Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга

73

Першою закінчення Великої Темряви на Землі помітила старший аналітик легіону «Марс» капітан Вожена О'Коннел. Перебувала на Марсі, на військово-космічний базі «Стоун» — генерала Річарда Стоуна було посмертно реабілітовано, і на його честь названо нову базу, розконсервовану напередодні Великого Спалаху; туди Вожена, відмовившись від призначення на БКС «Роналд Рейган», встигла дістатися останнім транспортним кораблем, що стартував на Марс 14 серпня 2077 року. Після ядерних вибухів на Землі зв'язок корабля і бази «Стоун» з центрами у Флориді і Х'юстоні було перервано; Земля, щільно закрита кількома шарами попелу, димових і піскових хмар, здавалася з Марса мертвим чорним об'єктом, яких багато в космосі; троє членів команди «Стоуна» — дві жінки й один чоловік — збожеволіли, спостерігаючи за рентгенівською тінню Землі, не знаючи й не розуміючи, що сталося з їх планетою, що сталося з Америкою, з їхніми домівками і сім'ями; довелося перетворити один з модулів бази «Стоун» на тимчасове психіатричне відділення.

Сидячи за екраном спостережної телескопічної апаратури, спрямованої на Землю, Вожена думала про Київ і Гайдука, згадуючи плавання в тихих водах Рогульки, нічний лет над американським посольством і прощання з Гайдуком. Ця магнетична зацикленість на минулому, якого вже не було, нагадувала параною і могла закінчитися лише одним — вона це добре розуміла — переходом до модуля-психушки, з якого один крок залишався до крематорію: попіл померлих вистрілювався в спеціальній капсулі у дальній космос з усіма почестями, з молитвою і виконанням американського гімну.

Такий кінець її життя — недоладного, заплутаного, розплющеного, розірваного, знищеного важким коханням старих чоловіків, — видавався їй природним і бажаним. Вона була переконана, що Земля згоріла в ядерному вогні, в якому загинули всі — і тета Марта, й Аскольд О'Коннел з сім'єю, і Гайдук, і всі, кого знала, — і що повернення назад немає, а те, що сталося з нею — кара Божа за те, що вона зрадила і генерала Стоуна, який перетворився на металеві конструкції бази, і Гайдука, якого поглинуло полум'я війни. Все її життя зводилося тепер до нескінченного монологу, зверненого до обидвох генералів, в якому переважали самозвинувачення й каяття; тугу відганяла таблетками антидепресантів-напівнаркотиків.

І коли під час рутинного чергування випадково, крізь наркотичну дрімоту, вона помітила, як зникає чорна заслона хмар, як з'являються перші просвіти блакитної поверхні океанів і як з мороку виринають сіро-коричневі обриси континентів, капітан О'Коннел впала в паніку, враз забувши всі тренінги, і оголосила на базі бойову тривогу. Дев'ять здорових — ще здорових — членів залоги зайняли свої місця, готуючись відбивати атаку невідомого ворога; і лише тоді Вожена сказала їм, що трапилось насправді, і всі кинулися до моніторів, щоб побачити це диво — воскресіння Землі з мертвих.

З Марса неможливо було уявити, що робилося на Землі в ті хвилини: мільйони змучених, голодних, кволих людей, побачивши світло, вихопилися на вулиці міст, вилізли на дахи вцілілих будинків, кинули свої вбогі сільські хижі, виповзли з печер у передгір'ях, завмерли з переляку у джунглях, боячись, чи це бува не новий Спалах, який остаточно винищить Землю. А потужний стовп сонячного світла переможно посувався від країни до країни, викликаючи засліплення (у прямому сенсі слова) тисяч необережних, які проігнорували попередження влади і не надягли сонцезахисні окуляри; те, що відбувалося з людьми, які, зустрічаючи сонячне світло, плакали, кричали від радості, стогнали при думці про тих, хто не дожив до цієї хвилини, не йшло ні в яке порівняння з іншими радісними подіями минулого: карнавалами, музичними рок-фестивалями, перемогами улюблених футбольних команд у турнірах; щось подібне відчували лише стародавні люди, коли зненацька приходило сонячне затемнення й так само раптово закінчувалося, — тваринний страх смерті і тваринну радість повернення до життя.

Ось чому в різних країнах, де сяк-так діяли уряди, день 23 квітня 2079 року був проголошений національним, а згодом і міжнародним святом — Днем Сонця, днем Порятунку. На честь цього свята всесвітньовідомий грецький композитор Евангел Діонісос написав «Оду Світлу», що стала неофіційним гімном Дня Сонця.

З поверненням світла на Землю багатьом її наївним мешканцям здалося, що всі лиха скінчилися, темна смуга воєн і заколотів залишилася позаду, що світ повертається до епохи злагоди й миру, здобутого шляхом компромісів; такі ілюзії переважали в XIX столітті після закінчення наполеонівських війн, на початку XX століття — напередодні Першої війни, наприкінці XX століття — після закінчення холодної війни, і вважалися серйозними істориками реалістичної школи за вияв уродженого кретинізму людства, за доказ засліплення цілих поколінь мріями про тихий відпочинок після кривавих битв — мріями недосяжними і безглуздими, що ігнорували останні відкриття генетиків, які ідентифікували в структурі людського геному спеціальний ген ВІЙНИ й АГРЕСІЇ, названий на честь Стівена Спілберга геном ДИНОЗАВРА. У світлі цих досліджень людина являла собою складну суміш динозавра, ангела, вбивці та ягняти у різних пропорціях.

74

23 травня 2079 року в Архієрейських палатах суздальського Кремля відбулася таємна нарада учасників Північного союзу, скликана російським царем Ніколаєм Третім і конунгом Скандорусії Фенриром Сьомим. Ніколай Третій возсідав на новому, розкішно оздобленому золоченому троні (старий викинули, щоб не нагадував молодому монарху Басманова), оснащеному набором комп'ютерних ігор. Поряд, у скромному протестантському шкіряному кріслі з вмонтованим відсувним столиком, на якому стояв прозорий лептоп, сидів конунг — колишній гравець хокейної команди НХЛ «Варяг» — рудий, з вибитими передніми зубами й безперервно кліпаючим лівим оком — пам'ятним знаком контузії, отриманої при вибуху його карети в норвезькому місті Кіркенес.

У нараді брали участь вищі сановники Суздальського царства — міністр військових справ граф Буйський та міністр дипломатичних військ Родіонов-Дюбуа, начальник служби розвідки, він же патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій, начальник генштабу — колишній басмановський опричник маршал Ганс Муратмухамедов і начальник українського департаменту Генштабу генерал Корнілов-Кисельов.

У складі делегації скандорусів можна було побачити начальника розвідки конунга Ольгерда Саніна, біля якого сидів його особистий помічник, оперативний уповноважений «Вовків Півночі» на київському напрямку, капітан Святополк Рьонгвальд (Блідий), звільнений групою «вовків» з чернігівської колонії суворого режиму, коли скандорусам довелося покласти майже всю охорону, не кажучи вже про великі хабарі, призначені інформаторам у Києві. «Вовки» не кидали своїх людей напризволяще.

Сюрпризом для учасників наради стала присутність делегації України-Руси на чолі з Іваном Крейдою, президентом уряду в екзилі, визнаного Мексикою; до складу української делегації також входили похмурий міністр оборони Владислав Крейда з забинтованим черепом, що робило його схожим на свіжо забальзамованого єгипетського фараона, і, навпаки, радісно усміхнений, з лицем, прикрашеним найдобродушнішими ямочками, міністр закордонних справ Руслан Фощенко.

Молодий монарх, вдягнений у мундир офіцера Преображенського полку часів Петра Першого, випромінював рішучість.

— Господа, — сказав він натхненно, — час пробил. Над просторами нашей дорогой Отчизны, над Россиею снова воссияло солнце надежды. Мы пережили ночь, понеся неисчислимые потери. Положение наше отчаянное. Голод в северной арийской части России и Скандоруссии усиливается, пожиная все новые и новые жертвы. Между тем на юге России, в Малороссии, с приходом солнца ожидается невиданный урожай. Малороссы, сохранив посевной материал, успели подготовиться к окончанию Великого Мрака; вспахали и засеяли максимальное количество посевных площадей и через месяц соберут огромное количество зерна. Это прямой вызов существованию России, угроза нашей национальной безопасности. Поэтому властью, даною мне Богом, повелеваю: утвердить сегодня план операции «БИС» и начать наступление на наши исконные, незаконно отторгнутые украинскими сепаратистами русско-южные земли. Выступаем на рассвете в четверг, двадцать второго июня 2079 года, с целью овладения зерновыми запасами и установления в Малороссии законного правопорядка. Операция спланирована так, чтобы реализовать принцип бессмертного российского генерала Лебедя: «Мы вас ждали с моря на лыжах, а вы с горы на танках». С Малороссии мы начнем собирание воедино потерянных русских земель. Так больше продолжаться не может. За нами Москва, Петербург, вольная Воркута и Сталинград. С нами города русской славы Киев, Полтава, Харьков, Одесса и Керчь. Промедление, господа, смерти подобно! С нами Бог!

Конунг Фенрир Сьомий, шепелявлячи, ламаною російською мовою привітав самодержавця Суздальського, підтвердивши, що армія «Вовків Півночі» в складі трьох корпусів («Вікінг», «Варяг», «Витязь»), відмобілізованих і добре озброєних, готова до виходу на бойові позиції. Він запропонував підписати таємний протокол щодо поділу зон окупації, зафіксувавши угоду на карті.

Тоді Ніколай Третій повелів маршалу Гансу Муратмухамедову представити основні положення операції «БІС». Начальник Генштабу, вдягнений у військово-польовий мундир Добровольчої армії 1919 року, стоячи перед екраном монітора, замучив присутніх нудним, по-австрійському педантичним переліком бойових частин, військової техніки, напрямів ударів 1-го, 2-го і 3-го малоросійських фронтів та погодинним графіком вторгнення, додаючи до кожного опису переможної операції словечко «якщо»: якщо погода 24 червня не завадить 129-ій десантній бригаді здійснити висадку в районі міста Кременчук; якщо противник не застосує під час переправи через Дніпро хімічну зброю; якщо…

Молодому цареві набридло слухати цю беліберду, й він, перервавши доповідь маршала, дав наказ генералу Корнілову-Кисельову висвітлити політичний бік справи. Генерал був досить молодим чоловіком років сорока, з великими темно-коричневими, з фосфоричним блиском очима, з кольким пронизливим зирком, який примушував кожного, на кого він дивився, відводити погляд — не від страху, а від сорому: присутні знали, що під час київського повстання у серпні 2077 року невдячні малороси, упіймавши генерала в штабі визвольної армії Чорної Орди, вирізали йому очі. Довелося вставляти штучні німецькі електронні очі, трохи більші за розміром, ніж натуральні, енергія погляду яких живилася потужними батареями.

Саме Корнілову-Кисельову вдалося пояснити учасникам наради, в чому полягає велич операції «БІС». За його словами, було проведено ретельний аналіз операції Леніна-Троцького «Продразверстка» по викачуванню українського зерна в 1918–1920 роках. Поряд з позитивними моментами (масові розстріли, повішення, спалення непокірних хохлів, які не хотіли поділитися хлібом і салом з голодуючими пролетарями Півночі) тоді припустилися засадничої інформаційної помилки: червоні (армія) і чорні (ЧК) приходили як відверті вороги українського селянства, як грабіжники й організатори Голодомору. Нинішня операція, про що свідчила її назва —

— носитиме виразно гуманітарний, допомоговий, добродійний, полегшувальний характер, виходячи з того, що великороси і малороси — єдиний народ (ЄДРОН), що історичний прогрес призвів до того, що зітерто всі різниці, які ще існували в 1917–1920 роках, і тепер немає ніяких бар'єрів для вільного возз'єднання братів і сестер, здатних поділитися один з одним останнім шматком хліба, останньою кулею. Щодо українських глобально-буржуазних націоналістів — цих американо-європейсько-сіоністських агентів, — то їх буде легко винищити з допомогою їхніх же братів і сестер — хохлів і малоросів. Червневий похід в Малоросію має бути так само приємним і легким, як визвольна місія Червоної Армії в Західній Україні в 1939 році.

Очі Корнілова-Кисельова, працюючи за спеціальною програмою, яка містилася в чипі, імплантованому в мозок головного експерта з українських справ, уважно моніторили слухачів, особливо тих, хто сидів за окремим столом української делегації, фіксуючи кожен їх скептичний погляд. Знав, що кожен третій хохол, навіть з тих, що обожнювали рябіну, берізку, матрьошку та щі, — прихований українець-самостійник, підступний зрадник, замаскований нащадок Хазарського каганату, козацької Січі, мазепинської гетьманщини, махновського Гуляй-Поля та бандерівської УПА. Пам'ятав, як кинулися на нього його ж підлеглі хохли, які ще напередодні Великого Вибуху ницьма лежали перед ним, як скрутили йому руки й гострими ординськими кинджалами почали вирізати йому очі.

Проте майбутній комісар національних справ уряду Малоросії генерал-лейтенант психологічних військ Корнілов-Кисельов не поділився з учасниками наради цими своїми сокровенними думками з українського питання, а продовжував змальовувати політичні особливості операції «БІС».

У протоколах наради зберігся фрагмент промови Корнілова-Кисельова: «Ваше Величество, мы подготовили подробные инструкции политрукам и комиссарам армии, которую я предлагаю именовать Бело-Красной освободительной братско-сестринской армией. В инструкциях подчеркивается, что не честолюбивые замыслы и никакие другие своекорыстные расчеты руководят Россией в ее поступательном движении в Малороссию, но исключительно только желание умиротворить этот край, дать толчок его производительным силам и открыть кратчайший путь для сбыта малороссийского зерна в России и других частях света».

Він показав заготований проект відозви до Братів і Сестер з обіцянкою надати освітню, медичну і технологічну допомогу, навчити найновіших методів вирощування, збирання і зберігання зерна, переробки і транспортування харчових продуктів за найвищими світовими стандартами. Корнілов-Кисельов продемонстрував присутнім не бачений ще ніким проект гігантської зернотранспортної системи: через усю територію України прокладалося чотири бетонні споруди, схожі на естакади чи акведуки, що розмірами нагадували Велику китайську стіну, зверху яких розміщувалася труба — зернопровід діаметром два метри, з системою зерносховищ, зернотерміналів та насосних станцій і, звичайно, бетонних блокпостів для надійної охорони; споруда дозволяла б пересувати українське збіжжя двома потоками на північ, одним — на схід і одним — на південь, у зону експортного зернотерміналу на Чорному морі в районі Яничар-Янукської затоки.

Слухаючи Корнілова-Кисельова, цар подумав, що кращого генерал-губернатора упокореної Малоросії годі й шукати. Тільки очі треба підшукати інші, щоб не так лякали людей. Цар спитав патріарха Савелія, з яким часто тренувався в баскетбольному залі, намагаючись обіграти гіганта, прослизнути під кільце й закинути м'яч у кошик, якою є сьогоднішня ситуація в Малоросії.

Савелій, виструнчившись по-військовому, доповів, що, як і завжди, цю штучну псевдодержаву характеризують стан перманентного бардака, гризня у верхніх ешелонах влади і загальне небажання воювати, а працювати на городах у час бурхливої літньої вегетації. Всі церкви і монастирі, вся розвідувальна мережа «руссКАГО міра» готові до наступу об'єднаних сил коаліції. Савелій повідомив також, що з вищим керівництвом України-Руси ведеться поглиблена робота і є позитивний зсув у напрямі згоди укласти братсько-сестринський договір з Росією, віддавши їй половину врожайних земель у безстрокову оренду.

Разом з тим (як професійний розвідник, патріарх Савелій любив подавати об'єктивний образ подій, чітко поділяючи, за заповітом Христа, сфери інформації: «Богу — Богове, кесарю — кесареве»), він зазначив, що український націоналізм пустив глибоке коріння в малоросійському суспільстві, використовуючи егоїстичний, антихристиянський принцип «своя сорочка ближча до тіла». І тому він, Савелій, застерігає проти необгрунтованого оптимізму деяких учасників наради щодо легкої прогулянки до південних земель; як і в 1918–1920 роках, малоросійські брати і сестри не віддаватимуть хліб задурно, всупереч Христовій істині «не хлібом єдиним живе людина». Церковна практика «русскаго міра» показала, що малороси — найбільш егоїстичний, скритомислячий, підступний, закритодуш-ний, жадібний, єлейно-фальшиво-смиренний, повстанськовибуховий народ у світі.

Тут слово попросив І. О. Крейда, якого попервах молодий цар назвав «Йоан Абрамович Крейдман», чим засмутив славного полтавця, та він, пройшовши латиноамериканську школу міжнародних відносин, вирішив не звертати увагу на протокольні дрібниці.

— Ваше Величество, милостивые государи, друзья и союзники. От имени законного правительства Союза держав Руси — СОДР, признанного двумя величайшими державами мира — Россией и Мексикой, приветствую вас и передаю вам братско-сестринский привет от порабощенного народа, взывающего к вам, его освободителям, — сбросить оковы национализма, прийти с высокой миссией славянско-скандинавской любви, помочь людям, познавшим Тьму и теперь стремящимся к свету единения. Я не могу согласиться с некоторыми обидными словами, звучащими здесь в адрес моего народа. О, если бы вы знали, как больно ранят любящее народное сердце такие несправедливые инвективы! Никто лучше об этом не сказал, как мой земляк, великий писатель земли русской Николай Васильевич Гоголь. Вспомните, Ваше Величество, слова Тараса Бульбы про то, что не было лучших товарищей, чем в русской земле! То есть, у нас в Малороссии. А разве случайно, уже сгорая на костре, тот же Тарас Бульба пророчествовал? Вот его слова: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается на Русской земле свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» Речь шла о вас, Ваше Величество.

Слова ці дуже сподобались Ніколаю Третьому: операція «БІС» набувала всесвітньо-історичного, провіденційного, цезаребудівного характеру. Але хто цей Гоголь? Невже той хохол-блазень, що зневажливо-карикатурно змальовував дійсність часів прапрадіда Ніколая Першого?

Хлопчисько, що сидів на троні, уважніше придивився до цього самозванця, хазаро-хохла Крейди, який здався цареві схожим на Гоголя. Треба з ним обережніше. Зрадить — і оком не змигне.

— Позвольте, Ваше Величество, привлечь ваше внимание к еще одной гигантской фигуре настоящего малоросса, моего земляка-полтавца, величайшего воина всех времен и народов, затмившего по количеству побед и наград всех военачальников России, вкупе с маршалом Жуковым.

«Что он несет, этот самозванец? — почав дратуватися Ніколай Третій. — Кто может быть выше Жукова?»

— Я имею в виду Ивана Федоровича Паскевича, Ваше Величество. Фельдмаршала России, Пруссии и Австрии, графа Ереванского, светлейшего князя и покорителя Варшавского, героя войны 1812 года, победителя кавказских народов, Персии и Турции, члена Верховного суда над предателями-декабристами. Мы должны восстановить светлый облик Паскевича в глазах малороссийского народа, сделать его примером для подражания. Ведь это наш истинный национальный герой! Его девиз — «Никаких послаблений сепаратистам; твердая воля плюс штык, пуля и виселица победят любое сопротивление» — должен быть взят на вооружение операции «БИС». И я покорнейше прошу Ваше Величество присвоить имя фельдмаршала Паскевича полтавскому добровольческому корпусу Второго малороссийского фронта.

На Івані Оврамовичу красувався новенький мундир володаря СОДР, зшитий ще у-Венесуелі за ескізом його сина Кузьми: голубий державний сюртук на вісім ґудзиків у два ряди з золотими еполетами й червоною шовковою стрічкою для орденів, маршальська зірка (правда, з надпиляними й затупленими кінцями променів, щоб не травмували більше шию прокуратора), жовті шаровари з червоними лампасами, заправлені у коричнево-червоні чоботи зі шпорами.

— Наш святой и чистый, самый трудолюбивый народ в мире, готовый поделиться с ближним последним куском хлеба, разделить свой убогий кров с каждым пришельцем, с нетерпением ждет вас, Ваше Величество, Ваша Святость, Ваши Превосходительства, вас, господа офицеры, чтобы свершился наконец акт исторической справедливости, акт воссоединения двух ветвей нашего единого некогда народа — северной и южной. Моя роль, господа, в этом процессе — это, по сути, роль Богдана Хмельницкого, как выразителя чаяний народных. И я готов возложить на себя эту историческую миссию — подписать вместе с вами, Ваше Величество, на Софийской площади в Киеве, под сенью памятника бессмертному Богдану, соответствующий документ, суть коего следующая:

Мы провозглашаем создание нового государственного геополитического образования Союз держав Руси — СОДР. Царем СОДР провозглашаетесь вы, Ваше Величество. Вашей резиденцией становится Мариинский дворец в Киеве над Днепром.

Резиденцией патриарха Савелия будет Софийский собор с прилегающими к нему помещениями бывшего МГБ — КГБ — ДерВара, а ныне ЦУК по улице Владимирской, 33–37.

Его Величество конунг Фенрир размещается на Княжей горе в Киеве, там, откуда правили Русью его предки, скандоруссы Рюрик, Хельга, Ингмар, Ярицлеств и другие.

Что касается меня, то осмелюсь просить Ваше Величество назначить меня исполнительным правителем СОДР, дабы избавить Ваше Величество от мелких, бесполезных и не подобающих вашему чину хозяйственно-управленческих функций.

Столицей СОДР объявляется Киев — мать городов русских, второй Иерусалим, а ныне, после уничтожения Иерусалима, то и вовсе первый. Москва, Санкт-Петербург и другие города и земли входят в состав СОДР на правах отдельных княжеств.

Соответствующий проект манифеста Вашего Величества, нижайше кланяясь, передаю в ваши руки.

Крейда, ледве долаючи опір черева, вклонився й віддав Ніколаю Третьому флешку з відповідним контентом. Монарх зблизу помітив на Крейдиній шиї синю смугу — наче земляка М. В. Гоголя та І. Ф. Паскевича недавно зняли з шибениці.

«Какие, однако, хохлы мошенники, — подумав цар, беручи флешку, — никому нельзя верить. Очень на жидов похожи. Хорошо бы овладеть их землею, но чтобы на ней не было хохлов». Потім схаменувся: «А кто же будет работать? Не россияне-арийцы же. Придется все равно завозить таджиков…»

— И еще одно соображение, Ваше Величество, — продовжував Крейда Перший (Крейда Другий, Владислав, поранений під час бою в шотландському замку, відключено сидів за столом переговорів, нічого не тямлячи; рівненька лінія його борідки, по якій давно не гуляло лезо, розрослася на безформне скупчення волосся, роблячи обличчя племінника схожим на портрет легендарного кубинського революціонера Ернесто Че Гевари). — На том носителе информации, что я позволил себе передать вам, єсть проект второго вашего манифеста — о даровании малороссийским знатным родам всевозможнейших дворянских, княжеских и графских званий и привилегий и, соответственно, земных наделов с людьми. Ваши верноподданные малороссы, Ваше Величество, очень чувствительны или, говоря современным языком, сенситивны к разного рода привилегиям. Вспомним такие славные фамилии, как Бинчуки, Бахметьевы, Бьющенки, Бердыевы, Блюйки, Базаровы…

«У меня и своих на б… достаточно», — подумав цар. Йому вже добряче набрид цей хитрий наркобарон, детальну довідку на якого підготувала молодому монарху служба патріарха Савелія.

— И третий документ к подписанию Вашим Величеством, — продовжував тріщати претендент на звання правителя Руси. — Прилагается список смертельных врагов плана «БИС», закоренелых недругов нашего общего отечества, агентов глобализма, империализма, сионизма и саентизма, подлежащих немедленному уничтожению после двадцать второго июня 2079 года.

Першим у тому списку стояв генерал Гайдук.

Ніколай Третій, якому остобісіли всі ідіотські розмови, маніфести, проекти, стратегічні плани і накази Генерального штабу — його в спальних покоях чекала наречена, чарівна дванадцятирічна німкеня, руденька Брунгільда Фебцайт, з якою бавився він в роздягалки, підглядалки та мацалки, — закрив нараду, давши наказ негайно опрацювати всі пропозиції й приступити до випуску зернотруб відповідного діаметру і збірних залізобетонних конструкцій для швидкого зведення естакад на території дружньої Малоросії з тим, щоб до початку операції «БІС» 22 червня відповідні приготування були закінчені. Молодий монарх також затвердив план розміщення концентраційних таборів для малоросів на території вільної республіки Воркута.

75

Через два дні після того, як уперше встав з ліжка й підійшов до вікна палати, Гайдук, лякаючи й радуючи професора Поліщука, виписався з госпіталю. Він стрімко одужував, примушуючи професора думати про неймовірний медичний феномен, а скоріше про чудо — з тих, що описані в Євангеліях, — але раціональний розум Єфрема Миколайовича не міг змиритися з думкою про диво: якби йшлося не про суворого генерала Гайдука, а про звичайного пацієнта, Поліщук перетворив би його на пересувний експонат медичних конференцій, на доказ того, що навіть безнадійні випадки піддаються зціленню при інтенсивному лікуванні, при раціонально обраній стратегії застосування стовбурових клітин, вилучених з нервової тканини кролячого ембріона.

Гайдук, прийшовши до тями, здивував Поліщука тим, що не розпитував ні про перебіг лікування, ні про перспективи відновлення здоров'я у майбутньому, а попросив начальника охорони госпіталя скласти список усіх, хто відвідував його, коли він перебував у комі: всіх без винятку — як хірургів і медперсонал, так і співробітників РОК. Уважно вивчивши список, він мовчки віддав його назад.

У спеціальних протезних майстернях на Подолі Гайдукові виготовили пластиковий корсет, який хоч трохи полегшував болі у спині й надавав генералу штучної виправки прусського офіцера. Оля подарувала чоловікові карпатський топірець з гарним різьбленням — замість інвалідського ціпка.

Одним з перших документів, що їх прочитав Гайдук, став детальний звіт Палія про перебіг операції «Черепаха»: було похвилинно розписано хід бою навколо шотландського замку Крейди. Смертельною помилкою, якщо не злочином, спеціального агента DEA Мартінеса називалося те, що він прикрив куленепробивним жилетом І. О. Крейду, а не генерала Гайдука. Мартінес, який не зумів завести двигун «Роллс-Ройса» й вихопився з кабіни, був убитий пострілами того ж снайпера, що поранив Гайдука. Крейда зі своїм племінником і кількома охоронцями встиг відлетіти на власній «черепасі» у напрямку Керчі за кілька хвилин до початку штурму шотландського замку. Крук був схоплений бійцями РОК і, визнавши, що виконував прямі вказівки Богошитської, через три дні повішений на Майдані.

У звіті підкреслювалася особлива роль майора медичної служби Якова Гальперина, який перший надав тяжко пораненому генералу необхідну допомогу, а головне — організував на місці пряме переливання своєї крові Гайдуку, чим урятував його від негайної смерті від крововтрати.

Гайдук ніяк не прокоментував звіт. Він подякував Палієві й усім, хто взяв участь в операції, та жодним словом не прохопився, що тільки через безлад, який панував серед тих, хто штурмував замок того дня, стала можливою втеча колишнього генерального прокуратора України.

Єдине, що спитав: чи дзвонив хтось того дня на телефон 0777? Так, хтось дзвонив, але відповідальний черговий майор Степанов, який знав три слова по-російськи, одне — по-українськи і геть не розумів англійської, нічого й нікому не доповів. П'ятий закон Гайдука: бовдури трапляються всюди, навіть у військовій розвідці.

Як приїхав додому, Оля виставила червоний борщ, ковбасу-кров'янку зі смаженою цибулею та пишну великодню паску — солодкий тістяний гриб, шляпка якого була вкрита білою цукровою глазур'ю, прикрашеною дрібними цукатами, що складали темно-червоні літери ХВ — Христос Воскрес. Трохи нижче Оля виклала зеленими цукатами ГВ — Гайдук воскрес.

Гайдук мовчки сів за стіл, уважно вивчаючи святкові страви. Взяв лівою рукою червону крашанку, Оля підняла фіолетову. Відкопиливши губку, вона щосили вдарила крашанку Гайдука, але програла, що її дуже засмутило. Дивлячись на роздроблений кінчик своєї крашанки, вона зітхнула:

— Але ви й твердий, пане генерале.

— Я тебе дуже люблю, — простягнув він їй червону крашанку. — Ти найдорожча, найрідніша. Бери, ти повинна вигравати. Ця крашанка з каменю.

— Як вам не соромно! — спалахнула Оля. — Ми так не домовлялись. Ви крутій.

Але переконавшись, що крашанка справжня, засміялася.

— Якби ви знали, як я вас люблю… Помовчавши, вона спитала:

— Вам коли-небудь сняться сни?

— Сняться. Колись снилося, як я літаю. Тому і придумав собі псевдонім «Ікар». А тепер… в одному зі снів мені було заборонено літати. Завдяки цьому я тут, з тобою. Коли-небудь розповім.

Гайдук з'їв трохи борщу, скуштував паску, похваливши Олю, й повернувся до письмового столу: ввімкнув комп'ютер, в якому нагромадилися таємні повідомлення, й почав їх читати, виділяючи червоним шрифтом головне, те, що привернуло його увагу.

Знову, як і після першої своєї смерті у скирті поблизу Спасо-Дніпровського братства, Гайдук відчув: щось зламалося в ньому, щось відійшло як непотрібне і зайве — згадав, як був у Вероні новорічної ночі і як італійці викидали старі меблі на вулицю, бажаючи очиститись, позбутись усього старого непотребу. Але що в ньому залишилося? Відповіді ще не було. Хоча дуже швидко він зрозумів, що сенс життя зводиться до двох болючих питань:

— як врятувати Олю і майбутнього сина від смерті, від замахів, від великого полювання на Гайдука та його сім'ю?

— як виграти битву за Україну, за її землю і хліб, що становило суть Великої Гри у післявибуховий і післятемрявний період?

Все інше — велике й дрібне, події і спогади минулого, його захоплення і пристрасті, ілюзії й розчарування, справи політичні й службові, честолюбні мрії та далекосяжні плани — відступило, віддалилося, наче витекло з його кров'ю й залишилося на бетонних плитах шотландського замку.

Абсолютно байдужим залишився Гайдук до декрету Василя Волі, який тимчасово, до повного одужання Гайдука, поспішив призначити Ігоря Палія директором Розвідувального комітету і одночасно головним координатором Збройних Сил. Попри Олині коментарі про підступність і непорядність президента, сам Гайдук навіть зрадів за Палія.

27 травня Палій приніс Гайдукові, який все ще не повертався до свого офісу, повідомлення агента «Артист» про нараду в Суздалі. Оля вперше поїхала до лікарні для слизовиків, де розпочався набір пацієнтів. Гайдук, ледве додибавши без топірця до кухні, заварив міцну каву, й вони сіли з Палієм за лептоп і почали читати інформацію. Дім, у якому жив Гайдук, посилено охоронявся, жучків у кімнатах не було — принаймні, так твердила служба капітана Середи.

До повідомлення про нараду агент доклав кілька оперативних документів щодо напрямків ударів й місць зосередження військ нападників: на екрані чітко промальовувалися плани Ганса Муратмухамедова — дві стріли, що пронизували Україну-Русь з півночі, одна — зі сходу і одна — з півдня, з Одеси. Україна нагадувала жертовного бика, прохромленого списами-бандерильями. Матадору залишалося завдати останнього, смертельного удару шпагою в серце. На півночі з російського боку вже зводилися перші фрагменти зернотрубопроводів та гігантських зерносховищ.

— Яка гарна картинка, — сказав Гайдук, розглядаючи фотографії і креслення споруд.

— Можемо не встигнути до початку, — занепокоєно заворушився на риплячому стільці Палій. Гайдук сидів на важкому ослінчику, бо другого стільця в кухні не було.

— Далі відступати нікуди. Треба діяти, — Гайдук відключив комп'ютер. — Я сподіваюся на вас, Ігорю.

— Я з вами, — глянув у вічі Гайдукові Палій. — Я готовий на все. І не тільки я. Останнім часом я побував у більшості братств, у військах. Люди не хочуть повторення гетьманщини і зради Клинкевича. Незважаючи на світло, напруження зростає. Бояться за долю врожаю.

— Нам треба негайно їхати в гості до Інспектора Кварка, — сказав Гайдук.

— Кварк? Хто це? — з недовірою вимовив незнайоме ім'я Палій.

— Ви чули про «Чорнобиль-30»?

— Нічого конкретного.

— Ви побачите і почуєте багато цікавого.

Дивно, але Гайдук був радий, що Олі немає вдома. Не хотів посвячувати її в свої плани. І не тому, що не довіряв, а тому, що не знав, як поставиться вона до плану «Ранні жнива».

76

У середу 7 червня 2079 року президент Воля раптово скликав надзвичайне засідання сенату й уряду України-Руси, що мало відбуватися у великій залі президентського палацу на Хрещатику, а не на Печерську, як зазвичай. Гайдук негайно зв'язався з Індірою Голембієвською, яка сама була заскочена рішенням президента, бо не знала, про що йтиме мова на засіданні. З воріт РОК на Рибальському острові одночасно виїхали три бронеавтомобілі того ж типу, що й «Козак Мамай», які роз'їхалися різними маршрутами, прямуючи до президентського палацу — так наполягала охорона Гайдука. В одному з бронеавтомобілів їхали Гайдук і Палій, знервовані, напружено мовчазні: розуміли, що готується щось незвичне. Володимирський узвіз, Європейська площа і Трьохсвятительська вулиця були перекриті для руху транспорту, і потрапити сюди можна було лише за спецперепустками. Поліцейські й жандармські підрозділи щільно блокували всі прилеглі до палацу вулиці і окремі будинки.

Гайдук подумав, що за час його перебування в госпіталі знову щось змінилося в державі, в якій стабільною була лише нестабільність. Всюди на залитих сонцем вулицях, охоплених зеленою лихоманкою народження трав, листя та цвітінням каштанів, тріпотіли на вітрі великі яскраві банери: «Воля — наш президент»; «Від Святослава до Волі»; «Україні-Руси — Волю!»

Перед тим, як потрапити до зали засідань на першому поверсі, довелося пройти доскіпливу перевірку: суворі офіцери охорони, які заступили китайців, — і в цьому теж було щось незвичне — ввічливо попросили Гайдука розстебнути генеральську сорочку й показати їм корсет; довго на екрані вивчали тінь карпатського топірця, потім мацали дерев'яну сокирку-руків'я, особливо загострену частину, ще довше радились с начальником, але, як виняток, віддали генерал-полковнику його інвалідську ковіньку; хотіли забрати знеболюючі капсули, що тримав у пляшечці в кишені, але він навідруб відмовився віддавати, й охорона змушена була пропустити його.

На подіумі було встановлено три прапори. Праворуч — новий державний прапор України-Руси з чотирнадцятьма зірками: сім золотих на верхній, блакитній частині полотнища, сім синіх — на жовтій. По центру, всупереч протоколу, там, де мав стояти державний прапор, розміщувався темно-синій, з золотим шитвом важкий штандарт президента, а зліва — блакитний, з малиновим гербом, прапор сенату.

На керівників держави чекали три крісла, низенький скляний столик з пляшками мінеральної води і кришталевими склянками і по центру — прозора трибуна з мікрофонами, за якою зазвичай стояв Василь Воля, даючи прес-конференції.

Ложі для журналістів та представників дипломатичного корпусу (Україну-Русь вже визнало п'ятдесят сім держав світу) були переповнені.

На подіум вийшли президент Воля, прем'єр-міністр Єфім'єв та Індіра Голембієвська — в строгому чорному костюмі, з синьо-жовтою шовковою хусткою на смаглявій шиї. Вона велично підійшла до трибуни й відкрила засідання сенату. Пролунав новий, щойно затверджений Волею гімн України — «Живи, Україно, квітуча і сильна, об'єднана Русь, наша древня земля», і до мікрофонів легко і молодо вийшов Василь Воля. Мабуть, трохи пройшлися візажисти просвітлюючою фарбою по його чубу, бо ясне волосся, блакитні очі, легка засмага й харизматична усмішка лідера нації створювали в душах виборців портрет переможця: все мало вирішитися у неділю, 16 липня, після чого влада Василя Волі буде всенародно підтверджена на наступні сім років — аж до 2086-го.

Гайдук з повагою і навіть із шанобливим здивуванням поставився до цього рішення Волі — пройти через виборчі випробування й стати легітимним президентом: попри всі свої недоліки й вагання, Воля виявився справжнім демократом, не порівняти з Махуном і Клинкевичем.

— Шановні члени сенату, члени уряду, члени дипломатичного корпусу, гості, — звернувся Воля до присутніх, сяючи сліпучою усмішкою. — Хочу повідомити, що вчора вночі в Суздалі було підписано Тристоронній пакт між нашою державою Україна-Русь, Росією та Скандорусією про вічну дружбу, мир і співробітництво, який докорінно змінює безпекову ситуацію в Європі на користь миру, дає надію народам України-Руси, Росії та Скандорусії забути нарешті про минулі конфлікти й розвиватися в умовах міцного миру та надій на швидке відновлення життя й виробництва, долаючи трагічні наслідки ядерної війни та Великої Темряви. Цей пакт несе в собі потужний сигнал тим силам, які проголошують своє право на втручання у внутрішні справи незалежних держав від імені міфічних світових урядів. Нічого не вийде у вас, панове! Пакт від імені президента України підписала державний секретар, академік Ерна Богошитська, від імені російського монарха — міністр дипломатичних військ генерал Родіонов-Дюбуа, від імені конунга скандорусів — спецуповноважений Ольгерд Санін. Дія пакту — вісімдесят вісім років.

Згідно з умовами цього історичного документа, негайно припиняється будь-яка ворожа пропаганда, спрямована проти учасників пакту, забороняються всі збройні приготування. Військові формування сторін відводяться на сто кілометрів від лінії кордону.

Враховуючи складну ситуацію в Росії та Скандорусії з постачанням продуктів харчування й діючи в дусі віковічної братської дружби між нашими державами і народами, ми погодилися на реалізацію спільного взаємовигідного проекту «Українське зерно взамін на Полярне повітря», який передбачає зведення на території України-Руси мережі магістральних експортних зернотрубопроводів та імпортних повітропроводів, конче необхідних нам для охолодження перегрітого повітря в зерновиробних районах нашої держави. З метою недопущення провокацій, згідно з основними положеннями пакту, на територію України-Руси запрошується обмежений контингент військ Північного союзу для охорони стратегічних зерно— і повітропроводів. Наші союзники поділяться з нами цінним досвідом вирощування огірків та ананасів за Полярним колом.

Шановні члени сенату!

Закликаю вас зробити свій вибір — обрати вічний мир з сусідами і злагоду для нашого багатостраждального народу й негайно ратифікувати Тристоронній пакт. Прошу голосувати.

Він підняв над собою кілька аркушів паперу й тримав їх так довго, як клацали фотокамери й миготіли спалахи.

— Я приніс народу України-Руси вічний мир! — урочисто проголосив Василь Воля. Його тріумфальна широка усмішка розчулила серця присутніх у залі та мільйонів телеглядачів. Та не всіх.

Зі свого крісла стрімко піднялася Індіра Голембієвська, яка, нервово поправляючи шовкову хустку, підійшла до трибуни й, не дивлячись на Волю, який урочисто всівся на президентському троні, звернулася до залу:

— Пане президенте, члени сенату! Що відбувається? Це не пакт миру, а державна зрада, ліквідація нашої держави, знищення наших ресурсів, пограбування наших народних багатств. Згідно з законом про національну безпеку пропоную: негайно розпочати процес імпічменту президента. Сенат його обрав, сенат може й переобрати. Він приніс нам не мир, а зраду, національну ганьбу. Сенат має негайно відкинути цей так званий пакт як документ капітуляції. Прошу висловитись.

Пролунали оплески, хоча й не такі ентузіастичні, як це траплялося на публічних мітингах, де виступала Інді.

Не встигла Голембієвська відійти від трибуни, як на сцену вискочила Богошитська, вдягнена в рожевий кримпленовий костюм; спідниця вище колін відкривала худі ноги державного секретаря; у такий самий костюм понад сто років тому була вдягнена Жаклін Кеннеді — дружина президента США, вбитого в Далласі, — вона сиділа поряд з чоловіком у відкритому «Лінкольні», коли пролунали фатальні постріли.

Ерна Еріхівна Богошитська, не кинувши навіть короткого погляду на Індіру Голембієвську, розмірено й безпристрасно виголосила промову, наче карбуючи диктант для учнів четвертого класу:

— Шя-я-новне товариство. Моє серце й досі захлинається від горя, яке спізнала я на братній землі наших старших братів і сестер. Там панують голод, злидні і біда…

— А в нас не панують? — вигукнув Шморгун, який сидів у першому ряду.

— Так, пане Шьморгун, маєте рацію. І в нас голод і біда. Але в нас очікується великий врожай, який вирішить усі наші проблеми, а на Півночі — мороз і сніги. Там справжній голодомор. Невже не здригнуться наші серця у співчутті, невже ми не згадаємо, як слов'янська Імперія Двоголового Орла допомагала нам і в дев'ятнадцятому і в двадцятому століттях? Невже стогони вмираючих дітей і безутішні сльози матерів не викличуть у нас почуття любові і милосердя?

Цей пакт, підписаний мною, чим пишя-я-юся, є знаком доброї волі нашого всенародного президента, дорогого Василя Маркіяновича, це його історична зовнішньополітична ініціатива, гідна Нобелівської премії миру. Якими ж мерзотниками, людиноненависниками, слов'янофобами і, врешті, ворогами України треба бути, заперечуючи гуманістичне, всесвітнє значення пакту!

Ви знаєте, пані й панове, чому шя-я-новна голова сенату так пристрасно виступає проти пакту? Тому що вона — чорна зрадниця нашого народу, вона дбає тільки за інтереси Індії. Вона хоче відібрати наше зерно від українських малюків, позбавити українських матерів повноцінного харчування, віддавши наші продовольчі запаси індійським агресорам, які ведуть загарбницьку війну з свободолюбним народом Пакистану. Ми живемо, пані й панове, в потворному світі подвійних стандартів, у царстві кривих дзеркал. Голембієвська — яскравий приклад безсовісної брехні, безмежної корупції, державної зради в її найбільш цинічному вигляді. Вона — найбільш продажний політик України-Руси, і я можу це довести! — майже кричала Богошитська. — Якщо вона думає, що її прикрашя-я-є кармінова цяточка на чолі, то вона помиляється. Це — наче червоний ліхтар, ганебне тавро, знак розпусти і злодійства. Жодна порядна українська жінка себе так не прикрашя-я-є. На жаль, Голембієвська не одна. В цьому залі є люди, які, називаючи себе патріотами держави, ведуть таємні сепаратні переговори з такими лютими ворогами українського народу, як Фрідман, з масонськими світовими урядами, які бажя-я-ють забрати в нас всі святині українського народу, насамперед — хліб і сало.

Вороняче око Богошитської уперлося в зал, який заціпеніло мовчав, — і невідомо, чого більше було в цьому мовчанні: страху, сорому, приниження чи тихої радості з приводу довгожданого возз'єднання з північними братами і сестрами.

Індіра Голембієвська, яка незворушно-уважно вислухала диктант Ерни Еріхівни, спокійно налила мінеральну воду до склянки, підвелася й, наблизившись до рожевої постаті ораторки, виплеснула воду в лице Богошитській, від чого була порушена вся біло-рожево-червона збалансована кольорова гама обличчя й всі барви змішалися й потекли, перетворюючи державний лик сановниці на блазенську карикатуру.

Богошитська, в якої випали, витекли очні лінзи, від чого вона раптово осліпла, кинулася вбік Індіри, щоб учепитися в волосся, але схибила і ледве не впала з подіуму.

Никанор Петропавлович Єфім'єв, викликавши щире захоплення публіки, наче важкий лев, вистрибнув з крісла, перевертаючи столик, — пляшки з мінералкою гуркітливо покотилися по сцені, наче в якомусь дешевому пивному пабі, — й, здійснивши стрибок реслера, схопив обох супротивниць за коміри жакетів й підняв над сценою, наче шкодливих котенят. Публіці дуже сподобалося, як смикає ніжками державний секретар — академік, багатьом згадалися звичні сцени виконання страт на головній шибениці країни на Майдані.

Нарешті отямився Василь Воля, який кинувся рятувати Богошитську, забрав з лап Єфім'єва (Індіру прем'єр-міністр також відпустив, дбайливо обсмикнувши на ній жакет і дружньо плеснувши по дупі), затулив державну секретарку від голови сенату, хустинкою став витирати мокре обличчя Ерни Еріхівни, остаточно розмазавши всі фарби в суцільну синю маску. Як казав великий російський поет: «Я сразу смазал карту будня, плеснувши краску из стакана»…

— Припиніть трансляцію! — гукнув Воля з відчаєм телережисерам, але було пізно: історичні кадри битви двох валькірій зафіксували навічно для прийдешніх поколінь картинку прийняття доленосного рішення. Оскільки Індіра Голембієвська покинула зал засідань, Василь Воля перебрав на себе її функції і таки наполіг на негайному голосуванні.

З сімдесяти сенаторів (кожна земля була представлена п'ятьма сенаторами) за ратифікацію пакту Богошитської — Родіонова-Дюбуа-Саніна проголосувало п'ятдесят три; двадцять сім були проти. Пакт вступав у дію 22 червня 2079 року.

77

Ніхто, крім президента Волі, не бачив, як після закінчення засідання сенату корчилася в його кабінеті Богошитська, як біла піна текла з кутиків рота — тою піною вона розтирала своє гостроконечне синюшне обличчя, час від часу рвучи на собі платинове волосся, псуючи композицію кращого київського перукаря Льоні Брежнєва.

— Я… Її… блядь індійську… суку чорножьопу… порву… загризу… вип'ю кров, — захлиналася Ерна Еріхівна в праведному гніві. — Її цицьки безсоромні відірву… Її шмоньку розпусну в анатомічному театрі виставлю на публічний показ… ніколи не забуду, не прощу наруги. Не над собою, над державою. За державу обідно. І вам не прощу, шя-я-новний Василю Маркіяновичу, — злобно зиркнула вона в бік улюбленого президента.

— А я при чому? — стрепенувся Воля, пригноблений подіями на засіданні сенату.

— Треба було давно цю курву прибрати геть з пляжу. І вашого улюбленого генерала Гайдука з вашою ще більш улюбленою Олечкою — теж нах з корабля. Бо злигався він з Індірою. Мені Чаленко доповідає. Я все знаю. А ви добрий… все терпите… В демократію граєтесь… Я вам казала, що ніяких виборів не потрібно. Знаєте, що почнеться після двадцять другого червня? Ні, раніше! Що ця сука вам організує?

Він боязко підійшов до Богошитської, обійняв худенькі плечики, боячись торкнутися руїн зачіски, розуміючи, що Ерночка виснажена поїздкою до Суздаля, нервовим напруженням, безсонням. Вона тихо пригорнулася до нього, відчуваючи бажання роздягтися й потраха-тися з президентом на його полірованому столі, на якому не було жодних прикрас, годинників, статуеток, письмового приладдя — ідеальне місце для злягання.

— Як там було? — спитав Воля.

— Якнайгірше. Крейда передав Ніколашці компромат на вас — весь бруд, зібраний Мережком і ГЕПРУ Всі відеоматеріали, ваші зізнання, інтимні подробиці моїх з вами ігор, — тут вона ледь помітно, але задоволено посміхнулася. — Савелій сказав: у разі відмови підписати пакт — вся Україна-Русь знатиме правду. А це означає, що ви не одержите жодного голоса. Тому я підписала… Заради вас. Іншого виходу не було.

— Ти мудра дівчина, — поцілував він її, бо смертельне приниження породжувало в ньому хіть. — Що я робив би без тебе? Ну йди сюди, сядь на коліна… Скинь.

78

— Що у вас коїться? Знову Україна в своєму репертуарі? Цей пакт гірший за пакт Молотова-Ріббентропа. А як же наші домовленості? — голос Фрідмана, не викривлений жодними поміхами чи акцентом, гнівно звучав у геджеті Гайдука. — Ема і Гаролд лютують. Я вислав до вас перші два транспорти зброї. Мені що — відкликати назад?

— Ні в якому разі, — холодно відповів Гайдук, дивлячись на цвітіння дерев обабіч порожнього шосе, що вело в Чорнобиль. — Всі домовленості залишаються в силі. Транспорти нехай прибудуть до Чорнобиля. Там їх зустрінуть. Все. Кінець зв'язку.

Він поглянув на Палія, який задрімав поряд. Спереду, поряд з новим водієм — молодим лейтенантом, — сидів капітан Чміль, що контролював дії водія. Історія з Круком не повинна була повторитися. Чміля було призначено начальником особистої охорони Гайдука.

У великій залі їх уже чекали Малахов і Шморгун. Малахов обійняв Гайдука, але необережна спроба доторкнутися до спини гостя викликала в того гострий біль, — зрозумівши це, господар «Чорнобиля-30» почав вибачатися. Він виглядав набагато краще, ніж під час їхньої першої зустрічі, — обличчя порожевіло, зморшки розгладились. Натомість голографічна панорама українського степу, що так вразила Гайдука, тепер розчарувала — здавалася штучною оперетковою декорацією порівняно зі справжнім буянням весни на поверхні.

— Ситуація критична, — мовив Гайдук, коли всі розсілися. Я попрошу полковника Палія дати інформацію щодо обставин напередодні вторгнення.

Спина йому боліла дедалі дужче, й він, щоб ніхто не побачив, відкрив навпомацки у правій кишені пляшечку з ліками, відділив дві капсули й, скориставшись паузою, непомітно ковтнув. Малахов уважно подивився на нього, але змовчав.

Палій відкрив лептоп — і на великому екрані висвітилася карта України, помережена стрілами й спеціальними позначками військових частин, напрямами майбутніх наступів й контратак.

— У складі трьох малоросійських фронтів Північного союзу нараховується близько чотирьохсот тисяч вояків. Триста тисяч наступатиме з півночі, п'ятдесят тисяч — зі сходу. З півдня, з району Одеси, має здійснити висадку ударна група в складі двадцяти тисяч десантників. Операція розрахована на раптовість й вестиметься під прикриттям Тристороннього пакту, ратифікованого сенатом. На озброєнні Північного союзу — нові види озброєнь, зокрема крилаті ракети високоточного наведення «Витязь-ІV», системи залпового вогню «Цунамі МХ-860» і нові наземні багатоцілеві броньовані машини скандорусів «Дракар-VШ», які можуть пересуватися і вести бій на висоті до двох-чотирьох метрів над землею, оминаючи мінні поля, й володіють високою маневреністю та потужним вогневим ресурсом. Особливість операції «БІС» — блискавичне захоплення чорноземних земель, встановлення на них окупаційної адміністрації та спорудження зернотерміналів. Ще одна мета — проведення етнічних чисток серед українців.

Можемо виставити не більше двохсот тисяч відмобілізованих вояків і ста тисяч резервістів з числа власників землі. Основою оборони Правобережної України є корпус імені Степана Бандери, Лівобережної — корпус імені Симона Петлюри. На сході виставимо корпус імені Івана Мазепи, з півдня діятиме змішаний українсько-татарський корпус «Бахчисарай».

Гайдук слухав неуважно, бо знав план у всіх деталях. Це був добротний, реалістичний план, але йому чогось бракувало. Якоїсь божеволинки. Ще не знав, чого саме. Пригадував бойові операції XXI століття — всі ці вторгнення, агресії, превентивні удари, руйнування невралгічних центрів управління військами; згадав зухвалу переможну операцію генерала Махуна проти Румунії; але розумів, що досвід минулого нерідко буває непридатним у війнах майбутнього.

Гайдука переслідувала думка про те, як з поверненням Світла змінилася ситуація в державі, як змінилися люди. Згадав афоризм Альфреда Ісааковича Вебера — старий професор радив усім вивісити його на видному місці, щоб перечитувати щодня, — Незмінним в цьому світі є лише закон постійних змін. Наче новими очима дивився Гайдук на полковника Ігоря Палія — кремезного темно-русявого красеня з такими ж, як у батька, світлими бровами, з сором'язною усмішкою сільського парубка і твердим характером. «Його треба негайно робити бригадним генералом, призначати міністром оборони чи начальником Генерального штабу Збройних Сил України-Руси, — думав Гайдук. — Та хіба ЦЕЙ президент присвоїть Палієві звання генерала?»

Після ганебної ратифікації Тристороннього пакту в сенаті Гайдук зрозумів: точку неповернення пройдено. Але насамперед треба рятувати Олю з малюком. Чаленко і Богошитська ось-ось доберуться до неї. Ця думка налякала його: як він міг залишити її, хоч і з охороною, наодинці зі слизовиками? Треба надійно сховати її на час великих подій, що насуваються на країну.

— Ми пропонуємо назвати операцію «Богдан» — на честь гетьмана…

— Тільки щоб не Берестечко, — коротко реготнув Інспектор Кварк, хоча було видно, що йому не до сміху. — Гадаю, що в цілому план цей можна прийняти за основу. Хоча в мене є досить серйозні поправки. Справа в тому, що останнім часом ми виготовили кілька нових зразків зброї XXI століття, які, на мою думку, змінять рутинну парадигму війни. Через кілька днів після останніх випробувань я буду готовий дати детальні пропозиції.

— До речі, — додав Інспектор Кварк, — ми розблокували апаратуру на супутнику «Січ-77», і тепер він працює в штатному режимі.

— Дякую, Миколо Михайловичу, за такий подарунок. А що з комп'ютерними мережами? — спитав Гайдук.

— Днями відбулося об'єднання Євронету в єдину мережу, — доповів Палій. — Ми підключені.

— 1 скандоруси, і Суздаль теж об'єдналися?

— Так точно. Бригада наших хакерів уже почала скачувати інформацію.

— Прошу вас негайно від сьогодні перевести наші стратегічні мережі в закритий режим Інтранету, — наказав Гайдук.

— Слухаюсь.

В розмову втрутився непосидющий Шморгун.

— Враховуючи характер майбутньої операції, пропоную назвати її не в гетьманському стилі — це все відпрацьовані гази, відстій, — а надати їй більш сучасного характеру. Ну, наприклад, «Стратегічний параліч», скорочено «СТРАП».

— Це вже в дусі професора Поліщука, — засміявся Гайдук. — Звучить, як діагноз. Мені подобається. Тим більше, що по-англійськи to strap — означає «відшмагати ременем».

— Підходить, — погодився Малахов.

— Ми непогано підготувалися до цього шмагання, — Шморгун був задоволений, ледве ноги в стоптаних кросівках не поклав на полірований стіл. — По-перше, в нас є достатні для проведення операції «СТРАП» запаси паливно-мастильних матеріалів, які завезені у війська. Створено резервні бази. По-друге, ми зараз здійснюємо інтенсивні торговельні операції з Північним союзом, експортуємо туди великі партії пального для танків, вантажівок, «черепах» і «Дракарів».

Палій здивовано подивився на Шморгуна, який безжурно погладжував свою руду бороду. Продавати ворогу напередодні війни пальне? Як робив це Радянський Союз у 1941 році, постачаючи до Німеччини тисячі тонн нафтопродуктів?

Від того часу, як Шморгун демонстрував Гайдукові дію «Валер'янових крапель», виписуючи на старенькому «Шевроле-лугар» піруети по Контрактовій площі, відбулися разючі зміни. Шморгун за безцінь викупив чотири зруйновані нафтоперегінні заводи й мережу автозаправочних станцій, прикрасивши їх іменним вензелем ВК («Валер'янові краплі»), й став одним з найбагатших бізнесменів в Україні-Руси. Проте майже не змінив стилю одягу — нині був у картатій ковбойській сорочці й потертих джинсах — й поведінки, більшість часу проводив в своїй дослідницькій лабораторії в Дарниці, де, крім українців і росіян, працювали індійські, китайські та в'єтнамські інженери, які розробляли нові високотехнологічні способи виробництва енергетичних джерел та їх практичного застосування.

— На якій підставі ви продаєте противнику пальне? — ворожо спитав Палій.

Шморгун легковажно стенув плечима:

— На підставі законів глобального бізнесу. Якщо не я — то буде «Шелл», «ВР» чи «Чайна Ойл». Хай платять краще мені.

Гайдук, незрозуміло для Палія, промовчав, і Палій відчепився від рудого лисяка. В олігархів немає Вітчизни.

— Але, як я розумію, панове, — почав нову тему Малахов, — існує ще одна, можливо, навіть серйозніша проблема. Це — проблема президента Волі, Богошитської, Чаленка та їхнього оточення. Після укладення і ратифікації пакту ми не можемо ігнорувати того, що сталося. Ось-ось Гайдук, Палій, структура РОК, всі братства й армійське командування будуть оголошені поза законом, і ні про яку операцію «СТРАП» тоді мови не буде. Ігорю Петровичу, що скажете?

— Я прийняв рішення, — твердо й сухо мовив Гайдук, відчуваючи, що біль у спині зростає й треба негайно ковтнути знеболююче. — Це найважче рішення в моєму житті. Бо я офіцер і не хотів би виступати проти верховного головнокомандуючого. Але обставини вимагають цього. Пропоную затвердити план операції «Ранні жнива». Сьогодні, негайно, саме тут — ми створимо Комітет порятунку України-Руси. КОПОР. Я готовий взяти на себе повну відповідальність — як у випадку перемоги, так і можливої поразки. Члени комітету: Індіра Голембієвська — вона дала згоду, Микола Михайлович Малахов, полковник Палій, пан Шморгун, владика Ізидор…

— Я проти втягування митрополита в політику. Та ще й у таку, — сказав Шморгун. — Нехай співчуває нам, підтримує нас — і на цьому спасибі.

— Добре, — не дуже охоче погодився Гайдук. Він назвав ще кілька прізвищ генералів і полковників, які дали згоду підтримати переворот. — При КОПОР створюється оперативний штаб, яким керуватиму я. Полковник Палій хай зосередиться на підготовці військ до відсічі Північному союзу. Операції «Ранні жнива» та «Стратегічний параліч» тісно пов'язані — так само, як фронт і тил. Моя єдина вимога — провести операцію «Ранні жнива» з якомога меншою кількістю жертв. Це має бути м'який переворот без крові. Soft coup d'etat. В усі землі будуть призначені військові представники, їх втручання у справи регіонів має бути мінімальне. При КОПОР створюється Рада цивільних менеджерів. Це своєрідний уряд України-Руси. Головним координатором ради, тобто прем'єр-міністром, пропоную призначити пана Шморгуна. Нема заперечень?

— А що робити з Єфім'євим? — спитав Шморгун, і незрозуміло було, чи він задоволений таким рішенням. — Судячи з усього, він любить північних братів і готовий сприяти пакту.

— Більш за все він любить реслінг і свої маєтки, — сказав Гайдук. — Але згоден, з ним треба буде домовлятись. Через його володіння пролягатиме удар зі Сходу, що може знищити його багатства. Братство братством, а грошики — окремо.

Координатором ВПК призначили Малахова. Той знехотя погодився відкрити народові таємницю свого існування. Узгодивши низку технічних деталей, члени КОПОР встановили дату військового перевороту: п'ятниця, 16 червня 2079 року, 2.00 АМ (друга година ночі). «Центр-1» розміщувався в Києві, «Центр-2» (резервний) — у «Чорнобилі-30».

79

У суботу, 10 червня 2079 року, Індіра Голембієвська скликала на Майдані великий мітинг, головними гаслами якого стали вимоги відставки президента Волі та денонсації Пакту Трьох: очікувалася участь не менш, як ста тисяч чоловік. Гайдук, долаючи біль, пола-годжував сотні організаційних питань у приміщенні для дешифрувальників на Острові. Він остерігався підслуховування в своєму офіційному кабінеті — тим більш, що Воля так і не скасував свого декрету про тимчасове, на час хвороби, відсторонення Гайдука від виконання обов'язків. Вирішив спостерігати мітинг по телебаченню. Індіра вмовляла його піти разом з нею на цей мітинг, виступити. В її голосі знову прозвучали хвилююче-інтимні нотки, наче йшлося не про політичний захід, а приватну — сам на сам — вечерю при запалених свічках.

— Не бійтеся нікого і нічого, Ігорю Петровичу, — шепотіла з геджета вона йому на вухо, наче була поряд і притулилася до нього своїм тілом, повним жіночої зваби. — Якщо ми не будемо протестувати, через півмісяця опинимось в окупованій, поліцейській, не своїй державі. Приходьте.

Він відмовився, хоч і було соромно, пославшись на поганий стан здоров'я, й одразу відчув її розчарування, наче зрадив її. І ось тепер він, віддаючи розпорядження, поглядав на екран телевізора, де вирував святково прикрашений Майдан, з якого прибрали нарешті шибеницю. Зелено-оранжеві прапори АЗУП — Азійсько-української партії, лідером якої була Індіра, — переважали, але майоріли також знаки інших партій: біло-червоні, червоно-чорні, блакитно-жовті з червоними сонцями, чорно-помаранчеві та інші. Великий натовп, що заполонив Печерські пагорби і долину Хрещатика аж до Бессарабки, виглядав святково — стояв сонячний спечний день благодатного літа, й люди ще не могли нарадуватися світлу.

Мітинг відбувався напередодні Зелених Свят, й багато хто прийшов на Майдан з букетами квітів та зеленими гілками берези й пучками пахучих трав; у багатобарвному натовпі помітні були люди у рожевих, білих та салатового кольору чалмах, жінки у різнокольорових сарі. Нарешті десь угорі на Інститутській, навпроти музею жертв більшовизму, виник людський вир: потужні об'єктиви телекамер одразу вишукали в цьому вирі Голембієвську, яка в супроводі охоронців повільно посувалася живим людським коридором, що вітав її вигуком: «Інді! Інді!» — це було схоже на вихід всесвітньовідомого футболіста на поле стадіону. Кілька опозиційних політиків уже чекали Індіру на трибуні, розташованій біля підніжжя монумента Незалежності. Вони не могли повірити, що така потужна сила приєдналася до опозиції, порвавши з правлячою партією КУНА Василя Волі.

— Дорогі кияни! Дорогі українці! Вітаю всіх з Зеленими Святами — святами відродження землі, святами життя! Хай живе зелена Україна!

Натовп зустрів ці слова радісними вигуками і помахуваннями зеленого гілля.

«Який я ідіот, що не пішов на мітинг, — подумав Гайдук. — Все одно нема чого втрачати. Досить ховатися. Воля не оцінить мою стриманість, а люди подумають, що я боягуз. І правильно подумають».

— Я прийшла сюди з лівого берега Дніпра, щоб з'єднати береги цієї священної ріки, щоб об'єднати великий наш народ перед лицем смертельної загрози. Тисячі людей з правого і лівого берегів створили сьогодні живі ланцюги єднання, які зв'язують схили Дніпра, проходять по мостах і по вулицях Києва. Ми всі — громадяни України-Руси, великої і прекрасної країни: етнічні українці і етнічні росіяни, поляки, румуни, євреї, вихідці з Азії та емігранти з Європи. Україна-Русь — наш спільний дім, наша рідна земля, незалежно від кольору нашої шкіри й мови, якою розмовляємо. Якщо ми ведемо наш родовід від Древньої Руси, то повинні пам'ятати, що це була не моноетнічна держава, а союз різних племен, які мали спільні інтереси, сповідували спільні цінності.

Сьогодні над нашою державою Україна-Русь нависла смертельна небезпека. Це небезпека зовнішньої кривавої агресії загарбників з Півночі. І одночасно ще більша небезпека криється тут, у Києві.

Індіра, вдягнена в легке шовкове сарі помаранчевого кольору, що під тихими подувами вітру облягало її тіло, змахнула рукою у невизначеному, але зрозумілому натовпу напрямку.

— Це — загроза внутрішнього перевороту.

Гайдук, перервавши на півслові розмову з генералом Максимовим, відповідальним за військово-повітряні сили, напружився, очікуючи, що скаже далі Індіра.

Вона підняла над натовпом якісь папірці й після тривалої паузи промовила:

— У мене в руках план президента Волі — Чаленка — Богошитської щодо організації й здійснення державного перевороту в Україні-Руси, призначеного на неділю, дев'ятнадцяте червня, напередодні вторгнення військ Північного союзу. План передбачає введення надзвичайного стану, арешти всіх, хто запідозрений в опозиційних настроях, вбивства лідерів, надання президенту Волі диктаторських повноважень, застосування зброї проти мирних демонстрацій.

— Ганьба! Ганьба! Волю — геть! Волю — в неволю! — збурився гнівно Майдан.

— Закликаю до всенародного імпічменту президента Волі! — кинула в натовп запальний клич Голембієвська.

— Геть! Геть! Геть! — відгукнувся Майдан.

— Треба негайно розірвати Тристоронній пакт як ганебний акт зради!

— Пакту — ні! Пакту — ні! — скандував натовп.

— Нам потрібні мир і злагода, але не такою ціною! Ми готові співробітничати з Росією та Скандорусією, але не як холопи! Як рівні з рівними! Ми древній, гордий народ! Ми представники древньої індоєвропейської цивілізації, ми вільний народ вояків та хліборобів! Ми переможемо!

— Інді! Інді! Пе-ре-мо-га! Пере-мога! — повторював стотисячний натовп, який почав звільнятися від влади темряви. Телеоператори вихоплювали з натовпу обличчя людей, усміхнених, з очима, сповненими надій, — і Гайдук піймав себе на думці, що на його очах народжується нація. Не забитий, закріпачений, похмурий і страждаючий народ, не окремі, розсварені й ворогуючі групи населення, а Нація — цей магічний кристал, який виникає раптово з хаосу, наче Всесвіт, що миттєво народився з Великого Вибуху разом з Часом. Цей кристал, який виблискує різними гранями, бо складається з усіх громадян цієї держави, є сам по собі заплутаною, суперечливою структурою, але в епоху Великої Гри без нації немислимим стає саме існування людей, які заселяють простори України-Руси. Без нації вони раби, полонені.

На екрані світилося щастям обличчя Індіри, яка, скінчивши промову, відійшла в правий бік сцени й пригладжувала розкуйовджене вітром темне волосся, підставивши лице сонцю й примруживши очі.

Телеоператор і телережисер, не звертаючи увагу на наступного промовця, стежили за Індірою як справжні папараці: показали, як хтось з охоронців подав Індірі перламутровий геджет — можна було навіть побачити, як мерехтять на його екрані кольори виклику таємної урядової лінії зв'язку. Індіра, всміхаючись, взяла геджет, притулила до вуха і щось сказала — і в цю мить голова її вибухнула червоним туманом і її обезголовлене тіло впало з трибуни в натовп.

Гайдук онімів. Відчув брак повітря й кинджальний удар у спину. Він не повірив власним очам, подумав, що це якийсь поганий жарт хакерів — ворогів Інді, що це якесь непорозуміння, марево, що він осліп. Подивився на генерала Максимова, на помічників, але й вони застигли в паралітичній паузі, нічого не розуміючи, дивлячись на нього з надією, що, може, він пояснить, скаже, що це — жарт, помилка, що цього бути не може.

Але пронизливий зойк натовпу, завивання відчаю і жаху перекрили всі плутані слова телекоментатора: метушилися охоронці, в натовпі почалася паніка, люди бігли врозтіч по Інститутській і по Хрещатику; перед тілом Індіри Голембієвської на колінах стояв генерал Раджив Лал, намагаючись закрити рукою об'єктив телекамери, яка наблизилася безсоромно, щоб показати найстрашніші картини смерті народної улюблениці. На долоні генерала Лала червоніла кров Індіри.

За мить телетрансляцію перервали, почали показувати рекламу мила проти вошей.

— Швидше! — гукнув Гайдук Чмілю, який стояв неподалік. — Біжіть до Середи, нехай його люди відстежать записи урядової лінії зв'язку — хто дзвонив до Індіри?

— Бу-зроб… — зрозумівши одразу завдання, Чміль вибіг з кімнати.

80

11 червня до міжнародного аеропорту Гостомель-Київ спецрейсом з Пакистану прибули двоє VІР-пасажирів: один — відомий німецький бізнесмен, інвестор і меценат Вольф Ширка, поважний сивий пан, схожий на аргентинського актора Роберто Хіменеса — виконавця ролі диктатора Землі Гусмана в однойменному серіалі «Диктатор». Подібність з великим актором трохи псували задишка й легкий запах сірки, що ореолом оточував пана Ширку. Його супутником був молодий смагляво-чорнявий чоловік у бездоганному білому костюмі, піджак якого прикрашала яскраво-червона шовкова підкладка. Прізвище молодика — Сатановський, як він пояснював, дісталося від далеких предків, що емігрували з Одеси до Парагваю; у документах значилося, що Пауль (Павло) Сатановський — незалежний політтехнолог, метою якого є читання в Києві, в Університеті слов'янської дружби імені Столипіна, курсу лекцій «Мир і злагода — запорука сталого розвитку націй».

Гостей швидко пропустили через зал офіційних делегацій, і вони вийшли на УІР-паркінг, вдихнувши гаряче київське повітря.

Там їх чекав персональний лімузин Ерни Богошитської з номером 66666, біля якого чатував координатор групускул сьомого кола пекла Гоб, вдягнений цього разу в свіжовипраний білий балахон. Ще двоє слизовиків стояли віддалік. Гоб шанобливо вклонився гостям, поклав їхній багаж до окремого електромобіля й гостинно відкрив двері чорного довгого лімо. На гостей війнуло приємною прохолодою кондиційованого повітря. Лімузин й багажний електромобіль швидко помчали в напрямку Печерських пагорбів, де гості мали розміститися в урядовій резиденції в Липському провулку. Обидва пани прибули до Києва на запрошення державного секретаря Богошитської, яка обіцяла їм організувати зустріч з президентом Волею.

За високопоставленими гостями слідувала задрипана тачка моторикші — якогось бідного індійського хлопця, якому, як виняток, дозволили займатися візникуванням у центральній частині Києва.

Уночі Сатана (це, зрозуміло, був пан Сатановський) скликав нараду дияволів, вампірів і слизовиків, прикріплених до України-Руси, з метою обговорення ситуації, що склалася в цій країні і — ширше — в усьому східнослов'янському регіоні.

На вимогу пана Ширки обслуга урядової резиденції завісила вікна великої зали чорними оксамитовими шторами, прибрала великі дзеркала, щоб не лякати гостей, коли раптом не побачать свого зображення на сяючих свічадних поверхнях, і виставила довгі столи для фуршету, накриті темно-червоними скатертинами.

Рівно опівночі, коли агенти РОК увімкнули прилади нічного бачення, встановлені на сусідніх будинках, і перевірили роботу камер внутрішнього спостереження, почали злітатися сатанинські орли, грифи, шуліки, ворони і кажани-вампіри, перетворюючись усередині будинку на політичних діячів, сенаторів, генералів ЦУК, міністрів, прокурорів, суддів та іншу нечисть. Нарешті, коли гості всілися в залі згідно з протоколом, на сцену вийшла державний секретар Ерна Еріхівна Богошитська, яку за руки шанобливо попроваджували пани Ширка та Сатановський. Ерна Еріхівна виступала в розкішному платті французької королеви Марії-Антуанетти, страченої на гільйотині в 1793 році в Парижі. Плаття сталево-блакитного кольору з фіжмами (довелося замовляти в Одесі китовий вус) завширшки 2 метри 12 сантиметрів було прикрашене перлами та бурштином; біля серця — темно-багряні орхідеї; на ногах — сині шовкові панчохи й черевички лілового кольору; в її зачіску, майстерно підняту вгору Льонею Брежнєвим, впліталося пав'яче пір'я. Церемонно вклонившися шановним зборам, Богошитська звернулася до учасників у традиційному державницько-дидактичному стилі.

— Високоповажні князі Темряви, лорди підступу й дракули інцесту — сказала Богошитська. — Ви зібралися тут, у серці древнього Вавилона — Києва, в трагічні дні для нашої держави. Щойно в результаті потворної провокації було вбито геніальну дочку нашого індоєвропейського народу Індіру Голембієвську. Горе наше безмірне, втрата величезна, жалоба глибока і щира… Ось що може статися в суспільстві, роздертому ненавистю і суперечками, в суспільстві, де панують гіпокризія та подвійні стандарти.

Тому від імені президента України-Руси шя-я-новного лідера нації Василя Маркіяновича Волі я вітаю вашу конференцію, тема якої «Як зберегти мир і злагоду в період Великої Гри», що е надзвичайно актуальною. Хотіла б, щоб ваш безцінний досвід теоретиків і практиків світового порядку був корисним і нам, прислужився б інтересам нашої держави… Але дозвольте вас трохи покритикувати, — чарівно всміхнулася Ерна Еріхівна, відчувши, як стиснув її долоню Вольф Ширка, наче згадав старі добрі часи.

— Що ж трапилося, чим ми завинили? — і собі всміхнувся білозубо пан Сатановський, дивуючись мудрості цієї огидної — і тому бажаної — відьми.

— Ви недопрацювали гендерне питання, — відповіла Богошитська, посилаючи сигнал воронячих очей у зал. — Де ваші жінки? Де сучасні відьми? Ми ж не в Афганістані якомусь, а в європейській демократичній країні.

— Врахуємо на майбутнє, — пообіцяв Сатановський, на якого помічники вже накинули червону мантію.

Богошитську обережно, щоб не поламати каркас з китового вуса, всадовили на спеціальну лавсітку; поряд з нею, стискаючи її ручку, сів Вольф Ширка, а Сатановський зайняв своє звичне місце на троні.

Персонажі, що виступали, були в венеційських порцелянових масках, а спеціальна апаратура спотворювала їхні голоси, щоб не можна було впізнати: СБСГ — служба безпеки сатанинського трону — працювала чітко й ефективно, забезпечуючи анонімність всім учасникам конференції.

Обговорювались питання окупації України-Руси Північним союзом та розпалювання громадянської війни на території держави. Стратегічна оцінка ситуації велася по всіх параметрах — військово-політичному, економічному та психологічно-інформаційному — з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних факторів. Прогнозувалися довга і кривава борня, зростання загального рівня ненависті й кількості жертв з обох сторін. Головну увагу доповідачі приділили інформаційній війні, агітації й пропаганді. Рекомендувалося розпалювати взаємну ненависть між білявими й чорнявими громадянами, між темно— та світлоокими, між довгоносими й кирпатими, між українцями і росіянами, українцями і євреями, росіянами та індійцями, поляками та німцями, між худими та товстими, між біло— та темношкірими, між носіями різних груп крові, між діабетиками й астматиками, між представниками різних партій, а в рамках однієї партії — між керівництвом і рядовими членами, між жінками й чоловіками, між батьками й дітьми.

Учасники конференції давали точні інструкції, як розпалювати ненависть. Особливу увагу надавали телевізійним ток-шоу що транслювалися на всю країну, — достатньо завести туди одного-двох провокаторів, чи божевільних, чи просто жлобів та хамів, як досягався чудовий ефект збурення, люті, непримиренності, гризні, бійки: рівень адреналіну, агресину та гейтингу (від англійського hate — ненависть) зростав у три-чотири рази по всій країні. Блискучий результат!

Детально обговорювалося питання евтаназії і її широкого застосування, вбивства полонених, поранених, хворих, слабкодухих, усіх, хто зарахований до групи опору; наводилися захоплюючі приклади геноцидів в Африці та Азії із застосуванням простих підручних знарядь вбивства — ножів, мачете, бейсбольних бит, палиць, автоматів АК-47 та інших засобів народного волевиявлення.

Спеціальна доповідь була присвячена використанню національних рис українців — таких, як заздрість, жадібність, нелюбов до чужих приходнів. Наводився приклад, коли одна українська жінка зарізала ножем бідного голодного вояка за ковток борщу.

Дискусія ставала дедалі жвавішою, бо українське питання поділило учасників конференції на кілька таборів — одні обстоювали ідею повної екстермінації українців, інші пропагували поділ держави на кілька частин, які перманентно воюватимуть одна з одною, треті казали, що тільки жорстокий Володар може подолати анархію, притаманну цьому безголовому народові; напруження дедалі зростало, де-не-де в залі спалахував вогонь, піднімалися клуби сірки, й навіть сам політолог Сатановський не міг угамувати доповідачів. Справа наближалась до бійки.

Богошитська з захватом слухала промовців, радіючи, що їй випала нагода побувати на такій конференції, набратися ума-розуму повчитися в досвідчених колег мистецтва садомазополеміки й брудотехніки; хоча, чесно кажучи, їй кортіло поділитися власним державницьким досвідом організації суспільних процесів в Україні-Руси. Вже хотіла, долаючи галас, попросити в пана Сатановського надати їй слово в дебатах, аж тут на сцені непомітно з'явився ще один доповідач — у білому одіянні й білій, осяяній фосфоричним світлом масці Богошитська навіть подумала була, що це Гоб так знахабнів і намагається виступити на поважній конференції.

Говорив незнайомий тихо, з якимсь незрозумілим, здається, арамейським, акцентом, але раптом у залі, де вже починалися диявольські бійки і вампірське ворохобництво, запала тривожна тиша.

— Що сталося з тобою, Києве, мій другий Єрусалиме, чому твої святі гори перетворюються на Череповища і чому тут убивають пророків? — мовив Незнайомий, піднімаючи догори руки, в яких тримав чашу з білого каменю. — Твоя чаша очищена ззовні, а всередині брудна.

Він показав чашу так, що всі побачили її зсередини — і всі уздріли кров у тій чаші.

— На вас впаде кров усіх праведників, пролита на цій землі.

Він змахнув чашею — і Богошитська, і всі в тій залі відчули, як бризнули їм в обличчя краплі крові. Як на біду, Богошитська забула батистову хусточку, щоб зітерти кров зі свого королівського обличчя. Стогін жаху пройшов по залі.

— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.

«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»

— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам'ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…

— Припини! — гукнув гнівно Сатановський. — Ми так не домовлялися. Це порушення права на вільні зібрання і на свободу слова!

Незнайомий, подавши Богошитській чашу, яку вона взяла тремтячими руками, не знаючи, що з нею робити, прорік:

— Дні помсти наближаються. Сповниться пророцтво батьків. Нива вже дозріла до жнив. Наближається день очищення, коли воскреснуть невинно убієнні й загинуть смертохристи.

Поряд з ним раптом постала жива Індіра Голембієвська в оранжевому сарі, опромінена сонцем, щасливо усміхнена. Тільки волосся в неї було не чорне, а геть сиве. І цятка на чолі не червона, а чорна, велика, як вхідний отвір від кулі калібру 12,7 міліметрів.

— День радості гряде, день покаяння й прощення, день миру і збирання врожаю. День правди і добра.

— Та хто ти? — крикнула Богошитська, геть кидаючи від себе закривавлену чашу.

— Я— хліб життя, я — початок, — відповів Незнайомий, і від слів сих в залі здійнялася паніка: відсувалися і перекидалися стільці, біля двох виходів почалися тиснява, вереск, бійка; Богошитська відчула, що спочатку кудись подівся Вольф Ширка, зіпсувавши повітря запахом сірководню, за ним зник головуючий — політтехнолог Сатановський, і нарешті Ерна Еріхівна залишилася сама в темній порожній залі, задихаючись від страху, що пойняв її. Вона побачила не помічений досі плакат над сценою, написаний латиною: «Liberatetotumeexinferia» («Врятуйте себе від пекла»), і кинулася геть.

Тої ночі Богошитська намалювала найкращу і останню картину в своєму житті — «Бал вампірів»: навколо оголеного прекрасного жіночого тіла, але обезголовленого, кружляють на чорному тлі, наче в космосі, рожеві й блакитні круки з закривавленими дзьобами, хоча на тілі, охрещеному критиками «Венера безголова. Кінець XXI століття», не було видно жодних слідів клювання, жодних порізів чи дірок — шкіра смаглява, чиста, звабливі жіночі груди — наче куполи якогось індійського храму, з коричневими, ретельно прописаними сосками, й чорне коротке волосся на лоні.

Картина ця в році 2099-му прикрасила Лувр і звеличила український сюрреалізм. На багатьох відвідувачів Дувру, що стояли перед цією картиною, нападали непереборні приступи нудоти й блювоти, що свідчило про силу справжнього мистецтва.

81

Нижче по течії від пішохідного мосту, на піщаному березі Тру-ханова острова, навпроти Київських гір Правобережжя була встановлена гхата — спеціальна споруда з переробленої старої баржі, на якій мали спалити тіло Індіри Голембієвської. На палубі баржі індоукраїнці склали піраміду з соснових Дарницьких дров, куди додали трохи сандалу, щоб ароматним було вознесіння в небо Індіри. Гайдук з Олею прибули до місця спалення Індіри на броньованому катері РОК просто з Острова; морські піхотинці скинули трап на берег й, підтримуючи Олю та генерала на хитливих сходнях, допомогли вийти на піщаний пляж, оточений військовослужбовцями Індійського легіону. На березі їх привітав генерал Раджив Лал, змарнілий і похмурий, і вказав місце на трибуні для почесних гостей, де вже стояли представники національних громад. Гайдук став поряд з членом сенату Янь Дун'юе — учасником нещасної подорожі до Стамбула, якого від того часу не бачив. Мовчки потиснув руку й притулився до Олі, яка сховала своє коротке золотаве волосся під чорною хусткою. Приїхала Богошитська в чорному жалобному строї, що його пошила на похорон Гайдука: привезла великий вінок червоних троянд від президента Волі, який члени поховальної команди одразу ж встановили на шмашан — місце спалення. Прийшов, важко ступаючи, прем'єр-міністр Єфім'єв, міцно потиснув Гайдукові руку й коротко кинув:

— Надо срочно свидеться.

Як завжди при таких оказіях, сановники полагоджували важливі справи, розповідали один одному смішні сороміцькі анекдоти, бо страх смерті породжував у них ейфоричну жадобу життя, гадали, хто заступить Індіру на посаді голови сенату і яких кадрових перестановок слід очікувати в державі.

Гайдук стояв мовчки, зиркаючи час від часу на Богошитську, яка застигла, як тотем, осторонь від трибуни для почесних гостей в товаристві двох китайських охоронців, один з яких тримав над головою державного секретаря білу парасольку. Сонце, хоч і спускалось за Правобережжя, палило нещадно; тільки свіжий вітерець від дніпровської води остуджував тих, хто прийшов на прощання з Голембієвською. Над берегом кигикали річкові чайки, очікуючи подачок від людей — хлібних крихт, — але люди чомусь не лізли до води, не бризкались, не годували птахів.

Нарешті за двісті метрів від берега на асфальт виставкового центру сіли два військових гелікоптери «Дес-АН-095» й почала формуватися погребальна процесія. На спеціальних ношах покоїлося тіло Індіри Голембієвської, загорнуте в саван помаранчевого кольору й міцно приторочене до носилок. Четверо солдат легіону в білих чалмах і четверо офіцерів РОК у парадній формі повільно несли на плечах ноші, за ними посувалися батьки Індіри в чорному, четверо дітей і слідом — колона активістів партії АЗУП в білих одіяннях та численні жінки з різних азійських і українських організацій, що ними керувала Індіра. Процесія підійшла до води, військовослужбовці, які несли тіло, почали входити по пояс у Дніпрові хвилі й, піднявши над собою ноші, потроху опустили їх у воду, щоб відбулося останнє омовіння вбитої. Жовтаві струмені дніпровської води ще дзюркотіли з нош, коли тіло Голембієвської встановили на стосі дров, головою — якої не було — на південь, вниз по течії Дніпра. Погребенники почали швидко, наче тренувалися перед цим, обкладати тіло хмизом, трісками й соломою. Старшому сину Індіри — худенькому й заплаканому підлітку Раму, схожому на матір, бо двоє інших хлопців були руді, а четвертий — білявий, схожий на скандоруса, — подали факел з туго заплетеної соломи й підпалили. Рам, витерши з обличчя сльози, підійшов з палаючим факелом до вогнища, туди, де мала б покоїтись голова його матері, й ткнув факел у солому. Вогонь, спочатку несміливий, породив гіркий дим (Гайдук згадав запах горілого листя в садах восени), але згодом осмілів, набрався сил й спалахнув навколо тіла. Агні — бог вогню і безсмертя — прийшов до Індіри. Вогонь досить швидко перетворився на потужне полум'я, серед якого ще вгадувалися обриси тіла Індіри; в якийсь момент Оля здригнулася від страху й притулилася до чоловіка, коли їй здалося, що тіло Голембієвської ворухнулось.

Пролунали залпи прощального салюту почесної варти, полум'я палахкотіло так люто, наче під час пожежі мебльового складу, бо Дарницькі залізничники поклали в серцевину кострища кілька добре просмолених старих шпал.

Гайдук подивився туди, де стояла Богошитська, але вона зникла.

Броньований катер, що привіз Гайдука і Олю, почепив баржу з палаючим вогнищем на буксир і вивів на середину Дніпра, туди, де течія підхопила баржу. Кілька човнів супроводжували прах Індіри; сотні тисяч людей на правому й лівому берегах, що вийшли провести Голембієвську в останню путь, побачили, як у передвечірніх сутінках палаючий катафалк повільно пливе по чорній воді Дніпра вниз — повз гору Борщиху, повз безіменний острів з іржавими космічними антенами — колишню базу ВІРУ, до Канівської греблі, туди, де баржа з попелом Індіри піде на дно.

Цю вогняну квітку, яка повзла у темряві на південь, помітила з пункту спостереження марсіанської бази «Стоун» капітан Вожена О'Коннел. Вона побачила характерний вигин Дніпра, ідентифікувала вогні Києва — виявляється, місто ожило після Темряви — й незрозумілий палаючий об'єкт, що рухався по фарватеру Дніпра. Зробивши відповідний запис у щоденнику, Вожена, щоб не впасти в остаточну, безвихідну депресію, ковтнула пригорщу червоно-синіх капсул просеромексу — блокатора розпаду серотоніну, якого не вистачало в синапсах її мозку з того часу, як вона покинула Київ. Назавжди. Forever.

Слово погане, як смерть.

82

Ідучи до будинку уряду, який гранітною важкою брилою нависав на Печерській горі над Києвом, Гайдук міг переконатися в справедливості слів Індіри Голембієвської про підготовку до державного перевороту, здійснюваного президентом Волею — Чаленком — Богошитською: президентський палац був щільно оточений силами жандармського корпусу, на перехрестях стояли танки і бронетранспортери; з Подолу дістатися центральної частини міста можна було або підземним тунелем до Бессарабки, або по Набережному шосе, повз Аскольдову могилу в Липки. Центральну частину міста патрулювала на джипах «Джура» поліція, озброєна станковими кулеметами й гранатометами. На даху будинку уряду були встановлені ракетні комплекси залпового вогню «Світязь-1200», що здатні були зруйнувати половину міста; ударна бригада поліції швидкого реагування стискала кільце навколо Рибальського острова — довелося командування РОК і оперативний штаб операції «Ранні жнива» перебазувати в Батий-град, в порожні приміщення, де розміщувався колись штаб Мохамад-бека, зруйнований у серпні 2077 року; взявши стратегічну гору під свій контроль, військові розвідники відновили кілька приміщень у спаленій дощенту споруді, ретельно замаскували, щоб іззовні не було видно світла, підвели оптоволоконні кабелі й живлення від мобільного енергетичного комплексу Інспектора Кварка.

Уночі, одразу після кремації тіла Індіри Голембієвської, Гайдук пояснив Олі, що залишатися на Острові небезпечно (про операцію «Ранні жнива» не сказав нічого), й вони, ступивши на борт бойової «черепахи-001», перелетіли через усе місто, на Батиєву гору, вдивляючись у мерехтливі вогні Києва. Оля, на диво, відреагувала спокійно — можливо, не вірила в небезпеку, бо кияни, сп'янілі від світла, зелені й можливості поратися в городах, легковажно ставились до розмов про переворот чи війну, а можливо, була рада, що житиме недалеко від лікарні, де лікувалися слизовики.

Насправді причина спокою Олі полягала зовсім в іншому: дитина, яка зростала в її лоні, наповнювала матір відчуттям дивного споглядального спокою і мудрості, що захищало молоду жінку від тривог і нав'язливих страхів. Навіть трагічна смерть Індіри стала подією зовнішньою, немовби розігрувалася на екранах телебачення, а не в дійсності, в реальному житті; Олі вистачило жаху, пережитого в очікуванні Гайдукової смерті, — після його воскресіння душа її вимагала спокою і зосередженості на незбагненному диві, що сталося з нею: два життя в одному тілі. Ніякі ознаки легкої інтоксикації, цієї супутниці вагітних, ніякі біохімічні зміни крові й сечі не могли вплинути на стан щасливої рівноваги, осягнутий нею, — абсолютно нове для неї відчуття, якого не міг ні зрозуміти, ні навіть помітити Гайдук, поглинутий підготовкою до державного перевороту і війни.

Наближаючись з боку Липок до будинку уряду, Гайдук думав про можливу пастку — арешт чи навіть убивство — і на цей випадок передав свої повноваження Палієві, але агенти РОК, що працювали в конторі Чаленка, не підтвердили Гайдукових підозр. Чаленко з Богошитською необачно і завчасно викреслили його — тяжко пораненого, напівмертвого — зі списку життя, їхнього життя у владі, якої насправді вони ніколи не мали. Індіра Голембієвська, вбивство якої викликало загальний страйк, мала і за життя й після смерті набагато більшу владу, ніж господарі Українського дому на Хрещатику.

Гайдук, накульгуючи й спираючись на топірець, пройшов через КПП на п'ятому поверсі, потім внутрішніми сходами піднявся на шостий і повільно попрямував до лівого крила будинку, де містився кабінет прем'єр-міністра України-Руси Никанора Петропавловича Єфім'єва. Назустріч Гайдуку вийшов помічник прем'єра — молодий японець-качок, зрослий на стероїдах, у чорному шовковому кімоно — церемонно вклонився й провів генерала, не затримуючись, через вітальню, де сиділи вічні страждальці-прохачі: губернатори, бізнесмени, іноземні шукачі щастя, що понаїхали в Україну-Русь у надії обдурити аборигенів і продати якийсь залежалий товар.

Єфім'єв, побачивши Гайдука, важко піднявся з-за столу й вийшов назустріч, ставши посеред світло-кремового килима, наче боєць на рингу в очікуванні суперника. Вузькими очима уважно просканував кволу постать генерала і, не знайшовши нічого для себе небезпечного, незграбно-люб'язно запропонував сісти на білий шкіряний диван, умостившися навпроти у просторому для суперваговика кріслі розміром XXL.

Помічник нечутно приніс кожному по маленькій чашечці міцної кави й чайничку чаю. На дні напівпрозорої порцелянової чашки для чаю лежав тонкий шматочок лимона.

— Генерал, насколько опасна нынешняя ситуация? Только откровенно.

Єфім'єв підніс до носа чашечку з кавою й, заплющивши очі, зробив глибокий вдих.

— Напад Росії та Скандорусії заплановано на двадцять друге червня. З масовими атаками крилатих ракет, танковими ударами, повітряними десантами. Сили третього малоросійського фронту чисельністю п'ятдесят тисяч чоловік, зосереджені в районі Міллерово, завдадуть удару в напрямку Луганськ — Дебальцеве — Горлівка і далі — на Запоріжжя. Основні бої пройдуть по території, що належить компанії «Вуглесталь».

— Ядерное оружие у них єсть?

— Стратегічна ядерна зброя була захоплена спільними американсько-китайськими командами в 2076 році, під час розпаду Росії. Тактична ядерна зброя, як нам відомо, вичерпала свій ресурс і не придатна для застосування, — доповідав Гайдук у сухій, беземоційній манері. — Але хто знає?

— Что же нам делать? — розгублено спитав Єфім'єв. — Что конкретно мне делать?

— Хочу дати вам пораду, — допив каву Гайдук. — Негайно їдьте на батьківщину до Краматорська. Там дислокується штаб корпусу імені Івана Мазепи.

Почувши ім'я Мазепи, Єфім'єв скривився, але нічого не сказав.

— Я знаю, що ви маєте приватні збройні формування.

— Около пятидесяти тысяч человек, — підтвердив Єфім'єв, розтираючи приплюснуті вуха, наче з морозу.

— Їх треба негайно відмобілізувати й підпорядкувати командуванню корпусу імені Івана Мазепи. Але, пане прем'єр-міністре, дозвольте вас спитати… я сподіваюся на вашу відверту відповідь.

— Спрашивайте.

— Ходять чутки, що ви співчуваєте Росії. Навіть більше — що ви підтримуєте Ніколая Третього. Що Українська держава для вас — порожній звук. Я прочитав усі ваші публічні заяви, зроблені упродовж останніх семи років, так само, як і таємні агентурні донесення, і думаю, що чутки небезпідставні.

Обличчя Єфім'єва набуло кольору добре надраєної міді, а очі стали ще вужчими. Гайдук не знав, що саме таким ставав Єфім'єв за лічені секунди до бою, коли закінчувалася брутальна словесна роздрочка бійців. Єфім'єв, що мав кличку «Mad Bulb (Скажений Бик), грав роль поганого хлопця («Нееі») і був схильний до кривавих боїв, що велися на рингу, огородженому колючим дротом і встеленому кактусами; з шістдесяти трьох боїв на аренах Америки і Європи Скажений Бик виграв шістдесят два, з них п'ятдесят дев'ять нокаутом, після страшного удару лівою ногою в голову суперників; сім боїв закінчилися смертю його супротивників на ринзі. Заробивши на боях півмільярда глобо, одержавши п'ять золотих поясів за версією WHC і WGW і ставши абсолютним чемпіоном планети, Єфім'єв повернувся в рідний донецький край і взявся перемагати своїх суперників у бізнесі й політиці, граючи так само без правил. Будучи кумиром молоді, він легко перемагав на виборах, а маючи владу політичну — легко долав конкурентів по бізнесу. Єфім'єв сповідував ідеологію Басманова й ніколи не задумувався над долею України: для нього не існувало такого поняття, як Україна, бо не знав ні її мови, ні історії, ні географії, ні пісень, нічого, бо його батьківщиною були брудні донецькі задвірки, вбогі бараки шахтарів-кріпаків, засмічені торговища азійських іммігрантів, безкінечні бійки конкуруючих молодіжних банд. Наркотики, що надходили з Полтави (сам Єфім'єв наркотиків не вживав), викликали передчасні смерті від передозу; двоє його старших братів померли від галуїну, батько загинув на копанці, а мати з горя спилася — й тому мрією молодого реслера було якнайшвидше кинути цей осоружний край, забути цю напів-Україну, напів-Росію, напів-Азію, це дике поле на задвірках Європи; лише жорстокі бої на американських і мексиканських рингах, перемоги і тріумф, захоплені крики «Ні-Кі! Ні-Кі!» дали Скаженому Бику відчуття свободи, насолоди й самоповаги. Він зрозумів, що він не такий, як усі, що він зможе. Але тільки ставши президентом ДУР — Донецько-української республіки, — Єфім'єв уперше всерйоз задумався над тим питанням, що йому поставив цей тяжко поранений, але сповнений якоїсь магічної сили темноокий худющий генерал.

— Вы поставили мне очень сложный вопрос. Постараюсь быть максимально откровенным. Я русский и люблю Россию. Собственно, когда я был подростком, я знал, что я русский, что донецкий край — русский. Никаких вопросов не было. Я не догадывался о существовании Украины. Будучи рестлером, я выступал под флагом Украины, я знал, что я национальная гордость Украины, однако — извините — для меня это была декорация, не более. Но теперь, когда я стал премьер-министром этой страны, — кстати, я слыхал, что это вы предложили мою кандидатуру на заседании Рады, спасибо вам, — я начал серьезно относиться к этим проблемам. Я понял, что территория Украины-Руси — не случайность и не ошибка, а историческое, геополитическое образование, она веками складывалась и не мне этот расклад менять. Это первое.

Второе. Я не поддерживаю Николая Третьего, считаю его ничтожным лилипутом, засранцем и никогда не прощу ему убийства Басманова, который фактически сам создал этого ублюдка из говна, из каких-то костей. Нападение Северного союза на нашу страну считаю преступлением и буду всеми силами бороться с агрессией. Мы не должны отдавать им наши земли и наше зерно.

Третье. Мне не хочется, чтобы погибло, сгорело, было разграблено все то, что я создал в донецком крае — великолепные заводы, образцовые шахты, новые поселки, больницы и, главное, Всемирный центр реслинга в Макеевке, мое любимое детище, в которое я вложил немало денег и души. Тут я не знаю, как все это спасти. Но защищать это буду до последней капли крови.

— Дякую за щирість, — глянув Гайдук на великий, наче на вокзалі, годинник, відзначивши, що їхня зустріч, замість п'ятнадцяти запланованих, триває вже сорок хвилин. Здивувався, не побачивши в кабінеті прем'єр-міністра ритуального портрета президента Волі. — Головною проблемою у війні з Північним союзом є не Ніколай, не Фенрир, а керівництво нашої держави. Його капітулянтська позиція розпалює апетити Суздаля.

— Согласен с вами, — чайник у великих лапах Єфім'єва здавався зовсім маленьким, наче з дитячого сервізу. — Считаю этого самозванца Волю, его босячку Эрну и их жандарма и стукача Чаленко ловкими демагогами, пеной, возникшей на волне народных надежд, случайными людьми, за которыми не стоит никакая серьезная сила. Согласитесь, чтобы кем-то управлять, надо кого-то и что-то представлять. Убийство Голембиевской и всеобщая забастовка нанесли державе нашей серьезный урон и показали, что чем скорее мы освободимся от правящей шайки, тем лучше.

— Ми зробимо все, що в наших силах, щоб стабілізувати ситуацію в державі і виграти війну з мінімальною кількістю жертв, — встав Гайдук.

Єфім'єв теж підвівся, хоча відчувалося, що він не проти продовжити розмову з генералом.

— Я завтра же вылетаю в Краматорск.

— Я повідомлю командуючому корпусом про ваш приїзд. Сподіваюся, ви спрацюєтесь. Ми заготували деякі сюрпризи для Ніколая та Фенрира. Побачите на місці.

Єфім'єв, ще раз дивуючи Гайдука, потиснув йому руку м'яко, наче слабкодухий професор-інтелігент, а не кровожерний реслер Скажений Бик.

Японський качок, провівши Гайдука до КПП, оголосив усім, хто очікував зустрічі з прем'єр-міністром, що Єфім'єв сьогодні нікого не прийматиме.

83

Вранці 15 червня державний секретар Богошитська вперше за останній час не кинулася в прохолодні озоновані води басейну в президентській резиденції: внаслідок загального страйку, спричиненого вбивством Індіри Голембієвської, було паралізовано життя Києва, зокрема подача електроенергії. Звичайно, негайно були запущені автономні генератори електроструму, але установку для озонування басейнової води довелося вимкнути — надто потужний потік енергії це німецьке диво споживало. Довелося йти в душову кабіну, стати під ледь теплий струмінь води, що пахла хлором. Тої миті, коли Ерна Еріхівна здійснювала необхідні гігієнічні процедури, товсті скляні двері душової кабіни прочинилися й на порозі виник Гоб; його білий балахон був знову брудний, а сиве волосся звисало патлами на очі й вуха, зістарюючи молодого слизовика.

— Ти звідки? — злякалася Ерна.

— З каналізації, — пояснив Гоб. — Басейн не працює.

— Що треба?

— Мені — нічого. Це вам треба, — зухвало відповів Гоб, налякавши Богошитську ще дужче. Її охопило лихе передчуття: якщо вже нікчемні слизовики виходять з-під контролю, то чого можна чекати від інших частин розхлябаного державного апарату?

Прикривши тіло рушником-простирадлом з великими синьо-золотими президентськими вензелями «ВВ» — Василь Воля, — вона обережно, щоб не посковзнутися на біло-блакитній мармуровій підлозі, вийшла з кабіни. Вичавивши з грейпфрута рожевий холодний сік, сіла за столик у роздягальні, просто під сушаркою, схожою на хірургічну лампу, й, відчувши заспокійливе тепло, що огортало голову і плечі, спитала:

— Що там у тебе?

Гоб натиснув кнопку кавоварки й, набравши чорного плину до чашки з вензелями «ВВ», нахабно всівся навпроти й ковтнув з насолодою гірку рідину.

— Сьогодні вас убивати будуть.

— Ти що верзеш? — обурилася державний секретар, якій Шаміль вранці доповів, що президентська охорона у кількості вісімсот чоловік працює в режимі найвищої готовності до надзвичайних ситуацій й що жодних ознак протиправних дій навколо палацу й резиденції не помічено. Однак інтуїтивним своїм чуттям вона повірила Гобу бо від часу вбивства Індіри перебувала в стані тривоги й ледве стримуваної паніки.

Вирішила заохотити Гоба й кинула тому плитку швейцарського шоколаду FREY, яку той схопив злету й сховав до балахона.

— Розповідай, — наказала вона, — часу немає.

Вона казала правду, бо день був сповнений різних рутинних, але важливих державних подій, головна серед яких — зустріч президента Волі й державного секретаря Богошитської з дипломатичним корпусом з метою роз'яснення мирних ініціатив України-Руси, що лежать в основі Тристороннього пакту.

— Увечері вашу резиденцію висадять у повітря, — наважився нарешті Гоб сказати головну новину. — Не надумайте ночувати.

— Хто сказав?

— Слизовики з каналізаційних мереж. Вони бачили, як під філармонію… пробачте, під резиденцію підводять вибухівку. І розмови чули.

— Хто?

— Невідомо. Якісь люди в масках.

Сік виявився таким холодним, що тіло Богошитської почало тремтіти.

— Не ночуйте сьогодні тут, — порадив Гоб, підводячись з-за столу, бо погляд Богошитської не віщував нічого доброго.

— Почекай, — гукнула Ерна Еріхівна, боячись залишатись сама, наче Гоб був останньою рідною істотою, яка кидала її напризволяще. Та постать у брудному балахоні вже зникла за дверима роздягальні.

… Того ж ранку Оля Гудима приїхала до лікарні на Солом'янці: тут уже працювало відділення для лікування наркоманів на сто п'ятдесят ліжок; в окремому корпусі розміщався хоспіс на сорок ліжок для слизовиків, що помирали від передчасної старості, викликаної вірусом РБУ; у відділенні реабілітації відкрили соціальний центр допомоги слизовикам — з їдальнею, куди міг прийти кожен бажаючий, приміщенням для гіпнозу і спортивним залом. Тут містився невеличкий Олин кабінет, де збиралися її добровільні помічники — молоді лікарі-ентузіасти, студенти медики, колишні наркомани, самотні жінки, які хотіли допомогти нещасним слизовикам.

У кабінеті ще нікого не було: чи тому, що Оля приїхала зарано, чи охорона посилила режим і майже нікого до кабінету не пускала. Сівши за комп'ютер, Оля вирішила увійти до Євронету, а через нього спробувати лінкнути Балтимор, щоб ознайомитися з роботою аналогічного центру DAP — для drag addict persons — при університеті Джона Гопкінса. Дивно, але вона не змогла увійти до мережі Євронет, хоча ще вчора зв'язувалася з колегами у Гданську й Дубліні. Навіть спроба зв'язатися з наркологічним госпіталем у Херсоні їй не вдалася. «Господи, — зітхнула вона, — який бардак. Робимо крок уперед, потім відступаємо — і знову долаємо труднощі». Потім подумала, що виною всьому є загальний страйк, хоча навряд чи автоматизовані сервери, роботу яких було недавно відновлено, беруть участь у страйку.

І в цю хвилину у вентиляційному отворі стелі кабінету з'явилася голова Чага, який своїм третім оком на зморшкуватій лисині уважно оглянув приміщення й, не побачивши жодної загрози для себе, спритно, наче Спайдер, спустився по стіні. Оля приклала палець до вуст й показала на двері, за якими розташувалися її охоронці. Сьогодні їх було четверо замість двох, і це її обурило. Збиралася увечері дати шановному генералу Гайдуку добрячого прочухана: чи військовій розвідці вже зовсім немає чого робити?

Тимчасом Чага, на якому красувалася нова жовтенька майка з гордим написом «Я не вживаю галуїн», наблизився до столу й прошепотів:

— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? В місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.

— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події, Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.

— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.

— А ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.

Третє око на його лисині винувато закліпало.

— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…

Він навіть підняв майку, заголивши худе тіло.

— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.

Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.

Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.

— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.

— Він ворухнувся, — радість переповнювала її. — Хто?

— Син! Що з вами, пане генерале?

— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.

— Але, пане генерале…

— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.

Зв'язок перервався.

Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І-фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»

Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу-диктанту, який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.

Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна-Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?

Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову, не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920–1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.

— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.

— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину…

— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України-Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу, а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.

Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну. Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару, — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту, Воля знову, як і в минулому, відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.

Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки-но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу, Воля набрав номер Розвідувального комітету. Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.

— Я слухаю, пане президенте.

— Хочу з вами зустрітися, Ігорю Петровичу.

— Коли? — в голосі Гайдука не було ні здивування, ні радості — лише холодна офіційна ввічливість.

— Сьогодні ввечері о сьомій. Я чекаю на вас у палаці.

— Буду, — відповів Гайдук й одразу відімкнув геджет.

Тридцятишестиповерхова башта, в якій колись жила з батьками Ерна Еріхівна Богошитська, стояла порожня: більша частина мешканців померла під час Великої Темряви й Чорного Мору, а ті, хто залишилися в живих, розійшлися по селах і так і не повернулися; Богошитська, ще будучи членом ЦКР, потурбувалася переписати на себе цю власність. Будинок почистили, відремонтували, налагодили роботу ліфтів, поставили внизу варту — щоб відбивала спроби слизовиків перетворити елітну споруду на содомогоморний бардалей.

Стоячи на тридцять п'ятому поверсі перед ледь прочиненим вікном, Ерна дивилася на зелені лісові масиви, що підступали з заходу до Окружного шосе, — і ці поліські пейзажі, залляні літнім сонячним світлом, ледь задимлені легким туманом відстані, викликали в неї сум, якого вже Давно не знала, — сум за батьками, які так любили свою маленьку Ерночку сум за дитинством, за втраченими ілюзіями, їй раптом схотілося відкрити навстіж вікно й полетіти над шосе на південь — над Вишневим, над соснами Боярки до рідного Василькова, до їх старого дерев'яного будиночка біля Застугни; знову сидіти у дворі за дощатим столом й малювати своїх улюблених птахів; а поряд, відбиваючись від ос, щоб мама варила вишневе варення на літній печі й Ерночка бігала раз за разом лизати біло-червону солодку піну, яку мама збирала великою дерев'яною ложкою з булькаючої поверхні й скидала на тарілку Вітер з лісів розкидав папери по кімнаті, й Богошитська зачинила вікно, наче відрізала всі спогади та ілюзії.

Пішла до ванної кімнати, стала перед дзеркалом й почала краяти ножицями вибілені патли, знищуючи досконалий витвір перукарського мистецтва Льоні Брежнєва. Потім вичавила з тюбика чорну фарбу й густо намастила нею голову, попередньо одягнувши полілатові рукавички. Одразу відчула аміачний запах — добре, що не сірчаний. Через півгодини стала на коліна перед ванною й пустила на голову струмінь теплої води.

Відновивши природний свій колір, який, хоч як дивно, сподобався їй більше блондинного, Ерна Еріхівна витягла з торби принесені нею з канцелярії паспорти — всього чотири, на ім'я Хельги Мюллер, Оксани Хлузько, Катажини Дембко та Марфьони Каретникової — й сховала за підкладкою легкого плаща, виготовленого зі спеціальної радіопоглинаючої тканини, що гарантувала невидимість на екранах радіолокаторів. Нарешті дістала з комори, де зберігався ще з батьківських часів різний мотлох, картонну скриню й поклала на паркетній підлозі найбільший свій скарб: PFD-X15 — personal flying device, апарат індивідуального лету, взятий на озброєння ізраїльськими десантниками й українськими військовими розвідниками.

Почувши тупіт і гуркіт згори, з пентхаузу Ширки, зрозуміла, що то її охорона займає позиції на даху й перетягує меблі на верхньому поверсі. Страх, якого ніколи не знала раніше, стиснув її серце.

84

О 6.45 РМ бронеавтомобіль Гайдука «Козак Мамай-2» з десятьма спецназівцями, очолюваними Чмілем, під'їхав з Хрещатика на Європейську площу — до парадних сходів президентського палацу. Численні пости жандармерії не зупиняли «Мамая-2».

Можна було скористатися службовим в'їздом з Трьохсвятительської, але Гайдук, боячись пастки, вирішив увійти до палацу через головні двері: снайпери РОК контролювали площу і вхід до Українського дому.

Однак нічого не трапилося, навпаки, начальник охорони президента Шаміль, якого Гайдук знав ще з часів гетьмана Махуна, зустрів його перед входом й люб'язно запросив до палацу. У вестибюлі світилися лише плафони резервного світла, й перші літні сутінки лягли на постать Перуна, який стояв у похмурій задумі; навіть титановий меч у його руках не виблискував грізно, як колись. Китайської охорони всередині не було — мер China-town Янь Дун'юе, обурений вбивством Індіри, а ще більше Тристороннім пактом, що суперечив інтересам Піднебесної імперії, відкликав китайських народних добровольців з президентського палацу. Рідновіри також не стояли у почесній варті біля ніг Перуна.

Шаміль ні слова не сказав, побачивши охорону Гайдука, яка щільно оточувала генерала, коли, накульгуючи, повільно йшов він до ліфта: троє увійшли до кабіни з Гайдуком і Шамілем, а семеро кинулися сходами вгору й, захекані, зустріли Гайдука в приймальні президента, заблокувавши про всяк випадок референтів з вечірньої зміни.

Василь Воля зустрів Гайдука на порозі свого кабінету чарівною білосніжною усмішкою.

— Радий вас бачити, Ігорю Петровичу, при повному здоров'ї. Мені весь час доповідав професор Поліщук, а ми допомагали йому чим могли — ліками, людьми. Щойно я підписав указ про ваше повернення на посаду після тривалої хвороби. Сідайте, прошу вас. Каву питимете?

Проте Гайдук не причинив за собою двері. До кабінету разом з ним увійшли Чміль та троє охоронців, і генерал став перед відполірованим столом президента (тепер, у згасаючому світлі літнього надвечір'я, яскраво сяяли барвами вітражі у верхній частині башти-кабінету).

Гайдук, вдягнутий у легку літню камуфляжну уніформу, витягнув з кишені куртки складений навпіл папірець й розгорнув його.

— Громадянин Капран Василь Маркіянович, — читав повільно, щоб утамувати хвилювання, щоб не зірвався голос. — Рішенням Комітету порятунку, головою якого обрано мене, ви позбавлені посади президента. Вас буде інтерновано без права займатися політичною діяльністю упродовж п'яти років. Причина — ваша нездатність керувати державою, укладення вами зрадницького Пакту Трьох, ваше небажання створити дієздатні Збройні Сили у період зростання зовнішніх загроз самому існуванню держави й народу. Ви зробили все, щоб обеззброїти народ і державу перед лицем агресії.

— Хто ви такий?! — вигукнув Василь Воля, відступаючи впритул до столу й шукаючи кнопку тривоги: сподівався, що, коли натисне її, на порозі з'являться охоронці й знищать цих вторгників на чолі з божевільним генералом, якому забаглося скуштувати влади, що по праву належить йому, Василеві Волі. — Ви — зрадник, самозванець, узурпатор! Не ви мені давали цю владу, і не вам її забирати!

Воля вже натискав щосили цю рятівну кнопку, але в кабінеті так ніхто й не з'являвся. Не знайомі йому похмурі люди в камуфляжах і з автоматами напоготові мовчки стояли, слухаючи перепалку Василя Волі з генералом Гайдуком.

— Кілька днів тому ми активізували розвідувальний супутник «Січ-77», — наче на таємному брифінгу, інформував Гайдук. — Напередодні Великого Вибуху ми встигли закласти в комп'ютери «Січі» великий масив інформації ДерВару але не встигли проаналізувати… Та не тисніть ви кнопку, ніхто не прийде. Вислухайте уважно. Тепер ми ознайомились з цікавими матеріалами…

— Це брехня! Провокація! — з безнадійною впертістю повторював Воля, думаючи, де подівся Чаленко, який обіцяв бути о 7.00 РМ у палаці зі своїми людьми й знешкодити Гайдука. — Я служив українському народу, а ви — американським курвам. Я боровся, а ви — завжди при владі… Ви краще подивіться, що архів ДерВару каже про цю вашу Олю Гудиму про її роль у провалах ЛУК та УРА. Врешті-решт, час вам знати, як вона зі мною…

Гайдук, втративши контроль над собою, шмагонув екс-президента топірцем — не загостреною сокиркою, яку тримав у лівій руці, а різьбленою довгою палицею, яка, на диво, не зламалася. Міцною виявилася деревина карпатська.

— Ти… Ти… — в нестямі шмагав Гайдук улюбленця мас Волю, — ти знищив українську ідею, ти вбив її на ціле покоління уперед своєю брехнею, своєю зрадою! Ти й такі, як ти, зрадники — Падські, Щенки, Махуни — своєю слинявою брехнею про ідеальне минуле, якого не було, і про ідеальне майбутнє, якого теж не буде, обманювали народ, породжували ілюзії, замість того, щоб казати правду! І не зраджувати людей!

Василь Воля від ударів впав на коліна перед Гайдуком й, схлипуючи від страху, болю й приниження, затуляв голову руками, по яких пройшовся карпатський ціпок генерала.

— Народ хотів чути неправду, народу потрібні ілюзії, — виправдовувався він.

— Народ? Народ тисячу разів розумніший за тебе і мене, — Гайдук вже не бив екс-президента, тільки поклав йому на плечі топірець, щоб Воля не смикався. — Ти все спаскудив своєю брехнею і своїм пафосом, своїми обіцянками щасливого життя вже завтра. Ти нічого не вмів будувати… тому й пішов у революціонери. Ти такий самий слизовик з КОМАН, тільки під іншим прапором.

— Обіцяють усі, — стогнав Воля, — і ви так робитимете! Влада без цього не може існувати. Без обіцянок.

— Ти хоч раз побував у військових частинах, відвідав підприємства оборонного комплексу? Хоч одну доповідь Розвідувального комітету прочитав? Ти побував у лікарнях для бідних, у дитячих будинках, у заводських їдальнях? Ти знаєш, в якому стані наука? І взагалі — розумієш, що таке держава? Ти цікавився тільки своєю трухлявою археологією, мертвою глиною, що належала невідомим зайдам.

— Без минулого немає держави!

— І тому ти продав майбутнє Ніколаю Третьому? Ти подумав про наслідки пакту? Знаєш, хто стане правителем Малоросії, як прийдуть сюди війська Північного союзу?

— Хто? — вперше боязко підвів голову Воля.

— Твій друг Крейда, який спустить з тебе шкуру. Вставай, досить рюмсати.

Підвівшись з підлоги і схиливши голову, Воля попрохав:

— Я піду. Але дозвольте мені піти з честю.

— Спробуй, — Гайдук топірцем підштовхнув Волю до стільця. Воля, діставши з шухляди папір і ручку, написав короткий текст і подав Гайдукові: «Враховуючи скоєні мною помилки, складаю з себе повноваження президента України-Руси. Прошу народ України-Руси вибачити мені. Василь Воля, 15 червня 2079 рік».

Нестерпний біль охопив Гайдукову спину — треба було знову ковтати знеболювальне.

Відчув, що ступив на край прірви, назва якої — вища влада в державі Україна-Русь.

Перед ним у руїнах лежала страшна, нещасна країна, яка не хотіла жити по-старому. Попереду — або перемога, або загибель.

85

За Богошитською, яка була відрізана від будь-яких засобів зв'язку й неприкаяно перебирала свої дитячі малюнки в порожній батьківській квартирі, прийшли опівночі.

Щойно почула гуркіт двигунів десантної «черепахи» й постріли на даху башти, як швидко й неполохливо, наче тренувалася все життя, вдягла апарат індивідуального лету, на груди почепила автомат-пістолет, накинула на плечі плащ з паспортами і, ставши на підвіконні, глянула вниз: по Окружному шосе повзли поодинокі світлячки фар, у приміських лісах причаїлася непроникна темрява, наче збереглася там з часів Київської Русі. Зітхнувши, ввімкнула апарат й зробила рішучий крок у ніч, у небуття, у невідомі світи.

Коли до квартири на тридцять п'ятому поверсі увірвалися оперативники РОК, там було темно і порожньо, тільки вітер вганяв усередину білі тюлеві крила фіранок. Пошуки тіла Богошитської у радіусі п'ятиста метрів навколо башти, в якій Ерна Еріхівна опинилася 15 червня, не дали результатів. Якась парочка, яка займалася коханням на узбіччі Окружного шосе у відкритому електромобілі, стверджувала, що наче якесь видиво в подобі людській чи відьомській прошелестіло над ними, та їм ніхто не повірив — надто далеко стояли вони від дому Богошитської і надто п'яні були тої ночі.

Чаленко був заарештований у підземному тунелі, яким рухався з Володимирської до президентського палацу.

Заарештували його свої ж співробітники Центрального управління контррозвідки, з якими агентура РОК провела відповідну роботу. Його відправили до в'язниці РОК на Дегтярівській, де першу бесіду провів з ним Микола Мармиза.

Переворот йшов за планом, й уже о 2.00 АМ 1б червня був завершений: в руках армії та розвідки опинилися всі урядові будівлі, сенат і ЦУК, вузли зв'язку і магістральні сервери Інтернету, оборонні об'єкти та штаб-квартири партій, редакції газет та центральне телебачення, банки, залізничні й автобусні станції, аеропорти.

86

О сьомій годині ранку на екранах телебачення, комп'ютерів і геджетів на території всієї країни з'явився Гайдук в оливковій формі генерала з чотирма ледь помітними зірочками на польових погонах. Був невиспаний, погано поголений — від гриму відмовився, — але жорстко твердий. Запис робили в армійській пересувній телевізійній студії, де ледве знайшли державний прапор, щоб на його тлі виступив Гайдук.

— Громадяни України-Руси, — сказав він, і темний погляд його, здавалося, вивчав кожного, хто дивився на екран. — Сьогодні, шістнадцятого червня 2079 року вночі Комітет порятунку — КОПОР, сформований з представників Збройних Сил України-Руси та громадянського суспільства, перебрав на себе усю повноту влади в державі — як у столиці Києві, так і в усіх землях. Мене, генерал-полковника Ігоря Гайдука, обрано головою комітету.

Президент Воля добровільно подав у відставку, частина державного керівництва інтернована. Створено спеціальний військовий трибунал, який розслідуватиме вбивство Індіри Голембієвської та інші резонансні злочини, зокрема корупційні.

На засіданні КОПОР було одноголосно прийнято рішення про негайну денонсацію Тристороннього пакту як акту державної зради. Ми заявляємо, що жодні військові формування інших держав, хоч би під яким приводом діяли, не порушать священних рубежів нашої держави.

У зв'язку з існуючою загрозою агресії проти України-Руси на всій території держави, в усіх її землях, вводиться надзвичайний стан. До кожної землі призначено військових комендантів, під контролем яких перебуватимуть земельні уряди і органи місцевого самоврядування. Оголошується загальна мобілізація резервістів до рядів Української Народної Армії, головнокомандуючим якої призначено бригадного генерала Ігоря Палія. Всі козацькі братства і приватні військові формування поставлено під контроль командування УНА.

Комітет порятунку закликає народ до захисту Вітчизни, до опору агресорам.

В рамках надзвичайного стану всі політичні партії припиняють своє існування, сенат розпущено, вибори президента і членів парламенту відкладаються на строк від двох до чотирьох років. Ліквідуються партійні засоби масової комунікації, вводиться цензура на телебаченні й в Інтернеті.

Застосування таких жорстких заходів диктується необхідністю заспокоєння розбурханого політичною боротьбою суспільства, припинення братовбивчої пропаганди, спрямованої не на консолідацію, а на зростання розбрату і ворожнечі, на поділ народу України-Руси на окремі частини, на підтримку сепаратистських антидержавних рухів.

Категорично забороняється й буде суворо каратися діяльність, спрямована на роз'єднання держави, на протиставлення і протистояння різних земель, на посилення соціальної та національної ворожнечі.

Ми не допустимо розбрату на національно-мовному чи релігійному ґрунті. Єдиною державною мовою на території України-Руси оголошується українська мова, при цьому забезпечується захист і повага до всіх регіональних мов, представлених на території держави.

Будуть суворо покарані вияви неповаги до державної мови та інших мов, до державних символів України-Руси.

У найближчий час всі громадяни держави повинні скласти присягу на вірність Україні-Руси. Хто не бажає складати присягу громадянина, має можливість бути зареєстрованим як агент впливу іншої держави. Порушники позбавлятимуться громадянства України-Руси і всіх соціальних і майнових прав, що витікають з факту громадянства.

Сформовано Вищий військовий трибунал і трибунали нижчих рівнів, мета яких — забезпечити справедливе судочинство. За будь-які спроби підкупу судів винні будуть засуджені до вищої міри — розстрілу.

Шановні громадяни України-Руси!

КОПОР не збирається створювати новий тиранічний режим, яких уже було вдосталь у нашій історії. Ми сповнені рішучості дати нашому народові спокій, мир і стабільність у період відродження Вітчизни після важких випробувань Великої Темряви.

Ми не допустимо відновлення в країні феодально-олігархічної кріпацької системи. Кожен громадянин України-Руси має право на власність, включаючи земельну, захищену законом, і на вільну підприємницьку та фермерську діяльність. Від сьогодні починається масове виділення земельних наділів. Насамперед воякам Збройних Сил, що стали на захист Вітчизни.

Природні багатства України-Руси належать всьому народові, а не жменьці корумпованих новобагатьків. Ліси, ріки, озера, берегові зони, місця відпочинку, парки та інші об'єкти оголошуються комунальною власністю і не можуть бути приватизовані.

КОПОР всіляко сприятиме зростанню і збагаченню середнього класу вільних власників та зміцненню демократичного самоврядування й системи соціальної опіки. Територіальні громади, а не політичні партії, стають основою прийняття рішень.

З метою ефективного управління державою ліквідується посада президента як архаїчна і така, що не відповідає реаліям кінця двадцять першого століття. Натомість сформовано Раду менеджерів, які здійснюватимуть координацію й управління в міжнародній, безпековій, військовій, адміністративній, фінансово-економічній, соціальній, науково-освітній та гуманітарній сферах.

Наша мета — створення політичної нації України-Руси, об'єднаної єдиними геополітичними інтересами та амбіційними економічними й соціально-гуманітарними цілями.

Україна-Русь має стати сильною регіональною державою Центральної та Східної Європи, процвітаючою європейською демократичною країною. Наша мета — якнайшвидший вступ до Організації глобальної безпеки. Україна-Русь буде надійною ланкою європейської самооборони.

Від імені КОПОР я звертаюсь до керівництва зарубіжних країн: просимо зрозуміти причини, що спонукали нас на драматичний крок — зміну системи влади в Україні-Руси. Закликаємо сусідні країни, Організацію глобальної безпеки, Конфедерацію країн Північної Америки, Піднебесну народно-демократичну імперію, інші країни виявити мудрість і зваженість в оцінці подій, що відбуваються в Україні-Руси. Наша держава завжди стоятиме на сторожі миру і міжнародної безпеки.

Дорогі співвітчизники, народе українсько-руський!

КОПОР бере владу, а отже, покладає на себе велику відповідальність у тяжкий період нашої історії. З одного боку, з настанням Світла посилилися надії на мирне майбутнє, на подолання жахів Великої Темряви. З іншого — зросла небезпека втратити державу, знову, як і впродовж століть, стати об'єктом Великої Гри імперських сил, іноземного панування, жорстокої окупації та колоніального визиску.

Наша доля в наших руках!

Прийшов час істини. Ми переможемо!

Слава вічно юній Україні, слава Древній Руси!

Слава героям Вітчизни — її захисникам!

Промова Гайдука, після якої звучав спів «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, транслювалася щогодини упродовж двох діб. Ніяких інших новин ТУ не передавало, а телефонний і комп'ютерний зв'язок був заблокований на території всієї країни.

Ніхто не знав, що насправді відбувається в Україні-Руси, але іноземні дипломати і журналісти у своїх донесеннях відзначили байдужість народу до долі президента Волі та його оточення. Підкреслювалось, що жодної демонстрації чи страйку на підтримку Василя Волі зареєстровано не було.

87

Іван Оврамович Крейда дуже зручно всівся на бережку Грайворонки, зарослому високою травою. У ній сховалося відро, куди складав слизьких коропів, які щосили билися в конвульсіях. Був у жовтих трусах з червоними лампасами, в чорному мексиканському брилі-сомбреро зі срібними галунами — в таких ходять мар'яччо на сільські весілля; власне, Крейда не рибалив, а керував процесом, безпосереднім виконавцем якого був його племінник Владислав. Оглухлий і поранений в бою за шотландський замок, Владислав не чув указівок І. О. Крейди, а діяв на власний розсуд. На галявині охоронці смажили коропів, а в казанку парували галушки зі шкварками. У річковій воді охолоджувалися три пляшки горілки «Маршальська», виготовленої на честь І. О. Крейди місцевою фабрикою безалкогольних напоїв. Серце майбутнього правителя Малоросії і СОДР сповнювало тихе щастя: за п'ять днів він з військами 2-го малоросійського фронту повернеться до рідної Полтави, стане на коліна, на спеціально обраному телеоператорами місці, й поцілує святу землю — ніяка Венесуела з її розхристаними смаглявими студентками-революціонерками не заступить України.

Місцем для штабу корпусу Іван Оврамович обрав тихий повітовий Грайворон Білгородської губернії, який сподобався Крейді не тільки своїм малоросійським колоритом, а й духом солідності й незмінності: більшість вулиць у цьому містечку носили назви світлого совєтського минулого — свердлова-леніна-кірова-урицького-большевіков і т. д. Тому недаремно штаб полтавського добровольчого корпусу ім. І. Ф. Паскевича (корпус, щоправда, складався на дві третини з північнокорейських найманців, бо мужики з прізвищем на «енко» не бажали воювати, а пам'ять про фельдмаршала Паскевича була їм до дупи) розмістився в будинку середньої школи імені Шухова, між вулицями Леніна і Миру. Сполучення Ленін і Мир звучало приблизно так, як Чума і Здоров'я — і це також здалося Крейді онтологічним знаком небес. Від Грайворона, що стояв на російсько-українському кордоні — честь перетнути першим кордон була надана Крейді, — до Великої Писарівки й далі на бойових машинах піхоти «Урал-2000» — вперед до Полтави. Населення радісно вітатиме воїнів-визволителів. Вже на території України, у Великій Писарівці, Крейда мав проголосити створення уряду народної єдності та демократичних ідеалів.

Мрії про це так захопили його, що незчувся, як начальник охорони покликав його до вогнища. Після зради Мартінеса всіх мексиканських охоронців довелося розстріляти, залишилися свої — й цього дивака, який не скидав з себе жіноче норкове хутро, що вже добряче облізло, довелося призначити начальником охорони. Це він застрелив Мартінеса і Гайдука.

Згадка про Гайдука зіпсувала настрій Івану Оврамовичу: ніде в київських ЗМІ не згадувався похорон цієї підлої людини, якій Крейда з відкритим серцем запропонував союз і співпрацію. Але й ознак того, що Гайдук вижив, також не було: посаду Гайдука обійняв якийсь Палій — чи не син полковника Палія з контррозвідки ДерВару? — а слідів існування Гайдука київський резидент Крейди не виявив.

— До столу! До столу! — радісно закликав Владислав Крейда. «Зовсім оглух і збалдів, — подумав І. О. Крейда з сумом. — Що мені з ним робити?»

Правда, щодо випити й закусити — молодий Крейда аж ніяк не збалдів: і горілку добре наливав, і їв зі смаком, хрумкаючи хрусткі смажені коропи, не боячись риб'ячих кісток, а галушок впорав велику миску. Проте в інших оперативно-тактичних і стратегічних питаннях не тямив нічого, хоч водночас не було жодних доказів, що до свого поранення й контузії розумівся на цих матеріях. «Чи галуїну забагато наковтався, чи смерть дітей його так підкосила?» — Крейда розумів, що втрачає свого престолонаслідника.

Раптом, діставшись вже до галушок, Крейда згадав про Боба — молодого американця спортивного вигляду, оператора комп'ютерних мереж, який прибув до Крейди разом з транспортом зброї, закупленої у Рафаїла Фрідмана. Хоч як ненавидів Крейда цього жидівського зрадника і сіоністського агента, але змушений був визнати, що зброю Фрідман продавав найновішу, за поміркованими цінами. Крейда розплатився великою партією галуїну, завантаженого до тих самих синіх фур, в яких було привезено зброю.

— Боб! — гукнув Крейда. З-за кущів, що оточували галявину, визирнув Боб у зеленій альпійській штормовці, який не заважав своїм українським працедавцям споживати алкоголь у великих кількостях. Як мормон, Боб не пив нічого міцнішого за питну воду «Springfield». Ця тактовність молодого меланхолійного американця сподобалася Крейді. А ще більше йому сподобалися професійні Бобові таланти: батарею оперативно-тактичних ракет «Ревенджер XI», супроводжувану Бобом, встановили на березі, там, де Грайворонка вливала свої слабосилі води у Ворсклу. Тільки Боб знав таємні коди запуску цих надпотужних і суперточних ракет, і тільки Боб носив звання «missiles' navigator» й міг прокладати маршрути ракет до наміченої цілі.

Крейда, дивлячись на ці шість установок, змонтованих на великих вантажівках, — мобільну РЛС і бронемашину управління комплексом, — радів, мов дитина, якій подарували іграшкову, розцяцьковану різнокольоровими вогниками, зброю. Та ракети, запаковані в контейнери, схожі на скрині до сміття, виглядали похмуро. Прикрита маскувальними сітками, батарея була майже непомітна. Але час помсти невблаганно наближався.

Крейда весь вчорашній день присвятив роботі над картою-маршрутом, разом з Бобом визначив цілі атаки. Спочатку хотів одну з ракет спрямувати на Рибальський острів у Києві, щоб знищити Гайдукове гніздов'я, але Боб переконав його, що це марна витрата ракетних потужностей: під час війни такі установи, як РОК, переходять на запасні позиції, у добре замасковані бункери. Краще було, на думку Боба, провести спектакулярний запуск і знищити якийсь символічно важливий об'єкт — чи то президентський палац у центрі Києва, чи один зі старовинних соборів — Печерський чи Софійський, або висадити в повітря дамбу, що запирала води Київського моря, — й тоді десятиметрова хвиля штучного цунамі змете все на своєму шляху.

Цей варіант особливо сподобався Івану Оврамовичу, бо при цьому хвиля руйнувала всі споруди на Рибальському острові, всі мости й особливої шкоди завдавала Лівобережжю, заселеному іммігрантами з Азії. Але, з іншого боку, Крейда втрачав тисячі споживачів га-луїну — тобто підрубав сук, на якому висів його бізнес. Було над чим подумати.

Боб нарешті несміливо наблизився до столу, за яким сиділи обидва Крейди.

Щоб здивувати охоронців своїми поліглотними здібностями, Іван Оврамович вийшов з-за столу.

— Гав ар ю? — плеснув він Боба по плечу.

— I'm fine, — чемно відповів Боб.

— Сідай, Бобе, до столу, — привітно запросив Крейда. — Чарку вип'єш?

— Пане маршале, пане маршале! — до Крейди підбіг начальник охорони з м'яким, згорнутим, наче шовкова хустка, екраном штабного комп'ютера. Розгорнувши й закріпивши на кілках великий екран, охоронець увімкнув звук.

На екрані Крейда побачив Гайдука — жорсткого і непримиренного, змарнілого, але живого; він уперся своїми чорними очима в Крейду, наче Іван Оврамович був його єдиний глядач і слухач. Лунали слова заяви КОПОР, які вихолоджували душу Крейди, немовби раптом постала на його шляху крижана брила, яку ні обійти, ні розколоти.

— Владиславе, Владиславе… Скільки можна жерти? — показав Крейда на екран, що ворушився на вітрі, наче простирадло, яке сохне у дворі на сонці. — Ти розумієш, що сталося? Гайдук — диктатор України!

Але Владислав Крейда, перейшовши на вегетативний спосіб існування, ніяк не відреагував на цю новину, продовжуючи доїдати галушки. «Доведеться дати йому добрячу дозу галуїну», — з жалем вирішив І. О. Крейда.

Охоронець Крейди в жіночому норковому хутрі, який не дострелив Гайдука, заціпенів від жаху, побачивши на екрані живого генерала: вирішив негайно тікати від Крейди подалі й податися до вільної території Воркута, туди, де створено було ще до Великого Вибуху Глобальний концентраційний табір (ГОТ) для особливо небезпечних кримінальних злочинців з різних країн світу. Знайомі хлопці з Кременчука працювали в ГОТ охоронцями й кликали свого дружбана туди — і робота неважка, й не дуже холодно — особливо тим, хто працює в цеху-крематорії, — й платять непогано.

А увечері на персональний лептоп І. О. Крейди прийшов лист від Гайдука:

Послання аналогічного змісту одержали командуючі фронтами, начальники штабів, генерали і офіцери військ Північного союзу — всього десятки тисяч військових і цивільних, причетних до операції «Брати і Сестри».

88

У Чабанах сталися зміни: територія саду, де стояв дерев'яний будинок, була оточена мотками колючого дроту, при в'їзді працював КПП, на якому чергували військові поліцейські в білих касках, а неподалік будинку, де зустрілися у квітні Янь та Інь Гайдука і Олі, розташувалися легкі алюмінієві модулі з плетивом антен, біля яких поралися люди в комбінезонах.

І хоча всередині будиночка все було, як тоді — у квітні, навіть палав камін, хоч надворі стояла літня спека, відчуття втраченого щастя переслідувало Олю: наче щось чуже, казенне увійшло до цих покоїв без її дозволу, немовби стала вона часткою військової машини. Це почуття нагадало їй час, коли зникла «черепаха» з Гайдуком і коли його долю вирішували чужі, незнайомі люди. Охоронці намагалися їй не надокучати, не вступати в розмови з нею, і часом вона почувалася, як школярка посеред заклопотаних дорослих з їх незрозумілими справами.

Коли вранці 16 червня побачила на телеекрані Гайдука, остовпіла спочатку; потім, прослухавши кілька разів його заяву, вона гірко заплакала, остаточно переконавшись, що він не довіряє їй. Надвечір Гайдук заскочив на кілька хвилин до Чабанів. Підійшов до похмуро-заплаканої Олі, притиснув її до себе й поцілував, але вона відсунулася від нього, пересіла до крісла й мовчки спостерігала гру полум'я в каміні — безглузду, як і все, що відбувалося навколо неї.

— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг інакше.

— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низько вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?

В її очах стояли сльози гніву. Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву, з золотим листям китайську порцелянову вазу, весільний подарунок Янь Дун'юе; минулого разу, коли вони робили дитину, Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.

— Якщо ти зараз не припиниш істерику, втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду, і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.

— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.

— Я нікуди не поїду, — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара-Хан чи Піночет, як їх там…

— Генерал Ярузельський.

— Ви вже замовили собі трон? — спитала.

— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.

— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу. Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.

Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.

— Ігорю Петровичу, вибачте. Час їхати. І одразу ж сховав голову за одвірок.

— Вибач, більше не можу, — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.

Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.

— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.

— Це наш син. Все можливо.

— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.

— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину, яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.

— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.

— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.

— А чому не Петрик?

— Тому, що це моя дитина.

Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.

— Це з тої яблуні, що в саду… Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.

— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.

Вже виходячи з будинку, Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.

— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?

— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.

89

Батьком тих хижаків, що їх побив Фавн на Дніпровій горі, був велетенський вовк Фенрир, який жив на Півночі і якого однаково боялися боги, велетні і люди. Ніхто не міг утамувати жадобу Фенрира, який пожирає усе, що траплялося на його шляху — так одного разу у нестримній люті він проковтнув сонце і настала Велика Темрява.

Боги намагалися вгамувати Фенрира й викували міцний ланцюг, умовили вовка накинути на себе, але він легко розірвав ланці Тоді змайстрували з надміцних титаново-нікелевих сплавів другий ланцюг — Фенрир порвав і його.

Оскаженілий від жадоби помсти, голодний Фенрир прийшов на українські землі, щоб забрати всі багатства і знищити люд мирний. І тоді біля Чорної гори, окропленої кров'ю Фенрирових вовченят, його зустрів Фавн і запропонував парі: якщо Фенрир не зможе розірвати Фавнові пута, вовк повернеться до свого острова в Льодовитому океані й не чіпатиме ніколи Україну-Русь; якщо ж розірве пута — загинуть і Фавн, і Україна.

Фавн та його майстри сплели третю чарівну сітку з таких компонентів, як шелест котячих кроків, дихання риб, пташиний спів, коріння гір наддніпровських, жили вола та волосся з жіночої бороди, — і накинули на Фенрира. Той заревів, борсаючись у мережі, але не зміг її розірвати. Лишень устиг перегризти Фавну хребет, та отець усіх богів Один — головний Фенрирів ворог — устиг витягти Фавна з пащеки скаженого вовка. Сітку, в якій у нестямі бився Фенрир, почепили до трьох гігантських гелікоптерів «Сікорський-079» підняли в небо й відтягли на Нову Землю, де кинули до шахти, в якій колись відбувалися випробування атомних і водневих бомб.

Фавну ж поставили штучний надміцний нанопластиковий хребет, він одужав і знову усамітнився в своїй печері, щоб зцілювати всіх, хто приходить до нього.

90

Конунг Фенрир Сьомий одержав персональне послання від Гайдука. Конунг, який командував 1-им малоросійським фронтом, отаборився в Мозирі, звідки його війська мали наступати на Коростень — Житомир — Вінницю. На цьому напрямку було сконцентровано дві тисячі бойових штурмових платформ «Дракар-VПІ», крилаті ракети «Тор-19», далекобійні вогнемети дальністю до ста кілометрів, гігантські транспортні гелікоптери «Сі-корський-079» та багато інших цікавих сюрпризів. Штаб конунга розмістився у найвищій сталебетонній будівлі Мозира — Палаці справедливості, на вулиці Гоголя, на самому березі Прип'яті. Тут в одному будинку поєднувались тюрма, жандармське управління, районна прокуратура, КДБ, притулок для бомжів та родильне відділення.

Власне, першим з посланням Гайдука ознайомився Ольгерд Санін, якого покликав до таємного відділу шифрувальників його помічник Святополк Рьонгвальд, що чергував того дня біля персонального комп'ютера конунга. Санін, приємного вигляду русо-арієць з білявою, клинцем, борідкою і набряклими від недосипу повіками, почувши від Святополка новину, прибіг на третій поверх й почав уважно вивчати текст послання:

— Оце так, — сказав Ольгерд Санін, прочитавши послання. — От сука хохляцька… Що скажеш?

Святополк Рьонгвальд покліпав задумливо світлими віями, потер зап'ястя, чорні від тортур у Гайдукових застінках, і лише тоді порадив:

— Негайно показати конунгу. Я пішов би на переговори. Воювати завжди встигнемо. Та й не до війни народу. Тільки б вижити.

— Ти розумієш, що кажеш? — прошепотів Санін, озираючись, чи бува ніхто не чує їхньої розмови. — Якщо люди Савелія дізнаються, нам кінець.

— Треба йти до конунга, — наполягав Святополк. Раптом почувся йому запах землі батуринської, привиділися світло-зелені смуги озимини, побачив він братів своїх і Мар'янку, які стоять перед хатою, чекають на нього увечері, коли йде він з поля. — Ти уявляєш, якщо ми цього не покажемо? Конунг шкуру з нас здере.

Нарешті, після довгих вагань, Санін вирішив запросити конунга до приміщення шифрувальників, щоб у штабі ніхто не помітив слідів документа, що невідомо яким чином надійшов на найбільш захищену особисту електронну адресу конунга.

Через півгодини, закінчивши оперативну нараду штабу фронту, де визначалися остаточні параметри і графік прориву, уточнювалися завдання, поставлені перед окремими частинами, й узгоджувалася дислокація об'єктів госпітальної бази фронту (аналітики передбачили втрати в перші сім днів війни у кількості тридцять сім тисяч вояків), конунг спустився з зали засідань на десятому поверсі, звідки можна було спостерігати, як завантажуються на баржі конструкції зернопроводів та інша бойова техніка, на третій, до відділу шифрувальників, що сиділи ізольовано, в колишніх камерах для в'язнів, аби міцніше утримувалися військові таємниці. Уважно прочитав лист Гайдука і спитав:

— Хто це читав? — ліве око конунга кліпалось частіше, ніж зазвичай.

— Тільки він, — указав Санін на Святополка. — Він чергував за комп'ютером. І я, звісно.

Конунг був одягнений в уніформу скандинавської Крижаної гвардії — літню легку кольчугу з надміцного кулевідпорного пластику; на кольчузі не було жодних знаків розрізнення, лише номер 001 на лівій частині, де серце, свідчив про найвищий ранг воїна.

— Що скажеш, Ольгерде? — спитав конунг.

— Звучить дуже заманливо. Треба почати з ним гру.

— А як же пакт?

— Не ви ж підписали, Ваша величносте. Я. Ваша честь не постраждає, — сказав Санін. — Що з мене візьмеш?

— Тоді починайте гру, — прошепелявив Фенрир. — Дайте Гайдуку сигнал. А ми подивимось. Якщо у другого і третього малоросійських фронтів усе піде добре, ми виступимо. З запізненням на три-чотири дні. А поки нас ніщо не підганяє. Клаузевіц казав, що війни треба вигравати без ведення воєнних дій.

Конунг згадав про «Чорнобиль-30», що лежав зовсім недалеко від Мозира, звідки можна було чекати будь-яких неприємностей. Варязька розвідка доповідала конунгу про наявність у «Чорнобилі-30» кобальтових ядерних бомб, вибух яких створював надпотужне радіаційне випромінювання і знищував усе живе в радіусі 200 кілометрів. Ні кольчуга, ні стіни цієї в'язниці, ні броня «Дракарів» не врятує.

Війну можна було починати проти президента Волі. Війна проти генерала Гайдука — цього шаленого диктатора Дикого Поля — ставала надто небезпечною розвагою. Конунг згадав долю короля Карла XII.

91

І все ж таки війна почалася.

На таємному засіданні Комітету порятунку було прийнято одноголосне рішення погодитись з аргументами генерал-полковника Гайдука і почати превентивну операцію «Стратегічний параліч» у ніч на 19 червня, напередодні найкоротшої ночі року, випередивши на кілька діб ворога.

Війна почалася з тиші, в якій звучав на повну силу спів солов'їв по обидва боки державного кордону; почалася з того, що значна частина офіцерів і солдатів агресора, отримавши листи Гайдука, вирішила покинути бойові позиції й повернутися додому, і ніякі роз-стрільно-загороджувальні загони СС — Суздальські спецслужби — не змогли стримати цей рух дезертирів, що дезорганізував і без того погано налагоджені бойові порядки; війна не почалася з залпів крилатих ракет по штабах військ Північного союзу, як очікувалося, не було жахливих пожеж нафтобаз і складів боєприпасів, не загинули тисячі мирних жителів у своїх домівках, не постраждали діти, яких ніхто з оточення імператора Ніколая Третього не сподобився евакуювати з зони бойових дій у безпечне місце; DDoS-атака з території п'ятдесяти трьох країн, де працювали військові представники РОК, ударною силою якої стали триста шістдесят п'ять тисяч комп'ютерів, повністю вивела з ладу державні й військові комп'ютерні мережі Суздаля. Спроба імператорського особливого корпусу хакерів імені Васілія Іванькова — вісімнадцятилітнього геніального російського хакера, страченого в Америці на електричному стільці за викрадення ста мільярдів глобо з банку резервної системи, — провести атаку-реванш на комп'ютерну мережу розумово відсталих хохлів закінчилася крахом: до зовнішніх мереж було під'єднано всього двадцять п'ять комп'ютерів. Решта мереж не мали виходу назовні.

Хаос і паніка у військах Північного союзу зростали упродовж усього дня 19 червня: раптом вийшли з ладу лінії електропередач, з труднощами відновлені після Великої Темряви саме під початок малоросійської операції. Імператор Ніколай Третій, що розмістив свій штаб у Брянську, бігаючи в нестямі довгими коридорами будинку обкому комуністичної партії, гнівно вигукував накази, що суперечили один одному, вимагав покарати винних і нарешті наказав розстріляти педантичного маршала Ганса Муратмухамедова — начальника Генштабу військ вторгнення, що ще гірше заплутало ситуацію, бо комп'ютерна пам'ять маршала могла б стати в пригоді, коли системи зв'язку і управління розвалювалися на очах розгублених генералів.

Генерала психологічних військ Корнілова-Кисельова врятувало від імператорського гніву те, що він сховався в жіночому туалеті, присівши навпочіпки на унітазі так, що генералових ніг не було видно знизу.

— Немедленно начинаем атаку! — гукав у коридорі імператор. — Поднимайте в воздух самолеты и ракеты! Выводите танки! Свяжитесь с Фенриром, с Крейдой, с Миллерово и Севастополем! Пусть тоже начинают!

— Ваше Величество, связи с фронтами нет, — намагався пояснити Родіонов-Дюбуа, наражаючись на смертельну небезпеку.

— Как нет? Почему нет? Кто отвечает за связь? Расстрелять!

Імператор, одягнений у військову форму полковника царської армії часів Першої світової війни — такий самий мундир полюбляв носити Ніколай Другий, — прибіг до вузла зв'язку головного командування операцією «БІС», де стояли найпотужніші комп'ютери, нещодавно закуплені у Фрідмана, завдяки яким блискавично вирішувалися всі оперативно-тактичні проблеми ведення наступального бою.

Тут панувала паніка. Оперативний персонал, звичайно, не міг знати, що почався другий етап операції «Стратегічний параліч»: імператор не повірив власним очам, побачивши, як комп'ютери, куди заздалегідь були закладені «логічні бомби» — тобто програми самознищення, почали вибухати й розсипатися на частини. В повітрі літали розплавлені плати, згорілі мікропроцесори (Родіонов-Дюбуа встиг врятувати улюбленого монарха, кинувши його на підлогу і прикривши підлітка плащ-накидкою).

Виконуючи наказ імператора, граф Буйський вислав вістових на аеродром, щоб підняти в небо винищувачі-бомбардувальники восьмого покоління «Су(м)-307» для нанесення удару по Малоросії, але опівдні над розташуванням військ Північного союзу зависли сотні безпілотних літаючих апаратів серії класу «Ghost» («Примара»), озброєних новою, виготовленою в «Чорнобилі-30», зброєю — електромагнітно-пульсовими гарматами, які послідовно і безжально знищували комп'ютери радіолокаційних станцій, центрів управління летами, електронне обладнання ракетних комплексів та літаків, двигуни танків, вантажівок і платформ «Дракар-VIII».

Шморгун також вніс свою лепту в справу розгрому Північного союзу: виявилося, що бензин, керосин, дизпальне та горючо-мастильні матеріали, що їх так щедро постачала на Північ фірма «ВК», хоч і відмінної якості, містили в собі певні нанодомішки, які можна було активізувати радіосигналом, — пальне, залите в баки літаків, танків, вантажівок, БМП та інших рухомих об'єктів, раптом перетворювалося на чорну в'язку рідину, непридатну до вжитку. Саме тому на маршруті Брянськ — Суздаль загинув лайнер імператора «Илья Муромец-SХІ», керований особистим пілотом Ніко-лая Третього, кавалером Чорної Зірки Кара-хана, графом Максом фон Біденкопфом. Цим літаком молодий російський цар передав своїй коханій Брунгільді Фебцайт букет запашного білого бузку й аудіозапис співів курських солов'їв. Після падіння літака в лісах під Володимиром в масиві обгорілих його уламків можна було почути любовне щебетання солов'їв. «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат…»

Особлива історія на цій війні спіткала Івана Оврамовича Крейду. Увечері 18 червня зник американець Боб. Люди Крейди пояснили це тим, що тихий ракетний штурман подався на вечорниці до грайворонських молодиць, які своєю красою не поступалися дівчатам полтавським. На другий день, коли зв'язок був заблокований й почалася паніка, Крейда, не очікуючи наказу імператора, вирішив на свій страх і ризик розпочати власну війну, навіть зрадів, що зможе оголосити створення уряду єдності на чотири дні раніше. Диспозиціям цього мудака, маршала Ганса Муратмухамедова, він все одно не довіряв, знаючи, що брати-слов'яни будь-який порядок перетворять на бардак.

Тому погнав на конях (бронеавтомобіль чомусь не заводився) з начальником охорони замість кучера до берега Ворскли, де стояла батарея ракет «Ревенджер XI».

— Швидше, швидше! — нетерпляче підганяв Іван Оврамович північнокорейського майора, командира батареї. — Шнеллєр! Віво! Промптіл! Спідлі! Запускай!

— Хольосьо, — пролепетав майор, давши команду на запуск.

Іван Оврамович, задихаючись, ледве добіг до командної машини.

— Владиславе! — гукнув Крейда, побачивши племінника, який, безтямно відкривши рота, дивився на ракети, наче мала дитина. — Ховайся до броніка!

Але племінник не чув його, а навпаки — посунув до найближчої установки, з якої вже поповз білий дим, загуркотіли двигуни.

— Нєхольосьо! — суворо сказав північнокорейський майор, грюкаючи бронедверима й щільно зачиняючи їх.

Із завмиранням серця стежив Крейда через перископ за Владиславом, який майже впритул підійшов до пускової установки. Тремтіли на старті ракети, перш ніж вогненними стрілами — знаками Армагеддону — злетіти і влучити у серце ненависного ворога.

Та сталося неочікуване. Найнадійніші американські ракети «Ревенджер XI» раптом почали вибухати, так і не злетівши: вогняна хмара вдарила в борт бронеавтомобіля, спалила об'єктиви перископів, підняла автомобіль угору й, перевернувши довкола осі кілька разів, потягла туди, де Ворскла несе свої води до самої Полтави. Якби Крейда не оглух, не втратив свідомість у цьому пекельному ракетному торнадо, почув би, як важко гепнувся командний бронік у Ворсклу, як пливе, паруючи в прохолодних хвилях, в яких вистигала розпечена сталь командної машини ракетного комплексу.

92

Капітан легіону «Марс» Вожена О'Коннер не могла заснути, бо злива метеоритів впала на базу «Стоун», ламаючи антени, молотячи, наче залізними ковадлами, по дахах модулів, понівечивши на стартовій позиції транспортний корабель «Президент Ван Лі».

Але Вожена не могла заснути не через жахливі скреготи, тріск та удари, що викликали в залоги бази «Стоун» відчуття початку Судного дня, — врешті пригорща червоно-синіх капсул, до яких призвичаїлася останнім часом, могла дати їй необхідну відключку, — проте причиною її безсоння стали повідомлення Центру з мису Канаверал про військовий переворот в Україні-Руси, в ході якого диктатором з широкими повноваженнями став генерал Гайдук, а також інформація про початок війни між Україною-Руссю та Північним союзом. Космічне командування Конфедерації SРАСОМ наказувало посилити увагу спостерігачів станції «Стоун» до подій у цій частині Європи з огляду на їх геостратегічну важливість. У Божени боліло все тіло, вона почувалася, наче її пропустили через ротори великої пральної машини; вона навіть була рада фізичному болю, однак він не міг відволікти її від нав'язливого, хворобливого, об'ємно-реального — і тим страшнішого за всі психоделічні марення — спогаду: холодна вода Рогульки, сяючі бризки й занурення разом з Гайдуком вглиб озера, довга неможливість дихання — аж до запаморочення — й стрімке повернення до повітря, до поцілунків, до щастя, яке скінчилося, так і не почавшись. Того дня, коли сиділи на березі перед вогнищем, Гайдук прочитав їй вірш якогось невідомого українського поета:

Щоб не чути зростаючого гуркоту метеоритів, щоб позбутися спогаду про Рогульку та прохолодний, чистий присмак води при поцілунках, щоб зупинити клятий, безжальний час, який далі й далі віддаляв її від Рогульки й Гайдука, Вожена висипала на долоню всі капсули, що зберігалися на чорний день у пляшечці, й ковтнула їх, запивши остогидлою червонястою водою, отриманою шляхом рециклінгу — відновлення, очищення від забруднення в замкнутих санітарних системах марсіанської станції «Стоун».

Скінчилось все. Гарний вірш. Вода в колодязях пересохла.

93

Уривок з книги глави держави Україна-Русь, генерала армії, Героя України Ігоря Гайдука «Велика Гра і Стратегічний вибір» (Київ, 2081, видавництво «Ярославів Вал»).

«… мені здається, що тепер, через два роки після українсько-російської «зернової війни», прийшов час підняти завісу й відкрити деякі факти, приховані від громадськості через низку обставин, насамперед режим таємності, накладений військовим керівництвом України-Руси на все, що стосувалося операції «Стратегічний параліч». З легкої руки журналістів, експертів з ведення воєн та деяких істориків, письменників і політиків, схильних до творення міфів, події 19–22 червня 2079 року одержали такі назви, як «Чотириденна війна», «Операція «Солов'їний щебет», «Війна без пострілів», «Битва комп'ютерів», «Безкровна перемога» і т. д., що, без сумніву, спрощує проблему, применшує значення перемоги українського народу над безжальним ворогом, який хотів знищити саму державу і наш народ. Оцінюючи червневу перемогу, слід пам'ятати, що вона була здобута ціною неймовірних зусиль і великих жертв у період після Великої Темряви, яка принесла людству безпрецедентні за всю історію світової цивілізації втрати, руйнування електронних засобів зв'язку і зберігання колективної пам'яті, злидні, голод, хвороби. Ще й досі не підраховано кількість жертв Великого Вибуху й матеріально-грошові збитки, що стали результатом цієї глобальної катастрофи.

Ті, хто залишився в живих після Четвертої глобальної війни, — а природа знову довела непереможну здатність людства до виживання й самовідновлення, — дивовижно швидко почали відтворювати такі рятівні форми самоорганізації народу, як самоврядна громада і держава, піднімати з руїн промислові підприємства, транспорт, зв'язок, сільське господарство. В неймовірно короткі строки було відновлено функціонування комп'ютерних мереж, налагоджено випуск надійних вітчизняних комп'ютерів; завдяки зусиллям таких концернів, як «Чорнобиль-30» та «ВК», відбулася справжня революція в енергозабезпеченні країни. Це був процес відродження народу і держави, час сподівань на мирне майбутнє.

На жаль, деякі міжнародні державні об'єднання і окремі держави почали готуватися до нової Великої Гри, восьмої в історії людства, суть якої полягає в агресивній боротьбі за продовольчі, водні, енергетичні та інші ресурси. Вже на початку 2079 року коли українське суспільство тільки виходило з летаргічного стану, спричиненого Великим Вибухом і Великою Темрявою, різні сили обрали за жертву і донора найслабшу, на їхню думку, країну Євразії — Україну-Русь, Дике Поле, за термінологією загарбників, — цей стратегічно важливий обшир, багатий на природні ресурси, продукти харчування.

Група патріотично налаштованих громадян України-Руси, насамперед співробітників військової розвідки як найбільш поінформованої і стратегічно мислячої частини суспільства, почала з лютого 2079 року підготовку до відродження державності та до самостійної участі у Великій Грі. В ході прямих контактів з представниками сил, що загрожували Україні-Руси, та в результаті активної агентурної діяльності військовій розвідці вдалося встановити характер викликів та загроз і дізнатися про таємні плани поневолення й пограбування України-Руси. Так, ми отримали детальний план операції «БІС» і заздалегідь дізналися про дату нападу — 22 червня 2079 року.

Цю важливу для національної безпеки роботу довелося вести в неймовірно важких внутрішньополітичних умовах, по суті, таємно від тодішнього керівництва Волі-Капрана, команди популістів, які, граючи на миролюбних настроях суспільства, намагалися обеззброїти Україну-Русь. Питання, свідомо чи несвідомо вони це робили, ще розслідується.

Василь Капран-Воля, ставши маріонеткою в руках злочинної групи Чаленка — Богошитської, у власних політичних цілях перешкоджав розбудові Збройних Сил та сприяв міжнародній ізоляції держави. Зараз колишній президент В. Капран-Воля інтернований, ведеться слідство, і Вищий військовий трибунал вирішить долю екс-президента.

В інтересах встановлення історичної правди варто нагадати, що при Бюро з безпекових і міжнародних питань ЦКР вже в середині лютого 2079 року почав працювати спеціальний штаб, метою якого стали відновлення інтелектуального потенціалу Збройних Сил, створення розвідувальних структур, реорганізація офіцерського корпусу, підготовка до відродження Української Народної Армії. Незважаючи на опір правлячої верхівки та агентів впливу інших держав, фінансові обмеження та інші негативні фактори, вдалося досягти швидкого прогресу завдяки самовідданим зусиллям тисяч патріотів. Особливу роль відіграли військово-патріотична офіцерська організація СІЧ — «Слава і честь», козацькі братства, створені в усіх землях України-Руси. Цей процес був пришвидшений трагічними подіями — підлим вбивством видатного політичного діяча нашої Вітчизни Індіри Голембієвської, яка зробила неоціненний внесок у зміцнення обороноспроможності країни. Це вбивство і підписання зрадницького Пакту Трьох значною мірою вплинули на те, що нам довелося діяти в умовах дефіциту часу, грати на випередження, перебуваючи під дамокловим мечем як внутрішнього перевороту, до якого готувалася група Капрана-Волі, так і повномасштабної війни з Північним союзом. Тільки завдяки втручанню Збройних Сил та проведенню рішучих військово-політичних заходів — насамперед запровадженню надзвичайного стану на всій території України-Руси — нам вдалося ліквідувати смертельну загрозу, що нависла над державою втретє в XXI столітті (напад їмперії Двоголового Орла, наступ Чорної Орди і війна з Північним союзом).

Незважаючи на бажання КОПОР уникнути жертв, при запровадженні надзвичайного стану на всій території довелось вжити силу, в ході чого було вбито 123 чоловіка, переважно з числа співробітників таємної поліції, які чинили збройний опір; затримано 2081-го, з яких заарештовано за підозрою в скоєнні тяжких злочинів (вбивство І. Голембієвської та інші) 87 чоловік, інтерновано 1151-го, з них звільнено через два місяці 843. Слідством було доведено роль Богошитської та Чаленка в організації вбивства Індіри Голембієвської. Обоє підозрюваних, на жаль, не предстали перед трибуналом — Чаленко наклав на себе руки, доля Богошитської досі невідома.

Треба зазначити, що громадяни України-Руси, втомлені безпринципною, брудною політичною боротьбою в ім'я влади, в основному підтримали заходи КОПОР. Особливо позитивно вони зустріли скасування посади президента держави, оскільки багатостраждальна історія України-Руси засвідчила, що концентрація влади в одних руках є архаїчним пережитком феодалізму, несе небезпеку захоплення влади кримінальними елементами, психічно хворими особами, схильними до садизму, кривавої помсти та тиранії.

Нам непросто було піти на обмеження демократії, контроль над ЗМІ, заборону політичних партій. Але перед нами стояло питання — чи Україна-Русь і надалі, попри всі проблеми, існуватиме в кордонах, визнаних міжнародним співтовариством ще в 1991 році, чи розпадеться на дрібні, слабкі фрагменти, які будуть знищені в ході Великої Гри. Члени КОПОР, серед яких були українці, росіяни, поляки, татари, євреї та представники інших національностей, дійшли спільного висновку, що Україна-Русь в нас одна, єдина — від Луганська до Ужгорода, від Чернігова до Одеси. Всі, хто населяє цю територію, — українська політична нація, громадяни держави, яку хочемо бачити вільною, багатою і щасливою. Ми — європейська нація, європейська держава з власними геополітичними інтересами і власною долею.

Ми були сповнені рішучості не допустити розгулу агресивного етнонаціоналізму та войовничого шовінізму і сепаратизму, вивищення одних національних чи соціальних груп за рахунок інших. Найбільшими злочинами XX століття, що принесли незчисленні страждання українському народові, члени КОПОР вважали комунізм і нацизм, включаючи червону і чорну українофобію.

Ми поділяли погляди великого українського державотворця, поляка за походженням, В. Липинського, який казав: «поняття Нації ототожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, племена… ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі».

Такими були, є і будуть принципові погляди військового керівництва на проблеми державотворення. Ми були переконані, що заборона політичних партій, заборона руйнівної, агресивної політичної пропаганди — цієї зброї ненависті — благодійно вплине на суспільство, яке потребує спокою, мирної творчої праці.

Будуючи державність України-Руси, ми виходили з того, що центральний уряд у Києві не повинен — або повинен мінімально — втручатися в справи бізнесу й повсякденного життя громадян; центри прийняття більшості важливих для громадян соціальних рішень формуються в органах місцевого самоврядування, в земельних органах влади.

Сказане має, на мій погляд, велике значення для розуміння того, яку державу збирався будувати і захищати КОПОР. Читачам може здатися дивним, але професійні військові, готуючись до війни, відчуваючи брак часу, вирішуючи безліч мобілізаційно-оборонних справ, вели також багатогодинні дискусії щодо державного устрою і форм політичного життя в майбутньому.

Ми вірили, що після Великої Темряви в історії людства, в історії України-Руси починається якісно новий період: нам дуже хотілось, щоб це був період відмови від цинічної брехні, від подвійних стандартів і демагогії політичних смертохристів; сподівалися, що надходить новий час повернення до моралі, до віри, до правди.

Неоціненну роль у заспокоєнні суспільства відіграла Національна комісія з примирення (National Reconciliation's Commission), яку очолив видатний релігійний діяч митрополит Ізидор. Гаслом цієї комісії було «Єднання замість ненависті». Ізидор, зібравши в Софійському соборі ієрархів ворогуючих церков, очільників земель України-Руси, непримиренних політиків і сповнених взаємної ненависті публіцистів, став перед ними на коліна й проголосив: «Пробачте нам наші злочини і гріхи, й ми пробачаємо ваші. Нехай назавжди зникне у Великій Темряві ненависть, що роз'єднувала нас».

На таких засадах — ясних, чистих і, можливо, ідеалістичних — ми намагалися побудувати режим військової влади; таку віру сповідувала група офіцерів, що прийшла до влади в червні 2079 року. Це була достатньо ліберальна модель встановлення необхідної дисципліни в суспільстві в поєднанні з м'якими методами впливу — насамперед шляхом переконування опонентів. Ми вірили, що така стратегія виживання дасть позитивний результат.

Однак треба чесно визнати, що життя кидало нам виклики, характерні для часу хаосу, злиднів, озлоблення й розпачу мільйонів людей. Зростання злочинності, захворюваності, наркоманії (справа так званих слизовиків), зневіри в державу та її Збройні Сили спонукало військове керівництво до жорстких заходів. Усього в період 2079–2081 років військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, групускул комуно-анархістів, членів олігархічних приватних військових формувань, агентів ворожих держав, корупціонерів. Наводячи в країні лад, військовий режим рішуче виступив проти судів Лінча, самосудів, зловживання владою, виявів анархії.

Мрія офіцерів-ідеалістів про червневу революцію жоржин, революцію в «білих рукавичках» виявилася нездійсненною. На жаль, і в роботі трибуналів та особливих відділів були зафіксовані прикрі помилки, надужиття владою, навіть злочини.

Так, визнана неадекватною страта на шибениці відомого циркового блазня Арлекіна, який запропонував поділити державу по лінії Дніпра. Вивчивши цю та інші прикрі помилки, Вищий військовий трибунал викрив низку невмотивованих жорстокостей та інших злочинів. Голова київського трибуналу М. Мармиза був розстріляний.

Хочу детальніше висвітлити операцію «Стратегічний параліч», у розробці та реалізації якої видатну роль відіграли генерал-полковник (тоді бригадний генерал), міністр оборони, Герой України І. Палій, голова Ради менеджерів, президент компанії «ВК», Герой України В. Шморгун, перший віце-голова Ради менеджерів, куратор оборонної промисловості, голова концерну «Чорнобиль-30», Герой України М. Малахов.

Було визначено такі засади проведення операції «СТРАП»:

— це мала бути асиметрична бойова операція нового типу війни — неконтактної — з використанням найсучасніших високотехнологічних видів зброї;

— результатом операції мала стати повна перемога при мінімальній кількості людських жертв як з нашого боку, так і з боку ворога;

— операція повинна була увінчатися вагомим, позитивним для України-Руси геополітичним результатом.

На засіданні військового штабу на початку червня 2079 року було вирішено завдати превентивного удару, який давав нам шанс на перемогу в умовах значної переваги противника в живій силі і кількості конвенціональних озброєнь (літаки, танки, артилерія, міномети, ракетні комплекси). Це рішення, можливо, сумнівне з морального боку, було абсолютно необхідним з військового погляду.

Ми застосували такі види зброї:

1. Корпус кібервоїнів (хакерів), до складу якого включено бригаду індійських хакерів, з участю резидентів військової розвідки в 53 країнах організував масовану Шсй-атаку на мережі противника, прорвавши його захист і вивівши з ладу, чим довів повну перевагу українсько-індійських програмістів. Нашою перевагою стало своєчасне відключення від зовнішнього світу й переведення в автономний режим більшості комп'ютерних мереж України-Руси, що захистило їх від контратаки ворога.

2. Згідно з таємною угодою, укладеною між РОК України-Руси і Клубом Локарно, наші західні партнери постачали на територію ворога нові комп'ютери з диверсійними закладками («логічні бомби»), які у потрібний момент за наказом корпусу кібервоїнів знищили комп'ютери ворога і суттєво пошкодили кабельні магістралі, дезорганізувавши управління і зв'язок у військах противника.

3. Були використані гармати РРW (pulse-power-weapons) — генератори ЕМР потужністю понад 1000 мегаджоулів, виготовлені концерном «Чорнобиль-30». За допомогою PPW були знищені РЛС ППО і ПРО противника та інші чутливі до ЕМР системи-двигуни, штучні сателіти і т. п. — аналогічно тому, що відбулося після серії ядерних вибухів у космосі в серпні 2077 року.

4. Використовувалися засоби психологічної війни (відправлення персональних листів на комп'ютери офіцерського складу сил ворога і т. Ін.), які дали вагомий результат: війська нападників були дезорганізовані, а конунг скандорусів Фенрир Сьомий — командуючий військами 1-го малоросійського фронту агресорів — пішов на сепаратні переговори з військовим керівництвом України-Руси, в результаті чого було досягнуто згоди щодо укладення договору про ненапад і співробітництво — так званий «Стокгольмський протокол», підписаний у вересні 2079 року. На жаль, у результаті внутрішньополітичних процесів конунг Фенрир Сьомий навесні 2080 року був скинутий з престолу, а Скандорусія приєдналася до ОБСЄ — Організації балто-скандинавської єдності.

5. Нові нанотехнології, розроблені в дослідницькій лабораторії В. Шморгуна, дали можливість у бажаний час за спеціальним наказом перетворювати пальне та мастильні речовини на непридатну ні до чого субстанцію, що дало змогу знерухомити літаки, «черепахи», танки, бронетранспортери і вантажівки ворога й унеможливити виконання ними бойових завдань.

6. На деяких ділянках фронту були випробувані бойові установки акустичної зброї, поставлені Організацією глобальної безпеки, — «Єрихон-10», які викликали в рядах ворога паніку, глухоту, сонливість, нездатність до повноцінної розумової діяльності, депресію, включно з суїцидальною поведінкою.

7. Застосовувались деякі нові види зброї, з яких ще не знято режим секретності.

Окрему спецоперацію провели проти 20-тисячної групи десантників Північного союзу, сконцентрованих у Севастополі для того, щоб великими десантними кораблями типу «Містраль» Чорноморського флоту, командування якого підтримало царя Ніколая Третього, доставити їх до Одеси і Херсона. Крім пошкодження загальнокомандних та індивідуальних бортових комп'ютерів, татарські аквалангісти замінували судна й провели серію вибухів під час посадки десантників. Результатом стало повернення Севастополя до складу України-Руси.

В результаті проведення операції «Стратегічний параліч», яка 20–21 червня була доповнена атаками наших крилатих ракет «ZR-300» конструкції КБ ім. С. Конюхова, що знищували бойову техніку противника, ворог втратив понад 50 000 вояків, серед яких убитих 11 тисяч (ось чому війну не можна назвати безкровною), решта — дезертири, хворі на панічний синдром, поранені. Було знищено понад 1 500 бойових машин «Дракар-VIII», 152 бойові «черепахи», близько 500 танків і САУ, 2 100 літаків, 20 000 вантажівок, близько 200 потягів з амуніцією, продуктами харчування та зброєю для військ агресора.

Нами був використаний американський та ізраїльський досвід проведення превентивних операцій; сьогодні операцію «СТРАП» вивчають у Генеральних штабах ряду країн світу.

Ми одержали повну і беззаперечну перемогу, яка закінчилася підписанням у серпні 2079 року Чернігівської угоди, відповідно до якої Суздаль зобов'язався відвести свої збройні формування на 100 кілометрів вглиб від кордонів України-Руси і не брати участі у військових авантюрах проти нашої держави. В результаті змови бояр і опричників малолітньому монарху Ніколаю Третьому було призначено регента Родіонова-Дюбуа, і сьогодні вирішується питання встановлення в Суздальсько-Володимирському князівстві конституційної монархії.

Наші втрати у цій війні — 59 загиблих вояків, головним чином в результаті пиятики (дорожньо-транспортні аварії, необережне поводження зі зброєю тощо). 22 червня відзначається як всенародний День Перемоги України-Руси над загарбниками; його святкування в 2080 та 2081 роках супроводжувалось великими народними гуляннями, салютами і концертами на Майдані за участю народних улюбленців Рофії Сотару Биколи Маскова і Паїсії Товалій. У цей день, за рішенням КОПОР, час телевізійної трансляції продовжено, як виняток, на одну годину — з трьох до чотирьох годин, незважаючи на шкідливий вплив TDV — Television debility's virus.

Хочу сподіватися, що ці мої короткі замітки, хоч і далеко не повні, дадуть історикам майбутнього певне уявлення про характер операції «Стратегічний параліч» і обставини, за яких вона відбувалася.

Незважаючи на те, що Україна-Русь після перемоги 2079 року стала у 2080-му повноцінним членом Організації глобальної безпеки, час Великої Гри для нашої держави не скінчився. Про це — в наступних розділах».

Єдине, про що не згадав у своїй книзі І. Гайдук, — це про роль у перемозі України-Руси таємничого пакета Божени О'Коннел, переданого генералу в день його вінчання братом Божени — Аскольдом. Ніхто ніколи не довідався, що містив у собі пакет, але ходили неперевірені чутки, що в ньому могли бути описи зразків марсіанської зброї, завдяки яким такої ганебної поразки зазнав Північний союз. Це питання і дотепер залишається нез'ясованим.

94

Після довгих нічних сварок і скандалів, які закінчувалися любощами, батьки вирішили мене охрестити Свято-Петром: мама сказала, що називатиме мене Святиком, тато — Петриком. Батьки такі дурні, що не розуміють: я все чую, що діється назовні, все тямлю, знаю всі їхні таємниці.

Вони не можуть собі уявити, як ембріон (тобто я), починаючи з чотирьох місяців, маленький плід, надійно упакований у череві матусі, знерухомлений, може самостійно мислити, щось розуміти, прислухатись до зовнішніх сигналів і навіть уявляти майбутнє. Припустимо, мої батьки такі тупі, тато — обмежений солдафон, як одного разу спересердя назвала його матуся; уявімо, що мама Оля, заклопотана лікуванням своїх слизовиків, нерідко забуває про мою присутність і говорить щось таке, чого ніколи не сказала б, знаючи, що я все чую. Але чому людство, маючи геніальних мислителів, учених, провидців, ще й досі не збагнуло, що малі істоти в жіночих черевах здатні мислити, — цього я ніяк не можу зрозуміти!

Отже, я — Свято-Петро Ігор Гайдук, ще не народжений син генерала Гайдука та Олі Гудими. Я так люблю свою матусю, мені так затишно всередині її молодого, гарного тіла, яке віддає мені все найкраще, що має; от тільки поки що я не можу поглянути іззовні на свою матусю, побачити, як вона виглядає. А шкода! По ночах, коли тато притискається до мами, він шепоче їй, яка вона гарна — і я вірю йому в ці хвилини, але заздрю татові, бо він може її поцілувати, посмоктати її соски — я залюбки зробив би те ж саме, але ще не прийшов мій час; я відчуваю, як тато кладе свою важку руку на матусин живіт, не думаючи про мене, не переймаючись тим, що мені може бути боляче. А найбільше я ненавиджу, коли мама з татом починають як божевільні займатися так званим коханням: якщо це кохання, то що тоді зветься бійкою, спробою придушення й травмування малої істоти, чи аварією, катастрофою, перекиданням з ніг на голову? Коли я народжусь, стану дорослим, обов'язково змушу Організацію глобальної безпеки (я так багато наслухався татових розмов про цих лицемірів) прийняти конвенцію про заборону сексу з вагітними жінками, щоб не допускати насильства над малюками.

Інколи мені хочеться дати батькові по пиці, коли він притуляє щоку до матусиного животика — ніби щоб почути мене, а насправді думає про інші втіхи. А ось тобі, таточку! Годі з мене знущатися! Але я ще не маю свободи рухів, лише можу інколи брикнути ніжками — тоді батьки припиняють свої жорстокі вправи, а матуся шепоче: «Обережніше, пане генерале, це вам не рукопашний бій, он бачите, як Святик («Петрик», — поправляє тато) розсердився». В такі хвилини я обожнюю свою матусю, яка змогла мене захистити. Але згодом вони знову починають штовхатися, стогнати, забувають про мене, але я вже не серджуся на них, бо мене охоплює, омиває ріка ендорфінів — гормонів щастя, які нуртують у матусиній крові, — і радість батьків поступово стає моєю радістю, і мені хочеться скоріше вистрибнути зі свого сховку, побігти кудись, де не так спечно й не так тісно, — і тоді я починаю рахувати дні, що лишилися до дня моєї появи на світ. Це улюблена забава мами — рахувати місяці, тижні, дні до дня мого народження. Вона чомусь упевнена, що я народжуся шостого січня 2080 року, якраз на Різдво, і бачить у цьому особливий знак долі. Тато заперечує, каже, що це неможливо розрахувати, бо дати народження не підлягають законам математики, а залежать від примх біології. Зрештою, вважає він, нічого страшного не буде, якщо я народжуся двадцять п'ятого грудня 2079 року, аби тільки не сьомого листопада. Можливо, тато має рацію, бо відтоді, як у мене прокинувся дар провидіння, бачення майбутнього, наслідків, які витікають з причин, що самі були колись наслідками, я збагнув, якими хисткими, химерними, страшними, неочікуваними можуть стати результати прогнозів та передбачень.

Через неможливість побачити матінку я уявляв її у вигляді велетенського світла, що огортало мене зусібіч; тато здавався мені темною, жорстко окресленою тінню, яка час од часу заповзає у володіння світла, але не може його затьмарити, поневолити, хоч як намагається, — і відступає надовго, зникає. Мама тоді плаче, каже, що скучила за татом, який знову кудись поїхав, знову заклопотаний своїми державними справами, полишивши напризволяще матусю й мене.

Вони часто сперечаються щодо значення слова «держава», яке я ніяк не можу уявити, бо тато стверджує, що без держави не можна вижити («Невже держава — це як ковток води чи молока?» — думаю я), а мама каже, що Свято-Петрик житиме не в державі, схожій на стару, напівзруйновану фортецю XVII століття, а у великій асоціації громад, вільному сузір'ї міст, чого мій тато зрозуміти не хоче і страшенно дратується, кажучи, що держава — як автомобіль, архаїчний винахід, але здатний удосконалюватись.

Лише згодом, через багато років, я зрозумів, про що йшлося і хто мав рацію.

Друге слово, яке я почув від початків свого існування й самоусвідомлення, було слово «перемога», яке звучало безліч разів і пов'язувалося в моєму розумінні з диким гуркотом («Святковий салют», — казав тато), що так злякав мене, з вигуками «Гайдук! Гайдук! Слава!» Мама казала татові, що їй не подобається це славовиверження, що вона ненавидить ці крики, боїться їх, не вірить у щирість натовпу, просила тата припинити ці переможні перформанси, паради, мітинги, стадіонні ревища в стилі римських цезарів, — а він сміявся, казав, що народ має право на радість. Відтоді я боюся слова «перемога», гуркоту його бундючних барабанів, від якого мене не могло захистити навіть матусине тіло.

Мамі інколи — хоч вона не любила цього — доводилося ходити на урочисті паради, зібрання й прийоми, під час яких я наслухався улесливих слів, фальшивих компліментів, підлабузницьких оцінок, від чого мене нудило — і тоді в мамусі також починався токсикоз й вона бігла до туалету блювати. На жаль, я не міг попередити тата і маму, щоб не слухали тих фарисеїв. З того часу слово «перемога» пов'язане для мене з нещастям, поразкою.

Вдома увечері мама іноді вмикала свою улюблену музику Вівальді й лежала тихо на канапі, вбираючи в себе й одразу ж віддаючи мені ці божественні звуки, які заспокоювали мене, сповнювали мою душу неясними щемкими сподіваннями та тихим щастям життя вдвох з мамою. Інколи мій тато — це траплялося дуже нечасто — також слухав музику: він любив Шопена, який не подобався мені, бо в його музиці був зашифрований якийсь трагічний сигнал, який перекреслював усі надії на краще майбутнє, закладені в мелодії. Одного разу, слухаючи цю музику, тато розповів мамі дивну історію: коли війська якогось Паскевича захопили Варшаву, російські солдати увірвалися до помешкання, де залишалася сестра Шопена (сам він устиг виїхати на еміграцію), й, схопивши фортепіано Шопена, викинули з четвертого поверху на тротуар. Спочатку я нічого не зрозумів — яка Варшава? який Паскевич? яке фортепіано? — бо не міг уявити, що музику можна знищити, вбити, викинути з вікна на хідник, але тато сказав, що тепер на тому місці стоїть пам'ятник і звучить музика Шопена. Тато додав, що кілька днів тому в Полтаві військовий трибунал засудив до страти членів таємного товариства імені Паскевича, які, готуючи збройне повстання, вирішили встановити пам'ятник кату-фельдмаршалу.

Тоді мама спитала: чим тато кращий від фельдмаршала, коли дозволяє вбивати людей за політичні погляди? Тато страшенно розлютився, вони почали лаятись, а я став сіпати ніжками, мамі стало погано, й на цьому музичні вечори припинилися.

Я неодноразово переконувався, що мій стан перебування всередині матусі дає добру нагоду пізнати різні сімейні, політичні й побутові таємниці. З цього знання зродилася в майбутньому необхідна гіркота мудрості, без якої неможливо сприйняти ту страшну і коротку пригоду, яка зветься життям. Під час нічних шепотів я дізнався, що в мене є старша сестричка, яка живе в Канаді. Я уявив, що сестричка — це ніжний рожевий плин, в якому існую, субстанція, насичена киснем, від чого легко дихається. Я полюбив сестричку Кристину й часто розмовляв з нею, розповідав їй різні пригоди зі свого життя всередині. Вона була назовні, десь у Канаді, я думав, що це зовсім поряд з вулицею Інститутською, на якій ми тоді жили з татом і мамою. Мамі не подобався наш одноповерховий будинок, що сховався у глибині саду над Кловським узвозом і був щільно оточений охороною. Мамі дім не подобався, їй хотілося повернутися до нашої старої квартири на Рибальському острові, але тато казав, що ніхто нам цього не дозволить, бо ми не належимо самі собі. Мені було дивно чути це, бо я думав, що тато належить сам собі, а не сидить безсило всередині якогось тіла, як я.

Я першим дізнався про матусину хворобу: вона пішла разом зі мною до професора Поліщука і довго розповідала йому якісь незрозумілі речі, скаржилася на щось, на якісь симптоми, яких я не помічав, хоча, здавалося, перебував у центрі її організму. Професор розпитував її нудно, обстежував, обстукував, зробив мені боляче, примусив матусю пройти якісь дивні дослідження, збирав у неї кров і нарешті виніс вирок: синдром передчасної старості, викликаний PSV — Premature senility virus, який заповзає спочатку в сплетіння периферійної нервової системи, потім у магістралі спинного мозку, окуповуючи згодом усі поверхи і сегменти головного мозку, викликаючи катастрофічне постаріння організму, стаючи причиною повзучого вгору, від стоп, паралічу… Дивно, але, слухаючи мамині скарги, я зрозумів, що ця хвороба обійшла мене, ніяк мене не заторкнула, наче мама зробила все, щоб врятувати мене: мене надійно прикривала згори, мов захисний купол, мамина печінка, яка рятувала мене від отруєнь і впливу алкоголю — мама, правда, майже не пила, особливо не терплячи віскі (я ненавидів запах віскі, що інколи йшов від тата). Молоді мамині нирки, схожі на дві башти, захищали мене ззаду, а матусине лоно, немов охоронна споруда, забезпечувало мені вільний вихід у життя, в інший, чужий і лякаючий світ.

Я спочатку не повірив — так само, як і матуся, — в діагноз професора Поліщука. Мама наполягала на проведенні додаткових досліджень, але сумнівів не було. І першим запитанням маминим стало: чи встигне вона народити мене і чи не загрожує вірус мені? Професор Поліщук запевнив маму, що час ще є, адже це хронічна інфекція, і що, можливо, невдовзі буде винайдено спосіб ефективного лікування. Він сказав, що в американській пресі є окремі повідомлення про те, що переривання вагітності сприяє одужанню. Я відчув, як здригнулася мама, як гормон страху заполонив її кров; вона сказала, що ніколи не рятуватиме себе такою ціною — ціною життя її дитини. Я запам'ятав її слова на все життя.

Якось уночі вона не витримала (хоча сама просила професора Поліщука нічого не казати генералу Гайдуку) й розповіла татові про свою хворобу, вона плакала так, що в мене серце стискалося від болю, а тато ніжно гладив її, казав, що це помилка, що все буде добре. Але потім якийсь біс вселився в матусю й вона закричала, що нічого доброго не буде й коли вона помре, генерал Гайдук знову стане вільним і зможе одружитися зі своєю коханою Воженою і що їй — матусі — байдуже, що робитиме генерал, тільки мамі Олі жаль сирітку, свого коханого хлопчика Святика.

І тоді тато заплакав — я ніколи не чув ні до того, ні потім, як плаче тато — це був стогін смертельно пораненої істоти, зойк безвиході й самотності — і мама злякалася, почала цілувати тата, просила вибачення, а він схлипував, як скривджена дитина, й не відповідав на матусині пестощі. Тої ночі я зненавидів матінку Олю за наругу над батьком: тоді я ще не знав, з яких чорних глибин зростає жіноче кохання, поряд з яким визріває отруйний плід цього кохання — жорстокі, всеспалюючі ревнощі, але все одно ніколи не забуду татових ридань.

Ще схлипуючи, тато сказав, що це слизовики заразили маму вірусом PSV, що вони прокляли тата і маму і поклялися помститися батькам, — я цих слів не зрозумів. «Шкода, що їх тоді не спалили усіх, що я дозволив тобі створити цей проклятий центр на Солом'янці, — казав тато. — Скажи, хто з них укусив тебе або обслинив шкіру? Чага? Гоб? Чи хтось інший? Тільки скажи».

Мама нічого не сказала татові, але я чув, як вона розповідала професору Поліщуку, що якось триокий Чага, цілуючи їй руку, куснув і одразу почав вибачатися за свою незграбність. Мама тоді не надала цьому значення. Поліщук тільки зітхнув: «Тепер усе зрозуміло».

Мама ходила на сповідь до якогось Ізидора — я запам'ятав дивовижно сумні співи; мені здалося, що я знав ці пісні давно, ще до свого зачаття, у далекому минулому, від якого в пам'яті залишилися бомкання дзвонів, перестукіт копит і цей спів. Мама звіряла свої таємниці Ізидору, голосу якого можна було довіряти, каялася в своїх ревнощах до всіх жінок генерала, але головно бідкалася моєю долею і казала, що не знає, як жити далі. Хвороба вже терзала її тіло, зістарювала красу. Навіть я став це відчувати, хоч як матінка захищала мене від цієї хвороби.

Те світло, що його випромінювала матуся, померкло, я став відчувати перебої в постачанні кисню, вітамінів, антиоксидантів, імуноглобулінів, розуміючи, що мамі набагато гірше. Я страждав від думки, що забираю все необхідне їй, не можу їй допомогти.

Ізидор, наче прочитавши мої думки, сказав матусі, що в неї є два заступники, дві надії: Бог і дитя, тобто я. Саме тоді я почув уперше це слово — Бог. Коли Ізидор сказав, що Бог — всемогутній, вседобрий, я подумав, що Бог — це моя матінка, тільки я цього не знав… Бо всі інші боги — жорстокі, далекі, байдужі.

Після відвідин Ізидора матінка почала молитися по ночах, благаючи Бога заступитися за мене, я ж молився своєму Богові — матінці, нічого не просячи для себе. Аби лише їй було добре. Саме після сповіді в Ізидора я відчув у собі дивовижні зміни: я став не лише чути голоси й осмислювати їх, але й раптом перед моїм внутрішнім зором почали виникати якісь картини, зміст яких я не міг тоді витлумачити, але зрозумів їхнє значення згодом, вочевидь, переживши їх. Саме тоді я вперше побачив батька іззовні — але не в генеральському мундирі, не в сяєві еполет, аксельбантів і орденів, як на численних фотографіях, телезображеннях і портретах, а в простій чорній свитці, з солдатським мішком за спиною й карпатським топірцем у руці; зовсім незнайома людина з сивою бородою і чорними сумними очима, але голос рідний і рука в нього татова, яку запам'ятав ще з тих часів, коли він клав долоню на матусин живіт.

Стоїмо з ним на горі над Дніпром, звідки видно, як сонце повільно сходить над лівим берегом, над задніпровськими лісами, розчиняючи, розтоплюючи своїм теплом смуги туману, простелені над водою. Тато стискає мою руку, від чого мені стає легше на душі, й каже:

— Ходімо, Святику.

Він більше не називає мене Петриком.

— Ходімо, — кажу я.

Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємось до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам'ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли прийшло до мене це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу, самі не знаючи — куди.