2586 кроків (Анджей Пилипюк) читать бесплатно онлайн полную версию книги

2586 кроків

Анджей Пилип'юк

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook, або пишіть на

b1tal1que@gmail.com

- - - - - - -

Берген, зима 1876/77

-- Холод собачий, -- простогнав доктор Павел Скужевський, накриваючись докладніше шкірою оленя.

Вже багато годин він розмовляв сам з собою. Він не міг зупинитися, так само як не міг опанувати тремтіння. Пасажири пересадженого на полози диліжансу давно перестали звертати увагу на чужинця, що бормотав під носом. Назовні було темно, лікар не знав, ніч зараз, чи може день. Намацав за пазухою флягу і зробив маленький ковток пекучої петербурзької горілки. Затремтів. Алкоголь розігрів його тільки на мить.

Замерзну, подумав. Замерзну і ніколи не доберуся до того Бергена…

Вітер, налетівши на тонкі стінки карети, зареготав понуро. Доктор поглянув на годинник. В слабому світлі ліхтаря з лоєвої свічки, що хитався під стелею, маленькі цифри на порцеляновому циферблаті двоїлися і троїлися. Насилу сфокусував погляд. Від останньої зміни коней пройшло три години. Отже, вже скоро. Молодик, що сидів навпроти, делікатно торкнувся долонею його коліна.

-- Незабаром Ви будете на місці, -- сказав він по-німецьки, підтверджуючи несміливі здогади.

-- Звідки Ви знаєте? – здивувався Скужевський.

-- Ми саме спустилися на дно долини. Прислухайтеся до вітру.

Дійсно, буря вила не зустрічаючи жодних перешкод. Місцевість навколо диліжансу була рівною і відкритою.

-- Як Ви це зносите? – запитав Павел.

-- Ми вже звикли. Зрештою, не так вже і холодно. Тільки п'ятнадцять градусів морозу.

Скужевський почув дивний звук. Тільки через деякий час зрозумів, що це клацання його зубів.

-- Це Норвегія, -- усміхнувся його співрозмовник. – Погане місце для відвідування зимою.

Мусив признати йому рацію. Ще й попереджали його. Він міг залишитися в Осло. Міг почекати на відлигу. Але поїхав. Кілька сотень кілометрів через високий перевал. Запізнювався вже на тиждень, саме стільки він стратив, перечікуючи хуртовини. Він прикрив очі і втома відразу ж перемогла. Йому снився сон…Лани стиглої пшениці хиталися від легких подмухів літнього вітру. На блакитному небі сяяло чудесно тепле сонце…

Він прокинувся відразу, як тільки диліжанс зупинився. Пасажири товпилися в бік виходу. Крізь відчинені двері увірвався потік крижаного повітря. Доктор з зусиллям відкинув шкіру і одягнув тепле подорожнє пальто з верблюжої вовни, на якому досі сидів. На голову натягнув каракулеву папаху. Повільно, обережно вийшов надвір. Шкіру на щоках відразу ж обпекло. Він вдихнув кілька разів і поступово почав приходити до себе. Розглянувся очами, що сльозилися від морозу. Засипана снігом карета, нелюдськи втомлені коні вкриті ковдрами, візник у важкій медвежій шубі, що власне жваво зіскочив з козлів. Хлопець в уніформі знімав з даху валізи і пакунки. Перед дерев’янним будинком станції на вітрі хиталася вивіска. Берген. Доктор поглянув на свій багаж. Він і гадки не мав, як далеко до лікарні. Доведеться найняти сани. Несподівано хтось міцно стиснув його долоню.

-- Армауер Гансен, -- почув. – Я вирішив зустріти Вас, колего. Вітаємо в Бергені.

-- Дуже приємно. Павел Скужевський. – Він ледь не відкусив собі язика, його щелепа клацала наче мишоловка.

З зусиллям, він підняв голову. Доктор Гансен не виглядав на свої тридцять п'ять років. Шкіра на обличчі потемніла від сонця і морозу, блакитні очі палали дивним блиском.

-- Бачу, що подорож далася Вам взнаки, колего, -- сказав він стурбовано. – Лікарня знаходиться за дві вулиці звідси. Зараз будемо на місці.

Він поклав дві скрині та оббиту по кутах валізу гостя на легкі сани, які привіз з собою.

-- Перепрошую за запізнення…

-- Та нічого. Я здогадався, що Вас затримав сніг. Інколи дорога завмирає на кілька тижнів. Але обіцяють, що за десять років до нас проведуть залізничну лінію. А як виглядають зими у Вас, в Польщі ? – запитав.

-- Значно тепліше, -- промовив Скужевський запинаючись і клацаючи зубами. – І не віє так страшно. Крім того ця полярна ніч…

Господар легко посміхнувся.

-- Та не перебільшуйте. Тут, в Бергені, полярних ночей не буває. Просто о другій годині темніє…

Вони йшли поміж будинків. Незважаючи на темряву і сльози в очах, Павел зауважив, що всі будівлі на вулиці зроблені з дерева. Помальовані в білий або світло-зелений колір, вони справляли сумне враження. Їх оббили тонкими дошками, що заходили одна на одну. Це нагадало йому конструкцію вітрильних човнів, які він бачив коли практикував на Поліссі.

В багатьох вікнах світилося. Всередині люди сиділи біля теплих пічок, пили каву, розмовляли або бавилися з дітьми. Він стиснув зуби, і щоб хоча б частково втекти від реальності, почав рахувати кроки. Зробив дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість… Півтора кілометра.

Незабаром вони зупинилися біля невеликої брами. В темряві йому ще вдалося зауважити дерев'яну вежу, що здіймалася обіч.

-- Лікарняна капличка, -- пояснив господар.

Закутаний в кожух охоронець мовчки впустив їх всередину. Доктор Гансен взяв дві скрині, так наче вони нічого не важили і просто закинув собі по одній на кожне плече. Новоприбулий зайнявся своєю валізою і рушив слідом. Будинки лікарні з трьох сторін оточували велике подвір'я. З вулиці прямокутник замикала невеличка, дерев'яна капличка. Вони зайшли на подвір'я. Там лежало біля метра снігу. Тільки від брами до вхідних дверей прокопали вузеньку стежку і рясно посипали попелом.

Гансен йшов як балерина, балансуючи скринями; одна з яких була значно важчою, тому йому було нелегко втримати рівновагу. Скужевський волочив валізу по снігу. В нього не було сили нести її. В одному з кутів подвір'я лежало кілька пакунків, загорнутих в старе полотно, вкритих інеєм. Він інтуїтивно відчув смерть.

-- При такій погоді неможливо поховати чи спалити трупи, -- сказав норвезький лікар. – Поки що лежать замерзлі в снігу. Коли наступить весна, ми вивеземо їх на цвинтар за містом і спалимо.

Двері відчинилися з легким скрипом. Вони опинилися у великому вестибюлі. Пахло приготованим м'ясом і горілим деревом, але крізь ці приємні запахи пробивався сморід карболової кислоти, ефіру і загниваючих тіл.

Вони повернули наліво і по вузьких , потрісканих сходах вийшли на другий поверх. Повітря там було приємно тепле. Скужевський відчував, як до нього повертається життя, його серце билося міцно і рівно. В пальці повернулося чуття. Гансен штовхнув ще одні двері і вони опинилися в невеличкій, зі смаком обставленій вітальні. Лікар легко поставив скрині на підлозі. Покрутив вентиль і запалив газ в лампі. Приміщення залило привітливе світло.

-- Це кімната для гостей. Збоку ванна. Зараз принесу вечерю.

Гість з полегшенням скинув з себе здерев'янілий від морозу плащ і грубий светр. Зняв важкі, оббиті хутром чоботи. Він відкинувся зручно на спинку стільця і вбирав тепло та світло кожною клітинкою тіла. Невдовзі повернувся норвежець. Він приніс горнятко кави, миску м'яса і копченої риби і невелике блюдце з печивом. Скужевський поглянув на їжу з побоюванням.

-- На жаль доктор Даніельсон вже спить, -- сказав Гансен. – В нього був важкий день.

Вони сіли біля столика. Несподівано виявилося, що їжа не лізе йому в горло. Скужевський відчув, що канапка з лососем йому не смакує. Їсти тут? В такому місці? Його почав охоплювати жах. Дикий, примітивний, тваринний страх. Він знав, що шанс заразитися мінімальний. Знав, що хвороба, скоріше за все, не переноситься з їжею. І все-таки не міг пересилити себе. Гансен зауважив, що відбувається і заспокійливо торкнувся його плеча.

-- Не бійтеся. Їжу нам приносять з міста.

Раптово йому полегшало. Страви знов набрали смаку. Він розслабився.

-- Тут ми готуємо тільки для хворих, -- пояснив господар. – Зрештою завтра буде багато часу, я все Вам покажу.

Скужевський кивнув головою. Від тепла його розморило. Далися взнаки тяготи подорожі. Години, дні та тижні проведені на незручній лавці диліжансу, мороз, дрібні ковтки алкоголю, які він потягував безперервно на протязі кількох останніх годин…Його повіки налилися оловом.

-- Перепрошую, -- сказав він. – Мені потрібно виспатися.

Гансен із зрозумінням усміхнувся. Допив каву і вийшов. Павел повільно послабив краватку і поглянув у вікно на вузький провулок, що проходив повз лікарню з цього боку. Шибка була дуже товста, вкрита узорами морозу, він хукнув на неї і крізь проталину зауважив, що на другому боці вулиці хтось стоїть. Постать була невисокою, іноді вона зникала в завірюсі, потім знову чітко вимальовувалася. Обличчя незнайомця приховувала густа тінь, але лікарю несподівано здалося, що чужинець дивиться прямо у його вікно. Він інстинктивно відступив у глиб кімнати, а коли поглянув знову, тротуар був порожній. Тільки вітер гнав по бруківці хмарки снігу. Через дві хвилини лікар спав наче вбитий, поклавши голову на м'яку подушку, випхану пухом диких гусей. Десь поміж балками бігали щурі…

***

Заметіль дещо ослабла, але мороз тільки посилився. Доктор прокинувся зранку. Певний час лежав, згадуючи де він, аж раптом почув стогін. Звук, який ймовірно вирвав його зі сну, пробився крізь стіни і стелі. Він доходив звідкись з глибини будинку. Людина, що стогнала, вмирала. Павел неохоче піднявся з ліжка і запалив свічки. Одяг висів на спинці крісла, але він довго вагався, чи варто йти, чи краще залишитись в кімнаті. Зрештою почуття обов'язку переважило. По скрипучих сходинках зійшов вниз. У вестибюлі повернув наліво і зупинився в кінці довгого коридору. З -під одних дверей пробивалася вузька смужка світла. Він постукав.

-- Заходьте, -- відповіли зсередини по-норвезьки.

Павел відчув запах смерті, жахливий сморід тіла, що розкладалося. Він завагався у дверях, перш ніж переступити поріг. Гансен сидів біля пацієнта на низькій табуретці. В глибині кімнати, біля столика, сивий лікар наповнював шприц білою, мутною рідиною.

Хворий, що лежав на ліжку, зціпив зуби. Лікар підійшов, відкинув ковдру і спритно вколов у вену на руці. Скужевський встиг зауважити долоню вмираючого - без пальців, покриту пухлинами і плямами. Тканина розкладалася, рани ледь заживали. Прокажений прикрив очі, а через кілька хвилин на його обличчі вималювалося полегшення. Тільки зараз поляк зауважив, що обоє лікарів натягнули на руки тонкі, бавовняні рукавички.

-- Даніель Даніельсен, -- представився сивий чоловік, ставлячи шприц на столик. – Вибачте, колего, що не подаю руку, але при нашій спеціальності цей жест чомусь виходить з вжитку. – Він смішно говорив німецькою, затягуючи і пом'якшуючи закінчення.

-- Павел Скужевський, -- посміхнувся гість.

-- Морфій, -- пояснив Гансен, побачивши запитальний погляд. – Новий, потужний засіб від болю.

-- Ми вже знайомі з ним, -- відповів Павел, -- Але все ще значно частіше подаємо опій внутрішньо.

-- Опій, -- здивувався Даніельсен.

-- Laudanum, -- пояснив йому Гансен.

-- Сподіваюся, Ви отримали мій рекомендаційний лист від Петербурзького Лікарського Товариства? – запитав Скужевський.

-- Звичайно. Дуже радий Вас тут бачити. Обмін досвідом піде Вам обом на користь, – показав він на Гансена.

-- Агонія? – поцікавився Павел, поглянувши на пацієнта.

-- Так. Винятково неприємний випадок. Шість місяців і смерть. Протягне максимум до ранку. Погляньте на рани після виразок.

-- Побіліли і частково затяглися? – перепитав. – Мені знайомі ці симптоми. Означають, що кінець вже близько…

-- Потрібно буде провести розтин, -- додав Гансен. – Не часто трапляється, що проказа розвивається всередині. Гадаю, що в цьому випадку були пошкоджені нирки і печінка. Зверніть увагу на плями на обличчі та руках.

Скужевський кивнув головою, беручи діагноз до уваги. Несподівано хворий відкрив очі і поглянув на нього. В нього був спантеличений погляд.

-- Знайдіть його і вбийте, -- сказав він чітко, а потім його погляд потух наче задута свічка. Здавалося, що його обличчя запало, м'язи ослабли, дивна гримаса , що викривляла досі один кут рота, зникла. Щелепа повільно опустилася. Доктор Гансен закрив померлому очі.

-- Він відчував біль? – запитав Скужевський, виймаючи маленький блокнот.

-- Так. Але втратив чуття у вражених органах. Проказа завжди спочатку атакує нервову систему. Йдіть спати, розтин зробимо завтра.

Поляк повернувся в свою кімнату. Старанно помив руки і волосся, але не міг позбутися нав’язливої думки, що хвороба назавжди причепилася до його шкіри. Він знав, що ризик заразитися мінімальний, але не міг опанувати страх. Йдучи спати, знову зауважив темну постать на тротуарі на другому боці вулиці. Він закрив очі, щоб прогнати оману. Коли знов відкрив їх, то побачив тільки сніг, який вітер гнав по бруківці.

-- Бісові привиди, -- пробурмотів він.

***

Пізній зимовий ранок відігнав нічні примари. Скужевський став в дверях і глибоко вдихнув, поглинаючи морозне повітря. З другого боку вулиці місцевість піднімалася вверх, доходячи до лісу. Над містом здіймався гранітний масив. На подвір'ї панував порядок. Тільки в кутку під стіною лежала ще одна довгаста фігура. Сіре полотно було вкрите темними плямами; коли його несли – просочилася кров. Поверхня матеріалу вже вкрилася інеєм.

Лікар вирушив перед себе стежкою посипаною попелом і зайшов до будинку. Невеликі сіни, вимощені кам'яними плитами. Кілька дверей. Куди постукати? Він почув відлуння кроків. Повернувся і побачив, як Армауер спускається сходами.

-- Вітаю, бачу, що Ви вже встали?

-- Перепрошую, здається я переспав…

-- Та нічого. Після такої подорожі потрібен відпочинок… Ми з Даніельсеном зранку зробили розтин.

-- Який результат?

-- Фактично, нетиповий інфільтрат в печінці. Ми помістили проби в спирт, пізніше оглянемо їх в спокійній обстановці. А поки що запрошую, -- Гансен штовхнув солідні, дубові двері, споряджені парою залізних засувів.

Вони зайшли у велике, висотою в два поверхи приміщення. Справа ряд дверей вів до невеликих кімнаток. Хворі блукали попри стіни, кілька сиділо біля столу, читали або слухали старшу жінку, яка читала Біблію. Зал оточувала невеличка галерея, з якої можна було піднятися в кімнати на другому поверсі.

-- Зараз в нас вісімдесят пацієнтів, -- сказав господар. – Частина з них вже не в стані рухатися; їх ми помістили знизу. Крім нас, ними займаються ще п’ять осіб персоналу.

-- І цього досить?

-- Найбільше проблем у нас з частою зміною пов'язок. Ми намагаємось надати пацієнтам хоча б мінімальних розваг , необхідних щоб боротися з апатією, але більшість з них неграмотні.

Хворі, почувши голоси біля входу, повільно повернули голови і скорботно дивилися на лікарів. Скужевський мимоволі здригнувся, побачивши нарости, здуття і рани на їхніх обличчях. Гансен вивів його в сіни.

-- Важко звикнути, -- зітхнув. – Хоча для мене значно гірше усвідомлювати, що фактично вони вже мертві. Ходять, думають, але , так насправді, їх вже немає. – Клацнув пальцями. – Від початку існування цього лепрозорію проводяться досліди різних ліків…

-- Все безрезультатно?

-- Ми не втрачаємо надії.

Вони перейшли до невеличкої лабораторії. Доктор Даніельсон сидів біля мікроскопа і задумливо дивився в окуляр.

-- Які результати гістопатології? -- запитав Армауер.

Старий лікар повільно похитав головою. Замінив скло з препаратом на інше. Записав спостереження в зошит.

-- Вони повсюди. В нирках, в печінці. Кишечник практично чистий. Ви були праві; хвороба атакувала зсередини.

- Ви могли б ввести мене в курс справи? – сказав Скужевський.

-- Звичайно, -- усміхнувся Даніельсон. – Пацієнт, що помер вночі, мав один з різновидів…

-- Немає жодних різновидів, -- запротестував Гансен. – Це все викликано тими самими бактеріями.

Дідок кивнув головою, з неохотою визнаючи, що той має рацію.

-- Він страждав від порівняно рідкісної форми прокази. Переважно ми маємо справу з повномасштабною проказою. На тілі хворого з'являються ділянки шкіри невразливої на біль, утворюються нарости, пухлини, потім рани, що не гояться. А інколи хвороба атакує зсередини…

З невеликої шафи він вийняв банку з ниркою зануреною в легко пожовтілому спирті.

-- Зверніть, будь-ласка, увагу. Проказа проникла на цей орган, просуваючись по нервових волокнах. Тканина частково розклалася. Переважно проказа точить людину кілька місяців, а потім несподівано, протягом кількох тижнів, з'являється назовні, даючи повномасштабну форму захворювання. Так як спочатку вражаються нерви, пацієнт, переважно, не відчуває болю…

-- Вчора…

-- Як я вже казав, з тим бідолахою була трішки інша справа. Бацили пошкодили внутрішні органи, порушили їхні функції. Біль викликало отруєння організму оксалатом кальцію і сечовиною. Погляньте в мікроскоп, -- заохотив він.

Скужевський зняв окуляри і поглянув. Він побачив препарат виготовлений, як йому здалося, з фрагменту спинного нерва. В багатьох місцях можна було побачити невеликі, темні, схожі на плашки утворення. Вони повільно рухалися. Павел бачив їх вперше у своєму житті. Ось з чим йому доведеться боротися…

-- Оце і є наш ворог, -- пояснив Гансен.

-- Вони ще живі?

-- Відокремлені, навіть дві доби після смерті хворого. Їх вбиває фенол, спирт і висока температура. Ми намагаємося застосовувати різні субстанції і вивчаємо їхню живучість…

-- Наші лікарі, довідавшись про Ваше відкриття, намагалися повторити експеримент,, але нічого не вийшло…

Даніельсон гірко посміхнувся.

-- Вони зізналися, якою частиною нашого метода злегковажили? По виразу Вашого обличчя бачу, що Ви нічого не знаєте. Просто ми вимочуємо наші препарати в розчині, що містить невелику кількість чорнила. Бактерії прокази поглинають барвник краще, ніж інші тканини. Це винахід нашого дорогого Амауера…

Гансен посміхнувся ніяково, але в його очах промайнула гордість.

- Я з'ясував це цілком випадково, -- признав він.

-- Більшість шкіл визнали забарвлення препаратів псевдонауковим методом, -- зауважив Скужевський. – А в Росії взагалі заборонили використовувати.

-- Так, я чув про це. Але якщо воно діє… Для нас важливіші відчутні вигоди, ніж звинувачення в науковому шахрайстві і шарлатанстві, -- посміхнувся Даніельсон.

Павел ще раз поглянув в окуляр мікроскопа. Здавалося, що бактерії рухалися повільніше.

-- Як довго вони живуть поза організмом? – запитав. – Я маю на увазі в пробах тканини.

-- Сім, вісім днів. Однак я підозрюю, що за сприятливих умов вони можуть протягнути довше, -- сказав Гансен.

-- Ви зауважили чи вони розмножуються?

-- На жаль, ні. Або вони не в змозі зробити це, коли пацієнт мертвий…

-- … або розмножуються занадто повільно і ми не в змозі зауважити цього, -- перебив його Даніельсон. – Зваживши на дуже довгий період інкубації, я б цього не виключав.

Він штовхнув двері в кінці приміщення. У невеликому приміщені, на шарі тирси, рухалося кілька доволі великих звірів. На звук кроків вони повернули в бік дверей гострі мордочки.

-- Броненосці, -- сказав здивовано Скужевський.

-- Ключ до відгадки хвороби, -- сказав поважно Армауер. – Його знайшли в лепрозоріях Мексики. Людську проказу можна прищепити тільки цим звірям. Ці – здорові. Тих, яких ми вирішили заразити, ми тримаємо в іншій частині лікарні. На жаль, клімат їм явно не підходить. Крім того, в нас проблеми з їжею. Вони харчуються комахами і дрібними гризунами.

Назовні зашумів вітер.

-- Після обіду перейдемо в Бригген, -- повідомив Гансен. – Побачите все з практичного боку.

Павел схилив голову.

***

Хворий сидів на кріслі перед трійкою лікарів. Половину обличчя йому скривила жахлива гримаса.

-- Тут в нас нетиповий симптом, -- пояснив Даніельсон. – Внаслідок зараження нервових тканин настав параліч правого лицевого нерва.

Скужевський надів рукавички, сполоснув руки в мисочці з розчином фенолу, а потім обережно помацав голову пацієнта.

-- Дійсно, -- сказав він. – В нас в Псковській губернії теж були такі випадки.

-- І що рекомендували місцеві лікарі? – поцікавився Гансен.

-- Що ж. Лікарів там небагато. Люди їх не люблять, особливо в селах. Після останньої епідемії холери, вони вирішили, що саме лікарі поширювали заразу. Мого колегу, ледь живого, ми витягнули з криниці. А знахарі застосовують два методи. Середньовічний, що полягає в тому, щоб закопати хворого по шию в землі або кінському гної , в надії, що це витягне хворобу.

-- Невігласи, -- пробурмотів Даніельсон.

-- Не забуваймо, хто стверджував, що проказа -- спадкова хвороба, -- усміхнувся Гансен. Дідок явно збентежився.

-- Другий метод, сучасніший, полягав на багатогодинному відмочуванні хворого у воді майже доведеній до кипіння. На бочці писали закляття…

-- Допомагало? – запитав Гансен з блиском в очах.

-- Ви не повірите, на перших порах так.

-- Це легко пояснити. Як виникає з наших дослідів, бацила прокази гине в температурі мінімально нижчій ніж вмирає людська тканина. Якщо температура була підібрана відповідно, бактерії могли частково відмерти, в той час як людський організм ще міг витримати. Звичайно ж не всі, тому через певний час хвороба поверталася. Можливо, якби ми могли розігріти все тіло до відповідної температури… -- розмріявся він.

-- Що робити в даному випадку? – Павел вказав на пацієнта, що весь цей час непорушно сидів на кріслі.

-- Теоретично, можна зробити надріз ось тут, -- Даніельсен показав олівцем місце на обличчі прокаженого. -- Якщо обрізати обидва вражених нерва, обличчя повернеться майже до попереднього вигляду. Тільки користі від цього небагато, бо наступить двосторонній параліч.

-- Бачу, Ви використовуєте найновіші досягнення медицини, -- Скужевський оглянув колекцію балонів з феноловою кислотою.

Гансен поважно кивнув головою.

-- Теорії доктора Лістера підтвердилися. Розпилення фенолу навколо операційного поля, значно зменшує кількість ускладнень.

Він жестом відпустив пацієнта. Невдовзі ввійшов інший. У нього частково запав ніс, що надавало його обличчю надзвичайно відштовхуючий вигляд. Проказа вразила також долоні. Гансен сказав щось по-норвезьки, хворий протягнув руки. Рани на пальцях частково затягнулися. Лікар взяв оправлену в дерево шпильку і обережно проколов обрубки пальців.

-- Дуже погано, -- сказав він. -- Консервативне лікування не дає результатів.

-- Що Ви застосовували? – запитав Павел, виймаючи записник.

-- Хініново- миш'яковий препарат. Ймовірно спочатку, бацили були змушені відступити, але тепер, очевидно, звикли до змінених умов. Рани знову відкриваються.

-- Остеоліз? –запитав Скужевський.

-- Саме так. Остеоліз. Фаланги розсипаються на шматочки. Нормальну тканину замінює щось схоже на хрящі… Ось як це виглядає, -- Даніельсен вийняв з шухляди скляну коробочку з видаленими кістками долоні.

-- Можливо ми змогли б зупинити втрату кальцію? – зауважив поляк. – Препарати можна давати внутрішньо.

-- Ви можете їх приготувати? – в голосі Гансена чулося зацікавлення.

-- Звичайно.

-- В такому випадку ми віддаємо лабораторію до Вашої диспозиції.

-- Ви повинні знайти його і вбити, -- сказав прокажений. – Мені вже не жити, але Ви мусите спіймати його…

І вийшов.

-- Западання носа, може раніше він мав сифіліс? – Запитав Скужевський колег.

-- Ні. Інколи проказа вражає хрящову тканину і слизові оболонки. Це спричиняє розклад носової перегородки і зміну форми цього органа. Часто цим шляхом, вздовж нюхового нерва, бактерії проходять в мозок. І тоді смерть настає протягом кількох днів.

-- Чи траплялося, щоб проказа вражала очі і просувалася зоровим нервом?

-- До сих пір – ні.

-- Кого вони хочуть вбити? – зацікавився поляк. – Хтось їх навмисне заражує? Це ж неможливо.

Старий легко посміхнувся.

-- Легенда. Дурна легенда. Нема про що говорити.

По обличчю Гансена було видно,що він якраз не проти поговорити про це, але красномовний погляд колеги успішно його зупинив.

-- Нам не вдалося довести на сто відсотків, якими шляхами передається проказа, -- сказав Армауер. – Ми припускаємо, що через бактерії присутні у виділеннях хворих, отже навмисне зараження можна здійснити, хоча це й непросто. Ми також не відкидаємо можливості переміщення бацил в краплинах пари, яку видихають хворі разом з повітрям, але як наразі нам не вдалося підтвердити цього.

Павел відчув, як в нього по спині тече краплина холодного поту.

***

Армауер Гансен запросив гостя на обід у невеличкій, тихій їдальні неподалік від лікарні. Ресторан влаштували в старому, дерев'яному будинку. Частину стін усунули, залишивши однак стовпи, що підтримували дах. Коли вони ввійшли до середини, зал був майже повністю заповнений.

-- Здається, вільних місць немає, -- зауважив Скужевський.

-- Спокійно, зараз будуть.

І дійсно, в одну мить місць побільшало, а через наступних кілька хвилин, опустіла половина приміщення. Вони сіли за звільнений столик. Підійшла офіціантка і дала їм меню. Армауер замовив гуляш з оленини і рибний суп. Дівчина похапцем зникла.

-- Чому всі так швидко вийшли? – поцікавився поляк.

Гансен широко посміхнувся.

-- Вгадай.

Павел довго думав, а потім знизав плечима.

-- Звичайно ж тому, що вони вважають нас нечистими, втікають від нас, як від хворих, заражених звірів, -- пояснив безтурботно доктор Гансен. – Зрештою, я їм не дивуюся.

-- А якщо власник ресторану покличе на допомогу кількох сусідів і викине нас?

-- Ні. Я власник. Це єдине місце в Бергені де я можу спокійно поїсти. З інших ресторанів і таверн мене б дійсно відразу вигнали. Немає нічого гіршого ніж недобра слава, -- зітхнув він.

-- Наразі ви не добилися відчутних результатів в лікуванні… -- Павел повернувся до питань, що турбували його.

-- Хініново- миш'яковий препарат не допоміг, але це не означає, що не подіє наступний. Я опрацював нову рецептуру. На основі ртуті. Хімічний склад дещо нагадує засіб, яким лікують сифіліс…

-- Ртуть руйнівна для організму…

Офіціантка принесла два стаканчики анісової настоянки і маленькі пиріжки з м’ясом на закуску. Вони стукнулися і випили. Закусили пиріжками.

-- Доктор Артур Моріц з лепрозорію на Молокаї пробував натирати хворих препаратом з желе з алое і кодеїну. Він добився значного покращення стану ран, -- Гансен повернувся до обірваної розмови.

-- Може варто спробувати?

-- Спробую, але в мене проблеми з алое. Його неможливо консервувати, а в нашому кліматі не витримує навіть в вазонах. Мої друзі в Америці намагаються витягти з стебел екстракт, що відповідає за прискорення процесу загоєння. Може вдасться його зберігати?

-- А ерготамінова мазь?

-- Не чув, -- оживився Гансен. – Що для цього потрібно? Гліцерин…

-- Змішуємо нагріті гліцерин з воском і екстракт з ріжків. Результати доволі обнадійливі, хоча в лікуванні прокази нам не вдалося добитися значних успіхів.

Офіціантка принесла суп і знову втекла.

-- Дійсно, вона ставиться до нас , як до чумних, -- зауважив Павел.

--Еге ж. Нормальна реакція, в цьому немає нічого дивного. Проказу тут сприймали, як кару за гріхи, тільки недавно люди зрозуміли, що це хвороба. Тепер навіть мій керівник знає це.

-- Я бачив, як він збентежився… Чому він так різко зреагував?

-- Ну. В молодості він висунув теорію… що це спадкова хвороба. Даніельсен двадцять разів намагався прищепити собі проказу. Так як йому не вдалося, він прийшов до висновку, що це вроджене. Він змінив думку, коли уряд запровадив програму запобігання. Після того, як хворих ізолювали в лепрозоріях, в їхніх родинах ще п’ять років траплялися випадки хвороби. А потім закінчилися…

-- П’ять років це період інкубації, -- пробурмотів Павел.

Суп був дуже смачний.

-- В нашому кліматі. У нас були випадки захворювання через два роки після зараження, чи гіпотетичної дати зараження. Лікарі з Молокаї твердять, що проказа може інкубувати в організмі до семи років. Можливо впливають раса і клімат?

-- Канаки з Гаваїв стійкіші?

-- Важко сказати. Скоріше, що ні, бо зараза, яку принесли китайські емігранти, косить їх немилосердно. Просто вона довше розвивається в їхніх організмах.

Дівчина забрала порожні тарілки від супу і принесла гуляш.

Через деякий час почувся звук битої кераміки.

-- Вони розбивають тарілки з яких я їв. Завдяки цьому клієнти почуваються трохи безпечніше. Про що це я? А, так. Програма передбачала ізоляцію всіх хворих і періодичні обстеження членів їх родин, а також мешканців сіл, в яких трапилися захворювання. Ми створили особливі списки по кожній провінції. Спочатку ізоляція принесла чудові результати. В 1830 було зареєстровано дві тисячі випадків, в 1850 -- вже тільки тисячу двісті. В 1870 -- трохи більше ніж триста. А через п’ять років – тисячу сімсот.

Скужевський присвиснув.

-- Такий різкий кількісний стрибок? Як таке можливе?

-- Ми покращили методику діагностування. Мій учень Нільсен опрацював тест… Просто раніше ми багато пропускали. Принаймні, я на це надіюся, -- пробурмотів він тихіше по норвезьки і задумався.

-- Де з’являлися нові хворі?

-- Переважно тут, в Бергені, -- зітхнув він. – Як на зло…

-- Може біля дослідницького центру найбільша викривальність?

-- Ні. Ми вивчили двісті лікарів. В нас є списки родин, члени яких хворіли на проказу протягом останніх сімдесяти років. Всіх їх оглядають раз в рік. Про всяк випадок ми перевіряємо також інших. Звичайно, що наша діяльність викликає поважний опір. Люди бояться…

Вони доїли і випили по стаканчику вина. Нарешті встали і пішли до виходу.

-- Ви повинні знайти його і вбити, -- сказав старий моряк, що стояв біля дверей.

Цим разом Гансен не витримав.

-- Це дурня, -- крикнув він.

А потім виголосив довгу тираду по-норвезьки, занадто швидко, щоб Скужевський міг хоча б частково зрозуміти його викрики. Безперечно, деякі з них були образливими.

-- Перепрошую, -- сказав Гансен, коли вони вийшли на вулицю. – Але я вже не витримую.

-- Кого ми повинні вбити? Чого хочуть ці люди? – запитав Павел.

-- Вони вбили собі в голову, що коли доктор Даніельсон заснував тут науково-дослідний центр, то з’явився демон прокази, щоб стежити за нашими діями. Блукає містом і заражує. І дійсно, минулого року ми зауважили двадцять нових випадків захворювання. Цього року вже тридцять шість.

-- Ви пробували наносити їх на план міста? Може відіграє роль якийсь інший фактор? – запитав Павел. -- Можливо зараження продуктів харчування з магазину або джерела питної води.

-- Найбільше захворювань виявлено в районі Бригген. Насправді, майже всі.

-- Що це за місце?

-- Ми саме йдемо туди, -- посміхнувся Армауер. – Сам побачиш.

Вони пройшли повз церкву і вийшли на набережну. Від затоки дув пронизливий, холодний вітер. Павел щільніше закутався в кожух. Збоку тягнулися дерев’яні, високі, вузькі будинки. На першому поверсі були переважно магазини, вище, світло у вікнах свідчило, що там живуть люди.

-- Старий портовий район, заснований ще за часів сумнозвісної Ганзи, -- пояснив Гансен. – Сюди.

Вони повернули у вузький, вкритий деревом провулок, що протиснувся між будинками. Вони йшли щораз дальше, потім вийшли на перехрестя. Перед ними відкривалися переходи і проходи вглиб лабіринту.

-- У нас зв’язані руки, -- зітхнув несподівано Гансен. – Я впевнений, що багато людей, які тут живуть – хворі. Якби ми могли вигнати їх всіх на площу і оглянути одного за одним… Ех. На щастя щораз більше людей розуміє, що таке проказа.

Вони зупинилися перед бічним входом до одного з будинків. Гансен постукав в двері. Вони відразу ж відчинилися. В сінях було доволі темно, але невдовзі хтось штовхнув двері, що вели вглиб дому. В наступному приміщенні палало кільканадцять свічок.

-- Ларс Олафсен, торговець рибою, -- відрекомендувався господар дому, стискаючи Скужевському руку.

Він не мусив говорити цього. Сморід сушених туш тріски в'ївся навіть в стіни…

-- Павел Скужевський.

-- Росіянин? – зацікавився купець.

-- Поляк, -- спростував Павел з гідністю.

-- Лікар, -- пояснив Гансен. – Приїхав до нас, щоб ознайомитися з методами боротьби з хворобою.

-- Проходьте.

Вони піднялися по вузьких сходах на другий поверх. Інтер'єр будинку становила плутанина з невеликих приміщень, сходів, що вели вверх і вниз. У всіх кімнатах на підлозі і на стелі знаходилися невеликі дерев'яні люки.

-- Навіщо це? – запитав Скужевський.

-- На випадок пожару, -- пояснив власник. Він розмовляв по-німецьки майже без акценту. – Сто років тому вогонь поглинув більшу частину міста. Тому майже з кожного приміщення є два виходи. Будинки з'єднані між собою, щоб у разі потреби можна було втекти через сусідній.

Павел кивнув головою і більше нічого не питав. Вони зайшли в невелику кімнату з вікном, що виходило на порт. Господар запалив кілька свічок і в кімнаті посвітліло. В ніші однієї із стін було ліжко, приховане зараз відкритим люком. Інший люк дозволяв перейти з ліжка до наступного приміщення. Навіть якби пожар застав їх під час сну, вони готові до втечі… Скужевський здогадався чому тут не вживають гасових ламп. Увійшла господиня,висока, з красивою, рудою косою , принесла ширму з різьбленою рамкою і поставила під однією з стін. Армауер вийняв з сумки кілька шприців, коробочки з якимись шпильками та пару бавовняних рукавичок і миску. Над полум’ям спиртової грілки старанно прогрів голки в дерев’яних ручках.

-- Давайте перших пацієнтів, -- сказав він до торговця.

-- В такому випадку я перший, -- Ларс легко посміхнувся і зник за ширмою. За хвилину він вийшов майже голий.

Армауер довго дивився на нього. Шкіру купця вкривали веснянки, але крім цього не було нічого підозрілого.

Він кивнув головою.

-- Ви здорові…

Олафсен одягнувся і вийшов. За хвилину з явилася його дружина. Вона роздягнулася, стала перед лікарями в самій білизні. На лопатці в неї була дивна, рожева пляма. Гансен придивлявся до неї певен час, а потім взявся за голку.

-- Це старий шрам від опіків, -- запротестувала вона.

-- Колего, -- звернувся Гансен до Павла. – Проколіть, будь-ласка, кілька разів на глибину три міліметри.

Сам став перед жінкою і втупив в неї погляд. Скужевський провів іглу над полум’ям свічки і делікатно проколов їй шкіру. Вона зойкнула. Повторив в іншому місці. Цим разом – тихо крикнула.

-- Бачу реакцію зіниць, -- сказав спокійно Гансен. – Вона відчула біль.

-- Звичайно, що відчула, -- зойкнула жінка по норвезьки. -- Кати!

-- Не ображайтеся, -- Гансен спробував посміхнутися. – Ми мусили переконатися.

За хвилину її місце зайняла п’ятнадцятирічна дочка господаря. Вона дуже соромилася, але доктор відразу ж махнув рукою. На її тілі не було жодних підозрілих знаків. Наступною була молода, може тринадцятилітня служниця. На малих, ще не розвинених грудях в неї було кілька невеликих, білявих плямок. Гансен проколов їх обережно шпилькою. Дівчинка навіть не здригнулася. Він закусив губу.

– Зробимо додатковий тест, -- кинув в бік Скужевського.

Він витягнув з сумки невеликий пензлик і змастив шкіру пацієнтки темною рідиною.

-- Це настойка йоду, -- пояснив він, -- А зараз посипаємо картопляною мукою.

Він вийняв з нікельованої коробочки шприц і набрав з пляшки якоїсь субстанції.

-- Колемо під шкіру одну десяту мілілітра одновідсоткового розчину пилокарпину. Пилокарпин викликає різке виділення поту. Під впливом соленого поту виділиться йодид, на білому тілі це викличе характерні чорні або темно-коричневі крапки.

Груди служниці вкрилися дрібними, чорними крапочками. Норвежець всміхнувся до неї.

-- Нема чого боятися, -- сказав він. – Ти здорова.

-- Дякувати Богу, -- прошепотіла вона тихо.

-- Як саме працює цей тест? – не зрозумів Павел.

-- Шкіра вражена проказою не виділяє поту, -- пояснив Армауер.

Служниця одягнулася і зникла. Зайшов хлопець, що переносив пакунки зі складу на прилавок. Не встиг він зняти сорочку, як обличчя Гансена нахмурилося. Широкі плями вкривали більшу частину спини хлопця. Тіло у вражених місцях набрякло і знебарвилося.

Лікар знову скористався шпилькою. Хлопець щоразу шипів від болю.

-- Це якийсь лишай, -- пробурмотів Гансен. – Пропишемо цинкову мазь, але…

Він зробив пробу з настоянкою йоду. В кінці кінців вирізав кусочок шкіри і помістив його в бляшанку.

-- Ви повинні зупинити його, -- пробурмотів хлопець, виходячи.

Останньою в довгому ряду пацієнтів була літня кухарка. Судячи по її пишних формах, вона куштувала більшість з тих страв, які готувала. Її шкіра доволі густо була вкрита родимками, але також не спостерігалося нічого підозрілого.

-- Люди на базарі подейкують, що Прокажений Дід знову кружляє містом, -- сказала вона, одягаючись за ширмою, після закінчення огляду. – Ви повинні спіймати його.

-- Прокажений Дід, -- зітхнув Гансен.

-- Люди бачили його, кілька днів тому, коли стемніло, він пройшов через рибний базар. Йшов в бік Бригген.

-- Це вигадки. Можливо дійсно містом кружляє якийсь волоцюга, хворий на проказу, якого слід спіймати, але він не має нічого спільного з заразою.

-- Знаю, -- зітхнула вона. – Тут, в місті, заснованому німецькими купцями, вперше з'явилася зараза з Леванту. Саме тому він прибув сюди… Він почувається найкраще поміж дерев'яних будинків. Все виглядає як в часи, коли він прибув. Носить широкий, шкіряний капелюх, як купець з часів Ганзи. Кажуть, на обличчі залишилися тільки очі. Для цього потрібен священик, -- сказала кухарка. – Звичайно ж , католицький священик.

-- Чудово, -- пробурмотів Гансен. – Якщо так… То як тоді мені його вбити? Привиду зловити неможливо.

-- Лікарю, ти першим в світі побачив бактерію прокази. Може незабаром приготуєш ліки, -- посміхнулася вона. – Він боїться тебе. Він ненавидить тебе. Він буде слідкувати за тобою. Може колись зараза візьметься за тебе…

Лікар здригнувся.

-- Ходімо, -- сказав він до Скужевського. – На щастя, цей дім повністю чистий.

Стемніло. Гансен витягнув з сумки невеликий ліхтар і запалив всередині свічку. Вони пішли по викладених потемнілими дошками завулках.

-- Якби в цьому місті були привиди – вони б жили саме тут, -- сказав, він, розглядаючись по стінах, що здіймалися вгору.

-- Вдень це місце, напевно, виглядає чарівно, -- зауважив Павел. – Але зараз дійсно…

З тіні з'явився патруль.

-- Добрий вечір, докторе Гансен, -- обізвався командир. – Вам потрібен конвой? – кинув погляд на Скужевського.

-- Ні, дякую. Сьогодні ми не викрили нікого.

Командир нещиро посміхнувся.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків, -- сказав він. – Ми спостерігаємо за всім. Може і його колись зловимо.

-- Забобони, -- відрізав Гансен.

Патруль пішов в оповиті мороком провулки і тільки скрип взуття по вкритих льодом дошках лунав поміж стінами складів.

-- Що він мав на увазі, з тими кроками? – зацікавився Павел.

-- Люди вважають, що людина, яку веде конвой, проходить завжди дві тисячі з чимось кроків між своїм домом і лікарнею.

- Конвой. Наскільки я розумію, госпіталізація примусова?

-- На жаль, так. Я б волів не доводити до цього, але що зробиш? Потрібно усувати джерело зараження.

-- А пацієнти, бува, не втікають? – в голосі Скужевського звучали кпини.

-- Інколи трапляється. Але рідко. Родичі можуть їх відвідувати, розмовляють, на жаль, крізь шибку. А якби втекли, де вони сховаються? Їх ніхто не візьме в дім. Зрештою, щоб втікати, потрібні гроші. Інколи трапляється, -- повторив він. – Ховаються в селі, як правило ми швидко довідуємося, де. Але ж я не буду ганятися за ними і тягнути назад. Я людина і вони теж люди…

Несподівано в темноті перед ними замаячів низький, згорблений силует. З-під широкого капелюха дивилися очі, що дивно світилися. Обидва лікаря зупинилися збентежені. Десь з даху над завулком зсунулася снігова перина. Певний час сніжинки кружляли поміж стінами будинків, а коли долетіли до землі, незнайомця вже не було.

-- Ти бачив? – спитав Скужевський.

-- Так. Напевне якийсь волоцюга. Я знаю, що ти хочеш сказати. Він дійсно виглядав як привид. Згоден, в нього був капелюх, яких тут не носять вже кілька десятків років, принаймні з часів, коли Ганза покинула місто.

Скужевський поглянув на колегу. В доктора Гансена були витріщені очі, погляд в нього помутнів.

-- Ходімо, -- він потягнув Армауера за руку. – Куди?

-- Прямо і наліво. Ми вийдемо на набережну.

Вони пішли, підтримуючи один одного на вкритих льодом дошках. Йшли мовчки. Скужевський тихо ворушив губами. Гансен посміхнувся і також почав рахувати. Вони зупинилися перед воротами лікарні.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- сказав Скужевський поважно.

-- Я теж рахував. Я розпочав пізніше ніж ти, а вийшло те саме, -- буркнув Гансен. – Колись я вже пробував, -- додав тихо.

Вони пройшли подвір’я і зайшли в лікарню. Біля порогу чекав доктор Даніельсен.

-- Освальд повісився, -- сказав він смутно. – Не витримав…

Гансен похмуро і сумно посміхнувся.

-- Я тобі не казав ще цього, -- зітхнув. – Інколи пацієнти втікають… таким чином.

Лабораторія зустріла їх гострим смородом реагентів.

Скужевський притягнув свою скриню. Витягнув з неї сталеву, нікельовану коробочку.

-- В мене для вас подарунок.

Гансен відкрив її і витягнув кільканадцять скляних пластин з препаратами. Він поклав першу з них під мікроскоп і старанно навів на різкість.

-- Гм. Чудова культура бактерій на мазку людської крові. .. Чимось забарвлена…

-- Йодом. Винахід поляка, доктора Тадеуша Бровіча.

-- Що це за зараза?

-- Палички черевного тифу.

Він відчинив шафку і спритно витягнув з неї біля десятка пляшечок з препаратами і хімічними речовинами. Він відсипав на лабораторну вагу відповідну кількість потрібних складників, а потім зібрав їх в фарфорову ступу і почав розтирати.

Увійшов доктор Даніельсен.

-- Ми живемо у важкі часи, -- сказав він, коли Гансен поступився йому місцем біля мікроскопа.

-- Напевно невдовзі ми довідаємося, як виглядають інші бацили, -- відповів Армауер. – З часом може навіть навчимося винищувати їх завдяки знанням про те, як вони збудовані…

-- На тебе чекає довге, прекрасне життя в часи найбільшого розвитку медицини, -- зітхнув Даніельсен. – Шкода, що я народився так рано. Як знати, можливо саме ви отримаєте ліки від прокази.

-- Погляньте на ці препарати, -- Скужевський витягнув зі скрині кілька банок з законсервованою людською шкірою.

-- Гмм, давайте поглянемо, -- Гансен оглянув першу з них. – Тут в нас проказа в класичній формі. Нарости, одутлість… А тут вже інший вид. Гладка, червонувата пляма на шкірі, я впевнений, що за життя пацієнта вона була невразлива на біль. Є щось цікавіше?

-- Більшість така сама.

-- Показуй. Це псоріаз, просто дуже запущений. Це якийсь лишай, не має нічого спільного зі справжньою проказою. Власне, -- пробурмотів він. – Проби з Бригген.

Він витягнув з сумки банку і видобув з неї пінцетом кусочок шкіри, вирізаної зі спини хлопця.

-- Це рак шкіри, -- Даніельсен оглянув наступні препарати. – Непогана колекція. Це знов проказа, з тих, що вражає зсередини. На шкірі ледь видно, а глибше…Хай вам щастить, -- посміхнувся він і взявши мисочку з готовим препаратом, пішов у частину закладу, яку займали хворі.

-- Пощастило хлопцеві, -- сказав Гансен, маніпулюючи під мікроскопом пробою. – Бацил прокази тут немає.

Він відчинив дверцята пічки, що стояла в кутку, і кинув пробу в полум’я. Несподівано Гансен завмер, дивлячись у вікно. На подвір’ї лікарні стояв привид. Скужевський теж зауважив його. А потім зник разом з хмарою снігу, яку ніс вітер.

-- Знову, -- сказав Гансен.

Павел кивнув головою.

-- Давай порозмовляємо відверто, -- попросив він.

-- Добре. З часу, коли п’ять років тому я став тут керівником, я чув цю історію багато разів… Прокажений Дід блукає містом.

-- Під час пошесті, в нас в Польщі бачили жінку, Зачумлену Діву…

-- Спочатку я не вірив в ці історії, вважав, що це колективне божевілля. Я не звертав уваги на байки забобонних торговок. А потім я почав бачити його. Краєм ока, в темних завулках. Здається він кружляє навколо лікарні. Хоче знати чим ми займаємося…

-- Можливо воно виникло давно тому, вбирало в себе людські страждання, росло в силі і почало приймати людську форму… -- пробурмотів Скужевський. – В нас, слов’ян, є такі історії. В дитинстві, я чув їх від матері, вона походила з села… Демон хвороби. Майже реальний. Втілення прокази, що заражає людей.

-- А може це тільки вітер? -- запитав Гансен. – Я бачив його тільки зимою. Вітер ліпить привидів зі снігу… Вони живляться нашим страхом. А насправді там нічого немає.

-- Ми не можемо нічого з цим вдіяти, -- сказав задумливо Скужевський. – Навіщо він спостерігає за нами?

-- Може ми близькі до вирішення таємниці хвороби? Може потрібно вжити кілька препаратів одночасно? Алкалоїди і… ртуть.

-- Організм пацієнта цього не витримає. Але ти маєш рацію, лікування зовнішніх ознак тут не допоможе. Потрібно завдати удару зсередини. Вздовж винищених бактеріями нервів. Тільки як це зробити?

-- Може уколи одновідсоткового розчину миш'яку? Бацили взяті з тіл мертвих живуть занадто коротко. Але можна спробувати… на живих.

-- Гадаєш? – замислився Павел.

-- Інколи лікар повинен за ризикувати. Цікаво, чи бактерії присутні у всьому організмі, чи тільки у вражених місцях.

-- Напевно у всьому, але у вражених місцях їх найбільше.

Гансен вийняв з шафки банку з миш'яком. Старанно переніс дрібку білого порошку на терези, зважив і засипав до фляги з дистильованою водою.

-- Ходімо.

Вони увійшли в головний зал. Хворі вже потрохи готувалися до сну. Медсестра виносила порожні миски від каші. Вони зайшли до однієї з бічних камер. В ній було тісно; приміщення мало не більше ніж два на три метри. З двох боків від виходу стояли ліжка, але тільки одне було зайняте. Пацієнт не спав. Він дивився на лікаря.

-- Чим можу допомогти Вам, лікарю? – запитав.

В нього був хриплий голос. Проказа вразила слизові оболонки і тепер пожирала голосові зв'язки.

-- В мене тут новий препарат, -- лікар підняв флягу. – Може подіяти, але може бути й небезпечним для здоров’я.

-- Хочете випробувати на мені? – посміхнувся хворий. -- Я для Вас наче звір, шматок м’яса, який можна порізати… Де ті часи, коли лікарі прищеплювали собі чуму або холеру, щоби ефективніше вивчати розвиток і шляхи розповсюдження хвороби?

-- Ми не вколемо тобі цього без твоєї згоди.

-- Коли, -- він протягнув викривлену руку, вкриту наростами. – Я і так не відчуваю болю…

Гансен зробив кілька уколів по четверті мілілітра.

-- Досить , -- зупинив його Скужевський. – Не забувай, що третина грама миш'яку вбиває людину.

-- Ви колете мені миш'як, -- похитав головою хворий. – А я ним труїв щурів у підвалі… Зайдіть вранці, якщо ще житиму, то розповім, чи допомогло.

Вони повернулися в лабораторію.

--Здається я зробив дурницю, -- буркнув Гансен. – Якщо в його руці немає чуття, то найімовірніше, його нервів вже не існує. Однак ми мусили спробувати.

-- Демон хвороби, -- зітхнув Павел. – Здається він виграє…

-- Зрештою він програє. Якщо я не знайду відповідні ліки, після мене прийдуть наступні.

Раптово Скужевський відчув страшну втому.

-- Пора спати, -- сказав він.

Павел насилу піднявся в свою кімнату і старанно помився. Запах розкладеного тіла не відступав. Так наче страшний сморід в’ївся йому в шкіру. Перш ніж заснути, він поглянув у вікно. В завулку не було нікого, тільки вітер котив по вулиці хмари снігу.

***

Вони снідали в ресторані. Стояв чудовий день, вітер вщух і вийшло сонце.

-- Вночі ми зробили дурницю, -- сказав доктор Гансен, намащуючи шматок хліба маслом.

-- Чому?

-- Навіть якщо укол миш'яку знищить проказу, то й так клітини його шкіри і кісток, а можливо що і м'язів, вже занадто сильно пошкоджені.

-- Ми дамо йому кальцієвий препарат приготований за моїм рецептом і желатин для зміцнення хрящових і сполучних тканин, а також риб'я́чий жир для загального…

-- Можливо, якщо частина клітин залишилася здорова, вони розмножаться…

-- Побачимо.

В цю мить в ресторан зайшов доктор Даніельсон.

-- Колего, -- звернувся він до Армауера. – Здається в місті новий випадок прокази!

Доктор взяв з тарілки недоїдений бутерброд і загорнув його в салфетку. Скужевський поспішно допив каву. Вона йому не смакувала; в Норвегії каву не запарювали а варили, але не зважаючи на це допомогла йому відігнати похмурі думки.

-- Де це трапилося? -- запитав на ходу Гансен.

-- В пансіоні.

-- О Боже!

Вони тільки взяли з лікарні лікарську сумку і відразу побігли, ковзаючи по засніжених вуличках. Доктор Даніельсен залишився в клініці. Незабаром вони прийшли до великого будинку, де містився інтернат. Біля порога їх зустріла похмура жінка з розчервонілим, войовничим обличчям.

-- Заберіть її! -- заверещала вона істерично. – Зараза!

-- Заспокойтеся ! – прикрикнув на неї Гансен. – Діти дивляться! Де вона?

Жінка махнула долонею. Вони пройшли через ворота на невеличке подвір’я забудоване комірками. Перед дверми однієї з них стояв двірник, озброєний старою рушницею з капсульним замком. Побачивши це лікар презирливо скривив губи. Він відштовхнув його і відкрив двері. Забившись в куток, сиділа дівчинка, якій було років шістнадцять. Вона була одягнена в сукню і шкіряні тапочки. І дивилася на нього наче загнаний звір. Жах спотворив її обличчя.

-- Забери її! -- завила директорка, яка приплелася за ними.

Він гостро поглянув на неї.

-- На вулиці п'ятнадцять градусів морозу, а вона сидить в комірчині, одягнена тільки в сукню! – крикнув він. – Ви що, втратили глузд? Негайно принесіть їй плащ, шапку і взуття.

Гансен зайшов в комірчину. Дівчинка зі страху забилася ще дальше.

-- Не бійся, -- сказав він. – Я – лікар. Мене звати Армауер Гансен.

Вона відразу ж заспокоїлася, чи може від шоку увійшла в ступор?

-- Я чула про Вас, -- вона побіліла наче стіна. – Мене звати Ванья, Ванья Лунден.

Павел теж відрекомендувався. Повернувся двірник. Він приніс одяг Ваньї на вилах. Кинув його на підлогу, а сам відійшов на безпечну відстань і почав дезінфікувати горло анісівкою. Гансен допоміг дівчинці одягнутися.

-- Ми йдемо туди? – запитала вона.

-- Так, але не переживай. Я перевірю що з тобою. Може нічого такого.

Двірник приніс, знову на вилах, її валізу. Коли вони виходили, на подвір’ї директорка саме поливала гасом викинені через вікно ліжко і постіль.

-- Не забудьте помити кип’ятком стіни і підлогу, -- порадив їй люб'язно Гансен. – І, звичайно ж, доведеться спалити цю комірчину, -- в нього злісно блиснули очі.

Він не мав сумнівів, що його послухають. Вони пішли. Відразу за воротами лікар раптово зупинився.

-- Ми не можемо вести її на очах в цілого міста, -- сказав він. – Якщо це не проказа, то й так її гнобитимуть за сам факт, що вона з’явилася в нашому товаристві.

-- Давай візьмемо сани, -- запропонував Скужевський.

-- Еге ж. Я вже бачу, як мене тут хтось підвозить. Хіба що гробар катафалком. Ми зробимо по іншому. Ви йдіть до лікарні. А я піду обхідним шляхом. Тебе тут ще ніхто не знає.

Павел ледь помітно посміхнувся. Вони вирушили удвох.

-- Ви відпустите мене? – запитала вона по-німецьки.

Його наче хтось обухом вдарив по голові.

-- Вибач, -- сказала вона, -- Може зі мною все гаразд. Зрештою доктор десь там йде, а без грошей до села мені не дістатися.

Він кивнув головою.

-- Я знаю, що Ви б послухали мене, -- в її голосі чулася несподівана впевненість. -- Давайте порахуємо кроки. Кажуть, що їх буде дві тисячі п'ятсот вісімдесят три.

-- Вісімдесят шість, -- поправив він. – До того ж ми вже пройшли частину шляху.

-- Давайте рахувати.

Вони йшли мовчки. Рахували. Ванья була страшно блідою і здавалося, що в неї підгиналися коліна. Вона йшла повільно, але не дивлячись на це, лікарня невблаганно наближалася. Далеко позаду плівся Гансен. Він теж рахував.

-- Сходиться, -- прошепотіла вона, коли вони зупинилися біля воріт.

-- Це неможливо, -- сказав він задумливо. -- До пансіону значно дальше ніж до Бригген. В нас вийшло те саме, але ж в мене довші ноги і я роблю більші кроки.

-- Може це підказка, -- посміхнулася вона. – Ось як виглядає пекло, -- дівчина доторкнулася до воріт.

Раптово її обличчя спотворив жах. На очах виступили сльози. Скужевський легенько підштовхнув їх, відкриваючи одну стулку. Вони зайшли на подвір’я. Загорнена в сіре полотно фігура в кутку ще не встигла вкритися інеєм. Освальд, вішальник… За мить їх наздогнав Гансен. Вони увійшли до будинку через двері з другого боку подвір’я. Тут знаходилася аудиторія, кілька кімнат для персоналу і ще одна лабораторія.

-- Почекайте хвилинку, -- сказав Гансен і вибіг, залишивши їх в кабінеті.

Павел поглянув у вікно. Доктор добіг до дверей церкви при лікарні і, впавши на коліна, почав молитися. Ванья зняла кожушок, він допоміг повісити його на вішак. Сам теж зняв плащ. Повернувся Армауер.

-- Роздягайся, -- наказав він, вказавши на ширму.

За мить вона стояла перед ними в самій білизні і шкарпетках. Дівчина почервоніла і опустила очі.

-- Де? – запитав Гансен.

Вона повернулася, показуючи спину. Спина була вкрита дивними пухирями з ексудатом. Він взяв в руку шпильку і обережно проколов біля одного з них. Дівчина зойкнула.

-- Ще хвилинку, дівчинко, -- попросив він.

Він вколов її ще кілька разів. Кожного разу вона підскакувала. Гансен вийняв з шафки скальпель і, прогрівши його над полум’ям спиртівки, вирізав їй кусочок шкіри. Павел, якого ознайомили з методом приготування розчину, розчинив каплю чорнила у воді.

-- Можеш одягатися, -- сказав Гансен.

Він препарував фрагмент шкіри і поклав його під об’єктив мікроскопа. Дивився довго і уважно. Тим часом його колега підготував наступний. Вони змінили препарат і уважно вдивлялися в блакитну тканину. Вона була чистою, жодних слідів схожих на плашки бацил.

-- Ти здорова, -- сказав Армауер. – Такі язви дійсно дуже схожі на проказу, але з’являються при харчуванні хлібом з брудної муки. Якщо вона містить багато спориння, від неї може ось так зіпсуватися шкіра.

-- В мене це вискочило недавно, -- промовила дівчина. – Десь протягом минулого тижня.

-- Коли ти повернешся в своє село, через кілька тижнів вони зникнуть.

Вона посміхнулася.

-- Чудово, -- прошепотіла, а потім очі розійшлися їй так, що кожним дивилася в інший бік, і осунулася на землю.

Павел підтримав її з одного боку, Гансен – з другого. Вони поклали її на кушетку. Відразу ж дали їй понюхати нашатирю. Дівчина пчихнула і відкрила очі.

-- Я здорова? – перепитала.

-- Так.

-- Дякувати Богу. Але як мені тепер дістатися додому? – занепокоїлася вона.

-- Де ти живеш?

-- В Дале.

Гансен вийняв з кишені гаманець і відрахував кілька банкнот.

-- Павел. Посади її на сани, заплатиш заздалегідь.

-- Гаразд.

-- Я напишу листа її батькам, бо ця скажена баба обов’язково підніме на ноги всю околицю, -- зітхнув він. – Я не здивуюся, якщо ця бідна дівчина буде змушена продовжувати науку в Осло.

Він попрощався з потенційною пацієнткою; Скужевський і Ванья вийшли.

--Два тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків, --сказала вона задумливо, сідаючи в сани. – Цікаво, чому.

-- Я й сам хотів би знати. Шкода, що в Бергені немає євреїв.

-- Чому?

-- Знавці кабали можуть по цифрах прочитати таємне послання.

-- Може цифри кажуть вбити його?

-- Кого?

-- Подруги лякали мене, що по Бергені кружляє демон хвороби. Дурні жарти, -- вона споважніла.

-- Демонів хвороби не існує. Такий злий дух мусив би безперервно подорожувати світом, -- він постарався придати своїм словам впевненості.

Від заїжджого двору, де він найняв сани, до лікарні шлях був вдвічі коротший ніж до пансіону, але Павел знову нарахував дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість кроків.

***

-- Це шифр, -- сказав доктор Скужевський. – Але в нас замало даних, щоб прочитати його повністю. Двійка це Сефирот Хохма, шестірка -- Тіферет.

-- Що це означає? – зацікавився Гансен.

-- Хохма це мудрість. Тіферет – краса. На жаль я не пам’ятаю, що означають інші цифри.

-- Тебе занесло не туди, -- зітхнув Армауер. – А він знову стоїть.

На вулиці з’явилося щось дещо темніше ніж сутінки. Густа хмара, зіткана з снігу і північного вітру…

-- Дух Прокази, Прокажений Дід, -- промовив задумливо Павел.

Гансен відчинив шафку і дістав з неї кілька коробочок. Відкрив першу і показав Скужевському вирізьблену з важкого, чорного дерева маску.

-- Вирізьблена на Мадагаскарі, -- сказав він. – Мені її прислали працівники місцевого лепрозорію. Це статуетка демона хвороби з Беніну, країни в гирлі річки Нігер… -- він подав Павлові наступні. – Полінезійська, від доктора Моріца з Гаваїв. На цій гравюрі зображено демона прокази з Китаю, а цей барельєф мені прислала знайома черниця, що опікується хворими в Калькуті.

-- Всі однакові… Принаймні схожі. Наче робилися по одному образу...

-- І доволі незвичному. У випадку зараження проказою доволі частим симптомом є так зване “ левове обличчя “. Набряки сильно спотворюють обличчя… А тут можна побачити рідкісну форму захворювання. Шкіру проїло і запав ніс… Зверни також увагу, що у випадку зараження майже завжди випадають брови. Тут з лівого боку залишився один, невеликий жмут волосся. Якщо я не помиляюся, він однаково зображений на всіх… експонатах. Я завжди намагався твердо стояти на землі. Але якщо борешся з такою жахливою заразою, надходить момент коли відчуваєш, що за цим хтось стоїть. Я воюю не з бактеріями під мікроскопом, а з чужим, ворожим розумом…

-- Може ті люди мають рацію? Може потрібно знайти і вбити його…

-- Як вбити примару? – Гансен налив собі стаканчик анісівки. – Адже це неможливо.

-- Можливо, -- сказав тихо Павел. – Потрібно відлити срібну кулю, вирізати на ній хрестик, посвятити і зарядити зброю. Такі історії розповідають в моїх краях.

-- Сировина потрібна?

Він витягнув з кишені пригоршню потертих, виведених з обігу срібних монет.

-- Мені також потрібен шматок воску і трохи глини. Я зроблю форму, -- Павел затиснув в долоні купку “срібла”.

***

Повернулася зима. Снігова заметіль налетіла на місто разом з моторошним завиванням вітру і двадцятиградусним морозом. Скужевський тремтів вранці, під час сніданку в товаристві обох лікарів.

-- Лікування миш'яком дає певні ефекти, -- сказав задумливо доктор Даніельсон. – Бактерії прокази відмирають, однак, як виникає з аналізу мазка, частина з них не до кінця. Вони скоротилися і стали темнішими, але не були знищені до кінця.

-- Може вони впали в сплячку? – запропонував Павел. – Біологи з Імператорської Академії наук зауважили, що взимку мікроорганізми, які живуть в ставках , скорочуються і завмирають, а коли повертаються сприятливі умови, знову починають жити і розмножуватися.

-- Звучить правдоподібно, -- зауважив Гансен. – Поки що продовжимо уколи миш’яку. Побачимо, може врешті помруть.

-- Миш’як – небезпечні ліки, -- буркнув старий доктор. – Він шкодить більше ніж ртуть. Але якби вдалося послабити його негативний вплив на організм…

-- Зменшити дозу, -- запропонував Павел.

-- Збільшити, але на коротший термін, -- запротестував Армауер.

-- А може використати цинкові препарати, як при лікуванні сифілісу? – замислився Даніельсон. – Проблема.

-- Пам’ятаєте той випадок, два роки тому? – запитав Гансен несподівано. – Хлопчик, як його, Сігурд?

-- Так. Пам’ятаю. Послухайте, шановний гостю, -- звернувся він до Скужевського. – До нас привели хлопця, легкі зміни на шкірі, практично непомітні, але по всій поверхні. Ми їх докладно оглянули, проказа. Під мікроскопом ми побачили бацили; вони пожирали зовнішнє покриття шкіри, але вглиб не пішли. Він також не втратив чуття на вражених ділянках. За шість місяців плями почали зникати. Ще за три нам не вдалося знайти бактерій в препаратах зроблених з його крові, шкіри і м’язів.

-- Тоді ми припустили, що лепра якимось чудом не досягла нервових тканин, а організму вдалося відбити її атаки вглиб тіла. Може вроджений імунітет, може слабкий штам бактерій? Факт в тому, що він видужав.

-- Може як і при всіх хворобах, ослаблений організм не дає собі ради з бацилами, а в сильного є шанс побороти їх? – задумався поляк.

***

Смеркало, коли Павел Скужевський зарядив в револьвер п’ять срібних куль. Він не посвятив їх, в місті не було католицького священика, а до “єретиків” вирішив не йти. Він зійшов в лабораторію, де Армауер обдумував наступні ліки. Може капельку стрихніну..? Він налив собі ще один стакан горілки.

-- Я придумав, як його знайти, -- промовив Скужевський, показуючи йому зброю.

-- Ходімо, -- лікар встав з крісла, поклавши записник, густо вкритий хімічними формулами. Павел також випив трохи щоб розігрітися і для куражу.

Вони встали і вийшли. Тривожно завивав вітер, мороз міцнів. Тротуари несподівано стали дуже слизькими.

-- Куди ми йдемо? – запитав Гансен.

-- В бік Бригген. Рахуй кроки.

-- Але ж це…

-- Тобі не спадало на думку, що це може діяти і в протилежний бік? Якщо цей привид чи демон дійсно має щось спільного…

Вони вирушили в темряву через Конг Оскар Гатта. Якесь судно швартувалося біля набережної.

-- Цікаво звідки? – замислився Павел.

-- Почтовий, напевно з Осло або Ставангер, -- пояснив Гансен. – Скільки в тебе?

-- Ще вісімдесят кроків.

-- В мене так само!

На перехресті вони звернули. Стіни складів були темні, тільки подекуди на висоті другого чи третього поверху виднілося слабке мерехтіння свічки. Вікна, засклені шибками в олов’яних рамках, його майже не пропускали.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- закінчив рахувати Скужевський. – Ми на місці.

-- Це безнадійно, -- зітхнув Гансен. – Навіть якщо дійсно відстань правильна, звідки ти знаєш в якому напрямку?

-- Повинно бути в цьому, інакше ми його не знайдемо. Ти сам казав, що це найстарша частина міста. Тут він вперше зійшов на землю.

Гансен з ліхтарем в руці зробив коло. Свічка не могла розсіяти темряву. Раптово вони побачили його. Він стояв за кілька метрів від них, стара, безформна фігура, що зливалася з пітьмою.

-- Чого Вам? – запитав гортанним голосом.

Павел підняв зброю.

-- Настав твій кінець, -- сказав він.

Поляк вистрілив. Куля не потрапила в ціль, дивне створіння повернулося і вирушило в темну плутанину вулиць. Скужевський побіг за ним. Зробив ще два постріли. Втікач спіткнувся. Четверта куля звалила його. Чорний капюшон злетів, відкриваючи жахливе, знищене хворобою обличчя. Він вже майже не нагадував людину. Людськими були тільки очі, сповнені страхітливої ненависті. Він все ще був живий.

-- Гансен, Гансен, -- прохрипів. – Ти…

Скужевський останній раз підняв зброю. Спустив курок. В блиску пострілу він ще раз побачив потвору. Вони почули тупіт і в проході з’явилися два жандарми. Вони освітили розпростерту фігуру ліхтарями.

-- Ви спіймали Прокаженого Діда, -- сказав один з них з радістю в голосі. – Ми теж його шукали. Епідемії кінець…

-- Тягніть геть це стерво, його потрібно спалити, -- наказав Армауер.

Вони знайшли вільний простір на набережній. У відкритому досі магазинчику купили банку гасу. За мить здійнялося жовте полум’я. Через кільканадцять хвилин залишилася тільки купка попелу і недогорілих кісток. Жандарми притягнули звідкись лопату до снігу і згорнули рештки в портовий канал. З тихим шипінням вони потонули у воді.

На тротуарі, в попелі залишилось кілька почорнілих від вогню монет.

***

Вони поверталися до лікарні.

-- Я зрозумів це, коли побачив монети на землі. Навіщо привиду чи демону гроші? Якщо припустити, що потрібні, то чому найгірші, потерті копійки, вже виведені з обігу? Армауере Гансен, я приїхав сюди, щоб здобути досвід в боротьбі з хворобою, а замість цього… Ймовірно, я щойно вбив невинного, прокаженого жебрака, якому не пощастило наткнутися на нас на одній з вуличок Бригген . Це була звичайна людина. Я втратив розум від стресів, темряви і горілки…

Вони зупинилися біля воріт лікарні.

-- Ти рахував кроки? – запитав доктор Гансен.