Червона зона

Частина третя

– Що ти робиш?! – жiночий вереск пiд ногами.

Голос ішов знизу і ззаду, як нападає акула. Вiд несподiванки я здригнувся, нога зiрвалася з вiконних ґрат, i я повис над порожнечею. Свiжа шкiра на порiзаних долонях трiснула, я засичав вiд болю, але не розтиснув долонi. Я висiв на вiконних ґратах третього поверху. На поверх вище з вiкна туалету в торцi будинку висунувся Роман Цюцюра, щоб допомогти менi.

– А якщо впадеш?! – заверещала жiнка знизу.

– Та вiн через вас i впаде, – не пiдвищуючи голосу, сказав зверху Роман.

Я знову намацав ногами ґрати, пiдтягнувся, став i глянув униз. На мене дивилися, пiднявши круглi обличчя, двi приземкуватi жiнки – денна вахтерка Жаба i, як я зрозумiв, комендантка гуртожитку – тiтонька в лiтах i в тiлi, з високою зачiскою бабета, зiбраною вгору з бiлявого волосся iз фiолетовим вiдтiнком. З мого ракурсу обидвi жiночки були бiльшi в ширину, нiж на зрiст.

– Ану злазь! – скомандувала комендантка.

Я глянув угору, Роман знизав плечима, я зiтхнув i почав спускатися, намагаючись не завдавати болю долоням. Iз правої, з заново розiрваного порiзу, сочилася кров. Я не поспiшав. Правою рукою хапався лише за допомогою пальцiв, як шимпанзе, щоб не торкатись iржавих прутiв долонею.

– Цюцюра! Це тобi так не минеться! – крикнула комендантка Романовi, задираючи голову так, що бабета, я бачив згори, зiм'ялась об її спину.

– Добре, – неголосно сказав Роман.

Я зiстрибнув з пiдвiконня першого поверху й став перед обома жiнками.

– Свiтлано Степанiвно, знаєте його? – труснула бабетою комендантка.

Жаба тричi повiльно клiпнула.

– Вiн тiльки вчора приїхав, – сказав згори Роман.

– Чому ти мене не повiдомив? – Жаба пiдняла до нього обличчя.

Я вiдвернувся до стiни. Цегла була темно-коричнева, вiк будинку перевалив за сотню рокiв.

– Цюцюра! Знось його манатки! – крикнула комендатнка.

– Зараз.

От не треба було лiзти по стiнi завидна – але темнiшало тепер, у другiй половинi червня, дедалi пiзнiше, а Роман сказав, що комендантка пiсля двадцять першої не приходить. Помилився.

Роман винiс менi пiд дверi гуртожитку ношену ватяну куфайку темно-зеленого кольору з вицвiлими оранжевими вставками, вiд зимової метробудiвської форми.

– На, пiдстелиш.

– Дякую. У тебе будуть проблеми?

– Забий. Завтра знову переночуєш.

Хоч я мав ключа вiд хлiбного кiоску, з переляку вирiшив чекати повної темряви. Сидiв на бровцi неподалiк. Щоб збавити час, тупо проводжав поглядом блякiв, якi ходили туди-сюди по секторальнiй стiнi. Вони не дивилися у бiк червоної зони, а в червонiй зонi звикли не помiчати блякiв, хiба хтось iз дiтей зрiдка тицяв факи в їхнiй бiк.

Залiзнi дверi кiоску вiдчинились iз голосним вищанням, я ввiбрав голову в плечi, пiрнув у кiоск i вдарився лобом об щось шорстке. Завмер, швидким рухом зачинив дверi кiоску за собою. Замкнув на залiзний засув, дiстав iз кишенi гаджет, присвiтив екраном. Передi мною вивищувалась металева стiйка iз двадцятьма, я знав, порожнiми лотками з-пiд хлiба. Об один iз дерев'яних лоткiв я, видно, й шурнувся головою. Вiдчував вологе садно на лобi. Приклав долоню, посвiтив на неї екранчиком гаджета. Схоже, тiльки прозора сукровиця.

Кiоск був суцiльнометалевою будкою два на два з половиною. Вiтрина затулялася на нiч залiзними вiконницями, якi вдень утворювали дашок над вiкнами кiоску. Коли вiконницi опускали, кiнцi пiдпорок iз залiзних прутiв заходили всередину, на них зсередини накручувалися великi гайки. Всерединi кiоску стояли чотири стiйки на колiщатах. Стiйки постiйно тасувалися так, щоб одна з найбiльш ходовим товаром, тобто хлiбом i батонами, стояла поряд iз продавщицею. Коли хлiб розпродувався, продавщиця чи я пересували на мiсце спорожнілої стійки повну. Стiйка зi здобою, висiвковими хлiбцями та тiстечками завжди стояла в дальньому від дверей кутку навпроти входу. Об неї я й ударився, чомусь вона опинилася прямо на входi. Тепер я посунув цю стiйку в ряд з iншими. Менi треба було вивiльнити собi досить мiсця, щоб лягти рiвно. Я постелив пiд спину ватяну куфайку Романа й лiг. Мої ноги опинилися пiд нижнiм лотком дальньої стiйки, промiжку мiж пiдлогою та дном лотка не вистачало, щоб тримати ступнi рiвно, тож я знову встав, зняв лоток i поставив його сторч пiд стiну.

Роззувся й лiг. За пiвхвилини кiоск заповнився запахом моїх нiг: я ходив у масивних черевиках-гiвнодавах цiлий день. Скривився i спробував заховати обличчя в куфайку, потiм подумав, що вранцi тхнутиме весь кiоск, знову сiв на пiдлозi, взувся i щiльно зашнурував черевики на литках. Лiг. Пiдлога була залiзна, вкрита лiнолеумом. Було твердо крiзь куфайку. Ноги тепер викручувало вагою гiвнодавiв. Я поставив будильник на гаджетi на п'яту тридцять ранку, щоб точно вийти з кiоску до пробiжки Алiка. Краще йому не знати, що я сплю поруч iз хлiбом, хай навiть учорашнiм. I покупцям краще не знати.

Довго крутився на твердому. Перевертався на бiк, але тоді боліли кістки таза. Кiлька разiв стукнувся колiном об пiдлогу. Лягав на спину, але стопи викручувало назовнi вагою черевикiв, i через якийсь час вiд скручування починали нити колiна. Пробував лежати на животi, але пiдiгнута шия i твердiсть пiд вилицею не давали заснути, а колiна знову нили, впираючись в укритий лише лiнолеумом метал. А за годину в кiоску стало душно. I страшно хотiлося курити. Я пiднявся, вiдсунув стiйку з-пiд дверей так, аби протиснутися, прочинив дверi й вийшов. Сiв на бровку тротуару за кiоском i викурив сигарету. При слабкому освiтленнi я бачив, як зверху по секторальнiй стiнi йде вартовий блеквотер. Прохолодно ще не стало, від асфальту досі тягнуло теплом. Зате хоч кисню бiльше, нiж усерединi. Я зiтхнув, потягнувся й полiз назад.

Коли будильник розбудив мене, я зрадiв. Крiзь щiлини мiж вiконницями пробивалося слабке сiре свiтло.

Пiсля роботи я не мiг iти в гуртожиток через прохiдну, бо ж очевидно, що Жаба отримала щодо мене конкретнi iнструкцiї. На Подiл я цього дня не встигав, тому тинявся по Борщагiвцi. Очi свербiли вiд недосипу. Коли остаточно стемнiло, я залiз по вiконних ґратах на четвертий поверх i пройшов у кiмнату Романа.

Його лiжко стояло без постелi. Голий смугастий матрац на пружинах. Речей теж не було. У кiмнатi сидiв патлатий худий метробудiвець, вiн був без футболки, повернув голе плече до лампи i видушував прищ. Вiн байдуже підняв на мене очі й знову вiдвернувся до свого плеча.

– А де Цюцюра?

– А його звiльнили, – сказав патлатий, не повертаючи до мене голови й не вiдриваючись вiд свого заняття.

– Як? – пауза. – Зовсiм?

– Нi, наполовину, – хмикнув метробудiвець.

Я спустився ґратами вниз, дiйшов до кiоску й дiстав iз кущiв поряд куфайку, заховану на день. Спати знов було душно. Вранцi я вийшов о п'ятiй тридцять i чекав, сидячи на бровцi. Машина з хлiбом iнодi приїжджала ранiше, нiж за графiком о шостiй. Я не хотiв пояснювати водiєвi, чому вилажу з кiоску.

Вдень продавщиця скоса на мене позирала, проте нiчого не сказала, тiльки за звичкою бурчала про «чурок неруських», на яких вона мусить працювати на своїй, богом данiй землi. Я розвантажував другу машину, вiдчуваючи, як футболка липне до тiла вже не волого, а нiби пластилiн. Ледь дочекався кiнця робочого дня.

– Фу, митися треба частiше! – скривилася дiвчина рокiв двадцяти в маршрутцi й вiдвернулася до своєї подруги, говорячи так, нiби мене тут нема. – Деякi люди взагалi не стежать за собою.

Я притиснувся до заднiх дверей, спиною до салону, й вислизнув на наступнiй зупинцi. Зiщулившись, пройшов решту шляху на Подiл пiшки, намагаючись обходити людей по проїжджiй частинi якомога далi. Я поспiшав, сподiваючись прийти на Турiвську ранiше, нiж Умiда, й помитися на кухнi. В мiському рюкзаку за спиною лежали запаснi штани, шкарпетки та футболка. Двi червневi ночi в кiоску та два днi фiзичної роботи при плюс тридцяти.

Умiда була вдома.

– Привiт, Антончику, – вона усмiхнулась i пiднялася з кушетки на кухнi, щоб обiйняти мене.

Тут-таки сидiли Улугбек i бородатий Iгор, з лiвою рукою в гiпсi. Бек пiдняв долоню в привiтаннi, Iгор кивнув.

– Вiд мене смердить бомжем, – сказав я, пiрнаючи мiж рук Умiди й вiдсторонюючись.

– А ти забий. Таке з багатьма бувало.

Вона таки стиснула мене руками за талiю. Я задерев'янiв.

– Зараз ми це виправимо, – сказала Умiда й набрала двi каструлi води з дiжки в кутку кухнi.

– Що, справдi спиш у кiоску? – розтягуючи слова, запитав Iгор.

Я знизав плечима й розвiв руки.

– Не заздрю, – сказав Iгор. – Хочеш, можна поки у нас?

Я дуже хотiв. Умiда обернулася вiд плитки до мене.

– Тiльки це на пiдлозi, – сказав Iгор.

– На пiдлозi я i у Романа спав, – зiтхнув я. – Але ж на роботу звiдси не встигатиму.

– Пора шукати iншу, – сказала Умiда.

– Як рука? – запитав я в Iгоря.

Вiн пiдняв лiву долоню в брудно-бiлому твердому футлярi. Великий та вказiвний пальцi були вiльнi, а решта три ховалися пiд гiпсом.

– Пферд каже, тижнiв через чотири можна зняти. Каже, рука лишиться робочою.

Улугбек устав з канапи, обiйшов стiл i з легким стуком вiдчинив вiкно.

– Антон-бек, при всiй повазi, – вiн примружив очi. – Стань

бiля вiкна.

Я поспiхом рушив туди й зачепив стегном стiл, Улугбек метнувся i впіймав пластикову пляшку з водою, яка почала падати. Поставив пляшку вертикально й сiв верхи на табуретку в торцi стола:

– Ну-ну, спокiйно. Ще двi секунди ми б витримали.

Умiда засмiялась i поклала долоню менi на плече. Я вiдчув, як у мене нагрiлися щоки й почали свербiти мочки вух. Стояв не рухаючись так, що Iгоря тепер бачив крiзь вiдчинену всередину вiконну раму. Скло було брудне, ще й вiдблискувало. Iгор зрозумiв, що я погано бачу його, i посунувся на iнший край кушетки.

– До речi, Умка, – сказав Iгор. – Мушу подякувати. Пферд казав, що знеболювальне менi видiлив тiльки тому, що я – твiй сусiд.

– Угу. Треба дiстати з зеленої зони, – кивнула Умiда. – Анестетики закiнчуються. Останнiм часом нашi тiльки по лiки вiд тюбика ходили.

Iгор постукав гiпсом по столу. Звук вийшов глухий.

– Подякуєш йому ще раз. Скажи, я грошi поступово вiддам.

– Для друзiв це не принципово, сам знаєш. Буде можливiсть – вiддамо разом. Як нi – Пферд не образиться.

– А з уколом навiть цiкаво було дивитись, – Iгор пiдняв обличчя до мене. – Вiн такими щипцями менi прямо в долоню, глибоко пiд шкiру, й виловлює там, виловлює, крутить, крутить. Чую, тягне. Але не боляче, тiльки вiдчуваю. Дивлюсь – а там така рожево-бiла жила. Слизька, зараза. Вiн її щипцями – й на себе витягує. Ну, щоб зв'язати розiрване сухожилля. А тут у мене палець ворухнувся, воно як вискочить – i назад туди. Як вугор. А Пферд матюкнувся i знов туди, половину щипцiв менi в руку запхав i цю слизьку…

– Д-досить! – я зцiпив зуби й вiдчув, як вищиряюся. Нижня губа щосили вiдкопилилась донизу, ледь не вiдiрвалася вiд ясен. – Не розказуй, бо в яйцях холоне… Як тодi.

Iгор засмiявся. Я вiдчув, як у мене тягне в животi.

– Якi ви, жирiки, нiжнi, – сказав Улугбек. – Уже й виделкою в око вас не штрикни.

– Вода нiби нагрiлась, – озвалась Умiда. – Йди мийся.

Аж пiзно ввечерi, коли ми з Умкою збиралися вставати, щоб я вертався на Борщагiвку, я нарештi заговорив про звiльнення Романа Цюцюри.

– З чого ти взяв, що це через тебе? – сказала Умiда. – Всю профспiлку звiльнили. До цього давно йшлося.

– В Метробудi є профспiлка? – пiдняв брови я.

– Нелегальна. Була. – Умiда зробила наголос на останнє слово. – Людей сорок, може.

– I Роман серед них?

– Гм. Вiн один iз засновникiв, – вона сказала це з ноткою гордостi, й менi кольнуло в горлі.

– А звiльнили чого?

– Ну як же, – хмикнула Умiда. – Всiм вiдомо, що профспiлки – вороги свободи. Вони ж не дають кожному вiльно та незалежно вiд iнших укладати трудовi договори.

Я промовчав. Коли працював новинарем, не раз вiдтворював цю тезу, цитуючи ньюсмейкерiв.

Ми з Умiдою лежали поруч, але я почувався так, нiби вже зараз я в кiоску сам, а Умiди в моєму життi взагалi немає.

– Ромка тепер точно зробить своє, – сказала Умка, лежачи на спинi й дивлячись у стелю.

Я не запитав, що саме. Я лежав i ревнував, бо вона думала про нього, знала, чому його звiльнили, знала його життя, знала його плани, знала його так добре.

– Я давно йому була непотрiбна, – продовжуючи дивитися перед собою, сказала Умiда.

– А. Тодi все ясно, – я ривком сiв на лiжку, спустив ноги, обернувшись до неї спиною, й почав натягати штани.

– Антоне… – я почув, як зашарудiло простирадло й рипнули пружини лiжка. Вона потяглась i провела долонею по моїй голiй спинi.

Я сидiв, згорбившись. Завмер, одягнувши одну штанину. Знов рипнули пружини, Умка стала на колiна в лiжку й усiм тiлом притулилася до моєї спини, обгорнувши собою. Я вiдчув шкiрою її груди, голий живiт. Її худi руки на моїх плечах.

– Антоне… Це вже не має значення, – гаряче дихання у вухо. – Чесно. Чесно.

– Я знаю.

– Точно?

– Точно.

Цього разу в кiоску я зняв зi стiйок i розклав на пiдлозi в ряд три дерев'яних лотка. Колiна та лiктi часом провалювались у щiлини мiж дошками, зате спати стало зручнiше.

Алiк попросив мене попрацювати в iншому його кiоску, на Борщагiвському базарi.

– Тут я побуду сам, – сказав вiн.

– Але ж там робота до сьомої вечора?

– До другої, як i тут – а потiм тiльки прийти розвантажити третю машину о шостiй чи сьомiй. Плачу вдвiчi бiльше. Хочеш, назовсiм туди переходь, а сюди я пошукаю нового.

– У мене справи вечорами…

– Будь ласка, – Алiк склав руки перед собою. – Саня зовсiм забухав. Там нема кому працювати. Вiн третiй день на роботу не виходить.

– Алiк, я не дуже можу…

– Це лише кiлька днiв, поки я знайду замiну.

– Кiлька днiв?

– Кiлька днiв. Плачу вдвiчi бiльше, нiж тут.

– Добре, – зiтхнув я й одразу похопився. – Давайте я тодi вранцi тут, а потiм там.

– Яка рiзниця, – знизав плечима Алiк. – Давай так. Я тодi вранцi сам буду розвантажувати на базарi. Менi й ближче.

I тепер пiсля другої дня не лишалося часу поїхати на Подiл i назад. Пiд вечiр я ходив на базар далi по Борщагiвськiй, туди, де вулиця переходила у проспект Космонавта Комарова. На базарi мiсце було бiльш людне, покупцi не переводились, тому ввечерi хлiб довозили.

– Ще кiлька днiв, ще кiлька днiв, – сказав Алiк у кiнцi тижня. I посерединi наступного знову: – Ще кiлька днiв, будь ласка. Важко знайти працiвника, якому можна довiряти. Такого, як ти.

I я зiтхав, обеззброєний.

Одного разу ввечерi Умiда прийшла провiдати мене. Застала на базарi, коли я розвантажував хлiб. У цьому кiоску продавщицею працювала дружина Алiка, жiнка з добрими очима й потужним материнським iнстинктом. Своїх дiтей у них з Алiком не було.

Умiда дочекалася, доки я закiнчу роботу, й ми вдвох пiшли гуляти Борщагiвкою. Трималися за руки. Зупинялись i цiлувалися. Умка притискалася до мене:

– Приходь уже пошвидше, – шепотiла вона.

– I я дуже скучив, – шепотiв я.

Ми зiтхали, випускали одне одного з обiймiв i йшли далi.

Умiда розповiла новини з Подолу. Котлован засипали до кiнця. Молодi люди знов побудували халабуди з шиферу, пластику та гiпсокартону. Вночi демонстративно палять вогнища поряд iз зоною зачистки та спiвають. Влiтку це приємно. Дим багать iде через роздiльну стiну на зелену зону. Базарники з Житнього вечорами зносять хлопцям i дiвчатам трохи продуктiв, табiр пiд стiною розростається. Приходять уже не тiльки мiсцевi – пiдтягуються безробiтнi з iнших районiв.

– Менi пора, – сказала Умка об одинадцятiй.

Я посадив її на маршрутку.

– Дуже гарний дiвчина, – сказала дружина Алiка наступного дня. На вiдмiну вiд чоловiка, вона розмовляла з сильним акцентом i часом плутала роди та вiдмiнки. Я досi не знав її iменi, й чомусь не спадало на думку запитати.

– Коли вже Алiк знайде вантажника? – запитав я.

– Не знаю, – вона торкнулась моєї руки пухкою долонею й лагiдно зазирнула в очi. – Я йому поясню. А ти попроси прибавка до зарплата. Попроси.

– Дякую.

– Вiн зi мною завжди радить, – сказала жiнка й усмiхнулась. У неї було подвiйне пiдборiддя й відвислі щоки, але плавнi жести та м'яка мiмiка лишились як у молодої схiдної красунi. Згадалося клiше про лань, i я усмiхнувся у вiдповiдь.

Сидячи безвилазно на Борщагiвцi, я пропустив момент поширення Олiмпiйських бунтiв за межi Подолу.

Я слухав краєм вуха, що говорять на базарi про подiльський бунт. Перебiльшували вiд самого початку, бо більшість борщагiвських за межi району майже не виїжджали й тiльки дивилися мережу. Я посмiювався. Потiм заговорили про бунти на схилах Днiпра. Я не повiрив чуткам, навiть не зв'язався з Умiдою чи Валерою, щоб уточнити. Згодом пройшла iнформацiя, що бунти перекинулись на Полiтех, уже зовсiм поруч. Туди вистачало часу прогулятися пiшки, й о другiй я пiшов уздовж секторальної стiни.

Я змiг дiстатися тільки до секторального КПП на Iндустрiальному мосту. Вулиця Гетьмана виявилась перегороджена протитанковими їжаками, звареними iз залiзних рейок. Мiж ними висiли мотки рiжучої стрiчки, й через кожнi пiвкiлометра за огорожею стояла броньована чорна машина iз кулеметом на даху. Блеквотери в чорних шоломах сидiли на кожнiй машинi по двоє, спинами один до одного.

Тулячись до будинкiв, подалi вiд дороги, я пiшов уздовж вулицi лiворуч, геть вiд секторальної стiни. Броньовики тепер траплялися рiдше, але їжаки та рiжуча стрiчка не закінчувалися. Я дiйшов до Шулявки. З'ясувалося, що й по проспекту Перемоги, де не було секторальної стiни, тепер тягнеться загорожа i стоять блеквотери. Схоже, вирiшили iзолювати цiлий район. За давньою журналiстською звичкою я спробував рахувати, скiльки може коштувати така масштабна операцiя. Я не сумнiвався, що зрештою вона виявиться рентабельною для зеленої зони, бо заплатить за роботу блеквотерiв сама червона зона – у виглядi пiдвищення тарифiв на послуги, ввiзних мит на товари й загалом споживчих цiн. Тепер я знав, що чутки про поширення бунтiв мають пiд собою ґрунт.

Я повернувся на Героїв Севастополя i зайшов у темний вогкий напiвпiдвал гаджет-клубу «Троян». Вiн, як i раніше, виявився переповнений пiдлiтками й дiтьми, зануреними в альтернативну реальнiсть. Блiдо-зеленi та блякло-фiолетовi вiдблиски на обличчях. Сюди бунти не дiсталися. Я заплатив за вихiд у мережу. Спробував крiзь чуттєвi 3-D картинки та нескiнченнi деталi вiльної преси дiйти до сутi. Це було, як завжди, непросто. Отримувати загальну картинку стало важче, вiдколи прикрили волонтерськi вiкi-проекти за недобросовiсну конкуренцiю з комерцiйними ресурсами. I тепер я, намагаючись обiйти нав'язливу рекламу, продирався крiзь розрiзненi фоторепортажi, вiдеозвiти вiльної преси, скопiйованi прес-релiзи та замовнi матерiали вiд забудовника.

Наскiльки я зрозумiв, Грiнiнвест припустився помилки. Чи так менi тодi здалося. «Наша проблема в розпорошеностi, – казав якось Валера. – Диви, як важко зiбрати навiть людей з Житнього. А це ж поруч. Та всiм поххухх, поки бiда не приходить до них самих!».

Так казав Цюцюра.

Але пiсля того, як на Контрактовiй засипали котлован, забудовник спробував розширити зелену зону в бiк Львiвської площi. Тут-таки до бунту приєдналися люди з Лук'янiвки та Полiтеху, якi зрозумiли, що вони наступнi. Далi заворушення перекинулись iз третього сектора REE-17 i на другий сектор – у слами на схилах Днiпра – а там i в iншi райони червоної зони, що межували з зеленою: Дружби Народiв, Либiдська, Солом'янка, Кардачi.

– Бляки нас вiдрiзали з усiх бокiв, – сказала по гаджету Умiда. – Я на роботу не ходжу. Багато хто не ходить. I Житнiй ринок пiвпорожнiй. Покупцi не можуть доїхати, продавцi теж, i товари не довезеш.

Задум Грiнiнвесту був такий: кiлька тижнiв не давати завезти продукти чи прибрати вiдходи, не дозволяти заробити на життя. I бунтiвнi райони будуть змушенi поступитися. Тодi ще нi Грiнiнвест, нi самi арники не думали про можливiсть нападу на блякiв.

Через два днi мережу вимкнули. Я ще раз перепитав у коротко стриженої дiвчини-адмiнiстратора гаджет-клубу «Троян»:

– На те й мережа, що її не вимкнеш? Децентралiзована, чи як там?

Адмiн, не встаючи з-за свого гаджета, пiдняла вищипанi брови й нахилила голову:

– Та чо там. Провайдерiв – два-три монополiста, решта у них на пiдсосi. Мобiльнi гаджети теж не працюють. Вишки вирубили, супутник закодували пiд грiн-зону. Здається, лишилися старi текстовi кластери. Хочете?

– Iншим разом, – я глянув на блiдо-зеленi обличчя пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, i кивнув на них. – А цi як пережили?

– Трохи погудiли, що нема iнтерактиву з iншими юзерами. Швидко попустилися. Живуть в офлайн-режимi. Iнтерактив iз гаджет-генерованими персонажами.

Дiвчина пiдняла зi столу сенсори, якi зняла з моїм приходом, й запитально подивилася знизу вгору над гаджетом.

– Все, – сказав я.

Адмiн мовчки кивнула, надягла сенсори й середнiм пальцем правої руки зняла гаджет з паузи. Я розвернувся й вийшов iз прохолодного пiвпiдвалу. Надворi стояла спека, через три хвилини у мене геть змокрiла спина. Було близько третьої пополуднi.

Зв'язку з Умкою, Валерою чи Беком тепер не було.

– От нащо було залупатись? – Алiк опустив мобiльний гаджет, так i не зв'язавшись iз хлiбозаводом. – Тiльки нормальним людям проблеми. Й однаково ж програють. Гiрше буде.

Я стиснув зуби, витягаючи наступний лоток. Вже восьма тридцять вечора. Алiк через вiдсутнiсть мережi не змiг попередити, щоб машину сьогоднi не приганяли, оскiльки вранiшнiй товар не продався – й тепер вимушений буде заплатити за непотрiбний хлiб, який я зараз розвантажую та який завтра буде несвiжим i не розiйдеться.

It's time to get up! The time is five o'clock!

Я потягнувся й вимкнув гаджет. Щiлини мiж вiкнами та вiконницями здавалися синiми. За минулi два тижнi свiтати почало пiзнiше. Я простяг руку по шкарпетки, якi висiли на нижньому порожньому лотку. Ще трохи вогкi. Зiтхнувши, я сiв на просякнутiй потом куфайцi й нахилився вперед. Груди став надривати кашель, я приклав кулак до рота i спробував його придушити. Коли спазм минув, обережно нахилився i натягнув шкарпетки. Прохолоднi й вологi. Бодай не смердять – я виправ їх учора в дощовiй канавi.

Я встав i вiдкрутив гайки з болтiв, якими вiконницi замикалися зсередини на нiч. Пiсля цього вiдiмкнув засувку, прочинив дверi i визирнув у щiлину. Швидко вiдчинив дверi, прихопив на ходу гiвнодави, став шкарпетками на бордюр, зачинив дверi. Сiв i вiд цього ще раз закашлявся. Цього разу не стримував кашлю, бо бачив, що поруч нiкого немає. Я вийняв iз кожного гiвнодава по пакету, якими надiйно затикав черевики на нiч. Зсередини вiйнуло гниллю. Я запхав туди ноги. Відчинив навстіж дверi кiоску й пiшов пiднiмати вiконницi.

Теоретично Алiк мiг вийти на пробiжку ранiше, й менi довелося б викручуватись i пояснювати, чого я припхався на роботу заздалегiдь. Але я тепер уставав iще на пiвгодини ранiше й вiдчиняв кiоск на провiтрювання. Тиждень тому продавщиця вранцi почала принюхуватися:

– Щось нiби здохло. Треба Алiку сказати.

– Я приберу, – сказав я.

– А, ну давай, – вона вiдвернулася, розклала на прилавку зошит iз бухгалтерiєю та почала звiряти записи.

Тепер я пiдняв з землi метробудiвський ватник, який подарував менi Роман. Вiн смердiв бiльше за все iнше, бо я постiйно спав на ньому, сильно пiтнiючи увi снi, а випрати ватну куфайку не мiг. Я заховав її у вузькiй щiлинi мiж двома близько збудованими панельними дев'ятиповерхiвками, залишив кiоск вiдчиненим i пiшов до канави митися. Звiдси я бачив кiоск, а далi за ним, на тлi блiдого неба – секторальну стiну, по верху якої патрулювали соннi бляки. Вранцi вода в канавi була вiдносно чиста, вiдстояна. Ввечерi я мiг хiба попрати там шкарпетки. Вода й тепер трохи смердiла фекалiями та намулом. Але я мав шматок мила, що пахло синтетичною полуницею.

Зняв футболку, в якiй спав, i найперше виправ її. Мило було найдешевше, зате мало сильний запах, що перебивав мiй. Я повiсив футболку на арматурину, що стирчала поруч, рiзко нахилився, закашлявся, випростався, перечекав спазм, нахилився повiльнiше, набрав води з канави у двi долонi й налив собi на груди, здригнувся – вода була прохолодна з ночi. Потiм по однiй долонi води на плечi, ще по долонi в пахви – спершу праву, потiм лiву. Намилився, сполоснувся. Тiло вже не таке липке на дотик.

Озирнувся, розстiбнув ширiньку, приспустив штани i, не знiмаючи, протер себе вологими долонями. Ще раз помив руки. На штанах лишилися мокрi плями, але вони висохнуть.

Я вдягнув мокру футболку. Вона теж висохне вiд тепла тiла. До середини дня пiд пахвами знову буде липко. Коли я пратиму шкарпетки ввечерi, помию липкi ноги. Це дрiбницi. Аби тiльки не смердiти. Тепер я дiстав iз мiського рюкзака пляшку з чистою водою i, бризкаючи з неї по двi краплi на щiтку, почистив зуби. Бутильована вода була дорога, але я пам'ятав про двадцять тисяч померлих вiд брудної води зi статтi, за яку мене звiльнили. Питна вода щодня забирала чверть мого доходу.

Алiк знайшов на базар iншого вантажника, i я повернувся на свою зменшену зарплатню й коротший робочий день. Тiльки тепер я однаково не мiг потрапити на Подiл. Новий вантажник казав, щоб я називав його Серьожа, але я звертався до нього «Сергiй Iванович». Це був високий i худий чоловiк рокiв шiстдесяти, iз зовсiм сивою коротко стриженою головою, iз задубiлим на сонцi коричневим обличчям у зморшках, iз глибоко запалими щоками: у нього лишилося всього кiлька переднiх, жовтих зубiв. Сергiй Iванович постiйно був напiвп'яний, вiн похитувався, але жодної хлiбини на землю не впустив. От тiльки двiчi за цi два тижнi я мусив аврально пiдмiняти його, бо Сергiй Iванович забухав з вечора i не прокинувся вчасно вранцi. Саме пiсля другого такого разу, прийшовши опiвднi, вiн i просив, приклавши руку до серця, називати його просто Серьожою. Вiд нього пахло спиртним, але, що мене здивувало, запах не здавався неприємним.

Я не розумiв, як Серьожi вистачає зарплатнi, щоб залишатися п'яним. Менi ледь вистачало на бутильовану воду й на їжу, i то на їжу – один раз на день. Я їв пiсля роботи, годинi о третiй або четвертiй. Я вiд десятої чи одинадцятої ранку починав чекати цього моменту й подумки називав його the highlight of the day. Чомусь отак, глiнгом. У рахунок зарплатнi я брав тепер iз кiоску не цiлий буханець, як тодi, коли жив iз Романом Цюцюрою, а лише пiвбуханця. До хлiба я купував лiтр кефiру й одну сосиску, яку з'їдав сирою. Я порахував, що це найкраще, що я можу взяти за свої грошi. Я рахував калорiї, але не так, як у зеленiй зонi – тепер я лiчив, аби набрати їх побiльше. До того ж, кефiр був одночасно їжею й питвом, тому я частково заощаджував на бутильованiй водi. Вигiдно.

Я вийшов iз магазину, купивши кефiр i сосиску. Став ззовнi, бiля замурованого цеглою вiкна на першому поверсi. Поставив на пiдвiконня кефiр i хлiб. Так зручнiше їсти, нiж сидячи. Мій рот почав заповнюватися слиною. Я переводив погляд з хлiба на кефiр i на сосиску в целофановiй обгортцi. Пiсля highlight of the day у мене знов не залишиться грошей.

Я почав з чорного хлiба, вiдкусивши великий шматок вiд половини буханця. Хлiб був свiжий, м'який. Я запив кефiром, дожував змочений хлiб, ковтнув, поволi пiдняв погляд угору й тихо застогнав вiд задоволення. Тепер вiдкусив менший шматок скоринки i став жувати дуже повiльно. Тiльки лишившись сам, я усвiдомив, наскільки мене пiдгодовували раніше і Роман, і Уміда.

Я розрiзав довгим нiгтем вказiвного пальця целофанову обгортку сосиски й поклав її на велику скоринку хлiба, яку вiдiрвав рукою. Коли я жив iз Романом, у мене залишалися грошi. Я приносив свою хлiбину, а в гуртожитку їв усе, що лежало на столi та в холодильнику. Це вважалося чесним обмiном, але тепер я розумiв, що це була прихована благодiйнiсть.

Я пiдняв сосиску на скоринцi й вiдкусив половину за раз, сосиска виявилася солоною i явно не м'ясною. Коли я їв у гуртожитку, i згодом в Умiди, то свої гроші навiть міг відкладати. За другим укусом сосиски не залишилось, я добряче запив її кефiром, щоб перебити синтетичний смак. Я пригадав, як Умiда напiвжартома говорила про велику родину, без якої в червонiй зонi не виживеш. Тепер я вiдчув це на власнiй шкурi, коли доїв хлiб i вiдчув глевку важкiсть у животi. За кiлька годин живiт знов пiдведе, але я звик напружувати м'язи преса i напiвсвiдомо тримати їх у тонусi, бо це дещо послаблює вiдчуття голоду. Доки я не лишився сам, починав уже вважати, що пристосувався в червонiй зонi, й навiть якби був просто жирiком без родичiв у зеленiй зонi, я рано чи пiзно знайшов би точку G, бо я працьовитий, не п'ю і так далі. Тепер я бачив, що менi просто пощастило з людьми, яких я зустрiв одразу, як потрапив у червону зону. Нинi ж, залишившись без великої родини, змушений покладатися лише на себе, я щодня опускаюся. Вже двiчi я не мився ввечерi, йшов у кiоск, лягав на ватник, заплющував очi та, втомлений i байдужий, думав, що Алiк або сам, або вiд продавщицi, чи вiд когось iз покупцiв рано чи пiзно дiзнається про ночiвлю в кiоску та звiльнить мене. Я б i сам не купував хлiб, якби знав, що бiля нього пiтнiє i пiвночi глухо кашляє смердючий бомж. Мляво думав, у скiлькох iще продуктових магазинах червоних зон вiдбувається подiбне.

Highlight of the day закiнчився. Я обтер жирнi вiд сосиски пальцi об заднi кишенi джинсiв, скинув пакет вiд кефiру з пiдвiконня на землю i пiшов шукати нову велику родину.

Громада цiєї церкви, розташованої на проспектi Космонавта Комарова, боролася за перейменування його на проспект Вознесiння Господнього, за назвою церкви. Як i багато новiших храмiв у REE-17, цей розмiстився у колишньому примiщеннi школи. Я багато разiв проходив повз Церкву Вознесiння Господнього, коли йшов вiд свого кiоску на Борщагiвський базар, але нiколи досi не бував усерединi.

Я зайшов зi спеки до прохолодного затемненого холу. Розширив очi, щоб пристосувалися до браку сонячного свiтла. У кiнцi холу, перед вiдчиненими дверима, стояла сiра шкiльна парта, її кришку прикривала темно-багряна лискуча тканина. Я пiдiйшов до парти. На спинцi сiрого шкiльного стiльця висiла чорна чоловiча куртка великого розмiру, з бейджиком «секюрiтi» в жовтiй рамцi на нагруднiй кишенi. Я зазирнув у дверi. За ними був шкiльний актовий зал. Дерев'яну сцену заввишки в метр закривали багрянi кулiси з тiєї ж важкої тканини, яка прикривала парту секюрiтi. Через усю сцену висiв плакат iз ватману, з написом метровими лiтерами: «Спiвайте Господу, благословляйте Iм'я Його». Стiльцi в актовому залi були вузькi, збитi в ряди по п'ять. Спинки обтягував порепаний темно-коричневий дерматин.

– Є хто? – впiвголоса промовив я, проходячи всередину.

Ряд вікон на стiнi праворуч був закритий тiєю ж багряною тканиною, тому в залi стояла пiвтемрява. Стiну лiворуч задрапували бiлим та рожевим тюлем. До тюлю вгорi крiпилася стрiчка з листкiв ватману iз написом: «Корпоративне бачення церкви. Наша мета – 500 тисяч членiв у REE-17 за наступнi двадцять рокiв». Крiзь прозорий тюль проглядав старий малюнок на стiнi. Мiсцями вiн обсипався разом iз вапном, але добре впiзнавалася космiчна ракета, що була нацiлена на малюнок атома з написом E=mc2. За атомом починався темно-синiй Космос, а в ньому високо пiд стелею висiло оранжеве Сонце з по-дитячому прямими променями. Знизу по стiнi, де небо з темно-синього світлішало до блакитного, в бік Сонця тягнулася рослина з наївно намальованим листям. Хлопчик у шортах i футболцi скопував лопатою землю довкола рослини. Спиною до хлопчика на землi сидiла дiвчинка в бiлих пiдколiнках i короткiй спiдничцi з напрасованими складками. Дiвчинка дивилась у книжку i гризла олiвець. У обох дiтей були надто широкi очi: вiдчувався вплив японської анiмацiї початку столiття.

– Що-ви-тут-робите?!

Я здригнувся й рiзко обернувся. У дверях стояв товстий чоловiк iз обвислими вусами. На його черевi напиналася бiла футболка. Під пахвами були мокрі плями. Живiт звисав над паском. Чоловiк стрiпував воду з товстих рук, вода стікала й по його обличчю. Чорнi брюки, заправленi знизу в берци, вказували на те, що це i є секюрiтi.

– Слава Iсусу Христу, – сказав я.

– Слава навiки Богу, – крiзь зуби процiдив охоронець.

– Ну i спека.

– Так, – вiн витер долонею мокру шию. – Вечiрня служба аж через двi години, брате.

– А панотець коли буде?

– Пастор, – охоронець звузив очi.

– Я ще не звик, – я розтягнув рота.

– Новий брат?

Я кивнув.

– Через годину-пiвтори.

– Можна, я зачекаю?

– У холi.

Вiн вiдступив убiк i стояв бiля дверей, поки я перший виходив з актового залу. В холi висiли на стiнах фотографiї, якi я спершу не помiтив, бо зайшов зi свiтла. На однiй з фотографiй – пастор з якимось блеквотерським генералом, вони тиснули один одному руку, дивлячись у камеру й усмiхаючись, як бiзнесмени чи полiтики. Пастор був високий, широкоплечий i пiдтягнутий чоловiк. На iншiй фотографiї вiн стояв перед групою людей в оранжевих робах – в'язнiв у D-зонi.

– У нас багато братiв i серед блеквотерiв, i серед колишнiх ворогiв свободи, – сказав охоронець менi в спину.

Я обернувся й кивнув йому, а потім розглядав фотографiї, стоячи боком, щоб не стояти до секюрiтi спиною.

– Пастор Стiл i сам колишнiй блеквотер, – видихнув охоронець.

– Ви теж блеквотер? – усмiхнувся я, дивлячись на його брови, де знову збирався пiт.

– Що ви, – знiтився вiн, втягуючи живiт, наскiльки мiг. – Хоча подумую. А ось, дивiться, – охоронець пiдiйшов до стенду з фотографiями, шурнувся об мене боком, i я вiдчув, який вiн мокрий та гарячий. – Це пастор Стiл iз топ-менеджером центру утримання DEE-17. А тут – iз менеджером антитерористичної дiяльностi по всiх REE! I ось – на вiллi пастора, з топ-менеджерами GEE-17.

– То пастор живе в зеленiй зонi?

Охоронець пхикнув:

– А де ж iще? – вiн зробив паузу, але я мовчав. – Але пастор скромний. Прилiтає до нас двiчi на тиждень.

Я чекав у крайньому з п'яти вузьких крiсел, збитих докупи i притулених спинками до стiни в холi. Я зняв свiй мiський рюкзак i поставив пiд ноги, притримуючи рукою за лямку. Кiлька прихожан зайшли до актового залу – тi, що прийшли цiлими сiм'ями, з дiтьми. Близько десятка чоловiкiв стояли купкою в холi. Вони перемовлялись i стиха смiялися. Нiхто не заговорював зi мною. Черговий новоприбулий очима запитав про мене в охоронця, вони зашепотiлись, i я почув, як охоронець сказав:

– Але ж вiн християнин!

Я сидiв глибоко мiж поруччями вузького стiльця, тримаючи рюкзак пiд ногою й не ворушачись. З вулицi почулося тихе биття: луп-луп-луп-луп. Я впiзнав звук гелiкоптера. Давно я на них не лiтав, вiд того самого разу, коли з GEE-17 повертався до Кей-Пi Сiтi. Звук наблизився й не вiддалявся, я зрозумiв, що коптер не пролiтає над секторальною стiною вздовж Космонавта Комарова, а сiдає тут-таки. У червонiй зонi. Вже сiв.

Обидвi половини шкiльних дверей розчинилися навстiж, лупання стало голоснiшим, увiрвався теплий вiтер, й до холу заскочили четверо блеквотерiв. Двоє стали по обидва боки вiд дверей, iншi двоє пройшли всередину. Бляки були без шоломiв, але тримали автомати перед собою. Один вiдступив лiворуч до стiни, iнший, тримаючись спиною до протилежної, боком пiдступив до охоронця. Охоронець повiв очима в мiй бiк. Я вiдчув, як мої яйця важчають і холонуть, а далi зменшуються й перетворюються на сталевi кульки вiд пiдшипника, водночас утискаючись глибоко в тiло.

Блеквотер пiшов вiд охоронця до мене.

– Обличчям до стiни, – його голос був несподiвано м'який. – Будь ласка.

Я встав, вiдчуваючи холод у животi, й поклав руки на стiну. Вiдчув, як вiн лапає мене вiд плечей по боках, вниз по стегнах ззовнi, тодi вгору по внутрiшнiй частинi, я злякався, що дiйде до самого верху, але блеквотер зупинився вчасно.

– Повернiться. Сiдайте. Роззуйтеся.

Я сiв i знизу подивився на нього, не розумiючи. Блеквотер показав на мої гiвнодави:

– Вибачте. Роззуйтеся.

Я зняв черевики, вiйнуло гниллю, але бляк пiдштовхнув їх ногою до себе, потiм, не зводячи з мене погляд, присiв, запхав у кожен руку, повернув усерединi долоню вгору, обмацав.

– Дякую. Взувайтеся. Вибачте. Правила, – останнi два слова блеквотер сказав дуже тихо, обмацуючи мою сумку, а тодi крикнув двом, що стояли бiля дверей: – Чисто!

Поки я зав'язував шнурки, перед моїм поглядом поряд iз берцами блеквотера з'явилися двi чоловiчi ноги в начищених чорних туфлях i чорних брюках зi стрiлкою. Я пiдвiв очi i зустрiвся поглядом iз пастором Стiлом.

– Слава Iсусу Христу, – сказав я. Я сидiв нахилений, а голову сильно пiдняв, тому звук вийшов iз горла з хрипiнням.

– Слава навiки Богу, – сказав пастор. – Встань, брате.

Я пiдвiвся зi стiльця. Пастор був на голову вищий за мене. Я передумав проситися ночувати в цiй церквi.

– Ти вперше до нас?

Я кивнув.

– Бог так не радiє ста праведникам, як одному грiшнику, що розкаявся, – сказав пастор Стiл.

Позаду пастора стояло троє пiдлiткiв рiзного вiку: двоє хлопцiв, один на пiвголови вищий за iншого, та бiлява дiвчина. Дiвчина була симпатична, але з усiх трьох найбiльше схожа на пастора.

– Тату! Ми на саунд-чек? – запитала вона, й пiсля кивка у вiдповiдь усi троє пройшли крiзь дверi.

Публiка починала збуджуватися. З актового залу чулися звуки електрогiтари, синтезатора i потiм барабанний ритм, який завершився ударом по литаврах. У холi збиралося дедалi бiльше людей. Поверталися навiть тi, що вже ранiше зайшли до актового залу. Прихожани тиснулися до пастора Стiла. Пастор був на голову вищий за всiх, пiдiбраний, iз короткою вiйськовою стрижкою та мiцним пiдборiддям, жилавий i без зайвої ваги. Товстий охоронець стояв за партою по стiйцi «струнко», стежив очима за пастором, його обличчя пiтнiло. Пастор узяв у долонi обидвi руки лiтньої жiнки, яка схилилася перед ним, i говорив їй напутнiм тоном, та кивала й зазирала йому до рота. Я чекав, поки всi зайдуть до актового залу, щоб вислизнути, але пастор вiдпустив руки лiтньої жiнки, вiдсторонив її, повернувся до мене:

– У тебе є ай-дi, брате?

Я хитнув головою. Його голос був надто лагiдний.

– Нiчого, – усмiхнувся пастор i кивнув бляку, який щойно мене перевiряв. – Джонi! Скан.

Джонi дiстав з-за пояса рiч, схожу на пiстолет, знизав плечима, вибачився передi мною i спрямував дуло менi в праве око, скануючи рогiвку. Я стиснувся, водночас широко розплющуючи праве око, вдивляючись у червоний вогник.

– Що там? – запитав пастор.

– Мережi нема, – промурмотiв Джонi, пiдняв скан над головою й покрутив його туди-сюди, намагаючись упiймати сигнал.

– Ну, таке, – сказав пастор. – Потiм. Час починати.

Пастор зайшов до актового залу, за ним потяглися прихожани. Двоє блеквотерiв з охорони пастора, Джонi та ще один, стали у дверях залу i запитально дивилися на мене. Я усмiхнувся, теж зайшов усередину й зайняв крайнє мiсце бiля проходу в одному з останнiх рядiв.

Багрянi кулiси розсунули. На сценi розташувалася група з п'яти музикантiв. Один iз синiв пастора стояв iз гiтарою, ще один був на басу. Бiлява донька проповiдника сидiла на барабаннiй установцi. На протилежному вiд неї боцi сцени зайняв мiсце за синтезатором молодий чоловiк iз довгим волоссям. По центру стояла товста лiтня жiнка з мiкрофоном.

З-за кулiс на сцену вийшов пастор, спiвачка передала йому мiкрофон.

– Алилуя, брати й сестри! – пастор пiдняв руку.

– Алилуя! – прокотилось актовим залом, потiм окремi голоси вигукнули ще кiлька разiв: – Алилуя! Алилуя!

Пастор зiтхнув:

– Сьогоднi я добирався до вас тернистим шляхом, брати й сестри, як скромний пiлiгрим. Я мусив облетiти вiд грiха подалi мiсця, де Ворог Людський спокушує братiв i сестер наших. Ви знаєте, зовсiм поруч, на Полiтеху, брати нашi й сестри запишались, як вавилоняни, забувши заповiдь – уповай на Господа! Ви готовi уповати на Господа, брати й сестри?

– Так! – ревнув по-вiйськовому хор чоловiчих голосiв, а потiм услiд полетiли окремi жiночi зойки: – Так! Так!

– На Полiтеху зараз жовтий рiвень терористичної загрози, – спокiйно сказав пастор Стiл, а потiм пiдняв голос: – Але я не мiг залишити вас, брати й сестри! Тому я прийшов! Бо сказано: а якщо хто покладе життя своє в iм'я Господа…

Його перебили аплодисментами, окремi чоловiки й жiнки вставали й вигукували:

– Слава Господу! Алилуя!

– Алилуя, брати й сестри! Перед проповiддю, давайте помолимося.

Вiн передав мiкрофон огряднiй спiвачцi. Донька пастора тихенько вiдбила на тарiлцi: цк, цк, цк. Син на електрогiтарi провiв по струнах: вввiууу. Iнший по басу: гу, гу.

Спiвачка сказала в мiкрофон:

– Тш-ч, тс-ц… чуєте, свистить? – сказала вона повз мiкрофон за кулiси. – Скрутiть. Ч-чотири. Ш-шiсть. Нормально.

Спiвачка обернулась i кивнула доньцi пастора. Та пiдняла барабаннi палички – i вшкварила! Брати пiдхопили, пiанiст на синтезаторi затрусив патлами, ритм прискорювався, гучнiсть наростала, i от огрядна спiвачка пiдняла обличчя вгору, витягла одну руку вперед i вгору, а iншу з мiкрофоном притулила до рота, вiдставивши лiкоть:

– Аааааалллллииилллууууййййяяаааа!!!

У неї був джазовий голос, який тремтiв, проникав крiзь шкiру й піднімав на ній волосини. Половина прихожан зiрвалась на ноги й почала вигукувати у вiдповiдь. Я теж пiдскочив, щоб бачити з-за їхнiх спин, що вiдбувається на сценi, а спiвачка виводила без паузи, ритм прискорювався:

– Свiт невдовзi впаде, свiт невдовзi впаде, свiт впаде, упаде, упа-, упа-, упаде, свiт упа-, упаде, упа-упа-де-де-де-де-де-де-де!..

Деякi прихожани проштовхувалися мiж крiслами у прохiд по центру. Спiвачка напiвзаплющила очi та вводила себе у транс:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де-де…

Гучнiсть не зменшувалась, пiдключилось пронизливе гiтарне соло, з-пiд якого наростав барабан, i от вiн перехопив першiсть, а гiтара тільки підвиває йому підкладку, товста спiвачка на сценi гiпнотизує хрипкуватим, але вiд того ще кращим голосом:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-упа-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де!..

Кiлька прихожан пiшли проходом до сцени, вони пританцьовували та пiдскакували в ритм, вони пiдняли руки над головою й дивилися на стелю, часом з них виривалось: «алилуя!».

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де! – i пiдвивання гiтари: вввiуууувввiiiееееааа.

Бабуся в коричневiй сукнi завдовжки до середини литки пiдiйшла попiд сцену i стала стрибати вздовж неї, ніби м'ячик, вона пiдняла над головою зiгнутi в лiктях руки й крутила долонями, наче тримаючи в них лiхтарики, її череп трусився швидше за ритм музики, бабуся розгойдувала голову з боку в бік, навмисне викликаючи запаморочення, аж ось вона впала на колiна перед сценою, де висів плакат із цитатою з псалмiв, i стала битися лобом об метрову лiтеру О у словi «Господу». Об першу з них. Бабусi не заважали, але коли музика почала поволi затихати, почулося мiрне гупання головою та невиразне пiдвивання. Тодi з першого ряду встали кiлька кремезних чоловiкiв, їх зовсiм не пройняло, вони лагiдно взяли бабусю попiд пахви й повели набік, до маленьких дверей праворуч вiд сцени. Бабуся тiпалась у їхнiх руках, мов рибина, один з чоловiкiв притримував її за чоло, якоїсь митi обличчя бабусі повернулось у бік залу, i я побачив на губах бiлу пiну.

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де… – вже тихiше виводила спiвачка на сценi, музика затихала, але тримала ритм, прихожани у проходi мiж рядами бiльше не пiдстрибували, а мовчки стояли, пiднявши на рiвень голови втомленi та зiгнутi в лiктях руки, люди дрiбно трусилися, деякi крутилися навколо себе, напiвзаплющивши очi та задерша обличчя в бік

стелі.

Я вийшов у прохiд i, тримаючи рюкзак за лямку на рiвнi колiн, поволi задкував до проходу.

– Пройняло, брате? – усмiхнувся блеквотер Джонi.

– Благодать, – я вiдчув, що нижня щелепа тремтить, i говорив широко розтуляючи рота, щоб не клацнути зубами.

– Першi рази особливо сильно, – сказав Джонi.

Його напарник по iнший бiк дверей актового залу стояв мовчки, зазираючи всередину. Iз залу линула музика, тепер вона стала тягучою, домiнували електрогiтара та синтезатор. Я витер зворотнiм боком зап'ястка пiт з лоба:

– Вийду подихаю.

Блеквотер Джонi кивнув, у нього були яснi очi, й тiльки тепер попри форму я оцiнив його вiк: Джонi – рокiв вiсiмнадцять або дев'ятнадцять, не бiльше. Я розтягнув губи, кивнув йому й обернувся. Пiтного охоронця не було за партою. Мабуть, вiн тепер у залi серед охоплених благодаттю прихожан. Два блеквотера на виходi з будiвлi не зреагували, коли я виходив.

Я кинув рахувати днi. Пiсля роботи йшов у бiк Подолу, але на вулицi Гетьмана натикався на блякiв за рiжучою стрiчкою. Я майже не курив, бо бракувало грошей. Кiлька разiв на день виходило стрельнути сигарету. Дев'ять iз десяти перехожих виражали презирство, яке я мовчки ковтав. Десятий дiставав сигарету. Попри зменшення дози, кашель посилювався.

З'ясувалося, що Сергiю Iвановичу сорок сiм, а не шiстдесят, як менi здалося. Я таки почав називати його Серьожою. Спiвмешканка Серьожи працювала поруч iз ним на Борщагiвському базарi, тягала мiшки з овочами. Це була кремезна жiнка, якої я побоювався. У неї був нижчий за мiй, сиплий голос, запухле обличчя, лiловi щоки та набряки пiд бровами. У жiнок це завжди помiтнiше. Серьожа навiть пiсля запою лишався iнтелiгентним; довготелесий та сухоребрий – вiн ходив у блiдо-блакитних розтягнутих джинсах i колись бiлiй, а нинi сiрiй сорочцi з комiрцем i, схоже, щовечора прав цю сорочку, як я свої футболки, бо сорочка Серьожи не пахла, запах iшов вiд його тiла й залишався чистим, хоч i вiдгонив алкоголем. Я приохотився випивати з ним i зрозумiв, що сто грамiв плюс пиво замiняють highlight of the day, а обходяться дешевше.

сти не хотiлось, а горiлка на розлив продавалася рiзних сортiв, до найдешевшої, й до вечора можна було ще двiчi догнатися паленкою. Пiсля цього вранцi свiжий хлiб, який я розвантажував, не викликав апетиту, його запах радше спричиняв нудоту.

– Класно тобi, Тоха, – сказав Серьожа, наливаючи, – тобi так мало треба.

Його спiвмешканка сидiла поруч iз ним на ящику, Серьожа поклав руку мiж її масивнi стегна. Я намагався не витрiщатись на її обличчя.

Пiсля третього вечiрнього догону в кiоску спалося легше, твердi лотки не муляли. Треба було тiльки брати приклад iз Серьожi й, навiть похитуючись, брести до канави й митися вранцi та ввечерi. Тодi все буде добре.

Уклавшись у кiоску на нiч, я згадував Умiду. Досi я ненавидiв себе, коли мастурбував, бо в результатi запах сперми змiшувався з запахом хлiбного тiста. Задушлива сумiш у тiсному закритому просторi. Тепер, п'яний, я цього не вiдчував. Я тiльки ще бiльше розчулювався, думаючи про Умку. Я був їй вдячний, що, навiть не бачивши її мiсяць, не вiдчуваю параної. Я згадував, як у зеленiй зонi, коли зустрiчався з Нiною, пiд час кожної робочої змiни переживав, iз ким Нiна може бути зараз. Так, усмiхнувся я в темрявi кiоску, те, що я випав iз зеленої зони, має позитивний бiк. Я бiльше не побачу Нiну.

– Ти лузер! Я завжди казала, що ти лузер!!! – верещала Нiна, коли дiзналася про моє звiльнення.

– Нiна… – затремтiв я.

– Не нiнай! Нєхуй було залупатись! – перебила вона криком.

Я опустив голову. У Нiни був чоловiк, який знав, що вона зi мною, але досi давав їй грошi на її вимогу. Однак їй не вистачало.

й не вистачало й того, що заробляв я. Вона повторювала, що все, чого не дiстане вiд мене, дiстане вiд iншого чоловiка. Вона стверджувала, що колишнiй коханець Андрiй знову, за її виразом, пiдкочує до неї яйця.

Я сидiв на письмовому столi, схрестивши гомiлки й тримаючись руками за край лакованої темно-коричневої кришки. Ногами до пiдлоги не дiставав. Нiна ходила передi мною туди-сюди по кiмнатi. Я опускав голову дедалi нижче i вкотре питав себе, як я мiг закохатись у це створiння.

– Я повернусь до чоловiка, – Нiна зупинилась навпроти мене. – Вiн тепер бiльше за тебе заробляє!

Я пiдвiв погляд. Її зеленi очi звузились. Коротке руде волосся в поєднаннi з зеленими очима збуджувало навiть зараз.

– Або нiiі, – протягнула Нiна. – Краще до Андрiя.

– Ну й чим ти не… – останнє слово я сказав пошепки, опустивши голову. Сидячи на столi й тримаючись руками за його край.

– Ш-ш-ш-ш-шо?! – її голос пiднявся на три тони вгору. Нiна пiдскочила до мене. – Щ-що ти сказав, ур-род? – вона заводилась. – Я тобi скiльки повторювала: це природно! Жiнка шукає самця, в якому може бути впевнена! Що вiн забезпечить її, її дiтей! Я ж тебе вчила: жiнку роздягає той, хто її одягає! Я не хочу, щоб мої дiти росли в червонiй зонi!

Я сидiв перед нею, втягнувши голову в плечi. А Нiна не могла зупинитися:

– Але ти все одно вважаєш подумки, що я проститутка. Так? Як ти там жвендiв? Зараз… А! Стосунки з розрахунку – оптова проституцiя? Фiл-л-лософ й-йобаний!

Не пiднiмаючи голови, я дивився на її стрункi ноги. Нiна зупинилася навпроти мене. Вона ходила вдома в довгiй блiдо-бежевiй футболцi, пiд якою нiчого не було.

– Дивись менi в очi! – наказала Нiна.

Я пiдняв обличчя й миттєво отримав кулаком у нiс. Її кулак був маленький i дуже твердий.

– Нiна! – менi з очей бризнули сльози.

Вона вдарила ще раз i влучила по губах. Я вiдвернувся вбiк i знов дiстав по носi. Твердий маленький кулак. Я сидiв, схрестивши ноги в литках, на столi. Я не знав, що робити. Мама все життя вчила мене, що жiнку не можна вдарити за жодних обставин.

Я десяток разiв пробував пiти вiд Нiни. Вона щоразу знаходила мене, хоч би де я був. Вона знала всiх знайомих, у яких я мiг ховатися вiд неї: ми були разом понад два роки. Якщо не дiяли сльози й освiдчення в коханнi – бо Нiна була здатна i на теплу нiжнiсть, у якiй я розчинявся – вона перемикалася на шантаж. Наприклад, починала верещати на весь пiд'їзд «допоможiть! рятуйте!», чи пiдбiгала на вулицi до «справжнього мужчини» i просила по-чоловiчому поговорити з «цим козлом». Мужики велися. Всi мужики на неї велися. Я тодi йшов iз Нiною геть, а вона чiплялася за мою руку, смiялась i бiльше не звертала уваги на справжнього мужчину.

– Проститутка так не зробить, правда? – в'їдливо запитала Нiна.

Я пiдняв голову, затикаючи нiс великим i вказiвним пальцями, щоб перестала текти кров. Нiна пiдiйшла впритул i поклала руку менi на плече. Я здригнувся.

– Ну, ну, зайченя, – її теплий голос тепер розтiкався бальзамом.

Вона погладила мене по щоцi. Нiна завжди переходила з одного стану в iнший миттєво, нiби клацнувши перемикачем. Зараз це нiжнiсть. Я зрозумiв, що бiльше мене не битимуть, i вiд полегшення розплакався. Тепер сльози текли по-справжньому, я кiлька разiв схлипнув i заридав.

– Ну, ну, зайченя, – Нiна обiйняла мене за шию. – Витри сльозки. Або дай я витру.

Вона взяла край своєї футболки й задерла її, щоб дiстати до мого обличчя. Я бачив її стрижений лобок i плаский живiт. Нiна ретельно обтерла мене вiд кровi пiд носом та вiд слiз на щоках i, не вiдпускаючи краю футболки, iншою рукою пiдняла моє обличчя й дуже м'яко, ледь торкаючись, стала цiлувати мене:

– М-м-м, якi губки. Я по них теж влучила? Ум-м. Моє зайченя. Як вони розпухли. Якi вони м'якенькi. Такi яскравi, червонi губки.

Вона перевела погляд на свою руку, в якiй досi тримала край футболки:

– Ой, замастилася, – вiдпустила мене й обома руками стягнула футболку через голову, лишившись передi мною гола. Нiна не дивлячись вiдкинула футболку вбiк, обiйняла мене обома руками за шию, вигнулась усiм тiлом i опинилася мiж моїх розведених нiг, притулилася теплим животом, я подався на столi вперед, зiсковзнув, обiйняв її голе тiло, однiєю рукою ковзнув по талiї вниз, iншою притис її до себе, Нiна вiдхилилася назад, тягнучи мене до лiжка, й вiд того, що бiль минув i що болю зараз не буде, було так солодко, що я розчинився.

Вранцi ми знову посварилися, я заговорив про те, що треба розійтися. Коли Нiна зрозуміла, що я налаштований серйозно, спробувала вдарити, але я встиг ухилитися, бо чекав цього. Вона схопила кухонного ножа i погналася за мною по квартирi. Я прикривався табуреткою, як щитом. Нiна дiстала з-пiд лiжка презерватив iз наслiдком учорашнього примирення. Вона вимахувала ним i погрожувала забруднити себе зсередини та подати заяву про зґвалтування. Я вискочив iз квартири й буквально втiк. Напiвроздягнена Нiна гналася за мною по вулицi, але я бiгаю швидше.

Так, у цьому кiоску вона мене точно не знайде. У темрявi я навiть захихотiв вiд радості.

Вранцi, поки я мився в канавi, прибiг Алiк у спортивному костюмi. Вiн перейшов на крок, побачивши, що кiоск вiдчинений, тож я поспiшив одягти футболку й повернутися:

– Я тут!

– А. Так рано приходиш, молодець. Я хотiв по дорозi назад, але раз ти вже тут…

Алiк розстiбнув блискавку на бiчнiй кишенi спортивних штанiв i дiстав грошi. Я запитально глянув на нього й побачив, що вiн нiяковiє:

– Ось! Сьогоднi три мiсяцi, як ти у мене працюєш. На.

Я невпевнено потягся рукою по грошi. Алiк додав скоромовкою i трохи затинаючись:

– Маленька премiя. Пiдвищити зарплату поки не можу, а так.

– Дякую, – я уявив лагiднi темно-карi очi його безiменної дружини й повторив: – Дякую.

Алiк кивнув, нiби вбираючи голову в плечi, махнув рукою й стартував далi. Вiн бiгав повiльно i дрiбним кроком. Його черевце вiбрувало щоразу, як нога торкалася землi.

Я кiлька днiв ходив iз премiальними по секонд-хендах. У зону прийшла спека. Вночi температура не опускалася нижче тридцяти. Досвiтньої прохолоди тепер не було. Коли о п'ятiй ранку я вiдчиняв кiоск зсередини, то натикався на стiну задушливого гарячого повiтря. Ватяна куфайка, на якiй я спав, ледь не хлюпала вiд поту. I схоже, почала гнисти зсередини.

З вулицi при яскравому сонцi виглядало, нiби пiд великим синiм тентом секонда зовсiм темно. Я уявив, який там парник, якщо надворi тридцять сiм. Зiтхнув i рушив до тенту. Дорогу перегородила стiна кислого запаху. Я скривив носа й повернув голову. Сiрий вiд пилюки чоловiк збирав пiд стiною крихти. Хтось накришив на землю хлiб для горобцiв. У червонiй зонi не було голубiв, але кiлька горобцiв звiдкись узялися, вони голосно цвiрiнькали, стрибаючи по хлiбнi крихти, намагалися вхопити шматки бiльшi, нiж могли нести, i втекти з ними, шматки хлiба випадали iз дзьобiв, i горобцi поверталися по новi. А цей чоловiк рухався так повiльно, що пташки навiть не тiкали вiд нього. Чоловiк нахилився до землi й, не розгинаючись, збирав помiж горобцiв крихти i клав їх собi до рота. Рот запiкся на сонцi, губи запухли i, схоже, день-два тому були розбитi. Його обличчя аж блищало, попечене сонцем. Очi з набряклими повiками перетворились на щiлини. Нечесане волосся, вкрите пилюкою, збилося ковтунами. Кошлата борода. I все-таки ясно, що чоловiковi не бiльше тридцяти рокiв.

Я рiзко видихнув носом, щоб вигнати запах, затримав подих i швидко обiйшов чоловiка боком. Це ж треба, подумав я. Хоч би як глибоко на дно ти упав, – завжди знайдуться люди, якi ще глибше, нiж ти. А на самiсiнькому днi є товстий шар намулу, в який можна занурюватись i закопуватись.

Я зайшов пiд тент. Свiтло забарвилось у синiй колiр, бо пластиковий дах був напiвпрозорий. Я терпляче порпався в речах i намагався не зважати, що пiд футболкою по спинi, а звiдти пiд штани стiкає пiт.

Ось вiн. Жовтий з лицьового боку, зелена пiдкладка. Нейлон ззовнi та збитий грудками, але все-таки пух усерединi. Вiн лежав згорнутий на розкладачцi серед iншого секонд-хенду. Спальний мiшок моєї мрiї. Я потер нейлон мiж великим i вказiвним пальцями. Вiн м'яко зашарудiв. Я либився на повен рот, пiднiмаючи знахiдку. Спальник виявився ще й легенький. Я понiс його до електронної ваги на виходi з тенту. На касi сидiла симпатична арабка в хустцi, але з вiдкритим обличчям.

– Триста грамiв, – сказала вона, не дивлячись на мене.

Я заплатив грiшми з виданої Алiком премiї. Спальник згортався так щiльно, що вмiщався в мiський рюкзак. Коли я вийшов з-пiд тенту, спека надворі здалася не такою вже й сильною. Я подумав, що жоднiй покупцi в зеленiй зонi не радiв так, як нинi в червонiй зонi цьому спальнику.

Горобцi полетiли. Чоловiк, який пiднiмав з землi хлiб, тепер сидiв пiд стiною, вiн назбирав у долоню крихт i повiльно жував їх, беручи по однiй. У яскравому свiтлi сонця, на його долонi було помiтно глибокi, чорнi вiд бруду лiнiї. Я вийняв долар i зробив кiлька крокiв до чоловiка. Той пiдняв кудлату голову.

Я простяг долар. Чоловiк дивився на мене каламутними очима й не рухався.

– Берiть, – сказав я, пiсля чого довелося вдихнути. Я вiдразу затримав подих, бо не мiг витримати запаху.

Чоловiк повiльно тягнув руку, сидячи на землi передi мною. Вiн був готовий будь-якої митi зупинити свою руку в повiтрi. Я рiзко нахилився йому назустрiч, тицьнув долар так, щоб не торкнутися його лиснючої руки, розвернувся й не озираючись пiшов геть.

Тiєї ночi я спав зверху на новому спальнику. Залазити всередину в таку спеку не мало сенсу. Спальник пахнув хiмiєю, якою обробляли секонд. Треба буде вивiтрити його завтра, подумав я. Вивiшу на сонце на пустирищi, там, де зруйнований будинок.

Метробудiвську куфайку я так i лишив у щiлинi мiж панельними дев'ятиповерхiвками.

– А що там, ви казали, текстовi кластери? – сказав я.

Адмiн «Трояна» стягла сенсори з коротко стриженої бiлявої голови:

– Там тупо текст. Нi вiдео не побачиш, нi в альтернативку не зайдеш.

– Давайте.

– Як хочете. Четверта машина, – дiвчина кивнула в бiк, де стояв ряд повноформатних гаджетiв.

Лист вiд Пола прийшов iще два тижнi тому.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

братику, тебе засiкли. очним сканером. начебто в церквi? ти чого? я розумiю, важко, але ж ти цим нiколи не страждав. не дурiй.

я так зрозумiв, тебе не затримали тiльки через якийсь глюк. бiльше туди не ходи. є наказ наступного разу брати. формально ти досi в розшуку. треба ж тобi було знайти єдине мiсце в REE-17, де взагалi з'являються бляки:)

у нас iде до мирової з тим бляком. тож тримайся. i не роби дурниць.

мама весь час: «тiльки б вiн із бунтiвниками не зв'язався». цього разу я згоден iз нею. блякам є установка «мочити ворогiв свободи в сортирi». вiльна преса готує до цього паблiк опiнiон.

мочити будуть. неясно тiльки, коли. поки що чекають, чи не затихнуть бунти самi.

диви сам. ти розумний хлопець. iз бляком усе йде до розв'язки. ти ж не сподiвався, що суд пройде за два тижнi?:)

а поки тримайся й не роби дурниць.

Я кивнув дiвчинi-адмiну й пiднявся сходами з напiвпiдвалу на слiпучу спеку. На дві секунди прикрив очі вiд яскравого свiтла, перш нiж мiг iти далi, дивлячись на червону зону крiзь вузькi щiлини мiж примружених повiк. Цiкаво, як би я тепер почувався в зеленiй зонi? Тепер, коли я бачу, що самотужки з червоної зони не вибратися. Як би я слухав зневажливi мiркування про лiнивих арникiв чи про неосвiчених рагулiв – міркування хлопчикiв i дiвчаток, яким допомогли на стартi та продовжують допомагати татусi й мамусi. Як би я реагував на міркування цих хлопчикiв-дiвчаток про те, що вони усього в життi досягли самi? Попивав би каву в офiснiй кухнi, усмiхався їм в обличчя i кивав головою?

Очi дещо звикли до серпневого свiтла. Я так i не змiг розплющити їх повнiстю, але бiльше не мружився, а дивився з-пiд розслаблено прикритих повiк, трохи задерши обличчя вгору. З iншого боку, я так i не став своїм серед арникiв, я лишався спостерiгачем. Умка чи Валера виявились винятками, лише їх я iдентифiкував як своїх. Навiть бородатий Iгор, iз його пацанськими замашками та культом сили, був менi чужий. Серьожа раз при менi побився зi спiвмешканкою, вона пiшла, й вiн говорив менi про «бий бабу по їбалу», а через пiвгодини разом зi мною шукав її, а знайшовши пiд парканом базару, зi сльозами на очах просив пробачення, лiз цiлуватися, називав її своєю єдиною, прикрасою життя та берегинею. Й вона пробачила.

У мене мiж ногами зовсiм протерлися штани, й тепер я йшов, широко розставляючи ноги, бо цупка тканина натирала голi стегна зсередини. Я давно не носив спiдню бiлизну, щоб легше митися в канавi й менше прати. Сьогоднi вранцi хлiбна машина запiзнилась, i я розвантажував її, коли бiля кiоску вже зiбралася довга черга. Я щосили стримував спазми, щоб не закашлятися при покупцях. До верхнiх лоткiв на машинi можна дiстати, лише ставши на дротяний залiзний ящик з-пiд пляшок. Iз кожним лотком я ступав на ящик, тягнувся до лотка, сходив iз лотком донизу, i при цьому намагався стати боком до черги, щоб нiхто не помiтив, що у мене протертi штани, а пiд ними нiчого. Я йшов iз лотком до кiоску, ставлячи ноги щiльно одна до одної. Тому натер шкiру.

Мої очi остаточно звикли до яскравого свiтла, я тiльки почувався розмореним, бо сонце припiкало в голову. Я зайшов у закинутий двоповерховий будинок, який правив за туалет. Вiдразу мусив зупинитися. Тепер треба звикати до пiвтемряви. Я постояв кiлька хвилин, бо не хотiв нi у що вступити. Запах при такій спеці й низькій вологості навіть не дуже заважав. Мабуть, усе вiдразу зсихалося. Я почав розрізняти великі купи в темних кутках і пішов на другий поверх, обережно переступаючи через окремі купки на сходах, щоб знайти чистіше місце. Подумав, що хоч я й називаю черевики гiвнодавами, але вiд цього їх краще вберегти, бо потiм доведеться довго й ретельно вичищати паличкою гофровану пiдошву. Порiвняно з цим будинком, пластиковi синi куби на Подолi здавалися верхом гiгiєни. Я йшов сходами вгору, пiд ногами кишiли більші та менші комахи, а що тут iще водилося по кутках, я навiть не хотiв знати. Знайшовши квадратний метр чистого бетону, я став так, щоб нічого не опинилося надто близько ззаду. Пiдiйти ближче до стiни нереально. Я здогадувався, що нiчого бiльшого за комах тут, певно, немає, але пiдсвiдомiсть малювала свої картинки. Якомога швидше зробивши свою справу, я спустився вниз, намагаючись не запанiкувати, щоб не ступити поспіхом на місце, якого не бачу.

Вийшов на сонячне свiтло i з полегшенням вдихнув на повнi груди. Пiдняв обличчя в бік сонця, намагаючись повiрити у дезинфекцiю ультрафiолетом. Бррр. I так щодня. По шиї поповзли мурашки, я закинув голову назад і звів лопатки, щоб їх прогнати.

Пiд вечiр я зайшов у магазин на першому поверсi п'ятиповерхiвки, що стояла поруч iз кiоском. Узяв четвертушку. Залазити спати надто рано. Я сiв на бровку за своїм кiоском. Пив iз ковпачка пляшки, щоб краще взяло. У мене була сьогоднi пачка сигарет. Кожен наступний ковпачок дедалi дужче зiгрiвав задню частину пiднебiння, тепло стікало по горлу в живіт i звiдти плавно лилося по кiнцiвках. Я мляво думав про бунти десь там, за трьома стiнами блякiв. Що далi, то бiльше здавалося, що все вiдбувалося не зi мною. При згадцi про Умiду виникав великий солоний клубок у горлi. Темнiло. Я розтягував горiлку. Кожен ковпачок закурював сигаретою.

Внизу злiва зашарудiло. Пiд бровкою лежало сухе листя. Така спека, а вже йде до осенi. Я зiтхнув, i раптом з-пiд листя вибiгло мишеня. Не доросла тваринка. Мишеня було пухнасте i кругленьке. Воно вибiгло з-пiд коричневого листка каштана i стало. Я тупнув ногою. Воно не втекло.

– Та бiйся ж! – я почув свiй голос, і вiн був п'яний.

Не встаючи з бровки, я ще раз тупнув ногою. Мишеня стояло на вiдкритiй дiлянцi асфальту й не тiкало.

– Бiйся, дурне! Бо вб'ють.

Я схлипнув. Схлипнув iще раз, i знову, спробував зупинитись i не змiг, поклав голову на схрещенi на колiнах руки й заридав.

Тiєї ночi гахнуло. Я прокинувся й лежав у пiтьмi кiоску, дослухаючись. Здалося, що почув людський крик, але чи це крик болю, чи крик трiумфу, я не зрозумiв. Потiм стало тихо. Я полежав ще двi хвилини. Встав на спальнику, прислухався. Нiчого. У мене спiтнiли спина та груди. Я помацав рукою футболку на грудях, тканина просякла наскрiзь. Страшно хотiлося пити. Я намацав у рюкзачку пластикову пляшку з водою i присмоктався. Тодi звiвся на ноги, клацнув засувкою й босий вийшов надвiр. Асфальт був теплий та шорсткий. Спека не спадала навiть уночi. Я повiльно викурив двi сигарети, сидячи на бровцi, й зайшов назад.

О п'ятiй тепер iще навiть не свiтало. Я помився в канавi, позираючи у пiвтемрявi на кiоск на тлi секторальної стiни, повернувся, сiв на своє мiсце на бровцi й приготувався чекати на машину з хлiбом.

Щось було не так. Я не розумiв, що саме, i це муляло.

Я закурив, запиваючи кожну затяжку водою, яку сьорбав iз пластикової пляшки. Взагалi-то вранцi я тепер намагався не курити. Сигарета на порожній шлунок могла призвести до того, що доведеться терміново бігти у будинок-туалет. Але в ротi було кисло, й сама вода цей смак не вимивала.

I тiльки коли, дивлячись перед собою, я гасив бичок об бровку – до мене дiйшло.

За весь цей час по секторальнi стiнi передi мною жодного разу не пройшов блеквотер.

Небо посiрiло й тепер дедалі бліднішало, невдовзi мало зiйти сонце. Я повiльно встав, обтрусив долонями штани на сiдницях i пiшов уперед, бо лiворуч i праворуч огляд закривали будинки. Я пройшов аж до смуги зачистки. Став на її краю. Скiльки я бачив в обидва боки, стiна була порожня.

Через триста метрiв справа на стiнi стояв металевий вагончик, база блеквотерiв. Я не мiг бачити, чи в ньому хтось є, але у вiконцi не свiтилося.

Цiлий день тiльки й розмов було, що про пiдiрване КПП на Iндустрiальному мосту. Водiй хлiбної машини звинувачував якихось незрозумiлих радикалiв, причому з зеленої зони. Продавщиця стискала губи й казала, що це зробили самi бляки, щоб пiдставити арникiв. Алiк, коли прийшов о дванадцятiй, бiдкався, очiкуючи конкурентiв iз сусiднього сектора:

– Мене ж солом'янськi бандюки витiснять. Це ж тепер можна отак просто, без документiв i перевiрок, хоч по всiй зонi ходити! I возити що хочеш.

– Так? – сказав я.

Пiсля роботи я пiшов уздовж вулицi Борщагiвської. Блякiв на Гетьмана не було, їхнi протитанковi їжаки лежали на тротуарах, сяк-так вiдсунутi з проїжджої частини й кинутi. По вулицi одна по однiй проїжджали машини. Тепер вони не створювали черги. Залiзнi ворота КПП пiд мостом вiдчинені, ґрати пiдняті. Я не побачив слiдiв великого вибуху, як очiкував. У кiлькох мiсцях залiзнi конструкцiї моста почорнiли, нiби вiд сажi. Просто внизу все вiдчинено навстiж, а нагорi – будови блякiв стоять порожнi. Кiлька шибок у броньованих вагончиках, менi здалося, були вибитi. Дверi також навстiж. I нiде жодного бляка, живого чи мертвого. Вони залишили КПП.

Я зайшов пiд мiст справа. Шум машин, якi проїжджали повз мене, вiдлунював вiд металевих стiн. Пройшовши десять метрiв, я зайшов у вiдокремлений коридорчик для пiшоходiв. По лiвому боцi, мiж проїжджою частиною та проходом, тяглися кiмнати, якi я мiг бачити у маленькi вiконця. В кiмнатах стояли стiльцi та монiтори, тут досi свiтили лампи денного свiтла, але було порожньо. Менi здалося, що в одному мiсцi на чорному ковролiнi я помiтив мокру пляму.

По той бiк мосту починався другий сектор REE-17, пiвденно-захiдний. Я пройшовся вперед до базару, який називався Кардачi. Вiн нагадував Борщагiвський. Праворуч i лiворуч тяглися цеглянi п'ятиповерхiвки, а мiж ними подекуди – окремi висотнi будинки, якi в зонi називали «свiчки». Це дуже нагадувало Борщагiвку. Люди ходили такi самi, смог стояв такий самий. Не знаю, на що я сподiвався. Я проблукав до вечора й повернувся крiзь закинуте КПП у третiй сектор.

Стемнiло, i я пiшов до канави попрати шкарпетки й вимити з милом спiтнiлi пахви й ноги. Повертаючись, обтрiпував руки вiд води. Бiля кiоску, на моєму звичайному мiсцi, спиною до мене сидiла на бровцi Умiда.

– Ну ти як деус екс махiна, – сказав я, сiдаючи поряд.

Зайшовши до мого номера зi свiжими рушниками в руцi та ящиком їжi пiд пахвою, блеквотер Микола став навитяжку. Я сидів iз ногами в лiжку, притулившись до стiни спиною, та правив текст на виданому мiстером Ворнером гаджетi.

Миколин пiєтет зростає з кожним тижнем. Вiн тепер не водить мене пiд дулом автомата, бо я вiдбув педагогiчну повиннiсть i бiльше не мию камери ворогiв свободи (підприємництва). Тепер я їжджу тiльки вгору матово-бiлим лiфтом. Ми з Миколою спiлкуємося, коли вiн виконує в камерi роботу готельної покоївки. Статутнi стосунки мiж нами виникають лише поки вiн супроводжує мене до мiстера Ворнера.

– Як просувається Ваша Праця? – Микола вимовив останнi два слова з великих літер, як досi – Успiх.

– Повiльно.

– А що це буде?

Я запитально глянув на Миколу.

– Ну… – вiн поворушив рудими вусами i втупився в пiдлогу, – ну там детектив, спай-сторi, екшен?

– А-а, – я згадав настанову мiстера Ворнера. – Порнушка.

Микола завмер. Напружено, спiдлоба глянув на мене, стоячи навитяжку в дверях. Потiм силувано засмiявся, дуже коротко: хи-хи. I завмер iще на якусь мить.

– Жарту-уєте, – протягнув Микола.

Попри вуса й залисини, зараз вiн нагадував десятилiтнього хлопчика, який не знає, говорить iз ним дорослий серйозно чи нi. Я знизав плечима, дивлячись йому в очi.

– Ну, кожен робить, що повинен, – сказав Микола.

Тепер, коли я бiльше не ворог свободи й от-от досягну Успiху, вiн намагається бачити те, що я роблю, з кращого боку. Бо раз я пiднiмаюся суспiльною драбиною – значить, усе роблю правильно. А як раптом i нi:

– Бог милостивий, усе пробачить.

Микола переклав рушники на холодильник бiля дверей, звiльнивши праву руку, й широко перехрестився. Я нарештi здогадався встати з лiжка, на якому сидiв iз ногами.

– Ви проходьте, Нiк. Чого стоїте? Вам можна за статутом?

– На цьому поверсi можна, – усмiхнувся Микола. – Ви ж не ворог свободи, мiстер Ентонi.

Я мовчки забрав у нього з-пiд пахви ящик i поставив поряд iз холодильником. Вказав рукою на стiлець. Микола переступив з ноги на ногу, тодi сiв. Я сiв на край лiжка навпроти нього. На його високому чолi тремтiли крапелини поту. Як це буває у рудих, шкiра обличчя була блiдо-рожева, нiби крiзь неї просвiчувала з капiлярiв кров.

– Ну, хвилин десять є, – сказав Микола. – Тут легше, на цьому поверсi. Мене перевели сюди, коли народилася четверта дитина.

– Вiтаю! Хлопчик чи дiвчинка?

– Доня. Наталочка. Та зараз їй уже два роки, – вiн полiз у нагрудну кишеню. Я думав, дiстане фотографiю дiвчинки, але Микола вийняв маленьку пачку серветок, витягнув одну й обтер спершу лоба, а потiм шию ззаду. – Я багатодiтний батько, от менi й попуск.

Вiн перехопив мiй погляд, глибоко вдихнув i став говорити, нiби крякає качка:

– Знаю, ви думаєте, це не причина для поблажок, має бути рiвне гральне поле для всiх, а так наступним кроком стане годувати лiнивих за суспiльний кошт, а звiдси недалеко й до «все забрати й подiлити», а у нас же нормальний капiталiзм, усi в рiвних умовах, у всiх однаковi можливостi, я знаю, мiстер Ентонi, знаю, я не якийсь там упоротий лiвак, менi чужого не треба.

Микола видихнув i сповiльнив темп:

– Але iнодi, знаєте, так тяжко… Я ж донедавна працював у асолт-тiмi, ганяв ворогiв свободи. А оце дивлюсь: якщо раптом загину, ну виплатять моїм компенсацiю за контрактом, а далi що? Вилетять у червону зону, точно ж вилетять, а самi знаєте, як арники ставляться до блеквотерiв i їхнiх сiмей. От я й попросився, щоб мене перевели. Я все життя чесно збираю на пенсiю, ви не подумайте, мiстер Ентонi. А от жiнка захворiла, i половина заощаджень – фф-фух!

Микола замовк, провiв рукою по вусах i продовжив значно тихше й повiльнiше:

– А то доця залетiла, старша. Та ще й вiд сина нашого капiтана. Ну що я капiтану скажу? Мусив сам везти дитину до лiкаря. А їй тiльки шiстнадцять рокiв.

Микола перехрестився:

– Знаю, согрiшив я страшно. Але Бог милостивий, пробачить. Вона ж капiтановому сину не рiвня. А потiм анi замiж, анi на роботу. Мучилася б усе життя. Та й дитятко її. Правда ж, мiстер Ентонi?

Вiн зазирав менi в очi, i я кивнув. Микола зiтхнув:

– А так у дитини є шанс. Сини мої – оболтуси, їм хiба у блеквотери дорога. А мала розумненька. Може, точку G знайде. Глiнг учить.

– Всi ж бля… блеквотери глiнг знають.

– Де там! – Микола махнув рукою. – Тiльки команди всякi й тому подiбне: clear, roger, duck, assault rifle, enemy of freedom, detention centre, harsh interrogation, та й то чуєте, з яким акцентом. Якщо переводять в iншу країну – селять, i зразу йдеш по блеквотерському мiстечку своїх шукати. Своїх або там газпромiвських. А то ж белькоче кожне по-своєму – вавилон. Тiльки хай дьюд або хаудуюду йому i скажеш.

Ми помовчали.

Микола зiтхнув i сперся руками об колiна, нахилившись на стiльцi.

– А ви у нас довго ще? Не знаєте?

– Знаю. Мiсяцiв зо два.

Мiстер Ворнер тиждень тому дав менi пiдписати контракт. Вiн заздалегiдь продав мою роботу дистрибутору-монополiсту:

– Скажу лише, що recently ця корпорацiя отримала копiрайт на Бiблiю, Коран i Упанiшади, – мiстер Ворнер солодко усмiхнувся, його губи здавалися коричневими вiд засмаги. – Тепер кожна церква, кожен пiп їм приплачує, або ж виконує iдеологiчнi замовлення на проповiдях. Thy will be done. Нехай буде воля твоя. Словом, Тонi, потужна корпорацiя. На.

Мiстер Ворнер пiдсунув менi через стiл стилус, я пiдвiвся iз низького стільчика, щоб дiстати, й поставив пiдпис на екранi гаджета. Замiсть завдатку, мiстер Ворнер сплачує те, що мої батьки лишаються винними потерпiлому блеквотеру з Кей-Пi Сiтi. Цей борг перед суспiльством оплачено. Нових звинувачень проти мене не висунуть. Що стосується перебування в D-зонi, за нього з мене вирахує дистрибутор.

– I warn you, don't worry. Зразу кажу, не переживай. Обороти у них великi, тобi ще о-отак лишиться, – мiстер Ворнер провiв великим пальцем пiд пiдборiддям. – А тепер давай, закiнчуй свою сумну iсторiю. Дедлайн через сорок п'ять днiв. Пiсля того – пеня за кожен день затримки.

– Мiсяцiв зо два, – повторив за мною Микола.

Рудий блеквотер перенiс вагу на впертi об колiна руки та, вiдставивши

зад, устав зi стiльця.

– Мiстер Ентонi, – вимовив вiн. – Як би то… Ви тепер вхожi у шоубiз. Може, як звiдси вийдете, замовите слiвце за мого малого? Вiн так на гiтарi грає!

Залишок лiта й перша половина осенi були найщасливiшим часом у моєму життi. Я жив разом з Умкою. Я працював – як це назвала б вiльна преса – драг-дилером.

Насправдi я був лише кур'єром. I до наркотикiв не мав стосунку. Я розносив лiки роздрiбним постачальникам.

Коли Умiда прийшла до мого кiоску, ми до третьої ночi розмовляли, сидячи на бровцi. Ми мали про що говорити.

А потiм Умка сказала, що її друговi Пферду термiново потрiбен кур'єр. I це має бути людина, якiй можна довiряти – тобто людина знайома. Близька. Чи я згоден?

– А жити ми зможемо разом.

Чи я згоден?

Я дивився на Умку широко розкритими очима.

Вона розповiла, як мешканцi подiльських сламiв об'єдналися з людьми зi схилiв Днiпра, з кожум'яцькими та людьми з Глибочицької, з Артема, а там i з Полiтеху. Як три тижнi сидiли вiдгородженi, й дедалi бiльша кiлькiсть людей на зборах виступала за те, аби здатись i виселитись на околицi REE-17, як вимагав Грiнiнвест.

Роман Цюцюра з'явився на Подолi. Он як? Так, iз кiлькома десятками агiтаторiв, вони пiдбивали людей не чекати, поки закiнчиться питна вода. Серед агiтаторiв була й Наомi, я ж пам'ятаю цю маленьку дiвчинку з зеленої зони? Умiда ще нам обом показувала дворики для вiдступу на Ярославськiй. Iгор i його команда кожум'яцьких запаслися коктейлями Молотова, щоб лякати блякiв уночi, але старшi вiдраджували їх, бо бляки все одно сидять за бронею. Тим часом агiтатори зникли, а вчора вночi хтось пiдiрвав водночас п'ять або шiсть секторальних КПП. Тiєї ж ночi блякiв евакуювали з усiєї REE-17, блокаду було знято. Валера Цюцюра висловив припущення, сказала Умка, що власники блеквотерської контори хотiли тепер бiльшої компенсацiї за ризик i не змогли домовитись iз Грiнiнвестом про цiну.

– Ти ж розумiєш, Антончику? Ми перемогли! Нас не виселять!

Я дивився у пiвтемрявi, як у її очах вiдбиваються далекi електричнi вогнi, й не знав, чому я радiю бiльше – тому, що нас не виселять, чи тому, що Умка зараз тут.

Пiзно вночi ми вирiшили, що варто трохи поспати. Я вiдчинив залiзнi дверi кiоску, вони голосно рипнули. Я вклонився:

– Пiсля вас, прекрасна дамо. Вибачте, мiй палац тiснуватий.

Попри те, що ми не були разом понад мiсяць, iснують умови, якi не сприяють фiзичному коханню.

Ми подрiмали години зо двi. Я впирався лобом i колiнами у залiзну стiнку кiоску, щоб дати Умцi побiльше мiсця. Було душно, я прiв i намагався не доторкатися до неї.

О п'ятiй Умiда пiшла на роботу. Вчора вона вперше за кiлька тижнiв змогла скористатися своєю робочою вiзою. Доїхала о дванадцятiй на КПП на Львiвськiй площi. Боялася, пiсля вибухiв не пропустять. Дарма боялася. На роботi на неї ще й накричали, чому не здогадалася прийти в зелену зону з самого ранку – адже блокаду зняли о третiй ночi. Хто за неї працюватиме? Пушкiн? Зеленiй зонi в мiсяць блокади дуже бракувало робочої сили арникiв. Прибиральники, доглядальники, обслуга, водiї омнiкоптерiв, механiки, будiвельники й сотнi iнших професiй. Жирiкам було некомфортно без арникiв. Ходили чутки, що зараз зелена зона термiново видаватиме додатковi робочi вiзи. Звiсно, арникiв ретельно перевiрятимуть, щоб не пропустити ворогiв свободи (пiдприємництва).

Я зупинив Алiка пiд час пробiжки й розповiв, що мушу йти вiд нього.

– Ти ж обiцяв, що надовго!

Я зiтхнув.

– До мене приходило ще троє людей, але я найняв тебе. Ти ж обiцяв, що надовго.

– Вибачте, але…

– Я ж питав, i ти казав, що на постiйно.

– Хочете, я ще три днi попрацюю?

Алiк стояв, нахилившись уперед i тримаючись правою рукою над черевцем, а лiвою – за поперек. Вiн тяжко дихав пiсля бiгу.

– Вали вже, – вiн махнув лiвою рукою, не вiднiмаючи праву вiд грудей. – Сьогоднi тiльки допрацюй.

– Дякую. Дякую, Алiк.

– Ет! – вiн iще раз махнув рукою, цього разу правою, а лiву впер у бiк i ще бiльше зiгнувся, намагаючись вiдновити дихання.

– Вибачте, що так вийшло.

– Це та дiвчина?

– Угу.

Вiн зiтхнув i випростався.

– Добре. Розберуся, – i простяг менi руку: – Давай тодi. Успiхiв у пошуку точки G.

– Вам теж, Алiк! Вам теж!

– Сьогоднi допрацюй.

– Обов'язково!

– Все, можна сьогоднi не бiгати, – сказав собi Алiк i повiльно побрiв у бiк дому. Вiн iшов, тримаючи руки в боки, що ходили ходором вiд важкого дихання.

– Дякую, Алiк, – тихо повторив я, коли його спина вiддалилася.

Я купив три новi футболки, викинув старi й за наступнi два днi помився вiсiм разiв, перш нiж Умiда змогла мене переконати, що вiд мене бiльше не смердить кислою бездомністю.

Пферд виявився чоловiком рокiв пiд сорок, iз забраним у хвiст русявим iз сивиною волоссям, орлиним носом, худими довгими руками та згорбленими плечима, вiд чого весь здавався увiгнутим. Коли я зайшов знадвору до великої кiмнати на першому поверсi, Пферд розмовляв углибинi з маленьким чорнявим чоловiчком. Побачивши мене, вiн махнув рукою й усмiхнувся, але одразу повернувся до чоловiчка. Пферд емоцiйно жестикулював, а чоловiчок натомiсть не рухав кiнцiвками й тiльки час вiд часу заперечно хитав головою. Я озирнувся й сiв бiля входу до кiмнати на стiлець iз металевими нiжками та чорною тканинною оббивкою. Я спостерiгав через кiмнату за жвавою мiмiкою й рiзкими жестами Пферда й намагався зрозумiти, чому його називають Pferd, тобто конем. Може, через зачiску. Може, через риси обличчя. За кiлька хвилин чорнявий чоловiчок устав. Пферд нахилився вперед усiм тулубом i простяг йому випростану довгу руку. Потiм чоловiчок пройшов повз мене. Чоловiчок супився.

– Вибач, – Пферд пiдiйшов до мене i простяг пряму руку. – Тарас Ферчук. Можна скорочено, Пферд.

– Антон, – i пiсля секундної паузи: – Ципердюк.

– Дуже приємно, – Пферд потягнувся до мене та з усмiшкою зазирнув у вiчi. Здалося, що йому i справдi надзвичайно приємно. – Умка менi трохи розповiла про тебе.

– I менi про вас.

– Називай мене на ти. Проходь, – Ферчук махнув рукою в бiк коробок, що стояли у глибинi попiд стiною. – Лiва половина офiсу наша.

У Пферда були вертикальнi зморшки чи радше западини на щоках. Шкiра пiд пiдборiддям вгиналася, заходячи глибоко пiд щелепу. А от кадик гостро виступав.

Тарас Ферчук сiв верхи на стос невеликих коробок. На верхнiй була наклейка з лiтерами INH.

– Ти будеш розносити переважно конверти, зрiдка отакi коробки, – вiн ляснув по сусiдньому стосу з наклейкою STM. – Правда, зараз обсяги можуть i зрости. Бляки пiшли з зони, тож можна вiльно пересуватись по усiх секторах. Тому я й попросив Умку знайти надiйну людину.

З останнiми словами Ферчук усмiхнувся. Я невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Пферд розповiв про перспективи дiяльностi драг-дилерiв. Ранiше офiцiйнi аптеки, з лiками за ринковими цiнами, стояли поряд з КПП, пiд охороною блякiв. Група Пферда поширювала лiки – вiн хмикнув: не будемо уточнювати, яким чином здобутi – за значно нижчими цiнами. Часом у вiсiм-десять разiв. Але у таких груп, як Пфердова, зi зрозумiлих причин часто бувають перебої з постачанням. У таких випадках люди купували в офiцiйних аптеках. Тепер офiцiйнi аптеки евакуйовано разом iз бляками, котрi залишили секторальнi КПП.

Кожен конверт, який я повинен буду доставити, пiдписаний. Вiддавати – тiльки у власнi руки. Пферд попередить адресатiв, що я спершу звiрятиму їх за фотографiями. Потiм знатиму кожного в обличчя. Ходити доведеться переважно за тими самими адресами, бо я доставлятиму лiки не хворим, а лише мiсцевим розповсюджувачам.

– Спочатку буде трохи важко. Зате зону знатимеш добре, – погляд у Тараса був лагiдний.

Коли я прийшов у кiнцi першого робочого дня, Тарас глянув на мене й засмiявся. Його очi були сталево-сiрi, але в них було тепло.

– Ноги гудуть, ге, – сказав вiн.

Пферд стверджував, а не питав. Я пiвлежачи розвалився на стiльцi бiля входу. Випроставши ноги, я майже чув вухами, як вони i справдi гудуть, нiби високовольтнi дроти. Вiд ступнiв до стегон пiднiмалися теплi хвилi. Я сидiв, склавши руки на животi, розтуливши рота, й дивився тупо перед собою.

Зате зону я справдi пізнав. Я їздив по усiх секторах i вiддалених районах REE-17, аж до Iрпеня, Борисполя й Обухова. У Вишгородi щоразу смоктало пiд ложечкою. За роздiльною стiною, попри яку я проходив, стояла зелена житлова зона, gated community, де я колись жив iз Нiною й де жив також Нiнин чоловiк. Стiна вiдокремлювала зелену зону вiд червоної, тому на нiй, на вiдмiну вiд кинутих секторальних стiн, лишалися бляки. І все ж я не мiг до кiнця заспокоїтись, знаючи, що Нiна так близько, i щоразу намагався чимшвидше вибратись із Вишгорода.

Маршрутки рiдко доїжджали куди менi було треба. Переважно доводилось iще йти пiшки кiлометр-два. Я намагався пiд'їжджати рiзними маршрутками з рiзних бокiв. Пізнавав червону зону. Вся вона, зрештою, виявилась одноманiтною. Рiзнокалiбернi слами. Деякi багатоповерховi свiчки на Куренiвцi, в Голосiєвому й на Оболонi мали доволi солiдний вигляд. Здалеку. Якщо не знати. Якщо не знати, що всерединi вони перенаселенi, що водогiн i каналiзацiя давно вийшли з ладу, якщо не пiдходити близько й не бачити смiттєзвалищ бiля пiд'їздiв i сарайчикiв, якi туляться навколо.

Натовпи людей на магiстральних вулицях. На найбiльш жвавих перехрестях, саме там, де найважче пройти, половину тротуарiв займають iмпровiзованi базари. Товари лежать на ганчiрках або на полiетиленовiй плiвцi, чи й просто на землi. Над пiдозрiло слизькими на вигляд шматками м'яса в'ються оси. Попiд стiною будинку лежить зарослий i давно немитий чоловiк, усi обходять його, дехто переступає через його ноги. Неясно, цей чоловiк п'яний, хворий чи мертвий. По проїжджiй частинi у заторi повiльно сунуть машини, деякi iржа поїла навколо колiс та по днищу бiля дверцят, вихлопнi гази вилiтають видимими їдкими хмарками, коли водiї тиснуть на акселератори.

Я знаходив потрiбну адресу й вiддавав адресату конверт або коробку. Розписок не брав. За кiлька тижнiв знав усiх особисто. Одним iз них виявився маленький чорнявий чоловiчок, якого я бачив у Пферда першого дня.

Тепер менi не доводилося починати роботу вдосвiта, як у Алiка. Головне було встигнути об'їхати за день визначенi адреси. Зазвичай вiд семи до десяти точок щодня. Звiсно, всю REE-17 за один день не об'їдеш. Тому в понедiлок я мiг їхати в пiвденну частину зони й мотатися там, у вiвторок – на пiвнiчний захiд, всю середу їздити Дарницею й Харкiвським масивом, а Бориспiль залишати на четвер.

Пройшовши маршрут, я мав повертатися до офiсу i допомагати Пферду пакувати конверти на наступний день. Тарас орендував кiмнату на пару iз двоюрiдним братом Сашком. Лiва половина належала Пферду, права – Сашковi. В Сашка була фiрма, що займалася так званим зеленим ремонтом, тобто ремонтом «як у зеленiй зонi». Сашко сидiв у мережi на гаджетах i шукав клiєнтiв, час вiд часу до нього приходили окремi робiтники чи бригадири, а кiлька разiв на тиждень, переважно по п'ятницях i суботах, упродовж дня приходили бригади по зарплатню. Тодi Пферд виходив курити на запасний вихiд iз пiд'їзду. Вiн недолюблював цих ремонтникiв чи, як вiн їх називав, будiвельникiв. Тарас дратувався, що не може працювати, спльовував i повторював: «Нет ума – строй дома».

До Пферда й самого часто приходили люди. Часом я бачив локальних драг-дилерiв, яким розносив конверти. Зрiдка приходили люди iншого типу: переважно молодi, тільки окремі старшi, віку Пферда – але всi пiдтягнутi, як бігуни чи боксери-легковаговики. Якось, уже в жовтнi, я повертався з маршруту й на виходi помiтив таку групу, а серед них зниклого Романа Цюцюру. Я гукнув i пiдбiг до нього. Роман показав зуби й махнув менi рукою, але вiдразу розвернувся й пiшов за своїми товаришами, спиною до мене.

– А що Ромка Цюцюра тут забув? – запитав я, дiйшовши в офiс.

Але Пферд, зазвичай лагiдний, вiдрубав:

– Є просте правило безпеки. Don't ask, don't tell. Зайвого.

Я проковтнув це й пiшов у відгороджений куток-кухню заварити собi чаю. Спиною до мене бiля Сашка сидiло двоє будiвельникiв. Пiзнiше ми з Пфердом курили надворi, вiн вибачився за рiзкiсть i приготувався розповісти, але я сказав, що вже сам зрозумiв.

Раз на тиждень до нас приходила Умiда. Вони iз Пфердом заходили у вiдокремлений куток у дальньому кiнцi кiмнати. Я бачив, як вони шепочуться. Якщо в кiмнатi не було нiкого з будiвельникiв, могли розмовляти упiвголоса. Пферд розкладав на столi великий екран свого гаджета, Умка тицяла тут i там, водила пальцем i пояснювала.

Коли Умка закiнчувала, а я ще мав лишатися розкладати лiки по конвертах, то ми з нею виходили покурити на запасний вихiд наскрiзного пiд'їзду. Прощалися до вечора, а коли я вертався сам, Тарас iз Сашком та випадковими будiвельниками смiялись: очевидно, щойно був масний жарт про мене й Умку. Я кроїв перебiльшено скептичну гримасу, пiднiмаючи брови дашком i кривлячись. Вiд цього вони смiялися ще раз.

Чомусь у непристойностях Пферд чудово знаходив спiльну мову з будiвельниками, яких в усьому iншому так не любив. Коли в офiсi бувала жiнка – а траплялося це нечасто – то i Пферд, i Сашко, i присутнi на той момент бригадири поводилися пiдкреслено ввiчливо та стримано. Наче старосвiтськi джентльмени. Та варто було жiнцi вийти за порiг, як чоловiки зривалися з ланцюга пристойностi. Iнтелiгентний Пферд, наприклад, мiг присiсти на однiй нозi й при цьому, пiднявши палець вгору, зробити паузу й голосно перднути. Коли Ферчук зробив це вперше, я не знав, що й думати. Я завмер, i потiм силувано засмiявся. Через кiлька днiв звик, i коли Пферд довго не викидав коникiв, менi здавалося, що надто вже вiн правильний, нiби нудотно-солодкавий. Але за годину-двi Тарас повертав менi вiру в нього. У чоловiчiй компанiї Пферд iз будiвельниками влаштовували змагання, хто голоснiше пердне чи вiдригне. Особливо наприкiнцi дня, щоб розвiятись. Пферд мiг, вiдригуючи, водночас вимовляти «гвоздь», «лампочка», а одного разу навiть «Владимир Ильич Ленин». Я участi в таких змаганнях не брав, i Ферчук iз Сашком називали мене iнтелiгентом. Насправдi я просто знав, що не витримаю конкуренцiї.

Якось я сидiв сам в офiсi, заклеював конверти на завтра. Тарас курив надворi, а будiвельник Сашко вiдлучився у сортир за кiлька кварталiв вiд офiсу. Сашкiв гаджет розривався вже кiлька хвилин. Коли задзвонив усьоме, я не витримав i вiдповiв.

– Ви хто? Де Олександр? – насупилася жiнка з екрану.

– Зараз буде.

Жiнка була симпатична, але дуже сердита. Ретельно накладений макiяж, яскраво нафарбованi губи, висока зачiска.

– Скажiть Олександру, – вона стиснула губи, її каштановi кучерi затрусилися, – дзвонили з «Кардачпостач». Вiн позавчора поставив нам броньованi дверi. А сьогоднi, коли я вiдчиняла цi дверi, вони вiдвалилися. Так от, хай Олександр зi мною зв'яжеться.

Ми з Умкою стали жити разом. Суми наших зарплат вистачало, щоб винайняти кiмнату. Власне, це була половина кiмнати, вiдокремлена вiд iншої половини перегородкою з фанери. П'ять метрiв на два. У нас було пiввiкна – iнша половина лишилась у сусiднiй пiвкiмнатi. За вiкном, на заскленому балконi, жив худий мовчазний чоловiк.

Колись на поверсi розмiщувалися чотири квартири, тепер їх з'єднали в одну велику комуналку. Дванадцятиповерховий будинок стояв у районi мiж Куренiвкою та Вiником. Умiдi тепер доводилось на годину довше добиратися на роботу i з роботи. Зате ми були поруч щодня.

Худий сусiд з балкона часом запрошував нас на план. Вхiд на його балкон вiв навiть не з сусiдньої половинки, а з iншої кiмнати. Але нам не доводилося далеко обходити, щоб потрапити в гостi до сусiда. Ми вiдчиняли свою половину вiкна й перелазили через пiдвiконня. Вiдчинена стiйка вiкна була завширшки сантиметрiв п'ятдесят, але нам з Умкою, молодим i гнучким, цього вистачало. Iнодi ми залишалися кожен у своєму примiщеннi й передавали косяк через пiдвiконня. Сусiд лише кiлька разiв перелазив до нас. Вiн був iще худiший за мене, але вже не гнучкий. Навiть накурений, сусiд майже не говорив. Ми так i не дiзналися про нього багато. Його звали Костянтином.

Пiсля косяка ми прощались iз Костянтином i завiшували свою половину вiкна. Доводилося вмикати музику, щоб нас не почули. Це було загальноприйняте правило пристойностi в червонiй зонi. В кiнцi видовженої кiмнати, далi вiд вiкна, ми настелили кiлька ковдр, зверху для м'якостi – мiй жовтий спальник, а вже на нього – змiнну бiлизну. Нейлонове покриття спальника шарудiло пiд простирадлом, коли ми голi рухалися. До фанерного перекриття мiж пiвкiмнатами була прибита дошка, де на цвяхах висiв весь наш одяг.

Ми встигли виробити власну мову для двох, усi цi звичнi для коханцiв сигнали, жести та жарти, всi цi «позицiя на бочку номер раз» i «номер два», всi цi «хто смiшний?! я-а-а смiшний/а?!», удаване нерозумiння, перебiльшено пiднятi брови, «що пан/i хоче цим сказати?» та iншi фрази, зрозумiлi тiльки двом, i я для неї наодинцi Цип, чого нiкому бiльше б не дозволив, i вона для мене просто Ум-м-м, iз багатозначним м-м-м i похитуванням головою, й обводити пальцем її мiзинчик, i в «позицiї на бочку класичнiй» цiлувати її між лопаток, i розмовляти з голим плечиком, поки вона вдає, наче спить, i простягати руку вниз i крiзь сон тримати її за п'яточку пiдiбганої ноги, й менш пристойнi речi.

Й бiльш прозаїчнi. Однiєю з них була «ням-ням димедрольчик». Умка для профiлактики знову, вкотре у своєму життi, пила iзонiазид. Це було необхiдно, тому що вона контактувала зi мною. Я пив чотири препарати водночас, але на роботi.

Пферд майже одразу, як я влаштувався до нього, звернув увагу на мiй кашель курця, й невдовзi пiдтвердив те, у чому я собi нiяк не хотiв признатися.

– Це страшно? – запитав я.

– Для тебе – не дуже. Бо ти працюєш у мене. А так – у нас пандемiя.

Щодня, коли я приходив на роботу, Ферчук перш за все вiдводив мене у вiдокремлений куток кiмнати, що слугував кухнею. Тут нас не могли бачити будiвельники, i Пферд сам стежив, щоб я випив таблетки. Вiн виймав їх iз коробочки з написом: «Антон. 2HREZ/4HR3».

– Якщо раптом захворiєш або не зможеш прийти на роботу – ось тобi на тиждень, тримай удома. У жодному разi не припиняти курс лiкування.

Я поклав коробочку в кишеню. Коли я запитав, скiльки вiн з мене вирахує, Пферд секунди двi дивився на мене, схиливши голову набiк i скривившись, а тодi сказав:

– Не кажи дурниць. Ти тепер у сiм'ї.

Я розумiв, що навiть за цiнами Пферда лiкування коштує бiльше, нiж я заробляю. Для Умiди вiн передав пачку з написом INH i наказав, щоб пила мiнiмум тричi на тиждень, а краще щодня. I вдома ввечерi я нагадував їй: «ням-ням димедрольчик».

На Подiл ми з Умкою вперше пiшли аж тижнiв через три пiсля того, як поселилися разом. Була недiля. Мене непокоїло, що Умiда так довго не вiдвiдувала батька, та й друзiв. Через мене.

– Та забий, – засмiявся Валера. – Талiб розумiє, що зараз у вас особливий перiод.

Ми з Валерою Цюцюрою сьорбали пиво, дивлячись на Костянтинiвську з даху семиповерхiвки, в якiй Валера орендував кiмнату. Умiда пiшла зразу до Улугбека, я мав зайти на Турiвську згодом. Валера винiс двi ватнi зелено-жовтi куфайки з написом «Метробуд», i ми пiдстелили їх, аби не замаститись, i сiли на край даху бiля дротяного бортика. Жiнка вiдпустила Валеру зi мною на годину. Я вперше побував у них удома. Катя, Валерина дружина, виявилась iще гарнiшою, нiж на фотографiї. У неї були м'якi округлi риси обличчя й великi темнi очi, в яких можна було потонути. Катя дивилася лагiдно i спокiйно. Маленька Оленка вже вмiла сидiти й пробувала повзати. Вона піднімалась на руках, але ноги лишалися прямими, тому в Оленки виходило повзти тiльки ногами вперед. Валера називав доньку «моє раченя».

– Дякую, що познайомили нарештi з дружиною, – сказав я Валерi. – Вона справдi дуже гарна.

– Скажи, – кивнув головою вiн.

– Що тут у вас? – я обвiв рукою пiвколо пiд нашими ногами. – Тихо поки?

Машини на Костянтинiвськiй пiд нами, а також на Нижньому й Верхньому Валах праворуч від нас практично не рухались. Починався вечірній затор.

– Поки тихо. От коли знов почнеться – ви з Умкою будьте такi ласкавi перервати медовий мiсяць i прийти.

– Обов'язково. Думаєте, почнеться?

Вiн пирхнув. Я потягся до кишенi по сигарети й глибоко зiтхнув:

– Таки закурю.

– А що?

– Та Пферд казав не зловживати. Будете?

Валера мотнув головою:

– Теж кидаю, ххть, – вiн рвучко пiднiс до рота пляшку з пивом i зробив кiлька великих ковткiв.

– Жiнка?

– Дитина.

– А.

Ми помовчали.

– Добре, давай сигарету, – сказав Валера.

Я знову витягнув пачку, вiдхилив кришку i простягнув йому. Прикурив йому, бо вiн не мав запальнички, й Валера притримав мене за зап'ясток. Я знову здивувався, якi у нього величезнi руки. На перших фалангах пальцiв росли чорнi волосинки.

– А взагалi треба кидати, – Валера склав губи трубочкою й повiльно випустив дим.

Я кивнув.

– А то ж захочу з дитиною побiгати, а задишка, – сказав Валера й затягнувся.

Коли я йшов по Умiду, сонце майже сiло. Листя винограду, який обвивав будинок на Ярославськiй, здавалося густо-зеленим, у тiнi майже чорним. Я пiдняв голову й зупинився навпроти арки, крiзь яку Умка водила мене й Наомi показувати прохiднi дворики. Виноград достиг. Кожне гроно складалося лише з десятка-двох, зате великих виноградин. Виноградини були рожево-фiолетовi. На деякi з них мiж листям потрапляли останнi сонячнi променi, i ягоди просвiчували. Мiй рот наповнився слиною. З землi я не мiг дiстати жодного грона.

Умiда, Улугбек та Iгор пили чай на кухнi. Умка усмiхнулась менi кутиками губiв. Вона сидiла поряд iз батьком, ближче до вiкна. Вiкно було зачинене, бо надворi вечорами ставало прохолодно.

– Селям, – я махнув Бековi.

Той кивнув, тримаючи перед губами чашку, й без паузи голосно сьорбнув. Iгор устав менi назустрiч i широко всмiхнувся крiзь бороду, простягаючи долоню.

– Здоров, Тоха.

– Як рука?

– Десь так, – вiн мiцно стиснув мою долоню.

– Бачу, все зрослося, – я затiпав рукою, щойно Iгор вiдпустив її.

– Тiльки криво.

Вiн стиснув i розтиснув кулак. Мiзинець i безiменний палець стискалися не до кiнця.

– Я ж попереджала, Пферд – фармацевт, – сказала Умiда. – На хiрурга вiн на практицi довчився. Мусив.

– Добре, хоч так, – сказав Iгор, – а то би я взагалi без руки лишився.

– Ти, бачу, не дуже журишся.

– Т-та, – махнув Iгор. – Пферду вiтання.

Я кивнув, сiдаючи на табурет у торцi столу. У мене пискнув робочий гаджет.

– Згадай про гiвно, ось i воно, – я полiз до кишенi. – Що йому так пiзно треба?

Це був не Пферд. Я пiд'єднав до анонiмiзованого робочого гаджета давнi акаунти. Прийшов лист вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

тоха, танцюй. справу закрили.

батьки пiшли на мирову з бляком.

ти бiльше не в розшуку. подзвони батькам.

диви не начуди нiчого нового. зараз вiдновлюємо твiй ай-дi та грiн-карту. це може забрати трохи часу. ну але таке. гемор, не бiльш того.

ну що, можеш уже менi вiдписувати. i подзвони батькам.

Я пiдняв голову. Умiда стежила за моїм обличчям. Я вiдвiв погляд. Напис «Мийте кожен за собою!!!» лишався червоним i загрозливим на синьому тлi. Я знов подивився на Умiду. Її обличчя було нерухоме.

– Тобi скiльки? – запитав Улугбек у Iгоря.

– Двi.

Улугбек повернувся до плитки, не встаючи з табурета. Вiн залив з чайника окропу в чашку й потягнувся по цукор.

– Я для жирiкiв бiльше не злочинець, – сказав я, дивлячись тiльки на Умiду. – Зможу повернутись у грiн-зону.

Умiда дивилася перед собою. Улугбек iз чашкою в руцi глянув на мене, тодi поставив чай на стiл перед Iгорем.

– Супер, – сказав Iгор, дивлячись у чашку, i почав голосно калатати ложкою.

– Це добре, – тихо сказала Умiда. – Тату, можна пройти?

Умка протиснулася мiж плиткою та спиною Улугбека, який нахилився, коли вона проходила. Умка швидко пройшла повз мене до виходу, не дивлячись на мене й не торкнувшись мене.

Ми втрьох помовчали. Я пiдняв очi на Улугбека.

– Я i вас перетягну, – сказав я i кашлянув. – Обох.

Улугбек нахилився й поплескав мене по плечу.

Вдома ввечерi ми з Умкою довго розмовляли. Чи радше я говорив, обiймав її, шепотiв у волосся. Вона слухала, сидiла мов камiнь, мовчки кивала. Умка опустила голову, її смагляве обличчя ховалось у тiнi довгого чорного волосся. Я казав, що i їй зроблю грiн-карту. I Улугбеку. Тiльки пiзнiше. Менi треба допомагати батькам, вони все майно заставили, щоб мене вiдкупити. Умiда з усiм погоджувалась, i тiльки в кiнцi один раз схлипнула.

– Умка…

– Забий. Забий.

– Це все одно ще не зараз.

– Так. Забий.

– А може, ну його. I взагалi нiкуди я не поїду! Залишуся з тобою тут!

Умка розплакалася. Вона плакала беззвучно, затуливши долонею рота, i я не бачив її обличчя крiзь волосся.

А вранцi плакала мама. Вони з батьком з'явились на екранi гаджета. Двi круглi голови.

– Мам. Ну перестань. Ну. Вже все добре. Вже все добре.

– Так… Як ти?

– Добре. Ну мам… – це було заразне, мiй голос теж тремтiв.

– Так. Так, – мама витерла пiд очима внутрiшнiм боком зап'ястку.

– Ми якось приїдемо на КПП, – сказав батько. – Ти де зараз?

– На Вiтряних, – я побачив, що вiн не розумiє. – REE-17, третiй сектор.

– Уже недовго.

– Так…

Ми втрьох помовчали. Мама дивилася на мене крiзь сльози.

– Ну… як ти там? – сказав батько.

– Добре.

Ми знов помовчали.

– У мене дiвчина, – сказав я й опустив голову.

– Це ж, це ж добре, – швидко сказав батько, пiднiмаючи пiдборiддя. – Це добре.

– Ти так схуд, – сказала мама.

– Ми робимо тобi ай-дi…

– Павло казав, – перебив я.

– Так, – батько зробив паузу. – Може, мiсяцiв за два зробимо.

– У мене дiвчина, – повторив я.

– Ти нам потрiбен.

Мама знов почала схлипувати. Я стиснув зуби. Блядськi стiни, думав я. Блядська бiднiсть, як вона заїбала. Брат сам не витягне батькiв iз боргiв. Нижні кутні зуби до болю притислися до верхніх. Скiльки точно батьки виннi пiсля суду й пiсля виплати бляку? Запитати у них прямо? Здавалося, ще трохи, й на кутнiх зубах трiсне емаль. I що ж я зроблю з червоної зони? А якщо поїду на заробiтки, скiльки часу буду без Умки, поки перетягну її й Бека в зелену зону? А всi нашi друзi? Її друзi? Умка залишить усiх? Без Бека поїде? А поки я не перетягну її, як часто зможу приїжджати в гостi? Я розслабив щелепи. Враховуючи, що в зеленiй зонi не зможу працювати на пiвставки, там або ти пашеш без вихiдних, або вилiтаєш у червону зону, ф-фiть. Ще й кредити. А! Можна ж буде бачити Умку в кафешках по п'ятнадцять хвилин. Я опустив нижню щелепу, не розтуляючи губiв, i втягнув щоки мiж кутнi зуби. Прибиральниця, вся в милi, бiжить з об'єкта на об'єкт, а тут я, романтик iз зеленої зони. Може, краще перетягти батькiв сюди, в червону зону? О. Це простiше. Я косо усмiхнувся, тiльки правою щокою.

– Ти змiнився, – сказала мама.

– Ще б.

– Спершу ми пробували поширювати лiки безкоштовно, – Пферд облизав черговий конверт зi стосу, що лежав перед ним на столi.

– «Червонi аптекарi»? Це ви? – я взяв iз пачки лiворуч конверт, облизав, заклеїв i поклав праворуч.

– Ага, вiльна преса нас так охрестила. Але вже нi. Ми бiльше не червонi.

Пферд закинув праву руку за голову, стягнув гумку з волосся, стрiпнув головою i, прибравши обома руками пасма з лоба та з-над вух, заново зiбрав волосся у хвiст. Тодi взявся за наступний конверт. Перед нами на столi стояли великі стоси. У великому офiсi була ввiмкнена тільки одна лампа денного свiтла, на стелi над нашим кутком. Дальнi кутки примiщення губились у пiвтемрявi. Лiки перед нами вже посортовано, конверти надписано, лишилося тiльки позаклеювати їх – i завтра розносити по точках. Сашко-будiвельник давно пiшов додому. За вiкнами стемніло й падав мокрий снiг.

– Ми пiвроку протрималися, – сказав Пферд. – А тодi виявилося, що навколо – капiталiзм i вiльний ринок, а нам усiм треба утримувати сiм'ї. Можна, звичайно, працювати на iншiй роботi за грошi, а ночами лазити в зелену зону здобувати лiки, ризикуючи свободою та життям. Швидко вигоряєш. Бiйцi вiдходили через мiсяць або два. Ми й почали продавати лiки, аби мати з чого жити. А безкоштовно даємо тiльки своїм.

– Як менi.

– Так, – кивнув Ферчук. – Ти вже, до речi, скiльки курсу пропив?

– Пiвтора мiсяцi. Майже.

– Кул. Iще тижня два-три, а далi тiльки iзонiазид i рифампiцин. Щоб не було рецидиву.

– Я вже не кашляю.

Пферд кивнув i взяв зi стосу черговий конверт.

– Умка казала, ви пробували й самi виробляти лiки?

– Було таке. Тодi нас i накрили.

Я пам'ятав це вiдоме вiдео з мережi. Воно навiть було в нашому гайдi в агентствi як приклад вдалого вiдеоряду.

Великi ангари зi свiтлого гофрованого металу. Ангари стоять на пустирищi серед сламiв, напiвкруглi дахи вiдблискують на сонцi. Камера показує загальний план, потiм опускається. Наближення. До ангарiв підтягуються перебiжками блеквотери. У кожного в руках – штурмова рушниця, вертикально перед собою.

Металевий ангар оточили з усiх бокiв. Бiля центральних дверей зi свiтлого листового металу в передньому торцi ангару – кiлькадесят блеквотерiв. Заднiй та боковi виходи також перекрито. Zoom in на одного з блеквотерiв. Рушниця вертикально перед собою, рука смикається вгору i вниз – клац – бойова готовнiсть. Тримає рушницю обома руками, все ще вертикально перед собою.

Вмикається сирена, одразу двоє блеквотерiв б'ють ногами по металевих дверях – звуку ударiв не чути, вони глушаться завиванням. Дверi не пiддаються, ефект дещо змазано. Блеквотери чiпляють до ручки дверей металевий трос i протягують котушку до пiкапа. Пiкап стартує й вириває дверi, при цьому двері збивають одного з блеквотерiв, той одразу стрибає знов на ноги, але вже вiдстав: решта з криками забiгли всередину ангару. На вiдео видно, що блеквотери кричать, але нiчого не чути: їх глушить електросирена.

Раптова тиша. Cut, камера перемiщується в ангар. Вiдео значно гiршої якостi. Напис у правому верхньому кутi: «оперативна зйомка». Люди в бiлих халатах стоять, пiднявши руки над головою.

м у груди зi штурмових рушниць цiляться блеквотери. Люди в бiлих халатах молодi. Тепер, коли я згадую, здається, що в одному з них можна було впiзнати Пферда. Значно молодшого на вигляд, в окулярах i з короткою русявою борiдкою. Бiлий халат одягнений поверх светра пiд горло. Зараз важко згадати, чи то був Пферд, чи я вигадав це тепер. Треба переглянути це вiдео в мережi.

Оператор повiльно веде камерою по ангару. Вгорi – яскравi лампи денного свiтла пiд напiвкруглим дахом. На столах i пiдлогах – системи колб. Праворуч коробки. Коробки, пачки, окремi стiки та пластинки. Драгз. Лiки. Звертаєш увагу на вiдсутнiсть яскравих етикеток. Просто написи чорним по свiтло-коричневому картону, по срiблястих папiрцях стiкiв. Без брендiв.

Змiна кадру. Людей у бiлих халатах показують зi спини. Всi вони худi, лопатки випинаються, як обрубки крил. Люди в бiлому тримають руки за головою. Люди в халатах виходять з ангару пiд охороною блеквотерiв у чорному, що ведуть їх пiд дулами штурмових гвинтiвок. Пiдсумковий титр поверх зображення: «Лiквiдовано велику драг-лабораторiю в REE-17».

– Тодi нас звинуватили в порушеннi iнтелектуальних прав, – сказав Пферд, вiдкладаючи конверт i беручи наступний. – Навiть на активоване вугiлля й аспiрин є патенти. Я пiвроку вiдсидiв у D-зонi.

Пферд завмер iз заклеєним конвертом у руках, задивившись перед собою. Я встиг заклеїти сiм конвертiв, перш нiж Пферд узявся за наступний i знов заговорив:

– То була дорога операцiя. Вiдправити блякiв у червону зону, ти подумай. А тепер за нами не дуже й полюють. Навiть у зелених зонах. Наших давно не прищучували. Тьху-тьху, звiсно. Але знаєш, Тоха, – вiн зiтхнув, – часом у мене враження, що жирiки самi наводять нас на склади.

– Самi допомагають себе грабувати? – я скривився.

– Звучить тупо, але… Коли ми хiмiчили, могли наробити лiкiв, скiльки захочемо. От нас i накрили. А тепер… Ти ж бачиш, скiльки тут, – вiн показав на коробки на пiдлозi. – Для REE-17 на один зуб. I нам доводиться щоразу ходити по здобич, i приносити лiки маленькими партiями. Ми бiльше не конкуренти. Так собi, щипачi. Часом я думаю, що ми – їхнiй клапан, щоб випускати пару.

– Зате рятуємо людей.

– Одного зi ста. Й заробляємо на цьому.

– Ну…

Я думав, як саме сформулювати вiдповiдь, мовляв, монополiсти, якi хапнули патенти й накрутили цiни, заробляють мiльярди, а ми – лише необхiдне для себе, i при цьому знижуємо цiни й так далі, але поки я подумки формулював усе це, у мене запищав робочий гаджет. Я глянув на Пферда, потiм полiз у сумку.

– Ч-чорт.

– Що там?

– Розсилка з Подолу.

х виселяють силою, прямо зараз…

– Iди, – сказав Пферд.

Я глянув на стоси конвертiв перед ним. Пферд вiдмахнувся:

– Розберуся. Йди собi.

Надворi виявилося, що стемнiло не зовсiм, як видавалося з примiщення. Була, може, година шоста вечора. Темно-синє небо з бордовим вiдтiнком. Свiтло мiста вiдбивалося вiд низьких снiгових хмар. Мокрий снiг падав i танув на щебiнцi, змiшуючись iз рiдкою багнюкою. Пiд ногами каша. Снiг був лапатий, i коли вiн падав на шию великими напiврозталими клаптями, холодна тала вода затiкала за комiр. Я глянув угору. Снiг ніби iшов з однiєї точки в небi й радiально розлiтався перед поглядом. Снiжинки, що були далеко, здавалися чорними й лише з наближенням бiлiли.

Менi вчувався звук гелiкоптерiв. Ледь-ледь, так що неясно, чи вони справдi летять за пеленою снiгу. Я завмер i прислухався. Здавалося, гелiкоптерiв багато. Я їх не бачив – заважав снiг. Рано почалося, подумав я.

Маршрутка була забита, як завжди. Люди стояли мокрi й сумнi. Я обтрусив снiг i воду з плечей i втиснувся в розчиненi дверi. Довелося тягнути дверi на себе, щоб допомогти гiдравлiцi зачинити їх.

До Подолу їхали пiвтори години.

– А як же «якщо прийде вiйна, я буду дезертиром»? – я вищирив зуби, побачивши Валеру.

– Так то вiйна, – вiн закинув голову назад i зареготав, – а тут я за себе.

– Партiзанен нiхт капiтулiрен, – обернувся до нас незнайомий чоловiк.

Ми з Валерою засмiялися. Чоловiк теж засмiявся. У мене йшов мороз по шкiрі. Я дуже боявся i, щоб не цокати зубами, розтягнув губи й гигикав.

– Ти як мене знайшов? – запитав Валера.

– Улугбек привiв.

– Вiн уже пiшов?

Я кивнув.

– У нас тут бойова шеренга, – зареготав Валера й показав навколо.

– Я бачу, – гигикнув я.

Нiякої шеренги не було. Я бачив навколо двадцять або тридцять чоловiкiв. Ми розсипалися в нiшах старих будинкiв уздовж Межигiрської, в арках ворiт, за ґанками, бiля входiв до пiд'їздiв. В усiх вiкнах – незвично – горiло електричне свiтло. Я не знаю, де поставили генератори. Я бачив людей навпроти, через вулицю. Сидiли навпочiпки. Я ще раз перелiчив усiх, кого бачив. Двадцять сiм. Мабуть, на паралельних вулицях є ще. Крiм Валери, я знав лише вiрменина Азата, я бачив його зi спини за п'ять метрiв попереду. Вiн стояв за високими сходами, що вели до зовнiшнiх дверей магазину на першому поверсi. Може, тут був хтось iще зi знайомих, просто я не розгледiв.

Стоячи й пiвсидячи по обидва боки Межигiрської, всi дивилися через Вали в бiк Контрактової. На бульдозери. Корпуси бульдозерiв виднiли над пiвметровим валом – барикадою з будiвельного смiття. Бульдозерiв було багато, вони розтяглися на кiлька кварталiв углиб. Серед них стояло i двi чи три машини блякiв iз критими чорним брезентом кузовами для перевезення людей. Бляки принесли прожектори, встановили їх на високих штангах i освiтлювали все навколо – i нас через Вали, й бульдозери бiля себе. Над Межигiрською по той бiк Валiв клубочився сизий дим, його добре видно у свiтлi фар та прожекторiв. У всiх бульдозерiв ввiмкнено двигуни. Я вiдчував, як вiд них вiбрує стiна нiшi, в якiй заховалися ми з Валерою та ще один незнайомець. Я поклав руку на шорсткий холодний камiнь стiни. Моя рука дрiбно тремтiла.

– Класнi шузи, – незнайомий чоловiк показав на мої ноги.

Я опустив погляд. Ми стояли у рiдкiй багнюцi. Мокрий снiг, змiшаний iз темно-коричневою, зовсiм непрозорою вiд бруду водою. Вода не сягала вище пiдошви моїх гiвнодавiв, а от незнайомий чоловiк стояв у поношених кросiвках iз пластмасовими пiдошвами. У нього були потертi чорнi джинси, потерта шкiряна чорна куртка, шкiряний чорний картуз. Зате обличчя свiтле, очi свiтлi, волосся свiтле. Волосся ледь кучерявилося.

– У мене вже мокрi, – засмiявся чоловiк, пiднявши одну ногу з води й показуючи нам пiдошву кросiвка. На пiдошві були тріщини.

– Скоро про це забудеш, – сказав Валера.

Ми троє зареготали, Азат обернувся на нас, обличчя у нього було бiле, без будь-якого виразу, опущена щелепа, вiдвислi пiд очима щоки, лицевi м'язи без тонусу. Я помахав йому, i вiн мляво пiдняв праву руку. В лiвiй Азат тримав скляну пляшку. Коктейль Молотова.

У нiшi за нами цих коктейлiв стояв цiлий ящик. Я тримав три пляшки при собi: одну у внутрiшнiй кишенi куртки, iще одну глибоко в кишенi штанiв, я вiдчував її лiвою ногою i намагався контролювати, щоб пляшка не випала. Iще один коктейль, поки закоркований i без ґноту – в міському рюкзачку за спиною. До стiни я притулив сокиру з довгим руків'ям, яку менi тицьнув Улугбек, коли вiв на позицiю. За рукiв'я сокири правив метровий шматок залiзної труби. Помiтно, що колись уся сокира до кiнчика леза була фарбована в червоний колiр. Лезо зовсім тупе.

– А що так смердить? – скривився я.

– Гусари, мовчати! – відповів свiтловолосий.

Ми засмiялись. Азат здригнувся, але цього разу не обертався.

Валера показав пальцем спершу вниз, а потiм на вал смiття:

– З-пiд стiн наколупали.

Я глянув уздовж будинку. Звичних притрушених побiлкою та цегляною крихтою куп смiття не було, а пiд голою стiною, яка пiд прямим кутом незвично сходилась iз тротуаром, гнили залишки дощок, виднiли темно-зеленi та напiвпрозорi блакитнi смiттєвi пакети.

– Немилосердно, – я скривив нiс.

Почулося лопотання. Воно наростало. Я пiдняв голову. Високо вгорi пролетiв маленький чорний гелiкоптер. Снiг бiльше не падав, тому я побачив скляну кабiну, схожу на велику банку з-пiд помiдорiв. Це був розвiдник.

Що ми тут робимо? – подумав я. З коктейлями та сокирами проти гелiкоптерiв i бульдозерiв. Середньовiчне селянське повстання.

– Нашi спровокували їх чимось? – запитав я.

Валера знизав плечима.

– Олiмпiада не за горами, – засмiявся свiтловолосий.

Валера кiлька разiв швидко кивнув на знак згоди, показуючи пальцем на свiтловолосого.

– А ось i олiмпiйський вогонь, – сказав свiтловолосий, показуючи в небо.

Цi не були розвiдницькi. На нас летiли масивнi гелiкоптери. Я встиг побачити мiж будинками з десяток, а потiм крiзь лопотiння почулося високе сичання, воно дедалi голоснiшало, хотiлося затиснути

вуха.

– Пригнись! – Валера смикнув мене за руку, я впав на колiна в багнюку, долонями в чорно-коричневу воду, змiшану з мокрим снiгом, я збирався встати, коли мене вдарило по плечах, руки пiдiгнулись, i я плямкнув щокою в грязюку, i аж тодi почув гуркiт, i зверху на мене посипалися крихти сiрого вапна з кам'яних стiн, мiж ними падали пласкi яскраво-оранжевi гострi уламки цегли завбiльшки з медiатор для гiтари, i я сповільнено бачив, як яскраво-оранжевi цеглянi медiатори падають у темно-коричневу воду, i тут пiвцеглини брьохнуло у калюжу поряд з моїм обличчям, i я пiдскочив i протер заляпанi очi.

Гелiкоптери пускали снаряди у вiкна житлових будинкiв. Мешканцi залишили їх, але всерединi, ми знали, були люди з запальною сумiшшю, щоб зупиняти бульдозери, кидаючи вогнянi кулi з дахiв.

Я втиснувся мiж Валерою та свiтловолосим у нiшу пiд дверима пiд'їзду, вперся спиною в дверi, почув ффф-ф-фiiiiiть! – i новий вибух, вищання – ще один, здалося, далi, нiж цей перший десять секунд тому, може, вони вiдлетять, подумав я.

– Фак! – нам пiд ноги ляпнуло тiло.

Чоловiк, який зiстрибнув з вiкна над нами, горiв. Чорна пляма на частку секунди прямо перед обличчям, i ось вiн перетворюється на пляму бiля наших нiг, скрутився й лежить на боцi, вiд пальта валить дим, і посеред нього темно-оранжевi язики полум'я. Валера рвонувся до чоловiка i збив його з нiг, кинув у калюжу під нашими ногами, перевернув на спину, чоловiк стогнав, Валера не випускав його, великі Валерини руки, вiн значно сильнiший, але чоловiк випручався, чоловiк кричав.

– Дай картон! – показав кивком Валера, рукою вiн тримав чоловiка над лiктем, я не зразу зрозумiв, озирнувся, пiдбiг i пiдняв з асфальту пiд стiною напiвзогнилий темно-коричневий шматок картону метр на пiвтора, мабуть, кришка великої коробки, з першого разу картонка розлiзлась у мене в руках, її кутик мокро вiдокремився й лишився в моїй руцi, решта плямкнулась у бруд, я взяв картонку ще раз, обома руками, вона вiдокремилася вiд асфальту iз цмоканням, я притулив картонку в обiймах до свого тiла, вiдчув щокою й шиєю, що картон холодний i брудний i мокрий, я пiдбiг до чоловiка, що вистрибнув з вiкна, Валера вже знову повалив його на землю, тепер обличчям донизу, i я кинув мокру картонку на спину чоловiковi, я намагався не надто притискати її.

– Ох-х! – застогнав чоловiк.

До смороду паленого волосся додався гарячий гнилий запах. Чоловiк завмер. Вiд його спини валив дим уперемiш із парою.

– Ну як? – запитав Валера.

– Нога, – простогнав чоловiк.

– Нога?

– Пiдвернув, – i чоловiк почав плакати.

Йому було за сорок, вiн рано полисiв, тiм'я лисе, тiльки по боках i на потилицi лишалася смужка волосся, i мабуть, саме ця смужка смердiла, я нахилився й набрав пiд стiною чистiшого напiврозталого снiгу i талою водою з долонi почав обтирати чоловiковi волосся, намагаючись не торкатись обпеченої шкiри, я побачив зблизька волосини, скрученi в маленькi обпаленi кульки, так, це вони смердiли, навiть на вiдкритому повiтрi смердiли нестерпно, чоловiк опустив обличчя, поки я обережно обтирав його, щоб остудити волосся i щоб воно припинило тлiти, а чоловiк дрiбно тремтiв, плачучи.

– Вiдведи його в санiтарний, – кивнув Валера свiтловолосому, вони удвох пiдняли попеченого чоловiка з калюжi, в якiй той сидiв, свiтловолосий узяв його пiд пахви й поклав його руку собi на плечi, вони пiшли назад вiд барикад, не ховаючись попiд стiною, оскiльки вибухи лунали вже далi, може, на паралельнiй вулицi, й попечений чоловiк кульгав на лiву ногу – коли вiн намагався ступати на неї, то провалювався, i свiтловолосий відхилявся у протилежний бiк i напружувався, щоб його втримати.

Ми з Валерою сiли, притулившись спинами до дверей пiд'їзду, втискаючись, бо згори падали уламки вiконних рам, якi догоряли. Вони хлюпали у мокре й гасли.

Ввiмкнулись усi прожектори, поставленi бляками за Валами. Прожектори, схожi на стадiоннi, давали рiзкi тiнi, й дивитися прямо в рефлектори було як дивитися на сонце.

Двигтiння бульдозерiв по той бiк Валiв посилилося. Схоже, махини повiльно рушили вперед. А з протилежного боку почулось гудiння вищого тону. З пiвночi, з боку Вишгорода летiли чорнi мухи, поступово перетворюючись на гелiкоптери.

– Напевно, це воно, – сказав Валера.

Короткий нервовий смiшок.

– Валера, що ми тут робимо? Ми ж не маємо шансiв.

Вiн повернувся до мене, його очi були карi, й у мене ледь не потекли сльози, внутрiшнi кутики очей свербiли, почали свербiти щоки, i я, перекладаючи холодне залiзне рукiв'я червоної сокири з руки в руку, по черзi приклав до щiк долонi. Це не допомогло, вже свербiли вуха. Голос Валери був несподiвано лагiдний:

– Не червонiй. Я теж боюся.

Я повернувся у бiк гелiкоптерiв, щоб не дивитися на нього.

– Повiльно летять.

– Щоб висадити блякiв, хулi.

Гелiкоптери сунули над Межигiрською, напевно, над Костянтинiвською, над Фрунзе та Волоською. Ось видно вже не всi чорнi махини, бiльшiсть зникла за будинками, й лише кiлька з них лишаються у зонi видимостi. Гелiкоптери мали товстi мiсткi черева. Вони дедалi заповiльнювались. Один завис практично над нами, ми пiдняли голови й визирнули з-пiд нiшi. Мiж верхнiм поверхом будiвлi й гелiкоптером було не більше тридцяти метрiв. Валера прокричав менi щось у вухо.

– Що?!

Гелiкоптер ревiв якраз над нами. Валера притулив двi долонi до мого вуха i прокричав:

– Суки, кажу! Навiть не бояться!

Я тричi махнув головою з максимальною амплiтудою, показуючи, що почув. З верхнiх поверхiв усiх наших викурили, на нижнiх усе видно у свiтлi прожекторiв, гелiкоптери зависли над дахами, i бляки не бояться ракет або бравують, луп-луп-луп-луп-луп, гелiкоптер завис на мiсцi, бляки не поспiшають, вони залякують, у арникiв зi сламiв нема страшнiшої зброї за коктейлi Молотова, коктейлем не докинеш до гелiкоптера в низхiдному потоцi повiтря, на гелiкоптер i дивитися важко, струменi холодного вiтру з-пiд лопатей б'ють по очах.

Гелiкоптер лупав повiтря лопатями, як килим вибивачкою, тiльки значно швидше: туф-туф-туф-туф-туф. Це був навiть приємний звук, у ньому було щось округле, звук нiби був оббитий повстю, але потiм крiзь нього почулося шипучо-свистяче: пшшш-ш-ш-пссс-сс-шхх! I дим навколо. I нема чим дихати. Я схопився вiльною рукою за горло, скрутився вузлом на землi, пробував кашляти, але не мiг вдихнути, щоб мати чим кашлянути, я вiдчув ритмiчнi судоми в животi, глибоко пiд дiафрагмою, й пекло очi, й нiчого не видно, i з iмли виникають лише ноги в чорних чоботах, бух! бух! бух! щоразу, як новий блеквотер приземлюється бiля нас, напевно, бляки спускаються по мотузцi, але в бiлому туманi її не видно, тiльки чоботи, бух! бух! i лише потiм над чоботами чорнi пластиковi пластини, що закривають гомiлки, чорнi наколiнники, знизу вгору чорнi стегна, потiм вкритий чорним панциром тулуб, i прожектори ледь просвiчують крiзь густий бiлий дим.

Я нарештi змiг вдихнути й лежачи на боцi забився в нiшу, глибоко i ще глибше, я намагався викашляти всi легенi, заповненi їдким газом, Валера корчився поруч, у мене почало розвиднюватись перед очима, i я згадав про дворик на Ярославськiй, я пригадав стебло винограду, яке помiтив, поки мене вiв сюди Улугбек, це ж за рогом, я сильно вдарив Валеру по плечу, вiн повернув обличчя й упiзнав мене через півсекунди, я махнув рукою, щоб вiн устав, ми пригнулись i побiгли, поки нас не видно в диму, ми не дихаючи пробiгли двадцять метрiв i завернули праворуч, тiльки тодi розiгнулись i вдихнули й одразу закашлялись. Бiлий дим i ось це чорне голе стебло винограду, облущенi довгi смуги старої кори, листя вже немає, що там казати про плоди, нам в арку перед цим товстим стеблом, а там двори, бляки не пiдуть усередину. Ми забiгли в чорну арку, вона була глибока i в кінці були замкнені ворота.

Ворота стояли чорнi, клiтка з фарбованих, квадратних у перерiзi прутiв завгрубшки на два пальцi, й ворота доходили вгорi пiд стелю арки, не лишаючи шпарини. Я навалився на них усiєю вагою, вони не пiддались, Валера глянув на мене, я крикнув:

– У наступну!

За товстим стеблом, я пам'ятав, є ще одна арка, може, в нiй ворота будуть вiдчиненi, тут так темно, але ми тут у пастцi, з арки видно електричне бiле свiтло, напевно, прожектори є й на гелiкоптерах. Ми зробили кiлька крокiв до виходу, i тут в арцi з'явився силует чорного жука, я сахнувся назад, усередину й забився в кут бiля ворiт, тут так приємно-темно, i туман, вiн мене приховає, i пiд аркою сухо, сюди не долiтають опади. Головою жука була протигазова пластикова маска, з чорними носовухомацаками та прозорими булькатими очима. Черевогруди жука вкривала чорна пластикова луска, з шолома стирчали три-чотири антени-вусика для радiокомунiкацiї з iншими чорнопластиковими жуками.

– Ти! – сказав жук, показуючи в моєму напрямку.

Я? Я скрутився й заховався!

– Ти! – повторив жук у туманi, звук лунав з-пiд протигазової маски через зовнiшнiй динамiк.

Я? Нi! Я втиснувся ще глибше в стiну, я вiдчував сухий запах старого вапна на цеглi, якою викладено арку, й сухий запах облущеної фарби з залiзних прутiв чорної клiтки ворiт, я не хотiв, щоб жук до мене наближався.

Жук заговорив з iншим жуком по радiо, не вимкнувши зовнiшнiй динамiк:

– Так! Це вiн. Як? Цюцюра? Позитивно.

Дим став рiдшим, я лежав тихенько й не кашляв, i тепер я згадав про Валеру, який лежав там, вiн лишився бiля виходу з арки, його вдарило щось iскристе, коли жук перегородив нам дорогу, Валера бiг перший, я за його спиною, я чув розряд, трiск, я втiк у дим. Тепер я бачив крiзь бiлий туман в електричному свiтлi чорну масу на землi, Валеру, вiн напiвлежав, спершись плечима на стiну арки, Валера тримався обома руками в районi сонячного сплетiння, i я не бачив у пiвтемрявi й диму, чи розплющенi його очi.

– Цюцюра. Позитивно, – сказав чорний жук, i вусики-антени затремтiли, коли вiн кивнув головогрудьми.

Так, так, i я вiдчув хвилю полегшення, жук показував на Валеру, не на мене. Так, так, це ж Валеру показувала вiльна преса на всiх акцiях, це ж Валера, не я, постiйно говорив на камери. Я повільно скрутився i пiдiбгав кiнцiвки, щоб стати непомiтнiшим у закутi пiд воротами, щось дзенькнуло внизу, я завмер, але жук не почув, вiн не повернув головогруди, жоден вусик не ворухнувся в мiй бiк, я опустив очi, я досi стискав у руцi червону пожежну сокиру з довгим металевим рукiв'ям. Я вирiшив не класти її, щоб метал не дзенькнув об землю.

– На мiсцi? – перепитав жук у глибину шолома. – Позитивно. З присудом? – вiн вислухав вiдповiдь. – Так, поруч нiкого. Час є. Позитивно.

Так, поруч нiкого, подумав я. Все правильно, я нiхто, лише тiнь у кутку, я завмер i м'язами живота перекочував судоми всерединi себе, щоб знову не закашлятись. Так, нiкого.

Ноги жука протупали до Валери, що напiвлежав, спершись плечима об стiну, Валера навiть зараз виглядав велетнем, навiть поруч iз жуком у його пластиковiй бронi, але Валера не рухався.

– За звинуваченням у тероризмi… пiдбурення до непокори… як ворога свободи… пiдприємництва… надзвичайний стан… – бурмотить жук.

Жук став спиною до мене, вiн мене не помiтив i вже не помiтить, якщо я сидiтиму тихенько, як те мишеня, яке я бачив колись пiд хлiбним кiоском у сухому листi, якщо я не ворушитимусь, як те мишеня, i тут я зрозумiв, що жук збирається зробити. Вiн же зачитує Валерi вирок.

Зi спини жука також прикриває чорна луска, але видно смужку людської рожевої шкiри на шиї. В електро-бiлому свiтлi, що падає в арку вiд прожектора ззовнi, шкiра здавалася нiжною, мов у дитини. Мабуть, вiн зовсiм молодий. Я стиснув обома руками довге металеве рукiв'я сокири, вiдчув, як напружилися м'язи передплiччя, i певно, ввечерi вдарив морозець, бо шкiра лiвої долонi, якою я вхопився за ненагрiте мiсце на металi, аж пече вiд дотику, снiг би вже не танув, а за аркою клубочиться бiлий дим, крiзь який прозирає чорнота листопадового вечора.

– …у зв'язку з неможливiстю доправити до мiсця… – скоромовкою продовжує жук.

Що за формальностi, скiльки можна зачитувати? Хочеш убити – вбий! Я вiддiлився вiд стiни й сiв навпочiпки. Треба рiзко встати на рiвнi, жук не встигне зреагувати, вiн навiть не почує мене. Якщо я вб'ю жука, то зможу перетягти Валеру в наступну арку, може, ворота вiдчиненi, й ми загубимось у двориках, залiземо в якесь вiкно чи пiдвал i перечекаємо.

Валера слабко ворухнувся, пробуючи встати, вiн вiдходив вiд удару струмом, жук вiдступив на крок i прискорив скоромовку, вiн тепер опинився ще ближче до мене, дим розвiявся, я побачив, як з-пiд шолома жука стирчить кiлька пасм довгого русявого волосся, воно вибилося з-пiд чорного в'язаного пiдшоломника i прилипло до мокрої вiд поту нiжно-рожевої шиї, але ж це не жук, це людина, я один раз вважав себе вбивцею i бiльше не хочу, нi, нi, нi, може, по ногах? Чи є тут камери стеження? Умка колись казала, що камери є скрiзь, вони ж дешевi, як пiсок.

– …стратити на мiсцi, – закiнчив блеквотер, коротка черга з автомата, запах пороху, i ноги зникли з арки, розчинившись у білих клубках диму, які в електричному світлі перекочуються в чорноті.

Я повiльно повернув голову i втупився в точку, де досi була спина блеквотера. Залiзне руків'я сокири встигло нагрiтися вiд моїх пiтних долонь. Перед моїм поглядом стояла вкрита облупленим сiрим вапном цегляна стiна. Електричне свiтло ззовнi давало рiзкi тiнi на лiнiях мiж цеглинами. На верхнiх краях цеглин можна було навiть бачити пил. Чи може, то старе павутиння. Нi, звiдки павутиння на пласкiй поверхнi. Пил.

Я опустив погляд. Валера лежав на боцi спиною до мене. Пляма, що збiльшувалась пiд ним i всотувалась у сухий пил i в суху вапняну крихту, здавалася чорною в рiзкому свiтлi. Масною. Як нафта. Я вiдклав сокиру, притулив її в кутку, який утворювали стiна й ворота. Я пiдсунувся до Валери. Обома руками взяв його за плече i в дурнiй надiї потягнув на себе i перевернув обличчям догори.

У серединi зими в мережi з'явилися ролики про Олiмпiаду в GEE-17. Весь Подiл на вiдео зобразили як один великий готельно-комерцiйний комплекс iз молами, кiнотеатрами й одним з олiмпiйських стадiонiв на площi бiля «Жовтня». Подiл зобразили вiдбудованим в iсторичному стилi, тiльки втроє вищим. «Вiд сламiв – до нового процвiтання!», говорив бадьорий голос. Цiльовою аудиторiєю реклами були жирiки з рiзних зон. Цей ролик називався соцiальною рекламою, тобто його виготовлення фiнансувалося з податкiв.

Схили Днiпра в рекламi озеленили за допомогою комп'ютерної графiки. Серед травневих каштанiв визирали нiчнi клуби та казино. «Дорогими для мене стали схили Днiпра», – цi слова протитрували також глiнгом. Бадьорий голос повiдомив, скiльки мiльярдiв нових доларiв iнвестують у розширення GEE-17.

Завершувався ролик представленням офiцiйної символiки Олiмпiади. Найкращi дизайнери з GWE-1 розробили персонажiв з нацiональним колоритом, порадившись iз експертами-фольклористами з GEE-17. Горлиця у вишиванцi й вiночку з кольоровими стрiчечками горнулася до орла, вдягненого в широкi синi шаровари. У орла був чуб-оселедець i вислi вуса. I горлиця, i орел взутi в червонi чобiтки. Комп'ютерний орел вiдривався вiд горлицi й присiдав, танцюючи гопака, вона ж притискала праве крило праворуч вiд дзьоба, лiвим притримувала праве за лiкоть i похитувала маленькою голiвкою, i стрiчки на вiночку розмаялись по її плечах i високих грудях. Орел навприсядки танцював навколо горлицi, пташиний флiрт закiнчувався тим, що обидва птаха ставали у складнi пози, так що стрiчки, шаровари та пташинi тiла разом утворювали емблему – п'ять олiмпiйських кiлець. На тлі піднімався каштановий листок.

Випуск цiєї соцiальної реклами збiгся в часi зi спалахом пташиного грипу в REE-17. Це був той самий штам, що й минулого та позаминулого рокiв, вiд нього iснували лiки, проте фармконцерн, який володiв патентом, отримав на нього монополiю, й лише одиницi в червонiй зонi могли купити препарат. Що бiльше людей помирало, то дорожчими ставали лiки. Дiяла невидима рука ринку, й нiхто не був у цьому винен.

Пферд пiсля розгрому Олiмпiйських бунтiв вимушено призупинив дiяльнiсть. Охорону роздiльної стiни посилили. Вiдновили секторальнi стіни, якi постраждали вiд бунтiв. Бляки повернули позицiї на секторальних стiнах тiєї ж ночi, коли розгромили арникiв на Подолi, схилах Днiпра i Кожум'яках. Мали будувалися також додатковi секторальнi стiни, щоб подiлити REE-17 на дрiбнiшi частини для кращого контролю в разi пiдривної дiяльностi. Робiтникiв для побудови нових стiн набирали, звiсно, серед мiсцевих арникiв. Арники йшли. За цю роботу непогано платили.

Ми з Пфердом опинились у рiзних секторах – я в третьому, пiвнiчно-захiдному, а вiн у четвертому, на пiвднi зони. КПП мiж секторами закрили на невизначений термiн – згiдно з офiцiйним оголошенням блеквотерiв, задля iзоляцiї можливої субверсивної (пiдривної) дiяльностi.

Через тиждень у мене закiнчилися таблетки, виданi Пфердом. Я сходив до маленького чоловiчка, якому часто доставляв лiки. Той жив на Вiнику, неподалiк од нас.

– Сорi, бро, – чоловiчок розвiв руками, стоячи у дверях своєї кiмнати. – Пферд – це Пферд. А я – бiзнесмен. Доброчиннiстю не займаюсь. Ось прайс, качни собi на гаджет.

Був будень. Здається, вiвторок. Коли я повернувся, Умка була вдома.

– Все, – сказала вона.

Я подивився на неї. Умка сидiла на матрацi, схрестивши ноги.

– Вiзу скасували?

– Це теж, – Умка подивилася на мене знизу. – Очевидно.

Умка не доїхала до КПП в зелену зону. Менеджмент GEE-17 щойно скинув блякам новi списки пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва). Нашi хакери в зеленiй зонi перехопили цi списки та злили нам. Усiм термiново розкидали меседжi. Умiдi попередження прийшло на гаджет, коли вона їхала в маршрутцi на роботу. GEE-17 iнкримiнувала їй, за юридичним визначенням, спiвучасть у дiяльностi драг-трафiкантiв, а також перешкоджання дiяльностi законних правовласникiв у частинi девелопменту приватної власностi.

Я мовчки пiдiйшов до нашого пiввiкна й визирнув надвiр крiзь засклений балкон. Костянтин, iз яким ми покурювали, одного дня зник: коли ми ввечерi прийшли, то побачили, що на балконi чисто прибрано. З наступного дня там почав з'являтися мотлох сусiдiв. На балконi взимку стало неможливо жити. Навiть у нас, у примiщеннi, температура рiдко пiднiмалася вище +13. Ми повiсили на стiнi термометр. Коли надворi стояли сильнi морози, в кiмнатi холоднiшало до +9.

Отже, план перетягти Умку в зелену зону анульовано. Назавжди. Що було б, якби їй не прислали попередження, i бляки взяли б її в зеленiй зонi? Краще не уявляти. Часом надто бурхлива фантазiя заважає жити.

Я стояв, притулившись лобом до холодної шибки. За вiкном повiльно падав снiг, бiльше я нiчого не бачив: ми жили на дев'ятому поверсi, навпроти стояли п'ятиповерхiвки – а далi крiзь снiг нiчого не було видно. Умка пiдiйшла й обiйняла мене ззаду, притулившись щокою до моєї спини:

– Розберемося.

– Так.

Через кiлька днiв ми пiшли до батька Умiди, бо вiдкладенi на чорний день грошi зберiгались у нього. Ми виборсались iз маршрутки на Межигiрськiй на перетинi з Набережно-Луговою. Тепер тут була кiнцева. Зелена зона розширилась по Юркiвську та Нижньоюркiвську вулицi. Гору Щекавицю жирiки захопили, мабуть, радше з вiйськових мiркувань – як висоту, що домiнує в околицях. Квартали мiж Юркiвською й Оленiвською знесли бульдозерами – тут мала бути нова смуга зачистки.

Будинок, де тепер жив Улугбек, був свiтло-сiрою коробкою з непрактично великими вiкнами. Бiльшiсть вiкон мешканцi сламу до половини замурували цеглою, шви йшли неакуратно, виднiв застиглий розчин, який витiкав щоразу, коли чергову цеглину притискали до попередньої. З кутiв багатьох вiкон стирчали чорнi труби буржуйок, i навколо цих димарiв на стiнi чорнiли розмитi плями кiптяви. Лише з деяких труб, якi стирчали з вiкон, iшов дим. Димарi згори вкривали металевi конуси, щоб усередину не потрапляли опади.

Ми пройшли повз довгу сiру стiну. Вхiд був з торця. На будинку збереглися великi опуклi лiтери. Вертикально написане слово розтяглося на кiлька поверхiв. Двi лiтери збили в мiсцi, де стiну утеплювали ззовнi. Решта слова збереглася. Блякла позолота на облiзлому бiлому тлi: КВМЛИН.

– Що? – Умка зупинилась i озирнулась на мене.

– Нiчого. Ходiм, – я труснув головою.

Елеватори млина давно знесли, а колишнiй адмiнiстративний корпус здавали в оренду. Менi знадобилося кiлька секунд, щоб зрозумiти, яких лiтер бракувало. Дивно, що колись GEE-17 та REE-17 мали спiльну назву. Нинi це бiльш нiж рiзнi країни. В REE-17 нинi бiльше спiльного не з GEE-17, а з будь-якою червоною зоною Африки чи Азiї. Наомi зараз на пiвночi Азiї, згадав я. В однiй з вiддалених зон Газпрому. Знiмає соцiальне кiно.

Кiмната була сiра. Стару шпаклiвку власник зняв, а нову не зробив. Бетонна стiна була нiздрювата, плита покоцана невеличкими дiрками, як у швейцарському сирi. Стеля непрактично висока. Важко опалювати таку кiмнату. Буржуйка стояла в кутку, й зараз у нiй не горiв вогонь. Поруч iз пiчкою лежали складенi купою трiски й уламки дощок.

– А хто до нас прийшов? – сказала Катя, звертаючись до Оленки. – Це ж дядько Антон i тiтка Умiда!

Улугбек узяв Валерину вдову та доньку жити до себе.

Оленка непевно стояла на нiжках i похитувалась. Катя, нахилившись, тримала її згори за ручки. Коли ми з Умкою з'явились у дверях, Оленка скривилася, готуючись заплакати. Пiдняла голову й подивилася на свою маму. Катя усмiхнулась дитинi й повторила:

– Це ж дядько Антон i тiтка Умiда. А ну, покажемо їм, як ми вже ходимо. Покажемо?

Оленка з недовiрою подивилася на нас, а тодi повернулась до Улугбека й пiшла в його бiк. Улугбек сидiв на стiльцi в глибинi кiмнати, вiн розкрив обiйми назустрiч дитинi. Оленка пiшла до нього, вона високо пiднiмала ноги й робила великi кроки. Катя йшла слiдом, притримуючи її за ручки:

– Ой, молодчинка! Ай, якi семимильнi кроки!

Я злякався, наскiльки Оленка схожа на батька. Було страшно впiзнавати обличчя Валери в личку маленької дiвчинки. Вiд цього нило в животi. Катя повернулася до нас, продовжуючи тримати Оленку за руки. Я зробив зусилля й не вiдвiв погляд. Я не говорив про смерть Валери навiть з Умiдою. Що я мiг сказати. Пiд час придушення Олiмпiйських бунтiв загинуло чотирнадцять людей. Це за статистикою блякiв. Правда, бляки не порахували тих, хто пiзнiше помер вiд опiкiв, бо перебував на верхнiх поверхах будинкiв, куди з вертольотiв пускали запалювальнi ракети. Найгiрше, що я не мiг пояснити собі, чому не вбив того блеквотера. Я стискав сокиру, i блеквотер мене не бачив. Чи я не наважився тому, що не мiг свiдомо вбити людину – чи тому, що не хотiв знов i назавжди закрити собi шлях у зелену зону? Я не хотiв про це думати, й тепер було тяжко дивитися в обличчя Катi й тяжко дивитись на Оленку. Дiвчинка майже дiйшла до Улугбека, потiм передумала, рiзко повернула праворуч i пiшла до нас, за нею Катя, зiгнувшись i тримаючи Оленку за руки.

– Як вона вже ходить! – сказала Умка.

– Нам уже десять мiсяцiв, – сказала Катя, її голос зламався.

Оленка йшла на нас iз Умкою, й у мене стискалося всерединi. Я закусив губу, намагаючись не вiдвернутись. Катя йшла, опустивши обличчя до дитини, i примовляла:

– Ай, молодчинка. Ай, яка ходяча дитинка.

Ховаючи вiд нас обличчя, Катя перехопила дитину пiд пахви, пiдняла на руки й повернула до себе.

– Пiду чаю поставлю.

Ми мовчали. Умка i я зняли верхнiй одяг. Я сiв i став стягати черевики. Улугбек простягнув нам по парi в'язаних шкарпеток великого розмiру. У кiмнатi було холодно, як i у нас. Усi ходили у светрах, на Оленку вдягли маленького бiлого кожуха з каптуриком, iз вишитим цуценям на грудях.

Пiзнiше прийшов бородатий Iгор, який почув вiд Улугбека, що ми з Умкою мали зайти в гостi. Ми всi пили чай у кiмнатi з бетонними стiнами. Я тримав чашку обома руками, схиляючи над нею обличчя, щоб краще зiгрiтися.

– Про Ромку нiчого не чути? – запитав Iгор.

Вiн звертався передусiм до Умiди. Вона похитала головою, сьорбаючи з чашки. Роман Цюцюра зник пiсля бунтiв. Умка вважала, що вiн пiшов у так зване пiдпiлля, i казала, що до цього давно йшло й цим мало закiнчитися.

– Що будете робити? – запитав Бек.

Умка мовчки знизала плечима.

– Усi вiзи скасували, – сказав Iгор. – Бояться.

– Ти сам як без Житнього? – запитала його Умка.

– Купа наших без роботи.

– Та попустяться вони з вiзами, – сказав я, повертаючись до Iгоря й вiдвертаючись вiд Умiди. -

м же потрiбна обслуга. Не купувати ж тепер роботiв – це вдесятеро дорожче.

– Ти не чув? Грiнiнвест завiз кiлька тисяч чорних, – Iгор кивнув головою в бiк обгородженого шматка Подолу.

– Та ну?

– Три днi гелiкоптерами возили. Висадили їх i змусили самих себе обгородити колючим дротом. Причому спецiально так, щоб нашим усе видно. Негри вилазять iз гелiкоптерiв, нещаснi такi, наляканi, а їм в руки – стовпи й колючку. Натягуйте, захистiть себе.

– А нашi що?

– Та що нашi. Свистять. Кричать їм – сам уявляєш. Усяке. Пляшки кидають. I банани, спецiально купують. Кожум'яцькi пацани особливо казяться. Типу, це негри у них забрали житло й роботу, а не жирiки.

– Так само двадцять рокiв тому вiрменiв завозили, – сказав Улугбек.

– Я чув, – кивнув я.

– Угу. Роздiльну стiну будувати. Грiнiнвест, чи як вiн там називався тодi – SKM чи що – обiцяв вiрменам найближчi до КПП квартали.

– Тi, якi ото влiтку знищили.

– Угу.

– А негри що? – спитав я в Iгоря.

– Та що. Кучкуються подалi вiд паркану. Правлять намази.

– Вони ще й мусульмани?

– По ходу.

– Мммда.

– Цi не iнтегруються, як вiрмени.

Рiжуча стрiчка проходила за п'ятдесят метрiв вiд будинку. Чорношкiрим робiтникам видiлили квартал мiж Оленiвською та Юркiвською, який пiзнiше мав стати новою смугою зачистки. Коли ми з Умкою виходили, було близько четвертої й уже сутенiло. Снiг на землi видавався синюватим. На вiдгородженiй рiжучою стрiчкою дiлянцi стояли металевi вагончики, а за ними – стоси довгих бетонних плит для нової стiни. З правого боку тягнувся ряд плит, якi завезенi працiвники вже поставили вертикально, формуючи майбутню стiну. На двох найближчих уцiлiлих будинках, високо вгорi, бляки встановили тимчасовi кулеметнi вишки. Бляки охороняли робiтникiв, матерiали та мобiльний кран, який стояв мiж двох будинкiв i яким пiднiмали бетоннi плити.

Ми з Умкою проходили повз паркан iз рiжучої стрiчки. Стрiчку натягнули грубими мотками мiж бетонних стовпiв, вмурованих у дiрки, видовбанi у ґрунтi вiдбiйними молотками. Кiлька негрiв сидiли навпочiпки бiля одного з будiвельних вагончикiв. Вони поставили мiж собою обрiзок металевої бочки, в якiй горiв вогонь, i грiли руки. Робiтники мали жалюгiдний вигляд на тлi снiгу, який вiдсвiчував червоним бiля вогню й набував синюватого вiдтiнку там, куди свiтло вiд багаття не сягало. Один iз чорношкiрих, побачивши нас iз Умкою, пiдвiвся й нерiшуче пiшов у наш бiк. Вiн зупинився за два метри вiд паркану з рiжучої стрiчки, який нас роздiляв. На негрi була болонева темно-синя безрукавка, а пiд нею чорний светр. Чоловiк був без шапки, й кiлька снiжинок, якi впали на нього, поки вiн iшов вiд вогнища до нас, лежали на його чорному волоссi.

– Чим я можу вам допомогти? – запитав я глiнгом.

– Це Європа, скажiть? – його голос мелодiйно вiбрував, чоловiк розмовляв iз незвичним менi акцентом.

Я вагався, що вiдповiсти.

– Нас обiцяли, щоб привезти в Європу, – сказав вiн ламаним глiнгом.

Я зiтхнув i глянув на Умiду. Вона мовчала й дивилася на робiтника.

– Так, Європа, – сказав я.

Чорношкiрий подивився на мене спiдлоба.

– Дякую вас.

Вiн притис праву руку до грудей, вiдвернувся й пiшов до своїх. Вiн сiв навпочiпки бiля вогню i сказав щось. Коли ми з Умкою йшли на маршрутку, то чули, як робiтники сперечалися.

Ми з Полом зустрiлися бiля нового КПП на перетинi Фрунзе з Юркiвською. Коли я пiдiйшов, брат стояв спиною до роздiльної стiни, курив i роззирався. Пол уперше перейшов до червоної зони. Наскiльки я знав. Утiм, ранiше я багато чого не знав. Побачивши мене, Пол незграбно махнув рукою. Не усмiхнувся. Вiн був у довгому темному пальтi й високих черевиках. Мабуть, йому тепло, подумав я, вбираючи голову в плечi. Я змерз.

– Гарний будинок, – Пол показав рукою з сигаретою вперед. – Тут багато таких?

Його рука була без рукавицi. Я подивився, куди вiн показував. На розi Фрунзе з Оленiвською стояв рожевий будинок iз квадратною вежею та бiлими лiпними вiзерунками.

– Та нi. Здається, це колишнiй пивзавод.

– Ого.

Iнший заводський корпус, потворний цегляний сарай, забудовники пiдiрвали й розiбрали пiсля захоплення нових територiй, щоб звiльнити нову смугу зачистки. Тепер у рожевому будинку з вежею дорого знiмати квартиру, а ще дорожче стане, коли – чи якщо – арникам знов почнуть видавати вiзи. Дiм бiля КПП – шик. Але важко пояснити все це братовi з зеленої зони. Та й нi до чого.

Ми трохи помовчали, потiм Пол рiзким рухом переклав сигарету в лiву руку, а праву простягнув менi. Я стягнув рукавицю i стиснув братовi руку. Це краще за слова. Ми з Полом i ранiше часто мовчали, коли були разом. Не те, щоб не знали, що казати. Я вiдчував глибоку симпатiю до брата, але висловлювати її було б тупо. I я радiв, що Пол не запитав чогось на кшталт «як ти тут?».

Вiн простягнув менi свою пачку, я вийняв сигарету скоцюрбленими пальцями. Ми мовчки покурили, стоячи плечем до плеча i дивлячись углиб червоної зони. Я вiдчував, як мої ноги замерзають. Гiвнодави виявились непристосованими для зими.

– Ось, – Пол передав менi пластиковий конверт.

Я мовчки взяв його й затиснув пiд пахвою, щоб сховати вiльну руку назад у кишеню.

– Прописали у мене.

– Я не знаю…

– Ясно, – кивнув Пол. – Батьки казали.

Я вiдчував, що брат мене розумiє. Вiн не знав причин, але знав, що причини є. Вiн не збирався тиснути чи переконувати, щоб я вiдразу переїхав у зелену зону. Вiн знав, що я розумiю становище батькiв i що я розумiю їхнi почуття. I про все це не треба було говорити, i це я в ньому дуже цiнував.

– Ще по однiй?

– Давай.

Ми мовчки покурили.

– Ну… – поплескали один одного по плечах, i Пол пiшов на КПП, а я по Фрунзе у протилежний бiк.

Бiля будинку з вежею я повернув праворуч на Оленiвську. Через двадцять метрiв почався паркан з рiжучої стрiчки. За парканом чорношкiрi робiтники закiнчували монтувати бетонну стiну. Менi шкода було на них дивитися. Вони по черзi вiдходили вiд роботи i грiлися бiля вогнища, розкладеного в обрiзку залiзної труби. Менi здавалося, що цi завезенi робiтники мають страшенно мерзнути, вперше приїхавши сюди з Африки й одразу потрапивши в зиму.

Я вагався, чи зайти до Улугбека на гарячий чай, але подумав, що доведеться дивитися на Оленку, схожу на Валеру Цюцюру. Пройшов повз блiдо-сiрий будинок i повернув лiворуч на Межигiрську, стискаючи пластиковий конверт пiд пахвою, iншою рукою обiймаючи себе за плече, щоб було хоч трохи теплiше.

Я постiйно мерзнув. Останнi два тижнi я працював у Метробудi. Прибирав смiття з бакiв на Куренiвцi. Мої змiни то починалися вночi й закiнчувалися вранцi, то починалися ввечерi й закiнчувалися пiзно вночi. Я мав стояти ззаду на платформi смiттєвої вантажiвки, тримаючись за залiзне поруччя, поки ми їхали вiд одного бака до iншого. Руки замерзали. На щастя, ми їздили повiльно – бодай наскрiзь не продувало. Я знову став власником метробудiвського жовто-зеленого ватника, як у часи життя в кiоску. Коли пiд'їжджали до чергового бака, ми з напарником мали зiскочити з пiднiжок, схопити бак за залiзнi краї й пiдтягти пiд манiпулятор вантажiвки, а поки бак пiднiмався над нашими головами, ми хапали лопати й загрiбали смiття, яке валялося навколо. За це Метробуду не платили, але нам це давало можливiсть зiгрiтись. Я пообiцяв собi нiколи не грiтись алкоголем i намагався побiльше їсти. Я боявся рецидиву туберкульозу.

Найгiрше було те, що нiяк було зiгрiтися, бо вдома теж стояв холод. Я скидав ватник i вивiшував його, рукавицi й (за шнурки) взуття на балкон, але менi все одно здавалося, що я весь просякнув запахом смiття. Я намагався щодня змусити себе помитись, але це ж треба роздягатися догола в холоднiй ваннi, й хоч як грiй воду в тазику, хай навiть так, щоб обпiкала шкiру – тобi холодно. Часом я обламувався й не мився. В кiмнатi ми з Умкою ходили у двох светрах i в товстих в'язаних шкарпетках, але навiть коли обоє були митi, то часом по тижню, по два не займалися коханням. Страшно було подумати про те, щоб роздягтись.

Умка знайшла роботу продавщицi на Куренiвському базарi, вона продавала овочi та фрукти з вiдкритого лотка. Умка по пiвдня сидiла на морозi, закутана в усе, що мала, й хоч отвори лотка частково закривали полiетиленовою плiвкою, думаю, вона мерзла на роботi ще більше за мене. Я згадував, що в буддистськiй традицiї iснує крижане пекло. Здається, в першому колi мороз просто рiже шкiру ножами. В iншому – шкiра репає вiд холоду. А в останньому колi – лотосовому – тiло вимерзає зсередини й лопає, як пляшка з водою на морозi, й нутрощi вивертаються назовнi застиглими пелюстками лотоса. Дзень!

Єдине – можна зiгрiтись у маршрутцi, подумав я, стаючи в чергу на кiнцевiй зупинцi на розi Межигiрської та Набережно-Лугової. О, так. Притупуючи ногами, щоб не вiдморозити пальцi в гiвнодавах, я на секунду розстiбнув ватник i заштовхав пластиковий конверт iз документами за пiдкладку. Готовнiсть номер один.

Коли люди побачили, як пiдходить мiкроавтобус, нерви у когось не витримали, вiн рвонув уперед, за ним iншi, черга розпалась, i от я в натовпi, проштовхуюся до переднiх дверей, висуваючи далеко вперед руки й безцеремонно хапаючи людей перед собою за плечi, щоб пiдтягнутися вперед i водночас вiдсунути конкурентiв назад. Хтось так само хапав ззаду за плечi мене.

– Ти так пiзно сьогоднi, – сказала Умка, лежачи на матрацi в кутку пiвкiмнати. Її голос iще був слабкий.

– Вибач.

Я не хотiв брехати й вигадувати. Краще промовчати. Я вивiсив ватник разом iз конвертом на балкон, роззувся й сiв на матрац бiля Умки. Помацав її лоб. Гарячий та вологий. Маленький чоловiчок приходив до нас позавчора. Вiн казав, що Умка одужує. Вона два тижнi не ходила на роботу. Захворiла пiд час минулої вiдлиги. Ми зв'язались iз Пфердом, i той вирiшив, що це запалення легенiв. Наскiльки вiн мiг сказати з вiдео та з наших розповiдей. Пферд сам вибрав нам за прайсом у чоловiчка все необхiдне, сам поговорив iз чоловiчком про знижку. Я мав тiльки зайти на проспект Свободи, забрати пакунок i заплатити. Нам вистачило грошей на лiки, тільки через витрати ми не змогли заплатити за квартиру за наступний мiсяць. Доживали цей.

– Вже краще, – усмiхнулась Умiда.

Я поцiлував її в лоб. Гарячий, вологий.

– Що з квартирою робити будемо? – запитала вона.

– Розберемося.

– Думаєш, нас виженуть?

– Маємо тиждень.

– Ми бiльше не потягнемо жити самi.

– Я знаю.

– Ти переживаєш, я бачу.

– Головне, щоб ти одужала.

– Я одужую.

– Так.

– Ти не хочеш жити з татом, так?

Я промовчав.

– Я теж. Але що робити?

– Не переживай. Все буде добре.

– Iди до мене, – Умка притягла мене за шию до себе i прошепотiла: – Я тебе люблю.

Я закусив щоку iклами зсередини, став стискати сильнiше, ще сильнiше, скiльки мiг терпiти бiль. Тим часом я гладив її волосся. Я скажу їй про грiн-карту, коли вона одужає.

– А може, нас i не виженуть. Що, силою викинуть? – сказала Умiда.

Через кiлька днiв до нас постукали. Я встав до дверей. На порозi стояли чоловiк, жiнка i двоє дiтей: дiвчинка рокiв семи i дворiчний або трирiчний хлопчик. Жiнка тримала хлопчика за руку.

– Ми хотiли подивитися кiмнату, – сказала жiнка. – Нам чомусь сказали всiм разом прийти.

– Казали, ви п'ятнадцятого з'їжджаєте? – сказав чоловiк.

– Ви самi прийшли? – запитав я, визираючи в коридор.

– Ну так, – жiнка з порогу роззиралась. – А чому ви з'їжджаєте, якщо не секрет? Така дешева кiмната.

– Ми ще не знаємо, чи з'їдемо, – сказав я.

– Як? – чоловiк насупився.

Жiнка поклала руку йому на передплiччя.

– А куди ми пiдемо? – маленька дiвчинка пiдняла обличчя до батькiв.

Її батьки перезирнулися. Дiвчинка з недовiрою подивилася на мене. Кутики її губiв опустилися.

– Нам сказали, що точно, – чоловiк зробив крок уперед, жiнка притримала його, виставивши руку поперек дороги.

Хлопчик подивився в обличчя матерi, потiм на мене i запхинькав.

– Ну-ну-ну! Шшш-шшш! Ти чого? Дядя хороший, – мама присiла до нього, але хлопчик не замовкав, i тодi вона пiдняла його. Хлопчик дувся, сидячи в мами на руках, але замовк.

– У мене жiнка хвора, – сказав я.

– Та що ти, Антон. Я вже одужую, – обiзвалась Умка з кiмнати.

Вона сидiла на матрацi, пiдiбгавши ноги. Обернувшись, я помiтив, як Умка очима пускає бiсики дiвчинцi. Дiвчинка дивилася на Умку спiдлоба, проте кутики її губів здригнулия: дівчинка намагалася стримати усмішку.

– Нi, якщо… – почала жiнка, i я побачив, як чоловiк стиснув їй зап'ясток. Жiнка замовкла.

– Ми з'їдемо, – сказала Умка.

– П'ятнадцятого? – запитав чоловiк.

– Точно? Бо ви дивiться, – сказала жiнка.

– Так, – Умка встала з лiжка. – У мене ще є тиждень. Одужаю.

Я не помiтив, що Умка зробила, але дiвчинка у дверях захихотiла.

Умка ще кашляла, коли я перевозив нашi речi на Межигiрську до Улугбека, Катi й Оленки. Я їздив двiчi або тричi, поки перевiз усе у великiй сумцi в чорно-бiлу клiтинку.

Я обiцяв Умцi постiйно тримати зв'язок. Я обiцяв, що не зникну.

Мене взяли на КПП.

– Ципердюк?

– Так.

Залiзнi дверi шлюзу позаду мене вже замкненi, попереду – ще не вiдiмкнені. Блеквотер стояв за товстим куленепробивним пластиком.

– Адреса?

– В ай-дi вказано.

– Нi. Фактична.

– Вiтрянi гори…

– Це район, – перебив блеквотер. – Вулиця?

– Вулиця Вiтрянi Гори. Так називається.

Блеквотер опустив погляд i простукав пальцями по екрану перед собою.

– Ага. Є така. Далi.

– Сiмнадцять, квартира п'ятдесят п'ять. Кiмната 3-Б.

Блеквотер бiльше не пiдняв на мене погляду.

Ззаду менi на голову надягли мiшок. Мої руки рiзко закрутили назад, i я вiдчув, як у зап'ястки врiзається теплий тупий край твердої стрiчки, здається, то був пластик, не метал, бiльше я не встиг вiдчути, бо мене потягли. Мене не били: обидвi мої руки мiцно схопили вище лiктiв, я вiдчував бiль вiд стискання. Здається, тi, що що йшли з бокiв, обоє були на голову вищi за мене, так вiдчувалося з того, як вони тримали мене за руки, затиснувши мiж собою. Мої ноги самi рухалися з потрiбною швидкiстю: ми вже йшли, перш нiж я встиг злякатися. Я не почув шуму вулицi. Мою голову пригнули, а одну ногу пiдняли, щоб я не зашпортався, i от ми всерединi, я вiдчув легке рипiння шкiри пiд собою, потiм тихе муркотiння якiсного двигуна, i з того, як я сидiв, вiдчувалося, що стеля високо, можливо, то був мiкроавтобус, так здавалось i за звучанням двигуна. Тi, що вели, сiли поруч, затисли мене з обох бокiв, i ми поїхали.

Цi прощальнi п'ятсот слiв я пишу на свободi. Вiльна людина на вiльному ринку.

– Вiтаю з Успiхом, – сказав мiстер Ворнер.

Вiн навiть продав права на екранiзацiю. Коли ми пiдписували контракт, я вказав, щоб аванс перевели на iм'я Катерини Цюцюри. Я довго думав i вирiшив, що так буде найпевніше і найправильнiше.

З мене мали вирахувати за утримання в D-зонi. Я вказав, щоб решту роялтi переводили батькам. Мiстер Ворнер, почувши це прохання, пiдняв брови. Його короткi брови нагадували свiтло-пшеничнi кущики на засмаглому тлi. В яскраво-синiх немовлячих очах була насмiшка.

– Так надiйнiше, – сказав я. – Вони кредити виплачують.

– А ти, dear boy?

– Батьки подбають.

– Досi я не помiчав, що ти такий старомодний, – усмiхнувся мiстер Ворнер.

Я промовчав. Батьки не знали, що мене тримали в D-зонi як пiдозрюваного ворога свободи (пiдприємництва). Про таке не повiдомляють. Я давно зник. Батьки давно мене оплакали. Це все спрощує. Частково.

Мiстер Ворнер утримував брови пiднятими й губи розтягнутими. Його зуби бiлiли на засмагло-коричневому тлi, губи зливалися кольором iз рештою обличчя. Ворнер почекав, а коли я нiчого не сказав, змiнив вираз i знизав плечима.

Заводячи мене до кiмнати вибуття, блеквотер Микола став навитяжку.

– Документи виписанi, – вiн показав на вiкно з куленепробивного пластику, за яким сидiв черговий блеквотер.

Я рушив туди. Широке пластикове пiдвiконня було на зручнiй висотi, я сперся об нього обома лiктями.

– Зачекайте хвилинку, – сказав черговий, – Нiк принесе вашi речi.

– Не треба.

– Це порядок, – втрутився Микола.

Я обернувся. Микола усмiхався менi.

– Хоча, – я показав на свої досi розшнурованi гiвнодави. – Шнурки ж то потрiбнi.

Микола блиснув золотою коронкою й кивнув. У його очах я побачив нiжнiсть.

– Посидьте тут, – Микола вказав на глибоке м'яке крiсло бiля круглого столика зi скляною кришкою. – Журнали поки погортайте.

– А можна папiр i ручку?

– Так-так, – Микола заметушився. – Ви сiдайте, сiдайте.

Микола роззирнувся по кiмнатi, пiдiйшов до чергового, й той крiзь проріз у пластику передав аркуш А4 й ручку. Микола простягнув їх менi:

– Ви ж тепер письменник.

– Та яке, – я мусив пiдвестися з глибокого крісла, щоб Миколi не довелося нахилятися так, нiби вклоняється. – Я просто написав книжку. Треба закiнчити.

– Я зараз.

Микола вийшов, а я нахилився у крiслi, щоб дiстати до низького столика, й написав цю сторiнку. Як бонус.

Хто б мiг подумати, що зрештою так складеться. Все-таки у нас велике суспiльство, в якому кожен може досягти Успiху.