Батько Вепр

Він подув на кульку й протер її рукою. А тоді усміхнувся.

— Ось і він, маленький негідник! Схоже, що на Дунманіфестіні. Так-так... лежить на дивані в оточенні оголених менад.

— Що? Маніяків? — перепитав Декан.

— Він мав на увазі... збудливих молодих жінок, — сказала Сюзен, що викликало щось на кшталт колективної реакції — усі чарівники немов ненароком потягнулися до блискучої кульки.

— Не до кінця розумію, що він робить, — сказав Ридикуль.

— Може, мені вдасться, — з надією пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль відвернувся, щоб той не дістався кульки.

— Ага, ясно, — сказав він. — Схоже, він п’є... дуже схоже на пиво й настійку з чорної смородини, на мою думку...

— О Боже... — застогнав О Боже.

— А ці молоді жінки, — почав Викладач новітніх рун.

— На столі ще безліч пляшок, — продовжив Ридикуль. — Он у тій, гм, так, помиян, який, як ви знаєте, робиться з яблук...

— Переважно з яблук, — озвався Декан. — То що там з тими бідними дівчатами...

О Боже впав на коліна.

— ...а тут... у цій пляшці плаває черв’як...

— О Боже...

— ...а ще там... порожня склянка, велика, не до кінця розберу, що в ній, але звідти стирчить паперова парасолька. І кілька вишеньок на паличці. О, і смішна мавпочка.

— ...а-а-а...

— ...звісно, там ще багато інших пляшок, — весело зауважив Ридикуль. — Переважно різноманітні кольорові напої. Типу з дині, кокоса, шоколаду тощо. Дивно: усі склянки на столі — півлітрові кухлі.

Сушняк впав на підлогу.

— Ну добре, — пробурмотів він. — Я вип’ю цю гидоту.

— Вона ще не зовсім готова, — сказав Ридикуль. — О, дякую, Модо.

Навшпиньки увійшов Модо, штовхаючи візок. На візку стояла велика металева чаша з купою подрібненого льоду, з якого стирчала невеличка плящина.

— Зробив його спеціально на вепронічний бенкет, — сказав Ридикуль. — Ще не встиг як слід настоятися.

Він опустив кульку й витягнув з капелюха пару грубих рукавиць.

Чарівники кинулися врозтіч. Щойно стояли навколо Ридикуля — а уже за мить ховалися за найбільшими предметами умеблювання.

Сюзен відчула, що присутня на якійсь церемонії, але так і не дізналася її правил.

— Що це таке? — запитала вона, коли Ридикуль обережно витягнув пляшку.

— Соус Ого-Ого, — сказав Ридикуль. — Найкраща приправа, відома людству. Чудове доповнення до м’яса, риби, птиці, яєць і багатьох овочевих страв. Хоча краще його не пити, поки пляшка все ще вкрита конденсатом, — він оглянув пляшку, а тоді потер її пальцем, від чого пролунав жахливий скрип. — З іншого боку, — радісно зауважив він, — оскільки ефектом цього засобу може бути або смерть, або цілковите видужання, то ми, враховуючи те, що наш пацієнт практично безсмертний, найімовірніше, не прогадаємо.

Він затиснув корок пальцем і енергійно потрусив пляшкою. Почувся стукіт — Завкаф неточних наук і Верховний верховик спробували сховатися під одним столом.

— А мої приятелі, схоже, чомусь його незлюбили, — зауважив він, підходячи до посудини.

— Я надаю перевагу соусам, після вживання яких не доводиться пів години сидіти, боячись зробити зайвий рух, — пробурмотів Декан.

— І які не використовують для лупання скали, — додав Верховний верховик.

— Або щоб виривати дерева з корінням, — сказав Завкаф неточних наук.

— І які не заборонені в щонайменше трьох містах, — сказав Викладач новітніх рун.

Ридикуль обережно відкупорив пляшку. На мить щось зашипіло — усередину ввійшло повітря.

Він дозволив кільком краплям упасти в посудину. Нічого не сталося.

Більша доза також не допомогла. Суміш залишалася безнадійно інертною.

Ридикуль підозріло понюхав пляшку.

— Може, занадто мало тертого вахуні? — задумався він, а потім перевернув пляшку, і майже весь соус вилився в суміш.

Але вона лише булькнула. Чарівники поволі вставали, обтрушуючи мантії й збентежено посміхаючись, наче люди, які щойно колективно подали себе на сміх.

— Напевно, асафетида вже зіпсувалася, — сказав Ридикуль. Він повернув пляшку й сумно на неї подивився.

Тоді востаннє перевернув її й сильно вдарив по дну.

Краєм пляшки потік струмочок соусу й заблищав, а тоді почав формувати краплину.

Голови чарівників повернулися до неї, немов на невидимих ниточках.

Чарівники не були б чарівниками, якби не могли хоч трішечки зазирнути в майбутнє.

Коли краплина збільшилася й набула грушоподібної форми, вони повернулися і з дивовижною швидкістю — враховуючи їхній вік і обхват талії — кинулися додолу.

Крапля впала.

Булькнула.

І на цьому все.

Ридикуль, що завмер, наче статуя, зітхнув із полегшенням.

— Ну-ну, — сказав він, відвернувшись, — гадав, що ви, хлопці, не такі боягузи...

Вогненна куля збила його з ніг. Піднялася до стелі, сильно збільшилася і зникла, наостанок ляснувши і випаливши на штукатурці хризантему ідеальної форми.

Приміщення заповнило чисте біле світло. Почувся звук.

ДЗИНЬ. ДЗИНЬ.

Ш-Ш-Ш.

Чарівники не наважувалися озирнутися.

Посудина світилася. Вона була наповнена рідким світлом, що легенько вкривалося невеликими бульбашками й час від часу випускало іскри, наче рухомий діамант.

— О боги, — пробурмотів Викладач новітніх рун.

Ридикуль підвівся з підлоги. Чарівники добре каталися, а від твердих предметів узагалі відскакували.

Мерехтливий блиск відкидав на стіни довгі тіні чарівників, що повільно наближалися до посудини.

— Ну, і що це? — запитав Декан.

— Пригадую, якось мій батько дав мені кілька цінних порад про напої, — сказав Ридикуль. — Він сказав: «Синку, ніколи не пий щось, звідки стирчить паперова парасолька, напоїв із кумедними назвами й таких, що змінюють колір при додаванні останнього інгредієнта. І ніколи, нізащо, не роби так...»

Він занурив палець у посудину.

Тоді витягнув його й побачив одну блискучу краплину.

— Обережно, Архіректоре, — попередив Декан. — У вас там зразок абсолютної тверезості.

Ридикуль майже облизав палець, але зупинився.

— Влучно сказано, — сказав він. — У моєму віці небезпечно пізнавати цілковиту тверезість, — він озирнувся. — Як ми зазвичай перевіряємо щось нове?

— Як правило, просимо студентів-волонтерів, — сказав Декан.

— А якщо таких немає?

— Однаково даємо їм.

— Це ж трохи неетично.

— Аніскілечки, якщо вони про це не знають, Архіректоре.

— А, гаразд.

— Я спробую це, — пробурмотів О Боже.

— Це лайно, яке приготували ці клоу... джентльмени? — перепитала Сюзен. — Воно ж може тебе вбити!

— Напевно, у тебе ніколи не було похмілля, — сказав О Боже. — Інакше ти би не казала дурниць.

Він, похитуючись, побрів до склянки, спромігся схопити її з другої спроби й хильнув.

— Зараз буде феєрверк, — сказав крук із плеча Сюзен. — Полум’я з рота, крики, хапання за горло, лежання під краном з холодною водою, і таке інше...

На своє превелике здивування, Смерть усвідомив, що взаємодіяти з чергою було дуже приємно. Дотепер ніхто особливо не радів, побачивши його.

— НАСТУПНИЙ! І ЯК ЖЕ ТЕБЕ ЗВАТИ, КРИХІТНИЙ... — він завагався, але зібрався і продовжив: — ЧОЛОВІЧКУ?

— Ноббі Ноббс, Батьку Вепре, — сказав Ноббі.

Йому здалося, чи коліно, на якому він сидів, було кістлявішим, ніж мало би бути? Його сідниці сперечалися з мозком, однак продовжували сидіти.

— І ТИ БУВ ХОРОШИМ ХЛО... ХОРОШИМ ГОБ... ХОРОШИМ ҐНО... ХОРОШИМ ІНДИВІДУУМОМ?

Раптово Ноббі усвідомив, що більше не володіє своїм язиком. Охоплений незрозумілим примусом, той самовільно вимовив:

— Та.

Він спробував опанувати себе, а оглушливий голос продовжив:

— ТО, ГАДАЮ, ТИ ЯК ХОРОШИЙ ХЛО... ХОРОША ЛЮД... ХОРОША ОСОБА ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ ОЧІКУЄШ НА ПОДАРУНОК?

«Ага, ось тебе й піймали на гарячому, доведеться піти зі мною, старий друже. Б’юся об заклад, ти вже не пригадуєш підвал під шевською майстернею на Старошевській, ага, кожнісінький ранок після Вепроночі, який я провів без подарунків!»

Слова наростали в горлі Ноббі, але щось древнє перекрило їх, перш ніж вони добралися до його голосових зв’язок, і, на його здивування, переклало як:

— Та.

— ЩОСЬ МИЛЕ?

— Та.

Від колишнього здорового глузду Ноббі практично нічого не лишилося. Світ складався лише з його оголеної душі та Батька Вепра, який заповнив собою Всесвіт.

— І ТИ, ЗВІСНО, ДОБРЕ ПОВОДИТИМЕШСЯ НАСТУПНОГО РОКУ?

Крихітні рештки колишнього Ноббі хотіли сказати: «Ем, а що саме ви маєте на увазі під „добре“, пане? Припустимо, он лежить щось, за чим ніхто не сумуватиме? Або, наприклад, мій друг патрулюватиме вулицю і раптом побачить, що власник магазину забув замкнути двері на ніч. Заходь, хто хоче. І, припустимо, цей друг візьме одну або дві дрібнички, типу, знаєте, як винагороду, а тоді покличе власника й вкаже йому на замок. Таке вважається „добрим“?»

На думку Ноббі, «добре» і «погано» були доволі відносними поняттями. Наприклад, більшість його родичів була злочинцями. Але і це запрошення до філософської дискусії було витіснене щирим благоговінням перед велетенською бородою в небі.

— Та, — ризикнув він.

— ТО ЩО Б ТИ ХОТІВ?

Ноббі здався і замовк. Що б не сталося далі, станеться в будь-якому разі, і цьому вже ніяк не зарадити... Зараз світло в кінці його мисленнєвого тунелю дозволяло побачити тільки продовження тунелю.

— О, ЗНАЮ...

Батько Вепр потягнувся у свій мішок і витягнув пакунок дивної форми, загорнутий у подарунковий вепронічний папір, який через певну плутанину в думках нинішнього Батька Вепра був прикрашений святковими круками. Капрал Ноббс взяв його тремтячими руками.

— ЩО ТРЕБА СКАЗАТИ?

— Шпашибі.

— МОЖЕШ ІТИ.

Капрал Ноббс вдячно зліз із колін і почав пробиватися крізь натовп, зупинившись лише тоді, коли його шлях перегородив констебль Відвідай.

— Що сталося? Що сталося? Я нічого не бачив!

— Не знаю, — пробурмотів Ноббі. — Він дав мені це.

— Що це таке?

— Не знаю...

Він розірвав упаковку з візерунком у круки.

— Це все настільки огидно, — зауважив констебль Відвідай. — Це ідолопоклонство...

«Це ж справжнісінький арбалет Бурлі та Міцнорука, двосторонньої дії, з потрійним кронштейном, полірованим ложем із грецького горіха та срібним гравіруванням!»

— ...цілковита комерціалізація дати, що має суто астрономічне значення, — продовжував Відвідай, якого мало що могло зупинити, якщо він вирішував щось засудити. — Якщо вже й святкувати таке, то...

«Я бачив такі в „Луках і стрілах!“ Він отримав відзнаку „Вибір редакції“ у категорії „Що купити, коли раптово помер багатий дядечко“! Їм довелося зламати оглядачу обидві руки, щоб змусити його віддати арбалет!»

— ...в тісному сімейному колі...

«Він коштує більше, ніж я заробляю за рік! Їх роблять лише на замовлення! Та ще й чекати сто років!»

— ...за тихою молитвою, — раптово констебль Відвідай усвідомив, що позаду нього відбувається щось не те.

— А нам хіба не треба було заарештувати самозванця, капрале? — запитав він.

Капрал Ноббс затуманено поглянув на нього крізь імлу власницької гордості.

— Ти іноземець, Умивальне, — сказав він. — Тому й не розумієш істинного значення Вепроночі.

О Боже моргнув.

— О, — сказав він. — Так краще. О, так. Набагато краще. Щиро дякую.

Чарівники, які поділяли впевненість крука у неминучості певних життєвих обставин, з обережністю позирали на нього.

— Ось-ось, — впевнено сказав Викладач новітніх рун. — Почнеться, мабуть, із чудернацького крику...

— Знаєте, — сказав О Боже, — думаю, я би навіть подужав яйко на м’яко.

— ...або вуха почнуть крутитися...

— І випив би склянку молока, — сказав О Боже.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

— Тобі дійсно краще? — запитав він.

— Ага, — відказав О Боже. — Я навіть можу усміхнутися і не боятися, що моя маківка відпаде.

— Ні-ні-ні, — запротестував Декан. — Це неправильно. Усім відомо, що правильне лікування від похмілля включає в себе багато кумедних криків і подібних речей.

— Напевно, я навіть зміг би розповісти вам жарт, — обережно мовив О Боже.

— І ти не відчуваєш непозбувного прагнення вибігти на вулицю і запхати голову в бочку з водою? — запитав Ридикуль.

— Ем... ніби ні, — сказав О Боже. — А от від тостів я би не відмовився.

Декан зняв капелюх і витягнув із його верхівки тавмометр.

— Щось трапилося, — повідомив він. — Відбувся сильний сплеск магії.

— І ти навіть не відчув ніякої... гостроти? — запитав Ридикуль.

— Суміш взагалі була без смаку, — зізнався О Боже.

— Послухай, це ж очевидно, — сказала Сюзен. — Коли бог вина випиває, наслідки дістаються Сушняку, тож коли бог похмілля приймає ліки, ефект повертається тим же шляхом.

— Може, і так, — погодився Декан. — Зрештою, він — щось на зразок трубопроводу.

— Я завжди порівнював себе з трубою, — сказав О Боже.

— Ні-ні, вона точно має рацію, — сказав Ридикуль. — Бог вина п’є, а цей хлопець змушений терпіти всі наслідки. Таким чином, логічно, що коли наш друг приймає ліки від похмілля, побічні ефекти повинні вдарити пияка...

— Тут щойно була кришталева кулька, — сказав бог голосом, що раптово дзенькнув мстивістю. — Я хочу це побачити...

Склянка була величезна. Дуже велика й надзвичайно довга. Це був один із тих спеціальних коктейлів, кожен клейкий, украй міцний інгредієнт якого вливається дуже повільно, щоб вони нашарувалися один на одного. Такі напої, як правило, називають «Світлофор», «Помста веселки», а в закладах, де цінують правду, — «Привіт і бувай, мій любий мозку».

Крім того, у напої плавало кілька листків салату. На склянку кокетливо почепили шматочок лимона й ананаса, попередньо посипавши край цукром. З напою стирчало дві паперові парасольки, рожева й синя, — обидві з вишеньками на кінці.

Хтось постарався й вкинув туди кубики льоду у формі маленьких слоненят. Після того, як перетнули цю межу, надії уже не залишалося. З таким самим успіхом такий напій можна було пити в місці під назвою Кококобана.

Бог вина підняв склянку, дивлячись на неї з любов’ю. Він обожнював саме такі напої.

Звідкись долинали звуки румби. До нього тулилася парочка молоденьких дівчат. Непогана буде нічка. Хоча його нічка завжди була непогана.

— Усім щасливої Вепроночі! — сказав він, піднявши склянку.

— Хтось чув що-небудь? — додав згодом.

Поруч із ним хтось подув у паперовий свищик.

— Ну дійсно... звук, що стає все нижчим і нижчим...

Оскільки ніхто не звернув на нього уваги, він знизав плечима й штурхнув котрусь зі своїх приятельок по склянці.

— Ну що, ще по келишку, а тоді в мій улюблений клуб? — запитав він.

А тоді...

Чарівники відсахнулися, а один чи двоє скривилися.

Лише О Боже продовжував дивитися, немов приклеєний до скляної кульки. Його обличчя викривила злостива посмішка.

— Оце так виверження! — викрикнув він і вдарив кулаком повітря. — Так! Так! Такі Тепер усе нарешті навпаки! Ха! Ну і як тобі такі яблучка?

— Ну, не тільки яблучка, — виправив Декан.

— Схоже, що і багато інших речей, — сказав Ридикуль. — Здається, ми змінили причинно-наслідковий потік...

— Це назавжди? — з надією запитав О Боже.

— Сумніваюся. Врешті-решт ти — бог похмілля. Мабуть, усе повернеться на круги своя, коли ефект вичерпається.

— Тоді в мене, ймовірно, не так багато часу. Принесіть мені... дайте подумати... двадцять кухлів пива, чарку перцевої горілки й пляшку кавового лікеру! З парасолькою! Подивимося, як це сподобається йому, пану Ну-Що-Ж-Іще-По-Одній!

Сюзен схопила його за руку й потягнула до лавки.

— Я тебе протверезила не для того, щоб ти відразу напивався! — обурилася вона.

— Ні? — здивовано заморгав він.

— Я хотіла, щоб ти мені допоміг!

— Допоміг із чим?

— Ти сказав, що ніколи раніше не був людиною?

— Ну... — О Боже оглянув себе. — Так, — відказав він. — Ніколи.

— То ти ніколи ні в кого не втілювався? — перепитав Ридикуль.

— Це доволі особисте питання, вам не здається? — зауважив Завкаф неточних наук.

— Не пригадую... — задумався О Боже. — Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.

— То ти існував потенційно? — запитав Ридикуль.

— Як-як?

— А він таке міг? — здивувалася Сюзен.

Ридикуль замовк.

— Ой леле, — пробурмотів він. — Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...

— І ви просто так створили його? — запитав Декан. — Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?

— Наприклад, Фейку Волоссявипадайку — сказав Викладач новітніх рун.

Решта чарівників засміялася.

— У мене не випадає волосся! — гаркнув Декан. — Воно просто дуже тонко розріджене.

— Ага, частина на голові, а частина на гребінці, — підтакнув Викладач новітніх рун.

— Не варто соромитися лисини, — спокійно сказав Ридикуль. — До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?

— Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» — скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.

— Востаннє повторюю, — крикнув Декан, — я не...

І раптом замовк.

Звідкись залунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Цікаво, звідки цей звук? — поцікавився Ридикуль.

— Ем... — почав Декан. — У мене... щось на голові?

Інші чарівники придивилися.

Щось під його капелюхом рухалося.

Він дуже обережно простягнув руку й зняв капелюха.

У нього на голові сидів крихітний Гномик, стискаючи в кожній руці по жмутку волосся. Від яскравого світла він винувато моргав.

— Якісь проблеми? — поцікавився він.

— Зніміть його з мене! — скрикнув Декан.

Чарівники завагалися. Усі вони десь чули про теорію, що крихітні істоти могли переносити хвороби, і хоча цей ґном був більшим за подібних створінь, ніхто не хотів підчепити захворювання Розширення Скальпу.

Сюзен схопила його.

— Ти — Фейка Волоссявипадайка? — запитала вона.

— Очевидно, — промовила ґномка, звиваючись у її руці.

Декан із відчаєм провів руками по своєму волоссю.

— Що ти робила з моїм волоссям? — запитав він.

— Ну, певну частину, думаю, збиралася почепити на гребінець, — сказала ґномка, — а іноді я тчу з нього маленькі килимки й затикаю ними ванну.

— Що значить «думаю»? — перепитав Ридикуль.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен. Вона повернулася до О Боже. — А де саме був ти, перш ніж я знайшла тебе в снігу?

— Ну... цей... я думаю, всюди, — сказав О Боже. — Будь-де, де перед тим вживали алкогольні напої у нелюдських кількостях.

— Ага! — зрадів Ридикуль. — То ти був типу іманентною життєвою силою?

— Напевно, таке можливо, — погодився О Боже.

— А коли ми жартували про Фейку-Волоссявипадайку, то зосередилися на голові Декана, — сказав Ридикуль. — Ми помічали результат її діяльності вже кілька місяців, хоча, звичайно, були занадто ввічливі, щоб це прокоментувати.

— Ви вдихаєте у речі життя! — скрикнула Сюзен.

— І навіть таким як Ґоблін-Дай-Декану-Величезний-Мішок-Грошей? — запитав Декан, що з часом міркував навдивовижу швидко. Він із надією обернувся. — Ніхто не чує дзвіночків феї?

— Тобі часто дають величезні мішки грошей? — запитала Сюзен.

— Ну, не щодня, ні, — відповів Декан. — Але якщо...

— Тоді, мабуть, не існує окультної кімнати для Ґоблінів-Що-Дають-Величезні-Мішки-Грошей, — зауважила Сюзен.

— Я ж завжди дивувався, куди зникають мої шкарпетки? — весело сказав Скарбій. — Чому зникає лише одна? Коли я був хлопчиком, то завжди думав, що щось їх ховає...

Чарівники на певний час задумалися. А тоді всі почули його — тихенький дзвін творення чарів.

Архіректор драматично тицьнув угору.

— Бігом у пральню! — сказав він.

— Вона внизу, Ридикулю, — зауважив Декан.

— Бігом донизу, у пральню!

— І ви знаєте, що пані Герпесюк не подобається, якщо ми туди заходимо, — сказав Завкаф неточних наук.

— Хто тут Архіректор? — запитав Ридикуль. — Пані Герпесюк? Я так не думаю! А, може, я? Неймовірне відкриття!

— Так, але ж ви знаєте, яка вона буває, — сказав Завкаф.

— Ну та, згоден... — почав Ридикуль.

— Вона нібито поїхала до своєї сестри на свята, — сказав Скарбій.

— І ми в будь-якому разі не повинні слухатися наказів якоїсь там економки! — сказав Архіректор. — Бігом у пральню!

Чарівники збуджено покинули приміщення, залишивши Сюзен, О Боже, Ґнома Бородавку та Фейку Волоссявипадайку.

— Нагадай, хто всі ці люди, — попросив О Боже.

— Кілька найрозумніших людей на цілому Диску, — сказала Сюзен.

— І я точно тверезий?

— Розум не завжди дорівнює мудрості, — сказала Сюзен, — до того ж кажуть, що перша сходинка на шляху до мудрості — стати як немовля.

— Як думаєш, їм відомо, що існує і друга сходинка?

— Напевно, ні, — зітхнула Сюзен, — але іноді вони спотикаються об неї, коли бігають і кричать.

— Ясно, — О Боже озирнувся навколо. — Як думаєш, тут знайдеться щось безалкогольне? — сказав він.

Насправді ж шлях до мудрості починається з простісінького кроку.

Втім, люди помиляються, ігноруючи тисячі подальших кроків.

Вони роблять єдиний крок на шляху єдності з Всесвітом, та чомусь забувають зробити наступний логічний крок і прожити сімдесят років на горі, щоденно харчуючись лише рисом і тибетським чаєм. Доведено, що добрими намірами вимощена дорога в пекло, але, найімовірніше, лише перші її сходинки.

У таких ситуаціях Декан завжди відривався на повну. Він гнав між величезними стародавніми мідними баками, тицяючи своїм костуром по темних кутах і бурмочучи: «Хуть! Хуть!» собі під ніс.

— Чому він має з’явитися саме тут? — прошепотів Викладач новітніх рун.

— Це точка, в якій реальність особливо нестабільна, — сказав Ридикуль, піднімаючись навшпиньки, щоб зазирнути в бак для відбілювання білизни. — Уся чортівня опиняється тут. Ти б мусив це знати.

— Але чому саме зараз? — запитав Завкаф неточних наук.

— Мовчати! — прошипів Декан і стрибнув у наступний прохід, оборонно тримаючи костур поперед себе. — Ага! — скрикнув він, але одразу ж набув розчарованого вигляду.

— А наскільки великою має бути та істота, що цупить шкарпетки? — запитав Верховний верховик.

— Без поняття, — відказав Ридикуль. Він визирнув з-за купи дощок для прання. — Але якщо задуматися, за все життя я загубив тонну шкарпеток.

— І я, — сказав Викладач новітніх рун.

— То нам шукати в дуже маленьких місцях чи в дуже великих? — продовжив Верховний верховик голосом людини, чий мисленнєвий поїзд щойно заїхав у довгий темний тунель.

— Слушне питання, — погодився Ридикуль. — До речі, Декане, чому ви постійно згадуєте якісь хатки?

— Це «хуть», Маструме, — відказав Декан. — Це слово означає... це означає...

— Невеликий дерев’яний будиночок?— запропонував Ридикуль.

— Ну, в певних ситуаціях так, але іноді... треба просто повторювати «хуть».

— А те створіння... воно просто краде їх, чи поїдає? — запитав Верховний верховик.

— Друже, маєте рацію, — похвалив Ридикуль, відвернувшись від Декана. — Так, передайте всім: у жодному разі не бути схожими на шкарпетки, ясно?

— Але як це взагалі... — почав Декан і замовк.

Усі без винятку почули:

— ...грнф, грнф, грнф...

Це був доволі неприємний звук, що наводив на думки про невтамовний апетит.

— Пожирач шкарпеток, — простогнав Верховний верховик, заплющивши очі.

— Як думаєте, скільки в нього щупалець? — запитав Викладач новітніх рун. — Ну хоч приблизно?

— Звук такий, чималенький, — зауважив Скарбій.

— Можна заокруглити до найближчого десятка, — продовжував Викладач новітніх рун, поволі задкуючи.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Воно, мабуть, зірве з нас шкарпетки, щойно побачить, — заголосив Верховний верховик.

— Ну принаймні п’ять чи шість щупалець, як ви гадаєте? — запитав Викладач новітніх рун.

— Мені здається, що звук лунає з однієї із пральних машин, — втрутився Декан.

Кожна із них була заввишки у два поверхи й зазвичай використовувалася лише тоді, коли населення Академії стрімко зростало під час навчального семестру. Величезний тупчак[17] приєднувався до пари великих вибілених дерев’яних весел у кожному котлі, які підігрівалися розташованими знизу пічками. При повному завантаженні пральних двигунів було потрібно принаймні пів дюжини людей, щоб завантажувати нову білизну, підтримувати вогонь і змащувати олією шарніри.

Якось Ридикуль бачив їх у роботі — це нагадало йому вкрай чисте гігієнічне пекло, місце, куди мило потрапляє після смерті.

Декан зупинився біля дверей котельні.

— Тут щось є, — прошепотів він. — Прислухайтеся!

— ...грнф...

— Воно замовкло! Воно знає, що ми тут! — прошипів він. — Усе ясно? Готові? Хуть!

— Ні! — скрикнув Викладач новітніх рун.

— Я зараз відчиню двері, а ви готуйтеся хапати його! Раз... два... три! Ого...

Сани летіли у сніжному небі.

— ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?

— Так, пане, — відповів Альберт.

— ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.

— Я думаю, це був вартовий, пане.

— ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.

— Так, пане, — підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.

Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...

— ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.

— Так, пане, дуже весело, — сказав Альберт. Він подивився на список. — Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.

— ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.

— Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».

— І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.

— Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... — читаючи, Альберт ворушив губами.

— ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?

Щось маленьке впало в його руку.

— Ось це, — сказав Альберт.

— О.

Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.

— Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, — зрештою вичавив Альберт. — Життя триває, пане. Образно кажучи.

— АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.

— Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, — зауважив Альберт.

— Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.

— Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, — усвідомлення того, що комусь уже невесело, — сказав Альберт нейтральним тоном. — Таке життя, пане. Пане?

— НІ, — Смерть устав. — ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.

Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя — а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.

О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.

— «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, — тоді відклав меню набік. — І це все одна зміна? — здивувався він.

— На їжі вони знаються, — сказала Сюзен.

Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:

— Це якесь закляття?

— Ні, — Сюзен зітхнула. — Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.

— І що це означає?

— Ета, бета, пі.

— Ну і? — Сушняк поглянув на неї в очікуванні.

— Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, — сказала Сюзен.

— О так, як я зразу не здогадався, — сказав О Боже.

— Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.

— Ага, — О Боже з розумінням кивнув. — І викликати сум’яття.

Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.

— Ні, — сказала вона, — насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, — сказала вона й обережно подивилася на нього. — Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.

— Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? — безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.

— Сумніваюся, що Архіректор тримає молоко в Академії, — сказала Сюзен. — Він стверджує, що знає, звідки воно береться, і вважає це негігієнічним. І ця людина щодня на сніданок з’їдає по три яйця. До речі, звідки ти знаєш про існування молока?

— У мене є певні... спогади, — сказав О Боже. — Не якісь конкретні, дуже специфічні. Просто певні спогади. Наприклад, я знаю, що дерева зазвичай ростуть зеленим кінцем догори... і таке подібне. Напевно, богам таке просто відомо.

— А якісь особливі божественні сили ти маєш?

— Я вмію перетворювати звичайну воду на газовану, — він почухав ніс. — Це рахується? І ще, найімовірніше, можу спричинити в людей жахливий головний біль.

— Я повинна з’ясувати, чому мій дідусь... так дивно поводиться.

— Чому його не спитаєш?

— Він не зізнається!

— У нього часто буває блювота?

— Сумніваюся. Їсть він нечасто. Випадкове карі раз чи два на місяць.

— Він, мабуть, дуже худий.

— Навіть не уявляєш.

— Ну, тоді... може, він часто витріщається на себе в дзеркало і каже „аргх“? Або висуває язик і дивується, що він раптово став жовтим? Розумієш, я маю певний вплив на людей, які страждають від похмілля. Якщо він багато п’є, можливо, я міг би його розшукати.

— Ніколи не бачила, щоб він таке робив. Думаю, краще сказати напряму... Мій дід — Смерть.

— О, щиро співчуваю.

— Я сказала, він — Смерть.

— Пробач?

— Смерть. Ну знаєш... Смерть?

— Ти про мантію і...

— ...косу, білу конячку, кістки... так. Смерть.

— Я мушу впевнитися, що все правильно зрозумів, — сказав О Боже розсудливим тоном. — Твій дідусь — Смерть, і ти гадаєш, що він дивно поводиться?

Пожирач шкарпеток обережно зиркнув на чарівників. А тоді знову почав жувати.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Гляньте, он це моя! — скрикнув Завкаф неточних наук. Пожирач шкарпеток поспішно позадкував.

Він нагадував крихітного слоника з сильно розширеним на кінці хоботом, в якому саме зникала одна зі шкарпеток Завкафа.

— Кумедне створіння, правда ж? — запитав Ридикуль, притуляючи костур до стіни.

— Відпусти її, клята істото! — сказав Завкаф, хапаючи шкарпетку. — Виплюнь!

Пожирач шкарпеток спробував втекти, залишаючись на місці. Це здавалося неможливим, але насправді щось схоже робило багато дрібних тварин, коли їх заставали за поїданням чогось забороненого. Ноги заспішили геть, а шия почала розтягуватися, поки щелепи гарячково дожовували шкарпетку. Нарешті рештки шкарпетки зникли в хоботі з ледь чутним всмоктувальним шумом, й істота потрюхикала за один із котлів. За певний час вона визирнула з-за нього одним оком, підозріло спостерігаючи за чарівниками.

— Вони були дорогими, з посиленою льоном п’яткою, — пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль витягнув шухляду в капелюсі й дістав із неї люльку та мішечок з трав’яним тютюном. Він запалив сірник об бік прального двигуна. Вечір ставав набагато цікавішим, ніж він очікував.

— Нам необхідно усе це з’ясувати, — сказав він, заповнюючи пральню першими хмаринками диму з ароматом осіннього вогнища. — Не можна допустити існування істот, які з’являються лише від однієї думки про них. Це негігієнічно.

Сани розвернулися й приземлилися в кінці провулка Обдирайлівка.

— ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ.

— Ви знаєте, що вам не можна робити такого. Пам’ятаєте, що сталося попереднього разу?

— А БАТЬКОВІ ВЕПРУ МОЖНА.

— Але... крихітна дівчина з сірниками, що помирає на снігу, — у цьому весь дух Вепроночі, пане, — відчайдушно заявив Альберт. — Розумієте, люди почують про це й скажуть: „Можливо, ми бідніші за банана-інваліда, а з їжі в нас лише бруд і стара підошва, але принаймні нам краще, ніж цій бідосі“, — пане. Це змушує їх відчувати щастя і вдячність за те, що вони мають.

— Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Пробачте, пане. Але, розумієте, це ж чудово, тому що вона отямиться, а навколо все яскраве, блискуче, дзвіночки дзвенять, ангели літають, пане.

Смерть замовк.

— АГА. ТО ВОНИ З’ЯВЛЯТЬСЯ В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ З ТЕПЛИМ ОДЯГОМ І ГАРЯЧИМ КАКАО?

„О боги, — подумав Альберт. — Пан зараз явно в дивному гуморі“.

— Ну. Ні. Не в останню хвилину, пане. Не зовсім.

— НУ?

— Радше якраз після останньої хвилини, — нервово кашлянув Альберт.

— ТОБТО ПІСЛЯ її...

— Так. Таке життя, пане, я в цьому не винен.

— ЧОМУ Ж ВОНИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ РАНІШЕ? ЯНГОЛИ ЗДАТНІ ПЕРЕНОСИТИ ЧИМАЛІ ВАНТАЖІ.

— Не знаю, пане. Думаю, люди гадають, що так... краще, — Альберт задумався, а потім насупився. — Знаєте, тепер, коли я це все обміркував...

Смерть опустив очі на постать, що зникала під снігом. Тоді змусив часомір зависнути в повітрі й торкнувся його. Одразу спалахнула іскра.

— Але ж дійсно не можна, — жалісливо сказав Альберт.

— А БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА. ВІН РОЗДАЄ ПОДАРУНКИ. НЕ ІСНУЄ КРАЩОГО ПОДАРУНКА ЗА СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ.

— Так, але...

— АЛЬБЕРТЕ.

— Ну добре, пане.

Смерть підняв дівчину й побрів до кінця провулка.

Сніжинки падали довкола, схожі на янгольське пір’я. Смерть ступив на вулицю і побачив дві фігури, які пробиралися через кучугури.

— ПЕРЕНЕСІТЬ її В ТЕПЛЕ МІСЦЕ ТА ДОБРЕ НАГОДУЙТЕ, — наказав він, тицяючи згорток до рук одного з чоловіків. — Я ПРИЙДУ ПЕРЕВІРИТИ.

Тоді він обернувся і зник у завірюсі.

Констебль Відвідай зиркнув на дівчинку на своїх руках, а потім на капрала Ноббса.

— Що взагалі відбувається, капрале?

Ноббі відгорнув ковдру.

— Якби ж я знав, — сказав він. — Схоже, доведеться трохи побути благодійниками.

— Дуже по-благодійному, ось так сунути дівчинку першим-ліпшим!

— Спокійніше, у Штабі ще досить хавки, — відказав Ноббі. Він відчув дуже глибоку впевненість, що саме так треба було вчинити. Ноббі пригадував чоловіка в гроті, хоча не міг цілком згадати його обличчя. Так само він смутно пам’ятав лице людини, яка передала дівчинку, тож, імовірно, це була одна й та сама особа.

Невдовзі почувся дзвін, з’явилося дуже яскраве світло, а на іншому кінці провулка виникло двоє доволі засмучених ангелів, але Альберт закидував їх сніжками, поки вони не зникли.

Зрозума Впертонза бентежив Гекс. Він не знав, як все працює, але всі інші вважали, що таки знав. Ну, з приводу деяких частин він не сумнівався і був упевнений, що Гекс перетворював усе на числа й ламав їх (спеціально для цієї мети він був вистелений шматою з пральні, або скорочено — ШЗП), але навіщо йому стільки крихітних картинок на релігійну тематику? А ще ця миша. Схоже, вона не була особливо продуктивною, але якщо їй не давали сир, Гекс миттю переставав працювати. Усе було всіяне баранячими черепами. Час від часу по них повзали мурахи, але вони теж нічого не робили.

Найбільше Зрозум переживав через те, що, можливо, його втягнули в карго-культ. Він якось читав про це. Неосвічені[18] й легковірні[19] люди, чий острів колись відвідало якесь мандрівне торговельне судно, що обмінювало перли й кокоси на такі досягнення цивілізації, як скляні намистини, дзеркала, сокири та венеричні хвороби. Пізніше вони виготовили з бамбука величезні моделі кораблів, сподіваючись знову притягнути цей магічний вантаж. Звичайно, вони були занадто неосвічені й довірливі, щоб усвідомити, що, створивши лише форму, вміст їм не дістанеться.

Зрозум створив форму Гекса, як раптом йому спало на думку, що він побудував його в магічній Академії, де кордон між реальним і нереальним настільки тонкий, що його навіть не видно. Його охопила жахлива підозра, що всі вони просто створювали ескіз чогось, що ховалося в повітрі.

Лише Гекс знав, що це.

Наприклад, той випадок із електроенергією. Гекс зачепив цю тему одного вечора, невдовзі після того, як завимагав мишу.

Зрозум пишався думкою, що знав про електроенергію практично все.

Вони продовжували терти повітряні кульки та скляні палички, поки Адріан не приклеївся до стелі, однак на Гекса це ніяк не повпливало. Тоді вони прив’язали купку котів до колеса, яке при обертанні терлося об бурштинові намистинки, заповнюючи все навколо електроенергією.

Клятий прилад крутився і день, і ніч, але в самого Гекса аніскілечки не потрапляло, а від шуму в усіх уже позакладало вуха.

Архіректор навіть наклав вето на винаходи з електростержнями.

Усе це пригнічувало Зрозума, який вважав, що світ повинен працювати ефективніше.

А тепер навіть те, що, на його думку, було правильним, виходило з ладу.

Він похмуро втупився у гусяче перо Гекса в сплетінні пружин і дротів.

Раптово двері розчахнулися. Лише одна людина могла гримнути ними таким чином. Зрозуму навіть не довелося обертатися.

— І знову здрастуйте, Архіректоре.

— Твоя мисляча машина ще працює? — запитав Ридикуль. — У мене тут крихітна...

— Вона не працює, — перебив Зрозум.

— Дійсно? Невже вихідний на честь Вепроночі?

— Погляньте, — сказав Зрозум.

Гекс написав:

+++ Ого! А Ось І Сир! +++ ДИНЯ +++ Помилка За Адресою: Анк-Морпорк, Патоковидобувний тракт, 14? +++ !!!!! +++ Разразразазразраз +++ Почати З Початку +++

— Що відбувається? — поцікавився Ридикуль.

Інші чарівники теж проштовхалися в приміщення.

— Знаю, прозвучить безглуздо, Архіректоре, але ми гадаємо, що машина підчепила щось від Скарбія.

— Маєш на увазі, недоумкуватість?

— Це просто сміховинно, друже! — скрикнув Декан. — Ідіотизм не передається повітряно-крапельним шляхом.

Ридикуль продовжував пихкати люлькою.

— Раніше я теж так думав, — сказав він.— Але тепер уже не впевнений. А мудрість можна підхопити, як ви гадаєте?

— Сумніваюся, — гаркнув Декан. — Це ж не грип, Ридикулю. Мудрість... Її прищеплюють.

— Але ж ми запрошуємо сюди студентів, сподіваючись, що вони підхоплять від нас мудрість, хіба ні? — здивувався Ридикуль.

— Ну, метафорично, — сказав Декан.

— І якщо зависати з купкою ідіотів, то й сам сильно отупієш, — продовжив Ридикуль.

— Образно кажучи...

— Досить п’яти хвилин розмови з бідолашним Скарбієм, і вже відчуваєш, що ти трішки того.

Чарівники похмуро закивали. Товариство Скарбія, ззовні абсолютно нешкідливе, із часом змушувало ваш мозок поскрипувати.

— Отож Гекс підчепив недоумкуватість від Скарбія, — проголосив Ридикуль. — Простіше простого. Справжня дурість завжди перемагає штучний інтелект, — він постукав своєю люлькою по слуховій трубці Гекса й прокричав: „УСЕ ДОБРЕ, СТАРИЙ ДРУЖЕ?“

Гекс написав:

+++ Привіт Мама Перевіряє +++ ДИНЯ +++ Помилка Нестача Сиру +++ !!!!! +++ Пан Желе! Пан Желе! +++

— Гекс чудово справляється з усім, що стосується суто чисел, але в інших випадках виходить ось таке, — сказав Зрозум.

— Бачите? Хвороба Скарбія, — сказав Ридикуль. — Цифри гарно поскладає, а все решта розламає. Пробували давати йому пігулки з сушених жабенят?

— Пробачте, пане, але ця пропозиція нам точно не допоможе, — сказав Зрозум. — Машинам ліки не дають.

— Чому ж ні? — здивувався Ридикуль. Він знову постукав по трубці й проревів: — СКОРО ТИ ЗНОВУ СТАНЕШ НА СВОЇ... ну... все стане на свої місця, друже! Де та дошка з літерами та цифрами, пане Впертонзе? Чудово, — він всівся й почав друкувати одним пальцем, повільно, наче керівник компанії:

— П-І-Ґ-У-Л-К-И-З-С-У-Ш-Е-Н-О-Ї-Ж-А-Б-И.

Труби Гекса задзвеніли.

— Мабуть, це не спрацює, — сказав Зрозум.

— Повинно, — відказав Ридикуль.— Якщо він може уявити, що захворів, то зможе й уявити, що вилікувався, — і продовжив набирати:

— Б-А-Г-А-Т-О-П-І-Ґ-У-Л-О-К-З-С-У-Ш-Е-НО-Ї-Ж-А-Б-И.

— Здається, ця штука вірить усьому, що їй кажуть?

— Ну, Гекс дійсно не має уявлення про неправду, якщо можна так висловитися.

— Чудово. Я щойно сказав йому, що він вжив багато піґулок із сушеної жаби. Він же не назве мене брехуном?

Всередині Гекса щось клацнуло й задзижчало.

Тоді він написав:

+++ Добрий вечір, Архіректоре. Я повністю Вилікувався ІЗ Нетерпінням Чекаю Нових Завдань +++

— Більше не божевільний?

+++ Запевняю Вас, Що Настільки Притомний, Як І Будь-який Із Ваших Ближніх +++

— Скарбію, негайно відійди від машини, — наказав Ридикуль. — Ну, гадаю, що кращого очікувати й не варто. Гаразд, пора усе з’ясувати. Ми хочемо дізнатися, що відбувається.

— Конкретно десь чи взагалі? — із ноткою сарказму запитав Зрозум.

Гекс заскрипів пером. Ридикуль зиркнув на папір.

— Тут написано: „Ймовірне Створення Антропоморфного Уособлення“, — сказав він. — Що це означає?

— Думаю, Гекс спробував знайти відповідь, — сказав Зрозум.

— Оце так! Я ж навіть не придумав запитання!

— Він почув ваші слова, пане.

Ридикуль здійняв брови. Тоді він нахилився до слухової трубки.

— ГЕЙ ТИ, ЧУЄШ МЕНЕ?

Перо зашкрябало.

+++ Так +++

— ПРО ТЕБЕ ТУТ ДОБРЕ ДБАЮТЬ?

— Кричати необов’язково, Архіректоре, — зауважив Зрозум.

— А що значить це „Ймовірне Створення“? — запитав Ридикуль.

— Ну, десь я вже чув про це, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Це означає, що існування чогось одного автоматично призводить до виникнення іншого. Якщо щось існує, то чому б не існувати і чомусь іншому?

— Ніби... злочин і кара? — запитав Ридикуль. — Випивка й похмілля...

— Приблизно так, пане.

— Отож... якщо існує Зубна Фея, значить, повинен бути й Ґном Бородавко? — Ридикуль пригладив бороду. — У цьому є певний сенс. Але чому не існує Ґобліна зубів мудрості? Такого, що їх приносить? Крихітний чортик із мішком великих зубів?

Запала мовчанка. Але в її глибині прозвучав ледь чутний дзвін.

— Ем... думаєте, я щойно... — почав Ридикуль.

— Здається цілком логічним, — сказав Верховний верховик. — Пригадую свої муки, коли різалися мої зуби мудрості.

— Минулого тижня? — запитав Декан із усмішкою.

— А, — сказав Ридикуль. Він не збентежився, бо таких людей, як Ридикуль ніколи нічого не бентежить. Зате самі вони частенько бентежать своїх ближніх. Він знову нахилився до труби.

— ТИ ВСЕ ЩЕ ТАМ?

Зрозум Впертонз закотив очі.

— ПОДІЛИСЯ З НАМИ, ЯКОЮ Є РЕАЛЬНІСТЬ ДОВКОЛА НАС?

Перо зашкрябало:

+++ За Шкалою Від Одного До Десяти — Запит +++

— ЧУДОВО, — крикнув Ридикуль.

+++ Помилка Ділення На Огірок. Будь Ласка, Перевстановіть Всесвіт І Перезавантажтеся +++

— Цікаво, — пробурмотів Ридикуль. — Хто-небудь знає, що це означає?

— Чорт, — сказав Зрозум. — Схоже, знову збій системи.

— Дійсно? Не бачив, щоб вона літала.

— Маю на увазі, вона трішки збожеволіла, — сказав Зрозум.

— О, — сказав Ридикуль. — Ну, на цьому ми тут всі собаку з’їли.

І знову постукав по трубці.

— ХОЧЕШ ЩЕ ТРОХИ ПІҐУЛОК ІЗ СУШЕНОЇ ЖАБКИ, СТАРИЙ? — прокричав він.

— Гм, може, дасте нам самим розібратися, Архіректоре? — сказав Зрозум, намагаючись відсунути його вбік.

— А що означає „помилка ділення на огірок“? — запитав Ридикуль.

— А, таке Гекс каже завжди, коли відповідь, на його думку, не відповідає реальності, — пояснив Зрозум.

— А ця маячня з „перезавантаженням“? Може, його копнути як слід?

— О, ні, звичайно, ми... цей... насправді, так, — пробурмотів Зрозум. — Адріан заходить ззаду і... ем... підштовхує його ногою. Але технічним методом, — додав він.

— Ага. Схоже, я починаю краще розуміти мислячі механізми, — весело заявив Ридикуль. — То він вважає, що Всесвіту потрібен копнячок?

Перо заскреготало по паперу. Зрозум зиркнув на написане.

— Не може бути. Ці цифри не можуть бути правильними!

Ридикуль знову всміхнувся.

— Думаєш, або весь світ збожеволів, або твоя машина?

— Так!

— Тоді, гадаю, відповідь очевидна, — сказав Ридикуль.

— Ну. Безсумнівно. Гекса ретельно перевіряють щодня, — сказав Зрозум Впертонз.

— Хороший аргумент, — сказав Ридикуль і ще раз стукнув по слуховій трубці Гекса.

— ТИ ТАМ, УНИЗУ...

— Вам дійсно не обов’язково кричати, Архіректоре, — сказав Зрозум.

— Так що це за Антропоморфне Уособлення?

+++ Люди Завжди Приписували Випадкові, Сезонні, Природні Або Нез’ясовні Явища Створінням У Формі Людини. Наприклад, Морозу, Батьку Вепру, Зубній Феї Та Смерті +++

— А, їм. Але ж вони існують, — сказав Ридикуль. — Сам з кількома зустрічався.

+++ Люди Не Завжди Помиляються +++

— Гаразд, але ж ні Пожирача шкарпеток, ні бога похмілля ніколи не існувало.

+++ Але Немає Причин, Які Б Унеможливлювали їхнє Існування +++

— Знаєте, а машина має рацію, — сказав Викладач новітніх рун. — Якщо задуматися, то крихітний чоловічок, що розносить бородавки, не є безглуздішим, ніж істота, яка купує дитячі зуби за гроші.

— Ну добре, але як щодо Пожирача шкарпеток? — поцікавився Завкаф неточних наук. — Скарбій лиш сказав, що завжди гадав, що щось поїдає його шкарпетки, і, вуаля, істота тут як тут.

— Але ж ми всі йому повірили? Особисто я точно. Схоже, це найкраще пояснення зникнення всієї купи моїх шкарпеток. Якби вони просто падали за шухляду, до цього часу там би вже зібралася ціла гора.

— Я розумію, про що ви, — сказав Зрозум. — У мене таке з олівцями. За останні роки я купив кілька сотень олівців, але скільки з них я дійсно списав? Навіть часом ловив себе на думці, що щось цупить і жере їх...

Звідкись пролунало слабке дзинь-дзилинь-дзень-дзелень. Він завмер.

— Що це було? — запитав він. — Можна озирнутися? Там позаду щось жахливе?

— Схоже на дуже здивованого птаха, — сказав Ридикуль.

— Із дзьобом дуже дивної форми, — сказав Викладач новітніх рун.

— От би дізнатися, хто це постійно дзвенить! — скрикнув Архіректор.

О Боже уважно слухав. Сюзен була вражена. Схоже, він вірив усьому, що б йому не говорили. Раніше вона з таким не стикалася, у чому відразу йому зізналася.

— Думаю, це тому, що в мене немає ніяких вроджених знань, — сказав О Боже. — Ймовірно, тому, що мене не народжували.

— Ну, так чи інакше, — сказала Сюзен. — Очевидно, я не успадкувала... фізичних характеристик. Думаю, я просто дивлюся на світ певним чином.

— Яким?

— Ну... для мене існують не всі бар’єри. Як цей, наприклад.

Вона заплющила очі. Сюзен відчувала себе краще, коли не бачила, що робить. Якась частинка її свідомості продовжувала наполягати на тому, що це неможливо.

Вона відчула лише слабкий холодок і поколювання.

— Що я щойно зробила? — запитала вона, усе ще із заплющеними очима.

— Ну, ти махнула рукою, і вона пройшла крізь стіл, — сказав О Боже.

— От бачиш!

— Гм... Припускаю, що більшість людей на таке не здатна?

— Ні!

— Кричати зовсім не обов’язково. У мене не так багато досвіду спілкування з людьми. Крім того, переважно воно відбувається, коли перші промені сонця проникають крізь щілину в шторах. Здебільшого в них виникає бажання, щоб земля розверзлася і проковтнула їх. Я про людей, звісно, а не про штори.

Сюзен відкинулася на спинку стільця, усвідомивши, що крихітна частинка її мозку кричала: „Так, це справжній стілець, на ньому можна сидіти“.

— Є й інше, — сказала вона. — Я можу пригадувати події. Події, які ще не відбулися.

— Хіба це не корисно?

— Ні! Тому що я ніколи не знаю... слухай, на вигляд це наче дивитися на майбутнє крізь замкову щілину. Бачиш щось частинками, але не до кінця розумієш, що це означає, поки не прибуваєш безпосередньо на місце події і не бачиш, як узгоджуються ці частинки.

— Так, тут можуть виникнути проблеми, — ввічливо погодився О Боже.

— Повір мені. Найгірше — це очікування невідомого. Ти спостерігаєш, як ці частинки пролітають повз тебе. Зазвичай я не запам’ятовую нічого корисного — лише хитромудрі підказки, які не набувають сенсу, поки не стає занадто пізно. Ти впевнений, що не знаєш, чому опинився в замку Батька Вепра?

— Ні. Я лише пам’ятаю, що я... ну, ти знаєш, що таке безтілесний розум?

— О, так.

— Добре. Тоді спробуй зрозуміти, що таке безтілесний головний біль. І от раптом я опиняюся на спині, якої в мене не було, у купі чогось білого, чого я раніше ніколи не бачив. Припускаю, якщо тобі потрібно розпочати своє існування, байдуже, де це станеться.

— Ні, це станеться там, звідки зник той, хто повинен був там існувати, — пробурмотіла Сюзен собі під ніс.

— Вибач?

— Батька Вепра там не було, — сказала Сюзен. — Він однаково не мусив там бути, тільки не в цей вечір, але цього разу він був відсутній не тому, що перебував в іншому місці, а тому, що його більше ніде не було. Навіть його замок почав зникати.

— Сподіваюся, що з часом отримуватиму задоволення від існування, — сказав О Боже.

— Більшість людей... — почала Сюзен і раптово здригнулася. — О ні. Що він робить? ЩО ВІН РОБИТЬ?

— ГАДАЮ, МИ МОЛОДЦІ.

Сани з гуркотом розтинали ніч. Під ними пролітали поля, вкриті памороззю.

— Хмф, — відказав Альберт і шморгнув носом.

— ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ ЦЕ ТЕПЛЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ?

— Печія! — гаркнув Альберт.

— МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧИ У ТВОЄМУ ГОЛОСІ ПРОЛУНАЛА НОТКА НЕОБГРУНТОВАНОЇ СВАРЛИВОСТІ? — запитав Смерть. — БІЛЬШЕ ЖОДНИХ ЦУКРОВИХ ПОРОСЯТ, АЛЬБЕРТЕ.

— Мені не треба подарунків, пане, — Альберт зітхнув. — Хотів би лише прокинутися і зрозуміти, що все повернулося на круги своя. Слухайте, ви ж знаєте, що щось завжди виходить із ладу, коли ви починаєте змінювати хід речей...

— АЛЕ БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА ЗМІНЮВАТИ РЕЧІ. ПОВСЮДИ СТАЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ ДИВА І ЛУНАЄ ВЕСЕЛЕ ХО, ХО, ХО. ВІН ВЧИТЬ ЛЮДЕЙ СПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Тобто зарізати всю худобу, щоб вистачило їжі на зиму?

— КОЛИ Я КАЖУ ПРО СПРАВЖНЄ ЗНАЧЕННЯ...

— Лише тому, що якийсь нещасливець знайшов у своєму обіді квасолину, відрубати йому голову й сподіватися, що тепер літо повернеться?

— НЕ ЗОВСІМ, АЛЕ...

— О, ви про те, щоб загнати якусь бідну тваринку й стріляти в яблуні, щоб злі тіні зникли?

— СЕНС У ЦЬОМУ Є, АЛЕ...

— Чи про величезне багаття, щоб дати сонцю натяк і сказати йому, щоб перестало ховатися під горизонтом і нарешті приступило до роботи?

Поки кабани перелітали через гірський хребет, Смерть мовчав.

— ТИ НЕ МАЄШ РАЦІЇ, АЛЬБЕРТЕ.

— Що ж, інакших значень Вепроночі я не знаю.

— ДУМАЮ, РАЗОМ МИ Б ЗУМІЛИ ЙОГО ВІДНАЙТИ.

— Але все пов’язано з сонцем, пане. Білим снігом, червоною кров’ю на ньому та сонцем. Завжди було.

— ДУЖЕ ДОБРЕ. ТОДІ БАТЬКО ВЕПР НАВЧИТЬ ЛЮДЕЙ НЕСПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ.

Альберт сплюнув через край саней.

— Ха! „Як би було мило, якби всі були милими“, га?

— ІСНУЮТЬ І ГІРШІ БОЙОВІ КЛИЧІ.

— О боги, о боги, о боги...

— ПЕРЕПРОШУЮ...

Смерть засунув руку в кишеню мантії й витягнув часомір.

— РОЗВЕРТАЙ САНИ, АЛЬБЕРТЕ. ОБОВ’ЯЗОК КЛИЧЕ.

— Який?

— ПОЗИТИВНИЙ НАСТРІЙ ЗАРАЗ БИ НЕ ЗАВАДИВ. ВЕЛИКЕ СПАСИБІ.

— Захопливо. У когось ще є олівець? — запитав Ридикуль.

— Воно вже з’їло чотири, — сказав Викладач новітніх рун. — І огризка не лишило. Знаєш, олівці взагалі-то грошей коштують.

Це був удар у вразливе місце. Як і більшість людей, що не розуміють принципи економіки, Маструм Ридикуль прирівнював „належний фінансовий контроль“ до підрахунку канцелярських скріпок. Навіть старшим чарівникам доводилося приносити йому огризки від олівців, щоб отримати нові із замкненої полиці під його столом. Оскільки з рештками олівців постійно щось траплялося, чарівникам доводилося потайки вибиратися з Академії й купувати нові на власні гроші.

Причина зникнення огризків зараз сиділа просто перед ними, голосно дожовуючи олівець. Тоді вона плюнула гумкою в Скарбія.

Зрозум Впертонз щось занотовував.

— Думаю, принцип дії такий, — сказав він. — Ми отримуємо персоніфікацію сил, як Гекс і говорив. Але це працює тільки тоді, коли істота.... ну, логічна, — він ковтнув слину. Зрозум дійсно вірив у логіку, і йому не подобалося використовувати це слово за таких обставин. — Я не вважаю логічним, що існує Пожирач шкарпеток, але це... е-е... це має певний сенс... тобто це робоча гіпотеза.

— Нагадує Батька Вепра, — сказав Ридикуль. — Для дитини цілком логічне пояснення.

— А чим не логічний ґоблін, який принесе мені величезний мішок грошей? — похмуро запитав Декан.

Ридикуль згодував Викрадачу олівців ще один олівець.

— Ну, пане... по-перше, ви ніколи таємничим чином не отримували величезні мішки грошей, до того ж потрібно знайти гіпотезу для пояснення цього; по-друге, ніхто інший у це не повірить.

— Ха!

— Але чому це відбувається саме зараз? — запитав Ридикуль. — Подивіться, воно стрибнуло на мій палець! У когось є ще один олівець?

— Ну, ці... сили завжди були тут, — сказав Зрозум. — Шкарпетки й олівці завжди зникали незрозумілим чином. Але чому ці істоти раптом стали персоніфікованими... Боюся, для цього в мене немає пояснень.

— Ну, тоді нам краще про це дізнатися, — сказав Ридикуль. — Не можу дозволити, щоб все це відбувалося і далі. Дурнуваті антибоги й різноманітні страховища виникають лише тому, що люди про них подумали? Так може виникнути що завгодно. Припустимо, якийсь ідіот скаже, що повинен бути бог нетравлення шлунку, що тоді, га?

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Ем. Думаю, що хтось щойно саме це й зробив, пане, — сказав Зрозум.

— Що таке? Що таке? — запитував О Боже, схопивши Сюзен за плечі.

Вони здалися йому дуже кістлявими.

— ДІДЬКО, — вилаялася Сюзен. Вона відштовхнула його й сперлася на стіл, намагаючись приховати від О Боже своє обличчя.

Нарешті, завдяки самоконтролю, якого вона навчилася протягом останніх кількох років, Сюзен зуміла повернути свій голос.

— Він поступово перестає бути самим собою, — пробурмотіла вона, звертаючись до всієї зали. — Я відчуваю, що він це робить. І це затягує мене на його місце. Для чого він все це робить?

— А мені звідки знати? — здивувався О Боже, поспішно задкуючи. — Ем... тоді... перед тим, як ти відвернулася... було схоже, що ти дуже сильно підфарбувала очі... але ти не була...

— Слухай, це дуже просто, — сказала Сюзен. Вона відчувала, як її волосся змінює зачіску — воно завжди робило так у тривожних ситуаціях. — Ти знаєш, як усе відбувається в сім’ях? Блакитні очі, криві зуби й тому подібне передається від батьків дітям. Ну от, у моїй сім’ї таким чином передається Смерть.

— Ем... хіба так не в кожній сім’ї? — здивувався О Боже.

— Замовкни, будь ласка, не мели нісенітниці, — сказала Сюзен. — Я не маю на увазі смерть. Я про Смерть із великої літери. Я пам’ятаю те, що ще не відбулося, і можу ГОВОРИТИ ОСЬ ТАК, і ходити як Смерть, і... коли він відволікається, мені доводиться працювати замість нього. А він сильно відволікається. Я не знаю, що сталося зі справжнім Батьком Вепром або чому дідусь виконує його роботу, але я дещо знаю про його спосіб мислення: у нього немає... ніяких розумових щитів, як у нас. Він не здатний забувати або ігнорувати щось. Він сприймає все буквально й логічно й не розуміє, чому воно не завжди спрацьовує...

Вона помітила, що О Боже збентежився.

— Послухай... що б ти вчинив, аби переконатися, що всі на світі нагодовані? — запитала вона.

— Я? Ой, ну, я... — на мить О Боже задумався. — Думаю, доведеться подумати про панівні політичні системи й належний поділ і культивування орної землі, і...

— Так, так. Але він би просто роздав кожному їжу, — сказала Сюзен.

— О, розумію. Дуже непрактично. Ха, так само нерозумно, як прислів’я про голих, яких можна одягнути, подарувавши їм якийсь одяг.

— Так! Тобто ні. Звичайно, ні! Я маю на увазі, очевидно, дати... ой, ну ти знаєш, що я маю на увазі!

— Так, гадаю, що так.

— А він ні.

Біля них щось обвалилося.

З палаючих уламків завжди викочується обгоріле колесо. Перед комедійним актором, залученим у божевільну автомобільну погоню, завжди з’являються двоє чоловіків з величезним склом. Деякі умовності настільки сильні, що еквівалентні події трапляються навіть на планетах, де опівдні від спеки починає плавитися каміння. І коли завалюється повністю сервірований стіл, дивом неушкоджена тарілка завжди викочується із завалів і крутиться до повної зупинки. Сюзен і О Боже дивилися на неї, поки їхню увагу не привернула величезна постать, що тепер лежала в залишках гігантської фруктової композиції.

— Він просто... з’явився нізвідки, — прошепотів О Боже.

— Дійсно? Та не стій без діла. Допоможи його підняти, — сказала Сюзен, тягнучи велику диню.

— Гм, у нього за вухом виноградне гроно.

— Ну і?

— Від однієї думки про виноград...

— Ой, облиш вже.

Разом їм вдалося поставити новоприбулого на ноги.

— Тога, сандалії... він трохи схожий на тебе, — зауважила Сюзен, коли жертва фруктового обвалення сильно захиталася.

— Я теж був таким зеленим?

— Майже.

— Десь... десь поблизу є туалет? — пробурмотів гігант, ледь ворушачи губами.

— Думаю, треба пройти через цю арку, — сказала Сюзен. — Хоч я чула, що там не дуже чисто.

— Це не чутка, це прогноз, — сказав товстун і поспішив у вказаному напрямку. — Ви не могли б знайти мені склянку води й трохи активованого вугілля?

Вони провели його поглядом.

— Твій друг? — поцікавилася Сюзен.

— Думаю, це бог нетравлення шлунку. Слухай... я... ем... думаю, я дещо пригадав, — сказав О Боже. — Те, що сталося перед моїм втіленням. Але це звучить нерозумно...

— Ну?

— Зуби, — сказав О Боже.

Сюзен замислилася.

— Ти ж не про якусь істоту, яка тебе атакувала? — запитала вона.

— Ні. Просто... відчуття зубатості. Мабуть, це нічого не означає. Як бог похмілля я бачу й набагато гірші речі.

— Просто зуби. Багато зубів. Але не страшні зуби. Просто багато-багато маленьких зубів. Майже... сумне явище?

— Так! Звідки ти знаєш?

— Ой... можливо, я пам’ятаю, як ти сказав це, перед тим, як справді це зробив. Не знаю. А як щодо великої блискучої червоної кулі?

О Боже на мить задумався, а тоді відповів:

— Ні, боюся, такого не було. Лише зуби. Ряди й ряди зубів.

— Я не пригадую рядів, — сказала Сюзен. — Я просто відчуваю... що зуби чомусь важливі.

— А уявіть, на що ви здатні з дзьобом, — сказав крук, який досліджував навантажений стіл і спромігся зняти кришку з однієї баночки.

— Що там у тебе?

— Очні яблука, — сказав крук. — О так, чарівники знають, як треба жити. Тут усе, чого душа забажає.

— Це оливки, — сказала Сюзен.

— Вдала спроба, — сказав крук. — Але вони тепер мої.

— Це такі фрукти! Або овочі чи щось подібне!

— Ти впевнена? — крук крутнув одним задумливим оком на баночку, а іншим на неї.

— Так!

Очі знову крутнулися.

— То ти тепер експерт з очних яблук?

— Слухай, вони зелені, ти, дурнуватий птаху!

— Може, це дуже старі очні яблука, — сказав крук. — Іноді з часом вони...

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який наполовину прогриз сир.

— І не такий я дурний, — сказав крук. — Круки мають дивовижний інтелект, а деякі лісові види чудово володіють підлапними інструментами!

— О, то ти експерт із круків? — запитала Сюзен.

— Панно, та я й сам...

— ПИСК, — знову сказав Смерть Щурів.

Сюзен і крук повернулися. Він тицяв на свої сірі зубки.

— Зубна Фея? — запитала Сюзен. — Що з нею?

— ПИСК.

— Ряди зубів, — повторив О Боже знову. — Просто... ряди зубів. А що за Зубна Фея?

— О, у ці дні її часто можна зустріти, — сказала Сюзен. — Чи швидше їх. Це свого роду франчайзинг. Береш драбину, сумку для грошей, щипці, і можна вирушати.

— Щипці?

— Якщо в неї бракує решти, доводиться виривати додатковий зуб авансом. Але зубні феї досить нешкідливі. Я якось зустрічала одну чи двох. Вони просто працьовиті дівчата. Вони нікому не загрожують.

— ПИСК.

— Сподіваюся, що дідусь не виконуватиме ще й їхню роботу. Лишенько, якщо задуматися...

— Вони збирають зуби?

— Так. Очевидно.

— Чому?

— Чому? Це їхня робота.

— А де вони їх потім зберігають?

— Не знаю! Вони просто... ну, вони просто беруть зуби й залишають гроші, — сказала Сюзен. — Що це за питання: „Де вони їх зберігають?“

— Я просто замислився, от і все. Думав, усі люди це знають. Мабуть, мої питання дуже дурнуваті, ймовірно, це всім відомий факт.

Сюзен задумливо подивилася на Смерть Щурів.

— Дійсно... де вони їх зберігають?

— Він каже, що й сам не знає, — підказав крук. — Може, продають? — він дзьобнув іншу банку. — Як щодо цього? Милі й зморшкуваті...

— Мариновані волоські горіхи, — неуважно сказала Сюзен. — Що вони роблять із зубами? Для чого потрібно так багато зубів? Але... чи може бути шкода від зубної феї?

— У нас знайдеться час, щоб знайти котрусь і розпитати? — запитав О Боже.

— Час — це не проблема, — сказала Сюзен.

Існують люди, які вірять, що знання можна здобути — як дорогоцінну руду з сірих шарів невігластва.

Інші вважають, що знання можна лише пригадати, що в далекому минулому була якась Золота ера, коли всі все знали, а каміння прилягало так щільно, що між ним навряд чи можна було просунути ніж, і в них, очевидно, були летючі машини, оскільки земляні роботи можна побачити тільки згори. А ще існує музей, — ну, я читав про нього, — в якому зберігається кишеньковий калькулятор, знайдений під вівтарем стародавнього храму, — ви знаєте, про що я? Але уряд вирішив це приховати...[20]

Маструм Ридикуль натомість вважав, що знання можна передати криком, і тому старався з усіх сил. Чарівники сиділи в Кімнаті-невітальні навколо стола, повністю заваленого книгами.

— Це ж Вепроніч, Архіректоре, — із докором сказав Декан, переглядаючи древній том.

— Ще не північ, — сказав Ридикуль. — Сортування розбудить у вас чималий апетит.

— Думаю, я щось знайшов, Архіректоре, — сказав Завкаф неточних наук. — У „Посібнику з богознавства“ Вудлі. Тут щось написано про лари[21] й пенати, що нібито нам підходить.

— Лари й пенати? Ким же вони були вдома? — запитав Ридикуль.

— Ха-ха-ха, — засміявся Завкаф неточних наук.

— Що таке? — здивувався Ридикуль.

— Непоганий жарт, Архіректоре, — похвалив Завкаф неточних наук.

— Жарт? Я нібито не жартував, — сказав Ридикуль.

— Знову починається, — пробурмотів Декан собі під ніс.

— Що таке, Декане?

— Нічого, Архіректоре.

— Я гадав, ви сказали „вдома“, тому що вони є, власне, домашніми богами. Чи радше були. Схоже, вони вже давно зникли. Вони були... крихітними духами оселі, як, наприклад...

Троє інших чарівників, що мислили доволі швидко (як на чарівників), миттєво затиснули його рота долонями.

— Обережно! — сказав Ридикуль. — Від недбалості в словах виникає нове життя! Саме тому в нашій вбиральні зараз блює товстун-бог нетравлення. До речі, де Скарбій?

— Він був у вбиральні, Архіректоре, — сказав Викладач новітніх рун.

— Невже, коли?..

— Так, Архіректоре.

— Ой, ну, думаю, з ним усе буде гаразд, — сказав Ридикуль сухим голосом людини, що роздумує про щось неприємне, що відбувається з кимось поза зоною чутності. — Але ж вони не потрібні нам, ну ці... як їх там, Завкафе?

— Лари й пенати, Архіректоре, але я не пропонував...

— Зрозуміло. Щось пішло не так, і ці дияволята повертаються. Потрібно лише з’ясувати, що саме, і виправити це.

— О, ну, я радий, що ми все вирішили, — сказав Декан.

— Домашні боги, — сказав Ридикуль. — Ви так казали, Завкафе? — він відсунув шухляду в капелюсі й витягнув звідти люльку.

— Так, Архіректоре. Тут написано, що вони були... місцевими духами. Вони слідкували за тим, щоб піднімалося тісто, а масло як слід збивалося.

— А вони їли олівці? Яким було їхнє ставлення до шкарпеток?

— Це було ще за часів Першої імперії, — сказав Завкаф неточних наук. — Сандалі, тоги й тому подібне.

— Ага. Не спостерігалося помітного ошкарпетчення?

— Значного точно ні. І це було за дев’ятсот років до того, як Озрік Пенциліум вперше виявив у багатих графітом пісках віддаленого острова Сумтрі невеликий кущ, який завдяки належній культивації зумів продукувати...

— Так, ми всі знаємо, що ви вмієте читати, Завкафе. І вже помітили розгорнуту енциклопедію на ваших колінах, — сказав Ридикуль. — Наважуся сказати, що речі трохи змінилися. Крокували в ногу з часом. Однозначно відбулася певна еволюція. Раніше вони спостерігали, щоб тісто росло, а тепер поїдають олівці та шкарпетки. А от запрагнеться тобі чистого рушника — будеш довго шукати...

Удалині почулися дзвіночки.

Він замовк.

— Я сказав щось не те? — запитав він.

Чарівники похмуро кивнули.

— І я першим це помітив?

Чарівники знову кивнули.

— Ну, чорт забирай, але чистого рушника дійсно не знайдеш, коли...

Почувся якийсь свист. На висоті плечей пролетів рушник. Схоже, у нього була ціла купа маленьких крил.

— Це був мій рушник, — докірливо сказав Викладач новітніх рун.

Рушник зник у напрямку Великої зали.

— Рушникові оси, — сказав Декан.— Чудово, Архіректоре.

— Чорт забирай, це ж людська природа! — палко сказав Ридикуль. — Коли все йде не так, речі губляться, це природно — вигадувати маленьких істот, які... Гаразд, гаразд. Я буду обережний. Я просто кажу, що людина від природи — міфотворче створіння.

— Що це означає? — запитав Верховний верховик.

— Означає, що чим далі ми рухаємося, тим більше створінь вигадуємо, — сказав Декан, не підводячи очей.

— Гм... вибачте, панове, — сказав Зрозум Впертонз, що задумливо писав щось, сидячи в кінці столу. — Ми зараз припускаємо, що істоти повертаються? Ми думаємо, що це життєздатна гіпотеза?

Чарівники за столом переглянулися.

— Однозначно життєздатна.

— Життєздатна, це точно.

— Так, це саме те, що треба дати військам.

— Що? Що саме треба дати військам?

— Ну, консерви? Пристойну зброю, гарні чоботи...

— До чого тут це?

— Не питай мене. Він перший почав про війська.

— Усі замовкли! Ніхто нічого не дає військам!

— А чому б і ні? Усе ж таки, це Вепроніч.

— Послухайте, це лише фігура мови, гаразд? Я просто мав на увазі, що повністю згоден. Це просто образна мова. Лишенько, ви ж не думаєте насправді, що я дійсно пропоную роздавати подарунки військам у Вепроніч чи в будь-який інший час?!

— Ні?

— Ні!

— Доволі скупо з вашого боку.

Зрозум замовк і дозволив їм балакати далі. Вони занадто часто обдумують глибинні проблеми, сказав він собі, тому їхні язики й починають молоти казна-що, перетворюючи їх на зануд.

— Не подобається мені ця мисляча машина, — сказав Декан. — Казав раніше й повторю зараз. Тут явно присутній якийсь культ. Мені й окультизму достатньо, дякую.

— З іншого боку, це єдина істота в цілій Академії, здатна раціонально мислити й робити те, що їй кажуть, — сказав Ридикуль.

Сани з ревом неслися небом, прорізаючи хуртовину.

— Як весело, — пробурмотів Альберт, сильніше хапаючись за край.

Сани приземлилися на дах будинку неподалік Академії, і кабани припинили рух.

Смерть знову подивився на часомір.

— ДИВНО, — сказав він.

— Настав час для коси? — запитав Альберт. — Більше не буде фальшивої бороди й веселого сміху? — він озирнувся, і сарказм замінився здивуванням. — Ого... хто взагалі міг тут померти?

Хтось міг. На снігу лежав труп.

Було очевидно, що чоловік щойно помер. Альберт, примружившись, зиркнув на небо.

— Впасти тут нема звідки, а на снігу слідів немає, — сказав він, коли Смерть махнув косою. — То звідки він узявся? На вигляд наче чийсь охоронець. Зарізаний насмерть. Ого, який страшний поріз!

— Приємного тут мало, — погодився дух чоловіка, дивлячись вниз на себе.

Зі себе він перевів погляд на Альберта та Смерть, і привидний вираз його обличчя зі здивованого став стурбованим.

— Вони забрали зуби! Усі! Вони просто ввійшли... і... вони... ні, почекайте...

Він поступово танув і нарешті зник.

— Ну, і що це було? — запитав Альберт.

— У МЕНЕ Є ПЕВНІ ПІДОЗРИ.

— Бачили цей знак на його сорочці? Схоже на зуб.

— ТАК І Є.

— Звідки він узявся?

— ЗВІДТИ, КУДИ МЕНІ НЕ МОЖНА.

Альберт подивився на таємничий труп, а потім знову на незворушний череп Смерті.

— Я все думаю: як кумедно, що ми ось так натрапили на вашу внучку.

— ТАК.

Альберт схилив голову на бік.

— Враховуючи надзвичайну кількість димарів і дітей у світі...

— ДІЙСНО.

— Насправді дивовижний збіг.

— НУ ЩО Ж, ТРАПЛЯЄТЬСЯ.

— Чесно кажучи, повірити складно.

— ЖИТТЯ СПОВНЕНЕ РІЗНОМАНІТНИХ НЕСПОДІВАНОК.

— Думаю, не лише життя, — сказав Альберт. — Але це її дійсно розбурхало. Було видно, що ось-ось вибухне. Не здивуюся, якщо вона почне ставити запитання.

— У ЦЬОМУ ВСІ ЛЮДИ.

— Але ж щур постійно поруч? Він точно не спустить із неї очниць. Може бути, скерує її на шлях істинний.

— А ВІН МАЛЕНЬКИЙ ПРОНОЗА.

Альберт знав, що йому не перемогти. Обличчя Смерті було абсолютно незворушним.

— ПЕРЕКОНАНИЙ, ВОНА ВЧИНИТЬ РОЗСУДЛИВО.

— О, так, — сказав Альберт, коли вони повернулися до саней. — Розсудливість у вас у крові.

Як і багато інших шинкарів, Ігор тримав під стійкою кийок, щоб втихомирювати тих випадкових порушників громадського порядку, які з’являлися ближче до закриття, хоча насправді „Бірс“ ніколи не зачинявся, і ніхто не пригадував такого дня, коли Ігоря не було за стійкою. Проте ситуацію часом уже неможливо було взяти в руки. Чи лапи. Чи кігті.

Обрана Ігорем зброя вирізнялася: була оперезана сріблом (від перевертнів), обвішана часником (від вампірів) і обгорнута смужкою ковдри (від бабаїв).

Для всіх інших було достатньо самого факту, що вона зроблена з двох футів міцного болотного дуба.

Він дивився на вікно. Скло вкривалося морозними візерунками. Із якоїсь причини вони нагадували трьох крихітних цуциків, які виглядають із черевика.

Раптово хтось поторсав його за плече. Він обернувся, із кийком напоготові, але миттєво розслабився.

— А, це ви, панно. Не чув, як відчинялися двері.

А двері і не відчинялися. Сюзен поспішала.

— Ігорю, ти останнім часом не бачив Фіалку?

— Зубну дівчину? — єдина брова Ігоря піднялася, відображаючи глибоке зосередження. — Нє, не бачив її вже тиждень або й два.

Брови вигнулися в роздратовану „V“, коли він помітив крука, який намагався сховатися за напівпорожніми баночками з горішками.

— Приберіть це звідси, панно, — сказав він. — Правило про тварин і тому подібних відоме всім. Якщо вони не здатні перетворюватися на людей на вимогу, то мають забиратися геть.

— Так, але в декого із нас набагато більше мозкових клітин, ніж пальців, — пробурчав голос з-за банок із горішками.

— Де вона живе?

— Панно, ви ж знаєте, що я не відповідаю на такі запитання...

— ДЕ ВОНА ЖИВЕ, ІГОРЮ?

— Вулиця Симулянтів, поруч із рамарнею, — сказав Ігор на автоматі. Брови гнівно нахмурилися, коли він зрозумів, що сказав. — Ну, панно, вам же відомі правила! Мене не можна кусати, не дозволено пити кров і ніхто не посміє ховатися за моїми дверима! І голосом вашого дідуся зі мною розмовляти не варто! За таке ставлення я взагалі забороню вам сюди заходити!

— Вибач, це дуже важливо, — сказала Сюзен.

Кутиком ока вона зауважила, що крук прокрався на полицю і намагався зняти кришку банки дзьобом.

— Ну а якщо якийсь вампір вирішить, що його здолала спрага? — проревів Ігор, прибираючи кийок.

З боку банок із маринованими яйцями почувся дзвін. Сюзен докладала всіх зусиль, щоб не подивитися туди.

— Ми можемо вже піти? — запитав О Боже. — Від такої кількості алкоголю я нервуюся.

Сюзен кивнула й поспішно покинула приміщення.

Ігор щось пробурмотів. Тоді знову повернувся до вікна, вкритого морозними візерунками. Він ніколи не вимагав від життя абичого. Невдовзі Ігор почув приглушений звук:

— Уфхь! Уфхь!

Звук був невиразним, тому що крук намагався розбити мариноване яйце дзьобом. Ігор зітхнув і підняв кийок. І якби Смерть Щурів не вкусив Ігоря за вухо у потрібний момент, крукові довелося б несолодко.

— СПУСКАЙСЯ, — сказав Смерть.

Віжки так різко натягнулися, що кабанів повністю розвернуло.

Альберт вибрався із замету плюшевих ведмедиків, де до того встиг задрімати.

— Що сталося? Що сталося? Ми в щось врізалися? — заголосив він.

Смерть вказував униз. Там простягалися безкраї засніжені поля, і тільки випадковий вогник свічки у вікні або напівзасипана хатинка вказували на присутність у цьому світі простих смертних.

Альберт примружився і нарешті побачив те, на що вказував Смерть.

— Якийсь старий пробирається крізь заметіль, — сказав він. — Судячи зі всього, збирав хмиз. Невдалий час для подібних занять. І з мене вже досить, якщо чесно. Слухайте, пане, упевнений, що зроблено достатньо, щоб переконатися...

— ТАМ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Послухайте, з ним усе добре, — сказав Альберт, хапаючись за поруччя, коли сани рвонули вниз. Там на якусь мить спалахнуло світло — збирач хмизу відчинив двері засніженої хатини. — Дивіться, його наздоганяють кілька хлопців, навантажених різним добром. Він точно проведе Вепроніч, як треба, не бачу жодних проблем. Тож ми можемо піти...

Очниці Смерті, освітлені внутрішнім сяйвом, бачили кожнісіньку деталь того, що відбувалося.

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО.

— О ні... знову починається.

О Боже зупинився.

— Тобто ти не можеш пройти крізь двері? — здивувалася Сюзен. — У барі все було гаразд.

— Це інакше. У присутності алкоголю в мене з’являються певні богоподібні сили. У будь-якому разі, ми постукали, а вона не відповіла. Де її манери?

Сюзен знизала плечима й пройшла крізь дешевенькі двері. Вона знала, що не повинна цього робити. Кожним таким вчинком дівчина позбувалася певної часточки нормальності. І рано чи пізно вона забуде, для чого взагалі існують дверні ручки, — як її дідусь.

Якщо задуматися, він цього ніколи й не знав.

Вона відчинила двері зсередини. О Боже увійшов й озирнувся. Йому вистачило миті. Кімната не була великою. Це була частина іншого приміщення, що й до поділу не вражало розмірами.

— І це тут живе Зубна Фея? — запитав Сушняк. — Тіснувато, тобі не здається? По всій кімнаті щось розкидано... А що це звисає з мотузки?

— Це... елемент жіночого одягу, — сказала Сюзен, порпаючись у документах на невеликому хиткому столику.

— Воно не дуже велике... — зауважив О Боже. — І доволі тонке...

— Скажи, — сказала Сюзен, не піднімаючи очей. — Ці спогади, з якими ти з’явився... Вони не були особливо глибокими?.. Правда?..

Сюзен розгорнула маленький червоний записник, і він зазирнув через її плече.

— Я розмовляла з Фіалкою лише раз чи два, — сказала вона. — Гадаю, вона кудись доставляє зуби і отримує певний відсоток. Це не високооплачувана робота. Знаєш, кажуть, що можна заробити енну кількість доларів у вільний час, але вона стверджує, що офіціанткою заробила б набагато більше... О, це, схоже...

— Що це?

— Тут написано, що їй щотижня дають списки імен.

— Що, дітей, які втратять зуби?

— Так. Імена та адреси, — сказала Сюзен, гортаючи сторінки.

— Звучить неправдоподібно.

— Вибач, але ти бог похмілля? О, дивися, тут минуломісячний зуб Твайли, — вона усміхнулася, дивлячись на акуратні сірі рядки. — Вона вже хотіла його вибити, так хотіла отримати пів долара.

— Ти любиш дітей? — запитав О Боже.

Вона зиркнула на нього.

— Не сирими, — сказала Сюзен. — Люди як люди. Зажди...

Вона продовжила гортати сторінки.

— А тут узагалі пусті дні, — зауважила вона. — Глянь, останні кілька днів невідмічені. Ніяких імен. Але якщо повернутися на тиждень чи два, дивися, усі відзначені як слід, а внизу сторінки написана загальна сума. І... це ж неможливо, правда?

На першій невідміченій сторінці за попередній тиждень було лише п’ять імен. Більшість дітей інстинктивно знала, коли варто випробувати удачу, і лише жадібні чи стоматологічно непередбачливі викликали Зубну Фею у вепронічний період.

— Прочитай імена, — сказала Сюзен.

— „Вільям Вітл, він же Віллі (дом.), Дрочило (школа), Копнякова вулиця 68,2 пов., задня спальня.

Софі Лангтрі, або Татова Принцеса, Гіпо 5, спальня-мансарда.

Шан. Джеффрі Бібблтон, він же Капості В Штанах (дом.),

Чотириокий (школа), Парковий провулок, особняк Скрота, 1 пов., чорний вхід“.

Він зупинився.

— Не вважаєш, що це втручання в чужі життя?

— Це для тебе цілковито новий світ, — сказала Сюзен. — Ти ще його не осягнув. Продовжуй у тому ж дусі.

— „Нухакме Ікта, вона ж Крихітний Діамант, перехрестя Мокрої і Туманної, „Хихотлива фалафель“, хапонська забігайлівка-цілодобовий магазин, підвал.

Реджинальд Білоліл, він же Банджо, Хуліган із Паркового провулка, Ви Бачили Цього Чоловіка? Хапуга З Гусячих Воріт, Гульвіса Сонного Пагорба, кімната 17. МАІБ“. МАІБ?

— Ми її зазвичай називаємо Молодіжною Асоціацію Ідолопоклонників-реформістів Бога Іхор-Бель-Шамгарота, — пояснила Сюзен. — Хіба не дивно, що до такого типа планувала завітати зубна фея?

— Ага.

— Отож-бо. Тут би не завадив візит Нічної сторожі.

Сюзен озирнулася. Приміщення мало жалюгідний вигляд, ніби його орендар ніколи не намірявся залишитися тут надовго. Якщо пройтися підлогою такої кімнати серед ночі, неодмінно почуєш хрускіт тарганів у смертельному фламенко. Дивовижно, як багато людей усе своє життя живуть в місцях, де ніколи не намірялися залишитися.

Дешеве вузеньке ліжко, штукатурка майже осипалася, крихітне вікно...

Вона відчинила його, поводила рукою під карнизом і вдоволено намацала мотузку, на якій висів промаслений мішечок. Сюзен витягнула його.

— Що це? — запитав О Боже, коли вона висипала вміст мішечка на стіл.

— О, так часто роблять, — сказала Сюзен, виймаючи пакунки, загорнуті в потертий вощений папір. — Ти живеш сам, миші та таргани жеруть усе підряд, харчі зберігати ніде — але за вікном прохолодно й безпечно. Більш-менш безпечно. Це старий трюк. Ну... ось поглянь. Твердющий бекон, позеленілий хліб, а цей шмат сиру пора би вже поголити. Її явно давненько не було вдома.

— Ой леле. І що?

— Куди вона могла ховати зуби? — звернулася Сюзен до цілого світу, але головним чином до себе самої. — Що, чорт забирай, Зубна Фея робить із...

У двері постукали. Сюзен відчинила.

Зовні стояв невисокий лисуватий чоловік у довгому коричневому плащі. Він стискав папку й нервово моргав у її бік.

— Гм... — почав він.

— Вам чимось допомогти? — запитала Сюзен.

— Гм... я побачив світло. Подумав, що Фіалка вдома, — сказав коротун. Він нервово вертів олівцем, прикріпленим мотузкою до папки. — Вона затримує поставку зубів, заборгувала трохи грошей, карета Ерні теж кудись запропастилася, а мені ж пора писати звіт, то я й зазирнув на випадок... на випадок, що вона захворіла, чи щось трапилося. Хворіти на самоті, та ще й у Вепроніч — страшне!

— Її тут немає, — сказала Сюзен.

Чоловік стурбовано поглянув на неї і з сумом похитав головою.

— Немає звіту за цілих тринадцять доларів! Мені доведеться донести на неї.

— Кому?

— Ну, їм, наверх. Сподіваюся, що це не закінчиться, як з тою дівкою в Квірмі, що раптом почала грабувати будинки. Кінця історії ми так і не дізналися...

— Донести кому?

— А ще в неї мала бути драбина та щипці, — молебенно продовжував чоловік, звертаючись до світу, який поняття не мав, що таке заповнювати звіт AF17 у трьох примірниках. — Як можна проводити інвентаризацію, якщо люди постійно виносять інвентар? — він похитав головою. — Без поняття, я даю їм роботу, вони думають, що всі ночі будуть гарні й сонячні, але трішки поганої погоди — і бац, прощавай, Чарлі, я краще попрацюю офіціанткою в якійсь теплій місцині. Та ще й цей Ерні. І його звички. Перший ковток — від холоду, другий — за компанію, і третій на випадок, якщо два попередні загубляться... Усе це доведеться включити в звіт, а кого, зрештою, звинуватять? Можу вам підказати...

— Тебе, без сумніву, — сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.

— Ага, — відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. — Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...

— Так це ти наймаєш зубних фей? — хутко перебила Сюзен.

О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.

Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.

— Можна і так сказати, — відповів він. — Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...

— Куди?

Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.

— Я тільки спостерігаю за завантаженням, — пробурмотів він. — Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...

— Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?

— Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?

Сюзен випрямилася.

— Усе, я не можу більше терпіти. — сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.

— ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?

О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.

— Приїжджає щовівторка, — задихаючись, пробелькотів він, — а що... де...

— І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?

— Не знаю! Я вже сказав, коли він...

— Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, — сказала Сюзен своїм звичайним голосом. — Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.

Чоловічок завагався.

— Я ЗАПИТАЛА...

— Фіалка Бутля!

— Дякую.

— І Ерні теж зник, — продовжив Чарлі на автопілоті. — І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?

Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.

— Що відбувається із зубами? — запитала Сюзен.

Він кліпнув. „Хуліган, — подумала Сюзен. — Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“

— Що це за питання? — вичавив він, пронизаний її поглядом.

— Ти ніколи не замислювався? — запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“

— Ну, це не моя робота, я просто...

— О, так. Ти казав, — відрубала Сюзен. — Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.

Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.

— А щоб він скис! — вилаялася Сюзен.

— Доволі незвична лайка, — нервово зауважив О Боже.

— Це так просто, — сказала Сюзен. — Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.

— А. Чудово.

— Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?

„Чому я питаю його, — подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.

— Ой, ну ходи вже, — сказала вона й поспішила до сходів.

Це так легко — ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.

Смерть передавався у спадок.

Ви отримували його від своїх предків.

— Куди ми йдемо? — запитав О Боже.

— Униз, до МАІБ, — сказала Сюзен.

Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.

— А я вже зварганив трохи квасолі, — пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.

— Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, — скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. — То до нещастя. Чесне слово!

— Не чув такого, — відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.

— Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?

— І ти повинен бути нам глибоко вдячний, — різко зауважив паж.

— Так, ну, звичайно, це дуже мило з вашого боку, джентльмени, — пропищав старий, наче миша, і невпевнено заморгав, не знаючи, що робити далі.

— Індички практично не торкалися, глянь, скільки на ній м’яса! — сказав король. — І обов’язково скуштуй цю хрумку дику качку, фаршировану печінкою лебедя.

— ...Але я полюбляю квасолю й не хотів би завинити кому б то не було, — пробурмотів старий, все ще втупившись у свої коліна.

— Святі небеса, чоловіче, про це не турбуйся! — палко скрикнув король. — Це ж Вепроніч! Я визирнув із вікна й побачив, як ти бредеш по снігу, і запитав у молодого Жермена: „Хто цей добродій?“ І він відповів: „Якийсь селянин, який живе в халупці“, — тож я сказав: „Ну, у мене вже нічого не лізе, а це все-таки Вепроніч“. Тож ми швиденько все зібрали, і ось ми тут!

— Гадаю, що ти нам глибоко вдячний, — сказав паж. — Сподіваюся, ми принесли промінь світла у твій темний тунель життя.

— ...Ну, так, звичайно, тільки я тижнями відкладав квасолини, розумієте, і ось-ось запечеться картопля, яку я знайшов у льоху і яку майже погризли миші! — продовжував старий, не відводячи очей від колін. — Тато навчив мене ніколи не просити...

— Слухай, — сказав король, підвищивши голос. — Я сьогодні пробрів декілька миль і закладаюся, що ти ніколи в житті не бачив такої їжі.

Обличчям старого потекли сльози приниження і збентеження.

— ...Це дуже щедро з вашого боку, милостиві пани, але я не впевнений, що знаю, як їсти лебедів і таке інше, але якщо ви хочете трохи моєї квасолі, то тільки скажіть...

— Дозволь мені все прояснити, — різким тоном сказав король. — Це благодійна вепронічна акція, затямив? І ми хочемо бачити посмішку на твоєму брудному, але чесному обличчі, розумієш?

— А що треба сказати доброму королю? — запитав паж.

Селянин повісив голову.

— Шпашибі.

— Чудово, — сказав король, відкидаючись назад. — Мерщій хапай виделку і...

Двері розчахнулися. До кімнати зайшла невиразна фігура, оточена хмаркою снігу.

— ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Паж спробував підвестися, на ходу витягуючи меч. Він так і не зрозумів, як та постать опинилася позаду нього, але вона стояла там, м’яко опускаючи його на місце.

— Привіт, синку, мене звати Альберт, — промовив голос біля його вуха. — Чому б тобі повільненько не опустити меча? Можуть постраждати люди.

Палець торкнувся короля, занадто шокованого, щоб поворушитися.

— ЩО ВИ РОБИТЕ, СІР?

Король спробував зосередити погляд на фігурі. Він побачив щось червоно-біле, але місцями і чорне.

На превелике здивування Альберта, тому вдалося підвестися й по-королівськи випростатися.

— Ким би ви не були, повідомляю, що ми займаємося благодійністю на Вепроніч! Але хто...

— БРЕХНЯ.

— Що? Як ти смієш...

— ТИ БУВ ТУТ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ? БУДЕШ ТУТ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ? НІ. АЛЕ СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАПРАГЛОСЯ ВІДЧУТИ ТРОХИ ТЕПЛА ВСЕРЕДИНІ. СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНИ ВСІ СКАЗАЛИ: „ЯКИЙ ХОРОШИЙ У НАС КОРОЛЬ“.

— О, ні, він знову заходить надто далеко, — пробурмотів Альберт собі під ніс і сильніше стиснув пажа. — Сиди спокійно, синку. Інакше від тебе мокрого місця не залишиться.

— Чим би це не було, це більше, ніж він має! — гаркнув король. — І все, що ми від нього отримали, — це невдячність...

— І ЦЕ ВСЕ ЗІПСУВАЛО, — нахилився Смерть. — ГЕТЬ ЗВІДСИ.

На превелике здивування короля, його тіло здійнялося й попростувало до дверей.

Альберт поплескав пажа по плечу.

— Бігом за ним, — сказав він.

— Я нікого не хотів образити, просто не звик про щось просити, — пробурмотів старий, перебуваючи у власному крихітному світі, постійно нервово сплітаючи та розплітаючи пальці.

— Залиште це мені, пане, якщо не заперечуєте, — сказав Альберт. — Мене не буде якусь секунду.

„Хвости — ось моя робота. Рубання всіх хвостів. Господар ніколи не продумує план заздалегідь“.

Він наздогнав короля на вулиці.

— А, ось і ви, сір, — сказав він. — Перш ніж ви підете, це не займе і хвилини, лише незначна деталь... — Альберт нахилився до приголомшеного монарха. — Якщо хтось задумав зробити помилку, ну, знаєте, послати сюди завтра варту, викинути старого з його хатини, замкнути його у в’язниці чи щось подібне... ну-у-у... таку помилку слід розцінювати як останню в його житті. Сподіваюся, ми порозумілися, — він по-змовницьки постукав себе по носі. — Щасливої Вепроночі.

І Альберт поспішив назад у халупу.

Святкова вечеря зникла. Старий втупився на опустілий стіл.

— НЕДОЇДКИ, — сказав Смерть. — МИ Ж ЗДАТНІ НА БІЛЬШЕ, — він потягнувся до мішка.

Альберт устиг схопити його за руку.

— Хочете почути пораду, пане? Я теж виріс у подібному місці.

— АЖ СЛЬОЗИ НА ВОЛЮ ПРОСЯТЬСЯ?

— Скоріше коробка сірників до рук. Слухайте...

До старого долинало лише невиразне шепотіння. Він сидів згорблений, втупившись у пустоту.

— НУ, ЯКЩО ТИ ВПЕВНЕНИЙ...

— Бував тут, пережив це, обсмоктував кістки, — відказав Альберт. — Благодійність полягає не в тому, щоб дати людям те, що тобі хочеться, але в тому, щоб дати те, що їм потрібно.

— ЧУДОВО.

Смерть знову потягнувся до мішка.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО.

І витягнув зв’язку сосисок. Шматок бекону. І невеличку бочку солонини. І тельбухи, загорнуті у вощений папір.

А також кров’янку, кілька інших бочок з огидними продуктами начебто зі свинини, які, однак, високо цінуються у будь-якій економіці, заснованій на свинарстві. А тоді поклав на стіл із глухим стуком...

— Свиняча голова! — зачаровано видихнув старий. — Цілісінька! Сто років не їв холодцю! І ціла миска свинячого жиру!

— ХО.ХО.ХО.

— Дивовижно, — сказав Альберт. — Як вам це вдалося? Ця свиняча морда — точнісінько як король.

— ГАДАЮ, ЧИСТО ВИПАДКОВО.

Альберт поплескав старого на спині.

— Влаштуй собі свято, — сказав він. — Та цілих два! Думаю, нам пора, пане.

Вони залишили старого, що втупився в заставлений стіл.

— ПРИЄМНО, ПРАВДА? — поцікавився Смерть, коли кабани прискорилися.

— Ага, так, — підтвердив Альберт і похитав головою. — Бідолашний старий! Квасоля у Вепроніч? Це ж до нещастя. Не та нічка, щоб знайти квасолину в своїй мисці.

— СХОЖЕ, Я БУВ СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ТАКИХ РЕЧЕЙ.

— Справді, пане?

— ПРИЄМНА ТА РОБОТА, КОЛИ ЛЮДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ТВОГО ВІЗИТУ.

— Ага, — похмуро відізвався Альберт.

— ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ МЕНІ ЗОВСІМ НЕ РАДІ.

— Ну так.

— ХІБА ЗА ОСОБЛИВИХ І ДОВОЛІ НЕЩАСЛИВИХ ОБСТАВИН.

— Так, так.

— І ВОНИ НЕЧАСТО ПРИГОЩАЮТЬ КЕЛИШКОМ ХЕРЕСУ.

— Так і є.

— НАСПРАВДІ, Я Ж МОЖУ ДО ЦЬОГО ЗВИКНУТИ.

— Але вам не варто цього робити, — поспішно сказав Альберт, із жахом від перспективи навіки залишитися ельфом Альбертом. — Тому що ми повернемо Батька Вепра. Ви казали, що ми це зробимо. І юна Сюзен допоможе...

— ТАК, ЗВИЧАЙНО.

— Не те щоб ви її просили, звісно.

Чутливі вуха Альберта не вловили ентузіазму в його голосі.

„Ой леле“, — подумав він.

— Я ЗАВЖДИ СЛІДУВАВ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКАМ.

— Так, пане.

Сани продовжували рух.

— Я ТРИМАЮ ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ І ВПЕВНЕНИЙ У СВОЇХ НАМІРАХ.

— Тоді в нас немає проблем, — підсумував Альберт.

— ЖОДНИХ ПРИЧИН ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ.

— Приємно чути, пане.

— ЯКБИ В МЕНЕ БУЛО ІМ’Я, „ОБОВ’ЯЗОК“ СТАЛО БИ МОЇМ ПО БАТЬКОВІ.

— Чудово.

— ОДНАК...

Альберт нашорошив вуха, і йому здалося, що вони вловили тихеньке сумне:

— ХО. ХО.ХО.

Вечірка була в розпалі. Схоже, гуляла вся будівля.

— Без сумніву, дуже енергійні молоді люди, — обережно зауважив О Боже, переступаючи через вологий рушник. — А жінкам сюди можна?

— Hi, — відказала Сюзен і пройшла крізь стіну в кабінет начальника.

Їх проминула група юнаків, котячи попереду бочку пива.

— Вранці ви про це пошкодуєте, — зауважив Сушняк. — Міцні напої перетворюють на недоумків, ви ж знаєте.

Вони поставили бочку на стіл і вибили корок.

— Після цього всього хтось точно занедужає, — зауважив він, перекрикуючи гомін. — Сподіваюся, ви це усвідомлюєте. Ви гадаєте, що так мудро — опускатися до рівня худоби... ем... тобто рівня, до якого б опустилася худоба, якби так налигалася.

Вони кудись пішли, залишивши біля бочки один кухоль пива.

О Боже зиркнув на нього, підняв і принюхався.

— Фу!

Сюзен повернулася крізь стіну.

— Його вже нема... Що ти робиш?

— Я хотів дізнатися, яке пиво на смак, — винувато пояснив О Боже.

— Ти не знаєш, яке пиво на смак?

— Не тоді, коли воно потрапляє через рот, ні. Воно... стає дещо іншим, коли таки дістається до мене, — похмуро мовив він. О Боже зробив ще один ковток, а тоді ще, більший. — Не розумію, чого його так люблять?

Він перевернув порожній кухоль.

— І наливають його ось із цього крана, — сказав він. — Знаєш, хоч раз у житті я б хотів напитися.

— Ти ж завжди п’яний, — зауважила Сюзен, не особливо слідкуючи за ходом розмови.

— Ну. Я завжди був п’яний, раніше. Нібито я все пояснив.

— Він відсутній уже кілька днів, — сказала Сюзен. — Це дивно. І не пояснив, куди йде. Востаннє його бачили тієї ночі, яка вказана в записнику Фіалки. Однак він заплатив за кімнату на тиждень вперед. Ходімо, я знаю номер.

— А як же ключ? — запитав О Боже.

— Навіщо?

Кімната пана Білоліла виявилася маленькою. Це не дивувало. Дивувало те, наскільки затишною вона видавалася, як акуратно застелили крихітне ліжко та ретельно підмели підлогу. Було складно уявити, що тут узагалі хтось мешкав, однак кілька ознак життя все ж було. На невигадливому столику біля ліжка стояв маленький, доволі неакуратно намальований портрет бульдога в перуці, хоча, придивившись уважніше, можна було вгледіти у ньому жінку. Цю попередню гіпотезу підтверджував напис на зворотному боці: „Хорошому хлопчикові від матері“.

Біля нього лежала книга. Сюзен задумалася, яке чтиво міг купити хтось на кшталт пана Банджо.

Виявилося, що в книжці було лише шість сторінок, — такими зазвичай зацікавлюють дітей, привчаючи до друкованого слова й читаючи про пригоди веселого собачати Плямки.

На кожній сторінці було не більше десяти слів, однак між четвертою та п’ятою сторінками була обережно поміщена закладка.

Вона поглянула на обкладинку. Книга називалася „Щасливі казочки“. На ній були зображені синє небо, дерева й двійко до неможливого рожевуватих дітей, що гралися з веселим собакою.

Схоже, її читали часто, хоч і повільно.

І все.

Глухий кут.

Хоча. Можливо, ні...

На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.

Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.

Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.

— Скажи, — мовила вона. — Ти коли-небудь їздив на коні?

— Не знаю. А що таке кінь?

У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.

Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.

Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.

Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!

— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.

— Ну, „А“ — дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

— Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

— Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.

— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

— Так.

— Навіть боги?

— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

— Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

— І це все є в книзі?

— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

— І в мене така є?

— Думаю, так.

— Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.

Сюзен перегорнула сторінку.

— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.

— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

— На поверхні води?

— Так їй здалося.

— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.

— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

— Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.

— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.

— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?

— Так. Я зможу блювати на супротивника.

Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих — то якийсь уламок візка, то мертвий собака, — що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.

Вепроніч приходила після врочистого Капустозбору, тоді в Скроті наставало затишшя аж до життєрадісного фестивалю Пагонів.

У хатині стояла залізна піч із трубою, яка виходила через дах із цупкого капустяного листя.

З боку труби долинали приглушені голоси.

— ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ. СПРАВЖНЄ БЕЗГЛУЗДЯ.

— Думаю, традиція з’явилася лише тоді, коли кожен змайстрував широкий димар, пане, — цей голос міг належати лише тому, хто стояв на даху й кричав у трубу.

— ДІЙСНО? СПАСИБІ ХОЧ, ЩО ПІЧ НЕ ЗАПАЛИЛИ.

Почулося приглушене дряпання і стукіт, а тоді внизу печі щось грюкнуло.

— ДІДЬКО.

— У чому справа, пане?

— ВСЕРЕДИНІ НЕМАЄ РУЧКИ. ЯК НЕОБАЧНО.

Пролунало ще кілька ударів, тоді скрегіт, і кришка печі нарешті піднялася і відсунулася вбік. З’явилася рука й відразу почала намацувати ручку.

А намацавши, ще довго вовтузилася — було очевидно, що рука не належала людині, що звикла відчиняти двері.

Нарешті Смерті вдалося вибратися з печі. Як саме — описати доволі складно, не складаючи сторінку. Час і простір, на думку Смерті, були поняттями, що його не стосувалися. У його випадку навпроти них ставилася помітка в графі „Не застосовується“. Можливо, якби ви уявили Всесвіт у вигляді величезного гумового аркуша, це би допомогло — але, можливо, і ні.

— Пане, впустіть! — пролунав жалібний голос з даху. — Тут справжній дубак.

Смерть підійшов до дверей, з-під яких крізь щілину залітав сніг, та нервово їх оглянув. Зовні почувся стук, і голос Альберта прозвучав набагато ближче.

— Що сталося, пане?

Смерть просунув голову крізь дошки дверей.

— ТУТ ТАКІ МЕТАЛЕВІ ШТУКИ...

— Засуви, пане. Треба їх відсунути, — пояснив Альберт, затиснувши руки під пахвами, щоб зігрітися.

— ОН ЯК.

Голова Смерті зникла. Альберт тупцював на місці й спостерігав за хмаринками, що утворювалися в повітрі від його дихання, слухаючи жалюгідне пошкрябування по той бік дверей. Голова Смерті з’явилася знову.

— ЕМ...

— Це клямка, пане, — втомлено пояснив Альберт.

— ТАК. ЗВИЧАЙНО.

— Треба покласти на неї великий палець і натиснути.

— ЯСНО.

Голова зникла. Альберт чекав, раз у раз підстрибуючи.

Знову з’явилася голова.

— Е... ТИ КАЗАВ, ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ...

Альберт зітхнув.

— А тоді натиснути й потягнути, пане.

— А. ТОЧНО. ЗРОЗУМІВ.

Голова зникла.

„О боги, — подумав Альберт. — Для нього це наче китайська грамота“.

Двері різко відчинилися. За ними стояв Смерть із гордою усмішкою на обличчі, і Альберт ввалився в кімнату разом із поривом снігу.

— Чорт забирай, холоднішає не на жарт! — скрикнув Альберт. — У нас є херес? — із надією додав він.

— СХОЖЕ, ЩО НІ.

Смерть подивився на панчоху, причеплену до печі. Вона виявилася дірявою.

До неї додавали лист, написаний кострубатим почерком. Смерть підняв його до очей.

— ХЛОПЧИК ХОЧЕ ШТАНИ, ЯКИМИ ЙОМУ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ДІЛИТИСЯ, ВЕЛИЧЕЗНИЙ М’ЯСНИЙ ПИРІГ, ЦУКРОВУ МИШКУ, БАГАТО ІГРАШОК І ЩЕНЯ З КЛИЧКОЮ БРУДНУЛЯ.

— Як мило, — сказав Альберт. — Аж сльози на очі навертаються, тому що він отримає лише маленьку дерев’яну іграшку та яблуко.

— АЛЕ В ЛИСТІ ЧІТКО НАПИСАНО...

— Так, ну, але ж враховуючи соціально-економічні фактори... — сказав Альберт. — Світ перетвориться на суцільний хаос, якщо всі отримають те, що вони просять.

— У МАГАЗИНІ Я ДАВАВ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ПРОСИЛИ...

— Так, і це ще призведе до великих неприємностей у майбутньому, пане. Усі ці „іграшкові свині, які дійсно працюють“. Я нічого не казав, бо треба було виконувати роботу, але так більше не можна. Яка користь від бога, який дає тобі все, чого забажаєш?

— НІЯКОЇ.

— Надія — ось що важливо. Надія — важлива складова віри. Дайте людям варення сьогодні, і вони просто сядуть і їстимуть його. Скажіть, що дасте його завтра, — і вони сподіватимуться вічно.

— ТОБТО САМЕ ТОМУ БІДНИМ ДІСТАЮТЬСЯ ДЕШЕВІ РЕЧІ, А БАГАТИМ — ДОРОГІ?

— Саме так, — відказав Альберт. — У цьому й весь сенс Вепроночі.

Смерть майже перейшов на крик.

— АЛЕ БАТЬКО ВЕПР — ЦЕ Я! — і зі збентеженням додав. — ПРИНАЙМНІ НА ЦЕЙ МОМЕНТ.

— Без різниці, — сказав Альберт, знизуючи плечима. — Пригадую, у дитинстві я приглянув у магазині величезного коня, попросив його як подарунок на Вепроніч... — на мить його обличчя скривилося в похмурій посмішці. — Пам’ятаю, якось я годинами, у холодний, наче милосердя, день, годинами стояв, притиснувшись носом до вікна... аж поки вони не почули мої крики й не відірвали мене від нього. Я бачив, як вони зняли його з вітрини, адже хтось його купив, і, знаєте, на якусь секунду я подумав, що він призначався мені... О боги, як я мріяв про того іграшкового коня! Він був червоно-білим, мав справжнє сідло й усе інше. І навіть гойдалку! Я би вбив заради цього коня, — він знову знизав плечима. — Звісно, у мене не було шансів. У нас навіть не було горщика, щоб попісяти, і доводилося плювати на хліб, щоб хоч якось його розм’якшити...

— ПРОСВІТИ МЕНЕ. ХІБА ТАК ВАЖЛИВО МАТИ ГОРЩИК ДЛЯ ПІСЯННЯ?

— Це... це радше метафора. Значить, що ти бідний як церковна миша.

— А ВОНИ БІДНІ?

— Ну... так.

— АЛЕ ТОЧНО НЕ БІДНІШІ ЗА ІНШИХ МИШЕЙ? ДО ТОГО Ж У ЦЕРКВАХ ЗАЗВИЧАЙ БАГАТО СВІЧОК І ВСЯКОЇ ВСЯЧИНИ, ЯКУ МОЖНА З’ЇСТИ.

— Це ще одна метафора, пане. Не слід сприймати її буквально.

— А. РОЗУМІЮ. ПРОДОВЖУЙ.

— Звісно, я однаково повісив панчоху в ту Вепроніч, і знаєте, що я побачив вранці? Наш тато поклав туди дерев’яного коника, якого вирізьбив власноруч...

— АГА, — сказав Смерть, — І ВІН БУВ ВАРТІСНІШИЙ ВІД УСІХ НАЙДОРОЖЧИХ КОНИКІВ У СВІТІ.

Альберт різко зиркнув на нього.

— Ні! — сказав він. — Не був. Я сумував, що то не та велика конячка з вітрини.

Смерть набув здивованого вигляду.

— АЛЕ Ж НАБАГАТО КРАЩЕ ОТРИМАТИ ІГРАШКУ, ВИРІЗЬБЛЕНУ ВЛА...

— Тільки дорослі так думають, — сказав Альберт. — У сім років діти зазвичай маленькі егоїстичні негідники. Хай там як, після вечері тато напився і наступив на нього.