— Таки сюди, — промурчав Алмареа, — у нас гості, Нолдор…
— Луки, — вишептав Фіндекано, — луки до бою…
— Десять, — рахував тіні Мірімон, — ні, більше… Десятків зо два…
— По три тварі на кожного, і двох зоставимо пані Лаурендіе…
— Tira, Ельдар! Вони ведуть полоненого… Тягнуть на мотузі…
— Чи не зібрались поганці повечеряти? О, ми зіпсуємо їм шлунки…
— По дірці в кожному…
— Розмови геть, Нолдор! Готуйсь…
Тіні були вже зовсім близько. У світлі Рани Мінливого, який Фіндекано вже звик називати Ітилем, юнак роздивився знайомі огидні морди… Він ще не навчився розріжняти тварей, і на хвилину йому здалося, що ікласта потвора, котра помахувала нагаєм, підганяючи своїх підлеглих, є тим самим «командиром Игиром», якого Фіндекано вбив в горах неподалік Тангородріму. Орки таки дійсно тягли на мотузі зв’язаного Ельда. Бідолаха ледве йшов, хитаючись на зранених ногах, а тварі підганяли його нагаями.
— Присягаю садами Яванни! — прошипів Алмареа, — це один з отих воїнів, що не повернулися з вивідок… Я пізнав цього Нолдо — його звати Ферен, і він був в прибічній дружині вашого батька, cano…
— Лучники, — вимовив Фіндекано, — по змозі — щадити бранця… Стріляй!
Свиснули стріли… Степом розлігся вереск, такий гидкий, що юнаком аж пересмикнуло.
— Вибивати старших! — крикнув він, — по тим, хто в чоботях — стріляй!
Двоє обтяжених чобітьми орків були тут таки втикані стрілами, немов їжаки голками. Один з них якраз вів бранця на мотузі і повалився в траву разом з ним.
— Стріляйте! Щоб жоден не втік! Стріляйте, Нолдор!
— Здається, всі, - озвався з-за каменя Таурохтар, — cano дозволить спуститись, глянути, що там з тим Ельда?
- Іди, Таурохтаре, — мовив Фіндекано, — ми прикриваємо… Візьми з собою Алмареа.
Двоє Нолдор легко, мов тіні, зіслизнули по пласких брилах чудернацької скелі, і рушили до побойовиська. В руці Алмареа блиснув меч, а Таурохтар наготував списа. Решта Ельдар чипіла нагорі з луками напоготові.
Таурохтар нахилився, пововтузився, тоді випростався. Ферена він тримав на руках, і рушив з цією ношею до скель. Алмареа прикривав йому спину, поволі відступаючи обличчям до рівнини.
— Гаразд, — сказав Фіндекано, коли обидва його воїни знову опинилися нагорі, - будемо сподіватися, що тут лише одна зграя… Що з цим Нолдо?
— Непритомний, — озвався Таурохтар, — Лаурендіе, мила, йди сюди…
— Я вже тут, — озвалася цілителька, — о, пошкодження не дуже тяжкі… Хлопчина бився відчайдушно, все так, але, певне, знепритомнів від удару по шолому… А решта — то вже сліди від орочих нагаїв…
Ферен лежав на камінні, згорнувшись у клубок… Так, напевне, він намагався захиститись від ударів нагаями. З одежі на ньому зосталися подерті штани і закривавлене лахміття спідньої сорочки. Коли Фіндекано обережно повернув його лицем до сяйва Ітилю, то дійсно побачив, що чорне волосся полоненика спереду злиплося від крові тяжким ковтуном. Окрім цього пасма, решту кіс було грубо обтято, швидше за все — лезом ножа.
— Для чого вони обрізають бранцям волосся? — пробурмотів Алмареа, — чи є в розумі цих істот хоч якісь зачатки послідовности…
— Я скажу — для чого, — мовив Таурохтар, — щоб полоненому було соромно і гидко. Щоб він відчув себе упослідженим… Хоча, коли погибель дивиться в очі, здається, не до волосся, але це впливає… Я бачив… Недарма і примовка є — гидкий, мов обстрижений Ельда…
— О, ми не будемо жорстокими, — мовив Фіндекано, згадавши, який вигляд мав Руссандол без своєї рудої гриви, — цей воїн і так перестраждав багато… Нема чого обговорювати подібні речі. Пані Лаурендіе, він буде в стані перенести дорогу? Занурювати його в цілющий сон ми зараз не можемо — нема часу.
— Думаю, що витриває, - озвалася цілителька, — адже він йшов сам, а нині їхатиме верхи… О, він розплющив очі… Заспокойся, дитя моє, ти серед своїх…
— Алмареа, — прошепотів визволений бранець, — та невже ж… Це таки ти… І воєвода Фіндекано…
— Пізнав, — втішився Алмареа, — ти пізнав мене, Ферене… Ти зможеш сісти на коня, родичу? Ми маємо забратися звідси з першим променем Анари.
— Я зможу, — вимовив Ферен, — я вдячний… Я втратив своїх воїнів місяць тому… І весь цей місяць перебував в жахливому сні…
— Чому ця зграя йшла на південь? — спитав Фіндекано, — Куди вони вели тебе?
— Я… Я не знаю… Їх було більше, тоді вони поділились на два загони… Я не знаю… Швидше за все — я… Мене…
— Досить, cano, — мовив Алмареа прохально, — згадайте, де ми знайшли вашого Анта… Тут той самий випадок, хіба ви не бачите?
— Хіба тебе не відвели до Ангбанду, Ферене? — раптом спитав Таурохтар.
— До Ангбанду? Я так… Так боявся цього… Але ні…
— Засни, — лагідно мовив Фіндекано, — не бійся… Все закінчилось…
Ферен спробував усміхнутися і заплющив очі.
Опівночі на варту стали Алмареа з Мірімоном. Однак, Таурохтар теж не спав. Він крутився на камінні, тоді торкнув Фіндекано за плече:
— Мій князю, є розмова…
— Так, — мовив Фіндекано, отямлюючись від тієї особливої дрімоти, якою Ельдар відновлюють сили, не занурюючись в сон, — що сталося?
— Цей юнак… Ферен… Він щось недоговорює.
— О, ні, Таурохтаре, — сказав Фіндекано заспокійливо, — що він може приховувати? Ворога він зустрічав грудьми, про що свідчить зранене hrоа бідолахи… А те, що юнак трохи не при собі — так мандри з орками нікому не додають здоров’я…
— Я саме про оці ось мандри, — вимовив Таурохтар, — в часи моєї молодости, cano, всіх захоплених у сутичках Квенді доправляли до Утумно. Або до Ангбанду — дослідами над нами займалися обидва — Мелькор та Саурон. Жодна зграя орків не тягала б з собою бранця по степу — вони хоч і дурні, але накази виконують чітко…
— Стривай, — озвався Фіндекано, — а як же родина Дороніонів? Тварі таки тягали їх з собою з… з цілком визначеною метою…
— Тих Нандор орки захопили, коли йшли виконувати певне завдання, — мовив Таурохтар, — вони полювали на чітко визначену особу, а більше одного наказу їхні мізки не вміщають. Тим більше, що і Мелькор, і Саурон завжди більше цікавились полоненими воїнами, аніж просто собі Квенді. Я певен, що з новою появою Мелькора в Ендоре, старі накази знову увійшли в силу. І не забувайте, що валінорські Нолдор — присяжні вороги і Морока і Хазяїна Вовкулаків. Їх-то і будуть хапати найпершими. А цей Ферен говорить, що він в Ангбанді не бував… І досі його не зжерли, хіба що він зостався останнім з кількох полонеників…
— Він про це не оповів, — сказав Фіндекано, — але це не означає, що так не було… Він просто не може згадувати про весь цей жах.
— Дивіться, мій князю, — сказав Таурохтар стиха, — Мелькор, якого ви звете Морінготто, є витівником… Думаєте, звідки пішли оті чутки, що орки — то порчені Квенді? Деяких Квенді він і справді звів з розуму. Здолати наш дух йому не під силу, а от з тілом вони з Сауроном часом виробляли жахливі речі. Я знав городище, де варта стріляла в особу, яка назвалася втікачем з Утумно… Зробили вони це опісля того, як одне з поселень впустило колишнього бранця, а він виявився «прищепленим»
— Що це значить, Таурохтаре? — спитав Фіндекано заскочено.
— Спитайте у Лаурендіе, вона оповість краще за мене. І не зводьте очей з цього Ферена.
Першого променю Анару вони не побачили — з півночі швидко наповзала темна хмара кольору олива. Вона затулила побляклі ранкові зірки і потягнулася на південь, в бік Сіріонового проходу.
— А оце вже мені зовсім не подобається, — вимовив Фіндекано, — по конях, Нолдор! Повертаємося!
Лаурендіе звеліла Ферену сісти на круп її коня, пояснивши це тим, що вона легша за чоловіків, а отже… Дійсно, цілителька, хоч і була жоною-nerwen, але ніколи не вбирала кольчуги, а зі зброї мала лише меча, яким, щоправда, користувалася з великим умінням. Фіндекано на хвилину затримався на вершечку скелі, що так прислужилась їм минулої ночі і подивився в північний бік, намагаючись пронизати поглядом раптову незвичну тьму.
Зір Ельда не підвів навіть у цьому свинцевому змроку. Юнак побачив кілька десятків темних цяток, що швидко мчали вперед, керуючись на південь. А за цими цятками поволі розгорталася лава… Військо…
Фіндекано швидко збіг донизу. Валінорські огирі тремтіли й харапудились — вони відчули…
— Кінноти у них нема, — мовив юнак, — але є вовчі вершники… Сюди мчать орки на ngauri, а позаду — ціла орда… Помчали, Нолдор… Помчали, як вихор… Пані Лаурендіе — вперед, решта — приготувати маленькі луки.
З цими словами він вистрибнув на спину Моретінде. Вороному вже нетерпеливилось забратися геть з цього місця.
— Давай, Моретінде…Давай, мій коню, мій друже! Жени щодуху…
Вороний рвонув з місця так, що трохи не злетів над землею… Маленький загін мчав мов вітер, Ельдар весь час озиралися назад, але темні цятки зникли у високих травах…
— Одірвалися, — пробурмотів з полегшенням Мірімон, і тут у нього над головою свиснула стріла…
Ще один загін вовчих вершників намагався обійти їх збоку. Від виття ngauri коні ошаленіли, і неслись такими стрибками, що позаздрив би і олень. Фіндекано натягнув короткого лука, і, майже не цілячись, випустив назад з десяток стріл. Виття стало ще голоснішим — таки влучив… Решта теж відстрілювалась з успіхом, окрім пані Лаурендіе, котра вирвалася далеко вперед. Ферен ледве тримався на коні, охопивши цілительку за стан, але тримався.
Чийсь кінь упав… Вершник злетів з нього пушинкою і одразу ж підхопився з землі. Фіндекано повернув назад навіть не зрозумівши хто це, кинувши решті:
— Наказую — вперед!
Та його воїни притримали коней… А Фіндекано вже бачив лице Синьагіла, сполотніле, закривавлене… Одна рука юного Нолдо безсило звисла… Його білий кінь, вражений чорною стрілою, бився на землі в агонії.
Воїни Фіндекано тепер били з луків безперестанку, не даючи вовчим вершникам наблизитись. Фіндекано вихопив меча і одним ударом перетяв коневі Синьагіла шийну артерію, пробурмотівши:
— Пробач, друже…
Синьагіл підбіг до нього. Сірі очі юнака були сповнені болем…
— Я не втримаюсь, cano… — мовив він, — Рука…
— Наперед!
Фіндекано підхопив його і посадовив перед собою. Моретінде, побачивши загибель однокровника, рвонув з місця, наче й не відчувши подвоєного тягаря.
Гряда скель виростала перед ними… Темна пляма — Сіріонова ущелина…
— Давай, Моретінде! Щодуху!
— Відстаємо, — прошепотів Синьагіл, — двох йому не вивезти… Зоставте мене, cano…
— Ти поспішаєш зустрітися з Суддею, Нолдо? Ти забув, що тебе проклято?
— Не забув…
— То ж мовчи, прошу тебе…
Синьагіл замовк. Кров спливала по його обличчю темними струмочками.
— Давай, Моретінде! Давай, якщо не хочеш стати вовчим сніданком! Жени, друже! Жени вперед….
Вони увірвалися в скелясту ущелину, і Алмареа вихопив сурму… Тривожний її поклик понісся горами.
Ось і брама Барад-Ейтель… Прочинена брама… Їх, певне, побачили здалеку…
— Ще трохи, Моретінде!
А стріли вже летять зі стін, летять зі скель проходу, відрізаючи погоню, знищуючи тварей.
— Ми вдома, Синьагіле! Хвала Валар за їхні маленькі милості!
— Cano… Я вдячний, мій cano… мій князю…
— Та досить уже. Хто витягнув мене з тріщини у кризі?
І Синьагіл усміхнувся крізь кров і біль, а його здорова рука стисла пальці Фіндекано.
Вивідачі зістрибували з коней, до них бігли воїни і жони-цілительки. Фіндекано обережно зіслизнув зі спини Моретінде, тримаючи в обіймах пораненого, повернувся і побачив вражене, залите слізьми личко Еріен.
— О, nerwen не личить плакати, — мовив він стиха, — все добре, панно моя… Я тут, і навіть не втратив жодного воїна.
- І навіть врятував…, - прошепотів Синьагіл, намагаючись всміхнутися панні, - cano вихопив мене трохи не з зубів ngauro…
— Як завжди — поетичне перебільшення, — сказав Фіндекано лагідно, — ти можеш іти, Синьагіле?
— Ми його відведемо, — мовила одна з відаючих жон, приятельок Лаурендіе, — зіприся на мене хлопчику… Не бійся — я не така тендітна, якою видаюся.
Пробуджена підхопила юнака, закинула його руку собі на плече і поволі повела до входу в замок.
— Сину, все гаразд?
Князь Нолофінве підійшов своєю нечутною ходою. Фіндекано випростався і почав доповідати.
— Отже, це не просто вивідачі, - мовив Нолофінве, вислухавши сина, — говориш, позаду йде орда?
— Так, мій батьку і князю…
— Гаразд… Ми їх зустрінемо. Поки ти був в Дор-Ломіні, ми вдосконалили оборону. Через ущелину вони не пройдуть… Дортоніоном, певне, теж… А от схід мене непокоїть… Твій необачний оtorno доручив керувати обороною найнебезпечнішого місця Макалауре…
— А, Маглорова Брама… Але ж, татку, Макалауре мусить повірити в себе… Він quentaro, все так, але він і воїн…
— Quentaro мусить співати воїнам, — мовив Нолофінве буркотливо, — а у нас накази віддають співці і провидці… Фінарато знову осяяло прозріння, і він вгризається в скелі… Нарготронд! Печерне місто! Ми ж не Наугрім, щоб жити в печерах! Це все поганий вплив Ельве Сінголло, тут ти був правий, синку… Більше того — Туракано хоче покинути Невраст і заложити град в гірській долині. Йому, мовляв, теж було видіння… Туракано і видіння, подумати тільки… Я сказав йому, щоб не смів і думати про це, доки я живий!
«Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на вежу Міндон. — згадалося Фіндекано, — Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.»
— Не сваріть брата, мій батьку і князю, — вимовив він, — просто Турондо обіцяв збудувати місто з білою вежею… Обіцяв Еленве за мить до того, як крига розверзлася під нашими ногами…
— Нехай будується опісля війни, — хмикнув Нолофінве, — хтось же та мусить оберігати побережжя… Хіба що це робитимуть родичі цієї милої панни, котра дивиться на мене, як на крижане чудовисько… Я, взагалі-то, наказав їй повертатися до Ломіону — не вистачало мені ще посваритися з князем Кірданом через загибель його улюблениці.
Панна Еріен залилася багрянцем і опустила оченята.
— Вона так і сказала, — Нолофінве явно милувався синовою обраницею, — «крижане чудовисько»… Я дозволив їй залишитися до твого повернення, але нині…
— Не відсилайте її, мій батьку і князю, — мовив Фіндекано стиха, — панна бажає помсти за загиблих родичів… Вона є справжньою nerwen і щасливим оберегом моїх лучників.
— Тільки тому? — спитав Нолофінве ледь насмішкувато, — а я вже подумав, що маю готувати звичаєвий дар майбутній невістці…
Тепер побагрянів Фіндекано. Але Нолофінве знав межу жартам і перестав мучити молодят.
— Мій батьку і князю, — сказав Фіндекано, щоб відвернути батькову увагу від Еріен, — ми звільнили з полону Нолдо Ферена…
— Начільника моїх вивідачів? Отих, що зникли? Де він, синку?
Ферена відвели до просторої кімнати лівого крила замку, де стояли ложа, заслані білим полотном. На одному з них вже спочивав цілющим сном Синьагіл, і ніжне обличчя юного Ельда освітлювала усмішка… Що снилося йому? Сади Валінору, чи материні ласкаві долоні… А може — ота Арда без Морінготто, оновлена Арда, яку Нолдор бажали добути своїми клинками…
Біля ложа Ферена стояло дві цілительки — Лаурендіе і та, друга, котра повела за собою Синьагіла. Фіндекано згадав її ім’я — Туїлінде…
— О, це той самий випадок, — говорила Лаурендіе напівшепотом до подруги, — намертво закрите аvanire… Звісно, цей юнак не помре, його не скалічено так, як сина Феанаро, однак…
Ферен лежав на ложі, вже вмитий і вбраний в чисте. Злиплі від крові рештки волосся довелося відрізати, і молодий воїн мав дійсно який-то непризвоїтий вигляд. Він це знав, і йому було соромно…
— О, це лише біда, а не провина, — мовив Нолофінве, присаджуючись на краєчок ложа, — не муч себе, бідолашний друже… Що сталося з вами? Як загинули інші?
— Я… Я не знаю…
Фіндекано звернув увагу на вираз очей пораненого. Обличчя Ферена залишалося спокійним, навіть байдужим, але очі… В них плавилися біль, страждання, ще щось, чому не було назви… Наче юнак намагався щось сказати — але не міг.
— Ти втратив пам’ять? Хоч щось можеш оповісти?
— Ми билися… Мене поранило… Я… забув…
— Втрата пам’яті, - озвалася Лаурендіе, — цілком можлива — на певний час. Потім вона відновиться, мій князю…
Цілителька теж нервувалася… Від Фіндекано не укрилося, як вона переглянулась з Туїлінде. Юнак згадав перестороги Таурохтаре і затривожено зиркнув на Ферена.
— Гаразд, — сказав Нолофінве, — не хвилюйся, відпочивай. Поговоримо пізніше…
До кімнати цілительок поспішно увійшов вістовий — срібноволосий Синда-лучник.
— Великий князю Фінголфіне! — вимовив він, і Нолофінве повернув голову на голос… В цю саму хвилину Ферен висмикнув запоясника з піхов, що висіли на княжому поясі і ударив…
Фіндекано з Лаурендіе кинулися одночасно… І не встигли також одночасно… Ніж магтанової сталі прорвав гаптовану сріблом куртку Нолофінве і … вдарився об кольчугу тієї ж роботи. Великий Князь цього тривожного дня убрався зранку як до битви, й це зберегло йому життя.
Ферен бився на ложі в судомах, Фіндекано та цілителька, котра була сильною не по-жіночому, ледве втримували його на ложі вдвох. Зрештою він затих, і Фіндекано зміг подивитися йому в очі тим особливим поглядом, що проникав в глибини підсвідомості.
Те, що відкрилося йому — було жахливим…
Ферен дійсно закрився намертво — до душі його було годі дістати… Однак тіло неначе оплутувала незрима для звичайного ока чорна сіть… Вона була живою, ця сіть, вона ворушилась, вона дихала… Вона керувала hrоа молодого вивідача, замикаючи йому вуста, змушуючи до чину… Це був якийсь несамовитий розум, прищеплений до тіла і мозку Ельда…
— Ти бачиш це, молодий cano? — спитала Лаурендіе. Її голос доходив до Фіндекано наче крізь тунель в горах, — ти бачиш прищепу?
— Я, — вимовив Фіндекано, — я бачу… Це ж жах…
Він поволі виринав з свідомости Ферена. Той обім’як і лежав тихо. Бідолаху тримало вже четверо — на допомогу підбігла Туїлінде і вістовий-Синда.
Нолофінве роздивлявся розріз на куртці. Тоді підвів голову.
— Таке вони роблять з нами? — спитав, — ось таке?
— Це прищепа, — мовила Лаурендіе, — я пам’ятаю ще з тих часів… Вони не можуть дібратися до душі, але тіло — у їхній владі… Найжахливіше, що дух притомний, він усвідомлює все, але не може керувати власним hrоа… Цей воїн не може навіть перерізати собі горло — прищепа не дасть. А ця прищепа націлена на вбивство пана князя Нолофінве — її урухомило звернення вістового…
— Ви не можете її побачити, пані Лаурендіе? — спитав Фіндекано стиха.
— Ні, навіть я… Серед Нолдор побачити подібне зможе лише учень Ірмо… Ти, молодий cano… Фінарато Арафінвіон… Може ще кілька осіб… Решта повинна покладатися на відчуття… Чесно кажучи, князю Дор-Ломіну, коли ти прилетів на орлі зі своїм оtorno, першою моєю думкою було — прищепа… Але ти не побачив нічого, окрім аvanire, і зумів умовити Руссандола відкритись…
— О, Майтімо їм був потрібен для іншого, — пробурмотів Фіндекано, — але, мила пані Лаурендіе… Як це з нього зняти?
— Тільки разом з hrоа, молодий cano… Тільки так…
— Це, — вимовив Фіндекано, — це несправедливо…
— Убийте мене! — раптом крикнув нестямно Ферен, — брати! Будь ласка!
Страшні конвульсії знову струсонули його тілом… Юнак борсався так, що тріщало дерев’яне ложе… Кривавий піт виступив йому на шкірі, кожен м’яз ніби скручувала судома…
— Це кара, — вимовила Лаурендіе, — кара за неслухняність… Відвернися, молодий cano…
Та Фіндекано не відвернувся. Він дивився в заціпенінні, як Пробуджена стає на коліна біля ложа, як цілує юнака, якого ледве втримувало троє Ельдар, в закривавлене чоло, і як вбиває йому в серце ніж, який непомітно вийняла з піхов на власному поясі.
— Шлях твій на Захід хай буде легким, — видихнула цілителька.
Тіло Ферена вигнулося в останній судомі, і раптом спалах осяяв кімнату. Дух молодого Нолдо полишив тіло, і Фіндекано побачив як в його вогні спопеліла чорна змія, що присмокталася до розуму воїна. Лице загиблого, перекривлене болем, стало ніжним і чистим, з тихим усміхом на помертвілих вустах.
Лаурендіе поволі звелася на ноги.
— Тільки так, — вимовила вона, — лише вогонь звільненого духу спалює чародійство Морока.
— Урядіть йому, — тихо сказав Нолофінве, — належне поховання. Він був гарним воїном… Ферен. Сподіваюся, Суддя врахує це, якщо він є дійсно справедливим, а не мстивим. Що там, Глірдане?
Синда-вістовий відійшов від ложа, не зводячи очей з мертвого Ферена і з непорушної Лаурендіе біля нього, проковтнув слину і вимовив, намагаючись щоб голос не тремтів:
— Від передових постів до відома Великого Князя — ворог рухається до Сіріонової ущелини незліченою силою.
— Полічимо, — холодно сказав Нолофінве, — ходімо за мною, юначе, на час битви будете при моїй особі. Ваше ім’я означає — «музика», ви на чому граєте?
— Н-на флейті, - мовив Синда ледь розгублено. Флейта дійсно стирчала за його поясом, поруч з мечем.
— От і добре… Зіграєте мені щось в очікуванні бою.
Глірдан трохи порожевів. Фіндекано добре розумів батькову крижану логіку — князь не хотів, щоб військом полетіли чутки про жахливе чародійство Морінготто. На цілительок-Нолдіе і на сина Нолофінве покладався як на самого себе, а Синда, зовсім молодесенький Еdel, міг наоповідати довколишнім особам жахів, та ще й поетично їх перебільшити.
— Сину, — сказав князь, — займи зі своїми воїнами становиська на кам’яному переході. Побачимось опісля бою.
— Так, мій батьку і князю…
— Виконуй.
Фіндекано вибіг з лікарняної палати так, ніби за ним гналися ngauri. Його лучники, котрі у дворі розпитували збуджених порятунком вивідачів, миттєво вишикувалися у шерегу. Крайньою ліворуч, опісля всіх високих Нолдор та Анта Доронінга, стояла Еріен.
— На становиська! — крикнув Фіндекано, — на перехід — бігом!
Барад-Ейтель, замок Ейтель-Сіріону, був витвором будівельного мистецтва Нолофінве — фортеця висіла над гірським проходом, наче арка, при чому вхід був лише з одного боку. Якщо ворог, скажімо таки зламав би браму, і увірвався в замковий двір, то йому довелося б брати приступом не тільки замкову вежу. Вузький міст з вежичками для лучників перекривав ущелину Ейтель-Сіріон на недоступній знизу висоті. Прорватися на цей міст можна було лише по крученим сходам, на яких троє мечників могли утриматись проти цілого загону. А якщо вороги все ж таки добиралися до мосту — арку можна було зруйнувати, урухомивши складний механізм з залізних ядер. В правобічну ж частину фортеці можна було пройти лише по цьому мосту — і ніяк інакше.
Фіндекано сам допомагав батькові в будівництві цього дива. А в той останній проміжок часу, коли юнак був в Дор-Ломіні, Великий Князь Нолдор залучив до будівництва навіть кілька родів блукаючих Наугрім, котрі прибули в ці гори нещодавно, і просто таки розривалися між прагненням подлубатися в їхніх надрах і відчуттям небезпеки, котра нависла над порубіжжям. Нолофінве запропонував цим істотам союз і охорону, а також певну платню. Наугрім погодились, спокусившись чи-то на обіцянки їх обороняти, чи-то на валінорські самоцвіти, які ще залишалися у багатьох Ельдар, а самому Нолофінве Майтімо Руссандол віддав, як викуп, цілу торбинку цих дорогоцінностей, рівних яким не було в Ендоре.
Фіндекано дуже хотілося подивитися на цих істот, про яких він так багато чув, але жодного разу не бачив. Загадкові «витвори Ауле» в Амані не жили, і до Ельдар лише доходили найрізноманітніші чутки про Наугрім, в яких вихвалялась їхня працьовитість і ганьбилась жадібність. Однак, події розвивались занадто стрімко — юнак не встиг навіть запитати батька чи є ще Наугрім в Ейтель-Сіріоні.
Розташовуючи своїх воїнів на мосту, Фіндекано намагався забути викривлене лице Ферена, і те, що він побачив внутрішнім зором. Напевне, молодий князь мав дуже понурий вигляд, бо до нього підсів Елеммакіл і обережно спитав про здоров’я Синьагіла.
— З ним все гаразд, окрім того, що він проспить битву, — відповів Фіндекано втомлено.
— О, Синьагіл цього не переживе, — озвався збоку Алмареа, — всі звитяги, які він міг би віддати Судді, як викуп, дістануться іншим.
Поміж Нолдор вперто кружляли чутки, що з того воїна, який битиметься з лихою силою, не шкодуючи hrоа, Суддя зніме прокляття і відпустить з Мандосу до рідних. Фіндекано тому не дуже вірив, але багатьом його лучникам, і не тільки їм, подібні чутки заміняли еstel.
Десь вдалині проревів ріг… Все голосніше і голосніше.
— Нолдор, — мовив Фіндекано, — нам виказали честь, приславши посланника.
Внизу поволі їхав на гаурі велетенський орк. В лапі він тримав ганчірку, яку можна було визнати білою лише маючи надмір уяви. Озброєння тварей, видимо, змінилося на краще — посланник мав на собі залізний обладунок і шолом, схожий на перевернуту миску. Ngauro він поганяв чобітьми з острогами, лівицю упер в бік, а в правиці тримав рога. Біля його поясу висів меч, неоковирно зроблений, але таки меч, а не залізна штаба.
— О, вони навчаються, — озвався Алмареа, — напевне років через сотню почнуть музичити й співати…
- І підносити своїм самкам квіти, — ввернув Мірімон.
— Ні, ти помиляєшся, Мірімоне… Їхні панни вимагатимуть від них не якоїсь там степової трави, а наших голів…
— О, не дочекаються… Швидше — погублять власні…
— Тобі не шкода орченят, котрі зостануться без татка?
— Як мати такого татка, так краще рости сиротою…
— Тиша, Нолдор, — вимовив Фіндекано, і насмішники замовкли. Еріен дивилася вниз з такою люттю, що кров виступила їй на прикушених вустах. Молодий князь раптом збагнув, що вона ніколи не оповідала, як загинула її матір…
Знову проревів ріг… Орк підвівся в стременах і закричав на ламаному синдарині:
— Квени! Квени з Західних Земель! Я хочу говорити з тим, хто носить найкращі чоботи! Я, Паддуг, винагороджений острогами за найбільшу кількість гострих вух, відрізаних мною у квенів Побережжя!
— Як може таке статись? — спитав заскочено Елеммакіл, — адже Перша Війна сталася ще до нашого приходу в Ендоре…
— Вони, певне, теж живуть довго — озвався Алмареа, — а може — деякі з них… Хіба є межа для темного чародійства?
— О, Нолдор, заберіть лука у нашої nerwen, інакше ми оганьбимось вбивством посланника…
Фіндекано обережно обійняв Еріен і змусив її опустити лука.
— Ми бігли до моря, — прошепотіла вона, — тварі на gauri… Мама…
— Буде битва… Побережи стріли, кохана моя…
На правобічній вежі з’явилася висока постать в сяючій кольчузі.
— Великий Князь Нолдор слухає посланника…
— Ти, завойовнику з Західних Земель! — загорлав Паддуг, — як ти насмілився будуватися на землях мого володаря! Або схили голову і визнай його владу, або всіх вас буде знищено, до останнього дитинчати!
— Якою є межа володінь твого пана, посланнику? — пролунав зверху голос, схожий на крижаний дзвін.
— Йому належить Арда! — проричав орк.
— Так знай, злощасна тварино, на біду сущому наділена зачатками розуму, — Арда не є власністю Руйнівника! Ми не дозволимо злу розповзтися з Ангбанду по світу, навіть якщо ця земля змішається з кров’ю і попелом наших тіл! Забирайтесь геть до своїх нір — настане година, і ми викуримо вас звідтіля разом з вашим повелителем!
— Ви всі помрете сьогодні, - сказав Паддуг і ошкірився, — всі, квен… Я сам приміряю твої чоботи…
Фіндекано мимоволі глянув на свої маленькі ступні в зграбних чобітках. Алмареа поруч захихотів:
— Наш князь мав би відповісти, що для цього вельмишановний Паддуг має обрубати собі лапи…
Та Нолофінве не став витрачати слова на подальшу розмову і зник за стіною становиська. Паддуг розвернув гаура, слова, які він вимовляв при тому, змусили особливо делікатних Ельдар злегка почервоніти, хоча значення тих слів можна було зрозуміти швидше за сенсом, аніж за звучанням, і помчав поміж скелями до свого війська.
— Нолдор, — мовив невгамовний Алмареа, — ми були присутні при історичній події виняткового значення…
- І при якій же? — всміхнувся Мірімон.
— Просто перед нашими очима, чи-то пак вухами відбулося народження великої і могутньої орочої мови… Я розібрав, принаймні, три слова, і всі вони стосуються до способу розмноження цих милих мавпочок…
— О, помовчи ж Алмареа, з нами nerwen…
— Я замовкаю і готую зброю…
Тиша залягла над проходом, напружена тиша очікування… Потім десь попереду проревів ріг, і проходом хлинула орда…
На правобічній вежі продзвеніла срібна сурма. Голосно і виклично…
— Стріляйте, Нолдор! — крикнув Фіндекано, — Во ім’я Богів і Арди!
Опісля quentari оспівували дощ зі стріл — він хлинув зі стін, цей смертоносний дощ… Зі стін, з мосту, зі становиськ на скелях… Прохід і так був вузьким, орки стислися в ньому, намагаючись тулитися до стін. На них летіло каміння, приготоване заздалегідь, котилися підважені важелями шматки гірської породи… Підлітки-Нолдор та підлітки-Синдар снували по становиськах, наче миші, підносячи стріли, цілі в’язки стріл…
Тварі теж стріляли, і лучники почали нести втрати. Однак, прохід поволі заповнювався мертвими тілами орків. Фіндекано зрозумів батькову думку — Нолофінве зводив в проході ще одну стіну — з ворожих трупів.
— Цільніше, Ельдар! Арда! Оновлена Арда!
Наступ поволі захлинався… Фіндекано ще встиг подивуватися, чому це тварі вирушили брати на меч фортецю, не взявши з собою навіть тарану, але тут внизу розлігся вереск, сповнений страху і зловтіхи одночасно.
— Тіra, Ельдар! — почулися вигуки зі стін та становиськ.
— Моя ненько, — прошепотів Алмареа вже не жартуючи, — як добре, що ви зосталися у Тіріоні…
Внизу, по мертвих і ще живих орках поволі просувалося страхіття, що пашіло вогнем.
Потвора мала криві кігтисті лапи, довжелезний хвіст та морду, таку жахливу, що при одному її вигляді хотілося заховатись кудись подалі. З її плечей звисало щось схоже на шкіряний плащ. Крокувала тварюка на задніх лапах, а в передніх тримала щось схоже на булаву, та батіг, котрий то спалахував вогняним язиком, то тьмянів. Вогонь біг по її загривку, виривався з пащі… Тварь струшувала вогняною гривою, і навсебіч розліталися іскри. Голову її вінчали роги, і Фіндекано завважив, що, коли вона просунеться далі, то упреться цими рогами просто в міст, на якому засіли його лучники.
— Валарауко, — мовив Елеммакіл, — ай-я…
— Стріляй, Нолдор! По балрогу — стріляй!
Вони стріляли, однак стріли відскакували від шкури тварі. Фіндекано лихоманково мислив, що його робити — потвора могла обрушити міст кількома ударами булави. Або вибити браму фортеці. Щоправда, до правобічних укріплень їй не дібратись, але і вони, і всі ті, хто зостанеться в лівій половині твердині, приречені на смерть.
Коли страховисько порівнялося з вежею, на якій з’являвся Нолофінве, коли розмовляв з орочим посланником, десь на рівні голови Валарауко в стіні вежі раптово розверзся люк і з нього бурхнув водяний струмінь.
Сила напору води була такою, що чудовисько жбурнуло на скелі навпроти. Воно змахнуло лапами, розгорнувся «плащ» — два великих кожистих крила. Найжахливішою була тиша — чи-то страховисько було німим, чи-то йому забило дух.
Вода, крижана вода підгірного джерела, била потужним струменем, не давала балрогу піднятися. Зі скель на нього летіли каміння, списи, стріли… За короткий час чудовисько виявилося похованим під камінним завалом. Воно ще било хвостом, вигиналося, але то вже була агонія. Над проходом повисла хмара смердючого диму, від сірчаного смороду нічим було дихати… І в цій колотнечі раптово почувся голос срібної сурми — з південного боку в ущелину входили готові до бою Ельдар з Неврасту під проводом Туракано…
Вечір опісля бою був сповненим радощів і завзяття. Говорили, що частина Ельдар виступить з Ейтель-Сіріону, щоб наздогнати відступаючих орків і вибити їх до ноги. Командувати військом мав сам Нолофінве. Фіндекано він хотів залишити в твердині начільником залоги, але князь Дор-Ломіну подивився на батька так благально, що той посміхнувся, і призначив на цей відповідальний пост свого намісника і родича княгині Анайре, Нолдо Нарамакіла.
Відбулася розмова з Гімрінгом, говорив по палантиру знову Аркуенон, начільник оборони. Справи на сході були трохи гіршими — орки таки прорвалися через Маглорові врата, щоправда, двома невеликими загонами, решту орди сини Феанаро спинили на порубіжжі, і тепер женуть назад на північ. Аркуенон від імені Руссандола запевнив, що тих тварей, яким вдалося проникнути в східний Белеріанд, зупинять Амбарто з Амбаруссою та їхні загони лучників. До Молодших Рудих, виявляється, пристало багацько Лаіквенді, котрим захотілося повоювати, тож оркам в лісах сходу мало бути скрутно. З почутого Нолофінве зробив висновок, що його рішення є правильним, і віддав наказ назавтра виступати на з’єднання з Нельяфінве та його братами.
Цього вечора Фіндекано нарешті побачив Наугрім. Водяний душ, влаштований балрогу, був їхньої роботи: істоти, вмілі в усьому, що стосується роботи в копальнях, в тому числі — і у способах відкачки води, збудували біля підземного озера величезну помпу, яку і урухомили при наближенні балрога.
Старший серед Наугрім звався Дварфін, але Фіндекано зроду б не відріжнив одного Науга від іншого. Вони всі були невеличкі на зріст, окоренкуваті, зодягнені в засмальцьований шкіряний одяг, а волосся у них росло не тільки на голові, але й на обличчі. Цей жмут волосся, котрий починався над верхньою губою і доходив у деяких осіб трохи не до колін, мав у Наугрім приблизно таке ж значення, як довгі коси у Ельдар, і звався бородою.
Дварфін розвалився на кріселку в покоїку князя Нолофінве, витягнувши ноги в бруднющих чоботях. Поруч з ним сидів ще один Науг, котрий тримався значно скромніше, і не був відрекомендований старшиною. Обидва Наугрім були зайняті тим, що пильно перераховували валінорські самоцвіти, котрі Нолофінве виклав перед ними на гарненький столик, зроблений з червонястого каменю.
— Власне кажучи, — мовив врешті Дварфін, — ми з моїм небожем порадились, і вирішили, що ви, князю, маєте накинути ще трохи зверху встановленої ціни.
— Це чому? — звів брови Нолофінве, а Фіндекано, котрий з цікавістю роздивлявся гостей, трохи не розсміявся вголос — такими серйозними були наугрім, і таким веселим був татко. Звісно, з обличчя крижаного князя нічого не можна було прочитати, але Астальдо занадто добре вивчив всі порухи батькового обличчя..
— Коли ми будували водокачку, — пояснив Науг, — не було і мови про те, що вона буде використана як зброя. А за зброю ми беремо дорожче.
— Гаразд, — мовив князь, — то що ж ви бажаєте зверх встановленої плати?
Дварфін звів очі догори, потім погляд його упав на Фіндекано. На запилюженій куртці молодого воєводи сяяла застібка у вигляді аметистової квітки — дарунок Руссандола.
— Отієї дорогоцінності — вказав науг на застібку, — вистачить…
Фіндекано мимоволі поклав руку на дорогу йому річ… Дорогу не ціною — теплом рук Майтімо… Обох рук… Він віддав би будь-яку прикрасу, не змигнувши оком, але не цю…
— Якщо нам не буде доплачено, — примружився Дварфін, — ми не тільки розірвемо з вами всі угоди, але й оповімо іншим Кгазад[140] про вашу жадібність і нечесність…
Фіндекано знав, як потрібен батькові союз з Наугрім. Розбудова Барад-Ейтель вимагала робочих рук, щоб плавити метал, потрібні були руди… Він мовчки відстебнув застібку, торкнувся до неї вустами і поклав на стіл…
— Шановний майстре Дварфіне, — мовив Нолофінве все тим же холодним голосом, — розкажіть мені, як ви оцінюєте коштовності.
— О, це ціла наука, князю Ельвів… Почнемо з найдорожчих… Діяманти…
— Як би ви оцінили цю прикрасу?
Князь зняв з руки персня, в якому пишався діямант розміром з невеличкий горішок. Фіндекано пам’ятав цей камінь з дитинства — він завжди був на батьковій руці.
— О, якщо брати в дорогоцінному камінні, то…
— Вона коштує більше за цю застібку?
— Набагато, князю Ельвів… Набагато більше…
— Я міняю цього персня на застібку з аметистів… Чи буде це справедливим?
Обидва Наугрім, котрі пожирали очима діямант у персні, одночасно вигукнули «так!».
Нолофінве поклав персня на стіл, і забрав аметистову застібку. Наугрім навіть не звернули на це уваги — вони одразу ж вчепилися в княжого персня, намагаючись краще роздивитися діямант.
— Сподіваюсь, шановний Дварфіне, — мовив князь з легким усміхом, — що довколишні Кгазад будуть говорити тільки добрі слова про мешканців Ейтель-Сіріону…
— О, так! — вигукнув Дварфін, — ми донесемо вістку про вашу щедрість до самого Белегосту, де володарює мій брат Фрор! Ходімо, небоже, ходімо швидше!
І він додав щось своєю мовою, але обом Ельдар не потрібен був перекладач — батько і син чудово зрозуміли, що Науг вважає їх за дурнів, котрі здатні обміняти діямант на аметист та ще й усміхатись при цьому.
Коли за Наугрім зачинилися двері, Нолофінве все з тим же усміхом прикріпив застібку до куртки сина. І опустив очі, коли побачив сльозу на щоці молодого воїна.
— Це буде тобі наука, — мовив, — побачиш Наугрім — ховай все цінне…
— О, немає меж моїй вдячности, — відповів юнак стиха, — однак, ці істоти вважатимуть нас за дурнів і невігласів…
— Але вестимуть з нами справи, в надії нажитися ще більше…
— Татку, твій перстень… Я пам’ятаю твої руки над моєю колискою… Твої ласкаві руки… І сяйво цього каменя…
— О, я знайшов його сам на півночі Аману… І персня теж зробив сам… Коли ми заженемо тварей в печери Ангбанду, я зроблю собі іншого — і тільки… А ця застібка… Я знаю, чиї руки робили її, знаю і те, що нині у майстра лише одна рука… Я знаю, як дорога вона тобі — не вартістю, вигаданою Наугрім, теплом долонь Руссандола… Не шкодуй персня, синку — твоя сльозина дорожча мені за всі діяманти Валінору.
Фіндекано подивився на батька ледь розгублено — він ніколи не чув від нього подібних слів.
— Дитя моє, - мовив Нолофінве, — найстрашніше для мене — втратити тебе. Пам’ятай про це, мій Астальдо, моя дорогоцінність… Я вже втратив одного сина — бережи себе, лучнику…
- І ви теж… Ви теж…
Фіндекано притулився обличчям до батькового плеча і похапцем вийшов геть — приготуватись до завтрашнього виступу. Коли він нарешті владнав усі справи, переконався, що його загін теж готовий підхопитися з першим покликом срібної сурми, то помислив, що заслужив на кілька годин дрімоти… Ні, навіть справжнього сну.
Та в його покоях на нього очікував гість.
— Я говорив йому, — доповів незадоволено Ант, — що ви зайняті, і прийдете пізно… Але ця істота наполягає…
Ант вже чудово вивчив квенья, і тому був певен, що «істота» його не зрозуміє. На Фіндекано очікував молодший з двох Наугрім, наймення якого юнак не знав і досі.
— Я уважно вас слухаю, — мовив юнак на синдарині, - вельмишановний…
— Мене звати Азаггал, — мовив науг хрипко, — Азаггал, син Фрора. За нашим звичаєм, мій батько, правитель Белегосту, відправив мене у мандри з моїм дядьком по матері, щоб я набрався розуму, і навчився корисним речам… Я вчуся, бо є зовсім молодим Кгазад…
Фіндекано не втримався, щоб не кинути погляд на бороду цього юнака. Заросле волоссям лице придавало Наугрім якийсь замшілий вигляд, неначе вони були однолітками Арди.
— Я слухаю вас, княжичу Кгазад…
— Син Великого Князя може пояснити молодому учневі, чому його батько обміняв діямант на аметист?
Фіндекано з хвилину дивився на Науга. Тоді зітхнув.
— Нехай пробачить мене княжич Белегосту, але у нас, Ельдар, інше розуміння цінності речей. Цю застібку подарував мені друг… Найближчий друг… Побратим… Княжич Кгазад розуміє, що це таке?
— Ні…
— Особа, ближча за брата. Рідня по духу… Він зробив її власноручно, домагаючись досконалості. Ця річ… вона була останнім витвором його рук… Обох рук… Мій брат потрапив в полон, його катували… в Ангбанді. Не оповідатиму подробиць, але він зостався без правиці…
— Можливо я знаю його, — мовив Науг, — я бачив володаря Гімрінгу, рудоволосого Ельва, правиця якого була з заліза… Досить вправна робота — говорять, що одного з його братів. Маедрос Високий… Так його називали…
— Маедрос, — сказав Фіндекано, — о, так… Маедрос…
— Говорять, він намагається обробляти камені однією рукою… І б’ється лівицею на мечах…
— Мій брат є нескореним. Тим дорожчим для мене є його дар… Перстень же з діямантом був дорогим моєму батькові як пам’ять про Аман Благословенний. Однак, Великий Князь пожертвував своєю пам’яттю задля мене. Він знав, що мені буде дуже боляче втратити витвір побратима.
Науг думав… Думав так довго, що Ант почав нечемно покашлювати, не знаючи, як витурити набриду геть. Зрештою він озвався стиха:
— Це був гарний урок, княжичу…
— Фінгон, — сказав Фіндекано з усміхом, — Фінгон Астальдо, князь Дор-Ломіну…
— Князю Фінгоне, — повторив Науг, — я буду міркувати над вашими словами.
Коли Азаггал подався геть, Ант мовив насмішкувато:
— Я думав, що він прийшов щось випрохати у вас… О, ці Наугрім… Жадібні до блискіток, мов сороки…
— Може, він таки вивчить цей урок, — сказав Фіндекано лагідно, — і зрозуміє, що є інша цінність речей, окрім вигаданої його народом. Зрештою, Наугрім не є лихими і погодься, що без їхньої допомоги Валарауко обрушив би міст разом з нами…
— О, цей водяний удар — то було чудово, — погодився Ант, — однак, всі Наугрім є жадібними і захланними. І такими й залишаться, доки стоїть Арда.
З першим променем Анару Ант обережно розбудив свого воєводу, а ще через кілька годин військо Нолофінве вже виходило з фортеці, обережно пробираючись поміж купами мертвих орків. Фіндекано нарешті зміг обійняти брата — в учорашній колотнечі він так і не добрався до того крила замку, де розташувались воїни з Неврасту. Туракано мав змучений вигляд, що було не дивно — минулого дня його воїни вступили в битву просто з маршу. Однак, отримана перемога гнала Ельдар вперед, незважаючи на втому.
Два дні вони йшли рівниною Ард-Гален, спиняючись лише на короткі перепочинки, аж поки не побачили, що зі сходу йде військо під багряними корогвами. Попереду мчала кіннота Minya Nosse, і руде волосся керманича маяло на вітрі, немов ще один стяг.
— Маедрос, — мовив Фіндекано, і усміхнувся, згадавши, як вони з побратимом перекладали свої імена на синдарін, — мій відчайдушний оtorno…
Еріен, котра трималась поруч зі своїм cano, теж розквітла усміхом — дівчина видимо поважала Руссандола ще з часів Свята Єднання. Вони побачили, як Майтімо вітається з Нолофінве — шанобливо, але з гордістю розвінчаного володаря, який розуміє ціну своєї добровільної жертви, побачили поруч з ним Макалауре, у якого через плече замість лука висіла арфа, побачили Шалену Трійцю — брати, видимо змирилися з існуючим порядком речей і мали цілком погідний вигляд. Туркафінве навіть шолома не одягнув — пишався новою зачіскою, Моріфінве мав на собі панцир роботи Наугрім, а Куруфінве — якусь неймовірну зброю у вигляді шипастої кулі на ланцюгу, на додаток до блискучої, незвичайного вигляду кольчуги.
— Порубіжне життя виховує, - всміхнувся Фіндекано, роздивляючись своїх буйних родичів, — ще років з сотню — і цих юнаків можна буде приймати в порядному товаристві…
Еріен хихикнула. Майтімо вже помітив їх, ще раз схилився перед Нолофінве і торкнув коня. За кілька хвилин він хвацько зупинив свого огиря поруч з Фіндекано.
— Вітаю, мій Астальдо…
— Вітаю, Рудий…
— Рудий, та ще й високий — не забувай про це. — засміявся Майтімо і простягнув руки. Вони обійнялися на виду у обох військ, не сходячи з коней.
— О, нарешті я побачив тебе, мій Астальдо. Розмови по палантиру в рахунок не йдуть…
— О, так — ніби душі розмовляють в Мандосі…
— Дозволь привітати милу панну Еріен… О, ці ніжні руки геть зранені тятивою… Діви-воїни — це слабкість Рудого Майтімо, я люблю їх усіх, особливо свою сестру Артаніс… Але вправи з мечем і луком псують паннам рученята… Нехай твоя панна покине військо, Фіндекано, і я зроблю малювання з неї на тлі квітучого дерева…
— Я вельми вдячна вам, пане князю Гімрінгу, за добрі побажання, — церемонно мовила Еріен, — але я волію поки що залишатися у війську…
— О, воля панни є законом, але вона все одно матиме своє зображення у вінку з квітів і без меча…
— Як справи на сході, Руссандоле? — перевів Фіндекано розмову в більш серйозне русло.
— Відбилися — хвала Богам за їхні маленькі милості… Я думав, що ви наскочите на втікачів — ми женемо по їхньому сліду майже не відпочиваючи.
— Може і на краще — тепер ми разом…
— О, так, мій Астальдо… Але я мушу повернутись до своїх… Поговоримо опісля битви — тут, або в Мандосі, як випаде…
— Краще вже тут, необережний Нолдо… Ти хочеш, щоб Суддя пригадав тобі Обітницю?
— О, на мій рахунок запишуть всі провини Першого Дому… Але найменше мені хочеться пояснювати таткові Феанаро, куди я подів княжий вінець…
Фіндекано мимоволі опустив очі. Майтімо ніколи не жартував над тим, що влада над Нолдор перейшла до Другого Дому, хоча зазвичай насміхався над всім — життям, Прокляттям Намо, власним каліцтвом, нещасливим коханням, і навіть над Обітницею. Руссандол заспокійливо поклав лівицю йому на плече:
— Часом я перебираю міру в жартах… Але, якби я не сміявся, то чорна туга задавила б мене. До зустрічі, мій Астальдо… До зустрічі опісля перемоги…
Еріен задумливо дивилася вслід рудоволосому вершнику.
— Його душа кривавить, — сказала вона, — я не розумію квенья, але відчуваю це, а він жартує… Дивні ви Еldrim, Нолдор з Валінору…
— Одночасно боляче і мені, бо оtornasse і передбачає єдність душ. На жаль, я занадто серйозний, панно, на відміну від багатьох родичів і приятелів…
— Ви з Великим Князем дуже схожі — мовила Еріен, — глибинна течія під кригою — це про вас.
Об’єднане військо побачило ворога ранком наступного дня…
З цього місця Ард-Галену вже видно було Тангородрім, а деякі гострозорі Ельдар могли роздивитись і замкнену наглухо браму Ангбанду на його схилі. Просто ж перед ними вишикувалося військо — якщо можна було так назвати виючий натовп ікластих страховиськ. Тут були і недобитки з-під Ейтель-Сіріону, і ті з орків, котрі намагалися прорватися через Аглонів прохід на сході, і ті, котрі атакували Таргеліон…
Ельдар швидко розгорнули бойовий порядок — піхотинці посередині, кіннота по боках. Піші укрилися за заслоною з щитів і наготували луки. Фіндекано стояв серед своїх воїнів, і думки його були доволі тривожними. Він не сумнівався, що з орками вони впораються, але Ангбанд міг виригнути зі своїх надр ще одного Валарауко… Або кількох… Або потвору, якій взагалі немає назви… Молодий воєвода намагався зрозуміти, чому Морінготто одразу не випустив на них всіх своїх чудовиськ…
«Нехай, коли ми йшли повз Ангбанд, вони злякалися світла Анари, — міркував він, — однак нині Морінготто навчився принаймні робити його тьмяним — он які хмари затягнули небо… Балроги, як і орки, не полюбляють світла, у Битві Під Зорями брало участь принаймні п’ятеро потвор, Майтімо говорив, що вони оточили Феанаро кільцем, але Вогняний Дух таки прихитрився розвоплотити одного з них, перш ніж полягти самому… Сам Руссандол тяжко поранив одне страховисько… Третій Валарауко поліг в Сіріоновій ущелині… Скільки ж їх ще там, в лабіринтах Тангородріму? Троє? Чи може більше? Але тоді — чому проти нас б’ються самі орки? Чому на бій не виходить Морінготто, Вала, який, здається, може розчавити нас, як мух? Де його Маяр, де славетний Хазяїн Вовкулаків, чи він здатен лише мордувати бранців? Чи може, це Арда бере свою платню з втіленої Тьми, позбавляючи частини сили, накладаючи обмеження, про які ми можемо лише здогадуватись… Для чого балрогу крила — чи підіймуть вони такого велета? Де він літав, в якому світі, і чи літав взагалі? Який нині має вигляд Морінготто — Майтімо говорив, що останнє втілення Чорного Вали було велетенським на зріст… Якби ми могли розбити браму цієї клятої твердині, але нас мало, занадто мало, навіть, якби підійшло військо з Дортоніону та Західного Белеріанду — нам не винищити всіх тварей, котрих Морінготто розплодив в цих горах…»
— Нас атакують, cano… — стиха озвався Алмареа, котрий стискав в руці свою срібну сурму.
— Сурми, Алмареа! — мовив Фіндекано, пробудившись від роздумів. — лучникам — готовність… Стріляти за командою…
Його лучники застигли, мов статуї, наготувавши свою зброю. Юнак спробував відшукати очима батька, потім згадав, що Великий Князь нині є на чолі кінноти Аttea Nosse… Побачити його звідси було неможливо, як і Руссандола…
Ант стояв в другій лінії стрільців. Нандо по власній волі взявся оберігати Еріен, котру вважав нареченою свого arani. Доронінг не надто дбав про те, що поміж молодою парою ще й мови не було про заручини. Колишній хлопчик-Еdel, котрий за проминулі роки перетворився на зграбного підлітка, майже юнака, вважав себе названим сином князя Дор-Ломіну, і Фіндекано так до нього і ставився. Тепер в Ломіоні мала з’явитися княгиня, Панна Сутінків, не гордовита діва Західних Земель… Єдине, що не подобалося Анту в майбутній володарці — це її бажання воювати…
У застиглому безвітряному повітрі дзвінко пролунав голос сурми…
— Цільно, по наступаючим — стріляй!
Цього дня Фіндекано мав змогу спостерігати всі слабкі і сильні місця ворожої орди. Орки, здавалося, не знали страху — вони йшли у наступ просто на ряди Ельдар — лучників, встилаючи трупами поле… Воєвода помітив, що попереду бігли найгірше озброєні і очевидно — наймолодші… Якщо молодняк проявляв нерішучість — його підганяли батогами старші і краще озброєні орки, котрі не зупинялися перед тим, щоб знести голову тому, хто намагався повернути назад. А, якщо вагалися і старші — то ззаду просувалася шерега лучників, що стріляла у тих, хто пробував відступати.
У злощасних тварей не було вибору — смерть чигала на них і позаду, і попереду. Наступ, принаймні, давав їм мізерну можливість вижити — і скуштувати свіжого м’яса просто на полі битви… Від того, що здобич насмілювалася опиратись, орки просто таки шаленіли.
У тварей були воєводи — принаймні, Фіндекано примітив кількох орків на гаурах, котрі трималися осторонь побойовиська і явно віддавали накази. Ці істоти були розумнішими за своїх однокровників — принаймні посланника Паддуга вже не можна було назвати звіром, а чи напіврозумним, це була тварь по-своєму метка і хитра. Те саме Макалауре оповідав за посланника Больдога, котрий кинув йому до ніг відрізану косу Руссандола. Та й убитий колись Фіндекано Игир теж явно належав до вищих орочих кіл, або, принаймні, намагався до них дістатись…
— Кіннота, cano, — задиханий голос Алмареа, — кіннота атакує!
Фіндекано на хвилину опустив лука і побачив, як двома крилами рушили у наступ конники Аttea та Міnya Nosse… Два вершники мчали попереду своїх загонів — воїн в сяючій кольчузі та шоломі, на білому коні Рогаллорі, котрий виніс разом зі своїм господарем весь тягар Льодового Походу, і рудоволосий юнак в багряному плащі з Зорею Феанаро на валінорському вороному, котрий доводився рідним братом Моретінде…
— Вперед, Нолдор… Не опускати щитів… Тримати стіну… Вперед!
Зудар був страшним — дві перші лави з лучників перетворилися на мечників… Щитоносці тримали стрій, видавлюючи орків з центру, женучи їх під мечі та списи кінноти, котра зімкнулася за спинами приреченої орди… Фіндекано в цій веремії загубив з виду не лише Еріен, а і свого сурмача, котрий мав озвучувати його накази. Не розгубившись, воєвода підхопив зодітий на спис блакитний стяг зі срібними зорями, замінивши пораненого прапороносця, і швидко до нього пробився, щоправда не Алмареа, а напівзнайомий йому Синда-флейтист Глірдан, котрий так і не розлучився з флейтою, але мав на поясі ще й ріг, в який він і засурмив сигнал гуртуватись…
Живих орків на полі не зосталось… Клинок меча Фіндекано був залитий чорним слизом по саме руків’я, а сам він був забризканий тим же слизом з голови до ніг… Молодий Нолдо знову кинув погляд в бік Ангбанду — але твердиня німувала… Ніхто не вийшов з чорної брами на допомогу битому війську… Багряні сполохи підземного вогню розсвічували важкі свинцеві сутінки…
До піших поволі поверталися кіннотники, котрі захопилися погонею… Майтімо та князю Нолофінве коштувало великих зусиль спинити їх вже неподалік фортеці. Нолофінве теж остерігався появи балрогів, або ще якоїсь тварі і відвів кінноту назад.
Руссандол мчав просто до Фіндекано, керуючись на стяг. Побачивши приятеля цілим і неушкодженим, він засміявся так дзвінко, як сміявся лише в щасливі часи їхнього валінорського дитинства. А тоді звів лівицю з затиснутим у ній мечем і погрозив ним принишклій твердині.
— Ти не зламав мене! — крикнув Майтімо в бік Ангбанду, — Чуєш, володарю тварей і рабів? Ти мене не зламав! Ми виб’ємо цю браму — не зараз, так потім! Ми викинемо тебе з Арди геть, і на цих лугах співатимуть наші діви і бігатимуть наші діти!
Того дня про оновлену Арду багато говорилося у з’єднаному війську. І всі зійшлися на тому, що
для знищення Чорної Твердині Нолдор потрібні союзники — і якомога більше…
***
Цю битву на рівнині Ард-Гален співці Нолдор та Синдар окликали Славетною… Як і Перша Битва, в якій приймали участь Еldrim Сутінків, як Друга битва, що мала назву Дагор-нуін-Гіліат, Підзоряної, Дагор Аглареб, Славетна Битва, зайняла своє місце в піснях і оповідях quentarі Ендоре.
Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до свого княжого міста, і знову життя його потекло звичним трибом — хіба що вільного часу стало трохи більше.
Перстеники, зроблені Майтімо, він носив на грудях, на ланцюжку, вичікуючи слушної миті. І, нарешті, ця мить настала…
Туманним тихим ранком виїхали вони на прогулянку лісами Дор-Ломіну… Настала осінь, така прохолодна в цих краях, справжня осінь Ендоре, з багряним листям на кленах, з деревами, що поволі засинали, з пізніми квітами схожими то на зорі, то на білі пухнасті кулі, з такою дзвінкою тишею, що хотілося самому стати прозорим повітрям і злитися з нею…
У вінку з пізніх зоряниць їхала панна Еріен, їхала, сидячи боком, на буланому конику, що носив ім’я Куілун, і її золотава сукня вільно звисала долі… А поруч з нею на своєму вороному їхав Фіндекано, теж у вінку, у вінку з білих зоредивів, що так личив до його чорного волосся… Синім було його вбрання, розшите срібними зорями, і сині очі його сяяли, немов зорі… День мандрували вони, милуючись лісами у золотих шатах, а вночі розкинув біле шатро князь Дор-Ломіну, і спалахнув біля того шатра вогонь, і настій з трав поволі зігрівався у срібному казаночку… І здавалося тоді молодому Ельда, що всі битви і минулі, і прийдешні можна віддати ось за цю хвилину спокою і тиші… За шелестіння безпечного лісу, де не блукають хижі орки… За подих вітерцю… За відчуття любови, яким обдаровувала Арда своїх захисників…
І тоді брав до рук арфу молодий князь, арфу, що він її проніс крижаним шляхом, тоді, коли інші зоставляли на льоду наймиліше серцю, і перебирали струни тонкі пальці воїна й музики граючи для коханої, тільки для неї… І срібними переливами дзвенів голос Ельда — теж тільки для неї, для його панни, чиї очі були кольору морських хвиль…
— От високо став місяць у небі, І на озері, де глибина, Десь береться за лебедем лебідь, Мов виносить їх сніжних зо дна. Місяць озеро гладить, голубить, Місяць з озером срібний взяв шлюб. Лебединії шиї, як труби. Хоч одна б заспівала з тих труб, Хоч один би крилом який вдарив, Хоч один би заплюскав — й не ждать, — Наче сонні скували їх чари, Наче плавають лебеді й сплять. В сріблі місяця лебеді срібні, Срібні лебеді в срібній воді… Шелесни лиш чим небудь, лиш скрипни — Вони зникнуть одразу тоді…
Він оповідав панні про озеро Альквайлін на півночі Аману Благословенного, про Тіріон-на-Туні, про Свічадо вежі Міндон, про Валмар, місто Богів… І знову співав,
— Я присягав при блиску зір
Я рученьку стискав твою,
А ясний сміх, мов білий сніг
На душу сипався мою
Той срібний сміх із вуст твоїх
Упав, як іскри з ясних зір
Душа моя тепер сія
Як чароцвіт в проваллі гір…
— О, кому ж присягав відважний князь Дор-Ломіну? — всміхалась Еріен звабливо, — хто та зоряна діва? Вона в Тіріоні?
— Фіндекано Нолофінвіон не присягав ще жодній панні, ні в Тіріоні, ні тут… Але він носить на серці два персні, срібні персні, і ладен присягнути…
— У вічність іти разом… Це так вабить… І так лякає…
— Якщо панна прийме від мене заручного персня, то вічність розстелиться перед нами, гейби обрус…
— Я тону у ваших очах, мій навчителю, мій Tano… Але в душі моїй є страх, страх, що є знаним кожній діві, страх помилитися у виборі…
— О, це тільки срібний перстень, у нас ще буде час звикнути одне до одного, перш, ніж вдягнути золоті…
— Такий тривожний час… Ви йшли до бою так, неначе безсмертним є й ваше тіло, не тільки душа… Мій Астальдо…
— Але панна теж ризикувала… Тяжко кохати nerwen — можна не встигнути навіть попрощатися з її відважним духом… Тому я й поспішаю з заручинами, можливо — занадто швидко… Ми знаємося якихось три десятки літ Анари, це мало, дуже мало навіть для того, щоб познайомитись як слід… Але моя діва моря, принаймні, не відштовхнула мене, і прихильно слухає мої пісні… Тому сподівання…
— Не підведуть вас, мій canо…
— Простягніть же руку, кохана…
— О, це маленьке диво… Як він сяє, цей сапфір… Немов зірка з неба…
— Це дійсно дивовижні персні. Їх зробив мій оtornо, зробив уже опісля…
— О, я зрозуміла одразу… В вашому княжому вінці — такий же камінь, тільки більший…
— Майтімо бажає нам щастя… Я сподіваюся, ви прихильно сприймете те, що ваш ndere[141] зв’язаний узами побратимства…
— Мені доводилося зустрічати gwedeir[142]… Зазвичай, вони бережуть кохання так само, як і братство… І gwethil[143]також… У мене у самої є посестра, вона зосталася на Побережжі…
— А я все думав — кому ви пишете листи окрім князя Кірдана…
— О, лише їй, моїй Ласселанте… Нехай ваш gwador[144] стане мені братом, а Ласселанте — вашою сестрою…
— Я з радістю шануватиму оselle[145] Ласселанте…
— Квенья — така співуча мова… Говоріть на ній ще, я розумію майже все…
- Іnye lе melnye.
— Що це означає?
— Я кохаю вас…
— Скажіть це ще раз…
- Іnye lе melnye … Melisse… Меldanya…
— О, ця мова Західних Земель… Як звучить ваше істинне ім’я, cano Фінгон? Нагадайте…
— Фіндекано…
— Фіндекано, meletron… Іm melet аllen[146]…
— О, мого знання синдарину цілком вистачить, щоб зрозуміти ці слова, що сповнюють душу сподіванням на щастя…
Закохані повернулися до Ломіону лише через тиждень лісових мандрів. Перстеники на їхніх вказівних пальцях помітила вся залога, і лучники влаштували скромне свято, під час якого піднесли своєму воєводі звичаєві дари. Фіндекано нікого не оповіщав про заручини — батько давно вже здогадався і так, а решта родичів все одно не змогла б прибути з вітаннями. Зізнався князь Дор-Ломіну лише Руссандолу під час чергової розмови по каменю Феанаро, і Майтімо вдоволено усміхнувся:
— О, Дагор Аглареб… Ти завоював серце панни, і тепер закріплюй успіх…
— У Еріен є посестра… Можливо з часом…
— О, не думаю, щоб якійсь примхливій панянці сподобався твій рудий побратим… Не хвилюйся за мене, оtorno, я вже повністю отямився від тієї прикрої пригоди, і зовсім не серджуся на діву, котра понад усе цінує досконалість… Я нині є трохи недосконалим, і тому… Не треба знайомити мене з панночками… поки що. У нас попереду — вічність, чи не так?
— О, не повторюй цих слів, не треба…
— Ти ж сам колись нагадував мені… І я не забув… Прийде час, коли я вдосконалюся настільки, що певна діва просто не помітить моїх недоліків… Я розпиляю ланцюг на своїй душі… З твоєю допомогою, побратиме — ти бо завжди ладен допомагати необачному Рудому Майтімо.
Зима, сніжна зима Гісіломе, промайнула непомітно… Фіндекано снував плани навідати в Неврасті брата з сестрою і відрекомендувати їм Еріен, котру Туракано навряд чи й помітив тоді, під час битви, поміж лучників… Мріяв побувати в Нарготронді і подивитись на печерне місто Фінарато, а також на його замок на острові Тол-Сіріон, де — хто б подумав — самостійно правив Артаресто… Хотів з’їздити до Гімрінгу — Руссандол запевняв, що в Східному Белеріанді, у його Амбаруссар, вони знакомито розважаться, полюючи… Айканаро та Ангарато навідалися до нього взимку самі і теж запрошували до Дортоніону… З Ейтель-Сіріону приходили лише добрі звістки — на півночі панувала тиша.
Якось, певного весняного дня, коли Фіндекано працював над оздобленням свого саду, до нього прибіг Ант і доповів, що від князя Кірдана прибув посланець. Нолофінвіон поклав різця, кинув ще раз погляд на мармурове зображення діви, що тримала в долонях мушлю і дуже нагадувала Еріен постаттю і обличчям, і пішов переодягтися з робочого одягу в святковий.
Коли Фіндекано, вбравши гаптовану сорочку, та куртку і штани з синього оксамиту, роздивлявся себе у великому свічаді шафарні, до покоїку зайшов затривожений Ант і мовив:
— Посланник не став очікувати вашого приходу. Він знайшов панну Еріен і віддав їй листа — напевне від князя Кірдана. З панною коїться щось дивне — вона на себе не схожа… Опісля розмови з цим Еdel…
Юнак затривожився — посланник міг принести погані звістки… Невже щось трапилося з Корабелом, якого Фіндекано поважав, незважаючи на дуже віддалене знайомство. З Кірданом якось більше приятелював Фінарато, а тепер ще й Туракано, як найближчий сусід… Невже якесь лихо з півночі? Але ж з Ейтель-Сіріону немає лихих звісток…
В парадній залі, яку Фіндекано намагався зробити схожою на залу для нарад князя Фінве, князь Дор-Ломіну застав двох — Еріен та стрункого Телеро, чимось схожого на Тіндоме з Альквалонде, колишнього приятеля Фіндекано. Нолофінвіон мимоволі повів плечима, подумавши при тому, що ця тінь з минулого буде переслідувати його вічно.
— Meneg suilad[147], - ввічливо сказав Фіндекано, оскільки посланник, а чи гість мовчки роздивлявся його впритул, — хазяїн цього замку перед вами… Ви прибули від князя Кірдана? Які звістки з Побережжя?
— Князь Кірдан, — холодно мовив Телеро, так і не привітавшись, — бажає бачити свою племінницю, і послав за нею супровід, який очолюю я…
— Ви розмовляєте з Фінгоном, князем Дор-Ломіну, — лагідно мовив Фіндекано, — чи можу я дізнатись ваше ім’я?
— Нінуінон, — відповів юнак неохоче.
— Шановний Нінуінон напевне захоче відпочити з дороги. Ввечері я уряджу невеличкий прийом на вашу честь, а опісля…
— Ми виїдемо негайно.
— Стривайте, шановний гостю, — сказав Фіндекано ледь заскочено, — по перше я не почув бажання панни виїхати з Ломіону навіть не зібравшись як слід… По друге, якихось два-три дні…
— Я хочу виїхати сьогодні, - мовила Еріен тихо.
— Але, панно моя, які причини такого поспіху? Невже сталося лихо?
— Сталося, — сказала дівчина, — але не тут… Я не хочу з вами говорити, не хочу бачити вас… І ось…
Вона втиснула щось в руку Фіндекано. Перстеник…
— Але, Еріен…
— Не пояснюйте нічого, — сказав Нінуінон застережливо, — ходімо, князівно…
Але Еріен простягла Фіндекано невеличкого сувоя. Лист…
— Це лист від дядька, до мене… Там всі пояснення…
Вона повернулася і вийшла з зали… Тільки майнула в дверях срібляста сукня, яку його наречена сьогодні вбрала до сніданку… Ще ранком вони пили quenilas з медом, їли малесенькі тістечка з родзинками, брали з вазочки сушений чорнослив… Що такого міг написати Кірдан? За що?
«Моя улюблена племіннице, — почав читати Фіндекано, — якнайщиріші тобі вітання, і побажання добра і миру… На жаль, деякі обставини вимагають, щоб ти повернулася з Дор-Ломіну… Я знаю, що тобі там добре, що ти рада б залишитися там назавжди, але я отримав певні відомості про те, що князі Нолдор, з одним з яких ти збавляєш час, є ницими особами і не тільки не послані Валар нам на допомогу, а покинули Аман Благословенний супроти волі Богів, вчинивши страхітливе кровопролиття в Альквалонде, граді князя Ольве. Наш родич Ольве не хотів давати бунтівникам кораблі для переправи в Ендоре, за що постраждав весь рід Телері з Аману. Винуватцем цього лиха називають вже загиблого Великого Князя Нолдор, Феанора Фінвіона, однак в Альквалонде билися його сини, і — як не прикро мені це казати — теперішній князь Дор-Ломіну, з яким ти нині бавиш час, на чолі своїх лучників… В своєму останньому листі ти писала, що вдягнула його обручку… Не бажаючи суперечити порухам твого серця, я все ж таки хотів би, щоб ти прибула до Егларесту, де ми б обговорили подальшу долю цих заручин. Можливо, там, за морем сталася якась фатальна помилка, і я ніколи не відмовлю Великому Князю Нолдор Фінголфіну у військовій допомозі, якщо небезпека з Півночі знову нависне над нами, однак тобі краще пришвидшити свій від’їзд.
Кірдан, князь фалатрім,
прозваний Корабельним Майстром…
Вже на середині листа Фіндекано зрозумів — скінчено… Прокляття Судді наздогнало його там, де він цього і не сподівався. Юнак не винуватив Кірдана — хтозна, що він сам зробив би на його місці… Принаймні, попередити улюблену родичку Корабел мусив… Чутки… Звідки? Можливо — опісля довгої перерви прийшов корабель з Альквалонде… Новий корабель, збудований в Лебединій Гавані… Можливо… Хтозна… Проговорився хтось з Арафінвіонів, котрі часто гостювали в Доріаті? Князь Ельве затривожився, написав родичу… Чи не все одно… Еріен їде… Їде назавжди.
Він кинувся до вікна. Нінуінон не гаяв часу — супроводжуючі його Еldrim вже сиділи верхи. Фіндекано похапцем вийшов з зали. На галереї трохи сповільнив ходу, дійшов до сходинок. Еріен якраз спустилася у двір в своєму старому маскувальному вбранні лучника-Лаіквендо.
— Моя панно, — мовив Фіндекано стиха, — зачекайте…
Дівчина вистрибнула на коня. Нолофінвіон спустився по сходах, підійшов до вершниці.
— Вислухайте… хоча б… Не їдьте так…
— Вона не хоче з вами говорити, — сказав Нінуінон.
— Еріен, хоч півгодини… Я розповім вам усе, і тоді…
— Я не хочу говорити з вами, пане князю Фінгон… Я не дорікаю вам, але ж ви мусите зрозуміти — скінчено. Я вдячна вам за літа, проведені в Ломіоні… За Славетну Битву… Однак… Чому ви мовчали? Чому не оповіли одразу?
— Я не хотів торкатися старої рани… Я …
— Не треба виправдовуватись… Все вже сталося … Прощавайте…
— Еріен, я не можу вас відпустити ось так, назавжди… Зостаньтесь, прошу…
— А якщо я відмовлюсь, і загін зараз рушить, — мовила дівчина жорстко, — ви накажете лучникам стріляти?
Фіндекано відсахнувся від вершниці і випростався. Ніжне обличчя його наче взялося кригою і стало страхітливо схожим на лик князя Нолофінве.
— Gwanno mae, arphen brennil[148], - мовив він церемонно, — я радий, що став вам у пригоді. Ваше вміння лучниці значно поліпшилося з того часу, як ви прибули сюди, і тому ви вже не потребуєте навчителя. Я був вашим tano[149] всі ці роки, і визнаю, що недаремне витратив на вас час. Namarie, Еріен Ненаратіоні…
— Darto mae[150]… - вимовила дівчина і торкнула коня.
Фіндекано провів їх очима і пішов до сходинок, намагаючись триматися рівно і утримувати спокій на обличчі. Він навіть спромігся усміхнутись Анту, коли підліток запитливо звів на нього очі. Нолофінвіон не бачив світла Анари, білий день перетворився для нього на ніч. Єдиною думкою, що билася в голові сполоханим птахом, було призначене невідомо кому — Судді, чи Морінготто, а може обом: «Вам мене не взяти… Не здамся… Не дочекаєтесь…»
Він не здавався, не думав здаватись. Удар, який будь-якого іншого Квендо вразив би якщо не до втрати hroa, то, принаймні, вправив би у чорну тугу на довгий час, а то і довів би до божевілля, неначе не торкнувся сина Нолофінве. Молодий князь щоранку вмивався біля криниці, шикував своїх лучників і займався з ними військовими вправами. Другу половину дня він збавляв на вирішенні поточних справ княжого міста і всього Дор-Ломіну. Те, що князь нічого не їсть вже другий місяць, живучи виключно за рахунок духу, знав лише Ант, але юний Нандо мовчав.
Оскільки Фіндекано не зняв з руки своєї обручки, то про розрив заручин не знав ніхто… Окрім того ж Анта… Ант здогадувався, Ант бачив, як його князь, рятівник, названий батько сидить вечорами в невеличкому покоїку на вершечку вежі Ломіону, в кріселку, з книгою на колінах і дивиться у віконце на багряний захід Анари. Сидить в повній темряві, доки зорі не з’являться на небі, сидить до першого променя світанку у іншому віконці вежі… А потім кладе на стіл книгу, розкриту на одній і тій самій сторінці, спускається крученими сходами вниз і йде до криниці…
Те, що коїться неладне, відчували найближчі… Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Ця дружна четвірка княжих охоронців дуже була здивована поспішним від’їздом князівни. Фіндекано пояснив її відбуття листом від Кірдана, який знудьгувався за любою родичкою, однак приятелі запідозрили зле, і не помилилися.
Чутки, про які йшлося у листі, поповзли містом… В Ломіоні жило багацько Синдар, Нандор і навіть приморських Телері, яких невідомо яким вітром занесло у ці краї. Нолдор — і наближені князя, і мешканці граду не знали, що й відповідати на деякі слизькі питання. Коли Алмареа обережно заговорив з Фіндекано про це, той, замість відповіді, звелів зібрати бажаючих до святкової зали. Так робилося чотири рази на рік — святкувалися два стояння Анари, і два рівнодення року Анари…
Цікаві від природи, Еldrim Сутінків зійшлися на збори майже всі… Воїни з новостворених загонів, ремісники, садівники, співці… Нолдор стояли окремо, чого ще не бувало ніколи… Темноволосі воїни, прекрасні діви, жони, чиї обличчя були вкриті смутною тінню втрати… Очі прибульців з Заходу наче світилися м’яким блиском, очі, що бачили світло Валінору… Синдар звали їх за це Lechind, вогненоокими… Досі ніщо не могло завадити приязні Квенді з кількох народів, але останнім часом поміж Нолдор та рештою пролягло помітне відчуження. Нині всі дивилися на князя, але дивилися по-різному: Нолдор зі спокійною зреченістю, бо вже зрозуміли, про що йтиме мова, решта — з надією, що все з’ясується і стане так, як раніше.
Фіндекано вийшов до зали з арфою в руках. Спокійний, виважений… Так схожий на батька…
— Мої піддані, - мовив рівно, — Ломіон хвилюють певні чутки, і ви, мої вірні, стали позирати одне на одного скоса… Тому я вирішив припинити розповсюдження пліток та чуток… Я оповім правду, всю правду, а те, що робити далі — вирішувати вам. Можливо, дехто спитає — чому раніше… Відповім одразу — на пряме питання і відповідь була б прямою. Однак, оскільки Нолдор ніхто не розпитував про їхні біди, то ми й не оповідали, бо хвалитися тут нічим. Я заспіваю вам пісню про Вихід Нолдор з Аману, заспіваю Нолдоланте… Її склав Маглор Феанорінг, охоронець Маглорової Брами на сході, брат князя Гімрінгу… Склав на квенья, ясна річ… Я переклав пісню на синдарин… Звісно, мені не дорівнятися до Золотого Голосу Тіріону, однак, моє володіння і арфою, і голосом належно поцінювалося свого часу…
Дзвоном обізвалися струни, і полився голос срібними переливами… Про Тіріон-на-Туні співав Фіндекано, про народ майстрів і воїнів, про Валу Мелькорa, котрий розпалив ворожнечу між родами, про Сильмарили у вінці князя Феанора, про вікопомну нараду в палаці Великого Князя Фінве, і меч, яким брат загрожував брату, про заслання Феанора і фортецю Форменос, про вбивство невідомим жахом двох сяючих дерев, про викрадення каменів і загибель Великого Князя від руки Мелькора, про те, як стояв Феанор на сходинках Вежі Міндон і давав Обітницю, кличучи свідками Світло і Тьму, а відблиск смолоскипів танцював на оголених клинках його сімох синів… Про те, як Феанор, не змігши домовитися з князем Ольве, повів свою прибічну дружину штурмувати Альквалонде, про те, як бігли обхідним шляхом лучники під стягом з срібними зорями, керуючись на відблиски вогню… Про мертвих на плитах з білого мармуру, про те, як підвівся з-поміж поранених і загиблих Нолдор рудоволосий юнак в багряному плащі з чорною зорею… «Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»
І слухала принишкла зала, як гинули від стріл присутніх тут воїнів срібноволосі лучники-Телері, як плакав князь Ольве, віддаючи наказ здаватися, як йшов до кораблів Феанор Фінвіон, переступаючи через загиблих — своїх і чужих… Як прокляв Нолдор Суддя Намо, рокуючи їм біди і погибель, і як відмовив Феанор, що, принаймні, вони проживуть зі славою відпущений їм вік… Як палали кораблі-лебеді на березі Лосгару, і як дивилися через пролив покинуті родичами Нолдор… Як йшли вони через Гелькараске, над силу підіймаючись з-під снігу, ховаючи мертвих в снігах… Як зустрілись два війська, як дізналися покинуті про звитяжну загибель Феанора і примирились з його синами для спільної борні з Чорним Валою, забувши про незгоду. Тільки про свою звитягу та порятунок Руссандола не співав князь Дор-Ломіну, на цьому й закінчивши довгу пісню.
Тиша панувала в залі, і серед цієї тиші пролунав голос князя:
— Якщо котрийсь з Еldrim Сутінків, незважаючи на дану мені присягу, захоче покинути Дор-Ломін — на те його воля. Нагадаю лишень, що поріжнити нас вигідно лише тим, хто зачаївся в Ангбанді. Може й чутки ці просочуються звідти. Я оповів вам правду, ці рани і досі кривавлять в душах Нолдор… Ми не пишаємося тим, що сталося в Альквалонде, ми не звемо це звитягою — ми звемо це бідою… Ми прийшли в ці землі для того, щоб знищити гніздо зла, щоб жити в Арді Оновленій, де не буде Ангбанду… На цьому я закінчую, Квенді, свою оповідь і покидаю зібрання.
Довго цього вечора не могли заспокоїтися мешканці Ломіону, і наступні кілька днів місто гуділо, немов розтривожений вулик. Однак, населення граду відчутно не зменшилося — срібноволосі родичі Телері зосталися вірними своєму князю.
Фіндекано, однак, вважав, що місто його спорожніло, бо майже не виходив з замку… Якось, побачивши поруч з собою Анта Доронінга сказав лагідно:
— Ти теж іди, дитино… Нема чого тобі робити тут, з проклятими…
Ант Доронінг тільки головою похитав. Він уже прийняв рішення, своє, власне, хоча і передчував нагінку, або й вигнання. Нандо заповзявся рятувати свого князя самостійно, знаючи, що ніколи не отримає дозволу покликати когось на порятунок — гордий син крижаного Нолофінве не хотів, щоб його жаліли.
Ант не забув, що мав колись люблячих батьків, трьох братиків та сестричку… Окрім того з ними мандрували двоє братів його батька з жонами та дітьми, та батькова ж незаміжня сестра, улюблена вуйна малого Нандо… Мандрівне життя хлопця, співуче та веселе закінчилося тоді, коли невеличкий рід блукаючих Квенді зустрів у північному лісі, куди, здавалося, лиха сила не заходила, ватагу орків…
Одні родичі Анта загинули у короткій сутичці, а ті, хто зостався в живих — позаздрили мертвим. Анту і досі снилося, як він лежить, сплутаний ременями, і очікує своєї черги стати харчем для тварей… І з цього смертного жаху його вирятували ласкаві руки дивного чорноволосого Еdel, чиї очі сяяли світлом, незнаним Анту.
Ант не забув, як він тулився до кольчуги рятівника, заляпаної чорним слизом — ворожою кров’ю… Не забув, як гладив рукою чорні коси, що спадали з-під шолома, торкався до високих вилиць, дивився і не міг надивитись на прекрасне лице — не орочу морду, з тих, що оточували його в останні страшні години… Слухав незнану співучу мову, якою aran, Ант бо не сумнівався, що його рятівник є володарем, віддавав накази… А потім його княжич, його aranen, бо володарем цих нових Еldrim виявився батько воєводи з косами, сказав Анту зрозумілою мовою, вельми схожою на синдарин, що бере його до себе в загін і дбатиме, як про сина.
Те, про що співав аran Фінгон в залі Ломіонського замку, Ант знав вже давно, а про що не знав — здогадувався. Якщо лінькуваті Синдар та Нандор не поспішали вивчати квенья, цілком задоволені тим, що прибульці з Заходу швидко опанували їхню мову, то Ант навчався ретельно, і давно розумів володарів Нолдор, які, за звичкою, не дуже-то зважали на срібноволосого зброєносця.
Ант чув про Прокляття Судді, над яким з гіркуватими усмішечками жартували князі Нолдор і їхні воїни… Чув він і цю назву — Альквалонде, чув, ще гаразд не знаючи квенья, але вже тоді зрозумів, що це красиве наймення спричиняє біль його повелителю. Чув про князя Феанора, грізного і гордого, і потиху обожнював його старшого сина, якого відважний аran порятував з самого Ангбанду.
Маедрос Високий, стрункий, наче деревце, гордий, немов сам Аran Dinnu, якого Ант бачив колись в Доріаті, воїн, що бився лівицею і нею ж обточував самоцвіти, і грав на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою… Вони з князем Фінгоном часто розмовляли — двоє оtorno, двоє gwedeir, і через чарівний камінь в княжому покоїку, і при зустрічах, і дуже часто не звертали уваги, що десь у куточку скромно причаївся зброєносець Ант.
З необережно кинутих слів, з уламків розмов, з уривків пісень Ант дізнався все при кривавий Вихід Нолдор з Аману… І зрозумів, що біль та каяття розривають душі обох побратимів, та й не тільки їх, що більшість Нолдор не забула своєї провини, і віддала б усе, щоб цього не сталося.
Були, звичайно, серед Нолдор і недобрі особи… Ант недолюблював трьох братів Маедроса, вважаючи їх пихатими і злими. Однак, від quentaro Маглора хлопчина був у захваті, а рудоволосі близнюки, улюбленці Високого, юні і відважні, завжди подобалися йому. Щодо ж пихатих та злих осіб — то подібних вистачало і в Доріаті. Взяти хоча б Саероса, сина Ітільбора, того Ітільбора, котрий вважався правителем Нандор опісля загибелі князя Денетора… Ант не забув, як цей юний красень, що виріс в Доріаті, учень самого Даерона, дивився на нього, сина мандрівного Нандо, наче на шматок бруду. А рід Ітільбора — такі ж Нандор, як і рід Дорона — нічим не гірші і не кращі.
Тому Анта зовсім не вразила новина, що стала для Еріен з Побережжя страшним відкриттям. Може, ще й тому цей потайний тихий підліток так поставився до цієї таємниці Нолдор, що його, котрий пройшов крізь пекло, і вже приймав участь у справжній битві, не хвилювала доля якихось незнайомих Телері з Західних Земель. Хлопчина сприймав оповідки про це як страшну казку і ніяк не міг зв’язати її з особою, котра врятувала йому життя, загорнула в свій плащ і назвала сином.
Останнім часом Фіндекано майже не підходив до палантиру. Розмовляв він тільки з князем Нолофінве, пильно стежачи за виразом свого обличчя і голосом. Батько ще нічого не запідозрив, і не нагадував Фіндекано про його заручини, заклопотаний подальшим укріпленням Барад — Ейтель. Двічі озивався Фінарато, але Нолофінвіон наказав Анту відповідати, що він є на полюванні. Ант виконав наказ, хоча золотоволосий брат його князя мав дуже заклопотаний вигляд, і прохав сповістити правителя Дор-Ломіну, що є невідкладна розмова.
Анту дуже подобався цей родич його володаря, тим більше, що сестрою вельможного красеня Фінрода (так бо хлопчина звав Фінарато на синдарський лад) була шляхетна панна Артаніс, Нервен Артаніс, красуня і діва-воїн. Ант не забув її ласкавої руки на своєму чолі і співучого голосу. Однак, для порятунку князя Дор-Ломіну краще надавалася інша особа. Аran Нарготронду був лагідним і ніжним, він став би жаліти родича… Ні, тут потрібен воїн жорсткий і трохи жорстокий, котрий пройшов крізь пекельні муки душі і тіла і нікому не дозволяв себе оплакувати.
З Маедросом його aran теж не хотів розмовляти. Ант знав чому — вельможний Маедрос якраз і віддав тоді, в Альквалонде, команду стріляти по телерійських лучниках… Ант зловив себе на крамольній думці, що війна війною, і Високий не повинен був дати себе убити. Звісно, що його батько, Великий Митець Феанор, зробив зле, взявши кораблі силою… Однак, Ант вважав, знов таки крамольно і потаємно, що Телері з Західних Земель є ледачими, боягузливими і байдужими до долі своїх родичів з Ендоре… От, якби орки перед очима отого князя Ольве зжерли когось з його родичів, тоді він одразу дав би кораблі для переправи війська месників, незважаючи ні на гнів Валар, ні на те, що вельможний Феанор був таким же пихатим, як князь Ельве Сінголло.
На третій вечір, опісля того, як Фіндекано проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону, Ант Доронінг чипів біля палантиру, очікуючи заходу Анари. Він нервувався — вельможний Маедрос міг і не підійти цього разу до чарівного каменя, бо вже кілька разів його поклик залишався без відповіді.
Але камінь засвітився, і Ант відважно поклав на нього руки. Поволі розходилася мла, і хлопчина побачив в глибині палантиру обриси кімнати, вікно, засклене ріжнокольоровими скельцями і постать князя Гімрінгу.
— Це ти, малий? — мовив прихильно Високий, — а де твій князь? Знову мандрує з панною по лісі?
— Вельможний Маедросе, — похапцем заговорив Ант, — у нас біда…
Високий слухав його уважно, не перебиваючи… Ніжне лице вельможі-Нолдо застигло, а зелені очі спалахнули так, що Ант аж відскочив від палантиру. Чомусь він згадав, що ці очі дивилися в лице самого Морока і не втратили свого вогню…
— Він лежить? — спитав Маедрос різко, — він ще говорить з тобою?
— Мій аran не лежить на ложі, вельможний… Він притомний, весь час на ногах, муштрує військо, навчає молодих лучників… Однак, аran не їсть і не спить вже довгий час… Він починає заговорюватись, особливо опісля того, як проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону…
— Що, говориш, він проспівав?
— Нолдоланте, вельможний…
— На квенья?
— На синдарині…
— Що нині в Ломіоні?
— Було багато розмов… Але нині все притихло…
— Ваші пішли з міста? Я маю на увазі Синдар?
— Я — Нандо… Ні… Якщо хто й пішов, то не через пісню мого князя… Навпаки, хоч плітки припинилися, а то балачок було — наче на дереві яблук.
— А та його… діва… таки виїхала з граду?
— Так, вельможний… Допоможіть… Я боюсь…
— Правильно боїшся… Я виїжджаю сьогодні ж. Ні слова князю. Queni аva кare[151]
- Іnye vaquet.[152]
— Ти, бачу, добре вивчив квенья?
— Так, вельможний…
— Часом не від тебе та Телере дізналася про…
— Вельможний Маедросе! — сказав Ант палко, — щоб опісля мене не зосталося ні пісні, ні кургану… Щоб мені першому втекти з поля битви, і вічність помирати від сорому… Щоб моє hrоа зжерли орки, а fеа дісталося Морготу… Я ніколи б…
— Не ображайся, дитя, — голос Високого пом’якшав, — і бережи його. Не давай заснути його духу. Я їду… Мчатиму, мов вихор.
Чарівна куля згасла, і Ант перевів подих. Він подякував Богам за їхні маленькі милості, і пішов готувати трав’яний настій для свого повелителя, хоча знав, що той все одно його не питиме.
Минали дні, і становище поволі погіршувалось. Фіндекано все ще тримався на ногах, сподіваючись перебороти чорну тугу, яка огортала Ельда, коли того відштовхувала кохана. Ант дивувався силі його духу — в Доріаті йому доводилося бачити, як нещасливо закохані Еldrim покидали своє тіло і йшли на відпочинок в чертоги Вишнього Намо. Відхід цей завжди супроводжувався пишними церемоніями — грала чудова музика, курилися пахощі, лунали голоси найкращих співців, а то і сам великий Даерон вшановував своєю присутністю і співом того, хто помирав від кохання. Та Ант ніколи не бачив такої мовчазної, розпачливої боротьби за можливість жити в цьому світі. Його аran не хотів вирушати до Мандосу, з кількох його уривчастих фраз, вимовлених у напівзабутті, Нандо збагнув: вельможний Фінгон вважає, що добровільно втратити hrоа від нещасливого кохання, а чи просто від чорної туги, яка могла навідати Ельда опісля якогось страшного струсу — все одно, що здатись у полон.
Якось ввечері Ант прийшов до кімнатки на вежі з таємничим і задоволеним виглядом. Фіндекано сидів з книгою на колінах і дивився на багряне світло Анари. Зброєносець урочисто поставив на столик поруч з ним філіжанку з паруючим напоєм, і пахощі, що розлились по кімнаті, пробудили від тяжкої задуми князя Дор-Ломіну.
— Що це? — спитав він стиха, — і хто тут є?
— Всього лишень Ант Доронінг, — відповів підліток, — я приніс вам quenilas, справжній quenilas з валінорського листя…
Пошерхлі вуста князя торкнув усміх, і Ант усміхнувся теж. Він віддав мандрівному Телеро з Побережжя всі золоті прикраси, даровані Фіндекано своєму названому сину. Віддав за жменьку сухого листя, котре не псувалося і не втрачало аромату століттями, і стало великою рідкістю в Ендоре, коли з Аману перестали приходити білі кораблі.
— О, запах спогадів, — вимовив Фіндекано, — я так давно… Але ж Анте… Я ж відіслав тебе разом з іншими…
— Аran nin, з якими іншими? Я завжди поруч з вами… В Ломіоні все спокійно, ніхто з нього не пішов, окрім кількох блукачів-Аварі, які все одно б тут довго не затримались. Загони зовнішньої охорони з Синдар несуть службу, їх навчає Елеммакіл… Дор-Ломін є вірним вам…
— Насправді, Анте, yonni[153]?
— Щира правда…
— Скажи, тобі не огидно…
— Що, володарю?
— Служити такому, як я… Проклятому…
— З деякого часу, — понуро мовив Ант, — я не вірю у справедливість Вишніх. Ваш князь Феанор, хоч і був вельми недоброю особою, але прокляв якраз того, кого потрібно. В той час, як Вишній Намо…
— О, Анте, — прошелестів тихий голос, — ти ще дитя, ти не можеш судити Богів…
— Я суджу як дитя, аtarinya[154]… Вельможний Феанор тричі прокляв ім’я Моргота і заповів синам дотримати Обітниці і помститись за нього… Це я розумію… Але я не розумію, для чого проклинати тих, хто йде на битву за Арду Оновлену, навіть якщо вони і наробили помилок… Випийте трохи настою — це додасть вам сили…
— Я вдячний… Допоможи мені, yonni … Я можу розхлюпати це диво.
Ант розцвів усміхом. Подав філіжанку, дочекався поки вона спорожніє, і обережно прийняв її з рук князя.
— Те, що ми робили, з самого початку було неправильним, — мовив Фіндекано трохи віджилим голосом, — ми не повинні були…
— Атож, воїни мали спокійно дивитись, як лиха сила вбиває Дерева Світла… Вони, напевне, були гарні?
— Вони були прекрасними — Лауреліна та Тельперіон… Знаєш, yonni, Макалауре певен, що Анара — це плід Лауреліни, а Ітиль — квітка Тельперіону, перетворені на світила Вардою Елентарі…
— О, Елберет, Повелителька Зірок… Вона всемогутня… І вона благословила Камені Феанора. Справжній воїн має відібрати таку цінність у Морока за будь-яку ціну…
— Дитя, ти не знаєш, що таке Обітниця Феанаро…
— Може Ант ще малий, але багато чого чув, аran nin… В тому числі і про Обітницю… Якщо мені колись доведеться увірватися до Ангбанду в перших лавах і зірвати корону з Князя Пітьми, я просто віддам камені Високому, ось і все… Або вам, аran nin, а ви вже віддасте їх князю Гімрінгу. І так зробить кожен, я певен… Еldrim не потрібна чужа власність, навіть взята на полі битви.
— О, мій хоробрий…, - лагідно сказав Фіндекано, — дитя мого духу, як я не хочу покидати тебе… Тоді, біля Мітріму, коли я вирушив на північ, я доручив піклуватися про тебе князю Фінарато Арафінвіону… Але нині, якщо зі мною щось трапиться…
— З вами не може нічого трапитись, аran nin…
— Якщо мій дух покине тіло, скажімо, у битві, то ти маєш повернутися до Доріату, yonni. Там проживають особи з народу Дані, я чув про це. Я боюся залишати тебе з Фінарато, він не стріляв в родичів, мій золотоволосий брат, його дух є чистішим за гірське джерело, але його теж проклято, проклято разом з усіма Etyangoldi[155], і він, провидець, вже бачив духовним зором свою погибель з багряними очима. Я не хочу, щоб ти опинився біля нього тієї жахливої миті — ми, Нолдор, маємо самі нести тягар прокляття.
— О, Доріат і Ельве Сінголло, — сказав Ант з непередаваною зневагою, — князь, що укрився за поясом жони і забув, що таке звитяга… Говорять, що він непогано бився в Першій Битві, Аran Dinnu, але наш князь Денетор загинув разом з військом тому, що Сінголло спізнився на битву.
— А колись, — слабкий усміх освітив лице Фіндекано, — тобі подобався Князь Сутінків…
— Колись я був лише хлопчиком. А нині — я воїн, хоч і не Нолдо…
— Ти є кращим воїном за багатьох Нолдо, yonni …
— Ще ні, але я навчаюся. Єдиний аran, якому я міг би служити опісля вас — це Маедрос Високий… З його Обітницею й Прокляттям, з його погибельною вірністю батьковим наказам… Він ваш оtorno — цього досить. Але, якщо я потраплю до Мандосу раніше за вас, то спитаю у Судді, як називається така справедливість, що прирікає на смерть від зброї, тортур і горя тих, хто віддавав накази, тих, хто їх виконував, і тих, хто взагалі не чинив зла… Нехай ваш побратим вважає, що він терпів муки за свою провину, але що лихого зробив князь Фінрод, щоб бути розтерзаним гауром? Я добре знаю, що таке погибель з багряними очима, я їх бачив… Така справедливість, аran nin, — це Морготова справедливість…
— Не треба, дитя моє, сину моєї душі… Не говори так…
— Усміхніться, і я не буду…
Ант побачив усмішку на блідому обличчі володаря, її тінь на обличчі, що наче світилося у темряві. Білий вогонь духу просвічував крізь шкіру, його відблиск оточував постать князя наче легеньким туманом… Скоро hrоа не зможе втримати fеа, і його князь і аtarinya вирушить на Захід прямим шляхом.
«О, де ж ви, вельможний Маедросе… Де ж ви…»
З першим променем Анари наче багряний вихор увірвався до Ломіону. Браму тільки-но відчинили, і по підйомному мосту промчав вершник на валінорському вороному. Наче не землею — повітрям мчав той кінь, а Ельда в багряному плащі шепотів йому: «Лети, мов вітер…».
Ант вибіг на двір, почувши цокіт копит і веселі голоси охоронців.
— Ну як тут справи, в Дор-Ломіні? — розчув зброєносець знайомий протяглий голос, — що з полюванням та риболовлею? Вітаю вас, вірні Другого Дому — до вас прибув найзлостивіший з Феанаріонів. Рудий та ще й гостроязикий — це про мене…
— О, вітаємо, вітаємо князя Гімрінгу! — радісно вигукнув Алмареа, — яким це вітром вас занесло в наші краї?
— Східним, тільки східним… Не нагадуйте про північний вітер тому, хто постраждав від буревію… Я вирішив влаштувати собі відпочинок, шановні спокревені Нолофінвіонів, і вирішив зробити це за ваш рахунок. Вина Гісіломе… Гарячий quenilas… Справжній quenilas — я чув, о родичі Великого Князя, що ви приховуєте дорогоцінне валінорське листя від своїх приятелів зі сходу. Нельяфінве Руссандол швидко віднайде їх — за ніжними пахощами… А де мій оtorno — невже ще спить такого погожого ранку?
Маедрос вже зіскочив з коня і поклав, вітаючись, лівицю на плече Алмареа. Лице князя Гімрінгу було веселим, але Ант аж здригнувся, коли по ньому кресонув погляд смарагдових очей…
— Князю Нельяфінве, — мовив Алмареа, — наш cano зараз спуститься у двір. Він завжди встає рано, хоча й нездужає останнім часом.
— Нездужає? Що сталося? Часом не ворожа стріла є причиною недуги? Чи все спокійно в Ейтель-Сіріоні?
— Вісті від Великого Князя Нолдор є лише добрими… Однак, лихими є вісті з Побережжя. Хтось оповів князю Кірдану історію нашого… відбуття з Валінору, і cano аж затужив від отих всіх недобрих розмов, що почалися в Дор-Ломіні. До того ж наша nerwen раптово відбула до дядька за його проханням. Можливо, розлука… Сподіваємось, що вона не буде прислухатися до недоброзичливців і повернеться незабаром.
— Можливо, — протягнув Маедрос неуважно. Ант відстежив його погляд і побачив свого князя, котрий якраз з’явився на галереї. Прямий, мов стріла, вмитий, з туго заплетеними косами, вбраний з належною пишнотою. Лучники, котрі бачили його щодня, якось не звертали уваги, як натяглася на високих вилицях майже прозора шкіра, як поглибшали сині очі… І те, що зникла кудись тиха усмішка їхнього cano, теж бачив сам лише Ант.
Руссандол підвів лівицю у вітанні. Фіндекано стояв мовчки. Він, здається, не зрозумів, хто приїхав.
— О, бачу одразу, — переливчасто мовив гість, — що поспати люблять не тільки в Гімрінгу… У нас говорять, що орки прорвались через Маглорову браму лише тому, що проспала варта… Хвала Богам, хоч не власні життя — саму фортецю тварі так і не взяли, рушили далі… Фіндекано, мій побратиме, прокинься нарешті і скажи мені «Аiya[156], Майтімо!»
— Майтімо, — вимовив Фіндекано, — Майтімо, оtorno…
— О, так, це я, і не дивись на мене такими очима — не дух, позбавлений тіла прибув з Гімрінгу, а Рудий Майтімо власною особою. Зараз ти покажеш мені всі місця, що годяться для полювання. У тебе вже є мисливський будиночок? Що, нема? Ах, розумію… Біле шатро і вогнище — що може бути кращим. Або й просто вогнище. Гей, зброєносцю! Анте Доронінгу! Коня для князя Дор-Ломіну! Ми їдемо на прогулянку!
Ант кинувся до конюшень і за короткий час повернувся з Моретінде. Майтімо звів брови, спілкуючись подумки з розумною твариною, і кінь слухняно опустився на коліна. Руссандол обійняв Фіндекано за стан і трохи не силоміць висадив коневі на спину.
— Анте Доронінгу — князевого меча сюди, а також лук та стріли… Не забудь про арфу. Алмареа, любий, я знаю, як ти бажав мені примерзнути до криги Гелькараске, і бажав цілком справедливо, але нині послухай мого наказу, оскільки ваш князь ще не прокинувся як слід. Ми їдемо на кілька днів. Є тут поблизу якась гарненька місцина?
— Туманне озеро… Хіселін…
— Ант проведе нас… В разі чого — ми там відпочиваємо. Чуєш, зброєносцю? Ти поїдеш з нами — покажеш нам шлях. Алмареа, ти залишаєшся за старшого…
Ант метнувся до конюшень стрілою і повернувся вже верхи.
— Вперед! — скомандував Руссандол, — давай, Моретінде… Твій господар і досі снить, тож жени щодуху!
Коли троє вершників помчали вулицями Ломіону, очманілий Алмареа подивився на не менш очманілих Мірімона та Синьагіла з Елеммакілом і спитав затурбовано:
— О, Ельдар… Може це я сню, і мені приснилася ця втілена пожежа?
— Ні, Феанаро не весь в Мандосі, - пробурмотів Мірімон, — він розділив свій вогонь поміж сімома синами…
— Але Руссандолу дісталося найбільше, — підхопив Синьагіл.
— Рудий та ще й палкий на вдачу, — мовив Алмареа, — чи це мені таки приснилося, а чи він насправді віддавав нам накази, неначе прибув до власного замку…
— Тільки-но заїхав у двір — і тут таки йому закортіло полювати… — пирхнув Елеммакіл
— Наш князь дійсно ще снив з розплющеними очима, — мовив Мірімон задумливо, — останнім часом він якийсь… не такий, як завжди.
— Але щоб нам наказував Феанаріон… Ганьба для Другого Дому… — сказав Синьагіл незадоволено.
Алмареа похитав головою.
— Ні, - мовив, — ніякої ганьби… Він має право — він був би Великим Князем, гордим і грізним, а головне — справедливим, не таким, як Феанаро. Нехай їдуть — моє серце відчуває, що Нельяфінве знає, що чинить.
Ант добре знав дорогу до Туманного озера — там молоді Нолдор з Дор-Ломіну любили полювати і відпочивати. Озеро лежало поміж горбів, неначе в чаші, а з урвистого східного берега в нього впадала річечка, утворюючи невеличкий водоспад.
— Анте Доронінгу — мовив Руссандол, коли поміж деревами блиснула вода, — що б ти не почув і не побачив — не втручайся. Просто мовчи.
— Згідно наказу, вельможний Маедросе…
— Забери коней, і очікуй на нас тут.
Руссандол зіскочив на землю і майже стягнув Фіндекано зі спини Моретінде.
— Ходімо на берег, друже… І почнемо день з вправ — нема чого ніжити hrоа. Я хочу перевірити, як ти володієш мечем — адже ти запевняв мене, що навчався щодня. Але, знаючи свого ледачкуватого оtorno, я певен, що твоє вміння не покращилось з часів Дагор Аглареб…
— Майтімо, — вишептав Фіндекано, — я зовсім не маю…
— Маєш, все ти маєш… І бажання, і сили. Добувай меча!
Фіндекано не ворухнувся. Майтімо витягнув меча у нього з піхов і втулив до руки силоміць. Сам же хвацько крутнув своїм, оточивши себе блискучим вихором.
— Погріємося? — спитав, — почали?
Фіндекано одрухово став в позицію і знову застиг. Руссандол ще раз крутонув своєю зброєю і хльоснув побратима клинком по обличчю. Ант одрухово скрикнув, побачивши кров на лиці свого князя, але не рушив з місця.
— Бийся, стонадцять балрогів на одного Ельда! Бийся, ледача істото, я наказую тобі! На що ви взагалі здатні, воїни Другого Дому? Кидатись в орків камінням? Руки вам пришито не тим кінцем — і тобі, і твоєму брату Туракано, якого мій Тієлкормо не раз відправляв додому лікуватися!
Ант трохи не плакав. Він уже шкодував свого рішення і думав про те, що краще було б покликати Лаурендіе. Але цілителька зі своїм коханим Таурохтаром зосталися в Ейтель-Сіріоні, дбати про воїнів Нолофінве, які часом поверталися з вилазок в Ард-Гален з чорною орочою стрілою в тілі. Зв’язатися з нею він не міг — до палантиру Барад-Ейтель завжди підходив сам Аran Фінголфін, якого Ант трохи побоювався.
Фіндекано трохи отямився і почав відбиватися. Майтімо йшов пробоєм, не жаліючи ні hrоа приятеля, ні його духу. Довга куртка князя Дор-Ломіну вкрилась кривавими плямами від численних порізів. Руссандол грався з ним, як тигр з кошеням, безжально користуючись тим, що нині є шульгою, а насміхався ще безжальніше.
— О, цей Другий Дім… Нолдор з риб’ячою кров’ю в жилах, і рухаєтеся ви неначе снулі риби… Шкода, що моїм малим так і не довелося випробувати на вас клинки біля Мітріму — навіть Амбаруссар ще тоді мали більше вміння… Не спати, cano Фінгоне! Бийся — адже це я винен в усіх твоїх бідах! Ти ж ненавидиш мене — я бачу це в твоїх очах! Ненавидиш за Альквалонде, за те, що я тебе, такого чистенького, перемазав кров’ю з голови до ніг… Ви всі бажали бути шляхетними — за наш рахунок! В усіх ваших бідах винен як не Феанаро, то його сини… А нам тільки й залишається бути зобов’язаним вам за все… За пробачення, за порятунок, за саме існування… Тільки, коли наш батько мовив слово на східцях Міндону, ви всі кинулися збирати речі, ніби в Белеріанді могло не вистачити землі для княжіння…
Фіндекано вже бився з повною віддачею, забувши про слабкість тіла. Очі його палали — цієї миті він дійсно ненавидів друга, який наче виплюнув йому в лице страшні звинувачення. Друга, котрий був винним в його біді — адже, якби Фіндекано, як Арафінвіони чи Турондо з Аракано, просто потрапив під прокляття Судді, без участи у братовбивстві, Еріен не покинула б його…
«Ти привів лучників, Фіндекано… Задля оtornasse — стріляй!»
Нолофінвіон нарешті приноровився до підступних ударів з лівої, котрі завдавав йому приятель. Майтімо замість щита затулявся правицею зі сталевою кистю — накладкою — меч Фіндекано зім’яв залізо, немов аркуш паперу. Руссандол поволі відступав до озера і врешті послизнувся на мокрій траві… Він упав так натурально, що Ант, котрий стежив за двобоєм затамувавши подих, не зрозумів — чи це сталося випадково, а чи навмисне.
Клинок Фіндекано вперся йому в горло… Кров виступила на білій шкірі. Майтімо усміхнувся. Так він, напевне, усміхався там, в Ангбанді…
— Порозважайся, — вимовив, — натисни сильніше…
Якусь мить Ант думав, що зараз, у нього перед очима станеться найгірше, що могло спіткати Квендо в житті — братовбивство. Однак, Фіндекано прибрав клинок і тут таки впустив меча. Його трусило, але очі горіли живим вогнем, а на блідих щоках виступив рум’янець.
— Ти не повинен був, — сказав Астальдо врешті, - ти не повинен був… говорити так… Руссандоле…
— Ненавидь мене, — сказав Майтімо, що так і лежав, розкинувши руки, — убий мене, випусти з жил кров проклятого роду… Тільки не йди на Захід, оtorno, не покидай мене першим.
Фіндекано опустився на траву поруч з ним.
— Я дуже тебе поранив?
— О, тобі дісталося більше — а отже моє таки зверху…
— Як ти дізнався, що зі мною?
— А що з тобою? Я приїхав…
— На полювання, авжеж… Не крути мені голову, Майтімо Руссандоле. Хто викликав тебе до Ломіону?
— Хіба я не мушу відпочити? Віриш, побратиме, я втомився розбирати безкінечні позови… Між Карністіро і Наугрім, між Тієлкормо і Куруфінве, між Макалауре і рештою… Вони знаходять мене навіть у Амбаруссар, тому я і подався на захід…
— Я втомився, оtorno, — мовив Фіндекано жалібно, — як я втомився…
Майтімо сів, і обійняв приятеля за плечі здоровою рукою.
— Сподіваюсь — сказав, — ти розумієш, що я наговорив тобі стільки лихих слів, щоб ти хоч трохи розворушився…
— Але ж я… Я справді ненавидів тебе… Якусь страшну мить твоє життя висіло на волосинці.
— О, моє життя довгий час висіло не на волосинці — на ланцюгу, і то з ним нічого не трапилося. Ти просто сквитався зі мною за Форменос, пам’ятаєш, як я проткнув тебе наскрізь? Я тебе тоді теж ненавидів… якусь мить. Тільки ти нині стримався, а я тоді — ні.
Майтімо відстебнув понівечену накладку від культі, відкинув її геть і гукнув до Анта:
— Зброєносцю, розведи-но вогнище… Ти здогадався взяти quenilas, чи мені доведеться збирати трави для заварки?
— Я взяв, — ледве вимовив вражений побаченим Ант, — взяв, і зараз розведу вогонь.
Руссандол підвівся, глянув на Фіндекано, який безсило вперся рукою в землю, намагаючись встати, і мовив стиха:
— Стривай-но, оtorno… Я понесу тебе, як носив у дитинстві. Ти нині важиш не більше, ніж тоді. Коли ти востаннє їв?
— Я… забув.
— Отожбо. Ну, тримайся…
Майтімо підняв його легко, мов пушинку, і поніс до галявини, де Ант хапливо складав вогнище. Поклав на розстелені плащі і сказав лагідно:
— Зараз ми поп’ємо гаряченького, порозмовляємо… А поки що — поспи по справжньому. Просто поспи…
Фіндекано заплющив очі. Тіло його горіло — то зупинялась кров, затягувались порізи. Він уже не сердився на побратима — неначе з його душі вийшла заноза, вийшла з кров’ю і болем. Вона, ця заноза, стриміла в його зраненому fеа з того часу, коли Еріен кинула йому в обличчя ті страшні слова. Майтімо просто вимовив вголос свою занозу, виплеснув зло зі свого духу — і Фіндекано, наче у дзеркалі, побачив власне зло. Ніхто з них двох не був чистим, наче Айнур — однак, двоє проклятих Богами Нолдор тримали одне одного в явному світі, не даючи провалитися в безодню відчаю.
Нолофінвіон засинав поволі, наче відпливаючи на кораблі… Він чув голос Майтімо, який віддавав Анту якісь розпорядження, чув іржання коней, плюскіт води… Потім все розчинилося в тиші, а через кілька хвилин він побачив зорі над головою і зрозумів, що прокинувся.
Зорі… Еleni… Вони сяяли в нічному небі, такі далекі, такі прекрасні… І Ельда усміхнувся їм, славлячи в душі Володарку Зірок Варду Елентарі, яку Синдар називали Елберет.
Голос лунав над водою Хіселіну, сріблястий голос з легкою тріщинкою на високих нотах. Майтімо співав… Співав, славлячи красу місця, де він був уперше, співав, від серця дякуючи Богам за сотворену ними Арду, і до нього тягнулися напівсонні квіти і трави, а дерева шурхотіли листям в такт пісні. Врешті Руссандол замовк, і Фіндекано відчув його наближення — саме відчув, а не розчув безшелесні кроки Ельда.
— О, ти прокинувся, — мовив Майтімо лагідно, — прокинувся вчасно — зараз питимемо quenilas, а до нього — диво з див: мед диких бджіл на дорожньому хлібі.
— Уже вечір, — сказав Фіндекано, все ще милуючись зорями.
— Наступного дня, оtorno. Вечір наступного дня…
— Я проспав…
— Дві доби Анари… Майже. Дуже добре для першого разу, якщо врахувати, що ти не спав кілька місяців.
Фіндекано спробував сісти, і його одразу ж підтримав Ант. Зброєносець, поки його володар спав, зняв з нього посічені мечем Майтімо куртку та сорочку, і дбайливо огорнув названого батька м’яким дорожнім плащем того ж Майтімо.
— Так хто мене зрадив? — спитав Нолофінвіон напівжартівливо, — чи не оце срібноволосе дитя, яке я називав своїм yonni?
На обличчі Майтімо була написана щирість і тільки щирість.
— Побратиме, в чому ти підозрюєш своїх вірних? Невже Рудий Майтімо має попереджати листовно про невинний намір прибути до Ломіону? Оце така славетна гостинність Нолдор? Я ладен вислухати все, що ти мені оповіси, опісля вечері. Анте, як там quenilas?
— Все готово, — доповів зброєносець, чаруючи над срібним казаночком Руссандола. Майтімо обережно підставив правицю з іншою, срібною ж накладкою-кистю, і Ант подав йому паруючого кухлика.
— Одне з достоїнств моєї нової правиці — їй не боляче, — сказав Руссандол, ставлячи кухлика на розстелену полотняну серветку. — Ось, друже, хліб і мед і напій з валінорського листя. Їж і насолоджуйся — ми ще живі!
— Ти все це возиш з собою? — спитав Фіндекано, беручи з гарнесенької срібної тарілочки хліб, і намащуючи його медом з вазочки. На посуді було вибито герб Феанаро, що став нині гербом його синів.
— О, ну звісно… Я люблю розкіш, і срібний посуд.
— А чому два кухлика?
— А раптом когось зустріну по дорозі? Власне, кухликів не два, а три — може хтось потім приблукає на вогник.
З третього кухлика напій потягував Ант, щасливий уже з того, що бачить усмішку свого князя.
— Хто це робив? — спитав Фіндекано, роздивляючись візерунок на ложечці.
— Атарінке
— Я не отруюся?
— Що? Ах, ні… Йому навіть до голови не може прийти, що я годую з його ложечки негідного такої чести Нолфінга…
— Ти вже говориш зовсім як Синда… Нолфінга…
— О, мова… Я щось тобі оповім, але потім. Ти бажаєш мені розказати, чому занудьгував аж до втрати hrоа?
Фіндекано з хвилину вагався, тоді сказав:
— Нема чого приховувати. Панна повернула мені персня.
Він потягнув з-під сорочки срібний ланцюжок з перснем на ньому.
— Моя робота, — сказав Майтімо, роздивляючись персня, — можливо я не повинен був… Самому не пощастило, думав, що хоч ти одружишся… Напевне моя лиха доля передалася обручкам. Але ти не зняв своєї…
— Не зняв. Не хотів, щоб знали.
— Тут ти навіть мене перевершив — я-то, коли зі мною трапилось подібне, відлежувався у фортеці Макалауре під дзвін його арфи і спів «Нолдоланте». Але щоб отак — на ногах, і ніхто нічого не помітив… У тебе страшна воля, мій Астальдо.
— Я просто… зневажаю жалість.
— Як і я — недарма ми побратими. Але — причина розриву?
— Панна отримала листа від князя Кірдана… Вона мені його показала. Корабел викладав там чутки про… Про Вихід з Аману… Йому хтось дав доволі точні відомості — в листі було навіть вказано, що я… що я командував лучниками. Панна виїхала того ж дня і повернула мені обручку.
Майтімо задумливо крутив свою ложечку в пальцях лівиці.
— Ти не говорив з Фінарато, — спитав, — останнім часом?
— Ні, хоча він намагався… Але мені так тяжко…
— Зрозуміло… А я з ним нещодавно всю ніч проговорив… У нас, на сході, теж почали розповзатися подібні чутки. Тільки в Гімрінгу Квенді підібралися відчайдушні — і не звертали особливої уваги на те, що служать під рукою проклятих Нолдор, та ще й мічених Обітницею. А Арфінги забагато часу збавляли в Доріаті… От хто вже любить розкіш — так це Третій Дім. Якби ти бачив пектораль, яку Наугрім зробили для Фінарато… Вона так і зветься: Наугламир. Золота сіточка, розумієш, а на ній — переливаються валінорські самоцвіти. Фінарато в ній — ну просто Мая, Напівбог. І наш Інголемо знає, що вона йому личить, і тим пишається. Звісно, якби таке вдягнув Рудий Майтімо, то з мене сміялися б навіть ворони.
Фіндекано підвів на друга очі. З-під розстебнутої куртки Руссандола блиснуло золото.
— Та сама, — сказав Майтімо, — її не осквернили навіть орки. Це не твоя пектораль у мене на грудях — твоя душа, Нолфінгу. Пам’ятай про те, що врятований тобою брат носить тебе на серці.
— Я не забуваю… Але ти говорив про Доріат та Арафінвіонів…
— Все почалося з моєї улюбленої сестри Артаніс. Ти знаєш, що вона закохалася?
— Ні, о ні… І хто цей…
— Бідолаха, ти хочеш сказати? Та ні, нині бідолашною можна назвати її. Обранець Артаніс — Келеборн, син Галадона і онук княжича Ельмо…
— О, так — вони ж рідня по матері. Однак…
— Отже, Артаніс майже постійно перебувала в Доріаті. І, ясна річ, вельможна Меліян охоче спілкувалася з нею. Артаніс не оповідала їй про наші нещастя, але Меліян втямила, що від неї щось приховують. І от ця гідна пані запитує у Артаніс, чому, мовляв, Нолдор не передали їм з Тінголом звісток від Вишніх, або, принаймні, від князя Ольве…
— Бідолашна Артаніс… Дійсно бідолашна…
Майтімо ковтнув з кухлика. Зелені очі його волого блищали.
— А ще, — продовжив він, — вельможна Меліян поцікавилась, за що нас було вигнано з Аману. Що вона дізналася і як — невідомо навіть Артаніс. І спитала, яке зло лежить на синах Феанаро, що вони всі такі зверхні та люті…
— О, Майтімо…
— Я зверхній і лютий, авжеж. Не далі як вчора я трохи не покремсав мечем на шмаття одного Нолфінга, який трапився мені під гарячу руку. Треба скласти про це пісню, і нехай її проспівають в Доріаті.
— Друже, досить жартувати крізь біль… Що було далі?
— Артаніс якось зуміла вивернутися. Вона оповіла вельможній Меліян про Сильмарили, про загибель Великого Князя Фінве, але промовчала про Обітницю, про Альквалонде і навіть про Лосгар…
— Артаніс мудра — недарма вона сестра Фінарато.
- І моя найулюбленіша сестра… Меліян, однак, зрозуміла, що від неї щось приховують. Вона попередила Тінгола, але той лише відмахнувся — мовляв, якщо так, то Нолдор є надійними союзниками, бо ні про що не домовлятимуться з ворогом. І щиро оплакав князя Фінве — колись вони приятелювали. Але Меліян ще порадила йому стерегтися синів Феанаро, бо на нас, мовляв, лежить тінь гніву Валар…
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ