Бенкет круків

Арія

Вдалині горіло слабеньке світло, низько над обрієм, пробиваючись крізь тумани над морем.

— Схоже на зірку,— мовила Арія.

— Зірку, що веде додому,— сказав Деніо.

Його батько громовито роздавав накази. Матроси шастали туди-сюди по трьох високих щоглах і лазили по такелажу, підгортаючи важкі пурпурові вітрила. Унизу сапали й надсаджувалися гребці, гаруючи над двома довгими рядами весел. Палуба з рипінням нахилилася: галеас «Титанова дочка» накренився на правий борт і почав повертати.

«Зірка, що веде додому». Арія стояла на носі, одну руку поклавши на позолочену носову фігуру — панну з мискою фруктів. Якусь мить Арія вдавала, що там, попереду, її рідна домівка.

Але це безглуздо. Домівки більше немає, батьки померли, а всі брати, окрім Джона Сноу на Стіні, загинули. Ось куди б вона хотіла поплисти! Вона так і сказала капітану, але навіть залізна монетка не похитнула його. Схоже, Арія ніколи не може дістатися туди, куди прямує. Йорен присягався доправити її у Вічнозим, але опинилася вона у Гаренхолі, а Йорен — у могилі. З Гаренхолу вона втекла у Річкорин, проте Лим, Ангай і Том Сімка взяли її в полон і натомість притягнули в порожнистий пагорб. Тоді Гончак викрав її і завіз у Близнючки. На березі річки Арія лишила його помирати, а сама вирушила у Варницю, сподіваючись сісти на корабель до Східної-варти-на-морі, однак...

«Може, у Браавосі буде й непогано. Сиріо був з Браавоса, і Джакен, може, нині там». Саме Джакен дав Арії залізну монетку. Він не був справжнім її другом, як-от Сиріо, але яка користь від друзів? «Не потрібні мені друзі, поки в мене є Голка». Арія провела великим пальцем по гладенькій головці руків'я, мріючи, мріючи...

Якщо по правді, Арія і сама не знала, про що мріяти, так само як і не знала, що може очікувати на неї під тим далеким світлом. Капітан узяв її на корабель, але не мав часу на розмови з нею. Дехто з команди уникав її, а дехто носив їй подарунки — срібну виделку, рукавички без пальців, крислатого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один матрос показав їй, як в'язати морські вузли. Інший наливав їй у кухлик-наперсток вогневина. Приязні матроси, ляскаючи себе по грудях, знов і знов повторювали їй свої імена, поки Арія не зможе їх правильно вимовити, але ніхто й не подумав запитати ім'я у неї. Називали її Варною, бо вона зійшла на облавок у Варниці в гирлі Тризуба. Ім'я, не гірше за інші, подумала вона.

Зникли останні нічні зірки... окрім двох прямо попереду.

— Тепер уже дві зірки.

— Два ока,— пояснив Деніо.— Титан уже бачить нас.

«Титан Браавоський». Стара Нан у Вічнозимі розповідала дітям казки про Титана. Це був велет заввишки з гору, і коли Браавосу загрожувала небезпека, він прокидався, полум'яні очі спалахували, і він, скрегочучи кам'яними членами, брів у море, щоб розбити ворогів. «Браавосяни підгодовують його соковитим рожевим м'ясом високородних дівчаток»,— закінчувала казку Нан, і Санса починала пищати, як дурна. Але мейстер Лувін казав, що Титан — це просто статуя, а казки старої Нан — просто казки.

«Вічнозим згорів і пав»,— нагадала собі Арія. І стара Нан, і мейстер Лувін обоє мертві, і Санса, швидше за все, також. Нема чого про них думати. Всі люди помруть. Ось що означали ці слова — слова, яких Джакен Г'ґар навчив Арію, вручаючи їй потерту монетку. Відтоді як відпливли з Варниці, Арія вивчила більше браавоських слів — «дякую», і «море», і «зірка», і «вогневино», але до цього вона прийшла, вже знаючи, що всі люди помруть. Більшість команди «Титанової дочки» трохи знали загальну мову, адже провели чимало ночей на березі в Старгороді, і на Королівському Причалі, і в Дівоставі, та лише капітан і його сини розмовляли нею вільно і могли спілкуватися з Арією. Деніо був серед синів наймолодший — пухкий веселий дванадцятирічний хлопчина, який прибирав у батьковій каюті й допомагав старшим братам з підрахунками.

— Сподіваюся, ваш Титан не голодний,— мовила до хлопця Арія.

— Голодний? — збентежився Деніо.

— Пусте.

Навіть якщо Титан і справді харчується соковитим рожевим м'ясом дівчаток, Арія його боятися не збирається. Вона худа-худюща, велету на один зуб, і їй майже одинадцять — практично доросла жінка. Й до того ж Варна не високородна.

— Титан — це бог Браавоса? — запитала вона.— Чи у вас Семеро?

— У Браавосі шанують усіх богів,— відповів капітанський син, який про місто любив розповідати майже так само, як про батьків корабель.— Твої Семеро мають там храм — Заморський септ, але в ньому моляться тільки вестероські моряки.

«Не мої вони Семеро. Це були мамині боги, але вони дозволили Фреям убити її у Близнючках». Цікаво, думала Арія, чи знайдеться у Браавосі богопраліс із серце-деревом? Може, Деніо і знає, але Арія не наважилася запитати. Варна родом з Варниці, а звідки дівчинці з Варниці знати про богів Півночі? «Давні боги померли,— сказала вона собі,— разом з мамою, і батьком, і Робом, і Браном, і Риконом, усі померли». Колись давно, пригадала вона, батько казав, що коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Але він усе переплутав. Арія, самотня вовчиця, і досі жива, а вовків з її зграї зловили, забили й оббілували.

— Це місячні співці провели нас у цей прихисток, де нас не могли вистежити дракони Валірії,— розповідав Деніо.— Їхній храм найбільший. Також ми шануємо батька вод, але щоразу, як він бере наречену, його храм відбудовують наново. Решта богів живуть разом на острові в центрі міста. Саме там ти знайдеш свого... багатоликого бога.

Титанові очі пояскравішали, розійшлися ширше. Арія не знала ніякого багатоликого бога, але якщо він відповідає на молитви, може, саме він — той бог, якого вона шукає. «Сер Грегор,— подумала вона,— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі. Лишилося тільки шестеро». Джофрі мертвий, Гончак зарубав Полівера, Арія власноруч заколола Лоскотуна, і того дурного зброєносця з прищем також. «Я б його не вбивала, якби він мене не хапав». Коли Арія покинула Гончака на березі Тризуба, той помирав — його палила гарячка від рани. «Слід було зробити йому останню милість і проштрикнути йому серце ножем».

— Варно, дивися! — Деніо узяв її під руку й розвернув.— Бачиш? Отам,— вказав він.

Тумани попереду розступилися, як пошарпані сірі фіранки, що розходяться перед носом корабля. «Титанова дочка» розтинала сіро-зелені води на здійнятих пурпурових крилах. Над головою чулися крики морських птахів. А там, куди вказав Деніо, з моря знагла виріс кам'янистий гребінь; його круті схили поросли соснами-солдатами й чорними ялинами. Але прямо попереду море вклинювалося в суходіл, і там, понад широкою водою, височів Титан, і його очі палали, а зелене волосся маяло на вітру.

Стояв він над прірвою, розсунувши ноги, і плечі вивищувалися понад зазубленими гребенями гір обабіч. Були ці ноги вирізьблені з цілого каменя — того-таки чорного граніту, що й гори, на яких стояв Титан, але на стегнах велет мав кольчужну спідницю з зеленкуватої бронзи. Нагрудник теж був бронзовий, а на голові — напівшолом з гребенем. Розмаяне волосся зроблене було з конопляної мотузки, пофарбованої в зелений колір, а в печерах-очницях палали велетенські багаття. Одна рука лежала на гірському гребені ліворуч, обхопивши бронзовими пальцями каменюку, а друга, піднесена в повітря, стискала руків'я поламаного меча.

«Він хіба трішки вищий за статую короля Бейлора на Королівському Причалі»,— думала Арія, коли галеас був ще далеко в морі. Однак з наближенням до берега, де буруни розбивалися об скелі, Титан збільшувався і збільшувався. Чути було, як батько Деніо своїм басом гуркотить команди, а нагорі серед такелажу лазили матроси, прибираючи вітрила. «Між ніг Титана ми пройдемо на веслах». Арія бачила вже стрільниці на велетенському бронзовому нагруднику й ляпки та плямки на Титанових руках і плечах, де гніздилися морські птахи. Дівчинка задерла голову. «Та Бейлор Благословенний йому б і до коліна не дістав. Це Титан міг би спокійно переступити мури Вічнозиму».

А тоді Титан заревів.

Звук був могутній, як і сам велет,— жахливий стогін і скрегіт, такий гучний, що заглушив навіть голос капітана й хлюпотіння хвиль, які билися у порослі соснами скелі. В повітря водночас злетіла тисяча птахів, Арія здригнулася — і тут побачила, що Деніо сміється.

— Він попереджає Арсенал про наше наближення, от і все,— крикнув хлопець.— Не лякайся.

— А я й не лякалася,— крикнула у відповідь Арія.— Просто дуже голосно.

А тим часом «Титанову дочку» підхопили вітер і хвилі, швидко штовхаючи її до каналу. Подвійний ряд весел працював гладко, збиваючи море на білий шум, а Титанова тінь упала на судно. На мить здалося, що воно от-от розіб'ється об скелі під велетовими ногами. Скулившись біля Деніо на носі, Арія відчувала на губах солоні бризки. Аби бачити Титанову голову, доводилося дивитися рівно вгору. «Браавосяни підгодовують його соковитим рожевим м'ясом високородних дівчаток»,— знову причулися їй слова старої Нан, але вона вже ніяке не дівчатко й не збирається боятися якоїсь статуї.

І все одно, поки пропливали попід ногами, Арія тримала руку на Голці. Величезні кам'яні ноги теж були прорізані стрільницями, а коли дівчинка вивернула шию, щоб роздивитися, як під статуєю проходить марс на щоглі — до верху ще ярдів десять лишалося,— то угледіла і душники попід Титановою кольчужною спідницею, а в них — бліді обличчя, які дивилися вниз крізь залізні ґратки.

Але судно вже пропливло статую.

Тінь відступила, порослі соснами скелі обабіч розійшлися, вітер стихнув — і виявилося, що корабель пливе через величезну лагуну. Попереду височіла ще одна морська скеля — камінна брила, що стирчала з води, наче шпичастий кулак, а її кам'яні зубці наїжачилися стрілометами, вогнеметами й метавками.

— Браавоський Арсенал,— повідомив Деніо так гордовито, наче сам його збудував.— Тут військову галеру за один день збудувати можуть.

Арія побачила кількадесят галер, пришвартованих до причалів і піднятих на сліпи. Уздовж кам'янистого берега виднілися фарбовані носи інших — визирали з незчисленних дерев'яних доків, наче пси з псарні, драбинчасті, лихі й голодні, чекаючи на ріжок мисливця. Арія спробувала їх порахувати, але їх було забагато, та й за поворотом берегової лінії відкривалося ще більше доків, укриттів і причалів.

Назустріч випливло дві галери. Вони, здавалося, ковзають над водою, наче бабки, зблискуючи білими веслами. Арія чула, як загукав капітан, і з галер озвалися їхні капітани, але не зрозуміла ані слова. Засурмив великий ріг. Галери пропливли обабіч, зовсім близько, аж чути було приглушений гуркіт барабанів з-поза фіолетових облавків — бум-бум-бум-бум, бум-бум-бум-бум, ніби калатання живих сердець.

Але галери лишилися позаду. І Арсенал також. Попереду тягнулася широка вода горохової барви, брижувата, наче кольорове скло. З її мокрого нутра й росло місто — неозорі розлоги бань, і веж, і мостів — сірих, золотих і червоних. «Браавос на ста островах у морі».

Мейстер Лувін розповідав про Браавос на уроках, але Арія багато з того вже забула. Здалеку видно було, що це цілком пласке місто, геть не схоже на Королівський Причал, збудований на трьох високих пагорбах. Тут пагорби були хіба рукотворні, з цегли та граніту, бронзи й мармуру. І дечого ще бракувало, хоча Арія не одразу збагнула чого. Місто не мало мурів! Та коли вона сказала про це Деніо, він тільки розсміявся.

— Мури наші збудовані з дерева й пофарбовані кармазином,— мовив він до неї.— Наші галери — ось наші мури. Й інших нам не потрібно.

Під ногами зарипіла палуба. Арія, озирнувшись, побачила, що над ними нависнув батько Деніо в довгому капітанському плащі з пурпурової вовни. Шкіпер Тернесіо Терис не носив вусів і коротко підстригав сиву чуприну, яка обрамляла квадратне обвітрене обличчя. Під час подорожі Арія частенько бачила, як він жартує з командою, та коли він хмурився, матроси тікали від нього, як від шторму. Й тепер він хмурився.

— Мандрівка добігла кінця,— мовив він до Арії.— Ми заходимо в Митний порт, де митники володаря моря зійдуть на облавок і оглянуть наш вантаж. Це забере пів дня, завжди стільки забирає, але тобі нема потреби їм на догоду стільки чекати. Збирай речі. Я спущу човна, і Йорко доправить тебе на берег.

На берег. Дівчинка закусила губу. Арія перетнула вузьке море, щоб дістатися сюди, та якби запитати її зараз, вона б відповіла, що воліє зостатися на борту «Титанової дочки». Варна ще надто маленька, щоб сісти на весла, це Арія розуміла, але вона може навчитися зрощувати линви, підгортати вітрила й триматися курсу у великому солоному морі. Одного разу вони з Деніо лазили на марс, й Арія зовсім не боялася, хоча палуба внизу здавалася крихітною. «Я вмію рахувати і можу прибирати в каюті».

Але на галеасі не потрібен другий юнга. Крім того, досить було глянути на обличчя Тернесіо, щоб зрозуміти, як йому вже нетерпеливиться позбутися її. Арія кивнула.

— На берег,— сказала вона, хоча на березі — самі незнайомці.

— Валар догейрис,— шкіпер двома пальцями торкнувся чола.— Прошу, не забувай Тернесіо Териса і як він тобі прислужився.

— Не забуду,— писнула Арія. Вітер шарпав її за плащ, настирливий як примара. Час було забиратися.

«Збирай речі»,— сказав шкіпер, однак речей було зовсім небагато. Одяг той, що на ній, маленький гаманець з грошима, дарунки від команди, кинджал при лівому боці й Голка — при правому.

Човен готовий був ще швидше за Арію, й на веслах сидів Йорко. Він теж був капітанським сином, тільки старшим за Деніо й не таким приязним. «Я не попрощалася з Деніо,— подумала Арія, спускаючись у човен. Цікаво, а вона ще побачить хлопчика? — Слід було попрощатися».

«Титанова дочка» зменшувалася позаду, а місто з кожним помахом весел Йорко збільшувалося. Праворуч виднілася гавань — плетиво пірсів і причалів, де було тісно від череватих китобійних суден з Ібену, лебідок з Літніх островів і такої кількості галер, що жодній дівчинці не полічити. Ще одна гавань виднілася вдалині ліворуч, за напівзатопленим мисом, де над поверхнею витикалися верхівки залитих водою будинків. Арія в житті не бачила такої кількості великих будівель в одному місці. На Королівському Причалі є і Червона фортеця, і Великий септ Бейлора, і Драконяче Лігво, але Браавос, здається, може похвалитися двома десятками храмів, веж і палаців не менших за них, ба й більших. «Знов я стану мишкою,— похмуро подумала Арія,— як була в Гаренхолі, поки не втекла».

З тої точки, де стояв Титан, місто здавалося одним великим островом, та коли Йорко підплив ближче до берега, Арія побачила, що насправді це — скупчення маленьких острівців, з'єднаних кам'яними арочними мостами, перекинутими через незліченні канали. За гаванню вона помітила вулиці, забудовані сірими кам'яницями, які стояли так тісно, щоб аж хилилися одна до одної. Як на Аріїн смак, вигляд вони мали дивакуватий: чотири- та п'ятиповерхові, високі й дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Соломи не було ніде, виднілося тільки декілька дерев'яних хат, до яких Арія звикла у Вестеросі. «Тут не ростуть дерева,— збагнула вона.— Браавос весь камінний: сіре місто в зеленому морі».

Йорко повернув на північ від доків, у великий канал — широкий зелений фарватер, який біг просто в серце міста. Пропливли попід арками різьбленого кам'яного мосту, орнаментованого півсотнею різновидів риби, крабів і кальмарів. Попереду з'явився ще один міст, цього разу різьблений мереживом густолистої лози, а за ним — третій, який витріщався на подорожніх тисячею намальованих очей. Обабіч відкривалися гирла менших каналів, а від них відходили ще менші. Деякі будинки нависали над фарватером, від чого канали нагадували тунелі. Запливали й випливали вузькі човни у формі морських гадів з розмальованими головами й задертими хвостами. Ці човни не мали весел, побачила Арія, і їх, стоячи при стерні, тичками штовхали чоловіки в плащах сірих, брунатних і зелених як мох. Побачила Арія і велетенські плоскодонні баржі, горами навантажені ящиками й діжками, і їх штовхали тичками одразу по двадцятеро багорників з кожного боку; а ще тут були вигадливі плавучі будинки з кольоровими скляними ліхтарями, оксамитовими завісами і мідними носовими фігурами. А вдалині, високо над каналами й будинками, виднілася якась сіра кам'яна дорога, що трималася на трьох рядах могутніх арок, які ген на півдні губилися в серпанку.

— Що це? — запитала Арія в Йорка, вказуючи туди.

— Це солодка ріка,— пояснив він.— Несе воду з суходолу через солоні мілини й берегові рівнини, що заливаються морем під час припливів. Добру прісну воду для фонтанів.

Арія озирнулася; і гавань, і лагуна вже щезли з очей. Попереду обабіч каналу стояли два ряди велетенських статуй — серйозних камінних чоловіків у довгих бронзових опанчах, заквецяних морськими птахами. Дехто тримав книжки, дехто — кинджали, а ще дехто — молотки. Один у здійнятій руці стискав золоту зірку. Інший перекинув кам'яний глечик, з якого в канал невпинною цівкою бігла вода.

— Це боги? — запитала Арія.

— Володарі моря,— відповів Йорко.— Острів Богів трохи далі. Бачиш? За шостим мостом, з правого берега. Там є храм місячних співців.

Це його Арія бачила з лагуни — велетенський масив білосніжного мармуру, увінчаний здоровезною срібною банею, у вікнах якої на молочних шибках виднілися всі фази місяця. Обабіч брами стояли дві мармурові діви, високі як і володарі моря, підтримуючи півкруглий одвірок.

А позаду цього храму стояв інший — червона кам'яниця, сувора як фортеця. На верхівці її великої квадратної вежі у залізній жаровні двадцять футів завширшки палала величезна ватра, а менші багаття горіли обабіч мідних дверей.

— Червоні жерці обожнюють свої вогнища,— сказав Йорко.— Їхній бог — Цар світла, червоний Р'глор.

«Знаю». Арії пригадався Торос Мирський у своїх розпарованих старих обладунках, які він вдягав на мантію настільки вицвілу, що нагадував не червоного жерця, а рожевого. «І все одно його цілунок повернув лорда Берика з того світу». Арія дивилася, як храм червоного бога пропливає повз, і міркувала, чи здатні браавоські жерці на таке саме.

А далі показалася велетенська цегляна споруда, поросла гірляндами лишайника. Арія була подумала, що це комора, але Йорко сказав:

— Це Святий притулок, де ми поклоняємося малим богам, яких у всьому світі вже позабували. Його ще називають Мурашником.

Поміж височенних, порослих мохом мурів Мурашника біг вузький канал, і саме тут Йорко повернув праворуч. Запливли в тунель і за мить знову випірнули на світло. Обабіч височіли нові й нові святині.

— Гадки не мала, що богів так багато,— мовила Арія.

Йорко пирхнув. Подолали ще один закрут і пропливли ще під одним мостом. Ліворуч показався кам'янистий пагорб, на верхівці якого стояв глухий безвіконний храм. З дверей униз, на критий причал, вели сходи.

Йорко почав табанити, і човен м'яко вдарився об кам'яні стовпи. Хлопець учепився в залізне кільце, щоб утриматися на місці.

— Тут я тебе висаджую.

Причал ховався в тіні; сходи виявилися крутими. Чорний черепичний дах храму закінчувався гострим піком, як у будинків уздовж каналів. Арія закусила губу. Сиріо був з Браавоса. Можливо, бував у цьому храмі. Можливо, піднімався цими сходами. Ухопившись за кільце, Арія видерлася на причал.

— Ти знаєш, як мене звати,— мовив Йорко з човна.

— Йорко Терис.

— Валар догейрис.

Він відштовхнувся веслами, й човен поплив назад на глибоку воду. Арія дивилася, як він вертається туди, звідки приплив, поки він не злився з тінню від мосту. Коли хлюпання весел стихло, Арії здалося, що чути калатання її серця. Зненацька вона мов опинилася в іншому місці... знову в Гаренхолі разом з Гендрі, а може, з Гончаком у лісі на березі Тризуба. «Варна — дурна малеча,— сказала вона собі.— Я — вовчиця і боятися не збираюся». Поплескавши на щастя Голку по руків'ю, дівчинка пірнула в тінь і пострибала нагору, долаючи по дві сходинки за раз, аби ніхто не міг запідозрити, що їй страшно.

Нагорі сходів вона виявила різьблені дерев'яні двері дванадцять футів заввишки. Ліва стулка була з білого як кістка віродерева, а права — з блискучого чорного дерева. По центру виднівся викарбуваний місячний лик — чорний на віродереві, білий на чорному дереві. Він чомусь нагадав Арії серце-дерево у Вічнозимському богопралісі. «Двері спостерігають за мною»,— подумалося їй. Схованими в рукавички долонями вона водночас штовхнула обидві стулки, але ні та, ні та навіть не ворухнулися. «Замкнені на засув».

— Пустіть мене, дурнуваті,— промовила Арія.— Я вузьке море перетнула.

Стиснувши руку в кулак, вона загупала.

— Мене запросив Джакен. У мене залізна монета,— вона витягнула монетку з гаманця й піднесла вгору.— Бачите? Валар моргуліс.

Двері у відповідь відчинилися.

Відчинилися всередину цілком безгучно, без допомоги людської руки. Арія зробила крок уперед, потім ще один. Двері позаду зачинилися, і на мить дівчинка осліпла. Голка опиналася в руці, хоча Арія й не пригадувала, як висмикнула її.

Уздовж стін горіло декілька свічок, але давали вони настільки мало світла, що дівчинка власних ніг не бачила. Хтось шепотів — зовсім тихо, слів не дібрати. Хтось інший плакав. Почулися легкі кроки, шурхіт леза по камінню, відчинилися й зачинилися двері. «І вода, ще чути воду».

Помаленьку очі призвичаїлися. Зсередини храм здавався набагато більшим, ніж знадвору. У Вестеросі септи всі були семигранні, з сімома олтарями для сімох богів, а от тут богів налічувалося більш ніж семеро. Під стінами стояли їхні статуї, великі й застрашливі. Під ногами в них мерехтіли червоні свічки, тьмяні як далекі зорі. Найближче стояла мармурова жінка дванадцять футів заввишки. З її очей котилися справжні сльози, наповнюючи чашу, яку вона тримала в руках. За нею сидів на різьбленому троні з чорного дерева чоловік з лев'ячою головою. Обабіч високих дверей стояли дибки велетенські довгоногі коні з бронзи й заліза. Вдалині можна було розрізнити здоровезний кам'яний лик, біле немовля з мечем, кошлатого чорного цапа завбільшки з тура, чоловіка в каптурі, з патерицею. Решта статуй у півтемряві здавалися нечіткими обрисами. Поміж богів ховалися алькови, де роїлися густі тіні, й де-не-де горіли свічки.

Тиха як тінь, Арія рухалася між рядів довгих кам'яних лавок, стискаючи в руці меча. Під ногами відчувалася кам'яна підлога — не полірований мармур, як у Великому септі Бейлора, а щось шорсткіше. Арія проминула якихось жінок, що перешіптувалися між собою. Повітря було тепле й важке — таке важке, що дівчинка аж позіхнула. Відчувався запах свічок. Аромат був незнайомий, напевно, якийсь чужинський фіміам, та коли вона глибше пройшла всередину храму, здалося, що свічки пахнуть снігом, і сосновою глицею, і гарячим рагу.

«Приємні запахи»,— подумала Арія і почулася трішки сміливіше. Навіть Голку сховала назад у піхви.

У центрі храму дівчинка натрапила на воду, плюскотіння якої чула: басейн завширшки десять футів, чорнильно-чорний, освітлювався тьмяними червоними свічками. Біля нього сидів парубок у сріблястому плащі, стиха плачучи. Арія бачила, як він занурив руку у воду, і поверхнею побігли черлені брижі. Витягнувши руку, він одного по одному обсмоктав пальці. «Мабуть, пити хоче». По краю басейну стояли кам'яні кухлі. Арія, наповнивши один, піднесла його парубку, щоб він міг напитися. Коли вона простягнула йому кухоль, довгу мить парубок витріщався на неї.

— Валар моргуліс,— сказав він нарешті.

— Валар догейрис,— озвалася вона.

Він осушив кухоль і з тихим плюскотом впустив його у басейн. А тоді звівся на ноги, розгойдуючись, тримаючись за живіт. На мить Арії здалося, що зараз парубок упаде. Тільки тоді вона побачила темну пляму в нього нижче пояса. І ця пляма в неї на очах розросталася.

— Ви поранені,— випалила Арія, але парубок не звернув на неї уваги. Хитким кроком він рушив до стіни й заліз у альков, на тверде кам'яне ложе. Роззирнувшись, Арія угледіла ще алькови. В деяких спали якісь старигані.

«Ні,— прошепотів до неї напівзабутий голос,— вони не сплять. Вони мертві або присмертні. Дивись очима».

Чиясь долоня торкнулася її руки.

Арія, крутнувшись, відскочила, але то була просто дівчинка: бліда маленька дівчинка в плащі з каптуром, що наче проковтнув її, чорний з правого боку й білий з лівого. Під каптуром виднілося худе кістляве обличчя, запалі щоки й чорні очі, великі як блюдця.

— Не хапай мене,— застерегла Арія малу приблуду.— Коли мене востаннє схопив один хлопчик, я його вбила.

Дівчинка промовила щось, але Арія таких слів не знала.

Вона похитала головою.

— Ти загальною мовою розмовляєш?

— Я розмовляю,— почувся ззаду голос.

Арії не подобалося, як її всякчас тут заскакують зненацька. Чоловік у каптурі був високий, у такому самому чорно-білому плащі, як і приблуда, тільки більшому. Але під каптуром можна було розрізнити хіба слабеньке червоне мерехтіння свічок, що відбивалися в очах незнайомця.

— Що це за місце? — запитала Арія.

— Місце спокою,— лагідним голосом озвався він.— Тут ти в безпеці. Це Чорно-білий палац, дитинко. Хоча ти ще замала, щоб шукати послуг багатоликого бога.

— Це як південницький бог, що має сім ликів?

— Сім? Ні. Він має незліченну кількість ликів, маленька, стільки ликів, скільки зірок на небі. У Браавосі люди поклоняються кому схочуть... але в кінці шляху їх чекає він, багатоликий. Одного дня він вийде і тобі назустріч, не бійся. Але не варто квапитися в його обійми.

— Я прийшла, бо шукаю Джакена Г'ґара.

— Не знаю такого імені.

У неї впало серце.

— Він був з Лората. Волосся мав біле з одного боку й червоне з другого. Сказав, що навчить мене секретів і дав мені оце.

Залізну монетку вона стискала в кулаці. Коли ж розтиснула пальці, виявилося, що монетка прилипла до спітнілої долоні.

Жрець роздивився монетку, але не торкався її. Приблуда з великими очима теж її роздивлялася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:

— Скажи мені своє ім'я, дитино.

— Варна. Я з Варниці, що на Тризубі.

Хоч Арія й не бачила його обличчя, але відчула, що він усміхається.

— Ні,— мовив чоловік.— Скажи мені своє ім'я.

— Жовторотик,— цього разу відповіла вона.

— Справжнє ім'я, дитинко.

— Мама кликала мене Нан, але всі звали мене Ласкою...

— Твоє ім'я.

Арія ковтнула.

— Арі. Я — Арі.

— Уже ближче. А по правді?

«Страх ранить глибше за меч»,— сказала собі Арія.

— Арія.

Першого разу вона це слово ледве прошепотіла. А другого просто кинула незнайомцю в обличчя:

— Я — Арія з дому Старків.

— Так, правда,— озвався чоловік,— але Чорно-білий палац — не місце для Арії з дому Старків.

— Будь ласка,— мовила Арія,— мені нема куди йти.

— Ти боїшся смерті?

Вона закусила губу.

— Ні.

— Зараз побачимо.

Жрець скинув каптура. Під ним не було обличчя, тільки жовтий череп з кількома останніми клаптями шкіри на щоках, а з порожньої очниці, звиваючись, виповз білий хробак.

— Поцілуй мене, дитинко,— прохрипів чоловік голосом сухим і сиплим, як деренчання смерті.

«Він оцим хоче мене налякати?» Арія поцілувала його туди, де мав би бути його ніс, і витягнула з ока хробака, готова з'їсти, тільки той розтанув у неї в руці, як тінь.

Жовтавий череп теж уже танув, і тепер до неї згори вниз усміхався найдобріший на світі дідусь.

— Ніхто ще не намагався з'їсти мого черв'яка,— сказав він.— Ти зголодніла, дитинко?

«Так,— подумала Арія,— тільки це інший голод».