220 днів на зорельоті

В ДОРОЗІ

За земним календарем — 10 вересня.

Через сто двадцять годин ми досягнемо Венери. Перший етап тривалого шляху наближається до кінця. Якою далекою і недоступною здавалася ця промениста планета, що так красиво сяє на ранковому і вечірньому небі Землі, а зараз ми вже близько від неї!

Близько! Очевидно, постійне перебування в колі астрономів привчило мене до астрономічних понять, якщо віддаль понад п'ятнадцять мільйонів кілометрів здається мені близькою.

Венера зараз між нами і Сонцем і обернена до нас неосвітленою стороною. Зате ми бачимо її на фоні сонячного диска, і обидва наші астрономи весь час провадять спостереження, які так рідко доступні на Землі.

Я закінчив усю програму зйомок, доручену мені на цій ділянці шляху. Роботи було так багато, що за два місяці я не знайшов вільного часу продовжувати свої записи.

Всі зняті плівки і негативи проявлені і перевірені. Адже вони неповторні. Арсен Георгійович допоміг мені заповнити картки обліку, які я додаю до кожного знімка. Незважаючи на величезну завантаженість, ця людина завжди знаходить час допомогти мені. Він невтомний. Багато годин підряд він працює в обсерваторії, забуваючи про відпочинок.

Бєлопольський не відстає од нього. Крім астрономічних робіт, Костянтин Євгенійович має ще обов'язок — разом з Камовим здійснювати всі найскладніші обчислення шляху корабля і його місцезнаходження на кожний день.

Хоч і були ще на Землі наперед зроблені обчислення на весь час польоту, але Камов вважає за необхідне щодня, як він каже, «визначитись». Результати обчислень порівнюються, і ще не було випадку, щоб вони не збіглися. В нескінченному просторі наш корабель летить, як по невидимих рейках. За добу ми пролітаємо понад два мільйони кілометрів, і зрозуміло, найменша помилка завела б нас далеко в бік від тієї малесенької точки, якою є в цьому просторі планета Венера — «сестра Землі», майже рівна їй за об'ємом і масою.

Камов перевіряє політ корабля через кожні двадцять чотири години, завжди в один і той же час. Він використовує для цього Сонце і зорі. Вимірюючи видимі віддалі між певними зорями та їх положення відносно Сонця і лінії польоту, він обчислює наше місце в просторі. Двічі він вмикав один з двигунів. У ці хвилини ми відпочивали від нашої невагомості, оскільки на кораблі виникала відчутна сила ваги, правда, дуже слабка.

В мій обов'язок, крім зйомок, входить чергування біля пульта.

Чергування провадиться безперервно, за раніше складеним графіком, це обов'язок всього екіпажу, але, за мовчазною згодою, Камов і я намагалися звільнити від нього обох астрономів, яким і без чергування роботи більш ніж досить.

Обов'язки чергового не складні: треба не допускати перегріву якогось одного боку корабля, повертаючи його навколо поздовжньої осі, щоб сонячні промені могли рівномірно нагрівати всю поверхню корпусу. Робиться це з допомогою масивного диска, діаметром два метри, який обертається електромотором. Швидке обертання цього диска викликає повільне обертання всього корабля. Як правило, черговий зобов'язаний попереджати про поворот, щоб не перешкодити роботі з телескопом. Затримка повороту великої ролі не відіграє, бо білий корпус зорельота добре відбиває сонячні промені і нагрівається дуже повільно.

Крім того, треба контролювати стан повітря, очищаючи його від вуглекислоти і замінюючи її киснем. Усі ці процеси здійснюються з допомогою натискування відповідних кнопок на пульті управління і перевіряються приладами, які реагують буквально на всі зміни, що відбуваються як із самим кораблем, так і всередині його. Наприклад, я вже згадував, що ми повинні зачиняти за собою всі двері, але коли б хто-небудь забув про це, то відповідна лампочка на пульті одразу звернула б увагу чергового мигаючим червоним вогником. Неуважність теж передбачена. При надмірному нагріві зовнішньої стінки диск, що обертає корабель, ввімкнеться автоматично і після повороту корпусу на сто вісімдесят градусів зупиниться. Якщо черговий забуде припинити подачу кисню, то кран закриється сам, як тільки концентрація повітря досягне норми. І так у всьому. Наш незвичайний корабель повністю автоматизований. Все робиться з допомогою чутливих і «розумних» приладів, що живляться електричним струмом, яким забезпечують нас портативні акумулятори величезної ємкості, виготовлені спеціально для Камова на одному з ленінградських заводів. Заряду цих акумуляторів вистачить на внутрішні потреби корабля на всі сім з половиною місяців польоту. Але ми маємо ще фотоелементну зарядну станцію, яка перетворює в електричний струм безпосередньо промені Сонця. І ця геліоелектростанція є, так би мовити, аварійною.

Все, що є на кораблі, крім його двигунів, можна замінити запасними частинами, а деякі особливо важливі прилади і апарати мають подвійну і потрійну заміну.

Думаючи про колосальну вагу того вантажу, який несе корабель, я в захопленні від могутності сучасної атомної техніки. Наші двигуни дуже малі в порівнянні з усім зорельотом, але, незважаючи на це, такі потужні, що змогли надати кораблеві величезної швидкості. Правда, Камов вважає цю швидкість недостатньою. Одного разу, коли зайшла мова про майбутні міжпланетні польоти і він знову пожалкував, що ми летимо надто повільно, я запитав його, чому він не примусив двигуни попрацювати довше, коли ми відлітали. Адже тоді набрали б ще більшої швидкості! Він відповів так:

— Теоретично це вірно, але практично справа складніша. Проблема великих швидкостей упирається в проблему матеріалу, з якого робляться дюзи³ та інші частини двигуна. При атомному розпаді виникає величезна температура, а тепер ми не маємо настільки тугоплавких металів, які могли б витримати такий нагрів тривалий час. Численними дослідами встановлено, скільки можуть працювати дюзи, і цього часу якраз вистачає на відліт із Землі, Венери і Марса. Запас дорівнює кільком хвилинам і призначений для непередбачених випадків. Навіть для спуску на планети я був змушений поставити ще два двигуни.

— А як же польоти в атмосфері? — спитав я. — Для них ми маємо двигун невеликої потужності, який може працювати довго, але розвиває невелику швидкість. Наш корабель є вершиною сучасної техніки, але він ще не досконалий. Візьміть, наприклад, той факт, що ми не можемо ні на одну годину довше затриматися на Марсі. Хіба це не свідчить про наше відносне безсилля? Якби корабель мав більшу швидкість, наприклад сорок або п'ятдесят кілометрів на секунду, або хоча б трохи більшу, ніж швидкість Землі, то ми могли б не зважати ні на які терміни і пробути на Марсі стільки, скільки буде потрібно. Але тепер ми зв'язані. Уявіть собі, що на Марсі трапиться нещастя з ким-небудь з екіпажу зорельота, наприклад, хвороба, викликана невідомим нам мікробом в атмосфері планети. Під час відльоту подвійна сила ваги може стати небезпечною для хворого, навіть смертельною, і все-таки ми будемо змушені вилетіти назад на Землю точно у визначену хвилину, незважаючи ні на які наслідки. Інакше експедиція загине повністю, бо ми не зможемо наздогнати Землю. В цьому полягає небезпека нашого польоту. Іншої небезпеки я не бачу.

— Мені здається, що є й інша, — сказав я. — Мені давно хотілося запитати: чому ви вважаєте непотрібним дивитися вперед? Адже корабель може зустрітися з одним з тих блукаючих тіл, про які ви мені самі говорили. Хіба не важливо своєчасно помітити таке тіло на шляху корабля?

— Дивитися вперед марно, — відповів Камов. — Дрібні часточки все одно неможливо помітити на такій відстані, щоб можна було вжити заходів проти зіткнення з ними, а якщо на шляху корабля трапиться крупне тіло, то про нього попередить радіопрожектор.

— Що це таке?

— Хіба я не говорив вам?

— Ні,

— Радіопрожектор, — сказав Камов, — це установка в принципі така сама, як і радіолокаційна. Працює вона на ультракоротких хвилях і за тим же методом — відбиття радіохвиль. Якщо на шляху радіопроменя зустрінеться яка-небудь перешкода, то цей промінь повернеться назад і дасть сигнал про перешкоду та відстань до неї. На нашому кораблі радіопрожектор працює безперервно, прощупуючи шлях зорельота, ніби «освітлює» дорогу. Його робота нагадує звичайний світловий прожектор, і тому його так назвали. Я був певний, що ви знаєте про нього.

— Вперше чую, — сказав я.

— Це могло статися тільки тому, що ваша підготовка до польоту провадилася прискореними темпами. А втім, — додав він, — ми навряд чи почуємо коли-небудь сигнал про небезпеку. Зустріч з крупним тілом, яке може бути небезпечним для корабля, треба вважати ви ключеною. Навіть найдрібніші порошинки речовини в міжпланетному просторі знаходяться одна від одної за декілька кілометрів.

— Але ви все-таки вимагаєте від нас зачиняти двері?

— Так, бо ми не маємо права рискувати успіхом експедиції. Якщо існує хоча б теоретична небезпека, ми зобов'язані вжити заходів проти неї.

— Я чув, що метеори літають роями, — сказав я. — Коли такий рій зустрічається з Землею, то можна спостерігати фейєрверк падаючих зірок.

— Для Землі, — відповів Камов, — при її величезних розмірах ці рої справді дуже густі, але для нашого корабля вони дуже рідкі. Якщо ми зустрінемося з найбільш зімкнутим із цих роїв, то пролетимо крізь нього, навіть не помітивши. Кожна часточка в них припадає на декілька кубічних кілометрів простору.

— Виходить, що міжпланетні подорожі цілком безпечні.

Камов знизав плечима.

— Все на світі відносне, — сказав він. — Так само і з міжпланетними подорожами. Космічний корабель може летіти тисячу років і не зустріти жодного метеора, але може зіткнутися з ним в першу ж годину польоту. В усякому разі, катастрофа зорельота в сотні разів менш імовірна, ніж залізничного поїзда, але ж люди їздять залізницями.

Після цієї розмови я перестав думати про «мандрівні тіла» і наслідки зустрічі з ними, хоча з самого моменту відльоту із Землі це питання мене хвилювало. Кілька разів я починав з Камовим розмову на цю тему, але він чомусь ні разу не згадав про радіопрожектор. А обидва астрономи настільки зайняті роботою, що в них просто немає часу говорити на такі теми.

Пайчадзе спить не більше п'яти годин на добу. А коли спить Бєлопольський, я взагалі не знаю. Коли б я не прийшов в обсерваторію, він завжди там. Якось я висловив Камову свої побоювання, що така безперервна робота може дуже позначитись на здоров'ї наших астрономів.

— Тут нічого не зробиш, — відповів Камов. — Вперше за всю історію науки астрономія має можливість працювати за межами атмосфери Землі. Не дивно, що наші вчені з захопленням користуються цією можливістю. Наше з вами завдання — намагатися полегшити їм працю.

Минуло вже понад два місяці з того моменту, як ми залишили Землю. Життя на кораблі ввійшло у твердо встановлені рамки. Виник розпорядок дня, вірніше, не дня, а двадцяти чотирьох годин, бо зміни ночі і дня у нас немає. У певні години ми збираємося всі разом снідати, обідати чи вечеряти. Немає ні стола, ні стільців. Ми розташовуємося хто як хоче, просто на повітрі і на цю ж «опору» ставимо посуд з харчами. Ніщо не може ні впасти, ні перекинутися. Тарілок немає, — за цих умов вони непотрібні. Їмо ми різноманітні консерви, смачні і поживні, виготовлені спеціально для нас, просто з банок. П'ємо не воду, а різні соки, що містяться в закритій посудині, з якої напій треба висмоктувати через гнучку трубочку, бо ніякі зусилля не можуть примусити невагому рідину вилитись. Меню різноманітне, і в нас немає підстав скаржитися на харч. У кладовій корабля складено близько тисячі пакетів, позначених порядковими номерами, в кожному з яких — одноразова порція для чотирьох чоловік. Все, що лишається, — банки, порожні пакети, посуд з-під рідини і рештки їжі — потрапляє в особливий апарат, де все це спалюється електричним струмом і викидається назовні через люк, що нагадує своєю конструкцією пристрій для викидання торпеди на підводному човні. Зрозуміло, що цей попіл не може нікуди впасти, а летить слідом за кораблем. Камов, сміючись, говорив, що наш корабель тягне за собою шлейф і що ми позбудемося його тільки з допомогою Венери, Марса і Землі, коли влетимо в їхні атмосфери. Саме тому, що Камов не хотів «забруднювати» атмосферу нашими покидьками, ми спалюємо їх, витрачаючи на це електроенергію. А втім, нам не доводиться хвилюватися, що її невистачить.

Дні минають одноманітно, але разом з тим навдивовижу швидко. Нудьгувати нам ніколи. Кожний зайнятий своєю певною роботою. На нашому кораблі завжди однакова температура повітря. Воно чисте і зовсім позбавлене пилу. Я ніколи не почував себе так добре, як зараз. В наших умовах фізичної праці нема. Будь-який найважчий предмет я можу перенести з місця на місце без найменшого зусилля.

— Стривайте! — сказав Камов, коли почалася про це розмова. — Коли ви повернетесь на Землю, ви будете втомлюватися від кожного руху. Ваше тіло довго здаватиметься вам важким і незграбним. Найближчим часом ви переконаєтеся, що навіть того короткого строку, який минув з моменту старту, було вже досить, щоб відучити вас від ваги.

— Про що ви говорите? — запитав я.

— Я говорю про той момент, коли до вас повернеться ваша звичайна вага.

— А коли це буде?

— Тоді, коли ми почнемо спуск на Венеру. Влетіти в її атмосферу з тією швидкістю, яку має корабель, означало б спалити його тертям об газову оболонку планети. Доведеться загальмувати зореліт, а це викличе появу ваги. Від'ємне прискорення дорівнюватиме десяти метрам в секунду за секунду, а це якраз відповідає прискоренню сили ваги на Землі.

— А з якою швидкістю ми влетимо в атмосферу Венери?

— Із швидкістю сімсот двадцять кілометрів на годину,

— Скільки ж часу потрібно буде, щоб загальмувати корабель?

— Сорок сім хвилин одинадцять секунд. Але це не означає, що ми майже годину страждатимемо від роботи наших двигунів, як це було, коли ми відлітали з Землі. Вони працюватимуть значно тихше, і в шоломі ви їх ледве почуєте. Крім того, не доведеться лягати, і ви зможете спостерігати спуск на планету з вікна.

Я з величезною цікавістю чекаю цієї знаменної події. Нескінченно довгими здаються мені ті п'ять днів, які відділяють нас від неї. Моє нетерпіння таке велике, що я навіть якось сказав Пайчадзе, що наш корабель повзе, мов черепаха.

Арсен Георгійович засміявся.

— Добре, що Камов не чує вас, — сказав він.

— Нічого образливого в моїх словах немає. Хіба йому самому не хочеться швидше досягти Венери?

— Хочеться, дуже хочеться! — весело відповів Пайчадзе. — А Костянтинові Євгенійовичу не хочеться. Він сердиться — зореліт летить надто швидко.

Це було вірно. Бєлопольський справді кілька разів висловлював незадоволення з того, що корабель летить надзвичайно швидко і що це заважає його спостереженням.

— Коли б міг Костянтин Євгенійович, — продовжував Пайчадзе, — то зупинив би корабель. Сидів би біля телескопа, як на Землі, — місяць, два, три, — поки вистачить кисню.

— І повернувся б на Землю, не досягнувши ні Венери, ні Марса.

— Або зовсім забув би повернутися, — сміючись, сказав Пайчадзе. Порівняння нашого корабля з черепахою розвеселило його.

Взагалі Пайчадзе охоче заводить жартівливі розмови, що зовсім не стосуються нашого польоту. Цим він значно відрізняється од Бєлопольського, який не тільки ніколи не сміється, але й усміхається дуже рідко.

В перші дні рейсу Пайчадзе часто жартував під час роботи, але, переконавшись, що його товаришеві ці жарти не подобаються, зовсім припинив їх, розважаючи душу в розмовах зі мною і Камовим.

Мені здається, що у Костянтина Євгенійовича любов до науки заглушає всі інші почуття. Він ніколи не бере участі в наших розмовах про той час, коли корабель повернеться на Землю, і навіть ставиться до них з явною неприязню.

«Занадто стрімкий» рух корабля саме тому викликає його невдоволення: він боїться, що не встигне з'ясувати найцікавіше, а цікавить його так багато, що нам слід було б летіти не на Марс, а принаймні на планету Уран. Така подорож тривала б майже п'ять років в один кінець!

Свій щоденник я пишу для себе. Якщо моя думка виявиться неправильною, то я буду дуже радий. Я хотів би, щоб Бєлопольський, якого я глибоко поважаю, був більш «людяний». Коли б він розсміявся так само щиро, як це робить Пайчадзе, то та невловна, але ясно відчутна стіна стриманості, яка відокремлює його від нас трьох, одразу б повалилася; та, на жаль, це поки що здається зовсім неможливим.

Але я дуже ухилився вбік. Основна тема, якій присвячено мій сьогоднішній запис, — це Венера, до якої ми наближаємося.

Ще на Землі я прочитав книгу Бєлопольського про планети сонячної системи, щоб не дуже виявляти своє неуцтво в питаннях астрономії. Та все ж тих знань, які я почерпнув, явно недосить. Що ми зможемо побачити, проникнувши під хмари Венери? Які шанси на те, щоб виявити на ній життя, і яким може бути це життя? З усіма цими питаннями я звернувся до Камова.

— Запитайте Костянтина Євгенійовича, — відповів він. — Кращого знавця сонячної системи ви не знайдете.

Я не наважився перервати роботу Бєлопольського і почекав, поки настане черговий сніданок.

— Костянтине Євгенійовичу! — сказав я, коли ми зібралися в каюті Камова, де були дублюючі прилади головного пульта і можна було стежити за ними під час їди. — Чи не можете ви розповісти про планету Венеру, до якої ми наближаємося?

— Що саме ви хочете знати? — спитав він.

— Те, що відомо про неї науці.

— Широка програма, — зауважив Пайчадзе.

— Звичайно, не все, — поспішив я сказати, — а тільки основні дані. Що ми побачимо на ній?

— Перше ваше запитання, — сказав Бєлопольський, — надто широке, а на друге нічого відповісти. Планета Венера схована під товстим шаром хмар, які ніколи не розходяться. Все, що ми про неї знаємо, стосується тільки верхніх шарів її атмосфери. Поверхні планети ніхто ніколи не бачив, і що вона собою являє, ніхто не знає. Гіпотези і припущення, хоча й корисні для розвитку науки, але не можуть претендувати на достовірність.

— А що наука припускає? — запитав я.

— Припущення, обгрунтовані на даних, що у нас є, — сказав Бєлопольський, — називаються «робочими гіпотезами». Я перелічу вам ті дані, які ми маємо щодо Венери, але навряд чи повідомлю вам що-небудь нове. Планета віддалена від Сонця в середньому на сто вісім мільйонів кілометрів, тобто майже на сорок два мільйони кілометрів менше, ніж Земля. Вона наша найближча сусідка в просторі, якщо не брати до уваги Місяця і деяких астероїдів. Швидкість руху по орбіті дорівнює майже тридцяти п'яти кілометрам на секунду. Час, протягом якого відбувається один повний оберт навколо Сонця, або рік Венери, становить нуль цілих і шістдесят дві сотих земного року, або, інакше кажучи, близько семи з половиною місяців. Радіус планети становить дев'яносто сім сотих радіуса Землі, отже, її діаметр тільки на п'ятсот п'ятдесят сім кілометрів менший від земного. Обидві планети майже однакові за розміром. Час обертання Венери навколо її осі — або тривалість її дня — точно невідомий. Це те питання, яке ми з вами повинні вирішити. Земні астрономи схильні думати, що приливні сили, які викликаються на Венері Сонцем, повинні були дуже загальмувати ЇЇ обертання і що один день на ній, мабуть, дорівнює кільком нашим тижням, але цього не можна сказати напевно. Завдяки близькості до Сонця Венера дістає світла і тепла більше, ніж Земля, і її середня температура вища від земної. Наявність товстого шару хмар повинна викликати під ними так званий «оранжерейний ефект»; припускають, що температура поверхні планети вища, ніж у тропіках на Землі. У верхніх шарах атмосфери Венери земні спектрографи виявили багато вуглекислого газу і зовсім не виявили кисню. Оце і все, що може сказати земна астрономія. Припускають, що поверхня Венери вкрита океанами і заболоченими просторами суші. Вважається малоймовірним, що на цій планеті є життя. Я навмисне підкреслив слово «земні спектрографи» і «земна астрономія», бо на нашому кораблі астрономія внесла істотні поправки до цієї картини.

Він подивився на Пайчадзе, і Арсен Георгійович посміхнувся.

— Спектральний аналіз, — сказав він, — має на Землі ворога. Це наша атмосфера. Вона затримує і викривляє світло небесних тіл — єдине джерело, з якого ми черпаємо знання про фізичну природу зірок і планет. Наприклад, озон в атмосфері Землі не пропускає ультрафіолетового проміння, обмежує одержуваний спектр. Будова земної атмосфери не зовсім вивчена. Не доводиться дивуватися неточності наших знань. В обсерваторії корабля інші умови. Атмосфери тут немає. Вдалося дістати повніші, ширші спектри. По них виявили те, що випало з уваги на Землі. Ми дізналися більше, а це дало змогу зробити висновки.

— Які? — спитав я.

— В тому питанні, яке вас цікавить, — відповів Бєлопольський, — тобто в питанні про Венеру, Арсен Георгійович встановив надзвичайно важливий факт, а саме: в її атмосфері не тільки існує кисень, але його навіть багато; а це дало змогу зробити висновок, що на поверхні Венери є рослинний покрив, бо наявність вільного кисню важко пояснити чим-небудь іншим. А це, в свою чергу, доводить наявність життя.

— Рослинного, — сказав Камов.

— Ви хочете сказати, що тваринного життя там нема? — спитав я.

— Я хочу тільки підкреслити, що слова Костянтина Євгенійовича про наявність життя на Венері не треба розуміти так, що на ній існує таке саме життя, як на Землі, — відповів Камов.

— Але ж можуть там існувати найпервісніші істоти, наприклад, в океанах?

— Можуть, але не обов'язково. Наука вважає, що коли де-небудь існують умови, які сприяють виникненню життя, то життя там, так чи інакше, а виникає. На Венері такі умови існують і, як можна тепер з певністю сказати, вони вже призвели до виникнення життя в формі рослин, але чи набуло це життя інших відомих нам форм, — сказати, звичайно, не можна.

— Але якщо там є ці форми, чи зможемо ми виявити їх?

— Це залежить від Сергія Олександровича і од вас, — відповів Пайчадзе. — Чим більше наблизиться корабель до поверхні планети, чим краще зафіксуєте на фотоплівку все бачене, тим легше буде відповісти на ваше запитання.

Я поцікавився, скільки часу ми пробудемо в атмосфері Венери.

— Не більше десяти-дванадцяти годин — відповів Камов. — Я думаю, — звернувся він до Бєлопольського, — скерувати корабель так, щоб увійти в атмосферу на лінії термінатора⁴ і пролетіти через усю денну половину. Якщо обертання планети справді таке повільне, як припускають, то на це потрібно буде не більше десяти годин. Може статися, що хмари доходять аж до самої поверхні планети, і ми, таким чином, опинимося в густому тумані. В цьому випадку ми пробудемо в атмосфері Венери рівно стільки, скільки потрібно буде Борисові Миколайовичу на його знімки. Вам, — знову звернувся він до мене, — треба приготуватися до такої обстановки. Доведеться знімати в інфрачервоному промінні, а я подбаю, щоб шар туману, що відділяє нас від поверхні, був якомога тоншим.

— В тумані легко налетіти на які-небудь гори, — зауважив Бєлопольський.

— Риск, звичайно, є, але не такий вже й великий. Я сподіваюся, що радіопрожектор попередить про перешкоду заздалегідь.