Блискавка

Розділ I Забави студентів

Софія не мала жодної гадки, що в цей день, 16-того квітня 2009-го року щось повинно статися. Статися таке, що кардинально змінить її майбутнє та повністю перекреслить усе минуле, наче його ніколи не було. А навіть, якби вона і знала, що станеться у той роковий день, що далі буде відбуватися з нею, то все одно не змогла б щось змінити.

Власне, попередній день, себто 15-те квітня, був відносно теплим та сонячним. Небо було чисте та безхмарне. Вітер лише трохи шелестів зеленим листям, а сонце – розпечений помаранчевий диск, розсипало свої теплі промінчики по землі. Одним словом, все йшло на прекрасну погоду і ніщо не подавало погані знаки. Поки що.

Софія, вісімнадцятирічна дівчина високого зросту, щойно вийшла з дому на вулицю. Власне, це був звичайний робочий день, а дівчина поспішала в університет на пари. В цей теплий, майже як влітку, весняний день вона була одягнена в міні-спідницю червоного кольору і світлу блузку, що звабливо підкреслювало її не перевершену та сексуальну фігуру. Під час ходьби, її довге, розпущене волосся розвіювалося на вітру в різні боки. Погляд очей ні на чому конкретно не зосереджувався, а лише фіксував усе, що відбувається навколо неї в полі зору. Правда, Софія була в своїх думках, але її підсвідомість не дрімала, а працювала на повну потужність.

Який чарівний та досконалий дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість – це райський відрізок часу, адже для неї немає поразки, зневіри чи байдужості. Молодість – це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події та акти героїзму відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю! Особливо, молодість солодка штука для тих, хто розумно та ефективно нею користується, використовуючи, відведений долею час із максимальною користю.

Софія це дуже добре розуміла.

Коли Софії було сім років, сталася одна трагічна і дивна подія. Подія, яка залишила свій слід у майбутньому на подальше життя дівчини. Подія, яка була неминучою, власне, як і більшість моментів в житті людини.

В той час, родина Даниленків жила у звичайному десятиповерховому будинку, на останньому поверху. У батьків Софії фінансовий стан потроху збільшувався і все йшло тільки на краще. Але… дещо сталося. Одного дощового, холодного дня (цей день запам’ятався Софії на все подальше життя) в дах будинку влучила блискавка і добряче потрощила майно в їхній квартирі. Дах повністю зруйнувало, і з квартири було видно темно-сіре небо. Батьки були стривожені та налякані, а маленька дівчинка років семи лежала у ліжку. Прокинувшись від удару блискавки, вона довго-довго плакала. Потім Василь сказав, що блискавка час від часу наносить збитки людям і, на щастя, їм повезло, бо усі залишилися живі, а потрощене майно – ніщо у порівняння з людським життям.

Власне, такі випадки трапляються у людей. Але Софії це вже тоді здалося чимось аномальним. Ще у дитинстві вона відчула, що цей удар блискавки по їхньому затишному житлу, був попередженням про прихід чогось такого містичного, ірраціонального. Це відчувалося буквально у капризах природи, величезній зливі із холодним, як крига вітром. А гримання грози і прихід темних, грізних хмар ніби це тільки підтверджувало.

В цьому Софія, на жаль, була стовідсотково права.

Але зрозуміла це трохи пізно, коли доля зробила свій черговий хід.

Життя Софії за останні одинадцять років значно змінилися. Взагалі, одинадцять років – досить великий відрізок часу, за який людина дорослішає, набирається досвіду, мудрішає. Так от, для дівчини цей час пролетів як мить, як одна секунда, карколомно і безповоротно. Проте, аналізуючи цей період часу, Софія зробила для себе певні висновки. Завше, не дуже хороші та приємні висновки, а сумні, невеселі, песимістичні та банальні за змістом.

По-перше, Софія закінчила школу (правда, не дуже успішно) і після цього не була в захваті. Вона думала, що після школи почнеться більш доросле та цікаве життя. Проте, нічого особливого чи незвичного в своєму житті по навчанню в університеті дівчина не помічала. Може і були певні зміни, але вона не хотіла їх приймати чи не була до них готова.

По-друге, вона не думала, що спеціальність психологія, яку вона обрала, виявиться такою нудною і не цікавою. Софія лише закінчувала перший курс, а усі заняття були для неї байдужі і не потрібні. Але потроху вона до цього звикла, так само як і до перших місячних, які, до речі, в неї почалися в чотирнадцять років, тобто якихось чотири роки назад.

По-третє, дівчину турбувало її особисте життя, а правильніше буде сказати його відсутність. До цього часу любовні стосунки чомусь не склалися. Так, звісно, були випадки, коли вона зустрічалася з хлопцями, але до серйозних стосунків ніяк не доходило. Один юнак взагалі від неї добивався лише сексу і навіть відверто про це сказав на одному побаченні, яке виявилося першим і останнім. Софію роздратувала така прагматичність, відвертість і такий цинізм, тому вона без зайвих слів розвернулася і попленталась додому, ледь не плачучи по дорозі.

Це сталося декілька місяців тому і дівчина ще не могла так просто і легко взяти, і викреслити цей епізод з власного життя, видалити його, позбутися, викинути із голови і жити далі. Останнє вона робила, але якось повільно, без ентузіазму з певними депресіями, які час від часу її переслідували. Проте, на відміну від більшості своїх однолітків, які від депресій шукали психостимулятори: вживали спиртне, палили, намагаючись поринути у нірвану, створити власний світ ілюзій, Софія вела більш-менш здоровий спосіб життя, а чарчину вина вона могла собі дозволити хіба що на свята, в дуже рідких випадках. В інший час вона про зеленого змія навіть і не згадувала.

Власне, в цей день настрій у дівчини був чудовий. Сьогодні після усіх пар вони с подружками збиралися погуляти в нічному клубі та потанцювати на дискотеці під звуки сучасної клубної музики. Настя і Ольга – найкращі її подруги, з якими Софія спілкується, перетирає різні теми, на кшталт, про хлопців чи про нові «шмотки». Одним словом, звичайні жіночі балачки, плітки. «Бабський базар», як у них в групі кажуть про це деякі пацани.

Софія їхала у маршрутці, дивлячись у вікно і поринувши у різні спогади, пригадуючи епізоди з власного життя. Вона була мрійницею, фантазеркою і любила занурюватися глибоко-глибоко в свої думки, спогади, плани на майбутнє та почуття. Зокрема, вона згадувала своє дитинство, проведене у рідному місті. Кожного дня, вона бачила широку, синю спину Дніпра: зранку, коли сонце повільно піднімалося вгору та увечері, коли нічні вогні міста дзеркально відображувалися у темній воді. Вона любила гуляти парком на монастирському острові, купатися в річці та дивитися на пам’ятник Тараса Шевченка, який підпирав блакитне українське небо, вкрите хмаринками.

Власне, такі спогади ні до чого не спонукали дівчину, а попри те, вона від них ніколи не відмовлялася, і, коли був слушний момент, з радістю віддавала їм частину вільного часу.

Інститут, в якому навчається Софія, був приватним, себто, навчання коштувало чималих грошей. Але він був доволі престижний та популярний серед молоді. Хоча, він не міг рівнятися до рівня ДНУ, але знання, які там давали викладачі (якщо їх добре засвоювати, а не байдики бити від нудьги), були професійні, різнобічні та навіть практичні до життя.

Сама будівля призначена для занять складалися з кількох корпусів п’яти- та семиповерхових, біля яких паркувалися машини викладачів та студентів. Останні, як правило, приїжджали на лекції на більш дорогих та престижних іномарках (на кшталт, «Лексус», «Ауді», «Субаро», «Форд», «Мерседес» та всілякі позашляховики) на відміну від перших, себто викладачів. Інші студенти та викладачі, що не мали грошей на авто, їздили на заняття у міських транспортах, товклися у величезному натовпі, штовхалися, наступали один одному на ноги та невдоволено сперечалися із-за черги. Одним словом, їхали в дуже не зручних умовах, коли бажаючих людей забивалося в транспорт так, що і яблуку ніде було впасти.

Софія вже звикла стояти в величезних чергах на маршрутку, від чого часто запізнювалася на пари. Звичайно, можна було вийти раніше з дому, скажімо, хвилин на двадцять, але дівчина не хотіла так поспішати. Непунктуальність у людини погана звичка, як наркотик, і вона дуже швидко звикла запізнюватися.

Софія вийшла з мікроавтобусу і пішла до будівлі інституту, не поспішаючи. Поруч припарковані колоною стояло безліч різноманітних за марками і відтінками кольорів авто, що не терпляче, зворушено і сумлінно чекали на власних господарів. Серед цих машин, одиноко, збідніло і сиротливо стояв невеличкий мотоцикл, що відразу впадав в очі.

– Які люди! Софія! – пролунало ззаду дуже голосно.

Дівчина спочатку здригнулася від несподіванки, а потім повільно обернулася на джерело вигуку. Зовсім поруч стояв джип «Черокі» з відкритими дверцятами з боку водія. А поруч стояв хлопець, тримаючись однією рукою за ці дверцята, наче він не був упевнений у твердості своїх ніг або боявся, що сила гравітації його цілком одужає.

Юнака, що на неї з усмішкою дивився, звали Денисом і він був її на рік старший, хоча Софія навчалася з ним в одній групі. Власне, Софія з ним кілька разів зустрічалась, але він був прямим і хотів від неї лише одного: переспати. Дівчина потім натякнула, що не хоче більше з ним зустрічатися, але він не відставав від неї і завжди чіплявся, намагаючись зайвий раз привернути до себе увагу. Іноді, в Дениса це виходило, але як правило, це не давало жодного результату, якого він так прагнув.

– Гей! – гукнув хлопець. – Ти шо, глуха? Я до тебе привітався.

Денис був середнього зросту, міцної статури, одягнений у джинсову куртку темно-синього кольору та чорну футболку. Волосся коротко підстрижене каштанового кольору трохи блищало на сонці. Підборіддя не голене, ще досить рідке, на кшталт еспаньйолки.

– Ну, привіт, – мовила вона трохи сухо на його привітання без жодного бажання продовжувати розмову.

Але, очевидно в Дениса були інші наміри. Він дивився на неї екзальтаційно, захоплено, збуджено із засліпленою пристрастю свідомістю та відсутністю здорового глузду на той момент. В цьому погляді красномовно і переконливо читався лише звірячий інстинкт парування і нічого більше. Про романтику і справжнє кохання взагалі не йшла мова. Денис бачив у дівчатах лише сексуальний об’єкт, можливість плотських втіх та особистого задоволення. Егоїзм та самовпевненість повністю зайняли все його єство, кожну живу клітину.

– Хочеш, я тебе після занять підкину додому або ми кудись поїдемо погуляти, га?

– Ні, – відповіла Софія, уникаючи його погляду. – У мене інші плани на цей вечір.

Вона хотіла зайти в корпус, але Денис хутко перекрив вхід в корпус інституту своїм тілом. Його погляд був рішучим та дуже нахабним.

– Які ще плани? У нас з тобою можуть бути тільки спільні плани на цей вечір. Давай…

– Відчепись. У нас з тобою не може бути ніяких планів. Взагалі, я план не курю. Ти звернуся не за адресою, – зауважила дівчина трохи різко, щоб завершити розмову.

Хлопець голосно розреготався. Схоже, жарт припав йому до смаку.

– Зате, я курю план, – сказав він. – До того ж, я пропоную весело провести час на діскатєкі.

– Мене це не цікавить.

Софія рішуче зробила крок в бік.

– Пропусти.

– Проходь, хто ж тобі заважає.

Він відійшов в сторону, запалив цигарку і дивився, як Софія зайшла в приміщення, злившись з натовпом веселих, безтурботних та дуже гомінливих студентів.

Лекція з інформатики (власне, остання пара на той день) у них проходила в комп’ютерній лабораторії, що була обладнала сучасними комп’ютерами, які були підключені до безлімітного Інтернету. Правда, деякі комп’ютери (що не встигли замінити на нові) були старенькі, пошарпані, погано працювали і постійно зависали. Для тих, хто любив побродити по світовій павутині, поспілкуватися на чатах чи форумах, подивитися прикольні картинки, це було справжнім апокаліпсисом.

Софія сіла за вільний комп’ютер, збираючись перевірити електронну пошту. Їй мав надійти один лист з сайту знайомств, де вона недавно зареєструвалася. Вона дуже чекала листа від одного хлопця. Правда, перевіривши пошту, дівчина наткнулася там хіба що на спам, що постійно розсилали з інших сайтів.

Денис з Льохою теж сіли за комп’ютер, що більш-менш нормально працював і відразу ж загрузили кілька порно-сайтів, розглядаючи голих дівчат з цицьками. Декілька фотографій відповідної тематики, привернули увагу хлопців і вони почали їм віддавати частину свого вільного часу.

– Оце краля! – показав Льоха другу і вони почали уважно її розглядати, як ентомолог розглядає рідкісний вид комахи, що занесений в Червону Книгу.

Віка, високого зросту худюща студентка, що навчалася в їхній групі, пройшла повз них, але в останню мить зупинилася.

– Шо це ви розглядаєте? Як вам не соромно! – сказала вона.

– А шо тут такого. Шо єстєствєнно, то нє бєзабразна, – підкреслив Денис.

– Шо, дома не надивився порнушки? Зараз прийде прєпад на лєнту.

– Хто б це казав. Віка, ти ж сама казала, шо в тебе вдома на вінтє тіпа двацать гіг порнухи харошєго качєства. Ти ж обкурилася шмалі минулого понеділка і нам все розповіла. І про порнуху, і про свій лесбійський досвід. Шо, Вікуся-лапуся, язик проковтнула?

Віка, що дійсно це розповіла, почервоніла від злості. Такого вона ніяк не очікувала. Потім, вона буде себе катувати тим, що курила багато «травки», але в той момент, це не мало ніякого значення.

– Шо ти верзеш, порноманіяк?

– Ось тут все написано, – Льоха показав сторінку веб-сайту. – Це одна із причин, яку дівчата не роблять принципіально: «Ми не признаємося, що можемо годинами розглядувати картинки з голими мужиками. Тому, що нас в чоловіках цікавить душа. Не знали? Ми ж, дівчата, насправді не такі примітивні організми, як деякі…»

– Душа? – глузливо перепитав Денис. – Яка в біса душа? Ви ж такі помішані на сексі, як і ми. Німфоманки. Збоченки.

– А ти, Денис, самець, – сказала Віка. – Ти не знаєш нашу психологію. Для нас, дійсно, важлива душа. Знаєш, як кажуть: «Пацани користуються коханням, щоб досягти сексу, а дівчата користуються сексом, щоб досягти кохання». Правда, для тебе секс – це і є кохання.

– Канєшна. А ти шо думала?

Віка не встигла відповісти, бо в аудиторію зайшов викладач.

– Здається, пора линяти звідси, – сказав Льоха і звернув всі вікна з еротикою.

Хлопці непомітно пересіли на інше місце. А це місце залишилося порожнім, поки на нього не сів Антон, що завжди мав вигляд, як не від цього світу, на кшталт «Ти, що, з іншої планети»? Він був низького зросту, повний, з довгим масним волоссям, що налазило йому на очі і носив сорочку синього кольору, що пахла потом. Не помітивши згорнуті вікна, він знайшов потрібний файл і відкрив лабораторну роботу, що збирався здавати Ларисі Анатоліївні.

Інформатику в їхній групі вела жінка середнього віку з темним кучерявим волоссям, одягнена в світлий костюм. Практичне заняття з інформатики почалося з того, що викладач відмітив усіх відсутніх, яких виявилося чимала кількість.

– Нагадую усім, що у вас залишилося мало часу, щоб здати лабораторні роботи мені. Вже п’яту роботу треба здавати, а деякі ще навіть першу не зробили. Не забувайте, що екзамен не за горами.

– А це ще не скоро, – зауважила Оля.

– Це зараз вам так здається. В екзаменаційні білети ввійде весь конспект за цілий рік. Хто здасть усі лабораторні вчасно, той отримає на одне питання менше в білеті.

– Ларисо Анатоліївно?

– Що?

– Можна вам першу лабу здати.

– Першу? Ну, давай, хоча б першу…

Вона підійшла до нього і сіла на вільний стілець.

– Ну, показуй, що ти там зробив.

– Ось робота… – показав Антон і раптом сам закляк, побачивши внизу згорнуті вікна з еротикою.

– Стривай… А це що?

Лариса побачила згорнуті вікна Інтернету. Вона повідкривала їх. Перед Антоном (який не мав до цього ніякого відношення) відкрилися порно-сайти: «Гарячіє дєвушкі!», «Море порнухи! Фото, відео!», «1000 халявних дєвок! Порно галерея!» і останній – «Секс-шоп: анальні та вагінальні фалоімітатори, вібратори, презервативи, змазки, еротичні фільми, гумові надувні жінки…»

Хлопець, відверто кажучи, був в шоковому стані, не в змозі зрозуміти, звідки це взялося.

– То це ти хотів мені роботу здати, га? – спитала викладачка інформатики.

Всі повернули до нього голови і побачили голі дупи і цяцьки дівчат на весь екран.

– Е-е-е… ну-у-у-у… я-я-я… не знаю… Це не… не моє… Я… е-е…

Льоха з Денисом зареготали першими, а потім їх підтримала Віка, відволікшись від сайту гламурних анекдотів.

– Не твоє? А хто це дивиться порнографію? Чим ти займаєшся тут?

– Ананізмом, – сказала Віка і її голос заглушив голосний вибух сміху, який тривав кілька хвилин без зупинок.

– Це не я… Чесно. Я прийшов…е-е-е… хтось до мене це дивився.

– Шо ти гониш, – втрутився Денис. – Я бачив, як ти дивився порно.

Антон почервонів і опустив очі, не в змозі відстояти власну позицію і домогтися справедливості.

– Так, Антон, ти вільний. Твоя лабораторна закінчилася.

– Як це? – спитав він.

– Отак. Прийдеш мені здавати окремо всі роботи. Це ж треба мати нахабність дивитися це в університеті! За таке можуть вигнати.

Софія хотіла наголосити, що це не Антон відкрив ці сайти, але студенти і надалі реготали, а більше всього реготали ті, хто знав, в чому весь прикол. Вона, будучи свідком того, як Антона підставили, сама сміялася, бо не могла себе стримати.

– Чого смієтеся? Цирк закінчився.

– Сексуального маніяка викрили, – додала подружка Софії Оля.

– А ти Олю, краще покажи готову роботу, – зауважила викладачка.

Антон вже збирався вийти, коли раптом зупинився і обернувся до викладача.

– Вибачте, а можна мені посидіти в Інтернеті?

– Щоб ти знову дивився порнографію? Ні, сьогодні ти вільний.

– Але ж це не я… е-е… я…

Він не встиг договорити, бо в нього задзвонив мобільний:

«Дєвушка с красівой попкой, возьмі трубку!», – сказав голос, коли дзвонив стільниковий (Денис спеціально поставив такий дзвінок, коли Антон залишив телефон на парті і виходив в туалет, а зараз набрав його номер, адже в сучасному житті доступні будь-які сигнали, рінгтони чи приколи на мобільний, які тільки могла вигадати людська уява).

Після цього реакцію студентів не важко було передбачити. Але такий шалений сміх, що душив публіку, такий гомеричний і нестриманий сміх, лунав дуже голосно, і був таким заразним, що Лариса Петрівна, включаючи з усіма студентами, сама сміялася, схватившись руками за живіт, забувши де знаходиться.

Принижений і розгублений Антон швидко, кулею вилетів з аудиторії.

Шалений сміх переслідував його довго, дзвоном віддаючись у вухах.

Розділ II Між життям і смертю

Сеанс в кінотеатрі пройшов швидко, але незабутньо. Софія, Ольга і Настя із величезним задоволенням, надмірною цікавістю спостерігали, що відбувається на екрані, зовсім забувши про реальний час.

Дівчата вийшли з приміщення кінотеатру, опинившись на вулиці. Софія відчула, що після фільму відразу звичний світ здається дещо дивним, не реальним, химерним і в цьому є щось наркотичне та таке жадаюче, як ковток свіжої прохолодної води. Вітер з граціозністю та легкістю, на яку тільки був спроможній, зазирав їм в обличчя своїм холодним подихом, а сонечко помалу-потроху, поважно і гордо, як півень серед курей, опускалося за горизонт. Дорога була вкрай забита колоною машин, які із-за цього їхали дуже повільно, зупиняючись через кожний метр.

Трійко дуже вродливих і надзвичайно привабливих молодих дівчат, йшли тротуаром не поспішаючи, насолоджуючись прогулянкою і таким чудовим теплим вечором. Кожна з них тримала в одній руці морозиво, що швидко тануло. «Чероки» Дениса під’їхало ззаду зовсім несподівано, що аж налякало дівчат. Денис посигналив їм і відкрив дверцята. Окрім Дена, в авто сиділи Льоха, Слава і Дрон. Всі хлопці курили косяк, що переходив по колу з одних рук в інші і пускали отруйний дим під гучну музику в салоні, щось у стилі «хард-рок».

– О, чувіхи, сідайте до нас! Ми тіпа на діскарь їдемо. Будемо бухати водяру і курити план. Приєднуйтеся до нас. Аторвемься, атвєчаю!

Його товариші почали їм свистіти в слід, проте дівчата не реагували.

– Ви шо, тормозітє, тьолки?! В натурі, нє парьтєсь!

Денис викрикнув ще кілька фраз, але на них не було відповідної реакції, тої, на яку так всі хлопці очікували.

– Та ну вас на фіг, лесбіянки. Ми зараз поїдемо по дорозі баб підцепимо і розважимося на повну катушку!

– А ви тута і далі втикайте, шлюшки, – додав Дрон. – Астарожна! Ше провтикаїте і не будєтє большє дєвками-целками. Ха-ха-ха!

Усі четверо зареготали на всю горлянку, надриваючи свої нутрощі.

Дверцята зачинилися, джип заревів і поїхав вперед, набираючи швидкість і залишивши дівчат далеко позаду в епіцентрі піднятої пилюки.

– Придурки, – прокоментувала Оля. – Взагалі у них немає клепок. Хлопцям дев’ятнадцять років.

– Ага, а понтуються, як шмаркачі тринадцять років, – підтримала її Софія, не вагаючись. – До речі, тут я анекдот згадала. Як раз підходить до Дениса з його недалеким інтелектуальним розвитком.

«Два студента заходять в аудиторію здавати іноземну мову. Викладач каже: «Sit dоwn!» Один питає в іншого: «Слухай, а шо він сказав»? «Він сказав: «Сідай, дебіл».

Дівчата зареготали, розуміючи, що зміст анекдоту, як ніколи відображає квінтесенцію життя Дениса.

Гучна музика майже відразу їх ледь не заглушила, коли вони зайшли всередину приміщення, де танцювало безліч тинейджерів і молодь трохи старше. Більшість із них по кілька разів заказували собі випити спиртне: пропустити чарчину-другу чогось міцного для хоробрості і впевненості у власних можливостях.

Софія чомусь відразу запримітила в кутку молодого хлопця, що сидів за столиком і цмулив, судячи з посоловівших очей, вже далеко не перший кухоль пива. Він був одягнений у синій джемпер і сині джинси. Волосся трохи масне, темного кольору, обличчя худе, а очі вперто стріляють в різні боки, щось таке надзвичайне шукаючи. Цигарка в руках повільно тліє і юнак час від часу повільно робить чергову затяжку.

Ну з таким хлопцем я б точно не хотіла зустрічатися, навіть якщо в нього в кишені ціла купа грошей, – міркувала Софія. – Адже від нього тхне тютюновим димом, як від чоботаря.

Через кілька хвилин, розчинившись у танцювальній музиці, серед натовпу, дівчина вже про того хлопця і не думала, який навіть її не помітив. Софія почала «запалювати» під енергійну, гучну музику, що оточувала її навколо, пробираючись в кожну клітину її тіла, не пропускаючи жодної молекули і навіть жодного атому. Знаходячись в певному трансі, Софія просто рухалась в такт музики, повністю поринувши в цей віртуальний світ, який так до себе притягував, як наркотик.

Ольгу і Настю запрошували на повільний танець декілька разів, а Софію запрошували лише один раз. Якийсь юнак патлатий, в окулярах танцював у повільному темпі, обережно обіймаючи дівчину за талію, ніби він так боявся свою партнерку. Власне, Софію це почало хвилювати не на жарт. Вона дуже рідко ходила на дискотеки і зараз вирішила, що для танців досить. Оскільки, поруч немає кавалера, який буде її проводжати, то їй доведеться добиратися додому самій в таку пізню годину. Ця перспектива Софії аж ніяк не посміхалася, але іншого виходу, мабуть, не було.

– Я мабуть піду вже, – сказала Софія не дуже впевнено, коли музика не так голосно звучала і поруч її добре чули.

– Та куди ти так рано зібралася? – здивувалася Ольга. – Давай ще потанцюємо… Глянь, які кльові пацани прийшли на дискотеку! Можна з ними познайомитися.

– Я ніколи не беру ініціативу на себе в цих питаннях. Хлопці мають самі підходити до нас і знайомитися.

Настя криво посміхнулася. За це й вечір вона трохи випила зайвого і сміх в неї вийшов п’яний, дуже голосний, як для вихованої дівчини.

– Більшість пацанів такі боягузи, що не те, що познайомитися, але навіть підійти не наважуються. Тому, іноді треба брати контроль над ситуацією у власні руки, – мовила вона. – Софі, ти б краще з нами залишилася.

– Дійсно. Побудь ще трохи, – додала Оля.

Раптом до них підійшов якийсь хлопець, від якого сильно несло перегаром.

– Дєвушкі, а можна с вамі познакомітся? – спитав він, трохи хитаючись і з деякими зусиллями зберігаючи рівновагу.

Його погляд ніяк не міг сфокусуватися на чомусь конкретному.

Було зрозумілим, що юнак перебував у стані зміненої свідомості і ця змінена свідомість була скоріш за всього від великої дози алкоголю чи наркотиків. Але аж ніяк не від трансцендентальної медитації.

– Шо з усіма трьома будеш знайомитися? – спитала Оля.

– Нє, ну а шо тута такого! Я увідєл сімпатічних дєвушек і рєшил познакомітся. Мєня зовут Гриша.

Дівчата по черзі назвали свої імена.

– А чого ти прийшов на дискотеку один? – спитала Софія, яка не зацікавилася ним, але спитала так для підтримання світської розмови.

– Адін? Нє, всьо кльово! Ми з пацанами зробили бульбік і курили травку. Просто вони втикають обкурені в небо. Ну ти поняла?

– Бульбік? – не зрозуміла Настя.

– Ну, бульбулятор. Ми використовували мокрий бульбік. Ну мокрий краше тим, шо більше поглащаєш дима в легені. Там просто береш і наповнюєш пляшку водою, але не дуже багато. Канєшна, от етого більше кашляєш ат єдкого дима, но зато це простіший варіант підготувати бульбік для куріння… І ефект лучше. Більше вставляєт. Пацани атдают прєдпочтєніє мокрому бульбіку, чєм сухому. Атвєчаю.

– А шо ти курив? Анашу?

– Ну… ми тіпа шмалі обкурилися. Атвєчаю, оно так вставляє, но я не совєтую вам курити шмаль. Асобєнно с абсентом. Вирубає повністю свідомість. Але ці відчуття не передати. Реально шмаль вставляєт. Патом тіпа чумной ходиш пол дня. Но зато єсть шо вспомнить. Зашибісь!

– Так ти багато куриш травки? – спитала Софія.

– Нє, я трошки попробував. Шоб так курити, як нарік, то нє. Нашо мені втикати в наркодиспансері. Атходняк патом нєсколько мєсяцєв. Тільки так, для прикола. Одного чувака убіло, він досі валяється в парку обкурений.

– Прікольно.

Наступила хвилина мовчанки.

– Можна тєбя пригласити на танець? – нарешті спитав Гриша Настю, яка, схоже, припала йому до смаку.

Вона на нього подивилася спокійним, трохи співчутливим поглядом.

– Дякую, але я не хочу танцювати.

– Тоді послухайте анекдот. Ми з пацанами лахали від нього мінут тридцять. Ну, заходить студент в парашу і питає в іншого: «Ну шо, здав екзамен»? «Нє, – каже той. – Прєпад сраний не поставив оцінку». І тут роздається голос із сусідньої кабінки: «І не поставлю»!

Анекдот був смішним і Софія в компанії дівчат посміялася. Обкурений Гриша реготав голосніше всіх, що деякі тінейджери почали звертати на нього увагу.

– А ось ше один послухайте… Розмова двох друзів.

«Я одружився, жінка працює в ДАІ».

«Поздоровляю»!

«Так, але в першу шлюбну ніч вона мене два рази оштрафувала».

«За що»?

«За перевищення швидкості і зупинку в забороненому місці».

Ще один вибух сміху. На цей раз більш голосніше.

– А скільки тобі років? – спитала Оля.

– Мнє? – спитав Гриша, наче не знав про кого йде мова. – Двацать лєт. Я учілся в унівєрі, але мене звідти виперли. Я тіпа півтора року вчився. Але в унівєрі рєдко появлялся. Ну, в аблом було ходити на пари і втикати на прєпадов. Занудно! А платити прєпадам не хотілося. Лаве шкода.

– Ти певно в армії служив?

При цих словах Гриша голосно зареготав.

– Нє, яка нафіг армія! Я шо баклан, служити в армії. Хадіть втикати команди дурацкіє. На-лє-во! Нап-ра-во! Кру-го-о-о-м! Шагом марш! Або: вийті із строя! Патом тєбя деди так виведут із строя, шо капєць буде. Паламают кости, пакалєчат... Нахрєн оно надо… У мєня бєлий білєт. Всьо схвачєно… Ноу проблем, як кажуть.

– Красавєц! А в універі гуляв певно до фіга?

Він широко посміхнувся.

– Канєшна. Шо за студент, який ходе на всі лєнти і втикаєт як ботан. Ми так бухаємо в абщагє, атвєчаю. І нам не до лєнт, коли бачиш много бухла, курєва, афігєнних тьолок і карти. Там дєвки курять гашиш і голі бігають по коридорах. У нас на Новий Год, коли празнувалі, грали в карти на раздіваніє. Пацани і баби грали. Ми ж бухали вино, водяру. А після стало нудно втикати на бухі морди і розповідати ті ж самі анекдоти… От і вирішили зіграти в покер на роздягання. Так от, одна тьола програла і їй сказали голій пробігти по всьому коридору. Вона була оббухана і обкурена, і їй вже всьо було пофіг. Зняла весь одяг… Ми це записували на відео з мобільних.

– Ну і як? – питає Софія.

– Нормальок. Цицьки у неї афігєнні! Пробігла. Повезло, шо ніхто не йшов тоді. Але ми зробили прікол… Закрили двері. Уявляєте? Дєвка гола стучить в двері і кричить відкрити, бо хтось її побачить. Канєшна, ми открилі. Але це була тєма! Таке нада побачити… Вона гола, червона від злості забігла до нас і почала одягатися. Ми лахали ше до ранку. Це все записано на мобільник. Ми досі передивляємося і лахаємо. Оце гоніво! А там ще були пріколи… Ми бухали водяру на Новий Год. Ну ето тіпа другой Новий Год, а закуска закінчилася.. Шо робити? Ну ми тіпа довго не парилися. Карочє, парішалі вапрос… Ми закусували водяру тіпа звичайним снігом. Ну, на вулиці бухаємо, холодно, але дуже весело. Компанія у нас велика. Ну ми і бац стали використовувати сніг як закусон. Прікольно… Це теж була тєма! Ой… шось мені не добре. Я піду. Ше побачимося…

Похитуючись, він пішов в сторону туалету і цей шлях був для нього дуже важким. Він наткнувся на стілець, збивши його і ще два рази ледве не впав на підлогу, поки не дійшов до мети, себто до туалету.

Перед тим, як відкрити двері, Гриша обернувся.

– Параша! – вигукнув він голосно. – Пабєда будєт нашєй!

– Слишь, парашник, заткнись! – сказав йому один гопнік, що сидів за столиком з дівчиною, одягнений в чорну шкіряну куртку.

– Fuck you! – показав середній палець Гриша без усяких комплексів та вагань, не задумуючись про можливі наслідки.

– Ах ти ж чмо накурєнноє! Щас я тєбє дам па башке! – він хотів скочити з стільця і набити морду обкуреному юнаку, але його пасія, його кохана дівчина попросила не гарячкувати.

Очевидно, її слова мали велику вагу для гопніка коротко стриженого, оскільки він трохи заспокоївся.

– Сучара! – прошепотів невдоволено леґінь.

А Гриша, хитнувшись, ще кілька разів, нарешті потрапив в туалет.

Звісно, після цього дівчата почали його обговорювати, сміючись над його обкуреним станом і можливим конфліктом, який міг раптово перерости в криваву бійку, звісно, не на користь Гриші.

– Оце клоун, – помітила Настя. – Прийшов знайомитися і розповідає анекдоти.

– А пацан нічого. Прікольний, – сказала Ольга.

– Так, тільки обкурений в дупу… Тому й базікає багато. Вибачте, дівчата, але я дуже втомилася і теж мабуть піду. І ці критичні дні…

Власне, про менструацію вона збрехала, бо цикл завершився кілька днів тому, але це був вагомий аргумент для нібито поганого самопочуття. Крім того, вона відчула себе зайвою на цій дискотеці. Взагалі, Софія не любила дискотеки і зараз шкодувала, що пішла сюди. Все одно ще не разу, коли вона бувала на подібних тусовках, її ніхто не проводжав додому. Хоча, вона повеселилася від душі. Цей пацан її вдосталь розсмішив.

– Ну, гаразд, до зустрічі.

– Бувайте, дівчата.

Софія повернулася додому о пів на десяту, коли її батько сидів перед телевізором і дивився футбол. Перед Василем на столі стояла спорожніла пляшка «Оболонь».

– Софі, чого ти так пізно? – спитав він, кинувши на доньку стурбований батьківський погляд.

– Я була на дискотеці, тату, – відповіла вона, знімаючи з себе джинсову куртку.

– Могла мене попередити, щоб я зайвий раз не хвилювався.

Василь перегорнув сторінку газети, що лежала в нього на колінах.

– Який хлопець тебе цього разу проводжав?

– Ніякий. Я сама доїхала.

Він ледве не розбив пляшку від хвилювання.

– Сама? Як сама? А якби якісь покидьки причепилися до моєї доньки?! Навіть страшно подумати! Зараз стільки маніяків ходять в ночі! Я міг би за тобою заїхати сьогодні.

– Тату, ти знущаєшся? Я не хочу, щоб потім з мене сміялися всі в групі, що мене батько відвозить додому, як маленьку…

– Перестань. Ніхто не буде сміятися. Треба робити так, як вважаєш за потрібне, не зволікаючи на думки інших людей.

Це була крилата фраза Василя, яку він дуже часто використовував останнім часом до теми і без теми.

– Ти будеш вечеряти?

– Ні, – відповіла Софія. – Вже пізно. Я не хочу їсти. Я піду спати, бо дуже втомилася.

– Гаразд. На добраніч.

Софія пішла в свою кімнату і не роздягаючись, впала на диван. Вона дуже любила свого батька, але як їй в цьому житті бракувало матері! Як вона сумувала, коли мати три роки тому раптово померла від серцевого нападу. Скільки днів після цього дівчина плакала, сумувала і думала, що після цього їй немає сенсу більше жити на цій землі!

З часом будь-які рани загоюються і навіть до втрати близької людини потроху можна звикнути. Софія останнім часом дуже часто згадувала матір, її обличчя, посмішку, її спокійний, урівноважений характер і навіть коли вона гнівалася та кричала на доньку – дівчина це згадувала із сумом і щемом у серці. Вона згадувала теплі, лагідні материнські слова, поради, що лунали з її вуст і допомагали Софії жити далі з надією на краще. Мати для неї була найріднішою людиною на весь світ і дівчина досі не могла змиритися з її втратою. Але час потроху все загоював і змінював.

Трохи оговтавшись від спогадів, Софія встала з дивану і пішла в душ. Вона стояла під водою, миючись з милом і все згадуючи власну маму, яку вже, на жаль, неможливо повернути. Вийшовши з ванної, дівчина відразу ж пішла спати. Вона лягла в розстелене ліжко і вимкнула нічну лампу.

Темрява з радістю прийняла її всі страхи, сумніви, спогади та надії, які сиділи в її підсвідомості, іноді даючи про себе знати.

Отже, настало шістнадцяте квітня, коли одна подія повинна була кардинально змінити життя Софії назавжди.

Софія прокинулася десь о дев’ятій ранку і пішла вмиватися. День був прохолодним, а хмари темно-сірі, загрозливо надвисали над землею, наче попереджували про дуже скорий прихід дощу.

– Привіт. Як ти спала сьогодні? – спитав Василь, зайшовши до кухні.

– Непогано. Хоч виспалася нормально.

– Ясно. А я чомусь довго не міг заснути. І зараз самопочуття погане. Але на роботу все одно доведеться йти. Від цього нікуди не дінешся.

Василь підійшов до вікна і подивився на попелястого кольору хмари, що поступово наближалися, закриваючи яскраве сонце. Він задумливо почухав ще не голене підборіддя.

– Сьогодні синоптики передавали дощову та холодну погоду. Коли будеш йти на заняття, візьми з собою парасольку, щоб не намокнути.

– Добре. А ти вже на роботу їдеш?

– Так, буду зараз збиратися. Сьогодні в мене важкий день.

– Успіхів тобі, тату, – щиро побажала Софія.

– Дякую. І тобі теж успіхів у навчанні. Диви, як час швидко летить. Ще півтора місяці і в тебе почнеться сесія.

Дівчина на це безтурботно махнула рукою, як на якусь дрібницю.

– А-а, ще часу вдосталь. На першому курсі немає важких предметів…

– Ну дивись. Добре, Софі, я вже побіг, щоб не спізнитися на роботу. Тоді вже побачимося ввечері. Бувай.

– До вечора.

Василь зачинив за собою вхідні двері. Софія повільно снідала, дивлячись у вікно. Судячи з темних хмар, що грізно та загрозливо надвисали над містом, дощ ось-ось мав початися. Це аж ніяк не додавало дівчині оптимізму, аж навпаки забирало його. В такі похмурі дні на неї час від часу накочувалася прибережна хвиля депресії, стресу і незадоволеності власним життям. Такі тривожні передчуття призводили до меланхолічного стану, а він, в свою чергу – до вічного байдикобиття, ліні і небажання напружуватися, щоб щось робити.

Напевне це депресія від того, що я ще не знайшла справжнє кохання. Адже без цього людина не може нормально жити. Від цих сумних думок, у Софії взагалі відпало бажання їхати в інститут на заняття. Краще було б дома відпочити і спробувати змінити спосіб життя. Проте, сценарій її життя вже був написаний наперед не її рукою, всі ролі визначені і розподілені, а допущення будь-якої помилки в цьому сценарію категорично заборонено.

Отже, Софії все-таки судилося поїхати на нудні пари.

Хоча, вона і не дуже хотіла цього.

Після десятої ранку, Софія вже виходила з дому з сумочкою на плечі, тримаючи в руці парасольку, яка терпляче чекала своєї місії. Вітер шумів у вухах, а в небі трохи гриміло, хоча дощ ніяк не хотів починатися. Дівчина не квапливо йшла до маршрутки, сподіваючись, що дощ ще не почнеться.

В голові знову виринув той епізод, одинадцятирічної давності, коли блискавка вдарила в дім і розтрощила його. Дівчина не могла сама собі пояснити тривогу, що щільно оточувала її, як солдати полоненого. Проте, позбутися цієї тривоги і поганого передчуття, Софія ніяк не могла.

Дощ вже почався, коли дівчина зайшла в мікроавтобус. Майже відразу важкі краплі почали падати на землю і битися об скло машин, стікаючи вниз. Люди, які були без парасольок, швидко тікали від зливи, промокаючи до нитки і шукаючи надійне укриття. Дівчина дивилася крізь залите дощем скло на вулицю і замерзлих та мокрих людей, які не здогадалися взяти парасольку.

Маршрутка рушила з місця і плавно поїхала вперед по дорозі. Десь у небі блимнула блискавка і через кілька секунд на все небо прогримів грім, нагадуючи вибух петарди над вухом. Софія задумливо дивилася крізь скло мікроавтобуса, повністю поринувши у світ безмежних і загадкових, як Всесвіт мрій.

Дорога, по якій їхав мікроавтобус, була дуже мокра і слизька, тому колона машин просувалася вперед дуже повільно, створюючи величезні затори. Дівчина задумливо спостерігала за людьми, що поспішали у власних справах, не зволікаючи на таку паскудну погоду. Лише через годину Софія змогла вийти на потрібній зупинці, розуміючи, що на цю пару вже давно запізнюється. Вона розкрила парасольку, щоб не намокнути і обережно пішла по дорозі, обходячи калюжі, що швидко збільшувалися та розповсюджувалися. Вітер несподівано змінив напрямок і тепер важкі і холодні, як лід краплі дощу падали косо на дівчину. Навіть парасолька серед такого вітру із страшної зливи була безсила, але Софія все одно її впевнено тримала над головою у руці, наче вона брала участь у змаганні, коли треба бігти з естафетою і передавати її іншому учаснику.

Йо-пе-ре-се-те! – подумала Софія, коли поруч проїхало авто, обляпавши брудом її нові джинси. – От паскудство! Тепер я ще й брудна, як свиня прийду в інститут. Мокра і брудна. Оце сміху буде!

В небі знову загриміло і дівчина прискорила ходьбу, щоб якомога швидше опинитися в теплому приміщенні учбового закладу. Проте, на жаль, цього не судилося статися, принаймні саме в той час і в тому місці. Все відбулося дуже несподівано без жодних попереджень, нагадуючи атмосферу жахів Стівена Кінга. Доля давала

(надію на краще життя)

знаки, як буде йти життя далі, але вона цими знаками не скористалася. Після грому усе навколо освітилося яскравим білим сяйвом. Софія підняла голову вверх та помітила велику кулясту блискавку (це вона визначила лише згодом), близько метра у діаметрі. Колір цієї блискавки був жовтогарячий, як розпечене сонце у небі. Блискавка трохи надвисала над людьми, а потім зовсім несподівано в одну-єдину мить,

(потрощила дах будинку, де вони Софійка з батьками спали і, Господи, там щось горить!)

менш ніж за секунду влучила в нещасну дівчину і та відразу

(покинула цей світ назавжди)

впала додолу, вронивши сумку і парасольку, що впали у брудну калюжу. Краплі води порозліталися в різні сторони, як уламки гранати. На той момент

(О ЧОРТ БОЛИТЬ БОЛИТЬ БОЛИТЬ ЯК ЖЕ БОЛИТЬ В МЕНЕ Я ПОМРУ НІ БІЛЬ НЕСТЕРПНИЙ)

час не мав абсолютно

(БОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬ!!!)

ніякого значення.

Господи! Це кінець! Я помираю!

Здається це останнє, що вона встигла подумати, перш ніж її свідомість почала

(бачити смерть!)

гаснути, як свічка під час вітру. Люди, що проходили поруч і це бачили на власні очі, були дуже налякані. Вони несподівано зупинялися і дивилися на не живе тіло, що лежало під зливою на брудному асфальті. Забувши про зливу, про власні справи і взагалі про

(СМЕРТЬ)

все на світі, люди мовчки стояли, не в змозі рушити з місця і щось зробити, наприклад, допомогти дівчині, якщо ще є шанс її урятувати. Про те, щоб покликати когось на допомогу чи викликати «швидку», не йшлося навіть мови, адже більшість випадкових перехожих ще більше себе гіпнотизували цим жахливим видовищем, дивлячись на нещасну Софію. І чим більше з’являлося людей, тим сильніше виникав транс серед натовпу, додаючи до себе інших випадкових перехожих.

Правда, один хлопець, що бачив жахливу картину на власні очі, подзвонив по мобільному «03», сподіваючись, що вони швидко приїдуть і встигнуть її врятувати. Він відійшов трохи далі від основного місця трагедії, епіцентру, сховавшись від дощу під навісом тролейбусної зупинки.

Здається, дощ почав потроху вщухати, хоча небо ще було вкрите темно-сірими хмарами (що потроху дощ відносив на захід), які здавалося, всім своїм видом показують, що дуже шкодують за такий трагічний

(навмисний і цілеспрямований)

випадок.

А дівчина і надалі лежала на асфальті, мокнучи під дощем.

Здавалося, що допомога їй вже не потрібна.

Відразу після влучення блискавки, Софія відчула неймовірний гострий біль, але кричати чомусь не змогла. У неї наче хтось відібрав дар мови, яким вона тепер

(ЙОЙ ЯК БОЛИТЬ ЦЕ НЕ МОЖЛИВО БОЛИТЬ В МЕНЕ Я НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ПАСКУДСТВО БОЛИ-И-И-ИТЬ!!!)

не могла користуватися.

Біль розповсюджувалася по всьому тілу, але найбільша його концентрація була у зоні ураження – в грудях. Софія думала, що не зможе витерпіти

(шум у вухах)

цю біль, яка з кожною секундою

(А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!)

(Софія не могла кричати)

ставала все нестерпніше і здавалося

(Господи, що так сильно шумить у вухах?)

цьому не буде кінця. Окрім цього виник не зрозумілий шум, який нагадував порив вітру, коли їдеш на величезній швидкості в авто, з відкритим вікном, і вітер задуває в обличчя. Джерело цього шуму було не відоме, але він ставав дедалі голосніше. Наростання шуму все тривало і тривало, здавалося, що це буде аж до безконечності і від цього можна просто збожеволіти.

Раптом все стихло.

Пауза.

Наче весь світ зупинився від того, що хтось натиснув клавішу «STOP».

Але потім, наче хтось знову натиснув тільки цього разу «PLAY», світ почав рухатися дуже повільно, поступово набираючи швидкість свого звичного темпу існування.

Біль і шум у вухах минули так же несподівано, як і почалися. Софія відчула значне полегшення, неймовірне тепло, що розповсюджувалося по всьому тілу, пронизуючи все її єство. Це тепло було надзвичайно приємним, збуджуючим і справжньою насолодою, чимось нагадуючи дівчині оргазм.

Отак, мабуть, і помирають люди. Яке це блаженство! Який кайф! Виходить, смерть не така страшна, як всім здавалося.

Але наступної миті, вона вже забула про всі думки, бо відбулося ще одне фантастичне, аномальне явище. Софія відчула, що земля, на якій вона лежить, починає під нею крутитися і це її

(збуджувало, як наркотик)

трохи лякало, але водночас і інтригувало, адже таке побачиш далеко не кожен день. Все перед нею крутилося повільно, але поступово прискорюючи темп. Це було схоже на стан зміненої свідомості за допомогою психотропних речовин. Софія зрозуміла, що це не земля рухається, а вона сама рухається відносно землі. Це не можливо! Але дівчина, відчувала, як повільно піднімається з асфальту (не в сенсі піднімається на ноги, а саме піднімається над асфальтом паралельно), як легка пір’їнка, яку підхопив вітер і несе в невідомому напрямку. Софія піднялася над землею без найменших зусиль. Вона могла побачити людей, що стояли поруч і навіть

(галюцинації! Цього насправді не існує!)

своє власне тіло, що вже було не живим і лежало, промокаючи під зливою. Це було дуже надзвичайне, утопічне відчуття, нагадуючи чергове сновидіння. Відчуття невагомості. Проте, від цього факту Софія ніякої тривоги не відчувала, а навпаки – лише радість, спокій, певне блаженство, ейфорію і (найголовніше!) відчуття безмежної свободи, що перед нею відкривалася, як перед мандрівником-мореплавцем відкриваються величезні простори океану.

Неймовірно! Софія не могла повірити власним очам, як вона бачить себе збоку і всіх оточуючих людей! Вона легко, граціозно і без зусиль просто літала над землею, спостерігаючи, як «швидка допомога» зупинилася на дорозі і з неї хутко вискочило кілька стривожених людей в білих халатах, які підбігли до неї, почали робити різні маніпуляції, намагаючись дівчину повернути до життя, якщо це ще було можливо зробити.

– Принеси ноші, – крикнув лікар своєму асистенту. – Воруши дупою!

Той не забарився виконувати наказ. Вже через хвилину тіло Софії обережно поклали в «швидку» і повезли до лікарні. Дівчина, висіла в повітрі, як легкий сіруватий туман за кілька метрів від землі, спостерігаючи зверху за цією картиною і залишалася цим вкрай не задоволеною.

Куди вони мене везуть? Навіщо? Мені і тут зверху дуже добре і я не хочу повертатися до земного життя. Тут так легко і прекрасно! Така свобода і нове життя! Чудово! Тепер вже я не захочу повертатися назад. До біса весь земний, смердючий, паскудний і жорсткий світ. Тепер в мене є новий світ. Світ безсмертя та всемогутності.

Софія усвідомила, що ніхто її не помічає взагалі і вона може за будь-яким із цих людей спостерігати, літаючи над землею і відчуваючи екстаз, як від прийнятої дози кокаїну. Дівчина вирішила дізнатися, куди везуть її фізичне тіло. Варто було їй лише про це подумати, як астральне тіло Софії вже опинилося над «швидкою» і вона побачила, що лікарі схилилися над нею і робили якісь маніпуляції. Вираз обличчя у кожного з них був дуже знервований, напружений. Один лікар почухав потилицю і безнадійно глянув на своїх колег.

– Боюся, що ми її вже втратили.

Проте, Софія так не вважала, опинившись в іншому вимірі і повертатися назад у власне тіло теж не хотіла. Раптом усе сприйняття на той час, почало швидко змінюватися. Реальний світ (чи принаймні світ, який Софія вважала реальним), почав тьмяніти, крутитися навколо неї, створюючи повсюди такий собі вирій, торнадо, де дівчина знаходилася в самому епіцентрі. Все рухалося настільки швидко, що зір вже не міг сприймати світ як одну картинку, а все, що її оточувало, почало розсипатися на уламки, наче, відкриваючи Софії, іншу реальність, альтернативний вимір. А далі перед її очима раптом усе дуже різко потемніло, наче зник увесь оточуючий світ, і її понесло в якийсь не відомий темний тунель. Софія спочатку злякалася, коли пітьма поглинула її, не побачивши нічого в кінці цього тунелю, окрім

(смерті)

яскравого світла. Воно виникло несподівано, як і всі відчуття у цьому незвичному стані зміненої свідомості, у стані між життям та смертю. Побачивши це світло, вона заспокоїлася і відчула, що це і є НОВЕ ЖИТТЯ.

Світло було дуже яскравим, але воно не різало очі і не відкидало ніякої тіні (такого не буває!), як це повинно бути насправді. Світло було просто СВІТЛОМ і іншого слова годі було підібрати. Від нього йшло незвичне тепло та любов. І це не піддавалося жодній інтерпретації.

Софія, опинившись поруч зі Світлом, не відчувала страху, болю, розпачу, ненависті, або ще якогось негативного почуття. Вона просто хотіла доторкнутися до цього Світла, ввійти з ним в контакт, розчинитися в ньому, пізнати його незбагнену таємницю – таємницю, що ховає в собі увесь Всесвіт, який безпосередньо на неї впливає. Дівчина навіть хотіла простягнути руку до цього Світла, але їй це ніяк не вдавалося, не зважаючи на величезні зусилля. Просто не відома сила

(Світло)

штовхала її назад. Софія не в змозі була наблизитися до Світла ближче ніж на десять метрів, хоча їй це страшенно хотілося.

[Софія, чи готова ти померти?]

Що? Вона збагнула, що ніхто до неї не говорить, а проте, почула голос Світла. Почула і зрозуміла, що передача інформації відбувалася через телепатичний зв'язок. Що відповісти? Ні, напевно не готова.

[Ні, напевно не готова.]

В цю ж мить, Софія збагнула і зрозуміла для себе одну дуже важливу річ: в цьому світі немає ніяких таємниць, немає можливості людині щось приховати від

(Бога)

цього Світла, Всесвітнього розуму, що з нею телепатично спілкується і знає про неї абсолютно все ще до її моменту народження. І, звісно, ніякої брехні чи виправдань для Нього не існує. Світло бачить усе існування дівчини наскрізь, як на долоні з найменшими дрібницями.

[Що значне ти зробила в своєму житті? Що ти можеш мені показати?]

Дівчина спочатку розгубилася, але спроба мовчати і щось придумати не виходила. А дати якусь конкретну відповідь, вона просто не могла. Несподівано перед нею виникла картина – ціле відео її життя, починаючи з самого народження і так до останнього дня, до самої смерті. Софія побачила свої дитячі роки – багато значних та не значних гріхів, побачила вже себе трохи старшою (як перший раз закурила за школою, прогулюючи уроки у компанії безшабашних хлопців та дівчат), як пізно прийшла додому і мати від цього захворіла…

Ціле життя дівчини прокручувалося з блискавичною швидкістю, цілі епізоди, шматки життя мерехтіли в неї перед очима і вона відчувала та розуміла, скільки багато часу було витрачено марно. Абсолютно все життя пролетіло в неї перед очима і раптом так же несподівано як з’явився, цей фільм життя зник, не залишивши і сліду після себе. І лише тоді вона все усвідомила і в неї вихопилися знайомі слова Миколи Островського:

[Господи, мені соромно за безцільно прожиті роки! Що мені робити?]

[Повертайся назад! Ти повинна виконати свою місію на землі. Давай повертайся, ще не прийшов твій час. Є речі, які ти повинна збагнути, перш ніж знову повернутися сюди. Обери правильну стежку життя і пройди її повністю. Запам’ятай, завжди є альтернатива вибору. Просто це не відразу можна збагнути.]

[Я не хочу повертатися назад! Можна залишитися тут?]

Софія просто не хотіла навіть думати про своє повернення у фізичне тіло. Ця думка її страшенно лякала.

[Ні! Ти повернешся назад. Те, що ти зараз отримала, повинно принести користь не тільки тобі, а й іншим людям. Зрозумій: смерть – це не кінець, а продовження. Є рівні існування ДО життя людини і є рівні ПІСЛЯ життя. Життя – це транзитна зона, перехід між різними етапами існування. Що було до твого народження і буде після смерті, ти дізнаєшся пізніше, коли будеш готова.]

А коли я буду готова?

Проте відповідь не пролунала.

Знаходячись біля цього Світла, Софія зовсім не хотіла повертатися назад у власне тіло, до жорсткого і несправедливого світу, де все повторюється кожного дня знову і знову: ті ж проблеми і не вдачі, успіхи, не впевненість та безліч інших емоцій, подій у людському житті. Вона хотіла ще багато чого спитати у Світла, дізнатися про свій світ, але вже не мала такої можливості. Не зважаючи, на відмову повертатися назад,

(що ж там знаходиться за межею життя? Як існують ті люди, що померли і не повернулися до життя?)

(Я НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД! НЕ ХОЧУ!!!)

невідома сила штовхала її назад і дівчина вилетіла з тунелю, втративши свідомість і сприйняття світу. На останок, Софія встигла подумати, що це сон і вона проснеться, дуже скоро просто забувши про нього.

Розділ III Нова інтерпретація життя

Василь ледве інфаркт не отримав (а в його віці це часто буває), коли довідався, що сталося з донькою. Йому подзвонили з лікарні і повідомили, що Софія Даниленко померла, ще в «швидкій», коли її везли в операційну. Василь спитав, чи не може тут вийти якась помилка. Так просто, майже без надії жалісно спитав. Проте, відповідь була жорстка, правдива та однозначна: ні, вона померла і помилки тут, на жаль, не може бути. Звичайно, їм, лікарям, дуже шкода з цього приводу, але вони зробили все, що було в межах їх можливостей. Василь тяжко зітхнув і пообіцяв скоро приїхати в лікарню. Він поклав слухавку і чи не вперше в житті заплакав. Останній раз він плакав після смерті своєї дружини Світлани.

– Не може цього бути, – прошепотів він, витираючи сльози сухою, тремтячою долонею. – Ці лікарі все-таки помилилися. Софія зараз в інституті, а вони просто щось наплутали…

Та чи вірив він сам в ці слова? Щоб хоч якось себе заспокоїти, Василь набрав по стільниковому номер доньки і натиснув клавішу виклику, але телефон просто не відповідав. Він зробив ще одну спробу додзвонитися, хоча вона була такою ж безуспішною, як і попередня. Від безпорадності батько Софії схватився руками за голову і заплющив очі.

Василь просидів так не більше п’яти хвилин, але цей відрізок часу йому здавався безкінечністю.

Треба їхати в лікарню прямо зараз, а не терзати себе сумнівами. Я поїду і переконаюся, що там в операційній не моя Софійка, а якась інша нещасна дівчинка.

З цими думками, він накинув на себе довгий сірий плащ і не потурбувавшись взяти з собою парасольку, стрімголов вискочив на вулицю, що з радістю його прийняла, зустрівши прохолодним і озоновим повітрям, яке він вбирав у свої легені, як токсикоман вбирає пари клею «Момент». А Василь, йдучи вулицею, думав лише про власну доньку і сподівався, що лікарі все-таки зуміли її повернули до життя. Так, він сподівався в це і вірив, хоча, з кожним кроком його віра піддавалася певним сумнівам, що поступово руйнували цю віру, як хвилі моря руйнують піщаний замок.

Василь дістався до лікарні на «Шкоді», припаркувавши її серед інших авто, здебільшого лікарів, а ніж пацієнтів, бо перші жили не на офіційні зарплати, які були досить мізерними, а на хабарі, що отримували від багатих клієнтів, в обмін на виліковування тої чи іншої хвороби. Поставивши машину на сигналізацію, він квапливо зайшов усередину теплого, але далеко не затишного приміщення. Повсюди існувала якась руйнівна, хвороблива енергетика, що безпосередньо впливала на Василя.

Він підійшов до реєстратури, де сиділа похилого віку жінка і щось записувала у товстий та пошарпаний журнал не відомого покоління.

– Перепрошую, – почав Василь діловим тоном. – Я домовився про зустріч з лікарем Василюком.

Жінка уважно на нього подивилася крізь величезні окуляри.

– Як вас представити?

– Даниленко Василь.

– Григорій Петрович повідомляв мені про вас. Гаразд, лікар вас чекає в 37-ому кабінеті. Це на третьому поверсі.

– Дякую вам.

Василь відійшов від віконця реєстратури, відчуваючи страшне бажання запалити. Це займе не більше трьох хвилин, зате він зможе трохи розслабитися та заспокоїти напружені нерви. Він вийшов з будівлі на двір і запалив цигарку «Мальборо». Василь повільно втягував нікотинову отруту і випускав їдкий дим, що миттєво розчинювався в повітрі. Трохи не дійшовши до фільтру, він викинув недопалок у смітник і відразу ж зайшов до приміщення.

Піднявшись на третій поверх, Василь підійшов до названого 37-го кабінету і тричі постукав у двері.

– Відчинено.

Він без церемоній, швидко зайшов у маленький за форматом, але досить комфортний кабінет, в якому лікар стояв навпроти відчиненої шухляди і гортав якісь документи. Він був середнього зросту та середньої статури, себто звичайний стандартний чоловік, що нічим особливим не відрізнявся від інших. У білому халаті, накиненому поверх чорного джемпера, з охайним темним волоссям каштанового кольору і з своїм не вимушеним впевненим та діловим поглядом, лікар-таки справляв неабияке враження і мав велику довіру серед клієнтів чи то пак пацієнтів цієї лікарні.

– Григорію Петровичу? Я батько Софії, Василь Михайлович.

Лікар відразу глянув на нього коротким, трохи не впевненим поглядом і сховав усі папірці назад до шухляди.

– А-а, то це ви…

– Так, я, – мовив Василь. – Мені важко зараз говорити, але ви сказали, що… що… моя донька… е-е-е… померла…

Ще одна пауза, але цього разу вона тривала значно довше, ніж попередня, бо мала значно більший ефект.

– Господи, ну кажіть все! – не витримав він цієї гри в мовчанку.

– Гаразд. Я вас хочу заспокоїти, ми повернули вашу доньку до життя. Хоча, вона, дійсно, була близько від смерті.

Василь полегшено зітхнув, хоча в голові у нього сиділо ще безліч запитань, які ні як не давали йому заспокоїтися. Але той факт, що вона жива, вже заспокоював його.

– Слава Богу, Софійка жива! Моя донька жива! Лікарю, але як це сталося?! По телефону ви нічого не сказали!

– Тоді була критична ситуація і я не зміг нічого пояснити. Ви ж розумієте… Так от, мені повідомили люди, які бачили, як в Софію влучила блискавка і вона втратила свідомість. «Швидка» приїхала хвилин через шість-сім. Це дуже оперативно… Подробиць цього я не знаю. Це бачив якийсь хлопець, що нам подзвонив і чекав поки ми приїдемо. Він залишив свій номер телефону і обіцяв приїхати… Що з вами?

Останні слова ледь чутно долетіли до Василя, ніби він існував не тут, а десь далеко-далеко в іншому вимірі, в іншій галактиці. Він ледве стояв на ногах, не в змозі протистояти черговій хвилі шоку. Спогади одинадцятилітньої давності повернулися до нього.

– Блискавка? – тремтячими і пересохлими губами ледь чутно спитав він. – Ви сказали, що в Софію влучила блискавка?

– Так, – сказав лікар і кивнув головою, щоб остаточно запевнити свого візаві.

Та попри те, здавалося, що Василь ніяк не міг в таке повірити, дивлячись відсутнім поглядом вперед себе. І лікар вважав за потрібне, якось його заспокоїти та переконати у сказаних словах.

– Але… але це не можливо… Тобто, я хочу сказати…

Лікар серйозно на нього подивився.

– Заспокойтеся, пане Василю. Випийте води. Ось, – лікар налив із чайника в склянку воду і простягнув йому.

Батько Софії зумів зупинити тремтіння в руках і обережно взявши склянку в руки, почав пити великими ковтками, ледве теплу, але свіжу та приємну для пересохлого горла воду. Осушивши склянку, він поставив її на стіл.

– Розумієте, блискавка вже одного разу завдала нам збитки, потрощивши добру частину будинку. Софії тоді було років сім і вона все бачила на власні очі. Таке діти на довго запам’ятовують. І тепер цей трагічний випадок… Знову, фігурує блискавка. Прямо містика якась виходить…

– В житті бувають різні збіги обставин і різні несподіванки. Іноді нам здається, що життя грається з нами, як кіт з мишкою, знущаючись над людьми. Іноді, життя приносить нам щедрі подарунки, але інколи, життя може забрати у нас все, що ми маємо. Життя – річ ірраціональна по суті, – філософськи підкреслив лікар.

– Можливо, але зараз мене не це турбує. Я можу побачити доньку?

– Зараз вона спить, не варто її турбувати. Ви лише можете тихенько глянути на неї одним оком і все.

– Гаразд. Проведіть мене, будь ласка, до Софії.

Василь йшов поруч з лікарем, підтримуючи розмову, яка його, власне, і цікавила.

– Ви сказали, що Софійку врятував якийсь хлопець? – поцікавився він.

– Так. Дівчину врятував худий хлопчина, можливо студент. Інтелігентного вигляду, правда, трішки дивакуватий. Здається… його Мирославом звуть. Він цікавився куди везли Софію і пообіцяв обов’язково приїхати, щоб переконатися, що вона жива.

Василь уважно слухав інформацію і намагався її повністю усвідомити, хоча в такий хвилюючий момент це було зробити дуже важко.

– Було б непогано побачитися з тим хлопцем і детально його розпитати про цей нещасливий випадок із моєю донькою.

– У вас буде така нагода.

Лікар зупинився біля 71-ої палати і подивився на співбесідника, який все ще продовжував хвилюватися.

– Ось ми і прийшли. Ви тільки обережно гляньте, щоб не розбудити дівчину. Вона стільки пережила, що їй треба дуже багато спати після такого потрясіння.

– Добре. Я постараюся її не будити.

Василь повільно і тихо відчинив двері, відчуваючи деяку тривогу і незрозумілий фактор страху.

Після клінічної смерті Софія деякий час була без свідомості. Потім, вона прийшла до тями, а вже через кілька хвилин провалилася в глибокий сон. Дівчина міцно спала і їй снилися різноманітні епізоди з її власного життя, далеко не в хронологічному та послідовному порядку, а хаотично, без закономірностей, хоча і з певним прихованим езотеричним змістом.

Що зі мною відбувається? – подумала Софія, як тільки прокинулася і збагнула, що в неї страшні опіки. – Де я знаходжусь? Невже це мені приснився жахливий сон і я ще досі сплю? Але жоден сон не буває настільки реальним, як зараз…

Опіки на тілі дійсно були дуже страшними та неприємними. Деякі з них пекуче боліли і доставляли дівчині безліч незручностей.

Деякий час Софія не могла нічого усвідомити і навіть не пригадувала, хто вона така і що з нею трапилося останнім часом. Пам'ять була заблокована після такої трагедії, потрясіння, і вона ніяк не могла пригадати щось із своїх недавніх спогадів. Спочатку в голові була абсолютна пустота, безодня, як під час глибокого трансу, але з кожною хвилиною раціональне мислення і свідомість дівчини почала видавати їй ретроспективні фрагменти її власного життя. Не зважаючи на деяку дезорієнтацію, Софія почала усвідомлювати деякі речі і свій теперішній стан.

Дівчина почала розуміти, де вона, і що з нею трапилося. А коли все усвідомила

(клінічна смерть)

і згадала, то відчула, що від цих спогадів їй робиться лише гірше. Завше, було психологічне погіршення стану, ніж фізичне. Вона пробула без свідомості невідомо скільки і від цього ставало дуже млосно, не затишно і навіть страшно. Як там почуває себе її тато? Що він думає і чи знає, що з нею трапилося? В той момент ці хвилюючі питання були квінтесенцією її існування.

Наступним запитанням Софії було усвідомлення того, чи насправді вона померла

(опіки, Господи, які страшні опіки вона отримала!)

та повернулася після цього до життя, або це взагалі їй просто примарилося. Раціональне мислення йшло по логічній структурній схемі деталізації ретроспективних моментів і давало обґрунтований висновок, що це утопія. Блискавка її вдарила, це – факт, проте все інше може здатися химерою, що намалювала її хвороблива уява. Все інше може (і найголовніше) повинно бути утопією. Вигадкою під враженням останніх подій, які дівчина нещодавно пережила.

Правда, Софія почала в цьому сильно сумніватися. По-перше, картина, побачена нею, була настільки реальною і шокуючою, чимось нагадуючи трансцендентальну медитацію, про яку дівчині було лише відомо з книжок. По-друге, саме Світло – яскраве, неосяжне, всемогутнє, таке цікаве і таємниче, телепатично з Софією спілкувалося на не вербальному рівні, і це аж ніяк не можна було заперечити, списати на хвору уяву чи то пак якісь психотропні речовини, що викликають галюциногенні видіння. Крім того, про останнє не може йти навіть мова, адже дівчина ніякі наркотичні препарати не вживала.

І врешті решт, по-третє, і саме головне, Софія відчула значні зміни в своєму організмі і певні відчуття, що не давали їй зосередитися. Та вона навіть гадки не мала, що саме змінилося в її житті і які наслідки це може призвести (чи вже призвело?). Але певні зміни у дівчини були і вони відчувалися. Софія наче заново народилася і відчувала величезний не вичерпний запас життєвої енергії і сили, яку вона раніше не відчувала. Дівчина запевнювала себе, що це їй так здається після такого потрясіння, такого апокаліпсису для неї і що немає потреби так цим перейматися.

Проте, десь в глибині мозку чи то пак в підсвідомості вона точно і абсолютно ясно все знала, і розуміла.

Хоча, більшість питань для неї лишалися відкритими. В її юному віці було дуже важко сприймати адекватно усе, що з нею відбувалося останнім часом. Особливо, коли це відбулося так несподівано і загадково…

Софія подумала, що було б непогано ще поспати хоча б кілька годин і відновити втрачені сили. Потім буде нагода подумати над дивними відчуттями і зовсім іншим сприйняттям цього світу. Втома була дуже значна і до того ж в голові в неї гуділо. Вона заплющила очі і намагалася повністю розслабитися, ввійти в певний транс, заспокоїтися, відпустити думки і дозволити їм полетіти ген далеко за межі людського уявлення. Із заплющеними очима дівчина відгородилася від зовнішнього світу на деякий час, намагаючись все-таки потрапити в обійми Морфея.

Вже трохи засипаючи, виходячи з реальності, відкриваючи вхід у світ сновидінь, Софія ледве почула, як хтось почав дуже обережно відчиняти двері. Дівчина відкрила одне око і побачила

(Дениса, який насміхався над її безпорадністю)

свого батька, що стурбовано дивився на неї сумним та печальним поглядом. В одній руці він тримав темного пом’ятого капелюха і нервово стискав його пальцями. За його спиною стояв лікар і теж уважно дивився на свою пацієнтку.

– Вона зараз спить. Тому краще її не турбувати, – шепотом мовив він.

Софія це почула і відразу ж відкрила очі, і побачила лікаря та поруч з ним свого батька. Останнього вона чекала з самого початку, як тільки прийшла до тями.

– Доброго дня, – поздоровався Василюк. – Як себе почуваєте?

Дівчина протерла очі від залишків сну і за кілька секунд повністю повернулася до реального світу. І цей реальний світ нагадував їй якусь віртуальну гру дійсності.

– Доброго дня. Стан у мене непоганий, але я дуже втомлена. О, тату, привіт! – пафосно, підхвачена величезною хвилею емоцій вигукнула Софія, яка дуже скучила за батьком.

Лікар зрозумів, що зараз він зайвий у цей момент.

– Ну, добре, не буду заважати…

Він зачинив за собою двері, залишивши батька і доньку на одинці, яким є про що поговорити між собою. Василь відразу ж підійшов до ліжка і міцно обійняв Софію, приголубивши до себе, відчуваючи полегшення, що його донька залишилася живою.

– Дитино моя, – прошепотів він, ледве стримуючи сльози, – як я за тебе переживав. Ти навіть собі цього уявити не можеш! Лікарі сказали, що ти… ти по… померла. Я навіть не знав, що і думати… Боже!

– Тату, я жива, слава Богу. Але через що мені довелося пройти!

Софія сказала ці слова дуже емоційно, не знаючи, чи треба ще щось казати. Батько на неї стурбовано дивився, намагаючись тримати себе в руках і повірити, що донька дійсно ціла-цілісінька знаходиться перед ним. Він на неї довго дивився, усвідомлюючи, що все жахливе

(попереду чекає)

позаду і тепер є надія на краще. А тоді просто і лаконічно спитав:

– Як це сталося, доню?

Дівчина тяжко зітхнула, не знаючи, що й сказати у відповідь, хоча в очах батька горіло це бажання дізнатися, як все було.

– Батьку, я… я хотіла… е-е…

Ось і вся коротка вичерпна, і зрозуміла відповідь, якщо вона взагалі коли-небудь буде в такій формі. Софія просто ще не зовсім прийшла в себе, після усього пережитого і побаченого нею, і зараз вона просто не могла усі думки, слова зібрати до купи, склеїти їх та придати їм нормальної людської форми у вигляді логічної розповіді.

– Е-е-е… мені важко зараз про це говорити…

– Так, я розумію, – задумливо мовив Василь, дивлячись у вікно. – Ти пережила таке… що не готова, мабуть, розповісти. Так?

– Напевно…

(цигарка)

Зараз дівчину турбувало зовсім інше. Що саме, вона не могла відразу збагнути, але це відчуття, здається, було їй знайоме. Раптом Софії спала думка про паління і вона подивилася на батька.

– Ти сьогодні палив цигарки? – поцікавилась Софія, не відводячи від нього погляд.

[Чорт, невже так від мене тхне перегаром?]

Це питання поставило Василя в глухий кут і він не знав, як з нього вийти. Його було захоплено зненацька, зовсім не очікувано, тим паче це спитала його власна донька.

– Ні… З чого ти взяла?

– Я просто знаю це і все, – відповіла Софія, відчуваючи якесь неадекватне сприйняття оточуючого світу.

Правда, через кілька секунд це дивне відчуття минуло.

– Е-е… звідки ти знаєш? Я всього одну сигарету викурив. Як ти здогадалася? – здивовано спитав Василь. – Невже одяг настільки пахне тютюном?

– Випадково здогадалася, – збрехала дівчина, зрозумівши, що ні про що подібне навіть не думала, а тому інформацію про це отримала якимось іншим поки що не зрозумілим для неї шляхом.

Але як тоді вона дізналася про цигарки, якщо її тато кинув палити кілька років тому? На це питання не було однозначної (а в даному випадку жодної обґрунтованої) відповіді.

– Ти ж кинув палити? Тату, ти знову цим псуєш своє здоров’я?

– О-о-о-о… е-е-е-е.. ну-у-у-у-у... ти ж розумієш, я за тебе хвилювався і щоб заспокоїти нерви вирішив трішки подиміти. До того ж, за мене не хвилюйся. В тебе ще стан не на стільки задовільний, щоб лізти в мої справи. Тобі зараз треба менше думати і більше відпочивати, набиратися сил. А від однієї цигарки нічого не станеться.

– Добре, – погодилася Софія, зрозумівши, що те дивне відчуття не дає їй спокою. – Ой, щось в мене голова болить!

– Ти не хвилюйся. Припини про мене думати, що я роблю, а що ні. Тобі головне вилікуватися від опіків і відновити психологічну стійкість. Забудь про всі тривоги і намагайся за усі дні в лікарні відновлювати власні сили. Домовилися?

– Авжеж.

Василь не відводив від неї погляду.

– Я буду приходити до тебе щодня і цікавитися твоїм здоров’ям. До речі, я приніс тобі фрукти.

Він витяг поліетиленовий пакет з апельсинами, яблуками, ківі, печивом і шоколадними цукерками, і поклав цей пакет на тумбочку.

– Ось, я тобі їх тут залишаю, а ти їж коли захочеш. Зрозуміла?

– Так.

– Що ж, тобі треба відпочивати. Я вже піду.

Василь обійняв доньку.

– Давай, реабілітуйся. Щасти тобі.

– Дякую. Я люблю тебе, тату.

– Я теж тебе люблю, Софія.

Він кинув на неї останній погляд перед тим, як вийти. Софія зітхнула і повернувшись на бік, заплющила очі. Вже через хвилину дівчина спокійно спала, забувши про усі тривоги та проблеми, що існували навколо неї.

Близько шостої вечора Софія прокинулася, відчувши себе більш упевнено із новими силами і ентузіазмом. Проте, її турбував стан, коли вона

(прочитала думки батька)

знала про батька таке, що він їй не казав. І не збирався казати взагалі. Отже, вона відчула цей телепатичний зв'язок точно так же, як із Світлом, коли Софія була на тонесенькій і небезпечній межі між життям і смертю, між тим існуванням, яке їй так відомо і тим, що можливо чекає попереду. Цей невербальний зв'язок, навіював якоюсь тантричною атмосферою. Атмосферою алогізму та ірреальності. Проте, в цьому була невеличка крапелька дійсності…

– Я можу читати думки, – вражено прошепотіла дівчина.

Як не дивно, чомусь вона до цього факту відносилася досить помірно і толерантно. Ніякою химерою дівчині це вже не здавалося. Навпаки – це чудово знати про людей майже все, усі потаємні, сокровенні та інтимні бажання, приховані думки, що далеко не кожен наважується промовляти в голос. Таке заняття дізнаватися про людей те, що вони самі бояться навіть думати, бояться зізнаватися собі у божевільних фантазіях, може виявитися для дівчини дуже цікавим та прикольним. Це дасть змогу відкривати закуточки душі людини і бачити, які саме скелети у шафі знаходяться. Адже, кожен щось ховає надійно у глибинах підсвідомості від інших людей та від самого себе.

Софія розглядала явище телепатії, як чудо, як унікальний і феноменальний дар для неї, яким вона може і найголовніше мусить правильно скористатися з максимальною користю. Отже, тепер в неї все в житті буде значно простіше.

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ, ПОВЕРНУВШИСЬ З ТОГО СВІТУ, ВІІДКРИВАЮТЬ В СОБІ ПАРАПСИХОЛОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ.

Дівчина не пам’ятала, звідки вона це чула чи читала, але точно знала, що ці рядки тепер як ніколи мають до неї безпосереднє значення. Адже вона побувала на тому світі, зазирнула туди, звідки практично немає вороття, побачила таке, що більшості навіть не снилося і не бачилося ні під яким наркотичним, токсичним чи алкогольним сп’янінням, а також змогла після цього спокійно повернутися у фізичне тіло і почати абсолютно нове життя, яке вона вже не збирається витрачати даремно на різні безглузді вчинки і дії. Цікаво, чи є в Софії окрім телепатії ще якісь екстрасенсорні можливості? Вона цього не знала, але хотіла якомога швидше про це дізнатися.

– Я можу читати чужі думки, – знову так само тихо мовила Софія сама до себе. – Це неймовірний феномен!

Софія екзальтаційно, трохи пафосно, посміхнулася, відчувши себе над небесами королевою з величезними надприродними можливостями. Вона була дуже вражена і радісна, як мала дитина під шквалом позитивних емоцій, що нею управляли. Досить довгий час дівчина просто дивилася у вікно і все думала, яким чином і для чого їй може знадобитися новий, досі не відомий феномен у подальшому житті.

Ну, для початку, телепатія допоможе їй у спілкуванні з людьми, розгадуючи їх усі наміри і задуми заздалегідь, щоб уникати неприємних ситуацій, а також точно знати, яким саме хлопцям вона подобається і хто з юнаків думає не лише про інтим з нею, а ще хоча б про романтичні стосунки, про справжнє кохання. Тепер усілякі НЛП, психологічні прийоми, штучки і таке інше не потрібне їй при контакті з соціумом взагалі чи окремо з певним індивідуумом. Усі прихильники девіантної поведінки – збоченці, покидьки, відморозки, імбецили і дегенерати будуть їй відомі через телепатичний зв'язок і Софія зможе легко їх уникати.

Дівчина в той момент особливо не задумувалася з екзистенціальної позиції, для чого їй дали такий дар і як вона ним має розпоряджатися. Власне, тоді вона була цим занадто засліплена, вражена самою телепатією, що про її суть і особливе значення не задумувалася, не намагалася шукати глибоких філософських роздумів стосовно незрозумілих речей та несподіваних питань, які нещодавно виникли.

Софія просто цим захоплювалася і вже хотіла скоріше експериментувати, читаючи чужі думки різних людей на певній відстані. Перед нею ніби відкрився інший простір, новий вимір, який йшов далеко за межі людського тривіального світосприйняття, інтерпретації метафізичних явищ. Софія аж ніяк не намагалася докопатися до причини, яка спонукала виникнення цього дару. Її більше цікавив сам наслідок – виникнення телепатичних здібностей, що можуть значно розширити її межу свободи та існування. Це відкриття принесло як безліч позитивних моментів, так і повний букет негативних ситуацій.

Десь під вечір, коли сонце поступово заходило за лінію горизонту, розкинувши по небу яскраве помаранчеве сяйво, до неї в палату заглянув лікар.

– Софія, як ви себе почуваєте? – поцікавився він.

Його акцент ставити запитання був дуже схожий на людей із Закарпаття із запитанням, на кшталт: «Як ся маєте, пані?»

– Дякую, вже трохи краще. Хоча, я ще відчуваю слабкість…

Лікар із розумінням справи кивнув головою.

– Це нормально. Скоро втома і слабкість пройде. Головне, щоб усі опіки добре загоювалися. Поки ніяких ускладнень немає.

– А від опіків можуть бути ускладнення чи вони будуть довго загоюватися? – трохи схвильовано спитала Софія.

– Ну… все може бути… Але треба завжди сподіватися на краще. Як фахівець, можу вас запевнити, що ризик зараз дуже мінімальний і вам треба думати лише про щось хороше. Усі тривоги та хвилювання будуть вам тільки шкодити. Заважати одужанню, розумієте?

– Звісно. Ви маєте рацію.

– До речі, до вас прийшов ваш рятівник. Питає про ваше здоров’я?

– Хто? – не зрозуміла Софія.

– Хлопець, що врятував вам життя.

Василюк лукаво підморгнув оком.

– Звичайно, хай заходить. Я хочу подивитися на того, хто урятував мене від смерті.

Сказавши ці слова, дівчина зрозуміла, що знає тепер на багато більше про життя і смерть, і вона дивилася зараз на світ зовсім іншими очима. Відтепер Софія не боялася смерті, адже перетнувши фінішну пряму, людина починає новий старт, тільки в іншому вимірі, який для більшості й досі залишається нерозгаданою таємницею.

Двері відкрилися і в палату повільно, не квапно зайшов худий, високого зросту хлопець із розкуйовдженим темним волоссям. Очі карого кольору були дещо розгублені, хоча він був одягнений, як кажуть з голочки: охайні джинси синього кольору і світла кольору сметани футболка. Юнак підійшов до неї ближче і якось не впевнено дивився на Софію, наче хотів сказати щось важливе, але соромився цього зробити.

– Е-е… привіт, – промовив він невпевнено.

– Привіт.

Пауза.

Софія уважно його розглядала, намагаючись порівняти його з ідеальним хлопцем, що завжди їй малювала уява. Але, схоже, цього разу її уява відмовлялася працювати.

– То це ти врятував мені життя?

– Ну… е-е-е… я… – він розгубився і навіть почервонів. – Ну, можна і так сказати. Я – Мирослав.

– Софія.

– Дуже приємно.

– Мені теж дуже приємно. Послухай… – Софія теж почувала себе не в своїй тарілці. – У мене навіть немає слів… Я не знаю як тобі віддячити.

– Не треба.

Вона уважно на нього подивилася.

[Було б класно з нею сходити на побачення. Можливо вона мене віддячить, хоча б дозволивши себе поцілувати…]

– Не соромся. Я перед тобою в такому боргу… Кажи, чим я можу тобі віддячити? Такому порятунку немає ціни…

Мирослав махнув на це рукою.

– Давай про це пізніше, добре? Власне, я прийшов провідати і дізнатися як твоє здоров’я.

– Здоров’я більш-менш стабільне. Тільки голова трохи болить.

Він задумався.

– То може я не вчасно прийшов?

[Тільки, щоб Софія мене не просила піти звідси. Вона така гарна дівчина! Мені приємно з нею спілкуватися]

Припини читати чужі думки, – говорив їй внутрішній голос. – Це не чесно по відношенню до Мирослава. Ти не маєш права так робити. Це все одно, що читати чужі листи або смс на телефоні.

– Ні, що ти. Побудь ще тут. Мені все одно самій нудно. А так веселіше буде вдвох.

– Ну, добре…

Під час бесіди, дівчина виявила, що Мирослав одного з нею віку і що він вчиться на філологічному факультету, але страшенно цікавиться філософією та езотерикою.

– До речі, я приніс тобі трохи фруктів.

Хлопець дістав з пакету трохи яблук, апельсин і кілька фруктових йогуртів.

– Ось, тримай, – він протягнув пакет Софії. – Вітаміни тобі зараз необхідні, щоб відновлювати втрачені сили.

– Дякую тобі.

Хлопець випадково впустив книгу з пакету, що впала на килим. Софія з неприхованим інтересом трохи піднялася з ліжка, щоб побачити, що він читає. Це виявився роман Карлоса Кастанеди «Особлива реальність». Мирослав, помітивши її погляд, поклав книжку назад у поліетиленовий пакет.

– Ти любиш читати про змінену свідомість?

– Я читаю все, що може мати для мене якусь цінність і користь. Як виявилося, в світі дуже багато таких книжок. Це і книжки з розвитку особистості, і про пошук сенсу життя. І книжки по езотериці, паранормальним явищам та філософії.

– Мирославе, а як ти врятував мені життя? – спитала Софія, відчувши потребу детально про це дізнатися.

Безсумнівно, це питання дуже хвилювало дівчину і їй було цікаво все, що пов’язано із життям та смертю.

– Насправді все дуже просто. Я став свідком того, як в тебе влучила куляста блискавка і ти впала додолу. Це сталося так несподівано. І мені було дуже страшно! Уяви, як я все це сприйняв… Здавалося, ніби це жахливий сон або фільм, який я дивлюся. Ніяк не хотілося вірити в побачене… Люди були якимись дивними… Я б сказав, злими, черствими. Без серця. Вони проходили мимо і тупо дивилися, як ти лежиш в калюжі. Але ніхто не поворухнувся і не захотів допомогти.

– Ніхто не хотів допомогти мені? – сильно здивувалася Софія.

Така байдужість людей до чужої трагедії сильно вразило дівчину і залишило свій слід в підсвідомості.

– Майже ніхто. Один чоловік крикнув, щоб покликали лікаря і все. Хтось намагався додзвонитися на «03». Але більшість люду тупо, наче загіпнотизовані, дивилися на тебе і нічого не робили. Вони були розгублені і не від світу цього, наче впали в колективний транс. Мені якось вдалося взяти себе в руки і міркувати більш ефективно. Хоча, сила натовпу діяла і на мене. Дякувати Богу, мені вдалося її подолати.

Відразу ж, я кинувся дзвонити, щоб викликати «швидку». Вони приїхали хвилин через десять. Я цей час стояв недалеко від тебе, не наважуючись підійти ближче, ніж на кілька метрів. Наче боявся, що пересвідчусь, як ти померла. Коли лікарі приїхали, я назвав свої дані, і спитав, куди тебе везуть, щоб я міг потім тебе знайти. Ну, ось, власне, і все. Потім, я повернувся додому займатися своїми справами, хоча ти весь цей час не виходила у мене з голови. Я все думав, як ти виживеш далі, чи, не дай Боже, помреш. Я навіть спати не міг вночі… Така реальна історія дуже вразила мене і довго не міг заспокоїтися та заснути…

Наступила трохи не значна пауза, яка створювала дещо інтимну атмосферу. Софія навіть не знала, як треба реагувати і що казати в подібних випадках. Вона просто мовчала і час від часу кидала короткі погляди на свого рятівника, що подарував їй НОВЕ ЖИТТЯ і дав їй можливість вдруге прийти в цей світ. Вдруге почати життя з нуля.

– Мирославе, я навіть не знаю, як тобі віддячити за все… Ти зробив таке, що робить далеко не кожен. Ти просто зробив… ти… Я все життя буду перед тобою в неоплаченому боргу. Я…

Софія замовкла, бо розгубилася і не знала, що далі сказати. Потік позитивних емоцій повністю її поглинув і дівчина ніби розчинилася в ньому, як цукор розчиняється в гарячій каві. Усі слова просто були зайвими на той час і вона просто мовчки дивилася на свого рятівника, із ніжністю, вдячністю та теплою любов’ю, що були написані на її ніжному, ще зовсім юному дівочому обличчі. Мовчання казало за себе набагато більше ніж банальні за змістом слова.

– Не треба стільки слів, бо я від сорому не знаю де себе діти…

Дівчина щиро посміхнулася у відповідь. Їй подобалося розмовляти з таким приємним і привабливим хлопцем.

– Хоча, я знаю, як ти можеш мені віддячити, – сказав Мирослав.

Софія підняла на нього очі.

– Як?

– Мені цікаво, які були в тебе відчуття, коли е-е… коли… ну, ти ледве не померла… Шо ти там бачила? Не знаю, може мені не слід цього просити, але я дуже хочу дізнатися. Розумієш, я цікавлюся такими речами… Не знаю, як ти до цього віднесешся…

Софію це трохи здивувало, але не настільки, щоб відмовлятися від цього прохання.

– Ну… я, мабуть, зможу це якось тобі передати, розповісти, якщо тебе це так цікавить… Але це буде іншим разом, бо я зараз страшенно втомилася.

– Гаразд, – погодився хлопець. – Я все розумію, тому не буду тобі набридати. Тоді я піду.

Раптом він завагався, зупинившись і невпевнено подивився на Софію.

– Щось не так? – поцікавилась вона.

– Ні, я просто… А коли можна прийти?

– Іншим разом. Приходь завтра після обіду, коли я добре висплюся.

– Добре. Бувай.

– До завтра.

Мирослав кинув останній погляд на дівчину і вийшов з палати. Софія спробувала в останній момент, коли закривалися двері, вхопити його думки, але не змогла. Мабуть, величезна втома давала про себе знати. Вона вирішила, що найкращим варіантом зараз буде добре виспатися. Хоча, хлопець ніяк не виходив в неї з голови. Їй все здавалося, що це не випадково вони зустрілися за таких екстремальних обставин. Можливо, в цьому щось є романтичне. Дівчина вирішила при нагоді про це подумати більш детально.

Повернувшись в інший бік, Софія заснула буквально через кілька хвилин.

Розділ IV Полеміка про аномалії

Наступного дня, Софія добряче поснідала і відчула себе значно краще, ніж було вчора. А після всієї трапези, думками повернулася до знайомства з Мирославом і першим враженням від нього. Дівчина відчувала, що

(закохалася в юнака)

в компанії цього хлопця вона може дуже весело проводити час. Вона досі була вражена тим фактом, що він врятував їй життя. Таке трапляється далеко не кожний день, і не у всіх людей, а у кого вже трапляється – то раз в житті. Оцей раз в житті у Софії вже трапився.

Дівчина хотіла знову поговорити з Мирославом. Скільки всього цікавого він знає, раз так багато читає книжок. Про те, що Мирослав їй подобається, вона не задумувалася, хоча в глибині підсвідомості дуже добре про це знала.

Лікар Василюк заходив до неї відразу ж після сніданку і цікавився самопочуттям дівчини. Софія сказала, що почуває себе значно краще, але в неї болить грудна клітка від удару блискавки. Доктор запевнив, що біль буде ще певний час давати про себе знати і з часом пройде. А опіки від цієї травми не такі значні і через певний час загояться.

– Головне, вам якомога більше відпочивати і менше хвилюватися, – зазначив він.

– Добре. Мене тільки опіки турбують. А якщо вони залишаться на тілі?

– Я ж вам казав не перейматися цим. Все буде добре. Якщо треба, ви завжди можете мене викликати.

Лікар перед тим, як відкрити двері, несподівано зупинився і глянув на Софію, що напружено про щось думала.

– Що сталося? Вам погано?

Він стурбовано дивився на свою пацієнтку, намагаючись зрозуміти причину її такого різкого перепаду настрою.

– Ні, все нормально.

Вона не сказала, що експериментує з своїм феноменальним даром – читати чужі думки, а саме: пробує його контролювати. І поки що це в неї виходить не дуже вдало.

– З вами все гаразд?

– Так, все гаразд…

– Я можу вам чимось допомогти, Софія?

Василюк сумнівався, що з дівчиною все добре.

– Ні... я просто задумалась.

Хотів би я знати, про що ти таке задумалася, що аж нормальний вираз обличчя пропав?

– Дивіться.

Лікар вийшов з палати, а Софія в останню мить спробувала прочитати думки, вхопити їх та винести на світло.

[… завтра день народження. А що мені їй таке подарувати? Може новий мобільний?..]

Далі телепатичний зв'язок перервався і Софія більше не читала думок лікаря. Але вона встигла збагнути, його роздуми, коли Василюк вже виходив за двері, себто вона його вже не бачила, правда, не вербальний зв'язок відбувся.

Отже, її телепатична сила потроху зростає. Дівчина вирішила і надалі експериментувати із своїм феноменом, збільшуючи свої паранормальні можливості до фантастичних масштабів. Єдине, що її турбувало в той момент, так це дилема: розповідати про свої здібності батькові чи ні? На перший погляд, це питання не складне, але все усвідомлення цієї дилеми робить проблему вибору значно важче. Крім того, стоїть ще один схожий вибір: чи слід це розповідати Мирославові?

Відповідь на останнє питання була майже однозначною: так, розповідати. Хлопець казав, що дуже цікавиться подібними речами, на кшталт, парапсихології та містики. До того ж, Софія не бачила жодної причини, щоб не розповідати Мирославу. Вона знову пригадала обличчя хлопця і відчула, що хоче знову його побачити та поговорити. У них обов’язково знайдеться багато спільних інтересів, поглядів на життя.

Час в лікарні пливе дуже повільно і здається, наче зупиняється і навіює страшенну, прямо-таки смертельну нудоту, особливо, коли немає чого робити. Софія дістала з сумки роман Пауло Коельо «Щоденник мага» і почала його читати, поринувши в чудовий і фантастичний світ, геть забувши про усе навколо. Забувши про телепатичні здібності, про Мирослава і про все інше, що її оточувало, і безпосередньо тим чи іншим способом впливало.

Василь заглянув в палату, відчинивши двері, коли донька захоплено читала книжку. Побачивши батька, Софія дуже зраділа, його візиту.

– Привіт, доню, – привітався він, сівши на вільний стілець і взявши її за руку.

– Привіт. Нарешті ти прийшов, – мовила дівчина. – Мені тут нудно самій бути. Трохи сумно…

– Як ти себе почуваєш?

– Трохи краще, ніж вчора було.

Василь кивнув.

– Так, звичайно. Ти потроху поправляєшся і скоро взагалі будеш здоровою. Лікар сказав, що через тиждень тебе, мабуть, вже будуть виписувати.

– Це було б чудово.

Софія на хвилину про щось задумалася, наче про все забула. Якесь не зрозуміле на перший погляд питання хвилювало її із середини душі. Це питання, наче збиралося виринати на поверхню, але щось заважало йому це зробити.

– Щось не так? – обережно спитав батько.

Ніякої реакції від неї у відповідь не було. По рисам обличчя було видно, що Софія думками десь далеко звідси, від цієї реальності.

– Агоу! Софія, ти чуєш мене?

Марно.

Вона дивиться відсутнім поглядом крізь батька, наче він зроблений із скла.

– Софія, донечка, тобі погано? – Василь вже почав трясти її за плече, щоб повернути до реальності.

Дівчина дуже швидко повернулася до дійсності і здивовано подивилася на батька, наче його тут не повинно бути, а він з паралельного світу несподівано матеріалізувався перед нею.

– Що трапилося? – здивовано спитала Софія.

– Це я тебе маю спитати, – зауважив Василь. – Що з тобою, дитино? Тобі було погано? В тебе був такий вигляд, ніби ти щось побачила жахливе.

Софія мовчки заперечливо закивала головою, але не досить впевнено це зробила. Звісно, батько не міг цього не помітити.

– Софія, що все-таки трапилося?

– Нічого. Все нормально. Просто я ще досі не відійшла від того шоку… коли, я ледве не померла… – дівчина замовкла, зробивши коротку паузу. – Тату, я таке бачила і таке неймовірне пережила, що про це дуже важко говорити. Одним словом, я…

Дівчина не змогла це в собі тримати і розповіла про трансцендентальне сприйняття світу, коли вона знаходилася на межі між життям і смертю; коли вона відкрила в собі неймовірний і неочікуваний дар телепатії. Софія розповіла це в деталях, намагаючись все зрозуміло пояснити батькові, щоб не залишилося не зрозумілих питань. Здається, таких не зрозумілих питань у нього не залишилося, але до розповіді він віднісся якось з певною недовірою. Дівчина знала, що її батько відносився досить скептично і не довірливо до езотерики, парапсихології та інших подібних речей. Він дотримувався концепції матеріалізму і раціоналізму, сприймаючи світ саме таким, яким його бачать більшість людей.

– Ти розповідаєш мені такі речі, в що важко повірити, – нарешті мовив Василь. – Не знаю навіть, що і казати…

– Зі мною це відбулося і я дуже чітко все бачила і відчувала. Все відбувалося дуже швидко і нічого від мене не залежало… Ти мені не віриш?

Василь похмуро подивився в інший бік.

– Не знаю… В таким смертельних випадках, я маю тобі повірити. Просто я скептично ставлюсь до всіх паранормальних явищ.

– Отже, ти мені не віриш?

Пауза.

– Я цього не казав. Просто… тобі я вірю за таких обставин, а взагалі – ні. До паранормальних явищ я відношуся скептично.

Софія уважно на нього подивилася.

– Ти зараз подумав наступне: як важко повірити в те, що я не можу побачити чи сам збагнути.

Від несподіванки Василь ледве не втратив дар мови. Він ніяк не очікував, що його думки озвучать в голос.

– Не може цього бути… Ти просто сказала те, що я подумав. Це… це просто якась фантастика! Ти вгадала просто.

– Це не фантастика, а телепатія, тату. Телепатія!

– Ні, ти просто вгадала. Я не вірю в це…

– Ти зараз думав, наскільки це може існувати реально. Телепатія існує.

– Господи! Це… це неймовірно. Ти просто це продемонструвала… так не очікувано. Одне діло говорити про феномен, а інше – це побачити його на власні очі. Я досі вражений.

Він здивовано дивився на свою доньку, потроху усвідомлюючи реальність всього існуючого.

– Так, я сама цим вражена. Але з іншого боку, це ж чудово. Тепер я зможу знати наміри людей заздалегідь.

– Для мене головне, аби ти жила нормальним життям. А телепатія просто може тобі допомогти в цьому житті. Не знаю, я з подібним ніколи не зіткався. Думаю, ти знайдеш призначення своїм здібностям.

– Сподіваюся на це. Коли випишусь з лікарні, більш детально над цим подумаю.

– В тебе є і зараз така можливість. Зараз багато вільного часу і ти можеш над цим подумати. В тебе може початися нове життя, якщо ти сама цього захочеш. Якщо хочеш, ми можемо про це поговорити. Адже телепатія – це Божий дар тобі і треба ним правильно скористатися. Тепер я вже не відношусь так скептично до метафізики. Ти права, не всі речі можна усвідомити і побачити, але це не значить, що їх немає. Просто, я ніколи не думав про такі речі з наукової точки зору. Завжди вірив тільки в те, що можна побачити чи до чого доторкнутися. А коли побачив це так наглядно, то повірив… Бувають же такі чудеса в нашому житті.

Психіатр і пацієнт знаходяться в кабінеті. Хворий прийшов скаржитися на деякі проблеми.

Пацієнт: «Мене турбує така проблема…»

Психіатр: «Ви хочете про це поговорити»?

Так от, Софія не хотіла про це говорити. Принаймні зараз.

– Дякую, але я зараз не готова говорити про такі серйозні речі.

Василь бачив, що донька не налаштована на серйозну розмову, тому вирішив її не діставати цим. Врешті решт, переживши таке потрясіння і клінічну смерть, Софія має право відпочити деякий час, а розмірковувати над життям-буттям буде ще час.

В обідній час, медсестра принесла Софії поїсти і поцікавилася самопочуттям, а потім зробила кілька необхідних медичних процедур. Після цього, дівчина знову лягла в ліжко і думала над словами батька. Але майже відразу втома потурбувалася дати про себе знати і вона за кілька хвилин заснула. Цього разу сон був спокійний, без сновидінь, її ніхто не турбував і вона сама прокинулася через дві години.

Софія відразу відчула значне полегшення і неабиякий приплив життєвих сил. Від недавньої втоми і сліду не залишилося. Вона просто прокинулася в доброму настрою, але це тривало не довго. Її почали турбувати різноманітні думки про телепатію.

«Це – Божий дар», – пригадала вона слова батька, які мали дуже важливе значення, хоча вона якось над цим не задумувалася. Може зараз варто над цим подумати? Подумати, коли є така можливість? Цей дар, що виник після пережитої клінічної смерті, може принести багато користі і водночас багато проблем. Софія не знала, як правильно віднестися до телепатії і чи варто взагалі нею користуватися, не кажучи про те, щоб комусь розповідати. Може їй не потрібні надприродні здібності?

Вона пригадала Мирослава і відчула, що не проти ще раз з ним побачитися. Поговорити з ним і поділитися своїм секретом, якщо він захоче її слухати і саме головне, повірить їй.

Софія повільно встала з ліжка. Лікарі їй не дозволяли ходити по палаті, а тим паче виходити в коридор. Але, останнє вона точно не збиралася робити. Дівчина підійшла до вікна і подивилася на вулицю, де життя било ключем. Погода була тепла і сонячна, а люди йшли по власним справам, легко одягнені.

Принаймні, у них є свою мета. Вони живуть справжнім життям, а я знаходжуся тут у лікарні. Сумно! Може, Мирослав до мене сьогодні загляне? Тоді буде не так нудно тут сидіти.

Як не дивно, за збігом обставин чи за певною закономірністю, двері палати обережно відкрилися і

(невідома сила)

Мирослав повільно зайшов. Виглядав він як завжди чисто і охайно. Від вчорашньої розгубленості і невпевненості у собі не залишилося і сліду. Зараз перед Софією стояв жвавий, упевнений хлопець, який знав, що саме хоче отримати від цього життя і саме головне, вже отримує. Спокійним і рішучим кроком він наблизився до дівчини, що при його несподіваній появі легко йому посміхнулася. Це була не вимушена, щира посмішка, що йшла із глибини самого серця. Посмішка, що давала приємну, таку жадаючу надію на майбутнє, на продовження їх знайомства в більш інтимній, особистій атмосфері, якщо на це буде бажання їх обох.

– Привіт, – першим порушив мовчанку Мирослав.

– О, привіт! – радісно, дзвінко відповіла вона. – Я так рада, що ти прийшов! Самій мені тут нудно.

– Я не міг не прийти, залишивши наше знайомство на першому етапі.

Чомусь слова «наше знайомство» Софії дуже сподобалися і припали до серця. Ці слова звучали якось величаво, пафосно, осідаючи в глибині її свідомості приємними спогадами, сповненими теплом та пристрастю.

– Бачу, ти стала більше посміхатися, а це значить, що ти значно краще себе почуваєш.

– Так воно і є, – погодилася дівчина. – Лікар обіцяв мене через тиждень виписати, якщо не буде ускладнень.

– Ніяких ускладнень не буде, – впевнено заперечив Мирослав. – Ти дівчина молода е-е… дуже приваблива і… е-е-е… ніякі болячки до тебе не повинні чіплятися…

Дівчина трохи зніяковіла від таких слів, хоча, це, звісно, їй було дуже приємно почути від Мирослава.

– Дякую, за комплімент, – відповіла Софія. – Чим більше ти кажеш компліментів, тим більше я почуваю себе не зручно.

Він також посміхнувся у відповідь, хоча і сам ніяковів, адже спілкуватися з дівчатами, особливо, з дівчатами, які йому страшенно подобаються, що від цього аж зносить «дах», він якось не звик. Його невинний, як у немовля погляд красномовно про це свідчив.

– Виходить пряма залежність: чим більше, тим краще. Це ж чудово, коли я кажу про тебе правдиві речі. Якщо хочеш, я буду робити це частіше.

Вони обоє розсміялися і

(банан)

напружена, трохи незвична для них обох атмосфера зникла сама по собі. Розтанула, як снігова крига під час весняної повені.

– Слухай, а в мене є багато фруктів. Тато мені приносив сьогодні. Я все одно все не зможу з’їсти. Допоможеш?

– Ну, не знаю… Фрукти тобі ж принесли...

– Облиш. Давай бери фрукти, не соромся. Я знаю, що ти дуже хочеш зараз з’їсти банан.

Мирослав здивовано подивився на неї.

– Звідки ти знаєш? Я ж тобі нічого не казав про банани.

– Я прочитала твої думки.

Юнак сприйняв це як жарт.

– Мабуть, просто вгадала.

Софія лукаво на нього подивилася.

– Ти не віриш, що в мене є телепатичні здібності?

– Та ну… Не вірю, – засумнівався хлопець. – Ти хочеш мене розіграти? Яка телепатія?

– Звичайна. Добре, загадай будь-яке число, а я його відгадаю, – запропонувала дівчина.

– Досить мене розігрувати.

– Ти загадав число?

– Ну, гаразд, зараз загадаю.

Софія не зводила з нього погляду. Майже відразу досить легко вона отримала доступ до його самих глибоких, потаємних думок.

[Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати!]

– Ну, відгадуй, – весело мовив він, будучи впевненим, що вона цього не зробить.

Софія кинула на нього насмішливий погляд, а тоді випалила, як з кулемета:

– Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати.

Ефект від сказаних слів був непередбаченим і його важко було передати словами. Мирослав швидко зіскочив зі стільця, наче він загорівся яскраво-помаранчевим полум’ям і здивовано дивився на дівчину, досить довгий час не відводячи від неї заворожених, здивованих очей, що блищали від жовтогарячого світла люмінесцентних ламп. Потроху він почав заспокоюватися і намагатися повірити не в те, що йому здається, а що насправді існує і що він може усвідомити. А Софія з тріумфальним поглядом на нього дивилася, як дивиться фокусник на дітей, після показу чергового трюку.

– Ну, що, тобі потрібні ще якісь докази, чи ти мені вже віриш? – трохи глузливо поцікавилася дівчина, очікуючи від нього такої дикої розгубленості.

Він, все ще зачарований демонстрацією телепатичних здібностей Софії, перебував у легкому шоку, тому мовчки кивнув. Через хвилину, раціональне мислення знову до нього повернулося.

– Все, вірю тобі! Хай йому грець. Чорт, ти в мене на очах продемонструвала екстрасенсорні можливості! Я просто вражений цим на повал! Здаюся. Не знаю навіть, що і сказати… – Мирослав на хвилину задумався. – Виходить, що ти пережила раз клінічну смерть? Повернувшись з того світу, відкрила в собі паранормальні здібності?

Софія кивнула, затягнувши паузу, навмисно із невимушеною флегматичністю, спостерігаючи за його нетерплячістю і бажанням отримати все й одразу (як в рекламі про стартовий пакет «Джинс»).

– Ну? Чого мовчиш?

– Звичайно, – мовила вона, як ні в чому не бувало. – Я не давно усвідомила, що можу читати чужі думки абсолютно усіх людей, що знаходяться в полі мого зору.

– Стривай, ти хочеш сказати, що людей, яких ти не бачиш, відповідно, і думки їх не можеш читати, так?

– Саме так. Я намагалася прочитати думки лікаря, що опинився за дверима, але в мене нічого не вийшло. Ніби зв'язок був близько, але я не зуміла його відчути. Візуальний контакт в мене не виходить.

– Як цікаво, – задумливо мовив він. – Перед тобою тепер відкриваються нові горизонти, ти сприймаєш цей світ зовсім іншими очима.

– Що ти маєш на увазі? – спитала вона. – Сприймати світ іншими очима – це досить абстрактне поняття.

– Я маю на увазі, що повернувшись з того світу, відкривши в собі такий феномен, як телепатія, ти будеш сприймати і розуміти світ по-іншому. Не таким, яким він тобі здавався раніше крізь рожеві окуляри, а таким, яким він існує насправді. Тепер в твоєму житті багато чого може змінитися. Наприклад, відношення до життя і смерті. Після життя існує життя, тільки більш досконале і майже не зрозуміле для нас в цьому світі. Ти мабуть бачила і зрозуміла таке, про що інші ніколи не підозрювали. Для тебе може відкрився новий вимір.

Софія серйозно задумалася над змістом сказаних слів, наче в них був прихований певний засекречений контекст, наче вони несли в собі найважливіше повідомлення Всесвіту, таємницю всього існуючого.

– Ти знаєш, – повільно почала Софія, – в твоїх словах-таки є раціональне зерно істини. Я була за межею життя і бачила таке, що деяким навіть не снилося. Але там, відчуття були зовсім інші, ніби… ніби я існувала взагалі в іншому вимірі, час взагалі не існував, або я його не помічала… Ой, це важко передати словами. Просто… просто ніби часово-просторовий континуум був інший… Треба тільки самому через це пройти, щоб зрозуміти, як там чудово і як не хочеться повертатися назад до буденного життя. Ці відчуття, які я пережила неможливо передати словами та порівняти з наркотичними чи іншими відчуттями. Це було набагато краще і цікавіше. Це таке відчуття, коли людина відчуває своє «Я» у поєднанні з усім Всесвітом. Ніби Я і є Бог. І здається, я зрозуміла, хто такий Бог. Бог – це увесь Всесвіт, це кожен атом. Бог є у нас з тобою і ми також частина усього сущого, божественного.

– Дуже вражає… – захоплено мовив юнак через кілька хвилин, коли зумів переварити нову інформацію. – Я можу тільки судити про це з розповідей людей, що також пережили клінічну смерть і змогли повернутися до життя. Вони описували свої відчуття, бачення того, що з ними відбувалося в момент смерті, коли душа виходила з тіла і легко літала в повітрі, наче пір’їнка. Астральне тіло, що виходило з фізичного, з’єднано срібною ниткою, а в момент смерті, цей зв’язок, тобто срібна нитка розривається. Це і означає перехід в іншу реальність. Те, що ти змогла повернутися до життя, означає, що під час трансцендентної подорожі астральне тіло було з’єднане з фізичним цією срібною ниткою. Тобто, цей зв'язок не розірвався.

– А перехід через тунель, який веде до потойбічного життя… Я там все бачила… Світло… все… І тільки не відома сила повернула мене назад. Я пручалася! Я не хотіла повертатися до того життя, що мені так відомо! Я хотіла потрапити в іншим вимір, дізнатися детально усе сприйняття того світу і всі аспекти його існування.

Мирослав не відводив від неї очей, зачаровано, ніби під гіпнозом, слухав усю її розповідь. Мабуть, такого уважного, такого флегматичного слухача, Софія в своєму житті ще ніколи не зустрічала. Він слухав кожне її слово, спостерігав за кожним її рухом, жестом, інтонацією, рисами обличчя, які змінювалися під час цієї ірраціональної розповіді, наче намагався сам зануритися повністю в ці відчуття, коли вона знаходилася у транзитній зоні між життям і

(вічним існування в Абсолюті)

смертю. Його інтерес до цього навіть був занадто ненормальним, у гіпертрофічній формі, що Софію навіть дещо лякало. Але, й водночас це вабило її до нього, причаровувало та затьмарювало здоровий глузд.

– Тобто, ти хочеш сказати, що в тебе було аутоскопічне та трансцендентальне сприйняття під час виходу з тіла і переходу до тунелю, що з’єднує два різних світа? – вражено зацікавився хлопець.

– Так. Я досі з труднощами цьому вірю, але зір і всі інші органи відчуття не могли мене обманути. Це було схоже на практику виходу з власного тіла. Я про таке в книжках читала.

Раптом Софія піймала себе на тому, що вони зараз знаходяться в лікарні, в цій палаті і саме тут існує певна специфічна атмосфера – атмосфера, якась містична, езотерична і паранормальна, що виникла вже від самого лише диспуту про такі метафізичні поняття як життя і смерть, і що між ними існує. А Мирослав із своїм ексцентричним характером, тільки посилював дії атмосфери в цьому приміщенні на підсвідомість дівчини, що перебувала в легкому трансі чи то пак в певному екстазі, повільно, поступово, як сходить раннє сонечко на світанку, втрачаючи міцний зв'язок з тутешньою реальністю.

– У нас виходить дуже цікава полеміка, – порушив тишу Мирослав, коли дівчина була в своїх мріях. – Я вперше розмовляю з людиною, яка відкрила в собі екстрасенсорні здібності. До речі, за статистикою, більшість людей, побувавши в клінічній смерті і повернувшись до життя, відкривають в собі парапсихологічні здібності, що потім їм стають у нагоді. Але тут, з іншого боку медалі, може виникнути певний ризик.

Софія здивовано на нього підняла очі, наче збиралася почути найважливішу істину в цьому житті, що переверне з ніг до голови все її світобачення.

– Який ще ризик? Я тебе не розумію.

– Ризик існує в тому, що величезна сила, дар, може деякими людьми не правильно використовуватися. Обдарована людина, може вважати себе пророком, месією, другим пришестям на цю планету із певною місією, на кшталт, позбавлення світу усіх поганих людей. Такі люди, зловживають даром в недобрих намірах, думаючи, що роблять добру послугу по очищенню землі від всякого зла, але від цього становиться ще гірше. Адже, тоді порушується баланс добра і зла в цьому світі, що може призвести до глобальних катастроф. Тоді відбувається вибух величезної кількості енергії, що виникла в результаті змінення рівноваги добра та зла. Ця енергія може багато чого зруйнувати на своєму шляху. Таким прикладом, можуть бути так звані аномальні зони, наприклад, Бермудський трикутник. Ось, що я мав на увазі. Те, що людина не розуміє, не дає їй право нехтувати цим і зловживати.

Це дуже вразило Софію до глибини душі. Здавалося, це лише погіршить її настрій і оселить в підсвідомості страх. Але дівчина добре розуміла, що він має рацію і до таких речей треба серйозно відноситься. Не всі речі, які даються людині в цьому світі, треба комусь віддавати. Є речі, якими людина повинна користуватися все свідоме життя, поки не почнеться НАСТУПНИЙ ЕТАП ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ.

– Вибач, мені не слід було про це говорити. Ти і сама розумієш, що не можна ні чим зловживати, тим паче тим, що ти не зовсім розумієш.

– Так. Ми просто настільки заглибилися в абстракцію…

– Тобі набридли ці балачки? Тоді я більше не буду цим тебе діставати.

– Ні, все дуже цікаво. Але звідки ти все знаєш?

– Читаю різні книжки, черпаю інформацію з різноманітних джерел, з Інтернету. Мене завжди цікавив сам пошук сенсу життя і я готовий все життя цьому присвятити. До речі, ти казала щось про експерименти з телепатією?

При цих словах Софія загорілася перспективою провести один дуже цікавий експеримент, оповитий невідомим царством аномалій.

– Так, я експериментую читати думки на різних відстанях. Власне, я тільки почала це робити, тому про результати говорити ще за рано.

– Я думаю, що твої телепатичні здібності поступово будуть збільшуватися. І крім того, ти не думала, що окрім телепатії в тебе може бути ще якийсь феномен? Наприклад, психокінез, яснобачення, матеріалізація предметів, телепортація, левітація, регенерація чи зцілення хворих людей на відстані? Насправді феноменальних можливостей людства дуже багато.

– Не знаю, це навряд чи. Мені б цим треба розібратися, – відповіла Софія. – І взагалі, я така, щоб на сьогодні вже завершувати полеміку про аномалії.

Хлопець поставився до цього з належним розумінням.

– Добре, я не заперечую. Можна буде ще поговорити про це іншим разом. Масштаби цієї розмови безграничні.

– Так, про метафізику і парапсихологію можна говорити так довго, що й всього життя на це не вистачить. А знаєш, що? – раптом загорілася новою ідею Софія. – А давай на останок проведемо експеримент. Ти вийдеш з палати, закривши двері, а я в цей момент спробую прочитати твої думки. Ти згоден?

– Звісно, якщо ти просиш. Тоді я вийду?

Він запитливо, з неприхованим інтересом подивився дівчині в темні, як глибини самої безодні очі, що ховали в собі багато чудернацьких, загадкових моментів.

– Зачекай. В мене до тебе буде ще одне прохання. Ти тільки подумай, як вийдеш з палати щось конкретне в дві-три фрази, а не різноманітне… Ну, ти розумієш мене?

– Розумію. Тоді прокачай чакри і очисти їх для сприймання інформації з Всесвіту за допомогою торсіонних полів. Особливо відкрий Сахасрару, сьому чакру.

Після цих слів, Мирослав вийшов за двері і обережно їх за собою закрив, залишивши дівчину на одинці із своїм несподіваним, як грім серед ясного неба, але вже бажаним даром.

Давай, зосередься. Ти зможеш це зробити. Просто розслабся і в тебе все вийде.

Софія зосередившись, сконцентрувала увагу на ментальному образі хлопця, що стояв за дверима і спробувала прочитати думки, що тільки-но виникли в його голові. Спочатку була мертва тиша, штиль і нічого не вдавалося, а потім вона відчула…

Є КОНТАКТ!

[… дова дівчина, яка…]

Чорт, я втратила з ним контакт!

Давай, ще одна спроба. Ну!!!

[… вже заходити.]

Мирослав відчинив двері і

(чому я не зуміла вловити його думки? Телепатичний зв'язок в мене не дуже добре вийшов)

зайшов в палату, уважно подивившись на Софію, що виглядала дещо розгубленою, нахмуреною, як темно-сірі хмари на небесах під час дощу.

– Ну, як? – лаконічно спитав він.

Дівчина невпевнено на нього подивилася.

– Ніяк, – відповіла Софія. – Я не змогла вловити, про що ти думав. Тільки кілька слів і все.

– Що саме?

Задумалася.

– Е-е… чудова дівчина, яка… далі не зрозуміло. І ще… вже заходити…

– Нічого страшного, ти ж тільки почала експериментувати. Не треба так розстроюватися. Для початку це дуже чудовий результат. Раніше ти казала, що взагалі можеш читати думки людини, коли відбувається тільки візуальний контакт. У деяких екстрасенсів відбувається контакт лише акустичний, візуальний чи кінестетичний. А ти зараз мене не бачила і кілька слів зуміла спіймати. Молодець!

Софія опустила очі.

– Дякую. Я стараюся, як можу. Просто від цього я сильно втомлююсь. Мабуть, це забирає багато енергії.

– Тоді на сьогодні точно досить. Слухай, я хочу в тебе спитати ще одну річ. Ти читаєш думки людини, коли тільки захочеш чи телепатичний зв'язок відбувається постійно? Тобто, тобі підконтрольний цей процес?

– Ні, я читаю думки, коли тільки захочу, – не задумуючись відповіла вона. – Але тоді в мене виникають дивні відчуття…

– Дивні відчуття? Що ти маєш на увазі?

– Ну… коли я відчуваю телепатичний зв'язок з людиною, то ніби впадаю в транс і… не знаю якби сказати… Одним словом, я знаходжусь в такому трансі, відчуваю полегшення. Світ здається трошки інакшим… це дуже важко пояснити. Зате я можу легко чути чужі думки, знаходячись в такому стані…

– Отже, ти знаходишся в стані зміненої свідомості? І саме тоді в тебе виникає екстрасенсорне сприйняття інформації з космосу?

– Так. Таке відчуття, ніби в мене розширені границі свідомості для кращого, більш панорамного, об’ємного сприйняття світу. Не знаю… це все відбувається не свідомо… І ще наступає така тиша на кілька секунд…

– Все це дуже цікаво, – погодився Мирослав. – Але мені вже час йти. До того ж, мені треба ще хоча б іноді ходити на пари в універ, – він посміхнувся.

– Я розумію, – дівчина не зводила з нього погляду. – Якщо справи, то йди. Ти завтра прийдеш?

[А ти хочеш мене ще побачити? Щодо мене, то я готовий двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень на тебе дивитися.]

– Звичайно. Можеш не сумніватися. Тоді до завтра.

– До завтра, – автоматично повторила вона.

Мирослав останній раз махнув рукою на прощання і вийшов в коридор.

А Мирослав цікавий хлопець, – думала вона, залишившись на одинці. – Я з нетерпінням чекаю, коли він знову прийде. Чорт, та я втюрилася в нього з першого погляду, як школярка. А він схоже теж на мене запав. Цікаво, чи вийде у нас щось з цього?

Це питання молоду вісімнадцятирічну дівчину турбувало в той момент понад усе, ніби весь Всесвіт перед нею зменшився до розмірів Мирослава, що почав займати усі її думки. Вона трохи подумала над цим і вирішила серйозно експериментувати, як тільки виявиться слушна нагода.

А така нагода на неї чекала в недалекому майбутньому.

Розділ V Ревнощі Дениса

Час, проведений Софією в лікарні, спливав дуже швидко, особливо, коли дівчина бачилася з Мирославом. З кожною зустріччю, вона тільки все більше і більше переконувалася, що хлопець їй дуже подобається і вона

(кохає його)

хоче нормально по-людськи сходити з ним на побачення для початку, коли вже її випишуть з цієї лікарні.

За останні десять днів, поки Софія була в лікарні, вони з Мирославом багато спілкувалися на різні теми і, звісно, робили експерименти з телепатичними здібностями дівчини. Вона вже могла майже всі думки хлопця прочитати, коли той був поза зоною її зору. Це надихало Софію жити з величезним запасом оптимізму, що в свою чергу, допомагало їй якомога швидше вилікуватися і нарешті (так це відбулося!) виписатися її з цієї набридливої до цього часу лікарні. Правда, бували моменти, коли Мирослав почував себе не в своїй тарілці, що дівчина може читати будь-які його думки, навіть самі сокровенні та інтимні, що, звичайно, його дуже сильно пригнічувало. Тому він намагався не думати нічого такого, про що потім міг би шкодувати. Правда, контролювати думки йому не завжди вдавалося. Адже думки дуже часто виникають зовсім несподівано і досить різні. Навіть божевільні думки іноді з’являються в голові.

Василь також кожного дня приходив провідати власну доньку і вже знав, що Мирослав, який врятував їй життя, подобається дівчині. Він запропонував Софії якось запросити його в гості, щоб з ним познайомитися.

Дівчина не мала заперечень з цього приводу. Для неї також була важлива думка батька, як він віднесеться до її бойфренду. Софія сподівалася, що Мирослав справить хороше враження на нього.

В університет на пари Софія не ходила ще тиждень, після того, як її виписали з лікарні. Це була ініціатива батька і дівчина особливо не заперечувала, а навіть була рада, що ще сім днів не буде ходити на нудні лекції, довбати ці конспекти, які ніякої користі в подальшому житті мати не будуть, а лише відбирають дорогоцінний час. Принаймні, Софія дотримувалася такої точки зору.

А в перший день, як йти на заняття з самого ранку, дівчина трохи засумувала. За цей час вона ближче познайомилася з Мирославом, вони сходили на кілька побачень. І тепер йти на пари, щоб до неї знову чіплявся Денис з своїми дитячими пропозиціями, Софія аж ніяк не хотіла. Правда, від цього нікуди не дінешся. Зате, після обіду, ближче до вечора, до неї в гості обіцяв приїхати Мирослав, щоб познайомитися з її батьком. Це додавало настрій дівчині і відганяло усілякі меланхолічні відчуття.

«Життя – прекрасна річ, яку треба повністю пізнати в усіх аспектах її існування», – пригадала Софія фразу, сказану одним її знайомим, коли не поспішаючи заходила до будівлі університету з щемом на душі. Зараз усі одногрупники почнуть її розпитувати де вона була, чи випадково не хворіла на щось серйозне, а Софії доведеться брехати: так, хворіла щось, на кшталт, грипу або ще якусь болячку, що на довго розтягує процес лікування.

На першу пару з іноземної мови, дівчина запізнилася, хоча її це майже не турбувало. Вибачившись за запізнення, Софія сіла за задню парту до Ольги і Насті, які радісно її зустріли і після привітання, почали просто засипати питаннями.

– Ти де так довго була? Хворіла?

– Так, хворіла…

– А що за хвороба?

– Грип… – збрехала вона, придумавши першу назву хвороби, яка прийшла їй в голову.

Софія як могла відповіла на багато запитань подружок, щоб вгамувати їхню цікавість. Далі вони не розмовляли, бо почалася, власне, контрольна робота і всі почали переводити текст з англійської мови на українську. Контрольна виявилася неприємною несподіванкою, як геморої в дупі. Адже в їхній групі англійську ніхто нормально не знав. Крім того, викладач нікого не попередив про цю контрольну, щоб перевірити справжній рівень знань.

– Блін, – прошепотів невдоволено Денис. – Апять нада втикати в цю муру! Та нафіг мені це нужно!

Він просто забив на контрольну і грався мобільним телефоном. Інші, хто як зміг написав, чи то пак списав у відмінників, які завжди готові до будь-якої пари. Софія, звичайно, за допомогою телепатії написала контрольну на відмінно.

Нарешті ця контрольна закінчилася і всі полегшено зітхнули. Софія здала роботу і вийшла в коридор. Вона швидко піднялася на третій поверх і випадково наштовхнулася на Дениса, що розмовляв по стільниковому. При її появі, очі хлопця шалено заблищали від збудження і він не зводив з неї погляду, забувши на деякий час про абонента.

– Я тобі пізніше передзвоню. Тут у мене деякі справи виникли, – збрехав він і поклав мобільний телефон до кишені.

Дівчина хотіла піти далі, але Денис перекрив їй шлях.

– О, як ти вчасно прийшла! – низьким басом сказав він. – Нам треба побазарити.

– Про що?

Такий нахабний, самовпевнений тон Софії не подобався.

– Я бачу, ти знову мене уникаєш? Чого падаєш на мороз?! Ти ж нормальная чувіха, не тормозі.

– А я люблю гальмувати, – відрубала вона, збираючись йти далі по своїм справам.

– Стой… Я чув, в тебе з’явився новий парєнь. Ботан галімий! Я єго урою! Чого ти з ним втикаєш?

Дуже швидко зявляються чутки, – подумала Софія.

– Це мої особисті справи.

– Нє, я не хочу щоб якийсь ботан-підар з тобою зустрічався, – твердо і переконливо мовив він.

– Денис, це тебе не стосується.

Хлопець ледве тримав себе в руках.

– Та я порву цього шмаркача! Так і передай цьому казлу! Я морду йому натовчу, щоб більше до тебе не ліз.

– Атвалі, – відповіла на це Софія. – З тобою я все одно не буду зустрічатися. Закалібав!

– Е-е, ні, так не піде! – Денис схватив дівчину за руку і міцно стис її, щоб вона не вирвалася.

– Відпусти мене!

– Ти мене дослухаєш, а потім можеш йти під три чорти.

– Не смій зі мною так розмовляти!

Денис криво і злобно посміхнувся.

– Я розмовляю з тобою так, як хочу. Поняла, шлюха?!

Ці слова Софію дуже образили і глибоко засіли в душу, навіть якщо це була стопудова брехня. Раптом дівчина захотіла, щоб він забрався геть з її поля зору. Вона кинула на нього переповнений люті та ненависті погляд.

– Пішов на х…! – твердо і дуже впевнено випалила Софія на одному диханні. Причому це пролунало дуже голосно і привернуло зайву увагу.

Денис спочатку відкрив рот від подиву, кліпаючи очима, а потім не сіло не впало, мовчки розвернувся і пішов по коридору, не зупиняючись і не озираючись назад. Від Софії він ніяк не очікував, щоб вона його так послала. Ще й як послала – на очах у всіх студентів, які з радістю потім будуть згадувати публічне приниження Дениса, за пляшкою пива десь у парку або у затишному ресторані за чарчиною горілки.

Софія сама здивувалася такій різкій переміні в емоційному стані, але в той момент вона нічого дивного чи аномального не помітила.

Дивно, що Денис так легко відчепився від мене, – думала дівчина. – Це зовсім на нього не схоже. А щоб я колись когось посилала так прямим матом – це теж нонсенс.

У будь-якому разі, це не псувало Софії настрій, а навпаки покращувало.

Пролунав дзвоник і почалися заняття, до яких дівчина, звісно, була не готова. Більшість її одногрупників безтурботно базікали на перерві, не переймаючись тим, що не готові до семінару. Вона теж цим не переймалася, але дещо все-таки її турбувало. Поведінка Дениса була не зрозумілою, що він так просто пішов, як тільки його послали подалі. Це аж ніяк не відповідало його стилю життя і характеру, щоб його посилало якесь дівчисько! Сопливе наївне дівчисько!

Можливо, я якимось чином на нього впливаю. Гіпнозом? Адже у людей, які наділені даром від природи або набули цей дар після величезного потрясіння (наприклад, клінічна смерть), як правило парапсихологічні здібності можуть бути різноманітними. А, отже, в мене може бути ще щось окрім телепатії. Тільки, хочеться про це відразу дізнатися, а не залишатися із сумнівами.

Ці слова мали в собі глибокий зміст і Софія серйозно над цим задумалася. Вона зовсім забула, що почався семінар, повністю занурившись в свої думки.

– … Даниленко Софія відповість на це питання, – сказав викладач.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Ви готові до семінару?

Софія зуміла зосередитися і прочитати думки відмінника, щоб дати нормальну і вичерпну відповідь на це питання. Це врешті решт, допомогло їй викрутитися і отримати хорошу оцінку. Після цього вона зрозуміла, які горизонти перед нею відкриваються. Тепер можна всі відповіді на екзаменах отримати за допомогою телепатії. Отже, турбуватися про хороші оцінки їй тепер не доведеться.

На семінарське заняття Денис не з’явився і взагалі в цей день він більше не був на парах. Його турбувало більш важливе питання. Таке як, Софія та її кавалер, який вже почав Дениса виводити із себе. Він із превеликим задоволенням хотів набити морду цьому пацану і збирався це робити найближчим часом.

В годину дня у нього була назначена зустріч з одним юнаком, що обіцяв йому допомогти. А зараз він стояв на вулиці і палив цигарку. Вітер розвіював отруєний дим у повітрі. Денис був упевнений, що все пройде добре без проблем, майже на сто відсотків. На годиннику показувало рівно годину, коли до нього підійшов високого зросту патлатий юнак в окулярах, що був одягнений в джинсову куртку.

– Здарова, Льоха, – Денис потис йому руку.

– Ну… прівєд. Я тіпа прийшов. Шо за базар?

– Давай відійдемо в тіньок подалі від людей і побазаримо.

– Харе.

Пацани відійшли від дороги в парк і сіли на лавочку, біля якої валялося безліч недопалків і пляшок з під пива. Льоха запалив «Парламент» і почав через ніздрі пускати дим з типовим відмороженим обличчям, як у всіх гопніків, імбецилів і розумово відсталих покидьків.

– Карочє, чувак, тут такий базар, – почав Денис. – Я хочу одну тьолку, а вона зустрічається з одним підаром. Треба прослідкувати, куди вона поїде. Якщо до нього, то запам’ятай його фейс. Карочє, паси його бабу і якщо побачиш того лоха, то повідом мене. За це я тобі плачу десять зелених.

– Атлічна. Коли мені треба її пасти?

– Відразу, як закінчиться ця пара. Вона піде додому або на побачення з цим лузером. Ось тобі фото баби, – Денис показав фото з мобільного телефону. – Запам’ятав тьолу?

– Так. Гарна краля, я б не відмовився трахнути…

– Ти в прольоті. Вона буде моя. Робота без напрягу. Ось тобі п’ять баксів. Зроби всьо кльово і іншу пайку отримаєш після всього завдання. Врубився?

– Канєшна. Ден, всьо буде ніштяк, атвєчаю. Я повалив втикати на бабу.

– Давай. Тільки, не провтикай.

Денис дивився в слід патлатому юнакові, сподіваючись, що той його не підведе і все зробить правильно.

А потім я того казла попереджу раз. Лише один раз. Якщо він буде продовжувати зустрічатися з Софією, то я йому конкретно наб’ю фейс. А дєвка буде моя стопудово. Я за нею до кінця буду боротися, щоб вона сама мені давала…

Денис продовжував так мріяти, палячи одну цигарку за іншою, поки не помітив, що пачка вже пуста. Він кинув її в смітник.

Вставши з лавочки, Денис пішов по алеї вперед.

Четверта пара в той день була останньою і Софія відразу вийшла з приміщення на вулицю. Їй треба було пройти один квартал, де Мирослав терпляче чекав на неї. Буквально одна мить і дівчина знову зможе його побачити, поговорити і просто весело провести час. А потім запросити до себе додому на вечерю, щоб познайомити його з батьком.

Софія повільно йшла парком, замріяна із типовим романтичним закоханим обличчям, яке буває у кожної дівчини, що закохалася у юнака. Обличчям сповненим величавою, солодкою як мед любов’ю, що випромінювала навколо себе позитивну ауру сріблястого кольору. Тому, вона навіть не помітила патлатого Льоху, що помітивши об’єкт спостереження, відразу пішов за нею, відпрацьовуючи зароблені гроші.

Погода була прекрасною, сонячною і дуже теплою, що тільки покращувало і до того чудовий настрій Софії. Вона йшла по алеї, з боку якої росли дерева, з легкою посмішкою на вустах. Люди, здебільшого, молоді хлопці озиралися їй у слід і кидали на дівчину захоплені, плотські погляди.

Софія перейшла дорогу на перехресті і помітила в тіні крон дерев Мирослава, що задумливо дивився в інший бік. Випадково, він повернувся в її сторону і їх погляди зустрілися. Вони посміхнулися один одному, наче зберігали між собою таємницю всього життя і могли спілкуватися без слів на невербальному рівні, що існує лише для двох закоханих.

Мирослав обійняв дівчину за плечі і поцілував в губи.

– Ти сьогодні гарна, як ніколи, – зробив хлопець їй комплімент, трохи сам ніяковіючи від цього.

Софія посміхнулася.

– Судячи з твого обличчя, ти кажеш правду. Дякую.

– При нагоді я буду казати компліменти частіше.

Льоха стояв від них за десять метрів біля високої тополі і набирав номер Дениса, щоб повідомити йому про цю зустріч.

– Алло, Ден? Тут така тєма.

– Ну? Шо там за базар?

– Ржунємагу називається. Твоя дєвка зустрілася з цим дебілом. Вони як голубки йдуть поруч, тримаючись за ручки. Рамантікі, блін.

– Тихо. Я цьому рамантіку кастрацію зроблю. Харе, паси їх далі. Скажеш мені, куди вони тіпа поїдуть. Я потім під’їду до тебе. Але будь обережним, шоб вони тебе не засіклі. Понял?

– В натурє.

– Тоді дзвони на трубу, якщо треба.

Льоха поклав стільниковий в кишеню куртки і повільно пішов слідом за ними. Звісно, вони ні про що не здогадувалися, мило розмовляючи між собою на різні теми і нічого не помічаючи навкруги.

– Тебе щось турбує? – спитала Софія.

Вони їхали в маршрутці до неї додому. Льоха зумів сісти в ту же маршрутку позаду і вони навіть уваги на нього не звернули. Він намагався прислухатися до того, що вони говорили між собою. Все одно треба згаяти час, поки вони будуть їхати.

– Еге ж…

– Мій тато?

Мирослав кивнув. Саме це і турбувало його останні п’ять хвилин.

– Навіщо ти питаєш, якщо і так все можеш знати, про що я думаю?

– Зараз я не читала твої думки, – заперечила дівчина. – Чесне слово. Просто здогадалась…

– Я думаю, як твій батько до мене віднесеться… – сказав Мирослав, дивлячись у вікно.

Останні слова Софія не почула, бо раптом відчула, що з нею починає відбуватися, щось надзвичайно дивне, містичне і схоже не третє око або навіть на стан зміненої свідомості. В одну мить, вона чітко і ясно побачила надрукований текст, який просто так очима не можливо побачити. Цей текст був у журналі, що лежав в темному пакеті і, відповідно, дівчина не змогла б так просто його прочитати. Але Софія його чітко побачила і прочитала без найменших зусиль:

СТЕПАН САВЧУК ПОДАВ ПОЗИВ ДО СУДУ З ПРИВОДУ ПОРУШЕННЯ ЙОГО АВТОРСЬКИХ ПРАВ

Пропав контакт!

Не може бути! Невже я бачила ці рядки на власні очі, хоча реально це очима не можливо побачити? Оце так феномен!

Тобі це просто здалося. Всі ці строчки були плодом твоєї хворобливої уяви. Ти сама це видумала.

Ні, я це бачила на власні очі! Я бачу речі, як ясновидець. Цей феномен відкриває переді мною нові можливості!

Які саме? Дівчина хотіла про це дізнатися.

– Що з тобою таке? – стурбовано спитав Мирослав.

Немає відповіді. ЇЇ і не буде.

СОФІЯ НІБИ ОПИНИЛАСЬ В ІНШОМУ ВИМІРІ!

Тоді, яка може бути відповідь? Це зовсім інше сприйняття світу, до якого не так легко звикнути.

– Софія, ти ледве не зомліла?

– Га? – вона на нього подивилася відсутнім поглядом, ще перебуваючи під враженням дару ясновидіння.

– Де ти була зараз? Тебе ледве не вирубало з цього світу?

– Вирубало? Я просто побачила таке…

Деякі пасажири почали на них дивитися, але загалом вони не привернули уваги, завдяки голосній музиці, що лунала в салоні мікроавтобуса. Мирослав і досі з деяким страхом дивився на дівчину, що недавно лише фізично була присутня в цьому світі, а реально вона була в іншому вимірі, який здавався їй фантастичним і не збагненим. І цей новий більш досконалий рівень відкривав перед нею нові горизонти і перспективи для кращого існування. Альтернативного існування.

– Що ти бачила? – спитав Мирослав, намагаючись зрозуміти, що вивело її з рівноваги. – Куди ти випала з реальності?

В інший вимір!

– Ця стаття в журналі… Про цього Савчука…

– Про що ти говориш? Я тебе не розумію.

Софія намагалася заспокоїтися, щоб можна було все пояснити хлопцеві. Але як можна комусь пояснювати те, що сама не розумієш?

– Ти читав статтю про Савчука, що подав у суд?

– Який ще Савчук?

– Стаття про нього знаходиться в тебе. В журналі, а журнал у пакеті.

Мирослав здивовано і недовірливо на неї подивився.

– Що це за жарт?

– Це не жарт. Дістань журнал і все сам побачиш.

Він якось невпевнено подивився на Софію і витяг з поліетиленового пакету цей журнал. Трохи погортавши сторінки, хлопець знайшов потрібну статтю і швидко пробіг очима надрукований друкарськими фарбами текст.

– А ти вже читала це? – невпевнено спитав Мирослав, відчуваючи, що атмосфера зараз наелектризована паранормальними явищами.

– Ні, – відповіла чесно Софія, витримавши тріумфальну паузу. – Ще не читала. Ти можеш не повірити, але в мене ніби з’явилося третє око і я просто побачила весь журнал наскрізь, як розгорнутий. Цю статтю про судовий позив я побачила краще всього. Ти розумієш мене?

На обличчі юнака було безліч емоцій: здивування, недовіра, невпевненість і якась не прихована радість. Він намагався опанувати цілий потік власних емоцій і дивитися на все реально. Але мозок не міг так швидко сприймати усі дивні і надзвичайні речі, про які раніше він лише читав в книжках чи бачив по телевізору.

– Не зовсім… Ти хочеш сказати, що побачила цей журнал, ніби в іншому вимірі, який не досяжний для людської свідомості?

– Саме так. Я не знаю як це пояснити, але… але це було так неймовірно! Так прекрасно таке відчувати!

Мирослав і надалі зачаровано на неї дивився, наче перед ним було восьме чудо осяяне світлом Всесвіту. Усі риси його обличчя були налаштовані на хвилю аномалій, всього такого невідомого, затемненого і переповнено лише самим протиріччям та алогізмом.

– Добре, прочитай щось з мого конспекту з економічної теорії, – попросив він.

Софія зосередилася, розслабившись і настроїлася відчувати, і бачите те, що нормальна людина за таких умов не може. Все відбулося дуже швидко, як і минулого разу: дівчина відчула, ніби виник перед нею інший світ і перед очима чітко з’явилися криві строчки списаного конспекту синьою пастою від руки:

– Мікроекономіка – це наука, що вивчає взаємодію окремих економічних суб’єктів та досліджує механізм функціонування конкретних ринків. Мікро…

– Мабуть досить, – вражено прошепотів Мирослав. – Я і так тобі вірю. Це просто неймовірно! Навіть словами важко передати… Це по суті ясновидіння, коли ти можеш бачити ті речі, які нормальні люди не бачать. Завдяки чакрів ти таким чином черпаєш усю інформацію із Всесвіту. Це ще називають «третім оком».

– Так, – погодилася Софія, дивлячись у вікно. – Це дуже цікава інформація, але нам треба виходити на наступній зупинці.

Дискусія завершилася на цікавій ноті і якби у них було багато вільного часу, то вони б цілими днями на проліт розмовляли про одвічні філософські теми, розгадуючи найбільші в житті таємниці, для чого не вистачає людського життя.

Вже через п’ять хвилин, Софія дзвонила в двері своєї квартири.

– Добрий день, – привітався Мирослав, коли Василь відкрив двері.

– Привіт. Проходьте.

Вони зайшли у вітальню, в якій був ввімкнений телевізор, показуючи балачки якось модельєра про останні піки моди. Хлопець невпевнено озирнувся, дивлячись на всі боки, але нічого конкретного не помічаючи із-за деякої внутрішньої невпевненості.

– Сідай. Почувай себе як вдома.

Софія вирішила познайомити їх між собою, поки була слушна нагода.

– Тату, знайомся, це – Мирослав. Мирослав, а це – мій батько Василь Петрович.

– Дуже приємно.

Вони потисли один одному руки і юнакові здалося, що він справив непогане враження на батька Софії.

– Софія багато казала про вас хороших речей, – додав він, не знаючи чи варто це було говорити.

– Ясно. Ви давно зустрічаєтесь? – спитав він.

– Кілька тижнів, – відповіла дівчина.

– Це добре. Мирославе, може пивка за зустріч, га? У мене в холоднику є чудове пиво «Карлсберг».

– Пивка? Дякую, не відмовлюсь.

Василь відкрив холодник і витяг дві пляшки світлого пива.

– От і чудово. Поп’ємо пивця. Доню, ти як, будеш з нами?

– Ні, я візьму апельсиновий сік.

– Гаразд.

Він дістав два кухля, і відкривши пляшки, наповнив їх прохолодним і пінистим пивом. Один кухоль він передав хлопцеві, а інший взяв собі, зробивши невеличкий ковток.

– Тату, я тобі мабуть розповідала, що Мирослав врятував мені життя? – поцікавилася Софія.

– Правда?

– Ну, було таке, – погодився він, зробивши кілька ковтків. – Я просто зробив те, що повинен зробити будь-хто на моєму місці.

– Я навіть не знаю, як тобі дякувати.

Стосунки з вашою дочкою і є для мене найбільша подяка.

Софія встала із-за столу.

– Я на хвилинку…

Вона вийшла з кухні, а Василь зробив ще кілька ковтків, наче щось обдумуючи.

– Які у вас з Софією стосунки? – прямо спитав він, глянувши візаві у вічі.

– Стосунки? – Мирослав перепитав для того, щоб трохи подумати перш ніж казати і зробив ковток пива. – Ну… в нас нічого серйозного поки що немає. Але ваша донька мені подобається і я хочу і на далі з нею зустрічатися.

– Я нічого не маю проти ваших стосунків і навіть радий цьому. Але хочу попросити тебе бути обачливим і не давати надій Софійці, і обіцянок, яких не зможеш сам виконати.

Сказані слова не звучали загрозливо, вони скоріш були як попередження, якщо він надумає морочити голову доньці Василя. Правда, у Мирослава навіть в думках не було нічого подібного.

– Я все розумію. Обіцяю, що ніяких дурниць з мого боку не буде, – запевнив його юнак.

– Я в цьому не сумніваюся, адже ми тепер твої боржники. Ти врятував життя моїй доньки і тепер можеш звернутися до мене з будь-яким проханням, а я, в свою чергу, постараюся його виконати.

Через хвилину, Софія повернулася до столу.

– Тату, Мирослав знає вже про мою телепатію. Я йому все розповіла.

– Розповіла? – трохи здивувався Василь.

– Так. І я до цього відношусь досить толерантно, – відповів Мирослав.

Батько доброзичливо посміхнувся. Раз донька вважала за потрібне розповісти, то хай буде так. Врешті решт, то її право розповідати чи ні.

– А ти не боїшся, що вона може читати усі твої думки?

– А тут вже нічого не поробиш. Крім того, до всього можна звикнути. А з телепатичними здібностями, Софія мене краще розуміє, краще відчуває мій внутрішній світ.

– Єдине прохання нікому не розповідати про феноменальні здібності моєї доньки, а то знайдуться люди, які захочуть цим скористатися для власних цілей.

Говорячи ці слова, Василь і гадки не мав, що таке станеться у найближчому майбутньому, і що людина, яка готова скористатися чужим феноменом, готова піти на все ради цього. Абсолютно на все.

Навіть на вбивство.

А в цей час, Льоха набирав номер Дениса, щоб розповісти останні новини, свідком яких він безпосередньо був.

– Ден? Це знову я. Карочє, тут таке гонєво, – сказав у слухавку Льоха. – Ти де зараз?

– В дорозі. Скоро приїду. Шо там за фігня?

– Карочє, тут така тєма нарісовалася. Чувак, твоя баба тіпа шаман… чи як так… екстрасекс… екстра… Тьфу, піпєць! Не виговорю це слово…

– Чьо? Шо за базар?!

– Ну, вона показувала пацану здібності тіпа читати думки і напис в журналі, шо лежав у пакеті.

– Ти шо, обкурився чи набухався, а?

– Та нє, я не бухав. Тока с утра пахмелілся. Ну нємного водяри с бодуна бахнул. Ето святоє… Кажу, тут таке гонєво. Тьолка, як маг бачила текст через пакет… Я афігєл від такого ульоту і навіть провтикав!

– Шо за байду ти гониш?! Ти атвєчаєш за свій базар?

– Атвєчаю, в натурі! Підаром буду, якщо гоню. Я всьо бачив на власні очі. І чув… Оце тєма, так тєма.

– Шо ти чув? – не вірив Денис.

– Як вона демонструвала йому ці фокуси, а потім вони бакланили про якусь муру, тіпа Всесвіт і якусь фігню… філософію… Хрєн його поймеш, цих інтелектуалів занудних!

– От ботан цей поц. Я йому ще покажу як лізти до моєї баби! Умнік, начитався книжок всяких. Вмєсто того, щоб бухати і трахатися як всі реальні пацани, сидів і дома дрочив над книжками.

– А на шо тобі така умна дєвка? Тьолка-балаболка. Ти ж з нею провтикаєш?

Денис від злості ледь не загарчав, як собака.

– Не твоє свиняче діло. Паси їх далі, а я під’їду скоро.

– Ладно.

Льоха полегшено зітхнув. Ще трошки і він закінчить це чергування, і зможе на отримані гроші попити пивка і відпочити по-людськи.

Він пообіцяв собі більше ніколи не погоджуватися на такі паскудні справи, які забирають багато часу. Крім того, стояти на одному місці і чекати, поки вони вийдуть з дому почало йому набридати. Ба ні – це його дратувало до кісток.

Час промайнув зі швидкістю світла, коли вже почало темніти. Мирослав наголосив, що в нього ще є справи, тому він поспішає додому.

– Дякую за гостинність. До побачення.

– До зустрічі, – Василь потис йому руку.

Софія проводила його до дверей, що виходили в під’їзд. При цьому, дівчина трохи хвилювалася, адже хлопець від неї йшов, а вона була не проти ще з ним поспілкуватися.

– Дякую, що зайшов. Ми сьогодні з тобою весело провели час.

– Звісно. Це було чудово. Тоді до завтра

– Бувай.

Він цьомкнув Софію в губи і махнувши на останок рукою, пішов вниз по сходинках, що вели на вулицю. Настрій у нього був чудовий, а думки зосереджені лише на Софії, в яку він до безумства закохався і нічого не може з цим робити. Зовсім замріявшись, Мирослав вийшов з під’їзду, не помітивши Дениса, що стояв біля свого джипу, не терпляче дивлячись у різні боки. Маже відразу він запримітив хлопця і всі його, сумніви, страхи та ревнощі, що поїдали його із середини, вийшли на зовні.

– Слиш, лузєр, єсть базар! – почав він.

– Що? – Мирослав оговтався від своїх мрій і подивився на того, хто до нього неприязно звертався.

– Ти звідки тут нарісовался, ботан?

– Не зрозумів.

Денис підійшов до нього ближче.

– Не зрозумів?! Так я тобі поясню, падло! Якого хрєна ти втикаєш з цією бабою?!

– Ти про що? – щиро здивувався хлопець.

– Не відморожуйся, падло! Я базарю про Софію. Нічєго тьола, да? В натурє, ти атстой! Дєвка тока моя, понял?! Я її буду трахати, а не ти, ясно?!

Мирослав спокійно глянув йому в обличчя.

– В тебе нічого не вийде.

– Слухай, пацан, щось в тебе язик занадто гострий! – Денис стис кулаки. – За таке можна і в рило отримати. Ти, гніда, будеш мені тут базарити! Я один раз кажу. Ця тьолка буде моя і щоб твоєї смердючої дупи і близько тут не було. Шариш, мудак?

– Ні, бо ми з Софією зустрічаємося.

– Вже ні. Тепер ти в прольоті, ботанік хрєнов! Таких гоміків і задротів як ти, я опущу мордою в лайно!

Було видно, що Денис не збирався жартувати.

– Можеш казати собі, що хочеш, але ми з Софією і надалі будемо зустрічатися.

– Слушай, ти умнік чіканутий! Філософ хрєнов, чеши атсюдава, пока я тебе не растєр в порох! Базарю в натурі, ти тут кров’ю будеш ссати! Я тєбя поламаю, сука! Вали атсюда, гідроцефал-нєдоносок!

Мирослав зумів не зважати на всі образи, а просто спокійно розвернувся і пішов в свою сторону.

– Вот-вот, катися нафіг! – гукнув в слід Денис, перед тим, як сісти в свій джип.

Мирослав повільно йшов додому, будучи впевненим, що ця незначна сутичка з Денисом може з часом перерости в серйозний конфлікт.