Астальдо


(Переклад з англійської)


За сюжетом з «Сильмариліона» Дж. Р.Р. Толкієна


Всі права на сюжет та героїв належать Професору Дж. Р.Р. Автор працював не з метою збагачення, а з метою ознайомлення бажаючих зі світом Дж. Р.Р. Толкієна.


ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

(Передмова для тих, хто мало знайомий з фентезі Дж. Р.Р. Толкіна)


Книга, що ви її взяли в руки, належить до особливого жанру, котрий зветься «творчістю фанів», або ж прихильників певного письменника, чи певного твору.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом.

Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання — а що там, далі?

Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники — Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним.

Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим.

Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт».

В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда.

Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення — власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням».

Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна.

Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому — «Сильмариліон».

«Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» — стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується — очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу… Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми».

«Сильмариліон» — це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом, створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або — як кому більше до вподоби — провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора.

Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання» «Сильмариліон».

Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного.

В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» ☺

Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому» — наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум.

Ще один твір «за мотивами» — «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства

(Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні — маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту.

Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами, терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою.

Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків».

«Сильмариліон» став джерелом чотирьох романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела.

«Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) — «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це «взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим — злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну — цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт — не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників.

«Еанаріон» Альвдіс Рутіен — є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора — в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту.

Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні» є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон — «хто не працює, той не їсть».

Важке враження від цього твору сильніше навіть від «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати, що негоже зводити наклеп на полеглих.

«По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти — її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва — і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії — більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» — злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром.

Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок — дім князя Фінголфіна є бідним на літописців.

Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним — «не хочу, щоб він помирав».

Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону.

Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом — про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник Фінголфін — сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської

А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав.

Роман Тіма Есгала «Астальдо» (в оригіналі «Fingon the Valiant») перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела.

Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» — світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали.

1. Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі — теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи.

2. Феанор жадає повернути Сильмарили тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так — за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності.

3. Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує.

4. Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою.

5. Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча — а чому б ні?

6. Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю — він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя».

7. Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді…

8. І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king — не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами — королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні — Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття — О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака. Пісня, присвячена загиблому Нолофінве — це сонет Ст. Маларме в перекладі М. Драй-Хмари.

Про все інше читач дізнається з самої книги. А тепер — післямова для тих, хто Сильмариліон не читав, але дізнатися, що було далі з симпатичними йому героями бажає.

Майтімо Руссандол, він же Маедрос, вижив опісля битви, в якій загинув Фінгон, і яку ельфи назвали «Битва незлічених сліз», та все життя оплакував побратима. Він виявився правим — поява одного з каменів в Белеріанді привела до низки братовбивчих сутичок. Заради сповнення Обітниці Маедрос взяв штурмом Доріат вже після смерти князя Ельве Сінголло і відбуття на Захід майе Меліан, взяв ціною великої крові, втратив там трьох братів — Шалену Трійцю: Келегорма, Карантіра та Куруфіна, згодом напав на Гавані Кірдана, бо Сильмарил принесли туди біженці з Доріату. В цій, другій усобиці, загинули близнята Амбарусси. Сильмарил йому добути так і не вдалося, чому — то окрема історія. Опісля останньої белеріандської війни, Війни Гніву, коли Валар вирішили нарешті втрутитися в справи Середзем’я, і послали проти Моргота військо, Маедрос намагався забрати позосталі два камені, які дісталися війську з Валінору як трофей. Не маючи змоги втримати камінь через закляття Варди Елентарі, кинувся разом з ним у вогняну розколину, тим самим дотримавши Обітниці.

Макалауре — Маглор, Золотий Голос Тіріону, весь час був поруч з братом. Розлучилися вони тільки перед загибеллю Маедроса — співець вкинув другий Сильмарил в море, і блукав, збожеволівши, берегом, та співав про біди нолдор. За однією з версій — тіло його прийняло море.

Туракано-Тургон, князь Гондоліну, протримався в потаєному граді доволі довго, але місцезнаходження міста зрадив його небіж Маеглін, напівбожевільний від нещасливого кохання до доньки Тургона Ітарільде. Обидва загинули під час падіння Гондоліну.

Артаресто-Ородрет та нарготрондці полягли в бою, а Нарготронд було сплюндровано драконом.

Артаніс надалі була відома в Середзем’ї під своїм синдарським найменням Галадріель. Далі, сподіваюсь, оповідати не треба.

Ерейніон, син Фінгона, став Великим Князем тих нолдор, які не побажали повертатися до Валінору. Його ще називали Гіл-Галад — Зоресяйний. Загинув під час Битви Останнього Союзу, в поєдинку з Сауроном. Для тих, хто дивився фільм «Володар перснів» — це та битва, з якої починається кіно. Тільки замість Гіл-Галада ельфами командує правнук Тургона Ельронд, який насправді був у тій битві Головним Хорунжим. Другому Дому знову не пощастило з «літописцем»— просто лиха доля якась…

Келебрімбор (Тельперінкваро) створив три чародійні ельфійські персні, але Саурону вдалося вивідати у нього методику творення подібних артефактів. Бідолашний онук Феанаро загинув від його руки, а Саурон, напрактикувавшись на перснях гномівських та людських, викував Отой, Єдиний перстень… і понеслось.

Гурін, князь Дор-Ломіну, потрапив у полон, прикриваючи відхід гондолінців. Доля його була дуже тяжкою, і навіть несподіване визволення не принесло полегшення його змученій душі.

Ну, а хто бажає подробиць — читайте Професора і насолоджуйтесь… Це тільки спочатку важко, а потім звикаєш.







Всі описані події сталися з попусту Всевишнього — Еру Ілуватара.


Дійові особи:


Валар — Боги-опікуни Арди:


Манве Сулімо — Божество вітру, Повелитель Арди

Варда Елентарі (Елберет) — Володарка зірок, жона Манве

Ауле — Бог ковальства та ремесел

Яванна — Богиня родючости, Дарителька Плодів, жона Ауле

Ороме — Бог мисливства, Володар Лісів

Вана — Богиня Вічної Юности, жона Ороме

Тулкас — Бог битв і боротьби

Несса — Покровителька тварин, жона Тулкаса

Намо Феантурі (Суддя) — Хранитель Чертогів Мертвих

Вайре (Ткаля) — Богиня Долі, жона Намо

Ірмо Феантурі — Повелитель видінь і снів

Есте — Богиня цілительства, жона Ірмо

Ніенна Феантурі — Богиня Скорботи

Ульмо — Володар Вод

Мелькор (Морінготто, Моргот) — Бог- Руйнівник, Володар Утумно, опісля Війни Стихій, полону і втечі з Валінору — Володар Ангбанду. Хазяїн і творець Ірчів (Орків), loce — драконів, valarauko-балрогів та іншої нечисті.


Маяр — напівбоги, помічники Валар:

Еонве — оповісник Манве

Оссе — повелитель морів, помічник Ульмо

Уінен — володарка морів, жона Оссе

Меліан — помічниця Вани та Есте, згодом жона квендо, князя Ельве Сінголло, княгиня Доріату, мати князівни Лутіень

Саурон — колишній помічник Ауле на ім’я Артано, Хазяїн Вовкулаків, володар Ангбанду, опісля війни Стихій — перший помічник Мелькорі в Ангбанді, володар Тол-Гауроту (колишній Мінас-Тіріт).

Готмог — володар балрогів

Тгурінгветіль — упириця-кажаниха

Безіменна майе-войовниця — особа, яка керувала орочим військом в битві за Гітлум.

Дангет — майе, позбавлена тіла у Війні Стихій.


Квенді (Ельфи)

Ельдар — три народи квенді, котрі жили в Благословенній Землі, в Валінорі на острові Аман.


Народ Нолдор:

Фінве з Тіріону-на-Туні, Пробуджений, Великий Князь Нолдор

Куруфінве Феанаро (Феанор), старший син Фінве від першої жони, княгині Міріель, князь Minya Nosse, згодом Великий Князь Нолдор

Нерданель — княгиня Minya Nosse, його жона

Фінве Нолофінве (Фінголфін) — другий син Фінве від другої жони, княгині Індіс, князь Аttea Nosse, князь Гітлуму, згодом Великий Князь Нолдор.

Анайре — княгиня Аttea Nosse, його жона

Арафінве (Фінарфін) — третій син Фінве від другої жони, княгині Індіс, князь Nelya Nosse, згодом Великий Князь нолдор, котрі зосталися у Валінорі.

Фіндіс — старша донька Фінве від другої жони, княгині Індіс

Фаніель — друга донька Фінве від другої жони, княгині Індіс

Іріме, прозвана Лалвенде — третя донька Фінве від другої жони, княгині Індіс


Воїни та жони Minya Nosse:

Сини Феанаро, Феанаріони (Феанорінги):

Нельяфінве-Майтімо (Маедрос), прозваний Руссандол (Рудоголовий), та Високий, Великий Князь Нолдор, що зрікся титулу на користь свого вуя Нолофінве, згодом князь Гімрінгу.

Канафінве-Макалауре (Маглор), володар Маглорової Твердині, співець-quentaro.

Туркафінве-Тієлкормо (Келегорм), володар Гімладу.

Моріфінве-Карністіро (Карантір), володар Таргеліону.

Куруфінве (молодший) — Атарінке (Куруфін), другий володар Гімладу.

Пітьяфінве-Амбарто (Амрод), володар Східного Белеріанду.

Телуфінве-Амбарусса (Амрас), другий володар Східного Белеріанду.


Лехте — нолде з Першого Дому, жона Куруфінве-молодшого, мати Тeльперінкваро.

Тельперінкваро (Келебрімбор) — син Куруфінве-молодшого, онук Феанаро.


Спокревені:

Маранво, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Ільфірін, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Лаірасул, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Тауренділь, дружинник Нельяфінве-Майтімо.

Лауральдо, дружинник Туркафінве-Тієлкормо.

Наренділь, дружинник Феанаро.

Охтарон, дружинник Феанаро.

Аркуенон, начільник оборони Гімрінгу.

Тірон, паж Нельяфінве-Майтімо.

Морнемир — вістовий Нельяфінве-Майтімо.


Воїни та жони Аttea Nosse

Діти Нолофінве:

Фіндекано (Фінгон), прозваний Астальдо, князь Дор-Ломіну, Великий Князь Нолдор та князь Гітлуму опісля загибелі князя Нолофінве.

Туракано-Турондо (Тургон), князь Неврасту, згодом князь Гондоліну.

Аракано (Аргон), молодший син Нолофінве.

Арельде (Аредель) — донька Нолофінве.


Ерейніон-Фіндобар — син Фіндекано.

Ерніс — донька Фіндекано.

Ітарільде (Ідріль) — донька Туракано.

Маеглін Ломіон-Фінгол Еолінг — син Арельде.


Спокревені:

Алмареа, сурмач і дружинник Фіндекано.

Ейлінель — його жона.

Мірімон — дружинник Фіндекано.

Синьагіл — дружинник Фіндекано.

Елеммакіл — дружинник Фіндекано.

Кінгарон — дружинник Фіндекано.

Олореа — дружинник Фіндекано.

Сіллон- дружинник Фіндекано.

Еркассе — друг дитинства Фіндекано, син Пробудженого, начільник оборони Віньямару.

Нарамакілcano вивідачів, згодом начільник оборони Ейтель-Сіріону.

Ференcano вивідачів.

Ектеліон, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.

Аранве, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.

Егалмот, вельможа Аttea Nosse, близький друг Туракано.


Воїни та жони Nelya Nosse:

Діти Арафінве:

Артафінде-Фінарато Інголдо (Фінрод), прозваний Інголемо, а також Фелагунд, князь Нарготронду.

Артаресто (Ородрет), володар Мінас-Тіріту, князь Нарготронду опісля братової загибелі.

Ангарато (Ангрод), володар Дортоніону.

Айканаро (Аегнор), другий володар Дортоніону.

Артаніс-Алтаріель-Нервен (Галадріель) — донька Арафінве, в заміжжі — князівна Доріату.



Фіндуілас — донька Артаресто.

Келебріан — донька Артаніс.


Спокревені:

Едрагіль — близький друг Фінарато, вельможа Nelya Nosse.

Гвіндор Гуілініонcano воїнів, вельможа Nelya Nosse.

Гельмир Гуілініон- cano воїнів, вельможа Nelya Nosse.

Еленандар, дружинник Гельміра, опісля втечі з полону — зброєносець Фіндекано, в Останній Битві — Головний Хорунжий.


Ельдар Ваніяр:

Інгве Валмарський, Пробуджений, Великий князь ваніяр.

Індіс — його сестра, Пробуджена, в заміжжі Велика Княгиня Нолдор.

Глорфіндейл, родич Інгве, близький друг Туракано.

Еленве — жона Туракано, сина Нолофінве.

Амаріе — наречена Фінарато, сина Арафінве.


Ельдар Телері:

Ольве Альквалондський, Пробуджений, Великий князь телері.

Еарвен, князівна телері, жона Арафінве Нолофінвіона, мати Фінарато, Артаресто, Ангарато, Айканаро та Артаніс.

Тіндоме — мореплавець.

Беріон — лучник.


Інші Пробуджені з Валінору:

Руміл, вчений любомудр.

Магтан, коваль і винахідник, батько княгині Нерданель.

Галатір, батько Еркассе.

Лаурендіе, цілителька.

Таурохтар, воїн-списоносець, муж Лаурендіе.


Еldrim — ельфи з Ендоре.

Cиндар з Доріату:

Ельве Сінголло, (Тінгол), брат Ольве Альквалондського, Пробуджений, князь Доріату.

Лутіень, донька Ельве, напівмайе, князівна Доріату.

Ельмо, брат Ельве, Пробуджений, княжич Доріату.

Галадон, син Ельмо, княжич Доріату.

Келеборн, син Галадона, княжич Доріату, чоловік Артаніс-Галадріель.

Галатіль, син Галадона, княжич Доріату.

Маблунг, Пробуджений, — вельможа, воєвода Доріату.

Белег, Пробуджений, — вельможа, воєвода Доріату.

Даерон, Пробуджений, вельможа та співець, закоханий в Лутіень.


Фалатрім-телері:

Кірдан (Корабел), Пробуджений, князь Фаласу.

Еріен Ненаратіоні — його племінниця, жона Фіндекано Астальдо.

Ласселанте, її посестра, жона нолдо Синьагіла.

Нінуінон, вельможа з Егларесту.

Ейтель, вельможа з Егларесту, cano лучників-фалатрім.

Кельвон, вельможа з Егларесту, cano лучників-фалатрім.


Нандор:

Ітільбор, князь мандрівних нандор, що проживав у Доріаті.

Саерос, його син.

Ант Доронінг, юнак з родини мандрівних нандор, названий син Фіндекано.

Ейліан, діва з родини мандрівних нандор, наречена нолдо Аркуенона.


Інші Еldrim Сутінків:

Тіліс, Пробуджений з синдар, лучник Фіндекано.

Глірдан, воїн-синда, вістовий князя Нолофінве, опісля його загибелі — вістовий Фіндекано.

Еол, прозваний Моріквендо, далекий родич Ельве Сінголло, чоловік Арельде Нолофінвіоні і батько Маегліна.

Альм, cano лаіквенді з Оссіріанду.


Три роди Аданів з Белеріанду:


Марах, ватаг рушення аданів

Малах, син Мараха, прозваний Араданом, перший воїн-адан на службі князя Нолофінве

Магор, старший син Малаха-Арадана

Імлах, молодший син Малаха-Арадана

Гатол, син Магора, котрий оселився в Дор-Ломіні

Амлах, син Імлаха, котрий служив Маедросу, князю Гімрінгу

Гадор, син Гатола, прозваний Лоріндолом, перший правитель аданів Дор-Ломіну

Галдор, син Гадора Лоріндола, князь Дор-Ломіну

Гундор, молодший син Гадора Лоріндола, брат Галдора

Глоредель, донька Гадора, в заміжжі — княгиня галадинів, жона князя Галдіра

Гурін, син Галдора, князь Дор-Ломіну

Гуор, молодший син Галдора, брат Гуріна

Турін, син Гуріна та Морвен.


Балан (Беор) — ватаг рушення аданів, родоначальник Беорінгів з Дортоніону

Боромир, його нащадок, князь аданів з Дортоніону

Андрет, донька Боромира, кохана Айканаро, володаря Дортоніону

Брегор, син Боромира, князь аданів з Дортоніону, брат Андрет

Барагір, син Брегора, князь аданів з Дортоніону

Емельдир — жона Барагіра, мати Берена

Берен, син Барагіра князь аданів з Дортоніону

Бреголас, син Брегора, молодший брат Барагіра

Белегунд, син Бреголаса

Ріан, донька Белегунда, жона Гуора з Дор-Ломіну

Барагунд, другий син Бреголаса, брат Белегунда

Морвен, прозвана Еледвен, донька Барагунда, жона Гуріна, князя аданів з Дор-Ломіну


Галет, родоначальниця галадинів з Бретилю

Галмір, князь галадинів Бретилю

Галдір, син Галміра, князь галадинів Бретилю

Гарет, донька Галміра, в заміжжі княгиня Дор-Ломіну, мати Гуріна та Гуора


Князі вастаків, людей, що прибули зі сходу перед Останньою Битвою, союзників Маедроса:

Бор, князь вастаків

Ульфанг, брат Бора

Ульдор, прозваний Проклятим, Улфаст та Улварт — сини Ульфанга.


Наугрім (Гноми)

Азаггал, син Фрора, княжич, згодом князь Белегосту

Дварфін — вельможа з Белегосту


Urqui (Орки) та інша нечисть з Ангбанду

Больдог — посланник з Ангбанду до Minya Nosse

Игир — командир вивідачів

Паддуг — посланник до Ейтель-Сіріону

Гирх — командуючий військом під час сутички в пагорбах неподалік затоки Дренгіст

Командуючий авангардом орків в Останній Битві, вбивця Гельміра

Глаурунгloce, дракон землі






У вікно струменіло срібне сяйво…

Фіндекано підхопився з ложа і хапливо почав одягатися. Проспав… Таки проспав… Майтімо може передумати і піти без нього… Або бідолашному Нельо[36], як завжди, доведеться наглядати за трійцею молодших… Чи навіть за Амбаруссами — пані Нерданель завжди говорила, що її старший син є найкращою нянькою в усьому Тіріоні.

Малий Ельда[37] гмикнув і застрибав по підлозі, намагаючись потрапити в холошу штанів. Він сам був старшим княжичем і старшим братом, тож чудово розумів, як-то воно бути найкращою нянькою і постійно відповідати за синці і подряпини любих Туракано з Аракано, або за хлипання замурзаної Арельде. А у Майтімо клопоту більше рівно вдвічі. До того ж всьому місту відомо, що немає в Амані дітлахів більш непосидючих за Шалену Трійцю Феанаріонів — Туркафінве, якого і прозвали Тієлкормо[38] за непосидючість, Куруфінве-молодшого, званого Атарінке, та Моріфінве, він же Карністіро. Хіба що його, Фіндекано, власна сестра і найкраща подруга двох перших.

Яблуко з вази в кишеню, сорочку осмикнути, накидку поправити… Волосся… Ні, вже нема коли… Густий гребінь заплутався в тяжких чорних пасмах і полетів на підлогу… Сандалі Фіндекано взув вже у дворику і зітхнув полегшено — минулося. Ніхто його не запримітив, а отже, нікому й запитати, куди це його urqui [39] несуть, як ще й Тельперіон[40] не світить у повну силу.

Вулиці Тіріону поки що порожні. Вряди-годи з’явиться якийсь знайомий Ельда … Незнайомі тут трапляються зрідка, і ті родом з Ваніяр, або Телері. А Нолдор Фіндекано знає всіх і чемно вітається з зустрічними.

— Вітаю, пане Руміле…

— Вітаю, сину Нолофінве…

Пан Руміл — книжник і мудрець… Він — Пробуджений, тобто з тих Ельдар[41], котрі прокинулися там, за морем, на березі озера Куівінен. Скільки він, мабуть, бачив цікавого… І страшних urqui теж бачив, напевне… І вовкулаків… Великий Князь Фінве, котрий доводився Фіндекано дідом, іноді оповідав про сутички під зоряним небом, коли Ельдар, озброєні саморобними луками та списами, відбивалися від жахливих потвор, котрі чигали в темряві. «У смерті багряні очі… Та не лякаймося зла… Серед вічної ночі… на небі зірка зійшла…»

Пробуджені оповідають про минулі часи не дуже охоче… А Фіндекано просто таки прагне таких оповідей. І чому він не прокинувся біля озера за морем? Хоча, тоді він не мав би ні мами, ні тата, як пан Руміл, котрий неквапом прямує до міської книгозбірні. А братом вважав би того, хто прокинувся поруч…

— Вітаю, вую Арафінве…

— Вітаю, Фіндекано… Як справи? — лагідно запитує золотоволосий Ельда в блакитній накидці, розшитій золотими квітами.

— Усе гаразд! — бадьоро відповідає Фіндекано і хутко щезає в провулку, відгородившись від вуя завісою з листя дикого винограду. Князь Арафінве встає зрання, щоб наповнити свою душу тишею, та світлом Тельперіону. Так, принаймні, говорить його син Фінарато, Фіндеканів приятель, книжник і мрійник. Як-то у нього виходить, Фіндекано поки що не тямить… От, коли піде у науку до Вишнього Ірмо, тоді, можливо…

А ось і мета мандрівки — остання садиба міста… Далі — зелена долина, котра веде до моря.

Дивний цей останній дім… Фіндекано не знає навіть, як його і назвати… У них, в садибі Нолофінвіонів, мармурова огорожа висотою до поясу дорослому Ельда. А вище — дикий виноград на опорах… Садиба Арафінвіонів взагалі без огорожі — княгиня Еарвен плекає довкола дому квіти на обкладених мушлями клумбах. Навіть дім Великого Князя Фінве в центрі міста оточено парканом з мистецьки виготовлених металевих ґраток, по яким в’ється плющ.

А довкола цього дому — стіна в зріст дорослого Ельда з сірого каменю. І ніяких тобі квіточок. Ковану залізну браму з вибитою на ній восьмипроменевою зорею майже завжди зачинено. Щоправда, Фіндекано знає одну хвірточку, яка…

Але нині відчинено браму, і малий Ельда відважно прямує просто у двір. Відважним бути просто необхідно — біля брами стоять двоє осіб, котрих не обминути.

Вуя Феанаро, татка Майтімо, Фіндекано не боїться. Князь Minya Nosse Finwioni[42] — запальний, швидкий на слова і на вчинки, все так, але він не є лихим. Незважаючи на оту стіну довкола садиби, котра неначе випромінює зневагу та гордощі.

А от його співрозмовник — інша річ. Він — Вишній… Не Вишній Мая, яких багато у Тіріоні, а Вишній Вала… Фіндекано вже бачив цю особу, а ще більше про неї чув.

Вишніх Богів-Валар, під захистом яких випала честь жити Ельдар, до недавнього часу було в Амані всього чотирнадцятеро. Сім чоловіків і сім жон, схожих на Ельдар ззовні. Такий вони приймають вигляд, щоб не вразити підопічних своєю могутністю. Оповідають же Пробуджені, що коли Вишній Ороме, Великий Мисливець, з’явився перед ними зненацька у силі і славі, то воїни — Квенді[43] (так бо звалися тоді Ельдар) покинули списи та луки і заховалися в лісі. Не сховалися лише троє, що потім стали Великими Князями… Інгве, Фінве, Ельве. Найхоробріші…

Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх — неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.

Мелькор — ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui, про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui, котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих, хто піддався жалості, і вийшов з укриття, urqui хапали і тягли у темряву…

«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» — страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui. Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.

А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові — таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:

— Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…

Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.

Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.

Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.

— Вітаю, ясна пані Нерданель, — схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.

— Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.

Вони — це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…

«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»

Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:

— Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo[44] виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто — Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро — якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…

Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…

Він, мовляв, відбув покарання у Судді Намо, в Мандосі[45], - продовжує Нерданель стиха, вже забувши про свого малого небожа, — і Суддя його відпустив, бо той присягнув, що не робитиме зла… Отаке-то одурить і Суддю, і самого Великого Манве… Таке вже солодке — хоч до рани прикладай… Таке саме прийшло якось на тому березі до сусіднього селища, і нерозумні Квенді впустили його за огорожу… «Я коваль, майстер — Мая, звуся Артано Вишній Ауле не дасть вам тієї премудрості, що я» Яка порядна особа так говорить про свого наставника? А потім всі ті Квенді просто щезли… Декого потім знайшли — по кривавому сліду. Той Артано не ковалем був — чародієм- ngaurо[46], ним нас малих дорослі лякали, аби ми до лісу самі не бігали, говорили — Саурон[47] забере… А як татко мій стали вчитися у Вишнього Ауле, то Великий Коваль оповів якось, що отой перевертень колись справді був у нього, Ауле, підмайстром, тільки ковальству вчитись не хотів — вважав, що вартий більшого, в чародійстві Валар перевершити бажав. От і знайшов собі наставника — якраз до пари. Хазяїн Urqui, і Хазяїн Вовкулаків. І куди дивиться Еру-Всевишній, адже Вовкулака і досі блукає Середзем’ям, а там багацько зосталося Квенді… А вже дозволяти оцьому, хоч він і Вала, ходити Валінором[48] вільно, Вишні Боги не мусили б задля безпеки наших дітей…

Музика стихла, і в глибині будинку почувся дитячий писк і хлоп’ячий сміх. Швидко по тому на галерею вийшов гінкий, мов лозина, рудоволосий підліток-Ельда. Під пахвами він ніс двох руденьких же малят, які захоплено борюкалися.

— Я все виконав, мамо, і можу йти, — озвався він, ставлячи братиків на ноги, — Макалауре хоче грати ще, аж доки не прийде його навчитель. А ми з Фіндекано пройдемося долиною.

— Не тиняйтеся більше половини кола світла, — застерегла Нерданель, — і візьміть щось поїсти.

Майтімо напакував мішечок фруктами, подав приятелеві руку, і вони гордо пройшли через браму, біля якої вели неквапливу бесіду господар садиби та його небезпечний гість. У Фіндекано похололи пальці, бо Мелькор знову позирнув на нього з якимось особливим зацікавленням. Майтімо гордовито підвів рудоволосу голову, і вклонився Вишньому з княжою гідністю. Його таткові, здається, це сподобалося, бо грізний Феанаро усміхнувся і провів долонею по волоссю сина, яке притримував обруч-оберіг з міді.

— Гуляти подався, Руссандоле? — сказав князь лагідно, — гаразд… Розважайтеся.

Приятелі йшли неспішним кроком, аж доки не сховалися за першими деревами, що росли у видолинку, який вів до моря. Тут вони перезирнулися і перейшли на біг.

— Злякався? — спитав Майтімо на бігу.

— У мене крижинка всередині, - пожалівся Фіндекано, — а я ще хотів мати epesse[49] для хоробрих… Хотів зватися Астальдо[50], як Тулкас-воїн, найхоробріший з Валар… Я боягуз, авжеж?

— Ти — Відважний, — видихнув Майтімо на бігу, — все Середзем’я вславлятиме Фіндекано Нолофінвіона, коли той прибуде туди у силі і славі.

— Але ж я боюся Мелькора, — жалібно вимовив Фіндекано.

— Однак цього зовсім не помітно! — потішив Майтімо, звертаючи у знайомий обом вибалок, — а це найголовніше. Чорний Вала завжди був лютий на Квенді, бо вони перед ним не плазували — принаймні так оповідають Пробуджені… Не знаю, чого він хоче від батька, але спокій покинув садибу Феанаріонів. Татко ніколи не схилиться ні перед ким, а ненька… Мамі не подобається це приятелювання, і вона цього не приховує. Вона мені дещо оповіла зі своїх дитячих років, і запевняє, що для Хазяїна Urqui, найголовніше — вивернути душу Квендо як рукавичку і змусити біле назвати чорним, а чорне — білим.

— Тобто, — аж зупинився Фіндекано, — зробити з Квендо urко? … То це таки правда?

— Пробуджені запевняють, що це не так, — заспокійливо мовив Майтімо, — оті ікласті потвори, схожі на великих мавп, напевне не є колишніми Квенді. Але мама говорить — найстрашнішим є душа urко в тілі Ельда. Там, в Середзем’ї, серед небезпек, одразу було видно, де біле, де чорне. Тут, в безпеці і добрі, можна й помилитись.

— Це мама твоя каже?

— Мама… — кивнув Руссандол, — вона мудра… Ми прийшли, оtorno[51]

Фіндекано розквітнув усміхом. Otorno … Побратим… Брат… Старший княжич з Attea Nosse Finwioni [52] дуже хотів мати ще одного брата. Але не маленького, а такого, як Майтімо. Захисника-побратима. Часом, спостерігаючи за шістьма позосталими Феанаріонами, син Нолофінве вважав, що вони недооцінюють таке щастя — мати старшого брата.

Руссандол тим часом видобув зі схованки у старому дуплявому дереві великий згорток. Фіндекано аж примружився від солодкого передчуття.

— Вибирай, — мовив Майтімо. В руках він тримав два мечі у шкіряних піхвах.

Меча було обрано опісля довгого обговорення. Він був ще заважким для дитячих рученят Фіндекано, але Руссандол запевнив друга, що до ваги зброї потрібно звикати змалечку. Принаймні, так говорила ненька Нерданель, котра й сама непогано володіла мечем.

— Чия робота? — спитав Нолофінвіон, милуючись блискучим лезом, — як справжній…

— Він і є справжнім, — відповів Майтімо, — наточити лишень, і все… А робота… Робота моя…

- І батько тобі дозволив?

— Я робив це у кузні батька моєї матері, - сказав Руссандол сміючись, — а пан Магтан, як ти знаєш, обожнює зброю.

Приятелі витягли зі сховку два луки, які були принесені ними туди раніше, і тул зі стрілами, один на двох.

— Ходімо, — сказав Майтімо, — подивимося, чи прийшов наш третій воїн…

Втаємничити у свій задум вони поки що вирішили лише старшого княжича з Nelya Nosse Finwioni[53] . Задум був простим — навчитися володіти зброєю і утекти на той бік моря, де позосталі в Середзем’ї Квенді, прозвані Аварі-Відмовники, напевне потерпають від вовкулаків та urqui. А десь ще тиняється лісами Саурон, колишній Мая Артано… Словом, роботи для воїнів-Ельдар мусило вистачити до останніх днів Арди.

Фінарато вони вирішити втаємничити з двох причин. Перша: син князя Арафінве вважався розумником, недарма йому змалечку приліпили жартівливе прізвисько Інголемо[54], яким часто заміняли материнське назвисько Інголдо[55], однакове у князя Арафінве та у його сина. Майтімо вважав, що їм буде потрібна особа, здатна складати плани наступу й оборони. Другою причиною було походження старшого княжича Третього Дому. Його мама Еарвен походила з народу Телері і була донькою Ольве, князя Альквалонде. Фінарато мав доступ до корабликів Телері, на одному з яких і планувалася втеча.

Перед тим, як іти до місця зустрічі з майбутнім укладачем військових планів, Майтімо добув з кишені штанів гребінця і швидко, майже не смикаючи, розчесав молодшому другові чорне густе волосся. Вправність його рухів свідчила про довгу практику. Скінчивши, Руссандол заплів Фіндекано дві коси спереду, переплів їх золотими скрученими нитками, які завбачливо дістав з тієї ж кишені, ще дві косички скрутив на потилиці, а решту волосся, якого ще зосталося багатенько, пустив вільно.

— Не лізтиме в очі, - мовив, — під час вправ.

Фіндекано подивився на себе в невеличке люстерко, котре з’явилося на світ з тієї ж кишені, і вирішив, що йому личить.

— Рушаймо, — мовив задоволено.

Фінарато вони знайшли на умовленому місці, біля невеличкого озерця, що звалося Ілін. Синьоокий білявий Інголемо, виправдовуючи своє прізвисько, сидів на березі, заглибившись у сувій з письменами. Поруч вовтузився з луком ще один підліток-Ельда, темноволосий і сіроокий, як більшість Нолдор.

— Здавайтесь, вас оточено! — зловісно мовив Майтімо, вихоплюючи меча з піхов. Приятель Фінарато, якого звали Едрагілем, миттю зірвався на ноги і з силою натягнув тятиву свого лука. Аж ніяк не іграшкова стріла свиснула поруч і вп’ялася в дерево.

— Прокинься, Арафінвіоне, — гукнув ошелешений Руссандол, — твій охоронець стріляє на влучення. Ми ще не в Середзем’ї — чи ти забув?

— Вона сама зірвалася з тятиви, — виправдовувався переляканий Едрагіль, — я не хотів…

— Не хотів, — пирхнув Майтімо, — ще трохи, і ви б пояснювали таткові Феанаро, хто відправив мене до Судді у гості.

Фінарато нарешті відірвався від читанки і докірливо глянув на Едрагіля.

— Говорив же, — мовив співуче, — що зі зброєю не жартують…

— Навіщо ти взагалі привів його, — втрутився Фіндекано, котрому й досі вчувався свист стріли понад головою, — оце так ти бережеш таємницю?

— Едрагіль — мій nildo[56], кращий друг, — спокійно мовив Фінарато, — хіба нам не потрібні будуть лучники?

Врешті, зійшлися на тому, що лучники у війську просто необхідні. Фінарато заховав сувоя до футляру з деревної кори, і четвірка вирушила вправлятись.

За навчителя був Майтімо, котрий умовив материного батька Магтана показати йому кілька прийомів. Навчання бою на мечах серед Ельдар чомусь не було розповсюдженим. Якщо луком володів майже кожен, з пошани до Великого Ороме, і щороку в Тіріоні влаштовувалися змагання, на яких був присутній сам Вала-Мисливець, то вправлятися зі списом з нового покоління вміли одиниці, не говорячи вже про мечі, які і в Середзем’ї були розкішшю для Квенді. «Ніж, спис і лук врятували нас від Тьми», — полюбляв говорити Великий Князь Фінве. Фіндекано, однак, знав, що поява на вулицях Тіріону Ельда з мечем, а чи навіть з бойовим ножем чи списом викличе легеньке замішання серед Нолдор. Носити зброю відкрито, не в день змагань, вважалося непризвоїтим.

Однак, вони збиралися на війну, а на тому березі призвоїтість можна було відкинути. На тихих берегах Іліну вперше від заснування Аману прозвучав бойовий клич Квенді, привезений ними колись з-під зоряного неба — Еleni rilma! [57] І хоча в лагідному світлі Лауреліни та Тельперіону неможливо було розгледіти зоряне небо, Фіндекано його вже бачив у яві. Бачив він також, як побиває urqui десятками, як визволяє з їхніх лап бідолашних Аварі Може серед них буде дівчинка, золотоволоса Квенде, схожа на Артаніс, сестричку Фінарато…

Врешті малі Ельдар посідали на березі рядочком, втомлені, але задоволені. Світло Тельперіону вже почало тьмяніти, змішуючись з іншим, золотавим сяйвом.

— Лауреліна розгоряється, — сказав Майтімо, — може досить на сьогодні?

Мечів з них і справді було досить, але Фіндекано забажав влаштувати стрільби з луків, на що решта радо погодилася. Майтімо мовив, однак, що непогано було б спершу поїсти. Цю пропозицію теж було прийнято з захопленням.

Розіклавши на траві принесені з собою фрукти та перепічки, майбутні воєводи обговорювали подальший склад свого війська. Майтімо вважав, що варто взяти з собою Макалауре. Співець-quentaro[58] у війську був потрібен — аби складати nyare та lairе — сказання про подвиги воїнів, прозою та у віршах. До того ж Канафінве (таким було офіційне назвисько другого княжича) теж був непоганим лучником, як для свого віку.

Шалену Трійцю Феанаріонів вирішили не втаємничувати — малі ще. Як і Турукано з Аракано. Фінарато, подумавши, мовив, що його молодші брати Ангарато та Айканаро, теж є замалими для такої виправи.

— А Артаресто? — запитав Фіндекано, — він уже одужав? Може і його до нас?

— Артаресто… — сказав Фінарато сумовито, — з ним щось негаразд… Напевне не варто його в це втягувати. Його зурочила ота лиха сила в чорному…

Фіндекано давно помітив, що більшість Нолдор уникає називати Валу Мелькора на ім’я. Не тільки дітлахи — дорослі теж.

— Але що він зробив Артаресто? — запитав Майтімо стиха.

— Ніхто не знає, - мовив Арафінвіон, — ми гостювали у материного батька, князя Ольве. В Альквалонде… Сиділи на березі — всі вп’ятьох. І тут з’явився він… Ні, нічого лихого він не робив, просто підійшов, заговорив… Сказав, що я маю здібності до аpacen [59]— провидіти майбутнє…

— А ти й справді вмієш? — зацікавлено спитав Фіндекано.

— Можливо згодом… — сказав Фінарато замислено, — зараз — ні… Якісь уривки… Навіть не видіння — спалахи. Але цей якось про те дізнався. І подивився мені в очі, та так, що у мене в голові запаморочилось. А тоді почав вихваляти нашу вроду, колір волосся… І взяв на руки Артаресто… На якусь хвильку. Це все…

— Ваш батько не приніс скарги до Кола Судьби? — спитав Майтімо.

— Татко навіть не заходив до Валмару[60], - мовив Фінарато, — хоча мама і наполягала… Він не певен… Але Артаресто плаче ночами. І боїться ходити сам — тільки з кимось із нас. Я намагався поговорити з ним, але… Мама водила його в сади Лоріену. Вишній Ірмо мовив, що прямого втручання немає, але щось в душі брата надвередилось, можливо просто від неочікуваного доторку Сили. Сказав, що застереже Валу Мелькора, аби той дав спокій малим Ельдар. І Артаресто спав в саду Ірмо, і йому стало краще. Але брати його на війну я б не ризикнув.

Фіндекано зітхнув і взявся за лук. Він розумів, звісно, що не йому, малому Ельда, докоряти Вишнім. Але даремно Хазяїн Urqui, ходить вільно по щасливому Валінору. Тим більше, що так вважає і ясна пані Нерданель…



***

Спливали світляні кола, і військо потроху збільшувалося. Великим Князем одностайно обрали Майтімо, як найстаршого. Фінарато привів ще двох воїнів — близнят Гельмира та Гвіндора, котрі були дітьми приятеля князя Арафінве, якого звали Гуїліном. Майтімо, окрім брата Макалауре, завербував трьох хлопчаків, котрі походили з роду коваля Магтана, а отже доводилися йому ріднею. Звали їх Лауральдо, Ільфірін та Маранво. Фіндекано, в свою чергу, обережно промацав приятелів і довірився двом — Мірімону та Алмареа, які були дітьми маминого брата Туре. Алмареа ж згодом привів свого знайомця Еркассе. Еркассе був сином Ельда з Пробуджених і марив Середзем’ям.

Мечів у малих вояків було вже чотири. Замало, але Майтімо обіцяв, що незабаром зробить ще два. Тепер Руссандол ховався зі своєю роботою вже і від пана Магтана, аби той не поцікавився ненароком навіщо улюбленому онукові стільки зброї.

Вправи зі справжніми, хоч і затупленими мечами зміцнювали малим Ельдар тіла і душі. Князь Нолофінве говорив, що старший син нагадує йому його самого у дитинстві, а княгиня Анайре не могла намилуватися своїм улюбленцем, котрий аж пашів рум’янцем. Свої лісові виправи Фіндекано пояснював просто — вони, мовляв, навчаються стріляти з луків, аби згодом приймати участь у змаганнях Великого Мисливця. До того ж Майтімо завжди приводив молодшого друга до порога садиби Нолофінве, чемно вклонявся пані княгині Анайре і запевняв, що вони знакомито розважаються. Анайре, котра була в добрих стосунках з пані Нерданель, любила і її рудоволосого сина.

В задумі малих змовників трапилася лише одна помилка — вони не врахували наявність у Фінарато непосидючої молодшої сестри. Артаніс, незважаючи на свій вік і стать, мріяла про подвиги воїна. Інголемо вдало крився зі своїми планами від братів, але сестру не брав до уваги, вважаючи, що вона по кінчики гострих вушок зайнята якимись дівочими справами.

Якось, в годину, коли світло Лауреліни було найяскравішим, приятелі покинули навчання і полягали відпочити на березі озера, виставивши вартових, неначе й насправді вже були в Ендоре. Фінарато, як завжди, розгорнув сувоя з письменами, а решта просто дрімали в траві. Фіндекано пригорнувся до Майтімо і сам не помітив як заснув. На варті стояли Алмареа та Мірімон, вони ж і запримітили малу вивідачку. Артаніс влаштувалася на дереві і захоплено спостерігала звідти за двобоями. А коли хлопці, розморені теплом і світлом, поснули в траві, змійкою поповзла туди, де лежали зроблені Майтімо мечі…

Вартові доставили свою здобич перед ясні очі Руссандола. Дівчинка пручалася мовчки, з чого воїнство зробило висновок, що видавати вона їх не збирається, принаймні поки що.

Взамін за мовчанку князівна забажала вступу до війська і місця на кораблі. Майтімо ласкаво погладив її замурзану щічку і мовив лагідно:

— Місце в моєму серці для дивної вроди знайдеться завжди. Але негоже діві-Ельде ризикувати собою у битвах. Хіба у нас мало чоловіків?

— Я — nerwen[61], діва-воїн! — вигукнула мала дзвінко, — а щодо місця у вашому серці, княжичу Нельяфінве Феанаріон, то воно мені непотрібне — я не люблю рудих!

Фінарато докірливо глянув на сестру, але Майтімо лише зітхнув жартівливо:

— Ясна панно, ви розбили мені серце, і жоден майстер не складе скалки знову. Але продовжимо перемовини… Можливо ви зміните ваші умови і присягнетесь зберігати таємницю скажімо за… гарненького браслета, зробленого мною власноручно?

— Мені не потрібні прикраси! — закопилила губки князівна, — зате я вже маю власний cirya[62]. Він невеличкий, якраз такий, щоб ним міг керувати підліток. Батько моєї матері, князь Ольве Альквалондський, подарував мені це диво, схоже на білоперого птаха. Тож вам не доведеться красти човна, і ми вийдемо з гавані на очах у всіх. Але за це я бажаю меча і місце в лаві!

У змовників перехопило подих. Корабель був слабким місцем їхнього плану. Керувати великим судном вони були б не в змозі, а в човні недовго і потонути. Князівну було прийнято одностайно, і Майтімо урочисто подарував їй ножа роботи «самого Феанаро».

Врешті, військо почало вважати себе готовим до виступу. Мечів вони мали шість і стільки ж бойових ножів. Еркассе озброївся списом свого батька, виправдовуючись тим, що у щасливому Валінорі зброя таткові непотрібна. Окрім того, кожний мав лука, правдами й неправдами добутого у батьків і повний тул стріл.

Баритись не можна було — дорослі почали щось підозрювати. І не тільки дорослі. Шалена Трійця намагалася відстежити, куди це зникають двоє старших братів за допомогою напіврозумного щеняти Гуана з породи валінорських вовкодавів, з яким не розлучався Туркафінве. Самого Фіндекано менші братики з сестричкою просто таки взяли на допит, і він ледве зміг довести, що всього лишень готується до своїх перших змагань лучників. Фінарато мав клопіт з Ангарато та Айканаро — ті запідозрили не його, а Артаніс, котра пишалася дарованим ножем і веліла звати себе не інакше як Нервен.

Виступ було призначено на початок наступного кола світла. Фіндекано трохи мучила совість, йому шкода було мами, татка, малечі, але відступати було пізно — Астальдо, Відважному, не личить обертатися назад.

Збори було призначено біля того ж Іліну. Фіндекано мав зайти до Майтімо додому, щоб все це мало вигляд звичайної прогулянки. Коли малий Нолофінвіон обережно відхилив задню хвірточку садиби Феанаро, то побачив, що господар уже порається під навісом своєї майстерні, а поруч з майстернею вигідно розсівся на кріселку не хто інший, як Мелькор. Мелькор щось оповідав князеві, і видно — щось не вельми добре, бо вуй замість звичного гордовитого, але приязного кивка обдарував Фіндекано таким лихим поглядом, що хлопчина аж поїжився від поганого передчуття. Невже Майтімо з Макалауре на чомусь попалися і нині сидять під замком? В такому разі вуй має повне право не тільки гніватися, але й оповісти все таткові Нолофінве…

Майтімо нечутно вислизнув з дверей будинку. При собі він мав лише лука — мечі та інші припаси були заховані біля Іліну ще кілька днів тому. За ним поспішав Макалауре — також з луком. За плечима, окрім тула стріл, майбутній співець про великі подвиги Нолдор мав ще дорожню невеличку арфу в гаптованій торбинці.

— Куди це ви зібралися? — різко спитав Феанаро.

У Фіндекано аж дух перехопило. Макалауре поблід і опустив очі. Майтімо ж лагідно усміхнувся розгніваному таткові.

— На стрільби, пане княже… Я мушу бути першим скрізь — навіть серед цієї малечі…

— Хто там буде ще? — допитувався Феанаро. Майтімо здвигнув плечима.

— Ну… Фіндекано, ясна річ… Фінарато… Гвіндор, Гельмир…

— А вірні Minya Notte? — спитав князь твердо, по стародавньому, вимовляючи слово «Notte» — рід.

— Зі спокревених — Лауральдо і ще двоє, - відповів Майтімо ледь здивовано, — а що?

— Я не хотів би, — крижаним голосом мовив князь, — щоб ти товаришував з нащадками Індіс.

Фіндекано звів на князя очі з видом повного нерозуміння. Ні, він знав, звісно, що пані Міріель, перша дружина Великого Князя Фінве, померла пологами, народжуючи Феанаро. Про це дорослі оповідали досить часто — адже це був перший і, хвала Богам-Валарам, останній відхід Ельда до Мандосу у щасливому Валінорі. Велика Княгиня Індіс, мати Нолофінве та Арафінве, шанувала пам’ять Міріель, і в дідовій садибі на почесному місці висіло малювання з мами Феанаро роботи самого Фінве. Але який стосунок до його приятелювання з Майтімо має те, що у них ріжні родички?

— Мій батьку і князю, — спокійно відповів Майтімо все тим же лагідним голосом, — я не можу пропустити навіть дитячі змагання, бо тим самим визнаю себе переможеним і зганьблю честь Minya Nosse. Що ж до мого приятелювання з княжичем Фіндекано, то він є моїм оtorno, часткою душі, ближчим за брата. Як відомо, подібна дружба-оtornasse[63] освячена самим Еру, і розірвати її не можуть ні Квенді, ні Маяр, ні навіть Валар…

— О, який чудовий у вас син, князю Феанаро, — низьким глибоким голосом вимовив Мелькор, — лагідний і ніжний, а всередині душі — сталевий стрижень. Мені подобаються подібні… особи. Шкода, що він витрачає час на нижчих за себе, але це минеться, мій любий Ельда… Відпустіть сина, він дійсно має бути першим у всьому. Якщо він переможе Нолофінвіона — це буде більшою честю для Minya Notte, аніж його відсутність серед певних негідних осіб… Щодо ж отієї… оtornasse, вона дуже швидко зникає опісля кількох перемог над недостойними…

Фіндекано наче чужими очима побачив власну руку, котра поволі поповзла до тула зі стрілами… Зусиллям волі він зупинив себе — маючи змогу жити поруч з могутніми Валар, хлопчина знав, що не зробить Мелькору ніякої шкоди. Рука Майтімо лягла йому на плече — коли той підійшов, Нолофінвіон не помітив.

— Ходімо, оtorno, — мовив Руссандол лагідно. Фіндекано дав розвернути себе, мов ляльку. Повз нього прослизнув Макалауре — quentaro явно не міг сперечатися з розлюченим батьком, і хотів щезнути з двору якомога швидше.

Лісом вони йшли мовчки. Макалауре ковзав попереду, мов нечутна тінь, опустивши голову. Руссандол навпаки гордо підвів чоло, увінчане оберегом з міді. Його рука твердо обіймала Фіндекано за плечі. Така надійна дружня правиця… Нолофінвіон боровся зі слізьми — Астальдо не личить плакати.

— Здається мені, - врешті вимовив Майтімо, — що перш, ніж відплисти до Ендоре, потрібно було б навести лад удома. Але Чорного Валу не візьме ні стріла, ні меч, мій Астальдо. Принаймні тут, у Валінорі… Батько замучив мене докорами щодо нашого побратимства, бо цей лихий Вишній постійно підбурює татка проти Аttea та Nelya Nosse.

— А є місце, де його можна дістати стрілою? — спитав Фіндекано люто. Сльози його висохли, а сині очі — спадщина по Індіс-Ваніе — спалахнули крижаним блиском.

— Місце є — те саме Ендоре[64], - мовив Майтімо, — я чув про це… Від Руміла. Тут, у Валінорі, розумієш… Не знаю як пояснити, але багато чого підтримується штучно… Ну, тут завжди тепло… Завжди ясно… Вітерець лише легкий, дякувати Вишньому Манве… А вже за Тол-Ерессеа — там вітри гуляють… Чого я і наполягав захопити теплі речі. І в Ендоре… Там по-іншому. Там тіні обростають плоттю. Це не мої слова — так мовив Руміл. Якщо хтось безтілесний від початку, ну, Мая, наприклад, довго житиме в Ендоре-Середзем’ї, то він отримає тіло, і вже не зможе покинути його просто так. Стати безтілесним духом, розумієш? Ну, ти бачив колись, як щезають Маяр, або Вишні?

— Бачив, — сказав Фіндекано, — бачив, як полишає змагання Великий Ороме… Бачив, як іде геть Мати Яванна… Їхні тіла стають прозорими і зникають. А потім — спалах, і все…

— Все так, бо вони — еаlar[65]. А у Середзем’ї, якщо хтось з еаlar пробуде там достатньо довго, то щоб звільнитися від тіла, потрібно це тіло зруйнувати… Вбити. Це дуже болісна qualme[66]… Розумієш? А найстрашніше, що ставши еаlar, вони тужать за тілом… Вони не хочуть бути безтілесними, вони прагнуть hroa[67], як спраглий — води…

— А Вишній Мелькор теж прагне hroa?

— Не сумніваюсь, — протягнув Майтімо спроквола, — як і усі оті його Маяр-вовкулаки. Чим він їх і підманув, напевне. Руміл пояснював, що для безтілесної істоти відчуття hroa все одно, що кохання для дорослих Ельдар.

- І Чорний Вала тепер еаla[68]… - пробурмотів Фіндекано, — Майтімо, він же просто мусить повернутися в Середзем’я!

— От ми його там і зустрінемо, — урочисто сказав Руссандол, — і відправимо знову до Мандосу.

Між деревами майнула блакить Іліну. Майтімо сповільнив крок.

— Тато не мусив так говорити про… вас, нащадків Індіс, — мовив стиха, — але він останнім часом трохи… дивний. Працює як навіжений, говорить, що мусить втілити якусь мрію свого життя. Яку — нікому не говорить, навіть оцьому Мелькору, хоча той і ходить довкола нього наче ngauro. Розмови веде чудні — от, як, наприклад, звучить аmilesse[69] його мами Міріель?

— Материнське ім’я пані Міріель? — спитав Фіндекано здивовано, — Серінде[70]

— А тато запевняє, що потрібно вимовляти «Терінде». Як Ваніяр. І там, де ми завжди говоримо «с» теж вимовляти «т». Говорить, що це принципово, що ми, Нолдор, зіпсували мову, і стали гіршими від Ваніяр, котрі є іграшками Богів. А коли перестає сварити Ваніяр, то починає оповідати, що Телері є слабкими, нерозумними і негідними зватися Ельдар. І виходить зрештою, що право зватися Ельдар у Валінорі мають самі лише Нолдор, а вже ті Квенді, котрі зосталися в Ендоре, так і взагалі не варті доброго слова. Негоже засуджувати батька, але матуся говорить, що подібні думки є злом, і звинувачує в усьому Валу Мелькора. На що татко зазвичай відповідає, що жоден Мелькор, хоч він і Вала, не проникне йому в душу, що це його власні думки, а якщо їй це не до вподоби, то нехай повертається до батьківського дому. У нас все погано, Фіндекано… Ти навіть не знаєш, наскільки погано.

Фіндекано зітхнув. Він уже пересердився і тепер щиро жалів Майтімо.

— Тієлкормо, Атарінке та Карністіро, — закінчив Руссандол стиха, назвавши братів їхніми аmilesse, — нині є батьковими улюбленцями. Бо близнята-Амбаруссар ще малі, а ми з Макалауре ну… може вже занадто дорослі. Не м’яка глина. А з Шаленої Трійці він ліпить потроєну подобу себе нинішнього. Мій батько великий митець, Фіндекано, і йому вдається все, за що б він не взявся. Тільки братів він понівечить… Я не повинен таке казати…

Нолофінвіон опустив голову. Засуджувати батьків вголос було великою непризвоїтістю. Але ж Майтімо сам назвав його оtorno — часткою своєї душі.

— Я є твоїм братом, Руссандоле — врешті вимовив Фіндекано, — Я завжди буду на твоєму боці. Навіть Суддя Намо не розділить нас, якщо нам рокована погибель.

— О, так сильно… — сказав Майтімо вже спокійніше, — не говорімо про погибель, оtorno. Військо вже очікує нас.

Військо і справді вже стояло в бойовому шику. Фінарато, обвішаний зброєю та книжковими футлярами, його вірний Едрагіль, палкі духом Гвіндор з Гельмиром, схожі як дві половинки яблука, ніжний сіроокий красень Лауральдо, задумливий Ільфірін, ще один рудоголовий нащадок Магтана — Маранво, насмішкуватий Алмареа, завжди погідний Мірімон, майже дорослий Еркассе, котрий був однолітком Майтімо… Замикала стрій сяюча Артаніс в хлоп’ячому вбранні і з ножем у піхвах на поясі.

— Рушаймо, — сказав Руссандол, і змовники рушили долиною у напрямку Альквалонде.

***

Втекти виявилося настільки легко, що Руссандолове військо огорнув легкий неспокій.

Коли перед ними виникли перші будинки Лебединої Гавані, малі Ельдар замотали мечі плащами, зоставивши на видноті луки і тули. Телері добре володіли луками — під час своїх морських мандрівок вони зустрічали на островах ріжних тварин, в тому числі і небезпечних, тож вуличками міста ходило чимало озброєних моряків, чиї кораблі чи-то щойно прибули, чи-то готувалися до відплиття.

Свій cirya, котрий звався «Naltariel[71]», Артаніс отримала за першим же бажанням. Князь Ольве радісно пригорнув до себе її та Фінарато, лагідно та щиро привітався з княжичами Першого та Другого Домів і наказав нагодувати їх разом з приятелями незвичними але смачнючими рибними стравами.

Фіндекано з задоволенням куштував рибку, слухав оповідки князя Ольве, волосся якого сяяло тим же сріблястим блиском, що і волосся княгині Еарвен, мами Фінарато, і роздумував над тим, чому вуй Феанаро раптово незлюбив народ мореплавців.

Коли улюблена онучка заявила, що бажає відвідати Тол-Ерессеа на власному кораблі, князь Ольве лише спитав, чи впораються вони з Фінарато з вітрилом. Княжич Nеlya Nosse відповів, що йому допоможе Едрагіль, з яким вони вже виводили «Naltariel» з Гавані. І додав, що хоче покатати друзів, яких і привів з собою.

«Naltariel» вийшов в море того ж дня. Невеличкий кораблик з одним великим вітрилом, схожий на білого птаха, поволі рухався скелястим проходом. Скелі змикалися над головами, утворюючи славетний вхід до Гавані. Поволі тьмяніло м’яке світло Тельперіону. Через деякий час вихід зостався позаду, і захоплені мандрівники побачили весь берег Аману — пасмо Пелорських гір, величну громаду Ойолоссе — Вічно Білої гори, яку ще називали Танікветілем, і де знаходився палац самого Манве Сулімо, Володаря Вітрів, повелителя Валар. З долини біля її підніжжя струменіло сяйво через штучний вилом у гірському пасмі — то світився Тельперіон на пагорбі Короллайре. Десь там було місто Валмар, де, поруч з Вишніми мешкали Ельдар — Ваніяр, родичі Фіндекано через татову маму Індіс. А он, ближче до берега — пагорб Туна, і на ньому сяють вежі рідного Тіріону… Он палає срібним вогнем велетенське свічадо Вежі Інгве, або Mindon Eldaliewa [72], поставлене в ті часи, коли Ваніяр ще не перебралися до Валмару… Світяться кришталеві сходи, по яким з тераси на терасу любив бігати Фіндекано… Там зосталася садиба Нолофінве… Тато з мамою мають дізнатися про все лише через три кола світла — Фіндекано залишив записку в татовій майстерні, а батько якраз гостював в садибі Великого Князя Фінве… Через три кола світла тато повернеться… Фіндекано зітхнув… Він був певен, що йому пробачать втечу задля слави Аttea Nosse, але щось таки муляло на серці.

— Зорі… - почувся поруч тихий голос Фінарато, — подивіться, Ельдар! Helle elenya![73]

Зорі на небі було видно і з Тіріону, на той короткий час, коли світло одного дерева змінювалося іншим. Видно їх було і з Альквалонде, але ніколи вони не були такими яскравими, а небо — таким темним…

— О, Ельдар! Дивіться! Валакірка![74]

— А онде над обрієм Вілварін! [75]Це сузір’я і справді нагадує метелика!

— З Тіріону його не видно, тільки з Гавані, і то не завжди!

— Подивись на он ту зорю, оtorno! Це Нієллуне[76]!

— Я бачу Морвіньон! [77]Такий яскравий!

Фінарато тим часом правував вздовж берега, час від часу звіряючись з мапою, яку Артаніс випрохала у князя Ольве під час якогось минулого гостювання. Найкраще місце для переправи було, за його словами, набагато північніше, там, де береги Аману та Ендоре зближувались настільки, що, нібито, з одного берега можна було розгледіти смужку іншого. Але юний керманич боявся, що їхнє суденце не подолає такий шлях.

— До того ж, — озвався Макалауре, притискаючи до грудей свою дорогоцінну арфу, — Телері говорять, що там у воді плавають крижини, і взагалі страшенно холодно.

Зрештою, вирішено було переправлятися через теплі води, і Майтімо, якому Фінарато нашвидку пояснив, як треба стернувати, твердою рукою повернув кораблик у відкрите море.

Світло дерев вже не досягало мореплавців. Острів Тол-Ерессеа зостався далеко праворуч. Довкола були лише хвилі, князівство Вишнього Ульме. А також — темрява і зоряне небо.

Ельдар бачать у темряві так, як і при світлі, і не відчувають перед нею страху. Але команда «Naltariel» тихо сумувала за полишеними вдома рідними, намагаючись не показувати одне одному негідної слабкості. Майтімо передав стерно Еркассе, який, опісля кількох спроб, кермував так, наче все життя плавав по морю.

— Це тому, — хвалився він, — що моя мама з Телері… Вона пам’ятає Ендоре, і острів Тол-Ерессеа, де спершу поселилися Телері. Ви знаєте, що він плив через море, той острів? Разом з ними…

— Ще б пак, — чмихнула Артаніс, — про плавучий Тол-Ерессеа Телері не оповідали хіба що Білому Дереву Галатіліон, що росте біля Вежі Інгве…

— Та й то тому, — підхопив Алмареа, — що Галатіліон сам захотів помандрувати на славетний острів, а оскільки не міг зійти з місця, то відправив туди свого саджанця…

— О, так, — засміялася дівчинка, — тепер Келеборн, Срібне Дерево, має змогу оглядати острів, скільки забажає.

— Тільки нікому про це не оповість, — підкинув Лауральдо.

Всі засміялися, і сум трохи відступив. Теплий вітер віяв просто у вітрило, і кораблик жваво біг по хвилям. Майтімо час від часу позирав на чудернацьку сферу, всередині якої крутилася голчаста стрілка.

- Її кінець, — пояснив він, — завжди вказує на північ, на Валакірке. Цю штуку винайшов татко, ще тоді, коли він…

«Коли він ще дружив з Телері, - здогадався Фіндекано, котрий нині відчував думки приятеля, наче свої власні, - коли робив для них штуки, котрі визначають боки світу, передбачають погоду та вгадують напрям вітру… Коли не вважав їх нижчими за себе…»

Буря налетіла раптово.

Майтімо та Фінарато встигли згорнути вітрило, і суденце застрибало по хвилях наче корок. Еркассе вчепився в стерно і мужньо витримував хитавицю. Декому стало зле — з темряви доносилися певні звуки, на які витриваліші мореплавці намагалися чемно не звертати уваги. Макалауре обійняв арфу ще міцніше і заспівав славу Великому Ульмо, Повелителю Морів, не забуваючи при тому вихваляти Мая Оссе, Володаря Хвиль та його жону Уїнен. Голос співця при тому навіть не тремтів, і Фіндекано відзначив про себе, що другий Феанаріон майже нічим не поступається брату.

Лік часу вони втратили вже тоді, коли світло Тельперіону сховалося за обрієм. Майтімо, щоправда, добув з дорожньої торбини ще один виріб князя Minya Nosse — механічний лічильник часу, котрий відлічував кола світла, поділені на дванадцять частин кожне, але до хитромудрої штуки потрапила вода, і та перестала цокати.

Вода вже хлюпала на дні cirya, її вичерпували відрами, які, на щастя, здогадався прихопити з собою Майтімо. Руссандол взагалі зібрався в плавання ґрунтовно, але з усіх пристроїв, якими син Феанаро озброїв кораблик, найбільше знадобилися оці ось відра.

Ніхто вже не знав, куди їх несуть розшаленілі хвилі. Майтімо змінив змученого вкрай Еркассе і прив’язав себе поясом до стерна. Решта мовчки вихлюпувала воду, змінюючись по двоє. Сказати вголос, що їхня виправа була великою дурістю заважала лише гордість, якою славилися Ельдар взагалі, а Нолдор — особливо.

Фіндекано передав відро Мірімону і сів просто у воду на дно човна. Поруч з ним притулився Фінарато, обійнявши сестру, котра трусилася, наче в лихоманці, але не видавала жодного звуку. Гвіндора та Гельмира дружно нудило по ріжні боки суденця. Макалауре вже не співав — він стиха обіцяв Володарю Вітрів Манве Сулімо, що складе на його честь пісню на три тисячі строф, якщо вітер хоч трохи ущухне. Одразу за Фінарато сидів Едрагіль, який займався тим, що намагався загорнути свого княжича в сухіший край плаща. При тому він бурмотів хвалу Варді-Елентарі в якій сподівався, що по великій милості Великої Валіе злощасний Ельда Едрагіль ще побачить зірки на небі.

— Земля попереду! — гукнув Лауральдо, котрий завбачливо прив’язався до щогли.

Фіндекано звівся на коліна. Кораблик мчав просто на темне громаддя скель.

— Великий Оссе! — пробурмотів Майтімо. Фіндекано бачив, як Феанаріон з усієї сили намагається розвернути cirya боком до берега. Інші теж зрозуміли, що їхньому невдалому плаванню прийшов кінець. Артаніс підвела розкошлану голівку, оцінила обставини, і пірнула з головою в плащ Фінарато, міцно охопивши брата рученятами. Еркассе вимовив хрипко:

— Зараз побачимо Суддю…

Насмішник Алмареа не втримався і тут:

— Т-ти, Еркассе, найдовше не отримаєш нове hroa… З-за те, що п-поцупив списа….

Фіндекано, перемагаючи нудоту й хитавицю, підповз до стерна і над силу звівся на ноги. Руки його вчепилися в вологу деревину…

— Сядь, — прошипів Майтімо, — змиє… Сядь, оtorno

Фіндекано мовчки наліг на стерно. Легка шкаралупка Телерійського суденця, над силу послухавшись двох пар рук, пролетіла повз скелястий виступ, ледь зачепивши його бортом, і врізалася в піщаний берег.

За скелями був піщаний пляж, куди, власне, і правував Майтімо. Викинутися на берег було найкращим виходом — але що це була за місцевість, ніхто не знав.

Лауральдо запевняв, що вони уже в Ендоре. Фінарато хитав головою — він не був того певен. Зрештою вирішили поводитися так, наче вони знаходяться там, куди збиралися. Себто бути пильними і обережними.

Обережність обережністю, але вогнище було розвести просто необхідно. Кораблик міцно сидів на мілині, море продовжувало ревти, а отже їм судилося пробути тут доволі довго. Майтімо звелів витягти вантаж, відправив Алмареа з Еркассе пошукати хмизу, а за охоронців приставив до них Ільфіріна та Маранво з луками напоготові. Поруч починалися зарості, і невідомо, що в тих заростях могло чаїтися. Біля складених на купу речей Руссандол поставив на варті Лауральдо та Мірімона. Змінити їх мали Фінарато з Едрагілем, бо Гвіндор та Гельмир лежали напівмертвими на пісочку і навіть не мали сили радіти, що опинилися на твердій землі.

Швидко все якось прийшло до ладу. Фіндекано, скоряючись владному голосу приятеля, тягав в сухіше місце речі, складав докупи принесений хмиз. Хоча йому дошкуляв холод, а вогка одежа прилипла до тіла, малий Нолдо не сумнівався — Майтімо щось придумає… Буде вогонь, буде тепло… Фіндекано прихопив з собою батькове кресало, яке той зазвичай брав з собою на полювання, але з його торбини лилася вода…

Коли всі скупчилися довкола хмизу, Майтімо рухом вправного чарівника видобув зі своєї торбини, де ховалося стільки цікавинок, скляну кулю. Вона складалася з двох половинок і була зімкнена так що вода не просочилася всередину. В кулі лежав жмут довгих паличок з брунатними голівками і шматок брунатного ж паперу.

— Це знову винахід пана князя? — з цікавістю спитав Маранво, — я бачив щось подібне у пана Магтана…

Майтімо урочисто розняв кулю на дві половинки, взяв одну з паличок і тернув її голівкою об брунатний папір. На кінці палички спалахнув вогонь, і Артаніс захоплено пискнула.

Хмиз загорівся з третьої палички. З вогнищем одразу ж стало веселіше. Та й вітер потроху ущух, а хмари розійшлися, відслоняючи блиск зірок. Від розтягнутих над вогнем плащів підіймався пар. Тут таки підсушувалися похідні перепічки, загорнені в листя. Знайшовся запас яблук, і всі якось разом захотіли їсти. Навіть Гвіндор з Гельмиром.

Поївши, малі Ельдар зробили зі своїх похідних плащів намети і позасинали, немов вбиті. На варту стали Руссандол з Фіндекано — Майтімо боявся довірити варту потомленій дітлашні, а Фіндекано не хотів залишати його самого.

— Як вважаєш, де ми? — спитав Нолофінвіон врешті.

— Хтозна, — озвався Руссандол, — це треба дослідити… Не віриться, що це Ендоре — навіть при тому, що буря несла нас на крилах, ми не могли дібратися туди так швидко.

З-під свого плаща-намету вибрався напівсонний Алмареа і попростував в бік заростей.

— Гей, ти куди? — гукнув Майтімо стиха.

— Треба мені…

— Дивись там…

— Дивитимусь…

З неба метнулася темна крилата тінь. Очі тварі світилися червоним блиском. «У смерті багряні очі…» — раптом згадалося Фіндекано, руки якого вже натягували тятиву. Майтімо випередив його на якусь хвильку — його стріла свиснула раніше. Тварь вчепилася кігтями в плечі Алмареа і намагалася підняти малого Нолдо в повітря. Їй би це вдалося — така потвора потаскала б і дорослого Ельда, якби з одного ока крилатого жаху не стирчала стріла. Фіндекано з переляку трохи не влучив, і його стріла вп’ялася не в друге око чудовиська, а кудись у писок. Поруч бренькнула тятива — Майтімо виправив його помилку. Осліплена тварюка впала на пісок і забила крильми, накривши собою Алмареа.

— Нолдор, на битву! — крикнув Майтімо, вихоплюючи меча. Фіндекано побіг за ним, теж вихопивши свою зброю. Меча було добре наточено — Нолофінвіон займався цим сам кілька кіл світла.

Інші Ельдар підхопилися миттєво, забувши про втому. Певно, далися взнаки вояцькі здібності успадковані від Пробуджених Квенді. Крилату тварь били мечами та ножами всі — навіть мала Артаніс, котра при цьому вищала від страху, огиди і захоплення одночасно. Еркассе штрикав страхіття списом, і ним же спромігся пробити його серце. Струмінь не крови, а чорного слизу бризнув з рани фонтаном і настала тиша.

З-під велетенського шкірястого крила виповз Алмареа в залитій кров’ю сорочці. Він поволі звівся на коліна, повернувся, обдивився чудовисько широко відкритими очима, і м’яко повалився набік, знепритомнівши.

Про сон, ясна річ, було забуто. Фінарато обмивав пораненому спину, заспокійливо наспівуючи священну пісню цілительок Тіріону. Алмареа отямився, але від звуків голосу Арафінвіона його очі знову затуманилися, цього разу — цілющим сном.

— Ти так багато вмієш, — мовив Фіндекано до брата у перших, — провидець-аpacen… Цілитель теж…

— Говорять, що у мене такий голос, — Фінарато важко дихав, — голос і воля, злиті в одне. А аpacen з мене поганий — мені подібна тварюка навіть у сні не приснилась. Ввижалося, ніби я вдома, в Тіріоні, і раптом чую — «Нолдор, на битву!» Це ти кричав?

— Ні, Руссандол… Фінарато, ми в Ендоре! Таке може водитися лише там…

— Ой, доведеться повірити… Бідолаха заснув. Ходімо, подивимося на оте

Оте виявилося велетенським лиликом. З його численних ран і досі сочилася чорна рідина, схожа на грязюку. Майтімо стояв поруч зі страхіттям, замислено його розглядаючи.

— Воно напевне нерозумне, — сказав, наче заспокоюючи себе, — хижак… Але ж і uvanimo[78]… Жах, та й годі. Але його можна здолати звичайною зброєю…

— А може його хтось прислав сюди, — мовив Фіндекано стиха, — хтось розумний… Воно ж намагалося підняти Алмареа в повітря…

— Щоб зжерти десь в затишному місці, - припустив Майтімо, — тут нікого нема…

— Ти щось відчуваєш, Фіндекано? — спитав Фінарато з-за його спини, — оsanwe[79], так? Тут хтось є?

— Н-не знаю, — Нолофінвіон замислився, — я не чую іншу істоту… Ні з відкритим розумом, ні в аvanire[80]

— Настала моя черга дивуватися, — хмикнув Фінарато, — ти можеш відчувати когось, коли його розум під захистом?

— Я бачу саме аvanire … Воно — як панцир… Звісно, я не можу тримати оsanwe з особою, котра закрилася аvanire, але відчути присутність…

— Які поміж нас здібні особи… — підсумував Майтімо, — отже, тут нема хазяїна цієї тварючки. Напевно вона полювала сама по собі.

Через деякий час Руссандол заявив, що хоче обстежити місцевість.

— Коли нас несло сюди, — мовив він, — мені здалося, що це острів. Не материк… Якщо це острів, то залишимося на березі і спробуємо полагодити наш cirya. Ну, а якщо це берег Ендоре — то вирушимо вглиб лісу шукати родичів-Квенді. Фіндекано залишається за старшого. Макалауре, Лауральдо та Ільфірін йдуть зі мною.

Нолофінвіон збавляв час за укріпленням табору. Тіло велетенського лилика малі Ельдар гуртом стягнули до моря, і його понесло геть тією ж течією, яка і винесла корабель на берег. Назбирали ще хмизу і нині дружно стругали паколи на огорожу. Сам табір перенесли від корабля до скелі, котра теж мала служити захистом. Вголос ніхто нічого не говорив, але для осіб, котрі володіють оsanwe, слова часто бувають непотрібними. Стереглися появи ще якогось страховиська і хвилювалися за своїх вивідачів.

Майтімо з приятелями повернулися швидше, ніж думалося, з протилежного боку.

— Ми на острові, - сказав, — але материк недалеко. Я бачив сову, і не одну… Це північні птахи, а отже вони звідкись прилетіли… І ще — на острові хтось є…

— С-себто? — спитав Фіндекано голосом, що раптово захрип.

— Мені здається, що це Квенді, - мовив Руссандол, — принаймні одного я бачив… Він кинувся в зарості, і добре зробив, бо Ільфірін від несподіванки трохи не спустив тятиву. Ми гукали його, але він не повернувся.

— Може це Телері, які втратили корабель? — втрутився Мірімон

— Вони б вийшли, — озвався Фінарато, — Команда корабля-лебедя не злякалася б чотирьох підлітків… Тим більше — підлітків-Нолдор, адже з півслова можна зрозуміти, що ми з Валінору. На материку говорять не так — князь Ольве оповідав, що їхня мова змінилася за сотні літ.

— А він звідки знає? — зацікавлено спитав Лауральдо.

— Час від часу, — пояснив Фінарато, — орли Манве приносять йому звістки від брата Ельве Сінголло

— А, Тінголло! — протягнув Майтімо зі стародавньою вимовою, — Князь Сутінків… Той, котрий має за жону Майе, пані Меліян… То вони листуються з князем Ольве?

— Атож, — всміхнувся Фінарато, — батько моєї матері говорить, що невдовзі йому для того, щоб зрозуміти ті листи, потрібен буде словник синдарину

— Синдарину?

— Мови Еldrim[81] Сутінків, підданих князя Ельве. Їх ще звуть Синдар, Сірими Еldrim… Взагалі-то князь Сінголло пише на квенья, але в кожному листі синдарських слів все більше і більше.

— Дивіться, Ельдар! — вигукнув раптом Гвіндор, котрий стояв на варті.

Від заростей велетенської папороті відокремилась тоненька постать.

— Він сам-один, — сказав Еркассе з жалістю, — а де ж решта? Загинули в морі?

Невідомий тим часом підходив все ближче. Гостроокі Ельдар вже роздивилися, що то була жінка, вбрана в штани та довгу сорочку, підперезану поясом. Невідома пані мала вигляд замерзлої та нещасної.

Suilad![82], - привіталася вона.

Suilanta, еri[83], - в різнобій відповіли підлітки. Фіндекано подумав при цьому, що князь Ольве перебільшує відмінності в мові мешканців Ендоре. А пані напевне була саме звідти, бо Телерійські жінки дуже зрідка виходили в море разом з чоловіками. Та й не схожа була з’ява на срібноволосу Телере — пані була чорнявою, немов Нолде, і дуже білошкірою. От тільки очі мала темні.

Майтімо, як найстарший, взяв на себе перемовини з незнайомкою. Часом йому допомагав Фінарато, бо невідома пані говорила дійсно дуже зміненою говіркою Телері. Руссандол назвався капітаном рибальської лодії, яку закинуло сюди бурею. Звідки закинуло — він скромно промовчав. Пані теж не виявляла особливої цікавості. На запитання, скільки вона тут перебуває, жінка мовила невиразно:

- Іо аnnan.[84]

Жалісливий Фінарато вже вкривав несподівану гостю плащем. Пані загорнулася в сріблясту тканину і опустила голову.

— Ви пливли на кораблі? — продовжував розпитувати Руссандол

Cair[85], - відповіла жінка наче крізь сон

— Ви голодні? Ось є masa, хліб…

Bas[86], - здогадалася жінка, — ні, дякую.

— Як нам вас називати?

— Дангет

Фіндекано сидів мовчки, відчуваючи в шлунку ту крижинку, яка свідчила про те, що зватися Відважним йому ще рано. Пані Дангет він бачив перед собою так само ясно, як Руссандола, на рудому волоссі якого грав відблиск вогню, як засмученого Фінарато, котрий з жалістю дивився на стражденну жінку, як Артаніс, котра помішувала в казанку трав’яний настій для змерзлої гості.

Але варто було заплющити очі — і крижинка в шлунку починала пульсувати, обдаючи холодом. Він не відчував пані Дангет. Не відчував навіть аvanire-захист, яким ця особа мала б прикрити розум при зустрічі з незнайомцями. Не відчував нічого взагалі. Неначе у неї не було ні fea[87], ні hrоа… Він наче стояв на краю провалля в чорну безодню, від чого голова йшла обертом і хотілося чи-то втікати, чи-то кричати вголос.

Фіндекано обережно підвівся, взяв з купи хмизу палицю, знайшов поміж речей мотузяний звій… На очі йому потрапила подерта і закривавлена сорочка Алмареа, він взяв і її. Довершив цей дивацький набір слоїк маслинної олії. Малий Ельда повернувся до вогнища, але сів не на колишнє своє місце, а трохи позаду гості. І поринув у роботу, нашорошивши одночасно вушка.

— Ви з підданих князя Сінголло? — тим часом питав Майтімо, — де ви жили? В Доріаті?

— Сінголло, — вимовила жінка, — що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…

Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи — чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…

— Він обіцяв нам безсмертя, — мовила Дангет протягло, — безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…

— Пробачте, вельмишановна, — втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, — але ж ми і так іlfirinі[88]… Доки жива Арда[89] — живі Ельдар.

— Таке безсмертя, — мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, — нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі… Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа. Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…

— Коли ви загинули? — раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, — у війні Стихій?

— Метелику, — сказала жінка ледь насмішкувато, — що ти можеш знати про війну Стихій…

— Та власне нічого, — відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, — Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.

— Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, — вони розводять вас як Ороме — напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?

— Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, — озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.

— Войовники, — засміялась жінка, — ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю, збираєтесь перемогти сильніших за себе?

— Ви були Майе, — прошепотів Фіндекано, — втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.

Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.

Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.

— Забирайтеся геть! — крикнув, — ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!

З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.

— Що тепер буде, Руссандоле? — спитав Фіндекано розпачливо, — я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.

Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.

— Торондор! — закричала Артаніс, — Торондор!

Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:

— Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…

— А ми що, не перші? — спитав Майтімо трохи розчаровано.

— Не сподівайся, сину Феанаро, — ущипливо озвався Торондор, — далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно — та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…

— А мій cirya? — спитала Артаніс, — а як же «Naltariel»?

— Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, — доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.

— А ця… істота не пошкодить морякам? — захвилювався Фінарато.

— Я буду з ними, — коротко відповів орел.

Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.

Батько зустрів його на міському майдані біля Вежі Інгве. Вклонився орлу, котрий ніс трьох — Майтімо, Макалауре та Фіндекано, взяв сина за руку і повів до садиби Нолофінве.

Феанаріонів зустрічала Нерданель. Вона теж не докоряла синам, але її погляд не віщував їм обом нічого доброго. Майтімо, однак, озирнувся і махнув рукою підбадьорливо. Від усміху приятеля Фіндекано одразу стало легше на серці.

Вдома Нолофінве провів старшого сина до книгозбірні. Посадовив до крісла і сам сів навпроти. Кріселко було батькової роботи — м’яке і зручне. Фіндекано обережно позирав на батька крізь густі вії, очікуючи цілком заслужених докорів.

— Я не буду тобі вимовляти, — стиха сказав батько, — хоча ми з мамою дуже тривожилися.

— Тату, — розпочав Фіндекано покаянно, — ми…

— Не вимовлятиму я тобі тому, — продовжив Нолофінве спокійно, — що свого часу сам намагався втекти в Ендоре…

— Ні, справді? — не втримався Фіндекано від вигуку.

— Справді, - усміхнувся князь Аttea Nosse, — ми, троє Фінвіонів, теж вважали, що життя у Тіріоні є занадто спокійним для нащадків Пробуджених Квенді.

- І ви, всі троє… - затнувся Фіндекано, згадавши лютий погляд Феанаро.

— О, Куруфінве не завжди гидував синами Індіс, — озвався батько з гіркуватою усмішечкою.

— Куруфінве? — перепитав Фіндекано.

— В Тіріоні почали вже забувати ім’я мого брата, дане йому Великим Князем на еssecarme[90], - мовив Нолофінве стиха, — аmilesse «Вогняний Дух»[91], що спалює все довкола, личить йому більше, авжеж. А тоді він був підлітком, таким, як Майтімо… Це ж Нельяфінве складав плани втечі?

— Ми вдвох! — мовив Фіндекано.

— Атож, — всміхнувся батько, — ти завжди горою за свого оtorno… Як і я свого часу — за Феанаро. Я його любив… колись. І ми вирішили втекти в Ендоре, умовили навіть Арафінве, який не підводив голови від сувоїв, списаних знаками Руміля. З нами ще вирушила сестричка Лалвенде[92]

— Вуйна Іріме? — захоплено перепитав Фіндекано.

— Авжеж… Вона і досі аж іскриться сміхом, а вже в дитинстві… Тоді Нерданель…

— От ніколи б не подумав! А втім мама Майтімо є відважною…

— Ще з нами був Туре, брат Анайре…

— А мама?

— О, ні, - пирснув смішком Нолофінве, — твоя мама і тоді любила тишу і спокій… Але з нами вирушила ще — здогадайся, хто?

— Пані Еарвен, — випалив Фіндекано у нападі раптового прозріння, — інакше де б ви взяли cirya?

— Все так… Князівна Еарвен, котра і кермувала нашим корабликом. І ще четверо нерозважних малих Ельдар, яким ми наобіцяли подвигів і слави. Нас виловили в морі ледве живих багато кіл світла по тому. Отже, я не сваритиму тебе, синку, але пообіцяй мені, що більше не будеш наважуватись на такі виправи. Мені соромно перед Торондором, який змушений розшукувати в морі вже друге покоління князів Тіріону.

— Я більше не буду, — мовив Фіндекано цілком щиро, — тату, а скажи мені…

— Що, синку?

— Ті з Пробуджених, котрі загинули в Ендоре, вже повернулися з Мандосу до рідних?

— Наскільки я знаю — ні, - сказав князь ледь здивовано, — а чому ти питаєш?

— А чому не повернулися?

— Можливо там час іде по-іншому… Вони, напевне, ще не відпочили, синку.

— А вона говорила, що Суддя тримає там fea, наче бранців…

— Хто — вона? — звів брови Нолофінве.

Вислухавши від сина про їхні пригоди на острові, князь аж стемнів на обличчі.

— Ви самі не знаєте, — сказав, — від чого ви врятувалися. Велетенський лилик — то їздова тварина тієї істоти. Вона дійсно позбулася сил і здібностей, але, для того, щоб їх відновити, їй потрібна їжа…

— Н-наша кров? — спитав Фіндекано напівшепотом.

— Ваша кров, бідолашні діти, нагодує хіба що отого кажана. Істоті, котра потрапила під удар Сили Стихій, потрібне полум’я ваших душ. Вона майже безсила, все так, однак цілком можливо, що через деякий час біля вогнища лежали б ваші порожні оболонки. Вона не намагалася вам співати?

— Ні…

— Напевне, вичікувала слушного часу. До речі…

Нолофінве видобув з полички футляр з книжковим сувоєм.

— Тримай… Це твоє покарання. Маєш вивчити все напам’ять.

Фіндекано з цікавістю розгорнув сувій. Перед ним був словник синдарину, складений вуєм Арафінве на основі говірки Телері.

— Знайди слово «Danget»

— Мрець, — прочитав Фіндекано, — о-ой…

— Отож бо. Вчись. Знання зайвими не бувають.

Коли Фіндекано вийшов від князя зі словником під пахвою, то потрапив у материні обійми. Її лагідні докори призвели до того, що він заплакав. Однак, швидко розвеселився знову, оповідаючи братикам та сестричці історію своїх мандрів. В цій історії він був справжнім Астальдо, ну, а про неперевершеного Майтімо, котрий з першого разу потрапив стрілою кажанові в око, Фіндекано оповідав з таким захватом, що брати нагадали йому — занадто вихваляти княжича Мinya Nosse не личить.

— Все це минеться, — відповів Фіндекано. Він дуже на це сподівався.

Майтімо прийшов довідатися як там почувається його оtorno наступного кола світла. Фіндекано сидів у садочку і зубрив синдарські слова.

— Тобі ще пощастило, — засміявся Нельяфінве, — Татко заборонив мені малювати, писати вірші, грати на будь-чому і взагалі займатися будь-якою творчою роботою, окрім роздування міхів в його кузні.

— О-ай, — сказав Фіндекано жалісно, — і як же ти нині…

— Перетерплю, — мовив Майтімо, пригорнувши до себе приятеля, — ти б бачив Макалауре, у якого відібрали не лише арфу, але й набір ювелірних інструментів.

Ювелірна справа була другим захопленням малого музики, і Фіндекано поспівчував йому від серця.

— Ну як синдарин? — поцікавився Майтімо.

— Потроху… Хочеш, я скажу, як тебе зватимуть на синдарині? Маед

— Чому — Маед?

— Це слово означає «стрункий», як і «Майтімо».

— А як на синдарині буде — «рудий»? — засміявся Руссандол

Рос… Мідний, або рудий колір…

— Красивіше звучатиме — Маедрос, — урочисто вимовив Феанаріон, — Нехай дівчата — Квенде з Ендоре одразу дізнаються, що я є струнким рудим красенем. А то деякі тут говорять, що не люблять рудих.

— Не побачити нам Ендоре ніколи, — зітхнув Фіндекано, — не судилося…

— Побачимо, — сказав Руссандол з якоюсь дивною впевненістю, — ще побачимо.

Він взяв у друга словник і почав його гортати.

— Виберемо і тобі ім’я… Татко назвав тебе «воєводою з довгим волоссям»… Ти у нас дійсно cаno — княжий воєвода, і волосся у тебе густе та довге — дівчата заздрять… А на синдарині це буде — Фінгон

— Звучить красиво, — зітхнув Фіндекано.

Вони не знали, що колесо їхньої долі вже пришвидшило оберти. Не знали і що їхні квенійські імена кануть в непам’ять, що не Майтімо і не Нельяфінве, а Маедроса Високого славитимуть і проклинатимуть в Ендоре, і що саме Фінгон Астальдо, Відважний Фінгон поведе Нолдор, Синдар і невідомих ще йому Аданів на останню відчайдушну битву з втіленим злом, і ім’я його дзвенітиме у віках струнами арфи та голосами співців.






***

Сади Ірмо, або ж Лоріен, по праву вважаються найпрекраснішим місцем Валінору.

Вишній Ірмо, Володар Снів, і брат Судді Намо, перебуває в Лоріені постійно, а на острові посеред озера Лореллін світиться перлистим блиском палац його жони, Валіе-цілительки Есте.

Мати Ірмо за навчителя є великою честю. До нього в науку потрапляють лише ті Ельдар, хто має особливі здібності до оsanwe і неабияку силу духу.

Хоча відчувають одне одного на відстані всі Квенді Валінору, і не тільки Валінору, однак, як і будь-які інші здібності, сила оsanwe не є однаковою для всіх.

Від садів Ірмо у напрямку Тіріону-на-Туні поволі йшов молодий Ельда, вродливий, наче квітуче деревце. Ельдар зберігають вроду протягом всього свого життя, яке може обірватися лише насильно, або з власного бажання, однак за тисячі літ вагою знань та досвіду сповнюються душі Ельдар, тому й говорять, що вік їхній можна розпізнати лише подивившись їм в очі.

Синьоокий Нолдо, учень Ірмо, є ще зовсім юним Ельда, і очі його іскряться жагою життя і бажанням нових вражень та звершень. Він вбраний у білесеньку сорочку з золотим шиттям, сірі штани та синю куртку з золотою облямівкою. Все це йому личить — біле та всі відтінки блакиті й синяви є улюбленими кольорами темноволосих і світлооких Нолдор з Аttea Nosse.

Перед тим, як ступити на кришталеві сходи головного узвозу, юнак вийняв з гаптованої торбинки синю накидку, а до поясу прип’яв меча, якого до того ніс в руці, загорненим у тканину.

Накидку молодий Нолдо вбрав поверх одежі. На ній зображено було нещодавно створений герб Другого Роду Фінвіонів — багряний Коловрат на ніжно-блакитному тлі в жовтому колі. Від кола розходилися помаранчеві промені, а оточувала його блакитна ж рамка, прикрашена сріблястими зірками.

Цей герб власноручно створив князь Нолофінве, і відтоді носити його вважали за честь його сини, та спокревені родини, яких було серед Нолдор — близько третини Тіріону. Герб юному княжичу Фіндекано, який нині поправляв на собі накидку, подобався, але він подобався б йому ще більше, якби чудову відзнаку було зроблено не для того, щоб відріжняти здалеку своїх від чужих.

Чужим для Аttea Nocce став рід Феанаро. Ельдар вже давно забули про ті спокійні дні, коли носити відкрито зброю на вулицях Тіріону вважалося непризвоїтим. Нині молодим Ельдар непристойно було ходити неозброєними, бо тоді супротивники одразу б заявили, що той, хто не має при собі меча, боїться поєдинку і не гідний зватися Нолдо.

Поєдинки, хвала Всевишньому та Вишнім Валар, відбувалися згідно суворих обмежень і до першої крові. Так наказав Великий Князь Фінве, який був не в змозі заборонити цю пошесть. Досі ніхто з герцівників не став перед грізні очі Судді Намо, позбувшись hroa, однак, десь в глибинах душі всі розуміли, що подібне може статися у будь-який час.

Сам Фіндекано бридився участю в цих іграшкових двобоях. Він охоче вправлявся у володінні мечем з братами Аракано й Туракано, а також з усіма бажаючими, але проливати свою, а чи чужу кров не хотів, і скаламутити його непробивний спокій не вдавалося жодному задираці з Мinya Nosse.

Третій Дім Фінвіонів також намагався стояти осторонь від цих сутичок, тому вірним Nelya Nosse часом діставалося з обох боків.

На третій знизу терасі Фіндекано побачив двох Нолдор в багряних накидках. Посередині, в чорному квадраті, красувалася восьмикутна зоря — родовий знак Феанаріонів.

Вірні дому Мinya Nosse, спокревені з родом Феанаро, вже давно носили його зорю на своїх плащах. Сам же князь Мinya Nosse пишався гербом, головною складовою якого були все ті ж язики вогню.

Фіндекано пізнав юнаків — то був давній приятель Лауральдо, з яким вони колись намагалися втекти за море, та його nildo, ще зовсім юний Нолдо на ім’я Наренділь.

Молодий княжич зітхнув. Опісля спокою садів Ірмо він мав знову витрачати свій час на те, щоб довести свою огиду до забав, подібних до кривавих поєдинків. Він сподівався лише на те, що Лауральдо зможе стримати свого молодшого друга в пам’ять давнього приятелювання з княжичем Другого Дому.

— Вітаю родичів з Мinya Nosse, — сказав Фіндекано приязно. Він знав, що за звичаєм двійця мала б привітатися першою. Але краще трохи відступити від звичаю, аніж бути змушеним вийти зі зброєю проти родича як проти ворога. До того ж Фіндекано мав власну думку про стан справ у Тіріоні, тому і дотримувався заборони, накладеної самим на себе.

Іноді, звісно, легше було б вийти на поєдинок, або стерпіти біль від рани. Лише крижаний спокій духу, успадкований княжичем від батька Нолофінве, давав йому змогу терпіти образи від деяких Нолдор в багряному вбранні… Багато з них нещодавно вийшли з дитячого віку. Як от цей Наренділь, котрий насмішкувато поглядає нині на герб Нолофінве на накидці Фіндекано і на його тяжкі чорні коси, перевиті за давньою звичкою золотими стрічками.

— Славний рід Нолофінве, — ущипливо мовив Наренділь, — його воїни славляться довгим волоссям і короткими мечами… Якої довжини меч у вельможного Нолдо?

— Я не збираюся нині мірятися ні довжиною волосся, ні довжиною мечів, — крижаним голосом озвався Фіндекано, — тим більше з дитям, чиє волосся нещодавно розчісувала ненька. Я міг би поговорити з Лауральдо, але не зброєю — словом. Я міг би нагадати йому, що негоже дозволяти юному родичу ображати давнього приятеля, але нині в Тіріоні дружба та приязнь вимірюється брязкотом сталі. Дозвольте мені пройти — я поспішаю.

Наренділь спробував загородити йому шлях, але Фіндекано здавив його обіруч, і переставив набік, наче ляльку. Підіймаючись вгору він почув задиханий і лютий голос юного Нолдо:

— Лауральдо! Ну що ж ти… Лауральдо!

Але Лауральдо мовчав.

Наступна тераса була величеньким парком. Фіндекано звернув туди, щоб скоротити шлях, і побачив біля озера, по якому велично плавали лебеді, ще одного молодого Нолдо, чиє світле волосся відблискувало щирим золотом.

— Нолдор носять золоті прикраси коли схочуть, — мовив Фіндекано повеселілим голосом, — але світле золото Арафінвіонів завжди з тобою, брате Фінарато. Я пізнав тебе по його сяйву ще здаля.

— О, нині ми пізнаємо одне одного по гербах та накидках, — продзвенів сріблом голос Фінарато, — сподіваюся, мій любий друже, хоч ти не будеш вимахувати мечем перед моїм обличчям…

— А що, вже намагалися? — спитав Фіндекано, силячись на жартівливий тон.

— О, тут проходило двоє певних осіб у вбранні певного кольору, — насмішкувато мовив Інголемо, — бідолахи, напевне, забули квенья — за них намагалася заговорити їхня зброя. Втім, вона, здається, теж є німою…

Фінарато був вбраний в блакитне, бо цей колір неймовірно личив золотоволосому і синьоокому Нолдо. Блакитна ж накидка з золотою квіткою — гербом Арафінвіонів, недбало звішувалася з лави.

— О, ці вже мені герби та родові кольори, — продовжив Фінарато з усміхом, — дивні часи настали, toron[93], Ельдар оцінюють одне одного не за витворами рук і не за силою розуму, а за кольором шматка тканини, чиїм призначенням є прикривати hrоа від подмухів вітерцю. Я напевне є нерозумним, милий брате, бо при погляді на багряний з чорним плащ, мої очі не заслав багряно-чорний дим… Я навіть не знайшов вчасно відповіді на мудре питання юного Нолдо… як там його… Наренділя, чого це я, княжич Нолдор, якого нарекли чесним Нолдорським назвиськом Артафінде, відгукуюсь на Телерійське ім’я Фінарато, і мене від цього не нудить…

— Я міг би посміятися разом з тобою над вадами власного розуму, — сумно мовив Фіндекано, котрий ніколи не називав друга офіційним іменем, — аби не бачив занадто часто, як цей дим, котрий може бути й сріблясто-синім, застилає очі особам, яких я люблю всім серцем. Нещодавно додому принесли пораненого Туракано… Він поєдинкував одночасно з Туркафінве та Куруфінве-молодшим, бо йому здалося, що котрийсь з них поглянув на Арельде не зовсім по-братньому.

— Стривай, — звів брову Фінарато, — я чув від гідних довіри осіб, що певна панна Лехте з роду, спокревеного з Мinya Nosse, є зарученою з Куруфінве-молодшим, і їхній злюб відбудеться найближчим часом…

Загрузка...