Чорні Журавлі Всесвіту

1

— Це в нас розповідали, бувало, вечорами, — сказав Сенцов.

— Еге ж, вечорами… — озвався Раїн, зітхаючи.

Вечорів вони давно не бачили.

Вечори лишилися там, де й тіні дерев, прозорі струмки, що біжать по круглих камінцях, білі хмари і веселі вогні міст. Там можна було просто собі встати й гайнути прогулюватись вулицями, не одягаючи скафандрів.

Там залишилося й багато чого іншого, ім’я якому — Земля. Дивна річ: з відстані в сімдесят мільйонів кілометрів мала б, напевне, здатися зовсім невеликою рідна планета, що давно вже перетворилась на яскраву зірочку, яку не відрізнити від інших. Та виходило інакше — Земля звідси ставала набагато більшою, сильнішою, ріднішою до неможливого! І кожен спогад про неї — дорожчий дорогого.

2

— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженими очима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігації інституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів — щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…

Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступово він сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук, наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.

— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїх місцях. — За десять хвилин — поправка…

…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екрані заднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.

Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона, натиснув клавішу, виразно продиктував:

— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…

Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йому щойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабля у просторі:

— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.

Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигині схожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорити товаришів перед важкою ділянкою шляху?

Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, як жартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб. Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальних пристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве ще не встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…

Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсім не турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під час спостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий — відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він на перший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, техніка оточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, то були місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.

Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, а поводить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось і зараз…

Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.

— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — в космос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…

Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російській граматиці — відповів:

— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще за нас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…

— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячи присосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив по рубці, чіпляючись плечима за стіни.

— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви, мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти і мусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…

Сенцов не став прислухатися до чергової марної суперечки про те, хто старший: космічне яйце чи курка. Головне було ясно: з хлопцями все гаразд. Повернувши крісло в попереднє положення, він став вдивлятися в зеленавий круглий екранчик локатора, по якому хвилясто струмувала світла лінія.

Двісті шістдесятий день польоту наближався до кінця. Давалося взнаки напруження небувалого за тривалістю рейсу. Не вистачало відчуття швидкості, яке завжди, як відомо, підіймає дух; корабель, здавалось, просто висів у просторі. Одначе спокій цей був оманливий, і напруження від нього тільки зростало: довкола був космос, ще невідомий, недосліджений, який ховав у своїх чорних глибинах безліч таємниць.

Ставала дужчою роздратованість. Що не кажи, а сидіти в рубці чи в тісних постах спостереження протягом дев’яти місяців усім остогидло. Для півторарічного перебування (а саме стільки мала тривати подорож) корабель виявився тіснуватим. Чи це тільки здавалося? Нестерпно хотілося часом вийти, звільнитися, побачити щось не таке набридле, як стіни рубки або каюти, в якій вони відпочивали.

Політ був розвідувальний. Перевірялася можливість облетіти Марс без тривалої, більше ніж на рік, зупинки на коловій орбіті. І нині політ входив у вирішальну фазу: на відстані тридцяти тисяч кілометрів треба було обігнути Марс, Тому так пильно і вдивлявся в обличчя товаришів Сенцов.

Його, як і решту, власне, турбував не сам поворот. Турбувало інше. їхня ракета була не першим кораблем, що полетів із Землі до Марса. Кілька разів засилали сюди автоматичні ракети. Шлях їхній вдавалося простежити доти, поки вони не входили у тіньовий конус Марса. Відтак передача інформації припинялася. Навіть найпотужніші радіотелескопи не могли вловити жодних сигналів. І жодна ракета не повернулась на Землю…

У них поки що все йшло гаразд. Але щось же сталося з тими ракетами, і навряд щоб це була лише випадковість… Щось відбувалося… Що саме? Що?.. Дуже густий метеорний потік? Але ж на ракетах був захист… Зустріч з якимись астероїдами, що своїм притяганням збили ракети з курсу? Однак астрономи таких випадків не спостерігали… Недостатня кількість пального? За розрахунками, його мало вистачити…

Під час польоту вони говорили про це не раз і не двічі. Лишалося повірити в існування якихось потужних магнітних полів, що у вирішальну хвилину чи то створювали перешкоди для роботи електронних штурманів, чи взагалі виводили їх із ладу. Можливо, що машини починали віддавати неправильні накази, і кораблі падали на Марс або відлітали безповоротно у простір.

Щоб розгадати, нарешті, таємницю, цього разу й летіли люди. Вони могли в потрібну мить взяти керування кораблем у свої руки і привести його назад, на Землю. Метеорний захист підсилили. До ракети було долучено космічного розвідника.

Все це робило ракету практично невразливою — невразливою, наскільки це взагалі можливо в космосі. Однак невідома, й від того ще страхітливіша, небезпека, певно, все ж підстерігала їх десь попереду. І Сенцов безпомилково знав, що це про неї думав Калве, гладячи чуба, її намагався побачити Раїн, заплющивши очі, і на неї сердився Азаров, коли лаяв автомати.

…А автомати поки що працювали відмінно. І хоч усі три пілоти по черзі ставали на восьмигодинну вахту — один із них невідлучно сидів біля пульта, — людям лишалося тільки із заздрістю поглядати на запломбовані, закриті багатьма запобіжниками важелі.

Заняття було не з приємних. Час від часу і в Сенцова починало смоктати під ложечкою від бажання зірвати пломби і своїми руками блискуче посадити корабель на Марс. Але він настійливо відганяв ці думки: на все свій час.

Так він заспокоїв себе і тепер. Очі ж його звично стежили за стрілками, і десь підсвідомо велася лічба хвилин. До початку виходу на колову орбіту навколо Марса залишалося тридцять дві хвилини.

В рубці вже точилася мирна розмова про театри. Здається, про ризький балет, а може — про московський. І Сенцов у думках похвалив хлопців за спокій. Потім він відкашлявся, і розмова враз обірвалась. Усі дивились на нього.

— Ну… — сказав він, намагаючись, щоб це прозвучало якомога спокійніше й бадьоріше.

Всі зрозуміли: пора. Калве і Раїн відстебнулися од крісел. Азаров труснув головою — чуб піднявся і став сторч (“Біда із зачісками при невагомості!” — мимохіть посміхнувся Сенцов). Відштовхнувшись од пульта, Азаров поплив у повітрі; він відчинив двері, пірнув у коридор, вигнувшись якось особливо: щоразу Азаров задля розваги знаходив новий спосіб вибиратися з рубки. Калве пересував своє масивне тіло не кваплячись, тримаючись рукою за пульт, — він любив відчувати грунт під ногами. Раїн вийшов швидкими кроками, немовби й не було ніякої невагомості, — на прощання махнув рукою, всміхнувся. Двері за ним гучно зітхнули герметизуючим окантуванням. Він пішов до телемагнітоскопа — так називався найновіший бортовий телескоп, який усе, що потрапляло в поле його зору, безперервно записував на магнітну стрічку.

Із каюти до рубки, немов на зміну тим, що пішли — аби не панувала тут тривожна тиша, — увійшов Коробов, другий пілот. В рубці запахло одеколоном. Сенцов потяг носом повітря, усміхнувся. Коробов сів у кріслі, поруч із Сенцовим. Помітивши його погляд, і собі всміхнувся.

— Чисту сорочку надів… — сказав він весело, немов показуючи самим тоном, що ні слів його, ні можливої небезпеки всерйоз сприймати не слід.

Обидва схилились до мікрофона бортового журналу. Коробов прийняв вахту. Тепер Сенцов міг деякий час відпочивати, ні про що не думаючи, доки попереджувальний сигнал не сповістить про початок маневру. Хоча як це зробити — ні про що не думати, — він так ніколи й не міг зрозуміти.

Сенцов по черзі повернув регулятори, підсилив яскравість бортових екранів. Вони усі заблимали неживим, примарним блиском. З’явився розсип зірок, наче потягло пронизливим холодом порожнечі. Коробов мерзлякувато повів плечима. Сенцов покосився на нього, намацав вимикач курсового екрана, натиснув.

Рубку залляло червонувате світло. Навкісні тіні лягли на стіну, заграли на циферблатах. На мить обидва пілоти відчули легке запаморочення.

Марс висів перед ними кривавим ятаганом. Легкий серпанок пом’якшував його обриси. Віковічна загадка, червоне яблуко розбрату… Досі сперечалися, чи є на планеті щось, окрім піску та убогої рослинності, а можливо — навіть і її нема, чи супутники Марса — штучні, чи було тут коли-небудь високоорганізоване життя…

Відповідь на всі ці питання була поряд, руку простягти: всього за тридцять тисяч кілометрів від ракети світилася Аерія, темніли Великий Сирт, загадковий Лаокоонів вузол… Було від чого паморочитись голові.

Коробов дивився, впершись підборіддям у груди, тихенько сопучи. Сенцов якось непомітно для себе ледь усміхався.

Ось такий вигляд у перемоги — червоний півмісяць на екрані. Без збільшення, з відстані в тридцять тисяч кілометрів. Долетіли-таки!

В кріслі поруч засовався Коробов. Зітхнув. Неголосно промовив:

— Прикро все-таки… Повземо ледь не рік, а років через п’ятдесят-сто люди добиратимуться сюди за день. Ну, за три дні… Ми з тобою, знаєш, хто? З кам’яного віку… Ми зараз у дубовому човнику пливемо, навіть не в човнику, а на рамі, обтягнутій шкурами. А будуть же колись океанські атомоходи на крилах. До того ж пращури наші, в дубових човниках, — вони не знали про майбутні океанські кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цього й працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш — так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про нас згодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись на тихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старі витрачали пальне!”

Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, що Сенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристрасно любить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.

Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в ті хвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде про речі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.

І Сенцов нічого йому не відповів, вшнипившись поглядом у стрілку хронометра.

— Останні хвилини… — сказав він неголосно. І йому здалося раптом, що стрілка неухильно біжить назустріч невідомій небезпеці.

— Може, пустимо розвідника? — наче відчувши його тривогу, спитав Коробов.

— Рано, мабуть-таки… — відповів Сенцов. — Пального в нього мало, назад повернутись не зможе. Втратимо, а раптом він по-справжньому буде потрібен?.. — І рішуче закінчив: — Випустимо тільки тоді, коли буде явна небезпека.

На голубуватій поверхні екрана серп планети все вужчав і вужчав, танув на очах, наче вуглинка, що догоряла в мороку. Сенцов перевів погляд на нижній правобортовий екран — там крізь фільтри сяяло темно-багряне сонце. І раптом воно погасло — одразу, ніби хтось різко вимкнув його. Одночасно згасла й червона вуглинка.

Миттю на кількох шкалах стрілки разом хитнулися вліво і завмерли, під сірими кожухами розподільників лунко заклацало — це відключалися сонячні батареї, приєднувалися резервні групи акумуляторів. На панелі далекого зв’язку спалахнув червоний вогник.

Ракета увійшла в тіньовий конус Марса, і для космонавтів настало сонячне затемнення. Почався політ над неосвітленим боком планети. Коробов зітхнув. Сенцов сказав:

— П’ять хвилин лишилося. Підсиль-но освітлення…

Коробов простяг руку до перемикачів. Повернув. І наче не світло, а звук увімкнув він — одразу пронизливим, уривчастим ревінням захлинулися сирени радіометрів, які вимірювали кількість заряджених частинок у просторі. Обидва пілоти, здригнувшись, підвели голови — і прилади замовкли, але тільки на мить, щоб знову завити на ще вищій ноті. Зловісно спалахнули червоні лампи, і у віконцях дозиметрів спочатку поволі, а далі все швидше рушили, заковзали цифрові коліщатка.

Сенцов миттю — швидше навіть, ніж подумав: “Ось воно — те саме!..” — зрозумів, що ракета раптово влетіла в потужний потік проникаючої радіації. Частинки, що летіли із близькою до світлової швидкістю, впиваючись у метал оболонки, породжували зливу небезпечного рентгенівського випромінювання.

Він подивився на прилади. Так, воно проникало і в кабіну крізь захисний шар.

Це було небезпечніше за метеорити, зустрічей з якими, за традицією, найбільше боялись космонавти.

— Ну, що ж вони там? — крикнув Сенцов і різко подався тілом уперед, туго натягуючи ремені.

Та автомати вже спрацювали — на курсовому екрані блиснув яскравий спалах полум’я. Це рвонулася в пітьму автоматична ракета — космічний розвідник. Скоряючись радіосигналам автоматів, що керували нею, вона почала описувати навколо корабля дедалі ширші кола, безперестанку посилаючи лічильно-обчислювальним приладам дані про інтенсивність потоку частинок.

Нестерпно тяглися страшні секунди… Корабель стрімголов летів, можливо, в самий центр потоку, здатного за тридцять-сорок хвилин створити в ракеті такий рівень радіації, від якого не врятують ніякі костюми… Загибель насувалася з гнітючою невідворотністю, мов у кошмарних снах, які навіює космос: коли небувале перевантаження сковує руки й ноги і не можна поворухнути навіть пальцем, аби втекти від невідомої небезпеки.

Нарешті труснуло. На ходовому екрані промайнули вогняні струмені вихлопів. Обидва відчули, як їх притиснуло до ременів: ракета гальмувалася. Автомати знову і знову вмикали гальмівні двигуни, перекладали газові рулі, стрілка лічильника прискорення котилася вправо, а похмуре, похоронне виття радіометрів усе не змовкало. В багряному тремтливому світлі обличчя космонавтів здавалися залитими кров’ю.

Сенцов зціпив зуби, величезним зусиллям волі примусив себе засунути руки в кишені комбінезона — так важко було побороти спокусу зірвати пломби з запобіжників і взяти на себе керування кораблем. Серце владно вимагало: діяти, працювати, вдихнути в механізми корабля своє бажання жити… Руки поривалися з кишень. І вже, звичайно, не повага до параграфів інструкції затримувала їх там, а віра в те, що не може підвести автоматика.

Те ж саме, очевидно, переживав і Коробов. Він зчепив пальці так, що вони побіліли, щелепи його рухалися, наче перемелюючи щось… Та ось ракета різко звернула і пішла на зближення з Марсом. Сигнали тривоги почали вщухати, багряне світло поблідло. Сенцов витер піт з чола, Коробов послабив руки, що неприємно тремтіли.

— Оце так зустріч… — промовив він невиразно. — Звідки ж?..

Сенцов знизав плечима. Марно було гадати: з яких глибин Всесвіту примчав потік космічних частинок, звідки витікала й куди впадала ця невидима і грізна ріка, в стрімкій течії якої вони ледь не захлинулися разом з кораблем? Неможливо було передбачити її раніше, як навесні в лісі під снігом не бачиш струмка, аж доки провалишся в нього й сьорбнеш крижаної води. Та й думати про це зараз не було часу.

Обидва дивилися на курсовий екран. Друга група автоматів, якій було байдуже до будь-якого космічного проміння, акуратно переключила оглядові екрани на прийом в інфрачервоних променях. Марс став значно більшим; ракета помітно наблизилась до планети. Але обчислювальний пристрій чомусь не віддав рульовим автоматам команду вивести корабель на попередню орбіту; можливо, кінець кінцем він відмовив через божевільну вібрацію. А це передусім означало, що курс треба виправляти самим, не покладаючись на автомати.

— Ну, — сказав Сенцов, — ось і дочекались. Оце тобі й особлива необхідність, за якої, як твердять правила, екіпаж має право перейти на ручне керування. Збери всіх…

Коробов натиснув кнопку загального збору. Кілька секунд обидва сиділи мовчки. Першим, притримуючись за стіну, увійшов Калве. Він здавався спокійним, як завжди, тільки пальці крутили застібку комбінезона. Дізнавшись, про що йде мова, він знизав плечима, сів у своє крісло, пристебнувся, почав натискувати контрольні клавіші. Під пластиковим облицюванням обчислювача заспокійливо гуло, брязкало, на панелях мирно спалахували численні кольорові вогники.

— З машиною все гаразд, — сказав Калве, не обертаючись.

Він вислухав завдання — обчислити поворот. Зігнувшись, заграв на клавіатурі щось швидке, як чардаш Монті, ліва рука його підхоплювала виповзаючі з блока інтеграторів стрічки з даними про швидкість, запаси пального, напругу гравітації, відстань від планети. Потім він надів навушники довідника — у вуха поповзли цифри поправок і коефіцієнтів.

Потім зайшли стурбовані Азаров і Раїн — їхні пости були найдалі од рубки. Азаров потирав багряний синець на лобі: ясно, під час спостережень не пристебнувся до крісла. Тепер усі вчотирьох, швидко повертаючи голови, дивилися то на екран, то на швидкі руки Калве.

Їм здавалося, що минуло дуже багато часу, доки машина дзвінком повідомила, що роботу закінчено. Калве пробіг очима стрічку і передав Раїну. Астронавігатор прочитав, пожував губами. Подумав. Сказав:

— Орбіта нестабільна. Під час гальмування втрачено швидкість… — У перекладі на загальнолюдську мову це означає, що ракета під час гальмування втратила хід настільки, що швидкість стала меншою за колову, і тепер, правда, повільно, по пологій спіралі, але корабель все ж падав на Марс.

Це нікого особливо не засмутило — вони могли ввімкнути двигуни і знову розвинути потрібну швидкість. Обчисленням цього маневру й займався зараз Калве. Він знову пустив машину.

Продзвеніло. Калве натиснув клавішу — машина, стрекочучи, викинула із друкуючого пристрою короткий шматок стрічки. Калве, здавалося, чекав, але індикатори разом згасли: апарат вимкнувся.

Калве підняв брови, нерішуче потяг стрічку до себе. Прочитав. Брови подалися ще вище. Прочитав ще раз. Повернувся до товаришів — на обличчі його, здавалося, лишились тільки очі.

— За даними розрахунку, — сказав він поволі, — в цих обставинах ми… як це? Ми не можемо вийти на задану орбіту, якщо хочемо зберегти запас пального для посадки… Перевитрата пального. Із баків останнього ступеня — так тут сказано… Ми падаємо на Марс.

3

Важке мовчання панувало в рубці; звичне гудіння приладів, як усім раптом здалося, стало загрозливо гучне.

Калве сидів, опустивши руки, — через відсутність ваги вони незграбно висіли в повітрі. Решта хто сидів, хто стояв, відхилившись, схопившись за що попало. Шматок паперової стрічки, підхоплений слабким вітерцем від схованих у стінах вентиляторів, повільно кружляв під стелею, аж поки прилип міцно до решітки генератора. Тоді Сенцов, який уважно (немовби це й було зараз найголовніше) стежив за його польотом, сказав:

— А чому хаос? Всім бути на місцях…

…Спочатку ніхто з них не повірив у те, що сталося, хоч у кожного тьохнуло серце. Сенцов навіть почав було з досадою: “Ну, дорогий товаришу, й загнув же ти!..” Калве, знизавши плечима, відповів: “Так є”. І Сенцова переконали навіть не слова його, а надто спокійний тон. Тоді всі замовкли надовго…

Тепер вони розсілись по кріслах, і Сенцов сказав:

— Що ж, посумували — досить.

— Власне кажучи, — мовив Калве, — я не зовсім розумію… Обчислювач, звичайно, краще знає… Але яке значення має, де саме пальне — в останньому чи основному ступені? Чому ми не можемо ввімкнути двигуни?

Азаров знизав плечима, висловлюючи цим своє мовчазне презирство з приводу незнання найелементарніших технічних істин. Коробов спокійно відповів:

— Як ти знаєш, ракета наша нині складається з двох ступенів. В основному, задньому ступені — тільки пальне і ходовий двигун. А гальмуватись ми можемо лише за допомогою двигунів, сопла яких обернені вперед. Вони містяться в цьому ось, останньому ступені ракети, де ми сидимо.

— Ну то й що? — запитав Калве.

— А те, що витрату пального останнього ступеня на цьому етапі польоту не було передбачено. А ми його витратили, і загальний запас став менший за розрахунковий.

— Решта мені зрозуміло, — відказав Калве. — Обчислювач не спрацював саме тому, що запас пального нижчий за норму. Він не блокував двигунів, доки ракеті загрожувала смертельна небезпека, але тепер… О, це дуже досконалий пристрій.

— Так, — сказав Азаров. — Але тепер вирішувати мусить уже не пристрій, а ми. Хоч ми від цього й відвикли, здається…

— Дурниці! — вигукнув Сенцов. — Але вирішувати треба швидко.

— Оголошується конкурс на кращу раціоналізаторську пропозицію, — серйозно сказав Коробов. — Премія — екскурсія за маршрутом Марс—Земля….

Ніхто не підтримав жарту. Сенцов повторив:

— Вирішувати треба швидко й грунтовно. Надто дорого коштує країні наш політ…

Але так просто, нашвидкуруч, нічого на думку не спадало, окрім міркувань найфантастичніших. Врешті Раїн сказав:

— Еге, так ми далеко не заїдемо… не далі Марса. Слово за Калве. Нехай порадиться з обчислювачем…

Калве із сумнівом похитав головою, але очі його заблищали від задоволення. Він підійшов до програмного пристрою; кілька секунд, роздумуючи, ласкаво погладжував його матовий кожух… Машина не відповідала довго — за фасадом обчислювача, судячи з божевільного танцю вогників, йшла напружена робота. Нарешті Калве одержав відповідь, пробіг її очима і простяг Сенцову.

Той хвилин п’ять вивчав стрічку. Усі напружено стежили за його обличчям, майже фізично відчуваючи, як корабель усе наближається і наближається до поверхні Марса. Та ось Сенцов підвів очі. Сказав:

— Ну, ось так-то… не мудруючи довго. Вихід цілком розумний. Оскільки кількість пального, яка нам потрібна, залежить від маси корабля і дозаправитися ми не можемо, — лишається тільки одне, що машина й пропонує: зменшити масу…

Пілоти перезирнулися. Щоб так вирішити, не треба мати електронну логіку, і все ж до цього ніхто з них не додумався. Це пояснювалось просто: кожен із них сприймав ракету, як живий організм, з якого не можна відняти будь-яку, хай навіть найменшу, частину без того, щоб не порушити точної й злагодженої роботи всіх органів. Для машини ж корабель був усього тільки комплексом деталей — важливих і менше необхідних.

Людям ця пропозиція у першу мить здавалася такою ж безглуздою, як коли б хтось із них запропонував бігунові, щоб збільшити швидкість, — відтяти руку, або шлунок, чи печінку. Та аналогія була тільки зовнішня, і машина нагадала їм про це.

— Що ж, — сказав Коробов, — це вихід. Треба лишень обміркувати, без чого ми можемо обійтися.

— І як це здійснити технічно, — додав Азаров. — Адже треба виходити в простір…

Почали підраховувати. Тільки Раїн не брав участі в роботі — він надів навушники довідника і щось обчислював на паперовому аркушику, зрідка поглядаючи на хронометр.

Втішного було мало. Якщо навіть пожертвувати акумуляторним резервом (вісімсот кілограмів), резервом води (півтори тонни), деякими приладами (про це говорили напівголосно, щоб не почув Раїн), то виходило всього дві з половиною тонни, а треба було скинути набагато більше.

Пілоти зажурились. Раїн продовжував щось вираховувати, підводячи зрідка очі до стелі.

Потім усі три пілоти разом глянули один на одного, одночасно відкрили уста, наче хотіли щось сказати, і так само разом закрили. Тоді Сенцов, засміявшись, сказав Азарову:

— Ну, Вітю, давай ти…

— Другий ступінь! — мовив Азаров, блиснувши очима.

— Другий ступінь! — підтвердив Коробов. — А пальне з його баків — його зосталось небагато — перекачаємо в баки першого ступеня — саме туди, де в нас нестача.

— А як перекачати? — запитав Сенцов.

— Та просто! — квапливо роз’яснив Коробов ідею, яка щойно народилась. — Демонтуємо один компресор, розчалимо тросами на оболонці ракети…

Сенцов подивився на обох, потім перевів погляд на екран: що тяжіння якогось там Марса порівняно з такими ось хлопцями! Вголос же спокійно промовив:

— Що ж, правильно. Тільки є одна небезпека: якщо під час роботи корабель знову зазнає якоїсь атаки — ну, хоч би метеорної, то, самі розумієте… Двигуни спрацюють, а це загибель для кожного, хто опиниться поблизу Ми ж не можемо вимкнути метеорного захисту…

— Іншого виходу нема, — сказав Азаров.

— Чому ж нема? Є, — спокійно, не озирнувшись, відповів Раїн. — Ось він… Ми зараз наближаємось до орбіти Деймоса — зовнішнього супутника Марса. Я тут підрахував… За годину з гаком — тут точні цифри — він нас наздожене. На Деймос можна сісти. Там можна працювати спокійніше. А злетіти з нього не складно…

Усі пожвавішали. Все ж буде грунт під ногами, демонтують набагато швидше.

— А водночас, — Сенцов усміхнувся, і всміхнулася решта космонавтів, — подивимося, що ж це за супутник Марса… Ну, от і все. Прошу курс.

Раїн і Калве знову одягли навушники. Калве ввімкнув обчислювач. Сенцов, секунду повагавшись, зірвав пломби з важелів автономного керування, одвів запобіжники, кивнув Коробову:

— Давай акт!

Нагнувшись над мікрофоном, Коробов почав виразно диктувати: “Цього числа… з огляду на особливу необхідність… значне відхилення від курсу…” Раїн, який не зводив очей з хронометра, сказав:

— Ще сорок шість хвилин точно.

— Закріплювати все! — скомандував Сенцов. — Готуватись до посадки!

Підготовчі роботи перед посадкою зайняли більше ніж півгодини: довелося привести в посадкове положення більшість приладів, особливо астрономічних. Скінчивши, знову зібралися в рубці, зайняли місця згідно злітно-посадочного розкладу. Сенцов, повернувши крісло, перевірив, чи добре пристебнулись. Він почував себе, як спринтер перед стартом: прискорено калатало серце, свідомість стала гранично ясною, кожен рух був розрахований заздалегідь.

Він повернувся до пульта, і тоді Раїн кивнув йому: “Пора!”

— Увага! — голосно сказав Сенцов.

Застережливо завили сирени локаторів — десь там, позаду, намацали вони невидиму в пітьмі поверхню Деймоса. Сенцов натиснув важіль — усі крісла піднялися, оголивши блискучі сталеві циліндри протиперевантажувальних пристроїв. Потім, по-хлоп’ячому підморгнувши сам собі, він твердо поклав руку на червону пускову ручку, плавно потяг… Корабель, здригнувшись, почав набавляти ходу.

Задуманий маневр був досить складний. Треба було вийти на орбіту Деймоса, опинитись попереду нього і, зберігаючи хід трохи менший, ніж орбітальна швидкість Марсового супутника, дозволити йому наздогнати себе. Тим самим не було б витрачено ні грама пального з баків гальмівних двигунів.

Супутник нечутно ковзав по своїй орбіті, зображення його на екранах дедалі збільшувалось. Сенцов увімкнув рулі, і ракета змінила напрямок руху так плавно, що ніхто майже не відчув помітного прискорення. Так, Сенцов був артист — це знали всі. Калве уже розрахував точку зустрічі. Маленька планета наздоганяла корабель.

Сенцов трохи збільшив хід, щоб швидкість зближення стала якнайменшою. Циліндри амортизаторів повільно зрушили з місця. Тіла помітно обважніли. Чийсь зошит, що плавав під стелею, метеликом опускався на підлогу…

За кілька кілометрів від Деймоса, коли швидкості корабля й супутника майже зрівнялися, Сенцов вимкнув двигун. Відкинувся на спинку крісла і, дивлячись у стелю, сказав:

— Ну, ось. Тепер з півгодинки посидимо, і…

Згодом, коли вони намагались пригадати, як це сталося, всі зізналися, що подумали в ту хвилину одне й те ж: Деймосу набридло дивитися на корабель, який біг поперед нього, і він вирішив взяти його в руки і роздивитися зблизька.

Втім, навряд, що саме так вони уявляли собі події в ту мить, коли, наче притягнутий могутнім механізмом, корабель стрімко рвонувся кормою вперед — до супутника. Усі здригнулися в кріслах. Сенцов невловимо швидким рухом знову ввімкнув двигун, щоб пом’якшити посадку. Але Деймос насувався все ближче і ближче й набагато швидше, ніж хотілося б будь-кому з них. Наближалась катастрофа…

Тоді Сенцов, суто інстинктивно, вирішив відійти від орбіти супутника і ввімкнув рулі. Але темне громаддя було вже поряд.

Труснуло так, що верескнули амортизатори. Заскреготіло… Здавалось, ракету поволокли по гострому камінню… Сенцов рвучко вимкнув рулі, і скрегіт затих. Несподівано погас екран заднього огляду. Ракета завмерла на місці. Сенцов поквапливо закріплював запобіжники… Раптом ракета знову здригнулася, почала поволі нахилятися, опускаючи ніс. Ніхто в рубці не промовив ні слова — розвівши лікті, щоб не кидало в кріслах, не моргаючи, дивилися на екрани, немовби звідти й мало прийти щось — рятунок або ж загибель… Тільки Сенцов підніс було руку, гукнув “Тримайсь!..” Калве подумав собі: зараз ракету жбурне кудись у безодню. Він хотів заплющити очі, щоб не бачити останньої хвилини. Та навіть на такий рух не було сили…

4

Нічого страшного не сталося: нахилившись, ракета зупинилася — завмерла під кутом градусів у шістдесят до вже явно відчутної горизонталі. Всі поволі приходили до тями: Калве солодко позіхав, Азаров потирав забитий лікоть. Намагалися збагнути, що ж саме сталося. Сенцов похмуро підбив підсумки:

— Ну, сьогодні тривог, здається, — за весь політ одразу.

В рубці панувала деяка розгубленість. Так, мабуть, почувають себе потерпілі від корабельної катастрофи, які вибрались на твердий грунт безлюдного острова: і радіють, і водночас розуміють, що попереду, з усього видно, на них не чекають приємності.

Нарешті Коробов підвівся, кивнув Азарову — обидва пішли перевіряти робочі приміщення й двигуни, нишпорити по тісних закутках навколо компресорів і камери згоряння. Калве присів навпочіпки перед обчислювачем, почав оглядати його. Сенцов наказав вимкнути зайве освітлення, усі локатори і електростатичне поле метеорного захисту.

— А якщо?.. — запитав Раїн.

— А якщо — однаково не врятуєшся, — відповів Сенцов.

Раїн кивнув, немов зовсім заспокоєний відповіддю, і почав переключати екрани на телеприймач заднього огляду. Вони не оживали: очевидно, на кормі були пошкодження.

Коробов і Азаров невдовзі повернулися, витираючи забруднені руки. Коротко доповіли. Під час першого поверхового огляду все виявилося в порядку, прокрутити ж компресори холостим ходом вони не наважились: надто багато доведеться затратити електрики. Подекуди зіпсувалося освітлення, та це вже дрібниці.

Сенцов, який уважно вивчав прилади, вислухав усі донесення. Кивнув ніби навіть байдуже. Потім повернувся до Раїна:

— Сильне магнітне поле — дивно… Та й гравітація більша за теоретичну, якщо пам’ять мене не зрадила…

— Не виключено, що супутник складається з надтвердих порід. Або…

— Або? — швидко спитав Сенцов.

— Нічого… — зам’явся Раїн. — Ні, звичайно, нічого… Просто дуже цікавий випадок…

— А посадка? — озвався Сенцов. — Теж породи?

— Для гіпотез — не час… Посадка? І ти всього-на-всього людина. Неточний рух…

— Загалом, — не втерпів Коробов, — тут дехто скаржився, що малувато пригод… — Він підморгнув Сенцову, поплескав по плечу Раїна. — Ось вам пригода першого розряду. Адміністрація не шкодує затрат…

Азаров скоса зиркнув на нього, щось пробурмотів. Більше ніхто не промовив жодного слова — всі дивились на командира. Він мовчав, як усім здалося, надто довго… Було зрозуміло, що доведеться вийти з корабля, і на обличчі Азарова з’явилося таке відверте бажання якнайшвидше вийти назовні, що Сенцов пожалів його більше за інших, бо знав: саме Азарову доведеться залишитись. Виходити мали ті, хто більш обережний, до того ж Азаров — незамінний зв’язківець.

Не можна, з міркувань безпеки, виходити і Калве. Господар кібернетичних установок, він мусить чергувати біля них. Чекати в ракеті мав і Коробов — досвідчений пілот-космонавт, він, на випадок чого, візьме командування.

— Назовні вийдемо я і Раїн, — промовив Сенцов. — Супутники — це за його фахом, — додав він, хоч міг нічого не пояснювати. — Решті — чергувати за аварійним розкладом. Відремонтувати освітлення, налагодити побут, підтримувати з нами зв’язок…

— Тобто культурно розважатись, — буркнув Коробов.

Азаров промовчав, лише гнівно глянув з-під брів, підвівся й підсів до рації малого зв’язку.

— Не сумуйте, — втішив Сенцов. — Встигнете… Робота всім знайдеться: це можу гарантувати. Ми тільки розвідка…

Знов-таки він міг нічого не пояснювати, та йому чомусь хотілося їх втішити, лишити заспокоєними. “Як перед смертю”, — сердито подумав він.

Із стінних шаф дістали два скафандри. Сенцову й Раїну допомогли одягтися. В скафандрах обидва здавалися однаково товстими, великими. Прозорі спереду шоломи зробили їх істотами, що належали тому, зовнішньому світові.

Перевірили кисень, систему регенерації. Сенцов подув у мікрофон шолома, проказав виразно: “Раз, два, три, чотири…” Так само зробив і Раїн. Потім вони, прощально піднявши руки, попрямували до дверей. Калве і Коробов проводжали їх до виходу.

Сталеві десятиміліметрові двері зачинилися за ними. Важелі, що притискували їх, блиснувши голубуватим металом й холодно дзвякнувши, упали на місце. Минула хвилина, і Коробов побачив, як стрілка манометра швидко стрибнула вниз: гідравліка і тиск повітря в камері витиснули кришку вхідного люка, що прикипіла до гнізда.

Троє зосталися в ракеті… Азаров сидів біля рації і час від часу неголосно запитував: “Ну, як там? Як?” Із зв’язком робилося щось незрозуміле: голоси Сенцова і Раїна було чути глухо, неначе космонавти уже встигли відійти далеко від ракети або ж між ними й кораблем була якась екрануюча перешкода.

Час від часу чутність взагалі зникала, немовби над поверхнею супутника бушувала магнітна буря. Стрілки манометрів конвульсивно смикалися. Магнітна буря на поверхні мізерного каменя, що неприкаяно блукає в порожнечі? Здоровий глузд Азарова ніяк з цим не міг погодитися, але прилади вперто показували своє. А тут ще Калве не давав спокою…

— Скажи Сенцову, нехай у першу чергу огляне сонячні батареї, — наполягав Калве уже втретє.

Азаров, нарешті, зрозумів, чого він хоче, кивнув. Справді, без джерел енергії їм буде погано.

Збільшивши потужність, він почав викликати в мікрофон. Нарешті голос Сенцова, немов крізь подушку, відповів: “Батареї? Та гаразд — почекай ти там з своїми батареями…” Азаров знизав плечима. Потім у навушниках хтось забурмотів. Можна було розібрати лише, що це голос Раїна. Сенцов вигукнув йому у відповідь: “Не може бути!”

Азаров поквапливо перемкнув прийом з телефонів на динамік, щоб було чути всім, і нетерпляче закричав у мікрофон: “Ну, що там? Та відповідайте ж!” Але голоси ставали дедалі нерозбірливіші. Коробов, що зайшов з коридора, зупинився в дверях — він почув, як з динаміка долетіло Раїнове: “Дивись, дивись!..” На цьому зв’язок остаточно перервався. Тільки густий фоновий гул долинав з динаміка.

Азаров рвучко простягнув руку — ще підсилити напругу, і в цю мить усі троє відчули, як затремтіла й стала вислизати з-під ніг похила підлога рубки…

5

У вихідному відсіку Сенцов і Раїн на мить затримались. Рухатися в скафандрах здалося незвично важко. Раїн відчув краплини поту на чолі, але витерти їх було неможливо, хоч астроном і спробував, витягнувши шию, дістатися лобом до верхньої непрозорої частини шолома.

Сенцов відсунув один за одним два запобіжники. Секунду уважно дивився на Раїна. Той кивнув. Тоді Сенцов долонею натиснув червоний великий ґудзик на щитку.

Якусь мить здавалося, що люк взагалі не відкриється; потім він із зітханням подався. Останнє, що вони почули через виведені на зовнішній бік шоломів мікрофони, був короткий свист повітря, яке рвонулося з відсіку. Потім настала дивна, невагома тиша. Ледве чутні шуми в навушниках рацій змушували морщитися, наче від гуркоту поїзда.

Люк виявився майже над головою, та це не мало значення. Трохи присівши і рвучко відштовхнувшись ногами, Сенцов злетів догори. Сів, притримуючись за борт. За ним у такий же спосіб подався Раїн і теж затримався на краю люка.

Секунд десять вони ширяли отак, оглядаючись, але після яскравого світла в ракеті розібрати щось навколо було важко: Марс ховався десь за близьким горизонтом.

А просто перед ними — перед ними був Всесвіт… Вони бачили його таким уперше: це не було зоряне небо Землі. Тут Всесвіт обіймав їх з усіх боків. Вони були в самому центрі його, віч-на-віч, наодинці з ним. Поволі, ледь помітно він обертався навколо них, вражаючи такою кількістю зірок, якої не видно було з Землі. їх не затуляла атмосфера; вони сяяли так яскраво, не блимаючи, що від їхнього шаленого світла, здавалось, не можна буде більше ніколи й нікуди сховатися. І це було зовсім не те видовисько, що в телескопі, бо хіба велике поле зору навіть найбільшого телескопа? За оманливою непорушністю світил вгадувався стрімкий рух. Далекі галактики пломеніли, мов застиглі вибухи. Здавалось, до них можна було дотягтися — випростана рука тут простягалась у Всесвіт, не зустрічаючи ніяких перешкод.

Раїн глибоко зітхнув. У трепетному захваті дужче забилося серце, очі вбирало од цієї краси, і Раїн ще раз зрадів у душі, що з усіх можливих у житті шляхів він обрав зоряний.

Відганяючи чари Всесвіту, Сенцов труснув головою. Змірявши очима відстань, стрибнув; повільно, як падають уві сні, опустився на поверхню Деймоса. Раїн стрибнув за ним, трохи зачекавши — щоб не обігнати Сенцова й дати йому можливість першим увійти в невідомий світ, як і належало капітанові.

Постояли, доки очі не стали звикати до темряви. Потім Раїн нагнувся, присів навпочіпки.

— Порода якась дивна… Корінна, звичайно, але…

Діставши із затискача на поясі так званий універсальний інструмент, він спробував вирубати шматочок грунту. Та навіть електричне долото виявилося безсилим: чи то з незвички працювати в скафандрі, чи з якоїсь іншої причини, нічого в Раїна не виходило. Надтвердий сплав долота навіть не подряпав темної поверхні планети.

Раїн знизав плечима, задумливо сховав інструмент. Провів рукавицею по тому місцю шолома, яке закривало чоло, і сказав, чомусь перейшовши на “ви” — так бувало з ним у хвилини роздумів:

— Дивно… Ви звернули увагу — грунт, я б сказав, гладенький і, судячи з усього, має велику відбивну здатність. З точки зору мінералогії — це нонсенс. Навіть крига — ну, крига, мабуть… Але ця твердість, га?

Та Сенцов його не слухав. Бурмочучи щось собі під ніс, він одійшов на кілька кроків, ступаючи обережно, наче по гарячому камінню. Звідси краще було видно місце, де опустилась ракета, — та скеля, на якій вона лежала.

— І все-таки ця посадка… — сказав він. — Нічого не розумію!.. Адже не перший день кінець кінцем я за пультом! Намагаюсь пригадати — ні, ні в кого не було нічого схожого, і ніяка теорія таких випадків не завбачає.

А факт — наяву. А факти, як відомо, дають початок новим теоріям…

Він знову почав бубоніти щось собі під ніс. Раїн, підійшовши до нього, сказав:

— Еге ж, як це вам вдалося посадити корабель на вершечку такої скелі — не розумію!.. Це навіть не мистецтво, це щось надприродне. І дивіться, як ракета лягла на схил — хоч зараз злітай. Дуже вдало, дуже…

— Злітати — добре, падати — погано… — похмуро промовив Сенцов.

— А взагалі-то цікаво… На Землі це сприйняли б за результат вивітрювання…

Одначе вітру тут, звичайно, бути не могло, та й ніякий вітер не зміг би так обточити поверхню планети, щоб надати скелі форми естакади, спрямованої вгору під кутом градусів у шістдесят. І Раїн конвульсивно схопив Сенцова за руку — рукавиця ковзнула по твердому пластику скафандра: він зрозумів, що це не могла бути проста примха природи.

Напевне, й Сенцов відчув те ж. Він поквапливо крутнув вимикач; спалахнув голубуватим світлом закріплений на шоломі невеличкий, але сильний прожектор. Від нього не простягся звичний світловий промінь — тут не було ні повітря, ні пилу, і тільки десь вдалині, у порожнечі сяйнула срібним блиском крихітна порошинка — зникаюче малий, але самостійний світ.

У світлі прожектора Сенцов побачив вершини ще двох таких же дивних естакад, які піднімалися з-за близького горизонту. І нахил вони мали однаковий — у всіх в один і той же бік…

Сенцов, економлячи енергію, вимкнув прожектор. І одразу ж Раїн, стаючи навшпиньки, немов для того, щоб високий Сенцов краще почув його шепіт (хоч розмова велася по радіо), пробурмотів:

— Це ж… Ти розумієш? Це ж…

Обидва опустились на коліна, почали уважно розглядати поверхню під ногами. Цього разу ввімкнув прожектор Раїн. Обидва одразу ж зажмурилися, в обох потекли сльози: світло прожектора, здавалося, відбивалось у дзеркалі, сліпило очі.

— Справді, альбедо — приблизно нуль сім, — сказав Сенцов. — І поверхня чиста, немає ніякого пилу. Отже — захист? Наведене поле? Л висновки?

Раїн, не відповідаючи, став на ноги, рухи його були урочисті. Він вимкнув прожектор (одразу все довкола потонуло в непроглядному мороці), прокашлявся, наче на кафедрі перед лекцією. Надто велике, надто неозоре за значенням і наслідками було те, що розкрилося перед ними. Та саме в цю мить Сенцов сердито сказав:

— Ось і вір вам, корифеям, після цього!.. Ви аж пінитесь, доводячи, що супутники Марса природного походження!

Раїн не захищався. Він просто простяг Сенцову руку, і рукавиці скафандрів зійшлися в потиску. Не відпускаючи руки астронома, Сенцов сказав — по голосу відчувалося, що він усміхається:

— Отаке-то!.. Тепер починає прояснюватися й історія з нашою посадкою. Раз супутник штучний, виходить…

— Виходить, на ньому є господарі! — сказав Раїн, щасливо виблискуючи вологими очима. — Вони побачили нас, посадили… Зустріч з іншим Розумом, ти розумієш? Подумати тільки, ми могли пройти за якихось сім тисяч кілометрів і нічого не дізнатися! А ще кажуть, що не буває щастя…

Вони були щасливі в ту мить. Справді ж бо, як інакше назвати зустріч з Розумом, що мешкав, як виявилося, зовсім по сусідству з їх батьківщиною. За розрахунками, події цієї слід було чекати ще не одному поколінню, а їх, виявляється, відділяли від неї години чи навіть хвилини…

Тримаючись за руки і не усвідомлюючи навіть, що вони роблять, обидва швидко закрокували вперед по гладенькій поверхні. Це був суто інстинктивний порив, в якому не брав участі розум, а підштовхувало вперед лише підсвідоме бажання швидше, якомога швидше зустріти розумних побратимів, творців і будівників цієї штучної планети. Вони майже бігли, забувши про необхідність дотримуватися сумірності руху з малою силою ваги і високо підстрибуючи від цього на кожному кроці.

Так вони пробігли метрів п’ятдесят, і підвищення, на якому лежала ракета, почало вже відсуватися до горизонту. Тоді Сенцов раптом зупинився.

— Стривай… — сказав він. — Куди це ми так летимо?

— Як це — куди? — здивовано спитав Раїн, який теж зупинився. Потім зненацька розсміявся.

— Авжеж, справді — летимо… — весело промовив він.

Сенцов спохмурнів, сердито засопів. Йому стало соромно за таку легковажність — побігли, немов хлопчаки.

Тут до них з навушників і долинув голос Азарова, який нагадував про батареї. Сенцов розсердився ще більше: скільки хвилин втрачено на якусь біганину! Розвідники, називається!..

Обидва швидко пішли назад, до ракети. Намагаючись не відстати від Сенцова, Раїн розмірковував про те, як ліпше підключити до обстеження супутника весь екіпаж. Ну, одного Сенцов, звичайно, залишить чергувати, але решта ж зможе вийти з корабля. Оскільки супутник штучний, то зустріч з його господарями відбудеться. І чим більше людей вийде за межі ракети, тим більше ймовірності швидше відшукати якщо не самих господарів, то бодай хід, який веде до них, коли вони з якихось міркувань самі не хочуть вийти з внутрішніх приміщень. Доведеться якось обміркувати способи переговорів, передачі хоч би основних понять, вироблення якоїсь спільної мови, щоб повернутися на Землю не з порожніми руками, а з вантажем тих знань, які космонавти зможуть почерпнути в господарів цього світу — очевидно, більш розвинених за людей, принаймні за рівнем технічних знань; Раїн міркував так через те, що на Землі ще не вміли монтувати у просторі таких велетенських супутників. Розібратися у всьому цьому було так цікаво, не кажучи вже про те, що треба було отримати відповідь на питання, чому такі близькі сусіди досі не відвідали Землю, що Раїн зловив себе на думці: “А непогано було б тут затриматися надовше…” І навіть захоплено покрутив головою, подумавши про те, яку бурю зчинить їхнє відкриття серед учених усього світу — та хіба тільки серед учених!

— Чи ти заснув, чи що? — в цю хвилину Сенцов ляснув його по плечу.

— Га? Ні. Я слухаю, авжеж, — сказав Раїн. — Я цілком згоден…

Сенцов посміхнувся, почав терпляче повторювати:

— Спочатку оглянемо корму. її, мабуть, добряче розхитало. Звісно, може, й не варт було в останню мить вмикати рулі… — Це зауваження далося Сенцову не дуже легко. — Потім — сонячні батареї. І, залежно від результатів, складемо план роботи. Якщо ніяких серйозних пошкоджень нема, почнемо перекачувати пальне.

Вони підійшли до корми і знову були вражені строгими геометричними формами споруди, на яку спирався корабель. Поверхня планетки виблискувала в них під ногами, де-не-де в ній віддзеркалювались навіть зірки. Та це був не метал, а швидше якась пластмаса чи навіть кераміка.

Одначе вивчати її зараз не було часу. Сенцова дедалі більше непокоїли часті перерви зв’язку з ракетою, хоч вони стояли поряд з нею — лише на кілька метрів нижче. Треба було швидше повертатися до товаришів.

Але як потрапити знову в ракету? її корма нависала над ними, впираючись амортизаторами в пологий виступ дивної естакади. Один з амортизаторів, здається, був добряче ушкоджений. Та це не мало значення — однаково основний ступінь ракети доведеться відкинути, лишити тут.

Поки Сенцов ламав голову як по гладенькій, вертикальній поверхні дістатися нагору, до ракети, а якщо просто стрибнути, то за що ж зачепитися, Раїн, очевидно, думав зовсім про інше.

— Тут би непогано поставити телескоп, — мрійно промовив він. — Хай навіть без магнітного обладнання: кращі умови для спостереження Марса годі й придумати.

Сенцов похмуро відповів:

— Доведеться почекати з телескопами… Схоже, що… — і раптом скрикнув, схопивши товариша за плече: — Дивись, дивися!..

Гладенька поверхня враз затремтіла під ногами. Ракета смикнулася і повільно поповзла по естакаді кормою вперед, ніби занурюючись у той самий виступ, па який щойно спиралася. Металевий борт корабля тьмяно блиснув у промені прожектора. Ще мить — і ракета зникла, провалилася кудись всередину планетки. Естакада спорожніла…

6

Ракета ковзала нескінченно довго — здавалось, провалювалась до самого центра супутника. Одначе це не було падіння: швидкість не зростала. Схоже було, що якийсь механізм опускав їх…

Раптом ракета зупинилась. Азаров, який сидів біля рації, спробував підвестися, але незрозуміле ковзання почалося знову. Коробов дивився на циферблат хронометра; секундна стрілка так повільно перескакувала з поділки на поділку, немовби кожного разу їй доводилося довго збиратися з силами. “Наче в агонії…” — подумав Коробов. І в цю мить ракета зупинилась остаточно.

— Сімнадцять секунд… — рівним голосом сказав Коробов і на якусь долю миті пошкодував, що спуск закінчився. Тепер треба було вирішувати, а Сенцова не було поруч:

— Навіщо це вони? — спитав Калве розгублено.

— Хто? — озвався Коробов й одразу ж зрозумів його думку. — Ти гадаєш?.. — І раптом випростав руку, закликаючи до тиші.

Всі прислухалися. Було виразно чути, як хтось постукує, шкрябає, треться об металеву броню ракети. Враження було таке — і всім одразу пригадалося те, — ніби вподовж ракети ходить оглядач, постукує молотком по оболонці, як по колесах вагонів, і щось діловито бурмоче.

Водночас екрани почали світліти, наче за бортом ракети загорялось слабке світання. В його сяйві почали невиразно проступати якісь вгнуті поверхні, незрозумілі апарати, прилади… Повз один з екранів промайнула кругляста тінь, одразу ж почулися шарудіння з боку лівого борту. Азаров зі свистом видихнув повітря.

Та Коробов уже повністю опанував себе. Обставини вимагали дій швидких і рішучих, і він готовий був діяти.

— Увага! — промовив він, можливо, трохи голосніше, ніж належало. — Штучний супутник… Зараз ми зустрінемося з ними. Як розумієте, церемоніалу таких зустрічей ще не розроблено, але в загальних рисах завдання зрозуміле: гідно відрекомендувати свою планету… В будь-якому випадку ми негайно вживаємо заходів, щоб розшукати товаришів, які залишились на поверхні, якщо їх ще не доставлено сюди. Пам’ятайте, який би вони не мали вигляд, зустрічаємось ми з друзями: в них не може бути ніяких причин вороже поставитися до істот з іншої планети, до братів по Розуму. Зустрічати їх будемо біля люка… Чуєте? — перервав він сам себе. — Знову стукають…

— Одному треба залишитись в ракеті, — промовив Калве і ступив крок у напрямку до шафи із скафандрами.

— Я піду, Гнатовичу! — сказав Азаров. — Хоч тепер…

— Ні, — відповів Коробов. — Хвилинку! — перебив він Азарова, який хотів щось заперечити. — Для дискусій буде відведено спеціально час… пізніше… Поки що твоє завдання — налагодити зв’язок з нашими і не втрачати зв’язку з нами, якщо ми будемо змушені вийти з ракети.

Азаров закрутив головою, але покірно відійшов до рації, сів, почав щось гарячково креслити на аркушику паперу. Коробов оглянув рубку, склав купкою на відкидному столику робочі зошити, рукавом стер з блискучого пульта якусь порошину, ще раз окинув усе критичним оком.

— Ну, ходімо…

Швидко надягли скафандри, перевірили кисень, зв’язок. Калве сказав:

— Прихопимо по запасному балону… про всяк випадок.

— І аптечку візьми… теж про всяк випадок, — відповів Коробов.

Калве в думці посміхнувся: видно, цілковитої впевненості щодо щасливого закінчення зустрічі в пілота все ж не було…

Вийшли в тамбур. Постояли, поки довкола них бушувало ультрафіолетове випромінювання: під таким душем належало побути щоразу при виході і вході, щоб не винести і не занести в ракету жодного мікроба.

Люк відкривався повільно. Нарешті над їхніми головами засвітився, замиготів сірим м’яким світлом вихід. Вони не почули свисту, з яким повітря із тамбура мусило б рвучко вихопитися в порожнечу.

— Якась атмосфера тут, отже, є… — сказав Коробов. — Та воно й зрозуміло: раз є живі…

Він, не відриваючись, дивився на отвір люка, звідки повинні були з’явитися ці живі. Вони не поспішали. Минула хвилина, друга, третя, а жодна жива істота так і не з’являлася. Коробов усміхнувся, сказав:

— Так, сміливцями їх не назвеш… Ну що ж, подамо приклад…

Він виліз назовні, озирнувся. Ракета похило лежала на довгій, ледь ввігнутій платформі, один край її — той, де був люк, — вони могли роздивитися в усіх деталях. Двома вцілілими кормовими амортизаторами ракета, очевидно, у щось впиралася. Ті, що стукали в оболонку, кудись зникли — нікого не було видно, але Калве, який виліз слідом за пілотом, весь час здавалося, що він відчуває чийсь уважний, невідступний, важкий погляд.

— Що ж, стрибнемо? — запитав Коробов. — Невисоко, метрів зо три до підлоги…

— А назад?

— Назад нас буде четверо, — впораємось, підсадимо один одного, — промовив Коробов упевнено, наче не вперше доводилось йому розшукувати друзів на чужих штучних супутниках.

Обережно, притримуючись за люк, вони зіскочили на край платформи.

— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.

— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому б навчитися…

Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живу істоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калве поглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.

— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.

— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж ми зрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?

Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в яку впиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька, здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стіни переходили у високу стелю.

Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл, височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана, точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутих поверхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункої системи, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судити про загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.

Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побіля стін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілих грибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючими вогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так і не захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостями звідкись із схованки.

— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.

Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, наче це не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч і невідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато що для них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили на Землі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тільки чомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймався так за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.

Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру, в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.

— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід на поверхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є — там, де пройшла ракета.

— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.

Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому, от лихо!..

— Пошукаємо іншого, — сказав Калве. — Мені здається… по-моєму, в тому кінці залу — бачиш, не по вісі естакади, а правіше — якась ніша в стіні.

Обидва квапливо перейшли зал. Справді, це було схоже на вихід. Тільки, як його відкрити, було зовсім незрозуміло. На дверях — точніше, на пластині, що перегороджувала нішу, — не було й натяку на ручку або на замкову щілину.

— Так, оці самі тутешні мешканці… — сердито почав Коробов.

— Ось вони! — обірвав його Калве.

7

У довгому коридорі тьмяним сіруватим світлом горіли світильники, вкриті шаром пилюги. Вони самі спалахували перед тими, хто йшов, і загасали, лишившись позаду.

Чомусь Раїну пригадалися монументальні піраміди фараонів з їхніми схованими потаємними переходами. Там так само, напевне, стіни гнітили археологів таємничою невідомістю. Але то ж на Землі, а тут…

Вони йшли, поспішаючи, уважно оглядаючись по боках. Було пройдено близько сотні метрів, а коридор усе не закінчувався, як і досі, вів їх все далі — прямий, без жодних дверей, без будь-якої деталі, яка б порушувала одноманітність. Здавалося, він ішов зовсім горизонтально, хоч у цьому незвичайному світі навряд чи можна було цілком довіритися своїм відчуттям. Лампочки індикаторів радіоактивності слабко тліли в шоломах скафандрів, нагадуючи про постійне незначне випромінювання.

Півгодини тому, на поверхні, коли ракета, що лежала, здавалось, непорушно, раптом ковзнула вниз й так незрозуміло зникла, залишивши їх самих у порожнечі, їм згарячу здалося, що всьому кінець. І справді-бо, не пробиватися ж крізь матеріал, який навіть сталь не дряпала!

Кілька секунд вони сиділи мовчки, в думках прощаючись з усім, що було дороге в житті. Раїн подумав, що коли б не Сенцов поруч (чути було, як він сердито пошепки вилаявся), то від такої повної, абсолютної самотності посеред Всесвіту варт було б і завити, дивлячись на зорі…

Та якось зразу, одночасно обидва виявили, що, як би там не було, вмирати вони все ж не збираються. Тоді Раїн сердито сказав:

— Ось вони, ваші ракети… Дострибались!..

— А ракети тут до чого? — пробурчав Сенцов і, махнувши рукою, поліз на естакаду.

— Навіщо їм знадобилося втягувати ракету, не розумію! — бурмотів він.

— Вони могли й не помітити, що хтось вийшов з неї.

— Нічого собі — добре ж у них тоді організовано спостереження! — зовсім розсердився Сенцов. — За такі речі з роботи знімають…

Вони насилу знайшли пластину, що замикала вхід, — так щільно, майже без шва лягла вона знову на місце, проковтнувши ракету.

Підняти її годі було й думати: вона важила, певно, навіть у цьому світі зменшеної ваги багато тонн. Провозившись біля неї хвилин п’ять, космонавти зрозуміли, що це зовсім надаремне.

— Давай швидше думати, — сказав Сенцов. — Кисню в нас лишилося приблизно на годину. Тривалі прогулянки поза ракетою програмою нашого польоту не передбачені. Це нас навчить у майбутньому… — Він не скінчив фрази, махнув рукою. — Одне слово, будемо шукати, доки дихаємо.

— В усіх романах завжди не вистачало кисню, — сказав Раїн.

— Нічого дивного, — відгукнувся Сепцов, — Чи багато входить у такий ось балончик?

— Еге ж, — згодився Раїн, випростуючи занімілу спину. — А вагу їхню відчуваєш навіть тут…

Сенцов нічого не відповів і почав спускатися з естакади.

— Боюсь, щоб хлопці там чого-небудь не накоїли, — сказав він уже знизу. — Вони ж обов’язково кинуться нас розшукувати. Зчепляться ще з оцими, наламають дров…

Раїн тільки зажмурився — такою рідною здавалася йому в цю мить набридла рубка корабля, тісна житлова каютка.

Порадившись, вони вирішили розійтись і шукати вхід, роблячи кола, поступово захоплюючи дедалі більшу площу. Сенцов одразу рушив праворуч. Раїн пішов в інший бік, обходячи естакаду.

Пролазячи під виступом платформи, він низько нагнувся, і в вічі йому впала якась світла смуга, неначе білилом нанесена на темнішу поверхню супутника. Раїн уважно оглянув смугу. Ні, це була не фарба, це був метал — металева доріжка сантиметрів десять завширшки, прокладена по оболонці, точніше — в ній самій, і так, що вона ні на міліметр не випиналась над поверхнею. Метал тьмяно відсвічував сріблом.

Раїну спало на думку, що ця металева стрічка, призначення якої було незрозуміле, могла привести до входу всередину; в усякому разі йти по ній було певніше, аніж бродити навмання.

Раїн заморгав прожектором, кличучи Сенцова.

— Є? — запитав той, поспішивши до товариша.

Обидва рушили по металевій смузі. Не пройшли вони й тридцяти метрів, — смуга раптово урвалася. Космонавти розгублено переглянулись.

І в що мить вони відчули, як майданчик під їхніми ногами починає повільно опускатися. Неначе ліфт, він ніс їх у надра штучної планети.

Та ось майданчик плавно зупинився. Одразу спалахнуло бліде світло. Друзям воно здалося сліпучим. Раїн не зміг приховати переможної усмішки: вибралися!.. Сенцов сказав збуджено:

— Чуєш, шипить? Повітря…

Люк над їхніми головами зачинився.

Невеличке квадратне приміщення, в якому вони опинились, на перший погляд не мало дверей. Та не встигли вони про це подумати, як одна із стін почала повільно, мов нехотя, підніматись.

— Запрошують… — сказав Сенцов.

— Що ж, погодимось… — у тон йому відповів Раїн.

Але запрошували хіба що самі двері. За ними нікого не виявилось. Просто відкрився оцей коридор, по якому вони йшли вже кілька хвилин, простуючи по металевій смузі, що вела все далі й далі.

…Пройшовши ще метрів двадцять, Сенцов сказав:

— Схоже, що він ніколи не скінчиться. Ти зорієнтувався, в який бік ми йдемо? Я, коли спускались, подивився: смуга йшла лівіше порівняно з напрямом на естакаду.

— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань між сусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк, поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:

— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами, до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучної гравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи. Отже, поки що все гаразд.

— Гаразд-то гаразд, — сказав Сенцов, — а от радіоактивність тут підвищена. Чи не йдемо ми кудись просто в диявольську кухню? До того ж не схоже, щоб тут часто ходили: надто вже багато пилюки…

Справді, тонкий шар пилюки лежав на підлозі, припорошив стіни.

— Що ж, — мовив Раїн. — Звернемо, як тільки випаде нагода. Повертати треба праворуч: ракета має перебувати саме в цьому напрямку.

— Цікаво, що там у них таке?..

— Очевидно, щось подібне до сховища або ангара.

— Ну, так уже й подібне… — насмішкувато сказав Сенцов. — Яка ж тут схожість? Тут усе справжнє, нам би ще повчитися. Ох, цей великопланетний шовінізм!..

Раїн захихикав, хотів щось відповісти — і в цю хвилину побачив таке, що змусило його бігцем кинутися вперед.

— Ось! — Він зупинився перед нішею в правій стіні коридора. — Чи не тут хід убік?

Сенцов квапливо підійшов, обдивився. Таку ж нішу видно було і з протилежного боку коридора. Але він рушив далі, в глибину супутника.

— А смуга ж веде туди… — пробурчав він. — Дуже цікаво, що там може бути?..

Хвилину вони стояли на місці, роздумуючи. Але так хотілося якнайбільше дізнатись — уже зараз, на самому початку — про сховані тут таємниці, що обидва разом рушили з місця — знову далі, вперед коридором — і вже через дві хвилини наткнулися на стінку, яка наглухо перегороджувала його.

— Мусить відкритись, — впевнено промовив Сенцов, підійшовши до самої перепони.

В ту ж мить лампочка індикатора в його шоломі загорілася помітно яскравіше. Сенцов відсахнувся, нервово провів рукою по скафандру, ніби обтрушуючись.

— Так і є, сатанинська кухня, — сказав Раїн. — Нічого, сюди ми ще заглянемо…

Повернулись до ніш. Раїн ввімкнув прожектор. Під шаром пилюки вгадувався невисокий східець.

Не роздумуючи, він ступив на нього ногою. Під підлогою щось ледве чутно клацнуло, стіна беззвучно, повільно піднялася, поповзла вгору. За нею виявились — на відстані двох метрів — другі такі ж двері.

— Ризикнемо! — сказав Сенцов.

Вони увійшли в цей своєрідний тамбур. Плита, що раніше піднялася, обережно, ніби боячись їх зачепити, опустилась. І тільки-но торкнулася порога, як одразу ж піднялася внутрішня. За нею знову був коридор, цього разу вужчий. Точнісінько так спалахували й гасли лампи…

Раїн пробубонів рядок із Багрицького: “Коридори в коридори, в коридорах — двері…”

— Саме дверей і немає, — промовив Сенцов. — Та дарма, розшукаємо… Згадай щось цікавіше.

— Це я так… — зніяковіло відповів Раїн. — А зверни увагу, цікаво: коридор вигинається ліворуч. Отже, наші міркування були правильні.

— Ну, ось і дійшли, — сказав Сенцов і зупинився перед нішею, вже знайомою на вигляд. Впевнено натиснув на східець.

І тут двері були з блокуванням — подвійні.

— Серйозно збудовано, — сказав Сенцов. — А де ж наші?

За дверима було темно. Та ось замиготіло — спочатку боязко, потім усе впевненіше. І, нарешті, сірувате мерехтливе світло — неначе світилося саме повітря — осяяло зсередини величезний зал, переділений навпіл похилою естакадою.

На ній нічого не було.

Вони постояли кілька секунд, ховаючи розчарування. Потім Сенцов (він усе тривожніше поглядав на годинник і на кисневий манометр) поквапив:

— Ходімо далі.

…Знову коридор, двері і зал, залитий сіруватим світлом, і посередині — естакада. Сенцов радо промовив:

— А ось тут уже дещо цікавіше!

— Я ж казав, що вони перебувають поблизу… — пробубонів Раїн.

Широкими кроками обидва попрямували вперед, високо підлітаючи над підлогою, нарешті Сенцов сказав:

— Ну, а тепер чого нам так поспішати? На естакаді, ледь видніючись, наче крізь туман, лежала ракета. Вони підходили до неї неквапливо, немов повертаючись з дачної прогулянки.

Сенцов пробурмотів:

— Жодних робіт не ведуть… Що вони, сплять, чи що? Ну, дочекається в мене Коробові..

Раїн похитав головою: тут щось було не те, від Коробова важко було чекати такої неоперативності.

— І рацію вимкнено, не відповідають, — сказав він. — Може, захопились внутрішнім ремонтом? Мало що могло статися… А раптом хлопці постраждали?

— Або їх там уже нема, — похмуро сказав Сенцов, прискорюючи ходу. Раїн глянув на годинник. Кисню залишалось трохи більше як на двадцять хвилин.

Зненацька Сенцов так різко зупинився, що навіть подався наперед — якби не присоски на підошвах, він, напевне, впав би. Раїн з розгону ледве не налетів на нього. Сенцов неголосно промовив:

— А подивись уважніше: це наша ракета?

Так, тепер вони бачили вже виразно, що ракета, яка лежала на естакаді, була створена не на Землі…

Немовби нічим особливим не відрізнялися обриси цієї чужої ракети; вони були навіть не дуже красиві, та навряд чи й досвідчений рисувальник зміг би одразу відтворити їх на папері.

Цей корабель здавався породженням самого простору, в якому він ширяв вільно і радісно. Це одразу відчувалось навіть при побіжному огляді його довгого тіла (воно було раза у півтора довше за їхній корабель), хоч деякі лінії й виглядали незвичними для земного ока. Та вони були безперечно обумовлені якимись вимогами простору, поки що незрозумілими для людей, як не були їм зрозумілі в тридцятих роках цього століття незвичайні закони дельтоподібного крила.

Сенцову подумалося, що такий корабель іде неухильно, ніби промінь світла, пронизуючи поля гравітації, мов голка — мішковину.

— Це не наш корабель, — сказав Раїн, підтверджуючи тепер уже очевидну істину.

Сенцов трохи покашляв, глухо відповів:

— Еге ж, краса яка… Нічого не вдієш — доведеться повертатись. Тут порожньо, ніхто й не заходив; кожен слід відбився б у пилюці.

— Вони, напевно, в наступному відсіку, — сказав Раїн. — Ми йдемо правильно.

Обоє повернули до виходу. Раїн з тривогою помітив, що Сенцов рухався вже не так легко, як раніше, і важке дихання його відбивалося в навушниках грізним шумом. Ясно: силач Сенцов перший мав вичерпати запас кисню, йому вже важко дихати…

Немов прочитавши товаришеві думки, Сенцов глухо промовив: “Ну, тільки не відставати…” — і з помітним зусиллям закрокував швидше.

Якраз коли до дверей лишалося кроків зо два, світло в залі зненацька погасло, непроглядна темінь оточила їх. Інстинктивно обидва ввімкнули прожектори. Раїн перший натиснув на східець, — двері на це ніяк не реагували. Тоді за ним зі злістю тупнув по східцю і Сенцов. Відчувалося, як майданчик вільно осідає під ногами, десь під ним ледве чутно в розрідженій атмосфері клацали перемикачі, але двері не відчинялись.

Сенцов безсило опустився на підлогу, хрипло сказав:

— Ну, тепер, здається, влипли остаточно…

Помовчав. Потім, немов ці слова здалися йому недостатньо виразними, додав:

— Підвела автоматика… Правильно її критикував Азаров.

— Автомати автоматами, а ми — люди, нам належить бути мудрішими, — відгукнувся Раїн.

Що ж, — важко промовив Сенцов по довгій паузі, — лишається одне: оглянути ракету.

Раїн здивовано подивився на нього і раптом зрозумів: у ракеті може бути кисень, якщо тільки вона не автоматична або телекерована. Якщо тільки в ній летіли живі істоти, то дихати вони повинні були киснем — в усякому разі, за це було дев’ять шансів із десяти. А раптом хоч аварійний запас його лишився в резервуарах!

Підтягти товариша до естакади, Раїн почав видряпуватися по слизьких прямовисних балках. Кілька разів він зривався і ледве не порвав скафандра. Та кінець кінцем все ж виліз на платформу.

Тепер треба було знайти люк: адже повинен був екіпаж якось заходити в ракету. Вона не могла бути автоматичною. її досконалі форми переконували Раїна, що тільки для людей (так Раїн для спрощення називав про себе будівничих супутника) вона мала бути створена.

Він повз і повз уздовж ракети, а люка все не було. Звичайно, вхід міг бути і з другого боку. Чи встигне він дістатися до нього? Раїн і сам уже починав задихатись, а Сенцов, певне, зовсім слабий. Що він там бурчав про люк, доки Раїн примощував його біля підніжжя естакади?

Раїн повз і лапав рукою по обшивці корабля, а вона була все така ж гладенька — ніяких слідів від ударів мікрометеоритів, жодної подряпини — ідеально відполірована суцільна поверхня. Але ж люк має бути! І не може ж він зачинятися, входячи в пази з точністю до мікрона?

Він уже зовсім був дійшов висновку, що люка йому не знайти, як ослаблі пальці його намацали якусь нерівність, щілину чи тріщину. Люк? Він провів пальцями по цій ледь помітній борозенці. Вона йшла вгору, потім, плавно вигинаючись, повернула праворуч. Сумнівів не було — це, звичайно, люк, тільки зачинений наглухо.

Раїн навалився на нього всім тілом, стукав по обшивці кулаками, топтався на платформі, намагаючись привести в дію автоматичний замок. Все було марно: люк не відчинявся!

Зовсім знесилівши, Раїн ліг біля нього і заплющив очі. В скафандрі тепло, кисень ще просочувався з балона — останні краплі, мабуть…

І тут він згадав про Сенцова: як той важко дихав і все закручував, закручував кран, намагаючись зберегти кисень.

Сенцов там, унизу, напевне, чекав. Треба було спуститись до нього — до кінця бути разом…

Він зібрався з останніми силами і поповз. Тільки не до Сенцова, а вперед, усе далі вздовж гладенького борту ракети.

Він згадав, про що саме сказав Сенцов: люк треба шукати в носовій частині. Потай для самого Раїна десь у глибині його мозку весь час вівся підрахунок відстані, пройденої ним, і затрачених на це хвилин. І цей підрахунок говорив, що люк, який трапився йому, був ледве не на самій кормі корабля, де могли розміщуватись тільки двигуни, запаси пального, енергетичні установки.

Робочі ж приміщення, не кажучи вже про житлові, мали бути десь далі. Звичайно, в автомобіля мотор можна встановити де завгодно — хоч попереду, хоч позаду; у міжпланетного корабля, який неминуче мав бути ракетою, двигун міг розміщуватись лише в кормовій частині, хоч би якій там планеті належав корабель. Сенцов, бач, це зрозумів одразу. Як він там, Сенцов?..

Раїн повз, повз, майже втрачаючи свідомість, рука його більше не ковзала по борту ракети. Щось тягнуло Раїна, немов магніт, і йому довелося зібрати всі сили, щоб зрозуміти: черговий вогник, який невідомо коли спалахнув попереду, був тим магнітом, до нього й повз Раїн. Він навіть не здивувався вогникові, як і своїй впевненості, що люк має бути десь біля нього.

Люк був тут, де горів червоний вогник, а поруч з ним були три невеликих заглибини, розташовані трикутником. Немов заздалегідь знаючи, що саме слід робити, Раїн вклав у заглибини три пальці — і окреслений ледь помітною борозенкою шматок обшивки почав втягуватися всередину корабля. Засвітився неправильної форми чотирикутник з округлими кутами — вхід до ракети.

Раїн перевалився через поріг люка. Обличчя його скривила гримаса. Кожний удар серця боляче відбивався в скронях. Він вповз у просторе квадратне приміщення. Чотири зігнуті важелі, випрямляючись, знову втисли кришку люка в обшивку. На стінах частим, переривчатим блиском закліпали вогники. Вони миготіли довго. Раїн зачаровано дивився на них, не знаючи, що робити далі.

Почулося тихе шипіння. Раїн скосив очі на барометр — піднести руку до очей не було сили. Прилад показував, що тиск збільшується.

Стрілка барометра повзла все далі. Раїн почув чиєсь хрипле, згасаюче дихання, ледве збагнув, що це так дихає він сам, і зірвав кришку шолома…

8

Зачувши слова Калве, Коробов здригнувся і глянув назад.

Вона виповзла звідкись з-під естакади — дивна, бридка істота, схожа на велику блискучу жабу, і з глухим виттям швидко кинулася вперед. Недалеко від них зупинилась, повисла в повітрі метрів за три від підлоги.

— Літає… — здивовано прошепотів Калве.

Жаба випростала довгі передні ноги — тільки їх було три, з пласкими присосками на кінцях. Ноги прилипли до стінки ракети. Короткі пронизливі свистки прорізали тишу; навіть під захистом скафандрів хотілось затулити вуха — таким неприємним видався звук.

Відтак ноги випростались, і з хвилину марсіянин — чи як його назвати? — висів непорушно. Знову Калве відчув на собі дивний, уважний погляд. Після цього літаюча жаба рвучко плигнула далі. Знову почулись пронизливі звуки, немов зі скреготом рвалася сама оболонка корабля.

— Еге… — сказав Коробов. — Вони нам ракету зіпсують…

— Агов! — крикнув він і махнув рукою.

І невідома істота, наче послухавшись, пірнула кудись під ракету.

— На чому він тримається, не збагну, — сказав Калве. — Ні ніг, ні крил… Ні, що не кажи, а це автоматичний пристрій, який діє за програмою або ж ним керують на відстані.

— Отже, в пошуках вони нам аніскільки не допоможуть, — невесело промовив Коробов, по-своєму оцінивши те, що сказав Калве. — Ага, ще одна! Чи знову та сама?

Справді, ще одна така сама жаба з’явилась угорі. Вона літала над ракетою, притуляла до неї свої присоски. Потім зникла слідом за першою. Коробов став навколішки, уважно обстежив оболонку в тих місцях, де до неї торкались присоски.

— Нема ніяких слідів, — заспокоєно сказав Коробов і став спускатися. — Чого їм треба, не розумію, та шкоди від них, очевидно, нема.

— Важко сказати, що їм треба, — замислено мовив Калве. Коробов підійшов до нього, нерішуче потупцювався на місці. Він не знав, що робити далі: і корабель залишити без догляду не можна, і товаришів треба розшукувати…

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Розшукаємо хлопців, тоді… А то вже двадцять шість хвилин гуляємо даремно…

Вони підійшли до дверей. Калве ввімкнув прожектор, пробурмотів:

— Найпростіше рішення? Механічна дія. Досить натиснути ось на цю планку… А ти бачиш, що тут давно ніхто не ходив? Пилюга, як і лежала… Це, найшвидше, означає, що живих на супутнику справді немає. Автомати — єдині його мешканці. Ну що ж… А як там, у ракеті?

Коробов почав викликати Азарова. Ракета не відповідала.

— Знову порушення зв’язку, — сказав Калве. — Іонізація, чи що, впливає?

Коробов щось пробурчав; набрав у легені побільше повітря і, повернувши регулятор на повну потужність, ревнув у мікрофон так, що тонко задзвеніло, резонуючи, прозоре забрало шолома. Азаров не відгукувався… І раптом звідкись, здавалось, зовсім зблизька, долетіло:

— А ось тут уже дещо цікавіше…

У відповідь щось пробурмотів знайомий тихий Раїнів голос.

— Вони, це вони! — вигукнув Калве.

Коробов закричав:

— Сенцов! Агов!

Обоє кинулись до дверей, готові бігти, шукати, допомогти… Та звуків більше не було, скільки не гукали обидва в мікрофони, ризикуючи розрядити акумулятори й зірвати голоси.

А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленого коридора.

— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.

— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…

— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.

— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?

— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…

— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?

— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.

— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.

Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лише коли Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.

На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.

— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.

— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щоб допомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони з цього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде, повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемо обстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…

На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі теж було порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.

— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.

Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістю вже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простяг Коробову, що нагодився.

— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!

На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильник частинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисоких енергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи з корабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхні скафандри індикатори радіоактивності…

— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.

— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли, несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.

— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!

Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки за кілька хвилин кинув:

— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?

— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що з того?

— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?

Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже було відомо, як відчиняти двері в цьому світі.

А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувата табличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілися крізь пил. Калве голосно зітхнув.

— Ну от… — сказав він замислено.

— Що таке?

— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам не потрібні письмові інструкції,

— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.

Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу ж заграла яскравими барвами.

Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.

— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабо поблискуючи. — Дуже цікаво.

— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, — заквапив його Коробов.

Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони все віддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.

Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.

— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?

Калве подивився йому через плече.

Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючи перспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики, вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товсті щупальця кабелів тяглися в усі боки від ящиків у прикритих прозорими кришками лотках і зникали десь за задньою, найкоротшою стіною. Освітлення тут було інше — гаряче, фіолетового відтінку, зовсім не схоже на той сірий, мерехтливий напівморок, до якого Коробов і Калве вже почали звикати.

Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла. Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу, тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, а весь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну з кришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж передню стінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягся назад, червоне світло погасло.

— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чи це щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… А взагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати: господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.

— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неї вигляд…

Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився, наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливо підніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала на шоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калве побачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падіння ліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійка розряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню на всю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, коли йому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся на ноги.

— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, і немалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…

Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходом повз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цього невесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:

— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…

Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.

Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якого розміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.

Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за його припущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правив за космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і для регенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встигли оглянути лише незначну частину супутника.

Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова й Раїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…

Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками. Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно був кільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки одні двері — ті, в які вони і ввійшли.

Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Тепер стало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.

Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руці тендітний прилад.

— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.

— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тут робити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемо марнувати часу. Все це колись з’ясується.

…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, що Сенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекають на них.

Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу. Ніяких нових слідів не з’явилось.

Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.

Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленій підлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.

Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лише там, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.

Двері не відчинились

Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — ніби чимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.

Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спроби відчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…

І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючи скафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить і зразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витраті кисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.

Вже не було рації стежити за секундною стрілкою, яка швидко бігала по циферблату, проте Калве не зводив з неї очей. Коробов сидів нахмурений, потупивши очі; прозорий шолом його стояв поряд па підлозі; потирав чоло (нестерпно боліла голова) і слухав, що йому, вимахуючи руками, говорив Азаров.

Що він міг сказати? І навіщо тепер розмахувати руками?

— Зв’язок, зв’язок треба було тримати! — різко сказав Коробов. — Ми й то їх почули, а в тебе рація!

— Спробуй! — відповів Азаров, вертячи ручку наладки. — Он послухай, яка веремія закрутилась…

Справді, в діапазоні між десятьма й тридцятьма сімома сантиметрами в ефірі коїлося щось незрозуміле: нявкало, верещало, часом заходилось дзвінким щебетанням, чулися якісь завивання. Потім раптом усе замовкало, лише чутно було незрозумілі хрипкі звуки, а через невеликий проміжок часу все починалося знову.

Послухавши цю какофонію хвилин п’ять, Коробов наказав вимкнути рацію, щоб не витрачати енергію.

— А може, це тутешні мешканці нас викликають? — невпевнено сказав Азаров.

— Дурниці, — відповів Коробов. — Ми обнишпорили ледве не півсупутника — жодного сліду ніде. Я, звісно, не знаю, що означає цей писк, але…

— Я, здається, знаю, — промовив Калве, не відриваючись від годинника.

Обоє подивились на нього: Коробов — з цікавістю, Азаров — осудливо. Калве відбирав у нього останню надію на порятунок друзів, які (коли виявиться, що припущення Азарова правильне) могли б знайти пристановище у господарів супутника…

— Ми просто не мали часу подумати, — сказав Калве. — Якщо ми перебуваємо в ангарі, призначеному для ракети (а ми, очевидно, перебуваємо саме в ангарі, призначеному для ракети), і якщо нас, точніше — ангар, обслуговують автомати (а його, виходячи з усього, обслуговують саме автомати), то ці автоматичні пристрої мають звідкись одержувати команди…

— Чому? — сказав Азаров. — Вони можуть і самі мати…

— Логічні пристрої? Ні, не думаю, це суперечить принципові доцільності. Тисяча арифмометрів не замінить одної обчислювальної машини… Так от, усе це дає нам підставу припускати наявність досить складних кібернетичних установок, які здійснюють керування автоматики і контроль за ними. Такий центр обов’язково десь є в супутнику. Автомати, як ми бачили з Коробовим, не одержують інформації по дротах. Немає в них контакту і з підлогою ангара. Отже, команди їм передаються по радіо. Ось джерело цих сигналів.

— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…

— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженому діапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тій самій хвилі, одержували команди вибірково.

— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почути Сенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.

Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе: усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпла рука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вуха та ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим, що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і він впаде просто через брак сили.

Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:

— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?

— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам би не завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.

Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачало посваритись.

— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадити нам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову (той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш у рубці, згодом зміниш когось із нас.

— Поки що я спробую обчислити… — почав Калве. — Чекай, у чому це в тебе скафандр?

Він потяг Коробова за лікоть ближче до світла.

— Бруд якийсь. Мабуть, ота сіра маса. І коли це я встиг?

— Коли падав, — сказав Калве. — Я згадав: ти ліктем ударив прямо в лоток. — Він зшкріб з рукава Коробова темно-сірі грудочки незрозумілої речовини. — Роздивлюсь їх, спробую з’ясувати, що це таке. Безперечно, органічна речовина. Часом із структури можна багато чого зрозуміти…

Калве ввімкнув рацію, кивнув товаришам. Вони одягли шоломи і зникли за дверима вихідного відсіку. Калве лишився сам у ракеті. Тепер тут було незвично тихо. Не чутно було тонкого потріскування телеустановок, не гула обчислювальна машина, що звіряла курс корабля з програмою, стрілки більшості приладів безсило схилилися на нульові обмежувачі. У Калве похололо за спиною: тиша була незвична, недобра; тільки легке гудіння рації нагадувало про те, що в світі є веселі, бадьорі звуки.

Калве вирішив мерщій взятися до діла, щоб не помічати цієї тиші. Зумисне гучно човгаючи підошвами, підійшов до маленької шафочки; в ній було вмонтовано портативний електронний мікроскоп.

Він відокремив грудочку сірої речовини і ввімкнув струм. Довго дивився на екран, обережними рухами пальців регулюючи фокусування, потім припав до віконечка. Без сумніву, речовина мала клітинну будову, і це була не колонія найпростіших, а якийсь багатоклітинний організм. Клітини витягнуті, з довгими відростками, Калве вдивлявся в них до болю в очах, забувши про все на світі…

Коробов і Азаров повернулись за півгодини. Обстеження не дало нічого втішного: значна частіша елементів сонячних батарей розбилась під час посадки. Вибув з ладу телеприймач заднього огляду, відірвано два посадочні амортизатори. Доведеться попрацювати, щоб дати всьому лад…

Та це й потрібно було зараз кожному: працювати, працювати з усіх сил, щоб хоч трохи загасити глибоку скорботу від загибелі друзів і не впасти в апатію — першу ознаку приреченості.

Про це думав Коробов, чекаючи в тамбурі, доки вихор ультрафіолетових променів очистить на ньому скафандр. Чому Калве не зустрічає? Поки Азаров стягував шолом, Коробов заглянув у рубку.

Калве сидів за столом, звісивши голову, навіть не повернувся на звук дверей, що відчинилися.

— Що з тобою, може, захворів? — спитав Коробов. Голос його гулко прозвучав з динаміка: він ще не встиг скинути шолом і говорив через рацію. — Що сталося?

Калве розплющив очі, облизав губи.

— Знаєш, чому загинули Сенцов і Раїн?

— Через недостачу кисню, — відказав Коробов, зразу розгнівавшись на Калве за те, що він заговорив про речі, про які поки що говорити було не слід. — А ти що, маєш сумнів?

— Кінець кінцем — так, через це, — губи Калве скривились, він замовк. — Кінець кіпцем… — знову почав він по паузі. — Недостача кисню — це була сокира… А вдарили сокирою ми з тобою.

Коробов швидко підійшов, обійняв його за плечі. Калве шарпнувся, скинув його руку.

— Ні, я не збожеволів, — сказав він дуже спокійно. — Це не маячня… Не маячня, авжеж… — він простяг Коробову предметне скло з грудочкою сірої маси, що вже вкрилася зверху якоюсь дивною, брунатного кольору плівкою. — Я роздивився. Ти знаєш, що це?

— Ну, живильна речовина, чи що там… Ні? Тоді що ж?

— Ні, не живильна речовина. Це тканина, можна навіть сказати — жива тканина, яка складається з клітин, що нагадують клітини головного мозку…

— А що нам до того?

— Ми знаємо, що тут має бути кібернетичний центр, — казав далі Калве. — Ми його знайшли, тільки не здогадались, бо все це було надто не схоже на наші земні кібернетичні установки. Оті прозорі ящички і є машини, очевидно, дуже надійні… Замість наших мікромодулярних та молектронних схем у них працює органічна речовина, розумієш? Ми з тобою мимохіть ушкодили якусь частину схеми, ми…

— Штучний мозок, чи що?

— Ну, не мозок, звичайно. Все це набагато примітивніше. Не мозок, але велика кібернетична машина, розрахункова установка. А ми…

— А яке це має відношення до наших? — хмурячись, запитав Коробов.

— Ну як можна не розуміти! Тут, напевно, всією автоматикою керує центр. Це полегшує роботу і контроль. Про це я здогадувався й раніше. Ти зрозумів, чому в них ці машини розміщені секційно, по кімнатах? Напевно, весь супутник поділений на секції, мов апельсин. Кожною секцією керує своя машина. Так доцільно: супутник не втрачає життєздатності, навіть коли вийде з ладу одна чи кілька секцій… Так ось, ми зіпсували найближчий до виходу блок машини. Пам’ятаєш червоне світло? Воно вказувало на несправність. Ми про це не знали. Та коли б і знали, полагодити не змогли б. Машина відмовила, і весь комплекс її автоматів, вся секція вимкнулась. Це, очевидно, той випадок, коли господарі супутника втручалися в роботу автоматів: машина сама себе ремонтувати, мабуть, не може. Ми не знали. Але треба було передбачити, треба! Ніби можливості техніки вичерпуються нашими земними схемами! Дурниці, нісенітниця…

Калве замовк, сховав обличчя в долонях. Коробов знову поклав йому руку на плече.

— Давай одягайся. Доведеться тобі йти, без тебе я не розберуся. Подивимось на місці, що там можна зробити. Хоч так…

Калве зрозумів, що він хотів сказати: хоч так ми їх знову побачимо, зможемо віддати останню шану.

Він мовчки підвівся, побачив — у дверях рубки стоїть Азаров.

— Куди ви зібрались? Калве зовсім хворий, та й ти… Що з тобою сталося? В такому стані йти не можна.

Коробов мовчки відштовхнув його. Азаров відскочив до стіни, схопився за маховичок аварійного задраювання, вигукнув:

— Не пущу, клянусь! Відпочиньте хоч з годину, півгодини!

Коробов зупинився і здивовано, ніби вперше бачив, подивився на Азарова; зрозумів — справді не пустить.

— Гаразд… Відставити вихід, роздягнутись! Тридцять хвилин відпочинку.

Вже з каюти Коробов погрозливо сказав:

— Але щоб за півгодини… Азаров щільно причинив двері, ввімкнув електричний сон і, повернувшись на місце, став уважно дивитися в мікроскоп на крихітну часточку сірої речовини. Та, подивившись хвилину, не витримав, плечі його затремтіли…

9

Тільки години через дві знайшли вони сили вийти з ракети. Калве все ж відрадив Коробова негайно вирушити в кібернетичний центр: були й невідкладніші справи. Вирішили, що пілоти одразу візьмуться за ремонт, Калве ж сходить нагору сам і подивиться, чи не можна якось відновити керування тим відсіком, де на запиленій підлозі лежать без руху тіла товаришів.

Калве, важко ступаючи, попрямував до виходу з відсіку. Коробов сказав навздогін:

— Ти, Лаймоне, тільки там не перемудри — бачиш, як з ними треба обережно.

— Постараюсь, — коротко відповів той.

Перед тим як вийти з відсіку, Калве перевірив закріплений на шоломі скафандра інвертор. Апарат цей давав можливість побачити на особливому екрані сітку електричних струмів, навіть якщо дроти будуть ізольовані або сховані: вловлюючи магнітне поле, яке утворювалось навколо провідників, інвертор перетворював його на видиме зображення. Прилад застосовували для ремонту електричних сіток ракети, однак Калве сподівався використати його і під час дослідження будови тутешніх кібернетичних машин.

Він уже зовсім було намірився відчинити двері в коридор, і в цю мить Коробов промовив:

— Знову автомати…

Голос його пролунав одночасно в усіх шоломах. Азаров і Калве обернулись. Відчинилось кілька люків у стінах ангара — досі, вкриті пилюгою, кришки їх непомітно зливалися з гладенькими стінами; з люків виповзли дивні конусоподібні механізми, увінчані згори гребенями на зразок того, як прикрашувались колись шоломи римських легіонерів.

Машини повільно просувалися вперед у цілковитій тиші. Двоє на естакаді і Калве перед дверима дивились на них з цікавістю і тривогою.

Роботи підпливли трохи ближче, і стало чітко видно, що “гребені” їхні складаються з багатьох тонких і гнучких важелів. Вони помалу рухались, плавно, в усі боки, немов механізми, розминали, наче піаністи, пальці.

— Ого, це ж скільки у них ступенів вільності? — сказав Азаров.

— Мені це дуже не подобається, — озвався Калве стурбовано. — Це нагадує…

І в цю мить — наче його слова були командою — роботи різко змінили напрямок, поділились на дві групи. Одна з них рушила до головної частини, друга — до корми ракети. Щупальця заворушились, витяглись наперед.

— Тримайте їх! — крикнув Калве, кидаючись до ракети.

Блиснув райдужний розряд, за ним ще й ще один…

— Обережно! — щосили вигукнув Коробов. — Триматись подалі!

Над ракетою здійнялися струмені блакитного диму. Крізь них невиразно було видно, як роботи в двох місцях наче присмоктались вигнутими важелями до бортів ракети. Знову блиснув розряд, за ним ціла серія, а потім розряди злилися в суцільне полум’я. Язик був схожий на факел газової горілки — тільки газ не міг би горіти в цій атмосфері, — і такий яскравий, що засліплював очі. Здавалось, навколо ракети запалало все повітря.

Затуляючи очі від нестерпного сяйва притуленими до обличчя пальцями, Калве все ж розгледів, що вогняний язик встромився в тіло корабля і повільно повів тонку лінію розрізу…

— Ракета! — тільки й встиг вигукнути він, і в ту ж хвилину Коробов дико закричав: “Бий!” — і кинувся на найближчого робота. Тут уже було не до ввічливості, не до міжпланетної дипломатії, — це був справжнісінький напад на корабель, і треба було захищатись.

Коробов, розмахнувшись, рубонув по найближчому роботу, але інструмент відскочив від непроникного панцира. Автомати працювали, ніби ніхто й не пробував їм перешкодити, і розрізи в тілі ракети все глибшали і глибшали; вони йшли так рівно, наче ракета лежала на операційному столі, під ножем найдосвідченішого марсіянського хірурга, оточена цілим почтом вогнедишних асистентів.

— Треба перекидати! — крикнув Калве, і всі троє навалились на робота, що висів невисоко над підлогою, намагаючись перекосити його, відтягти вбік. Та конус одразу ж набув попереднього положення (очевидно, його рівновагу регулювали спеціальні пристрої), один з важелів повільно, ніби нерішуче, зігнувся, потягся до Азарова. Коробов ледве встиг, підставивши ногу, кинути Азарова на підлогу.

— Божевільні! А якщо він ударить? — крикнув Коробов. — Так ми їх не зупинимо…

Короткий гуркіт прокотився по залу. З корми ракети вирвався вогняний меч, вдарив у робота, що висів неподалік. Той миттю вкрився бульбашками, щупальця його безсило згорнулись. За секунду понівечений механізм перекинувся набік, шарпнувся, немовби з останніх сил, і впав, аж задвигтіла підлога.

Здавалось, покинутий людьми корабель вирішив оборонятися власними силами. Вражений цим видовиськом, Коробов підстрибував на місці, стиснувши кулаки, кричав: “Дай їм ще… ще дай!” І раптом із жахом зрозумів, що сталося: автомати зачепили своїми горілками баки з пальним. Пальне не могло спалахнути в інертній атмосфері, та, мабуть, якийсь надміру запопадливий робот розрізав і бак, наповнений окислювачем.

В будь-яку мить міг статися вибух, який розніс би увесь ангар! Коробов хотів уже крикнути, щоб товариші рятувалися…

Та в цю мить вогняний смерч погас. Решта роботів витягла по одному щупальцю в бік гогітливого полум’я. Здійнялась коричнева хмарка, і полум’я одразу вщухло.

Відтак знову почулися лункі удари: це майже одночасно в носовій і кормовій частинах ракети впали на підлогу два вирізані шматки оболонки. І зразу ж, немов тільки цього вони й хотіли, роботи втягли щупальця і почали повільно віддалятися в бік відчинених люків, з яких так несподівано недавно з’явилися,

Атака з незрозумілої причини обірвалась, та будь-якої хвилини можна було чекати, що вона повториться. Треба було рятувати на кораблі все, що ще можна врятувати…

Коробов поквапливо відшукав аварійну кнопку. Люк і внутрішні двері розчинились навстіж. Калве, переборюючи опір повітря, яке виривалося з ракети (тепер було вже не до нього), кинувся у відсік, де зберігались переносні балони кисневого резерву, обхопив один, напружившись, підняв і вузьким коридорчиком, чіпляючись за стіни то балоном, то скафандром, поволік до виходу. Коробов подався в акумуляторну: про всяк випадок слід було подумати про врятування хоч би частини акумуляторів; залишитися без енергії було навряд чи краще, ніж без кисню чи продовольства, рятувати які тепер взявся Азаров.

Поставивши балон на підлогу, Калве кинувся по наступний, проте не міг не забігти по дорозі в рубку — понад усе його турбували кібернетичні установки ракети, сховані за облицюванням стін…

Він пробув там не більше хвилини і вийшов з блідим обличчям, похитуючись: така жахлива була картина розгрому, яку він побачив. З люттю він вчепився в черговий балон, звалив його на плече, напружився і взяв ще один під пахву.

Ще не розуміючи, що ракету втрачено, вони рятували й далі з неї все, що можна було. Азаров викидав з люка резервні блоки рації, прозорі мішки з продуктами та аварійним запасом води — його везли з собою на випадок відмови регенераційної установки, і ось тепер він знадобився: регенераційні апарати витягти з ракети було неможливо. Коробов виніс з рубки бортовий журнал разом з мікрофоном і сховищем магнітних стрічок. Обережно поклавши його на підлогу, він, перед тим як знову вилізти на естакаду, спитав у Калве:

— А може, вони зовсім пішли? Може, нарешті, втрутяться ці?..

Калве підвів обличчя, по якому — видно було — збігали струмочки поту, на мить замислився, перш ніж відповісти, і завмер, побачивши, як повільно піднялась, поповзла вгору пластинка вхідних дверей. Він впустив додолу коробку з плівкою, яку щойно виніс із ракети, вона покотилась по підлозі… Коробов закляк на місці.

На порозі з’явились дивні постаті. Приблизно такі ж на зріст, як і люди, вони повільно, непевними кроками боязко й обережно просувалися вперед. Вони тримались прямо, переступаючи, як і люди, на двох кінцівках і незграбно вимахуючи руками. їх було тільки двоє.

Мовчки, широко розплющивши очі, Коробов і Азаров вдивлялися в постаті, що наближались, — у чорних мішкуватих скафандрах. У циліндричних шоломах не було видно жодного прозорого віконця, яке давало б можливість розгледіти обличчя прибулих.

Коробов промимрив:

— Ось вони… господарі!

Азаров не витримав і тремтячим голосом закричав:

— Негайно… негайно припиніть! Ви ж розумні істоти! Що ви наробили?!

Він кричав, не думаючи, що господарі супутника можуть його й не почути, а навіть почувши, не зрозуміють…

Невідомі прискорили ходу. Вони рухались один трохи попереду іншого і, здавалося, зовсім не збиралися розпочинати переговори. Ось перша чорна постать, незграбно перевалюючись, побігла до ракети, за нею, точно, тільки з деяким запізненням, повторюючи всі її дії, побігла й друга… Калве в заціпенінні стежив за майже людськими рухами цих представників невідомого світу. Вони поспішали, очевидно, завершити роботу, яку розпочали їх слухняні автомати.

Азаров вихопив із затискача універсальний інструмент, і коли перша з постатей порівнялася з ним, різко ступив наперед. Калве в трагічному жесті підніс обидві руки, Коробов увесь напружився, подався вперед: чи то відтягти Азарова назад, чи допомогти йому, якщо розгнівані господарі почнуть з ним розправлятись, — він і сам як слід не встиг збагнути.

Сутички не сталося. Мабуть, господарі не були забіяками. Вони навіть не спробували захищатись. Тільки одна з постатей — та, що була вищою на зріст, — пробігаючи мимо, на мить зупинилась, піднесла руку і цілком зрозумілим, зовсім людським, докірливим жестом постукала себе по шоломі. Азаров з несподіванки відскочив, нервово засміявся…

Чужі, чіпляючись за естакаду, лізли в ракету. Ось вони вже сховалися в люці. Тоді й люди опам’ятались, кинулись за ними: в тісній ракеті господарі не змогли б ухилитися від пояснень. Коробов вскочив у люк перший, важко переводячи дух, озирнувся. Нікого не було. Він кинувся в рубку — і там порожньо. Тоді він помчав коридором в інший бік. За ним, гупаючи, бігли Азаров і Калве.

Прибулі виявились у кисневому відсіку. Вони поквапливо витягали з затискачів заряджені кисневі балони — ті самі, що підключалися до скафандрів. Потім заметушились, допомагаючи один одному.

Земляни стояли нерухомо, погрозливо, заступаючи вихід з тісного приміщення. Азаров усе ще стискав у руці універсальний інструмент. Калве гарячково мізкував, як зав’язати розмову, як знайти спільну мову, спробувати пояснити, що сталося якесь непорозуміння, попрохати в господарів допомоги, яку вони, звісно, могли подати…

В цей час обидві постаті випрямились. Чорні скафандри розстебнулись, упали — і під знайомим прозорим шоломом Коробов побачив безмежно дороге розлючене обличчя Сенцова.

10

Обережно, щоб не зачепити чогось, не зрушити з місця, п’ятеро космонавтів повільно пробиралися коридором чужої ракети.

Свій корабель, який чесно служив від самої Землі, вирішили залишити — тимчасово, як вони казали, хоч у душі кожен розумів, що люба серцю ракета більше не злетить. Надто великими виявились пошкодження, яких завдали оскаженілі роботи. В обшивці ракети прорізано два широкі отвори: один у носовій частині, другий неподалік від корми корабля. Ракету було розгерметизовано, а головне — повністю виведено з ладу кібернетичні пристрої, що виявилися саме на шляху розжарених струменів горілок. Відновити їх, як сказав після поверхового огляду Калве, неможливо, а летіти без них нічого й думати.

Тому космонавти зробили те єдине, що їм лишалося: зняли з ракети все, що могло становити для них якусь цінність, і перенесли в чужий корабель. Тут хоч можна було скинути скафандри й перепочити, подумати, що робити далі.

Вони розуміли: сталося непоправне. Та серце відмовлялось вірити, що будь-яку надію повернутись на Землю відрізано і довгі роки — чи скільки ще залишилось жити — їм судилося провести на цьому супутнику. Мабуть, вираз “довгі роки” був надто оптимістичний: із своєї ракети їм пощастило врятувати лише кисневий резерв. Демонтувати регенераційні установки за цих умов без спеціальних механізмів було неможливо. Щоправда, в чужій ракеті теж був кисень, але скільки його ще лишалося в резервуарах, невідомо: подача могла припинитись у будь-яку мить.

А якщо й вистачить кисню, то попереду на них чигають ще голод і спрага: коли буде вичерпано всі запаси, які є в ракеті і розраховані тільки на час рейсу, з невеликим аварійним резервом.

…Проте так чи інакше відстрочку вони одержали. Тепер Сенцов і Раїн, що вже побували в тутешній ракеті, впевнено вели товаришів.

Космонавти проминули одну поперечну перегородку. За нею коридор одразу поширшав, підлогу його було викладено дивними, неправильної форми плитками. Космонавти йшли, і весь час їх переслідувало почуття незручності, яке охоплює людину, що випадково потрапила до чужої квартири у відсутність господарів, коли на кожному кроці відкриваються якісь несподівані, інтимні, милі для вузького кола, але нічого не значущі для сторонніх подробиці.

Поза ракетою цього почуття не було, як не було й самого відчуття домівки: надто вже просторі, як для землянина, були і ангар, і весь супутник і занадто зрозумілим було суто технічне призначення всіх його приміщень та установок. Тут же були інші масштаби, які можна було порівняти з земними, й ті самі деталі та дрібниці, що тільки й роблять живим усяке житло, деталі, що вказують не лише на думку, але й на почуття розумної істоти: візерунок підлоги, дивне забарвлення стін, яке непомітно переходило одне в одне, — з різних точок зору те саме місце сприймалося то зеленим, то золотистим, а то раптом густо-синім, з якимись світлими прожилками. Освітлювальні плафони точно повторювали форму самого корабля; дзеркальні пластини біля дверей: невідомим господарям властиве було, очевидно, прагнення пишності, святкового блиску (а для справжнього зореплавця завжди був і лишається святом кожен політ). Все це робило їх істотами принаймні зрозумілими.

Перемовившись кількома фразами з цього приводу під час короткого перепочинку в коридорі, космонавти рушили далі.

— Далеко ви нас ведете? — спитав Коробов, крекчучи під вагою великого резервного балона з киснем.

— Не знаю, так далеко ми з Раїном не заходили… — відказав Сенцов. — Гадаю, треба пройти в самий ніс, розміститись там, а вже потім… ой!

Стінка була прозора, і Сенцов, який ішов трохи попереду, не роздивившись, наскочив на неї. Хоч і прозора, вона, очевидно, мала міцність легованої сталі. Сенцов розлючено потирав забитий лікоть.

— Оце маєш… Що ж, далі й пройти не можна?

— А певно… — сказав Раїн, що нагодився. Він старанно обмацав стінку: в ній не було й натяку на двері.

— Так… — зловісно промовив Сенцов. — Знову починаються загадки. Відверто кажучи, у мене зникло всяке бажання їх розгадувати. Та доведеться пошукати, як її усунути…

— Тоді тільки без мене, — похмуро сказав Коробов, задкуючи. — Я тут щось натискати чи відчиняти категорично відмовляюсь. Досить з мене однієї халепи!

Сенцов усміхнувся, але про всяк випадок теж відступив подалі від стінки.

— Що ж, — спитав ззаду Азаров, — отак і будемо стояти в коридорі?

Тоді Сенцов, розгнівавшись, рішуче відчинив найближчі з бокових дверей. Вони плавно відповзли вбік, у стіну.

Перед ними була досить простора кімната. Вона справляла дивне враження: по двох стінках її хитро перепліталися прозорі й непрозорі трубки, висів посуд чудернацької, небаченої на Землі форми; низькі шафочки — на їх дверцятах тьмяно голубіли вимішені екрани.

— Лабораторія якась, — сказав Сенцов.

— Комфортабельна лабораторія, — мовив Раїн, показуючи на низький стіл у формі літери “S”, який займав усю середину кімнати. Біля нього знаходились дві безформні, як здалося з першого погляду, купи якоїсь світлої речовини. Раїн підійшов, торкнувсь рукою поверхні одного підвищення. Вона м’яко ввігнулась. Він всівся—частина безформного підвищення поповзла вгору, наче він витіснив її вагою власного тіла, утворила щось схоже на спинку. Раїн відкинувся на неї, поклав руки на коліна, вдоволено сказав:

— Зручно…

Не підводячись, він обдивився кольорові завіси, що висіли на одній із стін. Вони навіть із земної точки зору гармонували з ніжним забарвленням стін.

Зайшовши до кімнати, решта космонавтів склали на підлозі свій вантаж і тепер теж з цікавістю обдивлялись. Азаров присів віддалік, у самому кутку, на ложе з такого ж, як крісло, загадкового матеріалу. Ложе опустилось під ним, охопило його з усіх боків… Сенцов підійшов, сів поруч, промовив:

— Протиперевантажувальний пристрій, чи що? Сидиш на ньому — ваги своєї не відчуваєш.

Коробов роздивлявся стіни. На них де-не-де було видно неправильної форми виступи, схожі на рамки, але порожні — ні малюнків, ні фотографій, чиста біла поверхня.

Крім ложа й столика з двома кріслами, в цій частині каюти нічого не було, хоч місця лишалося стільки, що, як зауважив Азаров, могла б танцювати не одна пара. На стінах виднілись якісь головки, кнопки. Натискати їх і взагалі що-небудь чіпати Сенцов одразу категорично заборонив, хоч і в самого свербіли руки.

— Не можна, — сказав він у відповідь на ображене заперечення Азарова. — Не кажучи вже про те, що тут у будь-яку мить можуть з’явитись господарі…

Щодо господарів він сказав трохи нарочито. Всі були пригнічені подіями, які набігали одна за одною. Варт було дати хлопцям можливість поговорити, відвести душу. А про господарів супутника і цього корабля напевно захочуть поговорити всі.

Так воно й сталося.

— Щодо господарів — це стара пісня, — промовив Азаров. — Хто їх бачив? Ніхто. Хто бачив хоча б їхній слід? Теж ніхто. Вже коли жоден з них не знайшов за потрібне досі з’явитись — то на всьому супутнику нема жодної живої душі. Самі автомати.

— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тим паче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.

— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як у тебе…

Коробов пропустив закид повз вуха.

— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів. Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час від часу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, для налагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і зараз їхня ракета вже не перебуває десь поблизу?

— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе, це здається малоймовірним.

— Чому?

— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такий першокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, як оцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?

— Запитання не нове, — сказав Сенцов.

— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали нас тому, що їх тут давно нема.

— Як давно? — спитав Азаров.

— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…

— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?

— А чому обов’язково на планеті?

— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…

Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули, в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?

Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навіть не присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шолом скафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.

— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.

Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калве повільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі вперто ховалися під повіками.

— Та що з тобою?

— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.

— Так сядь хоч відпочинь…

— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…

Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.

— Ну, так до чого ж домовились? — весело спитав Сенцов.

— До того, що на господарів покладатись не доводиться, — криво посміхнувся Азаров. — Вибиратись доведеться самим… Ну, гаразд, про це ще встигнемо… Ви б хоч розповіли, як вам вдалося вибратись.

— Це в нього питайте, — Сенцов кивнув на Раїна. — Я грав, так би мовити, суто пасивну роль. Опам’ятався в тамбурі ракети, а знепритомнів ще внизу. Це він і люк відшукав, і мене перетяг… Як йому це вдалося, не розумію.

— Я й сам не розумію, — всміхнувся Раїн. — Сказали б раніше — не повірив би.

— Ну, а опісля ми тут трошки обдивились, хотіли з’ясувати хоч би, звідки надходить кисень і чи не можна нам підзарядити свої балони. Надія, звичайно, фантастична. І, зрозуміло, ніяких балонів та зарядних установок не знайшли. Далеко заходити не стали — хотілося швидше вибратись до вас, та й, крім того, набридли вже всілякі несподіванки на зразок дверей, що не хочуть відчинятись…

Коробов зніяковіло закашлявся, Сенцов посміхнувся.

— Ну, все добре, що добре кінчається… Одне слово, на приміщення із скафандрами ми натрапили зовсім випадково, — це були найближчі до виходу двері. Ну, і нам, природно, спало на думку з’ясувати, чи нема в скафандрах кисневого заряду.

— Це тобі спало на думку, — сказав Раїн. — Я б на таке ніколи не наважився. Подумати тільки, одягнути чужий скафандр, на якому ні балонів немає, нічого схожого…

— Ну, я тоді над цим не дуже замислювався, — сказав Сенцов. — Все це вийшло якось раптово. Я відчинив ці дверцята…

— Ага, ось де скафандри! — мовив Сенцов.

Дванадцять скафандрів стояли розіпнуті затискачами. Вони не могли бути чимсь іншим, окрім скафандрів, і розраховані були, безперечно, на істот, які ходили прямо, з двома верхніми й двома нижніми кінцівками. Тільки заввишки ці істоти були, либонь, не менше як зо два метри.

— Ну от… — сказав Сенцов. — Ось такі вони й були…

Забувши про розшуки кисню, обидва розглядали скафандри, м’яли пальцями матеріал, приглядалися. Зроблено їх було з якоїсь незрозумілої, на дотик м’якої, еластичної речовини чорного кольору.

— Еге ж, велетні, — стиха мовив Раїн.

— Чому тільки шоломи в них непрозорі? — сказав Сенцов неголосно, ніби розмовляючи сам із собою. — Ану лишень…

Він обережно вийняв із затискачів один скафандр.

— Допоможи-но… — не скидаючи свого скафандра, засунув він ноги в чужий, що був схожий на комбінезон із розстебнутим від пояса до коміра верхом.

— Ти в ньому втонеш, — промовив Раїн, якому ця примірка здавалася принаймні непотрібною.

Сенцов заліз у комбінезон. Рукава й холоші зморщились гармошкою. Раїн відверто розсміявся.

— Нічого, нічого, — буркотливо промовив Сенцов, — добре сміється той… Тільки як його застібають?

— На один гудзик, як літній костюм, — сказав Раїн, усе ще посміюючись: надто вже кумедний вигляд мав Сенцов у скафандрі “на виріст”. Гудзик, на який показав Раїн, містився там, де мала бути пряжка пояса, коли б скафандри мали пояси.

— На гудзик? — недовірливо мовив Сенцов. Скептично покрутив ґудзик двома пальцями. Він слухняно повернувся, і розріз комбінезона почав повільно зникати, наче невидима “блискавка” з’єднувала обидва його краї так, що не лишалось навіть сліду.

— Можна й на гудзик, — переможно сказав Сенцов. — Ага, а це, очевидно, для шолома… Ясно. Ну, одягайся.

— Навіщо? — спитав Раїн.

— Зараз я одягну шолом. Не думаю, щоб скафандри стояли не готові до виходу. Це суперечить логіці… Отже, в них має бути кисень. Якщо це справді так, в цих скафандрах ми дійдемо до ракети.

— А коли…

— А коли ні, тоді… Тоді ти ще раз врятуєш мене.

…За кілька хвилин обидва з надітими шоломами вже стояли перед вхідним люком. Дивно: кисень у скафандри надходив, хоч ніяких балонів не було. За ними зачинились двері, закриваючи вхід у ракету. Потім почав повільно втягуватись люк.

— Дивись! — вигукнув Раїн. — Дивись-но, світло!

Сенцов його не почув: радіозв’язок у цих скафандрах — якщо він був — вони не зуміли ввімкнути. Раїн не бачив і обличчя Сенцова: ззовні шоломи здавались непрозорими, хоч зсередини все було чудово видно. Але Сенцов і сам побачив світло і поривчасто підніс обидві руки, немов замість цього непевного освітлення побачив справжнє земне сонце…

Повільно крокуючи, вони пройшли через зал. Руки й ноги тонули в складках скафандрів. Обидва думали про одне: коли є світло, то чому б і дверям не бути в порядку?..

І справді, двері відчинились легко, немовби це й не вони примусили їх пережити нелегкі хвилини. Сенцов окинув прощальним поглядом чужу ракету.

— Ну, — сказав він їй, — бувай…

Та, звичайно, він не думав, що побачення відбудеться так швидко і в такий спосіб. Інакше він, може, й не сказав би “бувай”.

— …Інакше я не сказав би “бувай”, — закінчив Сенцов. — От так усе й сталося… До речі, з ваших пояснень я зрозумів, чому ми опинились під замком. Але чому механізми знову почали діяти?

Коробов глянув на Калве. Той, як і досі, сидів, заплющивши очі: чи не заснув, бува, від утоми? Коробов потяг його за рукав. Тоді Калве повільно, мов крізь сон, сказав:

— Що ж тут дивного, машина такої потужності має змогу замість пошкодженої підключити іншу секцію. А можливо, ця речовина регенерує. Не розібравшись, важко сказати.

— Так… — протяг Коробов. — Але яким чином ваш лічильник опинився все-таки в ангарі зовсім з іншого боку? Адже він і збив нас з пантелику.

— Який лічильник? — здивовано спитав Сенцов.

— Та ось цей! — відповів Коробов, витягуючи злополучний прилад з кишені.

— Ми не брали ніякого лічильника, — сказав Раїн. — Чи, може, ти брав?

— Ні, — відповів Сенцов, пильно роздивляючись прилад. — Ні, і я не брав. Стривай, стривай… Ну, звичайно!

Він затис лічильник у руці, випростався.

— Справді, наш. Ленінградська марка. Але як він… А може, ви самі? Га? Петре? Лаймоне?

— Дай-но, — сказав Раїн. Взяв лічильник. Підніс до очей, обдивився. Всміхнувся. — Ні, не наш.

— По-твоєму, марсіяни користуються ленінградськими лічильниками?

Замість відповіді Раїн показав на ледве помітну позначку на торці приладу.

— Читай: “А-4”… Четверта автоматична, — сказав він. — Це лічильник з автоматичної ракети. Тільки як він сюди потрапив?

— Очі астронома… — промовив Сенцов. — Так, твоєму зорові позаздриш. Значить, до нас тут побувала принаймні одна із наших автоматичних ракет, які зникли… Ви її не помітили?

— Там не було ракети, — в один голос сказали Коробов і Калве.

— Ще одна загадка! От і робота нам знайшлася: з’ясувати, що сталося з тією ракетою.

— Певно, те саме, що з нашою, — сказав Азаров. — Ці автомати, по-моєму, спеціально натреновані готувати з усіх ракет, які потрапляють їм до рук, начинку для ковбас.

— До речі, — спитав Сенцов, — їсти не хочете?

Ніхто не відповів.

— Що ж це ви, га? — докірливо промовив Сенцов. — Всі робінзони починали з того, що перш за все досхочу наїдались. Кажуть, на повний шлунок легше витримувати…

Знову ніхто йому не відповів. Калве продовжував сидіти, поринувши в думки. Коробов підвівся, почав ходити туди й назад по каюті, підходив то до однієї, то до другої стіни, уважно розглядав посуд, кнопки, порожні рамки, щось мимрив чи наспівував собі під ніс. Спохмурнілий Азаров стежив за ним поглядом; нарешті, коли Коробов заспівав дуже голосно і надто фальшиво, не витримав:

— Ну, годі тобі, вгамуйся. Не крутись перед очима і не співай! Тут і без твоїх наспівів нудно.

Коробов, нітрохи не образившись, одразу ж затих. Сенцов сказав:

— Що ж, так і будемо мовчати? Становище наше, як кажуть, не дуже веселе. Ось ми з Раїним, наприклад, взагалі думали, що настав кінець! І все ж цього разу автомати нас не здолали.

— Але в майбутньому це не виключено! — докинув Азаров з нервовим смішком.

— Ну-ну, не так-то це просто, — заспокійливо сказав Сенцов. — Врешті решт нас п’ятеро — це більше, ніж тисяча автоматів.

— Поки що рахунок не на нашу користь…

— Все це було надто несподівано. Готуючи космонавтів, на Землі ще не читають курсу поведінки в чужих місцях, — сказав Сенцов.

— Скоро почнуть, — усміхнувся Коробов.

— Так, якщо ми зможемо долетіти до Землі чи хоч би повідомити на Землю про все, що трапилось… — промовив Сенцов. — Ми не маємо права наражати на небезпеку інші кораблі, які, безперечно, ще прилетять на Марс. Треба їх попередити, щоб не повторювали наших помилок.

— Яких помилок? — спитав Раїн. — Ну гаразд, ми з тобою могли б і не вийти на поверхню. В такому разі ми всі п’ятеро опинилися б разом з ракетою в ангарі. Ну, а потім? Чим пояснити напад роботів? Знову нашою помилкою? Якою?

— Не знаю, — відверто сказав Сенцов. — Та саме це нам і треба з’ясувати, щоб на нашому досвіді вчилися інші. Важко, звичайно, сказати, чим керуються роботи й логічні пристрої іншого світу…

— Програмою, — зненацька, не відкриваючи очей, сказав Калве. — Тільки програмою.

— А чому в них має бути така програма, щоб знищувати чужі ракети? Адже випадок досить рідкісний, навряд чи для нього могла бути вироблена програма.

Калве відкрив очі, сів прямо.

— В тому й річ, що такої програми не було, — сказав він. — В тім і лихо.

— Щось дуже вже туманно, — промовив Сенцов. — Ти, Лаймоне, давай без загадок і алегорій.

Калве похмуро подивився на нього. Чи то він так тяжко переживав втрату своїх улюблених кібернетичних пристроїв, чи якась думка гнітила його, але Калве не можна було впізнати. Від його постійної благодушності не зосталося й сліду, рухи стали нервовими, поривчастими.

— Скажи, — звернувся він до Раїна, — ти, коли ми йшли до цієї ракети, здається, пригадував, що спершу натрапив на інший люк, який тобі не вдалося відчинити?

— Ну, справді, так і було, — відповів Раїн. — А до чого…

— Зажди хвилинку, — Калве різко випростав руку. — На якій відстані цей люк був від корми корабля?

— Ну… приблизно метрів десять-дванадцять.

— Ну от… А ви звернули увагу, в яких саме місцях автомати прорізали оболонку ракети?

— Чекай, чекай! — підскочив Сенцов. — Два отвори… Один у носовій частині, другий…

— На відстані приблизно дванадцяти метрів від корми, — закінчив Калве. — Тепер ясно? Автомати й не мали такої програми — зруйнувати ракету. Навпаки…

— Полагодити, чи що? — спитав Азаров.

— Мені соромно, — промовив Калве замість відповіді. — Я мушу вам зізнатися, що мені боляче й сором за себе. Адже я вважаюсь фахівцем з цієї галузі, як ви знаєте, брав участь в опрацюванні багатьох систем — кібернетичних систем найрізноманітнішого призначення.

— Та це ми знаємо, — сказав Сенцов.

— Помилка, про яку ви говорите, моя помилка. Я не передбачив, хоча, якби був час помізкувати, напевне, здогадався б…

— На жаль, у нас цього часу не було, — сказав Коробов. — Не так розгортались події, щоб сидіти й розмірковувати.

— Коли я вперше побачив оці автомати, які шастали навколо ракети й подавали якісь сигнали, — казав далі Калве вже твердішим голосом, — я повинен був запитати себе: а чого їм треба? Чого вони тут і що їх цікавить?

— Ми поставили перед собою таке запитання, — сказав Коробов.

— Так. Але нас тоді цікавило інше: чи не завдадуть вони якоїсь шкоди ракеті. Ми зачекали й переконалися, що ніякої безпосередньої — підкреслюю, безпосередньої — шкоди вони ракеті не завдають. І ми заспокоїлись.

— Я починаю розуміти, — промимрив Раїн.

— От-от… Міркуючи логічно, що мусить статися з ракетою, коли вона повертається на свою базу з космічного рейсу? Ви пілоти, ви краще знаєте.

— Ну, природно, її повинні оглянути, проконтролювати…

— Саме так. І її піддали оглядові. Оглядали її автомати. Оглядали, звісно, не в буквальному розумінні слова. Очевидно, в їхніх ракетах — хоч би в цій самій — у певних точках вмонтовано якісь датчики, які у відповідь на запитання автоматів-інформаторів посилають їм дані про стан ракети загалом, її окремих вузлів і механізмів. І ці автомати вимагали таких даних…

— І не одержали… — пробурмотів Сенцов.

— Звичайно, бо наша ракета конструктивно зовсім інша і на такий контроль не розрахована… Але під час програмування дій автоматів, як я вже сказав, прибуття чужих ракет передбачено, ясна річ, не було. А який висновок повинен був зробити логічний пристрій, що керує автоматами?

Калве зробив паузу. Всі похмуро мовчали.

— Висновок: ракета несправна. Якщо кібернетична централь одержує від своїх автоматів-рецепторів лише нулі, то… Далі. Автомати, очевидно, відзначили, що в ракеті не відкрився ні один з люків.

— Як же не відкрився? — сказав Коробов. — А ми з тобою що, крізь оболонку вийшли, чи що?

На його подив Калве кивнув головою.

— Саме так. Для них саме крізь оболонку, це ти дуже добре сказав. Адже автомати шукали люки якраз у тих місцях, де розміщені люки в їхніх ракет: у носовій частині та біля корми, на відстані…

— Десяти-дванадцяти метрів! — вставив Раїн.

— Цілком правильно. Адже навіть така потужна кібернетична установка — це не мозок… Вона підкоряється програмі, а в цій програмі могло бути передбачено що завгодно, окрім того, що люк з певного місця ракети переміститься на десяток метрів убік.

— Так, цього не потрібно було передбачати, — визнав Сенцов.

— От бачите! Зате можна було передбачити інше: що люки — очевидно, такі випадки в них траплялися — під час польоту корабля крізь атмосферу чужої планети чи внаслідок інших причин могли вийти з ладу…

— Заваритись або заклинитись від удару метеорита, — вставив Коробов, — чи…

— Це не має значення. Факт той, що в таких випадках кіберустановки, очевидно, повинні були спробувати відкрити люки, аби допомогти екіпажеві вийти — якщо екіпаж уцілів, — чи бодай дати можливість проникнути в ракету ззовні, добути матеріали експедиції, взятися за ремонт корабля… І ось вступили в дію автомати, які почали вирізувати люки.

— Вирізані ними отвори були вужчі за ці люки, — заперечив Азаров.

— Ну, правильно, — сказав Сенцов. — І я б так зробив. Вони вирізали отвори в кришках люків: кришку потім легко замінити.

— Ось так, — скінчив Калве. — Ось, на мою думку, розгадка того, що сталося з ракетою. Можливо, все це не так просто. Не виключено, що…

— Стривай! — обірвав його Азаров. — А чому ці автомати почали діяти не одразу?

Калве помовчав.

— Я гадаю, — сказав він згодом, — що тут відіграли роль… ми самі. Автомати, безумовно, реагують на присутність живих істот, людей чи як там слід їх називати… Можливо, люди знайшли б інший вихід. У такому разі в кібернетичний центр було б надіслано відповідну команду. Недарма в мене весь час було таке відчуття, що за мною стежать. Це була вичікувальна пауза. Адже автомати і центр, який керує ними, не можуть мислити, вони не могли зрозуміти, що ми з’явилися саме з ракети, а не ззовні. Ось чому вони чекали, та програму не було змінено.

— А це означає, — докинув Раїн, — що в загальних рисах вони справді були схожі на нас, як про це свідчать скафандри. Марсіяни вони чи не марсіяни, але мусять бути дуже близькі до нас будовою.

— Оце й дивно, — сказав Сенцов. — Адже все-таки важко припустити, що форма буття Розуму вичерпується людиноподібними.

— Очевидно, — сказав Раїн, — на тій планеті, звідки вони родом, умови загалом схожі на наші.

— Гаразд, — обірвав його Сенцов, якому нова наукова суперечка зараз зовсім не здавалась необхідною. — На дозвіллі ми поговоримо і про це. А зараз важливе інше. І наші помилки, і небезпеки, що загрожують як під час обльоту Марса, так і під час посадки на Деймос, нам тепер в загальних рисах зрозумілі. Отже, лишається тільки розв’язати ті завдання, які висуває обстановка: завдання відльоту і завдання зв’язку; правильніше, навпаки — перш за все завдання зв’язку з Землею, а вже потім відльоту. Ось про що треба подумати.

В каюті запанувало мовчання. Що можна було запропонувати? Ракету непоправно виведено з ладу, при нападі роботів постраждала й рація далекого зв’язку.

Сенцов, бачачи, що товариші вже трохи відпочили, наказав узятися знову за перенесення знятих із земної ракети вантажів. Усі взялися до діла. Перетягли все, що ще лишалося необхідного для життя, і, крім того, котушки з результатами наукових спостережень, записами телемагнітоскопів, згортки діаграм, накреслених самописцями за час польоту, бортжурнал, деякі вцілілі прилади і навіть особисті речі.

Потім вони поїли, і Сенцов наказав відпочивати. Після детального огляду коридора виявилось, що тут на кожного припадала одна каюта-лабораторія та ще сім залишалось порожніми. Втім, це не втішало: у своїй ракеті було хоч тісно, та не кривдно.

Сенцову здавалося, що ледве добереться він до вже знайомого м’якого, затишного ложа, як одразу засне. Та варт було лягти й склепити повіки, як сон відлетів остаточно.

Сенцов лежав смертельно стомлений і знав, що не засне, поки не відшукає хоч би напрямку, в якому їм варт діяти.

Він підвівся, вийшов у коридор. Підійшов до прозорої перегородки. Коридор, що тягся за нею, за кілька метрів впирався у двері — там, очевидно, й містилась рубка. Злодійкувато озирнувшись, Сенцов всупереч власній забороні спробував якось зсунути перегородку. Це йому не вдалося, і тоді він почав повільно ходити туди й назад коридором, намагаючись ненароком не розбудити товаришів.

Біля дверей каюти, де розмістився Раїн, він прислухався: астроном мав звичку хропіти уві сні. Справді, з-за дверей долітали ледве вловимі звуки, але якісь дивні. Сенцов тихо прочинив двері — і зупинився, здивований.

Раїн зовсім не спав. Він сидів біля столу і слухав Калве, який щось говорив йому напівголосно.

Сенцов хотів було вилаяти їх за порушення наказу, та одразу ж отямився: а сам… Ясно, думка про вихід із становища турбувала не тільки його одного. Він запитливо глянув спершу на Калве, потім на Раїна. Раїн знизав плечима, Калве заперечливо похитав головою.

Сенцов присів поруч з Раїним. І тут же у відчинені двері зазирнув Коробов і, всміхнувшись, зайшов до каюти. За ним — Азаров. Всі зібралися знову.

— Ну, коли прийшли — пропонуйте, — промовив Сенцов.

— Та ми тут думали… — сказав Раїн. — Відремонтувати не можна ніяк?

— Ніяк, — коротко відповів Сенцов.

— Мені все ж здається, — озвався Калве несміло, — мені особисто здається, що ми могли б скористатися цією ракетою, чи не так? Зрештою це теж космічний корабель. — Він замовк, по черзі вдивляючись в обличчя кожного з пілотів.

Коробов терпляче відповів:

— Це справді також космічний корабель, в цьому ти маєш рацію. І велосипед і гоночний автомобіль — транспорт. Алє посади велосипедиста на гоночну машину і запропонуй йому вночі доїхати, скажімо, з Риги до Москви. Зваж, що він ніколи в житті не вів автомобіля. Врахуй, що він може користуватися лише картою світу в масштабі один до двадцяти мільйонів. У нього із ста шансів — десять розбити машину ще в гаражі і приблизно вісімдесят дев’ять — звалитись у кювет на першому ж повороті. Крім того, у нього все-таки разів у десять більше можливостей дістатися до цілі, ніж у нас.

— Де там у десять — у сто! — сказав Сенцов. — Він хоч розуміє, що автомобіль треба заправити бензином. А що ми знаємо про цю ракету?

— До того ж Москва стоїть на місці, — додав Азаров. — Земля — ні.

— Перераховувати все, чого ми не знаємо про цю ракету, можна без кінця, — продовжував Сенцов. — Як пробратися в рубку? Як керувати ракетою? Як виводити її з ангара? Які прискорення вона розвиває? Цих “як” дуже багато. Та головне навіть не це. Були б ми зараз у рубці, біля пульта керування, все одно я не наважився б натиснути жодної кнопки…

— Чому? — насторожився Азаров.

— Цю ракету будували не люди, а інші істоти. Ми не знаємо способу й ритму їхнього життя, звичок, потреб. Можливо, для них природними є такі речі, які для нас смертельні. Те, що ми досі на щось подібне не натрапили, ще нічого не означає. У нас немає доказів, що вони думали й відчували так само, як ми. І поки ми таких доказів не знайдемо, ці істоти лишаться для нас таємницею за сімома печатками. А ми їх не знайдемо, якщо тільки не зустрінемо когось із них, на що надії, як ви самі розумієте, мало…

— Так що ж робити? — тихо спитав Калве.

— Відпочивати! А потім підемо ще раз до нашої ракети і па місці подивимось, чи не вдасться все ж змонтувати передавач із залишків рацій та запасних деталей. Не забувайте, перше завдання — зв’язок! Ну, як кажуть, ранок за вечір мудріший…

Він підвівся, але ніхто не поспішав розходитись. І тоді Калве теж устав з місця, високий, важенний, грізно нависнув над Сенцовим.

— Ви хочете доказів? — спитав він несподівано тонким голосом. — Гаразд, ви їх матимете. Я їх шукаю, шукаю і знаходжу!

— Що ж, — відказав Сенцов, серйозно дивлячись на Калве. — Я повторюю: ніяких авантюр, ніякого непотрібного риску допущено не буде. Кінець кінцем тут нам негайна загибель не загрожує, а роботи й на супутнику скільки завгодно. Та якщо справді будуть серйозні докази того, що політ на чужій ракеті не загрожує нам ніякими небезпеками — понад звичайну норму, ясна річ, — що ми можемо зрозуміти те, що розуміли й чим володіли будівники і пілоти цього корабля, — якщо все це буде, тоді ми, безперечно, полетимо.

— Я знайду! — твердо сказав Калве. Дивно, після цієї заяви Калве, людини, яка, здавалось, найменше від усіх розумілася на розрахунковій техніці, знавця лише кібернетичних машин, у всіх на душі полегшало. Не вихід і навіть не шлях до виходу, а все ж якийсь краєчок надії замерехтів попереду…

— Ось так… — промовив Сенцов і раптом відчув, що йому страшенно хочеться спати.

— Так, саме час відпочити, — відповів Коробов, позіхаючи. — Справді, ранок за вечір мудріший.

11

Коли прокинулись і поснідали, Сенцов одразу ж дав кожному роботу.

Доводилось проводити розшуки в кількох напрямках. Першочерговим завданням було встановити зв’язок з Землею, тому Азарову доручили ще раз обстежити земну ракету й демонтувати все, що ще залишилось від передавача. Може, пощастить зібрати бодай щось схоже на рацію.

Крім того, треба було почати якось розбиратися хоч би в основах невідомої техніки. Хто знає, може, таким шляхом поталанить хоч би помаленьку освоїти керування чужим кораблем. Для цього вирішили перш за все старанно дослідити робота, який валявся біля їхнього старого корабля, пошкоджений спалахом пального. За це взялися Сенцов і Раїн.

А Калве з тією ж метою — ознайомитись і спробувати зрозуміти принципи будови та дії — подався нагору, в кібернетичний центр. Його завдання було, либонь, найважливіше: не можна вічно жити під загрозою якоїсь нової неприємності з боку кібернетичних машин та автоматів, які ними керують.

Коробов продовжував детально оглядати чужу ракету, щоб точно дізнатися про запаси кисню й електроенергії, які були в них.

Всі без зайвих розмов взялися до діла.

З роботом упоратись виявилось нелегко. Через силу вдалося розрізати його ушкоджену полум’ям оболонку електричним різаком. Як і сподівались, під ковпаком нічого схожого на кібернетичний пристрій не виявилось. Всього кілька приладів, якісь циліндричні непрозорі апарати і невеликі многокутні ящики. На блискучих стержнях, які могли служити виводами, Сенцов за допомогою тестера виявив слабку напругу. Стержні ці входили в циліндри, туди ж тяглися гнучкі стрічки незрозумілого призначення.

Найцікавішими в автоматі виявились важелі-щупальця. Сенцов і Раїн довго намагались пробитися крізь надзвичайно тверду броню з незрозумілого матеріалу до цих важелів, та так і не змогли: ніяких важелів просто не було. Те, що вони вважали запобіжною оболонкою, виявилось самою машиною — без зчленувань, без усяких деталей, твердий і в той же час надзвичайно гнучкий моноліт. Що приводило його в рух, також було незрозуміло: до нього не підходили ніякі рухливі деталі. Вони спробували приєднати один з важелів до циліндрів з напругою. Тверде щупальце почало згинатися, скорочуючись, наче м’яз, тільки з набагато більшою силою; важіль завтовшки з палець вільно підіймав кисневий балон, великий стаціонарний балон з ракети!

Очевидно, конструктори цих машин використовували не механічні схеми, схожі на земні, а щось зовсім інше: їм вдалось одержати речовину, яка прямо перетворювала електричну, а може, й хімічну енергію в рух.

— Набагато економніше з погляду витрати енергії, — Захоплено сказав Раїн. — Вищий ступінь!

Вони довго сиділи над розібраним роботом: щоб зрозуміти всі тонкощі його будови, потрібні, мабуть, не дні, а тижні… І незрозуміло, як усе це їм допоможе освоїти ракету?

— Ну, вже й ракета… — обірвав їхні роздуми задоволений голос Коробова, який саме нагодився.

— Що? — насторожився Сенцов.

— Чудова машина! — Коробов закрутив головою в захопленні.

— А кисень знайшов?

— Здається, так… Твердої впевненості, правда, нема. Сховище велике за об’ємом, але не з газом і не з рідиною, а з твердою речовиною. До нього приєднано такі ж апарати. Я гадаю, вони й перетворюють твердий кисень у газ.

— Що ж підказало вам, що це кисень? — спитав Раїн.

— А ось що. На всіх сховищах є такий знак, — Коробов пальцем намалював на матовій поверхні захисного кожуха робота крапку, навколо неї — двоє концентричних кілець і на зовнішньому з них — шість крапок. З хвилину всі дивились на малюнок, що повільно танув.

— Зрозуміло? — спитав Коробов. — Атом кисню — шість електронів на останньому, другому, рівні… Добре, що хоч у цій галузі їхня символіка нам зрозуміла. Знайшов я й інші сховища з таким ось знаком…

— Водень, — сказав Раїн.

— Ага. Це розв’язує проблему води хоч би принципово. Отже, повітрям і водою ми забезпечені достатньо.

Сенцов нетерпляче спитав:

— Л відносно двигунів нічого не ясно?

— До двигунів я пробратись не зміг… — повільно сказав Коробов. — Там глуха перегородка. Тільки-но підійшов, одразу завило, загавкало… Щось на зразок сирени. Тільки дуже високі тони. Очевидно, пересторога про небезпеку. Не з нашими скафандрами туди лізти.

— Значить, зовсім нічого?

— Єдине, що можна сказати, — двигуни, пальне і таке інше займає набагато менше місця, ніж на нашій ракеті, не тільки щодо загального об’єму, а й абсолютно. Я спеціально кроками виміряв…

— Виходить, двигун не хімічний, — сказав Сенцов. — Що ж приводить його в дію? Яке пальне?

— Швидше за все атомне, — відказав Коробов. — Інакше не було б сигналу небезпеки.

— Маю сумнів, що атомне, — промовив Сенцов. — Я ракету оглянув ззовні, поки ви спали… Зовсім не те сопло, яке потрібне для атомного двигуна, принаймні за нашими міркуваннями.

— Ну, на це взагалі уваги звертати не слід, — не погодився Коробов. — І весь цей корабель не такий масивний, як наш: перегородки завтовшки з міліметр, а міцність дивовижна.

— Та я не про міцність кажу, — мовив Сенцов. — Курс двигунів пам’ятаєш? Принципові основи атомного двигуна? Ну от, а тут зовсім не те…

— Я думав про це, — сказав Коробов. — Якщо там хімічне пальне, то хоч би яке високоякісне воно було, цій ракеті далі Марса не вибратись. А раптом вони лише на Марс і ходили? — Він помовчав і зненацька спитав: — То як, обідати будемо?

— Треба хлопців почекати, — відповів Сенцов. — Вони там теж захопились. Так, це невесело — те, що ти говориш…

— Все обладнання ракети вказує, що її призначено для далеких рейсів, — докинув Раїн. — Отож летимо на Землю!

— Поки ми не знаємо… — почав Сенцов.

— Давайте обідати! — перебив Коробов. — Ага, Вітя прибув. Ну, що там у тебе? Демонтував рацію?

— Що зосталося — демонтував, — похмуро відказав Азаров, який надійшов.

— Ну і як? Вийде що-небудь?

Азаров знизав плечима, відповів:

— Хіба що аматорський приймач…

— Так, так… — невесело промовив Сенцов. — А на Землю повідомити все ж треба. А взагалі в ангарі як? Спокійно?

— Де там спокійно! — крутнув головою Азаров. — Знову цих повно.

— Ріжуть?

— Цього разу літають. Щось приварюють, вже начепили одну кришку люка, зараз морочаться з другою…

— Ясно, — сказав Раїн. — Вони продовжують виконувати свою програму: ремонтують ракету… Шкода, що нам це не може допомогти: хоч би як ремонтували, обчислювачів вони нам не відновлять.

— Авжеж, — сказав Сенцов, — з нашим кораблем ми розпрощались назавжди.

— Але цікаво, — промовив Раїн, — до чого вони дійдуть?

— Ну, для того, щоб це визначити, треба бути знавцем їхніх тонких душевних порухів, — ущипливо промовив Азаров. — Калве, наприклад… До речі, де він?

З ангара Калве майже бігцем піднявся нагору. Він притишив ходу, лише коли потрапив у знайомий зал, де сіра маса грілася в фіолетовому промінні.

Тут він одразу перестав поспішати, почав усе роздивлятись так уважно, задумливо, неквапливо, неначе в запасі мав ще цілу вічність.

Яке, скажімо, призначення цієї ось споруди в центрі залу? Невеликий прямокутний постамент, схожий на високий столик. В центрі його круглий, ледь похилений екран, на ньому світяться, переливаючись, чотири вогники. Калве нахилив, над екраном прозорий шолом.

Тепле золотаве вічко тремтіло в центрі екрана. Троє тонких чорних концентричних кілець охоплювали його, і на кожному теж переливався вогник, блакитний — на внутрішньому, зелений — на середньому і оранжевий — на зовнішньому. Калве довго вдивлявся у дивні вогники; здавалося б, що цікавого було в них? Хіба мало приладів із світловою сигналізацією він бачив на своєму віку, та чомусь на них хотілося дивитись і дивитись…

Потім він перевів погляд на розміщені навколо екрана оранжеві опуклі, як у грибів, капелюшки. їх було тридцять, біля кожного — два прозорі вічка. Коло одного грибка ліве вічко світилося рівним синім світлом, а біля сусіднього, крім синього, горіло й друге — блимало тривожним червоним вогнем. Решта вічок були мертві.

Навколо екрана в столику тягся кільцевий проріз, з якого виходив тонкий важілець. Він плавно згинався до екрана, так що кінець його майже торкався матової поверхні. Важілець закінчувався витягнутим загостреним овалом з тонкою голкою на кінці.

Поряд стирчали ще дві круглі голівки з якимись поділками. Перед столом зводився щит, на ньому — кілька екранів і прилади із шкалами без стрілок.

Все це, ясна річ, безпосередньо стосувалося керуючих кібернетичних пристроїв — хоч би тому, що містилося в цьому залі. У Калве засвербіли кінчики пальців. так захотілося зразу натиснути на червоні кнопки, подивитись, що з’явиться на екранах, зрозуміти, для чого ота велика червона ручка, що збоку (ага, нею, мабуть, і вмикається весь цей агрегат!).

Та він пам’ятав, скільки непередбачених наслідків може викликати в цьому світі кожен необережний рух.

Він вперше чітко подумав, що зовсім не люди створили всі ці незрозумілі прилади. Досі це якось не вкладалося в голові. Відчуття було таке, немов ти знаходишся в чужій країні, де, хоч і не розумієш мови, та бачиш навколо себе таких самих людей і речі, зроблені їхніми руками… І тільки в цю хвилину у порожньому залі, де колись жив, відчував, мислив командир усіх цих приладів і механізмів, Калве раптом нестримно захотілось уявити, яким же він був, який вигляд мав цей творець, що, мабуть, давно вже включився у вічний круговорот матерії і нині, можливо, проростав десь на Марсі у вигляді убогої голубої травиці. Він машинально, забувши про шолом, підняв руку — скинути шапку…

Рука його наштовхнулась на прикріплений до шолома інвертор, і це нагадало йому про найближче завдання.

Калве подумав, що Сенцов все-таки бачив далі, ніж усі вони, — недарма йому потрібні були докази того, що ми в змозі зрозуміти, збагнути закони мислення цих істот. Що ж, треба шукати, шукати!

З чого почати? Він став знову оглядати пульт, намагаючись логічно збагнути, яке призначення мають органи керування машиною. Та скоро він спіймав себе на тому, що простісінько намагається в думці якось приладнати окремі важільці і вмикачі чужої машини до тих функцій, які виконували інші важільці й інші вмикачі на його власному пульті. Таким шляхом він далеко не піде.

Він опустив екран інвертора, ввімкнув прилад. У шоломі стало темно, немов у залі згасли всі вогні. Він злякано підняв екран, і світло знову вдарило в лице. Тоді він знову опустив екран, заплющив на кілька секунд очі, щоб вони звикли до темряви. Коли він знову відкрив їх, темряви більше не було.

На повислому перед його очима екрані розгалужувалось багато голубуватих ліній, смуг, кружалець. Це прилад робив видимими всі провідники, що були під напругою і знаходилися в полі зору Калве. Скручуючись і розкручуючись, сходячись і розбігаючись у різні боки, вони утворювали дивну, химерну сітку. Місцями вони були розірвані, подекуди їх відділяли темні проміжки — ділянки сітки, як зрозумів Калве, поки що відключені.

Перш за все він звернув увагу на лінію, що здавалася неспокійнішою за інші: рівномірне тремтіння стрясало її; вона пульсувала, як тонка чутлива жилка на людській руці. Калве простежив її шлях — вона закінчувалась десь зовсім недалеко…

Калве підняв інвертор; мружачись від світла, дістав з кишені скафандра довгий шмат дроту, намотав на руку від плеча до кисті, а самий кінчик — навколо вказівного пальця. Потім він підключив провід до акумулятора і знову опустив екран.

Тепер його рука з’явилася на екрані інвертора у вигляді блідо-голубої спіралі з рідкими витками. Вона повільно повзла: Калве вів рукою, намагаючись сумістити її з пульсуючою лінією. Коли це вдалося, він повів вказівним пальцем у повітрі, повторюючи на всіх вигинах шлях пульсуючої лінії. Ось палець торкнувся місця обриву. Калве повільно наблизив руку до пульта, квапливо підняв екран. Так і є — палець його впирався в блимаюче червоне вічко.

Тепер він так само повільно повів рукою у зворотному напрямку, шукаючи перемикач, від якого струм ішов на лампочку. Відшукавши його й рухаючись по лінії далі, він міг прийти до другого перемикача і так поступово розібратися в усій топографії кібернетичного центру. На це потрібен час, але іншого шляху не було: просте натискання кнопок і важелів навмання могло привести до досить сумних наслідків.

Так він працював, і голубі, то чіткі, то ніби розмиті лінії зміїлися перед його очима. Потім він обережно підвівся з місця і, не підіймаючи екрана інвертора, почав повільно бродити по залу, стежачи за дротами, що зникали під підлогою. Обігнувши центральний пульт по колу, він з’ясував, що кабелі відходять у напрямку кожної з тридцяти секцій машини. Вибравши один із них, Калве встановив, що він ішов не безпосередньо у відсік, а ховався у шафочці, яка стояла в простінку. Тут теж було багато деталей — розбігалися очі…

Повільно переходячи від шафочки до шафочки, Калве помітив: у більшості з них нічого не відбувалося, працювали тільки дві. Одна з них стосувалася якраз їхнього відсіку: в ній проходила напружена робота, спалахували і згасали якісь голубі кільця, еліпси, многокутники, виникали миттєві розряди, схожі на екрані на розкручені блискавки. Калве ще не знав, що автомати знову розпочали роботу біли покаліченої ракети, ллє здогадувався, що така активність машини може стосуватися саме їхнього корабля.

Другий апарат, що працював, як спочатку гадав Калве, мав стосуватися того відсіку, де в ангарі лежала чужа ракета. Але згодом він зрозумів, ідо помилився: судячи з розміщення шафочки, він належав саме до того відсіку, де було знайдено лічильник.

Значить, і в тому відсікові щось відбувається! Що? Яка небезпека ще чигає на них?

Повернувшись знову до центрального пульта, Калве здогадався, нарешті, в чому справа, і заспокоївся. Було ввімкнено шафочку саме тієї секції, в бік якої був повернутий центральний багатопозиційний перемикач. А це могло означати лише одне: цей відсік був останнім, в якому щось відбувалося, коли будівники чомусь залишили свою штучну планету. Що ж саме відбувалось? Логічно було припустити, що відбувалося щось пов’язане з ракетами, а оскільки ракети там не було, значить, відбувалося саме відправлення ракети-тієї, котра останньою залишила супутник.

Коли так, то в цьому перемикачі не може бути нічого страшного… Калве обережно підняв руку, намацав перемикач, повернув на одну поділку і подався до тієї шафочки, яка повинна була за його припущенням увімкнутися. Так, він не помилився, апарат працював. Тепер у ньому виникли складні візерунки, намальовані електричним струмом. З’являлися і зникали.

Це йому щось нагадувало… Ага, машина поводить себе так, немов їй щось неясно. Зміна імпульсів у ній відбувається в тому ж ритмі, так-так, і з тією самою частотою, що і в радіосигналах, які слухав Азаров у перші хвилини після прибуття. Калве спробував увімкнути сусідню секцію, ще одну, і скрізь повторювалось те саме. Він почав здогадуватись: у кожному з цих ангарів немає ракет, це вони з Коробовим бачили самі. Отже, команда, яка надсилалася за допомогою цього перемикача, справді стосувалася якихось дій, пов’язаних з ракетами.

Калве задоволено всміхнувся. Він на правильному шляху. Саме тут ховалася розгадка керування механізмами, які обслуговували ракети. І про перший секрет можна було дізнатися вже зараз, у цю ж хвилину: просто повернути перемикач у положення, що вмикає їхній відсік — єдиний, в якому була ракета, — і подивитись, що з цього вийде.

“Спокійно, любий друже, спокійно, — сказав він собі. — Не треба поспішати… Від цього повороту перемикача ракета може за одну мить вилетіти в простір, а вона ж нам потрібна…

Згадай-но Коробова і сіру масу! Ні, ніяких емоцій, ніяких поривів. Тільки обережно, тільки методично…”

Калве зовсім забув, що час іде, що друзі, мабуть, уже хвилюються за нього, що він давно хоче їсти і запас кисню в нього наближається до кінця. Збоку він мав вигляд божевільного: то крокував по залу, мимрячи собі під ніс, то знову й знову сідав перед пультом і водив над ним рукою, простежуючи якусь цікаву ланку.

Тепер він вирішив знайти дорогу до хвилеводів, якими повинні були передаватись команди з центру по секціях. Щодо існування їх він не мав сумніву. Проте ніяких схем, які хоч би приблизно нагадували відповідні земні, Калве поки що не бачив. Згодом йому здалося, що простіше буде простежити, звідки надходять імпульси до круглого екрана, яке джерело живить вогники, що безперервно світяться на ньому. Може, тоді стане зрозумілим, що ж саме ці вогники означають…

Блакитні лінії, які він став тепер вивчати, вели його кудись зовсім в інший бік. Вони не з’єднувались з жодною із шафочок, а тяглися під стіну і потім угору, прямуючи в розташований вище ярус.

Калве вирішив, що негайно піде їх розшукувати: ці вогники чомусь здалися йому вартими особливої уваги. Він повернувся до дверей, і раптом чиясь рука лягла йому на плече.

Різко шарпнувшись, Калве зірвав із шолома екран інвертора, що затуляв очі, й полегшено перевів подих: перед ним стояв Коробов.

Коробов став німим: крізь шолом було видно, як він беззвучно ворушить губами. Калве з серцем вилаяв його за те, що підкрадається нечутно й лякає людей, замість того, щоб покликати по-людському, але потім згадав, що він же сам вимкнув свою рацію, оскільки зв’язку з товаришами все одно не було. Він повернув важілець, і в його навушники ввірвався сердитий голос Коробова.

— …остаточно. Це такі півтори години?

Калве глянув на годинника. Справді, ось уже цілу годину поверх домовленого проморочився він тут, і коли б не резервний балон з киснем, на який автоматично переключилась подача, йому довелося б погано. Зітхнувши, він розвів руками і спитав:

— А у вас як там справи?

— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебе як?

— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…

12

Минали дні. Всі поринули в роботу: Азаров ворожив біля врятованих деталей рації, Сенцов, Коробов, Раїн все нишпорили по їхньому новому помешканні — не втрачали надії розібратися в будові корабля. Роботи в сусідньому ангарі й ті, не покладаючи щупальців, трудилися над їхньою старою ракетою, щось підтягували, наварювали… Вони вгамувалися лише на третій день.

Калве всі ці дні займався все тим же: за допомогою інвертора простежував одне за одним безконечні розгалуження ланок кібернетичного центру. Кожного дня він розплутував ще один вузлик схеми, але — дивна річ — відчував, що до розв’язання основного завдання — до оволодіння ракетою—поки що не наблизився ні на крок. Вечорами — умовними в цьому світі — давав лад зробленим за день нотаткам і зарисовкам, і збоку здавалося, що Калве готує до друку чималу монографію “До особливостей структури марсіянських обчислювальних та швидкорозв’язувальних пристроїв”, такий спокійний і благодушний вигляд він мав. Насправді ж його все більше охоплювала тривога.

Перші дні друзі зустрічали його нетерпляче — ось зараз Калве, всівшись у кріслі, раптом візьме та й скаже: “Ну, між іншим, можна летіти хоч завтра. Натиснути там одну кнопку, і зразу відсік відкриється…” Поволі всі почали розуміти, що цього діждуться не скоро.

Спливали дні, і кожен з них забирав із собою часточку надії, що була загорілась.

Першим почав розчаровуватись Азаров. У нього щось не виходило. Поступово спостерігаючи за ним під час роботи, Сенцов помітив, як усе частіше погляд молодого пілота ставав байдужим, скеровувався кудись крізь усі перегородки, броню супутника, через багато кілометрів простору.

Раїн зовні лишався спокійним. Та й він усе частіше почав заводити мову про те, чи не пора, зрештою, облишити даремні пошуки, не витрачати марно часу, а використати його для того, щоб оглянути весь супутник, дослідити його — хоч би в інтересах майбутніх поколінь. І — хто знає? — якщо в усьому цьому величезному господарстві знайдеться бодай один придатний до користування телескоп, присвятити свій час (час, який лишався, — так слід розуміти це) тому, що було справою його життя — спостереженню за світилами.

Починало здаватися (чи це Сенцова вже охоплювала паніка?), що Коробов теж вивчає ракету не для того, аби застосувати свої знання при поверненні, а просто щоб якось згаяти час. Може, з таким же захопленням, інколи думав Сенцов, і з таким спокоєм другий пілот розв’язував би зараз шахові задачі, коли б мали вони шахи?

Та припинити роботу не можна було. Зв’язок з Землею був необхідний за всяку ціну: йшлося про безпеку тих, хто згодом полетить цією ж трасою, про безпеку багатьох людей і кораблів. Передавач був конче необхідний. Порівняно з завданням попередити Землю їх власний порятунок відступав на другий план. Тому слід було підбадьорити Азарова, якось допомогти йому.

…Сенцов залишив Раїна і Коробова в нижньому поверсі носової частини ракети, де вони то сяк, то так намагалися підступитись до наглухо закритого апарата штучної гравітації, і рушив у каюту Азарова.

Азаров лежав, уткнувшись обличчям в еластичне ложе. Очевидно, нерви все-таки не витримали: по всій підлозі каюти було розкидано деталі, пластини друкованих схем, окремі блоки, валялись клапті паперу — залишки чергової знищеної схеми.

— Не виходить? — спокійно спитав Сенцов.

- І не вийде. З таким же успіхом можна монтувати передавач з пляшок від пива. Генераторний блок загинув, чим я його заміню? Від підсилювача надвисоких частот що лишилося? Ріжки та ніжки! Нічого й думати…

— Думати все-таки треба, — сказав Сенцов. — Передавач — це головне. Іншого способу повідомити Землю ми не маємо й не можемо мати. Звичайно, на супутнику напевне є якісь пристрої зв’язку. Але як їх розгадати? Як збагнути, передавач це чи який-не-будь агрегат, щоб чистити чоботи?

Азаров кивнув.

— На це надії нема, — сказав він. — Ми можемо покладатися тільки на свої деталі. А в нас їх не вистачає, і взяти їх ніде.

Обидва замовкли, кожний болісно думав, де шукати вихід. Потім Азаров тяжко зітхнув.

— Еге ж, знати б на Землі, що таке скоїться, всю ракету напхав би запасними блоками. Шкода, що в другий рейс і ти не доведеться: тепер уже є досвід в галузі вимушених посадок.

— Ну, це ти облиш, — промовив рішуче Сенцов. — Усі ми хочемо ще літати. Гинути ніхто не збирається. Ось тому й потрібен передавач.

— Ми все зробили, — пробурмотів Азаров. — Тепер залишилось тільки з честю закінчити. Передавач? На передавачі ми на Землю не полетимо.

— Не знаю, звідки раптом такий песимізм, — сказав Сенцов. — Загинути тут ми ніяк не можемо… (Азаров ворухнувся, скоса глянув на Сенцова). Ну, припустимо найгірше. Ми справді не зуміємо використати цю ракету. Ну й що? (Азаров часто закліпав, потім подивився на Сенцова вже прямо). Будемо ждати тут. Кисню, води вистачить надовго. Продуктів — на рік. На лихий кінець налагодимо їх регенерацію.

— І що ж — до кінця життя? — хрипко спитав Азаров.

Сенцов знизав плечима, посміхнувся.

— Л скільки ти ще думав прожити? — спитав він спокійно.

Азаров закліпав, нетвердо відповів:

— Ну, років сімдесят…

— Хай так. То чому ж не можна жити тут? Створимо, так би мовити, філію людства… Тільки нам тут доживати віку не доведеться! Хоч це вже залежить від тебе.

— Від мене?

— Звичайно. Буде зв’язок з Землею — по нас прилетять не пізніше, як через рік. Ти ж сам розумієш, нас не кинуть. Рік — це навіть крайній строк…

— Подумаєш, рік! — сказав Раїн. Обидва озирнулись — не помітили, як він з’явився в дверях. — Робінзони он десятками років жили, та хіба в таких умовах? Тут за рік всього навіть оглянути не встигнеш.

Азаров усе ще лежав, але щоки його злегка зарожевіли.

— Так що зупинка за тобою. Зумієш змонтувати рацію — витягнемо її на поверхню супутника, будемо сигналити на Землю.

— Але з чого? З чого? — закричав Азаров. — Наче я не хочу! Немає ж виходу!

— Вихід завжди є! — твердо сказав Раїн. — Треба тільки вміти його знайти. З могили, кажуть, немає виходу, та й то люди вибирались. Треба шукати! Ти не пробував використати те, що лишилося від обчислювачів Калве? Адже там якісь блоки вціліли…

— Та думав я про це, — відповів Азаров. — А ви бачили, що там уціліле? Таких блоків і в мене самого хоч греблю гати.

— Справді, треба ще подумати, — сказав Сенцов. — Адже вихід десь є, напевно є, тільки ми його не бачимо…

На хвилину запанувало мовчання. І потім Сенцов задумливо промовив:

— Генераторний блок, генераторний блок… А якщо взяти деталі від інших приладів? Наскільки я пригадую будову рації, там використовувалась частина тих же типових деталей, які стоять у наших радіометричних приладах… Хоч би в тих самих лічильниках. Га?

— Я прикидав, — сказав Азаров. — Дещо звідти можна запозичити, але не все.

— Лічильник? — зненацька спитав Раїн. — Заждіть, в мене виникла ідея… Лічильник же ми тут знайшли?

— Ну, знайшли…

— Так, виходить, і сама автоматична ракета має бути десь тут, на супутнику. її треба тільки розшукати. Адже радіообладнання ракет-автоматів принципово від нашого нічим не відрізнялось?

— Лише в деталях! — сказав Сенцов, і Азаров ствердно кивнув. — Це думка!

— Може, там взагалі зберігся цілим передавач! — натхненно підхопив Азаров. — А й справді, як нам одразу не спало на думку?.. Треба негайно розпочати розшуки!

— Я думаю, — сказав Раїн, — що взагалі треба змінити порядок робіт. Хай Коробов укупі з Азаровим ідуть розшукувати. А я допомагатиму Калве, Удвох у нас діло піде набагато швидше. З оглядом же ракети Чудово впораєшся і ти сам.

— А який сенс? — спитав Сенцов. — Калве й так працює правильно. А ми б удвох…

— Хм… — непевно відповів Раїн. — Нагору я все-таки піду?

— Що ж, будь ласка, — погодився Сенцов. — А ти, Вітю…

Але Азаров уже пішов по скафандр.

13

Калве завів Раїна до круглого залу з пультом.

— Ось, — промовив він. — Тут міститься пульт керування. Але вся річ у тому, що ці машини самопрограмуються. Вони здатні самі змінювати режим роботи в залежності від зміни навколишньої обстановки і так далі…

— Знаю, — відповів Раїн. — Відчули на власній шкурі.

— Отже, мислячи логічно, керувати ними практично нема ніякої потреби. Але водночас є і пульт, і органи керування — ось вони. Ця ручка зовсім змінює режим роботи. Я тут де в чому зумів розібратися…

— Дуже цікаво! Так що ж вас дивує?

— Не можу зрозуміти, як це відбувалось. Бачите цей екран із стрілкою? Він з’єднаний з чимсь у верхніх ярусах, з’ясувати я ще не встиг. Від нього відходять ланки до всіх машин. Але навіщо він? Ніяк не зрозумію.

— Так, так… — почав придивлятися Раїн. — Три кільця… Якщо це атомна структура, то один електрон на третьому рівні… Натрій?

— До чого тут натрій??

— Не уявляю… А чим, власне, цей пульт керує?

— Тут відбувається приблизно таке, — пояснив Калве. — Коли поставити стрілку в одне з цих трьох фіксованих положень по довжині і в будь-яке положення по колу, в ланці виникають короткочасні імпульси, точніше — комбінації імпульсів. Вони дуже нетривалі, щоб бути якоюсь програмою, котра передається машині. Але вони можуть бути сигналом до вироблення певної програми.

— Це вже щось. Я, правда, не дуже розуміюсь на цьому…

— Тим краще! Як кажуть, свіжа голова. Так ось, ці імпульси надходять в одну з секцій машини, а саме в ту, яка в дану мить ввімкнена оцим багатопозиційним перемикачем. Але надходять не безпосередньо, а через оці ось пристрої (він показав на шафочки, які стояли в простінках). В них сигнали значно видозмінюються… Маю підозру, що саме тут знаходиться керування програмуючими пристроями.

— Резонно. А ці лампочки?

— Найбільш ймовірно, вони повідомляють, коли сигнали доходять до адресата. А от що означають сигнали?

— Я міркую, можливо, як дилетант, — відповів Раїн. — Але подивіться на двері: наскільки переконані були, мабуть, конструктори у невідмовності своїх машин, коли навіть не передбачили аварійного ручного відкривання дверей. І якщо вже, напевно, десятки років тому залишений супутник все ще нормально працює, виходить у їхніх міркуваннях була істина…

— Проблему кібернетики номер один — проблему надійності — вони розв’язали грунтовно, — з повагою знавця відповів Калве. — І як розумно все автоматизовано: механізми не працюють безперервно, а вмикаються лише тоді, коли це необхідно. Саме тому вони й не стомлюються, не старіють. Ми не знаємо, коли прилетів сюди цей корабель, — може, сто, а може, й тисячу років тому. А всі автомати у повній робочій готовності. Навдивовижу гарно продумано й економно! Це збудовано на віки…

— Але, — продовжував Раїн, — чи варто будувати такі речі на віки? Техніка так бурхливо розвивається, машини старіють… Ви говорили, що імпульси йдуть від цієї стрілки?

— Так, — відказав Калве. — Вона висувна, телескопічна. Кожному з трьох строго фіксованих положень її по довжині відповідає своя форма імпульсу. І при кожному положенні кінець стрілки знаходиться на одному з цих кіл. Стрілку можна рухати також по кільцевому прорізу. При цьому я помітив: імпульси посилаються в машину саме в ту мить, коли стрілка суміщується з вогником, розташованим на тому колі, на якому знаходиться її кінець. Націлювати стрілку можна дуже точно, тут ціла система наладки; причому тут, — він показав на один з екранів, — ми бачимо ділянки кіл під великим збільшенням. Настроїти можна з точністю до десятої частки градуса…

— Але навіщо?

— Саме цього ми й не знаємо.

— Не знаємо… — немов відлуння, повторив Раїн. — Так… А ці сигнали? Ага, вони вказують, де перебуває ракета? Значить, тому, хто сидів за цим пультом, слід було знати, в яких ангарах є ракети і в яких немає? Так, так… Чи це не підтверджує ваше припущення про те, що вся ця техніка якраз і служить для запуску ракет?

— Так мені здавалось. Але я боюсь помилитися.

— Коли так, — пожвавішав Раїн, — можливо, ми справді звідси виберемось? Чим я можу вам допомогти?

— Мені поки що не ясна роль цієї ручки, — сказав Калве. — Ви пересувайте її, а я простежу за імпульсами, які виникатимуть.

— А це безпечно?

— Однаково підключений зараз ангар порожній…

Раїн слухняно поклав руку на важіль. Калве насунув на обличчя екран інвертора, кивнув головою, сказав:

— Починайте.

Раїн натиснув на ручку.

Калве немовби вистежував звіра: зігнувшись, придивляючись до швидкого танцю блакитних ліній, запетляв на підлозі. Раїн, усміхаючись, стежив за ним. Потім, діючи за виробленою Калве програмою, він перевів ручку у попереднє положення і зразу ж знову потяг на себе, повторюючи ту саму серію імпульсів. При цьому він мигцем глянув на невеликий екран, що був поряд з ручкою… і миттю забув і про Калве, і про його завдання.

— Що і вами? — гукнув йому Калве.

Раїн, не відриваючи погляду від екрана, замахав рукою. Калве підбіг до нього.

На ледь опуклому екрані — він був, як і всі екрани на супутнику, не кінескопом, а якоїсь іншої конструкції — мигтіли дивні картини. Калве і Раїн затамували подих.

…Це не був щоденник польоту. Раїн розумів, що коли на супутнику і був бортжурнал, сторінки якого тепер виникали перед ними, то вівся він, напевно, якимсь закодованим записом, магнітним або іншим. Але зараз вони бачили їх уже розшифрованими, немовби на цьому невеликому, сантиметрів шістдесят на сорок, екрані їм показували хронікальний фільм.

А може, це зовсім були й не нотатки з журналу… Машина показувала окремі, розрізнені події, і до того ж у зворотній послідовності, ніби наново пригадуючи їх, заглиблюючись у минуле, щоб краще проаналізувати. В її спогадах — якщо так можна було назвати відтворення на екрані подій, зафіксованих у вигляді найдрібніших електричних зарядів у блоку машинної пам’яті, — траплялися дивні провали, викликані, можливо, якимись пошкодженнями в самій машині. Принаймні на екрані не виходило послідовної розповіді, а мигтіли розрізнені картини, які, буває, бачиш уві сні.

Спершу Калве і Раїн побачили цей самий машинний зал і себе в ньому, потім у залі залишився один Калве, потім Калве і Коробов (так вирішив Раїн, бо хоч постаті були й невиразні, все ж нагадували людей у знайомих скафандрах) відчиняли підряд усі двері.

Після короткої паузи на екрані з’явилось велике зображення червоної планети. Вони одразу впізнали Марс. Згодом промайнуло ще двоє зображень: з поверхні Марса стартували ракети, мов дві краплі води схожі на ту, яка стала тепер їхньою домівкою, а на другій половині екрана звідкілясь із простору напливав на них сплющений сфероїд, оперезаний чересом зльотних естакад. Калве і Раїн впізнали в ньому Деймос і перезирнулись: знято збоку?

Зображення з Марсом поблідло, затремтіло і, розпливаючись, зникло, а куля Деймоса, що насувалася, зайняла увесь екран. В одному й тому ж місці його поверхні зрідка спалахували сліпучі вогняні струмені…

— Ви розумієте, що це значить? — закричав Калве. — Це ж не супутник!

— Зореліт… ми на зорельоті! — швидко відповів Раїн.

Спалахи продовжувались — очевидно, вмикались на деякий час двигуни, гальмуючи зореліт. Потім на екрані замерехтіли зображення внутрішніх приміщень Деймоса, різні його відсіки. Більшість із них була зовсім не знайома космонавтам. Одне з зображень завмерло, затрималось на екрані: великий зал, який увесь, від підлоги до стелі, пронизували дивні стержні, що переливались барвами веселки. Але деякі з них не світилися — від них у всі боки розлітались червоні іскорки…

“Пошкодження, чи що?” — подумав Калве, спостерігаючи, як поступово гасне й решта стержнів. Ось погас і останній: з нього вилетіла зграйка іскор, і стало темно…

Аналізувати все це не було часу. На екрані з’явилася брила, що стрімко летіла з мороку. Важко було визначити її розміри: це міг бути метеорит, міг бути і великий астероїд. На вигляд він був якийсь несправжній, неначе намальований, й одразу ж розплився і погаснув, дав місце новому зображенню. Тепер увесь екран заступила велетенська, як здалося обом, планета з нерівною поверхнею, що хвилювалась, як море. Щось знайоме здалося Калве в обрисах цієї планети, він повернувся до Раїна…

— Юпітер, — коротко кинув той, не відриваючись від екрана.

Зненацька з’явився той же круглий пульт, біля якого вони стояли, і знайомий екран був посеред нього, тільки його оперізувало не троє, а п’ятеро кіл, і вогників було більше, як зразу помітив Калве. Раїн звів брови: раптом на екрані з’явилися знайомі вже три кільця…

Калве обережно відійшов від екрана: йому не терпілось перевірити, з яким навантаженням працює зараз машина. Він переходив від шафочки до шафочки, в котрих містилися результати велетенської роботи, яка відбувалася в десятках наповнених сірою речовиною ящиків у всіх тридцяти секціях машини. Так, ось тепер вона працювала на всю потужність: скрізь бушували блакитні лінії…

Калве зазирнув до однієї з секцій: сіра маса здалася йому охопленою холодним голубим полум’ям.

Калве повернувся до екрана, від якого ніяк не міг відірватись Раїн.

— Що? — спитав Калве.

— Знову переграє… — чомусь пошепки відповів Раїн.

Він напружено вдивлявся в екран, олівцем наносив якісь крапки на аркушик паперу… А на екрані промайнула водяна гладінь, схвильована вітром, потім рівнина, залита зеленавим світлом. І все зникло. Екран погас.

Калве і Раїн мовчки сиділи ще хвилин із п’ять — на екрані більше нічого не з’являлось.

Раїн через силу перевів подих. У балонах закінчувався кисень. Треба поспішати в ракету,

— А робота? — спитав Калве.

— Доведеться прийти ще раз… І взагалі до дідька дані! Ви можете спробувать пояснити, що це нам показували?

— Я гадаю, — сказав Калве, — що цією ручкою машині задається певний режим роботи, при якому вона може аналізувати події, записані в її пам’яті.

Щоб зручніше й швидше сприймати, машина, що мала колосальну пам’ять (це Калве зрозумів ще раніше), тільки якусь частину цього аналізу перетворювала на видиме зображення. Як це відбувалося, Калве не уявляв, проте відчував, як машина, котрій доводилося часом за допомогою логічних викладок відновлювати події, відомості про які чомусь не були для неї закодовані, іноді не те щоб заплутувалась у розмірковуваннях, а тут же, на екрані, досліджувала різні варіанти й одразу ж відкидала менш ймовірний. Так, потрібно було з’ясувати, чи були кадри про приліт ракет з Марса документальним записом, чи відкинутим варіантом. А метеорит, який промайнув? Що означали згасаючі стержні? Що двигуни зорельота вибули з ладу? Але тоді незрозуміло: від зіткнення з метеоритом чи, може, від перенапруження двигуна під час спроб вирватися із сфери тяжіння Юпітера. В усякому разі, двигуни відмовили, зореліт змушений був залишитись тут…

Раїн слухав пояснення Калве, щось поквапливо занотовував. Йому спало на думку, що справа була навіть не в притяганні Юпітера, а просто в тому, Що під час спостережень здалеку вся маса нашої сонячної системи здавалася невідомим астронавтам, які летіли сюди, скупченою в центральному світилі. Зореліт ішов на такій швидкості, що, коли прилади помітили помилку, виправити її, не допустивши катастрофічного викривлення траєкторії, стало можливим тільки тоді, коли двигуни працюватимуть на повну потужність. І двигуни, які, мабуть, уже добре-таки спрацювались за довгий політ, не витримали — відмовили…

— Але куди вони поділись, господарі цього корабля? — спитав Калве. — Чому залишили таку дивовижну споруду? Це ж справжнє чудо науки й техніки!

Раїн задумливо знизав плечима, потім відповів:

— Виходячи з того, що ми бачили, сталася якась аварія, і вони змушені були залишити цей зореліт і перебратися на борт іншого, рятувального корабля. — Раїн помовчав. — Нічого, з часом в усьому розберемося… А поки що все це таке важливе, що нам треба якнайшвидше передати його на Землю. Ми одні не можемо залишатись охоронцями таких неоціненних даних. Вся надія тепер на Азарова…

14

Азаров у цей час був далеко від них. Навантажившись запасними балонами з киснем, він уже встиг обнишпорити багато приміщень Деймоса.

Вони вирушили разом з Коробовим, а потім розійшлися у різні напрямки. Азаров вирішив розпочати пошуки з того відсіку, в якому було знайдено лічильник. Так, можливо, ракета колись і була тут, але ніяких слідів її перебування не лишилося.

Куди вона могла зникнути? Де шукати її? Очевидно, якщо її кудись перетягли — ясна річ, розібраною, — то тягли її не коридором… А навіщо взагалі могли її розібрати? Ну, хоча б для того, щоб вивчати, — цілком можливо.

Виходить, треба було відшукати інший хід з ангара. Розшуки тривали близько години і не принесли успіху доти, поки Азарову не спало на думку спробувати проникнути в один з бокових люків: судячи з подій, що відбувалися у їхньому ангарі, за ними мали перебувати роботи.

Він через силу відкрив один з люків. Конуси автоматів стояли за ним нерухомо, ніби дрімали, чекаючи, коли їх покличуть. Азаров обережно пробрався поміж ними. Хід привів його до широкої труби, що йшла вертикально вгору. В ній були двері. Азаров увійшов, постояв трохи — несподівано підлога під його ногами стрімко подалася вгору.

…Згодом понад дві години блукав він по космічному місту. Він бачив перед собою величезні лабораторії, порожні сховища, в яких колись, мабуть, були щедрі запаси. В одному залі виявився навіть величезний — метрів сто на двісті — басейн, тепер порожній. “Чи не для плавання, бува?” — посміхнувся Азаров.

Він проходив просторими залами, заставленими незрозумілими пристроями, які з однаковим успіхом могли бути призначені і для випробувань машин, і для гімнастики, для тренування бездіяльних м’язів.

Він відшукав і житлові каюти — вони одні займали цілий поверх. Спробував підрахувати загальну кількість населення супутника. Виходило дуже велике число, приблизно в кілька тисяч. Азаров недовірливо похитав головою.

Кисню, одначе, й тут в атмосфері не було. Жити тут зараз було неможливо.

Азаров прискорював ходу. Огляд зацікавив його, хоч ніяких слідів автоматичної ракети не було видно.

Він піднявся на наступний поверх. Відчинив двері. І відсахнувся, побачивши зоряне небо. Спершу йому здалося, що він раптом вийшов на поверхню супутника, та одразу ж зрозумів: у цьому залі одна стіна і стеля були такі прозорі, що, здавалося, їх зовсім не було.

Мабуть, Азаров піднявся вже на найвищу частину кулі, якщо тільки супутник справді був такої форми. А це, безперечно, була обсерваторія, принаймні деякі прилади були схожі на земні рефлектори і радіотелескопи.

Азаров пошкодував, що поряд немає Раїна: астроном позаздрив би вченим, які колись тут працювали… Крім безсумнівних телескопів, тут були й інші прилади — легкі ферми без антен і без дзеркал, і Раїн напевне не пошкодував би часу, щоб з’ясувати, яке відношення мають вони до астрономії.

Азаров присів у крісло перед одним з таких приладів, щоб роздивитися й перепочити. Відпочиваючи, він замислено дивився крізь прозору стіну у чорний простір. І зненацька йому здалося, ніби перед його очима з’являються нові зірки. Так, безсумнівно, ось уже кілька їх виринуло з темряви… йому спав на думку невиразний здогад: мабуть, прилад все-таки теж був телескопом, тільки роль лінз у ньому, як в електронному мікроскопі, виконували потужні магнітні поля. Інструмент, очевидно, вмикався автоматично, як тільки в крісло сідав спостерігач.

Азаров уважно розглядав зоряну картину — неба він не бачив, здавалось, уже тижні… Телескоп виділяв частину небосхилу — схоже на сузір’я Дракона, подумав він, пригадавши заняття з астронавігації. Тільки з чотирьох світил, які були тепер у полі зору телескопа, раніше він знав лише одну зірку чотирнадцятої величини — решта залишалась невидимою і в найпотужніші телескопи Землі. Чи випадково це? Чи просто інструмент скеровано на цю ділянку неба, чи…

Йому пригадались міркування Раїна про те, що появи й швидкого розвитку життя слід чекати на планетах, які обертаються саме навколо енергетично не дуже сильних світил — жовтих карликів, подібних до Сонця. В таких планетних системах набагато менш ймовірні різкі катастрофи — такі, як несподівані стрибки радіації, згубні для життя, що встигло вже пристосуватись до певного режиму.

Але якщо це не випадковість, то чого шукали марсіанські вчені в сузір’ї Дракона? Ні, все-таки випадковість…

Вставши з крісла, він підійшов до одною з рефракторів. Той самий куточок неба відбивався в його дзеркалі. І в той же бік були націлені ажурні параболоїди радіотелескопів.

Ні, це не випадковість, що в якийсь певний час телескопи дивляться на сузір’я Дракона. А якщо не випадковість, то… І ця велика кількість житлових кают… Такій кількості мешканців просто нічого було робити в супутнику, на них не вистачило б роботи… Ні, звичайно, це не може бути простою випадковістю…

Він перейшов у сусідній зал. Це була величезна, на багато гектарів оранжерея, накрита такою ж прозорою банею, за якою зяяла порожнеча. Зал не ділився на відсіки і, мабуть, займав усю верхню частину кулі. Тільки в центрі стелі виднівся круглий непрозорий майданчик, до нього знизу підходила грубезна труба.

Азаров попрямував до неї. Шлях лежав через довгі смуги грунту, на якому в свій час, схоже було, росло те, що правило за харч. Інакше навіщо було розводити тут сади? Тепер лише убога, жовтувата травиця вкривала грунт — можливо, нащадки культурних рослин, що виявилися менш довговічними, ніж машини, й виродились через відсутність догляду та підвищену радіоактивність. Подекуди стояли дивні, низькорослі, викривлені дерева без листя, але з зеленаво-блакитними гілками, що просвічували. Вони жили — пристрої супутника продовжували подавати сюди воду, вуглекислий газ, живильні речовини.

Азаров подумав собі, що в оранжереї повинен бути кисень: тут немає машин, яким могла б загрожувати корозія, а система поділу супутника на відсіки й поверхи з блокуванням усіх переходів дозволяла мати в різних місцях різну атмосферу.

Проте він не став перевіряти свого припущення. Нові думки манили його до круглого майданчика вгорі.

Він підійшов до труби, оглянув її, розшукуючи люк. Люк був і навіть сам відчинився перед ним. І в ту ж мить згасли всі потужні світильники, що висіли невисоко над підлогою, оранжерея наповнилась теплим жовтим світлом…

— Сонце! — несамовито вигукнув Азаров, затуляючи очі від світла. Справді, Деймос на своєму шляху навколо Марса вийшов з тіньового конуса, і далеке, рідне світило залляло оранжерею своїми променями.

— Сонце… — промовив знову Азаров, притуляючись до прозорої стіни, чорний простір за якою одразу перестав здаватися таким безнадійним.

Йому хотілося співати, дивитись на Сонце без кінця. Він ледве примусив себе увійти в люк, що відкрився перед ним. Побігли вниз стіни, труби… Тепер Азаров опинився на самому верху, на заповітному майданчику.

— Авжеж, — сказав він. — Я так і думав…

Він опинився у невеликому круглому прозорому залі, і тепер з усіх боків його оточувало зоряне небо. Круг залу тяглися широкі низькі дивани. В центрі, біля чотиригранного пульта, стояло відкинуте назад крісло. Перед пультом височів великий постамент з екранами, шкалами приладів, блискучими цятками індикаторів. На самому ж пульті не було нічого: ні перемикачів, ні важелів. Тільки дві великі опуклі кнопки — червона і біла — виступали над його гладенькою поверхнею.

— Так я й гадав… — промовив Азаров. — Звичайно, це не супутник. Зореліт, зореліт високого класу…

Він сів у крісло за пультом. Одразу ж на постаменті засвітився екран: на ньому була точна картина зоряного неба, така ж, яку видно було за прозорою банею цієї, скоріше за все, ходової рубки. Мабуть, це був зоряний компас: щоб слідкувати за тим, з якою точністю машини дотримуються курсу. Азарова трохи здивувало, чому творці зорельота винесли ходову рубку на саму поверхню, значно безпечніше було б розмістити її де-небудь у глибині корабля. Але тут же, зайнявши місце уявного опонента, він заперечив сам собі: так можна міркувати, виходячи з земних уявлень про міцність…

Приладів на пульті велетенського зорельота виявилось навіть менше, ніж на їхній земній ракеті. Очевидно, тут в набагато більшій мірі, ніж поки що на Землі, застосовувалось підсумування показань приладів обчислювальними пристроями. До пілота надходили лише опрацьовані, найважливіші дані. За рештою стежили самі машини.

Азаров зітхнув, закрив очі. Ось так тут сидів колись командир зорельота, вів його до невідомих світил — представник іншого життя, яке набагато випередило наше… На диванах біля командира відпочивали у вільні хвилини члени екіпажу, його друзі й соратники— такі самі, як він, високі, здорові і, мабуть, лагідні й веселі люди. Вони жили, вони прагнули відкриттів, від яких, можливо, залежала доля планети, що послала їх.

Азарову здалося, ніби просторе приміщення сповнилось раптом стриманим гомоном голосів, ледве чутним гудінням двигунів, що працювали десь унизу… Перед його закритими очима замерехтіли незнайомі, химерні малюнки сузір’їв, примарилось, що сам він грудьми розтинає простір, крізь який летить ця могутня куля…

Так він сидів кілька хвилин, не відкриваючи очей. Але треба йти звідси: не тут же, в ходовій рубці зорельота, шукати рештки автоматичної ракети!

Він спустився назад в оранжерею, не затримуючись попростував далі. І знову потяглися нескінченні ряди приміщень, заповнених машинами, механізмами, дедалі дивовижнішими, несхожими на земні, кімнат з нестійкими підлогами — вони м’яко погойдувались, коли Азаров проходив по них… В одному місці він натрапив на прозору перегородку, за якою клубочився ліловий туман — такі густі лілові хмари, крізь які нічого неможливо було розгледіти, — і серед них раз у раз проскакували голубі блискавки. Азаров довго стояв, спостерігаючи за химерною грою розрядів, поки вони не почали надто часто відскакувати в його бік. Тоді він поквапливо пішов звідси, позначивши перегородку на плані, на якому фіксував увесь свій шлях.

…Через дві години він знову опинився внизу, в радіальному коридорі. Сьогоднішню програму розшуків було вичерпано, він бачив дуже багато цікавого, а було ж оглянуто тільки невелику частину того, що ховалося в цій колосальній кулі. Над її будовою згодом не один рік сушитимуть голови вчені Землі. Проте ніяких слідів автоматичної ракети він так і не виявив.

Азаров уже хотів вийти в коридор, який вів до ангарів, але передумав і рішуче підійшов до інших дверей — тих самих, біля яких Сенцов і Раїн, пробираючись з поверхні, виявили, за їх словами, підвищену радіацію. Чому ракета або рештки її не могли бути в приміщенні, де рівень радіації вищий?

Він підійшов До самих дверей. Лампочка індикатора зажевріла трохи яскравіше, Ну то й що? До небезпеки принаймні далеко, а ракета може бути саме тут, адже все одно, якщо її не знайдуть в інших приміщеннях, доведеться лізти по неї сюди.

Азаров оглянув двері. Запірної планки тут не було, проте зліва він побачив три заглибини — такі самі, як біля вхідного люка корабля, — вклав пальці в ці гнізда.

Двері важко від’їхали вбік, він устиг здивуватися їхній незвичайній товщині… І зразу лампочка на скафандрі спалахнула так яскраво, що в його очах на мить попливли червоні кола. Радіація стрімко наростала, немовби він, відчинивши двері, випустив на волю мільярди крихітних бісенят і вони, радісно перекидаючись, навально мчали тепер коридором… Азаров інстинктивно шарпнувся назад, але тут же зупинився: треба ж зачинити двері, інакше…

Він знову заклав у гнізда три пальці, але двері не зачинялись. Азаров став гарячково пригадувати, як же закривався люк ракети, і з жахом згадав, що це відбувалось лише після того, як хтось переступав поріг у той або інший бік. Мабуть, був і інший спосіб, але він про нього не знав. Отже, щоб зачинити двері й припинити плин смертоносного потоку, лишається одна можливість: примусити їх зачинитися за собою, а потім уже шукати, як відчинити їх зсередини…

Ці думки пронеслися в його мозку за частки секунди, і він зробив останній крок, що відокремлював його від дверей, хоч знав, що йому після цього вже напевно не вибратись… В останню мить він подумав, що товариші не знайдуть його слідів і не дізнаються, що сталось. Вони марно згають час на розшуки. І потім, якщо навіть розшукають автоматичну ракету, то без нього, Азарова, значно довше будуть морочитися з передавачем, бо повністю замінити його в радіотехніці не міг би навіть такий майстер електроніки, як Калве. Все так, але це тільки дрібні неприємності порівняно з тією небезпекою, якою загрожували всім відчинені двері. Вона означала неминучу загибель, а вже коли гинути, то одному, а не п’ятьом…

Він заплющив очі і кинувся вперед, нахиливши голову, прощаючись з усіма і одночасно кленучи радіацію. Так ось, значить, який кінець готувала йому доля…

Азаров устиг пробігти кроків зо два і навіть угледів краєчком ока широкий коридор і з протилежного його боку ще двері, чомусь зачинені не до кінця. За ними швидше можна було вгадати, ніж побачити, дивні, тьмяно поблискуючі колони, що тяглися у височінь. В наступну мить щось м’яко штовхнуло Азарова в груди, він захитався, втратив рівновагу, ледве не впав — щось м’яко підхопило його, немовби він опустився на м’якеньку перину, винесло, відкинуло від дверей назад у коридор.

Ще двічі він намагався прорватися, та обидва рази невидима перепона спиняла його, м’яко перевертала, відштовхувала назад… Пройти в двері виявилось неможливим.

Азаров перевів подих, руки й ноги його тремтіли… Він голосно вилаяв невідомих конструкторів, які придумали такий хитромудрий захист і не здогадалися застосувати просто блокування дверей. Потім пін повернувся і бігцем подався до товаришів. Боком прослизнув у двері коридора, ніби сподіваючись цим затримати випромінювання, не дозволити йому проникнути услід за ним, хоч знав, що звичайні двері його не затримають, не спинять…

Біля дверей в ангар він зіткнувся з Коробовим — той поспішав йому назустріч. Азаров подивився на його стурбоване обличчя, на злякані очі і поклав руку товаришеві на плече, притулився до нього, мов шукаючи підтримки…

15

Це було як повінь, коли вода підходить усе вище і нема надії, що рівень її з якоїсь там причини зупиниться і пощастить врятуватись. Всі двері зачинили наглухо, проте рівень радіації зростав хоч і повільно, але нестримно.

Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тоді доведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу на поверхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізь броню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.

Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичну ракету з передавачем. Шукали й не знаходили…

А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч, поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:

— Ти не гарячкуй… Тепер сам бачиш — до чого це призводить.

Збиралися гуртом, лише коли зовсім вибивалися з сил. І вже ставало ясно, що через день-два тікати все одно доведеться: рівень радіації стане небезпечним. Нагорі ще можна буде протриматись, а тут залишатись неможливо.

Про своє важке становище нічого не говорили. Розповідали один одному про те, що бачили за день, сперечались, як пояснити ті чи інші незрозумілі машини, прилади. Ці бесіди за вечерею тепер були єдиним часом, який космонавти проводили вкупі, і на них годилося з’являтись чисто поголеними, підтягнутими, у вичищених комбінезонах.

Зараз в одній з кают, перетвореній на кают-компанію, зійшлося вже троє пілотів. Вони були голодні, нетерпляче поглядали на годинники, але обидва вчені затримувались, хоч і вели розшуки в різних напрямках.

Нарешті вони з’явились разом, обидва якісь похмуро збуджені. Мовчки сіли за стіл і їли теж мовчки, не підводячи очей.

— Не знайшли, звичайно? — спитав Сенцов, коли вечеря вже закінчувалась і на столі залишилось саме какао в баклажках з присосками: харчувались вони так само, як за умов невагомості, — звикли, та й посуду іншого не було.

— Не знайшли… — похмуро відповів Раїн. Калве тільки зітхнув.

Раїн замовк, але не стримався:

— Що ж тут приховувати?.. І не знайдемо. І ніхто не знайде.

— Чому ти гадаєш? — насторожився Сенцов.

— Ми тут з Калве помізкували… По дорозі забігали в кібернетичний центр і там ще раз перевірили. Здається, наші висновки правильні…

— Які висновки?

— Де було знайдено лічильник? — спитав Раїн. — У тому відсіку, на який вказував перемикач на пульті. А перемикач цей, як Калве загалом з’ясував, задає машині режим підготовки ракети в даному ангарі до польоту.

— Ну то й що?

— Ясно, що автоматична ракета, яка потрапила сюди так само, як ми…

— Тобто посаджена автоматично, а потім втягнута в ангар, — уточнив Калве.

— Ну так… Цю ракету й зустріли, мабуть, так само, як нашу…

— Це ймовірно, — озвався Коробов. — Вони однотипні, різниця тільки в деталях.

— Правильно. Отже, і її роботи, згідно власної програми, спершу розрізали, а потім, так би мовити, відремонтували: начепили кришки люків, щось там приварили — за зразком своїх ракет.

— Та оскільки вона потрапила в той ангар, який був перемикачем підготовлений до випуску ракети, то її, раз ніякого втручання в програму дій машини не було, простісінько викинули з ангара. Відправили, так би мовити, в рейс… Іншого тлумачення ми не маємо.

— Стривай… Але на чому ж вона вирушила в рейс? Хто ввімкнув двигуни?

— Ніхто не вмикав, — відповів Азарову вже Сенцов. — Ти що ж гадаєш, ракети в них стартували на власних двигунах? Що б тоді залишилось від оцих ангарів? Ні, вони викидали їх у такий же спосіб, як і втягували: за допомогою поля, магнітного або іншого — ми не знаємо.

— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, то шукати її марна справа, самі розумієте…

— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи й машини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…

— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей — може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинута ракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.

— Тобто як? — здивувався Коробов.

— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети з рейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачу чогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”, ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова до вильоту.

— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушити голови? Давайте перевіримо!

— Як саме? — спитав Сенцов.

— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все, що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вже кілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, як відправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…

Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого не придатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщо експеримент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукати деталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…

— А куди ж зникла решта наших розвідувальних ракет? — прагнучи знайти бодай найменшу можливість іншого рішення, спитав Сенцов. — Адже їх посилали кілька, і жодна не повернулась. Що ж по-вашому: їх усі ось так тут прооперували, а потім викинули? Дуже неприродно виходить…

— Про долю інших автоматичних ракет ми поки що нічого не знаємо, — відказав Раїн. — Можна тільки гадати. Може, й не одна з них побувала тут. А ймовірніше, що решта ракет, потрапляючи в сильне магнітне поле цього зорельота, вибувала з ладу, втрачала правильний курс…

— Можливо, — задумливо додав Коробов. — Відмовила автоматика, і полетіли вони кудись у безконечність, шукай їх тепер. Ти згадай, командире, як нам самим довелося взятися за керування, коли при наближенні сюди заковерзували автомати.

Сенцову нічого було заперечувати. Нічого не скажеш, докази переконливі. По довгій паузі він мовчки кивнув, схвалюючи план Раїна і Калве.

Кінець кінцем головне було — одержати якнайбільше даних про будову зорельота. Хто знає, хай не тепер, а бодай через півроку вони зможуть розібратися і в тому, як його творці налагоджували зв’язок, зуміють все-таки послати сигнал на Землю. Для цього варто було пожертвувати багато чим.

…Три пілоти неквапливо увійшли в ангар. Піднявшись на естакаду, постояли біля корабля. Металева сигара зараз була зовсім не схожа на ту, якою її втягли сюди автомати всього кілька днів тому. З’явилось два нових люки. Основний ступінь міцно приварено до першого — тепер уже не було ніякої можливості відкинути його в польоті… Якісь гребені прикрашали середню частину ракети. Такі ж самі вони бачили і на оболонці чужого корабля, що став тепер їхньою домівкою. Навіщо вони?

Сенцов злегка доторкнувся, немов погладив, шорсткуватої оболонки ракети. Вручну закрили люк, що так і лишився відкритим з самого дня нападу. Потім мовчки спустилися з естакади і відійшли далеко в куток залу. Сенцов послав Азарова передати вченим, що можна розпочинати.

Минуло кілька хвилин. Несподівано в залі почулося легке гудіння, на стінах спалахнули, замиготіли сотні лампочок. Їхня перекличка ставала все швидшою, нарешті, лампи стали спалахувати й гаснути з такою швидкістю, що замерехтіло в очах.

Обидва чекали: ось-ось ракета зірветься з місця, поповзе вгору по естакаді… Та лампочки раптом погасли.

Минуло ще кілька хвилин. Усе почалося спочатку — і знову без очевидного результату. Знову настала перерва, вона тяглася, здавалось, вічність. Сенцов уже зібрався пройти в кібернетичний центр і поцікавитись: чи довго ще вчені-дослідники мають намір розважатись, чи не краще одразу визнати, що дослід їхній не вдався, припущення не підтвердилось?..

У цю мить перекличка вогників почалася втретє, і Сенцов вирішив зачекати до чергової перерви. Та лампочки не згасали, їхнє мигтіння злилося в один світловий киплячий вихор, і, нарешті, Сенцов і Коробов побачили, як важке тіло ракети почало поволі, ледь помітно спливати над естакадою… Воно повисло в повітрі на відстані кількох сантиметрів від поверхні увігнутого лотка, на якому лежало. Це здавалось дивним, надприродним.

— Зараз вони її… — сказав Коробов.

Сенцов замахав рукою, немов вимагаючи цілковитої тиші.

Глухо загуло десь зовсім поряд, за стіною. Затремтіла підлога. По ній ледь помітно заструмували цівочки пилу. Вони текли й текли у двох напрямках — до кутків залу. Сенцов зрозумів, що запрацювали компресори, висмикуючи повітря з ангара.

— Так, вони мають рацію… — пробурмотів він.

Зненацька обидва космонавти здригнулися. В ангарі пролунав могутній рев. Стихнувши, він повторився ще й ще… Спалахнуло під стелею велике червоне око, його уривчасте світло здавалося гнівним. Виття сирени все посилювалось.

— Ясно! — прокричав Коробов. — Нам доведеться вийти… Очевидно, за вимогами безпеки присутність будь-кого в ангарі під час запуску не дозволяється…

Вони швидко пішли до дверей, відчинили, вискочили в коридор. Поки опускались двері, Сенцов окинув останнім поглядом корабель — він усе так само висів над естакадою… Двері опустились, і одразу ж задрижали стіни, стеля — і все стихло, тільки глухе гудіння компресорів чулося за стіною. Коробов спробував відчинити двері, вони не піддавались. До них підійшла решта. Мовчки зупинились, стали чекати.

Двері відчинились хвилин через п’ять. В ангарі все було, як і раніше. Тільки естакада спорожніла.

— Так… — сказав по хвилинній паузі Сенцов. — Ну що ж, прощай… — І було незрозуміло, чи його слова стосувалися зниклого назавжди корабля, чи надії змонтувати передавач, чи всього разом…

— Далеко вона не полетить, — мовив Азаров. — Двигуни ж не вмикаються…

— Стане супутником Марса, — кивнув Раїн. — Колись ми її виловимо…

— Ну, ходімо, — гукнув Сенцов, і всі повернулись у ракету. Скинули скафандри, зібралися в кают-компанії.

— Що будемо робити? — спитав Сенцов.

Усі мовчали. З ракети сьогодні чи завтра доведеться піти. Надії змонтувати передавач більше не було. Можливо, звісно, з часом щось і придумають, але тепер сушити голову було марною справою.

— Ну що ж, — сказав Сенцов, — принаймні ми зробили відкриття першорядного значення. І те, що це зореліт. І що Фобос. Я гадаю, що — як би там не було — нам треба записати все, що ми бачили. Рано чи пізно наші записи знайдуть… Можливо, саме нагорі ми придумаємо спосіб зв’язатися з Землею, хоч би скориставшись якимсь потужним джерелом світла. Не може ж бути, щоб на зорельоті не було такого пристрою. Світлові сигнали, можливо, помітять з Землі. Поки що ясно одне: тут, у ракеті, залишатись не можна.

Решта понуро слухала його, ніхто не промовив ні слова. По паузі Раїн перебільшено бадьоро сказав:

— Писати — так писати… Що ж ми запишемо?

— Напишемо, як нам усе це уявляється, — сказав Сенцов. — От як ти собі уявляєш те, що сталося?

— Як я собі уявляю? — задумливо перепитав Раїн.

Багато років тому від сузір’я Дракона в напрямку сонячної системи йшов зореліт.

На борту його, крім екіпажу, були тисячі колоністів — вони летіли заселяти нові планети, висувати все далі у Всесвіт форпости Розуму.

Ритмічно працювали двигуни. Зореліт ішов із швидкістю, близькою До світлової, але на борту його розмірено текло життя, провадились спостереження, досліди. Надходила вирішальна мить — уже недалеко була жовта зірка, навколо якої, як з’ясували астрономи, оберталося кілька планет.

В обчислення астрономів вкралася неточність. Уже в фазі гальмування зореліт зблизився з найбільшою планетою сонячної системи — Юпітером. Притягання цього гіганта почало викривлювати шлях корабля. Довелось посилити гальмування, щоб викривлення не стало катастрофічним для всіх живих, хто був на його борту.

Їм пощастило відвернути загибель. Але двигуни не витримали, режим їхньої роботи порушився. Проминувши орбіту Юпітера, зореліт змушений був остаточно загальмуватись біля наступної в напрямку Сонця планети і лягти на колову орбіту.

Було зроблено спроби відремонтувати двигун. Вони не принесли успіху. Космонавти викликали допомогу з рідної планети.

Допомога могла прибути через роки… А поки що, користуючись ракетами, що були на борту зорельота, екіпаж почав досліджувати три планети, на яких згодом можна було б оселитися. За ці роки мандрівники побували на Марсі, на Землі, на Венері.

Допомога надійшла. Але й тоді їм, очевидно, не вдалося відновити зіпсовані двигуни. Зореліт, який зазнав аварії, довелося залишити тут, біля Марса.

Хоч жодна з трьох обстежених планет не була, на думку мандрівників, придатною для колонізації, та все ж і далі вивчати й детально обстежувати їх було варто. Використовуючи залишену станцію, прибулі в будь-яку хвилину могли знову відвідати сонячну систему. Поки що ж вони взялись розшукувати придатні для колонізації планети в інших найближчих зоряних системах…

— Ну, звісно, фантазування чимало, — сказав Сенцов. — Але загалом так воно, можливо, й було…

— Цікаво, чому ця ракета не відлетіла разом з усіма? — спитав Коробов.

— Навряд, щоб така подорож, як у них, могла обійтися без жертв, — відповів Раїн. — Очевидно, для цієї ракети просто не вистачило екіпажу.

Всі на мить затихли.

— А втім, може бути й інше пояснення, — сказав Раїн. — Вони залишили одну ракету на випадок свого повернення, аби можна було навідатись до планети знову.

— А чому вони не змогли колонізувати ці планети?

— Ми можемо прийти до деяких висновків на основі аналізу умов, що є на зорельоті. Вміст кисню тут, в атмосфері, значно більший, ніж у нас. На Марсі кисню ще менше, на Венері, очевидно, теж… Може, були й інші причини…

— Так, — промовив Сенцов. — Запитання ще будуть? Ні? Гаразд… А тепер — до роботи.

— Послухайте, — квапливо проговорив Калве. — Але ж це… Не можна ж, щоб на Землі не знали про це ще роками. Ми зобов’язані використати все можливе. Ми тепер знаємо, як стартують ракети…

— То ж бо ви й морочились мало не півгодини!

— Ми не відразу здогадались… Виявляється, повороту перемикача не досить. Там є ще стартова кнопка, її треба натиснути. Додуматись можна… Чому нам не ризикнути? Залишимо нотатки тут, а самі вирушимо на цій ракеті…

— І я б зважився, — підтримав Азаров.

— Ризикувати не будемо, — холодно відповів Сенцов. — Голосувати теж. Робитимемо так, як я сказав. Однаково наші сюди прилетять.

— Звичайно, прилетять! — озвався Коробов. — Он які хлопці залишилися на Землі: Низов, Крамер, Рудик…

— Так, це надійні хлопці, — сказав Сенцов. — Додай до них Іванова і Вольського — от і готовий екіпаж…

— Не можна в такий екіпаж Вольського, — перебив його Раїн. — Астроном він добрячий, але витримки в нього малувато. Його треба в такий екіпаж, де буде кому його стримувати. До Улугбекова, скажімо. Улугбеков, Вернер, Самохін, Ільїн і Вольський — оце буде першокласний екіпаж.

— З Низовим може летіти Бочаров, — сказав Сенцов. — Хоч він сам найближчим часом може одержати корабель. Страшенно здібний хлопець… Дзеніс — ось хто може летіти з Низовим. Чудовий пілот…

Так прощались вони з тими, хто лишився на Землі, в кого попереду було ще довге життя, багато мільйонів кілометрів і — хтозна, — може, навіть світлових років шляху…

— А ви говорите — летіти… — промовив Сенцов. — 3 ваших же слів виходить, що всі полетіти не зможуть: комусь доведеться залишитись, натиснути стартову кнопку…

— Так то ж — для автоматичних ракет, — сказав Калве.

— А для неавтоматичних?

— За логікою, ракети з екіпажем мусять стартувати після сигналу з самої ракети. В ній також має бути стартова кнопка.

— Піди перевір, — посміхнувся Сенцов.

— Може, ти сам сходиш перевіриш? — сказав Раїн. — Я стомився…

— Це ж куди? — запитав Сенцов. — У кібернетичний центр?

— Навіщо в центр? У рубку…

— Куди? — прошепотів Сенцов.

— Я кажу — в рубку, — промовив Раїн.

— Він каже — в рубку, — підтвердив Калве.

Сенцов хвильку недовірливо дивився на них, потім гнівно промимрив щось і вискочив з каюти. Коробов і Азаров кинулись за ним. Раїн і Калве неквапливо пішли слідом.

Наближаючись до клятої прозорої перегородки, Сенцов мимоволі притишив ходу і простяг руку. Але Коробов, який обігнав його, простісінько пройшов далі…

Перегородка зникла.

— Як? — спитав коротко Сенцов.

— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.

Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.

Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стояв пульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже мало приладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклі кнопки — червона і біла.

— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…

Раїн тим часом оглянув екран.

— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько так розміщені, як і на екрані кібернетичного поста.

— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.

— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, поки поворотом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товариші пілоти.

Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як міг хтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?

— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну. Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…

— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.

— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.

Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.

— Категорично? — похмуро спитав Азаров.

— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч би задати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось у просторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!

— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…

16

І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так він вирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.

Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцем зрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тут усе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, в них керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпше чекати тут.

Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не дав обіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всі люди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…

…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його. Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. В усій ракеті панувала мертва, космічна тиша.

І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.

Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівно освітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися з думками.

Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?

Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти в оранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.

Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, і раптом він знову почув чийсь голос.

Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якого тепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована, притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часом підвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…

І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон. Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її він пізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту і ніжність, якими був пройнятий той голос.

Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує його зовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація: жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…

Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, до останнього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівні голови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.

За ними виявився мініатюрний апарат, з нього стриміла пластинка, вкрита складним, неправильної форми візерунком. Мабуть, тут було записано останнє побажання жінки її милому, що вирушив у далечінь, і колишній господар каюти слухав його перед сном…

Чому, йдучи звідси, він не взяв із собою листа? Таких речей не забувають. Просто тому, що вони квапились, чи була й інша причина?

Можливо, командир корабля — каюта ця, найближча до рубки, належала, певно, йому — загинув ще раніше. Не випадково ж ракета залишилась на супутнику.

Сенцов щиро пожалів жінку з чудесним голосом, яка ніколи не дочекається назад милого. Та й сама вона, мабуть, давно померла — скільки часу збігло… А втім, може, там, на їхній планеті, живуть довго?

І раптом — уперше з такою ясністю ним заволоділо почуття, що ті, хто будував цей зореліт і ракету, були такі ж, як люди. Вони так само кохали, а отже, так само ненавиділи, так само страждали, так само раділи й думали, і тому ніяке несвідоме зло не могло ховатися в їхній техніці…

І ще він зрозумів, що можливість вибратися звідси все-таки є і вони її з часом обов’язково знайдуть!

— Спасибі, люба, — сказав він жінці і вклонився у той бік, де стояв апарат. Він вимовив це так сердечно, ніби його подяка могла долетіти до неї. Та — хто знає? — може, кожне, навіть найтихіше слово вдячності і любові не загублюється в просторі і завжди досягає того, кому його надіслано, летячи із швидкістю, про яку ще нічого не знає теорія відносності?

Потім він вийняв пластинку з апарата, щоб голос не звучав марно: тільки у важкі хвилини слід було слухати його… Він подумав, що обов’язково візьме її з собою на Землю.

Згодом він вийшов з ракети. Рівень радіації продовжував наростати. Гаятися не можна було.

Він пішов будити товаришів. Незабаром усі зібралися. Сенцову не довелось довго роз’яснювати становище.

— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже було зібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.

Сенцов подивився на друзів.

Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.

Вони належали історії, як перші люди, які зустрілися з іншою цивілізацією. Та навіть коли б цього не сталося — а на Землі ж про це поки що нічого не знали, — вони однаково належали історії, як люди, що загинули поза Землею, штурмуючи Простір. Ще живі, вони були поховані під неймовірною товщею просторів, які відділяли їх від рідної планети, просторів, які колись здаватимуться зовсім не страшними.

І все ж, подумалося Сенцову, вони не армія, яка капітулювала, а солдати, що відпочивають між боями.

Відпочивали бійці… І, як звичайно буває на привалах, хтось тихенько затяг пісню.

Ледве вловивши мелодію, Сенцов підхопив її — так само неголосно, бо пісня ця була з тих, які співають не звучними й добре поставленими голосами, а стиха, трохи, може, неправильно й хрипкувато, з тією особливою якістю, яку в нас називають задушевністю, і не в змозі її замінити ніяка школа і навіть талант.

Це була пісня, яку співали в незабутні і неповторні сорокові роки — такі далекі і такі близькі їм зараз; пісня, в якій немовби сконцентрувалась уся романтика того суворого, збройного часу…

В ній співалось про двох друзів, котрі служили в одному полку, — “пісню співай, співай…” (співай, хоч би що там сталося: не тобі одному довелось нелегко! — так розумів тепер Сенцов ці слова), — і, хоч різні були в них вдачі, вони дружили справжньою дружбою (тут пісню підхопили Коробов і Азаров: хто, як не вони, пілоти, знали ціну справжній дружбі!)…

Земна пісня звучала в примарно, неправдоподібно освітленій каюті. І так шалено захотілось кожному ще бодай на годину побачити Землю — рідну, сувору і прекрасну.

І раптом Сенцов підвівся на весь зріст, очі його сяяли.

— Хлопці! — голосно мовив він. — Ми все продумали, й іншого виходу у нас немає. Тільки відступати… Летіти — божевілля, ми навіть не знаємо, як вмикаються двигуни… Але мені здалося… мені здається — чи так уже необхідно нам усе продумувати? Ви розумієте, адже все це будували люди. Люди! Хай вони інакше себе називали, який би вони там не мали вигляд… Але ж не може одна людина в такому ділі підвести іншу! Летіти не можна, бо не вміємо керувати ракетою. Але Земля жде! І, крім того, вони ж літали! А що, коли й ми зможемо? Може, тут зовсім і не треба керувати? У мене таке відчуття, що розгадка десь поряд, варто тільки ЇЇ пошукати як слід… Адже справа не в наших п’яти життях, дідько б їх забрав зовсім… Могли ж ми загинути й раніше… Але ж люди чекають на нас! Якщо ми не повернемось, Земля припинить дослідження, знову ще й ще перевірятимуть усі розрахунки і конструкції, буде згаяно час, можливо, роки… Ми мусимо повернутись!

— Ану, — у тиші, що запала, промовив весело й ліниво Коробов, підсовуючись до столу. — Адже, власне, дім наш майже поряд, — він швидко накреслив на столі пальцем два концентричні кола. — Оце Марс, а це Земля…

— А тут Венера, — іронічно сказав Азаров і накреслив третє концентричне коло, ближче до Сонця. І тут же здригнувся — так різко схопив його за руку, вигукнувши, Раїн.

— Ти чого? — запитав Сенцов.

— Нічого… — сказав Раїн. — Просто я ідіот. Марс, Земля, Венера… А в центрі що, я вас питаю?

— Наскільки відомо, Сонце, — буркнув Сенцов. — Ну й?..

— Так, — задоволено кивнув Раїн. — Прошу дозволу відлучитись на півгодини.

— Куди?

— Дуже важливо… Перевірити одне міркування, — сказав Раїн, нишпорячи в купі довідкових котушок, прихоплених ними із загиблої ракети, і поквапливо закладаючи одну з них в магнітофон. — Одне міркування…

Він закрив очі, прислухаючись до чисел, які монотонно диктував магнітофон. Почав робити розрахунки на аркушику паперу.

Потім переглянув їх і кивнув.

— Ми вдвох із Калве… Одягайся, Лаймоне, — він почав натягувати скафандр, з нетерплячки не попадаючи в рукава. — І як тільки ми раніше не здогадались… Шукали складного, а виходить дуже просто…

— Та в чім річ? — не витримав Азаров. — Що за секрети?

— Дізнаєшся, любий, дізнаєшся, — сказав Раїн. — За півгодини ми повернемось. Прихопи інвертор, Калве…

Поки троє в каюті чекали на їхнє повернення, не промовляючи й слова і тільки перезираючись, Раїн і Калве проминули відсік з обчислювачами і ввійшли в круглий зал. Раїн мерщій підійшов до екрана, схилився над ним, глухо — лише з голосу можна було зрозуміти, як він хвилюється, — сказав:

— Дай-но збільшення…

Калве ввімкнув. Кілька хвилин Раїн напружено вдивлявся, водячи стрілкою по екрану, щось підраховував, ворушив губами. Нарешті він рішуче поставив кінчик стрілки точно на вогник середнього кільця.

— Замірь… — кинув він коротко.

Калве рушив уздовж кабеля, повільно наблизився до дверей, що вели в секцію, сказав:

— Сигнали надходять…

— Так, — промовив Раїн, виписуючи нові цифри на аркушику паперу. Після цього він ще раз перевірив положення стрілки. Кивнув головою. Випростався, весело поблискуючи очима. — Ходімо…

За десять хвилин вони були вже в рубці ракети. Три запитливі й повні надії погляди зустріли їх. Калве у відповідь нерозуміюче знизав плечима, покрутив головою. Раїн зразу попрямував до центрального пульта, кілька секунд дивився на нього. Пригладивши чуба, сухо сказав:

— Всі ми — а я в першу чергу — заслуговуємо одиниці з кмітливості й логіки. Я ніяк не міг зрозуміти призначення пульта на кібернетичному посту. Калве теж. Та це виявився не його фах… Якби хто-небудь з моїх асистентів на кафедрі не знав, що Земля обертається навколо Сонця, — це був би менший гріх… На пульті позначені — і ми давно повинні були здогадатися — орбіти трьох планет: Марса, Землі, Венери. Ось вони, кільця з вогниками. А вогник у центрі.

— Сонце! — сказав Калве, усміхаючись, наче він уже побачив справжнє, земне сонце — не палаючу, волохату кулю, яким вони бачили його з ракети крізь світлофільтри, а золотисте, ласкаве, земне світило, що сяяло на блакитному небі…

— Сонце, — повторив Раїн. — Але справа не в цьому. Сам факт цей ще нічого не значить… (Сенцов кивнув головою). Стрілка на пульті може знаходитись на рівні будь-якої з трьох орбіт. Причому це не схема: вогники переміщуються, вони показують справжнє положення планет на орбітах у дану хвилину — це я спеціально перевірив за довідниками. Велике щастя, що нам вдалося їх врятувати… І ось, встановлюючи стрілку в положенні, коли вістря вказує, скажімо, на Землю, ми даємо завдання кібернетичному центрові, який тут же починає виробляти програму польоту…

— Стоп! — обірвав Сенцов. — А ви цього певні?

— Можливість помилки невелика, — відповів Калве. — Я не припускаю, щоб ми могли помилитись. Я досліджував дуже старанно. І певен того, що правильно зрозумів загальні принципи…

— І що ж? — запитав Сенцов.

— Програма передається в кіберпристрій ракети, — сказав Калве. — Імпульси надходять кабелем. Ми простежили — він підходить сюди. Машина, як можна дійти висновку, обчислює і задає ракеті оптимальний режим польоту на дану планету стосовно сьогоднішнього положення планет на орбітах.

— Бачите, — вставив Раїн, — в якому положенні стоять зараз вогники? В такому ж, як і в кібернетичному посту. Це може означати тільки те, що ракету зараз підключено до великої машини…

— А якій саме ракеті ця програма передається, — закінчив Калве, — визначається перемикачем. Отож може стартувати тільки одна ракета.

— Ясно! — швидко промовив Азаров. — Отже, своїми ракетами вони справді не керували. Від початку й до кінця корабель ведуть автомати.

— Це просто інструкція для програмуючого пристрою, — сказав Калве. — Для зручності її виконано у вигляді планетної карти.

— А чому тільки для трьох планет? — запитав Коробов.

— Не обов’язково… Колись у цей пульт було закладено й інші схеми. Пам’ятаєте, ми бачили на екрані…

— Програма… — сказав Сенцов. — А якщо виліт затримується?

— Обчислювач ракети мусить постійно вносити в неї поправки, — відповів Калве. — Цікаво буде розібратись в його будові…

— Ну, а як же все-таки стартувати?

— Ось кнопки — такі ж, як у кібернетичному посту. Там старт давався білою кнопкою. Справа людини лише надіслати в машину імпульс дозволу. Далі вона веде корабель сама…

— Що ж, — сказав Коробов. — У велосипеда є педалі, в автомобіля нема. Але ніхто не відмовляється їздити на автомобілі через те, що в нього немає педалей…

— От, значить, як виходить… — промовив Сенцов. — Просто кнопка… Натиснути — і летіти…

— Летіти, — мов луна, повторив Азаров.

— Летіти, — спокійно погодився Коробов.

— Летіти, — сказав Раїн і всміхнувся.

— Летіти — так летіти, — безтурботно озвався Калве. — Тоді я піду порозкладаю речі…

— Слухайте! — раптом голосно вигукнув Азаров, пригадавши в цю мить дві такі ж привабливі пускові кнопки, які владно притягували його руку, коли оглядав він командний пункт у ходовій рубці зорельота. — Слухайте, а що, коли нам летіти прямо на ньому?..

Він змахнув руками, намагаючись пояснити свою думку.

— На чому? — перепитав Сенцов.

— Та прямо на зорельоті! Якщо наші генії розібрались, як запустити чужу ракету, то і з керуванням усім зорельотом впораються.

Товариші перезирнулись.

— Оце був би подаруночок для Землі! — захоплено сказав Коробов.

Сенцова теж заполонила смілива думка Азарова, але тільки на мить. Він одразу ж поспішив угамувати запал товаришів.

— Нічого не вийде. Вже коли вони кинули тут свій зореліт, то, видно, він зовсім несправний. І, мабуть, вийшли з ладу його двигуни, звідси й підвищена радіація, яку Азаров випустив на волю, необачно залізши в машинне відділення. Пам’ятаю, ти говорив, що там одні з дверей були навіть не зачинені?

Одразу спохмурнілий Азаров мовчки винувато кивнув.

— Отже, там серйозні пошкодження, і господарі, кваплячись, залишали корабель. А вже коли самі творці зорельота не мали надії його відремонтувати, то нам і мріяти про це смішно.

— Правильно, — підтримав його Раїн. — Ліпше, як кажуть, синиця в жмені, ніж журавель у небі.

— А така синиця, як ця ракета, теж подаруночок непоганий, — підбадьорливо додав Коробов, плескаючи Азарова по плечу.

— Гаразд, ходімо збиратися! — рішуче сказав Азаров і перший вийшов з рубки. За ним рушила решта. Сенцов лишився сам.

— Ну ось… — промовив він стиха. — Ти ж не підведеш, правда?

Ніхто не міг би почути відповіді. Але він, мабуть, почув, бо всміхнувся схвильовано й радісно.

17

— Ну що ж? — озвався Сенцов. — Так де в них сидів пілот? Тут?

Він глянув на велике крісло, що стояло перед пультом, трохи підняте на щось, схоже на п’єдестал — під ним, певно, розміщувались протиперевантажувальні пристрої.

Складання програми польоту було закінчено. Про це повідомив вогник, який спалахнув на пульті півгодини тому. Побувавши востаннє нагорі, Калве з’ясував, що машина вимкнулась. Зате за задньою стіною рубки не вмовкало ледве чутне гудіння: кібернетична машина ракети продовжувала працювати, щохвилини вносячи до програми відповідні зміни.

— Ну, — сказав Сенцов, — отже, наважились. Я певен, що ми не помилимось: “Розум не може підвести інший Розум. Ми повинні вірити Розумові, хоч би він і належав іншим істотам…”

В рубку, витираючи піт з лиця, зайшов Коробов.

— Здається, все готово… — мовив він. — Вахту в польоті будемо нести?

— Раз Правилами передбачено, — відповів Сенцов.

— Хто перший?

Сенцов знизав плечима, даючи зрозуміти, що вважає питання зайвим і навіть не вартим відповіді.

— Тоді ти, може, відпочинеш? — спитав Коробов.

— Аякже! — сказав Сенцов. — Обов’язково… Та ще й як! У санаторії! На Землі…

Востаннє оглянули ангар, стоячи в отворі люка. Коробов помітив унизу, майже під самою естакадою, забутий кимось кисневий балон — один з тих, що живили скафандри, і весело всміхнувся: з досвіду знав, що варт забути що-небудь, — обов’язково поїдеш.

Потім усі зібрались на середині вхідного відсіку. Раїн увійшов останнім. Заблимали лампочки, і сталеві важелі, розпрямляючись, повільно втиснули втягнутий шматок обшивки на місце. Все зменшувалась світла шпара. Важелі, дійшовши до місця, глухо брязнули.

В коридорі зняли скафандри. Сенцов ще раз пройшовся по каютах, перевірив, чи все закріплено як слід, щоб не скоїлось чогось під час старту.

Повільно ввійшов у рубку. Рухаючись, мов у сні, розсілися на диванах. Тут усім стало по-справжньому страшно…

Сенцов зупинився біля пульта.

— То як же? Що скажеш, другий пілоте?

— Цікаво, — озвався Коробов, — який усе-таки цей новий спосіб пересування в просторі?

— Доберемося й до нього, — сказав Раїн. — Не виключено, що ми зможемо налагодити зв’язок з ними. А з часом і зустрітися.

— Так, — промовив Сенцов, — зустрінемось. У повному складі.

Він опустився в крісло перед пультом. На мить заплющив очі. Потім натиснув білу кнопку.

Низьке гудіння сповнило рубку. На пульті замиготіли різнокольорові вогники. По одному з екранів заструменіли світлі лінії. Спершу рідкі, вони поступово збиралися в усе щільніший пучок.

Поряд спалахнув другий екран. На його зеленавому тлі з’явився незрозумілий малюнок: кілька рубіново-червоних циліндрів, кожен у кількох місцях оперізували товсті спіралі кабелів.

— Ви тільки подивіться… — захоплено вигукнув Сенцов і потягся по олівець.

Зненацька блокнот, який Сенцов поклав на пульт, сплив, завис у повітрі. Всі відчули дивну легкість, від якої встигли вже відвикнути… Штучна гравітація вимкнулась, дивани повернулись так, що їхня площина стала перпендикулярною до осі корабля. Всі поквапливо вляглися, втонули в диванах. Стало легше дихати. Сенцов зрозумів, що апарати подають у рубку посилену дозу кисню!

— Ну от, — промовив Коробов. — Аж не віриться. Летимо… А настануть же часи, коли школярі будуть плутати епохи і страшенно дивуватимуться, коли вчитель скаже їм, що зореплавання почалося в двадцятому столітті, а зовсім не в десятому, як гадає учень Петров, і що Джордано Бруно згубила інквізиція, а зовсім не гравітація…

— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!

В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тільки перші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірі були найголовніші і найтяжчі.

Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійняла темрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракета ковзнула у простір.

— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.

Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали в старовину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулись двигуни, розганяючи ракету.

— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.

Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червоними циліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.

Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискорення зникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:

— Страшно було…

— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім інша історія…

Сенцов побачив, як з одного рубінового циліндра на екрані вилетів сліпучий, вузький промінь світла. Викинув промінь ще один циліндр, ще…

— Фотонний! На квантових генераторах! — вигукнув Сенцов, відкидаючись у кріслі.

Сліпуче, хоч і пригашене фільтрами, світло бушувало тепер на екрані. Знову прогнулись дивани, на шкалах приладів скочили вгору червоні смуги… В повній тиші головний двигун корабля набирав хід.

— Наступна зупинка — Земля! — урочисто промовив Сенцов. — Він не сяде на Місячну базу, йому це непотрібно. Цікаво, де він приземлиться?

Дивлячись на один з екранів, де, швидко віддаляючись, зменшувалась куля Марса і зовсім уже непомітним здавався щойно залишений ними зореліт, Раїн сказав:

— Схоже на те, що летітимемо лічені дні… Це тобі не політ по орбітальній траєкторії. Він летить по траєкторії світлового променя! Приблизно, звичайно.

— Недарма й вигляд у нього такий! — відповів Сенцов. — Що ж, власне, час би вже почати готуватись до посадки…

— Я все-таки хотів би розібратись у цьому кібернетичному пристрої, — пробурмотів Калве і глянув скоса на Сенцова.

— Стоп! — мовив Сенцов, усім тілом радісно відчуваючи, як плавно, все швидше й швидше розганяється корабель. — Я вам розберусь! Ви не думайте, що коли корабель чужий, то на ньому правила не дійсні. Корабель тепер наш!

І, всміхнувшись, додав:

— Порушувати роботу автоматів під час рейсу заборонено правилами. Без Особливої Необхідності…