Борги предків

— Ну, ну, сонечко, — втішав її Зедд. — Татко з тобою!

— Ой, татку, — ридала вона, уткнувшись йому в шию, — Вони били маму! Вони такі злі! Вони так її били…

— Я знаю, сонечко. Знаю, — ласкаво заспокоював доньку чарівник.

Тільки зараз Еббі помітила стоячих осторонь чаклунку і Матір-Сповідницю. Вони теж ховали сльози, розчулені видовищем. Еббі була рада за чарівника, але ця сцена нагадала їй про те, що вона сама втратила. Жінка заплакала від нестерпного душевного болю.

— Ну, ну, сонечко, — повторював Зедд дочки. — Ти тепер у безпеці. Тато більше не дасть тебе в образу. Тобі ніщо не загрожує.

Він повернувся до Еббі і вдячно посміхнувся їй крізь сльози. Дівчинка раптово заснула у нього на руках.

— Невелике заклинання, — пояснив Зедд, коли брови Еббі здивовано поповзли вгору. — Їй потрібно відпочити. А мені — закінчити розпочате.

Він передав дочку Еббі.

— Ти не віднесеш її до себе додому? Нехай вона поспить там, поки я не закінчу. Будь ласка, поклади її в ліжко і укрий чим-небудь, щоб вона не замерзла. Вона буде спати досить довго.

Еббі змогла лише кивнути. Вона була рада за Зедда і навіть пишалася тим, що врятувала його дочку, але від цього її біль за своїх близьких меншою не ставала.

Еббі поклала сплячу дитину на своє ліжко, запнула на вікні фіранку і, не втримавшись, перед тим як піти, погладила м'які волосся дівчинки і поцілувала її в лобик.

Потім Еббі помчала назад по схилу до річки. Вона хотіла попросити Зедда дати їй ще хоч крапельку часу. Від страху за Яну її серце шалено калатало. На чарівникові лежить борг, який перейшов до нього від батька, і він цей борг ще не виплатив.

Важко дихаючи, Еббі зупинилася у краю води. Чарівник знову стояв на камені посередині річки, і навколо нього танцювали світло і тіні. Еббі була досить добре знайома з магією, щоб їй вистачило розуму не наближатися до нього. Вона чула, як він вимовляє якісь слова. Хоча Еббі таких слів ніколи не чула, вона одразу впізнала співучий речитатив заклинання, що викликає до дії могутні сили.

На землі біля неї була намальована та незвичайна Благодать, яку Зедд тоді малював у замку. Та сама, де був прорив між світом життя і смерті. Благодать була намальована блискучим чистим білим піском, яскраво вирізнявся на темній глині. Еббі здригалася від одного погляду на неї, хоча й уявлення не мала, що вона означає. Навколо Благодаті тим же білим піском були ретельно виписані строгі форми магічних рун.

Еббі вже збиралася гукнути чарівника, але тут до неї підійшла Делора.

— Не зараз, Абігайль, — сказала чаклунка. — Не відволікай його.

Еббі неохоче погодилася. Мати-Сповідниця теж наблизилася. Еббі, закусивши губу, дивилася, як чарівник підняв руки. Клуби тіней потонули в потоці різнокольорових іскор.

— Але мені потрібно! — Уперто сказала Еббі. — Я не змогла відшукати свою сім'ю. Він повинен мені допомогти. Повинен їх врятувати. Це священний обов'язок, і він зобов'язаний його заплатити.

Чаклунка і Мати? Сповідниця переглянулись.

— Еббі, — сказала Мати-Сповідниця, — він дав тобі час. Він спробував тобі допомогти. Він зробив усе, що міг, але тепер він повинен думати про інших.

Мати-Сповідниця взяла за руку ридаючу Еббі, а чаклунка обняла жінку за плечі. Еббі ледь відчула її дотик. Розпач обрушився на неї як кам'яна стіна.

За д'харіанським табором над пагорбами з'явилося сонце. Тут річка була не такою широкою, як в інших місцях, і Еббі могла бачити, що відбувається за деревами. До річки просунулися люди, але туман, що огорнув протилежний берег, не давав їм можливості вийти з лісу.

А потім на тому березі з'явився ще один чарівник і теж почав творити закляття. Як і Зедд, він стояв на камені, і з його рук зривалися яскраві блискавки.

Більше стримуватися Еббі не могла.

— Зедд! — Закричала вона. — Зедд! Будь ласка! Ти ж обіцяв! Я знайшла твою дочку! А як же моя? Прошу тебе, не роби цього, поки я її не спасу!

Зедд повернувся і подивився на неї наче з якогось іншого світу. Руки темних постатей пестили його. Пальці чорного диму торкнулися його щоки, вимагаючи уваги, але чарівник дивився на Еббі.

— Прости. — Незважаючи на відстань, Еббі чітко розчула ці слова, вимовлені пошепки. — Я дав тобі час. Більше я відкладати не можу, інакше інші матері будуть оплакувати своїх дітей — і ті матері, що живі, і ті, що вже в світі духів.

Він повернувся до своєї магії, і Еббі завила в голос. Чаклунка і Мати-Сповідниця намагалися заспокоїти її, але Еббі не хотіла, щоб її втішали в такому горі.

По пагорбах прокотився гуркіт грому. До неба зметнулися язики вогню, і вони були яскравіші самого сонця. Магія, що протистояла Зедду, розповзалася все далі і далі.

Сліпучі язики клубочилися, мов дим, переплітаючись зі світлом, що огорнуло Зедда. Туман на тому березі раптово розтанув.

Зедд у відповідь ширше розвів руки. Блискуча куля киплячого вогню гримнула. Фонтан, що бив з поверхнірічки, перетворився в струмінь пари. Повітря застогнало, ніби протестуючи.

На тому березі з лісу з'явилися д'харіанські солдати, штовхаючи перед собою бранців. Люди з криками жаху спробували зупинитися перед магією Зедда, але їх тут же підштовхнули вперед наконечниками копій.

Еббі бачила, як ті, хто відмовився йти вперед, впали під ударами мечів. Почувши їх передсмертні крики, інші полонені кинулися вперед, як вівці від зграї вовків.

Якщо Зедду не вдасться здійснити задумане, на долину обрушиться армія Серединних Земель. І бранці виявляться між двома арміями.

На протилежний берег вибігла якась жінка, тягнучи за собою дитину. Еббі раптово облилася холодним потом. Це була Маріска. Еббі швидко озирнулася на свій будинок. Цього не може бути! Вона знову вдивилася в протилежний берег.

— Ні-і-і! — Закричав Зедд.

Маріска тримала за волосся його дочку.

Якимось чином Маріска вистежила Еббі і знайшла сплячу в її будинку дитину. Оскільки за дівчинкою ніхто не доглядав, стара викрала дитину.

Маріска поставила дівчинку перед собою, щоб Зедд добре її бачив.

— Зупинись і здавайся, Зорандер, інакше вона помре!

Еббі вирвалася з рук Делори і Матері-Сповідниці і побігла до каменя, борючись з течією. Зедд повернувся і подивився їй в очі.

Під його поглядом Еббі застигла.

— Прости! — Її голос звучав як передсмертний стогін. — Я думала, що вона в безпеці!

Зедд рішуче кивнув. Він нічого вже не міг вдіяти. Він знову повернувся обличчям до ворога і звів руки, немов наказував всім завмерти — і людям, і магії.

— Відпусти полонених! — Крикнув Зедд чарівникові д'харіанців. — Відпусти їх, Анарго, і я подарую вам життя!

Регіт Анарго рознісся над річкою.

— Здавайся, — прошипіла Маріска, — або їй кінець! Стара вихопила кинджал, який носила за поясом, і притиснула лезо до горла дитини. Дівчинка кричала від жаху і тягнула руки до батька.

Еббі рушила вперед, голосно благаючи Маріску відпустити дівчинку Зедда. Стара звернула на її слова не більше уваги, ніж на слова Зедда.

— Остання можливість! — Крикнула Маріска.

— Ти її чув, — гаркнув Анарго з того берега. — Здавайся негайно, або вона помре!

— Ти знаєш, що я не поставлю свої інтереси вище інтересів мого народу! — Відповів Зедд. — Це наш з тобою поєдинок, Анарго! Відпусти їх!

Сміх Анарго луною рознісся по річці.

— Ти дурень, Зорандер! Ти упустив можливість! — Його обличчя спотворилося в шаленій люті. — Убий її! — Наказав він Марісці.

Зедд стиснув кулаки й люто закричав.

Маріска підняла дівчинку за волосся і одним помахом перерізала їй горло.

Дівчинка обм'якла. Кров залила криві пальці Маріски. Накінець вона завдала останнього удару, і обезголовлене тільце дитини впало на землю. Еббі відчула, як до горла підступає нудота. Глина на березі стала червоною.

З переможним криком Маріска підняла вгору відрізану голову. З обрубка шиї звисали клапті шкіри і капала кров. Рот навічно залишився відкритим у безмовному крику.

Еббі обняла коліна Зедда.

— О добрі духи, прости! Зедд, прости мене!

— Ну а тепер, дитино, що, по-твоєму, я повинен зробити? — Пролунав у неї над головою хрипкий голос Зедда. — Хочеш, щоб я дав їм можливість перемогти, щоб позбавити твою Яну від тієї долі, яка спіткала мою дочку? Скажи, дитя, що мені робити?

Еббі не могла молити про порятунок своєї родини ціною того, що чудовиська, які стоять за рікою, захоплять її батьківщину. Її змучене серце не могло цього допустити. Хіба може вона погубити всіх інших тільки заради того, щоб вижили ті, хто їй дорогий?

Тоді вона буде нічим не краще цієї Маріски, яка вбила безневинне дитя.

— Убий їх усіх! — Крикнула Еббі чарівникові. Вона вказала рукою на Маріску і ненависного чарівника Анарго. — Прикінч виродків! Знищ їх усіх до одного!

Руки Зедда злетіли вгору. Гримнув громовий гуркіт, і кипляча сфера занурилася в воду, ніби чарівник відпустив невидиму мотузочку. Земля здригнулася. В небо ударив гігантський гейзер, і поверхня річки спінилася.

У Еббі підкосилися ноги, і вона сіла на дно, занурившись у воду по груди. Зедд повернувся, схопив її за руку і втягнув на камінь.

Тут був інший світ.

Неясні фігури потягнулися і до Еббі. Потяглися до неї зі світу мертвих. І від їх дотиків біль вщух, Еббі оволоділа лякаюча її радість і умиротворення. Світло наповнило її тіло, як повітря наповнює легені, і вибухнуло міріадами різнокольорових іскор перед її внутрішнім зором. Потім її оглушив низький рев магії.

Зелене світло розпороло поверхню річки. Анарго на тому березі звалився на землю. І камінь, на якому він стояв, розлетівся на тисячі гострих осколків. Повітря навколо ворожих солдатів наповнився димом і спалахами світла.

— Тікайте! — Заволала Маріска. — Тікайте, поки не пізно! Рятуйтеся! — Сама вона вже мчала до пагорбів. — Киньте бранців, нехай здихають! Рятуйтеся самі! Тікайте геть!

Натовп на березі сколихнувся. Солдати покидали зброю, кинули мотузки і ланцюги, на яких вели бранців, і, місячи ногами глину, розвернулися і побігли. В одну мить грізна армія перетворилася в стадо переляканих кіз.

Краєм ока Еббі бачила, як Мати-Сповідниця з чаклункою кинулися через річку на другий берег. Хоча вода ледь сягала колін, жінки грузли в ній, як у багнюці.

Еббі сприймала це як сон. Вона плавала в навколишньому світі. Біль і задоволення змішалися в одне. Світло і темрява, звук і тиша, смуток і радість — все стало одним, всім і нічим, злившись в котлі ревучої магії.

На іншому березі д'харіанська армія зникла за деревами. Зметнулися клуби пилу — це д'харіанці втікали хто верхи, хто в фургонах, хто пішки. А Мати-Сповідниця з чаклункою, діставшись до берега, гнали полонених у воду, щось люто кричачи їм — втім, Еббі не чула слів, настільки вона була поглинена дивною гармонією танцюючих в мозку різнокольорових видінь, що затьмарювали те, про що намагалися їй розповісти її очі.

У неї промайнула думка, що вона вмирає. І слідом за нею майнула інша — що це не має значення. А потім її розум знову занурився в холодне світло і гаряче світло, барабанний ритм магії і слів злилися в єдиний ритм. В обіймах чарівника вона відчувала себе так, ніби її знову обіймають материнські руки. Можливо, так воно і було.

Потім Еббі усвідомила, що на берег на боці Серединних Земель вибираються люди і біжать, підбадьорені криками чаклунки та Матері-Сповідниці. Вони зникали в чагарнику, а потім Еббі побачила їх знову уже далеко, за високою травою, біжучими вгору по горбу, подалі від магії, що рвалася з річки.

Світ загуркотів. Підземний поштовх відгукнувся в грудях Еббі гострим болем. Ранкове повітря розірвав дзвін, ніби переламався гігантський клинок. Вода вирувала й клекотіла.

Гаряча пара обпекла Еббі ноги. Навіть повітря побіліло від жару. По вухах вдарив такий гуркіт, що вона заплющила очі. Але і з закритими очима вона бачила смутні тіні, що кружляли в смарагдовому сяйві. Все змішалося в неї в голові, думки розбігалися. Якась лють пронизала її тіло і душу.

Еббі стало боляче, ніби всередині щось розірвалося. Охнувши, вона відкрила очі. Від того місця, де стояли вони з Зеддом, у напрямку до протилежного берега котився жахливий вал зеленого полум'я. Вода встала стіною, немов у зливу — тільки ця злива обрушувалася не з неба на землю, а навпаки. Над поверхнею річки перепліталися блискавки.

І коли цей вал досяг берега, земля розкололася. З розлому, ніби кров, бризнули фіолетові блискавки.

Але найстрашнішим було виття, яке пролунало відразу ж слідом за цим. Еббі не сумнівалася, що це вили мерці. Їй здавалося, що її душа стогне від співчуття до криків, що наповнили повітря. Всередині зеленого валу мерехтливого вогню, що відходив все далі, кружляли і звивалися тіні. Вони кричали, благали і намагалися вирватися зі світу мертвих.

І тут Еббі зрозуміла, що це за стіна зеленого полум'я. Це була смерть, яка вторглася в світ життя.

Чарівник прорвав кордон між світами.

Еббі поняття не мала, скільки пройшло часу. У тому дивному світі світла, в якому вона купалася, часу не існувало, як не існувало і нічого міцного і матеріального. Не було жодного знайомого відчуття, за яке можна було б зачепитися, щоб усвідомити, що відбувається.

Еббі здалося, що зелений вал зупинився серед дерев на схилі пагорба. Дерева, під якими він прокотився, і ті, що вона бачила за мерехтливою завісою, почорніли і скорчилися від дотику самої смерті. Навіть трава, по якій пройшов цей страшний вогонь, пожовкла і почорніла, ніби випалена сонцем.

На очах у Еббі стіна помутніла. А потім стала то зникати, то знову з'являтися — іноді як мерехтливий зелений відблиск, а іноді — лише як слабкий серпанок на зразок туману, який щойно сів на землю.

І вона росла в довжину, ця стіна смерті, що перетнули світ живих.

Потім Еббі усвідомила, що знову чує шум річки, знайоме, заспокійливе дзюрчання, яке вона чула все життя і яке зазвичай не помічала.

Зедд стрибнув з каменю і допоміг злізти Еббі. Перед очима в неї все крутилося, і в голові була дивна дзвінка порожнеча.

Зедд клацнув пальцями, і камінь, на якому вони щойно стояли, підстрибнув у повітря. Еббі ахнула від переляку, а в наступну мить — вона навіть не повірила своїм очам — Зедд зловив камінь, який став зовсім крихітним, не більше яйця. Сунувши камінь в кишеню, чарівник підморгнув Еббі, і вона подумала, що це ще більш дивно, ніж навіть здоровенний валун, що став крихітним камінцем і лежить тепер у нього в кишені.

На березі їх чекали Мати-Сповідниця і чаклунка. Протягнувши руки, вони допомогли Еббі вибратися з води.

— Зедд, чому вона не рухається? — Похмуро запитала чаклунка.

На погляд Еббі, це прозвучало швидше як звинувачення, чому питання. Втім, Зедд все одно пропустив слова Делори мимо вух.

— Зедд, — пробурмотіла Еббі, — Прости мене! Це моя вина! Я не повинна була залишати її одну. Мені потрібно було залишитися. Прости.

Чарівник, не слухаючи, дивився на стіну смерті на протилежному березі. Він провів зігнутими пальцями по грудях, ніби закликаючи щось всередині себе.

І раптом, стрясаючи повітря, у нього в руках заревів вогонь. Зедд витягнув руки перед собою, немов підносив подарунок. Еббі заступила обличчя від нестерпного жару.

Зедд підняв над головою ревучий клубок рідкого полум'я. Клубок ріс в його руках, обертаючись і тремтячи, ревучи і шиплячи від люті.

Жінки відійшли назад. Еббі знала, що це за вогонь. Якось раз вона чула від матері слова «вогонь чарівника». Навіть тоді, не бачачи і не знаючи, як він виглядає, ці пошепки промовлені слова змусили здригнутися Еббі. Вогонь чарівника — це смерть, ним користуються, щоб знищити ворога. І те, що Зедд тримав в руках, не могло бути нічим іншим.

— За те, що ти вбив мою кохану, мою Ерілін, матір нашої дочки, і коханих багатьох ні в чому не винних людей, я шлю тобі, Паніз Рал, цей дар смерті, — прошепотів Зедд.

Він розвів руки. Рідке синьо-жовте полум'я, підкоряючись наказові, з ревом понеслося, набираючи швидкість, до землі Д'хари. Минувши річку, воно помчало, як розлючена, скажено ревуча блискавка, залишаючи за собою тисячі яскравих іскор. Вогонь чарівника пролетів над зростаючою зеленою стіною, трохи зачепивши її край. Зелене полум'я сколихнулося, і клаптики його потягнулися за жовто=синім вогнем чарівника, як дим за біжучим полум'ям. Смертельна суміш з ревом понеслася до горизонту. Всі стояли завмерши і дивилися вслід вогненній кулі, поки останній її відблиск не розтанув вдалині. Зедд, блідий і втомлений, повернувся до них. Еббі схопила його за балахон.

— Зедд, прости мене. Я не…

Він притиснув палець до її губ, і вона замовкла.

— Тебе дехто чекає.

Він показав кивком голови. Еббі обернулася. Біля кущів стояв Филип, тримаючи за руку Яну. Еббі ледь не задихнулася від щастя. Филип усміхнувся знайомою посмішкою. Поруч з ним стояв батько Еббі і, теж посміхаючись, схвально кивав дочці.

Еббі, витягнувши руки, помчала до них. Яна скривилася і сховалася за спину батька. Еббі впала на коліна перед донькою.

— Це мама, — сказав Филип Яні. — Просто у неї інший одяг.

Еббі збагнула, що Яна злякалася червоного шкіряного плаття, яке було на ній, і посміхнулася крізь сльози.

— Мама! — Закричала Яна, побачивши її усмішку.

Еббі обняла дочку і відчула на плечі ласкавий дотик руки Филипа. Піднявшись, Еббі обвила його рукою за талію. Іншою рукою вона продовжувала обіймати дочку. Батько ласкаво поплескав її по спині.

Зедд, Делора і Мати-Сповідниця повели їх на пагорб, де чекали інші колишні бранці. Там же стояли військові, головним чином офіцери, деяких з них Еббі впізнала, і чарівник Томас. Серед звільнених були жителі Конні Кроссінг, люди, які не надто поважали Еббі, дочку чаклунки. Але це були її земляки, її співвітчизники, люди, яких вона хотіла врятувати.

Зедд поклав руку Еббі на плече. Еббі з раптовим жахом помітила, що його хвилясті каштанові кучері стали біліші снігу. І їй не знадобилося дзеркала, щоб зрозуміти — після зіткнення зі світом мертвих її волосся стало таким же.

— Це Абігайль, дочка Хельзи, — голосно промовив чарівник, звертаючись до натовпу. — Вона прийшла в Ейдіндріл, щоб заручитися моєю допомогою. Хоча сама вона й не володіє магією, але завдяки їй ви здобули свободу. Вона має право на пошану від вас, тому що зважилася вимагати від мене врятувати вам життя.

Еббі подивилася спочатку на чарівника, потім на чаклунку і Матір-Сповідницю. Матір-Сповідниця посміхнулася їй. Еббі подумала, що це безсердечно, враховуючи, що дочку Зедда щойно зарізали у них на очах, і не помітила, як прошепотіла вголос ці слова.

Посмішка Матері-Сповідниці стала ще ширшою.

— Ти не пам'ятаєш? — Нахилившись ближче, запитала вона. — Забула, як ми його називаємо?

Еббі, в повній розгубленості від усього, що сталося, ніяк не могла збагнути, про що вона говорить. І коли Еббі прямо в цьому зізналася, Мати-Сповідниця з чаклункою поманили її в сторону і повели за собою повз могили, де Еббі поховала череп матері, до її дому.

Мати— Сповідниця штовхнула двері спальні. Там, на ліжку, затишно вкрита ковдрою, як і раніше мирно спала дочка Зедда. Еббі втупилася на неї, не вірячи своїм очам.

— Спритник, — нагадала Мати-Сповідниця. — Я ж казала тобі, яке ми йому дали прізвисько.

— І не дуже-то ласкаве, — буркнув Зедд, входячи в кімнату слідом за ними.

— Але… Як?.. — Еббі стиснула пальцями віскі. — Нічого не розумію…

Зедд махнув рукою, і тут Еббі вперше помітила лежаче за дверима тіло. Це був труп Маріски.

— Коли ти показувала мені спальню, — пояснив Зедц, — я залишив тут кілька пасток на випадок, якщо хтось прийде сюди зі злими намірами. І ця жінка загинула, тому що з'явилася сюди для того, щоб забрати мою дочку, поки вона спить.

— Ти хочеш сказати, що все це була лише ілюзія? — Нерозуміюче перепитала Еббі. — Але ж це жорстоко? Як ти міг?!

— Я — об'єкт помсти, — пояснив чарівник. — І я не хочу, щоб моїй дочці довелося розплачуватися тією ж ціною, яку нещодавно заплатила її мати. Оскільки заклинання убило цю жінку тоді, коли вона намагалася заподіяти зло моїй доньці, я зміг створити ілюзію, що їй це вдалося. Вороги цю жінку знали і знали, що вона служить Анарго. Так що я лише втілив те, що вони хотіли побачити, щоб переконати їх, налякати і змусити втекти, кинувши бранців. Я наклав на дочку закляття видимої смерті, щоб усі вирішили, ніби бачили, як її вбивають. Таким чином противник вважає, що моя донька мертва, і у нього немає причини полювати за нею. Я зробив це, щоб захистити її від небезпеки в майбутньому.

Чаклунка сердито глянула на нього.

— Будь на твоєму місці хтось інший, Зеддікус, я подбала б, щоб ти постав перед судом за таке заклинання, як закляття видимої смерті! — І тут же вона заусміхалася. — Відмінна робота, Чарівник Першого Рангу!

Офіцери дружно висловили бажання дізнатися, що відбувається.

— Сьогодні не буде битви, — повідомив їм Зедд. — Я покінчив з війною.

Пролунали захоплені крики. Еббі подумала, що, не будь Зедд Чарівником Першого Рангу, його взялися б качати. Ніхто так не радіє миру, як ті, чия робота полягає в тому, щоб боротися за нього.

Чарівник Томас, у якого тепер був куди більш шанобливий вид, відкашлявся.

— Зорандер, я… я просто не можу повірити тому, що бачили мої очі. — Тут до нього нарешті повернувся звичний сердитий погляд. — Але люди вже готові підняти бунт проти магії. А коли звістка про те, що трапилося, пошириться, стане ще гірше. З кожним днем все більше людей вимагають позбавити їх від магії, а ти підлив масла в вогонь. З цією стіною ми запросто можемо отримати повстання.

— А я як і раніше хочу знати, чому ця стіна не рухається, — прогарчала з-за спини Зедда Делора.

Зедд зробив вигляд, що не чув, і звернувся до старого чарівника:

— Томас, у мене є для тебе робота.

Він жестом наказав кільком офіцерам і чиновникам з Ейдіндріла наблизитися. — У мене є робота для всіх вас. Не дивно, що люди бояться магії. Сьогодні ми бачили один з найбільш смертельних її проявів. І мені зрозумілі їхні страхи. Якщо вони хочуть жити без магії — що ж, я задовольню їх бажання.

— Що?! — Скинувся Томас. — Ти не можеш покінчити з магією, Зорандер! Навіть ти не в змозі здійснити такий парадокс!

— Не покінчити з нею, а надати їм місце, де її немає, — сказав Зедд. — Я хочу, щоб ви сформували офіційну делегацію, яка об'їхала б всі країни Серединних Земель і оповістила людей про те, що всі, хто хоче покинути землі, де є магія, повинні відправитися на захід. Там вони зможуть почати нове життя в світі, де магії не буде. Я подбаю, щоб магія не тривожила їх мирне життя.

— Та як же ти можеш давати таку обіцянку! — Сплеснув руками Томас.

Зедд тицьнув пальцем собі за спину, де до неба підносилася стіна зеленого полум'я.

— Я встановлю другу стіну смерті, через яку ніхто не зможе пройти. По той бік буде земля, позбавлена?? магії. І там люди будуть жити без неї. Я хочу, щоб ви подбали про те, щоб про це стало відомо всім. Томас, а ти забезпечиш, щоб туди не проникла жодна людина, що володіє даром. У нас є книги, за допомогою яких ми можемо очистити обмежену територію від найменших слідів магії. Навесні, коли всі ті, хто захоче, виїдуть на нову батьківщину, а я поставлю другу стіну. І так доглянуть за ними добрі духи, і нехай не доведеться їм покаятися в тому, що їхнє бажання здійснилося.

Томас ткнув пальцем в стіну, яку Зедд вже привів у цей світ.

— А як щодо цієї? Якщо люди наткнуться на неї в темряві? Вони ж загинуть!

— І не тільки в темряві, — спокійно відповів Зедд. — Коли вона стабілізується, то стане майже невидимою. Доведеться створити прикордонну смугу і поставити людей її охороняти.

— Людей? — Перепитала Еббі. — Ти хочеш сказати, що маєш намір створити корпус вартових кордону? — Так, — Зедд підняв брови, — от саме. Відмінна назва! Правоохоронці кордону.

Після цих слів запанувала тиша. Всі спохмурніли, розуміючи серйозність виниклого становища. Еббі не могла собі уявити місце, де немає магії, але знала, як пристрасно багато хто бажає жити в такому світі. Нарешті Томас кивнув.

— Зедд, — сказав він, — цього разу я вважаю, що ти правий. Іноді нам доводиться служити людям, не надаючи їм допомоги.

Решта висловили схвалення, хоча, як і Еббі, знаходили це рішення занадто суворим.

Зедд споважнів.

— Отже, вирішено.

Повернувшись, він оголосив натовпу про те, що війні кінець, і про те, що чарівники нарешті задовольнять бажання тих, хто роками просив про одне й те ж: за межами Серединних Земель вони створять край, де не буде ніякої магії.

Поки в натовпі обговорювали несподівану новину і радісними криками вітали закінчення війни, Еббі пошепки звеліла Яні почекати хвилиночку разом з татом і, знайшовши хвилинку, відтягла Зедда в сторону.

— Зедд, можна з тобою поговорити? У мене є питання.

Зедд посміхнувся і, взявши Еббі під лікоть, підштовхнув до її будинку.

— Я хочу провідати дочку. Пішли зі мною.

Відкинувши минулі страхи, Еббі схопила за руки Матір-Сповідницю і Делору і потягла їх за собою. У них теж є право це дізнатися.

— Зедд, — почала Еббі, як тільки вони відійшли подалі від натовпу, — чи можу я дізнатися, як твій батько виявився в боргу перед моєю матір'ю?

Зедд посміхнувся:

— Мій батько нічого не був винен твоїй матері.

Еббі насупилася.

— А як же священний обов'язок, який перейшов від твого батька до тебе, а від моєї матері до мене?

— О, цей борг дійсно був. Тільки не твоїй матері були винні, а вона залишилася в боргу.

— Що?! — Еббі застигла на місці. — Що ти хочеш цим сказати?

Зедд посміхнувся.

— У твоєї матері були важкі пологи. Ви обидві могли померти. Мій батько з допомогою магії врятував її. Хельза благала його врятувати і тебе теж. Щоб зберегти тобі життя, батько, не думаючи про свою безпеку, трудився дуже довго, набагато довше, ніж можна чекати від чарівника. Твоя матір була чаклункою і розуміла, чого йому коштував порятунок твого життя. На знак вдячності вона присягнулася, що відтепер в боргу перед ним. А коли вона померла, її борг перейшов до тебе.

Еббі втупилася на нього, не вірячи своїм вухам. Її мати ніколи не казала, що це за борг.

— Але… але виходить, що тепер я в боргу перед тобою? Ти хочеш сказати, що цей священний обов'язок висить на мені?

Зедд відкрив двері в спальню і, посміхаючись, заглянув всередину.

— Борг виплачений, Еббі. У браслеті, який тобі дала мати, була вкладена магія, що зв'язувала тебе з боргом. Дякую тобі за порятунок моєї дочки.

Еббі глянула на Матір-Сповідницю. Ось вже дійсно Спритник!

— Але чому ти допоміг мені, раз у тебе не було переді мною священного обов'язку? Якщо насправді, навпаки, я була перед тобою в боргу?

— Ми не чекаємо нагород за допомогу. І ніколи не знаємо, яким чином будемо винагороджені — якщо взагалі будемо. Можливість допомогти — сама по собі нагорода. І інша нагорода не потрібна — та й навряд чи може бути нагорода краще.

Еббі подивилася на дівчинку, мирно сплячу в сусідній кімнаті.

— Я вдячна добрим духам, що змогли допомогти зберегти її життя в цьому світі. Хоча у мене і немає чарівного дару, але я передбачаю, що вона зіграє важливу роль не тільки в твоїй долі.

Зедд ліниво посміхнувся, дивлячись на сплячу дитину.

— Схоже, у тебе є дар провидіння, Еббі, тому що вона вже зіграла важливу роль у закінченні війни і таким чином врятувала життя багатьом людям.

— Я все ж хочу знати, чому ця штука, — чаклунка показала у вікно, — стоїть на місці? Передбачалося, що вона пронесеться по Д'харі і знищить там все живе, вб'є їх усіх до одного за те, що вони накоїли. — Її погляд став грізним. — Чому вона нікуди не рухається?

— Війна закінчена, — Зедд розвів руками, — і цього достатньо. Стіна є частиною Підземного світу, світу мертвих. Д'Хара не зможе піти на нас війною, поки стоїть така межа.

— І скільки вона протримається?

— Ніщо не вічне. — Зедд знизав плечима. — Але поки буде мир. Війні кінець.

Чаклунка не здавалася задоволеною.

— Але вони хотіли нас всіх знищити!

— Ну так тепер у них це не вийде. Делора, в Д'харі теж є люди, які ні в чому не винні. Те, що Паніз Рал бажав завоювати і поневолити нас, зовсім не означає, що всі д'харіанці — мерзотники. Багато жителів Д'хари страждають під важким гнітом. Яке право я мав убити всіх, включаючи і тих, хто не заподіяв нам ніякого зла і хто сам прагне прожити життя в мирі і спокої?

Делора провела долонею по обличчю.

— Зеддікус, іноді я тебе зовсім не розумію. Часом вітер смерті з тебе досить нікудишній.

Мати-Сповідниця стояла біля вікна, дивлячись в напрямку Д'хари. Вона повернулась до чарівника.

— Але там є й ті, хто з-за цієї стіни на все життя затаять на тебе злість, Зедд. Ти нажив собі непримиренних ворогів. І залишив їх в живих.

— Вороги — це ціна честі, — відповів чарівник.