно ставало тільки тоді, коли він напивався. Він схопив Ґекона за тонку шию і струснув, мов ганчір’яну ляльку.

— Це ти? — крикнув він. — Чи Хапало? Ану кажи! Я зламаю тобі кожну кістку, аж поки ти корчитимешся, як він!

— Лиши його! — заступилась Роксана. — Чорному Принцові це не допоможе!

Здоровань пустив Ґекона й заридав. Мінерва обняла його. А Реза знай поглядала на сороку.

— Рослина, про яку ти кажеш, називається мертва головка, — сказала Роксана, тим часом як Ґекон, покашлюючи, потирав шию і обсипав Здорованя брудними прокльонами. — Вона дуже рідкісна. Навіть якби вона росла тут, холод давно б убив її. А немає чогось іншого?

Чорний Принц опритомнів. Він спробував підвестися, але, застогнавши, знову впав. Батист став навколішки поряд із ним і благально подивився на Роксану. Навіть Здоровань, мов жебрущий пес, звернув до неї заплакані очі.

— Не дивіться на мене так! — скрикнула вона, і Меґі відчула відчай у її голосі. — Я не можу допомогти! Спробуй дати йому блювотного коріння, — сказала вона Мінерві. — А я шукатиму коріння мертвої головки, дарма що сенсу в цьому небагато.

— Від блювотного коріння йому тільки погіршає, — безбарвним голосом мовила Реза. — Повір мені. Я бачила це досить часто.

Чорний Принц задихався від болю і ткнувся обличчям у Батистів бік. Потім його тіло раптом заснуло, наче він програв битву з болем. Роксана притьмом стала навколішки коло нього, приклала вухо до грудей і пальця до вуст. Меґі відчула на вустах солоні сльози, а Здоровань заридав, мов дитина.

— Він ще живий, — мовила Роксана. — Але жити йому недовго.

Ґекон вийшов, мабуть, щоб розповісти про все Хапалу. Елінор прошепотіла щось Феноліо. Він хотів сердито відвернутися, але Елінор притягла його назад і далі щось наполегливо казала йому.

— Не поводься так! — почула Меґі її шепіт. — Ти безперечно можеш! Невже ти хочеш, щоб він умер?

Не тільки Меґі зрозуміла останні слова. Здоровань, скривившись, витер сльози з обличчя. Ведмідь знову застогнав і ткнувся носом у бік господаря. А Феноліо знай стояв і дивився на непритомного Принца. Потім нерішуче підступив до Роксани:

— Ця… гм… рослина, Роксано…

Елінор стала одразу позаду нього, наче мала подбати, щоб Феноліо казав те, що слід. Але він сердито зиркнув на неї.

— Що? — підняла на нього очі Роксана.

— Розкажи мені більше про неї. Де вона росте? Яка заввишки?

— Вона любить вологі, затінені місця, але навіщо ти запитуєш? Я ж уже сказала, що вона давно замерзла.

— Білі невеличкі квіти. Затінені й вологі. — Феноліо провів рукою по втомленому обличчю. Потім раптом обернувся і схопив Меґі за руку.

— Ходи зі мною! — прошепотів він їй. — Треба поквапитись.

— Вологі й затінені, — бурмотів він, тягнучи Меґі за собою. — Що ж, якщо вони ростуть перед входом до кобольдової печери, захищені теплим духом, що йде з печери, бо там пара кобольдів лежить у зимовій сплячці… Так, це має сенс. Ага!

Печера була майже безлюдна. Жінки вивели дітей надвір, щоб ті не чули, як Принц кричить від болю. Тільки розбійники мовчки сиділи невеличким гуртом і перезиралися, мов запитуючи себе, хто з них спробував отруїти їхнього ватажка. Хапало з Ґеконом сидів коло самого входу й відповів на погляд Меґі такою неприязню на обличчі, що вона мерщій відвела очі вбік.

А Феноліо погляду не відводив.

— Я запитую себе, чи це не Хапало, — шепотів він Меґі. — Так, я справді запитую себе.

— Хто ж має знати, як не ти?! — шепотіла Елінор, що пішла за ними. — Бо хто, крім тебе, вигадав цього страхітливого чолов’ягу?

Феноліо повів очима навколо, немов його щось ужалило:

— Слухай, Лоредан! Досі я терпів тебе, бо ти тітка Меґі…

— Тітка-бабуся, — незворушно поправила Елінор.

— Хай там як. Я не вводив тебе до цього сюжету, тож позбав мене всіх своїх відгуків про моїх героїв!

— Що? — запитала Елінор так гучно, що її голос виповнив усю печеру. — А що сталося б, якби я щойно нічого не сказала? Твій задурманений вином мозок аж ніяк не додумався б, що цю рослину можна при…

Феноліо брутально заткнув їй рота рукою.

— Скільки разів тобі казати? — просичав він. — Жодного слова про письмо, зрозуміла? Я анітрохи не хочу бути четвертованим як відьмак через якусь дурнувату жінку.

— Феноліо! — відтягла Меґі старого від Елінор. — Чорний Принц умирає!

Феноліо на мить з осудом зупинився на ній очима, немов вважав це втручання за крайнє неподобство, а потім мовчки потяг її далі до свого спального закутка. З кам’яним обличчям відсунув убік міх вина й дістав з-під купи одягу кілька аркушів, які, на подив Меґі, здебільшого вже були списані.

— Хай йому біс! Де Розенкварц? — бурмотів він, дістаючи з-під списаних чистий аркуш. — Мабуть, знову десь тиняється з Яшмою. Варто звести їх докупи, вони враз забувають про роботу й залицяються до диких скляних жіночок. Неначе ті змарнують бодай мить на цього рожевуватого неробу!

Феноліо неуважно відклав убік списані аркуші. Як багато слів. Як давно він почав писати? Меґі спробувала прочитати перший аркуш.

— Лише кілька ідей, — буркнув Феноліо, помітивши її погляд. — Як це все ще могло б скінчитися щасливо. Яку роль відіграє твій батько…

Серце Меґі аж підскочило, але Елінор випередила її.

— Ага! Отже, це ти приписав усе Мортимерові: що він дасть себе полонити, що він їде тепер до того замку, а моя небога ночами виплакує очі.

— Та ні, не я! — роздратовано заперечив Феноліо, мерщій знову заховавши під одяг списані аркуші. — Не я спонукав його й розмовляти зі Смертю, хоча цей поворот сюжету подобається мені. Тож я й кажу: там лише ідеї! Безвартісна мазанина, яка нікуди не веде! Можливо, і з тим, що я тепер спробую, станеться те саме. Але я таки спробую. Якщо нарешті запанує тиша! Чи ви, може, хочете, щоб Чорний Принц одразу пішов у могилу?

Коли Феноліо опустив перо в каламар, Меґі почула позаду легенький шерех. З-за каменя, на якому стояло письмове приладдя Феноліо, показався вочевидь збентежений Розенкварц. Позаду нього з’явилося блідо-зелене обличчя дикої скляної жіночки. Він мовчки пройшов повз Феноліо та Меґі.

— Повірити не можу! — гримнув старий так голосно, що Розенкварц заткнув руками вуха. — Чорний Принц бореться зі смертю, а ти розважаєшся з дикою скляною жіночкою?

— Принц? — Розенкварц так спантеличено поглянув на Феноліо, що той одразу заспокоївся. — Але ж…

— Ану припини балачки й мішай чорнило! — наказав Феноліо. — А якщо хочеш промимрити щось таке цінне і змістовне, як-от «Принц — таки добрий чоловік», то це, звичайно, ні в якому світі не захищає від смерті, еге ж? — Він з такою силою опустив перо в каламар, що чорнило ляпнуло на рожеве Розенкварцове обличчя, але Меґі помітила, що пальці старого тремтять. — Ну, Феноліо, берися! — шепотів він. — Це лише рослина. Ти створиш!

Розенкварц занепокоєно спостерігав за Феноліо, але той бачив лише чистий аркуш перед собою. Дивився на нього, мов тореро на бика.

— Кобольдова печера, коло входу до якої вони ростуть, міститься там, де Страшидло розставляє пастки! — промимрив він. — І квіти смердять справді огидно, так огидно, що феї далеко обминають їх. Натомість метелики люблять їх, сірі метелики, крила яких мають такий візерунок, ніби скляний чоловічок намалював там крихітні черепи. Бачиш, Феноліо? Так!

Феноліо поставив перо на папір, завагався й почав писати.

Нові слова. Свіжі слова. Меґі здалося, ніби вона почула, як сюжет глибоко зітхнув. Нарешті є справжня пожива — після довгого періоду, коли Орфей підживлював його лише давніми словами Феноліо.

— Ось, будь ласка! Та на нього треба тільки натиснути! Ледачий старигань! — шепотіла їй Елінор. — Звичайно, він ще може, дарма що сам не хоче вірити в це. Такого не забувають. От ти забула читати?

«Не знаю», — хотіла відповісти Меґі, проте мовчала. Її вуста чекали слів Феноліо. Спасенних слів. Як і тоді, коли вона читала для Мо.

— Чому ведмідь так реве? — Меґі відчула на плечах Фаридові руки. Мабуть, знову сидів де-небудь, де його не можуть знайти діти, і викликав вогонь, а як глянути на його пригнічене обличчя, полум’я й цього разу було сліпим.

— О ні! Ще й оцей! — дратливо вигукнув Феноліо. — Навіщо я і Даріус громадили це все каміння? Тільки на те, щоб кожен забирався до моєї спальні? Мені потрібний спокій! Зрештою, йдеться про життя або смерть!

— Життя або смерть? — Фарид тривожно подивився на Меґі.

— Чорний Принц… він… — Елінор спробувала говорити твердим голосом, але той тремтів.

— Більше жодного слова! — наказав Феноліо, навіть не глянувши в її бік. — Розенкварце! Піску!

— Піску? Де я візьму його? — гостро відповів йому Розенкварц.

— Ох, ти справжній нікчема! Навіщо, по-твоєму, я притяг тебе в цю дику пустку? Щоб ти відпочивав і залицявся до зелених скляних жіночок? — Феноліо подув на ще мокре чорнило і невпевнено простяг Меґі щойно списаний аркуш.

— Прорости їх, Меґі! — сказав він. — Треба зібрати кілька останніх цілющих листочків, зігрітих віддихом сплячих кобольдів, поки їх не заморозила зима.

Меґі подивилася на аркуш. Ось вона знову, мелодія, що звучала востаннє, коли вона привела Орфея.

Так, слова знову корилися Феноліо. І зараз вона навчить їх дихати.

Написане і ненаписане

Роксана знайшла рослину саме там, де написав Феноліо: коло входу до кобольдової печери, там, де Страшидло розставляв пастки. А Меґі, ведучи Деспіну за руку, знову побачила, як слова, які щойно злетіли з її вуст, стали дійсністю:

«Листки і квіти опиралися холодному вітрові, немов їх посадили феї, тож коли поглянути на них, одразу виникали мрії про літо. Проте запах, який поширювали квіти, був духом тліну і смерті. Саме це й породило їхню назву: мертва головка. Їх клали на могили, щоб заручитися прихильністю білих жінок.

Роксана прогнала метеликів, що сиділи на квітах, викопала дві рослини, а дві лишила, щоб не розгнівати ельфів. Потім заквапилася назад до печери, де коло Чорного Принца вже стояли білі жінки, натерла коріння, зварила його, як сказала Реза, і влила гарячий відвар у Принцове горло. Він був уже кволий, дуже кволий, але таки сталося те, на що вже майже ніхто не смів сподіватися: відвар ослабив отруту, навіяв на нього сон і повернув життєві сили.

А білі жінки зникли, наче Смерть покликала їх кудись-інде».

Прочитати останнє речення було легко, проте минуло кілька тяжких годин, поки воно стало дійсністю.

Отрута піддавалася туго, а білі жінки приходили й відходили. Роксана розклала зілля, яке відганяє їх, — цього вона навчилася від Кропиви, — проте бліді обличчя з’являлися знову і знову, ледве помітні на тлі сірих стін печери, і часом Меґі мала відчуття, ніби вони дивляться не тільки на Принца, а й на неї.

«Хіба ми не знаємо тебе? — немов запитували їхні очі. — Хіба твій голос не захищав чоловіка, що вже двічі був нашим?» Меґі зустрілася з ними очима лише на коротку мить і одразу відчула тугу, про яку розповідав Мо: тугу за місцем, що перебуває по той бік усяких слів. Вона ступила один крок до білих жінок, хотіла відчути їхні холодні руки на своєму серці, що неспокійно билося, дати їм прогнати увесь страх і страждання, проте її цупко тримали інші, теплі та міцні руки.

— Меґі, задля неба святого, не дивися на них! — прошепотіла Елінор. — Вийди зі мною на свіже повітря. Ти така ж бліда, як і ті створіння!

І, не терплячи заперечень, потягла Меґі з собою надвір, де тісним гуртом стояли розбійники і гралися між деревами діти, немов забувши, що відбувається в печері. Трава була біла від інею, біла, мов жінки, що чекали на Чорного Принца, але їхні чари зникли, тільки-но Меґі почула дитячий сміх. До дітей підбігла куниця, і вони з галасом почали кидати в неї ялинові шишки. Життя видавалося набагато могутнішим за смерть, смерть — набагато могутнішою за життя. Як приплив і відплив…

Реза теж стояла коло печери, мерзлякувато б’ючи руками по тілу, дарма що Здоровань накинув їй на плечі плащ із собачого хутра.

— Ти бачила Хапала? — запитала Елінор. — Або Ґекона з його сорокою?

До жінок підійшов Батист. Він видавався страшенно виснаженим. Він уперше відійшов від Принца.

— Вони пішли, — пояснив він. — Хапало, Ґекон і десятеро інших. Пішли до Сойки… тільки-но з’ясувалося, що Принц навряд чи зможе піти за ним!

— Таж Хапало ненавидить Мо! — вигукнула Реза, і то так гучно, що дехто з розбійників озирнувся і навіть діти припинили гру. — З якої речі йому заманулося допомогти йому?

— Боюся, він не має наміру допомагати, — тихенько відповів Батист. — Він розповідав усім, що йде тому, що Сойка нас зрадив і хоче укласти з Віолантою власну угоду. Крім того, заявив, що твій чоловік не розповів нам усієї правди про книжку з чистими сторінками.

— Якої правди? — знесиленим голосом запитала Реза.

— Хапало, — шепотів Батист, — стверджував, що книжка робить не тільки безсмертним, а й безмірно багатим. Для багатьох наших людей багатство куди привабливіше за безсмертя. За таку книжку вони й рідну матір продадуть. Хіба, кажуть вони, і Сойка не має наміру вчинити з нами так само?

— Але ж це брехня! Книжка робить тільки безсмертним, не більше. — Меґі навіть не думала стишувати голос. Нехай чують усі, всі ті, хто, опустивши голову, шепочеться про її батька.

Страшидло обернувся до них з лихим усміхом на вустах:

— Невже? І звідки, відьмочко, ти знаєш про це? Невже твій батько не приховав навіть від тебе, що через цю книжку в Змієголова м’ясо гнитиме на кістках?

— Ну то й що? — запитала Елінор Страшидла, обіймаючи й немов прагнучи захистити Меґі. — Зате вона завжди знає, що може довіряти своєму батькові більше, ніж отруйникові. Бо хто інший отруїв Принца, як не ваш палко шанований Хапало?

Серед розбійників почувся неприязний гомін, а Батист притягнув Елінор до себе.

— Зважай, що кажеш! — прошепотів він їй. — Не всі Хапалові друзі пішли разом з ним. І, якщо хочеш почути мою думку, отрута аж ніяк не пасує Хапалові. Ніж — так, але отрута…

— Та ні. Хто ж тоді отруїв його? — запитала Елінор.

Реза подивилася на сіре небо, наче там можна було знайти відповідь.

— А Ґекон забрав свою сороку? — запитала вона.

— На щастя, — кивнув головою Батист. — Діти боялися її.

— І то слушно. — Реза знову глянула на небо, а потім на Батиста. — Що планує Хапало? — запитала вона. — Скажи мені!

Батист лише втомлено стенув плечима:

— Не знаю. Можливо, спробує вкрасти книжку в Змієголова, перше ніж той доїде до Озерного замку. А можливо, їде просто до замку, щоб забрати книжку собі після того, як Сойка запише в ній три слова. Байдуже, що він планує, ми нічого не можемо вдіяти. Ми потрібні дітям, а поки Принц не одужає, потрібні і йому. Думай завжди про те, що коло Сойки є Вогнерукий. Хапалу з ними обома нелегко буде впоратись! А тепер вибач, я мушу повернутися до Принца.

«Хапалу з ними обома нелегко буде впоратись!» Так, але якщо він вкраде в Змієголова книжку з чистими сторінками ще по дорозі і той приїде до Озерного замку, впевнений, що навіть Сойка вже нічим не допоможе йому? Хіба він не вб'є тоді Мо? Навіть якщо Мо ще матиме нагоду написати на чистій сторінці три слова, що, коли Хапало, прагнучи дістати книжку, отруїть його так само підступно, як начебто отруїв Чорного Принца?

Що, коли, якщо… Ці питання не давали спокою Меґі навіть тоді, коли всі навколо давно вже позасинали, і нарешті вона підвелася, щоб побачити, як почувається Чорний Принц.

Він спав. Білі жінки зникли, проте його темне обличчя було ще таке сіре, наче їхні руки вибілили йому шкіру. Мінерва та Роксана по черзі пильнували коло нього, неподалік сидів Феноліо, немов дбаючи, щоб його слова й далі зберігали вплив.

Феноліо… Феноліо знову може писати.

А що було на тих аркушах, які він заховав під одягом?

— Чому ти для своїх розбійницьких пісень вигадав Сойку, а не просто писав про Чорного Принца? — колись давно запитала його Меґі.

— Бо Принц утомлений, — відповів тоді Феноліо. — Чорний Принц потребує Сойки не менше, ніж злидарі, які вночі з надією шепочуть його ім’я. Крім того, Принц надто довго був частиною цього світу, щоб думати, що його можна змінити. І його люди не сумніваються, що він, як і вони, зроблений із плоті та крові. А от щодо твого батька вони такої певності не мають. Розумієш?

Авжеж, Меґі розуміла дуже добре. Але Мо був з плоті та крові, і Хапало, безперечно, не сумнівається в цьому. Обернувшись до сонних, вона побачила Даріуса, що взяв на коліна двох дітей і тихенько розповідав їм щось. Діти часто будили його серед ночі, бо він дуже добре вмів прогнати якоюсь вигадкою їхні лихі сновиддя, і Даріус терпляче скорився своїй долі. Йому подобався світ Феноліо, попри те, що цей світ, мабуть, лякав його ще більше, ніж лякав Елінор, але чи змінить він його своїм голосом, якщо його попросить Феноліо? Чи він читатиме те, від чого Меґі, можливо, відмовиться?

Що стоїть на тих аркушах, які Феноліо так похапцем заховав від неї та Елінор?

Що?

Меґі, з'ясуй. Без цього ти не заснеш.

Коли дівчина підійшла до муру, за яким було спальне місце Феноліо, її привітало гучне Розенкварцове хропіння. Його господар сидів коло Чорного Принца, але скляний чоловічок лежав якраз на речах, під якими Феноліо заховав списані аркуші. Меґі обережно підняла його, дивуючись, як і завжди, холодові його прозорих члеників, і поклала на подушку, яку Феноліо приніс з Омбри. Є, аркуші лежали точнісінько там, де Феноліо заховав їх від неї та Елінор. Їх було кільканадцять, укритих квапливо написаними словами — шматками речень, запитаннями, уривками думок, що, можливо, ні для кого не мали сенсу, крім самого автора: «Меч або перо? Кого любить Віоланта? Обережно, Свистун… Хто пише три слова?» Меґі не могла розшифрувати всього, проте на першій сторінці великими літерами було написано слова, від яких її серце закалатало: «Пісня про Сойку».

— Нічого, крім ідей, Меґі, як я й казав тобі. Нічого, крім запитань та ідей. — Голос Феноліо змусив її так перелякано здригнутися, що аркуші випали їй з рук мало не на сонного Розенкварца.

— Принцові краще, — повідомив Феноліо, наче вона прийшла до нього почути цю звістку. — І справді здається, ніби тепер мої слова підтримують чиєсь життя, а не вбивають, як давніше. Але, мабуть, він живе тільки тому, що цей сюжет вірить: Принц ще стане йому в пригоді. Хіба я знаю? — Зітхнувши, він сів поряд із Меґі й лагідно забрав з її рук написані аркуші.

— Твої слова врятували й Мо, — мовила вона.

— Так, можливо. — Феноліо погладив рукою засохле чорнило літер, наче міг таким чином позбавити слова притаманної їм шкідливості. — Але все-таки ти довіряєш їм не більше, ніж я, еге ж?

Феноліо мав слушність. Меґі навчилася водночас і любити слова, і боятися їх.

— Чому «Пісня про Сойку»? — тихо запитала вона. — Тобі вже не можна писати про нього жодної пісні! Це мій батько. Створи якогось нового героя. Ти, безперечно, вигадаєш кого-небудь. Але дозволь Мо знову бути Мо, просто Мо.

Феноліо замислено подивився на неї:

— А ти певна, що цього хоче й твій батько? Чи тобі це байдуже?

— Звісно, ні! — так голосно обурилася Меґі, що прокинувся й Розенкварц. Він розгублено озирнувся — і знову заснув. — Але Мо вочевидь не хоче, що ти обплів його своїми словами, мов павук. Ти змінюєш його!

— Дурниці! Твій батько сам надумав стати Сойкою! Я лише написав кілька пісень, а ти жодної з них не читала вголос! Тож як вони могли щось змінити?

Меґі опустила голову.

— О ні! — пригнічено вигукнув Феноліо. — Невже ти читала?

— Як Мо поїхав до замку. Щоб захистити його, зробити сильнішим, невразливим! Я читаю їх щодня.

— Ти диви! Що ж, тоді сподіваймося, що ці слова не менш ефективні, ніж ті, які я написав для Чорного Принца.

Феноліо поклав руку на плече Меґі, як часто клав тоді, коли вони обоє були Каприкорновими в’язнями — в іншому світі, в іншому сюжеті. Чи це був той самий?

— Меґі, — тихо сказав Феноліо. — Навіть коли ти й далі читатимеш мої пісні кільканадцять разів на день, ми обоє знаємо, що твій батько став Сойкою не через тебе. Якби я обрав його як прототип для Свистуна, невже ти думаєш, що він став би вбивцею? Звичайно, ні! Твій батько такий самий, як Чорний Принц! Він співчуває слабким. Не я записав співчуття йому в серце, воно вже було там! Не через мої слова твій батько поїхав до Омбрійського замку, а задля дітей, що сплять тут навколо. Можливо, ти маєш слушність. Можливо, цей сюжет змінив його, але й він змінює цей сюжет! Він, Меґі, розповідає його далі, своїми вчинками, а не тим, що я пишу. Навіть якщо правильні слова могли б, мабуть, допомогти йому…

— Захисти його, Феноліо! — прошепотіла Меґі. — Туди поїхав Хапало, а він ненавидить Мо!

— Що це знову означає? — приголомшено подивився на неї Феноліо. — Ти хочеш, щоб я написав щось про нього? Господи, та я вже й так заплутався, коли був змушений подбати про власну постать.

«Яку ти теж без вагань покинув би вмирати, — подумала Меґі, проте не сказала нічого. — Зрештою, Феноліо врятував сьогодні Чорного Принца і щиро переживав за нього. Цікаво, що сказав би Вогнерукий про цей несподіваний вияв співчуття?»

Розенкварц захропів.

— Чуєш? — запитав Феноліо. — Ти можеш мені сказати, як таке сміховинно мале створіння може так гучно хропти? Інколи вночі мені кортить утопити його в каламарі, щоб тільки мати спокій!

— Ти жорстокий старигань! — Меґі схопила списані аркуші й провела пальцем по нашвидку накиданих словах. — Що це означає? «Меч або перо? Хто пише три слова? Кого любить Віоланта?»

— Що ж, це тільки деякі запитання, відповіді на які дасть розвиток цього сюжету. Кожен добрий сюжет ховається за лабіринтом запитань, тому дуже нелегко розкрити всі його інтриги. До того ж цей сюжет має тепер власну голову, але, — Феноліо стишив голос, наче сюжет міг підслухати його, — якщо ставити йому правильні запитання, він пошепки розповідає всі свої таємниці. Отже, сюжет — річ дуже балакуча.

Феноліо прочитав написане:

— «Меч або перо?» Вкрай важливе запитання. Але я ще не знаю відповіді. Мабуть, і те, і те. А втім, як і завжди… «Хто пише три слова?» І справді, хто? Твій батько дав зрозуміти, що він, але хтозна?.. Чи справді Змієголов дасть своїй доньці пошити себе в дурні? Чи справді Віоланта така розумна, як думає? І «Кого любить Бридка?» Що ж, боюся, вона закохана в твого батька. І то давно. Задовго до того, як зустріла його:

— Що? — приголомшено подивилась на нього Меґі. — Що ти верзеш? Віоланта навряд чи старша за мене і Бріану!

— Дурниці! Можливо, роками вона не старша, але так багато пережила, що принаймні втричі старша за тебе. Крім того, як і багато князівен, вона має дуже романтичне уявлення про розбійників. Чому, по-твоєму, вона звеліла Бальбулюсу проілюструвати всі мої пісні про Сойку? А тепер він у плоті та крові їде поряд із нею. Хіба не романтично, га?

— Ти огидний! — обурилася Меґі, знову розбудивши Розенкварца.

— Чого це? Я тільки пояснюю тобі, про що треба думати, якщо я справді спробую допомогти цьому сюжетові дійти до щасливого кінця, хоча сам він, мабуть, давно вже має в голові щось інше. А що, коли я міркую слушно? А що, коли Віоланта кохає Сойку і твій батько відмовить їй? Чи захистить вона його попри відмову від Змієголова? Яку роль гратиме Вогнерукий? Чи помітить Свистун, у яку гру грає Віоланта? Запитання, самі запитання! Повір мені: цей сюжет — лабіринт! Здається, ніби існує багато шляхів, але тільки один з них слушний, і за кожен хибний крок кожного буде покарано прикрою несподіванкою. Але цього разу я буду наготові. Цього разу, Меґі, я бачитиму пастки, які він наставляє мені, — і знайду правильний вихід. Саме тому я й запитую себе! Наприклад: де ділася Мортола? Це запитання не дає мені спокою. І що, хай йому чорнильний біс, поробляє Орфей? Запитання і ще більше запитань… Але Феноліо знов у грі! І врятував Чорного Принца!

Кожна зморшка старого обличчя Феноліо світилася самозадоволенням.

Ох, це таки страхітливий старигань!

Озерний замок

Вони їхали на північ, щоразу далі на північ. Уранці другого дня Віоланта звеліла зняти з Мо мотуззя, бо один солдат шепнув їй, що Сойка невдовзі вже не зможе ворушити руками. На відстані милі від Омбри на них чекало понад п’ятдесят солдатів. Навряд чи хто-небудь із них був старший за Фарида, і всі мали такий рішучий вигляд, наче були ладні йти за Віолантою на край світу.

З кожною пройденою милею ліси ставали темніші, а долини глибші. Пагорби перетворились у гори, а на деяких перевалах уже лежав такий глибокий сніг, що їм доводилося спішуватись і вести коней. Гори, крізь які вони їхали, видавалися безлюдними. Тільки дуже рідко Мо бачив удалині село, самотній хутір або хатину вугляра. Здавалося, ніби Феноліо забув заселити людьми й цю частину свого світу.

Вогнерукий приєднався до них, коли вони вперше отаборились, і то з такою невимушеністю, наче не було нічого простішого, як знайти слід, який старанно замітали Віолантині солдати. Вони дивилися на нього так само перелякано-шанобливо, як і на Мо. Сойка, Вогнеходець… Звичайно, вони знали пісні, і їхні очі запитували: чи й вони мають ту саму плоть, що і в них?

Щодо себе, то Мо відповідь знав, дарма що інколи запитував себе, чи в нього замість крові не біжить у жилах чорнило, — але щодо Вогнерукого він такої певності не мав. Коні харапудились, побачивши його, дарма що той шепотом міг заспокоїти їх. Він навряд чи їв або спав і брався за вогонь, мов за воду. Та коли він говорив про Роксану або Фарида, в його словах бриніла людська любов, а коли він дивився на доньку, і то так непомітно, немов соромився, той погляд був поглядом смертного батька.

Їхати верхи було добре, просто їхати, а тим часом перед їхніми очима Чорнильний світ розгортався, як вправно складений папір. Із кожною милею Мо дедалі більше сумнівався, що це все постало завдяки словам Феноліо. Чи не буде ближчим до правди вважати, що старий — просто репортер, який розповів лише про невеличку частину цього світу, один уламок, який вони давно вже лишили позаду? Обрій обступали незнайомі гори, Омбра була далеко. Непрохідна хаща видавалась не менш далекою, ніж садок Елінор, Сутінковий замок — не більш ніж похмурим сном…

— Ти був коли-небудь у цих горах? — запитав він якось Вогнерукого, що здебільшого мовчки їхав поряд із ним. Інколи Мо здавалося, ніби він чує його думки. «Роксана», — шепотіли вони. А очі Вогнерукого раз по раз поглядали на доньку, що їхала обіч Віоланти й навіть не дивилася на батька.

— Ні, не думаю, — відповів Вогнерукий, і, як і щоразу, коли Мо озивався до нього, здавалося, наче він гукає йому у відповідь з місця, яке годі описати словами. Вогнерукий не розповідав про нього, а Мо не розпитував. Він знав, що відчуває його товариш. Білі жінки доторкнулися до них обох і породили в їхніх серцях тугу за тим місцем, постійну мовчазну тугу, водночас і солодку, і гірку.

Вогнерукий глянув через плече, наче шукав очима знайомих краєвидів.

— Раніше я ніколи не їздив на північ. Гори лякали мене, — проказав він і засміявся, наче глузував зі свого давнього Я, яке так мало знало про світ, що кілька гір могли наганяти на нього страх. — Мене завжди тягнуло до моря. До моря і на південь.

Потім Вогнерукий замовк знову Він ніколи не був надто балакучим, і подорож до Смерті анітрохи не змінила його. Тож Мо не порушував більше його мовчанки й безліч разів запитував себе, чи Чорний Принц уже дізнався від Фарида, що він не в Омбрі, і як Меґі та Реза сприйняли цю звістку Йому було важко лишати їх далеко позаду, ще далі відходити від них із кожним ударом копит, дарма що він був переконаний, що тепер вони хоч і далеко від нього, зате в безпеці. «Не думай про них! — наказував він собі. — Не запитуй себе, чи побачиш ти їх знову й коли. Кажи собі, що Сойка не має ані дружини, ані доньки. Бодай якийсь час…»

Віоланта обернулася в сідлі, немов щоб пересвідчитися, чи не пропав десь Сойка. Бріана шепнула їй щось, і Віоланта засміялася. Сміх у Бридкої був гарний, хоча почути його можна було вкрай рідко. Сміх виказував, яка вона ще юна.

Вони піднімалися схилом, порослим деревами. Сонячне світло пронизувало майже голі крони, і, попри сніг, що укривав товстим шаром мох і коріння, в повітрі ще пахло осінню, прілим листям і останніми зів’ялими квітами. В замерзлій жовтій траві дзижчали феї, сонні від недалекої зими, шлях перетинали сліди кобольдів, а в чагарнику, що ріс над ними на схилі, Мо вчувався гомін диких скляних чоловічків і жіночок. Один Віолантин солдат тихенько заспівав, і звук молодого голосу навіяв Мо відчуття, ніби все, що лишилося позаду, зблідло: турбота про Резу та Меґі, Чорний Принц, діти, яким загрожує небезпека, і навіть його угода зі Смертю. Тепер є тільки стежка, безкінечна стежка, що звивається поміж чужих гір, і нездоланне прагнення в серці їхати далі, щоразу глибше в цей плутаний світ. Цікаво, який той замок, до якого веде їх Віоланта? І чи є в цих горах велетні? Де закінчується стежка? Чи має вона кінець? «Тільки не для Сойки», — шепотіло щось у ньому, і якусь мить його серце знову билося так безстрашно і свіжо, як у десятирічного хлопця…

Мо відчув погляд Вогнерукого.

— Мій світ подобається тобі.

— Так. Ще й як подобається, — підтвердив Мо, відчуваючи у своєму голосі провину.

Вогнерукий гучно зареготав, і Мо дуже рідко чув, щоб він так щиро сміявся. Без рубців він видавався зовсім іншим, немов білі жінки зцілили йому не тільки обличчя, а й серце.

— І тобі соромно за це? — запитав він. — Чому? Бо й досі віриш, ніби тут усе складається тільки зі слів? Дуже дивно. Подивившись на тебе, можна було б повірити, що ти належиш цьому світові не менше, ніж я. А ти певен, що тебе не приписував хто-небудь до того іншого світу?

Мо не знав, подобається йому ця думка чи ні, проте відповів:

— Більш-менш певен.

Вітер приліпив йому на груди листочок. Із нього звисали крихітні членики, видніло перелякане обличчя, світло-буре, як і сам листок. Орфеєві листяні чоловічки вочевидь швидко поширилися. Це дивне створіння вкусило Мо за палець, коли він схопив його, а наступний порив вітру помчав його далі.

— А ти теж бачив їх учора вночі? — обернувся до нього в сідлі Вогнерукий. Солдат, що їхав позаду, відвернувся від його погляду. Адже немає чужішого краю, ніж край смерті.

— Кого?

Вогнерукий відповів йому глузливим поглядом.

Їх було двоє. Двоє білих жінок. Незадовго до світанку вони стояли між деревами.

— Як ти думаєш, чому вони йдуть за нами? Щоб нагадати, що ми завжди належимо їм?

Вогнерукий тільки стенув плечима, наче відповідь була несуттєва, а питання хибне.

— Я бачу їх щоразу, коли заплющую очі. «Вогнерукий! — шепочуть вони. — Ми скучили за тобою. Тобі знову крається серце? Ти відчуваєш тягар часу? Може, нам зняти його з тебе? Може, знову наслати на тебе забуття?» Ні, кажу я їм. Дайте мені змогу відчувати це ще якийсь час. Хтозна, може, ви й так невдовзі заберете мене назад. Мене, — він глянув на Мо, — і Сойку.

Над ними скупчилися темні хмари, що мов чекали за горами, і коні занепокоїлись, але Вогнерукий угамував їх кількома тихенькими словами.

— Що вони шепочуть тобі? — запитав Вогнерукий Мо і глянув так, наче знав уже відповідь.

— Ох! — Розмовляти про білих жінок Мо було важко. Так важко, наче вони міцно тримали за язик, тільки-но він пробував. — Здебільшого вони просто стоять, немов чекають мене. А якщо й кажуть щось, то завжди те саме: «Безсмертним, Сойко, тебе зробить тільки смерть».

Досі він ще нікому не розповідав цього: ані Чорному Принцові, ані Резі, ані Меґі. Навіщо? Ці слова тільки налякали б їх.

Але Вогнерукий знав білих жінок — і ту, якій вони служили.

— Безсмертним, — повторив він. — О так, вони залюбки кажуть такі слова, і, мабуть, це правда. Але що з тобою? Ти так квапишся до безсмертя?

Мо не спромігся відповісти йому.

Віоланта підігнала до них свого коня. Стежка вивела їх на гребінь гори. Глибоко внизу простерлося озеро, у воді відображувався замок. Він височів, мов кам’яний плід серед хвиль, далеко від берега… Його мури були темніші за ялини, що росли на довколишніх гірських схилах, і майже безкінечний міст, вузький, мов кам’яна смужка, тягнувся, спираючись на незліченні опори, над водою до берега, де поміж кількох покинутих хатинок видніли дві зруйновані сторожові башти.

— Неприступний міст! — прошепотів один солдат, і в його шепоті відлунювали всі перекази про це місце.

Знову пішов сніг, крихітні вогкі метелики, які зникали в темному озері, що мов пожирало їх, і молоді Віолантині солдати мовчки пригнічено дивились на негостинну мету своєї подорожі. Проте обличчя їхньої володарки проясніло, як у дівчинки.

— Ну, Сойко, що скажеш? — запитала вона Мо, вдягаючи собі на носа окуляри в золотій оправі. — Поглянь. Моя мати так часто розповідала мені про цей замок, що в мене таке враження, ніби я сама в ньому виросла! Хотілося б тільки, щоб ці скельця були кращі, — додала вона нетерпляче. — Але я вже звідси бачу, який він гарний!

Гарний? Мо назвав би замок радше похмурим, але для доньки Змієголова це, мабуть, те саме.

— Бачиш, чому я привела тебе сюди? — запитала Віоланта. — Ніхто не може взяти цей замок. Навіть велетні не могли захопити його, коли ще заходили до цієї долини. Озеро надто глибоке, а міст завширшки тільки для одного вершника!

Стежка, яка спускалася до берега, була така крута, що коней довелося вести. Під густо порослими ялинами було так темно, наче хвоя пожерла денне світло, і Мо знову відчув, як важко йому на серці. Зате Віоланта так нетерпляче ступала попереду, що решта насилу встигали йти за нею поміж стовбурів.

— Жахири! — прошепотів Вогнерукий, коли тиша між деревами стала не менш темна, ніж глиця, що встеляла землю. — Чорні ельфи, красноголовці — тут є все, від чого затремтів би Фарид. Сподіваймося, в цьому замку таки ніхто не живе.

Коли нарешті вони вийшли на берег озера, над водою нависав туман, і замок та міст підносилися з білого мороку, наче щойно народилися там — кам’яні відростки з водних глибин. Хатинки на березі, коли придивитися, набагато переконливіше свідчили, що в них давно ніхто не жив. Мо повів коня до однієї сторожової башти. Двері було спалено, всередині все почорніло від сажі.

Віоланта підступила до нього.

— Один небіж мого діда був останнім, хто спробував пограбувати цей замок. Він не переправився через озеро. Мій дід навмисне натренував хижих риб. Вони мають бути більші за коней і дуже ласі на людське м’ясо. Озеро захищає цей замок краще, ніж могла б будь-яка армія. В замку ніколи не було багато солдатів, але мій дід завжди дбав, щоб там існував достатній припас про випадок облоги. Там була худоба, а на деяких внутрішніх подвір’ях він звелів вирощувати овочі й посадити фруктові дерева. Але мати все одно казала, що найчастіше їм доводилося їсти рибу.

Віоланта засміялась, а Мо занепокоєно поглядав на темну воду. Йому здалося, ніби він бачить між пасмами туману, як тягнуть усіх мертвих солдатів, які намагалися пройти неприступним мостом. Озеро видавалося відображенням Чорнильного світу, водночас гарним і страхітливим. Поверхня була гладенька, мов скло, але берег — грузький і болотяний, а між білим від інею очеретом дзижчали рої комах, яким зима вочевидь нічого не могла заподіяти.

— Чому ваш дід жив у такому далекому закутку?

— Бо йому набридли люди. Що тут дивного? — Віоланта й далі дивилася такими зачарованими очима, наче не могла повірити, що її очі нарешті бачать замок, який досі вона знала тільки з розповідей. Дуже часто ми тужимо за тим, про що нам спершу розповідають слова або малюнки.

— Материні кімнати містяться в лівій башті. Коли дід почав будувати замок, тут ще ходили велетні. — Віолантин голос звучав так, наче вона розмовляла уві сні. — Це озеро тоді було єдиним місцем за межами міста, де можна було бути в безпеці від них, бо навіть вони не могли перейти його. Але вони полюбляли спостерігати у воді своє відображення, тому це озеро називали ще Дзеркалом Велетнів. Моя мати боялася велетнів. Вона ховалася під ліжком, коли чула їхні кроки, проте завжди запитувала себе, які вони були б заввишки, якби стояли не на далекому березі, а просто перед нею. Якось, коли їй було років п’ять, на березі з'явився велет із дитиною, вона хотіла бігти до них, але нянька зловила її ще на початку мосту, а мій дід, щоб покарати її, замкнув на три дні і ночі в тій башті. — Віоланта показала на одну з башт, що, мов голка, здіймалася поміж решти башт. — Ця башта була єдиною частиною замку, про яку мати розповідала не дуже охоче. Там на стінах є картини жахів і озерних страхіть, вовків і змій, розбійників, убитих подорожніх… Мій дід звелів намалювати ті картини, щоб показати доньці, який небезпечний світ по той бік озера. Велетні часто забирали людей як іграшки. Надто дітей. Ти чув про це?

— Я читав про це, — відповів Мо.

Щастя у Віолантиному голосі зворушило його, і він не вперше запитував себе, як могло статися, що та сама книжка, яка так багато розповіла йому про вогненних ельфів і велетнів, так мало сповістила про доньку Змієголова. Для Феноліо Віоланта була тільки однією з побічних постатей, бридка, нещаслива дівчинка, не більше. Можливо, від неї можна чогось навчитися. Малі ролі люди можуть перетворювати на великі, якщо грають їх по-своєму.

Віоланта, здається, забула, що він стоїть поряд. Вона, здається, забула все, навіть те, що приїхала сюди вбити батька. Вона з такою тугою дивилася на замок, наче сподівалася наступної миті побачити над зубцями матір. Але зрештою круто обернулася.

— Четверо з вас лишиться коло сторожових башт! — наказала вона солдатам. — Решта поїде зі мною. Але їдьте повільно, я не хочу, щоб цокіт копит ваших коней привабив риб. Мати розповідала, що вони вже десятки людей похапали з мосту.

Солдати занепокоєно загомоніли. Вони були ще майже дітьми.

Але Віоланта не зважала на них. Вона підібгала сукню, чорну, як і все, що Мо бачив на ній, і Бріана допомогла їй сісти верхи.

— Ось побачите, — проказала вона, — я знаю цей замок краще, ніж якби жила в ньому. Я простудіювала всі книжки, які існують про нього. Я знаю всі його закутки і всі таємниці.

— Ваш батько був коли-небудь тут? — запитав Вогнерукий, тільки-но Мо подумав про це.

— Лише раз, — відповіла Віоланта, взявшись за вузду й не дивлячись на Вогнерукого. — Коли сватав мою матір. Давно те було. Але, думаю, він безперечно згадає, що цей замок неприступний.

Віоланта повернула коня.

— Їдьмо, Бріано, — мовила вона й під'їхала до мосту. Але кінь злякався, побачивши кам'яний шлях над водою.

Вогнерукий мовчки підвів свого коня до Віоланти, взяв вузду з її рук і повів її коня вслід за своїм на міст. Солдати пішли за ними, над водою відлунював цокіт копит.

Мо останній виїхав на міст. Йому раптом здалося, ніби увесь світ складається з води. Туман огортав обличчя, і замок розпливався над озером, мов похмурий сон: башти, зубці, містки, криті галереї, глухий мур, пошарпаний вітрами і хвилями. Міст видавався безкінечним, а брама, до якої він вів, недосяжною, але зрештою брама почала збільшуватися з кожним цоканням копит його коня. Башти і мури заповнили небо, мов грізна пісня, і Мо побачив, як під водою повзуть темні тіні, наче сторожові пси, що зачули їхнє наближення.

«Який той замок? — чулося йому, як запитує Меґі. — Розкажи!»

Що відповів би він їй? Мо поглянув на башти, такі незліченні, ніби щороку з’являлися нові, на лабіринт галерей та містків і кам’яного грифа над брамою. «Меґі, він не схожий на щасливий кінець, — чулося йому, як він відповідає доньці. — Він видається місцем, звідки немає вороття».

Роль жінки

Чоловічий одяг. Реза вкрала його у сонного Страшидла — штани і довгу теплу сорочку. Мабуть, то було все його майно. Мало хто з розбійників мав більше речей, ніж надягав на себе, але в наступні кілька днів одяг їй буде потрібніший, ніж Страшидлу.

Чорнильний світ колись давно вже змусив Резу надягти чоловічий одяг, і тепер вона одразу пригадала, як надягала грубі штани, і то так виразно, наче це діялося тільки вчора. Пригадала, скільки разів порізала собі шкіру на голові, коли ножем обтинала коси, і як боліло їй горло внаслідок постійних намагань надати голосові нижчого звучання. Цього разу вона тільки підбере коси і, можливо, їй не доведеться вдавати чоловіка, але штани набагато зручніші за сукню на стежках у дикій місцевості, а їй доведеться ходити такими стежками, якщо вона хоче йти слідом за Мо.

— Пообіцяй мені! — казав він і ще ніколи не просив її так наполегливо. — Пообіцяй, що ви заховаєтесь, будете байдужі до того, що відбувається, байдужі до того, що почуєте. А якщо нічого не вдасться, — що за вправна заміна слів: якщо я загину! — тоді Меґі повинна спробувати зачитати вас назад.

Назад? Куди? В дім Елінор, де кожен закуток нагадує про нього, а в садку стоїть його майстерня? Не кажучи вже про те, що Елінор тепер теж по цей бік літер. Але Мо не знає ані цього, ані того, що Орфеєві слова вже згоріли.

Ні. Без нього ніякого повернення. Раптом Мо загине в Чорнильному світі, вона теж помре в ньому, сподіваючись, що білі жінки приведуть її в те саме місце, що і його.

«Похмурі думки, Резо», — думала вона й поклала руку на живіт. Минуло вже багато літ, як там виростала Меґі, але пальці Рези й досі пам’ятали, скільки днів вона марно водила рукою по лону, і ту мить, коли раптом відчула в себе під шкірою маленьке тілечко. То була неповторна мить, і Реза не могла дочекатися, коли знову відчує, як невеличкі ніжки б’ють її зсередини по ребрах, а дитина в її лоні крутиться й потягується. Чекати, мабуть, уже недовго. Якби ж вона не боялася так за життя її батька.

— Ходімо. Пошукаймо його й застережімо від сороки та Хапала! — шепотіла Реза своїй ненародженій дитині. — Ми дуже довго тільки дивилися. Відтепер ми теж братимемо участь у грі, дарма що Феноліо не написав нам ніякої ролі.

Тільки Роксана знала, що задумала Реза, більше ніхто. Ані Елінор, ані Меґі. Обидві вони захотіли б піти разом з нею. Але вона мусить іти сама, хоча Меґі знову розсердиться на неї. Донька ще й досі не пробачила їй візиту до Орфея і ніч на цвинтарі. Меґі прощала нелегко, коли йшлося про батька. Тільки йому вона прощала завжди.

З-під ковдри Реза витягла книжку Феноліо. Вона попросила Батиста пошити для книжки шкіряну торбу, звісно, не сказавши йому, що він сам, напевне, народився на її сторінках.

— Дуже дивна книжка, — дивувався він. — Який писар понаписував такі огидні літери? І що це за палітурка? Що, в палітурника шкіра скінчилася?

Реза не знала, що сказав би Вогнерукий про її наміри. Її й досі зворушувало, що він довірив книжку саме їй. Але тепер вона мусить діяти так, як вважає за слушне.

Реза глянула на доньку. Меґі спала поряд із Фаридом, але трохи далі, на відстані, мабуть, метра, спав і Дорія, повернувшись обличчям до дівчини. Колишній Орфеїв скляний чоловічок лежав поряд із ним, юнак прикрив його рукою, мов ковдрою. Якою ще юною видавалася Меґі уві сні! Реза мало не нахилилася, щоб погладити їй коси на чолі. Їй завжди було тяжко думати про всі довгі роки, проведені далеко від неї, страшенно тяжко! Резо, поквапся! Надворі вже розвидняється. Скоро всі прокинуться й не пустять тебе.

Елінор пробурмотіла щось уві сні, коли Реза проходила повз неї, а вартові коло входу до печери приглядались, як вона зайшла за мур, який Феноліо спорудив для себе, немов прагнучи відгородитися від світу, який сам і створив. Він і його скляний чоловічок хропіли, немов змагалися між собою: як ведмідь і цвіркун. Крихітні Розенкварцові пальці були чорні від чорнила, а аркуш, поряд з яким він спав, укривали недавно написані слова, проте майже всі були закреслені.

Реза поклала торбу з книжкою поряд із міхом на вино, до якого й досі частенько прикладався Феноліо, хоч Елінор ніколи не проминала нагоди дорікнути йому за це. Написаний лист Реза поклала між сторінок так, щоб він стирчав з торби, мов біла рука, годі було не помітити його.

«Феноліо, — Реза довго добирала потрібні слова й досі не була певна, чи знайшла їх, — я повертаю „Чорнильне серце“ тому, хто написав його. Можливо, твоя книжка підкаже тобі, як має скінчитися цей сюжет, і нашепче слова, які захистять батька Меґі. Я тим часом спробую по-своєму подбати, щоб „Пісня про Сойку“ не мала сумного кінця. Реза».

Небо вже рожевіло, коли вона вийшла з печери, стояв лютий холод. Під деревами вартував Дерев’янка. Він недовірливо подивився на Резу, коли вона повернула на північ. Можливо, не впізнав її в чоловічому вбранні. Трохи хліба і фляжка води, ніж і компас, який принесла в цей світ Елінор, — оце й усе, що Реза взяла з собою. Не вперше вона мала сама орієнтуватися в цьому світі. Але не встигла вона далеко відійти, як позаду почулася чиясь важка хода.

— Резо! — гукнув Здоровань ображеним голосом, мов хлопчик, що заскочив сестру, яка намірилась утекти. — Ти куди?

Неначе вона зобов’язана розповідати йому.

— Тобі не можна йти за ним! Я пообіцяв йому, що наглядатиму за тобою, за тобою і твоєю донькою. — Здоровань міцно тримав її, а видертися з його рук не міг ніхто.

— Пусти мене! — пручалася Реза. — Він нічого не знає про Хапала. Я мушу піти до нього! Можеш наглядати за Меґі.

— Її захищатиме Дорія. Він ще на жодну дівчину не дивився так, як на неї. Та й Батист тут. — Здоровань і далі цупко тримав її. — До Озерного замку далекий шлях. Дуже далекий і дуже небезпечний.

— Роксана пояснила мені.

— Ну? І розповіла про жахіття? Про красноголовців і чорних ельфів?

— Вони були й навколо Каприкорнової фортеці. І кожен з його людей був набагато гіршим. Отож повертайся. Я й сама можу приглянути за собою.

— Звісно. Ти навіть можеш помірятися силою з Хапалом або Свистуном. — Здоровань мовчки взяв її торбу. — Сойка вб’є мене, коли побачить тебе!

Сойка. А що, коли вона знайде в замку не свого чоловіка, а тільки Сойку? Мо, може, й зрозуміє, що вона пішла за ним, але не Сойка…

— Ходімо вдвох.

Здоровань, важко ступаючи, пішов уперед. Він був не менш упертий, ніж дужий. Чорний Принц ніколи не міг примусити Здорованя змінити свою думку, коли той брав собі щось у голову, тож Реза й не пробувала. Йти разом з ним буде дуже добре, це вірний товариш. Вона не часто ходила сама по лісах Чорнильного світу й не дуже любила згадувати про ті походи.

— Здорованю, — запитала вона, коли печера, де спала донька, лишилася далеко позаду, — тобі подобалася сорока, що прилетіла до Ґекона?

— Ніяка то не сорока, — відповів розбійник. — У неї жіночий голос. Але я мовчав, бо решта знову б казали, що я з’їхав з глузду.

Чекання

Озерний замок був устрицею, закритою від світу. Жодне вікно не виходило на навколишні гори. Жодне вікно не дивилось на озеро, що хлюпало об похмурі мури. Тільки-но за плечима зачинялася брама, всюди навколо був лише замок: темні вузькі подвір’я, збудовані над ними місточки, що поєднували башти, стіни, розмальовані картинами світу, анітрохи не схожого на світ, який лежав за глухими мурами. На стінах видніли садки й лагідні пагорби, де жили єдинороги, дракони й павичі, а над ними — завжди блакитне небо й біленькі хмари, що бігли по ньому. Картини були всюди: в кімнатах, у коридорах, на мурах подвір’їв. Їх можна було бачити з кожного вікна (всередині замок мав багато вікон). То були намальовані видива світу, якого не існувало. Проте вогкий подих озера облущив фарбу з каміння, тож у багатьох місцях здавалося, ніби хтось спробував стерти намальовану неправду про світ.

Тільки з башт, не закритих мурами, галерей і покрівель відкривався світ, який справді існував навколо замку, широке озеро й навколишні гори, і Мо одразу подався на зубчасті мури, де відчував небо над собою й міг спостерігати світ, що так часто дурив його, що дедалі глибше засмоктував його, дарма що був навряд чи реальніший за картини на стінах. Натомість Віоланта хотіла тільки бачити покої, де колись гралася її мати.

Віоланта ходила по Озерному замку так, немов повернулась додому, замислено водила рукою по припорошених меблях, вивчала кожну глиняну миску, знайдену за павутинням, і так докладно розглядала картини на стінах, наче вони розповідали про її матір.

— У цій кімнаті навчали мою матір та її сестер. Бачиш? Оце її письмовий стіл. Учитель був мерзенний! Отут спала моя бабуся! Отут вона тримала собак, а тут — голубів, що доставляли їй звістки.

Що довше Мо ходив за Віолантою, то більше йому здавалося, що цей намальований світ був саме тим, який хотіли бачити підсліпі Віолантині очі. Можливо, вона почувалася захищеною у світі, схожому на Бальбулюсові книжки, вигаданому й опанованому, позачасному й незмінному, знайомому до найменшого закутка.

«Невже Меґі сподобалося б, — запитував він сам себе, — бачити зі свого вікна намальованих єдинорогів, вічно зелений пагорб і завжди ті самі хмари? Ні, — відповів він сам собі. — Вона піднялася б на башти, як і я».

— А ваша мати казала коли-небудь, чи була вона тут щаслива? — Мо не зміг приховати сумніву у своєму голосі, і дівоча лагідність, що так змінила її обличчя, одразу зникла, перед ним знову стояла донька Змієголова.

— Звичайно! Вона була дуже щаслива, аж поки мій батько примусив діда віддати її йому за дружину й завіз до Сутінкового замку! — Віоланта так вимогливо дивилася на нього, наче могла примусити поглядом повірити у свої слова — і полюбити замок.

Але було одне місце, що й за мурами не давало забути про зовнішній світ, і Мо знайшов його, коли блукав сам і шукав закутка, де йому не здавалося б, що він знову став в’язнем, цього разу вже гарненько розмальованої в’язниці. Світло ясного дня засліпило його, коли в західному флігелі він раптом зайшов до зали, яка мала так багато вікон, що її стіни скидалися на кам’яне мереживо. На стелі танцювало світло, відображене від озерної води, а ген далі тяглися гори, які немов хотіли, щоб ними можна було милуватися крізь кожне вікно. Від краси краєвидів Мо аж забило дух, хоча та краса була похмура, а на темних гірських схилах його очі несамохіть шукали людських слідів. Мо набрав повні легені холодного, гнаного вітром повітря і побачив, що він не сам, тільки тоді, коли обернувся на південь, туди, де за горами лежала Омбра. В одному вікні сидів Вогнерукий, вітер куйовдив йому чуба, а обличчя було повернене до холодного сонця.

— Шпільмани називають її залою з тисячею вікон, — проказав, не обертаючись, Вогнерукий, і Мо запитав себе, як довго він уже сидить тут. — Кажуть, що Віолантина мати та її сестри стали підсліпі, бо батько не дозволяв їм дивитися в далечінь зі страху перед тим, що там чекає на них. Від денного світла їм почали боліти очі. Вони вже не могли виразно бачити навіть картин на стінах своїх покоїв, і один цирульник, що прийшов із кількома шпільманами, пояснив Віолантиному дідові, що його доньки посліпнуть, якщо він не дозволить їм дивитися на справжній світ. Отож Соляний князь — його називали так, бо він забагатів на торгівлі сіллю, — звелів пробити в стінах ці вікна і наказав донькам щодня одну годину дивитися на довколишній світ. Та поки вони дивилися, хтось зі шпільманів мав розповідати про жахіття того світу: про людську черствість і жорстокість, пошесті й вовчу зажерливість, щоб у дівчат не виникало бажання піти в той світ і покинути батька.

— Що за дивний переказ, — замислився Мо. Підійшовши до Вогнерукого, він так гостро відчув його тугу за Роксаною, неначе сам тужив за нею.

— Тепер це лише переказ, — зітхнув Вогнерукий. — Але це все діялося насправді, отут, на цьому місці. — Він тихенько подув на холодне повітря, і коло нього постали з вогню три дівчини. Вони стояли, тісно притулившись одна до одної, і дивилися в далечінь, де гори були сині, мов сама туга.

— Кажуть, вони не раз намагалися втекти — зі шпільманами, яких батько лише тому терпів у замку, що вони розповідали новини про інші двори. Проте і дівчата, і шпільмани доходили тільки до перших дерев. Батько ловив їх і повертав доньок назад у замок. Натомість шпільманів прив’язував отам, — Вогнерукий показав на одну зі скель на березі озера, — і дівчата мали стояти коло вікон, — вогненні постаті виконували все, про що розповідав Вогнерукий, — мерзнути й тремтіти від страху, аж поки приходили велетні й забирали шпільманів.

Мо не міг відвести очей від вогненних дівчат. Полум’я зображувало їхній страх і самотність не менш виразно, ніж Бальбулюсів пензель. Ні. Віолантина мати була нещаслива в цьому замку, хоч би що казала її донька.

— Що він тут робить? — раптом з’явилася позаду Віоланта в супроводі Бріани і Туліо.

Вогнерукий клацнув пальцями, полум’я втратило форму людських постатей і обплело вікно, мов вогненна рослина.

— Не бійтеся. На камінні лишиться тільки трохи сажі, а тим часом, — мовив він, поглянувши на Бріану, що дивилася на полум’я, мов зачарована, — хіба не гарно, га?

Так, справді гарно. Вогонь обвив вікно червоним листям і золотими квітами. Туліо несамохіть ступив крок уперед, але Віоланта шарпнула його назад.

— Загаси його, Вогнехідцю! — наказала вона. — Негайно.

Вогнерукий, стенувши плечима, скорився. Щось шепнув, і вогонь згас. Віолантин гнів не вразив Вогнерукого, а от донька Змієголова злякалася. Мо бачив страх у її очах.

— А й справді гарно, хіба вам не сподобалось? — запитав він і провів пальцем по закіптюженому карнизі. Йому й досі здавалося, ніби він бачить трьох дівчат, що стоять у вікні.

— Вогонь ніколи не буває гарним, — зневажливо заперечила Віоланта. — Ти коли-небудь бачив, як людина гине у вогні? Вона довго горить.

Віоланта вочевидь знала, що каже. Скільки їй було років, коли вона вперше побачила купу руїн, скільки років, коли вперше побачила, як вішають людину? Скільки мороку може витримати дитина, перше ніж той морок назавжди стане її частиною?

— Сойко, ходімо зі мною, — раптом обернулася Віоланта. — Я хочу тобі дещо показати. Тільки тобі! Бріано, принеси води й зітри сажу.

Бріана мовчки вийшла, мигцем подивившись на батька. А Вогнерукий, коли Мо намірився йти за Бридкою, затримав його.

— Стережися! — прошепотів він. — Князівни полюбляють фіглярів і розбійників.

— Сойко! — гукнула Віоланта гострим від нетерпіння голосом. — Де ти там?

Вогнерукий намалював на брудній підлозі вогненне серце.

Віоланта чекала на темних баштових сходах, немов утікши мерщій від вікон. Можливо, вона полюбляла тінь, бо й досі відчувала на щоці родимку, яка стала причиною, що їй приліпили таке жорстоке прізвисько. Як по-іншому звучали пестливі імена, з якими виросла Меґі: Красуня, Цукерочка, Ясочка… Меґі виросла, впевнена, що вже сам її вигляд виповнює батька любов’ю. Віолантина мати, мабуть, засвідчувала доньці не меншу любов, але решта дивилися на неї з огидою, в щонайкращому разі співчутливо. Де дитина, якою вона була колись, могла ховатися від несхвальних поглядів, куди могла втекти від усіх страждань? Чи навчило дівчинку її серце зневажати все, що показує світові гарненьке обличчя? «Бідолашна донька Змієголова, — думав Мо, побачивши її на темних сходах, таку самотню у своєму похмурому серці… Ні, Вогнерукий помиляється. Віоланта не любить нікого і нічого, навіть себе саму».

Віоланта бігла сходами вниз, немов прагнула втекти від власної тіні. Сповнена нетерпіння, підібравши поділ довгої сукні, вона спускалася так швидко, наче проклинала на кожному кроці вбрання, яке змушені вдягати в цьому світі жінки.

— Ходімо, я маю тобі дещо показати. Мати завжди казала, що бібліотека цього замку міститься в північному флігелі, там, де намальовано єдинорогів. Я не знаю, коли й чому її перенесли, але дивися сам… Кімната баштової сторожі, кімнати писарів, жіноча кімната, — шепотіла вона йдучи, — міст до північної башти, міст до південної башти, Пташине подвір’я, Собаче подвір’я… — Вона і справді ходила по замку так, ніби прожила в ньому не один рік.

Як часто Віоланта студіювала книжки, які описують цей замок? Мо чув, як хлюпоче озеро, коли йшов за нею подвір’ям із порожніми величезними клітками, викуваними так майстерно, неначе ґрати мали замінити птахам дерева. Він чув, як б’ються хвилі об камінь, проте стіни навколо двору було розмальовано буками й дубами, на їхньому гіллі сиділи зграї птахів: горобці, жайворонки, горлиці, солов’ї, а поряд — соколи, шишкарі та малинівки, дятли й колібрі, що ткнулися дзьобиками в червоні квіти. Сойка сиділа поряд із ластівкою.

— Мати та її сестри любили птахів, і тому дід звелів не тільки намалювати їх на стінах, а й доставити птахів із найдальших країв і посадити їх у ці клітки. Взимку він прикривав їх, але мати залізала під укривала й часом годинами сиділа в якійсь клітці, аж поки її знаходили няньки й виймали пір’їни з кіс.

Віоланта квапилася далі. Прохід крізь башту, ще одне подвір’я. Псарня, на стінах зображено сцени полювання, а передусім усюди чути хлюпіт хвиль, такий далекий і все-таки близький. «Звичайно, Віолантина мати любила птахів, — думав Мо. — Вона хотіла мати крила, як і вони. Мабуть, вона та її сестри просто марили тим, щоб полетіти геть, коли залізали до кліток і чекали, щоб їхнє гарне вбрання вкрило пір’я».

Мо було важко на серці, коли він думав про трьох самотніх дівчат, а проте він охоче показав би Меґі клітки й намальованих птахів, єдинорога й дракона, залу з тисячею вікон, ба навіть неприступний міст, що, коли дивитися на нього згори, ніби ширяв над водою. «Про це все ти розповіси Меґі», — казав він сам собі, наче слова могли стати правдою, якщо не сумніватися в них.

Ще одні сходи, ще один надбудований міст, мов тунель, що витає між баштами. Двері, перед якими зупинилася Віоланта, було пофарбовано в чорний колір, як і всі двері в замку. Дерево набубнявіло, і Віоланта, відчиняючи, була змушена впертися плечем.

— Це страхітливо! — мовила вона і мала слушність. Мо небагато міг роздивитись у вузькому, довгому приміщенні. Тільки два вузенькі вікна впускали трохи світла й повітря, але якщо він не бачив, то добре чув носом. Книжки, мов дрова, лежали стосами попід вогкими стінами, а холодне повітря так тхнуло цвіллю, що Мо був змушений затулити рукою рот і ніс.

— Дивися! — Віоланта схопила найближчу книжку й зі сльозами на очах простягла йому. — Отакі вони всі!

Мо взяв книжку з її рук і спробував розгорнути, проте сторінки склеїлися в одну чорну грудку, що відгонила пліснявою. Цвіль укривала зрізи книжки, мов шумовиння. Вона майже з’їла палітурку. Мо тримав у руках уже не книжку, а її труп, і якусь мить із нудотою думав, що книжці, яку він оправив Змієголову, судилася така сама доля. Може, і вона вже в такому страхітливому стані, як і ця? Навряд чи, бо інакше давно б убила Змієголова і білі жінки не простягали б рук до Меґі.

— Я передивилася дуже багато. Жодна не збереглася краще! Як таке могло статися?

Мо поклав знищену книжку до решти.

— Що ж, хоч якою була колись бібліотека, боюся, в цьому замку немає безпечного місця для книжок. Навіть якщо ваш дід спробував забути про озеро за мурами, воно тут. Повітря таке вогке, що книжки почали гнити, а оскільки ніхто не знав, як їх можна врятувати, їх позносили до цього приміщення, сподіваючись, що вони тут швидше висохнуть, ніж у бібліотеці. Прикра помилка. Вони, мабуть, були варті цілого багатства.

Віоланта зціпила вуста й погладила рукою поточену палітурку, наче востаннє гладила по шкурі мертву тварину.

— Мати розповідала мені про бібліотеку набагато докладніше, ніж про все інше в цьому замку! На щастя, вона взяла деякі книжки з собою до Сутінкового замку. Більшість їх я потім перевезла до Омбри. Одразу після свого приїзду я просила свекра забрати й решту книжок. Зрештою, цей замок тоді уже кілька років як покинули. Але хто дослухається до восьмирічної дівчинки? «Забудь про книжки і замок, де вони стоять, — казав він мені щоразу, коли я просила. — Озерний замок — аж ніяк не те місце, куди я пошлю своїх людей, навіть задля найкращих книжок у світі. Ти що, не чула про риб, що їх твій дід розвів у озері, і про вічний туман? Не кажучи вже про велетнів». Наче велетні тієї пори вже не пішли багато років тому з цих гір! Який він був йолоп! Невситимий, нетямущий йолоп! — Лють позбавила її голос смутку.

Мо озирнувся. Від думки, які скарби колись ховалися тут у нині гнилих оправах, його нудило більше, ніж від смороду цвілі.

— Ти вже нічого не можеш зробити для цих книжок, правда?

— Ні, — похитав головою Мо. — Від цвілі немає ліків. Хоча ви казали, що ваш батько дібрав якогось способу. Ви часом не знаєте, який він?

— Знаю. Але він тобі не сподобається. — Віоланта взяла до рук одну з зіпсованих книжок. Її ще можна було розгорнути, але сторінки розпадалися в її пучках. — Книжку з чистими сторінками він занурив у феїну кров. Кажуть, якби цей засіб не подіяв, він спробував би людську кров.

Мо здалося, ніби він бачить, як чисті сторінки, зшиті його руками в Сутінковому замку, вбирають кров.

— Страхіття! — здригнувся він.

Віоланту вочевидь розвеселило, що Мо могла вразити така сміховинна жорстокість.

— Мій батько був змушений змішувати феїну кров із кров'ю вогненних ельфів, щоб вона швидше сохла, — незворушно вела вона далі. — Ти знаєш, що їхня кров дуже гаряча? Гаряча, мов рідкий вогонь.

— Справді? — перепитав Мо здушеним від огиди голосом. — Сподіваюся, ви не плануєте спробувати застосувати до цих книжок той самий рецепт? Повірте, їм він уже не допоможе.

— Як скажеш.

Йому справді тільки здалося, ніби в її голосі він почув розчарування?

Мо обернувся. Він уже не хотів дивитися на мертві книжки. Так само, як і не хотів думати про напоєні кров’ю сторінки.

Коли Мо вийшов з дверей, від розмальованої стіни коридору відокремилася постать Вогнерукого. Майже створювалося враження, ніби він знову вийшов із книжки.

— Чарівновустий, ми маємо гостя, — проказав він. — Але не того, якого сподівалися.

— Чарівновустий? — запитала, з’явившись у відчинених дверях, Віоланта. — Чому ти називаєш його так?

— Ох, довго розповідати, — усміхнувся їй Вогнерукий, але вона не усміхнулася у відповідь. — Повірте мені, це ім'я підходить йому принаймні не гірше, ніж те, яким називаєте його ви. І це ім’я закріпилося за ним набагато довше.

— Справді? — Віоланта дивилася на нього з навряд чи прихованою неприязню. — Тож і на тому світі його називають так?

Вогнерукий відвернувся і провів пальцем по пересмішникові, що сидів на намальованій гілці трояндового куща.

— Ні. На тому світі імен не мають. Там усі рівні. Фіглярі і князі. Коли-небудь і ви пересвідчитесь у цьому.

Віолантине обличчя застигло, і вона знову стала схожа на свого батька.

— Мій чоловік теж колись повернувся з того світу. Проте ніколи не розповідав, що фіглярі там у такій великій пошані.

— А він узагалі розповідав вам що-небудь? — гостро запитав її Вогнерукий і так пильно подивився на Віоланту, що вона зблідла. — Я міг би дуже довго розповідати вам про вашого чоловіка. Я міг би розповісти вам, що я двічі бачив його на тому світі. Але, гадаю, ви повинні привітати свого гостя. Він почувається не дуже добре.

— Хто це?

Вогнерукий узяв з повітря вогненного пензля.

— Бальбулюс? — не вірячи, глянула на нього Віоланта.

— Так, — кивнув Вогнерукий. — І Свистун записав йому на тілі гнів вашого батька.

Новий пан і колишня пані

Ох, як боліли йому сідниці! Наче він ніколи вже не зможе сидіти на них. Проклята їзда верхи. Одна річ — їздити по вуличках Омбри з гордо піднятою головою й ловити на собі заздрісні погляди. Адже це не жарт — глупої ночі по кілька годин поспіль їхати за каретою Змієголова по труській дорозі, де щохвилини мало не ламаєш собі карк.

Так, новий пан Орфея подорожував тільки вночі. Тільки-но сіріло, він наказував ставити чорний намет, де ховався від дня, і лише після заходу сонця знову тягнув своє гниле тіло в карету, що стояла наготові. Її тягли двоє коней, чорні, мов оксамит, яким було оббито карету. Коли вони вперше стали на спочинок, Орфей крадькома зазирнув усередину. Там були гаптовані сріблом подушки з гербом Змія, що видавалися набагато м’якші за сідло, в якому вже кілька ночей сидів Орфей. Ще б пак, така карета сподобалася б йому, проте він був змушений їхати позаду разом з Якопо, огидним Віолантиним хлопчиськом, що на все горло вимагав їсти або пити і так по-собачому шанував Свистуна, що носив на обличчі поверх власного носа ще й бляшаного. Орфей не міг вийти з дива, що Свистун не поїхав з ними. Що ж, він випустив Сойку. Можливо, караючи за це, Змієголов послав його до Сутінкового замку. Але чому, в ім’я всього у світі, його пан взяв із собою як охорону лише чотири дюжини панцерних солдатів? Орфей перерахував, але їх більше не стало. Невже Змієголов вважає, що цієї жменьки вояків досить для боротьби з дітьми-солдатами Віоланти, а чи й досі довіряє своїй доньці? Що ж, якщо так, тоді Срібний князь або набагато дурніший, ніж його слава, або гниття зачепило й мозок, тож цілком може статися, що Мортимер ще раз стане героєм, а він, Орфей, ступив на хибну стежку. Жахлива думка, і тому Орфей зі шкури пнувся, щоб не зосереджуватися на ній надто часто.

Через важку карету вони посувалися так страшенно повільно, що Ос ішов пішки поряд із конем. Цербера вони були змушені лишити в Омбрі. Навіть Змієголов вважав, що собаки — привілей аристократії… Авжеж, колись настане пора переписати правила цього світу!

— Мов черепаха! — бурчав позаду панцерний солдат. Хай йому біс, ті вояки смерділи так, наче хотіли скласти конкуренцію випарам свого пана. — Ось побачите, доки доїдемо до того клятого замку, Сойка знову випурхне.

Панцерні бовдури. Вони ще не збагнули, що Сойка приїхав до Омбрійського замку зі своїм планом, і цей план ще не виконано.

Ну, нарешті спинилися. Ох, яка полегкість для його бідолашних кісток! Небо було ще чорне, як смола, але, можливо, Хлопчик-мізинчик уже побачив фею, що, незважаючи на холод, невтомно витанцьовувала ранок.

Хлопчик-мізинчик…

Цей новий охоронець Змієголова наганяв справжній страх. Він був такий кістлявий, наче Смерть одного разу вже тримала його, а на горлі витатуював собі лускатого звіра, зображеного на гербі його пана, і цей звір, коли охоронець розмовляв, крутився, немов жив на його шкірі. Така картина страшенно непокоїла, але, на щастя, Хлопчик-мізинчик говорив небагато. Своє ім’я він завдячував аж ніяк не зростові. Хлопчик-мізинчик був навіть трохи вищий за Орфея, але в цьому світі, мабуть, ніколи не знали казки з такою назвою. Ні. Цей Хлопчик-мізинчик, певне, заслужив своє ім’я жорстокістю, з якою вмів використати свої пальці.

У книжці Феноліо Орфей не читав про нього, хоча, можливо, це була одна з тих постатей, що їх, коли вірити Феноліо, породив сам сюжет, як-от, скажімо, болотяний ставок плодить личинки комарів. Хлопчик-мізинчик одягався, мов селянин, проте мав кращого меча, ніж Свистун, і це означало, що чуття нюху в нього було не менш мертвим, ніж у Срібноносого, і тому вони обидва, на відміну від решти, могли перебувати поблизу Змієголова й не відчувати нападів нудоти.

«Позаздрити можна!» — думав Орфей, зі стогоном полегкості сповзаючи з коня.

— Витри його! — гукнув він Осові, не мігши погамувати свого кепського настрою. — А потім мерщій постав мій намет! — Орфеєві, після того як він побачив Хлопчика-мізинчика, його охоронець видавався безкінечно незграбним.

Орфеїв намет був не дуже великий. У ньому навряд чи можна було стояти, і він був такий вузький, що майже перекидався, коли Орфей крутився уві сні, проте щось краще він не міг собі швидко приписати, дарма що проглянув усі свої книжки, шукаючи якийсь практичний варіант. Його книжки… Що ж, знову його. Колись вони належали бібліотеці Омбрійського замку, проте ніхто не затримав Орфея, коли він виніс їх звідти.

Книжки.

Орфей, опинившись у бібліотеці Тлустого князя, став мов не свій від збудження. Він був певен, що знайде там принаймні одну книжку зі словами Феноліо. Вже на першому столі він одразу побачив книжку з піснями про Сойку. Йому аж руки тремтіли, коли він звільнив палітурку від її кайданів (застібки відкрилися легко, в таких дрібницях він тямив). «Ну, Мортимере, начувайся! — думав Орфей. — Тепер ти як тісто, і я виліплю з тебе що завгодно. Ти вже не знатимеш, хто ти і де ти, тільки-но твоє розбишацьке ім'я потрапить мені на язик!» Але тим прикрішим було Орфеєве розчарування, коли він узявся читати перші речення. Ох, які глиняні звуки, кепсько заримовані рядки! Ні, Феноліо не написав жодної пісні з цього збірника. Де ж тоді його пісні? «Дурню, їх забрала з собою Віоланта! — насварився він сам на себе. — Невже ти не міг додуматися до цього?»

Це розчарування ще й досі пригнічувало його. Але хто сказав, що в цьому світі можуть оживати тільки слова старого недоумка? Хіба, зрештою, не всі книжки — родичі між собою? Урешті-решт їх заповнюють ті самі літери, тільки в іншій послідовності. А це означає, що певним чином кожна книжка міститься в іншій!

Що ж, як і завжди. Те, що Орфей прочитав досі протягом безкінечних годин сидіння в сідлі, обіцяло, на жаль, небагато. Мабуть, у цьому світі не було жодного оповідача, що тямив би у своєму мистецтві, принаймні в бібліотеці Тлустого князя він не знайшов нічого. Що за жалюгідне зібрання гарно написаної нудьги, що за дерев'яне бурмотіння! А герої які! Та його голос ніколи не зміг би оживити їх.

Орфей намірявся під час наступного перепочинку вразити Змієголова якимсь свідченням своїх умінь, але поки що не знайшов нічого, що смакувало б краще за сухий папір. Хай йому біс!

Намет Змієголова, звичайно, був добре пошитий. Хлопчик-мізинчик завжди висилав наперед двох слуг, щоб їхній пан міг зайти в нього просто з карети. То був справжній палац із тканини, чорні полотнища були прикрашено срібними зміями, що блищали в місячному сяєві, тож здавалося, ніби на тканину виповзло безліч гусені.

Орфею, а що, як він покличе тебе просто тепер? Хіба ти не обіцяв йому розваг? Орфеєві ще й досі чулися у вухах злісні Миршавцеві слова: «Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання».

Орфей мерзлякувато здригнувся. Пригнічений, він сів під деревом і дістав із сідельної сумки ще одну книжку, Ос тим часом боровся з наметом.

Дитячі баєчки! Прокляття, а нехай воно щезне! Але… Стривайте! Щось знайоме! Орфеєві аж серце загупало в грудях. Так, Феноліо! Це його слова. Жодного сумніву!

— Це моя книжка! — Куці пальчики видерли книжку з рук Орфея. Перед ним, відкопиливши губи, наморщивши брови, стояв Якопо: адже він бачив, що його дідусь робить так само. Бляшаного носа він зняв. Мабуть, уже набрид йому.

Орфей насилу притлумив порив миттю забрати книжку з маленьких рук. Нерозумно. Орфею, будь приязним з цим сатанинським поріддям!

— Якопо! — широко і трохи запобігливо всміхнувся він малому, бо ж тямив, як треба шанувати княжича, дарма що князь, його батько, вже загинув. — Це твоя книжка? Тоді ти безперечно знаєш, хто написав її?

Якопо похмуро глянув на нього:

— Черепахолиций.

Черепахолиций? Що за казкове ім’я для Феноліо?

— Тобі подобаються його оповідки?

Якопо стенув плечима:

— Пісні про Сойку мені подобаються більше, але мати не дає мені їх.

— Ага. Це недобре. — Орфей дивився на книжку, що її Якопо так загребуще притискав до грудей. Він відчував, як йому долоні зіпріли від жадання. Слова Феноліо… А що, як вони не менш ефективні, ніж слова з самого «Чорнильного серця»?

— Принце, а що, якби, — ох, він залюбки скрутив би тоненькі в’язи цьому дурному князівському виродкові! — а що, якби я розповів вам кілька оповідок про розбійників, а ви за те позичили мені цю книжку?

— Ти вмієш розповідати оповідки? Я думав, ти торгуєш єдинорогами й коротунами.

— І цим теж!

«І зроблю так, щоб один з тих єдинорогів зжер тебе, якщо ти негайно не віддаси мені книжку», — думав далі Орфей і приховав свої чорні думки широкою усмішкою.

— А навіщо тобі книжка? Вона для дітей. Тільки для дітей.

Клятий малий усезнайко!

— Я подивлюся малюнки.

Якопо розгорнув книжку й погортав пергаментні сторінки:

— Вони нудні. Нічого, крім тварин, фей і кобольдів. Я терпіти не можу кобольдів. Вони смердять і схожі на Туліо. — Малий глянув на Орфея. — А що ти даси мені, як я позичу її тобі? Ти маєш срібло?

Срібло. Яблуко від яблуні впаде недалеко, дарма що більше скидається на свого вбитого батька, ніж на діда.

— Звичайно, — схопився Орфей за гаманець на поясі. «Ну стривай, принцику! — думав він. — Якщо ця книжка може те, що я думаю, я таки вигадаю для тебе кілька прикрих несподіванок».

Якопо простяг руку, і Орфей поклав на долоню монетку з зображенням його діда.

Долоня малого й далі була вимогливо розкрита:

— Я хочу три.

Орфей сердито буркнув, і хлопець ще тісніше пригорнув книжку до грудей.

Малий зажерливий байстрюк! Орфей поклав ще дві монетки на маленьку долоню, і Якопо мерщій стис пальці:

— Це на один день.

— Один день?

До них причалапав Ос. Пальці ніг рвали йому чоботи. Він усякчас потребував нових чобіт для своїх слонячих ніг. Ет! Нехай походить трохи босоніж!

— Пане! Ваш намет готовий.

Якопо поклав монетки до гаманця в себе на поясі і зверхньо простяг Орфеєві книжку.

— Три монетки — три дні, — проказав Орфей, беручи книжку. — А тепер зникни. Поки я не передумав.

Якопо зіщулився, але наступної миті згадав, чий він онук.

— Що ти верзеш, Чотириокий? — пронизливо крикнув він і так боляче наступив Орфеєві на ногу, що той зойкнув. Солдати, які, мерзнучи, сиділи навпочіпки під деревами, глузливо зареготали, а Якопо пішов як зменшене відображення Змієголова.

Орфей відчув, як кров ударила йому в голову.

— Що ти за охоронець? — гримнув він на Оса. — Не можеш захистити мене навіть від шестирічного хлопчика? — І, кульгаючи, зайшов до намету.

Ос запалив олійну лампу й постелив на холодну лісову землю ведмежу шкуру, проте Орфей, тільки-но зайшовши всередину крізь вузький вхідний отвір, відчув тугу за домом.

— Це все через Мортимера і його дурнуваті розбишацькі ігри! — лаявся він, сідаючи в кепському гуморі на шкуру. — Напишу, що він у пеклі, а з ним і Вогнерукий. Обидва вони, як вірити чуткам, здається, знову нерозлучні. Навіть якщо в цьому світі немає ніякого пекла, — що ж, тоді, Орфею, негайно припиши його. Напиши про той вогонь, який ніколи не припаде до вподоби Вогнерукому!

Писати. Орфей пожадливо розгорнув книжку, яку виторгував у ласого на гроші малого. Ведмеді, кобольди, феї… Малий мав слушність, це оповідки для дітей. Нелегко буде знайти щось привабливе для Змієголова, а він, певне, невдовзі погукає його. Хто ж, як не він, розважатиме його безсонного дня?

Так, знову кобольди. Старий, здається, полюбляв їх. Суто сентиментальна оповідка про закохану скляну жіночку… німфу, що безтямно закохалась у принца, чорта, — це все, мабуть, не цікавило Якопо. Чи є тут принаймні щось про розбійників? Або чи є бодай найменша згадка про Сойку? Так, оце була б штука: зайти до намету Змієголова і кількома прочитаними словами поставити перед ним ворога, якого він так довго і марно ловить. Але замість цього він читає про дятлів, солов’їв, навіть про горобця з даром мови, а про сойку жодного слова. Хай йому біс, нехай воно западеться! Слід сподіватися, що він недурно віддав свої срібні монетки. Відірвиніс… гм, здається, це створіння, з допомогою якого він може помститися хлопцеві. Стривай! «Там, де ліс найчорніший, — безгучно промовляв слова Орфей, — і навіть кобольди не наважуються збирати гриби…»

— Пане, цей табір — справді аж ніяк не приємне місце перепочинку! — раптом постав перед ним Айзенґлянц з украй похмурим обличчям. — Як, по-вашому, довго нам ще їхати?

Скляний чоловічок щодня сірішав і сірішав. Мабуть, йому бракувало суперечок зі своїм братом-зрадником. А може, причиною було те, що він знай хапав мокриць та хробаків і їв їх з очевидною насолодою.

— Не заважай мені! — гаркнув Орфей. — Невже не бачиш, що я читаю? І що це за нога знову причепилася до твоєї курточки? Хіба я не забороняв тобі їсти комах? Чи ти хочеш, щоб я прогнав тебе в ліс до твоїх диких одноплемінців?

— Ні. Ні, справді ні! Ласкавий пане, більше жодного слова не зійде з моїх вуст — і я жодної комахи не їстиму! — аж утричі зігнувся перед ним Айзенґлянц (ох, як Орфей любив його низькопоклонство!). — Лише одне запитання: це та книжка, яку вкрали у вас?

— Ні, на жаль, це тільки її маленька сестра! — відповів Орфей, не дивлячись на нього. — А тепер нехай нарешті буде тиша!

«…і навіть кобольди не наважуються збирати гриби, — читав він далі, — жили найчорніші з усіх тіней, найбезіменніші з усіх пострахів. Їх називали жахами, але колись вони мали людські імена, бо жахи — це душі людей, яким білі жінки не змогли омити серце від зла і тому послали їх назад…»

Орфей підняв голову.

— Диви, яка похмура оповідка! — пробурмотів він собі. — Що тут мав на увазі старий? Може, мале сатанинське поріддя так допекло йому, що він вирішив заспівати незвичайної колискової? Здається, таке може сподобатись і дідові Якопо. Ще б пак. — Орфей знову нахилився над сторінкою, на якій Бальбулюс намалював тінь, що чорними пальцями хапалася поміж літер. — Ох, дивовижно! — шепотів він. — Айзенґлянце, принеси мені перо і чорнило, але мерщій, а то я згодую тебе коням!

Скляний чоловічок запопадливо послухався, і Орфей узявся до роботи. Половина речення, вкрадена там, кілька слів, украдені там, шматочок речення як сполучна ланка, взятий з наступної сторінки… Слова Феноліо. Стиль, трохи легший, ніж у «Чорнильному серці», — інколи здавалося, ніби можна почути хихотіння старого, — але музика та сама. Тож чому слова цієї оповідки не повинні смакувати так само, як слова з іншої, ганебно викраденої книжки?

— Так-так, звучить, як у нього! — шепотів Орфей, тимчасом як папір усотував чорнило. — Але потрібно ще трохи барв…

Орфей знову гортав ілюстровані сторінки, шукаючи потрібних слів, як раптом скляний чоловічок пронизливо вискнув і заховався за його рукою.

Коло входу до намету сиділа сорока.

Айзенґлянц занепокоєно вп’явся в Орфеїв рукав (він був сміливий тільки тоді, коли мав справу зі своїми малими родичами!), і Орфеєве сподівання, що то, можливо, звичайна сорока, розбилося, скоро лиш пташка роззявила дзьоб.

— Зникни! — засичав Орфей на скляного чоловічка, і той притьмом побіг на тонесеньких скляних ніжках надвір, дарма що люди Змієголова кидались там у нього жолудями й феїними горішками.

Мортола. Орфей, звичайно, знав, що рано чи пізно вона з’явиться знову. Але хіба не могла вона прилетіти пізніше?

«Сорока! — подумав він, коли вона підскочила до нього. — Якби я міг перетворюватись на якусь тварину, я б тоді мав справді разючу подобу. Яка вона обдерта! Мабуть, її пошарпала куниця або лисиця. Шкода, що її не з’їли».

— Що ти тут робиш? — запитала його сорока. — Хіба я казала тобі коли-небудь, щоб ти пропонував свої послуги Змієголову?

Вона, мабуть, геть з’їхала з глузду, не кажучи вже про те, що її грубий голос анітрохи не видавався страшним, коли виходив із жовтого дзьоба.

«Мортоло, твій шлях добігає кінця, — думав Орфей. — Минулося твоє панування. А моє тільки-но починається…»

— Чому ти сидиш отут і дивишся так на мене? Чи він повірив твоїй розповіді про його доньку та Сойку? Ану кажи! — Сорока похапцем дзьобнула жука, який заблукав до намету, і з таким тріском розколола його, що Орфея знудило.

— Авжеж, — роздратовано відповів він. — Звичайно, повірив. Я був дуже переконливий.

— Гаразд. — Сорока підлетіла до стосу книжок, украдених із замкової бібліотеки, і дивилася на їхні спинки знизу вгору, читаючи, що там написано.

— Що це? Може, Змієголов замовив тобі єдинорога?

— О ні. Аж ніяк. Це тільки… гм… оповідка, яку я хочу написати для його непутящого онука. — Орфей немов випадково прикрив рукою написане.

— А як щодо книжки з чистими сторінками? — Мортола поправила дзьобом розкошлані пір'їни. — Ти з’ясував, де ховає її Змієголов? Вона має бути при ньому!

— Стонадцять чортів, звичайно, ні! Невже, по-твоєму, Змієголов прилюдно носить її з собою? — Цього разу Орфей не намагався приховати зневагу в голосі, і Мортола так сильно дзьобнула його в руку, що він зойкнув.

— Круглолиций, мені не подобається твій тон! Десь він мусить її ховати, тож шукай, якщо ти вже тут. Я не можу дбати геть про все.

— Хо-хо, і про що це ти дбала досі?

«Орфею, скрути їй худющу шию! — думав він, витираючи кров з тильного боку долоні. — Так само як твій батько чинив раніше з курми та голубами».

— Що ти верзеш? — знову намагалася дзьобнути його сорока, але Орфей устиг відсмикнути руку. — Думаєш, я знічев’я сиділа на гіллі? Я прибрала з дороги Чорного Принца і подбала про те, щоб його люди відтепер допомагали мені, а не Сойці.

— Невже? Принц помер? — Орфей доклав зусиль, щоб його голос видавався байдужим. Для Феноліо це буде удар. Старий, як на сміх, дуже пишався цим героєм. — А що з дітьми, яких він украв? Де вони?

— У печері, на північний схід від Омбри. Моховині називають її залою велетнів. Коло них ще й досі кілька розбійників і кілька жінок. Ховатися там не дуже розумно, та оскільки Змієголов вважав за слушне доручити пошуки дітей своякові, хоча про нього кажуть, що його і кролик обдурить, вони, мабуть, будуть там у безпеці.

Цікаво! Хіба, розповівши цю новину, він не переконає Змієголова у своїй корисності?

— А що з Сойчиною дружиною і донькою? Вони ще там?

— Звичайно, — засичала Мортола, неначе якась зернина застрягла їй у горлі. — Я хотіла спровадити ту малу відьму одразу за Чорним Принцом, але її мати вигнала мене. Вона забагато знає про мене, надто багато!

Що далі, то краще!

Але Мортола читала Орфеєві думки в нього на чолі:

— Не дивися на мене так нахабно і самовдоволено! Навіть не згадуй про це все Змієголову! Обидві новини належать мені. Але я й у гадці не маю сповіщати їх Срібному князеві тільки на те, щоб він знову випустив їх. Затямив?

— Аякже! Мої вуста запечатані! — Орфей миттю надав собі найневиннішого виразу обличчя. — А що з рештою — розбійниками, які хочуть допомогти тобі?

— Ідуть за вами. Завтра вночі вони влаштують засідку на Змія. Їм здається, ніби це їхня ідея, але це я її втовкмачила їм у голови! Як можна найлегше здобути книжку, як не серед лісу? Таж Хапало сотні таких нападів скоїв, і йому не доведеться битися зі Свистуном. Змій дурний — не взяв свого найкращого сторожового пса, бо хотів покарати його за те, що той випустив Сойку. А тепер тільки шматуватиме від люті свою гнилу плоть, і Мортола за його труп, можливо, вже завтра викупить у Смерті свого сина. Я тільки шкодую, що не побачу, як білі жінки забирають палітурника, але що тут удієш? Вони заберуть його й цього разу вже не відпустять! Хтозна? Смерть, можливо, навіть так зрадіє, діставши і Змієголова, і Сойку, що забуде про книжку з чистими сторінками, а Мортола зможе вписати туди ім’я свого сина і вже ніколи не боятиметься за його життя!

Як вона говорить, наче в гарячці, дедалі швидше з кожним реченням, наче слова задушили б її, якби вона не стрекотала їх досить швидко.

— Тікай у кущі, коли вони нападуть! — мовила вона. — Я не хочу, щоб Хапало через неуважність убив і тебе. Можливо, ти ще станеш мені в пригоді, якщо той бовдур відмовиться!

«Орфею, вона ще довіряє тобі! — Він мало не розреготався вголос. — Що коїться з Мортолиним розумом? Невже вона думає тільки про хробаків і жуків? Це погано для неї, — думав Орфей, — і дуже добре для мене».

— Чудово. Якнайкраще, — погодився він, а його мозок тим часом гарячково думав, як найкраще використати почуту інформацію. Тільки одне було безперечним: раптом Мортолі дістанеться в руки книжка з чистими сторінками, гру для нього буде програно. Смерть забере Змієголова, Мортола запише ім’я свого сина в книжці з чистими сторінками, а він сам ніколи не матиме книжки, яку вкрав у нього Вогнерукий, не кажучи про втрачену вічність. Єдине, що лишиться йому, — оповідки Феноліо для розбещеної дитини. Ні. Вони не зарадять. Він і далі мусить насідати на Змієголова.

— Чого ти стоїш і вирячив очі, мов йолоп? — З кожним словом Мортолин голос дедалі більше скидався на стрекіт.

— Пане! — стурбовано устромив голову в намет Ос. — Вас хоче бачити Змієголов. Він, здається, в страхітливому настрої.

— Іду, — кивнув Орфей і, кваплячись вийти з намету, мало не наступив сороці на хвоста. Сердито застрекотавши, вона відскочила вбік.

— Огидна тварюка! — буркнув Ос, замірившись чоботом на сороку. — Пане, ви мусите прогнати її. Моя мати каже, що сороки — це злодії, які повернулись до життя.

— Так, мені вона теж не подобається! — шепнув йому Орфей. — Знаєш що? Скрути їй в’язи, коли мене не буде.

Ос скривив вуста в лихому усміху. Таке доручення подобалось йому. Зрештою, він не такий уже поганий охоронець. Ні, таки ні.

Орфей ще раз пригладив волосся (він називав його сивим, бо ніхто в Омбрі не був такий білявий, як він) і пішов до намету Змієголова. Він не зможе йому приписати Сойку, і, хоч що там іще ховається в книжці Якопо, воно має зачекати, поки скінчиться його аудієнція у Срібного князя, проте завдяки Мортолі він запропонує йому щось інше.

Змієголовів намет видавався поміж дерев таким чорним, наче ніч лишила собі ту частину простору. «Ну то й що? Ніч, Орфею, завжди була приязніша до тебе, ніж день, — думав він, поки Хлопчик-мізинчик із непроникним обличчям запнув за ним похмурі полотнища. — Хіба в пітьмі та спокої не легше мріяти про перекрій світу відповідно до своїх уподобань? Так. Що ж, можливо, варто в цьому світі назавжди утвердити ніч, якщо я знову поверну собі „Чорнильне серце“…»

— Ваша високосте! — низько схилився Орфей, коли з пітьми, мов скривлений місяць, виринуло обличчя Змієголова. — Я приніс новини, щойно почуті від вітру. Думаю, ви зрадієте…

Ледачий старигань

Вона знову прийшла! Елінор Лоредан. Це ім’я звучало так, наче він сам його вигадав. Феноліо з прокльоном натяг ковдру собі на обличчя. Хіба не досить, що вона всезнайко, синя панчоха і вперта, мов віслюк? Невже вона ще й прокидатися має, як жайворонок? Мабуть, надворі ще й не розвиднілось.

— Гм, це, здається, не дуже надихає! — Її очі мов прикипіли до чистого аркуша, що лежав поряд із ним на долівці. Яким огидно бадьорим завжди видається її голос. — Чи, може, скажеш, що музи вранці цілують найсолодше? Здається, я вже читала щось таке!

Ти ба! Наче вона розуміється на поцілунках і наче він не заслужив сьогодні свого сну (якщо в цій клятій печері вже немає пристойного вина)! Хіба не врятував він недавно Чорного Принца? Щоправда, Принц ще заточується, як ходить, і мало їсть, стривожено каже раз по раз Мінерва, але живий.

Він навіть уже знову ходить на полювання, хоча Роксана заборонила йому, але, зрештою, треба ж нагодувати всіх дітей. Цієї пори року це важко, малі завжди голодні, — як не просять його або Даріуса розповісти що-небудь, Фарида — щоб він показав декілька фокусів із вогнем, а Меґі — щоб вона проспівала кілька пісень про Сойку, і дівчина тим часом співала вже краще за Батиста.

«Так, передусім, мабуть, мені треба щось зробити, — думав Феноліо, показово повертаючись плечима до синьйори Лоредан. — Приписати трохи дичини, яку легко полювати, яка м’ясиста і смачна…»

— Феноліо! — Вона стягла з нього ковдру! Таке годі збагнути!

Розенкварц вистромив голову з кишені, де він тепер спав, і протер заспані очі.

— Доброго ранку, Розенкварце! Приготуй папір і нагостри пера.

Що за тон? Хіба сестри-жалібниці не звертаються так само до хворих? Феноліо, застогнавши, сів. Він надто старий, щоб спати на долівці вогкої печери!

— Це мій скляний чоловічок, і він виконує тільки те, що кажу я! — буркнув він, але не встиг озирнутись, як Розенкварц уже промчав повз нього з найсолодшою усмішкою на блідо-рожевих вустах.

Хай йому чорнильний біс, що це означає? Скляноголовий зрадник! Як запопадливо він виконує її наказ. Натомість коли він просить його про що-небудь, Розенкварц і наполовину не такий проворний.

— Дивовижно! — розчулено прошепотіла синьйора Лоредан. — Дякую, Розенкварце.

«Елінор. Я дав би тобі інше ім’я, — думав Феноліо, мерзлякувато взуваючи чоботи. Яке-небудь войовниче… Пентесилея, або Боудика, або як ще там називали тих амазонок… Господи, як холодно в цій печері, сьогодні, здається, ще холодніше. Цікаво, Феноліо, а ти не можеш змінити щось у погоді?»

Коли старий почав хухати на замерзлі руки, його непрохана гостя піднесла йому келих, що аж парував:

— На. Не дуже смачна, але гаряча. Кава з деревної кори. Ох, Розенкварц — на диво чарівливий скляний чоловічок! — довірливо прошепотіла вона йому. — Яшма теж дуже милий, але такий полохливий. І ця рожева шкіра!

Розенкварц, підлещений, погладив себе рукою. О так, вуха скляного чоловічка чутливі, як вуха сови (саме тому вони так добре годилися для шпигування, навіть попри ламкі членики), і Феноліо з великою охотою запхав би того пихатого пуцьвірінка до пустої пляшки з-під вина.

Феноліо ковтнув гарячого пійла, — гай-гай, смак і справді огидний, — підвівся й занурив обличчя в миску з водою, яку ввечері поставила йому Мінерва. Чи йому здалося, чи там справді був тоненький шар криги?

— Лоредан, ти й справді нічого не тямиш у письмі, — бурчав Феноліо. Атож, Лоредан, саме так відтепер він називатиме її! Таке ім’я пасує їй набагато краще, ніж оте квіткове Елінор. — По-перше, світанок — найгірша пора, бо мозок скидається на вологу губку. По-друге, справжнє письмо полягає, власне, в тому, щоб дивитися просто перед собою і чекати потрібних думок.

— Що ж, і саме це, безперечно, ти робиш найдокладніше! — Атож, язик у неї гостренький. — А далі ти розкажеш, що плин твоїх думок вимагає споживання горілки і хмільного меду.

Невже Розенкварц ствердно кивнув головою? Він прожене його в ліс, де його дикі родичі навчать його їсти равликів і жуків.

— Ну, Лоредан, ти, певне, давно вже знаєш, як має скінчитися цей сюжет! Дозволь мені вгадати: мабуть, якийсь замерзлий горобець процвірінькав тобі кінець, коли ти сиділа вчора перед печерою й зачаровано дивилася на нори в моєму лісі й на моїх фей. — Хай йому біс, штани знову розірвалися! А Батист навряд чи має нитки, щоб зашити.

— Чорнильний Ткачу! — підійшла до муру Деспіна, саме завдяки їй він на неоціненні хвилини забував, де він. — Хочеш снідати?

Ох, добра Мінерва. Вона й далі піклувалася про нього, наче вони були в її домі в Омбрі. Феноліо зітхнув. Давні, добрі часи…

— Ні, дякую, Деспіно, — відповів він, подивившись скоса на другу свою відвідувачку. — Скажи матері, що, на жаль, такої ранньої години мені вже зіпсували апетит.

Деспіна перезирнулася з Елінор, і той обмін поглядами можна було витлумачити тільки як мовчазний, одностайний глум з його особи. Господи! Може, тепер і Мінервині діти уже на боці Лоредан?

— Уже два дні, як пішла Реза, не кажучи про Хапала, але навіщо вона лишила тобі книжку, якщо ти цілими днями тільки спиш або п’єш із Батистом кепське вино?

Господи, яким гарним був цей світ, коли у його вухах ще не лунав постійно цей голос!

— Ти мусиш допомогти Мортимерові й поставити поряд із ним кілька слів! Хто, як не ти, допоможе йому? Чорний Принц надто кволий, а бідолашна Мортимерова донька тільки й чекає, щоб ти нарешті дав їй що-небудь читати. Але ж ні! «Тут дуже холодно, вино нікудишнє, діти галасують — як можна тут писати?» Коли йдеться про нарікання, так тобі слів не бракує!

«Отакої! Розенкварц знову кивнув головою! Я домішаю йому супу до піску, — думав Феноліо, — так багато супу, щоб він звивався в корчах, як Чорний Принц, але не напишу йому оте прокляте Богом спасенне слово!»

— Феноліо! Ти хоч чуєш мене? — Як вона дивилася на нього, докірливо, мов учителька, що вимагає невиконаного домашнього завдання!

Так, Реза лишила йому книжку. Ну то й що? Що вона допоможе? Книжка тільки нагадує, як подобалося йому писати до того, як з’явилася впевненість, що кожне слово, написане на папері, може справдитися!

— Таж тут немає нічого важкого! Мортимер уже майже всю роботу зробив замість тебе! Він удаватиме перед Змієголовом, мовляв, може вилікувати книжку, Віоланта відверне увагу свого батька, і Мортимер напише там три слова. Можливо, буде ще поєдинок зі Свистуном, — про таке я залюбки б почитала, — Вогнерукий, мабуть, теж повинен мати свій вихід (хоча він і далі не подобається мені), тож уперед! Резі ти теж можеш дати якусь роль. Вона може затримати того страхітливого Хапала, не знаю як, але щось таке цілком може спасти тобі на гадку…

— Тихо! — гримнув Феноліо, і то так гучно, що Розенкварц перелякано присів за каламар. — Що за нечувані дурниці! Типова річ. Читач і його ідеї! Авжеж, Мортимерів план справді видається добрим, він простий і прямий, але добрий. Він перехитрує Змієголова з допомогою Віоланти, напише три слова, Змієголов помре, Сойка врятується, Віоланта стане володаркою Омбри — дивовижно. Я спробував писати про це минулої ночі. Не працює! Мертві слова! Цьому сюжетові не подобаються прості лінії. В нього інші наміри, я відчуваю це! Але які? Я вставив Свистуна, не обминув Вогнерукого, а далі… Чогось бракує! Когось бракує! Того, хто цілковито змінить прекрасний Мортимерів план. Хапала? Ні, він надто дурний. Кого ж тоді? Ворона?

Як перелякано вона глянула на нього. Гай-гай. Нарешті зрозуміла. Але вже наступної миті її впертість повернулася. Просто диво, що вона не тупоче ногами, яка дитина. А вона й була дитиною, що переодяглася огрядною жінкою середніх літ.

— Це все безглуздя! Ти ж автор! Більше ніхто!

— Невже? Чому тоді загинув Козимо? Хіба я писав, що Мортимер так оправить книжку, що через неї Змієголов почне гнити живцем? Ні. Хіба моя була ідея, що Хапало заздритиме йому, а Бридка раптом захоче вбити свого батька? Аж ніяк. Я тільки посіяв цей сюжет, але він росте й розвивається, як хоче, і всі вимагають, щоб я передбачив, які плоди він дасть!

Господи! Дивиться і не вірить. Наче я розповідав їй про Діда Мороза. Але зрештою задирає підборіддя (воістину помітне підборіддя), а це не обіцяє нічого доброго.

— Відмовки! Нічого, крім відмовок! Тобі нічого не спадає на гадку, а Реза вже по дорозі до того замку. А що, коли Змієголов прибув туди задовго до неї? А що, коли він не довіряє своїй доньці й Мортимер загинув, перше ніж…

— А що, коли повернулася Мортола, як каже Реза? — безцеремонно урвав її Феноліо. — А що, коли Хапало вб’є Мортимера, бо заздрить Сойці? А що, коли Віоланта таки видасть Мортимера батькові, бо не терпить, щоб їй знову вказував якийсь чоловік? А що зі Свистуном, що з розбещеним сином Віоланти, що, що, що?.. — Феноліо кричав так гучно, що Розенкварц заховався під ковдру.

— Ану припини цей галас! — Синьйора Лоредан говорила навдивовижу тихим голосом. — У бідолашного Розенкварца вже голова розколюється.

— Ні, не розколеться, бо пуста, мов порожня равликова хатка. Натомість моя голова має перейматися тяжкими питаннями, питаннями, від яких залежить життя і смерть, але моєму скляному чоловічку співчувають, а мене витягують з ліжка, хоча я півночі не спав, дослухаючись до цього сюжету, щоб знати, чого він нарешті хоче!

Елінор мовчала. Вона мовчала. Мовчала, кусала свою навдивовижу жіночу нижню губу і, поринувши в думки, зняла кілька реп’яхів із сукні, яку дала їй Мінерва. До її одягу завжди начіплювалося повно листя, реп’яхів і заячих кізяків, і тут нема чого дивуватися, бо вона всякчас тинялася по лісу. Елінор Лоредан любила світ Феноліо, атож, щиро любила, дарма що він, річ природна, був даний не їй, і розуміла його майже не гірше, ніж він сам.

— А що… а що, якби ти принаймні виграв трохи часу для нас? — У її голосі вже не відчувалося колишньої впевненості. — Часу для роздумів, часу для письма! Часу, щоб Реза мала шанс застерегти Мо від тієї сороки й від Хапала. Може, в кареті Змієголова зламається колесо. Адже він їде в кареті, правда?

Хай йому грець! Непогана думка. Чому він сам не додумався до неї?

— Я спробую, — буркнув Феноліо.

— Ну, дива, — з полегкістю засміялася Елінор, і в її погляді одразу з’явилося більше впевненості. — Я попрошу Мінерву приготувати тобі смачного чаю, — проказала вона вже через плече. — Чай допомагає думати набагато краще, ніж вино. І будь люб’язним з Розенкварцом.

Скляний чоловічок найогидніше усміхнувся їй на прощання, і Феноліо грубо копнув його ногою, тож малий бідолаха впав навзнак.

— Колоти чорнило, ти, улесливий зраднику! — звелів він, поки скляний чоловічок скривджено поглядав на нього й підводився.

Мінерва принесла чаю. Вона навіть додала лимон, а перед печерою сміялися діти, наче світ нарешті став кращий.

«Зроби його кращим, Феноліо! — думав старий. — Лоредан має слушність. Ти ще й досі автор цього сюжету. Змієголов їде до Озерного замку, а Мортимер чекає там на нього. Сойка готується до найкращої пісні про себе. Напиши її йому! Напиши роль Мортимера до кінця, щоб він грав її з такою переконаністю, ніби набродився з тим ім’ям, яке ти дав йому. Слова знову підвладні тобі. Ти маєш книжку. Орфея забуто. Це ще й досі твій сюжет. Дай йому щасливий кінець!

Атож, у мене все вийде. А синьйора Лоредан нарешті замовкне й виявлятиме повагу, з якою має ставитись до нього. Але спершу треба затримати Змієголова (і забути, що ця ідея належить їй)».

Надворі галасували діти. Розенкварц шепотівся з Яшмою, що сидів між свіжонагострених пер і дивився на нього, з подиву аж вирячивши очі. Мінерва принесла супу, а Елінор поглядала через мур, наче він її звідти не міг бачити. Але невдовзі Феноліо не помічав уже нічого. Слова взяли його, як брали й колись давніше, посадили на свої чорні чорнильні спинки, понесли з собою і зробили сліпим і глухим до всього навколишнього, тож він чув тільки хрускіт коліс карети, що котилася по мерзлій землі, і порипування чорного лакованого дерева. Невдовзі вже обидва скляні чоловічки занурювали йому пера в каламар, так-бо швидко набігали слова. Розкішні слова. Слова Феноліо. Ох, він майже забув, як сильно можуть сп’янити літери. Та жодне вино не дорівняється…

— Чорнильний Ткачу!

Феноліо роздратовано підняв голову. Він був уже далеко в горах, по дорозі до Озерного замку, відчував роздуте тіло Змієголова, немов своє власне…

Перед ним зі стривоженим обличчям стояв Батист, і гори зникли. Феноліо знову був у печері серед розбійників і голодних дітей. Що сталося? Може, Чорному Принцові стало гірше?

— Дорія ходив на розвідки й повернувся напівживий, йому довелося бігти майже цілісіньку ніч. Він каже, що сюди йде Миршавець і що він знає про печеру. Ніхто не міг сказати, від кого. — Батист потер собі подзьобані віспою щоки. — Вони мають із собою собак. Дорія каже, що ввечері вони будуть тут. Це означає, що нам треба тікати.

— Тікати? Але куди?

Куди з усіма цими дітьми, з яких дехто вже наполовину збожеволів від туги за домом? На обличчі Батиста Феноліо побачив, що й розбійники не мають ніякої відповіді.

Отакої! А що тільки-но говорила ох яка розумна синьйора Лоредан? Як можна писати за таких обставин?

— Скажи Принцові, що я йду до нього.

Батист кивнув головою. Коли він обернувся, повз нього пропхалася Деспіна. Її личко теж було стривожене. Діти одразу відчувають, коли щось негаразд. Вони вже звикли вгадувати те, про що мовчать дорослі.

— Ходи сюди! — підкликав Феноліо її до себе, а Розенкварц тим часом махав кленовим листком над щойно написаними словами. Феноліо взяв Деспіну на коліна й погладив біляві коси. Дитина… Він прощав своїм лихим героям багато, але, відколи Свистун став ловити дітей, хотів приписати йому кінець, і то кривавий. Якби ж він уже написав його! Але з цим треба зачекати, так само як і з піснею про Сойку. Куди ж подітися з дітьми? Думай, Феноліо, думай!

Він розпачливо потер собі зморшкувате чоло. Господи, не диво, що від думок утворюються такі глибокі борозни на обличчі.

— Розенкварце! — звернувся він до скляного чоловічка. — Приведи Меґі. Скажи їй, вона повинна прочитати те, що я написав, навіть якщо воно не зовсім готове! Цього має вистачити!

Скляний чоловічок помчав так швидко, що перекинув вино, яке приніс Батист, і ковдра Феноліо немов підплила кров’ю. Книжка! Він стурбовано витяг її з-під мокрої ковдри. «Чорнильне серце». Назва й досі подобалася йому. Що станеться, якщо сторінки змокріють? Може, тоді загниє увесь його світ? Але папір був сухий. Намочився тільки ріжок палітурки, і Феноліо протер його рукавом.

— Що це? — Деспіна взяла книжку з його рук. Ну звичайно! Хіба вона бачила коли-небудь книжку? Адже вона не виросла в замку чи в домі заможного купця.

— Це річ, у якій зберігається оповідка, — пояснив Феноліо.

Він почув, як Страшидло скликає дітей, почув збуджені голоси жінок, перший плач. Деспіна занепокоєно прислухалася, а потім знову стала роздивлятися книжку.

— Оповідка? — перепитала вона, гортаючи сторінки й немов сподіваючись, що звідти вискочать слова. — Яка? Ти вже розповідав її нам?

— Цю — ні. — Феноліо лагідно забрав книжку в дівчинки й поглянув на розгорнуту сторінку. На нього дивилися його власні слова, написані так давно, що здавалися чужими.

— А що це за оповідка? Ти розкажеш мені?

Феноліо дивився на свої давні слова, написані рукою того Феноліо, яким він уже не був, Феноліо, чиє серце було набагато молодшим, набагато безтурботнішим — і не таким марнославним, як, напевне, додала б синьйора Лоредан: «На північ від Омбри трапляються великі дива. Навряд чи хто з її жителів бачив їх, проте шпільмани співали про них пісень, і коли селяни на кілька неоціненних митей прагнули відволіктися від тяжкої праці на полях, вони уявляли собі, ніби стоять на березі озера, про яке існувала чутка, ніби велетням воно править за дзеркало, і їм увижалося, як із води випливають русалки, які начебто жили там, і беруть їх до своїх замків із перлів та перламутру. Коли піт зрошував селянам чоло, вони тихо співали пісень, які розповідали їм про засніжені гори та гнізда, що їх збудували собі люди на величезному дереві, коли велетні почали викрадати їхніх дітей».

Гнізда… величезне дерево… викрадати їхніх дітей… Господи, це воно!

Феноліо схопив Яшму й посадив Деспіні на плече.

— Яшма відведе тебе до матері, — сказав він, перше ніж скляний чоловічок видерся на нього. — Мені треба до Принца.

«Феноліо, синьйора Лоредан мала слушність, — думав він, квапливо пробираючись поміж наляканих дітей, заплаканих матерів, безпорадних розбійників. — Ти дурнуватий старигань, чий мозок, затуманений вином, не пам’ятає навіть власного сюжету! Мабуть, Орфей уже знає більше про твій світ, ніж ти».

Проте його марнославне Я, що містилося десь між чолом і грудьми, одразу ж і заперечило. «Феноліо, як ти міг пам’ятати про це все? — шепотів він. — Там просто надто розгалужений сюжет! Багатство твоєї уяви невичерпне».

Так-так, він марнославний старигань. Феноліо визнавав це. Проте мав усі підстави бути марнославним.

Облудний помічник

Мортола сиділа на отруйному тисі, серед хвої, майже такої ж чорної, як її пір’я. Їй боліло ліве крило. М’ясисті пальці Орфеєвого служника мало не зламали його, і тільки дзьоб урятував її. Вона до крові роздзьобала йому огидний ніс, але й сама не знала, як спромоглася випурхнути з намету. Відтоді Мортола могла літати тільки на невеличкі відстані, але ще гіршим було те, що вона вже не могла струсити з себе пташку, хоча давно не ковтала ніяких зерен. Коли вона востаннє була людиною? Два дні чи три? Сорока вже не рахувала днів, а думала тільки про жуків і хробаків (о м’ясисті біленькі хробачки!), про зиму та вітер і бліх у своєму пір’ї.

Останнім, кого вона бачила як людина, був Хапало. Так, він зробить усе, що вона нашепотіла йому, і нападе на Змієголова ще в лісі, але замість подякувати за добру пораду він назвав її клятою відьмою і спробував схопити, щоб його люди могли вбити її. Вона вкусила його за руку, а на решту так зашипіла, що вони відсахнулися, потім у чагарнику знову ковтнула зерна, щоб полетіти до Орфея, і то тільки на те, щоб його слуга мало не зламав їй крило. Виклюй йому очі! Виклюй їм усім! Учепися пазурами в їхні тупі обличчя!

Мортола жалібно зойкнула, і розбійники подивились угору, неначе вона віщувала їм смерть. Вони не знали, що ця сорока — ота стара жінка, яку кілька днів тому вони намагалися вбити. Вони не розуміли нічого. Що без її допомоги вони робитимуть із книжкою, раптом вона потрапить до їхніх брудних рук? Розбишаки не менш дурні, ніж ті білі хробачки, яких вона визбирує на землі. Невже вони думають, що треба тільки струснути книжку або вдарити по її гнилих сторінках, щоб з неї посипалося золото, яке вона пообіцяла їм? Ні. Мабуть, не думають нічого, ховаючись отут поміж деревами й чекаючи, поки споночіє, щоб прокрастися на стежку, якою має їхати чорна карета. Ще кілька годин — і вони збираються напасти на Змія, але що вони коять? Дудлять горілку, вкрадену в якогось вугляра, мріють про майбутнє багатство й нахваляються, що вб’ють спершу Змія, а потім і Сойку. «А як із трьома словами? — хотіла прострекотати їм сорока. — Хто з вас дурноверхих може писати в книжці з чистими сторінками?»

Але принаймні Хапало, здається, думав про це.

— А коли здобудемо книжку, — міркував він під тисом, — тоді зловимо Сойку і примусимо його написати три слова, і коли Змієголов здохне, а ми купатимемось у золоті, вб’ємо й Сойку, бо мені страшенно нестерпно слухати всіх отих дурнуватих пісень про нього.

— Так, у майбутньому вони мають співати про нас, — патякав Ґекон, запихаючи в дзьоб вороні, що сиділа на його плечі, шматочок хліба, намочений у горілці. Тільки ця ворона й поглядала вряди-годи на Мортолу. — Про нас піде більша слава, ніж про них усіх! Ми станемо славетніші за Сойку, славетніші за Чорного Принца, славетніші за Рудого Лиса і його паліїв. Славетніші за… як там звали його колишнього пана?

— Каприкорн.

Це ім’я штрикнуло Мортолі в серце, мов гаряча голка, і від туги за сином нею аж тіпнуло на гілці, вона затрусилася. Бодай би ще раз побачити його обличчя, ще раз насипати йому їсти, підстригти білявого чуба…

Мортола знову пронизливо скрикнула, і її біль та ненависть луною покотились по темній долині, де розбійники хотіли напасти на володаря Сутінкового замку.

Її син. Син. Її дивовижний жорстокий син. Мортола скубнула собі пір’їни на грудях, наче могла таким чином погамувати біль свого серця.

Мертвий. Утрачений. А його вбивця грає роль шляхетного розбійника, і його оспіває тупа потолоч, що давніше тремтіла перед її сином! Сорочка того розбишаки була тоді така червона, що життя майже вибігло з нього, але мала відьма врятувала його. Може, вона й тепер де-небудь знову щось шепоче? Я їм обом роздзьобаю обличчя, і то так, що та зрадлива служниця вже не пізнає їх… Реза… Вона, Мортоло, бачила тебе, але що вона може вдіяти? Він пішов сам, а вона грає у гру, в яку грають усі жінки в цьому світі: чекає… Гусінь!

Мортола гарячково схопила дзьобом волохате створіння. «Гусінь, гусінь!» — кричало від радості щось у ній. Клятий пташиний мозок. Про що вона думала? Про вбивства. Так, про помсту. Це почуття знайоме і птахам. Вона відчула, як настовбурчуються пір’їни, як вона б’є дзьобом по дереву, на якому сидить, неначе то тіло Сойки.

Війнув холодний вітер, хитнувши вічнозелене гілля. На Мортолине пір’я сипонуло дощем. Пора злетіти вниз, під чорні тиси, які сховають її від розбійників, і ще раз спробувати позбутися пташиної подоби, щоб нарешті знову відчути людську плоть.

Але пташка подумала: «Ні! Пора застромити дзьоб у пір’я, пора заснути під колисковий шерех гілля». Безглуздя! Вона стрепенулася, похитала дурною голівкою, подумки назвала себе: «Мортола. Мортола, Каприкорнова мати…»

Що це? Ворона на плечі Ґекона підняла голову й розправила крила. Хапало непевно звівся на ноги, витяг меча і крикнув решті стати до бою. Але між деревами вже стояли люди Змієголова. Керував ними худезний чолов’яга з яструбиним обличчям і очима, невиразними, як у трупа. Він майже недбало штрикнув мечем у груди першого розбійника. Одразу три солдати накинулись на Хапала. Він вирвався, дарма що його рука ще безперечно боліла від Мортолиних зубів, але його люди навколо гинули, як мухи.

Авжеж, про них співатимуть пісню, але то буде глузлива пісня про дурноверхих, які думали, ніби можуть заскочити Змієголова не менш легко, ніж першого-ліпшого багатого купця.

Мортола жалібно скрикувала, поки внизу під нею мечі розтинали людські тіла. Ні, цим помічникам не пощастило. Тепер із нею лишився тільки Орфей зі своїми чорнильними чарами і оксамитним голоском.

Яструбине обличчя витер меч об плаща вбитого і озирнувся.

Мортола мимоволі зіщулилась, але сорока пожадливо дивилася вниз — на блискучу зброю, на персні й пряжки від ременів. Як добре було б узяти їх до свого гнізда, а вночі з допомогою їхнього блиску приманювати до себе зірки з небес.

Усі розбійники вже полягли. Навіть Хапало впав навколішки. Яструбине обличчя подав своїм людям знак, і вони притягли ватажка до нього. «Ну, бовдуре, подихай! — з гіркотою думала Мортола. — Стара жінка, яку ти хотів убити, побачить твою смерть!»

Яструбине обличчя запитав щось Хапала, вдарив в обличчя, запитав ще раз. Мортола нахилила голову, щоб краще чути, і спурхнула на кілька гілок нижче, під захист хвої.

— Коли ми рушили, він уже конав. — У голосі Хапала й досі відчувалася впертість, але він був хрипкий від страху.

«Чорний Принц. Вони розмовляють про нього. То була я, — хотіла озватися Мортола. — Я, Мортола, отруїла його! Запитайте Змієголова, чи він пам’ятає мене?» Мортола опустилася ще нижче. Той худий убивця говорить про дітей? Він знає про печеру? Звідки? Ох, якби її дурна голова могла думати!

Один солдат дістав меча, проте Яструб гостро наказав йому вкласти зброю в піхви. Він відступив назад і знаком звелів своїм людям зробити те саме. Хапало, що й далі стояв навколішки між своїми вбитими людьми, приголомшено підвів голову. Сорока, що саме хотіла злетіти ще нижче, щоб стягти персня з мертвого пальця й позбирати срібні ґудзики, заціпеніла на гілці і затрусилася від страху, а в її дурній пташиній голові невпинно лунало: «Смерть, смерть, смерть!» І ось він з’явився — щось чорне, що полискувало між деревами, й сапало, мов великий пес, безформне, а проте схоже на людину, — жах. Хапало благав замість проклинати, Яструбине обличчя дивився на нього своїми мертвими очима, а його люди тим часом прожогом заховалися між дерев. Але жах підійшов, став над Хапалом, — здавалося, ніч роззявила тисячозубу пащу, — і заподіяв йому найстрашнішу смерть.

«А що ж іще? Геть його! — думала Мортола, дарма що її оперене тіло тремтіло, мов осиковий листок. — Геть дурноверхого! Він нічим не прислужився мені! Тепер має допомогти Орфей. Так, Орфей…»

Орфей… Здалося, ніби це ім’я одразу набуло форми людської постаті, тільки-но вона подумала про нього.

Ні, такого не може бути. То не Орфей постав так раптом між деревами, і жах, почувши його дурнуватий сміх, став покірним, мов пес.

Хто ж, Мортоло, розповів Змієголову про розбійників? Хто?

Орфей оглядав дерева своїми скляними очима. Потім підняв руку, блідий і пухлявий, і показав на сороку, що зіщулилася, коли він показав на неї.

Тікай, Мортоло! Тікай. Стріла наздогнала її в повітрі, і біль прогнав пташку. Вона вже не мала крил, коли падала, падала й падала в холодному повітрі. А як упала на землю, поламалися вже людські кістки. Останнім, що вона бачила, був Орфеїв сміх.

Трупи в лісі

Далі, далі, щоразу далі. Реза знову почувалася погано, але не казала нічого. Коли Здоровань занепокоєно озирався на неї, вона всміхалася, щоб він через неї не йшов повільніше. Хапало випереджав їх більше ніж на півдня, а про сороку вона намагалася зовсім не думати.

Біжи, Резо, біжи. Це тільки нудота. Жуй листя, яке дала Роксана, і біжи. Ліс, по якому вони йшли вже кілька днів, був темнішим, ніж хаща. У цій частині Чорнильного світу Реза ще не була. Здавалося, ніби вона розгорнула новий розділ, новий і ще не читаний.

— Шпільмани називають його лісом, у якому спить ніч, — пояснив їй Здоровань, коли вони пройшли крізь улоговину, де навіть удень стояла така пітьма, що вони насилу бачили свої руки. — Але моховині назвали його Бородатим лісом через усі ті цілющі лишайники, що ростуть на деревах.

Так, ця назва подобалася їй більше. Завдяки морозові багато дерев і справді видавалися старенькими велетнями.

Здоровань умів добре читати сліди, але навіть Реза могла б іти по сліду, який лишили Хапало та його люди. Де-не-де збереглися замерзлі відбитки ніг, неначе там зупинився час, а подекуди їх порозмивав дощ, немов стерши разом зі слідами і людей, які лишили їх. Розбійники анітрохи не дбали про те, щоб їх ніхто не викрив. Навіщо? Адже вони переслідували.

Дощі йшли часто. Вночі інколи ще й град, але, на щастя, траплялося досить вічнозелених дерев, під гіллям яких було більш-менш сухо. Коли заходило сонце, наставав лютий холод, і Реза була дуже вдячна Здорованеві за підшитий хутром плащ, якого він віддав їй. Саме завдяки Здорованеві вона попри холод могла спати вночі, — завдяки плащеві та укривалу з моху, який він зрізав для них обох з дерев.

Іди далі, Резо, щоразу далі. Сорока літає швидко, а Хапало швидко кидає ніж. У деревах над нею хрипко крикнув птах, і вона занепокоєно глянула вгору, але побачила не сороку, а тільки ворону.

— Кар! — карканням відповів Здоровань чорному птахові (навіть сови розмовляли з ним) і раптом зупинився. — Що це в біса таке? — пробурмотів він і почухав собі голомозу голову.

Реза стривожено зупинилася поряд із ним:

— Що сталося? Ти збився зі сліду?

— Я? Ніколи за тисячу років і в жодному лісі світу! І аж ніяк не в цьому. — Здоровань присів і дослідив відбитки на твердому, замерзлому листі. — Мій двоюрідний брат тут учив мене полювати. Саме він навчив мене розмовляти з птахами й робити укривала з деревних борід. Він показував мені й Озерний замок. Ні, це Хапало зійшов зі шляху, а не я. Він дуже багато відхилився на захід!

— Твій двоюрідний брат? — із цікавістю подивилась на нього Реза. — Він теж серед розбійників?

Здоровань похитав головою.

— Він пішов до паліїв, — промовив він, не дивлячись на Резу. — Він зник, як зник Каприкорн, і вже ніколи не повернувся. Він був дебелий, бридкий хлопець, але я завжди був дужчий, навіть коли ми обидва були ще малі. Я часто запитую себе, де він. Він був проклятим палієм, але ж це мій двоюрідний брат, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«Дебелий і бридкий… — Реза пригадувала людей Каприкорна. — Пласконіс? Голос Мо заподіяв йому смерть, Здорованю, — думала вона. — Чи захищатимеш ти його далі, якщо знатимеш про це? Так, мабуть, захищатимеш».

— Погляньмо, чому він відхилився від шляху, — промовив він. — Ходімо за Хапалом.

Вони знайшли його і решту розбійників дуже скоро, на галявині, бурій від зів’ялого листя. Там лежали трупи, наче дерева скинули їх, як і листя, і ворони вже живилися їхньою плоттю.

Реза прогнала їх і злякано відсахнулася, побачивши Хапалів труп.

— Що це?

— Жах! — ледь чутно відповів Здоровань.

— Жах? Але ж вони убивають страхом, не більше. Я бачила це!

— Тільки тоді, коли їм перешкоджають. Коли їх не чіпають, вони ще й пожирають.

Мо подарував їй колись оболонку вилупленої бабки. Під порожньою лушпинкою ще можна було бачити відбитки кожного членика. Від Хапала лишилося не більше, ніж така сама пуста шкаралупка, і Реза виблювала поряд із трупами.

— Це мені не подобається, — сказав Здоровань, оглядаючи залите кров’ю листя. — Складається враження, що люди, які вбили їх, бачили, як жах пожирає Хапала, — наче тримали його при собі, як Принц свого ведмедя! — Він озирнувся, але не зрушив з місця. Тільки ворони чекали на деревах.

Здоровань натягнув Ґеконові плащ на обличчя.

— Я піду по слідах. З’ясую, звідки прийшли вбивці.

— Немає потреби, — мовила Реза, нахилившись над одним розбійником і піднявши його ліву руку. Там не було мізинця. — Твій молодший брат розповідав, що Змієголов має нового охоронця. Його називають Хлопчик-мізинчик. Він був одним з катів у Сутінковому замку, аж поки його пан дав йому вищу посаду. Як казав Дорія, він уславився тим, що в кожного вбитого чоловіка відрізав мізинець і робив із кісточки свисток, щоб глузувати таким чином зі Свистуна… Його колекція, мабуть, чимала.

Реза затремтіла, дарма що Хапало тепер уже не становив небезпеки.

— Вона не захистить його, — прошепотіла вона. — Ні, Віоланта не зможе захистити Мо. Вони вб’ють його.

Здоровань підвівся і безпорадно обійняв її.

— Що нам діяти? — запитав він. — Повертатися?

Але Реза похитала головою. Вони мають із собою жах. Жах… Вона озирнулася.

— А де сорока? — запитала вона. — Ти не бачив сороки? Погукай її.

— Таж я вже казав: вона розмовляє не так, як пташка! — відповів Здоровань, але все-таки зімітував стрекіт сороки. Ніхто не відгукнувся, але саме тоді, коли Здоровань спробував удруге, Реза побачила ще один труп.

Мортола лежала поодаль від решти. З грудей у неї стирчала стріла. Реза часто уявляла собі, що відчуватиме, нарешті побачивши мертвою жінку, якій вона так довго була змушена служити. Їй дуже часто хотілося самій убити Мортолу, але тепер вона не відчувала нічого. Поряд із трупом на снігу лежало кілька чорних пір’їн, а нігті на лівій руці й досі були схожі на пташині пазурі. Реза нахилилася і зняла в Мортоли з пояса гаманець. Там лежали крихітні чорні зерна, такі самі зерна, як і ті, що поприлипали їй до блідих губ.

— Хто це? — не вірячи власним очам, дивився на стару жінку Здоровань.

— Каприкорнова отруйниця. Ти, певне, чув про неї, еге ж?

Здоровань кивнув головою й несамохіть позадкував.

Реза прив’язала Мортолин гаманець собі на пояс.

— Коли я ще служила їй, — вона мимоволі засміялася, побачивши, який приголомшений Здоровань, — тобто коли ще була її служницею, Мортола знайшла рослину, насіння якої може змінювати форму тіла. Інші служниці називали її малою смертю і шепотілися, що вона доводить до божевілля, коли надто часто користуватися нею. Вона показала мені ту рослину, — її можна вжити і для вбивства, проте інше її застосування я завжди вважала за байку. Я вочевидь помилялася. — Реза підняла одну з пір’їн і поклала на прострелені груди Мортоли. — Тобто Мортола тоді відмовилася скористатись малою смертю, бо у пташиній подобі її зловив би кожен лис. Але, побачивши сороку в печері, я одразу подумала, що це вона.

Реза підвелася.

Здоровань показав на гаманець на її поясі:

— Здається, було б краще лишити ці зерна тут.

— Лишити? — мовила Реза. — Можливо. Ходімо, треба йти. Скоро споночіє.

Людські гнізда

Меґі так замерзла в ноги, що майже не відчувала пальців попри те, що була в чоботях, які вона мала ще з іншого світу. Тільки під час безкінечного переходу протягом останнього дня всі вони зрозуміли, як добре захищала їх печера від близької зими і який благенький їхній одяг. Але дощ був ще гіршим за холод. Він капав з дерев і перетворював землю на багнюку, яка ввечері замерзала. Одна дівчинка вже розтягнула собі ногу, і тепер Елінор несла її. Всі вони несли по одному з менших дітей, але дорослих було надто мало. Багатьох людей забрав Хапало, крім того, не стало Рези і Здорованя.

Чорний Принц ніс одразу трьох дітей, двох у руках, а одного на плечах, хоча і досі майже не їв, а Роксана знай змушувала його перепочивати. Меґі ткнулась обличчям у волосся хлопчика, що вчепився за її шию. То був Бепе. Він скидався на онука Феноліо. Бепе важив небагато. Діти вже кілька днів харчувалися надголодь, але після довгих годин, які Меґі прочалапала з малим по болоту, він видавався важчим за дорослого.

— Меґі, заспівай мені якоїсь пісеньки! — просив він раз по раз, і Меґі співала тихеньким, виснаженим від утоми голосом — про Сойку, звичайно. Інколи вона вже забувала, що співає про свого батька. Коли вряди-годи, знесилившись, Меґі заплющувала очі, то бачила замок, який показував їй у полум’ї Фарид: похмуру кам’яну споруду на дзеркальній воді. Хоч як розпачливо Меґі намагалася розгледіти Мо десь між темними мурами, вона ніколи не бачила його.

Меґі була сама. А відколи пішла Реза, чуття самотності тільки посилилось, і то незважаючи на Елінор, Феноліо, всіх дітей і, безперечно, незважаючи на Фарида. Вона відчувала, ніби її покинули, і тільки Дорія інколи розвіював це враження, а тим часом з нього виросло ще й чуття, що вона зобов’язана захистити дітей: покинутих, як і вона, без батька-матері, дітей, що тікають у світі, який їм не менш чужий, ніж їй, хоча ці діти ніколи не знали іншого світу.

Та й Феноліо тільки писав про цей світ, і все-таки його слова правили за єдиний дороговказ, якого вони могли дотримуватися.

Феноліо разом із Чорним Принцом ішов попереду. На його спині висіла Деспіна, дарма що була старша за кількох дітей, які мусили бігти самі. Її брат ішов поміж старших хлопчиків. Вони гасали між деревами, наче їхні ноги не знали втоми. Чорний Принц щоразу криком повертав їх назад і наказував нести менших дітей, як несли їх старші дівчата. Фарид із Дорією були далеко попереду, і Меґі не бачила їх уже майже годину, вони шукали дерево, яке Феноліо так наполегливо описав Чорному Принцові, що той і справді наказав вирушати. А втім, яку ще надію вони могли мати?

— Ще далеко? — чула Меґі, як не вперше запитує Деспіна.

— Не дуже далеко, не дуже, — відповідав Феноліо, але чи знав він насправді?

Меґі були присутня, коли він розповідав Чорному Принцові про гнізда:

— Вони схожі на величезні феїні гнізда, але там, Принце, жили люди! Багато людей! Велетні дедалі частіше забирали дітей, тож люди будували собі гнізда на такому високому дереві, де їх не могли дістати навіть найвищі велетні.

— А це означає: якщо велетні, про яких ти пишеш, не надто великі, це дає практичні переваги, — шепнув він Меґі.

— Людські гнізда? — шепнула вона йому у відповідь. — Ти їх щойно вигадав?

— Дурниці. Таж як? — проказав Феноліо ображено. — Хіба я просив тебе прочитати що-небудь? Ні. Цей світ так добре влаштовано, що до нього цілком можна пристосуватися, на гаючи часу на вигадування чого-небудь, дарма що отой бовдур Орфей мав іншу думку. Сподіваюся, він тепер жебрає на вулицях Омбри: це кара йому за те, що він розмалював моїх фей!

— Бепе, може, побіжиш трохи? — Меґі зсадила хлопчика, що опирався, і взяла на руки дівчинку, яка насилу стояла від утоми.

— Ще далеко? — Як часто вона ставила це запитання Мо під час безкінечних автомобільних поїздок задля кількох хворих книжок. «Уже недалеко, Меґі!» — вчувався їй батьків голос, і якусь мить їй здавалося від утоми, ніби він піджаком прикриває їй замерзлі плечі, але то лише гілка торкалася спини. Меґі поковзнулася на мокрому від дощу листі, і тільки Роксанина рука не дала їй упасти.

— Обережно, Меґі, — сказала вона, і її обличчя тієї миті видавалося не менш рідним, ніж материне.

— Ми знайшли дерево! — повідомив Дорія, поставши перед ними так несподівано, що дехто з малих дітей злякався. Він був мокрий від дощу і тремтів від холоду, зате був щасливий, такий щасливий, яким не був уже багато днів.

— Фарид лишився там. Він вилізе й подивиться, чи гнізда ще придатні для життя. Дерево величезне! — широко розвів руки Дорія. — Доведеться щось збудувати, щоб висадити дітей, але я вже маю ідею!

Меґі ще не чула, щоб Дорія говорив так швидко і так багато. Одна дівчинка підбігла до нього, він узяв її за руки і, сміючись, обкрутив навколо.

— Миршавець нас там ніколи не знайде! — гукнув він. — Тепер треба тільки навчитися літати, і ми зможемо бути вільні, як птахи!

Діти почали збуджено перемовлятися, аж поки Чорний Принц підвів руку.

— Де стоїть дерево? — запитав він важким від утоми голосом. Інколи Меґі боялася, що отрута зламала щось у ньому, відкинула якусь тінь на світло, яке завжди сяяло в його душі.

— Прямо попереду! — махнув рукою Дорія поміж мокрих дерев.

Раптом і найутомленіші ноги вже знову могли бігти.

— Тихо! — нагадав Чорний Принц, коли діти почали знімати дедалі гучніший галас, але вони були надто збуджені, щоб слухатися його, і ліс відлунював їхніми дзвінкими голосами.

— Ну, хіба я не казав тобі? — раптом постав перед Меґі Феноліо, а в його очах світилася давня гордість за свій світ, гордість, що з’являлася з найменшого приводу.

— Авжеж, казав, — Меґі випередила з відповіддю Елінор, що вочевидь була в кепському гуморі через мокрий одяг. — Але я ще не бачила тих казкових гнізд, і, мушу признатися, перспектива сидіти за такої погоди на верхівці дерева видається мені не дуже привабливою.

За ці слова Феноліо покарав Елінор зневагою.

— Меґі, — прошепотів він до дівчини, — як звати цього хлопця? Та ти знаєш, брата Здорованя.

— Дорія.

Дорія обернувся, почувши своє ім’я, і Меґі всміхнулася йому. Їй подобалося, коли він дивився на неї. Його погляд зігрівав їй серце, і то зовсім по-іншому, ніж колись Фаридів погляд. По-іншому…

— Дорія, — промимрив Феноліо. — Дорія. Чогось це ім’я видається мені знайомим.

— Що ж, тут немає нічого дивного, — уїдливо зауважила Елінор. — Дорія — прізвище дуже відомої в Італії аристократичної родини.

Феноліо глянув на неї аж ніяк не приязно, але не опустився до того, щоб відповісти їй, дарма що відповідь, безперечно, вже крутилась у нього на язиці.

— Ось вони!

У сутінках, які вже опускалися на землю, голос Іво пролунав так гучно, що Мінерва мимоволі заткнула йому рот рукою.

Так, вони дійшли.

Людські гнізда. Вони були точнісінько такі, як описав їх Феноліо у книжці. Феноліо прочитав їй ті рядки: «Величезні гнізда в кроні могутнього дерева, вічнозелене гілля якого піднімається до неба так високо, що його верховіття, здається, губиться у хмарах». Гнізда були круглі, немов феїні, але між ними Меґі начебто бачила містки, мотузяні мережі та драбини. Діти горнулися до Чорного Принца і так зачудовано дивилися вгору, наче він привів їх до захмарного замку. Найщасливішим видавався Феноліо.

— Ну, хіба не казка? — в захваті гукав він.

— Вони дуже високо вгорі, тут навіть годі сумніватися, — мовила Елінор, і в її голосі зовсім не відчувалося захвату.

— Таж це головне! — безцеремонно відповів їй Феноліо.

А втім, Мінерва та решта жінок теж аж ніяк не втішено поглядали нагору.

— А де ті люди, які жили там давніше? — запитала Деспіна. — Повипадали?

— Звичайно, ні! — миттю заперечив Феноліо, але Меґі побачила на його обличчі, що він анітрохи не уявляв собі, що сталося з колишніми мешканцями гнізд.

— О ні, думаю, вони просто скучили за землею! — проказав гарний скляний голосочок Яшми.

Обидва скляні чоловічки сиділи в глибокій кишені Даріусового плаща. Тільки він був одягнений більш-менш по-зимовому, але щоразу великодушно ділився плащем з двома дітьми. Він брав їх під поли свого теплого плаща, мов квочка курчат під крила.

Чорний Принц подивився вгору на дивовижні споруди, зміряв очима дерево, на яке треба було вилізти, і мовчав.

— Дітей можна підняти в сітках, — запропонував Дорія. — Можна скористатись як линвами вусиками дерева. Фарид і я вже випробували їх. Вони витримають.

— Це найкраща з усіх криївок! — долинув до них Фаридів голос. Проворний, мов білочка, він зліз по стовбуру, наче жив раніше не в пустелі, а на деревах. — Навіть якщо Миршавцеві собаки знайдуть нас тут, нагорі можна оборонятися!

— Що ж, передусім сподіваюся, вони не знайдуть нас тут, — промовив Чорний Принц. — Проте вже немає часу будувати щось під землею, а вгорі, сподіваюся, ми зможемо протриматися так довго, аж поки…

Як усі дивилися на нього! Аж поки що?..

— Аж поки Сойка вб'є Змієголова! — сказала котрась дитина з такою переконаністю, що Принц мимоволі засміявся.

— Саме так. Аж поки Сойка вб’є Змієголова.

— І Свистуна! — додав хтось із хлопчиків.

— Авжеж, звичайно, і його. — В поглядах, якими обмінялися Батист і Чорний Принц, змагалися надія і тривога.

— Так, він уб’є їх обох, а потім одружиться з Бридкою, і вони щасливо володарюватимуть аж до кінця своїх днів! — засміялася Деспіна, і то з таким захватом, наче вже бачила перед собою весілля.

— О ні, ні! — приголомшено заперечив Феноліо, немов наступної миті її слова могли справдитись. — Адже Сойка, Деспіно, вже має дружину. Хіба ти забула матір Меґі?

Деспіна перелякано глянула на Меґі і притисла долоню до вуст, але Меґі тільки погладила її рівні коси.

— Але це могла б бути добра оповідка, — прошепотіла вона їй.

— Починай напинати линви вздовж стовбура, — сказав Чорний Принц Батистові, — і запитай Дорію, як він хоче піднімати сітку. А ви, решта, вилізьте на крону й перевірте, може, якісь гнізда вже прогнили.

Меґі глянула вгору на густе гілля. Такого дерева вона ще не бачила. Кора була червонясто-бура, проте борозниста, як у дуба, а стовбур розгалужувався тільки високо вгорі, зате мав потовщення, тож усюди можна було зіпертися ногою або зачепитися пальцями. Подекуди величезні гриби, що росли на стовбурі, утворювали справжні платформи. Вздовж безкінечно високого стовбура видніли дупла й розколини, до яких поначіплялося пір’я, яке свідчило, що не тільки люди звили собі гнізда на цьому дереві. «Можливо, треба спитати Дорію, чи він може зробити крила, — думала Меґі, і раптом їй спала на гадку сорока, яка так лякала її матір. — Чому Реза не взяла її з собою? Бо ще й досі, Меґі, вважає тебе за малу дитину!»

— Меґі! — встромила холодні пальці їй у руку якась дитина. Елінор прозвала цю дитину Вогненним Ельфом через її руде волосся, руде аж червоне, тож здавалося, ніби Вогнерукий засіяв їй голову іскрами. Скільки їй років? Чотири? П’ять? Чимало дітей не знали свого віку. — Бепе сказав, що там угорі є пташка, яка їсть дітей.

— Дурниці. Звідки він може знати? Невже, по-твоєму, Бепе вже був там?

Ельф полегшено засміявся і суворо зиркнув на Бепе. Але потім знову стривожився, коли, і далі чіпляючись за руку Меґі, почув разом з нею, як Фарид розповідає Чорному Принцові:

— Гнізда такі великі, що в кожному може спати п’ятеро, а то й шестеро людей! — Який збуджений його голос! Наче на мить він забув, що Вогнерукий повернувся, а він все одно сам. — Чимало містків прогнили, але вгорі є досить вусиків і деревини, щоб полагодити їх.

— Ми майже не маємо інструментів, — додав Дорія. — Отож перший доведеться будувати ножами і мечами.

Розбійники занепокоєно подивилися на свою зброю у піхвах.

— Крона така густа, що досить добре захищає від вітру, але де-не-де прорубано отвори, — вів далі Фарид. — Мабуть, спостережні пункти для вартових. Нам доведеться вистелити гнізда, точнісінько так, як феї.

— Можливо, декому з нас краще лишитися тут, — озвався Страшидло. — Нам треба полювати і…

— Полювати можна й угорі! — урвав його Фарид. — Там є не тільки зграї птахів, — я бачив і величезних білок, і тварин із чіпкими лапами, схожих на кроликів. Крім того, там є й дикі коти…

Жінки тривожно перезирнулися.

— …і кажани, і кобольди з хвостами завдовжки в лікоть, — провадив далі Фарид. — Там угорі — цілий світ! Є дупла, а чимало гілок такі широкі, що по них можна ходити. Там ростуть квіти і гриби! Просто казка! Справжні дива!

Феноліо засміявся всім своїм зморшкуватим обличчям, мов король, чию державу хвалять, і навіть Елінор уперше з тугою подивилася на вкритий наростами стовбур. Дехто з дітей одразу хотів дертися нагору, але жінки стримали їх.

— Збирайте листя, — наказали вони їм, — мох і пташине пір’я — все, що годиться для підстилки.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли розбійники почали зв’язувати линви, плести сітку й виготовляти дерев'яну платформу, яку можна було б піднімати вздовж високого стовбура.

Батист із кількома людьми повернувся назад, щоб ще раз затерти сліди, а Меґі бачила, як Принц безпорадно дивиться на ведмедя. Як він підніме його на дерево? Що станеться з в’ючними кіньми? Така сила запитань, а він і досі не був певен, чи своїм швидким маршем вони позбулися Миршавця.

— Меґі! — зі змовницьким обличчям підступив Феноліо до дівчини, що саме допомагала Мінерві плести сітку з вусиків для кухонного начиння. — Ти не повіриш! — прошепотів він їй, коли вони стали серед могутнього коріння. — Але не здумай розповідати про це Лоредан. Бо вона одразу знову скаже, що я остаточно з’їхав з глузду!

— Чого я не повинна розповідати їй? — не розуміючи, подивилася на нього Меґі.

— Що ж, оцей хлопець, ти вже знаєш, отой, що дивиться на тебе, і носить квіти, і змушує Фарида аж зеленіти від ревнощів. Дорія…

Крона над ними зачервонілася у світлі призахідного сонця, а гнізда висіли поміж гілля, мов чорні плоди.

Меґі збентежено відвернула обличчя:

— Що з ним?

Феноліо озирнувся, наче боявся, що позаду от-от може постати Елінор.

— Меґі, — пригнічено мовив він, — гадаю, я вигадав його так само, як Вогнерукого і Чорного Принца!!

— Дурниці! Про що ти говориш? — прошепотіла у відповідь Меґі. — Дорія, мабуть, ще не народився, коли ти написав свою книжку!

— Так-так, я знаю! Оце й бентежить мене! Всі ці діти. — Феноліо широким жестом показав на дітей, що ревно збирали мох та пір’я під деревами. — Мій сюжет несе їх, мов яйця, абсолютно без моєї допомоги. Це страхітлива річ. Але оцей хлопець, — Феноліо стишив голос, наче Дорія міг підслухати його, хоча той разом із Батистом стали навколішки на лісову землю досить далеко від них і перетворили свої ножі в мачете й серпи, — Меґі, тут уже починається божевілля: я написав про нього оповідання, і таки виріс герой з його ім’ям! А ще дивовижніше те, що це оповідання не було опубліковане! Можливо, й досі лежить у якійсь шухляді мого старого письмового столу або ж мій онук уже зробив із нього паперові кульки, щоб стріляти в котів!

— Але ж це неможливо! Тоді він не може бути тим самим! — Меґі непомітно глянула на Дорію. Вона любила дивитися на нього, дуже любила. — Про що йдеться в тому оповіданні? — запитала вона. — Що робить той уже дорослий Дорія?

— Будує замки та міські мури. Він навіть винайшов літальний апарат, годинник, що вимірює час, і, — Феноліо глянув на Меґі, — друкарську машину для одного відомого палітурника.

— Справді? — Меґі раптом охопило приємне тепло, як і давніше, коли Мо розповідав їй якусь надто вже гарну оповідку. Для одного відомого палітурника. На мить вона забула про Дорію й думала тільки про батька. Можливо, Феноліо давно вже написав слова, які мали зберегти Мо життя. «Ну, будь ласка, — благала вона сюжет Феноліо. — Нехай той палітурник буде Мо».

— Я назвав те оповідання «Чарівник Дорія», — прошепотів їй Феноліо. — Але він чарує тільки своїми діями, як і твій батько. А тепер слухай, буде ще цікавіше! Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї. Хіба не дивно?

— А що тут дивного? — Меґі відчула, як зашарілася. І саме цієї миті Фарид подивився в її бік. — А ти дав їй якесь ім’я? — запитала вона.

Феноліо збентежено відкашлявся:

— Ну, знаєш, інколи я буваю трохи недбалий зі своїми жіночими персонажами, тож в оповіданні вона не має ніякого ім’я. Я просто писав про неї як про його дружину.

Меґі мимоволі засміялася. Так, це схоже на Феноліо.

— У Дорії не згинаються два пальці на лівій руці. Тож як він робитиме те все, що ти казав?

— Але ті пальці я сам йому приписав! — вигукнув Феноліо, забувши про всяку обережність. Дорія підняв голову й подивився на них, але, на щастя, саме тієї миті до нього підійшов Чорний Принц.

— Йому зламав їх його батько, — тихо розповідав далі Феноліо. — Як був п’яний. Він хотів ударити сестру Дорії, а Дорія спробував захистити її.

Меґі зіперлася плечима об стовбур. Їй здавалося, ніби вона чує, як позаду б’ється її серце, величезне дерев’яне серце. Це все був сон, тільки сон.

— А як звали його сестру? — запитала вона. — Суза?

— Звідки я знаю? — відповів Феноліо. — Я не можу пам’ятати все, можливо, і вона, як і дружина, теж не має ім’я. Хай там як, згодом він ще більше уславиться через те, що, незважаючи на свої калічні пальці, збудував такі дива!

— Розумію, — кивнула Меґі і зловила себе на тому, що намагається уявити собі, яким буде Дорія, коли виросте. — Гарне оповідання, — додала вона.

— Знаю, — погодився Феноліо і, самовдоволено зітхнувши, зіперся на стовбур дерева, яке багато років тому він описав у книжці. — Але, звичайно, хлопцеві про це не треба нічого казати.

— Звичайно, ні. А може, в твоїй шухляді лежать ще й інші оповідання? Чи ти знаєш, що станеться з Мінервиними дітьми або з Бепе і Вогненним Ельфом?

Феноліо не відповів.

— Ну, дива! — постала перед ними Елінор з оберемком моху. — Меґі, сама скажи! Чи поряд із тобою стоїть найледачіший чоловік цього та всіх інших світів? Решта працює, а він тут стовбичить і розглядає дірки в повітрі!

— Ох, а що тоді з Меґі? — розгнівано відповів Феноліо. — Не кажучи вже про те, що всі ви тут не мали б ніякої роботи, якби найледачіший з усіх чоловіків не вигадав цього дерева і гнізд у його кроні!

Цей аргумент анітрохи не вплинув на Елінор.

— У цих клятих гніздах ми, мабуть, усі зламаємо собі карк, — тільки й сказала вона. — І не знаю, чи це набагато краще за копальні.

— Ну, Лоредан, заспокойся. Тебе Свистун і так не послав би в копальні! — заперечив Феноліо. — Адже ти застрягла б уже в першому штреку!

Меґі лишила їх обох сперечатися. Між деревами затанцювали вогники. Меґі спершу думала, що то світлячки, та коли кілька з них сіли їй на рукав, побачила, що то маленькі метелики, які світилися, немов частинки місячного сяйва.

«Новий розділ, — подумала вона й подивилася вгору на гнізда. — Нове місце. Феноліо може розповісти мені щось про майбутнє Дорії, а про те, що його сюжет розповідає про мого батька, він не знає. Чому Реза не взяла її з собою?»

«Бо твоя мати розумна! — сказав їй Феноліо. — Хто, крім тебе, має читати мої слова, якщо я все-таки знайду такі, як слід? Даріус? Ні, Меґі, ти оповідачка цього сюжету. Якщо ти хочеш допомогти батькові, твоє місце отут, поряд зі мною, більш ніде. І Мортимер вважав би точнісінько так само!»

Так, він вважав би так.

Один з метеликів сів Меґі на руку, заіскрившись, мов перстень, на її пальці. «Той Дорія має дружину, про яку знає, що вона походить із далеких країв, і вона часто підказує йому різні ідеї». Таки дивно.

Білий шепіт

Вогнерукий дивився з замкового муру на чорне, як ніч, озеро, де плило між зорями відображення замку. Вітер, що дув у позбавлене рубців обличчя, був холодний від снігу навколишніх гір, і Вогнерукий насолоджувався життям, немов уперше. Тугою, яку воно породжує, і жаданням. Усією гіркотою, всіма втіхами — всім, навіть якщо воно тимчасове, завжди лише тимчасове, добуте і втрачене, втрачене і знайдене знову.

Він п'янів від щастя, навіть дивлячись на чорні дерева. Ніч зробила їх такими чорними, наче хотіла остаточно довести, що цей світ складається тільки з чорнила. Хіба сніг на гірських верхівках не скидається на папір?

Нехай…

Місяць угорі пропалив серед ночі срібний отвір, і зірки обступили його, наче вогненні ельфи. Вогнерукий спробував пригадати, чи бачив він місяць на тому світі. Можливо. Чому завдяки смерті життя видається набагато солодшим? Чому серце може любити тільки те, що може і втратити? Чому? Чому?..

Білі жінки знали кілька відповідей, проте сказали йому не всі. Згодом, шепотіли вони, відпускаючи його. Іншим разом. Ти ще не раз прийдеш. І не раз підеш.

Ґвін сидів поряд із ним на зубцях муру й занепокоєно прислухався до плюскоту і хлюпоту хвиль. Куниці не подобався замок. Позаду них ворушився у сні Чарівновустий. Вони обидва мовчки вирішили, що спатимуть угорі, за зубцями, дарма що там холодно. Вогнерукий не любив спати в закритих покоях, Чарівновустий, здається, теж. Можливо, і він спить тут на мурах, поки Віоланта день і ніч ходить по розмальованих покоях — так невтомно, наче шукає мертву матір або може таким чином прискорити батьків приїзд. Чи чекала коли-небудь донька з таким нетерпінням миті, коли зможе вбити свого батька?

Та не тільки Віоланта не могла заснути. Книжковий ілюстратор сидів у залі з мертвими книжками й намагався навчити ліву руку мистецтва, яким колись володіла так майстерно права рука. Година за годиною сидів він за столом, який Бріана протерла йому від пороху, і примушував невправні пальці малювати листки та вусики, птахів і крихітні обличчя, тим часом як непотрібний оцупок руки тримав пергамент, завбачливо привезений із собою.

— Може, пошукати тобі в лісі скляного чоловічка? — запитав його Вогнерукий, але Бальбулюс тільки похитав головою.

— Я не працюю зі скляними чоловічками, — похмуро відповів він. — Вони лишають на малюнках сліди своїх ніг!

Чарівновустий спав неспокійно. Сон анітрохи не заспокоював його, а цієї ночі він, здається, спав ще гірше, ніж у попередні. Мабуть, вони знову були коло нього. Коли білі жінки заповзають у сновиддя, людина не бачить їх. До Чарівновустого вони приходили частіше, ніж до нього, наче хотіли подбати, щоб Сойка не забув їх і угоду, укладену з їхньою господинею, Великою Перетворювачкою, що дає змогу в’янути і цвісти, розвиватись і гинути.

О так, білі жінки сідали коло нього, гладили йому серце своїми холодними пальцями. Вогнерукий відчував це, наче то було його серце. «Сойко!» — причувався йому їхній шепіт, і він водночас і здригався, і тужив за ними. «Дайте йому виспатись, — думав він. — Дайте йому відпочити від страху, який несе день, страху за себе, страху за доньку, страху зробити щось не так… Лишіть його».

Вогнерукий підійшов до Чарівновустого й поклав йому руку на серце. Він розбудив його, страшенно блідого. Так, вони були коло нього.

Вогнерукий пустив вогонь, він затанцював на його пальцях. Вогонь міг прогнати холод, який лишили ті відвідувачки. Білі жінки були свіжі і ясні, чисті, мов сніг, але серце замерзало. І водночас горіло.

— Що вони шепотіли цього разу? Сойко, безсмертя вже близько?

Чарівновустий відкинув шкуру, під якою спав. Руки йому тремтіли, наче він надто довго тримав їх у холодній воді.

Вогнерукий посилив вогонь і ще раз лагідно притис йому руку до серця:

— Тепер краще?

Чарівновустий кивнув головою. Він не відвів вогненну руку вбік, дарма що вона була гаряча порівняно з температурою людської шкіри.

— Вони влили тобі вогонь у жили, щоб ти знову ожив? — спитав колись Фарид.

— Можливо, — відповів Вогнерукий. Ця думка подобалася йому.

— Господи, вони, мабуть, люблять тебе, — сказав він, коли Чарівновустий, очманілий від сну, звівся на ноги. — На жаль, вони інколи забувають, що їхня любов неминуче веде до смерті.

— Авжеж, забувають. Дякую, що розбудив. — Чарівновустий підступив до зубців і подивився в ніч. — Він їде, Сойко, — ось що вони шепотіли сьогодні. Він їде. А проте, — він обернувся і глянув на Вогнерукого, — шлях йому прокладає Свистун. Що вони хотіли цим сказати?

— Ну, хоч би що воно означало, — Вогнерукий загасив вогонь і підступив до нього, — а Свистунові теж доведеться пройти по мосту, як і його панові, отже, ми вчасно помітимо його приїзд. — Вогнерукому й досі видавалося дивним, що він вимовляє ім’я Свистуна, не відчуваючи страху. Отже, він назавжди лишив страх на тому світі.

Вітер збрижив воду озера. По мосту походжали Віолантині солдати, і Вогнерукому здавалося, ніби невтомні кроки їхньої володарки долинають аж до зубців. Віолантині кроки — і скрип Бальбулюсового пера.

— Покажи мені Резу, — подивився на нього Чарівновустий. — Так само, як показував у вогні матір Віоланти та її сестер.

Вогнерукий завагався.

— Ну, покажи, — просив Чарівновустий. — Я знаю, що тобі її обличчя майже не менш рідне, ніж мені.

«Я все розповіла Мо», — ось що шепнула йому Реза у в’язниці Сутінкового замку. Вона безперечно не збрехала. Звичайно, ні, Вогнерукий. Реза тямить брехати не більше, ніж чоловік, якого вона кохає.

Вогнерукий зобразив постать серед ночі й дозволив вогню розмалювати її.

Чарівновустий мимоволі простяг руки, проте відсмикнув їх, бо вогонь пік.

— А що з Меґі? — Як виразно відбилася на його обличчі батьківська любов! Ні, він не змінився, хоч би що казали інші люди. Він був мов розгорнена книжка, з гарячим серцем і голосом, який міг прикликати що завгодно, — так само, як робив це вогонь для Вогнерукого.

Полум’я зобразило Меґі серед ночі й виповнило її гарячим життям, і то так правдиво, що батько миттю відвернувся, тільки-но його руки знову схопилися за вогонь.

— А тепер ти. — Вогнерукий примусив вогненну постать стояти за зубцями.

— Я?

— Так. Розкажи мені про Роксану. Виправдай своє ім’я, Чарівновустий.

Сойка засміявся й зіперся плечима на зубці.

— Про Роксану? Це неважко, — тихо промовив він. — Феноліо написав про неї дивовижні речі.

Коли Чарівновустий заговорив, його голос схопив Вогнерукого, мов рука за серце. Він відчував слова шкірою, немов Роксанині руки:

— «Вогнерукий доти ще ніколи не бачив вродливішої жінки. Її коси були чорні, мов ніч, яку він любив. У її очах проступали сутінь під деревами, воронове крило, вогненний подих. Її шкіра нагадувала місячне сяєво на крильцях фей…»

Вогнерукий заплющив очі й відчув, як поряд дихає Роксана. Він хотів, щоб Чарівновустий говорив так довго, аж поки слова стануть плоттю і кров’ю, але слова Феноліо невдовзі скінчилися, і Роксана щезла.

— А що з Бріаною? — Чарівновустий вимовив її ім’я, і Вогнерукому вже здалося, ніби він бачить, як його донька стоїть уночі, відвернувши обличчя, як вона здебільшого й чинила, коли він проходив повз неї. — Твоя донька тут, а ти навряд чи смієш глянути на неї. То показати тобі й Бріану?

— Так, — тихо відповів Вогнерукий. — Покажи її.

Чарівновустий відкашлявся, наче хотів пересвідчитися, що його голос розкриє всю повноту своєї сили.

— Про твою доньку в книжці Феноліо нічого не написано, крім її ім’я й кількох слів про малу дитину, якою вона давно вже перестала бути. Тож я можу сказати про неї тільки те, що бачить кожен.

Серце Вогнерукого стиснулося, наче злякалося слів, які мали пролунати тепер. Його донька, його чужа донька.

— Бріана успадкувала материну вроду, проте кожен, хто бачить її, одразу думає про тебе. — Чарівновустий вимовляв слова обережно, наче брав кожне окреме слово в ночі, наче складав Бріанине обличчя з зірок. — Вогонь горить у її косах і в її серці, а дивлячись у дзеркало, вона думає про свого батька…

«Якому дорікає, що він повернувся з того світу, не привівши з собою Козимо, — думав Вогнерукий. — Мовчи, — хотів він сказати Чарівновустому, — забудь про мою доньку. Говори краще знову про Роксану». Проте мовчав, і Чарівновустий розповідав далі:

— Бріана набагато доросліша за Меґі, але інколи схожа на заблукану дитину, яка жахається своєї вроди. Вона має чарівливість своєї матері та її гарний голос, навіть Принців ведмідь чує, кола вона співає, — але всі її пісні сумні й розповідають, що жінка, яка кохає, коли-небудь загине.

Вогнерукий відчув сльози на обличчі. Він забув, як воно — відчувати їх, такі холодні, на шкірі. Він стер їх гарячими пучками.

Але Чарівновустий розповідав далі, таким ніжним голосом, наче говорив про рідну доньку:

— Вона дивиться на тебе, коли думає, що ти не бачиш її. Вона стежить за тобою очима, наче шукає в твоєму обличчі саму себе. І, мабуть, хоче дізнатися від нас обох, як там на тому світі і чи бачили ми там Козимо.

— Я двічі бачив його там, — тихо мовив Вогнерукий. — І, мабуть, залюбки розчарував би її з приводу кожної з цих зустрічей. — Він відвернувся і глянув униз на озеро.

— Що там? — запитав Чарівновустий.

Вогнерукий мовчки показав униз. Через ніч повзла вогненна змія. Смолоскипи.

Чекання скінчилося.

Вартові на мосту заворушилися. Один побіг до замку, щоб принести вістку Віоланті.

Прибув Змієголов.

Невчасна перешкода

«Вогнерукий побачив у лісі смолоскипи. Звичайно. Змієголов боявся дня». Хай йому грець, чорнило знову загусло!

— Розенкварце! — Феноліо обтер перо об рукав і озирнувся, шукаючи його. Стіни з майстерно переплетеного гілля, письмовий стіл, змайстрований руками Дорії, ложе з листя та моху, свічки, які щоразу знову запалював Фарид, коли їх задував вітер, — а Розенкварца немає.

Мабуть, він і Яшма ще не зреклися надії, що навіть тут, угорі, є скляні жіночки. Зрештою, Фарид був такий дурний, що розповів їм, ніби бачив принаймні двох — «гарних, як феї», додав ще той йолоп! І відтоді обидва скляні чоловічки так завзято гасають по гіллю, що варто лише почекати — і вони таки зламають собі тонесенькі карки. Тупаки.

Ет, байдуже. Феноліо знов опустив перо в загусте чорнило. І так піде. Він любив свій новий робочий кабінет, умощений так високо над його світом, що світ лежав коло його ніг, дарма що скляний чоловічок тут завжди десь тинявся, а вночі був собачий холод. Ще ніколи ніде він не мав такого сильного відчуття, що слова самі набігають йому на перо.

Так, тут, угорі, він напише свою найкращу пісню про Сойку, саме тут, у кроні дерева. Яке місце підійшло б йому ще краще? Остання картина, яку показав Фаридів вогонь, заспокоювала: Вогнерукий за зубцями замкового муру, Мортимер спить… Це може тільки означати, що Змієголов ще не добувся до замку. «Ну як, Феноліо? — думав він задоволено. — Ти зробив так, щоб у нього зламалося колесо серед найтемнішого лісу. Це мало затримати Срібного князя принаймні днів на два, якщо не більше. Досить часу для письма, і то тут, де слова знову люблять його!»

— Розенкварце!

«Якщо мені доведеться ще раз гукати його, — думав Феноліо, — тоді я власною високою персоною скину його з цього дерева».

— Я не туговухий, навпаки, чую краще за тебе, — озвався скляний чоловічок, так раптово виринувши з пітьми, що Феноліо жирно ляпнув чорнилом на папір, якраз на ім'я Змієголова. Що ж, слід сподіватися, що це добра прикмета. Розенкварц опустив гілочку в каламар і почав колотити, навіть не вибачившись, навіть не пояснивши, де він був. Зосередься, Феноліо. Забудь про скляного чоловічка. Пиши.

І слова прийшли. Просто бігли. Змієголов повернувся до замку, де він колись сватався до Віолантиної матері і тяжко мучився від свого безсмертя. Він тримав книжку з чистими сторінками в розпухлих руках, що завдавали йому таких мук, яких ніколи б не вигадали його кати. Але скоро його муки скінчаться, донька передасть йому чоловіка, який заподіяв їх. Ох, як солодко смакуватиме помста, коли Сойка зцілить і книжку, і його гнилу плоть… «Так, мрій, Срібний князю, про свою помсту, — думав Феноліо, записуючи похмурі думки Змієголова. — Думай тільки про помсту, а не про те, що ти ніколи не довіряв своїй доньці!»

— Ну, він усе-таки пише! — Ці слова було сказано пошепки, але обличчя Змієголова, ще недавно таке виразне, що Феноліо міг би схопитися за нього, затуманилось і перетворилось на обличчя синьйори Лоредан. З нею була й Меґі. Чому вона не спить? Феноліо аж ніяк не дивувався, що її божевільна тітка ночами лазить по гіллі і, можливо, ловить кожного блискучого метелика, але ж Меґі — таж вона виснажена до смерті після того, як її годі було відмовити не лізти разом з Дорією по стовбуру, а дати себе витягти нагору разом з дітьми!

— Так, я пишу! — буркнув він. — І вже, мабуть, давно б закінчив, якби мені всякчас не заважали!

— Що означає всякчас? — обурилася Лоредан. — Як войовниче знову звучить її голос і яка вона неоковирна в трьох одежинах, начеплених одна на одну. Диво дивне, що вона знайшла так багато речей свого досить-таки величенького розміру. А з того одоробла, в якому вона вступила в його світ, Батист уже пошив жакетики для дітей.

— Елінор! — Меґі спробувала перервати її, але ще нікому не щастило заткнути цього рота. Принаймні цю науку Феноліо вже засвоїв.

— Він каже всякчас! — А тепер вона ще й капає йому на папір воском зі своєї свічки! — Хіба він дбає день і ніч, щоб діти не випадали з цих клятих гнізд, і хіба лазить угору і вниз по клятущому дереву, щоб знайти щось їстівне? А хіба зміцнює стіни, щоб вітер не повидував тут усе, а чи стоїть на варті? Ні, але йому всякчас заважають.

Ляп. Ще одна крапля воску. І як безцеремонно вона схилилася над його щойно написаними словами!

— А звучить непогано! — сказала вона Меґі, немов він сам перед її очима розчинився в холодному лісовому повітрі. — Ні, таки непогано.

Таку поведінку годі було збагнути.

А тепер ще й Розенкварц нахилився над рядками і так наморщив скляне чоло, що здавалося, ніби ті зморшки прорізала вода.

— Ох! То ти хочеш висловити свою думку ще до того, як я допишу? — запитав Феноліо. — Є ще якісь побажання? Може, щоб я описав героїчного скляного чоловічка або гладку жінку, яка все знає краще й довела Змієголова до такого божевілля, що він доброхіть віддався в руки білим жінкам? Оце була б розв’язка, еге ж?

Меґі підступила до Феноліо й поклала йому руку на плече:

— Тож ти не знаєш, скільки тобі ще треба часу?

Скільки зневіри відчувалося в її голосі! Він аж ніяк не схожий на голос, що вже кілька разів змінив цей світ.

— Та ні, вже небагато! — силкувався говорити впевнено Феноліо. — Слова надходять. Вони…

Він замовк.

Надворі почувся хрипкий, протяжний крик сокола. Знову і знову. Варта подає сигнал тривоги. О ні.

Гніздо, в якому так затишно вмостився Феноліо, висіло на гілці, ширшій за кожну вуличку в Омбрі. Але все-таки йому щоразу паморочилась голова, коли він спускався драбиною, яку змайстрував Дорія, щоб старий не був змушений триматися за хитку линву. Чорний Принц звелів усюди понапинати линви, що їх розбійники посплітали з вусиків і кори. Крім того, саме дерево пускало стільки повітряних коренів і гілок, які звисали донизу, що руки завжди могли схопитися за що-небудь. Проте глибінь, яка розкривалася під слизьким гіллям, аж ніяк не давала забути про себе. «Ну, ти ж не білочка, Феноліо! — думав старий, міцно вчепившись за декілька здерев'янілих вусиків і дивлячись униз. — Але, як на старого чоловіка, ти виконуєш свою роботу нагорі не так уже й погано».

— Вони підняли линви! — мовила синьйора Лоредан, що, на відміну від Феноліо, рухалася навдивовижу вправно на дерев’яних повітряних шляхах.

— Я й сам бачу! — буркнув Феноліо. Розбійники попіднімали всі линви, що опускалися аж до підніжжя дерева. Це не віщувало нічого доброго.

Фарид спустився до них. Він часто сидів коло вартових, яких Чорний Принц виставляв на найвищому гіллі дерева. Господи, як людина може так вправно лазити? Хлопець лазив майже не гірше, ніж його куниця.

— Там смолоскипи! Вони наближаються! — засапавшись повідомив він. — А чуєте, як гавкають собаки? — Він із докором подивився на Феноліо. — Хіба ти не казав, що ніхто не знає цього дерева? Що і про нього, і про гнізда вже забули?

Докори. Звичайно. Коли щось негаразд, одразу звинувачують Феноліо!

— Ну то й що? Собаки знаходять і забуті місця, — відповів він хлопцеві. — Краще запитай, хто затер наші сліди! Де Чорний Принц?

— Унизу. Коло свого ведмедя. Хоче заховати його. Дурна тварина ніяк не дає себе підняти!

Феноліо прислухався. Справді. Він почув собак. Кляті, тричі кляті тварюки!

— Чого тут переживати? — Синьйора Лоредан, річ природна, вдавала, ніби її ніщо не може збентежити. — Таж не знімуть вони нас! Адже дерево неважко захистити!

— Вони можуть заморити нас голодом.

Фарид краще розумівся на таких ситуаціях, і Елінор Лоредан раптом вочевидь занепокоїлася. І на кого ж вона глянула?

— Ох, і тепер я знову буду останнім засобом порятунку, правда? — Феноліо перекривив її голос: — Ну, напиши що-небудь, Феноліо! Таж це неважко!

Діти повилізали з гнізд, де вони спали. Вони гасали по гіллю, наче то були звичайнісінькі стежки, і перелякано поглядали вниз. Вони скидалися на гарненьких жучків на велетенському дереві. Бідолашні дітки.

Деспіна підбігла до Феноліо:

— Вони ж не вилізуть нагору, еге ж?

Її брат тільки дивився на нього.

— Звичайно, ні, — заспокоїв Феноліо, дарма що очі Іво карали його за брехню. Іво дедалі більше товаришував із Роксаниним сином Єханом. Вони дуже добре вміли порозумітися між собою. Як на свій вік, обидва знали про світ уже забагато.

Фарид узяв Меґі за руку:

— Батист каже, що дітей треба завести в найвищі гнізда. Ти допоможеш мені?

Меґі, звичайно, кивнула головою, бо хлопець і досі ще дуже подобався їй, але Феноліо стримав її:

— Меґі лишиться тут. Цілком може бути, що вона знадобиться мені.

Фарид, звичайно, одразу здогадався, про що йдеться. Феноліо побачив у його чорних очах Козимо, що, воскреснувши, їде по вуличках Омбри, і полеглих вояків між деревами хащі.

— Ми не потребуємо твоїх слів, — запевнив юнак. — Я поливатиму їх вогнем, якщо вони спробують вилізти!

Вогнем? У лісі це слово може навіяти тільки тривогу.

— Що ж, мені, можливо, спаде на гадку щось краще, — сказав Феноліо й відчув розпачливий погляд Меґі. «А що з моїм батьком?» — запитували її очі. І справді, що? Які слова нагальніші? Хай йому біс, припирають з усіх боків!

Кілька дітей заплакали, і Феноліо побачив унизу смолоскипи, про які казав Фарид. Вони горіли вночі, наче вогненні ельфи, тільки набагато грізніше.

Фарид узяв із собою Деспіну та Іво. Решта дітей пішли за ним. До них підбіг Даріус зі скуйовдженим після сну ріденьким волоссям і взявся за маленькі ручки, що, шукаючи допомоги, потягнулись до нього. Він занепокоєно глянув на Елінор, але вона тільки стояла й похмуро дивилася вниз, стиснувши кулаки.

— Нехай тільки прийдуть! — мовила вона тремтячим голосом. — Сподіваюся, ведмідь пожере їх усіх. Сподіваюся, їх, цих дітовбивць, усіх посічуть на капусту!

Безумна жінка. Але вона висловила те, що було в нього на душі.

Меґі й далі дивилася на Феноліо.

— Чому ти так дивишся на мене? Що я маю робити, Меґі? — запитав він. — Сюжет тепер знову розвивається у двох місцях. Котре з них нагальніше потребує слів? Може, мені треба відростити собі другу голову?..

Зненацька він замовк.

Синьйора Лоредан скинула вниз ще один потік побажань:

— Гицелі! Потвори! Панцерні таргани!!! Та вас розчавлять усіх!

— Що ти щойно сказала? — брутальніше, ніж намірявся, запитав Феноліо.

Елінор, нічого не розуміючи, розгублено глянула на нього.

Розчавлять!.. Феноліо глянув на смолоскипи внизу.

— Так! — шепотів він. — Так. Трохи небезпечно. Але що я мушу…

Феноліо обернувся і квапливо поліз драбиною до свого гнізда. Гнізда, з якого випурхують слова. Так, тільки там твоє місце.

Але Лоредан, звичайно, полізла за ним.

— Ти маєш якусь ідею?

Так. І він, безперечно, аж ніяк не признається, що вона знову підказала йому ту ідею.

— Авжеж, я таки маю її. Меґі, приготуйся.

Розенкварц подав йому перо. Він боявся. Феноліо подивився в його скляне обличчя. Воно було червоніше, ніж звичайно. А може, він знову поласував його вином? Обидва скляні чоловічки вряди-годи живились, як і багато їхніх диких родичів, перетертою корою, і тому до легенької рожевої Розенкварцової барви додалося щось зеленаве. Жоден з цих варіантів не дуже задовільний.

Феноліо поклав чистий аркуш на дошку, яку так майстерно припасував йому Фарид. До біса, він ніколи не хотів писати водночас дві сюжетні лінії!

— Феноліо! Що з моїм батьком? — стала навколішки поряд із ним Меґі. Який відчай у неї на обличчі!

— Він ще має час, — занурив перо в каламар Феноліо. — Нехай Фарид зазирне у вогонь, якщо ти переживаєш, але повір мені: колесо від карети полагодити важко. Найраніше Змієголов буде в замку за день або два! І я обіцяю тобі: тільки-но впораюся з цим, я знову візьмуся писати слова про Сойку. Не дивися так пригнічено! Як ти хочеш допомогти йому, якщо Миршавець на цьому дереві позбиває нас усіх стрілами? А тепер дай мені книжку, ти знаєш яку!

Він точно знав, де треба шукати. Він описав їх на самому початку. В третьому або четвертому розділі.

— Та годі вже патякати! — Голос Лоредан тремтів від нетерпіння. — Що ти намірився писати? — Вона підступила ближче, щоб кинути оком на книжку, але Феноліо згорнув її в неї перед носом.

— Тихо! — гримнув він, дарма що його голос аж ніяк не заглушив галасу, що долинав знадвору. Може, Миршавець уже тут?

Пиши, Феноліо.

Він заплющив очі. Він уже бачив його перед собою. Абсолютно виразно. Яке бентежне почуття. Коли отаке завдання, писати стає вдвічі приємніше!

— Тож ти…

— Елінор, цить! — почувся голос Меґі.

І тоді набігли слова. Авжеж, це гніздо було чудовим місцем для письма.

Вогонь і пітьма

— Скільки ви нарахували?

— Рівно п’ятдесят. — Віолантині діти-солдати доклали зусиль, щоб їхні голоси звучали незворушно, але вони злякалися, і Мо не вперше запитав себе, чи доводилося їм досі воювати, а чи, може, вони знають про війну тільки через смерть брата або батька.

— Лише п’ятдесят? Тоді він довіряє мені! — Тріумф у Віолантиному голосі годі було приховати. Донька Змієголова не виявляла страху. Це було чуття, яке вона вміла майстерно приховувати, одне з багатьох, і Мо побачив зневагу в її очах, коли вона помітила страх своїх юних солдатів. Але страх проступав і на обличчі Бріани, і навіть на волохатому личку Туліо.

— Миршавець із ним?

Хлопці похитали головами. Мо не міг називати їх по-іншому.

— А як там Свистун? Його він напевне взяв із собою, еге ж?

Знову хитають головами. Мо і Вогнерукий приголомшено перезирнулися.

— На місця! — наказала Віоланта. — Ми про це говорили вже не раз. Мого батька на міст не пускайте. Він може послати тільки посланця, не більше. Ми змусимо його почекати два, можливо, три дні. І він так чинить зі своїми ворогами.

— Йому це не сподобається, — тихо, немов мимохідь сказав Вогнерукий.

— А воно й не має подобатись. А тепер вийдіть усі. Я хочу поговорити з Сойкою. — Віоланта вимогливо подивилася на Вогнерукого. — Сам на сам.

Вогнерукий не ворухнувся, і тільки тоді, коли Мо кивнув йому, обернувся і вийшов так безшумно, наче і був лише тінню.

Віоланта підійшла до вікна. Вони були в кімнаті, де жила її мати. На стінах мирно паслися єдинороги поміж плямистих котів, яких Мо часто бачив у Дикому лісі, а у вікні видніло Пташине подвір’я, порожні клітки й намальовані солов’ї, поблідлі від денного світла. Змієголов видавався далеким, дуже далеким, в іншому світі.

— Він не взяв із собою Свистуна, — заговорила Віоланта. — Що ж, тим краще. Можливо, відіслав його до Сутінкового замку, покаравши отак за те, що він випустив тебе.

— Ви так думаєте? — Мо дивився на єдинорогів, що мирно паслися на стінах. Вони нагадували йому про іншу картину — картину ловів, коли білу шкуру єдинорога пробили списом. — Білі жінки розповідали мені щось інше.

Він і досі чув їхній шепіт: «Шлях йому прокладає Свистун».

— Справді? Що ж, як і завжди… Якщо він буде тут, нам і його треба вбити. Інших можна й випустити, але не Свистуна.

Чи справді вона така впевнена у своєму задумі?

Віоланта й досі стояла плечима до нього:

— Я буду змушена зв’язати тебе. Бо інакше мій батько навряд чи повірить, що ти мій в’язень.

— Знаю. Нехай це зробить Вогнерукий. Він уміє так зв’язати, що можна легко звільнитися. — «Він навчився цього від хлопця, в якого закохана моя донька, — подумки додав Мо. — Де тепер Меґі? З матір’ю, — відповів він сам собі. — Із Чорним Принцом. У безпеці».

— Коли мій батько помре, — Віоланта вимовила це слово обережно, можливо, й сама не була певна, як воно станеться насправді, — Миршавець, звичайно, не віддасть мені трон Омбри без боротьби. Можливо, він приведе з Сутінкового замку ще й підмогу від своєї сестри. Сподіваюся, ми й тоді будемо союзники? — І вперше подивилася на нього.

Що він мав відповідати їй? Ні. Коли її батько помре, чи піде він геть? Чи пішов би він?

Віоланта знову обернулася до нього плечима, перше ніж поставила ще одне запитання:

— А ти, власне, маєш дружину?

— Так.

«Князівни полюбляють фіґлярів і розбійників».

— Прожени її. Я зроблю тебе князем Омбри.

Мо здалося, ніби він чує сміх Вогнерукого.

— Ваша високосте, я не князь, — відповів він. — Я — розбійник… і палітурник. Двох ролей більше ніж досить для одного чоловіка.

Віоланта обернулася і глянула на нього, наче не могла повірити, що він не пожартував. Якби ж він міг краще читати її думки! Проте маска на Віолантиному обличчі була непроникніша за маски, що їх шив Батист для своєї блазенської гри.

— Ти не хочеш подумати про мою пропозицію?

— Я вже сказав: двох ролей досить, — повторив Мо, і на мить Віолантине обличчя стало таким схожим на обличчя її батька, що йому аж серце стиснулося.

— Гаразд. Як хочеш, — промовила вона. — Але потім я запитаю тебе ще раз. Коли все минеться.

Віоланта визирнула з вікна.

— Я наказала солдатам замкнути тебе у башті, яку тут називають Голкою. Я не хочу, щоб ти опинився в підвалі, який мій дід використовував як в’язницю. Він розміщений так, що озеро наповнює його водою майже до самого верху, лишається тільки трохи місця, щоб в’язень не втопився. — Вона глянула на Мо, наче перевіряючи, чи не злякався він такої перспективи.

«Так, злякався, — подумав Мо. — Ну то й що?»

— Я прийму батька в залі з тисячею вікон, — провадила далі Віоланта. — Саме там він сватав мою матір. Я звелю привести тебе, тільки-но пересвідчусь, що він має з собою книжку з чистими сторінками.

Як вона склала руки. Наче учениця, що збирається відповідати. Вона ще подобалася йому. Віоланта зворушувала його. Він прагнув захистити її від усіх колишніх страждань і від пітьми в її серці, дарма що знав, що це не під силу нікому. Віолантине серце було замкненою кімнатою з похмурими картинами на стінах.

— Ти вдаватимеш, ніби, як ми й пообіцяли, можеш зцілити книжку з чистими сторінками. Я все приготую для цього, — Бальбулюс сказав мені, що тобі треба, — і коли ти начебто візьмешся до праці, я відверну батькову увагу, щоб ти міг написати три слова. Я розгніваю його. Гнів — найкращий спосіб відвернути увагу. Батько має лиху вдачу. Якщо нам пощастить, він не помітить, що ти поставив перо на папір. У нього, здається, новий охоронець, з ним може бути клопіт. Але мої люди вже подбають про нього.

«Мої люди. Таж це діти, — думав Мо, — але, на щастя, тут є ще Вогнерукий». Тільки-но подумав про нього, як той уже відчинив двері.

— Чого ти хочеш? — запитала Віоланта.

Вогнерукий не зважав на неї.

— Надворі дуже спокійно, — шепнув він Мо. — Змієголов сприйняв звістку, що його примусять чекати, навдивовижу спокійно. Це мені не подобається. — Він повернувся до дверей і визирнув у коридор. — Де вартові? — запитав він Віоланту.

— А де вони мають бути? Я їх послала вниз на міст. Двоє стоять унизу на подвір’ї. Скоро, Сойко, для тебе настане час удавати в’язня. Грати ще одну роль. Бачиш? Іноді їх більше, ніж дві. — Вона підійшла до вікна й гукнула вартових, але їй відповіла тільки тиша.

Мо відчув це тієї самої миті. Він відчув, що сюжет знову набув нового повороту. Час раптом поважчав, і Мо опанував дивний неспокій. Немов він стояв на сцені і пропустив свій вихід.

— Де ви? — Віоланта обернулася і якусь мить видавалася не менш юною й переляканою, ніж її солдати. Вона підбігла до дверей і ще раз гукнула всередину. Проте ніхто не відповів. Тільки тиша.

— Не відходь від мене! — прошепотів Вогнерукий Мо. — Хоч би що там сталося, вогонь інколи кращий захисник, ніж меч.

Віоланта й далі вслухалася, чи не чути чогось надворі. Почулися кроки, нерівні кроки людини, що заточувалась і зашпортувалася. Віоланта відсахнулася від дверей, наче боялася того, що наближається. Солдат, що впав коло її ніг, був залитий кров’ю, власною кров’ю. Саме він визволив Мо з саркофага. Чи знає він тепер уже більше про вміння вбивати?

Хлопець бурмотів слова, які Мо зрозумів тільки тоді, коли нахилився над ним:

— Свистун… вони всюди…

Він шепотів щось іще, але Мо не розумів уже нічого. Солдат помер із незбагненними словами і власною кров’ю на вустах.

— А тут є інший вхід, про який ви не розповіли нам? — майже грубо схопив Віоланту за руку Вогнерукий.

— Ні! — пробурмотіла вона. — Ні! — І відтрутила його, неначе це він убив юнака коло її ніг.

Мо схопив її за руку й потяг за собою, в коридор, далі від голосів, що раптом залунали по всьому замку. Але вже на наступному порозі їхня втеча скінчилася. Їм загородили шлях забризкані кров’ю солдати, Віолантиних хлопців уже не було, і Вогнерукий прогнав куницю. Солдати спрямували на них арбалети й повели до зали, де мати Віоланти та її сестри вчилися танців перед десятком дзеркал. Тепер у них відображувався Свистун.

— То що, в’язень без кайданів? Яка легковажність, ваша бридкосте, — бундючився, мов півень, Срібноносий. Але не він приголомшив Мо, а чоловік, що стояв поряд з ним. Орфей. Він не сподівався побачити його тут. Мо забув про нього, тільки-но Вогнерукий розповів, що вкрав у нього книжку, а отже, і всі слова. Мортимере, ти дурень. Обличчя Мо, як не раз траплялося, мабуть, виказало його думки, і Орфей насолоджувався тим, що приголомшив його.

— Як ти добувся до замку? — запитала Віоланта, відштовхнувши солдатів, що тримали її, і підходячи до Свистуна, наче він уже не був непроханим гостем. Його солдати розступилися перед нею, немов забувши, хто їхній пан. Донька Змієголова — впливовий титул, дарма що донька бридка.

Проте на Свистуна він не вплинув.

— Ваш батько знав про затишніший шлях, ніж міст, відкритий усім вітрам, — знуджено відповів він. — Він подумав, що ви його не знаєте, і тому там немає охорони. Цей хід вочевидь був найзаповітнішою таємницею вашого діда, але ваша мати показала його вашому батькові, коли потай утекла разом з ним з цього замку. Романтична історія, правда?

— Ти брешеш! — Віоланта озирнулася, мов зацькована тварина, але побачила тільки власне відображення в дзеркалі поряд зі Свистуновим.

— Невже? Твої люди знають про це краще. Я не всіх їх убив. Такі юнаки, як вони, стають видатними солдатами, бо вважають себе за безсмертних. — Він ступив один крок до Мо. — Сойко, я насилу міг дочекатися миті, коли знову побачу тебе. «Пошліть мене вперед, — просив я Змієголова. — Щоб я зловив вам птаха, що випурхнув у мене. Я підкрадуся до нього, мов кіт, потаємними шляхами, поки він ще виглядатиме вас».

Мо не слухав його. Він читав думки Вогнерукого у своєму серці. «Сойко, тепер!» — шепотіли вони, і коли до ніг солдата праворуч від нього підповзла вогненна змія, він ударом ліктя в груди відкинув його назад. Вогонь поширювався знизу. Вогненні омахи вчепилися за одяг їхньої сторожі. З криком солдати метнулися назад, а тим часом вогненне коло захистило обох в’язнів. Двоє солдатів підняли арбалети, але Свистун схопив їх за руки. Він знав: його пан не простить йому, якщо він доставить йому мертвого Сойку. Його обличчя побіліло з люті. А Орфей сміявся:

— Просто разюче! Ще б пак! — Він підступив до вогню і приглядався до полум’я так докладно, наче хотів з’ясувати, яким словом Вогнерукий викликає його. А потім вилупив очі на самого Вогнерукого. — Ти, може, й міг би сам-один урятувати палітурника, — заговорив Орфей оксамитовим голоском, — але, собі на лихо, ти зробив мене своїм ворогом. Яка помилка! Я не прийшов зі Свистуном, я тепер служу його панові. Він ще чекає ночі, перше ніж засвідчить свою повагу Сойці, і вислав мене наперед, щоб я все приготував для його прибуття. І до цих готувань належить і сумне завдання остаточно послати Смерті Вогнерукого.

Жаль у його голосі видавався майже щирим, і Мо згадав про день у бібліотеці Елінор, коли Орфей із Мортолою торгувався за життя Вогнерукого.

— Годі теревенів! Чотириокий, прибери його з дороги! — нетерпляче гукнув Свистун, тимчасом як його люди й далі зривали з себе охоплений полум’ям одяг. — Я хочу нарешті схопити Сойку!

— Так-так, ти скоро отримаєш його! — роздратовано відповів Орфей. — Але спершу я хочу свою частку!

Він підійшов так близько до вогню, що його відблиски зачервонили йому бліде обличчя.

— Кому ти віддав книжку Феноліо? — запитав він Вогнерукого крізь полум’я. — Йому? — він кивнув у бік Мо.

— Можливо, — відповів Вогнерукий і засміявся.

Орфей закусив собі губи, мов дитина, яка мусить стримувати сльози.

— Так, смійся! — проказав він ображеним голосом. — Глузуй із мене! Але ти скоро покаєшся за те, що заподіяв мені!

— Як? — запитав Вогнерукий так незворушно, наче не було солдатів, що й досі націляли на нього арбалети. — Як ти можеш злякати чоловіка, що одного разу вже помер?

Тепер уже засміявся Орфей, і Мо хотів мати меч, дарма що відчував, що зброя йому не допоможе.

— Свистуне, що тут робить цей чоловік? Відколи він служить моєму ба… — Віоланті відмовив голос, коли Орфеєва тінь заворушилася, мов звір, що прокинувся.

З тієї тіні почала виростати постать, сапаючи, мов великий собака. В чорної постаті, що пульсувала й розмивалася, годі було добачити обличчя, видніли тільки очі, тупі та люті. Мо відчував страх Вогнерукого, і вогонь присів, немов чорна постать забила йому дух.

— Звісно, тобі не треба розповідати, що таке жах, — лунав далі оксамитний Орфеїв голосочок. — Шпільмани кажуть, що це небіжчики, яких білі жінки відсилають, бо не можуть змити з їхніх душ темних плям. Тож і прирікають їх на те, що вони, безтілесні, блукають, гнані власною пітьмою, у світі, що вже не є їхнім, аж поки зрештою розчиняються, пожерті повітрям, яким вони не здатні дихати, спалені сонцем, від якого вже ніяке тіло не захищає їх.

Орфей відступив на крок.

— Схопи його! — наказав він тіні. — Хапай його, мій сміливий пес. Схопи Вогнерукого, бо він розбив мені серце!

Мо підійшов до Вогнерукого, але той відштовхнув його.

— Сойко, геть! — крикнув він. — Це страшніше за смерть! — Вогонь навколо нього вмер, і жах, тяжко дихаючи, переступив коло з сажі. Вогнерукий не ухилився від нього. Він просто стояв, коли безформні руки обхопили його, і згас. Як полум’я.

Мо, коли впав Вогнерукий, почувався так, наче його серце зупинилося. А жах нахилився й нюшив, мов розчарований пес, нерухоме тіло Вогнерукого, і Мо пригадав, що колись розповідав йому Батист: жахи цікавляться тільки живою плоттю і уникають мертвих, бо бояться через них знову опинитися в царстві, з якого визволилися на короткий час.

— Ох, що це? — скрикнув Орфей, мов розчарована дитина. — Як це так швидко сталося? Я хотів трохи довше подивитися на його смерть!

— Схопіть Сойку! — почув Мо наказ Свистуна. — Ну, мерщій!

Проте його солдати прикипіли очима до жаха. Той обернувся і спрямував свої тьмяні очі на Мо.

— Орфею! Гукни його назад! — уривчастим голосом звелів Свистун. — Таж Сойка нам ще потрібний!

Жах застогнав, наче його вуста шукали слів, — якщо він мав вуста. На мить Мо здалося, ніби він упізнав обличчя на чорному тлі. Злоба просочувалася йому крізь шкіру і вкривала серце, мов пліснява. Ноги в Мо підточилися, він відчайдушно намагався вхопити повітря. Так, Вогнерукий мав слушність, це гірше за смерть.

— Назад, собако! — Жах застиг, почувши Орфеїв голос. — Він тобі дістанеться потім.

Мо став навколішки коло нерухомого тіла Вогнерукого. Йому хотілося лягти поряд із товаришем, перестати дихати, як і він, припинити відчувати, але солдати підвели його і зв’язали руки. Мо майже нічого не відчував. Він насилу міг дихати.

Коли Свистун підійшов ближче, Мо бачив його наче в тумані.

— Десь у цьому замку має бути подвір’я з пташиними клітками. Запхайте його в одну з них. — Свистун ударив Мо ліктем у живіт, але він відчував тільки те, що знову може дихати, коли жах злився з Орфеєвою тінню.

— Стій! Сойка й досі мій в’язень! — загородила Віоланта шлях солдатам, коли вони повели з собою Мо.

Але Свистун брутально відтягнув її вбік.

— Він ніколи не був вашим в’язнем, — сказав він. — Невже, по-вашому, ваш батько — дурень?

— Відведи її в кімнату! — наказав він одному з солдатів. — А Вогнерукого киньте перед кліткою, в якій замкнете Сойку. Зрештою, не можна розлучати тінь зі своїм господарем, правда?

Перед дверима лежав ще один з Віолантиних солдатів, на юному обличчі застиг переляк перед лицем смерті. Юні солдати лежали всюди. Озерний замок належав Змієголову, а разом з ним і Сойка. Отже, отак закінчилася пісня.

«Що за страхітливий кінець! — Мо здалося, ніби він чує голос Меґі. — Мо, я не хочу цієї книжки. Ти не маєш якоїсь іншої?»

Запізно?

Озеро. Реза, побачивши коло підніжжя схилу, як полискує вода між деревами, хотіла побігти, але Здоровань потягнув її назад і мовчки показав на намети, які вкривали берег. Чорний намет міг належати тільки одному чоловікові, і Реза прихилилася до одного з дерев, що росли на крутосхилі, і відчула, як сила покинула її. Вона прийшла запізно. Змієголов виявився швидший. Що тепер?

Реза глянула на замок, що лежав серед озера, мов чорний плід, який хотів зірвати собі Змієголов. Похмурі мури видавалися грізними й недосяжними. Чи Мо там? Яке це має значення? Змієголов теж тут. А міст, що веде через озеро до замку, охороняє з десяток солдатів. Резо, що діяти?

— Через міст ми не перейдемо, тут годі сумніватися, — шепнув їй Здоровань. — Я піду роздивлюся. Почекай тут. Може, де-небудь є човен.

Але Реза прийшла не на те, щоб чекати. Знаходити шлях на крутому березі було важко, а всюди між деревами стояли солдати, проте дивилися на замок. Здоровань повів її далі від наметів, на східний берег озера, де дерева підступали до самої води. Може, коли споночіє, спробувати переплисти озеро? Але ж вода крижана, нестерпна, і існують похмурі перекази про це озеро та про істот, які живуть у ньому. Резина рука, поки вона йшла за Здорованем, намацувала дитину. Їй здавалося, ніби дитина заховалася глибоко всередині неї.

Раптом Здоровань схопив її за руку й показав на кілька скель, що випиналися з озера. Між ними так несподівано з’явилося двійко солдатів, що, здавалося, вони виринули з води. Коли солдати вибралися на берег, Реза побачила, що всього за кілька кроків від скель під ялинами чекають коні.

— Що це означає? — прошепотів Здоровань, коли між скель показалося ще більше солдатів. — Може, існує ще один шлях до замку? Піду подивлюся. Але цього разу ти вже не йди за мною. Прошу тебе! Я пообіцяв Сойці. Він уже б роз’юшив мені носа, якби знав, що ти тут.

— Ні, такого б не було, — прошепотіла Реза у відповідь, проте лишилася.

Здоровань покрався далі, а вона тим часом стояла, мерзнула й дивилася йому вслід. Перед чобітьми хлюпотіла озерна вода, і їй здавалося, ніби під дзеркальною поверхнею вона бачить обличчя, сплющене, мов візерунок на спині ската. Здригнувшись, вона відсахнулася — і почула позаду кроки.

— Ага, ось де ти!

Вона озирнулася. Поміж дерев стояв солдат, уже з оголеним мечем. Резо, тікай!

Вона бігла швидше, ніж солдат зі зброєю та у важкій кольчузі, але він гукнув ще одного, а той мав арбалет. Резо, швидше! Від дерева до дерева, ховатися й бігти, як граються діти. Як гралася б вона з Меґі, якби мала донька виростала коло неї. Скільки пропущених років…

У дерево поблизу від неї влучила стріла. Друга встряла попереду в землю. «Не йди за мною, Резо! Благаю тебе! Я мушу знати, що ти тут, коли повернуся». Ох, Мо. Чекати набагато важче, завжди тільки чекати.

Реза заховалася за дерево й дістала ніж. Вони наближаються, так? Біжи далі, Резо! Але від страху ноги їй підгиналися. Тяжко дихаючи, заточуючись, вона сховалася за наступне дерево й відчула, як широка долоня затулила їй рота.

— Гукни їм, що здаєшся! — прошепотів Здоровань. — Але не йди до них. Нехай вони підійдуть.

Реза кивнула й відкинула ніж. Солдати щось крикнули їй. Її нудило від страху, коли вона висунула руку з-за дерева і тремтячим голосом благала не стріляти. Почекала, поки відповзе Здоровань — напрочуд вправно, як на його зріст, — а потім вийшла з-за дерева, піднявши руки вгору. Очі під шоломами приголомшено вирячилися, коли солдати побачили, що перед ними жінка. Їхній сміх не обіцяв нічого доброго, дарма що вони опустили зброю, але, перше ніж хтось із них схопив її, Здоровань уже підкрався ззаду і кожного обплів рукою за шию. Реза відвернулася, коли він душив їх, і виблювала на мокру траву, схопившись рукою за лоно й боячись, щоб дитина не відчула її страху.

— Вони всюди! — підвів її на ноги Здоровань. У нього текла кров з плеча, і то так сильно, що сорочка почервоніла. — Один з них мав ніж. «Ладзаро, зважай, чи не мають вони ножа!» — завжди казав мені Дорія. Малий набагато хитріший за мене. — Здоровань так заточувався, що Реза була змушена підтримувати його. Разом вони подибали далі під дерева.

— Свистун теж тут, — шепотів їй Здоровань. — Коло скель ми бачили його людей. Здається, там є хід до замку, що йде під озером. І, на жаль, є ще гірші новини.

Здоровань озирнувся. З берега долинали голоси. А що, як вони знайшли трупи? Здоровань повів її далі, до нори, з якої тхнуло кобольдом.

Тільки-но протиснувшись у нору, Реза почула схлипування. Здоровань стогнав, повзучи вслід за нею. В пітьмі сиділо щось волохате. Реза спершу подумала, що то кобольд, але потім згадала Віолантиного служника, про якого розповідала Меґі. Як його звати? Туліо.

Реза взяла волохату руку. Служник дивився на неї широкими від страху очима.

— Що сталося? Я Сойчина дружина! Благаю тебе! Він ще живий?

— Вони всі загинули, — прошепотів він, дивлячись на неї чорними і круглими, як у тварини, очима. Резине серце почало затинатися, немов забувши, як йому треба битися. — Всюди повно крові. Вони замкнули Віоланту в її кімнаті, а Сойку…

Що з ним? Ні, вона не хотіла слухати. Реза заплющила очі, наче могла отак повернутися в дім Елінор, у тихий сад, підійти до майстерні Мо…

— Свистун замкнув його в клітці.

— Тобто він ще живий?

Поквапний кивок головою дав змогу її серцеві калатати не так несамовито.

— Він ще потрібний їм!

Звичайно. Як вона могла забути?

— Але Вогнехідця пожер жах!

Ні. Такого не може бути. Реза обхопила руками обличчя.

— Змієголов уже в замку? — запитав Здоровань.

Туліо похитав головою і знову захлипав. Здоровань глянув на Резу:

— Тоді він перебиратиметься цієї ночі. І Сойка вб’є його. — Ці слова пролунали, мов заклинання.

— Як? — Реза відрізала ножем смужку тканини від його куртки й перев’язала рану, що й далі дуже кривавила. — Як він напише слова, коли Віоланта не може допомогти йому, а Вогнерукий… — Вона не вимовила слова «загинув», наче могла таким чином спростувати його.

Надворі почулися кроки, але знову кудись пропали. Реза відв’язала від пояса Мортолин гаманець.

— Ні, Ладзаро, — проказала вона тихо, вперше назвавши його на ім’я, — Сойка не вб’є Змієголова. Вони вб’ють його, тільки-но Змієголов з’ясує, що Мо не може вилікувати книжку. І чекати цього недовго.

Реза висипала собі на долоню кілька крихітних насінин. То були зерна, що навчають душу вміння, яке загалом підвладне тільки Смерті: одягтися в іншу форму.

— Що ти робиш? — Здоровань спробував відібрати в неї гаманець, але Реза міцно схопила його обіруч.

— Їх треба покласти під язик, — шепотіла вона, — і стежити, щоб не ковтнути. Тварина, як трапляється досить часто, інколи стає занадто сильною, і людина забуває, ким була раніше. Каприкорн мав собаку, про якого всі знали, що він колись був одним з його людей, аж поки Мортола випробувала на ньому дію своїх насінин. Якось той собака напав на неї, і вона вбила його. Я тоді думала, що це лише вигадка, щоб нагнати страху на служниць.

Реза зсипала насінини назад у гаманець, лишивши тільки чотири. Чотири крихітні зернини, майже круглі, мов макові зерна, але світліші.

— Візьми Туліо й повертайся назад до печери! — сказала вона Здорованеві. — Розкажи Чорному Принцові, що сталося. Розкажи йому про Хапала. І бережи Меґі!

З яким смутком дивився на неї Здоровань!

— Ладзаро, ти не зможеш допомогти мені, — шепотіла вона. — Ані мені, ані Сойці. Іди й захисти його доньку. І втіш Роксану. Або ні, мабуть, краще нічого не казати їй. Я сама розповім.

Реза злизала зернини з долоні.

— Ніхто не знає, в яку тварину обернуся, — шепотіла вона. — Сподіваюся, стану пташкою.

Допомога з далеких гір

Mеґі чекала… Тим часом вуха їй заповнювали крики. Чорний Воронів вогонь Фарид гасив білим вогнем. Даріус заспокоював дітей різними оповідками, його лагідний голос був гучніший, ніж завжди, щоб можна було заглушити гармидер битви, а Елінор допомагала перерізати мотузки, прив’язані до стріл, що їх Миршавцеві солдати пускали в дерево.

Що ж, Меґі читала й тихенько співала пісень, яких навчив її Батист, усіх пісень, сповнених надії і світла, непокори та мужності, а тим часом коло підніжжя дерева розбійники билися за її життя, за життя дітей, і кожен крик нагадував їй про битву в лісі, коли загинув Фарид. Цього разу вона боялася за життя вже двох юнаків.

Її очі не знали, кого першого треба шукати — Фарида чи Дорію, чорне або каштанове волосся. Інколи вона не бачила жодного з них, так швидко металися вони поміж гілля, наздоганяючи вогонь, що його Ворон пускав на велетенське дерево, як текучі грудки вогненної смоли. Дорія збивав вогонь ряднами, а Фарид нагорі глузував із Ворона, і його полум’я сідало, мов голуби, на вбивчий вогонь і душило його вогнистим оперенням. Як багато він навчився від Вогнерукого. Фарид давно вже перестав бути учнем, і Меґі бачила, як викривлює заздрість шкірясте Воронове обличчя, натомість Миршавець сидів на коні під деревами і приглядався до боротьби так байдужо, наче дивився на своїх собак, що роздирають оленя.

Розбійники ще захищають дерево, дарма що ворог значно переважає їх. Чи надовго їх вистачить?

Де він ходить? Де той, кого покликали на допомогу вона і Феноліо? Адже тоді, коли йшлося про Козимо, все сталося швидко!

Ніхто не знав, що прочитала Меґі кілька годин тому, ніхто, крім Феноліо і обох скляних чоловічків, що слухали її, пороззявлявши роти. Вони ще не мали нагоди розповісти про те Елінор, таким-бо навальним був Миршавців напад.

— Ти маєш дати йому трохи часу! — казав Феноліо Меґі, коли вона відклала вбік аркуш із його словами. — Він іде сюди здалеку. Діяти по-іншому не було змоги!

Що ж, якщо він не прийде лише тоді, коли вони вже загинуть…

У Чорного Принца текла з плеча кров. Майже всіх розбійників було поранено. Він прийде запізно. Запізно.

Меґі бачила, як Дорія насилу ухилився від стріли, як Роксана втішала заплаканих дітей, а Елінор із Мінервою розпачливо намагалися відрубати ще одну мотузку, поки по ній не видерлися Миршавцеві люди. Коли він прийде? Коли?

Раптом Меґі відчула саме те, що описав Феноліо: земля затрусилася, і цей струс передався аж до найвищого гілля дерева. Противники зупинились і перелякано озирнулися. «Земля трусилася від його ходи». Так написав Феноліо.

— А ти певен, що він миролюбний? — занепокоєно запитала Меґі.

— Звичайно! — сердито відповів Феноліо.

Але Меґі мимоволі думала про Козимо, що теж вдався не таким, яким уявляв його собі Феноліо. Чи, може, все-таки?.. Хто може сказати, що саме відбувається в голові старого? Мабуть, Елінор знає його найкраще.

Земля затремтіла ще дужче. Ламалися гілочки, гілля, молоді дерева. З гущавини вилітали зграйки птахів, а крики внизу під деревом перетворились на перелякані зойки, коли над підліском постав велетень.

Ні, він не був такий високий, як дерево.

— Звичайно, ні! — тішився Феноліо. — Звичайно, вони не такі високі. Адже це було б безглуздям. Крім того, хіба я не казав вам, що ці гнізда збудували тільки на те, щоб їхні мешканці жили в безпеці від велетнів? Тож прошу! Він не дістане до них, до жодного з них, але Миршавець, тут і сумніватися годі, тікатиме, тільки-но побачить його. Так швидко, як нестимуть його худющі ноги!

Атож, Миршавець так і вчинив. Дарма що мчати доручив своєму коневі. Він утік першим. Ворон із переляку обпалив себе вогнем, і навіть розбійники просто стояли, бо так їм наказав Чорний Принц. Саме Елінор скинула чоловікам першу линву і крикнула решті жінок, що стояли, мов паралізовані, прикипівши очима до велетня:

— Опускайте линви! — почула Меґі її голос. — Мерщій! Чи ви хочете, щоб він розчавив їх?

Відважна Елінор.

Розбійники почали видиратись на дерево, а тим часом крики солдатів відлунювали щораз далі в лісі. Велетень, проте, зупинився й задивився на дітей, що розглядали його зверху. На маленьких личках відбивалися водночас і захват, і переляк.

— Вони полюбляють людських дітей, це вже проблема, — шепнув Феноліо Меґі ще до того, як вона почала читати. — Колись давно вони почали ловити їх, мов метеликів або хом’яків. Але я спробую приписати такого, що просто надто ледачий, щоб робити що-небудь. Дарма що, можливо, він у такому разі буде не дуже кмітливий!

Чи схожий цей велетень на кмітливого? Меґі нічого не могла сказати. Вона уявляла його собі зовсім іншим. Його могутні руки і ноги аж ніяк не видавалися незграбними. Ні. Він ворушився навряд чи повільніше за Здорованя, і якоїсь миті, коли він стояв між деревами, Меґі здалося, що він, а не розбійники, має розміри, підходящі для цього лісу. Його очі справляли моторошне враження. Вони були кругліші за людські і скидалися на очі хамелеона. Те саме можна було сказати і про його шкіру. Велетень ходив голий, як феї та ельфи, і його шкіра мінилася барвами. Блідо-бура, мов кора дерев, вона інколи бралася червоними плямами, що ясніли, мов останні ягоди, які на висоті колін велетня ще висіли на майже голому глодові. Навіть його волосся не мало сталої барви, інколи було зелене, а потім ураз скидалося на блакитне небо. Тому між деревами він був майже непомітний. Здавалося, ніби ворушиться повітря. Ніби вітер або дух цього лісу раптом набув постаті.

— Ох! Нарешті він прийшов! Просто казка! — Феноліо так зненацька з’явився позаду Меґі, що мало не зіпхнув її з гілки, на якій вона стояла. — Так, ми двоє знаємо свою роботу! Я нічого не хочу сказати проти твого батька, але, гадаю, ти — справжня майстриня. Ти ще досить дитина, щоб бачити за словами образи так виразно, як уміють тільки діти. Бо інакше яка причина, що цей велетень зовсім не такий, яким я уявляв його собі?

— Але і я уявляла його собі по-іншому, — прошепотіла Меґі, немов кожне гучне слово могло привернути до неї увагу велетня.

— Справді? Гм. — Феноліо обережно ступив крок уперед. — Ну, як і завжди. Цікаво, що думає про нього синьйора Лоредан.

Меґі бачила, як Дорія розглядав велетня. Він сидів у кроні й не міг відвести погляду. А Фарид видавався таким зачарованим, яким був тільки тоді, коли Вогнерукий показував йому якийсь новий трюк. На колінах у Фарида сидів Проноза і стривожено шкірив зуби.

— А ти вже приготував слова для мого батька? — запитала Меґі.

Так, знову Меґі! Своїм голосом і словами вона розповіла сюжет Феноліо далі і, як і кожного попереднього разу, тепер водночас і виснажена, і горда, — і боїться того, що вона викликала.

— Слова для твого батька? Ні. Але я працюю над цим! — Феноліо потер собі зморщене чоло, наче мав пробудити там від сну кілька думок. — На жаль, велетень навряд чи допоможе твоєму батькові. Але, повір, сьогодні вночі я й це доведу до кінця. Коли Змієголов добудеться до замку, Віоланта зустріне його моїми словами, і ми вдвох остаточно забезпечимо цьому сюжетові щасливий кінець. Ох, він розкішний! — Феноліо нахилився, щоб краще роздивитися своє створіння.

— Я навіть сам себе запитую, звідки в нього ці хамелеонові очі. Адже про це я жодного слова не писав! Ну, що вдієш. Він видається… цікавим. Цього не відбереш. Можливо, треба приписати ще кілька таких, як він. Шкода, що вони тільки в горах живуть!

Розбійники, здається, по-іншому оцінювали велетня. Вони так похапцем видиралися вгору по линвах, наче за ними гналися Миршавцеві солдати. Тільки Чорний Принц і далі стояв із ведмедем коло підніжжя дерева.

— Чого Принц ще бариться внизу? — Феноліо вихилився так далеко, що Меґі мимоволі схопила його за куртку. — Ради неба святого, він мусить лишити там того клятого ведмедя! Ці велетні бачать не дуже добре. Він розчавить Принца, тільки-но той зашпортається!

Меґі спробувала відтягти старого назад:

— Чорний Принц не лишить ведмедя! Ти ж знаєш про це!

— Він мусить! — Меґі рідко бачила Феноліо таким занепокоєним. Він вочевидь любив Принца дужче, ніж більшість своїх образів.

— Та йди вже! — кричав він йому вниз. — Принце!

Але Чорний Принц і далі, наче вперта дитина, вмовляв ведмедя, а велетень стояв поряд і дивився на дітей. Дехто з жінок закричав, коли він випростав руку. Жінки схопили дітей, але могутні пальці, як і казав Феноліо, не дістали до гнізд, хоч як тягнувся велетень.

— Точна робота! — шепотів Феноліо. — Меґі, ти бачиш? — Так, цього разу він подумав про все.

Велетень видавався розчарованим. Він потягнувся ще раз і ступив крок убік. Його п’ята опустилася на відстані десь тоненької гілочки від Чорного Принца. Ведмідь заревів і став на задні лапи, а велетень, здивувавшись, глянув униз, щоб побачити, що там ворушиться в нього між ногами.

— О ні! — бурмотів Феноліо. — Ні! Ні! Ні! — ревів він униз своєму створінню. — Його — ні! Дай Принцові спокій. Ти прийшов сюди не для цього! Біжи за Миршавцем! Збирай його людей! Ану геть!

Велетень підняв голову й пошукав очима, хто там галасує, а потім нахилився і схопив Принца й ведмедя, і то так брутально, як Елінор хапала гусінь, що пожирала її троянди.

— Ні! — бурмотів Феноліо. — Що діється? Що цього разу не так? Таж він йому всі кістки потрощить!

Розбійники мов заціпеніли, повиснувши на линвах. Один з них кинув ніж у руку велетня. Він витяг його губами, мов колючку, і пустив Чорного Принца, наче набридлу іграшку. Меґі здригнулася, коли він упав на землю й навіть не ворухнувся. Вона чула, як зойкнула Елінор. Велетень махнув рукою на чоловіків на линвах, неначе то були оси, які хотіли вжалити його.

Усі закричали. Батист підбіг до однієї линви, щоб спуститись і допомогти Чорному Принцові. Фарид і Дорія помчали за ним, а Роксана стояла з жахом на обличчі і обнімала руками двох заплаканих дітей. Феноліо стояв і шарпав від безпорадної люті опорні линви.

— Ні! — крикнув він ще раз униз. — Ні, такого просто не може бути!

Раптом одна линва урвалася, і Феноліо шугнув униз. Меґі спробувала схопити його, але не встигла. Феноліо падав із подивом на зморшкуватому обличчі, і велетень схопив його в повітрі, як стиглий плід.

Діти вже не кричали. Жінки та розбійники теж не видали жодного звуку, коли велетень сів під деревом і став роздивлятися, що він зловив. Ведмедя він байдуже поклав на землю, та коли його погляд натрапив на нерухомого Принца, знову схопив його. Ведмідь, заревівши, прийшов на допомогу своєму господареві, але велетень віджбурнув його рукою. Потім підвівся, востаннє поглянув на дітей і пішов геть із Феноліо в правій руці і Чорним Принцом у лівій.

Сойчині янголи

Орфей побачив Віоланту вперше на одному святі, яке влаштував Миршавець, і ще тоді уявляв собі, як було б добре панувати разом з нею над Омброю. Всі його служниці були гарніші за доньку Змієголова, але Віоланта мала те, чого не мали вони: зарозумілість, честолюбство, жадання влади. Це все подобалося Орфеєві, і коли Свистун привів її в залу з тисячею вікон, Орфеєве серце закалатало, він був у захваті, що вона й досі гордо тримає голову, дарма що все поставила на одну карту і програла.

Віоланта обвела всіх очима так, немов програли вони — її батько, Хлопчик-мізинчик, Свистун. По Орфеєві вона тільки ковзнула очима. Звідки їй знати, яку видатну роль грає він тепер. Змієголов і досі стояв би в багнюці зі зламаним колесом, якби він не приписав йому одразу аж чотири колеса. Як вони всі дивилися на нього! Навіть Хлопчик-мізинчик пройнявся до нього повагою.

Зала з тисячею вікон уже не мала вікон. Хлопчик-мізинчик позавішував їх чорною тканиною, і тільки з півдесятка смолоскипів освітлювали пітьму, якраз досить, щоб Змієголов міг бачити обличчя свого найлютішого ворога.

Коли привели Мортимера, зарозуміла маска на Віолантиному обличчі немов репнула, але вона швидко опанувала себе. Орфей задоволено відзначив, що Сойку катували, але він ще стояв на ногах, і Свистун подбав, безперечно, щоб його руки лишилися неушкоджені. «А відрізати йому язик вони б уже могли спокійнісінько, — думав Орфей, — і тоді остаточно поклали б край усім тим вихвалянням його голосу». Але потім йому спало на гадку, що Мортимер ще має сказати, де книжка Феноліо, бо ж Вогнерукий не сказав нічого.

Світло смолоскипів падало тільки на Мортимера. Змієголов сидів у пітьмі. Він вочевидь не хотів дати своєму в’язневі втіхи бачити його набрякле тіло. Але ж запах він чутиме.

— Ну, Сойко, мабуть, тобі моя донька по-іншому малювала наше друге побачення? — Віддих Змієголова був хрипкий, як у старого чоловіка. — Я дуже зрадів, що Віоланта запропонувала мені як місце зустрічі цей замок, хоча дорога сюди важка. Цей замок одного разу вже дав мені щастя, дарма що ненадовго. Крім того, я був певен, що мати нічого не сказала тобі про таємний хід. Вона багато розповідала тобі про цей замок, але майже всі ті оповідки не мали нічого спільного з правдою.

На Віолантиному обличчі не відображувалося нічого.

— Батьку, я не знаю, про що ти кажеш, — мовила вона.

Яких зусиль вона доклала, щоб не глянути на Мортимера. Зворушливо.

— Атож, ти нічогісінько не знаєш. Ще б пак! — засміявся Змієголов. — Я досить часто чув, що розповідала тобі мати в старому покої. Всякі вигадки про щасливі роки дитинства, всяку солодку брехню, щоб її мала донька-бридуля мріяла про місце, де все інакше, ніж у замку, де вона виросла. Дійсність здебільшого відрізняється від наших розповідей про неї, а ти завжди плутала слова з правдою. Ти точнісінько така, як твоя мати: не можеш відрізнити бажане від того, що є насправді, еге ж?

Віоланта не відповіла. Вона тільки стояла, випростана, як і завжди, і дивилася в пітьму, де ховався батько.

— Коли я вперше в цій залі побачив твою матір, — хрипким голосом вів далі Змієголов, — вона хотіла тільки втекти звідси. Вона спробувала б утекти, якби батько дав їй таку нагоду. Хіба вона розповіла тобі, що одна з її сестер розбилася на смерть, коли вилізла з одного з цих вікон? Ні? Або що її саму мало не втопили русалки, коли вона спробувала переплисти озеро? Мабуть, ні. Натомість вона намагалася переконати тебе, ніби я примусив її батька віддати тебе мені за дружину й забрав тебе звідси всупереч її волі. Хтозна, можливо, зрештою, вона й сама повірила в цю вигадку.

— Ти брешеш. — Віоланта докладала зусиль, щоб її голос звучав спокійно. — Я не хочу більше слухати.

— Але ти слухатимеш, — незворушно наполіг Змієголов. — Настане пора, коли ти вже не ховатимешся від дійсності за гарними вигадками. Твій дід залюбки спроваджував на той світ кавалерів, які залицялися до його доньок. Тому твоя мати й показала мені тунель, через який Свистун так дивовижно й непомітно пройшов у замок. Тоді вона була дуже закохана в мене, навіть якщо й розповідала тобі щось інше.

— Навіщо ти розповідаєш цю брехню? — Віоланта й далі стояла з високо піднятою головою, але її голос тремтів. — Не моя мати показала тобі тунель, а один з твоїх шпигунів. І вона не кохала тебе.

— Думай, що хочеш. Ти, певно, небагато знаєш про кохання. — Змієголов закашлявся і, закректавши, підвівся зі стільця. Віоланта відсахнулася, коли він зайшов у світло смолоскипів.

— Так, дивися, що заподіяв мені твій шляхетний розбійник, — проказав Змієголов, повільно йдучи до Мортимера. Ходити йому ставало дедалі важче. Орфей часто помічав це під час безкінечної подорожі до цього безрадісного замку, але Срібний князь і далі тримався прямо, як і його донька.

— Та не говорімо вже минувшину, — сказав він, підійшовши до Мортимера так близько, що його в’язень повною мірою міг насолодитися поширюваним смородом, — або про те, як моя донька, можливо, уявляла собі цю оборудку. Переконай мене, що справді є сенс не здерти з тебе одразу шкуру і не вчинити так само з твоєю дружиною і донькою. Можливо, ти думаєш, що цього разу вони в безпеці? Зрештою, ти лишив їх у Чорного Принца, але я знаю про печеру, де вони заховалися. Мій безвартісний свояк, напевне, вже зловив їх і привів назад до Омбри.

«Так, ця звістка приголомшила Мортимера. Вгадай, шляхетний розбійнику, хто розповів Змієголову про печеру!» — думав Орфей і широко всміхнувся, коли Мортимер подивився в його бік.

— Ну, — кулаком у рукавичці Змієголов ударив свого в’язня в груди, саме туди, де його поранила Мортола, — як воно? Ти можеш ліквідувати наслідки власної підступності? Ти можеш вилікувати книжку, якою так підступно одурив мене?

Мортимер вагався лише мить.

— Звичайно, — відповів він. — Коли ти даси її мені.

«Що ж, добре. Його голос і далі справляє враження, навіть у такому розпачливому становищі, — був змушений визнати Орфей, — хоча, звичайно, мій голос звучить незмірно краще».

Але Змієголов не давав себе знову одурити. Він із такою силою вдарив Мортимера в обличчя, що той упав навколішки.

— Ти, отже, думаєш, ніби можеш іще раз пошити мене в дурні! — гаркнув він. — За якого дурня ти мене маєш? Ніхто не може зцілити цю книжку. За цю інформацію померли десятки твоїх колег по ремеслу. Книжка пропаща, а це означає, що моя плоть гнитиме вічність і я сам щодня відчуватиму спокусу написати три слова, які всьому покладуть край. Але мені спав на думку кращий вихід, для якого я ще раз потребую твоїх послуг, і тому я вдячний моїй доньці, що вона вкрай дбайливо стерегла тебе. Зрештою, я знаю, — додав він, подивившись на Свистуна, — яка гаряча кров у мого герольда.

Свистун хотів щось заперечити, але Змієголов нетерпляче підняв руку і знову обернувся до Мортимера.

— Що за вихід? — Славетний голос звучав тепер хрипкіше.

Може, Сойка тепер таки злякався? Орфей почувався, мов хлопець, що з величезною насолодою читає в книжці вкрай напружене місце. «Сподіваюся, він таки боїться, — думав він. — І, сподіваюся, це останній розділ, у якому він з’являється».

Мортимер скривив обличчя, коли Свистун уперся ножем йому в бік. «Так, ти без вороття обрав собі в цьому сюжеті не тих ворогів, — думав Орфей, — і не тих друзів. Але такі вони всі, оті добрі герої. Дурні».

— Що за вихід? — Змієголов почухав собі сверблячу плоть. — Ти оправиш мені нову книжку, що ж іще? Але цього разу жодної миті не будеш без нагляду. І коли ця книжка своїми бездоганно чистими сторінками знову захистить мене від смерті, ми напишемо в першій книжці твоє ім’я, щоб ти бодай на якийсь час відчув, як воно — гнити живцем. А потім я розірву її на шматки, сторінка за сторінкою, і дивитимусь, як ти почуваєшся, коли рвуть твою плоть, і благаєш білих жінок, щоб вони забрали тебе. Хіба це не вихід, що задовольнив би нас усіх?

«Ага. Нова книжка. Непогано, — думав Орфей. — Але моє ім’я пасувало б набагато краще до її чистісіньких сторінок! Припини мріяти, Орфею!»

Свистун приставив ніж до горла Мортимерові:

— Ну, де твоя відповідь, Сойко? Чи, може, написати її ножем?

Мортимер мовчав.

— Відповідай! — горлав Свистун. — Невже я маю відповідати замість тебе? А втім, є тільки одна відповідь.

Мортимер і далі мовчав, проте Віоланта таки здобулася на голос.

— Чому він має допомагати тобі, коли ти й так намірився вбити його? — запитала вона батька.

Змієголов стенув важкими плечима:

— Я міг би заподіяти йому не таку болісну смерть або лише послати в копальні його дружину та доньку, замість убивати їх. Про них ми з ним одного разу вже торгувалися.

— Але цього разу ви вже не маєте їх під своєю владою. — Голос Мортимера звучав так, ніби він був десь далеко, дуже далеко.

«Він скаже „ні“! — приголомшено подумав Орфей. — Що за дурень!»

— Ще ні, але скоро! — Свистун водив ножем по грудях Мортимера й окреслив кінчиком вістря серце там, де воно билося. — Орфей дуже точно описав нам місце, де вони заховалися. Ти вже чув про це. Можливо, саме тепер Миршавець жене їх до Омбри.

Мортимер удруге глянув на Орфея, і ненависть у його очах була солодша за невеликі тістечка, які Ос щоп’ятниці купував йому на омбрійському ринку. Що ж, у майбутньому їх купуватиме вже не Ос. На жаль, його пожер жах, вискочивши зі слів Феноліо, — схопив за одну мить, — але нового охоронця завжди можна знайти.

— Ти можеш одразу братися до роботи. Твоя шляхетна покровителька подбала майже про все, що потрібне тобі! — сичав Свистун, і цього разу, коли він притис ніж до шиї Мортимера, бризнула кров. — Вона вочевидь збиралася якнайретельніше вдавати перед нами, ніби ти живеш тільки на те, щоб вилікувати книжку. Яке блазнювання! Ну, вона завжди полюбляла шпільманів.

Мортимер нехтував Свистуна, наче той був невидимий. Він дивився тільки на Змієголова.

— Hi, — відповів він. Це слово важко повисло в темній залі. — Я не оправлятиму тобі другої книжки. Вдруге смерть не пробачить мені цього.

Віоланта несамохіть підступила до Мортимера, але він не зважав на неї.

— Не слухай його! — сказала вона батькові. — Він оправить! Дай йому тільки час.

Ох, вона справді прихилилася до Сойки. Орфей наморщив чоло. Це ще одна причина прагнути послати його під три чорти.

Змієголов замислено подивився на доньку:

— А що тобі до того, що він оправить її?

— Ну, ти… — У голосі Віоланти вперше з’явилася невпевненість. — Ти одужаєш після цього.

— І? — тяжко дихав Змієголов. — Ти хочеш побачити мою смерть. Не заперечуй. Це подобається мені. Це доводить, що в твоїх жилах тече моя кров. Інколи я думаю, що тебе треба посадити на трон Омбри. Ти робитимеш свою справу безперечно краще, ніж мій припорошений сріблом свояк.

— Звичайно, я б робила це краще! Я б посилала тобі до Сутінкового замку в шість разів більше срібла, бо не марнувала б його на бенкети та ловецькі виправи. А за це ти лишиш мені Сойку — коли він зробить те, чого ти вимагаєш від нього.

«Разюче. Вона ще й досі ставить умови. О так, вона подобається мені, — думав Орфей. — Вона дуже подобається мені. Але з неї ще треба вибити прихильність до цього шахрая-палітурника. Але ж потім… які можливості!»

Навіть Змієголову його донька вочевидь подобалася дедалі більше. Він зареготав так гучно, як ще ніколи не чув Орфей.

— Погляньте на неї! — кричав він. — Вона торгується зі мною, хоча стоїть із пустими руками. Відведіть її в її кімнату, — наказав він солдатам. — І добре наглядайте за нею. Пришліть до неї Якопо. Син мусить бути з матір’ю. А ти, — звернувся він до Мортимера, — погоджуйся нарешті на мою пропозицію, або ж я накажу своєму охоронцеві витягти з тебе ту згоду.

Свистун роздратовано опустив ніж, коли з пітьми вийшов Хлопчик-мізинчик. Віоланта занепокоєно глянула на нього і опиралася, коли солдат потяг її за собою, але Мортимер і далі мовчав.

— Ласкавий пане! — Орфей шанобливо (принаймні він сподівався, що це справді так) ступив крок уперед. — Дозвольте мені витягти з нього цю згоду.

Шепотіння, ім’я (його слід називати належним йому ім’ям, як і собаку), і жах виступив з Орфеєвої тіні.

— Безглуздя! — ревнув Свистун. — Щоб Сойка вмер так само, як Вогнерукий? Ні. — Він знову підняв Мортимера на ноги.

— Хіба ти не чув? Свистуне, я беруся за це завдання. — Хлопчик-мізинчик скинув чорні рукавички.

Орфей відчув на язиці розчарування, немов гіркий мигдаль. Яка ж була нагода засвідчити Змієголову свою корисність. Якби він тільки мав книжку, щоб списати Свистуна з цього світу. А заодно і Хлопчика-мізинчика.

— Пане! Благаю, послухайте мене. — Він загородив шлях Змієголову. — Чи можу я попросити вас, щоб під час цієї прикрої для в’язня процедури виманити в нього ще одну відповідь? Я нагадаю вам про книжку, про яку я вже розповідав, книжку, яка може змінити цей світ бажаним для вас способом! Витягніть, будь ласка, з нього, де вона!

Але Змієголов обернувся до нього спиною:

— Потім, — проказав він і, застогнавши, сів на стілець, де його приховувала пітьма. — Тепер ідеться лише про одну книжку, і вона має чисті сторінки. Хлопчику-мізинчику, починай! — важко сапаючи, наказав він із пітьми. — Але зважай на його руки.

Зненацька Орфей відчув на обличчі холод і спершу подумав, що крізь завішені вікна завіває нічний вітер. Та вони вже стояли коло Сойки, білі і страхітливі, як і на цвинтарі шпільманів. Вони обступили Мортимера, мов безкрилі янголи, з туманними тілами, з обличчями, білими, мов вибілені кістки. Свистун так квапливо позадкував, що впав і поранився власним ножем. Навіть обличчя Хлопчика-мізинчика втратило звичайну для нього байдужість. А солдати, що стояли коло Мортимера, відсахнулися, мов перелякані діти.

Такого не може бути! Чому вони захищають його? В удячність за те, що він одного разу вже одурив їх? Що він забрав у них Вогнерукого? Орфей відчув, що жах позаду нього присів, мов побитий пес. Що? Він теж боїться? Ні. Ні, проклін усьому ще раз! Цей світ треба переписати по-новому! І він перепише. Аякже. Невдовзі він добере способу.

Що вони шепочуть?

Бліде світло, яке поширювали білі жінки, прогнало тінь, де ховався Змієголов, і Орфей бачив, як Срібний князь у своєму темному кутку судомно хапає повітря і тремтячою рукою закриває очі. Отже, він і досі боїться білих жінок, дарма що в Сутінковому замку вбив таку силу людей, щоб довести протилежне. Нічого, крім брехні. Змієголов задихався від страху у своїй безсмертній плоті.

А Мортимер тим часом стояв серед вигаданих уявою Феноліо янголів Смерті, наче вони становили частину його тіла, — і сміявся.

Мати і син

Змієголов, звичайно, звелів замкнути Віоланту в колишній кімнаті її матері. Він достеменно знав, що саме там вона ще гучніше чутиме всю брехню, яку розповідала їй мати. Такого не може бути. Її мати ніколи не брехала. Мати і батько — вони завжди означали для неї добро і зло, правду і брехню, любов і ненависть. Усе було так просто! Але навіть цю виразну межу батько забрав у неї! Віоланта шукала у себе в душі гордості та сили, що завжди давали їй змогу триматися прямо, але знаходила тільки бридку дівчинку, що сиділа в поросі своїх надій, із розбитим образом матері в серці.

Віоланта зіперлася чолом на взяті на засув двері й намагалася почути Сойчині крики, але чула тільки голоси вартових під дверима. Чому він не погодився? Бо вірив, що вона все-таки ще може захистити його? Хлопчик-мізинчик навчить його чогось кращого. Вона мала б подумати про шпільмана, якого батько звелів четвертувати, бо він співав для її матері, про слугу, що брав у неї книжки, і за те його заморили голодом у клітці під її вікном. Йому давали їсти пергамент. Як вона могла пообіцяти захист Сойці, якщо досі приносила смерть кожному, хто був на її боці?

— Хлопчик-мізинчик повирізає йому ремені зі шкіри! — Голос Якопо навряд чи доходи в до неї. — Кажуть, він такий вправний, що людина не гине? Він натренувався на трупах!

— Помовч! — Їй кортіло вдарити малого по блідому обличчю. Щодня він дедалі більше скидався на Козимо. А проте страшенно хотів бути схожим на свого діда.

— Ти звідси нічого не почуєш. Його поведуть униз, у підвал, у глибокі льохи. Я був там. Там збереглося геть усе, геть іржаве, але ще придатне до вжитку: кайдани, ніж, гвинти, залізні шпичаки…

Віоланта глянула на сина, і він замовк. Підійшла до вікна, але клітка, де вчора замикали Сойку, була порожня. Тільки Вогнерукий мертвий лежав перед нею. Дивно, що його не чіпали ворони. Вони немов боялися його.

Якопо взяв тарілку, яку принесла служниця, і, надувшись, колупався в ній. Скільки йому років? Вона забула. Принаймні він уже не носить бляшаного носа, відколи Свистун висміяв його за це.

— Він подобається тобі.

— Хто?

— Сойка.

— Він кращий за них усіх.

Віоланта знову притулилася вухом до дверей. Чому він не погодився? Можливо, тоді вона ще могла б урятувати його.

— А коли Сойка зробить ще одну книжку, дід уже не смердітиме так огидно? Я вже думав про це. Думаю, коли-небудь він просто впаде і помре. Він уже й тепер скидається на труп. — Як байдуже звучав його голос. А ще кілька місяців тому Якопо обожнював її батька. Невже всі діти такі? Звідки їй знати? Вона має тільки одну дитину. Діти… Віоланта й досі бачила перед очима, як діти вибігають із башти Омбрійського замку в простерті руки матерів. Чи діти варті того, що Сойка гине за них?

— Я більше не хочу дивитися на діда! — Якопо, здригнувшись, затулив очі руками. — Коли він помре, я буду королем, правда? — Холод у його дзвінкому голосі вразив Віоланту — і водночас налякав її.

— Ні, не будеш. Не будеш, бо ж твій батько нападав на нього. Королем стане його син. Королем Сутінкового замку та Омбри.

— Але ж він іще немовля.

— Ну то й що? Замість нього урядує його мати. І Миршавець. — «Крім того, твій дід ще безсмертний, — подумки додала Віоланта, — і тут, здається, ніхто нічого не змінить. Протягом усієї вічності — ні».

Якопо відсунув тарілку й пішов до Бріани. Вона плела шпицями коло картини вершника, підозріло схожого на Козимо, дарма що Бріана пояснила, що це герой давньої казки. Як добре знову мати Бріану коло себе, дарма що вона, відколи жах убив її батька, стала ще мовчазніша, ніж звичайно. Мабуть, усе-таки любила його. Більшість доньок люблять своїх батьків.

— Бріано! — Якопо схопив її за дивовижно гарні коси. — Почитай мені. Ну! Мені нудно!

— Ти й сам умієш читати, і то дуже добре. — Бріана відірвала його пальці від своїх кіс і стояла далі.

— Я приведу сюди жах! — Голос Якопо став пронизливий, як і завжди, коли щось суперечило його бажанням. — Щоб він пожер тебе так само, як і твого батька. Ой, ні, він навіть не зжер його. Він валяється мертвий на подвір'ї, і його клюють ворони!

Бріана навіть не підняла голови, але Віоланта бачила, що її руки тремтять так, що вона аж поколола пальці шпицями.

— Якопо!

Син обернувся до неї, і на мить Віоланті здалося, ніби його очі благають її сказати щось більше. «Поторсай мене! Вдар мене! Покарай мене! — казали вони. — Або візьми мене на руки. Мені страшно. Я ненавиджу цей замок. Я хочу виїхати звідси».

Віоланта не хотіла ніякої дитини. Вона не дуже тямила, як її треба доглядати. Але батько Козимо просив про онука. Що вона мала робити з дитиною? Їй вистачало й того клопоту, що доводилося стримувати власне зболене серце. Якби ж народилася бодай дівчинка. Сойка має доньку. Всі кажуть, що вона його дуже любить. Задля доньки він, мабуть, таки погодився б оправити батькові другу книжку. В разі, якщо Миршавець зловив його доньку. А що потім? Про його дружину вона воліла не думати. Можливо, вона вже загинула. Миршавець дуже жорстокий із тими, кого ловить.

— Почитай! Почитай мені! — знову став перед Бріаною Якопо. Потім брутально видер плетиво з її рук, і вона знову поколола собі пальці.

— Він схожий на мого батька.

— Мовчи! — Бріана швидко глянула на Віоланту.

— Не буду! Чому ти не запитаєш Сойку, чи повернув він його з того світу? Як-от повернув твого батька?

Раніше Бріана вдарила б його, але смерть Козимо зламала щось у ній. Вона стала м’яка, мов молюск у мушлі, м’яка і сповнена болю. І все-таки її товариство було кращим за будь-яке інше, і Віоланта засинала набагато швидше, коли Бріана ввечері співала їй.

За дверима хтось відсунув засув.

«Що це означає? Чи вони прийшли сказати мені, що Свистун уже вбив Сойку? Що Хлопчик-мізинчик уже розтрощив його, як безліч жертв перед ним? І що тоді, Віоланто? — думала вона. — Що я робитиму тоді? Моє серце й так уже розбите».

Та увійшов Чотириокий. Орфей, або Круглолиций, як зневажливо називав його Свистун. Віоланта й досі не могла збагнути, як він так швидко втерся з допомогою лестощів у довіру до її батька. Мабуть, через свій голос. Він майже не менш гарний, ніж Сойчин, але щось у голосі Орфея спонукало її здригатися.

— Ваша високосте! — Відвідувач уклонився так низько, що той рух межував із глумом.

— Отже, Сойка таки дав моєму батькові належну відповідь?

— Ні, на жаль, ні. Але він ще живий, якщо вам раптом цікаво знати про це. — Його очі невинно поблискували за круглими скельцями, скельцями, які вона перейняла в нього, проте її окуляри, на відміну від його, не завжди обманювали її. Інколи їй хотілося бачити світ крізь вуаль.

— Де він?

— Ах, ви бачили порожню клітку. Що ж, я запропонував Змієголову інше приміщення для Сойки. Би знаєте, напевне, про льохи, до яких ваш дід запроторював в’язнів? Я певен, що наш шляхетний розбійник там швидко позбудеться думки про опір бажанням вашого батька. Отак ми підійшли до причини моїх відвідин.

Його сміх був солодкавий, мов сироп. Чого він хоче від неї?

— Ваша високосте! — Його голос гладив Віоланту по шкірі, мов заяча лапка, якими Бальбулюс вигладжував пергамент. — Я, як і ви, дуже люблю книжки. На жаль, я дізнався, що бібліотека цього замку в жахливому стані, але до моїх вух дійшло, що ви маєте з собою кілька книжок. Чи можна було б позичити у вас одну або дві книжки? Я, звичайно, виявляв би вам за це свою вдячність усіма можливими способами.

— А що з моєю книжкою? — Якопо став перед Віолантою, схрестив руки, як полюбляв робити його дід до того, як його набряклі руки були змушені зректися навіть цього жесту, що вже спричиняв біль. — Ти й досі не повернув її мені. Ти винен мені, — він порахував на коротких пальцях, — дванадцять срібних монет.

Погляд, яким Орфей зміряв Якопо, не був ані теплим, ані солодким. Та його голос і далі був солоденький:

— Авжеж! Добре, що ви, принце, нагадали мені про це. Зайдіть до моєї кімнати, і я віддам вам і монетки, і книжку. Але дозвольте мені поговорити з вашою матір’ю, га? — Він засміявся, немов вибачаючись, і обернувся до Віоланти. — Тож як воно? — запитав він довірливо стишеним голосом. — Чи позичите ви їх мені, ваша високосте? Я чув справжні дива про ваші книжки, і, повірте, найретельніше дбатиму про них.

— Вона має з собою тільки дві. — Якопо показав на скриню біля ліжка. — І вони обидві про С…

Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.

— Мені дуже жаль, — проказала вона й заступила йому шлях, — я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.

Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.

— А можу я принаймні глянути на них одним оком?

— Не давайте йому!

Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.

Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.

— Він робить дивні речі з книжками, — повідомила вона. — З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.

— Божевільна! — пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. — Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.

Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:

— Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.

— Ох, вона б ніколи не вкрала? — Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. — Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?

— Ось! — Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. — Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!

Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.

— Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! — наказав він солдатові, що вартував під дверима.

Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.

— Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, — проказав він. — Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, — прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, — я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?

Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.

А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.

— Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, — кинув він на прощання. — Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.

Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.

Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.

— Що Чотириокий наміряється робити з книжками? — запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.

— Не знаю, — відповіла Бріана. — Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.

Багато зла.

«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».

Скинутий одяг

Лeтіти було легко, дуже легко. Вміння з’явилося разом з тілом, з кожним пером і з кожною тоненькою кісточкою. Так, зерна перетворили Резу на пташку — з тяжкими корчами, які до смерті налякали Здорованя, але вона перетворилася не на сороку, як Мортола. «Ластівка!» — прошепотів Ладзаро, коли вона сіла йому на руку, їй запаморочилася голова від усього, що раптом стало набагато більшим.

— Ластівки — охайні пташки, дуже охайні. Це пасує тобі. — Він лагідно погладив її вказівним пальцем по крилах, і їй було дуже дивно, що своїм дзьобом вона вже не могла всміхнутися йому. Проте говорити могла, і то своїм людським голосом, а це ще більше злякало бідолашного Туліо.

Пір'я гріло добре, а вартові на березі озера ні разу не глянули вгору, коли вона пролетіла над їхніми головами. Вони вочевидь ще не знайшли людей, яких убив Ладзаро. Герби на їхньому сірому вбранні нагадали Резі про в'язницю у Сутінковому замку.

«Забудь її, — думала вона, підставляючи крила вітрові. — Це вже в минулому. А от те, що попереду, ти, мабуть, ще можеш змінити. Хіба життя, зрештою, — не мережа з ниток долі, з якої годі виплутатися? Резо, не думай, — лети!»

Де він? Де Мо?

«Свистун замкнув його в клітці». Туліо не міг описати їй, де стоїть та клітка. На подвір'ї, бурмотів він, на подвір’ї з намальованими птахами. Реза чула про розмальовані мури замку. Проте зовні вони були майже чорні, складені з темного каменю, що був на березі навколо всього озера. Реза раділа, що їй не треба йти через міст. Там аж кишіло солдатами. Дощило, і краплини під нею малювали безкінечні кола на воді. Проте тіло важило небагато, і Резу опанувало дивовижне відчуття польоту. Під собою вона бачила своє дзеркальне відображення. Мов стріла, летіла вона над хвилями, і зрештою до неї наблизилися башти, грубезні мури, сірі шиферні покрівлі з гірського сланцю, а між ними — подвір’я, темні, мов роззявлені діри в кам’яному візерунку. Голі дерева, псарня, криниця, замерзлий сад і всюди солдати. Клітки…

Реза шукала їх недовго. Але спершу побачила Вогнерукого, кинутого на сірі плити, мов жмуток старого одягу. О Господи! Вона ніколи не хотіла його бачити таким. Коло нього стояла дитина. Вона дивилася на непорушне тіло, немов чекала, що воно знову заворушиться, як уже трапилося раз, якщо не брешуть пісні шпільманів. «Вони не брешуть! — хотіла вона крикнути вниз. — Я відчувала його теплі руки. Я бачила, як він знову сміявся й цілував свою дружину». Та коли Вогнерукий лежав отам, здавалося, ніби він не ворушився, відколи загинув у копальні. Клітки Реза побачила тільки тоді, коли опустилася нижче й залетіла під покрівлю. Всі клітки були порожні. Мо не було. Порожні клітки й порожнє тіло… Їй хотілося впасти, мов камінь, розбитися об плити й лежати так само нерухомо, як Вогнерукий.

Дитина обернулася. То був хлопчик, якого вона бачила востаннє на зубчастому мурі Омбрійського замку. Віолантин син. Навіть Меґі, що загалом кожну дитину з ніжністю брала на коліна, говорила про нього тільки з огидою. Якопо. Якусь мить він так дивився на Резу, наче бачив жінку під пір’ям, потім знову нахилився над мертвим, торкнувся закляклого в обличчя і випростався, коли хтось погукав його.

Той напружений голос годі було не впізнати. Свистун.

Реза пурхнула й сіла на верхівку покрівлі.

— Ходи, дід хоче бачити тебе! — Свистун схопив малого за шию і грубо пхнув на наступну сходинку.

— Навіщо? — Голос Якопо звучав, наче сміховинне відлуння голосу його діда, а водночас це був і голос хлопчика, що загубився серед дорослих, не маючи ні батька, ні матері, якщо вірити Роксаниним розповідям про Віолантину черствість.

— Ніби ти не знаєш! Він, звісно, не скучив за твоїм набридливим товариством. — Свистун стусонув Якопо кулаком межи плечі. — Він хоче знати, що казала тобі мати, коли ти був із нею на самоті в її кімнаті.

— Вона не розмовляє зі мною.

— О, це вже погано. Що нам робити з тобою, якщо ти не годишся бути шпигуном? Мабуть, треба згодувати тебе жахові! Він давно вже нічого не їв, а як слухати твого діда, то він і Сойку покуштує не скоро.

Жах.

Отже, Туліо не брехав. Тільки-но голоси стихли, Реза підлетіла до Вогнерукого. Але ластівка не може ані сміятися, ані плакати.

«Лети за Свистуном, Резо, — думала вона, стоячи на мокрому від дощу камінні, — пошукай Мо. Вогнерукому ти вже нічим не зарадиш, так само, як і тоді».

Реза була лише вдячна, що жах не проковтнув його, як Хапала. Пригорнувшись до щоки Вогнерукого опереною головою, Реза відчула, яка вона холодна.

— Резо, як це ти опинилась у такому гарненькому пір'їстому вбранні?

Цей шепіт походив нізвідки — з дощу, з вологого повітря, розмальованого каміння, — та не з холодних вуст. Але то був голос Вогнерукого, грубий і водночас м’який, близький назавжди. Реза нестямно закрутила пташиною головою — і почула тихенький сміх.

— Хіба одного разу ти вже не озиралася так, шукаючи мене, тоді, у в’язниці Сутінкового замку? Тоді я теж, як пригадую, був невидний, проте без тіла набагато веселіше. Дарма що веселитися вже немає змоги. Боюся, що тіло, ще довше полежавши отак незаселеним, невдовзі вже не пасуватиме мені, і тоді голос твого чоловіка не зможе повернути мене. Не кажучи вже про те, що людина без допомоги плоті швидко забуває, хто вона. Признаюся, я вже майже забув, аж поки побачив тебе.

Коли мертвий заворушився, здавалося, ніби прокидається сонна людина. Вогнерукий прибрав з обличчя мокре волосся і оглянув себе, наче мав пересвідчитись, що його тіло ще годиться для нього. Саме про це мріяла Реза в ніч після його смерті, але тоді він не прокинувся знову. Аж поки його розбудив Mо.

Мо. Реза пурхнула Вогнерукому на руку, проте він застережливо приклав палець до вуст, коли вона розтулила дзьоба. Тихесенько свиснувши, він гукнув Ґвіна, потім глянув на сходи, якими піднявся Свистун з Якопо, на вікна ліворуч і вгору на башту з галереєю, в затінку якої він лежав.

— Феї розповідали про рослину, що робить із людей тварин, а з тварин людей! — прошепотів він. — Але казали й те, що вживати її дуже небезпечно. Як довго ти вже в пір’ї?

— Мабуть, години дві.

— Тоді вже пора скинути його. На щастя, в цьому замку є багато забутих кімнат, і я всі їх розвідав ще до того, як прийшов Свистун. — Вогнерукий випростав руку, і Реза вчепилася кігтиками в його тепер уже теплу шкіру. Він живий! Чи, може?..

— Я перейняв у Смерті кілька дуже корисних властивостей! — шепотів Вогнерукий, несучи її в коридор, обмальований рибами та німфами, неначе його поглинуло озеро. — Я можу скидати своє тіло, як одяг, надавати вогню душі й читати серце твого чоловіка краще, ніж літери, які ти була принесла мені з такими муками.

Вогнерукий відчинив двері. Жодне вікно не освітлювало кімнати, але він шепнув щось, і стіни вкрилися іскрами, наче на них росло вогненне хутро.

Коли Реза виплюнула зернини, покладені під язик, двох бракувало, і на одну страхітливу мить вона злякалася, що назавжди лишиться пташкою, проте її тіло пригадало себе. Знову набувши людської постаті, вона несамохіть погладила себе по лону, запитуючи, чи й дитина в її тілі зазнавала змін через насінини. Ця думка так налякала її, що вона мало не виблювала.

Вогнерукий підняв ластівчину пір'їну, що впала до його ніг, і замислено споглядав її.

— У Роксани все гаразд, — мовила Реза.

— Знаю, — засміявся він.

Він, здається, знав усе. Тож вона не розповідала ані про Хапала, ані про Мортолу, ані про те, що Чорний Принц мало не вмер. А Вогнерукий не запитував, чому вона пішла за Мо.

— А що з жахом? — Їй було страшно навіть вимовляти це слово.

— Я вчасно прослизнув крізь його чорні пальці. — Вогнерукий провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якусь тінь. — На щастя, такі, як він, не цікавляться небіжчиками.

— Звідки він узявся?

— Його привів Орфей. Жах ходить за ним, як собака.

— Орфей? Таж такого не може бути! Орфей, відколи Вогнерукий украв у нього книжку, сидить в Омбрі, пиячить і впивається жалем до самого себе!

— Так, Орфей. Не знаю, як йому вдалося пролізти, але він тепер служить Змієголову. Саме він звелів укинути твого чоловіка в один з тюремних льохів під замком.

Над ними почулися кроки, але невдовзі стихли.

— Приведи мене до нього!

— Тобі не можна йти до нього. Льохи глибокі, і їх добре охороняють. Можливо, я пройду сам, але вдвох ми будемо надто помітні. Замок аж кишітиме солдатами, коли вони побачать, що Вогнерукий знову повернувся з того світу.

«Тобі не можна до нього… Чекай тут, Резо… Це надто небезпечно». Вона вже не могла цього чути.

— Як він тепер? — запитала вона. — Ти ж казав, що можеш читати його серце.

Відповідь вона прочитала в очах Вогнерукого.

— Пташка менш помітна, ніж ти! — проказала вона й запхала насінини в рот, перше ніж він устиг стримати її.

Морок

Льox, до якого вкинули Мо, був гіршим за башту в Сутінковому замку і підземелля в Омбрі. Його, зв’язавши руки, опустили вниз на ланцюгу, дедалі глибше і глибше, аж поки пітьма налягла йому на очі, мов сліпота. А Свистун стояв угорі й гугнявим голосом змальовував, як він прижене Меґі та Резу і вб’є їх на його очах. Наче це матиме якесь значення. Адже Меґі пропала. Смерть забере її так само, як і його. Але, можливо, Велика Перетворювачка зласкавиться принаймні над Резою і ненародженою дитиною, коли він відмовлятиметься оправити Змієголову ще одну книжку. Чорнило, Мортимере, чорне чорнило — ось що обступає тебе. В цьому вологому ніщо важко дихати. А водночас те ніщо виповнило його дивним спокоєм, бо тепер на ньому вже не лежить обов’язок далі розвивати цей сюжет, далі, щораз далі. Який жаль…

Мо став навколішки. Вологий камінь був наче дно криниці. Дитиною він завжди боявся впасти до криниці і вмерти там з голоду, самотнім і безпорадним. Він здригнувся й побажав собі Вогнерукового вогню, його світла й тепла. Але Вогнерукий помер. Його згасив Орфеїв жах. Мо здалося, ніби він чує поряд його віддих, і то так виразно, що він зачервонілими очима оглянув увесь морок. Але ж тут немає нікого, правда?

Мо почув кроки і глянув угору.

— Ну, як тобі подобається там?

На краю льоху стояв Орфей. Світло його смолоскипа не сягало дна, льох був надто глибокий, але Мо несамохіть подався назад, щоб його приховала пітьма. Мортимере, ти мов пійманий звір.

— О, ти вже не розмовляєш зі мною? Зрозуміло. — Орфей самовдоволено засміявся, а рука Мо намацала місце, де був ніж, так ретельно захований Батистовими руками, але Хлопчик-мізинчик таки знайшов його. Він уявив собі, як б’є Орфея ножем у брезкле тіло. Знову і знову. Картина, вималювана безпорадною ненавистю, була така кривава, що його знудило.

— Я прийшов розповісти тобі, як далі розвиватиметься цей сюжет. Бо ти, можливо, ще й досі віриш, ніби граєш у ньому головну роль.

Мо заплющив очі й прихилився плечима до вогкої стіни. Мортимере, нехай говорить. Думай про Резу, думай про Меґі. Чи, може, краще ні? Як той Орфей дізнався про печеру?

«Усе пропало, — шепотіло щось у ньому. — Все». Спокій, що обступав його, зник, відколи з’явилися білі жінки. «Поверніться! — хотілося шепотіти йому. — Благаю вас! Захистіть мене!» Але вони не приходили. Натомість слова вгризалися в його серце, мов біла черва. Звідки вони приходять? Усе пропало. Припини, Мортимере! Та слова вгризалися далі, і він зігнувся, мов від фізичного болю.

— Який ти спокійний! Невже відчуваєш їх? — задоволено, мов дитина, засміявся Орфей. — Я знаю, воно діє. Я знав це, прочитавши ще тільки першу пісню. Атож, Мортимере, я знову маю книжку. Я маю навіть три, і кожна від дошки до дошки сповнена слів Феноліо, а в двох ідеться тільки про Сойку. Віоланта привезла їх із собою до цього замку. Ну, хіба не молодець? Я, звичайно, мушу щось переставити, кілька слів звідси, кілька звідти. Феноліо дуже прихильно ставився до Сойки, але я можу виправити цю хибу.

Пісні про Сойку, що їх писав Феноліо. Все, що охайно записав Бальбулюс. Мо заплющив очі.

— Принаймні за воду відповідаю не я! — гукнув йому зверху Орфей. — Змієголов звелів відкрити шлюзи з боку озера. Ти не втопишся, вода так високо не піднімається, але втіхи буде мало.

Мо відчув воду тієї самої миті. Вода піднялася спершу до ніг, неначе пітьма зненацька стала рідиною, такою холодною й чорною, що йому забило дух.

— Ні, вода — не моя ідея, — знуджено сказав Орфей. — Я знаю тебе занадто добре, щоб думати, ніби вода може налякати тебе. Можливо, тепер, коли ти не дотримав угоди зі Смертю, ти сподіваєшся ще раз уласкавити її своєю впертістю? Атож, я знаю про твою угоду, я знаю все… Як і завжди, — і я вижену з тебе цю впертість! Я змушу тебе забути про твою шляхетність і чесноти. Я змушу тебе забути про все, крім страху, бо від моїх слів білі жінки не зможуть захистити тебе.

Мо прагнув убити його. Голіруч. Але, Мортимере, твої руки зв’язані.

— Спершу я хотів написати щось про твою дружину і доньку, а потім сказав собі: ні, Орфею, в такому разі він не відчує на собі твоїх слів!

«Як Круглолиций насолоджується кожним своїм словом. Наче він мріяв про цю мить. Він там, а я тут, у чорній дірі, — думав Мо, — безпорадний, мов пацюк, якого він може вбити коли завгодно».

— Ні! — бундючився Орфей. — Ні, сказав я собі. Нехай він на своїй шкурі дізнається, які могутні твої слова. Покажи йому, що ти відтепер можеш гратися з Сойкою, як кіт із мишею. Тільки твої пазурі зроблені з літер!

І Мо відчував ті пазурі. Здавалося, наче вода раптом просочилася йому крізь шкіру і дійшла аж до серця. Яка чорна. А потім з’явився біль. Такий дошкульний, неначе Мортола вистрелила вдруге, такий справжній, що він схопився руками за груди і, здається, відчував між пальцями кров. Хоча пітьма осліпила Мо, він побачив її, ясно-червону, на сорочці й руках і відчув, як його покидає сила, як і тоді. Він майже не міг триматися прямо й мусив тулитися плечима до стіни, щоб не ковзнути у воду, яка вже сягала до стегон. Резо. О Господи. Резо, допоможи мені.

Відчай затіпав ним, мов дитиною. Відчай і безсилий гнів.

— Спершу я не мав певності, що подіє найкраще. — Орфеїв голос продерся крізь біль, мов тупий ніж. — Думав, може, послати тобі кілька прикрих водяних гостей. Адже я маю тут книжку, яку Феноліо написав для Якопо, а в ній згадано кілька досить огидних створінь. Але я вирішив на користь іншого, безкінечно цікавішого способу! Я вирішив довести тебе до божевілля, і то примарами та проявами з твоєї власної голови: давнім страхом, давнім гнівом і давнім болем, застояними у твоєму героїчному серці, замкненими, але не забутими. Витягни це все знову, Орфею, сказав я собі, і то збагачене образами, яких він завжди боявся: мертвої жінки. Мертвої дитини. Пошли йому це все в пітьмі, пошли це все йому в тиші. Пошли йому гнів, нехай він мріє про мертвих, нехай утопиться у своїй люті. Як почуватиметься герой, що тремтить від страху і знає, що страх походить тільки з його душі? Як почуватиметься Сойка, мріючи про криваві вбивства? Як він почуватиметься, засумнівавшись у власному розумі? Атож, Орфею, сказав я собі, якщо хочеш зламати його, тоді так і чини. Нехай він загубить сам себе, нехай Сойка виє, мов скажений пес, нехай він утопиться у власному страхові. Напусти фурій, які так вправно уб’ють його.

Мо відчув це все ще тоді, коли Орфей говорив, і збагнув, що слова давно вже зачитано — Орфеєвими вустами, не менш могутніми, ніж його власні.

О так, існує нова пісня про Сойку: як він у вогкому, чорному льохові втратив розум і майже втопився у власному відчаї, а зрештою благав про помилування і оправив Змієголову ще одну книжку з чистими сторінками — руками, які ще тремтіли після годин, проведених у пітьмі.

Вода вже не піднімалася, але Мо відчув, як щось ковзнуло по ногах. Дихай, Мортимере, дихай спокійно. Загороди шлях словам, не пускай їх усередину. Ти можеш. Але як, коли твої груди знову прострелено, коли твоя кров змішалася з водою і все всередині жадає помсти. Йому стало гаряче, як і тоді, гаряче й холодно. Мо кусав собі губи, щоб Орфей не почув його стогонів, притискав руку до серця. Відчуй, там немає крові. А Меґі не мертва, дарма що ти бачиш це, і то так виразно, як може зобразити тільки Орфей. Ні, ні, ні! Але слова шепотіли: так! І йому здавалося, наче він розбився на тисячі череп’яних уламків.

— Вартовий, кинь туди смолоскипа! Я хочу бачити його.

Смолоскип упав. Він осліпив Мо і якусь мить горів перед ним на темній воді, поки згас.

— Ну, будь ласка, ти вже відчуваєш! Відчуваєш кожне окреме слово, правда? — Орфей глянув на нього зверху, мов дитина, що насадила на гачок хробака і зачудовано приглядається, як він звивається. Ох, Мо хотілося занурити голову у воду й тримати її там так довго, аж поки він уже не дихатиме. Припини, Мортимере. Що він коїть із тобою? Боронися. Але як? Мо хотів опуститись у воду, тільки щоб уникнути слів, проте знав, що й там вони чекають на нього.

— Я повернуся за годину! — гукнув зверху Орфей. — Звичайно, я не можу утриматися, щоб не приписати тобі бодай кілька геть моторошних істот у воді, але вони не вб’ють тебе, не переживай. Хтозна, можливо, тобі навіть здаватиметься, що вони приємно відвертають твою увагу від того, що збурює твій розум. Сойко… Атож, слід ретельно добирати ролі, які граєш. Скажи, щоб погукали мене, коли збагнеш, що твоя шляхетність недоречна. Тоді я миттю напишу тобі кілька спасенних слів. Скажімо… «але одного ранку божевілля покинуло Сойку…»

Орфей реготав. І пішов. Лишив Мо самого з водою, пітьмою і словами.

«Оправ Змієголову книжку, — це речення сформувалося в голові Мо, мов написане каліграфічним почерком. — Оправ йому ще одну книжку з чистими сторінками, і все буде гаразд».

Біль знову розірвав йому груди, так сильно, що він аж скрикнув. Він бачив, як Хлопчик-мізинчик лещатами стискає йому пальці, бачив, як Миршавець за коси тягне Меґі з Печери, бачив, як собаки хапають Резу, тремтів від гарячки — чи то від холоду? Це все у твоїй голові, Мортимере! Він ударив чолом об камінь. Якби ж він міг бачити що-небудь інше, крім Орфеєвих образів. Якби ж він міг відчувати бодай що-небудь інше, крім слів. Уприся руками в камінь, Ну ж бо, занур обличчя у воду, вдар кулаками по власній плоті, тільки це є справжнім, більш нічого. Так?

Мо схлипнув і притис зв’язані руки до чола. Він почув над собою якесь пурхання. Серед мороку горіли іскри. Пітьма подалася, наче хтось зняв йому пов’язку з очей. Вогнерукий? Ні. Вогнерукий мертвий. Дарма що його серце не хотіло вірити в це.

«Сойка вмирає, — шепотіло щось у ньому, — Сойка божеволіє». І Мо знову почув пурхання. Звичайно. Смерть прийшла провідати його і цього разу вже не прислала білих жінок, щоб захистити його. Цього разу вона прийшла сама, щоб забрати його, бо він не впорався. Спершу його, а потім Меґі… Але, можливо, навіть це було б кращим за Орфеєві слова.

Усе було чорним, дуже чорним, попри іскри. Так, він ще бачив їх. Звідки вони тут? Він знову почув пурхання і раптом відчув когось коло себе. Чиясь рука лягла йому на чоло й погладила обличчя. Така рідна.

— Що з тобою? Мо!

Реза. Такого не може бути. Може, Орфей наслав йому її обличчя, щоб потім утопити її перед його очима? Вона видається такою справжньою! Він і не знав, що Орфей може так добре писати. І які теплі її руки.

— Що з ним?

Голос Вогнерукого. Мо глянув угору й побачив його на тому самому місці, де стояв Орфей. Божевілля. Він був полонеником сну, і то дуже довго, аж поки Орфей розвіяв той сон.

— Мо! — Реза взяла його обличчя в руки.

Нічого, тільки сон. Але що навіває його? Як добре бачити її. Мо полегшено схлипнув, а Реза міцно обняла його.

— Ти маєш піти звідси!

Вона не може бути реальною.

— Мо, слухай мене! Треба йти звідси.

— Ти не можеш бути тут. — Який важкий його язик. Як тоді в гарячці.

— Я все-таки можу.

— Вогнерукий мертвий.

Реза… З зачесаними вгору косами вона видається зовсім іншою.

Щось пропливло між ними. З води показалися шпичаки, і Реза злякано відсахнулася. Мо пригорнув її до себе і вдарив по тому, що пливло. Як уві сні. Вогнерукий скинув униз мотузку. Вона була не дуже довга, але він щось шепнув, і вона стала довшати, приростаючи вогненними волокнами.

Мо схопився за мотузку і знову відпустив її.

— Я не можу піти звідси. — Вода, яка заповнювала льох, здавалася червоною, мов кров, відколи в ній відображувалися іскри. — Я не можу.

— Що ти кажеш? — Реза вклала йому в мокрі руки вогненну мотузку.

— Смерть. Меґі. — Мо здавалося, ніби його слова теж губляться в пітьмі. — Резо, я мушу оправити книжку.

Реза ще раз вклала мотузку йому до рук. Вона була гаряча. Така мотузка змусить швидко видиратися нагору, щоб не попекти шкіру. Мо почав лізти, але йому здавалося, ніби пітьма чіпляється за нього, мов чорна тканина. Вогнерукий допоміг йому перебратися через край. Двоє вартових лежали коли льоху, мертві або непритомні.

Вогнерукий придивився до Мо. Він зазирнув йому в серце, побачив там усе.

— Погана картина, — мовив він.

— Чорна, мов чорнило, — відповів Мо. Який хрипкий його голос. — Вітання від Орфея.

Слова були ще тут. Біль. Розпач. Ненависть. Лють. Його серце, здається, наповнювалося ними з кожним подихом. Немов у нього всередині теж був темний льох.

Мо взяв меч в одного з вартових і пригорнув до себе Резу. Відчув, як вона тремтить у чужому одязі. Мабуть, вона справді прийшла. Але як? І чому Вогнерукий уже не лежить мертвий перед клітками? «А що, коли це тільки Орфеєві образи? — думав він, ідучи за Вогнеруким. — А що, коли він тільки дурить мене, щоб іще глибше втягнути в пітьму? Орфей. Убий його, Мортимере, його і його слова». Власна ненависть наганяла мало не більший страх, ніж морок, така некерована і кривава.

Вогнерукий вів їх так швидко, наче йшов знайомими шляхами. Сходи, башти, безкінечні хідники, і то без жодних вагань, наче саме каміння показувало йому шлях, і там, де він ішов, іскри сочилися зі стін, розширювалися й золотили чорноту. Тричі їм траплялися солдати. Мо вбивав їх із такою насолодою, наче вбивав Орфея. Вогнерукий був змушений тягти його далі, і Мо бачив страх на Резиному обличчі. Він схопився за її руку, мов п'яний. І відчував у собі пітьму.

Ох, Феноліо!

«У руці велетня. Мого велетня! Непогано, ні. Немає причин бути нещасливим. Якби лише Чорний Принц подавав якісь ознаки життя! Якби, якби, якби, Феноліо! — думав він. — Якби ти дописав до кінця слова для Мортимера! Якби ти тільки мав якісь ідеї, як далі розвиватимуться події…»

Величезні пальці тримали його міцно й водночас обережно, наче вже звикли носити людей. Немає безперечно тривожних думок. Щоправда, Феноліо не хотів закінчити своє життя в ролі іграшки якогось велетня. Такий кінець, без сумніву, належав би до цілком поганих. Хто тепер запитає його думку? Ніхто.

«Але в такому разі ми знову лишилися б з одним запитанням», — думав Феноліо, тим часом як його шлунок від усіх хитань і погойдувань повільно, але впевнено наповнився так, наче він з’їв забагато начинених свинячих ратиць, що їх готувала Мінерва. Так, з одним запитанням.

Чи є ще хто-небудь, хто дописує цей сюжет?

Може, сидить десь на пагорбах, які він сам так мальовничо описав, який-небудь писар, що упхав його в руки цього велетня? Чи, може, цей злочинець сидить, в зовсім іншому світі, ще не описаному, як сидів колись і він, пишучи на папері «Чорнильне серце»?

«Отакої! До чого це звело б тебе, Феноліо? — думав він, розгнівано й водночас украй тривожно, як і щоразу, коли обмірковував ці питання. — Ні, він не висить на ниточках, як ота тупа лялька, з якою Батист інколи виступав на ярмарку (дарма що він трохи скидався на неї). Ні, ні, ні. Ніяких ниточок для Феноліо, ніяких ані словесних ниток, ані ниток долі. Він тримав своє життя у власних руках і протестував проти кожного втручання, хоч і визнавав, що сам залюбки ставав ляльководом. Тож лишився тільки один варіант: його сюжет просто зійшов на манівці. Ніхто не дописує його. Він розвивається сам по собі! І саме тепер сталася ця безглузда пригода з велетнем!»

Феноліо зиркнув униз, дарма що йому судомило шлунок. До землі і справді дуже далеко, але що його може злякати після того, як він, мов перезрілий плід, упав з дерева? Вигляд Чорного Принца давав значно більше приводів для тривоги. Принц моторошно звисав з другої руки велетня й видавався неживим.

Яка ганьба. Всі муки, яких він завдав собі, щоб підтримувати його життя, всі слова, трави в снігу, Роксанине піклування — все марно! Хай йому біс! Феноліо висловив той проклін так голосно, що велетень підніс його до очей. Ще й це!

А чи допоможе, якщо всміхнутися йому? Чи можна розмовляти з ним? Що ж, якщо ти, Феноліо, не знаєш відповіді, то хто тоді має знати, ти, старий бовдуре?

Велетень зупинився. Він і далі розглядав його. Трохи розтиснув пальці, і Феноліо скористався змогою розправити свої старі члени.

Слова, знову потрібні слова, і, як завжди, точні і правильні. Можливо, це все-таки благословення — просто бути німим і не полишати себе на ласку слів!

— Гм, — Феноліо, що за жалюгідний початок. — Гм. Як твоє ім’я? — Господи!

Велетень подув йому в обличчя і щось сказав. Так, з його вуст, без сумніву, злетіли слова, але Феноліо не зрозумів нічого. Як таке може бути?

Як цей велетень розглядає його! Саме так дивився найстарший онук Феноліо, побачивши у своєму тістечку великого чорного жука. Водночас і з захватом, і з тривогою. А коли жук заворушився, Піпо злякано скинув його й розтоптав. Отже, Феноліо, Не ворушися! Ніяких рухів, бодай найменших, дарма що ниють старі кістки. Господи, які пальці. Кожен такий завдовжки, як його рука!

Але велетень на мить утратив цікавість до Феноліо. Він з очевидною тривогою дивився на другий свій здобуток. Зрештою струснув Чорного Принца, мов годинник, що зупинився, і зітхнув, коли той все одно не ворушився. Знову глибоко зітхнувши, він став навколішки, — навдивовижу зграбно, як на свій зріст, — занепокоєно подивився на чорне обличчя і зрештою обережно поклав Принца на товстий мох, що ріс під деревами. Саме так онук Феноліо клав на землю мертвих птахів, яких відбирав у кота. Вони мали такий самий вигляд, коли він клав їхні маленькі тільця між трояндами.

Велетень не зробив Чорному Принцові хреста з гілочок, як робив Піпо для кожної мертвої тваринки. Він і не закопував його. Він прикрив його лише сухим листям, тихесенько, неначе не хотів порушити його сон. Потім знову підвівся, глянув на Феноліо, наче хотів пересвідчитися, що він принаймні ще дихає, і пішов далі, кожен крок завдовжки в кільканадцять людських кроків, а то й більше. Куди? Геть від усіх, Феноліо, геть далеко!

Феноліо відчув, як могутні пальці знову сильніше стиснули його, а потім — він не вірив своїм вухам! — велетень замугикав, і то тієї самої пісні, яку Роксана ввечері співала дітям. Невже й велетні співають людських пісень? Як і завжди… Велетень вочевидь був украй задоволений і собою, і світом, незважаючи на розбиту іграшку з чорним обличчям. Можливо, думав тепер, як дасть своєму синові оте друге дивне створіння, що так безпосередньо потрапило йому до рук. Господи! Феноліо здригнувся. А що, коли малий розірве його, як інколи діти розривають комах?

«Ти дурень! — думав він. — Зарозумілий старий дурень! Лоредан мала слушність. Найвидатніша риса твого характеру — манія величі! Як ти міг думати, що є слова, які контролюватимуть велетня? Ще один крок, потім ще один… Прощавай, Омбро. Напевне, я тепер уже ніколи не дізнаюся, що сталося з дітьми… і з Мортимером».

Феноліо заплющив очі. І раптом йому причувся тоненький і дуже наполегливий голос онука: «Діду, зіграй для нас небіжчика!» Залюбки! Таж легшого немає. Як часто він лягав на диван і не ворушився, навіть коли діти стромляли йому в живіт і зморшкуваті щоки свої маленькі пальчики. Небіжчик.

Феноліо голосно застогнав, відкинув руки і ноги й заціпеніло дивився в одну точку.

Так. Велетень зупинився. Приголомшено глянув на нього. Дихай рівненько, Феноліо, найкраще не дихай узагалі. Але тоді, напевне, лусне твоя дурна стара голова!

Велетень подув йому в обличчя. Майже понюхав його. Навіть онук дув йому в обличчя, але все-таки набагато меншим ротиком і з не таким сморідним запахом. Абсолютно спокійно, Феноліо!

Спокійно.

Грубе обличчя перетворилось на маску розчарування. З широких грудей велетня знову зірвалося зітхання. Обережний поштовх вказівним пальцем, кілька незрозумілих слів, і велетень став навколішки. Феноліо запаморочилось у голові, коли його опускали вниз, але він і далі вдавав небіжчика. Велетень озирнувся, шукаючи допомоги, наче хтось міг спурхнути з дерев і знову пробудити до життя його іграшку. Кілька сніжинок упало з сірого неба — ставало дедалі холодніше — і сіло на могутні руки. Вони були зелені, як навколишній мох, сірі, мов деревна кора, і білі, коли з неба посипався вже лапатий сніг. Велетень зітхнув і щось пробурмотів. Він, вочевидь, був украй розчарований. Потім поклав Феноліо не менш обережно, ніж клав Чорного Принца, востаннє задля проби почіпав його пальцем, — не ворушись, Феноліо! — і посипав йому обличчя жменькою сухого дубового листя разом з мокрицями та іншими лісовими багатоніжками, які перелякано почали шукати собі нового притулку в одязі Феноліо. Небіжчик, Феноліо! Хіба тобі Піпо не клав одного разу гусінь на обличчя? А ти все одно не ворушився — на його превелике розчарування? Ні! Він не ворухнувся, жодного разу, навіть коли щось дуже волохате залізло йому на ніс. Він почекав, поки стихнуть кроки, поки під ним перестане двигтіти, мов барабан, земля. Помічник, якого прикликав Феноліо, пішов і лишив його знову самого з усіма іншими створіннями. І що тепер?

Настала тиша. Двигтіння землі мало-помалу завмирало вдалині, про нього можна було тільки здогадуватись, і Феноліо змахнув з обличчя та грудей зів'яле листя І, закректавши, сів. Йому здавалося, ніби на його ногах хтось дуже довго сидів, але ходити він міг. Але ж куди тепер іти? Феноліо, звичайно, по слідах велетня! Вони зрештою доведуть його прямісінько до гнізд. Ти ж, певне, вмієш читати сліди.

Так. Ось останній відбиток ноги. Як болять ребра! Може, котресь зламане? Що ж, у такому разі йому врешті-решт знову доведеться просити Роксану, щоб вона піклувалася про нього. Непогана перспектива, еге ж?

А втім, коли він повернеться, його чекатиме щось інше — гострий язик синьйори Лоредан. О, вона безперечно знайде що сказати йому з приводу його експерименту з велетнем А Миршавець…

Феноліо, попри свої болючі ребра, несамохіть пішов швидше. А що, коли солдати повернулися і вже всіх стягли з дерева: Лоредан і дітей, Меґі та Мінерву, Роксану й решту… Ох, чому він не приписав Миршавцеві та його воякам просто згубну пошесть? Саме це й становило тяжкий хрест під час письма — нескінченність можливих шляхів розвитку. Як знати, котрий із них правильний? Ну, Феноліо, признайся, велетень звучить набагато величніше! Не кажучи вже про те, що пошесть навряд чи зупинилася б під деревом.

Якусь мить Феноліо стояв і прислухався, сповнений страху, що страховисько може повернутися. Феноліо, невже страховисько? Що жорстокого скоїв цей велетень? Невже він відкусив тобі голову чи, може, відірвав ногу? Таж нічого!

Навіть із Чорним Принцом просто стався нещасний випадок. От тільки де те місце, куди поклав його велетень? Під деревами все таке однакове, а велетень ступав так широко, що між його слідами можна заблукати. Феноліо глянув на небо.

На чоло йому впало кілька сніжинок. Скоро споночіє! Ще й це! Йому одразу спала на гадку кожна істота, яка лазить уночі в цьому світі. Він не хотів зустріти жодної з них.

Ага! Що це? Кроки! Феноліо метнувся назад і сховався за найближче дерево.

— Чорнильний Ткачу!

До нього підходив якийсь чоловік. Батист? Як страшенно зрадів Феноліо, побачивши його подзьобане віспою обличчя! У світі, здавалося, немає нічого гарнішого.

— Ти живий! — крикнув йому Батист. — А ми вже думали, що велетень зжер тебе!

— Чорний Принц… — Феноліо справді був приголомшений, як тужить за ним його серце.

— Знаю, — мовив Батист, повівши його з собою. — Ведмідь знайшов його.

— Він?..

— Ні, — засміявся Батист, — живий, як і ти. Проте я не певен, чи всі його кістки цілі. Здається, він просто не смакує Смерті! Спершу отрута, тепер велетень, — можливо, для білих жінок його обличчя надто чорне. Але наразі нам треба йти якнайшвидше, щоб потрапити до гнізд. Я боюся, що повернеться Миршавець. Свого свояка він боїться не менше, ніж велетня!

Чорний Принц, зіпершись спиною на стовбур, сидів під деревом, між корінням якого поховав його велетень, а ведмідь ніжно вилизував йому обличчя. На його одязі та у волоссі ще видніло листя, яким так дбайливо вкрив його велетень. Він живий! Феноліо роздратувався, коли по носі йому покотилися сльозини. Ще трохи — і вони впали б йому на чорну шию!

— Чорнильний Ткачу! Як ти втік від нього? — У голосі Чорного Принца відчувався біль, і Батист лагідно стримав його, коли він хотів підвестися.

— Ох, Принце, ти ж показав мені як! — хрипко відповів Феноліо. — Цей велетень вочевидь цікавиться тільки живими іграшками.

— Тож це добре для нас, еге ж? — відповів Принц і заплющив очі.

«Він заслуговує кращого, — думав Феноліо. — Кращого, ніж біль і вся ця боротьба».

У підліску щось зашаруділо. Феноліо злякано обернувся, але то були ще два розбійники й Фарид, вони принесли ноші з гілля. Юнак кивнув Феноліо, але вочевидь і наполовину не зрадів йому так, як інші розбійники. Як дивилися на нього чорні очі. Так, Фарид забагато знав про Феноліо і роль, яку він відіграє в цьому світі.

«Не дивися на мене з таким докором! — хотілося крикнути йому. — Що іншого могли ми вчинити? Меґі теж вважала це за слушну ідею (ну, коли бути чесним, деякі сумніви вона таки висловила)».

— Не розумію, звідки цей велетень з'явився так раптово! — дивувався Батист. — Як я був ще дитиною, велетні навряд чи були чимось реальнішим за казку. Я не знаю жодного шпільмана, крім Вогнерукого, що бачив би коли-небудь велетня, але він заходив у гори набагато далі від нас усіх!

Фарид мовчки обернувся плечима до Феноліо і зрізав ще кілька гілок для нош. Ведмідь, здається, залюбки поніс би свого господаря на власній кошлатій спині. Батист насилу вмовив його відійти вбік, коли розбійники підняли Чорного Принца на ноші, і тільки тоді, коли господар тихенько заговорив до ведмедя, той заспокоївся і пригнічено пішов поряд із ношами.

«Ну! Феноліо, чого ти чекаєш? Іди позаду! — думав він, плентаючи зболеними ногами за Батистом. — Тебе ніхто не понесе. І благай кого завгодно, щоб не повернувся Миршавець!»

Світло

Вогонь був усюди. Він пожирав стіни й лизав покрівлі, виповзав з каменю й давав так багато світла, немов саме сонце зійшло в тьмяному замку, обпаливши його набубнявілу плоть.

Змієголов кричав на Свистуна, аж поки захрип. Він бив кулаками в кощаві груди й хотів утовкти йому в обличчя срібного носа, якнайглибше у здорову плоть, через яку він так заздрив йому.

Вогнеходець удруге повернувся з того світу, а Сойка виліз із льоху, про який його тесть завжди стверджував, що жоден в'язень не вибирався звідти живим. «Вилетів? — шепотілися солдати. — Вилетів звідти, а тепер гасає по замку, мов голодний вовк, і вб'є нас усіх!»

Змієголов віддав тих двох, що сторожили льох, Хлопчику-мізинчику для покарання, але Сойка вбив ще шістьох, і шепіт ставав дедалі гучнішим з кожним знайденим трупом! Його солдати вже тікали — через міст, через хід під водою, — тільки б далі від зачарованого замку, що належав тепер Сойці та Вогнехідцеві. Дехто навіть стрибнув у озеро і вже ніколи не випірнув. Решта тремтіли, мов перелякані діти, коли горіли розмальовані стіни, а світло палило їм і мозок, і шкіру.

— Приведи мені Чотириокого! — крикнув Змієголов, і Хлопчик-мізинчик привів Орфея до його кімнати. Якопо протиснувся у двері, мов хробак, що виповзає з вогкої землі.

— Загаси вогонь! — Як болить йому горло! Неначе й там сиплються іскри. — Миттю загаси його і приведи мені знову Сойку, або я виріжу твого слизького язика! Може, ти на те й переконав мене вкинути його до льоху? Щоб він вилетів звідти?

Блідо-блакитні очі розпливалися за скельцями, — скельцями, які носила і його дочка, — а улесливий голос звучав так, ніби він скупав його в дорогій ароматичній олійці. Дарма що в ньому виразно бринів і страх.

— Я ж казав Свистунові, щоб він поставив коло льоху більш ніж двоє вартових. — Хитрюща мала гадюка, набагато кмітливіша за Срібноносого й набагато краще вдає невинність, яку й він прозирнути не годен… — Ще кілька годин — і Сойка благатиме вас, щоб ви звеліли йому оправити книжку. Спитайте вартових. Вони чули, що він там звивався, мов хробак на гачку, стогнав і зітхав…

— Вартові вже мертві. Я передав їх Хлопчику-мізинчику і сказав йому, що їхні зойки мають чути в усьому замку.

Хлопчик-мізинчик поправив собі чорні рукавички.

— Чотириокий каже правду. Вартові знай бурмотіли, що Сойці в тому льохові аж ніяк не було добре. Вони чули, як він скрикував та стогнав і кілька разів хотів пересвідчитися, чи він ще живий. Хотів би я знати, як ти зробив це. — Яструбині очі глянули на Орфея. — І він усякчас шепотів одне ім’я, майже без упину…

Змієголов здавив руками пекучі очі.

— Яке ім’я? Може, моєї доньки?

— Ні. Інше, — відповів Хлопчик-мізинчик.

— Реза. Його дружина, ваша високосте, — усміхнувся Орфей. Змієголов був не певен, чи той сміх запобігливий, а чи радше самовдоволений.

Свистун кинув сповнений ненависті погляд на Орфея.

— Мої люди дуже скоро зловлять його дружину. І його доньку!

— І яка мені з цього буде користь? — Змієголов притис кулаки до очей, але все одно бачив вогонь. Біль різав його на скибки, на смердючі скибки, а той, хто заподіяв його, вдруге пошив його в дурні. Йому потрібна книжка! Нова книжка, що зцілить його плоть. Адже в нього на кістках висить немов слиз, важкий, вологий, смердючий слиз.

Сойка.

— Приведи двох із тих, хто пробував утекти по мосту, і постав там, де їх кожен зможе бачити! — крикнув Змієголов. — А ти приведи свого пса! — повернувся він до Орфея. — Він, певне, голодний.

Солдати кричали, мов тварини, коли їх пожирала чорна тінь, а Змієголов уявив собі, що зойки, які долинають до його кімнати, належать Сойці. Він винен йому багато зойків.

Орфей слухав зі сміхом, і жах, попоївши, вернувся до нього, мов вірний пес. Сапаючи, він злився з тінню Орфея, і його чорнота змусила здригнутися навіть Змієголова. А Орфей самовдоволено поправив собі окуляри. Круглі скельця відкидали у світлі іскор жовті полиски. Чотириокий.

— Я знову приведу вам Сойку, — проказав він, і Змієголов відчув, як упевненість в оксамитному голосі всупереч його волі знову заспокоїла його. — Він не втече від вас, дарма що створюється таке враження. Я скував його невидними кайданами. Я виготовив їх із допомогою свого чорного мистецтва, і, хоч де він ховається, ті кайдани тягнуться за ним і несуть із собою давні страждання. Він знає, що це я наслав ті страждання і що вони не скінчаться, поки я живий. Отже, він спробує вбити мене. Нехай Хлопчик-мізинчик охороняє мою кімнату, і Сойка потрапить йому до рук. Для нас це вже не проблема. А от Вогнеходець — так!

Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.

— Гаразд. Він знову повернувся з того світу! — Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. — І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!

— І що це за порада?

Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.

— Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.

Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…

— Саме це я й мав намір учинити, — мовив він і прочитав у водявих очах, що Орфей знає, що він бреше. «Я буду змушений убити його, — подумав Змієголов. — Тільки-но буде оправлено нову книжку».

Жоден слуга не може бути хитрішим за свого пана. І аж ніяк не тоді, коли йому кориться такий небезпечний пес.

Унаочнення

— Ти мусиш піти! В цьому замку ти ніде не будеш у безпеці! — раз по раз наполягав Вогнерукий, а Мо знай хитав головою.

— Я маю знайти книжку з чистими сторінками.

— Дай пошукаю я. Я напишу три слова. Я вмію писати досить добре, щоб написати їх!

— Ні! Угода не така. Що, як вони все-таки захопили Меґі? Я зшив книжку, і я повинен звести її зі світу. Крім того, Змій хоче бачити твою смерть не менше, ніж мою.

— Я просто ще раз вийду зі свого тіла.

— Та ти й так останнього разу насилу повернувся в нього.

Якими близькими вони раптом стали між собою. Мов дві поверхні монети, мов два обличчя однієї людини.

— Про яку угоду ви кажете?

Вони обидва так глянули на Резу, наче прагнули, щоб вона опинилася далеко, дуже далеко від них. Мо був блідий, але його очі потемніли від гніву, а рука знай торкалася давніх ран. Що вони заподіяли йому в тому страхітливому льоху?

У кімнаті, де вони заховалися, порох лежав, мов сніг. Тиньк на стелі був такий вогкий, що подекуди повідпадав. Озерний замок був хворий. Можливо, він уже вмирав, проте на стінах і далі спали ягнята поряд із вовками і мріяли про світ, якого не існує. Кімната мала два невеличкі вікна. На подвір’ї внизу стояло сухе дерево.

Мури, оборонні галереї, башти з терасами, мости… Кам’яна пастка, і Резі знову хотілося мати крила. Як свербіла їй шкіра. Немов там чекали, щоб проклюнутися, стовбури пір’їн.

— Що за угода? — Реза втиснулася поміж обох чоловіків, вимагала доступу до їхньої близькості.

Коли Мо розповів, вона заплакала. Тільки тепер вона зрозуміла. Він належав Смерті, байдуже, лишиться чи піде. Він у пастці з каменю та чорнила. І так само її донька.

Мо обняв її, але був не з нею. Він і далі був у льоху, втопившись у ненависті та страхові. Його серце так гупало, що Реза боялася, що воно розірве йому груди.

— Я вб’ю його, — чула вона слова Мо, плачучи на його плечі. — Я давно мав би вбити його. А потім пошукаю книжку.

Вона добре знала, про кого він каже. Про Орфея. Мо відсунув її вбік і схопився за меч. Меч був увесь закривавлений, але він протер лезо рукавом, і воно знову засяяло. Мо й досі був у чорному вбранні палітурника, дарма що давно вже не вдавався до свого ремесла. Він рішуче пішов до дверей, але Вогнерукий загородив йому шлях.

— Що це? — запитав він. — Гаразд, Орфей написав слова, але ти справджуєш їх. — Він підняв руки, і вогонь написав у повітрі слова, страхітливі слова, що всі говорили лише про одну людину. Про Сойку.

Мо випростав руку, наче хотів стерти їх, проте вони попекли йому пальці, так само як попалили серце.

— Орфей чекає, щоб ти прийшов до нього! — сказав Вогнерукий. — Він подасть тебе Змієголову на таці з чорнила. Стережися! Аж ніяк не добре відчуття, коли хтось читає слова, які керують іншою людиною. Ніхто не знає цього краще, ніж я, але і в моєму випадку вони не справдилися. Вони мають силу тільки тоді, коли ти піддаєшся їм. Я піду до Орфея, а не ти. Я нічого не знаю про вбивство. Цього мене не навчило навіть умирання, але я можу вкрасти в нього книжки, з яких він бере слова. А коли ти знову зможеш думати ясно, ми разом пошукаємо книжку з чистими сторінками.

— А що, коли солдати знайдуть тут Мо? — запитала Реза, і далі дивлячись на вогненні слова. Вона знову і знову читала їх.

Вогнерукий провів рукою по вицвілій картині на стіні кімнати, і намальований вовк заворушився.

— Я лишаю вам сторожового пса — не такого дикого, як Орфеїв, але він завиватиме, як прийдуть солдати, і, сподіваюся, затримає їх досить надовго, щоб дати вам час пошукати нової криївки. Вогонь навчить Змієвих вояків боятися кожної тіні.

Вовк із вогненною шерстю зіскочив зі стіни й вийшов із Вогнеруким за двері. Проте слова лишилися, і Реза ще раз прочитала їх:

«Оскільки Сойка не хотів піддатися Змієголову, за таких обставин лише один чоловік міг дати раду — чужинець, що прийшов сюди здалеку. Він зрозумів, що Сойку може зламати тільки один чоловік, і той чоловік — він сам. Отож він пробудив усе те, що Сойка ховав від себе самого: страх, що робив його безстрашним, і гнів, що робив його непереможним. Він звелів кинути його в пітьму, щоб він там боровся з самим собою — з болем, який ще жив у ньому, незабутий і незцілений, з усім страхом, який породжували в ньому кайдани та ланцюги, і люттю, яку наситив страх. Він малював у своєму серці страшні картини, картини…»

Далі Реза не читала. Слова стали надто страхітливі. Але останнє речення розпалило вогонь у її спогадах:

«І Сойка розбився об власну пітьму і благав Змієголова про дозвіл оправити йому другу книжку, ще гарнішу за першу. Але Срібний князь, тільки-но взявши книжку до рук, змусив його вмирати найповільнішою з усіх смертей, і шпільмани проспівали останню пісню Сойки».

Мо обернувся спиною до тих слів. Навколо нього лежав, мов сірий сніг, порох незліченних років, а він стояв і дивився на свої руки, наче не був певен, чи вони ще роблять те, що він наказує їм, а чи слухаються слів, які горять позаду нього.

— Мо! — поцілувала його Реза. Вона знала, що йому не сподобалося б те, що вона робитиме тепер. Він дивився на неї неуважно, очима, повними пітьми.

— Я шукатиму книжку з чистими сторінками. Я знайду її й напишу замість тебе три слова. «Щоб Змієголов помер до того, як Орфеєві слова стануть правдою, — додала вона подумки, — і до того, як ім’я, яке дав тобі Феноліо, вб’є тебе».

Коли Мо збагнув, що сказала Реза, вона похапцем запхала зерна в рот. Мо хотів вибити їх з її рук, але вони вже були під язиком.

— Резо, ні!

Вона пролетіла крізь вогненні літери. Вогонь обпалив їй груди.

— Резо!

Ні. Тепер уже він буде змушений чекати. «Лишайся тут, де є, — думала вона. — Благаю тебе, Мо».

Любов, перебрана в ненависть

Змієголов хотів феїної крові, повної ванни, щоб скупати в ній свою сверблячу шкіру. Орфей якраз приписав феїні гнізда на голій вишні, що росла під його вікном, як раптом почув позаду тихеньку ходу. Він так різко відклав перо, що чорнило заляпало сірі ноги Айзенґлянца. Сойка!

Орфеєві здалося, ніби він уже відчуває меч між лопатками: зрештою він сам штовхнув його до жадоби крові та втопив у гніві й безпорадній люті. Як він пройшов повз вартових? Таж їх там аж троє під дверима, а поряд чатує і Хлопчик-мізинчик. Та коли Орфей обернувся, там стояв не Мортимер, а Вогнерукий.

Що він тут робить? Чому він не перед кліткою, де сидить його заплакана донька, чекаючи, що її от-от пожере жах?

Вогнерукий.

Не минуло й року відтоді, як Орфей на саму думку про те, що побачить перед собою Вогнерукого, сп’янів би від щастя — в безтурботній кімнаті, в якій він жив тоді, серед книжок, що розповідали про тугу в його серці, не мігши вгамувати її, тугу за світом, що вклонятиметься йому; про прагнення нарешті покласти край несправжньому, сірому життю, прагнення бути Орфеєм, який спав у ньому, якого люди не бачили, з якого вони глузували… Можливо, туга — неточне слово. Воно видається надто приборканим, надто м’яким і покірним долі. Жадання поривало його, жадання всього, чого він не мав.

Так, тоді змога бачити Вогнерукого зробила б його щасливим. А тепер його серце закалатало з іншої причини. Ненависть, яку він відчував, ще відгонила любов’ю, але не вгамовувалась від цього. І раптом Орфей добачив у книжці перед ним нагоду для такої досконалої помсти, що він несамохіть засміявся.

— Поглянь, мій друже дитячих літ. Мій невірний друже. — Орфей підсунув Віолантину книжку про Сойку під пергамент, на якому писав. Айзенґлянц злякано присів за каламар. Страх. Не конче погане чуття. Інколи він може дуже збуджувати. — Ти, певне, прийшов сюди, щоб знову вкрасти в мене кілька книжок? — вів далі Орфей. — Це Сойці не допоможе. Слова прочитано, і він дослухатиметься до них. Це ціна, яку платить людина, коли хоче зробити якийсь сюжет своїм. Та що з тобою? Ти останнім часом не бачив своєї доньки?

Він ще не знає! Ох! Любов. Супроти неї безвладне навіть те безстрашне серце, яке Вогнерукий приніс із того світу.

— Ти мусиш піти до неї. Вона ридає, аж крається серце, і рве на собі прекрасні коси.

Як він глянув на нього! «Так, я зловив тебе! — думав Орфей. — Я обох вас тримаю на гачку, і тебе, і Сойку».

— Мій чорний пес стереже твою доньку, — провадив він далі, і кожне слово смакувало йому, мов приправлене спеціями вино. — Можливо, це наганяє на тебе страх. Але я наказав йому поки що не жерти її солодку плоть та її душу.

Атож, страх ще міг кусати Вогнерукого. Яким блідим стало враз його позбавлене рубців обличчя. Він дивився на Орфеєву тінь, проте жах не виростав із неї. Ні, він стоїть перед кліткою, де плаче Бріана й гукає батька.

— Я вб’ю тебе, якщо він бодай зачепить її. Я не вмію вбивати, але задля тебе я навчуся! — Без рубців Вогнерукове обличчя видавалося набагато вразливішим. На його одязі та у волоссі позагоралися іскри.

Орфей був змушений визнати: це й досі його улюблена постать. Хоч би що Вогнерукий заподіяв йому, хоч як часто він і сам його зраджував, це нічого не могло змінити. Його серце любило Вогнерукого, мов пес. Тим паче є причина нарешті прибрати Вогнехідця з цього сюжету, дарма що, як і давніше, це буде для нього горем. Орфей не міг повірити, що Вогнерукий прийшов до нього тільки на те, щоб захистити Сойку. Так багато шляхетності не пасує навіть йому! Ні. Настане час, коли Вогнеходець знову гратиме роль, яка більше пасуватиме йому.

— Ти можеш викупити свою доньку! — запропонував Орфей так, що кожне слово аж тануло на язиці.

О солодка помста. Куниця на плечі Вогнерукого вишкірила зуби. Огидне створіння.

Вогнерукий погладив її по бурій шерсті.

— Як?

— Ну, — підвівся Орфей, — передусім ти погасиш ілюмінацію, яку ти так вправно влаштував у цьому замку, і то миттю.

Іскри на стінах спалахнули, немов хотіли схопити його, а потім таки погасли. Тільки волосся та одяг Вогнерукого світилися й далі. От якою страхітливою зброєю може бути любов. Хіба є ще гостріший ніж? Пора ще глибше застромити той ніж у невірне серце.

— Твоя донька плаче в тій самій клітці, де сидів Сойка, — розповідав Орфей далі. — Звичайно, зі своїм вогненним волоссям вона там видається набагато гарнішою. Мов рідкісна дорога пташка…

Іскри приховали Вогнерукого мов червоним туманом.

— Приведи нам ту пташку, яка, власне, сиділа в тій клітці. Приведи нам Сойку, і твоя донька буде вільна. А якщо не зробиш цього, я нагодую свого чорного пса її плоттю та її душею. Тільки не дивися на мене так! Як я знаю, одного разу ти вже грав роль зрадника. Я хочу написати для тебе кращу роль, але ти не хочеш нічого чути про це!

Вогнерукий мовчав і тільки дивився на нього.

— Ти вкрав у мене книжку! — Орфей майже втратив дар мови. Ці слова ще й досі гірко смакували йому. — Ти став на бік палітурника, хоча він вирвав тебе з твого сюжету, а не пристав до мене, до чоловіка, що повернув тебе додому! Це було жорстоко, дуже жорстоко. — З очей йому бризнули сльози. — Що ти собі думав? Що я просто ковтну цю брехню? Ні. Власне, я мав намір знову послати тебе на той світ, без душі, порожнього, мов висмоктана комаха, але ця помста подобається мені ще дужче. Я знову зроблю з тебе зрадника. Що вирве з грудей палітурника його шляхетне серце!

На стінах знову запалахкотів вогонь. Він сочився з підлоги і обпалив Орфеєві чоботи. Айзенґлянц застогнав від страху і затулив голову скляними руками. Гнів Вогнерукого був у полум’ї, горів на його обличчі й вогненним дощем падав зі стелі.

— Тримай свій вогонь далі від мене! — крикнув Орфей. — Я єдиний, хто може наказувати кошмарові, а твоя донька буде першою, кого він з’їсть, бо він зголодніє. Я хочу, щоб ти проклав вогненний слід туди, де заховався Сойка, і я буду тим, хто покаже його Змієголову. Зрозумів?

Вогонь на стінах погас удруге. Погасли навіть свічки на столі, і в кімнаті стало темно. Тільки Вогнерукий і далі був закутаний іскрами, наче вогонь горів у ньому.

Чому погляд Вогнерукого сповнює його такого сорому? Чому його серце ще досі наповнене любов’ю? Орфей заплющив очі, а коли знову розплющив їх, Вогнерукого вже не було.

Коли Орфей вийшов за двері, коридором до нього з переляканими обличчями підбігли вартові, які мали охороняти його кімнату.

— Тут був Сойка! — аж заїкалися вони. — Він складався тільки з вогню, а потім раптом розвіявся димом. Хлопчик-мізинчик пішов доповісти Змієголову.

Йолопи. Та він би їх усіх згодував жахові.

Не сердься, Орфею. Невдовзі ти приведеш Змієголову справжнього Сойку. А Вогнехідця теж пожере твій жах.

— Повідом Срібному князеві, що він має послати кілька чоловік на подвір’я під моїм вікном, — звелів Орфей вартовому. — Вони знайдуть там досить феїних гнізд, щоб наповнити ванну кров’ю.

Потім повернувся до своєї кімнати і прочитав запис про гнізда. Але крізь літери на нього дивилось обличчя Вогнерукого, неначе він жив за всіма літерами. Неначе всі вони говорили тільки про нього.

Інше ім’я

Озерний замок збудували, щоб захистити від світу кількох нещасливих дітей, але що довше Мо ходив коридорами, то більше йому здавалося, наче замок чекав тільки того, щоб між своїх розмальованих стін утопити його у власній пітьмі. Вогненний вовк Вогнерукого біг попереду, наче знав шлях, і Мо йшов за ним. Він убив ще чотирьох солдатів. Замок належав Вогнехідцеві та Сойці, він читав це на їхніх обличчях, і гнів, який підсунув йому Орфей, спонукав його так часто нападати, що кров промочила його чорне вбрання. Чорнота. Його серце стало чорним від Орфеєвих слів.

«Ти мав би розпитувати їх про дорогу, замість убивати їх!» — з гіркотою думав він, нахиляючись під одвірком. Спурхнула ціла зграйка голубів. Ластівок немає. Жодної. Де Реза? Ну, де ж вона має бути? В кімнаті Змієголова, шукає книжку, яку він колись оправив, щоб урятувати її. Ластівка літає швидко, дуже швидко, а його кроки свинцеві від Орфеєвих слів.

Туди. Може, це башта, в яку заповз Змій? Саме так описав її Вогнерукий. Ще два солдати… Побачивши його, вони злякано позадкували. Вбивай їх швидше, Мо, щоб вони не закричали. Кров. Кров, червона, мов вогонь. Хіба червона барва не була раніше його улюбленою? А тепер йому погано, коли він бачить її. Він переступив убитих, узяв в одного срібно-сірий плащ, у другого шолом. Можливо, так він уникне убивств, якщо ще раз натрапить на солдатів.

Наступний коридор видавався знайомим, але ніде не було варти. Вовк побіг далі, проте Мо став перед одними дверима й розчахнув їх.

Мертві книжки. Втрачена бібліотека.

Мо опустив меч і зайшов. Іскри Вогнерукого спалахували й тут. Вони знищили в повітрі запах цвілі та гнилі.

Книжки. Він прихилив закривавлений меч до стіни, погладив рукою плямисті спинки книжок і відчув, як тягар слів на його плечах полегшав. Не Сойка, не Чарівновустий, а тільки Мортимер. Про нього Орфей не писав. Мортимер Фольхарт. Палітурник.

Мо взяв книжку до рук. Бідолашна. Вона пропаща. Взяв іншу, потім ще одну — і почув шерхіт. Рука одразу пошукала меч, і Орфеєві слова знову схопили його за серце.

Упало два стоси книжок. Поміж усіх тих надрукованих трупів просунулася рука, потім друга, без кисті. Бальбулюс.

— Ну, вони шукають тебе! — Він випростався, пальці лівої руки були замащені чорнилом. — Відколи я заповз сюди від Свистуна, жоден солдат не зайшов у ці двері. Мабуть, їх відганяв сморід. Але сьогодні двоє вже заходило. Як ти втік від них? Адже вони, безперечно, краще охороняли тебе, ніж мене!

— Вогнем і пером, — відповів Мо і прихилив меч до стіни. Він не хотів пригадувати себе. Він хотів забути Сойку, лише на кілька митей, і знайти між пергаментами і шкіряними палітурками щастя замість нещастя.

Бальбулюс стежив за його очима. Можливо, побачив у них тугу.

— Я знайшов кілька книжок, які ще можна читати. Хочеш побачити їх?

Мо прислухався до звуків назовні. Вовк сидів тихо, але йому здалося, ніби він чує голоси. Ні, вони стихли.

Лише на кілька митей.

Бальбулюс подав йому книжку, навряд чи більшу за його руку. В ній було кілька проточин, але цвіль вочевидь пощадила її. Палітурку було зроблено дуже добре. Як бракує йому пальців, щоб гортати списані сторінки. Як зголодніли його очі за словами, які поведуть його далі, а не хапатимуть його й не керуватимуть ним. Як скучили його руки за ножем, що ріже папір замість плоті.

— Що це? — прошепотів Бальбулюс.

Стало темно. Вогонь на стінах згас, і Мо вже не бачив книжки в своїх руках.

— Чарівновустий!

Мо обернувся. У дверях стояв Вогнерукий, тінь із вогненною каймою.

— Я був у Орфея. — Голос Вогнерукого змінився. Байдужість, яку лишила смерть, минула. Повернувся давній відчай, про який вони обидва вже майже забули. Вогнерукий, пропаща душа…

— Що сталося?

Вогнерукий знову виманив вогонь із пітьми і дав йому утворити між книжками клітку з заплаканою дівчиною.

Бріана. Мо побачив на обличчі Вогнерукого той самий страх, який так часто відчував і він. Плоть від його плоті. Дитина. Яке могутнє слово. Наймогутніше.

Вогнерукий тільки дивився на нього, і Мо прочитав у його очах про жах, що стереже його дитину, і ціну, за яку він може викупити її.

— Ну? — Мо прислухався. — За дверима вже стоять солдати?

— Я ще не лишив слідів.

Мо відчув страх Вогнерукого, наче тією дівчиною в клітці була Меґі, наче то її плач він бачив у вогні.

— Чого ти чекаєш? Веди їх! — промовив Мо. — Настав час, коли мої руки знову оправлятимуть книжку, дарма що ніколи не закінчать тієї роботи. Нехай вони зловлять палітурника, а не Сойку. Вони не помітять різниці. А я пошлю Сойку далеко, дуже далеко, присплю його, глибоко в тюремному льоху — разом з Орфеєвими словами.

Вогнерукий дмухнув у пітьму, і вогонь замість клітки сформував знак, який Мо зобразив на обкладинках багатьох книжок: голову єдинорога.

— Якщо така твоя воля, — сказав він тихо, — та якщо ти знову граєш роль палітурника, яка тоді роль моя?

— Рятівника своєї доньки, — відповів Мо. — Охоронця моєї дружини. Рези немає, вона шукає книжку з чистими сторінками. Допоможи їй знайти і принеси мені.

«Щоб я міг дописати кінець, — думав він. — Трьох слів досить. — І раптом йому сяйнула думка, яка змусила його засміятись у пітьмі. — Про Резу Орфей не писав нічого, жодного обов’язкового слова. А кого він ще забув?»

Повернення

Роксана співала знову. Для дітей, яким не давав заснути страх перед Миршавцем. Усе, що Меґі чула про її голос, виявилось правдою. Навіть дерево, здається, слухало її, і птахи на його найдальших галузках, і тварини, що жили між корінням, і зірки на темному небі. В Роксаниному голосі було багато втіхи, хоча дуже часто вона співала про щось сумне, і Меґі в кожному слові відчувала тугу за Вогнеруким.

Коли слухаєш про тугу, це втішає, якщо й твоє серце по вінця сповнене нею. Туги за сном без страху та безтурботними днями, за твердою землею під ногами, за повним шлунком, за вуличками Омбри, за матір’ю і… за батьком.

Меґі сиділа високо вгорі перед гніздом, у якому писав Феноліо, і не знала, за кого слід переживати в першу чергу: за Феноліо і Чорного Принца, або за Фарида, що разом із Батистом ішов за велетнем, або за Дорію, що знову, дарма що розбійники забороняли йому, зліз униз, щоб глянути, чи справді пішов Миршавець. Про своїх батька-матір вона намагалася не думати зовсім, але Роксана раптом затягнула пісні, яку серед усіх пісень про Сойку Меґі любила найдужче, бо в ній ішлося про те, як його з донькою ув’язнили у Сутінковому замку. То була героїчна пісня, але й вона розповідала про її батька, і саме за ним вона й тужила. «Мо! — хотілося заговорити їй до нього й покласти голову на його плече. — Як ти думаєш, велетень заніс би Феноліо до своїх дітей? Ти віриш, що він роздушив би Фарида й Батиста, якби вони спробували врятувати Принца? Скажи, а можна одним серцем любити двох хлопців? А ти бачив Резу? Як ти почуваєшся, Мо? Як ти там?»

— А Сойка вже вбив Змієголова? — тільки вчора запитала Елінор якась дитина. — А він швидко прийде, щоб урятувати нас від Миршавця?

— Звичайно! — відповіла Елінор і швидко поглянула на Меґі. «Звичайно…»

— Хлопець іще не повернувся! — почула вона ззаду, як Страшидло сказав Дерев’янці. — Може, подивитися, де він?

— Навіщо? — відповів Дерев’янка приглушеним голосом. — Він повернеться, якщо зможе. А як не зможе, то його зловили. Я певен, що вони десь унизу. Сподіваюся, Батист стерегтиметься їх, коли повернеться.

— Як він має стерегтися? — запитав у відповідь Страшидло і гірко засміявся. — Позаду велетень, спереду Миршавець, а Принц, напевне, загинув. Ми скоро заспіваємо нашої останньої пісні, і вона й наполовину не буде така гарна, як Роксанина.

Меґі обхопила обличчя руками. Не думай про це, Меґі. Просто не думай. Слухай Роксану. Мрій, що все буде добре. Що всі знову повернуться здорові: Мо, Реза, Феноліо, Чорний Принц, Фарид — і Дорія. Що робить Миршавець із полоненими? Ні, Меґі, не думай, не запитуй.

Знизу почулися голоси. Меґі нахилилася і спробувала щось роздивитися в пітьмі. Здається долинув Батистів голос. Меґі побачила полум’я, маленький вогник, але світив він яскраво. Там був Феноліо! А поряд із ним Чорний Принц, на ношах.

— Фариде! — гукнула вона вниз.

— Цс! — цитькнув Страшидло, і Меґі притисла до вуст долоню. Розбійники опустили вниз линви й сітку для Принца.

— Батисте, мерщій! — Роксанин голос звучав по-іншому, коли вона не співала. — Вони йдуть!

Більше не було потреби щось казати. Під деревами форкали коні, тріщав хмиз під численними чобітьми. Розбійники скинули вниз нові линви, дехто зліз по стовбуру вниз. З пітьми полетіли стріли. Між деревами кишіло людьми, мов срібними жучками.

— Бачите, вони чекали, щоб повернувся Батист! І то з Принцом!

А хіба Дорія не казав їм такого? Хіба не тому він знову зліз униз? І не повернувся.

Фарид запалив вогонь. Він і Батист прикрили Чорного Принца. Коло нього був і ведмідь.

— Що там? Що там знову діється? — Елінор з розметаними косами, неначе їх розкуйовдив страх, стала навколішки коло Меґі. — Тож я заснула. Чи можна повірити в таке?

Меґі не відповідала. Що вона могла вдіяти? Що тут можна було вдіяти? Вона підвелася, пішла, балансуючи, до розгалуження, де стояли навколішки Роксана та решта жінок. Коло них лишилося тільки двоє розбійників. Решта вже злізли по стовбуру вниз, проте стовбур був високий, страхітливо високий, а стріли летіли знизу, мов дощ, що падає вгору. Двоє захисників із криком зірвалися вниз, а жінки затулили дітям очі та вуха.

— Де він? — Елінор так далеко перехилилася, що Роксана щосили шарпнула її назад. — Де він? — скрикнула вона ще раз. — Та скажіть мені. Чи живий іще той старий дурень?

Феноліо глянув на них угору, немов почувши її голос, на зморшкуватому обличчі відбивався страх, навколо вирувала битва. Хтось мертвий упав йому під ноги, і він узяв собі його меч.

— Ну, ви тільки подивіться на нього! — обурювалась Елінор. — Що він собі думає? Що у своєму клятому сюжеті він гратиме роль героя?

«Я маю злізти, — думала Меґі, — стояти поряд із Фаридом і шукати Дорію! Де він? Може, лежить десь мертвий між деревами? Ні, Меґі, Феноліо писав про нього! І то дивовижні речі. Він не може загинути. І все-таки…» Вона підбігла до линв, але Страшидло стримав її.

— Лізь угору! — крикнув він. — Усі жінки та діти — вгору, так високо вгору, як тільки можна!

— Невже? І що ми там робитимемо? — галасувала Елінор. — Чекатимемо, щоб вони поскидали нас униз?

На це запитання ніхто не відповів.

— Вони взяли Чорного Принца! — У голосі Мінерви звучав такий розпач, що всі обернулися. Дехто з жінок заплакав. Так, вони захопили Чорного Принца. Вони зняли його з нош, ведмідь без руху лежав поряд із ним, зі стрілою в шкурі. Схопили й Батиста. Де Фарид?

Там, де вогонь.

Фарид пускав його, щоб він кусав і палив, але й Ворон був тут, його шкірясте обличчя ясніло, мов світла пляма, над червоно-чорним одягом. Вогонь пожирав вогонь, полум’я вже лизало стовбур. Меґі причувалося, ніби дерево стогне. Кілька малих дерев уже горіли. Діти плакали, і так ревно, що краялося серце.

«Ох, Феноліо, — думала Меґі, — не пощастило нам з нашими рятівниками. Спершу Козимо, а тепер велетень».

Велетень.

Його обличчя так несподівано з’явилося між деревами, наче слово прикликало його. Шкіра велетня була темна, мов ніч, а на його чолі відображувалися зорі. Одною ногою він ступив у вогонь, що горів між корінням дерева з гніздами, а другою став так близько коло Фарида і Ворона, що Меґі оглушив її власний крик.

— Атож! Він повернувся! — почула вона крик Феноліо. Він наткнувся на могутню ногу й видерся на один з пальців, наче на рятівний корабель.

А велетень глянув угору на заплаканих дітей і шукав чогось, наче повернувся через те, чого вже не міг знайти.

Миршавцеві вояки кинули полонених і знову пустилися навтьоки, мов зайці, на чолі зі своїм паном, що мчав на білому, як сніг, огирі. Тільки Ворон лишився зі жменькою людей і посилав свій Вогонь на велетня. Той спантеличено глянув на полум'я й позадкував, коли воно обпекло йому пальці.

— Ні, благаю тебе! — кричала вниз Меґі. — Благаю, не йди, допоможи нам!

І раптом Фарид уже стояв на плечі велетня й кидав у ніч вогненні пластівці. Вони як пекучі реп'яхи вп'ялися в одяг Ворона та його людей, аж поки ті попадали на землю і стали качатися по сухому листю. Велетень здивовано глянув на Фарида, зняв його з плеча, мов метелика, і поставив на підняту догори долоню. Які величезні його пальці. Страхітливо великі. І яким малим здається поміж ними Фарид.

Ворон і його солдати й далі збивали вогонь зі свого одягу. Велетень роздратовано глянув на них. Потер собі вухо, наче йому дошкуляли їхні крики, стулив пальці навколо Фарида, що став для нього неоціненною здобиччю, а решту людей, які зойкали і стогнали, відкинув у ліс, — десь так, як, скажімо, дитина струшує з себе павука. Потім знову схопився за вухо і глянув, мов шукаючи чогось, на дерево. Здавалося, велетень раптом пригадав, чому він повернувся.

— Роксано! — почула Меґі, як пролунав на дереві Даріусів голос, нерішучий і водночас твердий. — Роксано! Я думаю, він повернувся через тебе! Співай!

У кімнаті Змієголова

Реза летіла за слугою, що ніс миску з кривавою водою в кімнату Змієголова. Червоний аж до шиї, сидів він там у срібній ванні, сапаючи й проклинаючи, і видавався таким страхітливим, що Реза ще більше злякалася за Мо. Яка помста може дорівнятися до таких страждань?

Хлопчик-мізинчик озирнувся, коли вона пурхнула на шафу коло дверей, але вона вчасно пригнулася. Бути маленькою — іноді дуже практична річ. На стінах горіли іскри Вогнерукого. Троє солдатів збивали їх мокрими рушниками, а Змієголов притискав закривавлену руку до зболених очей. Поряд із ванною стояв його онук, склавши руки на грудях, наче міг таким чином захиститися від кепського дідового настрою. Що за худе і мале хлопчисько, гарне, як батько, і тендітне, як мати. Проте, на відміну від Віоланти, що була викапаним батьком, Якопо анітрохи не був схожий на діда, хоча наслідував кожен його жест.

— Вона нічого не робила. — Він випнув підборіддя. Цей жест він перейняв у матері, хоча, можливо, і не здогадувався про це.

— Невже? І хто ж тоді допоміг Сойці, як не твоя мати?

Слуга вилив миску на спину Змієголову. Резу знудило, коли вона побачила, як тече кров по білій шиї. Навіть Якопо дивився на діда з сумішшю жаху та огиди — і швидко відвернувся, коли Змієголов застукав його на цьому.

— Атож, дивися на мене! — гримнув він на онука. — Твоя мати допомогла чоловікові, що заподіяв мені це.

— Вона нічого не робила. Сойка вилетів! Усі кажуть, що він уміє літати. І що він невразливий.

Змієголов засміявся й розкашлявся, аж йому забило дух.

— Невразливий? Я покажу тобі, який він невразливий, коли знову зловлю його. Я дам тобі ножа і ти сам зможеш спробувати.

— Ти не зловиш його.

Змієголов ляснув рукою по крові у ванні, і світла курточка Якопо зачервонилася.

— Іди. Ти стаєш дедалі більше схожий на свою матір.

Якопо, здається, думав, добре це чи погано.

Де книжка з чистими сторінками? Реза озирнулася. Скрині, скинутий одяг на одному стільці, безладне ліжко. Змієголов спав погано. Де він ховає її? Його життя залежить від книжки, його безсмертне життя. Реза шукала якоїсь скриньки, можливо, коштовної тканини, в яку він загорнув її, дарма що вона гниє і смердить… Раптом у кімнаті стало темно, так темно, що лишилися тільки звуки: плюскіт кривавої води, віддих солдатів, переляканий голос Якопо:

— Що це?

Вогнерукові іскри згасали, і то так раптово, ніби їх злизав хто зі стін, і тоді, коли Вогнерукий вів її та Мо від тюремного льоху. Реза відчула, що пташине серце в її грудях закалатало ще швидше, ніж завжди. Що сталося? Напевне, щось сталося, і, мабуть, нічого доброго.

Котрийсь солдат запалив смолоскип і прикрив полум’я рукою, щоб не засліпити свого пана.

— Ну, нарешті! — В голосі Змієголова можна було відчути водночас і полегкість, і приголомшеність. Він кивнув служникам, і вони знову заходилися поливати його сверблячу шкіру. Де вони наловили стільки фей? Адже тепер вони сплять.

Двері розчинилися, наче сюжет сам хотів дати відповідь, і ввійшов Орфей.

— Ну? — запитав він, низько вклонившись. — Чи досить вам фей, ваша високосте? Чи, може, вам ще їх створити?

— Для першого разу досить. — Змієголов набрав у пригорщу червоної води й занурив туди обличчя. — Ти якось пов’язаний із тим, що вогонь погас?

— Чи я пов’язаний із цим? — Орфей так самовдоволено засміявся, що Резі хотілося спурхнути і розклювати йому дзьобом бліде обличчя. — Хай там як, — розповідав він далі, — я переконав Вогнехідця стати на наш бік.

Ні, такого не може бути. Він бреше.

Пташка, якою стала Реза, зловила муху, і Якопо глянув угору. Втягни голову, Резо, дарма що темно. Якби ж тільки пір’їни на грудях і горлі не були такі білі!

— Добре! Але, сподіваюся, ти не пообіцяв йому за це ніякої винагороди! — Змієголов глибоко занурився в криваву воду. — Він зробив мене посміховиськом перед моїми людьми. Я хочу бачити його мертвим, і цього разу без вороття. Але це може почекати. А що з Сойкою?

— Вогнеходець приведе нас до нього. Без ніякої винагороди. — Ці слова були досить страшні, але краса Орфеєвого голосу робила їх ще страшнішими. — Він лишить вогненний слід. Твоїм солдатам треба буде тільки піти по ньому.

Ні. Ні. Реза затремтіла. Він не зрадить його знову. Ні.

Притлумлений крик вирвався з її пташиних грудей, і Якопо знову глянув угору. Та навіть помітивши її, він побачив би тільки тремтячу ластівку, що заблукала в похмурому світі людей.

— Чи все готове, щоб Сойка одразу міг узятися до роботи? — запитав Орфей. — Що раніше він виконає її, то раніше я зможу вбити його для вас.

«Меґі, кого ти своїм читанням привела в цей світ?» — у розпачі подумала Реза. Орфей видавався їй немов демоном із блискучими скельцями окулярів і улесливо гарним голосом.

Змієголов, застогнавши, підвівся з ванни. Він стояв закривавлений, мов щойно народжена дитина. Якопо несамохіть відсахнувся, проте дід махнув йому, щоб він підійшов до нього.

— Пане, ви повинні довше купатися, щоб подіяла кров! — сказав котрийсь слуга.

— Пізніше! — нетерпляче заперечив Змієголов. — Думаєш, я сидітиму у ванні, коли мені приведуть мого найлютішого ворога? Принеси мені рушники! — крикнув він Якопо. — Ану мерщій, чи, може, вкинути тебе в темний льох до матері? Я казав, що ти стаєш дедалі подібніший до неї? Ні. Ти щоразу більше стаєш схожий на свого батька.

Якопо понуро подав йому рушники, що лежали наготові коло ванни.

— Одяг!

Слуги заквапилися до скринь, і Реза знову заховалася в пітьмі, проте Орфеїв голос переслідував її, мов убивчий запах.

— Ласкавий пане, я, гм… — Орфей відкашлявся, — я дотримався своєї обіцянки. Сойка скоро знову буде вашим в’язнем і зшиє вам нову книжку. Думаю, я заслужив свою винагороду.

— Заслужив? — Слуга надягав чорне вбрання на й досі криваво-червону шкіру Змієголова. — І чого ти сподівався?

— Ну, пригадуєте книжку, про яку я розповідав вам? Я й тепер дуже хотів би знову отримати її, і я певен, що ви можете знайти її для мене. А якщо це все-таки видасться неможливим, — як самозакохано він пригладив своє білявеньке волосся, — що ж, у такому разі я прийняв би як винагороду руку вашої доньки.

Орфей.

Реза згадала день, коли вперше побачила його в домі Елінор — з Мортолою і Бастою. Тоді їй тільки упало у вічі, що він інший, ніж чоловіки, з якими залюбки приятелювала Мортола. Напрочуд тихий, майже безневинний зі своїм дитячим обличчям. Яка вона була дурна. Він виявився гіршим, ніж вони всі, набагато гіршим.

— Ваша високосте! — пролунав Свистунів голос. Реза не почула, коли він зайшов. — Ми зловили Сойку. Його і книжкового ілюстратора. Привести Сойку одразу до вас?

— А ти не хочеш розповісти нам, як ти піймав його? — промуркотів Орфей. — Може, винюшив його своїм срібним носом?

Свистун відповів, затинаючись так, наче кожне слово кусало його за язик:

— Вогнеходець виказав його. Він лишив вогненний слід.

Реза хотіла виплюнути зерна, щоб її очі могли плакати.

Проте Орфей розсміявся, задоволений, мов дитина:

— А хто сказав тобі про слід? Ану кажи!

Свистун довго здобувався на відповідь.

— Ти, хто ж іще? — хрипко проказав він нарешті. — Коли-небудь я таки з’ясую, з допомогою якої чортівні ти домігся цього.

— Що ж, він домігся! — підсумував Змієголов. — Після того, як ти двічі випустив Сойку. Заведи його в залу з тисячею вікон. Прикуй до столу, на якому він оправлятиме книжку, і стеж за кожним його рухом. Коли й ця книжка зробить мене хворим, я, Свистуне, власноруч виріжу тобі серце, і, повір мені, замінити серце не так легко, як ніс.

Пташині думки затуманили Резі розум. Це лякало її, але як вона полетить до Мо без крил? І, Резо, навіть якщо ти полетиш до нього, що тоді? Ти хочеш виклювати очі Свистунові, щоб він не бачив, як тікає Сойка? Лети, Резо, геть, справа пропаща. Рятуй свою ненароджену дитину, якщо вже не можеш урятувати її батька. Повертайся до Меґі. Її наповнив пташиний страх, пташиний страх і людський біль, — чи, може, навпаки? Чи вона вже з’їхала з глузду? Збожеволіла, як Мортола?

Реза сиділа й тремтіла, чекала, поки кімната знову стане безлюдною, поки Змієголов піде дивитися на свого в’язня. «Чому він зрадив його? — думала вона. — Чому? Що пообіцяв йому Орфей? Що може бути дорожчого за життя, яке повернув йому Мо?»

Змієголов, Орфей, Свистун, солдати, двоє слуг із подушками, які підтримували стражденну плоть свого пана, — Реза дивилась, як усі вони вийшли, та коли підняла голову над краєм шафи, гадаючи, ніби лишилася сама, там стояв Якопо й дивився на неї.

Якийсь слуга повернувся, щоб узяти плащ Змієголова.

— Ти бачиш отам пташку? — запитав Якопо. — Злови її мені.

Але слуга безцеремонно потяг його до дверей:

— Ти тут не маєш права голосу! Іди провідай матір. Вона там безперечно потребує товариства!

Якопо опирався, але слуга випхав його за двері. Потім зачинив двері й підійшов до шафи. Реза позадкувала. Вона чула, як він щось присунув до шафи. Пурхни йому в обличчя, Резо! А куди потім? Двері зачинено, вікна позавішувано. Слуга хотів накинути на неї чорний плащ. Вона підлетіла до дверей, до стін, чула його прокльони. Куди? Вона полетіла до підсвічника під стелею, але щось влучило їй у крило. Черевик. Боляче, як боляче, і вона впала.

— Ну, стривай, зараз я скручу тобі в’язи! Хтозна, може, на смак ти й непогана. Напевне, смачніша за те, чим нас годує наш добрий пан.

Руки схопили Резу. Вона хотіла випурхнути, але крило боліло, а пальці цупко тримали її. Вона розпачливо дзьобала їх.

— Пусти її.

Слуга спантеличено обернувся. Вогнерукий повалив його на підлогу, позаду нього горів вогонь. Зрадливий вогонь. Ґвін голодними очима дивився на ластівку, але Вогнерукий прогнав його. Реза хотіла дзьобати йому пальці, коли він узяв її, але вже не мала сили, а він обережно підняв її з підлоги й погладив по пір’ю.

— Що з крилом? Ти можеш ворушити ним?

Пташка в ній, як і всі дикі істоти, довіряла йому, але її людське серце пам’ятало Свистунові слова:

— Чому ти зрадив Мо?

— Бо він хотів цього. Резо, виплюнь зерна! Бо інакше скоро забудеш, що ти людина.

«Може, я й хочу забути», — подумала Реза, проте слухняно виплюнула зерна йому на долоню. Цього разу не бракувало жодного, але вона все одно дедалі сильніше відчувала в собі пташку. Мала і велика, велика і мала, шкіра і пір’я, шкіра без пір’я… Вона погладила собі руки, знову відчула пальці, без кігтиків, відчула сльози в очах, людські сльози.

— Ти бачила, де сховано книжку з чистими сторінками?

Реза похитала головою. Як зраділо її серце, що знову може любити його.

— Резо, ми маємо знайти її, — прошепотів Вогнерукий. — Твій чоловік зшиє Змієголову нову книжку, щоб він під час цієї роботи міг забути Сойку і Орфеєві слова вже не діяли на нього, але ця книжка ніколи не буде готова. Зрозуміла?

Так, вона розуміла. У світлі вогню вони шукали всюди, мацали під мокрими рушниками, одягом, чобітьми, мечами, кружками, срібними тарелями й замащеними подушками. Коли за дверима почулися кроки, Вогнерукий потяг непритомного слугу, і вони заховалися за шафу, на якій сиділа Реза. Для пташки кімната була велика, мов цілий світ, а тепер вона видавалася надто вузькою, щоб дихати. Вогнерукий прикрив собою Резу, але слуги, зайшовши, почали спорожняти криваву ванну Змієголова. Вони лаялися, прибираючи мокрі рушники, і топили в глузах огиду до гнилої плоті свого пана. Потім винесли ванну і знову лишили їх самих.

Шукати… в кожному закутку, в кожній скрині, в неприбраному ліжку і під ним. Шукати.

Вогненні слова

Дорію знайшов Фарид. Коли його витягли на дерево, Меґі спершу думала, що його розтоптав велетень, так само як і Миршавцевих людей, що лежали на вкритій інеєм траві, мов розламані ляльки.

— Ні, це не велетень, — промовила Роксана, кладучи Дорію до решти поранених: Чорного Принца, Дерев’янки, Шовкуна та їжака. — Це людська робота.

За палату для хворих Роксана обрала одне з найнижчих гнізд. На щастя, загинуло лише двоє розбійників. Натомість Миршавець утратив багатьох людей. Ще раз до дерева його, мабуть, не приведе навіть страх перед свояком.

Загинув і Ворон. Він лежав зі зламаним карком у траві й дивився пустими очима в небо. Між деревами чатували вовки, приваблені запахом крові. Але близько не підступали, бо велетень, скрутившись клубочком, мов дитина, спав під деревом із гніздами, і то так міцно, наче Роксанин спів назавжди відправив його в царство сновидь.

Дорія не прокинувся, коли Мінерва перев'язала йому закривавлену голову, і Меґі сіла коло нього, тимчасом як Роксана дбала про інших поранених. Їжак був у тяжкому стані, проте рани решти можна було загоїти. Чорний Принц, на щастя, мав тільки кілька переламаних ребер. Він хотів спуститися до свого ведмедя, але Роксана заборонила йому, а Батист був змушений раз у раз запевняти його, що ведмідь знову полює зайців, коли Роксана витягла стрілу, яка проткнула йому поросле хутром плече. А Дорія не ворушився. Він тільки лежав із залитим кров’ю каштановим волоссям.

— Як ти думаєш, він прокинеться коли-небудь? — запитала Меґі, коли Роксана нахилилася над ним.

— Не знаю, — відповіла Роксана. — Розмовляй із ним. Інколи це повертає їх назад.

Розмовляй із ним. Що вона може розповісти Дорії? «Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних чарівних скриньок». Він завжди розпитував її про інший світ, і тому Меґі почала тихо розповідати про карети без коней і літальні апарати, про кораблі без вітрил і пристрої, що передають голоси з одного краю землі на інший. Прийшла Елінор, щоб глянути на Меґі, Феноліо посидів трохи коло неї, і навіть Фарид прийшов і потримав дівчину за руку, поки вона тримала руку Дорії, і Меґі вперше знову була така близька з ним, як і тоді, коли вони разом з Вогнеруким ішли за її полоненими батьком-матір’ю. Невже серце може любити двох хлопців?

— Фариде, — сказав якось Феноліо, — дай нам побачити, що каже вогонь про Сойку, і тоді ми вже доведемо цей сюжет до кінця, і то до щасливого кінця.

— Може, велетня треба послати до Сойки? — припустив Шовкун. Роксана вирізала йому стрілу з руки, а його язик обважнів від вина, яким напоїли його, щоб угамувати біль. Миршавець лишив кілька міхів вина, харчі, ковдри, зброю і коней без вершників.

— Хіба ти забув, де Сойка? — запитав Чорний Принц. Меґі була страшенно рада, що він живий. — Жоден велетень не зможе перебрести Чорне озеро. Дарма що раніше вони залюбки задивлялися в його води.

Ні, так просто не може бути.

— Ходімо, Меґі, запитаємо вогонь, — запросив Фарид, але Меґі не наважувалася відпустити руку Дорії.

— Іди. Я побуду коло нього, — сказала Мінерва, а Феноліо прошепотів:

— Не побивайся так! Хлопець, звичайно, прокинеться. Невже ти забула, що я казав тобі? Його сюжет тільки-но починається!

Але бліде обличчя Дорії не давало підстав для віри в одужання.

Гілка, на якій став навколішки Фарид, щоб викликати вогонь, була не менш широка, ніж вулиця перед брамою садка Елінор. Поки Меґі сиділа навпочіпки коло Фарида, Феноліо несхвально подивився на дітей угорі, що сиділи над ним на гіллі й спостерігали заснулого велетня.

— Ану приберіть! — гукнув він їм, показуючи на соснові шишки в маленьких руках. — Перший, хто з вас кине шишки у велетня, полетить услід. Присягаюся вам!

— Коли-небудь хтось із них кине, і що тоді? — запитав Фарид, обережно насипаючи трохи попелу на дерев’яну шкіру дерева. Його лишалося вже не дуже багато, хоч як ретельно він щоразу збирав його. — Що зробить велетень, коли знову прокинеться?

— Кат його зна, — пробурмотів Феноліо й трохи занепокоєно глянув униз. — Не думаю, що бідолашній Роксані довіку доведеться присипляти його співом.

До них підійшов Чорний Принц, поки що його ще підтримував Батист. Обидва мовчки сіли поряд із Меґі. Вогонь цього дня видавався сонним. Хоч як Фарид вабив його й лестив йому, час тягнувся безкінечно довго, аж поки попіл нарешті спалахнув. Велетень замугикав щось крізь сон. Проноза з пійманою пташкою в пащі скочив Фаридові на коліна, і зрештою з’явилася картина: Вогнерукий на подвір’ї серед великих кліток. В одній з них плакала дівчина. Бріана. Між нею і батьком стояла чорна постать.

— Жах! — прошепотів Батист. Меґі злякано подивилася на нього. Ця картина розтанула в сірому димі, і в серці полум’я з’явилася друга. Фарид узяв Меґі за руку, а Батист тихо лайнувся. Мо. Він був прикутий до столу. Коло нього стояв Свистун. І Змієголов. Його розбухле обличчя видавалося ще страшнішим, ніж тоді, коли Меґі бачила його у своїх найтяжчих сновиддях. На столі лежали шкіра і чистий папір.

— Він зшиває йому ще одну книжку з чистими сторінками! — прошепотіла Меґі. — Що це означає? — Вона перелякано глянула на Феноліо.

— Меґі! — Фарид ще раз привернув її увагу до вогню. З полум’я постали літери — вогненні літери, які сформували слова.

— Хай йому біс, що це? — скрикнув Феноліо. — Хто їх написав?

Слова відлетіли вбік і погасли між гіллям, перше ніж хтось устиг прочитати їх. Проте вогонь відповів Феноліо на його запитання. В полум’ї з’явилося бліде кругле обличчя з круглими, мов друга пара очей, скельцями окулярів.

— Орфей! — прошепотів Фарид.

Вогонь погас. Він повернувся в попіл, наче в своє гніздо, але кілька вогненних слів ще висіли в повітрі. «Сойка… страх… зламав… умирає…»

— Що це означає? — запитав Чорний Принц?

— Довго розповідати, Принце! — втомлено відповів Феноліо. — І, боюся, кінець цього сюжету допише не той, хто мусить.

Палітурник

Фальцювати. Різати. Папір був кращий, ніж минулого разу. Мо пучками намацував волокна на вибіленій поверхні, проводив уздовж країв, шукав спогадів. І вони прийшли, наповнили йому серце та мозок тисячами образів, тисячами забутих днів. Запах клею знову повернув його в місця, де він опинявся сам з якоюсь хворою книжкою, а знайомі рухи дали йому змогу знову відчути задоволення, яке він відчував щоразу, коли давав якійсь книжці нове життя і принаймні на певний період рятував її красу від гострих зубів часу. Мо забув, як він заспокоювався, коли руки робили свою роботу. Фальцювати, різати, протягувати нитки крізь папір. Мортимер. Атож, він повернувся: Мортимер, палітурник, чий ніж мав бути гострим не тому, щоб краще вбивати; слова не загрожували йому, бо він тільки викроював для них нову одяганку.

— Сойко, ти тягнеш час.

Голос Свистуна знову повернув його в залу з тисячею вікон.

Мортимере, не піддавайся. Просто уявляй собі, ніби Срібноносий і далі лишається в своїй книжці, що він не більше, ніж голос, який лине від літер. Сойки тут немає. Орфеєві слова мають шукати його в іншому місці.

— Ти знаєш, що помреш, коли закінчиш. Тому ти такий повільний, правда? — Свистун із такою силою стусонув Мо рукою в рукавичці межи плечі, що він мало не порізав собі руку, і Сойка повернувся та уявив собі, як лезо, що різало папір, увійде Свистунові в груди.

Мо примусив себе відкласти ніж убік і взяти наступний аркуш, шукаючи спокою в стосі склеєного білого паперу.

Свистун мав слушність. Він тягнув час, але не тому, що боявся смерті, а тому, що ця книжка ніколи не мала бути готова, і кожен рух лише сприяв поверненню людини, яку Орфеєві слова вже не зобов’яжуть. Мо тепер навряд чи відчував їх — увесь відчай, що в темному льоху краяв йому серце, всю лють і безнадійність… Вони зблідли, наче його руки омили від них серце.

А що станеться, коли Вогнерукий і Реза не знайдуть першої книжки з чистими сторінками? Що, коли жах проковтне Бріану та її батька? Невже він тоді вічно стоятиме в цій залі і зшиватиме чисті сторінки? Не вічно, Мо. Ти не безсмертний. На щастя.

Свистун уб’є його. Він чекає цієї миті, відколи вони зустрілися вперше в Сутінковому замку. І шпільмани оспівають смерть Сойки, а не Мортимера Фольхарта. Але що станеться з Резою і ненародженою дитиною? А з Меґі? Не думай, Мортимере. Ріж, фальцюй, зшивай, тягни час, навіть якщо не знаєш, навіщо він тобі. Реза, коли його вб’ють, може вилетіти звідси і знайти Меґі. Меґі…

Благаю вас! Не забирайте життя моєї доньки! — молив він усім серцем білих жінок. — Я піду з вами, але лишіть Меґі тут. Її життя тільки-но починається, дарма що вона ще не знає, в якому світі житиме.

Різати, фальцювати, зшивати — на чистому папері йому ввижалося обличчя Меґі. Він майже вірив, ніби відчуває її поряд із собою, як і тоді, в кімнаті Сутінкового замку, в тій самій кімнаті, де жила й Віолантина мати. Віоланта… Вони вкинули її до якогось льоху. Мо достеменно знав, що найбільше лякає її там: що пітьма забере в неї навіть ті нечисленні речі, які вона ще може бачити. Вона, Змієва донька, і досі зворушувала його, і він охоче допоміг би їй, але Сойка мав спати.

Для нього запалили аж чотири смолоскипи. Вони давали небагато світла, але це було краще, ніж нічого. Ланцюги аж ніяк не полегшували праці. Їхній брязкіт нагадував під час кожного руху, що він не у своїй майстерні в садку Елінор.

Двері відчинилися.

— Ну, будь ласка! — пролунав Орфеїв голос у порожній залі. — Ця роль пасує тобі набагато краще! Як той дурень Феноліо спромігся перетворити палітурника на розбійника?

Тріумфально засміявшись, Орфей зупинився перед Мо, саме на такій відстані, щоб його не дістав ніж. Авжеж, про таке Орфей дбав. Його віддих відгонив, як і завжди, чимось солоденьким.

— Ти мав би знати, що Вогнерукий коли-небудь зрадить тебе. Він зраджує кожного. Повір, я знаю, що кажу. Це роль, яку він грає найкраще. Ти, певне, не вмієш добирати собі помічників.

Мо взяв шкіру, яку гадав пустити на обкладинку. Вона була червонувата, як і в першої книжки.

— Ох, ти вже не розмовляєш зі мною! Що ж, зрозуміло. — Орфей ніколи не видавався щасливішим.

— Чотириокий, нехай він працює! Чи, може, розповісти Змієголову, що йому доведеться трохи довше побути у своїй сверблячій шкурі, бо ти прийшов побазікати? — Свистунів голос лунав ще глухіше, ніж звичайно. Орфей не вмів заводити собі друзів.

— Свистуне, не забувай: твій пан саме мені завдячує, що дуже скоро позбудеться тієї шкури! — відповів він знудженим голосом. — Якщо я добре пригадую, твоє вміння переконувати не дуже вплинуло на нашого приятеля-палітурника.

Ага, вони обидва сперечаються за найкраще місце коло Змія. Поки що в Орфея, здається, кращі карти, але можливо, ситуацію можна змінити.

— Що ти верзеш, Орфею? — запитав Мо, не відвертаючись від роботи. Він смакував уже солодку помсту. — Змієголов має бути вдячний тільки Свистунові. Саме його люди схопили мене. Я був необережний. Я сам пішов просто в їхні руки. Ти до цього анітрохи не причетний.

— Що? — роздратовано схопився за окуляри Орфей.

— Саме це я й скажу Змієголову. Тільки-но він прокинеться. — Мо розрізав шкіру і уявляв собі, ніби розрізає мережу, яку сплів навколо нього Орфей.

Свистун звів брови докупи, наче хотів виразніше роздивитися, в яку гру грає Сойка.

«Сойка, Свистуне, не тут, — думав Мо. — Але хіба ти зрозумієш таке?»

— Палітурнику, стережися! — Орфей безпорадно ступив один крок до Мо. Його голос майже уривався. — Якщо ти використовуєш свої чарівні уста, щоб поширювати брехню про мене, я миттю подбаю, щоб тобі відрізали язик!

— Невже? І хто ж відрізатиме? — Мо глянув на Свистуна. — Я не хочу бачити в цьому замку свою доньку, — тихо проказав він. — Я хочу, щоб ніхто не шукав її, коли Сойка загине.

Свистун зустрівся з його очима і засміявся.

— Обіцяю. Сойка не має доньки, — мовив він. — І свій язик він теж збереже. Поки говорить те, що слід.

Орфей так прикусив собі губи, що вони збіліли, мов його шкіра. Потім упритул підступив до Мо.

— Я напишу нові слова! — просичав він йому на вухо. — Слова, від яких ти корчитимешся, мов хробак на гачку!

— Пиши, що хочеш! — відповів Мо і ще раз розрізав шкіру.

Палітурник не відчуватиме слів.

Як багато сліз

Вона плакала. Якопо ще ніколи не чув, щоб мати плакала. Ні разу, навіть тоді, коли з лісу принесли його батька. Він і сам тоді не плакав, але це інша річ.

Може, гукнути її? Він став навколішки на край провалля й дивився в пітьму. Він не бачив її, а тільки чув. Плач звучав страхітливо. Він лякав Якопо. Його мати не плаче. Його мати завжди була сильна, завжди горда. Вона не брала його на руки, як Бріана. Бріана навіть обіймала його, коли він жорстоко ставився до неї. «Бо ти схожий на свого батька! — казали служниці на кухні. — Бріана кохала твого батька!» Вона й досі закохана в нього. В гаманці на поясі вона мала монету з його зображенням, інколи потай цілувала її й писала на стінах його ім’я. Писала його в повітрі й на припалих пилом поверхнях. Яка дурепа!

Схлипування внизу стали ще голосніші, і Якопо затулив вуха руками. Здавалося, ніби мати внизу розбилася в друзки, і то такі маленькі, що їх уже годі скласти докупи. Але Якопо хотів зберегти матір!

— Твій дід візьме тебе з собою, — казали слуги. — До Сутінкового замку. Щоб ти грався там з його сином.

Але Якопо не хотів до Сутінкового замку. Він хотів повернутися до Омбри. То його замок. Крім того, дід наганяв на нього страх. Він смердів і сапав, а його шкіра стала така губчаста, що доводилося стерегтися, щоб не пробити в ній діри пальцями!

Унизу, напевне, вже все було мокре від сліз. Вона плаче так ревно, що скоро вже втопиться в них! Не диво, що вона так побивається. В пітьмі вона не може читати книжок, а без книжок його мати нещаслива. Вона нічого так не любила, як книжки. Любила їх набагато дужче, ніж його, але це не має значення. І все-таки Чотириокий не мусить женитися з нею. Якопо ненавидів Чотириокого. Його голос був мов розплавлений цукор на шкірі.

А Сойка подобався Якопо. І Вогнеходець. Але невдовзі вони обидва загинуть. Вогнехідця Орфей згодує жахові, а з Сойки здеруть шкіру, тільки-но він зробить нову книжку. Його дід дав йому одного разу подивитись, як із людини здирають шкіру. Якопо заховався від тих криків у найдальшому закутку свого серця, але навіть там чув їх і досі.

Настала тиша. Мати вже не плакала. Чи, може, вмерла від сліз?

Вартові не звертали уваги, коли він низько схилився над чорним проваллям.

— Мамо!

Це слово нелегко зірвалося йому з вуст. Він, власне, не називав її так. Він називав її Бридкою. Але тепер вона плакала.

— Якопо?

Вона ще жива.

— Сойка загинув?

— Ще ні. Він зшиває книжку.

— Де Бріана?

— У клітці. — Якопо ревнував до Бріани. Мати любила її дужче, ніж його. Бріана могла спати коло матері, і мати розмовляла з нею набагато частіше, ніж із ним. Але Бріана і втішала його, коли йому боліло що-небудь і коли Миршавцеві люди забрали його разом з убитим батьком. І Бріана дуже вродлива.

— А ти знаєш, що з ним хочуть зробити? — Материн голос звучав по-іншому. Вона боїться! Він ще ніколи не чув, щоб вона боялася.

Якби ж він міг витягти її звідти, як Вогнеходець витяг Сойку!

— Орфей… — почав говорити він, але один з вартових схопив його за карк і підняв угору.

— Досить балачок! — наказав він. — Щезни.

Якопо спробував вивільнитись, але марно.

— Випустіть її! — кричав він солдатам, б’ючи кулачками в закриті панцером груди. — Випустіть її! Негайно!

Але солдат лише сміявся.

— Ти чуєш? — звернувся він до другого вартового. — Дивися, коротуне, щоб і тебе скоро не вкинули до ями. Твій дід тепер має сина. Тому онука він не дуже цінує, надто коли то хлопець Козимо, а його мати злигалася з Сойкою.

Солдат так брутально пхнув Якопо, що той упав, і хлопчикові хотілося, щоб і він або вмів пускати вогонь із рук, як Вогнеходець, або перебив їх усіх мечем, як Сойка, що вже не одного вбив.

— Якопо! — долинув знизу материн голос, та коли він знову хотів підійти до краю провалля, солдати загородили йому шлях.

— Щезни нарешті! — крикнув йому один з них. — А то я скажу Чотириокому, щоб він згодував тебе жахові. Ти, безперечно, не такий жилавий, як книжковий ілюстратор, якого лишили для нього.

Якопо щосили копнув його ногою в коліно і втік, перше ніж другий вартовий схопив хлопця.

Коридори, якими він біг, були такі темні, що він бачив у затінених закутках тисячі страхіть. Як було добре, коли всюди на стінах вигравав вогонь, набагато краще, ніж тепер. Куди? Куди йому йти тепер? У кімнату, де його замикали з матір’ю? Ні, там були жуки, що заповзали в ніс і вуха. Їх прислав їм Орфей. Він сам розповів про це і сміявся. Якопо вже тричі перевдягався, щоб звільнитися від них, але й досі відчував їх, і то всюди.

Може, треба побігти до клітки, де сидить Бріана? Але ні, перед нею чатує кошмар. Якопо сів навпочіпки на кам’яну підлогу й затулив обличчя руками. Він хотів послати їх усіх під три чорти — і Орфея, і Свистуна, і свого діда. Він хотів стати таким, як Сойка і Чорний Принц, і тоді вбити їх усіх. Усіх. Щоб уже не сміялися. І тоді він сяде на трон Омбри й нападе на Сутінковий замок, як учинив колись його дід. А він розграбує його й забере все срібло до Омбри, і шпільмани співатимуть про нього пісень. Він накаже їм щодня давати вистави в замку, тільки для нього, а Вогнеходець напише його ім’я на небесах, мати вклонятиметься йому, а він візьме собі дружину — таку ж вродливу, як Бріана…

Якопо, сидячи в пітьмі, що захищала очі його діда, яскраво й виразно бачив це все перед очима, — не менш виразно, ніж картини, які намалював для нього Бальбулюс.

Книжка про нього. Про Якопо. Не менш розкішна, ніж книжка про Сойку. Не з чистими сторінками і не така гнила, як…

Якопо підвів голову.

Книжка з чистими сторінками…

Атож. Чом би й ні? Отак вони напевне забудуть про сміх.

Якопо підвівся. Це ж так легко. Його дід не одразу помітить, що її немає. Ще краще, він поставить замість неї якусь іншу. Тільки яку?

Хлопчик обхопив руками тремтячі коліна.

Його книжки забрав собі Орфей, а також і материні книжки. Але в цьому замку ще є книжки, хворі, як і дідова книжка, в кімнаті, де зловили Сойку.

До бібліотеки був далекий шлях, і Якопо кілька разів збивався з дороги, але зрештою шлях йому підказали запах цвілі — той самий запах, яким тхнуло й від діда, — і закіптюжений слід, ледве помітний у світлі смолоскипа, слід, яким Вогнеходець виказав Сойку. Навіщо він зрадив його? За гроші, як і Ворон? Що він хотів собі купити за них? Замок? Дружину? Коня?

«Якопо, довіряй своїм друзям ще менше, ніж ворогам! — завжди повчав його дід. — Такої речі, як друг, не існує. Для князя — ні». Раніше дід часто розмовляв із ним, але ті часи давно вже минулися. «Він, Якопо, тепер має сина!»

Якопо взяв собі книжку, не дуже велику, бо й книжка з чистими сторінками теж була не дуже велика, і запхав за пазуху.

Перед дідовою кімнатою стояло двоє вартових. Отже, дід повернувся від Сойки. Може, вже вбив його? Ні. Нова книжка, безперечно, ще не готова. Книжку роблять довго, про це він знав від Бальбулюса. Та коли книжка буде готова, дід змусить Сойку кричати, а матір видасть заміж за Чотириокого або лишить у льоху, щоб вона там розбилася в друзки. А його забере з собою до Сутінкового замку.

Якопо поправив одяг і стер сльози з очей. Він не помітив, коли вони з’явилися. Через них усе розпливалося — і вартові, і їхні смолоскипи. Дурні. Сльози дурні.

— Я хочу до діда!

Як злостиво вони заусміхалися! Сойка вб’є їх усіх! Усіх!

— Він спить. Щезни.

— Йолопе, він не може заснути! — пронизливо крикнув Якопо. Ще кілька місяців тому він затупотів би ногами, але вже збагнув, що це не дуже ефективний засіб. — Мене послав Хлопчик-мізинчик. Я маю принести йому його снодійне.

Вартові невпевнено перезирнулися. На щастя, він розумніший за них усіх. Набагато розумніший.

— Гаразд, заходь! — буркнув один. — Але лихо тобі, якщо ти протуркаєш йому вуха через матір. Тоді я власноруч укину тебе до неї в яму, зрозумів?

«Ти вже труп! — подумав Якопо, проминаючи його. — Труп, труп, труп. Невже ти ще не знаєш цього? Авжеж. Ну, гаразд!»

— Чого ти хочеш? — Дід сидів на ліжку, двоє слуг змивали йому з ніг феїну кров. Його повіки були важкі від макового соку, який він пив, коли хотів спати. І чого б йому не спати? Сойку піймано, і він знову зашиває йому смерть у книжку.

— Що ти зробиш із Сойкою, коли він скінчить книжку? — Якопо достеменно знав, про що найбільше любить розповідати дід.

Змієголов засміявся й нетерпляче махнув слугам рукою, щоб вони вийшли. Вклоняючись безліч разів, вони позадкували до дверей.

— Мабуть, ти вдався таки в мене, дарма що схожий на свого батька. — Змієголов, крекчучи, впав на бік. — А що ти спершу зробив би з ним? — Дідів язик був важкий, як і повіки.

— Не знаю. Може, вирвав би нігті?

Якопо підійшов до ліжка. Ось вона, подушка, яку Змієголов завжди тягав із собою. Щоб підтримувати свою хвору плоть, казали всі. Але Якопо знав краще. Він уже часто бачив, як дід стромляв пальці під важку тканину, щоб намацати пальцями шкіру. Одного разу він навіть добачив залиту кров’ю оправу. Ніхто не зважав на те, що бачить дитина. Навіть Змієголов, що не довіряв нікому, крім себе.

— Нігті? Ох, це і справді боляче. Сподіваюся, мій син матиме такі самі думки, коли досягне такого віку, як ти. Хоча — навіщо мати сина, якщо ти безсмертний? Я часто запитую себе про це. Навіщо мати дружину? Або доньку?..

Останні слова навряд чи можна було розібрати. Змієголов роззявив рота й захропів. Повіки, як у ящірки, заплющились, а ліва рука схопилася за подушку, в якій крилася його смерть. Але Якопо мав маленькі вправні руки. Їх годі було порівняти з руками діда. Він обережно розпустив зав’язки, що тримали тканину, запхав пальці всередину подушки й дістав книжку, книжку з чистими сторінками, хоча їх, власне, годилося б називати гнилими. Дід повернув голову уві сні й захропів ще дужче. Якопо дістав з-за пазухи книжку, принесену з кімнати хворих книжок, і поклав її замість її гнилого близнюка.

— Дід спить, — сказав він вартовим, коли вийшов з кімнати. — І стережіться будити його, інакше він повириває вам нігті.

Жах

Реза полетіла геть, до зали з тисячею вікон, до Чарівновустого.

— Резо! Пташка вже ніколи не полишить тебе! — застеріг її Вогнерукий, але вона все одно запхала собі зерна в рот.

Довелося докласти багато зусиль, щоб вивести її з кімнати до того, як повернувся Срібний князь. Розпач на її обличчі краяв Вогнерукому серце. Вони не знайшли книжки з чистими сторінками, і обоє знали, що це означає: помре не Змієголов, а Сойка від руки або Свистуна, або Хлопчика-мізинчика, або білих жінок, бо він не зміг сплатити ціну, яку вимагала Смерть за його життя.

Реза полетіла до Чарівновустого тільки тому, щоб він не вмирав на самоті. Чи, може, ще сподівалася, що його врятує якесь диво? Можливо. Вогнерукий не розповідав їй, що Смерть знову забере його, — а потім його доньку.

— Якщо не знайдеш книжки, — шепнув йому Чарівновустий до того, як послав його прокладати вогненний слід для Свистуна, — тоді принаймні спробуймо врятувати нашу доньку.

Нашу доньку… Вогнерукий знав, де можна знайти Бріану, але як він захистить Меґі від Свистуна чи навіть від білих жінок?

Звичайно, Свистунові люди намагалися затримати Вогнерукого, коли він привів їх до Сойки, але втекти від них було легко. Вони й досі шукали його, але пітьма в замку не тільки була добром для очей Змієголова, а й приховувала його ворогів.

Орфей, здається, був дуже впевнений, що його чорного пса досить для охорони Бріани. Біля клітки, де вона сиділа, горіло два смолоскипи, а вона так зіщулилася в ній, що скидалася на пійману пташку. Проте жоден солдат не охороняв її. Справжній охоронець чигав десь у затінку, там, куди не доходило світло смолоскипів.

Як Орфеєві пощастило приборкати його?

— Не забувай, він вичитав його з книжки, — казав Чарівновустий. — То була книжка для дітей, але я не певен, що з цієї причини Феноліо зробив жах лагіднішим. Проте його створено зі слів, і, гадаю, Орфей скористався словами й для того, щоб зробити його покірним. Лише кілька переставлених слів, кілька трохи перекручених речень — і нічне жаховисько стало слухняним песиком.

«Але ж, Чарівновустий! — думав Вогнерукий. — Невже ти забув, що в цьому світі начебто все складається зі слів?» Він знав тільки одне: цей жах аж ніяк не лагідніший, а страшніший за тих, які траплялися в хащі. Цього, на відміну від його родичів, не проженеш феї ним порошком і вогнем. Орфеєвого пса зіткано з похмурішого матеріалу. «Як жаль, Вогнерукий, що ти не спитав білих жінок, як його звати! — думав він, повільно крадучись до кліток. — Хіба не сказано в піснях, що назвати ім’я — єдиний спосіб убити жах? Адже саме це він і має зробити: згасити жах, щоб Орфей не міг знову покликати його. Забудь про пісні, Вогнерукий, — думав він, озираючись. — Напиши свою власну, так само як повинен її написати сьогодні й Сойка».

Вогнерукий шепнув — і запалилися смолоскипи, немов хотіли привітати його, втомившись від пітьми, що обступала їх. Бріана підвела голову.

Яка ж вона гарна, така ж гарна, як її мати.

Вогнерукий знову озирнувся, чекаючи, що пітьма заворушиться. Де він?

Він почув сопіння, відчув холодний віддих, здавалося, немов сапав великий собака. Ліворуч від нього росла тінь і ставала чорна-чорнюща. Серце Вогнерукого закалатало болісно швидко. Отже, жах ще був тут, дарма що він відчував його вкрай рідко.

Бріана стала на ноги й позадкувала, аж поки вперлася плечима в залізні штаби. Позаду неї на сірому мурі розпустив хвоста намальований павич.

— Іди! — прошепотіла вона. — Благаю тебе! Він пожере тебе!

Іди. Приваблива думка. Але ж він мав двох доньок. А тепер є тільки одна, та й вона буде з ним не завжди, а можливо, ще кілька років. Неоціненний час. А втім, час завжди таким був.

Позаду Вогнерукого стало холодно, страхітливо холодно. Він викликав вогонь і закутався теплом, але вогонь присів перед холодом, погас і лишив його наодинці з тінню.

— Благаю тебе! Благаю, йди! — наполягав Бріанин голос, і любов, відчутна в цих словах, дарма що загалом вона ретельно приховувала її, зігрівала його краще, ніж міг би вогонь. Вогнерукий ще раз викликав вогонь, сильніший, ніж завжди, згадавши, що він із вогнем — брати, і то нерозлучні. Вогонь, вагаючись, лизнув землю, затремтів, немов відчувши холодний вітер, проте горів, і жах відсахнувся й дивився на нього.

Так, правда те, що розповідали пісні про нього та подібних до нього. Цей жах має бути справжнім. Жахи складаються лише з душевного мороку, зі злоби, для якої немає ані забуття, ані прощення, аж поки зрештою розчиняться, пожеруть самі себе, забравши з собою все, чим були коли-небудь.

Очі міцно тримали Вогнерукого, червоні очі на чорному тлі, водночас дикі й тупі, загублені в собі, без учора й без завтра, без світла й без тепла, полоненики власного холоду, замерзлої люті.

Вогнерукий відчував навколо себе вогонь, що був мов тепле хутро. Він майже обпалював шкіру, але правив за єдиний захист від тупих очей і голодної пащі, яка так скривилася й закричала, що Бріана впала навколішки й заткнула вуха руками.

Жах простяг до вогню чорну руку, занурив її в полум’я, аж воно засичало, і Вогнерукому здалося, ніби в тій чорноті він упізнав обличчя. Незабутнє і вікопомне.

Невже? Невже і Орфей упізнав його і тому так приборкав свого найчорнішого пса, назвавши його власним давно забутим ім’ям? Чи, може, спершу назвав його так, а потім завдяки йому повернув того, хто спровадив на той світ Чарівновустого?

Бріана позаду плакала. Вогнерукий відчув її тремтіння через штаби, але сам він уже не відчував страху. Він був тільки вдячний кошмарові. Удячний за цю мить. Удячний за нову зустріч. Слід сподіватися, вона буде останньою.

— Дивіться! Кого ми тут бачимо? — тихо промовив він, а Бріана тим часом замовкла. — І ти пригадуєш усю свою чорноту? Пригадуєш ніж і хлопцеву спину, таку маленьку й незахищену? Пригадуєш, як стогнало, розбившись, моє серце?

Жах дивився на нього, і Вогнерукий ступив один крок до нього, і досі вбраний у полум’я, яке горіло дедалі яскравіше, підживлене всіма стражданнями, що їх знову прикликав жах, усім розпачем.

— Щезни, Басто! — проказав Вогнерукий, вимовивши ім’я так голосно, що воно проникло аж до серця всієї пітьми. — Щезни навіки!

Обличчя стало виразнішим — дрібне лисяче личко, якого він так боявся колись, і Вогнерукий спонукав вогонь кусати холод, дав йому ввійти в чорноту, мов мечеві, що писав усі Бастині імена, і жах знову закричав, його очі нараз заполонили спогади. Він кричав ненастанно, а його постать розпливалася, мов чорнило.

Жах забіг у тінь і розвіявся, мов дим. Лишився тільки холод, але вогонь пожер і його, а Вогнерукий став навколішки, і відчував, як його полишає страждання, що пережило навіть смерть, і хотів бачити коло себе Фарида. Він так сильно прагнув цього, що на кілька митей забув, де він.

— Батьку! — прошепотіла Бріана крізь вогонь.

Чи коли-небудь вона називала його так? Авжеж, давніше. Але чи був він тоді таким самим?

Штаби клітки зігнулися в гарячих руках Вогнерукого. Він не смів торкнутися Бріани, бо відчував у собі надто великий вогонь. Наближалися кроки, важкі квапливі кроки. Бігли солдати, приваблені криком жаху. Але не встигли вони добігти до клітки, як Вогнерукого і Бріану вже поглинула пітьма, і солдати марно шукали свого чорного сторожа.

Другий бік

Чорний Принц і досі перебував під Роксаниною опікою. Вона мала так накласти шини на його пошкоджену ногу, щоб він міг бігти. Бігти аж до Озерного замку.

— Ми ще маємо час, — казала йому Меґі, дарма що серце підганяло її. Адже Мо, безперечно, зшиватиме цю книжку з чистими сторінками так само довго, як і в Сутінковому замку.

Чорний Принц хотів вирушити майже з усіма своїми людьми, щоб допомогти Сойці. Проте без Елінор та Меґі.

— Я був змушений пообіцяти твоєму батькові, що ти і твоя мати будете в безпечному місці, — пояснював він, — і щодо матері я вже не дотримав обіцянки. Тож я хочу дотримати її принаймні щодо тебе. Хіба ти не обіцяла йому того самого?

Ні. Вона не обіцяла. І тому вирушить. Хоча їй крається серце, що доведеться лишити Дорію самого. Він іще й досі не прокинувся, проте з ним розмовлятиме Даріус. І Елінор. А вона повернеться. А може, ні?..

З нею піде Фарид. Він викликатиме вогонь, коли по дорозі ставатиме надто холодно. Меґі зцупила трохи в’яленого м’яса й набрала води в одну з Батистових шкіряних фляг. Як Чорний Принц міг думати, що вона лишиться, якщо їй і досі стояли перед очима вогненні слова? Як він міг думати, що вона дасть своєму батьку помирати, наче то інший, зовсім інший сюжет?

— Але ж Меґі! Чорний Принц нічого не знає про слова! — казав їй Феноліо. — І нічогісінько не знає про те, що виробляє Орфей! — А Феноліо знав і все-таки, як і Принц, не хотів, щоб вона йшла. — Ти хочеш, щоб із тобою сталося те саме, що і з твоєю матір’ю? Ніхто не знає, де вона! Ні, ти мусиш лишитися. Ми допоможемо твоєму батьку по-своєму. Я писатиму день і ніч, обіцяю тобі. Але якщо ти не лишишся тут, щоб читати, яка тоді користь із того письма?

Лишитися. Чекати. Ні. Таке не для неї. Вона піде потай, як Реза, і ніде не заблукає… Вона вже й так забагато чекала. Даріус прочитає, якщо Феноліо спаде якась думка, — адже Даріус, безперечно, міг би прочитати про велетня, — а за дітьми дивилися б Батист і Елінор, Роксана й Феноліо. А Мо самотній, страшенно самотній. Вона потрібна йому. Вона завжди потрібна йому.

Елінор тихо хропіла. Даріус спав поряд із нею, між Мінервиних дітей. Меґі ворушилася так тихенько, як давало змогу сплетене з гілля гніздо, взяла курточку, черевики й рюкзак, що завжди нагадував їй про інший світ.

— Ти готова? — показався в круглих дверях Фарид. — Невдовзі розвидниться.

Меґі кивнула головою й відвернулася, коли він прикипів до неї очима, великими, як у дитини.

Коло сонних людей стояла біла жінка й дивилася на Меґі.

Вона тримала в руці наче паличку — короткий, списаний шматок крейди — і вимогливо простягла Фаридові одну зі свічок, які Елінор принесла з Омбри. Фарид, мов сновида, підступив до білої жінки і, шепнувши, запалив ґніт. Біла жінка занурила крейду в полум’я й почала писати на аркуші паперу, на якому Меґі, коли велетень забрав Феноліо, марно намагалася дописати для батька щасливий кінець… Біла жінка писала й писала. Тим часом Мінерва уві сні шепотіла ім’я свого небіжчика чоловіка, Елінор повернулася на другий бік, а Деспіна обняла брата. У мережива гнізда задув вітер і мало не погасив свічку. Зрештою біла жінка підвелася, ще раз глянула на Меґі і зникла, немов її звіяв вітер.

Коли вона пішла, Фарид полегшено зітхнув і притулився обличчям до кіс Меґі. Але дівчина лагідно відсунула його й нахилилася над аркушем, на якому писала біла жінка.

— Ти вмієш читати? — прошепотів Фарид.

Меґі кивнула головою.

— Іди до Чорного Принца і скажи, що він може поберегти свою ногу, — тихо проказала вона. — Ми всі лишаємося тут. Пісню про Сойку вже написано.

Книжка

Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.

— Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, — пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. — І принесу й книжку з чистими сторінками, — додав він.

Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце Мо мало не спинилося, коли крізь двері впурхнула ластівка. Один з вартових спрямував на неї арбалет, проте вона ухилилася від стріли, і Мо зняв з плеча буру пір’їнку. Вона не знайшла книжки. Такою була його перша думка, коли ластівка сіла на одну з балок над ним. Але, хай там як, він зрадів, що вона тут.

Свистун зіперся на колону і стежив очима за кожним рухом його рук. Невже він хоче спробувати два тижні обійтися без сну? Чи, може, думав, що книжку можна виготовити за день?

Мо відклав ножа вбік і протер утомлені очі. Ластівка розправила крила, немов кивнувши йому, і Мо швидко опустив очі, щоб Свистун не звернув на неї уваги. Проте знову глянув угору, почувши, як лайнувся Свистун.

Зі стін сочився вогонь. Це могло означати тільки одне: Бріана на волі.

— Сойко, чому ти так смієшся? — підійшов до нього Свистун. Він ударив Мо в живіт, аж той зігнувся, а ластівка над ними скрикнула. — Невже гадаєш, твій вогненний приятель повернеться й надолужить свою зраду? — шепнув йому Срібноносий. — Не радій так завчасно! Цього разу я відітну йому голову. Побачу, чи й без голови він повернеться з того світу.

Як кортіло Сойці увігнати ніж палітурника в ті позбавлені серця груди, але Мо знову прогнав Сойку в собі. «Чого ти чекаєш? — запитував Сойка. — Книжки з чистими сторінками? Та її ніколи не знайдуть!»

«Чого ж я тоді ще маю боротися? — запитував далі Мо. — Без книжки я загину, а зі мною й моя донька».

Меґі. Тільки в страхові за неї палітурник і Сойка були єдині.

Двері прочинилися, і в освітлену вогнем залу увійшла маленька постать. Якопо. Коротенькими кроками він підійшов до Мо. Може, хоче розповісти Сойці про свою матір? А може, прийшов за дорученням діда, щоб побачити, як далеко просунулася праця над книжкою?

Віолантин син зупинився впритул коло Мо, але поглядав на Свистуна.

— Скоро буде готова? — запитав малий.

— Якщо ти не відволікатимеш його від роботи, — відповів Срібноносий і почовгав до столу, де служниця поставила йому вино й тарілку з холодним м’ясом.

Якопо сягнув рукою за пазуху й дістав книжку, загорнуту в яскраву тканину:

— Я хочу, щоб Сойка вилікував мені цю книжку. Це моя улюблена.

Малий розгорнув книжку, і Мо забило дух. Залиті кров’ю сторінки. Якопо дивився на нього.

— Твоя улюблена? Тут є тільки одна книжка, про яку він мусить дбати. А тепер зникни! — Свистун налив собі вина. — Скажи на кухні, щоб мені знову принесли вина і м’яса.

— Він має бодай поглянути на неї! — вперто, як і завжди, наполягав Якопо. — Дід дозволив мені! Запитай його, якщо хочеш! — Він підсунув Мо маленький стрижень, обгризений шматок крейди, який можна легко сховати в руці. Це було краще за ніж, набагато краще.

Свистун запхав у рот шматок м’яса й запив вином.

— Ти брешеш, — проказав він. — Твій дід розповідав тобі, що я роблю з брехунами?

— Ні, а що? — випнув Якопо підборіддя, як робила його мати, і підступив на крок до Срібноносого.

Свистун криваво-білим рушником витер руки від жиру й засміявся.

Мо затис крейду пальцями й розгорнув книжку.

— Спершу я тобі виріжу язик, — говорив Свистун.

Якопо ступив ще один крок до нього.

— Невже?

СЕРЦЕ.

Пальці Мо тремтіли на кожній літері.

— Авжеж, без язика брехати не дуже легко, — повчав Свистун. — Хоча стривай, колись я знав німого жебрака, який просто нахабно збрехав мені. Він розмовляв на пальцях.

— Ну?

— Я відрізав їх, одного за одним! — зареготав Свистун.

Дивися, Мо, вгору, бо інакше він помітить, що ти пишеш.

КРОВ.

Ще одне слово. Одне-єдине.

Свистун глянув у його бік. Подивився на розгорнуту книжку. Мо приховав крейду в кулаці.

Ластівка розправила крила. Вона хотіла допомогти йому. Резо, ні! Але пташка підскочила і пролетіла в Свистуна над головою.

— Я вже бачив цю пташку! — крикнув Якопо. — В дідовій кімнаті.

— Справді? — Свистун глянув на карниз, де сіла ластівка, і взяв в одного з солдатів арбалет.

Ні, Резо, лети!

Ще одне слово, але Мо не бачив нічого, крім малої пташки.

Свистун вистрелив, і ластівка спурхнула. Стріла не влучила, і пташка полетіла Свистунові просто в обличчя.

Мо, пиши! Він притис крейду до напоєного кров’ю паперу.

Свистун замахнувся на ластівку, срібний ніс зірвався йому з обличчя.

СМЕРТЬ.

Біла ніч

Змієголов замерзав. Він замерзав навіть уві сні, хоча міцно притис подушку до зболених грудей, подушку, де лежала книжка, що захищала його від вічного холоду. Навіть важкі мрії, спричинені маковим соком, не могли зігріти його, мрії про муки, яких він заподіє Сойці. Колись у цьому замку мріяли тільки про любов. Але хіба любов і муки не пов’язані тісно між собою? Хіба любов, яку він знайшов у цьому замку, зрештою не завдала йому таких самих мук, як і його гнила плоть?

Атож, Змієголов замерзав. Навіть його мрії, здається, вкривав іній. Він розплющив очі, і розмальовані стіни дивилися на нього очима Віолантиної матері. Клятий маковий сік. Проклятий замок. Чому знову повернувся вогонь? Змієголов застогнав і притис руки до очей, але іскри, здається, горіли й під повіками.

Червоне. Червоне і золоте. Світло гостре, мов лезо ножа, а з вогню почувся шепіт, шепіт, якого він боявся, відколи вперше почув його коло вмирущої людини. Затремтівши, Змієголов подивився крізь розбухлі пальці. Ні. Ні, такого не може бути. То мак забив йому памороки, більш нічого. Він побачив одразу чотирьох, що стояли довкола ліжка, білі, мов сніг, ні, ще біліші, і шепотіли йому ім’я, з яким він народився. Знову і знову, наче хотіли нагадати, що він не завжди мав на собі шкуру змії.

Це тільки маковий сік, тільки маковий сік.

Змієголов запхав тремтячу руку в подушку, хотів витягти книжку, щоб пригорнути її до себе, але вони своїми білими пальцями вже схопили його за груди.

Як вони дивилися на нього! Очима всіх небіжчиків, яких він послав на той світ.

А потім ще раз прошепотіли його ім’я.

І серце Змієголова зупинилося.

До кінця

Біла жінка з’явилася, тільки-но Мо закрив напоєну кров’ю книжку. Свистун, побачивши її, забув про ластівку, а Віолантин син сховався під стіл, до якого був прикутий Мо. Але донька Смерті прийшла не забрати Сойку, а визволити його, і Реза побачила полегкість на обличчі Мо.

Цієї миті він забув про це. Навіть це побачила Реза. Можливо, він сподівався якусь мить, що нарешті довів сюжет до кінця. Але Свистун не вмер разом зі своїм господарем. На кілька неоціненних митей його скував страх, але білі жінки, зникнувши, забрали з собою і страх, і Реза ще раз розправила крила. Полетівши до Свистуна, вона виплюнула зерна, щоб знову мати руки, які допомагають, ноги, які вміють бігати. Але пташка не хотіла піддаватися, тож на кам’яні плити поряд з обома чоловіками вона приземлилася на кігтики.

Мо злякано глянув на неї, і, перше ніж вона зрозуміла, яку небезпеку накликала на нього, Свистун уже намотав на руку ланцюги, якими Мо був прикутий до столу. Коли він смикнув за них, Мо впав навколішки, але й далі не випускав ножа, яким розрізав папір. Але що міг удіяти ніж палітурника проти меча або арбалета?

Реза пурхнула на стіл. Вона аж душилася, розпачливо сподіваючись, що, можливо, ще одна насінина застрягла в неї під язиком, але перната в’язниця не випускала її, а Свистун удруге шарпнув за ланцюги.

— Цього разу твій блідий янгол швидко розпрощався з тобою! — глузував він. — Чому він не розбив твоїх кайданів? Але не переживай. Ти в нас помиратимеш так довго, що твої білі подружки невдовзі повернуться. А тепер берися до роботи!

Мо підвівся на превелику силу.

— Навіщо? — запитав він, підсувуючи Свистунові книжку з чистими сторінками. — Твій пан уже не потребує другої книжки. Тільки тому приходила сюди біла жінка. Я написав три слова. Сам подивися. Змієголов мертвий.

Свистун прикипів очима до кривавої обкладинки. Потім зиркнув на стіл, під яким сидів навпочіпки Якопо, мов мала перелякана тварина.

— Справді? — промовив він і дістав меча з піхов. — Що ж, я теж не від того, щоб мати безсмертя. Тож, як я й казав: ставай до роботи!

Солдати зашепотілися.

— Тихо! — звелів їм Свистун і показав рукою в рукавичці на одного з них. — Ти. Піди до Змієголова і скажи йому, мовляв, Сойка стверджує, ніби він мертвий.

Солдат заквапився вийти. Решта дивилися на нього переляканими очима. Свистун приставив до грудей Мо вістря меча:

— Ти ще й досі не працюєш!

Мо з ножем у руці відхилився якомога далі назад, кайдани забряжчали й напнулися.

— Більше ніякої книжки не буде. Жодної з чистими сторінками. Якопо! Тікай звідси. Біжи до матері. Скажи їй, що все буде гаразд.

Якопо виліз з-під столу й побіг. Свистун навіть не глянув йому вслід.

— Коли в Змієголова народився син, я порадив йому спровадити на той світ малого байстрюка Козимо, — проказав він і подивився на книжку з чистими сторінками. — Але він і слухати не хотів. Дурень.

Солдат, якого Свистун посилав до Змієголова, повернувся до темної зали, насилу зводячи дух.

— Сойка сказав правду! — відсапуючись, видушив він. — Змієголов помер. Білі жінки скрізь.

Решта солдатів опустили арбалети.

— Пане, дозвольте нам повернутися до Омбри! — благав один з них. — Цей замок зачарований. Сойку можна взяти з собою.

— Чудова ідея! — засміявся Свистун.

Ні.

Реза ще раз пурхнула йому в обличчя і стерла дзьобом посмішку з його вуст. Це зробила пташка — чи, може, вона? Вона чула, як скрикнув Мо, коли Свистун мечем замахнувся на неї. Лезо глибоко врізалось їй у крило. Реза впала — і раптом знову набула людської постаті, наче Свистун вирізав із неї пташку. Свистун, не ймучи віри очам, вирячився на неї, та, коли підняв меч, Мо глибоко устромив ножа йому в груди крізь коштовне вбрання, в яке так полюбляв одягатися його ворог. Як здивовано він, умираючи, дивився на Мо.

Але його солдати були ще тут. Мо забрав у Свистуна меч і відігнав їх назад, далі від ластівки. Та їх було багато, а Мо й далі був прикутий до столу. Невдовзі все забризкала кров — його груди, руки і плечі. Чи та кров його?

Солдати б убили його, а Реза знову була б змушена тільки спостерігати, як уже не раз у цьому сюжеті. Але кайдани раптом розбив вогонь, перед Мо, захищаючи його, постав Вогнерукий із куницею на плечі. Поряд із ним стояв Якопо, чиє обличчя дуже скидалося на статую його небіжчика батька.

— Вона теж мертва? — почула Реза, як запитує Якопо, тимчасом як солдати з криком тікали від вогню.

— Ні, — почула вона відповідь Вогнерукого. — Тільки рука поранена.

— Таж вона була пташка! — здивувався Якопо.

— Так, — пролунав уже голос Мо. — Хіба це все не схоже на добру оповідку?

У великій залі раптом запанувала тиша. Вже ніякої боротьби, ніяких криків, тільки потріскував і розмовляв із Вогнеруким вогонь.

Мо став навколішки коло Рези, кров була всюди, проте він живий, а вона знову мала руку, щоб торкнутися його. І все було гаразд.

Не та карта

Орфей читав, мов у гарячці. Він читав надто гучно й надто швидко. Його вуста немов хотіли стромляти в тіло палітурника слова, як ножі. Він приписав йому пекельні муки як помсту за глузливий сміх Свистуна, що й досі переслідував його. Яким малим зробив його цей сміх, і то саме тоді, коли він почувався таким величним! Але принаймні Сойці цей сміх скоро минеться.

Айзенґлянц розмішав чорнило й занепокоєно дивився на Орфея. Лють вочевидь була написана в нього на чолі, мабуть, у дрібних краплинках поту.

Орфею, зосередься! Він спробував ще раз. Окремі слова навряд чи можна було розшифрувати, так наповзали літери одна на одну, сп’янілі від його люті. Але чому в нього таке враження, ніби він промовляє в порожнечу? Чому слова звучать, мов камінчики, які він кидав у криницю, де луна від їхнього падіння губилася в пітьмі? Щось не клеїться. Такого у своєму житті він ще не відчував.

— Айзенґлянце! — крикнув він скляному чоловічкові. — Скоч у залу з тисячею вікон і поглянь, як там ведеться Сойці. Власне, тепер він має корчитись, мов отруєний пес!

Скляний чоловічок поклав гілочку, якою мішав чорнило, і перелякано подивився на нього:

— Але ж… але ж, пане! Я це знаю дороги!

— Не вдавай такого дурня, а то я запитаю жаха, чи не хоче він для переміни з’їсти скляного чоловічка! Іди спершу праворуч, а потім увесь час прямо. Запитуй вартових по дорозі!

Айзенґлянц, засмутившись, пішов за двері. Дурне створіння! Феноліо мав би вигадати якогось не такого сміховинного помічника для письма. Але в цьому й полягала проблема цього світу — у своєму серці він був дитиною. Чому він сам так любив читати цю книжку, як був дитиною? Саме через те! Але ж він тепер уже дорослий, тож і світові пора подорослішати.

Ще одне речення — і знову враження, ніби слова завмирають ще до того, як він вимовив їх. Хай йому біс!

Відчуваючи, що в голові паморочиться від люті, Орфей схопив каламар і хотів жбурнути його в розмальовану стіну, як раптом з-за дверей у його кімнату долинули крики й галас. Орфей поставив каламар назад на стіл і прислухався. Що це? Відчинив двері й визирнув у коридор. Коло дверей Змієголова вже не стояло варти, а двоє слуг пробігли повз нього несамовито, мов кури з відрубаними головами! Що в біса коїться? І чому на стінах знову виграє вогонь Вогнерукого?

Орфей заквапився в коридор і зупинився перед кімнатою Змієголова. Двері було відчинено, а Змієголов лежав мертвий на ліжку, так широко розплющивши очі, що неважко було здогадатися, кого він бачив наостанку.

Орфей несамохіть озирнувся, перше ніж підійти до ліжка, але білі жінки, звичайно, вже пішли. Вони отримали давно пожадану здобич. Але як? Як?

— Ну, ти, Чотириокий, маєш шукати собі нового господаря! — Завіса ліжка відхилилася і вийшов Хлопчик-мізинчик, по-яструбиному всміхнувшись йому. На його худій руці Орфей побачив персня, яким Змієголов ставив печаті на своїх смертних вироках. Хлопчик-мізинчик забрав і його меч.

— Сподіваюся, від смороду можна буде випрати! — довірливо прошепотів він Орфеєві, кидаючи собі на плечі важкий оксамитний плащ колишнього пана, і вийшов у коридор, де на стінах шепотів вогонь Вогнерукого.

А Орфей стояв і відчував, як по носі йому котяться сльози. Все пропало, він поставив не на ту карту, даремно терпів сморід гнилого князя, даремно гнув спину перед ним і марнував свій час у цьому похмурому замку! Не він, а Феноліо дописав останню пісню. Бо хто, як не він, міг дописати її? І Сойка, мабуть, знову герой, а він негідник. Ні, гірше! Він програв, він сміховинна постать!

Орфей плюнув у застигле обличчя Змієголова й подався до своєї кімнати, де на столі й далі лежали непотрібні слова. Затремтівши з люті, він узяв каламар і полив чорнилом усе написане.

— Пане! Пане! Ви чули? — засапавшись, з’явився в дверях скляний чоловічок. А він швиденько збігав на своїх павучих ногах, тут годі заперечити.

— Авжеж, Змієголов мертвий, я знаю! А що з Сойкою?

— Вони б’ються! Свистун і він.

— Ага. Що ж, можливо, Срібноносий ще проковтне його. І це було б добре. — Орфей зібрав свої речі і склав їх до шкіряної сумки, яку приніс з Омбри: пера, пергамент, навіть порожній каламар, срібний підсвічник, якого дав йому Змієголов, і, звичайно, три книжки. Книжку Якопо і дві книжки про Сойку. Він ще не віддав їх. О ні.

Орфей схопив скляного чоловічка й запхав у гаманець на поясі.

— Що ви задумали, пане? — занепокоєно запитав скляний чоловічок.

— Покличемо жах і зникнемо з цього замку.

— Пане, жаха вже немає! Кажуть, Вогнерукий розвіяв його, мов дим!

Хай йому біс! Стонадцять чортів! Звичайно. Саме тому вогонь знову горить на стінах! Вогнерукий упізнав жах. Він розкрив, хто дихає в серці пітьми. І що тепер, Орфею? Ти вичитаєш собі якогось нового жаха з книжки Якопо. Це не так уже й важко. Тільки цього разу йому треба дати ім’я, якого не знає Вогнерукий!

Орфей прислухався до звуків у коридорі. Нічого. Пацюки покидають тонучий корабель. Змієголов помер і тепер сам. Орфей ще раз забіг до кімнати з розбухлим трупом і забрав звідти всі срібні речі. Адже чимало їх Хлопчик-мізинчик недобачив. Потім зі скляним чоловічком, що заводив і бідкався, заквапився в тунель, яким Свистун потрапив до замку. Вода сочилася вздовж кам’яних стін, наче хід був скалкою у вологому тілі озера.

Вартові, що охороняли вихід на берег, втекли, але між скелями лежали два мертві солдати. Вочевидь, у паніці вони зрештою повбивали один одного. Орфей забрав в одного вбитого меч, але, збагнувши, який він важкий, знову викинув його. Замість меча витяг у трупа з-за пояса ніж і накинув собі на плечі його грубий плащ. Він видавався страхітливим, зате грів.

— Пане, куди ви тепер хочете йти? — пригнічено запитав Айзенґлянц. — Назад в Омбру?

— А що ми там робитимемо? — безрадісно запитав Орфей, дивлячись на похмурі схили, які заступали шлях на північ.

На північ… Орфей навіть не уявляв собі, що чекає його там. Феноліо мовчав про те, як і про багато речей у цьому світі, і саме тому він піде на північ. Гори з засніженими вершинами і безлюдними схилами видавалися малопривабливими. Але це був найкращий шлях, тепер, коли Омбра невдовзі безперечно належатиме Віоланті та Сойці. Нехай іде до пекла той клятий палітурник, до найпекучішого пекла, яке тільки здатна вигадати людина. А Вогнерукий мусить замерзати у вічній кризі, аж поки йому відмерзнуть зрадливі пальці!

Орфей востаннє глянув на міст і почалапав у гори. По мосту тікали солдати Срібного князя. І від кого вони тікають? Від двох чоловіків та їхніх білих захисниць. І від розбухлого трупа свого пана.

— Пане, пане, а не можна мені сісти на плече? А що, коли я випаду з гаманця? — тремтів скляний чоловічок.

— Тоді мені буде потрібний новий скляний чоловічок! — відповів Орфей.

«На північ. У неописаний край. Атож! — думав він, тимчасом як його ноги насилу намацували шлях на крутому схилі. — Можливо, в цьому світі є місце, яке дослухатиметься до моїх слів».

Від’їзд

Свистунів меч глибоко розітнув Резину руку, але Бріана багато перейняла від матері, дарма що з більшою охотою співала Бридкій, ніж збирала цілющі трави на кам’янистих полях.

— Рука загоїться, — втішила вона, перев’язуючи руку.

Але пташка вже ніколи не полишить Резу, і про це знали і Чарівновустий, і Вогнерукий.

Свистун зі шкури пнувся, щоб спровадити Сойку на той світ услід за своїм паном. Він поранив його в плече та ліву руку, але зрештою сам пішов за Змієголовом, і Вогнерукий дав вогню пожерти його тіло, так само як і тіло його пана.

Віоланта з блідим обличчям стояла поряд із Чарівновустим, поки вогонь перетворював на попіл трупи Змієголова і Свистуна. Вона видавалася такою юною, наче скинула кілька років у льоху, куди звелів посадовити її батько, і, як і завжди, справляла враження дитини, загубленої у світі, а коли нарешті повернулася спиною до вогню, що поглинув тіло батька, Вогнерукий побачив, як вона вперше обняла рукою сина — свого дивовижного сина, якого й досі ніхто не любив, дарма що він урятував усіх. Чарівновустий, попри своє м’яке серце, ні разу не відчув симпатії до Якопо (Вогнерукий бачив це на його обличчі), дарма що соромився своєї неприязні.

Кільканадцять Віолантиних хлопців-солдатів таки вижило, їх познаходили в тюремних льохах, а всі солдати Змієголова втекли, не стало й білих жінок. Тільки порожні намети стояли на березі озера, чорна карета й кілька коней без вершників. Якопо розповів, що людожерні риби його прадіда виринали з озера і схопили кількох вояків, які тікали мостом. Ані Чарівновустий, ані Віоланта не повірили йому, проте Вогнерукий пішов на міст і знайшов на мокрому камінні кілька блискучих лусок завбільшки з липовий листок. Тікали солдати й через тунель, яким Свистун проник до замку.

Коли вони вийшли на берег озера, падав сніг, і замок позаду зник за сніговими вихорами, немов розчинившись у білому. Світ навколо був такий спокійний, наче використав усі слова, наче тепер розповіли вже все, що можна було розповісти в цьому світі. На замерзлому прибережному болоті Вогнерукий знайшов Орфеєві сліди, а Чарівновустий так поглянув на дерева, між яких вони зникли, немов і досі чув у душі Орфеїв голос.

— Я б хотів його смерті, — тихо промовив він.

— Розумне бажання, — схвалив Вогнерукий. — Але тепер, на жаль, надто пізно здійснювати його.

Він шукав Орфея, відколи загинув Свистун, але Орфеєва кімната була порожня, так само як і кімната Хлопчика-мізинчика.

Світ цього холодного ранку видавався ясним і світлим, і на серці в кожного було легко. Але пітьма лишалася й далі розповідатиме свою частину сюжету.

Їм пощастило піймати кількох коней, що їх лишили люди Змієголова. Чарівновустий поспішав, дарма що був кволий від ран. «Урятуймо принаймні наших доньок».

— Чорний Принц наглядатиме за Меґі, — заспокоював його Вогнерукий, але турбота ніколи не покидала обличчя Мо, поки вони далі й далі їхали на південь.

Здебільшого всі мовчали, кожен поринув у думки та спогади. Тільки Якопо озивався інколи дзвінким голосочком, вимагаючи, як і завжди: «Я голодний!»; «Я хочу пити!» «Коли ми вже доїдемо?»; «Ти думаєш, Миршавець убив дітей і розбійників?» Відповідала йому щоразу мати, дарма що інколи відсутнім голосом. Озерний замок поєднав їх обох — спільним страхом і темними спогадами, а найміцнішою сполучною ланкою став, мабуть, учинок Якопо, що зробив те, задля чого Віоланта приїхала до замку. Змієголов помер. Але Вогнерукий був певен, що Віоланта довіку все одно відчуватиме позаду, мов тінь, свого батька, можливо, знала про це й вона сама.

Та й Чарівновустий узяв із собою Сойку. Йому здавалося, ніби Сойка їде верхи поряд із ним, і Вогнерукий не вперше запитував себе, чи не є вони обидва двома обличчями однієї людини. Хоч якою могла бути відповідь, палітурник любив цей світ не менше, ніж розбійник.

Першої ночі, коли вони зупинилися на спочинок під деревом, з голого гілля якого падали пухнасті жовті квіти, ластівка повернулася знову, дарма що Реза викинула останні насінини в озеро. Вона перетворилася на пташку уві сні й сіла на заквітчану гілку, де місячне сяєво посріблило їй пір’я. Вогнерукий розбудив Чарівновустого, коли побачив її вгорі, і вони обидва пильнували внизу під деревом, аж поки ластівка вранці знову опустилася на землю й перетворилася поміж ними в жінку.

— Що станеться з дитиною? — перелякано запитала вона.

— Вона мріятиме про вміння літати, — відповів Чарівновустий.

Так само, як палітурник і далі мріяв про розбійника, а розбійник — про палітурника, і Вогнеходець завжди мріяв про вогонь та шпільманку, що може танцювати, наче полум’я. Можливо, цей світ, зрештою, складався із мрій, а старий Феноліо лише знайшов слова для них.

Реза плакала, коли вони дійшли до печери й побачили, що вона безлюдна, але Вогнерукий помітив коло входу знак Здорованя — пташку, намальовану сажею, і під тим знаком викопали записку, яку Дорія вочевидь лишив своєму старшому братові. Вогнерукий уже чув про дерево з гніздами, про яке розповів Дорія в записці, але ще ніколи не бачив його навіч.

Цілі два дні шукали вони дерево, і Вогнерукий першим помітив велетня. Він схопив за вузду коня Чарівновустого, а Реза перелякано притисла руку до вуст. Натомість Віоланта дивилася на велетня, мов зачарована дитина.

Велетень тримав у руці Роксану, немов вона теж стала пташкою. Бріана зблідла, побачивши матір між могутніми пальцями, але Вогнерукий спішився й пішов до велетня.

Між його могутніми ногами стояв Чорний Принц, поряд із ним і ведмідь. Чорний Принц кульгав, коли рушив назустріч Вогнерукому, але його обличчя давно вже не було таким щасливим.

— Де Меґі? — запитав Чарівновустий, коли Принц обняв і його, і Батист показав на дерево.

Вогнерукий доти ще ніколи не бачив такого дерева, навіть у дикому серці непрохідної хащі, і хотів одразу вибратися нагору, до гнізд і прикрашеного крижаними квітами гілля, на якому, мов птахи, сиділи жінки та діти.

Меґі погукала згори батька, й Чарівновустий, коли вона почала спускатися по линві вздовж стовбура, поліз їй назустріч із такою невимушеністю, наче все життя мешкав на деревах. Натомість Вогнерукий відвернувся й дививсь на Роксану. Вона прошепотіла щось велетню, і той зсадив її на землю так обережно, наче вона могла розбитися. Вогнерукий хотів, щоб він уже ніколи не забув Роксанине ім’я. Він проситиме вогонь випекти його у своєму серці, щоб білі жінки не стерли його. Роксана. Вогнерукий міцно обняв її, велетень приглядався до них зверху очима, в яких, здавалося, міняться всі барви світу.

— Озирнися, — прошепотіла Роксана, і Вогнерукий побачив, як Чарівновустий пригорнув доньку й витирає їй сльози з обличчя. Побачив, як Книгогризка підбігла до Рези, — в ім’я всіх фей, як її звати? — а Туліо припав волохатим обличчям до Віолантиної сукні, Здоровань мало не задушив Чарівновустого в обіймах, Фарид…

Фарид.

Він стояв поряд і приховав пальці ніг свіжим снігом. Він і досі не мав взуття і, здавалося, виріс, правда?

Вогнерукий підступив до нього.

— Бачу, ти добре піклувався про Роксану, — похвалив він. — А вогонь слухався тебе, поки мене не було?

— Він завжди слухався мене! — Справді, Фарид таки виріс. — Я боровся з Вороном.

— Ти ба!

— Мій вогонь поглинув його вогонь!

— Справді?

— Так, я виліз на велетня і скидав вогонь на Ворона зверху. А потім велетень зламав йому карк.

Вогнерукий несамохіть засміявся, і Фарид теж відповів йому сміхом.

— Тобі… тобі знову треба йти геть? — запитав Фарид із такою тривогою, наче білі жінки вже чекали Вогнерукого.

— Ні, — відповів той і знову засміявся. — Ні, поки що ні.

Фарид. Він проситиме вогонь, щоб і хлопцеве ім’я було записане в його серці. Роксана, Бріана, Фарид. І, звичайно, Ґвін.

Омбра

Коли Чорний Принц привів дітей назад до Омбри, на зубцях міських мурів лежав сніг, проте жінки засипали його квітами, повирізавши їх зі старого одягу та дрантя. Перед міською брамою знову майоріла корогва з гербом, що зображував лева, але тепер він спирався лапами на книжку з чистими сторінками, а його грива була вогненна. Миршавець зник. Він утік від велетня не до Омбри, а простісінько до Сутінкового замку, до війська своєї сестри, а Віоланта повернулася до міста під покровом ночі, щоб перебрати владу над містом і приготувати його до повернення дітей.

Меґі з Даріусом, Елінор і Феноліо стояли на майдані перед замковою брамою, коли матері обіймали своїх синів та доньок, а Віоланта, піднявшись на мури, дякувала звідти Чорному Принцові та Сойці за свій порятунок.

— А ти знаєш, Меґі? — прошепотів Феноліо, поки Віоланта ділила між жінками замкові припаси. — Можливо, Бридка закохається коли-небудь і в Чорного Принца? Зрештою, він ще до твого батька був Сойкою, а Віоланта, так би мовити, закохана більше в роль, ніж у саму людину!

Ох, Феноліо! Він знову був таким, як і давніше. Велетень цілком повернув йому впевненість у своїй силі, дарма що сам давно вже повернувся в рідні гори.

Сойка не прийшов до Омбри. Разом з Резою Мо лишився на хуторі, де вони вже жили колись.

— У піснях шпільманів Сойка завжди повертається туди, звідки прийшов, — сказав він Чорному Принцові. А тих пісень уже співали всюди: про те, як Сойка і Вогнеходець самі перемогли Змієголова і Свистуна разом з усіма їхніми людьми…

— Будь ласка, Батисте, — просив Сойка, — напиши принаймні одну пісню, яка розповідала б про справжні події. Пісню, де б оспівували помічників, яких мали Сойка і Вогнеходець. Про ластівку — і про хлопця!

Батист пообіцяв Мо написати таку пісню, але Феноліо тільки головою похитав:

— Ні, Меґі, такої пісні ніхто не співатиме. Людям не дуже подобається, коли їхні герої потребують помічників, а жінок і дітей у цій ролі бачать надто вже неохоче.

Можливо, він мав слушність. Можливо, саме тому й Віоланті важкенько доведеться на троні Омбри, хоча цього дня їй раділи всі жителі. Якопо стояв поряд із матір’ю. Він щодня дедалі більше скидався на мале відображення свого батька, але Меґі все одно більше пам’ятала про його похмурого діда. Її серце здригалося на думку, з якою охотою Якопо віддав діда на поталу смерті, дарма що цей учинок забезпечив і порятунок Мо.

На другому краї хащі панувала вдова, яка теж мала сина, для якого берегла трон. Меґі знала, що Віоланта чекає війни, але про неї цього дня не хотів думати ніхто. Цей день належав дітям, які повернулися додому. Всі діти були живі й здорові, тож шпільмани співали про Фаридів вогонь, про дерево з гніздами, велетня, що так загадково прибув з далеких гір найпотрібнішої миті.

— Я скучатиму за ним, — прошепотіла Елінор, коли велетень зник між деревами, і Меґі мала таке саме відчуття. Вона ніколи не забуде, як відображувався на його шкірі Чорнильний світ і як легко й невимушено пішов він геть, як граційно рухалося його величезне тіло.

— Меґі! — пропхався до неї крізь жінок і дітей Фарид. — Де Чарівновустий?

— Коло моєї матері, — відповіла дівчина й відчула приголомшеність, бо її серце при його появі анітрохи не закалатало швидше. Що відбувається?

Фарид наморщив чоло:

— Так-так. Вогнерукий теж знову коло своєї шпільманки. Він цілує її так часто, що можна подумати, ніби її вуста намащено медом.

Ох, Фарид. Він завжди ревнував Вогнерукого до Роксани.

— Думаю, невдовзі я піду, — проказав він.

— Підеш? Куди?

Позаду Меґі Елінор і Феноліо засперечалися, бо Елінор, озираючи замок, розкритикувала щось. Вони обоє страшенно полюбляли сперечатися і щедро користалися для цього кожною нагодою, бо стали тим часом сусідами. Сумка, в яку Елінор спакувала все потрібне для Чорнильного світу, зокрема і срібні столові прибори, і досі стояла в її домі в іншому світі («Що ж, звісно, я теж була така збуджена, що навіть забула дещо!»), але, на щастя, вона мала на собі родинні прикраси Лореданів, коли Даріус приписав, а потім зачитав їх обох до цього світу, і Розенкварц продав їх із такою великою вигодою для неї («Меґі, ти навіть не здогадуєшся, як вправно торгується цей скляний чоловічок!»), що тепер вона стала гордою хатньою господинею на тій самій вулиці, де жила Мінерва.

— Куди? — Фарид дав вирости вогненній квітці між своїми пальцями і причепив її Меґі на сукню. — Думаю, ходитиму від села до села, як колись Вогнерукий.

Меґі глянула на вогненну квітку. Полум'я зів’яло, мов справжні пелюстки, і тільки трошечки попелу лишилося на її вбранні. Фарид. Колись уже саме його ім’я змушувало її серце калатати, а тепер вона навряд чи й слухала, як він розповідав їй про свої плани, про всі ті ринкові площі, на яких він збирався виступати, про села в горах і за непрохідною хащею. Її серце захвилювалося тільки тоді, коли вона побачила Здорованя, що раптом з’явився поміж жінками. Кілька дітей вилізли йому на плечі, як часто вилізали в печері, але Меґі не побачила поряд із ним жаданого обличчя. Розчарована, вона далі помандрувала очима й зашарілася, коли Дорія зненацька постав просто перед нею. Фарид ураз замовк і дивився на нього десь так само, як перед тим на Роксану.

Рубець на чолі Дорії був завдовжки в середній палець Меґі.

— Один удар перначем, не дуже добре поцілений, — мовила Роксана. — Оскільки рани на голові дуже кривавили, вони подумали, що він мертвий. — Роксана багато ночей поспіль дбала про Дорію, але Феноліо й далі дотримувався думки, що Дорія живе лише завдяки тому, що він ще давно написав про його майбутнє.

— Незважаючи ні на що, навіть якщо ти хочеш приписати його одужання Роксані, хто ж вигадав саму Роксану, га? — запитував Феноліо. Атож, він знову був такий, як і давніше.

— Доріє! Як ти почуваєшся? — Меґі несамохіть випростала руку й погладила рубець на його чолі.

Фарид якось дивно подивився на неї.

— Добре. Моя голова як нова. — Дорія дістав предмет, який ховав за спиною. — Вони такий мають вигляд?

Меґі побачила невеличкий літальний апарат, виготовлений із дерева.

— Ти ж так описала його, еге ж? Летюча машина.

— Але ж ти був непритомний!

Він засміявся і приклав руку до чола.

— А слова, проте, тут. Я їх і досі чую. Але не знаю, як має грати музика. Знаєш, оті маленькі скриньки, з яких виходить музика…

Меґі мимоволі засміялася.

— Авжеж, радіо. Ні, така штука тут не працюватиме. Навіть не знаю, як тобі можна пояснити…

Фарид і далі дивився на Меґі, а потім несподівано схопив її за руку.

— Ми зараз повернемося! — кинув він Дорії й потяг Меґі до найближчих дверей. — Чарівновустий знає, як ти дивишся на нього?

— На кого?

— На кого?! — Він провів собі пальцем по чолу, наче зображував рубець Дорії. — Слухай! — мовив він, пригладивши їй коси назад. — А що, якби ти пішла зі мною? Ми могли б удвох ходити по селах. Як і тоді, коли ми з Вогнеруким ходили за твоїми батьком-матір'ю. Ти знаєш про це?

Як він може питати про таке?

Меґі озирнулася через плече. Дорія стояв поряд із Феноліо та Елінор. Феноліо приглядався до літака.

— Мені шкода, Фариде, — промовила вона, лагідно знімаючи його руку зі свого плеча, — але я не хочу йти.

— Чому? — Він спробував поцілувати її, але Меґі відвернула обличчя. Дарма що відчувала, як на очах їй виступили сльози. «Невже ти не знаєш?»

— Бажаю тобі щастя! — сказав Фарид і поцілував її в щоку. Він і далі мав найгарніші очі, які вона бачила коли-небудь у хлопця. Але її серце радісно калатало тільки тоді, коли вона бачила іншого хлопця.

Згодом

Мине майже п’ять місяців, і на самотньому хуторі, де колись Чорний Принц ховав Сойку, народиться дитина. То буде хлопчик, чорнявий, як батько, але з очима матері та сестри. Він віритиме, що в кожному лісі повно фей, що на кожному столі спить скляний чоловічок, — якщо там лежить пергамент, — що книжки пишуть руками і що найславетніший книжковий ілюстратор малює свої мініатюри лівою рукою, бо його правиця — шкіряна. Він віритиме, що на кожному ринковому майдані шпільмани видувають вогонь і розповідають терпкі дотепи, що жінки вдягають довгі сукні, а перед кожною міською брамою чатують вояки.

Цей хлопчик матиме тітку на ймення Елінор, яка розповідатиме йому, мовляв, існує світ, у якому все не так. Світ, у якому немає ані фей, ані скляних чоловічків, а є тварини, які носять своїх малят у сумках на животі, і пташки, крила яких б’ються так швидко, що виникає звук, подібний до дзижчання джмеля, вози, що їздять без коней, і картини, які ворушаться. Елінор розповідатиме йому, як дуже давно один страхітливий чоловік на ймення Орфей чарами перевів його батька-матір із того світу в цей, а зрештою був змушений тікати від його батька та Вогнехідця в гори на північ, де він, напевне, замерз. Розповідатиме, що в іншому світі навіть наймогутніші чоловіки не носять мечів, зате там є незмірно страхітливіша зброя (в його батька є дуже гарний меч, він у його майстерні, загорнений у тканину. Батько ховає меча від хлопця, але малий інколи потай розгортає його і гладить пальцем біле лезо). Авжеж, Елінор розповідатиме йому неймовірні речі про той інший світ і навіть стверджуватиме, що люди там будують вози, які можуть літати, але він насправді не віритиме в це, хоча Дорія збудував для його сестри крило, з яким Меґі справді може пролетіти з верхівки міського муру до річки.

А проте він глузував із Меґі, бо знав про польоти набагато більше, ніж вона. Адже інколи вночі йому виростали крила і він разом з матір’ю літав у деревах. А можливо, це все йому тільки снилося. Це снилося йому майже щоночі, але він усе-таки дуже хотів би подивитись на летючі вози, і на тварин із сумками, і на рухливі картини, і на дім, про який завжди розповідала Елінор: повний книжок, не написаних жодною рукою і сумних, бо ж вони чекають Елінор.

— Коли-небудь ми разом провідаємо той світ, — часто казала Елінор, і Даріус кивав головою. Даріус теж міг розповісти про найдивовижніші речі: летючі килими та джинів у пляшках. — Коли-небудь ми втрьох подамося назад, і тоді я покажу тобі все.

І хлопець біг до майстерні, де батько шив шкіряні одяганки для книжок, ілюстрації до яких часто малював славетний Бальбулюс, і казав:

— Мо! — Він завжди називав свого батька Мо і сам не знав чому, можливо, тому, що так називала його сестра. — Коли ми підемо в інший світ, той, з якого ти прийшов?

Батько брав його до себе на коліна, пригладжував чорного чуба й казав, як і Елінор:

— Звичайно, підемо коли-небудь. Але нам потрібні для цього слова, слова слушні і правильні, бо тільки вони відчиняють двері між світами, а той, хто може написати їх для нас, — ледачий старигань. Крім того, він, на жаль, щодня стає дедалі забудькуватіший.

А потім розповідав синові про Чорного Принца і його ведмедя, про велетня, якого вони хотіли побачити ще раз, і про нові трюки, що їх Вогнеходець навчився виробляти з вогнем. І хлопець бачитиме в очах батька, що він дуже щасливий і анітрохи не сумує за іншим світом. Так само, як і його сестра. А також мати.

І малий почне думати, що, можливо, він колись буде змушений піти сам, якщо хоче побачити той інший світ. Або з Елінор. І що треба з'ясувати, якого стариганя мав на увазі батько, бо в Омбрі їх декілька. Можливо, він казав про того, що має двох скляних чоловічків і пише пісні для шпільманів і Віоланти, яку всі тепер називають Доброю і люблять її набагато більше, ніж її сина. Батист називає того стариганя Чорнильним Ткачем, а Меґі інколи провідує його. Можливо, наступного разу він піде разом з нею і розпитає його про слова, які відчиняють двері. Бо інший світ, напевне, цікавий, набагато цікавіший за власний…

Хто є хто?

Айзенґлянц — Орфеїв скляний чоловічок

Ансельмо — сторож брами Омбрійського замку

Бальбулюс — книжковий ілюстратор Омбрійського замку

Баста — колій і Каприкорнів поплічник

Батист — шпільман, актор, маскороб

Белла — цілителька в притулку Болотяника

Бенедикта — шпільманка

Білі жінки — служниці Смерті

Болотяник — цирульник; засновник притулку в затінку Сутінкового замку, а згодом в Омбрі

Бридка — див. Віоланта

Бріана — донька Вогнерукого і Роксани; Віолантина і Орфеєва служниця

Бугай — див. Ос

Ведмідь — незмінний товариш Чорного Принца

Віоланта — Віоланта Бридка; донька Змієголова; вдова Козимо; мати Якопо

Віто — Віолантин солдат

Вогнерукий — шпільман; вогнедув; мандрівник між світами

Вогнеходець — див. Вогнерукий

Волоцюга — розбійник

Ворон — шпільман; вогнедув

Вугляр — розбійник

Ґвін — рогата куниця Вогнерукого

Ґевал — див. Цукор

Ґекон — розбійник

Даріус — колишній Каприкорнів читець; бібліотекар Елінор

Двопалий — розбійник

Дерев'янка — розбійник

Деспіна — Мінервина донька

Дорія — розбійник; молодший брат Здорованя; приятель Люка

Дупласті дерева— тут спочиває Вогнерукий, де його стережуть білі жінки

Дурисвіт — розбійник

Елінор — Елінор Лоредан; тітка Рези, бабця Меґі

Єган — Роксанин син

Зарізяка — поплічник Каприкорна і Змієголова

Затинкуватий — див. Даріус

Зітхач — див. Тлустий князь

Змієголов — найжорстокіший князь Чорнильного світу; Віолантин батько

Змій — див. Змієголов

Здоровань — шпільман і розбійник; один з найвірніших товаришів Чорного Принца

Іво — Мінервин син

Їжак — розбійник

Каприкорн — ватажок банди паліїв і грабіжників; знищувач видання «Чорнильного серця»

Каприкорнова фортеця — криївка Каприкорнових розбійників і паліїв у хащі; саме тут Мо і Реза вступають у Чорнильний світ і тут Мортола поранила Мо

Каприкорнове село — забуте кубло в Ліґурії; місце першої розв’язки

Карт — помічниця в притулку Болотяника

Книжка з чистими сторінками — її зшив Мо для Змієголова; обіцяє безсмертя

Козимо — Козимо Вродливий; син Тлустого князя; Віолантин чоловік

Кокерель — один з Каприкорнових людей

Кропива — цілителька

Круглолиций — див. Орфей

Ладзаро — ім’я Здорованя

Лоредан — див. Елінор

Люк — розбійник; приятель Дорії

Мансарда — криївка розбійників

Меґі — донька Мо і Рези; чтиця

Миршавець — свояк Змієголова; намісник Омбри

Мишачий млин — місце, де майже справдилися слова Феноліо про смерть Вогнерукого

Міна — шпільманка

Мінерва — господиня Феноліо; мати Деспіни та Іво

Мо — Мортимер Фольхарт; палітурник; Резин чоловік, батько Меґі; його ще називають Чарівновустий; інколи — Сойка

Мортимер — див. Мо

Мортола — Каприкорнова мати; певний час Резина господиня

Моховині — цілительки

Непрохідна хаща — ліс на південь від Омбри; місце прибуття в Чорнильний світ Меґі й Фарида

Озерний замок — батьківщина Віолантиної матері; місце остаточної розв’язки

Омбра — замок і місто; одна з головних сцен дії

Орфей — поет і читець

Ос — Орфеїв охоронець

Паула — онучка Феноліо

Піппо — онук Феноліо

Пласконіс — Каприкорнів помічник

Принц — див. Чорний Принц

Притулок — лікарня і шпиталь Болотяника в затінку Сутінкового замку; місце порятунку

Проноза — рогата куниця Вогнерукого і Фарида

Реза — Тереза Фольхарт; дружина Мо; мати Меґі

Ріко — онук Феноліо

Розанна — молодша донька Вогнерукого і Роксани

Розенкварц — скляний чоловічок Феноліо

Роксана — дружина Вогнерукого; давніше шпільманка; цілителька

Рудий Лис — один з Каприкорнових людей; товариш Каприкорна; герольд Змієголова

Свистун — Каприкорнів шпільман; герольд Змієголова

Сироголовий — див. Орфей

Сойка — легендарний розбійник, створений уявою Феноліо; ім’я і роль Мо

Соляний князь — Віолантин дід по материнській лінії

Сорока — див. Мортола

Срібний князь — див. Змієголов

Срібноносий — див. Свистун

Страшидло — розбійник

Строкатий люд — шпільмани Чорнильного світу: фіґлярі, люд чаклуни, вогнедуви, кидії ножів

Сутінковий замок — замок Змієголова

Тадео — бібліотекар Сутінкового замку

Таємний табір — табір розбійників; тут вилікували Мо

Телепень — див. Орфей

Тереза — див. Реза

Тлустий князь — володар Омбрійського замку і Омбрійської землі; батько Козимо Вродливого; Віолантин свекор

Туліо — паж Тлустого князя і Віоланти

Фарид — хлопець, випадково вичитаний з казок «Тисяча і однієї ночі»; учень Вогнерукого

Феноліо — творець Чорнильного світу, автор книжки «Чорнильне серце»

Фольхарт — прізвище Мо, Меґі та Рези

Фульвіо — Каприкорнів помічник

Хапало — розбійник

Хлопчик- мізинчик — охоронець Змієголова

Хмароходець — шпільман; колишній канатоходець; товариш Вогнерукого

Цербер — Орфеїв пес

Цвинтаршпільманів — тут Мо викликає білих жінок

Цукор — Мортолин і Орфеїв слуга

Чарівновустий — див. Мо

Чорний Принц — король шпільманів; проводир розбійників; господар ведмедя

«Чорнильне серце» — книжка Феноліо; останні примірники є пожаданою здобиччю для Каприкорна і Орфея

Чорнильний Ткач — див. Феноліо

Чорнобородий — розбійник

Чотириокий — див. Орфей

Шовкун — розбійник

Якопо — син Віоланти і Козимо; онук Змієголова

Яшма — Орфеїв скляний чоловічок

Подяки

Я власне, мало що можу додати до своїх подяк за «Чорнильну кров». Я й далі вдячна тим самим людям, які допомогли перетворити рукопис у книжку: моєму редакторові Урсулі Гекель, що знову ретельно опрацювала всі мої сторінки; Мартині Петерсен, технічному редакторові видавництва «Сесіliе Dressier Verlag», що й цій книжці викроїла прегарну одяганку, і Анке Мец, палітурниці, що знову була така люб'язна й вичитала коректи, щоб Мо, оправляючи книжки, не скоїв якоїсь великої помилки.

Я вдячна й Каті Муїсус, чия реклама моєї книжки знову була просто чудова, коректорам Юті Кірхнер та Удо Бендеру, а цього разу ще й Юті Гевекер, що допомагала мені та Урсулі Гекель у редакційній роботі (і допомагала знаходити загублені електронні листи!).

Особливу подяку я посилаю в Англію — Антеї Бел, моїй дивовижній перекладачці, що прочитала мій роман ще в другій редакції, а отже, була цього разу моєю найпершою читачкою (з дозволу моєї доньки Анни, що по вуха загрузла в шкільній лектурі). Щовечора відшліфований розділ летів електронною поштою до Кембриджа, а наступного ранку я дізнавалася про реакцію Антеї. Вона супроводила мене протягом багатьох, багатьох тижнів, була першою, хто разом зі мною ступав сторінками цього роману й нетерпляче чекав, щоб почути більше. Сподіваюся, вона зробить мені цю неоціненну послугу й при появі наступної книжки!

Звичайно, я знову дякую всім палітурникам, друкарям і представникам видавництва «Сесіliе Dressier Verlag», а наостанку, — хоча це істотний елемент, — книгопродавцям! Кожне слово моїх подяк за «Чорнильну кров» стосується й «Чорнильної смерті». Знадобилася праця багатьох людей, щоб дати книжку в руки читачам, і моя робота в цьому процесі була тільки першим етапом.

Зі щирими вітаннями з Лос-Анджелеса

Корнелія Функе