Археоскрипт

- Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...

- Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.

Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.

Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:

- Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.

- Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

- Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?

- Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.

- Ну, хiба що... - усмiхнулась Марта.

Повернулися до будинку в сутiнках. Незабаром i Анiта прийшла.

Тiльки переступивши порiг, нiяково усмiхнулась:

- Вчора я забула сумку...

Марта кивнула на етажерку:

- Онде я її повiсила, щоб цi бешкетники не дiстали. - I посварилась пальцем на звiряток, що розкошували посеред кiмнати на килимi.

Туо стояв, склавши руки на грудях.

Анiта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й ранiше, i... мовчки клацнула замком, наче нiчого й не сталося. Туо зблiд. Не мав сумнiву, що бачила "жучка"... Бачила i промовчала! Це було неймовiрно. Його Анiта... його люба Анiта... Нi, нi, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось...

Але Анiта почала розмову без нiякої обережностi. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:

- Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?

За нього вiдповiла Марта:

- Сушить собi голову над тiєю клятою формулою...

- Якою? - прохопилась Анiта.

- Формулою збагачення! - засмiялася Марта i по-змовницькому зиркнула на Туо. - Певне, хоче стати мiльйонером.

Анiта запитливо подивилась на свого нареченого.

- Вона має на увазi формулу синтезу... - сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях нiби гудiли дроги високої напруги. Ах, Анiто, Анiто... Значить, вони вже знають про його прилад з дiамантом...

- Ах, тi формули! - удавано весело вигукнула Марта. - Казав у нас один у коледжi: формула - як синя щука, її важко впiймати.

- Енергетика на Фiлiї грунтується саме на реакцiї кваркiв, - продовжив Туо. - Принцип, звичайно, менi вiдомий, а от...

- Що "а от"? - Анiта аж сiпнулася до нього.

- Формулу вивести важко... - холодно проронив Туо i додав: - Особливо в таких умовах в такiй атмосферi.

Певне, якiсь нотки в його стриманому голосi стривожили Анiту. Бiлi пальцi її безладно заворушилися на чорнiй сумцi. Кинула кiлька насторожених поглядiв на Туо, потiм на Марту. Вiдчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стiну... її наче струмом ударило: дiзналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу i, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пiшла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тодi пiшов слiдом. А Марта пiдвелася, взяла тигреня на руки i безтурботно загомонiла до нього:

- Бач, капосне!.. Хiба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слiд? А ти, халамиднику, чого так позираєш? - легенько штовхнула ногою левика.

Пiшла до другої кiмнати i ввiмкнула музику.

19

Туо наздогнав Анiту на темнiй алеї поблизу ведмежого павiльйону. Почувши його кроки, дiвчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу i заплакала. Тишу проймали найрiзноманiтнiшi звуки - похрипування звiрiв, їхнє важке сопiння, якiсь скрипи, кавкання i пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцiй тишi.

"Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"

Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.

- Анiто...

Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:

- Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...

- Анiто...

- Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...

Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.

- Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?

- Нi, Анiто, нi.

- Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.

Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...

- Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?

В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.

- Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...

- Заспокойся, Анiто, дай же менi хоч слово сказати.

Хотiла покласти долоню на його губи, вже й рука сiпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку i поцiлував.

- Я боявся, що ти... перемiнилась, стала чужою. Душа в тебе чиста - я щасливий.

- Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабiсть? Ну, скажи, благаю!

- Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти мiцна...

- Спасибi, любий... Спасибi, що вiриш... Бо... я...

- "Жучок" нас не розлучить, Анiто.

Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила i, ставши навшпиньки, почала цiлувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змiшалось, i обоє сп'янiли до нестями. Iшли темною алеєю, серця їхнi стугонiли, вони вже не чули дихання звiрiв навколо i нiчого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче i прекрасне. Iшли оглушенi, здивованi i трохи наляканi. Озеро. Темнi верби. Копичка сiна. Трава. I тиша, первозданна тиша - певне, така була в раю, коли Адамовим очам вiдкрилася Євина краса.

- Я хочу дитину... - прошепотiла Анiта, опускаючись на сiно. - Любий мiй, єдиний...

20

Археолог, чоловiк середнiх рокiв з обвiтреним лицем i рiдким волоссям на головi, зустрiв Лаконтра i Туо з належною чемнiстю.

- Прошу, заходьте.

Передпокiй завалений всякою всячиною. На пiдлозi попiд стiнами - якесь камiння, уламки потемнiлого посуду, сiрi побитi постатi не то якихось богiв, не то казкових тварин; широке пiдвiконня теж заставлене примiтивними виробами зi скла i ще якихось кольорових матерiалiв; на стiнах - черепи i роги тварин.

Туо ступав обережно, щоб нiчого не зачепити, i на ходу поглядав на цi експонати.

- Дещо тут в станi обробки, - сказав господар, помiтивши його зацiкавлення, - а є й просто сувенiри, що нагадують про експедицiї. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.

В кабiнетi висiли картини; великий робочий стiл завалений паперами та рiзним канцелярським начинням.

Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тiльки, що "ось цей юнак цiкавиться археологiєю i має оригiнальнi iдеї". Господар привiтно поглянув на Туо i запросив сiдати. Йому цiкаво послухати ентузiаста, дiзнатися про тi "оригiнальнi iдеї", бо тепер дуже рiдко трапляється в їхнiй науцi щось нове, свiже.

Розташувалися бiля круглого столика помiж двома високими стрiлчастими вiкнами - археолог I Туо навпроти один одного, Лаконтр посерединi.

- Ну що ж у вас цiкавого, юначе? - Господар поклав руки на столика i зчепив пальцi.

Туо не знав, з чого починати, i поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.

- Я не фахiвець, - обiзвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, але те, що пропонує мiй друг... надзвичайно цiкаве.

- Що ж саме?

Туо поглянув у вiкно - праворуч збiгали дахи з червоної черепицi, лiворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.

- Я хотiв би органiзувати розкопки в Сахарi, - сказав i перевiв погляд на господаря. - 3 вашим авторитетом i... вашими зв'язками це, очевидно, можна б було зробити.

- Сахара дуже велика, - без усмiшки промовив археолог. - Що саме ви маєте на увазi?

- Я гадаю, по всiй Сахарi, на кожному кроцi, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь iз центру...

Археолог пiдвiвся, узяв згорнуту грубкою мапу i розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до пiдлоги. Неначе з високостi, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всiяна позначками, на нiй нанесено i пунктир караванних шляхiв, i зеленi цятки оаз, i рудi кряжi.

- Iдеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазi, коли говорите про бронзовий чи залiзний вiк, - продовжував Туо. - Культура, похована в Сахарi, - набагато вища за сучасну цивiлiзацiю...

Археолог кинув запитливий погляд, але нiчого не сказав.

- Якщо ця гiпотеза... - почав Лаконтр, але Туо не дав йому докiнчити.

- Зрозумiйте, що це не гiпотеза, а цiлком достовiрнi вiдомостi! пiднiс вiн голос. - Сахара - це майданчик, на якому було зведено Центрум мiсто-суспiльство, мiсто-державу...

- Нiчогенький майданчик, - усмiхнувся археолог, - три мiльйони квадратних миль.

- Так i мiсто ж було нiчогеньке - сягало до стратосфери, i жило в ньому кiлька мiльярдiв людей. Важко припустити, що навiть пiсля вибухiв кваркових бомб там нiчого не залишилось. Але припустiмо, що так i сталося температура, не менша, нiж та, що виникає в надрах зiрок, за кiлька секунд розплавила, злизала, випарувала грандiозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибинi кори - залишилося. Бункер "Археоскрипт" безперечно вцiлiв...

- Пробачте... - пiдвiвся археолог. - Може, ви поясните... Я вперше чую про мiсто... як ви сказали?

- Центрум.

- Троя, Бiблос, Вавiлон, Сiдон, Баальбек - цi назви менi щось говорять. - А Центрум... Даруйте, нi в яких джерелах...

- Джерела є, навiть зображення i плани.

- Може, ви маєте на увазi легендарну Вавiлонську вежу? Чимало художникiв малювали її, звичайно, з уяви...

- Я бачив репродукцiї, - вже тихiше заговорив Туо, - Вавiлонська вежа то дитяча забавка супроти Центрума... Хоча, як подумати, може, це - пам'ять про Центрум? Вiдгомiн велетенської споруди, про яку наступнi поколiння пам'ятали, як про давнiй сон... Це iмовiрно. Бо на якому ж грунтi з'явилась легенда про Вавiлонську вежу, що сягала до неба? Тiльки темнi люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали боговi...

Туо розповiв археологовi про свою планету Фiлiю, про знiмки Центрума, якi ще й досi зберiгаються в тамтешньому музеї. I особливо детально - про Археоскрипт - своєрiдний лист потомним поколiнням людей...

Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що вiн не вiрить жодному слову Туо, але вдає, що це його цiкавить.

Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапi.

- Центрум... Центрум... А що ж, це цiкаво... - зиркнув на Лаконтра i не договорив.

- ...цiкава вигадка? - докiнчив за нього Туо, i археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так вiн i подумав: вигадка... Говорiть, будь ласка, те, що думаєте, - продовжував Туо, - я не ображусь.

- Нi, чого ж... - зам'явся археолог, - все це дуже цiкаво, звичайно, i коли б у мене зараз не було iнших важливих планiв...

Туо встав - стрункий, красивий, як лотос.

- Не вiрите, ви менi не вiрите й на макове зерно. А те, що Центрум iснував та ще й довгi тисячолiття, так само достовiрно, як i те, що у вас у кишенi запрошення на симпозiум африканiстiв - думка про нього муляла вам останнi хвилини.

Археолог почервонiв, хотiв щось сказати, але тiльки миркнув. Справдi в кишенi в нього було запрошення, справдi - вiн про це подумав. Кого це привiв Робер? Як у нього очi блищать! Їй-богу, це божевiльний юнак...

- Незвикле, неймовiрне може здатися божевiллям або якоюсь мiстикою, сказав Туо, i археолог вiдчув, що в нього починає болiти голова.- Але все-таки... Центрум був.

- Ви - як Галiлей, - спробував пожартувати археолог. - "А все-таки вона крутиться!" Робер, прошу вiтати Луїзу, - поспiшив попрощатися господар. - I Марту.

Лаконтр подякував, i вiн i Туо потиснули археологовi спiтнiлу руку i вийшли.

- Що з ним сталося? - мiркував уголос Лаконтр. - Студентом був такий запальний, романтичний... Коли б йому тодi сказали, що в центрi землi можна знайти етруський саркофаг - почав би копати, не вагаючись!

- Мiж людьми стiни, перегородки... - сумовито сказав Туо. - Недовiр'я i страх. А сокира вже лежить нагострена...

21

На вечорi Фiлiї Робер Лаконтр, наливаючи з напiвпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:

- Знаєте, ви менi нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течiї... Я вип'ю оцю чарочку за ваш успiх. Вперед, проти водоспадiв i течiй!

Туо кивнув головою i усмiхнувся. Вживання мiцних напоїв було для нього незрозумiлим явищем, якимось нонсенсом. I це ж вiн ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усi iншi не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.

- А менi уявляється пiщана гора, - обiзвалась Анiта, - величезна така, i пiсок дрiбненький-дрiбненький. Хочеш зiйти на неї, але вхопитися нi за що, ноги грузнуть, пiсок осипається, тече i зносить назад...

- I все-таки не дамося, щоб той пiсок засипав нас! - Мартинi великi очi сяйнули заповзятливим блиском. - Вище голови, в мене з'явилась ще одна iдея!

Всi з цiкавiстю подивилися на неї: на її усмiхнене обличчя, на бiлi руки, що гладили смугастого тигрика.

- Ну, ну, кажи, дитино, - кивнув Лаконтр, вiдсуваючи порожнього шкалика.

- Я пригадала отого iсторика, що написав книжку про Атлантиду... як же його...

- Леон Мендоса, дитинко!

- Так, так, саме Леон Мендоса. Вiн чи не все зiбрав про Атлантиду, починаючи з Платонових дiалогiв. Iдеться вже про атлантидологiю. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергiйна i цiлеспрямована. Може, вiн пiдтримає?

...Леон Мендоса прийняв раннiх вiдвiдувачiв у бiблiотецi. Книжковi шафи, вмонтованi в стiни, поглядали корiнцями товщик i тонших книг, на тлi широкого вiкна з тонкими рамами вдалинi вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловiк лiтнiй, проте швидкий у рухах; коли говорив увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.

- Це я подала думку нашому шановному гостевi познайомитися з вами, сказала Марта, опускаючись на стiлець. - Вашi дослiдження всього, що стосується Атлаитиди, оригiнальнi припущення i гiпотези... дуже зацiкавили нас.

- Це люб'язно з вашого боку. - Iсторик схитнув головою i широко розвiв руки.

- А наш гiсть доктор Туо має деякi вiдомостi про Атлантиду...

- Справдi? - Господар подивився на Туо з такою зацiкавленою настороженiстю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побiгли вiд очей. - Вам удалось виявити щось досi невiдоме?

- Так, - вiдповiв Туо, - я маю вiрогiднi, певнi вiдомостi про Атлантиду.

- Я вас слухаю. - Мендоса потер долонi.

- П'ятдесят тисяч рокiв тому на Землi були двi головнi держави: Центрум (теперiшня Сахара), якому належали всi континенти, окрiм Америки, i Атлантида - теперiшня Пiвнiчна Америка...

- Ви вважаєте? - Мендоса хитнув головою праворуч, а потiм лiворуч.

- Так було, - сказав Туо. Вiйна мiж Атлантидою i Центрумом призвела до знищення цивiлiзацiї, вiдкинула людство на десятки тисяч рокiв назад. У нас, на Фiлiї, є знiмки i Центрума, i мiст Атлантиди...

- Пробачте, на якiй це Фiлiї? - Мендоса хитнув головою вперед.

- Це моя рiдна планета в сузiр'ї Лiри.

- Ах, он воно що! - змахнув руками господар. - А я собi думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую - була телевiзiйна передача... Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.

- Як бачите, я реально iсную. I можна довести, що й Атлантида реально iснувала, якщо б органiзувати розкопки в Сахарi...

Видно було, що Леон Мендоса втратив iнтерес до свого спiврозмовника, як тiльки почув, хто вiн такий. Перестав вимахувати руками i тепер скидався на вiтряка, який стоїть без вiтру. Тiльки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вiкно, його анiскiлечки не зацiкавив так званий Археоскрипт розповiдь про здобутки трагiчно загиблої цивiлiзацiї. Стиснув м'якi губи i мовчки ждав, поки Туо закiнчить.

Звичайно, Туо вiдчув змiну настрою вченого вiдразу, та все-таки вважав за потрiбне, хоч i стисло, але викласти незнанi на Землi iсторичнi факти.

- Вас дивує те, що я сказав? - спитав наостанку.

Мендоса заворушився, знизав плечима:

- Один мiй знайомий твердить, що вiн написав Бiблiю, i це мене зовсiм не дивує. Чого ж би я мав дивуватися з того, що сказали ви?

- А iнший, може, твердить, що винайшов вiчного двигуна?

- Є й такий, - розвiв руками Мендоса.

- Ну, що ж, - пiдвiвся Туо, - в кожного свої знайомства...

Мендоса заклiпав очима i хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручнiсть моменту, обiзвалася Марта:

- А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навiки прославили своє iм'я, коли б взялися за цю справу...

- Хiба легковажнiсть коли-небудь кого-небудь прославляла?

- Це дуже серйозно.

- Але з мого боку було б легковажно вiдмовитись вiд тiєї концепцiї, яку обстоював десятилiттями... Моя Атлантида - в Середземному морi.

Так вони й пiшли нi з чим. Книжковi шафи холодно блиснули склом їм услiд.

- Таки в'язнемо в пiску, - сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хiдник. Чомусь вiдчула безпораднiсть, щемливу самотнiсть.

- Не дамося! - усмiхнувся Туо. Легенько взяв її за лiкоть i повiв до автобусної зупинки.

Марта вiдчувала його мiцну руку, i це пiдбадьорювало.

22

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрiв, Анiта найчастiше знаходила Туо на верандi другого поверху. Тут вiн конструював свiй ПЧП просторово-часовий посилювач. Посерединi дощаного помосту стояло сидiння удвох помiстяться! - все обплутане рiзнокольоровими провiдниками. У невеликiй металевiй шафi, що стояла пiд стiною, вже був змонтований комп'ютер - вiн мав дати необхiднi обчислення. Вiд трансформатора до помосту кiльцями звивався кабель: кiнець його припаяний до металевого гнiзда, в якому Туо закрiпить дiамант.

Туо вивiряв, "доводив" схему. Анiта дивилася на плетиво провiдникiв, каркас, i ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачiв, генераторами, реле, дiелектричними дiодами i трiодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радiоприймач, тiльки без футляра.

- Скажи, Туо, невже...

Тепер уже вiн затуляв їй рота долонею: на цiй верандi вiн забороняв говорити.

Як тiльки смеркалося, вони сходили вниз - гуляли алеями зоопарку.

- Скажи, Туо, менi аж не вiриться, невже оте, що ти майструєш, зможе... - Анiта повертала до нього веселе обличчя i закiнчувала: - Зможе, як ти кажеш, викривити простiр?

- Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов'язково. Дiамант проб'є тунель, вiрнiше - отвiр в просторово-часовому континуумi. Мене тiльки непокоїть оптичне волокно - провiдники фотонiв...

Анiта лише поглядала на нього закоханими очима, i погляди тi говорили: ти зробиш, ти вмiєш, ти знаєш, я тобi довiрилась... Що буде, те й буде... але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

- То що - на Фiлiю?

- Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотiв би побувати в ООН.

- А я хотiла б на Фiлiю, - мрiйливо говорила Анiта. - I птахiв захопимо... Голубiв, горобцiв, пару папуг. Витримають?

- Якщо ми витримаємо, то й вони...

- I що тебе тримає на цiй грiшнiй Землi? - тулилась до нього Анiта. - Я покину її не вагаючись. Тiльки мами й шкода...

- Люди, Анiто, мiльярди людей над прiрвою... А врятуватися ще можна, ще не пiзно.

- Мама сьогоднi прочитала менi гороскоп: скоро мандрiвка, повна небезпек...

I мрiяла вголос, i насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу i свого молодого тiла. Туо йшов, як у маревi, i все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, i поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня iз шкаралупи - з бiллю i радiстю. Тодi вони починали спiвати - власне, й не спiвати, а мугикати щось невиразне, без слiв, але - душевне. "Що ж таке життя? - шепотiла Анiта. Ну, що воно таке?" Вiн цiлував її i казав: "Життя для мене - це ти, Анiто, ти..."

Повернувшись до котеджу, сiдали чаювати, i Марта, як завжди, розпочинала вечори Фiлiї словами:

- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi...

Цi слова сказала вона й сьогоднi, але голос її ледь помiтно здригнувся. Туо подивився на неї i побачив у її великих очах тiнь смутку. Марта схилила голову - буцiмто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колiнах. Лаконтр сидiв також якийсь зосереджений, нi шкалика, нi пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки i блюдця.

Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:

- Що сталося, Марто?

I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...

- Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...

Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.

- Це я так... особисте...

Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:

- Ну, заспокойся, Марто, годi.

Марта подивилася на Туо i заговорила:

- А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...

- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.

Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.

- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...

- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?

- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...

Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.

- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.

- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.

- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?

23

Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...

Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...

Господиня, затамувавши подих, вiдхилила круглу кришку вiчка i обережно зазирнула в нього. На ганку стояв пiдстаркуватий чоловiк в чорному костюмi; на лiвiй руцi - плащ, у правiй - портфель. Луїзу портфель трохи вiдлякував, але цивiльний костюм i плащ...

Прочинивши дверi, Луїза якомога спокiйнiше спитала:

- Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом i сказав:

- Я хотiв би зустрiтися iз Туо... не знаю, на жаль, його iменi... - I, певне, помiтивши, як розгубилася Луїза, додав: - Я археолог...

- Зараз дiзнаюся.- Луїза причинила дверi i, оглядаючись, почапала до їдальнi. Зачепила якесь вiдро чи банку, - здалося, наче хто бахнув з пiстолета.

Марта стала на дверях:

- Що там у мами?

Луїза, нiчого не вiдповiвши, зайшла до кiмнати, зачинила дверi.

- До Туо прийшов якийсь... - прошепотiла. - Каже, археолог.

Її тривога передалась i Мартi - дiвчина пiдiйшла до вiкна i обережно позирнула надвiр. Наче нiчого пiдозрiлого...

- Ну, що ж... - Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. Просiть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

- Краще в моїй кiмнатi, - запропонувала Марта.

- Добре, ходiмо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тодi, коли незнайомець, привiтавшись з Мартою i Туо, мирно сiв на запропонований йому стiлець.

- Я дуже радий нашому знайомству, - стримано кивнув вiн головою, - моє прiзвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Менi багато розповiдали про вас i не приховаю - розповiдали в такiй iнтерпретацiї, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

- Шизофренiк, манiяк, - усмiхнувся Туо.

- Був i такий дiагноз, - вишкiрив зуби Лабан i зiтхнув: - Людська обмеженiсть... Це просто дивно, яка вона чiпка - обмеженiсть, iнертнiсть... На шпальтах наукових i напiвнаукових журналiв обговорюються гiпотези i припущення про можливiсть життя на iнших планетах. Нiхто не заперечує, що серед мiльйонiв планет можуть знайтися й такi, на яких виникло життя, розвинулося i досягло свого найвищого рiвня - витворило мислячi iстоти i що цi iстоти антропоїднi. Це все в теорiї. А коли справдi з'явилася людина з iншої планети - не вiрять, вважають божевiллям. Та ще ж i не якась чужа мисляча iстота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподiваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумнi люди! Таки не засипле пiсок невiри й скепсису... Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А вiн розповiдав про те, як зацiкавився особою Туо пiсля телепередачi, як ретельно вивчав iсторiю його хвороби, всiлякi записи й документи, як збирав вiдомостi в людей, якi хоч трохи стикалися з "сахарським феноменом". До речi, й вiдомий гiпнотизер вважає (археолог усмiхнувся), що до слiв Туо треба ставитися з довiрою.

"Цiкаво, чи вiн i з Анiтою розмовляв? - з'явилась думка в Туо.- Але ж вона нiчого не казала..."

Так от, ознайомившись з усiма доступними матерiалами, вiн, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає нiяких пiдстав не довiряти, навпаки логiка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактiв якнайсерйознiше i найуважнiше. Уже прояви неабиякої фiзичної витривалостi i виняткової психiчної сили свiдчать про унiкальнiсть особи Туо. Або... вгадування чужих думок ("Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що вiн, Лабан, говорить те, що думає..."). Або мова Туо - є в нiй окремi риси багатьох земних мов, зокрема африканських - такий наслiдок лiнгвiстичного аналiзу, - але це самобутня i, мабуть, досконало розвинена мова...

Туо слухав зосереджено, концентровано, i хоч нiчого нелогiчного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь вiдчутну антипатiю. Може, навiть тiльки тiнь антипатiї, але це iнтуїтивне вiдчуття непокоїло. I доброзичливiсть археолога була якась занадто рацiональна, чи що, без людської теплоти... Обличчя непроникне, застигле, очi схованi пiд пухнастими бровами. I весь вiн гладенький, неначе порцеляновий.

Вибалакавшись, попросив Туо "пiдтвердити або спростувати сказане".

Туо розповiв i про Центрум, i про Фiлiю, тiльки запитання про космiчний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, нiби й не почув. Його вражала загибель Центрума i всiєї високорозвиненої людської цивiлiзацiї.

- Так, якщо це мало мiсце, - розтулив губи Лабан, - то катастрофа апокалiптична.

- Розкопками я ж i хотiв довести, що ця подiя "мала мiсце", - сказав Туо.

- Я цiлком згоден з вами. - Лабановi очi виглянули на мить i знову сховалися. - Скiльки б ви не розповiдали, якi б вражаючi картини не малювали, - все це тiльки слова. Потрiбно знайти хоч осколок з тогб Центрума - щоб можна було його помацати.

- Впевнений, що Археоскрипт уцiлiв.

- I його цiннiсть для науки, - додала Марта, - в тисячi разiв бiльша, нiж скарби Тутанхамона.

- Без сумнiву, - погодився Фаусто Лабан. - Саме тому я й маю намiр запропонувати вам, шановний Туо, органiзувати археологiчну експедицiю.

Марта заплескала в долонi:

- Браво! Браво! А мене вiзьмете в Африку? Скажiть, Туо, вiзьмете?

Туо всмiхнувся самими очима: скiльки ще дитячостi в цiєї дев'ятнадцятилiтньої дiвчини!

- Ми, звичайно, повнiстю беремо на себе фiнансування експедицiї, продовжував Фаусто Лабан, - i полагодження формальностей з урядами тих країн, на територiї яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територiя Сахари належить тепер тринадцятьом рiзним державам?

- Так, тодi свiт був подiлений надвоє: Центрум i Атлантида, - сказав Туо. - А тепер - як осколки пiсля вибуху ядра...

- Не зовсiм так, - заперечив Лабан. - Сучасне становище подiбне до тодiшнього. Свiт знову подiлився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсiв: Сполучених Штатiв Америки i Радянського Союзу.

- Скажiть... - Марта подивилась на археолога сумними очима. - I може вибухнути атомна вiйна?

- Я цього не думаю, - спокiйно вiдповiв Лабан. - Зброя настiльки руйнiвна, що застосувати її означало б знищити цивiлiзацiю.

- Але ж тодi бомби були ще потужнiшi, в тисячi разiв потужнiшi, а от же... застосували!.. Хiба тодi не знали, що цивiлiзацiя загине?

- Все в божiй руцi. - Лабан скинув очима вгору.

- Менi хотiлося б, щоб Археоскрипт послужив справi миру, - сказав Туо.

- Я не заперечую, - вигулькнув до нього очима Лабан, - хоча вважаю археологiю наукою, далекою вiд полiтики. - I, певне, щоб пiдкреслити свою думку, додав: - Дуже далекою.

- Те, про що я кажу, - пояснив Туо, - незмiрно вище вiд усякої полiтики. Iдеться про iсторичну долю всього людства...

- У нас набагато скромнiше завдання, - дозволив собi усмiшку Лабан, наочно пiдтвердити iснування Центрума.

- I Атлантиди, - додав Туо. - В Археоскриптi - експонати з усього свiту.

- Отже, якщо ми в принципi погодилися з вами, - Фаусто Лабан розщiбнув портфеля, - то можемо розглянути й деталi формальної угоди. - Вiн вийняв зчепленi великою скрiпкою папери. - Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис...

Марта радiсним поглядом дивилася на папери i була трохи здивована, що дiловитiсть Лабана зовсiм не зворушує Туо.

- Само собою зрозумiло, - провадив далi археолог, - що ми просимо вас керiвництво експедицiєю взяти на себе.

- Ви досi не сказали, хто це "ми", - зауважив Туо. - Яку органiзацiю ви представляєте?

- Яку органiзацiю? - скривив губи Лабан. Здалося навiть, що вiн трохи розгубився. - Хiба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослiдженню пам'яток античностi. Нам вiдкриють рахунок в одному з швейцарських банкiв.

Туо поклав руку на папери:

- Гаразд, я подумаю. Ви можете завiтати завтра в цей же час?

Марта здивовано подивилась на Туо, мовляв, що ж тут iще думати? Це ж те, чого ми марно добивалися...

- Якщо ви... не впевненi в наслiдках розкопок... - пiдвiвся Фаусто Лабан, - то ще не пiзно дати вiдбiй. Ми й так iдемо на великий ризик, бо ви ж нiяких гарантiй не маєте...

Туо пройшовся по кiмнатi, потiм зупинився бiля столу.

- В наслiдках я впевнений. Можна сконструювати прилад, який дасть нам змогу точно визначити мiсце, де заховано Археоскрипт... Але ви ж розумiєте, що справа дуже серйозна, треба все обмiркувати перед тим, як зважитись.

"Певне, хоче порадитись з Анiтою... - подумала Марта. - Але ж вiн її любить!"

- Отже, я прощаюсь. - Фаусто Лабан подав руку спершу Мартi, а потiм Туо. - До завтра. Сподiваюсь, ми дiйдемо згоди.

Коли вiн пiшов, Марта накинулась на Туо:

- Ну, й ви, от уже ви! Що вас зупиняє? Чи вже засвоїли поведенцiю наших дiлкiв...

Туо поклав їй руку на плече:

- Це, Марто, дуже серйозний крок. Ви хочете знати, чого я не погодився одразу... Так от, я й сам би хотiв це знати...

- Анiта? - лукаво усмiхнулась Марта.

- Може, й Анiта. Без неї я не поїду.

- Вона з вами скрiзь пiде! Ви ж такий... мужчина... - I раптом без нiякого зв'язку додала: - А П'єр був зовсiм пусте мiсце.

24

Яхта "Аспазiя" прямувала до Алжiру. Зранку море було спокiйне, але пiсля обiду пiднявся вiтер i почав потроху, але завзято розколихувати море. На фiолетових хвилях з'явилися бiлi гребенi, важкi вали гойдали суденце, з шумом прокочувались уперед, нiби сердито гналися за кимось. Вiтер заносив бризки на палубу, i вони торохтiли по брезенту, як шрiт.

"Яка сила, яка енергiя! - думав Туо, дивлячись на розгойдане море. - I краса... Кольори... скiльки вiдтiнкiв!"

Туо любив бушування стихiй. Бувало, i там, на далекiй Фiлiї, розбурханий океан викликав у нього почуття, схоже на екстаз; коли починався шторм, вiн обов'язково скеровував свого пiдводного човна до поверхнi, виринав у хвилi, а потiм, ризикуючи розбитися, здiймався над ними i летiв, летiв... Але там, на Фiлiї, вода в океанi iржава, а тут ось фiолетова, особливо красива, не можна очей вiдiрвати!

Тримаючись за поручнi, до нього пiдiйшла Анiта. Вiтер то надимав їй плащ, то облiплював ним її постать. Стала поруч, Туо намагався затулити її од вiтру.

- Краса!

Хоч вiтер зiжмакав слово i пожбурив його за борт, У гугогняву хвиль, Анiта почула i всмiхнулася. Так, було щось красиве у цьому рухливому громаддi, якась дика гармонiя. Анiта почала стежити, як здiймається, виростає хвиля... Настає момент, коли вона, дiйшовши своєї кульмiнацiї, зупиняється, застигає. I тодi це - великий гiрський хребет, он з-пiд бiлої вершини униз побiгли струмки, рiки виповнюють долину, вирують... I раптом гора важко осiдає, провалюється, i натомiсть здiймається нова, формується iз небуття, щоб через кiлька Секунд i собi зникнути, поступитися мiсцем iншiй. О, знову... Ще... ще... Геологiчнi катаклiзми!

Анiтi стає чомусь сумно, i вона щiльнiше притуляється до Туо. Вiн пригортає її за плечi, тепло його руки заспокоює, так вони довго стоять мовчки, дивлячись в морську далечiнь.

Що то їх чекає в Сахарi? Анiта не вагалася й митi: їхати чи не їхати? їхати! Адже Туо марив тими розкопками, нарештi лiд недовiр'я розтав, є всi можливостi зробити таку велику справу... I головне - Туо визнали, за ним не полюють, йому не треба ховатися. Навiть їй дали спокiй, бiльше не викликали до того бульдога. Ах, яка вона була рада, коли Туо погодився i пiдписав усi документи! Правда, формальностi його здивували. Хоча з лiтератури, з газет вiн уже знав, що стосунки мiж землянами, навiть iнтимнi, скрiплюються папiрцями, та одне дiло знати теоретично i зовсiм iнше зiткнутися з цим на практицi. Особливо його вразило те, що треба пiдписувати чеки - без його пiдпису банк не видасть грошей, а без грошей люди не можуть жити: харчування за грошi, одяг за грошi, житло за грошi... "Радiсть i сум, вдоволення життєвих потреб - усе залежить вiд розчерку пера? - дивувався Туо. - Яка дикiсть!" Фаусто Лабан, вiднинi його помiчник по експедицiї, на це говорив: "Так треба".

Анiта полегшено зiтхнула. Приготування закiнчились, i ось вони в морi. Вона опiкується медичною частиною, Марта - секретарка-лiтописець (десь лежить зараз у каютi та нудьгує за своїми).

Анiта час вiд часу заглядає в трюм: чи не залило там клiток iз птахами? Нi, здається, все гаразд.

Сонце над заходом - велика червоняста куля ховається за хмарою, що причаїлась аж на обрiї. Через кiлька хвилин воно виглянуло у вузький промiжок - i вже не кругле, а довгасте. Мiж двома темними стрiчками - брусок розпеченого металу.

Анiта штовхнула Туо i вказала на сонце. Вiн подивився i проказав їй на вухо:

- У нас майже таке! Тiльки трiшки фiолету!..

"Як це дивовижно, - подумала Анiта, - жити пiд одним сонцем, а потiм пiд iншим... Чи побачу їхнє сонце зблизька? Чи буде воно таке гарне менi, як наше? Рiдне сонце, сонечко... Ти дало людинi життя, в твоєму сяйвi наша колиска, тобою ми й живемо..."

I враз на неї напав страх. Як це так - покинути своє Сонце i переселитись до iншого? Своє Сонце... Он воно поринає, поринає, зникло за хвилями. Але хмари ще горять його вогнем, iскряться, тлiють, ще кидає воно свої вiдсвiти на розбурханiсть моря, на його водянi гори, приглушений шум i рiзкi посвисти вiтру. Нема Сонця i є воно! А невже вона таки покине своє Сонце? Туо не закiнчив того апарата з дiамантом, везе з собою, та хiба там, у пустелi, в нього буде мало клопоту? А може, вiн... залишиться на Землi? Знайде Археоскрипт - стане вiдомим на весь свiт... А вона б ще вчилася, одержала б диплом лiкаря...

Анiта зiтхнула.

- Ходiм, Туо!

Ловлячи поручнi, рушили вздовж палуби. Вiтер шалено кидався на них, шарпав одiж, забивав подих. Палуба то здiймалася перед ними, то опускалася хитюча, ковзька.

Вскочили в коридорчик, зачинили товстi дверi. - гул клубочився зокола, а тут тихо i тепло. Анiта стала навшпиньки, обхопила Туо за шию i поцiлувала його солонi вiд бризок щоки.

- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

- Дуже!

Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.

- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.

Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.

- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.

Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.

- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.

- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.

- Ну, й якi ж вони?

- Такi, як у тебе.

Подруги засмiялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:

- Коли б оце звiрята були...

- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...

- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?

- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.

- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.

- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.

- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...

25

"Дорога мамусю!

Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.

В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",

26

"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...

Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?

Нехай тiльки мама не подумає, що в мене поганий настрiй. Iнколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелiкоптер базується все далi й далi на схiд, поки ми дотягнемось - вони обстежують новий квадрат. Але бiльше як два днi Туо не витримує без мене, прилiтає хоч на пiвгодинки... Якби знала мама, який вiн хороший! Яка це чесна i добра душа!

Хай мама не хвилюється i спить спокiйно, коло нас все добре. Цiлую!"

27

"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося... Краще б i не розказувати. Останнiй тиждень в мене з'явилося тривожне передчуття, i воно таки справдилося. Ну, хто б мiг подумати, що наш кiнооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борiдка, маленькi прудкi очi, спритнi рухи i нечутна хода,- вiн менi завжди нагадував мавпу А особливо, коли зiгнувшись крався за Туо, тримаючи напоготовi свої хижi об'єктиви. Вiн переслiдував нас невiдступно, Туо звик до нього, як до своєї тiнi, а я не могла. Залишаючись iз Туо на самотi, я нервово озиралась: чи не просунулись попiд тентом палатки його склянi очi? Зрозумiло, такий тип не мiг не помiтити, що Туо у вiльний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив i отого дивовижного дiаманта...

Туо часто зiтхав за своїм лiтальним апаратом, який загинув у Сахарi... Тепер, каже, дiамант - наша надiя. Якось я й пожартувала: не кажи "Надiя", бо дiамант з таким iменем приносить нещастя. Той купець, що вивiз його з Iндiї, загинув, коханка короля Людовiка, якiй вiн подарував його,загинула... усi, кому вiн належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дiвчина, якiй дiамант "Надiя" дiстався в спадок вiд бабусi, несподiвано померла за таємничих обставин... Туо тiльки усмiхнувся: хiба може мiнерал впливати на людську долю? А виявляється - може, та ще й як!

Втопивши свої очицi в дiамант, кiнооператор забув навiть про зйомки. Никав, як загiпнотизований.

- Це ж гiгант, колос, унiкум... - шепотiв попеченими губами. - Скiльки, цiкаво, вiн важить?

Зважили - двадцять кiлограмiв! За всю iсторiю людства ще нiхто не мав такого дiаманта - нi iндiйськi царi, нi єгипетськi фараони, нi королi Британської iмперiї. Я сама вжахнулася, коли дiзналася, що двадцять кiлограмiв!

- Сто тисяч каратiв... - хрипiв кiнооператор. - Нi, цього не може бути... Це ж... мiльярди доларiв...

Та цей дiамант унiкальний не лише вагою. А форма яка чудова - октаедр у октаедрi! Видно шiстнадцять граней, дванадцять вершин, здається, вiн бездонний усерединi, безконечний. Такi в ньому вiдкриваються анфiлади, що от ступни туди - i справдi, перейдеш в iнший простiр, в iнший свiт. А чистий як сльоза... Нi, мама не може собi уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як вiн сяє, як грає в ньому свiтло... А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодiйно зламуються невидимi силовi лiнiї унiверсального поля - це й дає можливiсть змiщення простору i часу, потрiбна тiльки енергiя для пiдсилення, до того ж енергiя слабка, якiсь невеличкi iмпульси. Вся труднiсть у тому, розповiдав менi Туо, щоб точно розрахувати силу iмпульсу i напрямок дiї. Для цього вiн робить якийсь фiльтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозумiти, а мамi, певне, й не цiкаво.

Так от, пiсля того, як цей нещасний кiнооператор побачив дiаманта, з ним щось таке скоїлось. За кiлька днiв схуд, почорнiв, тiльки очi палали вогнем. Усi думали, що вiн захворiв. Лабан пропонував йому поїхати до Тунiсу полiкуватись. Не схотiв. Ночами бродив по пустелi, i я боялася, що його роздере лев - ще подекуди, кажуть, гривастi трапляються в Сахарi. Але нiчого, походеньки кiнооператора закiнчувались благополучно.

Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетiли на кiлька днiв, а наша колона рушила до нової стоянки, намiченої за сотню кiлометрiв, кiнооператор зник. Хтось сказав, що вiн полетiв гелiкоптером, отож i не шукали. Розташувалися в новiй оазi, повернувся Туо з Лабаном, i виявилось, що кiнооператора з ними не було. Де вiн подiвся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберiгав свiй ще не докiнчений апарат, усе стало ясно: зник дiамант! Кiнооператор вкрав чудо-мiнерал i втiк...

- Далеко не втече... - сказав Лабан. - Впiймаємо.

Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. I, звичайно, вiн переживав не за багатство, не за грошову цiннiсть. Дiамант для нього насамперед фiзичний прилад, технiчна удача, якої вiн досяг пiсля довгих рокiв напруженої працi на своїй далекiй Фiлiї. Без цього дiаманта йому нiчого й мрiяти про повернення на рiдну планету...

Зарокотав гелiкоптер - полетiли навздогiн. Якщо мама подумає, що в пустелi нiде сховатися, що там усе, як на долонi, то дуже помилиться. Два днi його шукали, i все марно. Як у пiсок провалився! Потiм виявилося, що вiн таки справдi одного разу, почувши гудiння гелiкоптера, зарився в пiсок i перележав, поки не пролетiли. Помiтили його на третiй день у вадi - це такi сухi рiчища, - i викрив його саме дiамант. Чи прорвався рушник, чи вiн похапцем не загорнув його так, як слiд, - мiнерал зблиснув на мить, i цього було досить. Коли гелiкоптер сiв, здичавiлий кiнооператор ще кинувся бiгти. Та куди вже там тiкати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатiв наздогнали його вмить, скрутили руки i приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тiльки дико поводив очима. Туо взяв свого дiаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв'язати злочинця i дати йому води. Коли той жадiбно напився, Туо спитав:

- Ну, нащо вiн тобi, оцей мiнерал?

Кiнооператор поглянув на нього, як на божевiльного, i нiчого не сказав, тiльки вискалив зуби. Лабан i солдати усмiхнулися, i я їх розумiю. Таке запитання мiг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалi не знає, що таке багатство.

Туо попросив Лабана вiдпустити кiнооператора на волю, але той не згодився i, певне, правильно зробив, що вирiшив тримати злочинця пiд арештом. Опинившись на волi, той мiг би змовитися з гангстерами i повернутися сюди... на винищувачах! За таке багатство - мiльярди! - вони б i в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить пiд охороною двох солдатiв. Учора хотiв пiдговорити їх, мовляв, того дiаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Менi його шкода. Бiдолашний, може, вiн i не винен, що свiдомiсть людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тодi винен? I вiн же порушив заповiдь божу: не вкрадь. Нi, мабуть-таки, сам вiн i винен.

Через цю прикру подiю у всiх нас зiпсувався настрiй, але мамi хвилюватися нiчого, ми всi, слава боговi, здоровi. Художник усе малює Марту, десятки її портретiв позалишав на пiску - хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощi насилатиме!

Цiлую маму мiцно-мiцно..."

28

"Ура! Ура! Ура! Нарештi знайшли! Нi, мама не зможе уявити нашої радостi... Пiсля довгого кружляння над Сахарою, пiсля безконечних переїздiв - на обрiї вже виткнулись єгипетськi пiрамiди! - пiсля багатьох розчарувань таки знайшли. Чутливий осцилограф, встановлений на гелiкоптерi, ожив, на екранi з'явилися сплески блискавиць: тут, ось тут у надрах пустелi, працює маяк Археоскрипту... Гелiкоптер сiв, Туо з Лабаном узяли прилад i, йдучи по спiралi, визначили мiсце, де закопано Археоскрипт, з точнiстю до кiлькох метрiв. Усi зрадiли, особливо Лабан. Потираючи руки, вiн тупцював по рудому скам'янiлому пiску, як заведений.

- Чує моє серце - тут неоцiненнi скарби для науки! - говорив до Туо i все потирав долонi.

Туо чомусь спохмурнiв, але нiчого не сказав. У мене таке враження, що вiн просто втомився. Навантаження в останнi тижнi було величезне - i фiзичне, i нервове. Але тепер вiн зможе трохи вiдпочити. Хоча де там, тепер вiн заклопотаний iншим - закiнчує монтувати свiй отой просторово-часовий пристрiй.

А екскаватор гуде i вдень I вночi, щелепи ковша так вияснились, що здаються срiбними. Транспортер уже насипав чималу гору пiску, яма глибшає... Хоча б уже скорiше той Археоскрипт! Цiкаво, який вiн? Певне, залiзобетонний цилiндр. П'ятдесят тисяч рокiв... Неймовiрно, мамусю. Це ж буде переворот, вибух в науцi! Досi вважалося, що людська цивiлiзацiя нараховує шiсть - сiм тисяч рокiв, а виявляється, що їй десятки тисяч... Та якщо Археоскрипт закладено п'ятдесят тисяч рокiв тому, то скiльки ж передувало йому?

Щовечора ходимо з Туо далеко в пустелю, скiльки цiкавого i трагiчного вiн розповiдає! Знайшли кiлька тектитiв - рудуватих шматкiв оплавленого скла. Наче кров у них запеклася. Туо каже, що це - свiдки вселюдської вiйни. Страхiтливий бiй мiж Центрумом i Атлан-тидою знищив цивiлiзацiю, вiдкинув її у тьму, i людям, певне, довелося починати все спочатку. Знову продиратися через кам'яний вiк, щоб вiдкрити метали... Гинути в рабствi, створювати релiгiї, мрiючи про справедливiсть... Аж кров холоне, як подумаю, що й зараз людство пiдiйшло до прiрви, що в арсеналах великих держав уже є стiльки руїнницьких засобiв, що вони можуть знищити усе живе на планетi... Хiба це не дикунство?

Туо сподiвається, що Археоскрипт змусить усiх замислитись, а особливо тих, що мають владу. Це, каже, буде таке попередження, не прислухатись до якого можуть хiба що божевiльнi. Туо хоче, коли докопаються до Археоскрипту, скликати сюди в Сахару вчених, полiтичних дiячiв, журналiстiв, щоб на мiсцi побачили все, щоб пересвiдчилися, що це не мiстифiкацiя. Та, зрештою, там будуть, очевидно, такi експонати, яких зараз промисловiсть не випускає... Побачимо. Якби тiльки скорiше скiнчилася оця нервова напруга.

Вечорами йдемо з Туо в пустелю - якомога далi вiд гудiння моторiв. Небо над нами прекрасне: по синьому-синьому шовку блискучi дiаманти, дивишся на них, i в душу проникає щось таке, чого й не висловиш... Може, то вiдчуття вiчностi? Можливо. А доторк Туо сповнює радiстю i щастям. О, як я його люблю! Як менi хочеться слухати його мову, ловити його подих, дивитися в його очi. А вiн останнiм часом чомусь сумовитий, зажурений. Каже: непокоїть його Лабан. I я це добре розумiю. Я й сама бачу - щось у того Лабана є нещире, приховане. Хоч вiн поводить себе з Туо коректно, навiть запобiгливо, але в цьому вiдчувається ледь вловима фальш, навмиснiсть. "Вiн спритно приховує вiд мене думки, - каже Туо, - i я здогадуюсь, що в нього є якiсь потаємнi замiри". Може й так. Але все-таки Туо перевтомився, i йому треба вiдпочити. От як усе скiнчиться добре i вiн по контракту одержить чималу суму - поїдемо в Лiван. Туди, розповiдають, їдуть вiдпочивати заможнi люди з усiєї Європи. В Лiванських горах за Бейрутом можна купити гарну вiллу; катайся на лижах, потiм у машину - i до моря. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин - купайся, температура води не нижче 25-24°. Хiба не рай? I мама туди приїде, правда? Вишлемо грошей - мама й приїде...

А поки що до побачення, мiцно цiлую маму".

29

Це сталося пiзно ввечерi. Раптом замовк гуркотливий мотор екскаватора, i люди почули тишу. Насторожились. Це була не така тиша, коли мотор глушили з технiчних причин, щось у нiй вчулося незвичайне. Ця тиша впала на пустелю, на бiле наметове мiстечко археологiв, як грiм з ясного неба.

- Є! Є!

Кiлька постатей бiгло до наметiв i кричало щосили:

- Докопалися!

- Археоскрипт!

Першим прибiг до розкопу Лабан. Став над краєм i кiлька хвилин мовчки дивився вниз, туди, де з пiску виринула матова вершина пiрамiди. Губи йому смикались, наче самi хотiли щось сказати, та Лабан стискував їх i стояв мовчки. Думки й емоцiї переповнювали його, як достиглi зерна переповнюють гранат. Хiба вiн сподiвався на такий успiх? Вiн вiрив Туо i не вiрив, правда, бiльше вiрив, але все ж... Хто б це мiг сказати напевне, що в глухiй пустелi, далеко навiть вiд караванних шляхiв, пiд скам'янiлим пiском... Стривай... А може, це пiрамiда якого-небудь фараона? Щоб не пограбували наказав збудувати в котлованi i засипати... Ну, що ж, якщо навiть i так успiх буде не менший, нiж у Картера...*

______________ * Картер - англiйський археолог, який 1921 року вiдкрив поховання Тутанхамона.

- Свiтла, дайте бiльше свiтла! - закричав захеканий кiнооператор, ставши на колiно i прилiпившись до окуляра свого апарата. Спалахнуло ще кiлька прожекторiв, кiноапарат застрекотiв, фiксуючи на плiвку розкоп.

Не втрачав часу i патлатий художник. Його чорний олiвець проворно забiгав по аркушу паперу, i найперше над розкопом з'явилася постать Марти, а тодi вже лягли лiнiї самого вершечка пiрамiди, схованої в землi.

Нарештi з темряви на свiтло виринув Туо i Анiта. Дiвчина тримала його за руку, наче боялася, щоб не впав у яму.

Нiби прокинувшись, Фаусто Лабан пiдiйшов до Туо i мiцно потис йому руку. Губи його сiпнулись i заговорили:

- Вiтаю! Вiтаю з успiхом! Це... це... надзвичайно...

Туо кинув погляд на розкоп, на робiтникiв, механiзаторiв, що вiнцем оточили кратер, i тихо сказав:

- Це спiльний успiх...

- Звичайно, звичайно, - закивав головою Лабан, - та коли б не ви...

Туо ступнув униз i, осуваючи пiсок, посунувся до пiрамiди. За ним, балансуючи руками, спустився i Лабан. Вхопилися за тiло пiрамiди, нiби хотiли пересвiдчитись, що це не привид, не мiраж, що вона справдi є.

Археоскрипт... I радiсно i гiрко на душi в Туо. Це ж далекi-далекi його предки послали вiстку своїм нащадкам - погляньте, мовляв, i ми дещо вмiли, i ми дечого досягли... А сталося, бач, так, що нащадки... вiдстали, що їм треба вчитися у своїх предкiв!

Туо подивився в очi Лабану i своєю долонею накрив його руку: хотiв дiзнатися, про що ж думає цей замкнутий у собi чоловiк? Лабан не вiдсував руки, йому здавалося - пiрамiда грiє, наповнює все його тiло теплом. У головi була якась мiшанина, Туо змiг вловити лише окремi поняття: гробниця, Картер, Тутанхамон, золото, золото, премiя, академiк...

- Археоскрипт, - сказав Туо, - це Археоскрипт.

- Пiрамiда? - обiзвався Лабан. - Скидається на гробницю якого-небудь фараона.

- Вiн має форму пiрамiдального куба.

- Справдi? Звiдки вам вiдомо? Чи це здогад?

- Я бачив знiмки... Там, на Фiлiї.

- А...

I знову закружляли, переплелися думки в Лабановiй головi. Археоскрипт, Археоскрипт, машини, мотори, апарати, формули, формули, кварки, кварки, кварки, бомба, мiльйони, мiльйони, вiлла, академiя... Формули, формули, формули!.. Генерал, генерал, радiограма.

Туо вiдсмикнув руку, спохмурнiв.

- Кажете - пiрамiдальний куб? - Фаусто Лабан погладив дзеркальну грань, не бажаючи вiдривати вiд неї рук. - Мусить бути великий об'єм.

- Так. На кожнiй гранi цього куба - чотиригранна пiрамiда. Тетрагексаедр.

- Ну, що ж, обкопаємо i будемо розкривати. Треба тiльки попросити ще з десяток вантажних машин.

- А найголовнiше - запросити сюди вчених з усього свiту, журналiстiв, органiзувати телевiзiйну передачу...

- Що ви, що ви! - махнув рукою Лабан. - Навiщо такий розголос?

- Менi здається, що саме в цьому i є сенс нашого вiдкриття - воно мусить стати здобутком-усього людства.

- I стане. Тiльки навiщо поспiшати? - Лабан знизав плечима. - Ось побачимо, що тут є, упорядкуємо, а тодi й звiт напишемо...

Вибралися з розкопу мовчки.

Зате робiтники, шофери, молодi хлопцi в комбiнезонах, у шортах, перебалакувались, жартували, смiялися.

- А що коли розкриємо - а там... дiвчина?

- Прокинеться, усмiхнеться...

- Цур, буде моя!

- А чого це твоя?

- Я її навчу рок-н-ролла, ви ж не вмiєте.

- А як ти з нею розмовлятимеш?

- Звiсно як - жестами i доторками!

- Такий ведмiдь як доторкнеться...

- Я - нiжний. Тихо, тихо, нехай ще спить. - Хлопець обернувся до Лабана. - Завтра розкриємо?

- Треба спочатку обкопати, - кивнув головою Лабан. - Роботи ще багато, доведеться вийняти сотнi кубометрiв грунту.

- Виймемо!

- Берiмось зараз!

- Заводь свого бронтозавра!

Лабан пiдкликав бригадира - сухорлявого чоловiка з чорною смужкою вусiв - i наказав:

- Усiм вiдпочивати. Почнемо завтра пiсля снiданку.

- Так, - виструнчився бригадир. - Бiльше наказiв не буде?

- Поки що все. На добранiч.

- На добранiч. - I до робiтникiв: - Усiм до палаток! Спати.

Погасли прожектори, темрява вкрила все: i свiжо-розриту землю, i палатки, i горбатi машини.

Знехотя порозходились, повкладалися на вiдпочинок. Тiльки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помiтивши двi темнi постатi, високу - Туо, нижчу - Анiти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темрявi, i пiшов до машини, де була встановлена рацiя. Радист ще не спав.

- Посвiти лiхтарем, - тихо сказав Лабан, i коли на столик лягло бiле кружало, швидко накидав шифрований текст радiограми - три рядки чисел.Передай, негайно.

Радист ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав викликати "Оазу-13"...

30

Це була для Анiти незвичайна нiч. З кожним кроком, що вiддаляв їх вiд табору, вона вступала в якийсь досi не знаний, прекрасний свiт, сповнений утаємниченої краси. У маревнiй iмлi рухались якiсь тiнi - однi перебiгали впоперек їхнього шляху, iншi обганяли з бокiв, а тi линули навстрiч. I оце кружляння тiней - може, то пустельнi зайцi? леви? - зовсiм не лякало Анiти, це був якийсь iнший свiт, вiн iснував поряд, проходив, перетинав їхнiй з Туо, але не зачiпав їх. У тому сусiдньому свiтi чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася i приймалася своя iнформацiя, до якої Анiтi не було нiякого дiла.

Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душi? Чому її радують галузки чахлого тамариску i стебла сухого полину? Що сiють в її душу зорi? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього - з темних важких дюн, iз шовкового неба, з отих тiней i притишених шерхотiв. Диво, та й годi. Анiта зiтхає i притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звiдки цi чари? Невже ж i Туо не скаже - вiн, такий знаючий i розумний?

- Не знаю, Анiто, - стиха каже Туо, - та й навiщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми вiдчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, вiдчування це теж форма знання... I - повнота душi...

Вони зiйшли на високу дюну i зупинилися. Безмежна пустеля обтiкала їх, як вода, змикалася поза ними i пливла до берегiв ночi. Холодний пiсок намагався засипати все живе, але не мiг.

- А тут же був Центрум... - обiзвався Туо. - Який витвiр людського генiя!

- А як ти гадаєш - побудують люди новий Центрум? - спитала Анiта, знову прихилившись до його плеча.

- Хочеться сподiватись, хочеться вiрити, що прогрес таки прокладе собi дорогу i люди виплекають планету-сад. Без отих димiв i гуркотiв, без сталевих обручiв. Уяви собi апарати, мотори, двигуни, якi використовують дарункову енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв, кварковi енергостанцiї...

Туо замовк i деякий час наче прислухався до пустелi. Потiм заговорив знову, i в голосi його Анiтi почулися тривожнi нотки.

- Незрозумiлий якийсь оцей Фаусто Лабан... Криється вiд мене. Тобi не здається?

Анiта стрiпнула головою:

- Я мало звертала на нього уваги, але... враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунiв, такi люди здаються менi гордяками, а значить, пустими.

- Нi, - заперечив Туо, - Лабан мовчить не через гордовитiсть... Вiн мовчить, щоб приховати свої думки. I я боюсь, що в Археоскриптi його найбiльше цiкавлять кварки.

- Чому ж ти боїшся цього?

- Бо для кваркiв людство ще не визрiло. Навiть тодi, п'ятдесят тисяч рокiв тому, це було передчасне вiдкриття. А тепер i поготiв...

Туо мовчки взяв Анiту за руку i повiв по вершку дюни. Ноги грузли в пiску, лишаючи глибокi слiди, якi одразу ж ховала темрява.

- Нам треба щось робити, Анiто, поки не пiзно. Ти менi допоможеш?

Стиснула йому долоню:

- Про що ти кажеш, Туо?

- Про кварки.

- Та нi, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я...

Не дав їй договорити, обняв за плечi i мiцно поцiлував. Гаряче дихаючи, прошепотiв:

- Але це дуже небезпечно.

Анiта засмiялася:

- Поцiлунки? О, так, це небезпека...

- Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.

- З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все...

Вона раптом крутнулась i побiгла вниз, кинулася праворуч, потiм лiворуч, щоб заплутати слiди, i коли постать Туо загубилася в нiчнiй iмлi, впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радiстю. "Ага, тепер пошукай мене, - думала, стримуючи дихання, - ти пошукай, а я спостерiгатиму, як ти шукаєш... милий!" Туо спочатку гукав, а потiм рушив, приглядаючись до слiдiв i щось весело бурмочучи. Ось вiн пройшов повз неї, Анiта мало не пирснула, та метрiв за десять повернув i таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.

- Яка ти в мене гарна, чарiвна... Запам'ятаймо цю нiч, Анiто, оцю пустелю i оцi зорi! Ти менi стала ще ближчою, ще рiднiшою. Я впевнений, що в експедицiї знайшлися б люди, якi охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самi, розумiєш? Самi. Завдання наше полегшується тим, що нiхто, крiм одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документiв з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

- Де?

- На тiй гранi, бiля якої я стояв.

- А що?

- "Вiдкрити через десять тисяч рокiв..."

- Виходить, термiн давно минув?

- Дуже давно...

Вони помалу брели пiсками, кружляли навколо табору, аж доки не почало свiтати. Наостанку Анiта раптом спитала:

- А що таке смерть, Туо?

Вiн не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

- Цього нiхто не знає, Анiто... - лагiдно сказав i усмiхнувся: Можливо, це прояв життя...

Вмостившись у своєму гамаку, Анiта згадувала нiч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. I приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матiр. Квартира неначе їхня, а будинок гiгантський. Вийшла на балкон, глянула - рiг даху горить! Руде полум'я, нiби дикий звiр, вгризається в покрiвлю, б'є хвостом по стiнi... Анiта вибiгла на сходи, гатить кулаками в дверi до сусiдiв:

- Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима - чоловiк i жiнка - та й зачинили дверi.

Анiта прожогом на iнший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:

- Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей - музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, i нiхто не хоче й слухати Анiту. "Чи вони всi поглухли? - думає дiвчина, поспiшаючи вiд однiєї квартири до iншої. - Адже горить, ще ж можна б погасити..." I знову стукає, гукає до хрипоти в горлi. А вони то смiються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють дверi. Анiтi хочеться ридати з розпуки, крiзь стiни i стелi, крiзь усякi перегородки, серванти i дивани, столи i шафи, - скрiзь усе, чим начинено дiм, вона бачить хиже полум'я, вiдчуває пекучий бiль. Рiже в очах...

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметi, кидало їй в обличчя гарячi скалки. Чути було гуркiт моторiв i людськi голоси.

31

Гелiкоптери прибували один за одним i сiдали в ряд, виставляючи наперед зеленi животи. Товстi тулуби i довгi тонкi хвости робили цi апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабiн скидалося на їхнi нерухомi, немигаючi очi.

З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима i куцими автоматами в руках. Доки вони топталися бiля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхнi командири пiдтюпцем поспiшали до намету Фаусто Лабана, щоб доповiсти про своє прибуття. Незабаром вiйськова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пiсок. На всi боки вiд табору, в центрi якого зяяв розкоп, дивилися цiвки автоматiв i кулеметiв, угору пiдвели свої тонкi дула автоматичнi зенiтки.

- Почалася вiйна? - жартуючи, гомонiли робiтники.

- Окупацiя!

- А може, з пiрамiди вискочить яка-небудь нечиста сила!

- Ей, хлопцi, дайте сигарет!

Але хлопцi в зеленому мовчки походжали бiля своїх вогневих точок, наче й справдi ждали нападу. Кiлька офiцерiв пiдiйшло до воронки, в якiй стирчав пiрамiдальний бункер Археоскрипту, i дали робiтникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетiло ще п'ять "комах" - кожна тримала в лапах по танку... Хрокання моторiв дробило, рiзало i перетирало ясноту погожого дня, i хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлi молочного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,- пiдтягнутий i строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула - чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навiть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнутi в однаковi строї, слухаючись наказiв таких же самих людей, тiльки не з такими погонами, дiють, як автомати, живi, досконалi автомати.

- Що все це означає? - стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

- Дорогий Туо, ми живемо в неспокiйний час... Та й взагалi, як тiльки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелi, сюди рине стiльки iнтересантiв, що й працювати нам не дадуть. От я i вжив заходiв для охорони... Я вас розумiю - на Фiлiї немає держав, немає армiй, i оцi мої заходи можуть здатися вам... дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте - в Археоскриптi є надзвичайно важливi речi, це ж не просто археологiчна знахiдка. I ми зобов'язанi, мусимо вжити заходiв для збереження...

- Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?

- Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...

- А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?

- Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан. - Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь, що ми їх ще бiльше змiцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солiднi суми, по завершенню експедицiї ви станете мiльйонером... Тож давайте займатись виключно наукою...

Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:

- Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.

- I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

- Про яку мораль ви говорите?

- Звичайну, людську мораль.

- Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.

- А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усмiхнувся:

- От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...

Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:

- Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.

- Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.

Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.

- Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився! - Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний? - Анiта заглянула в його зiницi. - На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!

Вона пестила його, термосила, жартувала так щиро, так по-дитячому, що вiн таки усмiхнувся:

- Ох ти, моя зоре!..

32

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.

Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось вiддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.

Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.

- Ну, що там? - спитав задиханий Лабан.

- Там он виднiється напис. - Туо вказав рукою в гору. - Треба пiдйомника.

Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.

- Що там написано? - не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову. - Розберете?

- Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".

З усiх бокiв залунали голоси:

- Багатство!

- Бiй!

- Нажива!

- Алкоголь!

- Наркотики!

- Життя...

- Рулетка.

Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:

- Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.

Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:

- Невгоста.

Нiчого не сталося, Археоскрипт мовчав.

- Не те слово, - кинув Туо униз, Лабановi. - Ану ти, Анiто, скажи!

Вiн бачив, як Анiта переступила з ноги на ногу, схилила голову.

- Кохання! - нарештi вигукнула вона, стрiпнувши волоссям. Усi засмiялися. - Любов!

Вона стояла побiля Марти, закриваючись долонею вiд сонця. її постать Туо вирiзнив би з тисячного натовпу - така вона була йому рiдна, така спiвзвучна. I яке ж слово сказала!

- Сольвi, - промовив Туо над викарбуваним рядком. I ще раз повторив: Сольвi.

Випростався i ждав, пильно дивлячись на сiрий, ледь срiблястий метал бункера. Ждав з острахом i надiєю. Так само, певне, очiкували i всi iншi. Стихли розмови, хтось тiльки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрi вже почали нетерпляче тупцятись. I раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсiнька цiвочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, i ось звуки незнайомої пiснi ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була нiжна, дуже мелодiйна пiсня, i всi слухали її, як зачарованi.

Раптом хтось вигукнув:

- Розкривається! Розкривається!

Чи хтось в бiнокль побачив - адже пiд верхньою пiрамiдою з'явилась лiнiя завтовшки, може, з нитку! I чим бiльше товщала та нитка, тим дужче звучала пiсня. Гiгантський пiрамiдальний куб випромiнював її, як випромiнює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, i до горла пiдкочувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пiсня про кохання - про вселюдську любов до природи, до дiвчини, до життя, рiдна пiсня, яку всi знають на Фiлiї. Пiсня перенесла його в той далекий край, про який вiн зараз думав, на простори його дитинства i юностi. Уявки побачив себе на Фiлiї з Анiтою - стоять серед трав i пускають у небо голубих птахiв...

Щiлина збiльшувалась плавно, пiрамiда вiдхилялася, неначе хтось знiмав шолом.

"А навколо ж пустеля? - подумалось Туо. - Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподiвалися ви, що пiсня про кохання звучатиме над пiсками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пiсню з глибини десяткiв тисячолiть".

Коли верхня пiрамiда одхилилась максимально i своєю гранню лягла на грань бокової, - пiсня скiнчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвiнкий дитячий голос:

- Здрастуйте, нащадки! Чи веселi у вас дiти? Я добре вчуся, i ми з мамою i татом полетимо на лiто в Антарктиду, там не так жарко, i тато хоче половити форелi в гiрських рiчках, вiн запеклий рибалка, а я наловлю метеликiв i буду їх малювати, мої малюнки вже були експонованi каналами нашої мистецької iнформацiї...

Дiвчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповiла про свої заняття, iграшки, про дерева, якi ростуть на їхнiй терасi. Закiнчила дiвчинка так:

- Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, смiхотливi оченята, подумав, що в Археоскриптi, певне, є портрет маленької художницi i її малюнки.

- Що сказав той дитячий голос? - гукав знизу Лабан. - Ви розiбрали, Туо?

- Так, розiбрав. Це ж моя рiдна мова.

Туо спустився вниз, i до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механiку, щоб той пiдняв угору, i коли короб зупинився - жадiбно заглянув у глибину бункера. Там уже свiтилося, i можна було побачити безлiч якихось пристроїв, ящикiв, тюкiв, рiзноманiтних механiзмiв i всякої всячини. Лабан, хоч людина i стримана, при цьому не мiг стриматись вiд вигукiв захоплення i подиву, а очима так i поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоцiненнi речi. Навiть така багатюща знахiдка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порiвняння з Археоскриптом. Там були золотi оздоби, всiлякi прикраси, та й годi. Тут же, безперечно, i високоефективнi енергетичнi установки, i рiзнi апарати, якi можна буде використати не лише в економiцi, не лише...

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам i своїй фантазiї. Уявив ескадри беззвучних лiтакiв, якi несуть кварковi бомби, космiчнi кораблi, що використовують енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв... От якби тiльки оцей Туо розшифрував схеми i формули... Невже вiн вiдмовиться? Невже знову почне про Органiзацiю Об'єднаних Нацiй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцiю. Хоча б так: тiльки одна супердержава, маючи недосяжний для iнших воєнний потенцiал, може гарантувати мир i справедливiсть на Землi... А чим погана концепцiя? Чому б нашiй, саме нашiй державi не взяти на себе роль господаря Землi? Якщо ж Туо не згодиться спiвпрацювати... Ну, що ж, тим гiрше для нього. Зрештою нашi комп'ютери все розшифрують, обiйдемось i без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з бiлими вiтрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кiсткою... Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертiтi - от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвiр'я суперницi Нефертiтi на околицi Каїра. Ах, Нефертiтi, Нефертiтi... Лебедина шия, чутливi уста...

Замрiявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все iнше, навiть про дисциплiну думання. А як вiн старанно тренувався перед цiєю експедицiєю - його ж попередили, що Туо...

Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробi стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, вiн звичайна людина... Та, певне ж, i сам схвильований баченим, хiба йому до нього?

Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсiм не помiчав його. Торкнув лiкоть:

- Ну, що ж... почнемо вибирати i описувати?

- Про що ви? - Туо наче прокинувся зi сну.

- Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподiваюсь, ви перекладете написи...

- Так, так, - погодився Туо. - Нам буде немало роботи!

"I все-таки вiн чомусь невеселий, - подумав Лабан, коли вони спустились униз i вилiзли з короба. - Невже вiдчув? Ну, та нiчого, мiльйони зроблять його лояльним. По-моєму, вiн був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Анiта. Ще б пак, п'ять мiльйонiв - кругленька сума! Та ще йому буде надана можливiсть запатентувати дещо з Археоскрипту в мiнiстерствi оборони..."

Шанобливо подивившись на мiцну спину Туо, який вiддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рацiї. Через кiлька хвилин вiн уже давав детальнi iнструкцiї, спочатку охоронi, тодi бригадирам, а потiм i робiтникам. Все було передбачено до дрiбниць - хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складi, хто вантажитиме на машини i хто супроводжуватиме рейси. Побiжне ознайомлення, навантаження i транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, органiзовано. Дещо - те, що стосується побуту i мистецтва - доведеться, звичайно, вiдправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелi належить Єгиптовi. Це буде зроблено в другу чергу, пiсля навантаження судна... Сам пiрамiдальний куб такий великий, що, не розрiзавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майданi в своїй столицi! Ну, та це вирiшиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме... А втiм, вони, чого доброго, можуть органiзувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристiв не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотiння моторiв змiшувалося з гомоном людей. Упакованi експонати подавалися на транспортер i випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сидiла, схилившись над машинкою, Анiта i зi слiв Туо друкувала опис. Туо швидко i легко перекладав написи бiльшi i короткi тексти, доданi до кожного експоната. Вiн походжав вiд столика Анiти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, i знову крокував, утоптуючи дорiжку. Його збудження передавалось Анiтi, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальцi безпомильно били по клавiшах.

- Бiохiмiя, - голосно говорив Туо, - синтезатор бiлка. Технiчна характеристика...

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що - не знав. Постояв, розставивши волохатi ноги, бiля Туо, послухав, як той спокiйно диктує:

- Нейтринний мiкроскоп з фiксуючим апаратом. Дослiдження об'єктiв на субатомному рiвнi..,

"Оце мiкроскоп... - майнула думка в Лабана. - Та тiльки за цей прилад треба було б дати Нобелiвську премiю!"

Гордо пiдвiвши голову, Фаусто Лабан пiшов до розкопу.

33

Анiта сидiла як на голках. Над ними було ласкаве осiннє небо - бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий i лагiдний, а в її душi щось нуртувало, пробивалися якiсь тривожнi акорди. Високо здiймалися її пружнi груди, i за кожним подихом розстiбався верхнiй гудзичок бiлої перлонової блузки. Анiта кiлька разiв застiбала його, а потiм перестала зважати. Хотiла написати мамi листа, але Туо не дає нiякої передишки. Чого вiн так поспiшає? I на годинника непомiтно зиркає... Та не треба нервувати, любий, все ж iде добре, от закiнчимо, нарештi, цю експедицiю i - в Бейрут. Ах, як там гарно...

В Анiтинiй уявi постала така приваблива картина лiванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелiв i синiми горами вдалинi, що вона мимоволi усмiхнулася. Вловивши ту посмiшку, Туо теж усмiхнувся, кивнув Анiтi головою. Але не зупинився, диктував i диктував. Про насiння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперiшнього Пiвнiчного Льодовитого океану i в Антарктидi; опис iндивiдуального кiбер-дiагноста, що його мала кожна сiм'я Центрума; технiчно-наукова характеристика першого штучного супутника Землi, запущеного на екваторiальну орбiту п'ятдесят одну тисячу рокiв тому...

Болiли пальцi, але Анiта друкувала не зупиняючись - вiдчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункi ноги! Хто б подумав, що ця дiвчина була розбита паралiчем? Анiта обов'язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанiя...

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Анiта пiдвела голову i окинула його вдячним поглядом. Нарештi можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

- Анiто, ось воно, тут... - Голос його переривався вiд хвилювання.

- Що саме? - одразу не здогадалась Анiта.

- Оте, що я шукав... Це найважливiше з Археоскрипту. I найстрашнiше...

Анiта ще не бачила його таким. Обличчя поблiдло, руки ледь помiтно хиталися, i, мабуть, через те вiн ще дужче стискував того ящичка пальцями.

- Ти так говориш, неначе воно вибухне...

- I вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб... Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової...

- Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника i, кивнувши головою, продиктував:

- Схеми кваркових силових батарей, технологiя, експлуатацiя... Людство ще не дозрiло, щоб володiти таким джерелом енергiї... Написала?

- Так.

- Готова зi мною? Вирiшуй, маєш три хвилини!

Анiта тоскно озирнулась навколо - баня неба наче понижчала, на бiлому його тлi рухалась темна грудочка гелiкоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальцi самi забiгали по клавiшах машинки:

- Мамо, люба мамусю, прощай...

Краєм ока побачила - з розкопу виткнувся Лабан, бiжить, бiжить сюди!

Хотiла ще написати кiлька слiв, та усвiдомила - не встигне. Туо сидiв на стiльцi в наметi, поруч мiсце для неї, воно з парашутом, те сидiння, Анiта знає, якщо на Фiлiї доведеться падати, то...

Вона схоплюється i миттю опиняється на тому стiльчику, тремтячими руками застiбає ременi. Тiльки тепер помiчає, що дiамант, встановлений попереду, наливається свiтлом... А на колiнах у Туо - довгастий ящик... А може... може, нiчого... А птахи?!

Зблиск! Нiмий, гострий зблиск у мозку.

***

Наш спецiальний кореспондент Марта Лаконтр повiдомляє з Лiвiйської пустелi:

"Сьогоднi опiвднi тут сталася дивовижна катастрофа. Вiдомий свiтовi учений Туо, який прибув на Землю з iншої планети i який вiдкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицiю i фото див. на 2-й i 3-й стор.), безслiдно щез. Разом з ним i його наречена та спiвробiтниця Анiта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторiв, удвох з нареченою вони сiли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатцi, i, напевно, ввiмкнули його рушiй - великий дiамант, бо ми, очевидцi, бачили короткий i надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркiт був, а трiск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Вiйськовi вважають, що це не був вибух, бо на тому мiсцi, де стояла палатка, нiякої вирви немає. Не спостерiгалося i вибухової хвилi - усi предмети i речi, що лежали на вiдстанi десяти метрiв од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навiть машинка з недодрукованим аркушем паперу..."