Як зупинити час

Лондон, сьогодні

Я тут.

На парковці для автомобілей. Щойно закінчився другий робочий день в окфілдській школі, і тепер я знімаю замок зі свого велосипеда, який вранці прив’язав до металевої огорожі парковки. Я не довіряю автомобілям, тому їжджу на велосипеді. Їжджу вже років сто та вважаю велосипед дійсно одним із найвидатніших винаходів людства.

Іноді зміни на краще, а іноді ні. Наприклад, сучасні туалети зі змивом – точно на краще. А от каси самообслуговування в супермаркетах – точно ні. А іноді зміни одночасно і на краще, і ні. Як Інтернет. Як електронне піаніно. Як часник, що продається вже порізаним. Як теорія відносності.

Усе життя таке. Не треба боятися змін і не треба особливо їх заохочувати. Звісно, якщо вам нíчого втрачати. Зміни – це і є життя. І це єдина константа, на яку я спираюся.

Камілла прямує до свого авто. Це та жінка, яку я бачив у парку й у коридорі вчора. Тоді, учора, ми не дуже багато говорили, бо мене охопила клаустрофобія і схотілося втекти.

Але тепер тікати нíкуди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік – а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.

– Вітаю!

– О, привіт!

– Ви історик, еге ж?

Історик.

– Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, – пояснюю я.

– Хочете, я вас підвезу?

– Ні-ні, – надто швидко відповідаю я. – Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

– Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

Не знаю чому, але випалюю:

– Я теж народився у Франції. – Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька – з нею я ще не знайомий – виходить зі школи.

Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

– То що, ви теж говорите французькою?

– Oui. Але моя французька дещо застаріла – un peu vieillot[38].

Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд – впізнавання.

– C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître[39]. Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

– Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

– У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, – упевнено розповідає вона. – Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

– Це чудово.

– А коли ви востаннє були у Франції?

– Уже давно, – я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. – До завтра!

– Я точно згадаю, де я вас бачила! – сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». – Я розгадаю вашу загадку!

– Ну ж бо! – кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: – Чорт забирай…

Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто – взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька – маленька, але небезпечна – часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?

Трохи пізніше телефонує Гендріх.

– Ну що, як тобі Лондон?

Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.

– Нормально.

– А як робота? Ти… пристосовуєшся?

Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.

– Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…

– У тебе й досі болить голова?

– Іноді.

– Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне – берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.

– Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.

– Це дещо невдячно, як гадаєш? – зауважує він після миті тиші.

– Що саме?

– Твоє ставлення.

Я кладу монетку в пакетик та закриваю застібку.

– Ставлення тут ні до чого. Взагалі ніякого ставлення немає.

– Я останнім часом багато думав.

– Про що?

– Про початок.

– Початок чого?

– Нас. Про ті часи, коли я почув про доктора. Коли відправив телеграму Аґнес. Коли вона по тебе приїхала. Коли ми вперше зустрілися. 1891 рік. Чайковський. Гарлем[41]. Хот-доги. Шампанське. Регтайм[42]. Усе це. Я перетворив кожен твій день на день народження. І я досі це роблю. Міг би робити, якби тобі не кортіло жити найбільш нудним життям, яке тільки можна уявити. І якби ти нарешті поборов своє маніакальне прагнення відшукати Маріон.

– Вона моя дочка.

– Це я розумію. Але ти тільки-но подивись, які життя в тебе були. Які життя я тобі дав…

Я на кухні – поставив телефон на режим гучномовця та наливаю собі келих води. Тепер п’ю воду великими ковтками. У голові думки про маму, що під водою випускає останнє повітря. Гендріх продовжує говорити, а я повертаюся до кімнати та відкриваю ноутбук.

– Я, можна сказати, твоя фея-хрещена, чи не так? Ти був простою Попелюшкою – робив підкови для коней, якщо я не помиляюся? А зараз поглянь-но на себе! Ти можеш мати хоч карету, хоч кришталеві черевички – що схочеш.

Я заходжу на Фейсбук: нещодавно створив собі сторінку, бо зараз вкрай підозріло, якщо у тебе її немає. Гендріх теж підтримав цю ідею – у нього самого, тобто у пластичного хірурга на пенсії, якого він наразі вдавав, теж була своя сторінка. Звісно ж, інформація у наших профілях – цілковита брехня. Крім того, на Фейсбуці навіть не передбачена можливість вказати 1581-й як рік народження.

– Ти мене чуєш?

– Так-так, Гендріху, чую. Ти моя фея-хрещена.

– Я ж хвилююся за тебе. Правда. Томе, ще тієї миті, як ти вперше з’явився, я побачив щось у твоїх очах. Якусь жагу.

– Жагу? – втомлено розсміявся я.

І тут я помічаю. Запит у друзі. Від неї. Від Камілли Герен. Я приймаю його, і під теревеньки Гендріха проглядаю її стіну.

Вона пише то англійською, то французькою, і використовує багато смайликів. Постить цитати Маї Енджелоу[43], Франсуази Саган[44], Мішель Обами, Джона Кеннеді та Мішеля Фуко[45]. У Франції у неї є друг, який збирає гроші на лікування людей, що страждають на хворобу Альцгеймера, – вона розмістила посилання на сторінку збирання грошей. Ще вона написала кілька невеличких віршів. Я читаю один – «Хмарочоси». А потім інший – «Ліс». Мені подобається. А потім, майже рефлекторно, клацаю на вкладку з фотографіями. Хочеться дізнатися про неї більше, зрозуміти, звідки вона може мене знати. Можливо, вона альба і ми зустрічалися колись дуже давно. Але ні, бо я бачу її фотографії за 2008 рік, і на них вона виглядає значно молодшою. На них їй років двадцять. Іноді на фото з нею чоловік – Ерік Вінсент. Нестерпно гарний чоловік. Ось фото, на якому він плаває у річці. А ось на ньому жилет бігуна з номером. Він відмічений на усіх фото. І він є майже на всіх її фото профілю аж до 2011 року. А потім у неї немає жодних фото, аж до 2014. Цікаво, що ж сталося з Еріком? Я знов відкриваю той вірш, «Ліс» – тепер очевидно, що він присвячений йому. А його сторінки на сайті більше немає.

Здається, тут не тільки у мене є таємниці.

– Томе, тобі не можна кидати якір. Ти ж пам’ятаєш про перше правило? Пам’ятаєш, у Дакоті я сказав тобі про перше правило?

Ось одне фото за 2015-й: Камілла сумно дивиться убік. Вона сидить у вуличному кафе десь у Парижі. На столику стоїть келих червоного вина. Це перше фото, на якому вона в окулярах. Тут на ній яскраво-червоний кардиган, у який вона щільно загорнулася. Мабуть, вечір видався прохолоднішим, ніж вона очікувала. На губах у неї нещира посмішка.

– Перше правило, – втомлено відповідаю я, – не закохуватися.

– Саме так, Томе. Не закохуватися. Це найдурніша помилка.

– Слухай, не хочу поводитися неввічливо, але чого ти телефонуєш? Я тут намагаюся вжитися у свою роль, і ти не надто допомагаєш.

– Роль поденьки?

Я чую у слухавці зітхання. Потім він відкашлюється та відповідає:

– Колись у мене був знайомий. Поденька. Канатоходець. Його звали Кедр, як дерево. Дивне ім’я – і людина дивна. Він працював на ярмарку на Коні-Айленд[46]. Вправний був канатоходець. А знаєш, у чому різниця між вправним канатоходцем та невправним?

– Ні.

– Вправний живий.

Він сміється з власного жарту, а потім продовжує:

– Так ось, він розказав мені свій секрет – як ходити по канату. Зазвичай усі кажуть, що треба розслабитися та забути про висоту. А він каже – навпаки. Головне – ніколи не розслаблятися. Ніколи не вважати, що ти професіонал. І ніколи не забувати про висоту. Розумієш, до чого я? Томе, ти не можеш бути поденькою. Ти не можеш просто розслабитися, бо висота надто велика.

Я беру телефон та йду в туалет. Намагаюся дзюркотіти тихенько, щоб він не чув.

– Не забувати про висоту. Зрозуміло. Але я й досі не розумію, чого саме ти телефонуєш.

Я дивлюся у дзеркало та раптом дещо помічаю. Дещо чудове просто у мене над лівим вухом. Сива волосинка! Уже друга! Першу я знайшов у 1979-му. Десь у 2100-му їх уже стане стільки, що помічатимуть інші люди. Я дуже рідко зауважую якісь зміни у своїй зовнішності, і щоразу мене це страшенно тішить. Роздивившись волосинку, я змиваю та виходжу. Відчуття простої смертної радості не відпускає.

– Телефоную, коли хочу. А ти маєш відповідати, бо інакше я хвилюватимуся. А ти знаєш, що мене краще не хвилювати, бо я починаю діяти. Не забувай своє місце, Томе. Не забувай, як тобі допомогла наша організація. Так, ми б хотіли знайти твою дочку. Але і ти не забувай. Не забувай, що у 1891-му ти був самотній та загублений, ти не знав свободи. У тебе не було вибору. Ти був просто вбитий горем чоловік, який і сам не знав, хто він. А я дав тобі мапу та допоміг відшукати себе.

Я і досі себе не відшукав. Але я цього не кажу. Ба навіть більше – я навіть не наблизився до того, щоб себе знайти.

– Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.

Він кладе слухавку, а я роблю, як він сказав. Дивлюся фото Камілли, а сам згадую 1891-й. Тоді моє життя круто змінилося, і я намагаюся зрозуміти, чи мене впіймали у пастку, чи подарували свободу. А може, і те, й інше одночасно.

Хмарочоси

Ліс

Сент-Олбанс, Англія, 1891 рік

Джеремая Картрайт оглянув небо та з похмурою серйозністю оголосив, що невдовзі дощитиме і що йому треба йти по залізо, поки ще сухо. Це значило, що його не буде десь з годину. Я лишився сам спостерігати, як у горні метал розжарюється до червоного, а потім до помаранчевого. Усе як і в житті: куй, поки не згасло. Але не абиколи. Треба дочекатися, поки помаранчевий колір заліза почне яскравішати, набувати рожево-жовто-помаранчевого відтінку. Ось це колір для кування. Колір змін. Але жовтий дуже швидко перетвориться на білий – і тоді вже надто пізно. Треба уважно стежити та вихоплювати метал вчасно.

Я саме дістав шматок металу, поклав його на ковадло та почав кувати – коли збагнув, що в кузні хтось є.

Це була жінка. Жінка незвичайної зовнішності.

Я і досі добре пам’ятаю ту мить, коли вперше її побачив. На вигляд років сорок. Одягнена вона була в довгу спідницю та блузу – все чорне, – а обличчя її потопало в тіні крислатого капелюха. Надто жарке вбрання для червня, не кажучи вже про пекло кузні. Через тінь капелюха я не одразу помітив чорну шовкову пов’язку в неї на лівому оці.

– Вітаю. Чим можу вам допомогти?

– Думаю, навпаки.

– Що?

Вона похитала головою – видно було, що їй тут надто спекотно.

– Не треба запитань. Дізнаєтесь усе пізніше. Обіцяю відповісти на всі ваші питання. Але зараз маєте піти зі мною.

– Що?

– Вам не можна тут лишатися.

– Що?

– Як я вже сказала, зараз не час для питань.

Наступної миті на мої груди дивився маленький пістолет.

– Та що ви в біса робите?!

– Ви видали себе науковому товариству. Існує організація… Слухайте, я не маю часу зараз усе пояснювати. Якщо ви залишитеся тут, вас уб’ють.

Від спеки кузні у мене нерідко траплялися галюцинації, і я спочатку подумав, що мені це наче сниться.

– Доктор Хатчінсон мертвий, – спокійно повідомила вона. І у спокої її голосу вчувалася сила – вона не просто повідомляла мені факт, а наче стверджувала його неминучість.

– Доктор Хатчінсон?

– Його вбито.

Це слово повисло в тиші повітря – його не перекривало навіть ревище горна.

– Хто вбивця?

Вона простягла мені вирізку з газети «Таймз».

«Тіло доктора знайдено у Темзі». Я швидко проглянув статтю.

– Ви припустилися помилки. Вам не треба було розповідати йому про свою хворобу. Він написав статтю про неї. Про хворобу. І навіть назву їй дав – анагерія. Ця стаття скоріш за все була б опублікована, а цьому треба було будь-що завадити. У нашої організації просто не лишалося іншого виходу. Він мав померти.

– Його вбили ви?

Спалахи полум’я підсвітили її обличчя.

– Так. Так, я вбила його, щоб урятувати інші життя. А тепер ви маєте піти зі мною. На нас чекає машина, ми рушаємо в Плімут.

– Плімут?

– Не хвилюйтеся, це не для того, щоб нагадати вам про минуле.

– Я не розумію. Хто ви?

– Мене звати Аґнес.

Вона відкрила свою сумочку та простягла мені конверт. Я поклав молот та взяв його – ні імені, ні адреси. Але навпомацки відчув, що всередині багато паперів.

– Що це?

– Квиток. І ваші документи.

Я насупив брови.

– Що?

– Ви живете вже давно. У вас хороший інстинкт виживання. Але наразі вам треба полишити це місце. Ідіть зі мною. На нас чекають. З Плімута ми рушаємо до Америки. Ви отримаєте відповіді на всі свої питання. Взагалі на всі.

Потому вона вийшла.

Атлантичний океан, 1891 рік

Кораблі змінилися.

Я і раніше ходив у море, але тепер складалося враження, що я не на кораблі, а на суходолі.

Прогрес людства можна виміряти відстанню між людиною та природою. Тепер ми могли перебувати посеред Атлантики на одному з таких пароплавів, як «Етрурія», і почуватись як у ресторані десь у Мейфері[47].

Ми подорожували першим класом. У ті часи перший клас дійсно був першим – і доводилося відповідати цьому статусу. Жінка – Аґнес – дала мені повну валізу нового одягу. Там я знайшов вишуканий саржевий костюм-трійку та шовкову аскотську краватку[48]. А ще я поголився. Власне, поголила мене вона, а я щохвилини чекав, що вона переріже мені горло тією бритвою.

Ми сиділи в ресторані, звідки було видно нижні палуби. Там гуляли пасажири другого та третього класу. У майже такому самому одязі, який я носив ще тиждень тому. Дехто, спираючись на поруччя, мрійливо споглядав обрій: на них чекали острів Елліс[49] та американська мрія.

З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, Аґнес описати важче за всіх. Можна сказати, що вона була неймовірно рідкісним поєднанням рішучості, аморальних звичок та стриманості. А ще вона вміла вбивати.

Під час подорожі Аґнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилі королеви Вікторії. Якимось чином навіть її чорна пов’язка на оці виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жінки з найвищого суспільства. Хоча її звичка пити віскі була дещо ексцентричною для тих часів.

Її ім’я на той момент було Джилліан Шилдс, але від народження її звали Аґнес Вейд.

– Якщо подумки, то звіть мене Аґнес. Аґнес Вейд. Хоча в житті я більше ніколи не використаю це ім’я.

– Тоді можете подумки звати мене Том Азар.

Аґнес народилася 1407 року в Йорку – старша за мене майже на століття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тоді я ще не чув численних історій про її колишні життя, але вона вже встигла повідомити мені, що в середині вісімнадцятого століття носила ім’я Флори Берн – відомої «піратки», що грабувала судна біля американського узбережжя.

Вона замовила фрікасе з курки, а я – смаженого на відкритому вогні луфаря.

– У вашому житті є жінка?

Я дещо завагався з відповіддю, і вона квапливо пояснила своє питання:

– Не хвилюйтеся, як чоловік ви мене не цікавите. Ви надто серйозний. Мені подобаються серйозні жінки, але чоловіків я люблю легких, розумієте? Питаю я суто з цікавості – у вас же має хтось бути? Чи мала? Ніколи не повірю, щоб за таке довге життя у вас нікого не було.

– Була одна жінка. Дуже давно.

– А ім’я у неї було?

– Так. Було. Ім’я було, – я намірився більше нічого не повідомляти.

– І відтоді ви не мали ні з ким стосунків?

– Та ні. Ні. Ні з ким.

– Чому?

– Тому що.

– Вам подобається пестити своє розбите серце?

– Кохання – це біль. Простіше не кохати.

Вона кивнула, погоджуючись зі мною, а потім сковтнула, наче мої слова мали якийсь смак.

– Так, авжеж. Кохання – це біль, – її очі прикипіли до обрію.

– То що, може, розкажете мені, нащо ви вбили доктора Хатчінсона?

Вона скинула оком інших пасажирів у ресторані: усі статечно сиділи за столами в надто вишуканих одежах.

– А ви, може, не розкидатиметесь звинуваченнями у вбивстві в обідній залі? Вам би не завадило навчитися обережності. Приміром, говорити про щось обтічно? Уявіть, що правда – це пряма лінія, і навчіться ходити дугою. Я гадала, ви вже це зрозуміли. Як ви взагалі так довго лишалися живим?

– Та я знаю, але…

Аґнес заплющила очі.

– Подорослішайте нарешті! Ви поводитеся як дитина. Може, на вигляд ви вже дорослий чоловік, але всередині ви й досі хлопчисько із широко розплющеними очима. Вам терміново треба подорослішати. Треба якось вас цивілізувати, чи що.

Така байдужість образила мене.

– Він був хорошою людиною.

– Він був людиною – і насправді це все, що вам про нього відомо, чи не так? Доктор, що шукав слави, яка б витягла його з бідності. Його найкращі роботи лишилися в минулому. Якби йому випала нагода – він би першим вас прибрав. Йому було шістдесят вісім. Просто мішок з кістками, та й усе. Йому все одно лишалося кілька років – у найкращому випадку. А якби він залишився живий та опублікував свою працю, якби став людиною, що відкрила анагерію, це призвело б до колосальних проблем. До загибелі людей, у яких попереду не кілька років, а кілька століть. Це і називають загальним благом, розумієте? Якимись життями доводиться жертвувати, щоб урятувати більше життів. За це і бореться наша організація.

– Організація, організація, організація… Ви постійно говорите про цю організацію, але насправді нічого про неї не розповідаєте. Я навіть не знаю її назви.

– «Альбатрос».

– «Альбатрос»?

Тут принесли наші замовлення.

– Чи можу я ще щось для вас зробити? – чемно спитав охайно вдягнений офіціант із гладенькою зачіскою.

– Так. Зникніть, будь ласка, – мило посміхнулася йому Аґнес.

Того, вочевидь, вразило таке ставлення. Він зайвий раз пригладив свої вуса та буркнув:

– Охоче.

Я роздивлявся свою вишукано приготовану рибу та слухав, як мій шлунок бурчить від голоду та туги: я такого не їв уже років сто.

– Панує думка, що альбатроси довго живуть. І ми теж довго живемо. Гендріх Пітерсен заснував цю організацію в 1867 році, щоб об’єднати таких, як ми, альбатросів, або альб, та захищати від зовнішніх загроз.