Аргонавти Всесвіту

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

Спираючися руками на краї верхнього люка, академік Микола Петрович Риндін ще раз поглянув на гірський пейзаж, що розкинувся на сході перед астропланом. Він з насолодою дихав свіжим ароматним повітрям гірської долини, відчував м’яке тепло ранкового сонця, лагідний дотик ледве помітного вітерця до його сивого волосся. Із схилів долини до Риндіна долітали немов навмисно приглушені звуки, наче там глухо рокотав прибій. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмістилися по високих схилах на відстані кілометра-двох від ракетного корабля, помітили в біноклі сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, і дружними оплесками і вигуками вітали його. Певна річ, звідси, з астроплана, не можна було розібрати жодного слова, з схилів долинав самий гомін, який то наростав, то затихав. Народ прощався з відважними учасниками першої радянської міжпланетної експедиції.

Простора широка долина з трьох боків замикалась крутими схилами гір, уздовж яких збігали вгору, сяючи ізумрудною зеленню, густі гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощі. І лише на сході, куди задумливо дивився академік Риндін, ті круті схили розступалися, відкриваючи оку далекий гірський пейзаж, увінчаний високою й неприступною сніговою вершиною, яка гордовито височіла в голубому небі. Гори, великі і малі, глибокі урвища і скелясті піки, стрімкі кручі і пологі схили в хаотичному нагромадженні тіснилися і товпились, наче пориваючись до далекого і величного в своєму одвічному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих ліній, зигзагів, гострих і тупих кутів, які застигли тут у первозданному безладді так, як схотілося колись природі та її стихіям, що м’яли і ламали за доісторичних часів покірну земну кору.

Тим більш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, ідеально пряма лінія, прокреслена немов по лінійці поверх примхливих зламів гірського рельєфу. Ані на міліметр не змінюючи свого напряму на схід, лінія виходила з глибини долини і линула в далечінь і вище, до вершини Казбеку. Вона пробігала понад міжгір’ями і урвищами, підтримувана стрункими, сплетеними з металічного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собі шлях серед величезних скель, розсуваючи їх і розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламків. В далечінь і вище, в далечінь і вище йшла лінія, стаючи начебто дедалі тоншою, дедалі непомітнішою, аж доки погляд, нарешті, зовсім уже не міг розрізняти її в серпанку, що обгортав далеку сніжно-білу вершину.

І дивно було думати, що тонка лінія, яка простяглася на багато десятків кілометрів між вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала міжгір’я глибиною в кількасот метрів, — насправді являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки біля десяти метрів.

Для чого ж призначалася ця дивовижна залізниця, якщо проміж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязі не відхиляється ані на йоту від лінії земної паралелі, що йде, як відомо, з заходу на схід, — і разом з тим, прокладена так точно, що за кожним відрізком її рейок можна було б безпомилково перевірити компас?..

У глибині долини, там, де закінчувалося полотно залізниці, височів величезний ангар, проте без бокових стін. На високих підпорах-фермах лежало широке склепіння. Саме сюди, до відкритого ангара, увіходили рейки залізниці, що простяглася до Казбеку. І під високим склепінням виднілася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.

Вона нагадувала реактивний літак, але літак гігантських розмірів і ще стрімкіший за своїми обрисами, ніж усі літальні апарати, відомі досі людству. Довге веретеноподібне тіло споруди з відкритим нагорі люком, в якому стояв академік Риндін, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була відшліфована його поверхня, на якій не можна було відрізнити навіть сліду будь-якої заклепки чи то зварки швів. Прозорий матеріал ілюмінаторів у загостреній носовій частині, здавалося, органічно зливався з блідо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстішав ближче до середини, а потім знову починав звужуватися. І в цьому місці, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкі, скеровані назад крила. Вони були такими малими порівняно з розмірами цілого апарата, що трудно було повірити в їх здатність підтримувати під час польоту величезний металічний корпус.

Кожен кінець крила ніс на собі невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закінчувалася круглим отвором. Такий же отвір, тільки значно більших розмірів, був і в кормовій частині самого апарата, устаткованій одним вертикальним і двома горизонтальними стабілізаторами. Увесь апарат, на корпусі якого було ясно видно напис «Венера-1», лежав, наче в жолобі, у широкому і масивному візку. Колеса цього візка спиралися на рейки залізниці.

Все це було добре видно із зелених схилів, де з кожною хвилиною ставало більше й більше глядачів. Тисячі, десятки тисяч людей з’їхалися сюди в цей день, — і одразу було помітно, що цього разу їх привабила аж ніяк не мальовнича кавказька природа.

Спеціальні поїзди, низки стратопланів і літаків, нескінченні потоки автомобілів привезли сюди, до цієї гірської долини, делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республік та інших країн світу. Схвильовані люди заповнювали схили зеленої долини наче природні ступені величезного гірського амфітеатру.

І сам Микола Петрович Риндін відчував якесь неспокійне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вітань. Через які-небудь чверть години він з своїми супутниками мчатиме з неймовірною, приголомшливою швидкістю в міжпланетному просторі. Ракетний корабель понесе трьох товаришів, надовго відірваних від Землі, у невідомі простори космосу, далі й далі в глиб безкрайого космічного океану. Що чекає на них там?.. Та хіба ж можуть навіть найстаранніші, найглибші розмірковування передбачити те, що в дійсності станеться з ними? Особливо — на самій Венері?

Так, на цій молодій планеті за аналогією з Землею мусить протікати своє життя. Це зрозуміло. Але яких саме форм набуло життя на Венері? Адже вчені могли судити тільки з тих даних, які давала в їх розпорядження Земля. Втім — хіба цього досить? Хіба міг би, наприклад, художник переконливо й живо відобразити на своєму полотні десяток людей, якщо б він знав усього лише одну-єдину людину, самого себе — і більш нікого?.. Так і наука, яка знає лише земні умови життя і більш ніяких, — хіба може вона бодай приблизно уявити собі форми життя на іншій планеті, нехай навіть схожій за зовнішніми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, ні, — життя може набувати таких різноманітних форм, так варіюватися, що було б наївним провадити якісь далеко скеровані аналогії і грубо уподібнювати життя на Венері — земному. Але ж тоді відкриваються можливості для найнесподіваніших, найнеймовірніших форм життя на Венері?.. Так, Микола Петрович думав про це не раз — і кожного разу змушений був припиняти, кидати ці міркування, бо тут завідомо не можна було дійти яких-небудь, бодай відносно переконливих висновків.

Неясний шум і гомін, що долинав із схилів, посилився. Риндін мимоволі підніс руку, відповідаючи на вітання. Його погляд впав на годинник. І цього було досить для того, щоб дисциплінований і точний розум академіка Риндіна миттю повернув його до дійсності.

— Одинадцять сорок п’ять… Через п’ятнадцять хвилин — старт, — вголос подумав Риндін і, кинувши останній погляд на схили, рясно усіяні людьми, зійшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.

Автоматичний механізм дзвінко клацнув, притискаючи кришку люка, криві важелі висунулися з стін і, увійшовши до своїх гнізд, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович з задоволенням відзначив, як бездоганно почало діяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так — максимум автоматизації! Команда корабля мусила тільки стежити за роботою автоматів і, в разі потреби, корегувати її, — таким було гасло учених та інженерів, які конструювали і будували перший у світі пасажирський астроплан.

Сходи вели нижче й нижче. Цей прохід являв собою своєрідний повітряний шлюз, що замикався другим, внутрішнім герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти із внутрішніх приміщень ракетного корабля на його поверхню навіть у міжпланетному просторі, втративши при цьому лише незначну кількість повітря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабіни астроплана були цілком закриті, ізольовані від зовнішнього світу. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим більше — до його центральної каюти, де чекали на Риндіна Вадим Сокіл і Ван Лун.

— Через дванадцять хвилин вирушаємо, молоді люди, — звернувся до них Риндін, входячи до каюти, і спинився. Його уважний погляд одразу помітив вагання на худорлявому обличчі Сокола і насуплені брови Ван Луна. Поява Риндіна, очевидно, обірвала їх жваву розмову.

— Що сталося, товариші? — спитав Риндін, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарешті, Ван Лун відповів:

— Вадим не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивіться!

Він простягнув руку. На його смуглявій жовтуватій долоні лежав звичайний чорний ґудзик, одірваний від одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндін здивовано поглянув на ґудзик.

— Що це значить? — спитав він, вагаючись.

— Миколо Петровичу, в астроплані хтось був, — переконано відповів Ван Лун. — Знайшов це сьогодні на підлозі. Синя тканина — не наша. У нас немає такого одягу. Ґудзик залишив хтось сторонній. Він поспішав, зачепився за щось, обірвав ґудзика. Навіть не помітив цього. Значить, дуже поспішав.

Професор Ван Лун говорив з м’яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергійними фразами, іноді з помітним трудом підбираючи потрібні слова. І від цього його мова здавалася ще виразнішою.

Сокіл неуважно махнув рукою:

— Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усі приміщення корабля. Нікого, звісно, немає. Скоріш за все, цього ґудзика загубив хтось з механіків чи прибиральників. Адже в них саме такі сині комбінезони. А Ван завжди перебільшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, і ледве помітна іронічна усмішка трохи підняла кінчики його повних губ. Ця посмішка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-ліпшої хвилини оживити вуглуваті риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рідко посміхався, ще рідше сміявся; глибокі зморшки на його молодому обличчі і сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссі красномовно говорили спостережливій людині про суворі й важкі випробування, які довелося йому перенести в житті.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академіка свідчило про те, що несподівана пригода непокоїть його. Кілька секунд він також мовчав, міркуючи, а потім вимовив:

— Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось сторонній міг опинитися в астроплані, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокіл з готовністю кивнув головою.

— А зараз — прошу по місцях, — продовжував Риндін твердо. — Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землі й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запізнення потягне за собою ускладнення під час шляху, зрив розрахунків, зміну маршруту. Земля і Венера не ждуть, по місцях!

Риндін з задоволенням відзначив, як бездоганно точно, наче на тренуванні, виконали його команду обидва помічники, як вони спокійно й швидко підійшли до пневматичних гамаків, уляглися в них, закріпилися широкими ременями. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися під вагою людей.

— Ми готові! — пролунали одночасно голоси Сокола і Ван Луна.

— Чудово, — відгукнувся Риндін і пройшов у передню, навігаторську каюту, що містилася на самому носі корабля.

Десятки тисяч біноклів стежили за ракетним кораблем з високих схилів долини: кожному з людей, що зібралися тут, хотілося помітити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобі ракетного візка, який мусив понести його на вершину Казбеку і звідти, наче катапульта, жбурнути у простір. І стрілка годинника нестерпно повільно повзла до наміченого, відомого кожному, строку — дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!

Академік Риндін спокійним і зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Праворуч і ліворуч крізь два широкі круглі ілюмінатори з товстого органічного скла, яке не поступалося за міцністю сталі, було видно чисте голубе небо. Риндін підійшов до ілюмінатора, подивився в далечінь. Він побачив рейкову злітну доріжку, яка йшла до Казбеку і, немов найтонша нитка, губилася далеко під самою вершиною гори.

— Так, — промовив він, відходячи од ілюмінатора.

Широке, вигідне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного твердого виступу; м’які, наповнені повітрям подушки оточували Риндіна з трьох боків, підтримували його спину й голову. Здавалося, що тіло просто висить у повітрі, не спираючись ні на що. Коли астроплан буде стрімливо набирати швидкість, перевантаження тіла стане надто великим, його треба всіма засобами пом’якшити. Ван Лун і Сокіл у своїх еластичних гамаках мусили відчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кінець кінцем припустиме для міцної, здорової людини. Риндін не міг користуватися гамаком у відповідальний момент зльоту: попри цілковиту автоматизацію роботи двигунів, попри телеконтроль з Землі, — він все ж зобов’язаний був стежити за індикаторами і ані на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому він користувався кріслом, певна річ, не таким вигідним, як широкий гамак, але таким, що давало можливість бачити прилади і в разі потреби користуватися пультом керування.

Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сітки двигунів. Спалахнула зелена контрольна лампочка — маленьке очко посередині пульта. Все було в порядку. Потім він поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетні двигуни на візку. Щойно її буде натиснуто, — двигуни візка почнуть працювати і, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової доріжки, винесуть його на вершину Казбеку. І в той момент, коли корабель відділиться од візка, продовжуючи за інерцією свій рух у розрідженому повітрі гірських висот, автоматично включаться його власні потужні ракетні двигуни, що працюють уже на атомному паливі — атоміті. Прискорення триватиме далі й далі, аж доки астроплан не досягне космічної швидкості.

І на весь цей період, з моменту включення двигунів візка і до досягнення космічної швидкості, — екіпаж корабля міг бути вільний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всі корективи до їх роботи мусили вносити інженери з поверхні Землі, які стежили за польотом астроплана за допомогою радіолокаційних установок; в міру потреби вони по радіо можуть впливати на роботу двигунів. Ці ж самі спостерігачі стежитимуть і за виходом астроплана на курс в земній іоносфері.

Все, безсумнівно, було в повному порядку. Микола Петрович підвів угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлічі індикаторів, циферблатів і шкал, які заповнювали собою не тільки весь простінок між ілюмінаторами, але й стіни вище і нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усіх частин корабля, від усіх його автоматично працюючих приладів. Навігатор, сидячи в своєму кріслі, міг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разі найменшої несправності під циферблатом чи шкалою, які говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.

Прямо перед Риндіним рівним зеленуватим світлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навігаторові, знову-таки не сходячи з місця, бачити все, що відбувалося навколо корабля: йому треба було тільки легким натиском руки повертати перископ у потрібному напрямі. Бистрим поглядом Риндін пробіг по циферблатах і шкалах. І тут все було в порядку. Отже…

Годинник підтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина — всього одна хвилина! Рука Риндіна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допоміжні ракетні двигуни візка. Різкий дзвінок попередив Сокола і Ван Луна, які лежали в центральній каюті, про старт. Обличчя Риндіна набуло суворого, рішучого виразу, очі звузилися. Ось він, вирішальний, відповідальний момент!

Рука Миколи Петровича, що лежала на пульті, ледве помітно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.

І тієї ж миті здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гірської кавказької долини. Крізь скло біноклів вони побачили під кораблем тонкі, прозорі цівки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобіля чи мотоцикла. Але це була тільки одна мить. Слідом за тим з чотирьох сопел візка вихопилися майже прямі туманні струмені сірого диму. Міжпланетний корабель м’яко рушив уздовж рейкової дороги. Струмені диму перетворилися на скажені вихори, що безнастанно крутилися. І астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тільки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипіння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.

Секунда, дві, три… Астроплана вже не було в долині, він вилетів на рейкову дорогу і мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що він майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повітрі. Тільки хмара сірого диму, що повільно розпливалася в стривоженому повітрі, нагадувала про шлях, яким пролинув міжпланетний корабель рейковою злітною дорогою. Лише спостерігачі на спеціальних вишках, де стояли стереоскопічні підзорні труби, заздалегідь наведені на вершину Казбеку, відзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихітна темна рисочка, що відірвалася від рейкової дороги і зникла за обрієм. Та ще на екранах радіолокаційних приладів, ледь здригаючись, позначалася світлова крива лінія польоту астроплана «Венера-1», який покидав земну атмосферу…

У каюті корабля не було чути звуків ракетних двигунів візка. Микола Петрович відчув лише, як поважчало його тіло, як воно почало глибше втискуватися в еластичні подушки крісла. Це було тільки початком. Потім тіло наче налилося свинцем, подушки крісла натиснули на нього з усіх боків. Напруження дедалі збільшувалося, швидкість наростала. Треба терпіти, це неминуче, швидкість дійде до передбаченої норми і спиниться на ній, треба чекати і освоюватися…

Риндін спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважніла в такій мірі, немов на ній повисли гирі. Перед очима пливли фіолетові кола, переплітаючись і розпливаючись. А як почувають себе Сокіл і Ван Лун?..

Напружуючи всі сили, він дотягнувся рукою до пульта і натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.

— Як почуваєте себе, друзі? — промовив Риндін напруженим голосом, який дивно змінився.

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — почув він голос Ван Луна, що також змінився і був дивно напружений. — Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалі більше. Відтягуються назад.

— Незабаром все це скінчиться, — спробував сказати цілком невимушено й безтурботно Риндін. — Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Відчуваєте вібрацію?

— Аякже! Скільки набрали?

— Майже п’ять тисяч метрів на секунду, — відповів Риндін, глянувши на шкалу покажчика. — Ну, тихо! Мовчимо!

Швидкість наростала. Яка все ж таки страшна річ це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимі межі, то діятиме руйнуюче на нервову і серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академік Риндін знав, що перевантаження під час прискорення астроплана буде не більше як потрійним. Але й в цьому разі пасажири змушені деякий час відчувати потроєну важкість. Його власне тіло, яке важить за звичайних умов сімдесят п’ять кілограмів, зараз, у період прискорення, потягнуло б на вагах цілих двісті двадцять п’ять кілограмів.

І це відчувається помітно, навіть надто помітно!

Серце б’ється різкими поштовхами, ледве справляючись з масою крові, відкинутою прискоренням назад. Тіло відчувається, наче неймовірно важка кам’яна брила… а прискорення все триває! Стрілка покажчика швидкості вже підходить до позначки «9,0», астроплан пронизує іоносферу… він поступово входить у найвищі, найрозріджені її шари… стрілка наближається до позначки «10,0»… прекрасно!.. Тільки б менше було перед очима цих набридливих фіолетових кіл, як вони заважають, дратують…

Думки Риндіна, уривчасті й безладні, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може ні на чому зосередитися. Проте в такому стані мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чіткою й ясною. І ці думки весь час поверталися до головного, — до покажчика швидкості, яка невпинно наростала і звільнювала астроплан від могутньої сили земного тяжіння. Стрілка покажчика повільно посувається повз позначку «11,0»… тепер лишаються тільки десяті частки кілометра, тільки сотні метрів… Чи не уповільниться тут прискорення?.. Ні, стрілка рухається все так само рівно… Позначка «11,3» пройдена… Зараз… зараз… Ось вона, вирішальна помітка «11,5»! Є космічна швидкість, її досягнуто!

І тієї ж миті Риндін відчув, як його тіло рвонулося вперед, затримуване тільки широкими ременями, якими він був прикріплений до крісла. М’які подушки ніби одразу стали більш пружними, наче в них звільнилися несподівано тугі пружини. Вони виштовхували тіло Риндіна з крісла. Стрілка покажчика швидкості вже не рухалася далі праворуч. Вона завмерла на позначці «11,5». Автоматичний устрій працював бездоганно. Ракетні двигуни вимкнулися. Зникла помітна вібрація, яка свідчила досі про їх напружену працю. І все тіло звільнилося від тягаря, який давив. Риндін відчув, як легко й вільно стало дихати. Він спробував спертися вигідніше на ручку крісла і відчув, що м’які подушки відштовхнули його вгору.

Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів…

Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися!

Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік.

— Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича.

Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям «верху» і «низу».

«Верх» кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а «низ» — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший бік — і знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямі…

«Гаразд, починаємо освоюватись!» — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе.

Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи.

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості!

Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість!

Начальник експедиції голосно промовив:

— Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах світу, по всіх містах і селах люди з нетерпінням чекали цього сигналу. Ті, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачі на хвилі московської радіостанції. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього і слухати.

Безсумнівно, найщасливішими були ті, хто мав можливість влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гігантський московський Палац Рад і залишить її біля нумерованого місця в одному з сотень концентричних кіл-рядів найбільшого в світі головного залу Палацу.

Хвилини протікали нестерпно повільно. Здавалося, вони розтягались на цілі години. Уже не було жодного вільного місця в головному залі, від стола президії і до останніх рядів, розташованих амфітеатром. Незвична тиша панувала в залі, хоча тут зібралося близько ста тисяч чоловік. Така ж сама тиша, яка панувала і біля кожного радіоприймача, настроєного на Москву. І ось упали у вічність останні секунди. Хвилинна стрілка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру «12». І весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало біля приймачів, почули ще один короткий удар гонга. Останній сигнал!

Слідом за тим пробили вісім гучних і протяжних ударів Кремлівські куранти. І ще було чутно бій годинника, а на екранах всіх телевізорів вже виникли контури великого залу Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар курантів. Ніколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудіння, що долинало з репродукторів. Ще секунда… дві… три…

— Збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень вважаю відкритими. Слово має академік Микола Петрович Риндін!

Буря овацій розірвала тишу. Люди в залі, люди у незчисленних радіоприймачів і телевізорів, люди, яким досі секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескінченними оплесками висловити своє хвилювання і захоплення.

У цьому шумі оплесків потонули будь-які інші звуки. Люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі залу зійшла невисока людина, як вона спинилася на трибуні і спокійно вклонилася, поклавши руки на бар’єр.

Майже водночас з різних боків спалахнули яскраві прожектори, їх проміння схрестилося на трибуні, залило світлом маленький силует людини. І раптово цей силует неймовірно зріс, збільшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепіння Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він складався, здавалось, з якоїсь напівпрозорої речовини, бо, придивившись, крізь нього можна було побачити протилежні ряди амфітеатру і стіни, неясні й туманні. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлені промінням прожекторів дзеркала на трибуні відкидали вгору гігантський світловий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожен, незалежно од відстані, ясно бачив знайомі риси обличчя академіка Риндіна, збільшені до величезних розмірів. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергійні, трохи насуплені брови, рівний прямий ніс, вуса, акуратно підстрижена борідка. Новий вибух оплесків пронісся по залу.

Академік Риндін підніс руку. Вона наче пронизала склепіння залу і зникла за ним. Риндін закликав до тиші. Цього було досить: за кілька секунд в залі запанувала така тиша, що можна було почути схвильоване дихання сусідів. Академік зручніше сперся на бар’єр трибуни.

— Шановні товариші, дорогі друзі, — почав він свою промову. — Моя місія сьогодні не надто складна, і я спробую виконати її якнайшвидше. Мені доведеться стисло й ясно розповісти вам про те, що ви всі вже неодноразово читали в газетах і журналах, — про мету нашої міжпланетної подорожі, в яку ми вирушаємо через кілька днів. Сьогодні ми зустрічаємося з вами востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена хвилюванням пауза здалася слухачам дуже значною. Незнані небезпеки і труднощі чекають відважних радянських мандрівників у крижаних просторах Всесвіту; перед ними — знайомство з загадковим світом нашої далекої сріблястої сусідки Венери…

— Для чого ми залишаємо нашу Землю, навіщо надсилає нас Батьківщина в безмежні простори космосу? Перед нашою експедицією поставлено багато важливих і відповідальних наукових завдань. Немає потреби та й можливості перелічувати їх всі перед вами. Вже самий по собі виліт у космос першого пасажирського міжпланетного корабля є величезною науковою подією. Наш астроплан являє собою цілу лабораторію з безліччю приладів для наукових досліджень у світовому просторі. Що ж ми будемо досліджувати, вивчати, спитаєте ви. Я відповім вам: все, починаючи від астрономічних явищ і кінчаючи складними фізичними проблемами, серед яких чи не найголовнішою є перевірка за умов космосу існуючих гіпотез про природу та походження космічного проміння. Це — в міжпланетному просторі. А на самій Венері? Певна річ, у першу чергу — природу і, як ми сподіваємося, найцікавіше життя на цій все ще загадковій для нас молодій планеті, яка вічно ховає своє обличчя під покровом густої хмарної атмосфери.

Як бачите, наукових завдань у нас дуже багато. Але серед них є одне, яке має, крім усього іншого, ще й найважливіший практичний характер. Вирішення його допоможе нам покінчити з безжалісним ворогом всіх металів Землі — корозією. Що це означає? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металу під різними фізико-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений окис на міді, матове нашарування на алюмінії, — все це корозія. Це невловимий всюдисущий злодій, який краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів. Ми боремося, звичайно, з корозією, ми винаходимо різні тривкі сплави металів, — з нікелем, хромом, молібденом, ванадієм та іншими домішками. Але всього цього надто мало. Всюдисущий злодій продовжує красти мільйони тонн металу з нашого господарства, він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно і назавжди перемогти його. Як?

Академік Риндін уважно подивився на притихлий зал.

— Згадаємо відому періодичну таблицю елементів великого російського хіміка Дмитра Івановича Менделєєва, ім’ям якого пишається наш народ, як красою і славою російської науки. І, згадавши періодичну систему Менделєєва, ви одразу помітите, що вона закінчується в її теперішньому вигляді на елементі номер сто один, так званому менделєєвії. Нагадаю вам, що відносно зовсім недавно, ще в середині нашого сторіччя, таблиця Менделєєва була значно коротшою, вона закінчувалася на елементі номер дев’яносто два, на урані. Так, так, саме уран був у таблиці останнім елементом, який вчені до цього часу спромоглися відкрити і знайти в природному вигляді в корі нашої Землі, у вигляді хімічних сполук з іншими елементами. Але після того наука просунулася вперед. Ви знаєте, що наука оволоділа розщепленням атомних ядер, звільненням атомної енергії і створенням нових хімічних елементів. Капіталісти й агресори намагалися використати атомну енергію для війни, для руйнації. Наш світ, світ будівництва комунізму, — поставив атомну енергію на службу народові, його мирним потребам, розвиткові народного господарства. Згадайте, що саме в нашій країні, великому Радянському Союзі, ще в 1954 році вперше в світі була сконструйована і збудована електростанція, що працювала на атомній енергії. Ми, радянські люди, з гордістю можемо сказати, що великий Радянський Союз першим у світі розв’язав проблему мирного використання гігантської сили атомної енергії. Людство пам’ятає, як вражений був капіталістичний світ, коли атомна енергія почала покірно служити нашому мирному соціалістичному народному господарству! Там, в капіталістичних країнах, вчені винаходили атомні, водневі і кобальтові бомби та атомні гармати, призначені для руйнації і масового знищення людей. А у нас, в Радянському Союзі, наука наполегливо працювала над тим, щоб примусити атомну енергію служити народові, його щастю, його світлому майбутньому. І ми домоглися цього! Атомна енергія працює на нас на численних енергостанціях, які ми широко будували, починаючи з шостої п’ятирічки. За допомогою атомної енергії ми провадимо велетенське перетворення природи, змінюємо карту нашої Батьківщини. Збудувавши потужні атомні електростанції, ми зросили мільйони гектарів засушливих земель. Але ви і без мене прекрасно знаєте, як використовується в Радянському Союзі і народно-демократичних республіках для мирних, творчих потреб енергія урану і плутонію, енергія термоядерних реакцій. Тому повернемося до моєї головної теми, від якої я дещо ухилився, прошу пробачення!

Академік Риндін посміхнувся, почувши, як вітальним гомоном відповіли йому десятки тисяч слухачів, що жадібно ловили кожне слово його промови.

— Так от, щодо розширення таблиці Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вчені створили нові хімічні елементи, невідомі до того часу людству. Це були: нептуній, плутоній, америцій, кюрій, беркелій, каліфорній, афіній, центурій і, нарешті, менделєєвій — що посіли відповідно з дев’яносто третього по сто перше місце в таблиці великого російського вченого. Все це штучно створені людиною елементи, так звані трансуранові. Дуже важливо відзначити, що ці відкриття спростували одне поширене помилкове упередження, яке довгий час панувало в науці. Більшість учених вважала раніше, що розширення таблиці Менделєєва за межі урану взагалі неможливе, бо, мовляв, елементи, важчі від урану, не можуть практично існувати, вони були б надто нестійкими. Розвиток науки відкинув такі твердження. Він примусив скептиків згадати і по заслузі оцінити пророче передбачення самого Менделєєва, який вказував, що він припускає можливість розширення його періодичної системи в бік важких елементів поза ураном. Який правий був геніальний російський вчений, що проникав своїм гострим поглядом у далеке майбутнє! Звичайно, серед трансуранових елементів, створених людиною, виявились і дуже нестійкі, як, наприклад, нептуній, період піврозпаду якого складає всього два-три дні. До речі, нагадаю вам, що періодом піврозпаду називається час, на протязі якого розпадається половина атомів даного елемента. Нептуній, як бачимо, дуже нестійкий. Але ж природний елемент радон, який займає в таблиці Менделєєва вісімдесят шосте місце й існує в природі незалежно від людини, — не набагато стійкіший від нептунію: його період піврозпаду не досягає чотирьох днів… А от штучно створений ученими елемент плутоній, навпаки, відносно дуже стійкий. Його період піврозпаду складає двадцять чотири тисячі років, — тоді як загальновідомий природний елемент радій, наприклад, має період піврозпаду всього в тисячу п’ятсот дев’яносто років! Отож, ми переконуємося, що деякі трансуранові, штучно створені людиною елементи можуть бути і дуже стійкими, — в усякому разі для практичних потреб людства. Думаю, ви погодитеся, що двадцять чотири тисячі років для нас з вами — строк більше ніж достатній!..

Академік Риндін перечекав, поки по залу прокотився легкий сміх, викликаний його жартом, і продовжував:

— Отже, трансуранові елементи штучно створені людиною. Чи означає це, що такі елементи ніколи не існували раніше в природі? Безумовно, ні. Ці елементи могли існувати тоді, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Запам’ятаємо це положення і перейдемо до інших висновків, чи, якщо хочете, припущень. Чому не припустити, що таблицю Менделєєва можна розширити ще далі? Чому не поміркувати про можливе існування — в штучному чи природному вигляді — не тільки трансуранових елементів від дев’яносто третього до сто першого, але й ще важчих, які слід було б умовно назвати надважкими елементами! Хто візьме на себе сміливість твердити, що такі надважкі елементи не існували колись на нашій Землі або не існують і сьогодні десь у природі безкрайого Всесвіту?..

Цього твердити не зможе ніхто. Але чому ж тоді вони невідомі науці? Та лише тому, що подібні надважкі елементи або самі поступово розпадаються, як нестійкі (це стосується радіоактивних елементів), або, можливо, вони існують в надто незначній кількості, та до того ще і в неприступних для нас поки що глибоких сферах земної кулі. Погляньте на цю таблицю!

Яскраво освітлене зверху прожекторами, над трибуною спустилося велике полотнище, на якому кожен міг впізнати знайомі ряди періодичної системи елементів Менделєєва. Але ця таблиця мала дещо незвичний вигляд. її рівні ряди не закінчувалися менделєєвієм, елементом номер сто один. Ні, під першим рядом сьомого періоду був проставлений ще додатковий ряд, клітинки якого були заповнені умовними номерами. І один з тих номерів сяяв яскравим червоним світлом: це був номер сто одинадцять. Академік Риндін вказував на нього:

— Дивіться! Ми теоретично продовжили, розширили сьомий ряд таблиці Менделєєва. Якщо він існує, то в ньому, як і в попередньому, мусить бути тридцять два елементи. Отож, цей період буде закінчуватися елементом номер сто вісімнадцять, оскільки починається цей період елементом номер вісімдесят сім, францієм. Зараз нас не цікавлять ті елементи, з яких мусить складатися сьомий період. Проте звернімо увагу на елемент номер сто одинадцять, місце якого освітлено червоним світлом на таблиці. Яким мусить бути цей елемент? Подивіться на початок попереднього півперіоду. Там, якраз над клітиною нашого невідомого ще елемента номер сто одинадцять, ви побачите елемент номер сімдесят дев’ять, давно знайоме нам золото! Але в такому разі — які припущення можемо ми зробити відносно властивостей цікавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основні принципи побудови таблиці Менделєєва, то нам дозволено припустити, що невідомий елемент номер сто одинадцять буде мати властивості, подібні до властивостей елемента номер сімдесят дев’ять — золота. До того ж ці властивості в новому елементі можуть бути виявлені навіть значно яскравіше. Ми маємо підстави припускати, що елемент номер сто одинадцять буде не менш, а ще більш благородним металом, ніж золота. Він не тільки сам не буде піддаватися корозії, але зможе облагороджувати й інші метали, якщо його додавати до них бодай у незначній кількості. Цей невідомий ще метал може стати в наших руках чудовою зброєю проти корозії. І ми умовно назвали цей незвичайний за своїми властивостями, поки ще існуючий тільки в наших припущеннях, елемент номер сто одинадцять — ультразолотом!

По залу пролинув тихий гомін. Ультразолото! Таємничий, загадковий, невідомий досі метал! Він надасть всім іншим металам, як припускає академік Риндін, властивостей благородного золота не піддаватися корозії!..

— Але виникає складне запитання, яке дуже трудно розв’язати: де ж відшукати цей уявлюваний поки що метал, це ультразолото? На Землі нам досі не пощастило знайти навіть мізерних його слідів. Якщо ультразолото і є на Землі, то воно, очевидно, ховається від нас десь у глибинах земної кулі, в її найвіддаленіших надрах. Здобути його звідти ми поки що не можемо, навіть озброївшися нашою могутньою сучасною технікою.

Академік Риндін зробив паузу, щоб відпити води з склянки, яка стояла перед ним. Гігантський силует хитнувся над трибуною. Очі глядачів усього світу стежили за його рухами.

— Дослідникам не допомогло навіть глибоке, до десяти кілометрів буріння. Та воно й зрозуміло, бо — що таке десять кілометрів у масштабах земної кулі? Мізерний укол, який не досягає навіть середніх шарів літосфери! Між тим, намагатися відшукати ультразолото можливо слід було б значно глибше, ніж розташовані в земних надрах джерела магми, що викидають вогняну лаву на поверхню Землі під час вулканічних вибухів. Доводиться визнати, що розв’язання такого сміливого завдання лежить поки що поза нашими можливостями. Що ж, визнаємо це. Гаразд, ми не можемо поки що відшукати і здобути дорогоцінний елемент у глибинах нашої старої Землі, якщо він, звичайно, там ще зберігся. Проте чому б тоді не спробувати відшукати його, цей елемент, у Всесвіті, який оточує нас?.. Адже є планети, значно молодші від нашої Землі. Цілком можливо, що ультразолото на них не встигло зруйнуватися, воно там не залишилося тільки в глибоких надрах. Ви пам’ятаєте, безумовно, що всі планети Сонячної системи мають спільне походження. Хімічний склад їх мусить бути однаковий — чи майже однаковий, в залежності од віку тієї чи іншої планети і пов’язаного з цим розпаду елементів. Ми вважаємо, що всі елементи в їх первісному вигляді — я маю на увазі переважно надважкі! — краще всього мусили б зберегтися на Сонці, цьому розжареному сяючому світилі.

Нове полотнище опустилося зі склепіння залу. Тепер на ньому яскраво грали кольорові лінії, розташовані на довгих смужках. Вони переливалися всіма барвами райдуги.

— Насамперед тому вчені вирішили перевірити свої припущення саме на Сонці. Заново проведений найточніший спектральний аналіз показав, що цікавий для нас дорогоцінний елемент — ультразолото — на Сонці є! Це сталося майже зовсім так, як було в свій час з відкриттям елемента гелію. Адже ви знаєте, що наука за допомогою спектрального аналізу відкрила цей елемент спочатку на Сонці, а потім уже на Землі. Саме так астрономи Варшавської обсерваторії за допомогою найновіших удосконалених спектроскопів встановили, що ультразолото в газоподібному стані є на Сонці. Але хіба ми можемо мріяти дістати його звідти? Безумовно, ні. Ми з вами — люди реального крою, ми дозволяємо собі мріяти тільки про те, що можна здійснити практично, хоча б для цього і потрібні були найсміливіші спроби. Про які ж спроби може йти мова в даному разі?.. Тоді ми задумалися над новою проблемою. Наш дорогоцінний елемент теоретично може бути на інших планетах; які ж практичні можливості цього?..

Академік Риндін знову відпив трохи води з склянки.

— Старанні спостереження показали, що ультразолото є насамперед на нашій сусідці по Сонячній системі — Венері. І зрозуміло, чому це так. Венера молодша від Землі, вона зберегла дорогоцінний елемент у зовнішніх шарах своєї кори. Всі ви чули про загадкове голубувате сяйво, яке обгортає час від часу Венеру. Продовж століть вчені неспроможні були розв’язати загадку цього сяйва. Але вони не знали спектра ультразолота, який знаємо ми. І це знання допомогло нам встановити, що в голубуватому сяйві Венери є сліди газоподібних сполук ультразолота. Ця таємниця була розкрита талановитими вченими китайського народу, астрономами чудової Кантонської обсерваторії. А потім спостереження, проведені в Кримській обсерваторії, також підтвердили висновки китайських друзів. І ми впевнено говоримо тепер: так, потрібний нашому господарству надважкий елемент ультразолото є на Венері! Тепер продовжимо нашу думку. Якщо ультразолото там є, то радянські вчені зобов’язані його здобути. Не може бути іншого висновку, коли ми знаємо, що ультразолото зміцнить господарство нашої країни, що його використання принесе нові блага радянському народові, народам країн могутнього демократичного табору, та й всім народам Землі! Радянську науку завжди вели благородні цілі, це її постійний шлях!

Ці слова академіка Риндіна викликали бурхливу хвилю оплесків. Напруження слухачів, наелектризованих сміливими твердженнями академіка, знайшло собі вихід, розрядку. Перечекавши хвилину, Риндін продовжував…

Але ми надто відхилилися від того, що відбувається на міжпланетному кораблі, який стрімливо мчить у космосі до своєї далекої мети. Повернемося ж до наших мандрівників.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

…Настала коротка пауза. І тільки після неї Микола Петрович почув дещо збентежений голос Сокола, який відповідав йому:

— Не так-то легко вилізти з гамака, Миколо Петровичу, ремені здорово затягнулися, он яка справа…

— Зараз, зараз я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.

Перед тим як залишити навігаторську рубку, академік уважно переглянув ще раз показання приладів. Стрілка покажчика швидкості вже повільно почала посуватися назад від позначки «11,5», всі інші індикатори також говорили про правильну роботу автоматів, що обслуговували корабель. У цю секунду спалахнула зелена лампочка радіотелефону. Риндін швидко повернув вимикач радіоустановки. Це був сигнал Землі!

— «Венера-1», «Венера-1», чи чуєте мене? Я Земля, я Земля, — чітко долинуло з репродуктора.

— Чудово чую, — відповів Риндін голосом, який перехопило від хвилювання.

— Як почуваєте себе? Чи все у вас гаразд? — вів далі голос з Землі.

— Все в порядку. Освоюємося з невагомістю. Прилади й апаратура діють бездоганно. Курс ще не перевіряли, хотів би знати ваші дані.

— Ми тримаємо вас у полі зору ультракороткохвильових радіолокаторів. Зараз працюють пости Індії, Владивостока і плавучий пост Тихого океану. Інформуємо вас: внаслідок невідомої ще причини астроплан під час вильоту з Землі трохи ухилився від наміченого курсу…

— Але як це могло трапитися? — здивовано вигукнув Риндін. — Адже всі розрахунки…

— Причини ще не встановлені, але так чи інакше, астроплан ухилився вбік. Поки що гадаємо, що це пов’язане з якоюсь неточністю в розрахунках потужності двигунів ракетного візка, який не досягнув потрібного розгону. Інакше довелося б припустити, що астроплан виявився важчим від його розрахункової ваги. Щойно з’ясуємо все це, повідомимо вас. А тим часом нам довелося форсувати роботу атомітних ракетних двигунів самого корабля, щоб виправити курс. Тепер уже все гаразд. Лишилося тільки одне побоювання: чи не викликала ця форсована робота ваших ракетних двигунів перевитрати палива? Просимо перевірити. Хоч ви і маєте значний резервний запас, все ж таки краще мати точні відомості.

Академік Риндін знову здивовано знизав плечима. Дуже дивно! Як могла статися подібна неточність? Потужність ракетних двигунів візка перевірялася не раз, і астроплан ніяк не міг раптом поважчати проти розрахункової ваги. Як же розуміти все це? Він голосно відповів у мікрофон:

— Єсть, буде зроблено, перевіримо.

— Земля надсилає вам палкий привіт і побажання успіху. Будемо викликати вас через наші потужні передавачі й далі. До побачення, товаришу Риндін! До побачення, «Венера-1»!

— До побачення, Земле!

Зелена лампочка погасла. Так, дивно… «Важче від розрахункової ваги…» Хм! Проте зараз треба допомогти Ван Луну і Соколу…

Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти; він, усе ще тримаючись однією рукою за шкіряну петлю в стіні, підтягнувся до дальшої, — таких петель було багато на всіх стінах і стелі каюти, — ухопився за неї і знову підтягнувся далі. Це було схоже на рухи плавця, який пливе вздовж берега, перехоплюючи руками прибережне каміння і підтягуючись до нього.

Опинившись біля дверей, Риндін випустив з рук останню петлю і взявся за притолоку, зробив руками широкий плавний рух і вільно виплив у повітрі до центральної каюти. Вже добре орієнтуючись і враховуючи кожен рух тіла, Микола Петрович без особливих труднощів імітував все ті ж самі жести плавця. Пружне повітря дозволяло пливти в ньому, як у воді, приблизно так, як робить людина, що пірнула у воду.

— А знаєте, Миколо Петровичу, це навіть красиво! — вигукнув зацікавлений Сокіл. — Ви встигли здорово освоїтися. Ну, я не відстану від вас, от побачите!

Він лежав на гамаку — саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що еластичний гамак відштовхував від себе тіло геолога. Микола Петрович посміхнувся, звернувши на це увагу:

— Цілком зрозуміле явище. Так само і мене виштовхнуло моє крісло. Ну, ви можете розстебнути ремені, чи допомогти вам?

— Та вже, здається, можу. Адже я також поступово освоююсь, — відповів упевнено Сокіл. — Заждіть, Ван, давайте по черзі. Я вже приготувався, а ви використаєте мій досвід.

— Гаразд, гаразд, підожду, — відгукнувся Ван Лун.

Сокіл із зусиллям відстебнув тугий замок ременів, які прикріпляли його до гамака. Замок клацнув, ремінь відлетів убік. Пружний гамак наче тільки чекав цього. Він буквально віджбурнув Сокола від себе. Вадим Сокіл відлетів по косій лінії, немов снаряд. Він пролетів через усю каюту, безпорадно розмахуючи руками і ногами, і вдарився об протилежну стіну під самою стелею.

— Ох, хай йому чорт! — гукнув він.

— Хапайтеся за петлі, за петлі! — підбадьорив його Риндін, ледве стримуючи сміх. — І не робіть різких рухів, легше!

Але було вже пізно. Енергійному Соколові трудно було одразу перейти до уповільнених, плавних рухів. Ударившись об стіну, він вмить одлетів від неї в протилежний бік, не встигнувши вхопитися за петлі. А різкий рух, яким він хотів досягти найближчої петлі, примусив його тіло перевернутися. Він летів назад, знову до гамака, але на цей раз повільно перекидаючись в повітрі. Підлетівши до свого гамака, він устиг схопитися за нього і затриматися, хитаючись, немов човен на бурхливих хвилях.

Вадим Сокіл уже не посміхався. На його худорлявому обличчі з великими світлими, трохи опуклими короткозорими очима, що здавалися ще більшими під круглими окулярами, було помітно явне роздратування. Завжди неслухняне біляве і кучеряве його волосся було скуйовджене. Микола Петрович, згадуючи свою першу подорож по навігаторській рубці, міг тільки поспівчувати геологові. Зате Ван Лун широко посміхався, стежачи з свого гамака за товаришем.

— Дуже цікаве видовище, — добродушно промовляв він. — Відомий геолог Вадим Сергійович Сокіл оволодіває новою стихією. Як це треба сказати — боротьба з невагомістю? Або — що таке рівновага? Вадиме, тримайтеся міцніше, це дуже-дуже історична мить!

— Гаразд, гаразд, — промурмотів у відповідь Сокіл. — Вилізайте самі, шановний товаришу, подивимося, як це вийде у вас.

— Зважимо на ваш досвід, дорогий друже, зважимо! Адже ви самі радили мені.

Справді, Ван Лун не повторив помилок свого друга. Він, відстібуючи ремені, міцно тримався за гамак. І коли той спробував відкинути його, Ван Лун встояв, ухопившися за край гамака, наче за гриву здибленого коня. Потім він навмисно уповільненим рухом простягнув руку до найближчої шкіряної петлі на стіні каюти, підтягнувся до неї і звідти скромно поглянув на Сокола, який все ще сердився:

— Роблю висновок. У таких справах надмір енергії — не перший помічник. Це добре, дуже добре, коли багато енергії. Тільки не тут. Гадаю, тут краще трохи аналітичного мислення. А також робити вірні висновки з явищ, так, Вадиме?

— Прибережіть дотепи до кращого випадку, — огризнувся Сокіл. — Подивився б я на вас, коли б ви вилізали з гамака першим!

— Юпітер, ти гніваєшся, отож ти неправий! — все так само добродушно відгукнувся Ван Лун.

— Нічого, нічого, Вадиме, — втішно зауважив Риндін, — у мене також було щось подібне, коли я відстебнув ремені крісла. Побачите, це тільки перший раз так. Звикнете, освоїтеся. От і я також, весь час придивляюсь і підмічаю правильні і неправильні рухи у вас. І це допомагає. Головне, як я бачу, повільність і плавність рухів.

Микола Петрович простягнув руку і взявся за тонкий стояк, який з’єднував підлогу і стелю каюти. Таких стояків було тут кілька — спеціально з розрахунком на життя за умов невагомості. Легко підтягнувшись до стояка, Риндін опинився майже біля стіни. Уздовж неї, як і вздовж інших стін, тяглося поруччя. Тримаючись за нього, можна було легко пересуватися в потрібному напрямі. Стоячи біля стіни, Риндін сказав:

— Бачите, як зрештою все це просто? Тепер, друзі мої, звикайте, а я знову вирушаю до навігаторської. Погляну ще раз на прилади, зорієнтуюся по них. З Землі повідомили, що їм довелося форсувати роботу ракетних двигунів. Треба перевірити, в чому тут річ. Це забере, гадаю, з півгодини. А ви подумайте про сніданок, Ван Лун. Та посмачніше. Таку знаменну подію, як втрата ваги, можна й відсвяткувати. Згода?

— Правильно, Миколо Петровичу, снідати! Втративши вагу, слід поповнити бодай масу, — вже весело підхопив Сокіл. Природжене почуття гумору перемогло його роздратованість; та й взагалі геолог не вмів довго сердитися. — А як гадає наш шеф-повар?

— Шеф-повар думає: перший сніданок в астроплані — це також історична подія, — повчально вимовив Ван Лун у відповідь.

Пересуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович перейшов до навігаторської рубки.

Сокіл доброзичливо поглянув на Ван Луна:

— Ну, Ван, давайте практикуватися в пересуванні. І я не я буду, якщо ви не залишитеся в хвості! А тим часом можете жартувати, скільки вам завгодно. Все одно, я беру на себе перші спроби, а ви лише повторюєте зроблене мною. Ага, уразив?

Намагаючись не робити жодного зайвого або різкого руху, Сокіл розпочав мандрування по каюті. Тепер і він мав цілковиту можливість переконатися в тому, як дотепно була обладнана каюта, як хороше попрацювали польські вчені, конструктори внутрішніх приміщень корабля. Поруччя, що простяглося вздовж стін, шкіряні петлі в стінах і стелі, плескаті металічні держаки, поставлені в різноманітних місцях, стояки, що з’єднували підлогу і стелю каюти, — все це давало можливість дуже легко рухатися в усіх напрямах, переходячи від однієї надійної опори до іншої.

Щоб перевірити себе, Сокіл спробував ні за що не триматися і стати на ноги. Відразу ж таки він відчув, що каюта повільно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бік, в другий, спинилась і знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому стані. Дурна картина! І Ван Лун чомусь стоїть догори ногами і, здається, посміхається лукавими очима…

Сокіл знову схопився за поруччя. Здавалося, що він з величезною силою повернув навколо себе каюту і так само рішуче спинив її, коли помітив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд!

— Це наче в цирку, — озвався Ван Лун. — Проте дуже сумно бачити, як твій товариш увесь час стає догори ногами…

— Тільки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї — ви поводитеся просто непристойно. Варт мені на хвилинку відвести од вас очі, як ви одразу використовуєте це і стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор із світовим ім’ям, — і раптом отакі трюки! До речі, будь ласка, складіть гамаки, вам до них ближче.

— Єсть скласти гамаки.

Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певні висновки. І цього разу він також обійшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стіни, він дістався до важельного пристрою біля гамаків. Не випускаючи з лівої руки поруччя, Ван Лун правою з силою відвів важіль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросів і амортизаторів підтягла їх до стелі. В каюті одразу стало просторіше.

— Ну, як? — запитав Ван Лун Сокола.

Але Вадим не відповідав. Він помітив, що опинився біля ілюмінатора і з інтересом зазирнув у нього. Нічого не видно… Чому б це? Зрозуміло, адже він чудово знав, що перед стартом усі ілюмінатори було закрито внутрішніми віконницями, металічними заслінками, які всувалися поміж двома шарами товстого органічного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилітали на схід. Значить, з цього, лівого, можна відчинити віконницю.

— Ван, вимкніть світло!

Пролунало характерне клацання вимикача. В каюті стало зовсім темно, коли не зважати на світло, що пробивалося з дверей навігаторської рубки. Сокіл намацав важіль віконниці і кількома обертами опустив заслінку, як опускають скло в автомобілі.

— Надзвичайно! — вигукнув за його спиною Ван Лун.

Вони обидва прилинули до скла ілюмінатора. Перед ними відкривалася гідна подиву в своїй величності картина Великого Всесвіту. Це була глибока ніч — і разом з тим ніч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнів, холодних і в той же час палаючих. Незмірно віддалений небозвід немов був засланий чорним оксамитом. І на ньому, розкидані примхливими і складними візерунками, виблискували міріади яскравих зірок — білих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Ніколи ніхто з жителів Землі не бачив подібного видовища! Вражала не тільки надзвичайна ясність, з якою око без найменших труднощів розрізняло першу-ліпшу зірку — від крупної і сліпучої до найменшої, яка здавалася крихітною іскоркою, що несміливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завіси. Найбільш вражаючим було те, що жодна з зірок не мерехтіла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителів Землі. Ні, кожна із зірок, велика чи дрібна, палала неослабним далеким, але рівним світлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.

І Сокіл, і Ван Лун були вражені виглядом знайомих їм з дитинства сузір’їв. Та й справді, — хіба перед ними зараз були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких звикло людство, завжди наглухо відокремлене від чудесної картини Всесвіту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалісно гасила барви й яскраві кольори! Ті великі мерехтливі зірки були всього лише грубою канвою сузір’їв, дивовижних виблискуючих візерунків великого космосу. Тільки тепер Ван Лун і Сокіл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазії гаптувала природа ці небесні візерунки. Вони відрізнялися від бачених з Землі знайомих сузір’їв не менш, ніж багатобарвна талановита картина відрізняється від сухого і кволого малюнка олівцем.

Враженим поглядом мандрівники знаходили і в думках відзначали ці забарвлені незчисленними кольорами небесні візерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а біля нього, майже в згибі його тіла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедиці…

— Ми з вами щасливці, Ван, — захоплено промовив Вадим Сокіл. — Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку підготовку й витерпіти перевантаження під час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не відчуваєте поетичності цієї незрівнянної картини?

Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Він лукаво примружив очі:

— Сперечатися не можу, поезія — дуже добре, і космічне небо — також. Але Микола Петрович прийде і спитає: де сніданок? Вам можна займатися поезією. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати сніданок, потрібне світло. Значить, і вам доведеться зробити певну поетичну паузу…

— Сухар! Безнадійний сухар!

— Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не зміниться, поки ми поснідаємо, — лагідно втішив Вадима Ван Лун, вмикаючи світло в каюті. — А як діятиме невагома автоматика?

Він уже встиг перейти — чи може правильніше було б сказати «перепливти» — до протилежної стіни каюти, і цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Відірвавшися від видовища космічного неба, Вадим Сокіл стежив за діями друга.

Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стіні. Від стіни відокремилася невеличка квадратна панель і плавно опустилася вниз на колінчастих підставках, перетворившись на стіл. В отворі стіни, який відкрився за нею, виявилися полиці укладистого буфета, уставлені посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескаті боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знімав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, і ставив його на столі також у затискувачі, кожен з яких відповідав тій чи іншій формі посуду. Розставивши все на столі в ідеальному порядку, Ван Лун задоволено посміхнувся:

— Зовсім як в кращому, зразковому ресторані! Тепер ще серветки. І можна приступати до їжі.

— Без чаю, без гарячого? — розчаровано відзначив Сокіл.

— Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, — втішив його Ван Лун. — Якщо, звісно, Микола Петрович дозволить…

— А чому б йому і не дозволити? — пролунав веселий голос Риндіна, який з’явився в дверях каюти. — Навпаки, він цілком підтримує вашу ідею, Ван. Сьогодні — особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогодні — це добре!

— Тільки дивно якось, що немає стільців. Здається ніби все не так, — нарікав Сокіл, наближаючись до стола.

— Обійдемося, Вадиме! А потім, повірте мені, що повітря за наших умов краще від найвигіднішого стільця. Не забудьте лише закріпитися пружинами біля стола. Почнемо, друзі!

Риндін першим «сів» біля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що він защепнув навколо кожної ноги під столом пружинні кільця, пристосовані під квадратною панеллю. Його приклад наслідували й інші. Тепер кожен був наче прикріплений до стола вище колін, не доводилося побоюватися, що необережний різкий рух відштовхне людину від стола і винесе її на середину каюти.

Навколо стола в повітрі сиділи три мандрівники в космосі. Вони посміхалися, поглядаючи один на одного. Справді, вигляд людини, яка по суті ні на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повітрі, був досить кумедним. Втім, таке відчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину-дві члени експедиції забули про це. Риндін все ж таки попередив ще раз:

— Без різких рухів, друзі! Інакше й пружинні кільця не врятують. Пам’ятайте золоте правило: дія дорівнюється протидії. Якщо ви натискуєте на якусь річ, ви з такою самою силою відштовхуєтеся від неї.

— Як Вадим від стінки, — підморгнув Ван Лун.

Сокіл і собі посміхнувся, згадавши, як його кидало від одної стіни каюти до другої.

— Ну, почнемо ж таки!

Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок і перевернув пляшку шийкою вниз. Як і слід було чекати, з неї не вилилося ані краплини. Тоді Риндін підніс пляшку до своєї чашки — також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Він устромив шийку пляшки у верхню частину чашки і злегка натиснув на гумові стінки. З шийки повільно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала відокремлюватися від пляшки; незважаючи на її досить великий розмір, ця краплина зразу ж таки ховалася назад, у пляшку, варт було тільки зменшити тиск на гумові стінки.

Риндін трохи струсонув пляшку:

— Ну, відокремлюйся!

Велика краплина вина відірвалася від шийки і залишилася в чашці.

— Перший бокал готовий! Давайте ваші!

В такий же спосіб Риндін наповнив чашки товаришів, поставив пляшку назад у затискувач на столі і підніс свою чашку:

— Наш перший тост — за велику Радянську Батьківщину, за радянський народ, за успіх того, що доручено нам Батьківщиною! — урочисто вимовив він.

Кожен узяв по тонкій скляній трубочці і через неї випив вино. Першим відірвався від чашки Сокіл.

— Чудове вино, — сказав він. — Ніколи ще не пив такого!

— Скажу, воно ж таки космічне, — відгукнувся Ван Лун.

— Але трубочка страшенно заважає, — вів далі Сокіл. — Куди краще й приємніше було б пити без неї, прямо з чашки.

— А ви спробуйте, якщо для вас замало добре відомих усім нам теоретичних даних, — хитро підморгнув Ван Луну Риндін.

— Та ні, я розумію, що це необхідно. А все ж таки цікаво спробувати. Невже не впораюся, навіть якщо буду дуже обережним? — заявив Сокіл.

Геолог випустив трубочку із пальців: вона не залишилася висіти в повітрі, а повільно попливла до столу. Ван Лун з цікавістю стежив за Соколом, який підніс чашку до рота, спробував потягти з неї вино.

— Так, так, невгамовний ви експериментатор, — жартівливо підохотив Сокола Риндін. — Енергійніше!

Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. І тієї ж секунди з неї вилетіла велика куляста краплина вина завбільшки з яблуко. Гойдаючись у повітрі і виблискуючи круглими боками, вона пролетіла повз голову Сокола і линула далі вздовж каюти.

— Ловіть, ловіть! — вигукнув Ван Лун. — Вино відлітає!

Краплина пливла в повітрі далі й далі.

— І справді, доведеться вам ловити цю краплину, адже інакше вона розтечеться по першій же речі, з якою зіткнеться, — перемагаючи сміх, сказав Микола Петрович.

Сконфужений Сокіл висмикнув ноги з пружинних кілець під столом і кинувся навздогін за краплиною. Але спіймати її було нелегкою справою. Від найменшого коливання повітря кругла краплина зразу ж таки відхилялася вбік, змінюючи свій напрям. Сокіл наполегливо переслідував її, перехоплюючи руками петлі в стінах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива істота, кожного разу ухилялася від нього, підштовхувана коливаннями повітря, які мимоволі робив своїми рухами Сокіл.

— Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайняті! — незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима.

Сокіл видимо розгубився. Різким рухом витягненої вперед руки він спробував настигнути краплину і схопити її, забувши, що це рідина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою — і одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю обліпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях і далі під рукав. На манжеті сорочки Вадима з’явилася яскраво-червона пляма. І ціла кисть начебто одяглася в червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її.

Риндін і Ван Лун дружно сміялися, поки Сокіл, повернувшися до столу, збентежено витирав руку серветкою.

— Ну, жертва цікавості, переконалися тепер, що з трубочкою зручніше й безпечніше? І що взагалі, мабуть, не варт ревізувати дані нашої підготовки? — поцікавився Микола Петрович.

Сокіл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент був зайвим…

Ван Лун відкрив бляшанку консервів і розклав її по тарілках. Кожен добре пам’ятав теоретичну підготовку до умов життя без ваги і їв обережними, уповільненими рухами. Сокіл відзначив про себе, що наважчим було освоїтися з цілковитою відсутністю ваги у шматочків їжі. Щоразу рука, підкояючись багаторічній звичці до земних умов, наче сама намагалася з силою піднімати шматки їжі. І якщ б постійним контролем не вдавалося її стримувати, — кожного разу їжа відлітала б до стелі каюти.

Навіть кожен шматочок хліба вимагав особливої уваги. Покладений на стіл, він немовби просто не хотів спокійно лежати на ньому, а вперто відпливав убік, наче живий. Сокіл зітхнув:

— Пояснити все це, певна річ, дуже просто: найменший поштовх, ба й дотик пальця — уже достатній для того, щоб цей шматок хліба поплив у повітрі. Але ж як незручно!..

— Звикати, звикати треба, Вадиме, — поставив крапку на висловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович.

Нарешті, сніданок був закінчений.

Ван Лун вийняв з кишені свою улюблену люльку і набив її тютюном. Узявши трубку в рот, він вийняв сірники.

— Ван, дорогий, а ви пам’ятаєте нашу умову? — спинив його Риндін. — Не більше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати дорогоцінне повітря на вашу погану звичку!

— Миколо Петровичу, — жалібно заблагав Ван Лун, — дозволю собі заперечити. Це всього лише перша. Принаймні — в астроплані!

— Ну, гаразд, — махнув рукою Риндін. — І все ж таки куди краще б вам взагалі кинути курити… а, та хіба ж вас переконаєш, такого завзятого курця!

Ван Лун запалив сірника, як завжди вичікуючи, доки згорить його головка. Але сірник майже одразу згас, хоч на нього ніхто не дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко. Сокіл запитливо поглянув на Риндіна і помітив на його обличчі лукаву посмішку.

— В чому тут річ, Миколо Петровичу? — спитав він.

Риндін розсміявся:

— Та нема тут нічого особливого, друже мій. Ван Лун також, видимо, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої передпольотної підготовки. А мусив пам’ятати, особливо, якщо йому вже так кортить і надалі отруювати себе курінням. Абсолютно природна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов горить лише тому, що нагріте його полум’ям повітря підіймається вгору. Воно розширюється від нагрівання, стає більш легким — і його витискують оточуючі шари повітря, холодні і тому важчі. Значить, на Землі повітря весь час надходить до полум’я, підтримує його горіння. А тут…

— Розумію, розумію і пам’ятаю, — перебив його Сокіл. — Тут немає ваги, тому нагріте повітря не стає легшим, воно лишається біля сірника і не допускає до полум’я свіжого кисню. Сірник згасає. Все це так. Значить…

— Значить, треба легенько обдувати запалений сірник, щоб видаляти продукти горіння і доставляти новий кисень для полум’я, — закінчив Риндін. — Що ми зараз і спробуємо зробити для Ван Луна. Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До речі, з усього цього з’ясовується, що ви без сторонньої допомоги не можете запалити сірника. Прекрасно, є надійний засіб контролювати ваше куріння!

Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього сірника. Полум’я розгорілося. Ван Лун обережно розпалив люльку і з насолодою затягнувся пахучим димом.

Сиві цівки диму повисли в повітрі коло Ван Луна. У каюті запанувала тиша. Кожен думав про своє. І раптом Сокіл закашлявся, ковтнувши диму, і навіть чхнув. Ван Лун трохи винувато поглянув на нього.

— Будьте здорові, Вадиме, — почав він і одразу спинився. Його вразила незвичайна луна: здавалося, що біля протилежної стіни теж чхнув хтось. Що то за чортівня?.. Ван Лун вийняв люльку з рота і здивовано спитав:

— Гадаю, акустичні ефекти не можуть виникати через втрату ваги? Звідки така гучна луна?

Йому відповідали не менш здивовані погляди Риндіна і Сокола: певна річ, втрата ваги ніякого відношення до луни не має!

Ван Лун хотів покласти люльку на стіл, але, не зробивши цього, просто залишив її в повітрі, де вона й попливла, трохи погойдуючись і все ще випускаючи з себе тонесеньку цівку диму. Потому він виразно приклав пальця до губів і тихо вирушив уздовж стіни туди, звідки почулася дивна луна.

Там, у стіні, містилося кілька високих ніш, закритих зверху донизу рухомими шторними кришками, які бувають на конторських столах. Усі знали: у тих нішах стояли вдосконалені легкі скафандри з апаратами для дихання. В астроплані було всього чотири такі скафандри: три в нішах центральної каюти і один запасний на складі. Вони могли дуже придатися в разі потреби працювати на Венері у воді чи в атмосфері, непридатній для дихання людини. При крайній потребі в цих скафандрах можна було навіть вийти з корабля в міжпланетному просторі: вони були досить пружними, незважаючи на свою легкість, і обігрівалися зсередини електрикою.

Ван Лун наблизився до крайньої ніші, звідки, як йому здавалося, долинула незвичайна луна. Він знову прислухався. Тиша. Дві пари очей, Риндіна і Сокола, уважно стежили за його діями. Сокіл підвівся з-за столу:

— Що ви хочете робити, Ван?

Ван Лун спинив його помахом руки. В нього були свої власні міркування. Притримуючися за шкіряну петлю, він натиснув кнопку в стіні. Шторна кришка сковзнула вниз, відкриваючи нішу.

В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни затискувачами. Сіро-зелений еластичний, зміцнений металічною сіткою, гумовий костюм з прозорим закругленим зверху циліндром з найтривкішого органічного скла. Циліндр-шолом тьмяно поблискував, віддзеркалюючи світло з каюти. Крім скафандра, в ніші не було нічого.

Проте Ван Лун і не шукав у ній нічого. Він натиснув ще одну кнопку в стіні. Яскраве світло внутрішньої електричної лампочки залляло нішу.

І команда астроплана побачила в прозорому циліндрі-шоломі чиєсь молоде обличчя. На Ван Луна розгублено дивилися широко відкриті очі невідомої людини, що була в скафандрі.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

Отож, академік Риндін продовжував свою доповідь, яку слухав весь світ.

— І справді, — сказав він, — радянська наука останніми роками впритул підійшла до здійснення космічного перельоту на найближчу планету. Адже у нас є такий надзвичайний засіб пересування в просторі, як ракетні кораблі, створені за геніальною ідеєю великого російського вченого і винахідника Костянтина Едуардовича Ціолковського. Саме він, наш славетний співвітчизник, протягом всього свого життя наполегливо привертав увагу науки до створення проектів міжпланетних ракетних кораблів. Всі подальші успіхи багатьох вітчизняних і зарубіжних учених в цій галузі, — всі вони стали можливими завдяки геніальній роботі основоположника теорії міжпланетних сполучень Ціолковського. Озброєні автоматикою, електронікою та іншими блискучими досягненнями науки, ми можемо тепер здійснити те, що лише кілька десятків років тому здавалося красивою, але нездійсненною фантастикою. Всього десять років тому радянські вчені створили перший постійний штучний супутник Землі — він і досі обертається навколо нашої планети разом з другим, майже таким самим супутником, створеним американськими вченими. Як ви пам’ятаєте, цей перший ракетний корабель з установленими на ньому довгодіючими автоматичними приладами і радіоапаратурою був закинутий десять років тому на висоту 265 кілометрів над поверхнею Землі. Він був розрахований так, щоб робити повне обертання навколо Землі за 90 зоряних хвилин. Отож, протягом однієї зоряної доби він робить 16 обертів навколо Землі. І за цей час давно знайомий вам супутник нашої планети «Диск-1» встигає повернутися до місцевості, над якою він пролітав рівно добу тому. Ось чому ви так регулярно бачите супутник «Диск-1» у небі нашої Батьківщини в перший-ліпший телескоп. Ще один постійний штучний супутник «Диск-2» був створений в Китаї через три роки після першого. Це завдання було вже складнішим. Другий, вже китайський міжпланетний апарат, був закинутий з Тібетського плоскогір’я уже на висоту тридцять п’ять тисяч вісімсот кілометрів над Землею. Цим китайські вчені досягли того, що супутник «Диск-2» видно з різних точок Землі щодня в певному напрямі в той же самий час. Регулярно о восьмій годині вечора, наприклад, він опиняється над Москвою. Звичайно, спостерігати цей супутник можна тільки в умовах обсерваторії, бо для такої великої відстані, яка відділяє його від Землі, «Диск-2» відносно дуже малий. Але разом із своїм братом, «Диском-1», він вірно служить науці і щовечора нагадує нам про наших друзів — учених китайського народу. За допомогою штучних супутників ми уточнюємо метеорологічні спостереження, зокрема вивчаємо поширення і характер хмарного покрову Землі; супутники допомагають нам стежити за рухом криги в Арктиці і Антарктиді, а також у суміжних з ними океанських смугах; автоматично діючі на штучних супутниках радіоустановки попереджають нас про виникнення лісових пожеж у малонаселених місцевостях. Нарешті, супутник «Диск-2» служить ще й ретрансляційною станцією для ультракороткохвильових радіопередач: за його допомогою вечірні передачі московського телецентру бачить уся наша величезна країна і разом з нею — ціла Європа. Зокрема і зараз моя доповідь передається по Радянському Союзу за допомогою «Диска-2», отже, витвір наших китайських друзів і тут виявився корисним для спільної справи!

Усіх оплесків, які спалахнули після цієї фрази, академік Риндін не чув, бо зараз аплодували сотні тисяч і мільйони телеглядачів, які належно оцінили це його нагадування.

— П’ять років тому ми відрядили перший радянський ракетний корабель на Місяць. Певна річ, він летів без пасажирів. Корабель «Місяць-1» мусив послужити лише практичній перевірці наших складних розрахунків. У носовій частині цього корабля був вибуховий пристрій, своєрідна бомба. Природно, вибух цієї бомби не міг нікому пошкодити, бо вже давно було встановлено, що на Місяці немає ніякого життя. Що ж, «Місяць-1» виправдав усі сподівання, що покладалися на нього, блискуче ствердив наші розрахунки. Точно в передбачений час ракетний снаряд досягнув Місяця і впав на нього: астрономи бачили у своїх телескопах блискавичний вибух на Місяці. То вибухнув на споконвічному супутнику Землі наш перший корабель-снаряд, подавши тим самим урочистий сигнал: міжпланетне сполучення відкрите!

Знову буря оплесків пролинула по залу.

— Два роки тому з Землі вилетів другий ракетний міжпланетний корабель «Місяць-2». Уряд і Комуністична партія наполягли на тому, щоб і цей політ відбувся без пасажирів. У першому експериментальному перельоті Земля-Місяць-Земля, що був генеральним іспитом автоматичних приладів керування, не можна ще було рискувати життям учених. Астроплан «Місяць-2» був обладнаний найсучаснішими автоматичними установками, сконструйованими в наукових інститутах Москви, Ленінграда, Києва, Пекіна, Шанхая, Варшави, Будапешта, Праги і Софії. Ці установки керували двигунами і рулями астроплана, приймаючи радіоімпульси з Землі. Вчені стежили з Землі за польотом корабля і вивчали дані, які передавалися з міжпланетного корабля автоматично по радіо. Своєрідна міжпланетна мандрівка автоматичних установок пройшла блискуче! Керований по радіо з Землі астроплан облетів навколо Місяця і, повернувшись на Землю, благополучно знизився на Азовському морі. Ви всі знаєте про це. Ви бачили чудові фотографії, зроблені автоматичними апаратами, що були на цьому кораблі. Вперше в історії науки ми зазирнули на той бік Місяця, який ніколи не був видний з Землі, і встановили, до речі, що він нічим істотним не відрізняється від давно уже відомого нам. Але, ясно, не тільки заради цих цікавих фотографій «Місяць-2» був відправлений у міжпланетний переліт. Ця подорож автоматичних установок, апаратів і приладів підтвердила можливість пасажирських польотів у світовому просторі! Тепер радянська наука має практичний досвід зореплавання, астронавігації. Ми маємо право тепер здійснити політ на Венеру! радянський уряд і Комуністична партія дали згоду на те, щоб Радянські вчені здійснили міжпланетну подорож, а водночас і спробували відшукати на Венері ультразолото. Ось чому величезний колектив наукових інститутів Радянського Союзу, Китаю і народно-демократичних республік наполегливо працював усі останні роки над тим, щоб всебічно підготувати нашу подорож, забезпечити її успіх. Конструювання астроплана і його будівництво проведеш Московським і Пекінським інститутами міжпланетних сполучень. Нове атомне паливо для наших ракетних двигунів — атоміт, — створене в співдружності Ленінградським і Київським інститутами фізичної хімії. Оптичні прилади астроплана виготовлені Празьким інститутом експериментальної оптики. Складна система здобування під час шляху електричної енергії розроблена і здійснена вченими Шанхайського інституту енергетичних проблем. Внутрішнє обладнання астроплана створене на дослідних заводах Варшавського інституту гігієни. Свою долю участі внесли також наукові інститути Будапешта, Кантона, Софії, Берліна. Як бачите, наш астроплан «Венера-1» створений дійсно зусиллями вчених і інженерів усього великого демократичного табору народів світу! Вчені розрахували все, зважили всі можливості, які тільки можна було передбачити. І я тепер сміливо можу заявити: ми озброєні знанням, досвідом, натхнені довір’ям до нас з боку великої радянської Батьківщини і дружніх народів демократичного табору і зробимо все для того, щоб виконати наші завдання!..

Виразним жестом академік Риндін спинив оплески.

— Друзі і товариші, не поспішайте. Прибережіть оплески до нашого повернення. Перед нами — велика, важка і тривала подорож по незнаному океану Всесвіту. З цього приводу мені згадується красива стародавня казка, відомий поетичний грецький міф про аргонавтів. Пам’ятаєте його? Цей міф розповідає про відважних казкових героїв, старогрецьких моряків, які на малесенькому кораблику вирушили в далеку подорож на розшуки золотого руна, шкури чудесного барана, яка мала, як вони вірили, чарівні властивості. На своєму маленькому кораблі, що називався «Арго», моряки подолали Егейське море, подолали невідоме їм до того часу грізне Чорне море, яке здавалося мандрівникам загадковим, таким, що ховає в собі невідомі небезпеки. Древній міф розповідає, як відважні моряки вийшли переможцями з сміливого поєдинку з грізними силами природи і знайшли своє золоте руно в Колхіді, як називалося тоді наше Закавказзя. Героїчні мандрівники на кораблі «Арго», славні аргонавти перемогли! Думаючи про нашу подорож, я завжди згадую цю красиву і наївну казку… Я думаю: адже й ми, подібно старогрецьким аргонавтам, попливемо по невідомому безкрайому океану Всесвіту, долаючи його бурхливі ефірні хвилі, можливі, хоча й не знані нами ще бурі й шторми, борючися з могутніми силами космічних стихій і намагаючись відшукати наше золоте руно, наше ультразолото… Сучасні аргонавти Всесвіту сподіваються досягти не менших успіхів, ніж стародавні аргонавти грецького міфу!

Академік Риндін спинився схвильований. Потім він підвів руку, наче заспокоюючи і себе, і слухачів:

— А проте — це, звичайно, тільки поетичне порівняння. Друзі мої, пробачте мені його; повірте, вчені також дуже люблять поезію! Отже, сьогодні, дорогі товариші, ми надовго прощаємося з вами. Як ви вже знаєте, через кілька діб ми вилітаємо з першої в історії людства міжпланетної станції біля підніжжя Казбеку. Чому обране це місце для старту нашого корабля? Ви знаєте, що для вильоту в світовий простір, у космос, астроплан мусить розвинути так звану космічну швидкість, — для Венери вона дорівнюється одинадцяти і п’яти десятим кілометра на секунду. Це величезна швидкість, а розвинути її треба надзвичайно хутко, витративши при цьому дуже багато палива. І ось ми насамперед використали швидкість обертання самої Землі з заходу на схід. Астроплан стартує в районі Центрального Кавказу на сорок третім градусі північної широти. Швидкість обертання Землі на цьому градусі складає близько трьохсот сорока метрів на секунду. Можна вважати, що ці триста сорок метрів на секунду є нашим прямим виграшем, чи не так? Адже ми полетимо в напрямі з заходу на схід, себто використаємо цю готову швидкість. Далі, ми розгонимо астроплан уздовж злітної рейкової доріжки, яка веде на вершину Казбеку і там обривається. Що це дає нам? Астроплан аж до кінця злітної доріжки не витратить жодного грама власного палива: його потягне за собою ракетний візок. Ракетні двигуни візка швидко розгонять астроплан і виведуть його на вершину Казбеку, на висоту близько п’яти кілометрів, де опір повітря майже вдвоє нижче, ніж на рівні моря. Це буде тривати всього двадцять п’ять секунд, але за цей час астроплан дістане швидкість шістсот метрів на секунду, як бачите, дуже чималу. На вершині Казбеку, де обривається злітна рейкова доріжка, візок скотиться по рейках назад, униз, витративши цілком свій запас палива. А звільнений астроплан полетить далі, продовжуючи прискорювати політ, бо в той момент, як він відділиться від візка, почнуть працювати його власні ракетні двигуни.

Академік Риндін знову зробив паузу. І тепер, коли він заговорив після неї, голос його зазвучав м’яко і проникливо: так говорять про друзів, про справжніх, випробуваних товаришів.

— Три чоловіки будуть пасажирами астроплана «Венера-1». На мене покладене керівництво експедицією, моїми товаришами є відомий геолог і хімік Вадим Сергійович Сокіл і визначний китайський вчений енергетик товариш Ван Лун, професор Шанхайського інституту. Нас, як бачите, дуже мало. Тому кожному з нас доведеться виконувати цілий комплекс обов’язків. З цієї причини нам довелось всерйоз вивчити й нові спеціальності — в додаток до тих, якими ми володіли раніше. Професор Ван Лун несе додатково обов’язки штурмана нашого корабля, радиста, фото— і кінооператора. Крім того, на нього покладені фізіологічні дослідження під час польоту, а також відповідальність за наш побут, яку він поділяє з Вадимом Сергійовичем Соколом: обидва вони позмінно виконуватимуть ще й обов’язки повара астроплана. Правда, керівництво в цьому важливому ділі належить товаришеві Ван Луну як більш досвідченому мандрівникові, ніж товариш Сокіл, але про це я скажу пізніше. Так чи інакше навантаження товариша Ван Луна — не з малих. Вадим Сергійович Сокіл, природно, буде зайнятий фізичними і хімічними дослідами і біологічними дослідженнями, збиранням мінералогічних і петрографічних зразків; на ньому ж лежать метеорологічні спостереження — і він таки є запасним водієм астроплана. Втім, товариш Ван Лун теж зуміє в разі потреби зайняти місце за пультом керування: адже ми понад рік займалися тренуванням і підготовкою до польоту. До речі, я хотів би тут-таки відзначити одну, хоча й випадкову, але дуже важливу для нас обставину, яка виявилася виключно позитивною для експедиції. Радянський уряд з радістю включив до складу експедиції представника китайського народу, нашого друга професора Ван Луна. Під його керівництвом Шанхайський інститут енергетичних проблем розробив і створив для астроплана «Венера-1» дотепну, цілком оригінальну й цінну систему здобування електроенергії протягом всього перельоту. Ця блискуча конструкція товариша Ван Луна радикально розв’язала одне з найважливіших питань, яке стояло перед конструкторами астроплана. Ми з надміром забезпечені тепер електроенергією з моменту вильоту корабля і до його повернення на Землю, — ось що дав нам науковий і технічний талант професора Ван Луна! Але крім того, виявилося, що цей видатний китайський вчений, який увійшов до складу нашої експедиції, є в той же час і досвідченим мандрівником і пристрасним мисливцем на крупного звіра. Досить сказати, що професор Ван Лун об’їздив весь Китай, Сибір, Індію і Індокитай, беручи участь і керуючи деякими дослідницькими експедиціями Всекитайського географічного товариства. Ви, звичайно, чули й читали, що на Венері нашій експедиції доведеться, можливо, зустрітися з небезпечними і численними хижими тваринами. Ми мусимо бути готовими до всього — навіть до зустрічі з доісторичними потворами, які можуть виявитися на Венері. Ця молода планета, як ви знаєте, значно молодша від Землі, там не може ще бути людей. Проте на Венері можуть бути невідомі нам тварини, можливо, — хижаки. Якщо це так, — товариш Ван Лун буде нашим надійним захисником. Його досвід мандрівника і мисливця дуже згодиться експедиції. Ну, звісно, ми можемо тільки пошкодувати, що наш астроплан не в змозі вмістити в собі бодай одного з представників тваринного світу Венери, бо товариш Ван Лун напевно допоміг би нам спіймати, привезти на Землю й показати вам як зразок хоча б одного з них!

Микола Петрович Риндін знову перечекав, поки уляжеться в залі сміх, викликаний його жартівливим жалкуванням, і закінчив:

— Всі ми, члени команди астроплана «Венера-1», добре встигли узнати один одного за час підготовки. Ми маємо все необхідне для далекої подорожі, — для наших запасів використана вся корисна площа корабля. Через сто сорок шість днів після вильоту з Землі ми опинимося на Венері, де за умовами астронавігації нам доведеться пробути досить довго — чотириста шістдесят сім днів: раніше вилетіти на Землю ми не зможемо. За цей час експедиція в міру можливості вивчить незнану планету, спробує відшукати ультразолото — і привезе його на Землю в подарунок любимій Батьківщині. Збувається давня мрія людства, що віками здавалася красивою, але нездійсненною казкою. Ще зовсім недавно, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, міжпланетна подорож лишалася практично неможливою, хоча світова наука вже оволодівала атомною енергією. Тоді, як і раніше, Радянському Союзові і його друзям доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний період — позаду. Переставши побоюватися нападу, наші народи цілком віддали всі свої сили мирному будівництву, розвиткові науки й техніки. Минуло всього кілька десятиріч, і людство бачить, як могутня атомна енергія, яка служить не справі війни, а справі миру, дає нашим народам можливість здійснити вікову мрію, перетворює подорож до іншої планети в реальність. Тому й прикуті зараз до нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почуття всіх людей земної кулі: Радянська країна вперше в світі втілила в життя давню мрію кращих умів людства і починає оволодівати світовим простором! Мені хочеться сказати вам лише одне. Учасники першої міжпланетної експедиції безмежно вдячні Батьківщині за довір’я і переконані, що виправдають його. До побачення, дорогі друзі і товариші, до побачення! Через чотири дні — старт нашого астроплана «Венера-1». У неділю, о дванадцятій годині дня ми вилітаємо у світовий простір. До побачення, друзі і товариші!

І знову нескінченні овації бурею пронеслися по всій Землі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повільно розпливаючись у повітрі. Величезний зал зборів Палацу Рад захоплено аплодував керівникові першої міжпланетної подорожі і його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвіту.

І так само аплодували люди в усьому світі, все ще прислухаючись до радіоприймачів, звідки щойно лунав мужній голос академіка. Уже згасли екрани телевізорів, уже давно змовкли радіоприймачі, а люди все ще сиділи й сиділи біля них, охоплені хвилюванням.

Лише чотири дні відділяли людство від великої події, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, — відльоту радянського астроплана з трьома членами його екіпажу на Венеру, на подолання невідомих небезпек і труднощів, для оволодіння дорогоцінним новим елементом — ультразолотом!..

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

— Що це? — голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокіл.

Від несподіванки він підскочив і його одразу відкинуло вгору, до стелі. Вдарившись головою об кріплення, він ледве встиг вхопитися за рятівні петлі в стелі. Але його очі не відривалися від обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втім, не так розгублено, як на Ван Луна.

Микола Петрович Риндін зосереджено похитав головою: ось вона, невідома досі причина зайвої ваги астроплана!.. І тільки Ван Лун, один з усіх, лишався спокійним і незворушним — принаймні зовні. Він упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого циліндра-шолома, яка з’єднувалася вигнутим металічним кільцем з плечима й груддю скафандра, і, переконавшись, що шолом не закріплений на скафандрі, з особливою ввічливістю промовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемоній. Будьмо знайомі.

Лише Риндін помітив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, ніби він вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Він, слухняно підпорюючись, відкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металічне наплечне кільце і з помітними труднощами викарабкався назовні. Проте, вилізаючи із скафандра і зіскакуючи на підлогу, він, природно, не розрахував руху і несподівано для себе полетів від скафандра вздовж каюти до протилежної стіни.

— Що це? — злякано вигукнув незнайомець свіжим дзвінким голосом, ніби копіюючи попередній вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Він безпорадно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися в каюті, що крутилася навколо нього, доки міцна рука Ван Луна не схопила його за плече і утримала на місці.

— Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навіщо опинилися тут? — все так само сухо і ввічливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невідомого. — Втім, ви, якщо не помиляюся, дівчина?..

Навіть у незворушному голосі Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невідома особа в астроплані, та ще — дівчина. Втім, це було саме так.

«Невідома особа» була зодягнута в темно-синій комбінезон механіка з великими кишенями на грудях і шароварах. Під широкими складками комбінезона вгадувалася струнка дівоча постать. Тонке, дуже бліде обличчя дівчини з крутим упертим підборіддям, світло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами і задерикуватим коротким носиком було розгублене.

Але, як відзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нічого спільного з розгубленістю людини, що була захоплена зненацька. Дівчина, очевидно, відчула себе недобре, і їй, крім того, було трудно й незвично за умов невагомості. Нарешті, вона міцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певніше, хоч її обличчя лишалося блідим. На вигляд дівчині було не більш, як сімнадцять-вісімнадцять років. І Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчі її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ і в світлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненості в собі, щось на зразок «а от ви нічого зі мною і не зробите!».

— Гадаю, десь навіть бачив вас, — промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. — Де це було? Гм… зараз, зараз!

За гострими очима мандрівника Ван Луна наче була схована найчутливіша фотоплівка, на якій його надзвичайна пам’ять автоматично відзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. І тепер ця плівка хутко розкручувалася в зворотному напрямі, кадр за кадром. У Китаї, під час подорожей?.. Ні, не годиться, дівчина надто молода. Астроплан, підготовка, Кавказ, долина… Ні, теж не те, хоча вже ближче. Москва… Так, ще, ще! Єсть!

Ван Лун зовнішньо все так само спокійно поцікавився:

— Ваш інтерес до географії дуже похвальний, люба дівчино. Але навіщо ви тут? Ми на Венері не збираємося полювати на тигрів. Пам’ятаю, вони цікавили вас найбільше.

Дівчина розгублено поглянула на нього:

— Як? Ви пам’ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, і запитували всі…

Не відповідаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндіна:

— Ця молода особа була з екскурсією в географічному музеї Академії наук, у Москві, коли оглядав його і я. Дуже сильно цікавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скільки мені пощастило вбити смугастих звірків. Не думав, що буду бесідувати з нею в ракетному кораблі. Але й тоді, дозволю собі зауважити, — вів далі він, знову звертаючись до дівчини, — мене також не цікавили зайці. Навіть міжпланетні.

Дівчина зблідла ще більше. І від цього в неї на лобі під сплутаним темним волоссям яскравіше позначилося багрове свіже садно, з якого сочилася кров. Це помітив і Сокіл, який раптом вигукнув:

— Галю, ви сильно розбилися об стінку! Треба промити!

Остаточно спантеличений Риндін запитливо подивився на геолога, який почервонів у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув:

— Дуже-дуже цікаво! Нашу дівчину знає й Вадим. Вважаю, значно краще за мене! Тоді прошу вас, друже, з’ясуйте, в чому тут річ?

Сокіл сердито відмахнувся від нього:

— Нічого я не можу з’ясувати. Для мене це така ж несподіванка, як і для вас.

— Проте ви її знаєте? — заперечив Риндін.

— Знаю, — неохоче погодився Сокіл. — Це Галина Рижко, студентка політехнічного інституту. Я читав там лекції, і вона не раз розпитувала мене про подорож на Венеру і говорила, що їй страшенно хотілося б взяти в ній участь. Але я ніколи не думав…

— Що вона з’явиться тут, наче… як це?.. Як міжпланетний заєць? — безжалісно закінчив за нього Ван Лун. — Розумію… — Він обернувся до дівчини: — Це, сподіваюсь, ваша маленька річ?

На його простягнутій руці лежав знайдений в каюті ґудзик з обривком темно-синьої тканини, — тієї самої тканини, з якої був пошитий комбінезон дівчини.

— Дірку бачу на вашому лівому рукаві, — продовжував Ван Лун. — Гадаю, відірвався, коли ви поспішали туди, в скафандр. Так? Ґудзик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кінчається.

Дівчина опустила очі долу. Глузливо суворий тон Ван Луна впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було розжалобити. Він так само суворо продовжував:

— Так, розумію, ви вирішили взяти участь у нашій подорожі? Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Міжпланетний корабель — не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир. Тут — ні! Ви сподівалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже даремно, дівчино.

— Заждіть, Ван Лун, — спинив його Микола Петрович Риндін, який весь час мовчав і тільки уважно слухав. — Ви зовсім перелякаєте її. Відповідайте, дівчино, адже тепер приховувати вже нема чого. Та й боятися також пізно, треба відповідати.

Дівчина рвучко підвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рішуче й сміливо сказала:

— Я нічого не боюсь. І приховувати мені нічого. Мені соромно, що вам доводиться так мені дорікати. І справедливо дорікати! І хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо… і зрештою ви маєте право, я не повинна була… я все розумію! Тільки це не так, я доведу, я все розрахувала… і просто не могла… от, коли побачила, як випробовували корабель, нічого вже не могла зробити з собою, вирішила, що також полечу… ой!

Вона змовкла, ніби збираючись з силою. Вільною рукою вона торкнулася садна на лобі, зморщилася від болю і непевно знизала плечима, немовби намагаючись звільнитися від якоїсь ваги. Обличчя її зблідло ще більше, вона безпорадно прикрила очі і похитнулась. Ван Лун підхопив її своєю міцною рукою.

— Що таке?

— Мабуть, дуже розхвилювалася, — сказав Сокіл, співчутливо поглядаючи на біле, мов крейда, обличчя дівчини.

— Ні… це не тому, — відповіла вона, ледве вимовляючи слова. — Просто… мене дуже сильно кидало… і стискало там… у скафандрі… і я ослабла… мабуть, уся в синцях… мені дуже соромно, що я не витримала як слід… і ось зараз…

Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.

— Вадиме, скоріше дайте їй вина! — стурбовано сказав Микола Петрович. — Друзі мої, дівчина перенесла прискорення і величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тільки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м’якому кріслі, а вона — в жорсткому скафандрі, у цій темній ніші… Страшно подумати, що їй довелося зазнати! — Він згадав про свій стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злітній рейковій доріжці, а потім під впливом своїх потужних ракетних двигунів.

Вадим Сокіл вже подавав дівчині чашку з вином і трубочку. Вона відпила трохи. На її щоках з’явився слабкий рум’янець. Вона зніяковіло глянула на Ван Луна, потім на Риндіна і сказала все ще кволим голосом:

— Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла інакше…

— Зовсім добра знайома! Прямо по імені і по батькові звертається! — підхопив Ван Лун. — Але справді, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астроплані?

— Летіти на Венеру, допомагати вам і повернутися з вами назад на Землю, — незворушно відповіла дівчина.

Риндін знизав плечима.

— Цілком зрозуміло, що летіти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дійсно за борт корабля. Проте…

— От і я сподіваюсь, що не викинете, — вже лукаво підтвердила вона.

Риндін, вагаючись, розвів руками.

— Послухайте, мила дівчино… здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стільки мужності і сміливості. Проте невже ви справді не розумієте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан — і це вже відбилося на нашому курсі. На щастя, пости керування на Землі помітили це і своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далі: чи подумали ви про ті труднощі й небезпеки, які чекають нас? Чи уявляєте ви собі, як може відбитися і в подальшому на спільній долі експедиції ваша несподівана поява тут? Адже професор Ван Лун по суті має цілковиту рацію!

— Гадаю, так, — підтвердив той.

— Наш корабель розрахований тільки на трьох пасажирів, на трьох розраховані і всі наші запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?

— Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останній місяць я привчала себе до цього. Мені вистачить найменшої крихітки, — переконливо відповіла Галина Рижко.

Риндін не зміг стримати посмішки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цій дівчині, яка вперто трималася свого і на все знаходила відповідь, бодай і наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча відповідь: «Я звикла їсти дуже мало»!

— Ну, про це потім, — сказав він по можливості суворо. — Хто ви, скільки вам років?

— Мене зовуть Галиною Рижко. Мені дев’ятнадцять років. Студентка другого курсу політехнічного інституту. Комсомолка.

— І все ж таки наважилися на такий недисциплінований вчинок — потай забратися в астроплан? Поставити під загрозу успіх нашої експедиції? — з докором вимовив Риндін.

Галина Рижко збентежилась — чи не в перший раз:

— Миколо Петровичу, я розумію, з цього погляду я зробила негідний вчинок. І, мабуть, дістану покарання… коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської організації немає.

— Мда… — погодився Риндін, погладжуючи свою сиву борідку і скоса поглядаючи на супутників. Ні, вона навіть кмітлива й дотепна, ця дівчинка!

— Але в мене справді не було іншого виходу, — продовжувала Галина. — Адже я твердо вирішила, що мушу летіти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що підготувалася і стану вам у пригоді.

— Писали мені?

— Так, писала, і не один раз. І завжди одержувала відмову. Правда, не від вас особисто, а від вашого секретаря. Ну чого можна чекати від бездушного секретаря? Бюрократ, і все тут!

— Це чому ж, дозвольте спитати? — насторожено промовив Риндін, згадавши свого старанного і нібито дуже чутливого секретаря. — Я, знаєте, щось не помічав.

— Так то ви, а то я, — переконано відповіла Галя. — Як же не бюрократ, коли на всі листи, навіть найдоказовіші, завжди відповідає одне й те ж саме: «Задовольнити ваше прохання неможливо». Твердить одне й те ж, наче зазубрив. І не звертає ніякої уваги на докази. Типовий бюрократ!

— Та-ак, — розуміюче кивнув головою Риндін. — І його відповіді вас не переконали?

— Звичайно, ні! Правда, спочатку я розгубилася…

— Такого не може бути! — переконано перервав її Ван Лун.

— Чому? Звичайно, розгубилась, — простодушно подивилася на нього Галя. — Все ж таки відповідь від імені академіка Риндіна. А потім я подумала: адже це відповідає не сам академік Риндін, в нього, мабуть, немає навіть часу прочитати мої листи, він такий зайнятий! А от, коли б він прочитав, було б інакше. І тоді я вирішила сама все розрахувати, перевірити.

— І що ж?

— І виявилося, що секретар — бюрократ. Мене можна було взяти. І я остаточно вирішила, що полечу з вами на Венеру і назад.

— Ні, ви чуєте? — сплеснув руками Риндін. — Навіть і назад! Ну, далі?

— І в мене не було іншого засобу, крім того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.

— Ще б пак! — підтвердив Риндін. — Лишається тільки дивуватися, як можна було це зробити при такій охороні.

Галина посміхнулась — задерикувато й весело:

— Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо — дівчині. Треба дуже захотіти. Мені допоміг мій комбінезон механіка. От я і пробралась. Залізла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли корабель летить.

Риндін багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справді було своєрідне: адже дійсно, ні в космічний простір дівчину не викинеш, ні на Землю звідси не повернеш.

Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках ґудзик від комбінезона, який вона одержала від Ван Луна. Підвівши голову, вона помітила погляд Риндіна і цілком спокійно пояснила:

— Це коли я лізла в скафандр, так, правда, дуже поспішала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом і відірвала ґудзик. Він відскочив і покотився. А мені вже ніколи було вилазити за ним. Ну, нічого, я пришию.

Дівчина розмовляла так невимушено, наче й справді вона не вчинила нічого особливого. Ну, їхала, скажімо, в тролейбусі зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, і все тут. Можна їхати далі, діло закінчено, слід подумати і про те, щоб пришити ґудзик, який відірвався під час посадки, добро — він знайшовся. Саме так подумав Сокіл. Він скоса поглянув на дівчину:

— Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумієте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливість, всю безглуздість вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицією…

— І зовсім не так! — палко вигукнула вона. — Ви, звичайно, заперечували. А пам’ятаєте, як ви сказали, що самі особисто були б раді, коли б я полетіла з вами? Пам’ятаєте? Ні, скажіть, ви пам’ятаєте?

Сокіл безпорадно розвів руками. Ніяково відповів:

— Проте я говорив все це зовсім в іншому плані… так сказати, в особистому.

— А особисте завжди невіддільне від загального і навпаки, — тріумфуюче заявила Галя. — І я тоді ж таки зрозуміла, що коли б не офіціальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися… може статися, навіть скоріше від інших, — додала вона, потупивши очі і ледве помітно всміхаючись.

— Прямо дивно! — тепер уже цілком щиро обурився Ван Лун. — Ви вважаєте, все діло в офіціальній забороні? Отак: заборонено, і все? А дозволю собі спитати, — продукти? Ваша, пробачте, вага? І де користь від вас, вибачте, в чому?

— Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, — простодушно відповіла дівчина. — Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спеціально тренувалася, і не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п’ятдесят шість кіло. І за час подорожі я навіть ще більше схудну, от побачите. І до подорожі я підготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботі з приладами. Спеціально навчалася в обсерваторії.

— Що?

— Моя мама працює в Кримській астрономічній обсерваторії. І я завжди дуже цікавилася астрономією, допомагала їй і раніше. Потім, коли вирішила летіти, ще більше підучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нічого не казала про свої плани. Бо мами — вони ще гірші від бюрократів-секретарів, їх ніколи ні в чому не можна переконати, вічно вважають тебе за дівчисько, наче ніколи не були самі молодими. От вам, Вадиме Сергійовичу, допомагатиму шукати на Венері ультразолото. Завжди дуже любила хімію і геологію. І можу також взяти на себе готування їжі на кораблі, адже це жіноча справа, — закінчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помітивши, що він з цікавістю подивився на неї, Галя додала: — Ще вмію трохи стріляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.

Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стінки, з трудом знову розпалив її. Метка дівчина, нічого не скажеш. Вона на все має відповідь. А щодо готування їжі, це, звісно, ідея, хм… дуже-дуже нудне заняття для чоловіка, що там не кажи…

Галя Рижко вже помітила роздум Ван Луна і поквапилася додати ще, ледь-ледь посміхаючись:

— І я не курю, значить, не буду витрачати на себе повітря. Бачите, все зовсім не так погано, як вам здалося.

— Та що це справді, Миколо Петровичу, — майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, відвертаючись од Галі, щоб вона не помітила усмішки, яка мимоволі з’явилася на його обличчі, — вона, зауважу, дозволяє собі вже жартувати зі мною.

— Та заждіть, Ван, — відповів Риндін, — все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумієте? Де ми візьмемо для неї їжу?

Але замість Ван Луна відповіла сама Галя:

— Астроплан летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск на Венеру потрібно буде, припустімо, ще кілька днів. Я пам’ятаю всі розрахунки і цифри в статтях і доповідях, особливо — ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам’ять заучувала. От взагалі це виходить близько ста шістдесяти днів. На зворотний шлях будемо рахувати стільки ж таки. Всього — триста двадцять. Перебування на Венері — ще майже п’ятсот днів. А продуктів взято набагато більше, крім того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить і на мене, от!

Сокіл, який почував себе трохи незручно, — особливо тому, що він так несвоєчасно і зрадницьки почервонів (і чого б це, власне кажучи?), — вирішив, що час і йому подати голос. Він відкашлявся і сказав:

— Все це гаразд, Галю, припустімо. А от уявіть собі, що нам не доведеться поповнити наші запаси на Венері. Що буде тоді?

— Ніяк не можу уявити собі такого, — рішуче відповіла дівчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це він поставив їй запитання, а не Сокіл. — Ніяк не можу! Вадим Сергійович стільки розповідав мені про різних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустріти на Венері. І говорив, що коли б я полетіла, то він переконав би товариша Ван Луна спеціально підстрелити там молоденького ігуанодона і почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу відбивну, тільки ще ніжніше. Він дуже красиво тоді розповідав. І я завжди вірила йому, Миколо Петровичу.

Сокіл бурхливо розкашлявся — певна річ, зовсім не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження і зрадницький рум’янець, який знову розливався по його обличчю. Потім довелося протирати окуляри, тим більше, що Риндін розсміявся і навіть Ван Лун широко посміхнувся.

— Ні, таки й справді її нічим не проймеш, цю дівчину, — сказав нарешті Риндін. — Вперта, і за словом в кишеню не лазить. Товариші, у мене є пропозиція.

— Яка?

— За її словами, вона знає досить багато. Але це тільки за її словами. Давайте перевіримо, з ким ми маємо справу в дійсності. Хай кожен з нас поставить їй кілька запитань по своїй спеціальності, а вона відповість на них. Чи доведе наша нова знайома свою підготованість до подорожі? Я навіть можу почати.

Йому не заперечував ніхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зібрав у жменю свою борідку, подивився скоса на Галю Рижко і спитав:

— Ви згодні, дівчино?

— Згодна, Миколо Петровичу, — не замислюючись ані на мить відповіла Галя.

— Так. Е… скажіть нам, будь ласка, яка відстань від Землі до Венери?

— Під час так званої сполуки, себто коли відстань між цими планетами найкоротша, — тридцять дев’ять мільйонів кілометрів, — одним духом випалила Галя.

— Гм… а вірно, знаєте, так-так!

Микола Петрович перевів погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної відповіді. Потім знову подивився на Галю: вона впевнено і незалежно підвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватіше.

— Так-так, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, що таке альбедо?

— Це — кількість відбитого планетою світла!

— Чому дорівнюється альбедо Венери?

— П’ятдесят дев’ять процентів.

— А Місяця?

— Сім і три десятих процента.

— Який висновок з цього ви зробите?

— На Місяці немає атмосфери, а на Венері є, і вона дуже щільна, бо відбиває багато світла!

Запитання і відповіді слідували без найменшої затримки, наче постріли з скорострільної гармати. Риндін розвів руками:

— Гм… так-так, — кивнув він схвально головою. — Вона мене, знаєте, переконала, друзі мої. Ану перевірте, Вадиме, тепер ви. І, знаєте, без усяких знижок на знайомство, гм!

Вадим Сокіл ображено знизав плечима. З незалежним виглядом він енергійно поправив окуляри, які і без того цілком правильно сиділи на носі.

— Ну от, ви згадали про атмосферу Венери. Що ви ще пам’ятаєте про це? Хоча б у загальних рисах, якщо не зовсім точно.

— А точних відомостей про атмосферу Венери взагалі ще немає, як ви самі мені сказали. — Галя Рижко цього разу дивилася прямо у вічі Соколу. Це був не іронічний погляд, але здавалося, що десь у глибині її очей ледве помітно спалахують і зразу ж таки згасають насмішкуваті вогники. — За неповними даними, які нам доведеться перевірити, атмосфера Венери значно щільніша від земної.

Риндін посміхнувся. Просто молодець ця дівчина! Звідки в неї стільки сміливості і незалежності? Тим часом Сокіл продовжував запитувати, чомусь дивлячись убік:

— Яка атомна вага радію?

— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих. Навіть дивлячись у книгу, не можна було відповісти швидше!

— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?

— Юрський геологічний період, — випалила Галя.

Сокіл подивився на Риндіна. Той махнув рукою.

— Вистачить! З хімії і геології вона дещо знає. Ван, ваша черга!

Проте Ван Лун, посмоктуючи люльку, лише усміхнувся:

— В мене немає запитань. Тільки одна маленька перевірка.

— Це відносно готування їжі? — пожартував Риндін.

— Вважаю, серйозніше. Чи знаєте ви, що це таке?

Він вийняв з кишені досить великий чорний пістолет з тонким дулом і високою мушкою. Галя Рижко уважно подивилася на нього і відповіла:

— Схоже на пневматичний пістолет.

— Так, схоже. Електричний тренувальний пістолет. Буду просити вас зараз…

— Хвилинку, Ван, — перервав його Сокіл. — Навіщо вам цей пістолет в астроплані?

— Дозволю собі поспитати також: навіщо у нас в астроплані б мікрофільмова бібліотечка з різними довідниками?

— Ну, це зрозуміло. Нам завжди може бути потрібна та чи інша довідка. Порівняли!

— Вважаю, правильно порівняв. Бо пістолет так само необхідний, як і довідник. Справжній стрілець завжди тренується: треба, щоб рука тримала зброю твердо, добре. Вас з Миколою Петровичем теж проситиму полюбити пістолет. Це стане в пригоді, — багатозначно пообіцяв Ван Лун. — Дівчино, будь ласка, ось ціль.

Він перевернув металічний щит з супертитану, який стояв біля стіни. На його зворотному боці була прикріплена паперова мішень.

— А я все забував спитати, навіщо тут, у каюті, цей аркуш супертитану! — засміявся Риндін.

— Вирішив, так буде краще. Не пошкодиться оббивка каюти, — незворушно відповів Ван Лун. — Так, стріляйте, дівчино. Десять пострілів. Звідси, від цієї стіни, — вимірив, п’ять метрів. Прошу, покажіть, який з вас стрілець.

Галя взяла пістолет. Ван Лун з інтересом стежив за її рішучими жестами. Здавалось, і тепер дівчина не відчувала ані тіні збентеження, немов все відбувалося саме так, як вона й передбачала. Вона стала на вказане їй місце, ще раз уважно оглянула пістолет. Звела погляд на Ван Луна.

— А ви його пристрілювали, товаришу Ван Лун? Адже це дуже рисковано — складати іспит з пістолетом, який вперше взятий в руки.

— Дуже прошу не думати так, — заспокоїв її Ван Лун. — Запевняю: якщо не влучите, пістолетові не докоряйте. Пристріляний правильно.

Галя неквапно, старанно прицілилась. Всі уважно стежили за нею.

Постріл — сухий і ледь чутний. Маленька куля врізалась у чорне яблучко мішені. Але тієї ж секунди і сама Галя Рижко похитнулась і ледве втрималася на місці, схопившись за поруччя.

— Ой! — вигукнула вона. — Яка міцна віддача! Ну і штовхнуло мене!

Риндін розсміявся.

— Ну, ось вам ще одне завдання: що треба зробити, щоб уникнути в подальшому таких неприємностей? Покажіть кмітливість, Галю!

Дівчина замислилась, опустивши пістолет дулом униз.

— А справді, що зробити? — повторив Сокіл. — Ван, як ви гадаєте?

Втім, Галя уже придумала вихід сама:

— Треба добре спертися спиною об стояк. І все.

Так вона й зробила. І знову підвела пістолет.

Постріли залунали один за одним. А коли дівчина закінчила стріляти, Ван Лун підійшов до стіни, взяв мішень і уважно оглянув її. Потім він подивився на Галю Рижко з помітним інтересом, наче відкрив у ній нові, досі невідомі йому риси.

— Так… дайте руку, дівчино. Це дуже-дуже добре, — сказав він зовсім іншим тоном, в якому не було й відтінку іронії. І Галя Рижко збентежено і радісно почервоніла: вона зрозуміла, що завоювала симпатії Ван Луна, найсуворішого з трьох членів експедиції.

А він уже говорив Риндіну і Соколу:

— Дуже буду радий, якщо й ви доб’єтеся таких наслідків. Мабуть, доведеться добре попрацювати. Такі успіхи приходять не одразу. Ця дівчина…

Ван Лун ще раз подивився на розчервонілу, задоволену Галю.

— Ця дівчина послала всі десять куль в яблучко. Немає жодного промаху, немає жодного бокового влучення! Вважаю, вона може називатися снайпером!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

До вечора (звичайно, тільки умовного вечора, бо ракетний корабель, природно, не знав ані дня, ані ночі) Галина Рижко остаточно завоювала симпатії всього екіпажу астроплана. Що стосується Ван Луна, то після стрільби з електричного пістолета, Галя остаточно і беззастережно перемогла його серце, рішуче взявши в свої руки також і обов’язки повара на кораблі. Микола Петрович в свою чергу здався, побачивши, з якою готовністю дівчина намагається бути корисною кожному в першій-ліпшій справі. Дещо натягнутими і дивними залишалися тільки взаємини між Галею і Соколом. Геолог помітно конфузився і уникав розмов; Галя ж, здавалося, просто не помічала цього і поводилася з Вадимом підкреслено байдуже.

Вечеряли всі разом. Галя спробувала чесно виконувати взяті на себе зобов’язання і їсти «найменшу крихітку». Але Риндін поставив перед нею велику бляшанку консервів і багатозначно сказав:

— Ану, їжте, дівчино! У нас тут треба добре годуватися. Ми мусимо прибути на Венеру міцними і здоровими. А тому — щоб я більше не чув цих ваших розмов про «голодне тренування», зрозуміло?

— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — цілком серйозно спитала Галя.

— Звичайно, розпорядження. А що?

— Ну, коли розпорядження, то я, як дисциплінований член екіпажу, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, тоді…

Втім, Галя не закінчила, зануривши кирпатий ніс до бляшанки: консерви так чудово пахли, особливо для дівчини, яка нічого не їла майже цілу добу.

Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуттями, мандрівники спали міцно; Риндін, Сокіл і Ван Лун у своїх гамаках, а Галина Рижко — на найм’якшій з перин, прямо в повітрі, прив’язавшися до стіни. Лягаючи, вона ще спитала:

— Кінець кінцем, навіщо зараз оці гамаки? Адже в повітрі спати аж ніяк не гірше.

— Не гірше, але незручно. Найменший рух повітря, який спричиняє наша потужна вентиляція, понесе вас по каюті. Отож, краще прив’яжіться міцніше, — відповів їй Риндін. Проте Галя не відгукнулась. Вона вже спала.

Микола Петрович прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки і схеми, включив прилади, щоб ще раз перевірити курс корабля. Власне, цим мусив займатися, як штурман астроплана, Ван Лун. Але Микола Петрович не хотів будити товариша: хай молодь добре відпочине! Адже ж і Ван Лун, і Сокіл несли сьогодні по черзі першу нічну вахту на астроплані.

Він включив екран перископа, який дозволяв за допомогою системи дзеркал оглядати весь небозвід, і насамперед скерував перископ назад, туди, де в міжпланетному просторі залишилася планета Земля. На великому чотирикутному екрані перед ним чітко вималювалася казкова картина.

Чорне бездонне небо, всипане яскравими іскрами зірок. І на ньому — величезний, трохи щербатий з одного боку блакитнувато-зеленуватий диск, вкритий великими білими, неправильної, примхливої форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи за собою деяку його частину, то, навпаки, дозволяючи бачити окремі ділянки. І тоді ставали видимими знайомі обриси суходолів і океанів… Так, це була мила, рідна Земля, від якої астроплан відлітав все далі й далі, линучи до Венери.

Дивне видовище, в реальність якого трудно було повірити! Ось відкрилися на мить і знову затяглися хмарами глибоко порізані обриси Європи. Піренейський півострів… Британські острови… Хмари весь час заважали, — як щільно вони обгортають Землю! Ось Апеннінський півострів… Але головне: де ж наш великий Радянський Союз?.. Де ти, Батьківщино, до якої весь час прагнуть думки і почуття твоїх вірних синів, що летять у космосі?.. І раптом білі хмари розсунулися, відкриваючи за собою виразні обриси Кримського півострова, який гострокінцевим ромбом врізався в темне тло Чорного моря. Батьківщино! Радянська країно!

Хмари пливли й пливли, дозволяючи поглядові лише зрідка зазирнути за їх густу завісу. Наче на великому глобусі, ставали чітко видимими сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Земле, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою нам, кого ти надіслала в довгу і трудну подорож у міжпланетному просторі?

Зображення на екрані весь час трохи здригалося, коливалося. Риндін знову взявся за рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Зображення прояснилося. Веселий свіжий голос проговорив за спиною академіка:

— А як же красиво, Миколо Петровичу! Прямо наче в казці! Адже ж це — Земля?

— Так, Галю, так! — відповів Риндін, не зводячи погляду з світлого диска. — Наша мила Земля, обгорнена хмарами, віддаляється від нас — чи ми відлітаємо від неї, хіба не все одно! Одразу впізнали стару знайому?

— Аякже! Коли б не хмари, — зовсім схоже з величезним глобусом… Я вам не заважаю, Миколо Петровичу?

— Ні, ні, дивіться. Мені так чи інакше треба братися за діло.

Перевіряючи свої обчислення за записами автоматичних приладів і стрічок, на яких фіксувалися повідомлення земних пунктів керування астропланом, Риндін упевненою рукою викреслював на зоряній карті шлях міжпланетного корабля. Отак, звідси він почався, цей шлях, з цієї точки земної орбіти. Тепер — полога спіраль майже навколо Землі, відрив, політ у міжпланетний простір… так! Лінія польоту вигинається ліворуч, немовби тяжіючи до Сонця…

Галина Рижко давно вже кинула дивитися на екран перископа. З непідробним захопленням, напіввідкривши пухкі губи, вона стежила за олівцем Риндіна. Кілька разів вона відкривала рот, щоб щось сказати, і все не наважувалася. Нарешті, вона набралася духу:

— Миколо Петровичу! — в її голосі звучало благання.

— Що, Галю?

— Миколо Петровичу… ох, як мені хочеться попросити вас про щось!

— То кажіть, я слухаю.

— А що, коли б ви зараз думали трохи вголос… щоб і я чула! Адже це й вам допомогло б… я завжди, коли що-не-будь складне вираховую, обов’язково думаю вголос. Це ж так сильно допомагає, ніколи не помиляєшся, просто надзвичайно корисно!

Риндін не стримав посмішки: лукавій дівчині, справді, важко було відмовити!

— Гаразд, — відповів він, — вже якщо ви так піклуєтеся про мене, спробую думати вголос. Проте, коли так, тоді включайтеся і ви до праці, Галю. Будете перевіряти мене, згода?

— Ой, та я!.. — у Галини Рижко перехопило подих, їй бракувало слів для висловлення почуттів. Вона — і раптом допомагати академіку Риндіну, та ще й перевіряти!

— Отже, почнемо, — діловитим тоном сказав Риндін. — Що ви можете сказати про цей рисунок?

Галя знову уважно придивилася. Два великі еліпси, суцільні й пунктирні лінії… Ага!

— Посередині, — стараючись не поспішати, заговорила вона, — мабуть, Сонце. І цей кружечок позначений літерою «С», — значить, Сонце. Перший від нього, ну, внутрішній еліпс — орбіта Венери, правда? Зовнішній, великий еліпс — орбіта Землі. Кружечок унизу, на великому еліпсі, із позначкою «З1» — мабуть, Земля. Так, Миколо Петровичу? А тоді кружечок на меншому еліпсі з позначкою «В0»-мусить бути Венерою. Але чому на кожній орбіті по два й по три кружечки?..

Вона замислилася. Микола Петрович охоче допоміг їй:

— Нижній кружечок, позначений «З1», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета. «В1» — Венера в той самий момент на її орбіті. Бачите шлях нашого астроплана? Він помічений пунктирною лінією і з’єднується з орбітою Венери в точці «В2» — отут, вище. Зрозуміло? Ну, а тепер я вже сам починаю думати вголос, щоб не помилитися. А ви перевіряйте мене.

Галя розгублено поглянула на Риндіна: легко сказати, «перевіряйте»! А раптом усе буде таким складним, що вона нічого не зрозуміє? Що робити? Втім, Микола Петрович, помітивши її збентеження, виручив дівчину:

— Ні, все ж таки спочатку треба як слід пояснити вам.

Галя Рижко полегшено зітхнула. А Риндін уже взяв олівця:

_{Схематичний рисунок космічного шляху астроплана «Венера-1».}

— Слухайте уважно. Ви, мабуть, уже здогадалися, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не по прямій лінії, яка з’єднала б «З1» і, припустімо, «В0», а вздовж довгого півеліпса, який позначений тут пунктиром і з’єднує кружечки «З1» і «В2». Це цілком зрозуміло. Обравши перший, зовнішньо «короткий» шлях, ми змушені були б витратити надто багато палива. А тут, на другому шляху, ми весь час використовуємо силу тяжіння Сонця, яка, немов надпотужний двигун, мчить нас уздовж півеліпса, як астероїд, з кожною секундою наближаючи астроплан до його мети. Підкоряючись тяжінню Сонця, ми летимо зараз у міжпланетному просторі, не включаючи зовсім ракетні двигуни. Розумієте, скільки ми заощаджуємо палива? Отже, з того моменту, як ми вилетіли з земної орбіти, наш астроплан сам немовби перетворився на маленький астероїд, який лине вздовж півеліпса «З1»-«В2», неухильно наближаючись до орбіти Венери… Що вам неясно, Галю? — спинився Риндін, помітивши нерішучий рух дівчини.

— Те, що ви кажете, все ясно, Миколо Петровичу. Але як можна було з такою точністю вилетіти з Землі, щоб одразу опинитися на правильному шляху, летіти до Венери наче до цілі?

— А хто ж вам говорив відносно того, щоб «одразу опинитися на правильному шляху»? Це — нісенітниця, ось що! При всій точності розрахунків і попередньої підготовки просто смішно думати про те, щоб отак — раз, два і готово! — правильно лягти на курс. Насамперед, майже неможливо заздалегідь врахувати наймізерніші відхилення від заданої швидкості в одинадцять тисяч п’ятсот метрів на секунду. А коли змінити її бодай на який-небудь метр на секунду, — тоді радіус дії корабля зменшиться чи збільшиться на десятки й сотні тисяч кілометрів! Розумієте, що це означає? Припустімо, що на астроплані виявилося трохи більше чи менше вантажу, — і його швидкість одразу зміниться, доведеться робити значну поправку до розрахунків. Втім, навіщо припускати щось таке, коли нам уже довелося відчути це в зв’язку з деякими необдуманими і легковажними вчинками? Адже земним постам керування довелося чимало попрацювати для того, щоб виправити курс астроплана, який змінився через раптову добавку вантажу на нашому кораблі…

На щоках Галі спалахнув рум’янець збентеження: вона добре зрозуміла, що мав на увазі Микола Петрович. А він, мовби нічого не помічаючи, продовжував:

— Це — щодо швидкості. А напрям? Та досить відхилитися під час вильоту від курсу лише на одну дугову хвилину, лише на одну шістдесяту частку градуса, щоб ця малесенька невідповідність зросла на відстані Марса до шістдесяти шести тисяч кілометрів. А ви говорите — «одразу»! Не можна так легковажно кидати слова, мила дівчино. Тут потрібна найскладніша і найточніша праця всіх земних постів керування нашим астропланом — і в Радянському Союзі, і в Китаї, і в Індії, — і плавучих океанських постів. В роботі їм допомагають десятки електронних обчислювальних машин. Бо інакше, без таких машин, ніхто на Землі не встиг би нічого підрахувати. А електронні машини дають наслідки своїх обчислень майже вмить — і так само раптово радіоімпульси, які надсилаються з земних постів керування, виправляють курс астроплана, включають у дію його ракетні двигуни. Це зовсім не так просто, як може декому здатися… Вся радянська наука допомагає нам і технікою, і розрахунками, і невсипущим турботливим спостереженням за нами в космосі. Ось що!

Микола Петрович скоса подивився на Галю: здається, дівчина зрозуміла, що сказала нісенітницю.

— Зараз ми, звичайно, як говорять штурмани, вже «лягли на правильний курс», — примирливо продовжував він, — але коштувало це величезної роботи там, на Землі… Так… Ну, перейдемо до найпростіших розрахунків, пов’язаних з нашим маршрутом. Продовжуючи летіти з такою самою швидкістю, астроплан опише в міжпланетному просторі цей півеліпс протягом ста сорока шести днів і опиниться на орбіті Венери. Але де перебуватиме в цей час сама Венера? Чи потрапимо ми на неї, як куля влучає в ціль?.. Це залежить, головним чином, від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона перебувала в цей час у точці «В0». Що тоді? Адже ж Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Наша планета обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, а Венера…

— За двісті двадцять чотири дні, — закінчила Галя. Це вона знала добре!

— Так, — підтвердив Риндін. — Яку відстань у дугових градусах пролетить у світовому просторі по своїй орбіті Земля за 146 днів? Щодня вона пролітає… запишемо, щоб було ясніше. Так, щодня вона пролітає 360/365 = 0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 разів, що складає 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360/224 = 1,607°. Таким чином, за 146 днів Венера пролетить 1,607° Х 146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде на своїй орбіті в точці «В0», то ми вже не знайдемо її в точці «В2», долетівши до цієї точки її орбіти. Венера випередить, за час нашого польоту Землю, вона опиниться вже в точці «Вx», перегнавши Землю в своєму русі по орбіті…

— На 234,5° мінус 144°, себто, на 90,5°, — наче відповіла Галя, зрозумівши паузу Риндіна як запитання, звернене до неї. — І ми не потрапимо на Венеру, — додала вона. — От неприємність яка! І вся подорож пішла б нанівець. Астроплан буде в точці «В2», а Венера — вже в точці «Вx»… Що ж робити, Миколо Петровичу?

Риндін посміхнувся: його потішила юна запальність дівчини.

— Нічого, єсть вихід із становища. Щоб потрапити на Венеру за нашим маршрутом, треба вилітати з Землі дещо раніше, тоді, коли Венера буде ще в точці «В1». Це визначає — тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5° мінус 180°, себто — на 54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет по їх орбітах. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, долетить саме до точки «В2», куди тим часом примчить і наш астроплан, як це показує пунктирна лінія, що з’єднує півеліпсом обидві орбіти. А Земля за той же самий час відстане, вона долетить по своїй орбіті тільки до точки «З2». Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36°. Уявляєте собі все це, Галю?

— Дуже ясно, Миколо Петровичу. Ми вилетіли з Землі в той самий день, годину і хвилину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок показує це: в момент відльоту астроплана Земля була в точці «З1», а Венера — в точці «В1». Все в порядку. Спіймаємо Венеру в просторі!

Галя дзвінко розсміялася: такою веселою здалася їй думка про полювання на Венеру в світовому просторі! Але зразу ж вона додала:

— Ми летимо наче комета. Здорово! Шкода тільки, що в астроплана немає такого красивого хвоста, який буває у комет. Було б на що помилуватися з Землі.

Академік Риндін втішив її:

— На нашому небозводі є й без того чимало чудесного, не баченого нами досі. Ось — хіба не чарівне видовище?

І він указав рукою на екран перископа. Галя знову поглянула — і в неї перехопило подих від феєричної картини, яка відкрилася перед її очима.

З-за величезного блакитнувато-зеленуватого, вкритого блискучою білою пеленою хмар диска Землі, що сяяв на непроникливо чорному небозводі, починала випливати невеличка срібна куля. Щойно було видно лише її краї, — і ось вона випливла вже наполовину. Срібна куля поспішала, немов прагнучи відірватися від величезного диска Землі. І на тій кулі чітко розрізнялися примхливі візерунки, знайомі кожній людині, яка бодай один раз піднімала очі до неба в місячну ніч.

— Місяць! — радісно скрикнула Галя.

— Так, старий, незмінний Місяць, — прошепотів Риндін: він також відчув хвилювання.

Споконвічний супутник Землі, що ховався досі за нею, плив в холодному похмурому космічному просторі. Ось Місяць немовби зовсім одірвався від Землі і почав віддалятися від неї. Так здавалося спостерігачам на космічному кораблі… Звичайно, це був цілком природний рух Місяця по його орбіті навколо Землі. Проте не можна було позбутися дивного враження, наче Місяць вирішив, нарешті, залишити свій звичний шлях, відірватися зовсім од Землі і втекти від неї в безмежні простори Всесвіту.

Мов зачарована, дивилася Галя Рижко на екран. їй не хотілося говорити. Виникали спогади дитячих років, — коли вона, ще школярка, годинами просиджувала біля маленького телескопа в обсерваторії, де працювала її мати. Як подобалося їй бачити те, що відкривалося перед нею в маленькому очку окуляра! І більш за все любила вона без кінця роздивлятися Місяць. Зірки, планети — все це було таке крихітне, схоже одне на одне. Зате на Місяці — все чисто рельєфне, все яскраве! Чітко окреслені обриси його гір і долин, уславлених «морів», кратерів, що ховалися в густих чорних тінях. Галя пам’ятала, як потім вона з неменшою цікавістю розглядала фотографії, зроблені ракетним кораблем «Місяць-2», який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Найдивнішим за все для неї в цих фотографіях було те, що знімки протилежного боку Місяця виявилися схожими на звичний вигляд місячної поверхні, завжди відкритої для Землі. Ну, трохи інший малюнок, дещо інші візерунки; але й там — ті ж самі гори, різкі тіні, кратери… а вона ж мріяла, що міжпланетний корабель привезе щось зовсім інше, нове, незвичайне… Фотографії розчарували дівчину, хоча вони були на свій лад дуже красивими і ефектними.

Але ніколи раніше ні на фотографіях, ні навіть у найбільшому телескопі Кримської обсерваторії, куди час від часу дозволяла їй зазирнути мати, Галі не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, яким був він зараз! У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів між мерехтливими зірками на синьому фоні неба. Іноді здавалося, що він ледве здригався, — і Галя знала: це пояснюється коливаннями повітря в земній атмосфері, це тільки здається так… А насправді — Місяць зовсім-зовсім мертвий, на його срібних горах і чорних долинах немає й не може бути ніякого життя. Місяць завжди справляв на Галю враження холодної, наскрізь промерзлої скляної кулі, яка навіть порепалася від лютого морозу.

Зараз Місяць чомусь виглядав по-іншому. Щоправда, він такий самий холодний, але не мертвий. Мабуть, таке враження складалося від того, що на екрані перископа Місяць рухався, був зовсім близько від Землі і не висів самітно на пустинному небозводі. А може бути — там все-таки є що-не-будь живе?

Але ось Місяць якось зразу майже перестав віддалятися від Землі, видимий рух його уповільнився, він уже не намагався відірватися і піти в простір. Так буває і на Землі, під час сходу Місяця, коли він, щойно показавшись над обрієм, спочатку підіймається швидко-швидко, а потім уповільнює рух по небу і пливе вгору вже ледве помітно.

Академік Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений знав, якими важливими і цінними згодом можуть виявитися навіть найдрібніші деталі його спостережень у польоті. Тому він не пропускав нагоди заглибитися в такі записи. Втім, на цей раз навіть не вченому, а й звичайному спостерігачеві було б що записати, і досить докладно: вперше в історії людства люди спостерігали не з Землі, а з космосу, як сходить Місяць, схований доти за величезним диском нашої планети.

Галя Рижко бачила, як на сторінках грубого зошита, що лежав перед Риндіним, один за одним виникають чіткі рядки записів. Вона думала: з яким інтересом вивчатимуть ці записи на Землі, коли астроплан повернеться з подорожі! І яка шкода, що вчені на Землі не зможуть на власні очі побачити те, що вона з Миколою Петровичем щойно спостерігала на екрані перископа!

Немовби вгадавши її думки, Риндін відірвався од записів і сказав:

— До речі, треба замінити плівку в фотоавтоматі. Галю, стежте уважно, як я це робитиму. У подальшому такою заміною будете займатися ви, а не Ван Лун. Це ввійде до ваших обов’язків.

У Галі знову перехопило подих від радості.

— Мої обов’язки? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона.

— Так, звичайно, — незворушно підтвердив Риндін. — І у вас таких обов’язків буде чимало. Якщо ви вже опинилися тут, будемо навантажувати, аж доки не почнете скаржитися.

— Скарг ніколи не буде, Миколо Петровичу, — переконано відповіла Галя. Здійснюються найзаповітніші її мрії: вона братиме участь у науковій роботі експедиції! Ох, мамо, мамо, якби ти тільки знала!

Микола Петрович помітив, яка радість освітила обличчя дівчини.

— Гаразд, гаразд, там подивимося, — буркнув він. — От як завалимо вас роботою, тоді й перевіримо, чи не поскаржитеся ви! А поки що — знайомтеся з фотоавтоматом. Він установлений паралельно з перископом і включається повертанням цієї рукоятки.

У кількох словах Риндін пояснив Галі, як замінювати касети з плівками, якими заряджався апарат. І правда, це було зовсім просто, дівчина засвоїла пояснення відразу.

— Миколо Петровичу, це значить, що автомат сфотографував і вихід Місяця з-за Землі, яким ми милувалися? — спитала вона, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Я включив його зразу ж, тільки-но почався вихід. І автомат акуратно робив своє діло. А для того, щоб докладніше зафіксувати це інтересне явище, я навіть прискорив його дію, автомат робив вдвоє більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у цій алюмінієвій коробці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки, наполовину присвячені виходу Місяця з-за Землі. Це буде непогана частина великої срії фотографій, зроблених за час нашої космічної подорожі. Буде чим зацікавитися і вченим, і широкій публіці, коли ми повернемося на Землю. До речі, друже мій, що скажуть рідні, довідавшися про ваше зникнення?

Запитання Миколи Петровича торкнулося найболючішого місця Галиної душі. Це було саме те, що мучило її більш за все. Одна справа — зважитися на щось, навіть найвідчайдушніше: тоді зопалу все інше здається неважливим, другорядним. Зате потім, коли все вже зроблене, коли відрізані всі шляхи назад, — тоді зовсім інше діло. Тоді починають мучити інші думки, які ти раніше навмисно відганяла від себе. Рідні… це значить — мама, мила, турботлива, яка не раз тривожно казала їй: «Ой Галинко, бережись, палка ти голово! Не доведуть тебе до добра твої божевільні захоплення то одним, то іншим!»

— Бачте, Галю, — продовжував Риндін лагідно, — я уявляю собі, як хвилювався б я сам, коли б раптом отак зненацька зникла моя дочка. Невже рідні абсолютно нічого не знали про ваші наміри?

— Я розкажу вам, Миколо Петровичу! — Галя вирішила не приховувати нічого. — Моя мама трошечки знала… я багато говорила з нею про те, як мені хочеться полетіти з вами. Ну, звісно, вона тільки сміялася, відповідала, що це, мовляв, дитячі вигадки. Хіба її переконаєш? А від’їжджаючи, я залишила листа, в якому написала, що обов’язково полечу. Вона, я гадаю, все одно не повірила, мабуть. А тепер… тепер вона, звісно, ще теж нічого не знає, думає, що я в інституті.

Микола Петрович підвівся.

— Ні, вона вже не думає так, Галю, — сказав він твердо.

— Що? — дівчина спантеличено поглянула на нього.

— Вона вже не думає так, — повторив Риндін. — Ще ввечері, коли ви з Ван Луном були зайняті готуванням вечері, я в черговій розмові з Землею, з центральним постом керування, розповів про вашу появу у нас. І просив сповістити вашу матір про це. Крім того, я від імені всіх членів експедиції передав наполегливу вимогу, щоб ваша мати приготувала до нашого повернення для вас добрячу порцію березової каші… чули, що це таке — березова каша? Ах, не доводилося? Шкода, шкода! Знаєте, дивлячись на вас, мені хочеться змінити деякі мої старі-старі переконання. Я завжди вважав так звані тілесні покарання варварством. Але зараз мені чомусь здається, що хороша порція березової каші була б для вас корисною… певна річ, не тепер, а значно раніше. Але, може статися, ваша мати задовольнить наше прохання, як ви гадаєте, громадянко?

У жартівливому тоні Миколи Петровича Галя ясно відчула і серйозні нотки. Вона схилила голову: виправдовуватися, захищатися було ні до чого. І Микола Петрович так лагідно докоряв їй, що чимсь нагадував Галі маму.

— Проте досить з цим, — раптом змінив свій тон Риндін. — Будемо сподіватися, що все обійдеться. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Ван Лун і Сокіл ще не прокинулися, будіть їх, досить потурати їм. Поснідаємо — і до праці. Та й ви, мабуть, хочете їсти, чи не так? Зголодніли трохи?

І звідки він усе знає? Адже Галя, прокинувшись, вирішила було продовжувати своє голодне тренування. А зараз — так хочеться їсти, так хочеться!

— Ідіть, ідіть. Як буде готово, покличте мене, я теж їсти хочу.

А коли Галина Рижко зникла за дверима рубки, Микола Петрович подивився їй услід, похитав головою:

— Хороша дівчина, але треба тримати її в руках. Хе-хе, голодне тренування, що ти скажеш?

І він знову заглибився в свої записи.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

Незабаром у ракетному кораблі закипіла робота. Сокіл і Ван Лун почували себе ніяково, коли довідалися, прокинувшись, що академік підвівся значно раніше від них і давно вже зайнятий ділом. Адже і в них так само було чимало роботи.

Як ми вже знаємо, кожен учасник експедиції мав своє коло обов’язків, заздалегідь розроблене під час підготовки подорожі. Але в перші ж таки дні польоту дещо змінилося — насамперед через появу Галини Рижко, яка не тільки з готовністю бралася за першу-ліпшу працю, аби бути корисною, але й старанно, точно її виконувала.

Найскладнішою справою для Ван Луна були обов’язки штурмана астроплана, пов’язані з копіткими обчисленнями: вони забирали найбільшу частину його часу. Безумовно, саме в першому періоді польоту Ван Лун міг би займатися штурманською справою менше, ніж будь-коли в інший час. Адже астроплан з початку польоту перебував під постійним наглядом земних постів керування. Зіркими очима радіолокаторів ці пости стежили за польотом астроплана, відзначали на зоряних картах його шлях, провадили перевірочні обчислення курсу і з допомогою потужних радіоімпульсів примушували ракетні двигуни корабля виправляти найменшу неточність у напрямі. Та після двох-трьох днів польоту і виправляти вже не було чого. Астроплан ліг на бездоганно правильний курс, з якого він без якоїсь особливої причини вже не міг збитися. Цей курс мусив з точністю годинникового механізму привести його через сто сорок шість днів до тієї точки світового простору, де в цей час опиниться на своїй орбіті Венера. Що ж тут робити штурманові?

Але Микола Петрович Риндін дотримувався іншого погляду. Він говорив:

— Все це дуже добре, Ван. Але треба врахувати кілька можливостей. В першу чергу, ми не можемо знати, на якій відстані від Землі радіоімпульси постів керування почнуть слабшати і, внаслідок цього, не зможуть впливати на наші приймальні пристрої. Мене, зокрема, непокоїть космічне проміння — чи не завадить воно прийомові радіоімпульсів? А тоді нам доведеться справлятися власними силами, без допомоги земних постів керування. Це перше. Далі, хто знає, чи не з’явиться якась зовнішня причина, яка вплине на наш курс?

— Але яка саме, хотів би я знати, Миколо Петровичу? — запитав Ван Лун.

— Ви не знаєте? І я також не знаю, — спокійно відповідав Риндін. — Втім, ні ви, ні я не можемо поручитися, що така причина не виникне. І ми зобов’язані бути готовими до подібної можливості. І, нарешті, третє. Я сумніваюся, щоб земні пости керування могли тримати нас на повідку під час відльоту з Венери. Далекувато, знаєте, і знов-таки нам невідомо, як будуть діяти радіоімпульси на такій величезній відстані. Значить, тоді нам доведеться розраховувати тільки на себе. Тому давайте тепер же працювати на повний хід — так, наче земних постів керування взагалі не існує. Тренування, висловлюючись вашою мовою, тут просто необхідне, і я буду з задоволенням допомагати вам, дорогий мій! До речі, Галя де від чого звільнила вас, чи не так?

Таким чином Ван Лун разом з Риндіним виконував штурманські обов’язки паралельно з земними постами керування. Порівняно з цією складною роботою — йому здавалися відпочинком кінозйомки у космосі; та й було їх зовсім небагато.

Вадим Сокіл займався насамперед дослідженням космічного проміння — одного з найменш вивчених фізичних явищ.

Слід визнати, що природа цього загадкового випромінювання, надзвичайно жорсткого, — воно пронизує на своєму шляху майже всі перепони, — лишалася і досі не вивченою наукою. Відомо було, що випромінювання виникає десь у бездонних глибинах Всесвіту — і, мабуть, це все. Розвиток науки і техніки за останні роки допоміг людині оволодіти великими висотами. Прекрасні радянські ракетоплани підіймалися до найвищих шарів стратосфери і починали вже штурмувати іоносферу. Але й вони не допомогли науці розгадати основні таємниці космічного проміння. Безсилими виявились також не лише радіозонди, але й штучні супутники Землі; навіть корабель «Місяць-2», автоматичні апарати якого зафіксували активність космічного випромінювання на всій відстані між Землею і Місяцем, не вніс нічого вирішально нового в це питання. Встановлено було тільки одне: що вище над Землею, що далі від Землі провадити спостереження, то активніша дія космічного проміння.

Вчені сподівалися, що тепер астроплан академіка Риндіна допоможе, нарешті, з’ясувати природу загадкового випромінювання. Щоправда, дехто з учених висловлював побоювання, що космічне проміння в глибинах міжпланетного простору може вплинути погано не тільки на прилади, а й на організм учасників експедиції. В якій мірі обгрунтованими були такі побоювання, — ніхто, природно, сказати не міг, тим більше, що інші вчені заперечували цю можливість. Все ж таки Ленінградський інститут фізичних проблем настояв на тому, щоб в астроплан були взяті запаси листового свинцю. Космічне проміння в певній мірі затримується свинцем, — в усякому разі, більше ніж іншими матеріалами. Інститут фізичних проблем вважав, що в разі потреби апарати і люди можуть бути захищені такими свинцевими аркушами.

Так чи інакше, але досі ніхто з учасників експедиції не помічав ніяких змін, не відчував ніякого впливу космічного проміння на свій організм, хоч астроплан давно вже перебував у міжпланетному просторі.

Сокіл наполегливо провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрям потоків космічного випромінювання. Він працював із складними приладами, і Галя Рижко з повагою поглядала на їх циферблати. Чутливі стрілки, здригаючись, відзначали інтенсивність космічного проміння, яке пронизувало весь астроплан. Інші прилади дозволяли встановити напрям, за яким проміння поширювалося у Всесвіті. Справа була в тому, що чимало вчених взагалі заперечували думку про якийсь переважний напрям потоків цього проміння. Дослідження Сокола мали за мету перевірити всі такі догадки і встановити істину.

Нікого, крім Риндіна, Сокіл не знайомив з наслідками своїх спостережень і висновками. Тільки Микола Петрович, керівник експедиції, мав право коли завгодно підходити до Вадима під час його роботи і переглядати розрахунки і записи. Одного разу Галина Рижко випадково почула коротку розмову:

— Чи певні ви, що головний потік іде саме з боку крабовидної туманності Тельця? — запитував стурбованим тоном Риндін.

Сокіл відповів, дещо вагаючись:

— Поки що всі дані говорять саме так, Миколо Петровичу. Але ось півгодини тому гамма-прилад показав, що напрям змінився на шість градусів. Може статися, якраз у цей час пости керування відхилили курс ракети?

— Сумніваюсь. Вони попередили б мене або принаймні сповістили б про це потім. Треба перевірити. Цікавіше за все, що в такому разі головний напрям космічного проміння збігається з одним з головних потоків радіовипромінювання. Ви пам’ятаєте, їх три, такі потоки: від дзети Тельця, від «наднової» зірки в сузір’ї Кассіопеї і від тієї точки в сузір’ї Лебедя, де, як твердять, зіткнулися дві галактики. Перевіряйте, перевіряйте, Вадиме! Це надзвичайно важливо. Невже центри виявляться спільними і для космічного проміння, і для радіовипромінювання?..

І Риндін повернувся до себе в навігаторську рубку, а Сокіл з головою занурився в свої розрахунки.

Галя Рижко зрозуміла в усій цій розмові мало що. Тут було страшенно багато темного й незрозумілого, в цій заплутаній астрономії! З часом вона безумовно зрозуміє все, цього Галя була певна. І якщо б вона не вирішила ні про що не запитувати Вадима Сергійовича, доки він не перестане офіціальничати, — звісно, можна було б дуже швидко довідатися, в чому тут річ. Але Сокіл мовчав — чи то від збентеження, чи чомусь ще… А сама Галя починати не могла: тут уже було питання самолюбства!

Більш за все подобалося Галі допомагати Ван Лунові. Щодо готування їжі і господарських справ, то все це Галя, як ми пам’ятаємо, взяла в свої руки з першого ж таки дня. До речі, Ван Лун аж ніяк не заперечував. У нього лишалося чимало діла. Крім обов’язків штурмана, про які ми вже говорили, він стежив за роботою численних приладів, що автоматично очищували повітря в астроплані, видаляли з нього вуглекислоту, додавали свіжого кисню і регулювали вологість повітря. Схвально поглядаючи на Галю, яка допомагала йому, Ван Лун промовляв:

— Дуже, дуже добре, дівчино! Ще трохи — і Микола Петрович, вважаю, дозволить передати вам все господарство. Шанобливо прошу — придивляйтеся, вивчайте. Воно взагалі дуже інтересно.

Втім, Галині Рижко здавалося неймовірно цікавим буквально все. Микола Петрович заохочував інтерес дівчини до справ експедиції. Посміюючись, він казав:

— Ви, Галю, можете принести нам велику користь. Навіть не нам, а всій науці. Подумайте тільки: все, що ви візьмете на себе, розвантажить Ван Луна і Вадима. У них залишиться більше часу для головних справ. А від цього, безумовно, виграє наука. Звичайно, тут, як і всюди, треба знати міру. Якщо, наприклад, забрати надто багато обов’язків у Ван Луна, то він почне витрачати весь час на тренувальну стрільбу. А це для науки, гм, не найкорисніше.

— Вважаю скромно: все ж таки корисніше, ніж ліричні вправи для геолога, — ущипливо відповів Ван Лун, покосившися в бік Сокола.

Діло відбувалося під час обіду. Сокіл, мабуть, не розчув фрази Ван Луна, занурений у власні думки. Інакше він обов’язково відповів би аналогічною шпилькою на адресу Вана. Такими вже були звичні стосунки двох друзів.

На загальне здивування Сокіл раптом палко заявив, немовби підбиваючи підсумок своїм міркуванням:

— Археоптерикс мусить бути! Неодмінно мусить бути.

Сенс цього вигуку зрозумів тільки Ван Лун, який зразу ж таки охоче підтримав розмову:

— Це, роблю висновок, нове віяння в науці? Дуже цікаво. Згадую: вчора один мій добрий друг наполегливо запевняв, що ми не зустрінемо археоптериксів. Боюся помилитись, але він нібито доводив, що розвиток фауни на Венері ще не дійшов до них.

— Я не говорив так, — ображено заперечив Сокіл.

— Попереджав, боюся помилитись, — ввічливо нагадав Ван Лун, посміхаючись.

— Киньте, Ван! Тут справа не в жартах, та ще сумнівного характеру! Так, я вчора ще не вирішив для себе цього питання. А сьогодні прийшов до певних висновків. На жаль, для вас усе це не дуже важливо.

— Дозволю собі спитати: чому? — насторожено примружив очі Ван Лун.

— А що являє собою для вас цей самий археоптерикс? У кращому разі — чергову ціль для пострілу, і все.

— Можна й так. Вважаю, ваш археоптерикс мене цікавить менше, ніж інші тварини. Як мисливця, підкреслюю.

— А інакше ставитися до нього ви й не можете. Тим часом для геолога чи палеонтолога це питання надзвичайно важливе. Його правильне розв’язання може багато на що пролити світло. Що таке, кінець кінцем, археоптерикс? Ну, скажіть, Ван!

Ван Лун не любив запитань «з підковиркою», які охоче ставив перед ним Вадим Сокіл. Однак палеонтологією він у свій час трохи цікавився: тут нібито не було нічого підступного. Презирливо скрививши губи, Ван Лун відповів:

— Хм… думаю — такий птах… з різних ваших потвор однієї з ер… як це?.. мезозойської чи плезозойської?

— Ха-ха-ха! — розреготався геолог, переможно поглянувши на Риндіна і Галю. — Як ви зволили сказати? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Дорогий Ван… ой, не можу! Ха-ха-ха! Ви, мабуть, вважаєте, що назва ери походить від найменування тварини плезіозавра? «Плезозойська»! От насмішив!

Ван Лун помітно образився, хоча голос його звучав, як і раніше, урівноважено:

— Дозволю собі зауважити: ніколи не вважав себе знавцем палеонтології, — сухо відповів він. — Моя спеціальність — енергетика, і ще трохи подорожі та полювання. Назви ер пам’ятаю не дуже, можу помилитися. Сподіваюсь, коли ваші звірі з’являться, знайду для них підходящу кулю. А вам можна буде спокійно працювати, сподіваюсь також. І сказати потім, яка тварина, яка саме ера. І підкреслюю: не дуже добре володію вашою мовою. Можу іноді помилятися. Пробачте!

Микола Петрович вирішив, що йому слід втрутитися в розмову, яка набула дещо гострого характеру. Він м’яко зауважив примирливим тоном:

— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову обмовку. Цілком ясно, що Ван Лун просто помилився на слові. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська», чи не так, Ван?

— Вадим міг зрозуміти одразу, — стримано і все ще трохи ображено підтвердив Ван Лун.

Микола Петрович так само примирливо закінчив:

— А вам, Вадиме, не завадило б щиро визнати, що ви й досі не взялися як слід за тренувальну стрільбу. Ніби ви не знаєте, що це — ваше слабке місце. Ви зобов’язані оволодіти пістолетом і гвинтівкою не гірше від нашої Галі. Ви йому допоможете, дівчино? У Ван Луна щось нічого не виходить з його другом.

Галина Рижко, зашарівшись (і коли вже вона відучиться від цієї поганої звички?..), мовчки кивнула головою. Сокіл покосився на неї і покірливо відповів:

— Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що відстав.

— То ж бо й є. І ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цікаве, а мені, на жаль, не довелося чути ваші міркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з’ясувати нам ваші погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усім і, зокрема, нашому молодшому товаришеві. — Він указав на Галю.

— Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — обізнаний на цьому дещо більше і глибше, ніж дехто із старших…

— Вадиме! — докірливо перестеріг його Риндін.

— Та ні, я, право ж таки, нічого не хотів сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самі. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геології і палеонтології… ще там, на Землі, — додав він. — І якщо мова зайшла про лекцію, то дозвольте перше слово надати товаришці Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас.

Микола Петрович помітно зацікавився:

— Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо.

Галя безпорадно подивилася на Риндіна, на Сокола, який тримався так, ніби все це його зовсім не обходило, на Ван Луна, що співчутливо дивився на неї. Виходить, як на іспиті. Там теж люблять отак запрошувати: «Прошу вас, ми слухаємо…» Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко ніколи не ухилялася від бою. Будь ласка!

— А про що я мушу розповісти? — вже задерикувато спитала вона саме Сокола.

— Ну… про геологічні періоди, чи що.

Галя набрала повні груди повітря і хутко заговорила:

— Історію Землі поділяють на два часи: догеологічний — це неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, — і геологічний. Цей останній поділяється на ери, а ери на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин і рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний і пермський періоди цієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. її періоди — третинний і четвертинний. Все!

Вона спинилася, захекавшись, наче після доброї пробіжки на сто метрів. Сокіл демонстративно зааплодував:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це, зокрема, може бути корисним і для Вана.

Ван Лун виразно пихкнув люлькою.

— Ні, я зовсім про інше, — мирно пояснив Сокіл. — Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настільки молодша від Землі, що там тепер мусить проходити ера, подібна до земної мезозойської. Чому це так — цілком ясно. Всі спостереження, які провадилися досі з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусідка завжди огорнена суцільною пеленою густих хмар — від полюса до полюса. Це свідчить про бурхливе паростворення на її поверхні. Далі, останні дослідження складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесіду з Акімовим, пам’ятаєте?

— Звичайно, — підтвердив Риндін. — Професор Московського університету.

— Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солідного вченого. Я тоді записав їх. Ось вони.

Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і прочитав уголос:

— «Незвичайно щільна атмосфера Венери помітна, як відомо, у формі обідочка в період проходження планети по сонячному диску. Я порівнював темні лінії в спектрі Венери з лініями вуглекислого газу в лабораторії. І змушений констатувати, що обидва ряди ліній майже збіглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосфері Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повітрі Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разів більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню…» Ну, далі йдуть деякі спеціальні висновки. Проте і прочитаного цілком досить.

— Так, вважаю, досить, — серйозно погодився Ван Лун. — В десять тисяч разів більше? Цікавлюсь: чим же дихають там ваші археоптерикси і бронтозаври?

— Все це доведеться з’ясувати саме нам, — тихо вимовив Риндін.

— Важкувато нам доведеться на Венері, — сказала стурбовано Галя.

— Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, ці припущення виявляться і перебільшеними.

— От, от ми все це і перевіримо, — заговорив знову Сокіл. — Але я особисто надаю вирішального значення твердженням професора Акімова. Це виключно серйозний науковий працівник. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, як він спеціально прийшов до нас, щоб розказати про наслідки своїх спостережень і попередити нас?.. Так от, хай Акімов навіть дещо перебільшує, хай на Венері не так багато вуглекислоти, як вважає він. Все одно, цього також цілком досить для моїх висновків. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об’єктивні дані про умови життя на Венері. Виключна вологість атмосфери, суцільні хмари, середня температура досить стала і без великих коливань, приблизно близько 40 градусів вище нуля, значно збільшений процент вмісту вуглекислоти в атмосфері. Все це свідчить про те, що на Венері нині продовжується не тільки мезозойська ера взагалі, але навіть точніше — юрський її період.

— А поправки на самобутність і своєрідність розвитку форм життя на Венері? — запитливо зауважив Риндін, який слухав Сокола з великою цікавістю.

— Втім, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазі, — трохи ображено відповів Сокіл. — Я просто вживаю звичні для нас терміни.

Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивні, розкішні картини життя на Венері. Буйні ліси невиданих рослин — гігантських пальм, папороті, примхливих хвойних дерев… і серед цих хащ — неймовірні напівфантастичні страховища, потвори, які так вражали її уяву ще в дитинстві, на сторінках підручників і популярних книжок з геології… Брр!.. і страшно, і неймовірно цікаво!

— Дозволю собі утруднити вас: чому ці умови характерні тільки для юрського періоду? — поцікавився Ван Лун.

— Можу пояснити, Ван, — поблажливо зауважив Сокіл. — Перший-ліпший підручник з геології розкаже вам, що для юрського періоду на Землі були типовими саме підвищена вологість атмосфери і підвищена середня температура. Це загальновідомо. А якщо додати до цього ще значно збільшений процент вуглекислого газу в повітрі, то стає остаточно неминучим саме такий висновок. Бо вуглекислота, себто сполука вуглецю з киснем, дає рослинам у надмірі необхідний їм матеріал для побудови клітин. І саме надмір вуглекислоти в оточуючому середовищі за певних відомих умов може виявитися дуже корисним для розвитку рослин.

— Розумію, — погодився Ван Лун. — А далі? Нагадаю: археоптерикс?

— А справа ось у чому. Якщо ми зробимо висновок, що на Венері зараз триває період, аналогічний земному юрському, то мусимо неминуче пов’язати рослинний світ цього періоду з його тваринним світом. Іншими словами, на Венері мусять тепер існувати тварини, аналогічні тим, які населяли Землю в юрський період. Справді, хіба можна заперечувати взаємозв’язки фауни і флори у першому-ліпшому геологічному періоді? Певна річ, ні! А коли так, то виходить, що на Венері ми зустрінемося з динозаврами, бронтозаврами, атлантозаврами, диплодоками з категорії…

— Рептилій, — вставила і своє слово Галя Рижко. Вона відчувала, як розповідь Сокола дедалі більше захоплює її. Ах, які надзвичайні справи чекають їх на Венері. Скоріше б уже опинитися там! Вона не зводила палаючих від збудження очей з Сокола, який продовжував:

— Далі, ми, очевидно, натрапимо на Венері на хижаків типу…

— Цератозаврів! — знову не витримала Галя. О, вона чудово пам’ятала малюнки, які зображали цих доісторичних велетнів. Та що там малюнки! Дівчина вже ніби на власні очі бачила цих потвор — з довгими шиями, зубастими пащами і величезними гребінцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лісу, вони наступають на відважних мандрівників, які вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, — без скафандрів, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини… Люті хижаки загрозливо роззявляють пащі… але вперед виходить сміливий мисливець Ван Лун! Він спокійно прицілюється… бац! Один з страшних велетнів падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з іншого боку. А він — він не помічає цього. «Товаришу Ван, небезпека!» — кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розірве на шматки. І тоді Галина Рижко блискавично діє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл, влучний постріл юного снайпера, який безстрашно зустрів небезпеку. Куля з гвинтівки Галі Рижко вбиває хижака. Як і перша потвора, він падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров… Ван Лун дякує Галі, а вона відповідає йому: «Нічого, це дрібниці!» — і спокійно йде далі, її пильні очі вже шукають іншу ціль… Ех, оце життя!

Захоплена яскравими картинами, які малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венері, а все ще в астроплані. Давай далі, давай! І вона з силою вдарила кулаком по столу, біля якого відбувалася бесіда.

І зразу ж таки дівчина злетіла вгору, під стелю, відштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетіла, перекидаючись в повітрі, в один бік, виделка в інший. А сама Галя, хапаючись за шкіряні петлі в стіні, з усіх сил брикала ногами, щоб повернути тілу нормальне становище. Вона чула гучний сміх товаришів, але не наважувалася навіть поглянути в їх бік: такий сором, така ганьба! Досі не звикнути до умов життя в невагомому світі! «Юний снайпер», «відважний стрілець»… просто дурне дівчисько, що не вміє тримати себе в руках, ось вона хто!

Спритним рухом Ван Лун спіймав чашку, яка все ще перекидалася в повітрі, і поставив її на стіл, закріпивши в пружинному затискувачі. Ще через секунду повернулася з повітря і виделка. Цілком спокійно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:

— Шкодую, Інститут міжпланетних сполучень не передбачив міцніших затискувачів, щоб добре утримувати на місці експансивних пасажирів. Галю, треба поміркувати. Ремені чи шнурки зав’язувати. Стелю головою пробивати не треба!

Не підводячи очей, зніяковіла Галя Рижко знову примостилася біля столу. Цього разу вона не знайшла слів для відповіді. Які там слова! Ще хвилина — і вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втім, тут, як завжди, доброзичливо відгукнувся Микола Петрович.

— Досить, досить, друзі! Мені здається, що Вадим не закінчив своєї розповіді. Ви спинилися на цератозаврі?..

— Правда, Галю, адже ви самі можете доповнити мене, — приєднався до нього Сокіл, бажаючи розсіяти засмученість дівчини. — Ми не згадали кількох рептилій того ж таки періоду. Пам’ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повітрі? Галя потроху опановувала себе.

— Птеродактилі і рамфорінхи, — відповіла вона коротко, все ще втупившись у стіл.

— Так, — підтвердив Сокіл. — Отже, я закінчую. Ми, очевидно, зустрінемося на Венері з іхтіозавром, рептилією, яка пристосувалася до життя у воді, забавною такою напіврибиною. І зрештою я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних напівплазунів, напівптахів. У мене, каюся, є навіть своя мрія…

Він спинився на кілька секунд, ніби обмірковуючи.

— Яка мрія?

— Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж він, слово честі, дуже малесенький, і важить мало, і місця займе зовсім небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розміром не більший від звичайної нашої ворони, — з благанням додав Сокіл, поглянувши на Риндіна.

— Мабуть, поки що про це говорити ранувато, — відповів той. — Спочатку знайдіть вашого археоптерикса, а тоді вже обговоримо, як бути з ним.

— Візьму сміливість заперечити, — втрутився в розмову Ван Лун, зберігаючи незворушно серйозний вигляд. — Навіщо, вважаю, везти на Землю таку дрібницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона… як це?.. Так, обскубана ворона! Ні, ні, — рішуче продовжував він, ніби не помічаючи того, що Сокіл ось-ось готовий був вибухнути від обурення, — пропоную краще дещо переконливіше. — Він виразно приклацнув пальцями. — Наприклад, можна бронтозаврика… поменше розміром, щоб помістився в кораблі. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. І привчити їсти з рук… а?

Дружній сміх зустрів пропозицію Ван Луна. Дійсно, це була кумедна думка: везти в астроплані на Землю, та ще привчати їсти з рук «невеличку» тварину — метрів щось вісімнадцять завдовжки!

— Мені здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, — зауважив, сміючись, Риндін.

— Дозволю собі з’ясувати: не забув. Пропоную не багато різних зразків, — наполягав Ван Лун, не змінюючи тону, — тільки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки підросте в дорозі. Прилетить на Землю дуже симпатична!

Певна річ, Ван Лун відверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що він говорить цілком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчі, не підвелися навіть краєчки його повних губ. Тільки гострі сірі очі, здавалося, примружилися трохи більше.

— Гаразд, гаразд, — відповів Риндін. — Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для міркувань. У крайньому разі кожен візьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, — бронтозавряче дитинчатко, Соколові — археоптерикс, ну, а ми з Галею на місці подивимося. Життя на Венері, як я собі уявляю, таке різноманітне і химерне, що…

Він не закінчив. Його голос раптом потонув у гулі і гуркоті. Дзвінко загув метал, астроплан здригнувся, наче від міцного удару.

І зразу після того стало чути, як щось напружено і пронизливо свистіло. Свист був монотонний, він не припинявся ані на мить, він долинав немовби звідкись зверху… Що це таке? Що трапилося?

Зблідла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулаці свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя і тонкі пальці нервово перебирають край піджака? Чому Риндін нахмурився так, що його кошлаті брови майже зійшлися на переніссі?..

А свист не змовкав. Галя глибоко зітхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. І тут-таки вона помітила, що і Сокіл дихає так само. Що ж це?..

Риндін кинувся до панелей з кнопками і рукоятками, які керували апаратами для очищення повітря. Він повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатів. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришів. Його слова лунали, як рішучий наказ:

— Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мій. Оскільки четвертий скафандр на складі, я зачинюся в навігаторській рубці. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. І крізь неї в простір виходить наше дорогоцінне повітря. Одягти скафандри! Хутко!

Монотонний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи петлі в стіні, пересувався до навігаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо двері, він на секунду спинився і додав:

— Я думаю, що це — метеорит. Будемо сподіватися, що він був один. До роботи, Ван Лун!

Двері м’яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стіну астроплана?.. Але тоді ж це означає, що все повітря з міжпланетного корабля вийде в простір. Це означає, що… Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсім розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володіти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стіну астроплана пробито?

Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий міцний, як перший, але все ж таки відчутний. І цей другий удар був немовби сигналом: по металічних стінках корпусу астроплана забарабанив цілий дощ, град дрібних відривчастих ударів. Всі вони йшли з одного боку — зліва і зверху.

Галя завмерла, жах охопив її.

Метеорит був не один!..

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

Соромно було признатися, проте Галя Рижко відчула неприємну слабкість в ногах. Вона збентежено закусила губу і подивилася в бік Ван Луна і Сокола. Ті були вже в скафандрах і надівали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам’яніла!.. Швидше, швидше!

— Галю, чи не треба вам допомогти? — почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крізь вату.

— Ні, ні, я сама впораюсь, — крикнула вона у відповідь.

Як дивно: варто людині, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити, — і вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влізла в скафандр. Пальці в щільних рукавичках робили спочатку якісь незграбні рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень відстебнули пряжки ременів, які прикріплювали скафандр до ніши, де він стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху циліндр, який сам щільно ліг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кільце. Дівчина зсередини замкнула замки. Готово! Циліндричний шолом наглухо ізолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самі привели в дію повітряний апарат. Тепер треба було тільки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, відрегулювати приток повітря. Єсть! До циліндра шолома почав поступати кисень з резервуарів на спині скафандра, заряджених оксилітом. Так називалася чудесна хімічна речовина, розроблена в Індійському інституті підводних досліджень. Вона поглинала з повітря в шоломі вуглекислоту і шкідливі продукти дихання людини і замість них подавала свіжий кисень.

Галя Рижко виступила з ніші. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, і тільки обережно піднімала і опускала руку. Крізь міцне й ідеально прозоре органічне скло шолома-циліндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелі керування повітряними приладами і виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокійний голос; він здавався зараз навіть чіткішим, ніж хвилину тому. Хіба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив ніби про себе:

— Навіщо дарма витрачати повітря? Все одно його висмоктує з каюти простір! Тиск дуже-дуже впав.

Галя підійшла до барометра-анероїда, прикріпленого до стіни. Його маленька тремтлива стрілка, яка показувала тиск повітря в каюті, повільно пересувалася ліворуч… Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 і тепер підходила до 740… Ось уже 739… 736… 720… Це означало, що в каюті весь час зменшується тиск повітря. Воно виходило в простір крізь пробоїну в стіні астроплана. Ось стрілка барометра пройшла повз цифру 700, — і продовжувала повзти ліворуч.

Скафандр Галі Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезні сосиски, перехоплені металічними кільцями, які не давали тканині розтягатися надміру. Так само роздулися і скафандри Сокола і Ван Луна. Галя розуміла: це тому, що всередині скафандра тиск повітря лишався нормальним, а зовні він дуже впав. З мимовільним відчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тоді? Одразу кінець! Проте тканина, товста і пружна, навіть не згиналася в складки. Це було щось подібне до надзвичайно міцної гуми.

Знову залунав голос Ван Луна:

— Дуже раджу товаришам включити електричні грілки. В каюті вже стало холодно. Галю, ви пам’ятаєте, як включати електрогрілку?

— Так, так, пам’ятаю, спасибі.

— Все ж таки нагадую: навпроти підборіддя, в нижній частині шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повільно. Не так, як їхати на цератозаврі, а? Але включайте, щоб не замерзнути.

Справді, ртутний стовпчик термометра опускався дедалі нижче. Жах який! І повітря виходить, і ще температура падає! По спині дівчини пробігли холодні мурашки, і вона негайно повернула рукоятку електрогрілки. Приємне тепло почало розливатися всередині скафандра. І знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а він — її відповіді? Адже справа не лише в тому, що їх розділяють тонкі прозорі стінки шоломів. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крізь них. Але, крім того, в каюті лишається дедалі менше повітря, а саме ним передаються звукові хвилі. Мало повітря — значить і звуки вже поширюватися не можуть… як же, справді…

Але тут в її вухах пролунав голос Риндіна:

— Ну як, друзі? Знайшли? Де пробоїна?

На голос академіка озвався Сокіл:

— Шукаємо, Миколо Петровичу. Я — у лівому відсіку.

Сокола підтримав Ван Лун:

— Я — у правому. Зараз знайдемо.

Галя озирнулася. Ані Сокола, ані Ван Луна не було в каюті. «Можливо, Ван Луну або Соколу потрібна моя допомога?» — майнуло в голові дівчини. Швидко перебираючи руками металічні стояки й шкіряні петлі, вона рушила до дверей.

— Залиштеся! — почула вона наказ Риндіна. — Там і без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?

Галя повернулася назад. Маленька стрілка анероїда невблаганно посувалася ліворуч.

— Шістсот двадцять три, Миколо Петровичу… Ні, вже шістсот… п’ятсот вісімдесят… п’ятсот шістдесят… п’ятсот…

— Температура?

— Мінус двадцять вісім… двадцять дев’ять… Тридцять!

— А ви спокійніше, дівчинко. Не хвилюйтеся.

— Слухаю, Миколо Петровичу, — прошепотіла Галя, не зводячи очей з стрілки, яка, здригаючись, повзла далі й далі ліворуч.

Може статися, академік Риндін і справді має рацію — чого вже тут хвилюватися: ще кілька хвилин, і в каюті, де щойно точилася весела, жвава бесіда, не залишиться навіть ковтка повітря… а потім, потім…

— Ну, чого ж ви мовчите, Галю? — запитував Риндін. — Візьміть себе в руки!

— Гаразд, Миколо Петровичу, — намагаючись говорити впевненіше, відповіла Галя. — Тиск чотириста десять… вісім… сім… Температура мінус тридцять три…

Ця невесела розмова лунала і у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, він гарячково шукав пробоїну. Яскравий промінь електричного прожектора, що висів на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.

— Як у вас, Ван Лун? Знайшли? — спитав він неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндіна:

— Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?

— Триста шістдесят, Миколо Петровичу, — відповіла Галя. — Нічого, тримаюся… триста сорок п’ять… Температура…

Ван Лун, зціпивши зуби, вдивлявся в металічні аркуші обшивки астроплана, освітлені його прожектором. Він добре знав влаштування астроплана, знав, що назустріч йому з протилежного боку посувається Сокіл. Він знав, яка вдосконалена конструкція корпусу міжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, відомого мандрівника і мисливця, боязкою людиною. І все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Ван Лун явно відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це відчуття?

Ось тут, наліво, поза супертитановою стінкою міститься їх центральна каюта. Дещо далі починається навігаторська рубка. Там чекає повідомлень від нього Риндін. А в загальній каюті — ця мила експансивна дівчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рівно горить електрика. В центральній каюті, хоча й замало повітря, але все ж таки там — життя. А направо?.. Направо, поза двома щільними шарами мінеральної шерсті і гуми, поза зовнішнім шаром відшліфованого до сліпучого блиску супертитану, — там мертва космічна безодня. Мільйони і мільйони мільйонів кілометрів, світлових років, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимірювати відстань. Але суть всього цього нагромадження вимірювальних одиниць зводиться до одного: там страхітлива порожнеча, невідома і безконечна порожнеча космосу, крізь яку лине, падає по інерції їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? «Аргонавти Всесвіту»? Так, схоже, схоже…

Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом він виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крізь неї рівним незгасаючим світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудове, взагалі кажучи, видовище: чорний небозвід, і на ньому ця зірка, наче крупний діамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-циліндр притиснувся до пробоїни в стіні, підтягнувся сам до неї, ніби на нього хтось натискував ззаду.

«Так, розумію, розумію, — усміхнувся Ван Лун. — Присмоктує порожнеча!..»

Дивна зв’язаність власних рухів вразила його, немовби він інстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя відділялося від міжпланетного простору тільки товстим органічним склом шолома-циліндра. Дивно і страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнеча Всесвіту. І він, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.

Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зірку, яку помітив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана іскрами й вогниками. Це були зовсім не такі зірки, до яких звик погляд людини на Землі! Вони палали кожна сама по собі, сплітаючись при тому в барвисті чарівні візерунки; погляд пробігав по них, мимоволі затримуючись на величезних сліпучих зірках, які палахкотіли незгасним яскравим світлом далеких гігантських світил.

Але зараз був не час для спостережень.

— Триста двадцять, п’ятнадцять, одинадцять, — лунав у його навушниках голос Галі.

— Миколо Петровичу, — закричав Ван Лун, — дозвольте сказати, пробоїну знайдено!

— Дуже добре, Ван, — почув він у відповідь нетерплячий голос Риндіна. — Чи легко полагодити це?

— Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку… Вадиме, прошу вас, ідіть до мене, в сектор… — він оглядівся, ввімкнув прожектор. А, ось вони, умовні позначення переходів і відсіків астроплана! — В сектор К-14! Інструменти! Одразу!

— Єсть!

Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавлені краї пробоїни свідчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам він вибухнув під час удару, перетворився на газ.

— Вадиме, довго чекати вас доводиться!

— А я вже тут, Ван!

З темряви з’явився силует Сокола, вірніше — його скафандра. Біле проміння прожектора прорізало пітьму і схрестилося з промінням прожектора Ван Луна. Фантастичні постаті двох мандрівників у Всесвіті схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Він пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й кріплення переборки.

— М-да… — пробурмотів Сокіл. — Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому місці було кріплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, інакше метеорит міг би пробити і внутрішню стінку, врізатися в каюту… Гаразд, але чому не спрацювали радіолокаційні шукачі?.. Це не просто цікаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що і надалі…

— Про «надалі», вважаю, встигнемо поговорити, — сухо відгукнувся Ван Лун. — Давайте працювати, прошу.

Він акуратно виміряв діаметр пробоїни. Потім проміння його прожектора освітило принесений Соколом ящик з інструментами. Ван Лун відшукав у ньому щось схоже на плескату пробку і виміряв її.

— Ні, треба ширше. Він узяв іншу.

— Ця підійде.

Пробка мала конічну форму. Ван Лун устромив її тоншим кінцем у пробоїну — і вона зразу ж таки втиснулася в неї сама майже на третину. Ван Лун задоволено зауважив:

— Отак присмоктувало до отвору і мій шолом.

— Вплив порожнечі, — озвався Сокіл. — Вона висмоктує з нашого корабля повітря.

За ящиком, який приніс Сокіл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокіл вийняв з ящика невеличкий апарат, з’єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки і повернув вимикач. Одразу із приладу висунувся масивний металічний стрижень, який дрібними сильними ударами бив по пробці. Це був електричний молоток. Частими ударами він забивав пробку в пробоїну. Вже через півхвилини Сокіл виключив молоток. Пробка міцно увійшла в пробоїну, щільно закривши отвір.

— Тепер заваримо краї!

У руках Ван Луна був уже інший апарат. Він нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тільки портативніший. Ван Лун включив його. Спалахнула сліпуча, яскрава дуга полум’я. Легкими рухами Ван Лун проводив кінчиком приладу по краях пробоїни. І там, де вогняна дуга з’єднувала корпус астроплана, кріплення переборки і пробку, — метал пробки зразу розплавлявся і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалася з металічною стінкою і кріпленням переборки. Ця операція забрала теж небагато часу.

І нарешті Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосів Ван Луна і Сокола, почула радісний вигук геолога:

— Миколо Петровичу, можна включати повітряні апарати. Пробоїну закрито!

Проте Риндін заперечив:

— Рано ще, Вадиме! Двері в коридор відчинені, та й ви ще будете повертатися, повітря даремно виходитиме у відсіки. Йдіть до каюти, ізолюйте її, а тоді вже і включайте апарати постачання повітря.

— Єсть!

Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з інтересом вивчала свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Галі тканини, міцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тіло; з неї ж були зроблені шаровари й рукава. Зовні ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металічною сіткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину від ударів, пошкоджень і подряпин і не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставлені металічні кільця.

Високий циліндричний закруглений зверху шолом з прозорого матеріалу міцно закріплювався на наплечному вигнутому кільці з блискучого металу. Це кільце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, і разом з тим надійно прикріплювало циліндричний шолом. Кілька гнучких трубок в металічних спіралях з’єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, які містилися за спиною, нагадуючи ранець.

Потужний прожектор, закріплений на грудях скафандра, давав сліпуче біле проміння. Галя кілька разів вмикала і вимикала його, знайшовши кнопку керування.

Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсім легко — так само, як і пальці в товстих рукавичках. Відчуття зв’язаності і незграбності, яке було у Галі перший час, виникало тільки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потім все йшло добре і без найменшої незручності.

Взагалі в цьому надзвичайному скафандрі була безліч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обігріванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижній частині шолома, про яку їй сказав Ван Лун, і знайшла потрібний для неї стан. Електрогрілка була, мабуть, десь у тканині костюма, а можливо, нагрівалася та сама металічна сітка, яка вкривала скафандр… В усякому разі, від цієї грілки розливалося приємне тепло, яке рівномірно зігрівало все тіло, від кінчиків пальців на руках до нігтів на пальцях ніг.

Галі дуже кортіло відшукати в скафандрі мініатюрну радіоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами і навіть чути всі звуки, що лунали зовні, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломі був свій власний мікрофон і репродуктор і, крім того, окремий мікрофон, виведений назовні. Галя чудово розуміла все це, недарма вона завжди цікавилася радіотехнікою. Але виявити щось у шоломі чи біля нього їй не вдалося: мабуть, і мікрофон, і телефон були дуже маленькими.

Шукаючи радіоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнішні двері каюти і ввійшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязі Сокіл і Ван Лун. Останній зачинив за собою двері, перевірив, чи досить міцно прихопили її криві важелі, що висунулися з стіни, чи не залишилося десь щілини. Потім він повернувся до Галі:

— Нудьгуєте, дівчино, так? — лагідно, хоча, як і звичайно, трохи насмішкувато пролунав його голос. — Нічого, нічого, вже кінець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повітря.

— Та я зовсім і не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, — відповіла Галя. — І потім зайнята була скафандром. Я ніколи не думала, що він так складно влаштований.

— А що, важко справлятися? — спитав Сокіл.

— Ні, зовсім не так! Він складний, а виходить, що вся ця складність допомагає людині відчувати себе зручно й легко.

— Ото ж воно й є, — задоволено сказав Сокіл. — У нас на астроплані все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повітрям, товариші. Ван Лун уже включив!

З вихідної трубки балона із стислим повітрям лився потік прозорого газу. Стрілка барометра анероїда повільно поверталась назад, до показників нормального тиску. І знову вона не квапилася, а повільно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.

— Скільки вже? — почула Галя голос Риндіна.

— Шістдесят, Миколо Петровичу.

— Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубці повітря наче на Гімалаях…

Серце Галі тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астроплані, очевидно, було тільки три скафандри. І Микола Петрович віддав їй свій… Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде після того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такі передбачливі люди, як Риндін і Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратів вийде з ладу?..

Наче у відповідь її думкам пролунав знову голос Риндіна:

— Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слід було перенести до каюти.

У Галі відлягло від серця: значить, усе гаразд.

— Шкодую дуже, Миколо Петровичу, — відповів Ван Лун. — Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.

Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помітивши це, він спитав:

— Що, знову якесь нерозв’язне питання, Галю?

— Так, — сказала вона, — не розумію однієї речі.

— Якої?

— Ось, внутрішнє приміщення астроплана немовби герметично відділене від тих коридорів, які проходять між зовнішньою і внутрішньою стінами астроплана, правда?

— Правда.

— А метеорит пробив тільки зовнішню стіну?

— Ну і що ж?

— Значить, крізь отвір у цій зовнішній стіні могло вийти тільки те повітря, яке було в коридорах… А з внутрішніх приміщень воно не мусило вийти. Втім, повітря весь час виходило, і свистіло… Як же це так?

— А от погляньте сюди, Галю, — відповів Сокіл, вказуючи в куток каюти.

Там, у кількох сантиметрах від підлоги, косим зигзагом зміїлася тріщина. Вона була досить великою, над нею навіть луснула м’яка тканина, що вкривала стіну в цьому місці.

— Від міцного удару метеорита тріснула стіна каюти, — пояснив Сокіл враженій Галині. — Крізь цю тріщину і виходило у відсіки повітря. Воно й свистіло, як ви помітили. Але все обійшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо і цю тріщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте і тканину після того, щоб усе було красиво… А ось і Микола Петрович!

Двері навігаторської рубки відчинилися. На порозі стояв Риндін. Обличчя його було похмурим. Жестом він показав: зняти скафандри!

Це було виконано одразу. Мандрівники зняли шоломи і з насолодою, на повні груди вдихнули свіже, холодне повітря. У каюті було холодно, мабуть, усього градусів з десять вище нуля: опалення, ввімкнене Ван Луном водночас з апаратом повітропостачання, не встигло ще підняти температуру до норми.

— Щось трапилося, Миколо Петровичу? — стривожено запитав Сокіл.

Голос Риндіна звучав дуже спокійно, так підкреслено спокійно, як звучить голос відважної людини під час очевидної небезпеки. Академік пощипував вуса.

— Метеорит трохи змінив наш курс, — сказав він.

Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндін, усе так само пощипуючи вуса, говорив далі:

— Ви цікавилися, Вадиме, чому не спрацювали наші радіолокаційні установки? Це дуже просто. Вони промацують простір попереду і дещо з боків, щоб в разі появи в їх полі зору метеоритів, негайно автоматично змінити курс астроплана і уникнути зіткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радіолокаційні установки не могли помітити метеорит, бо він летів не назустріч нам, а ззаду, наздоганяв нас. І наздогнав. Швидкість нашу він майже не змінив: його маса замала для цього, та і його власна швидкість, хоча й дуже велика, все ж була в значній мірі погашена тим, що ми віддалялися від нього. Але курс він все ж таки дещо змінив, цей міжпланетний снаряд… Земні пости керування вже відзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповів те, що знав і що міг виснувати. На Землі вже вирахували наше відхилення і зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки… можливо, доведеться знову включати наші двигуни. А поки що ми летимо вбік, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.

— Але ж це означає… — нерішуче сказав Сокіл.

— Нічого ще не означає, — відрубав Риндін. — Якщо б не існувало земних постів керування, нам було б значно важче. А зараз… Ван Лун, ходімо до карт. Ми мусимо самі точно встановити відхилення і допомогти Землі виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,

…Чому я вирішила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, відірвавшись від своїх обчислень і протираючи запалені, почервонілі повіки, він сказав мені:

— А шкода, що ніхто на астроплані не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне — удар метеорита, з наслідками якого ми ніяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, ніж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океані, ані бур, ані штормів… І все ж таки непогано було б потім, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне діло — офіціальний службовий журнал з його записами, і зовсім інше — записи особисті, від душі, з індивідуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?

Проте, моєї відповіді Микола Петрович і не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу він майже не спить, як і товариш Ван Лун. Вони перевіряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все після зустрічі з гидким метеоритом, про який я не можу думати без люті. Стільки накоїти! Микола Петрович і Ван Лун відриваються від праці тільки на лічені хвилини, щоб поснідати і пообідати.

Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович, і як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, — рішуче все, тільки б він посміхнувся в свої короткі сиві вуса, у нього така лагідна, добра посмішка! І як це він може бути завжди турботливим, як знаходить час навіть думати про наш настрій, жартує, вигадує всякі речі. Наприклад, учора він запропонував нам влаштувати змагання, турнір стрільців з електричного пістолета. «Переможець, — сказав він, — дістане звання кращого снайпера астроплана і цілої Венери, оскільки, — засміявся він, — ми навряд чи зустрінемо там когось, хто спробував би відвойовувати таке звання». Між іншим, по-справжньому змагатися доведеться тільки мені і товаришу Ван Луну (я ніяк не звикну називати його просто Ваном, як інші, він такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший і піклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергійовича, який, на мою думку, зовсім не вміє стріляти. А проте Ван Лун іронічно зауважив, що Вадим Сергійович все ж таки може сподіватися потрапити до кращої четвірки стрільців астроплана! Ну, втім, зараз не до жартів.

Всі ми дуже занепокоєні. Земні пости керування ніяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радіосигналів, які ми одержуємо. Щось, пов’язане з космічним промінням, а що саме, я ще не зрозуміла. Як зрозумію — обов’язково запишу. А поки що знаю тільки, що з кожним днем радіозв’язок з Землею стає гіршим і гіршим. Слова ледве чутні, такий гуркіт у репродукторі. А тут іще це відхилення від курсу!..

В усьому винний, певна річ, метеорит, який пробив стіну корабля і вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємність?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі взагалі є винятковим. Наукові працівники в переважній більшості вважали, що при розрахунках подорожі на небезпеку зіткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергійовичем і з Ваном (нарешті я назвала товариша Ван Луна, як і всі!). Ось як проходила наша бесіда.

— Пам’ятаю таке: тільки одного разу під час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимістів, — похмуро зауважив Ван, — які міркували про метеоритну небезпеку. І як їх тоді розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме!

— Так, так, — озвався Вадим Сергійович, — маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Він ще сипав цифрами про середню кількість метеоритів, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, і від нього була користь. Адже це після тих суперечок Інститут міжпланетних сполучень та Інститут радіозв’язку вже остаточно вирішили обладнати астроплан протиметеоритними радіолокаційними установками. І дуже добре зробили!

— Так… і незважаючи на ті установки, метеорит все ж таки врізався в нас, — так само похмуро додав Ван.

— Від цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнані круговими радіолокаційними установками, от побачите! — закінчив свої заперечення Сокіл.

Скажу просто — нам здорово не пощастило. Наскочити в світовому просторі на метеорит вважається майже неможливим. За підрахунками астрономів навіть у найгустіших метеоритних потоках, так званих Леонідах, найближчі тверді частки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів!

Більше того, я пам’ятаю навіть таку фразу з однієї астрономічної книжки в маминій бібліотеці: «Кожен метеорит у звичайному потоці віддалений від свого сусіди відстанню принаймні в п’ятсот кілометрів». І це ж — у потоці!

У мікрофільмовій бібліотеці нашого корабля, у книжці професора Оберта я знайшла такі слова:

«Ракета мусить мандрувати по Всесвіту принаймні п’ятсот тридцять років, доки зустрінеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумінні мандрівка в міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка в звичайному автомобілі. Доводячи це, вчені вирахували навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля — Місяць обчислюється співвідношенням 1:100 000 000».

Одна можливість на сто мільйонів, один шанс із ста мільйонів — і цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справді надзвичайне «щастя»!

Ну, взагалі все обійшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан відхилився від свого курсу. Проте й це незабаром ліквідується, — так обіцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, він хоч відпочине трохи.

За ці три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим міжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. І тільки тепер я зрозуміла, який величезний труд багатьох і багатьох наукових інститутів потрібний був для його створення. Скільки вчених працювало над його конструюванням, як сумлінно і продумано зроблені всі його деталі, все обладнання!

Спробую стисло описати тут астроплан і його конструкцію так, як я встигла зрозуміти.

«Венера-1» — гігантська блискуча, загострена спереду «сигара». Завдовжки вона має понад тридцять метрів, а в діаметрі, в найширшій її частині, — біля семи метрів. З обох боків астроплана містяться маленькі крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвості астроплана — три стабілізатори, схожі на плавці риби; між ними розташований отвір головного ракетного двигуна, так зване сопло.

Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металів — супертитану; він легкий, проте дуже міцний і твердий. Шліфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А відшліфований він для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосфері під час польоту чи зниження. Під шаром супертитану прокладені ще два шари — штучної мінеральної шерсті і гуми. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту в атмосфері астроплан страшенно нагрівається від тертя. А під час польоту в міжпланетному просторі — ще важче: з одного боку, освітленого Сонцем, астроплан дуже нагрівається, а з іншого, тіньового, навпаки, сильно охолоджується. І, мабуть, гума ще може і пом’якшити удар, коли ми під час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала…

Ну, під усім цим є ще шар свинцю. Він якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космічного випромінювання. Микола Петрович говорив мені, що він довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збільшило вагу корабля. Проте нічого не можна було зробити, і він зрештою погодився, бо космічне проміння може виявитися в просторі небезпечним ворогом.

Така зовнішня оболонка астроплана. На відстані біля півметра від неї іде внутрішня стінка корабля — друга оболонка. Ці дві оболонки з’єднані міцними переборками: так роблять на морських кораблях і підводних човнах, щоб було міцніше. І виходить, ніби два кораблі встромлені один в другий. Це також важливо на випадок аварії. Тільки уявити собі, що могло статися, коли б на астроплані не було внутрішньої оболонки, зробленої, до речі, також з міцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тоді обидві стінки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повітря, і ми задихнулися б, навіть не встигнувши одягти наші скафандри. Страшно і подумати про таке! Тепер у світовому просторі летів би мертвий, освітлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стінами, лежали б замерзлі трупи мандрівників… Фу, навіть думати про таке не хочу!

За внутрішньою супертитановою стінкою починаються наші володіння. Між іншим, дві каюти — загальна і навігаторська рубка — займають на астроплані найменше місця. Потім я поясню, чому це так. Обидві каюти розміщені в носовій частині зверху (я вживаю цей неточний вислів «зверху» тільки за звичкою). їх з’єднують широкі двері, які можна герметично зачиняти. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз (знову неточний вислів!), до приміщення, де зберігаються запаси їжі, води, стисненого повітря і таке інше. Ці складські приміщення куди більші від обох кают. А ще далі, до центра корабля, — запаси вибухового атомного матеріалу. Він служить для роботи реактивних двигунів, він-таки може стати нам у пригоді під час шукань ультразолота на Венері. Поблизу зберігаються інструменти і запасні прилади. Поруч — кладова непорушного харчового запасу.

Ще далі, в нижній частині корабля, розміщено машинний відділ. Там стоять машини, які перероблюють зіпсоване повітря. Вони забирають з нього вуглекислоту і шкідливі гази, які виділяє людина під час дихання, і збагачують повітря свіжим киснем. До речі, це надзвичайні прилади, вперше застосовані на нашому астроплані! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовірно мало води. Я спочатку навіть не повірила, що таке може бути.

Тільки уявити собі: людині треба на добу близько двох з половиною кілограмів води! Скільки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловіки на сто сорок шість днів, не кажучи вже про зворотний шлях і про непорушний аварійний запас! Та цілі цистерни! А в наших баках — тільки аварійні запаси: нам вода не потрібна! Як так? А отак! Та наші апарати, виявляється, можуть ще й самі здобувати воду… ну, не самі, але начебто самі. Це страшенно цікаво і дуже дотепно.

Особливі прилади, конденсатори, виловлюють з повітря ту вологу, яка випаровується нашими тілами під час дихання чи крізь пори тіла. Потім ця волога насичується повітрям, до неї додаються деякі необхідні організмові солі — і виходить чудова смачна вода. її кількості цілком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергійович, «задовольнити добову потребу людини у воді». Кожному з нас треба на добу, приміром, два з половиною літри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навіть більше — чи не три літри на добу.

І тут немає ніякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася і вирішила, що не розчула, коли Ван пояснював мені це. Я, вагаючись, спитала його:

— Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самі сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною літри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повітря і давати нам близько трьох літрів? Адже не може бути, щоб організми виділяли вологи більше, ніж одержують її?..

Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсміявся. Він відповів мені (я не вмію передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):

— Саме так, Галю! Людина взагалі виділяє більше води, ніж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах організму відбувається весь час хімічне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повітрям, і деяка частина водню, який міститься в їжі, сполучаються і створюють воду. В цілому в організмі щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамів води. І конденсатори можуть уловлювати її. Зрозуміло?

Звісно, я зрозуміла, чого ж тут не розуміти! І все ж таки це дуже дивно. Я знала досі про колообіг води в природі, а виходить, що такий самий колообіг відбувається і в нашому тілі. Та ще й з хімічним додатком!

Признаюся, спочатку, коли я про все це довідалася, мені було трошечки огидно: як же це — пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крізь організм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона ніби якась не така, не свіжа… А потім я збагнула: адже і в природі точнісінько так само, вода ж до нас повертається знову і знову та сама, яка вже побувала в організмах людей і тварин. Крім того, наша вода з конденсаторів — свіжа, прохолодна і кришталево чиста, — мені дуже подобається.

Так чи інакше, а водою ми забезпечені вдосталь. Ніхто з нас її не економить, та цього й не потрібно, хоча на кораблі немає великих і важких баків з запасною водою.

Не менш смачне в астроплані і повітря. І я не випадково написала слово «смачне». Адже кожен знає, як легко і приємно дихається в лісі чи в полі після грози! Повітря тоді буває особливо свіжим, навіть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що під час грози повітря насичується озоном. Апарати для очищення повітря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повітря завжди свіже і приємне. А крім того, озон вбиває всякі бактерії — теж непогано!

Щоб покінчити з повітрям і водою, розповім ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слід звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землі, в астроплані не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звісно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком під тиском. Але тоді вона негайно полетить у повітря великими круглими краплинами, — спробуй спіймай її там!

Тому я, як і всі інші, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику і там відпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повітря в каюті нормальний! Тоді я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, і умиваюся губкою, а потім витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомості!

Умивання — єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нічого не поробиш.

Ой, зовсім забула, треба ще розповісти про те, як мені доводиться кип’ятити воду! Це теж дуже інтересно і знову стосується тієї ж самої невагомості в астроплані.

Що вийде, коли в астроплані взяти електричний чайник і спробувати закип’ятити в ньому воду, налити окріп у чашку, ну, скажімо, чай, щоб потім пити його? Нібито просто? А насправді нічого б з цього не вийшло.

Неприємності почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипіти. Ось, дно чайника нагрівається, вода біля нього вже кипить, — а вище залишається зовсім холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрілася, не підіймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зігрітися біля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. І щоб закип’ятити воду в астроплані — треба було б весь час енергійно перемішувати воду в чайнику, ані на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?

Але ось, припустімо, вода все ж таки закипіла. Як налити чай з чайника в чашку? Та він просто не захоче литися з носика, — адже він такий самий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з нього воду, але тоді окріп великою краплиною вилетить з носика і полине повітрям вздовж каюти. Летючий окріп — теж не дуже приємна річ! Спіймати його в повітрі і не обваритися при цьому — я особисто не берусь.

Тому у нас заведено суцільну механізацію. Наш електричний чайник, в якому я щодня кип’ячу воду, не потребує допомоги, в ньому не треба перемішувати воду і не треба витряхати її з носика. В ньому влаштований маленький моторчик з лопатями, що обертаються у воді. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду, вмикається і моторчик. Лопаті весь час крутяться і перемішують воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює відцентрову силу. І коли я потім нахиляю чайник, — відцентрова сила витискує воду з носика: тут уже треба спритно підібрати її в чашку, а потім пити крізь трубочку, що не дуже приємно, але нічого не зробиш, іншого виходу немає…

Суп я варю також в особливому казанчику з мотором. Тільки в ньому немає лопатей (адже вони перетворили б на кришиво все те, що я кладу в суп), а замість того обертається весь казанчик. Ось як трудно бути домашньою господаркою чи поваром у невагомому світі!

…Здається, я дуже багато написала тут про нашу кухню. Але все це таке незвичайне і дивовижне, що я просто не могла стриматися. Зате тепер розповім про серйозні речі.

Всі наші машини, все чисто автоматичне обладнання — все електричне. Електрика — душа астроплана. І яка я рада, що опинилася тут, все побачила на власні очі, про все дізналася!

Спочатку я тільки й робила, що дивувалась. Адже всі ці машини, автомати і різні прилади забирають страшенно багато енергії. Звідки взяти стільки енергії, щоб її вистачило на всю подорож з Землі на Венеру і назад, та ще й на весь час життя на Венері? Я й спитала про це Вана (адже саме він відає всім господарством корабля). А він відповів мені, та ще й підморгнув:

— Чого-чого, а електрики в нас досить! Що до цього можете не турбуватися, дівчино.

Чомусь він дуже любить називати мене «дівчино», каже, що звик так звертатися до студенток, які працювали з ним у різних експедиціях. Ну і хай, мені однаково!

Насамперед він показав мені акумуляторне відділення. Ох, як там багато цих самих акумуляторів, цілі шафи понаставлені, тільки не таких, як ми звикли, а зовсім малесеньких. Вони звуться — мініакумулятори, їх сконструювали в Інституті електропроблем всього кілька років тому. Я думаю навіть, що, коли б не було мініакумуляторів, навряд чи можна було б так здорово, дотепно і економно налагодити все наше електричне господарство. Втім, треба спочатку розказати, що це таке.

Різні акумулятори відрізняються своєю ємкістю, величиною свого електричного заряду. Це зрозуміло кожному школяреві. Але досі у вжитку були тільки незграбні великі акумулятори старого типу. Вони були дуже незручними, з мізерною ємкістю. І от, ще на початку нашого століття, радянський академік Йоффе теоретично передбачив, що можуть існувати акумулятори й іншого типу. А потім учені розробили його теорію і створили мініакумулятори.

Вони завбільшки всього з сірникову коробочку, зовсім малесенькі. А ємкість міні акумулятор а така, що він може живити своєю електрикою машину на двадцять п’ять кінських сил протягом цілих ста годин! Як саме він влаштований, я не можу розказати. Знаю тільки, що в ньому відбуваються якісь складні хімічні процеси, які й дозволяють мініакумулятору зберігати в собі такий великий електричний заряд. Ван Лун почав був пояснювати мені, але тут-таки й кинув, сказав, що це з галузі електрохімії і що для мене це не важливо. Ну й гаразд, буде час — сама розберуся.

Так от, цілі шафи таких мініакумуляторів стоять у нас в особливому приміщенні. Щойно працюючий акумулятор розряджується, автоматичні прилади виключають його і включають свіжий. Таким чином, машини й апарати спиняються лише тоді, коли виснажиться останній мініакумулятор. А коли ж це трапиться? Адже так чи інакше, яким велетенським не був би загальний заряд усіх мініакумуляторів, все одно його не може вистачити на весь час подорожі. Значить, їх треба заряджати. А за рахунок чого? Звідки взяти потрібну для цього енергію?

Звичайно, можна було б одержувати енергію від електрогенераторів, які працюють на якомусь паливі. Але для цього потрібні і самі генератори, і паливо для них. А все це зайвий вантаж для астроплана. І отут я розповім про найвидатніший винахід, зроблений вченими Шанхайського інституту енергетичних проблем, яким керує професор Ван Лун. Цей винахід зроблений був спеціально для нашого міжпланетного корабля!

Китайські вчені розробили новий, оригінальний і абсолютно надійний засіб постійно одержувати все нову і нову енергію протягом всієї подорожі, всього перебування експедиції в міжпланетному просторі. Це прямо геніально по простоті і дотепності: ми дістаємо енергію без будь-яких витрат і зусиль, автоматично! І все це зроблено за ідеєю і під керівництвом нашого професора Ван Луна. Як я його поважаю!

Уже давно вчені мріяли про те, щоб запровадити безпосереднє перетворення променевої енергії Сонця на електрику. Саме безпосереднє, а не за допомогою якихось проміжних процесів, громіздких і незручних. Справді, було відносно легко збудувати потужне велике дзеркало, яке збирало б у фокус сонячне проміння і нагрівало ним котел з водою. Вода, перетворена на пару, могла б рухати генератор і давати електроенергію. Такі установки широко створювалися в першій половині нашого сторіччя і навіть давали деяку користь. Але вони всі були громіздкими, малопотужними — і головне, сонячна енергія в них використовувалася тільки на якихось 5-10 процентів. Мізерна кількість! І легко зрозуміти чому. Адже ж у тих установках променева енергія Сонця спочатку перетворювалася на теплову, потім на механічну, а вже по тому й на електричну.

А от коли б перетворювати променеву енергію безпосередньо в електричну, без неминучих у проміжних перетвореннях втрат, тоді й процент використання обов’язково підвищився б. Втім, як здійснити отаке безпосереднє перетворення?..

Щоправда, наука знала своєрідні речовини, які під впливом світла давали так званий фотоефект, викидали з себе електрони, отже — давали електричний струм. їх використовували вже досить давно для влаштування фотоелементів, — найбільше елемент селен. Проте такі пристрої не вирішували справи, бо вони давали ще менший коефіцієнт корисної дії, перетворювали на електричну енергію зовсім мало променевої енергії Сонця, — якихось 1–1,5 процента.

Отак було довгий час — аж доки наука не відкрила чудесні якості так званих напівпровідників. Саме вони, ці напівпровідники, які досі, здавалося, взагалі були ні до чого в електротехніці, — поклали початок нової ери у використанні променевої енергії Сонця!

Професор Ван Лун пояснив це мені так:

— Виявилося, люба Галю, що напівпровідники мають надзвичайну цінність. Чи уявляєте ви собі, що це таке взагалі? Ну от, є відомі вам провідники, найчастіше — метали. Якщо ми замкнемо батарейку від кишенькового ліхтарика мідною, наприклад, дротинкою, то тією дротинкою піде струм і нагріє її. А що буде, коли ми замкнемо ту ж батарейку дротинкою, скажімо, з скла чи гуми?

— Та нічого й не буде, — відповіла я, — Ніякий струм по ній не піде.

— Цілком вірно. Бо і скло, і гума — не провідники, а ізолятори, як і багато інших речовин, подібних до них. Але є такі речовини, які й струм проводять погано, і в ізолятори не придатні, наприклад, елементи германій, селен, кремній, закис міді й інші. Вони називаються напівпровідниками. До речі, вони мають ще одну цікаву властивість. Якщо їх заморозити, — вони стають добрими ізоляторами; а якщо, навпаки, нагріти, то вони стають такими ж добрими провідниками, як і метали.

— Та як же це може бути? — здивувалася я. — Виходить одна й та ж сама речовина може бути і ізолятором, і провідником?

— Все залежить від умов, Галю, — посміхнувся Ван Лун і почав мені пояснювати, в чому тут річ. Ну, все це дуже й дуже складно, так складно, що я не беруся тут переказати все те, що мені розповів професор Ван Лун. Тому одразу перейду до головного.

Оті самі напівпровідники, якщо їх освітлювати, теж викидають з себе електрони (яких вони мають дуже великий запас!) і дають електричний струм. Спочатку такі напівпровідникові фотоелементи перетворювали на електричну енергію тільки 10 процентів променевої сонячної (хоч і це було чимало — порівняно з первісними, селеновими). А потім їх дуже удосконалили — і вони почали перетворювати аж 20 процентів! Це вже зовсім інша справа!

Отже, професор Ван Лун вирішив:

— Хто заважає нам використати напівпровідникові фотоелементи для того, щоб одержувати електроенергію під час міжпланетної подорожі? Адже стінка астроплана, повернута до Сонця, весь час буде освітлена його яскравим промінням. І це освітлення буде цілком постійним, бо за весь час подорожі жодна хмаринка не закриє від астроплана могутнє сяюче Сонце! Значить, якщо вмонтувати в стінки корпусу астроплана напівпровідникові фотоелементи, — вони весь час даватимуть нам електроенергію, бо весь час на них впливатиме сонячне світло, весь час вони перетворюватимуть променеву енергію Сонця на потрібну нам електричну. Ось де джерело енергії для живлення цілого господарства міжпланетного корабля!

Може, професор Ван Лун говорив і не зовсім так, а більш по-науковому, але я записала по-своєму, як зрозуміла і як умію. Він каже, що в основному все вірно; ну, а вже він у цій галузі все знає!

І от виявилося, що такі розрахунки були правильними.

У зовнішніх стінках нашого астроплана вмонтовані малесенькі напівпровідникові фотоелементи. їх безліч, просто навіть неймовірна кількість. Всі вони з’єднані групами послідовно, щоб дістати від них потрібну нам напругу. А групи вже з’єднані паралельно, — щоб одержуваний струм був потрібної потужності. Нібито просто, — а як трудно було конструкторам розмістити і розподілити всі ті незчисленні фотоелементи, та ще й так, щоб вони не зменшили міцності супертитанової оболонки астроплана!

Так чи інакше, Сонце сяє в міжпланетному просторі цілком справно і так само справно працюють наші напівпровідникові фотобатареї, що являють собою цілу фотоелектростанцію. Струм, який ми постійно одержуємо від неї, весь час заряджає мініакумулятори — і ми не відчуваємо ані найменшої нестачі електроенергії, яка надходить до нас постійно і безкоштовно без будь-яких зусиль з нашого боку. Як у чарівній казці!

Микола Петрович якось сказав:

— Наша енергосистема мусить працювати абсолютно невідмовно, ще точніше, ніж людське серце!

І я розумію, що це саме так. Адже від нашої фотоелектростанції, від незчисленних напівпровідникових батарейок, що заряджають величезну кількість мініакумуляторів, — цілком залежить робота всіх чисто механізмів і автоматичних приладів астроплана. А це — ціле складне господарство.

Ось я виписала тут стовпчиком перелік — з чого складається робота нашого машинного господарства (під диктовку професора Ван Луна):

1. Очищення повітря, конденсація води і вентиляція всіх приміщень астроплана.

2. Освітлення і опалення корабля.

3. Робота всіх допоміжних механізмів — автоматичних запорів, дверей, гамаків, люків, шаф, буфета… та тут усього і не перелічиш.

4. Робота всіх автоматичних приладів і апаратів, пов’язаних з керуванням астропланом.

5. І нарешті, автоматична дія механізмів, які керують ракетними двигунами, подають до них рідке паливо — атоміт.

Втім, про це слід поговорити окремо. І це я знаю вже не з слів Ван Луна, а з розповіді самого Миколи Петровича.

Спочатку мені, признаюся, було страшно уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкими супертитановими переборками астроплана, — лежить багатотонний запас атоміту, нової атомної вибухової речовини величезної сили. Динаміт, піроксилін, нітрогліцерин, тринітротолуол, — всі ці вибухові речовини не можуть іти в порівняння з атомітом. Ця нова речовина була виготовлена тільки два роки тому Ленінградським і Київським інститутами фізичної хімії — спеціально для нашого астроплана. І, як каже Микола Петрович, тільки це дало можливість здійснити міжпланетну подорож на такому порівняно маленькому кораблі. Микола Петрович пояснив це так:

— От ви вже знаєте, Галю, що без нашої фотоелектростанції і мініакумуляторів ми не могли б забезпечити астроплан потрібною кількістю електроенергії. Без автоматичних механізмів керування і без зірких земних постів, без радіолокаторів і допомоги швидкісних електронних лічильних машин — ми не могли б летіти так певно й надійно, як це відбувається тепер. Але головне все ж таки — атоміт. Послухайте мене уважно, і ви зрозумієте, в чому тут річ.

Виявляється, що наука і техніка до останнього часу не могли здійснити пасажирську міжпланетну подорож тільки тому, що не існувало відповідного палива для ракетних двигунів. Можна було збудувати і відрядити снаряд «Місяць-1» і навіть корабель «Місяць-2», який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Але пасажирський міжпланетний корабель — зовсім інше діло.

Адже кожен пасажир — це не лише його власна вага, проте ще й вага продуктів харчування і численних апаратів, які мусять обслуговувати людину в дорозі. Кожному пасажирові треба на день аж ніяк не менше від 600 грамів їжі — це остаточний мінімум. Отож скільки їжі доводиться везти з собою в астроплані трьом пасажирам, що летять на Венеру і назад?.. Який це велетенський вантаж!

Тепер далі. Скільки ж палива мусить витратити корабель, навантажений в такий спосіб? Адже астроплан має не тільки піднятися з Землі і розвинути космічну швидкість, але потім ще й вдруге злетіти — з поверхні Венери. І тут створюється щось дуже подібне до зачарованого кола.

Міжпланетний корабель мусить везти в своїх баках дуже багато палива — і тому його загальна вага стає більшою. Але тоді для його розгону треба витрачати також більше палива, і тому знову збільшувати ємкість баків. А чим більші баки, тим більше треба палива для розгону корабля. І так без кінця! Виходить, що за рахунок палива вага корабля стає неймовірно великою — і головна частина цього палива потрібна тільки для того, щоб розігнати до великої швидкості те ж саме паливо. Де ж вихід? Як зменшити запас палива, потрібного для польоту? Це й було головним завданням багатьох учених і конструкторів упродовж десятків років.

— Певна річ, вони мали свою провідну зірку, — сказав Микола Петрович, розповідаючи мені про все це. — Великий основоположник реактивної техніки і зореплавання Ціолковський залишив науці свою знамениту формулу, за якою можна визначити запас потрібного для міжпланетного корабля палива. За цією формулою кінцева швидкість всякої ракети (отож, і астроплана, який користується ракетними двигунами) залежить від тієї швидкості, з якою продукти згоряння, гази, витікають з двигуна, і від того, яку частину загальної ваги корабля під час зльоту складає вага палива. Чим більша швидкість витікання газів, тим менше можна взяти палива.

Таким чином, вагу палива можна було визначити за формулою Ціолковського, — але від того конструкторам не ставало легше.

— Я на їх місці давно вже вдалася б у відчай і кинула цю справу, — чесно призналась я Миколі Петровичу, слухаючи його.

— Це від того, люба Галю, — відповів він, — що ви не маєте потрібної для вченого наполегливості і терпіння.

Наполегливість і терпіння! Звучить це дуже красиво, проте… ні, варт записати, в чому тут справа, які труднощі стояли перед конструкторами!

Щоб перемогти земне тяжіння і вирушити в політ на Венеру — астроплан мусить розвинути колосальну швидкість — 11,5 кілометра на секунду. Це знають всі. Якщо перекласти ці цифри на більш зрозумілу мову, то вийде, що астроплан мусить летіти з швидкістю понад 40 000 кілометрів на годину, — отже, він може за одну лише таку годину облетіти навколо Землі по екватору.

Втім, виявляється, що коли б робити розрахунки тільки по самій цій швидкості, то з подорожі нічого б не вийшло. І от чому.

Злітаючи з Землі, корабель мусить подолати опір повітря і витратити на це додаткове паливо — це раз. Паливо необхідне і для гальмування астроплана під час посадки на Венеру, інакше він просто розіб’ється — це два. Другий зліт, уже з поверхні Венери, знову паливо — це три. Гальмування під час посадки на Землю — ще паливо — це чотири. Ну, і деякий запас палива на непередбачені випадки, як-от наше зіткнення з метеоритом — це п’ять.

Коли б усе паливо, яке астроплан мусить мати в своїх баках, використати на розгін корабля в безповітряному просторі, де немає опору повітря, — тоді міжпланетний корабель розвинув би так звану «ідеальну швидкість». Не 11,5 кілометра на секунду, а близько 30 кілометрів на секунду. Таку швидкість і брали в основу своїх обчислень і розрахунків конструктори.

— І багато з них, як і ви, Галю, у відчаї хапались за голови: становище здавалося безвихідним, — додав, посміхаючись, Микола Петрович. — Зрозуміло, що ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя пасажирська міжпланетна подорож була нездійсненною…

Ускладнення полягало в тому, що за тих часів швидкість витікання газів з рідинних ракетних двигунів не перебільшувала трьох кілометрів на секунду. А за таких умов, як показує все та ж сама знаменита формула Ціолковського, для досягнення швидкості астроплана в 30 кілометрів на секунду — потрібний був зовсім фантастичний запас палива. І сказати дивно: вага палива під час зльоту мусила перебільшувати вагу самого астроплана в… 5900 разів! Ясно, що тоді це було абсолютно нездійсненно, просто немислимо.

Конструктори вигадували хтозна-скільки обхідних шляхів, щоб зменшити запас палива під час зльоту. Ще сам великий Ціолковський висував ідею про зліт астроплана не з Землі, а з її штучного супутника — як-от наші «Диск-1» або «Диск-2». Якщо астроплан злітав би з такого штучного супутника, йому не треба було б долати опір повітря. Та й земне тяжіння значно зменшилось би. Отож, можна було б зменшити і запас палива. А головне — можна було б використати велику власну швидкість супутника. Але поки що така ідея лишається також нездійсненною. Штучні супутники Землі ще надто маленькі, вони непридатні для ролі міжпланетних вокзалів…

Була й інша ідея, — створення ракетних поїздів, складених ракет. У такому поїзді задня ракета служить тільки для зльоту в земній атмосфері. Вона штовхає передню ракету, двигуни якої поки що не працюють, розгонить її. А потім, коли ця задня ракета витратить запас свого палива, вона відпадає від передньої ракети і падає назад, на Землю. Тим часом перша летить далі: вона дістала вже певну швидкість, пройшла крізь щільні шари атмосфери — і її ракетним двигунам доводиться розгонитися вже майже в умовах безповітряного простору. Але й ця ідея виявилася досі практично майже нездійсненною, хоча в нашому астроплані є дещо від неї. Я маю на увазі ракетний візок, який виніс наш міжпланетний корабель у розріджені верхні шари атмосфери під час старту з Землі.

Всі оті ідеї не були повним розв’язанням питання. Лишався тільки один реальний шлях: шукати паливо, в якого швидкість витікання газів була б значно більшою. Над цим конструктори та винахідники й билися багато років.

— Що ж, вони досягли великих успіхів, але всього цього було замало для міжпланетної подорожі, — задумливо похитав головою Микола Петрович. — Для земних перельотів нові види палива прислужилися добре, а для космічних — вони лишалися все ще слабкими…

Ну, щодо земних перельотів, то тут все гаразд, це я сама знаю. Тепер ракетоплани і стратоплани літають з такою швидкістю, яка й не снилась у п’ятдесятих роках. Пасажирський ракетоплан за маршрутом Москва-Пекін, наприклад, покриває весь шлях усього за півгодини!

Я сказала про це Миколі Петровичу. Він ствердив:

— Так, так, це вірно. Швидкість витікання газів у ракетоплані підвищилася до 4–5 кілометрів на секунду. Це велике досягнення техніки. Але — хіба така швидкість може задовольнити конструкторів міжпланетного корабля? Звичайно, ні.

І от, коли, здавалось, були вичерпані вже всі можливості, коли вчені переконались, що із звичайного палива не можна вижати більшої швидкості витікання газів, — на допомогу прийшла радянська атомна техніка! Два науково-дослідних інститути, Ленінградський і Київський інститути фізичної хімії, майже водночас розробили нові типи атомного палива. Один з них, атоміт, вивів конструкторів з безнадійного до того часу стану. Міжпланетна подорож стала реальністю!

Нове дивовижне атомне паливо дало можливість сконструювати ракетні двигуни, з яких гази витікали з швидкістю 12 кілометрів на секунду. Атоміт став чарівним ключем до дверей в міжпланетний простір (це не я вигадала таке красиве порівняння, так сказав Микола Петрович!).

На нашому астроплані «Венера-1» встановлені саме такі ракетні двигуни. Що це дало?

Раніше, при старому ракетному паливі, його вага мусила б перевищувати вагу корабля в 5900 разів (навіть писати не хочеться такі неймовірні цифри!). А при атоміті — вага палива перевищує вагу самого корабля тільки в 12 разів.

Певна річ, це величезне, вирішальне досягнення техніки. Втім, не слід думати, що конструкторам нашого астроплана було дуже легко. Співвідношення 1:12 зовсім не схоже з колишнім, цілком божевільним 1:5900, але й воно практично досить складне. Микола Петрович пояснив мені так — і я одразу зрозуміла, як важко доводилося конструкторам астроплана.

— Чи тримали ви коли-небудь в руках, Галю, звичайну, найпростішу залізну садову поливальницю?

— І навіть воду в ній носила, поливала грядки на нашому городі дома, — здивовано відповіла я. — Але при чому тут поливальниця?

— А от при чому. Звичайнісінька поливальниця важить усього лише в сім разів менше, ніж вода, яка в неї налита. Поливальниця й вода дають співвідношення 1:7. У нас, в нашому кораблі, співвідношення між вагою складного астроплана з усіма його механізмами, устаткуванням, пасажирами і вагою запасу палива досягає 1:12. По відношенню до ваги взятого палива астроплан мусить бути легшим, ніж поливальниця по відношенню до налитої в неї води. Розумієте?

— Але як же цього можна було досягти? — ще більше вразилась я.

Микола Петрович знизав плечима:

— Конструктори виконали своє завдання, тільки й всього. Труднощі, бачте, існують, на мою думку, лише для того, щоб їх перемагати. Цим самим зайняті, між іншим, і ми з вами…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

…Кілька днів я не бралась за щоденник — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя в астроплані увійшло, як кажуть, до звичної колії, — хочу швиденько надолужити прогаяне. Тим більше, що Микола Петрович, довідавшись про мій щоденник (я, звісно, сказала йому, що пишу), зауважив:

— Дуже добре, Галю. Досі ваші обов’язки на кораблі були дещо не визначеними. Ні, ні, — поспішив він мене заспокоїти, бо я вже відкрила рота, щоб заперечити, — я знаю, ви робите чимало корисного і важливого. І їжу готуєте, і господарство ведете, і допомагаєте Ван Лунові стежити за приладами повітроочищувальної системи, і стали непоганим фотооператором… Але тепер я вважатиму вашим головним обов’язком — вести докладний щоденник. Ви ж розумієте: потім, коли ми повернемося, можна буде об’єднати мої службові записи і ваш щоденник. Хіба це не буде цікавим? Пишіть, Галю, записуйте все!

Так от, спочатку про найголовніше: ми знову летимо вірним напрямом, правильним курсом. Микола Петрович і професор Ван Лун розрахували і вивірили все. А земні пости керування підтвердили їх розрахунки. Потім ракетні двигуни виправили курс. Тепер все в порядку, метеоритові не вдалося збити нас з шляху! І у всіх нас дуже добрий настрій, хоча виявилося, що метеорит зробив нам ще одну значну неприємність, на жаль, непоправну.

Саме в тому місці, де він пробив зовнішню стінку астроплана, в одній з шаф зберігався запасний четвертий скафандр. Метеорит пробив його навскоси, починаючи з прозорого шолома. Скафандр безнадійно вийшов з ладу — і навіть полагодити його за допомогою запасних частин, які є в головному складі, теж неможливо. Тепер, коли ми будемо працювати на Венері, з астроплана не можна буде виходити всім одразу, бо нас четверо, а скафандрів лишилося тільки три… А може статися, що на Венері і не так вже багато вуглекислоти в атмосфері, як пророкував професор Акімов?.. Не знаю, побачимо…

Минулого разу я не закінчила розповідь про астроплан і його двигуни. Доведеться дописати про це, спробую по-коротше.

Я спинилась на співвідношенні ваги астроплана з вагою атомітного палива — 1:12.

Навіть за умов найбільшої економії палива — зліт з рейкової доріжки за допомогою візка з додатковими ракетними двигунами, початок роботи наших власних двигунів у розрідженому повітрі вершини Казбеку, використання швидкості обертання Землі і багато чого іншого — астроплан довелося завантажити дуже великою кількістю палива. Інакше не можна було!

При зльоті з Землі корабель важив близько 650 тонн. З них — не слід лякатись, адже ж я все пояснила раніше — паливо займає 600 тонн, а з 50 тонн, що залишилися, — близько 40 тонн важить корпус астроплана, двигуни і приміщення для атомі ту. І тільки 10 тонн є дійсно корисним вантажем. Ось з чого він складається (це все без мене, я в розрахунки не входила. Ну, зараз це не важливо, бо все обійшлося), — щоб було ясніше, випишу стовпчиком, так буде зрозуміліше.

1. Три пасажири — 210 кілограмів.

2. Запас продуктів (туди і назад для округлення по 200 днів, а всього на дорогу — 400 днів; перебування на Венері — 465 днів; усього продуктів на 3 чоловіки по 1 кілограму на день — 2 тисячі 595 кілограмів та ще резервний запас їжі — 405 кілограмів) — усього продуктів 3000 кілограмів.

3. Вода — 1000 кілограмів (от як мало води: проте я раніше докладно розповіла про роботу конденсаторів, які повертають назад воду, виділену нашими організмами у вигляді пари).

4. Рідкий кисень — 500 кілограмів (адже й кисень також повертається нам назад з продуктів дихання, отож нам потрібний дуже маленький додаток).

Усього: 4710 кілограмів.

До цього треба додати ще дуже багато: запас рідкого повітря, установки для того, щоб очищувати й переробляти повітря, прилади опалення, охолодження, конденсатори води, енергетична система в стінках корабля, одяг, скафандри, посуд, аптечка, різні інструменти і апарати, радіостанція, радіолокатори, кіно— і фотокамери, різні прилади, зброя та припаси до неї, мікрофільмова бібліотечка, поштові ракети (про них я розповім згодом) і ще всіляке дрібне обладнання. Все це важить понад 5 тонн — дуже мало, якщо врахувати скільки всього необхідно взяти пасажирам для тривалої міжпланетної подорожі. Ну, і ще я. В мені ваги тільки 56 кілограмів, зовсім дрібниця. Звісно, продукти доводиться витрачати й на мене… проте це я вже про інше заговорила.

Отож, 10 тонн корисного вантажу при 40 тоннах ваги самого корабля і 600 тоннах ваги палива — це, кожен погодиться, не дуже вигідне співвідношення. Ми немовби мандруємо на величезній цистерні з паливом, у верхню частину якої вбудовані дві порівняно малесенькі каютки!.. Але й таке співвідношення було нездійсненним для людей, які жили ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя, коли не був винайдений атоміт.

Так, тепер ще про атоміт і наші двигуни, щоб покінчити з усім цим.

Уся центральна і задня частини астроплана являють собою величезний склад нового атомного палива, атоміту. Це — темно-бура масляниста рідина, яка не замерзає навіть під впливом найнижчих температур. І ще вона майже зовсім позбавлена в’язкості: атоміт надтекучий, він вільно просочується крізь найщільніші фільтри, якими б дрібними не були їхні пори. Це дуже важливо!

Атоміт зберігається в баках, з яких тонкими трубками надходить під тиском до камери згоряння. їх у нас три: одна, центральна, в хвостовій частині астроплана, і дві маленькі на кінцях крил. Центральна камера — потужний двигун, який розгонить корабель, а дві маленькі служать для керування, для поворотів і маневрування в міжпланетному просторі.

В атмосфері й стратосфері керувати астропланом можна за допомогою стабілізаторів — це такі крильцята на взірець плавців на хвостовій частині корабля, вони діють зовсім не так, як кермо на воді. Але ними користуватися можна лише там, де є атмосфера, — над Землею чи над Венерою. А в міжпланетному просторі стабілізатори безсилі. Тут кораблем керують за допомогою маленьких ракетних двигунів.

Припустімо, нам треба повернути праворуч. Якщо б ми знаходилися в човні, звичайному річковому човні, то для цього досить було б міцніше натиснути на ліве весло — і човен, підштовхнутий зліва, поверне направо. Примірно так і з нашими маленькими ракетними двигунами, вони ніби замінюють нам весла. Якщо ми хочемо повернути ракетний корабель направо, то приводимо в дію лівий двигун. Він підштовхує ліву частину корабля — і повертає його направо. Дуже просто!

Значно складніше влаштований самий ракетний двигун. Тут конструктори зіткнулися з дуже високою температурою вибухів атоміту. Вона досягає 4000 градусів. Такої температури неспроможні були витримати жодні старі вогнетривкі матеріали, вони плавилися — і двигун виходив з ладу. Тому довелось створити нову жаростійку речовину, особливу пористу кераміку. З неї і зроблені камери згоряння двигунів.

Атоміт просочується крізь найдрібніші пори в керамічних стінках камери і при цьому додатково охолоджує їх. Всередині камер він вибухає з величезною силою і виштовхує з сопла ракети назовні продукти вибуху у вигляді сліпучо сяючих газів із швидкістю близько 12 кілометрів на секунду. Ось що таке атоміт!

…Я дуже втомилась від докладних технічних описів! Мабуть, я ще чимало пропустила, і ті, хто читатиме колись мій щоденник, ще чого доброго скажуть, що їм не все тут зрозуміло. Але я не можу краще розповісти про астроплан і його обладнання, я й так старалася з усіх сил. Попрошу Миколу Петровича передивитися ці сторінки, може, я десь наплутала…

А поки що розкажу про інше. Як я вже писала, астроплан знову ліг на правильний курс. Виявилось, що від удару метеорита він відхилився на кілька градусів усередину від його напівеліптичної орбіти. Адже тут не можна говорити — на південь чи на північ, на схід чи на захід. У нас немає сторін світу. Весь час величезне сліпуче Сонце заливає нас своїм гарячим промінням зліва, з одного боку, не змінюючи свого положення на небозводі, чорному, як вугілля. Далеко позаду од нас ми бачимо нашу любиму Землю, вона весь час зменшується в розмірах і тепер уже перетворилась на спокійну далеку зеленувату планету. Мені дуже хотілось побачити фази Землі — адже вона також, як і Місяць, проходить через різні фази. Але для цього треба було б летіти навколо Землі. А нам вона здається весь час майже повним диском, хоча Микола Петрович і каже, що цей диск мусить потроху ущерблятися, бо ми переганяємо Землю в її русі по орбіті. Але я цього не помічала, хоч як приглядалась.

І північне, і південне небо, вживаючи земні вислови, завжди перед нами. Повертаючи дзеркала перископа, ми можемо бачити на небі перше-ліпше сузір’я в будь-який час: адже нас не відгороджує від половини неба обрій Землі. А сузір’я ми бачимо з такою ясністю, з якою їх не доводилось бачити жодному астрономові з Землі. І це зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. Тому ми зробили безліч цікавих фотознімків зоряного неба. Цим займалась я сама як фотооператор астроплана «Венера-1».

Проте в нас є один ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатись, — принаймні так щільно, як доводиться нам. Це — космічне проміння, яке пронизує майже все на своєму шляху і йде звідкись з глибин Всесвіту. Вадим Сергійович встановив, що головний потік космічного проміння йде з боку крабовидної туманності Тельця, але він не певний, що немає ще й інших напрямів. Цей потік дедалі посилюється і нині спричиняє безліч неприємностей для нас.

Вадим Сергійович провадив свої дослідження з самого початку подорожі. Микола Петрович каже, що ці дослідження — найважливіше його завдання на першому етапі шляху корабля, бо експедиція мусить пролити світло на природу і походження загадкового космічного проміння. Спочатку це проміння день у день ставало активнішим. А тепер, кілька днів тому, воно досягло якогось максимуму. Сокіл сказав тоді:

— Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космічного проміння, який аж ніяк не слабшає. Ніколи не гадав, Що воно може досягти такої інтенсивності!..

Ван Лун жартівливо озвався:

— Шкодую, нема парасольки від такого дощу. Може, треба винайти?..

Він іноді дуже смішно говорить, професор Ван Лун. І по-нашому, і не зовсім по-нашому. І жартує з таким серйозним виглядом, що не відразу зрозумієш. Але мені він страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний і стриманий, не скаже зайвого слова.

Так от, Ван Лун пожартував відносно парасольки, якою можна було б прикритися від космічного проміння; йому і на думку тоді не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова…

Насамперед, космічне проміння позбавило нас радіозв’язку з Землею і відрізало астроплан від земних постів керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, і тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля і, якщо треба, то вже самим виправляти його.

Я вже писала, що кілька днів тому радіозв’язок з Землею різко погіршав. Чіткий і ясний до того голос диктора Землі почав тонути в тріскотінні і шумах електричних розрядів. У мене було таке враження, ніби десь поблизу вдарила міцна гроза, яка заважає нам чути радіопередачу з Землі. Спочатку це були окремі потріскування й удари — як від гуркотіння грому. Потім у репродукторі здійнявся суцільний гуркіт, голосу диктора вже не можна було чути, він немов з трудом пробивався крізь хвилі того гуркоту.

Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути і їх. Голос диктора зник зовсім, заглушений розрядами.

З останніх уривчастих фраз, які долинули до нас, було зрозуміло, що й на Землі перестали чути нашу передачу. Тільки там не було отих набридливих розрядів, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати — і зникли зрештою зовсім. Ну, та це зрозуміло, адже ж наша радіостанція відносно слабенька, її потужність не йде ні в яке порівняння з потужністю земних передавачів. І наші сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крізь потік космічного проміння. А земні сигнали, можливо, і проходили, але цілком перекручувалися космічним промінням, і їх не можна було розібрати.

Так чи інакше, радіозв’язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати наші радіолокатори, встановлені в носовій частині корабля для виявлення зустрічних метеоритів. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навіть найдрібніший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лінії, яка перетинає екран. І тоді зразу ж таки автоматично починає діяти той чи інший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбік, скривлення лінії на екрані зникає, і астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обійшовши метеорит. Ні, зустрічних метеоритів ми аж ніяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радіолокаційний пристрій, чутливіший від якого завгодно телескопа і діючий, як каже Вадим Сергійович, «швидше думки».

Нас трохи захищає від космічного проміння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонці корабля під супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, і скоро нам довелося переконатися в цьому.

Вперше ми відчули на собі вплив загадкового космічного проміння цілком несподівано, зненацька, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Сталося це так.

Ми спокійно сиділи в центральній каюті після вечері і відпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; він дуже рідко робить це, стараючись економити повітря. Але дві люльки на добу — його норма, дозволена Миколою Петровичем. І всі ми звикли до того, що після обіду і після вечері Ван Лун урочисто закурює при допомозі Вадима Сергійовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сірник, інакше він. погасне. Завжди така процедура викликає веселі жарти, і ми сміємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всі ми звикли, і люлька Ван Луна нікого не дратує.

Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повітрі, Вадим Сергійович раптом розсердився і гукнув:

— Під три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона мені! Не хочу!

Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м’якого, соромливого Вадима Сергійовича. Проте виявилось, що несподіванки тільки починались. Важко уявити собі, які вражені були Микола Петрович і я, коли і професор Ван Лун, завжди такий стриманий і ввічливий, ладний в усіх випадках пожартувати, як він це вміє, тонко і дотепно, — раптом підвівся з-за столу і повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Він гостро сказав:

— Вважаю, краще замовчіть. Ви мені теж набридли.

Сокіл спалахнув, його обличчя почервоніло. Він закричав:

— Це що за брутальність? Та я…

Але Ван Лун не дав йому закінчити фразу. Він уже стояв біля Вадима Сергійовича з занесеною рукою, великий і грізний. Крізь зціплені зуби він люто прошипів:

— Просив краще замовчати. Інакше знімайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить — і Ван Лун міг вдарити Вадима Сергійовича. Проте цього не трапилося, бо Сокіл раптом зовсім несподівано заплакав… Не можна було зрозуміти, що трапилось. Я, витріщивши очі, дивилася на обох. Сокіл дійсно плакав; в нього на очах з’явилися сльози, він плакав, мов дитина. Потім він опустив голову на руки і монотонно заговорив:

— Мене ображають… загрожують… ображають…

Він повторював одні й ті ж самі слова скривдженим голосом, в якому бриніли сльози. А Ван Лун стояв біля нього з занесеним кулаком і лютим, роздратованим обличчям, — і в нього рухались м’язи на вилицях. Це було прямо страшно, і, головне, нічого не можна було зрозуміти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

— Миколо Петровичу, що це таке? — спитала я. Слово честі, мені було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, — і його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помітне сильне напруження. Він лише зробив мені знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самі вгамуються! А потім уже нахилився до мене і сказав:

— У кожної людини можуть бути такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження від сильних переживань і розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останніми днями. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція.

— Але їх треба заспокоїти! — вигукнула я. А Микола Петрович, навіть не відповівши мені, з інтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. І взагалі те, що він сказав мені, було остаточно незрозумілим: ніколи раніше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокіл і Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола і загрозливо сказав:

— Мені дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловік, вас треба вчити. Прошу вставати і відповідати по-чоловічому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола і рвонув його. Вадим Сергійович навіть не опирався. Безвільно звісивши голову, він усе ще плакав. А Ван Лун сіпав його з боку в бік, і тіло Сокола безживно бовталося в повітрі, як велика мертва лялька.

Я не витримала:

— Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевілля якесь!

Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене і так само люто процідив крізь зуби:

— Мовчати, дівчино. Коли говорять чоловіки, дівчата — геть! Не їхня справа!

В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, — і остовпіла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очі його горіли, губи ворушилися і брови сіпались, коли він, немов уві сні, говорив:

— Зрозуміло, Ван Лун наб’є йому… Ну, давай, давай, Лун! Проте… подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось!

Я схопила його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже і ви… так само…

Далі я вже не змогла говорити. Ще секунда — і я сама розплакалася б, як Сокіл. До горла підступав щільний клубок, стало важко дихати.

Микола Петрович дуже уважно, ніби з трудом міркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що він опанував себе. Він поглянув ще раз на Вадима Сергійовича, на Ван Луна — і, провівши рукою по плечу, немов прокидаючись від важкого сну, кинувся до них:

— Ван Лун, залиште Вадима!

Ван Лун ніби не чув нічого.

— Ван, чи розумієте ви, що я вам кажу?

Ван Лун нарешті обернувся і якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залізна рука все ще не випускала Сокола.

— Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смієте не виконувати мого розпорядження?

Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хіба що божевільний. Сльози підступали до моїх очей, я міцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такі надзвичайні люди — і так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..

— Ван, облиште Вадима, я наказую вам!

Рука Ван Луна одірвалась від Сокола, який так і повиснув у повітрі, зігнувшись у неприродній позі, з головою, що ніби впала на руки. І він все ще плакав!

— Ідіть сюди, Ван, — голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздільно і твердо. — Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?

— Чую, — глухо відповів Ван Лун.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Ван? — повторив Микола Петрович наполегливо.

І тільки тоді Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обізвався:

— Обіцяю.

Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладів, з якими Сокіл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими — адже записи треба було проводити безперервно, — і з автоматичного реєстратора повільно виповзла вузенька паперова стрічка, на якій відзначалась інтенсивність космічного проміння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами він наблизився до приладів, кілька секунд уважно вивчав показання лічильників і запис на стрічці. Потім так само хутко повернувся до мене:

— Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?

Значить, він думав, що й я також… що й я божеволію, як Сокіл і Ван Лун! Це було неймовірно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще більше від незаслуженої образи. Я відповіла:

— Так, Миколо Петровичу. Я тільки не розумію, що у нас тут робиться.

Тоді він ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти і щось бурмотів про себе, на Сокола, що, як і раніше, висів у неприродній позі в повітрі. Потім Микола Петрович похитав головою, обвів поглядом каюту, мов розшукуючи щось, — і рішуче покликав мене:

— Ходімо, Галю. Зараз не можна гаяти ані хвилини!

Ми спустились у склад крізь люк у підлозі каюти. Микола Петрович відкрив там великий ящик, вийняв звідти два довгі рулони з щільного сірого і тьмяного металу і сказав:

— Несіть до каюти. Мерщій, мерщій!

Узявши ще два рулони, він поспішив слідом за мною.

Ван Лун і Сокіл не рухалися з місця. Вони нічого не помічали, ні на що не звертали уваги.

За вказівкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонів і вкрила широкою металевою смугою всю бокову стіну каюти. Сірий метал був дуже м’яким і слухняним. Потім поверх цього шару я поклала другий і третій. Сірий метал укрив усю стіну. Микола Петрович надійно закріпляв його. А потім він розпорядився:

— Давайте сюди Сокола, Галю!

Немов дитину, ми перенесли безвільне тіло Вадима Сергійовича до вкритої металом стіни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зітхнув і покликав Ван Луна:

— Ван, ідіть сюди.

Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бік. Видно було, що він не хотів іти. Але заперечувати Миколі Петровичу він не зміг. Повільно, ніби через силу, він наблизився до нас.

— Сідайте тут, поговоримо, — м’яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.

Ван Лун все так само неохоче сів. Всі мовчали. Не говорив нічого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга… І ось Ван Лун провів рукою по голові, струсонув нею, наче прокидаючись. Він здивовано подивився на Миколу Петровича:

— Що таке? Думаю, я немов п’яний! Важка голова… Майже в ту ж мить пролунав і голос Сокола:

— Нісенітниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут відбувалось? І свинець чомусь на стіні, — додав він здивовано, оглянувши каюту.

— Друзі мої, нам усім треба бути обачнішими, — відповів обом відразу Микола Петрович. — На щастя, цього разу обійшлося без великого лиха. Але ще кілька хвилин — і я не знаю, чим би все це скінчилось. Ми поводились дуже нерозумно… хоча, проте, хто міг передбачити подібні явища?..

— Але що ж трапилось? — повторив здивовано запитання Вадим Сергійович.

Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, і я помітила, як тремтіли його тонкі пальці. Потім він повільно заговорив:

— Наша каюта надто слабо захищена від космічного проміння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. І, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собі всього цього. Але факти лишаються фактами, друзі мої! Пояснення прийдуть потім. А зараз можна встановити тільки ось що. Збудження позначилось найсильніше на міцному, дужому організмі Ван Луна і на нервовому, емоціональному організмі Вадима. Тут діють якісь ще невідомі нам закономірності. На Галі й мені збудження позначилось менше, хоча… хоча відчули й ми, правда, Галю?

Я мовчки кивнула головою. Мені було так хороше зараз, коли минулися всі ці жахи!

— На щастя, — вів далі Микола Петрович, — мені спала на думку одна ідея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стіну, з боку якої іде головний потік космічного проміння, потрійним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як він згодився. Свинцеві прокладки зменшують інтенсивність потоку космічного проміння, дозволяють нам перебувати немов у тіні — і це врятовує нас зараз, друзі!

Я глянула на Ван Луна і сказала:

— Парасолька від космічного проміння, товаришу Ван Лун! Пам’ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?

Ван Лун лише стурбовано похитав головою.

Кілька хвилин ми знову мовчали. І тут мені спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тоді, коли він і сам починав уже марити? Якби він не встиг зрозуміти, в чому справа, і не згадав би про цей засіб захисту від жахливого космічного проміння? Тоді ми всі поступово збожеволіли б… Ой, який кошмар!

Немов відповідаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:

— Дуже прошу вас, друзі мої, якомога більше часу провадити під захистом свинцевого шару, в тіні від космічного проміння. І якщо хтось з вас помітить у себе чи іншого найменші ознаки збудження, — негайно ж таки йти сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимірити критичний поріг інтенсивності потоку. І, я гадаю, треба ще посилити захист…

…Того ж таки вечора ми використали майже весь запас листового свинцю в рулонах і вкрили стіну справа, звідки йшов головний потік космічного проміння, ще кількома захисними шарами, знявши перед тим з цієї стіни всі прилади.

І я добре зрозуміла: ми врятувалися лише тому, що цей потік лине тільки з одного боку! Астроплан летить немов у широкому потоці космічного проміння. Як добре, що Микола Петрович придумав свинцеву парасольку, під якою ми сховалися!..

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в міжпланетному просторі. На тій карті було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космічного проміння. І як ця карта допомагала нам потім!

Адже з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, нам довелося всі обчислення маршруту робити самим і самим виправляти курс. Це доводилося робити по зірках — і багато разів перевіряти такі розрахунки.

І от виходить, що обчислення маршруту можна легше і значно простіше перевіряти за новим постійним і незмінним орієнтиром — потоком космічного випромінювання. Тільки мені здається, що ця зручність не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радіозв’язок з Землею і опинитись у небезпеці збожеволіти…

Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскільки ніхто і ніде досі не передбачав такої можливості, щоб космічне проміння створювало фізіологічний чи психічний вплив на живі організми… Ну, я, мабуть, непридатна, щоб бути справжнім вченим, я з задоволенням обійшлась би без усієї цієї історії, яка відбулася на нашому кораблі. Мені щось не подобається, коли я виконую роль морської свинки чи кроля, над яким провадять всілякі експерименти, бодай вони й були страшенно науковими і важливими!..

Ми з Ван Луном кілька днів спостерігали Венеру, — так розпорядився Микола Петрович. Оце мені сподобалось!

Микола Петрович сказав:

— Протягом сорока восьми годин треба уважно стежити за найменшими змінами на диску Венери. Прошу не зводити з планети очей! Тому я й призначаю вас обох, Ван Луна і Галю, щоб ви вартували по черзі і стежили безперервно. Особливо прошу вас відзначити і зразу ж таки сказати мені, якщо з’явиться блакитнувате сяйво в якій-небудь частині диска.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за маршрутом астроплана. Чомусь він узяв на себе цю додаткову роботу, хоча штурманом корабля залишався Ван Лун. Але, мабуть, так сталося тому, що треба було невідривно стежити за Венерою. А Вадим Сергійович у цей час провадив спостереження над поверхнею Сонця — також за вказівкою Миколи Петровича.

Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли він відійшов для записів. Яка прекрасна, дивна і велична картина відкрилася переді мною в окулярі телескопа!

Та хіба ж це те спокійне, м’яке і лагідне сонечко, до якого ми звикли на Землі? Нічого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Він безперервно кипить, він викидає з себе весь час високі фонтани сліпучого різноколірного полум’я. Ці фонтани злітають угору, розсипаються, гігантськими барвистими квітами з примхливими широкими пелюстками — і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, як химерні вогняні дерева, які вкривають бурхливу поверхню могутнього світила дивовижними, аж неймовірними візерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парів, він крутиться і звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось шалено кипить усередині цієї плями, немов хоче видертися з глибокої прірви. Але не варт і пробувати розібрати і розглянути те, що робиться там, усередині, в глибині сонячної плями, яка повільно затягається хвилями вогняного моря…

Вадим Сергійович показав мені навіть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерігати це явище коли завгодно, і зовсім не треба чекати, як на Землі, рідкісного повного сонячного — затемнення. Вірніше, ми можемо першої-ліпшої хвилини самі зробити таке повне сонячне затемнення.

Сокіл вирізав кружок цупкого паперу і закріпив його на дротинці, закривши цим кружком сонячний диск. І правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки від чорного диска на майже такому ж чорному небозводі простяглися дивовижно красиві сріблясті широкі смуги. Вони були ніжні-ніжні, м’якого перлистого кольору; біля диска вони здавалися густішими, а далі поступово бліднули, немов танули на чорному небозводі. А навколо цих смуг яскраво горіли великі спокійні зірки!

— І зовсім не треба поспішати з спостереженнями, як на Землі, — сказав Вадим Сергійович. — Там сонячну корону можна роздивлятися тільки хвилину-дві, доки Місяць не почне відкривати сонячний диск. А ми можемо спостерігати корону цілими добами і тижнями, скільки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. І все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсіює світло! Ну, Галю, можете зробити серію фотографій сонячної корони. Це дуже цінно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навіть ось що. Коли б нам не пощастило нічого знайти на Венері…

— Та хіба таке може бути? — перебила я його.

— Ні, я певний, що ми відшукаємо на Венері ультразолото. Але навіть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тоді наших спостережень у міжпланетному просторі, фотографій і матеріалів кінозйомок досить було б для того, щоб цілком виправдати подорож. От побачите, як зустрінуть усе це на Землі, коли ми повернемося.

«Коли ми повернемося…» Про це, мені здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стільки праці! Ну от, я знову відхилилась від теми: і завжди так бувало зі мною, навіть коли я ще писала класні твори. Недисциплінованість це, чи що?

Дуже цікаво дивитися в телескоп Сокола і милуватися Сонцем. Але, слово честі, і в другому телескопі, біля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних і страшних вогняних бур, у нас все значно спокійніше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерігаємо вже другу добу (до речі, в мене є час, я зараз відпочиваю, а чергує біля телескопа Ван Лун).

В окулярі телескопа відкривається велике коло, ніби затягнуте найчорнішим оксамитом. Коло спокійне і нерухоме. Якісь далекі-далекі іскорки горять в його глибині. І тільки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко і далеко, сягає навіть за блискучі іскорки. Але це тільки якщо придивитися. А на перший погляд — коло в окулярі немов зовсім близько. Чорний оксамит здається розісланий прямо перед телескопом.

І на його непроникливій поверхні, як блискучий дорогоцінний камінь, нерухомо й спокійно лежить Венера. її ніяк не можна назвати за земною звичкою ні вечірньою, ні ранковою зіркою. Це — величезне небесне світило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цілком, а тільки у фазі. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими ріжками, повернутими у бік, протилежний Сонцю. Ні, я написала невірно: ми бачимо Венеру цілком, але яскраво освітлений на ній тільки цей серп, що охоплює її зліва. Поміж краями серпа — темний диск, оточений ореолом, який слабо світиться. Цей ореол — атмосфера Венери.

Як давно вивчають науковці Венеру — і як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землі все, що можна було знайти в маминій бібліотеці про Венеру. А тут, в астроплані, знову передивлялася мікрофільмові довідники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергійовичем і Ван Луном. Тепер я могла б і сама прочитати лекцію про Венеру, от правда! І навіть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусідку, проте, певна річ, коротко. Інакше мій щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.

З дев’яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землі і схожа на Землю більше ніж решта. її розмір і маса тільки трохи менші, ніж у нашої планети. І людина мусить почувати себе на Венері майже як вдома, майже зручно.

Ще в 1761 році великий російський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа світловий обідок навколо Венери — коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тоді вже зробив висновок, який свідчив про його велику наукову передбачливість. Він пояснив це явище саме тим, що на Венері існує атмосфера. Справді, коли Венера, підходячи до Сонця, повернута неосвітленим боком до Землі, земний спостерігач бачить її як темний диск, з світлим ореолом, який і є атмосферою планети, освітленої Сонцем.

Це цікаве явище спостерігалося астрономами останнього разу в 1882 році — і повторення його передбачається тільки в 2004 році. Як бачите, ореол Венери можна спостерігати з Землі дуже рідко.

Довгий час вчені думали, що хмари на Венері створені з водяної пари, яка добре віддзеркалює сонячне проміння. Але потім погляди на склад атмосфери Венери дуже розійшлися. Чимало вчених вважало і вважає, що в найвищих шарах атмосфери цієї планети немає ані водяної пари, ані кисню і що вони містять, головним чином, вуглекислоту. Інші вчені твердили, що разом з вуглекислотою в атмосфері Венери є й водяна пара, і кисень. Але всі сходилися на одному, що на Венері дуже багато вуглекислоти.

(От тому наша експедиція і взяла з собою скафандри. Інакше ніхто з учасників, можливо, не міг би взагалі вийти на поверхню Венери. І яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венері без скафандра?..)

Крім того, вчені вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогічна земній, хоча, може статися, вона має більшу висоту, ніж земна, і її тиск у повітрі планети може бути в два-три рази більший, ніж на Землі. Це якраз нам і доведеться перевірити.

Не встановила наука досі і період обертання Венери навколо своєї осі. Тут учені все ще сперечаються. Частина астрономів вважає, що цей період складає 68 годин. Інші твердять, що день на Венері дорівнюється земному. А треті заперечують і ті, й інші погляди, заявляючи, що період обертання Венери навколо своєї осі дорівнюється періоду її обертання навколо Сонця, себто — 224 добам. А хто правий, — знов-таки доведеться встановити нашій експедиції!

Не прийшли вчені до спільного висновку і про те, під яким кутом нахилений екватор Венери до її орбіти. А від цього залежать зміни довжини дня і ночі протягом року. Деякі астрономи кажуть, наприклад, що одна півкуля Венери постійно освітлена Сонцем, а зате друга так само постійно занурена у вічну темряву. Зовсім так, як було під час польоту з нашим астропланом.

А якщо це так, тоді виходить, на одній половині Венери завжди спека, а на іншій — дуже низька температура. І лише на вузькій напівосвітленій смужці, яка проходить між освітленою і затемненою півкулями, клімат Венери можна вважати помірним.

Наскільки я розумію, по-справжньому про Венеру ще ніхто нічого не знає. Суперечок більше, ніж дійсного знання, — хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такі непоштиві слова. Але ж я не винна. Я нічого не вигадувала, а чесно розповіла тут все те, що твердять різні вчені. І виявляються самі суперечки!..

Що стосується відстані Венери від Землі, то тут становище ясніше. Середня відстань між цими двома планетами дорівнює відстані Землі від Сонця — близько 150 мільйонам кілометрів. Але іноді вона буває майже в чотири рази меншою, а іноді приблизно в один і три чверті раза більшою.

Хтось міг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли відстань між Венерою і Землею найкоротша, коли через це на політ піде менше часу? А от зовсім і не так, а навпаки!

Певна річ, можна було б летіти і таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому «нижньому сполученні» з Землею. І тоді наш астроплан був би в дорозі всього-на-всього 41 добу, а не 146 діб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разів довший від найкоротшої відстані між планетами? Правда, це здається дуже дивним?

А якщо розібратися, то все стає зрозумілим. Щоб полетіти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, — потрібна була б швидкість не 11,5 кілометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течії земної орбіти, лише поступово відходячи від неї, а значно більша — 31,8 кілометра на секунду. І скільки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розігнати астроплан до такої швидкості! Я не хочу підраховувати, але скажу тільки, що навіть при потужності атоміту, при швидкості витікання газів 12 кілометрів на секунду, — таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напівеліпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкість руху Землі по її орбіті навколо Сонця і дуже економить паливо.

Ну хоча наш маршрут і довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенські астрономічні відстані і неухильно наближаючи нас до мети. І ми з Ван Луном по черзі стежимо за виглядом Венери у телескопі. Микола Петрович нагадав нам ще раз:

— Темна частина Венери ще важливіша для спостережень, ніж освітлена. Прошу не забувати про це.

Ми, звичайно, не забуваємо, але досі не помітили на тій темній частині нічого цікавого. Вона вся цілком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більше нічого. На яскравій частиш Венери, на освітленому Сонцем серпі, я справді помітила неясний рух. Здавалося, що там пливли якісь ледве помітні тіні. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великі скупчення хмар в атмосфері Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався — і погодився з нами. Але крім цього — протягом всієї першої доби ми не помітили нічогісінько.

Після вечері, повернувшись до телескопа і замінивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменші подробиці. І майже тієї ж хвилини я скрикнула від несподіванки: та, може, мені це мариться? Ні, не мариться, не здається. Це — факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Немов тендітна прозора квітка з найтоншими світлими пелюстками розкрилася на самому кінчикові яскравого ріжка. Чи, можливо, це було щось подібне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтіла на чорному тлі небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу відхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхні темної частини Венери. Як причарована, спостерігала я це дивне видовище… Ще кілька секунд, — і все зникло, немов і не було цього ніжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподівано, як і з’явилося.

Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни.

— Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою!

Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!

Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричала:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди!

— Що трапилось? — почула я біля себе його стурбований голос.

— Дивіться!

Микола Петрович кілька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помітила, як нервово стискували його пальці бронзове кільце окуляра.

— Що це, Миколо Петровичу?

Біля нас уже стояли зацікавлені Ван Лун і Сокіл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі ніхто нічого подібного на Венері не спостерігав. Схоже, ніби на поверхні планети відбувається вибух вулкана — і ми бачимо його відблиски крізь густу атмосферу Венери, крізь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевірити. Вадиме, включіть панорамний радіолокатор!

Я розуміла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радіолокатором, давав можливість бачити віддалені речі, навіть наглухо сховані від спостерігача під густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре діяв тільки на якійсь певній, не надто великій відстані. З Землі, наприклад, Венеру за його допомогою спостерігати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радіолокатор діятиме і допоможе нам побачити, що саме відбувається під суцільними хмарами.

Але ці сподівання не виправдались. Хоч як ми всі вдивлялися в зображення Венери на екрані панорамного радіолокатора, — нам не пощастило побачити нічого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, — хіба що яскравішою стала освітлена пляма, от і все. Це було дуже прикро, принаймні для мене: адже мені страшенно хотілось, щоб загадкове явище, яке мені вдалося помітити, тут-таки дістало своє наукове пояснення. Тоді я знала б, що саме відкрила на Венері! А так — виходило зовсім не наукове відкриття, а просто якесь випадкове спостереження…

Мабуть, Микола Петрович помітив, що я засмутилась. Він лагідно торкнувся мого плеча і сказав:

— Нічого, Галю, я думаю, що не помилився. Іншого пояснення не може бути. Так я і запишу в нашому журналі спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило спостерігати вибух вулкана на Венері!

— І коли-небудь люди, вивчаючи історію Венери, будуть з пошаною читати в астрономічних книжках: «Уперше це явище було помічене в такому-то році молодим, але талановитим науковим працівником Галиною Рижко», — підхопив насмішкувато Сокіл.

От який він! Обов’язково йому треба пустити шпильку. Це, певна річ, тому, що не він, а я помітила вибух вулкана. Зовсім інша людина — професор Ван Лун. Адже саме йому могло б і справді стати неприємно: скільки він перед тим стежив за Венерою і нічого не виявив. А мені пощастило. І все ж таки Ван Лун нічого такого не сказав, а лише потиснув мені руку. Я навіть зашарілася від несподіванки — ніяк не відучусь від цієї дурної звички!

А зате в мене є така ідея, така ідея, що… Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевірю, а тоді вже… Ну, тримайтеся, Вадиме Сергійовичу!..

…Два дні підряд я вигадувала час, щоб перевірити свої думки, оту ідею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальній каюті. Обов’язково зацікавляться і почнуть приставати з запитаннями — не той, так інший:

— Що це ви майструєте, Галю?

— Це що, новий винахід, Галю?

— Товариші, готується сенсаційне наукове відкриття в галузі гумової промисловості!

Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергійович. І знов-таки гадає, що дуже дотепно!

Але я нікому нічого не пояснила, а продовжувала робити своє діло. Зараз розповім, яке саме.

Склянки й чашки в нашому буфеті стоять у спеціальних гніздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах — ну, зрозуміло, не під час польоту, коли все спокійне і навіть не гойднеться, а, наприклад, при зльоті чи посадці. І в тих гніздах є цупкі гумові прокладки. Вони круглі, з одного боку плескаті, а з другого — вдавлені, як маленькі блюдечка, щоб склянка або чашка міцніше трималась у гнізді. От я і взяла два таких гумових кружки і почала робити з ними досліди, щоб перевірити мою ідею. Певна річ, ніхто не розумів, у чому справа. А я не пояснювала. Всі мої припущення виявились правильними! Тоді я розшукала кілька шурупів та викрутку і приховала їх до ночі. А вночі я закінчила свою роботу і перевірила мій винахід уже в дії. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокійно лягати спати, хоча, правду кажучи, мені страшенно важко було дочекатися ранку: хотілося одразу розбудити всіх і показати. Але я, зрозуміло, стрималась.

Зате ранком я підвелась раніше від усіх, зодяглась і трохи ще попрактикувалась, щоб відчувати себе певніше. І якраз, коли я вирішила, що можна будити товаришів, — Ван Лун прокинувся сам. Він сів у гамаку і побачив мене біля дверей. Ні, Ван Лун нічого не сказав, хоч я й помітила, що він дуже здивувався. А я спокійно, немов ні на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третій… Ван Лун простягнув руку і штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусідньому гамаку:

— Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, мені сниться. Погляньте, уклінно прошу!

Вадим Сергійович, протираючи окуляри, подивився в мій бік. А я незворушно йшла по підлозі каюти, роблячи широкі кроки. Дійшла до однієї стіни, повернула назад — і знову пішла по підлозі. І навіть жодного разу не посміхнулась, і взагалі не дивилась в їх бік, хоч і боялась, що ось-ось пирсну зо сміху.

Вадим Сергійович надів окуляри і здивовано вигукнув:

— Та що це, насправді? Скінчилася невагомість, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по підлозі? Ван, ви що-небудь розумієте?

— Ні, — відповів Ван Лун. — Прошу вас пояснити.

— Що пояснювати, коли я сам нічого не розумію? Дивіться, іде немов по Землі! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись і широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивіться, що наша Галя робить!

— Справді, Галю, як це у вас виходить? — здивувався розбуджений голосами товаришів Микола Петрович.

— Нічого особливого, Миколо Петровичу, — скромно відповіла я. — Маленький пристрій, навіть не вартий уваги.

— Оце ловко! — шумно обурився Сокіл. — Винайшла спосіб ходити по підлозі в невагомому світі і каже, що не варто уваги.

— У вас, Галю, вважаю, талант винахідника, — сказав Ван Лун, знизуючи плечима.

— Але скажіть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? — повторив Микола Петрович. — Навчіть і нас.

— Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумові кружки з гнізд для склянок. Вибрала такі, які підійшли мені за розміром. І пригвинтила їх до каблуків.

— І що ж?

— І ходжу, як бачите.

— Товариші, вона глузує з нас! — вже зовсім обурився Вадим Сергійович. — При чому тут гумові кружки на каблуках? Що у нас, липуча підлога, чи що?

— Стривайте, стривайте, Вадиме, — спинив його Микола Петрович. — Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумієте?

— Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, — озвався той.

— Галю, ану, пройдіться ще! — розпорядився Микола Петрович. — І скажіть ясніше, в чому тут річ. Присоски?

Дивно, як швидко він уміє в усьому чисто розібратись! Я зробила ще кілька кроків і відповіла:

— Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Підлога в каюті рівна, гумова. Я натискую однією ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повітря між своєю ввігнутою поверхнею і підлогою. А тоді зовнішній тиск притискує мою ногу до підлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на одній, першій, нозі. Вона теж немов прилипає до підлоги. Тоді я трошечки відхиляю вбік першу ногу, краєчок гумового кружка відстає, між ним і підлогою входить повітря — і нога відклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звісно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.

— Втім, як ви додумалися до цього, дівчинко? — все ще здивовано допитувався Микола Петрович. — Адже це страшенно дотепно — і розв’язує проблему ходіння за умов невагомості.

— Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стріляли в ціль, про одну напівзабуту річ. Мені стало шкода кульок, які ми витрачаємо під час стрільби в ціль, і я згадала, як у мене в дитинстві був іграшковий пістолетик з присоском. Він стріляв дерев’яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кінці. Той кружок прилипав до стіни, і паличкою можна було стріляти скільки завгодно. От я й подумала, що…

— Молодець, Галю! Це чудова ідея, яка чомусь не спала на думку жодному з інженерів, що займались устаткуванням нашого корабля, — засміявся Микола Петрович. — Надзвичайно простий і дотепний винахід!

— Думаю, ті інженери були надто дорослими. Забули про дитячі іграшки. А треба пам’ятати. Корисно іноді, — висловив свою думку Ван Лун. — Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.

І навіть Вадим Сергійович цього разу не відпустив ніякої шпильки. Він похитав головою і просто сказав:

— Так, Галю, це ви дійсно здорово вигадали. Доведеться нам усім повчитися у вас. Навчите, Галиночко?

Я кивнула головою. Оце зовсім інша справа! Коли Вадим Сергійович не глузує, я ладна його слухати цілий день: він одразу стає таким милим, гарним… І хай навіть говорить про своє улюблене «особисте», гаразд…

Того ж таки дня гумові кружки були пригвинчені до каблуків усіх нас. І тепер ми ходимо по підлозі каюти майже так само вільно, як ходили на Землі. А я відкрила ще одну річ.

Виявляється, що в астроплані за допомогою тих гумових кружків на каблуках можна ходити не тільки по підлозі, а й по стінах і по стелі, — звісно, там, де вони не оббиті м’якою тканиною, а тверді і рівні. Зовсім так, як мухи ходять, смішно, але цікаво! Втім, це я так записала, між іншим, нам ходити по стінах і по стелі ні до чого.

А винахід все ж таки у мене вийшов!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

…Дуже нам погано без радіозв’язку з рідною Землею!

Спочатку Ван Лун (він краще від усіх знає радіо) сподівався, що потік космічного промння не лишатиметься весь час таким рівним і міцним. І якщо ми пролетимо крізь його головне річище, то потім, може статися, радіозв’язок поновиться. Проте ці сподівання не справдились. Потік лишається і далі все таким же міцним, інтенсивним.

Через те, що нам доводиться час від часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно сежити за своїм станом. І коли помічає, що відчуває себе неспокійно, наче щось починає роздратовувати його, — доводиться одразу кидати справи і ховатися знову під свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевішені також під ту стіну, яка вкрита свинцем. Космічне проміння — дуже небезпечний і підступний ворог, про нього весь час треба пам’ятати!

З усім цим ми вже освоїлись і навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденні перевірки, які робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участі в цьому, переконавшись, що він точно й акуратно провадить усі обчислення). Значить, не доводиться включати ракетні двигуни.

Але з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, ми відчули себе значно далі від Батьківщини. Адже раніше кожного дня, та й по кілька разів на день, ми чули голос Землі, знали, що за нами турботливо стежать і завжди в разі потреби допоможуть. А тепер зовсім інше…

У репродукторі чути саме набридливе тріскотіння і гуркіт розрядів: або немов цілий десяток барабанщиків безладно б’є в сухі оглушливі барабани, або немов прокочуються суцільні удари грому. Репродуктор ми тепер навіть не пробуємо включати.

Ван Лун — дуже наполеглива людина. Він усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркоті розрядів, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нічого почути, крім тріскотіння і шумів космічного проміння, але він настійливо знову й знову включає радіоустановку.

І він не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!

— Навіщо ви робите це, Ван? — поцікавився Вадим Сергійович. — Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радіопередавачів, то як можна сподіватися, що до Землі дійдуть сигнали нашої слабенької радіоустановки? Даремна праця!

Ван Лун незворушно відповів:

— Я маю час. Там, на Землі, вдень і вночі вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кілька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навіть без її сигналів. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалі більше. Вважаю, слід пробувати.

— Так, ви маєте рацію, — погодився Сокіл. — Навіть одне-два слова, які на Землі почули б від нас, заспокоїли б Батьківщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!

Це буває дуже рідко, щоб Вадим Сергійович отак мирно і покірливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна річ, міркує вірно.

А Микола Петрович — залізна людина! Я б на його місці давно вже не витримала. Проте я ще не писала нічого про це.

Зараз поясню все.

Ми маємо ще один спосіб дати про себе звістку на далеку рідну Землю. Я вже згадувала, що на астроплані є малесенькі поштові ракети. За планом роботи експедиції — першу поштову ракету ми мусимо відправити з документами, фото-і кіноплівкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожі. І Микола Петрович нізащо не хоче порушити цей план. А як же на Землі зраділи б нашій поштовій ракеті! Особливо тепер, після того, як обірвався радіозв’язок і його ніяк не щастить поновити…

Коли я довідалась про поштові ракети, то дуже здивувалась. Справді, як це можна так націлити маленьку ракетку, відправлену з астроплана, щоб вона знайшла в міжпланетному просторі далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвіті?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на відстані, в нас немає таких складних приладів. Та й з Землі її не побачиш, вона крихітна, всього близько трьох метрів завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторі радіолокатори, — але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потік космічного проміння…

Я поділилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергійовичем. Сокіл пояснив мені:

— Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землі.

— Чому?

— Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливості найточніший напрямок. Це зробити не важко. Потім, ракета полетить не довгим еліпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати відносно мало палива. Швидкість її, зрозуміло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бік, протилежний нашому рухові. Але щойно вона відірветься від нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, — ракета потрапить до зони притягання Землі, і це буде скеровувати її подальший політ. А як тільки ракета вийде за межі потужного потоку космічного проміння, її зразу ж таки намацають земні радіолокатори і почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навіть більше того, її направлять, наскільки я пам’ятаю, у Чорне море, щоб опір води загальмував її швидкість і щоб ракета не розбилась об поверхню Землі. А з моря вона завжди вирине, бо після того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою від води. Розумієте?

Мабуть, усе це так. Втім, коли я думаю про величезну відстань, яку мусить пролетіти малесенька ракета, щоб досягти Землі, — в мене якось паморочиться в голові і я нічого вже не можу уявити собі ясно…

Так от, Микола Петрович категорично відмовився відправляти першу поштову ракету раніше наміченого за планом строку. Тут нічого не поробиш, він керівник експедиції, його слово — закон. І ми терпляче чекаємо, тим більше що й взагалі до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кілька днів. Перший етап нашого шляху кінчається.

Венера сяє на чорному небозводі як ніколи раніше. Вибух вулкана давно вже закінчився — і вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однієї найпекучішої теми розмов — відсутності радіозв’язку з Землею.

Сьогодні після сніданку Ван Лун вирішив провести ще один експеримент з радіоустановкою астроплана, яка міститься в навігаторській рубці. Він попросив мене взяти запасний радіоприймач (такий самий, як і в радіоустановці) і розташуватися з ним біля самої задньої стінки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна і відзначати зміни чутності. А він буде поступово зменшувати потужність передавача — з тим щоб встановити, коли ця сама потужність так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цій маленькій відстані. Шляхом якихось складних і малозрозумілих мені обчислень Ван Лун потім встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в міжпланетному просторі, аж доки їх не заглушить і остаточно не викривить потік космічного проміння.

Ми взяли запасний приймач на складі, і я влаштувалася з ним у центральній каюті. Ван Лун подався в навігаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточніше на його хвилю, — ту саму, до речі, на якій працювала завжди і Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тільки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутинні космічних променів.

Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч і на такій мізерній відстані в навушниках сильно тріщало. Потім Ван Лун почав зменшувати потужність передавача. І одразу його голос почав слабшати: мені здавалося, що він тонув у тріскотінні розрядів. Я акуратно відзначала за секундоміром, як слабшала чутність. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розібрати окремі слова. Мабуть, далі немає рації слухати.

Все ж таки я ще раз підправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнішим, і вирішила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А він терпляче подавав сигнали, повторюючи одні й ті ж самі слова, які ледве чутно долинали до мене в навушниках:

— Алло… алло… говорить… «Венера-1»… слухайте… алло… алло… говорить… «Венера-1»… слухайте…

Цей голос то зовсім зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крізь тріскотіння космічних променів.

— Алло… алло… слухайте… слухайте… слухайте нас, «Венера-1»… слухайте, слухайте… «Венера-1», говорить Земля… слухайте… слухайте нас…

Що за дивні жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землі? І чому його голос почав звучати по-іншому, немов став зовсім не тим? Так, так, голос дуже змінився, це добре помітно, незважаючи навіть на гуркіт розрядів. Що таке?..

— Слухайте, слухайте, «Венера-1», говорить Земля… Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає «Венеру-1»!..

Ой, чи не збожеволіла я? Може статися, це знову якийсь підступний вплив космічного проміння, адже я зараз не в тіні, не лід укриттям з свинцевих аркушів. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсім інший, невже… невже це Земля?

— Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблідли. Прямо на себе не схожі! Що таке?

До мене підійшов стурбований Микола Петрович. Від хвилювання в мене наче язик відняло, я нічого не могла відповісти. Замість того я подала йому другу пару навушників від приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано і навіть з якимсь побоюванням: мабуть, він і справді подумав, що я марю під впливом космічного проміння! Але він узяв навушники і одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зі страхом: а що, коли мені й справді тільки почувся голос Землі? Що, коли дійсно це наслідок якогось нервового збудження через космічне проміння?..

Але ось на напруженому обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивування. Обома руками він щільніше притиснув до голови навушники. Він жадібно слухав. Значить, мені не здалось, що я чула Землю?.. Ні, звичайно, ні! От я і зараз чую:

— Слухайте, слухайте нас, «Венера-1»! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Після обриву радіозв’язку деякий час тримали вас у полі зору радіолокаторів… Слухайте нас, «Венера-1»! Потім відмовили й радіолокатори. Намагання відшукати вас за допомогою потужних телескопів не дали успіху. Слухайте нас, «Венера-1»! Сповістіть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач «Земля»! Чи чуєте нас, «Венера-1»?.. Якщо чуєте, відправляйте поштову ракету на Землю з докладним повідомленням про ваші справи. Слухайте, слухайте нас, «Венера-1»! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, відповідайте! Дуже турбуємося про вас…

Передавач Землі повторював весь час одне й те ж саме повідомлення. Адже там, на Батьківщині, не знали, чи почули ми його. І диктор повторював без кінця ті ж самі слова заклику до нас. Турботлива, рідна радянська Батьківщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не відривалися від навушників і слухали, слухали, як причаровані, милий голос Землі. Тепер нам було однаково, що саме він говорив, важливо було слухати, слухати далеку і в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..

— Що слухаєте? Зрозуміти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, — здивовано сказав Ван Лун, з’являючись у каюті і наближаючись до нас.

Замість відповіді Микола Петрович зняв навушники і простягнув їх Ван Лунові. Той недовірливо взяв, одягнув і… Я ніколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим і зраділим. Він відкрив рот і знову закрив його, конвульсивно ковтнув і застиг на місці, почувши голос Землі. Його рука схопила моє плече і стиснула його.

— Ой, товаришу Ван Лун, мені боляче!

Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:

— Вадиме, Ван Лун, готуйте листи і матеріали! Я зараз зберу записи і закінчу коротку доповідь. За годину будемо відправляти поштову ракету.

Яке це щастя, яка радість — слухати далекий голос рідної Радянської країни! Батьківщино, дорога наша Батьківщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими міцними, енергійними, такими, що не бояться нікого й нічого, стали ми одразу, щойно почули твій турботливий голос?.. Твій голос — це значить, що ми знову разом з тобою, ми не відірвані від тебе, рідна! Говори, говори ще далі, милий голос Землі! Говори, ми готові слухати без кінця!

А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повідомлення. Він звучав ніби спокійно, розмірено; але в цьому спокійному і чіткому голосі відчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землі, вже стільки часу нічого не знають про нас. Говори, рідний, милий голос Землі, говори, голос Батьківщини!..

Ван Лун, Сокіл і я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як і вест наш астроплан. Та вона і за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в задній частині корпусу. Але на її крильцятах не булі додаткових ракетних двигунів. Поштова ракета мала тільки один, центральний, двигун з отвором на хвості. Вона була повністю заряджена атомітом, лишалося тільки вкласти в неї вантаж і відправити.

Вадим Сергійович викрутив гвинти на боці ракети і відкрив невеличкі дверцята:

— Готово, Миколо Петровичу!

Уважний і зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, приніс з собою великий пакет: адже записи і донесення на Землю давно вже були готові! Він пильно оглянув ракету: все було в порядку. І тут я наважилася на те, про що давно хотіла попросити.

— Миколо Петровичу, — звернулась я до нього, — дозвольте мені…

— Що саме, Галю?

— Відправити і мого листа також… він маленький… мені дуже хочеться заспокоїти маму…

Лагідна посмішка освітила обличчя Миколи Петровича.

— А я вже дивувався: і чому це Галя нічого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.

— Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!

Звичайно, мій лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:

«Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навіжену дочку! Я знаю і розумію, що зробила дуже погано, приховавши від тебе свої наміри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все благополучно, і ми незабаром долетимо до Венери. І ще, мила мамусю, знай, що всі в астроплані до мене дуже добре ставляться і я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов’язки, і я навіть зробила деякі маленькі відкриття. Тобі не доведеться червоніти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобі надзвичайні подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю, а частіше дивися на Венеру в твій великий телескоп. Коли ти одержиш цього листа, Галинка буде вже на ній. Міцно-міцно тебе цілую.

Твоя Галя».

Мого листа було покладено разом з великим пакетом і іншими листами на Землю. Вадим Сергійович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.

— Ну, будемо відправляти, — розпорядився Микола Петрович. — Одягаймося, Вадиме!

Вони одягли скафандри. А тоді Микола Петрович натиснув кнопку керування підйомником, на якому лежала поштова ракета, — і металева платформа з нею повільно почала підійматися вгору через великий люк, що відчинявся перед нею в стелі складу.

Микола Петрович, простеживши, як двері люка знову зачинилися, подав знак Вадимові Сергійовичу — і вони обидва вирушили назовні, як звичайно, через шлюзові люки.

А ще за кілька хвилин ми з Ван Луном відчули ледве помітний поштовх. Поштова ракета відірвалася від астроплана і полинула на Землю.

Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летіти космічний листоноша. І ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко віддалялась від нас: це працював ракетний двигун нашого листоноші. Лише кілька секунд — і хмаринка зникла, розтанула. Все! І тільки голос диктора Землі в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подію. Іноді цей голос майже зникав, іноді його було чути краще. Ми слухали все ті ж самі слова і радісно поглядали один на одного.

…Вже вкладаючись спати (я, як і раніше, сплю прямо в повітрі, тільки прив’язуюсь до стінки під свинцевими аркушами, — і це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цієї ночі відбував вахту:

— Вадиме Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви відправляли поштову ракету і як ви самі не відірвалися від корабля: адже один лише крок… брр, мені страшно думати, що можна було залишитися там, зовні, у холодному, мертвому просторі… а наш астроплан мчить так швидко, хіба його потім доженеш? Розкажіть про відправлення ракети!

У нашій каюті панувала сутінь, але з тону, яким відповідав мені Сокіл, я зрозуміла, що він посміхається.

— Нічого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформі, між розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисці. Ну, ми встановили її в потрібному напрямі, як показав Микола Петрович. Потім включили її двигун, а самі відійшли вбік. І вона майже одразу рвонулася і полетіла назад, до Землі. Тільки і всього.

Я була незадоволена. Така важлива подія — а він так сухо розповів про неї! Проте Вадим Сергійович, трохи помовчавши, додав, ніби розмірковуючи вголос:

— Ні, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що мені й справді стало не по собі, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газів. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. І все ж таки мене трохи штовхнуло. Я відчув, що мене відносить вбік від астроплана. Немов щось тягне в простір. І не те, щоб я падав, ні, не так. А немовби відпливаю, відносить мене повільною, проте міцною течією… і схопитися нема за що, і пливти нема в чому… це тобі не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате відчуття. Власне кажучи, нічого небезпечного, — вів він далі, ніби виправдовуючись, — адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки біля верхнього люка, отож нам ніщо не загрожувало. Та, крім того, мусило вплинути і власне притягнення астроплана, яке обов’язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумів. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розуміти розумом і все ж таки піддаватися емоційним відчуттям, особливо, коли вони незвичні… Так, мабуть, я довго пам’ятатиму цю хвилину!

Дивно, але цього разу навіть насмішкуватий Ван Лун не відгукнувся яким-небудь жартом. Він задумливо сказав:

— Думаю, це правда. Людина — жива, вона багато відчуває. Розум не завжди зверху. Машина ніколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всі змовкли. А я уявила собі, що стою на корпусі астроплана, в темній порожнечі… навколо тільки далекі холодні зірки… і от мене відносить убік, і трос відчепився… і я лечу в чорний, безконечний простір… і астроплан все далі й далі від мене… і я залишаюсь сама в цій порожнечі… Ні, це надто страшно! Навіть піт на лобі виступив! Краще думати про щось інше. І я спитала Ван Луна:

— А чому все ж таки ми почули сьогодні Землю, товаришу Ван Лун? Чому космічне проміння пропустило до нас передачу Землі, а не заглушило її, як раніше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

— Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тільки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрійно, коли він відповів:

— Ні, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рідної Землі, який ми так хотіли почути, так чекали весь час. І ось ми почули його, — турботливий, стривожений… Мені згадалися наші розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, відриваємося від неї. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — трохи сконфужено відгукнувся Сокіл.

— Як бачите, ви були не праві, Вадиме. Ми не відірвалися від Землі, вона з нами завжди й всюди, наша Батьківщина. Навіть у безмежних просторах Всесвіту. Де б ми не опинились, наш народ і Батьківщина думають і піклуються про нас. Як це прекрасно, друзі мої! Яке щастя бути сином радянської Вітчизни!..

Він замовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самі ми були також схвильовані його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

— Тепер відносно вашого запитання, Галю. Відповідь на нього може бути зовсім не такою складною, як вам здається.

— Та що ви!

— Ось послухайте. Це, звичайно, тільки попередні думки, вони ще потребують перевірки. Проте справа уявляється мені такою. Потужний потік космічного проміння, до якого ми потрапили незабаром після вильоту з Землі, має свої межі. Можливо, що космічне проміння поширюється не суцільно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летіли, прорізаючи один з подібних потужних потоків, який, судячи з спостережень Вадима, іде з боку крабовидної туманності Тельця. І цей потік заглушав усі радіосигнали. А тепер, як мені здається, ми вилетіли з того потоку, принаймні з найбільш інтенсивної його частини. Тут, у цьому районі космічного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потік проміння слабший, він менше викривлює і заглушає радіосигнали. Хоча в навушниках і тривають тріскотіння і гуркіт, але, як ви помітили самі, вони стали значно слабшими. І ми дістали можливість розбирати сигнали з Землі. Ну, можливо також, що й у нас на Землі збільшили потужність передавача, точніше його скерували в наш бік… Повторюю, все це тільки мої здогадки: хіба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе нові спостереження, вимірить інтенсивність, силу потоку космічного проміння. І, може статися, наслідки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довідаємося завтра.

— Ще одна загадка, — вставив Вадим Сергійович.

— Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв’язати, — поправив його Микола Петрович.

— Будь ласка, хай буде завдання, — погодився Сокіл. — Перед нами їх стільки, що й не злічити… і одне важливіше за інше.

— Вважаю, це дуже добре, — втрутився Ван Лун. — А то навіщо б нам летіти на Венеру? Туристи подорожують без діла, нам треба працювати, розв’язувати завдання.

— Та хіба я сперечаюсь? — жваво озвався Сокіл. — Це само собою зрозуміло, Ван. В мене були зовсім інші думки, і ви їх підкріпили своїм зауваженням, дорогий друже.

— Які думки? Скажіть, прошу.

— Уявіть собі, про фантастику.

— Про яку фантастику? — в один голос здивовано поцікавилися і Ван Лун, і Микола Петрович. Вражена була й я.

— А от про яку, — раптом захоплено заговорив Сокіл. — Ось ми з вами летимо в міжпланетному просторі, летимо на Венеру. Це безумовний факт — і разом з тим, з погляду людей, які жили ще в недалекому минулому, ну, скажімо, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, — це така ж безумовна фантастика.

— При чому тут п’ятдесяті роки нашого сторіччя? — заперечила я. — Вони минулися, ті роки, і ніякої фантастики в нашій подорожі немає.

— Правильно, правильно, Галиночко, і я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому міжпланетні подорожі. І дивуюсь. Мені довелося прочитати чимало науково-фантастичних романів на цю тему — і я завжди дивувався.

— З чого?

— А з того, що коли судити за цими романами, то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирішили — і полетіли. А навіщо? З якою метою? Невідомо. За словами Ван Луна — як туристи.

— Та про що ви, Вадиме? — вже нетерпляче спитав Микола Петрович.

— Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кілька найпопулярніших у свій час науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна «З Землі на Місяць». Чудовий роман, ним зачитувалися цілі покоління людей! І можна тільки захоплюватися розмахом сміливої фантазії Жюля Берна. Але…

— Ви що, хочете нагадати про наукові неточності Жюля Берна? — поцікавився Микола Петрович.

— Зовсім ні. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев’ятнадцятому столітті, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромігся припустити так мало неточностей. Адже тоді навіть ніхто і не думав ще розроблювати питання про міжпланетні подорожі з науковою метою. Ні, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазі: чому герої Жюля Берна полетіли на Місяць? Та просто тому, що артилерійському клубові, членами якого вони були, стало нічого робити після закінчення війни між Півднем і Північчю Америки. А коли нема чого робити, — давай, мовляв, вигадувати заняття! І вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої і надішлемо на Місяць ядро. От і все. Не було чого робити, ну й полетіли, чи не так?

— Правда, — змушені були погодитись ми.

— Візьмемо інший роман, «Перші люди на Місяці» Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетів на Місяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжіння матеріал (я зараз нічого не кажу про неможливість такого матеріалу з наукового погляду, зараз не в цьому річ). Теж не мали чого робити, так?

— Дійсно, мети не було, — ствердив Микола Петрович.

— І в жодному науково-фантастичному романі минулого мені не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, які б довели мені: так, міжпланетна подорож необхідна. Я не хочу перераховувати інші романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі завжди уникали наводити реальні, переконливі причини і завдання таких подорожей? Адже це дуже невірно. Ми з вами летимо на Венеру, це ніяка не фантастика, — і ми летимо з певними серйозними завданнями. А там — знічев’я, без будь-якої мети і причин. Ось що я хотів сказати, — закінчив Сокіл свою несподівану для нас промову.

— Мені здається, Вадиме, що ви самі вже відповіли собі на ваше запитання, — вимовив м’яко Микола Петрович.

— Як? Коли? — щиро здивувався Вадим Сергійович.

— У ті роки, коли писалися згадані вами романи, міжпланетна подорож була не реальністю, а тільки красивою мрією.

— Так що з того?

— А те, що міжпланетна подорож у ті роки не могла бути здійсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука і техніка ще не доросли. Не було ані розрахунків, ані теорії, ані матеріалів, ані потрібного палива.

— Не розумію, Миколо Петровичу.

— Ви вважаєте, що в ті роки можна було здійснити міжпланетну подорож?

— Ні, звичайно, не можна було. Але я не розумію, яке це має відношення до мого запитання?

— Пряме, Вадиме. Кожен винахід чи відкриття — і вам слід було б про це пам’ятати! — виникає не випадково. Вони завжди обумовлені розвитком суспільства, його соціальних сил, його науки і техніки. Мрія може існувати в усякі часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю. Хіба можна уявити собі швидкісний літак, навіть не сучасний ракетний, а старий, з мотором і пропелером, до того часу, як наука і техніка розробили двигуни внутрішнього згоряння? Певна річ, ні. Хіба могли б ми здійснити нашу подорож, коли б наука не оволоділа атомною енергією, коли б вчені не створили для нашого корабля атоміт? Також ні. Але розвиток суспільства, його науки і техніки водночас ідуть в усіх напрямах. І виникають ті самі причини і завдання, про які ви говорили. Вони підштовхують науку і техніку далі й далі. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва — і ми задумалися відносно ультразолота. Це примусило нас думати і про шукання його на Венері. Життя висунуло реальну ідею про потребу нашої міжпланетної подорожі і примусило науку посилено шукати шляхів і засобів її здійснення. Все пов’язане, все обумовлене, все переплітається у взаємній залежності. І це називається, як ви знаєте, — діалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак поміркувати, чи не правда?

— Міг, Миколо Петровичу, — вже сконфужено відповів Сокіл.

— А доки немає умов, — мрія лишається тільки мрією. От тому автори романів, про які ви говорили, просто позбавлені були можливості знайти реальні причини для своїх фантастичних міжпланетних подорожей, що про них вони мріяли. Тепер створені такі умови. І мрія стала реальністю. Доказом чого і є наша з вами розмова в міжпланетному астроплані, друзі мої! Ну, а тепер — спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра — чимало роботи, як і завжди. Спати! — рішуче закінчив Микола Петрович.

Але я ще довго не могла заснути. Мені хотілося думати далі й далі, уявляти собі, як розвиватимуться наука і техніка в майбутньому і яка мрія тоді здійсниться. Проте я так і не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрібних умов розвитку, як казав Микола Петрович… Мама також говорила, що мені ще багато треба працювати над собою. Доведеться…

…Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нічого особливо цікавого не траплялось. Всі були зайняті своїми звичайними справами. І тільки сьогодні вранці все змінилося. Ось як це було.

Рано-вранці (звичайно, тільки за годинником, адже в нас і ранок, і день, і вечір, і ніч — умовні) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, піднявся раніш за всіх.

— Досить спати, друзі мої! Вставайте, мерщій, мерщій! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогодні вона відкрила нам своє обличчя. Можете по черзі підходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радіолокатор, — і він діє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки діє. Можна роздивитися величезний океан на Венері. А кому не терпиться, — дивіться прямо в ілюмінатор у навігаторській рубці. Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої подорожі закінчується!

Аргонавти (це значить — ми!) хутко одяглися. Певна річ, раніш за всіх встиг Вадим Сергійович; він і захопив першим екран панорамного радіолокатора. А ми з Ван Луном пішли до навігаторської рубки, до ілюмінатора.

Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто ілюмінатор, сяяла яскравим білим світлом, наче вкрита суцільною сніжною завісою. Так було з лівого боку. А дві третини диска Венери мали зовсім інший вигляд. Тут пливли непроникливі темні хмари, не освітлені Сонцем, похмурі, важкі і безрадісні. Що ховається під ними? Які несподіванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?

Микола Петрович покликав мене:

— Галю, ваша черга до екрана локатора!

Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Мені думалось, що панорамний радіолокатор одразу ж таки відкриє мені всі заховані таємниці Венери. А насправді було зовсім не так.

Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екрані той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й інші плями, меншого розміру. І більше нічого я не могла розглядіти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такі щільні, як це здавалось неозброєному оку, але досить густі, наче сірий туман. Так ось він, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океані! Або на суходолі, по берегах океану…

Але це було неможливо, наш панорамний радіолокатор з якоїсь невідомої причини працював погано. А між тим, мабуть, і зараз під цим сірим туманом блукають якісь тварини, незнані нами потвори. Вони і не підозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землі… Які вони, ці потвори?..

І мимоволі перед моїми очима виникали химерні силуети дивних потвор доісторичних часів, про які мені розповідав ще на Землі Вадим Сергійович, — про яких ми стільки говорили вже тут, в астроплані. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!

Але панорамний радіолокатор допомагає мало. Суцільною завісою пливуть над загадковою поверхнею Венери густі хмари, не лишаючи ніде навіть найменшого просвіту. І даремно ми намагаємось роздивитися щось на екрані локатора. Нічого, крім тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми… Наш астроплан, як і раніше, лине вперед і вперед. Скільки ж часу нам ще летіти до Венери?..

Микола Петрович покликав Ван Луна до навігаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали і записували, перевіряючи за приладами і записами. А потім Микола Петрович урочисто оголосив:

— Починається новий етап польоту, друзі мої! Ми вже в зоні реального притягання Венери!

Притягання — отож, буде й вага?.. Навіть дивно, що доведеться знову відчувати її. Не можна буде перелетіти одним махом з одного кінця каюти до іншого, доведеться робити зусилля, щоб підняти важку річ, просити кого-небудь допомогти…

Микола Петрович скомандував:

— По гамаках, друзі! Ви, Галю, лягайте в мій, я буду в кріслі навігаторської рубки. І не забудьте добре закріпити запобіжні ремені!

Немов я сама не розумію… навіть образливо!

Ми залишили навігаторську рубку. Я виходила останньою і, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Він сидів у кріслі впевнено і спокійно.

І я мимоволі позаздрила його самовладанню, його спокоєві. Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тільки пасажирами міжпланетного корабля. Нам лишалось тільки чекати, доки астроплан опиниться на Венері. А він, Микола Петрович, вів корабель. В його руках була доля і наша, і цілої експедиції.

Я знала, що в разі потреби за пульт керування могли б сісти і Сокіл, і Ван Лун: вони спеціально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них міг би залишатися таким спокійним і стриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечніших етапів нашої подорожі. Так, навряд чи в цьому я була певна…

Микола Петрович тримав у своїх спокійних руках, що лежали на пульті, нашу долю. Починався спуск на Венеру!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,

що описує круговий політ міжпланетного корабля навколо Венери і великі труднощі, які виникли перед астронавтами під час спуску на вкриту непроникливою завісою хмар планету.

Якщо б хтось міг збоку спостерігати наближення міжпланетного корабля до Венери, він побачив би своєрідну, дивовижну картину.

Холодний, прозорий, наче кришталь, простір. Порожнеча без кінця і краю. Тільки простір, тільки безмежний простір в усіх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкидані незчисленні яскраві діаманти, багатобарвні самоцвіти Всесвіту, зірки.

Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна зрозуміти, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невідомому просторі.

А в потоках гарячого сонячного проміння з вражаючою швидкістю мчить у просторі друга, ще більша, як здається звідси, куля. Але вона темна, обгорнута в щільні хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повільно обертається навколо своєї осі і мчить у невідомість, мчить безнастанно, пролітаючи кожної секунди близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємниці під густою пеленою хмар.

А недалеко від величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русі, лине блискуча крихітна порошинка. Вона виблискує в промінні Сонця, мов іскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобі, мізерна металічна порошинко, і не намагайся! Ти така малесенька, — гігантська планета, неквапно обертаючись в просторі, розчавить тебе своєю масою, знищить, навіть не помітивши цього! Але металічна порошинка все так само летить і летить, наближаючись навскоси до орбіти Венери.

Мільярди зірок здивовано поглядають на дивну, відважну порошинку; навіть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цікавістю позирає сюди.

А порошинка лине далі й далі — впевнено і прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помітна металічна рисочка, схожа на крихітну сигарку, — вона вперто летить своїм шляхом.

І ось з одного її боку виникає ледве помітна хмаринка диму, що повільно тане в холодному просторі.

Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись всім корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атоміту вибухнув; вогонь і розпечені гази вилетіли із сопла ракети на правому крилі. Астроплан здригнувся — і ледве помітно змінив напрям убік.

Хмаринка диму розтанула в просторі. її вже немає. Металічна сигарка майже не змінила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти світився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний світло-сірий диск Венери. Погляди трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, не відривались від нього. Диск збільшувався, вже ледве вміщуючись в рамках екрана. Сірий загадковий диск, затягнутий суцільною пеленою хмар.

Відстань між планетою і блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і астроплан розіб’ється, перетвориться на порох, на ніщо… Але саме в цю секунду з його правого боку з’явилась іще одна хмаринка диму.

Академік Риндін відчув, як краплини поту скотилися по його лобі. Вирішальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб він пролетів якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди… Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомітного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академік Риндін мимоволі заплющив очі: зараз з’ясується все!

Металічна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гігантську планету. Ринула — і сховалась в тій пелені. Далекі зірки на чорному небозводі, здавалось, здригнулися, затремтіли…

На великий екран перископа в центральній каюті астроплана насунулись сірі хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкістю промайнули перед очима мандрівників… І через якусь долю секунди вони вже зникли. І — дивно! — диск Венери наче повільно повертався перед схвильованими спостерігачами в каюті, відкриваючи їх очам нові й нові шари сірих і білих хмар.

Ні, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тією кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. І там, де вона пролетіла, в тумані, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка — слід міжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далі, вздовж еліпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжіння. Венера несла тепер з собою в космосі корабель аргонавтів Всесвіту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.

У центральній каюті астроплана гучно й радісно пролунав голос Миколи Петровича Риндіна, посилений репродуктором:

— Друзі, гіпербола нашого польоту перетворилася на еліпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший еліпс. Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ навколо Венери цим еліпсом, — доки ми не опинимося на тому ж самому місці, де вперше влетіли в атмосферу планети. Розрахунки вірні! Можна вийти з гамаків!

Дружні вітальні вигуки були йому відповіддю. Сокіл збуджено потиснув руку Ван Лунові: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!

Кілька_годин міжпланетний корабель мчав навколо Венери по еліпсу, ніби намагаючись відірватися від планети, знову вихопитися до безкраїх просторів Всесвіту. Але саме тоді, коли астроплан досяг, здавалося, найбільшої відстані, коли Венера лишалась уже далеко позаду, — її тяжіння почало з невблаганною силою дедалі більше вигинати цей еліпс. Астроплан плавно закругляв свій шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший еліпс закінчувався. Міжпланетний корабель повертався до тієї самої точки над хмарами Венери, де він пролітав першого разу.

Академік Риндін знову сидів перед пультом керування, чекаючи потрібної миті, щоб знову включити ракетні двигуни, якщо це виявиться необхідним. Так, уже перший еліпс показав, що розрахунки маршруту були вірними, — інакше астроплан не перейшов би з гіперболи на еліпс. Усе це так. Але треба бути напоготові до несподіванок: хіба не довелось мандрівникам уже кілька разів стикатися з ними по дорозі на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана під час спуску на чужу планету, зобов’язана бути готовою до всього.

І в центральній каюті астроплана знову настала тиша. Одна думка володіла всіма: наближається другий вирішальний момент! Міжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування від тертя в атмосфері, еліпс зменшиться… Так передбачено, так було розраховано, і все ж таки… ах, скоріше б, скоріше!

Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше, — принаймні так здалося всім. І потім хмари знову почали віддалятися. Риндін стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який відмічав, як змінюється температура корпусу ракети зовні. Так, як і слід було чекати, супертитанова оболонка трохи розігрілась. Але поки що немає нічого загрозливого. Це — нормальне підвищення температури для тіла, яке з величезною швидкістю пронеслося крізь шари атмосфери зі швидкістю близько десяти кілометрів на секунду. А тепер ця швидкість ще зменшилась внаслідок другого гальмування, тертя в атмосфері.

Все відбувається правильно.

Риндін сповістив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Це виходить, що другий еліпс удвоє менший від першого? — запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.

— Ні, Галиночко, навіть менше ніж вдвоє, — відповів Сокіл, — бо ми летимо тепер значно повільніше. Незабаром доведеться шукати місце для посадки!

— Зовсім незабаром. Тільки три еліпси, дуже трошечки, — стримано пожартував Ван Лун. — Тоді шукатимемо рівний аеродром.

Шукати? Аеродром? Та ще й рівний?.. Справді, це звучало як насмішка.

Та й взагалі, як це «шукати місце для посадки» на обгорнутій хмарами Венері?

Скільки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились і розходились, наче велетенські хвилі перекочувалися в сірому хмарному океані. І хоч би це був тільки один густий прошарок хмар! Ні, хмари йшли в кілька рядів. І коли у верхньому шарі створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, — там виднілися знову хмари, ще густіші, ще непроникливіші…

— А панорамний радіолокатор? Хіба він не допоможе? — вголос подумала Галя Рижко. — Адже він мусить відкрити нам те, що діється за хмарами, на самій поверхні Венери!

Сокіл безнадійно махнув рукою: погано і з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.

Так, навіть з цієї, вже зовсім невеличкої за астрономічними масштабами відстані, панорамний радіолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як і перед початком гальмування. Ось на екрані великий океан, він немовби збільшився в розмірах. Можна ясніше роздивитись нерівні береги, мов порізані глибокими язиками заток. Ось посеред океану світла пляма, — мабуть, острів. А зліва, на суходолі, — розпливчаста звивиста лінія: чи не річка?.. Але добре роздивитись нічого не можна. Правда, як і раніше, на екрані локатора оку не заважають густі хмари, вони наче розтанули. Але замість них сірими струменями пливе нерівний туман. Іноді він стає прозорішим, тоді можна бачити і острів, і річку. А потім знову набігає щільна хвиля туману — і все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радіолокатор допомагає дуже погано. Чому він кепсько діє?

На це запитання не міг відповісти ніхто.

— Ще одна загадка? — сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.

Отже, розраховувати на допомогу панорамного радіолокатора для вибору місця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рівні кола над Венерою. Тоді треба сідати. Куди?..

Ось тут і мусив показати себе радіолокатор, випробуваний і перевірений на Землі. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крізь найгустіші хмари — і поверхня Землі виглядала для спостерігача ясною й чіткою, можна було роздивитись найменші деталі. І Риндін, і конструктори корабля вважали, що панорамний радіолокатор буде так само діяти і на Венері, дасть можливість роздивитися її поверхню незалежно від хмарної пелени і вибрати місце посадки. Локатор чомусь відмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наосліп, прямо в густі хмари. Хто знає, що ховається за ними — гори, скелі, урвища… Щаслива посадка за таких умов була б рідкісним випадком.

Зосереджене, нахмурене обличчя академіка Риндіна свідчило про тривогу, яку він відчував. Це розуміли всі — і бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цієї тривоги, ховаючи її за звичайними діловими зауваженнями. Але навіть самий голос зраджував його, коли він, лишаючись зовні цілком спокійним, говорив:

— Ван Лун, Галю, уважно спостерігайте за екраном перископа. Можливо, що в просвіті між хмарами вам пощастить помітити щось. Вадиме, перевірте ще раз напруження на панорамному радіолокаторі. Може, щось там з контактами… або замало обертів у генераторі?

Сокіл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевіряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радіолокатор відмовлявся працювати. Більше того, він працював гірше, ніж спочатку, перед першим гальмуванням. І це було найдивнішим.

Виходило так, що на досить великій відстані панорамний радіолокатор діяв, хоча і зовсім не так бездоганно, як на Землі і як сподівались його конструктори. Все ж таки він давав можливість розрізняти на поверхні Венери деякі крупні об’єкти. Проте що більше астроплан наближався до планети, то гірше поводився радіолокатор. Зараз, у кінці другого еліпса, на його екрані не можна було роздивитися навіть тієї звивистої розпливчастої лінії, яку мандрівники вважали річкою на суходолі. Все сховали під собою нерівні, тремтливі струмені туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:

— Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалі гірше? Хіба ультракороткі хвилі не всюди однакові?

Сокіл роздратовано знизав плечима.

— Хвилі-то однакові, та хто ж його знає, що тут відбувається? Можливо, щось зіпсувалось в апараті, хоча я й не можу виявити найменшої несправності в схемі. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалі погано відбиває ультракороткі хвилі…

— Гаразд, але чому ж тоді раніше було видно краще, а тепер значно гірше?

— Чорти його знають! А звідки нам відомо, може, тут є ще якесь невідоме випромінювання, яке шкідливо впливає на дію локатора? Хіба можна сказати щось певне? Так чи інакше, від панорамного радіолокатора користі зараз мало, ось що!

Галя Рижко не стала більше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навігаторську рубку. Але ж і тут не було нічого видно, — крім тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається під ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколі Петровичу?

Лише на одну коротку мить Галі раптом здалося, що вона помітила між хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив між хмарами верхнього шару відкрив другий нижній шар. І в ньому майнув просвіт — яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь інший, скажімо — зелений?.. Проте це тривало тільки одну мить — і просвіт знову зник. Та невже ж це тільки здалося? Ні, було, було щось червоне, Галі варт лише примружити очі — і цілком чітко воскресає яскраво-червоний просвіт!

Вона з боязким сподіванням озирнулася на супутників. Сокіл лишався в центральній каюті, він усе ще пробував розшукати уявлювану несправність у схемі панорамного радіолокатора. Микола Петрович якраз цієї миті заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помітивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї і тихо прошепотів:

— Що побачили, дівчино? Скажіть, прошу.

Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тільки здалося?

— Дуже прошу, скажіть, — наполягав Ван Лун. — Важливо!

— Я не знаю… здається, побачила там, під хмарами…

— Червоне? Так?

Галя навіть здригнулася від несподіванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колір?

— Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якісь гори… Адже ж тільки на одну секундочку!

— Ні, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколі Петровичу. Мої очі теж бачили червоне. Виходить, що…

Що саме «виходить»? Невідомо… Галя побачила, як Ван Лун підійшов до Миколи Петровича і почав розповідати йому. Риндін дуже зацікавлено прислухався до його слів. Потім Галя почула голос Миколи Петровича:

— Звичайно, це дуже цікаво, дорогий Ван. І ви певні, що то був не якийсь гірський рельєф, а рослинність?

— Саме так, Миколо Петровичу, — переконано відповів Ван Лун. — Знаєте, враження таке, як від пишного оксамитного килима. Безумовно, рослинність. Проте червона. А місцями — оранжева.

Значить, зіркі очі Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тільки ніби щось майнуло — і все…

— Тоді доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цілковиту рацію, — промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борідку. — Пам’ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторіччя, він висловив думку про те, що колір рослинності на Венері мусить бути відмінним від земного. Внаслідок жаркого клімату, твердив Тихов, рослини Венери мусять відбивати оранжеве і червоне проміння Сонця. Адже саме це проміння дає зайвий для них запас теплової енергії… Цікаво, дуже цікаво!..

Він ще на хвилинку замислився — і потому знову засмучено махнув рукою:

— Цікаво, звісно… Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищі? — гірко спитав він. — Припустімо, що ви з Галею не помилилися, що рослинність на Венері має оранжево-червоний колір. Гаразд. Припустімо, що ви бачили ліс, або луки, або джунглі. Що з того? Навіть коли б ми вирішили спускатися на них — і це, певна річ, полегшило б наше завдання — навіть тоді, — де шукати це ваше «червоне», якщо все знову затяглося хмарами? Спасибі, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. — І він рішуче заглибився в обчислення.

Так минали години. Академік Риндін не відходив від пульта керування. Коли Галя несміливо нагадала йому про обід, він тільки коротко, але виразно буркнув:

— Не до того!

Про який обід міг він зараз думати? Астроплан наближався до мети складного і трудного польоту. Пройдено весь довгий і небезпечний шлях у міжпланетному просторі. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землі, рослинністю, ось, рукою подати! Лишається тільки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати місце для неї?

Астроплан, підкорюючись тяжінню Венери, плавно пройшов другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, — принаймні в цьому розумінні. А далі?.. В усякому разі, він відчував, що думки і надії його супутників звернені до нього: саме він, керівник експедиції, мусить приймати рішення, які усунуть небезпеку. Проте рішення можна було прийняти тільки одне.

— Третє гальмування, — глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.

У лічені секунди астроплан промайнув над скупченими щільними хмарами і знову почав віддалятися від них. Термометр показував, що оболонка корпусу розігрілася тепер значно менше, ніж під час двох перших гальмувань. Це також свідчило про помітне уповільнення швидкості міжпланетного корабля.

Галя помітила, що після третього польоту над хмарами, астроплан, хоч і віддалявся від них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не еліпс, а рівне коло. Але все ж таки це був еліпс, помітно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще еліпс…

Академік Риндін відзначив:

— До четвертого гальмування лишається дві години п’ятдесят чотири хвилини. А тоді…

Що тоді? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя відчувала, що в неї злипаються очі. Нервове напруження переросло у важку втому — і не лише в неї. Рухи Сокола і Ван Луна стали також кволими, уповільненими. А ще Галя помітила, що варт їй поглянути на сіре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливість. Зусиллям волі вона відганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндіна: тільки на ньому не була помітна втома, його рухи були такими ж енергійними і рішучими, як і раніше. Сонливість охоплювала Галю дедалі міцніше, її очі мимоволі заплющувалися — «просто хоч сірниками повіки підпирай», як скаржилася вона колись мамі ще маленьким дівчиськом… І нарешті її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! І ніби в ту ж саму хвилину Галя знову підвела голову і озирнулася. Що сталось?

На екрані перископа те ж саме море хмар, сіре, похмуре, — жодних змін. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому він раз у раз стискає зуби, не кажучи ані слова? Чому Вадим Сергійович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? І в каюті немов стало жарко, навіть руки спітніли…

— Вадиме Сергійовичу, скажіть, що відбувається? — розгублено спитала Галя.

— Закінчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.

— Як знижуємось, куди?

Замість відповіді Сокіл тільки знизав плечима. Що він міг відповісти, якщо під астропланом була та ж сама сіра пелена хмар?..

Академік Риндін прийняв рішення.

— По гамаках, товариші, — голосно наказав він. — Надійно закріпіть запобіжні ремені! Негайно!

За хвилину-півтори він почув голос Сокола:

— Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!

Риндін глибоко уривчасто зітхнув. Він розумів усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.

Подальше зниження швидкості на круговому польоті було надто рискованим. Корабель першої-ліпшої хвилини міг втратити кількасот метрів висоти і заритися в хмари. І коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то… Після четвертого гальмування астроплан летів зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення швидкості, безумовно, проте…

Цифри говорили самі за себе. Літак на Землі робить посадку із швидкістю не менш як сто кілометрів на годину. На годину! І це вважають дуже великою посадочною швидкістю. Адже приземлення — найнебезпечніший момент польоту.

Астроплан летить зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Значить, він робить зараз двадцять сім тисяч кілометрів на годину, летить у двісті сімдесят разів швидше, ніж літак, що приземляється. Останній еліпс навколо Венери він пролетів за годину тридцять шість хвилин.

Треба різко, всіма засобами зменшити швидкість. Іншого виходу немає. Панорамний радіолокатор не діє внаслідок якоїсь загадкової причини. Він не допоможе вибрати місце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власні очі. Так, іншого виходу немає!

Рука академіка Риндіна рішуче пересунула важіль на боковій стінці пульта керування. Пронизливий тривожний дзвінок пролунав у центральній каюті: увага, увага, будьте напоготові!

І майже слідом за тим тіло Риндіна різко рвонулося вперед. Його стримали тільки широкі запобіжні ремені крісла. Вони врізались у тіло до болю, але не випустили його.

Бокові двигуни на кінцях крил астроплана повернулися на сто вісімдесят градусів, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. І з них вихопилися хмарки розпечених газів. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповільнювали швидкість. Астроплан сіпнуло назад, швидкість стрімко падала. Міжпланетний корабель ішов уже понад самими хмарами.

Микола Петрович перевів боковий важіль ще далі. Знову тривожний дзвінок, знову різкий поштовх, який кинув тіло вперед. Бокові двигуни дали ще кілька гальмуючих вибухів.

Покажчик швидкості хутко міняв показання. Ось щойно було шість кілометрів на секунду, і вже п’ять… чотири… вже три…

Зблідлий Сокіл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко відчувала, як стукотить її серце, і похололі пальці мимоволі чіплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сіпало назад.

Мозок академіка Риндіна працював, як точний механізм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрілкою покажчика швидкості — це було зараз найголовніше. Три кілометри… два кілометри… один кілометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змінювати стан, не можна гаяти часу! Він енергійно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дію закрилки на горизонтальних стабілізаторах.

Описуючи плавну криву, астроплан почав набирати висоту. Його загострений ніс підводився вище і вище до неба: так літак переходить звичайно з горизонтального польоту в мертву петлю, стаючи при цьому майже вертикально. От астроплан задрав ніс майже до зеніту. Ще трохи — і він почне перекидатися в зворотний бік. Але ж не хоче Риндін примусити свій корабель робити мертву петлю?..

Звичайно, ні! Микола Петрович відвів руль висоти в попередній стан. Астроплан по вертикалі йшов вгору від хмарної пелени, з кожною секундою втрачаючи швидкість. Він ішов тільки за інерцією, яку швидко гасило тяжіння Венери. Повільніше і повільніше стає рух астроплана вгору… ще секунда, дві, три — і швидкість згасла зовсім. Астроплан, що застиг було на якусь мить у повітрі, почав падати по вертикалі хвостовою частиною вниз.

І так само, як на шляху до зеніту, вгору, його швидкість з кожною секундою зменшувалась, так зараз швидкість падіння з кожною секундою збільшувалась. Якщо її не уповільнити, — астроплан проріже хмари, що ховають поверхню Венери, і вщент розіб’ється об неї! Треба включати ракетні двигуни, треба гальмувати ними!

Із сопел обох двигунів на крилах астроплана вихопились струмені розпеченого газу, скеровані вниз, до сірих хмар. Швидкість падіння уповільнилась, але ж зразу-таки почала наростати знову. Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз.

Академік Риндін включив автомат бокових двигунів. Він подавав до камер згоряння невеличкі заряди атоміту, вибухи відбувалися один за одним, слабші, але частіші. Ці вибухи затримували падіння корабля, нейтралізували тяжіння Венери: астроплан сковзався вниз з невеличкою відносно швидкістю. Хмари ближче, ближче… І раптом екран перископа став сірим: корабель занурився в щільні хмари, прорізаючи їх по вертикалі вниз.

Тепер усе залежало від того, яка поверхня Венери, що на неї впаде астроплан. Риндін розумів це, але більше він нічого зробити не міг. Панорамний радіолокатор не діяв, знижуватися на горизонтальному польоті він не мав можливості. Лишалось тільки гальмувати вертикальне падіння, гальмувати всіма засобами… Що внизу?

І раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетів крізь товстий шар хмар, лишивши їх вгорі за собою. Вигук здивування вихопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить побачила в просвіті між хмарами ще тоді, під час кругового польоту!

Яскраво-червона ковдра буйної рослинності вкривала поверхню Венери. Звідси, з висоти понад кілометр, не можна було одразу зрозуміти, трава, чи чагарник, чи хащі химерно забарвлених первісних лісів виднілися під астропланом. Але червона ковдра застилала собою все, всю нерівну горбкувату поверхню, скільки сягало око. Он срібліє вода. І скелі, гострі скелі підносять вгору свої верхівки з густої оранжево-червоної рослинності. Але як швидко все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрімко!

Микола Петрович вирішив включити водночас і центральний двигун. Це було дуже рисковано. Навіть малі заряди атоміту в центральному двигуні могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тоді гальмування взагалі стане неможливим… Втім, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигуні примусили астроплан майже підстрибнути вгору. І знову почалося стрімке зниження. Пружинна стальна спіраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. І все ж таки швидкість падіння надто небезпечна…

Гострі верхівки скель унизу наче летіли назустріч кораблю, готові простромити його корпус. Астроплан здригався від вибухів атоміту в камерах згоряння, гальмував своє падіння, — і нічого не допомагало. Корабель падав.

Микола Петрович відкинувся на спинку крісла. Він відчув неймовірну втому. Тепер уже навіть він не міг допомогти справі нічим. Ще лишалася пружна стальна спіраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спіраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо під кутом?.. І якщо скелі вріжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!

Різкий міцний поштовх струсонув корабель. Все всередині задзвеніло й загуло. В каюті упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз і знову міцно, рвучко підштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери, — на щастя, не на скелі, а в гущавину первісного лісу. Стальна спіраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи підкинула корабель угору. Він хитнувся — і з розмаху звалився боком на високі гіллясті дерева.

Ті дерева ламалися під його вагою, наче тонесенькі палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива істота, він хотів умоститися серед них, зупинитися в своєму русі. Але опір дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.

Ламаючи далі й далі дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потім і зовсім покотився під укіс. Тепер уже в центральній каюті не можна було зрозуміти нічого.

На екрані перископа все стрибало, крутилося, миготіло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись і зрідка вдаряючись об каміння. Гуркіт і дзвін, глухий гул не припинялися.

Все переплуталося, перемішалося у свідомості Галі Рижко. Не було вже ані верху, ані низу; підлога, стеля і стіни каюти крутилися навколо неї. Гамак то відкидав тіло від себе, то глибоко прогинався під ним. На екрані перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червоні дерева, скелі, — все мчало в скаженій скачці. Галя почула, як скрикнув Сокіл. І ось астроплан наче рвучко спинився, вібруючи цілим корпусом. Від цієї вібрації гостро дзвеніло в голові, на свідомість навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкість, немовби все навколо обгорталося в сіру непроникливу ковдру.

Більше Галя Рижко не пам’ятала нічого…