Басаврюк XX

1 (Кав'ярня в Подебрадах)

Випадок звів мене з цією людиною теплим весняним вечором 1926 року в кав'ярні «У старого вепра», яку обрали своїм клубом козаки і старшини нашої кінної бригади. Всі Подебради були всіяні такими затишними схованками для чисельних українських емігрантів, які за декілька років вже досить добре освоїлися в неушкодженій останніми світовими завірюхами гостинній Чехословаччині.

Колишні козаки і старшини Армії УНР, незважаючи на старанне дотримання останніх досягнень європейської моди, все ж досить чітко відрізнялися від привітних і доброзичливих чехів. Тільки іноді, десь вранці, ідучи по місту на лекції, або на роботу, вони миттєво пізнавали один одного — вояк непереможеного Чехословацького корпусу і козак непереможеної Армії, яка так і не змогла зберегти свою Державу. Вони миттєво зустрічалися поглядами і розходилися, але за цю мить в їх очах проминали роки і події, незбагнені для решти мешканців цього ідеального європейського академічного містечка…

Вечорами всі вони — студенти Української Сільськогосподарської Академії, наймані батраки з приміських ферм, таксисти та інші добропорядні громадяни Чехословацької Республіки — знов перетворювалися на сотників та хорунжих, чотарів та полковників, стрільців та козаків. Як правило, гуртки класифікувалися за приналежністю до конкретних військових з'єднань.

В третій кінній бригаді я опинився випадково. Тоді, в такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв'язок з якоюсь частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Тільки зараз я розумію, як мені пощастило, що перші вершники, які ввійшли до хутора, де я ночував, мали на папахах тризуби, а не зірки. Повернутися до повстанців я так і не зміг. Тим не менше, півроку мого перебування в цій бригаді надали мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався як міг) і бути почутим (ніколи не намагався скористуватися).

Який би вигляд мала історія подій, що відбувалися в Україні декілька років перед тим, якби її написали за нескінченними розповідями в чеських кав'ярнях!

Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини.

2 (Таємничий полковник)

Я давно помітив досить кремезного, але, в той же час, і вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до кав'ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався. Те, що він наш, було видно одразу. І все ж він відрізнявся від нас, і скоріше за все поглядом, який був спрямований крізь стіни з гравюрами і губився десь у хащах волинських лісів. Іноді він з'являвся в інших кав'ярнях, де збиралися наші вояки. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно минуле володіло цією явно непересічною людиною.

Як я вже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. В той вечір всі були надзвичайно пригнічені — звістка про загибель Отамана немов зразу довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення тих часів неможливе. Ми всі немов стали мудрими і сумними старцями. Ми зрозуміли, хто ми є — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не будемо йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки і гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярівських лісів вистежувати продзагони, ми не будемо! І ми дуже добре зрозуміли, ким ми будемо без Отамана!

В цей час до кав'ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Раптом ми почули, як від стійки пролунало:

— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?

Якби до кав'ярні вдерлася вся Червона Армія на чолі з Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши напівспустошену чарку з горілкою. Хто це був — нажлуктавшийся в кінець білоемігрант, якийсь колишній «титулярный советник», а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, вже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.

Першим біля панка опинився сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, студент Української Сільськогосподарської Академії:

— За здоров'я кажеш, собачий сину?

— А що, хлопці, пом'янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З-за чиєїсь спини я побачив, як обличчя панка поступово змінює колір з бурякового на попелястий. Зважаючи на багатомовну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина і панок розлетівся би на такі дрібні частини, які не знайшло би все ГПУ і ВЧК разом узяті.

— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж з Будьоним!

Немов холодний дощ впав зі стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Всі озирнулися — незнайомець все так же сидів за столиком перед кухлем пива і дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно і за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля і нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, — два десятки ветеранів Армії, яка кинула виклик всьому ворожому світу, збираються мститися напівмертвому з переляку п'яниці.

Тільки Кожух, який всі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розгорнув вже абсолютно тверезого панка і могутнім копняком надав тому такого прискорення, що той вже за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ в Чехословацькій Республіці.

Через годину кав'ярня вже була порожня. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю поглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Я теж почав збиратися додому з останніми відвідувачами. Як завжди, ми були вдвох — серед нашого об'єднання я досить щиро заприятелював із сотником Кожухом.

Кожух походив з кубанських козаків. Почав воювати з 1914 року, у царській армії дослужився до чину підосавула і в 1917 році, повертаючися з фронту, пристав у Києві до загону вільного козацтва, з яким і пройшов всіма шляхами Боротьби. (Нам всім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця ці шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) Тоді сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю і дивовижним вмінням знаходити вихід з будь-яких карколомних обставин. Як це водиться, в розповідях про нього, вже тяжко було відрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Він належав до числа тих небагатьох, що повернулися з Другого Зимового походу.

В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п'ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз'їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.

Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії під керівництвом свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії. Сотник надзвичайно сильно цікавився історією, і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.

З полтавчанином Донцем я познайомився під Замостям. Нашу сотню кинули навперейми кінноті Котовського, ми влетіли на заболочене після дощу поле, і червоні батареї почали гатити загрузлих козаків. Кінь врятував мене, вставши дибки і прийнявши в себе півпуда картечі. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як чиясь могутня рука висмикнула мене з-під забитого коня, і через мить я вже біг за конем якогось козака, тримаючись за стремено. Так доля звела мене з Донцем.

Ми з Кожухом розплатилися з Длугошем і вийшли на темну вулицю — далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з впорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент-агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чий чоловік загинув десь у 1919 році, рятуючи Сибір для Колчака. Подейкували, що суворому сотнику було легше відбитися від всієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії.

Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами.

— Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?

Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, невільно підхопивши вишуканий стиль незнайомця.

— Чим зобов'язані увагою з вашого боку, пане?..

— Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.

Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.

Тоді вже в бій вступив сотник:

— А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковник, чи хто ви там є?

— Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, — і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

— Ну і що це за герой-полковник? — порушив я першим мовчанку.

— Щось все це нагадує американське синема.

— …або романи про Карамболя чи Пінкертона.

— Ну добре, друже, за тиждень зустрінемося, — і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

— Привіт Марті! — і я теж попрямував до свого студентського сховища. Через хвилину почув:

— Огей, Данило, стривай! — сотник підійшов до мене. — Сірників у тебе нема?

— А звідкіля вони в мене? А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса. Знаєш, де це?

— Чому ж ні, там Донець квартиру знімав у двадцять п'ятому.

— Ну да, поки не одружився.

Але сотник не зауважив на мій натяк, що вже свідчило, що пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на стандартний кпин.

3 (Рукопис професора Курца)

Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, акуратно працював вечорами в кочегарці і намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що я наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з'являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч чомусь невідомому і жахливому.

Я перебирав всі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив, все-таки, з'явитися на запропоновану зустріч.

Прослухавши вранці лекцію запрошеного в нашу порівняно забезпечену Академію німецького професора Шварцкопфа про історичні і філософські системи, забуті невдячним людством в колотнечі Світової війни, я вирішив зайти до кав'ярні. Замовивши кухоль темного пива, почав перебирати зшитки автоматично записаного конспекту. Раптом в очі впала цитата з лекції, яку я досить кострубато переклав з німецької — «…Академік Курц наприкінці свого життя намагався зрозуміти природу жаху історії. Жаху, який втілювався в натовпі під час так званих великих історичних подій і з сатанинською насолодою спрямовував свою руйнівну силу на все, що могло бути здаватися розумним і гармонійним. Що за декілька місяців звільняло чернь, письменну аристократію, служителів вищих культів від почуттів найменшої людяності і обов'язків перед родиною, державою, добром і любов'ю? Смерть, пожежі, руїну, жахливі страти і катування ніс із собою цей жах історії…

…Наслідком дослідження природи жаху став великий рукопис, який академік Курц знищив за дві години до самогубства. Сталося це 30 липня 1914 року…»

Мені зразу згадався розстрільний підвал ВЧК одного з черкаських містечок. Коли наші повстанці ввірвалися туди, перебивши решту чекістів, два останніх з них, у хмарі револьверного диму, несамовито всаджували кулю за кулею в гору трупів, не звертаючи увагу на ошелешених повстанців…

— Що, спудею, весь в науці?

Я із вдячністю за перервані спогади подивився на широке, чорновусе і, як завжди, усміхнене обличчя Кожуха.

— Ну не всім же гасати на оперативному просторі твоєї ферми.

— Як би ж то моєї! — в очах Кожуха спалахнула гаряча мрія за якимось безмежним господарством. — Та отож і слово — хверма! Плюнути нема де. У нас на Кубані на цій землі і два кабанчики не розминулися би.

Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті якось одноразово вирішили згадати про запрошення полковника.

— А що думати, підемо, та і всі балачки! — припинив мої мудрування Кожух. — Якщо він агент, то це…

— …буде його остання зустріч у цьому світі, — трохи патетично завершив я.

За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима вказаної адреси. Двері відкрив полковник. Стримано потиснувши руки, він провів нас до вітальні. Там вже знаходилися кремезний бородань, одягнутий в чорний костюм і худорлявий, підтягнутий чоловік, в якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав незабутній вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим з приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.

— Радий з вами познайомитися, шановний ад'юнкте! Мені багато розповідав про вас пан професор.

Я трохи зніяковів, бо не міг собі уявити, що професор міг з кимось розмовляти на теми, які не торкалися його наукових зацікавлень.

— На жаль, не маю честі бути з вами знайомим.

— Дозвольте представитися — отець Василь.

«Ну ось, не вистачало суботній вечір провести в гуртку любителів теологічних розмов», — з сумом подумав я і з жахом уявив войовничу реакцію сотника на таку перспективу.

Тим часом зі мною вже вітався галичанин.

— Поручник Петро Бойчук, маю честь!

Поручник несподівано для мене посміхнувся, що миттєво надало його суворому обличчю приємного дружнього виразу.

— Прошу сідати, панове! — запросив нас полковник, показуючи на досить зручні крісла. Ми з задоволенням розмістилися, а Кожух потягнувся за своїм відомим на всі Подебради самосадом. Це був справжній кубанський самосад, який Кожух зміг таємничими шляхами отримати зі своєї станиці. Отець Василь покосився на те, як сотник неспішно скручує цигарку, і в очах його промайнуло гаряче бажання приєднатися до такого грішного заняття.

Через хвилину по кімнаті поплив аромат легендарного тютюну, ми з очікуванням дивилися на полковника. Той уважно розглядав кожного з нас, немовби останній раз перевіряючи — чи варті ці люди бути посвяченими в його таємницю. Потім, трохи прикривши очі, полковник тихим голосом почав свою розповідь.

4 (Нові знайомі)

— Шановні панове! На жаль, певний час мені довелося збирати про вас інформацію без вашого відому. Тому я знаю вас набагато краще, ніж ви мене. Спробую виправити цю недоречність. Але зараз дозвольте ще раз представити присутніх.

Отець Василь. Походить зі стародавнього українського роду, з якого вийшло багато священиків, хоча спочатку порушив цю традицію. Три роки війни за Державу привернули вас до родинних традицій. Ви були висвячені в 1919 році в Нікопольській церкві під обстрілом білої артилерії. Рік були військовим священиком у Залізній дивізії, відмовились відступати за Збруч і залишилися з пораненими, яких не встигли вивезти. Потрапивши до червоних, втекли з-під розстрілу і ще два роки були в Холодному Ярі. Повстанці, відчуваючи загибель Холодноярівщини, примусили вас перейти за кордон. Декілька років навчання в православній духовній академії і праця настоятелем в українській церкві в Варшаві. В Подебрадах вже тиждень перебуваєте для роботи в архіві на запрошення професора Щербини.

Полковник подивився на галичанина.

— Петро Бойчук. Народився у Станіславі. Кадровий старшина Австрійської армії. Чотири роки світової війни. З першого листопада 1918 року — в Українській Галицькій Армії. Виконував таємні доручення в польському запіллі. Влітку 1919 року засуджений польським польовим судом до розстрілу. Підняв повстання в таборі і переховувався в Карпатах. Зараз є одним із членів організації, яка продовжує Боротьбу в Галичині.

Я зрозумів, що тепер моя черга.

— Шановний Андрій Балковий. До початку Боротьби студент історико-філологічного факультету університету святого Володимира, просвітянин, активіст українського руху. Під час Боротьби повстанець, підстаршина української кавалерії. Тут викладаєте історію в Академії. Досліджуєте закони історії і намагаєтеся на науковому рівні зрозуміти причини нашої поразки на першому етапі Боротьби.

Сотник Степан Кожух, найхоробріша людина в Армії. Я багато розповідав про вас отцю Василю і поручнику. Червоні вважають вас одним зі своїх найлютіших ворогів. Думаю, що тільки диво дозволило вам до цих часів залишитися живим.

Вважаю для себе великою честю бути знайомим з усіма вами. Але зараз дозвольте розповісти вам, панове, про себе та про обставини, які примусили вас тут зібрати.

5 (Завдання)

Полковник замовк, дивлячись у вікно, де поступово темніло. На затишні подебрадські вулиці сходив чудовий травневий вечір, здавалося, що наше минуле було нереальним, вигаданим, щоб підкреслити і сьогоденний спокій, і безтурботність цього міста. В кімнаті повільно розходилися хвилі тютюнового диму, я глянув на Кожуха, — той примружено дивився на полковника, немовби розмірковуючи: «Давай, чоловіче, яку історію ти нам зараз товкнеш?»

Полковник увімкнув електричну лампу — і кімнату залило м'яким світлом.

— З вашого дозволу я продовжую. Коротко про себе. Народився на Слобожанщині. Освіту отримав у Харківському університеті. В 1911 році за спробу створити нелегальну українську організацію в Харкові попав під нагляд поліції і вимушений був виїхати за кордон. Працював інженером на будівництві залізниці в Сербії. З початком війни був у сербській армії, разом із залишками свого полку потрапив до росіян. В 1917 році вступив до армії Центральної Ради. При Гетьмані перебував у корпусі Петра Болбочана. Після Повстання перейшов на бік Директорії. При Головному Отамані був командиром відділу особливого призначення. За глибокий рейд в запілля білих отримав чин полковника. А восени 1920 і трапилася зі мною пригода, яка повністю змінила і моє життя, і уявлення про світ навколо нас.

Ви добре пам'ятаєте ту трагічну осінь. Армія відступала з Поділля. Ми якраз повернулися до ставки Головного, прорвавшись разом з відділом польських гусарів крізь якийсь червоний полк. У мене залишалося не більше двох десятків козаків. Всі були смертельно втомлені, але не встиг я розмістити своїх людей у якомусь напівзруйнованому костьолі, як мене викликали до Головного.

Отаман коротко дав необхідні інструкції. Сталася плутанина, звична і не за таких хаотичних обставин. Вагон з важливими державними документами почепили не до того потягу, і повернутися він вже не міг, бо кіннота Будьоного перерізала залізничну колію. Я отримав доручення зі своєю сотнею перейти через лінію фронту і розшукати на одній, Богом забутій волинській залізничній станції, цей потяг. «Надії на успіх дуже мало, — сказав Отаман, — але неможливо допустити, щоб ці документи потрапили до рук червоних».

Залишалося сподіватися, що червоні не встигли відправити знайдені документи до свого запілля. Часу майже не було, але прикинувши на мапі, через які хащі нам доведеться дертися, я вирішив дати своїм козакам декілька годин на відпочинок. Тривалі місяці безперервних боїв настільки мене заморили, що шість годин я проспав як мертвий. На світанку ми вирушили в напрямі фронту, який був позначений безперервною артилерійською канонадою.

Нам вдалося майже без перешкод пройти через передові частини червоних і ми відправилися на південну Волинь. Козаки понатягали кашкети з зірками. Я мав при собі документи, якогось комісара. Засіб примітивний, але й дійовий. Нас особливо ніхто і не перевіряв. Червоні переможно перли на Галичину, і пара десятків вершників нікого не цікавила. Єдиною небезпекою в цьому була можливість нарватися на своїх повстанців, тому, коли ми заглибилися в ліси, я наказав познімати зірки з кашкетів. Одне задоволення було човгати крізь лісові хащі по мокрій землі. Почалися дощі, в села ми заїжджати не ризикували, і тому їхали мокрі як щури. Щоправда, мої козаки пройшли добрячий вишкіл у повстанських загонах, і тому зносили цю мандрівку досить непогано. Особливо відмінно тримався місцевий волиняк, осавул Петро Люлька. Він добре знав цю місцевість. Вдача в нього була весела, і його розповіді про неперевершених волинських дівчат не давали загону остаточно розкиснути під дощем.

Через декілька днів ми, судячи за мапою, наблизилися до потрібної залізничної станції. Дощі припинилися, з'явилося сонце. Завдання вже не здавалося мені таким безнадійним. Жевріло, що червоні у своєму прагненні запалити світову пожежу, не звернули особливої уваги на один зі сотень потягів, якими були забиті всі залізниці Поділля та Волині, і він стоїть собі спокійно на станції, і єдина небезпека, яка загрожує документам, так це піти на цигарки селянам.

Ми розбили табір у зручному ярку, і я відправив Люльку з одним козаком добути відомості про те, що діється на станції. Я добре знав здібності свого осавула, але тут він себе перевершив, притягнувши через декілька годин «язика». Це був один з червоноармійців, приставлений охороняти вагони. Після переконливих аргументів Люльки бути більш красномовним той повідомив, що незабаром повинен підійти посилений загін, щоб забрати документи.

Діяти треба було негайно. Ми знову почепили зірки на кашкети, зробили добрячий гак і виїхали на залізницю головним шляхом. Я тицьнув в обличчя командиру охорони комісарський мандат, власник якого давно вже не потребував жодних документів, і повідомив, що ми прибули забрати таємний вантаж. Той провів нас до потягу і пригнав своїх солдат, наказавши тим складати пакунки з документами на вози, які червоні вже встигли реквізувати у селян. Через кілька годин шість возів відправилися разом з нами від залізниці. Від'їхавши на пару кілометрів, ми звернули до лісу.

Пробиватися з таким обозом назад було безглуздо, і, доїхавши до найближчого яру, ми звалили всі пакунки докупи і підпалили. Раптом до мене підскочив козак, якого я залишив стежити за шляхом, і повідомив, що приблизно сотня червоних кіннотників пронеслася до станції. Було зрозуміло, що максимум за годину вони по слідах наздоженуть нас. Кляті документи розгоралися дуже погано і могли згоріти лише за кілька годин. Я наказав Петру Люльці з двома козаками ретельно їх допалити, а сам з рештою козаків перегнав порожні підводи на інший бік шляху. Ми знайшли відкриту галявину, поперевертали вози і підпалили з розрахунком, щоб дим було добре видно зі шляху, а самі влаштувалися позаду в лісі.

План мій був досить простий — заманити червоних на «живця», зав'язати бій і уходити в ліс, відволікаючи їх від яру, де хлопці змогли б остаточно знищити вантаж.

Як я і сподівався, червоні швидко поверталися, ідучи по наших слідах. Вони побачили дим над лісом, і, знаючи про нашу кількість, ламанули навпростець. Мої козаки мали чотири ручних «льюїси», на які я найбільше і розраховував. Через декілька хвилин серед голих дерев зарясніли перші кіннотники в гостроверхих шапках.

Швидко сутеніло, пломені вогню були вже високі, і ми добре бачили, як на галявину вискочило кілька десятків червоних. Невдячна справа влаштовувати засідки в осінніх лісах, а ще більш невдячна пертися на конях по мокрій землі між деревами назустріч чотирьом скорострілам! Ми разом відкрили вогонь… Незважаючи на велику чисельність, початок бою для червоних був програний. Ми їх бачили, а вони нас ні. Залишивши з десяток своїх забитих та поранених, червоні відступили. Не чекаючи, коли вони прийдуть до тями і, спішившись, повторять наступ, ми, сівши на коней, почали швидко занурюватися в ліс.

У повній темряві, розсіявшись, плутаючи сліди, ми уходили від переслідування, — ситуація, думаю, знайома для кожного з присутніх. Позаду, розтягнувшися широким півколом, стріляючи і галасуючи, продиралися червоні. Ліс був невідомий, стежок ми не знали і тому дерлися через хащі куди Бог виведе. Раптом мій кінь захропів і почав завалюватися на бік, я ледве встиг зіскочити з нього, — лише пальцями відчув, як з простріленої кінської шиї струменем б'є гаряча кров. Скільки я біг через ліс — не пам'ятаю. Нарешті скотився в неглибокий байрак і заповз у густі зарості терну. Йти сил в мене вже не було.

Гонитва поступово віддалялася — постріли лунали все тихше й тихше. Через деякий час почало світати. Починалася звичайна осіння мжичка, але я, заморений біганиною по мокрому лісу, не звертаючи на дощ уваги, заснув.

6 (Загублені в лісі)

Прокинувся від голосів, які лунали зверху:

— Может, кто то из них в овраге?

— Ну слезь, проверь!

Я обережно потягнув револьвер з кобури. Два постріли голосно тріснули над головою. Одна куля вдарилася біля мене в сиру землю. Зробивши ще пару пострілів для ясного сумління, чекісти поїхали далі.

До вечора я відлежувався в байраці і тільки тоді виліз із нього. Навколо чорніла стіна лісу. Небо затягнуло темно-сірою пеленою. Мій наручний англійський годинник виявився потрощеним, а головне — загубилася старшинська сумка з мапою. Вигляд у мене був, скажу вам, абсолютно непрезентабельний, — від чобіт до кашкету обліплений багнюкою, в крові власного коня. Так я і стирчав біля свого рятівного байраку, не знаючи, куди йти далі. Потім вирушив у напрямі, який здався мені найбільш годящим, щоб зустріти хоч когось зі своїх людей. Перед тим, як влаштувати засідку, ми домовилися, що зустрінемося на місці табору біля залізниці. Але як туди добратися, я після втрати компасу не знав, і тому пішов, сподіваючись, що Бог не без милості, а козак не без щастя.

Довго я йшов нічним лісом, час від часу наштовхуючись у темряві на дерева. Потім вирішив хоч трохи зігрітися. Наламавши гілля, яке здавалося мені не таким сирим, я спробував розпалити вогнище. Після кількох спроб мені це вдалося, за допомогою пороху з розколупаного набою.

Я сидів біля вогнища і розмірковував над ситуацією, в якій опинився. В тому, що осавул допалив документи, не було сумніву. Завдання Отамана виконане, але що сталося з моїми козаками? І куди йти мені далі? Раптом я почув обережні кроки, які наближалися до мого вогнища. Схопивши револьвер, миттєво відповз у темряву. Запанувала тиша, потім я почув глухе ухання сича, що було умовним знаком у нашому загоні і через хвилину:

— Ну ось, — де байрак, там і козак!

До вогнища вийшов Іван Бучма — на вигляд вайлуватий, але надзвичайно спритний в бою поліщук. Він розповів, що зібралося п'ятеро наших козаків, які змогли втекти від переслідування.

Так нас залишилося шестеро — окрім Бучми, козаки Петренко і Гвинт, підхорунжий Зозуля та сотник Сухомлин. Загинули інші від куль червоних, розгубилися в лісах, чи вирішили самотужки перебиратися до Армії, ми не знали. Після наради домовилися пробиратися через фронт до наших. В якому напрямі йти, ніхто не знав. До того ж я був без коня, що значно могло затримати наше просування.

Ми блукали по лісах, не зустрічаючи жодного житла. Годувалися підстріленими птахами. По ночах палили вогнища, марно сподіваючись, що до нас вийде хтось з наших або місцеві повстанці. Ліс навколо стояв чорний і холодний, мертве листя під ногами здавалося обгорілим якимсь диявольським полум'ям.

На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання і не повернувся. Ми прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.

Зранку нам довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. В сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Виходячи з відсутності одного коня, по черзі змінювалися — і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з-під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:

— Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.

— Чого ти так вирішив?

— Я, пане полковнику, все життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні зайця, ні лисиці. Гвинт зник. Коні немов подуріли, кожного куща сахаються. Третій день вже по ньому блукаємо, і що з того? Тут і комісарам будеш радий.

Я не став продовжувати розмову, та й сам Бучма не прагнув цього. Відчуття чогось дивного і зловісного все сильніше охоплювало мене. Враження, що ми ходимо по якомусь хижому колу, яке поступово затягує нас у пастку, тяжко пригнічувало психіку. Забобонний Зозуля час від часу хрестився, озираючи нависле над головою чорне гілля. Козаки якось нервово поправляли зброю. Тільки колишній махновець Сухомлин намагався тримати марку і байдуже мугикав собі під ніс незмінне «Яблучко».

Так ми в'їхали в низину і потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь вдалечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.

Коні почали хропти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Раптом переді мною з туману виник обрис якоїсь темної, розкаряченої фігури, в яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми були на цвинтарі.

7 (На зруйнованому цвинтарі)

Навколо нас, серед туману, рясніли обриси похилених хрестів. Я провів рукою по мокрому каменю хреста, затягненому зеленим слизьким мохом. Вибиті на ньому літери майже не відчувалися. Діставши свого ножа, я спробував їх розчистити на хресті. Через якийсь час на ньому можна було прочитати вибитий латиницею надпис:

+_

| Ясновельможний пан

| Тадеуш Закревський

| (1814–1870)

+_

Навколо стояла тиша. Тільки коні, хропучи, крутилися на місці, намагаючись швидше втекти від цього міста мерців.

— Панський цвинтар, — порушив нашу мовчанку Петренко.

— Отже не для нас, — зауважив я. — Значить, десь поблизу люди повинні бути.

Ми йшли, ведучи за собою коней, серед позеленілих пам'ятників, напіврозбитих мармурових ридаючих дів і скорботних янголів, збитих гранітних плит зі стертим золотом літер. Свіжих могил не було. Відчувалося, що людська рука давно вже не торкалася до цих залишків останнього сховища ясної шляхти.

Попереду з'явилася невисока каплиця. Коли ми наблизилися до неї ближче, стало видно перегорнуте розп'яття, яке висіло над темним проваллям воріт. Голова Христа була відбита. На облупленій стіні намальована велика зірка. За останні три роки я бачив безліч зруйнованих церков, але на цей раз вигляд спаплюженої каплиці залишав відчуття втручання незрозумілої і надлюдської злої сили.

— Без краснюків тут не обійшлося, — сказав Бучма.

— Або чогось ще гіршого, — додав Зозуля.

Нарешті ми знайшли шлях, який ледь помітно простежувався між деревами і уходив в туман далі від моторошного місця. Ми віддалялися від цвинтаря. Десь попереду почулося тягуче завивання. Раптом перший вершник зупинився. Обабіч шляху, прихилившись до дерева, спиною до нас сиділа людина, одягнута в сіру шинелю.

— Ось і Гвинт знайшовся!

Але людина продовжувала сидіти, не реагуючи на вигуки.

Петренко спішився, закинувши гвинтівку за спину, підійшов до Гвинта і торкнув за плече:

— Відпочиваєш, чоловіче?

Людина завалилася на бік, кашкет злетів, і на нас вирячилися порожні провалля замість очей. На черепі залишалися шматки гнилого м'яса, вітер тихо колихав абсолютно біле волосся. Чорні жили ще тримали розіп'яту чи то в скаженому реготі, чи в скаженому крику нижню щелепу. Біля мерця лежала гвинтівка і жовтіли розсипані набої. Напівзотліла правиця стискувала шаблю. На лезі темніли плями якоїсь присохлої рідини. Навколо жодних слідів. Шинель на грудях стояла коробом, просякнувши рудою, але дірок від куль не було видно.

Що трапилося з Гвинтом, зрозуміти було неможливо.

Козаки викопали шаблями могилу в землі. Петренко збив з двох обтесаних гілляк хрест. Ми понуро стояли перед невисоким насипом. В якому останньому бою загинув наш козак?

Зозуля, колишній полтавський семінарист, прочитав заупокійну. Я намагався ловити його слова, повторюючи їх про себе. Мені здавалося, молитва читається і над нами, що зіткнулися з темним, забороненим для земних людей світом і приречені залишитися в ньому.

Швидко сутеніло. Ми їхали, тримаючи зброю напоготові. Чотар Сухомлин старанно протер єдиний «льюїс», що залишався у нас, і поклав його поперек сідла. Щоб тут не відбувалося, здаватися ніхто не збирався.

8 (Панський палац)

Зарослий шлях ставав все більш вузьким. Я їхав першим, за мною — Сухомлин, біля якого йшов Петренко, а позаду трусили на конях Зозуля і Бучма. Сутеніло, і час було зупинитися на ночівлю. Несподівано мій кінь встав на дибки і, охоплений жахом, рвонув вперед. Я встав на стремена, всім тілом натягуючи повіддя. Позаду гупали копита інших оскаженілих коней. Пару верстов ми неслися між деревами, поки не справилися з кіньми.

Спішений Петренко загубився. Вже в суцільній темряві нам довелося вертатися на його пошуки. Далеко в темряві тріснув постріл. Ми загукали і, час від часу стріляючи в гору, відправилися на відлуння. Майже до ранку ми проблукали лісом, але Петренко безслідно зник.

Зранку, вкрай заморені й пригнічені, знову вибралися на стежку. Не було сумніву, що Петренко загинув. Хтось полював за нами.

Ліс порідшав, старі дерева поступово змінювалися куцим молодняком і ми, проїхавши крізь нього, опинилися перед широкою занедбаною алеєю. Вона вела до високої будівлі — класичного панського палацу. Видно було, що довгі роки ніхто не приходив сюди.

Майже всі вікна були побиті, зламані двері валялися на сходинках перед парадним входом між двома облупленими кам'яними левами.

Ми спішилися і, залишивши Бучму з кіньми, обережно, тримаючи напоготові зброю, зайшли до палацу. Там панувала тиша і замогильний холод. Меблі були потрощені, на підлозі валялися книги й уламки посуду. З прострілених та подряпаних портретів на стінах на нас пихато поглядали пишні дами та кавалери. В кутах висіли довгі прядива павутиння. Шпалери давно вже втратили первісні кольори та візерунки і стали сіро-зеленими, покрилися широкими плямами цвілі.

Ми проходили з кімнати до кімнати, і повз нас пропливали картини якогось божевільного погрому. У великій залі лежав рознесений на дрібні уламки рояль. В бібліотеці вся підлога була засипана книгами з перегорнутих шаф.

Скоріше за все, палац громили кілька разів. Спочатку, мабуть, це були місцеві селяни, як у ті роки по всій Україні. Потім захожі червоні, потім білі, потім якийсь отаман без певного кольору, — мало хто міг рознести цей приречений уламок минулого світу!

Порадившись, ми вирішили трохи відпочити в палаці. На випадок, якщо доведеться боронитися від раптового нападу, вікна в залі позакладали цеглою, яка повивалювалася з колишньої стайні. Сухомлин встановив свого «льюїса» напроти дверей. Заморених коней завели в сусідню велику кімнату. Спали по черзі. Першими завалилися Сухомлин і Зозуля. Бучма прийнявся смажити над розпаленим у комині вогнем підстрілених диких голубів. Незважаючи на нелюдську втому, спати мені не хотілося. Я намагався зосередитися і зрозуміти, — що відбувалося з нами останні дні? Щось підказувало мені — ключ до таємниці знаходиться в цьому палаці. При світлі згасаючого дня я вирішив ще раз пройтися його порожніми кімнатами.

За кілька десятків верст йшла велика війна. Сотні тисяч вояків сходилися в останніх атаках, гармати рвали картеччю наступаючі лави кінноти, гинули армії і держави, а ми раптом випали з цієї всесвітньої бійні, щоб поодинці загинути від таємничої сили, що причаїлася в цих лісах.

Мої кроки глухо лунали в порожніх кімнатах. Я дивився на пошматовані портрети колишніх володарів цього колись розкішного палацу. Згадалася Сербія, похмурі легенди, які оточували ледь не кожен замок країни, де кров завжди цінувалася менше, ніж свята вода.

Я завжди вірив у долю, в призначення, яке тяжіє над людиною. Чому я досі залишився в живих, будучи вже шість років у запеклій світовій різанині? Я спробував згадати інших, набагато дужчих за мене, більш розумних і сміливих, щасливих і славних. Скільки з них могли ще жити, творити, любити…Чому не я, а вони гниють зараз в могилах під Белградом, Кам'янцем, Замостям?

Невже мені треба було пройти в житті такий шлях, щоб опинитися в таємничому палаці в середині волинських лісів в самий розпал війни за мою державу? Для чого? Щоб зрозуміти старанно приховану стільки років таємницю?

Я відігнав ці думки. Часу на них не було. Я уважно дивився навколо. Все, що можна було пограбувати, було пограбоване. Все, що могло бути потрощеним, — потрощено. Велика бібліотека відносно вцілила. На книгах під шаром пилу ще можна було побачити відбитки брудних підошов. Деякий час я перебирав пожовклі томи. Володар книгозбірні був освіченою людиною — мені потрапляли книги з історії, філософії, дослідження з окультних наук німецькою, французькою, англійською та латинською мовами.

Чорна, біла магія, обряди розенкрейцерів і тамплієрів, містичні одкровення пророків XIX сторіччя. Видно було, що ці книги читали дуже уважно, багато рядків господар підкреслював, на полях рясніли чисельні помітки.

«Ну ось, тепер залишилося знайти хімічну лабораторію доктора Франкенштейна», — подумав я. Куди подівалися господарі? Скільки їх було? Втекли за кордон? Були вбиті? Чи залишилися якісь документи?

Від книгозбірні вів короткий прохід до невеликої кімнати з комином, яка вочевидь слугувала господарю за кабінет. Масивний стіл з червоного дерева був розтрощений на уламки, — на підлозі валялися якісь папери. Я подивився на них — рахунки за проданий ліс, списки найманих робітників та інші господарські записи. Секретер був також поламаний, стіна над комином була сильно побита, немовби по ній гатили ломом. Я досить уважно обшукав цей кабінет — ніяких свідоцтв. Все, що могло хоч в якійсь мірі розповісти про господарів палацу, було відсутнім. Жодних особистих листів, щоденників, родинних альбомів, фотографій. Нічого.

Відповідь приходила сама собою — господарі чкурнули подалі від революції і всі речі вивезли з собою, а навколишній розгардіяш навели грабіжники, шукаючи обов'язкові заховані панські скарби. Я вже зібрався йти, коли звернув увагу на занадто товстий шар попелу в комині — машинально я тицьнув туди уламком ніжки від стільця. Він вперся в щось тверде, і я викотив з отвору обгорілий людський череп.

9 (Таємнича знахідка)

Я обережно взяв череп. Кістка потилиці була рознесена вщент, як від удару тяжкою палицею або пострілу через рот. Декілька хвилин я дивився в порожні впадини, немовби чекаючи, що зараз почую про трагедію, яка відбулася колись у цьому кабінеті. Хто це був? Якщо господар, — то кому знадобилися його особисті документи? Один з грабіжників, який не зміг поділити здобич? Яку здобич, якщо господарі все встигли вивезти?

Я в котрий раз озирнувся навколо. Хтось до мене тут вже добряче попорався. Напевно, всі схованки були знайдені. Робочий стіл господаря в пошуках секретних схованок був розтрощений ледь не на сколки. На стінах темніли чисельні подряпини від простукування в пошуках порожнеч.

Все ж надія на якусь знахідку, що допоможе нам, не залишала мене. Я поклав долоню на стіну, озирнувся на череп і раптом збагнувши, підійшов до отвору комину. Він був досить широкий, і я зміг навіть зазирнути в середину. На мене одразу повіяло сильним протягом. Долонею обережно провів по м'якому шару сажі, яка покривала внутрішню викладку димаря.

Ретельно, камінь за каменем, почав перебирати руками внутрішню частину комину. Сажа, яка сипалася на мене, забивала горлянку. Я добряче змерз і декілька разів вилаяв себе за впертість, але пошуки не припинив. Все було марно. Мені довелось повністю стати в комин. Я вже остаточно вирішив кинути це копирсання в сажі, як один камінь, до якого я ледь дотягнувся, подався. Пальцями я відчув, що він не був зацементований, як інші. За допомогою ножа мені нарешті вдалося виколупати його з димаря. Я засунув руку в нішу, яку прикривав камінь. Там лежав цупкий згорток.

За хвилину я вже стояв посередині кабінету. Наскільки зміг, отрусився від сажі, з насолодою дихаючи відносно свіжим повітрям. В руках у мене був обережно загорнутий в тканину і перев'язаний шовковою тасьмою пакунок. Розкривати його я зразу не став і відправився до зали. На дворі вже панувала темрява. Пошуки в комині остаточно мене добили. Бучма уставився на мене, притрушеного сажею, але я нічого пояснювати не став, ледве проковтнув шматок смаженого голуба і миттєво провалився в забуття.

Здалося, що спав я не більше хвилини. Хтось трусив мене за плече. Насилу продерши очі, я побачив над собою бліде обличчя Зозулі.

— Пане полковнику, пане полковнику!

Вхідні двері до вітальні, старанно закладені широкою дошкою, здригалися від одноманітних ударів.

10 (Упир)

В сусідній кімнаті бісилися коні. Чути було, як трощиться паркет під їх копитами. За вікном чорніла ніч. Краплі дощу падали через розбите вікно на підлогу. Сухомлин присів біля скорострілу та пересмикнув затвор. Зозуля і Бучма вже стояли, наставивши гвинтівки. Хтось повільно, через рівні інтервали грюкав у двері. Я витягнув револьвер і кивнув Бучмі. Той обережно підійшов до дверей і запитав:

— Кого там лихий несе?

Удари припинилися. За дверями хтось глухо сказав:

— Відчиняйте, це я.

Бучма озирнувся на мене:

— Немов Петренко.

Якусь мить я вагався, але наказав відчинити. Зозуля розкрив двері. На порозі кімнати стояв Петренко. Його бекеша з піднятим коміром була густо замащена землею. Шапка насунута на брови. Обличчя було надзвичайно виснажене, впалі очі зосереджено і похмуро дивилися на нас.

Козаки, з явним полегшенням, в один голос розпитували Петренка про його зникнення. Той коротко відповідав: «Заблукав, ледь вас знайшов».

Я накинув на плечі шинель і присунувся до вогню у комині. Зозуля і Бучма знову лягли спати, Сухомлин відправився заспокоювати коней. Петренко сидів біля вікна і мовчки дивився в темряву. Раптове почуття гострої небезпеки охопило мене.

— Лягай спати, Петренко! — звернувся я до нього. Той повернув голову в мій бік. Погляд був порожній і байдужий:

— Дякую, пане полковнику, я вже виспався.

Я дивився у вогонь. Тепло від нього заспокоювало, наганяло приємне розслаблення. Мені снився сон. Вперше за ці божевільні дні. Уві сні були квітучі сади і музика.

Я прокинувся від жаху, який увірвався до мого сновидіння.

Вогонь згас, у темряві за вікном завивав вітер. В кімнаті нічого не було видно. З кута, де спав Зозуля, доносилися моторошні звуки — здавалося, що там собака гризе кістку. Я нахилився над комином і сунув туди суху гілку. Мерехтливе полум'я освітило кімнату, і я побачив Петренка, який, сидячи над тілом Зозулі, гриз його горло. Упир зупинився і повільно повернув голову до мене. Все підборіддя, шия і груди його були залиті кров'ю. Мене наскрізь прошив божевільний зосереджений погляд. Я схопився за револьвер, який лежав поряд. Щось на зразок моторошної посмішки скривило рота колишнього козака, і той миттєво кинувся на мене. Я відкинувся навзнак і ледь встиг натиснути на гачок. Шість пострілів впритул з тяжкого «бравнінга» відкинули упиря до стіни.

З сусідньої кімнати прибіг Сухомлин, тримаючи напоготові скоростріл. Поступово розвиднювалось. Петренко лежав навзнак біля стіни. Раптом він підняв голову і почав повільно вставати, очі його вперлися в нас. Я відчув, як моє волосся на голові стає дибки. З його горлянки вирвалося звіряче гарчання, і він знов кинувся на мене. Сухомлин закричав, і його крик потонув у торохкотінні «льюїса». В напівтемряві я бачив, як з широкого жерла скорострілу виривається червоне полум'я, як з грудей Петренка летить клоччя бекеші, як він в корчах б'ється під зливою свинцю на підлозі. Вистрілявши всі набої в свого колишнього товариша, Сухомлин з жахом кинув розпечений скоростріл.

Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам'янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали у нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його і почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.

Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули в бік: блискавка зі свистом майнула у повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік упирю голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з-під розваленого трупа. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров'ю.

— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там на вулиці осику бачив.

Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову:

— Що це?

Я мовчав.

З'явився Бучма. В руках він тримав свіжі дерев'яні коли.

— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.

Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.

11 (Смерть кулеметника)

Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу і декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Всі вони виходили з лісу.

Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:

— У Сухомлина лихоманка!

Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав сотник, — він тремтів немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне і дуже спітніле. Я присів поблизу і поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.

— Зніми сорочку, — наказав я. Сухомлин ледве зміг її стягнути. На лівому плечі чорніли дві напухлі рани. В тому самому місці була продерта сорочка.

Я перезирнувся з Бучмою. Ми обережно витерли теплою водою кров з тіла Сухомлина, який вже втратив свідомість. Бучма витягнув зі своєї торби залізну флягу зі спиртом і залив його рани, потім натягнув на знепритомленого товариша свою чисту сорочку.

Я подивився на поліщука:

— Я жив у Сербії. Там кажуть, кого вкусить упир, той теж стає упирем.

— Хто його знає. У нас теж багато чого кажуть. От що з хлопцем робити?

Раптом я зрозумів, що Сухомлин, вояк, який пройшов «Крим і Рим», легендарний махновський кулеметник, гультяй і співець, — зовсім молодий хлопець. Не прийди ця пекельна завірюха на його Гуляйпільщину, — бігав би й досі за дівчатами, та бився би на гульках з сусідськими парубками. І ось настав його час…

До вечора Сухомлин хрипів і бився, не приходячи до пам'яті. Десь там, в запаленій свідомості, він знову вів свою тачанку до бою, напував коней і їхав серед квітучих садів, ловлячи на собі захоплені погляди дівчат в намистах.

І тільки коли темрява знову оточила нашу кімнату, і ми сиділи біля вогню, він заспокоївся, — очі його втратили гарячкуватий блиск, і він слабим голосом запитав:

— Пане полковнику, я теж стану таким… як Петренко?

Я подивився йому в очі:

— Не станеш.

Він спробував підняти руку, і я підхопив її. Сухомлин стиснув тонкими пальцями мою правицю. Очі його заплющилися, і він вмер. Майже годину сиділи ми з Бучмою над тілом козака. Нарешті Бучма піднявся і, зігнувшись, пішов у кут кімнати. Повернувся, тримаючи в руках кіл:

— Дозвольте, пане полковнику.

Я мовчки забрав у нього осиковий кіл і взяв гвинтівку. Вперше за шість років сльози душили мене. Відчуваючи, що зараз не витримаю і збожеволію, я приставив кіл до грудей Сухомлина, до білої накрохмаленої сорочки з червоно — чорним мереживом, яку Бучма стільки років тягав за собою, сподіваючись бути в ній похованим, підняв гвинтівку і з хрустом, одним ударом всадив його…

Вночі ми сиділи біля вогню. На вулиці було тихо. Ні вітру ні дощу. Бучма мовчки пакував в торби речі, потім сів чистити зброю. У нас залишалося декілька обойм до гвинтівок, з десяток набоїв до револьверу і дві англійські бомби — «лимонки». Диск від «льюїсу» був порожнім. На ранок ми вирішили тікати з цього клятого палацу.

Я взяв свою знахідку. Здавалося, що з часу, коли я її знайшов, пройшла ціла вічність. Ножем розрізав шовкову тасьму, розгорнув тканину. У мене в руках був досить об'ємний зошит у твердій обкладинці, обтягнутій зеленою замшею. Я розкрив його. На сторінках тонкого паперу рясніли рівні рядки, записані вправним почерком по-польськи. Це був щоденник — між сторінками були ретельно проставлені дати. Польської мови, за винятком військових команд і декількох фраз, підхоплених від наших нещодавніх союзників, я не знав.

Гортаючи сторінки, я відчував, що саме в цих рядках знаходяться відповіді до питань, які переслідували мене весь цей час.

Я знов старанно загорнув зошит, показав згорток Бучмі і наказав у будь-якому випадку, якщо я не зможу, доставити його до начальника контррозвідки при Головному. Деякий час я розмірковував, куди заховати свою знахідку, і не надумав нічого кращого, ніж запхати пакунок собі за ремінь, під шинель

12 (Панські лови)

Світало. Я останній раз озирнув залу, в якій загинули мої люди. На підлозі чорніли плями крові. В куті на шинелі лежав мертвий Сухомлин. Зло непереможно панувало в цьому палаці. Передчуття відчаю знов почало охоплювати мене.

Біля могили Петренка та Зозулі ми викопали яму. Обережно опустили туди тіло махновця. Я сходив до бібліотеки та приніс звідти череп. Бучма запитально подивився на мене:

— Теж, мабуть, сердега колись заблукав?

Я потис плечима і поклав до могили загорнутий у знайдений шматок тканини череп. Ми постояли біля двох могил. Я прочитав «Отче наш». Вітер ніс в обличчя холодну мряку, поряд у лісі кричала галич.

Ми повернулися за кіньми. Вони знову почали нервувати. Я закинув сідло на спину свого вороного. Поряд вовтузився, лаючись крізь зуби, Бучма. Раптом сірий жеребець Зозулі став дибки — копита ледь не знесли мені півголови. Вороний рвонувся на мене. Від удару кінського крупу я відлетів до стіни, і мене це врятувало. Божевільні від пекельного жаху коні понеслися по залі. Переді мною крутилась карусель кінських спин, розширених червоних очей, білої піни, сплутаних грив та хвостів. Все скінчилося миттєво. Коні вихопилися в розкриті двері і щезли, — десь у далечині ще можна було почути шмакотіння копит по вологій землі. Як і я, Бучма тільки дивом не був розчавлений. Він розгублено стояв з непотрібним тепер сідлом.

— Ну що, козаче, пішли коней шукати, — сказав я. Втрата коней ставила нас в дуже тяжке становище. Перспектива пробиратися на своїх двох по цих лісах була не дуже приємною.

— Де ж їх тепер знайдеш! — в голосі Бучми я вперше почув розгубленість.

Нам нічого не залишилося, як іти пішки. Навантаживши на себе частину зброї і необхідні в дорозі речі, ми нарешті вибралися з палацу. Загрузаючи у вологому ґрунті, почали виходити на шлях. Час від часу я озирався — палац поступово танув у тумані. Чорні провалля вікон пильно стежили за нами. Бучма йшов мовчки, не озираючись. Перед собою я бачив темну стіну дерев, яка невідступно насувалася. Шлях наблизився до лісу, і ми знову опинилися в чащобі. Колись шлях був добряче протоптаний, але за кілька років встиг порости молодими кущами. Без сумніву, невдовзі ми мали вийти до людського житла.

Раптом здалеку почувся собачий гавкіт, який поступово наближався. Ми перезирнулися. Я зняв з плеча рушницю і пересмикнув затвор. Гавкіт швидко наближався. Ліс ожив — з усіх боків на нас насувався свист і нелюдські завивання, гілля хрустіло під ногами невидимих загінчиків. Нерви наші не витримали, і ми побігли. Бігти було важко, хотілося кинути зброю. Тяжко дихаючи, ми зупинилися на галявині. Бучма припав спиною до стовбура. Ліс навколо верещав і свистів, здавалося, що невидимий натовп загінчиків оточував нас з усіх боків. Великий чорний пес з гладкою, блискучою шкірою вискочив на галявину. З оскаленої пащі лилася слина. Він підлетів у стрибку до горла Бучми і впав, збитий ударом прикладу гвинтівки. Другим ударом Бучма розколов псу голову. Я встиг вистрілити в чорну тінь, яка блискавично неслася на нас. Тінь заскавчала і закрутилася на місці. Бучма закричав. Я озирнувся — третій пес гриз йому коліно, а козак молотив його гвинтівкою по хребту. Я підскочив до пса і вистрілив йому у вухо. Мозок з розваленої голови бризнув мені в обличчя.

Бучма лежав на землі — з розідраної ноги струменіла кров. Я схопив його під пахви і підтягнув до дерева. Він підняв на мене обличчя зі стиснутими зубами. Нелюдський біль розривав його. Бучма глухо застогнав, давлячи крик і захрипів:

— Давай, Митро, тікай. Що нам удвох… тут робить? — він підтягнув гвинтівку і клацнув затвором. — Давай.

Галас, хрумтіння гілля і гавкіт наближалися. Я зняв з пояса гранату і поклав біля Бучми:

— Прощай, брате.

Я побіг, скидаючи шинель. За спиною тріснув постріл, ще один. Я зупинився — глухий вибух сколихнув дерева. Без шинелі, стискуючи в одній руці револьвер, а в іншій шаблю, я біг по лісу. Мене заганяли далі від шляху. Піт заливав обличчя, і я майже нічого не бачив. Дихання остаточно збилося, і я впав, хапаючи ротом холодне повітря. Біля мене захрумтіло гілля. Хитаючись, я підвівся і застиг від жаху — на мене бігла людиноподібна істота, довгі висохлі руки тримали іржаві вила. Я декілька разів вистрілив впритул. Постріли пробили наскрізь сухе і біле тіло. Вила вдарили мене в живіт. Істота харчала, налягаючи на держак. Я впритул бачив червоні очі на крейдяному мертвому обличчі.

Моє життя врятував цупкий зошит, в якому загрузли вила. Притиснутий до стовбура, я відчував, як зубці поступово пробивають згорток і впиваються в тіло. Я вихопив з піхов шаблю і рубанув істоту по голові. Декілька ударів розвалили її на частини. З останніх сил я висмикнув вила. Живіт швидко спливав кров'ю. Я відкинув револьвер без набоїв і, тримаючи гранату, притискуючи до живота зошит, вибіг на шлях. Назустріч мені неслися чорні вершники. Я спробував висмикнути кільце з гранати, але не зміг і впав обличчям у землю, втративши свідомість…

Прийшов я до тями на ліжку в селянській хаті. Біля мене сидів Люлька. Він розповів, що йому вдалося розшукати решту загону і вони тиждень шукали нас. Коли вже надія була втрачена, козаки почули постріли і вибух. Вони бачили, як я вибіг з лісу на шлях, і були впевнені, що я тікаю від червоних. Мені перев'язали рани і відвезли на лісовий хутір до старої знахарки. Майже два місяці я був на межі між життям і смертю. Що з нами трапилося насправді, я не став розповідати. Коли запалення посилилося, я, відчуваючи що можу померти, наказав Люльці доставити закривавлений згорток через лінію фронту до начальника контррозвідки при Головному.

Через декілька тижнів я почав одужувати. Знахарці вдалося мене врятувати. Місцеві повстанці передавали новини про війну. Тисячі червоних загинули над Віслою. Армія деякій час трималася над Збручем, а потім була інтернована в польські табори. Україна, знов у котрий раз, була поділена між Росією та Польщею. Люлька так і не повернувся, з ним щезла і моя знахідка. З часом я намагався запевнити себе, що цей ліс, і палац, і жахлива загибель моїх козаків були маренням. Наприкінці грудня я перейшов через Збруч і опинився в одному з таборів для інтернованих. Моя служба вже була не потрібна.

Наступні п'ять років минули для мене досить спокійно. Я знов працював інженером в Югославії. Мирні роки, спокійне і досить забезпечене життя поступово заступали в моїй пам'яті моторошну війну в Україні. А жах, який я пережив у палаці, все більше здавався для мене далеким, напівзабутим маренням.

Я жив у невеликому сербському містечку Смедерево і працював на будівництві залізниці. В грудні 1925 року до мене приїхав пан Петро Бойчук і передав пакунок, в якому був щоденник, знайдений мною у палаці.

13 (Межа)

Полковник замовк. Я озирнувся на Кожуха. Той уважно дивився на полковника. Отець Василь похмуро перебирав вервиці. Петро Бойчук сидів з суворим і непроникним обличчям. Мені було трохи ніяково. Я не знав, як мені ставитися до розповіді полковника. Першим порушив мовчанку галичанин:

— Вважаю, панове, що прийшла моя черга розповісти про те, якими шляхами потрапив до мене цей зшиток. Знаючи вас як випробуваних борців, буду відвертим. Я належу до організації, утвореної відразу після визвольних змагань. Вона складається зі старшин нашої Армії. Без сумніву, ви знаєте про неї та її керівника. Певний час я займався розбором документації відділу контррозвідки Головного Отамана. Серед інших документів мені до рук потрапив і щоденник, про який щойно розповів полковник. Його текст дуже зацікавив мене, і після консультації з нашим керівником я отримав дозвіл більш докладно дізнатися про історію цього документу. Доповідна нотатка, додана до щоденника, повідомляла, що його доставив до контррозвідки козак за наказом полковника Дмитра Гая. Далі мені вже було неважко відшукати полковника в Югославії. Після того, як полковник прочитав щоденник і розповів про події 1920 року, ми вирішили, що необхідно залучити до цієї таємниці ще двох-трьох рішучих і надійних людей. Проте остаточно ви зрозумієте про що йде мова, коли ознайомитеся з текстом цього зошита.

З цими словами Бойчук взяв невеликий чорний саквояж, відкрив його і дістав зошит, який так докладно описав полковник.

— Наскільки я знаю, панове, ви всі добре володієте польською мовою. Тому дуже прошу ознайомитися з ним. Втім, пан Балковий історик і, можливо, він дасть оцінку цьому документу.

Я взяв протягнутий мені зшиток. Майже посередині він був простромлений наскрізь. На зворотному боці чорніли плями. Я машинально подивився на полковника. Ніхто не звертав на час. За вікном сірів ранок, але спати не хотілося. Відчуття того, що ми всі вже перейшли межу, яка відділяє нас від минулого і приєдналися до трагічного призначення, що наздогнало полковника тієї осені, лякало і збуджувало водночас. Я не хотів вірити цій божевільній розповіді, я хотів вернутися до затишних подебрадських кав'ярень, до лекцій і бібліотек. Але щоденник був у мене в руках і я знав, що примарний спокій, за який я так чіплявся цей час, щез для мене назавжди. Я ще раз подивився на отця Василя та Кожуха — вони сиділи напружені і зосереджені, боюся, що вони відчували те, що і я.

Я розкрив зшиток і почав читати вголос, відразу перекладаючи з польської.

14 (Щоденник)

11 квітня 1913 р. Я знов у батьковому маєтку. Берлінське життя, навчання, Гретхен тепер здаються далекими, напівзабутими і нереальними. Немов я нікуди і не виходив з цього палацу. За останні чотири роки батько зміг його перебудувати, зробити більш сучасним, але в цих стінах, як і раніше, відчувається давнина. Вона проступає крізь нові шпалери, відбивається в скляних дверцятах замовлених у Варшаві меблів. Втім, цілком можливо, що я це навмисно вигадую, бо після університетського життя тут запросто можна загинути з нудьги. Навколо божевільні ліси, безземельні селяни, наймити, нескінченні торги за оренду, вирубку лісу, вічне збирання відсотків до земельного банку… Що мені залишається в цьому чужому і байдужому до мене краї? Хіба що тільки спогади і цей щоденник.

13 квітня. Сьогодні мав розмову з батьком. Відносини, як завжди, підкреслено ввічливі, — ми і зараз намагаємося зрозуміти, хто ми є один для одного. Дивився у вікно. Зелені дерева і нескінченний дощ.

15 квітня. Сьогодні перебирав книги в батьковій бібліотеці. Філософи, містики, теологи і божевільні. Скільки томів і нескінчених шукань, прозрінь і розчарувань. Пам'ятаю слова професора перед моїм від'їздом з Берліну: «Ти ніколи не станеш німцем, ти ніколи не станеш філософом, і це тебе врятує». Пам'ятаю, що я запитав його: «А що врятує Вас?» Професор засміявся і відповів: «Те, що я став німцем і філософом».

Тільки зараз відчуваю, як мені не вистачає професора і його сентенцій.

16 квітня. Нарешті припинилися дощі. Зранку, осідлавши коня, приблизно годину об'їжджав місцевість навколо маєтку. Поступово це життя мені починає подобатися. Тепер залишається знайти собі коханку з місцевих шляхетських красунь, потім ввійти до всіх господарських справ, і так до кінця життя.

А природа на моїй малопольській батьківщині справді чудова!

20 квітня. Вештаюся з мисливською рушницею навколо батьківського маєтку, намагаюся знайти щось корисне в моєму вимушеному поверненні додому. Можливо, настав час осмислити все, що відкрилося для мене під час перебування в Берліні. Дуель і вислання з Німеччини, — події які, спочатку так пригнічували мене — здаються тепер знаком долі. Мені потрібний спокій і таке безтурботне життя. В цілому навколо ідилія. Зелений ліс, синє небо, привітні селяни. Сьогодні підстрілив лисицю.

30 квітня. Десять років, як вмерла мати. Були з батьком на родовому цвинтарі. Спогади і спільне горе немов проклали місток між нами, на зворотному шляху вперше наша розмова вийшла за межі простого обміну формальними привітаннями. Згадували часи, коли була жива мати. Поступово крізь яскраві враження останніх років проступають спогади дитинства.

1 травня. Здається, що справи нашого маєтку досить далекі від ідилічних. Батько досі не може виплатити відсотки за банківську позичку. Ситуація цілком характерна для навколишніх дрібних маєтків. Все залишається тут незмінним, таким, як було двісті і триста років, але і цей патріархальний край зазнає непомітних і невідворотних змін. І ці зміни не на краще.

2 травня. Мав честь познайомитися з місцевою шляхтою. У сусідського шляхтича Борецького був день Ангела. Звичайний бал і банкет цілком в дусі класичного старопольського маєтку. Суспільство досить стандартне — декілька майбутніх ксьондзів, як правило, молодших шляхетських синів, сивоусі поміщики, загрузлі в маєткових проблемах, п'яні з самого свого народження офіцери місцевого гарнізону. Обов'язково декольтовані і гонорові шляхтянки в ловах за вигідними партіями, а інші в ловах за вигідними коханцями, словом, увесь світ нашої старої доброї шляхти. Зрозуміло, що мені довелося витримати певну облогу з боку жіночої половини балу, не рахуючи досить відвертих поглядів місцевих бретерів, для яких я відразу став небезпечним конкурентом. Щоправда, через деякий час вдала партія в віст і пляшка непоганого вина певною мірою примирили мене з навколишнім світом.

10 травня. Був присутній при розмові батька з двома євреями-банкірами, ті пропонували йому продати за досить непогані гроші ділянку, яку в народі називають «Чернецьким лісом». Батько рішуче відмовився. Я його розумію, бо саме там знаходиться наш родовий цвинтар. Покупці відразу почали вибачатися і швидко від'їхали.

Читав «Ранкову зорю» Якова Бйоме. Знов згадав професора. Чим він зараз займається? Перед самим моїм від'їздом він казав мені, що наблизився до остаточного розуміння того, що він називає світовим «жахом історії». Не знаю, може, старий дійсно має рацію. В його дослідженні я відігравав більш ніж маленьку роль одного з чисельних асистентів. Тоді мені здавалося, що я працюю над відкриттям, яке переверне уявлення людства про свою історію, але тут, де все незмінне протягом століть, — ці ліси, маєтки, селяни, бали і небо, — ідеї професора здаються мені божевіллям.

Згадав! Професор просив мене зібрати для нього якісь старовинні легенди, пов'язані з минулим нашої Волині. Вцілому більшість німців занадто захоплена цим романтичним шуканням народних легенд, хоча професор загадково запевняв, що це для його досліджень. Треба запитати у батька, хто ще тут цікавиться цим мотлохом.

12 травня. Здається, я зможу виконати завдання професора. Батько, хоч і здивувався моєму проханню, але порадив звернутися до поміщика Петра Порецького. Виявляється, той належить до напівзабутого покоління так званих «хлопоманів», які раптом згадали про те, що їх предки розмовляли цією селянською мовою, називалися «козаками» і воювали з Річчю Посполитою. Місцеве польське суспільство, а воно тут все польське, Порецького не сприймає, але батько з ним приятелює. Здається, колись мій прадід разом з його дідом воював у кавалерії Понятовського.

Батько навіть погодився відправитися разом зі мною до дивного сусіда і представити мене.

14 травня. Учора цілий день провели у Порецького. Багато вражень. Думаю, що для професора тут знайдеться дещо цікаве. Вранці Яким підготував коляску, і ми здійснили приємну подорож по травневому лісу. Маєток Порецького досить впорядкований і справляє добре враження заможного господарства. Сам господар — колоритна постать. Здоровий дідуган з незгасаючою люлькою, сивими вусами, в широкій киреї.

Видно було, що він не звик до гостей-шляхтичів, але прийняв нас досить гідно. Порецький живе в будинку, який нагадує велику селянську хату. Всередині це справжній музей. На стінах православні ікони, селянські рушники, старовинна зброя. Незабаром ми сиділи за накритим столом. Страви нам подавала надзвичайно вродлива дівчина, приблизно шістнадцяти років, одягнута в народний одяг. У неї чорне волосся, заплетене по-селянськи в довгі коси, і великі живі карі очі. Старий Порецький з задоволенням повідомив, що це його онучка Наталка. Здається, що я занадто багато на неї дивився.

Чудова домашня горілка сприяла бесіді. Порецький давно збирає матеріали до історії свого роду та навколишніх країв. Він розповів багато цікавого і, думаю, мені варто ще декілька разів навідатися до нього.

Але найбільше вразила мене розповідь про «Чернецький ліс», яку Порецький колись записав в одного старого селянина. Її я спробую відтворити дослівно (наскільки я знаю місцеву селянську говірку), і відправити професору.

15 «Чернецький ліс»

«Так от, пращур ваш, як я казав, був людиною достойною та щирою. За часів Хмельниччини Вкраїна добряче звеселилася, і він осторонь не залишився, а разом з великим Богданом багацько вражої крови пролив. В чорну годину під Охматовим підстрелив його лядський жовнір. Гетьман сину його в помин за батькові доблесті пожалував в цих краях маєток. Ось таким робом ваш рід тут і вкоренився. Ну а далі у Гетьманщині чрез старшинські чвари та пиху, підступність лядську і московську, така веремія зачалася, що вже хто й знав — чи він під крулем, чи за царем пребуває, а скільки народу в цій усобиці загинуло, то і не порахувати.

Втім предки ваші в цих лісах зацілили. А ще й до всього прапрадід ваш, Іван Закревський добряче за Паліївщину відзначився, особливо коли у літо Боже 1704 ляхам під Хвастовом козаки відбій славний зробили, хоча і мав шляк тоді від мортирної бомби, що під ним коня в клоччя розірвала.

Але лукавий пильно за нами грішними стежить, і вже син достеменного Івана, відправлений навчатися наукам до колегіуму, перекинувся до Риму. Вернувся в рідний маєток і носом закрутив: і батьків будинок немов на хлопську хату схожий, і батько рідний не тією мовою балакає, і церква не те що унійна, але, навіть, і схизматська. Старий Іван від такого синового покатоличення дуже засмутився і невдовзі помер. А син його, той пекельний Мартин, заходився вже по-своєму маєтком керувати. Батькових козаків визначних, що з родинами при старому полковнику перебували, на панщину потягнув, понавіз єзуїтів та ксьондзів, жидів-орендарів, церкву козацьку православну закрив і наказав костьол будувати. Багато кривди громаді, одне слово, зчинив. З цього лиха хто з козаків у Гетьманщину втік, хто до гайдамаків подався, а решта з поспільства поскубла чуприни, мовляв: скочи, враже, як пан каже, і покріпачилася. Немов і Хмельниччини не було. Тільки оце й випросили у пана Мартина, щоб у церкві хоч по неділях панотець службу правив.

Але пану і це було мало, бо дуже він вже ревним католиком став. Дуже його єзуїти обсіли, і віддав він їм в оренду оту діброву, яка зветься «Чернецьким лісом», — селян погнав їм монастир будувати, та до нього і поприписував. Одне тільки й того, що не змогли єзуїти примусити їм діброву у довічне володіння одписати, бо дуже скаредний був пан Мартин. Про нього багато чого люди лихого розказували, та не про це мова. З часом діти його вже вірними католиками стали і інакше себе, ніж поляками, не визнавали. Навряд чи кого Мартин і любив, окрім єзуїтів і свого католицького Бога, та ще своєї доньки Гелени. Чрез неї і сталася така пригода, що й досі страшно згадувати.

Був серед приписних до монастиря селян справний з себе хлопець Карпо на прізвисько Скиба. Як — не відомо, але покохалися вони між собою — Карпо та Гелена. Звісно, що пан Мартин про таке кохання швидко довідався, — вислужитися перед паном завжди охочі знайдуться. Від такої новини наказав нахабного хлопа до себе привести, але запізнився. Молодята вже в церкві у панотця, який колись сам козакував, і не те що пана, а й дідька не боявся, повінчалися і до Гетьманщини попрямували, та далеко не втекли.

Невдовзі панські гайдуки їх наздогнали, похапали та на панські очі доставили. Пан Мартин від такої непоштивости розлютився і наказав Карпа та святого отця собаками, як диких звірів, по лісу травити, а селян гайдуки погнали загінчиками. Хто там що казав, але канчуків побоялися і свого ж панотця та парубка на панські лови заганяти стали. Скільки їх по лісу ганяли, хто відає, та панські собаки бідолах наздогнали і на клоччя подерли. Що ж до Гелени, то її ченці посадили в карету і кудись повезли. Челядь маєткова балакала, що до жіночого монастиря десь у Великопольщу, холопське кохання постом та каяттям вибивати.

Але треба сказати, що у бідолашного Карпа рідний брат був — Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами у льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдуку і втік.

Пройшов рік, другий, пан Мартин дітей своїх до єзуїтського колегіуму відправив. Поспільство, як завелося, на монастир та маєток спини гнуло.

А часи знов неспокійні були. На Лівобережжі Гетьманщина конала, Річ Посполиту ясна шляхта мордувала, на Правобережжі та Волині гайдамацькі ватаги часто-густо вешталися і маєтки та жидівські містечка шарпали. І от пішов по наших краях розголос про несамовитого гайдамацького отамана Різуна. Гайдамаки, звісна справа, не дуже жалісні були, але той Різун і їх перевершив.

Як Коліївщина зайнялася, то ляхам та орендарям не солодко прийшлося. Пан Мартин від помсти козацької рятуючись, зі своїм добром за кам'яні мури монастирські заховався, а пахолкам і гайдукам наказав до зброї взятися. Що тоді було! З усього краю вельможне панство та містечкові жиди за монастирські мури разом з родинами потягнулися, тим більше, що саме лютий Різун насувався. Незабаром з'явився і він сам зі своїм товариством на шляху біля села. Громада з хлібом-сіллю вийшла їм навстріч, а дехто вже сокири й коси нагострив маєток та монастир руйнувати та добром панським живитися. Сидить отаман Різун на баскому коні, люльку тягне, за чересом пістоль, при боці шабля в діамантах, — видко, що заможний панок її колись тягав, за ним верхи дві сотні його шибайголів очима блимають. Тут якась жінка як заверещить — Божечку рідний, — це ж Петро Скиба! Тільки тоді отаман люльку витягнув та як гаркне: — А що, гаспидові душі, забули, як брата мого рідного під панські пси заганяли! Свиснув він пекельно — і його хлопці з нагаями, гикаючи на селян насіли. Поки ті, мов зайці, між ними крутилися, отаман Різун, чи то Петро Скиба, свою люльку об стріху вибив. Село, як копиця, спалахнуло, а Різун з ватагою до монастиря мов вітер майнув. Погукали, погукали там мушкети, і раптом такий галас зчинився, як гайдамаки до монастиря вдерлись, що селяни кинули свої хати і заціпеніли. Скільки часу там у монастирі під гайдамацькими ножами конаючи нелюдськи кричали, стільки і простояли посполиті, з жахом тії стогони та репетування слухаючи.

Село, звісна річ, дотла згоріло. А вночі над монастирем заграва на півнеба знялася. Вже високо сонце стояло, як на шляху з монастиря гайдамаки з'явилися. Селяни край дороги, шапки знявши, стояли, а гайдамаки повз них неспішно проїхали — тільки курява завіялась.

Довго ще ніхто з громади до монастиря відправитися не наважувався, а як війт з писарем там побували перші, то три дні оковиту мовчки пили, а на четвертий день мовили про ставок, небіжчиками запруджений, та згарище з попаленими мерцями.

Отак жахно Петро Скиба за свого брата душу відвів. Ну а як Москва коліїв погромила, прийшла до села чутка, що отамана Різуна разом з Іваном Гонтою отой клятий генерал Кречетніков ляхам видав, і прийняв Павло Скиба у святій Кодні смерть люту, жодним стогоном шляхту та жидів не звеселивши.

Ще через рік повернулася Гелена — як ходила, то очі виплакані не здіймала, одяг чорний жалібний носила, все Богу молилася. Селяни тоді вже кістки людські біля руїн монастирських поховали. Гелена наказала каплицю біля цвинтаря звести й там до смерті своєї молилася та плакала — і за батька, і за Карпа, і за панотця, і за Павла, і за всіх, жахну смерть прийнявших. Далі вже сини пана Мартина з Варшави повернулися і за господарство взялися. А на руїни монастирські, та до тієї страшної діброви, прозваної «Чернецьким лісом», ходити люди боялися через перекази моторошні, але про них інша мова буде».

16 Щоденник (продовження)

20 травня. Переписав легенду про «Чернецький ліс» і відправив у Берлін професору. Відчуваю, як минуле мого роду поступово приваблює мене, історія цього краю іноді здається безкінечною прірвою, яка втягує в себе і примушує підкорятися своїм законам будь-кого, хто має до неї будь-яке відношення.

Здоровий глузд підказує одне: тікай звідси, тікай туди, де цивілізація і культура змогли перетворити минуле на музейний експонат, відірваний від університетів і теорій, повсякденного життя і ландшафту, туди, де за провини предків не розплачуються безкінечні покоління нащадків. І в той же час думка про те, що насправді жодна цивілізація не звільнила людину від влади минулого, робить життя нестерпним.

Вранці я знову верхи мандрував в околицях маєтку. Несподівано зрозумів, що прямую конем до садиби старого Порецького. Зустрів він мене дуже гостинно. Вдалося ближче познайомитися з його онучкою. Наталена виявилася не такою вже й хутірською дикункою. Вона вчиться у київській гімназії (навіть не польській), і має досить гострий розум. Якщо додати, що її зовнішність поєднує в собі свіжість і первісну чарівність місцевої природи, то можна зрозуміти моє захоплення. У нас вже є своя таємниця — збираємося разом побувати на місці колишнього монастиря.

21 травня. Фінансове становище господарства значно погіршилося. До того ж додалося зникнення нашого економа, який з грошима для виплати боргів земельному банку відправився в місто і не повернувся. Стурбований батько викликав поліцію, але ті відразу заявили, що трапився звичний випадок втечі з довіреними грошима. Економ служив у батька протягом тридцяти років і користувався абсолютною довірою. Важко повірити, що він зробив такий вчинок, хоча пограбування в цих краях не трапляються.

23 травня. Сьогодні ми з панною Наталеною відправилися до місця, де згідно з легендою знаходилися залишки монастиря. Для селян цей ліс і зараз сповнений жахливих таємниць і населений душами замордованих там людей. Ми зустрілися з чарівною панночкою в умовленому місці. Вона, як завжди, була одягнена в народний одяг, який їй надзвичайно пасує. Їхати треба близько десяти верстов — я сам правив коляскою, день був чудовий, присутність гарної дівчини і наближення до давньої таємниці утворювали досить романтичну атмосферу. Невдовзі ми звернули на шлях, який прямував до нашої мети. Шлях був густо зарослий деревами і ледь проявлявся. Через декілька верст я вирішив прив'язати коня до дерева і ми відправилися пішки. Чим далі дерева ставали густішими, а стежка вужчою. Наталена йшла за мною, але відчувалося, що вона трохи боїться. Нарешті ми вийшли до напівзруйнованих стін. Іноді мені доводилося, асистуючи професору, брати участь в археологічних розкопках старовинних німецьких замків і фортець, і тому я досить швидко зміг визначити, що стіна, простягнута між дерев на декілька сот метрів, була зруйнована часом і корінням. Ми пройшли крізь провалля в стіні, і перед нами відкрилася картина, яка і через сто п'ятдесят років викликала жах. Посередині двору стирчали залишки обгорілих чорних стін господарських будівель, далі похмуро височів остов спаленого храму.

Я не відразу відчув, як Наталена вчепилася обома руками за мій лікоть. Її розширені карі очі з жахом дивилися на ці величні і водночас зловісні руїни. Раптом сирий холод повіяв від зруйнованого храму. Почуття небезпеки пронизало мене наскрізь, я зрозумів, що мені хочеться ввійти до цих стін. Я подивився на Наталену. Вона тремтіла. Декілька хвилин ми стояли мовчки, не в силах посунутися з місця. Небо швидко сіріло, хоча була досить ранішня година. Пронизливе іржання коня примусило нас здригнутися, і ми кинулися тікати, спотикаючись через розкидане каміння. Зненацька вперлися в стіну, де мав бути вихід. Чорні стіни оточували нас з усіх боків. Нарешті ми знайшли пролам і вихопились у ліс. Все перекрутилося переді мною. Тільки несамовите іржання коня вказувало шлях, куди треба було бігти. Захекані і вкрай втомлені, ми вискочили на галявину, де був прив'язаний кінь з коляскою. Він несамовито рвався, піднімаючись дибки. Я вчепився в повіддя і трохи вгамував його. Через мить ми вже неслися далі від «Чернецького лісу».

Зупинилися ми на березі річки, чвалом вискочивши з лісу. Кінь був білий від піни. Я розпряг його і ледь зміг відтягнути від води. Поступово ми заспокоїлися, і я спробував пояснити Наталені, що, можливо, коня перелякав вовк. Але вона досить впевнено заявила про те, що дід і селяни праві, і що до «Чернецького лісу» соватися порядним християнам не варто.

На відміну від щойно пережитого, тихий плеск річки, тепле сонце і м'який зелений луг, за яким темнів ліс, заспокоювали. Мені стало спокійно і добре. Як ніколи в житті. Можливо, від того, що біля мене була Наталена.

29 травня. Втрата грошей остаточно підірвала наші фінанси. Батько знов отримав пропозицію продати «Чернецький ліс». Ми порадилися і вирішили погодитися — ці гроші поможуть нам розв'язати багато проблем і, можливо, поправити становище маєтку.

5 червня. Здається, я закохався. Думки про панну Наталю постійно переслідують мене і… приміряють з дійсністю. Ми зустрічаємося досить часто, і кожна зустріч стає для мене чимось на зразок кришталево чистої води для вмираючого від спраги. Сьогодні я вперше взяв її руки в свої і зрозумів, що можу віддати життя за цю мить. Сподіваюся, що вона відповідає мені тим же почуттям.

6 червня. Отримав відповідь від професора Курца. Листи я зберігаю окремо, але цей додам до свого щоденника.

«Шановний пане Анджею!

Отримав твого листа, за який дуже вдячний, але зараз не можу більш докладно передати свої враження від нього. Додам тільки, що ця легенда, на жаль, підтверджує висновки про предмет мого дослідження. Боюся, що я прийшов до них занадто пізно. В будь-якому разі, світ не прислухається до них. Наш божевільний світ летить у прірву, і хто почує застереження старого професора історії?.. Мені здається, що я зрозумів природу жаху історії, але мені тяжко розрізнити в ньому промисел Бога від підступів сатани.

Мій дорогий друже (дозволь називати тебе так), якщо мої висновки підтвердяться, то ти опинився на межі замкненого кола, в центрі якого світовий жах проявить себе з найбільшою силою. Зараз я завершую своє дослідження. Нещодавно в мене з'явилася підозра, що за мною стежать — я починаю турбуватися за долю свого рукопису. Якщо в тебе буде найближчим часом така можливість — прошу тебе, приїдь до мене.

Скоро світовий жах вирветься і запанує у світі. Я не знаю такого місця, де можна було б сховатися від нього, але я вірю, що моя праця, яка не встигла його зупинити, допоможе хоча б боротися з ним. Вибач за такий короткий лист, але я відчуваю, що часу залишається дуже мало, — мені треба завершити свою роботу. Сподіваюся на скору зустріч із тобою.

Г.-Г. Курц

Берлін, 28 травня 1914 р.»

P. S. Підозрюю, що незабаром з'являться бажаючі заволодіти вашим «Чернецьким лісом». Навряд чи ви зможете завадити їм, але тримайтеся як можна довше!

6 червня. Сьогодні батько остаточно завірив у нотаріуса договір про продаж «Чернецького лісу». Тепер він став власністю банку «Грінберг і Ко». Батько в розпачі. Намагаюся відкинути погані відчуття подалі. Ввечері осідлав коня і під дрібним дощем помчав до садиби Порецького. Годину стояв під деревами, але зайти так і не наважився. Треба їхати до Німеччини — мені край необхідно порадитися з професором.

10 червня. Пройшло декілька днів, як ми продали «Чернецький ліс», і там почалося якесь незрозуміле будівництво. Зранку і ввечері туди їдуть криті підводи. Селяни кажуть, що шлях перегороджений і між деревами протягнутий колючий дріт. Тільки цвинтар і каплиця, згідно з домовленістю, залишилися відкритими для нас. Серед селян ходять похмурі перекази про пана Мартина, який встав з домовини і знов почав правити «Чернецьким лісом». Заправляє будівництвом якийсь інженер Гопнер. При розмові з батьком він заявив, що на місці монастиря буде побудований палац для нового володаря цього краю. Навіть вночі звідти доносяться вигуки робітників. Таке враження, що якась нестримна сила вдерлася в цей такий спокійний, сонний край і чавить примарний ідилічний світ, готуючи для його мешканців майбутнє, сповнене жаху.

11 червня. Насмілився освідчитися в коханні панні Наталені. Щось заважає мені витримувати прийнятий термін від початку знайомства до освідчення. Моє життя несеться вперед. Незабаром відправляюся до Берліну. Що буде далі? Мені вкрай треба порозмовляти з професором.

15 червня. Берлін. Ввечері прибув до міста. Його не впізнати. Майже на кожній площі натовпи вітають ораторів з патріотичними промовами. Повсюди майорять імператорські прапори. Досить часто зустрічаються військові в парадних мундирах. Вся столиця охоплена нервовим і недобрим збудженням. Зупинився в готелі. Завтра відправлюся до професора.

17 Розповідь професора

16 червня. Професор дуже стурбований. Йому здається, що за ним стежать, і це пов'язане з його дослідженням. Я розповів йому про останні події у нашому маєтку і «Чернецькому лісі». Курц заявив, що це цілком вкладається в його висновки. Нарешті він познайомив мене з головними дослідженнями своєї п'ятдесятирічної праці. Передаю його дивовижну розповідь майже дослівно:

«Коли мені було двадцять років, я був впевнений, що знаю все. Фундаментальний рівень викладання історії, філології і філософії у франкфуртській класичній гімназії, а потім в берлінському університеті, де мені пощастило слухати лекції самого Ріккерта, створили ілюзію того, що в нашій науці для мене незрозумілого не залишилося. Хроніки династій і держав, дії героїв і політиків були величні, мужні і логічні. Після Віденського конгресу Європа забула, що таке справжні потрясіння, тим більше, що і Наполеон дотримувався певних правил, які наша цивілізація прийняла для надання відтінку чинності війнам і завоюванням. Моє сторіччя закінчується — воно було пристойним, стабільним, романтичним і самовпевненим. Воно створило ілюзію всемогутності людського розуму і шляхетності людської природи. Боюся, що наступне століття розвіє цю облуду.

Чим більше я уходив в осягнення і відчуття історії, тим більше з розпачем розумів, що я був таким же, як моє сторіччя, — захопленим оптимістичним ідеалістом, який, втім, не бачив нічого, окрім власного самозахоплення. Поступово, з набуттям певної мудрості і знань, минулі сторіччя і епохи спалахнули переді мною таким всесвітнім жахом, що я опинився на межі божевілля. Чому провидіння дало мені змогу відчути історію, опинитися в ній, жахнутися неї і не збожеволіти? Я почав працю. Я інтуїтивно йшов по цих темних віках — переді мною проходили релігійні різанини в ім'я вищого блага, знищення народів задля їх добра, катування, страти і страждання. Варварські орди руйнували квітучі цивілізації, палали бібліотеки, і носії знань гинули від рук катів, народи, які вважали себе культурними і просвіченими, розпадалися на непримиренні партії і з насолодою знищували самі себе в братовбивчих війнах. Я обминав дослідження завойовницьких війн — в цілому їх можна було пояснити, — я зупинився на найжахливішому — революціях і внутрішніх громадянських війнах — на природі явища, яке я назвав світовим жахом.

Я поринув у нестерпний біль розпаду народу, родини, людини, звичних правил, законів і табу.

Я розумів, щоб відкрити цю таємницю сатани, необхідно знати все, — я і мої чисельні асистенти збирали й аналізували дані про все, що супроводжувало ці періоди загального розпаду, або світового жаху. Дані про обіг зірок і планет, про зловісні легенди і пророцтва, звичаї і традиції самознищених народів, єресі та вчення, статистичні дані про центри розповсюдження революційного чи фанатичного божевілля, хроніки і народні пісні, геологічні і археологічні знахідки, рукописи, рунічні надписи, стародавні пророцтва і одкровення — всі вони примушували мене довгими десятиріччями шукати в них істини, прозріння чи божевілля. Боюся, що я знайшов там все — істину, прозріння і божевілля. Мої асистенти не витримували. Вони божеволіли під час експедицій, пиячили, завершували життя самогубством, ставали релігійними фанатиками або просто тікали від роботи, про яку ходили дикі чутки. Я був фанатиком своєї ідеї, я заснував нову релігію наукового дослідження, я став на прю з дияволом… а може, з Богом.

Мій метод був простий — я шукав спільні закономірності в міжусібних трагедіях, які розігрувалися у світовій історії протягом тисячоліть, починаючи від заколотів черні в стародавньому Єгипті, через громадянські і релігійні війни в Римі, «темні віки», вогнища інквізиції, Велику європейську різанину від Реформації до Тридцятирічної війни (ці сто років стали першою загальноєвропейською спробою Апокаліпсису), революцію в Англії, яка так і не змогла позбавитися британської респектабельності, і революцію у Франції, в якій вже ясно проступили обриси Звіра. Я шукав закономірностей, моторошної спільної логіки, — в іменах, подіях, ландшафтах і ідеологіях.

І ось наслідок цієї праці. Наслідок аналізу десятків тисяч даних і майже містичного прозріння,» — професор Курц протягнув мені величезний за обсягом рукопис. Його очі палали, як у пророка, і були божевільними водночас. — «Зараз я не можу тобі його дати. Це прирече тебе на загибель, хоча ти і так приречений… Як всі в цьому сторіччі. Але я зрозумів, — ні, не природу жаху, але механізм його дії. Слухай уважно і повір мені… Зло, яке творять люди, не зникає — воно стає енергією, такою, як всі інші види енергії, воно зберігається там, де було створено, і може регенеруватися. Хтось здійснює цю регенерацію: можливо, таємні організації, які поклоняються злу, і про які, попри всю величезну кількість літератури, ми нічого не знаємо, релігійні апокаліптичні секти, і не тільки секти, володарі ворогуючих країн, народи, що вважають себе богообраними… Це не так важливо — вони можуть виступати під різними іменами, — важливо і жахливо те, що вони можуть не просто регенерувати і посилювати зло, вони навчилися модифікувати його в різних видах, досягаючи своєї мети. Вірогідно, що це вміння вдосконалювалося одночасно з розвитком людства і розповсюдженням цивілізації.

Я винайшов приблизний механізм цієї регенерації: на місцях, де коїлося зло, будувалися споруди, і не обов'язково підземні (я умовно назвав їх Храмами Жаху) в яких посилювалося і випромінювалося зло. І тоді починали відбувалися страхіття нашої історії. Вони співпадали з певними закономірностями розташування небесних світил і особливостями розламів земної кори в тих місцях. Мені довелося побувати на руїнах багатьох Храмів Жаху. Я заносив на карту ареал їх місцезнаходжень і бачив, як від сторіччя до сторіччя вони розширювалися, наближаючись до Всесвітнього Апокаліпсису. XX сторіччя стає часом, коли це коло замикається і людство опиниться в епіцентрі спалаху світового жаху. І відлік вже почався».

Я не витримав і закричав:

— Але для чого ви досліджували це!? Щоб на науковому рівні довести непереможність зла!? Посіяти в людських серцях зневіру і безвихідь!?

Професор стомлено підняв на мене очі. Тільки зараз я помітив, наскільки він втомлений і старий.

— Хотів знайти шлях боротьби з Жахом історії.

Я з надією дивився на нього. Після довгої паузи професор Курц тихо сказав:

— Так, я знайшов цей шлях, але я не можу тобі сказати. Ти не готовий скористатися ним…

17 червня. Я вертаюся додому. Колосальне розчарування і спустошення пригнічують мене. На вокзал, за десять хвилин до від'їзду потягу, прийшов професор. Мені до сліз боляче за нього. Він залишається один на один зі світовим злом. Ми стримано попрощалися. Нам обом незручно. Я покидаю Берлін. Боюся, що назавжди.

18 Щоденник (Закінчення)

20 червня. Я знов у маєтку. Батько важко хворий. Серце. Мені довелося взяти на себе господарські справи. Селяни, попри всю свою традиційну прив'язаність до місця, цілими родинами кидають село. Про «Чернецький ліс» ходять зловісні чутки. Вони бояться того, що там відбувається. Я думаю про розповідь професора. Що це — божевілля чи пророцтво?

Хочу швидше владнати домашні справи і відправитися до Наталени.

21 червня. Я пишу щоденник і в цей час починаю, немов з боку, дивитися на те, що відбувається зі мною. Я поступово опиняюся в жахливому сні, з якого не можу ніяк вибратися. Навколо звужується коло жаху, яке незабаром поглине мене. Вранці я осідлав коня і зібрався до садиби Порецького, але до нас завітали несподівані гості — інженер Гопнер і сивий банкір, один з управителів банку. У нас відбулася дивна розмова, зміст якої спробую передати.

Після нічого не значущих фраз про погоду і здоров'я батька вони перейшли до діла:

Гопнер: «Шановний пан Анджей, ми чули, що ви нещодавно побували у видатного професора Керца. Запевняю, що нас надзвичайно цікавлять його дослідження. Ми знаємо, що ви належите до його найкращих учнів, і з вдячністю б послухали про його останні відкриття».

Банкір: «Зрозуміло, що ми можемо гідно оплатити вашу лекцію».

Я: «Мені приємно чути, що у нас цікавляться подібними дослідженнями, але моя розмова з професором носила приватний характер, і він не уповноважував мене передавати її іншим».

Банкір: «Ви, як бачимо, пряма людина, — будемо відверті. Нас цікавить рукопис професора і зміст вашої бесіди. Ви передасте її нам і отримаєте суму грошей, яку забажаєте. Її вам вистачить, щоб покинути ці місця і досить заможно жити в будь якій країні світу».

Я: «Вважаю, панове, що нам треба припинити цю безцільну розмову».

Гопнер: «Ви не розумієте наші можливості. Здається, зараз ви збиралися до прекрасної панни Наталени Порецької? Не будемо вас затримувати. Ви зможете знайти нас в місті в управлінні банку».

Нахабство цього інженера вивело мене з рівноваги, і я досить різким тоном наказав їм забиратися геть.

Невдовзі я під'їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбованим. Судячи з його розповіді, вже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини — немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена і кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув для порядку на неї. Наше кохання для нього — таємниця Полішинеля. Старий — людина щира і сприймає мене як свою рідню, тому і радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера і погрозу, яка була в них. Я взяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене — в цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Маткевича з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.

22 червня. Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.

23 червня. Сьогодні ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання і запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву, і чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.

26 червня. Пишу вночі. Ранком прискакав верхи Порецький і крикнув, що Наталена зникла. Ми мчалися до його садиби, не розбираючи дороги, навпростець. Тільки біля воріт, зіскочивши з коня, старий сказав, що вночі було тихо, але вранці Наталена не вийшла зі своєї кімнати. Двері опинилися зачиненими зсередини. Маткевич гукав, але Наталена не відзивалася, і стурбований батько наказав вибити двері. Кімната була порожня.

Я вскочив до кімнати Наталени. Ліжко було зім'яте, подушка лежала на підлозі. Вікно широко розчинене. Ніхто в будинку не чув уночі жодного крику чи шуму боротьби. Козак уважно роздивився траву під вікном і сказав, що сліди залишили принаймні двоє, які виносили дівчину. Далі сліди губилися. Білий як смерть Порецький безпорадно оглядався посередині кімнати. Раптом він кинувся в кут і підняв з підлоги зім'ятий рушник. Рушник вони вважали своїм родинним оберегом, і він завжди висів над ліжком Наталени. День ми провели в пошуках дівчини, але жодних слідів не знайшли.

І тільки я знаю, де мені шукати мою панну.

27 червня. Був в управлінні банку і розмовляв з управителем. Надзвичайно ввічливо той запропонував мені зустрітися з інженером. Через годину я розмовляв з Гопнером. Він заявив, що допоможе розшукати Наталену, якщо я доставлю їм рукопис професора. Викрадення Наталени — справа їх рук. У мене вибір — зрадити свою наречену або свого вчителя… Дописую ввечері. Вдень мені в очі впав том Гейне, який професор дав на вокзалі при прощанні. Я розкрив том і почав машинально гортати сторінки. Раптом між рядками побачив записи, зроблені дрібним почерком професора. Переписувати їх немає часу… Я зрозумів! Вони все одно не віддадуть мені Наталену. Вона потрібна їм… Я був у Порецького. Зараз ми відправляємося до руїн монастиря. Старий чекає мене зі своїми козаками. Ми озброєні мисливськими рушницями і ножами. І допоможе нам Бог!

…Я ще живий. Ми врятували її. Порецький і його козаки загинули. Жах іде за мною. Ми всі приречені. Тільки одне прошу, Боже, — щоденник повинен попасти в праведні руки.

…Замок Темпельгоф. Встигніть до 1 вересня 1926 року. Знайдіть Наталену — вона вам допоможе, але бійтеся її. Зупиніть «Велике жертвоприношення»! Встигніть!

…Часу залишається дуже мало. Вони скоро прийдуть. Я знайду можливість заховати щоденник і дати знак тому, хто буде його шукати. Зупини їх, Господи. Амінь.