Артеміс Фаул

Глава 7: МУЛЬЧ

ЧАС познайомитися з новим персонажем. Власне, не такий він уже й новий. Ми вже зустрічалися з ним раніше, в черзі до відділка ЛЕП. Злодій-рецидивіст

Мульч Діггумс, гном-клептоман. Сумнівна особа, навіть за стандартами Артеміса Фаула. Наче в нашій історії без нього обмаль аморальних типів.

Мульч народився в типовій родині печерних гномів. Він дуже рано зрозумів, що довбати скелю — то не для нього, і можна знайти своїм талантам значно краще застосування, а саме: риття ходів і проникання до помешкань, переважно до будинків Народу Бруду. Щоправда, це означало втратити магічні здібності. Житло вважалося священним. Якщо ти порушив правило, будь готовий до наслідків. Мульч не дуже цим переймався. Не сказати, щоб він так уже й часто вдавався до магії. Що з нею робити в шахтах?

Кілька століть справи йшли дуже добре, і він навіть побудував на поверхні досить прибутковий бізнес. Але одного разу він спробував продати кубок ФІФА підземному офіцеру ЛЕП. Відтоді вдача від нього відвернулася, і його заарештовували уже двадцять разів. Загалом він провів у в’язниці триста років.

Апетит до тунелів у Мульча був неабиякий, і ці слова можна розуміти буквально. Для тих, хто не обізнаний із механізмом будування тунелів, спробую пояснити. Як і деякі представники родини рептилій, гноми-самці можуть дуже широко розкривати щелепи, що дозволяє їм перетравлювати кілька кіло землі за секунду. Неймовірний метаболізм допомагає переробити матеріал, витягуючи з нього всі корисні мінеральні речовини... і земля викидається з протилежного кінця. Чарівно.

Саме зараз Мульч нудився в кам’яній в’язниці центрального відділку ЛЕП. Принаймні робив вигляд, що йому нудно, а сам міряв камеру своїми чоботями, підбитими залізом.

Гоблінсько-гномська війна була в розпалі, а якісь розумні офіцери ЛЕП не вигадали нічого кращого, ніж посадити Мульча до однієї камери з екзальтованими гоблінськими тінейджерами. Може, через недогляд. Та скоріше хотіли помститися за те, що гном обчистив кишені офіцерові, який його ж і заарештував.

— Слухай, гноме, — спитав його пустоголовий гоблін, чиє бородавчате обличчя було геть укрите татуюванням. — Як сталося, що ти не прогриз собі тунелю звідси?

Мульч постукав по стіні:

— Скеля.

Гобліни зареготали.

— Ну то й що? Не твердіша за череп гнома.

Його товариші зареготали. Мульч разом із ними. Подумав, що так розумніше. Помилився.

— Ти, гноме, наді мною смієшся?

Мульч замовк.

— Із тобою, — поправив він. — Я сміюся разом із тобою. Жарт про череп дуже смішний.

Гоблін присунувся ближче, його ніс майже торкався носа Мульча.

— Ти ко-мен-ту-єш мою поведінку, гноме?

Мульч спантеличено замислився. Якщо він зараз вибухне, то проковтне ватажка, ніхто і оком не встигне моргнути. Але гобліни погано перетравлюються. Дуже кістляві.

Гоблін створив вогняну кульку і підкинув над долонею:

— Я тебе запитав, товстуне.

У Мульча немов разом відкрилися пори, він увесь спітнів. Вогонь гномам не подобався. їм навіть думати про нього не подобалося. На відміну від інших магічних створінь, гноми аж ніяк не хотіли жити на поверхні землі. Дуже близько до сонця. Як би іронічно це не звучало стосовно одного з тих, хто позбавляє Народ Бруду скарбу.

— Н-навіщо? — пробелькотів він. — Я просто хотів бути люб’язним.

— Люб’язним? — вишкірився бородавчастий. — Ви не знаєте, що означає це слово. Страхополохи, от ви хто.

Мульч дипломатично кивнув.

— Усі кажуть, що ми трохи ненадійні.

— Трохи ненадійні! Трохи ненадійні! Мій брат Флегм попав у засідку, яку організував набрід гномів, замаскованих під купи лайна. У нього досі шок!

Мульч зі співчуттям кивнув.

— Старі виверти. Огидно. Це одна з причин, чому мені не хочеться перебувати в Братстві.

Бородавчастий гоблін крутнув вогняну кулю.

— У цьому світі мені не подобаються дві речі.

Мульч зрозумів, що саме зараз він дізнається, які саме.

— По-перше, смердючі гноми.

Не дивно.

— А по-друге, ті, хто зраджують своїх одноплемінників. Із того, що я почув, ти належиш відразу до обох категорій.

Мульч слабенько посміхнувся.

— Така вже моя вдача.

— Вдача тут ні до чого. Доля розпорядилася так, що ти потрапив до моїх рук.

Іншого дня Мульч завважив би, що вдача і доля, власне, одне й те саме. Але не сьогодні.

— Тобі подобається вогонь, гноме?

Мульч похитав головою.

Бородавчастий вишкірився.

— Погано, бо будь-якої секунди я можу запустити цю вогняну кулю тобі в горло.

У горлі гнома пересохло. Хіба це не типово для Братства Гномів? Що гноми ненавидять? Вогонь. Які істоти єдині вміють пускати вогняні кулі? Гобліни. Тож із ким б’ються гноми? Це ж і дитина зрозуміє.

Мульч відступив до стіни.

— Обережно. Ти нас усіх спалиш.

— Не нас, — посміхнувся бородавчастий і підніс вогняну кулю під самісінький ніс. — Ми абсолютно вогнетривкі.

Мульч прекрасно розумів, що зараз відбудеться. Він не раз бачив такі штучки в темних алеях. Ватага гоблінів заганяє безпритульного брата-гнома в глухий кут, завалює на землю і розряджає кілька барелів прямо йому в обличчя.

Ніздрі у бородавчастого затремтіли, немов він збирався вдихнути вогняну кулю. Мульч здригнувся. Лишався єдиний шанс. Гобліни зробили одну велику помилку. Вони забули зв’язати йому руки.

Гоблін вдихнув через рот, закрив його. Набрав більше повітря, щоб видихнути вогонь. Закинув голову назад, направив носа на гнома і мало не видихнув. Мульч блискавкою підскочив до нього і засунув йому в ніздрі свої великі пальці. Так, це огидно, проте значно краще, ніж перетворитися на шашлик.

Виходу вогняній кулі не лишилося. Вона відскочила від пальців Мульча і рикошетом полетіла до гоблінської голови. Каналами найменшого опору виявилися слізні залози, тож полум’я вирвалося на волю прямо під очами гобліна. По стелі розсипалися іскри.

Мульч витяг пальці і, похапцем їх витерши, засунув у рота, щоб натуральний цілющий бальзам, тобто слина, почав процес загоєння. Звісно, якби в нього лишилася магія, він би позбавився опіків за кілька секунд. Та за кримінальне життя доводиться платити.

Вигляд у бородавчастого був не дуже веселий. З усіх дірок на голові здіймався дим. Може, гоблін і вогнетривкий, та вогняна куля добре прочистила йому внутрішні трубки. Він закрутився, немов серпантинова стрічка, і впав долілиць на цементну підлогу. Щось хруснуло. Мабуть, гоблінів ніс.

Реакція решти гоблінів була не дуже оптимістичною.

— Дивись, що ти накоїв із нашим босом!

— От смердюк!

— Давайте його підсмажимо.

Мульч відступив іще далі. Він сподівався, що гобліни перелякаються, щойно їхнього ватажка виведуть із гри. Але ж ні. Доведеться Мульчеві піти проти своїх правил і вступити в бійку.

Він роззявив рота і стрибнув уперед, схопивши зубами голову найближчого гобліна.

— О-ой, відчепись! — закричав той. — Відчепись, а то пожалкуєш!

Інші завмерли, не розуміючи, що робити далі. Усі знали, що можуть заподіяти гномські кутні зуби гоблінській голові. Видовище не з приємних.

У кожного в руці з’явилася вогняна куля.

— Попереджаємо!

— Усіх нас не з’їси, смердючко!

Мульч ледь утримався, щоб не відкусити голову. Це найсильніший інстинкт гномів, генетична пам’ять, отримана за тисячу літ риття тунелів. Шансів у нього було не так уже й багато. Гобліни наступали, а вдіяти він нічого не міг, бо рот був зайнятий.

Раптом двері камери відчинилися, і цілий загін офіцерів ЛЕП заполонив маленький простір. Мульч відчув біля скроні холодний метал пістолета.

— Виплюнь в’язня, — наказав голос.

Мульч радісно підкорився. Весь укритий слиною гоблін повалився на підлогу.

— А ви, гобліни, приберіть свої кулі!

Одна за одною кулі згасли.

— Я не винен, — забубонів Мульч, указуючи на бородавчастого. — Він сам напросився.

Офіцер сховав зброю і дістав наручники.

— Мені байдуже, що ви там робите одне одному, — сказав він, розвернув Мульча спиною і защепнув на ньому наручники. — Якби моя воля, я б вас усіх зібрав у великій кімнаті й повернувся б за тиждень,щоб прибратися. Але командир Рут бажає бачити тебе над землею якомога скоріше.

— Якомога скоріше?

— Цієї ж секунди, або навіть іще раніше.

Рута Мульч знав. Командир улаштував йому кілька відпусток у казенному готелі. Якщо Джуліус захотів його бачити, то вже певне не для того, щоб пригостити віскі або подивитися разом фільм.

— Зараз? При сонячному світлі? Я ж згорю!

Офіцер ЛЕП розсміявся.

— Там, куди тебе відвезуть, денного світла немає, приятелю. Там зовсім нічого немає.

Рут чекав на гнома в порталі часового поля. Цей портал був іще одним винаходом Фоулі. Ельфи могли заходити і виходити із зони зупинки часу, не пошкодивши поле. Це означало, що хоча і на доставку Мульча пішло добрих шість годин, до маєтка Фаулів гном потрапив би через кілька секунд після того, як Рут за ним послав.

На територію, де зупинили час, Мульч ступив уперше. Він стояв і дивився, як за ледь помітним мерехтливим куполом вирує життя. З неймовірною швидкістю пролітали автомобілі, ураганні вітри гарячково проганяли небом хмари.

— Мульче, негіднику ти малий, — проревів Рут. — Можеш зняти цей костюм. Поле захищає від ультрафіолетових променів, як мені сказали.

Перед посадкою в транспортер гному видали світломаскувальний костюм. Хоча гноми і мали цупку шкіру, вони були напрочуд чутливі до денного світла і отримували опіки після трьох хвилин перебування під променями небесного світила. Мульч стягнув із себе вузький комбінезон.

— Радий тебе бачити, Джуліусе.

— Для тебе — командир Рут.

— Уже командир. Чув. Помилка в паперах, еге ж? Рут так клацнув зубами, що аж сигара зламалася.

— Немає часу слухати твої образи, в’язню. І єдина причина, чому мій чобіт зараз не на твоєму лобі, це те, що я маю для тебе роботу.

Мульч спохмурнів.

— В’язень? Знаєш, Джуліусе, у мене є ім’я.

Рут нахилився до гнома.

— Не знаю, в якому казковому світі ти живеш, але в реальному світі ти злодій, і моє завдання — зробити твоє життя якомога неприємнішим. Якщо хочеш до себе особливого ставлення лише через те, що я п’ятнадцять разів тебе заарештовував, то забудь.

Мульч потер зап’ястки, на яких лишилися глибокі сліди від наручників.

— Гаразд, командире. Немає потреби так сердитися. Я вам не вбивця якийсь, просто злодій.

— Я чув, що ти мало не перетворився на вбивцю у своїй камері.

— Не моя вина. Вони на мене першими накинулися.

Рут засунув до рота нову сигару.

— Ну і біс із ним. Слухай мене і не смій нічого красти.

— Так, сер, — не моргнувши оком відрапортував гном. Навіщо йому щось красти? Він уже поцупив пропуск Рута, коли той утратив пильність і нахилився до нього.

Вони пройшли повз офіцерів Служби Вилову і попрямували до головного входу.

— Бачиш маєток?

— Що за маєток?

Рут зупинився.

— Зараз не час для жартів, в’язню. Минула вже половина відпущеного нам часу. Іще кілька годин — і один із моїх найкращих офіцерів зникне в синьому спалаху!

Мульч знизав плечима.

— Мене не обходить. Не забувайте, я простий злочинець. І до речі, я знаю, чого ви від мене хочете. І відповідь — ні.

— Ми ж із тобою іще ні про що не говорили.

— І так зрозуміло. Я залізаю в будинки. Це будинок. Ви залізти туди не можете, бо втратите свою магічну силу. Моя ж сила давно зникла. Як два і два.

Рут виплюнув сигару.

— Хіба в тебе немає сумління? Усе наше життя під загрозою.

— Не моє життя. Що ельфійська тюрма, що людська. Мені байдуже.

Командир замислився.

— Гаразд, негіднику. Скорочу твоє ув’язнення на п’ятдесят років.

— Вимагаю амністії.

— Тільки уві сні, Мульче.

— Або так, або ніяк.

— Сімдесят п’ять років під мінімальним наглядом. Або так, або ніяк.

Мульч удав, що розмірковує. Не так уже й погано, враховуючи те, що він усе одно збирався втікати.

— Одиночна камера?

— Так, так. Одиночна камера. Ну що, берешся?

— Добре, Джуліусе. Лише тому, що ти попросив.

Фоулі шукав підходящу іридокамеру.

— Кольору лісового горіха, здається. Може, трохи жовтуваті. У вас вражаючі очі, пане Мульче.

— Дякую, Фоулі. Мама завжди казала, що це найкрасивіше, що я маю.

Рут міряв кроками кабінет.

— Чи ви двоє усвідомлюєте, що в нас обмаль часу? До біса колір. Просто видай йому камеру.

Мініатюрним пінцетом кентавр витяг із розчину об’єктив.

— Це не для краси, командире. Чим більше колір схожий на рідний, тим менше перешкод отримаємо.

— Хай там що, та давай уже швидше.

Фоулі міцно ухопив Мульча за підборіддя, щоб той не ворухнувся.

— Ну от. Тепер ми завжди поруч.

Фоулі вставив мініатюрний циліндрик у кущі волосся, що стирчало з вуха Мульча.

— Тепер і звук маємо. На випадок, якщо тобі доведеться кликати нас на допомогу.

Гном криво посміхнувся.

— Вибачте, що мене не розпирає від гордощів. Мені здається, що в мене і без допомоги краще виходить.

— Якщо сімнадцять арештів можна назвати «виходить», — зареготав Фоулі.

— Ого! У нас з’явився час на жарти?

Рут ляснув кентавра по плечу:

— Він має рацію. Часу обмаль. Ходімо.

І він потягнув Мульча по траві до групки вишеньок.

— Хочу, щоб ти почав копати тут і з’ясував, як той Фаул про нас дізнався. Може, в нього там якийсь пристрій спостереження. Що б то не було, знищ. Якщо зможеш, знайди капітана Шорт і подивись, що реально для неї зробити. Якщо вона загинула, то для біобомби все готово.

Мульч оглянув ґрунт.

— Не подобається мені.

— Що тобі не подобається?

— Земля. Відчуваю вапняк. Дуже тверда порода. Можу і не прогризти.

Підійшов Фоулі.

— Я проводив сканування. Первісна забудова була на скелі, але пізніші частини стоять уже на глині. У винному погрібці на півдні взагалі дерев’яна підлога. Той, хто має такого рота, як ти, не зупиниться.

Мульч вирішив уважати кентаврові слова радше компліментом, аніж образою. Розстібнув клапан іззаду на штанях.

— Гаразд. Відійдіть.

Рут і офіцери ЛЕП кинулися до прикриття, але Фоулі, який іще ніколи не бачив, як гном риє тунелі, вирішив лишитися і поспостерігати.

— Хай тобі щастить, Мульче.

Гном роззявив рота.

— А уу, — сказав він і нахилився. Кентавр озирнувся.

— А де всі...

Та закінчити він не встиг, тому що рота йому заліпила добряча грудка не так давно проковтнутої і щойно перетравленої глини. Коли Фоулі витер обличчя, Мульч уже зник в ямі, а з-поза вишень лунав такий регіт, що навіть гілки на деревах гойдалися.

Мульч просувався вздовж суглинного шару біля вулканічної породи. Чудова консистенція, камінців зовсім мало. Багато комах. Це дуже важливо для здорових зубів, адже вони — найважливіше, що може мати гном, і майбутня дружина дивитиметься перш за все на них. Мульч спустився іще нижче, живіт майже зачепив скелю. Чим глибший тунель, тим менше шансів, що сліди роботи побачать на поверхні. В наш час варто бути дуже обережним: повсюди натикано датчиків руху і фугасів. До чого лише не вдаються Люди Бруду, аби захистити свої цінності. Як бачимо, вони мають рацію.

Мульч відчув вібрацію зліва. Кролі. Гном зафіксував координати на своєму внутрішньому компасі. Ніколи не буде зайвим знати, де перебуває місцева фауна. Він обійшов кролячу нірку і попрямував до фундаменту будинку так, щоб зайти з південного заходу.

Знайти винний погрібець було легко. Кілька століть залишки вина просочувалися крізь підлогу, і земля навколо набула винного смаку. Серйозний букет, ніякої легковажності. Трохи фруктового присмаку, але він не робить вино легким. Особливе вино, що зберігають на нижніх полицях. Гарна глина.

Гном направив щелепи до неба, вгризаючись у дерево підлоги. Протиснувся крізь отвір і стряхнув зі штанів залишки переробленого ґрунту.

Він стояв у темній кімнаті, що було просто благословенням для гномських очей. Сонар спрямував його до неприкритого місця на підлозі. Метром ліворуч — і він мало не перекинув величезний барель італійського червоного.

Мульч знову роззявив щелепи і прогриз стіну. Приклав вуха до червоної цегли. Завмер на мить, убираючи вібрації будинку. Багато низькочастотного шуму. Десь працює генератор, по внутрішній проводці тече багато соків.

Кроки. Вгорі. Мабуть, на третьому поверсі. І близько. Скрегіт. Метал по цементу. Знову. Хтось щось будує. Або ламає.

Щось поповзло по нозі. Мульч інстинктивно ляснув долонею. Павук. Просто павук.

— Вибач, маленький друже, — сказав він сірій плямі. — Я трохи нервуюся.

Сходи були, звісно, дерев’яні. По запаху можна було сказати, що їм більше, ніж сотня років. Такі сходи рипіли, варто було на них лише подивитися. Краще за будь-які детектори для мін проти непрошених гостей. Мульч пішов під самою стіною, обережно переступаючи з ноги на ногу. Біля стіни дерево мало найбільшу опору, тому майже не скрипіло.

Не все було так просто, як можна подумати. Гномові ноги створені для копання, а не для делікатних балетних па чи балансування на сходах. Проте Мульч дістався до дверей без пригод. Пара мостин ледь чутно рипнула, але ані людське вухо, ані пристрої нічого би не помітили.

Двері були зачинені, іншого ніхто й не очікував, та для гнома-клептомана то була неважка задачка.

Мульч схопився з бороду і висмикнув жорстку волосину. Волосся гномів значно відрізняється від людського. Власне, борода і волосся були у Мульча чимось на зразок антен, що допомагали орієнтуватися в просторі й уникати небезпеки під землею. Якщо волосину висмикнути, вона одразу ж твердішала. Мульч спритно загнув кінчик волосини, і за секунду та стала зовсім твердою. Ідеальна відмичка.

Один швидкий рух, і замок здався. Лише два тумблери. Вражаючий захист. От уже ті люди ніколи не подумають, що можна вдертися до них ізнизу. Мульч ступив на паркет коридора. Усе навкруги смерділо грошима. Тут можна було добре розжитися. Як би ж то в нього був час!

Камери ховалися під архітравом. Зроблено зі смаком. Апарати спостереження кріпилися в природно затінених нішах. Пильність понад усе. Мульч трохи постояв, вираховуючи мертву точку системи. В коридорі три камери. Кожна повертається на дев’яносто градусів. Крізь них ніяк не пройти.

— Потрібна допомога? — сказав голос у вусі.

— Фоулі? — Мульч перевів погляд на найближчу камеру. — Можеш щось із ними зробити? — пошепки запитав він.

Гном почув, як пальці кентавра забігали по клавіатурі, і раптом його праве око наблизило зображення.

— Зручно, — похвалив Мульч, — І я собі таку хочу. У маленькому навушнику хмикнув голос Рута.

— Ні в якому разі, в’язню. Постанова уряду. Та й що ти з нею робитимеш у в’язниці? Роздивлятимешся стіни камери крупним планом?

— Ти такий добрий, Джуліусе. Що сталося? Заздриш, що в мене вийшло те, із чим ти не впорався?

Лайку командира зупинив Фоулі.

— Так, зрозуміло. Проста відеомережа. Навіть не цифрова. Я запишу останні десять секунд і за допомогою тарелів транслюватиму їх на кожній камері. У тебе кілька хвилин.

Мульч переступив із ноги на ногу.

— Скільки часу тобі потрібно? Я тут стою зовсім без прикриття.

— Уже готово, — відповів Фоулі. — Можеш іти. — Певен?

— Звісно. Елементарна електроніка. Я займаюся людськими пристроями спостереження з дитячого садка. Просто довірся.

«Краще вже довіритися людям, аніж консультантові ЛЕП», — подумав Мульч. Але вголос сказав:

— Добре. Іду.

Він рушив коридором. Розвів руки, немов намагався триматися за повітря, щоб стати легшим. Щоб там кентавр не зробив, воно спрацювало, тому що ніхто з Людей Бруду на сходи не вискочив і не почав розмахувати примітивною вогнепальною зброєю.

Сходи. Ага, сходи. Мульч ставився до сходів із великою пошаною. Вони були для нього немов дорогою до чогось надзвичайного. А вгорі чекала найкраща здобич. Ці сходи були особливі. Морений дуб, витончене різьблення, що характерне для стилю вісімнадцятого століття або оздоблення дуже багатих будинків. Мульч провів рукою по візерунчастій панелі. В цьому випадку, мабуть, і вік і багатство.

Проте на милування немає часу. Так безлюдно тут довго не буде. Особливо під час блокади. Хто може сказати, скільки за кожними дверима стояло ненаситних вояк, готових відтяти ельфам голови, щоб прибити над комином.

Мульч обережно піднявся вгору, з підозрою прислухаючись до кожного звука. Навіть морений дуб скрипів. Гном тримався стіни, уникаючи килима. Уже після восьмого арешту він запам’ятав, що під товстим килимовим покриттям дуже зручно ховати датчики руху.

Верхньої площадки він дістався, не піднімаючи голови. Але у нього в буквальному сенсі визрівала нова проблема. Травлення у гномів через прискорений метаболізм може бути досить непередбачуваним. Ґрунт у маєтку був пухким, збагаченим повітрям, тому з землею і мінералами до Мульчевих кишок потрапило і повітря. Тепер йому хотілося на волю.

За етикетом гноми мали випускати гази в тунелі, та на манери часу не було. Тепер Мульч пожалкував,

що не позбавився газів у винному погрібці. Проблема з газами у гномів полягала в тому, що виходили вони не через верх, а знизу. Уявіть, до яких катастрофічних наслідків могла привести відрижка в той час, коли в роті повно глини. Не дуже приємне видовище. Тож анатомія гномів була створена так, щоб не чіпати неперетравлену глину, і гази виходили знизу. Звісно, можна пояснити все по-іншому, але ту версію можна прочитати лише в книжках для дорослих.

Мульч обхопив живіт руками. Сховатися б кудись. Від такого вибуху і вікна можуть повилітати. Він рушив коридором. Зайшов у перші двері.

Іще камери. І дуже багато. Мульч уважно роздивився, який кут вони охоплюють. Чотири спостерігали за поверхом, повертаючись у різні боки, інші три були нерухомо зафіксовані.

— Фоулі? Ти тут? — прошепотів гном.

— Ні! — типова саркастична відповідь. — У мене є набагато цікавіші справи, ніж перейматися загибеллю цивілізації.

— Дякую. Нехай той факт, що моє життя в небезпеці, не зіпсує твоє задоволення.

— Спробую.

— У мене для тебе заданнячко.

Фоулі одразу зацікавився.

— Справді? Кажи.

Мульч подивився на камеру, наполовину приховану в рельєфі архітрава.

— Потрібно дізнатися, куди саме спрямовані ці камери.

Фоулі розсміявся.

— Те ж мені завдання. Ці старі відеосистеми випромінюють слабкі іонні пучки. Неозброєним оком їх не побачити, звісно, але в тебе є іридокамера.

У Мульчевому оці щось клацнуло і блимнуло.

— Ой!

— Вибач. Невеличкий заряд.

— Можна було і попередити.

— Я тебе потім поцілую, крихітко. Мені здавалося, що гноми — міцні хлопці.

— Міцні. Сам побачиш, коли я повернуся.

У розмову втрутився голос Рута.

— Нікому ти нічого не покажеш, в’язню. Хіба, може, де в камері унітаз. Ну, що ти бачиш?

Мульч оглянув кімнату своїм чутливим до іонного випромінювання оком. Від кожної камери тягнувся ледь помітний промінь, немов промені сонця перед заходом. Вони всі сходилися на портреті Артеміса Фаула Старшого.

— Тільки не за картиною. Будь ласка!

Мульч притиснув вуха до скла на портреті. Нічого електричного. Тобто, сигналізації немає. Щоб переконатися, він понюхав рамку. Ніякого пластику або міді. Дерево, сталь і скло. Трохи свинцю у фарбах. Він підчепив нігтем раму і потягнув. Картина легенько відсунулася. А за нею... Сейф.

— Сейф, — сказав Фоулі.

— Сам знаю, дурню. Я намагаюся зосередитися! Хочеш допомогти, скажи комбінацію.

— Легко. До речі, на тебе чекає іще один шок. Може, велика дитинка захоче посмоктати пальчик, щоб заспокоїтися?

— Фоулі! Я тебе... О-о-ой!

— Ну от. Тепер ти рентген.

Мульч примружив око і подивився на сейф. Неймовірно. Він бачив, як працює механізм усередині. Можна було вирізнити кожен тумблер і паз. Гном поплював на волохаті долоні і набрав код. Через кілька секунд сейф відчинився.

— Гей! — не втримав він розчарування.

— Що таке?

— Нічого. Лише людська валюта. Нічого цінного

— Облиш, — наказав Рут. — Спробуй в іншій кімнаті. Рушай.

Мульч кивнув. Інша кімната. Доки є час. Та щось не давало йому спокою. Якщо цей хлопець такий розумний, чому він розташував сейфа за картиною? Таке кліше. Наче аматор якийсь. Ні. Тут щось не так. їх надурили.

Мульч зачинив сейф, повернув портрет на місце. Картина рухалася гладенько, немов усі механізми були добре змащені. Немов вона була невагомою. Він іще раз її відсунув. Повернув назад.

— В’язню. Що ти робиш?

— Замовкни, Джуліусе! Тобто, зачекайте хвилиночку, командире.

Мульч примружився і подивився на раму. Трохи товстіша, ніж звичайно. Трохи товстіша. Навіть ураховуючи полотно. П’ять сантиметрів. Провів нігтем по зворотному боці, підчепив, потягнув і...

— Іще один сейф.

Менший. Явно зроблений на замовлення.

— Фоулі, я крізь нього не бачу.

— Облицьований свинцем. Ти сам один, ведмежатнику. Роби свою справу.

— Отак завжди, — пробурмотів Мульч, припадаючи вухом до холодного металу.

Навмання крутнув диск. Непогано. Свинець приглушував звуки, тож доведеться зосередитися. Така тоненька штука не може мати більше ніж три тумблери.

Мульч затамував подих і повернув диск. Одне клацання за раз. Для звичайного вуха, навіть із підсилювачем звуку, усі клацання здалися б однаковими. Але для гнома кожен із них був особистим, кожен мав свою специфіку і лунав так, що можна було оглухнути.

— Один, — видихнув він.

— Поспішай, в’язню. Час спливає.

— Ви оце зараз мене перериваєте, щоб це сказати? Тепер розумію, як ти став командиром, Джуліусе.

— В’язню. Я...

Та все дарма. Мульч витяг навушник і запхав його до кишені. Тепер він міг повністю зосередитися на завданні.

— Два.

Зовні почулися звуки. В коридорі. Хтось наближався. Розміром зі слона, судячи з того, скільки від нього було шуму. Жодного сумніву, це людина-гора, що перетворила перший загін на купу непритомних тіл.

Мульч моргнув, щоб зігнати з повіки краплину поту. Зосередься. Зосередься. Диск повертався. Міліметр за міліметром. Нічого. Підлога аж здригалася, хоча йому просто могло це здаватися.

Клац, клац. Давай. Давай. Пальці стали слизькими від поту, диск вислизнув із них. Гном витер руку об куртку.

— Ну ж бо, малий. Поговори зі мною.

Клац. Тр-рак.

— Так!

Мульч повернув ручку. Нічого. Загадка. Провів пальцем по металевій поверхні. Ось. Маленька западина. Мікроскопічна дірочка. Замала для звичайної відмички. Саме час для фокуса, якого він навчився у в’язниці. Скоріше, бо шлунок клекоче, немов казан під кришкою, і кроки в коридорі наближаються.

Мульч вирвав іще одну волосину із бороди і вставив її до шпарини. Коли кінчик вийшов з іншого боку, гном висмикнув волосинку. Вона одразу жпотвердішала і набула саме такої форми, що і було потрібно.

Мульч затамував подих і повернув. Гладенько, немов гоблін набрехав, замок відчинився. Чудово. В такі моменти розумієш, що не дарма відсидів усі ті роки.

Гном-клептоман відсунув дверцята. Чиста робота. Майже магічна. За дверцятами була порожнина. А в тій порожнині...

— О, боги! — відсахнувся Мульч.

У голові все перемішалося. Шок був такий, що кишечник гнома здригнувся і вирішив-таки позбутися зайвого повітря. Мульч розпізнав симптоми. Слабкість у ногах, бурчання, судоми. За кілька секунд, що лишилися, він устиг вихопити із сейфа те, що там було, і обхопити коліна.

Гази вирвалися з такою силою, що утворився мініциклон, який уже ніяк не можна було стримати. Клапан на штанях відкрився, і Мульча відкинуло так, що він повалився на чималого джентльмена. Той саме підкрадався до гнома ззаду.

Артеміс прилип до монітора. Саме в цей час у викрадачів традиційно щось трапляється: третя чверть операції завжди потребує особливої уваги. Якщо досі все йде гладенько, злодії розслабляються, викурюють кілька цигарок, починають теревенити із заручниками. За мить вони вже лежать носом у землю, і до їхніх скронь приставлено десяток пістолетів. Артеміс Фаул не такий. Він не робить помилок.

Ельфи напевно передивилися записи першого раунду переговорів, шукаючи, за що зачепитися. І вони це знайшли. Варто було лише уважно дивитись. І ніяких підозр у них не виникло.

Командир Рут може вдатися до якихось хитрощів. Він той іще тип. Такому не подобається, коли його принижує дитина. Він видивлятиметься.

Від однієї думки про Рута Артеміс здригнувся. Вирішив перевірити ще раз. Подивився на монітори.

Джульєтта була в кухні, поралася біля раковини. Мила овочі.

Капітан Шорт сиділа на ліжку. В кімнаті тихо, як у могилі. Ліжком більше не грюкає. Може, він і помилявся щодо неї. Може, вона не мала плану.

Батлер стояв на посту біля кімнати Холлі. Дивно. Він уже давно мав здійснювати обхід. Артеміс потягся за рацією.

— Батлере?

— Прийом.

— Хіба ти не маєш бути на обході?

Пауза.

— Саме цим я і зайнятий, Аремісе. Перевіряю житловий поверх. Наближаюся до кімнати із сейфом. Махаю тобі рукою.

Артеміс подивився на зображення з камер житлового поверху. Пусто. Нікого. Рукою ніхто не махав.

Уп’явся очима в монітор, рахуючи про себе... Ось! Кожні десять секунд зображення ледь помітно блимало. На кожному екрані.

— Запис! — підскочив він зі стільця. — Вони транслюють нам запис!

Він почув, що Батлер прискорив крок і побіг.

— Кімната із сейфом!

Серце в Артеміса завмерло. Надурили! Його, Артеміса Фаула, надурили, хоча він і готувався до чогось подібного. Повірити неможливо. І все через його самовпевненість. Вона його засліпила, і тепер увесь план під загрозою.

Він узяв рацію і викликав Джульєтту. Шкода, що вони вимкнули лінію внутрішнього зв’язку, але її легко було прослухати.

— Джульєтто?

— Прийом.

— Де ти зараз?

— На кухні. Псую нігті через цю кляту тертушку.

— Облиш, Джульєтто. Перевір полонянку.

— Але ж, Артемісу, морква прилипне, і її потім не відмиєш.

— Облиш, Джульєтто! — закричав Артеміс, — Кидай усе і перевір полонянку!

Джульєтта слухняно все кинула. І рацію теж. Ображатиметься кілька днів. Ну і нехай. Немає часу хвилюватися про дівчисько з непомірним его. Він має більш важливі справи.

Артеміс натиснув головну кнопку комп’ютеризованої системи спостереження. Єдиний шанс позбавитися запису — перезавантажити всю систему. За кілька тривожних секунд монітор блимнув і заспокоївся. На екранах усе було зовсім не так, як мить тому.

У кімнаті із сейфом була гротескна істота. Очевидно, вона знайшла потаємне відділення. І не лише знайшла, а ще й замок відімкнула. Дивовижно. Та Батлер викрив незваного гостя. Підкрався ззаду. Не встигне ця істота моргнути, як лежатиме носом у килимі.

Артеміс переключився на Холлі. Ельфійка знову довбала підлогу. Піднімала ліжко і опускала його знову і знову, немов...

І тут Артеміса немов водою облили. Холлі якось удалося пронести в камеру жолудь, і їй вистачило б і квадратного сантиметра землі. Якщо Джульєтта лишила б двері відчиненими...

— Джульєтто! — закричав він у рацію. — Джульєтта! Не заходь туди!

Марно. Рація лежала на підлозі в кухні, і Артемісу лишалося спостерігати, як сестра Батлера прямує до дверей полонянки і бубонить щось про моркву.

— Кімната із сейфом! — кинувся бігти Батлер.

Інстинкти підказували хапатися за всі пістолети, та виучка взяла гору. Ельфійська зброя значно краща за ту, що в нього. Хто знає, скільки барелів можна отримати з того боку дверей. Ні, зараз він має бути якомога обережнішим.

Він приклав долоню до дерева, прислухався до вібрацій. Нічого. Отже, техніки немає. Батлер обхопив пальцями ручку, легенько повернув. Іншою рукою дістав із кобури автоматичного зігзауера. Збігати за гвинтівкою він не встигне. Доведеться стріляти з пістолета.

Двері безшумно відчинилися, саме так, як і думав Батлер. Він сам змастив усі петлі в домі. Перед ним був... Якщо чесно, Батлер навіть не знав, як можна було назвати цю істоту. Якби він нічого не знав, то присягнувся би, що перед ним ніщо інше, як величезний тремтячий...

А потім воно вибухнуло, обдавши бідолашного дворецького неймовірною кількістю землі і бруду! Немов на нього посипалися сотні кувалд. Батлера підхопило і відкинуло до стіни.

Він лежав і, поринаючи в темряву, молився, щоб Артемісу не вдалося записати цей епізод на відео.

*

Холлі слабшала. Ліжко було вдвічі важче за неї, краї рами лишали на долонях глибокі борозни. Але зупинитися вона не могла. Вона була вже так близько.

Вона знову опустила раму на цемент. Із-під ніг вилетіла хмара сірої пилюки. Щосекунди Фаул може

здогадатися про план, і їй знову зроблять гіподермічний укол. Та поки що...

Вона стиснула зуби і підняла ліжко на висоту колін. А потім побачила. Коричнева стрічка на сірому тлі. Невже правда?

Біль забувся. Капітан Шорт кинула ліжко й опустилася на коліна. Скрізь цемент дійсно проглядав клаптик землі. Холлі намацала в чоботі жолудь і обережно обхопила його розбитими в кров пальцями.

— Повертаю тебе до землі, — прошепотіла вона, вкручуючи кулак у невеличкий отвір. — І прошу хисту, на який маю право.

Цілу секунду нічого не відбувалося. Може, дві. Тоді Холлі відчула, як у руку полинула магія, немов розряд від дроту під електричною напругою. Від шоку вона відлетіла в інший бік кімнати. На мить світ навколо неї закрутився калейдоскопом кольорів, та згодом усе заспокоїлося. Холлі була вже не тим переможеним ельфом, як хвилину тому.

— Гаразд, пане Фауле, — посміхнулася вона, спостерігаючи, як блакитні іскорки ельфійської магії зцілюють рани. — Подивимось, як можна отримати дозвіл покинути ваш будинок.

*

— Облиш усе, — повторювала Джульєтта. — Кидай усе і перевір полонянку! — Дівчина сердито

перекинула через плече пасмо білявого волосся. — Мабуть, він уважає мене покоївкою!

Вона ляснула по дверях долонею.

— Я заходжу, дівчинко-ельф, тож якщо ти робиш щось таке, чого я не маю бачити, будь ласка, припини.

Джульєтта набрала комбінацію на кодовому замку.

— І я не принесла тобі ані овочів, ані фруктів. Та це не моя провина. Артеміс на-по-ля-гав, щоб я бігла до тебе...

Дівчина замовкла, бо її ніхто не слухав. Вона зверталася до порожньої кімнати. Вона зачекала, чи не запропонує її мозок якогось пояснення. Нічого. Хіба ще раз ретельно все оглянути.

Вона увійшла в бетонну коробку. Нічого. Лише якесь дивне мерехтіння. Схоже на туман. Як можна щось побачити в підвалі, якщо на тобі дзеркальні сонячні окуляри? І такі старомодні, що навіть до ретро не дотягують.

Джульєтта кинула винуватий погляд на монітор. Лише гляне, яка від того біда? Вона швидко підняла окуляри й озирнулася навкруги.

Тієї ж миті перед нею матеріалізувалася фігура. Прямо з повітря. Холлі. Вона посміхалася.

— А, це ти. Як ти...

Ельфійка зупинила її змахом руки.

— Чом би тобі не зняти окуляри, Джульєтто? Вони тобі не пасують.

Вона має рацію, подумала Джульєтта. І який приємний голос. Немов хор співає. Як можна не послухатися такого голосу?

— Звісно. Такі окуляри ще печерні люди носили. Класний голос, до речі. Немов дзвоник у моєму серці.

Холлі вирішила не звертати уваги на загадкові слова дівчини. І так майже нічого не розуміла, коли та контролювала свою свідомість.

— Просте питання.

— Давай.

Прекрасно.

— Скільки людей у будинку?

Джульєтта замислилася. Один і один, і ще один. Іще один? Та ні, місіс Фаул немає.

— Три, — нарешті сказала вона. — Я, Батлер і, звісно, Артеміс. Місіс Фаул теж тут була, але помахала ручкою. Вона помахала ручкою.

Джульєтта захихотіла. Непоганий жарт.

Холлі вже відкрила було рота, щоб уточнити, та вирішила цього не робити. Помилка, як з’ясувалося пізніше.

— Іще хтось був? Хтось, схожий на мене?

Джульєтта прикусила губу.

— Був маленький чоловічок. У такій самій формі, як у тебе. Не дуже приємний. Навіть зовсім неприємний. Весь час кричав і курив смердючу сигару. Обличчя в нього жахливого кольору. Як помідор.

Холлі ледь стрималася від усмішки. Рут власного персоною. Можна не сумніватися, що переговори не задалися.

— Хтось іще?

— Не знаю. Якщо знову побачиш того чоловічка, скажи, щоб не їв червоного м’яса. Судини не витримають.

Холлі знову захотілося посміхнутись. Джульєтта єдина серед людей під дією месмера ставала більш зрозумілою.

— Добре, скажу. А тепер, Джульєтто, я хочу, аби ти лишилася в моїй кімнаті, і що б ти не почула, не виходь звідси.

Джульєтта спохмурніла.

— У цій кімнаті? Тут нудно. Навіть телевізора немає. Можна мені до вітальні?

— Ні. Маєш лишатися тут. До речі, тут на стіні щойно телевізор повісили. Екран, як у кінотеатрі. Боротьба двадцять чотири години на добу.

Джульєтта мало не знепритомніла від щастя. Забігла до кімнати і зойкнула від захоплення, побачивши зображення у своїй уяві.

Холлі покачала головою. Що ж, подумала вона, хоча б одна з нас задоволена.

Мульч тряхнув сідницями, щоб струсити залишки землі. Якби ж мама його зараз бачила: посипає брудом Людей Бруду. Іронія. Принаймні дуже близько до неї. Мульч не дуже розбирався в граматиці, коли ходив до школи. Та і в поезії також. Не розумів, навіщо вони здалися. У шахтах лише дві фрази мають значення: «Дивись, золото!» і «Починаю копати, відійдіть!» Ніяких прихованих значень, ніяких тобі рим.

Гном застібнув задній клапан на штанях, що відкрився, випускаючи гази. Час утікати. Правда, з надією втекти непомітно можна попрощатися.

Мульч повернув навушник на місце, засунув якомога далі у вухо. Бувають моменти, коли і ЛЕП можуть статися в пригоді.

— ... і коли я тебе спіймаю, в’язню, ти пожалкуєш, що не лишився у своїх шахтах...

Мульч зітхнув. Добре. Нічого не пропустив.

Він міцно затиснув здобутий скарб у кулаку і попрямував до сходів. На свій великий подив, він побачив на бильцях людину. Ти ба! Гази вирвалися з такою силою, що відкинули кремезного чоловіка на кілька метрів. Бували випадки, коли гномові гази ставали причиною лавин в Альпах. Але дивно, як людині взагалі вдалося так близько до нього підійти.

— А ти молодець. — Мульч тицьнув пальцем в непритомного дворецького. — Але ніхто не може, попавши під гази гнома, лишитися на ногах.

Людина Бруду зітхнула, під повіками ворухнулися зіниці.

У вусі захрипів голос Рута:

— Іди далі, Мульче Діггумсе, а то Людина Бруду отямиться і перерахує твої тельбухи. Він положив цілий загін Служби Вилову, хіба не знаєш?

Хоробрість кудись зникла, у Мульча пересохло в горлі.

— Цілий загін? Може, мені час повертатися під землю... Заради місії.

Він швиденько пройшов повз дворецького і кинувся вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Після улаштованого ним урагану можна не хвилюватися, що дерево під ними скрипить.

Він майже добіг до дверей у погрібець, але тут перед ним з’явилася мерехтлива постать. Мульч упізнав офіцера, який заарештував його, коли він поцупив кілька шедеврів майстрів Ренесансу.

— Капітане Шорт.

— Мульче. Не думала тебе побачити.

Гном знизав плечима.

— Джуліус підкинув мені брудну роботу. Хтось мав її зробити.

— Зрозуміло, — кивнула Холлі. — Ти втратив свою магію. Розумно. Що ти знайшов?

Мульч показав Холлі знахідку.

— Лежало в сейфі.

— Копія Книги! — сплеснула руками Холлі. — Не дивно, що він усе знає. Що б ми не робили, завжди грали йому на руку.

Мульч відчинив погрібець.

— Ходімо?

— Не можу. Маю підкоритися наказу не лишати будинок.

— Усе через вашу магію та ритуали. Ти навіть уявити не можеш, яку свободу отримуєш, звільнившись від усіх тих дурниць.

Зверху почулися швидкі кроки. Грюкання. Немов троль улаштував погром у кришталевій крамниці.

— Можемо залишити дебати на етичну тему на потім. Тепер маємо зникнути.

Мульч кивнув.

— Згоден. Цей хлопець цілий загін наших положив.

Холлі зупинилася, будучи наполовину під захистом.

— Цілий загін? Гм... У повному спорядженні. Цікаво...

Вона продовжила перехід під захист, і останнє, що побачив троль, була її посмішка.

Мульч хотів лишитися. Немає нічого цікавішого, ніж спостерігати, як офіцер ЛЕПрекону повертатиметься додому на запряжці збитих із пантелику людей. Коли капітан Шорт упорається із цим Фаулом, хлопець благатиме її покинути будинок.

Тим часом Фаул усе бачив із кімнати спостереження. Заперечувати немає сенсу. Справи не дуже добрі. Зовсім не добрі. Але і не безнадійні. Надія лишається.

Артеміс подумки перебрав події за останні п’ять хвилин. Систему безпеки скомпрометовано. Кімнату із сейфом розтрощив підсобник ельфів. Батлер лежить без тями, можливо, паралізований газом. Полонянка вибралася зі своєї кімнати і вештається коридорами. Магічну силу вона собі повернула. Якась невідома істота прогризла ходи під фундаментом. Не без допомоги ельфів. І Народ заволодів копією Книги. Однією з кількох копій, якщо чесно. Бо була і така, що зберігалася навіть у швейцарському банку.

Артеміс накрутив на палець пасмо темного волосся. Доведеться попрацювати, щоб знайти гідне зернятко в цьому сценарії. Кілька разів глибоко вдихнув, як його навчив Батлер, відновлюючи енергію «ці».

Через кілька хвилин роздумів він зрозумів: усі ці події мало що змінюють у стратегії обох сторін. Капітан Шорт усе ще лишається полонянкою в маєтку. Час блокади наближається до кінця. Скоро офіцерам ЛЕГІ не лишиться нічого, як підірвати свою біобомбу, і саме тоді Артеміс Фаул відкриє свої козирі. Звісно, все залежало від командира Рута. Якщо Рут виявиться розумнішим, ніж здається, то весь план провалиться. Артеміс сподівався, що хтось із команди ельфів спіймається на приманку, яку він закинув під час переговорів.

*

Мульч розстібнув клапан штанів. Час угризатися в землю, як кажуть його одноплемінники. Недоліком гномських тунелів було те, що вони самі закривалися після того, як їх закінчували, тож якщо ти хотів повернутися туди, звідки прийшов, доводилося рити заново. Деякі гноми один в один повторювали свій маршрут, бо прогризатися через уже перероблений ґрунт було значно легше. Мульчу подобалося копати нові тунелі. Чомусь йому не хотілося двічі їсти ту саму землю.

Він розкрив щелепи і торпедою кинувся в дірку в підлозі. Ніздрі залоскотав мінеральний запах, і серце одразу заспокоїлося. Безпека. Він у безпеці. Ніхто не спіймає гнома під землею, навіть скайлійський хробак. Ну якщо той узагалі зможе потрапити під землю...

Десять міцних пальців схопили гнома за щиколотки. День сьогодні не дуже вдалий. Спершу бородавчастий, зараз цей горилоподібний. Деякі люди нічого не вчаться. Особливо Народ Бруду.

— Иуи, — прогарчав гном.

— У жодному разі, — почув він відповідь. — Цей будинок ти залишиш тільки в труні.

Мульч відчув, як його потягли назад. Сильний чоловік. Небагато істот у світі змогли б зрушити з місця гнома, який ще й за землю чіпляється. Мульч схопив жменю просоченого вином ґрунту і засунув у рота. Лишився один шанс.

— Виходь, гобліне! Повертайся.

Гоблін! Мульч би образився, якби не був зайнятий жуванням глини.

Людина замовкла. Напевне, помітила розстебнутий клапан штанів і те, що під ними було. Те, що сталося в кімнаті із сейфом, чекає на нього знову.

— От...

Легко уявити, що він сказав після того «от», і були ті слова зовсім не ввічливі. Та й тих слів Батлерові не довелося проговорити, бо саме цієї миті він вирішив відпустити гнома. А гном саме цієї миті вирішив позбутися вмісту свого кишечника.

Грудка глини вилетіла зі швидкістю гарматного ядра і впала туди, де секунду тому стояв Батлер. Якби дворецький і досі там лишався, він би втратив голову. Не дуже вдалий кінець для професіонала такого калібру. Але перетравлена земля лише зачепила його вухо. Батлер похитнувся, як фігурист на льоду, намагаючись утримати рівновагу, і гепнувся на огузок уже вдруге за недовгий час.

Коли в голові у нього прояснилося, гном зник у вирі грязюки. Батлер вирішив його не переслідувати. Померти під землею не стояло першим пунктом у його плані. Але буде інший день, подумав він. І він таки був. Але то вже інша історія.

Мульча відкинуло глибше в землю. Він пролетів кілька метрів і лише тоді зрозумів, що його вже ніхто не переслідує. Коли від смаку і запаху землі серце знову заспокоїлося, він вирішив, що настав час звернутися до плану втечі.

Гном змінив курс і попрямував до нірки кролів, яку він помітив раніше. Якщо пощастить, кентавр не проводитиме сейсмологічну перевірку на землі маєтку, бо тоді його викриють. Лишається сподіватися, що вони мають важливіші справи, ніж хвилюватися про зниклого в’язня. Якщо Джуліуса і можна було надурити, то кентавр був дуже розумним чуваком.

Внутрішній компас не зрадив, і через кілька хвилин гном відчув тендітні вібрації кролів. Відтепер час має вирішальне значення, ілюзія має бути повною. Він став гризти повільніше, обережно тицяв пальцями в м’яку глину, доки не проламав стіну тунелю. Дивився Мульч зовсім в інший бік, адже все, що він бачив, передавалося на монітори в штабі ЛЕП.

Мульч поклав долоню на землю, пальці застигли, немов величезний павук, що лежить догори ногами. Довго чекати не довелося. Через кілька секунд він відчув ритмічні стрибки кроля. Не встигла тварина торкнутися руки, пальці зімкнулися навколо її шиї. Бідолашний пухнастик не мав жодного шансу.

«Вибач, друже, — подумав гном. — Якби можна було якось інакше...»

Він витяг труп кроля через дірку, розімкнув щелепи і заверещав:

— Допоможіть! Допоможіть!

Зараз він має бути дуже уважним. Однією рукою він загрібав землю і посипав собі голову. Іншою витяг із лівого ока іридокамеру і вставив в око кроля. Враховуючи темряву і грудки землі, що на нього сипалися, підміну майже неможливо помітити.

— Джуліусе! Будь ласка, допоможи мені.

— Мульче! Що відбувається? Відрапортуй!

Відрапортуй? Гном скептично хмикнув. Навіть у кризисну хвилину командир не міг позбутися протокольних звичок.

— Я... А-а-а... — гном застогнав востаннє і замовк.

Може, трохи мелодраматично, але Мульч ніколи не міг утриматися від театральних ефектів. Із жалем подивившись востаннє на умираючого кролика, він розкрив щелепи і став гризти у південно-східному напрямку. Знову вільний!