Сповідь відьом. Тінь ночі

Розділ 1 Вудсток: Стара Хижка

Ми приземлилися неоковирною й недоладною купою: вампір та відьма. Метью лежав піді мною, незграбно і химерно вивернувши свої кінцівки. Велику книгу затиснуло між нами, а від сильного удару під час приземлення маленька срібляста статуетка вислизнула з моєї руки й покотилася долівкою.

«А чи потрапили ми туди, куди збиралися?» Я міцно стулила повіки, побоюючись, що коли розплющу їх, то побачу нас у тому ж Сариному сіннику в Нью-Йорку двадцять першого сторіччя, а не в Оксфордширі сторіччя шістнадцятого. Проте незвичні запахи довкола підказали, що я перебуваю не у своєму часі й не на своєму місці. Був серед цих запахів солодкаво-трав’янистий упереміш із ароматом воску, що нагадав мені про літо. Відчувався також слабкий запах деревного диму, і чулося потріскування багаття.

«Діано, розплющ очі й поглянь сама, де ти є». Я відчула легенький, мов перо, дотик до губів і почула тихий сміх. У мої очі зазирнули очі кольору буремного моря, і дивилися ті очі з обличчя такого блідого, що то могло бути лише обличчя вампіра. Руки Метью перемістилися з моєї шиї до плечей.

— Ти в нормі?

Після далекої мандрівки в минуле Метью моє тіло почувалося так, наче його міг розвіяти легенький подув вітерцю. Після наших коротких подорожей у часі в будинку моєї тітки я нічого подібного не відчувала.

— Зі мною все гаразд. А ти як? — спитала я, зосередивши всю свою увагу на Метью і не наважуючись озирнутися довкола.

— Відчуваю велике полегшення, бо повернувся додому.

Із легеньким стуком Метью опустив голову на дерев’яні дошки долівки і видобув нову порцію пахощів з очерету та лаванди, розкиданих на підлозі. Навіть Стара Хижка зразка 1590 року була для нього своєю.

Мої очі поступово призвичаїлися до тьмяного освітлення, і в кімнаті я розгледіла солідних розмірів ліжко, невеличкий стіл, вузькі лави та одне-єдине крісло. Крізь різьблені палі, на яких тримався балдахін, я побачила двері, що вели до сусідньої кімнати. Із них проникало світло і, падаючи на покривало та долівку, утворювало нечіткий золотистий прямокутник. Стіни кімнати мали ті самі панелі з лляних плахт, які запам’яталися мені з тих кількох разів, коли я бувала в сучасній домівці Метью в нинішньому Вудстоці. Закинувши голову, я побачила стелю: з товстим шаром штукатурки, розділену на квадрати, а в кожній заглибині — ефектна біло-червона троянда Тюдорів.

— Ці троянди були обов’язковим елементом у часи, коли споруджувався цей будинок, — сухо прокоментував Метью. — Терпіти їх не можу. За першої ж нагоди зафарбуємо їх білим.

Раптом війнув протяг, і золотисто-блакитне полум’я свічок канделябра освітило на мить куточок із квітчастими гобеленами та темними блискучими стібками, що окреслювали листяно-фруктовий візерунок на блідій прошитій ковдрі. Сучасним тканинам було далеко до такої розкоші.

Я посміхнулася, відчувши раптовий приплив гордощів і хвилювання.

— Мені це вдалося. Я нічого не переплутала і не закинула нас деінде, скажімо, до Монтічелло чи…

— Так, — відповів мені з посмішкою Метью. — Ти чудово впоралася із завданням. Ласкаво просимо до Англії часів Єлизавети.

Уперше в житті я відчула цілковитий захват від того факту, що я — відьма. Будучи істориком, я вивчала минуле. А будучи відьмою, отримала змогу в те минуле навідуватися. Ми прибули у 1590 рік, щоб навчити мене втраченому мистецтву відьомської магії, однак у цій добі я могла навчитися й багатьом іншим речам. Я нахилила голову для тріумфального поцілунку, проте звук дверей, що відчинялися, зупинив мене.

Метью притис палець до моїх губ. Він ледь повернув голову й роздув ніздрі. Але швидко розслабився, відразу ж здогадавшись, хто був у сусідній кімнаті, звідки чулося легке шарудіння. Одним махом Метью підняв мене та книгу і, взявши за руку, повів до дверей.

У сусідній кімнаті біля столу, засипаного кореспонденцією, стояв якийсь чоловік зі скуйовдженим брунатним волоссям. Він був середній на зріст, стрункий і вдягнений у дорогу одіж, явно пошиту на замовлення. Він мугикав якусь невідому мені мелодію, що час від часу перебивалася словами, які не можна було розібрати, бо звучали вони надто тихо.

Перш ніж вуста Метью вигнулися у приязну посмішку, на його обличчі відобразився величезний подив.

— Куди ж ти заподівся, мій любий Метью? — мовив чоловік, підносячи до світла аркуш паперу.

Очі Метью враз звузилися, і приязнь на обличчі змінилася невдоволенням.

— Щось шукаєш, Кіте? — спитав Метью.

Зачувши його, молодик кинув аркуша на стіл, рвучко крутнувся, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Мет! А П’єр сказав, ніби ти в Честері й повернешся нескоро. Але я знав, що ти не пропустиш нашого щорічного зібрання.

Усі сказані слова були знайомі, але немов загорнуті в якусь дивовижну модуляцію, яка змусила мене зосередитися, щоб зрозуміти сенс сказаного. Англійська мова Єлизаветинської доби виявилася не такою вже й несхожою на сучасну англійську, як мене вчили, але й не такою вже зрозумілою, на що я, обізнана з п’єсами Шекспіра, сподівалася.

— Чому без бороди? Ти що, хворів? — Помітивши мене, Марлоу блиснув очима, і я відчула, як від його погляду наче йде якась незборима міць, що непомильно визначала його як демона.

Я придушила в собі бажання кинутися до одного з найвидатніших драматургів Англії, щоб потиснути йому руку, а потім засипати питаннями. Небагато з того, що я знала про цю людину, враз вилетіло з моєї голови. Чи ставилася яка-небудь з його п’єс у 1590 році? Скільки років було йому? Ясна річ, він молодший за мене та Метью. Навіть на тридцять не виглядав. Я приязно посміхнулася до нього.

— І де ж примудрився відкопати оте? — спитав Марлоу голосом, сповненим огиди. Я зиркнула через плече, сподіваючись побачити якийсь неоковирний мистецький витвір. Але за мною не було нічого, крім порожнечі.

Виявляється, він мав на увазі мене. Моя посмішка перетворилася на криву гримасу.

— Полегше, Кіте, — насупився Метью.

Марлоу знизав плечима, відкидаючи докір.

— Та мені байдуже. Можеш побавитися нею, перш ніж прибуде решта, якщо вже тобі так приспічило. Ясна річ, тут деякий час мешкав Джордж, наминаючи твої харчі та читаючи твої книжки. Він і досі не має ані покровителя, ані гроша за душею.

— Я завжди радо ділюся з Джорджем усім, що маю, Кіте. — Не зводячи очей з молодика, Метью підніс наші переплетені пальці до свого рота й сказав із непроникним виразом обличчя.

— Знайомся, Діано, це — мій любий друг Крістофер Марлоу.

Той спосіб, у який Метью мене представив, змусив Марлоу стати уважнішим. Його пильний погляд поволі переповз від пальців на ногах до маківки голови. Молодик ледь приховував свою огиду до мене, але приховати свої ревнощі йому вдавалося краще. Мої підозри підтвердилися: Марлоу і справді був закоханий у мого чоловіка. Ці підозри виникли ще тоді, коли я провела пальцями по напису, який зробив Крістофер Марлоу на примірникові «Доктора Фауста», що належав Метью.

— А я й гадки не мав, що у Вудстоці є бордель, який спеціалізується на височенних жінках. Більшість твоїх повій були тендітними та апетитними, а ця — викапана амазонка.

Кіт пирхнув і поглянув через плече на паперові замети, що вкривали поверхню столу.

— Згідно з останніми плітками, тебе потягнула на північ не пристрасть, а викликали бізнесові справи. Як же ти примудрився викроїти час на те, щоб здибати таку кралю?

— Дивовижно, Кіте, як легко і швидко ти здатен проциндрити приязнь, — пробурчав Метью, і в його голосі прозвучала попереджувальна нотка. Марлоу, начебто зосередившись на кореспонденції, цієї нотки не помітив і криво посміхнувся.

— Діана — це її справжнє ім’я чи прізвисько, вигадане для того, щоб збільшити привабливість цієї дівиці в очах потенційних клієнтів? Сподіваюся, пишні груди, лук та стріли — все при ній, як і личить богині, — мовив Марлоу, беручи зі столу аркуш паперу. — Пам’ятаєш оту Бесс із Блекфраєрса, яка наполягала, щоб ми звали її Афродітою, бо інакше не погоджувалася дозволити нам…

— Діана — моя дружина, — урвав його Метью і, полишивши мене, швидко опинився біля Марлоу. Тепер його рука вже стискала не мої пальці, а комір драматурга.

— Не може бути! — отетеріло мовив Марлоу.

— Може. І це означає, що вона в цьому домі господиня, носить моє прізвище і знаходиться під моїм захистом. Зважаючи на все це — і, звісно, на нашу багаторічну дружбу — ані слова критики чи пліток, спрямованих проти її чесного імені, не мусить в майбутньому виходити з твоїх вуст.

Я поворушила пальцями, щоб поновити їхню чутливість. Метью, розгнівавшись, стиснув їх так міцно, що втис обручку на третьому пальці моєї лівої руки глибоко в плоть, залишивши в ній глибокий червоний слід. Хоча діамант в центрі обручки й не був огранений, він все одно ловив тепло вогню в каміні. Цей перстень був несподіваним подарунком від Ізабо, матері Метью. Кілька годин тому — кілька сторіч тому? — Метью повторив слова стародавньої шлюбної церемонії і надягнув цей перстень мені на палець.

Почулось торохтіння посуду, і в кімнаті з’явилися двоє вампірів. Один був худорлявий з експресивним обвітреним обличчям кольору лісового горіха, чорним волоссям та чорними очима. У руках він тримав велику пласку пляшку з вином та келих із ніжкою у формі дельфіна. Другим вампіром виявилася кістлява жінка, що несла тарілку з хлібом та сиром.

— Ласкаво просимо додому, мілорде, — сказав чоловік, явно збентежений. Дивно, але через французький акцент мені було легше зрозуміти його. — Посланець сказав нам у четвер, що…

— Мої плани змінилися, П’єре, — перервав його Метью і сказав, обернувшись до жінки: — Речі моєї дружини були втрачені під час подорожі, Франсуазо, а одіж так забруднилася, що я її спалив.

Метью збрехав нахабно й упевнено, та, схоже, ані вампіри, ані Кіт йому не повірили.

— Вашої дружини? — перепитала Франсуаза з таким самим французьким акцентом, як і в П’єра. — Але ж вона т…

— Теплокровна, — закінчив за неї Метью, беручи з таці келих. — Скажи Шарлю, що йому доведеться годувати ще один рот. Діана щойно перенесла хворобу, і лікар прописав їй свіже м’ясо та рибу. Комусь доведеться сходити на базар, П’єре.

П’єр закліпав очима.

— Слухаю, мілорде.

— А ще їй потрібна одежа, — зазначила Франсуаза, змірюючи мене оцінюючим поглядом. Метью кивнув, і вона пішла геть, а слідом за нею П’єр.

— Що сталося з твоїм волоссям? — здивовано спитав Метью, тримаючи в руці солом’яно-русяве пасмо.

— Ой, тільки не це, — пробурмотіла я. Замість мого звичного, до плечей, жовтавого волосся я несподівано набула червонясто-золотавих кучерів, що сягали мені аж до талії. Востаннє моє волосся почало жити власним життям іще в університеті, де я грала Офелію в постановці «Гамлета». Під час нашої подорожі в минуле в мені прокинулася відьма. Само собою, що разом із цим вивільнилися всі мої магічні таланти.

Мабуть, вампіри відчули запах адреналіну та раптовий сплеск тривоги, що супроводжував усвідомлення цього факту, або ж вони почули музику, що зазвучала в моїй крові. Демони на кшталт Кіта також мали здатність відчувати приплив відьмацької енергії.

— Повний капець, — ядуче вишкірився Марлоу. — Ти припер додому відьму. Що ж вона учворила? Яке лихо вчинила?

— Облиш, Кіте, це не твій клопіт. — У голосі Метью знову з’явилися командні нотки, але його пальці, що тримали пасмо мого волосся, зберігали ніжність свого дотику. — Не хвилюйся, серце моє. Я впевнений, що це просто від виснаження, і все.

Проте моє шосте почуття спалахнуло й запротестувало. Оця найостанніша трансформація не була результатом звичайної втоми. Будучи вродженою відьмою, я ще не знала в повному обсязі своїх успадкованих здібностей. Навіть моя тітка Сара та її партнерка Емілі Мазер не могли достеменно визначити, що то за здібності і як ними керувати. Наукові тести, що їх здійснив Метью, підтвердили наявність генетичних маркерів магічного потенціалу в моїй крові, але не було жодної гарантії, що цей потенціал коли-небудь реалізується.

Не встигло моє занепокоєння зрости, як з’явилася Франсуаза з чимось, що нагадувало штопальну голку, а її рот наїжачився шпильками, які вона стискала губами. Франсуазу супроводжувала пересувна кравецька майстерня у вигляді купи оксамиту, вовняних тканин та льону. Із тонких худорлявих ніг, на яких трималася та купа, можна було здогадатися, що десь усередині її причаївся П’єр.

— А навіщо вони? — поцікавилася я, підозріло зиркнувши на шпильки.

— Щоб одягнути мадам в ось це, ясна річ. — Із цими словами Франсуаза зняла з вершечка купи якусь бляклу одежину, схожу на мішок з-під борошна. Та шмата була мені зовсім не до вподоби, але, будучи трохи обізнаною з модою доби королеви Єлизавети, я цілком та повністю залежала від ласки Франсуази.

— Іди вниз до себе, Кіте, — сказав Метью своєму приятелеві. — Невдовзі ми до тебе прийдемо. І не базікай багато. Тут я вирішую, що говорити, а не ти.

— Як скажеш, Метью. — Марлоу невимушеним жестом торкнувся краю свого темно-червоного камзола й глузливо вклонився, але тремтіння рук видало його. Це засвідчило, що він і підкоряється пануванню Метью, і водночас чинить йому спротив.

Коли демон пішов, Франсуаза кинула мішковину на сусідню лаву й почала кружляти довкола мене, придивляючись до моєї фігури і міркуючи, з якого боку до неї підступитися. А потім, безнадійно зітхнувши, почала мене вдягати. Тим часом Метью підійшов до столу, зацікавившись купами кореспонденції, розкиданими на його поверхні. Розкривши прямокутний пакет, запечатаний булькою червонуватого сургучу, він стрільнув очима по аркушу, списаному дрібним почерком.

— О Господи, я й забув про це. П’єре!

— Слухаю, мілорде, — почувся приглушений голос із глибини купи матерії.

— Зніми з себе оту гору й розкажи мені про останню скаргу леді Кромвель. — Метью поводився з П’єром та Франсуазою з сумішшю фамільярності та владності. Якщо це був його стиль поводження зі слугами, то мені не відразу вдасться його опанувати.

Поки Метью та П’єр про щось стиха гомоніли біля каміна, мене загортали, приміряли та обколювали шпильками, намагаючись надати більш-менш пристойного вигляду. Франсуаза захоплено заквоктала над єдиною сережкою у моєму вусі та крученими золотими дротинками, всіяними діамантами, що колись належали Ізабо. Як і примірник «Доктора Фауста» та маленька срібна статуетка Діани, ця сережка була одним із трьох предметів, які допомогли нам повернутися саме в це минуле, а не в якесь інше. Понишпоривши в комоді, що стояв неподалік, Франсуаза легко знайшла їй пару. Розібравшись з моїми прикрасами, вона натягнула мені на ноги товсті панчохи й підв’язала їх яскраво-червоними стрічками.

— Здається, я готова, — сказала я, з нетерпінням чекаючи миті, коли можна буде спуститися вниз і розпочати знайомство з шістнадцятим сторіччям. Як продемонструвало моє нетривале спілкування з Франсуазою та прискорений курс мистецтва вдягання, одне діло читати книжки про минуле, а в ньому жити — то зовсім інше.

Метью уважно оглянув мою зовнішність.

— Наразі згодиться.

— Ще й як згодиться, бо вона має скромний та ненав’язливий вигляд, що легко забувається, — зауважила Франсуаза, — а саме так і має виглядати відьма в цьому домі.

Метью проігнорував цю заяву Франсуази й обернувся до мене.

— Перш ніж ми спустимося униз, Діано, не забувай стежити за своїми словами. Кіт — демон, а Джордж знає, що я вампір, проте навіть найбільш розкуті та вільнодумні створіння з підозрою ставляться до нових і не схожих на інших істот.

Унизу я привіталася з Джорджем, приятелем Метью, котрий не мав ані гроша за душею, ані покровителя, офіційно (і, як я сподівалася, цілком у дусі Єлизаветинської доби) побажавши йому доброго вечора.

— Що це за англійська, якою розмовляє ця жінка? — отетеріло спитав Джордж, пересуваючи на лоба круглі окуляри, які збільшували його блакитні очі так, що робили схожим на жабу. Його друга рука завмерла на стегні — у такій самій позі, що й на мальованій мініатюрі з музею Вікторії й Альберта.

— Вона певний час жила в Честері, — скоромовкою пояснив Метью, але Джордж поглянув на нього з явним скептицизмом. Вочевидь, навіть в найглухішій глушині північної Англії не зустрічалося таких химерних зворотів мови, якими я користувалася. Акцент Метью пом’якшав, злившись своєю модуляцією та тембром із вимовою тодішніх часів, але мій залишився незмінно сучасним та американським.

— Вона — відьма, — пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.

— Та невже? — здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. — Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я вирішив написати поему про Гекату, ти сказав мені, що…

— А ця — до вподоби. Настільки до вподоби, що я одружився з нею, — перервав його Метью, для більшої переконливості міцно поцілувавши мене в губи.

— Одружився?! — Джордж ошелешено перевів погляд на Кіта. А потім сказав, прокашлявшись: — Тоді маємо відзначити подвійну радість: ти не затримався у справах, як того боявся П’єр, і, до того ж, повернувся до нас із дружиною. Мої вітання!

Його помпезна промова нагадала мені церемоніальне звернення, і я ледь змогла стримати посмішку. Джордж сліпуче посміхнувся мені й вклонився.

— Мене звуть Джордж Чепмен, господине Ройдон.

Його ім’я було начебто знайомим, і я почала нишпорити в невпорядкованому масиві інформації, що накопичилася у моїй голові історика. Чепмен не був алхіміком, бо я спеціалізувалася саме на цій темі, але його ім’я не траплялося мені в літературі, що мала стосунок до цієї таємничої теми. Він, вочевидь, був літератором, як і Марлоу, але я ніяк не могла пригадати жодного з його титулів та звань.

Покінчивши з процедурою знайомства, Метью погодився трохи посидіти біля каміна зі своїми гостями. Вони говорили про політику, а Джордж навіть зробив спробу залучити мене до розмови, спитавши про стан доріг та погоду. Я говорила якомога менше, намагаючись упіймати жести та слова, що допомогли б мені видати себе за жінку Єлизаветинської доби. Джордж прийшов у захват від моєї уважності й винагородив мене за це довгою розповіддю про свій найновіший літературний доробок. Кіт, якому не подобалася роль хлопця на підхваті, різко перервав лекцію Джорджа, запропонувавши почитати уголос із «Доктора Фауста».

— Це буде як репетиція для друзів, — сказав демон, збуджено поблискуючи очима, — а справжня вистава почнеться пізніше.

— Тільки не зараз, Кіте. Уже по дванадцятій, а Діана стомлена подорожжю, — сказав Метью, піднімаючи мене на ноги.

Коли ми виходили з кімнати, Кіт із нас очей не зводив. Він знав, що ми щось приховуємо. Він чіплявся до кожної незвичної для нього фрази, яку я боязко вставляла в розмову, і задумливо замовк, коли Метью не зміг пригадати, куди подів свою лютню.

Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», — подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.

Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.

Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.

— А як же стосовно моєї одежі? — поцікавилася я, намагаючись зосередити його увагу на нагальних проблемах.

— Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, — відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.

— Ось, помилуйся, — почувся злісний голос Марлоу.

З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.

— Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, — розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. — Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.

Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.

— Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, — наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. — Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.

— Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? — спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.

— Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, — заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. — Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.

— А вина вже немає, — поскаржився Марлоу.

«Ми? — подумала я. — Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».

— Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. — До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.

— Сталося щось важливе? — поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. — Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.

— Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися — він цілковито задоволений, — сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.

«Напевне, він мав на увазі Галілея», — захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.

«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».

Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.

— Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, — сказав Метью так само сердито, як і Том.

— А що ж ми Холу скажемо? — спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.

— Що я невдовзі спущуся вниз, — відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.

Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.

— За що? — вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.

— За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!

Спершись на лікоть я подивилася на нього згори вниз. — Знаменитий драматург Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен, поет і науковець. Математик і астроном Томас Гарріот, якщо я не помиляюся. А внизу на нас чекає граф-чаклун!

— Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. — На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. — Нам бракує лише сера Волтера Рейлі — і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, — мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…

— А ти тут хто, Метью? — Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.

— Метью Ройдон, — відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. — Поціновувач поетичних талантів.

— Історикам про тебе майже нічого не відомо, — ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».

— Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.

— Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.

— І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. — Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. — Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.

Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» — ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.

— Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, — зауважила я. — Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі — алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

— І Волтер із Томом теж алхіміки, — сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. — Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. — Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. — Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

— Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! — відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

— Звісно, що Віллі там немає, — відмахнувся Метью. — Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

— Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

— Про тебе? Скоріш за все, правду. — П’єр подав йому камзол — чорний, із вишуканою вишивкою — і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. — Скажу, що ти — подорожуєш у часі і що ти — відьма з Нового Світу.

— Правду, — мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» — подумала я.

— А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, — сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.

— Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.

— Із ним не буде жодної проблеми, — упевнено мовив Метью.

«Марлоу — твій друг чи твоя маріонетка?» — подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:

— О Господи милосердний!

Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.

— Я сама вдягну мадам, — холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. — Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.

Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».

— Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. — Таку емблему використовує мілорд.

— Ми порушили угоду. — Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. — То була помста Конгрегації.

— Так ось чому ви обоє тут, — пирхнула Франсуаза. — Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.

— Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, — заперечила я.

Я не відчувала якихось теплих почуттів до цієї угоди або ж до Конгрегації з її дев’ятьма представниками, але неможливо було заперечити той факт, що вона ефективно сприяла тому, що потойбічним істотам тривалий час вдавалося уникати непотрібної уваги з боку звичайних людей. Давні угоди між демонами, відьмами та вампірами забороняли їхнє втручання в політику та релігію, а також особисті інтимні альянси між представниками цих трьох видів. Відьми й відьмаки мали триматися свого кола, і це стосувалося також вампірів та демонів. Їм заборонялося кохатися та одружуватися поміж собою.

— Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці — народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація — це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.

Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.

— Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? — тихо спитала Франсуаза у Метью.

Незнайомий вираз — «прядильниця часу» — викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.

— Так, — кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.

— Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… — почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.

«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», — стривожено подумала я.

— Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, — жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. — І неважливо, що це означає.

— Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, — сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. — Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?

— Так, — відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.

Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.

Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі — ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного дня, який я провела в полоні у відьми Сату, а також шрами, які з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.

— А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? — поцікавилася Франсуаза.

— Так, — відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.

— Значить, її затаврував не маньясанг, — промимрив П’єр. — Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально — пожирач крові. — Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.

— Ні. То була інша відьма. — Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.

— Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, — похмуро мовив Метью. — І вони за це заплатять.

— Що сталося, те сталося, — сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.

— Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, — мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. — У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.

Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.

— У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. — Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. — А оце…

— Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. — Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.

— Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, — сказав він, намагаючись заспокоїти мене.

Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.

Я помацала товсте лляне полотно — таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби — отаким було моє першочергове завдання.

— «О цей прекрасний новий світ!» — Цитування «Бурі» Шекспіра було в історичному сенсі дуже некоректним із мого боку, бо ця п’єса мала бути написана лишень через двадцять років, але ранок видався дійсно важким.

— «Для тебе він новий»! — відповів Метью цитатою на цитату. — Тож чи готова ти до зустрічі з труднощами, які тебе чекають?

— Звісно, що готова. Допоможи мені вдягнутися. Я розправила плечі й підвелася з крісла. — Як слід правильно вітатися з графом?

Та моя заклопотаність належним етикетом виявилася марною. Титули та відповідні форми звертання були непотрібними, бо означеним герцогом виявився добродушний велетень на ім’я Генрі Персі.

Франсуаза, для якої пристойність і комільфо важили дуже багато, квоктала й метушилася, звершуючи процес мого вдягання в чисту, але вже ношену одіж: чиїсь нижні спідниці; прошитий корсет, призначений витворити з моєї атлетичної фігури традиційні жіночі форми; вишиту блузу з високим комірцем-жабо, що пахла кедром та лавандою; широку чорну спідницю з оксамиту і найкращий жакет П’єра, який був єдиним пошитим на замовлення предметом одежі, котрий хоч приблизно відповідав моїм габаритам. Та хоч як не старалася Франсуаза, їй не вдалося застебнути ґудзики на моїх грудях. Я затримала подих, увібрала живіт і стала чекати на чудо, коли вона тугіше затягнула мотузки на моєму корсеті, але ніщо, окрім божественного втручання, не могло надати мені силуету сильфіди.

Під час цього вкрай непростого процесу я поставила Франсуазі декілька запитань. Портрети представниць цього історичного періоду привчили мене до думки, що на мене начеплять громіздку конструкцію у вигляді пташиної клітки під назвою «фіжми», але Франсуаза пояснила мені, що цей пристрій призначався для більш офіційних оказій. Натомість вона причепила в мене під спідницями на талії набитий полотняний профіль у вигляді пампушки. Єдиною позитивною властивістю цього профілю було те, що він відводив від моїх ніг численні шари тканини і давав змогу пересуватися більш-менш вільно — за умови, якщо мені дорогою не траплялися меблі, а пункту мого призначення можна було досягти, рухаючись по прямій лінії. Але я мала також вклонятися і робити реверанси. Франсуаза швидко навчила мене цьому, коли пояснювала, як функціонували різні титули Генрі Персі: він вважався «лордом Нортумберлендським» попри те, що мав прізвище Персі й був графом.

Та я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому чітко виднівся так званий «виступ вдівця».

— Привіт, Холе, — сказав Метью і посміхнувся з поблажливою фамільярністю старшого брата. Та граф проігнорував свого старого приятеля і натомість рушив до мене.

— Зд-д-д-растуйте, господине Ройдон. — Низький бас графа був позбавлений тональності, і в ньому майже не чулося ані сліду модуляцій чи акценту. Перед тим як ми зійшли донизу, Метью пояснив мені, що Генрі глухуватий і затинається ще з дитинства. Однак він досить вправно читав по губах. Із ним я могла розмовляти і при цьому не почуватися ніяково.

— Бачу, Кіт знову мене випередив, — докірливо посміхнувся Метью. — А я сподівався сам тобі про це сказати.

— Та яка різниця, хто першим принесе радісну звістку, — сказав лорд Нортумберлендський і вклонився. — Дякую вам за гостинність, пані господине, і вибачаюся, що доводиться знайомитися за таких обставин. Це добре, що вам випало так рано зіткнутися з приятелями вашого чоловіка. Нам слід було поїхати геть, щойно ми дізналися про ваш приїзд, і зупинитися в заїжджому дворі. Це було б цілком доречно.

— Вам тут завжди раді, мій володарю.

У цей момент мені треба було зробити реверанс, але з важкими чорними спідницями впоратися було дуже непросто, а корсет був затягнутий так туго, що мені не вдалося зігнутися в талії. Я поставила ноги так, щоб зробити хоч якусь подобу шанобливого жесту, але заточилася, і коліна мої підігнулися. Та велика й дужа рука з товстими пальцями миттєво випросталася і допомогла мені втримати рівновагу.

— Називайте мене просто Генрі, пані. Усі інші кличуть мене Хол, тому ім’я, яким мене нарекли при народженні, вважається досить-таки формальним. — Як більшість людей із вадами слуху, граф навмисне говорив тихим голосом. Відпустивши мене, він зосередив свою увагу на Метью. — Чому без бороди, Мете? Ти що, хворів?

— Та так, легка пропасниця, тільки й того. Одруження допомогло мені швидко видужати. А куди поділися інші? — спитав Метью, озирнувшись і шукаючи поглядом Кіта, Джорджа й Тома.

При денному світлі велика зала Старої Хижки виглядала інакше. Я бачила її тільки ввечері та вночі, але цього ранку важкі стінні панелі виявилися віконницями, і всі вони були розчинені. Це надавало приміщенню сяючої легкості, попри велетенський камін під дальньою стіною. Цей камін був прикрашений уламками середньовічної цегляної кладки, яку Метью, напевне, взяв з монастиря, що колись стояв на цьому самому місці — затерте обличчя якогось святого, гербовий щит та готичний чотирилисник.

— Діано! — Голос Метью відірвав мене від споглядання кімнати і її обстановки. — Хол каже, що решта — у вітальні; вони читають і грають в карти. Він визнав за доречне спершу спитатися в господині дозволу залишитися у гостях, а вже потім приєднатися до них.

— Звісно, граф має залишитися, і ми негайно приєднаємося до твоїх гостей, — сказала я і почула, як у мене забурчало в животі.

— Або принесемо тобі що-небудь поїсти, — зауважив Метью, весело блиснувши очима. Після того як я представилася графу як належить, без помилок, мій чоловік трохи розслабився. — Тебе нагодували, Холе?

— П’єр та Франсуаза були люб’язними й послужливими, як і завжди, — запевнив він нас. — Звісно, якщо пані Ройдон зробить мені честь і погодиться… — Граф невпевнено замовк, і в животі його теж почулося бурчання. Цей чолов’яга був високий, мов жираф, і для того, щоб прохарчувати його велетенське тіло, потрібна була так само велетенська кількість їжі.

— Я теж люблю добряче попоїсти на сніданок, мій володарю, — сказала я з посмішкою.

— Генрі, — лагідно поправив мене герцог, і від посмішки на його підборідді утворилася маленька ямка.

— Тоді й ви мусите звати мене «Діана». Я не зможу звати графа Нортумберлендського на ім’я, якщо він наполегливо величатиме мене «пані господиня Ройдон». — Річ у тому, що Франсуаза особливо наполягала на тому, що мені завжди слід шанобливо підкреслювати високий соціальний статус графа.

— Гаразд, Діано, — сказав Генрі, простягаючи мені руку.

Він повів мене коридором, де гуляли протяги, до затишної кімнати з низькою стелею. Вона була зручна й приємна і мала вікна лише з одного боку — з південного. Попри невеликий розмір, до кімнати увіпхали аж три столи з ослінцями та лавами. Тихий гомін, що переривався калатанням каструль та горщиків, свідчив про близькість кухні. Хтось причепив на стіну сторінку з календаря, а на центральному столі лежала мапа, один край якої був притиснутий канделябром, а другий — плиткою олов’яною вазою з фруктами. Облаштування кімнати з його непоказними деталями нагадувало натюрморт голандських майстрів пензля. Я зупинилася на півдорозі, бо моя голова запаморочилася від сильного запаху.

— Айва! — Я простягнула руку і торкнулася пальцями плодів. Вони були точнісінько такими, якими малювала їх моя уява, коли Метью описував мені Стару Хижку іще у Медісоні.

Генрі був явно здивований моєю реакцією на звичайну вазу з фруктами, але був надто добре вихований, щоб висловитися з цього приводу. Ми всілися за стіл, і служник додав до натюрморту довкола нас ще й свіжий хліб та тарілку з виноградом та яблуками. Бачити вже звичні харчі було приємно й заспокійливо. Генрі почав їсти, і я наслідувала його приклад, ретельно відзначаючи, що і скільки він бере. Чужинці завжди видають себе дрібними деталями, тому я прагнула здаватися якомога більш звичайною і нічим не вирізнятися. Поки ми накладали собі на тарілки, Метью налив собі склянку вина.

Доки ми їли, Генрі поводився з незмінною чемністю. Він жодного разу не спитав мене про щось особисте й не виказував нав’язливого інтересу до справ Метью. Натомість граф розважав нас оповідками про своїх псів, про свої володіння, про свою сувору й педантичну матір, не забуваючи при цьому наминати хліб, підсмажений у вогні каміна. Та щойно він почав розповідь про те, як збирається перебратися до Лондона, коли у дворі почулися звуки сварки. Та граф, сидячи спиною до дверей, нічого не почув.

— Вона просто жахлива! Ви всі мене попереджали, але я й гадки не мав, що людина може бути такою невдячною! Після всіх тих багатств, які я кинув їй під ноги, вона могла б принаймні… Ой, вибачте.

Одвірок заповнився широкими плечима нового гостя, з яких звисала мантія так само чорна, як і кучері, що вибивалися з-під його капелюха, чудово прикрашеного перами.

— Метью, що сталося? Ти занедужав?

Генрі здивовано обернувся.

— Доброго дня, Волтере. А чому ти не при дворі?

Шматок підсмаженого хліба застряг у мене в горлі. Наш новий гість був, напевне, ніким іншим, як останнім із відсутніх членів «Школи ночі» — сером Волтером Рейлі.

— Вигнаний із раю через брак належної посади, Холе. А це ще хто така? — У мене угвинтилися пронизливі блакитні очі, а з-поміж чорної бороди блиснули зуби. — Ну ти й хитрун, Генрі Персі! А Кіт розповідав мені, що ти задумав затягнути до ліжка русяву Арабелу. Якби я знав, що твої вподобання поширюються на жінок старших за п’ятнадцятирічних дівчат, то я уже давно віддав би тебе у ярмо до якої-небудь хтивої вдовиці!

«Старших за п’ятнадцятирічних дівчат? Удовиці?» Мені щойно виповнилося тридцять три.

— Напевне, її чари завадили тобі піти до церкви цієї неділі. Що ж, мусимо подякувати дамі за те, що ти не став стукати лобом об підлогу, а сів на коня і приїхав сюди. Поза вершника природніша для тебе, аніж поза молільника, — додав Рейлі з густим, мов сметана, девонширським акцентом.

Граф Нортумберлендський поклав виделку для підсмажування хліба на килимок і уважно поглянув на свого приятеля. А потім похитав головою і знову повернувся до свого заняття.

— Вийди геть, потім знову увійди і спитайся у Метью про те, що нового сталося в його житті. І при цьому не забувай притримувати свого язика.

— Не може бути! — Волтер роззявив рота й отетеріло витріщився на Метью. — Вона — твоя?..

— Так, і має перстень на підтвердження цього факту, — відповів Метью і своєю довгою ногою, взутою в чобіт, посунув йому з-під столу стілець. — Сідай, Волтере, і попий пива.

— Ти ж присягався, що ніколи не одружишся, — спантеличено мовив Волтер.

— Без умовлянь не обійшлося.

— Ще б пак! — Волтер Рейлі знову зупинив на мені свій оцінюючий погляд. — Шкода, що вона дісталася холоднокровній істоті. Я б не зволікав ані хвилини.

— Діана знає про мою природу і нічого не має проти моєї, як ти кажеш, «холоднокровності». До того ж, це її, а не мене довелося вмовляти. Я покохав її з першого погляду, — пояснив Метью.

Волтер зневажливо пирхнув.

— Не будь таким циніком, мій старий друже. Стріла Купідона й тебе може вразити. — Сірі очі Метью блиснули пустотливим вогником, бо він явно знав, яке майбутнє чекає Волтера Рейлі.

— Купідону доведеться трохи почекати зі своїми стрілами. Бо наразі я займаюся тим, що відбиваю ворожі наскоки королеви та адмірала. — Волтер кинув свого капелюха на сусідній стіл, де він ковзнув блискучою поверхнею дошки для гри в нарди і перервав гру, що була в самому розпалі. Невдоволено застогнавши, Волтер сів біля Генрі. — Здається, кожен прагне шматочка моєї шкури, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти мені, допоки оця справа з колонією висить на моїй шиї. Так, ідея святкування річниці належить мені, однак ця жінка взяла й призначила мене церемоніймейстером, — сказав він із наростаючим гнівом.

— А з Роаноука є якісь новини? — обережно поцікавився Генрі, подаючи Волтеру келих густого брунатного елю. У мене похололо в грудях від думки про авантюру Рейлі у Новому Світі, приречену на фіаско. Про наслідки події, яка мала статися в майбутньому, тут заговорили вперше, але явно не востаннє.

— Минулого тижня Вайт повернувся до Плімута, бо його загнала додому погана погода. Йому довелося припинити пошуки своєї доньки та онуки. — Волтер зробив добрячий ковток пива і втупився поглядом поперед себе. — Одному лише Христу відомо, що з ними сталося.

— Прийде весна, ти повернешся туди й знайдеш їх, — впевнено мовив Генрі, але ми з Метью знали, що зниклих колоністів з Роаноука так ніколи й не знайдуть, а Рейлі вже ніколи не ступить на землю Північної Кароліни.

— Дай-то Боже, щоб усе сталося так, як ти кажеш, Холе. Але годі про мої нешастя.

Із якої частини Англії походять ваші родичі, господине Ройдон?

— Із Кембриджа, — тихо відповіла я, намагаючись відповідати стисло, і, по змозі, щиро. Правда, той Кембридж знаходився в штаті Масачусетс, а не в Англії, але якщо я зараз почну хитрувати й вигадувати, то не зможу безперервно узгоджувати одну вигадку з другою і десь неминуче проколюся.

— Значить, ви донька вченого? Чи, може, ваш батько був теологом? Мету приємно буде обговорити з кимось питання віри. За винятком Хола, його друзі є безнадійними невігласами у тому, що стосується доктрин і вчень. — Волтер відсьорбнув пива і очікувально замовк.

— Батько Діани помер, коли вона була іще молодою, — сказав Метью, беручи мене за руку.

— Мені так жаль вас, Діано. Втрата батька — це ст-т-т-рашний удар, — стиха мовив Генрі.

— А ваш перший чоловік — він залишив вам на втіху синів та дочок? — поцікавився Волтер зі слабкою ноткою співчуття у голосі.

У цім місці й у цій історичній добі жінка мого віку вже давно б вийшла заміж і встигла обзавестися трьома-чотирма дітьми.

— Ні, — відповіла я, похитавши головою.

Волтер нахмурився, але не встиг він розвинути цю тему, як заявився Кіт, а слідом за ним — Джордж і Том.

— Нарешті. Волтере, поговори з ним і вдихни у нього здоровий глузд. Метью не може гратися в Одісея та Цирцею, — сказав Кіт, беручи келих, що стояв перед Генрі. — Доброго дня тобі, Генрі.

— У кого я маю вдихнути здоровий глузд? — обережно спитав Волтер.

— Звісно, що в Метью. Ця жінка — відьма. І вона якась не така. — Очі Кіта звузилися. — Вона щось приховує.

— Відьма? — обережно перепитав Волтер.

Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.

— Так, — кивнув головою Кіт. — Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.

Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.

— Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. — Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. — Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. — Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр — наче за підказкою.

— У вітальні розпалили камін, мілорде, — сказав вампір, звертаючись до Метью, — а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.

Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна — варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха — теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.

— Ти й досі збираєшся сказати їм правду? — пошепки спитала я його.

— Казати правду, зазвичай, набагато легше, — різко мовив Рейлі, — а між друзями — набагато доречніше.

— Не забувайся, Волтере, — застеріг його Метью, закипаючи гнівом.

— Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? — Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.

— Вона — моя дружина, — парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. — А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові — уявному чи реальному.

— Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? — уперто напосідав Волтер.

— Про те, що її кохаю, — відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.

Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью — по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.

— Он воно як, — повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.

— Саме так, — підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.

— Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, — сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. — Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання — а вони виникнуть неодмінно.

Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.

— Невже ти гадаєш, що ми так просто…

— Вгамуйся, Кіте, — сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. — Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.

— Дякую, Волтере. Ви п’ятеро — єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. — Метью пригладив пальцями волосся. — Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?

Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.

— Я не впевнений, — обережно почав Генрі, — чи ми розуміємо, куди ти хилиш.

— А туди, що Діана — з Нового Світу. — Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. — Із прийдешнього Нового Світу.

Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.

— Вона ж казала, що походить з Кембриджа, — отетеріло зауважив Волтер.

— Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.

Я прокашлялася. — Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.

Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.

— Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.

— А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? — прорізався крізь гамір низький голос Волтера.

— Батько Діани був ученим, — відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. — І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.

— У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, — сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью — продовжуй, мовляв.

— У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, — продовжив Метью.

— Така відьма — легка здобич, — нахмурився Кіт. — А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?

— Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. — Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.

— Невігластво — непростимий гріх, — сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.

— А невірність й віроломство — також, — обірвав його Волтер. — Продовжуй, Метью.

— Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона — далеко не невіглас. Вона — теж науковець, — гордо заявив Метью. — І предметом її пристрасті є алхімія.

— Дами-алхіміки — це все одно, що кухонні філософи, — пирхнув Кіт, — бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.

— Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, — відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. — А потім навчаю цьому предмету студентів університету.

— Невже жінкам дозволено викладати в університетах? — отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.

— І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, — пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. — Діана навчалася в Оксфорді.

— Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, — сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? — Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.

— Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. — Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. — У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.

— Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? — здивовано запитав Кіт. — Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того — ти відкидав їх, як забобони.

— А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.

— І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. — Волтер похитав головою.

— А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? — поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.

— А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, — пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.

— І демонам та верам також заборонено, — мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.

— Та невже? — Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. — А хто заборонив такі шлюби — королева?

— Це давня угода між істотами, яку ніхто не має права порушувати, — переляканим голосом пояснив Том. — Тих, хто насмілюється це зробити, Конгрегація притягує до відповідальності й карає.

Тільки такі старі вампіри, як Метью, пам’ятали часи ще до того, як вищезгадана угода визначила, як істоти мають поводитися одне з одним та людьми, що нас оточували. Найважливіше правило проголошувало: «Жодного братання між протилежними видами», і Конгрегація ревно впроваджувала його дотримання, щоб ніхто не виходив за встановлені межі. Наші таланти — творче начало, силу, надприродні здібності — неможливо було не помітити в змішаних групах. Сила відьми немов вивільняла й висвітлювала творчу енергію сусідніх демонів, а геній демонів, у свою чергу, робив помітнішою вражаючу красу вампірів. Що ж до наших стосунків із людьми, то ми мали сидіти тишком-нишком, не висовуватися й триматися подалі від політики та релігії.

Ще сьогодні вранці Метью наполегливо доводив мені, що у шістнадцятому сторіччі перед Конгрегацією стояли проблеми значно численніші та серйозніші — релігійна війна, спалення єретиків та народний страх перед дивовижним та химерним, підживлюваний нововинайденою технологією книгодрукування — щоб її члени переймалися таким тривіальним та дріб’язковим питанням, як відьма та вампір, які покохали один одного. Зважаючи на ті приголомшуючі та небезпечні події, що сталися відтоді, як я познайомилася з Метью наприкінці вересня, мені було важко в це повірити.

— Яка Конгрегація? — поцікавився Джордж. — Це що — якийсь новий різновид релігійної секти?

Волтер проігнорував запитання свого приятеля і пронизливо поглянув на Метью.

А потім обернувся до мене.

— А ви й досі маєте при собі ту книгу?

— Ніхто не має її при собі. Вона потрапила назад, до бібліотеки. І відьми сподіваються, що я видобуду її звідти для них.

— Значить, за вами полюють із двох причин. Одні хочуть розбити ваші стосунки з вампіром, а інші вбачають у вас ефективний інструмент досягнення бажаної мети. — Волтер потер перенісся і втомлено глянув на Метью. — Друже мій, ти притягуєш нещастя й проблеми, наче магніт. І сталося це в найбільш непідхожий та недоречний момент. До святкування річниці сходження королеви на престол лишилося менше трьох тижнів. Тебе очікують при дворі.

— До біса святкування річниці! Поки серед нас буде пряля часу, нам загрожуватиме небезпека. І вона здатна передбачити, яка доля нас чекає. Ця відьма зможе зруйнувати наше майбутнє, накликати на нас лихо й навіть пришвидчити нашу смерть! — Кіт прожогом вистрибнув зі свого крісла і постав перед Метью. — Як же, в ім’я всього святого, ти наважився утнути таке?

— Схоже, твій хвалений атеїзм тебе підкачав, Кіте, — спокійно мовив Метью. — Боїшся, що насамкінець доведеться відповідати за свої гріхи?

— Може, я й не вірю в добре та всемогутнє божество, як ти, Метью, але є в цьому світі багато такого, чого немає у твоїх філософських книжках. Тому не можна дозволити цій жінці, оцій відьмі, втручатися у наші справи. Можливо, ти й перебуваєш під її чарами, але особисто я не збираюся віддавати в її руки моє майбутнє! — парирував Кіт.

— Хвилиночку. — На обличчі Джорджа з’явився вираз дедалі більшого здивування. — Метью, ти прибув до нас з Честера чи…

— Ні! Ти не мусиш відповідати на це запитання, Мете, — вигукнув Том, наче раптово прозрів. Янус з’явився серед нас з певною метою, і тому ми не маємо заважати йому.

— Ти можеш висловлюватися ясніше, Томе? Звісно, якщо можеш, — сказав Кіт з огидою в голосі.

— Одним обличчям Мет і Діана обернені в минуле. А другим вони вдивляються у майбутнє, — пояснив Том, не звернувши ані найменшої уваги на в’їдливе зауваження Кіта.

— Але якщо Мет не… — почав було Джордж і замовк.

— Том має рацію, — хрипко мовив Волтер. — Метью — наш товариш і звернувся до нас по допомогу. І це, якщо мене не зраджує пам’ять, він зробив уперше. Оце й все, що нам потрібно знати.

— Він просить надто багато, — відказав Кіт.

— Надто багато? А на мою думку, мало та запізно. Метью заплатив за одне з моїх суден, врятував володіння Генрі й тривалий час забезпечував Джорджа книгами, щоб той міг жити у світі власних мрій. Що ж стосується тебе (Волтер оглянув Марлоу з ніг до голови), то все в тобі й на тобі — від твоїх ідей до останньої випитої тобою склянки вина та капелюха на твоїй голові — все це ти маєш виключно завдяки дружньому ставленню Метью Ройдона. Тому забезпечити його дружині тиху гавань під час нинішнього шторму — це суща дрібниця.

— Дякую, Волтере, — полегшено сказав Метью, але посмішка, з якою він до мене обернувся, була непевною й очікувальною. Переконати своїх друзів, а особливо Волтера, стати на його бік виявилося справою важчою, аніж він сподівався.

— Нам доведеться вигадати історію, яка б пояснила, чому твоя дружина тут з’явилася, — задумливо мовив Волтер. — Якусь хитрість, що відволікла б увагу від її несхожості.

— До того ж, Діані потрібна наставниця, — додав Метью.

— А ще її слід трохи навчити гарним манерам, це однозначно, — пробурчав Кіт.

— Ні, її вчителем має бути якась інша відьма, — поправив Метью свого друга.

Волтер задумливо мугикнув.

— Сумніваюся, що в радіусі двадцяти миль від Вудстока знайдеться яка-небудь відьма. А тим паче після того, як тут з’явилися ви.

— А як стосовно отієї книги, господине Ройдон? — поцікавився Джордж, витягуючи загострену сіру паличку з кишені, що губилася в складках його широких та коротких бриджів. Послинивши кінчик олівця, він очікувально підняв його. — Чи не могли б ви розповісти про її розмір та зміст? Я пошукаю її в Оксфорді.

— Книга може почекати, — відповіла я. — Спершу мені потрібне відповідне вбрання. Я ж не зможу вийти з будинку в жакетці П’єра та спідниці, яку вдягала сестра Метью на похорони Джейн Сеймур.

— Виходити з будинку? Та це ж повне божевілля! — пирхнув Кіт.

— Кіт має рацію, — вибачливо мовив Джордж, роблячи помітку в своєму записнику. — Із вашої вимови та бесіди цілком очевидно, що ви в Англії чужа. Я з радістю готовий провести з вами заняття зі стилю та красномовства, господине Ройдон. — Від однієї лише думки про Джорджа Чепмена в ролі Генрі Хіггінса, який навчатиме мене, немов Елізу Дулітл, я тоскно поглянула на двері, і мені захотілося втекти.

— Їй слід заборонити розмовляти взагалі, Метью. Мусиш пильнувати, щоб на людях вона увесь час мовчала, — став наполягати Кіт.

— Нам потрібна жінка, яка б навчала Діану й давала їй поради. Невже ні в кого з вас п’яти немає доньки, дружини чи коханки, яка б могла цим зайнятися? — сердито спитав Метью. Запала повна тиша.

— Що скажеш, Волтере? — з хитрою посмішкою спитав Кіт — і решта чоловіків вибухнули реготом, який розрядив важку атмосферу, немов кімнатою війнув освіжаючий літній вітерець. Навіть Метью розсміявся.

Коли сміх почав стихати, увійшов П’єр, хвицаючи ногами гілочки розмарину та лаванди, розкидані серед очерету, що мали вбирати вологу приміщення. І в цю ж мить дзвони почали бити дванадцяту годину. Як і айва, яка нещодавно потрапила мені на очі, сполучення звуків та запахів повернуло мене прямісінько до Медісона.

Минуле, сучасність та майбутнє злилися воєдино. І сталося це не повільно, як плавне розмотування котушки, а навпаки: раптово настав момент повної непорушності, й мені здалося, наче час зупинився. У мене перехопило подих.

— Діано, — гукнув мене Метью, беручи за лікоть.

Мою увагу привернуло щось блакитно-бурштинове, якесь переплетення світла та кольору. Воно було щільно втиснуте в куток кімнати, де не могло бути нічого іншого, крім павутиння та пилу. Зачарована цим видінням, я подалася до нього, охоплена бажанням підійти й роздивитися.

— У неї що — приступ? — спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.

Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.

— Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, — сказала я, торкнувшись долонею до щоки.

— Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, — пробурмотів Метью. — Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?

Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.

— Ти б залишався зі своїми друзями, — твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.

— Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, — з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: — Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.

— Нам треба буде поговорити, — попередив його Волтер. — Ми ще не з усім розібралися.

Метью кивнув, беручи мене за талію.

— Не зараз, трохи згодом.

Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера — обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.

— Який там початок, — стиха спитала я Метью. — «Чорне — символ пекла»?

Метью замислився. — «Чорне — символ пекла, темниці барва й школа ночі».

— «Колір дружби» — було б доречніше, — зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. — А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?

— Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, — серйозно відповів Метью.

Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.

Більшість хлопців — тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» — замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.

А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.

Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.

Наразі він був з Волтером, а я, чекаючи на його повернення, намагалася зайняти свою увагу невеличкою книжкою. Свій стіл біля вікна він залишив таким, яким він був — з численними гусячими перами для письма та чорнильницями, повними чорнила. Решта приладдя валялася розкидана поруч: воскова паличка для запечатування кореспонденції, тоненький ніж для відкривання листів, свічка та срібна сільничка. Остання була заповнена не сіллю, а піском, що виявилося сьогодні вранці, коли я, скрегочучи зубами, їла варені яйця.

На моєму столі стояла ідентична сільничка, одна чорнильниця з чорним чорнилом та залишки трьох перових ручок. А в даний момент я займалася тим, що доламувала четверту, намагаючись опанувати складні завитки, характерні для письма Єлизаветинської доби. Складення обов’язкового списку вправ полегшило б і скоротило курс мого навчання. Будучи істориком, я не один рік провела за дослідженнями давніх почерків і тому достеменно знала, як мають виглядати літери, які слова були найбільш вживаними і який зі ще не усталених орфографічних стилів мені слід вибрати в часи, коли словників було мало, а граматичних правил іще менше.

Виявилося однак, що головна проблема полягала не в тому, щоб знати, як і що робити, а як робити це реально. Витративши багато років на те, щоб стати фахівцем, я знову стала ученицею. Тільки цього разу моя мета полягала не в тому, щоб збагнути минуле, а щоб жити в ньому. Наразі це був вельми принизливий досвід, бо все, що я спромоглася зробити, — це геть зіпсувати першу сторінку кишенькового записника з чистими сторінками, який Метью дав мені сьогодні вранці.

— Це — Єлизаветинський аналог портативного комп’ютера, — пояснив він, подаючи мені тоненьку книжку. — Ти — літераторка і знавець слів, тому тобі треба кудись їх записувати.

Я з тріском розігнула тугу палітурку, враз вивільнивши гострий запах паперу. Найбільш благочестиві жінки цієї епохи користувалися такими книжечками як молитовниками.

Діана

Там, де я зробила надто сильний натиск на початку літери «Д», утворилася жирна пляма, а поки я дійшла до останнього «А», у ручці скінчилося чорнило. Та все одно це був приклад гідного поваги намагання опанувати курсивний почерк. Моя рука рухалася набагато повільніше, аніж рука Метью, коли він писав листи хвилястим почерком у стилі «секретар». То був стиль юристів, лікарів та інших фахівців, але наразі я ще була не в змозі його опанувати.

Бішоп

Це слово вийшло вже кращим. Але я швидко прогнала з обличчя с самовдоволену посмішку і закреслила своє прізвище. Я ж тепер заміжня. Із цією думкою я вмочила перо в чорнильницю.

Де Клермон

Діана де Клермон. Тепер моє ім’я звучало як ім’я графині, а не історика. Крапля чорнила тихо впала на нижній край аркуша. Я ледь втрималася, щоб не вилаятися з досади. На щастя, поставлена пляма не забруднила мого імені. Але й це ім’я було не моїм. Тому я розмазала краплю чорнила по прізвищу «де Клермон», зачорнивши його, хоча літери все одно ледь-ледь проступали. Я зупинила тремтіння в руці й ретельно виписала правильне прізвище.

Ройдон

Тепер це — моє прізвище. Діана Ройдон, дружина найзагадковішої постаті в таємничій «Школі ночі». Я критично оглянула аркуш. І дійшла висновку, що мій почерк — повна катастрофа. Просто жах. Він навіть віддалено не був схожий на акуратний заокруглений почерк хіміка Роберта Бойля та почерк його обдарованої сестри Катерини.

Я плекала надію, що почерк жінок у 1590-х роках був значно неохайнішим за почерк 1690-х років. Іще кілька дотиків пера — і напис буде готовий.

Її записник.

Знадвору долинули голоси. Нахмурившись, я відклала ручку й підійшла до вікна.

Унизу стояли Метью та Волтер. Шибки приглушували їхні голоси, але тема їхньої розмови була, вочевидь, неприємною, якщо судити зі стривоженого обличчя Метью та насуплених брів Рейлі. Коли Метью відмахнувся від співбесідника і спробував було піти геть, Волтер твердою рукою зупинив його.

Відтоді як мій чоловік отримав сьогодні вранці першу порцію кореспонденції, щось явно його турбувало. Він ураз став мовчазним та задумливим і довго тримав, не відкриваючи, торбину. Хоча Метью й пояснив, що кореспонденція стосувалася звичайних майнових справ, було однозначно ясно, що вона містила дещо більше, аніж просто вимоги сплатити належні податки й рахунки.

Я притисла свою теплу долоню до прохолодної шибки так, наче лише вона відділяла мене від Метью. Цей перепад температур нагадав мені про розбіжність між теплокровною відьмою та холоднокровним вампіром. Я повернулася до столу й знову взяла ручку.

— Бачу, ти таки вирішила залишити свій слід у шістнадцятому столітті, — сказав Метью, несподівано виростаючи за моєю спиною. Злегка піднятий куточок рота вказував на його веселе здивування, крізь яке, однак, все одно проступала напружена стурбованість.

— Та я й досі вагаюся, чи варто залишати про себе розлогу згадку, — зізналася я. — Бо майбутній історик може здогадатися, що тут щось не так. «Так само, як і Кіт здогадався, що зі мною було щось не так», — додала я подумки.

— Не хвилюйся. Ця книжечка не потрапить за межі цього будинку, — запевнив мене Метью, простягаючи руку до стосу своїх листів.

— Ти не можеш гарантувати це зі стовідсотковою впевненістю, — заперечила я.

— Нехай історія сама за себе потурбується, Діано, — рішуче відказав він, немов ставлячи крапку в цій розмові. Але я не могла не думати про майбутнє і про той вплив, який може справити на нього наше перебування в минулому.

— Я й досі вважаю, що нам не слід дозволяти Кіту тримати у себе оту шахову фігурку. — Мене невідступно переслідував спогад про те, як Марлоу тріумфально вимахував маленькою статуеткою богині Діани. Та статуетка була королевою в коштовному наборі срібних шахів, який належав Метью; вона також була одним із тих предметів, якими я скористалася, щоб спрямувати нас саме в цей відрізок минулого і саме в це місце. Двоє незнайомих молодих демонів, Софі Норман та її чоловік, Натаніель Вільсон, несподівано принесли її до будинку моєї тітки в Медісоні якраз в той момент, коли ми обмірковували нашу майбутню подорож у часі.

— Кіт цілком справедливо і за правилами виграв її у мене минулого вечора — що й мало статися, судячи з ходу гри. Принаймні зараз я вже бачу, як це йому вдалося: він хитрим прийомом відволік мою увагу. — Зі швидкістю, гідною заздрощів, Метью черкнув записку, а потім, акуратно склавши аркуш, капнув бульбашку розтопленої кіноварі на його краї і притис печаткою. На золотій поверхні персня виднівся простий символ планети Юпітер, а не та, складніша емблема, яку відьма Сату випалила на моїй шкірі. Віск потріскував, застигаючи. — Якимось чином моя біла королева потрапила від Кіта до родини відьом у Північній Кароліні. Маємо сподіватися, що вона повторить цей шлях — з нашою допомогою чи без неї.

— Кіт не знав мене раніше. І він недолюблює мене.

— Іще одна причина не перейматися. Допоки йому буде неприємно споглядати зображення Діани, він не зможе з ним розлучитися. Крістофер Марлоу — мазохіст вищого ґатунку. — Із цими словами Метью взяв іще одного листа і відкрив його, розрізавши ножем.

Оглянувши інші предмети на моєму столі, я взяла в руку жменьку монет. Моя навчальна програма в університеті не передбачала практичних знань із грошових знаків Єлизаветинської доби. Не було в ній також відомостей про ведення хатнього господарства, про належний порядок вдягання нижньої білизни, форми звертання до слуг і про виготовлення ліків від головного болю, на який страждав Том. Розмови з Франсуазою стосовно мого гардеробу виявили моє повне невігластво щодо поширених назв звичайних кольорів. Що таке «зелений, мов гусячий висерок», я вже знала, але мені ще не траплявся отой особливий сріблясто-брунатний відтінок, відомий під назвою «пацюче хутро». Ці практичні труднощі навели мене на думку задушити після повернення першого ж стрічного історика доби Тюдорів за злочинне нехтування своїми професійними обов’язками.

Але було щось привабливе в знайомстві з деталями повсякденного життя, і тому я швидко забула про роздратування і свій кровожерний намір. Я перебрала монети на своїй долоні, шукаючи срібний пенні. То був наріжний камінь, на якому ледь трималися мої мізерні знання. Ця монета була не більшою за ніготь на моєму великому пальці. Тоненька, наче облатка, вона мала на собі той самий профіль королеви Єлизавети, що й решта монет. Розклавши монети відповідно до вартості, я почала впорядковано описувати їх на наступній чистій сторінці свого щоденника.

— Дякую, П’єре, — пробурмотів Метью, ледь поглянувши на свого слугу, коли той забрав запечатану кореспонденцію і поклав на стіл наступну порцію нової.

Ми сиділи й писали в комфортній товариській тиші. Скінчивши невдовзі свій список монет, я спробувала пригадати, чому навчив мене небагатослівний кухар Шарль стосовно приготування глінтвейну — чи як там його називають?

Глінтвейн проти головного болю

Задоволена тим, що напис вийшов більш-менш прямим, з викрутасами і мав лише три малесенькі чорнильні плями, я продовжила.

Поставте воду на вогонь. Вбийте в неї два яєчні жовтки. Додайте білого вина і вбийте іще жовтки. Коли вода дійде до кипіння, дайте охолонути, а тоді додайте іще вина та яйце. Доведіть суміш до кипіння, додаючи шафрану та меду.

Утворена суміш була гидотною — вона мала яскраво-жовтий колір та слизьку консистенцію чи то сметани, чи то сиру — але Том проковтнув її без нарікань. Згодом, коли я спитала Шарля про належну пропорцію меду та вина, він здійняв руки догори, нажаханий моєю нетямущістю, і швидко вийшов геть, не сказавши ані слова.

Пожити в минулому завжди було моїм таємним бажанням, але це виявилося набагато важчим, ніж я коли-небудь собі уявляла. Я скрушно зітхнула.

— Тобі знадобиться більше, ніж оцей записник, щоб відчути себе тут, як удома, — зауважив Метью, не відриваючи очей від своєї кореспонденції. — Тобі також потрібна власна кімната. Чому б тобі не оселитися у цій? Вона достатньо світла, щоб замінити тобі бібліотеку. Ти можеш також перетворити її на алхімічну лабораторію, хоча якщо ти збираєшся перетворювати свинець на золото, тобі захочеться мати більш усамітнене приміщення. Кімната біля кухні, наприклад.

— Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, — відповіла я.

— А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.

У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.

— До господині Ройдон прийшли чоловіки, — оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.

— Сомерс, — нахмурився Метью. — А це — молодший Джозеф Бідвел?

— Еге ж, володарю Ройдон, — відповів молодший, стягуючи з голови шапку.

— А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, — заявила Франсуаза.

— Розміри? Які розміри? — погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.

— Взуття. Рукавички — для гардеробу мадам, — сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».

— То я попросила Франсуазу послати за майстрами, — пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.

— Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, — невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, — і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. — Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.

— Дозвольте, господине Ройдон? — спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.

— Будь ласка, — сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.

Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.

— Не барися, хутко до діла, — суворо наказав йому Метью.

— Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, — забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

— А де твій батько, хлопче? — спитав Метью вже добрішим голосом.

— Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. — Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

— А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? — спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

— Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

— Ми не збираємося з’являтися при дворі, — швидко заперечив Метью.

— Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. — І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

— Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? — спитав Метью.

— Так, дякую, володарю Ройдон, — з легким поклоном відповів чоботар.

— Шарль пошле йому оленини та масла, — додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. — І вина також.

— Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, — сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

— Є іще хворі? — спитав Метью.

— Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, — стисло відповів Сомерс.

— Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

— Ні, — відповів Сомерс, відриваючи нитку. — Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

— Амінь, — сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.

— Ніяких нових призначень для Діани, — сказав він суворим голосом. — Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.

Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.

— Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, — сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. — Вимова голосних — ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…

— Охолонь, — перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. — Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.

— І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? — здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

— Найголовніша хитрість — це кинути прикидатися. — Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти — відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

— Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

— Ти призвичаїшся й пристосуєшся, — запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

— Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

— Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. — Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. — Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

— Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

— Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?

— Та так, здебільшого своє ім’я.

Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.

— Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?

— Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. — Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. — Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.

— За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя — оцінка п’ять балів! — посміхнувся Метью.

— А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?

Метью взяв мене за підборіддя.

— Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. — Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.

Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.

Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.

31 жовтня 1590, дощ із проясненнями

Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.

1 листопада 1590, холодно й сухо

Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі — друзі мого чоловіка. Місяць уповні.

Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.

Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна — то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.

— Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, — зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.

— Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, — відповів Метью. — Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються — вирази облич, особливості сміху.

— Мій батько постійно носив у кишені карамельки, — прошепотіла я. — І я про них ніколи не згадувала — аж до Ля-П’єра. — Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.

— І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду — навіть заради того, щоб позбутися болю, — лагідно мовив Метью.

Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.

Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.

Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.

2 листопада 1590, морозно

Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.

Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.

Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.

— Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, — не здавалася Франсуаза.

— Так, виходила — за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, — відказав Метью. — Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.

Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві óбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.

Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.

Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.

Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності — відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер — немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі — кожне з них неповторне, як відбитки пальців.

Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…

Щось у кутку знову впало мені в око — ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння — таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.

Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.

— Діано, як ти почуваєшся? — голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.

— Чудово, — механічно відповіла я.

— Ні, не чудово. — Метью кинув перо на стіл. — Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.

— Та ще зарано відьму приводити, — запротестувала я. — Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я — тутешня.

— Інша відьма відразу ж збагне, що ти — мандрівниця в часі, — відмахнувся він від мого заперечення. — І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?

Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.

Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.

«Школа ночі» з готовністю взялася допомогти Метью в пошуках потрібного створіння. І їхні пропозиції виявили загальну неповагу до жінок, відьом та кожного, хто не мав університетської освіти. Генрі вважав, що найбільш плідним місцем для майбутніх пошуків є Лондон, але Волтер запевнив його, що в переповненому місті мене буде важко сховати від забобонних сусідів. Джордж висловив думку про те, що можна спробувати переконати науковців з Оксфорду допомогти нам своїми фаховими знаннями, оскільки вони принаймні мають належний інтелектуальний потенціал та знання. Том із Метью піддали різкій та нещадній критиці знання місцевих філософів-природознавців та алхіміків, вказавши на їхні численні слабкі сторони, і від цієї ідеї також довелося відмовитися. Кіт вважав необачним та небезпечним доручати мою підготовку будь-якій жінці й склав список тутешніх джентльменів, які могли б зайнятися моєю освітою. До того списку входили пастор церкви Святого Мученика, який добре розбирався в апокаліптичних знаках на небесах, сусідній землевласник на ім’я Смітсон, що бавився алхімією і підшукував собі в помічники відьму або ж демона, а також студент із коледжу Крайст-Черч, який заробляв на тривалу оренду книжок у бібліотеці тим, що складав гороскопи.

Та Метью наклав вето на всі ці пропозиції й вирішив удатися до послуг удовиці Бітон, тутешньої всезнайки та повитухи. Вона була бідна й була жінкою, тобто якраз таким типом створінь, над яким найбільше глузували представники «Школи ночі», але, на думку Метью, ця обставина мала лише сприяти її піддатливості та слухняності. До того ж, удовиця Бітон була єдиною істотою в радіусі багатьох миль, яка мала достовірно підтверджені магічні здібності. Усі інші, за його власним визнанням, уже давно повтікали, бо не бажали жити поруч із вампірами.

— Запрошення вдовиці Бітон може виявитися не такою вже й слушною ідеєю, — зауважила я згодом, коли ми вже вкладалися спати.

— Та ти вже казала про це, — кинув Метью з ледь прихованим роздратуванням. — Але якщо вдовиця Бітон не зможе допомогти нам, то принаймні зможе порекомендувати кого-небудь.

— Кінець шістнадцятого сторіччя — не надто слушний час відкрито ходити по сусідах і розпитувати, чи не знають вони, бува, де мешкає та чи інша відьма, Метью. — Я тільки й могла, що натякнути йому на перспективу полювання на відьом, яка загрожувала мені та членам «Школи ночі», але, хоча й Метью добре знав про жахи, пов’язані з цим огидним явищем, усе одно вважав мої страхи перебільшеними.

— Челмсфордські судилища над відьмами вже стали історією, а Ланкаширські переслідування розпочнуться лише через двадцять років. Якби в Англії ось-ось мало спалахнути чергове полювання на відьом, то я не став би тебе сюди брати, — сказав Метью і почав переглядати кілька листів, які П’єр залишив для нього на столі.

— Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, — відверто сказала я. — Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.

— Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? — скептично підняв брови Метью.

— Так, — відказала я, наїжачуючись. — Часто саме так і буває.

— Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, — зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.

— Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, — парирувала я. — Моє завдання як історика — зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.

— Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, — мовив Метью. — Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон — правильне рішення. «Обговорення завершене» — прозвучало в його інтонації.

— У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, — сказала я. — І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.

— Я — найвпливовіша людина у Вудстоці, — заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.

Його зарозумілість вельми здивувала мене.

— Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, — відказала я. — Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.

— Ми не можемо витрачати на це час, Діано, — різко кинув Метью.

— А я й не прошу тебе терпляче чекати, поки я навчуся вишивати й варити варення. Але я маю рацію. — Я кинула на нього похмурий погляд. — Можеш кликати свою всезнайку. Але потім не дивуйся, якщо з цього не вийде нічого доброго.

— Довірся мені, — сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.

— Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, — зауважила я, відвертаючи голову. — Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.

— А я й не сперечаюся, — ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. — Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. — Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. — Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, — сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. — А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, — різко кинув він і вийшов із кімнати.

Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

— Elle est ici (Вона вже тут), — оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. — Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

— Нарешті, — зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

— Ну, і як? — спитав він. — Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

— Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

— Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, — стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. — А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

— А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? — спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. — Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

— Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

— Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? — запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

— Ні! — скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

— Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, — сказав Метью з роздратованим жестом. — До того ж, головна проблема — це її волосся.

— Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що — ні, — відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. — Що воліє вдягнути мадам де Клермон? — Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

— Не чіпайте.

— Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», — пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. — Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. — Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

— «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, — запротестувала Франсуаза.

— Чутки? Які чутки? — насуплено спитала я.

— Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви — католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

— Іспанкою?

— Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

— Але ж то я вправлялася у французькій! — З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

— Синові кучера так не здалося. — Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. — Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

— Fallaces sunt rerum species, — зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. — «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

— Іще не на часі цитувати Сенеку, — відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

— Стоїцизм завжди на часі, — відрізав Кіт. — Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю — залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

— Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! — вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

— Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, — прошепотів Генрі. — Перед вами — найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони — або ж відсутність таких — у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

— Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, — пирхнув Кіт.

— Це я — авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! — скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. — Тож не верзи дурниць, Кіте!

Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.

— А з ким у тебе зараз проблеми? — спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. — І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?

— Із моїм кравцем, — відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. — Також із видавцем «Тамерлана Великого». — Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. — А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. — Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.

— Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, — вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.

— Я про це потурбуюся, не хвилюйся.

Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.

— На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.

— Звісно, що розрахуєшся, — промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.

— Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, — відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. — Бо маєш жахливий вигляд.

«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.

— В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. — Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.

— При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви — недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.

Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду — пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.

Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.

— Удовиця Бітон чекає, — нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.

— А що, як вона зможе читати мої думки? — злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.

— Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, — порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». — Якщо аргументів не залишиться — брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.

— Відьма не може брехати іншій відьмі.

— Усе це добром не закінчиться, — похмуро пробурмотів Кіт. — Можу побитися об заклад на гроші.

— Припини! — вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.

— Усе, що я хотів сказати, це… — почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.

— Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, — відрізав Метью, посилюючи хватку.

— Постав його на місце, — сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу — на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.

— Ходімо, Діано, все буде гаразд. — У голосі Метью й досі відчувалася впевненість, але зловісне поколювання в кінчиках моїх пальців підказувало мені, що Кіт може мати рацію.

— Господи милосердний, — пробурмотів Волтер, не вірячи своїм очам, коли наша процесія увібралася до кімнати. — Це — удовиця Бітон?

У дальньому кінці кімнати стояла у тіні відьма — усім відьмам відьма, наче спеціальний кастинг пройшла: маленька, зігнута й старезна. Коли ми до неї наближалися, то стали виразніше проявлятися деталі її поруділого від часу чорного плаття, сивих кучерів та обвислої шкіри. Одне її око було біле від катаракти, а друге — пістряво-каре. Очне яблуко, те, що з катарактою, мало лячну схильність обертатися навсібіч у своєму заглибленні так, немов бачило краще й глибше. Щойно я подумала, що все найогидніше в ній я вже побачила, як раптом помітила на переніссі у відьми невелику бородавку.

Удовиця Бітон зиркнула в мій бік і неохоче зробила реверанс. Ледь відчутний свербіж у моїй шкірі засвідчив, що переді мною таки дійсно відьма. Несподівано моє третє око розкрилося, шукаючи додаткової інформації. Однак, на відміну від більшості інших створінь, удовиця Бітон майже не випромінювала світла. Вона була наскрізь сіра з голови до п’ят. Було якось прикро бачити відьму, котра щосили намагалася бути непрозорою. Невже і я була такою ж до того, як торкнулася манускрипту Ешмол-782? Моє третє око, не знайшовши для себе роботи, знову закрилося.

— Дякуємо, що завітали до нас, удовице Бітон, — сказав Метью тоном, в якому чулося, що стара має дякувати що він взагалі пустив її до себе.

— Добридень, володарю Ройдон. — Голос відьми прошелестів, наче листя, яке кружляє вітер на гравію перед будинком. Вона повернула на мене своє здорове око.

— Допоможіть удовиці Бітон сісти, Джордже.

Чепмен рвонув уперед, виконуючи команду Метью, а ми залишилися стояти на поштивій відстані. Умощуючи свої ревматичні суглоби в крісло, відьма застогнала. Метью ввічливо почекав, поки вона всядеться, а потім продовжив.

— Візьмімося без зволікань за суть справи. Ця жінка, — показав на мене Метью, — знаходиться під моєю опікою, і останнім часом їй довелося зазнати чимало труднощів та поневірянь. — При цьому Метью не сказав, що ми одружені.

— Ви оточені впливовими друзями та вірними слугами, володарю Ройдон. Яку користь я, бідна жінка, можу принести такому знатному чоловіку, як ви?

Удовиця Бітон спробувала сховати свій докір за фальшивою улесливістю, але мій чоловік мав прекрасний слух. Очі його звузилися.

— Не прикидайтеся й не намагайтеся мене обдурити, — відрізав він. Ви ж не хочете, щоб я став вашим ворогом, удовице Бітон? Річ у тому, що ця жінка демонструє ознаки того, що вона — відьма, і потребує вашої допомоги.

— Відьма? — перепитала вдовиця Бітон із ввічливим сумнівом у голосі. — Її мати була відьма? Чи її батько чаклун?

— Обоє загинули, ще коли вона була дитиною. Ми достеменно не знаємо, якими здібностями вони володіли, — зізнався Метью, однак, будучи типовим вампіром, сказав лишень половину правди. Кинувши маленьку торбочку з монетами на коліна відьмі, він додав: — Я буду вам вдячний, якщо ви оглянете її.

— Добре. — Удовиця Бітон простягнула до мого обличчя свої вузлуваті пальці. Коли вони торкнулися моєї плоті, безпомилково знайома хвиля енергії прокотилася поміж нами. Стара аж підстрибнула.

— Ну, і що? — суворо спитав Метью.

Удовиця Бітон опустила руки на коліна й вчепилася ними в торбочку з грошима. На якусь мить мені здалося, що вона ось-ось пожбурить її назад. Але стара швидко відновила своє самовладання.

— Я так і знала. Ця жінка — ніяка не відьма, володарю Ройдон. — Вона сказала це рівним байдужим голосом, трохи пискливішим, ніж раніш. У моїх грудях піднявся приплив огиди й заповнив мій рот гірким присмаком.

— Якщо ви так гадаєте, то ви не маєте такої сили, яку приписують вам мешканці Вудстока, — відказала я.

Удовиця Бітон обурено випрямилася в кріслі.

— Я — поважна й шанована цілителька, знавець трав, що лікують чоловіків та жінок від усіляких хвороб. Володар Ройдон знає про мої здібності.

— Це — відьомське ремесло. Але наші одноплемінники мають також інші таланти, — обережно зауважила я. Метью боляче стиснув мені лікоть — мовчи, мовляв.

— Мені нічого не відомо про такі таланти, — скоромовкою заперечила вона. Стара баба була впертою, як моя тітка Сара, і поділяла її презирство до таких відьом, як я, котрі мали здатність керувати стихіями, не вивчаючи для цього відьомських традицій. Сара знала призначення кожної трави та рослини й чудово пам’ятала сотні заклинань, але цього замало, аби бути справжньою відьмою. Удовиця Бітон знала це, хоча визнавати не хотіла.

— Ясна річ, для визначення міри здібностей цієї жінки існує іще якийсь спосіб, окрім звичайного дотику. І така відьма, як ви, має знати ці способи, — виклично сказав Метью злегка глузливим тоном. Удовиця Бітон на мить розгубилася, зважуючи в руці торбочку. Насамкінець її чималенька вага переконала прийняти виклик. І вона опустила торбинку до кишені, що ховалася серед численних спідниць.

— Існують різні мірила для визначення, чи є хто-небудь відьмою. Декотрі з них ґрунтуються на промовлянні молитви. Якщо істота спотикається об слова і хоча б на мить завагається, то це ознака того, що диявол десь поблизу, — сказала стара, надаючи своєму голосу таємничого звучання.

— Дияволу у Вудстоці тісно й незатишно, вдовице Бітон, — зауважив Том. Він сказав це тоном батька, який переконує дитинча, що під ліжком у нього не сховалася потвора.

— Диявол повсюди, пане. Ті, хто так не вважають, стають жертвами його лиховісних хитрощів.

— Це — людські байки, призначені налякати забобонних та слабких розумом, — відмахнувся від неї Том.

— Тільки не зараз, Томе, припини, — пробурмотів Волтер.

— Існують також інші ознаки, — озвався Джордж, із готовністю ділячись власними знаннями. — Диявол таврує відьму як свою власність шрамами та плямами.

— І то правда, пане, — погодилася вдовиця Бітон. — І мудрі люди знають про це і шукають ці знаки.

Кров умить відплинула в мене від голови, аж стало зле. Якщо це дійсно так, то такі позначки можна знайти й у мене.

— Мають бути й інші методи, — сказав Генрі з тривогою в голосі.

— Так, вони є, мій володарю. Молочно-біле око старої швидко окинуло кімнату, і відьма показала на стіл з його науковим приладдям та купами книжок.

— Підсуньте мене туди.

Рука вдовиці Бітон ковзнула до тої самої складки спідниці, яка служила схованкою для грошей, видобула звідти пом’ятий мідний дзвінок і поставила його на стіл.

— Принесіть, будь ласка, свічку.

Заінтригований Генрі швидко виконав її прохання.

— Дехто каже, що істинна сила відьми походить від того факту, що вона є істотою, яка знаходиться між життям та смертю, між світлом та тьмою. На світових перехрестях вона може зруйнувати витвір природи й розпустити всі ниті, що зв’язують воєдино порядок речей. — Удовиця Бітон взяла книгу й поклала її поміж свічкою у важкому срібному канделябрі та мідним дзвіночком й заговорила тихим голосом: — Коли в давнину сусіди виявляли відьму, вони виганяли її з церкви дзвоном дзвінка, щоб вказати на те, що вона мертва. Удовиця Бітон підняла дзвінок і, погойдуючи зап’ястям, почала калатати. Потім вона відпустила його, але дзвінок так і лишився висіти над столом, продовжуючи дзвонити. Том та Кіт посунулися уперед, Джордж ошелешено охнув, а Генрі перехрестився. Удовицю Бітон явно задовольнила їхня реакція, і вона переключила свою увагу на англійський переклад грецького класичного твору, Евклідових «Елементів геометрії», який лежав на столі разом із декількома математичними приладами з обширної колекції Метью.

— І тоді священик узяв священну книгу — Біблію — і закрив її, щоб показати, що відьмі заборонене спілкування з Богом. «Елементи геометрії» з ляскотом закрилися. Джордж і Том аж попідскакували. Представники «Школи ночі» виявилися навдивовижу вразливими як для чоловіків, котрі вважали себе вільними від забобонів.

— А насамкінець священик погасив свічу, щоб показати, що відьма не має душі. — Удовиця Бітон простягнула руку до полум’я свічки й стиснула пальцями гніт. Світло згасло, і в повітря піднялося тоненьке пасмо диму.

Чоловіки сиділи мовчки, мов зачаровані. Навіть у Метью на обличчі застиг ошелешений вираз. Єдиними звуками в кімнаті залишилися потріскування вогню в каміні та безперервне різке калатання дзвоника.

— Справжня відьма здатна знову запалити вогонь, розкрити книгу й зупинити дзеленчання дзвоника. Бо вона в очах Господа — чудесне створіння. — Удовиця Бітон витримала ефектну паузу, і її білувато-молочне око крутнулося у мій бік. — Ти зможеш виконати ці дії, дівчинко?

У наші часи, коли відьма досягає тринадцятирічного віку, її представляють місцевому клану через церемонію, котра химерним чином нагадує випробування, яке влаштувала мені вдовиця Бітон. Дзвонили дзвоники відьомського вівтаря, запрошуючи молоду відьму на зібрання громади, і ті дзвоники традиційно виготовляли з важкого срібла, полірували й передавали з покоління в покоління. Замість Біблії чи підручника з математики родина молодої відьми приносила свою книгу заклинань, щоб надати цій важливій церемонії історичного забарвлення. Лише на моє тринадцятиріччя Сара єдиний раз дозволила винести з дому родинну книгу заклинань Бішопів. Що ж до свічки, то її розташування та призначення скрізь і завжди були одні й ті самі. Саме тому молоді відьми іще змалечку вправлялися в умінні запалювати і гасити їх.

Моє офіційне представлення Медісонській громаді відьом обернулося повним фіаско, свідками якого стали всі мої родичі. І протягом усіх двадцяти років, що минули відтоді, мені регулярно сниться один і той самий кошмар: свічка не запалюється, книга не розкривається, а дзвоник дзвонить для всякої іншої відьми, але не для мене.

— Не впевнена, — відповіла я, вагаючись.

— А ти спробуй, — упевненим голосом заохотив мене Метью. — Ти ж недавно запалила кілька свічок.

То була правда. На Гелловін мені врешті-решт вдалося запалити кілька свічок у гарбузах, виставлених уздовж під’їзної алеї до будинку Бішопів. Однак свідків моїх тодішніх спроб, які не відразу увінчалися успіхом, не було. А зараз я відчувала, як Кіт і Том легенько підштовхували мене своїми поглядами — мовляв, давай! Дотик погляду вдовиці Бітон був ледь відчутним, зате знайомий прохолодний потік уваги, який ішов від Метью, відчувався дуже сильно. Кров у моїх венах зреагувала миттєво й перетворилася на лід, немов відмовляючись породити вогонь, необхідний на цій стадії випробування. Сподіваючись на краще, я зосередилася на ґнотику свічки й прошепотіла закляття.

Але не сталося нічого.

— Розслабся, — порадив Метью. — А як стосовно книги? Може, почнеш із неї?

Якщо не брати до уваги те, що дотримання певного порядку мало у відьомському ремеслі вкрай важливе значення, я не знала, з якого боку взятися за Евклідові «Елементи». Зосередитися на повітрі, затиснутому між сторінками, чи викликати вітер, який підніме обкладинку? Та важко було зібрати докупи думки й зосередитися, коли безустанку дзеленчав дзвоник, що й досі висів у повітрі.

— Ви не могли б зупинити дзвін? — спитала я благальним тоном, відчуваючи, як зростає моє занепокоєння.

Удовиця Бітон клацнула пальцями — і мідний дзвоник упав на стіл. Востаннє дзеленькнувши своїми пом’ятими боками, він нарешті замовк.

— Я ж казала вам, володарю Ройдон, — сказала вдовиця Бітон з тріумфальною ноткою в голосі. — Яку б там магію у її виконанні ви не бачили, то все був обман, ілюзія. Ця жінка не має сили. І селу немає підстав її боятися.

— А може, вона намагається заманити тебе у пастку, Метью, — озвався Кіт. — Гадаю, вона на таке здатна. І взагалі, жінки — підступні створіння.

Заяви, подібні до тієї, яка щойно прозвучала з вуст удовиці Бітон, часто робили й інші відьми, і з не меншим задоволенням. І мені раптом дуже-дуже захотілося довести її неправоту й стерти з обличчя Кіта самовдоволений вираз всезнайки.

— Я не можу запалити свічку. І нікому не вдалося навчити мене, як розкривати книгу чи припинити дзеленчання дзвоника. Але якщо я така безсила, то як ви поясните ось це?

Неподалік стояла ваза з фруктами. У ній у тьмяному світлі золотаво поблискувала свіжа айва. Узявши одну з них, я поклала її на долоню й підняла угору, щоб усім було видно.

Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! — подумала я. — Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло — до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.

— Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, — сказав він із притиском.

— Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, — сказала я, охоплена панікою. — І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

— Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, — прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

— У Вудстоці диявола немає, — повторив Том твердим голосом.

— Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, — сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, — подумала я, — що вона не чула, як Кіт читав рядки з «Доктора Фауста».

— То математика, а не магія, — заперечив Том.

— Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви — такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

— Як хто? — спитав Метью різким голосом.

— Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

— Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, — заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

— У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

— Я — одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, — сказала я, сподіваючись на її співчуття. — Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

— Ви — не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів, які б заступилися за мою честь.

— Метью — володар Ройдон — не дозволить заподіяти вам лиха, — я підняла руку, присягаючись.

Та вдовиця Бітон не йняла мені віри.

— На верів покладатися не можна. Що робитимуть селяни, коли дізнаються, ким насправді є володар Ройдон?

— Ця справа стосується лише нас двох, удовице Бітон, — застерегла я.

— Ти що, дівчино, з дуба впала — віриш у те, що одна відьма буде захищати іншу? Світ довкола нас жорстокий і небезпечний. Жодна з нас більше не може почуватися у безпеці. — Стара з ненавистю витріщилася на Метью. — Відьми гинуть тисячами, а боягузи з Конгрегації навіть пальцем не поворухнуть. Чому так, вере?

— Досить, — холодно сказав Метью. — Франсуазо, будь ласка, проведіть удовицю Бітон.

— Я піду і піду з задоволенням. — Стара випрямилася настільки, наскільки дозволяли її вузлуваті зігнуті кістки. — Але запам’ятайте мої слова, володарю Ройдон. Кожне створіння в околиці підозрює, що ви — жахлива потвора, що харчується кров’ю. Коли вони дізнаються, що ви переховуєте відьму з такими лихими здібностями, то Господь буде нещадним до тих, хто пішов проти Його волі.

— Прощавайте, вдовице Бітон, — відказав Метью, повертаючись до старої спиною, але бабця вперто хотіла залишити останнє слово за собою.

— Стережися, сестро, — кинула вона, виходячи з кімнати. — Ти надто яскраво сяєш як для нинішніх часів.

Усі присутні втупилися у мене поглядами. Відчувши дискомфорт від такої уваги, я завовтузилася.

— Дайте своє пояснення, — стисло мовив Волтер.

— Діана не мусить давати вам ніяких пояснень, — відрізав Метью.

Волтер мовчки підняв руку на знак згоди.

— Що сталося? — спитав мене Метью більш врівноваженим тоном, вочевидь вважаючи, що йому я маю дати пояснення.

— Сталося те, що я й передбачала: ми сполохали вдовицю Бітон. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб відсторонитися від мене.

— Дивно… Вона мала бути зговірливою. Я зробив тій жінці багато послуг, — пробурмотів Метью.

— А чому ти не сказав їй, ким я тобі доводжуся? — тихо спитала я.

— Можливо, з тієї ж причини, з якої ти не сказала мені, що здатна зробити зі звичайним плодом із саду, — парирував він, беручи за лікоть. Метью обернувся до своїх друзів. — Мені треба поговорити зі своєю дружиною. Тет-а-тет. — І з цими словами вивів мене з кімнати.

— Ага — тепер я знову стала твоєю дружиною! — вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.

— Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? — вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.

— Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. — Я відвернула погляд убік. — Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне світло назад, у плід, але воно мені не підкорилося.

— Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, — похмуро припустив Метью.

Я закусила губу.

— Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.

— Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. — В очах Метью з’явилося занепокоєння. — Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.

Але вже запізно було жалкувати.

Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.

— Волога зіпсує її сукню, Метью, а це — єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, — дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.

— Мені страшенно сподобалося! — вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. — Ота баба — ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком — хто б міг подумати, га?

— Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, — кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. — Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.

— Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? — тихо поцікавився Генрі.

— Холе, ми — створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, — похмуро відповів Метью.

Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.

У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.

— Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, — не погодився Волтер. — І побільше пригод. — Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.

— Ти — не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, — різко відказав Кіт. — Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля Артура.

А тепер вона перетворилася на чудернацьку суміш Мелорі та Вергілія і тягнеться безконечно довго й нудно. А Глоріана! Королева майже така стара, як і вдовиця Бітон, і так само примхлива. Я страшенно здивуюся, якщо Едмунд коли-небудь допише цю річ до кінця, бо ти весь час втручаєшся в його роботу своїми порадами. Якщо хочеш обезсмертити себе на театральних підмостках, то краще допомагай Вілу. У нього завжди тугувато з ідеями.

— Тебе влаштовує такий результат, Метью? — спитав Джордж. Він саме ділився з нами найостаннішою інформацію про манускрипт, котрому згодом судилося набути назву «Ешмол-782».

— Вибач, Джордже, ти щось мені сказав? — У відсторонених очах Метью блиснуло почуття провини. На його обличчі я прочитала ознаки того, що його мозок виконував кілька завдань одночасно. Ця процедура часто допомагала мені в університеті. Можливо, його думки поділялися між розмовами в кімнаті, тривалим аналізом причин невдалої зустрічі з удовицею Бітон і вмістом поштових пакунків, що продовжували надходити.

— Жоден із продавців книжок не чув про рідкісний алхімічний твір, що ходить містом. Я спитався свого товариша з коледжу Крайст-Черч, але він теж нічого не знає. Мені продовжувати пошуки?

Метью розкрив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почувся тріск — то рвучко розчинилися парадні двері. Він миттєво скочив на ноги. Волтер та Генрі теж попідскакували й схопили свої кинджали, з якими вже звикли не розлучатися ані вдень, ані вночі.

— Метью, ти де? — загув чийсь незнайомий голос, від тембру якого волосинки на моїх руках стали сторчма. Голос був надто чистий та мелодійний, щоб належати теплокровній істоті. — Чоловіче, ти вдома?

— Звісно, що вдома, — відповів чийсь інший голос із легким валійським акцентом. — Скористайся своїм носом, приятелю. Від кого іще тхне, як у бакалійній крамниці в день завозу з пристані свіжої порції спецій?

За кілька секунд з протилежного боку кімнати, де й досі сиділи Кіт і Джордж за своїми книгами й партією в кості, з’явилися дві дебелі постаті в грубих коричневих накидках. У наш час цих двох новоприбулих залюбки б взяла до себе кожна професійна футбольна команда. Вони мали перерозвинені руки з виступаючими сухожиллями, товстелезними кистями, товсті мускулисті ноги та широкі сильні плечі. Коли чоловіки наблизилися, світло свічок відбилося в їхніх палаючих очах і затанцювало на гостро заточених краях мечів. Один із них був русявий гігант, на дюйм вищий за Метью, а другий — рудий чолов’яга на цілих шість футів нижчий, та ще й з досить сильною кривизною лівого ока. Жодному з них не було більше тридцяти. Блондин явно зрадів, але швидко приховав своє почуття. Зате рудий був розлючений і своєї люті приховувати не збирався.

— Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! — спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

— Що ти тут робиш, Гелоугласе? — обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

— Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. — Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. — Ми шукали тебе в Честері.

— У Честері? — На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. — У Честері!

— Еге ж, у Честері, — повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. — Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним — і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

— Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино — і раптом хутко зник, — доповів Гелоуглас. — Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

— Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, — погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

— Хто ці люди, Метью? — пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

— Вони — мої друзі, — відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

— Ну-ну. Вона — явно не привид, — сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече — і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

— І вона не з Честера, це однозначно, — задумливо мовив Гелоуглас. — Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

— Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий, як і ваш зір. І ми чуємо, як ваша відьмина кров виспівує, наче пташка. — Похмуро зсунувши свої кущасті брови, Хенкок кисло поглянув на свого напарника. — Біда завжди подорожує в компанії з жінками.

— Біда — вона не дурепа. Якби я мав можливість вибирати, то залюбки подорожував би з якоюсь жінкою, а не з тобою, — відказав русявий воїн і звернувся до Метью: — День був довгий і важкий, Хенкок намуляв свою дупу в сідлі й страшенно зголоднів. Якщо ти швидко не поясниш, чому в твоєму домі з’явилася відьма, то я не впевнений за її подальшу безпеку.

— Напевне, це має якийсь зв’язок із Бервіком, — заявив Хенкок. — От бісові відьми. Завжди каламутять воду.

Від слова «Бервік» мій пульс пришвидшився. Я пригадала цю назву. Із нею було пов’язане одне з найвідоміших відьомських судилищ на Британських островах.

Я понишпорила в пам’яті, шукаючи дати. Напевне, той суд відбувся задовго до чи після 1590 року, інакше Метью не вибрав би цього відрізка часу для нашої подорожі в минуле. Але наступні слова Хенкока виштовхнули з моєї голови всі думки, хронологію та історію.

— Із Бервіком або з якимось новим завданням, яке Метью отримав від Конгрегації і яке він хоче виконати нашими руками.

— Конгрегація? — Марлоу звузив очі й підозріло поглянув на Метью. — Значить, це правда? Значить, ти — один із її таємничих представників?

— Звісно, що правда! А як ти гадаєш — завдяки кому ти іще не висиш на гілляці, мій шановний Марлоу? — Хенкок окинув поглядом кімнату. — Тут є що-небудь попити, окрім вина? Терпіти не можу оці твої французькі замашки, Метью! Чим тобі ель не подобається?

— Припини, Дейві, — стиха мовив Гелоуглас своєму приятелеві, не зводячи очей з Метью.

І я теж не зводила з нього очей, із жахливою ясністю усвідомлюючи правду.

— Скажи мені, що це не так, що ти — не член Конгрегації, — прошепотіла я. — Скажи, що ти не приховав це від мене.

— Я не можу тобі цього сказати, — відрізав Метью. — Я обіцяв, що будуть таємниці, але не буде брехні, пам’ятаєш?

Мені стало зле. У 1590 році Метью був членом Конгрегації, а Конгрегація була нашим ворогом.

— А Бервік? Ти ж казав, що мені не загрожуватиме небезпека стати жертвою полювання на відьом?

— Ніщо з того, що відбувається в Бервіку, не матиме до нас жодного стосунку, — запевнив мене Метью.

— А що сталося в Бервіку? — з тривогою в голосі спитав Волтер.

— Перед тим як ми виїхали з Честера, прийшла новина з Шотландії. Перед Днем усіх святих у маленькому селі на схід від Единбурга відбулося величезне зібрання відьом, — пояснив Хенкок. — І там знову йшлося про отой гігантський шторм, який здійняли голландські відьми влітку цього року, та про стовпи морської води, що провістили прихід істоти зі страхітливою міццю.

— Влада оточила й упіймала десятки бідолах, — продовжив Гелоуглас, і досі не зводячи своїх арктично-блакитних очей з Метью. — Звідниця з міста Кіт, така собі вдовиця Семпсон, чекає в темниці Голіруд Пелес на допит, який має влаштувати їй король. Хтозна, скількох іще спіткає її доля, перш ніж все це скінчиться?

— Не допит, а тортури, — пробурмотів Хенкок. — Кажуть, що на ту жінку начепили відьомську вуздечку, щоб вона більше не мала змоги наслати закляття на його величність; її прикували ланцюгом до стіни й тримають без харчів та питва.

Я різко опустилася в крісло.

— Значить, це одна з обвинувачуваних? — спитав Гелоуглас, звертаючись до Метью. — Хотілося б, щоб ти відповів мені так, як оцій відьмі: таємниці, але не брехні.

Метью відповів лише після тривалої паузи.

— Діана — моя дружина, Гелоугласе.

— Ти покинув нас у Честері заради якоїсь жінки? — із жахом у голосі спитав Хенкок. — Але ж ми мали зробити роботу!

— Ти маєш звичку безпомилково хапатися за палицю не з того боку, Дейві, — сказав Гелоуглас, переводячи на мене погляд. — Кажеш, твоя дружина? — обережно спитався він. — Наскільки я розумію, ти вигадав про шлюб для того, щоб задовольнити допитливість звичайних людей і пояснити її присутність у твоєму домі, поки Конгрегація вирішує її долю?

— Вона не лише моя дружина, — зізнався Метью, — вона — моя пара.

Вампіри парувалися на все життя, якщо їх спонукала до цього інстинктивно виникаюча комбінація з симпатії, прив’язаності, пристрасного бажання та сексуального потягу. Й узи, утворені в результаті такого сполучення, могла розірвати лише смерть. Вампіри могли одружуватися багато разів, але більшість із них парувалися лише один раз у житті.

Гелоуглас вилаявся, але лайка потонула в здивованих вигуках його напарника.

— А його святість заявив, що доба чудес минулася, — скрикнув Хенкок удавано радісним голосом. — Нарешті Метью де Клермон знайшов собі пару. Але не звичайну непоказну жінку й не належним чином вишколену жінку-вампіра, яка добре знає своє місце. Такі нашому Метью не підходять. Якщо він уже вирішив осісти й зажити з однією жінкою, то це неодмінно має бути відьма. У такому разі, ми маємо тепер більше клопотів, аніж порядні мешканці Вудстока.

— А що трапилося у Вудстоці? — спитала я Метью, насуплюючи брови.

— Та нічого особливого, — невимушено відповів він. Але мене більше цікавило, що скаже кремезний блондин.

— У якоїсь старої шкапи у базарний день сталися корчі та конвульсії. І вони винуватять у цьому вас. — Гелоуглас оглянув мене з ніг до голови, немов намагаючись збагнути — як же хтось настільки непоказний міг накоїти стільки лиха.

— То була вдовиця Бітон, — сказала я, затамувавши подих.

Поява Франсуази та Шарля перервала подальшу розмову. Франсуаза принесла духмяний імбирний хліб та присмачене спеціями вино для теплокровних. Кіт (завжди охочий поласувати вмістом харчового льоху Метью) та Джордж (трохи зеленуватий після вчорашніх потрясінь) заходилися наминати те, що подала їм Франсуаза. Обидва мали вигляд театралів, що з нетерпінням чекають на початок другої дії.

Шарль, чиїм завданням було харчувати вампірів, приніс невеликий глечик зі срібними ручками та три високі скляні келихи. Червона рідина, яку вони містили, була темнішою та густішою за будь-яке вино. Хенкок зупинив Шарля на півдорозі до господаря дому.

— Я маю сильнішу спрагу, аніж Метью, — сказав він, хапаючи келих. Шарль аж охнув від такого нахабства. А Хенкок принюхався до вмісту глечика й також забрав його в Шарля. — Я не пив свіжої крові цілих три дні. Ти маєш дивний смак стосовно жінок, але ніхто не зможе заперечити твоєї гостинності.

Метью кивнув Шарлю в бік Гелоугласа, який також жадібно припав до глека. Зробивши останній ковток, він витер рукою рота й грізно спитав:

— Ну, що? Чому мовчите, наче води в роти понабирали? Зрозуміло, ви не хочете говорити, але цілком резонно було б почути від вас хоч якесь пояснення — яким чином ви примудрилися вскочити в таку халепу?

— Це питання краще обговорити в приватній обстановці, — сказав Волтер, поглянувши на Джорджа та двох демонів.

— А чому це, Рейлі? — забіякувато спитав його Хенкок. — Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

— Щонайменше п’ять, — поправив його Гелоуглас.

— Можливо, й п’ять, — погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. — А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

— Невдовзі годинник ударить чверть години, — нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

Я взяла справу у власні руки.

— Метью захистив мене від одноплемінників.

— Діано, — загарчав Метью.

— Метью — і втрутився у відьмацькі справи? — витріщився Гелоуглас.

Я кивнула.

— А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

— І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? — Гелоуглас недовірливо похитав головою. — Придумайте щось переконливіше, тітонько.

— Тітонько? — Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. — Оцей навіжений — твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага — він син Болдвіна! — Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них — або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

— Болдвін? — Гелоуглас аж сіпнувся. — Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це — моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта — від скóтів, через Ірландію.

— Оті скóти мають лиху вдачу, — зазначив Хенкок.

Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

— То ви лицарі, — мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла — онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

— Ну-у-у-у, не зовсім так, — протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. — Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми — не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

— Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, — зазначив Хенкок, — особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

— А ще де Клермони — люті вояки. — Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

— Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, — з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

— Значить, ви — вірні де Клермонам. — Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

— Не завжди, — похмуро відповів Гелоуглас.

— Вірні, але не Болдвіну. Бо він — хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. — Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. — Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

— Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, — роздратовано кинув Волтер.

— Господи милосердний! Та вже не лишилося часу на розробку плану, — сказав Хенкок бадьорим голосом. — Натомість Метью та його величності герцогу краще помолитися. Вони — Божі люди. Тож, може, Він прислухається до їхніх молитов.

— Мабуть, відьмі краще полетіти геть, — стиха мовив Гелоуглас. Але Метью кинув на нього лютий погляд, і він враз підняв угору руки — здаюся, мовляв.

— Але ж вона не може полетіти. — Усі обернулися й поглянули на Марлоу. — Вона не здатна навіть відростити Метью бороду.

— Ти зв’язався з відьмою всупереч суворим заборонам Конгрегації, а вона — безсила? — Важко було сказати, чого було більше в голосі Гелоугласа — обурення чи недовіри. — Дружина, здатна викликати бурю або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

— Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, — пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

— Ану замовкніть! Усі замовкніть! — вибухнув Метью. — Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж — іще живе й пульсуюче.

— Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, — сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. — А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

— Усе нормально, тітонько, — співчутливо сказав Гелоуглас. — Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

— Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, — відказала я.

Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

— Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви — не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

— Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину — марна справа, запевняю тебе, — то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, — сказав Метью крижаним голосом. — Вони мали зброю?

— Ні. — Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

— А хто був зі священиком?

— Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий — середній на зріст, і все нарікав на погоду.

— Бідвел, — в унісон мовили Метью та Волтер.

— А з ним, можливо, Іффлі, — додав Волтер. — Вони обидва завжди на щось нарікають — на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

— А хто такий Іффлі? — озвалася я.

— Чоловік, якому наверзлося, що він — найкращий майстер-рукавичник у всій Англії. На нього працює Сомерс, — відповів Волтер.

— Майстер Іффлі виготовляє рукавички для королеви, і це — правда, — зазначив Джордж.

— Так, якось років зо двадцять тому він дійсно пошив дві пари рукавичок для королеви. Цього факту явно недостатньо, щоб проголошувати Іффлі найвидатнішою людиною у всій окрузі. Навіть якщо він палко бажає такої честі, — зневажливо пирхнув Метью. Жоден із них не заслуговує на це звання у строгому сенсі слова. І всі вони до єдиного — відверті бовдури. Якщо це все, на що спромоглося село, то ми можемо спокійно повернутися до своїх книжок.

— Та невже? — наїжачився Волтер. — Отак і будемо сидіти, поки вони сюди не заявляться?

— Так. Але Діана не мусить покидати мого поля зору або твого, Гелоугласе.

— Можеш не нагадувати мені про мій родинний обов’язок, дядечку. Я потурбуюся, щоб твоя кусюча дружина дожила до сьогоднішньої ночі й потрапила до твого ліжка.

— Значить, по-вашому, я кусюча? Мій чоловік — член Конгрегації. Сюди прямує загін вершників, щоб звинуватити мене в завдаванні шкоди нікому не потрібній старій бабці. Я — в незнайомому місці, де кожного разу, коли йду до спальні, збиваюся з дороги. Я й досі не маю черевиків. До того ж, мені доводиться жити в гуртожитку, де повно молодих хлопців, котрі постійно про щось теревенять! — скипіла я. — Але не варто через мене завдавати собі клопоту. Я сама про себе поклопочуся!

— Поклопочетеся про себе? — розсміявся Гелоуглас, похитавши головою. — Не зможете. А коли бій скінчиться, нам треба буде зайнятися вашим акцентом. Я не зрозумів й половини з того, що ви тільки-но сказали.

— Мабуть, вона ірландка, — припустив Хенкок, визвіряючись на мене. — Цим можна пояснити її здатність до накидання чар і недоладну мову. Усі ірландці — купа телепнів.

— Вона не ірландка, — заперечив Гелоуглас. — Схиблена чи ні, я б зрозумів її мову, якби вона справді була ірландкою.

— Замовкніть! — загорлав Метью.

— Люди з села — біля сторожки воротаря! — оголосив П’єр, коли запала тиша.

— Піди й приведи їх сюди, — наказав йому Метью. А потім повернувся до мене. — Говоритиму я, добре? Не відповідай на їхні запитання, допоки я не скажу. Бо, — продовжив він різкою скоромовкою, — ми не можемо дозволити, щоб сьогодні тут сталося щось екстраординарне… як тоді, коли сюди приходила вдовиця Бітон. У тебе й досі в голові паморочиться? Може, підеш полежиш?

— Цікаво. Мені дуже цікаво, — відповіла я, стискаючи кулаки. — Не турбуйся за мою магію й за моє здоров’я. Краще потурбуйся підрахувати, скільки годин тобі доведеться відповідати на мої запитання, коли священик та його поплічники підуть геть. А якщо ти знову спробуєш ухилитися від відповіді під приводом того, що мені, мовляв, не слід про це знати, то я тебе розкатаю по підлозі, як млинець.

— О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, — іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. — Я кохаю тебе, моя левице.

— Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, — порадив Гелоуглас.

— Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? — скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.

— Та хтозна чому, — відповів Гелоуглас примирливим тоном. — Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.

Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю — широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.

П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то — його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.

— Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? — суворо спитав Рейлі.

— Моє шанування серу Волтеру, — сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. — Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.

— Ви чогось хотіли? — з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.

— Моє шанування й вам, володарю Ройдон. — Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. — Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.

Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.

— Так, у Честері я занедужав, але з Божою поміччю та завдяки турботам моєї дружини хвороба минулася. — Метью простягнув руку й торкнувся моєї руки з ніжністю вдячного чоловіка. — Мій лікар наполіг, щоб мене підстригли й поголили, аби хвороба швидше пішла геть, але саме завдяки прохолодним ваннам, які порадила мені приймати Діана, я одужав так швидко.

— Дружина? — ледь чутно перепитав Денфорт. — А вдовиця Бітон не сказала мені, що…

— Я не ділюся подробицями свого приватного життя з неосвіченими й темними жінками, — різко відказав Метью.

Бідвел чхнув. Метью пильно поглянув на нього — спочатку з тривогою, а потім з ретельно напущеним на себе виглядом зростаючого розуміння. Цього вечора мені судилося дізнатися про свого чоловіка багато нового, включно з тим, що він виявився напрочуд гарним актором.

— Ага, значить, ви прийшли сюди просити Діану вилікувати Бідвела, — з удаваним жалем у голосі сказав Метью. — Ще б пак — скільки ходить дурних чуток! Новина про здібності моєї дружини вже ходить від хати до хати?

У цю історичну добу медичні знання були небезпечно близькими до знань, якими володіли відьми. Невже Метью збирався втягнути мене в халепу?

Бідвел хотів було щось відповісти, але тільки й зміг, що похитати головою і щось незрозуміло буркнути.

— Якщо ви тут не для лікування, то, мабуть, для того, щоб віддати Діані вже готові черевики. — Метью з любов’ю поглянув на мене, а потім перевів погляд на священика. — Як ви, напевне, вже чули, усі пожитки моєї дружини були втрачені під час подорожі, пане Денфорт. — Метью знову переключив увагу на чоботаря, і нотка докору заповзла до його голосу. — Знаю, ви — людина зайнята, але, сподіваюся, що ви принаймні скінчили виготовлення шаблонів. Цього тижня Діана збирається піти до церкви, а стежину до ризниці часто заливає водою. Комусь давно пора цим зайнятися.

Відтоді як Метью заговорив, груди Іффлі розпирало від обурення. Насамкінець йому вже несила стало терпіти.

— Бідвел дійсно приніс черевики, за які ви заплатили гроші, але ми тут не для того, щоб просити допомоги у вашої дружини чи перейматися такими дурницями, як шаблони та калюжі! — Із цими словами Іффлі драматичним жестом поправив було накидку на стегнах, але цей жест, задуманий як вияв почуття гідності, лише підкреслив схожість цього чоловіка з промоклим пацюком, бо він мав гострий довгий ніс та маленькі, мов намистини, очиці. — Скажіть їй, пане Денфорт.

Преподобний Денфорт мав такий вигляд, наче ладен був краще у пеклі горіти, аніж постати в домі Метью Ройдона перед його дружиною.

— Нумо, скажіть, — підштовхнув його Іффлі.

— Останнім часом часто звучали звинувачення… — більше Денфорт не зміг сказати нічого, бо Волтер, Генрі та Хенкок усі як один напустилися на нього.

— Якщо ви прийшли сюди, щоб висловлювати звинувачення, пане, то можете адресувати їх мені або його світлості, — відрізав Волтер.

— Або мені, — озвався Джордж. — Я добре знаюся на законах.

— А-а-а… Е-е-е… Так… Ну… — промимрив церковник і пригнічено замовк.

— Удовиця Бітон захворіла. І молодий Бідвел теж, — сказав Іффлі, вперто наполягаючи на своєму попри те, що у Денфорта здали нерви.

— Я не сумніваюся, що це та сама пропасниця, на яку захворіли я та батько хлопця, — спокійно мовив Метью, стискаючи мою руку. Позаду мене стиха вилаявся Гелоуглас. — У чому конкретно ви звинувачуєте мою дружину, Іффлі?

— Удовиця Бітон відмовилася допомагати їй у якійсь лихій справі. І тому господиня Ройдон наслала хворобу на її суглоби та біль на голову.

— Мій син втратив слух, — поскаржився Бідвел голосом, сповненим горя та безпорадності. — У його вухах щось несамовито калатає, наче дзвін. Удовиця Бітон каже, що його зачаклували.

— Ні, — прошепотіла я. Кров різко відплинула від моєї голови, я заточилася, але Гелоуглас умить схопив мене за плечі й не дав упасти.

Почувши слово «зачаклований», я знову опинилася перед уже знайомою прірвою.

Я завжди найбільше за все боялася, що люди дізнаються про те, що я — нащадок Бріджет Бішоп. І тоді з’являться спочатку допитливі погляди, а потім — підозрілі. Єдиною можливою відповіддю на це була втеча. Я спробувала випручати пальці з міцної хватки Метью, але його рука була мов кам’яна, а Гелоуглас і досі тримав мене за плечі.

— Удовиця Бітон уже давно страждає на ревматизм, а в сина Бідвела трапляються рецидиви запалення горла, яке часто призводить до болів та глухоти. Ці хвороби траплялися до того, як моя дружина прибула до Вудстока. — Своєю вільною рукою Метью зробив лінивий жест, немов відмітаючи ці безглузді звинувачення. — Стара баба заздрить здібностям Діани, а малий Джозеф був вражений її красою і заздрить мені через те, що я маю статус жонатого чоловіка. Це не звинувачення, а безглузді фантазії.

— Володарю Ройдон, я — Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. — Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив — і пополотнів.

— Це — розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, — сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.

На обличчі священика з’явився обурений вираз.

— Я навчався в університеті, володарю Ройдон.

— Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.

— Вам вона відома? — здивувався Денфорт.

— Я також навчався в університеті, — примирливо відповів Метью.

— Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, — сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.

— Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.

— Я ж казав вам, що господиня Ройдон має надприродні здібності, — тріумфально вигукнув Іффлі.

Денфорт стиснув пальці на своїй книзі.

— Хто вас навчив усьому цьому, господине Ройдон? — гукнув він їй через лункий обшир зали. — Від кого ви навчилися своєму ремеслу відьми?

Отак і починалося безумство — з питань, навмисне поставлених так, щоб спіймати обвинувачувану в пастку і змусити її звинувачувати інших створінь. Відьом по одній ловили в тенета брехні й знищували. Завдяки цій тактиці тисячі моїх одноплемінниць були піддані тортурам і знищені. Обурені заперечення завирували в мене в душі й підкотилися до горла.

— Мовчи, — мовив Метью крижаним шепотом.

— У Вудстоці трапляються дивні речі. Дорогу вдовиці Бітон перейшов білий олень, — продовжив Денфорт. — Він зупинився на дорозі й витріщався на стару, допоки її плоть не похолола від страху. Минулої ночі біля її хати бачили сірого вовка. Його очі горіли в темряві яскравіше за ліхтарі, запалені для того, щоб допомогти подорожнім знайти притулок у негоду. До якої з цих істот ви маєте стосунок? Хто обдарував нею вас? — Цього разу Метью не треба було казати, щоб я мовчала. Священик ставив запитання згідно з добре відомою схемою, яку я вивчала іще в аспірантурі.

— Відьма має відповісти на ваші запитання, пане Денфорт, — наполягав Іффлі. Таке нахабство є неприпустимим для представниці темних сил у доброчесній компанії.

— Моя дружина ні з ким не говоритиме без моєї згоди, — відказав Метью. — І будьте обережні зі вживанням слова «відьма», Іффлі. — Чим більше селяни напосідали на нього зі своїми питаннями, тим важче йому було стримуватися.

Священик перевів погляд з мене на Метью, а потім знову втупився в мене.

Я затамувала подих.

— Її угода з дияволом позбавляє її можливості казати правду, — озвався Бідвел.

— Помовчіть, майстре Бідвел, — перервав його священик. — Що ти хочеш сказати мені, дитя моє? Хто познайомив тебе з дияволом? Може, якась інша жінка?

— Або чоловік, — стиха додав Іффлі. — Господиня Ройдон — не єдине дитя темряви з усіх присутніх. Бо я бачу тут химерні книги та прилади, а збори о дванадцятій ночі проводяться для того, щоб викликати духів.

Гарріот зітхнув і тицьнув Денфорту свою книгу.

— Це — математика, пане, а не магія. Удовиця Бітон бачила тут працю з геометрії.

— Не вам визначати міру зла, що назбиралося в цій кімнаті, — пирхнув Іффлі.

— Якщо ви шукаєте зло, то краще пошукайте його в помешканні вдовиці Бітон. — Хоча Метью й намагався щосили зберігати спокій, все ж він швидко втрачав його.

— Значить, ви звинувачуєте стару жінку у тому, що вона — відьма? — різко спитав Денфорт.

— Ні, Метью. Так не треба, — прошепотіла я, сіпаючи його за руку й намагаючись привернути увагу.

Метью обернувся до мене. Його обличчя було мало схожим на людське, зіниці оскляніли й стали величезними. Я похитала головою, і він глибоко зітхнув, намагаючись вгамувати як своє роздратування вторгненням до його будинку, так і несамовите інстинктивне бажання захистити мене.

— Не слухайте, що він каже, пане Денфорт! Ройдон теж може бути інструментом диявола, — застеріг Іффлі.

Метью обвів депутацію поглядом.

— Якщо ви гадаєте, що маєте підстави звинуватити мою дружину в якомусь прогрішенні, то звертайтеся до суду. А тепер забирайтеся геть. І перш ніж прийти сюди знову, Денфорте, подумайте добряче, чи мудро брати собі в союзники таких людей, як Іффлі та Бідвел.

Священик мовчки ковтнув слину.

— Чули, що сказав господар?! Геть звідси! — гаркнув Хенкок.

— Справедливість восторжествує, господарю Ройдон — Божа справедливість! — заявив Денфорт, задкуючи з кімнати.

— Тільки якщо гору не візьме наша справедливість, Денфорте, — застеріг його Волтер.

Із тіні виникли П’єр і Шарль. Вони розчинили двері й випровадили отетерілих теплокровних із кімнати. А надворі лютувала буря. І її лють лише підтвердила їхні підозри щодо моїх надприродних здібностей.

«Тікай, тікай, тікай!» — наполегливо дзвенів у моїй голові внутрішній голос. Мене охопила паніка й наповнила мої вени адреналіном. Знову мене звели до стану гнаної здобичі. Гелоуглас і Хенкок обернулися до мене, збуджені запахом страху, який виходив з пор мого тіла.

— Ані руш! — попередив Метью вампірів. І присів біля мене. — Інстинкт підказує Діані втікати. За мить вона буде в нормі.

— Це ніколи не скінчиться. Ми прибули сюди по допомогу, але навіть тут на мене полюють.

— Тобі нема чого боятися. Денфорт та Іффлі добряче подумають, перш ніж знову завдавати нам клопоту, — впевнено мовив Метью, беручи мої стулені долоні у свої. — Ніхто не бажає бути моїм ворогом — ані інші створіння, ані звичайні люди.

— Я іще розумію, чому тебе бояться створіння. Ти — член Конгрегації і тому маєш силу й повноваження знищувати їх. Не дивно, що вдовиця Бітон із готовністю прийшла сюди за твоїм наказом. Але ж люди — вони відреагують інакше. Напевне, Денфорт та Іффлі підозрюють, що ти… вер, — сказала я, вчасно не давши слову «вампір» злетіти зі своїх вуст.

— Та годі вам, вони не здатні заподіяти йому лиха, їх нема чого боятися, — зневажливо пирхнув Хенкок. — Ці люди — вони ніхто і звати їх ніяк. Але, на жаль, вони здатні привернути до цієї справи увагу людей, які мають силу і вплив.

— Не звертай на нього уваги, — сказав мені Метью.

— А що це за люди? — пошепки спитала я.

Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

— Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

— Метью, скажи що-небудь, — підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

— Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я — шпигун.

-Шпигун? — заціпеніло повторила я.

— Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, — в’їдливо кинув Кіт.

— Стули пельку, Марлоу, — прогарчав Хенкок. — Інакше я сам її тобі стулю.

— Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, — відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. — І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

— А хто такий вампір? — поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу — за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

— Значить, ти — хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… — я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

— Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? — хихикнув Джордж. — І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью — капелюшник?

— Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, — відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. — Краще б тобі про все це не знати, — сказав він мені.

— Яка фігня! — Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. — Я заслуговую на те, щоб почути правду.

— Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, — відповів Марлоу. — Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

— Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, — нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. — Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

— Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

— Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. — Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

— Та як ти смієш! — повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

— Сядь! — кинув він крізь зуби. — Будь ласка. — І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

— Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. — Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

— Вони вже знають про Кіта й про мене, — сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. — Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. — Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, — пояснив Метью. — Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

— Тобто Метью-Лісовика? — я підняла брови, здивована іронією прізвища.

— Так звали того наставника, — відповів Метью, криво посміхнувшись. — У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», — подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

— Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, — зневажливо пирхнув Метью. — Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

— Ти працюєш на свого батька. І ти — не лише вампір, а й католик у протестантській країні. — Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. — Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

— Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

— Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені — приховувати їх, — по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати — ні про велике, ні про мале, — допоки його не змусять.

— Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. — Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

— Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

— Найхитріший із сущих, — тихо мовив Гелоуглас. — Звісно, окрім Філіпа.

— А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

— Нічого їй не кажи, Метью, — застеріг Кіт. — Відьмі не можна довіряти.

— Ах ти ж хитрий малий негіднику! — отетеріло мовив Хенкок. — Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли — як подвійне визнання провини.

— Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? — ошелешено спитав Метью.

— Нічого, — похмуро відказав Марлоу.

— Знову байки розказуєш, — насварив його пальцем Хенкок. — Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

— Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, — заперечив Кіт. — Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

— Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, — сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.

— Ні, ти не можеш його вбити, — заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. — Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.

— Ці чутки виникли в лихий час, — спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.

— Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, — пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.

— Це лихо обмежиться Шотландією, — відказав Метью. — І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?

— Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!

— Угамуйся, Кіте, — застеріг його Генрі, смикнувши за руку.

— Вам не заткнути мені рота! Доповідати королеві — цей мій обов’язок. Раніше ти зі мною погодився б, Генрі. Але відтоді як з’явилася відьма, все змінилося! Бо вона зачарувала кожного в цьому домі. — В очах Кіта промайнула паніка. — Ви панькаєтеся з нею, наче з сестрою. Джордж майже кохає її. Том вихваляє її кмітливий розум, а Волтер уже давно затягнув би її до ліжка, якби не Метью. Поверни її туди, де вона була раніше. Без неї нам було так добре! Ми були щасливі.

— Метью не був щасливий. — Сердита енергія Кіта привабила до кімнати Тома.

— Ти кажеш, що кохаєш його. — Кіт повернув до мене своє обличчя, і на ньому з’явилася благальна гримаса. — А ти знаєш насправді, хто він такий? Ти бачила, як він харчується, відчувала його жагу крові, коли поруч із ним знаходиться теплокровна істота? Ти можеш приймати Метью цілком і повністю — темну частину його душі разом із світлою, як це вдається мені? Тобі твоя магія — це розвага, а мені без нього жити важко. Коли його немає поруч, уся поезія вмить вилітає у мене з голови, і лише Метью здатен підтримувати все те добре, що є в моїй душі! Залиш його мені. Будь ласка.

— Я не можу, — по-простому відповіла я.

Кіт витер рукавом рота, наче цей жест міг безслідно стерти мене з лиця землі.

— Коли решта Конгрегації дізнається про твою любов до нього…

— Якщо моя любов до нього під забороною, то і твоя також, — перервала я Кіта. Він аж скривився. — Але ми не вибираємо, кого нам любити.

— Іффлі та його приятелі не забаряться звинуватити тебе у тому, що ти — відьма, — кинув Кіт із ноткою похмурого тріумфу. — Запам’ятайте мої слова, господине Ройдон. Демони часто здатні бачити майбутнє не гірше за відьом.

Рука Метью лягла на мою талію. Знайомий прохолодний дотик його пальців пройшовся від одного краю моєї грудної клітки до другого, повторивши криве тавро, яке позначило мене як власність вампіра. Для Метью це тавро було потужною згадкою про той епізод, коли йому не вдалося захистити мене. Кіт аж застогнав з горя, побачивши цей інтимний жест.

— Якщо вже ти такий провидець, то мав би передбачити, що означатиме для мене твоя зрада, — сказав Метью, повільно підіймаючись на увесь зріст. — Геть з очей моїх, Кіте, інакше, не доведи, Господи, від тебе не залишиться нічого, що можна було б покласти в домовину.

— І ти покинеш мене заради неї? — ошелешено спитав Кіт, не вірячи своїм вухам.

— За секунду, навіть не вагаючись. Геть звідси, — повторив Метью.

Кіт неквапливо покинув кімнату, але, опинившись у коридорі, він пришвидшив кроки. А потім дедалі швидше застукотів черевиками по сходах, піднімаючись до своєї кімнати.

— Маємо не спускати з нього очей, — сказав Гелоуглас, перевівши погляд своїх хитрих і розумних очей зі спини Марлоу на Хенкока. — Тепер йому не можна довіряти.

— Марлоу ніколи не можна було довіряти, — стиха мовив Хенкок.

До кімнати прослизнув П’єр; він мав переляканий вигляд, а в руці тримав іще один поштовий пакет.

— Тільки не зараз, П’єре, — простогнав Метью, сідаючи в крісло і простягаючи руку до келиха з вином. Він стомлено відкинувся на спинку крісла. — У сьогоднішньому дні вже просто не лишилося місця для іще одної кризи, з чим би вона не була пов’язаною — з королевою, всією країною чи католиками. Що б там не було, воно може почекати до ранку.

— Але ж… мілорде, — затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

— Господи Ісусе та всі Його святі! — Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз — мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

— Що сталося, Метью? — спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

— Ото ж бо. День іще не скінчився, — тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. — Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, — так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

— Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

— Тут іще одне, мілорде, — сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою — потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць — родинні символи де Клермонів.

— Що ви йому сказали? — спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

— Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, — пробурмотів Хенкок.

— Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

— Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, — запевнив його Хенкок.

— Я не можу, — відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

— Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, — стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове плече. Метью підняв на нього погляд, і раптом у його очах з’явився страх.

— Тут не у відстані справа, тут… — почав було він, але раптом замовк.

— Він — чоловік твоєї матері, дядьку. Я впевнений, що ти можеш довіряти Філіпу — звісно, якщо ти і йому не брехав, — сказав Хенкок, і очі його звузилися у щілинки.

— Кіт має рацію. Ніхто не може мені довіряти. — Метью притьмом скочив на ноги. — Бо моє життя — це павутина з брехні.

— Тут не час і не місце для дурного філософствування, Метью. Філіп і досі гадає, що, можливо, втратив іще одного сина! — вигукнув Гелоуглас. — Залиш дівчину з нами, сідай на коня і роби те, що наказує тобі батько. Якщо ти цього не зробиш, я заб’ю тобі памороки, а Хенкок сам повезе тебе туди.

— А чи не надто багато ти на себе береш, Гелоугласе, що почав мені накази давати? — спитав Метью з легкою погрозою в голосі. Упершись долонями в димар, він став невідривно дивитися на вогонь.

— Я впевнений у своєму дідові. Тебе зробила вером Ізабо, але у жилах мого батька текла кров Філіпа. — Слова Гелоугласа боляче вразили Метью. Він рвучко підняв голову, і неконтрольована емоція взяла гору над його звичною байдужістю.

— Джордже й Томе, йдіть нагору, придивіться за Кітом, — стиха мовив Волтер, показуючи своїм друзям на двері. Рейлі злегка нахилив голову в бік П’єра, і той поквапився виконати його наказ, випроваджуючи Джорджа й Тома з кімнати. У вестибюлі залунали вигуки з вимогою принести іще вина та харчів. Передавши двох друзів під опіку Франсуази, П’єр повернувся, міцно зачинив двері й став перед ними. Коли свідками майбутньої розмови залишилися тільки Волтер, Генрі, Хенкок і я разом із мовчазним П’єром, Гелоуглас продовжив спроби вмовити Метью.

— Ти мусиш поїхати до Сеп-Тура. Бо він не вгамується, поки не почне вимагати твоє тіло для поховання або не побачить тебе перед собою — живого й неушкодженого. Філіп не довіряє ані Єлизаветі, ані Конгрегації. — Цього разу Гелоуглас постарався, щоб його слова прозвучали переконливо й заспокійливо, але вираз обличчя Метью все одно був тривожно-відсторонений.

Гелоуглас розпачливо зітхнув.

— Що ж, можеш обманювати інших і себе у тім числі, якщо вже так бажаєш. Можеш усю ніч обговорювати альтернативні варіанти. Але тітонька має рацію: все це фігня. — Гелоуглас стишив голос. — Твоя Діана має якийсь не той запах. А ти пахнеш старше, аніж того тижня. Я знаю таємницю, яку ви обоє приховуєте. І твій батько також її прознáє.

Гелоуглас уже вирахував, що я мандрівниця у часі. Одного погляду на Хенкока було достатньо, щоб зрозуміти — він також про це здогадався.

— Годі вам! — гаркнув Волтер.

Хенкок та Гелоуглас умить позамовкали. І причина такого послуху поблискувала на мізинному пальці Волтера: печатка з силуетом Лазаря та його домовини.

— Виходить, ви також лицар, — приголомшено мовила я.

— Так, — стисло відказав Волтер.

— І за рангом — вищий за Хенкока. А як щодо Гелоугласа? — Присутні в цій кімнаті були пов’язані надто складною системою перехресних шарів вірності й васальної залежності. І я похапцем намагалася вибудувати їх у зрозумілу структуру, яку можна було б застосовувати собі на користь.

— Я вищий рангом за будь-кого у цій кімнаті, за винятком вашого чоловіка, мадам, — застеріг Рейлі. — І це стосується й вас.

— Ви не маєте наді мною влади, — відказала я. — Яку саме роль відіграєте ви, Волтере, у родинному бізнесі де Клермонів?

Глянувши поверх мене, Волтер зустрівся з Метью поглядом своїх розгніваних блакитних очей.

— Вона завжди така?

— Майже, — сухо мовив Метью. — До цього треба призвичаїтися, і це займає певний час, але мені це подобається. І тобі сподобається — з часом.

— У моєму житті вже є одна надто вимоглива жінка. І мені не потрібна іще одна, — пирхнув Волтер. — Знайте, господине Ройдон, що я керую відділком Ордену в Англії. Метью не може цього робити, зважаючи на його посаду в Конгрегації. Решта членів родини також зайняті на інших посадах та в інших справах. Або відмовилися. — Волтер кинув погляд на Гелоугласа.

— Значить, ви — один із восьми провінційних володарів і підкоряєтеся безпосередньо Філіпу, — задумливо сказала я. — Дивно, що ви не дев’ятий лицар. — Дев’ятий лицар був у Ордені таємничою фігурою, і його особа приховувалася від усіх, за винятком представників найвищого ешелону.

Рейлі вибухнув таким потоком лайки, що П’єр перелякано роззявив рота.

— Ти приховуєш від своєї дружини той факт, що є шпигуном та членом Конгрегації, зате розкриваєш перед нею найпотаємніші справи нашого братства?!

— Вона попрохала — я й розповів, — відповів Метью, недовго думаючи. — Але, гадаю, ми вже достатньо поговорили сьогодні про Орден Лазаря.

— Твоя дружина на цьому не зупиниться. Їй захочеться дізнатися більше, і вона йтиме по сліду, мов мисливський пес. — Рейлі схрестив руки на грудях і невдоволено скривився.

— Гаразд. Чудово. Якщо вам вже так хочеться знати, то дев’ятий лицар — це Генрі. Його небажання навернутися у протестантизм робить його вразливим до звинувачень у зраді тут, в Англії, а у Європі він є легкою здобиччю для кожного невдоволеного, що бажає побачити, як її величність злетить із трону. Філіп запропонував йому цю посаду, щоб захистити його від охочих скористатись його довірливою натурою.

— Генрі — бунтівник? — Я отетеріло поглянула на доброго гіганта.

— Я не бунтівник, — твердо відповів Генрі. — Але захист із боку Філіпа де Клермона вже не один раз урятував мені життя.

— Граф Нортумберлендський — чоловік сильний і впливовий, Діано, — тихо озвався Метью. — І це робить його цінним пішаком у руках нечесного й безпринципного гравця.

Гелоуглас прокашлявся.

— Може, облишимо розмову про орден і повернемося до більш нагальних справ? Конгрегація звернеться до Метью, щоб він угамував ситуацію в Бервіку. Королева ж навпаки — бажатиме, щоб він її іще сильніше роздмухав, бо допоки шотландці займатимуться відьмами, вони не матимуть часу, щоб задумати якесь безчинство в Англії. Тим часом проти дружини Метью були висунуті звинувачення у неї вдома в тому, що вона — відьма. А батько викликає його до Франції.

— Господи, — мовив Метью, потираючи своє перенісся. — Яка жахлива плутанина!

— І як ти пропонуєш її розплутати? — суворо спитав Волтер. — Гелоугласе, ти кажеш, що Філіп не зможе сюди приїхати, але я побоююсь, що Метью також не слід повертатися до Франції.

— А ніхто й не казав, що мати трьох володарів та одну дружину — це легка справа, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Тож якого диявола ти обираєш, Метью? — спитав його Гелоуглас.

— Якщо Філіп не отримає невдовзі монети, вкарбованої в печатку моєю рукою, то неодмінно приїде сюди шукати мене, — глухо буркнув Метью. — Це випробування на вірність. А мій батько любить випробування.

— Твій батько в тобі не сумнівається. І це непорозуміння проясниться, щойно ви зустрінетеся, — сказав Генрі. Коли Метью йому не відповів, Генрі продовжив, не даючи запанувати тиші. — Ти постійно кажеш мені, що я мушу мати власний план дій, інакше ризикую бути втягненим у хитрі плани інших людей. Скажи нам, що робити, і ми про це потурбуємося.

Та Метью знову не відповів, мовчки перебираючи варіанти і відкидаючи їх один за одним. У когось іншого пішло б кілька днів, щоб проаналізувати можливі ходи і контрходи, але Метью впорався з цим за кілька хвилин. На його обличчі було мало ознак внутрішньої боротьби, але посіпування м’язів на плечах та задумливе погладжування рукою волосся свідчили про інше.

— Я поїду, — сказав нарешті він. — Діана залишиться тут із Гелоугласом та Хенкоком. Волтеру доведеться вигадати якесь пояснення для королеви, щоб вона нічого не запідозрила. А я тим часом займуся Конгрегацією.

— Діані не можна залишатися у Вудстоці, — твердо заявив йому Гелоуглас. — Тільки не зараз, коли Кіт підбурює селян, поширюючи плітки і сіючи сумніви. За твоєї відсутності ані королева, ані Конгрегація не матиме ніякої зацікавленості в тому, щоб уберегти твою дружину від магістрату.

— Ми можемо поїхати до Лондона, Метью, — енергійно запропонувала я. — Поїхати разом. Це ж велике місто. Там буде надто багато відьом, тому мене ніхто не помітить — відьом, які не бояться сили, яку я маю. А ще там буде достатньо посланців, аби повідомити твого батька у Франції, що ти — цілий і неушкоджений. Тобі не треба буде їхати. «Тобі не доведеться знову бачитися з батьком», — подумки додала я.

— Лондон! — пирхнув Хенкок. — Та ви там і три дні не протягнете, мадам. Ми з Гелоугласом натомість відвеземо вас до Уельсу. Ми поїдемо до Абергавені.

— Ні, — заперечила я, не відриваючи погляду від кривавої крапельки на шиї у Метью. — Якщо Метью поїде до Франції, то я поїду разом із ним.

— Нічого подібного. Я не збираюся тягнути тебе через країну, де вирує війна.

— Із приходом зими війна дещо вщухла, — зазначив Волтер. — Може, і дійсно було б найкраще відвезти Діану до Сеп-Тура. Мало тих сміливців, які забажають зв’язуватися з тобою, Метью. І немає жодного, хто насмілився б сердити твого батька.

— Маєш зробити вибір, — сказала я зі злістю в голосі, не бажаючи бути розмінною монетою в бажанні друзів та родичів Метью виштовхати його до Франції.

— Так. І я обираю тебе, — сказав Метью, торкнувшись мого рота своїм великим пальцем. Моє серце завмерло. Він збирався вирушити до Сеп-Тура.

— Не роби цього, — благально мовила я. Не наважилася сказати більше, щоб приховати той факт, що в нашому часі Філіп був уже мертвий і що для Метью буде мукою побачити його знову.

— Філіп сказав мені, що пара — це на все життя, це доля. Якщо я знайшов тебе, то нічого вже не вдієш, треба приймати таке рішення долі. Допоки я житиму, кожної миті свого життя я прийматиму рішення на твою користь — понад своїм батьком, понад власними інтересами і навіть понад інтересами усієї родини де Клермонів. — Заглушуючи мої протести, Метью притиснувся своїми вустами до моїх. І цей поцілунок став найпереконливішим аргументом на його користь.

— Що ж, тоді справу вирішено, — тихо мовив Гелоуглас.

Метью кивнув, не зводячи з мене очей.

— Так. Ми з Діаною вирушимо додому. Разом.

— Але ж треба виконати певну підготовчу роботу, — сказав Волтер. — Залиш це нам. Твоя дружина має зморений вигляд, а подорож на вас чекає виснажлива. Вам обом слід перепочити.

Коли чоловіки пішли до вітальні, ніхто з нас і не рипнувся до ліжка.

— Наше перебування в 1590 році розгортається так, як я й сподівався, — визнав Метью. — Просто і прямо.

— Як же воно може розгортатися просто й прямо, коли існує Конгрегація, суди у Бервіку, служба розвідки королеви Єлизавети — і все це вимагає твоєї уваги?

— Те, що я член Конгрегації і шпигун, тільки допомагає, а не заважає, — відповів Метью, визирнувши у вікно. — Я сподівався, що ми повернемося до Старої Хижки, скористаємося послугами вдовиці Бітон, знайдемо в Оксфорді манускрипт і за кілька тижнів повернемося додому.

Я насилу промовчала, щоб не вказати на вади його плану — це вже неодноразово зробили цього вечора і Волтер, і Генрі, і Гелоуглас. Але вираз обличчя видав мене.

— Що ж, я виявив недалекоглядність, — зізнався Метью, зітхнувши. — І річ не лише в тому, щоб вигадати й поширити твою беззаперечно вірогідну легенду чи уникнути очевидних пасток, пов’язаних з війнами та судилищами відьом. Я просто ошелешений виром подій. Широке поле моєї діяльності на користь Єлизавети й Конгрегації та контрзаходів на користь мого батька — з цим все ясно, але подробиці встигли зблякнути в моїй пам’яті. Я пам’ятаю дати, а не дні тижня. І це означає, що я достеменно не знаю, який посланець має прибути і коли надійде наступна кореспонденція. Наприклад, я міг присягнутися, що бачився з Хенкоком та Гелоугласом задовго до Гелловіна, а не в його переддень.

— Диявол завжди криється в деталях, — стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. — Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.

— Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька — тільки й того, — пояснив він. — Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944 року забрали його від нацистів, його тіло було таке понівечене, що навіть вампірська кров не змогла вилікувати його. Філіп був такий слабкий, що навіть ручки не міг тримати. Він любив писати, але у нього виходили тепер лиш нерозбірливі каракулі. — Я знала, що під час Другої світової війни Філіпа схопили й тримали в полоні, але дуже мало: тільки те, що нацисти хотіли дізнатися, скільки болю може витримати вампір.

— Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.

— Але спочатку вони болітимуть іще дужче, — стиха мовив Метью, опустивши голову.

— Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, — відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. — До речі, ти так і не відкрив батькового листа.

— Я знаю, про що там ідеться.

— Може, все ж таки відкриєш?

Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.

— Це що — грецькою? — спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».

— Так, — відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. — Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.

— У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?

— Так. Ні. — Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. — Не знаю.

Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього прямокутник. У долоні в Метью заіскрилася монета. Така маленька скалка металу, а скільки клопоту завдала!

— Коли ти з ним зустрінешся, ти будеш не сам. — Стати поруч із Метью, коли він побачиться зі своїм загиблим батьком — то не так і багато, але то було все, що я могла зробити, щоб полегшити його страждання.

— Кожен із нас самотній, коли зустрічається з Філіпом. Дехто каже, що він здатен зазирнути в самісіньку душу, — стиха промовив Метью. — Від думки, що я повезу тебе до нього, мене охоплює тривога. Як відреагує Ізабо, я іще можу передбачити: холодність, гнів, але потім — розуміння й згода. Що ж до Філіпа, то я й гадки не маю, як він поведе себе. Ніхто не знає, як працює розум мого батька, які відомості він має, які пастки розставляє. Якщо я скритний, то Філіп просто незбагненний. Навіть Конгрегація не в змозі розгадати його плани, а вони витратили і витрачають бозна скільки часу, щоб вирахувати їх.

— Усе буде добре, — заспокоїла я його. Філіпу просто доведеться прийняти мене у родину. Як і брат та сестра Метью, він не матиме іншого вибору.

— Не сподівайся, що тобі вдасться перехитрити його, — попередив мене Метью. — Може, ти й схожа на мою матір, як стверджує Гелоуглас, але навіть вона час від часу потрапляє в його тенета.

— А ти й досі дійсний член Конгрегації? Це завдяки цьому ти дізнався, що Нокс і Доменіко також є її членами? — Відьмак Пітер Нокс переслідував мене з тієї миті, як я видобула манускрипт Ешмол-782 зі сховів Бодлійської бібліотеки. А Доменіко Мішель був вампіром, який вже давно мав зуб на де Клермонів. Перед тим як іще один член Конгрегації спіймав мене і піддав тортурам, він побував у замку Ля-П’єр.

— Ні, — кинув Метью і відвернувся.

— Значить, слова Хенкока про те, що в Конгрегації завжди присутній один із де Клермонів, уже не відповідають дійсності? — спитала я, затамувавши подих. «Скажи «так», навіть якщо це неправда», подумки підштовхнула я його.

— Це й досі так, — відповів Метью безпристрасним тоном, розчавивши мою надію.

— Тоді хто ж? — спитала я тремтячим голосом. — Ізабо? Болдвін? Невже Маркус?

— У моєму родинному дереві є створіння, яких ти не знаєш, Діано. У всякому разі, я не маю права видавати особи тих, хто є членами Конгрегації.

— А правила, що є обов’язковими для решти, — вони стосуються членів твоєї родини? — поцікавилася я. — Ти втручаєшся в людську політику — я бачила бухгалтерські книги, які беззаперечно доводять цей факт. Ти що, сподіваєшся, що цей загадковий член Конгрегації якимось чином врятує нас від її гніву, коли ми повернемося до нашого сьогодення?

— Не знаю, — напружено відказав Метью. — Я ні в чому не впевнений на сто відсотків. І більше нікому й нічому повністю не довіряю.

Плани нашого від’їзду швидко набули конкретних обрисів. Волтер та Гелоуглас сперечалися з приводу найкращого маршруту, а Метью тим часом упорядковував свої справи.

Хенкока разом із Генрі відрядили до Лондона з пакунком кореспонденції, загорнутим у шкіру. Будучи пером Об’єднаного Королівства, герцог мав обов’язок з’являтися при дворі сімнадцятого листопада з нагоди річниці сходження на престол королеви Єлизавети. Джордж і Том зібралися і відбули до Оксфорда з грубенькою сумою грошей та зганьбленим Марлоу. Хенкок попередив їх про небезпечні потенційні наслідки, якщо демон і далі займатиметься своєю підступною діяльністю. Метью буде далеко, зате Хенкок перебуватиме від Кіта на відстані меча і без вагань пустить його в діло, якщо на те виникне потреба. Окрім того, Метью дав Джорджу вказівку стосовно конкретних запитань, які він має поставити знавцям в Оксфорді щодо алхімічних манускриптів.

Мої ж справи упорядкувати було значно простіше. Мені не треба було збирати багато речей, лише сережки Ізабо, мої нові черевики та кілька предметів одягу. Франсуаза постаралася пошити мені для подорожі міцну світло-брунатну накидку. Її високий, оторочений хутром комір щільно облягав мою шию, щоб захищати від вітру та дощу. Те саме призначення мали виконувати шовковисті лисячі шкурки, підшиті до підкладки цієї накидки, як і хутрова оторочка по краях моїх нових рукавичок.

Перед самим від’їздом я здійснила в Старій Хижці свій останній значущий вчинок: віднесла до бібліотеки нотатник, який подарував мені Метью. Дорогою до Сеп-Тура він міг легко загубитися, і мені хотілося, щоб мій щоденник лежав якомога далі від завидющих очей. Нахилившись до очерету, розкиданого по долівці, я підняла гілочки розмарину та лаванди. А потім сіла за письмовий стіл Метью, вмочила перо в чорнильницю і зробила в щоденнику свій останній запис.

5 листопада 1590, холодний дощ.

Новини з дому. Ми готуємося до подорожі.

Легенько дмухнувши на слова, щоб висушити чорнило, я вклала розмарин та лаванду поміж сторінок. Моя тітка використовувала розмарин для заклинань на пам’ять, а лаванду — щоб вдихнути нотку застереження в любовні чари; це була доречна комбінація для наших нинішніх обставин.

«Побажай нам удачі, Саро», — прошепотіла я, засунувши маленьку книжечку в глиб шухляди, сподіваючись знайти її там, якщо мені судилося повернутись.

Рима Хаєн люто ненавиділа місяць листопад. Денні години скорочувалися й усихали, з кожним днем програючи битву осіннім сутінкам на кілька додаткових секунд. А бути в цю незатишну пору в Севільї — то взагалі жах, бо ціле місто вже готується до Різдвяних свят, а тут іще й дощ докучає, налітаючи ледь не кожні п’ять хвилин. І без того хаотичний стиль водіння місцевих мешканців погіршувався з кожною годиною.

Рима тижнями просиджувала за своїм робочим столиком. Її начальнику забаглося розчистити на горищі складські кімнати. Минулої зими дощова вода просякла крізь старезну потріскану черепицю даху такого ж старезного будинку, а прогноз погоди на найближчі місяці був іще гірший. Грошей для розв’язання цієї проблеми не було, тому персонал почав переносити запліснявілі картонні коробки на сходи, щоб майбутні буревії не змогли пошкодити нічого цінного. Решти позбувалися тишком-нишком, причому так, щоб жоден потенційний спонсор не здогадався, що тут відбувається.

То була негарна шахрайська робота, але її слід було виконати, подумала Рима. Бібліотека становила маленький спеціалізований архів зі слабкими ресурсами. Основна частина його колекцій надходила від відомої андалузької родини, чиї представники могли простежити свій родовід аж до Реконкісти, коли християни відвоювали півострів у мусульман, які захопили його у восьмому сторіччі. Мало хто з науковців виявляв бажання порпатися в химерних книгах та предметах, що накопичувалися в родині Гонсалве роками. Більшість дослідників воліли відвідувати архів Індій, розташованій на тій самій вулиці, і сперечатися там про Колумба. А її земляки-севільці хотіли мати у своїй бібліотеці який-небудь найновіший трилер, а не ветхі посібники та збірки інструкцій Ордену Єзуїтів за вісімнадцяте сторіччя та журнали жіночої моди сторіччя дев’ятнадцятого.

Рима взяла зі столу невеличку книжечку й опустила з чола на очі окуляри у яскравій оправі, якими вона також тримала докупи своє чорне волосся. Цю книжку вона помітила тиждень тому, коли підсобні робітники, невдоволено крекчучи, опустили перед нею якийсь дерев’яний ящик. Вона занесла його у збірку як манускрипт Гонсалве-4890 з приміткою: «Нотатник англійською мовою, кінець шістнадцятого сторіччя». Як і більшість нотатників, він був здебільшого незаповненим. Римі вже доводилося бачити один іспаномовний примірник, що його надіслав нащадок родини Гонсалве до Севільського університету в 1628 році. Він мав прекрасну палітурку, розлінований та пронумерований вишуканими цифрами та ще й кольоровими чорнилами. У тому примірнику не було жодного запису. Навіть у минулому людям не завжди жилося цікаво, тому до нотатника не було чого записувати.

Подібні нотатники слугували у минулому як вмістилища для уривків з Біблії, поетичних рядків, девізів та висловлювань класичних авторів. Зазвичай вони містили незрозумілі карлючки та списки необхідних покупок, а також слова сороміцьких пісень та описи химерних і важливих подій. І цей також не відрізнятиметься від решти, подумалося Римі. На жаль, хтось вирвав із нотатника першу сторінку, на якій, мабуть, було вказане ім’я власника чи власниці. Без першої сторінки не було майже жодного шансу ідентифікувати власника чи будь-кого з решти згаданих у ньому людей, бо вони, зазвичай, позначалися лише ініціалами. Історики виявляли мало інтересу до таких безіменних і безликих історичних свідчень, наче їхня анонімність якимось чином робила особу їхнього власника менш значущою.

Решта сторінок містила таблицю з переліком усіх англійських монет, що були в обігу в шістнадцятому сторіччі, та їхньої відносної вартості. Одна з останніх сторінок мала похапцем нашкрябаний список предметів одягу: плаття, черевики, рукавички, накидка з хутровою оторочкою, шість жіночих сорочок, чотири нижні спідниці та рукавички. Окрім того, в нотатнику були кілька датованих записів, які не мали жодного сенсу, а також рецепт ліків від головного болю — глінтвейн із молока та вина. Рима посміхнулася й подумала: а чи допоможе цей глінтвейн їй з мігренню.

Вона вже було вирішила повернути цей записник до замкнених сховів на третьому поверсі, де зберігалися манускрипти, але щось у цій книжечці змусило Риму притримати її у себе. Було ясно, що цей нотатник вела жінка. Округлий почерк був зворушливо тремтливий і непевний, а рядки зміїлися сторінками угору-вниз крізь рясно наляпані чорнильні плями. Жоден освічений чоловік шістнадцятого сторіччя так не писав, хіба що він був старий чи хворий. Але авторка цього нотатника ані старою, ані хворою не була. Записи бриніли якоюсь незвичною жвавістю та динамічністю, що дивовижним чином контрастували з несміливим та неоковирним почерком.

Рима показала цей записник Хав’єру Лопесу, чарівливому, але абсолютно недосвідченому й некваліфікованому чоловіку, якого останній з Гонсалве найняв для того, щоб перетворити родинний будинок та особисте майно на бібліотеку та музей. Його просторий кабінет на першому поверсі мав красиві панелі червоного дерева і єдині працюючі обігрівачі в усій споруді. Під час їхньої нетривалої бесіди Хав’єр Лопес відкинув припущення Рими, що ця книга заслуговувала ретельнішого дослідження. Він також заборонив їй фотографувати нотатник, щоб фото можна було потім показати колегам у Сполученому Королівстві. Що ж до її твердження, що власником нотатника була жінка, директор щось пробурмотів про набридливих феміністок і помахом руки наказав покинути кабінет.

Отак ця книжечка й лишилася у неї на столі. У Севільї така книга завжди буде непотрібною й незначущою. Ніхто не приїздив до Севільї у пошуках англійських нотатників. Натомість їх шукали в Британській бібліотеці або ж у Шекспірівській бібліотеці Фолджера в Сполучених Штатах. Тільки один дивний чоловік приходив час від часу і продивлявся колекції. Він був француз, і його допитливий та прискіпливий погляд викликав у Рими відчуття дискомфорту. Його звали Ербер Каталь або ж Герберт Катал — вона точно не пам’ятала. Під час свого останнього приходу він залишив візитку і попрохав дати йому знати, коли вигулькне щось цікаве. Коли ж Рима спитала, чи не міг він уточнити, що саме його цікавить, то він відповів, що його цікавить усе. Користі від такого уточнення було не надто багато.

І ось вигулькнуло дещо дійсно цікаве. Та, на жаль, візитка того француза кудись зникла, і Рима не змогла знайти її, хоча й перебрала все, що було на столі. І їй залишилося чекати, поки він з’явиться, щоб вона змогла показати йому свою знахідку. Може, цей француз зацікавиться нею більше, аніж її шеф.

Рима погортала сторінки нотатника і знайшла між ними кілька зотлілих гілочок лаванди й розмарину. Вона не помітила їх раніше і тепер обережно витягнула із заглибини палітурки. На якусь мить Рима почула слабкий аромат зів’ялої квітки, що протягнув ниточку від неї до людини, що жила сотні років тому. Вона задумливо посміхнулася, уявивши собі жінку, яку ніколи не побачить.

— Más basura. Ось тобі ще порція непотребу. — То повернувся Даніель — підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. — До кафе підемо?

Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями фігури, смаглявою шкірою та мигдалеподібними очима. Уже кілька років Даніель мимрив їй услід хтиві зауваження, поїдав очима її груди і немов ненавмисне торкався її сідниці, коли вона проходила повз нього до поштового відділу. Здавалося, його зовсім не розохочувала та обставина, що він був на п’ять дюймів нижчий за неї та вдвічі старший.

— Estoy muy ocupada (Я зайнята), — відповіла Рима.

Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.

— Gracias, — пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.

Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?

Такі похмурі думки — не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.

«Khamsa fi ainek», — прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.

Розділ 2 Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн

-Куди тепер? Як і зазвичай? — тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.

— Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, — озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.

— Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він — пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

«Immensi tremor oceani», — прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» — подумалося мені.

— Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, — продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. — У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

— А потім ви нас покинете. — То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

— Гаразд.

Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

На світанку погода змінилася — довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

— Тримайтеся, — похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

— Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) — гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

— Гелоугласе! — скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

— Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі — іще довше, — спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот — і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.

— Ми прибули до Мон-Сен-Мішель, мадам, — сказав П’єр, подаючи мені руку.

Я взялася за неї і вийшла з човна. — Тут ви відпочинете, а тим часом мілорд поговорить з абатом.

Мої знання про цей острів обмежувалися розповідями, що ходили поміж моїх друзів, котрі кожного літа ходили під вітрилом довкола острова Уайт: що він оточений при відпливі сипучими пісками, а при припливах виникають такі небезпечно швидкі течії, що човни часто розбиваються об його скелясті береги. Я зиркнула через плече на наше маленьке суденце і здригнулася. Це просто чудо, що ми й досі живі.

Поки я намагалася прийти до тями, Метью сказав, дивлячись на свого племінника, який непорушно сидів на кормі:

— Діана була б у більшій безпеці, якби ти пішов разом із нами.

— Якщо твої друзі не втягнуть її в якусь халепу, то твоя дружина цілком зможе сама за себе потурбуватися. — Гелоуглас поглянув на мене і посміхнувся.

— Філіп спитається про тебе.

— Скажи йому… — Гелоуглас замовк і утупився поглядом у далечінь. У блакитних очах вампіра відбилася глибока туга. — Скажи йому, що мені ще не вдалося забути.

— Заради нього мусиш намагатися пробачити, — тихо сказав Метью.

— Я ніколи не пробачу, — холодно відказав Гелоуглас. — І Філіп ніколи мене про це не прохатиме. Мій батько загинув від рук французів, і жодне створіння не наважилося виступити проти короля. Доки я не примирюся з минулим, я до Франції — ані ногою.

— Гуго пішов у небуття, дай, Господи, спокій його душі. Твій дід і досі з нами. Тож не марнуй на нього свій час. — Метью підняв ногу і виступив з човна. Без єдиного прощального слова він повернувся, взяв мене за лікоть і повів до жалюгідної купки дерев із голими гілками. Відчувши на собі холодний тягар погляду Гелоугласа, я обернулася і зустрілася з ним очима. Шотландський кельт підняв руку, мовчки прощаючись зі мною.

Коли йшли сходами, Метью мовчав. Я не бачила, куди вони ведуть, і невдовзі збилася з ліку, намагаючись їх порахувати. І натомість зосередилася на тому, щоб втримати рівновагу на їхній слизькій вичовганій поверхні. Із країв мого плаття падали крижані бурульки, а в моєму широкому каптурі свистів вітер. Перед нами розчинилися міцні двері, прикрашені важкими смугами металу, які від бризок солоної морської води вкрилися іржею та ямками.

І знову сходи. Я стиснула губи, підняла спідниці й рушила далі.

Знову вояки. Коли ми наблизилися, вони притислися до стіни, щоб дати нам прохід. Метью трохи міцніше взяв мене за лікоть, але ці вояки запросто могли бути привидами, незважаючи на всю ту увагу, яку ми їм приділили.

Нарешті ми увійшли до кімнати, де цілий ліс колон підтримував склепінчасту стелю. Стіни були буквально всипані камінами, від яких ішло благословенне тепло. Я полегшено зітхнула і струсила свою накидку, розсіюючи навсібіч воду й лід. Хтось тихенько кашлянув, і я побачила чоловіка, який стояв перед одним із палаючих камінів. На ньому була червона мантія кардинала, і на вид йому було під тридцять — вік неймовірно молодий як для людини, котра піднялася так високо в ієрархії Католицької церкви.

— А, шевальє де Клермон! Чи зараз вас звуть якось інакше? Ви вже давно не були у Франції. Мабуть, ви перебрали ім’я Волсінгема разом із його посадою після того, як він потрапив до пекла, де йому й місце. — Англійська кардинала була бездоганною, хоча й говорив він із сильним французьким акцентом. — Ми, за наказом нашого володаря, очікували вас упродовж останніх трьох днів. Про жінку в наказі не йшлося.

Метью відпустив мою руку і вийшов наперед. Злегка вклонившись, він поцілував перстень на простягнутій руці церковника.

— Здрастуйте, ваше преосвященство. Я гадав, що ви у Римі — обираєте нашого нового папу. Можете уявити мій захват від того, що я вас тут зустрів. — Хоча захвату в голосі Метью й близько не чулося. Я з тривогою подумала: А що ми виграли, прибувши до Сен-Мішеля, а не до Сен-Мало, як планував Волтер?

— Наразі Франція потребує мене більше, аніж Ватикан. Оці недавні вбивства королів та королев — аж ніяк не богоугодна справа. — Очі кардинала погрозливо блиснули. — Єлизавета невдовзі переконається у цьому, коли зустрінеться з Ним.

— Я прибув сюди не в англійських справах, кардинале Жойоз. Це — моя дружина Діана. — Метью затиснув тонку срібну монету свого батька між своїм великим та середнім пальцями. — Я повертаюся додому.

— Так мені й сказали. Ваш батько надіслав ось це, щоб гарантувати безпечний проїзд. — Жойоз кинув Метью якийсь блискучий предмет, і той вправно впіймав його. — Філіп де Клермон забувається і поводиться так, наче він — король Франції.

— Моєму батьку не потрібна верховна влада, бо він сам є тим гострим мечем, який саджає королів на трон і скидає їх із нього, — тихо сказав Метью. І надів важкий золотий перстень на свій середній палець, укритий рукавичкою. У золотій оправі персня виднівся гравійований червоний камінь. Я анітрохи не сумнівалася, що позначка на ньому була такою ж самою, як і в мене на спині. — Ваші господарі знають, що якби не мій батько, то католицька справа у Франції була б безнадійно програна. І ви б зараз не стояли тут переді мною.

— Може, для всіх зацікавлених і дійсно було б краще, якби seіgneur був королем, зважаючи на те, що на троні зараз сидить протестант. Але це тема для нашої приватної розмови, — стомлено мовив кардинал. Він дав знак слузі, що стояв у напівтемряві біля дверей. — Відведіть дружину шевальє до її кімнати. Ми мусимо покинути вас, мадам. Ваш чоловік надто довго перебував серед єретиків. І йому треба чимало часу простояти на колінах на холодній кам’яній долівці, щоб пригадати, хто він насправді такий.

Напевне, на моєму обличчі відбився переляк від того, що мені доведеться залишитися одній у такому місці.

— Із тобою буде П’єр, — заспокоїв мене Метью і, нахилившись, поцілував мене. — Ми продовжимо подорож кіньми, коли спаде приплив.

І це було востаннє, коли я бачила перед собою Метью де Клермона як науковця і представника двадцять першого сторіччя. Чоловік, котрий, широко ступаючи, рушив до дверей, більше не був оксфордським викладачем, він був тепер володарем доби Ренесансу. Це проглядалося в його поставі, в лінії плечей, у його аурі стриманої сили та холодному погляді очей. Геміш мав рацію, коли казав, що Метью стане тут іншою людиною. Під гладенькою поверхнею Метью відбувалася глибока метаморфоза.

Десь високо угорі вдарили дзвони.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Дзвони взяли паузу перед завершальним ударом. Князь.

«Що ж іще відкриє мені ця подорож про цього надзвичайно складного чоловіка, за якого я вийшла заміж?» — подумалося мені.

— Не змушуватимемо Господа чекати, кардинале Жойоз, — різко кинув Метью. Жойоз слухняно рушив слідком за ним, наче острів Сен-Мішель належав не церкві, а родині де Клермонів.

Поруч П’єр стиха мовив, полегшено зітхнувши:

— Milord est lui-même (Мілорд став сам собою).

Так, але чи й досі він залишався моїм?

Може, Метью й був володарем, але стосовно того, хто був королем, сумніватися не доводилося.

Із кожним ударом кінських копит об замерзлу дорогу ознак сили та впливовості батька мого чоловіка ставало дедалі більше. Залежно від того як ми наближалися до Філіпа де Клермона, його син ставав все більш відстороненим і владним. Сполучення цих двох властивостей страшенно дратувало мене і вже встигло призвести до кількох сварок. Метью кожного разу вибачався за свою грубу поведінку, коли його темперамент остигав, а я, знаючи, який тягар на нього тисне, завжди пробачала його.

Коли ми вдало здолали сипучі піски довкола Сен-Мішеля під час відпливу, союзники де Клермонів запросили нас до міста Фужер, поселивши нас у вежі, зручно розміщеній на фортечному валу, звідки відкривався вид на французький сільський ландшафт. Через дві ночі на дорозі біля міста Божé нас зустріли піші вояки зі смолоскипами. На їхньому вбранні виднілася вже знайома емблема: хрест і півмісяць. Я вже бачила цей символ раніше, коли нишпорила в шухляді робочого столу Метью в замку Сеп-Тур.

— А що це за місцина? — поцікавилася я, коли вояки відвели нас до безлюдного шато. Як для нежилого приміщення там було навдивовижу тепло, і лункими коридорами ширився запах щойно приготованої їжі.

— Це — дім мого старого приятеля, — відповів Метью, стягуючи черевики з моїх замерзлих ніг. Потім він розім’яв мені пальці на ногах, і я відчула, як до кінцівок знову повертається кров. Я аж застогнала. П’єр дав мені в руки чашку з підігрітим вином зі спеціями. — Це була улюблена мисливська хатинка Рене. Коли він у ній жив, тут вирувало життя, і в кожній кімнаті можна було зустріти як не мистця, так вченого. Тепер цим шато керує мій батько. Утім, через безперервні війни він не має можливості приділити маєтку належну увагу.

Коли ми були ще у Старій Хижці, Волтер та Метью просвітили мене стосовно триваючої ворожнечі між протестантами та католиками за контроль над престолом і країною. Із наших вікон у місті Фужер я бачила клуби диму, що позначали розташування військового табору протестантів, а вздовж дороги нам час від часу траплялися зруйновані будинки та церкви. Я була приголомшена розмахом руйнації.

Через триваючий конфлікт мою ретельно сконструйовану «легенду» довелося дещо змінити. В Англії я мала позиціонувати себе як жінка-протестантка французького походження, яка тікає з рідної країни, аби мати змогу дотримуватися свого віросповідання. Але тут, на французькій землі, я мала виступати як англійська католичка, яка страждала від безперервних переслідувань. Якимось дивним чином Метью вдавалося пам’ятати всі вигадки і напівправди, необхідні для підтвердження наших численних вигаданих особистостей, уже не кажучи про історичні деталі кожного місця, через яке ми подорожували.

— Зараз ми знаходимося в провінції Анжу. — Голос Метью відірвав мене від роздумів. — Люди, яких ти зустрічатимеш, стануть підозрювати, що ти — протестантська шпигунка, бо говориш англійською, хоч яку б легенду ти їм не намагалася згодувати. Ця частина Франції відмовляється визнавати претензії короля на трон і воліє мати правителя-католика.

— Як і Філіп, — стиха мовила я. Від впливовості Філіпа мав користь не лише кардинал Жойоз. Дорогою нас зупиняли для розмови католицькі священики з запалими щоками та переляканими очима, щоб обмінятися з нами новинами і передати батькові Метью свої подяки за його допомогу. І жоден із них не повертався з порожніми руками.

— Йому байдуже до тонкощів католицького вірування. В інших регіонах країни мій батько підтримує протестантів.

— На диво об’єднувальний підхід, нічого не скажеш.

— Насправді ж Філіп переймається тим, щоб врятувати Францію від самої себе. У серпні цього року наш новий король, Генріх Наварський, спробував нав’язати Парижу свої релігійні та політичні погляди. Та парижани визнали за краще голодувати, аніж підкоритися королю-протестанту. — Метью провів пальцями по волоссю, що було явною ознакою стурбованості. — Померли тисячі людей, і в результаті мій батько втратив віру в здатність людей самотужки вибратися з цього безладу.

Філіп також не мав схильності дозволяти своєму синові керувати власними справами. П’єр розбудив нас рано-вранці й оголосив, що коні засідлані й готові до подорожі. Він отримав звістку, що вже через два дні нас чекають у місті, розташованому за понад сотню миль від шато, в якому ми зупинилися.

— Але ж це неможливо! Ми не зможемо подорожувати так швидко! — Хоч я й була добре підготовленою фізично, але жодне з сучасних фізичних тренувань не могло підготувати до верхової подорожі сільською місцевістю та ще й у листопаді місяці.

— Ми майже не маємо вибору, — похмуро мовив Метью. — Якщо затримаємося, то він пришле іще більше людей, щоб нас підганяти. Тож краще робити, як він каже. — Наприкінці того дня, коли я вже ладна була плакати від утоми, Метью мовчки всадовив мене у своє сідло і ми мчали доти, поки не загнали коней. Я була надто виснажена, щоб протестувати. До кам’яних стін та дерев’яних будинків Сен-Бену ми дісталися вчасно, згідно з наказом Філіпа. На той час ми вже були так близько до замку Сеп-Тур, що ані П’єр, ані Метью вже не надто переймалися пристойністю, тому я їхала верхи, розставивши ноги у сідлі, а не звісивши їх набік, як тоді було прийнято. Незважаючи на те що ми дотримувалися графіку руху, Філіп продовжував збільшувати кількість своїх васалів, що нас супроводжували, наче боявся, що ми передумаємо й повернемося до Англії. Одні васали йшли за нами слід у слід. Інші розчищали дорогу й забезпечували харчі, коней та місця для ночівлі в переповнених постоялих дворах, окремих будинках та укріплених монастирях. Виїхавши на скелясті пагорби, утворені згаслими вулканами в провінції Овернь, ми часто помічали побіля височенних піків таємничі силуети вершників. Помітивши нас, вони прожогом мчали геть, щоб нести звістки про те, як проходить наша подорож до замку Сеп-Тур.

Через два дні, коли вже сутеніло, Метью, П’єр та я зупинилися на одній із зубчастих вершин, з якої крізь пориви снігу ледь проглядався родинний маєток де Клермонів.

Я впізнала знайомі прямі лінії центральної вежі, але, якби не вона, я могла б і не впізнати цього замку. Стіни, що колом оточували його з усіх боків, залишалися такими ж, як і були в двадцять першому сторіччі, як і решта шість круглих веж, кожна — з мідним конічним дахом, позеленілим від часу. Із димарів, виведених за зубці веж таким чином, щоб їх не було видно, ішов дим, а зубчастий обрис стін та веж наводив на думку, що якийсь схиблений велетень навмисне повирізав ці зубці гігантськими ножицями в кожній стіні. За стінами виднівся засніжений сад, а також прямокутні клумби.

У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них — озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.

Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному жеребцеві, норовливому і злому, який намагався вкусити або хвицнути кожного, хто наближався до нього, окрім істоти на його спині. Обидві тварини були з конюшні де Клермонів і вони, без підказки знаючи дорогу додому, охоче поспішали назад, до теплої стайні з відром вівса.

— О Господи! Не думав я знову тут опинитися! — сказав Метью і закліпав очима, немов сподіваючись, що від цього замок зникне перед його очима.

Я простягнула руку і поклала йому на плече.

— Навіть зараз ти маєш вибір. Ми можемо повернутися. — П’єр жалісно поглянув на мене, а Метью подивився і похмуро всміхнувся.

— Ти не знаєш мого батька, — сказав він і знову прикипів поглядом до замку.

Коли ми нарешті в’їжджали до Сеп-Тура, обабіч нас палали смолоскипи. Важкі ворота з дубків та залізних пластин швидко розчинилися, і коли ми проїжджали крізь них, четверо стояли поруч і мовчки супроводжували нас поглядами. Щойно ми проїхали крізь них, як вони з брязкотом зачинилися, і двоє воротарів замкнули їх спеціальними палями, котрі витягли зі схованок у стінах. Шість днів подорожі через Францію навчили мене, що ці запобіжні заходи є аж ніяк не зайвими. Люди з підозрою ставилися до чужинців, боялися нападу іще однієї зграї солдат-грабіжників, охочих вчинити насильство та пролити кров на догоду своєму новому господареві.

Усередині нас чекала справжня армія — як людей, так і вампірів. Десь із півдесятка з них потурбувалися про наших коней. П’єр віддав одному з них невеличкий пакет з кореспонденцією, а тим часом інші стиха про щось розпитували його, крадькома поглядаючи на мене. Ніхто не підійшов до мене і не запропонував допомогти. Сидячи верхи на моїй коняці, я тремтіла від холоду й втоми, видивляючись серед натовпу Філіпа. Він би неодмінно наказав кому-небудь допомогти мені спішитися.

Метью помітив некомфортне становище, в якому я опинилася, і з завидною гнучкою граціозністю зіскочив зі свого жеребця. Зробивши кілька широких кроків, він підійшов до мене, ніжно витягнув мою ногу зі стремена і злегка розім’яв її, щоб відновити рухливість. Я подякувала йому, не бажаючи, щоб моя перша поява у Сеп-Турі асоціювалася з падінням у мішанину снігу й багнюки в дворі замку.

— А хто з цих чоловіків твій батько? — стиха спитала я Метью, коли він, пригнувшись під шиєю коня, переходив до моєї другої ноги.

— Ніхто. Він у приміщенні. Спочатку підганяв нас так, немов за нами гналися якісь пекельні потвори, а тепер робить вигляд, що йому нецікаво нас бачити. Тобі, до речі, теж треба досередини, бо застудишся. — Метью почав віддавати уривчасті накази по-французьки, розганяючи пришелепуватих слуг навсібіч, аж поки біля дерев’яних гвинтових сходів, що вели до дверей шато, не залишився тільки один вампір. Мене охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.

— Здрастуй, Алене, — сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.

— Ласкаво просимо додому, — відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате волосся, зморшки під лагідними очима і жилава статура.

— Дякую тобі, Алене. Це — моя дружина Діана.

— Здрастуйте, мадам де Клермон. — Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.

— Приємно познайомитися, Алене. — Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.

— Ваш батько чекає, — сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.

— Накажи принести харчі до мого помешкання — щось просте. Діана зморена й зголодніла, — сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. — Я невдовзі до нього зайду.

— Він чекає на вас обох, — зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. — Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.

— Справді, обох? — Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.

Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході — і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.

— Що він собі думає?! — різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. — Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!

— Його накази вирізняються точністю і детальністю. — Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.

— Та все нормально, Метью, — заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала — вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.

— Як цікаво, — тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.

Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.

— Ти вся синя, — сказав він.

— Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, — пообіцяв Ален. — А потім порозпалюю каміни.

З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.

Ален вибачливо похитав головою.

— Він не в найкращому гуморі.

— Схоже, що так воно і є, — сказав Метью, похнюпившись. — Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.

Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.

— Ходімо, — рішуче кинула я, підбираючи свої спідниці.

Сеп-Тур був надто старовинним, щоб мати такі сучасні зручності, як коридори, тому ми пройшли крізь аркові двері праворуч від каміна до кутка кімнати, яка згодом перетвориться на гранд-салон Ізабо. Зараз ця кімната ще не була напхана меблями, а натомість прикрашена з таким же аскетизмом, який я бачила скрізь у Франції під час своєї подорожі. Важкі дубові меблі не так просто було мимохідь поцупити, і вони навіть були спроможні пережити незначні пошкодження, отримані під час бою, про що свідчив глибокий рубаний слід, залишений на поверхні скрині. Звідти Ален провів нас до кімнати, де колись ми з Ізабо снідали серед жовтавих теракотових стін за столом, заставленим керамічним посудом та важкими срібними ножами й виделками. Нині ж ця кімната, маючи лише один стіл та крісло, була жалюгідною подобою отої, сучасної. На поверхні столу були папери та писарські причандалля. Часу оглянути кімнату ретельніше я не мала, бо ми вже почали підніматися зачовганими сходами до незнайомої мені частини шато.

На широкому майданчику сходи раптом урвалися. Ліворуч перед нами відкрилася довга галерея, що містила химерний асортимент всіляких приладів та штукенцій, годинників, зброї, портретів та меблів. На мармуровій голові якогось стародавнього божества невимушено красувалася погнута золота корона. Із її центру мені поблажливо підморгував криваво-червоний рубін завбільшки з яйце.

— Сюди, — сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася — у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:

— Introite.

Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.

Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.

До цієї музики додалася басова нота:

— Sedete.

Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.

За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью — нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.

На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.

Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью — хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці — Метью й близько не здавався наскільки потойбічним, таємничим та надприродним. І не тому, що Філіп де Клермон був потворою. Навпаки. Якщо пояснювати по-простому, то він був найбільш вражаючою істотою, яку я коли-небудь бачила — і серед надприродних істот, і серед протиприродних, і серед демонічних, і серед людських.

Ніхто, дивлячись на Філіпа де Клермона, не міг допустити думки про те, що він створений зі смертної плоті. Риси обличчя вампіра були аж надто бездоганними та лячно симетричними. Прямі й темні брови нависали над блідими очима приглушеного золотаво-брунатного кольору з вкрапленням зелених цяток. Тривалий вплив сонця та стихій позначив його каштанове волосся блискучими пасмами золота, срібла та міді. Рот у Філіпа був лагідний і чуттєвий, хоча сьогоднішнього вечора він міцно стуляв губи, бо дуже гнівався.

І собі стуливши губи, щоб не роззявити рота, я зустріла його оцінюючий погляд. Коли я поглянула йому у вічі, він повільно й навмисне перевів погляд на Метью.

— Розповідай. — Слова були мовлені тихо, але все одно вони не могли приховати гнів Філіпа. Однак у кімнаті був не один розгніваний вампір. Тепер, переборовши потрясіння від зустрічі з Філіпом, Метью намагався взяти над ним гору.

— Ти наказав мені прибути до Сеп-Тура. Ось я перед тобою, живий і неушкоджений, попри істеричні повідомлення твого онука. Із цими словами Метью кинув батькові на стіл його срібну монетку. Вона упала на край, крутнулася навколо невидимої осі і пласко стукнулася об його поверхню.

— У цю пору року твоїй дружині краще було б залишитися вдома. — Філіп говорив англійською не гірше за корінного мешканця Англії.

— Діана — моя пара, батьку. Не міг же я залишити її в Англії з Волтером та Генрі лише тому, що настала зимна й сніжна погода!

— Угамуйся, Метью, — прогарчав Філіп, мов лев, і в усій його зовнішності було щось левине. Родина де Клермонів була звіринцем страшних і сильних тварин. Коли я була поруч із Метью, то мені на думку завжди спадали вовки. З Ізабо — хижі птахи. Гелоуглас нагадував мені ведмедя. А Філіп скидався на ще одного смертельно небезпечного хижака.

— Гелоуглас та Волтер доповідають мені, що ця відьма потребує мого захисту, — сказав лев, простягаючи руку до листа. Постукавши його краєм по столу, він пильно подивився на Метью. — А мені думалося, що захист слабших створінь — це твоя робота, оскільки тепер ти посідаєш місце в Конгрегації від нашої родини.

— Діана — не слабка, і вона потребує більшого захисту, аніж той, який спроможна забезпечити Конгрегація, зважаючи на ту обставину, що Діана моя дружина. А ти зможеш надати такий захист? — спитав Метью з викликом не лише у голосі, а й у поставі.

— Спершу мені треба почути, що вона скаже, — відповів Філіп. І поглянув на мене, піднявши брови.

— Ми познайомилися чисто випадково. Я відразу ж зрозумів, що вона відьма, але внутрішній зв’язок між нами був незаперечним, — пояснив Метью. — На неї напали одноплемінники…

Рука, більше схожа на лапу, піднялася, вимагаючи тиші. Філіп знову пильно подивився на свого сина.

— Маттеусе, — ліниво прогарчав Філіп, і це справило несподіваний ефект на Метью: він умить замовк, мов батогом оперезаний. — Ти хочеш мені сказати, що й сам потребуєш мого захисту?

— Звісно, що ні, — обурено відказав Метью.

— Тоді замовкни і дай відьмі висловитися.

Збираючись задовольнити вимогу Філіпа, щоб ми з Метью отримали змогу якомога швидше позбутися його нервуючої присутності, я швидко прикинула, як найкраще розповісти йому про наші останні пригоди. Обдумування кожної подробиці забрало б надто багато часу, а можливість того, що під час моєї розповіді Метью з якоїсь причини вибухне, була дуже імовірною. Набравши повні груди повітря, я почала.

— Звуть мене Діана Бішоп, і мої мати та батько були потужними чаклунами. Їх убили інші відьми та відьмаки, коли вони були далеко від домівки, а я була ще малою дитиною. Перед своєю смертю вони зачаклували мене. Моя мати була провидицею і тому передбачала те, що мало статися.

Філіп підозріло звузив очі. Я зрозуміла його обачність. Бо мені й самій і досі було дивно, чому двоє людей, котрі любили мене, порушили моральний кодекс відьом і закували свою єдину доньку в магічні кайдани.

— Коли я зростала, то була для нашої родини постійним джерелом ганьби: відьма, що не може запалити свічу або як слід накласти закляття. Тож я відвернулася від Бішопів і подалася до університету. — Від цих відвертих слів Метью стривожено завовтузився у своєму кріслі. — Я вивчала там історію алхімії.

— Діана вивчає мистецтво алхімії, — поправив Метью, кинувши на мене попереджувальний погляд. Але його викривлена напівправда не задовольнила б Філіпа.

— Я — мандрівниця у часі. — Ця фраза на мить непорушно зависла між нами трьома в повітрі. — У вас це називається «fileuse de temps», тобто прядильниця часу.

— О, та мені добре відомо, хто ви, — мовив Філіп так само лінивим тоном. На обличчі Метью відбився вираз мимовільного подиву. — Я жив дуже довго, мадам, і знав багатьох створінь. Ви — не з цього часу, не з минулого, тому ви, напевне, з майбутнього. І Маттеус, напевне, прибув сюди разом із вами, бо він — не той чоловік, яким був вісім місяців тому. Той Метью, якого я добре знаю, ніколи б не удостоїв відьму другим поглядом. — Вампір глибоко зітхнув. — Мій онук попередив мене, що ви обоє маєте дуже дивний запах.

— Філіпе, я зараз все поясню… — але того вечора Метью не судилося завершувати свої фрази.

— Хоча нинішня ситуація й має багато бентежних аспектів, я радий, що з часом людство виробило раціональний підхід до гоління і усвідомило його необхідність, — мовив Філіп, ліниво почесавши свою акуратно підстрижену бороду та вуса. — Бо, зрештою, борода — це розсадник вошей, а не джерело мудрості.

— Мені постійно кажуть, що без бороди Метью має неповноцінний вигляд, немов щойно перехворів на серйозну хворобу, — зітхнула я. — Але я не знаю закляття, щоб її швидко відростити.

Філіп відмахнувся від моїх слів.

— Організувати бороду — то нескладно. Ви щось сказали мені про свій інтерес до алхімії…

— Так. Я віднайшла книгу, яку багато хто шукав. Із Метью я познайомилася, коли він прийшов до мене вкрасти її, але не зміг, бо я на той час уже випустила її зі своїх рук. І потім кожне створіння в радіусі багатьох миль довкола почало за мною стежити. Мені навіть довелося кинути роботу!

Почулося щось схоже на придушений сміх, і м’язи на підборідді Філіпа затряслися.

Я виявила для себе, що з левами важко сказати — коли їм весело, а коли вони збираються стрибнути на тебе.

— На нашу думку, це книга про походження видів, — зауважив Метью. На його обличчі з’явився гордий вираз, хоча книгу ту я замовила зі схову абсолютно випадково. — Той манускрипт сам знайшов Діану. Допоки решта створінь розбиралися, що ж потрапило їй до рук, я встиг закохатися в неї.

— Значить, це тривало досить довго, — задумливо мовив Філіп, склавши хаткою долоні перед підборіддям і впершись ліктями в край столу.

— Ні, — заперечила я, подумки зробивши деякі підрахунки. — Лише два тижні. Хоча Метью довго не розкривав мені своїх почуттів і зробив це лишень тоді, коли ми опинилися у Сеп-Турі. Але тут теж було небезпечно. Одного вечора я вийшла з нашої спальні надвір. І в парку на мене напала інша відьма й викрала мене.

Філіп блискавично перевів погляд з мене на Метью.

— У стінах замку була відьма?

— Так, — коротко відповів Метью.

— Скоріше, вона над ними витала, — обережно поправила я, іще раз заволодіваючи увагою його батька. — Не думаю, що яка-небудь відьма коли-небудь торкалася землі в Сеп-Турі, якщо це так важливо. Ну, звісно, окрім мене.

— Ясна річ, — кивнув головою Філіп. — Продовжуйте.

— Вона понесла мене до замку Ля-П’єр. Там був Доменіко. І Герберт. — Із виразу обличчя Філіпа я побачила, що він знав і про замок, і про тих двох вампірів, які мене в ньому зустріли.

— Не рий другому яму, сам до неї потрапиш, — пробурмотів Філіп.

— Моє викрадення було здійснене за наказом Конгрегації, і відьма на ім’я Сату намагалася силою дізнатися у мене про магію. Коли їй це не вдалося, вони кинула мене до потаємної підземної темниці.

Рука Метью потягнулася до заглибини на моїй талії, як і кожного разу, коли заходила мова про той злощасний вечір. Філіп помітив цей порух, але не сказав нічого.

— Після того як я втекла, мені вже не можна було залишатися в Сеп-Турі й наражати Ізабо на небезпеку. Розумієте, з мене виходила вся ота магія, яку я не могла контролювати. Тому ми з Метью подалися до мене додому, до будинку моєї тітки. — Я зробила паузу, розмірковуючи, як краще пояснити, в якому місті той будинок розташовувався. — Ви чули легенди, які розповідають піддані Гелоугласа про землі, що лежать на заході за океаном? — Філіп кивнув. — Саме там і живуть мої тітки. Ну, принаймні приблизно.

— І ці ваші тітки — вони також відьми?

— Так. А потім з’явилася маньясанг, щоб убити Метью — одне зі створінь Герберта — і їй це майже вдалося зробити. Нам нікуди було подітися від Конгрегації — лише сховатися від неї в минулому. — Я зупинилася, вражена злісним поглядом, який кинув Філіп на Метью. — Але раю ми тут теж не знайшли. Люди у Вудстоці дізналися, що я відьма, а судилища в Шотландії можуть негативно вплинути на наше життя в Оксфордширі. Тому нам знову довелося тікати. — Я іще раз переглянула обриси своєї розповіді, видивляючись, чи не випустила з неї щось важливе. — Оце й все, що я маю сказати.

— Ви маєте здібність подавати складні відомості швидко й дохідливо, мадам. Якщо ви люб’язно поділитеся своїм досвідом з Метью, то зробите нашій родині неоціненну послугу. Бо ми надто багато витрачаємо на папір та пера. — На мить Філіп втупився поглядом у кінчики своїх пальців, а потім підвівся з чисто вампірською рвучкістю, яка перетворила цей простий рух на справжнісінький вибух. Секунду тому він сидів, а тепер раптово й лячно нависнув над столом усіма шістьма футами свого зросту. І пильно дивився на сина.

— Метью, ти граєш в небезпечну гру, в якій можна втратити все, а здобути дуже мало. Після твого від’їзду Гелоуглас прислав мені повідомлення. Вершник вирушив іншим маршрутом і випередив тебе, прибувши раніше. Поки ти сюди добирався, король Шотландії заарештував більше сотні відьом і ув’язнив їх в Единбурзі. Не підлягає сумніву, що Конгрегація вважає, що ти зараз їдеш туди, щоб переконати короля Якова відмовитися від своїх планів.

— Тоді це іще одна причина забезпечити Діані твій захист, — жорстко зауважив Метью.

— А воно мені треба? Навіщо? — Холодний тон і вираз обличчя Філіпа засвідчували, що він казав те, що думав.

— Бо я кохаю її. І через те, що ти сам казав мені: Орден Лазаря існує для того, щоб захищати тих, хто сам себе не може захистити.

— Я захищаю інших маньясангів, а не відьом!

— Може, тобі слід ширше поглянути на світ, — уперто наполягав Метью. — Зазвичай, маньясанги цілком спроможні постояти за себе.

— Ти прекрасно знаєш, що я не зможу захистити цю жінку, Метью. Уся Європа ворогує через питання віри, і теплокровні прагнуть офірних цапів, яких можна було б звинуватити в їхніх теперішніх негараздах. І вони неминуче спрямовують свої погляди на створіння довкола себе. Однак ти цілком свідомо привозиш цю жінку — яка, за твоїми словами, є тобі парою і відьмою по крові — привозиш її в цей божевільний хаос. Ні. — Філіп емоційно похитав головою. — Звісно, ти можеш сподіватися, що твоє нахабство візьме гору, але я не стану наражати родину на небезпеку, провокуючи Конгрегацію та ігноруючи умови заповіту.

— Філіпе, ти мусиш…

— Не вживай цього слова у розмові зі мною! — гаркнув Філіп, тицьнувши в Метью пальцем. — Упорядковуй свої справи і повертайся туди, звідки прийшов! Отам і можеш просити допомоги в мене або в тіток цієї відьми! Не тягни свої негаразди у минуле, тут їм не місце.

Але у двадцять першому сторіччі у Метью не буде Філіпа, на чию допомогу можна було б розраховувати. Бо він на той час вже буде мертвий і лежатиме в могилі.

— Я ніколи й нічого у тебе не просив, Філіпе. До сих пір. — Атмосфера у кімнаті небезпечно охолола на кілька градусів.

— Ти мав би передбачити мою реакцію, Маттеусе, але ти, як і завжди, не подумав головою. А що, якби тут була твоя мати? Що, якби на Трір не опустилася погана погода? Ти ж знаєш, як вона ненавидить відьом. — Філіп витріщився на свого сина. — Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.

Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.

— Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. — Я зробила паузу, щоб перевести подих. — Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії — без Метью, якщо це буде потрібно.

На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.

— Де ви дістали ось це? — спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. — Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.

— Вона й досі живе, Філіпе, — хрипкою скоромовкою сказав Метью, скоріше намагаючись просто повідомити батькові інформацію, аніж заспокоїти його.

— Але якщо Ізабо жива, тоді… — голос Філіпа урвався і розтанув у тиші. Якусь мить на його обличчі залишався ошелешений вираз, який поступово змінився виразом розуміння. — Що ж, я також, зрештою, не безсмертний. І коли почалися ваші останні негаразди, ти вже не зміг покликати мене на поміч.

— Не зміг, — насилу видавив із себе Метью.

— Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? — злісно напустився на нього Філіп.

— Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. — Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.

— Ізабо — і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, — невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.

— Маман теж була такої думки, — тихо сказав Метью.

— Тоді… — Філіп різко замовк і похитав головою. — Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.

А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.

— Відпусти її, Філіпе, — наказав Метью.

Філіп зазирнув мені у вічі й розчаровано зітхнув. Попри перстень на моїй руці, я не була його коханою Ізабо. Він зняв свою руку з моєї, і я відразу ж відступила від нього назад на поштиву відстань.

— Тепер, вислухавши історію Діани, ти надаси їй свій захист? — вимогливо спитав Метью, вдивляючись в обличчя свого батька.

— А це вам потрібно, мадам?

Я кивнула, стиснувши пальцями вигнутий підлокітник сусіднього крісла.

— Тоді згода. Лицарі Лазаря потурбуються про вашу безпеку.

— Дякую, батьку. — Метью рвучко обійняв Філіпа за плечі, а потім рушив до мене. — Діана втомилася. Побачимося завтра вранці.

— Нічого подібного, — кинув Філіп із протилежного кінця кімнати, наче батогом ляснув. — Твоя відьма під моїм дахом і під моїм захистом. Вона не спатиме з тобою в одному ліжку.

Метью взяв мене за руку.

— Діана далеко від власного дому, Філіпе. І вона не знайома з цією частиною замку.

— Вона не ночуватиме у твоїх апартаментах, Метью.

— А чом би й ні? — поцікавилася я, похмуро поглянувши на Метью, а потім на його батька.

— Бо ви обоє не спаровані, хоч яку б красиву брехню Метью вам не розповідав. І дякувати Богу, що ні. Може, нам, зрештою, і вдасться відвернути катастрофу.

— Не спаровані? — приголомшено спитала я.

— Обмін обіцянками та прийняття маньясанських уз іще не гарантує непорушної угоди, мадам.

— Він — мій чоловік в усіх відношеннях, — відказала я, відчуваючи, як мої щоки заливає рум’янець. Коли я сказала Метью, що кохаю його, він запевнив мене, що ми тепер спаровані.

— Ви також не належним чином одружені, принаймні не так, щоб витримати перевірку правильності вашого шлюбу, — продовжив Філіп. — А таких перевірок буде багато, якщо ви й далі наполягатимете на цій претензії. Метью завжди проводив у Парижі більше часу за книжками з метафізики, замість того, щоб вивчати закони. У цьому випадку, сину мій, твоя інтуїція мала б тобі підказати, як слід правильно чинити, якщо цього не зробив твій інтелект.

— Перед тим як вирушити в подорож, ми обмінялися клятвами вірності. І Метью подарував мені перстень Ізабо. — Упродовж останніх хвилин у Медісоні ми здійснювали щось на кшталт церемонії. Я подумки швидко перебрала події в їхній послідовності, вишукуючи потенційні слабкі місця.

— Маньясанське парування — це те, що знімає всі заперечення проти шлюбу, які висувають священики, юристи, вороги та суперники: фізичне поглинання. — Ніздрі Філіпа роздулися. — А ви іще в такий спосіб не поєдналися. Ваші запахи не лише дивні, а цілковито відмінні — як у двох окремих створінь замість однієї. Будь-який маньясанг збагне, що ви не повністю спаровані. Герберт та Доменіко, напевне, помітили це, щойно Діана опинилася поблизу них. Та й Болдвін також, це однозначно.

— Ми — одружені й спаровані. Окрім моїх запевнень, непотрібно більше жодного доказу. Стосовно ж решти, то це не твоя справа, Філіпе, — твердо сказав Метью, рішуче стаючи межи мною та своїм батьком.

— О, Маттеусе, скільки можна! — зморено протягнув Філіп. — Діана — неодружена жінка-сирота, і в цій кімнаті я не бачу братів, які її б підтримали й захистили. Тому вона — моя справа.

— Ми одружені в очах Господа.

— Однак ти не відразу взяв її, ти вичікував. А що ти вичікував, Метью? Якогось знамення? Вона тебе хоче. Це видно мені з того, як вона на тебе дивиться. Для більшості чоловіків цього достатньо. — Філіп пронизав поглядом спершу сина, а потім мене. Мені пригадалося дивне небажання Метью в цьому відношенні, і занепокоєння та страх поширилися моїм тілом, мов отрута.

— Ми знали один одного недовго. Але навіть на початку я знав, що буду з нею — і лише з нею — решту свого життя. Ти ж знаєш, що написано на тому персні, Філіпе: «a ma vie de coer entier».

— Віддати жінці все своє життя — це безглуздо, якщо не віддати їй і все своє серце. Ти б звернув більше уваги на завершальну частину отої фрази на персні, а не лише на її початок.

— Я віддав їй своє серце, — сказав Метью.

— Не все без останку. Якби ти дійсно це зробив, то всі члени Конгрегації були б уже мертві, угоду між створіннями було б безповоротно порушено і ви були б там, де вам належить бути, а не в цій кімнаті, — грубо зауважив Філіп. — Не знаю, як робиться шлюб у тому вашому майбутньому, але в мою епоху шлюб — це те, за що варто померти.

— Пролиття крові в ім’я Діани — не відповідь на наші сьогоднішні труднощі. — Незважаючи на спілкування з батьком упродовж сторіч, Метью вперто не бажав визнавати те, про що я вже встигла здогадатися: узяти гору в суперечці з Філіпом де Клермоном було неможливо.

— А хіба кров відьми нічого не важить? — Обидва чоловіки здивовано повернулися до мене. — Ти ж убив відьму, Метью. А я убила вампіра, маньясанга, щоб не втратити тебе назавжди. Оскільки сьогодні ми ділимося один з одним своїми таємницями, то твоєму батьку також не завадило б знати правду. — Ескалація ворожнечі, спричинена нашими стосунками, призвели до загибелі Джиліан Чемберлен та Жюльєти Дюран.

— А ти вважаєш, що маєш час для залицяння? Для чоловіка, котрий вважає себе освіченим, твоє глупство, Метью, є гідним подиву, — з огидою мовив Філіп. Метью сприйняв образу з боку свого батька навіть оком не моргнувши, а потім виклав свою козирну карту.

— Ізабо прийняла Діану як свою доньку.

Але Філіпа не так легко було взяти голіруч.

— Ані Богу, ані твоїй матері так і не вдалося привчити тебе сміливо й чесно поставати перед наслідками власних дій. — Філіп вперся руками у стіл і погукав Алена. — Оскільки ви — не спаровані, то непоправної шкоди завдано не було. Цю справу можна вирішити іще до того, як про неї хто-небудь дізнається і родина зазнає руйнації. Я пошлю до Ліона людину, щоб вона знайшла там Діані відьму, яка допоможе їй краще розібратися зі своїми здібностями. А поки я цим займатимуся, ти, Метью, пошукаєш оту книгу.

А потім ви обоє вирушите додому, де забудете про це неподобство і заживете окремо — кожен своїм життям.

— Ми з Діаною йдемо до моїх апартаментів. Разом. Інакше, допоможи мені Господи…

— Перш ніж скінчиш промовляти цю погрозу, подумай, чи маєш ти достатньо сил, щоб її виконати, — невимушено кинув Філіп. — Ця дівчина спатиме одна — і біля мене.

Я відчула протяг — то розчинилися двері. У тому протязі відчувався запах воску та меленого перцю. Ален швидко обдивився довкола, помітивши гнів Метью і непоступливий вираз на обличчі Філіпа.

— Тебе перехитрили, Маттеусе, — сказав Філіп своєму сину. — Не знаю, чим ти там займався, але ти став слабохарактерним. Здавайся. Визнай поразку, поцілуй свою відьму і побажай їй доброї ночі. Алене, відведи цю жінку до кімнати Луїзи. Вона у Відні. Або у Венеції. Мені ніяк не вдається встигати за цією дівчиною в її безкінечних мандрах.

— А ти, — продовжив Філіп, — окидаючи сина поглядом своїх янтарно-жовтих очей, — підеш униз і чекатимеш, доки я закінчу листи Гелоугласу та Рейлі. Ти вже давно не був удома, і твої друзі бажають знати, чи справді Єлизавета Тюдор — це потвора з двома головами та трьома грудьми, як багато хто вважає.

Не бажаючи повністю капітулювати, Метью взяв мене пальцем за підборіддя, зазирнув мені глибоко у вічі й поцілував дещо емоційніше, аніж, вочевидь, очікував його батько.

— Оце і все, Діано, — різко й грубо попередив мене Філіп, коли Метью завершив поцілунок.

— Ходімо, мадам, — сказав Ален, кивнувши на двері.

Лежачи з розплющеними очима в ліжку незнайомої жінки, я слухала, як виє надворі вітер, і обдумувала все, що трапилося. Я мала розібратися з численними незрозумілостями та болісним відчуттям зради. Я знала, що Метью мене кохає. Але він мав знати, що інші поставлять під сумнів ті клятви, які ми дали один одному.

Минали години, і я втратила всяку надію на сон. Підійшовши до вікна і вдивляючись у світанок, я намагалася збагнути, чому наші плани були викриті цілком і повністю за такий короткий проміжок часу і яку роль відіграв Філіп де Клермон, а також секрети Метью в тому, що ці плани зазнали фіаско.

Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.

— Доброго ранку, — сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.

Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря — то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.

— Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, — прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. — Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.

— Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! — мовив Метью, беручи мене за лікоть. — Ми — подружжя.

— Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. — І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

— Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

— Не треба було нам сюди приходити.

— І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, — сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

— Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. — Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

— Тільки не Мілан. — Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

— Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, — стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

— Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, — спокійно відповів Філіп. — Parlez-vous français, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

— Oui, — обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма — і не на добре — набуває багатомовного характеру.

— Гм-м-м, — нахмурився Філіп. — Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

— Діана науковець, — роздратовано втрутився Метью у розмову. — Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

— Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? — поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. — Millás elliniká (Розмовляєте грецькою)?

— Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), — відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

— Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

— Тоді й цією мовою говорити не будемо, — пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

— Den tha ekpaidéfsoun gynaíkes sto méllon?

— Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, — відповів Метью. — Але не грецькою мовою.

— А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. — Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. — Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, — узагалі ніхто. — Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

— Це їй абсолютно не потрібно, — відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. — Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

— Вона — найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, — сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. — Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

— А яким відмикається бібліотека? — спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.

— У цьому домі книги ні від кого не замикають, — відповів Філіп, — лише харчі, ель та вино. Читання Геродота або Томи Аквінського не спонукає до поганої поведінки.

— Головне — почати, — стиха мовила я. — А як, до речі, звуть кухаря?

— Шеф-кухар.

— Та ні, яке він має ім’я?

Філіп знизав плечима.

— Він — старший на кухні, а значить — шеф-кухар. Я ніколи інакше його й не називав. А ти, Маттеусе? — Батько з сином обмінялися такими поглядами, що я занепокоїлася долею столу на хрестоподібних ніжках, що їх розділяв.

— А я гадала, що старший — ви. Якщо я зватиму кухаря «шеф», то як же тоді я зватиму вас? — Мій гострий дотеп на мить відволік увагу Метью, який вже був готовий учепитися своїми довгими пальцями у батькову горлянку.

— Усі тутешні звуть мене «сір» або «батько». Яке з цих двох подобається вам більше? — питання, що його поставив мені Філіп, було улесливе, але небезпечне.

— Зви його «Філіп», от і все, — пробурчав Метью. — Він має багато титулів, але поки ти їх вимовлятимеш, у тебе язик розпухне.

Філіп люто вишкірився на сина.

— Бачу, ти втратив розум, але не втратив свого нахабства. Залиш хатнє господарство своїй жінці й поїхали зі мною верхи. Ти якийсь охлялий, тобі треба прогулятися й освіжитися. — І Філіп задоволено потер руки, передчуваючи задоволення.

— Я не залишу Діану саму, — відказав Метью, знервовано крутячи пальцями величезну срібну сільничку — попередницю скромної череп’яної посудинки, яка стояла у мене біля плити в Нью-Гейвені.

— А чом би й ні? — пирхнув Філіп. — Ален буде їй нянькою.

Метью відкрив було рота, щоб відповісти, але я перервала його.

— Батьку, — звернулася я до Філіпа милим голосочком, встряючи в перепалку. — Можна мені поговорити наодинці з чоловіком, перш ніж він зустрінеться з вами у конюшні?

Філіп зіщулив очі. А потім підвівся й повільно вклонився у мій бік. Уперше цей вампір зробив рух із більш-менш нормальною швидкістю.

— Ясна річ, мадам. Я пошлю за Аленом, щоб він вам прислуговував. Насолоджуйтеся можливістю побути наодинці, поки ви її маєте.

Метью почекав, не зводячи з мене очей, поки його батько пішов з кімнати.

— Що ти замислила, Діано? — тихо спитав він, коли я підвелася і повільно рушила до нього навколо столу.

— А чому це Ізабо у Трірі? — поцікавилася я.

— А яка різниця? — ухильно відповів Метью.

І тут я заматюкалася, як простолюдинка, від чого вираз невимушеності враз злетів з обличчя Метью. Минулої ночі, лежачи в пропахлій трояндами спальні Луїзи, я мала вдосталь часу, щоб вибудувати низку подій минулого тижня й узгодити їх із тим, що я знала про цей історичний період.

— Велика різниця, бо в Трірі їй більше нема чого робити, окрім як на відьом полювати! Один із слуг перелякано кинувся геть з кімнати, попрямувавши до парадних дверей. Однак біля каміна залишалося іще двоє чоловіків, тому я стишила голос. — Тут не місце й не час обговорювати роль твого батька в геополітиці ранньої доби новітньої історії, трагічну загибель батька Гелоугласа чи те, як кардинал дозволив тобі помикати ним так, наче Сен-Мішель — це твій приватний острів. Ти сам мені про це розповіси. А іще нам конче необхідний додатковий час та конфіденційна обстановка, щоб ти докладніше розповів мені про аспекти вампірського парування.

Я крутнулася на п’ятах, щоб втекти від нього геть. Метью почекав, доки я не відбіжу достатньо далеко, щоб подумати, що втеча можлива, а потім блискавичним рухом схопив мене за лікоть і повернув назад. То був інстинктивний маневр хижака.

— Ні, Діано, ми поговоримо про наш шлюб до того, як хто-небудь із нас покине цю кімнату.

Метью повернувся туди, де остання купка слуг наминала сніданок. Різким кивком голови він спонукав їх до втечі.

— Який шлюб? — грізно напустилася я на нього. В очах спалахнуло щось небезпечне — і враз зникло.

— Діано, ти кохаєш мене? — несподівано спокійно спитав Метью.

— Так, — відповіла я миттєво, не замислюючись. — Але якби справа була лише в моїй любові до тебе, то все було б дуже просто, і ми б досі були в Медісоні.

— А все й так дуже просто, — сказав Метью, підводячись на ноги. — Якщо ти й справді любиш мене, то слова мого батька не матимуть сили, щоб розбити ті клятви, які ми дали один одному, а Конгрегація жодним чином не змусить нас дотримуватися отієї угоди.

— Якби ти й справді кохав мене, то віддав би мені всього себе. І тіло, і душу.

— Усе не так просто, — з сумом мовив Метью. — Я з самого початку попереджав тебе, що стосунки з вампіром будуть складними.

— Здається, Філіп так не вважає.

— Тоді стрибни до нього у ліжко. А якщо тобі потрібен я, то доведеться почекати. — Метью тримав себе в руках, але то був спокій замерзлої ріки: твердої та гладенької на поверхні, але нестримної й шаленої під кригою. Відтоді як ми покинули Стару Хижку, він часто користувався словами як зброєю. За перші декілька різких зауважень він вибачився, але потім вибачень уже не було. А тепер, коли він опинився поруч зі своїм батьком, лоск його цивілізованості став надто тонким для такої модерної та людяної речі, як каяття.

— Філіп — не мій тип мужчини, — холодно відказала я. — Утім, зроби мені послугу, поясни, будь ласка, чому я маю чекати тебе?

— Тому що немає такого поняття, як вампірське розлучення. Є парування, і є смерть. Декотрі вампіри, як, наприклад, моя мати та Філіп, на певний час розлучаються, якщо між ними виникають… — тут Метью зробив паузу — …виникають розбіжності. І вони заводять собі інших коханок чи коханців. Із часом вони ці розбіжності долають — і сходяться знову. Але зі мною так не вийде.

— Чудово. Це мене також не влаштовує. Але я й досі не розумію твого впертого небажання зреалізувати наші шлюбні стосунки. — Він уже встиг досконально вивчити моє тіло та його реакції з ретельною прискіпливістю коханця. Та він чомусь вагався, але не через мене і не через саме поняття сексу.

— Рано ще обмежувати твою свободу. Якщо я загублюся, поринувши в тебе, то вже не буде інших коханців, не буде розлучень. Ти мусиш бути впевненою, що тобі дійсно хочеться побратися з вампіром.

— Поставлений перед вибором, ти кожного разу вибираєш мене, але коли я бажаю того самого, то невже ти гадаєш, що я сама не знаю, чого хочу?

— Я мав чимало можливостей збагнути, чого насправді бажаю. Твоя симпатія до мене може виявитися не чим іншим, як способом послабити страх перед невідомим або задовольнити твоє бажання приєднатися до світу створінь, що так довго був для тебе забороненим.

— Симпатія? Та я кохаю тебе! І немає різниці, скільки часу я маю — два дні чи два роки. Моє рішення буде незмінним.

— Різниця є в тому, що я не зробив із тобою те, що зробили твої батьки! — вибухнув Метью, проносячись повз мене. — Парування з вампіром є не менш зобов’язуючим, аніж бути зачарованим відьмами. Ти вперше живеш за своїми правилами, однак уже готова проміняти один комплект обмежень на інший. Але мої обмеження — це не якісь там казкові чари, тому жодне заклинання не зможе зняти їх, коли вони почнуть набридати й дратувати.

— Я — твоя коханка, а не полонянка.

— А я — вампір, а не теплокровне створіння. Парувальні інстинкти є примітивними і важко піддаються контролю. Усе моє єство буде сфокусоване на тобі. Ніхто не заслуговує на таку безжальну й прискіпливу увагу, а тим більше жінка, яку я кохаю.

— Тому я або житиму без тебе, або ти ув’язниш мене у вежі. — Я похитала головою. — Це в тобі говорить острах, а не здоровий глузд. Ти боїшся втратити мене, а близькість Філіпа лише підсилює твій страх. Якщо ти мене відштовхнеш, то твій біль залишиться, зате він може ослабнути, якщо ми про нього поговоримо.

— Тепер, коли я знову зі своїм батьком, коли мої рани відкрилися й кровоточать, щось я видужую не так швидко, як ти сподівалася, еге ж? — У голосі Метью знову зазвучала нотка жорстокості. Я аж скривилася. Але встигла помітити, як його обличчям промайнула тінь каяття і жалю.

— Краще тобі бути деінде, а не тут. Я знаю це, Метью. Але Хенкок мав рацію: я не протягнула б довго у такому місці, як Лондон чи Париж, де ми могли б знайти відьму, здатну мені допомогти. Інші жінки відразу б помітили мої відмінності й повелися б не так поблажливо, як Волтер чи Генрі. Мене б здали властям або Конгрегації за лічені дні.

Гострота й прискіпливість погляду Метью підтвердила його застереження про те, як важко мені буде почуватися об’єктом зацикленої уваги вампіра.

— Іншій відьмі буде до тебе байдуже, — вперто мовив він, відпускаючи мої руки і відвертаючись. — А Конгрегацію я беру на себе.

Ті кілька футів, що розділяли нас із Метью, враз розтягнулися так, що мені здалося, наче ми перебуваємо на протилежних кінцях світу. Самотність, моя стара напарниця, уже не була мені подругою.

— Нам нікуди не можна їхати, Метью. Без родини й статків я повністю залежу від тебе, — продовжила я. У чомусь історики мали рацію стосовно минулого, зокрема, щодо структурної слабкості, пов’язаної з жіночою статтю: без друзів, без грошей та без майна. — Нам треба залишатися в Сеп-Турі, допоки я не зможу увійти до кімнати і при цьому не привернути до себе жодного допитливого погляду. Я маю навчитися все робити сама. Починаючи ось з оцього. — І я підняла в руці зв’язку ключів від замку.

— Хочеш погратися в господиню дому? — спитав Метью з сумнівом у голосі.

— Я не збираюся гратися в господиню дому. Я збираюся грати по-справжньому, без непотрібних помилок. — Метью, зачувши ці слова, скривив губи, але то була несправжня посмішка. — Іди. Прогуляйся зі своїм батьком. А я буду надто зайнята, щоб нудьгувати за тобою.

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

— Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

— Телс? — здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

— Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

— А й справді, мадам, — ошелешено поглянув на мене П’єр. — А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

— Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

— Допитливість — це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. — «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» — подумала я. — Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, — сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.

Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.

— Нам належить виконати багацько роботи, — тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. — По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.

— Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? — спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.

Я кивнула.

— Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.

Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.

— Óс, — погодився Ален, кивнувши головою.

Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.

Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.

Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра — то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.

До нижніх поверхів замку просочилася чутка про те, що теплокровна гостя спить у кімнаті поруч із апартаментами голови родини де Клермонів. Зважаючи також на мій запах і моє меню, за першою чуткою не забарилася й друга — про мої стосунки з мілордом і про те, ким я є насправді. Коли ж ми опинилися в самісінькому епіцентрі пекельного жару від печей та пекельної роботи, до моїх вух долетіли слова “sorcière” та “masca” — французькі та окситанські відповідники слова «відьма». Шеф зібрав кухонний персонал — численний та з хитромудрою візантійською ієрархією. Це дало їм можливість побачити мене зблизька на власні очі. Декотрі з них були вампірами, решта — людьми. І серед них був один демон. Я подумки зробила собі помітку: з цією молодою жінкою, чий погляд легенько штовхав мене у щоки своєю відвертою цікавістю, слід буде поводилися по-доброму та запопадливо, допоки не проявляться її сильні та слабкі місця.

Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла повною всіляких непорозумінь. На щастя, Ален та П’єр допомагали мені розплутувати вузли, у які спліталися моя французька мова та окситанська мова кухонного персоналу. Колись я була гарним імітатором, тож настав час освіжити цю здібність, і я ретельно прислухалася до спадів та підйомів інтонації місцевого діалекту. Окрім того, я вже склала список призначених для купівлі лінгвістичних словників — на той випадок, коли хтось поїде до сусіднього міста Ліон.

Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.

— Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? — вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. — Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.

Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.

— Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

— Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

— Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, — проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

— А чому?

— Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця — чиста. Ось понюхайте, — сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

— Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон — не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

— Звісно, кров оленя-самця — його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

— А можна я спробую? — невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

— Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, — заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

— Але ж його тут немає, — відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

— Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? — запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.

— Чия це кімната? — спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.

— Вона належить служниці мадам де Клермон, — пояснив Ален.

— Марта… — видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах — може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.

— Сюди нікому не можна заходити, мадам, — зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. — У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти — це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.

— Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.

Ален кинув на мене підозрілий погляд.

— Користуватися?

Я кивнула.

— Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб — воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.

Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.

Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.

Розмарин. На спомин.

«Пам’ятаєш?» — прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо — якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник, і куток знову став звичайним запиленим кутком.

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку — так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого — ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі — кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

— Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

— Так, Алене. Mercés, Шефе, — сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

— Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? — Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

— Англійці відмовляються визнати новий календар папи, — повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. — Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, — двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

— Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

— Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. — Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

— А що трапляється на сімнадцяте грудня? — поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

— Та це ж сатурналії, мадам, — пояснив П’єр. — Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

— Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім — гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

— А ти помітила взагалі мою відсутність? — Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові — лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. — Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, — прошепотів він мені на вухо. — Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

— Діано, — озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. — Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.

Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.

— Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. — Філіп знову проглянув сторінки. — А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

— Merci, Alain, — сказала я, кивнувши на тацю. — Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф — підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

— Я не хочу… — почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

— Не хочеш, а треба, — сказала я. — Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. — Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. — А вам, Філіпе, — кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

— А що ти знаєш про кров куріпок та піст? — спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

— Більше, ніж знала учора, — відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

— Я поїм деінде, — втрутився у розмову Філіп. — І залишаю вас із вашою суперечкою.

— Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? — Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

— Дякую, Діано, — сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені — то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього — чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

— А як тобі кухня? — поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

— Чудова, — відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. — Просто прекрасна.

Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор — немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.

— Доброго ранку, Філіпе.

— Доброго ранку, Діано, — кивнув мені Філіп. — Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.

Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.

— Може, завтра?

Філіп стиха вилаявся і похитав головою.

— Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг — не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.

До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.

— Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, — запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.

Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним — від свічок до питної води.

Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.

За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Томá з Етьєном натискали на них.

Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту — основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.

— Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, — роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.

— Мадам! — тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.

— Що? — спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.

Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза — начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю — на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя — нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.

— Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, — сказав Ален.

Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.

— Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.

З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.

— І скільки ж ви отак чекали? — спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна голодних теплокровних істот та не менш зголоднілих вампірів, це було з мого боку необачно й нерозумно. І моя новонабута впевненість у власній здатності успішно керувати родинним маєтком де Клермонів випарувалася, як роса на сонці.

— Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він — хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… — Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.

— Vite (Мерщій), — кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. — Допоможи мені вдягнутися, Катрін.

— Bien sûr (Аякже). — Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.

Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави — то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.

Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.

— Діано! — вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. — Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.

— Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. — Мій погляд перемістився на Філіпа. — Як пройшло полювання, Філіпе?

— Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. — Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.

— Досить. — Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. — Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. — Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.

— Я ще не доїла, — відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. — І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. — Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.

Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави — то піднялися домочадці.

— Так швидко попоїли? — здивувався Філіп. — Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.

Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.

— Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.

— Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. — Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. — Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? — Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.

— А чому ти питаєш? — різко спитав Метью з підозрою в голосі.

— Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. — Я стиснула в руці його долоню. — Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.

Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.

— Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі — і тоді вовків уже не стримати. — Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.

Метью розлючено обернувся до нього.

— Іди геть, Філіпе!

— Ця відьма — зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність за те, щоб її імпульсивні бажання не вийшли з-під контролю. Інакше вона нас просто знищить.

— Ця відьма моя, — холодно мовив Метью.

— Іще ні, — відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. — А, може, й ніколи не буде твоєю.

Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів — може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.

Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.

— Метью пив твою кров? — різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

— Де ще? — спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

— Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! — отетеріло мовив Філіп. — Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо — спатиме він з тобою чи ні.

— Метью знає, що я ніколи не покину його.

— Покинеш — і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. — У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

— Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

— Чому? — спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

— Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами — і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється — знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

— Це тому, що Метью — чоловік сильної віри, Філіпе. — У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

— Хто — Метью? — спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. — Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, — це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

— Вони й зараз важать для нього найбільше, — тихо мовила я.

— Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. — Обличчя Філіпа стало задумливим. — Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

— Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми — відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. — Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. — Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

— Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.

У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

— Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, — лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут — у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

— Ти сам побудував її.

— Частково. — Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. — Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип — чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

— Нам треба поговорити, Метью, — мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. — Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

— Церкви будували не для комфорту, — зауважив Метью.

— Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. — Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути щось таке, що полегшувало настрій Метью і підбадьорювало його.

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна — ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

— Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, — пояснив Метью стомленим голосом.

— Тоді залишаймося тут. — Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. — Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. — Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. — Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

— Сьогодні день народження Лукаса, — озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

— Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

— Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… — Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.

— А як ти познайомився з Бланкою?

— Коли прийшла перша зима у нашому селі, я кидав у неї снігові кульки. Я робив усе, щоб привернути її увагу. Вона була така струнка й тендітна, така скромна й відлюдькувата… Багато хлопців прагнули з нею потоваришувати. Коли настала весна, Бланка дозволила мені проводити її додому з базару. Вона полюбляла ягоди. Кожного літа кущі біля церкви повнилися ними. — Метью на мить замовк, роздивляючись червоні смуги на своїй руці. — Кожного разу, коли Філіп бачив у мене на пальцях плями від соку тих ягід, він сміявся і передрікав, що восени буде весілля.

— Наскільки я розумію, він мав рацію.

— Ми обвінчалися у жовтні, після збору врожаю. На той час Бланка була вже на третьому місяці вагітності. — Метью все відтягував завершальну стадію нашого шлюбу, а проти чарів Бланки встояти не зміг. Це було набагато більше від того, що я бажала знати про їхні стосунки.

— Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, — продовжив Метью. — Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання — нас усіх карали за ті чи інші прогрішення — я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», — і вона сказала.

— Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, — сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

— Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то — вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

— І нарешті з’явився Лукас.

— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.

— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.

— Це ще не все.

Я аж заціпеніла.

— Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. — Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім — угору, на дах.

— Ой, Метью…

— Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, — сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. — Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи — Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.

Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.

— Я був такий втомлений, — зморено сказав Метью. — Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, — це пам’ятати.

Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.

— Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. — Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.

— Ні, — впевнено заперечила я. — Твій батько любить тебе. — За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.

— Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, — сказав він, — то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.

Надія, віра, хоробрість — три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.

— Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. — Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. — Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.

— У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… — Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку. Значить, у його шафі був іще один скелет, який він мав мені продемонструвати.

— Я вже пробачила тобі одну таємницю, Метью: ім’я представника родини де Клермонів, який є членом Конгрегації в наш час. А дві таємниці — то не забагато?

— Хочеш, щоб я розкрив тобі свій найстрашніших гріх? — спитав Метью і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він озвався знову. — Це я позбавив його життя. Він благав, щоб це зробила Ізабо, але у неї забракло духу. — Метью відвернувся.

— Це ти про Гуго? — прошепотіла я, співчуваючи і йому, і Гелоугласу.

— Про Філіпа.

Між нами впав останній бар’єр.

— Німці довели його до божевілля, завдаючи болю і позбавляючи їжі, пиття та сну. Якби Гуго був живий, то він переконав би Філіпа, що навіть у такому жахливому стані, до якого його довели, можна було сподіватися на подальше більш-менш повноцінне життя. Але Філіп сказав, що він надто виснажений і спустошений, щоб боротися далі. Йому хотілося заснути назавжди, а я… я знав, що то таке — бажання заплющити очі й поринути у забуття. Прости мене, Господи, я зробив те, що він просив.

Метью затрусило. Я знову обняла його і пригорнула до себе, не зважаючи на те, що він опирався, знаючи лише одне: йому був потрібен хтось або щось, на кого можна було б опертися, коли хвилі спогадів із гуркотом падають на нього одна за одною.

— Після того як Ізабо не піддалася його умовлянням, ми виявили, що Філіп намагається перерізати собі вени. Але він не мав сили міцно тримати ножа і тому не міг цього зробити як слід. Він раз по раз різав себе, забризкуючи все довкола кров’ю, але рани були неглибокі й швидко загоювалися. — Тепер Метью говорив скоромовкою, немов нарешті греблю прорвало, і слова полилися з нього потоком. — І чим більше власної крові проливав Філіп, тим лютішим ставав. Бо після нацистського табору він на кров навіть дивитися не міг. Ізабо забрала у нього ніж і сказала, що допоможе йому звести рахунки з життям. Але маман ніколи б не пробачила собі цього, якби зробила.

— Значить, ти зарізав його, — ствердно сказала я, заглянувши Метью у вічі. Я ніколи не закривала очі на те, що йому доводилося робити, щоб вижити як вампіру. І я не могла просто так відвернутися від гріхів чоловіка, батька і сина.

Метью похитав головою.

— Ні. Я випив його кров — усю, до останньої краплини, щоб Філіп не мав змоги бачити, як марно проливається його життєва сила.

— Але ж це значить, що ти побачив… — і я замовкла, не в змозі приховати жах у своєму голосі. Коли вампір п’є кров іншої істоти, спогади цієї істоти потрапляють у нього разом із рідиною і проявляються згодом скороминущими дратівливими спалахами. Метью звільнив свого батька від мук, але спершу взяв від нього все, що вистраждав Філіп.

— Більшість спогадів істот ллються рівномірним потоком, немов стрічка розмотується. А з Філіпом це було все одно, що проковтнути гострі друзки скла. Навіть коли мені трапилися в крові його спогади про недавні події, його розум був настільки сильно пошматованим і розрізненим, що я ледь зміг продовжувати. — Його тремтіння посилилося. — Здавалося, що це займе цілу вічність. Філіп був скалічений, розгублений і переляканий, але в серці й досі зберігалася лють. Його останні думки були про Ізабо. То були єдині цілісні спогади, спогади, які він і досі примудрився зберегти.

— Усе буде добре, все буде добре, — знову й знову стиха промовляла я, міцно тримаючи Метью у своїх обіймах, аж поки не відчула, як його внутрішнє напруження спадає.

— Ти спитала мене у Старій Сторожці, хто я такий. Я вбивця, Діано. Я убив тисячі, — нарешті вимовив Метью глухим голосом. — Але мені ніколи не доводилося потім дивитися їм у вічі. Ізабо не могла дивитися на мене, не згадуючи при цьому смерть мого батька. А тепер мені доводиться дивитися у вічі тобі.

Тримаючи його голову обома руками, я відвела її від себе так, щоб наші погляди зустрілися. Бездоганно гарне обличчя Метью зазвичай приховувало шрами, залишені часом та пережитим. Але тепер усе це проявилося, як на вітрині — і через це він здався мені ще гарнішим. Нарешті я збагнула чоловіка, якого кохала: його наполегливе бажання, щоб я розібралася сама з собою і стала тим, ким є насправді, його небажання вбивати Жюльєту навіть заради спасіння власного життя, його переконаність у тому, що я більше не зможу кохати його, коли дізнаюся про нього правду.

— Я кохаю тебе всякого, Метью: воїна й науковця, вбивцю й цілителя, темного і світлого.

— Як же це тобі вдається? — стиха прошепотів він із ноткою недовіри в голосі.

— Філіп більше не зміг би так жити. Твій батько продовжував би спроби покінчити з життям, а з того, що ти мені розповів, стає ясно, що страждати й далі після всіх пережитих тортур йому було вже несила. — Не знаю, якою мірою, але мій коханий Метью тепер знав, всотавши разом із кров’ю і батькові спогади, яких тортур зазнав Філіп. — Те, що ти зробив, було актом милосердя.

— Коли все це скінчилося, мені захотілося щезнути, покинути Сеп-Тур і більше ніколи туди не вертатися, — зізнався він. — Але Філіп змусив мене дати обіцянку підтримувати родину і тримати братство укупі. Я поклявся також турбуватися й про Ізабо. Тому я й залишився тут, сидів у його кріслі, смикав за політичні мотузки, які він наказав мені смикати, і завершив війну, за перемогу в якій він віддав своє життя.

— Філіп не довірив би добробут Ізабо тому, кого він зневажав. І не поставив би боягуза на чолі Ордену Лазаря.

— Болдвін звинуватив мене у тому, що я набрехав про передсмертні побажання Філіпа. Він гадав, що братство відійде йому. Ніхто не міг збагнути, чому батько натомість заповів Орден Лазаря мені. Може, то був завершальний акт його божевілля.

— То була віра, — тихо мовила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью. — Філіп довіряє тобі. І я також. Оці руки збудували цю церкву. Вони були достатньо сильні, аби тримати сина і твого батька в останні секунди їхнього життя на цій землі. І цим рукам ще належить багато зробити.

Високо угорі почувся шум крил. Через високі вікна до церкви залетів голуб і заблукав серед оголених брусів даху. Потім він вибрався з їхнього лабіринту, шугонув униз і сів якраз на той камінь, що позначав місце, де спочивали Бланка та Лукас. А потім почав, немов витанцьовуючи, ходити по ньому кругами, аж поки не помітив нас із Метью. Схиливши голову набік, голуб подивився на нас своїм блакитним оком.

Метью скочив на ноги від такого несподіваного вторгнення, і переполоханий голуб відлетів до протилежного боку апсиди. А потім, трохи стишивши лет, пронісся перед зображенням Діви Марії. Коли я вже не сумнівалася, що голуб розіб’ється об стіну, він раптом змінив напрям свого руху — і вилетів через вхід, яким я потрапила до церкви.

Довге перо з крила голуба закружляло у потоках повітря і опустилося перед нами на кам’яну долівку.

— Я ніколи раніше не бачив у церкві білого голуба, — сказав Метью, глянувши на півкупол апсиди, де над головою у Христа пурхав такий самий птах.

— Це — прикмета воскресіння й надії. Ти ж знаєш, відьми вірять у прикмети. — Я притиснула його руки до згубленої пір’їни. А потім легенько поцілувала в лоба, повернулася і пішла. Можливо, тепер, коли він поділився зі мною своїми спогадами, йому вдасться знайти спокій.

— Діано! — гукнув мене Метью. Він і досі стояв біля могили своїх рідних. — Дякую, що вислухала мою сповідь.

Я кивнула.

— Побачимося вдома. І не забудь забрати своє перо.

Він проводив мене поглядом, а я йшла повз сцени мук і порятунку на порталі між світом Бога та світом людини. Надворі чекав П’єр і, не промовивши жодного слова, відвів мене до маєтку. Філіп почув, що ми наближаємося, і вже чекав на мене в залі.

— Ти знайшла його у церкві? — тихо спитав він. Від одного його вигляду — такого міцного й бадьорого — моє серце защеміло. Як же Метью вдавалося ладнати з ним?

— Так, знайшла. Ви б могли й попередити мене, що сьогодні день народження Лукаса, — дорікнула я, подаючи накидку Катрін.

— Ми вже навчилися передчувати оці моменти похмурого настрою, які трапляються тоді, коли Метью нагадують про його сина. І ти навчишся.

— Справа не лише в Лукасі, — відказала я й відразу ж замовкла, побоюючись бовкнути зайве.

— Метью, напевне, розповів тобі і про свою смерть. — Філіп провів пальцями по волоссю — приблизно так, як це зазвичай робив його син. — Я ще можу зрозуміти його горе, але не його почуття провини. І коли вже він залишить своє минуле позаду?

— Деякі речі забути неможливо, — заперечила я, дивлячись Філіпу прямо у вічі. — Неважливо, що ви, на вашу думку, розумієте. Якщо ви дійсно любите його, то повинні дозволити йому самому воювати з власними демонами.

— Ні. Він мій син. Я не можу підвести його і залишити напризволяще. — Лінія рота Філіпа набула жорстких обрисів. — Він відвернувся і пішов геть. — До речі, я отримав звістку з Ліона, мадам, — кинув він через плече. — Згідно з бажанням Метью, невдовзі до нас прибуде одна відьма, щоб вам допомогти.

-Зустрінеш мене в сіннику, коли повертатиметеся з села. — Філіп, поновивши свою дратівливу звичку з’являтися і зникати за частку секунди, несподівано постав перед нами в бібліотеці.

Відірвавши погляд від книги, я нахмурилася.

— А що в сіннику?

— Сіно. — Сповідь Метью в церкві тільки зробила його метушливішим та дратівливішим. — Батьку, я зараз пишу нашому новому папі. Ален повідомив мене, що конклав зробить сьогодні заяву про те, що бідолашного Ніколо все одно обрали папою, попри його благання не начіпляти на нього ярмо офіційних обов’язків. Але що таке бажання одного чоловіка проти волі Філіпа Іспанського та Філіпа де Клермона?

Філіп потягнувся до свого ременя. Із боку Метью почувся гучний ляскіт. То Метью спіймав кинджал долонями, зупинивши його за якийсь дюйм від своїх грудей.

— Його святість можуть почекати, — мовив Філіп, вивчаючи позицію, в якій опинився його кинджал. — Треба було мені метнути його в Діану. Тоді твоя реакція була б набагато швидшою.

— Вибач, що зіпсував тобі розвагу, — відказав Метью з холодною люттю в голосі. — У мене вже давно не кидали ножів. Боюся, я дещо втратив кваліфікацію.

— Якщо не прийдеш до сінного сараю, коли годинник ударить другу, я сам піду шукати тебе. І наступного разу візьму з собою не кинджал, а дещо солідніше. — Висмикнувши кинджал із рук Метью, Філіп заволав, гукаючи Алена, котрий, як виявилося, стояв якраз позаду нього.

— Ніхто не має заходити до нижнього сараю, аж поки я не дам дозволу, — сказав Філіп, заганяючи свій кинджал до шкіряних піхв.

— Я так і зрозумів, сір. — Це було найсміливішим натяком на докір, який тільки міг дозволити собі Ален.

— Мені набридло жити поміж такої великої кількості тестостерону. Що б там Ізабо не думала про відьом, мені шкода, що її зараз тут немає. А якщо вам цікаво, що таке тестостерон, то відповім — це ви, — сказала я, тицьнувши пальцем у Філіпа. — І синочок ваш не набагато кращий.

— Значить, вам забажалося жіночої компанії? — Філіп посмикав себе за бороду і зиркнув на сина, відверто вираховуючи, скільки нахабного тиску з його боку іще зможе витримати Метью. — І чому це я раніше про це не подумав? Замість чекати, поки приїде відьма для Діани з Ліона, нам слід було послати її до Марго. Вона б навчила її поводитися, як належить справжній французькій пані.

— Те, що Луїс та Марго витворяли в Уссоні, є іще гіршим за їхні витівки в Парижі. Та жінка ні для кого не може бути зразком, а тим паче для моєї дружини, — сказав Метью своєму батьку, спопеляючи його поглядом. — Якщо вони не стануть обачнішими, то люди невдовзі дізнаються, що ретельно сплановане убивство Луїзи, яке влетіло нам у копієчку, було не чим іншим, як фальшивою виставою.

— Як для чоловіка відьми ти надто квапишся зі своїми судженнями про пристрасті інших, Маттеусе. Луїс твій брат.

«Господи благослови, ще один братик!» — подумала я.

— Пристрасті? — здивовано підняв брову Метью. — По-твоєму, розважатися у ліжку з кількома жінками й чоловіками одночасно — це пристрасть?

— Існує безліч способів кохатися. У жилах Луїса тече кров Ізабо, і він завжди може розраховувати на мою батьківську прихильність так само, як і ти, незважаючи на ваші чималі недоліки й численні прогрішення, — відказав Філіп і зник так швидко, що я не встигла й оком кліпнути.

— А скільки взагалі існує де Клермонів? І чому всі ви неодмінно маєте бути чоловіками? — з притиском спитала я, коли після зникнення Філіпа настала тиша.

— Бо доньки Філіпа були такі жахливі, що ми зібрали родинну нараду і попрохали його більше не продукувати їх. Стасія одним своїм поглядом злущувала штукатурку зі стіни, але у порівнянні з Верен вона суще ягня. Що ж до Фреї, названої так на честь норвезької богині війни, то вона те ім’я таки за щось отримала.

— Які чудові дівчатка, — сказала я, легенько поплескавши Метью по щоці. — Ти розкажеш мені про них пізніше. А зараз я піду на кухню і спробую зупинити течу в отому дірявому казані, який Марта називає «дистилятором».

— Можу оглянути його і полагодити. Я ж добре знаюся на лабораторному обладнанні, — запропонував Метью. Він горів бажанням зробити будь-що, аби тільки триматися подалі від Філіпа і не ходити до отого загадкового сінника. Я прекрасно це розуміла, але він усе одно ніяк не зміг би уникнути свого батька. Філіп просто вдерся б до моєї комірчини і став би залякувати його там.

— Та не треба, — кинула я через плече, виходячи з бібліотеки. — Я все тримаю під контролем.

Як виявилося, не все. Моїм восьмирічним хлопчакам-помічникам таки не вдалося підтримати вогонь, але перш ніж згаснути, його полум’я стрибонуло угору, і в результаті на дні мого дистиляційного апарата утворився товстий шар чорного накипу. Я зробила нотатки на полях однієї з алхімічних книжок де Клермонів про те, що сталося і як слід ремонтувати приладдя, а тим часом Тома, більш надійний з двох моїх молодих асистентів, знову розпалював вогонь, шуруючи кочергою вуглини. Я була не першою, хто користувався широкими й чистими полями алхімічної книги, і декотрі з нотаток стали мені у пригоді. Може, й мої з часом комусь знадобляться.

Етьєн, мій другий «асистент», убіг до кімнати, щось прошепотів на вухо своєму напарнику і отримав від нього щось блискуче навзамін.

— Мілорд анкор, — прошепотів у відповідь хлопець.

— На що ви закладаєтеся, Томá? — спитала я суворим голосом. Двоє хлопчаків невинно закліпали на мене очима й знизали плечима. Але щось у їхній бездоганно зіграній невинності змусило мене стурбуватися за життя Метью. — Сінник! Де він? — спитала я, рвучко скидаючи фартух.

Із великою неохотою Тома та Етьєн провели мене крізь парадні ворота замку до споруди з дерева й каменю, що мала крутий дах. До широких заґратованих дверей вела похила рампа, але натомість хлопці показали мені на драбину, прихилену до стіни з дальнього боку. Її східці зникали в ароматній темряві.

Томас піднявся першим, жестами закликаючи мовчати і гримасами, гідними акторів німого кіно, умовляв мене не здіймати галасу. Поки я піднімалася, Етьєн тримав драбину, а сільський коваль втягнув мене до запиленого горища.

Мою появу зустріла з цікавістю, але без подиву мало не половина челяді замку Сеп-Тур. Тепер я зрозуміла свій подив, коли побачила біля парадних воріт лише одного охоронця. Решта були тут — разом із Катрін, її старшою сестрою Жеан, більшістю кухонних працівників, ковалем та конюхами.

Мою увагу привернув тихий верескливий посвист, якого мені раніше не доводилося чути. Різкий брязкіт і скрегіт металу по металу були вже знайомі. Метью з батьком, утомившись від словесних баталій, перейшли до баталій збройних. Я підняла до рота руку, придушуючи зойк, коли вістря Філіпового меча проштрикнуло плече Метью. Криваві порізи вкривали їхні сорочки, бриджі та панчохи. Вочевидь, вони билися вже досить давно, і це був не просто товариський матч.

Під протилежною стіною мовчки стояли Ален та П’єр. Долівка довкола них їжачилася уламками викинутої зброї, увіткнутої в утоптану землю, і скидалася на подушечку для булавок. Обидва слуги де Клермонів гостро відчували все, що відбувалося довкола, і тому відразу помітили мою появу. Вони підняли очі на горище й обмінялися стривоженими поглядами. Метью мене не помітив. Він стояв спиною до мене, і решта сильних запахів у приміщенні приховували мою присутність. Філіп, який знаходився обличчям до мене, схоже, теж не помітив мого приходу або йому було байдуже.

Клинок Метью пронизав передпліччя Філіпа. Коли Філіп скривився від болю, Метью глузливо посміхнувся.

— Не вважай болючим те, що йде тобі на користь, — пробурмотів він.

— Не треба мені було тебе грецькій вчити або ж англійській. Через твоє знання цих мов я отримав безконечну низку негараздів, — відказав Філіп, як нічого не було, і швидким порухом звільнив передпліччя від гострого заліза.

А мечі вдарялися, брязкотіли і зі свистом розтинали повітря. Метью мав незначну перевагу у зрості, а довші руки й ноги збільшували довжину й розмах його ударів. Він бився довгим конусоподібним клинком, інколи тримаючи його однією рукою, інколи — двома. Він вправно володів ефесом, відбиваючи удари свого батька. Але Філіп мав більше сили і завдавав разючих ударів коротшим мечем, легко володіючи ним однією рукою. Філіп також тримав круглий щит, яким відбивав удари Метью. Може, Метью теж мав такий захисний засіб, але, мабуть, уже втратив його. Фізично обидва чоловіки були гідними один одного, але їхні стилі бою були цілковито різними. Філіп явно отримував насолоду і в ході поєдинку робив уїдливі ремарки. Метью ж увесь час був здебільшого мовчазним та зосередженим, навіть порухом брови не показуючи, що прислухається до батькових глузливих зауважень.

— Я щойно про Діану подумав. І ось що я тобі скажу: ані суходіл, ані море не спромоглися витворити істоту підступнішу та потворнішу за жінку, — саркастично зауважив Філіп.

Метью зробив атакуючий випад, і його клинок, зі свистом розсікаючи повітря, з неймовірною швидкістю понісся, описуючи дугу, до шиї Філіпа. Я моргнула, а за цей час Філіп встиг пригнутися й уникнути удару. А потім він вигулькнув із протилежного боку і завдав влучного ріжучого удару по синовій литці.

— Сьогодні ти б’єшся необачливо й оскаженіло. Маєш якісь проблеми? Де твоя техніка?

— Який же ти набридливий! Так. Є одна проблема, — крізь зуби відповів Метью. Він знову зробив розмашистий удар — і знову не влучив, бо його клинок відскочив від щита, який Філіп хутко встиг підняти. — Твоє безперервне втручання у мої справи доводить мене до сказу!

— Якщо боги задумали когось знищити, то вони доводять його до божевілля. — Зачувши ці слова Філіпа, Метью аж спіткнувся. Філіп, скориставшись цим, ударив його по спині пласким боком свого меча.

Метью вилаявся.

— Сподіваюся, цією фразою ти й вичерпав своє знання афоризмів. — А потім він помітив мене.

Те, що сталося опісля, відбулося за якусь частку секунди. Метью випростався, розгинаючись зі своєї бойової стійки, і вся його увага зосередилася на сінному горищі, де я стояла. Філіп, не гаючи ані секунди, зробив випад мечем, крутнув його і вибив клинок із рук Метью. Заволодівши таким чином двома мечами, Філіп швиргонув один із них об стіну, а другий приставив до горла Метью.

— Не цьому я тебе вчив, Маттеусе, не цьому. Не думай. Не кліпай очима. Не дихай. Якщо хочеш вижити, маєш робити тільки одне: блискавично реагувати. Спускайся-но сюди, Діано, — гукнув Філіп, підвищуючи голос.

Із виразом жалю на обличчі коваль підсадив мене на іншу драбину. «Тобі буде непереливки», прочитала я у тому виразі і спустилася додолу позаду Філіпа.

— Це задля неї ти програв, утративши пильність? — розлючено спитав батько і притиснув клинок до синового горла так, що на ньому виступила крапля крові.

— Не знаю, про що ти кажеш. Відпусти. — Метью охопила якась дивна емоція. Його очі потемніли, мов чорнило, і він учепився руками в батькові груди. Я ступила до нього крок.

Раптом якийсь блискучий предмет зі свистом полетів на мене і проскочив між моєю лівою рукою та тулубом. Філіп кинув у мене кинджал майже не прицілюючись, просто на частку секунди зиркнувши через плече. Однак цього було достатньо. Не зачепивши плоті, кинджал пришпилив мій рукав до сходинки драбини, а коли я рвучко сіпнулася, щоб звільнитися, тканина порвалася аж до ліктя і оголила мій зазублений шрам.

— Ось про що я кажу. Ти відірвав свої очі від супротивника? І через це колись мало не загинув разом із Діаною? — Такого розлюченого Філіпа я іще не бачила.

Метью знову на мить зосередив на мені свою увагу. Ненадовго, буквально на секунду, але достатньо довго, щоб Філіп встиг дістати зі свого чобота іще один кинджал і встромити його Метью у стегно.

— Зосереджуй увагу на чоловікові з мечем на твоєму горлі. Якщо ти цього не зробиш, вона помре, — сказав Філіп, а потім різко кинув у мій бік: — Кажу тобі, Діано: коли Метью б’ється, тримайся від нього подалі.

Метью глянув на батька; його темні очі світилися відчаєм, а їхні зіниці розширилися. Мені вже доводилося бачити таку реакцію раніше, і вона означала, що Метью починав втрачати самовладання.

— Відпусти. Мені треба бути з нею. Будь ласка.

— Мусиш припинити озиратися через плече й усвідомити, ким ти є. Ти — воїн-маньясанг, що несе відповідальність перед своєю родиною. Коли ти надів материн перстень на палець Діані, ти добре подумав, що це означає? — спитав Філіп грізним тоном.

— Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. — Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.

— У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! — розлючено скрикнув Філіп.

Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. — Бачиш його очі, Діано?

— Так, — прошепотіла я.

— Підійди до мене ближче.

Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.

— Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.

— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.

— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.

Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.

— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.

— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.

«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.

— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!

— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.

Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.

— Метью! — різко скрикнув Філіп.

Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.

У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.

— Не підходь ближче, Діано.

— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.

— Метью! — скрикнула я.

Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.

— Замовкни, Діано! Бачиш — Метью сам не свій. Маттеусе! — гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.

— Тепер я вже знаю, що ти зробив, — кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. — Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.

Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.

— Ти не знаєш, — глухо і заціпеніло відказав Метью. — Бо не можеш знати.

— Ти поводишся зараз як завжди, коли тобі шкода свою жертву: винувато, хитро й оскаженіло. — Te absolve, Matthaios.

— Я заберу Діану, — сказав Метью так, наче до нього повернулася ясність думки. — Відпусти нас обох, Філіпе.

— Ні. Ми дивитимемося на це усі разом, утрьох, — відказав Філіп з обличчям, сповненим співчуття. Я помилилася. Філіп намагався зламати не Метью, а його почуття провини. Значить, він не підвів свого сина, не зрадив його.

— Ні! — скрикнув Метью і спробував відштовхнути батька геть. Та Філіп був сильнішим.

— Я пробачаю тебе, — повторив він, міцно стискаючи сина в обіймах. — Я пробачаю тебе.

Дрож пронизав тіло Метью від голови до п’ят, і він ураз зів’яв, наче його покинув якийсь злий дух.

— Je suis désolé (Мені так шкода), — розпачливо прошепотів він.

— І я пробачаю тебе. А тепер спробуй викинути це з голови. — Філіп відпустив сина і сказав, поглянувши на мене: — Підійди до нього, Діано, але будь обережною. Він і досі не повернувся до нормального стану.

Не послухавшись Філіпа, я прожогом кинулася до Метью. Він обхопив мене руками і вдихнув мій запах так, наче то була єдина сила, яка тримала його на світі. Підійшов і П’єр, чия рука вже встигла загоїтися. Він подав Метью рушника, щоб той витер руки, липкі від крові. Лютим поглядом своїх очей Метью зупинив слугу за кілька кроків від себе, і той так і завмер із рушником у руці, який погойдувався, наче білий прапор капітуляції. Філіп відступив на декілька кроків, і Метью, наполоханий цим раптовим рухом, сіпнувся і зиркнув у його бік.

— Це твій батько і П’єр, — сказала я, беручи обличчя Метью у долоні. Мало-помалу чорнота в його очах змінилася спочатку на круг темно-зеленої сітківки, потім з’явилася сіра скалочка, а згодом — чітко видима сіро-зелена облямівка довкола зіниці.

— Господи Ісусе, — мовив Метью з огидою в голосі. Він узяв мої руки і відірвав їх від свого обличчя. — Уже багато сторіч я так не втрачав самовладання.

— Ти ослабнув, Метью, і тому жага крові зараз близько біля поверхні. Якщо Конгрегація заперечить твоє право бути з Діаною і ти зреагуєш отак, як зараз, то перемоги тобі не бачити. Ми не можемо допустити, щоб її приналежність до де Клермонів ставили під сумнів. — І Філіп навмисне провів великим пальцем по нижньому ряду своїх гострих зубів. Із рани на пальці показалася кров — темно-пурпурова, мало не чорна. — Підійди до мене, дитино.

— Філіпе! — вигукнув Метью, ошелешено притискаючи мене до себе. — Ти ж ніколи…

— Ніколи — це дуже довго. Не вдавай, що знаєш про мене більше, ніж знаєш насправді, Маттеусе, — сказав Філіп, із серйозним виразом обличчя придивляючись до мене. — Тобі нема чого боятися, Діано. — Я обережно зиркнула на Метью — чи, бува, це не викличе іще одного нападу неконтрольованого шаленства.

— Підійди до нього. — Метью відпустив мене, а створіння та люди на горищі схвильовано завмерли.

— Маньясанги утворюють сім’ї через кров та смерть, — почав Філіп, коли я стала перед ним. Від його слів мене до кісток пронизав інстинктивний страх. Він провів своїм пальцем криваву криву, що починалася в центрі мого чола біля лінії волосся, проповзла побіля скроні й зупинилася біля кінчика брови. — Ця мітка означає, що ти мертва, ти привид поміж живих, без клану і без родичів. — Палець Філіпа повернувся до тої точки, де він почав, і зробив аналогічну мітку на протилежному боці мого обличчя, зупинивши свій рух поміж моїх брів. Моє відьмине третє око злегка здригнулося від прохолодного відчуття, викликаного кров’ю вампіра. — Цей знак означає твоє воскресіння. Тепер ти — моя кревна донька, яка назавжди стала членом нашої родини.

Сінні сараї теж мають свої кутки. Від слів Філіпа вони засвітилися мерехтливими пасмами кольорів, і не лише янтарно-блакитного, а й зелено-золотого. І мені почулося, як ці пасма тоненько заскиглили на знак протесту. Бо в іншому часі на мене чекала інша родина. Але невдовзі цей тихий протест потонув у гомоні загального схвалення, який прокотився сараєм. Філіп поглянув на горище так, наче вперше помітив там публіку.

— Гей, ви! Мадам має багато ворогів. Хто з вас готовий стати на її захист, коли цього не зможе зробити мілорд? — Ті з присутніх, хто мав хоч якесь уявлення про англійську, переклали його слова решті глядачів.

— Mais il est debout (Але ж він уже на ногах), — заперечив Тома, показуючи на Метью. Філіп швидко потурбувався про ту обставину, що його син був уже на ногах: підбив його поранену ногу, і той з розмаху гепнувся спиною об долівку.

— Хто стане на захист мадам? — повторив Філіп, обережно ставлячи ногу Метью на горло.

— Je vais (Я). — Катрін, служниця й моя помічниця-демон озвалася першою.

— Et moi (І я), — проспівала Жеан, котра, хоча й була старшою, завжди йшла за сестрою.

Після того як дівчата засвідчили мені свою вірність, до них приєдналися Тома з Етьєном, а потім — коваль та Шеф, який також з’явився на горищі з кошиком сухих бобів. Він суворо глянув на своїх підопічних, і ті також неохоче приєдналися до нього.

— Вороги мадам можуть з’явитися зненацька, тому ви мусите бути напоготові. Катрін та Жеан будуть їх відволікати. Тома — вводитиме в оману своїми брехнями. — Присутні, явно знаючи, про що йдеться, тихенько захихотіли. — Етьєне, біжи по допомогу, бажано, щоб це був мілорд. А щодо тебе — ти знаєш, що робити, — сказав Філіп, похмуро глянувши на сина.

— А яке моє завдання? — спиталася я.

— Думати головою, як ти вже робила сьогодні. Думати і боротися за життя. — Філіп сплеснув долонями. — Виставу закінчено. Повертайтеся до роботи.

Добродушно гомонячи, публіка поволі розійшлася з горища і повернулася до своїх обов’язків. Кивком голови Філіп послав за ними П’єра та Алена, а сам також подався слідом, на ходу знімаючи сорочку. А потім несподівано повернувся і кинув зіжмакану одежину. У ній була загорнута грудка снігу.

— Займися раною на його нозі, а ще раною над ниркою, бо вона вийшла глибшою, аніж я хотів, — дав мені вказівку Філіп. І теж пішов.

Метью зіп’явся на коліна і почав тремтіти. Я обхопила його за талію й обережно опустила додолу. Він спробував вивільнитися, щоб самому мене обійняти.

— Ні, впертий чолов’яго, — сказала я. — Мене не треба заспокоювати й втішати. Дозволь мені хоч раз доглянути тебе.

Я уважно обдивилася його рани, почавши з тих, які відзначив Філіп. Із допомогою Метью я зідрала розірвану панчоху з рани на стегні. Кинджал увійшов у нього глибоко, але отвір уже почав затягуватися завдяки цілющим властивостям вампірської крові. Та все одно я приклала до рани грудку снігу: Метью запевнив мене, що це допоможе, хоча його виснажена плоть була ледь теплішою за сніг. Рану над ниркою я обробила таким же чином, але синець навколо неї змусив мене здригнутися від жалю.

— Гадаю, ти житимеш, — сказала я, прикладаючи останню грудку снігу до рани на його правому боці. А потім лагідно прибрала волосся з його чола. Кілька волосинок прилипло до плями крові, засохлої на лобі Метью, і я потихеньку вивільнила їх.

— Дякую, серце моє. Оскільки ти мене витираєш, то дозволь мені віддячити — стерти кров Філіпа з твого лоба. — На обличчі Метью з’явився сконфужений вигляд. — Розумієш, це запах. Мені не подобається, коли від тебе йтиме запах Філіпа.

Він явно боявся, що скажена жага крові повернеться. Я витерла шкіру на лобі сама, і мої пальці стали червоно-чорними.

— Мабуть, я схожа на якусь язичницьку жрицю.

— Так, більш ніж зазвичай. — Метью взяв пригоршню снігу зі свого стегна і краєм своєї сорочки видалив рештки свідоцтва мого удочеріння.

— Розкажи мені про Беньяміна, — попросила я, поки він витирав мені обличчя.

— Я зробив Беньяміна вампіром у Єрусалимі. Я дав йому свою кров, маючи намір врятувати йому життя. Але при цьому забрав у нього здоровий глузд. Я забрав його душу.

— І він також має тенденцію до шаленства?

— Тенденцію? Ти кажеш так, наче йдеться про чиюсь схильність до високого кров’яного тиску! — Метью здивовано похитав головою. — Ходімо. Ти замерзнеш, якщо залишишся тут іще трохи.

І ми, взявшись за руки, повільно почимчикували до шато. І вперше кожному з нас було байдуже, хто нас побачить і що про нас подумають. Падав сніг, укотре пом’якшуючи суворий і непривітний зимовий ландшафт. У присмерковому світлі я поглянула на Метью і знову побачила його батька — у вольових рисах обличчя та широких і дужих плечах, котрі розправилися під тягарем, що на них звалився.

Наступного дня був день Святого Миколая, і на сніг, що нападав упродовж тижня, яскраво світило сонце. Із настанням гарної погоди шато помітно пожвавилося, хоча й досі тривав передріздвяний піст — час роздумів та молитов. Мугикаючи собі під ніс, я подалася до бібліотеки, щоб взяти там стос моїх алхімічних книжок. Хоча я їх брала до комори небагато, але ретельно й регулярно повертала взяте. У заповненій книжками кімнаті розмовляли двоє чоловіків. Спокійні, майже ліниві інтонації Філіпа я розпізнала відразу, а от другий голос був незнайомий. Я поштовхом розкрила двері.

— А ось і вона, — сказав Філіп, коли я увійшла. Чоловік, що стояв поруч із ним, обернувся, і по моїй шкірі побігли сверблячі кольки.

— Боюся, її французька не надто гарна, а латина — іще гірша, — вибачливо сказав Філіп. — Ви англійською розмовляєте?

— Достатньо добре, — відповів відьмак. Він окинув поглядом моє тіло, і по ньому побігли мурашки. — Здається, дівчина при доброму здоров’ї, але їй тут не можна бути, з вашими людьми, сір.

— Я б з радістю спекався її, мсьє Шамп’є, але їй нема куди податися і вона потребує допомоги від одноплемінників відьмацького роду. Саме тому я й послав по вас. Йдіть-но сюди, мадам Ройдон, — сказав Філіп, поманивши мене пальцем.

Чим ближче я підходила, тим дискомфортніше почувалася. Атмосфера довкола здавалася насиченою до краю, вона аж потріскувала, немов просякнута статичним електрострумом. Вона була такою густою, що, здавалося, ось-ось вдарить грім. Пітер Нокс настирливо намагався проникнути до моєї свідомості, Сату завдала мені в замку Ля-П’єр сильного болю, але цей відьмак був на них несхожим і якимось незбагненним чином іще небезпечнішим. Я швидко пройшла повз чаклуна і мовчки втупилася у Філіпа, очікуючи роз’яснень.

— Перед вами — Андре Шамп’є, — сказав Філіп. — Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.

— Ні, — прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки — що я маю робити. — Здається, не чула.

Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.

— Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.

— Він був великим знавцем магії, як і ви, — зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. — А мені Філіп пояснив: — Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.

— Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, — стиха мовив Шамп’є. — Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.

— У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.

— Війна багатьох повиганяла з домівок. — Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге — каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. — І з вами теж сталося таке лихо, мадам?

— Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, — знизав плечима Філіп. — Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. — Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.

— Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. — Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями — і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.

— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.

— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?

— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.

— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.

Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?

— Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.

«Думай. Борися за життя», — подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.

— Хто брав твою кров, сестро? — настійливо спитав Шамп’є.

— То ножова рана, — сказала я невпевненим тоном. — Я сама її собі завдала. — То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.

— Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. — Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.

— Звісно, — мовив Філіп. — Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?

— Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, — сказав Шамп’є. — Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.

Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.

— Отак?

— Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. — А це що таке? — Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.

— А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? — здивувався Філіп.

— Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, — пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. — Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.

— Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?

— Нічого — лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, — відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. — Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?

Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.

— Це ви позначили цю відьму, — різко кинув Шамп’є докірливим тоном.

— Так, — погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.

— Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. — Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. — Але ж це неможливо! Як же вона може бути…

Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.

— Облиш, Діано, — наказав Філіп, простягнувши руку, щоб розтиснути мою хватку. — Він все одно помре, а коли помре, то впаде. Ти не втримаєш ваги мертвого тіла.

Але я не могла просто так відпустити кинджал. Відьмак був іще живий і, допоки він дихав, він мав змогу забрати те, що було моїм.

За плечем Шамп’є на мить показалося бліде, мов крейда, обличчя з чорнильними очима. Могутня рука рвонула тремтячу голову чаклуна убік — і почувся хрускіт кісток та сухожиль. Метью глибоко вгризся в його шию і міцно присмоктався.

— Де ти був Метью? — гаркнув Філіп. — Мусиш поспішати. Діана вдарила його вже тоді, коли він мало не скінчив свою думку.

Поки Метью пив, Тома з Етьєном ввалилися до кімнати, тягнучи за собою отетерілу від переляку Катрін. І враз зупинилися, самі чимало перелякавшись. Ален із П’єром та іще коваль, Шеф і двоє вояків, що зазвичай охороняли головну браму, переминалися на порозі.

— Vous aves bien fait (Вчасно встигли), — запевнив їх Філіп. — Уже все скінчилося.

— Мені слід було думати, — сказала я, досі не в змозі відірвати закляклих пальців від руків’я кинджалу.

— І залишитися живою. У тебе це чудово вийшло, — зауважив Філіп.

— Він мертвий? — каркнула я хрипким голосом.

Метью відірвав рота від шиї відьмака.

— Мертвіше не буває, — запевнив Філіп. — Що ж, іще менше на одного влізливого кальвініста. І то добре. Він сказав кому-небудь зі своїх приятелів, що до нас збирався?

— Наскільки я можу визначити — ні, — відповів Метью. Його очі повільно набули звичного сіруватого відтінку, і він поглянув на мене. — Діано, кохана, віддай мені, будь ласка, кинджал. Десь далеко на підлогу з брязкотом упало щось металеве, а миттю пізніше почувся глухий удар — то додолу гепнулися тлінні останки Андре Шамп’є. Лагідно-прохолодні, такі знайомі руки огорнули моє підборіддя.

— Він виявив у Діані щось таке, що вкрай здивувало його, — сказав Філіп.

— Я також це помітив. Та лезо увійшло в його серце іще до того, як я зміг дізнатися — що саме. — Метью ніжно огорнув мене руками. Мої власні руки стали немов гумові, і я не пручалася.

— Я не думала… я не могла думати, Метью. Шамп’є збирався забрати мої спогади, вирвати їх з корінням. Усе, що залишилося у мене після загибелі батьків, — це спогади про них. А що б сталося, коли б у мене забрали мої знання з історії? Як же я змогла б тоді повернутися додому й викладати?

— Ти вчинила правильно, — запевнив Метью, однією рукою беручи мене за талію. Другою він погладив мої плечі і притиснув мене щокою до своїх грудей. — А де ти роздобула оцього ножа?

— Витягла його з халяви мого чобота. Напевне, бачила, як я вчора витягував його звідти, — пояснив Філіп.

— Зрозуміло. Значить, ти все ж таки думала, моя левице. — Метью притиснувся губами до мого волосся. — Якого біса Шамп’є припхався до Сен-Люсьєна?

— Це я його викликав, — відповів Філіп.

— Ти видав нас Шамп’є?! — накинувся Метью на батька. — Та він же був однією з найнебезпечніших істот у всій Франції!

— Я хотів бути впевненим у ній, Маттеусе. Бо Діана знає надто багато наших таємниць. Я мав пересвідчитися, що ми можемо довірити їй ці таємниці, навіть коли вона знаходиться серед своїх одноплемінників, — спокійно пояснив Філіп, явно не збираючись виправдовуватися. — Я не можу ризикувати, коли йдеться про мою родину.

— А чи зупинив би ти Шамп’є до того, як він встиг поцупити її думки? — злісно спитав Метью, і я помітила, як його очі з кожною миттю ставали дедалі темнішими.

— Я діяв би відповідно до обставин.

— Яких іще обставин? — вибухнув Метью, міцніше притискаючи мене до себе.

— Якби Шамп’є прибув на три дні раніше, я б не став втручатися. То було б з’ясування стосунків між відьмою та відьмаком, не варте втручання з боку спільноти маньясангів.

— Значить, ти б спокійно спостерігав, як моїй парі завдають страждань і тортур? — спитав Метью з ноткою сумніву в голосі.

— Іще вчора це був би твій обов’язок — втручатися заради захисту своєї пари. Якби ти цього не зміг зробити, то це означало б, що твоя відданість цій відьмі не така міцна, як ти запевняв.

— А сьогодні? — поцікавилася я.

Філіп зупинив на мені уважний погляд.

— А сьогодні ти — моя донька. Отже, відповідь на питання — ні, я не дозволив би Шамп’є просунутися далі. Але мені нічого не довелося робити. Ти сама себе врятувала, Діано.

— Саме через це ви й зробили мене своєю донькою — через майбутній приїзд Шамп’є? — прошепотіла я.

— Ні. Ви з Метью витримали одне випробування у церкві і друге — у сінному сараї. Клятва, скріплена кров’ю, — то був лише перший крок у залученні тебе до родини де Клермонів. А тепер настав час цей процес завершити. — Філіп обернувся до свого заступника. — Приведи сюди священика, Алене, і скажи селянам зібратися у церкві в суботу. Мілорд вінчатиметься — з Біблією, священиком, і увесь Сен-Люсьєн стане свідком цього вінчання. Із приводу цього одруження не має бути жодної недомовки і таємниці.

— Але ж я щойно вбила людину! Зараз не час обговорювати наше одруження.

— Дурниці. Одружуватися, коли навкруги ллється кров, — це родинна традиція де Клермонів, — різко кинув Філіп. — От тільки маємо звичку одружуватися зі створіннями, яких прагнуть інші. Усе це так непросто…

— Я. Його. Вбила. — І щоб мої слова прозвучали дохідливіше, я показала на труп, що валявся на підлозі.

— Алене, П’єре, будьте ласкаві — приберіть звідси мсьє Шамп’є. Своїм видом він дратує мадам. Решта ж має надто багато роботи, щоб стояти отут, роззявивши роти. — Дочекавшись, поки окрім нас трьох у кімнаті не лишилося нікого, Філіп продовжив.

— Запам’ятай добряче мої слова, Діано: через твоє кохання до мого сина гинутимуть люди. Деякі робитимуть це добровільно, приносячи себе в жертву. Інші помиратимуть тому, що хтось має померти, і тобі доведеться вирішувати — чи це будеш ти, чи вони, чи той, кого ти кохаєш. Тож мусиш поставити собі таке запитання: А чи має значення, хто завдає смертельного удару? Якщо цього удару не завдаватимеш ти, то це робитиме Метью. Ти б воліла, щоб смерть Шамп’є залишилася на його совісті?

— Звісно, що ні, — відповіла я, не задумуючись.

— Значить, тоді П’єр? Або Тома?

— Тома? Та він же іще хлопчик! — заперечила я.

— Той хлопчик пообіцяв стати межи тобою та твоїми ворогами. Ти не помітила, часом, що він стискав у своїх руках? Роздимальні міхи з комори. Їхнє металеве вістря Тома перетворив на зброю. Якби ти не вбила Шамп’є, він за першої ж нагоди загородив би той гостряк йому в спину.

— Ми ж не тварини, а цивілізовані створіння, — заперечила я. — Мусимо обговорювати наші розбіжності й залагоджувати їх без кровопролиття.

— Колись мені довелося сидіти за столом і розмовляти три години з одним чоловіком — із королем. Не сумніваюся, що ти й багато інших визнали б його цивілізованою істотою. А наприкінці нашої розмови він наказав послати на смерть тисячі чоловіків, жінок та дітей. Слова вбивають так само, як і мечі.

— Вона не звикла до наших традицій, Філіпе, — попередив батька Метью.

— Тоді їй доведеться звикати. Час дипломатії минув. — Філіп жодного разу не підвищив голосу, жодного разу йому не зрадила його звична рівновага. Метью мав свої «телси», ознаки, за якими можна було судити про його внутрішній стан, але його батько ховав свої емоції набагато глибше.

— Годі обговорення. Настане субота, і ви з Метью повінчаєтеся. Через те, що ти — моя донька і по імені, і по крові, ти підеш під вінець не лише як добра християнка, а й так, щоб вшанувати моїх предків та їхніх богів. Це твій останній шанс сказати «ні», Діано. Якщо ти передумала і більше не хочеш Метью та життя і смерті, які визначатимуться фактом твого одруження з ним, я безпечно переправлю тебе назад до Англії.

Метью відсунув мене від себе. Не набагато, лише на кілька дюймів, але це був символічний і промовистий крок. Навіть зараз він давав мені право вибору, хоча сам уже давно його зробив. І я свій давно уже зробила.

— Ти одружишся зі мною, Метью? — То було цілком слушне запитання, зважаючи на те, що я стала вбивцею.

Філіп удавано зайшовся кашлем.

— Так, Діано. Я одружуся з тобою. Я вже це зробив, але радо зроблю іще раз, щоб втішити тебе.

— Ти вже втішив мене першого разу. А це стане втіхою для твого батька. — Я насилу змушувала себе думати про заміжжя, коли ноги мої й досі тремтіли, а на підлозі виднілася кров.

— Значить, ми всі згодні. Відведи Діану до її кімнати. І краще, нехай вона там і залишається, допоки ми не пересвідчимося, що поблизу не шастають приятелі Шамп’є. — На виході з кімнати Філіп зупинився. — Ти знайшов собі жінку, варту тебе самого, Маттеусе, а хоробрості й твердості характеру їй не позичати.

— Я знаю, — сказав Метью, беручи мене за руку.

— Мусиш знати іще одне: ви варті один одного. Киньте тужити за вашими життями. Починайте жити.

Весілля, яке запланував для нас Філіп, мало тривати три дні. Із п’ятниці до неділі вся челядь шато, селяни та всі-всі на багато миль довкола мали розважатися і веселитися, за словами Філіпа, на «маленькому родинному святі».

— У нас вже досить давно не було весілля, а зима — така безрадісна пора року! Ми заборгували селянам веселощі, — сказав Філіп, відмахуючись від наших заперечень. Шеф також розсердився, коли Метью обережно натякнув йому, що навряд чи можна похапцем влаштовувати три свята підряд, коли їстівних припасів лишилося обмаль, та ще тоді, коли християни проявляли стриманість у їжі та питві. «Ага, ви ще приплетіть сюди війну та передріздвяний піст», — пирхнув Шеф. На його думку, все це не було достатньо поважною причиною не влаштовувати забаву.

Усі у домі метушилися, ніхто не потребував нашої допомоги, тож ми з Метью залишилися у розпорядженні самих себе.

— А що ж передбачає ця весільна церемонія? — поцікавилася я, коли ми лежали перед каміном у бібліотеці. На мені був весільний подарунок Метью: одна з його сорочок, що сягала мені до колін, і його старі панчохи. Кожна халява цих панчіх була розірвана по верхньому внутрішньому шву, і коли Метью зшив халяви докупи, то вийшло щось віддалено схоже на гамаші — за винятком талії та спандексу. Компенсувати відсутність останнього частково вдалося з допомогою обривку старої упряжі, з якого нам вдалося витворити щось на кшталт шкіряного паска. Це була найзручніша одіж, яку мені довелося носити з часу Гелловіну, і Метью, якому останнім часом рідко випадало бачити мої ноги, очей з них не зводив.

— Поняття не маю, mon ceure. Мені ніколи раніше не доводилося бувати на древньогрецьких весіллях, — сказав Метью, проводячи пальцем по заглибленню з протилежного боку мого коліна.

— Священик, безсумнівно, не дозволить Філіпу утнути щось відверто язичницьке. Бо вся церемонія має бути загалом католицькою.

— У нашій родині слова «безсумнівно» і «Філіп» ніколи не вставляють в одне й те саме речення. А якщо вставляють, то це завжди скінчається погано. — Метью смачно цьомкнув мене у стегно — як печатку приклав.

— Принаймні сьогоднішня подія — це просто свято. Гадаю, що зможу пережити її без особливих проблем. — Зітхнувши, я підперла голову руками. — Зазвичай, батько нареченого платить за передвесільний обід. Сподіваюся, Філіп робитиме в основному те саме.

Метью розсміявся.

— Так, майже те саме. За тим винятком, що до меню входитимуть смажені вугрі та вкритий позолотою павич. До того ж, Філіп примудрився призначити себе не лише батьком жениха, а й батьком нареченої.

— Мені й досі незрозуміло, навіщо нам влаштовувати скільки метушні.

Сара та Ем не стали влаштовувати офіційної церемонії. Натомість старійшина Медісонського клану здійснив звичайні заручини. Тепер, коли мені подумалося про це, їхні заручини нагадали мені клятви, які ми з Метью дали один одному перед тим, як вирушити в подорож у часі: то була проста, щира й нетривала процедура.

— Весілля проводяться не заради жениха й нареченої. Більшість пар воліли б зробити все між собою, як, наприклад, ми: сказати один одному кілька слів і вирушити у святкову подорож. Весілля — це обов’язковий ритуал для спільноти, як обряд посвяти. — Метью перекотився на спину. Я ж сіла, спершись на подушки.

— Це якийсь пустопорожній ритуал.

— Це не так, — нахмурився Метью. — Якщо ти не зможеш взяти в ньому участь, то так і скажи.

— Та ні. Нехай Філіп відсвяткує весілля собі на втіху. Просто це… трохи надмірно.

— Напевне, тобі дуже хочеться, щоб із нами на весіллі були Сара та Емілі.

— Якби були, то здивувалися б, чому я не втекла разом із нареченим. Мене завжди знали як таку, що схильна до самотності. Мені здавалося, що й ти її маєш.

— Я? — розсміявся Метью. — Окрім як на теле-та кіноекранах, вампіри рідко бувають самотніми. Ми воліємо бути в компанії з іншими. У крайньому разі для товариства згодяться навіть відьми. — І, щоб довести цю тезу, Метью поцілував мене.

— А коли б це весілля святкувалося в Нью-Гейвені, кого б ти на нього запросила? — спитав Метью, трохи помовчавши.

— Звісно, Сару й Емілі. І мого друга Кріса. — Я прикусила губу. — Може, декана нашого факультету. — Запала тиша.

— Оце і все?! — страшенно здивувався Метью.

— Я не маю багато друзів. — Я схвильовано скочила на ноги. — Здається, вогонь згасає.

Метью потягнув мене донизу.

— Із вогнем усе гаразд. А у тебе тепер є багато родичів.

Згадка про родину була тією нагодою, якої я чекала. Мій погляд, поволі рухаючись кімнатою, зупинився на комоді, що стояв поруч із ліжком. У ньому була схована скринька Марти, загорнута в чисту білизну.

— Нам треба дещо обговорити. — Цього разу Метью не став мене переривати. Я витягнула скриньку.

— Що це таке? — спитав Метью і нахмурився.

— Трав’яне зілля Марти, те, з яких вона робить чай. Я знайшла їх у коморі.

— Зрозуміло. А ти пила ті чаї? — різко спитав він.

— Звісно, що ні. Матимемо ми дітей чи не матимемо — це не лише мені одній вирішувати. — Коли я підняла віко скриньки, у повітрі почувся легкий аромат засушених трав.

— Що б там не казали про нас у Нью-Йорку Маркус та Міріам, не існує ані єдиного доказу, що ми з тобою можемо мати дітей. І навіть такі трав’яні контрацептиви можуть мати небезпечні побічні ефекти, — сухо, мов лікар на прийомі, сказав Метью.

— Уявімо, чисто абстрактно, що одне з твоїх наукових досліджень виявило, що ми з тобою таки можемо мати дітей. Чи захотів би ти в такому разі, щоб я пила цей чай?

— Мартині суміші не надто надійні, — сказав Метью і відвернувся.

— Гаразд. А які ж тоді альтернативи? — спитала я.

— Утримання від частого сексу. Вчасно перерваний статевий акт. До того ж, є презервативи, хоча вони також не є на сто відсотків надійними. Особливо ті, які є в наявності зараз в цю епоху. Метью мав рацію. Презервативи у шістнадцятому сторіччі виготовляли з льону, шкіри та кишок тварин.

— А якщо один із цих методів все ж таки є надійним? — спитала я, відчуваючи як мені уривається терпець.

— Якщо, якщо… Якщо ми з тобою зачнемо дитя, то це буде чудо, а проти чуда не встоїть жодна контрацепція.

— Період, що ти його провів у Парижі, виявився суцільним марнотратством часу, що б там не думав про це твій батько. Бо зараз ти навів аргумент, гідний середньовічного теолога. — Не встигла я закрити скриньку, як Метью огорнув мої руки своїми.

— Якщо ми зможемо зачати дитину, і якщо цей чай є ефективним, я все одно хочу, щоб ти залишила ці трави у коморі.

— Навіть якщо твоя жага крові передасться у спадок нашій дитині? — Я примушувала себе бути чесною з Метью, хоча й розуміла, що мої слова можуть завдати йому болю.

— Так, — відповів Метью і, трохи подумавши, продовжив: — Коли я досліджую схеми вимирання і бачу лабораторне свідчення того, що ми вимираємо, майбутнє здається мені позбавленим перспективи. Але коли я помічаю один-єдиний хромосомний зсув або несподівано відкриваю нащадка тоді, коли мені вже починало здаватися, що родинне дерево всохло, оце відчуття неминучого знищення й зникнення щезає. І зараз я відчуваю те саме піднесення. — Зазвичай, коли Метью ставав на позицію наукової об’єктивності, у мене виникали певні проблеми. Але цього разу було інакше. Він узяв скриньку з моїх рук. — А ти як?

Я думала над цим іще відтоді, як Міріам з Маркусом з’явилися у будинку тітоньки Сари з результатами моїх ДНК-аналізів і вперше порушили питання дітей. Я була впевнена, що моє майбутнє — з Метью, але значно менш впевнена в тому, що це майбутнє мені готувало.

— Мені потрібен певний час для того, щоб остаточно визначитися, — затягнула я свою звичну пісню. — Якби ми й досі були в двадцять першому сторіччі, то я б приймала контрацептивні пігулки, які ти мені прописав. — Я замовкла, вагаючись, а потім продовжила: — Та навіть в такому випадку я не впевнена, що вони нам допоможуть.

А Метью й досі чекав моєї відповіді.

— Коли я загнала кинджал у груди Шамп’є, я думала тільки про те, що він збирався забрати у мене мої думки та спогади, і я вже не зможу бути тією самою особистістю, коли повернуся до свого сучасного життя. Але навіть якби нам судилося повернутися у двадцять перше сторіччя просто зараз, то ми все одно були б уже іншими людьми. Усі місця, в яких ми побували, люди, яких я зустрічала, таємниці, про які я дізналася від тебе, — все це справило на мене великий вплив, і я вже не та Діана Бішоп, а ти — вже не той Метью де Клермон. А дитина змінить нас іще дужче.

— Значить, ти хочеш запобігти вагітності, — обережно припустив Метью.

— Не знаю.

— Значить, відповідь твоя означає «так». Якщо ти не знаєш, чи хочеться тобі бути матір’ю, то нам слід користуватися будь-яким із наявних способів контрацепції, — сказав Метью впевненим голосом і рішуче стиснув губи.

— Мені хочеться бути матір’ю. Якщо хочеш знати, то мені навіть самій дивно, як сильно я цього бажаю. — Я притиснула пальці до скронь. — Мені подобається ідея про те, що у нас із тобою буде дитина, і ми її виховуватимемо. Просто мені здається, що час для цього іще не настав.

— Так, не настав. Надто рано ще. Тому мусимо робити все, щоб обмежити таку можливість, допоки ти не будеш до цього готова. Але не плекай великих сподівань, Діано. Наука в цьому випадку чітко зазначає: вампіри репродукуються через смерть і воскресіння, а не через розмноження. Може, наші стосунки і є особливими, але не настільки особливими, щоб заперечити тисячі років біологічного досвіду.

— Ілюстрація алхімічного весілля з манускрипту Ешмол-782 — це про нас з тобою. Я це чітко знаю. І Міріам мала рацію: наступна стадія в процесі алхімічної трансформації після одруження золота зі сріблом є зачаття.

— Зачаття? — пробурчав із порогу Філіп. Скрипнувши чоботами, він ступив на долівку. — Ніхто не вказував на таку можливість.

— Це тому, що це неможливо. У мене бував секс з іншими теплокровними жінками, і вони ніколи не вагітніли. Картина алхімічного одруження, можливо, і була задумана, як каже Діана, як перспективна ідея, але шанси того, що ілюстрація стане реальністю, є вкрай примарними, — сказав Метью, хитаючи головою. — Жоден маньясанг іще ніколи не став батьком у такий спосіб.

— Я ж казав тобі, Метью, що «ніколи» — це дуже довгий відрізок часу. Що ж до неможливості, то скажу, що я ходив по цій землі довше, аніж здатна вмістити пам’ять людська, і бачив таке, що пізніші покоління відкидали як міф. Колись були створіння, здатні плавати у воді, як риба, а іще були такі, що метали блискавки замість списів. Тепер їх немає, їх замінило дещо нове. — Переміна — єдина незмінна річ у цьому світі.

— Геракліт, — пробурмотіла я.

— Наймудріший з людей, — зауважив Філіп, задоволений тим, що я розпізнала автора цитати. — Коли ми стаємо самовдоволеними, боги люблять дивувати нас і застукувати зненацька. Це їхня улюблена форма розваги. — Він поглянув на моє незвичне вбрання. — А чому на тобі сорочка Метью і його старі панчохи?

— Він мені їх подарував. Це досить близько до того, що я ношу у своєму часі, і Метью захотів, щоб мені було зручно. Гадаю, це він сам зшив халяви докупи. — Я повернулася, демонструючи нове вбрання. — Хто міг подумати, що чоловіки де Клермони вміють нитку в голку всилити, вже не кажучи про вміння зробити рівний шов!

Філіп здивовано підняв брови.

— Невже ти гадаєш, що Ізабо штопала нашу порвану й порізану одежу після того, як ми поверталися з бою?

Думка про те, як Ізабо сидить тихенько за шитвом, чекаючи, поки чоловіки повернуться з битви, викликала у мене сміх.

— Навряд чи вона цим займалася.

— Бачу, ти добре її знаєш. Якщо ти збираєшся вдягатися по-хлопчачому, то принаймні вдягни бриджі. Якщо тебе побачить у такому вигляді священик, його серце зупиниться, і завтрашню церемонію доведеться відкласти.

— Але ж я не збираюся виходити надвір, — сказала я, нахмурившись.

— До вашого одруження мені б хотілося звозити вас до місця, священного для наших богів. Це недалеко, — додав Філіп, коли Метью вже був розкрив рота, щоб заперечити. — І мені хотілося б, щоб ми залишилися з Діаною удвох, Маттеусе.

— Я зустрінуся з вами у конюшні, — погодилася я, не вагаючись. Певний час, проведений на свіжому повітрі, стане для мене доброю нагодою освіжити голову.

Коли я опинилася надворі, мені сподобалося колюче холодне повітря, яке щипало за щоки, сподобався сільський ландшафт, яким гуляв вітер. Невдовзі ми з Філіпом піднялися на вершину пагорба, котра була більш пласкою, аніж більшість округлих кряжів довкола замку Сеп-Тур. Із землі стирчало каміння, яке відразу вразило мене своєю химерною симетричною упорядкованістю. Ці висипи, попри свій старий вік і густу рослинність, що їх вкривала, не були висипами природного походження. Вони були рукотворними.

Філіп рвучко зіскочив зі свого коня і кивнув мені зробити теж саме. Коли я спішилася, він узяв мене за лікоть і повів між два великі дивні валуни до рівного майданчика засніженої землі. Усе, що порушувало ідеально чисту і незайману поверхню снігу, — це сліди тварин: схоже на серце копито оленя, слід ведмежої лапи з п’ятьма пазурами, комбінація трикутних та овальних подушечок, притаманних вовкові.

— А що це за місце? — тихо спитала я.

— Колись на цьому місці стояв храм Діани, звідти відкривався вид на ліси та долини, в яких полюбляли бігати олені. Ті, хто молився цій богині, саджали священні кипариси поруч із тутешніми породами дерев — дубами та вільхами. — І з цими словами Філіп показав на тоненькі зелені колони, які стояли, мов стражники, довкола майданчика. — Мені захотілося привести тебе сюди тому, що коли я був дитиною, жив далеко звідси і не був маньясангом, наречені перед одруженням приходили до храмів, схожих на цей, щоб принести жертву богині. У ті часи ми називали її Артемідою.

— Жертву? — У мене в роті враз пересохло. Досить із мене кровопролиття.

— Хоч як би сильно ми не змінювалися, важливо пам’ятати минуле і вшановувати його. — Філіп подав мені ніж і мішечок, у якому щось пересипалося і дзвеніло. — Важливо також виправити старі помилки. Богиня не завжди була задоволена моїми вчинками. І мені хотілося б, щоб Артеміда отримала належне іще до того, як мій син ожениться на тобі завтра. Ніж потрібен для того, щоб відрізати пасмо твого волосся. Це символ твоєї дівочості й традиційний подарунок. А гроші це символ твоєї цінності й достоїнства. — Філіп перейшов на змовницький шепіт. — Узагалі-то, дарів треба більше, але мені довелося припасти дещо й для бога Метью.

Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.

— Як дивно, що сюди іще хтось приходить, — вирвалося у мене.

— По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. — Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.

— Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.

Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.

— О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! — Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.

Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.

Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм — таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.

З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів — то один звір вітався з другим.

— Sas efharisto, — серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. — Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.

Метью прислухáвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.

— Готуйтеся до бенкету, — сказав Філіп, коли я спішилася. — Невдовзі почнуть прибувати гості.

Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.

Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.

— Bien, — тихо сказала Жеан.

Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.

— Господи, — ошелешено мовив він. — Яка ж ти гарна, серденько. — Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. — Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?

— Наскільки мені відомо, їх там три, — відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.

— Але як же я тебе поцілую, коли все оце мені заважатиме? — спитав Метью, провівши пальцем по моїй шиї. Мій складчастий рюш, який виступав на цілих чотири дюйми, у відповідь тоненько затремтів.

— Якщо ти його помнеш, то у Жеан станеться параліч, — стиха мовила я, коли він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. За допомогою причандалля, схожого на плойку, вона примудрилася загнути ярди лляного матеріалу в конфігурацію, що нагадувала вісімку. Ця процедура зайняла у неї декілька годин.

— Не бійся. Я ж лікар. — Метью нахилився, вигнувши шию, і притулився своїми вустами до моїх. — Ось бачиш — жодна складка не зім’ята.

Ален тихенько прокашлявся.

— На вас уже чекають гості.

— Метью, — сказала я, хапаючи його за руку. — Мені треба тобі дещо сказати.

Він кивнув Алену, і ми залишилися у коридорі одні.

— Що таке? — стурбовано запитав він.

— Я послала Катрін до комори, щоб вона прибрала звідти трави Марти. — Це був навіть більший крок у минуле, аніж той, який я зробила у Сариному сараї і який привів нас сюди, до Сеп-Тура шістнадцятого сторіччя.

— Ти добре подумала?

— Добре, — сказала я, пригадуючи слова Філіпа у храмі.

Наш вхід до зали зустріли перешіптуваннями та косими поглядами. Зміни у моєму вбранні не лишилися не поміченими, і, судячи з численних схвальних кивків головою, нарешті я набула вигляду, який годився для того, щоб вийти заміж за мілорда.

— Вони перед вами, — загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскá в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью — не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

— Ти лишень поглянь на нього, — зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. — Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

— Хто б казав! — відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. — Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

— Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, — запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

— От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

— Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, — пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.

— Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. — Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

— Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! — вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то — кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

— Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. — Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. — А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.

— Один герой з чорнявим волоссям та зеленими очима на ім’я Пелей покинув свій дім і подався шукати щастя. Його дім був у місцині, дуже схожій на Сен-Люсьєн, що зачаїлася серед гір, але Пелей вже давно мріяв про море та пригоди у чужих краях. Він зібрав друзів, і вони помандрували морями й океанами. Одного дня вони прибули до острова, відомого своїми вродливими жінками та потужними чарами, якими вони володіли. — Ми з Метью обмінялися тривалими поглядами. А Філіп своїм низьким голосом проспівав:

Гості заворожено слухали неземний бас Філіпа.

— Там Пелей вперше зустрів Фетиду, доньку Нерея, богиню моря, яка завжди казала правду і передбачала майбутнє. Від свого батька Фетида успадкувала дар пророцтва і могла змінювати свою форму — від текучої води і палаючого вогню до повітря. Хоча й була Фетида красивою, ніхто не бажав брати її заміж, бо один оракул напророкував, що її син виросте могутнішим за свого батька.

— Пелей покохав Фетиду всупереч тому пророцтву. Але, щоб одружитися з такою жінкою, він мав бути достатньо хоробрим, щоб утримати біля себе Фетиду, коли вона перетворювалася з одної стихії на іншу. Пелей забрав Фетиду з острова і притиснув її до серця, поки вона перетворювалася з води на вогонь і зі змії на левицю. Коли ж Фетида знову стала жінкою, він відвіз її додому, де вони й побралися.

— А як же дитина? Чи знищив син Фетиди Пелея, як напророчив оракул? — пошепки спитала одна жінка, коли Філіп замовк, продовжуючи видобувати звуки зі своєї кіфари.

— Син Фетиди і Пелея був великим героєм, уславленим як за життя, так і після смерті, і звали його Ахіллес. — Філіп посміхнувся жінці. — Але це — розповідь на наступний вечір.

Я зраділа з того, що батько мого нареченого не став докладно розповідати про весілля і про те, як розпочалася Троянська війна. А іще більше я зраділа, коли він не став розповідати історію Ахіллесової юності: про ті жахливі закляття, до яких вдавалася його мати, намагаючись зробити його безсмертним, як вона сама, і про несамовиту лють, яка часто охоплювала хлопця і яка завдала йому значно більше негараздів, аніж його знаменита незахищена п’ята.

— Це ж просто легенда, — прошепотів Метью, відчуваючи мій дискомфорт.

Але саме ці легенди, що їх знову й знову розповідали створіння, не замислюючись про їхній сенс, часто набували найважливішого значення, так само як і ці заяложені від часу традиції честі, шлюбу та родини, котрі люди вважали найсвятішими, хоча часто здавалося, що вони до них зовсім байдужі.

— Завтра важливий день, день, якого всі ми прагнули. — Філіп став, тримаючи у руці кіфару. — Згідно з традицією, наречена та жених мають розлучитися до весілля.

Це був іще один ритуал: завершальне формальне розлучення перед тим, як з’єднатися на все життя.

— Звісно, наречена може подарувати нареченому якийсь знак своєї любові та прив’язаності, щоб він не забув про неї упродовж самотніх нічних годин, — сказав Філіп, пустотливо блиснувши очима.

Ми з Метью підвелися. Я розправила свої спідниці і навмисне втупилася поглядом в його камзол. І помітила, що стібки на ньому були дуже гарні: малесенькі й рівні. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, і замість стібків я загубилася у поєднаннях плавних ліній та гострих кутів, з яких складалося обличчя Метью. Усе відчуття святкової вистави враз щезло, коли ми поглянули один одному в очі. Ми стояли посеред зали та весільних гостей, і наш поцілунок став тим чарівним заклинанням, який поніс нас до нашого власного інтимного світу.

— Побачимося завтра вдень, — прошепотів Метью мені у вуста, коли ми розставалися.

— На мені буде вуаль. — У шістнадцятому сторіччі більшість наречених не носили вуалі, але це була старовинна традиція, і Філіп наполіг, що його донька не піде до церкви без вуалі.

— Я тебе впізнаю й під чадрою, — відповів Метью, блиснувши посмішкою. — Що б ти не вдягнула.

Коли Ален проводив мене з кімнати, Метью не відривав від мене очей. Покинувши залу, я іще довго відчувала на собі їхній прохолодний немиготливий дотик.

Наступного дня Катрін та Жеан були такі тихі й мовчазні, що я продрімала всі їхні рутинні ранкові процедури. Сонце було вже високо над обрієм, коли дівчата нарешті розсунули штори над ліжком і оголосили, що мені настав час приймати ванну.

До моєї кімнати увійшла процесія жінок із глеками в руках. Торохтячи, мов сороки, вони наповнили водою величезну мідну діжку, котра, як підозрювала я, зазвичай використовувалася для виробництва вина або ж сидру. Але вода була гарячуща, мідна посудина добре держала тепло, і в цей момент я не відчувала схильності до вагань та роздумів. Застогнавши від задоволення, я занурилася у воду.

Жінки пішли, залишивши мене киснути в діжці, і я помітила, що мої нечисленні речі — книги, нотатники з алхімії та окситанської мови — кудись зникли. Зникла також і довгаста шафа, що містила мою одіж. Коли я спиталася в Катрін, вона пояснила мені, що все це перенесли до кімнат мілорда з протилежного боку шато.

Я вже була не названою донькою Філіпа, а дружиною Метью. І тому мої речі перенесли відповідно до цього статусу.

Не забуваючи про свої обов’язки, Катрін та Жеан допомогли мені вибратися з діжки і витерли якраз тоді, коли годинник ударив першу. За їхніми діями наглядала Марі, найкраща швачка Сен-Люсьєна, яка прийшла, щоб внести останні штрихи у свою роботу. Внесок, який зробив у моє весільне плаття місцевий кравець, мсьє Бофі, належного визнання не отримав.

Треба віддати належне Марі: La Robe (своє святкове вбрання я називала виключно французькою і завжди з великої літери) вийшло вражаюче гарним. Як їй вдалося витворити його за такий короткий проміжок часу, трималося у глибокій таємниці, хоча я підозрювала, що кожна жінка в окрузі додала до нього хоча б стібок. Безпосередньо перед тим як Філіп оголосив про моє вінчання, було заплановано пошити мені відносно просту сукню з товстого синювато-сірого шовку. Я наполягла, щоб вона мало одну пару рукавів, а не дві, й високий комір, щоб захищати мене від холодних зимових протягів. Я сказала також Марі, що зайвого клопоту у вигляді вишивки брати на себе їй непотрібно. Я також відмовилася від жахливого, схожого на пташину клітку каркасу, що розтягував плаття навсібіч.

Марі скористалася своїм правом удати, що погано мене зрозуміла, і творчо переробила мій початковий задум іще задовго до того, як Філіп сказав їй, де й коли майбутня сукня буде носитися. Після цього її було вже не втримати.

— Марі, La Robe est belle (Марі, плаття чудове), — сказала я, мацаючи щедро вишитий шовк.

Уся поверхня сукні була вкрита стилізованими рогами достатку, вишитими золотистими, чорними та рожевими нитками. Ріг достатку був родинним символом родючості та багатства. Із цих рогів достатку, оточених трояндочками та листочками, сипалися всілякі квіти, а на манжетах виднілися вишиті смужки. Такі ж смужки прикрашали ліф, в’ючись по ньому візерунками із зображеннями сувоїв, місяця та зірок. На плечах ряд прямокутних клапанів під назвою «пікадилі» ховав мотузочки, якими рукави прив’язувалися до ліфа. Незважаючи на багату орнаментацію, елегантні вигини ліфа були абсолютно симетричними, а мої побажання стосовно каркасу були враховані. Спідниці були об’ємними, але це сталося через велику кількість матеріалу, а не той чи інший дротяний каркас. Єдине, що на мені було під спідницями, — це невеличка подушечка на стегнах і шовкові панчохи.

— Воно має виразні й чіткі обриси. Дуже просте плаття, як ви й замовляли, — запевнила мене Марі, смикаючи за нижню частину ліфа, щоб рівніше ліг.

Жінки майже закінчили мою зачіску, коли у двері постукали. Катрін прожогом кинулася відчиняти двері, на бігу перекинувши кошик із рушниками.

То був Філіп. У своєму багатому брунатному вбранні він мав прекрасний вигляд; за ним стояв Ален. Батько Метью витріщився на мене.

— Діано, це ти? — невпевнено спитав він.

— Що? Щось не так? — спитала я, занепокоєно оглядаючи сукню і мацаючи свою зачіску. — Ми не маємо достатньо великого дзеркала, щоб я мала змогу побачити…

— Ти прекрасна, і вираз на обличчі Метью скаже тобі це краще всякого дзеркала, повір мені, — упевнено відповів Філіп.

— Ви вмієте описати краще за дзеркало, Філіпе де Клермон, — із посмішкою зауважила я. — Що ви хотіли?

— Я приніс тобі весільні подарунки. — Філіп простягнув руку, і Ален поклав йому на долоню оксамитову торбинку. — На жаль, я не мав часу що-небудь замовити зробити. Це — родинні предмети.

Він перевернув торбинку, висипаючи її вміст собі на долоню. І полився потік світла та вогню: золото, діаманти, сапфіри… Я аж охнула від захвату. Але то було іще не все: всередині торбинки крилися також намисто з перлин, кілька срібних півмісяців, інкрустованих опалами, а також незвичної форми золотий наконечник стріли, затуплений від часу.

— А навіщо це? — зачудовано спитала я.

— Щоб ти їх носила, — відповів, посміхаючись, Філіп. — Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

— Я не знаю, що це за квіти. — Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

— Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів — найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

— Філіпе, як же я можу… — Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью — на сучасного науковця. — Ой! — захоплено вигукнула я.

— Отож. Аж дух перехоплює, — погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. — От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

— Колись я про все їй розповім, — стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. — Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

— Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. — Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

— Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут — французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, — це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

— Чим ти невдоволена, серденько? — пошепки спитав Метью.

— А хіба ми не будемо заходити всередину?

— Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

— Commencez! Починаймо! — скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

— Maintenant! Хутчіше! — Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

— Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, — сказав Метью, беручи мене за руки. — Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, — відповіла я. — І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

— Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. — Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. — Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, avec joie, — сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. — І я приймаю його з радістю.

— Це неправильні слова, — роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec joie» (з радістю) там і близько не було.

— Ні, правильні, — вперто відказав Метью, опустивши голову.

Ми вже побралися колись згідно з традиціями вампірів, потім одружилися згідно зі звичайним правом, коли Метью в Медісоні надів мені на палець перстень Ізабо. А тепер ми одружувалися втретє.

Те, що було потім, запам’яталося розмитою картиною. Палали смолоскипи, і ми довго сходили на пагорб, оточені натовпом доброзичливців. Шеф уже встиг накрити столи, і люди з ентузіазмом вгризлися в страви. Ми з Метью сиділи самі за родинним столом, а Філіп походжав між столами, наливаючи вина і контролюючи, щоб кожна дитина дістала свою належну порцію засмаженого на рожні зайця та сирних коржиків. Час від часу він кидав на нас сповнений гордості погляд, наче того вечора ми з Метью убили якогось вкрай небезпечного дракона.

— Ніколи не гадав, що доживу до цього дня, — сказав Філіп своєму сину, кладучи перед нами шматок кремового торта.

Здавалося, святкування вже почало вщухати, як раптом чоловіки стали розсовувати столи попід стіни зали. На хорах угорі зазвучали волинки та барабани.

— За традицією, перший танець належить батькові нареченої, — сказав Філіп і, вклонившись мені, повів мене до майданчика. Філіп був гарним танцюристом, але я все одно примудрилася все зіпсувати.

— Можна мені? — спитався Метью, легенько поплескавши батька по плечу.

— Будь ласка. Бо твоя дружина весь час намагається відтоптати мені ногу. — Філіп підморгнув, нейтралізуючи сарказм своїх слів, і відійшов, залишивши мене з моїм чоловіком.

Решта і досі танцювали, але трохи відсторонилися, даючи нам місце посередині зали. Музика навмисне уповільнилася, коли один з музик торкнувся струн своєї лютні, і йому в акомпанемент полинули солодкі звуки якогось духового інструменту. Знову й знову сходилися ми й розходилися в танці, і поволі оточення перестало заважати нам своєю присутністю.

— Ти значно кращий танцюрист, аніж Філіп, що б там не казала Ізабо, — мовила я, уривчасто дихаючи, незважаючи на невисокий ритм танцю.

— Це тому, що ти слухняно повторюєш те, що роблю я, — підколов мене Метью. — А коли ти танцювала з Філіпом, то опиралася кожному його кроку.

Коли танець знову зблизив наші тіла, він взяв мене за лікті, міцно притиснув до себе й поцілував.

— Тепер, коли ми одружилися, ти й далі прощатимеш мені мої гріхи? — спитав Метью, віддаляючись від мене чітко відміряними кроками.

— Хтозна, — завбачливо відповіла я. — А що ти вже встиг натворити?

— Пом’яв твій рюш так, що його вже не полагодити.

Я розсміялася, і Метью знову мене поцілував, нетривало, але емоційно. Барабанщик сприйняв це як команду, і ритм музики пришвидшився. На майданчику завертілися й застрибали інші пари. Щоб нас не розтоптали, Метью відтягнув мене до відносно безпечного місця біля каміна. Через мить до нас підійшов Філіп.

— Веди свою дружину до ліжка, вже пора закінчувати це, — стиха мовив він.

— Але ж гості… — запротестував Метью.

— Веди до ліжка свою дружину, сину, — повторив Філіп. — І тишком-нишком, поки решта не вирішили піти за тобою слідом, щоб пересвідчитися, чи виконуєш ти свій обов’язок. Я сам упораюся з ситуацією. — Він повернувся, чисто офіційно цьомкнув мене в обидві щоки, щось пробурмотів грецькою мовою і направив нас до вежі, де мешкав Метью.

Хоча мені вже доводилося бачити цю частину шато в її сучасному вигляді, мені все одно іще належало оцінити її середньовічну розкіш. Порядок розташування апартаментів Метью змінився. У наступній після першого поверху кімнаті я очікувала побачити книги, але натомість побачила велике ліжко з балдахіном. Катрін та Жеан приготували скриньку для моїх нових прикрас і метушилися, пораючись зі свіжою білизною. Метью сів біля каміна і заходився стягувати з себе чоботи, а коли стягнув, то взяв келих із вином.

— Як бути з вашою зачіскою, мадам? — спитала Жеан, невпевнено глянувши на мого чоловіка.

— Я сам про неї потурбуюся, — хрипко й різко відказав Метью, втупившись поглядом у вогонь.

— Стривайте, — сказала я, витягуючи місяцеподібні прикраси зі свого волосся і кладучи їх у простягнуту долоню Жеан. Вона та Катрін зняли мою вуаль і пішли геть, я ж залишилася стояти біля ліжка, а Метью втомлено розсівся біля каміна, закинувши ноги на один із комодів.

Коли двері зачинилися, Метью поставив келих із вином і підійшов до мене. Запустивши пальці мені у волосся і легенько посмикуючи, він за лічені секунди примудрився «демонтувати» те, що дівчата ретельно мостили майже півгодини. Намисто з перлинами він відкинув убік. Моє волосся впало, розсипавшись, мені на плечі, і Метью збуджено заворушив ніздрями, вбираючи мій запах. Не кажучи ані слова, він притягнув до себе моє тіло і зігнувся, щоб наші вуста злилися воєдино.

Але залишалися певні питання, які треба було поставити і отримати на них відповіді.

— Метью, а ти впевнений, що?..

Прохолодні пальці ковзнули під мій рюш, шукаючи мотузочки, що прив’язували його до ліфа.

Смик. Смик. Смик.

Накрохмалена лляна тканина відстала від моєї шиї й упала додолу. Метью послабив ґудзики, якими застібувався мій високий комір. Він нагнувся і поцілував мене у шию.

Я вчепилася йому в камзол.

— Метью, — повторила я, — це означає, що…

Він закрив мені рота іще одним поцілунком і зняв із моїх плечей досить важкий ланцюжок, подарований Філіпом. Ми на мить відтулилися один від одного, щоб Метью міг зняти ланцюжок із моєї шиї через голову. Потім він роз’єднав зубчасту лінію окантовки «пікаділь», де рукави сходилися з корсажем. Його пальці ковзнули в отвори, шукаючи слабке місце в захисних лініях моєї одежі.

— Ось воно, — промимрив він, чіпляючись вказівними пальцями за краї і різко смикаючи їх. Рукави, один за одним, зісковзнули з рук і попадали на долівку. Здавалося, Метью було абсолютно байдуже, але ж це була моя весільна сукня, і знайти їй заміну було дуже непросто.

— Моє плаття! — скрикнула я, пручаючись в його обіймах.

— Діано… — Метью відсахнувся і взяв мене руками за талію.

— Що? — сказала я, переводячи подих і пальцем ноги намагаючись відштовхнути рукав туди, де буде менша вірогідність, що його розчавлять.

— Священик благословив наш шлюб. Усе село побажало нам усього найкращого. Був бенкет і були танці. Я дійсно думаю, що нам слід гідно завершити цю ніч і покохатися. Однак бачу, що ти більше занепокоєна своїм гардеробом. — Він примудрився знайти іще один рядок зав’язок, які кріпили мої спідниці до нижньої частини трапецієподібного корсажа, якраз на три дюйми нижче мого пупка. І потихеньку просунув пальці між краєм корсажа та моїм лобком.

— Я не хочу, щоб наша перша інтимна близькість сталася лише через те, щоб задовольнити твого батька. — Та, незважаючи на ці слова, мої стегна вигнулися до Метью, мовчки заохочуючи його, а він все водив і водив легенько пальцями, і їхні рухи були схожі на тріпотіння крилець янгола. Мій чоловік задоволено мугикнув і розв’язав потаємний бант.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик.

Своїми спритними пальцями Метью розв’язував кожне переплетіння мотузочок, а потім витягував їх із отворів, у які вони були просунуті. Загалом їх було дванадцять, і під ніжними дотиками пальців моє тіло то згиналося, то випрямлялося.

— Нарешті, — із задоволенням вимовив Метью. І враз застогнав з досади. — Господи Ісусе! Та є іще!

— Ти й до половини не дійшов. Я заплетена й переплетена, мов та різдвяна гуска, — сказала я, коли він знімав зі спідниць корсаж, під яким виявився корсет. — Спокійніше, мій змучений постом гусаче!

Та Метью вже не звертав на мене ані найменшої уваги. І натомість повністю зосередився на моїй майже прозорій сорочці з високим коміром, яку облягала міцна тканина армованого корсета, і припав губами до мого живота. Схиливши голову в сповненій благоговіння позі, він глибоко й уривчасто вдихнув.

І я теж. Це було навдивовижу еротично — тонка тканина нижньої білизни, що розділяла нашу плоть, тільки підсилила ніжний дотик його губ. Не знаючи, що змусило Метью зупинити свої вперті спроби роздягнути мене, я взяла його голову в долоні й стала чекати на його наступний крок.

Нарешті він узяв мої руки і оповив ними різьблену палю балдахіна.

— Тримайся.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик. Перед тим як завершити, Метью на мить просунув пальці під верхню частину мого корсета. Ковзнувши по ребрам, вони знайшли мої груди. Я тихенько застогнала — то він затиснув тканину сорочки між своїми прохолодними пальцями та моїми набряклими сосками. А потім міцно притиснув спиною до себе.

— Хіба я схожий на чоловіка, котрий хоче задовольнити когось іншого, окрім тебе? — прошепотів Метью мені на вухо.

Я відповіла не відразу, він однією рукою взяв мене за низ живота і притиснув іще міцніше. Друга ж рука залишалася там, де й була — тримала мою грудь.

— Ні, не схожий. — Вигнувши шию, я відкинула голову йому на плече.

— Тоді щоб я більше не чув про мого батька. А якщо ти негайно припиниш бідкатися про свої рукави, то я куплю тобі завтра двадцять абсолютно аналогічних суконь. — Метью почав заповзято закочувати догори мою сорочку, аж поки її край не опинився над моїми стегнами. Відірвавши одну руку від палі балдахіна, я схопила його за руку і притиснула її до впадини між моїми стегнами.

— Гаразд, про батька більше не почуєш, — погодилася я і охнула — то пальці Метью розсунули мою плоть. Він закрив мені рота поцілунком. Під повільними рухами його пальців тіло моє вигиналося і дедалі більше напружувалося.

— Одежі надто багато, — видихнула я, хапаючи ротом повітря.

Метью нічого не сказав, але його згода проявилася в тій похапливості, з якою він стягнув корсет із моїх рук. Тепер його зав’язки були достатньо послаблені, і я, проштовхнувши корсет униз по стегнах, виступила з нього. Поки я займалася його бриджами, Метью розстібав свій камзол. Ці два предмети одежі з’єднувалися на стегнах не меншою кількістю зав’язок, ніж мій корсаж та спідниця.

Коли ж ми залишилися в одних лише панчохах та сорочках, до нас повернулося відчуття сором’язливості.

— Ти дозволиш мені покохати тебе, Діано? — спитав Метью, нейтралізуючи моє раптове збентеження одним простим і ввічливим запитанням.

— Дозволю, — прошепотіла я.

Ставши навколішки, він розв’язав стрічки, на яких трималися мої панчохи. Вони мали синій колір, який, за словами Катрін, означав вірність. Метью скотив панчохи з моїх ніг, позначаючи їхній низхідний рух поцілунками в коліна та щиколотки. Свої ж панчохи він стягнув із себе настільки швидко, що я навіть не встигла придивитися, якого кольору вони були.

Метью трохи підняв мене так, що пальці моїх ніг ледь торкалися долівки, щоб зручніше примоститися до впадини між моїми стегнами.

— Так ми й до ліжка не встигнемо добратися, — сказала я, хапаючи його за плечі. Мені захотілося відчути його в собі. І негайно.

Та ми все-таки добралися до м’якого затіненого ліжка, дорогою скидаючи рештки нашої спідньої білизни. Коли ж ми лягли на нього, моє тіло радісно прийняло Метью у півмісяць між моїми стегнами, а руки оповили йому спину і притиснули до грудей.

Я охнула від радісного збуджуючого здивування, коли наші тіла злилися воєдино — тепло й холод, світло й тінь, жіноче начало й чоловіче, відьма й вампір, поєднання протилежностей.

Коли Метью почав рухатися всередині мене, вираз його обличчя змінився з побожно-зачудованого до зачаровано-здивованого, а потім став зосереджено-напруженим: він вигнув своє тіло, а я зреагувала криком пристрасті й задоволення. Підсунувши руку мені під талію, він посадив мене собі на стегна, а я обхопила його за плечі.

Ми віддалися ритму, відомому одним лише закоханим, роблячи один одному приємно дотиками губ та рук; ми погойдувалися в унісон, допоки в нас не лишилося віддати один одному нічого, окрім наших душ та сердець. Зазираючи один одному глибоко в очі, ми, тремтячи, мов новонароджені, обмінялися завершальними клятвами плоті й духу.

— Дозволь мені кохати тебе все своє життя, — прошепотів Метью у мій мокрий лоб, проводячи по ньому своїми прохолодними губами, коли ми лежали, переплівшись своїми тілами.

— Дозволяю, — сказала я іще раз, іще міцніше пригортаючись до свого чоловіка.

-А мені подобається бути заміжньою, — сонно мовила я.

Успішно переживши післявесільний бенкет і прийом подарунків — здебільшого то були побажання всіх гараздів, супроводжувані оханням та аханням, — ми цілими днями тільки те й робили, що кохалися, розмовляли, спали та читали. Час від часу Шеф присилав нам тацю з харчами та питвом для підтримки наших сил. І більше нас ніхто не турбував. Навіть Філіп не заважав нам.

— Бачу, тобі це починає подобатися, — промимрив Метью, штрикнувши мене за вухом кінчиком свого холодного носа.

Я лежала долілиць, розставивши ноги, у кімнаті над кузнею, де зберігалася додаткова зброя. Метью лежав поверх мене, прикриваючи своїм тілом від протягів, що залітали крізь діри у дерев’яних дверях. Я не знала, чи багато мого оголеного тіла буде видно, коли хтось зайде, але в тому, що зад Метью і його голі ноги враз впадуть в очі, у мене не було жодного сумніву. Він заохочувально потерся об мене.

— Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? — радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність — це його особисте чи притаманне всім вампірам?» — подумала я.

— Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, — з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. — До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. — Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

— Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, — зауважила я через деякий час. — І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

— Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

— Не треба.

— Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, — зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. — Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

— Я тебе зрозуміла, — сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. — Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

— Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, — зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

— При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. — Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником — із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук — полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

— Стріляй! — різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.

— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.

— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.

— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

— Ти прицілилася надто низько.

— А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

— Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

— Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, — нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», — сердито спитала я у вітру.

«Твоєї довіри», — прошепотів він у відповідь.

Від здивування я аж рота роззявила, моє третє око розкрилося, і я побачила перед собою кінчик стріли, який золотаво світився жаром і пружністю, які вкарбував у нього на кузні коваль. Вогню, ув’язненому в залізній пастці наконечника, хотілося вилетіти на волю, але йому судилося залишатися там, допоки я не звільнюся від свого страху. Я злегка видихнула, звільняючи в своїх грудях трохи місця для віри. Мій подих пройшов древком стріли, і я спустила тятиву. Підтримувана моїм подихом, стріла помчала вперед.

— Я влучила. — Очі мої залишалися закритими, але мені не треба було їх розплющувати, щоб пересвідчитися, що я влучила у ціль.

— Так, дійсно влучила. Але все питання в тому — як ти це зробила. — І Метью підхопив лук, що мало не випав із моїх пальців.

— Усередині вістря був вогонь, який хотів вирватися на волю, і повітря своєю вагою впливало на древко стріли та вістря, — відповіла я, розплющуючи очі.

— Ти відчула стихії так само, як відчула воду в садку Сари в Медісоні та сонячне світло, ув’язнене в айві у Старій Хижці, — задумливо мовив Метью.

— Інколи мені здається, що світ сповнений якогось невидимого потенціалу, до якого мені ніяк не вдається дістатися. Може, якби я була схожою на Фетиду і мала змогу за власним бажанням змінювати форму, то знала б, що з усім цим слід робити. — Я потягнулася за луком та іще однією стрілою. Доки я не розплющувала очей, то влучала в ціль, але коли розплющувала їх і починала скоса поглядати на оточення, мої постріли дуже відхилялися від цілі або не долітали до неї.

— На сьогодні досить, — сказав Метью, потираючи вузол, що вже почав утворюватися над моєю правою лопаткою. — Шеф каже, що пізніше на цьому тижні задощить. Може, вирушимо на верхову прогулянку, поки є нагода? — Шеф був не лише вправним кухарем, але й пристойним метеорологом. Зазвичай він сповіщав свій прогноз погоди, коли вранці приносив нам тацю зі сніданком.

Ми вирушили верхи на природу, а коли поверталися, то помітили в полях кілька вогнищ, а в самому Сеп-Турі вже палали смолоскипи. Сьогодні були сатурналії, офіційний початок сезону відпочинку в шато. Філіп, дотримуючись екуменічних принципів, хотів, щоб ніхто не відчував себе обділеним, і тому призначив однакову кількість часу на вшанування як давньоримських, так і християнських традицій. Були навіть елементи давньоскандинавського Різдва Христового, введені, як мені здавалося, Гелоугласом, якого з нами зараз не було.

— Швидко ж ви набридли один одному! — загудів Філіп із хорів, коли ми повернулися. На голові у нього вивищувалися розкішні оленячі роги, що робило його схожим одночасно на лева та на оленя-самця. — Ми не сподівалися побачити вас іще принаймні тижнів зо два. Але раз ви вже прийшли, то залучайтеся до корисної роботи. Візьміть трохи зірок та місяців і порозвішуйте їх скрізь, де є порожні місця.

Велика зала була прикрашена такою кількістю зелені, що вона пахла і виглядала, наче ліс. У ній стояли кілька барил із вином. Їх ніхто не охороняв, тому кожен охочий міг хильнути келих вина, коли того душа забажає. Наше повернення вітали гучними радісними вигуками. Декоратори хотіли, щоб Метью видерся димарем і причепив велику зелену гілку до одного з брусів покрівлі. І він видряпався по кам’яній споруді з легкістю, яка не залишала сумнівів у тому, що йому вже не вперше доводилося виконувати цю процедуру.

Протистояти святковому настрою було неможливо, і коли вечеря була вже у розпалі, ми удвох зголосилися розносити нашим гостям страви, виконуючи традиційний ритуал «усе навпаки», коли слуги перетворювалися на господарів, а господарі — на їхніх слуг. Мій охоронець Тома під час жеребкування витягнув довгу соломинку і тепер керував святкуванням як цар Анархії та Безгосподарності. Він сидів на Філіповому місці на цілому стосі подушок із безцінною короною з золота й рубінів на голові, що виглядала на ньому наче театральна декорація. Хоч яке б несподіване й дурне побажання не озвучував Тома, Філіп як придворний блазень гарантував його виконання. Цього вечора він навіть станцював романтичний танок з Аленом (батько Метью зголосився виконати в ньому роль жінки), вигравав на сопілці так, що аж завили й показилися собаки, а потім зображав руками на стіні тіні всіляких потвор, від чого діти шаленіли й захоплено верещали.

Не забув Філіп і дорослих: на ходу вигадував усілякі хитромудрі азартні ігри, щоб зайняти їх, поки він розважатиме своїх маленьких підопічних. Кожному дорослому він дав по торбинці з бобами робити ставки і пообіцяв цілий мішок грошей тому, хто матиме найбільше наприкінці вечора. Підприємлива Катрін зірвала куш, міняючи поцілунки на боби, і якби я теж робила ставки, то поставила б на те, що фінальний приз дістанеться саме їй.

Упродовж вечора я час від часу поглядала на Метью та Філіпа. Вони стояли поруч, про щось перемовляючись чи жартуючи. Коли під час розмови їхні голови схилялися одна до одної, то в око мені впадала різниця в їхній зовнішності. Але в багатьох інших аспектах вони були схожі. Із кожним днем непохитний оптимізм і добрий гумор батька потроху обтісували декотрі з найгостріших рис вдачі мого чоловіка. Геміш мав рацію: тут Метью став іншим чоловіком. У чомусь навіть кращим. І, попри мої побоювання після Сен-Мішеля, він і досі був моїм.

Метью відчув мій погляд і запитально поглянув на мене. Я посміхнулася і послала йому через залу повітряний поцілунок. Вдоволений, він сором’язливо схилив голову.

Приблизно за п’ять хвилин до півночі Філіп зісмикнув покривало з якогось предмета, що стояв біля каміна.

— Господи Ісусе! Філіп присягнувся відремонтувати цей годинник, але я йому не повірив. — Сказав мені Метью, коли діти й дорослі захоплено заверещали й загукали.

Такого годинника мені ще не доводилося бачити. У різьбленому з позолотою ящику стояло барильце з водою. Із барильця тягнулася довга мідна труба, по якій вода стікала у трюм прекрасно виконаної моделі корабля, підвішеного на вірьовці, намотаній на циліндр. У міру того як корабель рівномірно ставав дедалі важчим від прибуваючої в нього води, циліндр обертався і водив циферблатом єдину стрілку, яка й показувала час. Уся ця споруда була приблизно як я заввишки.

— А що станеться опівночі? — поцікавилася я.

— Що б не сталося, воно матиме стосунок до пороху, про який він питав учора, — похмуро відповів Метью.

Продемонструвавши годинник із належною церемоніальністю, Філіп почав виголошувати шану друзям колишнім і нинішнім, родині колишній і теперішній — як і має бути на святі, де вшановується давньоримський бог Сатурн. Він назвав кожну істоту, яку втратила громада впродовж минулого року, включно з кошеням, улюбленцем Томи (про що йому принагідно нагадав цар Анархії та Безгосподарності) та Прюнелем, який загинув у результаті нещасного випадку. А тим часом стрілка продовжувала поволі рухатися до дванадцятої години ночі.

Чітко опівночі корабель оглушливо вибухнув. Годинник здригнувся й завмер у своєму розтрощеному дерев’яному ящику.

— Skata! От зараза! — Філіп із сумом поглянув на свій зруйнований годинник.

— Мсьє Фіне, хай спочине він у мирі, не сподобалися б ті зміни, які ти вніс у його конструкцію, — сказав Метью, розганяючи рукою дим. Він нахилився, щоб краще розгледіти годинник, що почив у Бозі. — Кожного року Філіп вигадує щось нове: то струмені води, то мелодійні дзвіночки, то механічну сову, що вигукує години. Він вовтузиться з цим пристроєм відтоді, як король Франциск програв йому його в карти.

— Ця гарматка мала стріляти іскорками і пихкати димом, звеселяючи дітей, — обурено пояснив Філіп. — Ти мені якийсь неправильний порох дав, Маттеусе.

Метью розсміявся.

— Судячи з руйнування — якраз правильний.

— Як жаль! — мовив Тома, скрушно хитаючи головою. Він присів навпочіпки біля Філіпа; корона на його маківці з’їхала набакир, а на обличчі застиг вираз дорослого занепокоєння.

— Та які проблеми! Наступного року кращий зробимо! — невимушено запевнив Філіп хлопця.

Невдовзі ми полишили мешканців Сен-Люсьєна з їхніми азартними іграми та веселощами. Поки я сиділа біля каміна, Метью задув свічки і забрався в ліжко. Склавши йому компанію, я задерла свою нічну сорочку і сіла верхи йому на стегна.

— Що ти робиш? — здивовано спитав мій чоловік, лежачи, придавлений мною, на спині й дивлячись знизу угору.

— Анархія і все навпаки були не лише для чоловіків, — відповіла я, провівши нігтями по його грудях. — Про це я читала в аспірантурі, і це називалося «Жінка верхи».

— Хоч ти й звикла верховодити, здається, ти мало почерпнула з тієї статті, серденько моє. — Метью невдоволено блиснув очима, коли я зсунула вагу свого тіла так, щоб надійніше затиснути його між стегнами.

— Не займайся дрібним підлабузництвом. — Кінчиками своїх пальців я провела по його струнких стегнах і добралася таким чином до живота, а потім — до м’язів плечей. Нахилившись над Метью і притиснувши його руки до ліжка, я дала йому можливість насолодитися видом мого тіла крізь широко розкриту на грудях нічну сорочку. Він аж застогнав.

— Ласкаво просимо до світу, де все догори ногами! — На мить відпустивши Метью, я зняла з себе нічну сорочку, а потім вхопила його за руки і опустилася на його груди так, що мої голі соски легенько торкнулися його грудей.

— О Господи! Ти мене задушиш!

— Не смій помирати, вампіре! — сказала я, направляючи його в себе і стиха погойдуючись, даючи розуміти, що головна насолода попереду. У відповідь Метью стиха застогнав. — Що, подобається? — пошепки спитала я.

Він підштовхнув мене, налаштовуючи на жорсткіший і швидший ритм. Але я навмисне стримувала свої рухи, щоб вони були неквапливими та плавними і давали змогу цілковито насолодитися гармонійним злиттям наших тіл. Фізична присутність Метью в моєму тілі була чарівним джерелом тертя, яке зігрівало мою кров. Коли він завершив, я глибоко зазирнула в його очі, побачила там неприховану емоційну відкритість і дитячу вразливість — і слідком за ним сама полетіла в безодню оргазму. Я безсило впала йому на груди, а коли спробувала знову піднятися, його руки не пустили мене, міцно оповивши мою спину.

— Отак і залишайся, — прошепотів він.

І я залишилася так, аж поки Метью не розбудив мене через кілька годин. Він знову покохав мене в тихі передсвітанкові хвилини, а потім тримав біля свого серця, поки я зазнавала метаморфози від вогню до води, потім — до повітря, і насамкінець знову поринула у царину снів.

У п’ятницю був найкоротший день року, коли святкується давньоскандинавське Різдво. Село тільки-но почало відходити від сатурналій, а тут іще Різдво було на носі, але Філіп непохитно стояв на своєму.

— Шеф зарізав свиню, — повідомив він. — Як же я можу його розчарувати?

Коли ненадовго видалася погожа днина, Метью пішов до села допомогти відремонтувати дах, що обвалився під вагою снігу, який випав напередодні. Там він і залишився — разом із іншим теслею заповзято стукав молотком, радіючи перспективі провести ранок за важкою фізичною працею та ще й на морозі.

Я зачинилася в бібліотеці, обклавшись кількома найкращими родинними книгами з алхімії і взявши кілька аркушів чистого паперу. Один із них вже був частково вкритий закарлючками та діаграмами, не зрозумілими нікому, окрім мене. Через те, що усе шато посилено готувалося до свята, я полишила свої спроби приготування винного спирту. Тома та Етьєн не хотіли допомагати мені з моїми науковими експериментами, їм хотілося натомість бігати зі своїми друзями, час від часу штрикаючи пальцями в крем, щойно приготований Шефом, і облизуючи їх.

— Здрастуй, Діано. — Філіп рухався так швидко, що встиг проскочити півкімнати, перш ніж помітив мене. — А я думав, що ти з Метью.

— Я не можу спокійно дивитися, як він вимахує молотком, видершись високо на дах, — зізналася я. — Бо це мені про дещо нагадує. — Філіп розуміюче кивнув.

— А чим ти займаєшся? — спитався він, зазираючи мені через плече.

— Та намагаюся вирахувати, який стосунок до алхімії маємо ми з Метью, — відповіла я, відчуваючи, як від постійного недосипання та тривалої відсутності розумової роботи у мене злегка паморочилося в голові.

Філіп кинув на стіл жменьку маленьких паперових трикутничків, квадратиків та сувій і підсунув до столу стілець. Поглянувши на аркуш, що лежав переді мною, він зауважив.

— Це — печатка Метью.

— Так, дійсно печатка. А ще це символ срібла й золота, місяця й сонця. — На честь сатурналій велика зала була прикрашена великою кількістю всіляких різновидів цих небесних тіл. — Я думала про це іще з понеділкового вечора. Мені зрозуміло, чому відьму символізує серпик місяця та срібло: і перше, й друге пов’язане з богинею. Але ж навіщо використовувати золото або сонце для позначення вампіра? — Це повністю суперечило розповсюдженим стереотипам.

— Бо ми незмінні. Наше життя не коливається, йдучи то вгору, то вниз, а наші тіла, як і золото, чинять опір руйнації через смерть чи хворобу.

— Я про це якось і не подумала, — мовила я і зробила кілька нотаток.

— Просто у тебе на думці зараз дещо інше, — посміхнувся Філіп. — Метью дуже щасливий.

— І не лише завдяки мені, — заперечила я, зустрівшись поглядами зі своїм свекром. — Метью щасливий і через те, що він зараз із вами.

На обличчя Філіпа впала легенька тінь. — Ми з Ізабо любимо, коли діти приїздять додому. Вони живуть власним життям, але нам від цього не легше переживати їхню відсутність.

— А зараз ви й за Гелоугласом скучаєте, — сказала я. Філіп враз зажурився, що було для нього нехарактерно.

— Так, скучаю. — Він поворушив пальцями складені перед ним папери. — Членом нашої родини його зробив Гуго, мій старший син. Коли йшлося про те, щоб віддати комусь свою кров, Гуго завжди приймав мудрі рішення, і щодо цього Гелоуглас не є винятком. Він — безстрашний і лютий воїн, сповнений батькового почуття честі. Мені втішно думати, що мій онук в Англії, разом із Метью.

— Метью рідко згадує про Гуго.

— Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

— А Гелоуглас?

— Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції — ані ногою. Мій онук — і Метью теж — стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. — На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

— Дякую, Філіпе. — Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» — книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

— Такий загадковий предмет, ця алхімія, — промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. — Так, саме оце й згодиться. — Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

— Що ви робите? — поцікавилася я, охоплена цікавістю.

— Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

— Це — одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. — Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

— Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. — Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

— Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

— Сір. — На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. — Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій — з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

— Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

— Вони, напевне, принесли погані звістки, — сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. — Що каже посланець із Ліона?

— Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, — пояснив Ален.

— Коли? — ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

— Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

— А решта посланців? Що кажуть вони? — поцікавилася я.

— Вони зараз у селі, шукають мілорда.

— Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, — зазначила я.

— Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, — зауважив Філіп невимушеним тоном. — Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

— Ви передбачали такий поворот подій, — сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. — Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

— Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. — Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. — Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. — Його обличчя знову стало серйозним. — Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

— Не треба, — відповіла я, кладучи йому руку на плече. — Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим виразом на обличчі. Помітивши мене, він із граціозністю кота зісковзнув із похилого даху і приземлився. Його радість та невимушені жарти сьогоднішнього ранку враз перетворилися на далекі спогади. Метью зняв свій камзол з іржавого тримача для смолоскипа. Коли він накинув його собі на плечі, тесля зник, і переді мною знову постав правитель.

— Агнеса Семпсон зізналася в п’ятдесяти трьох пунктах звинувачення у відьмацькому чаклунстві, — сказав він і вилаявся з досади. — Шотландські чиновники ще не засвоїли ту просту істину, що чим більше пунктів звинувачення, то тим менш переконливо виглядатиме кожен із них окремо. Якщо вірити цьому повідомленню, то диявол попередив Агнесу Семпсон, що король Яків є його найбільшим ворогом. Напевне, Єлизавета дуже втішена тим, що на першому місці у списку ворогів опинилася не вона.

— Відьми не вірять у диявола, — сказала я йому. Із усіх нісенітниць, які люди приписували відьмам, ця була найдурнішою.

— Більшість створінь повірять у будь-що, що обіцяє покласти край їхнім стражданням, якщо їх цілими тижнями безупинно морять голодом, піддають тортурам і залякують, — зауважив Метью, пригладивши пальцями волосся. — Зізнання Агнеси Семпсон, хоч яким би маловірогідним воно не було, є свідченням того, що відьми таки втручаються в політику, як і стверджує король Яків.

— А якщо втручаються, то порушують угоду, — сказала я, розуміючи, чому шотландський король так затято переслідував Агнесу.

— Саме так. І Гелоуглас хоче знати, що робити далі.

— А що ти зробив, коли був тут… першого разу?

— Я не став уживати заходів проти страти Агнеси Семпсон, бо то була належна громадська процедура покарання за злочин, що знаходиться поза межами того захисту, який спроможна надати Конгрегація. — Він зустрівся зі мною поглядом. Відьма та історик боролися в мені, поставлені перед нелегким вибором.

— Тоді тобі знову доведеться промовчати, — нарешті сказала я, коли історик переміг у поєдинку.

— Моє мовчання означатиме її смерть.

— А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? — Я скрушно похитала горловою.

— Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, — неохоче відповів він. — Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

— Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів — про всяк випадок.

— Це так на нього схоже, — похмуро посміхнувся Метью.

— Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, — прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

— Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

— Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, — заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. — Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

— Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

— Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, — спокійно відповів Філіп. — А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.

— Гелоуглас триматиме тебе в курсі наших пригод, — пообіцяв Метью.

— Це — зовсім інше, ніж дізнаватися про все від тебе, — зауважив Філіп. — Коли ти починаєш поводитися пихато, Метью, то мені важко не зловтішатися з того, що я знаю про твоє майбутнє. Та якось я і з цим бажанням впораюся.

Упродовж наших останніх днів у шато час, бавлячись із нами, викидав всілякі коники: то ледве волочився, то зненацька чимдуж кидався уперед. На Святвечір Метью подався на службу до церкви разом із більшістю челяді. Я ж залишилася у замку і застала Філіпа в його кабінеті з протилежного боку великої зали. Як і зазвичай, він писав листи.

Я постукала в двері. То була чиста формальність, бо він, без сумніву, стежив за моїм наближенням відтоді, як я вийшла з вежі, що належала Метью, але я визнала недоречним заходити без попередження.

— Introite. — То було те саме слово, яке він вимовив, коли я вперше прибула до Сеп-Тура, але тепер, коли я вже досить добре знала Філіпа, вона прозвучала не так суворо.

— Вибачте, що турбую вас, Філіпе.

— Заходь, Діано, — сказав він, протираючи очі. — Катрін знайшла мої торбини?

— Так, разом із чашкою та пеналом. — Філіп наполіг, щоб я взяла в дорогу його торбини. Кожна була зроблена з цупкої шкіри, щоб витримувати такі подорожні негаразди як сніг, дощ та удари. — Мені неодмінно хотілося подякувати вам перед нашим від’їздом — і не лише за те, що ви влаштували весілля. Вам вдалося полагодити в душі Метью щось таке, що зламалося, втратило свою цілісність.

Філіп відсунувся від столу і пильно поглянув на мене.

— Це мені слід висловлювати тобі подяку, Діано. Понад тисячу років родина намагалася вилікувати душу Метью. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в тебе пішло на це менше сорока днів.

— Метью таким не був, — заперечила я, хитаючи головою. — Допоки не повернувся сюди, до вас. У його душі був якийсь темний закуток, до якого я ніяк не могла дістатися.

— Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, — продовжив Філіп.

— «Не покидай мене, бо я — у темряві, на мене впала тінь», — прошепотіла я.

— Щось я не пригадую, звідки ця цитата, — нахмурився Філіп.

— Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію — чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

— Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, — зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. — Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.

— Вона хотіла передати вам, що схвально ставиться до нашого шлюбу, — сказала я, помацавши масивний перстень великим пальцем; його вага діяла на мене заспокійливо і вселяла впевненість.

— Ні. Ізабо хотіла передати мені, що вона схвально ставиться до тебе. Бо ти — надійна і незмінна, як те золото, з якого цей перстень зроблений. Ти ховаєш у собі багато таємниць, як і завитки цього персня, що ховають у собі поетичні рядки. Але саме діамант у тому персні найкраще відображає твою сутність: яскравий на поверхні, полум’яний всередині і такий міцний, що його неможливо розбити.

— Та де там, мене можна розбити, — сумно відказала я. — Зрештою, можна запросто розбити діамант, гепнувши його звичайним молотком.

— Я бачив шрами, які залишив на тобі Метью. Підозрюю, існують й інші, хоча менш видимі. Якщо ти не розпалася на шматки тоді, то зараз — тим паче. — Обігнувши стіл, Філіп підійшов до мене і лагідно цьомкнув в обидві щоки. Мої очі враз налилися слізьми.

— Мені треба йти. Бо ми вирушаємо завтра рано-вранці. — Я повернулася, щоб піти, але рвучко крутнулася й охопила руками масивні плечі Філіпа. Хіба ж можна зламати такого дужого чоловіка?

— Що таке? — приголомшено прошепотів Філіп.

— Ви також не залишитеся на самоті, Філіпе де Клермон, — гаряче прошепотіла я. — Я знайду, як відшукати вас у темряві, обіцяю вам. І коли ви подумаєте, що увесь світ покинув вас, я буду поруч, я подам вам руку.

— А хіба може бути інакше? — лагідно мовив Філіп, — якщо ти у моєму серці?

Наступного ранку у дворі шато зібралася лише жменька істот, щоб провести нас у дорогу. Шеф напхав у дорожні торби П’єра повно всіляких наїдків для мене, а решту наявного місця Ален заповнив листами до Гелоугласа, Волтера та десятків інших адресатів. Катрін стояла побіля мене з очима, розпухлими від сліз. Їй хотілося вирушити разом із нами, але їй не дозволив Філіп.

А сам Філіп по-ведмежому обняв мене, а потім відпустив. Вони з Метью про щось тихо перемовились, і Метью кивнув головою.

— Я пишаюся тобою, Маттеусе, — сказав Філіп, на мить обійнявши його за плечі. Коли батько відпустив його, Метью трохи подався вперед, до нього, бажаючи хоч на мить продовжити цю близькість із Філіпом.

Та коли Метью повернувся до мене, його обличчя вже було спокійним та рішучим. Підсадивши мене у сідло, він легко, без видимих зусиль, скочив верхи на свого коня.

— Khaire, батьку, — сказав Метью, і в його очах блиснула сльоза.

— Khairete, Matthaios kai Diana, — відповів Філіп.

Жодного разу Метью не обернувся, щоб востаннє поглянути на батька, жодного разу не зігнув своєї випрямленої спини. Натомість він не зводив очей з дороги, вдивляючись у майбутнє, а не в минуле.

Я ж один раз обернулася, коли краєм ока помітила якийсь рух. То був Філіп. Він їхав уздовж сусіднього кряжа, рішуче налаштований не випускати свого сина з виду стільки, скільки було необхідно.

— Прощавай, Філіпе, — прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.

-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

— Аякже! — Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

— Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. — Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

— Не розумію — що ти шукаєш? — Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

— Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. — Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.

— Але ж це книги, а не листи, — обережно зауважила Емілі. Вона не надто добре знала Ізабо, але досить добре пам’ятала моторошні розповіді про те, що витворяла мати Метью, перебуваючи в Трірі та інших місцях. «Матріарх» родини де Клермонів не була великою прихильницею відьом, і хоча Діана й довіряла цій жінці, Емілі все одно ставилася до неї з пересторогою.

— Я шукаю не листа. Ми ховали один одному послання серед сторінок книг. Коли він помер, я переглянула кожен том у бібліотеці, бажаючи знайти все, що нагадувало б мені про нього. Але, скоріш за все, я щось прогледіла.

— А, може, його там і не було на той момент, — озвався хрипкий голос із темного закутка біля дверей. Руде волосся Сари Бішоп було скуйовджене, а обличчя — біле мов крейда через тривогу й недосипання. — Коли Марта це побачить, у неї буде приступ. Добре, що Діани поруч немає. Вона б своєю лекцією про те, як слід зберігати книги, довела б тебе до стану отупіння. — Кішка на ім’я Табіта, яка всюди ні на крок не відходила від відьми, прожогом шмигнула у неї під ногами.

Тепер настала черга Ізабо здивуватися.

— Що ти хочеш сказати, Саро?

— Час — штука непевна й підступна. Навіть якщо все пішло згідно з планом, і Діана занесла Метью до першого дня листопада 1590 року, цілком може бути, що ще надто рано шукати звістку від твого чоловіка. А раніше ти його просто не змогла б знайти, бо тоді Філіп ще не встиг зустрітися з моєю небогою. — Сара ненадовго замовкла, а потім продовжила: — Гадаю, що Табіта зараз гризе саме ту книгу.

Табіта, втішена тим, що опинилася в домі з великою кількістю мишей та не меншою кількістю темних закутків, де можна було переховуватися, нещодавно захопилася дослідженнями меблів, штор та фіранок. Зараз вона сиділа на краєчку однієї з полиць бібліотеки й замріяно гризла куточок книжки в шкіряній обкладинці.

— Kakó gati! — скрикнула Ізабо, кидаючись до полиць. — Це ж одна з улюблених книжок Діани!

Табіта, яка ніколи не уникала конфронтації з іншим хижаком, за винятком Міріам, сильно вдарила книгу лапою, і та впала на підлогу. Кішка стрибонула вниз слідком, а потім стала, спершись на книгу передніми лапками, мов той лев, що охороняє цінну здобич.

— Це ілюстрована книга з алхімії, — зазначила Сара, забираючи манускрипт з-під кішки й гортаючи сторінки. Принюхавшись до обкладинки, вона сказала:

— Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.

На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.

Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.

— Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.

— Оце і є те, що ти шукала? — спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.

Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.

— Він написаний якимось шифром, — сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.

— Ніякий це не шифр. Це грецька мова, — заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.

— І про що ж там ідеться? — поцікавилася Сара.

— Саро! — докірливо кинула їй Емілі. — Помовч! Це приватний лист.

— Цей лист — від Філіпа. Він бачився з ними, — схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.

Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.

— Ну, і як?

— Вони були з ним на свята.

«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», — прочитала вголос Ізабо.

— А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? — Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.

— Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.

— А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, — погодилася Сара. — Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.

— Це іще не все, — продовжила Ізабо. — «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків — тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».

Сара спитала, стиха вилаявшись:

— Ненароджених — я правильно зрозуміла? Чи «незроблених»?

— Так, ненароджених, — прошепотіла Ізабо. — Філіп завжди ретельно підбирає слова.

— Значить, цим він хотів щось сказати нам про Діану та Метью, — зробила висновок Сара.

Ізабо стомлено всілася на софу.

— Колись дуже-дуже давно ходили чутки про створіння, які відрізнялися від решти створінь. Вони були безсмертними і водночас могутніми. Приблизно в той час, коли вперше була підписана угода, дехто стверджував, начебто якась відьма народила дитинча, яке, подібно до вампіра, плакало кривавими слізьми. І кожного разу, коли воно робило це, з моря налітали люті вітри.

— Я ще ніколи про це не чула, — мовила Емілі й нахмурилася.

— Від цієї розповіді легковажно відмахнулися, як від чергового міфу, навмисне вигаданого для того, щоб сіяти страх серед створінь. Мало хто з нас зараз пам’ятає про це, а тих, хто вірить, що це можливо, іще менше. — Ізабо торкнулася листа, який лежав у неї на колінах. — Але ж Філіп знав, що це правда.

— Що — правда?

— Те, що відьма народила маньясанга. Бідолашне дитя страждало від голоду. Відьмина родина забрала в неї хлопчика і відмовилася годувати його кров’ю, вважаючи, що коли будуть силоміць годувати його молоком, то він не стане одним із нас.

— Метью не може не знати цієї історії, — зауважила Емілі. — Ти б розповіла йому про це, щоб допомогти в його дослідницькій роботі або хоча б заради Діани.

Ізабо похитала головою.

— Я не маю права розповідати йому такі історії.

— Ще б пак! Ти ж мусиш зберігати свої таємниці, Ізабо, — роздратовано кинула Сара.

— А ти свої, Саро! — скрикнула Ізабо. — Невже ти й справді гадаєш, що оті відьми — створіння на кшталт Сату і Пітера Нокса — анічогісінько не знають про цього хлопчика-маньясанга та його матір?!

— Ану припиніть! Обидві! — різко обірвала їх Емілі. — Якщо ця історія є правдивою, то про неї знають й інші створіння, і в такому разі Діані загрожуватиме велика небезпека. І Софії також.

— Її батьки належали до відьомського племені, але вона — демон, — зауважила Сара, згадавши про двійко молодят, що з’явилися у неї на порозі в Нью-Йорку напередодні Гелловіну. Ніхто не зрозумів, який стосунок мало це подружжя до обговорюваної таємниці.

— Демоном є й чоловік Софі, але донька їхня буде відьмою. Вони з Натаніелем — це ще одне свідчення того, що ми не знаємо, яким чином відьми, демони та вампіри репродукуються й передають свої здібності дітям, — занепокоєно сказала Емілі.

— Софі з Натаніелем — не єдині створіння, яким слід триматися подалі від Конгрегації. Добре, що Метью з Діаною зараз перебувають не тут, а в 1590 році, і їм не загрожує небезпека з боку Конгрегації, — похмуро мовила Сара.

— Але чим довше ці двоє залишатимуться в минулому, тим вищою буде імовірність того, що вони змінять сьогодення, — зауважила Емілі. — Рано чи пізно Метью з Діаною видадуть себе.

— Що ти маєш на увазі, Емілі? — поцікавилася Ізабо.

— Час змушений буде підлаштуватися під них, але не мелодраматично, як дехто вважає — відвернення війн, зміна результатів президентських виборів… Це проявиться у дрібничках, таких, наприклад, як ця звістка, що вигулькнула сьогодні з книги.

— Аномалії… — стиха мовила Ізабо. — Філіп завжди шукав у цьому світі аномалії. Саме тому я й досі читаю газети. Ми виробили звичку продивлятися їх кожного ранку. — Вона заплющила очі, поринувши у спогади. — Звісно, Філіп віддавав перевагу спортивній хроніці, а також новинам освіти. Філіп дуже переймався тим, що діти вивчатимуть у майбутньому. Він започаткував стипендії для вивчення грецької та філософії, а також фінансував вищі навчальні заклади для жінок. Мені це завжди видавалося дивним.

— Він шукав Діану, — раптом сказала Емілі з упевненістю людини, обдарованої здатністю ясновидства.

— Можливо. Одного разу я спитала його, чому він так цікавиться поточними подіями і що сподівається знайти в газетах. А Філіп відповів, що дізнається про це тоді, коли побачить те, що шукає, — відповіла Ізабо. Вона сумно посміхнулася. — Він любив свої таємниці й часто казав, що якби була можливість, то став би детективом, як Шерлок Холмс.

— Нам слід потурбуватися про те, щоб знайти всі ці маленькі часові відхилення, перш ніж про них пронюхає Конгрегація, — сказала Сара.

— Я скажу про це Маркусу, — погодилася Ізабо, кивнувши головою.

— Тобі таки треба було розповісти Метью про отого хлопчика зі змішаного шлюбу, — ніяк не могла вгамуватися Сара.

— Мій син кохає Діану, і якби Метью дізнався про того малюка раніше, він би відмовився від неї, щоб не наражати на небезпеку її та дитину.

— Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

— Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, — підкреслила Емілі. — Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

«Та годі про неприємне. Мусиш бути обережною, щоб мати змогу разом із ними насолоджуватися майбутнім. Уже минуло аж два дні відтоді, як я нагадав тобі, що ти й досі є володаркою мого серця. Хочеться казати тобі про це кожної миті, щоб ти не забувала ні цього, ні імені чоловіка, який довіку буде побожно промовляти твоє ім’я.

Філіпос».

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

— Дякую тобі, Діано, — прошепотіла вона в нічну темряву, — за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

— Що це? — спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

— То Ізабо знову співає, — пояснила Марта. — Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III Лондон: Блекфраєрс

-Схоже на якогось скаженого їжака, — зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. — А це що таке? — охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

— Це — собор Святого Павла, — пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. — У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

— А французи — і це не дивно — вважають, що то була караюча Божа десниця, — зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. — Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого — ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

— І королева не виділила. — Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

— А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? — Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

— Ми прямуємо до Блекфраєрса, — твердо відказав йому Метью. — Решта може почекати.

Видно було, що Гелоугласа ця фраза не переконала, але він веслував і веслував, аж поки ми не дісталися найдальших західних околиць старого міста, оточеного стіною. Там ми причалили до крутих кам’яних східців. Нижні сходинки зникали під водою, а зовнішній вигляд верхніх не залишав сумнівів у тому, що й вони зникнуть під водою під час припливу. Гелоуглас кинув линву кремезному чолов’язі, який розсипався перед ним у подяках за те, що його човен повернули цілим та неушкодженим.

— Бачу, ти звик подорожувати лишень у чужих човнах, Гелоугласе. Може, Метью варто подарувати тобі на Різдво човна? — сухо зауважила я. Повернувшись в Англію, де користувалися старим календарем, ми отримали змогу відсвяткувати Різдво вдруге протягом цього року.

— І позбавити мене однієї з моїх нечисленних утіх? — весело вишкірився Гелоуглас крізь свою бороду. Племінник Метью подякував власнику човна і кинув йому монету, чий розмір та вага враз змінили його початкову стурбованість на задоволену посмішку.

Від причалу ми пройшли крізь арку на Вотер-Лейн — вузеньку криву вуличку, де тісно стояли крамниці та житлові будинки. Кожен наступний поверх будинків дедалі більше нависав над вулицею, нагадуючи комод із висунутими горішніми шухлядами. Цей ефект посилювався білизною, килимами та ганчірками, що звисали з вікон. Усі поспішали скористатися незвично ясною й відносно теплою погодою, щоб провітрити помешкання та одяг.

Метью продовжував міцно тримати мене за руку, а Гелоуглас ішов з мого правого боку. Картини та звуки линули до нас звідусіль. На стегнах та плечах перехожих гойдалося вбрання з матерії насичено червоних, зелених, коричневих та сірих кольорів; вони відсмикували свої спідниці та накидки від брудних коліс візків, але ті знову чіплялися за пакунки та зброю інших перехожих. Дзенькіт молотків, іржання коней, далеке мукання корів і звук металу по бруківці — все це змагалося за нашу увагу, намагаючись нею заволодіти. Десятки вивісок з янголами, черепами, приладдям, яскравими фігурами та всілякими міфологічними постатями кувікали й скрипіли, гойдаючись на вітрі, що повівав із води. Причеплена до металевого стержня, над моєю головою крутилася вивіска. Вони була прикрашена зображенням білого оленя, чиї тонкі роги оповивала золотава стрічка.

— Ми прийшли, — сказав Метью. — «Олень і Корона».

Будівля була наполовину зроблена з деревини, як і більшість споруд на цій вулиці. По обидва боки аркового проходу виднілися кілька вікон. Із одного боку арки заповзято працював чоботар, а з протилежного якась жінка одночасно наглядала за кількома дітьми, клієнтами та гросбухом. Вона коротко кивнула Метью.

— Дружина Роберта Гоулі залізною рукою царює над його учнями та клієнтами. У закладі «Олень і Корона» ніщо не відбувається без відома Маргарет, — пояснив Метью.

Я зробила вузлик на пам’ять — за першої ж нагоди встановити з цією жінкою дружні стосунки. Арковий прохід вів до внутрішнього двору споруди, і в щільно напакованому Лондоні то була величезна розкіш. А в тому дворі була іще одна визначна рідкість: колодязь, що забезпечував мешканців закладу чистою питною водою. Хтось скористався тим, що двір виходив на південь: повидирав стару бруківку і влаштував натомість город, рівненькі порожні грядки якого терпляче очікували весни. У старому сараї біля спільного нужника кілька праль займалися своєю роботою.

Зліва виднілися гвинтові сходи, що вели до наших номерів на другому поверсі, де на широкому сходовому майданчику нас уже гостинно чекала Франсуаза. Вона широким рухом розчинила товсті двері до апартаментів, протиснувшись повз серванти з дірчастими боками. До однієї з ручок серванта був прив’язаний общипаний гусак зі зламаною шиєю.

— Нарешті! — Назустріч нам, сяючи від радості, вийшов Генрі Персі. — Ми чекали на вас кілька годин. Моя добросерда матінка послала мені гусака. Прочула, що зараз у місті сутужно з птицею і занепокоїлася, що ви ходитимете голодні.

— Радий тебе бачити, Холе, — посміхнувся Метью і кинув погляд на гуску. — Як ся має твоя матінка?

— Зла, як мегера, як і завжди на Різдво, прошу пана. Більшість членів родини знайшли привід кудись податися, аби вдома не бути, а мене ув’язнили тут на втіху королеві. Її величність крикнула через усю залу для прийомів, що далі П-П-Петворта мене пускати не можна. — Від цієї згадки Генрі аж заїкатися став і враз спохмурнів.

— Зате ми з великою радістю відсвяткуємо з тобою Різдво, Генрі, — заспокоїла його я, знімаючи накидку і входячи в кімнату, де атмосфера повнилася запахами спецій та свіжої глиці.

— Дякую, що запросили мене, Діано, але моя сестра Елеонора та брат Джордж зараз у місті, і мені б не хотілося, щоб вони терпіли вибрики королеви самі, без мене.

— Ну побудь із нами хоча б сьогоднішній вечір, — попросив його Метью, підводячи Генрі до затишного тепла і світла, котрі линули від каміна, — і розкажи, що тут сталося, поки нас не було.

— Та тут усе тихо, — бадьоро доповів йому Генрі.

— Тихо? — Важко гупаючи ногами, Гелоуглас піднявся сходами і зміряв графа крижаним поглядом.

— Марлоу зараз сидить у «Капелюсі Кардинала», намагаючись збути свої вірші отому жалюгідному писаці зі Стратфорда, який проходу йому не дає, сподіваючись стати драматургом. А наразі ж Шекспір поки що вдовольняється тим, що вчиться підробляти твій підпис, Метью. Згідно з записами власника постоялого двору, минулого тижня ти пообіцяв оплатити Кітові рахунки за житло та харчі.

— Я лише годину як від них вийшов, — заперечив Генрі. — Кіт уже знає, що Метью з Діаною мали прибути сьогодні вдень. Вони з Вілом обіцяли поводитися як годиться і не викидати коників.

— Тоді все ясно, — саркастично кинув Гелоуглас.

— Це ти постарався, Генрі? — поцікавилася я, глянувши з коридору в наші основні апартаменти. Хтось порозкладав гостролист, плющ та глицю довкола каміна та вікон і висипав їх купою посередині дубового столу. Камін був закладений свіжими дровами, і в ньому весело потріскував і сичав вогонь.

— Нам із Франсуазою хотілося, щоб на ваше перше Різдво у вас був святковий настрій, — сказав Генрі, ніяково червоніючи.

Умови проживання в готельчику «Олень і Корона» були найкращими як для міського житла шістнадцятого сторіччя. Його західне вікно з багатьма шибками виходило на Вотер-Лейн. Воно чудово годилося для спостереження за людьми, бо його основа мала в собі сидіння з м’якими подушечками. Стіни були утеплені різьбленими панелями, кожна з них покрита в’юнкими квітами та лозами.

Меблів у кімнаті було небагато, зате доброї роботи. Біля каміна гостей чекали широкий ослін та двоє глибоких крісел. Дубовий стіл посеред кімнати мав навдивовижу вишуканий вигляд. Він був три лише фути завширшки, але досить довгий, з ніжками, прикрашеними витонченими обличчями каріатид та герм. Над столом висів брус, заставлений свічками. Його можна було опускати й піднімати за допомогою канатно-блочного механізму, що звисав зі стелі. Із фасаду гігантського серванта з широким асортиментом глеків, глечиків, чашок та чарок шкірилися вирізьблені левині голови. Як і має бути в оселі вампірів, тарілок у тому серванті було дуже мало.

Перш ніж ми сіли за смаженого гусака, Метью показав мені нашу спальню та свій приватний кабінет. Обидві ці кімнати розташовувалися напроти передпокою. Гострокінечні вікна виходили у двір, завдяки чому в кімнатах панувала світла й незадушлива атмосфера. У спальні було тільки три предмети обстановки: широке ліжко з різьбленим бильцем та високим дерев’яним балдахіном, висока білизняна шафа з панельними боками та дверцятами, а також низький довгастий комод, що стояв під вікном. Комод був замкнений, і Метью пояснив, що в ньому зберігався його обладунок та деяка кількість додаткової зброї. Генрі та Франсуаза вже й тут встигли побувати: на палях балдахіну вився плющ, а гілочки гостролисту вони прив’язали до бильця.

Тоді як наша спальня мала такий вигляд, наче там майже ніхто не бував, із вигляду кабінету Метью можна було виснувати, що цією кімнатою користувалися досить часто. Там виднілися кошики з папером, торбинки та коробки з письмовими перами, глечики з запасом чорнила та кількість воску, достатня для того, щоб з неї виготовити кілька десятків свічок. Отриманої ж кореспонденції, яка чекала на прочитання, було так багато, що від одного її виду мені стало зле. Перед столом із висувними дошками стояло зручне на вигляд крісло з похилою спинкою та вигнутими підлокітниками. За винятком важких ніжок столу з їхніми випуклими різьбленими прикрасами, все інше в кімнаті було простим та практичним.

Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.

— Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, — сказав він мені.

За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» — небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, — як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.

— Ось, тримайте, мілорде, — сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.

— А тістечка у нас є? — спитав Метью у Франсуази.

Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.

— Звісно, у нас є тістечка. Вони — в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, — відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. — Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.

— Піду з тобою, Метью, — визвався Генрі. — Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.

Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців — вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними — сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.

Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.

— Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, — сказав він, прислухаючись до звуків. — А це — Сент-Кетрін-Крі.

— А це дзвони собору Святого Павла? — спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.

— Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, — відповів Метью. — Це — церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. — Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.

Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.

Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи під час відпливу.

— Я обійшов усе місто з Гелоугласом та його ірландськими друзями, — стиха сказав П’єр. — Може, шотландці й знають щось іще про наставника, але вони все одно цього не скажуть, мілорде.

— Про якого наставника? — спитала я, входячи до кімнати. Лише зараз я помітила потайні двері, сховані в дерев’яних панелях.

— Вибачте, мадам. Я не хотів будити вас, — перелякано промимрив П’єр, і сморід від багнюки, в яку він був геть увесь вимазаний, вдарив мені у ніздрі так, що аж очі засльозилися.

— Гаразд, П’єре. Іди собі. Я покличу тебе пізніше. — Метью почекав, поки його слуга не вийшов похапцем геть, скриплячи намоклими черевиками. А потім повільно перевів погляд на темний закуток біля каміна.

— Кімнату, що знаходиться за тими дверима, ти не включив до свого ознайомчого турне, — зауважила я, підходячи до Метью. — Що тут сталося?

— Нова звістка з Шотландії. Суд присяжних засудив до страти чаклуна на ім’я Джон Фіан, наставника з Престонпенз. Поки нас не було, Гелоуглас намагався дізнатися про істинні мотиви, якщо такі були, диких звинувачень, висунутих проти Джона Фіана: поклоніння сатані, розчленування трупів на цвинтарі, перетворення кротячих лапок на срібні монети («бо звідки ж у нього завжди були гроші?») та вихід у море на кораблі разом із дияволом та Агнесою Семпсон із метою завдати шкоди політиці короля. — Метью кинув перед собою на стіл аркуш паперу. — Наскільки мені відомо, Фіан один із тих, кого ми звемо tempestarii, і не більше.

— Вітрочаклун, або ж водочаклун, сказала я, переклавши незнайомий термін.

— Так, — підтвердив Метью кивком голови. — Фіан добився збільшення своєї вчительської платні, спричинивши грози під час засухи та передчасні відлиги, коли здавалося, що довга шотландська зима ніколи не скінчиться. Судячи з усього, земляки з його села обожнювали й любили Фіана. Наставника хвалили навіть його учні. Можливо, Фіан був трохи провидцем, бо, кажуть, він міг віщувати смерть людей, але це запросто міг вигадати Кіт, щоб полоскотати нерви своїй англійській публіці. Як ти, напевне, пам’ятаєш, здатність відьом до ясновидіння не дає йому спокою ані вдень, ані вночі.

— Відьми вразливі до швидкоплинних змін настрою своїх сусідів, Метью. Зараз ти друг, а наступного дня нас уже виганяють із міста або іще гірше.

— І оце гірше й трапилося з Фіаном, — похмуро мовив Метью.

— Можу собі уявити, — сказала я і здригнулася. Якщо Джона Фіана піддавали так само нещадним тортурам, як і Агнесу Семпсон, то він, без сумніву, був радий померти. — А що в тій кімнаті? — поцікавилася я.

Метью явно хотів було сказати, що то таємниця, але вчинив мудро і не став цього робити. Він підвівся.

— Буде краще, якщо я тобі покажу її. Не відходь від мене, бо перечепишся. На вулиці ще поночі, а свічку туди брати не можна, бо хтось може помітити її світло. — Я мовчки кивнула і взяла його за руку.

Переступивши через поріг, ми опинилися в довгій кімнаті з низкою вузеньких, як бійниці, вікон, схованих під карнизом. Через кільканадцять секунд мої очі призвичаїлися до передсвітанкового мороку, і я почала розрізняти в кімнаті сірі обриси. Напроти один одного стояли два садових крісла, сплетених із верболозу. Їхні спинки вигиналися вперед. Посеред кімнати розташовувалися двома рядами старі низькі ослони. На кожному виднівся дивний набір предметів: книги, папери, листи, капелюхи та одіж. Праворуч щось металево блищало: то були мечі, складені вістрями униз, а ефесами догори. Неподалік на підлозі купою лежали кинджали. Чулося шкряботіння і тупіт лапок.

— Пацюки, — невимушеним тоном пояснив Метью, але я все одно інстинктивно прикрила ноги краєм своєї нічної сорочки. — Ми з П’єром робимо все, що можемо, але повністю спекатися їх не вдається. До всіх цих паперів їх як магнітом тягне. — Він показав рукою угору, і я вперше побачила на стінах якісь химерні гірлянди. Потроху наблизившись, я почала до них придивлятися. Кожна з них звисала на тоненькій крученій мотузці, прив’язаній до вбитого в штукатурку гвіздка з квадратною шапкою. Ця мотузка пронизувала верхній лівий кут цілої низки документів. Вузол на кінці мотузки був закинутий на той самий гвіздок і прив’язаний до нього. Таким чином утворювалася паперова гірлянда.

— Одна з перших у світі картотек. Ти кажеш, що я зберігаю багато таємниць, — сказав Метью, простягаючи руку і торкаючись однієї з гірлянд. — Можеш занести до їхнього списку й оці папери.

— Але ж їх тут тисячі. Навіть вампіру віком тисяча п’ятсот з гаком років було несила все це назбирати самотужки.

— Так, тисячі, — погодився Метью. Він дивився, як я обводила поглядом кімнату, намагаючись вмістити у свою свідомість архів, який він зберігав. — Ми пам’ятаємо те, що інші створіння бажають забути, і це дає можливість членам Ордену Лазаря доволі успішно захищати тих, хто знаходиться під їхньою охороною. Декотрі з цих документів датуються іще добою правління діда нинішньої королеви. А більшість старіших досьє і тек перемістили до Сеп-Тура заради більшої безпеки.

— Скільки ж тут паперів… — промимрила я, — і всі вони в кінцевому підсумку ведуть до тебе та інших де Клермонів. — У кімнаті продовжувало світліти, допоки я не почала вже розрізняти кілечка й завитки слів, які розкручувалися в довгі переплетені між собою рядки. Ці рядки утворювали мережу сполучень, що з’єднували теми, авторів і дати. Було в цих перехресних лініях щось таке, що мені ще належало зрозуміти…

— Я переглядав ці папери відтоді, як ти заснула, бо хотів знайти в них хоч якусь згадку про Фіана. Мені здавалося, що така може десь тут зберігатися, — сказав Метью, заводячи мене назад до свого кабінету, — якісь відомості, котрі могли б пояснити, чому його сусіди ні з того, ні з сього на нього напустилися. Має бути певна схема, яка допоможе нам збагнути, чому теплокровні люди поводяться саме так, а не інакше.

— Якщо ти знайдеш цей матеріал, то моїм колегам-історикам страшенно кортітиме ознайомитися з ним. Але розуміння епізоду з Фіаном аж ніяк не гарантує, що ти зможеш запобігти тому, щоб таке саме не трапилося й зі мною. — На щоці Метью сіпнувся м’яз — мої слова влучили в ціль. — І я анітрохи не сумніваюся, що досі ти жодного разу не вивчав цю тему так глибоко, як зараз.

— Я вже не та людина, яка закривала очі на всі ці страждання, і я більше не хочу такою людиною бути. — Метью підтягнув до себе крісло і важко опустився у нього. — Я мушу діяти, і мені треба віднайти те, що я здатен буду конкретно зробити.

Я обхопила його руками. Навіть сидячи у кріслі, Метью був такий високий, що його голова впиралася мені у груди. Він зарився в них обличчям. Потім швидко взяв себе в руки, поволі відсторонився і втупився поглядом мені у живіт.

— Діано. Ти…

— Вагітна. Я це іще раніше підозрювала, — невимушено діловито сказала я. — Іще після випадку з Жюльєтою мій цикл розладнався і став нерегулярним, тому я не була на сто відсотків упевнена в цьому. Від Кале до Дувра мене безперервно нудило, але я подумала, що то через великі хвилі, а та рибина, яку ми з’їли перед нашим від’їздом, явно була несвіжою.

А Метью й далі витріщався на мій живіт. І я знервовано заторохтіла.

— Мав-таки рацію мій шкільний учитель фізкультури: ти дійсно здатна завагітніти навіть після того, як переспиш із хлопцем лише один раз. — Я все ретельно підрахувала і була твердо впевнена в тому, що зачаття сталося протягом нашого відпочинку після весілля.

А мій чоловік і досі мовчав.

— Скажи що-небудь, Метью.

— Я не можу, — відповів він з ошелешеним виразом на обличчі. — Це неможливо.

— Усе, що стосується нас, є можливим. — Я приклала до живота свою тремтячу руку.

Метью переплів свої пальці з моїми і, нарешті, зазирнув мені в очі. І я здивувалася тому, що я побачила в його очах: побожний захват, гордість і малесеньку частку паніки. Він посміхнувся. То було виразом повного щастя.

— А що, коли з мене не вийде гарної матері? — спитала я, вагаючись. — Ти знаєш, що робити, ти ж був колись батьком.

— Із тебе вийде чудова мати, — поспішив запевнити мене Метью. — Усе, чого потребують діти, — це любові, дорослої людини, яка взяла б за них відповідальність, а іще вони потребують теплого й затишного місця, де можна було б пересидіти негоду. — Метью пересунув наші переплетені руки мені на живіт і почав ніжно гладити його. — Про перші два питання ми потурбуємося разом. Останнє залежатиме від тебе. Як ти почуваєшся?

— Чисто фізично — трохи втомлена й ослабла, а в емоційному плані я не знаю, за що братися. — Я тремтливо зітхнула. — А це нормально — бути водночас і переляканою, і злою, і ніжною?

— Так, нормально. Як і є нормальним бути одночасно радісно збудженим, збентеженим та перестрашеним аж до нудоти, — тихо відповів він.

— Знаю, це сміховинно, але я побоююся, що моя магія якимось чином зможе завдати шкоди дитині, попри те, що кожного року тисячі відьом народжують дітей. «Але ж вони не є дружинами вампірів», — подумки додала я.

— Це — анормальне зачаття, — мовив Метью, наче читаючи мої думки. — Та все одно я гадаю, що тобі не слід непокоїтися. — На його очі набігла темна хмарка. Я майже фізично побачила, як до його списку тривог додалася іще одна.

— Я нікому не хочу про це розповідати. Принаймні наразі. — Я згадала про сусідню потаємну кімнату. — Можна включити до твого життя іще одну таємницю, хоча б тимчасово?

— Аякже, — швидко погодився Метью. — Твою вагітність не буде видно іще кілька місяців. Але Франсуаза з П’єром невдовзі довідаються про це з твого запаху, якщо вже не здогадалися. Це стосується також Гелоугласа та Хенкока. На щастя, зазвичай вампіри не люблять ставити запитань, що стосуються інтимної сфери.

Я стиха розсміялася.

— Виходить, саме я й видам цю таємницю. До того ж, ти ніяк не зможеш демонструвати свою підкреслену турботу про мене, бо з твоєї поведінки всі відразу ж здогадаються про мою вагітність.

— Не будь такою впевненою, — відповів Метью, широко посміхаючись. І стиснув мою руку своєю. Це однозначно був жест, що демонстрував підкреслену турботу й бажання захистити.

— Якщо увесь час будеш мене отак торкатися, то люди про все досить швидко здогадаються, — сухо заперечила я, лагідно провівши пальцями по його плечу. Метью аж здригнувся. — Ти не повинен тремтіти, коли тебе торкається щось тепле.

— Я тремчу не через це, — відповів Метью і встав, застуючи світло свічок.

Моє серце тьохнуло, коли я на нього поглянула. А він посміхнувся, відчувши цю нерівномірність серцебиття, і повів до ліжка. Ми скинули нашу одежу, кинувши її на підлогу, де вона лежала двома білими калюжками, що відбивали сріблясте світло, яке йшло з вікон.

Легкими, мов перо, дотиками Метью почав пестити моє тіло, відстежуючи пальцями ті ледь помітні зміни, як вже відбувалися в моєму тілі. Він подовгу затримувався над кожним сантиметром чутливої плоті, але його холодні й уважні дотики лише посилювали біль, а не вгамовували його. Кожен поцілунок був так само витіюватим та непростим, як і наші почуття стосовно майбутньої дитини. Водночас ті слова, які Метью шепотів мені в темряві, спонукали мене повністю зосередитися на ньому. Коли чекати далі вже було нестерпно боляче, він увійшов у мене, і рухи його були такими ж ніжними й неквапливими, як і його поцілунок.

Я вигнула спину, намагаючись збільшити наш фізичний контакт, і Метью посміхнувся. Він опинився по центру дуги мого тіла, на вході до моєї матки. І в цю коротку але, здавалося, нескінченну мить батько, мати і дитя опинилися так близько один до одного, що ближче не буває.

— Усю мою душу, все моє життя, — пообіцяв він, рухаючись у мені.

Я скрикнула, і Метью тримав мене, допоки я не припинила тремтіти. А потім почав цілувати мене по усій довжині мого тіла, починаючи з мого відьминого третього ока, потім перейшовши до моїх губ, горла, впадини між грудьми, сонячного сплетіння, пупка і закінчуючи нижньою частиною живота.

Він подивився на мене зверху вниз, похитав горловою і посміхнувся хлопчачою посмішкою.

— Ми з тобою зробили дитину, — ошелешено мовив він.

— Так, зробили, — погодилася я і теж посміхнулася у відповідь.

Метью ліг плечима мені між ноги і розсунув їх. Оповивши однією рукою моє коліно, а другою — протилежне стегно в такому місці, де можна було намацати пульс, він поклав голову мені на живіт, наче то була подушка, і солодко зітхнув. Не видаючи ані звуку, він прислухався до легенького шуму крові, яка тепер підтримувала життя нашої дитини. Почувши той шум, він схилив свою голову так, що наші погляди зустрілися. Метью посміхнувся щирою радісною посмішкою і повернувся до свого чергування.

В освітленій свічками темряві різдвяного ранку я відчула спокійну силу, породжену нашим взаємним коханням. Переставши бути самотнім метеором, що рухається у просторі та часі, я перетворилася тепер на частину складної планетарної системи. Мені належало навчитися зберігати власний центр тяжіння, коли мене тягнутимуть у той чи інший бік тіла більші й потужніші за мене. Інакше Метью, де Клермони, наша дитина та Конгрегація можуть зіштовхнути мене з курсу.

Я недовго прожила зі своєю матір’ю, але навіть у сім років вона встигла навчити мене багато чому. Мені пригадалася її безмежна любов, обійми, що, здавалося, тривали цілими днями, згадалося, що вона завжди мала рацію, коли мені це було потрібно. Правильно зауважив Метью: діти потребують любові, надійного джерела комфорту та дорослого, охочого взяти за них відповідальність.

Настала пора кинути ставитися до нашого спільного перебування тут як до семінару фахівців з шекспірівської Англії і натомість трактувати це перебування як мій останній і найліпший шанс дізнатися — хто я така, щоб моїй дитині також було легше визначити й збагнути власне місце у світі.

Та спершу мені слід було знайти яку-небудь відьму.

Вихідні ми провели відносно спокійно, упиваючись нашою таємницею і втішаючись прогнозами всіх майбутніх батьків. Чи матиме найновіший член родини де Клермонів чорне, як у батька, волосся та блакитні, як у мене, очі? Чому він віддаватиме перевагу — точним наукам чи історії? Буде він вправним майстром, як Метью, чи стане такою ж незграбою, як і я? Стосовно ж статі дитини наші думки розійшлися. Я не сумнівалася, що у мене хлопчик, а Метью був так само впевнений, що то дівчинка.

Виснажені й піднесено-щасливі, ми відірвалися від наших думок про майбутнє і почали роздивлятися Лондон шістнадцятого сторіччя з теплої затишності наших апартаментів. Ми розпочали з вікон, що виходили на Вотер-Лейн, крізь які я видивилася далекі вежі Вестмінстерського абатства, а закінчили огляд у кріслах, підсунутих до вікон у спальні, звідки виднілася Темза. Ані холод, ані сам факт різдвяних вихідних були не в змозі утримати човнярів від свого бізнесу: постачати товари та перевозити пасажирів. Наприкінці нашої вулиці на східцях, що вели до води, зібралися наймані веслярі-перевізники, а неподалік підстрибували на хвилях їхні порожні човни.

У міру того як приплив змінювався відпливом, Метью увесь вечір ділився зі мною спогадами про місто Лондон. Він розповів про ті часи в п’ятнадцятому сторіччі, коли Темза замерзала більш ніж на три місяці — так надовго, що заради заробітку на пішоходах на кризі будували тимчасові крамниці. Він пригадав також свої роки, змарновані в «Тевіз Інн», де він учетверте й востаннє зображав бажання студіювати право.

— Я радий, що ти зможеш побачити це перед нашим від’їздом, — сказав він, стискаючи мою руку. Люди почали одні за одними запалювати свої ліхтарі, чіпляючи їх на носах човнів та виставляючи у вікнах жилих будинків та постоялих дворів. — Ми навіть спробуємо побувати на Королівській біржі.

— Ти хочеш сказати, що ми повертаємося до Вудстока? — розгублено спитала я.

— Скоріш за все, ненадовго. А потім повернемося до нашого сьогодення.

Я ошелешено витріщилася на Метью, утративши дар мови.

— Ми не знаємо, що слід чекати в період вагітності, і заради твоєї безпеки і безпеки дитини нам треба регулярно контролювати стан плоду. Треба буде зробити певні тести, і непогано було б також пройти загальне ультразвукове обстеження. До того ж, ти вже скучила за Сарою та Емілі.

— Але ж Метью, — заперечила я, — ми наразі не можемо повернутися додому, бо я не знаю, як це зробити.

Він різко повернувся у мій бік.

— Ем чітко все пояснила перед нашим відбуттям. Щоб подорожувати у часі в минуле, треба мати три предмети, які доправлять тебе туди, куди ти хочеш. А для подорожі в майбутнє потрібне відьмацьке чаклунство, але я не вмію чаклувати. Саме через це ми й прибули сюди — щоб я чаклувати навчилася.

— Хіба ж можна виношувати дитину всі дев’ять місяців отут?! — вигукнув Метью, зриваючись із крісла.

— Жінки якось примудрялися народжувати дітей навіть у шістнадцятому сторіччі, — спокійно зауважила я. — До того ж, моє самопочуття не змінилося. Я вагітна лише кілька тижнів, не більше.

— А чи вистачить у тебе сил донести і її, і мене назад, до майбутнього? Ні, нам треба забиратися звідси якомога швидше, задовго до народження доньки. А що, коли подорож у часі якимось чином шкодить зародку? Магія — то одне, а це — зовсім інше… — відказав Метью, і різко зупинившись, так само різко сів.

— Та ніщо не змінилося, — заспокійливо запевнила я його. — Наразі дитина завбільшки з зернятко рису. І поки ми в Лондоні, було б неважко знайти кого-небудь, щоб допомогти мені з магією, вже не кажучи про тих, хто розумітиметься на подорожуванні у часі краще за Сару та Емілі.

— Наразі дитина завбільшки з горошину, — сказав Метью і замовк. Кілька секунд подумавши, він зробив висновок. — За шість тижнів зародок встигне пройти всі критично важливі стадії свого розвитку. Ти матимеш великий запас часу. — Він заговорив як лікар, а не як батько. Мені почало здаватися, що його середньовічна несамовитість подобається мені більше за його сучасну об’єктивність.

— У моєму розпорядженні буде лише кілька тижнів. Я що, як для опанування магії мені знадобиться сім? — Якби в кімнаті в цю мить була Сара, то вона попередила б Метью, що моя розсудливість це недобрий знак.

— Сім тижнів якраз вистачило б, — відповів Метью, думаючи про щось своє.

— Що ж, нехай буде так. Терпіти не можу, коли мене підганяють, а тим паче в такий важливий момент, коли мені належить розібратися і вияснити, хто ж я є насправді, — сказала я і широким кроком рушила до Метью.

— Діано, це ж не…

Ми стояли ніс до носа.

— Я не матиму можливості стати гарною матір’ю, якщо не знатиму про силу, що криється в моїй крові.

— Нічого доброго для дитини з цього не…

— Не смій казати, що це недобре для дитини. Дитина — не якесь там безсловесне вмістилище, — відрізала я, відчуваючи, як у мені закипає лють. — Спочатку тобі для наукових експериментів потрібна була моя кров, а тепер — дитина.

А чортів Метью стояв собі спокійнісінько, схрестивши на грудях руки, і суворо дивився на мене своїми сірими очима.

— Ну, що скажеш?!

— А що казати? Вочевидь, моя участь у цій розмові необов’язкова. Можеш запросто поговорити сама з собою. Якщо вже ти закінчуєш за мене мої ж фрази, то можеш сама ж їх і починати.

— До моїх гормонів це не має жодного стосунку, — відказала я. І відразу ж — із запізненням — збагнула, що саме оце твердження і є свідченням того, що справа стоїть якраз навпаки: гормональні зміни таки можуть спричинитися до змін у моїй поведінці.

— Я про це якось і не думав, доки ти сама про це не заговорила.

— Ти мене неправильно зрозумів.

Метью здивовано підняв брови.

— Я та сама людина, якою була три дні тому. Вагітність — це не якийсь там патологічний стан, і вона не усуває ті причини, через які ми тут опинилися. Ми навіть не приступили до пошуків манускрипту Ешмол-782.

— Ешмол-782? — роздратовано перепитав Метью. — Усе змінилося, і ти вже не та сама людина. Ми не зможемо безконечно довго тримати твою вагітність у таємниці. Буквально за кілька днів будь-який вампір зможе нюхом відчути зміни, що сталися у твоєму організмі. Кіт теж дізнається про це досить швидко і почне ставити запитання про батьківство, бо я ж не можу бути батьком, чи не так? Вагітна відьма, що живе з вампіром, — та це ж викличе лють і обурення кожного створіння в цьому місці, навіть тих, кому байдуже до заповіту. Хтось неодмінно поскаржиться на нас Конгрегації. Мій батько почне вимагати, щоб ми заради твоєї ж безпеки повернулися до Сеп-Тура, і мені надзвичайно важко буде прощатися з ним іще раз. — Із кожною перелічуваною проблемою голос Метью ставав дедалі гучнішим.

— Я не думала, що…

— Ясна річ, — перервав мене Метью. — Ясна річ, що ти не думала. Бо не могла. Господи Ісусе! Діано, ще недавно ми були з тобою в забороненому шлюбі. Це не така вже й рідкість. Але зараз ти вагітна моєю дитиною. А це вже не лише унікальна ситуація — майже всі створіння гадають, що вона є неможливою взагалі. Ще три тижні, Діано. І ані хвилини довше. — Метью був невблаганний.

— За цей час ти можеш просто не встигнути знайти відьму, що погодиться мені допомогти, — наполягала я. — Особливо, зважаючи на те, що зараз коїться в Шотландії.

— А я що-небудь казав про відьму, яка «погодиться»? Про добровільність тут не йдеться, — посміхнувся Метью, і від тої посмішки у мене мурашки по спині побігли.

— Піду до вітальні, почитаю. — Я повернулася і пішла геть, не бажаючи бути з ним поруч. Але він уже чекав на мене на порозі, перекриваючи рукою прохід.

— Я не хочу втрачати тебе, Діано, — сказав він емоційно, але тихо. — Ані заради алхімічного манускрипту, ані заради іще ненародженої дитини.

— А я не хочу втрачати себе, — парирувала я. — Заради того, щоб задовольнити твою жагу над всім панувати і все контролювати. Спершу мені треба виявити, хто я така.

У понеділок я сиділа у вітальні, гортаючи «Королеву-чарівницю» і дуріючи від нудьги, як раптом двері до кімнати розчинилися. «Гості прийшли», — подумала я, швидко закриваючи книгу.

— Сумніваюся, що тепер мені коли-небудь пощастить зігрітися. — На порозі стояв Волтер, і з нього капала вода. Із ним були Джордж та Генрі — так само промоклі й нещасні.

— Привіт, Діано. — Генрі чхнув, поштиво вклонився мені, а потім підійшов до каміна, простягнув до нього пальці й аж застогнав.

— А де Метью? — спитала я, жестом запрошуючи Джорджа сідати.

— Із Кітом. Ми залишили їх у торговця книгами, — відповів Волтер, кивнувши рукою в бік собору Святого Павла. — Я голодний як вовк. Те тушковане м’ясо, що його Кіт замовив на обід, виявилося неїстівним. Мет сказав, що Франсуаза зможе приготувати нам що-небудь поїсти. — Хитра посмішка Рейлі видала, що він казав неправду.

Хлопці вже встигли ум’яти по другій тарілці харчів та випити по три келихи вина, як заявилися Метью та Кіт з оберемками книг та підстриженою рослинністю на обличчях — завдяки стараннями одного з тих магів-цирульників, про яких я вже так багато чула. Акуратно підстрижені вуса мого чоловіка тепер співпадали з довжиною його рота, а борода, згідно з найновішою модою, була маленька й мала гарну форму. Позаду йшов П’єр, несучи лляну торбу з паперовими прямокутниками й квадратами.

— Слава Богу, — сказав Волтер, — схвально показуючи на бороду. — Тепер ти, нарешті, став схожим на самого себе.

— Привіт, серце моє, — сказав Метью, цілуючи мене у щоку. — Ти мене впізнаєш?

— Так, незважаючи на те, що тепер ти став схожим на пірата, — хихикнула я.

— А й справді, Діано. Вони з Волтером тепер як брати, — погодився Генрі.

— А чому ти так вперто називаєш дружину Метью просто на ім’я, Генрі? Хіба господиня Ройдон уже стала твоєю служницею? Чи вона тобі сестра? Це можна пояснити лише одним: ти замислив спокусити її, — пробурчав Марлоу, падаючи у крісло.

— Не штрикай осине гніздо, Кіте, — з докором сказав йому Волтер.

— Я приніс запізнілі різдвяні подарунки, — сказав Метью, висипавши оберемок паперів переді мною на стіл.

Книги… Їхня очевидна новизна і свіжість бентежила: скрипіння тугих обкладинок, які наче протестували, коли їх уперше розкривали, запах паперу та ледь вловимий аромат чорнила. Я звикла бачити подібні фоліанти в потертому й затріпаному стані в читальних залах бібліотек, а не на столі, де ми зазвичай їли. Верхній фоліант був книгою з чистими сторінками, якій належало помінятися місцями з тією, що й досі ховалася в Оксфордській бібліотеці. Наступною книгою був молитовник у чудовій обкладинці. Його титульна сторінка була прикрашена зображенням згорбленої постаті біблійного патріарха Єсея. Із його живота росло розгалужене дерево. Я наморщила лоба: навіщо Метью приніс мені молитовник?

— Перегорни сторінку, — настійно попрохав він мене, ніжно обійнявши за талію своєю дужою рукою.

На звороті була гравюра із зображенням королеви Єлизавети, яка стояла навколішки і молилася. Кожну сторінку прикрашали скелети, біблійні персонажі та янголи, що уособлювали класичні чесноти. Книга становила сполучення тексту й ілюстрацій, як і ті алхімічні трактати, які я досліджувала.

— Це якраз така книга, яку мусить мати кожна респектабельна одружена пані, — пояснив Метью з веселою усмішечкою на обличчі. І змовницьким шепотом додав: — Це задовольнить твою жагу до чисто зовнішнього комільфо. Але не розчаровуйся. Бо наступну книгу аж ніяк не можна назвати респектабельною.

Я відклала молитовник і взяла товстий фоліант, який подав мені Метью. Він був непереплетений і мав зшиті сторінки та захисну обкладинку з товстого пергаменту.

У цьому трактаті обіцялося пояснити симптоми та ліки від усіх хвороб, на які страждало тодішнє людство.

— Релігійні книги є популярними як подарунки, і тому вони легко продаються. Книги ж із медицини мають обмеженішу аудиторію, і без комісійної винагороди їхні палітурки обходяться надто дорого, — пояснив Метью, коли я мацала м’яку палітурку. І подав мені ще один фоліант. — На щастя, мені вдалося замовити переплетений примірник цієї книги. Бо вона хутко розпродається прямо з-під преса і невдовзі стане бестселером.

Твір, про який ішлося, мав просту шкіряну обкладинку, прикрашену сріблястим тисненням. Це було перше видання «Аркадії» Філіпа Сіднея. Я розсміялася, пригадавши, з якою нехіттю читала його в інституті.

— Відьма не може жити одними молитвами та природними потребами, — лукаво посміхнувся Метью і поцілував мене, полоскотавши при цьому підстриженими вусами.

— Мені певний час доведеться призвичаюватися до твого нового обличчя, — розсміялася я, потираючи губи від неочікуваного нового відчуття.

Граф Нортумберлендський поглянув на мене, як на конячку, якій потрібен особливий режим утримання.

— Ці кілька книжок не зможуть надовго заволодіти увагою Діани. Вона звикла до більш розмаїтої діяльності.

— Як скажеш. Але навряд чи вона зможе походжати містом, пропонуючи уроки з алхімії, — іронічно зауважив Метью. Із кожною годиною його вимова та голос ставали дедалі більш відповідними тому часові, в якому ми опинилися. Він схилився наді мною, понюхав глек із вином і скривився. — Чи є тут щось попити, що не було б просякнуте конюшиною та перцем? Запах просто жахливий.

— Може, Діані сподобається компанія Мері? — запропонував Генрі, не почувши тиради Метью.

— Мері? — спитав Метью, витріщившись на Генрі.

— Здається, вони однакові за віком, темпераментом та ерудицією.

— Графиня не лише ерудована, вона ще й має схильність усе палити, — зауважив Кіт, щедро наливши собі у глечик вина. Він устромив у нього носа й глибоко вдихнув. Вино пахло так, як передбачав Метью. — Тримайтеся подалі від її дистиляторів та печей, господине Ройдон, якщо, звісно, вам не захочеться мати модну зачіску зі штучними кучерями.

— Мері? — мовила я. — «Хто ж це може бути?»

— А, зрозумів. Це графиня Пемброкська, — сказав Джордж, і очі його радісно заблищали від перспективи отримати нового покровителя.

— Тільки не це. — Компанії таких відомих літераторів, як Рейлі, Чепмен та Марлоу, мені вистачило б довіку. Графиня була відомою в Англії літераторкою і сестрою сера Філіпа Сіднея. — Я не готова до Мері Сідней.

— А Мері Сідней не готова до вас, господине Ройдон, але мені здається, що Генрі має рацію. Вам скоро надокучать друзі Метью, і ви почнете шукати собі подруг. Бо без них виникатиме схильність до байдикування та меланхолії. — сказав Волтер і кивнув Метью. — Тобі слід запросити Мері на вечерю.

— Життя у Блекфраєрсі повністю зупиниться, якщо на Вотер-Лейн з’явиться графиня Пемброкська. Значно краще було б відвезти господиню Ройдон до замку Бейнардс. Він неподалік, зразу по той бік міської стіни, — порадив Марлоу, бажаючи будь-що спекатися мене.

— Діані доведеться пішки пройтися містом, — підкреслено зауважив Метью.

Марлоу саркастично пирхнув, відкидаючи його побоювання.

— Зараз — тиждень між Різдвом та Новим Роком. Ніхто не зверне увагу на двох заміжніх жінок, які зустрілися потеревенити та випити чарочку винця.

— Я був би радий туди її відвезти, — визвався Волтер. — Може, Мері захочеться дізнатися більше про мої пригоди у Новому Світі.

— Тобі доведеться іншим разом умовляти графиню вкласти гроші у Вірджинію. Якщо Діана туди поїде, то я поїду разом із нею, — відказав Метью, грізно блиснувши очима. — Цікаво, а чи не має Мері якоїсь знайомої відьми?

— Вона жінка, еге ж? Звісно, що у неї є знайомі відьми, — з упевненістю заявив Марлоу.

— Так, може, мені написати їй, Метью? — спитався Генрі.

— Дякую тобі, Холе. — Метью був явно невпевнений у перевагах цього плану. Він подумав і сказав, зітхнувши: — Я вже давно не бачив Мері. Передайте їй, що ми навідаємося до неї завтра.

Моє початкове небажання зустрічатися з Мері Сідней сходило нанівець у міру того, як наближалася наша зустріч. Чим більше я пригадувала і дізнавалася про графиню Пемброкську, тим сильніший захват відчувала.

Франсуаза страшенно нервувала через цей візит і годинами метушилася над моїм вбранням. Вона причепила надзвичайно пишний рюш на високий комір моєї жакетки з чорного оксамиту, яку Марі пошила мені у Франції, і вичистила й випрасувала моє червонувато-коричневе плаття зі смужками чорного оксамиту. Воно добре пасувало до жакетки, утворюючи помірний контраст кольорів. Вдягнувши мене, Франсуаза оголосила мій зовнішній вигляд більш-менш придатним для візиту, хоча, як на неї, він був дещо грубуватим і схожим на німецький.

Намагаючись прискорити наш від’їзд, я похапцем проковтнула тушковану кролятину з вівсянкою. А перед цим Метью цілісінький ранок докучав мені суворим екзаменом із латини, потроху цмулячи з глека вино. На його обличчі застигла саркастична усмішечка.

— Якщо ти хочеш довести мене до сказу, то тобі це вдалося! — відказала я йому після одного особливо прискіпливого й складного питання.

— Refero mihi in latine, quaeso, — сказав мені Метью професорським тоном.

Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.

Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.

Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.

— Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, — промимрила я.

Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь — дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття — результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.

Коли ми йшли, чоловіки й жінки відривали свої очі від роботи і з неприхованою цікавістю визирали з вікон, поштиво киваючи головами, коли помічали Метью та Генрі. Ми пройшли повз друкарню, потім — повз заклад, у якому цирульник підстригав якогось чоловіка, а після цього обігнули гамірну майстерню, де стукіт молотків та жар свідчили про те, що там займалися обробкою металу.

У міру того як відчуття дивовижності й незвичності блякло, я змогла зосередити свою увагу на тому, що казали люди, на виразах їхніх облич. Метью вже казав мені, що в нашому районі було повно іноземців, але я все одно здивувалася, бо те, що чулося довкола, нагадало мені про Вавилонську вежу. Я обернулася до нього.

— Якою мовою вони розмовляють? — пошепки спитала я, зиркнувши на пухкеньку жіночку в синьо-зеленій жакетці, отороченій хутром. Я помітила, що та жакетка була за фасоном схожою на мою.

— Та якимось діалектом німецької, — відповів Метью, нагнувши до мене голову, щоб я могла чути його крізь вуличний шум.

Ми пройшли крізь арку старої сторожки. Провулок розширився до розмірів вулиці, яка, попри всі негаразди, примудрилася зберегти майже всю свою бруківку. Праворуч від нас у просторому багатоповерховому будинку вирувало життя.

— Це — Домініканський монастир, — пояснив Метью. Коли король Генріх повиганяв священиків, він перетворився на руїну, а згодом — на багатокімнатне помешкання, що здається в оренду. Важко навіть сказати, скільки людей напхалося туди зараз. — Він кинув погляд через двір, де похила стіна з дерева й каміння сполучала проміжок між житлом та тильною частиною сусіднього будинку. У ній виднілася жалюгідна подоба дверей, причеплених усього на двох завісах.

Метью поглянув угору, на собор, а потім — униз, на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

— До біса обачність. Ходімо.

Він спрямував мене крізь отвір між секцією старої міської стіни та будинком, що мав такий вигляд, наче збирається скинути свій третій поверх на голови перехожим. Вузеньким проходом можна було рухатися лишень завдяки тому, що всі решта рухалися в тому самому напрямку: вперед, на північ і до виходу. Людська хвиля винесла нас на іншу вулицю, яка була значно ширшою Вотер-Лейн. Натовп збільшився, і шум посилився.

— Ти ж казав, що у свято місто буде майже безлюдним, — докірливо зауважила я.

— А так воно і є, — відповів Метью. А через кілька кроків ми потрапили до іще сильнішого виру. Я стала, як укопана.

Вікна собору Святого Павла мерехтіли у тьмяному денному світлі. Церковний двір довкола нього був заповнений величезною масою людей: чоловіками, жінками, дітлахами, учнями, слугами, церковниками та військовиками. Ті, хто не кричав, прислухалися до тих, хто кричав, і скрізь, куди не кинь оком, виднівся папір. Він висів на мотузках, прибитих до будь-якої твердої поверхні ззовні книжкових яток. Папір мав форму книг, якими вимахували перед носами роззяв. Одна група молодиків скупчилася біля стовпа з прикріпленими до нього повідомленнями, що тріпотіли на вітрі, і прислухалася, як хтось повільно читав оголошення про прийом на роботу. Час від часу хтось відходив від гурту, товариші напутливо плескали його по спині, і щасливчик, насунувши на лоба шапку, вирушав на пошуки вказаного в оголошенні робочого місця.

— Ой, Метью! — тільки й змогла сказати я.

А люди продовжували вирувати довкола нас, завбачливо уникаючи кінчиків довгих мечів, які мої супроводжувачі носили на попереках. Мені в каптур дмухнуло вітром.

Я відчула легеньке поколювання, а потім — слабкий дотик. Десь у велелюдному дворі собору якась відьма і демон помітили мою присутність. Бо важко було не помітити трьох створінь та дворянина, які йшли вкупі.

— Ми привабили чиюсь увагу, — сказала я. Метью, вмить окинувши поглядом навколишні обличчя, не подав ознак занепокоєння. — Хтось схожий на мене. Хтось схожий на Кіта. Але несхожий на тебе.

— Принаймні наразі, — стиха відповів Метью, — тобі не слід приходити сюди самій, Діано. Ніколи. Залишайся у Блекфраєрсі з Франсуазою. Якщо тобі забажається піти далі отого проходу — Метью кивнув головою назад — то з тобою маю бути я або П’єр. — Задовольнившись тим, що я сприйняла його застереження серйозно, він потягнув мене далі. — Ходімо до Мері.

Ми знову повернули на південь, до ріки, і вітер враз приліпив спідниці мені до ніг. Хоча й ішли ми униз, кожен крок давався з великим трудом. Коли ми проходили повз одну з численних лондонських церков, почувся тихий свист, і П’єр хутко зник у провулку. Щойно я помітила за стіною знайому будівлю, як він вигулькнув уже з другого провулку.

— Та це ж наш будинок!

Метью кивнув і показав рукою вздовж вулиці.

— А оце — замок Бейнардс.

Це була найбільша споруда з усіх бачених мною, за винятком Тауера, собору Святого Павла та далеких обрисів Вестмінстерського абатства. Три його зубчасті вежі виходили на річку, а сполучали їх стіни, що були принаймні вдвічі вищими за будь-який сусідній будинок.

— Замок Бейнардс збудований так, що до нього можна наблизитися лише з боку ріки, Діано, — сказав мені вибачливим тоном Генрі, коли ми звернули в іще один звивистий прохід. — Ми наближаємося до чорного ходу, а не так, як належить гостям, але в такий день тут значно тепліше.

Ми увійшли до імпозантної сторожки. До нас підійшли двоє чоловіків у чорно-сірих уніформах із коричневими, чорними та золотистими кокардами, щоб перевірити, хто ми є. Один із них упізнав Генрі і схопив за рукав, перш ніж той встиг підійти до нас зі своїми запитаннями.

— Та це ж лорд Нортумберлендський!

— Ми прийшли побачитися з графинею. — Генрі кинув охоронцю свою промоклу накидку. — Потурбуйтеся висушити її. І, будь ласка, знайдіть слузі володаря Ройдона попити щось гарячого. — Герцог хруснув пальцями у своїх рукавичках і скривився від болю.

— Слухаюся, мілорде, — відповів воротар, підозріло роздивляючись П’єра.

Замок був вибудований довкола двох здоровенних порожніх квадратів, посередині яких виднілися голі безлисті дерева та залишки літніх квітів. Піднявшись широкими сходами, ми зустріли ще одну групу слуг у лівреях, один з яких провів нас до мансарди герцогині: то була затишна кімната з великими вікнами, що виходили на ріку, тобто на південь. Із них було видно той самий відрізок Темзи, що й з району Блекфраєрс.

Незважаючи на схожість екстер’єрів, цю високу світлу споруду переплутати з нашим будинком було неможливо. Хоча наші кімнати й були великими та комфортно умебльованими, замок Бейнардс був житлом аристократів, і це відчувалося. Обабіч каміна стояли широкі м’які ослони, доповнені кріслами такими глибокими, що в них запросто могла вмоститися жінка, скрутившись калачиком і підібгавши свої спідниці. Кам’яні стіни оживляли яскраві плями гобеленів зі сценами з класичної міфології. На столах лежали книги, уламки античних скульптур, природні предмети, рисунки, мапи та інші цікавинки.

— Ви, володарю Ройдон? — Ми побачили перед собою чоловіка з гострою борідкою та темним волоссям, поцяткованим сивиною. В одній руці він тримав невеличку дошку, а в другій — маленький пензлик.

— Гільярде! — з явним задоволенням вигукнув Метью. — Як ти тут опинився?

— Та оце отримав замовлення від леді Пемброк, — пояснив чоловік, змахнувши палітрою. — Треба нанести завершальні мазки на ось цю мініатюру. Графиня бажає отримати її як новорічний подарунок. — Він кинув на мене погляд своїх сяючих очей.

— Я й забув — ти ж іще не бачив моєї дружини. Діано, знайомся: це — Ніколас Гільярд, портретист.

— Велика честь познайомитися з вами, — сказала я, присідаючи у реверансі. Лондон мав понад сто тисяч мешканців. І як це Метью примудрявся знати саме тих, кого історики згодом визнають видатними особистостями? — Я знаю вашу творчість і захоплююся нею.

— Вона бачила портрет сера Волтера, який ти написав мені минулого року, — невимушено зауважив Метью, загладжуючи моє надміру експансивне привітання.

— Згоден — це одна з його найкращих робіт, — сказав Генрі, зазираючи художнику через плече. — Утім, бачу, що ця мініатюра складе тому портрету гідну конкуренцію. Який прекрасний портрет Мері, Гільярде! Ти зміг добре передати напруженість її погляду. — На обличчі художника з’явився задоволений вираз.

Прийшов слуга з вином, і Генрі, Метью та Гільярд почали про щось гомоніти притишеними голосами, а я тим часом стала роздивлятися страусяче яйце в золотій оправі та мушлю на срібній підставці. Обидва предмети стояли на столі разом із кількома безцінними математичними інструментами, до яких я не наважилася доторкнутися.

— Метью! — На порозі з’явилася графиня Пемброкська, витираючи заляпані чорнилом пальці хустинкою, яку їй похапцем подала служниця. Не знаю, навіщо це було робити взагалі, бо голубино-сіра накидка господині дому вже була вкрита плямами, а в декотрих місцях навіть підгоріло. Графиня стягнула з себе просту накидку, і під нею виявилося набагато гарніше вбрання з оксамиту та ситцю темно-сливового кольору. Коли вона передавала середньовічний аналог лабораторного халата своїй служниці, я чітко вловила запах пороху. Графиня підіткнула назад кучеряве пасмо русявого волосся, що вибилося над її правим вухом. Вона була висока, гнучка, мов верба, мала шкіру з кремовим відтінком та глибоко посаджені карі очі.

Графиня Пемброкська гостинно простягнула руки.

— Мій любий друже. Я тебе не бачила багато років — відтоді, як поховали мого брата Філіпа.

— Здрастуй, Мері, — сказав Метью, цілуючи їй руку. — Маєш гарний вигляд.

— Лондон мені протипоказаний, ти ж знаєш, але приїздити на річницю коронування королеви вже стало нашою традицією, і я тут лишилася. Зараз я працюю над псалмами Філіпа та деякими іншими творами і наразі нічого проти Лондона не маю. А іще є такі втіхи, як зустрічі зі старими друзями. — Мері сказала це пустотливо-легковажним тоном, крізь який, однак, проступав її гострий розум.

— Ти не просто гарно виглядаєш, ти квітнеш, — схвально зазначив Генрі, посилюючи комплімент Метью.

Мері зупинила на мені погляд своїх карих очей.

— А це хто?

— Побачивши тебе, я від радості забув про гарні манери. Леді Пемброк, знайомтеся: це моя дружина Діана. Ми щойно побралися.

— Доброго дня, міледі, — сказала я, віддавши графині низький поклін. Її черевики були інкрустовані фантастичними прикрасами із золота й срібла, що нагадували про райський сад, бо їх вкривали зображення зміїв, яблук та комах. Напевне, ці черевички коштували грубеньких грошей.

— Рада познайомитися з вами, пані Ройдон, — здивовано подивилася на мене графиня. — А тепер, коли офіційну частину завершено, давайте будемо просто Мері та Діаною. Генрі розказував мені, що ви вивчаєте алхімію.

— Не вивчаю, а просто читаю, міледі, — поправила я. — І все. Лорд Нортумберлендський надто великодушний.

Метью взяв мене за руку.

— А ти — надто скромна. Вона дуже багато знає, Мері. Оскільки Діана в Лондоні новачок, Хол подумав, що, можливо, ти зможеш допомогти їй облаштуватися у місті.

— Із задоволенням, — відповіла графиня Пемброкська. — Ходімо посидимо біля вікна. Майстру Гільярду для його роботи потрібне сильне світло. Поки він завершуватиме мій портрет, ви розкажете мені всі новини. Мало яка подія в нашому королівстві проходить повз кмітливу увагу Метью, моя люба Діано, а я ж стирчала вдома у Вілтширі кілька місяців поспіль.

Коли ми повсідалися, повернулася служниця з тарілкою консервованих фруктів.

— М-м-м-м, — задоволено промукав Генрі, перебираючи пальцями над жовтими, зеленими та помаранчевими солодощами. — Зацукровані фрукти! Ти робиш їх, як ніхто інший.

— А я поділюся своїми секретами з Діаною, — сказала Мері з вдоволеним виглядом. — Правда, після того як вона отримає рецепт, я позбудуся втіхи проводити час у компанії Генрі.

— Та що ти, Мері, не перебільшуй, — заперечив він, запихаючи до рота цілу жменю цукрованих апельсинових шкуринок.

— Твій чоловік із тобою, чи справи королеви змушують його залишатися в Уельсі? — поцікавився Метью.

— Граф Пемброкський виїхав із Мілфорд Гевена кілька днів тому, але поїде не сюди, а до двору королеви. Мені складають компанію Вільям та Філіп, і в місті ми надовго не затримаємося, а поїдемо далі до Ремсбері. Там повітря корисніше й здоровіше. — Хмарка суму набігла на її обличчя.

Слова Мері нагадали мені про статую Вільяма Герберта в квадратному дворі Бодлійської бібліотеки. Чоловік, повз якого я проходила кожного дня до бібліотеки герцога Гамфрі, був старшим сином цієї жінки.

— А скільки років вашим дітям? — поцікавилася я, сподіваючись, що мої запитання не будуть надто особистими.

Обличчя графині полагіднішало.

— Вільяму десять, а Філіпу тільки шість. Моїй доньці Анні сім років, але увесь минулий місяць вона прохворіла, і мій чоловік визнав за краще, щоб вона залишилася у Вілтоні.

— Сподіваюся, нічого серйозного? — нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

— Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, — тихо мовила вона.

— Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, — глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

— Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. — Мері обернулася до мене. — Ви маєте дітей, Діано?

— Наразі — ні, — відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

— Діана раніш не була заміжньою, — пояснив Метью.

— Як? Ніколи не була? — графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

— Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

— Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

— Та отож, — швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

— От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, — оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

— Дякую вам, маестро Гільярд. — Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

— Вельми талановитий митець, — сказала Мері, — змінивши позу у своєму кріслі. — Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси її щедро оздоблених кімнатних черевичків, відбиваючи червоні, помаранчеві та золотисті відтінки. Мені стало цікаво: а хто ж вигадав такий витончений візерунок вишивки для цих черевичків? Якби я сиділа ближче, то спитала б дозволу помацати шви. Шамп’є зміг пальцями прочитати мою плоть. А чи може неживий предмет надати таку саму інформацію?

Хоча мої пальці й були далеко від черевиків герцогині, я побачила обличчя молодої жінки, що схилилася над аркушем паперу з контурами вишивки для черевиків Мері. Малесенькі дірочки вздовж ліній мережива розкрили таємницю того, як цей витончений візерунок було перенесено на шкіру взуття. Зосередившись на кресленні, я подумки зробила кілька кроків у минуле. І побачила Мері, що сиділа біля якогось чоловіка з квадратною щелепою та непоступливим виразом обличчя, а на столі перед ними повно екземплярів усіляких комах та рослин. Обоє пожвавлено говорили про коника-стрибунця, а коли чоловік почав детально описувати його, Мері взяла ручку і намалювала його контури.

«Значить, Мері цікавиться не лише алхімією, а й комахами та рослинами», — подумала я, шукаючи того коника у неї на черевиках. Ага, ось він, на п’ятці. Як живий. А бджола на великому пальці правої ноги виглядала так, наче ось-ось готова була полетіти геть.

У моїх вухах почулося слабке дзижчання — то сріблясто-чорна бджола таки відокремилася від черевика герцогині і злетіла у повітря.

— Ой, ні, — охнула я.

— Яка дивна бджола, — зауважив Генрі, відмахнувшись на неї рукою, коли вона пролітала повз нього.

Але я вже дивилася на змію, що сповзала з ноги Мері в очерет, розкладений на підлозі.

— Метью!

Він прожогом кинувся до змії й спіймав її за хвіст. Невдоволена таким грубим поводженням, вона висунула свого роздвоєного язика і засичала. Змахнувши кистю руки, мій чоловік кинув змію у вогонь, де вона зашкварчала, а потім зайнялася.

— Я… Я не хотіла… — почала було виправдовуватися я.

— Та все гаразд, серце моє. Ти нічого не могла з собою вдіяти. — Метью цьомкнув мене у щоку, а потім поглянув на графиню, яка сиділа, витріщившись на свої несиметричні черевики. — Мері, нам потрібна відьма. І терміново.

— У мене немає знайомих відьом, — квапливо відповіла герцогиня.

Метью здивовано підняв брови.

— Тобто немає таких, з якими я спокійно могла б познайомити твою дружину. Ти ж знаєш, я не люблю торкатися цієї теми, Метью. Повернувшись цілим та неушкодженим із Парижа, Філіп розповів мені, ким ти є насправді. Я була тоді дитиною і сприйняла цю розповідь як казку, не більше. І я хочу, щоб вона такою й залишилася.

— Однак ти все одно займаєшся алхімією, — зауважив Метью. — Це що — теж казка?

— Я займаюся алхімією, щоб зрозуміти Боже диво створення світу! — скрикнула герцогиня. — В алхімії немає… немає чаклунства!

— Слово, яке ти хотіла сказати спочатку, звучить так: «зло». Очі вампіра потемніли, а куточки губ саркастично опустилися. Мері інстинктивно відсахнулася. — А ти така впевнена в собі та своєму Богові, що можеш стверджувати, що читаєш Його думки?

Мері відчула виклик, але не збиралася здаватися.

— Мій Бог та твій Бог не є однаковими, Метью. — Мій чоловік зіщулив очі, а Генрі нервово посмикав край свого камзола. Графиня виклично підняла підборіддя. — Філіп мені й про це розповідав. Ти й досі вірний папі й католицизму. Він закривав очі на хиби твоєї релігії і те зло, яке вона несе простим людям. І я робила теж саме, сподіваючись, що одного дня ти прозрієш і станеш на шлях істинний.

— Дивно, ти знаєш істину стосовно таких створінь, як я та Діана, стикаєшся з нею кожного дня, однак все одно заперечуєш її? — обережно спитав Метью, підводячись. — Ми більше не будемо турбувати тебе, Мері. Діана знайде собі відьму інакше.

— А чому б нам не продовжити розмову, але більше не торкатися цієї теми? — герцогиня закусила губу і кинула на мене невпевнений погляд.

— Тому що я кохаю свою дружину і хочу, щоб вона була в безпеці.

Мері якусь мить уважно дивилася на нього, зважуючи щирість його слів. І, напевне, отримала ствердну відповідь.

— Діані не треба боятися мене, Мете. Але більше ніхто в Лондоні не мусить про неї знати. Те, що зараз коїться в Шотландії, вселяє в людей страх, і вони готові звинуватити кого завгодно у своїх негараздах.

— Мені дуже жаль, що я зіпсувала ваші черевики, — сконфужено сказала я. — Їх уже не відремонтувати.

— Забудьмо про це, — твердо сказала Мері, підводячись, щоб попрощатися.

Коли ми виходили з замку Бейнардс, ніхто з нас і слова не вимовив. Коли ми пройшли крізь сторожку, позаду нас із неї вийшов П’єр, насуваючи на голову шапку.

— Усе пройшло напрочуд добре, — озвався Генрі, порушуючи тишу.

Ми отетеріло озирнулися, не вірячи своїм вухам.

— Звісно, були деякі гострі моменти, — похапцем поправився він, — але інтерес та симпатія Мері до Діани не підлягає сумніву, як не підлягає сумніву і її незмінна відданість тобі, Метью. Ми мусимо дати їй шанс. Її так виховали, вона не може легко довірятися будь-кому. Саме тому її так турбують питання віри. — Він щільніше закутався у накидку. Вітер не вщухав, і вже почало сутеніти. — На жаль, тут я мушу вас покинути, бо моя мати зараз в Олдерсгейті чекає мене на вечерю.

— Вона вже одужала? — спитався Метью. На Різдво вдовиця-графиня скаржилася на задишку, і Метью непокоївся, що то, можливо, означало проблеми з серцем.

— Моя мати з родини Невілів. І тому житиме вічно й завдаватиме клопоту за кожної нагоди, — запевнив нас Генрі і поцілував мене в щоку. — А потім додав, багатозначно вигнувши брови: — А за Мері й за оту… за оте інше питання не хвилюйтеся.

Ми з Метью провели його поглядом, а потім звернули до Блекфраєрса.

— Що там сталося? — спитався Метью.

— Раніше мою магію спонукали до дії емоції. Але тепер навіть однієї лінивої цікавості достатньо, щоб зазирнути вглиб речей. Утім, я й досі не можу второпати, як мені вдалося оживити оту бджолу.

— Дякувати Богу, що ти думала тоді про черевики Мері. Якби ти натомість почала придивлятися до гобеленів, то невдовзі ми опинилися б у гущі битви між богами на горі Олімп, — сухо зазначив він.

Швидко пройшовши подвір’ям собору Святого Павла, ми знову опинилися у відносній тиші району Блекфраєрс. Шалена біганина дня перейшла на неквапливий крок. На порозі своїх майстерень гуртувалися ремісники, щоб обмінятися бізнесовими новинами, а за них денну роботу закінчували їхні учні.

— Хочеш поїсти? — спитав Метью, показуючи на булочну. — На жаль, це не піца, але Кіт із Волтером вельми полюбляють пиріжки з м’ясом, що їх пече пан Праєр.

Метью ошелешив пекаря Праєра і загнав його в куток розпитуваннями про джерела надходження м’яса та стан його свіжості. Нарешті я зупинила свій вибір на духмяному пирозі з начинкою із качиного м’яса. У пекарні були й пироги з олениною, але я навідріз відмовилася від них, хоча оленина була свіжа.

Метью заплатив Праєру за харчі, а тим часом його помічники загортали нашу покупку. І при цьому кожної секунди крадькома поглядали на нас. Мені пригадалося, що вампір та відьма приваблюють людську увагу так само, як вогонь свічки приваблює нічних метеликів.

Вечеря вийшла смачною й затишною, хоча видно було, що думки Метью зайняті чимось іншим. Невдовзі після того як я розправилась з пирогом, на дерев’яних сходах почулися чиїсь кроки. «Тільки аби не Кіт, — подумала я, схрестивши пальці. — Тільки не сьогодні».

Коли Франсуаза відчинила двері, на порозі чекали двоє чоловіків в уже знайомих мені вугільно-чорних лівреях. Метью підвівся, нахмурившись.

— Графиня занедужала? Чи хтось із хлопців захворів?

— Усі живі й здорові, пане. Один із посланців простягнув руку з ретельно складеним аркушем паперу. На його поверхні виднілася несиметрична сургучева пляма з відбитком вістря стріли. — Це від графині Пемброкської, — пояснив чоловік, вклонившись. — Для господині Ройдон.

Було якось дивно бачити на звороті офіційну адресу: «Господині Діані Ройдон, заклад під знаком Оленя й Корони, район Блекфраєрс». Провівши по конверту пальцями, я легко викликала образ розумного обличчя Мері Сідней. Піднісши лист до вогню, я розкрила його, пальцем підчепивши печатку, і сіла читати. Папір був товстий і потріскував, коли я його розгортала. Із нього випала менша смужка паперу і, тріпочучи, опустилася мені на коліна.

— І що ж там каже Мері? — поцікавився Метью, відпустивши посильних. Ставши позаду мене, він опустив руки мені на плечі.

— Мері хоче, щоб я прийшла до замку Бейнардс у четвер. Вона якраз здійснює один алхімічний експеримент і гадає, що він може мене зацікавити, — відповіла я, так і не змігши повністю приглушити нотку недовіри у моєму голосі.

— Оце тобі й Мері. Обережна, але незрадлива, — сказав Метью, поцілувавши мене в щоку. — І вона завжди мала дивовижну здатність зцілювати. Що там на другому аркуші?

Я підняла його і прочитала вголос перші рядки написаного на ньому вірша:

— Так, так, так, — перервав мене Метью і хихикнув. — От ти й попалася, дружинонько. — Я сконфужено глянула на нього, не знаючи, що й думати. — Найбільш цінним і плеканим проектом Мері є не алхімічні досліди, а нове тлумачення Псалмів для англійських протестантів. Це нове тлумачення розпочав її брат Філіп, але помер, так і не завершивши його. Мері — поетеса вдвічі талановитіша за брата. Інколи вона про це здогадується, хоча боїться самій собі зізнатися у цьому. Те, що ти щойно прочитала, — це початок Псалма 71. Вона прислала його, щоб продемонструвати тобі, що тепер ти є частиною її кола — довірена особа й подруга, — пояснив Метью і пустотливим шепотом додав: — І це незважаючи на те, що ти зіпсувала їй черевики. — Іще раз наостанок хихикнувши, Метью подався до свого кабінету, а за ним, як вірний пес, поплентався П’єр.

Раніше я зайняла собі один край столу з важкими ніжками, що стояв у передпокою, щоб користуватися ним як письмовим. І тепер він, як і кожна зайнята мною робоча поверхня, був усипаний як сміттям, так і коштовностями. Я понишпорила в цьому хаосі і, знайшовши останні чисті аркуші паперу та нове перо, розчистила місце, щоб писати.

На стислу відповідь графині у мене пішло п’ять хвилин. Так, на листі залишилися дві ганебні чорнильні плями, але мій курсивний почерк був відносно пристойним, і я не забула деякі слова написати чисто фонетично, щоб вони не мали надто сучасного вигляду. У разі сумніву я подвоювала приголосну літеру або в кінці слова додавала «е». Натрусивши піску на аркуш, я почекала, поки він вбере надмір чорнила, а потім здула його на підлогу, викладену очеретом. Склавши листа, я збагнула, що не маю ані сургучу, ані печатки, щоб запечатати його. «Треба буде про це потурбуватися», — подумала я.

Відклавши листа, я повернулася до тоненької смужки паперу. Мері прислала мені всі три строфи Псалма 71. Я взяла книгу з чистими аркушами, яку придбав мені Метью, і розкрила її на першій сторінці. Зануривши перо в чорнильницю, я акуратно почала водити його гострим вістрям по папері.

Коли чорнило висохло, я закрила книгу і підсунула її під «Аркадію» Філіпа Сіднея.

Був у посланні Мері ще якийсь прихований сенс, окрім простої пропозиції дружби — в цьому я не мала сумніву. Тоді як ті рядки, що я прочитала вголос Метью, були визнанням його заслуг перед її родиною і підтвердженням того, що вона за жодних обставин не відвернеться від нього, завершальні рядки звучали як попередження: за нами стежать. Хтось запідозрив, що не все так просто на Вотер-Лейн, і вороги Метью сподівалися на те, що навіть прибічники Метью обернуться проти нього, коли дізнаються правду.

Метью, вампір, а також слуга королеви та член Конгрегації, не мав займатися пошуками відьми, яка б стала моїм наставником в опануванні мистецтва магії. А якщо зважити ще й на те, що я була вагітна, питання щонайскорішого знаходження такої відьми набуло іще більшої значущості.

Я підсунула до себе аркуш паперу і почала складати список.

Сургуч

Печатка

Лондон — велике місто. І мені треба в ньому дещо купити.

-Я піду пройдуся.

Франсуаза відірвала очі від свого шитва. А іще через півхвилини нагору вже піднявся П’єр. Якби Метью був вдома, то він би теж, без сумніву, прийшов до мене, але він у цей момент займався у місті якимись таємничими справами. Прокинувшись, я застала лише його мокрий одяг, що сохнув біля каміна. Тої ночі його кудись викликали, він пішов і повернувся, але потім знову пішов.

— Та невже? — підозріло примружилася на мене Франсуаза.

Вона запідозрила, що я замислила щось недобре, іще тоді, коли я вдягнулася. Замість нарікати на велику кількість нижніх спідниць, які вона натягувала мені через голову, сьогодні я вдягнула додаткову — з теплої сірої фланелі. Потім ми посперечалися стосовно плаття, яке мені слід було вдягти. Я воліла носити зручну практичну одіж, а не розцяцьковане вбрання Луїзи де Клермон. Сестра Метью, з її темним волоссям та матовою шкірою, могла запросто вдягнути плаття з бірюзового оксамиту (цей колір називався «мідянка», поправила мене Франсуаза) або тафти насиченого сіро-зеленого кольору, але вони виглядали огидно на тлі мого ластовиння та рудувато-русявих кучерів, до того ж, своєю розкішністю вони впадали у вічі навіть у великому місті.

— Може, мадам почекає, доки не з’явиться володар Ройдон? — запропонував П’єр, знервовано переминаючись із ноги на ногу.

— Гадаю, що не треба. Я склала список потрібних мені речей і хочу піти купити їх сама. — Я взяла шкіряну торбинку з монетами, які подарував мені Філіп. — Це нормально — ходити з торбою, чи, може, мені слід запхати гроші у корсаж і вивуджувати їх звідти, коли виникне потреба? — Цей аспект художньої літератури на історичну тематику завжди цікавив мене — чи дійсно жінки засовували всілякі дрібнички собі під плаття — і зараз мені кортіло дізнатися, а чи справді предмети одежі було так легко знімати на публіці, як писали романісти. Ясна річ, займатися сексом у шістнадцятому сторіччі було не так легко, як це зображалося в декотрих романах. Хоча б тому, що одежі було забагато і це заважало.

— Мадам не мусить носити гроші взагалі! — відрізала Франсуаза і тицьнула на П’єра, який послабив мотузки торбини, прив’язаної у нього на талії. На перший погляд та торбина була бездонною і містила істотний запас гострих предметів, включно з голками, шпильками, чимось схожим на відмички та кинджалом. Коли до її вмісту додалася іще й моя торбочка з грошима, вона стала дзеленчати від найменшого руху П’єра.

Вийшовши на Вотер-Лейн, я впевнено рушила широким кроком до собору Святого Павла настільки швидко, наскільки мені дозволяли мої дерев’яні шкрябуни (оті вельми корисні цурпалки, які надівалися мені на черевики, щоб захищати їх від багнюки). Накидка з хутровою оторочкою клубилася довкола моїх ніг, і її тканина надійним бар’єром оберігала їх від липкого туману. Ми насолоджувалися тимчасовим перепочинком від недавніх сильних опадів, але погода була аж ніяк не сухою.

Нашу першу зупинку ми зробили в пекарні майстра Праєра, щоб купити там булочок із родзинками та цукрованими фруктами. Під вечір мені часто хотілося їсти, зокрема чого-небудь солодкого. Свій наступний візит я зробила біля провулку, що сполучав район Блекфраєрс з рештою Лондона — то була велелюдна друкарня, на чиїй вивісці був зображений якір.

— Доброго ранку, господине Ройдон, — привітав мене власник, щойно я переступила через поріг. Вочевидь, мені не треба було представлятися своїм сусідам, бо вони вже й так знали, хто я така. — Ви прийшли забрати книгу, яку замовив ваш чоловік?

Я впевнено кивнула, хоча й не знала, про яку книгу йшлося, а тим часом власник узяв із верхньої полиці тоненьку книжку. Швидко погортавши сторінки, я побачила, що темою цієї книги була військова справа та балістика.

— Вибачте, що не було в наявності переплетеного примірника вашої книги з медицини, — сказав він, загортаючи покупку Метью. — Коли ви зможете тимчасово дати мені її, зроблю їй таку палітурку, яка вам буде до вподоби.

Так ось звідки взявся мій довідник із хвороб та ліків!

— Дякую, пане… — я сконфужено замовкла.

— Філд, — підказав власник крамниці.

— Дякую вам, майстре Філд, — повторила я. Із кабінету в тильній частині крамниці вийшла ясноока молода жінка з малим дитинчам, що чіплялося за її спідницю. Вона мала пошерхлі пальці, просякнуті чорнилом.

— Знайомтеся, господине Ройдон, це моя дружина, Жаклін.

— Дуже приємно, мадам Ройдон. — Жінка мала легкий французький акцент і чимось нагадала мені Ізабо. — Ваш чоловік сказав, що ви — заповзятий читач, а Маргарет Гоулі повідомила нам, що ви вивчаєте алхімію.

Отже, Жаклін та її чоловік досить багато знали про те, чим я займаюся. Не підлягало сумніву також і те, що вони вже встигли помітити мій великий розмір взуття та чималенький пиріг із м’ясом, який я придбала у булочній. Тому для мене був вкрай дивним той факт, що ніхто у районі Блекфраєрс і досі не помітив, що я — відьма.

— Так, — відповіла я, поправляючи рукавички. — А ви продаєте неоправлений папір, майстре Філд?

— Звісно, — відповів друкар, сконфужено насупившись. — А ви що, вже встигли заповнити геть усю книгу афоризмами та віршами?

Усе ясно. Мій записник також був придбаний у цій самій крамниці.

— Папір мені потрібен для листування, — пояснила я. — А іще мені потрібні сургуч і печатка. Можна у вас все це придбати? — Зазвичай, Єльська книжкова крамниця мала всіляке письмове приладдя, ручки та свіжі бруски яскравого воску, а також дешеві печатки у формі літер. Філд із дружиною обмінялися поглядами.

— Удень або під вечір я пришлю вам додатковий папір, — сказав він. Але для того щоб вставити печатку в перстень, вам знадобляться послуги ювеліра. Усе, що я маю тут зараз, — це стерті некондиційні літери друкарського преса, які невдовзі підуть у переплавку.

— Або ж зверніться до Ніколаса Валена, — запропонувала Жаклін. — Він фахівець з металів, господине Ройдон, і, окрім того, виготовляє файні годинники.

— Це неподалік, далі по проходу? — спитала я, кивнувши через плече.

— Він не ювелір, — заперечив Філд. — Не треба втягувати мсьє Валена в халепу.

Та Жаклін і бровою не повела.

— Життя в районі Блекфраєрс має декотрі переваги, Ричарде. І однією з них є можливість працювати поза обмеженнями, що їх накидає на ювелірів їхня гільдія. До того ж, ювелірна гільдія не стане тут ні до кого чіплятися через таку мізерну дрібницю, як жіночий перстень. А якщо вам потрібен сургуч для запечатування листів, то вам доведеться звернутися до аптекаря.

У моєму списку покупок було ще й мило. До того ж, аптекарі, зазвичай, користувалися дистиляторами. Навіть попри те, що центр моєї уваги неминуче зсувався від алхімії до магії, не було сенсу легковажити можливістю дізнатися про щось нове й корисне.

— А де тут найближча аптека?

П’єр багатозначно прокашлявся.

— Може, вам про це краще володаря Ройдона спитати…

Метью видав би багато варіантів розв’язання цієї проблеми, більшість яких звелася б до необхідності послати П’єра чи Франсуазу, щоб вони купили мені все необхідне. Подружжя Філдів із цікавістю чекало на мою відповідь.

— Може, — відказала я, обурено подивившись на Філда. — Але все одно мені хотілося б почути пораду від пані Філд.

— Усі дуже поважають Джона Гестера, — відповіла Жаклін із ноткою пустотливості в голосі, відриваючи малюка від своїх спідниць. — Він виготував настоянку для вуха мого сина, і ця настойка зняла біль у вусі. — Джон Гестер, якщо мені не зраджувала пам’ять, цікавився також і алхімією. Може, він знає яку-небудь відьму. Можливо (і це був би взагалі ідеальний варіант), що він сам відьмак. Я вийшла сьогодні не лише для того, щоб скупитися, а й для того, щоб мене побачили. Відьми — допитливі й цікаві створіння. Тож якщо я запропоную себе як наживку, хтось із них неодмінно клюне.

— Кажуть, що до його послуг вдається навіть графиня Пемброкська, коли її сина мучить мігрень, — додав чоловік Жаклін. Значить, уже весь район знає, що я зупинилася в замку Бейнардс. Мала рацію Мері: за нами стежать. — Крамниця пана Гестера розташована неподалік набережної Павла; вона позначена вивіскою із зображенням дистилятора.

— Дякую, майстре Філд. — Скоріш за все, набережна Павла має бути поблизу цвинтаря собору Святого Павла, і я вирахувала, що матиму достатньо часу, щоб сходити туди сьогодні ж. А потім подумки перекроїла заздалегідь запланований маршрут.

Коли я, попрощавшись, вийшла, Франсуаза та П’єр повернулися в протилежний бік провулку, явно збираючись провести мене додому.

— Я збираюся сходити до собору, — сказала я їм, рушаючи в протилежному напрямку.

Та дорогу мені, як це не дивно, заступив П’єр.

— Мілорд буде невдоволений.

— Мілорда тут немає. Метью дав суворі вказівки, що мені не можна ходити туди без вас. Але він не сказав, що я є в’язнем у власному домі, — сказала я, ткнувши Франсуазі книги та булочки. — Якщо Метью повернеться раніше за мене, то скажіть йому, де ми і що невдовзі ми повернемося.

Франсуаза взяла пакунки, обмінялася довгими поглядами з П’єром і пішла назад провулком Вотер-Лейн.

— Будьте обережні, мадам, — промимрив П’єр, коли я проходила повз нього наперед.

— Я завжди обережна, — спокійно відказала я і ступила прямо в калюжу.

На вулиці, що вела до собору, зіштовхнулися два екіпажі й перекрили рух. Візки, що захарастили проїжджу частину, скидалися на криті фургони і аж ніяк не нагадували стрімкі й елегантні карети у фільмах, знятих за творами Джейн Остін. Я обійшла їх по краю разом із П’єром, який від мене не відставав, ухиляючись від роздратованих коней і так само роздратованих пасажирів, які повиходили на дорогу і гучно лаялися, розбираючись, хто з них винуватий. Лише кучери були спокійно-незворушними. Вони сиділи над збуреним натовпом високо на козлах і невимушено теревенили зі своїми колегами, не беручи участі у сварці.

— А таке часто трапляється? — поцікавилася я у П’єра, відкинувши свій капюшон так, щоб мати змогу бачити його.

— Оці нові екіпажі — це просто якийсь жах, — відповів він, скорчивши кислу міну. — Коли люди ходили пішки або їздили верхи на конях, було набагато краще. Але толку все одно не буде, бо ці фургони ніколи не приживуться, і невдовзі від них усі повідмовляються.

«Те саме колись казали й Генрі Форду», — подумала я.

— А звідси далеко до набережної Павла?

— Мілорд недолюблює Джона Гестера.

— Я не про це тебе питала, П’єре.

— А що мадам бажають там придбати? — П’єр уміло користувався прийомом «з’їжджання» з теми, та я добре знала цей метод іще зі шкільної парти. Але я не збиралася нікому казати про істинні причини нашого походу через Лондон.

— Книги, — коротко кинула я.

Ми увійшли до загородженого простору побіля собору, де кожен дюйм, не зайнятий папером, був зайнятий продавцем якогось товару чи послуги. У прибудові до якогось сарайчика сидів літній чоловік із добродушним обличчям. Сам же сарайчик був прибудований, у свою чергу, до стіни собору. Тут подібні споруди були звичним явищем. Біля його «кіоску» зібралася чималенька купа людей. Якщо мені пощастить, то серед них знайдеться відьма.

Я рушила крізь натовп. Здавалося, всі присутні були звичайними людьми. Ото розчарування!

Якийсь чоловік перелякано підняв на мене очі, відірвавши погляд від паперу, який він ретельно переписував для клієнта, що чекав поруч. «Благаю, Господи, тільки не Шекспір!», — змолилася я.

— Чим можу прислужитися, господине Ройдон? — спитав із французьким акцентом чоловік. «Ні, не Шекспір. Але звідки він знає, хто я така?»

— Маєте сургуч для листів? І червоне чорнило?

— Я не аптекар, господине Ройдон, я лишень бідний вчитель. — І його клієнти глухо загомоніли про ненажерливих і пожадливих бакалійників, аптекарів та інших здирників.

— Пані Філд сказала мені, що Джон Гестер виробляє чудовий сургуч для листів. — На цих словах чимало голів повернулося у мій бік.

— Чудовий, але вельми дорогий. І чорнило, яке він виробляє з квітів ірису, також дороге. — Натовп схвально загомонів, підтверджуючи сказане.

П’єр вхопив мене за лікоть.

— Non! — прошепотів він мені у вухо. Та швидко припинив, бо це б привабило до нас іще більшу увагу.

Писар підняв руку і показав нею на схід.

— Ви знайдете його на набережній Павла. Йдіть до «Голови Єпископа», а потім звертайте праворуч. Утім, мсьє Корню знає дорогу.

Я поглянула на П’єра, який, втупившись у якусь точку над моєю головою, вдав, ніби це не про нього мова.

— Справді знає? Дякую.

— Це дійсно дружина Метью Ройдона? — хихикнув хтось позаду, коли ми виходили з натовпу. — Боже милосердний. Недивно, що він має такий виснажений вигляд.

Я не відразу вирушила у бік аптекаря, а натомість почала по кругу обходити величезну споруду собору, не зводячи з нього очей. Зважаючи на гігантські розміри, він був навдивовижу граціозною будівлею, але отой нещасливий удар блискавки зруйнував його екстер’єр назавжди.

— Це не найкоротший шлях до «Голови Єпископа», — зазначив П’єр. Він ішов позаду на відстані одного кроку від мене, а не звичайних трьох і різко наштовхнувся на мене, коли я зупинилася, щоб поглянути на вершечок собору.

— А який заввишки був шпиль?

— Його висота приблизно дорівнювала довжині будівлі. Мілорд завжди дивувався: як же будівельникам вдалося спорудити таку високу будівлю? Якби шпиль був на місці, то це надавало б собору такого вигляду, наче він рветься до небес, а елегантна вежа була мовби продовженням витончених ліній контрфорсів та високих готичних вікон.

Я відчула приплив енергії, схожий на той, що стався зі мною на місці зруйнованого храму богині Діани побіля маєтку Сеп-Тур. Глибоко під собором щось відчуло мою присутність. Я відповіла шепотом. І відчула під ногами легенький рух, потім — задоволене зітхання, після чого те «щось» зникло. Тут була та енергія, до якої відьом наче магнітом тягнуло.

Скинувши з обличчя каптур, я повільно обвела поглядом покупців та продавців на подвір’ї собору. Демони, вампіри та відьми посилали мені легенькі імпульси флюїдів, але довкола буяла велелюдна метушлива активність, і мене важко було помітити, бо я не виділялася з натовпу. Я потребувала більш конфіденційної атмосфери.

Пішовши далі вздовж півнячого боку собору, я обігнула його східний край. Шум посилився. Тут уся увага присутніх була прикута до чоловіка, що стояв за трибуною під дахом зі схрещених дошок. За відсутності електричної звукопідсилювальної апаратури, він тримав увагу публіки криками і різкими театральними жестами, намагаючись викликати в їхній уяві образи вогню та сірчаного диму.

Одній відьмі годі було й думати змагатися з цими образами пекельного диму та вогню, щоб привернути до себе увагу. Якщо тільки я не зроблю щось небезпечно помітне і неординарне, всяка одноплемінниця-відьма подумає, що я — просто родичка, яка вийшла за покупками. Я тяжко зітхнула. Мій план здавався стовідсотково надійним у своїй простоті. У районі Блекфраєрс відьом не було. Зате біля собору їх було надто багато.

А присутність П’єра відклякне будь-яку допитливу істоту, якій забагнеться до мене підійти.

— Стій тут і не рухайся, — наказала я, суворо поглянувши на нього. Мої шанси впасти в око якійсь дружелюбній відьмі могли збільшитися, якщо П’єр не стоятиме поруч із кислим осудливим виразом на своєму вампірському обличчі. П’єр, нічого не кажучи, прихилився до вертикальної підпірки книжкової ятки і втупився у мене, не зводячи очей.

Я попливла крізь натовп біля підніжжя хреста Святого Павла, поглядаючи праворуч і ліворуч у пошуках зниклого друга та сподіваючись відчути на шкірі легенький свербіж від відьминого погляду. Вони були тут, я це відчувала.

— Господине Ройдон? — гукнув мене знайомий голос. — Що змусило вас прийти сюди?

З-поміж плечей двох суворих на вигляд джентльменів, котрі уважно слухали проповідника, який нещадно громив нечестиву змову католиків та ненаситних гендлярів, покладаючи на них провини за всі біди світу, вигулькнуло червоне обличчя Джорджа Чепмена.

Відьом у цьому місці не виявилося, зате члени «Школи ночі» були тут як тут. Здавалося, вони були повсюдно.

— Я шукаю чорнило. І сургуч. — Чим більше я це повторювала, тим безглуздіше воно звучало.

— Тоді вам потрібно до аптекаря. Ходімо, я відведу вас до свого. — Джордж підставив мені свій лікоть. — Він править помірні ціни і має чималий досвід.

— Уже вечоріє, пане Чепмен, — озвався П’єр, немов матеріалізуючись із повітря.

— Господині Ройдон треба подихати свіжим повітрям, доки є така можливість. Човнярі кажуть, що дощова погода невдовзі повернеться, а вони рідко помиляються. До того ж, крамниця Джона Чендлера зовсім недалеко, якихось півмилі, не більше — на Ред-Крос Стріт. Тепер зустріч із Джорджем здалася мені сприятливим поворотом подій, а не прикрою випадковістю. Бо дорогою ми неодмінно зустрінемо хоч одну відьму.

— Метью не став би заперечувати, якби я прогулялася б з паном Чепменом, особливо якщо зважити на те, що ти мене теж будеш супроводжувати, — сказала я П’єру, беручи Джорджа під руку. — А ваш аптекар працює десь поблизу набережної Павла?

— Зовсім навпаки, — заперечив Джордж. — Але вам не слід скуплятися на набережній Павла. Єдиний тамтешній аптекар — це Джон Гестер, а його ціни знаходяться за межами здорового глузду. Пан Чендлер надасть вам кращі послуги та ще й удвічі дешевше.

Я подумки внесла Джона Гестера до списку на майбутнє і взяла Джорджа під руку. Ми подалися з двору собору на північ, проходячи дорогою пишні будинки та розкішні парки.

— Саме тут мешкає мати Генрі, — сказав Джордж, кивнувши рукою на особливо імпозантний комплекс споруд зліва від нас. — Він терпіти не може це місце і жив за рогом неподалік Метью, допоки Мері не переконала його, що таке помешкання недостойне герцога. Тепер він переїхав до помешкання на Стренді. Мері задоволена, але Генрі вважає той будинок похмурим і вогким, а вологість шкідливо впливає на його кості.

Міські стіни проходили якраз поблизу родинного маєтку Персі. Споруджені ще римлянами для захисту «Лондінія» від загарбників, вони й досі позначали його офіційні межі. Коли ми пройшли крізь браму Олдерсгейт і вийшли на низький місток, перед нами відкрилися поля та будиночки, що скупчилися довкола церков. Відчувши сморід, який супроводжував цей пасторальний краєвид, моя рука в рукавичці мимовільно потягнулася до носа.

— Міська стічна канава, — вибачливо мовив Джордж, кивнувши на річку з баговиння під нашими ногами. — На жаль, це — найпряміший маршрут. Невдовзі повітря знову поліпшиться. — Витираючи очі, що почали сльозитися від ядучого смороду, я щиро сподівалася, що так воно й станеться.

Джордж повів мене вулицею достатньо широкою, щоб на ній могли розминутися екіпажі, фургони з харчами та навіть гурти корів та биків. Поки ми йшли, Джордж розповідав мені про те, як він ходив до свого видавця, такого собі Вільяма Понсонбі. Він страшенно здивувався, що я не впізнала цього імені. Дійсно, я мало знала про тонкощі книжкової торгівлі в часи королеви Єлизавети і тому почала розпитувати мого супроводжувача. Джордж радісно ділився зі мною плітками про те, як цей Понсонбі зневажив багатьох драматургів, не минаючи й Кіта. Понсонбі волів працювати з серйозними літераторами, і в його авторському колективі дійсно були такі відомі імена, як Едмунд Спенсер, графиня Пемброкська та Філіп Сідней.

— Понсонбі висловив бажання надрукувати також поезію Метью, але той відмовився. — Джордж ошелешено похитав головою.

— Поезію Метью? — Від несподіванки я аж зупинилася. Я знала, що мій чоловік боготворив поезію, але не знала, що він теж писав вірші.

— Так. Мет наполягає, що його вірші годяться для прочитання лише у колі друзів. Усім нам дуже подобається його елегія на смерть брата Мері — Філіпа Сіднея.

— «А його вірші милі й бездоганні заполоняли вуха, очі та думки», — процитував Джордж і посміхнувся. — Чудово сказано, еге ж? Але Метью не бажає зв’язуватися з друкарями, каже, що в минулому це лише призвело до сварок та непорозумінь.

Незважаючи на свою сучасну лабораторію, Метью був безнадійним ретроградом, що й проявлялося в його пристрасті до старовинних годинників та антикварних авто.

Я стулила губи, щоб не розсміятися зі ще одного доказу його традиціоналізму.

— А про що він пише у своїх віршах?

— Здебільшого про кохання та дружбу, хоча останнім часом вони з Волтером обмінювалися віршами на лячну й небезпечну тематику.

— Небезпечну? — нахмурилася я.

— Вони з Волтером не завжди схвалюють те, що відбувається довкола них, — тихо відповів Джордж, швидко окинувши поглядом обличчя перехожих. — Інколи виявляють схильність до роздратування, особливо Волтер, і часто викривають брехню можновладців. Це — вкрай небезпечна схильність.

— Викривають брехню… — повільно мовила я. Була одна відома поема, називалася «Брехня». Вона була анонімною, але приписували її Волтеру Рейлі: «Брехня придворна сяє і блищить, немов пеньок трухлявий».

— Значить, Метью і з вами ділився своїми віршами. — Джордж іще раз зітхнув. — Йому вдається кількома словами передати повний діапазон почуттів та думок. Я заздрю його таланту.

Хоча ця поема й була відомою, невідомим залишалося таке: який стосунок мав до неї Метью? Але вечорами я ще матиму багато часу, щоб порозпитувати свого чоловіка про його літературні заняття. Я полишила цю тему й почала слухати роздуми Джорджа про те, що нині поетам і письменникам доводиться публікувати надто багато заради того, щоб просто заробити на хліб, і про брак досвідчених редакторів, які б не давали помилкам заповзати до друкованих видань.

— А ось і крамниця Чендлера, — сказав Джордж, показавши на перехрестя, де на постаменті був установлений хрест химерного нестандартного вигляду. Біля постаменту сиділа зграйка хлопців, видовбуючи з нього неотесані камені. Не треба бути відьмою-провісницею, щоб передбачити, що невдовзі ці каменюки полетять у вікна крамниці.

Чим ближче підходили ми до крамниці аптекаря, тим прохолоднішим ставало повітря. Як і біля собору, тут відчувався приплив енергії, але над районом висіла задушлива атмосфера злиднів та відчаю. Із північного боку вулиці виднілася облуплена стара вежа, а будинки довкола неї виглядали так, наче готові впасти від першого пориву вітру. Двоє хлопців рушили було до нас, але, зачувши сичання П’єра, враз зупинилися як вкопані.

Крамниця Джона Чендлера чудово вписувалася в готичну атмосферу цього району. Вона була темна, лячна й бентежна. Зі стелі звисало опудало сови, а до схеми людського тіла, проштрикнутої в різних місцях кинджалами та мечами, були прикріплені угорі зубасті щелепи якоїсь бідолашної істоти. В оці нещасного під гострим кутом стриміло теслярське шило.

Із-за ширми вийшов сутулий чоловік, витираючи руки об рукави вицвілої накидки з чорного бомбазину. Вона чимось нагадувала академічні мантії, що їх носили старшокурсники Оксфорда та Кембриджа, і була так само пом’ятою. Ясний погляд зелено-карих очей зустрівся з моїм без найменшої ознаки ніяковості, і моя шкіра засвербіла, впізнаючи одноплемінника. Чендлер був відьмаком. Перетнувши більшу частину Лондона, я, нарешті, зустріла представника мого племені.

— Із кожним тижнем вулиці довкола вас стають дедалі небезпечнішими, пане Чендлер, — сказав Джордж, зиркнувши крізь двері на зграю хлопців, що тинялася поблизу.

— Так, час від часу ота хлопчача ватага просто скаженіє, — підтвердив Чендлер. — Чим можу прислужитися, пане Чепмен? Прийшли за новою порцією тонізуючого засобу? Знову голова розболілася?

Джордж детально розповів про свої численні хвороби та болячки. Чендлер час від часу співчутливо мугикав, а потім потягнув до себе реєстраційний журнал. Двоє чоловіків схилилися над ним, і я, нарешті, отримала можливість оглянутися довкола.

Аптечні крамниці Єлизаветинської доби були, вочевидь, чимось на кшталт сучасних універмагів, і тому невелике приміщення було вщерть забите всілякими товарами аж до стелі. Тут були стоси яскраво ілюстрованих плакатів, схожими на той, що пришпилений до стіни. На ньому був зображений поранений чоловік. Були також банки з зацукрованими фруктами. Уживані книги були складені на столі разом із невеликою кількістю нових. Набір череп’яних глечиків своїми яскравими барвами оживляв вельми темну кімнату; усі ці глечики були позначені назвами медичних препаратів та лікарських рослин. Серед виставлених екземплярів, що презентували тваринне царство, були не лише опудало сови та чиясь зубаста щелепа, а й засушені гризуни, підвішені за хвости.

Я помітила також чорнильниці, письмові пера та котушки з мотузками.

Крамниця була розбита на не надто чітко окреслені тематичні розділи. Чорнило розташовувалося біля письмових пер та вживаних книжок під егідою старої мудрої сови. Мишка, причеплена за хвіст, висіла над глечиком із позначкою «Пацюча отрута», який стояв біля книги, що обіцяла вам не лише допомогу у риболовлі, а й у такій справі, як виготовлення «всіляких пристроїв, а також капканів для ловлі тхорів, стерв’ятників, пацюків, мишей та всіх інших гадів та звірів». Я вже давно подумувала про те, як позбутися непроханих гостей на горищі у Метью. Детальні схеми, викладені в цій брошурі перевищували мої знання та досвід як майстрині, але можна буде знайти людину, яка б допомогла мені виготувати необхідні пристрої. Доказом того, що описані в брошурі мишоловки працювали, були засохлі тушки мишей, підвішені за хвости.

— Вибачте, пані, — заклопотано пробурмотів Чендлер, проходячи повз мене. Зацікавившись, я стала спостерігати, як він зняв мишу з мотушки, поклав її на робочий стіл і чіткими й точними рухами відрізав їй вуха.

— А навіщо потрібні мишачі вуха? — поцікавилася я в Джорджа.

— Розтерті в порошок мишачі вуха є ефективним засобом від бородавок, — абсолютно серйозно пояснив він, поки Чендлер товк вуха у ступці.

Відчувши велике полегшення від того, що скарг на здоров’я у мене немає, я перемістилася до сови, що охороняла відділ письмового приладдя, і знайшла там чорнильницю з червоним чорнилом, глибоку й розкішно оздоблену.

«Вашому охоронцю-вампіру не сподобається, що він змушений буде нести додому цю пляшку, пані. Бо чорнило в ній зроблене з яструбиної крові і використовується для написання наших любовних заклинань».

Ага, значить, Чендлер має здатність беззвучно розмовляти. Я поставила чорнильницю на місце і взяла натомість якусь потріпану брошуру. Ілюстрації на перших сторінках показували вовка, що нападав на маленьку дитину, а також чоловіка, якого піддали страшним тортурам, а потім стратили. Це нагадало мені малоформатні ілюстровані газетки біля касових апаратів у сучасних бакалійних магазинах. Коли я перегорнула сторінку, я отетеріло прочитала про такого собі Петера Штуббе, який з’являвся у вигляді вовка і харчувався кров’ю чоловіків, жінок та дітей, аж поки ті не помирали. Значить, публіку цікавили не лише шотландські відьми. Її цікавили також і вампіри.

Мої очі забігали по сторінці. І я з полегшенням довідалася, що той Петер Штуббе жив у далекій Німеччині. Та моя тривога повернулася знову, коли далі я дізналася, що дядько однієї з його жертв був власником пивоварні, розташованої між нашим будинком та замком Бейнардс. У мене аж кров похолола через моторошні деталі описаних убивств, а також через ті екстраординарні заходи, до яких вдавалися люди, щоб виявляти і знищувати створіння, що жили поміж них. У цій брошурі Петер Штуббе був зображений відьмаком, а його химерна поведінка пояснювалася угодою, яку він уклав із дияволом і яка давала йому можливість змінювати форму, щоб задовольняти свою неприродну жагу крові. Але, скоріш за все, той чоловік був вампіром. Я підсунула ту брошуру під одну зі своїх книжок і рушила до прилавка.

— Господині Ройдон потрібні деякі товари, — пояснив Джордж аптекарю, коли я наблизилася.

При згадці мого імені Чендлер швидко постарався «вимкнути» свої думки.

— Так, — повільно проказала я. — Мені потрібне червоне чорнило, якщо ви його маєте. І яке-небудь ароматизоване банне мило.

— Ясно. — Аптекар понишпорив серед маленьких олов’яних посудин. Знайшовши потрібну, він поставив її на прилавок. — А сургуч вам потрібен до чорнила?

— Якщо маєте, то це було б добре, пане Чендлер.

— Бачу, ви маєте одну з книжок пана Гестера, — зауважив Джордж, беручи до рук книгу, що лежала поруч. — Я вже сказав господині Ройдон, що ваше чорнило не гірше за чорнило Гестера, а коштує вдвічі дешевше.

Аптекар стримано посміхнувся на комплімент Джорджа і додав до мого чорнила кілька брусочків яскраво-червоного сургучу та мило з солодкуватим запахом. Я поклала на прилавок інструкцію з боротьби з пацюками та щурами і брошуру про німецького вампіра. Чендлер підняв на мене очі. У них я побачила тривогу й обачливість.

— Так, — сказав він. — Сусідній друкар залишив мені кілька таких примірників, бо в них міститься медична тематика.

— Господиня Ройдон і ці книжки з цікавістю перечитає, — сказав Джордж, кладучи посібник та брошуру про вампірів на стос моїх покупок. І вже не вперше я подумала, що звичайні люди часто бувають такими несвідомими того, що відбувається довкола них…

— Але я невпевнений, що цей трактат є прийнятним і доречним для заміжньої пані… — невпевнено мовив Чендлер, багатозначно поглянувши на мою обручку.

Моя мовчазна відповідь потонула у швидкій ремарці Джорджа, який зреагував миттєво.

— О, та її чоловік і слова проти не скаже. Бо й сам алхімією цікавиться.

— Я візьму цю книгу, — заявила я рішучим тоном.

Коли Чендлер загортав покупки, Джордж спитав аптекаря, чи не міг би він порекомендувати йому майстра-виробника окулярів.

— Мій видавець, пан Понсонбі, тривожиться, що я не зможу завершити свій переклад Гомера, бо мене очі підведуть, — зазначив він, сповнившись почуття власної значущості. — Я вживав зілля, виготовлене за рецептом служниці моєї матері, але воно не допомогло.

Аптекар знизав плечима.

— Ці бабусині рецепти інколи допомагають, інколи — ні, але мої ліки є надійнішими. Рекомендую вам припарку, зроблену з яєчних білків та трояндової води. Умочуйте в неї лляні тампони і прикладайте до очей.

Поки Джордж та Чендлер торгувалися за ціну на припарку і домовлялися про її доставку, П’єр зібрав пакунки і підійшов до дверей.

— До побачення, пані Ройдон, — сказав Чендлер, вклонившись.

— Дякую за допомогу, пане Чендлер, — відповіла я. І беззвучно додала: «Я нова у цьому місті й хочу знайти собі відьму, яка могла б мені допомогти».

— Завжди радий допомогти, — сказав Чендлер спокійним голосом, ані найменшою зміною інтонації не видаючи своїх емоцій. — Хоча в районі Блекфраєрс є чудові аптекарі. «Лондон — небезпечне місце. Стережіться тих, до кого ви звертаєтеся по допомогу».

Не встигла я спитати аптекаря, звідки він дізнався, де я мешкаю, як Джордж, бадьоро попрощавшись, уже виводив мене на вулицю. А П’єр ішов так близько позаду, що я часом відчувала його прохолодний подих.

Коли ми поверталися додому, я безпомилково відчувала на собі колючі погляди своїх одноплемінників. Поки ми були в крамниці Чендлера, була оголошена загальна тривога, і районом швидко поширилася чутка про появу якоїсь дивної відьми. Двоє відьом вийшли на ганок і, схрестивши руки на грудях, стали з неприхованою ворожістю роздивлятися мене своїми колючими очима. Вони були такими схожими своїми обличчями й фігурами, що мені подумалося, що вони двійнята.

— Ти ба — вер, — промимрила одна з них, плюнувши у бік П’єра і схрестивши пальці у знак, призначений відганяти диявола.

— Покваптеся, господине, бо вже сутеніє, — сказав П’єр, беручи мене за лікоть.

Бажання П’єра якомога швидше вивести мене з цього району та бажання Джорджа якомога швидше пропустити склянку вина дозволили нам повернутися до Блекфраєрса значно швидше, аніж ми його покидали. Коли ми опинилися в безпечному затишку «Оленя й Корони», Метью й досі не повернувся, тому П’єр хутко вирушив на його пошуки. Невдовзі після цього Франсуаза почала кидати грубі натяки на те, що година вже пізня і мені пора відпочити. Чепмен натяк зрозумів і, попрощавшись, пішов.

Франсуаза сиділа біля каміна, відклавши шитво убік, і дивилася на двері.

Я випробувала червоне чорнило, викресливши зі списку придбані товари і додавши до нього пацючу пастку. А потім взялася за книгу Джона Гестера. Чистий аркуш паперу, в який вона була акуратно загорнута, крив під собою хтивий та сороміцький вміст.

У брошурі перелічувалися ліки від венеричних захворювань, більшість з яких мали своїм компонентом ртуть у токсичних концентраціях. Недивно, що Чендлер був проти того, щоб продавати цей примірник заміжній жінці. Я вже встигла дочитати до другого розділу, коли з кабінету Метью почулися приглушені голоси. Франсуаза несхвально стиснула губи і похитала головою.

— Цього вечора йому знадобиться більше вина, ніж ми маємо в цьому домі, — зауважила вона і рушила до сходів, прихопивши один із порожніх глеків, що стояли біля дверей.

Я простежила напрям, з якого долинав голос мого чоловіка. Метью й досі був у своєму кабінеті, стягуючи з себе одіж і кидаючи її у камін.

— Він лихий чоловік, мілорде, — похмуро зазначив П’єр, відстібаючи меч Метью.

— Сказати про того негідника «лихий» — це все одно, що не сказати нічого. Бо відповідного слова іще ніхто не вигадав. Після того, що сталося сьогодні, я готовий присягнутися перед судом, що це — сам диявол. — Своїми довгими пальцями Метью розв’язав шнурки своїх тісно прилягаючих бриджів. Вони впали на підлогу, і він нахилився їх підняти. Бриджі теж полетіли у вогонь, але не настільки швидко, щоб я не помітила на них плям крові. Пліснявий запах мокрих каменів, трухлявини та грязюки несподівано викликав у моїй пам’яті спогади про те, як мене ув’язнили в замку Ля-П’єр. До мого горла підкотився клубок. Метью рвучко обернувся.

— Діано. — Одним подихом і поглядом відчувши мою тривогу й смуток, він швидко зірвав через голову сорочку і, переступивши через свої зняті чоботи, підійшов до мене в одних лляних трусах. На його плечах грали відблиски вогню в каміні, і один із його численних шрамів — довгий та глибокий над ключицею — то щезав з виду, то знову появлявся.

— Тебе поранили? — насилу виштовхнула я зі свого стиснутого спазмом горла, прикипівши поглядом до одежі, що вже палала у каміні. Метью прослідкував за моїм поглядом і стиха вилаявся.

— То не моя кров. — Те, що то була не його кров, мене мало заспокоїло. — Королева наказала мені бути присутнім на… на допиті одного в’язня. — Його швидкоплинне вагання вказало на те, що він хотів уникнути слова «тортури». — Зараз я помиюся, а потім ми разом повечеряємо. — Його слова звучали лагідно, але сам він мав стомлений і злий вигляд. І явно остерігався торкатися мене.

— Ти був у підземеллі. — Про це однозначно свідчив характерний запах.

— Я був у Тауері.

— А той в’язень — він помер?

— Так. — Метью провів рукою по обличчю. — Я сподівався прибути достатньо рано, щоб цього разу мати змогу зупинити це, але не встиг, бо хибно розрахував час припливу й відпливу. І тільки й зміг, що наполіг на тому, аби якомога швидше припинити страждання нещасного.

Метью вже не раз доводилося бачити, як помирають люди. Сьогодні він міг би залишитися вдома і не клопотатися іще однією душею, що загинула в Тауері. Нижча істота могла б, але не Метью. Я простягнула руку, щоб доторкнутися до нього, але він відступив назад.

— Королева шкуру накаже з мене здерти, якщо дізнається, що той чоловік помер, так і не розкривши своїх таємниць, але мені вже все одно. Як і більшість звичайних людей, Єлизавета легко закриває очі на все, якщо це їй вигідно.

— Ким був цей чоловік?

— Відьмаком, — невимушеним тоном відповів Метью. — Його сусіди донесли на нього через те, що він мав ляльку з рудим волоссям. Вони злякалися, подумавши, що та лялька уособлює королеву. А королева злякалася, що поведінка шотландських відьом — Агнеси Семпсон та Джона Фіана — спонукала англійських відьом діяти проти неї. Не треба, Діано, — Метью жестом наказав мені залишатися на місці, коли я знову ступила крок уперед, щоб заспокоїти його. — Тобі не можна підходити ближче до Тауера і до того, що там коїться. Іди до вітальні. Я невдовзі до тебе прийду.

Мені було важко залишати його на самоті, але все, що я могла зробити в цей момент, це виконати його прохання. Вино, хліб та сир, виставлені на стіл, апетиту в мене не викликали, натомість я взяла одну з булочок, куплених вранці, і поволі ум’яла її, залишивши тільки крихти.

— У тебе погіршився апетит, — зауважив Метью, тихо, мов той кіт, прослизнувши до кімнати. Наливши собі вина, він випив його залпом, а потім знову наповнив келих.

— І твій також погіршився, — відказала я. — Ти нерегулярно харчуєшся. — Гелоуглас та Хенкок неодноразово запрошували його на своє нічне полювання, але Метью завжди відмовлявся.

— Я не бажаю про це говорити. Краще розкажи мені, як ти провела свій день. «Допоможи мені забути бачене». Ці несказані слова Метью тихим шепотом рознеслися кімнатою.

— Ми ходили скуплятися. Я забрала книгу, яку ти замовив Ричарду Філду, і заодно познайомилася з його дружиною Жаклін.

— А-а-а, — посміхнувся Метью, і в куточках його рота поменшало напруження. — Нова пані Філд. Вона пережила свого першого чоловіка і зараз крутить своїм новим чоловіком, як циган сонцем. До кінця наступного тижня ви станете подругами нерозлийвода. А ти Шекспіра бачила? Він якраз зупинився у Філдів.

— Ні, — відповіла я, прикінчуючи вже другу булочку. — Я ходила до собору. — Метью напружився і злегка подався вперед. — Зі мною був П’єр, — похапцем додала я, кладучи залишки булочки на стіл. — До того ж, там мені трапився Джордж.

— Він, напевне, тинявся біля «Голови Єпископа», сподіваючись, що туди прийде Вільям Понсонбі і скаже йому щось приємне. — Метью засміявся — і знову заспокоївся, розслаблено опустивши плечі.

— Я так і не добралася до «Голови Єпископа», — зізналася я. — Джордж стояв у натовпі біля хреста Павла, слухав проповідь.

— Натовпи, що збираються послухати проповідників, часто бувають непередбачуваними у своїй поведінці, — спокійно зауважив Метью. — Кому-кому, а П’єру слід було про це не забувати і не дозволяти тобі там вештатися. — Раптом, мов за помахом чарівної палички, з’явився П’єр.

— Ми там не затрималися. Джордж повів мене до свого аптекаря, де я купила кілька нових книжок та деякі товари: сургуч, мило та червоне чорнило.

— Аптекар Джорджа мешкає в районі Кріплгейт, — стурбовано мовив Метью. І мовчки поглянув на П’єра. — Коли лондонці заявляють про скоєння злочину, шериф іде туди і, не довго думаючи, затримує кожного, хто байдикує або має підозрілу зовнішність.

— Якщо шериф зосередив свою увагу саме на Кріплгейті, то чому ж так багато створінь біля Барбіканського хреста і так мало тут, у районі Блекфраєрс?

Питання застукало Метью зненацька.

Блекфраєрс був колись християнською освяченою землею, і тому демони, відьми та вампіри давно взяли собі за звичку селитися деінде й так і залишилися вірними цій звичці. А Барбіканський хрест установили на тому місці, де кілька сторіч тому було гебрейське кладовище. Після того як гебреїв вигнали з Англії, міська влада зробила неосвячене кладовище останнім притулком кримінальників, зрадників та осіб, відлучених від церкви. Звичайні люди вважали, що в цьому місці водиться нечисть, і тому всіляко уникали його.

— Значить, то я відчула невдоволення не лише живих, а й мертвих, — сказала я — і відразу ж пожалкувала. Метью підозріло звузив очі.

Наша розмова ніяк не вгамовувала його розбурхані нерви, а моя тривога зростала щохвилини.

— Коли я спиталася в Жаклін про аптекаря, вона порекомендувала мені Джона Гестера, але Джордж сказав, його аптекар нічим не гірший, зате значно дешевший. А про район я її не питала.

— Той факт, що Джон Чендлер не нав’язує своїм клієнтам препарати опію, для мене є важливішим навіть за його помірні ціни. Однак я не хочу, щоб ти ходила до району Кріплгейт. Наступного разу, коли тобі знадобляться письмові приладдя, пошли за ними П’єра або Франсуазу. А іще ліпше — сходи за ними сама, тут недалеко — через три будинки по той бік Вотер-Лейн.

— Пані Філд не сказала мадам, що в Блекфраєрсі є аптека. Кілька місяців тому мсьє Лон посварився з Жаклін через те, хто з них запропонує найкращі ліки від ангіни, — пробурмотів П’єр як пояснення такого кроку з боку дружини пана Філда.

— Мені байдуже до Жаклін та мсьє Лона — нехай одне одному хоч горлянки перегризуть. Для мене головне, щоб Діана не вешталася містом.

— Небезпечним є не лише район Кріплгейт, — зазначила я, кинувши на стіл брошуру про німецького вампіра. — Я придбала у Чендлера трактат Гестера про сифіліс, а також книгу про те, як ловити звірів. Вони там теж продавалися.

— Що ти купила? — Метью аж похлинувся своїм вином, втупивши погляд у «неправильну» книгу.

— Забудь про трактат Гестера. Ось у цій брошурі йдеться про чоловіка, що змовився з дияволом заради того, щоб перетворюватися на вовка і пити кров. Одним із причетних до цієї публікації є наш сусід, пивовар, що живе неподалік замку Бейнардс. — І я підкреслено постукала пальцем по брошурці.

Метью підсунув до себе неміцно скріплені аркуші. Коли він дійшов до найважливішого розділу, у нього аж дух перехопило. Потім він передав книжечку П’єру, який так само швидко переглянув її.

— Штуббе — вампір, еге ж?

— Так. Ніколи не думав, що новина про його смерть докотиться аж сюди. Кіт має інформувати мене про плітки в листівках та популярних виданнях, щоб ми мали змогу оперативно на них реагувати і — в разі необхідності — глушити. А цю брошурку ми явно проґавили. — Метью похмуро зиркнув на П’єра. — Потурбуйся, щоб хтось зайнявся цим питанням, і зроби так, щоб про це не дізнався Кіт. — П’єр слухняно кивнув головою.

— Значить, ці легенди про вовкулак є іще однією жалюгідною спробою людей фактично заперечити існування вампірів. — Я скрушно похитала головою.

— Не будь до них такою критичною, Діано. Наразі вони зациклилися на відьмах. Через років сто з гаком настане черга демонів — завдяки реформі психлікарень. А після цього людство напуститься на вампірів, а відьми стануть не більш ніж страшною казочкою, щоб лякати дітей. — Попри жартівливі слова, в голосі Метью звучала тривога.

— Наш сусід зациклений на вовкулаках, а не на відьмах. І якщо існує потенційна загроза того, що таким вовкулакою можуть і визнати й тебе, ти маєш перестати турбуватися за мене і натомість почати турбуватися за себе. До того ж, мине небагато часу, і в наші двері постукає відьма. — Я вперто дотримувалася тієї думки, що для Метью буде дедалі небезпечніше займатися пошуками відьми. Мій чоловік лиховісно блиснув очима, але нічого не сказав. Його вуста залишалися стуленими, аж поки гнів не вгамувався.

— Знаю, тобі страх як кортить бути самостійною й незалежною, але пообіцяй мені, що коли наступного разу ти вирішиш взяти справи у свої руки, спершу порадишся зі мною. — Реакція Метью була значно спокійнішою, ніж я передбачала.

— Тільки, якщо ти погодишся дослухáтися до моїх аргументів. За тобою стежать, Метью. Я в цьому не сумніваюся, і Мері Сідней також. Займайся справами королеви та нинішньою ситуацією в Шотландії, а я займуся цим сама.

Коли ж він розкрив рота, щоб заперечити, я похитала головою.

— Слухай мене. Прийде відьма. Це я тобі обіцяю.

Наступного дня Метью чекав мене в просторій мансарді Мері в замку Бейнардс. Він стояв, із веселою цікавістю витріщаючись на Темзу. Коли я увійшла, він обернувся і посміхнувся, побачивши на мені середньовічний різновид сучасного лабораторного халата, накинутого поверх корсажа та спідниць.

— Наразі Мері не може залишити свій експеримент. Каже, що в понеділок зможе звільнитися якраз вчасно до обіду. — Я оповила його шию руками і міцно поцілувала. Метью аж позадкував.

— А чому від тебе пахне оцтом?

— Мері ним миється. Він очищує руки краще за мило.

— Із мого дому ти вийшла, поширюючи солодкий аромат хліба з медом, а графиня Пемброкська знову зробила з тебе солоний огірок. — Метью встромив свого носа мені під вухо. І задоволено зітхнув. — Я знав, що знайду місце, куди оцет не зміг добратися.

— Метью, — збентежено пробурмотіла я. Позаду нас стояла Джоана, служниця графині.

— Ти поводишся, як манірна й цнотлива вікторіанка, а не як відверта й непристойна представниця Єлизаветинської доби, — сказав Метью і розсміявся. Іще раз ніжно поцілувавши мене в шию, він випрямився. — Як ти провела день?

— А ти бачив лабораторію Мері? — Змінивши безформний «халат» на свою накидку, я відіслала Джоану займатися своєю роботою. — Вона повністю зайняла під неї одну з веж замку і розмалювала її стіни зображеннями філософського каменя. Це все одно, що працювати всередині сувою Ріплі! Я бачила один його примірник, але він має лише двадцять футів завдовжки. А фрески Мері вдвічі більші. І тому мені було важко зосередитися на роботі.

— А який експеримент ви ставили?

— Полювали за зеленим левом, — гордовито повідомила я, маючи на увазі ту стадію алхімічного процесу, під час якої два кислотні розчини, поєднуючись, утворювали приголомшливо гарні трансформації кольорів. — Ми його ледь не піймали. Але потім щось пішло не так, і колба вибухнула. Це було фантастично!

— Я дуже радий, що ти не працюєш у моїй лабораторії. Узагалі-то, коли працюєш з азотною кислотою, слід намагатися уникати вибухів. Наступного разу могли б зайнятися чимось менш небезпечним, скажімо, дистиляцією трояндової води. — Очі Метью підозріло звузилися. — А зі ртуттю ви не працювали?

— Не хвилюйся. Я не зроблю нічого, що може завдати шкоди нашій дитині, — виклично сказала я.

— Кожного разу, коли я висловлюю занепокоєння твоїм здоров’ям та благополуччям, тобі починає здаватися, наче мене турбує дещо інше, — нахмурився Метью. Темна борода й вуса, до яких я й досі не могла звикнути, робили вираз його обличчя іще суворішим, але мені не хотілося з ним сперечатися.

— Вибач, — сказала я, швидко міняючи тему. — Наступного тижня ми збираємося наколотити свіжу порцію prima materia — первісної матерії. До її складу входитиме ртуть, але обіцяю тобі, що я до неї не доторкнуся. Мері хоче перевірити, чи не розкладеться та прима матерія на алхімічну жабу до кінця січня.

— Веселенький початок нового року, — сказав Метью, поправляючи накидку на моїх плечах.

— А куди це ти так пильно вдивлявся? — поцікавилася я, і собі визирнувши з вікна.

— Напередодні Нового року хтось хоче організувати святкове багаття по той бік ріки. Щойно фургон вирушає за новою партією дров, як місцеві мешканці цуплять те, що вже привезено. Щогодини купа стає дедалі меншою. Сізіфів труд, та й годі.

— Мері сказала, що завтра ніхто не працюватиме. Ага, і не забудь сказати Франсуазі, щоб вона купила більше хліба і замочила його в молоці з медом, щоб встиг розм’якнути до суботнього ранку. Мабуть, Мері непокоїться, що у домі, де керують вампіри, я помру з голоду.

— Леді Пемброк дотримується політики «нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу» в тому, що стосується створінь та їхніх звичок, — зазначив Метью.

— Невже вона жодного разу не згадала про свої зіпсовані черевички? — недовірливо спитала я.

— Мері Сідней уникає проблем точнісінько так, як це робила її мати: заплющує очі на всяку неприємну правду. Жінкам із родини Дадлі доводилося це робити.

— Дадлі? — нахмурилася я. То була родина сумнозвісних порушників спокою і скандалістів, абсолютно не схожих на спокійну й чемну Мері.

— Матір’ю леді Пемброк була Мері Дадлі, приятелька її величності та сестра одного з фаворитів королеви — Роберта. — Рот Метью скорчила гримаса. — Вона була талановитою, як і її донька. Мері Дадлі наповнила голову доньки всілякими ідеями так, що там вже не лишилося місця для відомостей про зраду батька і про хибні кроки її брата. Підчепивши від нашої славної правительки віспу, Мері Дадлі ніколи не наважувалася зізнатися самій собі, що і королева, і власний чоловік стали уникати її товариства через спотворене обличчя.

Я приголомшено зупинилася.

— І що ж із нею сталося?

— Вона померла в горі й самотності, як і більшість її попередниць із родини Дадлі. Найбільшим тріумфом її життя стало те, що вона видала заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за сорокарічного графа Пемброкського.

— Мері Сідней стала нареченою в п’ятнадцять років? — Розумна й жвава жінка керувала величезним господарством, виховувала зграю енергійних дітей і заповзято займалася алхімічними експериментами — і все це робилося легко, без видимих зусиль.

І тепер я збагнула, як їй це вдавалося. Леді Пемброк була молодшою за мене на кілька років, але в тридцятирічному віці вже встигла проморочитися з цими обов’язками половину свого життя.

— Так. Але мати забезпечила її всіма інструментами, необхідними для виживання: залізною дисципліною, глибоким почуттям обов’язку, найкращою освітою, яку тільки можна було отримати за гроші, любов’ю до поезії та пристрастю до алхімії.

Я торкнулася свого корсажа і замислилася про життя, яке в мені зростало. Які ж інструменти знадобляться йому, щоб вижити у цьому світі?

Дорогою додому ми говорили про хімію. Метью пояснював, що кристали, які Мері виводила, наче квочка курчат, були окисленою залізною рудою, і що згодом слід перегнати їх у колбі, щоб отримати сірчану кислоту. Та мене завше більше цікавив символізм алхімії, аніж її практичні аспекти, однак день, проведений у лабораторії графині Пемброкської, продемонстрував, наскільки інтригуючим може бути зв’язок між першим та другим.

Невдовзі ми благополучно добралися до «Оленя й Корони», і я сиділа, сьорбаючи гарячий узвар із м’яти та лимонного бальзаму. Виявилося, що в Єлизаветинську епоху чаї вже існували, але винятково трав’яні. Щось розповідаючи про Мері, я раптом помітила, що Метью посміхнувся.

— А що тут смішного?

— Я іще тебе такою не бачив, — відповів він.

— Якою?

— Такою жвавою — повною запитань та розповідей про те, чим ти займалася і про плани, які ти склала з Мері на наступний тиждень.

— Мені приємно знову відчути себе студенткою, — зізналася я. — Спочатку це було важко — не мати відповідей на запитання. За багато років я вже забула, яка це насолода — не мати нічого, окрім запитань.

— А іще ти тут почуваєшся вільною, чого не було в Оксфорді. Пізнання таємниць — то самотнє заняття. — Метью розуміюче поглянув на мене і ніжно погладив мене рукою по щоці.

— Я ніколи не була самотньою.

— Ні, була. Здається, що ти й зараз самотня, — тихо заперечив він.

Не встигла я й рота розкрити у відповідь, як Метью підняв мене з крісла і поніс до стіни під каміном, де стояла кушетка. П’єр, якого лише мить тому ніде не було видно, миттю виринув на порозі.

А потім хтось постукав у двері. М’язи на плечах і руках Метью враз напружилися, і на стегні блиснув кинджал. Він кивнув, П’єр вийшов на майданчик і рвучко розчинив двері.

— Ми принесли лист від отця Габбарда. — На порозі стояли двоє чоловіків-вампірів, обидва вдягнені у дороге вбрання, в якому звичайні посильні зазвичай не ходять. Кожному з них було не більше п’ятнадцяти років. Мені ще ніколи не доводилося бачити вампірів-підлітків, і в мене поволі склалося враження, що стосовно цього існували якісь обмеження й заборони.

— Володарю Ройдон. — Той вампір, що був вищий на зріст, потер кінчик свого носа і впритул глянув на Метью своїми синіми, мов волошки, очима. Потім ті очі перемістилися від Метью до мене, і моя шкіра аж задубіла від їхнього крижаного погляду. — Господине. — Метью міцніше стиснув кинджал, а П’єр зайняв більш вигідну позицію між нами та дверима.

— Отець Габбард бажає вас бачити, — озвався менший вампір, презирливо зиркнувши на кинджал у руці Метью. — Приходьте, коли годинник проб’є сьому.

— Передайте Габбарду, що я прийду тоді, коли мені буде зручно, — відказав Метью з відтінком злоби в голосі.

— Він бажає бачити не лише вас одного, — додав вищий хлопець.

— Я не бачив Кіта, — сказав Метью з ноткою роздратування. — Якщо він ускочив у халепу, то ваш хазяїн краще за мене знає, де його слід шукати, Кутастий. — То було доречне прізвисько для хлопця, бо його підліткова фігура вся була складена з кутів та гостряків.

— Марлоу цілий день пробув з отцем Габбардом, — зазначив Кутастий, своїм тоном даючи зрозуміти, що йому набридло стирчати під дверима.

— Та невже? — Метью кинув на нього гострий, мов лезо, погляд.

— Авжеж. Отцю Габбарду потрібна відьма, — вставив напарник Кутастого.

— Зрозуміло, — тихо мовив Метью. У повітрі блиснула розмита сріблясто-чорна пляма, і гострий кинджал Метью, встромившись в одвірок, задеренчав, вібруючи в якомусь дюймі від ока Кутастого. Метью широким кроком рушив до підлітків, і ті мимоволі позадкували. — Дякую за повідомлення, Леонарде, — сказав він і носком чобота зачинив двері.

П’єр та Метью мовчки обмінялися довгими поглядами, а на сходах почулося квапливе торохтіння ніг підлітків-вампірів.

— Хенкок та Гелоуглас, — наказав Метью.

— Слухаю! — П’єр крутнувся і прожогом кинувся з кімнати, мало не налетівши на Франсуазу. Вона підійшла до дверей і витягнула з одвірка кинджал.

— У нас були гості, — пояснив Метью, перш ніж вона встигла поскаржитися на заподіяну шкоду.

— Що все це означає, Метью? — поцікавилася я.

— Це означає, що ми з тобою зустрінемося з одним старим знайомим. — Голос Метью залишався лиховісно-спокійним.

Я окинула поглядом кинджал, який лежав тепер на столі.

— А цей старий знайомий — він вампір?

— Принесіть вина, Франсуазо. — Метью вхопив кілька аркушів паперу, порушивши мою ретельно вибудовану конструкцію. Я заледве промовчала, коли він узяв одне з моїх письмових пер і почав писати з шаленою швидкістю. Відтоді як у двері постукали, він жодного разу на мене не поглянув.

— Різник прислав свіжу кров. Може, ви…

Метью підняв погляд і стиснув рота в тоненьку ниточку. Франсуаза мовчки почала наливати йому великий глек вина. Коли вона скінчила, Метью подав їй два листи.

— Віднесіть оцей графу Нортумберлендському в Рассел-Хаус. Другий має потрапити до Рейлі. Його ви знайдете на вулиці Вайт-Холл. — Франсуаза пішла негайно, а Метью підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Його волосся скуйовдилося у високому лляному комірці, і у мене раптом виникло спонтанне бажання взяти й розчесати його. Але постава його плечей застерегла мене, що такий інтимний жест йому навряд чи сподобається.

— Ішлося про якогось отця Габбарда, — нагадала я йому. Та Метью подумки був десь далеко.

— Ти таки діждешся, що тебе уб’ють, — різко кинув він, і досі стоячи спиною до мене. — Ізабо попереджала мене, що ти не маєш інстинкту самозбереження. Скільки раз подібне має повторитися, доки в тебе не виробиться цей інстинкт?

— Що я накоїла цього разу?

— Ти хотіла бути на виду, Діано, — суворо сказав він. — Ось тепер і маєш те, чого хотіла.

— Припини витріщатися у вікно. Мені набридло спілкуватися з твоєю потилицею. — Я говорила спокійно, хоча в ту мить мені хотілося задушити його. — Хто такий отець Габбард?

— Ендрю Габбард — вампір. Він править Лондоном.

— Що ти хочеш сказати — править Лондоном? Що всі вампіри у цьому місті підкоряються йому? — У двадцять першому сторіччі лондонські вампіри були відомі своєю непохитною відданістю зграї, своїми нічними звичками та своєю взаємодопомогою — принаймні так розповідали мені інші відьми. Не будучи такими ексцентричними, як вампіри Парижа, Венеції чи Стамбула, і не такими кровожерними, як вампіри Москви, Нью-Йорка чи Пекіна, лондонські вампіри становили добре організований кагал.

— Йому підкоряються не лише вампіри, а й демони та відьми. — Метью обернувся до мене, і очі його були крижані. — Ендрю Габбард — колишній священик, що має погану освіту, але на теології знається достатньо добре, щоб порушувати спокій і заподіювати біди. Вампіром він став у ті часи, коли чума вперше прийшла до Лондона. 1349 року вона вбила майже половину міста. Габбард вижив першу хвилю епідемії, доглядаючи хворих та ховаючи мертвих, але з часом і він став жертвою чуми.

— Але хтось урятував його, зробивши вампіром.

— Так. Хоча я так і не зміг дізнатися, хто це був. Утім, ходить багато легенд, у більшості з яких йдеться про його божественне воскресіння. Люди кажуть, що коли Габбард переконався, що невдовзі помре, він викопав собі могилу на церковному цвинтарі і став чекати Бога. А через кілька годин Габбард підвівся і вже ходив поміж живими. — Метью зробив паузу. — Здається, що відтоді він несповна розуму.

— Габбард гуртує довкола себе заблудлі душі, — продовжив Метью. — А в ті часи таких було хоч греблю гати. І він приймав їх усіх: сиріт, удовиць, чоловіків, що втратили за один тиждень всю свою родину. Тих, хто захворював, він робив вампірами, знову хрестив і забезпечував їх житлом, харчами та роботою. Габбард вважає їх своїми дітьми.

— Навіть відьом та демонів?

— Так, — стисло відповів Метью. — Він здійснює над ними ритуал усиновлення та вдочеріння, але він зовсім не схожий на той, який проводив Філіп. Габбард куштує їхню кров. Стверджує, що це розкриває вміст їхніх душ і є доказом того, що Бог доручає йому опіку над ними.

— Це також розкриває їхні таємниці, — повільно мовила я.

Метью кивнув. Недивно, що він хотів, аби я трималася якомога далі від цього отця Габбарда. Якщо який-небудь вампір скуштує мою кров, то дізнається про дитину і про її батька.

— Філіп із Габбардом дійшли угоди, яка звільняє де Клермонів від ритуалів та обов’язків його родини. Мабуть, мені слід було поставити його до відома, що ти моя дружина ще до того, як ми прибули до Лондона.

— Але ти визнав за краще цього не робити, — обережно сказала я, стискаючи кулаки. Тепер я зрозуміла, чому Гелоуглас запропонував нам пришвартуватися деінде, а не на початку Вотер-Лейн. Філіп таки мав рацію: інколи Метью поводився як бовдур або найнахабніший із сущих на землі.

— Габбард не заважає мені. А я не заважаю йому. Щойно він дізнається, що ти теж член родини де Клермонів, він від тебе відчепиться. — Метью щось помітив унизу на вулиці. — Слава Богу. — На сходах загупали важкі кроки, і за хвилину Гелоуглас та Хенкок уже стояли у вітальні. — Щось ви довго добиралися…

— І тобі привіт, Метью, — відповів Гелоуглас. — Значить, насамкінець Габбард таки став наполягати на аудієнції. І перш ніж ти про це скажеш — навіть не думай про те, щоб надурити його і залишити Діану тут: вона теж піде з нами.

Усупереч звичці, Метью пригладив рукою волосся від потилиці до лоба.

— От зараза, — вилаявся Хенкок, помітивши напрямок руху руки Метью. Волосся, що стало сторч, було, мабуть, іще одним «ключиком» до внутрішнього стану Метью: це означало, що його арсенал напівправд та ухильних маневрів вичерпався до дна. — Єдиний твій план полягав у тому, щоб уникнути Габбарда. Іншого плану ти не мав і не маєш. Ми завжди губилися в здогадках: ти сміливець чи просто ідіот, де Клермоне, але невдовзі це питання буде розв’язане і причому не на твою користь.

— Я планував зводити Діану до Габбарда в понеділок.

— Ага. Після того як вона встигла пробути у місті десять днів, — іронічно зауважив Гелоуглас.

— Поспішати не було потреби. Діана — член родини де Клермонів. До того ж, формально ми знаходимося поза межами міста, — похапцем пояснив Метью. Побачивши моє сконфужене обличчя, він додав: — Насправді район Блекфраєрс не є частиною Лондона.

— Я не збираюся йти до лігва Габбарда і знову дискутувати там із ним про географічні межі міста, — сказав Гелоуглас, ляснувши рукавичками об стегно. — Він не погодився з цим аргументом, коли ти на його підставі хотів розташувати штаб-квартиру братства в Тауері після того, як ми прибули на поміч ланкаширцям 1458-го року, не погодиться він із ним і зараз.

— Давайте не будемо змушувати його чекати надто довго, — сказав Хенкок.

— Ми маємо іще купу часу, — зневажливо відказав Метью.

— Ти ніколи не знався на припливах та відпливах, Мете. Припускаю, що ми подамося водою, оскільки ти й Темзу не вважаєш частиною міста. Якщо так, то ми, скоріш за все, вже спізнилися. Ходімо. — Гелоуглас нетерпляче кивнув рукою у бік парадних дверей.

Там уже нас чекав П’єр, натягуючи на руки чорні шкіряні рукавички. Свою звичну коричневу накидку він змінив на чорну, яка була надто довгою і старомодною. На його правій руці виднілася срібна емблема: змія, що оповиває хрест із серпиком місяця у верхньому квадранті. То був хрест Філіпа, відмінний від хреста Метью лише відсутністю на ньому зірки та геральдичної лілії.

Коли Гелоуглас та П’єр вдягли однакову одіж, Франсуаза накинула на плечі Метью відповідну накидку. Її важкі складки торкалися підлоги, від чого він виглядав іще вищим та імпозантнішим. Коли вони учотирьох стали поруч, то утворили доволі страшнувату компанію, яка надихнула б звичайну людину на захоплюючу розповідь про жахливих вампірів у темних мантіях, і була б та розповідь найправдоподібнішою з усіх, що коли-небудь були написані!

У нижньому кінці Вотер-Лейн, що виходив до води, Гелоуглас окинув поглядом наявні човни.

— Отой може витримати нас усіх, — підсумував він, вказавши на довгу шлюпку і пронизливо свиснувши. Коли чоловік, що стояв біля шлюпки, спитав, куди ми зібралися, вампір узявся видавати йому розлогі та складні вказівки стосовно маршруту, до яких міських пристаней ми збиралися причалити і хто буде веслувати. А потім Гелоуглас гаркнув на власника човна, і той, скоцюрбившись біля ліхтаря на носі, замовк, час від часу знервовано позираючи через плече.

— Якщо ми будемо отак лякати кожного човняра, то це навряд чи сприятиме поліпшенню стосунків з нашими сусідами, — зауважила я, коли Метью сідав у човен, і багатозначно поглянула на двері пивоварні, розташованої неподалік. Хенкок без особливих церемоній підхопив мене і передав моєму чоловікові. Човен вискочив на річковий простір, і Метью міцно обхопив мене за талію. Навіть човняр — і той був вражений швидкістю, з якою ми рухалися.

— Не треба привертати до нас увагу, Гелоугласе, — різко кинув Метью.

— А, може, ти сядеш за весла, а я тим часом зігріватиму твою дружину? — Коли Метью не відповів, Гелоуглас похитав головою і сказав: — Я так і знав, що ти не погодишся.

М’яке світло ліхтарів з мосту Лондон Бридж пронизувало морок перед нами, і з кожним гребком Гелоугласа хлюпання швидкоплинної води ставало дедалі гучнішим. Метью окинув поглядом берегову лінію.

— Зупинися біля сходів Олд Свен Стеарз. Я хочу встигнути повернутися до човна і вирушити проти течії ще до того, як приплив зміниться відпливом.

— Тихше, — сердито прошепотів Хенкок. — Ми зібралися застукати Габбарда зненацька. А ти шумиш так, наче ми крокуємо до нього вулицею Чіпсайд із сурмами та знаменами.

Гелоуглас обернувся до корми і зробив два потужних гребки лівою рукою. Іще кілька гребків — і ми вже біля майданчика, що був не чим іншим, як просто старими облупленими сходами, які трималися на похилих пілонах. Там нас уже чекали кілька чоловіків. Човняр кількома різкими висловами прогнав їх геть, а сам вискочив із човна за першої ж нагоди.

Піднявшись до рівня вулиці, ми мовчки попрямували звивистими провулками, прожогом проскакуючи проміжки між домами та невеличкі парки. Вампіри рухалися крадькома, мов коти. Я ж ішла менш упевнено, перечіпаючись об каменюки та час від часу вступаючи в заповнені водою ковбані. Нарешті ми вийшли на широку вулицю. Із її дальнього кінця чувся сміх, а з широких вікон на вулицю лилося світло. Приваблена теплом, я потерла руки. Може, то був кінцевий пункт нашої подорожі. Можливо, все скінчиться просто й швидко: ми продемонструємо Габбарду мою обручку і повернемося додому.

Та Метью повів нас через вулицю до безлюдного занедбаного цвинтаря, надгробки якого похилилися один до одного так, наче померлі прагнули втіхи в компанії собі подібних і хотіли побідкатися. П’єр ніс велике й товсте металеве кільце з ключами, і Гелоуглас вставив один із них у замок дверей біля дзвіниці. Ми пройшли занедбаним нефом і потрапили крізь дерев’яні двері до лівого боку вівтаря. Там вузькі кам’яні сходи пірнали у темряву. Із моїм обмеженим зором теплокровної істоти мені було важко зорієнтуватися у просторі, коли ми йшли звивистими ламаними тунелями та перетинали підземні камери, що смерділи вином, пліснявою та зогнилою людською плоттю. Я відчула себе так, немов потрапила у страшну легенду, які розповідали для того, щоб розохотити людей спускатися до церковних підвалів та вештатися кладовищами.

Ми ще глибше занурилися у схожі на кролячі нори тунелі та підземні приміщення і увійшли до тьмяно освітленого підвалу. Із маленького склепу на нас витріщалися порожні очі черепів, звалених у купу. Легка вібрація кам’яної підлоги та приглушені звуки дзвонів вказували на те, що десь нагорі годинники відбивали сьому. Метью поквапив нас до ще одного тунелю, наприкінці якого прозирало слабке світло.

Насамкінець ми увійшли до келії, призначеної для зберігання вина, яке розвантажувалося з човнів, що приходили Темзою. Під стінами стояло кілька діжок, і в повітрі відчувався запах свіжої тирси та аромат старого вина, які ніби змагалися між собою. Я розгледіла джерело першого запаху: то були домовини, акуратно складені відповідно до їхніх розмірів — від великих довгих ящиків, здатних вмістити в себе таких велетнів, як Гелоуглас, і до мініатюрних трун для немовлят. У глибоких кутках рухалися й мерехтіли тіні, а в центрі кімнати, посеред натовпу істот, відбувався якийсь ритуал.

— Моя кров — твоя кров, отче Габбард, — сказав якийсь чоловік переляканим голосом. — Я віддаю її тобі з власної волі, щоб ти міг знати, що в мене у серці, і вважати членом своєї родини. — Запала тиша, потім почувся зболений крик. Атмосфера в кімнаті наповнилася відчуттям напруженого очікування.

— Приймаю дар твій, Джеймсе, і обіцяю захищати тебе, як своє дитя, — почувся грубий хрипкий голос. — Навзамін ти шануватимеш мене, як свого батька. Привітай братів своїх та сестер.

Почувся привітальний гомін, — і раптом моя шкіра зафіксувала крижаний дотик.

— Ви спізнилися. — Громоподібний голос прорізав гомін натовпу, і волосся на моїй шиї стало дибки. — Бачу, ви прибули з повним кортежем.

— Ми не могли спізнитися, бо ніхто не призначав нам часу, — відказав Метью, беручи мене за лікоть. І відразу ж десятки поглядів, кольнули, торкнули й охолодили мою шкіру.

До нас по колу наблизилися м’які кроки. Прямо переді мною постав високий худорлявий чоловік. Я, не моргнувши, витримала його погляд, чудово знаючи, що не можна показувати вампіру свій страх. Габбард мав глибоко посаджені очі під навислими бровами, і через сіро-блакитний колір їхньої райдужної оболонки проглядалися сині, зелені й брунатні прожилки.

Очі були єдиною кольоровою рисою обличчя цього вампіра. Решта були неприродно блідими; він мав сиво-русяве коротко підстрижене волосся, майже невидимі брови та вії. Широкий рот на чисто виголеному обличчі скидався на горизонтальну ножову рану. Довга чорна накидка, щось середнє між мантією науковця та рясою церковника, лише підкреслювала його кістляву, як у мерця, фігуру. У його широких, злегка сутулих плечах безпомилково вгадувалася велика сила, але решта тіла практично становила скелет.

Швидко, мов блискавка, промайнула рука — і грубі сильні пальці взяли мене за підборіддя й різко повернули мою голову убік. І в ту ж мить рука Метью опинилася на зап’ясті вампіра.

Холодний погляд Габбарда торкнувся моєї шиї — то він придивлявся до шраму. Уперше мені захотілося, щоб Франсуаза вдягнула на мене найбільший рюш, який тільки можна було знайти. Вампір дихнув на мене смородом, що відгонив сірчаною ртуттю та глицею, а потім стулив свого широкого рота так міцно, що куточки його губ із блідо-рожевих перетворилися на крейдяно-бліді.

— Маємо проблему, пане Ройдон, — сказав Габбард.

— Та ні, ми маємо кілька проблем, отче Габбард. Перша — це те, що ви поклали руку на те, що належить мені. Якщо не приберете її, до світанку від вашого лігва залишаться одні руїни. А те, що станеться потім, змусить думати кожну істоту й створіння у Лондоні — демонів, простих людей, верів та відьом, що кінець світу вже настав. — Голос Метью бринів гнівом.

Із напівтемряви повисовувалися створіння. Я побачила серед них Джона Чендлера, аптекаря з Кріплгейта, який відповів мені зухвалим поглядом. Був там і Кіт, біля якого стояв іще один демон. Коли рука його друга ковзнула йому під лікоть, Марлоу трохи відсунувся від нього.

— Здрастуй, Кіте, — глухим голосом привітав його Метью. — А я гадав, що ти вже встиг кудись втекти й сховатися.

Габбард затримав свою руку на моєму підборідді ще на кілька секунд, знову повернувши мою голову обличчям до нього. Вочевидь, у моїх очах блиснув гнів на Кіта й відьмака-аптекаря, який нас зрадив, бо Габбард застережливо похитав головою.

— Не тримай ненависті в серці на брата свого, — промимрив він, відпускаючи мене. А потім обвів поглядом присутніх. — Залиште нас.

Метью обхопив долонями мої щоки і пальцями розгладив шкіру, стираючи з неї запах, залишений Габбардом. — Іди з Гелоугласом. Невдовзі побачимося.

— Вона залишиться, — сказав Габбард.

На обличчі Метью сіпнулися м’язи. Він не звик, щоб йому перечили. Після тривалої паузи він наказав своїм друзям та членам родини почекати за кімнатою. Один лише Хенкок не послухався його відразу.

— Твій батько каже, що мудрий чоловік бачить із дна глибокого колодязя більше, ніж дурень із вершечка гори. Сподіваймося, що він мав рацію, — пробурмотів Хенкок. — Бо через тебе ми сьогодні опинилися у глибокій дупі. — Іще раз поглянувши на Метью, він пішов слідком за Гелоугласом та П’єром крізь отвір у дальній стіні. Важкі двері зачинилися, й настала тиша.

Ми втрьох стояли так близько, що я чула, як дихає Метью. Що ж до Габбарда, то мені здалося, що руйнівний вплив чуми на його організм не обмежився одним лише божевіллям. Його шкіра нагадувала матовий віск, наче він і досі страждав від тривалих наслідків цієї хвороби.

— Дозвольте нагадати вам, мсьє де Клермон, що ваше перебування тут залежить виключно від мого терпіння й моєї доброї волі, — сказав Габбард, сідаючи в єдине — і розкішне — крісло в кімнаті. — Хоча ви і є представником Конгрегації, я дозволяю вам перебувати в Лондоні лише тому, що цього вимагає ваш батько. Але ви зневажили нашими звичаями і дозволили вашій дружині увійти до міста, не представивши її спершу мені та моїй пастві. А окрім цього є іще проблема з твоїми лицарями.

— Більшість із тих лицарів, що супроводжували мене, прожили у Лондоні довше за тебе, Ендрю. Коли ти почав наполягати, щоб вони або приєдналися до твоєї пастви, або залишили межі міста, вони переселилися за міську стіну. Ти і мій батько уклали угоду, що де Клермони не будуть приводити до Лондона інших членів братства. І я цю угоду не порушив.

— А ти гадаєш, що мої діти розбираються у таких тонкощах? Я побачив їхні персні та емблеми на плащах. — Габбард подався вперед, і очі його загрозливо блиснули. — Мене запевнили в тому, що ти зупинився в Лондоні тимчасово — дорогою до Шотландії. Чому ж ти й досі тут?

— Мабуть, ти мало платиш своїм шпигам, — відказав Метью. — Кіту останнім часом бракує грошей.

— Я не купую ані любові, ані вірності, не вдаюся до залякування й тортур, щоб досягнути мети. Крістофер добровільно робить те, що я його прошу, як і всі благочестиві діти, які шанують свого батька.

— Кіт має надто багато володарів, щоб бути вірним кому-небудь із них.

— А чи не можна й про тебе сказати те саме? — Кинувши Метью це звинувачення, Габбард обернувся до мене і навмисне глибоко вдихнув, убираючи мій запах. А потім стиха сумно мугикнув. — Та поговорімо тепер про твій шлюб. Дехто з дітей моїх вважає, що стосунки між відьмою та вером є огидними вже самі по собі. Але Конгрегація з її заповітом є в Лондоні такою ж «бажаною», як і мстиві лицарі твого батька. І Конгрегація, і твій батько стоять на заваді Божій волі, щоб ми жили, як одна родина. До того ж, твоя дружина — пряля часу, — зазначив Габбард. — Мені не до вподоби прядильники часу, бо вони спокушають чоловіків та жінок ідеями, яким тут не місце.

— Такими ідеями, як, наприклад, право вибору та свобода думки? — втрутилася я в розмову. — Ви боїтеся, що…

— І наступне, — перебив мене Габбард, дивлячись крізь мене так, наче мене там і не стояло. — Є проблема в тому, що ти нею підхарчовуєшся. — Із цими словами його погляд ковзнув до мого шраму на шиї. Коли про це дізнаються відьми, вони стануть вимагати розслідування. Якщо твою дружину визнають винною в тому, що вона добровільно дала кров вампіру, то її піддадуть обструкції і виженуть з Лондона. Якщо ж тебе визнають винним у тому, що ти взяв кров без її згоди, то тебе стратять.

— А, може, досить про родинні стосунки й почуття? — пробурмотіла я.

— Діано! — застережливо мовив Метью.

Габбард склав долоні хаткою і знову уважно поглянув на Метью.

— І насамкінець: твоя дружина вагітна. Батько дитини приїде її шукати?

Я аж заціпеніла від несподіванки. Значить, Габбард іще не встиг рознюхати нашу найбільшу таємницю: що Метью і є батьком дитини. Я насилу вгамувала напад паніки. Думай — і намагайся не загинути. Може, Філіпова порада допоможе нам вибратися з цієї халепи.

— Ні, — стисло кинув Метью.

— Значить, батько дитини помер — чи то з природних причин, чи від твоєї руки, — сказав Габбард, зиркнувши на Метью. — У такому разі дитя цієї відьми стане членом моєї пастви, коли народиться. А його мати стане однією з моїх дітей просто зараз.

— Ні, — заперечив Метью. — Не стане.

— Невже ти гадаєш, що вам обом вдасться довго прожити за межами Лондона, коли решта Конгрегації дізнається про ваші прогрішення? — спитав Габбард, похитуючи головою. — Твоя дружина перебуватиме тут у безпеці доти, поки вона буде членом моєї родини і допоки між вами не станеться нового обміну кров’ю.

— Діана не братиме участь у твоїй огидній збоченій церемонії. Скажи своїм «дітям», що тепер вона теж член пастви, якщо вже тобі так кортить, але ти не отримаєш ані її крові, ані крові дитини.

— Як же я можу брехати душам, що знаходяться під моєю опікою? Чому, сину мій, кожного разу, коли Господь ставить тебе перед важким вибором, ти маєш лише дві відповіді на цей виклик: таємниці або войовничий непослух? Цей шлях веде до самознищення. — Голос Габбарда забринів емоціями.

Та не встиг Метью випалити відповідь, як я взяла його за руку, щоб заспокоїти.

— Вибачте, отче Габбард, — сказала я. — Якщо я правильно вас розумію, то ваша влада на де Клермонів не поширюється?

— Правильно, пані Ройдон. Але ж ви — не одна з де Клермонів. Ви просто вийшли за представника цієї родини.

— А от і ні, — парирувала я, продовжуючи міцно тримати свого чоловіка за рукав. — Я — кревно освячена донька Філіпа де Клермона, а також дружина Метью. Тобто, я — двічі де Клермон, і тому ані я, ані моя дитина ніколи не назвемо вас батьком.

На обличчі Ендрю Габбарда з’явився ошелешений вираз. Поки я подумки посилала Філіпу одне благословення за другим за те, що він завжди дивився на три кроки вперед, плечі Метью, нарешті, розслабилися. Хоча й був він далеко у Франції, Філіп знову спромігся гарантувати нашу безпеку.

— Можете перевірити, якщо бажаєте. Філіп позначив моє чоло ось тут, — сказала я, торкаючись цятки між моїми бровами, де знаходилося моє відьмине третє око. У той момент воно дрімало, бо вампірами не цікавилося.

— Я вам вірю, пані Ройдон, — нарешті вимовив Габбард. — Бо ні в кого не вистачить зухвальства брехати про таке у домі Господа.

— Тоді допоможіть мені, будь ласка. Я прибула до Лондона за допомогою стосовно тонких нюансів магії та відьомського чаклунства. Кого зі своїх дітей ви могли б порекомендувати мені у поміч? — Коли Метью зачув моє прохання, саркастична посмішка враз злетіла з його вуст.

— Діано, — прогарчав він.

— Мій батько буде дуже задоволений, якщо ви зможете мені допомогти, — сказала я, спокійно проігнорувавши Метью.

— А в чому проявиться його задоволення? — Ендрю Габбард також був середньовічним князем, зацікавленим у здобутті стратегічних переваг за першої-ліпшої нагоди.

— По-перше, моєму батьку буде приємно дізнатися, що ми тихо й мирно поспілкувалися напередодні Нового року, — відповіла я, дивлячись йому у вічі. — Усе інше, що я розповім йому у своєму наступному листі, залежить від тої відьми, яку ви пришлете до «Оленя й Корони».

Габбард замислився над моїм проханням.

— Я обговорю ваші потреби зі своїми дітьми, і ми приймемо рішення, хто зможе прислужитися вам найкраще.

— Кого б він не послав, це буде шпигун, — попередив мене Метью.

— А ти теж шпигун, — зауважила я. — Я втомилася. Мені хочеться додому.

— Свою справу ми в тебе зробили, Габбарде. І мені хочеться вірити, що Діана, як і всі де Клермони, перебуватиме в Лондоні з твоєї згоди. — Не чекаючи відповіді, Метью розвернувся і пішов геть.

— У цьому місті навіть де Клермони мають бути насторожі, — гукнув Ендрю нам услід. — Добряче затямте це, пані Ройдон.

Коли ми веслували додому, Метью та Гелоуглас про щось тихо говорили, але я мовчала. Я відмовилася, щоб мені підсобили при виході з човна, і, не чекаючи на решту, рушила угору по Вотер-Лейн. Але П’єр усе одно примудрився випередити мене дорогою, а коли я вже підходила до «Оленя й Корони», мене наздогнав Метью. Усередині на нас чекали Волтер та Генрі. При нашій появі вони враз скочили на ноги.

— Слава Богу, — сказав Волтер.

— Ми прийшли, щойно зачули, що ви опинилися в скруті. Джордж захворів і зліг, а Кіта з Томом ніде не видно, — пояснив Генрі, схвильовано кидаючи погляди то на мене, то на Метью.

— Вибачте, що я вас покликав. Моя тривога була передчасною, — сказав Метью, знімаючи з плечей накидку.

— Якщо це стосується ордену… — почав було Волтер, обдивляючись накидку.

— Ні, не стосується, — заспокоїв його Метью.

— Це стосується мене, — пояснила я. — А перш ніж придумати іще якийсь недолугий план чи інтригу, зрозумійте ось що: відьом я беру на себе. За Метью стежать, і не лише Ендрю Габбард.

— Та він уже до цього звик, — хрипко сказав Гелоуглас. — Не звертайте уваги на всіляких йолопів та роззяв, тітонько.

— Метью, я сама мушу знайти собі наставницю, — сказала я, помацавши рукою вістря корсажа, що лежало на вершечку мого живота. — Поки в цьому братимете участь ви, жодна відьма не поділиться зі мною своїми секретами. Кожен, хто входить до цього будинку, є або вампіром, або філософом, або шпигуном. А в очах моїх одноплемінників це означає, що кожен із вас може здати нас властям. Може, Бервік і далеко звідси, але паніка вже поширюється.

Погляд Метью був холодним, мов крига, але він принаймні мовчки слухав.

— Якщо ти накажеш, щоб сюди прийшла відьма, вона прийде. Метью Ройдон завжди добивається свого. Але замість допомоги я отримаю іще одну виставу на кшталт тієї, яку влаштувала мені вдовиця Бітон. А мені цього не потрібно.

— Тоді допомога Габбарда потрібна тобі ще менше, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Ми маємо обмаль часу, — нагадала я Метью. Габбард іще не дізнався, що батько дитини — Метью, а Хенкок та Гелоуглас іще не відчули зміни у моєму тілі своїм нюхом. Але події нинішнього вечора лише підкреслили хиткість і непевність нашої позиції.

— Гаразд, Діано. Відьом ми залишимо тобі. Але щоб усе було чесно, без брехні, — попередив мене Метью. — І без таємниць. Один із присутніх у цій кімнаті увесь час має знати, де ти є.

— Метью, та хіба ж можна… — заперечив був Волтер.

— Я довіряю здоровому глузду своєї дружини і рішенням, які вона приймає, — впевнено й твердо сказав Метью.

— Це ж саме казав Філіп і про бабусю, — стиха пробурмотів Гелоуглас. — Незадовго до того, як сталася пекельна катастрофа.

-Якщо пекло має саме такий вигляд, — пробурмотів Метью через тиждень після нашої зустрічі з Габбардом, — то Гелоуглас буде засмучений і розчарований.

А й дійсно: вигляд чотирнадцятирічної відьми, що стояла перед нами у вітальні, якось мало асоціювався з пекельним вогнем та тортурами.

— Тихше, — сказала я, знаючи, наскільки вразливими бувають діти у такому віці. — Отець Габбард пояснив тобі, чому ми тебе покликали сюди, Енні?

— Так, пані, — пояснила дівчинка нещасним голосом. Важко було сказати, чи була її блідість природною, чи її спричинило поєднання страху та поганого харчування. — Я маю прислуговувати вам і супроводжувати містом у ваших справах.

— Ні, ми так не домовлялися, — роздратовано тупнув Метью ногою. Енні аж підстрибнула з переляку. — Ти маєш хоч якісь талант і знання, чи то Габбард із нами так пожартував?

— Я дещо вмію, — відповіла, затинаючись, Енні, широко розкривши світло-блакитні очі, що контрастували з її блідою шкірою. — Але, щоб показати це, мені потрібен простір, а отець Габбард сказав, що…

— О, я можу уявити собі, що сказав тобі отець Габбард, — презирливо пхикнув Метью. Я глянула на нього так, що він отетеріло заблимав і замовк.

— Дай їй можливість пояснити, — різко кинула я йому, а потім підбадьорливо посміхнулася дівчинці. — Продовжуй, Енні.

— Окрім прислужувати, отець Габбард сказав мені повести вас до моєї тітки, коли вона повернеться до Лондона. Зараз вона в пологовому будинку і не піде звідти доти, поки жінка потребує її допомоги.

— Значить, твоя тітка не лише відьма, а й повитуха? — лагідно спитала я.

— Так, пані. Вправна повитуха і сильна відьма, — з гордістю відповіла Енні, розпростуючи спину. Коли вона зробила це, її закороткі спідниці піднялися і відкрили холоду її худорляві литки. Своїх синів Ендрю Габбард вдягав у теплу, добре припасовану одіж, а до дочок такої турботи не виявляв. Я вгамувала роздратування і подумала, що Франсуазі знову доведеться діставати свої голки.

— А як ти стала членом родини отця Габбарда?

— Моя мати не була благочестивою жінкою, — промимрила Енні, нервово ховаючи руки в тоненьку накидку. — Отець Габбард знайшов мене у крипті церкви Святої Анни біля Олдерсгейта, а біля мене лежала моя мертва мати. На той час моя тітка вже була заміжня і мала власних дітей. Мені було тоді шість років, і її чоловік не схотів виховувати мене разом зі своїми синами, щоб я не мала змоги розбестити їх своєю гріховністю.

Значить, Енні, будучи зараз у підлітковому віці, пробула з Габбардом більшу половину свого життя. Від цієї думки ставало лячно, а думка про те, що шестирічна дівчинка здатна когось розбестити, вражала своєю абсурдністю, але тепер принаймні мені стало ясно, чому дівчинка має такий жалюгідний вигляд і таке химерне ім’я: Енні Крипт.

— Поки Франсуаза принесе тобі поїсти, я покажу, де ти будеш спати. — Того ранку я вже піднімалася на третій поверх, щоб іще раз обдивитися невеличке ліжко, триногий стіл та потертий комод для відьминих пожитків. — Я допоможу тобі перенести твої речі.

— Пані… — почала було дівчинка, але сконфужено замовкла.

— Вона з собою нічого не принесла, — пояснила Франсуаза, несхвальним поглядом окидаючи новоприбулу.

— Та то нічого. Невдовзі в неї будуть власні речі, — посміхнулася я, запевняючи Енні, а вона недовірливо поглянула на мене. Цілий вікенд ми з Франсуазою доводили Енні до стану нової й блискучої копійки: мили, вдягали й взували, а потім навчили основним правилам арифметики, щоб вона могла ходити мені за дрібними покупками. Щоб перевірити її, я послала Енні до найближчого аптекаря купити на дрібну суму письмових пер та півфунта сургучу (Філіп мав рацію: Метью спустошував запаси конторського приладдя з лячною швидкістю). Дівчинка швидко повернулася з покупками та здачею.

— Він вимагав аж цілий шилінг! — поскаржилася Енні. — Та цей сургуч навіть на свічки не годиться, еге ж?

П’єр захопився дівчинкою і зробив для себе справою честі за першої ж нагоди викликати на обличчі Енні дивовижну милу посмішку, хоча це вдавалося йому нечасто. Він навчив її грати в «котячу люльку» і охоче прогулювався з нею щонеділі, коли Метью кидав грубі натяки на те, що нам хочеться кілька годин побути на самоті.

— А він… не скористається її недосвідченістю? — спитала я в Метью, коли він розстібав мій улюблений предмет одежі: хлопчачу безрукавку з тонкої чорної шерсті.

Я носила її зі спідницями та сорочкою, коли ми були вдома.

— Хто — П’єр? Боже збав, ні, — здивовано відповів Метью.

— Між іншим, цілком доречне запитання. Мері Сідней була не набагато старшою, коли її видали заміж за того, хто більше дав.

— А я дам тобі цілком доречну відповідь: П’єр не тягає у постіль малих дівчат. — Коли Метью розстебнув останні ґудзики, його руки завмерли. — Яка приємна несподіванка! Ти сьогодні без корсажа!

— Тут не в майбутній дитині причина. Просто він надто незручний.

Метью зняв розстебнуту безрукавку з мого тіла і задоволено цмакнув.

— А він і решті чоловіків не дозволить чіплятися до неї?

— А можна відкласти цю розмову на потім? — спитав Метью з легким роздратуванням у голосі. — Зважаючи на холод, вони довго не гулятимуть.

— Ти у спальні надто нетерплячий, — зазначила я, запускаючи руки під комірець його сорочки.

— Та невже? — Метью вигнув свої аристократичні брови, вдаючи безмежне здивування. — А я гадав, що проблема якраз у моїй гідній подиву шляхетній стриманості. Наступні кілька годин він провів, демонструючи, наскільки безмежним може бути його терпіння у порожньому будинку в неділю. На той час, коли всі повернулися, ми обоє були приємно втомлені і перебували у значно кращому настрої.

Однак у понеділок усе повернулося на круги своя. Метью знову заглибився у свої справи і знову роздратувався, коли на світанку приходила перша пошта, а потім передав графині Пемброкській свої вибачення, коли стало ясно, що нагальні справи й зобов’язання не дозволять йому прийти разом зі мною на обід.

Мері без здивування вислухала мої пояснення відсутності Метью, покліпала очима на Енні, мов сова, що виявляє помірну цікавість, і відіслала дівчинку під опіку Джоан, на кухню. Ми смачно пообідали удвох, і за обідом Мері ввела мене в подробиці приватного життя мало не кожного мешканця району Блекфраєрс. А потім ми з нею подалися до лабораторії, де нашими асистентками виступили Джоан та Енні.

— А як ваш чоловік, Діано? — поцікавилася графиня, закочуючи рукави й не відриваючи очей від книги, що лежала перед нею.

— У доброму здоров’ї, — відповіла я. — Я вже встигла довідатися, що в Єлизаветинську добу це було еквівалентом сучасного виразу «нормально».

— Приємна звістка. — Мері повернулася й помішала щось огидне на вид і ще огидніше на запах. — Бо від його самопочуття залежить багато. Оскільки королева покладається на нього більше, ніж на будь-якого іншого чоловіка в королівстві, за винятком лорда Берглі.

— Мені хотілося б, щоб його гарний настрій та самопочуття були стабільнішими. Бо останніми днями Метью якийсь аж надто жвавий і непостійний. То він жити без мене не може, то геть ігнорує, наче я — шафа чи комод.

— Чоловіки, зазвичай, завжди так поводяться зі своєю власністю, — зауважила Мері, беручи банку з водою.

— Я не його власність, — недвозначно відказала я.

— Те, що знаємо ми з вами, те, що каже закон, і те, як почуває себе Метью, — це три абсолютно окремі питання.

— Але так не має бути, — швидко заперечила я, приготувавшись обстоювати свою точку зору. Але однією лагідною покірливою посмішкою Мері швидко погасила мій запал.

— Нам із вами набагато легше зі своїми чоловіками, ніж іншим жінкам, Діано. Дякувати Богу, ми маємо книжки та вільний час, щоб займатися улюбленими справами. Але переважна більшість цього не мають. — Мері востаннє розмішала все у глечику і перелила його вміст до іншої скляної посудини.

Я задумалася про Енні: її мати померла у церковному підвалі, тітка не захотіла брати до себе через забобони чоловіка, а в плані комфорту чи надії на нього життя обіцяло дівчинці дуже мало. — А ви навчаєте своїх служниць читати?

— Аякже, — швидко відповіла Мері. — Вони вчаться також писати й рахувати. Такі навички зроблять їх привабливішими в очах майбутніх добропорядних чоловіків, особливо тих, хто вміє і знає, як заробляти гроші й як витрачати їх. — Вона поманила до себе Джоан, котра допомогла їй перенести на вогонь крихку скляну кулю з хімікатами.

— Тоді й Енні буде навчатися, — сказала я, підбадьорливо кивнувши дівчинці. Вона сором’язливо намагалася триматися в затінку, зі своїм блідим обличчям та сріблясто-русявим волоссям скидаючись на примару. Що ж, освіта додасть їй упевненості в собі. Після того як вона торгувалася з мсьє де Лоном за сургуч, в її ході з’явилися жвавість і певний ритм.

— У майбутньому вона буде вам вдячна за це, — сказала Мері з серйозним виглядом. — Ми, жінки, не маємо нічого, окрім того, що знаходиться у нас між вухами, тобто голови. Спочатку нашу честь береже батько, а потім — чоловік. Ми присвячуємо себе своїм родинам. Щойно ми поділимося своїми думками з кимось іншим, викладемо щось на папері чи просто нитку в голку вшилимо — все, що ми робимо й виробляємо, належить комусь іншому. Якщо Енні матиме власні слова та ідеї, то завжди матиме те, що належатиме лише їй одній.

— Вам би чоловіком бути, Мері, — зауважила я, похитавши головою. Графиня Пемброкська могла заткнути за пояс кого завгодно, незалежно від статі.

— Якби я була чоловіком, то мала б власний маєток або служила при дворі, як Генрі, або ж займалася державними справами, як Метью. Натомість я проводжу свій час у лабораторії разом із вами. Якщо зважити всі «за» і «проти», то я гадаю, що ми, жінки, краще влаштовані — навіть якщо нас сьогодні вивищують на п’єдестал, а завтра не помічають, плутаючи з шафою чи комодом. — Круглі очі Мері весело заіскрилися.

Я засміялася.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Якби ви коли-небудь побували при дворі, то у вас не лишилося б жодного сумніву щодо моєї правоти. Ходімо, — сказала Мері, повертаючись до свого експерименту. — Почекаймо, допоки первісна матерія нагріється. Якщо ми все зробили правильно, то з часом отримаємо філософський камінь. А тепер ретельно перевірмо наступні кроки процесу, щоб наш експеримент удався.

Я завжди губилася в часі, коли сиділа, обклавшись алхімічними працями. От і зараз я теж підняла здивований погляд, коли до лабораторії увійшли Метью та Генрі. Ми з Мері якраз жваво обговорювали ілюстрації в збірці алхімічний текстів, відомих під назвою Pretiosa Margarita Novella — «Нова Дорогоцінна Перлина». Невже й справді вже вечір?

— Не може бути! Іще рано, іще не час іти! — запротестувала я. — Тут ось у Мері такий манускрипт цікавий…

— Метью знає цю книгу, бо мені подарував її його брат. Але тепер, коли у Метью така начитана дружина, він може пожалкувати, що так зробив, — зауважила Мері й розсміялася. — У кімнаті на мансарді вас чекають закуски. Я сподівалася сьогодні побачити вас обох. — При цих словах Генрі змовницьки підморгнув Мері.

— Дуже люб’язно з твого боку, Мері, — сказав Метью, привітально цілуючи мене в щоку. — Вочевидь, ваш експеримент іще не досяг стадії оцту. Бо від вас і досі тхне мідним купоросом та магнезією.

Я неохоче відклала книжку і почала мити руки, а Мері тим часом занотовувала результати нашої сьогоднішньої роботи. А коли ми повсідалися в кімнаті на мансарді, Генрі вже не міг стримувати свого радісного збудження.

— Уже пора, Мері? — спитав він графиню, нетерпляче завовтузившись у своєму кріслі.

— Ти з таким ентузіазмом подарунки даруєш, як і малий Вільям, — розсміялася вона у відповідь. Ми з Генрі приготували подарунок на честь Нового року та вашого шлюбу.

Але ж ми не мали нічого, щоб зробити подарунок у відповідь. Я поглянула на Метью, і мені стало незручно через цей односторонній обмін.

— Нехай тобі пощастить, Діано, якщо ти збираєшся переплюнути Мері та Генрі в плані подарунків, — співчутливо зауважив він.

— Дурниці, — відповіла Мері. — Метью врятував життя мого брата Філіпа і маєток Генрі. І ніякими подарунками цей борг честі не компенсувати. Не руйнуй нам задоволення такими розмовами, добре? Поздоровляти молодят — це традиція, до того ж, невдовзі Новий рік. Що ти подарував королеві, Метью?

— Після того як вона послала бідолашному королю Якову іще один годинник, щоб нагадати йому про необхідність чекати свого часу й не висовуватися, я подумав: а чи не подарувати їй кришталевого піщаного годинника, щоб нагадати їй про те, що й вона не вічна на цьому світі, — сухо сказав Метью.

— Та невже? Скажи, що ти пожартував, — вжахнувся Генрі.

— То була мимовільна ідея, яка з’явилася момент гнітючих роздумів, — заспокоїв його Метью. — Звісно, що я подарував їй оплетену чашку, як і всі інші.

— Не забудь про наш подарунок, Генрі, — сказала Мері, і собі спалахнувши радісним ентузіазмом.

Генрі витягнув оксамитову торбочку і подав її мені. Посмикавши за мотузки, я, нарешті, видобула з неї важкий медальйон на так само важкому ланцюжку. Його лицевий бік становив золотий філігран, усипаний рубінами та діамантами, а в центрі його виднілася емблема Метью: місяць та зірка. Я відкрила медальйон — і аж охнула, побачивши пречудову емаль, розписану лозами та квітами. Я обережно відкрила застібку внизу, і на мене поглянув мініатюрний портрет Метью.

— Маестро Гільяд зробив попередні ескізи, коли тут був. А через свята він був такий зайнятий, що його асистент, Ісак, допомагав йому малювати.

Я поклала мініатюру собі на долоню і стала з усіх боків роздивлятися її. Метью зобразили так, як його часто можна було бачити вдома, коли він працював допізна у своєму кабінеті біля спальні. У вишитій сорочці з розстебнутим комірцем він дивився на мене у своїй звичній манері: піднявши праву брову, а на обличчі застигло поєднання серйозності й глузливого гумору. Чорне волосся було закинуте назад, як завжди — скуйовджене, а довгими пальцями своєї лівої руки він тримав медальйон. На той час то був навдивовижу відвертий і навіть еротичний портрет.

— Тобі подобається? — спитав Генрі.

— Дуже, — відповіла я, не в змозі відірвати очей від мого нового скарбу.

— Ісак досить… досить сміливий у побудові композиції, аніж його наставник, але коли я сказала йому, що це має бути весільний подарунок, то він переконав мене, що такий медальйон завжди залишатиметься великою таємницею дружини і міститиме портрет приватної особи, а не публічної, — зауважила Мері, зазираючи мені через плече. — Це хороший портрет, але мені хотілося б побажати маестро Гільярду, щоб він краще навчився передавати підборіддя людини.

— Подарунок просто чудовий, і я завжди його зберігатиму, як великий скарб.

— А це — для тебе, — мовив Генрі, передаючи Метью таку саму торбочку. — Гільярд знає, що ти можеш показати медальйон іншим або носити його при дворі, тому портрет у ньому, так би мовити… обережніший.

— А чи не цей медальйон Метью тримає на моїй мініатюрі? — поцікавилася я, вказавши оригінальний набір матових камінчиків у простій золотій оправі.

— Гадаю, що так, — ніжно відповів Метью. — Це ж місячний камінь, чи не так, Генрі?

— Стародавній зразок, — гордовито мовив Генрі. — Він був серед моїх антикварних штучок, і мені захотілося подарувати його тобі. Як бачиш, на ньому вирізьблена богиня Діана.

Мініатюра всередині медальйону була більш респектабельною, але вона все одно вражала своєю неформальністю. На мені було червонувато-коричневе плаття, оторочене чорним оксамитом. Витончений рюш обрамляв моє обличчя, не закриваючи при цьому сяючих перлин на моїй шиї. Але саме моя зачіска вказувала на те, що цей портрет був інтимним подарунком, призначеним для мого чоловіка, з яким я щойно побралася. Волосся хвилями спадало на мої плечі й спину несамовитим буянням рудувато-золотистих кучерів.

— Блакитний фон підкреслює очі Діани. А лінія рота — вона така правдоподібна, як у житті! — зазначив Метью, приємно приголомшений подарунком.

— Мені виготували на замовлення рамочку, — сказала Мері, вказавши жестом на Джоан, — щоб вставляти в неї ці портрети тоді, коли їх не носитимуть. — Та рамка мала вигляд плиткої коробочки з двома нішами, вистеленими чорним оксамитом. Дві мініатюри прекрасно поміщалися всередину, створюючи ефект парного портрету.

— Мері та Генрі вчинили дуже доречно й далекоглядно, зробивши нам ці подарунки, — зауважив згодом Метью, коли ми повернулися до «Оленя й Корони». Він оповив мене руками ззаду, зімкнувши кисті на моєму животі. — Я навіть не мав часу замовити твій портрет. І ніколи не думав, що твоє перше зображення вийде з-під пера Ніколаса Гільярда.

— Портрети просто чудові, — сказала я, накриваючи його руки своїми долонями.

— Але?.. — продовжив за мене Метью і відступив, схиливши набік голову.

— Мініатюри Ніколаса Гільярда мають великий попит, Метью. І коли зникнемо ми, ці наші портрети не зникнуть. До того ж, вони такі витончені, такі елегантні, що в мене не підніметься рука знищити їх перед нашим поверненням. — Час був схожий на мій рюш: починався він, як гладенька міцно зіткана матерія. А потім її зігнули, порізали і здвоїли. — Ми з тобою продовжуємо торкатися минулого так, що неодмінно залишимо розмиті сліди на нашому сьогоденні.

— А, може, нам так належить чинити, Діано, — припустив Метью. — Може, саме від цього й залежить майбутнє.

— Не розумію, як це може бути.

— Не зараз. Але, можливо, одного дня ми озирнемося і побачимо, що саме ці мініатюри зіграли важливу роль. — Він посміхнувся.

— Якщо важливу роль, на твою думку, здатні зіграти мініатюри, то можна тільки уявити собі, що станеться, коли ми з тобою знайдемо Ешмол-782! — сказала я, піднявши очі на Метью. Недавнє ознайомлення з яскраво ілюстрованими алхімічними книгами Мері та наші спільні експерименти живо нагадали мені про загадковий фоліант та наші безуспішні пошуки цієї праці. — Джорджу не вдалося знайти його в Оксфорді, але він має бути десь в Англії, це однозначно. Ешмол придбав цей манускрипт у когось. Замість шукати сам манускрипт, краще пошукаймо особу, яка його продала йому.

— Зараз книги розходяться туди й сюди, вони жваво продаються й перепродуються. Тому Ешмол-782 може бути де завгодно.

— Значить, він теж може бути десь неподалік або прямо тут, — наполягала я.

— Можливо, ти й маєш рацію, — погодився зі мною Метью. Але з виразу його обличчя я побачила, що розум у нього був зайнятий більш нагальними проблемами, аніж наш невловимий фоліант. — Я пошлю Джорджа, щоб він попитав про Ешмол-782 серед книготорговців.

Однак всі думки про манускрипт вивітрилися наступного ж ранку, коли прийшла звістка від тітки нашої Енні, заможної повитухи. Вона повернулася до Лондона.

— Ця відьма не прийде до будинку сумнозвісного вера та шпигуна, — передав мені Метью, прочитавши листа. — Її чоловік заперечує проти нашого плану, бо боїться, що це може зруйнувати їй репутацію. Тому ми маємо самі сходити до неї додому. Вона мешкає в будинку біля церкви Святого Якова на Гарлікгайт. — Коли я ніяк не відреагувала на це повідомлення, Метью скривився і продовжив: — Це з протилежного боку міста, а звідти до лігва Ендрю Габбарда запросто доплюнути можна.

— Ти — вампір, — нагадала я йому. — А вона — відьма. Ми не повинні спілкуватися. Тому її чоловік має цілковиту рацію, виявляючи обережність.

Однак Метью все одно наполіг на тому, щоб супроводжувати нас з Енні через усе місто. Район довкола церкви Святого Якова був заможніший за Блекфраєрс: просторі чисті вулиці, великі будинки, людні крамниці та прибраний двір церкви. Енні повела нас до провулку напроти церкви. Він був темний та похмурий, зате бездоганно чистий.

— Сюди, пане Ройдон, — сказала дівчинка і показала Метью на вивіску з зображеним на ній вітряком, а потім прожогом чкурнула разом із П’єром попередити господарів про наш прихід.

— Тобі не треба тут залишатися, — сказала я Метью. Цей візит і так став для мене випробуванням нервів на міцність, і мені тільки й бракувало, що його постійного висіння над душею та бурчання.

— Я нікуди не піду, — похмуро відповів Метью.

На порозі нас зустріла круглолиця жінка з кирпатим носом, м’якою лінією підборіддя, карими очима та густим каштановим волоссям. Її обличчя було миролюбне й щире, хоча очі іскрилися роздратуванням. Побачивши її, П’єр зупинився, мов укопаний. До будинку впустили одну лише Енні, і тепер вона стояла на порозі, явно засмучена таким поворотом подій.

Я також заклякла, від здивування аж рота роззявивши. Річ у тому, що тітка Енні була неймовірно схожа на Софі Норман — молоду жінку-демона, з якою ми попрощалися в будинку Бішопів у Медісоні.

— О Господи, — пробурмотів Метью, здивовано зиркнувши на мене.

— Знайомтеся, це — моя тітка Сюзанна Норман, — прошепотіла Енні. Наша реакція явно її спантеличила. — Вона каже, що…

— Сюзанна Норман? — спитала я, не в змозі відірвати погляду від її обличчя. Її ім’я та вражаюча схожість із Софі не могла бути просто випадковістю.

— Моя племінниця сказала правильно. Ви явно почуваєтеся не в своїй тарілці, пані Ройдон, — відповіла пані Норман. — А ти, вере, тут небажаний гість.

— Радий з вами познайомитися, пані Норман, — сказав Метью, нібито не чуючи, і вклонився.

— А ти що, не отримав мого листа? Мій чоловік не хоче з тобою знатися. — Із дверей вискочили двоє хлопців. — Джефрі! Джоне!

— Це він? — спитав старший хлопець. Він із цікавістю поглянув на Метью, а потім перевів свою увагу на мене. Хлопець явно мав внутрішню силу. Хоча він іще не досяг юнацького віку, його здібності вже відчувалися в потріскуванні невпорядкованої й недисциплінованої магічної енергії, що його оточувала.

— Скористайся талантом, який дав тобі Господь, Джефрі, і не став непотрібних запитань. — Відьма кинула на мене оцінюючий погляд. — Ви справили на отця Габбарда велике враження і змусили його замислитися. Що ж, проходьте. — Коли ми було рушили, Сюзанна підняла руку. — А тобі, вере, не можна. Моє діло — зайнятися твоєю дружиною, ти ж мене не цікавиш. Якщо будеш стирчати неподалік, то в «Золотому гусакові» подають пристойне вино. Але для всіх зацікавлених було б краще, якби ти пішов звідси, дозволивши своєму слузі супроводити пані Ройдон додому.

— Дякую за пораду, пані. Певен, що знайду в тому закладі щось цікаве для себе. Тим часом П’єр почекає у вашому дворі. Він не боїться холоду, — відказав Метью і посміхнувся, по-вовчому блиснувши зубами.

Сюзанна скорчила невдоволену міну і різко обернулася.

— Ходімо, Джефрі, — гукнула вона через плече. Джефрі схопив за шкірку свого молодшого брата, кинув іще один зацікавлений погляд на Метью і пішов за матір’ю. — Заходьте, коли приготуєтеся, пані Ройдон.

— Неймовірно! — прошепотіла я, коли Нормани зникли з виду. — Напевне, вона — пра-пра-пра-прабабця Софі, не інакше.

— Напевно родовід Софі йшов по лінії Джефрі або Джона, — припустив Метью, задумливо потираючи підборіддя. — Один із цих хлопців є тією відсутньою ланкою в ланцюжкові обставин, що веде від Кіта й срібної шахової фігури до родини Норманів, а потім — до Північної Кароліни.

— Майбутнє і справді піклується саме за себе, — сказала я.

— Я так і думав. Що ж стосується нинішнього моменту, то П’єр буде прямо тут, а я — неподалік. — Тоненькі зморшки навколо його очей поглибилися. Навіть у найкращі часи він не хотів відходити від мене далі ніж шість дюймів.

— Я ж не знаю, скільки часу на це піде, — сказала я, стиснувши його руку.

— Це не має значення, — заспокоїв мене Метью, легенько торкнувшись губами до мого рота. — Залишайся тут стільки, скільки тобі потрібно.

Коли я увійшла до будинку, Енні похапцем зняла мою накидку, швидко повернулася до каміна і схилилася над його горном.

— Обережно, Енні, — стривожено сказала Сюзанна. Енні зняла плитку каструльку з металевої підставки над вогнем. — Ця настойка потрібна доньці Гакета як снодійне, а її інгредієнти коштують чимало грошей.

— Мамо, я не можу в ній розібратися, — сказав Джефрі, дивлячись на мене. Для свого юного віку він мав бентежно-розумні очі.

— Я теж не можу. Але саме через це, вочевидь, вона сюди й прийшла. Підіть із братом до сусідньої кімнати. І сидіть там тишком-нишком. Батько спить, і будити його не варто.

— Слухаю, мамо, — сказав Джефрі, беручи зі столу двох дерев’яних солдатиків та макет корабля. — Цього разу ти будеш сером Волтером Рейлі, щоб мати змогу виграти битву, — пообіцяв він своєму братові.

Настала тиша, і Сюзанна та Енні мовчки дивилися на мене. Зі слабенькими імпульсами енергії Енні я вже була знайома. Але безперервний потік потужної допитливості, що линув від Сюзанни, застукав мене зненацька. Моє третє око розкрилося. Нарешті хтось збудив мою відьмацьку допитливість.

— Мені некомфортно, — сказала я і відвернулася, уникаючи незмигного погляду Сюзанни.

— Так і має бути, — тихо відповіла вона. — Чому ви потребуєте моєї допомоги, пані?

— Мене зачаклували. Це не те, що ти думаєш, — заспокійливо сказала я, коли Енні відразу ж відступила від мене на крок. — Мої батько й мати належали до відьмацького племені, але жоден із них не розумів природи моїх талантів. Їм не хотілося, щоб я вскочила в якусь халепу, і тому вони зачаклували мене. Однак тепер їхні чари дещо послабли, і почали траплятися дивні речі.

— Наприклад? — спитала Сюзанна, вказавши Енні рукою на стілець.

— Кілька разів я викликала відьмоводу, хоча це було досить давно. Інколи я бачу кольори навколо людей, але не завжди. Колись я доторкнулася до плоду айви, і він зморщився й засох. — Я ретельно уникала згадок про набагато більш видовищні прориви моєї магії. Не розповіла я й про химерні блакитно-бурштинові пасма в кутках, про писані тексти, що тікали з книжок Метью, та про те, як від мого погляду з черевиків Мері втекли ожилі бджола та змія.

— А чи не були ваша мати або ваш батько водовідьмами? — спитала Сюзанна, намагаючись вловити сенс у моїй розповіді.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Вони померли, коли я була ще малою.

— У такому разі ви, можливо, маєте сильніші здібності до цього різновиду відьмацького ремесла. Багато кому хотілося б за допомогою магії опанувати грубу силу води та вогню, але далеко не всім це вдається, — сказала Сюзанна з ноткою співчуття в голосі. Моя тітка Сара вважала, що відьми, котрі покладалися на магію природної стихії, були дилетантами. Сюзанна ж навпаки схильна була вважати заклинання нижчою формою магічних знань. Я тихо зітхнула, засмучена такими химерними проявами упередженості. Хіба ж ми всі не відьми?

— Моя тітка не змогла навчити мене багатьом закляттям. Інколи мені вдається запалити свічку. Колись мені вдалося наблизити до себе предмети.

— Але ж ви вже доросла жінка! — сказала Сюзанна, взявши руки в боки. — Навіть Енні вміє більше, а їй всього-на-всього чотирнадцять! Ви можете робити з рослин приворотне зілля?

— Ні. — Колись Сара хотіла навчити мене робити отрути, але я відмовилася.

— Ви цілителька?

— Ні, — сказала я, починаючи розуміти пригнічений настрій Енні.

Сюзанна зітхнула.

— Не знаю, навіщо Ендрю Габбарду знадобилася моя поміч. Я й так маю достатньо клопотів із моїми клієнтами, хворим чоловіком та двома неповнолітніми синами. — Вона взяла з полиці щербату миску та коричневе яйце з підставки біля вікна. Потім поклала їх переді мною на стіл і підсунула крісло. — Сядьте й підсуньте руки собі під ноги.

Заінтригована, я зробила так, як мені сказали.

— Ми з Енні підемо зараз до будинку вдовиці Гакет. Поки нас не буде, ви маєте перенести вміст оцього яйця в цю миску, не користуючись при цьому руками. Для цього потрібно два заклинання: заклинання руху й просте заклинання розкриття. Моєму молодшому сину Джону лише вісім, але він уже здатен зробити це, не задумуючись ані на хвилину.

— Але ж…

— Якщо до мого повернення яйце не опиниться у мисці, вам ніхто не зможе допомогти, пані Ройдон. Можливо, ваші батьки вчинили правильно, зачаклувавши вас, якщо ваша енергія настільки слабка, що ви навіть яйця не здатні розбити.

Енні винувато поглянула на мене і підняла каструльку з зіллям. Сюзанна накрила її кришкою.

— Ходімо, Енні.

Сидячи на самоті у вітальні Норманів, я стала вдивлятися в яйце та миску.

— Який кошмар, — прошепотіла я, сподіваючись, що хлопці надто далеко і мене не почують.

Я зробила глибокий вдих і зосередила мою енергію. Я знала слова обох заклинань, і мені захотілося зрушити яйце з місця, дуже захотілося. «Магія — це всього-на-всього здійснене бажання», — нагадала я собі.

Я сфокусувала свої бажання на яйцеві. Воно підскочило на столі лише один раз, а потім знову опустилося на його поверхню. Я мовчки повторила заклинання. Знову і знову.

Минуло кілька хвилин, а єдиним результатом моїх зусиль стали краплини поту, що виступили на моєму чолі. Усе, що мені треба було зробити, — це підняти яйце й розбити його. Але мені це не вдалося.

— Вибач, — промимрила я, звертаючись до свого живота. — Якщо тобі поталанить, то ти станеш таким, як батько, а не безталанною відьмою, як я. — Живіт забурчав. Нерви та швидкі гормональні зміни, пов’язані з вагітністю, давалися взнаки на процесі травлення.

Цікаво, а в курей буває ранкова нудота? Я схилила голову і поглянула на яйце.

У якоїсь бідолашної курки забрали її іще не вилуплене курча, щоб нагодувати родину Норманів. Моя нудота посилилася. Може, варто подумати про перехід на вегетаріанську їжу хоча б на час вагітності?

«А, може, немає там ніякого курчати, бо не кожне яйце буває заплідненим», — подумала я, намагаючись заспокоїти себе. Моє третє око зазирнуло під шкаралупу та товстий шар білка і поглянуло на жовток. На його поверхні виднілися сліди життя у вигляді тоненьких червоних ниточок.

— Запліднене, — сказала я, зітхнувши, і завовтузилася на своїх руках. Свого часу Емілі з Сарою тримали курей. Щоб висидіти яйце, курці потрібно лише три тижні. Три тижні тепла й турботи — і з’являється маленьке курча. Мені здалося несправедливим те, що я змушена чекати кілька місяців, щоб моя дитина побачила світло дня.

Тепло й турбота. Такі прості речі, однак вони забезпечували появу нового життя. Що там казав колись Метью? «Усе, що потрібно дітям — це любов, турбота дорослих та затишне місце, куди завжди можна було б повернутися». Те ж стосувалося й курчат. Я уявила собі, що то є таке — бути огорнутою з усіх боків теплими перами матері-квочки і надійно захищеною від ударів та синців. Чи відчуватиме наше дитя те саме, плаваючи у глибині мого черева? Якщо ні, то чи існує для цього якесь заклинання? Заклинання, сплетене з відповідальності, що огорне дитя турботою й теплом, та любові, однак достатньо добре й лагідне, щоб забезпечити йому і безпеку, і свободу дій?

— Це моє щире бажання, — прошепотіла я.

Пік.

Я озирнулася. Багато хазяїв тримали у своїх домівках невелику кількість курей біля камінів.

Пік.

Звук ішов з яйця, що лежало на столі. На ньому показалася тріщина, а потім — маленький дзьобик. Двійко очиць отетеріло поглянули на мене з-під мокрих лискучих пір’їнок.

Позаду мене хтось охнув. Я обернулася. Енні, затуливши рукою рота, витріщалася на курча, що з’явилося на столі.

— Тітко Сюзанно, — гукнула Енні, опускаючи руку. — Невже це?.. — І дівчинка замовкла, показуючи на мене рукою.

— Так. Це — результат нового заклинання, яке склала пані Ройдон. Іди поклич Гуді Альсоп. — Сюзанна крутнула свою племінницю і підштовхнула її туди, звідки вона прийшла.

— Мені не вдалося помістити яйце у миску, пані Норман, — сказала я винуватим тоном. — Заклинання не спрацювали.

А курча, войовничо вмостившись на сідничку, запищало на знак протесту.

— Не спрацювало? Та я взагалі починаю думати, що ви й поняття зеленого не маєте, що таке відьма, — глузливо мовила Сюзанна.

Я починала думати те саме.

Тиша, що вляглася в аукціонному домі Сотбі на Бонд-стріт у Лондоні, здалася Фебі неспокійною й бентежною. Хоча вона працювала в офісі Сотбі вже два тижні, їй і досі не вдавалося призвичаїтися до цієї споруди. Вона підстрибувала від кожного звуку: від дзижчання світильників над головами, від того, що охоронці безперервно смикають двері, перевіряючи, чи зачинені вони, від далекого звуку записаного сміху в телевізорі.

Оскільки Феба була молодшим клерком відділу, то їй випало чергувати біля замкнених дверей, чекаючи на прибуття доктора Вітмора. Сільвія, її начальниця, вперто наполягала, щоб хтось неодмінно зустрів цього чоловіка після закінчення робочого дня. Феба підозрювала, що це було абсолютно незаконно, але була надто новим новачком на роботі, щоб спромогтися на щось більше за слабкий протест.

— Звісно, тобі доведеться залишитися. Він буде приблизно о сьомій, — спокійно сказала Сільвія, мацаючи своє намисто з перлинами і забираючи зі столу квиток на балет. — До того ж, тобі сьогодні все одно ж нема куди йти?

Сільвія мала рацію: Фебі все одно не було куди йти.

— Але ж хто він? — спитала Феба. Це було цілком доречне запитання, але Сільвія зобразила на своєму обличчі страшенне обурення.

— Він — з Оксфорду, важливий клієнт нашої фірми. Це все, що тобі слід знати, — відказала Сільвія. — У Сотбі найбільше цінують конфіденційність. Невже ти не засвоїла цього на підготовчих курсах?

Тож Феба так і залишилися сидіти за своїм робочим столом. Уже давно минула обіцяна сьома година, а вона все сиділа. Аби згаяти час, вона проглянула файли, щоб дізнатися більше про доктора Вітмора. Вона не любила зустрічатися з людьми, не дізнавшись по максимуму про їхнє минуле. Може, Сільвія й гадала, що їй достатньо знати лише ім’я цього чоловіка та його, так би мовити, «вірчі грамоти», але Феба вважала інакше. Мати навчила її, якою цінною зброєю може стати особиста інформація, якщо застосувати її проти гостей на вечірках та званих обідах. Однак Фебі так і не вдалося знайти жодного Вітмора в архівах Сотбі, а його відвідувацький номер спричинився до знаходження простої картки в замкненій шафі. На тій картці був напис: «Родина де Клермон — довідки у президента фірми».

П’ять по восьмій вона почула, як з того боку хтось підійшов до дверей. Чоловік мав грубуватий, але навдивовижу мелодійний голос.

— Це іще одна безнадійна гонитва, на яку ти послала мене цього тижня, Ізабо. Будь ласка, постарайся не забувати, що я маю власні справи. Наступного разу пошли Алена. — Настала нетривала тиша, а потім розмова продовжилася. — А ти гадаєш, що я не зайнятий? Я зателефоную тобі пізніше, після того як з ними побачуся. — Чоловік стиха вилаявся. — Заради Бога, скажи своїй інтуїції, нехай вона перепочине.

Чоловік мав дивний акцент — напівамериканський і напіванглійський, хоча м’якість вимови декотрих твердих приголосних вказувала на те, що англійська була не єдиною мовою, якою він володів. Батько Феби працював на державній дипломатичній службі, і мав так само незрозумілу вимову, наче він приїхав звідусіль і нізвідки.

Дзенькнув дзвоник — іще один різкий звук, від якого вона аж підстрибнула, незважаючи на те, що очікувала його. Феба відштовхнулася від столу і широким кроком рушила через кімнату. На ній були чорні туфлі з високими шпильками. Коштували вони грубі гроші, але завдяки їм Феба здавалася трохи вищою і, як вона намагалася себе переконати, — поважнішою. Цьому фокусу вона навчилася у Сільвії під час їхньої першої співбесіди, на яку вона прийшла у туфлях на пласкій підошві. Після того Феба поклялася собі ніколи не виглядати «спокусливо мініатюрною».

Зазирнувши у вічко, вона побачила перед собою гладке чоло, скуйовджене русяве волосся та двійко яскраво-блакитних очей. Це не міг бути доктор Вітмор, однозначно.

Раптовий стук в двері наполохав її. Ким би цей чоловік не був, вихованістю він не відзначався. Роздратована Феба натиснула кнопку переговорного пристрою.

— Хто там? — сердито спитала вона.

— Я — Маркус Вітмор, прийшов побачитися з міс Торп.

Феба іще раз зиркнула крізь вічко. Цього бути не може. Не може такий хлопець заслужити на таку увагу з боку її начальниці Сільвії. — А чи можна побачити яке-небудь посвідчення особи? — підозріло спитала вона.

— А де Сільвія? — спитав блондин, звужуючи блакитні очі.

— Пішла на балет. Здається, на «Коппелію». — Сільвія придбала найдорожчі квитки у залі, а грубенькі гроші, в які вони обійшлися, вписала в графу «представницькі витрати». Чоловік по той бік дверей ляснув карткою, притиснувши її до вічка. Феба аж відсахнулася. — Будьте ласкаві, трохи відійдіть, бо з такої відстані мені нічого не видно.

— Слухайте, міс…

— Тейлор.

— Міс Тейлор. Я страшенно поспішаю. — Картка зникла, і її знову замінили два блакитні ліхтарики. Феба знову отетеріло відсахнулася, але перед тим встигла роздивитися на картці ім’я та посаду, що стосувалася одного науково-дослідницького проекту в Оксфорді.

То таки дійсно був доктор Вітмор. «Що ж привело цього науковця до Сотбі?» — подумала Феба, смикаючи клямку на дверях.

Щойно клацнула клямка, як доктор Вітмор враз опинився у кімнаті. Він був вдягнений у клубному стилі Сохо: чорні джинси, сіра антикварна футболка з символікою групи U-2 та сміховинні універсальні кросівки з високим верхом (також сірі). На шиї у нього теліпалася шкіряна мотузка, з якої звисали кілька прикрас сумнівного походження й художньої вартості. Феба поправила край своєї сніжно-білої й бездоганно чистої блузки і сердито поглянула на молодика.

— Дякую, — сказав Вітмор, стаючи до неї значно ближче, ніж вважалося прийнятним у пристойному товаристві. — Сільвія залишила мені пакунок.

— Ви б присіли, пане Вітмор. — Феба кивнула на стілець перед своїм столом.

Очі Вітмора змістилися від столу до неї.

— А треба? Я ж ненадовго. Я прийшов сюди лише для того, щоб підтвердити, що моїй бабусі не ввижаються зебри там, де є лише коні.

— Вибачте, я вас не зрозуміла, — промимрила Феба, стиха наближаючись до столу. Зі зворотного боку його поверхні, біля шухляди, була кнопка тривоги. Якщо цей нахаба і надалі порушуватиме правила поведінки, то вона натисне її.

— Пакунок, — повторив Вітмор, не зводячи з неї очей. У них блиснула іскорка цікавості. Феба схрестила на грудях руки, намагаючись її загасити. Науковець показав рукою на оббиту м’яким матеріалом скриньку на столі, навіть не дивлячись на неї. — Гадаю, що оце і є те, що мені потрібно.

— Будь ласка, сідайте, пане Вітмор. Робочий день уже давно скінчився, я втомилася, до того ж, вам слід заповнити деякі документи, перш ніж ознайомитися з тим, що вам залишила Сільвія. — Феба підняла руку і почухала занімілу потилицю, бо їй доводилося високо задирати голову, щоб дивитися Вітмору у вічі. Вітмор сердито повів ніздрями і картинно підняв очі. При цьому Феба помітила, що його вії були темнішими за русяве волосся і довшими, ніж у неї. За такі вії будь-яка жінка готова на будь-який злочин.

— Ви б краще віддали мені оту скриньку, міс Тейлор, та я й пішов би собі. — Різкий хрипкий голос змінився на низький бас, в якому прозвучала загроза, хоча Феба не могла збагнути — навіщо? Що він збирався зробити — вкрасти скриньку і втекти? Вона знову подумала було про кнопку тривоги, але вирішила, що цього робити не варто. Бо Сільвія сказиться від злості через те, що вона образила клієнта, викликавши охорону.

Натомість Феба підступила до столу, взяла аркуш паперу та ручку і, повернувшись, тицьнула їх відвідувачу.

— Чудово. Можете зробити це стоячи, якщо вам так бажається, докторе Вітмор, хоча, як на мене, це дуже незручно.

— Зі мною вже давно ніхто не був таким люб’язним, — відказав Вітмор, саркастично посміхнувшись. — Утім, якщо зважати на настанови Гойля, то вам краще звати мене «Маркус».

— Гойля? — Феба зашарілась і випросталася на повний зріст. Вітмор явно не сприймав її всерйоз. — Здається, такий тут не працює.

— Я впевнений на двісті відсотків, що не працює, — зауважив науковець, ставлячи свій підпис. — Ніяк не може працювати, бо Едмунд Гойль помер іще в 1769 році.

— Я працюю в Сотбі доволі недавно. Вибачте, що не зрозуміла натяку, — пирхнула Феба. І знову вона опинилася надто далеко від прихованої кнопки виклику охорони. Може, Вітмор і не грабіжник, але дуже схожий на психа.

— Візьміть вашу ручку, — ввічливо мовив Маркус, — і вашу форму. Ось бачите? — спитав він, підсуваючись ближче до Феби. — Я дійсно зробив усе те, що ви просили. Насправді я надзвичайно вихований хлопець. Про це потурбувався мій батько.

Феба взяла у нього ручку й папір. При цьому її пальці злегка торкнулися руки Вітмора. Вона виявилася такою холодною, що у дівчини аж мурашки по спині побігли. На мізинці дивного науковця вона помітила масивну золоту печатку. Вона мала якийсь аж надто середньовічний вигляд, але навряд чи хто при своєму розумі стане розгулювати Лондоном із такою рідкісною й коштовною штукенцією на руці. Напевне, то була підробка — хоча й дуже гарна.

Феба ретельно перечитала заповнений бланк і повернулася за стіл. Здавалося, все було в порядку, а якщо цей чоловік виявиться якимось кримінальником — що її абсолютно не здивувало б — вона принаймні не буде винуватою в тому, що порушила інструкції. Феба підняла віко скриньки, готуючи віддати її на огляд дивному панові Вітмору. Вона дуже сподівалася, що невдовзі зможе піти додому.

— Ой! — здивовано вигукнула вона. Вона очікувала побачити казково гарне намисто чи набір вікторіанських смарагдів у розкішному золотому філіграні — щось таке, що сподобалося б її бабусі.

Натомість скринька містила дві овальні мініатюри, вставлені в ніші, виготовлені якраз відповідно до їхньої форми, щоб захищати витвори мистецтва від пошкодження. На одній мініатюрі була зображена жінка з довгим золотистим волоссям, що мало легкий рудуватий відтінок. ЇЇ серцеподібне обличчя обрамляв відкритий рюш. Її світлі очі дивилися на глядача зі спокійною впевненістю, а рот вигнувся в лагідній посмішці. Мініатюра мала яскраво-синє тло, характерне для творів художника ілюстратора Єлизаветинської доби Ніколаса Гільярда. Друга мініатюра зображала чоловіка з кучмою чорного волосся, відкинутого назад із чола. Рідкувата борідка та вуса робили його дещо молодшим, ніж було видно з погляду чорних очей, а біла лляна сорочка також була розстебнута на шиї, відкриваючи шкіру, що була ще білішою за тканину. Довгі пальці чоловіка тримали коштовну прикрасу, що звисала на товстому ланцюжку. На задньому фоні танцювали й звивалися язики полум’я, символізуючи пристрасть.

Тихенький подих торкнувся вуха Феби.

— Господи Ісусе, — мовив Вітмор так, наче щойно побачив привида.

— Гарні, еге ж? Напевне, цей набір мініатюр ми отримали зовсім недавно. Якесь старе подружжя знайшло їх захованими всередині срібної шафки, коли вони хотіли замінити старі предмети новими. Сільвія божиться, що вони підуть за високу ціну.

— О, в цьому не доводиться сумніватися, — підтвердив Маркус, натискаючи кнопку на своєму телефоні.

— Oui? — відповів французькою владний голос. «От проблема з цими мобільними телефонами», — подумала Феба. Усім доводиться в них кричати, і тому приватні розмови перестають бути приватними.

— Ви мали рацію стосовно цих мініатюр, grand-mère.

Із телефону почувся самовдоволений вигук і жіночий голос спитав:

— Ну що, Маркусе, я повністю заволоділа твоєю увагою?

— Ні. І слава Богу, що ні. Тому що моя повна увага нікому не потрібна, бо ні на що не годиться. — Вітмор зиркнув на Фебу й посміхнувся. Феба з неохотою змушена була визнати, що цей молодик таки чарівливий. — Але дайте мені кілька днів відпочинку, перш ніж послати на нові побігеньки. Скільки ж ви готові за них заплатити, якщо не секрет?

— N’importe quell prix.

Ціна не має значення. Саме ці слова втішали й зігрівали душу працівникам аукціонних домів. Феба витріщилася на мініатюри. Вони й справді були дивовижні й оригінальні.

Щойно Вітмор встиг переговорити зі своєю бабусею, як його пальці знову забігали кнопками, передаючи текстове повідомлення.

— Гільярд вважав, що його портрети-мініатюри найкраще розглядати в приватній обстановці, — вголос подумала Феба. — Йому здавалося, що мистецтво художника-мініатюриста виставляє напоказ надто багато таємниць тих людей, яких він зображує. І тепер ви переконалися, чому. Схоже, що ці дві мініатюри зберігають дуже багато всіляких секретів.

— Тут ви маєте рацію, — стиха мовив Маркус. Обличчя хлопця було дуже близько, що давало можливість ретельніше роздивитися його очі. Вони були блакитнішими, ніж їй спершу здалося, блакитнішими навіть за збагачені азуритом та ультрамарином фарби, якими користувався Гільярд.

Задзвонив телефон. Коли Феба простягнула руку, щоб відповісти, їй здалося, що рука Маркуса наче ненароком торкнулася її талії. Буквально на якусь мить.

— Віддай цьому чоловіку його мініатюри, Фебо. — То була Сільвія.

— Не розумію… — забелькотіла дівчина онімілими губами. — Я не уповноважена…

— Він придбав їх відразу ж. Наше зобов’язання полягало в тому, щоб взяти за ці витвори мистецтва найвищу ціну. І ми її отримали. Тепер подружжя Тавернерів зможе спокійнісінько провести свою старість у Монте-Карло, якщо забажають. А Маркусу скажи, що коли я через нього пропущу danse de fête, то користуватимусь ложами їхньої родини під час усіх вистав наступного року. — Сільвія поклала слухавку.

У кімнаті запала тиша. Палець Маркуса Вітмора легенько й лагідно торкався золотої оправи, що обрамляла мініатюру чоловіка. То виглядало мов тужливий жест, як спроба поєднатися з кимось невідомим, хто давно помер.

— Я майже переконаний, що коли я з ним зараз заговорю, то він, можливо, почує мене, — задумливо мовив Маркус.

Щось тут було не так. Феба не могла встановити, що саме, але тут явно йшлося про дещо більше, аніж просто придбання двох мініатюр шістнадцятого сторіччя.

— Напевне, ваша бабуся має чималенький банківський рахунок, докторе Вітмор, якщо спроможна віддати кругленьку суму за дві анонімні мініатюри шістнадцятого сторіччя. Оскільки ви також є клієнтом фірми Сотбі, то тепер я можу вам відверто сказати, що ви за них явно переплатили. Якщо в кімнаті збереться відповідна публіка, то портрет Єлизавети Першої, написаний у тому ж історичному періоді, міг би піти за шестизначну цифру, але не ці мініатюри. При оцінці мистецьких витворів той факт, що особа зображеної людини є встановленою, має велике значення. А хто були ці двоє — ми ніколи не дізнаємось. Це неможливо після стількох сторіч неясності й невідомості. Отже, імена мають вирішальне значення.

— Саме це й каже мені моя бабця.

— Тоді вона має знати, що без прив’язки до конкретних осіб грошова цінність цих мініатюр навряд чи зросте.

— Якщо чесно, — відповів Маркус, — то моя бабуся не збирається заробляти на цих мистецьких творах і не вважає їх придбання вигідним капіталовкладенням. Більше того, Ізабо воліла б, щоб ніхто так і не дізнався, хто ці люди, зображені на мініатюрах.

Почувши таку дивну відповідь, Феба замислилася. «А його бабця що — гадає, що знає, хто то такий?»

— Мені було приємно мати з вами справу, Фебо, хоча ми зробили її стоячи. Цього разу. — Маркус замовк і чарівливо посміхнувся. — Ви ж не проти, щоб я називав вас Фебою?

Феба була проти. Вона збентежено почухала шию, відкинувши своє чорне, по плечі, волосся. Очі Маркуса затрималися на вигині її плечей. Коли вона нічого не сказала у відповідь, він закрив скриньку, взяв мініатюри і відступив від столу.

— Я хотів би запросити вас на вечерю, — лагідно сказав Маркус, явно не звертаючи уваги на те, що Феба чітко давала йому зрозуміти про відсутність інтересу з її боку. — Можемо відзначити удачу Тавернерів, а також пристойні комісійні, які ви розділите з Сільвією.

Розділити комісійні? Із Сільвією? Від несподіванки Феба аж рота розкрила. Шанси, що її начальниця піде на такий вчинок, були меншими за нуль. На обличчя Маркуса впала тінь.

— Це було однією з умов нашої угоди. Інакше моя бабуся на неї не погодилася б за жодних обставин. Ну як, ідемо обідати? — спитав він хрипким голосом.

— Я нікуди не ходжу з незнайомцями у таку пізню годину.

— Тоді я запрошую вас на вечерю завтра, після того як ми з вами пообідаємо. Після того як ви проведете за обідом дві години в моєму товаристві, я вже не буду вважатися незнайомцем.

— Та ні, ви все одно залишатиметеся незнайомцем, — пробурмотіла Феба, — до того ж, я не маю звички обідати поза офісом. Я їм за робочим столом. — Вона сконфужено відвернулася. Невже вона й справді сказала вголос останню частину фрази?

— Я зайду за вами о першій, — сказав Маркус, і посмішка його розширилася до вух. У Феби защеміло серце. Вона таки сказала це вголос. — І не хвилюйтеся. Ми далеко не підемо.

— А чом би й ні? — Невже він гадає, що вона боїться його або не встигатиме за його широкими кроками? Господи, як же це огидно — бути маленькою на зріст!

— Я просто хотів, щоб ви знали, що можете знову вдягнути оці туфлі й не боятися, що впадете від втоми й заб’єтеся, — невинним тоном пояснив Маркус. Його очі повільно рушили від пальців на її ногах до шкіряних туфель і затрималися на литках. — Бо вони мені подобаються.

Що цей чоловік собі дозволяє? Він поводиться наче гульвіса з вісімнадцятого сторіччя. Феба рішуче рушила до дверей, нарочито різко клацаючи шпильками об підлогу. Натиснувши кнопку, вона відімкнула замок і широко розчинила двері. Маркус задоволено мугикнув і широкими кроками рушив до неї.

— Мабуть, я надто відвертий. Моя бабця дуже цього не любить, а ще вона дуже не любить, коли її не втаємничують у деталі бізнесової оборудки, Фебо. — Вітмор нахилився, і його рот опинився в кількох дюймах від її вуха. — На відміну від чоловіків, які раніше запрошували вас на вечерю, а потім, можливо, сподівалися потрапити до вашої квартири за чимось більшим, — прошепотів Маркус, — ваша скромність та прекрасні манери аж ніяк мене не відлякують. Навпаки. І я увесь час уявляю собі, якою ви можете бути, коли розтануть крижані обійми самоконтролю, в яких ви себе тримаєте.

Феба аж охнула від такого нахабства.

Маркус взяв її за руку. Його губи притиснулися до її шкіри, і він сказав, дивлячись їй у вічі:

— До завтра. І не забудьте замкнути за мною двері. Бо матимете неприємності від начальства. — Доктор Вітмор позадкував із кімнати, іще раз сліпуче посміхнувся Фебі, а потім повернувся і, мугикаючи під носа якусь мелодію, щез із виду.

Рука Феби тремтіла. Отой чоловік — отой дивний чоловік без найменшого поняття про етикет і з приголомшливими блакитними очима — поцілував її. Прямо на робочому місці. І навіть дозволу у неї не спитав.

А вона не ляснула його по нахабній пиці, як це мала зробити гарно вихована донька дипломата, вдаючись до цього останнього захисного засобу від небажаних залицянь як у себе вдома, так і за кордоном.

От халепа!

-Я правильно зробила, що покликала вас, Гуді Альсоп? — спитала Сюзанна і, взявши руки в боки, занепокоєно поглянула на мене. — А я ж її мало додому не прогнала, — продовжила вона тихим голосом. — Якби я…

— Але ж ти не зробила цього, Сюзанно. — Гуді Альсоп була дуже стара і дуже худа — сама шкіра й кістки. Однак її голос був навдивовижу енергійний та емоційний як для такого кістлявого створіння, а очі іскрилися розумом. Їй могло запросто бути далеко за вісімдесят, але ніхто б і не подумав назвати її немічною.

Тепер, коли Гуді Альсоп прийшла, головна кімната помешкання Норманів ледь не репалася від людей. Сюзанна з деякою нехіттю дозволила Метью та П’єру увійти і стати відразу за дверима, за умови, що вони нічого не чіпатимуть. Джефрі з Джоном розділили свою увагу поміж вампірами та курчам, що затишно вмостилося в Джоновій шапці біля каміна. Його пір’ячко вже підсохло і почало розпушуватися, і воно, слава Богу, припинило пищати. Я сіла на ослінчик біля каміна поруч із Гуді Альсоп, яка всілася в єдине крісло, яке було у кімнаті.

— Дай мені роздивитися тебе, Діано. — Коли Гуді Альсоп простягнула до мого обличчя свої пальці — як удовиця Бітон і Шамп’є — я мимоволі скривилася і заплющила очі. Відьма зупинилася й нахмурилася. — Що сталося, дитя моє?

— Один відьмак у Франції спробував прочитати мою шкіру. І мені здалося, що він мене ножами ріже, — пошепки пояснила я.

— Буде трохи некомфортно, так, бо це ж огляд, але боляче не буде. — Її пальці доторкнулися до мого обличчя і почали обмацувати його. Руки у відьми були прохолодні й сухі, з виразно видимими венами на поцяткованій старечими плямами шкірі. У мене з’явилося слабке відчуття, наче мою шкіру копають маленькими лопатками, але це було ніщо у порівнянні з жахливим болем, якого завдав мені своїми руками Шамп’є.

— Ага, — видихнула Гуді Альсоп, дійшовши до гладенької шкіри мого лоба. Моє відьмине око, яке знову впало в свій типовий стан пригніченої бездіяльності тієї ж миті, коли Сюзанна та Енні застали мене з курчам, знову повністю розкрилося. Що ж, Гуді Альсоп виявилася відьмою, з якою варто було познайомитися.

Зазирнувши у третє око Гуді Альсоп, я поринула у світ кольорів. Та хоч як би сильно я не старалася, мені не вдавалося упорядкувати яскраві переплетені пасма у щось більш-менш зрозуміле й розбірливе, хоча я й відчувала невиразно потенціал їхнього використання. Коли Гуді Альсоп вивчала моє тіло й розум своїм внутрішнім зором, моя шкіра легенько свербіла, і я бачила, як її оповиває пульсуючий рожевуватий ореол. Мій обмежений досвід спілкування іще не містив таких кольорів.

Відьма схвально поцмакала язиком.

— Якась вона дивна, еге ж? — прошепотів Джефрі, зазираючи Гуді Альсоп через плече.

— Джефрі! — охнула Сюзанна, роздратована поведінкою свого сина. — Не «вона», а пані Ройдон, будь ласка.

— Дуже добре. Пані Ройдон якась дивна, — уперто повторив Джефрі. А потім поклав руки на коліна і нахилився вперед.

— Що ж ти там бачиш, малий Джефрі? — спитала Гуді Альсоп.

— Вона — пані Ройдон — уся в кольорах веселки. Її відьмине око блакитне, а решта її зелено-срібляста, як у богині. А що це за червоно-чорна смуга? — поцікавився хлопець, показуючи на мій лоб.

— То — знак вера, — відповіла Гуді Альсоп, погладжуючи смугу пальцями. — Цей знак свідчить про те, що вона належить до родини володаря Ройдона. Якщо ти коли-небудь побачиш таку мітку, Джефрі, — а вони трапляються досить рідко — то мусиш сприймати це як застереження. Веру, який таку мітку поставив, не сподобається, якщо ти станеш чіплятися до теплокровного створіння, на яке він заявив своє право.

— А це боляче? — поцікавився хлопчина.

— Джефрі! — знову скрикнула Сюзанна. — Хіба ти не знаєш, що не слід дратувати Гуді Альсоп своїми запитаннями.

— Якщо діти перестануть ставити запитання, Сюзанно, то нас чекатиме непевне й безрадісне майбутнє, — зауважила Гуді Альсоп.

— Кров вера не завдає шкоди, вона зцілює, — сказала я хлопцю, перш ніж Гуді встигла відповісти. Нехай малий відьмак зростає без страху перед невідомим і незбагненним. Я перевела погляд на Метью, чиї «права» на мене сягали набагато далі, аніж скріплена кров’ю клятва його батька. Наразі Метью не був проти того, щоб Гуді Альсоп і далі продовжувала мене оглядати, але він стежив за нею, не зводячи очей.

Я зобразила посмішку, і він вигнув куточки рота у відповідь.

— Ой, — слабко вигукнув Джефрі, виявляючи таким чином помірний інтерес до того, що я йому сказала. — А ви не могли б знову вилупити курча з яйця, пані Ройдон? — Як не прикро, але хлопці не могли користуватися магічною енергією саме в такий спосіб.

Гуді Альсоп притиснула скарлючений палець до западини над верхньою губою Джефрі, затикаючи йому рота.

— Зараз мені потрібно поговорити з Енні. А коли ми закінчимо, я хочу, щоб слуга пана Ройдона повів усіх вас трьох погуляти до річки. А коли ви повернетеся, от тоді й будеш мене розпитувати про все, що захочеш.

Метью злегка кивнув головою у бік дверей, і П’єр, взявши за руки своїх підопічних і підозріло глянувши на бабцю, відвів хлопців униз, щоб там почекали. П’єр, як і Джефрі, ще не встиг подолати свій страх перед іншими створіннями.

— А де дівчинка? — спитала Гуді Альсоп, повертаючи голову.

Енні несміливо виступила вперед.

— Я тут, Гуді.

— Скажи нам чесно, Енні, — суворо спитала у неї Гуді. — Що ти пообіцяла отцю Габбарду?

— Н-нічого, — затнулася дівчинка, переводячи на мене погляд.

— Не бреши, Енні. Брехати — це гріх, — докірливо мовила Гуді Альсоп. — Кажи негайно.

— Я маю попередити його, коли пан Ройдон збереться знову покинути Лондон. А коли пан та пані ще сплять, отець Габбард присилає до мене свого чоловіка і той розпитує мене, що відбувається в домі. — Сказавши це, дівчинка затиснула руками рота, наче не вірячи, що виказала так багато.

— Ми маємо дотримуватися букви угоди, яку уклала Енні з Габбардом, але не її духу. — Гуді Альсоп замовкла й на мить задумалася. — Якщо пані Ройдон із якоїсь причини покине Лондон, то Енні сповістить про це спочатку мене. А перед тим як сповістити Габбарда, маєш почекати годину, Енні. А якщо ти кому-небудь розкажеш про те, що відбувається тут, то я заткну тобі рота таким закляттям, що й тринадцять відьом потім не спроможуться розв’язати тобі язика! — На обличчі Енні відбився непідробний жах перед такою перспективою. І, напевне, неспроста. — Тепер іди до хлопців, але перед тим як піти, повідчиняй усі двері та вікна. Коли прийде час повертатися, я за тобою пошлю.

Коли Енні розчиняла двері й віконниці, обличчя у неї було винувате й перелякане, тож я їй підбадьорливо посміхнулася. Бідолашна дитина не мала змоги перечити Габбарду і робила те, що її змушували, аби вижити. Кинувши останній погляд на Метью, чиє ставлення до неї було відчутно прохолодним, вона пішла.

Нарешті, коли у домі стало тихо і біля моїх литок закрутилися вихорці протягів, Метью озвався. Він так і стояв, спершись на одвірок, і, здавалося, його чорна одежа поглинала собою те слабке світло, яке іще лишалося в кімнаті.

— Ви зможете нам допомогти, Гуді Альсоп? — Його ввічливий тон і близько не був схожий на грубу зверхність, з якою він обходився з удовицею Бітон.

— Гадаю, що зможу, володарю Ройдон.

— Будь ласка, сідайте й відпочиньте, — сказала Сюзанна, жестом руки показавши Метью на ближній ослінець. На жаль, навряд чи такому здорованю, як Метью, можна було комфортно відпочити на маленькому триногому ослінчику, але він осідлав його без жодного нарікання. — У сусідній кімнаті спить мій чоловік. Він не повинен дізнатися, що до нас прийшов вер, і підслухати нашу розмову.

Гуді Альсоп посмикала себе за сіру вовну та сріблясту лляну тканину, що прикривали її шию, і відсмикнула пальці, діставши з матерії щось маленьке й ледь помітне. А потім простягнула руку, тряснула кистю — і в кімнату з її руки злетіла якась примарна постать. То була її точна копія, яка відразу ж рушила до спальні Сюзанни.

— Що то було? — спитала я, не насмілюючись дихнути.

— Мій двійник. Вона наглядатиме за паном Норманом, щоб його ніхто не розбудив. — Гуді Альсоп беззвучно поворушила губами, і протяги в кімнаті припинилися. — Тепер, коли всі двері й вікна приміщення запечатані, нас ніхто не зможе підслухати. Стосовно цього можеш не турбуватися, Сюзанно.

Перед моїми очима були застосовані два заклинання, які могли стати в пригоді у помешканні шпигуна. Я розтулила було рота, щоб спитати Гуді Альсоп, як вона ними користується, та не встигла й слова мовити, як вона підняла руку, зупиняючи мене, і посміхнулася.

— Ви така допитлива як для дорослої жінки! Боюся, ви докучатимете Сюзанні своїми розпитуваннями іще більше, ніж Джефрі. — Вона відкинулася на спинку крісла і задоволено поглянула на мене. — Довго ж я тебе чекала, Діано.

— Мене? — недовірливо спитала я.

— Безсумнівно. Ознаки твого приходу з’явилися іще багато років тому, але час ішов, і ми почали втрачати надію. Та коли наші сестри розповіли мені про призвістки, що трапилися на півночі, я знала, що ти незабаром з’явишся. — Гуді Альсоп явно мала на увазі Бервік та химерні події в Шотландії. Я подалася вперед, готова поставити їй нові запитання, але Метью злегка похитав головою. Він і досі не був упевнений, чи цій відьмі можна довіряти. Гуді Альсоп побачила мовчазний наказ мого чоловіка і знову посміхнулася.

— Значить, я мала рацію, — з полегшенням сказала Сюзанна.

— Так, дитя моє. Діана й справді є ткалею. — Слова Гуді Альсоп забриніли відлунням у кімнаті, сильніші за будь-яке заклинання.

— Що це таке? — ошелешено прошепотіла я.

— У нашій нинішній ситуації є багато незрозумілого, Гуді Альсоп, — сказав Метью, беручи мене за руку. — Може, вам слід поводитися з нами, як із Джефрі, і пояснити нам усе так, як пояснюють малим дітям.

— Діана — творець заклинань, — сказала Гуді. — Ми ж, ткалі, є рідкісними створіннями. Саме тому богиня й послала тебе до мене.

— Ні, Гуді Альсоп. Ви помиляєтеся, — заперечила я, похитавши головою. — У заклинаннях я нуль. Моя тітка Сара добре на них знається, але навіть їй не вдалося навчити мене відьмацькому магічному ремеслу.

— Ясна річ, ти не можеш виконувати заклинання, створені іншими відьмами. Ти мусиш вигадувати власні. — Ці твердження Гуді Альсоп суперечили всьому, чому мене раніш навчали. Я здивовано поглянула на неї.

— Відьми завчають заклинання. Ми їх не вигадуємо. — Заклинання передаються з покоління в покоління в родинах і серед членів відьмацького кагалу. Ми ревно оберігали ці знання, записуючи слова та процедури в гримуари разом з іменами тих відьом, яким вдалося скористатися цими заклинаннями на практиці. Досвідченіші відьми навчали молодших членів кагалу в усьому наслідувати їхньому прикладу, завчаючи нюанси кожного заклинання й той досвід, який мали відьми, що його застосовували.

— А ткалі вигадують, — відказала Гуді Альсоп.

— Я ніколи не чув про ткаль, — обережно зазначив Метью.

— Про них взагалі мало хто чув. Наше існування, пане Ройдон, — це таємниця, про яку знають вкрай мало відьом, уже не кажучи про верів. Гадаю, мені не треба розповідати вам, що таке таємниці і як їх зберігати. — У її очах застрибали пустотливі іскринки.

— Я прожив багато років, Гуді Альсоп. І мені важко повірити, що увесь цей час відьмам вдавалося приховати існування ткаль від решти створінь, — сказав Метью, скорчивши скептичну гримасу. — Може, це ще одна хитрість Габбарда? Ще одна підступна гра?

— Я надто стара, щоб бавитися в ігри, мсьє де Клермон. Ой, забула сказати вам, що знаю, хто ви є насправді і яку посаду обіймаєте у цьому світі, — додала Гуді, побачивши на обличчі Метью здивований вираз. — Мабуть, вам не вдається приховувати правду від відьом так, як вам би хотілося.

— Може, й не вдається, — відказав Метью з легкою загрозою в голосі. Та його гарчання лише звеселило стару жінку.

— Цим прийомом ви можете злякати малих дітей на кшталт Джефрі та Джона або таких схиблених демонів, як, скажімо, ваш приятель Крістофер, але мене вам не залякати. — Гуді помовчала, а потім продовжила вже серйозним тоном. — Ткалі ховаються, бо колись їх відловлювали й знищували, точнісінько як лицарів вашого батька. Не всім подобалася сила, якою вони володіли. Як ви добре знаєте, вижити набагато легше тоді, коли ваш ворог вважає, що вас уже немає серед живих.

— Але хто ж за ними полював і навіщо? — поцікавилася я, сподіваючись, що моє запитання та відповідь на нього не поверне нас до давньої ворожнечі між вампірами та відьмами.

— На нас полювали не вампіри й не демони, а інші відьми й відьмаки, — спокійно пояснила Гуді Альсоп. — Вони бояться нас тому, що ми — не такі, як усі. Страх породжує зневагу, а потім — ненависть. Відома історія. Колись відьми винищували цілі родини, щоб їхні діти не виросли й не стали ткалями. Ті ж нечисленні ткалі, яким вдалося вижити, послали своїх дітей до надійних схованок. Батьківська любов до дітей — то велика сила, і ви самі незабаром у цьому переконаєтеся.

— Значить, ви дізналися про майбутню дитину, — сказала я, мимовільно закриваючи руками живіт.

— Так, — серйозно кивнула Гуді Альсоп. — Тобі вже вдається дещо з того, що роблять ткалі, Діано. І дуже добре вдається. Тому ти не зможеш довго тримати це у секреті від інших відьом.

— Дитина? — спитала Сюзанна, роблячи великі очі. — Зачата від відьми та вера?

— На це здатна не кожна відьма. Лише ткаля може сотворити таку магію. Богиня неспроста вибрала для цієї місії саме тебе, Сюзанно, і мене вона покликала також неспроста. Ти — повитуха, і через певний час нам знадобиться все твоє вміння.

— Я не маю достатньо досвіду, щоб стати в пригоді пані Ройдон, — заперечила Сюзанна.

— Та ти ж роками допомагала жінкам народжувати дітей, — зазначила Гуді Альсоп.

— Теплокровним жінкам, Гуді, з теплокровними немовлятами! — сердито відказала Сюзанна. — А не створінням на кшталт…

— Вери також мають руки й ноги, як і ми всі, — перервала її Гуді Альсоп. — Я не думаю, що це дитя чимось буде відрізнятися.

— Якщо воно матиме по десять пальців на руках та ногах, то це ще не означає, що воно матиме душу, — відказала Сюзанна, підозріло роздивляючись Метью.

— Ти мене дивуєш, Сюзанно. Я бачу душу пана Ройдона так само чітко і ясно, як і твою. Ти що, знову наслухалася дурниць від свого чоловіка про зло, що криється у вампірах та демонах?

Сюзанна стиснула губи.

— Наслухалася — ну то й що, Гуді?

— А те, що тоді ти просто дурепа. Відьми чітко бачать істину, навіть якщо їхні чоловіки — йолопи, напхані всілякими нісенітницями.

— Усе це не так просто й легко, як тобі здається, — пробурмотіла Сюзанна.

— Але не треба його ускладнювати. Серед нас з’явилася довгоочікувана ткаля, тому ми мусимо скласти план.

— Дякую, Гуді Альсоп, — сказав Метью. Він явно відчув велике полегшення від того, що хтось, нарешті, з ним погодився. — Ви маєте рацію. Діана має швидко навчитися всьому, що їй слід знати. Їй не можна народжувати тут.

— Це рішення не залежить повністю від вас, пане Ройдон. Якщо дитині судилося народитися в Лондоні, то там вона й народиться.

— Діана не звідси, — сказав Метью і швидко поправився: — Не з Лондона.

— Слава Богу, це й так зрозуміло. Та оскільки Діана є прядильницею часу, то її переїзд до іншого місця нічого не дасть. Бо вона там вирізнятиметься не менше, аніж у Кентербері чи Йорку.

— Значить, вам відома іще одна наша таємниця, — сказав Метью, утупившись на жінку немиготливим крижаним поглядом. — Якщо ви знаєте так багато, то, напевне, вже вирахували, що Діана не буде повертатися до своєї доби сама. Із нею вирушать дитина та я. І ви навчите її тому, що для цього потрібно. — Метью поступово перебирав ситуацію на себе, а це означало, що ситуація, як і зазвичай, погіршиться.

— Тепер навчання вашої дружини — це моя справа, пане Ройдон, — звісно, якщо ви не вважаєте, що знаєтеся на ткалях більше за мене, — спокійно відказала Гуді Альсоп.

— Усе, що стосується моєї дружини, — це моя справа, Гуді Альсоп, — заперечив Метью і сказав, повертаючись до мене: — І це справа не лише відьом, бо тутешні відьми можуть повернути проти моєї пари і моєї дитини.

— Значить, тебе поранила відьма, а не вер, — лагідно сказала Гуді. — Я тоді відчула біль і збагнула, що до цього має стосунок відьма, але мені здалося, що вона загоює твою рану, а не завдала її тобі. До чого ж дійшов наш світ, коли одна відьма може скоїти таке з іншою?

Метью уважно поглянув на Гуді Альсоп.

— А, може, та відьма також здогадалася, що Діана є ткалею?

Мені й на думку не спадало, що Сату могла про це знати. Зважаючи на те, що розповіла мені Гуді про ставлення до ткаль з боку одноплемінників, Пітер Нокс та його поплічники в Конгрегації могли запідозрити, що я також приховую таємницю ткацтва. Від цієї думки у мене аж мурашки по шкірі побігли. Метью взяв мене за руку і огорнув її своїми долонями.

— Можливо, й здогадалася, але я не можу стверджувати цього з цілковитою впевненістю, — відповіла Гуді Альсоп із ноткою винуватості в голосі. — Однак упродовж часу, відпущеного нам богинею, ми мусимо зробити все, що зможемо, для підготовки Діани до майбутнього.

— Стоп, — сказала я, ляснувши долонею по столу. Перстень Ізабо різко вдарився об його дубову поверхню. — Ви розмовляєте так, наче моє ткацьке вміння — уже доконаний факт. А тим часом я навіть свічки не здатна запалити. Мої здібності — магічні! У моїй крові — вітер, вода і навіть вогонь!

— Якщо я здатна побачити душу твого чоловіка, Діано, то не дивуйся, що я маю здатність бачити й твої таланти. Ти — не вогневідьма й не вітровідьма, що б ти там про себе не думала. Ти не здатна керувати цими стихіями. А якщо у тебе вистачить глупства зробити таку спробу, то ти можеш знищити себе.

— Але я колись мало не потонула у власних сльозах! — уперто відказала я. — А заради порятунку Метью навіть убила жінку-вампіра, кинувши в неї стрілу відьмовогню. Моя тітка розпізнала цей характерний запах.

— Вогневідьмі не потрібні стріли. Вогонь вилітає з неї і влучає у ціль за одну невловиму мить, — заперечила Гуді Альсоп, хитаючи головою. — То були лише прості прояви ткацької магії, дитино, породжені коханням та відчаєм. Богиня милостиво позичила тобі ці магічні здібності, коли тобі це було конче необхідно, але не наділила тебе силою абсолютного контролю над цими стихіями.

— Позичила, — сказала я сама собі і подумки перебрала події останніх місяців та спалахи магії, яка ніколи не поводилася так, як хотілося мені. — Так он чому ці здібності то з’являлися, то зникали. Значить, насправді вони ніколи не були моїми.

— Жодна відьма не може володіти такою величезною міццю, бо інакше порушиться баланс світів. Ткаля ж обережно вибирає з довколишньої магії ту, яка їй потрібна, і творить дещо нове.

— Але ж існують, напевне, тисячі заклинань, уже не кажучи про привороти й зілля. Що б я не зробила, воно навряд чи буде оригінальним і новим. — Я провела рукою по лобі, і точка, де Філіп зробив свою позначку, здалася мені холодною на дотик.

— Усі заклинання звідкись беруться, Діано: з нагальної потреби, з туги, з проблеми, яку не можна розв’язати жодним іншим способом. Вони беруться також і від інших людей.

— Перша відьма, — прошепотіла я. Декотрі створіння вважали, що Ешмол-782 є першим гримуаром, книгою, що містить початкові оригінальні заклинання та чари, вигадані нашими одноплемінниками. Ось іще один зв’язок між мною та отим загадковим манускриптом. Я поглянула на Метью.

— Перша ткаля, — лагідно поправила мене Гуді Альсоп, а також ті, хто був після неї. Ткалі — це не просто відьми, Діано. Сюзанна — видатна відьма, яка знає більше про всю магію, що існує на землі, ніж будь-яка з її сестер у Лондоні. Та, незважаючи на всі її таланти, вона не може зіткати жодного заклинання. А ти — можеш.

— Та я навіть не уявляю, звідки почати, — сказала я.

— Ти ж вилупила оте курча, — зауважила Гуді Альсоп, показавши на жовтенький пухнастий клубочок, який міцно спав.

— Але ж я не збиралася його вилуплювати! Я просто намагалася розбити яйце! — заперечила я. Тепер, коли я знала, що таке стрільба з лука, до мене дійшло, в чому суть проблеми. Моя магія, як і мої стріли, летіли мимо цілі.

— Очевидно, що ні. Якби ти просто намагалася розбити яйце, то ми зараз ласували б омлетом у чудовому виконанні Сюзанни. Ти явно думала про щось інше. — Курча погодилося з нею. Воно прокинулося й голосно писнуло.

Вона мала рацію. Я дійсно мала на думці інше: нашу дитину, її майбутнє та її безпеку.

Гуді Альсоп кивнула головою.

— Я так і знала.

— Але ж я не вимовляла слів, не здійснювала жодного ритуалу і нічого не вигадувала. — Я просто повторювала те, чому мене вчила Сара. — Я тільки те й робила, що ставила деякі питання. Їх навіть важко назвати цікавими та оригінальними.

— Магія починається з бажання. А слова приходять набагато пізніше, — пояснила Гуді Альсоп. — Але навіть після цього ткаля інколи неспроможна звести заклинання до кількох рядків, щоб ним могла скористатися інша відьма. Декотрі ткацькі витвори вперто не бажають ставати заклинаннями, хоч як ми над цим не б’ємося. Вони призначені виключно для нашого вжитку. Саме через це нас і бояться.

«Усе починається з відсутності й бажання», — стиха мовила я. І знову минуле й сьогодення зіткнулися, коли я повторила перший рядок вірша, написаного на єдиній сторінці з манускрипту Ешмол-782, яку хтось колись прислав моїм батькам. Цього разу, коли в кутках спалахнуло світло й освітило запилені золотисто-блакитні пасма, я не стала відвертатися. Не відвернулася й Гуді Альсоп. Метью та Сюзанна простежили за нашими поглядами, але ніхто з них не помітив нічого незвичайного.

— Та отож. Бачиш, як час відчуває твою відсутність і хоче, щоб ти повернулася і знову увіткала себе в своє колишнє життя. — І Гуді аж засяяла, сплеснувши руками так, немов я подарувала їй зроблений мною красивий малюнок олівцем, а вона збирається причепити його на стіну, щоб усі бачили. — Утім, час іще не готовий до твого повернення. Якби був готовий, то блакитний колір світився б набагато яскравіше.

— Ви говорите так, наче поєднання магії та ремесла є цілком можливим, хоча це різні речі, — сказала я, й досі не переборовши своє збентеження. — Відьмацьке ремесло використовує заклинання, а магія — це вроджена здатність керувати стихіями, такими, наприклад, як повітря чи вогонь.

— Хто сказав тобі таку дурницю? — пирхнула Гуді. — Магія та відьмацьке ремесло — це як дві стежини, що перетинаються в лісі. А ткаля здатна стояти на цьому перехресті, спершись ногами на обидві стежини. Вона може також стати між ними, де сили найпотужніші.

На знак протесту проти розкриття його таємниці час голосно скрикнув.

— «Дитина поміж, відьма — вбік», — зачудовано промимрила я. Привид Бріджет Бішоп попередив мене про небезпеки, пов’язані з таким вразливим становищем. — Перед тим як ми сюди прибули, привид однієї з моїх попередниць, Бріджет Бішоп, сказав мені, що така моя доля. Напевне, вона знала, що я ткаля.

— І твої батьки це знали, — сказала Гуді Альсоп. — Мені видно останні рештки ниток, з яких було зіткано їхнє обмежуюче заклинання. Твій батько теж був ткачем. Він знав, що ти підеш його шляхом.

— Її батько? — спитав Метью.

— Чоловіки рідко бувають ткачами, Гуді, — заперечила Сюзанна.

— Батько Діани був надзвичайно талановитим ткачем, але не мав відповідної підготовки. Його заклинання було скоріше стулене докупи, аніж ретельно переплетене. Однак воно було зроблене з любов’ю і певний час добре прислужилося своєму призначенню — як і той ланцюг, що поєднує тебе з вером, Діано. — Той ланцюг був моєю секретною зброєю, яка забезпечувала мені відчуття того, що в свої найскрутніші хвилини я все одно міцно прив’язана до Метью.

— Тої ночі Бріджет сказала мені ще дещо: «Немає шляху вперед, на якому б не було його». Напевне, вона знала й про Метью, — зізналася я.

— А ти ніколи не розповідала мені про ту розмову, mon coeur, — зазначив Метью, і в голосі його прозвучало не стільки невдоволення, скільки цікавість.

— Перехрестя, стежини та смутні пророцтва тоді не видавалися мені важливими. А потім із нами трапилося стільки всього, що я просто забула. — Я поглянула на Гуді Альсоп. — До того ж, як я могла робити заклинання, коли нічого про них не знала?

— Ткалі оточені таємничою загадковістю, — сказала мені Гуді. — Наразі ми не маємо часу шукати відповіді на всі твої запитання, бо мусимо зосередитися на тому, щоб навчити тебе керувати магією, коли вона проходить крізь тебе.

— Мої здібності поводилися як пустотливі неслухняні дітлахи, — визнала я, згадавши про зморщену айву та зіпсовані туфлі Мері. — Я ніколи не знала, що трапиться потім.

— Це досить часто трапляється з ткалею, яка тільки починає усвідомлювати свою силу. Але твоє яскраве сяйво чітко бачиться й відчувається навіть звичайними людьми. — Гуді Альсоп відкинулася на спинку крісла і уважно до мене придивилася. — Якщо відьми помітять твоє світіння, як сьогодні його помітила мала Енні, вони можуть скористатися твоїм знанням у власних цілях. Ми не дозволимо ані тобі, ані твоїй дитині потрапити в лабети Габбарда. Наскільки я розумію, ви зможете впоратися з Конгрегацією? — спитала вона, поглянувши на Метью. Той промовчав, і Гуді Альсоп сприйняла його мовчанку як знак згоди.

— От і добре. Приходьте до мене по понеділках та четвергах, Діано. Пані Норман зможе приймати вас по вівторках. Я домовлюся з Марджорі Купер на середи, а Елізабет Джексон та Кетрін Стрітер займатимуться вами по п’ятницях. Із їхньою допомогою, Діано, ви зможете примирити вогонь та воду у вашій крові, інакше вам ніколи не вдасться видати щось інше, крім пари.

— Може, не варто втаємничувати всіх цих відьом у нашу справу, Гуді, — зауважив Метью.

— Пан Ройдон має рацію. Уже й без того ходить багато пліток про нову відьму. Щоб заслужити прихильність отця Габбарда, Джон Чендлер старанно поширює про неї всілякі чутки. Ми й самі зможемо її навчити, це однозначно, — сказала Сюзанна.

— А відколи це ти стала вогневідьмою? — напустилася на неї Гуді. — Кров Діани повниться вогнем. Мої таланти стосуються, здебільшого, відьмовітру, а твої — земної сили. Нас двох не вистачить для її навчання.

— Якщо ми дотримуватимемось твого плану, то наша відьмацька громада невдовзі привабить небажану увагу. Нас лише тринадцятеро відьом, а ти хочеш залучити до цієї справи аж п’ять. Нехай проблемою пані Ройдон займуться й інші громади — наприклад Мургейтська або ж Олдгейтська.

— Олдгейтська громада надміру розрослася, Сюзанно. Вона нездатна керувати власними справами, не кажучи вже про підготовку ткалі. До того ж, мені туди надто далеко добиратися, а гниле повітря біля міської стічної канави лише посилюватиме мій ревматизм. Тому ми тренуватимемо її у цьому приході, як і хотіла богиня.

— Але ж я не можу… — почала було Сюзанна.

— Я — твоя старійшина, Сюзанно. Якщо бажаєш і далі не погоджуватися, то доведеться звернутися до Верховної Ради. — Атмосфера в кімнаті наелектризувалася.

— От і добре, Гуді. Я надішлю свій запит до Квінгайт, — відказала Сюзанна, сама чимало здивувавшись своїй сміливості.

— А хто така королева Гайт? — стиха спитала я Метью.

— Квінгайт це місцина, а не особа. А що таке Верховна Рада?

— Уялення не маю, — зізналася я.

— Припиніть шепотітися, — сердито покачала головою Гуді Альсоп. — Вікна й двері надійно запечатані моїм заклинанням, тому ваш шепіт боляче тисне мені на вуха.

Ми замовкли, і Гуді Альсоп повела розмову далі.

— Сюзанна поставила під сумнів мій авторитет у цій справі. Оскільки я є керманичем громади Гарлікгайт, а також старійшиною міського району Вінтрі, пані Норман мусить представити свій позов на розгляд решти районних старійшин Лондона. І вони винесуть рішення у нашій справі. Так робиться завжди, коли між відьмами виникають розбіжності. Число старійшин налічує двадцять шість, а разом ми складаємо Верховну Раду.

— Так це — чиста політика? — спитала я.

— Політика й розсудливість. Без цього інструмента розв’язання наших внутрішніх розбіжностей отець Габбард іще глибше запустив би свої вампірські пальці у наші справи, — пояснила Гуді Альсоп. — Вибачте, якщо я вас образила, пане Ройдон.

— Жодної образи, Гуді Альсоп. Але якщо ви винесете цю проблему на розгляд вашої Ради, то про Діану невдовзі дізнається увесь Лондон. — Метью схвильовано підвівся. — А я не можу цього допустити.

— Кожна відьма у нашому місті вже прочула про вашу дружину. Тут новини поширюються напрочуд швидко, і не в останню чергу завдяки старанням вашого приятеля Крістофера Марлоу, — сказала Гуді й вигнула шию, зазираючи в очі Метью. — Сядьте, пане Ройдон. Моїм старим кісткам важко кожного разу отак вигинатися. — На мій превеликий подив, Метью сів.

— Лондонські відьми й досі не знають, що ти ткаля, Діано, а це — надзвичайно важливо, — продовжила Гуді Альсоп. — Про це, ясна річ, доведеться повідомити Раду. Коли інші відьми довідаються, що тебе викликали на килим до старійшин, то подумають, що тобі буде висловлена догана за твої стосунки з паном Ройдоном чи тебе якимось чином зобов’яжуть не давати йому можливості користуватися твоєю кров’ю або твоїми магічними здібностями.

— Що б там не вирішили старійшини, ви й далі будете моєю наставницею? — Мені було вже не звикати до того, що я завжди була предметом заздрощів та зневаги з боку інших відьом, і не була настільки наївною, аби сподіватися, що лондонські відьми схвально поставляться до моїх стосунків із Метью. І мені було байдуже, чи братимуть Марджорі Купер, Елізабет Джексон та Кетрін Стрітер (ким би вони не були) участь у освітній програмі Гуді Альсоп. Але до Гуді я ставилася інакше. Бо це була та відьма, чиєю дружбою й підтримкою мені хотілося б заручитися.

— Я — остання з нашого роду в Лондоні й одна з трьох відомих ткаль у цій частині світу. Шотландська ткаля Агнеса Семпсон зараз перебуває у в’язниці в Единбурзі. Уже давно ніхто не чув про ірландську ткалю і не бачив її. Тому Рада не матиме іншого вибору, як дозволити мені бути твоєю наставницею, — заспокоїла мене Гуді Альсоп.

— А коли зберуться відьми-старійшини? — поцікавилася я.

— Як тільки будуть завершені приготування до їхньої зустрічі, — пообіцяла Гуді.

— Ми будемо напоготові, — запевнив її Метью.

— Є певні кроки, які вашій дружині доведеться здійснити самостійно, пане Ройдон. Серед них — народження дитини й зустріч із Радою, — пояснила Гуді Альсоп. — Знаю, веру дуже важко кому-небудь довіритися, але ви мусите це зробити заради вашої дружини.

— Своїй дружині я довіряю. Ви вже дізналися, що скоїли з нею інші відьми, тому не дивуйтеся, що я не вірю нікому з вашого племені, коли йдеться про Діану, — відказав Метью.

— Мусите спробувати, — повторила Гуді Альсоп. — Ви не повинні ображати Раду. Якщо це станеться, то отцю Габбарду доведеться втрутитися. А Рада не потерпить іще одної образи з його боку і покличе на допомогу Конгрегацію. Попри інші наші розбіжності, ніхто в цій кімнаті не бажає, щоб Конгрегація зосередила свою увагу на Лондоні, пане Ройдон.

Метью допитливо поглянув на Гуді Альсоп і замислився. А потім кивнув головою.

— Гаразд, Гуді.

Я — ткаля.

І невдовзі я стану матір’ю.

«Дитя поміж, а відьма — збоку», — прошепотів мені примарний голос Бріджет Бішоп.

Метью різко втягнув у себе повітря, і я зрозуміла, що він помітив переміну в моєму запаху.

— Діана втомилася і хоче додому.

— Вона не втомилася, просто їй страшно. Настав час, Діано. Мусиш сміливо подивитися у вічі правді й побачити, ким ти насправді є, — сказала Гуді Альсоп з легким співчуттям у голосі.

Але моя тривога продовжували зростати, навіть коли ми благополучно дісталися до «Оленя й Корони». Коли ми увійшли, Метью зняв свою прошиту куртку і накинув мені на плечі, вкриваючи від прохолодного повітря. Тканина зберегла в собі аромат конюшини й кориці разом із слабким запахом диму від Сюзанниного каміна та вогкого лондонського повітря.

— Я — ткаля. — Може, якщо я повторюватиму цю фразу, то до мене невдовзі дійде її справжній сенс. — Але я не знаю, що це означає і хто я тепер така.

— Ти — Діана Бішоп — історик та відьма. — Метью взяв мене за плечі. — Неважливо, ким ти була і ким станеш у професійному чи іншому планах, важливо, хто ти є. А ти — моє життя.

— Твоя дружина, — поправила я його.

— Моє життя, — повторив Метью. — Ти не лише моє серце, а і його пульс. Раніше я був лише привидом, як отой двійник Гуді Альсоп. — Від хвилювання його французький акцент став виразнішим, а голос — хрипким.

— Начебто я мала б відчути полегшення, дізнавшись, нарешті, правду, — сказала я, залізаючи у ліжко й цокочучи зубами. Здавалося, холод добрався аж до мого кісткового мозку. — Усе своє життя я дивувалася: чому я не така, як всі. Тепер я дізналася чому, але від цього мені не стало ані легше, ані спокійніше.

— Колись стане, — заспокоїв мене Метью, заповзаючи до мене під покривало. Він оповив мене руками. Тулячись один до одного і шукаючи взаємної підтримки, ми переплелися ногами, мов коріння дерева. Глибоко в моїй душі той ланцюг, що я його викувала з любові й туги за тим, кого мені ще належало зустріти, вигнувся і став еластичним. Він був товстий та незламний і повнився життєдайним соком, що перетікав від вампіра до відьми і навпаки. Невдовзі я стала відчувати себе не десь поміж, а благословенно зосередженою у самій собі. Коли я спробувала відсунутися, Метью не пустив мене.

— Я ще не готовий тебе відпустити, — сказав він, притягуючи до себе.

— Мусиш займатися роботою — для Конгрегації, Філіпа та Єлизавети. Я вже в нормі, Метью, — наполегливо мовила я, хоча насправді мені хотілося залишатися в його обіймах якомога довше.

— Вампіри мають інший вимір часу в порівнянні з теплокровними, — заперечив він, і досі не бажаючи мене відпускати.

— Скільки ж тоді триває вампірська хвилина? — спитала я, притуляючись до його підборіддя.

— Важко сказати, — промимрив Метью. — Певний відтинок часу між звичайною хвилиною й вічністю.

Зібрати двадцять шість могутніх відьом у Лондоні було нелегким завданням. Рада працювала не так, як я собі уявляла — в одній кімнаті, схожій на зал судових засідань, де я стояла б перед відьмами, а вони сиділи б переді мною акуратними рядами. Натомість її засідання відбувалися впродовж кількох днів у крамницях, тавернах та вітальнях по усьому місту. Офіційних представлень не було, і на суспільні умовності й тонкощі час не марнувався. Я побачила так багато незначимих відьом, що всі вони змішалися переді мною в одну розмиту пляму.

Однак дещо запам’яталося надзвичайно добре. Уперше в житті я відчула невідпорну силу вогневідьми. Гуді Альсоп не обманула мене: пекучий погляд чи дотик цієї рудоволосої жінки відчувався безпомилково. Хоча полум’я в моїй крові підскакувало й танцювало при її наближенні, вогневідьмою я не була, це однозначно. Цей висновок підтвердився, коли я зустрілася з двома вогневідьмами в приватній кімнаті таверни «Митра» в районі Бішопсгейт.

— Важко з нею буде, — зауважила одна з них, коли закінчила читати мою шкіру.

— Ткаля — мандрівниця в часі, яка має в собі багато води та вогню, — погодилася друга. — Ніколи в житті не думала натрапити на таке поєднання.

Відьми-члени Ради зібралися в будинку Гуді Альсоп, який всередині виявився просторішим, ніж здавався ззовні. Кімнатами походжало двоє привидів, разом із двійником Гуді. Вони зустрічали на порозі гостей і тихо ковзали в повітрі, розсаджуючи їх так, щоб усім було зручно.

Вітровідьми були далеко не такими страшними, як їхні родички вогневідьми. Своїми легкими й сухими дотиками вони тихо й спокійно оцінювали мої сильні та слабкі місця.

— Ти диви, яка вона буремна, — пробурмотіла одна сиво-срібляста вітровідьма років п’ятдесяти з гаком. Вона була маленькою й гнучкою і рухалася з такою швидкістю, що, здавалося, сила тяжіння має над нею значно меншу владу, аніж над рештою нас.

— Надто цілеспрямована, — нахмурилася друга відьма. — Їй слід навчитися відпускати події на самоплив, бо інакше кожен найменший протяг, що потрапить у центр її уваги, перетвориться на справжнісінький шторм.

Гуді Альсоп із вдячністю прийняла їхні висновки й коментарі, але коли відьми пішли, вона полегшено зітхнула.

— Тепер піду відпочину, дитино моя, — сказала вона слабким голосом і, підвівшись зі свого крісла, пішла до тильної кімнати будинку. Її привид-двійник поплентався слідком за нею, мов тінь.

— А серед членів Ради є чоловіки, Гуді Альсоп? — спитала я, наздоганяючи її і беручи під лікоть.

— Та залишилася жменька. Усі молоді чаклуни подалися до університету природну філософію вивчати, — відповіла вона, зітхаючи. — Зараз такі дивні часи настали, Діано. Усі метушаться, ганяються за чимось новим, і відьми також почали вважати, що книжки навчать їх краще за багатий досвід. А тепер дозволь мені піти. Бо у мене вже вуха дзвенять від усіх цих розмов.

Уранці у четвер до «Оленя й Корони» прийшла одна водовідьма. Я лежала й відпочивала, втомившись від учорашньої біганини по всьому місту. Повна й висока, ця водовідьма не стільки увійшла, скільки впливла до будинку. Однак у передпокої вона наштовхнулася на тверду перешкоду у вигляді щільної стіни вампірів.

— Усе нормально, Метью, — гукнула я крізь двері моєї спальні, рукою запрошуючи відьму до себе.

Коли ми залишилися самі, водовідьма окинула мене поглядом із ніг до голови. Її погляд защипав мою шкіру, як солона морська вода, — я немов пірнула в океан теплого літнього дня.

— Гуді Альсоп мала рацію, — сказала відьма низьким мелодійним голосом. — У твоїй крові надто багато води. Нам не можна зустрічатися з тобою групами через небезпеку викликати потоп. Ти мусиш бачитися з нами поодинці. Боюся, це займе увесь день.

Тож замість того, щоб я сама ходила до водовідьом, вони прийшли до мене. Одна за одною, мов тоненький потічок, вони заходили й виходили з будинку, доводячи до сказу Метью та Франсуазу. Але моя спорідненість із ними була беззаперечною, бо я відчувала глибинний внутрішній зв’язок із кожною відьмою, яка до мене заходила.

— Вода не бреше, — стиха промовила одна водовідьма, легенько торкнувшись кінчиками пальців мого лоба та плечей. А потім перевернула мої кисті долонями догори, щоб їх оглянути. Вона була приблизно мого віку і мала дивовижне поєднання кольорів: біла шкіра, чорні коси та блакитні очі.

— Яка вода? — спитала я, коли вона роздивлялася відгалуження, що вели від моєї лінії життя.

— Кожна водовідьма Лондона збирала дощову воду від середини літа й до Мабону, а потім виливала її до магічної кришталевої миски Верховної Ради. І миска сказала нам, що довгоочікувана ткаля матиме у своїх венах воду. — Водовідьма полегшено зітхнула і відпустила мої руки. — Нам потрібні нові заклинання після того, як ми допомогли відігнати від Англії іспанський флот. Гуді Альсоп змогла поповнити запаси заклинань у вітровідьом, але шотландська ткаля мала таланти, що стосувалися землі, тому вона не змогла нам допомогти, навіть коли б і захотіла. Утім, ти — правдива донька місяця і тому зможеш нам добре прислужитися.

Уранці у п’ятницю до нас прибув посланець. Він приніс адресу на Бред-стріт із наказом для мене бути там об одинадцятій годині, щоб зустрітися з рештою членів Ради: двома землевідьмами. Кожна відьма тою чи іншою мірою мала в собі певну частку магії землі, бо вона була основою відьомського ремесла. Але в сучасних відьомських кагалах землевідьми не вирізнялися в особливий підвид. Тому мені було цікаво дізнатися, чи відрізнялися землевідьми Єлизаветинської доби від сучасних.

Зі мною пішли Метью та Енні, оскільки П’єр робив закупи, виконуючи доручення Метью та Франсуази. Ми якраз виходили з подвір’я собору Святого Павла, коли Метью зненацька напустився на одного хлопчиська з брудним огидним обличчям і жалюгідно тонкими ногами. Мить — і Метью вже притиснув свій кинджал до його вуха.

— Хоч на волосину поворухнеш пальцем — позбудешся свого вуха, — тихо сказав Метью.

Я поглянула униз і з подивом побачила, що пальці хлопця вже торкнулися торбинки, що висіла у мене на поясі.

У зовнішності Метью завжди проглядався натяк на його здатність до насильства навіть у наші час, але в Єлизаветинському Лондоні ця здатність проглядалася набагато виразніше. Утім, навіщо йому виливати свою злість на комусь малому й беззахисному?

— Метью, — застерегла я його, помітивши переляк в очах у малого. — Припини.

— Інший би давно б відчикрижив твоє вухо або здав приставам, — сказав Метью, і хлопчак почервонів іще густіше.

— Досить, — різко кинула я і торкнулася плеча малого. Той аж зіщулився від страху. Перед моїми очима блискавично пронеслася картина: якийсь чоловік своєю дужою рукою б’є хлопця, і той відлітає аж під стіну. Торкаючись пальцями шорсткої сорочки, яка була єдиним захистом малого від холоду, я відчула великий синець, спричинений внутрішнім крововиливом. — Як тебе звати?

— Джек, ласкава пані, — прошепотів хлопець. Метью й досі тримав кинджал біля його вуха, і на нас уже почали звертати увагу перехожі.

— Прибери свого ножа, Метью, цей хлопчина не становить загрози жодному з нас.

Метью буркнув і неохоче прибрав кинджал від хлопцевого вуха.

— А де твої батьки?

— Нема в мене батьків, — знизав плечима Джек.

— Енні, відведи хлопця додому, нехай Франсуаза нагодує його і вдягне. Якщо зможете, викупайте його в гарячій воді й покладіть до ліжка П’єра. Він має виснажений вигляд.

— Не слід брати до себе кожного лондонського волоцюжку, Діано, — зауважив Метью і, щоб надати своїм словам більшої ваги, з силою загнав кинджал у піхви.

— Він може стати у пригоді Франсуазі, щоб бути в неї на побігеньках, — сказала я, прибираючи хлопцеві з лоба довге пасмо волосся. — Ти ж працюватимеш на мене, Джеку?

— Еге ж, пані, — відповів хлопець. Його живіт гучно забурчав, а в обережних очах з’явився проблиск надії. Моє відьмине третє око широко розкрилося, вдивляючись у хлопців порожній шлунок та його слабенькі тремтячі ноги. Я витягнула кілька монет зі свого гаманця.

— Коли йтимете додому, купиш у майстра Праєра шматок пирога, Енні. Хлопець ось-ось впаде від голоду, а пиріг допоможе йому протриматися, поки Франсуаза не нагодує його як слід.

— Слухаю, господине, — сказала Енні. І, схопивши Джека за руку, потягла його в бік району Блекфраєрс.

Метью похмуро глянув на їхні спини, що віддалялися, і потім — на мене.

— Гадаєш, ти робиш цьому хлопцю велику послугу? Цей Джек — якщо це його справжнє ім’я, в чім я щиро сумніваюся — і року не протягне, якщо продовжуватиме красти.

— Ця дитина не протягне й тижня, якщо якийсь дорослий не візьме на себе відповідальності за його долю. Як ти там казав: «Любов, турбота дорослих та затишне місце, де можна перечекати бурю?»

— Не обертай проти мене моїх же слів, Діано. То я казав про нашу дитину, а не про якусь безпритульну істоту. — Метью, якому за останні кілька днів довелося перебачити більше відьом, аніж за все попереднє життя, був явно налаштований агресивно.

— Я теж колись була безпритульною істотою.

Мій чоловік відсахнувся так, наче я його ляснула по щоці.

— Тепер його не так-то легко вигнати, еге ж? — Не чекаючи на його реакцію, я продовжила: — Якщо ми не візьмемо Джека до себе, то тоді його можна відвести просто до отця Габбарда. Там йому або домовину підберуть відповідного розміру, або підхарчуються на вечері його кров’ю. І в обох випадках йому буде краще, аніж і далі вештатися лондонськими вулицями, конаючи від голоду й холоду.

— Ми маємо достатньо слуг, — холодно зауважив Метью.

— Ти ж маєш грошей більш ніж удосталь. А якщо тобі їх забракне, то я платитиму йому за роботу з власних запасів.

— Краще придумай казочку, яку ти розповіси йому сьогодні на ніч, якщо ти вже так рішуче налаштувалася залишити його у нас, — сказав Метью, хапаючи мене за лікоть. — Невже ти гадаєш, що він не помітить, що опинився під одним дахом із трьома вампірами та двома відьмами? Діти звичайних людей завжди бачать світ створінь глибше, ніж їхні дорослі батьки.

— А ти гадаєш, що Джеку не буде байдуже, коли він матиме дах над головою, харчі у шлунку та ліжко, на якому він матиме змогу спати у теплі та безпеці?

Якась жінка отетеріло витріщилася на нас із протилежного боку вулиці. Вампіру та відьмі не варто так жваво сперечатися на людях. Я сильніше насунула каптур на голову.

— Чим більше створінь ми пускаємо тут у своє життя, тим непевнішим воно стає, — зауважив Метью. Помітивши цікаву жінку на тому боці вулиці, він відпустив мій лікоть. — А стосовно простих людей — і поготів!

Після зустрічі з двома солідними й серйозними землевідьмами ми з Метью розійшлися по різні сторони нашого помешкання, щоб дати змогу нашим нервам угамуватися. Метью накинувся на свою пошту, час від часу покрикуючи на П’єра і випускаючи велемовний потік прокльонів на адресу уряду її величності королеви Англії, свого примхливого батька та нетямущого короля Шотландії Якова. Я ж провела свій час, розповідаючи Джеку про його обов’язки. Допоки хлопець матиме в собі оте відточене вміння, яким він із готовністю користувався, щоб відмикати замки, проникати у чужі кишені та обчищати сільських бовдурів в азартних іграх, не можна було сподіватися, що йому буде цікаво читати, писати, куховарити і чимось допомагати Франсуазі та Енні. Однак П’єр всерйоз зацікавився хлопцем, особливо після того, як витягнув з кишені Джекової потертої одежини амулет.

— Ходімо зі мною, Джеку, — сказав П’єр, відчинивши двері і кивком голови показавши на сходи. Він якраз збирався на зустріч з інформаторами Метью, які мали прибути з останніми новинами, і явно хотів скористатися обізнаністю нашого нового підопічного з лондонським «дном».

— Слухаю, пане, — жваво відповів хлопець. Усього один раз добряче поївши, він уже мав значно кращий вигляд.

— Нічого небезпечного, — попередила я П’єра.

— Звісно, що ні, мадам, — відповів вампір невинним голосом.

— Я цілком серйозно, — не відставала я. — І щоб привів його додому іще до темряви.

Коли я перебирала папери на своєму столі, зі свого кабінету вийшов Метью. Франсуаза та Енні подалися до Смітфілда домовитися з різниками про м’ясо та кров, і ми мали увесь будинок у нашому розпорядженні.

— Вибач, серце моє, — мовив Метью, обіймаючи мене зі спини за талію і цілуючи в шию. — Цей тиждень видався таким метушливим — і Рада, і мої службові справи…

— І ти мене вибач. Я розумію, Метью, чому тобі не хочеться, щоб тут був Джек, але я не могла його проігнорувати. Він був голодний і йому було боляче.

— Знаю, — сказав Метью, притягуючи мене до себе так, що моя спина міцно притулилася до його грудей.

— А чи була б твоя реакція іншою, якби ми зустріли того хлопця на вулиці сучасного Оксфорда? — спитала я, вдивляючись у вогонь, щоб не зустрічатися поглядом зі своїм чоловіком. Увесь час після інциденту з Джеком із моєї голови не йшло запитання: що стало причиною такої поведінки Метью — чисто вампірська генетика чи просто мораль Єлизаветинської доби?

— Мабуть, ні. Вампірам нелегко жити серед теплокровних, Діано. Якщо немає емоційного зв’язку, то теплокровні для нас — лише джерело поживних речовин, і не більше. Жоден вампір, хоч яким би цивілізованим та вихованим він не був, не зможе довго пробути в компанії теплокровних або поблизу і не відчути при цьому бажання підхарчуватися ними. — Його прохолодний подих торкнувся моєї шиї, лоскотнувши те чутливе місце, яке Міріам загоювала своєю кров’ю після рани, що завдав мені Метью.

— Щось не схоже, щоб ти мав бажання підхарчитися мною. — Я не бачила ознак того, що Метью доводилося боротися з цим імпульсом, до того ж, свого часу він навідріз відмовився дослухатися поради свого батька і надпити мою кров.

— Зараз я навчився керувати своїми інстинктами та пристрастями набагато краще, ніж коли ми зустрілися вперше. Тепер моє бажання твоєї крові — це не стільки питання харчування, скільки домінування. Харчуватися тобою тепер, коли ми спарувалися, означало б головним чином утвердження мого панування.

— Для цього ми маємо секс, — невимушено мовила я. Метью був щедрий та вигадливий коханець, але явно вважав спальню тим місцем, де він має панувати безроздільно.

— Перепрошую, я щось не зрозумів? — іронічно підняв брову Метью.

— Секс і домінування. Саме це сучасні люди й вважають основою стосунків з вампіром, — пояснила я. — Їхні історії повняться несамовитими самцями-вампірами, які спочатку кидають жінок собі на плече і тягнуть їх у ліжко, а вже потім запрошують на вечерю та залицяються до них.

— Кажеш, вечеряють і залицяються? — отетеріло спитав Метью. — А вже потім…

— Еге ж. Ти б бачив, що читають подруги Сари в Медісонському кагалі. Вампір зустрічає дівчину, вампір кусає дівчину, дівчина ошелешено дізнається, що вампіри дійсно існують. А потім швидко йде секс, кров та деспотичне ставлення. Декотрі з цих творів є досить відвертими у сексуальному плані, — пояснила я і зробила паузу. — Часу для загортання у простирадло, як це було колись, явно бракує, це однозначно. Як і на поезію з танцями.

Метью стиха вилаявся.

— Тепер зрозуміло, чому твоя тітка поцікавилася, чи я не голодний.

— Тобі дійсно варто було б познайомитися з цим чтивом, хоча б для того, щоб побачити, що про вампірів пишуть звичайні люди. Вони ставляться до вас із набагато сильнішою упередженістю, аніж до нас, відьом. — Я обернулася й поглянула Метью у вічі. — Утім, ти вельми здивуєшся, дізнавшись, як багато дівчат хотіли б мати вампіра своїм інтимним другом.

— А їхні інтимні друзі виявляються жорстокими негідниками, які загрожують на вулицях беззахисним сиротам, — саркастично зауважив Метью.

— Більшість літературних вампірів мають золоті серця, і це рятує їхніх подруг від нападів несамовитої люті та розчленування, яким, зазвичай, такий напад закінчується, — заспокоїла я його, прибираючи з очей пасмо волосся.

— Оце добалакалися, — сказав Метью.

— А що? Вампіри ж читають книжки про відьом. Той факт, що Кітів «Доктор Фауст» є чистою фантазією, не заважає тобі насолоджуватися добротною казкою про надприродне.

— Так, але оце «кантування», а потім грубий секс… — Метью замовк і похитав головою.

— А ти ж сам «кантував» мене, як ти чарівно висловився. Пригадую, як не раз опинялася в твоїх руках, коли ми мешкали в Сеп-Турі.

— Тільки тоді, коли ти отримувала травму або коли тобі було боляче! — обурено вигукнув Метью. — Або ж коли ти була втомлена.

— Або коли тобі хотілося, щоб я була в одному місці, а я тим часом перебувала в іншому. Чи коли кінь був надто високим або ліжко завеликим, чи коли морем гуляли високі хвилі. Якщо чесно, Метью, то ти маєш дуже вибіркову пам’ять. Ти добре пам’ятаєш лише те, що влаштовує тебе. Стосовно ж фізичного кохання, то воно не завжди виходить таким ніжним актом, яким ти його змальовуєш. У тих книгах, що я читала, такого не було. Інколи це просто добряча груба…

Та не встигла я скінчити своє речення, як один високий і гарний вампір кинув мене на своє плече.

— Цю розмову ми продовжимо в приватній атмосфері.

— Допоможіть! Я підозрюю, що мій чоловік вампір! — розсміялася я і почала лупцювати Метью по сідниці.

— Тихше, — прогарчав Метью. — Бо тобі доведеться мати справу з господинею Гоулі.

— Якби я була звичайною жінкою, а не відьмою, то оте гарчання, яке я щойно від тебе почула, — я від нього просто знепритомніла б од надміру почуттів! Я була б уся твоя, я віддалася б тобі й ти міг би робити зі мною все, що забажаєш.

— А ти й так уже вся моя, — нагадав мені Метью, вкладаючи мене на ліжко. — Між іншим, я збираюся змінити цей сміховинний сюжет. Заради оригінальності — уже не кажучи про правдоподібність — ми перескакуємо через стадію вечері й відразу ж приступаємо до залицяння, яке плавно переходить у секс.

— Читачам сподобається вампір, який видав таку фразу! — вигукнула я.

Та Метью вже було не до моїх редакторських тонкощів. Він заповзято порпався, піднімаючи мої спідниці. Ага — значить, ми займатимемося сексом повністю вдягнені. Оце дійсно секс у стилі Єлизаветинської доби! Як цікаво!

— Зачекай хвилинку. Дай мені хоч булку зняти. — Це Енні розповіла мені по секрету, як насправді називається схожий на булку предмет одежі, що робив спідниці об’ємними й хвилястими.

Але Метью й не збирався чекати.

— К бісу булку! — Він розперезав свої бриджі, вхопив мене за руки і затиснув їх над моєю головою. А потім одним помахом опинився всередині мене.

— Не думала я, що розмова про художню літературу справить на тебе такий ефект, — сказала я, переривчасто дихаючи, коли він почав рухи. — Треба мені буде частіше такі розмови затівати.

Ми якраз сідали за вечерю, коли мене викликали до помешкання Гуді Альсоп.

Рада прийняла рішення.

Коли ми з Енні, двома вампірами й Джеком, який плентався позаду, прибули до будинку відьми, то застали її у передпокої разом із Сюзанною та трьома незнайомими відьмами. Гуді Альсоп відправила чоловіків до «Золотого гусака», а мене повела до компанії, що зібралася біля каміна.

— Заходь, Діано, і знайомся зі своїми наставницями. — Двійник Гуді Альсоп вказав мені на порожнє крісло і відійшов, сховавшись у тіні своєї господині. Усі п’ять відьом пильно поглянули на мене. У своїх товстих вовняних сукнях у холодних темних тонах вони були схожі на групу заможних міських матрон. Тільки колючі погляди видавали в них відьом.

— Значить, Рада погодилася з вашим початковим планом, — повільно мовила я, намагаючись дивитися їм у вічі. Бо негоже показувати вчителю, що ти його боїшся.

— Так, погодилася, — покірливо відповіла Сюзанна. — Вибачте мені, пані Ройдон. Я ж маю двох хлопців на руках, та ще й немічного чоловіка, який є надто хворим, щоб нас утримувати. А прихильність ближнього можна втратити дуже швидко.

— Дозволь представити тебе, — сказала Гуді Альсоп, злегка повернувшись до жінки, що стояла праворуч від неї. Їй було років зо шістдесят, вона мала опецькувату кремезну статуру, кругле обличчя і, якщо судити з посмішки, була людиною щиросердою й великодушною. — Знайомся, це — Марджорі Купер.

— Здрастуй, Діано, — сказала Марджорі й кивнула головою, зморщивши при цьому рюш. — Ласкаво просимо до нашої громади.

Знайомлячись із рештою членів Ради, я дізналася, що термін «громада», яким користувалися Єлизаветинські відьми, був аналогом терміна «кагал» або «шабаш», яким користувалися відьми сучасності. Як і все інше в Лондоні, межі громади співпадали з межами парафій. Хоч яким би дивним не здавалося таке поєднання меж відьомських громад та громад церковних, у ньому був організаційний здоровий глузд. До того ж, це гарантувало додаткову безпеку, оскільки відьми завжди були в курсі справ своїх сусідів — звичайних людей.

Отже, наразі у самому Лондоні налічувалося понад сотню громад та ще близько двох десятків — у його передмістях. Як і парафії, ці громади були організовані в більші адміністративні одиниці, що називалися районами. Кожен район посилав до Ради свого старійшину, який опікувався відьомськими справами у всьому місті.

Полювання на відьом ширилося, зростала паніка серед простих людей, і Рада всерйоз занепокоїлася тим, що стара адміністративна система почала руйнуватися й занепадати. Лондон вже лускався від надміру створінь, а кожного дня прибували нові. Мені вже довелося чути нарікання з приводу розмірів громади в Олдгейті, яка налічувала шістдесят відьом замість нормальної кількості в тринадцять-двадцять осіб. У Кріплгейті та Саутварку громади також надмірно розрослися. Щоб уникнути уваги з боку людей, декотрі громади почали брунькуватися, започатковуючи нові відгалуження. Але існування цих нових громад із недосвідченими ватажками було у ці важкі часи вельми проблематичним. Ті відьми з Ради, що мали дар пророцтва, віщували майбутні лиха й негаразди.

— Марджорі обдарована магією землі, як і Сюзанна. Її фах — пам’ять, — пояснила Гуді Альсоп.

— Мені не потрібні гримуари або оці нові альманахи, які так завзято рекламуються книгарями, — гордо заявила Марджорі.

— Марджорі чудово пам’ятає кожне заклинання, яке їй довелося опанувати, і може пригадати конфігурацію зірок на небосхилі за кожен прожитий нею рік, і навіть за ті роки, коли її ще на світі не було.

— Гуді Альсоп побоювалася, що ти не зможеш записати все те, чому тут навчишся, щоб потім забрати з собою. Я не лише навчу тебе знаходити правильні слова, щоб інша відьма могла скористатися вигаданими тобою закляттями, а й навчу тебе бути з цими словами заодно, єдиним цілим, щоб ніхто й ніколи не зміг їх у тебе забрати. — Очі Марджорі заіскрилися, і вона заговорила по-змовницьки тихим голосом. — До речі, мій чоловік — виноторговець. Він зможе дістати вам значно краще вино, аніж те, яке ви зараз п’єте. Настільки я знаю, вино для верів є дуже важливим.

Почувши це, я не втрималася й гучно розсміялася, і решта відьом також.

— Дякую, пані Купер. Я передам чоловікові вашу пропозицію.

— Зви мене Марджорі, бо ми всі тут сестри. — Уперше я не зіщулилася від того, що інша відьма назвала мене сестрою.

— А мене звуть Елізабет Джексон, — сказала стара жінка, що стояла по інший бік Гуді Альсоп. За віком вона була десь посередині між Марджорі та Гуді.

— Ви — водовідьма, — сказала я, відчувши спорідненість, щойно ця жінка заговорила.

— Так, я водовідьма. — Елізабет мала сталево-сиве волосся та очі, а на зріст була такою ж мірою високою й стрункою, як і Марджорі опецькуватою та круглою. Тоді як більшість водовідьом із Ради були гнучкі й текучі, Елізабет мала в собі кришталеву чистоту й рвучкість гірського струмка. Я відчула, що вона завжди казатиме мені правду, навіть якщо я не хотітиму її чути.

— Елізабет — талановита провидиця. Вона навчить тебе мистецтву ворожіння на магічному кристалі.

— Моя мати була відома даром пророцтва, — невпевнено сказала я. — І мені хотілося б піти її шляхом.

— Але вона не мала в собі вогню, — рішуче заявила Елізабет, негайно почавши сповіщати мені правду. — Ти не зможеш піти шляхом матері у всьому, Діано. Вогонь та вода — потужне поєднання, якщо ці стихії не знищують одна одну.

— Ми потурбуємося, щоб цього не сталося, — пообіцяла остання незнайома відьма, глянувши на мене. До цього моменту вона старанно уникала мого погляду. І тепер я збагнула чому: в її карих очах стрибали іскринки, а моє третє око стривожено розкрилося. І цим додатковим зором я побачила сяючий німб у неї над головою. Напевне, переді мною була Кетрін Стрітер.

— Ви… ви навіть потужніша за вогневідьом із Ради, — сказала я, затинаючись.

— Кетрін — відьма особлива, — підтвердила Гуді Альсоп. — Вона — донька батьків, які також були вогневідьмами. Це трапляється досить рідко, немов сама природа знає, що таке світло сховати неможливо.

Коли моє третє око заплющилося, засліплене тричі благословенною вогневідьмою, Кетрін якось зблякла. Її каштанове волосся поблякло, очі затуманилися, а обличчя, хоча й лишилося таким самим вродливим, стало маловиразним. Та коли вона заговорила, її магія стрепенулася й ожила.

— А ви маєте навіть більше вогню, ніж мені здавалося, — задумливо мовила я.

— Шкода, що її тут не було, коли приходила армада, — сказала Елізабет.

— Значить, це правда? Отой знаменитий «англійський вітер», що відігнав іспанські кораблі від берегів Англії, дійсно здійняли відьми? — спитала я. Про це завжди говорилося серед відьом, розповіді про цей вітер стали частиною їхніх легенд, але я завжди відкидала їх, вважаючи міфом.

— Гуді Альсоп дуже прислужилася її величності, гордо відповіла Елізабет. — Якби там були й ви, то ви змогли б витворити палаючу воду або принаймні палаючий дощ.

— Не забігаймо наперед, — перервала її Гуді Альсоп, піднявши руку. — Бо Діана ще не зробила своє вступне заклинання ткалі.

— Вступне заклинання? — спитала я. Як і «Раду» та «громаду», я чула цей термін вперше.

— Вступне заклинання виявляє форму та різновид талантів тої чи іншої ткалі. Ми разом утворимо священне коло. У ньому ми тимчасово вивільнимо твої сили, щоб кожна з них пішла своїм шляхом, не зазнаючи при цьому впливу слів чи бажань, — відповіла Гуді Альсоп. — Це багато розкаже нам про твої таланти та про те, як нам найкраще їх розвинути. Ми також дізнаємося, хто твій фамільяр.

— Відьми не мають фамільярів. — То була іще одна людська вигадка, як і те, що відьми начебто поклонялися дияволу.

— Ткалі — мають, — спокійно заперечила Гуді, кивнувши на свого двійника. — Оце — мій фамільяр. Як і кожен із фамільярів, вона також наділена моїми талантами.

— Я не впевнена, що в моєму випадку мати фамільяр — це слушна ідея, — сказала я, згадавши почорнілі зморщені плоди айви, черевики Мері та вилуплене курча. — Мені й так вистачає проблем.

— Саме для цього тобі й потрібне вступне заклинання: стати віч-на-віч зі своїми найпотаємнішими страхами, щоб мати змогу вільно розпоряджатися своєю магією. Утім, це дійсно може стати вкрай болісною процедурою. Бувало, що деякі ткалі входили в коло, маючи волосся чорне, мов вороняче крило, а виходили з посивілими пасмами, білими, мов сніг, — визнала Гуді Альсоп.

— Але це не буде так болісно, як тоді, коли вер покинув Діану, і вона ледь не потонула у власній воді, — лагідно мовила Елізабет.

— Або так нестерпно самотньо, як тоді, коли її замкнули у підземеллі, — сказала Сюзанна, здригнувшись. А Марджорі співчутливо кивнула.

— Чи так моторошно, як тоді, коли ота вогневідьма намагалася розколоти тебе, — заспокоїла мене Кетрін, і її пальці аж почервоніли від гніву.

— У п’ятницю буде повністю безмісячна ніч. До Стрітення залишилося всього кілька тижнів. І ми вступаємо в період, сприятливий для заклинань, що спонукають дітей до навчання, — зазначила Марджорі, зосереджено наморщивши лоба й видобуваючи відповідну інформацію зі своєї дивовижної пам’яті.

— А мені здавалося, що цей тиждень сприятливий для заклинань, що стосуються зміїних укусів, — зауважила Сюзанна, видобуваючи з кишені невеличкий календарик.

Поки Марджорі з Сюзанною розбиралися з календарем та розкладом, Гуді, Елізабет та Кетрін почали мене прискіпливо розглядати.

— Цікаво, цікаво… — мовила Гуді Альсоп, дивлячись на мене і торкнувшись пальцем свого підборіддя. — Мені здається…

— Нічого тобі не здається, — стиха перервала її Елізабет.

— Не забуваймо, що не слід забігати наперед, — нагадала всім Кетрін. — Богиня і так більш ніж прихильна до нас. — Коли вона промовляла ці слова, її очі в швидкій послідовності спалахнули зеленим, золотистим, червоним та чорним. — Але, можливо…

— Календар Сюзанни геть хибний. Але ми вирішили, що буде сприятливіше й краще, коли Діана витворить своє заклинання наступного четверга, коли з’явиться серпик нового місяця, — сказала Марджорі, захоплено сплеснувши руками.

— Ой! — скрикнула Гуді й заткнула пальцями вуха, захищаючи їх від збурення повітря, спричиненого сплеском долонь. — Тихше, Марджорі, благаю тебе, не так гучно.

Працюючи з громадою Гарлікгайт та займаючись алхімічними експериментами з Мері, більшу частину часу я проводила тепер поза межами домівки, хоча тим часом готель «Олень і Корона» і далі продовжував служити осердям «Школи ночі» й тієї роботи, яку виконував Метью. Прибували й відбували посланці з поштою, часто заходив Джордж безкоштовно пообідати та розповісти про свої триваючі марні спроби віднайти Ешмол-782. Інколи забігали Хенкок та Гелоуглас, щоб віддати на першому поверсі в прання забруднену одежу і посидіти напівголими біля каміна, чекаючи, коли їм повернуть чисто випрану й випрасувану. Після інциденту з Габбардом та Чендлером Кіт із Метью уклали хистке перемир’я, яке проявилося в тому, що я часто заставала драматурга у парадній вітальні; він похмуро дивився перед собою, а потім похапцем кидався щось записувати. Те, що він посягав на мої запаси письмового паперу, було додатковим джерелом мого роздратування.

А були іще Енні з Джеком. Інтегрування двох дітей у домашнє життя було справою, що потребувала великої кількості часу. Джек, якому, на мою думку, було десь сім чи вісім років, знаходив величезну втіху в тому, що безперервно надокучав дівчині підліткового віку. Він ходив за нею слід у слід і перекривляв. Енні часто не витримувала й кидалася до себе нагору, де падала на ліжко й заливалася слізьми. Коли ж я шпетила Джека за його поведінку, він супився й сердився. Відчайдушно намагаючись викроїти для себе хоча б декілька спокійних годин, я найняла їм наставника, щоб той навчив їх читати, писати й рахувати, але ця парочка швидко змусила недавнього випускника Кембриджа накивати п’ятами: вони сиділи з тупо витріщеними очима і вдавали з себе нетямущих. Енні та Джек воліли ходити на закупи із Франсуазою і вештатися Лондоном разом із П’єром, аніж сидіти непорушно за читанням чи рахунками.

— Якщо наша дитина буде поводитися так, як і ці шибайголови, то я втоплю її у річці, — сказала я Метью, на хвилину заскочивши до його кабінету, щоб відпочити.

— Вона неодмінно буде поводитися так само, в цьому ти можеш не сумніватися. І ти її не втопиш, — сказав Метью, відкладаючи ручку. Ми й досі сперечалися про здогадну стать нашої майбутньої дитини.

— Що я тільки не перепробувала! Умовляла їх, урезонювала, благала, навіть намагалася підкупом домогтися гарної поведінки, чорт забирай! Але від булочок пана Праєра Джек став іще непосидючішим, бо вони йому енергії додали.

— Усі батьки роблять такі помилки, — з посмішкою зауважив Метью. — Ти намагаєшся стати для них приятелькою. А треба ставитися до них як до цуценят. І гарний стусан набагато краще сприятиме становленню твого владного авторитету, аніж величезний м’ясний пиріг.

— Ти що, даєш мені виховательські поради з тваринного світу? — спитала я, пригадавши дослідження вовків, яке колись опублікував Метью.

— Фактично, так. Якщо цей безлад триватиме й далі, то їм доведеться мати справу зі мною, а я не роздаю стусанів. Я кусаюся. — Метью розлючено зиркнув на двері, за якими почувся гучний тріск, супроводжуваний боягузливим «Вибачте, пані».

— Дякую за обіцяну допомогу, але я іще не дійшла до такого розпачливого стану, коли пора вдаватися до дисципліни, що тримається на покаранні. Поки що не дійшла, — сказала я, виходячи з кімнати.

Два дні я розмовляла з дітьми голосом директора школи і ввела таке поняття, як перерва, але вони потребували набагато більшого обсягу фізичної активності, щоб вгамовувати свою жвавість. Тож я кинула свої книги та папери і стала водити їх на тривалі прогулянки Чіпсайдом та приміськими районами, що лежали на заході. Ми ходили на базар разом із Франсуазою і дивилися, як човни вивантажують свої товари на причалах Вінтрі. Там ми висловлювали свої здогади стосовно того, звідки ці товари прибули, та розмірковували щодо походження екіпажів суден.

І під час цих походів у мене зникло відчуття гості й з’явилося нове відчуття: що Лондон — це моя домівка.

Якось у суботу ми купували на базарі Ліденхол Маркет — найбільшому і найкращому ринку якісних бакалійних товарів, і я раптом побачила одноногого жебрака. Коли я почала вивуджувати з торбинки монету для нього, діти зникли в капелюшній крамниці. Вони могли зчинити там гармидер, і цей гармидер міг мені дорого обійтися.

— Енні! Джеку! — гукнула я, швидко кладучи монету в долоню жебрака. — Нічого не чіпайте руками!

— Далеко ж ви зайшли від домівки, пані Ройдон, — почувся низький голос. Шкіра моєї спини відчула на собі крижаний погляд; я обернулася й побачила Ендрю Габбарда.

— Доброго дня, отче Габбард, — привіталася я. Жебрак пошкутильгав геть.

Габбард озирнувся довкола.

— А де ваша служниця?

— Якщо ви маєте на увазі Франсуазу, то вона зараз на базарі, — в’їдливо відказала я. — Зі мною також Енні. Я не мала змоги подякувати вам за те, що ви її мені прислали. Вона мені дуже допомагає.

— Настільки я розумію, ви зустрічалися з Гуді Альсоп.

Я не стала відповідати на цю нахабну спробу прозондувати ситуацію.

— Відтоді як сюди приходили іспанці, вона зі свого дому ані ногою і виходить із нього тільки заради чогось вагомого.

Я все одно мовчала. Габбард посміхнувся.

— Я не є вашим ворогом, пані.

— Я не сказала, що ви — мій ворог, отче Габбард. Але це — не ваше діло, з ким я зустрічаюся й чому.

— Моє діло. Ваш вітчим — чи ви все ж таки волієте називати його батьком? — дуже чітко дав мені знати про це у своєму листі. Звісно, Філіп подякував мені за те, що я вам допомагаю. А коли йдеться про голову родини де Клермонів, то за подяками завжди йдуть погрози. І цим він досить кумедно відрізняється від вашого чоловіка та його поведінки.

Я примружила очі.

— Що вам від мене треба, отче Габбард?

— Я терплю присутність де Клермонів лише тому, що змушений це робити. Але я не зобов’язаний терпіти її й далі, якщо насувається біда. — Габбард нахилився до мене, і я відчула його морозний подих. — А ви накликаєте біду, ви збурюєте її. Я це нутром чую. Відчуваю на смак. Відтоді як ви тут з’явилися, з відьмами стало важко мати справу.

— Це неприємний збіг обставин, — сказала я, — і я тут ні до чого. Я така недосвідчена у справах магії, що навіть не вмію яйця у миску розбити. — Із ринку вийшла Франсуаза. Злегка вклонившись Габбарду, я рушила було повз нього. Але він миттю викинув руку і схопив мене за кисть. Я поглянула вниз, на його холодні білі пальці.

— Запах випромінюють не лише створіння, пані Ройдон. Чи знаєте ви, що таємниці також мають свій виразний запах?

— Ні, не знаю, — відказала я, вивільняючи руку з його хватки.

— Відьми здатні побачити, коли хтось каже неправду. А вери відчувають брехню так, як гончак відчуває запах оленя. Я викопаю вашу таємницю з-під землі, пані Ройдон, хоч як би ретельно ви не намагалися приховати її.

— Ви готові, мадам? — спитала Франсуаза, і, наблизившись до нас, нахмурилася.

Із нею були Енні та Джек, і коли дівчинка помітила Габбарда, вона густо почервоніла.

— Так, Франсуазо, — відповіла я, нарешті спромігшись відірвати погляд від моторошних, укритих прожилками очей Габбарда. — Дякую за вашу пораду, отче Габбард, і за вашу інформацію.

— Якщо вам важко впоратися з хлопцем, я з радістю про нього потурбуюся, — стиха мовив Габбард, коли я проходила повз нього. Я обернулася й широким кроком підійшла до нього.

— Не чіпайте те, що належить мені. — Наші погляди зустрілися, і цього разу першим відвернувся Габбард. Я знову підійшла до моєї маленької компанії, що складалася з вампіра, відьми та людини. Джек уже нетерпляче переминався з ноги на ногу і мав такий вигляд, наче ось-ось збирався кудись чкурнути.

— Ходімо додому обідати, — сказала я, беручи його за руку.

— Хто той чоловік? — пошепки спитав хлопець.

— Отець Габбард, — відповіла йому Енні переляканим шепотом.

— Це той, про якого співається в пісні? — спитав Джек, озирнувшись через плече. Енні ствердно кивнула.

— Так, а коли він…

— Досить, Енні. Що ти бачила в тій капелюшній крамниці? — поцікавилася я, міцніше хапаючи Джека за руку. Вільну руку я простягнула до кошика, що вгинався від бакалійних товарів. — Дай мені його, Франсуазо.

— Це не допоможе, мадам, — відповіла Франсуаза, але кошик подала. — Мілорд дізнається, що ви зустрічалися з тим негідником. Цього не приховає навіть запах капусти. — Джек зацікавлено повернув до нас голову, зачувши таку незвичну розмову, і я застережно глянула на Франсуазу.

— Давайте не будемо напрошуватись на халепу, — сказала я, коли ми наближалися до нашої домівки.

Повернувшись до «Оленя й Корони», я спекалася кошика, накидки, рукавичок та дітей і, взявши чашку з вином, пішла до Метью. Він сидів за столом, схилившись над стосом паперів. Коли я побачила цю картину, яка вже стала такою звичною, мені відлягло від серця.

— І досі працюєш? — спитала я і, простягнувши руку йому через плече, поставила перед ним вино. І нахмурилася. Аркуш, що лежав на столі перед Метью, був вкритий діаграмами, літерами «Х» та «О» і чимось схожим на сучасні наукові формули.

Я засумнівалася, що цей аркуш мав відношення до шпіонажу чи Конгрегації, якщо, звісно, Метью не займався шифруванням. — Що ти робиш?

— Та просто намагаюся дещо вирахувати, — відповів Метью, відсунувши аркуш геть.

— Щось генетичне? — Х та О нагадали мені про біологію та про горошини Грегора Менделя. Я підсунула аркуш до себе. На ньому були не лише Х та О. Я упізнала також ініціали членів родини Метью: ІК, ФК, МК та МВ. Решта стосувалися членів моєї родини: ДБ, РБ, СБ, СП. Імена людей Метью поєднав стрілочками, а від покоління до покоління тягнулися перехресні лінії.

— Та не зовсім, — сказав Метью, перериваючи моє роздивляння. То була класична «недовідповідь» у стилі Метью.

— Гадаю, що тобі для цього знадобиться обладнання. Унизу сторінки дві літери були обведені колом: Б та К — Бішоп та Клермон. То була наша дитина. Значить, розрахунки на аркуші мали до неї якийсь стосунок.

— Для того, щоб отримати однозначний висновок, — так, потрібне. — Метью взяв чашку з вином і пригубив її.

— І яка ж тоді твоя гіпотеза? — поцікавилася я. — Якщо це стосується дитини, то мені хотілося б знати.

Раптом Метью закляк, і ніздрі його розширилися. Він обережно поставив чашку на стіл, узяв мою руку, підніс її до губ і ніжно поцілував, начебто засвідчуючи своє кохання. Його очі враз почорніли.

— Ти бачилася з Габбардом, — сказав він обвинувальним тоном.

— Це не тому, що я навмисне прагнула зустрітися з ним, — відповіла я, намагаючись вивільнити руку. То була помилка.

— Ні, — каркнув Метью різким голосом, стискаючи пальці на моїй кисті. Тремтячи від гніву, він уривчасто зітхнув. — Габбард доторкнувся до твоєї кисті. Тільки до кисті. Знаєш, чому?

— Бо намагався привернути до себе увагу, — відповіла я.

— Ні. Він намагався заволодіти моєю увагою. Ось тут — твій пульс, — сказав Метью, провівши великим пальцем по вені. Я здригнулася. — У цьому місці кров так близько підходить до поверхні, що я можу її побачити й понюхати. Її тепло підсилює будь-який чужий запах, який сюди потрапить. — Його пальці браслетом огорнули моє зап’ястя. — А де була в той момент Франсуаза?

— На ринку Ліденхол. Зі мною були Джек та Енні. Неподалік з’явився якийсь жебрак… — Раптом я відчула короткий гострий біль. Коли я поглянула на кисть, то побачила, що вона поранена, а з дугоподібної низки неглибоких дірочок виступила кров. То був слід укусу.

— Ось як швидко Габбард міг надібрати твою кров і дізнатися про тебе все, — сказав Метью, міцно затискуючи ранки своїм великим пальцем.

— Але ж я навіть не помітила твого руху, — отетеріло мовила я.

Почорнілі очі Метью гнівно блиснули.

— Якби Габбард надумав тебе вкусити, то ти і його б кидка не помітила.

Може, Метью насправді не такий уже й неправий, що скрізь і всюди намагається огородити мене від небезпеки?

— Наступного разу не дозволяй йому наближатися до тебе. Второпала?

Я кивнула, і Метью почав повільну процедуру упокорення свого гніву. І, тільки повністю взявши себе в руки, він відповів на моє початкове запитання.

— Я намагаюся визначити можливість передачі моєї жаги крові нашій дитині, — сказав він із ноткою гіркоти у голосі. — Беньямін страждає на це захворювання. Маркус — ні. Я ненавиджу себе за те, що можу передати своє прокляття невинному дитинчаті.

— А ти знаєш, чому Маркус і твій брат Луї мали опірність, а ти з Луїзою та Беньяміном — ні? — спитала я, обережно уникаючи висловлювати припущення, що це могло стосуватися всіх його дітей. Метью скаже мені сам, коли (якщо) зможе.

Його плечі втратили гостроту й кутастість обрисів і злегка обм’якли.

— Луїза померла задовго до того, як з’явилася можливість здійснити відповідні аналізи. Я не маю достатньо даних, щоб робити якісь надійні й однозначні висновки.

— Але ж ти, напевне, маєш стосовно цього якусь теорію, — поцікавилася я, подумавши про діаграми, що їх склав мій чоловік.

— Я завжди вважав жагу крові чимось на кшталт інфекційного захворювання і припускав, що Маркус та Луї мали до неї опірність. Але коли Гуді Альсоп сказала нам, що тільки ткаля здатна завагітніти від вампіра, це наштовхнуло мене на думку: а, може, я не там шукаю відповідь на це запитання, де слід? Можливо, це щось не в Маркусі опирається хворобі, а щось у мені є сприйнятливим до неї, як, наприклад, ткаля є сприйнятливою до сперми вампіра, на відміну від всякої іншої теплокровної жінки.

— Ти хочеш сказати, що це — генетична схильність? — спитала я, намагаючись йти у напрямку його міркування.

— Можливо, це щось рецесивне, яке зрідка проявляється в популяції за винятком тих випадків, коли обоє батьків мають той ген. У мене не йшла з думки твоя приятелька Кетрін Стрітер та твоя характеристика її як «тричі благословенної», наче справжня сума її генетичних властивостей якимось чином виявилася більшою простої суми доданків.

Метью швидко занурився у тонкощі й нюанси своєї інтелектуальної загадки.

— А потім я почав замислюватися: а чи достатньо того факту, що ти є ткалею, щоб пояснити твою здатність завагітніти від вампіра? А що, як це лише комбінація рецесивних генетичних властивостей, причому не лише твоїх, а й моїх? — Коли він розпачливо провів пальцями крізь свою чуприну, я сприйняла це як ознаку того, що його жага крові минулася, і стиха полегшено зітхнула.

— Коли ми повернемося до твоєї лабораторії, то зможемо перевірити цю теорію, — сказала я і додала, стишуючи голос: — А коли Сара та Ем дізнаються, що невдовзі стануть тітками, то ти без проблем зможеш узяти у них зразки крові або умовити їх поняньчити дитину. Вони обидві вже давно і сильно страждають від тяжких проявів бабусиного синдрому і часто няньчили дітей сусідів, щоб вгамувати його.

Ця фраза викликала у Метью посмішку — нарешті.

— Бабусин синдром кажеш? Який грубий та жорстокий вислів, — сказав Метью, наблизившись до мене. — Мабуть, упродовж сторіч у Ізабо також розвинувся не менш складний випадок такого синдрому.

— Мені навіть про це подумати страшно, — сказала я і здригнулася.

Саме в ці моменти, коли ми обговорювали реакцію інших на нашу новину, замість аналізувати власну реакцію на неї, я по-справжньому почувалася вагітною. Моє тіло ледь помітило нове життя, яке в ньому зародилося, а в щоденній рутині нашої домівки було легко забути про те, що ми невдовзі станемо батьками. Я могла ходити цілими днями і не думати про це, згадуючи про свій стан лише тоді, коли пізно уночі до мене приходив Метью, щоб покласти руки мені на живіт, щоб мовчки злитися зі мною в одне ціле і лежати, прислухаючись до ознак нового життя.

— А я навіть уявити собі не можу, що з тобою може статися щось лихе, — сказав Метью, обнімаючи мене. — Будь обережною, моя левице, — прошепотів він, торкаючись губами мого волосся.

— Буду. Обіцяю.

— Ти б не розгледіла небезпеки, якщо та явилась перед тобою в шляхетних шатах та з офіційним запрошення на обід. — Він відсахнувся, щоб мати змогу поглянути мені у вічі. — Просто пам’ятай одне: вампіри не схожі на теплокровних. Не варто недооцінювати те, що ми можемо бути смертельно небезпечними.

Застереження Метью відлунювало ще довго після того, як він його висловив.

Я спіймала себе на тому, що стала стежити за іншими вампірами у нашому домі, вишукуючи незначні ознаки того, що вони замислили щось робити, ознаки голоду, втоми, метушливості та нудьги. Ці ознаки були малорозбірливими і малопомітними. Коли Енні проходила повз Гелоугласа, його повіки стулялися, ховаючи пожадливий блиск в його очах, але все це відбувалося так швидко, що мені почало здаватися, наче я це собі надумала, як і надумала те, що, коли Хенкок споглядав у вікно групу теплокровних, які проходили вулицею під вікном, ніздрі його розширювалися.

Однак я й гадки не мала брати з них додаткову платню за видалення плям крові з їхньої одежі, яку вони здавали прати. Гелоуглас та Хенкок полювали й харчувалися у місті, хоча Метью до них не приєднувався, обмежуючись тим, що Франсуаза приносила від різників.

Коли ми з Енні пішли після обіду в гості до Мері, як вже стало нашою традицією, я озиралася довкола уважніше, аніж за увесь час мого попереднього перебування в Лондоні. І цього разу я робила це не для того, щоб насолодитися деталями життя Єлизаветинської доби, а для того, щоб переконатися, що за нами ніхто не стежить і не йде. Енні я тримала на безпечній відстані витягнутої руки, а П’єр не випускав Джека зі своєї міцної хватки. На власному гіркому досвіді ми переконалися, що це — єдиний спосіб завадити хлопцю «цупити», як висловився Хенкок. Бо, незважаючи на наші зусилля, Джек і досі примудрявся здійснювати акти дрібних крадіжок. Намагаючись подолати цю кримінальну звичку, Метью ввів новий домашній ритуал. Кожного вечора Джек мав вивертати свої кишені й пояснювати, яким чином він став власником такого великого асортименту блискучих предметів. Але наразі це не стало перешкодою його діяльності.

Зважаючи на його грайливі пальчики, Джеку не можна було довіряти перебування в поважному домі графині Пемброкської. Ми з Енні залишили Джека наодинці з П’єром, і обличчя дівчинки помітно посвітлішало від перспективи довго потеревенити з Джоан, служницею Мері, і мати кілька годин свободи від небажаної уваги Джека та його чіплянь.

— Діано, нарешті! — скрикнула Мері, коли я переступила через поріг її лабораторії. Хоч скільки разів я туди не заходила, у мене завжди подих перехоплювало від краси яскравих фресок, що ілюстрували виготовлення філософського каменя. — Йди-но сюди, я щось тобі покажу.

— Оце і є твій сюрприз? — Мері натякала на те, що невдовзі потішить мене демонстрацією своєї алхімічної майстерності.

— Так, — відповіла Мері, беручи зі столу свій записник. — Ось дивися, сьогодні — вісімнадцяте січня, а я почала роботу дев’ятого грудня. На це пішло рівно сорок днів, як і передбачали мудреці.

Сорок було значущим числом в алхімічних експериментах, а їх Мері могла проводити скільки завгодно. Я проглянула її лабораторні записи, намагаючись вирахувати, над чим же вона працювала. Упродовж двох останніх тижнів я вже навчилася розбиратися в стенографічному письмі Мері та тих символах, якими вона користувалася для позначення різних металів та речовин. Якщо я зрозуміла правильно, цей процес вона почала з унції срібла, розчиненого в «aqua fortis» — «сильній воді», як її називали алхіміки, яка в мою добу була відома під назвою «азотна кислота». До цього розчину Мері додала дистильованої води.

— Оцим знаком ти позначаєш ртуть, еге ж? — спитала я, показуючи на невідому закарлючку.

— Так, але лише ту ртуть, яку отримую з найкращого джерела в Німеччині. — Мері не шкодувала коштів, коли йшлося про її лабораторію, хімікати та устаткування. Вона потягнула мене до іще одного приладу, що засвідчував її відданість якості: великої скляної колби. Вона була позбавлена будь-яких вад і сяяла, мов кристал, і це означало, що прибула вона до цієї лабораторії з Венеції. Англійське ж скло, котре вироблялося в Суссексі, було гіршим за своєю якістю через наявність у ньому малесеньких бульбашок та тьмяних плям. А графиня Пемброкська воліла мати венеціанські скляні вироби — і могла їх собі дозволити.

Коли ж я побачила, що було всередині колби, то аж сіпнулася від дивного передчуття.

Із малесенького зернятка всередині колби виросло срібне дерево. Від його стовбура відгалужувалися гілки. Вони також розгалужувалися мов виделки, утворюючи у верхній частині колби корону з сяючих пасом. Малесенькі намистинки на кінцях гілок нагадували плоди, наче вони вже доспіли, і їх вже можна було збирати.

— Arbor Dianæ, — гордо мовила Мері. — Наче сам Господь надихнув мене витворити його так, щоб воно виросло якраз до твого приходу й привітало тебе. Я намагалася виростити таке дерево раніше, але воно ніколи не приживалося. Хіба ж можна заперечувати істинність і силу алхімічного ремесла, коли бачиш перед собою таку красу!

Дерево Діани дійсно було захоплюючим видовищем. Воно мерехтіло й розросталося прямо перед моїми очима, викидаючи нові пагони, що заповнювали решту простору в колбі. Усвідомлення того, що це ніщо інше, як деревоподібна амальгама кристалізованого срібла, анітрохи не зменшувало мого захвату від того, як шматок металу зазнає процесу, схожого на вегетативне розмноження.

На протилежній стіні був зображений дракон, що сидів на посудині, схожій на ту, в якій Мері виростила своє дерево Діани. Дракон кусав себе за хвіст, і краплини його крові падали у сріблясту рідину. Потім я розшукала іще одне зображення з цієї серії: птаха Гермеса, який летів до хімічного шлюбу. Цей птах нагадав мені ілюстрацію весілля з манускрипту Ешмол-782.

— Я вважаю за можливе винайти швидший метод отримання такого самого результату, — сказала Мері, знову привертаючи до себе мою увагу. Вона витягнула письмове перо зі скуйовдженого волосся, залишивши за вухом розмазану чорну смугу. — Як ти гадаєш, що трапилося б, якби ми помістили сюди срібло перед тим, як розчинити його в аква фортіс?

Ми приємно провели цілий день, обговорюючи нові способи виготовлення дерева Діани, але час, як і завжди, сплив непомітно й швидко.

— Ми побачимося в четвер? — спитала Мері.

— Боюся, в четвер я буду зайнята іншими справами, — сказала я. Річ у тому, що того дня мене чекали у Гуді Альсоп перед заходом сонця.

Обличчя Мері осунулося.

— Значить, тоді в п’ятницю?

— Тоді в п’ятницю, — погодилася я.

— Діано, — якось невпевнено сказала Мері. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально, — здивувалася я. — А що, я маю хворобливий вигляд?

— Ти бліда й втомлена, — сказала Мері. — Як і більшість матерів, я маю схильність до… Ой! — Мері різко замовкла, почервоніла, як буряк, і поглянула на мій живіт. А потім швидко глянула мені у вічі. — Ти вагітна.

— Я матиму до тебе багато запитань наступного тижня, — сказала я, беручи Мері за руку і легенько стискаючи її.

— І давно ти вагітна? — поцікавилася вона.

— Не дуже, — відповіла я навмисне розпливчато.

— Але ж дитина не може бути від Метью. Вер неспроможний запліднити жінку, — сказала вона, здивовано піднімаючи руку до щоки. — Значить, Метью вітає майбутню появу дитини, навіть якщо вона не від нього?

Хоча Метью й попередив мене, що всі вважатимуть, що дитина від іншого чоловіка, ми з ним не поговорили про те, як саме слід відповідати. І мені довелося імпровізувати.

— Він вважає, що дитя — плоть від його плоті, — твердо відповіла я. Та моя відповідь, здавалося, лише посилила тривогу Мері.

— Тобі пощастило — Метью такий безкорисливий, коли йдеться про захист тих, хто опиняється в скруті. А ти, ти любитимеш дитину, хоча тобою заволоділи проти твоєї волі?

Мері вважала, що мене зґвалтували і що Метью одружився зі мною лише для того, щоб оберегти від ганебного тавра вагітної, але самотньої жінки.

— Дитя — воно невинне. Я не можу відмовити йому в своїй любові. — Я обережно намагалася ані розвіювати, ані підтверджувати підозри Мері. На щастя, вона вдовольнилася моєю відповіддю і з характерною для неї стриманістю не стала розпитувати мене далі.

— Ти не помилишся, якщо припустиш, — продовжила я, — що ми з Метью бажаємо тримати цю новину в таємниці якомога довше.

— Ясна річ, — погодилася Мері. — Я накажу Джоан приготувати для тебе спеціальний солодкий крем, який зміцнює й покращує кров і водночас заспокоює шлунок, якщо цей крем вживати перед сном. Він мені добре прислужився під час моєї останньої вагітності і, здається, сприяв послабленню вранішньої нудоти.

— Поки що, слава Богу, я таких симптомів не маю, — сказала я, натягуючи рукавички. — Хоча Метью запевняє, що вони можуть невдовзі з’явитися.

— Гм-м-м, — задумливо мугикнула Мері, і її обличчя вкрила тінь. Я нахмурилася: що її занепокоїло цього разу? Вона побачила мій вираз і широко посміхнулася.

— Намагайся не перевтомлюватися. Коли ти прийдеш до мене у п’ятницю, то не стій так довго, а краще сядь на стілець, поки ми будемо працювати. — Мері з усіх боків пильно обдивилася мою накидку. — І уникай протягів. Нехай Франсуаза зробить тобі припарки, якщо у тебе почнуть пухнути ноги. Я пришлю тобі рецепт припарок разом із рецептом крему. А зараз мій човняр відвезе тебе до Вотер-Лейн.

— Та туди ж всього-на-всього п’ять хвилин ходу! — заперечила я, сміючись. Насамкінець Мері дозволила мені піти від неї пішки, але тільки після того, як я пообіцяла їй, що уникатиму не лише протягів, а й холодної води та сильного шуму.

Тої ночі мені наснилося, що я сплю під віттям дерева, що росло з мого лона. Його гілки застували від мене місячне сяйво, а високо вгорі нічним небом мчав дракон. Коли він долетів до місяця, він обкрутив його своїм хвостом, і срібна куля місяця враз почервоніла.

Я прокинулася в порожньому ліжку з просяклими кров’ю простирадлами.

— Франсуазо! — скрикнула я, раптом відчувши різкі й сильні корчі.

Натомість до мене прибіг Метью. Коли він опинився поруч, спустошений вираз його обличчя підтвердив мої найгірші припущення.

-Усі ми втрачали дітей, Діано, — з сумом у голосі сказала Гуді Альсоп. — І майже всім жінкам знайомий цей біль.

— Майже всім? — спитала я, окинувши поглядом вітальню, де зібралися відьми з громади Гарлікгайт.

І враз посипалися історії про дітей, втрачених при народженні та померлих у віці шести місяців або шести років. А серед моїх знайомих не було жодної жінки, у якої трапився б викидень, принаймні я про це не знала. Але як я могла не знати про це, якби якась із моїх подруг пережила б таку втрату?

— Ти ще молода й дужа, — сказала Сюзанна. — І немає підстав сумніватися, що ти зможеш зачати ще одне дитя.

Так, жодної підстави, окрім тої, що тепер мій чоловік не доторкнеться до мене доти, поки ми не повернемося в той час, де існує контроль народжуваності та монітори для спостереження за станом плоду.

— Можливо, — сказала я, невимушено знизавши плечима.

— А де пан Ройдон? — тихо спитала Гуді Альсоп. Її двійник-привид ураз заметушився й поплив кімнатою, наче збирався знайти Метью десь на підвіконні чи на шафі.

— Кудись подався у своїх справах, — відповіла я, щільніше кутаючись у позичену шаль. То була шаль Сюзанни і, як і її власниця, вона пахла паленим цукром та ромашками.

— Я чула, що минулого вечора їх бачили разом із Крістофером Марлоу в холі Середнього Темплу. Напевне, дивилися там виставу, — сказала Кетрін, передаючи Гуді Альсоп коробочку з зацукрованими фруктами.

— Навіть звичайні люди можуть страшенно сумувати за втраченим дитям. Тому я не здивуюся, що вер переживатиме таке нещастя іще важче. Бо всі вони мають сильний власницький інстинкт. — Гуді Альсоп простягнула руку і взяла щось червоне й желатиноподібне. — Дякую, Кетрін.

Жінки стали мовчки чекати, сподіваючись, що я продовжу розпочату ними тему й розповім про наші нинішні стосунки з Метью.

— Із ним усе буде гаразд, — стисло відказала я.

— Він мав би бути тут, — різко кинула Елізабет. — З якого це дива його втрата має бути болючішою за твою?!

— Тому, що Метью жив із розбитим серцем тисячу років, а я лише тридцять три, — відказала я так само різко. — Він — вер, Елізабет. Чи хочеться мені, щоб він був тут, зі мною, а не десь із Кітом? Звісно, що так. Чи благатиму я його, щоб він залишився в «Олені й Короні» заради мене? Звісно, що ні. — Мій біль і моє горе почали виливатися назовні, і голос мій ставав дедалі гучнішим. Метью незмінно був зі мною ніжним та милим. Він багато разів заспокоював мене після моїх тривожних снів про майбутнє, яке розбилося на друзки, коли у мене стався викидень.

Але ті години, які він проводив деінде, дійсно тривожили мене.

— Мій здоровий глузд підказує мені, що Метью мусить мати можливість переживати своє горе по-своєму, — сказала я. — А серце каже мені, що він кохає мене, навіть якщо й воліє бути зараз зі своїми друзями. Мені просто хочеться, щоб він міг доторкнутися до мене, не відчуваючи при цьому провини й жалю. — Я відчувала це кожного разу, коли він дивився на мене, обіймав мене, брав за руку. І це було нестерпно боляче.

— Вибач, Діано, — сказала Елізабет із каяттям на обличчі.

— Та все нормально, — заспокоїла я її.

Та далеко не все було нормально. Увесь світ здавався мені якимось не таким, неправильним; його кольори були надто яскравими, а звуки такими гучними, що я аж підскакувала. Тіло моє було наче порожнє, а коли я намагалася читати, слова проскакували повз мою увагу, анітрохи її не торкаючись.

— Побачимося завтра, як і заплановано, — сказала мені Гуді Альсоп, коли решта відьом пішли.

— Завтра? — нахмурилася я. Я не в гуморі, щоб займатися магією, Гуді Альсоп.

— А я не в гуморі, щоб зійти в могилу, так і не побачивши, як ти зіткала своє перше заклинання, тому я чекаю тебе тут тоді, коли дзвони вдарять шосту.

Тої ночі я сиділа, втупившись у вогонь, коли дзвони пробили шосту, а потім сьому, восьму, дев’яту й десяту. Коли ж дзвони вдарили третю, на сходах почулися кроки. Думаючи, що то Метью, я підійшла до дверей. Сходи були порожні, але на них лежали предмети: дитяча шкарпетка, пагін гостролисту та аркуш паперу з чиїмось ім’ям, написаним на ньому. Я сіла на вичовгану сходинку, поклала все це на коліна і загорнулася в шаль.

Я й досі отак сиділа, намагаючись вирахувати, що то були за дарунки, як раптом розмитою плямою сходами гайнув Метью — і різко зупинився, помітивши мене.

— Діано… — мовив він, витираючи рота тильним боком долоні. Очі його були зелені й скляні.

— Коли ти з Кітом, то принаймні маєш змогу підхарчитися, — сказала я, підводячись. — Приємно знати, що ваша дружба не обмежується лише поезією та грою в шахи.

Метью поставив свій чобіт на сходинку поруч із моєю ногою і коліном притиснув мене до стіни, фактично загнавши мене у пастку. Його подих був солодкий і злегка металічний.

— Уранці ти себе ненавидітимеш за це, — тихо сказала я, відвертаючи голову.

Я чудово знала, що краще не пручатися й не тікати, коли на його губах і досі залишається присмак крові. — Треба було Кіту затримати тебе доти, поки наркотики не вийдуть із твого організму. Цікаво, а чи вся кров у Лондоні має в собі наркотичні речовини? — Це вже була друга ніч поспіль, коли Метью кудись ішов разом із Кітом, а потім повертався п’яний як чіп.

— Не вся, — промимрив Метью, — але таку найлегше дістати.

— А це що таке? — спитала я, піднімаючи шкарпетку, гостролист та аркуш паперу.

— Це для тебе, — відповів Метью. — Їх приносять кожної ночі. Ми з П’єром встигаємо забирати їх, поки ти спиш.

— А коли це почалося? — спитала я, боячись сказати більше.

— Минулого тижня, тоді, коли ти зустрілася з членами Ради. Більшість із принесеного — це прохання про допомогу. А після того як ти… А з понеділка з’явилися оці подарунки. — Метью простягнув руку. — Дай їх мені.

Та я притиснула руку до серця.

— А де решта?

Метью невдоволено скривив рота, але все одно показав, де ховав зібрані предмети: в ящику на мансарді, засунутому під один з ослонів. Я передивилася його вміст, який, в основному, нагадував те, що Джек кожного вечора вивертав зі своїх кишень: ґудзики, уривки стрічок, шматочки розбитого череп’яного посуду. Там були також пасма волосся й смужки паперу з написаними на них іменами. Невидимі для більшості очей, з кожного «скарбу» звисали нитки різної довжини, немов чекаючи, що їх відв’яжуть, потім з’єднають в одну або зроблять із ними іще щось.

— Це — запити на магію. — Я поглянула на Метью. — Тобі не треба було ховати їх від мене.

— Я не хочу, щоб ти творила заклинання для кожного створіння міста Лондон, — відказав Метью, і його очі почали темніти.

— А я не хочу, щоб ти ходив кудись попоїсти кожного вечора, а потім напивався як чіп зі своїми приятелями! Ну аякже, ти ж у нас вампір, тобі треба інколи цим займатися, — відказала я. — А я — відьма, Метью. І з подібними запитами треба обходитися надзвичайно обережно. Моя безпека залежить від моїх стосунків з сусідами. Я ж не можу брати, не спитавшись, чужі човни, як Гелоуглас, або гарчанням наводити на людей страх.

— Мілорде. — У протилежному кінці мансарди показався П’єр. Там вузенькі гвинтові сходи вели до потаємного виходу, схованого за гігантськими діжами пральні.

— Що там таке? — роздратовано спитав Метью.

— Агнеса Семпсон померла, — сказав П’єр переляканим голосом. — Її відвезли до Каслхіла в Единбурзі, задушили удавкою, а потім спалили тіло.

— Господи Ісусе, — сказав Метью й пополотнів.

— Хенкок повідомив, що вона була зовсім мертва іще до того, як розпалили багаття. Тому вона вже не могла відчувати болю, — продовжив П’єр. То був незначний акт милосердя, якого засуджена відьма удостоювалася досить рідко. — Вашого листа, мілорде, зачитувати відмовилися. А Хенкоку сказали не втручатися у шотландську політику, бо це прерогатива шотландського короля, й коли він іще раз заявиться до Единбурга, його радо підсмажать на багатті.

— Чому ж мені не вдається вирішити жодну проблему?! — несподівано вибухнув Метью.

— Значить, у темряву до Кіта тебе підштовхнула не лише втрата дитини. Ти ще й уникаєш подій у Шотландії.

— Хоч як би я не намагався покращити ситуацію, мені ніяк не вдається зламати цей триклятий хід подій, — сказав Метью. — Раніше, будучи таємним агентом її величності, я почувався у збуреній Шотландії як риба у воді. І, як член Конгрегації, вважав смерть Агнеси Семпсон прийнятною ціною за збереження статусу-кво. А зараз…

— А зараз ти одружений з відьмою, — сказала я. — І тому все бачиться тепер у іншому світлі.

— Так. Я розриваюся між тим, у що колись вірив, і тим, що стало тепер для мене найдорожчим, між тим, що я колись доблесно захищав як прописну істину та величезним обширом непізнаного, який переді мною відкрився.

— Піду до міста, — сказав П’єр, повертаючись до дверей. — Може, ще якісь новини роздобуду.

Я уважно поглянула в зморене обличчя Метью.

— Навіть не сподівайся, що ти зможеш збагнути й пізнати всі трагедії, якими сповнене життя, Метью. Мені також шкода, що ми втратили дитину. Знаю, зараз про це вже марно говорити, але це не означає, що ми не маємо прагнути майбутнього, в якому наші діти й наша родина будуть у безпеці.

— Викидень, що трапляється на такій ранній стадії вагітності, майже завжди є ознакою генетичної аномалії, котра робить зародок нежиттєздатним. Якби це трапилося лише одного разу, то… — Голос Метью ослабнув і замовк.

— Є такі генетичні аномалії, які не шкодять дитині, — зазначила я. — Візьмімо, наприклад, мене. — Я була генетичним парадоксом, складеним із різнорідних ДНК.

— Я не переживу втрату іще одної дитини, Діано. Просто… не зможу.

— Знаю. — Я була страшенно втомлена, і мені не менше, ніж йому хотілося впасти в благословенне забуття сну. Я ніколи не знала й не знатиму своє втрачене дитя так, як Метью знав Лукаса, але від того мій біль не був слабшим за той, який він терпів уже сотні років. — Сьогодні о шостій вечора я маю бути в помешканні Гуді Альсоп, — сказала я, підводячи на нього очі. — Ти знову підеш кудись із Кітом?

— Ні, — тихо й ніжно відповів Метью. І швидко торкнувся мене губами, немов вибачаючись. — Я буду з тобою.

Метью дотримав свого слова і відвів мене до Гуді Альсоп, після чого подався з П’єром до корчми «Золотий гусак». Дуже чемно й ненав’язливо відьми пояснили мені, що вампіри є тут небажаними. Благополучне здійснення ткалею свого вступного заклинання вимагало значної мобілізації надприродної та магічної енергії, а вампіри тільки заважатимуть цій процедурі.

Моя тітка Сара приділила б значну увагу тому, як Сюзанна та Марджорі приготували священне коло. Декотрі з речовин та обладнання, яке вони використовували, я знала — наприклад, сіль, якою вони посипали дошки долівки, щоб очистити простір, але решта були мені невідомими. Відьомський комплект Сари складався з двох ножів (один із чорним руків’ям, а другий — з білим), гримуара Бішопів та всіляких трав та рослин. Відьми ж Єлизаветинської доби потребували більшої кількості предметів для здійснення своєї магії, і серед тих предметів були, наприклад, мітли. Мені ніколи іще не доводилося бачити відьму з мітлою, хіба що на Гелловін, де мітли, разом із гостроконечними капелюхами, були елементом антуражу.

Кожна з відьом громади Гарлікгайт принесла з собою оригінальну мітлу. Мітла Марджорі була зроблена з вишневої гілки. На вершечку держака виднілися вирізьблені знаки та символи. Замість традиційної драчки Марджорі прив’язала до нижньої частини гілки трáви та прутики — у тому місці, де держак розгалужувався на дві тонші гілки. Вона пояснила мені, що в її магії трави відігравали важливу роль: реп’ях — для зняття заклять, біло-жовті квіти піретруму — для захисту, жорсткі стебла розмарину — для очищення і промивання. Мітла Сюзанни була зроблена з бересту, що символізував етапи життя від народження до смерті та стосувався її фаху як повитухи. Такими ж були й рослини, прив’язані до нього: м’ясисті листки папороті для загоювання ран, піняво-білі квіти сідача для захисту та гострі листки жовтозілля для міцного здоров’я.

Марджорі та Сюзанна ретельно розтерли сіль по підлозі за годинниковою стрілкою так, що її тоненькі кристалики пройшлися по кожному дюйму підлоги. Марджорі пояснила мені, що сіль не лише очистить простір, а й закупорить його так, щоб моя енергія не вилилася у навколишній світ, коли її повністю розкріпачать.

Гуді Альсоп закрила своїми заклинаннями вікна, двері й навіть димар. Привидів-домовиків поставили перед вибором: або сховатися посеред брусів даху й не заважати, або знайти тимчасовий притулок у родини, яка мешкала на нижньому поверсі. Не бажаючи нічого пропустити і трохи заздрячи двійникові, який не мав іншого вибору, окрім як залишатися біля своєї хазяйки, привиди почали пурхати поміж брусів і теревенити, гадаючи, чи матимуть мешканці Ньюгейт-стріт хоча б хвилину відпочинку тепер, коли ворожнеча між привидом середньовічної королеви Ізабелли та привидом жінки-убивці на ім’я леді Агнеса Хангерфорд знову спалахнула з іще більшою силою.

Елізабет і Кетрін вгамували мої нерви — і водночас заглушили розповідь про моторошні деталі страшних діянь і смерті леді Агнеси — розказуючи про декотрі зі своїх ранніх магічних пригод і спонукавши й мене розповісти про свої пригоди. Елізабет була вражена моєю оповідкою про те, як я спрямувала воду з-під садочка Сари до своїх долонь — краплина за краплиною. А Кетрін захоплено заквоктала, коли я розповідала про те, як я, уявивши, що тримаю в руках лук та стрілу, уразила відьмовогнем жінку-вампіра.

— Місяць зійшов, — сказала Марджорі, і її округле обличчя розчервонілося від передчуття значущої події. Віконниці були зачинені, але ніхто з відьом не поставив під сумнів її заяву.

— Тоді пора, — коротко кинула Елізабет діловим тоном.

Кожна відьма пішла з одного кутка кімнати до другого і, відламавши від своєї мітли гілочку, залишила її там. Але то було зроблено не навмання. Відьми розклали ті гілочки так, що вони з’єдналися, утворивши п’ятикутник — п’ятикутну відьмацьку зірку.

Ми з Гуді Альсоп зайняли місця в центрі кола. Хоча його межі й не були видимими, це мало змінитися, коли відьми займуть належні їм місця. А коли вони зробили це, Кетрін промимрила заклинання, і від відьми до відьми вирушила вогняна лінія, утворивши коло.

У його центрі почувся сплеск енергії. Гуді Альсоп застерегла мене, що те, що ми робимо цього вечора, будить давню магію і викликає її. Невдовзі потужну хвилю енергії змінило дещо інше. Воно лоскотало й легенько потріскувало, наче тисяча відьомських поглядів.

— Озирнися довкола себе своїм відьминим оком, — звернулася до мене Гуді Альсоп, — і скажи, що ти бачиш.

Коли розкрилося моє третє око, я була майже впевнена, що побачу, як навколишнє повітря немов ожило і кожна часточка його буде заряджена потенційною можливістю. Натомість кімната наповнилася волоконцями магії.

— Ниточки, — сказала я. — Таке враження, що увесь світ є не чим іншим, як гобеленом.

Гуді Альсоп кивнула.

— Бути ткалею — це значить бути прив’язаною до навколишнього світу і бачити його у вигляді пасом та відтінків кольору. Одні зв’язки сковують твою магію, інші загнуздують силу, що тече в твоїй крові, поєднуючи її з чотирма стихіями та великими таємницями, які за ними криються.

— Але я не знаю, як їх розрізнити. — Сотні волокнин торкалися моїх спідниць та корсажа.

— Невдовзі ти їх випробуєш, як пташка випробовує свої крила, і розкриєш ті секрети, які вони для тебе зберігають. А наразі ми їх усі повідрізаємо, щоб вони мали змогу повернутися до тебе незв’язаними. Коли я різатиму ці нитки, ти мусиш уникати спокуси вхопити енергію, яка вирує довкола тебе. Бо через те, що ти ткаля, тобі захочеться полагодити те, що є розрізаним. Зроби так, щоб думки твої були вільними, а розум — незайнятим. Дозволь енергії діяти на свій розсуд.

Гуді Альсоп відпустила мою руку і почала ткати своє заклинання, видаючи при цьому звуки, які не були схожі на мову, але все одно щось дивовижно мені нагадували. Із кожним вимовленим звуком я бачила, як ниті відпадали від мене, звиваючись і скручуючись у кільця. Мої вуха наповнилися ревінням. Мої руки зреагували на цей звук так, наче то була команда, і почали підніматися догори й розходитися в протилежні сторони, аж поки я не застигла в Т-подібній позі, в якій колись застав мене Метью біля будинку Бішопів, коли я витягувала воду з-під старого садка Сари.

Магічні пасма — всі ці ниті енергії, яку я могла запозичити, але не володіти нею — поповзли до мене так, наче вони були залізними волокнинками, а я — магнітом. Коли вони завмерли в моїх долонях, я відчула бажання стиснути над ними свої пальці. Це бажання було дуже сильним, як і передбачила Гуді Альсоп, але я переборола його і дозволила нитям ковзнути моїми долонями, мов сатинові стрічки з тих історій, які розповідала мені в дитинстві моя мати.

Наразі все відбувалося так, як і розповідала мені Гуді Альсоп. Але ніхто не міг передбачити, що трапиться, коли мої здібності наберуть обрисів, і тому відьми у колі напружилися й зібралися з силами, готуючись до зустрічі з невідомим. Гуді Альсоп попереджала мене, що не кожній ткалі вдавалося окреслити у своєму вступному заклинанні фамільяр, тому мені не слід розраховувати на те, що він неодмінно з’явиться. Але впродовж останніх кількох місяців життя навчило мене, що коли справа стосується мене, то неочікуване запросто може трапитися.

Ревіння посилилося, а повітря заворушилося. Прямо над моєю головою повиснув, обертаючись, клубок енергії. Він висмоктував енергію з приміщення, але безперервно вливався у власний центр, немов у чорну діру. Забачивши таку запаморочливу й бентежну картину, моє відьмине око закрилося.

У центрі бурі щось запульсувало. А потім відділилося і набуло примарної форми. Щойно це сталося, як Гуді Альсоп замовкла. Вона кинула на мене останній довгий погляд, а потім пішла, залишивши в центрі кола саму.

Почулося шурхотіння крил, удар укритого гостряками хвоста. Гарячий і вологий подих торкнувся моєї щоки. У повітрі зависла прозора істота з рептильною головою дракона. Її сяйні крила зачепили бруси даху, і привиди, що там зачаїлися, кинулися навтьоки, шукаючи іншого притулку. Істота мала лишень дві лапи, і пазурі на них виглядали так само смертельно небезпечними, як і гостряки на довгому хвості.

— Скільки лап у цієї істоти? — гукнула Марджорі, не в змозі чітко все бачити зі свого місця. — Це що, просто дракон?

Просто дракон?

— Це вогнедишний дракон, — зачудовано констатувала Кетрін. Вона підняла руки, готова накинути захисне заклинання, якщо потвора вирішить напасти. Елізабет Джексон теж підняла руки.

— Стривайте! — скрикнула Гуді Альсоп, перериваючи свою магію. — Діана ще ж не закінчила ткати. Можливо, вона зможе якимось чином приручити потвору.

«Приручити?» Я поглянула на Гуді Альсоп, не вірячи своїм вухам. Я навіть не знала достеменно — дракон цілком матеріальний чи просто привид? Він здавався реальним, але я чомусь могла крізь нього бачити.

— Я не знаю, що робити, — відповіла я, відчуваючи, як мене починає охоплювати паніка. Із кожним помахом драконових крил у кімнату сипалися іскри та краплини вогню.

— Декотрі заклинання починаються з ідеї, а інші — з запитання. Є багато способів згадати про те, що станеться, потім: зав’язати вузлик, скрутити мотузку або ж викувати ланцюг на кшталт того, яким ти з’єднала себе з вером, — сказала Гуді Альсоп тихим заспокійливим голосом. — Дозволь енергії вільно рухатися крізь тебе.

Вогнедишний дракон роздратовано заревів, простягаючи до мене свої лапи. Що йому треба? Шукає можливості схопити мене й понести геть із будинку? Чи зручного місця, щоб сісти і дати перепочинок своїм крилам?

Долівка піді мною заскрипіла.

— Відійди! — скрикнула Марджорі.

Я відійшла якраз вчасно. Наступної миті з того місця, де я щойно стояла, вистрибнуло дерево. Його стовбур рвучко пішов угору, розгалузився на дві товсті гілки, а потім почав розгалужуватися далі. На кінцях пагонів з’явилися зелені листки, потім — білі квіти і, насамкінець, червоні ягоди. Буквально через кілька секунд я вже стояла під великим деревом, яке одночасно квітло й плодоносило.

Вогнедишний дракон ухопився лапами за гілку на самісінькому вершечку дерева. На якусь мить здалося, що там він і залишиться. Та гілка під ним заскрипіла й тріснула. Дракон знову злетів у повітря, тримаючи в пазурах зламану гілку, а потім з його язика вирвався струмінь вогню — і дерево враз запалало. У кімнаті було надто багато займистих предметів: дерев’яна підлога та меблі, тканина, в яку були вбрані відьми… Усе, про що я думала в ту мить, було зупинити поширення вогню. Мені потрібна була вода, багато води.

У моїй правій руці я відчула якийсь тягар. Я поглянула вниз, очікуючи побачити відро. Та натомість побачила стрілу. Відьмовогонь. Але яка користь буде з того, що вогню стане іще більше?

— Ні, Діано! — застерегла Гуді Альсоп. — Не намагайся надати заклинанню чіткої форми!

Я струсила з себе думки про дощ та річки. Щойно я зробила це, спрацював мій інстинкт, руки мої піднялися попереду мене, права відтягнулася назад, я розігнула пальці — і в самісіньке серце дерева полетіла стріла. Полум’я рвучко вдарило вгору й засліпило мене. Вогняна спека враз ущухла, а коли до мене повернувся зір, я побачила, що опинилася на вершечку гори під неозорим зоряним небом. Низько над обрієм висів гігантський серп місяця.

— Я чекала на тебе. — Голос богині був ледь гучнішим за подих вітру. На ній була тонка одежа, волосся каскадом спадало на спину. Її звичної зброї ніде не було видно, але збоку біля неї сидів на задніх лапах великий пес. Він був такий великий та чорний, що його можна було сплутати з вовком.

— Це ти… — Страх стиснув моє серце. Відтоді як я втратила дитину, я відчувала, що невдовзі побачуся з богинею. — Ти забрала в мене дитя в обмін на врятоване життя Метью? — спитала я, відчуваючи, як душу мою розривають гнів та відчай.

— Ні, той борг віддано. Бо я забрала інше життя. А від мертвої дитини мені немає ніякої користі. — Очі богині полювання були зелені, мов перші весняні пагінці верби.

Моя кров похолонула.

— А чиє життя ти забрала?

— Твоє.

— Моє? — Я заклякла. — Значить, я… мертва?

— Звісно, що ні. Мертві належать іншому богу. Я ж шукаю живих. — Голос богині полювання став пронизливим та яскравим, мов промінь місячного світла. — Ти пообіцяла віддати мені будь-кого, будь-що — в обмін на життя того, кого ти кохаєш. Я обрала тебе. І я з тобою ще не розібралася остаточно.

Богиня ступила крок назад.

— Ти віддала мені своє життя, Діано Бішоп. Тепер пора ним скористатися.

Крик, що долетів згори, нагадав мені про присутність вогнедишного дракона.

Я кліпнула очима, і його обриси стали чітко видимими на тлі стелі Гуді Альсоп. Я знову опинилася в її помешканні, а не на пустельній вершині гори в товаристві богині. Дерево щезло, перетворившись на купу попелу. Я знову кліпнула очима.

Дракон закліпав у відповідь. Його очі були сумні й такі знайомі — чорні, зі сріблястою райдужною оболонкою замість білої. Різко скрикнувши, дракон розтиснув свої пазурі. І відламана гілка дерева упала мені в руки. Вона відчувалася як древко стріли, але була важчою, аніж можна було судити з її розміру. Дракон кивнув головою, випускаючи з ніздрів пасма диму. Мені імпульсивно захотілося простягнути руку й торкнутися дракона, щоб помацати його шкіру: може, вона гладенька, як у змії, але гаряча, бо це ж вогнедишний дракон? Та внутрішній голос підказав мені, що такий прояв уваги йому не сподобається. І я не захотіла відлякувати його. Бо він може стати дибки й пробити головою стріху, чий стан після дерева й вогню і без того викликав у мене велике занепокоєння.

— Дякую, — прошепотіла я.

Вогнедишний дракон відповів мені стогоном, в якому чулася пісня вогню. Він поглядав на мене своїми старими сріблясто-чорними очима, задумливо помахуючи хвостом. А потім розправив крила на весь розмах, огорнув ними свій тулуб — і дематеріалізувався.

Усе, що лишилося від вогнедишного дракона, — це легенький свербіж у моїх ребрах, що засвідчував, що якимось чином дракон проник у моє тіло, чекаючи, поки він мені знадобиться. Відчувши в собі величезну вагу цієї звірюки, я впала навколішки, а гілка дерева застукотіла по підлозі. Відьми кинулися до мене.

Першою до мене підбігла Гуді Альсоп. Обхопивши мене руками, вона зашепотіла:

— У тебе все вийшло добре, усе вийшло добре, дитино моя. — Елізабет склала долоню і кількома словами перетворила її на плиткий срібний ківшик із водою. Я попила з нього, а коли він спорожнів, то знову перетворився на просто долоню.

— Сьогодні видатний день, Гуді Альсоп, — сказала Кетрін, заквітчавши своє обличчя посмішкою.

— Еге ж, і вельми важкий як для такої молодої відьми, — сказала Гуді Альсоп. — Ти нічого не робила наполовину, Діано. Спочатку виявилося, що ти не просто відьма, а відьма-ткаля. А потім ти зіткала вступне заклинання, яке витворило дерево горобини просто для того, щоб приручити дракона. Якби я це побачила у своєму пророцтві, то все одно не повірила б.

— Я бачила богиню, — пояснила я, коли відьми допомагали мені стати на ноги. — І дракона.

— То був не дракон, — сказала Елізабет.

— Він мав лише дві лапи, — пояснила Марджорі. — І це робить його не лише вогняним створінням, але й створінням води, здатним рухатися між цими двома стихіями. Той вогнедишний дракон є поєднанням протилежностей.

— Те, що стосується горобини, стосується й дракона, — сказала Гуді Альсоп із гордою посмішкою. — Не кожного дня дерево горобини встромляє свої віти в один світ, залишаючись корінням в іншому.

Незважаючи на радісне цокотіння жінок довкола мене, я раптом відчула, що думаю про Метью. Він і досі сидів у «Золотому гусаку», чекаючи на новини від мене. Моє третє око розкрилося, видивляючись скручену червоно-чорну нить, що вела від мого серця через кімнату й крізь замкову шпарину у темряву за дверима. Я смикнула її, і ланцюг усередині мене відповів співчутливим дзенькотом.

— Якщо я не надто помиляюся, невдовзі до нас завітає пан Ройдон, щоб забрати свою дружину, — сухо мовила Гуді Альсоп. — Дозволь нам поставити тебе на ноги і привести в порядок, аби він не подумав, що ми вчинили з тобою зле і нам не можна довіряти.

— Так, Метью може бути надміру завбачливим і схильним оберігати мене від усього, що, на його думку, може становити для мене загрозу, — сказала я вибачливим тоном. — А особливо ця риса почала проявлятися після…

— Я ніколи не бачила вера, який був би інакшим. Це в їхній природі, — сказала Гуді Альсоп, допомагаючи мені підвестися. Повітря знову стало якимось сипучим, фізично відчутним, і, коли я рухалася, воно легенько терлося об мою шкіру.

— Стосовно цього пану Ройдону нема чого боятися, — запевнила Елізабет. — Ми потурбуємося, щоб ти знайшла зворотний шлях із темряви, так само, як і твій дракон.

— Із якої темряви?

Відьми враз позамовкали.

— Із якої темряви? — повторила я. Мою втому мов рукою зняло.

Гуді Альсоп зітхнула.

— Є відьми — їх вкрай мало — які мають здатність подорожувати між цим світом і сусіднім.

— Так, — кивнула я. — Це прядильниці часу. Я знаю про них, бо я теж прядильниця.

— Не між цим часом та наступним, Діано, а між цим світом та наступним. — Марджорі кивнула на гілку під моїми ногами. — Життя і смерть. Ти можеш бувати в обох світах. Саме через це тобі трапилася горобина, а не вільха чи береза.

— Ми вже раніше про це думали. Зрештою, ти ж змогла завагітніти від вера, — сказала Гуді Альсоп, кинувши на мене пронизливий погляд. Кров відхлинула від мого обличчя. — Що це таке, Діано?

— Плоди айви. І квіти. — Мої ноги знову підкосилися, але я встояла. — Черевик Мері Сідней. І дуб у Медісоні.

— І вер, — тихо сказала Гуді, і без пояснень мене зрозумівши. — Скільки ознак вказувало на те, як воно є насправді…

Надворі почулися приглушені кроки.

— Він не повинен знати, — швидко мовила я, хапаючи Гуді Альсоп за руку. — Тільки не зараз. Бо після втрати дитини пройшло дуже мало часу, до того ж, Метью не хоче, щоб я втручалася у справи життя та смерті.

— Надто пізно, — відповіла вона з сумом у голосі.

— Діано! — гукнув Метью, гупаючи кулаком у двері.

— Цей вер зараз двері розколе навпіл, — зауважила Марджорі. — Пан Ройдон не зможе зламати замикаюче заклинання й увійти, але коли двері затріщать і розлетяться на тріски, це страшенно налякає ваших сусідів, Гуді Альсоп.

Гуді махнула рукою, і повітря на мить загусло, а потім повернулося до нормального стану.

За якісь півсекунди Метью вже стояв переді мною, впиваючись у мене своїми сріблясто-сірими очима.

— Що тут сталося?

— Якщо Діана захоче, щоб ти про це знав, вона тобі розкаже, — відповіла Гуді Альсоп. Вона обернулася до мене. — З огляду на те, що трапилося тут цього вечора, завтра тобі буде краще провести час із Кетрін та Елізабет.

— Дякую, Гуді, — стиха мовила я, вдячна за те, що вона не розкрила моїх таємниць.

— Стривай. — Кетрін підійшла до гілки горобини й відламала від неї тоненький прутик. — Візьми оце. Мусиш мати шматочок цього дерева як талісман, — сказала Кетрін і поклала прутик мені на долоню.

На вулиці на нас чекав не лише П’єр. Разом із ним були Гелоуглас та Хенкок. Вони швиденько посадовили мене у човен, який чекав на початку Гарлік Хілл. Коли ми повернулися до «Оленя й Корони», Метью усіх відпустив, і ми лишилися з ним удвох у благословенній тиші нашої спальні.

— Я не хочу знати, що сталося, — хрипко мовив Метью, зачиняючи за собою двері. — Мені лише треба знати, що у тебе дійсно все гаразд.

— У мене дійсно все гаразд. — Я повернулася до нього спиною, щоб він послабив зав’язки мого корсажа.

— Ти чогось боїшся. Я це нюхом чую, — сказав Метью і рвучко повернув мене обличчям до себе.

— Я боюся того, що можу про себе дізнатися, — відповіла я, глянувши йому у вічі.

— Ти дізнаєшся правду про себе. — Метью сказав це так впевнено, так невимушено… Але він нічого не знав про дракона й про горобину, і про те, що вони означали для відьми-ткалі. Метью не знав також, що моє життя належало богині, що це було результатом угоди, яку я уклала, щоб врятувати його від смерті.

— А що, як я стану іншою, і тобі це не сподобається?

— Навряд чи, — запевнив він, пригортаючи мене до себе.

— Навіть якщо виявиться, що в моїй крові тече сила, здатна впливати на життя та смерть?

Метью відсахнувся і ошелешено поглянув на мене.

— Те, що я врятувала тебе в Медісоні, не було випадковістю, Метью. Я також вдихнула життя в черевики Мері й висмоктала його з дуба біля Сариного будинку в сучасності та з плодів айви, коли ми вже прибули в шістнадцяте сторіччя.

— Влада над життям та смертю — це величезна відповідальність, — сказав Метью, серйозно поглянувши на мене своїми сіро-зеленими очима. — Але я все одно кохатиму тебе, незважаючи ні на що. Ти забула, що я також маю владу над життям та смертю. Що ти сказала мені, коли я пішов на полювання в Оксфорді? Ти сказала, що між нами немає істотної різниці. «Час від часу я їм куріпок. Час від часу ти харчуєшся оленями».

— Ми є значно більше схожими один на одного, аніж здавалося кожному з нас, — повів далі Метью. — Але якщо ти можеш бути про мене гарної думки, знаючи про мої колишні витівки, то мусиш і мені дозволити бути про тебе гарної думки.

Раптом мені захотілося поділитися своїми секретами.

— Там був вогнедишний дракон та дерево, яке…

— Єдине, що важить для мене, це те, що ти повернулася додому цілою й неушкодженою, — сказав Метью, перериваючи мене поцілунком.

Він тримав мене у своїх обіймах так міцно й так довго, що на якусь благословенну мить я майже повірила йому.

Наступного дня, як і було домовлено, я пішла до помешкання Гуді Альсоп, щоб зустрітися там з Елізабет Джексон та Кетрін Стрітер. Мене супроводжувала Енні, але її відіслали до помешкання Сюзанни, де вона мала чекати, поки скінчиться мій урок.

У кутку стояла гілка горобини. В усьому іншому кімната мала звичайнісінький вигляд і нічим не нагадувала місця, де відьми креслили свої священні кола чи матеріалізували вогнедишних драконів. Однак я сподівалася побачити хоч якісь ознаки того, що тут буде творитися магія, наприклад, казан чи, може, кольорові свічки, що символізували б чотири стихії.

Гуді Альсоп кивнула мені підійти до столу, довкола якого були розставлено чотири крісла.

— Іди сюди, Діано, й сідай. Ми визнали за необхідне почати з самого початку. Розкажи нам про свою родину. Бо про відьму можна багато дізнатися з її родоводу.

— А що таке кров, як не вода та вогонь? — сказала Елізабет.

За три години я встигла виговоритися й втомитися, видобуваючи спогади про своє дитинство: про відчуття, що за мною стежать, прихід Пітера Нокса до нашого будинку, смерть моїх батьків. Але трьом відьмам цього було мало, і вони не зупинилися. Я детально розповіла про кожний епізод свого навчання в школі та університеті: про демонів, які ходили за мною слідом і стежили, про кілька заклинань, які я могла здійснити без особливого напруження, про ті дивні явища, котрі почали траплятися лише після того, як я зустріла Метью. Якщо в цьому була якась логічна схема, то я її геть не бачила, але Гуді Альсоп відпустила мене додому, запевнивши, що вони таку схему невдовзі створять.

Зморена, я ледь дошкандибала до замку Бейнардс. Мері всадовила мене у крісло і, відмовившись від моєї допомоги, наказала мені відпочивати, поки сама розбереться, що ж сталося з нашою порцією первісної матерії. Вона вся почорніла й стала мулистою, а на її поверхні утворилася тонка й липка зелена плівка.

Я сиділа, відпустивши свої думки вільно поблукати, а Мері тим часом працювала. День був сонячний, крізь димчасте повітря прорізався промінь сонця і впав на фреску, де був зображений алхімічний дракон. І я напружилася й подалася вперед.

— Ні, — вирвалося у мене. — Цього не може бути.

Але це було. Дракон більше не був драконом, бо тепер він мав лише дві лапи. То був вогнедишний дракон, і кінець свого шпичастого хвоста він тримав затиснутим у своєму роті, як ті уроборо, яких я бачила на прапорі де Клермонів. Голова дракона була повернута до неба, і в своїх зубах він тримав півмісяць. Над ним сходила багатокутна зірка. Емблема Метью. Як же я раніше її не помічала?

— Що там таке, Діано? — спитала Мері, нахмурюючись.

— Ти зробиш для мене дещо, Мері, навіть якщо моє прохання здасться тобі вельми дивним? — Передчуваючи її відповідь, я вже почала розв’язувати шовкову мотузку на своїх зап’ястях.

— Звісно. А що тобі треба?

Із дракона в алхімічний посуд під його крилами капали звивисті краплини крові. І ця кров плавала у морі ртуті та срібла.

— Я хочу, щоб ти взяла у мене зразок крові й влила її в розчин аква фортіс зі сріблом та ртуттю, — пояснила я. Мері спрямувала погляд на вогнедишного дракона, а потім знову на мене. — Бо що таке кров, як не вогонь та вода, поєднання протилежностей та хімічний шлюб?

— Добре, Діано, — погодилася Мері, явно заінтригована. Але питань більше не ставила.

Я впевнено клацнула пальцем над шрамом на внутрішній частині мого передпліччя. Цього разу мені не потрібен був ніж. Шкіра розійшлася — у чому я й не сумнівалася — і кров виступила на поверхню просто тому, що вона була мені потрібна. Джоан, схопивши маленьку миску, мерщій кинулася до мене збирати краплини червоної рідини. А вгорі на стіні сріблясто-чорні очі дракона споглядали, як падали краплі.

— Усе починається з відсутності й бажання. Усе починається із крові та страху, — прошепотіла я.

«Усе почалося з відкриття, яке зробили відьми», — відгукнувся час праісторичним відлунням, запаливши яскраві блакитно-янтарні ниті, які жваво замерехтіли на тлі кам’яних стін замку.

-Він що, так ніколи й не зупиниться? — Я підвелася, взяла руки в боки і, нахмурившись, невдоволено поглянула на стелю в помешканні Сюзанни.

— Вона, Діано. Це дракон-самка, — пояснила Сюзанна. Вона теж ошелешено витріщалася на стелю.

— Вона. Він. Воно. — Я тицьнула пальцем угору. Коли я намагалася зіткати заклинання, драконка вискочила на волю з клітки моїх ребер. Уже не вперше. І тепер знову прилипала до стелі, пускаючи дим і цокочучи зубами від збудження. — Терпіти не можу, коли він — воно починає літати кімнатою, коли йому заманеться. — Якщо подібне станеться в сучасній студентській аудиторії Єльського університету, то наслідки будуть непередбачуваними.

— Те, що твоя вогнедишна дракониха знову вибралася на волю, є лише проявом набагато серйознішої проблеми, — сказала Гуді Альсоп, подаючи мені букет яскраво забарвлених шовкових стрічок, зв’язаних докупи угорі. Його кінці вільно майоріли, наче стрічки травневого дерева, і загалом налічували дев’ять. Гама їхніх кольорів охоплювала відтінки червоного, білого, чорного, сріблястого, золотистого, брунатного, блакитного та жовтого. — Ти — ткаля і мусиш навчитися контролювати свою енергію.

— Я добре це знаю, Гуді Альсоп, але не розумію, чим мені здатна допомогти ялинкова прикраса, — вперто мовила я. Дракониха каркнула на знак згоди, і від цього звуку враз якось роздулася, стала чіткішою, але через мить повернулася до свого звичного розмитого силуету.

— І що ж ти знаєш про ремесло ткалі? — суворо спитала мене Гуді.

— Небагато, — зізналася я.

— Діані треба спочатку скуштувати ось це. — До мене підійшла Сюзанна з паруючою чашкою в руці. Запахи ромашки та м’яти наповнили повітря. Моя дракониха з цікавістю нахилила голову вбік. — Це заспокійлива настоянка, яка зможе вгамувати твою звірюку.

— Мене мало непокоїть той дракон, — зневажливо кинула Кетрін. — Змусити його підкорятися завжди непросто — це все одно, що стриножити демона, який вперто налаштувався зробити якусь шкоду. — «Їй легко говорити, — подумала я, — бо не треба вмовляти звірину забиратися назад, усередину».

— Які рослини в цьому трав’яному чаї? — спитала я, ковтнувши узвару, який подала мені Сюзанна. Після чаїв Марти я з підозрою ставилася до трав’яних сполук. Не встигла я скінчити питання, як чашка розквітла пагінцями м’яти, квітами ромашки, що пахли сіном, пінистим дудником та якимись жорсткими лискучими листками невідомого походження. Я стиха вилаялася.

— Ось бачите! — сказала Кетрін, показуючи на чашку. — Так, як я й казала. Щойно Діана ставить запитання, як богиня на нього відповідає.

Сюзанна занепокоєно поглянула на свою чашку, і та тріснула під вагою пагонів, що розросталися й набухали. — Мабуть, ти маєш рацію, Кетрін. Але якщо вона збирається щось ткати, а не ламати, то їй доведеться ставити кращі й цікавіші запитання.

Гуді Альсоп та Кетрін вирахували секрет моєї сили: вона була незручно пов’язана з моєю допитливістю й цікавістю. Тепер певні події набули сенсу: мій білий стіл з його яскраво забарвленими елементами головоломки, які приходили мені на допомогу кожного разу, коли я поставала перед проблемою, масло, що вилітало з холодильника Сари, коли я цікавилася, чи не залишилося його ще трохи. Стало можливим пояснити навіть дивовижну появу манускрипту Ешмол-782 в Бодлійській бібліотеці: коли я заповнила бланк заяви, я поцікавилася: а що там у тому фоліанті? А сьогодні вдень, коли я просто поцікавилася подумки, хто ж був автором заклинань у Сюзанниному гримуарі, чорнильні рядки зіскочили зі сторінки й утворили на столі поряд із книгою точний портрет її померлої бабусі.

Я пообіцяла Сюзанні повернути літери на місце, щойно дізнаюся, як це зробити.

Отак я й усвідомила, що заняття магією — це зовсім не заняття історією. Уся хитрість і в першій, і в другій полягала не в правильних відповідях, а в правильно сформульованих запитаннях.

— Розкажи нам знову про те, як ти викликала відьмоводу, Діано, а також про лук та стрілу, що опинилися в твоїх руках, коли твоєму коханому загрожувала смертельна небезпека, — запропонувала Сюзанна. — Може, ми зуміємо побачити в твоїй розповіді ту чи іншу методику, якою потім станемо користуватися.

Я переповіла події тієї ночі, коли Метью полишив мене в Сеп-Турі, а з мене вийшла потопом вода, а також те, що сталося вранці в Сариному садочку, коли я побачила підземні водяні жили. А потім ретельно, крок за кроком, розповіла про кожен випадок, коли в моїх руках опинявся лук — і без стріли, і зі стрілою, якою я так і не вистрелила. Коли я завершила, Кетрін задоволено зітхнула.

— Тепер я бачу, в чім проблема. Діана неповністю присутня в даному конкретному моменті за винятком тих випадків, коли вона когось захищає або коли опиняється наодинці зі своїми страхами, — зазначила Кетрін. Вона завжди невпевнено розмірковує про минуле або так само невпевнено замислюється над майбутнім. А для того, щоб творити магію, відьма мусить бути повністю тут і зараз. — Мій дракон замахав крилами на знак згоди, погнавши кімнатою хвилі теплого повітря.

— Метью завжди вважав, що існує зв’язок між моїми емоціями, потребами та магією, — пояснила я.

— Інколи я дивуюся: чи той вер, бува, частково не відьмак? — сказала Кетрін. — Решта засміялися від одного припущення про те, що син Ізабо де Клермон має в собі хоча б краплину відьмацької крові.

— Гадаю, що ми можемо безпечно полишити вогнедишного дракона на самоті, і повернутися до питання Діаниного маскувального заклинання, — запропонувала Гуді Альсоп, маючи на увазі мою потребу приховувати надлишок вивільненої енергії кожного разу, коли я займалася магією. — Ну як, у тебе щось виходить?

— Я відчуваю, як довкола мене утворюються пасма вогню, — невпевнено відповіла я.

— Мусиш зосередитися на своїх вузлах, — зауважила Гуді Альсоп, утупившись поглядом на стрічки, що лежали в мене на колінах. У стрічках, що поєднували світи докупи, можна було знати кожен відтінок, а маніпуляція цими стрічками — скручування й зв’язування — творила сприятливу магію. Але спершу мені слід було дізнатися, якими стрічками користуватися. Я взяла пучок стрічок за вузол, яким вони були зв’язані докупи. Гуді Альсоп уже навчила мене, як слід легенько дмухати на стрічки і зосередитися на своєму бажанні. У результаті мали вивільнитися саме ті стрічки, які є необхідними для того заклинання, яке я хочу зіткати.

Я дмухнула на стрічки — і вони замерехтіли й затанцювали. Жовта і брунатна смужки вивільнилися й упали мені на коліна, а разом із ними упали червона, синя, срібляста й біла. Я провела пальцями по пасмам скрученого шовку довжиною дев’ять дюймів. Шість стрічок означали шість різних вузлів, і кожен складніший за попередній.

Я й досі в’язала вузли незграбно, але ця стадія ткання видалася мені на диво заспокійливою. Коли я вправлялася в скручуванні та переплетенні, тренуючись на звичайних стрічках, результат моїх зусиль чимось нагадував давній кельтський шнуровий орнамент. У вузликах був ієрархічний порядок. Перші два становили одинарні й подвійні прості затяжні вузли. Інколи їх робила Сара, коли творила любовні заклинання або щось інше, що зобов’язує чи приваблює. Але тільки ткалі здатні творити складні й витончені вузли, що містять аж дев’ять чітких переплетень і закінчуються двома вільними кінцями, які магічно поєднуються і утворюють нерозривне плетиво.

Я глибоко вдихнула і знову зосередилася на своїх намірах та бажаннях. Маскування та приховування було однією з форм захисту, і його кольором був пурпуровий. Але пурпурової стрічки я не знайшла.

Та враз блакитна та червона стрічки виокремилися, піднялися й сплелися так міцно, що в результаті стали схожими на оті цятковані пурпурові свічки, які моя мати часто ставила у вікнах у безмісячні ночі.

— Вузол зв’язали, заклинання почали, — стиха мовила я, протягуючи пурпурову нитку крізь простий затяжний вузол. Вогнедишний дракон замугикав, імітуючи мої слова.

Я поглянула на нього — на неї — і вкотре здивувалася її мінливій зовнішності. Коли дракониха видихала, вона зменшувалася й перетворювалася на розмиту хмаринку диму, а коли вдихала, то збільшувалася, а її обриси ставали виразнішими. Вона становила бездоганний баланс матеріальної речовини й духу, і жоден із цих компонентів не брав гору над другим. Чи вдасться й мені коли-небудь досягнути такої самої внутрішньої цілісності?

— Другий вузол в’яжеться — заклинання спрáвдиться, — сказала я, зробивши другий вузол на тій самій пурпуровій стрічці. Перебираючи в руці жовту смужку, я подумала: «А чи вдасться й мені стати сірою й непомітною, як той дракон, кожного разу, коли я цього забажаю?» Третій вузол став першим справжнім вузлом ткалі, який мені належало зробити. Це було непросто, попри те, що він містив лише три переплетення.

— Як третій вузол будé, заклинання вільно підé. — Я скрутила смужку трилисником, а потім стягнула його кінці докупи. І вони з’єдналися, утворивши нерозривний вузол ткалі.

Коли я, полегшено зітхнувши, поклала його собі на коліна, з мого рота вирвався сірий туман, легший за дим, і повис довкола мене ледь помітним покривалом. Я охнула від несподіванки — і знову видихнула химерний прозорий туман. Я підняла очі. Куди ж подівся вогнедишний дракон? Брунатна смужка стрибнула до моїх пальців.

— Четвертий вузол зробимо — енергію накопимо. — Мені сподобався четвертий вузол, своїми витіюватими звивистими вигинами схожий на крендель.

— Дуже добре, Діано, — прокоментувала Гуді Альсоп. Настав момент у моїх заклинаннях, коли через брак зосередженості все могло піти не так, як задумувалося. — А тепер не розслабляйся й залишайся тут і зараз. Примусь дракониху залишитися з тобою. Якщо вона того захоче, то сховає тебе від завидющих очей.

Сприяння дракона здавалося мені нереалістичним сподіванням, але я все одно взяла білу стрічку і зробила з неї вузол у формі пентаграми.

— П’ятий вузол — зав’яжись, заклинання — розростись! Дракониха стрімко спікірувала униз і притулилася крилами до моєї грудної клітки.

«Ти залишишся зі мною?», — подумки спитала я її.

Вогнедишна істота закутала мене в тоненький сірий кокон. Він притлумив чорноту моїх спідниць та жакетки, зробивши їх чорно-попелястими. Перстень Ізабо став виблискувати не так яскраво, як раніше, вогонь в осерді діаманту потьмянів. Навіть срібляста стрічка у мене на колінах — і та потьмяніла. Я посміхнулася, сприймаючи цю мовчазну відповідь вогнедишного створіння.

— Вузол шостий маємо — заклинання завершаємо, — сказала я. Мій завершальний вузол вийшов не таким симетричним, як я сподівалася, але все одно міцним.

— Ти — справжня ткаля, дитя моє, — резюмувала Гуді Альсоп, полегшено зітхнувши.

Коли я йшла додому, то мала прекрасне відчуття непомітності в своєму покривалі-невидимці, але знову ожила, щойно переступила поріг закладу «Олень і Корона». Там на мене чекав пакунок, а разом із пакунком — Кіт. Метью й досі проводив багато часу з цим непосидючим і діяльним демоном. Обмінявшись із Марлоу стриманими привітаннями, я почала було розривати захисну обгортку пакунка, як раптом хтось потужно заревів поруч зі мною. То був Метью.

— Господи милосердний! — Там, де якусь мить тому було порожнє місце, тепер стояв Метью, ошелешено витріщаючись на аркуш паперу.

— Що хоче цей Старий Лис цього разу? — невдоволено спитав Кіт, із силою встромляючи своє перо в чорнильницю.

— Я щойно отримав рахунок від Ніколаса Валена, ювеліра, що мешкає на нашій вулиці, — сказав Метью, скрививши кислу міну. Я поглянула на нього невинним поглядом, наче нічого не було. — Він виставив мені п’ятнадцять фунтів за мишачу пастку. — Тепер, коли я добре знала купівельну спроможність фунта, — і це при тому, що Джоан, служниця Мері, отримувала п’ять фунтів на рік — я чудово розуміла обурення Метью.

— А, он у чім справа, — мовила я, знову переводячи свою увагу на пакунок. — Це я попросила його зробити пастку.

— Ви замовили одному з найкращих ювелірів Лондона пастку? — спитав Кіт, не вірячи своїм вухам. — Якщо у вас завелися вільні кошти, пані Ройдон, то дозвольте я замість вас займатимуся всіма вашими алхімічними експериментами. І знаєте, що я робитиму? Я перетворюватиму ваше срібло й золото на вино в корчмі «Капелюх Кардинала»!

— Це пастка для пацюків, а не для мишей, — промимрила я.

— А можна мені поглянути на цю пацючу пастку? — спитав Метью спокійним, але лиховісним тоном.

Я зірвала залишки обгортки і подала йому предмет, про який ішла мова.

— Зі срібним покриттям. Та ще й з гравіюванням, — констатував Метью, крутячи пастку в руці. А коли придивився пильніше, вилаявся. — «Ars longa, vita brevis» — «Мистецтво тривале, а життя — коротке». І то правда.

— Пастка має бути надзвичайно ефективною. — Хитромудрий пристрій мсьє Валена нагадував настороженого кота, з парою прекрасно виготовлених вушок на шарнірі та широко розставленими очицями, вигравіюваними на поперечній планці. Краї пастки нагадували рот, усипаний смертельно гострими зубами. Чимось ця пастка нагадала мені Сарину кішку Табіту. Вален додав до конструкції примхливу деталь: посадив маленьку срібну мишку котові на ніс. Ця мила істотка нічим не нагадувала тих гострозубих потвор, що шастали у нас на мансарді. Від одної думки про те, як вони вгризаються в папери Метью, поки ми спимо, мене кидало в дрож.

— Ось погляньте, — сказав Кіт, опустивши очі від грайливої миші до підставки пастки. — Він і внизу щось вигравірував. — Ніщо інше, як афоризм Гіппократа, та ще й латиною, ясна річ. «Occasio praeceps, experimentum periculosum, iudicium dificile».

— Мабуть, якась дуже сентиментальна фраза, враховуючи призначення цього пристрою, — сказала я.

— Сентиментальна? — здивовано підняв брови Метью. — Із точки зору пацюка вона звучить цілком реалістично: «Шанс швидкоплинний, експериментувати — небезпечно, а робити правильні висновки важко», — процитував він із кривою усмішкою.

— Вален на вас нажився, пані Ройдон, — заявив Кіт. — Метью, ти маєш відмовитися від оплати і відіслати пастку назад.

— Ні! — запротестувала я. — Це ж не його провина. Ми тоді якраз розмовляли про годинники, і мсьє Вален показав мені кілька прекрасних екземплярів. Я показала мсьє Валену брошуру, придбану в крамниці Джона Чендлера в районі Кріпплгейт, у котрій йдеться про знищення шкідників, і поскаржилася йому на нашу проблему з пацюками. Тобто одне привело до другого. — Я поглянула на пастку. То був дійсно шедевр майстерності — з цими маленькими вушками та пружинками…

— Увесь Лондон страждає від пацючої проблеми, — сказав Метью, насилу тримаючи себе в руках. — Однак я не знаю нікого, хто намагався б розв’язати цю проблему за допомогою іграшок, зроблених зі срібла. Зазвичай, буває досить кількох котів, утримання яких обходиться недорого.

— Я заплачу йому, Метью. — Такий щедрий жест однозначно спустошить мій гаманець, і мені доведеться просити у Волтера нових фінансових вливань, але нічого не поробиш. За досвід, у тому числі й негативний, доводиться платити. Інколи дорого.

Я простягнула руку за пасткою.

— А Вален не передбачив у ній годинникового механізму, який ще й години відбивав би? Якщо так, то це буде єдиний у всьому світі пристрій, що поєднує хронометр та засіб для боротьби з гризунами. Тоді він дійсно вартий таких грошей. — Хоч як Метью не намагався хмуритися, але по його обличчю все одно розпливлася широка посмішка. Замість віддати мені пастку, він узяв мою руку, підніс її до рота й поцілував. — Я оплачу рахунок, серденько, аби лише мати можливість дражнити тебе наступні шістдесят років.

У цю мить у залу влетів Джордж, тягнучи за собою хвіст холодного повітря.

— Я приніс новину! — скрикнув він, відкидаючи накидку вбік і стаючи в гордовиту позу.

Кіт застогнав і обхопив голову руками.

— Та що ви кажете? Мабуть, тому ідіоту Понсонбі сподобався твій переклад Гомера і він погодився видати його без подальшої корекції.

— Навіть ти не зможеш затьмарити моєї радості від сьогоднішніх досягнень, Кіте, — сказав Джордж і очікувально озирнувся. — Ну що? Невже нікому анітрохи не цікаво?

— Ну й що за новину ти приніс, Джордже? — ліниво спитав Метью, підкинувши пастку в повітря й впіймавши її.

— Я знайшов манускрипт пані Ройдон.

Метью міцно стиснув. Механізм спрацював, і вона розкрилася. Метью розтиснув пальці, пастка впала на стіл і, клацнувши «зубами», знову захряснулася.

— Де?

Джордж інстинктивно відступив крок назад. Мені найчастіше з присутніх доводилося чути запитання мого чоловіка, і тому я чудово знала, яким лячним може бути вибух раптової уваги вампіра.

— Я знала, що саме ви знайдете його, — звернулася я до Джорджа з симпатією в голосі, водночас кладучи руку на лікоть Метью, щоб його вгамувати. Як я й передбачала, мої слова заспокоїли Джорджа, тож він повернувся до столу, витягнув з-під нього крісло і сів.

— Ваша довіра дуже багато важить для мене, пані Ройдон, — сказав Джордж, знімаючи рукавички. — Він понюхав повітря. — Але не кожен із присутніх розділяє мою думку.

— Де він? — повільно спитав Метью, стискаючи зуби.

— Там, де, з усією очевидністю, і мав бути — схований у всіх на виду. Я дивуюся, як ми відразу до цього не додумалися. — Він знову зробив невеличку паузу, переконуючись, що заволодів повною увагою присутніх. Метью ледь чутно загарчав від досади.

— Джордже, — застеріг його Кіт. — Ти ж знаєш, Метью й вкусити може.

— Він у доктора Ді, — випалив Джордж, коли Метью почав погрозливо підводитися.

— Ага, в астролога королеви, — сказала я. Джордж мав рацію: нам уже давно слід було подумати саме про цього чоловіка. Ді був також алхіміком і мав найбільшу бібліотеку в Англії. — Але ж він зараз перебуває в Європі.

— Доктор Ді повернувся з Європи понад рік тому. І тепер мешкає неподалік від Лондона.

— Благаю, тільки не кажіть мені, що він — відьмак, демон чи вампір, — проскиглила я.

— Він звичайна людина, але безсовісний шахрай, — сказав Марлоу. — Я б не повірив жодному його слову, Метью. Він жахливо познущався над бідолашним Едвардом, змушуючи його витріщатися в кристалічні камені та день і ніч розмовляти з янголами про алхімію. А потім приписав усі його заслуги собі!

— Кажеш, бідолашний Едвард? — пирхнув Волтер, безцеремонно й без запрошення відчиняючи двері і входячи до кімнати. Із ним був Генрі Персі. Ще ніколи не бувало так, аби хтось із членів «Школи ночі» опинився на відстані милі від «Оленя й Корони» і не зайшов до нас у гості. Наше домашнє вогнище їх нестримно вабило. — Твій друг-демон водив його за носа роками. Якщо хочеш знати мою думку, доктор Ді вчинив правильно, коли спекався його. — Волтер узяв у руку пацючу пастку. — А це ще що за витвір?

— Богиня полювання зосередила свою увагу на дрібнішій здобичі, — з кривою усмішечкою відповів Кіт.

— Ти диви — мишача пастка. Але який же дурень покрив її сріблом? — здивувався Генрі, зазираючи Волтеру через плече. — Схоже на витвір Ніколаса Валена. Ставши кавалером ордена Підв’язки, він виготував для графа Есекса гарний наручний годинник. А це що — якась дитяча іграшка?

Кулак вампіра з тріском впав на стіл так, що тріски полетіли.

— Джордже! — прогарчав Метью. — Коли ж ти вже розкажеш нам про доктора Ді!

— А, дійсно. Аякже. Утім, там майже немає, про що розказувати. Я зроб-б-б-ив те, що ви просили, — відповів, заїкаючись, Джордж. — Ходив по книжкових ятках, але не знайшов там ніякої інформації. Були чутки про продаж фоліанта з грецькою поезією, який міг би знадобитися мені для перекладу… Ой, це я вже відхилився. — Джордж перелякано ковтнув слину і продовжив: — Удовиця Джаг порадила мені поговорити з Джоном Гестером, аптекарем із пристані Святого Павла. Гестер послав мене до Г’ю Плята — торговця вином, який живе в громаді Гарлікгайт, що біля церкви Святого Якова. — Я пильно слідкувала за розповіддю про це заплутане інтелектуальне паломництво, сподіваючись повторити маршрут Джорджа на своєму шляху до Сюзанни наступного разу. Можливо, вони з тим Плятом були сусідами.

— Плят такий самий гидкий, як і Вілл, — стиха мовив Волтер. — Завжди занотовує те, що його аніяк не стосується. Одного разу він навіть хотів дізнатися про кондитерські рецепти моєї матінки.

— Пан Плят сказав, що доктор Ді має в себе книгу з бібліотеки імператора. Що ніхто не в змозі прочитати її, до того ж, вона містить химерні малюнки, — пояснив Джордж. — Плят бачив ту книгу, коли ходив до доктора Ді за порадою в царині алхімії.

Ми з Метью обмінялися поглядами.

— Це цілком можливо, Метью, — тихо сказала я. — Еліас Ешмол відстежив те, що залишилося від бібліотеки Ді після його смерті, а особливо цікавився він книгами з алхімії.

— Після смерті Ді. А яким же чином цей достойний доктор зустрів свою смерть, пані Ройдон? — тихо спитав Кіт, мацаючи мене своїми карими очима. Генрі, який не розчув запитання, яке поставив мені Кіт, заговорив, перш ніж я встигла відповісти на запитання.

— Я спитаю дозволу подивитися цю книгу, — сказав Генрі, рішуче кивнувши головою. — Про це буде досить легко домовитися, коли я повертатимуся до Ричмонда й королеви.

— Ти можеш не розпізнати її, Холе, — заперечив Метью, навмисне ігноруючи Кіта, хоча він розчув його запитання. — Я піду з тобою.

— Ти також його можеш не помітити, — похитала я головою, сподіваючись послабити допитливий погляд Марлоу. — До того ж, якщо треба буде сходити до доктора Ді, то я неодмінно піду.

— Не дивися на мене так люто, моя левице. Я чудово знаю, що ніщо не переконає тебе залишити все це на мене. Особливо, коли йдеться про книги та алхімію. — Метью застережливо підняв палець. — Але жодних запитань. Зрозуміло?

Я кивнула, але схрестила пальці, сховавши їх у складках моїх спідниць. То був старий, як світ, оберіг від лихих наслідків неправдивих слів.

— Жодних запитань від пані Ройдон? — іронічно промимрив Волтер. — Бажаю тобі, Метью, щоб так воно й було.

Мортлейк був невеличким хутором на Темзі, розташованим між Лондоном та палацом королеви в Ричмонді. Подорож ми здійснили у великій барці графа Нортумберлендського — прекрасному човні з вісьмома веслярами, м’якими сидіннями та ширмами від протягів. То була подорож значно комфортніша й спокійніша за ті, які нам доводилося здійснювати, коли за веслами сидів Гелоуглас.

Ми заздалегідь послали доктору Ді листа, щоб попередити його про наш приїзд. Як делікатно пояснив нам Генрі, місіс Ді страшенно не любила, коли гості падали як сніг на голову. Хоча я й розуміла її і навіть співчувала, таке ставлення до гостей було досить незвичним для часів, коли гостинність і відчинені двері були правилом.

— Їхня родина й домашнє господарство є… е-е-е… не такими, як зазвичай, завдяки заняттям доктора Ді, — пояснив Генрі, злегка червоніючи. — Господарі мають велику кількість дітей. І в них у домі часто… часто буває досить хаотично.

— Настільки хаотично, що його слуги час від часу самі падають у колодязь, — підкреслено зауважив Метью.

— Так. Було таке нещастя. Утім, гадаю, що під час нашого візиту такого не трапиться, — промимрив Генрі.

Мені було байдуже, в якому стані перебувало домашнє господарство пана Ді. Бо ми ж так близько підійшли до тої межі, за якою отримаємо змогу відповісти на багато запитань: чому за цією книгою всі ганяються, чи зможе вона розповісти нам про те, як з’явилися у цьому світі ми, створіння. Ну, і, звісно, Метью вважав, що в цьому манускрипті міститься відповідь на те, чому ми, потойбічні створіння, почали у модерну добу вимирати.

Чи то заради пристойності, чи то для того, щоб не демонструвати нам безладний виводок своїх дітей, доктор Ді чекав на нас, прогулюючись у своєму садку за цегляною стіною так, наче зараз був не кінець січня, а розпал літа. На ньому була чорна мантія вченого та досить тісний каптур, який закривав йому голову й шию, і увінчувала його пласка шапочка. Із підборіддя у нього стирчала сива борода. Заклавши руки за спину, доктор Ді статечно прогулювався оголеним зимовим садом.

— Докторе Ді! — гукнув Генрі понад стіною.

— О, лорде Нортумберлендський! Сподіваюся, ви в доброму здоров’ї? — Голос доктора Ді був тихий і хрипкий, але він навмисне (як і більшість інших людей) заговорив вельми гучно, зважаючи на глухуватість Генрі. Він зняв шапку і віддав герцогу низький уклін.

— Як на таку пору року, то більш-менш нормально, докторе Ді. Утім, ми прийшли сюди не через моє здоров’я. Як я вже пояснив у своєму листі, зі мною — мої друзі. Дозвольте мені представити їх вам.

— Ми з доктором Ді вже знайомі, — сказав Метью і, по-вовчому вишкірившись, низько йому вклонився. Я вже звикла, що він знав ледь не кожного другого відомого чоловіка цієї доби. То чому б йому не знати й доктора Ді?

— Добридень, пане Ройдон, — обережно поздоровкався придворний астролог.

— Це — моя дружина Діана, — сказав Метью, схиливши голову в мій бік. — Вона подруга графині Пемброкської і допомагає її милості здійснювати алхімічні експерименти.

— Ми з графинею Пемброкською листувалися на алхімічну тематику. — Доктор Ді враз забув про мене і став всіляко підкреслювати свої приятельські стосунки з місцевою знаттю. — У вашому листі наголошувалося, лорде Нортумберлендський, що ви хотіли б поглянути на одну з моїх книжок. Ви прийшли сюди від імені графині Пемброкської?

Перш ніж Генрі встиг відповісти, з будинку показалася гостролиця товстонога жінка в темній коричневій накидці з хутровою оторочкою, якій вже доводилося бачити кращі дні. Вона була чимось роздратована, але, забачивши графа Нортумберлендського, швидко приклеїла до свого обличчя вираз гостинності.

— А ось і моя люба дружинонька, — збентежено сказав доктор Ді. — Джейн, до нас прийшли граф Нортумберлендський та пан Ройдон, — гукнув він.

— А чому ж ти не запросив їх у дім? — напустилася на нього дружина, заламуючи у відчаї руки. — Бо вони, чого доброго, іще подумають, що ми не готові приймати гостей, хоча це не так. Ми завжди їм раді й завжди готові їх прийняти. Багато людей приходять до нас спитатися поради у мого чоловіка, мілорде.

— Так. Саме це й нас привело сюди. Бачу, ви в доброму здоров’ї, пані Ді. До того ж, як мені розповів пан Ройдон, нещодавно королева ощасливила своїм візитом ваше помешкання.

Джейн аж засяяла.

— І то правда. Із листопада місяця Джон уже тричі бачився з її величністю. Останні два рази вона заїжджала до нас із дальньої брами, бо їхала ричмондським шляхом.

— Цього Різдва її величність була до нас дуже щедрою, — сказав Ді, бгаючи в руках шапку. Джейн глянула на нього і скорчила кислу міну. — Ми гадали, що… але це вже не має ніякого значення.

— От і чудово, просто прекрасно, — поспішив підхопити Генрі нитку розмови, рятуючи доктора Ді від можливого конфузу. — Але годі про дрібниці. Ми приїхали до вас, щоб поглянути на одну цілком конкретну книгу.

— Бібліотеку мого чоловіка цінують більше, аніж його самого! — похмуро мовила Джейн. — Ми сильно витратилися на візит до імператора, а нам іще скільки голодних ротів годувати. Королева сказала, що допоможе нам. І вона дійсно видала нам невелику нагороду, але пообіцяла більше.

— Напевне, її величність відволікали якісь набагато важливіші проблеми, — сказав Метью, видобуваючи невелику, але важку торбочку. — Ось у мене залишок її винагороди. До того ж, я ціную вашого чоловіка, пані Ді, а не лише його книжки. Тому від нашого імені я додав дещо до гаманця королеви, щоб належним чином винагородити його труди.

— Я… Я так вам вдячний, пане Ройдон! — пробелькотів доктор Ді, обмінюючись поглядом зі своєю дружиною. — Так милосердно з вашого боку, що ви взялися довершити те, що почала королева. Ясна річ, справи державні завжди мають брати гору над проблемами окремої людини.

— Її величність не забуває тих, хто добре їй прислужився, — сказав Метью. То була відверта неправда, і про це знав кожен, хто стояв у засніженому садку, але заперечувати ніхто з присутніх не наважився.

— Вам усім треба відпочити й погрітися біля каміна, — сказала Джейн, чий рівень гостинності різко підвищився, коли вона побачила гаманець. — Я принесу вина і потурбуюся, щоб вам ніхто не заважав. — Вона зробила реверанс у бік Генрі, низько вклонилась Метью, а потім поквапилася до дверей. — Ходімо, Джоне. Бо твої гості обернуться на кригу, якщо ти їх іще трохи тут протримаєш.

Двадцять хвилин, проведених у помешканні подружжя Ді, переконали мене, що господар та господиня були представниками того особливого різновиду подружніх пар, які постійно чубляться через всілякі дрібниці, але загалом залишаються відданими один одному. Тож поки вони обмінювалися колючими заувагами, ми захоплено роздивлялися нові гобелени (подарунок леді Волсінгем), нові глечики для вина (подарунок сера Крістофера Хаттона) та нову срібну сільничку (подарунок маркізи Нортгемптонської). Коли ж ми завершили огляд подарунків і вислухали до кінця словесну перепалку подружжя Ді, нас, нарешті, провели до бібліотеки.

— Непросто ж мені буде вигнати тебе звідси, дуже непросто, — прошепотів Метью і, побачивши на моєму обличчі здивування, весело вишкірився.

Бібліотека Джона Ді і близько не була схожою на те, що я очікувала побачити.

Я уявляла собі, що вона буде схожою на простору приватну бібліотеку заможного джентльмена дев’ятнадцятого сторіччя, причому це уявлення ґрунтувалося на підставах, які тепер видалися мені цілковито нереальними й абсурдними. Бібліотека, яку я побачила, зовсім не була схожою на затишне місце, де можна було викурити люльку та посидіти біля каміна. Цього зимового дня бібліотека, освітлена лише свічками, виглядала навдивовижу темною. Біля комплексу вікон, що виходили на південь, читачів чекав довгастий стіл із кількома кріслами. Стіни кімнати були завішані географічними мапами, картами зоряного неба, анатомічними діаграмами та великоформатними афішами й листівками, які можна було купити у кожного аптекаря та в кожній книжковій крамниці Лондона. Їх було виставлено багато й за різні роки, вочевидь, для того, щоб полегшити доктору Ді процес складання гороскопів.

Ді мав більшу колекцію книжок, аніж будь-який вуз в Оксфорді чи Кембриджі, і йому явно була потрібна робоча бібліотека, а не бібліотека-виставка. Тож не дивно, що головним у ній були не світло та розташування книжок, а максимальна кількість полиць. Для її збільшення Ді поставив їх вертикально, окремо одна від одної і перпендикулярно до стін. Прості двосторонні полиці були зроблені з дуба і мали різну висоту, щоб на них можна було розміщувати всі типи книжок, що видавалися в Єлизаветинську добу. Із кожного боку полицю увінчувала похила подвійна конструкція у вигляді дашка, на який можна було покласти книгу, прочитати потрібний параграф, а потім акуратно повернути її на місце.

— О Господи, — промимрила я. Ді аж заціпенів від переляку, зачувши мою реакцію.

— Моя жінка вражена й приголомшена побаченим, докторе Ді, — пояснив йому Метью. — Вона ніколи в житті не бачила такої бібліотеки.

— Існує чимало бібліотек багатших за мою, які містять значно більше цінних книжок, пані Ройдон.

Джейн Ді встряла у розмову якраз вчасно, скориставшись цією слушною нагодою понарікати на убогість їхнього хатнього господарства.

— Імператор Рудольф має чудову бібліотеку, — зауважила Джейн, проходячи повз нас із підносом з вином та солодощами. — Але при цьому все одно не втримався від спокуси поцупити одну з найкращих книжок Джона. Імператор скористався щедрістю мого чоловіка, і тепер ми маємо мало надії на належне відшкодування.

— Облиш, Джейн, — сказав її чоловік. — Її величність все ж таки віддав нам одну книгу навзамін.

— А що то була за книга? — обережно поцікавився Метью.

— Та один рідкісний текст, — невдоволено пояснив Джон Ді, проводжаючи поглядом повні форми своєї дружини, коли та йшла з підносом до столу.

— Якась абракадабра, а не книга! — не втрималася Джейн.

То, напевне, був Ешмол-782. Мав бути.

— Пан Плят якраз про таку книгу нам і розповідав. Саме тому ми до вас і прийшли. Може, спочатку скористаємося гостинністю вашої дружини, а потім все ж таки поглянемо на книгу імператора? — спокійно, і бровою не повівши, запропонував Метью. А потім простягнув мені руку і я розуміюче потиснула її. Поки Джейн метушилася біля столу, нарікаючи на те, як святкові ціни на харчі ледь не довели їх до банкрутства, доктор Ді пішов шукати манускрипт Ешмол-782. Попорпавшись у полицях однієї книжкової шафи, він видобув звідти шуканий фоліант.

— Це не він, — стиха мовила я, повертаючись до Метью. — Цей надто маленький.

Ді пласко ляснув книгу на стіл перед Метью і перегорнув її потерту пергаментну обкладинку.

— Ось погляньте. Тут немає нічого, окрім незрозумілих слів та сороміцьких малюнків жінок-купальниць. — Джейн прожогом вискочила з кімнати, бурмочучи прокльони та хитаючи головою.

То був не Ешмол-782, однак цю книгу я знала: то був манускрипт Войнича, інакше відомий як Beinecke MS-408 з бібліотеки Єльського університету. Зміст цього твору так і залишився таємницею. Жоден дешифрувальник чи лінгвіст так і не спромігся виявити, про що ж ішлося в цьому тексті, а ботаніки так і не спромоглися визначитися щодо рослин, зображених на ілюстраціях цієї книги. Гіпотез, що пояснювали таємниці загадкового твору, було хоч греблю гати; були серед них і такі, що приписували цей твір прибульцям з космосу. Я зітхнула.

— Що — не те? — спитав Метью. Я похитала головою і розчаровано прикусила губу. Ді знову мене зрозумів неправильно, вирішивши, що я таким чином висловила невдоволення його дружиною, і миттю кинувся її захищати.

— Благаю вас, вибачте мою дружину. Джейн ця книга страшенно нервує й засмучує, бо це вона виявила її серед наших шаф та полиць, коли ми повернулися з імператорських володінь. А в ту подорож я брав із собою іншу книгу — надзвичайно цінний твір з алхімії, що колись належав великому англійському магу Роджеру Бекону. Він був більший за розміром і містив багато таємничого.

Я аж підстрибнула у своєму кріслі.

— Із Божою поміччю мій асистент Едвард спромігся зрозуміти той текст, а я так і не зміг, — продовжив Джон Ді. — Перед тим як ми поїхали з Праги, імператор Рудольф виявив інтерес до цієї книги. Едвард розповів йому про деякі таємниці, що в ній містилися: про перетворення металів та таємний метод забезпечення безсмертя.

Значить, все ж таки доктор Ді колись був власником манускрипту Ешмол-782. А його асистент, демон Едвард Келлі, спромігся прочитати текст. Від збудження мої руки затрусилися, і я, щоб приховати це, сховала їх під край спідниці.

— Коли нам наказали повертатися додому, Едвард допомагав Джейн пакувати наші книги. Джейн вважає, що Едвард поцупив цю книгу і замінив екземпляром із колекції його величності. — Ді завагався, і на його обличчі з’явився сумний вираз. — Мені не хочеться думати зле про Едварда, бо він був моїм вірним напарником і ми багато часу провели разом. Утім, їхні стосунки з Джейн ніколи не були гарними, тому я спершу відкинув її припущення.

— Але зараз ви вважаєте, що ваша дружина мала рацію, — зауважив Метью.

— Перебираючи в пам’яті події недавніх днів, пане Ройдон, я намагаюся пригадати хоч одну деталь, яка могла б виправдати мого друга. Але все, що я пригадую, дедалі впевненіше спрямовує обвинувальний перст у його бік. — Ді зітхнув. — Однак може виявитися, що й у цьому тексті містяться якісь важливі таємниці.

Метью швидко прогорнув сторінки манускрипту Войнича.

— Це — химери, — заявив він, удивляючись у зображення рослин. — Листки та стебла квітів не співпадають, бо взяті від різних рослин.

— А що ти думаєш по це? — спитала я, звертаючи його увагу на астрологічні кружальця. І придивилася до написів у центрі. Дивно. Я вже бачила цей манускрипт багато разів, а на примітки уваги так і не звернула.

— Ці написи зроблені мовою стародавньої Окситанії, — тихо пояснив Метью. — Колись я знав одну людину з почерком, дуже схожим на цей. Коли ви були при дворі імператора, вам не траплявся там один добродій з Оріяка?

Він що, має на увазі Герберта? Моє збудження змінилося на тривогу. Невже Герберт переплутав манускрипт Войнича з таємничою книгою про походження створінь? Від мого запитання текст у центрі астрологічної діаграми почав тремтіти. Я швидко закрила книгу, щоб звідти не повискакували літери.

— Ні, пане Ройдон, — сказав, нахмурившись, доктор Ді. — Якби зустрів, то неодмінно спитав би його про уславленого чаклуна з їхнього краю, який став папою римським. У давніх оповідках, що розповідаються біля каміна, криється багато правди.

— Так, — погодився Метью, — от тільки нам слід мати достатньо мудрості, щоб ту правду розпізнати.

— Саме тому я й так жалкую про втрату тієї книги. Колись вона була власністю Роджера Бекона, і та стара жінка, яка продала її мені, сказала, що Бекон надзвичайно цінував цей твір, бо в ньому містилося багато божественних істин. Він називав його «Verum Secretum Secretorum». Ді задумливо поглянув на манускрипт Войнича. — І я дуже хочу повернути ту книгу.

— Можливо, я стану вам у пригоді, — сказав Метью.

— Ви, пане Ройдон?

— Якщо ви дозволите мені взяти ось цю книгу, то я спробую повернути її туди, де їй місце — законному власнику. — Із цими словами Метью підсунув до себе манускрипт Войнича.

— Я буду у вічному боргу перед вами, сер, — мовив Ді, без подальших переговорів погоджуючись на пропозицію.

Щойно ми відчалили з громадської пристані Мортлейка, я засипала Метью запитаннями.

— Що ти собі думаєш, Метью? Ти ж не можеш отак взяти й відіслати манускрипт Войнича назад імператору Рудольфу, та ще й звинуватити його в супровідній записці у нечесності. Тобі доведеться знайти кого-небудь достатньо схибленого, щоб мати сміливість удертися до бібліотеки Рудольфа й викрасти з неї Ешмол-782.

— Якщо Ешмол-782 і справді у Рудольфа, то він триматиме його не в бібліотеці, а в шафі з курйозними предметами, — відповів Метью, задумливо дивлячись на воду.

— Значить… Значить, цей Войнич — це не те, що ви шукали? — спитав Генрі, який з цікавістю прислухався до нашої розмови. — Джордж страшенно засмутиться, дізнавшись, що так і не зміг розв’язати вашу таємницю.

— Може, й не зміг, але пролив на неї багато світла, — сказав Метью. — Якщо задіяти агентів батька й моїх, то ми, врешті-решт, здобудемо ту книгу.

Приплив пришвидшив наше повернення до міста. Очікуючи нашого прибуття, на пристані Вотер-Лейн запалили смолоскипи, але двоє чоловіків у лівреях графині Пемброкської замахали руками.

— Прямуйте до замку Бейнардс, пане Ройдоне! — гукнув один через смугу води, що нас розділяла.

— Напевне, трапилося якесь лихо, — сказав Метью, стаючи на носі барки. Генрі наказав веслярам гребти далі за течією, туди, де виднілася пристань графині, яскраво освітлена ліхтарями й маяками.

— Хтось із хлопців захворів? — спитала я в Мері, коли вона кинулася через залу нам назустріч.

— Ні. Із хлопцями все гаразд. Ходімо до лабораторії. Негайно, — кинула вона через плече, вже прямуючи до вежі.

Ми з Метью охнули й заціпеніли, побачивши картину, яка нас там зустріла.

— Такого дерева Діани мені ще не доводилося бачити. Дещо абсолютно неочікуване, — сказала Мері, опускаючись так, що її очі опинилися на одному рівні з круглою посудиною перегінного кубу, що містив коріння чорного дерева. Воно було не схоже на перше дерево Діани, котре було повністю срібним і набагато витонченішим за своєю структурою. Це ж мало товстий темний стовбур і так само товсті голі гілки. Воно нагадало мені той дуб, під якими ми сховалися після того, як на Метью напала Жульєтта.

Я висмоктала життєву силу з того дуба, щоб врятувати життя Метью.

— Чому ж воно не срібне? — спитав Метью, беручи в долоні перегінний куб із крихкого скла.

— Я додала до розчину Діаниної крові, — пояснила Мері. Метью випрямився й ошелешено поглянув на мене.

— Погляньте на стіну, — сказала я, показуючи на скривавленого вогнедишного дракона.

— Це — зелений дракон, символ аква регія або аква фортіс, — сказав Метью, зиркнувши на стіну.

— Ні, Метью. Добряче придивися. Забудь те, що там, на твою думку, зображено і спробуй побачити це немовби вперше.

— О Боже, — ошелешено мовив Метью. — Це що — моя емблема?

— Так. А ти помітив, що дракон вхопив себе ротом за хвіст? І що це зовсім не дракон? Дракони ж бо мають чотири лапи, а тут дві. Це — вогнедишний дракон.

— Вогнедишний дракон. На кшталт… — і Метью вилаявся, не скінчивши фрази.

— Існувало багато теорій стосовно того, яка проста речовина потрібна для того, щоб витворити філософський камінь. Роджер Бекон, який був попереднім власником манускрипту, вважав, що такою речовиною є кров. — На мою думку, ця інформація мала привернути увагу Метью. І сіла навпочіпки, роздивляючись дерево.

— Ти побачила фреску і дослухалася до свого інстинкту. — Трохи помовчавши, Метью провів пальцем по запечатаному воском краю посудини. Віск тріснув. Мері перелякано охнула — він зруйнував її експеримент!

— Що ти робиш?! — приголомшено спитала я.

— Керуюся власним інстинктом і додаю дещо до перегінного кубу. — Метью підніс до рота свою кисть, прокусив її і став тримати над вузькою тріщиною. Його темна кров почала капати в розчин і опускатися на дно. Ми стали вдивлятися в нього.

Щойно мені здалося, що не станеться нічого, як по скелетоподібному стовбуру дерева почали підніматися тоненькі червоні стрічечки. На гілках умить з’явилися золоті листки.

— Ви лишень погляньте! — зачудовано вигукнула я.

Метью посміхнувся. У тій посмішці і досі прозирав жаль, але була в ній і надія.

Серед листя почали з’являтися червоні плоди, що іскрилися, наче маленькі рубіни. Широко розкривши очі, Мері почала стиха молитися.

— Моя кров витворила структуру дерева, а твоя — запліднила її, — повільно мовила я. Моя рука інстинктивно потягнулася до вже порожнього живота.

— Так. Але ж чому? — спитав Метью.

Якщо й могло що-небудь пояснити нам таємничу трансформацію, спричинену поєднанням крові вампіра та відьми, то це пояснення слід було шукати в химерних ілюстраціях манускрипту Ешмол-782 та в його таємничому тексті.

— Через скільки часу ти пообіцяв повернути доктору Ді його книгу? — спитала я Метью.

— Не думаю, що на це піде багато часу, — стиха мовив він. — Зовсім небагато, якщо я вже цим зайнявся.

— Чим швидше, тим краще, — сказала я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью, а він тим часом продовжував спостерігати за дивом, яке витворили краплини нашої крові.

Химерне дерево продовжувало рости й розгалужуватися і наступного дня, і через день наступний: його плоди достигли й попадали поміж корінням дерева у ртуть та первісну матерію. Утворювалися нові бруньки, виростали нові листочки і квіти. Раз на день листки з золотого кольору оберталися на зелений, потім знову на золотий. Інколи дерево випускало нові гілки, а інколи — новий корінь для кращої стійкості.

— Я ще не знайшла для цього належне пояснення, — сказала Мері, кивнувши на стос книжок, які Джоан повитягувала з полиць. — Схоже, ми створили дещо цілковито нове.

Незважаючи на заняття алхімією, я не забула про свої обов’язки як відьми. Я сплітала й розпускала мою невидиму сіру мантію, і з кожним разом робила це швидше, а результати були кращими й ефективнішими. Марджорі пообіцяла, що колись я зможу перекласти своє плетиво на слова, щоб цим заклинанням могли скористатися й інші відьми.

Прийшовши через кілька днів після занять додому, я піднялася сходами нагору, скидаючи на ходу свою невидиму мантію. Енні якраз розвішувала у дворі білизну, яку забрала у пралі. Джек був з П’єром та Метью. Я зголодніла й мені стало цікаво: а що ж там Франсуаза приготувала на вечерю?

— Якщо мене через п’ять хвилин ніхто не нагодує, я кричатиму. — Ця моя заява супроводжувалася легеньким стуком шпильок об підлогу: то я зняла вишиту передню вставку зі свого плаття і кинула її на стіл. Мої пальці потягнулися до мотузок, на яких тримався мій корсаж.

Біля каміна хтось тихенько кахикнув.

Я різко крутнулася, вхопившись пальцями за тканину, що прикривала мої груди.

— Якщо кричатимете, то, боюся, з цього буде мало толку. — Голос, що долинув із крісла, котре стояло біля каміна, був сухий та шорсткий, мов пісок, гнаний вітром. — Вашу служницю я послав за вином, а мої старі кінцівки рухаються недостатньо швидко, щоб задовольнити бажання, яке ви щойно висловили.

Мало-помалу я обійшла гігантське крісло. Незнайомець підняв сиву брову і витріщився на мою непристойність. Його нахабний погляд розсердив мене.

— Хто ви такий? — Цей чоловік не був демоном, відьмаком чи вампіром. Він просто був старим зморшкуватим дідком.

— Здається, ваш чоловік та його приятелі звуть мене Старий Лис. Окрім того, я, грішний, є державним скарбником. — Найрозумніший та найхитріший чоловік Англії і, безсумнівно, один із найжорстокіших, помовчав, чекаючи, поки його слова проникнуть у мою свідомість. Приязність його тону анітрохи не притупила гостроти його пронизливого погляду.

«У моїй вітальні сидить Вільям Сесіл». Надто приголомшена, щоб вклонитися йому належним чином, я просто стояла й витріщалася на нього.

— Значить, ви трохи про мене знаєте. Я здивований, що моя репутація поширилася так далеко, бо і я, і багато інших людей знають, що ви тут чужа. — Коли я розкрила рота, щоб відповісти, Сесіл підняв руку. — Було б мудро з вашого боку, мадам, не розповідати мені багато про себе й про свої справи.

— Чим можу допомогти, сер Вільям? — спитала я, почуваючись мов учениця в кабінеті директора школи.

— Моя репутація біжить попереду мене, але не мій титул, — сухо зауважив Сесіл. — Тепер мене звуть лорд Берглі, пані Ройдон. Королева — щедра господиня.

Я подумки вилаялася. Мене ніколи не цікавили дати, коли аристократів піднімали на іще вищий щабель рангу й привілеїв. Коли мені було потрібно це знати, я просто зазирала в Dictionary of National Biography. І ось я образила начальника Метью. Доведеться загладити свою провину, улестивши його на латині.

— Honor virtutis praemium, — стиха мовила я, збираючись із думками. «Чесноти винагороджуються повагою». Один із моїх сусідів в Оксфорді був випускником Арнольдівського інституту. Він грав у регбі і після кожної перемоги його команди щосили горлав цей вислів на полі — на втіху вболівальникам та товаришам по команді.

— А, девіз Ширлі. А ви що — член цієї родини? — спитав лорд Берглі, склавши долоні хаткою і поглянувши на мене вже з більшим інтересом. — Вони знані своєю схильністю до знань і допитливістю.

— Ні, — відповіла я. — Я — з Бішопів, хоча до Бішопів, тобто єпископів, це не має стосунку. — Лорд Берглі схилив голову, мовчки схвалюючи щирість моєї заяви. Я відчула дивовижне бажання відкрити душу цьому чоловіку — або тікати від нього на край землі.

— Її величність толерує одружених церковників, але жінки-священики — це поза межами її фантазії.

— Так. Ні. Чим можу допомогти вам, мілорде? — повторила я, відчуваючи, як у мій голос заповзає нотка розпачу. Я досадливо скрипнула зубами.

— Мабуть, нічим, пані Ройдон. Але, можливо, я зумію дечим допомогти вам. І тому я раджу вам повернутися до Вудстока. Негайно.

— Чому, мілорде? — спитала я, відчувши, як у душі у мене ворухнувся страх.

— Тому, що зараз зима, і наразі королеві немає чим зайнятися. — Берглі поглянув на мою ліву руку. — Ви заміжня за паном Ройдоном. Її величність — щедра людина, але їй не подобається, коли один з її фаворитів одружується без її згоди.

— Метью — не фаворит королеви, він її шпигун. — Я затулила рукою рота, але слово — не горобець.

— Фаворит і шпигун не є взаємовиключними поняттями, за винятком Волсінгема. Королева визнала його сувору мораль вкрай дратівливою, а його кислий вираз обличчя — нестерпним. Але її величності подобається Метью Ройдон. Дехто каже, що це — небезпечно. Ваш чоловік має багато таємниць. — Сесіл підвівся, спираючись на палицю, і застогнав. — Повертайтеся до Вудстока, пані. Так буде краще для всіх зацікавлених.

— Я не покину свого чоловіка. — Єлизавета може снідати членами свого двору, як колись застерігав мене Метью, але їй не вдасться вигнати мене з міста. Тим більше зараз, коли я, нарешті, освоїлася, завела друзів і почала вчитися магії. І тим більше тепер, коли Метью плентався додому кожного дня так, немов його пропхали крізь замкову шпарину, але замість відпочити цілу ніч відповідав на кореспонденцію від інформаторів королеви, а також на листи свого батька та членів Конгрегації.

— Передайте Метью, що я заходив, — сказав лорд Берглі і повільно рушив до дверей. Там він зустрівся з Франсуазою, яка з невдоволеним виглядом несла у вітальню великий глек із вином. Забачивши мене, отетеріло витріщилася. Вона неабияк розсердилася, зустрівши мене вдома та ще й з розстебнутим корсажем у присутності Сесіла. — Дякую вам за розмову, пані Ройдон. Мені було дуже цікаво.

І державний скарбник Англії поплентався униз східцями. Він був надто старий, щоб подорожувати Лондоном на самоті, та ще й пізнього січневого вечора. Я провела його до сходового майданчика, занепокоєно спостерігаючи, як він іде.

— Піди з ним, Франсуазо, — наказала я, — і простеж, щоб лорд Берглі зустрів своїх слуг. — Мабуть, ті сиділи зараз в «Капелюсі Кардинала», випиваючи разом із Кітом та Вілом, або чекали біля скупчення екіпажів наприкінці Вотер-Лейн. Мені не хотілося бути останньою людиною, яка бачила головного радника королеви Єлизавети живим.

— Не треба, не треба, — кинув через плече Берглі. — Я лише старигань із палицею. Злодії ігноруватимуть мене, віддаючи перевагу кому-небудь із сережками у вусі або в модному камзолі. Не забувайте моєї поради, пані.

І з цими словами він розчинився в сутінках.

— От чорт! — вилаялася Франсуаза й перехрестилася, а потім ще й розставила виделкою пальці як оберіг від пристріту. — Старий Лис! Мені не сподобалося, як він на вас дивився. Добре, що мілорда ще немає дома. Йому б це також не сподобалося.

— Вільям Сесіл мені в діди годиться, Франсуазо, — відказала я, повертаючись до теплої вітальні і, нарешті, розв’язуючи на корсажі мотузки. А коли розв’язала, то аж застогнала від полегшення.

— Я не маю на увазі, що лорд Берглі дивився на вас так, немов бажав затягнути вас до ліжка, — зауважила Франсуаза, підкреслено поглянувши на мій корсаж.

— Не так? А як же він тоді на мене дивився? — Я налила собі трохи вина й стомлено плюхнулася в крісло. День завершувався погано.

— Як на ягня, призначене для заклання, він зважував, яку вигоду матиме з цього.

— Хто тут загрожує з’їсти Діану на вечерю? — То Метью, прокравшись до кімнати нечутно, мов кіт, уже стояв поруч, знімаючи рукавички.

— Той, хто до тебе приходив. Ти щойно з ним розминувся, — відповіла я, сьорбнувши вина. Не встигла я проковтнути його, як Метью вже був поруч і забрав у мене глек. Я розсердилася. — Ти можеш хоч якось попереджати мене перед тим, як зробити якийсь рух? Рукою махнути, чи що. Знаєш, це дуже нервує, коли ти отак несподівано з’являєшся переді мною.

— Оскільки ти вирахувала, що коли я дивлюся у вікно, це — один із показників моєї поведінки, то маю честь віддячити тим самим: зміна теми — один із показників твоєї поведінки. — Метью відсьорбнув вина й поставив глечик на стіл. Утомлено потерши обличчя, він спитав: — А що то був за гість?

— Коли я повернулася додому, тебе біля каміна чекав Вільям Сесіл.

Метью закляк, і мені стало моторошно.

— Він — наймоторошніший з дідів, яких я коли-небудь зустрічала, — продовжила я, знову простягаючи руку за вином. — Можливо, Берглі й виглядає, як дід мороз із сивим волоссям і бородою, але я б не ризикнула обернутися до нього спиною.

— Мудрий висновок, — спокійно сказав Метью. І поглянув на Франсуазу. — Що йому треба було?

Вона знизала плечима.

— Хтозна. Коли я прийшла додому з м’ясним пирогом для мадам, він уже тут був. Лорд Берглі попросив принести йому вина. Але отой демон примудрився все повипивати в цьому домі, тому мені довелося піти купити іще.

Метью миттю зник. А коли повернувся уже спокійнішим кроком, на його обличчі відбилося полегшення. Горище! І всі сховані там таємниці!

— Невже він…

— Ні, — перервав мене Метью. — Усе залишилося точнісінько так, як і раніш. А Вільям не сказав, чому він до нас приходив?

— Лорд Берглі попрохав мене передати тобі, що він заходив. — Я завагалася. — А мені сказав, щоб я їхала з міста.

До кімнати увійшла Енні разом із усміхненим П’єром та Джеком, який цокотів зубами від холоду. Та від одного погляду на обличчя Метью посмішка П’єра враз розтанула. Я забрала в Енні білизну.

— А чому б тобі не відвести дітей до «Капелюха Кардинала», Франсуазо? — спитала я. — І П’єра взяти з собою.

— Ура! — закричав Джек, зрадівши перспективі провести вечір за межами домівки. — Пан Шекспір учить мене жонглювати.

— Я не проти, допоки він не забажає покращити твою каліграфію, — сказала я, спіймавши Джекову шапку, яку він підкинув у повітря. Нам тільки не вистачало додати до кримінальних навичок хлопця уміння підробляти папери. — Іди повечеряй. І не забувай, навіщо існують хустки й носовички.

— Добре, — відповів Джек, витираючи носа рукавом.

— Навіщо лорд Берглі припхався аж до Блекфраєрса побачитися з тобою? — спитала я, коли ми залишилися самі.

— Тому що я отримав сьогодні з Шотландії секретне повідомлення.

— І що тепер? — спитала, відчуваючи, як мені перехоплює подих. Уже не вперше справи бервікських відьом обговорювалися в моїй присутності, але візит Берглі залишив у мене таке відчуття, наче зло вже переповзає через наш поріг.

— Король Яків продовжує допитувати відьом. І Вільям хотів дізнатися, до яких кроків у відповідь буде вдаватися королева, якщо буде взагалі. — Відчувши зміну мого запаху, спричинену страхом, що мене охопив, Метью нахмурився. — Тобі не слід турбуватися про те, що зараз відбувається в Шотландії.

— Моє незнання не завадить цим подіям відбуватися й далі.

— І знання також не завадить, — сказав Метью, легенько потираючи мені пальцями шию, щоб зняти напруження.

Наступного дня я повернулася від Гуді Альсоп із невеличкою скринькою заклять — місцем, де визріватимуть написані мною заклинання, доки ними не зможе скористатися інша відьма. Знаходження способу перетворення моєї магії на слова стало наступною стадією моєї еволюції як ткалі. Наразі скринька містила лише мої ткацькі стрічки. Марджорі гадала, що моє маскувальне заклинання іще не було готове до використання іншими відьмами. Ту скриньку виготовив один чаклун на Темз-стріт із тієї горобинової гілки, яку дав мені вогнедишний дракон у ніч, коли я зіткала своє вступне заклинання. На поверхні скриньки маг вирізьбив дерево, чиї гілки та коріння переплелися так, що їх неможливо було розрізнити. Для виготовлення коробочки майстер не використав жодного цвяха, зробивши натомість невидимі з’єднання. Ман пишався своєю роботою, і мені також не терпілося показати її Метью.

В «Олені й Короні» було незвично тихо. У вітальні не горіли ані свічки, ані камін. Метью самотньо сидів у своєму кабінеті. На столі перед ним стояли винні глеки. Здогадно, двоє з них були вже порожні. Зазвичай, Метью так багато не пив.

— Що сталося?

Він підняв аркуш паперу. До його складок чіплявся товстий червоний сургуч. Печать була розламана навпіл.

— Нас викликають до королівського двору.

Я важко опустилася у крісло напроти.

— На коли?

— Її величність великодушно дозволила нам почекати до завтра, — пирхнув Метью. — Її батько й близько не був таким великодушним. Коли Генріх хотів когось до себе викликати, то посилав за ними навіть уночі, незалежно від погоди.

Колись мені хотілося побачити королеву Англії — у Медісоні. А після того як довелося зустрітися з найрозумнішим чоловіком королівства, мені розхотілося зустрічатися з найхитрішою жінкою Англії.

— А чи мусимо ми їхати? — спитала я, в глибині душі сподіваючись, що Метью проігнорує наказ королеви.

— У своєму листі королева не забула нагадати мені своє ставлення до заклинань, заклять та відьомської магії. — Метью кинув листа на стіл. — Схоже на те, що пан Денфорт таки написав скаргу своєму єпископу. Берглі поклав ту скаргу під сукно, але вона чомусь знову виринула на поверхню. — Метью тихо вилаявся.

— Тоді навіщо ж нам з’являтися при дворі? — спитала я, стискаючи свою скриньку для заклинань. Стрічки всередині неспокійно запóвзали, готові допомогти мені з відповіддю на це запитання.

— Бо якщо ми не з’явимося завтра до другої в палаті для аудієнцій в Ричмондському палаці, то Єлизавета обох нас заарештує, — відповів Метью, і очі його стали схожими на два скельця. — І тоді Конгрегація досить швидко дізнається про нас правду.

Наша новина зчинила в домівці справжній гармидер. Тривожні передчуття поширилися районом: наступного ранку, відразу ж після світанку, до нас прибула графиня Пемброкська з такою кількістю одежі, що її вистачило б на цілу парафію. Вона приїхала рікою, спрямувавши свій барк до району Блекфраєрс, хоча насправді відстань між причалами складала всього-на-всього кілька сотень футів. Її поява на пристані Вотер-Лейн стала публічним видовищем величезної ваги, і на якийсь час над зазвичай гамірною вулицею повисла дзвінка тиша.

Коли Мері нарешті увійшла до нашої вітальні, вона мала спокійний і незворушний вигляд; за нею один за одним тягнулися Джоан та ціла низка слуг та служниць більш низького рангу.

— Генрі сказав, що вас очікують сьогодні вдень при дворі, а ви не маєте нічого путнього вдягнути. — І владним жестом свого пальця вона спрямувала свою челядь до нашої спальні.

— Я збиралася вдягнути свою весільну сукню! — запротестувала я.

— Але ж вона французька! — аж задихнулася від обурення Мері. — Як же ти можеш її вдягнути!

Перед моїм носом слуги пронесли вишитий атлас, лискучий оксамит, іскристий шовк із вплетеними в нього золотими й срібними нитками, а також цілі купи прозорого матеріалу невідомого призначення.

— Це надто багато, Мері. Що ти собі думаєш? — сказала я, ледь уникнувши зіткнення з одним із численних слуг.

— Ніхто не йде у битву без належного обладунку, — зауважила Мері своїм характерним тоном, в якому переплелися невимушеність та жорсткість. — А її величність, нехай береже її Господь, є могутнім супротивником. І тобі знадобиться увесь той захист, який здатен забезпечити мій гардероб.

І ми разом почали добирати найприйнятніші варіанти. Як нам вдасться підігнати одіж Мері до моєї фігури залишалося таємницею, але я визнала за краще про це не питати.

Я була наче та Попелюшка, тож якщо графиня Пемброкська визнає за потрібне, мені на поміч будуть покликані лісові птахи та феї.

Нарешті ми зупинилися на чорній сукні, вишитій сріблястими лілеями та трояндами. То була мода минулого року, сказала Мері, і їй бракувало великих широких спідниць, які були у моді цього року. Можливо, Єлизаветі сподобається моя ощадливість і зневага до примх моди.

— А срібне й чорне — то кольори королеви. Саме тому Волтер завжди вдягається саме в них, — пояснила Мері, розгладжуючи рукава з пуфами.

Але моїм улюбленим предметом одежі була нижня спідниця з білого атласу, яка проглядатиме з-поміж розділених верхніх спідниць. Вона також мала вишивку, в основному на тему флори й фауни, плюс трохи класичної архітектури, наукового приладдя та зображення жінок, що уособлювали мистецтва та науки. Я розпізнала, що цю вишивку створив той самий геніальний талант, який створив черевики Мері. Про всяк випадок я не стала торкатися вишивки, не бажаючи, щоб панна Алхімія зійшла з моєї спідниці ще до того, як я встигну її вдягнути.

Дві жінки дві години вдягали мене. Спочатку вбрали й зав’язали в одяг, підбитий і напханий до сміховинних пропорцій, з товстою прошитою підкладкою та фіжмами, котрі, як я й уявляла собі, були вкрай жорсткими та неповороткими. Мій рюш був досить великим та помітним, але не таким великим, як у королеви, запевнила мене Мері. До мого пояса Мері пристебнула страусине віяло. Воно звисало вниз, наче маятник, і коливалося, коли я ходила. Зі своїм перистим плюмажем та руків’ям, усипаним рубінами та перлинами, цей аксесуар запросто коштував удесятеро більше за мою мишоловку, і я була рада, що мені буквально пришпилили його до талії.

Тема коштовностей виявилася непростою й суперечливою. Мері мала при собі свою валізку і почала видобувати з неї одну безцінну прикрасу за другою. Але я наполягла, що хочу носити сережки Ізабо, а не оздоблені діамантові краплини, які запропонувала мені Мері. Вони напрочуд добре підходили до перлового намиста, яке Мері накинула мені на плечі. На мій жах, вона роз’єднала ланцюжок із квітів рокитника, який Філіп подарував мені на весілля, і причепила одну квітчасту ланку в центрі мого корсажа. А потім перехопила перлове намисто червоним бантом і прив’язала його до шпильки. Після тривалого обговорення Мері з Франсуазою зійшлися на простому й короткому перловому намисті, щоб заповнити ним лінію горловини. Енні прикріпила мою срібну стрілу до рюшу іще однією діамантовою шпилькою, а Франсуаза зробила мені пишну зачіску в формі серця. Як завершальний мазок Мері вдягла всипаний перлинами чепчик мені на потилицю, і він закрив собою кіски, які сплела там Франсуаза. Метью, чий настрій дедалі більше псувався в міру того, як неухильно наближалася вирішальна година, спромігся вимучити посмішку і вдав, що дуже вражений результатом зусиль, які доклали Мері з Франсуазою.

— Я почуваюся так, наче мене вирядили в театральний костюм, — невдоволено мовила я.

— Маєш чудовий вигляд, навіть прекрасний, — запевнив мене Метью. Він також виглядав чудово — в солідному костюмі з чорного оксамиту з невеличкими цятками білого на зап’ястях та комірці. А на шию начепив медальйон із мініатюрою. Його довгий ланцюжок він надів на ґудзик таким чином, що місяць був повернутий назовні, а мій портрет — усередину, до його серця.

Перше, що я побачила в Ричмондському палаці, — це вершечок білої кам’яної вежі, а над нею — королівський штандарт, що майорить на вітрі. Невдовзі з’явилися й інші башти. Вони іскрилися в морозному зимовому повітрі, через що увесь замок ставав схожим на споруду із казки. Потім відкрився увесь палацовий комплекс: химерна прямокутна аркада з південно-східного боку, триповерхова головна споруда — з південно-західного. Вона була оточена широким ровом, за яким виднівся сад, оточений стіною. За головною спорудою височіли додаткові вежі та шпилі, включно з двома будівлями, які нагадали мені Ітонський коледж. За садком здіймався угору величезний кран, з якого натовпи людей розвантажували ящики та пакунки, призначені для кухонь та комор палацу. Замок Бейнардс, який завжди здавався мені величним, у порівнянні з цією спорудою тепер виглядав справжнім ліліпутом.

Веслярі скерували барку до пристані. Метью проігнорував прискіпливі погляди та розпитування, даючи можливість Генрі та Гелоугласу відповідати замість нього. Випадковому спостерігачеві Метью міг здатися навіть злегка знудженим. Але я була до нього достатньо близько, щоб помітити, як сторожко й напружено роздивляється він берег ріки. Я поглянула через рів на двоповерхову аркаду. Арки першого поверху були відкриті всім вітрам, але горішній поверх був засклений вітражними вікнами. Із них витріщалися цікаві пики у сподіванні роздивитися, хто ж то прибув, і отримати хоч крихту нової поживи для пліток. Та Метью швидко поставив свою масивну фігуру між мною та придворними, щоб мене не так легко було розгледіти.

Слуги в лівреях, кожен з яких був озброєний або мечем, або списом, провели нас крізь просту сторожку до головної частини палацу. Лабіринт приміщень першого поверху хаотично вирував, нагадуючи своєю метушнею сучасні офісні споруди; повсюди сновигали слуги та придворні чиновники, кваплячись прийняти наказ та виконати його. Метью звернув праворуч, але наші охоронці ввічливо заступили йому дорогу.

— Вона не прийме тебе у приватному порядку, поки не змусить просидіти як на голках у всіх на виду, — сердито пробурмотів Гелоуглас. Метью вилаявся.

Ми слухняно пішли за нашим ескортом до величних сходів. Вони повнилися людьми, і від суміші запахів людей, квітів та трав у мене запаморочилася голова. Кожен присутній напахтився парфумами, щоб забити неприємні запахи, але ефект виявився зворотним. Коли натовп помітив Метью, у ньому почувся шепіт, і море людей розступилося. Він був вищим на зріст за більшість присутніх і випромінював таку саму брутальну рішучість, як і решта чоловіків-аристократів, яких мені доводилося зустрічати. Та різниця полягала в тому, що Метью й справді був смертельно небезпечним, і на підсвідомому рівні теплокровні створіння це відчували.

Пройшовши крізь низку передпокоїв, кожен з яких був вщерть заповнений придворними обох статей в модних костюмах із підкладками, напахчених парфумами та прикрашених коштовностями, ми нарешті опинилися перед зачиненими дверима. І стали чекати. Шепіт довкола нас змінився на бурмотіння. Якийсь чоловік відпустив жарт, і його компаньйон стиха захихикав. Метью стиснув зуби.

— Чому ми чекаємо? — спитала я таким тихим і тоненьким голосом, що мене могли почути лише Метью та Гелоуглас завдяки загостреному слуху вампірів.

— Щоб повтішати королеву і продемонструвати мені, що я — не більше, ніж звичайний її слуга.

Коли нас, нарешті, впустили в королівську приймальню, я з подивом побачила, що в цій кімнаті також повно людей. «Приватність» була при дворі королеви Єлизавети поняттям вельми відносним. Я стала шукати поглядом королеву, але її ніде не було видно. Моє серце занило — знову нам доведеться чекати.

— Чому це з кожним роком я старішаю, а Метью Ройдон, здається, молодшає аж на два роки? — почувся від каміна напрочуд жвавий голос. Найрозкішніше вдягнені, найсильніше напахчені та напомаджені істоти у кімнаті трохи повернулися у наш бік і допитливо глянули нас. Їхній рух відкрив нашим поглядам Єлизавету, яка сиділа, наче бджолина матка посеред вулика. Моє серце тьохнуло. Переді мною ожила легенда.

— Я не вбачаю у вас якихось значних змін, ваша величносте, — сказав Метью, злегка вклоняючись від пояса. — «Semper eadem», йдеться у прислів’ї. Ті ж слова були написані на королівському гербі, що прикрашав камін. «Завжди незмінна».

— Навіть моєму скарбникові вдається вклонитися нижче, аніж вам, сер, хоча він і страждає від ревматизму. — З-за маски пудри та рум’ян заблищали чорні очиці. Королева міцно стулила свої губи, над якими нависав гачкуватий ніс. — І нині я віддаю перевагу іншому девізу: «Video et taceo».

«Бачу і мовчу». Ми явно вскочили в халепу.

Метью зробив вигляд, що не розчув цього різкого зауваження, і випрямився так, наче він був володарем королівства, а не шпигуном королеви. Із розправленими плечима та відкинутою назад головою він явно був найвищим чоловіком у кімнаті. Лише двоє віддалено наближалися до нього своїм зростом: Генрі Персі, який з нещасним виглядом стояв під стіною, та якийсь довгоногий чоловік приблизно того ж віку, що й граф. Він мав кучеряву чуприну і з нахабним виразом обличчя стояв біля королеви, ледь не торкаючись її ліктя.

— Обережно, — пробурмотів Берглі, проходячи повз Метью. Своє застереження він приглушив гупанням своєї палиці. — Викликáли мене, ваша величносте?

— Дух і Привид в одному й тому самому місці. Скажіть мені, Рейлі, а чи не порушує це якийсь глибокий філософський принцип? — протяжно мовив компаньйон королеви. Його приятелі тицьнули пальцями на лорда Берглі та Метью і розреготалися.

— Якби ви навчалися в Оксфорді, а не Кембриджі, графе Есекс, то ви знали б відповідь і не ганьбилися таким питанням. — Рейлі непомітно переніс вагу з однієї ноги на другу і повільно поклав руку біля ефеса свого меча.

— Припини, Робіне, — сказала королева, поблажливо штрикнувши його ліктем. — Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли інші вимовляють імена моїх улюблених кішечок та песиків. Сподіваюся, лорд Берглі та пан Ройдон цього разу тебе простять за це.

— Наскільки я розумію, ця пані — твоя дружина, Ройдоне, — сказав граф Есекс, утупившись у мене своїми карими очима. — А ми й не знали, що ти одружився.

— А хто це «ми»? — відказала королева, цього разу не штрикнувши свого компаньйона, а гепнувши його ліктем. — Це — не ваше діло, мій любий лорде Есекс.

— Принаймні Мет не боїться показуватися з нею на людях у місті, — зауважив Рейлі, погладжуючи своє підборіддя. — Ви, мілорде, також нещодавно одружилися. І де ж ваша жінка? Чим вона займається цього прекрасного зимового дня? «Приїхали», — подумала я, почувши словесну перепалку між графом Есексом та Рейлі.

— Леді Есекс — на Гарт-Стріт, у домі її матері, а з нею — новонароджений нащадок графа, — відповів Метью замість Есекса. — Вітаю, мілорде. Коли я завітав до графині, вона сказала, що нащадка назвуть вашим іменем.

— Так. Роберта вчора хрестили, — стримано відказав граф Есекс. Схоже, він збентежився від думки про те, що Метью заходив до його дружини й дитини.

— Знаю, мілорде. — Метью посміхнувся графу, і мені від тієї посмішки стало моторошно.

— Дивно. Я не бачив вас на тій церемонії.

— Припиніть чубитися! — скрикнула Єлизавета, невдоволена тим, що розмова вийшла з-під її контролю. Вона нервово постукала пальцями по м’якому підлокітнику крісла. — Жодному з вас я не давала дозволу на одруження. Ви обидва — невдячні, жалюгідні й пожадливі шахраї. Підведіть дівчину до мене.

Я знервовано поправила спідниці й взяла Метью під руку. Ті десять кроків, що відділяли мене від королеви, здалися мені вічністю. Коли, нарешті, я опинилася біля неї, Волтер різким поглядом вказав мені на долівку. Я опустилася в реверансі й завмерла.

— А вона принаймні вихована, — поблажливо мовила Єлизавета. — Допоможіть їй підвестися.

Коли я зустрілася з королевою очима, то побачила, що вона вкрай короткозора. Незважаючи на те, що нас розділяли якихось три фути, Єлизавета мружилася так, немовби не могла як слід розгледіти мого обличчя.

— Гм-м, — вимовила Єлизавета, завершивши свою інспекцію. — Вона має грубі риси обличчя.

— Якщо ви так гадаєте, то тоді вам дуже пощастило, що ви на ній не одружені, — різко кинув Метью.

Єлизавета іще раз придивилася до мене.

— У неї пальці чорнилом заляпані.

Я прикрила свої забруднені пальці позиченим віялом. Бо плями, залишені чорнилом із дубового галу, видалити було неможливо.

— Невже я плачу тобі так багато, Привиде, що твоя дружина в змозі дозволити собі таке розкішне віяло? — спитала Єлизавета вередливим голосом.

— Якщо ми зараз почнемо обговорювати державні фінанси, то решті присутніх краще було б попрощатися й вийти, — запропонував лорд Берглі.

— От і чудово, — сердито кинула королева. — Ти, Вільяме, залишайся, і ти, Волтере, також.

— І я, — озвався граф Есекс.

— Та ні, Робіне. Ти мусиш зайнятися бенкетом. Мені хочеться, щоб сьогодні увечері мене порозважали. Я втомилася від проповідей і лекцій з історії, немов би я — якась школярка. Годі з мене оповідок про короля Іоанна чи про пригоди безнадійно закоханої пастушки, що тужить за своїм пастухом. Якщо буде вистава, то нехай це буде п’єса про лихого чаклуна та Мідну Голову, яка пророкує майбутнє. — Єлизавета постукала кісточками пальців по столу. «Час іде, час минає, час — минуле». Мені подобається цей рядок.

Ми з Метью обмінялися поглядами.

— Гадаю, ця п’єса зветься «Чернець Бекон та чернець Бангі», ваша величносте, — прошепотіла якась молода жінка на вухо своїй господині.

— Точно, Бесс. Займися цим, Робіне, — тоді під час вистави сидітимеш біля мене. — Королева й сама була непоганою акторкою. І оком не моргнувши, вона переходила від роздратування до вередливості, а від вередливості — до улесливості.

Дещо улещений королевою, граф Есекс пішов, але перед цим не забув кинути на Волтера спопеляючий погляд. І всі решта поквапилися за ним. Тепер найближчою до них поважною персоною був Есекс, і придворні, як ті нічні метелики на вогонь, полетіли до нього. Тільки Генрі, здавалося, не хотів іти, але вибору він не мав. Усі вийшли, і двері міцно зачинилися за ними.

— Вам сподобалася ваша поїздка до доктора Ді, пані Ройдон? — різко спитала королева. У її голосі не залишилося й краплини грайливості. Вона була налаштована вкрай по-діловому.

— Так, ми задоволені своїм візитом до пана Ді, — відповів Метью.

— Я чудово знаю, що ваша дружина здатна сама за себе відповідати, пане Ройдон. Тож дозвольте їй зробити це.

Метью кинув на неї лютий погляд, але промовчав.

— Мені дуже сподобалася наша поїздка, ваша величносте. — «Невже я й справді розмовляю з королевою Єлизаветою Першою?», подумалося мені. Відкинувши сумнів, я продовжила: —Я займаюся алхімією, і мене цікавлять книги та навчання.

— Я знаю, чим ви займаєтеся.

Довкола мене вогняним дощем спалахнула небезпека, і я побачила чорні ниті, що ляскали й волали.

— Я — ваша слуга, як і мій чоловік, — мовила я, рішуче зосередивши свій погляд на кімнатних туфлях королеви. На щастя, нічого цікавого вони собою не становили і тому не збиралися оживати.

— Я маю довкола себе достатньо придворних і дурнів, пані Ройдон. Із такими фразами ви не знайдете серед них місця для себе. — Очі Єлизавети зловісно блиснули. — Не всі мої розвідники звітують вашому чоловікові. Скажи мені, Привиде, яка справа привела тебе до доктора Ді?

— Приватна справа, — сказав Метью, насилу стримуючи своє роздратування.

— Таких немає — принаймні в моєму королівстві, — відказала королева, пильно поглянувши Метью в обличчя. — Ти сказав мені, щоб я не довіряла своїх таємниць тим, кого ти іще не перевірив на вірність мені, — тихо продовжила вона. — Ясна річ, моя вірність самій собі під сумнів не ставиться.

— То була приватна справа, що стосується доктора Ді й мене, мадам, — повторив Метью, тримаючись своєї «легенди».

— Чудово, пане Ройдон. Оскільки ви вперто не розкриваєте свою таємницю, я розповім про свої справи з доктором Ді, а тоді подивимося, чи розв’яжеться у вас після цього язик. Я хочу, щоб Едвард Келлі повернувся назад до Англії.

— Наскільки мені відомо, він тепер — сер Едвард, ваша величносте, — виправив її Берглі.

— А звідки ви це знаєте? — суворо спитала Єлизавета.

— Від мене, — спокійно мовив Метью. — Це ж моя робота, чи не так, знати такі речі? А навіщо вам потрібен Келлі?

— Він знає, як виготовити філософський камінь. І я не допущу, щоб він потрапив до рук Габсбургів.

— Он чого ви боїтеся, — з явним полегшенням сказав Метью.

— Я боюся померти і залишити своє королівство на поталу псам з Іспанії, Франції та Шотландії, які гризтимуться за нього, як за шматок м’яса, — заявила королева, встаючи та наближаючись до нього. І чим ближче вона підходила до Метью, тим разючішою ставала їхня різниця в зрості та силі. Неймовірно — така маленька жінка, а примудрилася скільки років виживати в неймовірно складних умовах, коли, здавалося, всі обставини складалися проти неї. — Я боюся за те, що буде з моїм народом, коли мене не стане. Кожного дня благаю Бога, щоб він допоміг мені врятувати Англію від страшної загрози.

— А-а-а-амінь, — проспівав Берглі.

— Едвард Келлі — не посланець Божий, який нам допоможе, запевняю вас.

— Кожен правитель, який заволодіє філософським каменем, матиме невичерпне джерело багатств. — Очі Єлизавети заблищали. — Якби я мала в своєму розпорядженні більше золота, то знищила б іспанців.

— Якби бажання могли перетворюватися на курей, то у жебраків не було б проблем із харчуванням, — сказав Метью.

— Не забувайтеся, пане Ройдон, — застеріг його Берглі.

— Її величність зібралася пливти через воду, яка таїть у собі численні небезпеки, мілорде. І моя робота полягає також і в тому, щоб застерігати її від цих небезпек, — обачливо і офіційно відповів Метью. — Едвард Келлі — демон. Його алхімічні дослідження відбуваються у небезпечній близькості від магії, і Волтер може це підтвердити. Конгрегація вдається до відчайдушних кроків, намагаючись підігрівати інтерес Рудольфа Другого до окультизму, щоб він, бува, не пішов небезпечним шляхом короля Якова.

— Яків мав усі підстави заарештувати тих відьом! — палко вигукнула Єлизавета. — Що ж до мене, то я теж маю всі підстави заявити права на філософський камінь, якщо хто-небудь із моїх підданих виготовить його.

— Ви й стосовно Волтера були налаштовані так само жорстко, коли він подався до Нового Світу? — поцікавився Метью. — Якби він знайшов золото у Вірджинії, ви теж почали б вимагати, щоб він віддав його геть усе вам?

— Здається, що саме про це і йшлося у нашій угоді, — сухо зазначив Волтер, — і швидко додав: — Хоча, ясна річ, я би з радістю віддав все те золото її величності.

— Я знала, що тобі не можна довіряти, Привиде. Ти в Англії для того, щоб служити мені, однак кажеш про оту Конгрегацію так, наче для тебе її побажання є важливішими за мої.

— Я маю таке ж бажання, як і ви, ваше величносте: врятувати Англію від нещастя. Якщо ви підете шляхом короля Якова і почнете переслідувати відьом, демонів та верів серед ваших підданих, то через це постраждаєте і ви, і держава.

— І що ж ти пропонуєш мені робити натомість? — спитала Єлизавета.

— Я пропоную нам укласти угоду — приблизно таку саму, яку ви уклали з Рейлі. Я потурбуюся, щоб Едвард Келлі повернувся до Англії, щоб ви змогли ув’язнити його у Тауері, і нехай він там намагається створити для вас філософський камінь, якщо зможе.

— А навзамін? — Єлизавета вдалася у свого батька і тому чудово розуміла, що в цьому світі нічого не дається задарма.

— Навзамін ви дасте притулок стільком відьмам, скількох мені вдасться порятувати з Единбурга, допоки божевілля короля Якова не скінчиться саме по собі, природним шляхом.

— Ні в якому разі! — відказав Берглі. — Лишень подумайте, мадам, що може трапитися з вашими стосунками із північними сусідами, якщо ви погодитеся пустити через кордон десятки шотландських відьом?!

— У Шотландії вже не залишилося багато відьом, — похмуро зазначив Метью. — Оскільки ви відкинули всі мої попередні прохання.

— А я гадала, Привиде, що одне з твоїх завдань тут, в Англії, полягало у тому, щоб ти не давав можливості своїм одноплемінникам втручатися в нашу політику. А якщо ці приватні махінації стануть надбанням широкого загалу? Що ти тоді скажеш? Як поясниш свої дії? — спитала Єлизавета і втупилася в Метью прискіпливим поглядом.

— Скажу, що злидні часто зводять чоловіків із дивними компаньйонами та партнерами, ваша величносте.

Єлизавета здивовано мугикнула.

— Жінок це стосується значно більше, ніж чоловіків, — сухо зауважила вона. — Що ж, гаразд. Домовилися. Поїдете до Праги й привезете звідти Келлі. Пані Ройдон може, тим часом, залишитися зі мною при дворі, щоб гарантувати ваше швидке повернення.

— Моя дружина не є частиною угоди, до того ж, немає потреби посилати мене до Богемії в середині січня. Вам конче потрібен Келлі. Я потурбуюся, щоб його доставили сюди.

— Ви тут не король! — скрикнула Єлизавета, тицьнувши пальцем у груди Метью. — Поїдете туди, куди я вас пошлю, пане Ройдон. А якщо не поїдете, то я накажу заарештувати вас і вашу дружину-відьму як державних зрадників і кинути до Тауеру. А, може, придумаю для вас щось значно гірше, — сказала Єлизавета, блиснувши очима.

Хтось зашкрябав у двері.

— Увійдіть! — заволала Єлизавета.

— Графиня Пемброкська просить аудієнції, ваша величносте, — вибачливо сказав стражник.

— Чорти б її забрали! — вилаялася королева. — Мені хоча б на мить можуть дати спокій?! Упустіть її.

Мері Сідней вплила з холодного передпокою до натопленої приймальні королеви. На півдорозі вона зробила ввічливий реверанс, пройшла далі, а потім іще раз вклонилася.

— Добридень, ваша величносте, — сказала вона, не піднімаючи голови.

— Що привело вас до двору, леді Пемброк?

— Колись ви ласкаво обіцяли зробити мені послугу, ваша величносте, якщо в ній виникне потреба.

— Так, так, — роздратовано погодилася Єлизавета. — Що ваш чоловік утнув цього разу?

— Абсолютно нічого, — відповіла Мері, підводячись. — Я прийшла до вас просити дозволу послати пані Ройдон у відрядження з важливим дорученням.

— Не уявляю — навіщо, — сказала Єлизавета. — Вона не справляє враження ані корисної, ані здібної жінки.

— Для моїх експериментів мені потрібні спеціальні скляні посудини, котрі можна роздобути лише в майстернях імператора Рудольфа. Дружина мого брата — вибачте, але мушу нагадати, що після смерті Філіпа вона знову вийшла заміж і тепер є графинею Есекс, — сказала мені, що пана Ройдона посилають до Праги. Із вашого дозволу пані Ройдон зможе поїхати разом із ним і привезти те, що мені потрібно.

— Цей марнославний дурнуватий хлопчисько! Граф Есекс ніяк не може не поділитися з усім світом будь-якою цікавою новиною, про яку він дізнається. — Єлизавета різко крутнулася на п’ятах, сколихнувши свою сріблясто-золотисту одіж. — Я накажу тому папузі голову відрубати.

— Коли мій брат загинув, захищаючи Англію, ви якось пообіцяли зробити мені послугу, — сказала Мері, з невинним виразом обличчя невимушено посміхнувшись мені та Метью.

— І ви збираєтеся змарнувати таку дорогоцінну можливість на оцих двох? — скептично спитала Єлизавета.

— Колись Метью врятував життя Філіпу. Тепер він мені як брат. — Мері з удаваною наївністю закліпала очима на королеву.

— Ну ви й хитрюга, леді Пемброк. — Шкода, що ми так рідко бачимо вас при дворі, — сказала Єлизавета, здіймаючи руки догори. — Гаразд, я дотримаю свого слова. Але мені потрібно, щоб до середини літа Едвард Келлі був тут. І я не хочу, щоб виконали це завдання абияк. Я не хочу, аби про це дізналася вся Європа. Ви мене добре зрозуміли, пане Ройдон?

— Так, ваша величносте, — відповів Метью, скрипнувши зубами.

— У такому разі вирушайте до Праги. І забирайте з собою вашу дружину, щоб потішити леді Пемброк.

— Дякую, ваша величносте. — Я з тривогою поглянула на Метью, бо у нього був такий вираз обличчя, наче він збирався відірвати Єлизаветі голову разом із перукою.

— Геть з очей моїх — усі, поки я не передумала. — Єлизавета повернулася до свого крісла і, важко опустившись в нього, відкинулася на різьблену спинку.

Кивком голови лорд Берглі вказав, що нам краще виконати наказ королеви — і якомога швидше. Але Метью не міг просто так полишити справи.

— Одна порада, ваша величносте. Не довіряйте графу Есексу.

— Ви його недолюблюєте, пане Ройдон. Недолюблюють його й Вільям та Волтер. Але він дає мені можливість знову відчути себе молодою. — Єлизавета глянула на нього своїми чорними очима. — Колись і ви прислужилися мені у цьому сенсі й нагадали про кращі часи. А тепер ви знайшли іншу жінку, а мене покинули.

— тихо мовив Метью. — Я — ваша тінь, ваша величносте, і не маю іншого вибору, окрім як іти за вами.

— А я вже втомилася, — сказала Єлизавета, відвертаючись, — і мені зараз не до поезії. Залиште мене.

— Ми не поїдемо до Праги, — сказав Метью, коли ми сіли в барку, і вона вирушила до Лондона. — Мусимо повертатися додому.

— Королева не відпустить тебе просто тому, що ти втечеш до Вудстока, Метью, — резонно зауважила Мері, кутаючись у шерстяний плед.

— Він не про Вудсток говорить, Мері, — пояснила я. — Метью має на увазі… вирушити кудись дуже-дуже далеко.

— А-а-а-а, — протягнула, нахмурившись, Мері. — Ясно. — І зробила зумисне непроникний вираз обличчя.

— Але ж ми такі близькі до того, що хотіли знайти, — заперечила я. — Ми знаємо, де знаходиться манускрипт, і він може дати відповіді на всі наші запитання.

— А може ця інформація така ж «правдива», як і та, згідно з якою манускрипт знаходиться в домівці доктора Ді, — роздратовано кинув Метью. — Ми роздобудемо його в інший спосіб.

Але згодом Волтеру вдалося переконати його, що королева й справді замкне нас обох до Тауера, якщо ми не послухаємося її. Коли я сказала про це Гуді Альсоп, вона, як і Метью, висловилася проти поїздки до Праги.

— Вам слід повернутися до вашого часу, а не їхати до далекої Праги. Навіть якби ти залишилася тут, то пройдуть тижні, перш ніж можна буде належним чином підготувати заклинання, яким вдасться повернути вас додому. Магія має керівні правила та принципи, які тобі ще слід опанувати, Діано. Усе, що ти маєш зараз, це неслухняний вогнедишний дракон, сліпучий ореол та схильність ставити питання, що призводять до несприятливих або небезпечних відповідей. Ти ще не маєш достатніх знань про своє ремесло, щоб успішно виконати свій задум.

— Я продовжу своє навчання у Празі, обіцяю вам, — сказала я, беручи Гуді Альсоп за руки. — Метью уклав з королевою угоду, яка може врятувати життя десяткам відьом. Нас не можна роз’єднувати, бо це надто небезпечно. Я не дозволю йому податися до імператорського двору без мене.

— Та бачу, — сказала вона, сумно посміхнувшись. — Не дозволиш, доки в твоєму тілі є хоч краплинка життя. Гаразд. Їдь до Праги зі своїм вером. Але я не можу передбачити, чим це скінчиться.

— Привид Бріджет Бішоп сказав мені: «Немає шляху вперед, на якому б не було його». Коли я відчуваю, як наші життя летять в невідомість, то знаходжу в цих словах втіху, — відповіла я, намагаючись заспокоїти стареньку. — Допоки ми з Метью разом, напрямок нашого руху не має значення, Гуді Альсоп.

Через три дні, на свято Святої Бригіди, ми відпливли з Англії, аби побачитися з імператором Священної Римської імперії, знайти зрадливого англійського демона та хоч краєм ока поглянути на Ешмол-782.

Верен де Клермон сиділа у своїй берлінській домівці й витріщалася в газету, не вірячи своїм очам.

«Індепендент»

1 лютого 2010 року.

Одна жінка з Саррі віднайшла манускрипт, що належав Мері Сідней, відомій поетці Єлизаветинської доби і сестрі сера Філіпа Сіднея.

«Він був у буфеті моєї матері нагорі сходів», — заявила кореспонденту «Індепендент» Генріетта Барбер, 62 роки. Перед тим як відправити свою матір до притулку, вона перебирала її речі. — Спочатку я подумала, що то просто купа потертих старих паперів».

Манускрипт, як вважають експерти, є робочим журналом з алхімічних експериментів, котрий вела герцогиня Пемброкська впродовж зими 1590—1591 років. Уважалося, що наукові праці герцогині були знищені пожежею, яка сталася у Вілтон-Хаусі в сімнадцятому сторіччі. Невідомо, яким чином цей манускрипт опинився в родині Барберів.

«Ми пам’ятаємо Мері Сідней головним чином як поетку, — прокоментував представник аукціонного дому «Сотбі», який виставив знахідку на торги, що мають відбутися в травні місяці. — Але у свою епоху її знали також як видатного алхіміка-практика».

Манускрипт особливо цікавий тим, що, як з нього випливає, герцогиня працювала у своїй лабораторії не одна, а з асистентом. В одному експерименті, названому «Створення дерева Діани», вона позначає свого помічника ініціалами ДР. «Можливо, ми так і не дізнаємося справжнє ім’я чоловіка, котрий допомагав графині Пемброкській, — заявив історик Найджел Вормінстер із Кембриджського університету, — але, тим не менше, цей документ містить величезну кількість нової інформації про розвиток експериментальної діяльності в добу Наукової революції».

— Що там, люба? — поцікавився Ернст Нойман, ставлячи перед своєю дружиною келих вина. Як для понеділкового вечора вираз її обличчя був занадто серйозний. Зазвичай таке обличчя бувало у Верен в п’ятницю.

— Та так, нічого, — пробурмотіла вона, не зводячи очей з газетних рядків. — Частина незавершеної родинної справи.

— А Болдвін має до неї стосунок? Він сьогодні втратив мільйон євро? — Його свояк вирізнявся своїм химерним смаком, і Ернст не зовсім йому довіряв. Болдвін навчив його тонкощам міжнародної комерції, коли Ернст був іще молодим чоловіком. Тепер йому було майже шістдесят, і друзі заздрили йому, бо він мав молоду дружину. Їхні весільні фото, де Верен виглядала точнісінько, як зараз, а він — на двадцять п’ять, були надійно сховані від завидющих очей.

— Болдвін жодного разу в житті ні на чому не втрачав мільйон, — сказала Верен, і Ернст подумки відзначив, що вона ухилилася від відповіді.

Він підсунув до себе англійську газету і прочитав замітку.

— А чому тебе зацікавив цей давній рукопис?

— Дай я спочатку зателефоную, — обережно відповіла вона. Коли Верен брала телефон, руки в неї не тремтіли, але чоловік розгледів вираз її дивовижних сріблястих очей. Вона була сердита, налякана і думала про минуле. Він колись бачив такий самий вираз за кілька секунд до того, як Верен врятувала йому життя, відірвавши від своєї мачухи.

— Ти телефонуєш Мелізанді?

— Ізабо, — механічно відповіла дружина, натискаючи на кнопки.

— А, Ізабо, — мовив Ернст. Ясна річ, йому важко було думати про мачуху Верен під якимось іншим ім’ям, аніж те, яке носила голова роду де Клермонів тоді, коли після війни убила батька Ернста.

Верен додзвонилася не відразу. Ернст почув дивні потріскування, наче дзвінок неодноразово направляли і перенаправляли. Нарешті сигнал пройшов. Телефон задзвонив.

— Хто це? — спитав молодий голос. Він мав американський, а, можливо, й англійський акцент, але майже непомітний.

Верен миттю натиснула кнопку «відбій». А потім кинула телефон на стіл і обхопила голову руками.

— О Боже. Це таки дійсно відбувається, точнісінько як і відчував мій батько.

— Ти мене лякаєш, люба, — сказав Ернст. Він бачив багато жахіть у своєму житті, але вони не були такими виразними і яскравими, як ті, що мучили Верен навіть уві сні. Кошмарів про Філіпа було достатньо, щоб перетворити на безлад його зазвичай врівноважену дружину. — А хто то відповів по телефону?

— Не той, хто мав бути, — глухо відказала Верен і підняла на чоловіка сріблясто-сірі очі. — Мав відповісти Метью, але наразі він не в змозі. Бо він — там. — Вона поглянула на газету.

— Верен, щось ти не те кажеш. Я тебе не розумію, — суворо мовив Ернст. Ніколи раніше не зустрічався він із цим важким і клопітним зведеним братом — родинним інтелектуалом та білою вороною.

Але дружина вже знову набирала номер. Цього разу вона додзвонилася швидко, без переадресації.

— Значить, ви вже прочитали сьогоднішні газети, тітонько Верен. Я вже кілька годин чекаю на ваш дзвінок.

— Де ти, Гелоугласе? — Племінник дружини був чоловіком непосидючим.

У минулому він часто присилав їм чисті поштові листівки з номером телефону з того шляху, яким він проїздив у той конкретний момент: з автобазу в Німеччині, з шосе 66 в Штатах, зі шляху Трольстіген в Норвегії або з якогось тунелю в Китаї. Та після появи світової мережі стільникових телефонів, вона стала отримувати ці стислі повідомлення значно рідше. За наявності GPS та Інтернету вона могла швидко знайти Гелоугласа деінде. Утім, Верен скучала за тими листівками.

— Та десь у районі Варнамбула, — смутно відповів Гелоуглас.

— А де в біса він є, той Варнамбул? — сердито спитала Верен.

— В Австралії, — в унісон відповіли Ернст і Гелоуглас.

— Що то за німецький акцент у тебе в хаті чутно? Знайшла собі нового коханця? — піддражнив її Гелоуглас.

— Не верзи дурниць, бовдуре, — відрізала Верен. — Може, ми й з однієї родини, але я без вагань учеплюся тобі в горлянку. То — мій чоловік, Ернст.

Ернст, сидячи у кріслі, нахилився вперед і застережливо похитав головою. Він не любив, коли його дружина зчіплялася з вампіром чоловічої статі, незважаючи на те, що вона була сильнішою за більшість із них. Верен відмахнулася — не заважай, мовляв.

Гелоуглас вдоволено захихикав, і Ернст вирішив, що отой незнайомий вампір, можливо, й непоганий хлопець.

— Моя страшненька тітонька Верен. Приємно чути твій голос через скільки років. І не думай, що тебе більше здивувала газетна замітка, аніж мене — твій дзвінок.

— У глибині душі я сподівалася, що він марить, — зізналася Верен, пригадавши ту ніч, коли вони з Гелоугласом сиділи біля ліжка Філіпа, слухаючи його уривчасте й безладне бурмотіння.

— А тобі здалося, що те марення було заразним, і я його підчепив? — пирхнув Гелоуглас. Верен помітила, що він говорив приблизно так само, як і свого часу Філіп.

— Якщо чесно, то я подумала, що саме це й сталося. — У це було легше повірити, аніж у протилежне: в те, що неймовірна історія про відьму-мандрівницю у часі, яку розповів її батько, була правдою.

— Але ж ти виконаєш свою обіцянку? — тихо поцікавився Гелоуглас.

Верен завагалася. На одну лише мить, але Ернст встиг це помітити. Верен завжди виконувала свої обіцянки. Коли він був переляканим, скоцюрбленим від страху хлопцем, вона пообіцяла йому, що він виросте справжнім чоловіком. І Ернст повірив цій обіцянці, коли йому було шість, і відтоді вірив усьому, що обіцяла Верен.

— Ти не бачила з нею Метью. Якщо побачиш, то…

— То подумаєш, що твій зведений брат становить іще більшу проблему, аніж я вважала? Навряд чи.

— Дай їй шанс, Верен. Вона теж донька Філіпа. А Метью має витончений смак до жінок.

— Відьма не може бути справжньою дочкою, — швидко заперечила Верен.

Десь на дорозі поблизу Варнамбула Гелоуглас стулив губи й промовчав. Може, Верен і знала про Діану та Метью більше за будь-кого з родини, але все одно не стільки, скільки він. Коли ця парочка повернеться, то ще буде безліч можливостей обговорити проблеми вампірів та дітей. А зараз сперечатися про це немає потреби.

— До того ж, Метью зараз тут немає, — сказала Верен, поглянувши в газету. — Я набрала його номер, хтось відповів, але не Болдвін. — Саме тому вона так швидко й поклала слухавку. Коли Метью не здійснював керівництва братством, то телефон слід було передавати єдиному з живих кревних синів Філіпа. Цей номер був придуманий іще тоді, коли почали з’являтися перші телефони. Філіп визначив номер 917 — то був день народження Ізабо у вересні. Із кожним приходом нової технології та нової міжнародної телефонної системи цей номер плавно переходив у свій більш модерний варіант.

— То ти Маркусу додзвонилася. — Виявилося, що Гелоуглас також телефонував на той номер.

— Маркусу? — ошелешено перепитала Верен. — Прийдешнє де Клермонів залежить від Маркуса?!

— Дай і йому шанс, тітонько Верен. Він гарний хлопець. — Гелоуглас трохи помовчав. — Що ж до майбутнього родини, то воно залежить від усіх нас. Філіп це знав, інакше не змусив би нас пообіцяти повернутися до Сеп-Тура.

Філіп де Клермон дав своїй доньці та онуку цілком конкретні настанови: вони мали пильнувати історії про молоду й потужну американську відьму на ім’я Бішоп, а також випадкові «викиди» аномальних історичних відкриттів.

Тоді, і тільки тоді мали Гелоуглас та Верен повернутися до Сеп-Тура — родинного гнізда де Клермонів. Філіп не розголосив, чому це було так важливо, щоб родина зібралася разом, але Гелоуглас знав.

Гелоуглас чекав багато десятиріч. А потім почув історії про відьму з Масачусетса на ім’я Ребека, одну з останніх нащадків Бріджет Бішоп із Сейлема. Чутки про її силу поширилися далеко, як і повідомлення про її трагічну загибель. Гелоуглас віднайшов її живу доньку на півночі штату Нью-Йорк. Він періодично дізнавався про дівчинку, спостерігаючи як Діана Бішоп грається на гойдалці та драбинках на ігровому майданчику, ходить на дні народження і навчається в університеті. Із воістину батьківською гордістю дивився він, як вона здавала усні екзамени в Оксфорді. Часто стояв він під курантами вежі Гаркнес-Тауер в Єльському університеті, спостерігаючи, як молода викладачка йде на заняття. Її одіж помінялася, але не можна було не впізнати рішучої ходи Діани та її постави незалежно від того, що на ній було: чи то середньовічне плаття з розпірками та рюшами, чи то брюки та непоказний чоловічий піджак.

Гелоуглас намагався триматися на відстані, але інколи йому доводилося втручатися — як того дня, коли її енергія привабила до неї якогось демона, і той причепився до неї. Однак Гелоуглас хвалив себе за сотні інших випадків, коли він стримався й не кинувся вниз сходами дзвіниці Єльського університету і не став стискати професора Бішоп у своїх обіймах, примовляючи, який він радий знову бачити її через скільки років.

Коли Гелоуглас дізнався, що Болдвіна викликали на прохання Ізабо до Сеп-Тура з приводу якоїсь нагальної справи, котра стосувалася Метью, шотландець збагнув, що поява історичних аномалій є лишень справою часу. Гелоуглас бачив оголошення про знахідку двох раніш невідомих мініатюр Єлизаветинської доби. Та не встиг він дістатися до Сотбі, як їх уже придбали. Гелоуглас впав у паніку, думаючи, що мініатюри потрапили не туди, куди слід. Але він недооцінив Ізабо. Коли він сьогодні вранці розмовляв з сином Метью, той підтвердив, що мініатюри надійно і безпечно вмостилися на столі в Ізабо в Сеп-Турі. Більше чотирьохсот років тому Гелоуглас сховав портрети в одному будинку в Шропширі. Що ж, буде приємно знову їх побачити — і людей, які на них зображені.

Однак він все одно готувався, як і завжди, до бурі, що вже нуртувала на горизонті: подорожував туди, куди Макар телят не ганяв. Колись то було море, потім — залізниця, а тепер Гелоуглас полюбив дороги, гасаючи на мотоциклі небезпечними гірськими дорогами й крутими поворотами. Із кудлатим волоссям, яке тріпав вітер, у шкірянці, застебнутій на шиї, аби приховати той факт, що його шкіра ніколи анітрохи не засмагала, Гелоуглас готував себе до почесної місії: виконати давню обіцянку захищати де Клермонів будь-що.

— Гелоугласе, ти мене чуєш? — заскрипів у динаміку голос Верен, вириваючи шотландця із роздумів.

— Так, чую, тітонько Верен.

— Коли ти збираєшся приїхати? — Верен зітхнула й підперла щоку долонею. Вона й досі не наважилася поглянути на Ернста. Бідолашний Ернст — він добровільно погодився одружитися з вампіркою і мимовільно втягнув себе в заплутану історію про кров та пристрасть, яка вирувала й кружляла, тягнучись крізь сторіччя. Але вона дала обіцянку своєму батьку, і хоча Філіп помер, Верен не збиралася розчарувати його зараз — і вперше.

— Я сказав Маркусу чекати мене післязавтра. Гелоуглас не зізнався б, що відчув полегшення, дізнавшись про рішення своєї тітки, а Верен не зізналася б, що колись замислювалася: а чи варто дотримуватися клятви, яку вона дала.

— Там і зустрінемося. — Отже, Верен матиме в своєму розпорядженні певний час, щоб повідомити Ернсту не надто приємну для нього новину про те, що йому певний час доведеться прожити під одним дахом з її мачухою.

— У добрий час, тітонько Верен, — встиг проказати Гелоуглас, перш ніж вона поклала слухавку.

Гелоуглас поклав телефон до кишені і втупився поглядом у море. Колись він потрапив у корабельну катастрофу на цьому відрізку австралійського узбережжя. Він любив місця, де його викидало на берег, наче той водяник, який опинився на мілині під час шторму і виявив, що й на твердому ґрунті здатен виживати. Він потягнувся за цигарками. Як і їзда на мотоциклі без шолому, паління було способом кинути виклик Всесвіту, який дав йому безсмертя, але забрав у нього всіх, кого він любив.

— Ти б охоче й цигарки у мене забрав, якби міг, еге ж? — спитав він у вітру. Той лиш зітхнув у відповідь. Метью та Маркус мали тверді переконання щодо пасивного куріння. Хоча дим від курця й не убиває їх, казали вони, але це іще не причина, щоб вампіри чаділи тютюновим димом, намагаючись отруїти ним решту.

— Бо якщо ми потруїмо їх димом, то ким же ми харчуватимемося? — зазначив Маркус зі своєї залізною логікою. То була дивна думка як для вампіра, але Маркус був відомий своїми екстраординарними судженнями, а Метью в цьому сенсі був не кращим. Цю схильність Гелоуглас пояснював надміром освіти.

Допаливши цигарку, він знову засунув руку в кишеню і видобув звідти маленьку шкіряну торбинку. У ній було двадцять чотири кружальця радіусом один дюйм та чверть дюйма завтовшки. Вони були вирізані з гілки, яку від зірвав з ясена, що ріс побіля дому його предків. Кожне кружальце мало знак, випалений на його поверхні, — то була абетка мови, якою вже ніхто не говорив.

Він завжди щиро шанував магію, навіть іще до того, як зустрів Діану Бішоп. На суходолі й на морі гуляли сили, які до пуття не розуміло жодне створіння, і Гелоуглас мав достатньо розуму, щоб не стояти у них на дорозі, коли вони наближалися. Але проти рун він встояти не міг. Бо вони допомагали йому знаходити вірний курс у непевних водах його долі.

Він підчепив пальцями гладенькі дерев’яні кружальця, і вони просипалися крізь них, мов вода. Гелоуглас хотів знати: як рухається вода — припливом чи відпливом. Проти де Клермонів чи за них?

Коли його пальці завмерли, він витягнув руну, яка скаже йому, як стоять справи. Нід — руна відсутності й бажання. Гелоуглас знову заглибив руку в торбинку, щоб краще зрозуміти — що йому потрібно від майбутнього. Одал — символ домівки, родини та спадщини. І він витягнув останню руну, яка покаже йому, як здійснити своє давнє бажання бути на своєму місці.

Руна Рад. То була руна, яка збивала з пантелику, бо означала як приїзд, так і від’їзд, як початок подорожі, так і її кінець, як першу зустріч, так і довгождане возз’єднання. Гелоуглас стиснув дерев’яне кружальце в долоні. Цього разу його значення було чітким і ясним.

— І вам у добрий час, тітонько Діано. І візьміть із собою дядька мого, — сказав Гелоуглас, звертаючись до моря та неба. А потім осідлав свій мотоцикл і вирушив у майбутнє, яке більше не міг ані уявляти, ані відкладати.

Розділ IV Імперія: Прага

-Де мої червоні панчохи? — Метью поплентався униз і невдоволено скривився на коробки, розкидані по всьому першому поверсі. Його настрій істотно погіршився на півдорозі нашої чотиритижневої подорожі, коли ми розпрощалися в Гамбурзі з П’єром, дітьми та нашим багажем. Через те, що їхали з Англії до католицької країни, ми втратили десять додаткових днів через розбіжність у календарях. У Празі зараз було одинадцяте березня, а діти та П’єр іще тільки мали прибути.

— У цьому безладі я ніколи їх не знайду! — вигукнув Метью, зриваючи свою злість на одній з моїх нижніх спідниць.

Нам довелося кілька тижнів жити з того, що містилося у наших спарених торбах та одній спільній валізі, а наші пожитки наздогнали нас через три дні після того, як ми зупинилися у високому й вузькому будинку, що примостився на крутій вулиці, котра вела до Празького замку. Вулиця мала назву Шпоренгассе. Мабуть, наші сусіди-німці назвали вулицю Шпорною через те, що лише за допомогою шпор можна було змусити коня видряпуватися угору.

— А я й не знала, що ти носиш червоні панчохи, — сказала я, випрямляючись.

— Ношу, — відповів Метью і почав порпатися в коробці з моєю білизною.

— Там їх немає, — зауважила я, підкреслюючи очевидний факт.

Вампір скрипнув зубами.

— Я вже скрізь перешукав.

— Зараз їх знайду, — пообіцяла я, пильно поглянувши на його бездоганно респектабельні чорні панчохи. — А чому червоні?

— Тому, що мені хочеться привернути увагу імператора Священної Римської імперії! — відказав Метью і пірнув в іще одну купу моєї одежі.

Криваво-червоні панчохи зроблять більше, аніж просто приваблять ліниві погляди, особливо з огляду на той факт, що чоловік, котрий збирався їх вдягнути, був височенним вампіром шести футів трьох дюймів на зріст, і більшу частину цього зросту складали ноги. Однак Метью вперто дотримувався свого плану. Я зосередилася, попрохала панчохи показатися на виду і почала стежити за червоними пасмами. Здатність відстежувати й знаходити людей та предмети була неочікуваним і сприятливим побічним ефектом мого ткацького відьомського ремесла, і я вже кілька разів мала змогу скористатися цим талантом під час нашої подорожі.

— А чи прибув посланець від мого батька? — спитався Метью, додаючи іще одну з моїх спідниць до сніжно-білої гори, що виростала поміж нами, і знову почав свої розкопки.

— Так. І він щось залишив — отам, біля дверей. — Я швидко перебрала вміст комода: рукавички, зроблені з залізних кружалець, щит із двоголовим орлом та якась вишукано вирізьблена штучка, схожа на ступку з товкачиком. Із переможним вигуком я підняла над головою довгі червоні «шланги». — Знайшла!

Та Метью вже забув про панчішну кризу. Тепер його увагою заволоділа батькова посилка. Я підійшла подивитися, що ж там його так зацікавило.

— Це що… Босх? — Я була знайома з творчістю художника Єроніма Босха через його химерне відтворення алхімічного устаткування в своїх полотнах та не менш химерний символізм. Свої панно він населяв летючими рибами, комахами, величезними хатніми й господарськими причандаллями та еротичними зображеннями фруктів. Іще задовго до того як психоделізм став модним, Босх побачив світ в яскравих кольорах та бентежно-несподіваних комбінаціях.

Однак, як і полотно Гольбейна в Старій Хижці Метью, цей твір був мені не відомим. Він становив триптих, складений з трьох дерев’яних панелей. Призначені для розташування на вівтарі, триптихи тримали складеними за винятком особливих релігійних свят. У сучасних музеях триптихи рідко виставлялися в розкритому вигляді. «Скільки ж цікавих та приголомшливих образів я могла пропустити!» — подумалося мені.

Зовнішні панелі митець покрив шовковистим чорним барвником. Дві передні панелі охоплювало засохле дерево, що поблискувало в місячному сяйві. У його корінні скоцюрбився маленький вовк, а на горішніх гілках примостилася сова. І сова, і вовк знаюче вдивлялися у глядача. Із темного ґрунту довкола дерева світилося іще з десяток очей, відокремлених від тіл і перелякано вирячених. А за сухим дубом виднівся гай з оманливо нормальних дерев із блідими стовбурами та райдужно-зеленими гілками. Той гай кидав додаткове світло на всю зображену сцену. І лише придивившись уважніше, я побачила, що на тих гілках ростуть вуха, які начебто прислухалися до нічних звуків.

— Що це означає? — спитала я, зачудовано витріщившись на твір Босха.

Метью пояснив, перебираючи пальцями застібки на своєму камзолі.

— Цей твір є своєрідною демонстрацією старого фламандського прислів’я: «Ліс має очі, дерева мають вуха; тому я бачитиму, мовчатиму й слухатиму». Ці слова чудово відображали потаємне життя, яке вів Метью, і нагадали мені про новітній девіз Єлизавети.

Інтер’єр триптиха становив три взаємопов’язані сцени: на одній панелі було зображення скинутих янголів, намальованих на тому ж оксамитово-чорному тлі. На перший погляд вони більше нагадували бабок із мерехтливими подвійними крильцями, але тіла мали людські; вони летіли униз, падаючи з небес, а їхні голови та ноги корчилися в муках. На протилежній панелі в Судний День піднімалися з гробів померлі, і була ця сцена набагато моторошнішою, аніж фрески в замку Сеп-Тур. Зяючі пащеки риб та вовків були входами до пекла, які всмоктували в себе проклятих, прирікаючи їх на вічний біль та вічні муки.

Однак у центрі містилося абсолютно нетипове зображення смерті: воскреслий Лазар спокійно вставав собі з могили. Із довгими ногами, темним волоссям та серйозним лицем, він вельми нагадував Метью. А по краях центральної панелі засохлі лози давали химерні плоди та квіти. Із деяких стікали краплі крові. Інші народжували людей та тварин. Але Ісуса ніде не було видно.

— Цей Лазар схожий на тебе. Недивно, що ти не хочеш, щоб цей триптих потрапив до Рудольфа, — сказала я, подаючи Метью його червоні панчохи. — Напевне, Босх також знав, що ти — вампір.

— Єроен, зазвичай відомий під ім’ям Єронім, побачив те, що не мав бачити, — загадково мовив Метью. — Я не здогадувався, що Єроен бачив, як я харчуюся, допоки на мої очі не трапився його ескіз, де я був зображений разом із теплокровною істотою. І з того дня він вірив, що всі створіння мають дуалістичну природу: частково людську і частково — тваринну.

— А інколи — частково овочеву, — зауважила я, придивляючись до жінки з полуницею замість голови та вишнями замість рук. Вона панічно тікала від диявола, який вимахував виделкою, а на голові замість капелюха у нього сидів лелека. Метью здивовано гмикнув. — А Рудольф знає, що ти вампір? Як знає це Єлизавета і знав Босх? — Мене дедалі більше непокоїло, як багато людей уже встигли прилучитися до таємниці Метью.

— Так. Окрім того, імператор знає, що я є членом Конгрегації. — Метью скрутив яскраво-червоні панчохи у вузол. — Дякую, що знайшла.

— А тепер скажи мені, чи маєш ти схожу звичку губити ключі від авто? Щоб мені не доводилося кожного ранку вислуховувати твої істерики, коли ти збиратимешся на роботу. — Я оповила руками його стан і притулилася щокою до серця. Його повільне розмірене биття завжди заспокоювало мене.

— Інакше ти зі мною розлучишся, еге ж? — Метью теж обійняв мене і прихилив свою голову до моєї, зливаючись зі мною воєдино.

— Ти ж обіцяв мені, що вампіри не розлучаються зі своїми дружинами, — піддражнила я його й ущипнула. — Коли ти вдягнеш оці червоні панчохи, то станеш схожим на мультиплікаційного персонажа. На твоєму місці я б вдягнула чорні панчохи. Ти й так помітний.

— Відьма, — резюмував Метью, відпускаючи мене з поцілунком.

І він пішов нагору до замку в строгих чорних панчохах та з довгим, скрученим у сувій посланням у руці. Те послання частково мало віршовану форму і пропонувало Рудольфу прекрасну книгу для його колекції. Повернувся він через чотири години з порожніми руками, віддавши послання якомусь імперському чиновнику. На аудієнцію з імператором потрапити не вдалося. Натомість Метью, разом із рештою іноземних послів, змусили довго й даремно чекати в передпокої.

— То було все одно, що потрапити до скотовоза — всі ці розпашілі тіла, що затиснули мене з усіх боків! Я хотів було піти деінде ковтнути свіжого повітря, але в сусідніх кімнатах було повно відьом.

— Відьом? — Я злізла зі столу, який підставила для того, щоб надійно сховати меч Метью на вершечку шафи напередодні приїзду Джека.

— Десятки, — відповів Метью. — Вони скаржилися на те, що коїться в Німеччині. — А де Гелоуглас?

— Твій племінник пішов купити яєць і знайти нам економку та кухарку. — Франсуаза навідріз відмовилася супроводжувати нас, за її висловом, до краю безбожних лютеран. І зараз вона вже знову була в Старій Хижці зі своїм коханим Шарлем. Гелоуглас виконував функції мого пажа та охоронця, допоки не прибуде решта. Він чудово володів німецькою та іспанською, і це робило його незамінним у справах, що стосувалися забезпечення нашого помешкання всілякими припасами.

— Розкажи мені ще про відьом, яких ти там зустрів.

— Це місто — притулок для кожного створіння в Східній Європі, яке побоюється за власну безпеку, — для демона, вампіра та відьми. Але особливо гостинно зустрічають при дворі Рудольфа саме відьом, тому що імператор прагне долучитися до їхніх знань. І їхньої міці.

— Цікаво, — сказала я. Не встигла я зацікавитися конкретними особами відьом, як моє третє око вже побачило кілька облич. — А що то за чаклун із рудою бородою? І відьма, в якої одне око блакитне, а друге — зелене?

— Ми не пробудемо тут настільки довго, щоб їхні особи мали для нас якесь значення, — невдоволено відказав Метью, прямуючи до дверей. Завершивши справи для Єлизавети, він збирався на той бік ріки до празького Старого Граду від імені Конгрегації. — Я повернуся, коли сутенітиме. Залишайся тут, доки не повернеться Гелоуглас. Мені не треба, щоб ти десь загубилася. — А якщо висловлюватися конкретніше, йому не хотілося, щоб я здибалася з іншими відьмами.

Гелоуглас повернувся на Шпоренгассе з двома вампірами та одним кренделем. Останній він віддав мені і представив мене моїм новим служницям.

Кароліна (кухарка) та Тереза (економка) були членами обширного клану богемських вампірів, чиє основне заняття полягало в служінні аристократам та важливим закордонним гостям. Як і слуги де Клермонів, вони заслужили свою репутацію — і незвично високу платню — завдяки своєму надприродному довголіттю та собачій, а вірніше сказати, вовчій вірності й відданості. За належну плату нам також вдалося заручитися гарантіями конфіденційності від старійшини клану, який виділив нам слуг-жінок із домашнього господарства папського посланця. Із поваги до де Клермонів, посланець милостиво погодився. Бо, зрештою, де Клермони дуже допомогли у фальсифікації останніх виборів папи римського, і його посланець добре знав, чиїм маслом намазує свій хліб. Мені ж було важливо одне: чи знала Кароліна, як готувати омлети.

Започаткувавши наше домогосподарство, Метью почав кожного дня видряпуватися угору до замку, а я тим часом розпаковувала свої речі, зустрічалася з сусідами в районі, що розташовувався під замком і називався Мала Страна, і видивлялася, коли прибуде решта нашої челяді. Мені бракувало життєрадісності Енні з її відкритим і допитливим ставленням до навколишнього світу і Джекової схильності скрізь знаходити халепу і вскакувати в неї. Наша звивиста вулиця повнилася дітьми всякого віку і всякої національності, оскільки саме тут мешкала більшість амбасадорів. Виявилося, що Метью був не єдиним іноземним посланцем, якого імператор тримав на поштивій відстані. Кожен, кого я зустрічала, розповідав Гелоугласу безліч історій про те, як Рудольф зневажив якоюсь важливою персоною, щоб натомість провести кілька годин із торговцем антикварними книгами або зі скромним шахтарем із Саксонії.

Було надвечір’я першого дня весни, будинок наповнювався ароматами свинини та булочок, як раптом до мене причепився непосидючий восьмирічний шибеник.

— Пані Ройдон! — скрикнув Джек, зариваючись обличчям у мій корсаж і міцно обхоплюючи руками талію.

— А ви знаєте, що насправді Прага складається з чотирьох міст? Лондон — це одне місто. А тут також є й замок, і ріка. А завтра П’єр пообіцяв показати мені водяний млин.

— Привіт, Джеку, — сказала я, погладивши його по голові. Навіть під час важкої зимової подорожі до Праги він примудрився різко вирости. Напевне, П’єр натоптував його їжею. Я підняла очі й, посміхаючись, поглянула на П’єра та Енні. — Метью так зрадіє, що ви приїхали. Він за вами дуже сумував.

— І ми за ним теж сумували, — сказав Джек і, закинувши голову, поглянув на мене. Під очима він мав темні круги, і, незважаючи на вибухове зростання, він все одно виглядав хирлявим.

— Ти що, хворів? — спитала я, мацаючи його лоб.

У цьому жорсткому кліматі застуда могла стати смертельною, а в Старому Граді подейкували про якусь лиховісну епідемію, яка, на думку Метью, була не чим іншим, як спалахом грипу.

— Останнім часом він погано спить, — тихо сказав П’єр. Із його невеселого тону я здогадалася, що справа значно серйозніша, але вирішила розпитати про це згодом.

— Ну що ж, сьогодні ти добре виспишся. У твоїй кімнаті на тебе чекає велетенське ліжко з пуховою периною. Йди з Терезою, Джеку. Вона покаже тобі твої речі й викупає тебе перед вечерею. — Щоб не вторгатися в особисте життя вампірів, теплокровні мали спати біля Метью та мене на другому поверсі, оскільки через вузьку конструкцію будинку на першому поверсі розміщувалися лише вітальня та кухня. Решта ж вампірів-домочадців забили собі місце на горішньому третьому поверсі, звідки відкривалася чудова панорама навколишнього ландшафту, а вікна можна було розчиняти навстіж назустріч усім стихіям.

— Пане Ройдон! — верескнув Джек і, кинувшись до дверей, відчинив їх, перш ніж Тереза встигла його зупинити. Як він відчув наближення Метью, було незрозумілим, зважаючи на сутінки та тиху ходу Метью по килиму з коричневої шерсті.

— Та не верещи ти, — сказав Метью, спіймавши хлопчика, перш ніж він встиг ударитися об тверді вампірські ноги. Коли Джек проходив повз Гелоугласа, той швидко зняв з нього шапку та рукою скуйовдив йому волосся.

— Ми мало не замерзли. На річці. А одного разу сани перекинулися, але собака не постраждав. Я їв смаженого вепра. А в Енні спідниця потрапила в колесо, і вона ледь не гепнулася з воза. — Джеку кортіло розповісти про подорож все й відразу, і слова сипалися з нього, мов горох. — Я бачив комету. Вона була не дуже велика, але П’єр сказав, що мені слід розповісти про неї пану Гарріоту, коли ми повернемося додому. Я навіть малюнок зробив. — Джек засунув руку під свій засмальцьований камзол і витягнув так само засмальцьовану смужку паперу. А потім віддав її Метью так, наче то була якась священна реліквія.

— Непогано намальовано, — сказав Метью, нарочито ретельно роздивляючись рисунок. — Мені подобається, як добре ти передав вигин хвоста комети. І ти розмістив довкола неї інші зірки. Молодчага, Джек. Пан Гарріот буде задоволений твоєю неабиякою спостережливістю.

Джек аж засяяв.

— Це був мій останній шматочок паперу. А в Празі папір продається? — Коли ми жили в Лондоні, Метью взяв собі за правило кожного ранку постачати Джеку шматочки паперу. Що з ними робив Джек — можна було лише здогадуватися.

— Та в місті повно паперу, — відповів Метью. — Завтра вранці П’єр відведе тебе до крамниці в Малій Страні.

Після такої цікавої обіцянки дітей було важко відвести нагору, але Тереза продемонструвала, що для такого завдання вона має достатньо і лагідності, і рішучості. Нарешті у чотирьох дорослих з’явилася можливість вільно порозмовляти.

— Джек хворів? — спитав Метью у П’єра, нахмурившись.

— Ні, мілорде. Відтоді як ми поїхали від вас, він погано спав, — відповів П’єр. І, повагавшись, додав: — Гадаю, що колишні гріхи переслідують його.

Метью кинув хмуритися, але тривога на його обличчі залишилася.

— А в іншому подорож пройшла так, як ви й сподівалися? — То був хитрий спосіб дізнатися, чи не натрапили вони, бува, на бандитів і чи не переслідували їх неприродні та надприродні істоти.

— Подорож була тривалою й холодною, — сухо повідомив П’єр, — а діти постійно були голодні.

Гелоуглас розреготався.

— Гарна відповідь.

— А як у вас справи, мілорде? — поцікавився П’єр, зиркнувши на Метью. — Усе вийшло у Празі так, як ви й сподівалися?

— Із Рудольфом я не бачився. Подейкують, що Келлі заліз на горішні поверхи Порохової вежі й працює там із перегінними кубами, час від часу висаджуючи їх у повітря, — доповів Метью.

— А як у Старому Граді? — делікатно поцікавився П’єр.

— Майже так, як і завжди, — відповів Метью легким і невимушеним тоном, який безпомилково вказував на те, що насправді він був чимось занепокоєний.

— Так, як і завжди, якщо не зважати на чутку з Гебрейського кварталу. Одна з їхніх відьом витворила істоту з глини, яка вночі крадеться вулицями. — Гелоуглас кинув на свого дядька нарочито невинний погляд. — За цим винятком нічого практично не змінилося відтоді, як ми востаннє бували тут 1547 року, щоб допомогти імператору Фердинанду навести порядок у місті.

— Дякую, Гелоугласе, — сказав Метью тоном холодним, як зимовий вітер із ріки.

Ясна річ, для того, щоб зробити глиняну істоту і змусити її рухатися, потрібне було не якесь там звичайне заклинання. Ця чутка могла означати лише одне: десь у Празі мешкає така ж ткаля, як і я, котра має здатність пересуватися між світом живих та світом мертвих. Але мені не довелося прохати Метью поділитися своєю таємницею. Його племінник випередив мене.

— Невже ти гадаєш, що зможеш тримати тітоньку в невіданні стосовно отієї глиняної істоти? — здивовано похитав головою Гелоуглас. — Ти рідко буваєш на базарах. Жінки з Малої Страни знають усе, включно з тим, що імператору подавали на сніданок, і тим, що він відмовився прийняти тебе.

Метью провів пальцями по розмальованій дерев’яній поверхні триптиха і зітхнув.

— Тобі доведеться віднести оце до палацу, П’єре.

— Але ж це предмет вівтаря з Сеп-Тура, — запротестував П’єр. — Імператор відомий своєю обачливістю та обережністю. Із часом він тебе неодмінно прийме.

— Якраз часу нам і бракує, а де Клермони мають дуже багато вівтарних прикрас, — із сумом мовив Метью. — Стривайте. Я зараз напишу імператору записку, а тоді вже підемо до нього.

Невдовзі Метью відправив П’єра разом із триптихом. Та слуга через деякий час повернувся з так само порожніми руками, як раніше Метью, причому без запевнень про майбутню зустріч.

Скрізь довкола мене ниті, що поєднували світи, затягувалися й зміщувалися, утворюючи плетиво, яке було надто великим, щоб я його побачила й зрозуміла. Але в Празі щось затівалося, і я це відчувала.

Тої ночі я прокинулася від звуку тихих голосів у кімнаті, сусідній з нашою спальнею. Метью біля мене не було, хоча, зазвичай, коли я засинала, він сидів поруч і читав.

Я почалапала до дверей подивитися, хто з ним був.

— Скажи мені, що трапиться, коли я замалюю один бік обличчя цієї потвори, — сказав Метью, і його рука швидко забігала над великоформатним аркушем, що лежав перед ним.

— Таке враження, що він віддаляється! — прошепотів Джек, ошелешений такою трансформацією.

— А тепер ти спробуй, — сказав Метью, — подаючи Джекові ручку. Джек зосереджено затиснув її в руці й від старання навіть язика трохи висолопив. Метью потер хлопцеві спину, щоб розслабилися м’язи, які оперізували його худорляве тіло. Джек сидів у Метью на коліні, для зручності спираючись спиною на великий торс вампіра. — А ми тут потворами займаємося, — пробурмотів Метью, зустрічаючи мій погляд.

— Хочеш своїх намалювати? — спитав Джек, підсовуючи аркуш до Метью. — Тоді й ти зможеш спокійно спати.

— Твої потвори відклякнули моїх, — відповів Метью, знову з серйозним обличчям зосереджуючи свою увагу на малому. Моє серце занило від співчуття до хлопця, на чию долю випало чимало лиха впродовж його короткого й важкого життя.

Метью знову зустрівся зі мною поглядом і легеньким кивком голови дав мені зрозуміти, що все тримає під контролем. Я послала йому повітряний поцілунок і повернулася до теплого й пухнастого гніздечка нашого ліжка.

Наступного дня ми отримали короткого листа від імператора. Він був запечатаний сургучем зі стрічками.

— Картина спрацювала, мілорде, — сказав П’єр вибачливим тоном.

— Я так і знав. Шкода. Мені той триптих дуже подобався. А тепер мені доведеться чимало попотіти, щоб знову повернути його собі, — сказав Метью, відкинувшись на спинку свого крісла. Дерево на знак протесту заскрипіло. Метью потягнувся за листом. Почерк у ньому був такий ретельно-витончений, із такою великою кількістю хвостиків та завитків, що за ними майже неможливо було розібрати літери.

— А чому в нього такий квітчастий почерк? — здивувалася я.

— Хофнагелі прибули сюди з Відня і не мали чим зайняти свій вільний час. Чим вишуканіше почерк, тим краще — якщо йдеться про його величність, — загадково відповів П’єр.

— Я маю йти до Рудольфа сьогодні після обіду, — сказав Метью із задоволеною посмішкою, складаючи листа. — Мій батько буде втішений. Він також прислав трохи грошей та коштовностей, але, здається, де Клермони цього разу відбулися доволі легко.

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.

Гелоуглас весело вишкірився.

— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.

Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.

— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду Муніном, а Метью — Хугіном. А тебе, тітонько, зватимуть Гьондуль. Із тебе вийде непогана Валькірія.

— Про що це він? — спитала я Метью, нічого не розуміючи.

— То — круки Одіна. І його дочки.

— О, дякую тобі, Гелоугласе, — зніяковіло мовила я. Непогано, коли тебе прирівнюють до доньки божества.

— Навіть якщо ця Рудольфова книга й справді є отим манускриптом Ешмол-782, ми не можемо з упевненістю сказати, що він містить відповіді на наші запитання. — Прикрий випадок із манускриптом Войнича і досі непокоїв Метью.

— Історики ніколи достеменно не знають, чи дасть той або інший текст відповіді на запитання. Утім, якщо ні, то в результаті наші запитання від цього лише покращають і стануть якіснішими, — відповіла я.

— Узято на замітку, — зіронізував Метью. — Оскільки без тебе я не зможу потрапити на прийом до імператора або до його бібліотеки, і оскільки ти не зможеш полишити Прагу без книги, то нічого не вдієш. Доведеться нам іти до палацу удвох.

— Усе буде нормально, дядечку, — підбадьорливо мовив Гелоуглас і весело мені підморгнув.

У порівнянні з нашим візитом до Ричмонда, похід угору вулицею скидався на відвідини сусіда, до якого ми зайшли чашку цукру позичити. Тільки при цьому нам довелося начепити на себе офіційний одяг. Господиня папського посланця була приблизно моєї статури, і її гардероб принагідно забезпечив мене розкішним та підхожим одягом як для дружини англійського достойника. Господиня швидко запевнила мене, що і як для представниці родини де Клермонів ця одіж також є цілком доречною. Мені подобався стиль одягу, який носили заможні жінки Праги: прості сукні з високими комірами, спідниці у формі дзвонів, вишиті накидки з висячими рукавами, отороченими хутром. Невеличкі рюші, які вони носили, стали іще одним бажаним захисним бар’єром між стихією та мною.

Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.

— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.

— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.

— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.

— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.

— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.

— Безперечно, — посміхнувся Метью.

Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.

Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами, а з наших вікон було видно його мури. Але так близько до нього мені ще ніколи не доводилося під’їжджати. Зблизька замок виявився іще більшим та розлогішим, аніж здавався на відстані. Таке собі окреме місто, де вирували комерція та виробництво. Перед нами виднілися готичні шпилі собору Святого Віта з округлими вежами в стінах. Хоча й споруджені для оборони, ці вежі містили тепер майстерні, де працювали численні ремісники, котрі оселилися біля двору імператора Рудольфа.

Стража палацу пропустила нас крізь західну браму до внутрішнього двору. Після того як П’єр та Джек взяли на себе коней, наш озброєний ескорт попрямував до низки будівель, що тулилися до мурів замку. Їх збудували відносно недавно, і їхні кам’яні стіни були шорсткими та блискучими. Ці споруди були схожі на конторські приміщення, але за ними я розгледіла високі дахи та середньовічні кам’яні стіни.

— А що трапилося цього разу? — спитала я. — Чому ми не йдемо до палацу?

— Тому що там немає жодної поважної персони, — пояснив Гелоуглас. У руках він тримав манускрипт Войнича, для безпеки загорнутий у шкіру і перев’язаний мотузками, щоб сторінки не покоробилися у вогку погоду.

— Рудольф вважає Королівський палац темним і повним протягів, — пояснив Метью, підтримуючи мене під руку, коли ми йшли слизькою бруківкою. — Його новий палац повернутий на південь вікнами до його приватного садка. Там він далі від собору і від священиків.

У залах резиденції було людно. Повсюди метушилися люди, вигукуючи щось німецькою, чеською, іспанською та латиною — в залежності від того, з якого краю Рудольфової імперії вони прибули. І чим ближче підходили ми до імператора, тим хаотичнішою та несамовитішою ставала та біганина. Ми пройшли повз кімнату, де якісь люди сперечалися з приводу архітектурних ескізів. Іще в одній кімнаті точилася жвава суперечка про переваги позолоченої кам’яної вази, виконаної у формі морської мушлі. Нарешті охоронці ввели нас до затишного салону з великими й важкими кріслами, кахляною піччю, що випромінювала значну кількість тепла, та двома чоловіками, зануреними в бесіду. Вони повернулися у наш бік.

— Здрастуй, старий друже, — сказав англійською приязний чоловік років шістдесяти, радісно посміхаючись Метью.

— Доброго дня, Тадеуше, — відповів Метью, міцно стиснувши йому передпліччя. — Маєш гарний вигляд.

— А ти маєш молодий вигляд, — знаюче блиснув очима Тадеуш. Його погляд не викликав жодної з характерних реакцій моєї шкіри. — І з тобою жінка, яка зараз у всіх на слуху. Мене звуть Тадеуш Гаєк.

До нас підійшов якийсь худорлявий пан з оливковим кольором обличчя та волоссям майже так само темним, як і в Метью.

— Доброго дня, пане Страда, — сказав Метью і поштиво вклонився. Цього чоловіка йому явно було бачити менш приємно, аніж першого.

— А вона й справді відьма? — спитав Страда, зацікавлено мене роздивляючись. — Якщо так, то моя сестра Катаріна радо з нею познайомиться. Вона зараз вагітна і вагітність протікає несприятливо.

— Напевне, Тадеуш, будучи королівським терапевтом, краще підготовлений для догляду за дитиною короля, — сказав Метью. — Чи ситуація з вашою сестрою змінилася?

— Імператор і досі душі не чує в моїй сестрі, — холодно відповів Страда. — І вже лише через це її примхи слід виконувати.

— Ти Йоріша бачив? — спитав Тадеуш, змінюючи тему. — Відтоді як його величність розкрив твій триптих, він тільки про нього й говорить.

— Іще ні, — відповів Метью, і його погляд ковзнув до дверей. — Імператор у себе?

— Так. Роздивляється нове полотно майстра Шпрангера. Воно дуже велике і… дуже відверте.

— Іще одне зображення Венери, — зневажливо пирхнув Страда.

— Ця Венера дуже схожа на вашу сестру, пане, — посміхнувся Гаєк.

— Ist das Mattäus höre ich? — почувся гугнявий голос із дальнього кутка кімнати. — (Кого я чую? Це — Маттеус?) — Усі повернулися і розмашисто вклонилися. Я теж автоматично зробила реверанс. Значить, слідкувати за розмовою мені буде важко. Я сподівалася, що Рудольф говоритиме латиною, а не німецькою. — Und Sie das Buch und die Hexe gebracht, ich verstehe. Und norwegische Wolf (Наскільки я розумію, він з’явився сюди з книгою та відьмою. І з норвезьким вовком).

Рудольф виявився маленьким чоловічком із непропорційно довгим підборіддям і помітною прогнатією — верхній ряд його зубів виступав над нижнім. Повні м’ясисті губи підкреслювали непропорційність нижньої частини його обличчя, але ця вада дещо врівноважувалася блідими випуклими очима та товстим плескатим носом. За роки гарного харчування й вживання витончених спиртних напоїв у нього виросло чимале барильце, але ноги так і залишилися тонкими й вузлуватими. Він підтюпцем придибав до нас у своїх червоних черевиках із золотим тисненням на високих підборах.

— Я привів свою дружину, ваша величносте, як ви й наказували, — сказав Метью, зробивши легкий наголос на слові «дружина». Гелоуглас переклав англійську Метью на бездоганну німецьку, оскільки мій чоловік цієї мови начебто не знав (хоча насправді знав, у чому я переконалася під час нашої подорожі на санах із Гамбурга через Віттенбург до Праги.

— Y su talento para los juegos también (І свій талант до хитрих витівок), — сказав Рудольф, невимушено перейшовши на іспанську, немов сподіваючись змусити Метью говорити з ним напрямки. Він повільно обдивився мене, підкреслено зупиняючи погляд на вигинах мого тіла, після чого мені захотілося помитися в душі. — Es una lástima que se casó en absolute, pero aún más lamentable que ella está casada con usted (Шкода, що це заміжжя — доконаний факт, а іще більше шкода, що вона вийшла заміж саме за вас).

— Дійсно, шкода, ваша величносте, — різко відказав Метью, принципово дотримуючись англійської. — Але запевняю вас, ми побралися з дотриманням усіх канонів. На цьому наполіг мій батько. І моя дружина. — Та ця різка репліка лише спонукнула Рудольфа поглянути на мене з іще більшою цікавістю.

Гелоуглас пожалів мене і гупнув на стіл книжку.

— Das Buch.

І книга враз заволоділа увагою всіх присутніх. Страда почав розв’язувати мотузки й розгортати шкіряну обгортку, а Гайек із Рудольфом стали гадати: наскільки цінним для імператорської бібліотеки виявиться це нове видання. Однак, коли книга постала перед очима присутніх, атмосфера в кімнаті згустилася через явне розчарування.

— Це що за жарт такий? — кинув Рудольф німецькою.

— Не впевнений, що розумію вас, ваша величносте, — відповів Метью і став чекати, поки Гелоуглас перекладе.

— Я хочу сказати, що ця книга мені вже відома, — невдоволено пирхнув Рудольф.

— Це не дивує мене, ваша величносте, бо ви подарували її Джону Ді, але, як мені сказали, помилково, — пояснив Метью і вклонився.

— Імператор ніколи не помиляється! — заявив Страда, з огидою відсунувши книгу.

— Усі ми інколи помиляємося, сеньйор Страда, — спокійно мовив Гаєк. — Хоча я впевнений, що існує якесь інше пояснення причини, через яку ця книга була повернута імператору. Можливо, доктор Ді розкрив її таємниці.

— Немає там ніяких таємниць, — відказав Страда. — То лише дитячі малюнки.

— Так он чому ця ілюстрована книга опинилася в поклажі доктора Ді! Ви сподівалися, що він зможе зрозуміти те, що не змогли ви? — Слова Метью справили на Страду зворотний ефект — він почервонів, мов буряк. — Може, ви, сеньйор Страда, запозичили книгу доктора Ді, оту, що з алхімічними ілюстраціями, з бібліотеки Роджера Бекона, сподіваючись, що вона допоможе вам розшифрувати оцю? Це набагато краще припущення, аніж те припущення, що ви навмисне видурили цінну книгу в бідолашного пана Ді. Звісно, його величність не міг бути в курсі такої безчесної й лихої оборудки. — Від посмішки Метью мене кинуло в дрож.

— А ота книга, яку, за вашими словами, я маю, вона є єдиним моїм скарбом, який ви забажали забрати до Англії, чи ваша пожадливість поширюється й на мої лабораторії? — різко запитав Рудольф.

— Якщо ви маєте на увазі Едварда Келлі, то королеві Єлизаветі потрібні запевнення в тому, що він перебуває тут зі своєї доброї волі. І більше нічого, — збрехав Метью. І швидко перевів розмову в безпечніше русло. — Вам сподобався новий триптих, ваша величносте?

Метью дав імператору якраз достатньо часу, щоб перегрупуватися і врятувати обличчя.

— Цей твір Босха просто неповторний. Мій дядько страшенно засмутиться, коли дізнається, що я його придбав. — Рудольф озирнувся довкола. — На жаль, ця кімната не годиться для того, щоб його тут виставити. Мені хотілося продемонструвати його іспанському амбасадору, але тут не можна відійти від триптиха достатньо далеко, аби належним чином його оцінити. Цей твір слід вивчати повільно, щоб кожна деталь виявлялася природно, сама по собі. Ходімо. Я покажу вам, де його виставив.

Коли ми протовпилися крізь двері до кімнати, схожої на запасник переповненого музею, де бракувало персоналу, Метью та Гелоуглас розташувалися таким чином, щоб Рудольф не зміг опинитися поруч зі мною. На полицях та в шафах було так багато всіляких мушель, книг та викопних артефактів, що, здавалося, вони ось-ось луснуть, і все розсиплеться. До бронзових статуй були прихилені величезні полотна, включно з новим зображенням Венери, яке було не просто детальним, а відверто еротичним. Напевне, оце й була ота відома кунсткамера Рудольфа, його кімната див та чудес.

— Ваша величність потребують більше простору або менше експонатів, — зауважив Метью, вчасно підхопивши порцелянову вазу і не давши їй розбитися на друзки об підлогу.

— У мене завжди знайдеться місце для нових скарбів, — сказав імператор і знову прикипів до мене поглядом. — Я споруджую чотири нові кімнати, щоб мати змогу вмістити туди усі скарби. Можете поглянути — роботи тривають. — І з цими словами він показав у вікно на дві вежі та довгасту споруду, що починала з’єднувати їх із покоями імператора та іще одною будівлею, що споруджувалася напроти. — А поки триватиме будівництво, Оттавіо й Тадеуш складатимуть каталог моєї колекції й даватимуть вказівки архітекторам стосовно моїх вимог. Я не збираюся переносити до нової кунсткамери все, бо й вона колись може переповнитися.

Рудольф провів нас крізь лабіринт комор, і ми вийшли у довгу галерею з вікнами по обидва боки. Галерея була повна світла, і після мороку та пилу попередніх приміщень увійти до неї було все одно, що вдихнути добрячий ковток свіжого повітря.

Те, що я побачила посередині кімнати, змусило мене зупинитися й завмерти від несподіванки й захвату. Триптих Метью стояв розкритий на довгому столі, вкритому товстою зеленою повстю. Імператор таки мав рацію: коли стоїш близько біля полотна, то не маєш змоги повністю оцінити його кольори.

— Прекрасний твір, донно Діано. — Скориставшись моїм захопленим здивуванням, Рудольф примудрився вхопити мене за руку. — Зверніть увагу, як із кожним кроком глядач помічає нове. Лише прості й вульгарні предмети впадають в око відразу, бо вони не містять в собі таємниць.

Страда глянув на мене з відвертою ворожістю, а Гаєк — зі співчуттям. А Метью зовсім не дивився на мене зовсім. Він дивився на імператора.

— Якщо ми вже заговорили про прекрасне й про таємниці, ваша величносте, то чи не можна мені поглянути на книгу доктора Ді? — невимушено спитав Метью з невинним виразом обличчя, але це нікого в кімнаті не ввело в оману: вовк вийшов на лови.

— А хтозна, де вона є. — Аби непевним жестом вказати на приміщення, з яких ми щойно вийшли, імператору довелося відпустити мою руку.

— Виходить, сеньйор Страда нехтує своїми обов’язками, якщо такий безцінний манускрипт не можна знайти на прохання імператора, — спокійно зауважив Метью.

— Наразі Оттавіо зайнятий значно важливішими справами! — визвірився Рудольф. — До того ж, я не довіряю доктору Ді. І вашій королеві також слід остерігатися його неправдивих обіцянок.

— Але ж Келлі ви довіряєте? Може, він знає місцезнаходження манускрипту?

Зачувши це, імператор явно занепокоївся.

— Я не хочу, щоб Едварда турбували. Він зараз здійснює важливий і непростий етап алхімічного експерименту.

— У Празі чимало цікавого, і Діані дали завдання придбати певний алхімічний посуд для графині Пемброкської. Ми займемося цим завданням, а тим часом сер Едвард завершить свою роботу і зможе приймати відвідувачів. А сеньйор Страда на той час встигне віднайти зниклу книгу.

— Ця графиня Пемброкська — вона сестра героя королеви, сера Філіпа Сіднея? — спитав Рудольф, явно зацікавившись. Коли Метью розкрив був рота, щоб відповісти, він зупинив його, піднявши руку. — Це ж справа донни Діани. Нехай вона й розкаже.

— Так, ваша величносте, — відповіла я іспанською з жахливим акцентом, сподіваючись, що це якось зменшить його інтерес до мене.

— Чарівливо, просто чарівливо, — замріяно промимрив Рудольф. — «От чорт!» — подумки вилаялася я. — Прекрасно. Тоді донна Діана неодмінно має побувати в наших майстернях. Мені завжди надзвичайно приємно виконувати побажання дами.

«Цікаво, про яку саме даму йдеться?» — подумала я.

— А стосовно Келлі та книги — то ще побачимо, ще побачимо. — Рудольф обернувся до триптиха. — «Я дивитимуся, мовчатиму і чутиму», — здається, так йдеться у прислів’ї?

-А ви бачили вовкулаку, фрау Ройдон? Він — єгер імператора, і моя сусідка, фрау Габермель, чула, як він виє ночами. Кажуть, він харчується імператорськими оленями, що гуляють біля Оленячого рову. — Рукою в рукавичці фрау Губер взяла капустину й підозріло принюхалася до неї. Гер Губер свого часу був комерсантом на ганзейській торгівельній базі в Лондоні, і хоча Лондон їй не подобався, англійською його дружина володіла цілком пристойно.

— Ха! Який ще там вовкулака! Ніякого вовкулаки немає, — заперечила сеньйорина Россі, повернувши свою голову на довгій шиї і скрушно хитаючи головою з приводу високої ціни на цибулю. — Однак мій Стефано каже, що в палаці повно демонів. Єпископи з собору хочуть їх вигнати, але імператор не дозволяє. — Як і фрау Губер, Россі певний час прожила в Лондоні. Тоді вона була коханкою одного італійського художника, який взявся навчити англійців манірності. А зараз вона — господиня іншого італійського мистця, який взявся навчити пражан мистецтву різати скло.

— Я не побачила там ані вовкулак, ані демонів, — зізналася я. Обличчя жінок відразу ж зів’яли. — Але я бачила нову картину імператора, — сказала я змовницьким тоном. — На ній зображена Венера. Повністю гола. Вона виходить із купальні. — І я багатозначно поглянула на обох жінок.

«За відсутності пліток про потойбічних істот вистачить розмови й про сексуальне збочення імператора», — подумала я.

Фрау Губер рвучко випросталася.

— Я гадаю, що імператорові потрібна дружина. Добра австрійка, яка йому куховаритиме. — Вона погодилася купити капусту у вдячного торговця зеленню, який цілих півгодини мовчки вислуховував її критику своєї продукції. — Розкажіть нам іще раз про ріг єдинорога. Кажуть, він має цілющі тонізуючі властивості.

Уже вчетверте за останні два дні мене просили розповісти про чудеса, які я бачила в кунсткамері імператора. Не встигли ми повернутися до «Трьох Круків», як новина про нашу аудієнцію в імператора вже поширилася серед наших сусідів, і пані з Малої Страни зачаїлися до наступного ранку, з нетерпінням чекаючи звіту про мої враження.

І відтоді поява в будинку імператорських посланців та ліврейних слуг десятків богемських аристократів та закордонних великих цабе дедалі більше розпалювала їхню цікавість. Тепер, коли Метью прийняли при дворі, і його зірка впевнено засіяла на імперському небосхилі, старі приятелі поспішали засвідчити йому свою прихильність і прохати допомоги. П’єр дістав гросбух, і невдовзі празька філія банку де Клермонів відкрилася для ведення бізнесу, хоча я бачила, що надходжень було мало, а витрат багато. Ці витрати призначалися для оплати прострочених рахунків, виставлених комерсантами празького Старого Граду.

— Ти отримала посилку від імператора, — сказав мені Метью, коли я повернулася з ринку. Він тицьнув письмовим пером на грубенький мішечок. — Якщо ти його розкриєш, то Рудольф чекатиме, що ти особисто прийдеш висловити свою вдячність.

— А що то може бути? — Я помацала посилку. То явно була не книжка.

— Щось таке, про отримання чого ми пожалкуємо, це я гарантую. — Метью з силою увігнав перо в чорнильницю, і густа чорна рідина виплеснулася з неї на поверхню столу. — Рудольф — колекціонер, Діано. І його не просто цікавлять роги нарвалів та безоарові камені. Він домагається й людей і так само не схильний розлучатися з ними, як і зі своїми неживими експонатами.

— Як і Келлі, — зазначила я, розв’язуючи мотузки на посилці. — Але я не продаюся.

— Та всі ми продаємося, — сказав Метью, широко розкриваючи очі. — О Господи…

Між нами з’явилася сріблясто-золотиста статуетка Діани два фути заввишки. За винятком сагайдака, вона була гола і сиділа верхи збоку на олені, скромно схрестивши ноги. Поруч сиділо двійко гончаків.

Гелоуглас аж присвиснув.

— Що ж, схоже, тут імператор доволі відверто виявив свої бажання.

Але я не звернула уваги на його слова, бо уважно оглядала статуетку. В її підставці виднівся ключ. Я крутнула його — і олень поскакав по підлозі.

— Поглянь, Метью! Ти таке бачив?

— Тобі не загрожує небезпека втратити увагу дядечка, — запевнив мене Гелоуглас.

І то була правда: Метью сердито витріщався на статую.

— А ось і малий Джек. — Гелоуглас вхопив Джека за комір, щойно хлопець ускочив до кімнати. Та Джек був професійним злодюжкою, і така тактика затримання була неефективною, коли він зачув щось варте уваги. Він вислизнув на підлогу компактною купкою так, наче не мав кісток, залишивши свою розстебнуту куртку Гелоугласу, і чимдуж чкурнув навздогін за оленем.

— Це що — іграшка? Для мене? А чому та пані нічого на себе не вдягла? Їй, бува, не холодно? — Запитання полилися з хлопця нестримним потоком. Тереза, цікава до видовищ, як і всяка інша жінка в Малій Страні, прийшла поглянути, що ж то за гармидер зчинився. Вона перелякано охнула, побачивши оголену жінку в кабінеті свого працедавця, і враз затулила рукою Джекові очі.

Гелоуглас уставився на груди статуетки.

— Маєш рацію, Джеку. Мабуть, цій пані холодно. — Цією фразою він заслужив запотиличник від Терези, яка продовжувала міцно тримати хлопця, що несамовито пручався.

— Це — автоматична іграшка, Джеку, — сказав Метью, піднімаючи оленя. Коли він це зробив, голова оленя відкинулася, виявивши під собою порожнину. — Оця штучка зазвичай бігає по обідньому столу імператора. Коли вона зупиняється, найближча до нього особа має випити з порожньої шиї оленя. Сходи погукай Енні, нехай подивиться на це диво. — Метью повернув голову оленя в початкове положення і віддав безцінний подарунок Гелоугласу. А потім серйозно поглянув на мене. — Нам треба поговорити.

Гелоуглас вивів Джека й Терезу з кімнати, пообіцявши кренделі та катання на ковзанах.

— Ти потрапила в небезпечну ситуацію, моя люба. — Метью провів рукою по волоссі — цей жест завжди робив його іще привабливішим. — Свого часу я повідомив Конгрегації, що твій статус як моєї дружини є лише зручною вигадкою з метою захистити тебе від звинувачень у чаклунстві й обмежити бервікське полювання на відьом кордонами Шотландії.

— Але ж твої приятелі та одноплемінники-вампіри знають, що наш шлюб — не просто фікція, — сказала я. — А відьми також знають, що в наших стосунках є дещо більше, ніж видно навіть третім оком.

— Можливо, але Рудольф не є ані відьмаком, ані вампіром. Власні інформатори з Конгрегації донесли йому, що між нами шлюбного зв’язку не існує. Тому ніщо не втримає його від наміру добиватися тебе. — Пальці Метью знайшли мою щоку. — Але мені байдуже, Діано. І якщо Рудольф зайде надто далеко, то…

— То ти триматимеш свої нерви в кулаці, — сказала я, накриваючи його руку своєю. — Ти ж знаєш, що я не дозволю ані імператору Священної Римської імперії, ані кому-небудь іншому зваблювати мене. Нам потрібен Ешмол-782. І кому цікаво, що Рудольф витріщається на мої груди?

— Витріщання я ще стерплю. — Метью поцілував мене. — Є іще одне, що ти маєш знати, перш ніж піти до імператора з подякою. Конгрегація вже деякий час задовольняє апетити Рудольфа щодо жінок та всіляких курйозних предметів, сподіваючись домогтися його прихильності. Якщо імператор забажає заволодіти тобою і поставить це питання на розгляд решти восьми членів Конгрегації, то її рішення буде не на нашу користь. Конгрегація здасть тебе йому, бо вона не може дозволити, щоб Прага потрапила до рук людей на кшталт архієпископа Трірського та його поплічників-єзуїтів. І її члени не захочуть мати в особі Рудольфа ще одного короля Якова, який прагнутиме крові всіх надприродних створінь. Може, потойбічні істоти й вважають Прагу своєю безпечною оазою. Але, як і всяка оаза, цей притулок може виявитися міражем.

— Я розумію, — відповіла я. — Чому все, що стосується Метью, неодмінно має бути таким заплутаним? Наші з ним долі нагадували мені зав’язані вузликами стрічки у моїй скриньці для заклинань. Скільки б я їх не розділяла, вони знову сплутувалися докупи.

Метью відпустив мене.

— Коли підеш до палацу, візьми з собою Гелоугласа.

— А хіба ти не підеш? — Зважаючи на його турботу про мене, я була ошелешена тим, що він збирався випустити мене зі свого поля зору.

— Ні. Чим більше Рудольф бачить нас разом, тим сильніше розпалюється його уява та бажання володіти тобою. А Гелоуглас може отримати шанс проникнути до лабораторії Келлі. Мій племінник значно привабливіший за мене. — Метью посміхнувся, але його посмішка не могла закрити від мене темний смуток у його очах.

Гелоуглас запевнив мене, що має план, який позбавить мене необхідності говорити з Рудольфом у приватній обстановці, однак дозволить публічно висловити свою подяку. Тільки тоді, коли я почула дзвони, що відбивали третю, до мене почало поволі доходити, що ж міг означати його план. І натовп народу, що намагався увійти до собору Святого Віта крізь гостроконечні арки бокового входу, підтвердив мою здогадку.

— Ось озвався Сигизмунд, — стиха мовив Гелоуглас, нахилившись до мого вуха. Шум дзвонів був оглушливим, і я його ледве чула. Коли ж я сконфужено поглянула на нього, нічого не розуміючи, він показав угору на золотисту решітку сусідньої дзвіниці. — Сигизмунд. Великий дзвін. Саме завдяки йому ти знаєш, що ти — у Празі.

Собор Святого Віта був класичною спорудою в готичному стилі — з летючими контрфорсами та голкоподібними вежами. Темним зимовим надвечір’ям це враження лише підсилювалося. Усередині палали свічки, але в розлогому обширі собору їхнє світло здавалося лише тоненькими жовтими цятками в навколишньому мороці. А надворі світло зблякло настільки, що барвистого мозаїчного скла та яскравих фресок було замало, щоб хоч трохи розвіяти важку й гнітючу атмосферу. Гелоуглас акуратно розташував нас під тримачами смолоскипів.

— Добряче попрацюй над своїм маскувальним заклинанням, — порадив він. — Тут так темно, що Рудольф може тебе й не помітити.

— Хочеш, щоб я засвітилася, і він мене помітив? — Я поглянула на нього так, як дивиться директриса на нетямущого учня. Але Гелоуглас лише весело вишкірився.

Ми чекали на початок служби в цікавій різношерстій компанії скромної обслуги палацу, придворних чиновників та аристократів. Дехто з ремісників так і прийшов із плямами та опіками, отриманими на роботі, і більшість із них мали виснажений вигляд. Огледівши натовп, я підняла очі й почала придивлятися до розмірів та стилю собору.

— Тут багацько склепінчастих конструкцій, — стиха мовила я. А ребра жорсткості значно витонченіші, аніж у більшості готичних церков Англії.

— Ось що трапляється, коли Метью вбиває собі в голову якусь ідею.

— Метью?! — Я аж рота отетеріло роззявила.

— Колись давно він був проїздом у Празі, а Петер Парлер, новий архітектор, був надто недосвідченим для виконання такого складного завдання. Перший сплеск чуми згубив більшість професійних каменярів, тому Парлера зробили старшим. Метью взяв його під своє крило, і вони удвох мов показилися. Не знаю, що там він задумав сотворити разом із молодим Петером, але від результату їхніх зусиль важко відвести погляд. Стривай, ти ще не бачила, що вони зробили з Великою залою!

Щойно я розкрила рота, щоб поставити наступне запитання, як над натовпом, що зібрався в соборі, раптом запала тиша.

— Онде він, — стиха мовив Гелоуглас, кивнувши головою праворуч угору. Рудольф увійшов до собору Святого Віта з другого поверху, через огороджений прохід, який я помітила раніше і який поєднував палац із собором. І став на балконі, прикрашеному барвистими геральдичними щитами, на яких пишалися його численні титули та почесні звання. Як і стеля, той балкон тримався на незвично розкішному склепінні, хоча в цьому випадку воно нагадувало зігнуті гілки дерева. Зважаючи на приголомшливу довершеність решти архітектурних підпірок, навряд чи то була робота Метью.

Рудольф сів у своє крісло, з якого було видно центральний неф, а натовп завмер у поклонах та реверансах, спрямованих у бік королівської ложі. Зі свого боку Рудольф начебто зніяковів від того, що його помітили. У своїх приватних покоях він почувався невимушено серед придворних, але тут здавався сором’язливим і стриманим. Він обернувся до помічника, який щось прошепотів йому на вухо, і помітив мене. Імператор граціозно схилив голову і посміхнувся. Натовп враз обернувся, щоб подивитися, кого ж обрав імператор для свого благословення.

— Реверанс! — зашипів Гелоуглас. І я знову присіла.

Ми примудрилися витримати основну частину служби без пригод. Я з полегшенням пересвідчилася, що ніхто, навіть імператор, і не збирався причащатися, і вся церемонія завершилася досить швидко. У якийсь момент Рудольф тихцем вислизнув до своїх апартаментів — вочевидь, щоб помилуватися скарбами.

Коли імператор та священики пішли, неф перетворився на пожвавлене місце зустрічі, де друзі обмінювалися плітками і новинами. Удалині я помітила Оттавіо Страду, який щось зацікавлено обговорював з якимось рум’яним паном у дорогому вовняному вбранні. Доктор Гаєк теж був тут; він сміявся й розмовляв з якоюсь молодою парою, які, судячи з їхньої поведінки, кохали один одного. Я посміхнулася йому, і він легенько вклонився у мій бік. До Стради мені було байдуже, а лікар імператора мені подобався.

— Гелоуглас? А чому ти не впав у сплячку, як і решта ведмедів? — До нас підійшов худорлявий чоловік із глибоко посадженими очима; його рот скривила посмішка. На ньому було просте й дороге вбрання, а золотий перстень на пальці свідчив про заможність.

— У таку погоду всі мали б впадати в сплячку. Приємно бачити тебе у доброму здоров’ї, Йоріше, — сказав Гелоуглас, енергійно поплескавши знайомого по спині. Йоріш мало не впав від такого вияву радості.

— Я міг би сказати те саме й про тебе, але оскільки ти завжди при доброму здоров’ї, то давай не будемо марнувати час на пустопорожні прояви чемності. — Чоловік обернувся до мене. — А це — La Diosa.

— Діана, — поправила я, привітавши його кивком голови.

— Тут вас так не звуть. Рудольф називає вас “La Diosa de la Caza”, що іспанською означає «богиня погоні». Імператор наказав бідолашному маестро Шпрангеру полишити свої останні ескізи Венери в купальні й переключитися на нову тему: «Діана, застукана зненацька під час вдягання». Ми всі з нетерпінням чекаємо, чи спроможеться Шпрангер здійснити такий гігантський поворот упродовж такого короткого часу. — Чоловік вклонився. — Мене звуть Йоріш Хофнагель.

— А, писар-каліграфіст, — сказала я, згадавши ремарку П’єра про вишуканий почерк офіційних запрошень Метью до двору Рудольфа. Але десь я це ім’я вже чула.

— Художник, — ввічливо поправив мене Йоріш.

— Здрастуйте, Ля Діосо, — сказав високий худорлявий чоловік, знімаючи капелюха руками, на яких я помітила шрами. — Мене звуть Еразм Габермель. Чи не могли б ви ласкаво відвідати мою майстерню, щойно у вас трапиться нагода? Його величність хоче, щоб ви мали астрономічний довідник, аби краще підмічати зміни на мінливому місяці, але цей довідник має бути точнісінько на ваш смак.

Десь я й прізвище Габермель чула…

— Завтра вона йде до мене. — Крізь зростаючий натовп проштовхався огрядний чоловік тридцяти з гаком років. Його акцент був виразно італійським. — Ля Діоса позуватиме мені для портрета. Його величність бажає, щоб її портрет вигравірували в камені як символ його незмінної симпатії до неї. — На його верхній губі виступили крапельки поту.

— Сеньйоре Мізероні! — озвався іще один італієць, картинно притиснувши руки до своїх захеканих грудей. — А я гадав, що ми порозумілися. Ля Діоса мусить вправлятися в танцях, якщо має взяти участь у розвагах, які імператор бажає влаштувати наступного тижня. — Він вклонився у мій бік. — Ля Діосо, мене звуть Альфонсо Пасетті. Я — танцмейстер його величності.

— Але моя дружина не любить танцювати, — почувся біля мене спокійний голос. Ззаду хтось взяв мене за руку, якою я нервово сіпала край мого корсажа. — Хіба ж ні, mon coeur? — За цим ніжним запитанням послідував поцілунок в пальці і попереджувальний легенький укус.

— Метью як завжди вчасно, — сказав Йоріш і щиро розсміявся. — Як ти ся маєш?

— Розчарований тим, що не застав Діану вдома, — відповів Метью удавано засмученим тоном. — Але навіть вірний чоловік мусить змиритися з уподобаннями своєї дружини, бо на все воля Божа.

Хофнагель пильно стежив за Метью, ловлячи кожну зміну виразу його обличчя.

Я раптом пригадала, ким був цей чоловік: він був великим художником із талантом надзвичайно прискіпливо вдивлятися в природу. Його ілюстрації флори та фауни були настільки правдоподібними, що вони, здавалося, ось-ось оживуть — як і створіння на черевиках Мері.

— Ну, сьогодні Бог уже взяв у неї належну йому частину часу. Гадаю, що тепер ви вільні забрати свою дружину додому, — тихо сказав Хофнагель. — Ваша поява, Ля Діосо, обіцяє пожвавити нинішню весну, яка без вас була б надзвичайно нудною. І за це ми всі вам дуже вдячні. Чоловіки порозходилися, отримавши від Гелоугласа запевнення в тому, що він упорядкує мої суперечливі призначення і забезпечить їх виконання. Останнім пішов Хофнагель.

— Я стоятиму на сторожі твоєї дружини, Schaduw. І тобі теж не слід розслаблятися.

— Я ніколи не зменшую уваги до своєї дружини — як і має бути. Інакше я б не дізнався, що вона тут.

— Ясна річ. Вибач, що втручаюся не в свої справи. «Ліс має вуха, а поля мають очі», як то кажуть. — Хофнагель вклонився. — Побачимося при дворі, Ля Діосо.

— Її звуть Діана, — невдоволено сказав Метью. — «Мадам де Клермон» також підійде.

— А тут мене запевнили, що вона — Ройдон. Що ж, помилився. Буває. — Хофнагель пішов, але через кілька кроків зупинився. — До побачення, Метью, — сказав він і рушив далі. Його кроки відлунили кам’яною підлогою і розтанули в тиші.

— Schaduw? — спитала я. — А що б це означало?

— Датською це означає «привид». Єлизавета — не єдина, хто називає мене цим іменем. — Метью поглянув на Гелоугласа. — А про яку це розвагу говорив сеньйор Пасетті?

— Та так, нічого незвичайного. Напевне, щось міфологічне за своєю тематикою з жахливою музикою та іще жахливішими танцями. А після завершення гулянки придворні, добряче хильнувши спиртного, переплутають свої спальні зі спальнями чужих дружин. І через дев’ять місяців матимемо виводок шляхетних немовлят із невизначеним батьківством. Як і зазвичай.

— Sic transit Gloria mundi, — пробурмотів Метью і вклонився мені. — Ну що, Ля Діосо, ходімо додому? — Це прізвисько викликало у мене дискомфорт, коли його вживали незнайомці, а у вустах Метью воно прозвучало просто нестерпно. — Ходімо. Джек запевняє, що сьогоднішнє вечірнє рагу вийшло напрочуд смачним.

Увесь вечір Метью був якийсь відлюдний. Час від часу він кидав на мене важкий погляд, коли я вислуховувала звіт про те, як Джек та Енні провели свій день, а П’єр вводив його в курс останніх празьких подій. Імена, які я чула, були мені незнайомі, а розповідь такою плутаною, що я залишила спроби простежити її нить і пішла спати.

Мене розбудили Джекові крики. Я кинулася до його спальні, але виявилося, що першим до хлопця дістався Метью. Джек несамовито пручався, сіпався й кликав на допомогу.

— Мої кістки розлітаються навсібіч! — повторював він. — Як боляче, як боляче!

Метью згріб його в оберемок і притиснув до грудей, щоб малий не мав змоги рухатися. — Ш-ш-ш-ш. Ти зі мною. Ти в безпеці. — І він тримав хлопця доти, поки сильний дрож у тоненьких кінцівках малого не змінився на ледь помітне тремтіння.

— Цієї ночі всі потвори були схожі на звичайних людей, пане Ройдон, — сказав Джек, іще міцніше тулячись до мого чоловіка. — Голос у нього був виснажений і слабкий, а під його очима виднілися темні кола, через які він виглядав старшим за свої роки.

— А вони досить часто бувають схожими на звичайних людей, — сказав Метью. — Досить часто.

Наступний тиждень перетворився на вихор побачень — з ювеліром імператора, з імператорським виробником приладдя та імператорським вчителем танців. І з кожною зустріччю я дедалі глибше занурювалася у скупчення споруд, з яких складався імператорський палац, у майстерні та помешкання, які Рудольф виділив для своїх найкращих мистців, ремісників та інтелектуалів.

А в інтервалах між побаченнями Гелоуглас водив мене до тих частин палацу, де я ще не бувала. До звіринцю, де Рудольф тримав своїх леопардів та левів приблизно так само, як і своїх художників та музик у вузьких вуличках на схід від собору. До Оленячого рову, який облаштували так, щоб Рудольфу було зручніше полювати. До вкритих сграфіто ігрових залів, де придворні мали змогу розім’ятися. До нових оранжерей, збудованих для того, щоб захищати дорогоцінні фігові дерева імператора від суворої богемської зими.

Та було одне місце в палаці, куди Гелоугласу не давали дозволу пройти: Порохова вежа, де Едвард Келлі чаклував над своїми перегінними кубами та колбами, сподіваючись витворити філософський камінь. Ми стали біля цієї вежі і спробували умовити стражників біля входу пропустити нас. Гелоуглас навіть вдався до хитрого прийому: заволав на всю горлянку, сердечно вітаючи Келлі. Колишній асистент доктора Ді ніяк на це не зреагував, зате звідусіль позбігалися сусіди — чи не трапилася, не доведи Господи, пожежа?

— Схоже на те, що Келлі — в’язень, — сказала я Метью, коли зі столу прибрали залишки вечері, а Джека та Енні відвели спати. Діти виморилися за іще один день, повністю присвячений катанню на ковзанах, санчатах та поїданню булочок та кренделів. Ми кинули вдавати, що вони — наші слуги. Я сподівалася, що можливість жити нормальним життям восьмирічного хлопця посприяє зникненню нічних кошмарів Джека. Але палац не був для них підходящим місцем. Я страшенно боялася, що одного дня вони заблукають і загубляться назавжди, бо не знають мови місцевих мешканців і тому не зможуть пояснити їм, чиї вони й де живуть.

— Келлі дійсно є в’язнем, — підтвердив Метью, крутячи в руці келих. Він був зроблений з товстого срібла і слабко мерехтів у світлі каміна.

— Кажуть, інколи він ходить додому вночі, щоб його ніхто не бачив. І там він хоч трохи відпочиває від настирливих вимог імператора.

— Ти й досі не зустрілася з господинею Келлі, — сухо зазначив Метью.

Це було правдою, і чим більше я над цим думала, тим сильніше дивувалася: а й справді, чому я й досі не побачилася з цією жінкою? Можливо, щоб зустрітися з алхіміком, я йшла хибним шляхом. Дозволила втягнути себе в придворне життя, сподіваючись, що це дасть мені змогу одного дня постукатися в двері лабораторії Едварда Келлі, а потім увійти і відверто домагатися манускрипту Ешмол-782. Але тепер, коли я трохи познайомилася з придворним життям, такий підхід почав здаватися мені нереальним.

Наступного ранку я навмисне пішла з Терезою на закупи. Надворі було морозно, дув лютий вітер, але ми все одно попленталися на ринок.

— А чи не знайомі ви з моєю землячкою, господинею Келлі? — спитала я фрау Губер, коли ми чекали, поки булочник загорне наші покупки. Домогосподарки Малої Страни колекціонували все химерне й незвичне так само пожадливо, як і Рудольф. — Її чоловік — один зі слуг імператора.

— А, ви про отого імператорського алхіміка, якого посадовили в клітку, — пирхнула фрау Губер. — У тому домі завжди коїться щось дивне. А коли тут мешкало подружжя Ді, то було іще гірше. Гер Келлі завжди хтиво позирав на фрау Ді.

— А що ж господиня Келлі? — підштовхнула я її.

— Вона нечасто з’являється на людях. Усі покупки робить, в основному, її кухарка. — Фрау Губер явно не подобалося таке делегування обов’язків домогосподарки. Бо це відкривало двері всіляким неподобствам, включно (як вона вважала) з анабаптизмом та процвітаючим чорним ринком поцуплених кухонних припасів. Своє ставлення до цієї проблеми вона висловила іще під час нашої першої зустрічі, і саме це й стало основною причиною, через яку я завжди ходила по капусту сама і в будь-яку погоду.

— Що — перемиваємо кістки дружині алхіміка? — поцікавилася синьйора Россі, перечепившись через вмерзлу каменюку і чудом не налетівши на возик із вугіллям. — Вона — англійка і тому дуже дивна. А на вино витрачає значно більше, ніж слід.

— А звідки ви все це знаєте? — спитала я, коли припинила сміятися.

— У нас спільна праля, — відповіла фрау Губер, здивована моїм запитанням.

— Жодна з нас не приховує таємниць від своєї пралі, — погодилася сеньйорина Россі. — Вона, до речі, прала й для родини Ді. Доки сеньйора Ді не вигнала її за те, що та загадала багато грошей за прання серветок.

— Та Джейн Ді — дійсно важка людина, але стосовно ощадливості вона має рацію, — сказала фрау Губер, зітхнувши.

— А чому ви хочете побачитися з господинею Келлі? — поцікавилася синьйорина Россі, кладучи до свого кошика велику плетену булку.

— Мені треба зустрітися з її чоловіком. Я цікавлюся алхімією і тому маю до нього кілька запитань.

— А ви заплатите? — спитала фрау Губер і задоволено потерла руки — жест універсальний та прадавній.

— За що? — здивувалася я.

— За його відповіді, ясна річ.

— Так, — погодилася я, подумавши: «Що ж за хитрий план вона замислила?»

— Тоді давайте гроші, — сказала фрау Губер. — Мені страшенно хочеться шніцеля, а той австрієць, чия корчма розташована побіля вашого будинку, фрау Ройдон, чудово знається на шніцелях.

Виявилося, що неповнолітня донька австрійського чаклуна шніцелів мала спільного наставника з Елізабет, десятирічною пасербицею Келлі. А його кухар був одружений з тіткою пралі, чия зведена сестра допомагала подружжю Келлі вести домашнє господарство.

Саме завдяки цьому майже містичному ланцюжкові кревних родичів та знайомих, викуваному моїми приятельками, ми з Метью опинилися опівночі у вітальні помешкання Келлі, де стали чекати на прихід цього видатного чоловіка.

— Він має бути з хвилини на хвилину, — запевнила нас Джоана Келлі. Її очі були червоні по краях та мутні, хоча було неясно, чи то стало результатом надмірного вживання вина, чи холоду, від якого потерпало їхнє житло.

— Стосовно цього не хвилюйтеся, господине Келлі. Ми з Діаною зазвичай лягаємо пізно, — заспокоїв її Метью і нагородив своєю сліпучою посмішкою. — До речі, як вам ваш новий будинок?

У результаті активних шпигунських зусиль та розслідування, проведеного в австрійській та італійській громадах, ми виявили, що недавно Келлі придбали будинок за рогом від «Трьох Круків» у комплексі, відомому своєю оригінальною вивіскою. Хтось узяв залишки дерев’яних фігурок із різдвяних сцен, розпиляв їх навпіл і розташував на дошці. При цьому немовля Ісуса з колиски викинули, а натомість примостили туди голову віслюка Марії.

— Наразі «Віслюк та Колиска» цілком нас влаштовують, пане Ройдон. — Господиня Келлі страхітливо чхнула і відсьорбнула вина. — Спершу ми сподівалися, що імператор виділить для нас будинок у самому палаці, зважаючи на характер роботи Едварда. Але нас влаштовує й це помешкання. — На гвинтових сходах почулося розмірене гупання. — Ось і Едвард прийшов.

Спочатку в кімнаті з’явилася палиця для ходьби, потім — заляпана хімікатами рука, а після неї — так само заляпаний рукав. Решта Келлі мала так само непрезентабельний вигляд. Прямо від країв темної шапочки, що закривала його вуха, росла довга кудлата борода. Може, колись він носив капелюха, але той кудись щез. А ще він полюбляв обідати, поглинаючи харчі гігантськими порціями. Насвистуючи, Келлі увійшов до кімнати, але враз закляк, наче вкопаний, коли помітив Метью.

— Здрастуй, Едварде, — привітав його Метью, винагородивши алхіміка своєю сліпучою посмішкою. Але, схоже, Келлі і близько не був такий радий бачити його, як пані Келлі. — Як же далеко від дому довелося нам зустрітися знов!

— Як же ти примудрився… — почав було Келлі хрипким голосом, але раптом замовк і окинув поглядом кімнату. Його очі втупилися в мене, і я відчула типовий поштовх — як і належить, коли на мене дивиться демон. Але було іще дещо: неспокій та збурення ниток, що оточували його, похибки у плетиві, що його оточувало. Усе це свідчило, що Келлі був не лише демоном. Він був нестійким. Ненадійним. Алхімік скривив губи. — А, відьма…

— Імператор підвищив її ранг — як і твій. Тепер вона Ля Діоса, тобто богиня, — зауважив Метью. — Сідай, зроби ласку, дай відпочити своїй нозі. Вона непокоїть тебе в холодну погоду, наскільки я пам’ятаю.

— Що тобі від мене треба, Ройдоне? — спитав Келлі, міцно стиснувши свою палицю.

— Він прийшов сюди за дорученням королеви, Едварде. Я вже встигла влягтися спати, — жалісно повідомила Джоана. — Я так мало відпочиваю. А через цю жахливу пропасницю мені не вдалося познайомитися з усіма нашими сусідами. Чому ж ти не сказав мені, що поруч із нами живуть англійці? Ти увесь час проводиш у своїй вежі. А я сиджу тут одна, не маючи змоги поговорити рідною мовою…

— Йди спати, люба, — сказав Келлі, відпускаючи Джоану. І візьми з собою вина.

Із нещасним виразом обличчя пані Келлі слухняно пошкандибала геть. Важко бути англійкою в Празі без друзів та родини, а ще важче, коли твій чоловік працює у такому місці, куди тебе не пускають. Коли вона пішла, Келлі поплентався до столу й усівся в крісло, в якому сиділа його дружина. Із болісною гримасою вмостивши свою хвору ногу в зручне положення, він прикипів до Метью лиховісним поглядом своїх темних очей.

— Скажи мені, що я маю зробити, щоб спекатися тебе, — відверто заявив він. Може, Келлі й не поступався своєю хитрістю Кіту, але він і близько не мав його шарму.

— Ти потрібен королеві, — так само відверто відповів Метью. — А нам потрібна книга, яка належить Ді.

— Яка іще книга? — швидко спитав Келлі. Надто швидко.

— Ти — видатний шарлатан, але брехун із тебе, як з собачого хвоста сито, Келлі. І як тобі вдається поєднувати два в одному? — Метью рвучко закинув свої довгі, взуті в чоботи ноги, на стіл. Коли п’яти вдарилися об поверхню, Келлі аж скривився.

— Якщо доктор Ді звинувачує мене в крадіжці, — пирхнув Келлі, — то я наполягатиму, щоб ця справа розглядалася в присутності імператора. Він не потерпить, щоб зі мною так поводилися у моєму ж домі.

— Де книга, Келлі? У твоїй лабораторії? Чи у спальні Рудольфа? Я знайду її і без твоєї допомоги. Але якщо ти повідаєш мені свою таємницю, то я, можливо, не стану порушувати інші питання. — Метью змахнув крихту зі своїх бриджів. — Конгрегація незадоволена твоєю нинішньою поведінкою. — Палиця Келлі зі стуком упала на підлогу. Метью чемно підняв її і приставив потертий кінець до шиї алхіміка. Саме в це місце ти вперся своєю палицею шинкареві з постоялого двору, коли погрожував убити його? Як необачно й нерозумно з твого боку, Едварде! Усі ці привілеї та пишнота вдарили тобі в голову. — Метью опустив палицю на чималеньке черево Келлі й уперся нею в нього.

— Я нічим не можу тобі допомогти, — сказав Келлі і скривився від болю — то Метью сильніше натиснув на палицю. — Це істинна правда! Імператор забрав у мене книгу, коли… — Келлі замовк і потер рукою очі, немов сподіваючись стерти з поля свого зору вампіра, що сидів напроти.

— Коли що? — спитала я, нахиляючись уперед. Коли я доторкнулася до Ешмол-782 в Бодлійській бібліотеці, то відразу ж зрозуміла, що щось змінилося.

— Ти, напевне, знаєш про цю книгу більше, ніж я, — визвірився на мене Келлі, блиснувши палаючими ненавистю очима. — Ви, відьми, не здивувалися, коли прочули про існування цієї книги, але розпізнав і знайшов її демон!

— Я втрачаю терпіння, Едварде. — Дерев’яна палиця тріснула в руках Метью. — Моя дружина поставила тобі запитання. Відповідай.

Келлі повільно окинув Метью переможним поглядом і зіштовхнув зі свого пуза гостряк палиці. — Ти ненавидиш відьом — принаймні всі так вважають. Але тепер я бачу, що у тебе, як і в Герберта, є слабкість до цих створінь. Ти закоханий в неї, як я й казав Рудольфу.

— Герберт? — спитав Метью тоном, позбавленим емоцій.

Келлі кивнув.

— Він приїздив, коли Ді був іще в Празі. Розпитував про цю книгу й пхав носа в мої справи. Рудольф дозволив йому розважитися з однією відьмою зі Старого Граду — сімнадцятирічною дівчиною, дуже гарною, з рудувато-рожевим волоссям та блакитними очима, як у твоєї дружини. Відтоді її ніхто не бачив. Але тієї Вальпургієвої ночі було гарне багаття. Герберту надали честь розпалити його. — Келлі перевів свій погляд на мене. — Цікаво, а чи буде цього року велике багаття?

Нагадування про давню традицію спалювати відьму на честь приходу весни стало для Метью останньою краплею. Не встигла я збагнути, що відбувається, як він ухопив Келлі й висунув його наполовину з вікна.

— Поглянь униз, Едварде. Тут падати невисоко. Боюся, ти залишишся живим, хоча пару кісток гарантовано зламаєш. Я підберу тебе і віднесу до твоєї спальні. Там, безперечно, також є вікно. Насамкінець я знайду місце достатньо високе, щоб переламати твій жалюгідний скелет навпіл. Доки це станеться, кожна кістка твого тіла буде розтрощена на друзки, а ти встигнеш розказати мені все, що мені потрібно знати. — Коли я підвелася, Метью глянув на мене почорнілими очима. — Сядь. — Він глибоко вдихнув. — Будь ласка. — Я сіла.

— Книга Ді мерехтіла сяйвом міці й влади. Я відчув її запах, щойно він зняв із полиці в Мортлейку. Сам він і гадки не мав про значущість цього манускрипту, зате це добре затямив я. — Тепер Келлі заторохтів так, що його було не зупинити. Коли він замовк, щоб перевести подих, Метью струснув його. — Власником книги був відьмак Роджер Бекон, і він цінував її понад усе. Його ім’я є на титульній сторінці, разом із написом «Verum Secretum Secretorum».

— Але то ніякий не «Secretum», — заперечила я, згадавши популярний свого часу середньовічний твір. — То енциклопедія. А цей твір має алхімічні ілюстрації.

— Ті ілюстрації є не чим іншим, як ширмою, за якою криється істина, — з присвистом видихнув Келлі.

— І про що ж в тій книзі йдеться? — спитала я, збуджено піднявшись із крісла. Цього разу Метью не став мене зупиняти. І втягнув Келлі назад до приміщення. — Ви змогли прочитати текст?

— Можливо, — відповів алхімік, випрямляючись і поправляючи свою одежу.

— Та він теж не зміг її прочитати, — пирхнув Метью, з огидою відпускаючи Келлі. — Його брехню я чую навіть крізь сильний запах страху, який від нього йде.

— Манускрипт написаний іноземною мовою. Навіть рабин Лев не зміг розшифрувати її.

— Махарал бачив цю книгу? — На обличчі Метью з’явився той застиглий насторожений вираз, який зазвичай бував у нього перед кидком на здобич.

— Можна подумати, що ти не розпитував про неї рабі Лева, коли ходив до Гебрейського кварталу, щоб розшукати відьму, яка зробила оту глиняну істоту, яку вони називають «голем». І ти не спромігся знайти ані зловмисницю, ані її витвір. — Обличчя Келлі перекривила гримаса презирства. — Тож не треба лякати мене своєю міфічною владою та впливовістю. Бо ти навіть жидів не здатен налякати.

— Здається, манускрипт написаний не івритом, — сказала я, пригадавши рухливі символи, які встигла побачити в палімпсесті.

— То не іврит. Імператор викликав рабі Лева до палацу, щоб у цьому переконатися. — Келлі розповів більше, ніж збирався. Його очі ковзнули до палиці, і ниті довкола нього перекрутилися й вигнулися. У моїй уяві виник образ Келлі, який піднімав свою палицю, на когось замахуючись. Що ж він задумав?

І тоді до мене дійшло: він збирався ударити мене. Із мого рота вирвався придушений вигук, і коли я виставила руку вперед, палиця Келлі влетіла прямісінько в неї. Моя рука на мить перетворилася на гілку, а потім знову повернулася до своїх нормальних обрисів.

Я дуже сподівалася, що це сталося надто швидко, і Келлі не встиг помітити цієї трансформації. Та вираз його обличчя засвідчив, що моє сподівання було марним.

— Не думай показувати це імператору, — пирхнув Келлі. — Бо він замкне тебе до кунсткамери, і ти станеш іще одним із його курйозів, які він смакує. Я сказав тобі все, що ти хотів знати, Ройдоне. Дай відбій своїм псам із Конгрегації.

— Боюся, що не зможу, — сказав Метью, забираючи в мене палицю. — Ти зовсім не такий безвинний та нешкідливий, як вважає Герберт. Але я полишу тебе — наразі. Не роби нічого, що могло б розізлити мене, і тоді ти зможеш дожити до літа, — сказав Метью і кинув палицю в куток.

— Доброї ночі, пане Келлі. — Із цими словами я вдягла свою накидку, бажаючи якомога швидше забратися від цього демона. І якомога далі.

— Радій своєму моменту слави, відьмо. У Празі вони минають дуже швидко. — Келлі так і залишився стояти, а ми з Метью почали опускатися сходами.

Коли ми вийшли на вулицю, я й досі відчувала поштовхи від поглядів демона. А коли обернулася й поглянула на «Віслюка та Колиску», то побачила, що перекручені й рвані стрічки, які поєднували Келлі зі світом, лиховісно мерехтіли скаженою злобою.

Після кількох днів обережних переговорів Метью зміг організувати візит до рабина Єгуди Лева. Для того щоб викроїти для нього час, Гелоугласу довелося скасувати мою заплановану появу при дворі, пославшись на хворобу.

На жаль, ця заява привернула увагу імператора, і невдовзі наше помешкання лускалося від медичних засобів: самоська глина, відома своїми прекрасними цілющими властивостями; безоари, добуті з жовчних міхурів цапів для нейтралізації отруйних речовин; чашка з рогу єдинорога, на якій був вигравіруваний рецепт лікарської кашки, яким здавна користувалася імператорська родина. Приготування цієї кашки полягало у тому, щоб засмажити яйце з шафраном, потім розтерти його в порошок із насінням гірчиці, дудника, ялівцевих ягід, камфори та кількома іншими загадковими речовинами. Потім усе це треба було перетворити на пасту за допомогою патоки й лимонного сиропу. Для контролю за виготовленням і вживанням цієї кашки Рудольф прислав до нас свого лікаря Гаєка. Але я сказала імператорському ескулапу, що не буду їсти цю неапетитну суміш.

— Я запевню імператора, що ви видужаєте, — сухо сказав Гаєк. — На щастя, його величність надто непокоїться власним здоров’ям і не ризикне вирушити в подорож по Шпоренгассе, щоб підтвердити мій прогноз.

Ми щедро подякували лікарю за його розуміння і відправили його додому з одним зі смажених курчат, які прислали мені з імператорської кухні, щоб викликати в мене апетит. А супровідну записку, яку принесли разом із курчатами, я кинула у вогонь — «Ich versprehe Sie werden nicht hungern. Ich halte euch zufrieden. Rudolf» — після того, як Метью пояснив мені, що форма вислову викликала сумніви: чи мав Рудольф на увазі курку, коли обіцяв задовольнити мій голод.

Коли ми йшли до Старого Граду Праги через ріку Мольдау (Влтаву) я вперше занурилася в бурхливий вир міського центру. Там багаті комерсанти вели свій бізнес в аркадах, що гніздилися під три-або чотириповерховими будинками, які тягнулися вздовж звивистих вулиць. Коли ми повернули на північ, характер міста змінився: будинки стали меншими, мешканці — бідніше вдягненими, а крамниці — не такими багатими. Потім ми перетнули широку вулицю і увійшли крізь браму до Гебрейського кварталу. Понад п’ять тисяч років жили гебреї в цьому маленькому анклаві, затиснутому між промисловою набережною, головним майданом Старого Граду та жіночим монастирем. Гебрейський квартал був переповнений — неймовірно переповнений, навіть за лондонськими мірками — будинками, що були не так спорудженими, як буквально вирощеними: одна споруда органічно випливала з іншої, як кільця равликової хатки.

Ми знайшли рабі Лева на звивистій вулиці, де я пожалкувала, що не маю торбинки з крихтами, щоб ми змогли сипати їх і таким чином знайти шлях назад. Мешканці скоса й обережно поглядали на нас, але мало хто з них наважувався привітатися. А ті, хто це робили, чомусь звали Метью Габріелем. Вочевидь, то було одне з його численних імен, і те, що воно тут прозвучало, стало для мене сигналом: я увійшла до іще одного з лабіринтів Метью і невдовзі зустрінуся з іще одним його колишнім «я». Коли я постала перед приязним паном відомим на ім’я Махарал, я зрозуміла, чому Метью говорив про нього приглушеним тоном. Рабі Лев випромінював ту саму спокійну і впевнену силу, що й Філіп. У порівнянні з його скромною гідністю грандіозні жести Рудольфа та вередливість Єлизавети здалися мені просто сміховинними. Це іще більше вражало в тій історичній добі, в якій ми з Метью опинилися, де брутальна сила була звичним методом накидання своєї волі іншим. А репутація Махарала ґрунтувалася на його вченості та знаннях, а не фізичній силі та вправності.

— Махарал — один із найкращих людей, що жили на світі, — просто відповів Метью, коли я попрохала його більше розповісти про Єгуду Лева. Зважаючи на те, скільки сторіч Метью мандрував по землі, це була висока оцінка.

— Мені все ж таки здається, Габріелю, що ми завершили наші справи, — строго сказав рабин Лев латиною. Своєю мовою та виглядом він дуже нагадував директора школи. — Я тоді не видав тобі ім’я відьми, яка зробила голема, не видам його й зараз. — Рабі Лев повернувся до мене. — Вибачте, фрау Ройдон. Моє роздратування поведінкою вашого чоловіка змусило мене забути про гарні манери. Дуже радий вас бачити.

— Я прийшов не через голема, — відповів Метью. — Сьогодні я прийшов у приватній справі. І вона стосується книги.

— Якої книги? — Хоча Махарал навіть оком не моргнув, збурення в повітрі довкола мене засвідчило якусь невиразну реакцію з його боку. Відтоді як ми зустрілися з Келлі, я відчувала, що моя магія дзвенить і пощипує мене, наче підключена до невидимого струму. Мій вогнедишний дракон стиха ворушився. А стрічки, що мене оточували, стали вибухати кольорами, висвітлюючи то предмет, то особу, то маршрут крізь вулиці, наче намагаючись щось мені сказати.

— Це — фоліант, який знайшла моя дружина в університеті, розташованому далеко звідси, — пояснив Метью. Я була вражена його щирістю. І рабі Лев також.

— Ага. Бачу, що цього вечора ми будемо один до одного щирими й відвертими. І цю щиру й відверту розмову краще провести там, де достатньо тихо, щоб я мав можливість нею насолодитися. Ходімо до мого кабінету.

І рабі повів нас до однієї з маленьких кімнат, затиснутих у вулик першого поверху. Кімната здалася мені затишно-знайомою, з подряпаним столом та купами книжок.

Я упізнала запах чорнила та чогось схожого на коробочку з каніфоллю в танцювальній студії мого дитинства. У залізному казані біля дверей було щось схоже на маленькі коричневі яблука, що спливали й опускалися в так само коричневій рідині. На вид та рідина скидалася на щось відьомське, і у мене виникла тривога: а що іще може критися у відразливих глибинах того казана?

— Ця партія чорнила краща? — спитав Метью, штрикнувши пальцем одну з плаваючих кульок.

— Так. Ти дуже допоміг мені, порадивши додати до казана слимаків. Тепер для надання чорноти не потрібно так багато сажі, та й консистенція стала кращою. — Рабі Лев махнув рукою, показуючи на крісло. — Будь ласка, сідайте. Дочекавшись, поки я вмостилася, він сів на єдине місце, що лишилося: триногий стілець. — Габріель постоїть. Він немолодий, але має дужі ноги.

— Я достатньо молодий, щоб сидіти біля ваших ніг, як це роблять ваші учні, Махарале. — Метью весело вишкірився і граціозно склався у сидячу позу зі схрещеними ногами.

— Мої учні достатньо обережні, щоб сідати на підлогу в таку погоду, — відказав рабі Лев, пильно мене оглядаючи. — А тепер — до справи. Чому дружина Габріеля бен Аріеля поїхала так далеко у пошуках книги? — У мене виникло бентежне відчуття, що він мав на увазі не мою географічну подорож через всю Європу, а подорож крізь час. Як же він зміг здогадатися, що я прибула з іншого часу?

Щойно у моїй свідомості сформувалося це запитання, як над плечем рабі Лева спливло обличчя якогось чоловіка. Це обличчя, хоча й молоде, уже мало зморшки від постійної тривоги навколо глибоко посаджений сірих очей, а темно-каштанова борода вже сивіла посередині підборіддя.

— Вам про мене розповів один відьмак, — тихо сказала я.

Рабі Лев кивнув головою.

— Прага — чудове місто для новин. На жаль, половина з того, що розповідається, не відповідає дійсності. — Він трохи почекав. А потім нагадав мені: — Ми говорили про книгу.

— На нашу думку, той манускрипт зможе пояснити, звідки взялися такі створіння, як ми з Метью, — пояснила я.

— Це не є загадкою. Вас створив Господь, так само, як і мене та імператора Рудольфа, — відповів Махарал, зручніше вмощуючись на своєму стільці. То була типова поза викладача, яка розвинулася природним шляхом після багатьох років, проведених за навчанням студентів, щоб обмірковувати нові ідеї. У мене з’явилося знайоме відчуття страху, немов у студентки, що готує свою відповідь. Мені не хотілося розчаровувати рабина Леві.

— Можливо, але Господь наділив декого з нас додатковими здібностями. Ви не можете мертве знову зробити живим, рабі Лев, — сказала я, відповідаючи так, наче він був наставником в Оксфорді. — І перед вами не виникають невідомі обличчя, коли ви ставите просте запитання.

— Це так. Але ви не правите Богемією, а німецька вашого чоловіка є кращою за мою навіть попри те, що я розмовляв цією мовою з дитинства. Кожен із нас є унікально обдарованим, фрау Ройдон. А в позірному хаосі довколишнього світу все одно існують свідчення Божого задуму.

— Ви говорите про Божий задум із такою впевненістю, бо знаєте про своє походження з Тори, — відказала я. — Bereishit — «На початках» — так зветься у вас книга, відома християнам як «Книга Буття». Хіба ж не так, рабі Лев?

— Здається, я дискутую про теологію не з тим членом родини Аріеля, — сухо зауважив рабі Лев, хоча в його очах блиснули пустотливі вогники.

— А хто такий Аріель? — спитала я.

— Серед одноплемінників рабі Лева мій батько відомий під ім’ям Аріель, — пояснив Метью.

— Янгол гніву? — нахмурилася я. Це не було схоже на того Філіпа, якого я знала.

— Володар, що панує над світом. Дехто називає його Єрусалимським Левом. Нещодавно мої одноплемінники мали підстави бути вдячними Леву, хоча гебреї не забули — і ніколи не забудуть — його колишні прогрішення. Але Аріель робить спроби спокути. А вирішувати Богу. — Рабі Лев поміркував над варіантами своєї відповіді і, нарешті, прийняв рішення. — Імператор дійсно показував мені таку книгу. Та, на жаль, його величність не дав мені достатньо часу дослідити її.

— Усе, що ви про неї скажете нам, може виявитися корисним, — сказав Метью з погано прихованим ентузіазмом. Він нахилився вперед і притулив коліна до грудей так само, як і Джек, коли слухав історії, які розповідав йому П’єр. На якусь мить я змогла побачити, як, можливо, виглядав мій чоловік, коли дитиною навчався теслярському ремеслу.

— Імператор Рудольф викликав мене до свого палацу, сподіваючись, що я зможу прочитати той текст. Алхімік, той, якого звуть Схибленим Едвардом, взяв ту книгу з бібліотеки свого господаря, англійця на ім’я Джон Ді. — Рабі Лев зітхнув і похитав головою. — Важко збагнути, чому Господь вирішив зробити Ді вченим, та дурним, а Едварда — темним, але хитрим.

— Схиблений Едвард сказав імператору, що ця давня книга містить секрет безсмертя, — продовжив Лев. — Жити вічно — це мрія кожного впливового й владного чоловіка. Але текст був написаний мовою, яку ніхто не розумів, окрім самого алхіміка.

— Рудольф викликав вас, гадаючи, що то якийсь стародавній різновид івриту, — сказала я, розуміюче кивнувши головою.

— Може й стародавній, але не іврит. Там були й малюнки. Я не збагнув їхнього значення, але Едвард сказав, що за своїм сенсом вони алхімічні. Можливо, текст книги пояснює значення цих малюнків.

— Коли ви дивилися на той текст, рабі Лев, ви не помітили, бува, що слова рухалися? — спитала я, згадавши про рядки, що ховалися під алхімічні ілюстрації.

— Як це — рухалися? — здивовано нахмурився Лев. — Тож були просто символи, написані чорнилами на папері.

— Значить, його іще не зламали — наразі не зламали, — з полегшенням сказала я. Коли той манускрипт трапився мені в Оксфорді, хтось уже встиг вирвати з нього кілька сторінок, тому неможливо було збагнути смисл тексту, бо слова гасали туди-сюди, шукаючи своїх втрачених братів та сестер.

— Ви кажете так, наче та книга жива, — зауважив рабі Лев.

— Мені здається, що так воно і є, — зізналася я. Метью з подивом поглянув на мене. — Звучить неймовірно, згодна. Та коли я пригадую той вечір і те, що сталося, коли я торкнулася книги, то в мені зростає впевненість, що це — єдиний спосіб охарактеризувати той манускрипт. Книга впізнала мене. Було… було трохи боляче, немовби я втратила щось дуже суттєве.

— Серед мого народу ходять оповідки про книги, написані живим вогнем, у яких слова рухаються й звиваються так, що лише богообрані спроможні їх прочитати. — Рабі Лев знову мене екзаменував. Я помітила в його очах вираз вчителя, що перевіряє знання своїх учнів.

— Я чула про ці історії, — повільно сказала я. — А також історії про інші втрачені тексти — про таблички, які знищив Мойсей, про книгу Адама, до якої він заніс справжні назви створінь і кожної частини світобудови.

— Якщо ваша книга дійсно є так само значущою, як і ті, котрі ви щойно згадали, то, можливо, воля Божа полягає в тому, щоб вона залишалася в схованці. — Рабі Лев знову відкинувся на спинку й очікувально замовк.

— Але вона не в схованці, — заперечила я. — Рудольф знає, де вона, хоча прочитати її не в змозі. А під чию опіку ви віддали б такий потужний предмет — Метью чи імператора?

— Я знаю багато мудрих людей, котрі скажуть, що вибір між Габріелем бен Аріелем та його величністю — це вибір між меншим та більшим злом, — відповів рабі Лев, переносячи свою увагу на Метью. — На щастя, я себе до тих людей не відношу. Однак все одно більше нічим не можу вам допомогти. Ту книгу я бачив, але про її нинішнє місцезнаходження не знаю нічого.

— Зараз цією книгою володіє Рудольф, або принаймні володів до останнього часу. Допоки ви цього не підтвердили, ми тільки й мали підозри доктора Ді та запевнення одного добродія, дуже доречно прозваного Схибленим Едвардом, — похмуро сказав Метью.

— Божевільні можуть бути вкрай небезпечними, — зауважив рабі Лев. — Тому будь обережнішим з тими, кого ти збираєшся викинути з вікна, Габріелю.

— Ви про це чули? — спитав Метью з винуватим виразом обличчя.

— Місто повниться оповідками про те, як Схиблений Едвард літав над Малою Страною разом із дияволом. Цілком природно, я припустив, що там без тебе не обійшлося. — Цього разу в голосі Лева прослизнула нотка докору. — Габріелю, Габріелю, що ж скаже твій батько?

— Що мені слід було кинути його вниз, це однозначно. Мій батько не церемониться зі створіннями типу Едварда Келлі.

— Ти маєш на увазі схиблених?

— Я мав на увазі те, що мав, Махарале, — спокійно відказав Метью.

— На жаль, особа, яку ти збирався позбавити життя, єдина, хто може допомогти тобі знайти книгу твоєї дружини. — Рабі Лев зробив невеличку паузу, обдумуючи слова. — А чи справді ви хочете дізнатися про її таємниці? Бо життя та смерть означають велику відповідальність.

— Зважаючи на те, ким я є, ви не здивуєтеся, коли я скажу, що мені надзвичайно добре знайомий цей тягар, — сумно посміхнувся Метью.

— Можливо. Але чи зможе твоя дружина нести той тягар? Можливо, ти не зможеш увесь час бути з нею, Габріелю. А ті, хто бажатиме поділитися своїми знаннями з відьмою, не захочуть ділитися ними з тобою.

— Значить, в Гебрейському кварталі таки є ткаля заклинань, — сказала я. — Про це мені подумалося, коли я вперше почула про голема.

— Не відьма, а відьмак. Він уже давно чекає, щоб ти його розшукала. На жаль, він воліє зустрітися лише з відьмою-одноплемінницею. Мій друг боїться Габріелевої Конгрегації — і недаремно, — пояснив рабі Лев.

— Мені хотілося б зустрітися з ним, рабі Лев. — У світі було вкрай мало ткаль і ткачів, і вони були на вагу золота. Тому я не могла змарнувати можливість познайомитися з цим чоловіком.

Метью завовтузився, явно збираючись заперечити.

— Це дуже важливо, Метью, — зупинила я його, поклавши йому на плече руку. — Я пообіцяла Гуді Альсоп, що не буду нехтувати цією частиною моїх обов’язків, коли перебуватиму в Празі.

— У шлюбі слід прагнути єдності й цілісності, Габріелю, але він не може перетворюватися на в’язницю для жодного з членів подружжя, — сказав рабі Лев.

— Ідеться не про наш шлюб і не про те, що ти — відьма, — сказав Метью, підводячись. Його велика фігура заповнила собою майже увесь вільний простір у кімнаті. — Коли християнку побачать із гебреєм, це може бути небезпечно. — Коли я розкрила було рота, щоб заперечити, Метью похитав головою. — Не для тебе. Для нього. Мусиш робити те, що каже тобі рабі Лев. Я не хочу, щоб ані він, ані хто-небудь інший в Гебрейському кварталі постраждав — тим більше через нас.

— Я не зроблю нічого, що могло б привабити увагу до мене чи до рабі Лева, — пообіцяла я.

— Тоді йди й зустрінься з тим ткачем. А я почекаю тебе в Унгельті. — І не встигла я навіть щось подумати, а тим паче сказати, як Метью легенько торкнувся губами моєї щоки і вийшов. Рабі Лев закліпав очима.

— Для такого великого чоловіка Габріель є напрочуд моторним, — зауважив рабі, підводячись із крісла. — Він нагадує мені імператорського тигра.

— Котячі дійсно вважають Метью своїм, — сказала я, пригадавши Сарину кішку Табіту.

— Бачу, те, що ви вийшли заміж за звіра, вас не турбує. Габріелю дуже пощастило з вибором дружини. — Рабі Лев вдягнув свою темну накидку і гукнув своєму слузі, що ми йдемо.

І ми пішли, наскільки я могла судити, в протилежному напрямку, хоча напевне сказати було важко, оскільки вся моя увага зосередилася на щойно вкритих бруківкою вулицях, чого я не бачила жодного разу відтоді, як прибула до минулого. Я запитала рабі Лева, хто ж забезпечив такий рідкісний на ті часи комфорт.

— За бруківку заплатив герр Майзель, а також — за лазню для жінок. Він допомагає імператорові в незначних фінансових справах, наприклад, у його священній війні з турками. — Рабі Лев обережно обійшов калюжу. Лише тоді я помітила золоте кільце, вишите на накидці з боку серця.

— А що це таке? — спитала я, кивнувши на знак.

— Він застерігає невинних доброчесних християн, що я — гебрей, — саркастично пояснив рабі Лев. Я завжди вважав, що навіть найбільш нетямущі й так здогадаються, хто я такий — зі знаком чи без знака. Але власті наполягають на тому, що в цій справі не може залишатися ані найменшого сумніву. — Рабі Лев продовжив, стишивши голос: — До речі, цей знак є набагато зручнішим, аніж той капелюх, який колись змушували носити гебреїв. Яскраво-жовтий, схожий на шахову фігуру. Такий на базарі важко не помітити.

— Саме це й зроблять зі мною та з Метью звичайні люди, коли дізнаються, що ми живемо серед них, — зауважила я, здригнувшись. — Інколи краще сховатися.

— Саме цим і займається Конгрегація Габріеля, еге ж? Допомагає ховатися таким, як ви?

— Якщо так, то це в них погано виходить, — розсміялася я. — Фрау Губер вважає, що біля Оленячого рову вештається вовкулака. Ваші сусіди у Празі вважають, що Едвард Келлі вміє літати. Люди полюють на відьом у Німеччині та Шотландії. А Єлизавета Англійська та Рудольф Австрійський знають про нас усе.

— Самої лише толерантності інколи буває замало. Гебреїв толерують у Празі — наразі, але ситуація може змінитися в одну мить. І тоді ми опинимося на селі, де потерпатимемо від холоду й голоду. — Рабі Лев звернув до вузького провулку й увійшов до будинку, дуже схожого на ті будинки у таких самих вузьких провулках, повз які ми проходили, коли йшли сюди. Усередині, за столом, укритим математичними інструментами, книгами, свічками та паперами, сиділо двоє чоловіків.

— Астрономія забезпечить нам спільний ґрунт із християнством! — вигукнув німецькою один із чоловіків, посунувши своєму компаньйону аркуш паперу. Йому було близько п’ятдесяти років, він мав густу сиву бороду та важкі надбрівні дуги, які нависали над очима. Як і в більшості науковців, у нього були сутулі плечі.

— Та годі тобі, Давиде! — вибухнув другий чоловік. — Може, отой спільний ґрунт — це зовсім не та земля обітована, яку ми шукаємо.

— Аврааме, ця пані бажає з тобою поговорити, — сказав рабі Лев, перериваючи їхню дискусію.

— Усі жінки Праги згоряють від бажання побачитися з Авраамом, — іронічно зауважив учений Давид і підвівся. — Чиїй доньці знадобилося любовне заклинання цього разу?

— Тебе має цікавити не її батько, а її чоловік. Це — фрау Ройдон, дружина отого англійця.

— Та, яку імператор називає «Ля Діоса»? — Давид усміхнувся і ляснув Авраама по плечу. — Ну й поталанило тобі, друже мій! Ти потрапив у пастку поміж королем, богинею та nachzehrer. — Мое обмежене знання німецької все ж дозволило мені здогадатися, що останнє невідоме слово означало «пожирач мертвих».

Судячи з осудливого виразу обличчя рабі Лева, Авраам відповів щось непристойне й грубе на івриті, а потім, нарешті, зосередив свою увагу на мені. Ми з ним поглянули один на одного, відьма на відьмака, але не змогли довго витримати наші погляди. Я охнула й швидко відвернулася, а він скривився і прикрив рукою очі. Свербіла вся моя шкіра, а не лише ті місця, на які впав його погляд. Атмосфера між нами перетворилися на масу різноманітних яскравих кольорів.

— Це — та, на яку ти чекав, Авраам бен Елія? — спитав рабі Лев.

— Так, — відповів Авраам. Відвернувшись від мене, він уперся кулаками в стіл. — Однак мої сни не підказали мені, що вона є дружиною alukah.

— Alukah? — я поглянула на рабі Лева, чекаючи на пояснення. Це слово було явно не німецького походження, тому я не змогла розшифрувати його.

— Це означає «п’явка». Так ми, гебреї, називаємо створіння на кшталт вашого чоловіка, — пояснив він. — Як би там не було, Аврааме, а Габріель погодився на цю зустріч.

— І ти гадаєш, що я повірю хоча б одному слову потворного чудовиська, яке судить моїх одноплемінників зі свого високого місця в Кагалі, тим часом заплющуючи очі на тих, хто їх убиває? — скрикнув Авраам.

Я хотіла було заперечити, що це вже не той самий Габріель, не той самий Метью, але зупинилася. Те, що я могла зараз сказати, могло призвести до того, що через півроку, коли сюди повернеться отой, середньовічний Метью, всіх присутніх у цій кімнаті повбивають.

— Я прийшла сюди не заради свого чоловіка і не заради Конгрегації, — заявила я, роблячи крок уперед. — Я прийшла сюди заради самої себе.

— Чому? — суворо спитав Авраам.

— Тому, що я — теж ткаля заклинань. І нас залишилося обмаль.

— Ткаль та ткачів було набагато більше до того, як Кагал, тобто Конгрегація, встановила свої правила, — виклично кинув Авраам. — Дай Боже, щоб ми стали свідками народження дітей з таким ж талантами, як наші.

— До речі, про дітей. А де ваш голем? — поцікавилася я.

Давид розреготався.

— Творець Авраам… Що ж скаже твоя родина в Хелмі?

— Скажуть, що я подружився з телепнем, у чиїй голові немає нічого, окрім зірок та дурнуватих фантазій. Ось що вони мені скажуть, Давиде Ганс! — відказав Авраам, почервонівши, як буряк.

Мій вогнедишний дракон, який вже багато днів дрімав, від таких жартів заревів і прокинувся. Не встигла я його — її — зупинити, як звірюка вирвалася на волю. Рабі Лев та його приятелі отетеріло витріщилися на дракониху.

— Інколи вона розважається. Нема про що турбуватися. — Звернувшись до свого фамільяра, я змінила тон із вибачливого на суворий. — Ану злазь звідти!

Та моя дракониха ще міцніше вчепилася пазурами в стіну й пронизливо заверещала. Стара штукатурка не була призначена для такого важкого завдання, як витримувати вагу істоти з розмахом крил у десять футів. Великий шматок її відвалився, і дракониха стривожено заскрекотала. Її хвіст різко вильнув убік і вперся в прилеглу стіну, забезпечуючи додаткову точку опори. Вогнедишна звірюка переможно заверещала.

— Якщо ти негайно не припиниш свої витівки, то я попрошу Гелоугласа, і він дасть тобі чортів, — пробурмотіла я. — Ніхто не бачив повідка? Він схожий на тонкий ланцюжок. — Я озирнулася довкола і помітила його за цеберкою з трісками для розпалювання печі. Він і досі був приєднаний до мене. — Чи не міг би хто-небудь натягнути його й потримати, поки я зажену її назад? — Тримаючи в руках прозорий ланцюжок, я обернулася.

Але чоловіки щезли.

— Отак завжди, — пробурмотіла я. — Троє дорослих чоловіків і жінка. Здогадайтеся з трьох разів, кому випало драконом займатися?

Дерев’яною долівкою загупали важкі кроки. Я вигнулася, щоб визирнути за двері. На мою вогнедишну звірюку втупилася поглядом невеличка рудувата істота в темному вбранні й чорній шапочці на лисій голові.

— Не треба, Йозефе. — Авраам став межи мною та істотою і підняв руки, немов намагаючись урезонити прибульця. Але голем — бо то, напевне, і була та сама легендарна істота, витворена з мулу Влтави й оживлена за допомогою спеціального заклинання, — все одно продовжувала рухатися у бік дракона.

— Йозеф заворожений відьминим драконом, — сказав Давид.

— Гадаю, голем успадкував цікавість свого батька до гарненьких дівчат, — зауважив рабі Лев. — Із текстів, які я студіюю, випливає, що фамільяр відьми часто успадковує деякі риси вдачі свого творця.

— Голем — це фамільяр Авраама? — приголомшено спитала я.

— Так. Коли я зробив перше заклинання, він не з’явився. І я вже було почав думати, що не маю фамільяра. — Авраам знову махнув руками на голема, але той продовжував немигаюче витріщатися на дракона, що розпростерся на стіні. Немовби збагнувши, що у неї з’явився залицяльник, звірюка кокетливо розправила крила так, що на їхні перетинки впало світло.

Я підняла ланцюг.

— А хіба він не з’явився з чимось на кшталт оцього ланцюга?

— Здається, вам із того ланцюга мало толку, — зауважив Авраам.

— Мені ще належить багато про що дізнатися, — обурено відказала я. — Цей вогнедишний дракон з’явився тоді, коли я робила своє перше заклинання. А як вам вдалося витворити Йозефа?

Авраам дістав із кишені жмут грубих мотузок.

— Із отаких вірьовок.

— Я також маю мотузки. — Я потягнулася до торбинки, схованої в кишені моєї спідниці.

— А чи допомагають вам кольори виокремлювати стрічки світу і використовувати їх більш ефективно? — спитав Авраам і підійшов до мене, явно зацікавившись цим різновидом ткання.

— Так. Кожен колір має своє значення, і коли я роблю заклинання, то використовую певні мотузки, щоб зосередитися на певному питанні. — Я сконфужено поглянула на голема. Він і досі стояв, витріщаючись на дракона. — Але ж як ви перейшли від мотузки до істоти?

— Якось до мене зайшла жінка по нове заклинання, яке допомогло б їй завагітніти. Я почав в’язати вузлики на вірьовці і тим часом обмірковував її прохання, а коли скінчив, то побачив, що витворив щось схоже на скелет людини. — Авраам підійшов до столу, взяв аркуш паперу і, не зважаючи на протести свого приятеля, схематично зобразив те, про що ві мені розповідав.

— Схоже на ляльку, — сказала я, поглянувши на ескіз. Дев’ятеро вузлів сполучалися прямими лініями мотузок: вузол для голови, один для серця, двоє для рук, іще один вузол для таза, два для колін і останні два — для ніг.

— Я змішав глину з певною кількістю власної крові й наклав суміш на вірьовки як плоть. А наступного ранку біля каміна вже сидів Йозеф.

— Ви оживили глину, — сказала я, поглянувши на завороженого голема.

Авраам кивнув.

— Я вдихнув у його рот заклинання з потаємним ім’ям Бога. Допоки воно там, Йозеф пересувається і підкоряється моїм наказам. В основному.

— Йозеф не спроможний приймати власні рішення, — пояснив рабі Лев. — Якщо вдихнути життя в суміш глини та крові, то це все одно не наділить істоту душею. Тому Авраам і не може випустити свого Йозефа з виду, щоб він не накоїв лиха.

— Одного разу в п’ятницю, коли настав час молитов, я забув забрати заклинання з рота у Йозефа, — сконфужено зізнався Авраам. Йозеф вибрів із Гебрайського кварталу й нагнав страху на наших сусідів-християн. І тепер гебреї вважають, що завдання Йозефа полягає в тому, щоб нас захищати.

— Батьківські турботи ніколи не закінчуються, — стиха мовила я й посміхнулася. — До речі, про турботи… — Мій дракон заснув і тихенько хропів, прихилившись головою до штукатурки. Повільно, щоб не переполохати його, я почала тягнути на себе ланцюг, аж поки звірюка не випустила свої пазурі зі стіни. Сонно змахнувши крилами, вона стала прозора, як дим, і повільно зійшла нанівець, знову поглинута моїм тілом.

— От якби і Йозеф так умів робити, — заздрісно зауважив Авраам.

— А мені б дуже хотілося вгамовувати свого дракона, витягуючи у нього з рота папірець із заклинанням, — додала я зі свого боку.

І через мить відчула на спині крижаний погляд.

— Хто це така? — спитав чийсь тихий голос.

Новий візитер не був ані великим, ані фізично лячним, але все одно він був вампіром — із темно-блакитними очима на видовженому блідому обличчі під темним волоссям. Щось було владне в погляді, який він на мене кинув, і я інстинктивно відступила від нього.

— Це вас жодним боком не стосується, герр Фукс, — різко кинув Авраам.

— Немає потреби забувати про гарні манери, Аврааме. — Увага рабі Лева перемістилася на вампіра. — Це — фрау Ройдон, герр Фукс. Вона прийшла до Гебрейського кварталу з Малої Страни.

Вампір прикипів до мене поглядом і роздув ніздрі — точнісінько, як Метью, коли він зачував новий запах. Його повіки заплющилися й легенько затріпотіли. Я відступила іще на один крок.

— Навіщо ви прийшли сюди, герр Фукс? Я ж сказав вам, що ми зустрінемося біля синагоги, — мовив Авраам з явним роздратуванням у голосі.

— Ви спізнилися. — Герр Фукс різко розплющив очі й посміхнувся мені. — Але тепер, коли я знаю, чому ви спізнилися, я більше не буду нарікати.

— Герр Фукс прибув сюди з Польщі, де він та Авраам довгий час приятелювали, — пояснив рабі Лев, завершуючи процес знайомства.

Хтось на вулиці вигукнув привітання.

— Це — герр Майзель, — сказав Авраам. У його голосі прозвучало полегшення, яке відчула і я.

Герр Майзель, постачальник брукованих вулиць та наповнювач напружених бюджетів імператора, випромінював заможність своїм бездоганно скроєним шерстяним костюмом, своєю шапочкою з хутровою оторочкою та яскравим жовтим кружальцем, яке позначало його як гебрея. Це кружальце було пришите до шапочки золотими нитками, від чого нагадувало скоріше символ шляхтича, аніж мітку несхожості.

— Ось вам, герр Фукс. — Із цими словами герр Майзель подав вампіру торбинку. — Це — ваша коштовність. — Він вклонився рабі Леву і мені. — Здрастуйте, пані Ройдон.

Вампір взяв торбинку й дістав звідти важкий ланцюжок із кулоном. Я не змогла роздивитися дизайн, хоча й помітила червону й зелену емаль. Вампір задоволено вишкірився.

— Дякую, герр Майзель. — Фукс підняв коштовну прикрасу догори, і кольори засяяли під променями світла. — Цей ланцюжок означає мою клятву вбивати драконів, де б вони не були. Я дуже сумував за ним. Останніми днями у місті стало повно небезпечних створінь.

Герр Майзель пирхнув.

— Не більше, ніж зазвичай. І облиште міську політику, герр Фукс. Від цього стане краще всім нам, запевняю вас. Ви готові зустрітися зі своїм чоловіком, фрау Ройдон? Він — не найтерплячіший з чоловіків, це однозначно.

— Із метою безпеки герр Майзель супроводить вас до Унгельта, — пообіцяв рабі Лев. А потім багатозначно поглянув на герра Фукса. — Проведіть Діану на вулицю, Аврааме. А ви, герр Фукс, залишайтеся зі мною. Розкажете мені про Польщу.

— Дякую вам, рабі Лев, — сказала я, роблячи прощальний реверанс.

— Було приємно познайомитися з вами, фрау Ройдон. — Рабі Лев на мить замовк. — На дозвіллі поміркуйте про те, що я вже сказав раніше. Жоден із нас не зможе переховуватися вічно.

— Безперечно. — Зважаючи на жахіття, які доведеться пережити празьким гебреям упродовж наступних кількох сотень років, мені хотілося, щоб я помилялася. Кивнувши на прощання герру Фуксу, я вийшла з хати разом із герром Майзелем та Авраамом.

— Одну хвилинку, герр Майзель, — сказав Авраам, пересвідчившись, що нас ніхто не чує.

— Тільки недовго, Аврааме, — відповів герр Майзель, відступаючи від нас на кілька футів.

— Наскільки я розумію, фрау Ройдон, ви дещо шукаєте в Празі. Книгу.

— А звідки ви це знаєте? — спитала я його переляканим шепотом.

— Про це знають майже всі відьми Праги, але я добре розумію, що між вами й тією книгою існує зв’язок. Її пильно стережуть, і тому силою ту книгу не взяти, — серйозно сказав Авраам. — Вона сама має прийти до вас, інакше ви втратите її назавжди.

— Це ж книга, Аврааме. І допоки в неї не відростуть ноги, нам доведеться проникнути до палацу Рудольфа і забрати її.

— Я кажу те, що бачу і знаю, — наполіг Авраам. — Книга сама прийде до вас, якщо ви її попросите. Не забувайте про це.

— Не забуду, — пообіцяла я. Герр Майзель багатозначно поглянув у наш бік. — Мені час іти. Дякую за те, що прийняли мене і познайомили з Йозефом.

— Бережи вас Господь, Діано Ройдон, — сказав Авраам поважним голосом і з таким самим серйозним виразом обличчя.

Герр Майзель трохи провів мене з Гебрейського кварталу до Старого Граду. Його просторий квадратний майдан був заповнений натовпами народу. Ліворуч піднімалися дві вежі Тинського храму, а праворуч виднілися розмиті приземкуваті обриси Празької ратуші.

— Якби нам не треба було зустрічатися з паном Ройдоном, ми б зупинилися послухати, як годинник відіб’є час, — сказав герр Майзель вибачливим тоном. — Скажіть йому, щоб він провів вас повз нього, коли йтимете до мосту. Кожен гість Праги має бачити це диво.

У купецькому дворі Унгельт, де торгували закордонні комерсанти під невсипущим оком митника, торговці поглянули на Майзеля з неприхованою ворожістю.

— Ось і ваша дружина, герр Ройдон. Я потурбувався, щоб вона побачила всі найкращі крамниці, коли ми йшли до вас сюди. Вона без проблем знайде найкращих ремісників Праги для задоволення своїх потреб і потреб вашого домашнього господарства, — сказав Майзель, радісно сяючи.

— Дякую вам, герр Майзель. Я вдячний вам за допомогу і неодмінно дам знати його величності про вашу доброту.

— Це моя робота, герр Ройдон — турбуватися про добробут підданих його величності. І вона приносить мені велике задоволення, — сказав він. — Я дозволив собі найняти коней для вашої зворотної поїздки. Вони чекають на вас біля міської дзвіниці. — Майзель торкнувся кінчика свого носа і змовницьки посміхнувся.

— Ви ні про що не забуваєте, герр Майзель, — пробурмотів Метью.

— Комусь же треба цим займатися, герр Ройдон, — відповів Майзель.

Коли я, повернувшись до «Трьох Круків», знімала накидку, мене мало не збив з ніг Джек та якась кудлата купа шерсті, схожа на швабру для підлоги. До кудлатої купи шерсті був прикріплений маленький рожевий язичок та холодний чорний ніс.

— Що це за швабра? — заволав Метью, хапаючи мене, щоб я не впала.

— Це не швабра, а Лоберо. Гелоуглас каже, що з нього виросте великий звір і на нього навіть сідло можна буде начіпляти. І вуздечку. Енні теж його любить. Каже, що спатиме з ним, хоча гадаю, ми спатимемо з ним по черзі. Ну, що скажете? — спитав Джек, збуджено пританцьовуючи.

— Ця мила швабра з’явилася тут із супровідною запискою, — повідомив Гелоуглас.

І, відштовхнувшись від одвірку, підійшов і передав ту записку Метью.

— Мені треба питати, хто прислав це створіння? — спитав Метью, висмикуючи записку з руки Гелоугласа.

— Гадаю, що не треба, — відповів Гелоуглас, і очі його звузилися. — Щось трапилося під час вашої подорожі, тітонько? Ви якась пригнічена.

— Просто втомилася, — сказала я, невимушено змахнувши рукою. Виявилося, що швабра має зуби, і коли я провела рукою повз її іще не побачений мною рот, вони вп’ялися в мої пальці. — Ой!

— Цьому треба покласти край. — Метью зіжмакав записку в руці і кинув її на підлогу. Швабра накинувся на неї, задоволено дзявкаючи.

— Про що йдеться в тій записці? — спитала я, майже не сумніваючись, хто прислав нам цуценя.

«Ich bin Lobero. Ich will euch aus den Schatten der Nacht zu schützen».

Я роздратовано пирхнула.

— Чому він вперто пише мені німецькою? Рудольф чудово знає, що я ледь її розумію.

— Його величність отримує додаткове задоволення, знаючи, що мені доводиться перекладати ці прояви закоханості.

— О! А що там в тій записці?

— «Я — Лоберо. Я хочу захистити вас від нічного мороку».

— А що означає «Лоберо»? Колись, багато місяців тому, Ізабо навчила мене, що імена мають велике значення.

— Іспанською це означає «мисливець за вовками», тітонько. — Гелоуглас підняв кудлате цуценя. Оцей клубок шерсті є угорським сторожовим псом. Лоберо виросте таким великим, що навіть ведмедя спроможеться завалити. Вони — несамовиті й хоробрі захисники і ведуть нічний спосіб життя.

— Ведмедя?! Коли ми привеземо його до Лондона, я пов’яжу йому на шию стрічечку і візьму його на собачо-ведмежі бої, щоб він вчився битися! — захоплено вигукнув Джек. — Лоберо — хоробре ім’я, як ви гадаєте? Маестро Шекспір, напевно, використає його у своїй наступній п’єсі. — Джек простягнув до цуценяти руки, очікувально поворушив пальцями, і Гелоуглас із готовністю передав клубок білої шерсті хлопцеві в руки. — Енні! Тепер моя черга годувати Лоберо! — скрикнув Джек і, міцно притиснувши цуценя до грудей, затупотів сходами угору.

— Може, мені піти погуляти з ними кілька годин? — спитав Гелоуглас, поглянувши на буремне обличчя Метью.

— Будинок Болдвіна порожній?

— Зараз його ніхто не орендує, якщо ти це мав на увазі.

— Забери всіх, — сказав Метью, знімаючи з моїх плечей накидку.

— І навіть Лоберо?

— Особливо Лоберо.

Джек цокотів як сорока впродовж усієї вечері, задираючись час від часу до Енні і примудряючись всілякими хитрими способами передавати цуценяті добрячі кусні харчів. У компанії дітлахів та цуценяти я майже забула про те, що Метью змінив свої плани на вечір. З одного боку, він був зграйним звіром, і йому було приємно мати під своєю опікою так багато життів. А з іншого боку, він був хижаком, і у мене з’явилося тривожне відчуття, що жертвою на сьогоднішній вечір призначена я. Навіть Кароліні та Терезі не було дозволено залишитися.

— А чому ти їх усіх повиганяв? — Ми сиділи біля каміна у головній залі на першому поверсі, і повітря іще повнилося приємними запахами вечері.

— Що сталося сьогодні вдень? — спитав Метью.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання.

— Не треба на мене тиснути. Не зараз, — застеріг Метью.

— А ти гадаєш, що мій день пройшов легко? — Атмосфера між нами потріскувала блакитними й чорними нитями. І кожної секунди ставала дедалі більш лиховісною й загрозливою.

— Ні, не думаю, — сказав Метью, відсовуючи своє крісло. — Але ти від мене щось приховуєш, Діано. Що там було у тебе з отим відьмаком?

Я отетеріло витріщилася на нього.

— Я чекаю відповіді.

— Можеш чекати, поки у пеклі не настане зима, Метью, бо я не твоя служниця. Я поставила тобі запитання. — Ниті стали пурпуровими й почали скручуватися й вигинатися.

— Я вигнав усіх, щоб вони не чули цієї розмови. Відповідай — що там у вас було? — Запах конюшини став просто задушливим.

— Я бачила голема. І його творця — гебрейського відьмака-ткача на ім’я Авраам. Він також має здатність оживляти неживе.

— Я вже казав тобі, що мені не подобається, коли ти граєшся з життям та смертю. — Метью налив собі вина.

— Ти граєшся з ним увесь час, і я сприймаю це як частину твого «я». І тобі також доведеться прийняти це як частину мого «я».

— А отой Авраам — хто він такий? — суворо спитав Метью.

— Господи, Метью, не будь ревнивим лише через те, що я зустрілася з іще одним ткачем.

— Ревнивим? Я вже дано позбувся цієї вади теплокровних, — відказав він і зробив добрячий ковток вина.

— Чим сьогоднішній вечір відрізняється від тих, коли ми нарізно через твою роботу на Конгрегацію та твого батька?

— Він різниться тим, що я відчуваю нюхом усіх до єдиного, з ким ти сьогодні контактувала. Шкода, що ти завжди маєш на собі запах Енні та Джека. Гелоуглас та П’єр намагаються не торкатися тебе, але нічого не можуть поробити: вони надто багато часу проводять біля тебе. Додаємо запахи Махарала, герра Майзеля та іще принаймні двох чоловіків. Єдиний запах, змішаний з твоїм, який я в змозі переносити, це мій запах. Але я не маю права тримати тебе у клітці, тому намагаюся терпіти все це, як можу. — Метью поставив келих, рвучко підвівся і відійшов від мене.

— Як на мене, то це дуже схоже на ревнощі.

— Ні. Із ревнощами я здатен впоратися, — розлючено відказав він. — Те, що я відчуваю зараз, — оце жахливе гнітюче відчуття втрати і несамовитий гнів через те, що я втратив здатність чітко бачити тебе в хаосі нашого життя, — я вже не в змозі контролювати.

Його зіниці збільшилися і продовжували збільшуватися.

— Це тому, що ти — вампір. Ти маєш сильний власницький інстинкт. Іншим ти не можеш бути, — спокійно сказала я, наближаючись до нього попри його лють. — А я — відьма. Ти обіцяв сприймати мене такою, як я є — світлу й темну, жінку й відьму, як особистість і як свою дружину. — А що, коли він передумав? Захотів внести в своє життя певний елемент непередбачуваності?

— Я дійсно сприймаю тебе такою, як ти є. — Метью простягнув руку і ніжно торкнувся пальцем моєї щоки.

— Ні, Метью. Ти просто терпиш мене, тому що гадаєш, що одного дня я підкорю тобі й мою магію. Рабі Лев застеріг мене, що терпіння може урватися, і тоді мені буде непереливки. Моя магія — це не щось таке, чим можна керувати. Моя магія — це я. І я не збираюся від тебе ховатися. Бо це вже буде не кохання.

— Гаразд. Більше не будемо ховатися.

— От і добре, — зітхнула я з полегшенням. Але йому не судилося тривати довго.

Одним чітко вивіреним рухом Метью підняв мене з крісла, притиснув до стіни і вперся своїм стегном поміж моїх. Не відпускаючи мене, він нагнув голову і притиснувся губами до краю мого корсажа. Я здригнулася. Він вже давно мене там не цілував, а відтоді як у мене стався викидень, наше статеве життя практично припинилося. Піднімаючи голову, Метью злегка торкнувся губами мого підборіддя і провів ними по венах моєї шиї. Я схопила його за волосся і відіпхнула голову.

— Не треба. Якщо не збираєшся продовжувати те, що почав. Досить із мене вибачливих поцілунків та спання нарізно. Мені це вже осточортіло.

Кількома запаморочливо швидкими рухами Метью розв’язав мотузки на своїх бриджах, підняв мої спідниці до талії і вскочив у мене. Уже не вперше мене брали отак біля стіни, коли дехто намагався таким чином забути про свої турботи й негаразди хоча б на декілька дорогоцінних хвилин. І в деяких випадках я сама до цього спонукала.

— Це стосується тебе й мене — і більше нікого й нічого. Не тої клятої книги. Не імператора з його подарунками. Цієї ночі в цьому домі будуть лише два запахи — твій та мій.

Метью обхопив мене за сідниці, і його руки були єдиним, що захищало мене від майбутніх синців, коли його енергійні поштовхи пришпилювали моє тіло до стіни.

Я обхопила Метью руками за шию і притягнула до себе його обличчя, спрагло бажаючи скуштувати його смак. Але Метью не збирався дозволити мені цілувати себе так, як хочеться мені, бо він творив статевий акт так, як хотілося йому. Його губи були пружкі та вимогливі, а коли я спробувала було робити так, як хотілося мені, він застережливо куснув мене за губу.

— О Боже, — охнула я, відчувши, як від його швидкого ритму мої нерви доходять до краю і ось-ось вибухнуть. — О-о-о…

— Сьогодні я не розділю тебе навіть із Ним, — сказав Метью, перериваючи поцілунком мій пристрасний крик. Одну руку він залишив на моїй сідниці, а другу занурив у мене між ногами.

— Кому належить твоє серце, Діано? — спитав Метью, і я відчула, як ніжне погладжування його великого пальця штовхнуло мене до межі, за якою починається безумство. Він увійшов у мене, зробив кілька сильних поштовхів і завмер, чекаючи на відповідь. — Кажи, — прогарчав Метью.

— Ти ж знаєш відповідь, — сказала я. — Моє серце належить тобі.

— Тільки мені, — мовив він, і зробив іще кілька енергійних поштовхів. Напруження, пружиною стиснуте в наших тілах, нарешті вивільнилося.

— Тільки тобі… назавжди… тобі, — охала я, відчуваючи, як тремтять мої ноги на його стегнах.

Метью важко дихав, притиснувшись своїм чолом до мого. Коли він опускав мої спідниці, в його очах блиснуло щось схоже на жаль і розкаяння. Він ніжно, майже цнотливо поцілував мене.

Наш статевий акт, хоч яким бурхливим він не був би, не вгамувало й не наситило те, що постійно спонукало Метью переслідувати мене, попри той беззаперечний факт, що я належала йому і лише йому одному. Я почала непокоїтися, що цю жагу вже нічим не можна буде вгамувати.

Моє довго стримуване невдоволення скипіло, забулькало і вихлюпнулося назовні у вигляді ударної хвилі, яка відкинула Метью від мене і притиснула його до протилежної стіни. Від такої різкої й несподіваної зміни положення і статусу очі Метью враз потемніли.

— А тепер відчуй те, що відчувала я, серденько моє. Ну, як тобі? Подобається? — тихо й спокійно спитала я. На його обличчі відбився неймовірний подив. Я клацнула пальцями, і повітряна хвиля відпустила його. Поновлюючи рухливість, Метью поворушив руками й ногами. А потім розкрив рота щось сказати. — Не смій виправдовуватися, — сердито наказала я. Якби ти доторкнувся до мене так, як мені не подобається, я б відмовила тобі.

Метью міцно стиснув губи.

— У мене все не йде з голови твій приятель Джордано Бруно: «Бажання підштовхує мене, а страх стримує». Я не боюся твоєї сили, твоєї влади — нічого, чим би ти сподівався мене залякати, — сказала я. — А чого боїшся ти, Метью?

Його губи винувато доторкнулися до моїх. Цей легенький поцілунок, а ще вихор, що гойднув мої спідниці, засвідчили, що Метью визнав за краще втекти, аніж відповісти на моє запитання.

-Заходив пан Габермель. Твій посібник — на столі, — сказав Метью, не відриваючи погляду від схематичного плану Празького замку, котрий він якимось чином роздобув у імператорських архітекторів. Упродовж кількох останніх днів Метью тримався від мене на поштивій відстані й усю свою енергію скерував на розвідування таємниць системи охорони палацу, щоб її здолати. Попри пораду Авраама, яку я належним чином передала своєму чоловікові, Метью все одно віддавав перевагу агресивній стратегії. Він хотів, щоб ми поїхали геть із Праги. Якомога швидше.

Я підійшла до нього збоку, і він поглянув на мене неспокійними голодними очима.

— Це лише подарунок. — Я поклала рукавички і міцно поцілувала його. — Моє серце належить тобі, пам’ятаєш?

— Це не просто подарунок. Його принесли разом із запрошенням на полювання. Завтра. — Метью огорнув руками мої стегна. — Гелоуглас поінформував мене, що ми це запрошення приймаємо. Він знайшов шлях до імператорських покоїв: спокусив якусь бідолашну служницю і та показала йому еротичну колекцію Рудольфа. Палацова варта або полюватиме разом із нами, або дріматиме. Гелоуглас вважає, що кращого шансу дістатися до книги ми не матимемо.

Я глянула на робочий стіл Метью, де лежав іще один пакуночок. — А що то таке — ти знаєш?

Він кивнув, простягнув руку і підняв пакунок.

— Ти увесь час отримуєш подарунки від інших чоловіків. А цей — від мене. Простягни руку. — Заінтригована, я зробила так, як він сказав.

Метью втиснув у мою долоню щось гладеньке й кругле, завбільшки з невеличке яйце.

Малесенькі саламандри наповнили мою долоню, і довкола яйця закрутився холодний та важкий металевий потік. Саламандри були зроблені зі срібла й золота, а в їхні спини було вмонтовано невеличкі діаманти. Я підняла одну з істот — і вони враз утворили ланцюжок, з’єднавшись головами і переплівши хвости. А в моїй долоні лежав рубін. Дуже великий і дуже червоний рубін.

— Як гарно! — Я з вдячністю поглянула на Метью. — А коли ти встиг його купити? — спитала я, бо такі ланцюжки не тримали в запасі для перехожих покупців.

— Він уже деякий час у мене був, — зізнався Метью. — Мені прислав його батько разом із триптихом. Просто я був не впевнений, що він тобі сподобається.

— Звісно, він мені подобається. Між іншим, саламандри мають стосунок до алхімії, — сказала я, іще раз поцілувавши Метью. — До того ж, яка жінка заперечуватиме, коли їй подарують ланцюжок два фути завдовжки, складений із золото-срібно-діамантових саламандр, та ще й рубін такий великий, що ледь поміститься в філіжанку для кави?

— Саме ці саламандри подарував мені король, коли я повернувся до Франції наприкінці 1541 року. Король Франциск вибрав палаючих саламандр своєю емблемою, а девізом — вислів «Я живлю, плекаю — і убиваю». — Метью розсміявся. — Кіту ця пихата й зарозуміла фраза так сподобалася, що він навіть переробив її для власних потреб: «Те, що живить мене, мене ж і вбиває».

— Кіт, безсумнівно, є демоном-песимістом, який вважає, що склянка скоріше напівпорожня, аніж наполовину повна. — Я штрикнула одну з саламандр, і в ній замерехтіло світло свічок. Я хотіла було дещо сказати, але передумала й замовкла.

— Що? — спитався Метью.

— А ти нікому не дарував оце раніше? — спитала я, здивувавшись власній вразливості, особливо після позавчорашньої ночі й конфлікту, який завершився на мою користь.

— Ні, — відповів Метью, накриваючи рукою мою долоню і скарб, що в ній лежав.

— Вибач. Я знаю, це смішно, особливо, зважаючи на поведінку Рудольфа. Не треба було питати, от і все. Просто коли даруватимеш мені що-небудь, що ти дарував своїй колишній коханці, скажи мені.

— Я ніколи не подарую тобі того, що вже комусь дарував, серденько. Метью почекав, поки я зустрінуся з ним поглядом. — Твій вогнедишний дракон нагадав мені про подарунок Франциска, тому я попрохав батька вивудити його зі своїх схованок. Колись я носив його. Але відтоді він вже давно лежав собі в коробці.

— Це — прикраса не на кожен день, — сказала я і спробувала засміятися. Але у мене нічого не вийшло. — Не знаю, що на мене найшло.

Метью нахилив мене до себе й поцілував.

— Моє серце належить тобі, так само як і твоє належить мені. Ніколи в цьому не сумнівайся.

— Не буду.

— От і добре. Бо Рудольф робить все, щоб зморити нас і розсварити. Нам слід бути насторожі й не втрачати голови. А коли зробимо свою справу — відразу ж вшиємося к бісу з Праги.

Слова Метью не йшли з моєї голови увесь наступний день, коли ми разом із найближчими придворними Рудольфа вибралися вдень на полювання. Планувався виїзд до імператорської мисливської хижки біля Білої гори, щоб постріляти оленів, але важкі сірі хмари затримали нас у палаці. Йшов уже другий тиждень квітня, але весна не поспішала до Праги, і подеколи зривався сніг.

Рудольф підкликав Метью до себе, залишивши мене на поталу придворним жінкам. Вони відверто висловлювали свою цікавість і абсолютно не тямили, як зі мною бути.

Імператор із компаньйонами пили багато вина, яке їм подавали слуги. Зважаючи на високу швидкість майбутньої погоні за здобиччю, я пожалкувала про відсутність обмежень на питво та верхову їзду. Стосовно Метью я особливо не хвилювалася. По-перше, він помірно вживав алкоголь, а по-друге, навіть коли його кінь вдарить об дерево, можливість загибелі Метью була мінімальною.

Прибули двоє чоловіків з палями на плечах, що слугували сідалом для кількох чудових соколів, які сьогодні мали полювати на птахів. Підійшли іще двоє, несучи одного птаха з головою в каптурі та смертельно небезпечним загнутим дзьобом. Перисті лапи птаха створювали враження, немов він вдягнений у чоботи. Птах був гігантських розмірів.

— Ага! — вигукнув Рудольф, радісно потираючи руки. — Оце — мій орел, Августа. Мені хотілося, щоб його побачила Ля Діоса, хоча тут Августу випускати не можна. Для полювання вона потребує більше простору, аніж є в Оленячому рові.

Августа було підходящим ім’ям для такого гордого створіння. Орлиця була майже три фути заввишки і навіть у каптурі примудрялася тримати голову високо й гордо.

— Вона відчуває, що ми на неї дивимося, — стиха мовила я.

Хтось переклав мої слова імператору, і він схвально мені посміхнувся.

— Одна мисливиця розуміє іншу. Зніміть ковпак. Нехай Августа й Ля Діоса познайомляться.

До орлиці обережно підійшов зморщений дід на зігнутих ногах. Він смикнув шкіряні мотузочки, що стягували ковпак на голові Августи, і тихенько зняв його з птаха. Золотисті пера на шиї орлиці наїжачилися від вітру, демонструючи свою будову. Августа, відчувши водночас і свободу, і небезпеку, враз розправила крила. То був жест, який можна було тлумачити і як намір негайно втекти, і як застереження.

Але Августа явно не бажала зі мною знайомитися. Із безпомилковим інстинктом повернула вона голову до єдиного хижака в компанії, який був небезпечнішим за неї. Метью й собі втупився у неї серйозними сумними очима. Августа скрикнула, немовби дякуючи йому за співчуття.

— Я наказав принести сюди Августу для того, щоб вона познайомилася з Ля Діосою, а не для того, щоб порозважати герра Ройдона.

— Дякую за те, що представили мене, ваша величносте, — сказала я, бажаючи заволодіти увагою похмурого імператора.

— Між іншим, Августа завалила двох вовків, — сказав Рудольф, підкреслено глянувши на Метью. Імператор наїжачився значно серйозніше, аніж пера на шиї орлиці. — І в обох випадках це був кривавий двобій.

— Якби я був вовком, то просто ліг би і дав дамі можливість робити все, що їй забажається, — ліниво зауважив Метью. Цього дня він був з ніг до голови викапаний придворний: в сіро-зеленому вбранні, з чорним волоссям, схованим під хвацькою шапкою, яка мало захищала від негоди, але давала можливість виставити напоказ на своїй верхівці сріблясту емблему: уроборо родини де Клермонів, щоб Рудольф не забував, з ким має справу.

Решта придворних пирхнули і захихотіли з його сміливої ремарки. Рудольф, переконавшись, що сміх не адресований йому, і собі розсміявся, і сказав, поплескавши Метью по плечу.

— Ми маємо ще одну спільну рису, герр Ройдон. — Із цими словами імператор поглянув на мене. — Ні ви, ні я не боїмося сильних жінок.

Напруженість спала. Сокільничий з видимим полегшенням повернув Августу на сідало і спитав імператора, якого птаха той хотів би використати для охоти на рябчиків. Рудольф довго й картинно вибирав. А коли зупинив свій вибір на великому кречеті, австрійські ерцгерцоги та німецькі князі накинулися на решту птахів, і в результаті суперечки залишився тільки один птах. Він був маленький і тремтів від холоду. Метью простягнув було до нього руку.

— Це — жіночий птах, — зневажливо пирхнув Рудольф, сідаючи в сідло. — Я наказав його принести спеціально для Ля Діоси.

— Попри своє ім’я, Діана не любить полювання. Але байдуже. Із цим яструбом-голуб’ятником полюватиму я, — сказав Метью. Він пропустив пута крізь свої пальці, випростав руку, і птах став на його обтягнуту рукавичкою кисть. — Привіт, красуне, — стиха мовив він, поки птах якомога зручніше розставляв лапи у нього на руці. І з кожним рухом його дзвіночки дзеленчали.

— Її звуть Шарка, — прошепотів головний єгер і посміхнувся.

— А її розум відповідає прізвиську? — спитав Метью.

— Не лише відповідає, а й перевищує, — весело вишкірився старий.

Метью нахилився до пташини і взяв зубами один із мотузків, що тримали її ковпак. Його рот опинився так близько до Шарки, цей жест був таким інтимним, що його можна було сплутати з поцілунком. Метью потягнув мотузок. Розв’язавши його, він із легкістю зняв ковпак вільною рукою і поклав прикрашену шкіряну торбочку до кишені.

Шарка закліпала очима, коли перед ними з’явився навколишній світ. Вона знову закліпала, допитливо поглянувши спочатку на мене, а потім на чоловіка, який її тримав.

— А можна до неї доторкнутися? — У м’яких прошарках брунатно-білих пір’їн було щось магічне й вабляче.

— Я б не став цього робити. Вона голодна. Гадаю, Шарці не вдається вполювати стільки здобичі, скільки їй потрібно, — сказав Метью. На його обличчі знову з’явився сумний і навіть задумливий вигляд. Шарка стиха скрикнула, не зводячи очей з Метью.

— Ти їй подобаєшся. — І недивно. Вони обоє за своїми інстинктами були мисливцями, і обоє були обмежені так, що не могли повністю віддатися поклику й жазі вистежувати й убивати.

Ми поїхали звивистою стежиною до річкової ущелини, яка колись служила ровом для палацу. Ріка висохла, а ущелина відігравала роль огорожі, яка не давала імператорській дичині забрідати до міста. Тутешня місцевість кишіла оленями, козулями та дикими кабанами. Випускали сюди й левів та інших представників котячих зі звіринця — у ті дні, коли Рудольф бажав полювати з ними, а не з птахами.

Я очікувала хаосу, але полювання було відрежисоване не гірше за балет. Щойно Рудольф випустив свого кречета, як птахи, що сиділи на деревах, хмарою здійнялися угору і чкурнули навтьоки, щоб не дістатися на обід хижому птаху. Кречет шугонув униз і помчав над підліском, зі свистом розсікаючи крилами повітря і дзеленькаючи дзвониками, прив’язаними до його лап. Переполохані рябчики вискочили з-під укриття й кинулися навтьоки, тріпочучи крилами і розлітаючись навсібіч. Кречет обрав собі ціль, вибрав зручний кут атаки — і кинувся на неї, щоб ударити пазурами та дзьобом. Рябчик полетів униз, а кречет наполегливо й безжально переслідував його до самої землі, де рябчика, ошелешеного й пораненого, було вбито. Єгері спустили псів і кинулися разом із ними по засніженій землі. Із ними загуркотіли копитами коні, і переможні вигуки чоловіків потонули в гавкоті собак.

Коли коні донесли вершників до місця падіння здобичі, ми побачили сокола, який стояв над здобиччю, прикриваючи рябчика крилами від потенційних суперників. Колись схожу позу прийняв Метью в Бодлійській бібліотеці, і я відчула, як він поглянув на мене, щоб пересвідчитися, що я поруч із ним.

Тепер, коли імператор вполював свою здобич, решта мисливців були вільні приступити до полювання. Усі разом вони вполювали понад ста птахів — достатньо, щоб прогодувати пристойну кількість придворних. Була лише одна сварка. Як це не дивно, сталася вона між розкішним сріблястим кречетом Рудольфа та маленьким брунатно-білим голуб’ятником Метью.

Метью тримався осторонь, їдучи позаду всієї мисливської чоловічої компанії. Він випустив свого птаха значно пізніше за інших і не поспішав заявляти своє право на рябчика, якого збила Шарка. Хоча ніхто з решти чоловіків не спішився зі своїх коней, Метью це зробив і відманив соколиху від здобичі за допомогою стиха мовленого слова та шматочка м’яса, відірваного від попередньої здобичі.

Однак одного разу Шарці не вдалося наздогнати свою здобич, бо, втікаючи від неї, вона опинилася прямо на траєкторії польоту Рудольфового кречета. Але Шарка вирішила не здаватися. Хоча кречет і був більшим, вона була моторнішою й впертішою. Наздоганяючи рябчика, вона пролетіла так близько від моєї голови, що я аж відчула зміну тиску повітря. Шарка була така маленька — навіть менша за самого рябчика, а тим паче — за імператорського кречета. Рябчик спробував було різко набрати висоту, але було вже пізно. Пташка-голуб’ятник швидко змінила напрям руху, запустила свої пазурі у здобич і своєю вагою почала тиснути її униз, до землі. Обурений кречет досадливо заверещав, а за мить заверещав і Рудольф, гучно протестуючи проти такого повороту подій.

— Ваша птаха завадила моїй вполювати здобич, — люто скрикнув імператор, коли Метью пришпорив коня, щоб забрати голуб’ятника.

— То не моя птаха, ваша величносте, — відказав Метью. Коли він наблизився до Шарки, вона розпушила пера, розкинула крила, щоб мати якомога страшніший вигляд, та ще й пронизливо писнула. Та Метью промимрив щось ніжне, щось смутно мені знайоме, і пташка вгамувалася й опустила крила. — Шарка належить тобі. А сьогодні вона довела, що є гідною носити ім’я великого богемського воїна.

Метью узяв сокола та рябчика і підняв їх догори, щоб бачили придворні. Коли він ніс її по колу, пута Шарки вільно теліпалися, а дзвіночки на її лапах — дзвеніли. Невпевнені в тому, як слід на це реагувати, придворні чекали на реакцію Рудольфа. Натомість першою озвалася я.

— А чи не жіночої статі був той хоробрий богемський воїн, чоловіче любий?

Метью припинив свій рух по колу і весело вишкірився.

— Так, дружинонько, а що? У реальному житті Шарка була маленькою та рішучою, точнісінько, як оця імператорська пташка. Вона знала, що найгрізніша зброя воїна знаходиться між його вухами. І для більшої дохідливості думки Метью постукав себе по голові. Рудольф цю думку не лише зрозумів, він був просто у розпачі і явно не знав, що вдіяти.

— Таких, як вона, багато серед жінок із Малої Страни, — сухо зауважила я. — І як же та Шарка розпорядилася своїм непересічним розумом? — Та не встиг Метью відповісти, як його перервала якась незнайома молода жінка.

— Шарка здолала цілий загін вояків, — пояснила вона жвавою латиною з сильним чеським акцентом. Сивобородий чоловік, явно її батько, схвально на неї поглянув, і дівчина залилася рум’янцем.

— Справді? — спитала я, зацікавившись. — А як?

— Удала, що потрапила в біду і потребує порятунку, а коли вони врятували її, вона запросила вояків відсвяткувати її звільнення і накачала їх вином, — з огидою в голосі пояснила інша жінка, цього разу — набагато старша та ще й з гачкуватим носом, яким вона запросто могла помірятися з Августою. — Чоловіки охочі на такі приманки.

Я не витримала і розреготалася. Аристократка з гачкуватим носом теж розсміялася — на власний превеликий подив.

— Боюся, імператоре, дами не дозволять, щоб їхню героїню гудили за гріхи інших дівчат. — Метью витягнув з кишені каптур, обережно вдягнув його на вершечок гордої голови соколиці. А потім нахилився і зубами затягнув мотузку. І під вибух аплодисментів єгер забрав у нього Шарку.

Ми під’їхали до будинку в італійському стилі з біло-червоним дахом, що стояв на краю палацових угідь, щоб там випити вина і попоїсти, хоча я воліла б погуляти в саду, де якраз квітнули імператорські нарциси і тюльпани. До нас приєдналися інші члени двору, включно з кислопиким Страдою, маестро Хофнагелем та виробником приладдя та інструментів Еразмом Габермелем, якому я подякувала за довідник.

— Тепер, коли великий піст майже скінчився, для підняття нашого духу й позбавлення від нудьги нам потрібне весняне свято, — сказав гучним голосом якийсь молодий придворний. — Як ви гадаєте, ваша величносте?

— Маскарад? — Рудольф відсьорбнув вина й витріщився на мене. — Якщо так, то його темою буде Діана й Актеон.

— Ця тема є вельми розхожою, ваша величносте, до того ж, переважно англійською, — зауважив Метью з сумом у голосі. Рудольф почервонів, як буряк. — Може, краще обрати тему Деметри та Персефони, тим паче що вона більш пасує для цієї пори року.

— Або історію Одіссея, — запропонував Страда, кинувши на мене злобний погляд. — Фрау Ройдон гратиме Цирцею і всіх нас перетворить на поросят.

— А це цікаво, Оттавіо, — зауважив Рудольф, доторкнувшись вказівним пальцем до своєї повної верхньої губи, — мені б сподобалося грати Одіссея.

«Нізащо у світі, — подумала я. — Тільки не з цією неминучою сценою у спальні, де Одіссей змушує Цирцею поклястися, що вона не зваблюватиме його».

— А можна мені дещо запропонувати? — спитала я, бажаючи перепинити лихо, що забовваніло на моєму обрії.

— Аякже, аякже, — щиросердо погодився Рудольф, узявши мене за руку і підбадьорливо її поплескавши.

— Історія, яку мені хотілося б вам запропонувати, потребує, щоб хто-небудь взяв на себе роль Зевса, володаря всіх богів і божеств, — сказала я імператору, потихеньку витягуючи свою руку з-під його долоні.

— Я буду переконливим і правдоподібним Зевсом, — радо погодився він, і посмішка освітила його обличчя. — А ви гратимете Калісто? — «Ніколи в житті, — подумала я. — Я не дозволю Рудольфу вдавати, що він оволодів мною й запліднив».

— Та ні, ваша величносте. Якщо ви наполягатимете на моїй участі у цій розвазі, то я радше зіграю богиню місяця. — Я сховала руку, просунувши її у вигин ліктя Метью. — А щоб спокутувати свою недавню ремарку, Метью міг би зіграти Ендиміона.

— Ендиміона? — спитав Рудольф, і його посмішка швидко перетворилася на кислу міну.

— Бідолаха Рудольф. Знову його надурили, — сказав Метью так, що його почула одна я. — Ендиміон, ваша величносте, — сказав він голосом наставника, який розмовляє з нетямущим учнем, — це прекрасний юнак, зачаклований спати, щоб зберегти своє безсмертя і цнотливість Діани.

— Я знаю цю легенду, герр Ройдон! — застеріг його Рудольф.

— Вибачаюся, ваша величносте, — сказав Метью з граціозним, але нещирим поклоном. — Діана прекрасно виглядатиме на своїй колісниці, коли приїде кинути задумливий погляд на чоловіка, якого кохає.

На цю мить Рудольф уже був не червоний, як буряк, а пурпурово-чорний. Помахом руки нам дали зрозуміти, що його величність більше не бажають нашої присутності, і ми подалися додому, до «Трьох Круків».

— Я маю лише одне прохання, — сказав Метью, коли ми пройшли крізь парадні двері. — Може, я й вампір, але квітень — холодний місяць у Празі. Зважаючи на температуру, костюми, які ти придумаєш для Діани та Ендиміона, мають бути чимось суттєвішим за місячний серпик для твоєї голови і серветку, яка закриватиме мої стегна.

— Не встигла я призначити тебе на цю роль, а ти вже викидаєш мені театральні коники! — Я махнула рукою, немов страшенно розгнівалася. — Прямо якийсь зірковий талант!

— Так завжди буває, коли працюєш з акторами-аматорами, — посміхнувся Метью. — До речі, я знаю, як почнеться цей маскарад:

— Тільки не треба Кітса цитувати! — розсміялася я. — Він романтичний поет, і до його появи іще триста років.

— театрально вигукнув Метью, підхоплюючи мене на руки.

— Наскільки я можу судити, тент для вас доведеться шукати мені, — сказав Гелоуглас, громоподібно гупаючи сходами вниз.

— А ще — кілька овець. Чи, може, астролябію. Ендиміон може бути як пастухом, так і астрономом.

— Єгер Рудольфа ніколи не віддасть жодної зі своїх химерних овець, — похмуро мовив Гелоуглас.

— Метью може скористатися моїм посібником, — сказала я і озирнулася. Він мав лежати на камінній полиці, там, де його не міг дістати Джек. — Куди ж він подівся?

— Енні з Джеком показують його Швабрі. Вони гадають, що та книга — чарівна.

До того моменту я не помічала стрічок, що тягнулися прямо угору від каміна — сріблясті, золотисті та сірі. Кинувшись до дітей, щоб вони, бува, не пошкодили довідник, я наступила на край своєї спідниці. І поки я добігла до Джека та Енні, моя спідниця стала схожою на плаття з вирізами.

Енні з Джеком розкрили довідник як книгу, розгорнувши на всю ширину його внутрішні крильця-обкладинки. Бажання Рудольфа полягало в тому, щоб дати мені знаряддя, за допомогою якого я б мала змогу стежити за рухом небесних тіл, і Габермель перевищив самого себе. Посібник містив сонячний циферблат, компас, пристрій для вирахування довжини годин у різні пори року, витончений місячний годинник — чиї шестерінки можна було налаштувати показувати дату, час, чинний знак Зодіаку та фазу місяця — а також мапу широт, яка містила (на моє прохання) такі міста, як Роаноук, Лондон, Ліон, Прага та Єрусалим. Одне з крилець мало корінець, в який можна було вставляти одну з найостанніших тогочасних новацій: сторінку багаторазового використання, зроблену з особливим способом обробленого паперу, на якому можна було писати, а потім — ретельно витирати і робити нові нотатки.

— Поглянь, Джеку, знову почалося, — сказала Енні, втупившись в інструмент. Швабра (вже ніхто у домі не звав цуценя «Лоберо», окрім Джека) загавкав і замахав хвостиком, зачудовано спостерігаючи, як місячний годинник став обертатися сам по собі.

— Ставлю пенні на те, що коли обертання припиниться, то у вікні з’явиться повний місяць, — сказав Джек, плюнувши на руку і подаючи її Енні.

— Ніяких парі, — механічно промовила я, сідаючи навпочіпки біля Джека.

— А коли це почалося, Джеку? — спитав Метью, відсовуючи Швабру.

Джек знизав плечима.

— Таке траплялося повсякчас відтоді, як герр Габермель прислав його нам, — зізналася Енні.

— А він отак крутиться увесь день чи в певний час? — поцікавилася я.

— Тільки раз чи два. А компас обертається один раз, — винувато сказала Енні. — Я мала б вам сказати. Я відразу ж відчула, що ця книга магічна, щойно я її побачила.

— Та все нормально, — заспокоїла я її. — Нічого страшного не сталося. — Із цими словами я приклала свій палець до центру місячного годинника і наказала йому зупинитися. І він зупинився. Щойно обертання припинилося, як сріблясті й золотисті стрічки довкола посібника поволі щезли, і залишилася одна тільки сіра стрічка. І враз загубилася серед численних кольорових стрічок, що наповнювали наш будинок.

— Що це означає? — спитав згодом Метью, коли в домі стало тихо і коли у мене вперше з’явилася можливість надійно забрати посібник у дітей. Я вирішила сховати його на балдахіні нашого ліжка. — До речі, всі ховають речі на вершечку балдахіна. Це — найперше місце, куди полізе Джек, коли шукатиме книжку.

— Хтось явно шукає нас, — сказала я і, знявши посібник із балдахіна, заходилася шукати для нього нову схованку.

— У Празі? — Метью простягнув руку, а коли я подала йому прилад, він поклав його до свого камзола.

— Ні. У часі.

Метью різко всівся на ліжко і вилаявся.

— Це моя провина, — сказала я, боязко поглянувши на нього. — Я намагалася створити заклинання, щоб посібник попереджав мене щоразу, коли хто-небудь задумає поцупити його. Це заклинання мало на меті вберегти Джека від халепи. Боюся, що мені доведеться переробити те заклинання.

— А чому ти думаєш, що це хтось з іншого часу? — спитав Метью.

— Тому що місячний годинник — це постійний календар. А його шестерінки оберталися так, наче намагалися увібрати в себе інформацію, яка знаходилася поза межами їхніх технічних можливостей. Це нагадує мені слова, що гасали туди-сюди в манускрипті Ешмол-782.

— Може, дзижчання компаса вказує на те, що той, хто нас шукає, знаходиться також і в іншому місці. Як і місячний годинник, цей компас не може вказати на істинну північ через те, що його змушують рахувати відразу два напрямки: один для нас у Празі, а другий — для когось іще.

— А, може, це Ізабо чи Сара, і їм потрібна наша допомога? — Саме Ізабо послала Метью примірник «Доктора Фауста», щоб допомогти нам потрапити в 1590 рік. Вона знала, куди ми вирушаємо.

— Ні, — впевнено заперечив Метью. — Вони б нас не видали. Це хтось інший. — Він прикипів до мене поглядом своїх сіро-зелених очей. У них знову з’явився отой неспокійний вираз, сповнений жалю.

— Ти дивишся на мене так, наче я якимось чином тебе зрадила, — сказала я, сідаючи біля нього на ліжко. — Якщо ти не хочеш, щоб я брала участь у маскараді, я не братиму.

— Йдеться не про це. — Метью підвівся і відійшов від мене. — Ти все одно щось від мене приховуєш.

— Ми всі щось приховуємо від інших, Метью, — відказала я. — Неістотні дрібниці. Інколи — дуже важливі речі, наприклад, про членство в Конгрегації.

Його звинувачення гризли мою душу — і це незважаючи на те, що я ще багато чого не знала про нього.

Раптом руки Метью опинилися на моїх плечах, і він підняв мене.

— Ти що, так мені цього ніколи й не простиш? — Його очі були тепер чорні, а пальці боляче вп’ялися в мою плоть.

— Ти обіцяв, що толеруватимеш мої таємниці, — сказала я. — Рабі Лев має рацію. Однієї толерантності замало.

Метью чортихнувся і відпустив мене. У коридорі почулися кроки Гелоугласа й сонне бурмотіння Джека.

— Я забираю Джека та Енні до будинку Болдвіна, — сказав Гелоуглас із порога. — Тереза з Кароліною вже пішли. П’єр піде зі мною і цуценя також. — Він стишив голос. — Коли ви сперечаєтеся, хлопець лякається, а за своє коротке життя він уже пізнав достатньо страху. Розберіться між собою, бо я відвезу їх назад до Лондона, а ви тут самі собі даватимете раду, — сказав Гелоуглас, люто блиснувши очима.

Метью мовчки сидів біля каміна з келихом вина в руці, втупившись незмигним поглядом у вогонь. Щойно група відбула, як він піднявся і рушив до дверей.

Нічого не плануючи і нічого не подумавши наперед, я випустила свою дракониху. «Зупини його», — наказала я. Пролітаючи повз Метью, моя звірюка оповила його сірим туманом, а біля дверей приземлилася і, набувши реальних тілесних форм, заблокувала двері, впившись пазурами й крилами в одвірок. Коли Метью підійшов до неї надто близько, з її рота застережливо вирвався язик вогню.

— Нікуди ти не підеш, — сказала я. Мені коштувало великих зусиль не підвищити голосу. Може, Метью й був набагато дужчий за мене і легко міг здолати мене фізично, але навряд чи він зможе впоратися з вогнедишним драконом. — Мій фамільяр трохи схожий на Шарку: маленький, але кусючий та впертий. Я б на твоєму місці не стала б його злити.

Метью обернувся і поглянув на мене холодними очима.

— Якщо ти на мене злий, то скажи. Якщо я зробила щось таке, що тобі не до вподоби, скажи. Якщо ти хочеш покласти край нашому шлюбу, май мужність завершити його достойно й чисто, щоб я могла… могла від цього відійти й одужати. Бо якщо ти й далі дивитимешся на мене так, наче ти хочеш нашого розлучення, то ти мене знищиш.

— Я не маю бажання класти край нашому шлюбу, — різко відказав Метью.

— Тоді будь моїм чоловіком, — сказала я, наближаючись до нього. — Знаєш, що я подумала, коли бачила сьогодні отих прекрасних птахів? Я подумала: отак би мав виглядати Метью, якби він був вільний бути самим собою. А коли я побачила, як ти надів на Шарку ковпак, позбавляючи її можливості полювати згідно з її мисливським інстинктом, я помітила в твоїх очах той самий вираз жалю й провини, який я бачила в твоїх очах завжди відтоді, як я втратила дитину.

— Це не має стосунку до дитини. — В очах Метью блиснув застережливий вогник.

— Так. Це стосується мене. І тебе. І чогось настільки страхітного, що ти не можеш собі в цьому зізнатися: попри твою так звану владу над життям та смертю, ти не в змозі все контролювати і не можеш уберегти ані мене, ані будь-кого з тих, кого ти любиш, від лиха.

— І ти гадаєш, що саме втрата дитини підштовхнула мене до цієї думки?

— А що іще? Твоє почуття провини перед Лукасом та Бланкою ледь не знищило тебе.

— Ти помиляєшся. — Метью запустив руки мені у волосся і, розв’язавши вузлик кісок, вивільнив аромат ромашки та м’яти, якими пахло мило, котрим я користувалася. Зіниці його очей були величезні й чорнильно-чорні. Він глибоко вдихнув, вбираючи мій запах, і зіниці трохи повернули собі своє звичне зеленувате забарвлення.

— Тоді скажи, що це.

— Ось що. — Узявшись за край мого корсажа, Метью легко розідрав його навпіл.

А потім розв’язав мотузочку моєї сорочки, оголив мені груди і провів пальцем по голубій жилці вени, що на них виступила, і далі — по складках моєї білизни.

— Кожен день мого життя — це битва за самовладання. Я борюся з моїм гнівом та нудотою, яка приходить після нього. Я б’юся з моїм почуттям голоду та спраги, бо я вважаю, що не маю права брати кров інших створінь — навіть тварин, хоча це зносити легше, аніж брати кров у тих, кого ти потім одного дня можеш зустріти на вулиці. — Він підняв очі й зустрівся зі мною поглядом. І я перебуваю в стані перманентної війни з самим собою через оте невимовне бажання володіти твоїм тілом і душею у такий спосіб, який є недоступним й незбагненним для будь-якої теплокровної істоти.

— Так ти хочеш моєї крові? — прошепотіла я, раптом все збагнувши. — Значить, ти брехав мені.

— Я брехав самому собі.

— Я ж казала тобі — і не раз, що ти можеш мати її, — відказала я. Я вхопила сорочку і стягнула її іще нижче. Нагнувши голову, я оголила ключицю. — Візьми. Мені байдуже. Я просто хочу, щоб ти завжди був зі мною, — сказала я, стримуючи ридання.

— Ти — моя пара. Я ніколи з власної волі не візьму кров із твоєї шиї, — заперечив Метью, холодними пальцями натягаючи сорочку назад. — Коли я зробив це в Медісоні, то тільки через те, що був надто слабкий і не міг себе контролювати.

— А чим тобі не подобається моя шия? — збентежено спитала я.

— Вампіри кусають у шию лише чужинців та підлеглих. Але не коханців. І тим паче свою пару.

— Домінування, — сказала я, пригадуючи нашу попередню розмову про вампірів, кров та секс — і харчування. Значить, укуси в шию отримують здебільшого люди. Виходить, що в легендах про вампірів є зерно істини.

— Свою пару вампіри кусають отут, — сказав Метью, — біля серця. — І притиснувся губами до моєї голої полоті поверх краю сорочки. Саме там він поцілував мене в нашу шлюбну ніч, коли емоції переповнювали його.

— А мені здавалося, що ти хотів поцілувати мене там просто через звичайну пристрасть, — сказала я.

— Немає нічого простого й звичайного у бажанні вампіра брати кров саме з цієї вени. — Він опустив свій рот на сантиметр до блакитної жилки і знову притиснувся до мене губами.

— Але якщо справа не у харчуванні й не в домінуванні, тоді в чім?

— У чесності. — Коли очі Метью зустрілися з моїми, в них і досі було більше чорного кольору, аніж зеленого. — У вампірів надто багато таємниць, щоб завжди бути чесними. Ми ніколи не ділимося всіма ними словесно, і більшість цих таємниць є надто складними, щоб мати якийсь чіткий сенс, хоч як не намагайся його висловити. До того ж, у моєму світі існують заборони на розкриття таємниць.

— Можеш мені про це не нагадувати. Я вже багато разів про це чула.

— Пити кров свого коханця чи коханої означає, що ховати вже немає чого. — Метью уставився на мої груди і знову торкнувся вени кінчиком пальця. — Ми називаємо оцю вену серцевою. Кров у цьому місці — найсмачніша. Тут отримуєш відчуття повного володіння й повної приналежності, але це вимагає також повного самовладання, повного контролю над собою, інакше тебе поглине хвиля емоцій, які породжуються в результаті, — сказав він сумним голосом.

— А ти не впевнений у своїй здатності контролювати себе, бо боїшся отої жаги крові.

— Ти бачила мене, коли вона повністю заволодіває мною. Поштовх цій жазі дає інстинкт панувати й оберігати. А хто, як не я, становить для тебе найбільшу загрозу?

Я скинула сорочку з плечей, витягнула з рукавів руки й оголилася по пояс. А потім почала розв’язувати і смикати мотузки спідниці.

— Не треба, — заперечив Метью, і очі його стали іще чорнішими. — Тут немає нікого, і коли щось станеться…

— То ти висмокчеш мене досуха? — продовжила я, виступаючи із спідниці, що впала на долівку. — Якщо ти не довіряв собі, коли Філіп був неподалік і міг почути, то тим більше не довірятимеш, бо Гелоуглас та П’єр завжди будуть раді тобі допомогти.

— Це не тема для жартів.

— Так, не тема, — погодилася я, беручи його руки в свої. — Це — тема для чоловіків та їхніх дружин. Це справа чесності й довіри. Мені нема чого ховати від тебе. Якщо взяти кров з моєї вени означатиме покласти край твоїй невпинній потребі полювати за моїми здогадними й уявними таємницями, то можеш це зробити хоч зараз.

— Це — не те, що вампір робить лише один раз, — застеріг Метью, намагаючись відсунутися від мене.

— А я й не думала, що лише один раз. — Я запустила свої пальці у волосся на його потилиці. — Візьми мою кров. Візьми мої таємниці. Роби те, що підказують тобі твої інстинкти, що вони тобі криком кричать. Тут немає ані каптурів, ані пут. У моїх обіймах ти маєш бути вільним, навіть якщо це буде єдиним місцем, де ти зможеш бути вільним.

Я наблизила його рот до свого. Спершу Метью зреагував обережно, тримаючи мене за зап’ястя так, наче збираючись відірватися за першої ж нагоди. Але його інстинкти були сильні, а бажання — іще сильнішим. Воно було таким сильним, що його можна було відчути фізично, на дотик. Стрічки, що поєднували світ, зсунулися і перегрупувалися довкола мене, немов звільняючи місце для такого потужного почуття. Я потихеньку відсунулася від Метью, і мої груди з кожним подихом здіймалися дедалі вище.

Він мав такий переляканий вигляд, що у мене аж серце защеміло. Але було й пристрасне бажання. «Страх і бажання». Недивно, що ці почуття стали основною темою його університетського есе, коли він здобув стипендію. Кому ж, як не вампіру, краще знати про безперервну боротьбу, яка точиться між цими почуттями?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я, опускаючи руки по боках. Він мав зробити це сам. Я не мала допомагати йому наблизити свій рот до моєї вени.

Момент чекання був болісним, але нарешті Метью нахилив голову. Моє серце пришвидшено забилося, і я почула, як він глибоко вдихнув.

— Мед. Ти завжди пахнеш медом, — зачудовано пробурмотів він і впився своїми гострими зубами мені в шкіру.

Коли Метью брав мою кров раніше, то ретельно знеболював місце укусу своєю кров’ю. Не так було цього разу, але шкіра й так оніміла від того, що Метью міцно припав до неї. Узявши мене руками за спину, він ніжно похилив мене до ліжка. І я застигла отак у повітрі, чекаючи, коли він насититься. І коли між нами не залишиться більше нічого, окрім кохання.

Приблизно через півхвилини після початку Метью зупинився. І з подивом поглянув на мене так, наче щойно відкрив щось несподіване. Його очі були геть чорні, і на якусь скороминущу мить мені здалося, що то ним почала оволодівати жага крові.

— Усе нормально, коханий, — прошепотіла я.

Метью знову нахилив свою голову і знову почав пити. І пив, доки не віднайшов те, що хотів. Це зайняло трохи більше хвилини. Він поцілував місце над моїм серцем із такою ж ніжною побожністю, яка була у нього на обличчі в нашу шлюбну ніч, і сором’язливо поглянув на мене.

— І що ж ти знайшов?

— Тебе. І тільки тебе, — стиха мовив Метью.

Його сором’язливість швидко обернулася на пристрасть. Він поцілував мене, і невдовзі наші тіла переплелися. За винятком отого несамовитого акту під стіною, ми не кохалися вже багато тижнів, і спершу наші рухи були незграбними й невмілими, бо ми розучилися рухатися в унісон. Моє тіло напружувалося все більше й більше, стискаючись, мов пружина. Іще один енергійний рух, іще один глибокий поцілунок — і я полетіла у безодню відчуттів.

Метью уповільнився. Наші погляди зустрілися й з’єдналися. Я іще ніколи не бачила його таким: вразливим, сповненим надії, прекрасним, вільним. Тепер між нами не було таємниць, не було стримуваних почуттів, і ми вже могли не боятися несподіваного лиха, яке занесе нас до таких темних закутків, де навіть надії на надію не залишиться.

— Ти відчуваєш мене? — спитав Метью. Він був центром тиші і спокою в моєму осерді. Я кивнула. Він посміхнувся і почав рухатися з навмисною повільністю та обережністю. — Я — в тобі, Діано. Я даю тобі життя.

Ці самі слова я колись сказала йому, рятуючи від смерті, коли він пив мою кров.

Я й не думала тоді, що він їх почує і запам’ятає.

Він знову почав рухатися в мені, повторюючи ці слова, мов заклинання. То була найпростіша, найпрекрасніша і найчистіша форма магії у світі. Метью вже був уплетений у мою душу. Уплетений в моє тіло так само, як і моє було вплетене в його. Моє серце, що впродовж останніх місяців розривалося з кожним сумним дотиком та винуватим поглядом, знову почало зшивати себе воєдино.

Коли над обрієм повільно піднялося сонце, я простягнула руку й торкнулася Метью поміж очей.

— Цікаво, чи можу і я читати твої думки.

— Уже прочитала, — сказав Метью, беручи мої пальці й цілуючи їхні кінчики. — Іще тоді, в Оксфорді, коли ти отримала фото своїх батьків. Ти не розуміла, що ти робиш. Але все одно відповідала й відповідала на запитання, які я не міг поставити тобі уголос.

— А можна, я знову спробую? — спитала я, майже впевнена, що він скаже ні.

— Звісно, що можеш. Якби ти була вампіром, я б уже запропонував тобі свою кров, — відповів Метью, відкинувшись на подушку.

Я трохи повагалася, упорядкувала свої думки і зосередилася насамкінець на одному простому запитанні: як я можу пізнати серце Метью?

Єдина срібляста стрічечка мерехтіла, протягнувшись від мого серця до тої точки на його лобі, де мало б бути третє око, якби він був відьмаком. Стрічечка вкоротилася, притягнула мене ближче, і мої вуста торкнулися його шкіри.

І в моїй голові вибухнула феєрверком безліч образів і звуків. Я побачила Джека та Енні, Філіпа й Ізабо. Я побачила Гелоугласа й інших чоловіків, яких я не знала і які займали вважливі місця у пам’яті Метью. Я побачила Елеонору й Лукаса. Я віднайшла почуття тріумфу, коли він розв’язав якусь важку наукову проблему, почула радісний викрик, коли Метью виїхав верхи із лісу, щоб полювати й убивати, як веліла йому його природа. Я побачила себе — я усміхалася йому.

А потім я побачила обличчя герра Фукса, вампіра, якого я зустріла у Гебрайському кварталі, і чітко почула слова «Мій син, Беньямін».

Я різко відсахнулася, сівши на п’яти і притуливши палець до тремтячих губ.

— Що сталося? — спитав Метью, випрямляючись і насуплюючи брови.

— Герр Фукс! — із жахом поглянула я на нього, боячись, що він подумав найгірше. — Я не здогадалася, що він твій син, що це він — Беньямін. — У тому вампірові й натяку не було на схильність до жаги крові.

— Це не твоя провина. Ти ж не вампір, а Беньямін розказує лише те, що вважає потрібним, — сказав Метью заспокійливим голосом. — Напевне, я відчув його присутність біля тебе: слабкий залишок запаху, якийсь натяк на те, що він був поруч. Саме тому я й подумав, що ти від мене щось приховуєш. Я помилився. Вибач за те, що поставив тебе під сумнів, серденько.

— Але Беньямін мав здогадатися, хто я. Бо твій запах на мені повсюди.

— Звісно, що він здогадався, — невимушено мовив Метью. — Я пошукаю його завтра, але якщо Беньямін не захоче зі мною зустрічатися, то мені нічого не залишиться, як застерегти Гелоугласа та Філіпа. Вони дадуть знати решті родини, що Беньямін знову проявився.

— Застерегти? — спитала я. Коли ж Метью ствердно кивнув, то у мене по спині побігли холодні мурашки.

— Страшнішим за Беньяміна, охопленого жагою крові, є Беньямін умиротворений і спокійний, яким ти його бачила у рабі Лева, — пояснив Метью. — Як казав малий Джек, найстрашніші потвори завжди мають вигляд звичайних людей.

Та ніч позначила справжній початок нашого шлюбу. Метью став спокійнішим та зосередженішим, і таким я його ще ніколи не бачила. Лишилися в минулому різкі репліки, раптові зміни напрямку думок та імпульсивні рішення, котрі донині характеризували наші взаємини. Натомість Метью став методичнішим, стриманішим, але все одно смертельно небезпечним. Він став регулярніше харчуватися, виходячи на полювання як у місті, так і в сусідніх селах. У міру того як його м’язи міцнішали й набирали вагу, я, нарешті, побачила те, що колись побачив Філіп: його син, попри свої великі розміри, марнів через відсутність належного харчування.

А в тому місці у мене на грудях, де він пив кров, залишився сріблястий півмісяць. Він був не схожий на інші шрами мого тіла — йому бракувало грубої захисної тканини, такої характерної для решти шрамів. Метью пояснив це властивостями своєї слини, яка закрила місце укусу, водночас не даючи йому повністю загоїтися. Ритуал надпивання крові своєї пари, який виконував Метью, та мій новий ритуал відьминого поцілунку, який забезпечував мені доступ до його думок, давали нам відчуття глибшої інтимності. Ми не завжди кохалися, коли він приходив до мене у ліжко, але коли ми кохалися, то цей акт починався і завершувався отими двома разючими моментами абсолютної чесності, які знімали не лише сумніви Метью, а й мою найбільшу тривогу: що наші таємниці якимось чином нас же і знищать. І навіть коли ми не кохалися, ми говорили відверто й невимушено, про що більшість закоханих можуть тільки мріяти.

Наступного ранку Метью розповів Гелоугласу та П’єру про Беньяміна. Лють Гелоугласа спалахнула й згасла, зате П’єрів страх став тепер проявлятися кожного разу, коли хтось стукав у двері або підходив до мене на базарі. Вампіри шукали його день і ніч, і Метью сам планував ці пошукові експедиції.

Але Беньяміна ніде не можна було знайти. Наче у воду впав.

Настав і закінчився Великдень, і наші плани стосовно Рудольфового весняного свята, яке мало відбутися наступної суботи, дійшли до своєї фінальної стадії. Ми з маестро Хофнагелем перетворили Велику залу на квітучий сад за допомогою горщиків з тюльпанами. Я була в захваті від цього приміщення, з його склепінчастими конструкціями, що тримали арочний дах, наче віти плакучої верби.

— Ми сюди й апельсини імператорські перенесемо, — сказав Хофнагель, сяючи від задоволення цікавою роботою. — І павичів.

У день вистави слуги понаносили з палацу та собору вільні канделябри, щоб створити в гулкому кам’яному приміщенні ілюзію зоряного неба, а підлогу притрусили свіжим очеретом. Як сцену ми використали майданчик сходів, що вели до імператорської каплиці. То була ідея маестро Хофнагеля, бо в такому випадку я б мала змогу з’являтися на вершечку сходів, мов місяць, а Метью вирахував моє мінливе положення за допомогою однієї з астролябій пана Габермеля.

— А чи не надто ми заглиблюємося у філософію? — спитала я, відразу прикривши долонею рота.

— Це двір Рудольфа Другого, — сухо зауважив Хофнагель. — Тут не може бути надміру філософії.

Коли придворні прийшли на бенкет, то аж охнули в захваті від сцени, яку ми облаштували.

— Їм подобається, — прошепотіла я Метью з-за ширми, яка закривала нас від натовпу. Наше величне антре було призначене на десерт, а допоки ми заховалися на Лицарських сходах біля зали. Метью розважав мене оповідками про старі часи, коли він і сам приїздив на лицарський турнір. Коли ж я висловила сумнів у придатності зали для таких специфічних змагань, то він здивовано вигнув брову.

— А навіщо, по-твоєму, ми зробили залу такою великою, а стелю такою високою? Празькі зими можуть тривати до біса довго, а озброєні знуджені молодики вельми небезпечні. Краще нехай чимдуж кидаються один на одного, аніж затівають війни з сусідніми королівствами.

Вино лилося рікою, столи вгиналися від страв, і невдовзі шум у залі став оглушливим. Коли почали подавати десерти, ми з Метью нишком зайняли свої місця. Маестро Хофнагель намалював для Метью жвавий пасторальний пейзаж і неохоче виділив йому одне з апельсинових дерев, щоб він міг сидіти під ним на валуні, роль якого виконував ослін, укритий сірою повстю. Я мала чекати свого виходу, а потім вигулькнути з каплиці і стати за старими дерев’яними дверима, покладеними набік і розмальованими під колісницю.

— Не спробуй розсмішити мене, — застерегла я Метью, коли він цьомкнув мене у щоку і побажав удачі.

— Мені дуже подобаються важкі ситуації, — прошепотів він у відповідь.

Коли музичні акорди заповнили кімнату, придворні потроху позамовкали. Коли в приміщенні стало абсолютно тихо, Метью показав своєю астролябією на небеса, і маскарад почався.

Іще в процесі підготовки я вирішила, що найкращий метод постановки має полягати в мінімумі тексту і в максимумі танців. По-перше, кому захочеться, добряче попоївши, сидіти й слухати промови? Я достатньо часто бувала на академічних заходах, щоб переконатися в тому, що це — погана ідея. Синьйор Пасетті радо навчив декотрих придворних дам «танцю мандрівних зірок», що мало забезпечити Метью небесним предметом споглядання, коли він чекатиме появи своєї коханої місячної жінки. З огляду на те, що у виставі на деякі ролі були призначені відомі придворні красуні у фантастично розцяцькованих коштовностями платтях, маскарад швидко набув схожості зі шкільною виставою з таким її обов’язковим атрибутом, як захоплені батьки. Метью корчив кислі міни, наче ще трохи — і він більше не витримає цього видовища.

Коли ж скінчився танець, музики позначили мою появу гуркотом барабанів та вереском сурм. Маестро Хофнагель причепив на двері каплиці штори, і я тільки й мала, що пройти крізь них із поважністю богині (і при цьому не зачепитися за них своїм схожим на місяць головним убором, як уже не раз примудрялася під час репетицій), а потім задумливо витріщитися на Метью. А він, якщо буде на те воля Божа, зачудовано витріщатиметься на мене, при цьому не відволікаючись на споглядання моїх грудей.

Я зробила паузу, входячи в роль, вдихнула повні груди повітря і впевнено проштовхнулася крізь штори, намагаючись пливти, наче місяць по небу.

Придворні захоплено охнули й завмерли.

Задоволена тим, що мені вдалося таке переконливе антре, я поглянула на Метью. Його очі були круглі, наче блюдця.

«Ой, ні, тільки не це!» Я помацала пальцем ноги підлогу, але, як я й підозрювала, вже встигла піднятися над нею на кілька дюймів — і продовжувала підніматися. Я випростала руку, сподіваючись зачепитися за край моєї імпровізованої колісниці, і побачила, що моя шкіра випромінює сріблясте сяйво. Метью різко кивнув головою у бік моєї тіари та маленького сріблястого серпика місяця. Не маючи дзеркала, я й гадки не мала, що роблю, але боялася найгіршого.

— Ля Діосо! Чудово! Прекрасний ефект! — вигукнув Рудольф і, підвівшись, енергійно зааплодував.

Розгублені придворні невпевнено приєдналися до нього. При цьому декотрі спершу перехрестилися.

Повністю заволодівши увагою залу, я притиснула руки до грудей і закліпала очима на Метью, який на мій захоплений погляд відповів похмурою гримасою. Я зосередилася на необхідності спуститися додолу, щоб пройти до Рудольфового трону. Виконуючи роль Зевса, він сидів на найрозкішнішому різьбленому кріслі, яке тільки можна було знайти в запасниках палацу. Воно було огидне й позбавлене смаку, але чудово годилося для такої оказії.

На щастя, коли я наближалася до імператора, моє тіло більше не світилося і публіка вже не дивилася на мою голову так, наче я — бенгальський вогонь. Я присіла у реверансі.

— Мої вітання, Ля Діосо, — забубонів Рудольф, імітуючи здогадний голос верховного божества, але насправді він явно перегравав.

— Я кохаю прекрасного Ендиміона, — сказала я, підводячись і показуючи жестом у бік сходів, де Метью, влігшись на пухові перини, зображав глибокий сон. Текст я написала сама. (Метью запропонував свій варіант: «Якщо ти не відчепишся від мене, то прекрасний Ендиміон порве тобі горлянку», але я цей варіант відхилила, разом із пропозицією скористатися поезією Кітса.) — Він такий мирний, такий спокійний у своєму сні. Я — богиня і я ніколи не зістарюсь, а красень Ендиміон невдовзі зістариться й помре. Благаю вас, зроби його безсмертним, щоб він завжди був зі мною.

— За однієї умови! — скрикнув Рудольф, відкинувши спроби імітувати божественний голос заради гучності. — Він має спати увесь час, не прокидаючись. Тільки тоді він стане безсмертним.

— Дякую тобі, могутній Зевсе, — сказала я, намагаючись не нагадувати акторку з британської комедійної трупи. — Тепер я зможу вічно споглядати свого коханого.

Рудольф скривився. Добре, що сценарій не передбачав його схвальної репліки.

Я повернулася до своєї колісниці, й звідти — за лаштунки, пройшовши крізь штори, а тим часом придворні дами виконували фінальний танець. Коли він скінчився, Рудольф провів по колу всіх придворних, які витанцьовували, гучно гупаючи ногами та ляскаючи в долоні так, що ледь дах не звалився. Але це не допомогло розбудити Ендиміона.

— Піднімайся! — просичала я, йдучи подякувати Рудольфу за те, що надав нам можливість порозважати його імператорську величність. А у відповідь почула від Метью лише нарочито театральне хропіння.

Тож я зробила перед Рудольфом реверанс і виголосила промову на честь астролябії маестро Габермеля, декорацій та спецефектів маестро Хофнагеля, а також якісного музичного супроводу.

— Я був вельми втішений, Ля Діосо, більше, ніж сподівався. Можете прохати у Зевса винагороду, — сказав Рудольф, ковзнувши поглядом по моїх плечах та грудях. — Що забажаєте. Тільки скажіть — і воно ваше.

Теревені припинилися, і в залі запала тиша. І в цій тиші я почула слова Авраама: «Книга сама до вас прийде. Ви лишень попрохайте». Невже це дійсно отак просто?

Ендиміон заворушився на своїй пуховій перині. Не бажаючи, щоб він втрутився у розмову, я клацнула за спиною пальцями, повертаючи його у сни. А придворні затамували подих, чекаючи, що я назву якийсь престижний титул, добрячий шмат землі чи купу золота.

— Мені б хотілося побачити алхімічну книгу Роджера Бекона, ваша величносте.

— У вас витримки — на десять дебелих мужиків, тітонько, — сказав Гелоуглас тоном, у якому чулося стримане захоплення, коли ми верталися додому. — А про підбір слів я взагалі мовчу.

— Та годі тобі, дякую, — задоволено сказала я. — А, до речі, що робила під час маскараду моя голова? Бо всі на неї так витріщалися!

— Із місяця на твоїй голові з’явились дивовижні зірки, а потім згасли. Я б на твоєму місці не переймався. Усе виглядало так реально, що всі вирішили, що це ілюзія. Зрештою, більшість аристократів при дворі Рудольфа — всього-на-всього люди.

Відповідь Метью була стриманішою.

— Не поспішай радіти, серденько. Може, Рудольф і не мав іншого вибору, окрім як погодитися, зважаючи на ситуацію, що склалася, але ж манускрипту він тобі іще не надав. Ти почала дуже складний і небезпечний танок. Можеш не сумніватися: за можливість зиркнути на книгу, імператор почне вимагати у тебе щось навзамін.

— Тоді нам слід ушитися задовго до того, як він почне наполягати на виконанні його вимоги, — сказала я.

Але виявилося, що Метью мав рацію, наполягаючи на необхідності виявляти обережність. Я гадала, що нас удвох запросять наступного дня, щоб дати нам можливість проглянути манускрипт у приватній обстановці. Але таке запрошення не надійшло. Минуло кілька днів, перш ніж ми отримали формальне запрошення пообідати в палаці з якимись перспективними католицькими теологами. А після обіду, обіцялося в записці, вибрану групу запросять до покоїв імператора на оглядини екземплярів з колекції Рудольфа, що становлять особливий інтерес із точки зору містики й релігії. Серед гостей мав бути такий собі Йоганн Пісторіус, який виховувався лютеранином, навернувся в кальвінізм, а невдовзі мав стати католицьким священиком.

— Нам влаштовують пастку, — сказав Метью, пригладжуючи рукою волосся. — Пісторіус — небезпечний чоловік, безжальний та жорстокий супротивник і, до того ж, відьмак. Він повернеться сюди через десять років і стане Рудольфовим духівником.

— А це правда, що його готують у члени Конгрегації? — тихо поцікавився Гелоуглас.

— Так. Він є чимось на кшталт бандита-інтелектуала, якого відьми бажають бачити своїм представником. Без образ, Діано. Просто зараз для відьом настали вкрай важкі часи, — визнав Метью.

— А я й не ображаюся, — спокійно сказала я. Але наразі не він є членом Конгрегації, а ти. Настільки імовірним є те, що він зчинить бучу, коли побачить тебе, зважаючи на його амбіції?

— На сто відсотків імовірним. Інакше Рудольф не став би запрошувати його пообідати разом із нами. Імператор обмірковує свої бойові порядки і збирає військо.

— І за що конкретно він збирається воювати?

— За манускрипт. І за тебе. Він не збирається випустити ні перше, ні друге.

— Я вже казала тобі, що не продаюся. І я — не військовий трофей.

— Це так, але для Рудольфа ти є не захопленою територією. Рудольф — австрійський ерцгерцог, король Угорщини, Хорватії та Богемії, марграф Моравії та імператор Священної Римської імперії. А ще він — племінник Філіпа Іспанського. Габсбурги — пожадлива до придбань та агресивна родина, і вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути те, що бажають.

— Метью не перебільшує і не наганяє на вас страху, тітонько, — серйозно мовив Гелоуглас, коли я почала було заперечувати. — Якби ви були моєю дружиною, то вас не було б у Празі того ж дня, коли з’явився перший подарунок від імператора.

Зважаючи на серйозність та делікатність ситуації, до палацу нас проводжали Гелоуглас із П’єром. Коли ми йшли до Великої зали, яку Метью колись допомагав проектувати, троє вампірів та одна відьма спричинили, як і можна було передбачити, певне збурення інтересу з боку перехожих.

Рудольф посадовив мене побіля себе, а Гелоуглас зайняв позицію за моїм кріслом як добре вихований слуга та охоронець. Метью разом із пильним П’єром посадовили з протилежного кінця бенкетного столу. Випадковому спостерігачеві могло здатися, що Метью прекрасно проводить час у гамірливий компанії дам і молодиків,що прагнуть знайти собі зразок для наслідування, який має більшу харизму, аніж імператор. Із цієї конкуруючої компанії, чиєю душею був Метью, до нас час від часу долітали хвилі сміху, і вони аж ніяк не додавали настрою і без того похмурому Рудольфу.

— Але чому неодмінно має бути велике кровопролиття, отче Йоганне? — допитувався імператор у дебелого лікаря років сорока, що сидів ліворуч від нього. Висвячення Пісторіуса мало відбутися лише через кілька місяців, але він із типовим для новонавернених запалом уже не заперечував, щоб його передчасно називали священицьким титулом, якого він іще не отримав.

— Тому, що єресь та відхилення від господнього вчення слід викорінювати повністю, ваша величносте. Інакше вони знайдуть собі новий родючий ґрунт. — На мене впав допитливий погляд очей Пісторіуса, обрамлених важкими повіками. Моє відьмине третє око розкрилося, обурене такою грубою й нахабною спробою заволодіти моєю увагою. Це нагадало мені спробу Шамп’є вивідати мої таємниці. Я відчула різку антипатію до чаклунів з університетською освітою. Відклавши ножик, я теж витріщилася на нього. Він кліпнув першим.

— Мій батько вважав, що толерантність — мудріша політика, — відказав Рудольф. Ви ж вивчали гебрейську мудрість Кабали. Є люди Божі, які назвуть ваші слова єрессю.

Гострий слух Метью дозволяв йому зосереджуватися на моїй розмові так пильно й сильно, як Шарка переслідувала свою здобич. Він насупився.

— Мій чоловік каже, що ви лікар, герр Пісторіус. — Мені погано вдавався такий прийом, як раптова зміна теми, але цього разу він вдався.

— Так, я лікар, фрау Ройдон. Радше, був ним, а потім перемістив свою увагу з порятунку тіл на порятунок душ.

— Отець Йоганн заробив свою репутацію на ліках від чуми, — сказав Рудольф.

— Я був лише виконавцем Господньої волі. Він є єдиним істинним цілителем, — скромно сказав Пісторіус. — Із любові до нас Він створив багато природних лікарських засобів, які справляють вражаючий ефект на наші недосконалі тіла.

— І дійсно. Я пам’ятаю, ви рекомендували безоари як панацею від хвороб. Коли Ля Діоса нещодавно хворіла, я послав їй один із моїх камінців, — сказав Рудольф, схвально посміхнувшись Пісторіусу.

Той пильно поглянув на мене.

— Ваші ліки, вочевидь, допомогли, ваша величносте.

— Так. Ля Діоса повністю одужала. І має дуже гарний вигляд, — сказав Рудольф і, висолопивши свою й без того виступаючу нижню губу, втупився в мене поглядом. На мені було просте чорне плаття з білою вишивкою та чорна оксамитова накидка. Червоний рубін на саламандровому намисті, що висів, опускаючись у впадинку під моїм горлом, був єдиним яскравим предметом мого скромного вбрання. Ця чудова прикраса прикувала до себе увагу Рудольфа. Він нахмурився і кивнув слузі.

— Важко сказати, наскільки ефективно посприяв камінь-безоар імператора Максиміліана моєму одужанню, — сказала я, шукаючи поглядом підтримку у лікаря Гаєка, поки Рудольф про щось перешіптувався. Гаєк, що вже взявся за дичину, мало не подавився з переляку шматочком оленини і підвівся, щоб сказати своє слово.

— Гадаю, докторе Пісторіус, що найбільше допомогла лікарська кашка, — визнав він. — Я приготував її у чашці, зробленій з рогу єдинорога. Імператор Рудольф вважав, що це підсилить її дієвість.

— Окрім того, Ля Діоса споживала цю кашку за допомогою ложки, яка також була вироблена з рогу єдинорога, — сказав Рудольф, тепер зосереджуючи свій погляд на моїх губах. — Для більшого лікувального ефекту.

— А чи побачимо ми сьогодні цю чашку та ложку у вашій кунсткамері чудес, ваша величносте? — поцікавився Пісторіус. Атмосфера межи мною та відьмаком раптом ожила і аж затріщала від напруження. Ниті, що оточували лікаря-священика, вибухнули ядучими відтінками червоного та помаранчевого, попереджаючи мене про небезпеку. А потім він посміхнувся. «Я не довіряю тобі, відьмо, — подумки прошепотів він мені. — І твій потенційний коханець імператор Рудольф — він теж тобі не довіряє».

М’ясо вепра, яке я в ту мить жувала — чудова страва, приправлена розмарином та чорним перцем (котрі, на переконання імператора, розігрівали кров) — миттю перетворилося в моєму роті на кавалок глини, а моя кров, замість розігрітися, враз похолола.

— Що сталося? — спитав Гелоуглас, схилившись над моїм плечем. Він подав мені шаль, яку я не просила, бо не знала, що він її з собою взяв.

— Пісторіуса запросили нагору подивитися книгу, — сказала я швидкою англійською, щоб звести до мінімуму ризик того, що хтось зрозуміє сказане. Гелоуглас пахнув морською сіллю та м’ятою. То була тонізуюче і водночас заспокійливе сполучення. Мої нерви вгамувалися.

— Я візьму це на себе, — відповів він, злегка стиснувши мені плече. — Між іншим, тітонько, ви трохи світитеся. Було б краще, якби сьогодні ніхто не побачив зірок.

Зробивши свій попереджувальний постріл, Пісторіус звернув розмову до іншої теми і вступив у жваву дискусію з лікарем Гаєком стосовно лікувальних властивостей протиотрут. Рудольф займався тим, що кидав меланхолійні погляди у мій бік та гнівні — у бік Метью. Чим ближче підходив час нашої зустрічі з Ешмолом-782, тим гіршим ставав мій апетит, тому я вирішила поговорити з дворянкою, яка сиділа поруч. Лише після того як було подано іще п’ять страв, включно з процесією смажених павичів та справжньою виставкою тушкованої свинини та молочних поросят у хрусткій скориночці, бенкет, нарешті, завершився.

— Ти якась бліда, — сказав Метью, швидко забираючи мене з-за столу.

— Пісторіус підозрює мене. — Цей неприємний тип нагадав мені Пітера Нокса та Шамп’є, і цілком зрозуміло чому. Вислів «бандит-інтелектуал» чудово характеризував їх обох. — Гелоуглас сказав, що він візьме його на себе.

— Тоді недивно, що П’єр пішов за ним назирці.

— А що робитиме П’єр?

— Потурбується про те, щоб Пісторіусу вдалося вибратися звідси живцем, — весело відповів Метью. — Якщо залишити Гелоугласа без догляду, то він швидко задушить його і кине в Оленячий рів левам, щоб ті підхарчилися. Мій племінник має так само сильний інстинкт захисту й панування, як і я.

Рудольфові гості пішла за ним до його святая святих — приватної галереї, де він показував нам із Метью триптих Босха. Там нас зустрів Оттавіо Страда, щоб показати нам колекцію і відповісти на запитання.

Коли ми увійшли до приміщення, то побачили, що триптих, який подарував йому Метью, і досі знаходився посередині столу, вкритого зеленою накидкою. Для задоволення глядачів і з метою справити на них іще сильніше враження, імператор розклав довкола твору Босха інші предмети. Поки гості охали та ахали, вражені триптихом відомого майстра, я уважно обдивлялася кімнату. У ній були приголомшливі чаші з напівдорогоцінних каменів, символ імператорської влади на емальованому ланцюжку, довгий ріг, начебто від єдинорога, декілька статуеток та різьблені сейшельські кокоси — цікава суміш коштовностей, лікувальних засобів та екзотики. Але середньовічного манускрипту ніде не було видно.

— А де він? — просичала я, звертаючись до Метью. Та не встиг він відповісти, як я відчула дотик чиєїсь теплої руки на моєму передпліччі. Метью закляк мов укопаний.

— Я маю для вас подарунок, querida (мила) Diosa, — сказав Рудольф, дихнувши на мене цибулею та червоним вином. Мій шлунок стиснувся і забурчав на знак протесту.

Я обернулася, сподіваючись побачити Ешмол-782, але натомість імператор тримав у руках емальований ланцюг. Не встигла я заперечити, як він надів його мені через голову на плечі. Я опустила погляд і побачила зеленого уроборо, що звисав з кола червоних хрестиків, густо всипаних смарагдами, рубінами, діамантами та перлинами. Гама кольорів нагадала мені коштовність, яку герр Майзель подарував Беньяміну.

— Дуже дивний подарунок, як для моєї дружини, ваша величносте, — тихо зауважив Метью.

Він стояв позаду імператора, з огидою роздивляючись намисто. Це була вже моя третя подібна прикраса, і я розуміла, що за цим символізмом щось криється. Я підняла уроборо, щоб роздивитися емаль. То був не зовсім уроборо, бо істота мала лапи. Вона була більше схожа на ящірку чи саламандру, ніж на змію. А найважливіша відмінність полягала в тому, що хвіст був не в роті у створіння, а закручувався на шиї і душив його.

— Це — знак пошани, герр Ройдон, — сказав Рудольф, зробивши легкий наголос на прізвищі. — Колись це намисто належало королю Владиславу, а потім перейшло моїй бабусі. А емблема належала загону хоробрих угорських лицарів, відомих як «Орден переможеного Дракона».

— Дракона? — стиха перепитала я, поглянувши на Метью.

Утім, істоту на моєму намисті можна було з натяжкою визнати драконом, зважаючи на її товсті лапи. Але в іншому вона була навдивовижу схожою на родинну емблему де Клермонів, за тим винятком, що цей уроборо помирав повільною болісною смертю.

Я пригадала клятву герра Фукса — тобто клятву Беньяміна — убивати драконів скрізь, де вони трапляться.

— Дракон символізує наших ворогів, особливо тих, хто наважується втручатися в прерогативи нашої правлячої родини, — сказав Рудольф тоном цивілізованої людини, але насправді це було оголошення війни всьому клану де Клермонів. — Мені буде приємно бачити на вас це намисто, коли ви з’явитеся при дворі наступного разу. Палець Рудольфа торкнувся дракона на моїх грудях і завмер. — Тоді ви зможете залишити своїх маленьких французьких саламандр удома.

Очі Метью, якими він прикипів до дракона та пальця імператора, аж почорніли, коли Рудольф зробив свою зневажливу репліку про французьких саламандр. Я спробувала взяти приклад із Мері Сідней і придумати якийсь крок у відповідь, котрий був би доречним у даній ситуації і водночас вгамував би вампіра. А зі своїми ображеними почуттями фемінізму я розберуся пізніше.

— Носитиму я це намисто чи не носитиму — залежить від мого чоловіка, ваша величносте, — прохолодно відказала я, роблячи над собою зусилля, щоб не відступити крок назад від Рудольфового пальця. Хтось охнув. Хтось приглушено зашепотів. Але єдиним, чия реакція була мені не байдужою, був Метью.

— Я не бачу причини не носити його до кінця сьогоднішнього вечора, mon coeur, — сказав Метью схвальним тоном. Його більше не турбував той факт, що представник королеви Англії говорить, як французький аристократ. — Зрештою, саламандри та дракони — родичі. І перші, і другі йдуть у вогонь, щоб захистити тих, кого кохають. До того ж, імператор ласкаво погодився показати тобі свою книгу. — Метью озирнувся. — Хоча, здається, пан Страда так і не подолав своєї некомпетентності, бо цієї книги я тут не бачу. — За нами згорів іще один місток.

— Ще не час, ще не час, — роздратовано кинув Рудольф. — Спершу я хотів би дещо подарувати Ля Діосі. Ходімо поглянемо на мій різьблений горіх з Мальдивів. Він унікальний у своєму роді. — Усі, окрім Метью, слухняно побрели натовпом у напрямку, який вказував палець Оттавіо Стради. — І ви також, герр Ройдон.

— Звісно, — пробурмотів Метью, один до одного імітуючи інтонацію своєї матері.

І повільно поплентався вслід за юрмою.

— Є одна річ, яку я замовив спеціально. А отець Йоганн допоміг роздобути той скарб. — Рудольф окинув поглядом кімнату, але Пісторіуса ніде не було видно. — А куди він подівся, сеньйоре Страда?

— Я не бачив його відтоді, як ми пішли з Великої зали, ваша величносте, — відповів Страда.

— Ти! — ткнув Рудольф пальцем на якогось слугу. — Піди й знайди його! — Слуга негайно кинувся виконувати наказ. Імператор узяв себе в руки і знову зосередив свою увагу на химерному предметі, що лежав перед нами. Він скидався на грубо вирізаного з дерева голого чоловіка. — Це, Ля Діосо, знаменитий корінь з Еппендорфа. Сторіччя тому одна жінка поцупила з церкви освячений хліб і посадила його у себе при світлі повного місяця, щоб підвищити родючість свого городу. А наступного ранку в неї на грядці виросла гігантська капустина.

— Капустина виросла з освяченого хліба? — Або щось явно було не так в перекладі, або я нічого не тямила в християнській євхаристії. Дерево Діани, arbor Dianæ, то одне, а arbour brassicæ — то є зовсім інше.

— Так. То було чудо. А коли ту капустину викопали, виявилося, що корінь її нагадує тіло Христове. — Рудольф подав експонат мені. Він мав маленьку золоту діадему з перлинами. Цю діадему, наскільки можна було зрозуміти, додали пізніше.

— Ти диви, як гарно, — сказала я, вдаючи, що мені дійсно цікаво.

— Частково мені хотілося показати його вам тому, що цей експонат дещо нагадує одну з ілюстрацій в тій книзі, яку ви попросили мене показати вам. Приведіть Едварда, Оттавіо.

Увійшов Едвард Келлі, притискаючи книгу до своїх грудей.

Я відразу ж її упізнала. Книга ще була на протилежному боці кімнати, а все тіло моє вже свербіло й поколювало. Міць манускрипту відчувалася майже фізично — і значно сильніше, аніж того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці, коли моє життя змінилося назавжди.

Переді мною був манукрипт Ешмол — іще до того, як він потрапив до самого Еліаса Ешмола і до того, як зник.

— Ви посидите тут зі мною, і ми разом проглянемо цю книгу, сказав Рудольф, жестом показавши на стіл і два стільці, інтимно розставлені тет-а-тет. — Дай мені книгу, Едварде. — Рудольф простягнув руку, і Келлі неохоче вклав у неї манускрипт.

Я стрельнула на Метью запитальним поглядом. А що, коли книга почне світитися, як це вже трапилося в Бодлійській бібліотеці, або почне поводитися якимось іншим химерним чином? І що, як я не зможу зупинити свій розум, і він почне блукати книгою та її таємницями? У цей момент викид магії матиме катастрофічні наслідки.

«Саме тому ми і прийшли сюди», — сказав мені його впевнений кивок головою.

Я сіла біля імператора, а Страда тим часом завів придворних до кімнати, щоб продемонструвати їм ріг єдинорога. А Метью стиха підійшов ближче. Я прикипіла поглядом до книги перед собою, не сміючи повірити, що настала мить, коли я побачу Ешмол-782 цілим і неушкодженим.

— Ну як? — строго запитав Рудольф. — Ви збираєтеся розкривати книгу?

— Аякже, — сказала я, підсовуючи манускрипт поближче. Його сторінки не випромінювали райдужного світіння. Для порівняння відчуттів, я поклала руку на обкладинку так само, як і тоді, коли вперше дістала Ешмол-782 зі сховища. Тоді він зітхнув, упізнавши мене, неначе довго чекав моєї появи. Але цього разу книга лежала нерухомо.

Я перегорнула обтягнуту шкірою дощечку обкладинки, за якою виявився чистий пергаментний аркуш. Моя пам’ять швидко зобразила перед очима те, що я побачила кілька місяців тому. То був аркуш, на якому Ешмол та мій батько напишуть одного дня назву цієї книги.

Я перегорнула сторінку, і мене охопило те саме відчуття моторошного тягаря. Коли ж сторінка повністю лягла на другий бік, я аж охнула.

Перша сторінка Ешмол-782 була розкішною ілюстрацією дерева. Його стовбур був покручений і вузлуватий, товстий і водночас звивистий. Із верхівки розгалужувалися гілки і, перекручуючись і вивертаючись по сторінці, завершувалися дивовижною комбінацією листків, яскраво-червоних фруктів та квітів. Це дерево було дуже схоже на те дерево Діани, що його виростила Мері, використавши кров, узяту в мене та Метью.

Коли ж я нахилилася ближче до ілюстрації, у мене аж дух перехопило. Стовбур дерева складався не з деревини, живиці та кори. Він складався із сотень тіл — одні звивалися й билися в судомах від болю, другі мирно перепліталися одне з одним, а треті були самотні й перелякані.

А внизу сторінки почерком, характерним для кінця тринадцятого сторіччя, було виведено напис, який дав цій книзі Роджер Бекон: «Істинна Таємниця Таємниць».

Ніздрі Метью враз розширилися, наче він намагався визначити запах книги. А вона й справді мала якийсь дивний запах — той самий пліснявий запах, який я відчула тоді в Оксфорді.

Я перегорнула і цю сторінку. І побачила малюнок, який прислали моїм батькам, той, який багато років зберігався в домі моїх батьків: птах фенікс, що обіймає своїми крилами хімічний шлюб, а поруч міфічні алхімічні звірі спостерігали за поєднанням сонця й жінки-місяця.

На обличчі Метью з’явився вираз потрясіння, і він став невідривно дивитися на книгу. Я занепокоїлася. Він стоїть досить далеко від книги. Що ж у ній так здивувало його?

Я швидко перегорнула картину алхімічного шлюбу. Третя сторінка виявилася ілюстрацією, на якій два дракони переплелися хвостами й тілами чи то в обіймах, чи то у двобої — визначити було неможливо. Із їхніх ран сипалися краплі кривавого дощу, які збиралися внизу в чашу, від якої відгалужувалися десятки голих блідих фігурок. Такого алхімічного зображення бачити мені ще не доводилося.

Метью стояв над плечем імператора, і я сподівалася, що його потрясіння зміниться збудженою радістю, коли він побачить цю нову ілюстрацію і надану нею можливість розв’язати таємниці книги. Але Метью мав такий вигляд, наче привида побачив. Блідою рукою він прикрив рота й носа. Коли ж я стурбовано нахмурилася, він кивнув мені — продовжуй, мовляв.

Я глибоко вдихнула і перейшла до першої алхімічної ілюстрації, яку побачила в цій книзі в Оксфорді. То було, як я й сподівалася, зображення маленької дівчинки з двома трояндами. Несподіваним же виявилося те, що кожен дюйм простору довкола дівчинки був зайнятий текстом. Він становив химерну суміш символів та кількох розкиданих сторінкою літер. У Бодлійській бібліотеці цей текст був прихований за допомогою заклинання, яке перетворило книгу на магічний палімпсест. А тепер, коли книга ще була неторкнутою, цей таємничий текст було повністю видно. Та хоча й було його видно, прочитати цей текст я все одно була не в змозі.

Я провела пальцями по рядках тексту. Мій дотик розкрив слова, перетворивши їх на обличчя, обрис та ім’я. Схоже, що текст бажав розповісти мені історію, що стосувалася тисяч створінь.

— Я дав би вам все, що ви забажали, — сказав Рудольф, знову дихнувши мені в щоку цибулею та червоним вином. Цей подих був такий не схожий на чистий, пряний подих Метью. А теплота подиху Рудольфа була відштовхуючою тепер, коли я вже звикла до прохолодного тіла вампіра. — Але чому ж ви обрали саме цю книгу? Її не можна зрозуміти, хоча Едвард стверджує, що вона містить велику таємницю.

Довга рука просунулася між нами і легенько доторкнулася до книги.

— А й справді, це такий самий безглуздий манускрипт, як і той, який ви вручили бідолашному доктору Ді, — сказав Метью, вміло маскуючи свої почуття. Утім, Рудольф не міг бачити, як сіпається м’яз на щоці у Метью. І як зосереджено поглибилися зморшки навколо його очей.

— Не факт, — похапцем заперечила я. — Алхімічні тексти потребують ретельного вивчення та обміркування, щоб збагнути їх повною мірою. От якби я мала можливість провести з цією книгою більше часу…

— Навіть у такому разі слід мати особливе Боже благословення, — відказав Рудольф, із кислою міною зиркнувши на Метью. — Едвард позначений Божим благословенням, а ви — ні, пане Ройдон.

— Та вже позначений, аж далі нікуди, — відказав Метью, змірявши Келлі поглядом. Тепер, коли у нього забрали книгу, англійський алхімік почав поводитися якось дивно. Я помітила стрічки, що зв’язували його з манускриптом. Але що саме пов’язує Келлі з Ешмолом-782?

Щойно це запитання промайнуло у мене в голові, як тоненькі жовто-білі ниті, що поєднували Келлі з манускриптом, набули нового вигляду. Замість звичного міцного переплетення двох кольорів чи плетива горизонтальних та вертикальних ниток, останні вільно і нещільно намоталися довкола якогось невидимого центру, немов кольорові стрічки на подарунку до дня народження. А короткі горизонтальні ниті не давали цим кільцям торкатися один до одного. Це було схоже на…

«Подвійну спіраль». Я машинально прикрила рукою рота і витріщилася на манускрипт. Тепер, коли я доторкнулася до книги, її пліснявий запах залишився на моїх пальцях. Він був сильний, з душком, схожий на запах…

«Плоті та крові». Я розгублено поглянула на Метью, відчуваючи, що тепер на моєму обличчі теж з’явився такий самий шокований вираз, який я недавно бачила у нього.

— Маєш хворобливий вигляд, mon сoeur, — турботливо сказав він, допомагаючи мені підвестися. — Дозволь відвести тебе додому. — Едвард Келлі скористався цим моментом і втратив самовладання.

— Я чую їхні голоси. Вони розмовляють мовами, які я не можу зрозуміти. Ви їх чуєте?

І він розпачливо простогнав, затуливши долонями вуха.

— Що ви там белькочете? — спитав Рудольф. — Докторе Гаєк, з Едвардом щось трапилося.

— Ви й своє ім’я там знайдете, — сказав мені Едвард, підвищуючи голос так, наче намагався заглушити якийсь інший звук. — Я збагнув це в ту ж мить, коли вас побачив.

Я поглянула униз. Скручені ниті й мене поєднували з книгою, тільки мої ниті були біло-лавандовими. А Метью був з’єднаний з книгою червоно-білими стрічками.

З’явився Гелоуглас — без запрошення й без попередження. За ним поспішав дебелий стражник, хапаючись за свою обвислу руку.

— Коні готові, — поінформував нас Гелоуглас, кивнувши на вихід.

— Ви не маєте дозволу заходити сюди! — скрикнув Рудольф, своєю люттю ламаючи свої ж ретельно вибудовані схеми. — А ви, Ля Діосо, не маєте дозволу іти звідси.

Та Метью не звернув на Рудольфа ані найменшої уваги. Він просто взяв мене за руку й потягнув до дверей. Я відчула, що манускрипт тягне мене назад, хапаючи нитями, які, подовжуючись, намагалися зупинити мене.

— Ми не можемо отак кинути книгу. Це…

— Я знаю, що це, — похмуро відказав Метью.

— Зупиніть їх! — заверещав Рудольф.

Та стражник із поламаною рукою, якому вже довелося сьогодні мати справу з одним розлюченим вампіром, більше не наважився спокушати долю, заважаючи Метью. І він, підкотивши під лоба очі, зомлів і гепнувся на підлогу.

Гелоуглас надів мені на плечі накидку, і ми хутко подалися сходами вниз. Іще двоє стражників — обидва непритомні — лежали біля підніжжя сходів.

— Повернися і візьми книгу! — наказала я Гелоугласу, ледь дихаючи через свій тісний корсет і через ту швидкість, з якою ми неслися внутрішнім двором. — Ми не можемо залишити її Рудольфу тепер, коли знаємо, що це таке.

Метью зупинився, вчепившись пальцями мені в руку.

— Ми не покинемо Прагу без манускрипту. Я повернуся й заберу його, це я обіцяю. Але спершу ти повернешся додому. Мусиш зібрати дітей, щоб вони були готові відбути тієї ж миті, коли я повернуся.

— Ми спалили наші мости, тітонько, — похмуро сказав Гелоуглас. — Пісторіус замкнений у Білій вежі. Я убив одного стражника і поранив іще трьох. Рудольф зачепив вас вкрай непристойно та недоречно, тому я також хотів би бачити його мертвим.

— Ти не розумієш, Гелоугласе. Та книга може містити відповіді на все, — тільки й встигла писнути я, коли Метью знову смикнув мене за руку й потягнув до виходу.

— О, я розумію більше, ніж вам здається. — Голос Гелоугласа наче плив у повітрі поруч зі мною. — Я зачув її запах іще внизу, коли впорався з охоронцями. У тій книзі є мертві вери. А також відьми та демони, це я гарантую. Хто б міг подумати, що втрачена Книга Життя так нестерпно тхнутиме смертю?

-Хто ж сотворив таку книгу? — Через двадцять хвилин я сиділа й тремтіла в залі на першому поверсі, стискаючи долонями глечик із трав’яним чаєм. — Вона така моторошна, така жахлива…

Як і більшість манускриптів, Ешмол-782 був зроблений з тонкого пергаменту — шкіри, обробленої особливим способом: її вимочували у вапні, щоб видалити ворс, шкребли, щоб усунути підшкірні нашарування плоті та сала, потім знову тримали у вапні, після чого розтягували на рамі — і знову шкребли.

Різниця полягала в тому, що у випадку з Ешмолом-782 істотами, чия шкіра була використана для виробництва пергаменту, були не вівці, телята чи кози, а демони, вампіри та відьми.

— Мабуть, його вели, як журнал, — сказав Метью, і досі не оговтавшись від побаченого.

— Але ж у ньому сотні сторінок, — приголомшено мовила я. Думка про те, що хтось навмисне зідрав шкіру з такої великої кількості демонів, вампірів та відьом, щоб виробити з неї пергамент, просто не вміщалася в голові. Я навіть засумнівалася, чи зможу після цього заснути.

— Це означає, що ця книга містить чіткі й виразні шматки ДНК, — сказав Метью, знову пригладивши волосся на голові. Він робив це за останні кілька хвилин так часто, що став схожим на дикобраза.

— Скручені ниті, що поєднували нас з Ешмолом-782, нагадували подвійні спіралі, — сказала я. Нам довелося розповісти про сучасну генетику Гелоугласу, який, за відсутності знань з біології та хімії, що накопичилися впродовж наступних чотирьохсот п’ятдесяти років, щосили намагався збагнути те, що ми йому розповідали.

— Значить, Д-Н-К — це як родинне дерево, але його гілки охоплюють більше, ніж одну родину. — Гелоуглас вимовляв ДНК нарізно, роблячи інтервали між літерами.

— Так, — сказав Метью. — Приблизно так.

— Ти бачив дерево на першій сторінці? — спитала я Метью. — Його стовбур складався з тіл, і те дерево квітнуло, давало плоди і випускало листки точнісінько так, як і те дерево Діани, яке ми витворили в лабораторії Мері.

— Ні, не бачив, зате я бачив істоту, яка кусала себе за хвіст, — відповів Метью.

Я похапцем спробувала пригадати, що побачила, але моя фотографічна пам’ять підвела мене саме тоді, коли я потребувала її найбільше. Просто вона не змогла вмістити в себе так багато нової інформації.

— Там був малюнок із двома істотами, які чи то билися, чи то обіймалися, я не змогла розібрати. І не встигла порахувати їхні лапи. Кров, яка капала з них униз, породжувала сотні нових створінь. Хоча, якщо одна з цих істот була не чотирилапим драконом, а змією…

— А друга — двоногим вогнедишним драконом, то ті алхімічні дракони могли символізувати тебе й мене, — сказав Метью і коротко, але дуже емоційно вилаявся.

Гелоуглас терпляче дочекався, поки ми завершимо цю розмову, а потім знову повернувся до своєї початкової теми.

— А оця Д-Н-К — вона живе в нашій шкірі?

— Не лише у шкірі, а й у нашій крові, кістках, волоссі та нігтях — у всьому нашому тілі, — пояснив Метью.

— Гм-м-м. — Гелоуглас потер підборіддя. — А про яке запитання ви говорили, коли казали, що ця книга може містити відповіді на всі запитання?

— Чим ми відрізняємося від звичайних людей, — просто пояснив Метью. — І чому така відьма, як Діана, може завагітніти від вампіра.

Гелоуглас сліпуче посміхнувся.

— Ти маєш на увазі від тебе, Метью. Я іще в Лондоні чудово знав, що тітонька може завагітніти. Її запах завжди не схожий ні на чий інший. Хіба що на твій. А Філіп про це знав?

— Про це мало хто знав, — швидко сказала я.

— Хенкок знав. Знали Франсуаза з П’єром. Здається, Філіпу все про це розповідали. — Гелоуглас підвівся. — Тоді піду заберу книгу для тітоньки. Якщо в ній йдеться про жінок родини де Клермон, ми мусимо заволодіти нею.

— Рудольф, напевне, вже десь замкнув її або забрав до себе в ліжко, — передрік Метью. — Буде нелегко забрати її з палацу, особливо, якщо вони вже знайшли Пісторіуса, і той почав накидати заклинання і творити всілякі капості.

— Якщо ми вже заговорили про Рудольфа… А чи не можна було б зняти оте намисто з плечей, тітонько? Терпіти не можу оту кляту емблему.

— Із превеликим задоволенням, — сказала я, знімаючи з себе огидний предмет і кидаючи його на стіл. — А який конкретно стосунок має Орден переможеного Дракона до родини де Клермонів? Припускаю, що вони навряд чи є друзями Лицарів Лазаря, зважаючи на те, що з бідолашного уроборо частково зідрали шкіру, і на те, що він сам себе душить.

— Вони нас ненавидять і бажають нам смерті, — відверто пояснив Метью. — Дракулешті несхвально ставляться до незаангажованих поглядів мого батька до ісламу та до Оттоманської імперії і тому присяглися всіх нас повбивати. І це дає їм широке поле для маневру і майже необмежену можливість утілювати свої політичні плани.

— А ще вони хочуть заволодіти грошима де Клермонів, — зауважив Гелоуглас.

— Дракулешті? — тихо спитала я. — Але ж Дракула — це міф, створений людьми і покликаний поширювати страх перед вампірами.

— Гм, Влад Дракон, патріарх клану Дракулешті, вельми здивувався б, зачувши таку думку, — прокоментував Гелоуглас, — хоча йому буде приємно знати, що ним і досі лякають людей.

— Дракула, якого знали звичайні люди, син Дракона, відомий на прізвисько Настромлювач, був лише одним із виводка Влада, — пояснив Метью.

— Той Настромлювач був лихим негідником. На щастя, він уже мертвий, і нам завдають клопоту лише його батько, його брати та їхні союзники з боку Баторія, — оптимістично заявив Гелоуглас.

— Згідно з людськими легендами, Дракула жив сторіччями — може, він і досі живий. А ти дійсно впевнений, що він помер? — спитала я.

— Я сам бачив, як Болдвін відірвав йому голову і закопав її за тридцять миль від решти його тіла. Він був по-справжньому мертвий вже тоді, він по-справжньому мертвий і зараз. — Гелоуглас докірливо поглянув на мене. — Не варто вірити отим людським оповідкам, тітонько. Бо в них правди — не більше макової зернини.

— Гадаю, Беньямін має одну з тих емблем із драконами. Її дав йому герр Майзель. Коли я вперше побачила її, то помітила схожість кольорів.

— А ти сказав мені, що Беньямін покинув Угорщину, — з докором сказав Метью Гелоугласу.

— Він і справді покинув її. Клянуся. Болдвін наказав йому це зробити, пригрозивши тією ж долею, що спіткала Настромлювача. Ти б бачив тоді обличчя Болдвіна. Його б тоді сам диявол злякався і не посмів би ослухатися твого брата.

— Я хочу, щоб до сходу сонця ми були від Праги якомога далі, — похмуро мовив Метью. — Коїться щось вельми небезпечне. Я це нюхом відчуваю.

— Не надто гарна думка, як на мене. Чи ти, бува, не знаєш, яка сьогодні ніч? — поцікавився Гелоуглас. Метью похитав головою. — Сьогодні — Вальпургієва ніч, коли по всьому місту запалюють багаття і спалюють на них опудала відьом, якщо, звісно, не вдасться знайти для такого випадку справжню.

— О Господи. — Метью сіпнув головою і провів пальцями по волоссю. — Утім, вогнища принаймні дещо відвернуть від нас увагу. Нам слід обміркувати, як перехитрити стражників Рудольфа, пробратися до його покоїв і знайти книгу. А потім, будуть палити вогнища чи ні, ми вшиваємося з міста.

— Ми з тобою вери, Метью. Тож кому, як не нам, цупити ту книгу, — твердо сказав Гелоуглас.

— Це буде не так легко, як тобі здається. Пробратися ми, напевне, зможемо, а от чи зможемо вибратися геть?

— Я можу вам допомогти, пане Ройдон. — На тлі басовитого голосу Гелоугласа та баритона Метью голос Джека прозвучав тоненькою сопілкою. Метью обернувся і скептично скривився на малого.

— Та ні, Джеку, — твердо мовив він. — Ти нічого не цупитимеш, тобі ясно? До того ж, ти побував лише в конюшнях палацу. Ти навіть гадки не матимеш, куди йти і звідки бігти.

— Е-е-е, це не зовсім так, — сконфужено заперечив Гелоуглас. — Я брав хлопця з собою до собору. І до Великої зали, показати малому карикатури, які ти колись намалював на Лицарських сходах. Він був також на кухні. Ага, — вигукнув Гелоуглас, немов пригадуючи, — а іще Джек ходив до звіринцю, ясна річ. Було б жорстоко з мого боку не показати хлопцеві звірів.

— Він і зі мною був у замку, — озвався з порогу П’єр. — Мені не хотілося, щоб він одного дня пішов кудись самовільно погуляти і заблукав.

— А куди водив його ти, П’єре? — крижаним тоном спитав його Метью. — До тронної кімнати, щоб він пострибав по королівському троні?

— Ні, мілорде. Я брав його до кузні й на зустріч із маестро Хофнагелем. — П’єр випростався на весь свій маленький зріст і безстрашно поглянув у вічі своєму роботодавцю. — Я гадав, що малому слід показати свої малюнки тому, хто на них добре знається. Маестро Хофнагель був надзвичайно вражений і навіть написав чорнильний портрет Джека як нагороду.

— П’єр водив мене також і до камери стражників, де я роздобув ось це, — сказав Джек тоненьким винуватим голосочком, піднімаючи угору кільце з ключами. — Мені просто захотілося побачити єдинорога, бо я не міг собі уявити, як це єдиноріг примудрився піднятися сходами — мабуть, крила мав. А потім пан Гелоуглас показав мені Лицарські сходи — мені дуже сподобався ваш малюнок оленя, що біжить, пане Ройдон. Стражники про щось розмовляли. Я всього не зрозумів, але слово “einhorn” розчув і подумав, може, вони знають, де він і…

Метью взяв хлопця за плечі і присів поруч так, що їхні очі зустрілися.

— Ти знаєш, що вони зробили б з тобою, якби спіймали?

Мій чоловік був наляканий не менше за хлопця.

Джек кивнув.

— А хіба можливість побачити єдинорога варта того, що тебе поб’ють?

— Та мене ж били раніше. А того магічного звіра я ніколи не бачив. Бачив лише лева в імператорському звіринці. І дракона пані Ройдон. — Джек перелякано прикрив рота рукою.

— Ти й дракона бачив? Тоді Прага стала місцем, де всі охочі багато чого дізналися, — сказав Метью, підводячись і простягаючи руку. — Дай мені ключі. — Джек неохоче послухався. А Метью вклонився хлопцеві. — Я перед тобою в боргу, Джеку.

— Але ж я погано поводився і вчинив негарно, — прошепотів Джек. І почухав сідницю, немов уже отримавши від Метью неминучого прочухана.

— Я майже завжди вчиняю негарно, — визнав Метью. — Але в результаті ці негарні вчинки інколи обертаються на добро.

— Так, але вас за це ніхто не лупцює, — сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.

— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.

— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.

— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.

— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.

— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.

Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.

— Ти дістав його! — скрикнула я. Ми з Енні чекали їх на першому поверсі. При собі ми вже мали невеличкі торбочки з усім необхідним для подорожі.

Метью підняв обкладинку.

— Перші три сторінки щезли.

Книга, яка лише кілька годин тому була цілісною, зазнала каліцтва, і слова знову гасали сторінками туди-сюди. Я замислила провести пальцями по літерах та символах, коли отримаю в розпорядження книжку, щоб визначити їх значення. Але тепер це було неможливо. Щойно мої пальці торкнулися сторінки, як слова кинулися врозсип.

— Із книгою ми застали Келлі. Він скоцюрбився над нею і скиглив, як божевільний. — Метью помовчав. — А книга щось йому відповідала вголос.

— Він каже правду, тітонько. Я чув слова, але не зміг їх розібрати.

— Тоді ця книга й справді є живою, — стиха мовила я.

— І насправді мертвою, — додав Гелоуглас, торкнувшись палітурки. — Це — дуже зла штуковина і дуже потужна.

— Коли Келлі помітив нас, він заверещав як різаний і почав виривати з книги сторінки. Не встиг я добігти до нього, як з’явилися стражники. І мені довелося вибирати між книгою та Келлі. — Метью на мить завагався, а потім спитав: — Я правильно зробив?

— Мабуть, що так, — сказала я. — Коли я виявила цей манускрипт в Англії, він уже був пошкоджений. І в майбутньому буде легше знайти ці сторінки-втікачі, аніж зараз. — Сучасні інформаційно-пошукові системи та бібліотечні каталоги стануть у великій пригоді, якщо знати, що шукаєш.

— Це коли сторінки до того часу не знищать, — зауважив Метью. — Якщо ж це станеться…

— Тоді ми ніколи не дізнаємося про всі таємниці цієї книги. Але навіть якщо сторінки дійсно зникнуть безповоротно, в твоїй сучасній лабораторії можна буде дізнатися про цю книгу набагато більше, аніж ми сподівалися, коли вирушали на її пошуки.

— Значить, ти готова повертатися? — спитав Метью. У його очах блиснула якась іскорка, але я не встигла зрозуміти, яка, бо він швидко її загасив. Що то було? Радісне збудження? Страх?

Я кивнула.

— Уже пора.

Ми тікали з Праги при світлі вогнищ. Усі наші родичі-створіння на Вальпургієву ніч поховалися, бо не хотіли давати підпилому натовпу задоволення бачити, як вони корчаться у вогні.

Холодні води Північного моря якраз стали придатними для навігації, а через весняну відлигу в гаванях скресла крига. Човни залишали порти, відпливаючи до Англії, і нам вдалося без затримки потрапити на один із них. Та коли ми відплили від європейського берега, розгулявся шторм.

У нашій каюті під палубою я застала Метью за дослідженням книги. Він виявив, що її зшили докупи за допомогою довгих пасом волосся.

— Боже милосердний, — промимрив він, — скільки ж нової генетичної інформації тут криється? — Не встигла я зупинити його, як Метью торкнувся язиком кінчика свого мізинця, а потім помацав ним краплини крові, які дощем сипалися з волосся дівчинки, зображеної на сторінці, яку не встиг вирвати Келлі.

— Метью! — перелякано скрикнула я.

— Так я й думав. Це чорнило містить кров. А якщо це так, то смію припустити, що золоте й сріблясте листя на цих ілюстраціях прикріплене з допомогою клею, зробленого з кісток. Із кісток відьом, демонів та вампірів.

Корабель різко нахилився у підвітряний бік, і мій шлунок захвилювався й запротестував. Коли напад нудоти скінчився, Метью міцно обійняв мене. Розкрита книга лежала перед нами, а її рядки бігали сторінками, намагаючись знайти своє місце в новому порядку речей.

— Що нам вдалося зробити? — прошепотіла я.

— Ми знайшли Дерево Життя і Книгу Життя в одній обгортці, — відповів Метью, притулившись щокою до мого волосся.

— Коли Пітер Нокс сказав мені, що ця книга містить усі початкові відьомські заклинання, я відказала йому, що він — божевільний. Я не могла уявити собі, що хтось виявиться настільки безвідповідальним і дурним, що всі ці знання збере в одному місці. — Я доторкнулася до книжки. — Але в цій книзі криється набагато більше, бо ми й досі не знаємо, що означають її слова. Якщо вона потрапить до лихих рук у наші часи…

— …її можна буде використати для того, щоб усіх нас знищити, — завершив Метью.

Я вигнула шию, щоб поглянути на нього.

— І що ж тоді нам із нею робити? Забрати з собою в майбутнє чи залишити тут?

— Не знаю, серденько, дійсно не знаю. — Він пригорнув мене до себе, приглушуючи своїми грудьми шум шторму, що лютував надворі, гепаючи хвилями в корпус корабля.

— Але ця книга може також приховувати в собі відповіді на всі наші запитання. — Мене здивувало, що тепер, коли ми знали, що містить в собі книга, Метью був готовий з нею розстатися.

— Не всі, — сказав він. — Є одне запитання, на яке лише ти можеш дати відповідь.

— Яке саме? — спитала я, нахмурившись.

— Тебе нудить від шторму чи від того, що ти вагітна? — Очі Метью були такі ж буремні й важкі, як і небо над морем, і в них спалахували блискавки.

— Тобі краще це знати, ніж мені. — Ми кохалися лише кілька днів тому, невдовзі після того як я збагнула, що у мене сталася затримка.

— Я не відчув дитинча у твоїй крові й не чув биття його серця — наразі. Але помітив зміну твого запаху. Я запам’ятав його з минулого разу. Ти вагітна, але лише кілька тижнів.

— А мені здалося, що моя вагітність спонукатиме тебе залишити книгу в нас.

— Мабуть, мої запитання не потребують негайних відповідей, як здавалося мені раніше. — Підкреслюючи сказане, він поклав книгу на підлогу, прибираючи її з виду. — Я гадав, що вона розкаже мені, хто я і що роблю в цьому світі. Але, можливо, я вже знаю відповідь на це запитання.

Я мовчала, чекаючи пояснень.

— Після всіх моїх пошуків я дізнався, що є тим, ким завжди був: Метью де Клермоном. Чоловіком. Батьком. Вампіром. А живу я заради одного: залишити після себе слід на землі.

Пітер Нокс ішов подвір’ям Страгівського монастиря в Празі, ретельно обходячи калюжі. Він здійснював свій звичний щорічний об’їзд бібліотек Центральної та Східної Європи. Коли приплив туристів та науковців спадав до мінімуму, Нокс переміщувався від одного давнього книгосховища до другого, щоб пересвідчитися, чи в них за останній рік не вигулькнуло нічого такого, що могло б спричинити неприємності для Конгрегації і для нього. У кожній бібліотеці він мав надійного інформатора, штатного працівника на посаді достатньо високій, щоб мати доступ до книг та манускриптів, але не достатньо високій, щоб цей інформатор міг принципово виступити проти того факту, що декотрі раритети просто… зникали з бібліотек.

Такі візити Нокс робив регулярно відтоді, як захистив свою докторську дисертацію і почав працювати на Конгрегацію. Із часів Другої світової війни відбулося багато змін, і адміністративна структура Конгрегації також змінилася, йдучи в ногу з часом.

У результаті транспортної революції дев’ятнадцятого сторіччя залізниці та автомобілі уможливили новий стиль управління, коли кожен вид сам слідкував за порядком серед своїх представників, а не здійснював контроль над якоюсь географічною одиницею, як раніше. Новий стиль означав більше поїздок і обміну кореспонденцією, які стали можливими в Добу Пари. Філіп де Клермон багато допоміг у плані модернізації роботи Конгрегації, хоча Пітер Нокс підозрював, що зробив він це не стільки для впровадження прогресу, скільки для ретельнішого оберігання вампірських таємниць.

А потім світові війни зруйнували комунікаційні й транспортні мережі, і Конгрегації довелося повернутися до своїх старих методів управління. Було вирішено, що найбільш оптимальний шлях — це розбити земну кулю на сегменти, аніж гасати нею туди-сюди в пошуках якогось конкретного індивіда, звинуваченого у порушенні правил. Якби Філіп був живий, то ніхто б не насмілився запропонувати таку радикальну новацію. На щастя, колишній голова родини де Клермонів відійшов у кращий світ і тому не міг протистояти змінам. Інтернет і електронна пошта загрожували зробити такі поїздки непотрібними, але Нокс шанував традиції і дотримувався їх.

Шпигуном Нокса в бібліотеці Страгівського монастиря був чоловік середнього віку на ім’я Павел Сковайся. Він був смаглявий, як житній хліб, і носив окуляри комуністичної доби, які відмовлявся міняти на інші, й ніхто не знав, чи це небажання було викликане історичними або просто сентиментальними причинами. Зазвичай, двоє чоловіків зустрічалися в броварні монастиря з блискучими мідними чанами, де подавали прекрасне бурштинове пиво, назване на честь Святого Норберта, чиї тлінні останки спочивали неподалік.

Але цього року Сковайся і справді дещо розшукав.

— Це — лист. На івриті, — прошепотів Павел у слухавку. Він підозріло ставився до новітніх технологій, стільникового телефону не мав, а до електронної пошти відчував огиду. Саме тому його й взяли на роботу до відділу зберігання, де його старорежимний підхід не міг уповільнити впевнений марш бібліотеки до модерності.

— А чому ви шепочете, Павеле? — роздратовано спитав Нокс. Єдиною проблемою зі Сковайся було те, що він мислив себе шпигуном, викресаним із криги Холодної війни. Результатом стало те, що він був полохливим і злегка поведеним на таємничості.

— Тому що мені довелося роз’єднати книгу, щоб його дістати. Хтось сховав його під форзацом примірника твору Йоганнеса Рохліна «De Arte Cabalistica», — пояснив Сковайся з наростаючим збудженням. Нокс поглянув на годинник. Було так рано, що він навіть кави не попив. — Мусите прийти негайно. У ньому йдеться про алхімію та отого англійця, який працював на Рудольфа Другого. Цей лист може виявитися важливим документом.

Нокс встиг на другий рейс із Берліна. А потім Сковайся тихцем провів його до тьмяної кімнатки у підвалі бібліотеки, освітленою єдиною круглою лампочкою.

— А чи не можна було б зайнятися нашою справою в більш зручному місці? — спитав Нокс, підозріло розглядаючи металевий стіл (також із комуністичної доби). — Це що — гуляш? — спитав він, показуючи на липку пляму на поверхні столу.

— Стіни мають вуха, а долівка — очі, — сказав Сковайся, витираючи пляму рукавом свого коричневого светра. — Тут безпечніше. Сідайте. І дозвольте принести вам листа.

— І книгу, — різко кинув Нокс. Сковайся обернувся, здивований його тоном.

— Так, звісно. І книгу теж.

— Це не книга «Про мистецтво Кабали», — сказав Нокс, коли Сковайся повернувся. Із кожною хвилиною він дедалі більше дратувався. Твір Йоганнеса Рохліна був тоненьким елегантним томиком. А ця потвора мала, мабуть, не менше восьмисот сторінок.

— Це — праця Галатіно «De Arcanis Catholicae Veritatis». А в ній — Рохлін. — Недбале ставлення до точних бібліографічних деталей було предметом особливої ненависті Нокса.

— Титульна сторінка має написи на івриті, латині та французькій. — Сковайся різко підняв обкладинку. Оскільки підставки для палітурки не було, Нокс не здивувався, почувши, як книга загрозливо тріснула. Він тривожно поглянув на чеха.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його той. — Вона не внесена до каталогу. Я знайшов її лише тому, що вона лежала поруч з іще одним примірником, який збиралися відіслати до палітурні. Цей екземпляр, вочевидь, потрапив сюди помилково, коли 1989 року монастирю повернули його книги.

Нокс ретельно роздивився титульну сторінку та написи на ній.

Genesis 49:27.

Beniamin lupus rapax mane comedet praedam et vespere dividet spolia.

Benjamin est un loup qui déchire: au matin il dévore la proie, et sur le soir il partage le butin.

— Старовинний почерк, еге ж? І власник книги був явно високоосвіченою людиною, — сказав Сковайся.

«Беньямін полюватиме, як вовк: уранці пожиратиме здобич, а вночі ділитиме награбоване добро», — задумливо прочитав Нокс. Йому важко було уявити, який стосунок мали ці рядки до заявлених у назві таємниць. Праця Галатіно була лише одним із пострілів у війні Католицької церкви з юдейським містицизмом — війні, яка призвела в шістнадцятому сторіччі до спалення книг, показових судилищ та полювання на відьом. Позиція самого Галатіно стосовно цієї проблеми проглядалася вже в самій назві: «Про таємниці універсальної істини». Виконуючи елегантний інтелектуальний трюк, Галатіно стверджував, що гебреї провістили християнські доктрини, і тому вивчення кабали може посприяти діяльності католиків у справі навернення гебреїв до істинної віри.

— Може, власника цієї книги звали Беньямін? — спитав Сковайся, зазираючи Ноксу через плече. Нокс зрадів, що на листі і на книзі не стояв гриф «Надзвичайно секретно» червоними літерами. — І стосовно листа. Я не знаю івриту, але тут є напис латиною: Edwardus Kellaeus, а також alchymia.

Нокс перегорнув сторінку. Мабуть, це йому наснилося. Точно наснилося. Лист був датований другим днем місяця Елюля 5369 року — тобто 1-м вересня 1609 року за християнським календарем. І підписаний «Єгуда бен Бецалель», чоловіком, здебільшого відомим як рабі Єгуда Лев.

— Ви знаєтеся на івриті, так? — поцікавився Сковайся.

— Так. — Цього разу прийшла черга Ноксу зашепотіти. — Так, — уже впевненіше повторив він.

— Ну, про що йдеться в листі? — спитав Сковайся після хвилинної тиші.

— Схоже, один гебрей із Праги зустрівся з Едвардом Келлі і розповідає про цю зустріч своєму приятелеві. — Це було правдою. Частково.

«Миру тобі й довголіття, Беньяміне, сину Габріеля, мій любий друже», — писав рабі Лев.

«Із великою радістю отримав я від тебе листа з міста, де я народився. Познань краще ніж Угорщина, де тебе не чекає нічого, окрім злиднів. Хоча я й стара людина, твій лист виразно нагадав мені ті дивні події, що сталися весною 5351 року, коли до мене прийшов Edwardus Kellaeus, алхімік та улюбленець імператора. Він безладно белькотів, що начебто убив чоловіка і що невдовзі імператорська стража заарештує його за вбивство та зраду. Він віщував власну смерть, вигукуючи при цьому: «Я впаду в пекло, як падають туди пропащі янголи!» Він говорив також про оту книгу, яку ти розшукуєш, яку, як тобі відомо, викрали в імператора Рудольфа. Цей Едвардус Келліус інколи називав цю книгу «Книгою Творіння», а інколи — «Книгою Життя». Він плакав і приказував, що кінець світу — не за горами. І все перелічував прикмети, такі, наприклад, як «Це починається з відсутності й бажання», «Це починається із крові та страху», «Це починається із відкриття, яке зробили відьми». І так далі, і таке інше.

Перед тим як цю книгу викрали в імператора, Келліус, охоплений шаленством, видер із неї три сторінки. Одну з них він дав мені. Келліус не став казати, кому він віддав інші дві сторінки, загадково пославшись при цьому на янгола смерті та янгола життя. На превеликий жаль, я не знаю нинішнього місцезнаходження цієї книги. І тієї сторінки у мене також немає, бо я віддав її Аврааму бен Елії на зберігання. Він помер під час епідемії чуми, і, можливо, та сторінка є безповоротно втраченою. Єдиний, хто може пролити світло на цю таємницю, є твій творець. Дай Боже, щоб твоя зацікавленість у відновленні цілісності цієї пошкодженої книги поширилась і на відновлення цілісності твого перерваного родоводу, щоб ти зміг примиритися з батьком, завдяки якому ти живеш і дихаєш. Оберігай, Господи, душу твою. Твій люблячий друг Єгуда зі священного міста Праги, син Бецалеля, друге число місяця Елюля, 5369 року».

— І це все? — спитав Сковайся після іще одної тривалої паузи. — Йдеться лише про якусь зустріч?

— Власне, так, — відповів Нокс, роблячи швидкі підрахунки на звороті теки. Лев помер 1609 року. Келлі зустрівся з ним за вісімнадцять років до цього. Тобто навесні 1591 року. Він видобув із кишені стільниковий телефон і обурено поглянув на його дисплей. — А у вас що — сигнал сюди не дістає?

— Ми ж у підземеллі, — відказав Сковайся, знизавши плечима і показавши на товсті стіни. — Значить, я правильно вчинив, що повідомив вам про цей документ? — Він аж облизнувся від приємного передчуття.

— Ви все зробили правильно, Павеле. Я забираю листа. І книгу. — Це були єдині предмети, які Нокс коли-небудь виносив зі Страгівського монастиря.

— Чудово. Я так і знав, що вам варто буде приїхати, тим паче, що тут йдеться про алхімію, — радісно вишкірився Павел.

А далі сталося те, про що можна лише пожалкувати. Річ у тому, що Павелу не пощастило: після багатьох років безрезультатного порпання йому таки вдалося знайти для Нокса дещо справді вартісне. Кількома словами та майже непомітним жестом Нокс позбавив Павла можливості розповісти комусь іншому про те, що він бачив. Нокс не став його убивати. Це було б чисто по-вампірськи — у цьому він іще раз переконався, коли минулої осені знайшов висмоктаний труп Джиліан Чемберлен, який поставили під дверима його номера в готелі Рендольф. Будучи відьмаком і чаклуном, він просто вивільнив тромб, що вже давно ховався в стегні Павела Сковайся, і скерував його до мозку. Потрапивши туди, цей тромб призвів до обширного інсульту. Пройде кілька годин, поки його знайдуть, а коли знайдуть, буде вже запізно вдаватися до якихось рятівних заходів.

Міцно затиснувши велетенський фоліант із листом під рукою, Нокс пройшов до свого орендованого авто. А від’їхавши достатньо далеко від Страгівського комплексу, він з’їхав на узбіччя і тремтячими руками витягнув із книги листа.

Усе, що Конгрегація знала про цю загадкову книгу походження створінь, Ешмол-782, ґрунтувалося на отаких фрагментарних відомостях, як цей лист. І кожна нова знахідка різко збільшувала обсяг їхніх знань. А в цьому листі містився не просто стислий опис книги та якісь там невиразні натяки на її значущість. У листі були імена та дати, а також приголомшливе підтвердження того, що книзі, яку Діана Бішоп бачила в Оксфордській бібліотеці, дійсно бракувало трьох сторінок.

Нокс знову переглянув лист. Він хотів знати більше: вичавити з листа кожну краплину корисної інформації. Цього разу він звернув увагу на певні слова та фрази: твій перерваний родовід; батько, завдяки якому ти живеш і дихаєш; твій творець. При першому прочитанні Нокс припустив, що Лев посилався таким чином на Бога. Але при другому перегляді він дійшов зовсім іншого висновку. Нокс дістав з кишені телефон і натиснув одну-єдину цифру.

— Oui.

— Хто такий Беньямін бен Габріель? — суворо запитав Нокс.

На якусь хвилю на тому боці запанувала абсолютна тиша.

— Привіт, Пітере, — озвався Герберт Орільякський. Від такого нахабного привітання вільна рука Нокса інстинктивно стиснулася в кулак. Як же це типово для вампірів-членів Конгрегації! Балакають про порядність та співробітництво, але ж вони надто довго живуть і надто багато знають. І, як і всі хижаки, вони не схильні ділитися своєю здобиччю.

— «Беньямін полюватиме, як вовк». Я знаю, що Беньямін бен Габріель — вампір. Хто він такий?

— Такий собі малозначущий тип.

— А ти знаєш, що сталося у Празі навесні 1591 року? — прискіпливо спитав Нокс.

— Багато чого. Не буду ж я тобі переповідати кожну подію, як вчитель початкової школи.

Та Нокс зачув легенький, ледь помітний дрож у голосі Герберта, який лише він, хто добре знав цього вампіра, здатен був розрізнити. Герберт, уславлений вампір, який нікого не боявся і ніколи не ліз за словом до кишені, явно занервував.

— 1591 року в Празі був асистент доктора Ді, Едвард Келлі.

— Ми ж про це вже говорили. Так, свого часу Конгрегація вважала, що Ешмол-782 колись міг бути у бібліотеці доктора Ді. Але я зустрічався з Едвардом Келлі в Празі 1586 року, коли ці підозри виникли вперше. Доктор Ді мав книгу, де було повно ілюстрацій. То була не та, яку ми шукаємо. Відтоді ми, про всяк випадок, простежили кожен екземпляр із бібліотеки доктора Ді. Цей манускрипт потрапив до Еліаса Ешмола не від Ді й не від Келлі.

— Ти помиляєшся. Келлі мав цю книгу в травні 1591 року, — заперечив Нокс і на мить замовк. — І він її розірвав. Тій книзі, яку Діана Бішоп бачила в Оксфорді, бракувало трьох сторінок.

— Ти щось приховуєш, Пітере? — різко запитав Герберт.

— А що приховуєш ти, Герберте? — парирував Нокс. Він не любив цього вампіра, але впродовж багатьох років вони були спільниками. Обидва чудово розуміли небезпеку того катаклізму, що насувався на їхній світ, світ створінь. А після того катаклізму будуть переможці та переможені. І ані Нокс, ані Герберт не бажали опинитися серед тих, хто потерпіли поразку.

— Беньямін бен Габріель — син Метью де Клермона, — неохоче зізнався Герберт.

— Його син? — отетеріло перепитав Нокс. Беньяміна де Клермона не було на жодному з ретельно виписаних генеалогічних дерев, які ретельно відстежувала і реєструвала Конгрегація.

— Так, його син. Але Беньямін відмовився від своїх родичів. Для вампіра такий вчинок — вельми важкий та небезпечний крок, бо родина, скоріш за все, спробує вбити його, щоб зберегти свої таємниці. Та Метью заборонив будь-якому з де Клермонів убивати його сина. І ніхто того Беньяміна не бачив з дев’ятнадцятого сторіччя, коли він зник здогадно в Єрусалимі.

Світ Пітера Нокса здригнувся й захитався. Не можна дозволити Метью де Клермону заволодіти Ешмолом-782! Бо в тому манускрипті містяться найцінніші відьомські знання й заклинання.

— Що ж, доведеться нам розшукати його, — похмуро мовив Нокс, — бо, як йдеться у цьому листі, Едвард Келлі розпорошив оті три сторінки. Одну він віддав рабі Леву, який передав її такому собі Аврааму бен Елії з Хелму.

— Авраам бен Елія був колись знаний як дуже потужний відьмак. Чому ви нічого не знаєте про своїх родичів?

— Ми навчені не довіряти вампірам. Я завжди відкидав цей забобон як театральний ефект, який не має підстав у реальності, але тепер це моє переконання захиталося. — Нокс зробив паузу. — Лев порадив Беньяміну пошукати підтримки у свого батька. Я знав, що де Клермон щось приховує. Нам доведеться розшукати Беньяміна де Клермона і змусити його — і його батька — розповісти нам, що вони знають про Ешмол-782.

— Беньямін де Клермон — ненадійний молодик з неврівноваженою психікою. Він страждає від тієї ж хвороби, від якої страждала сестра Метью Луїза. Вампіри називають її жагою крові, і Конгрегація починає утверджуватися в думці, що це захворювання якимось чином пов’язане з новою пошестю серед вампірів — тієї, що призводить до численних смертей теплокровних після невдалих спроб створити нових вампірів. Якщо тій книзі дійсно бракує трьох сторінок, то ми знайдемо їх і без допомоги Беньяміна. Так буде краще.

— Ні. Для вампірів настав час поділитися своїми таємницями. — Нокс розумів, що успіх чи провал їхніх планів цілком імовірно міг залежати від цього непевного пагона родинного дерева де Клермонів. Він іще раз поглянув на лист. Лев чітко дав Беньяміну зрозуміти, що він хоче, аби той відновив не лише книгу, а й свої стосунки з родиною. Метью де Клермон міг знати про цю справу набагато більше, аніж хто-небудь із членів Конгрегації підозрював.

— Здається мені, що ти зібрався подорожувати в часі до Праги доби Рудольфа Другого, щоб пошукати там Едварда Келлі, — пробурчав Герберт, намагаючись приховати своє роздратування. Які ж вони імпульсивні, ці відьми та відьмаки!

— Навпаки. Я вирушаю до Сеп-Тура.

Герберт пирхнув. Штурмувати родинне шато де Клермонів — то була ідея навіть абсурдніша за подорож у часі.

— Хоч яким би спокусливим це не виглядало, це — нерозумно. Болдвін закриває на все очі тільки через свій розкол із Метью. — Наскільки міг судити Герберт, єдиним стратегічним прорахунком Філіпа було те, що він передав керівництво Лицарями Лазаря Метью, а не своєму старшому сину, який завжди вважав, що ця посада по праву дістанеться йому. — До того ж, Беньямін більше не вважає себе де Клермоном, а де Клермони, ясна річ, не вважають його одним зі своїх. Його можна знайти де завгодно, але не в Сеп-Турі.

— Настільки мені відомо, однією зі зниклих сторінок кілька сторіч володів Метью де Клермон. Без тієї сторінки ця книга для нас не має жодної цінності. Окрім того, час уже вампіру заплатити за свої гріхи, а також за гріхи свого батька та матері. — Усі разом вони несли відповідальність за загибель багатьох тисяч відьом. Нехай вампіри самі переймаються необхідністю задобрювати Болдвіна. Справедливість була на стороні Нокса.

— Не забувай і про гріхи його коханки, — лиховісно нагадав Герберт. — Я й досі сумую за моєю Жульєтою. За те, що позбавила життя мою подругу, Діана Бішоп заплатить власним життям.

— Значить, ти — на моєму боці? — спитав Нокс, хоча йому було абсолютно байдуже. Він уже призначив на кінець цього тижня напад відьомських бойовиків на твердиню де Клермонів незалежно від того, буде йому допомагати Герберт чи ні.

— Так, — неохоче погодився Герберт. — Вони ж там всі збираються, як тобі, мабуть, відомо. Відьми. Вампіри. Буде навіть декілька демонів. Вони називають себе «Таємними зборами». Маркус надіслав Конгрегації листа, в якому вимагає скасування заповіту.

— Але ж це означатиме…

— Кінець нашого світу, — завершив Герберт почату Ноксом фразу.

Розділ 5 Лондон: Блекфраєрс

-Ти підвів мене!

Черевик із червоного дамаску гайнув у повітрі. Метью відхилив голову якраз у ту мить, коли він мав ось-ось ударити його в обличчя. Черевик продовжив свій політ, збив зі столу кільчасту кулю, всипану коштовностями, і вгамувався на підлозі. Зчеплені один з одним кільця кулі в безсилій злобі закрутилися на своїх фіксованих орбітах.

— Мені потрібен був Келлі. Натомість до мене приходить посланець імператора і розповідає мені про численні вчинені тобою неподобства. Коли він прийшов і став вимагати зустрічі зі мною, іще й восьмої не було, і сонце ледь зійшло. — Єлизавету Тюдор мучив зубний біль, і цей сумний факт не додавав їй гумору. Вона помацала язиком хворий кутній зуб і скривилася. — А де був ти? Проповз до моїх покоїв, анітрохи не переймаючись моїми стражданнями.

До її величності підійшла блакитноока красуня і подала їй тампон, змочений часниковою олією. Зважаючи на те, що поруч зі мною важко сопів Метью, насиченість кімнати пряним ароматом стала приголомшливою. Єлизавета обережно засунула тампон поміж щокою та яснами, а блакитноока красуня, шелеснувши своїм зеленим платтям, відійшла убік. Той зелений колір був оптимістичною барвою для цього хмарного травневого дня, немовби та жінка таким чином бажала пришвидшити настання літа. Із четвертого поверху кімнати в Гринвічському палаці відкривався панорамний вид на сірі води ріки, багнисту землю та буремні небеса Англії. Попри наявність великої кількості вікон, сріблястому вранішньому світлу важко було розвіяти важку атмосферу кімнати, яка за своїм меблюванням була суто чоловічою, в стилі ранніх Тюдорів. Викарбувані на стелі ініціали — переплетені «Г», що означало «Генріх Восьмий», та «А» в сенсі Анна Болейн — вказували на те, що цю кімнату оздоблювали приблизно в час народження Єлизавети, і відтоді нею користувалися вельми нечасто.

— Може, все ж таки вислухаємо пана Ройдона, перш ніж ви кинете в нього чорнильницю? — обережно запропонував Вільям Сесіл. Рука Єлизавети зупинилася, однак не опустилася, так і продовжуючи тримати важкий металевий предмет.

— Ми привезли вам відомості про Келлі, — почала я, сподіваючись допомогти Метью.

— Ваша думка нас не цікавить, пані Ройдон, — різко відказала королева Англії. — Як і більшість жінок при моєму дворі, ви абсолютно не здатні тримати себе в руках і дотримуватися етикету. Якщо бажаєте залишитися в Гринвічі, а не бути висланою назад до Вудстока, де вам і місце, то слід проявити мудрість і взяти собі за зразок пані Трокмортон. Вона говорить лише тоді, коли їй дозволяють це робити.

Пані Трокмортон зиркнула на Волтера, який стояв поруч із Метью. Ми зустрілися з ним на потаємних сходах до приватних покоїв королеви, і він наполіг на тому, щоб супроводити нас, хоча Метью не вважав це потрібним.

Бесс стиснула губи, стримуючи своє здивування, але в її очах затанцювали вогники. Той факт, що її приваблива молода підопічна і її безоглядно сміливий, схожий на чорта, пірат були інтимними друзями, був очевидним для всіх, окрім самої Єлизавети. Купідон таки спромігся спіймати в свої тенета сера Волтера Рейлі, як і провіщав Метью. Його приятель закохався по самі вуха.

Під викличним поглядом коханки суворе обличчя Волтера дещо пом’якшало, і ледь помітний, але однозначно схвальний кивок, яким він відповів на її погляд, свідчив про те, що питання етикету буде розглянуте в більш приватній атмосфері.

— Оскільки ви не потребуєте присутності Діани, то, може, дозволите моїй дружині повернутися додому і трохи відпочити, як я й просив вас, — спокійно мовив Метью, хоча його очі були такі ж чорні й сердиті, як і в королеви. — Вона подорожувала кілька тижнів поспіль. — Королівська барка перехопила нас, коли ми навіть не встигли й ногою ступити в район Блекфраєрс.

— Відпочинок?! Та я ночами не спала, дізнавшись про ваші пригоди у Празі. Вона відпочине тільки тоді, коли я розберусь з тобою! — верескнула королева, і важка чорнильниця полетіла тією ж траєкторією, що й черевик королеви. Коли ж чорнильниця, як і останні карколомні події, несподівано звернула в мій бік, Метью різко виставив руку і спіймав її. Не кажучи ні слова, він передав її Рейлі, а той кинув чорнильницю слузі, який вже отримав у своє розпорядження черевик королеви.

— Знайти заміну пану Ройдону буде значно важче, аніж замінити оту астрономічну іграшку, ваша величносте, — сказав Сесіл, подаючи королеві вишиту подушечку. — Якщо у вас скінчилися боєприпаси, то раджу скористатися ось цим.

— Не вказуйте, що мені робити, лорде Берглі! — скипіла королева. І знову обернула свою лють на Метью. — Себастьян Сен-Клер не поводився так із моїм батьком. Бо не насмілювався будити Тюдорського лева.

Бесс Трокмортон закліпала очима, почувши незнайоме ім’я. Її золотиста голівка повернулася від Волтера до королеви, наче весняний нарцис, що тягнеться до сонця. Сесіл тихенько кашлянув, забачивши, як знітилася молода жінка.

— Про вашого благословенної пам’яті батька ми згадаємо іншим разом, коли зможемо присвятити належну увагу його пам’яті. У вас що, немає запитань до пана Ройдона? — Секретар королеви винувато поглянув на Метью. Здавалося, на його обличчі було написано: «Ну й в халепу ти вскочив, чоловіче!»

— Маєш рацію, Вільяме. Негоже левам возитися з мишами та іншими дрібними створіннями. — Своїм презирством королева якось примудрилася зменшити Метью до розмірів маленького хлопчика. Коли він в її очах усохнув до належно маленького вигляду — хоча м’яз, що сіпався на щоці у Метью, змушував мене засумніватися в щирості його каяття — королева замовкла, беручи себе в руки, і вхопилася за підлокітники крісла так, що аж кісточки пальців побіліли.

— Я хочу знати, чому мій Привид так ганебно провалив моє завдання і не виконав роботу, — сказала вона вже спокійнішим тоном. — Імператор має в своєму розпорядженні багато алхіміків. Навіщо йому знадобився мій — Келлі?

Плечі Волтера злегка розслабилися, а Сесіл із полегшенням зітхнув. Якщо королева почала звати Метью його прізвиськом «Привид», то це означало, що її гнів пішов на спад.

— Виявилося, що Келлі не можна просто так узяти і висмикнути з імператорського двору, наче якийсь будяк, що росте посеред численних троянд, — сказав Метью. — Бо Рудольф цінує його надзвичайно високо.

— Значить, Келлі таки досяг успіху. І невдовзі філософський камінь опиниться в руках імператора, — сказала Єлизавета, різко увібравши повні легені повітря. І відразу ж схопилася за щоку: то холодне повітря уразило хворий зуб.

— Ні, він не досяг успіху. І в цьому-то й уся справа. Допоки Келлі обіцятиме зробити більше, ніж він насправді здатен, Рудольф ніколи його не відпустить. Імператор поводиться не як мудрий монарх, а як недосвідчений юнак, зачарований тим, чого немає в нього і що він бажає мати. Його величності подобається така гонитва за недосяжним. Вона заповнює його дні й полонить уяву, — сухо констатував Метью.

Промоклі поля та набряклі річки Європи достатньо надійно захищали тепер нас від Рудольфа, але бували моменти, коли я й досі відчувала на собі його неприємний і небажаний дотик та чіпкі погляди. Незважаючи на травень місяць та вогонь, що палав у каміні, я мимоволі здригнулася.

— Новий французький посол пише мені, що Келлі вдалося обернути мідь на золото.

— Філіпу де Морнею можна довіряти не більше, ніж вашому колишньому послу, який, настільки я пригадую, намагався вас убити, — зауважив Метью, обережно зважуючи свій тон між улесливістю та роздратуванням. Єлизавета ошелешено витріщилася на нього.

— Ви навмисне мене дратуєте, пане Ройдон?

— Я ніколи не став би дратувати левицю, навіть маленьке левеня, — буркнув Метью. Волтер заплющив очі, немов не бажаючи ставати свідком того неминучого катаклізму, який могли викликати слова Метью. — Колись одна така спроба призвела до великих рубців, і я більше не маю бажання псувати свою зовнішність, бо боюся, що ви перестанете звертати на мене увагу.

Усі були шоковані; запала тривожна тиша, а потім вибухнув регіт, мало схожий на жіночий сміх. Волтер різко розкрив очі.

— Ви досягли, чого хотіли, лестощами заповзши в душу молодої дівчини, коли вона займалася шиттям, — сказала Єлизавета тоном, в якому прочувалося щось на кшталт поблажливості. Я злегка похитала головою, вирішивши, що це мені ввижається.

— Я не забуватиму про це, ваша величносте, якщо мені трапиться іще одна молода левиця з гострими пазурами.

Тепер і ми з Волтером знітилися, як раніше знітилася Бесс. Здавалося, лише Метью, Сесіл та Єлизавета розуміли, про що йдеться. І про що не йдеться.

— Навіть тоді ви були моїм Привидом. — І королева глянула на Метью так, що вмить набула вигляду молодої дівчини, а не жінки, чий вік стрімко наближався до шістдесятирічної позначки. Я отетеріло закліпала очима — і вона знову перетворилася на втомленого старіючого монарха. — Залиште нас.

— В-в-ваша величносте… — забелькотіла Бесс.

— Я хочу поговорити з паном Ройдоном приватно. Не думаю, що він погодиться хоч на мить розлучитися зі своєю надто балакучою дружиною, тому вона також може залишитися. Почекай мене у моїй приватній кімнаті, Волтере. І забери з собою Бесс. Ми невдовзі до вас приєднаємося.

— Але ж… — запротестувала Бесс. І нервово озирнулася. Її робота полягала в тому, щоб бути поруч із королевою, а тепер, опинившись у нестандартній ситуації, вона геть розгубилася.

— Натомість вам доведеться тепер допомагати мені, пані Трокмортон, — сказав Сесіл, зробивши кілька болісних кроків від королеви, спираючись на свою важку палицю. Проходячи повз Метью, він кинув на нього суворий погляд. — А за благополуччя її величності тепер потурбується пан Ройдон.

Королева помахом руки випроводила слуг із кімнати, і ми залишилися утрьох.

— Господи Ісусе, — простогнала Єлизавета. — Моя голова наче гниле яблуко, що ось-ось розвалиться на шматки. Невже ви не могли вибрати більш підходящого часу для влаштування дипломатичного інциденту?

— Дозвольте мені оглянути вас, — спитався Метью.

— Ви що, збираєтеся вилікувати мене, пане Ройдон? Це не вдалося навіть моєму хірургу, — сказала королева зі слабкою надією в голосі.

— Мені здається, що я зможу полегшити ваш біль, як буде на те воля Божа.

— До самої смерті мій батько відгукувався про вас дуже схвально. — Єлизавета нервово розправила пальцями складки своєї спідниці. — Він порівнював вас із тонізуючим засобом, чиї сильні властивості відкрив для себе надто пізно.

— Як це так? — спитав Метью, навіть не намагаючись приховати своєї цікавості та здивування. Раніше він про це не чув.

— Він казав, що ви можете позбавити його поганого гумору швидше за будь-кого, хто траплявся йому в житті, хоча, як і більшість лікарських препаратів, вас було важко й неприємно вживати. — Метью гучно розреготався, Єлизавета посміхнулася, а потім її посмішка враз щезла. — Він був великим і страшним чоловіком — і телепнем.

— Усі чоловіки — телепні, ваша величносте, — швидко зауважив Метью.

— Ні. Давайте знову поговоримо відверто, наче я — не королева Англії, а ви — не вер.

— Тільки якщо ви дозволите мені оглянути ваш зуб, — відповів Метью, схрестивши на грудях руки.

— Колись запрошення до приватної розмови було б достатньою спокусою, і ви б не стали ліпити якихось додаткових умов до мого запрошення, — зітхнула Єлизавета. — Я втрачаю більше, ніж просто зуби. Що ж, гаразд, пане Ройдон. — І королева слухняно розкрила рота. Навіть попри те, що я була від неї на відстані кількох футів, я відчула запах гнилизни. Метью взяв голову Єлизавети руками і повернув, щоб краще роздивитися уражений зуб.

— Та це ж просто чудо, що у вас досі є зуби, — строго мовив він. Єлизавета аж почервоніла від роздратування й хотіла було щось відповісти. — Коли я закінчу огляд, можете на мене кричати, скільки вам заманеться. І на той час ви матимете для цього вагомі підстави, бо я відберу в вас ваші зацукровані фіалки й солодке вино. І вам не можна буде пити нічого шкідливішого за настойку перцевої м’яти та масничної розтирки для ваших ясен, бо вони сильно запалені.

Метью провів пальцем по її зубах. Декотрі з них небезпечно захиталися, і Єлизавета перелякано витріщилася. Метью невдоволено поцмакав язиком.

— Ви, може, й королева Англії, Ліззі, але це не додає вам знань із терапії та хірургії. Усе ж таки слід дослухатися до порад вашого хірурга. А тепер не ворушіться.

Поки я намагалася взяти себе в руки, зачувши, як мій чоловік називає королеву Англії «Ліззі», Метью витягнув у неї з рота свій вказівний палець, сильно тернув його об свій гострий кутній зуб так, що на ньому виступила краплина крові, а потім знову вставив його в рота Єлизаветі. Хоча Метью й намагався бути вкрай обережним, королева скривилася від болю. А потім її плечі полегшено опустилися.

— Велике шпашибі, — просичала вона крізь пальці Метью.

— Ще рано мені дякувати. Коли я закінчу, довкола вас не повинно бути ані цукерок, ані солодощів у радіусі п’яти миль. До того ж, боюся, біль через деякий час повернеться. — Метью витягнув пальці, і королева помацала у роті язиком.

— Може, але наразі він ущух, — вдячно відповіла вона. Єлизавета кивнула рукою на ближні крісла. — А тепер, боюся, настав час зводити рахунки. Сідайте і розкажіть мені про Прагу.

Провівши кілька тижнів при дворі імператора, я знала, що це надзвичайний привілей, коли тобі дозволяють сидіти в присутності будь-якого правителя, але зараз я була вдячніша за це вдвічі. Подорож посилила цілком нормальну втому, яка відчувається в перші тижні вагітності. Метью підтягнув мені одне з крісел, і я важко опустилася в нього. Притиснувшись талією до різьбленого орнаменту, я скористалася його шишечками та виступами для того, щоб помасажувати зболені суглоби. Метью автоматично простягнув руку до тієї самої ділянки мого тіла і став розминати її, щоб зменшити біль. По обличчю королеви промайнула тінь.

— У вас теж щось болить, пані Ройдон? — турботливо поцікавилася королева. Щось вона така ласкава, аж до рани прикладай. Коли Рудольф звертався до придворного таким самим чином, то це, зазвичай, означало: біда не за горами.

— Так, ваша величносте. І, на превеликий жаль, настоянка перцевої м’яти тут не допоможе, — з сумом констатувала я.

— А тим більше не допоможе вона пригладити скуйовджені пера імператора Рудольфа і вгамувати його гнів. Його амбасадор каже, що ви поцупили одну з книг Рудольфа.

— Яку книгу? — спитав Метью. — Рудольф має їх так багато… — Оскільки більшість вампірів були іще не знайомі з доктриною «Чесність — найкраща політика», чесна відповідь Метью була зустрінута несхвально.

— Ми тут не в ігри прийшли гратися, Себастьяне, — тихо сказала королева, підтвердивши мою підозру, що при дворі Генріха Метью проходив під іменем Себастьян Сен-Клер.

— Ви завжди граєте в ігри, — парирував він. — І цим ви не відрізняєтеся від імператора або Генріха Французького.

— Пані Трокмортон розповідала мені, що ви з Волтером розважаєтеся віршиками про мінливість і вередливість влади. Але я — не одна з тих марнославних монархів, гожих лише для того, щоб бути об’єктом презирливого глузування. Мене виховували жорсткі й навіть жорстокі вчителі, — парирувала королева. — Ті, хто був побіля мене — мати, тітки, мачухи, дядьки та кузини, — всі вони пішли у небуття. А я вижила. Тому не треба мене в чомусь фальшиво звинувачувати і гадати, що вам це просто так минеться. Я знову запитую вас: що з книгою і що то за книга?

— У нас її немає, — втрутилася я в розмову.

Метью шоковано поглянув на мене.

— Тієї книги у нас немає. Зараз немає. — Я не сумнівалася, що її вже привезли до «Оленя й Корони» і надійно сховали на горищі у Метью. Коли королівська барка причалила до нас, коли ми піднімалися Темзою, я встигла передати книгу Гелоугласу, загорнуту в клейонку та шкіру.

— Так-т-а-а-а-к, — протягнула Єлизавета. При цьому її рот розкрився, і в ньому показалися почорнілі зуби. — Ви мене дивуєте. І ваш чоловік, схоже, теж мене дивує.

— А я вся зіткана з сюрпризів, ваша величносте. Принаймні мені всі так кажуть. — Хоч скільки б разів не звертався Метью до королеви як «Ліззі» і хоч скільки б вона не називала його «Себастьяном», я ретельно і завбачливо зверталася до неї чисто офіційно.

— Тоді, здається, імператор просто перебуває у полоні якоїсь ілюзії. Що ви на це скажете?

— Нічого дивного й незвичайного в цім немає, — сказав Метью, зневажливо пирхнувши. — Боюся, божевілля, на яке страждали багато членів його родини, тепер торкнулося й Рудольфа. Навіть його брат Матіас планує змову з метою повалити його і зайняти його місце, коли імператор буде вже не в змозі правити країною.

— Недивно, що Рудольф тримає біля себе Келлі. Філософський камінь вилікує його і надовго зніме питання наступника з порядку денного. — На обличчі королеви з’явилася кисла міна. — Він житиме вічно і вже нічого не боятиметься.

— Та годі вам, Ліззі. Ви ж чудово знаєте, що цього не станеться. Келлі ніяк не зможе створити камінь. Він не зможе врятувати ані вас, ані кого-небудь іншого. Навіть королеви та імператори одного дня помирають.

— Ми з тобою друзі, Себастьяне, але не забувайся, — застерегла Єлизавета, лиховісно блиснувши очима.

— Коли вам було сім років і ви спитали мене, чи планує ваш батько убити свою нову дружину, я сказав вам правду. Тоді я вчинив з вами чесно і залишатимуся чесним надалі, хоч як би сильно це вас не дратувало. Ніщо не поверне вам молодості, Ліззі, і не воскресить тих, кого ви втратили, — сказав Метью невблаганним тоном.

— Ніщо? — спитала Єлизавета, повільно обводячи Метью уважним поглядом. — Я не бачу на тобі ані зморщок, ані сивого волосся. Ти виглядаєш точнісінько так само, як і п’ятдесят років тому при Гемптонському дворі, коли я була іще маленькою дівчинкою.

— Якщо ви кажете про використання моєї крові, щоб зробити вас вером, ваша величносте, то відповідь однозначно буде негативною. Заповіт забороняє нам втручатися в людську політику, а це, безперечно, стосується і неминучих змін у англійському престолонаслідуванні, які стануться, коли на троні опиниться створіння, — заперечив Метью з суворим і неприступним виразом обличчя.

— А що б ти відповів на подібну пропозицію від Рудольфа? — спитала Єлизавета, блискаючи чорними очима.

— Однозначно відмовив би. Бо це призвело б до хаосу — і навіть до чогось гіршого. Це моторошна перспектива. Але не хвилюйтеся, ваше королівство — у безпеці, — запевнив її Метью. — Імператор поводиться наче примхливе дитинча, якому не дають омріяну іграшку. Оце і все.

— Його дядько, Філіп Іспанський, навіть зараз будує кораблі. Він планує іще одне вторгнення!

— І воно скінчиться нічим, — запевнив Метью королеву.

— Ви такі впевнені, що мені аж хочеться вам вірити.

— Так. Я в цьому впевнений.

Левиця та вовк поглянули один на одного через стіл. Нарешті заспокоївшись, Єлизавета відвернула свій погляд і полегшено зітхнула.

— Гаразд. Немає у вас ні книги, ні Келлі, ні каменя. Ми всі мусимо навчитися жити з розчаруваннями. Однак мені все одно доведеться щось передати імператорові через амбасадора, щоб підсолодити йому настрій.

— А як стосовно ось цього? — запропонувала я, дістаючи зі складок спідниць мою торбинку. Окрім персня, вона містила мої найбільші скарби: шовкові мотузки, які дала мені Гуді Альсоп ткати заклинання, гладенький шматочок скла, який Джек підібрав у піску на березі Ельби, подумавши, що то діамант, фрагмент безоарового каменя для Сюзанни, щоб вона могла використати його для своїх ліків, та саламандри Метью. Але була там іще ота огидна прикраса — намисто зі звисаючим із нього вмираючим драконом, яке подарував мені імператор Священної Римської імперії.

— Це цяцька для королеви, а не для дружини дворянина, — зазначила Єлизавета і, простягнувши руку, доторкнулася до іскристого дракона. — Що ж ви таке подарували Рудольфу, що він так розщедрився?

— А це, ваша величносте, як Метью казав: імператор женеться за тим, чого він ніколи не зможе мати. Йому наверзлося, що він зможе завоювати мою прихильність. Він помилявся, — сказала я, хитаючи головою.

— Мабуть, Рудольфу нестерпна сама думка про те, що хтось дізнається, ніби він випустив зі своїх рук щось наскільки цінне, — припустив Метью.

— Ви маєте на увазі оцю прикрасу чи вашу дружину?

— Мою дружину, — стисло відповів Метью.

— Але ця прикраса все одно може стати в пригоді. Можливо, він хотів сказати, що дарує це намисто мені, — замислено мовила Єлизавета. — Але ви взялися самі доставити його сюди, одягнувши на себе заради більшої безпеки.

— Діана не надто сильна в німецькій, — з хитрою посмішкою погодився Метью. — Може, коли він власноруч надягав це намисто Діані, то в ту мить уявляв, як воно сидітиме на вас.

— О, та навряд чи, — сухо мовила Єлизавета.

— Якби імператор збирався подарувати цю прикрасу королеві Англії, то він зробив би це з належною церемонією. Якщо довіритися амбасадору і попросити його… — запропонувала я.

— Прекрасне рішення, — прочитала мою думку королева. — Звісно, воно нікому не сподобається, але мої придворні матимуть принаймні об що точити свої зуби, допоки не з’явиться якась нова тема для пліток. — Але ж залишається невирішена справа з отою книгою.

— А ви повірите мені, коли я скажу вам, що та книга — неважлива й неістотна?

— Навряд чи, — похитала головою Єлизавета.

— Я так і думав. Гаразд. Сформулюю інакше: ви повірите мені, коли я скажу, що від тієї книги залежить майбутнє?

— Це нереально. Та оскільки мені не хочеться, щоб Рудольф чи хтось із його родичів хоч якось впливав на майбутнє, постійно нагадуючи мені про ту книгу, я покладаю справу її повернення на вас, якщо вона, звісно, коли-небудь потрапить до ваших рук.

— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.

— Я зробила це не заради вас, — різко відказала мені Єлизавета. — Ідіть сюди, Себастьяне. Одягніть цю прикрасу мені на шию. А потім можете знову перетворитися на пана Ройдона, і ми всі разом підемо в кімнату для прийомів, щоб ошелешити всіх виставою під назвою «Велика вдячність».

Метью зробив, як йому й сказали, затримавши пальці на шиї королеви довше, ніж треба було. Вона поплескала його по руці.

— Моя перука рівно сидить? — спитала мене Єлизавета, підводячись.

— Так, ваша величносте. — Хоча насправді перука сиділа дещо криво після дантистських маніпуляцій Метью.

Єлизавета підняла руку і смикнула себе за перуку.

— Навчіть свою дружину переконливо брехати, пане Ройдон. Її слід краще навчити мистецтву обману, інакше їй не вдасться надовго затриматися при дворі.

— Світові чесність потрібна більше, ніж іще одна придворна дама, — прокоментував Метью, беручи її за лікоть. — Діана залишиться такою, якою вона є.

— Ось перед вами чоловік, який цінує чесність своєї дружини, — похитала головою Єлизавета. — Це найкраще свідчення того, що наш світ котиться у прірву, як і перебачав доктор Ді.

Коли Метью з королевою з’явилися на порозі кімнати для прийомів, натовп охопила тиша. Приміщення було забите вщерть, і обережні погляди забігали від королеви до юнака ледь не шкільного віку, який, настільки я могла здогадатися, був посланцем імператора, а від того юнака — до Вільяма Сесіла і назад.

Метью відпустив руку королеви, яку він високо підтримував своїм зігнутим ліктем. Мій вогнедишний дракон занепокоєно завовтузився й затріпав крильцями у моїй грудній клітці.

Я приклала руку до грудей, щоб вгамувати звірюку. «Онде перед тобою — справжні дракони», — подумки застерегла його я.

— Я вдячна імператору за його подарунок, ваше превосходительство, — сказала Єлизавета, рушаючи прямо до юнака і простягаючи йому руку для поцілунку. Хлопець нерозуміюче закліпав очима. — «Gratias tibi ago».

— Із кожним разом вони стають дедалі молодшими, — пробурмотів Метью, підходячи ближче до мене.

— Це саме я кажу про своїх студентів, — прошепотіла я у відповідь. — Хто він такий?

— Вілем Славата. Ти, напевне, бачила його батька у Празі.

Я придивилася до юного Славати і спробувала уявити, який вигляд він матиме через двадцять років.

— А його батько — це, бува, не отой огрядний тип з ямочкою на підборідді?

— Один із них. Річ у тому, що такий вигляд мають майже всі чиновники Рудольфа, — пояснив Метью, коли я кинула на нього здивований погляд.

— Припиніть шепотітися, пане Ройдон! — сказала Єлизавета, кинувши на Метью спопеляючий погляд, і той вибачливо вклонився. А її величність заторохтіла латиною, продовжуючи розмову. — «Decet eum qui dat, non meminisse beneficii: eum vero, qui accipit, intueri non tam munus quam dantis animum». Королева Англії влаштувала посланцю мовний екзамен, щоб подивитися, чи достойний він її.

Славата почервонів. Бідолашний хлопець цей екзамен провалив.

«Тому, хто дарує, личить не пам’ятати про свій подарунок; але тій, що подарунок отримує, личить не судити строго ані подарунок, ані особу дарувальника». Мені довелося кахикнути, щоб приховати смішок, який у мене вирвався, коли я переклала цю фразу.

— Про що йдеться, ваша величносте? — спитав Вілем англійською з сильним акцентом. Голос його тремтів від страху.

— Про подарунок. Від імператора. — Єлизавета царственим жестом показала на намисто з емальованих хрестиків, надіте на її худорляві плечі. Мій дракон був значно більше невдоволений її величністю, аніж мною. Королева зітхнула з удаваним розпачем і досадою. — Перекажіть йому мої слова його мовою, пане Ройдон. Я не маю ані часу, ані терпіння на уроки латини. І чому це імператор не займається освітою своїх службовців?

— Його превосходительство знає латину, ваша величносте. Амбасадор Славата навчався у Віттенберзькому університеті, а потім вивчав право в Базелі, якщо мені не зраджує пам’ять. Його бентежила не мова, а сенс сказаного.

— Тоді поясніть йому ще раз, щоб він і його володар правильно мене зрозуміли. І це — не заради мене, — похмуро мовила Єлизавета. — Починайте. — Метью знизав плечима й повторив слова її величності рідною мовою Славати.

— Я зрозумів те, що вона сказала, — ошелешено відповів юний Славата. — Але що це означає?

— Ви просто заплуталися, — співчутливо продовжив Метью чеською мовою. — Це часто трапляється з молодими амбасадорами. Та ви не переймайтеся. Скажіть королеві, що Рудольф радий подарувати їй цю прикрасу. Щоб ми мали змогу якнайшвидше приступити до обіду.

— А, може, ви за мене скажете? — спитав його Славата, геть отетерілий.

— Я дуже сподіваюся, пане Ройдон, що ви не спричинилися до іще одного непорозуміння межи мною та імператором Рудольфом, — сказала Єлизавета, явно розлючена тим, що серед тих семи мов, якими вона володіла, чеська не значилася.

— Його превосходительство передав, що імператор бажає вашій величності здоров’я та щастя. Амбасадор Славата особливо задоволений тим, що це намисто потрапило за призначенням і не пропало, як побоювався імператор, — сказав Метью, великодушно поглянувши на свою володарку. Та почала було щось казати, але швидко схаменулася, кинувши на нього лютий погляд. Славаті, охочому до навчання, дуже закортіло дізнатися, як же це пану Ройдону вдалося заткнути рота самій королеві Англії. Та коли він жестом закликав Метью перекласти те, що він сказав, Сесіл узяв хлопця під руку.

— Яка чудова новина, ваше превосходительство. Але, гадаю, ви вже мали достатньо повчальних уроків на сьогоднішній день. Ходімо зі мною, пообідаєте, — сказав Сесіл, скеровуючи хлопця до найближчого столу. Королева ж, увагу від якої відволікли її шпигун та її головний радник, зійшла, зневажливо пирхнувши, на підвищення. Здолати ці три сходинки їй допомогли Бесс Трокмортон та Рейлі.

— А що буде тепер? — пошепки спитала я. Бо вистава скінчилася, і присутні у кімнаті почали проявляти ознаки нетерплячості.

— Згодом я ще хочу з вами поговорити, пане Ройдон, — гукнула Єлизавета, яку вже встигли зручно обкласти подушечками. — Не заходьте далеко.

— П’єр буде в сусідній кімнаті для аудієнцій. Він проведе тебе до моїх апартаментів; там є ліжко, і там ти зможеш побути в тиші й спокої. Можеш відпочивати, поки її величність мене не відпустить. Це не займе багато часу. Її лише цікавить повний звіт про Келлі. — Метью підніс до рота мою руку й офіційно цьомкнув її.

Зважаючи на слабкість Єлизавети до своїх молодих помічників, ця зустріч могла розтягнутися на години.

Хоча я й приготувалася заздалегідь до гармидеру й штовханини в кімнаті аудієнцій, мене аж на крок відкинуло назад, коли я туди увійшла. Придворні, недостатньо значущі та впливові, щоб їх допустили до приватного покою королеви, намагаючись зайняти місця за обіднім столом, поки там все не поїли до них, штовхнули мене на бігу. Мій шлунок судомно стиснувся від запаху смаженої оленини. Я ніяк не могла до неї звикнути, і майбутній дитині вона також не подобалася.

П’єр та Енні стояли під стіною разом із іншими слугами. Побачивши мене, вони явно зраділи.

— А де мілорд? — спитався П’єр, витягуючи мене з купи тіл.

— Розважає королеву, — відповіла я. — Я надто стомлена і не можу ані стояти, ані сидіти і їсти. Ви не могли б провести мене до кімнати Метью?

П’єр кинув занепокоєний погляд на вхід до приватних покоїв.

— Аякже.

— Я можу провести вас туди, господине Ройдон, — запропонувала Енні. Щойно повернувшись із Праги й уже вдруге відвідуючи двір королеви Єлизавети, вона досить добре навчилася напускати на себе вигляд удаваної невимушеності.

— Я показав їй кімнату мілорда, коли вас повели на зустріч з її величністю, — пояснив мені П’єр. — Та кімната неподалік, на нижньому поверсі, під апартаментами, в яких колись мешкала дружина короля.

— А тепер ту кімнату, мабуть, використовують фаворити королеви, — стиха мовила я. Без сумніву, там спав і Волтер або не спав — як доведеться. — Почекай тут на Метью, П’єре. А ми з Енні підемо самі.

— Дякую, мадам, — із вдячністю поглянув на мене П’єр. — Мені не подобається залишати його надовго з королевою.

Обслуга королеви наминала свій обід у значно менш привабливій обстановці кімнати стражників. Коли ми з Енні проходили повз них, вони з цікавістю зиркнули на нас.

— Тут має бути пряміша дорога, — сказала я, прикусивши губу і дивлячись униз на довгий сходовий марш. Велика зала, поза сумнівом, буде ще щільніше напхана відвідувачами.

— Вибачте, господине, але іншої дороги немає, — вибачливо заперечила Енні.

— Тоді готуймося до зіткнення з юрмою, — зітхнула я.

У Великій залі було повно-повнісінько претендентів на увагу її величності. Коли я увійшла туди з боку апартаментів королеви, моя поява була зустрінута збудженим шепотом і шелестом спідниць, слідом за якими відразу ж почулося розчароване бурмотіння: я виявилася істотою нецікавою і незначущою. При дворі Рудольфа я вже встигла звикнути бути у центрі уваги, але мені все одно було некомфортно відчувати на собі важкі погляди людей, легенькі поштовхи нечисленних поглядів демонів та швидкий лоскотний погляд однієї-єдиної відьми. Коли ж мені у спину вперся холодний погляд якогось вампіра, я стривожено озирнулася.

— Що таке, господине? — спитала Енні.

Я уважно обдивилася натовп, але так і не змогла визначити, звідки йшов той погляд.

— Та нічого, Енні, — неспокійно пробурмотіла я. — То моя уява коники викидає.

— Вам конче необхідно відпочити, — докірливо сказала мені дівчинка з інтонацією, дуже схожою на Сюзаннину.

Але в просторих апартаментах Метью на першому поверсі, чиї вікна виходили на приватний садок королеви, мені відпочити не судилося. Бо я застала там англійського драматурга номер один. Я відіслала Енні витягувати Джека з халепи (а він на той час уже неодмінно мав вскочити в ту чи іншу халепу), зосередилася і взяла себе в руки, швидко приготувавшись до зустрічі з Крістофером Марлоу.

— Привіт, Кіте, — сказала я. Демон відірвав погляд від письмового столу Метью, безладно всипаного аркушами з віршами. — Сам-один?

— Волтер та Генрі обідають у королеви. А чому ти не з ними? — Кіт був блідий, худий та знервований. Він підвівся і став збирати свої папери, стурбовано поглядаючи на двері, наче з них хтось ось-ось мав заявитися і перервати нашу розмову.

— Я так втомилася, — сказала я, позіхаючи. — Але тобі не треба йти. Залишайся й чекай на Метью. Він з радістю з тобою зустрінеться. Що ти пишеш?

— Поему, — різко відповів Кіт і так само різко сів. Щось було не так. Демон був явно чимось знервований і сіпався.

Позаду нього на стіні висів гобелен, на якому була зображена золотоволоса дівчина, яка стояла на вежі, що бовваніла над морем. У руках дівчина тримала ліхтар і вдивлялася в темряву. Он воно що! Я враз усе зрозуміла.

— Ти пишеш про Геро та Леандра. — Я мовила це речення не як запитання. Вочевидь, Кіт сохнув за Метью і працював над епічною любовною поемою іще відтоді, як ми в січні місяці сіли на борт корабля в Грейвсенді. Кіт промовчав.

Через кілька секунд я процитувала відповідні рядки:

Кіт вибухнув, зірвавшись зі свого крісла.

— Що за відьомські коники?! Я роблю, що роблю, а тобі яке до цього діло?!

— Ніяких коників, Кіте. Хто зрозуміє тебе краще за мене? — обережно мовила я.

Кіт начебто взяв себе в руки, хоча руки його продовжували тремтіти.

— Я мушу йти. Мені треба декого зустріти на арені для турнірів. Подейкують про пишне видовище, яке влаштують наступного місяця перед тим, як королева вирушить у свою літню подорож. — Кожного року Єлизавета мандрувала країною з процесією фургонів із помічниками та придворними, висмоктуючи кошти з дворян і залишаючи після себе порожні комори та велетенські борги.

— Я неодмінно передам Метью, що ви сюди заходили. Він пожалкує, що проґавив вас.

Раптом очі Марлоу заіскрилися яскравим світлом.

— А, може, підете зі мною, пані Ройдон? Зараз гарний день, а ви й досі не бачили Гринвіча.

— Дякую, Кіте, — відповіла я, ошелешена такою швидкою зміною настрою. Утім, він усе ж був демоном. І сохнув за Метью. Хоча я й сподівалася відпочити, а пропозиція Кіта була мені відверто нецікавою, я таки зробила над собою зусилля в інтересах гармонізації стосунків. — А це далеко? Я дещо втомилася після подорожі.

— Зовсім недалеко, — вклонився Кіт, пропускаючи мене вперед.

Арена для турнірів у Гринвічі була схожа на великий легкоатлетичний стадіон із відгородженими мотузками зонами для атлетів, трибунами для глядачів та розкиданим приладдям. У центрі огородженої зони виднілися дві перегородки.

— Саме там і проводяться турніри? — Я уявила собі тупіт копит, коли лицарі мчать один на одного, притиснувши списи до ший своїх коней, щоб вдарити свого суперника в щит і вибити його з сідла.

— Так. Хочете краще роздивитися? — спитав Кіт.

На арені було безлюдно. То тут, то там виднілися встромлені в землю списи.

Я забачила щось бентежно схоже на шибеницю — вертикальну палю з довгим бічним брусом. Однак із шибениці звисало не людське тіло, а мішок з піском. Він був проколотий списом, і з нього тоненькою цівочкою сипався пісок.

— Мішень для удару списом, — пояснив Марлоу, показавши на пристрій. — Вершники націлюють на цей мішок із піском свої списи. — Щоб продемонструвати мені, як він працює, Кіт простягнув руку і штовхнув бічний брус. Він завертівся, роблячи з мішка рухому мішень, на якій лицарі відточували свою майстерність володіння списом. Марлоу окинув арену уважним поглядом.

— А чоловік, якого ви маєте зустріти, він тут? — поцікавилася я і теж озирнулася довкола. Але помітила лише одну людину: високу темноволосу жінку в розкішному червоному платті. До неї було досить далеко, і вона, вочевидь, прийшла сюди на якесь амурне побачення перед обідом.

— А ви не бачили іще одну мішень? — спитав Кіт, показуючи в протилежному напрямку, де до палі було прив’язане зроблене з ряднини та соломи опудало. Цей пристрій також скидався скоріше на якесь причандалля для екзекуції, а не на тренувальний засіб.

Раптом я відчула на собі холодний прискіпливий погляд. Не встигла я обернутися, як якийсь вампір схопив мене ззаду руками, які викликали у мене вже знайоме відчуття того, що мене немов схопили сталевими обценьками, а не руками з плоті та крові. Але це не були руки Метью.

— Ти диви, а вона навіть іще апетитніша, ніж я сподівалася, — сказала якась жінка, і я відчула її холодний подих, який змією оповив мою шию.

«Троянди. Цивета». Я відзначила ці запахи, намагаючись пригадати, де я раніше могла чути таку комбінацію.

«Сеп-Тур. Кімната Луїзи де Клермон».

— Щось є у її крові таке, проти чого вер не в змозі встояти, — хрипко сказав Кіт. — Я не можу збагнути — що саме, але, здається, навіть отець Габбард потрапив під вплив її чар.

Мою шкіру шкрябнули гострі зуби, хоча й не прокусили її.

— А з нею буде цікаво погратися.

— Ми планували не гратися з нею, а вбити її, — докірливо мовив Кіт. Коли з’явилася Луїза, він заметушився і засіпався навіть ще більше. Я ж мовчала, відчайдушно намагаючись здогадатися, яку ж гру вони грають. — І тоді все знову стане так, як було раніше.

— Спокійно, не метушися, — вгамувала його Луїза, вдихаючи мій запах. — Ти відчуваєш запах її страху? Він завжди загострює мій апетит.

Кіт зацікавлено підсунувся ближче.

— Щось ти якийсь блідий, Крістофере. Тобі ще зілля підкинути? — Луїза змінила хватку так, щоб мати змогу запустити руку в торбинку. Вона дістала з неї якусь липку таблетку і подала її Кіту. Той швидко взяв її і вкинув до рота. — Чудова штука, еге ж? Теплокровні в Німеччині звуть їх «камінці безсмертя», бо якимось чином їхні інгредієнти дають навіть найжалюгіднішому людському створінню відчуття значущості й божественності. Вони й тобі повернули силу.

— Це відьма відбирає у мене силу так само, як вона відібрала силу й у твого брата. — Очі Кіта оскліли, а його подих став притомно нудотно-солодким. «А, наркота», — подумала я. Недивно, що він поводиться якось неадекватно.

— Так це правда, відьмо? Кіт каже, що ти своїми чарами обплутала мого брата і заволоділа ним супроти його волі? — спитала Луїза, різко крутнувши мене до себе. Її красиве обличчя було втіленням кошмарних страхів кожної теплокровної істоти перед вампірами: блідо-порцелянова шкіра, темне, майже чорне волосся та чорні очі, теж затуманені опієм, як і в Кіта. Поблажливість злетіла з неї, як осінній лист, і в красивому вигині її бездоганних губ була не лише чуттєвість, а й жорстокість. Переді мною було створіння, яке переслідуватиме свою жертву й убиватиме її без найменшої тіні жалю й каяття.

— Я не зачаклувала твого брата. Я його обрала, Луїзо, а він обрав мене.

— Ти навіть знаєш, хто я така? — здивовано підняла вона брову.

— Метью нічого не приховує від мене. Ми — пара. Чоловік та жінка. І на нашому весіллі головував твій батько. «Дякую тобі, Філіпе», — подумала я.

— Ти брешеш! — заверещала Луїза. Вона враз втратила над собою контроль, і її чорні зіниці поглинули всю райдужну оболонку очей. Значить, мені доведеться мати справу не лише з наркотиками, а й з жагою крові.

— Не вір нічому, що вона каже, — застеріг Кіт. Він витягнув з камзола кинджал і схопив мене за волосся. Я скрикнула від болю, коли він сіпнув назад мою голову. Кинджал Кіта затремтів біля мого правого ока. — Зараз повиколюю їй очі, щоб вона більше не могла ними чарувати і не мала змоги провидіти мою долю. Вона знає, як і коли я помру. Це однозначно. Якби не її відьмацька проникливість, то вона не мала б над нами влади — і над Метью теж.

— Ця відьма не заслуговує такої швидкої й легкої смерті, — заперечила Луїза.

Кіт натиснув вістрям якраз під моєї бровою, і по моїй щоці скотилася краплина крові. — Ми так не домовлялися, Луїзо. Щоб розбити її чари, мені треба повиколювати їй очі. А потім ми прикінчимо її. Допоки ця відьма жива, Метью не зможе забути її.

— Тихше, Крістофере? Хіба ж я не люблю тебе? Хіба ж ми з тобою не спільники? — Луїза притягнула до себе Кіта і пристрасно поцілувала його. А потім ковзнула губами по його підборіддю і вниз, до горла, де пульсували вени. Її губи злегка торкнулися шкіри, і я помітила розмазаний слід крові, що тягнувся за її ротом. Кіт тремтливо зітхнув і заплющив очі.

Луїза жадібно припала до шиї демона. При цьому ми утворювали тугий вузол із трьох тіл, зав’язаний дужими руками вампірки. Я спробувала вирватися, але вона лише посилила свою хватку, продовжуючи смоктати з Кіта кров.

— Мій солоденький Крістофере, — поблажливо пробурмотіла Луїза, напившись досхочу і зализуючи рану на горлі Марлоу. Слід від зубів був гладкий і сріблястий, точнісінько як шрам на моїх грудях. Напевне, Луїза й раніше харчувалася Кітом. — У твоїй крові я відчуваю присмак безсмертя і бачу в ній прекрасні слова, які танцюють у твоїх думках. Метью просто дурень, бо не бажає, щоб ти з ним тими думками поділився.

— Усе, чого він бажає, — це відьма. — Кіт торкнувся своєї шиї, мріючи, щоб Метью, а не його сестра, пив у нього кров. — Я хочу, щоб вона померла.

— І я теж цього хочу, — сказала Луїза, повернувши до мене свої бездонні чорні очі. — Тоді давай за неї позмагаємося. Хто з нас переможе, той і робитиме з нею все, що забажається. Нехай спокутує свою провину перед моїм братом. Ти згоден зі мною, мій милий хлопчику?

Тепер, коли Луїза напилася Кітової крові, «зарядженої» наркотиком, вони обоє стали як очманілі. Я було впала в паніку, але враз пригадала настанову Філіпа, яку він дав мені в Сеп-Турі.

«Думай. І старайся не загинути».

А потім я пригадала про мою дитинку — і панічний страх знову повернувся.

Кіт кивнув.

— Я зроблю що завгодно, щоб повернути собі прихильність Метью.

— Я й не сумнівалася, — посміхнулася Луїза і знову пристрасно поцілувала Кіта. — Ну що, виберемо наші кольори?

-Ти робиш страшну помилку, Луїзо, — застерегла я, намагаючись вивільнитися з пут. Вони з Кітом відірвали від палі безформне опудало і замість нього прив’язали мене. Кіт зав’язав мені очі стрічкою темно-синього шовку, яку він зняв з вістря одного залишеного списа, щоб я не змогла заворожити їх своїм поглядом. Обоє стояли неподалік, сперечаючись, кому кидати сріблясто-чорного списа, а кому — золотисто-зеленого.

— Можеш знайти Метью у королеви, і він тобі все пояснить, — сказала я, намагаючись надати своєму голосу врівноваженості й спокою, але він все одно тремтів. Колись Метью у сучасному Оксфорді розказував мені про свою сестру, сидячи біля каміна у Старій Хижці. І описав її як лиху, несамовиту, але дуже красиву.

— Ти ще й насмілюєшся його ім’я вимовляти? — скипів люттю Кіт.

— Іще одне твоє слово, відьмо, і я таки дозволю Крістоферу виколоти тобі очі й відрізати язика, — злісно кинула Луїза, і мені не треба було бачити її очей, щоб переконатися: опіум та жага крові — не найкраща комбінація. Гострий перстень Ізабо чиркнув мене по щоці, і з неї потекла кров. Зриваючи його з мене, Луїза зламала мені палець, а тепер начепила його собі.

— Я — дружина Метью, його пара. Ти уявляєш собі його реакцію, коли він дізнається, що ти накоїла?

— Ти — потвора, тварина. Якщо я виграю у Кіта парі, то зірву з тебе, як ганчірку, твою фальшиву людську подобу і викрию те, що під нею ховається. — Слова Луїзи отрутою просочилися у мої вуха. — А коли Метью побачить, хто ти насправді така, він розділить із нами радість від твоєї смерті.

Коли їхня розмова стихла на відстані, я ніяк не могла знати, куди вони пішли і з якого боку повернуться. Я залишилася абсолютно одна.

«Думай. Старайся не загинути».

Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.

«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.

Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.

«Де вони?» — спитала я.

Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.

Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.

Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.

І я все пригадала.

Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.

— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.

Його руки враз завмерли.

— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.

Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.

— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.

— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.

— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.

Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.

— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив батько.

Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.

— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?

— Може, їй треба іще кудись навідатися.

Я замислилася над таким варіантом.

— Це як коли ви з мамою ходите до школи? — Думка про те, що мої батьки ходили до школи, якось приголомшувала й збивала з пантелику. Так гадали й решта дітей нашого кварталу, хоча більшість їхніх батьків також проводили майже увесь свій день у школі.

— Десь так, — відповів батько, сидячи у снігу й обхопивши коліна руками. Він посміхнувся. — Я люблю відьму в тобі, Діано.

— Але та відьма, що в мені, вона лякає маму.

— Та ні. — Батько похитав головою. — Твоя матуся просто боїться змін.

— Я намагалася тримати дракона в секреті, але мені здається, що вона все одно про нього знає, — похмуро сказала я.

— Зазвичай, матусі знають все, — сказав татко і поглянув на сніг. Від моїх крил уже й слід прохолов. — А ще вона знає, коли ти хочеш попити гарячого шоколаду. Упевнений, що коли ми зайдемо, то вона вже встигне на той час його приготувати. — Батько підвівся і простягнув мені руку.

І я вклала свою маленьку руку в рукавичці в його теплу долоню.

— А ти завжди будеш поруч, щоб тримати мене за руку, коли буде темно? — спитала я. Почало темніти, і я раптом злякалася тіней. Бо в темряві ховаються потвори та химерні створіння, що підглядають, як я граюся.

— Ні, — відповів батько, похитавши головою. У мене затремтіли губи. Не на таку відповідь я сподівалася. — Але не турбуйся, — додав він пошепки. — Із тобою завжди буде твій дракон.

На землю у мене під ногами упала крапля крові з ранки під бровою, яку проштрикнув вістрям кинджала Кіт. Навіть із зав’язаними очима я бачила, як та краплина повільно повзла по щоці, а потім хлюпнула на землю мікроскопічною калюжкою. І з місця, де вона упала, відразу ж пробився догори чорний паросток.

Я почула гуркіт копит, що наближався до мене. Хтось сильно й пронизливо крикнув, викликавши у моїй свідомості картини середньовічних баталій. Від цього звуку дракон у моїх грудях занервував іще більше. Мені треба було вивільнитися з пут. Мерщій.

Та замість спробувати побачити ниті, що вели до Кіта й Луїзи, я зосередилася на нитях, уплетених у мотузки, якими зв’язали мої кісточки та зап’ястя. І я вже почала було потроху розв’язувати їх, як щось важке й гостре торохнуло мене у ребра. Мені аж дух забило від удару.

— Попав! — скрикнув Кіт. — Відьма — моя!

— Це лише скісний удар, — поправила його Луїза. — Щоб вимагати її як приз, треба загнати списа глибоко в тіло.

На жаль, я не знала правил — ані правил лицарського турніру, ані магічних правил. Це мені чітко дала зрозуміти Гуді Альсоп, коли я вирушала до Праги: «Усе, що ти зараз маєш, це неслухняний дракон, сильне, майже сліпуче сяйво та схильність ставити запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки». Я нехтувала навчанням своєму ткацькому ремеслу заради придворних інтриг, припинила осягати свою магію, а натомість погналася за манускриптом Ешмол-782. Можливо, якби я зосталася в Лондоні, то до цього часу вже б знала, як вибратися з халепи, в яку зараз потрапила.

А тепер стою прив’язана до товстої палі як та відьма, засуджена до спалення.

«Думай. Борися за життя».

— Треба ще раз спробувати, — сказала Луїза. Її слова затихли на відстані — то вона повернула свого коня і поїхала геть.

— Не роби цього, Кіте, — сказала я. — Подумай лише, чим це стане для Метью. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.

— Твої обіцянки нічого не варті, відьмо. Ти все одно схрестиш за спиною пальці і знайдеш спосіб відбрехатися від своїх запевнень. Я бачу над тобою сяйво навіть зараз, коли ти намагаєшся спрямувати свою магію проти мене.

«Сліпуче сяйво. Запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки. І неслухняний дракон».

Усе завмерло.

— Що робити будемо? — спитала я свою вогнедишну тваринку.

У відповідь вона ляснула крилами і розпростерла їх на всю ширину. Крила просунулися крізь мої ребра, крізь плоть і вийшли назовні по обидва боки мого хребта.

А сама драконка залишилася там, де й була, бережливо огорнувши мою утробу своїм хвостом. Обережно визирнувши з-за моєї груднини, вона блиснула сріблясто-чорними очима і знову махнула крилами.

— Борися за своє життя, — прошепотіла вона у відповідь, і з її словами у повітря наді мною здійнялося покривало сірого туману.

Від сильного удару крил дерев’яна паля, до якої я була прив’язана, тріснула навпіл, а її гострі шпичасті краї розрізали мотузку, що стягувала мені кисті. Щось гостре й схоже на пазурі розітнуло і пута на моїх ногах. Я піднялася на двадцять ярдів угору саме в ту мить, коли Кіт із Луїзою вскочили на конях у хмарину сірого туману, яка збила їх з пантелику й дезорієнтувала. Вони мчали надто швидко і тому не встигли ані зупинитися, ані змінити напрям руху. Їхні списи схрестилися, сплуталися, і від сильного зіткнення вони повилітали з сідел і гепнулися на втоптану землю.

Я зірвала пов’язку з очей непошкодженою рукою — і відразу ж побачила Енні, яка з’явилася на краю арени.

— Господине! — скрикнула вона.

Але я не хотіла її присутності, бо поруч була смертельно небезпечна Луїза де Клермон.

— Тікай геть! — засичала на неї я.

Мої слова вирвалися вогнем та димом, коли я кружляла над Кітом та Луїзою. Із моїх зап’ясть та кісточок цівками стікала кров. І там, де падали її червоні намистини, враз виростали чорні пагони. Невдовзі ошелешених демона та вампірку оточив частокіл тонких чорних стовбурів. Луїза спробувала була повисмикувати їх із землі, але моя магія трималася міцно і не піддавалася.

— Хочете, розкажу вам про ваше майбутнє? — суворо спитала я. Піднявши очі, Кіт і Луїза перестрашено витріщилися на мене зі свого загону. — Твоє сокровенне бажання ніколи не здійсниться, Кіте, бо ми не завжди отримуємо те, що бажаємо найбільше в світі. А тобі, Луїзо, ніколи не вдасться заповнити порожнечу своєї душі — ані кров’ю, ані люттю. І ви обоє помрете, бо всі ми свого часу маємо померти. Але смерть ваша не буде тихою й спокійною, це я вам обіцяю.

До нас наблизився стовп вихору. А потім він ущух і трансформувався у Хенкока.

— Дейві! — скрикнула йому Луїза, вчепившись своїми перлисто-білими пальцями за чорні палі частоколу. — Допоможи нам! Відьма своїми чарами поглумилася над нами. Виштрикни їй очі — і ти позбавиш трикляту її магічної сили.

— Метью вже прямує сюди, Луїзо, — відповів Хенкок. — І за отою огорожею під захистом Діани тобі буде набагато безпечніше, ніж коли ти втікатимеш від його гніву.

— Небезпека загрожує нам усім. Бо ця відьма здійснить давнє пророцтво, яким Герберт поділився з маман багато років тому. Вона зведе де Клермонів зі світу!

— У цьому пророцтві немає ані краплини правди, — відказав Хенкок, співчутливо поглянувши на Луїзу.

— Ні, є! — наполягала вона. — «Остерігайтеся відьми з кров’ю левиці й вовчиці, бо нею знищить вона дітей тьми». Саме вона і є тією відьмою з пророцтва! Невже ти не розумієш?

— Ти хвора, Луїзо. Це я тобі точно можу сказати.

Вампірка обурено випрямилася.

— Я — маньясанг, і тому я завжди у доброму здоров’ї.

Тут нагодились Генрі з Джеком, важко дихаючи після стрімкого бігу. Генрі швидко окинув арену уважним поглядом.

— Де вона?! — заволав він на Хенкока, крутнувшись на п’ятах.

— Он там, угорі, — відповів Хенкок, штрикнувши небо великим пальцем. — Точнісінько, як і казала Енні.

— Діано, жива, слава Богу, — полегшено зітхнув Генрі.

Ареною рвійно промчав сіро-чорний торнадо і різко зупинився біля зламаної палі, що позначала те місце, де я стояла, зв’язана по руках і ногах. Метью не треба було пояснювати, де я була зараз. Його очі швидко й безпомилково відшукали мене.

Останніми прибули Волтер і П’єр. У П’єра на плечах сиділа Енні, обхопивши тонкими рученятами його шию. Коли він зупинився, вона зісковзнула з його спини.

— Волтере! — розпачливо вигукнув Кіт, приєднуючись до Луїзи біля частоколу. — Її конче необхідно зупинити. Випустіть нас звідси. Я розмовляв з однією відьмою з Ньюгейта, і вона сказала мені…

Крізь чорні палі огорожі пролізла рука, і довгі білі пальці вхопили Кіта за горлянку. Марлоу забулькотів і замовк.

— Ані. Жодного. Слова. — Метью метнув погляд на Луїзу.

— Матьє. — Кров і наркотик, ударивши Луїзі в голову, трансформували англійську вимову імені мого чоловіка у французьку. — Слава Богу, ти тут. Дуже рада тебе бачити.

— Рано радієш, — відказав Метью, відкинувши Кіта убік.

Я опустилася позаду нього, ховаючи під ребра мої щойно вирослі крила. Однак мій вогнедишний дракон залишився насторожі, міцною пружиною скрутивши свого хвоста. Метью відчув мою присутність і, загнувши руку за спину, притягнув мене до себе, при цьому не зводячи очей з моїх полонених. Він провів пальцями по тому місцю, куди влучив спис, пробивши корсаж, корсет та шкіру, і зупинився лише тоді, коли на його шляху опинилися мої ребра. У точці, куди влучив спис, корсаж і корсет були мокрі від крові.

Метью різко крутнув мене, став навколішки і, матюкнувшись, розірвав тканину навколо рани. Поклавши вільну руку мені на живіт, він розшукав поглядом мої очі.

— Я в нормі. Ми в нормі, — запевнила я його.

Він підвівся — очі його почорніли, а на скроні проступила пульсуюча жилка.

— Пане Ройдон! — скрикнув Джек, бочком підсуваючись до Метью. Його підборіддя тремтіло. Метью блискавично випростав руку і схопив хлопця за комір, не даючи йому змоги підійти до мене ближче. Джек і оком не моргнув. — Пане Ройдон, вам привидівся кошмар?

Метью опустив руку, відпускаючи хлопця.

— Так, Джеку. Жахливий кошмар.

Джек просунув руку в долоню Метью.

— Я побуду біля вас, доки він не минеться. — Мої очі защипало від сліз. Саме це раніше казав Метью малому, коли на того напосідали кошмари.

Метью мовчки стиснув йому руку на знак згоди і вдячності. Отак і стояли вони — один високий, широкоплечий і сповнений надприродного здоров’я, а другий худорлявий та незграбний, що тільки зараз почав позбуватися ознак, залишених жорстокістю й неувагою. Лють Метью почала спадати.

— Коли Енні сказала мені, що тебе захопила якась вампірка, я навіть уявити не міг… — почав було він, але замовк, переповнений емоціями.

— То все Крістофер винуватий! — скрикнула Луїза, відсовуючись подалі від ошалілого демона. — Він сказав, що тебе зачаклували. Але я чую в тобі запах її крові. Ти не зачаклований, ти нею харчуєшся.

— Вона — моя пара, — лиховісним тоном відказав Метью — І вона вагітна.

Марлоу аж засичав од сказу. І штовхнув поглядом мій живіт. Пораненою рукою я інстинктивно прикрила мою дитину від погляду демона.

— Н-н-неможливо… Це неможливо, Метью ж нездатен… — розгубився Кіт. — І продовжив, швидко шаленіючи: — Вона навіть зараз заворожила його! Як же ти могла його так зрадити?! Хто є справжнім батьком вашої дитини, пані Ройдон?!

Колись Мері Сідней намислила собі, що мене зґвалтували, і я не стала переконувати її, що це не так. Гелоуглас спочатку приписав дитину померлому коханцю чи чоловіку і цим пояснив появу в Метью охоронного інстинкту та наш швидкий роман. Для Кіта ж існувала лише одна можливість: я наставила роги чоловікові, якого він кохав.

— Хапай її, Хенкоку! — благально скрикнула Луїза. — Ми не можемо допустити, щоб ця відьма зробила свого байстрюка членом родини де Клермонів.

Хенкок схрестив на грудях руки і, поглянувши на Луїзу, похитав головою.

— Ти намагався убити мою пару. Ти пролив її кров, — відказав Метью. — А дитина — не байстрюк. Це моя дитина.

— Але ж це неможливо, — сказала Луїза, але голос її прозвучав невпевнено.

— Дитина і справді моя, — гнівно повторив її брат. — Плоть від плоті моєї. Кров від крові.

— У її жилах тече кров вовчиці, — прошепотіла Луїза. — Вона — ота відьма з пророцтва. Якщо її дитя залишиться жити, воно всіх нас знищить!

— Заберіть їх геть з очей моїх, — кинув Метью зловісним голосом. — Бо я порву їх на шматки і згодую псам. — Він завалив частокіл і схопив за шкірку свого приятеля та свою сестру.

— Нікуди я не піду… — запручалася Луїза але, поглянувши униз, побачила, що рука Хенкока міцно оповила її лікоть.

— Та ні, любенька, ти підеш туди, куди я тебе поведу, — спокійно сказав він. А потім зняв перстень Ізабо з її пальця і кинув Метью. — Здається, оця штука належить твоїй дружині.

— А що робити з Кітом? — спитав Волтер, обережно поглянувши на Метью.

— Можеш посадити їх під замок разом із Луїзою, бо вони просто мліють один від одного, — сказав Метью і штовхнув демона до Рейлі.

— Але ж вона… — почав було Волтер.

— Харчуватиметься ним? — скривився Метью. — Вона й так уже ним харчується певний час. Бо вампір може вповні відчути дію вина чи наркотика лише через кров теплокровного створіння.

Волтер зважив настрій Метью і кивнув головою.

— Гаразд, Метью. Ми виконаємо твої побажання. Відвезіть Діану та дітей до Блекфраєрса. А решту залиште Хенкоку й мені.

— Я запевнила його, що нема про що турбуватися. Із дитинчам усе нормально, — сказала я, опускаючи свою сорочку. Ми приїхали прямо додому, та Метью все одно послав П’єра за Гуді Альсоп та Сюзанною. А тепер будинок мало не лускався від сердитих вампірів та відьом. — Може, вам удасться його переконати.

Сюзанна вимила руки в тазику гарячої мильної води.

— Якщо ваш чоловік власним очам не повірить, то я нічого не зможу зробити, щоб переконати його. — Вона гукнула Метью. Із ним прийшов Гелоуглас, і вони стали удвох на порозі, заповнивши собою увесь дверний отвір.

— Ти й справді в нормі? — схвильовано спитав Гелоуглас.

— У мене зламаний палець і тріснуте ребро. Ці ушкодження я могла отримати, скажімо, скотившись зі сходів. Дякуючи Сюзанні, мій палець повністю зажив.

Я простягнула руку. Вона й досі була напухлою, тому перстень Ізабо мені довелося надягнути на палець другої руки, але ворушити пальцями я могла безболісно. Рана ж у боці мала загоїтися не так швидко. Метью відмовився лікувати її вампірською кров’ю, тому Сюзанні довелося накласти на неї кілька швів і припарки.

— У поточний момент є багато підстав ненавидіти Луїзу, — похмуро мовив Метью, — але є одна пом’якшуюча обставина: вона не хотіла тебе убивати, і їй можна за це подякувати. Луїза цілиться бездоганно. І якби вона дійсно хотіла проштрикнути списом твоє серце, ти вже давно була б мертвою.

— Щось Луїза надто непокоїлася отим пророцтвом, яким Герберт колись поділився з Ізабо.

Гелоуглас та Метью обмінялися поглядами.

— Це нісенітниця, — зневажливо кинув Метью. — Ідіотське висловлювання, яке Герберт вигадав, щоб полякати маман.

— То було пророцтво Меридіани, еге ж? — Я це кістками відчувала відтоді, як Луїза вперше згадала про нього. Ці слова навіяли мені спогад про огидний дотик Герберта в замку Ля-П’єр. І недавні спогади про те, як повітря довкола Луїзи аж тріщало від електричних зарядів, наче вона була Пандорою, яка підняла ляду скрині, де зберігалися давно забуті магічні таємниці.

— Меридіані хотілося налякати Герберта перспективами на майбутнє. І їй це вдалося, — сказав Метью, похитавши головою. — До тебе це не має жодного стосунку.

— Твій батько — лев. Ти — вовк, — сказала я, відчувши в грудях крижаний холод. Це засвідчило: щось зі мною не так, є щось хибне там, куди ніколи не проникає світло.

Я поглянула на свого чоловіка, одного з дітей темряви, про яких ішлося в пророцтві. Перша наша дитина вже померла. Я відгородилася від цих думок, наче віконницями від світла, не бажаючи довго тримати їх ані в серці, ані в душі, щоб вони там не закарбувалися. Але цей прийом не спрацював. Надто щирими ми були з Метью, надто відвертими, щоб тепер щось від нього приховувати. Або від себе.

— Тобі нема чого боятися, — запевнив Метью, легенько торкнувшись своїми губами моїх вуст. — У тобі надто багато життя, щоб ти стала провісницею руйнації й смерті.

Я дозволила йому запевнити себе, але своїм шостим відчуттям проігнорувала ці запевнення. Десь і якось уже вивільнилася смертельно небезпечна сила. Навіть зараз я відчула, як її ниті стискаються, тягнучи мене до темряви.

Я чекала під вивіскою «Золотий Гусак», поки Енні вибирала тушковане м’ясо для сьогоднішньої вечері, як раптом незмигний погляд вампіра висмоктав із повітря всякий натяк на літо.

— Отче Габбард, — сказала я, повертаючись у бік холодного погляду.

Той побіжно зиркнув на мої ребра.

— Зважаючи на те, що трапилося в Гринвічі, я здивований, що ваш чоловік відпускає вас до міста одну. І зважаючи на те, що ви вагітні його дитиною.

Мій вогнедишний дракон, чий охоронний інстинкт після того інциденту вкрай загострився, огорнув хвостом мої стегна.

— Усі знають, що вампіри не можуть бути батьками дітей теплокровних жінок, — зневажливо заперечила я.

— Здається, коли йдеться про таку відьму, як ви, то неможливе стає можливим. — Похмурий вираз Габбарда став іще похмурішим і суворішим. — Наприклад, більшість створінь і досі вважають, що зневага Метью до відьом залишається незмінною. Тому мало хто схвально сприйме звістку про те, що це він врятував Барбару Нап’єр від кострища у Шотландії. — Метью продовжував приділяти багато часу як подіям у Бервіку, так і пліткам, що ширилися поміж людьми та створіннями в Лондоні.

— Метью тоді й близько в Шотландії не було.

— А йому й не треба було там бути. В Единбурзі був Хенкок, видаючи себе за одного з «приятелів» Нап’єр. Саме він звернув увагу суду на її вагітність. — Подих Габбарда був холодний і відгонив лісом.

— Та відьма була не винною в тому, в чому її звинувачували, — швидко сказала я, натягаючи на плечі шаль. — І тому суд присяжних виправдав її.

— Так. Зняв лише одне обвинувачення, — сказав Габбард, витримавши мій пильний погляд. — І визнана винною по багатьох інших. До речі, ви можете не знати, бо щойно повернулися: король Яків знайшов спосіб скасувати рішення суду присяжних у справі Нап’єр.

— Скасувати? Як це?

— Останнім часом король шотландців просто закоханий в Конгрегацію, не в останню чергу завдяки старанням вашого чоловіка. Надто «гнучкий» підхід Метью до трактування заповіту та його втручання в шотландську політику надихнули його величність знаходити власні лазівки в законах. Тих присяжних, котрі виправдали відьму, він віддає під суд. Їх звинувачують у тому, що вони порушили королівське правосуддя. Залякування присяжних краще забезпечить потрібний результат майбутніх судів.

— Метью мав інший план, — ошелешено заперечила я.

— Це дуже характерно для нещирого стилю Метью де Клермона. Може, Нап’єр та її дитина й залишаться жити, але через це загинуть десятки інших безвинних створінь. — Хіба не цього бажає де Клермон?

— Та як ви смієте!

— Я вже… — на вулицю вийшла Енні й ледь не випустила з рук свій горщик.

Я простягнула руку і пригорнула її до себе.

— Дякую, Енні.

— А чи знаєте ви, пані Ройдон, де перебуває ваш чоловік такого чудового травневого ранку?

— Він поїхав у справах. — Метью почекав, поки я доїм свій сніданок, поцілував мене і подався з дому разом із П’єром. Джек невтішно заплакав, коли Метью сказав йому, що він має залишитися вдома з Гарріотом. Мене кольнуло відчуття тривоги. Щоб Метью відмовився взяти з Джека з собою до міста — це було на нього не схоже.

— Ні, — тихо заперечив отець Габбард. — Він поїхав до психлікарні Бедлам зі своєю сестрою та Крістофером Марлоу.

Окрім своєї назви, лікарня Бедлам була справжньою темницею — місцем забуття, де психічно хворих тримали під замком разом із людьми, від яких відмовилися родини під різними фальшивими приводами, аби тільки спекатися їх. Замість ліжок та матраців спали там на соломі, регулярного харчування не існувало, тюремники не виказували до ув’язнених ані краплини жалю та співчуття, тому недивно, що з тих людей, які туди потрапили, ніхто назад уже не повертався. А якщо й поверталися, то зі психікою, майже невиліковно зламаною перебуванням у тому закладі.

— Невдоволений тим, що йому не вдалося вплинути на правосуддя в Шотландії, Метью тепер намагається вершити власне правосуддя тут, у Лондоні, — продовжив Габбард. — Сьогодні вранці він поїхав допитувати їх. Настільки я розумію, він і досі там.

А була вже післяобідня година.

— Я бачив, як Метью де Клермон убиває швидко, коли його охоплює лють. А якщо побачити, як він робить це повільно та ретельно, то навіть найзатятіший атеїст повірить у диявола!

«Кіт. Луїза — вампірка. У ній тече кров Ізабо. Вона здатна сама за себе постояти. Але ж демон…»

— Йди до Гуді Альсоп, Енні. Скажи їй, що я поїхала до Бедламу доглядати пана Марлоу та сестру пана Ройдона. — Повернувши дівчинку в потрібний бік, я відпустила її, закривши її своїм тілом від вампіра.

— Я мушу залишатися з вами! — вигукнула Енні, зробивши великі очі. — Бо пан Ройдон змусив мене пообіцяти!

— Хтось має знати, куди я пішла, Енні. Я сама зможу дістатися до Бедламу. — Насправді я лише смутно здогадувалася про місцезнаходження сумнозвісної психушки, але я мала в своєму розпорядженні інші засоби дізнатися про місцеперебування Метью.

Я вже обхопила пальцями уявний ланцюг усередині мене і приготувалася смикнути його.

— Стривайте. — Рука Габбарда доторкнулася до моєї кисті. Я аж підстрибнула. Він гукнув комусь у сутінку, і звідти з’явився кутастий молодик, якого Метью називав навдивовижу підходящим прізвиськом Амінь Гаплик. — Вас відведе туди мій син.

— Метью дізнається, що я з вами спілкувалася, — сказала я, поглянувши на руку, якою Габбард і досі тримав моє зап’ястя, передаючи моїй теплій шкірі свій характерний запах.

— Не хвилюйтеся. Він спише його на хлопця. — Габбард стиснув мою руку іще сильніше і вичавив з мене згідливе «гаразд».

— Якщо вам теж хотілося б піти зі мною до Бедламу, отче Габбард, то варто було лише спитати.

Габбард знав кожен короткий маршрут і боковий провулок між Сен-Джеймс Гарлікхайт та Бішопсгейт. Ми вийшли за межі Лондона й опинилися в одному з брудних передмість. Як і Кріпплгейт, район побіля психлікарні Бедлам був бідний і страшенно перенаселений. Але справжні жахи були іще попереду.

Біля брами нас зустрів охоронець і завів до закладу, колись відомого як шпиталь Св. Марії Віфлеємської. Пан Слефорд добре знав отця Габбарда і все розсипáвся перед ним у люб’язностях, ведучи нас через усипаний ковбанями двір до товстих дверей. Пронизливі крики в’язнів чулися навіть крізь товсті стіни з дерева й каменю. Більшість вікон були незасклені й відкриті всім стихіям. Стояв нестерпний сморід гнилизни, бруду й тління.

— Не треба, — сказала я, відмовляючись від руки, яку подав мене Габбард на вході до сирого замкненого простору. Було щось непристойне в тому, що я, будучи вільною, скористаюся його допомогою в той час, коли в’язні цієї лікарні не отримували ніякої допомоги взагалі.

Усередині на мене буквально звалилися привиди померлих мешканців та обірвані ниті, що звивалися й теліпалися довкола іще живих мешканців. Із побаченим жахом я спробувала впоратися, почавши розв’язувати моторошну математичну задачку: стала ділити зустрінутих там чоловіків та жінок на менші купки, а потім знову групувати їх за іншими ознаками.

Коли ми йшли коридором, я нарахувала двадцять в’язнів. Чотирнадцять були демонами. Півдесятка з двадцяти були повністю роздягненими, а на десяти було лише лахміття. Якась жінка в пошарпаному й заяложеному, але дорогому чоловічому костюмі витріщилася на нас з відвертою ворожістю. Вона була однією з трьох тутешніх людських істот. Тут було також дві відьми та один вампір. П’ятнадцятеро бідолах були прикуті кайданами до стіни, ланцюгом до підлоги або одночасно і так, і так. Чотири з решти п’яти були не в змозі стояти і лежали чи сиділи, скоцюрбившись, щось белькочучи та шкребучись об кам’яну стіну. Один із пацієнтів був не прив’язаний. Він витанцьовував перед нами голяка у коридорі.

Одна кімната мала двері. Щось підказало мені, що за тими дверима знаходилися Луїза та Кіт.

Охоронець відімкнув замок і різко постукав. Не отримавши швидкої відповіді, він загепав у двері кулаком.

— Я почув вас першого разу, пане Селфорд. — Гелоуглас мав не надто презентабельний вигляд — свіжі подряпини на щоці, кров на камзолі. Коли він побачив мене позаду Селфорда, він низько вклонився. — Здрастуйте, тітонько.

— Дайте мені увійти.

— А може, не варто, бо це… — почав було Гелоуглас, але, забачивши вираз мого обличчя, поквапливо відступив убік. — Луїза втратила досить багато крові. Вона голодна. Не підходьте до неї близько, якщо, звісно, не маєте бажання, щоб вас вкусили чи подряпали. Нігті я їй підстриг, але із зубами дати раду немає змоги.

Хоча тепер мені нічого не заважало, я стала на порозі як укопана. Плаття Луїзи перетворилося на лахміття, а на шиї виднілися глибокі рани. Хтось явно намагався продемонструвати Луїзі своє панівне становище — хтось сильніший та зліший за неї.

Я вгледілася у темний закуток і з трудом побачила там темну постать, скоцюрблену над якимось лантухом, що лежав на долівці. Метью рвучко підняв голову — обличчя бліде, мов крейда, а очі чорні, як ніч. На ньому не було жодної плями крові. Як і рука, яку Габбард подав мені, щоб допомогти, бездоганно чиста зовнішність Метью виглядала тут якось недоречно й огидно.

— Ти маєш бути вдома, Діано, — сказав Метью, стаючи на повен зріст.

— Я саме там, де маю бути, дякую за підказку. — Я рушила до свого чоловіка. — Жага крові та опій — погана комбінація, Метью. Скільки їхньої крові ти випив? — Лантух на підлозі заворушився.

— Я тут, Крістофере, — гукнув Габбард. — Тобі вже ніхто не заподіє лиха.

Від полегшення Марлоу розплакався, здригаючись від ридань.

— Бедлам розташований поза межами Лондона, Габбарде, — холодно мовив Метью. — Ти — поза межами своєї юрисдикції, а Кіт — поза межами твого захисту.

— Знову він за своє, — з досадою кинув Гелоуглас і рвучко зачинив двері перед носом отетерілого Слефорда. — Замкни! — гаркнув він крізь деревину, підкріпивши свій наказ гулким ударом кулака.

Щойно зачувши скреготіння металевого механізму, Луїза скочила на ноги, брязнувши ланцюгами на ногах та руках. Один із ланцюгів тріснув, і я аж підскочила з переляку, коли його порвані ланки дзвякнули об підлогу. Коридором прокотився співчутливий грюкіт ланцюгів.

— Тільки не мою кров, тільки не мою кров, тільки не мою кров, — заторохтіла Луїза. І втиснулася в стіну. Коли я зустрілася з нею поглядом, вона запхикала й відвернулася. — Згинь, привиде. Мені вже колись довелося помирати, тому я не боюся таких фантомів, як ти.

— Замовкни. — Метью не крикнув, а просто гучно сказав, але у замкненому просторі цей наказ гримнув так, що всі ми аж попідскакували.

— Пити хочеться, — хрипко каркнула Луїза. — Будь ласка, Метью.

Під стіною щось капало. І з кожним звуком упалої краплі тіло Луїзи сіпалося. Хтось підвісив біля неї за роги голову оленя зі скляними виряченими очима. Із перерізаної шиї стікала кров, крапля за краплею, і падала на підлогу неподалік, але ланцюги не пускали Луїзу.

— Припини мучити її! — скрикнула я, роблячи крок уперед, але рука Гелоугласа зупинила мене.

— Я не можу дозволити вам устрявати, тітонько, — твердо сказав він. — Метью має рацію: це не ваша справа.

— Гелоугласе. — Метью застережливо похитав головою. Гелоуглас відпустив моє передпліччя і обережно поглянув на свого дядька.

— Що ж, добре. Тоді я відповім на ваше перше запитання, тітонько. Метью попив якраз достатньо Кітової крові, щоб його хвороблива жага знову розпалилася. Коли будете з ним говорити, вам може стати у пригоді ось це. — Гелоуглас кинув мені ножа. Я навіть не поворухнулася, щоб його впіймати, і він із брязкотом упав на кам’яну підлогу.

— Проблема не лише в твоїй хворобі, Метью. — Переступивши через лезо, я підійшла до нього так близько, що краї моїх спідниць торкалися його чобіт. — Дозволь отцю Габбарду оглянути Кіта.

— Ні, — відповів Метью, і вираз його обличчя був невблаганним.

— Що б подумав Джек, побачивши тебе в такому стані? — Я вирішила тиснути на почуття провини, щоб привести Метью до тями. — Ти — його герой. А герої не мучать своїх друзів і членів своєї родини.

— Вони намагалися вбити тебе! — гаркнув Метью, і його крик луною заскакав у тісному просторі кімнати.

— Вони показилися від опію та алкоголю. Жоден із них навіть не усвідомлював, що робить, — парирувала я. — Як, до речі, і ти в своєму нинішньому стані.

— Не намагайся себе обдурити. Вони прекрасно розуміли й усвідомлювали, що роблять. Кіт усував перешкоду до свого щастя, і на всіх інших йому було наплювати. Луїза ж піддалася черговому нападу жорстокості, якими насолоджувалася від самого дня свого сотворіння. — Метью пригладив пальцями волосся. — Я чудово усвідомлюю, що роблю.

— Так, ти караєш самого себе. Ти переконаний, що біологія — це доля, що це назавжди, принаймні коли йдеться про твою жагу крові. І в результаті думаєш, що ти — такий самий, як Луїза та Кіт. Просто ще один схиблений. Я прохала тебе припинити заперечення власних інстинктів, Метью, щоб не перетворитися на їхнього раба.

Коли я зробила крок до сестри Метью, вона цього разу кинулася на мене, плюючись та скрегочучи зубами.

— Ось чого ти найбільше боїшся в своєму майбутньому: що тебе опустять до стану тварини, яка, прикута до стіни, чекає на чергове — і цілком заслужене — покарання. — Я знову підійшла до нього і схопила за плечі. — Ти ж не такий, Метью. І ніколи таким не був.

— Я вже казав тобі не раз, що не слід мене романтизувати, — різко заперечив він. І поволі відвів свої очі від моїх, але все одно я встигла помітити в них розпач.

— Попереджаєш мене заради мого ж блага — ти це хочеш сказати? Іще раз намагаєшся довести мені, що не вартий любові? — Метью стояв, міцно притиснувши руки до тулуба. Я взяла їх і поклала долонями на мій живіт. — Потримайся за своє дитя, поглянь мені в очі й скажи і собі, і мені — чи є у цієї історії інший кінець.

Як і в ту ніч, коли я чекала, поки він наважиться прокусити мою вену, час розтягнувся до безконечності — то Метью боровся сам із собою. І зараз, як і тоді, я нічого не могла вдіяти, щоб прискорити цей процес і допомогти йому обрати між життям та смертю. Він мав вхопитися за тонку ниточку надії без моєї допомоги.

— Не знаю, — нарешті зізнався він. — Колись я знав, що кохання між вампіром та відьмою — це неправильно. Я не сумнівався, що чотири види істотно відрізняються один від одного. Я спокійно ставився до загибелі відьом, якщо вампіри та демони залишалися жити. — Його зіниці й досі затемняли очі, але в них уже проглянула чітко видима зелено-блакитна скалочка. — Я запевнив себе, що божевілля серед демонів та захворювання серед вампірів з’явилися відносно недавно, але тепер, дивлячись на Луїзу та Кіта…

— Ти не знаєш, — тихо сказала я. — І ніхто з нас не знає. Це — лячна перспектива. Але ми маємо вірити в майбутнє, Метью. Я не хочу, щоб наші діти народжувалися і зростали під тією самою чорною тінню, боячись і ненавидячи самих себе.

Я замовкла, чекаючи, що він і далі заперечуватиме мені. Але Метью теж мовчав.

— Нехай твоєю сестрою займеться Гелоуглас. Дозволь Габбарду допомогти Кіту. І спробуй простити їх.

— Вери не прощають так швидко й легко, як теплокровні, — хрипко сказав Гелоуглас. — Ви не можете просити його про це. Принаймні зараз.

— Метью сам тебе про це просив, — зауважила я.

— Еге ж, але я відказав йому, що найкраще, на що він може сподіватися, це що я з часом забуду. Тож не просіть від Метью більшого, ніж він може дати, тітонько. Він сам собі господар і вашої допомоги не потребує. — У голосі Гелоугласа відчувалося застереження.

— Мені хотілося б забути, відьмо, — манірно сказала Луїза, наче роблячи вибір між тканинами для свого нового плаття. І махнула рукою. — Усе оце. Скористайся своєю магією і зроби так, щоб оцей кошмар якнайшвидше зник.

Я мала змогу це зробити. Я бачила ниті, що поєднували її з Бедламом, із Метью та зі мною. Та хоча мені й не хотілося мучити Луїзу, я була налаштована не настільки миролюбно, щоб відпустити її з миром.

— Ні, Луїзо, — сказала я. — Ти довіку запам’ятаєш Гринвіч, мене і навіть те, як ти завдала болю своєму братові Метью. Пам’ять про це і стане тобі тюрмою, а не оці стіни. — Я обернулася до Гелоугласа. — Потурбуйтеся, щоб вона не становила загрози ані собі, ані кому-небудь іншому, перед тим як випустити її.

— Так, вона залишиться під наглядом, — пообіцяв Гелоуглас. — Звідси Луїза вирушить туди, куди пошле її Філіп. Після того, що вона скоїла, мій дідо більше не відпустить її у мандри.

— Скажи їм, Метью! — благально скрикнула Луїза. — Ти ж розумієш, як це жахливо, коли оці… оця гидота повзає у тебе в голові! Я їх терпіти не можу! — І рукою, закованою в пута, вона смикнула себе за волосся.

— А Кіт? — спитав Гелоуглас. — Ти певен, що хочеш залишити його під наглядом Габбарда, Метью? Я знаю, що Хенкок із радістю б його спекався.

— Він — креатура Габбарда, а не моя, — рішуче сказав Метью. — І мені абсолютно байдуже, що з ним станеться.

— Те, що я зробив, я зробив це через любов до… — почав був Кіт.

— Ти зробив це через ненависть, — відрізав Метью, повертаючись спиною до свого найкращого друга.

— Отче Габбард, — гукнула я, коли він кинувся забирати свого підопічного. — Учинок Кіта у Гринвічі буде забутий, якщо все те, що тут трапилося, залишиться в цих стінах.

— Ти обіцяєш це від імені усіх де Клермонів? — спитав Габбард, підіймаючи свої бліді брови. — Мені потрібне запевнення вашого чоловіка, а не ваше.

— Буде достатньо лише мого слова, — вперлася я.

— Гаразд, мадам де Клермон, — погодився Габбард, уперше вживаючи цей титул. — Ви й справді донька Філіпа. Я приймаю умови вашої родини.

Навіть коли ми поїхали з Бедламу, я відчувала, що його гнітюча атмосфера і досі нас не відпускає. Метью теж це відчував. Вона переслідувала нас повсюдно в Лондоні, куди б ми не поїхали, супроводжувала нас під час вечері та зустрічі з друзями. Був лише один спосіб спекатися її: ми мали повернутися у сьогодення.

Без обговорення та заздалегідь продуманого плану ми почали приводити в порядок наші справи, обриваючи ниті, які пов’язували нас із минулим, у якому ми разом опинилися. Франсуаза збиралася знову приєднатися до нас у Лондоні, але ми переказали, щоб вона залишалася в Старій Хижці. Метью довго і складно пояснював Гелоугласу, що має брехати його племінник, щоб Метью зразка шістнадцятого сторіччя не помітив, що його було тимчасово замінено на себе ж самого, тільки зразка сторіччя двадцять першого. Не можна було допустити, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя побачився з Кітом чи Луїзою, бо ні першому, ні другій довіряти не можна було. Волтеру та Генрі належало вигадати якусь історію, щоб пояснити всі недоречності й розбіжності в поведінці. Метью послав Хенкока до Шотландії готуватися там до нового життя. А я працювала під наглядом Гуді Альсоп, відточуючи своє вміння зав’язувати вузли, які знадобляться мені, коли я ткатиму заклинання, яке перенесе нас до майбутнього.

Якось після одного з таких уроків Метью зустрів мене і запропонував дорогою додому прогулятися до подвір’я собору Святого Павла. До середини літа залишалося два тижні, і дні були теплі й сонячні, незважаючи на гнітючу мантію Бедламу, яка безперервно висіла над нами.

Хоча Метью і досі був дещо відлюдькуватий після інциденту з Луїзою та Кітом, мені на якусь мить здалося, немов старі часи повернулися, коли ми зупинилися біля книгарів переглянути нові видання і почути останні новини. Я якраз продивлялася книжку, що була черговим залпом у війні слів між двома конкуруючими випускниками Кембриджа, як раптом Метью закляк, мов укопаний.

— Ромашка. Дубові листки. І кава. — І він рвучко повернув голову в бік незнайомого запаху.

— Кава? — спитала я, здивувавшись, як могло біля собору Святого Павла пахнути те, що на той час іще не з’явилося в Англії. Але Метью біля мене вже не було: він, із мечем у руці, проштовхувався крізь натовп.

Я зітхнула. Метью ніяк не міг утриматися від того, щоб поганятися на базарі за кожним крадієм. Часом мені хотілося, щоб його зір не був таким гострим, а моральний компас — менш чутливим.

Цього разу він кинувся переслідувати чоловіка десь дюймів на п’ять меншого від нього на зріст, із густими каштановими кучерями, всипаними сивиною. Той чоловік був худорлявий та трохи сутулий, наче багато часу провів, сидячи за книжками. Щось у цій комбінації розбудило мою пам’ять.

Чоловік відчув наближення небезпеки й обернувся. На його нещастя, при собі він мав жалюгідно маленького меча, трохи більшого за складаний ножик. Проти Метью від нього було б мало толку. Сподіваючись не допустити кровопролиття, я поквапилася за своїм чоловіком.

Метью схопив бідолаху так міцно, що його неефективна зброя впала додолу. Притиснувши чоловіка коліном до книжкової ятки, Метью приставив меч до горла нещасного. Раптом я заклякла, як вкопана.

— Татку? — прошепотіла я. Цього не могло бути. Я витріщилася на нього, не вірячи своїм очам, а серце важким молотом загупало в грудях від потрясіння й хвилювання.

— Здрастуйте, міс Бішоп, — відповів мій батько, зиркнувши на мене з-понад гострого леза меча. — Оце так зустріч.

Мій батько спокійно сприйняв напад незнайомого озброєного вампіра і появу рідної дорослої доньки.

— Наскільки я можу судити, ви — доктор Проктор. — Метью відступив і сховав меч у піхви.

Батько розгладив свою міцну й довговічну коричневу куртку. Тут, у Лондоні шістнадцятого сторіччя, вона була геть недоречною. Хтось — здогадно, моя мати — спробував переробити довгу куртку з маленьким стоячим комірцем у щось на кшталт священицької сутани. І бриджі він мав задовгі, більше схожі на те, що носив би Бенджамін Франклін, а не сер Волтер Рейлі. Але його до болю знайомий голос, якого я не чула вже двадцять шість років, залишився точнісінько таким, як і був.

— Ти значно подорослішала за останні три дні, — сказав він трохи тремтливим голосом.

— А ти виглядаєш таким, яким я тебе запам’ятала, — отетеріло мовила я, і досі не в змозі повністю усвідомити той приголомшливий факт, що переді мною стоїть мій батько. Не забуваючи про те, що двоє представників відьомського племені та один вампір — це вже забагато для натовпу біля собору Святого Павла, і не знаючи, що робити в цій абсолютно неочікуваній ситуації, я вдалася до загальноприйнятих норм ввічливості. — Може, зайдеш до нас на чашку чаю? — сконфужено запропонувала я.

— Аякже, люба моя, це було б чудово, — погодився батько, схвально кивнувши головою.

Ми з батьком очей один від одного не могли відірвати — ані коли йшли додому, ані коли благополучно добралися до «Оленя й Корони», де, як на диво, нікого не було. І вже там батько ледь не задушив мене в обіймах.

— Це й справді ти. Голос маєш як у твоєї матінки, — сказав він, тримаючи мене в простягнутих руках і роздивляючись моє обличчя. — І зовні ти на неї дуже схожа.

— Люди кажуть, що я маю твої очі, — зауважила я, з не меншою цікавістю роздивляючись батька. Коли тобі сім років, ти багато чого не помічаєш. І згадуєш про це лише згодом, коли буває надто пізно.

— А воно так і є, — сказав Стівен і розсміявся.

— Діана також успадкувала ваші вуха. І запахи у вас приблизно однакові. Саме через це я й звернув на вас увагу біля Святого Павла. — Метью знервовано пригладив рукою своє підстрижене волосся, а потім простягнув руку батькові. — Мене звуть Метью.

Мій батько уважно поглянув на простягнуту руку.

— А прізвище? Чи ви, мабуть, знаменитість на кшталт Холстона або Шер?

Раптом я наочно і виразно побачила, якою була б зустріч мого батька з одним із моїх хлопців, якби він був живий тоді, коли я була вже підлітком. Мої очі налилися слізьми.

— Метью має багацько прізвищ. Просто… просто це складно пояснити, — сказала я і удавано чхнула, щоб приховати сльози.

— Наразі підійде Метью Ройдон, — сказав Метью, заволодіваючи батьковою увагою. І вони нарешті потиснули один одному руки.

— Значить, ви вампір, — сказав батько. — Ребека страшенно хвилюється через практичні аспекти ваших стосунків із моєю донькою, бо Діана іще навіть на велосипеді їздити не навчилася.

— Та годі тобі, татку. — Щойно ці слова вискочили у мене з рота, як я почервоніла, мов буряк. Бо сказала це так, наче мені й справді було лише дванадцять. Метью посміхнувся, і ми рушили до столу.

— Сідайте, вип’єте вина, Стівене, — запропонував Метью, подаючи йому келих, і підсунув мені крісло. — Ви, напевне, пережили шок, побачивши Діану.

— Ще б пак! Утім, то був приємний шок. — Батько сів, відсьорбнув вина, схвально кивнув і, роблячи над собою явне зусилля, перебрав на себе ініціативу. — Що ж, — жваво сказав він, — ми поздоровкалися, ви запросили мене до себе. І ось ми вже випили. Тобто виконали увесь західний ритуал привітання й зустрічі. А тепер перейдімо до справи. Що ти тут робиш, Діано?

— Я? Це ти що тут робиш? І де мама? — спитала я, відсовуючи вино, яке налив мені Метью.

— Мати вдома, глядить за тобою. — Батько з веселим здивуванням похитав головою. — Аж не віриться. Ти не можеш бути більш ніж на десять років молодшою за мене.

— Я завжди забуваю, що ти значно старший за матусю.

— Зустрічаєшся з вампіром, а сама щось маєш проти нашого роману між травнем та груднем? — Хитромудрий вислів батька розсмішив мене.

А сміючись, швидко зробила подумки деякі розрахунки.

— Значить, ти прибув сюди з приблизно вісімдесятого року?

— Еге ж. Отримав, нарешті, свої звання та титули і подався дослідженнями позайматися. — Стівен окинув нас уважним поглядом. — Так ви познайомилися в цьому місці й саме в цей час?

— Ні. Ми зустрілися у вересні 2009 року в Оксфорді. У Бодлійській бібліотеці. — Я зиркнула на Метью, і той підбадьорливо посміхнувся. Я перевела погляд на батька і глибоко вдихнула. — Я маю здатність подорожувати в часі — як і ти. А Метью я взяла з собою.

— Я знаю, що ти можеш мандрувати в часі, кицюню. Минулого серпня ти до смерті налякала матір, коли кудись зникла на свій день народження. Дитинча, що мандрує в часі — це найстрашніший кошмар для будь-якої матері. — Батько глянув на мене, хитрувато примружившись. — Отже, ти маєш мої очі, вуха, запах і здатність до часових подорожей. Може, щось іще?

Я кивнула.

— Я вмію ткати заклинання.

— О! Ми сподівалися, що ти матимеш схильність до вогню, як і твоя мати, але, бач, помилилися. — Батько якось знітився й понизив голос. — Тобі, мабуть, не слід розповідати про свій талант у компанії інших відьом. А коли вони намагатимуться навчити тебе своїм заклинанням, то нехай ті заклинання в одне вухо влітають, а з другого — вилітають. Навіть не старайся їх запам’ятати.

— Шкода, що ти мені раніше цього не сказав. Це допомогло б мені у стосунках з Сарою.

— Стара й добра Сара. — Батьків сміх був доброзичливим і заразливим.

На сходах почувся гуркіт ніг, а потім через поріг, із тріском вліпивши двері в стіну, промчали чотиринога волохата швабра і хлопчик.

— Пан Гарріот сказав, що й цього разу неодмінно візьме мене на зірки подивитися. А пан Шекспір дав мені ось це. — Джек змахнув у повітрі смужкою паперу. — Сказав, що це рекомендаційний лист. А Енні, сидячи в «Капелюсі Кардинала» і наминаючи пиріг, з одного хлопця очей не зводила. А це хто? — При цьому Джек тицьнув у бік мого батька засмальцьованим пальцем.

— Це — пан Проктор, — відповів Метью, хапаючи Джека за талію. — Ти погодував Швабру дорогою додому? — У Празі хлопець та пес були друзі нерозлийвода, тому Швабру довелося взяти до Лондона, де він став чимось на кшталт місцевої цікавинки.

— Аякже, я його погодував. Якщо я забуваю, то він харчується моїми черевиками, і П’єр пообіцяв, що купить мені нову пару без вашого відома — ой, що ж я кажу!

Джек затулив рота рукою, та було вже пізно.

— Вибачте, пані Ройдон. Він чкурнув вулицею, і я не змогла спіймати його. — До кімнати вскочила схвильована Енні — і зупинилася, як укопана. І враз зблідла, витріщившись на мого батька.

— Усе нормально, Енні, — лагідно мовила я. Від часу інциденту в Гринвічі її стали лякати незнайомі створіння. — Це пан Проктор. Він — друг.

— А в мене є мармурові кульки! Ти вмієш грати у кýльки? — спитав Джек, оцінююче оглядаючи мого батька — чи буде з нього якась користь, якщо він мешкатиме з нами.

— Пан Проктор прийшов до нас поговорити з пані Ройдон, Джеку, — сказав Метью і крутнув хлопця в протилежний бік. — Нам потрібні вода, вино і хліб. Розподіліть з Енні, хто за чим піде, а коли повернеться П’єр, то поведе вас погратися до пустища Мурфілдс.

Джек з явною неохотою подався слідком за Енні назад на вулицю. Нарешті я зустрілася поглядом зі своїм батьком. Він мовчки споглядав то мене, то Метью, і атмосфера в кімнаті стала густою від завислих у ній питань.

— Навіщо ти прибула сюди, люба моя? — тихо повторив батько, коли діти повискакували надвір.

— Ми сподівалися знайти кого-небудь, хто допоміг би мені з деякими проблемами, що стосуються магії та алхімії. — Сама не знаю чому, але мені не захотілося утаємничувати батька в деталі. — Мою наставницю звуть Гуді Альсоп. Вона зі своєю громадою взялася мені допомогти.

— Гарний початок, Діано. Я, між іншим, теж чаклун, тому завжди бачу, коли ти намагаєшся уникнути правди. — Батько відкинувся на спинку. — Насамкінець тобі все одно доведеться сказати мені. Просто я сподівався таким чином зекономити час.

— А ви що тут робите, Стівене? — запитав Метью.

— Та просто вештаюся. Я — антрополог. Це моя робота. А чим займаєтеся ви? Яка ваша робота?

— Я — науковець-біохімік, працюю в Оксфорді.

— Ти не просто «вештаєшся» в Лондоні Єлизаветинської доби, татку. Ти вже маєш одну сторінку з Ешмол-782, — сказала я, несподівано збагнувши, що він тут робить. — Ти шукаєш решту манускрипту. Я опустила дерев’яну балку-тримач для свічок. Астрономічний посібник маестро Габермеля зручно вмостився поміж двох свічок. Ми мусили переховувати його кожного дня, бо кожного дня Джек його знаходив.

— Яка іще сторінка? — якось підозріло невинно спитав батько.

— Сторінка, на якій зображене алхімічне весілля. Вона — з манускрипту, що зберігається в Бодлійській бібліотеці. — Я розкрила посібник. Він був абсолютно нерухомий, як я й передбачала. — Ось поглянь, Метью.

— Класна штука, — присвиснув батько.

— Та ви ще її мишоловки не бачили, — стиха мовив Метью.

— А що вона робить, ця штука? — І мій батько прихилився ближче, щоб краще роздивитися посібник.

— Це — математичний інструмент для визначення часу і стеження за астрономічними явищами, наприклад фазами місяця. Коли ми були у Празі, він почав рухатися сам по собі. Я гадала, що то він реагує на когось, хто шукав мене та Метью, але тепер мені спало на думку: а чи не реагує він на тебе, бо ти шукаєш манускрипт? — Пристрій і досі час від часу оживав, і його коліщата ні з того, ні з сього починали рухатися. Усі у нашому домі звали його «відьмацький годинник».

— Може, мені піти книгу принести? — спитав Метью, підводячись.

— Та не треба, — відповів мій батько, кивнувши йому рукою сідати. Не треба поспішати. Ребека знає, що мене слід чекати лише через кілька днів.

— Значить, ти будеш тут, у Лондоні?

Батькове обличчя пом’якшало. Він кивнув.

— А де ви зупинилися? — поцікавився Метью.

— Тут! — обурилася я. — Він зупинився тут. — Після стількох років без батька випускати його з поля зору було для мене просто немислимим.

— Ваша донька дотримується суворих поглядів стосовно неприпустимості для членів її родини селитися в готелях, — сказав Метью з іронічною посмішкою, вочевидь, пригадавши мою бурхливу реакцію на його пропозицію поселити Маркуса та Міріам в готелі коледжу Казеновія. — Ясна річ, ми радо поселимо вас у себе.

— Я зняв кімнати на іншому боці міста, — сказав батько, вагаючись.

— Залишайся, — сказала я і міцно стиснула губи, щоб не розплакатися. — Будь ласка. Я так багато хотіла у нього спитати, так багато запитань назбиралося в мене, на які лише він міг дати відповідь.

— Гаразд, — погодився нарешті батько. — Було б здорово постирчати тут із тобою деякий час.

Я хотіла було віддати йому нашу кімнату, оскільки Метью не зміг би заснути, коли у домі чужинець, а я сама легко могла вмоститися на підвіконні, але батько відмовився. Нарешті П’єр погодився поступитися своїм ліжком. Я стояла на сходовому майданчику і заздрісно слухала, як Джек із батьком про щось заповзято торохтять, мов старі друзяки.

— Гадаю, що Стівену нічого не бракує, — сказав Метью, ніжно беручи мене за талію.

— А тобі не здалося, що він у мені розчарований? — уголос спитала я.

— Хто? Твій батько? — отетеріло витріщився на мене Метью. — Господь з тобою!

— У мене таке відчуття, що йому трохи некомфортно.

— Коли Стівен поцілував тебе на прощання кілька днів тому, ти була іще дитинчам. Він просто приголомшений, от і все.

— А чи знає він, що має статися з ним та мамою? — прошепотіла я.

— Не знаю, серденько, але мені здається, що знає. — Метью легенько потягнув мене до нашої спальні. — Ходімо спати. А завтра вранці буде видніше.

Метью виявився правим: наступного дня батько виглядав спокійнішим і більш невимушеним, хоча, схоже, він не виспався. Не виспався й Джек.

— А у цього хлопчика завжди такі страшні кошмари? — спитався він.

— Вибач мені, будь ласка, що він не давав тобі спати, — почала виправдовуватися я. — Переміна завжди збуджує його і тривожить. — Зазвичай, про нього піклується Метью.

— Я його бачив, — сказав батько, сьорбаючи трав’яний чай, який заварила Енні.

Отака була проблема з моїм батьком: він усе бачив. Його спостережливість змушувала вампірів червоніти від сорому. Та хоча я й мала до нього сотні запитань — про мою матір та її магію, про Ешмол-782 — усі вони якось зблякли та зів’яли під його спокійним мудрим поглядом. Час від часу він питав у мене про щось тривіальне. Чи навчилася я грати в бейсбол? Чи вважаю Боба Ділана генієм? Чи навчили мене ставити намет? Запитань про нас із Метью він не ставив, не питав, до якої школи я ходила, де навчалася після школи і чим зараз заробляю на життя. Тому через те, що з його боку не відчувалося якогось особливого інтересу, мені й самій було незручно проявляти ініціативу і розпитувати його про складні речі. Наприкінці нашого першого спільного дня я мало не розплакалася.

— Чому ж він не хоче серйозно зі мною порозмовляти? — сердито спитала я, коли Метью розв’язував мені корсет.

— Бо надто зайнятий тим, що слухає тебе. Він антрополог, тобто професійний спостерігач. А ти — єдиний історик у родині. Тобто запитання — це твоя сильна сторона, а не його.

— Із ним я почуваюся ніяково, у мене язик починає заплітатися, і я просто не знаю, з чого почати. А коли він сам заговорює зі мною, то завжди на якісь химерні теми, типу чому впала якість гри у бейсбол і хто в цьому винен.

— Саме про це й розмовляв би батько з донькою, яку щойно почав брати з собою на бейсбольні ігри. Стівен не знає, що йому не доведеться бачити, як ти зростатимеш і дорослішатимеш. Він просто не усвідомлює, скільки часу залишилося йому бути з тобою.

Я важко опустилася на край ліжка.

— Він був палким вболівальником команди «Червоні шкарпетки». Пам’ятаю, мама казала, що осінній семестр 1975 року був найкращим періодом його життя, бо тоді вона завагітніла мною, а його улюблена команда вийшла до фіналу, хоча Цинцинатті все одно в кінцевому підсумку здолало Бостон.

Метью стиха розсміявся.

— Гадаю, що весняний семестр виявився іще кращим.

— А хіба «Шкарпетки» того року перемогли?

— Ні. Переміг твій батько, бо у нього народилася ти. — Метью поцілував мене і задмухнув свічку.

Коли наступного дня я повернулася з побігеньок, у вітальні я застала свого батька. Він сидів сам-один, а перед ним лежав розкритий Ешмол-782.

— А де ти його знайшов? — спитала я, кладучи на стіл пакунки. — Метью мав його добряче заховати. — Мені доводилося проявляти чимало винахідливості, ховаючи від дітей цей триклятий манускрипт.

— Мені дав його Джек. Він називає його «Книга пані Ройдон про потвор». Цілком логічно, що я зацікавився, зачувши таке. — Батько перегорнув сторінку. Його пальці були короткими, тупими на кінцях та товстуватими, а не тонкими, довгими й чутливими, як у Метью. — Це та книга, з якої взялася сторінка про весілля?

— Так. У ній було іще два малюнки: один із деревом, а на другому зображені два дракони, з яких капає кров. — Я трохи помовчала. — Не впевнена, чи варто мені продовжувати, татку. Я знаю дещо про твій стосунок до цієї книги, про який сам ти не знаєш, бо ці події ще не відбулися.

— Тоді розкажи мені, що трапилося з тобою після того, як ти віднайшла цей манускрипт в Оксфорді. І мені потрібна правда і тільки правда, Діано. Я бачу пошкоджені ниті між тобою та книгою, всі покручені та переплутані. А іще хтось завдав тобі фізичної шкоди.

У кімнаті запала важка тиша, і ніде було сховатися від допитливого батькового погляду. Коли я відчула, що вже не в змозі терпіти, я глянула йому у вічі.

— То були відьми. Метью заснув, а я вийшла надвір свіжим повітрям подихати. Мене викрала одна відьма. — Я нервово завовтузилася в кріслі. — Оце, власне, і все. Поговорімо про щось інше. Може, тобі цікаво знати, до якої школи я ходила? У якому вузі навчалася? Я — історик. Маю штатну посаду. У Єльському університеті. — Я готова була розмовляти з батьком про що завгодно, тільки не про низку подій, які почалися з того, що до мого помешкання в Нью-Коледжі прислали старе фото, а завершилися смертю Жюльєтти.

— Про все це ми поговоримо згодом. А зараз мені хотілося б знати, чому одна відьма так сильно хотіла заволодіти цією книгою, що заради неї готова була тебе вбити? Ну, як… — продовжив він, побачивши мій ошелешений і отетерілий погляд. — Я сам про це здогадався. Якась відьма застосувала до твоєї спини розкриваюче заклинання і залишила на ній страшний шрам. Я відчуваю цю рану. Метью часто зупиняє на ній свій погляд, а твій дракон, про чиє існування я також знаю, закриває її своїми крилами.

— Сату — це та відьма, що захопила мене в полон — не єдине створіння, що бажає заволодіти цієї книгою. І Пітер Нокс також. Він — член Конгрегації.

— Пітер Нокс, — тихо й задумливо мовив батько. — Ну-ну…

— А ви коли-небудь зустрічалися?

— На жаль, так. Він завжди мав слабкість до твоєї матері. На щастя, вона терпіти його не може. — Батько спохмурнів і перегорнув іще одну сторінку. — Мені дуже хотілося б сподіватися, що Пітер не знає про тих мертвих відьом, із чиїх шкіри та волосся зробили цю книгу. Ця книга містить якусь лиховісну магію, а Пітер завжди цікавився саме цим аспектом чаклунства. Я знаю, навіщо вона йому, але чому ви з Метью так учепилися в неї?

— Створіння поволі вимирають, татку. Демони стають несамовитішими й лютішими. Вампір своєю кров’ю часто буває не в змозі перетворити людину на собі подібного. А відьми народжують дедалі менше нащадків. Ми вимираємо. Метью гадає, що ця книга допоможе нам дізнатися — чому, — пояснила я. — У ній багацько генетичної інформації: шкіра, волосся і навіть кров та кістки.

— Ти вийшла заміж за чоловіка, який є копією Чарльза Дарвіна. А він походженням цікавиться так само сильно, як і вимиранням?

— Так. Він уже багато років намагається дізнатися, яким чином демони, відьми та вампіри є спорідненими один з одним та зі звичайними людьми. І цей манускрипт, якщо його зібрати докупи і належним чином прочитати, може дати йому важливі ключі для розуміння цієї проблеми.

Погляд батькових карих очей зустрівся з моїм.

— А твій вампір — він цікавиться цим чисто теоретично?

— Не тільки теоретично. Я вагітна, батьку, — сказала я, легенько торкнувшись свого живота. Останнім часом я робила цей жест мимовільно, не задумуючись.

— Знаю, — посміхнувся батько. — Я це також вирахував, але приємно чути про це від тебе особисто.

— Ти пробув у нас лише дві доби. Мені, як і тобі, не хочеться пришвидшувати події, — сказала я і зашарілася. Батько підвівся і обійняв мене. Міцно обійняв. — До того ж, ти, мабуть, здивований. Бо відьми та вампіри начебто не мали б закохуватися один в одного. А тим паче народжувати спільних дітей.

— Твоя мати попереджала мене про це — вона все це бачила отим своїм моторошним провидінням. — Він розсміявся. — Вона така метушлива… Утім, вона турбується не стільки через тебе, скільки через вампіра. Вітаю тебе, моя дорогенька. Дитина — це прекрасний дар.

— Хотілося б сподіватися, що ми спроможемося з цим даром впоратися. Хтозна, якою буде наша дитина?

— Ти здатна на значно більше, аніж тобі здається, — сказав батько, цьомкнувши мене в щоку. — Ходімо прогуляємося. Було б здорово зустрітися з Шекспіром. Один із моїх колег цілком серйозно вважає, що насправді «Гамлета» написала королева Єлизавета. Ото йолоп! До речі, про колег: скільки років купував тобі гарвардські[1] фартушки та рукавички, а ти стала викладачем Єльського університету!

— Мені дуже хочеться про дещо дізнатися, — сказав мій батько, втупившись у келих із вином.

Ми вдвох із ним добре прогулялися, потім усі ми приємно повечеряли, повкладали дітей спати, а тепер сиділи утрьох, а біля каміна хропів Швабра. Поки що день завершувався напрочуд добре.

— Про що конкретно, Стівене? — спитав Метью, з посмішкою відриваючи очі від свого келиха з вином.

— Як на вашу думку, чи довго ви іще витримаєте отаке божевільне життя в умовах невсипущого й жорстокого контролю?

Посмішка Метью щезла вмить.

— Боюся, я не зрозумів твого запитання, Стівене.

— Ви удвох так до біса міцно тримаєтеся за кожну дрібницю. — Батько відсьорбнув вина і підкреслено втупився поглядом на кулак, що його мимоволі стис Метью над краєм свого келиха. — Отакою міцною хваткою, Метью, ти можеш, сам того не бажаючи, зруйнувати те, що любиш більше за все на світі.

— Я про це подумаю, — пообіцяв Метью, ледь стримуючи себе. Я розкрила було рота, щоб вгамувати ситуацію.

— Не намагайся щось виправити, люба, — мовив батько, щойно я встигла рота розкрити.

— Та я й не збираюся, — слабко заперечила я.

— Ні, збираєшся, — сказав Стівен. — Твоя мати тільки цим і займається, і в тобі я теж бачу ознаки такої схильності. Це — моя єдина можливість поговорити з тобою як з дорослою людиною, Діано, тому я не буду підсолоджувати слова, від яких тобі — і йому — стає некомфортно.

Батько засунув руку до своєї куртки і видобув із неї брошурку.

— Ти також намагаєшся все полагодити і залагодити, Метью.

«Новини з Шотландії», йшлося дрібним друкованим шрифтом над заголовком великими літерами: «ПРОКЛЯТТЯ ДОКТОРУ ФІАНУ, ВІДОМОМУ ЧАКЛУНУ, ЯКОГО СПАЛИЛИ В ЕДИНБУРЗІ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ».

— Усе місто тільки й говорить, що про шотландських відьом, — сказав батько, підсунувши брошуру до Метью. — Але створіння розказують зовсім іншу історію, аніж теплокровні. Вони кажуть, що великий і страшний Метью Ройдон, заклятий ворог відьом, пішов супроти Конгрегації і намагається врятувати засуджених.

Пальці Метью, що гортали книжечку, завмерли.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, Стівене. Лондонці люблять безглузді й безпідставні плітки.

— Як на двох істот, схиблених на контролі, ви створили собі цілу купу проблем. І ваші проблеми на цьому не скінчаться. Вони підуть слідом за вами, коли ви повернетеся додому.

— Єдине, що піде слідом за нами з 1591 року в наше сьогодення, — це Ешмол-782, — сказала я.

— Ви не зможете забрати з собою книгу, — емоційно наголосив батько. — Її місце тут. Ви вже й так достатньо сильно викривили час, бо пробули в минулому надто довго.

— Ми поводилися вкрай обережно, татку — відказала я, прикро вражена його критикою.

— Обережно? Ви вже тут сім місяців. Зачали дитину. Найдовше я бував у минулому два тижні. Ви більше не подорожувальники в часі. Ви допустили одне з найсерйозніших порушень у сфері польових антропологічних досліджень: ви приросли до місця, породичалися з ним та його мешканцями.

— Я вже бував тут раніше, Стівене, — спокійно сказав Метью, хоча його пальці нервово барабанили по стегну. Це завжди було поганою ознакою.

— Я про це знаю, Метью, — відказав батько. — Але ви ввели в минуле надто багато нових перемінних величин, і воно тепер не зможе залишатися таким, яким було досі.

— Минуле й нас змінило, — сказала я, — впевнено зустрічаючи сердитий погляд батька. — Тому цілком логічно, що і ми на нього справили вплив.

— І ти гадаєш, що це нормально? Часова подорож — це серйозна справа, Діано. Навіть для короткого візиту потрібно мати план, до якого має увійти і такий пункт: залишити після себе все точнісінько так, як було до вашого прибуття.

Я нервово завовтузилася в кріслі.

— Ми не збиралися тут залишатися надовго. Але одне потягнуло за собою друге і ось тепер…

— І ось тепер ви збираєтеся залишити по собі безладну плутанину. Можливо, вас удома також чекатиме плутанина, коли ви повернетеся. — Батько обвів нас суворим та серйозним поглядом.

— Я все зрозуміла, татку. Ми напартачили й облажалися.

— Так, — тихо сказав він. — Можете поговорити про це, поки я сходжу до «Капелюха Кардинала». Якийсь чоловік на ім’я Гелоуглас познайомився зі мною при дворі. Каже, що він родич Метью і пообіцяв познайомити мене з Шекспіром, оскільки моя донька не захотіла цього робити. — Батько потріпав мене по щоці. Було в цьому жесті й розчарування, і прощення. — Не чекайте на мене. Займіться своїми справами.

— Невже ми дійсно облажалися, Метью? — Я окинула подумки останні два місяці: зустріч із Філіпом, прорив лінії оборони Метью, знайомство з Гуді Альсоп та іншими відьмами, дізнання про те, що я — ткаля, дружба з Мері та паннами з Малої Страни, взяття під опіку Джека та Енні, які зайняли місце не лише в нашому домі, а й в наших серцях, знаходження манускрипту Ешмол-782 і, звісно ж, зачаття дитини. Моя рука знову охоронним жестом опустилася на живіт. Ніщо з переліченого я не могла змінити, навіть якби хотіла і мала можливість.

— Важко сказати, серденько, — серйозно відповів Метью — Час покаже.

— Гадаю, нам уже час піти зустрітися з Гуді Альсоп. Вона допомагає мені виткати заклинання для повернення в майбутнє. — Я зупинилася перед батьком, стискаючи в руках свою скриньку заклинань. Мені й досі було якось ніяково й некомфортно біля нього після лекції, яку він прочитав нам із Метью учора ввечері.

— Та вже пора, — погодився батько, засовуючи руку до куртки. Він і досі носив її, як сучасний чоловік: знімав тієї ж миті, коли заходив до приміщення і закочував рукави своєї сорочки. — Не думаю, що ти сприйняла хоча б одну з моїх підказок. Мені не терпиться зустрітися з досвідченою ткалею. А коли ти, нарешті, наважишся показати мені що у тебе там, у скриньці?

— Якщо ти цим зацікавився, то чому ж раніше не спитав?

— Ти так ретельно маскувала її під отим своїм тонким покривалом, що мені здалося, наче ти хочеш, щоб про скриньку ніхто не дізнався, — відповів батько, коли ми спускалися сходами.

Коли ми прибули до парафії Сен-Джеймс Гарлікхайт, двері нам відчинив привид Гуді Альсоп.

— Заходьте, заходьте, — сказала відьма, манячи нас пальцем до свого крісла біля каміна. ЇЇ очі яскраво світилися і збуджено іскрилися. — Ми вже давно на вас чекаємо.

У неї зібралася вся громада відьом, що порозсідалися хто де.

— Знайомтеся, Гуді Альсоп, це — мій батько, Стівен Проктор.

— Ага, ткач, — сказала Гуді і аж засяяла від утіхи. — А ви водянистий, як і ваша донька. — Батько, як і зазвичай, засоромився і тримався позаду мене і здебільшого мовчав, коли я представляла його присутнім. Усі жінки посміхалися й кивали головами, хоча Кетрін довелося повторити все знову для Елізабет Джексон, яку дивний акцент мого батька збив з пантелику.

— Ми про декого забули! Може, все ж таки скажете нам, як звати вашу істоту? — І Гуді Альсоп дивилася на плечі мого батька, де слабо виднівся силует лелеки. Я його ніколи раніше не помічала.

— Невже ви помітили Бену? — здивовано спитав мій батько.

— Аякже. Він примостився на ваших плечах, розправивши крила. Мій родинний дух, тобто фамільяр, не має крил, хоча я міцно пов’язана з повітрям. І, підозрюю, саме завдяки цьому мені досить легко вдалося приручити її. Коли я була малою, до Лондона завітала одна ткаля, чиїм фамільяром була гарпія. Її звали Елла, і вона дуже важко піддавалася дресируванню.

Привид Гуді Альсоп проплив повз мого батька, тихенько співаючи до лелеки, що ставав дедалі виразнішим.

— Може, ваш Бену вмовить вогнедишного дракона Діани сказати своє ім’я. На мою думку, це значно полегшило б повернення вашої доньки до свого часу. Треба, щоб тут не лишилося жодного сліду її фамільяра, бо той слід тягнутиме її назад, до нинішнього Лондона.

— Оце так… — ошелешено мовив батько, з трудом усвідомлюючи все, що звалилося на нього за останні кілька хвилин: громада відьом, привид Гуді Альсоп і той факт, що його таємницю виставили на загальний огляд.

— Хто ви? — ввічливо спитала Елізабет Джексон, боячись, що щось недочула.

Мій батько відсахнувся і уважно поглянув на Елізабет.

— А ми вже зустрічалися раніше?

— Ні. Ви розпізнали не мене, а воду в моїх жилах. Раді зустріти вас у нашій компанії, пане Проктор. Давненько вже Лондон не бачив відразу трьох ткачів у своїх стінах. Усе місто буквально гуде.

Гуді Альсоп кивнула на крісло побіля себе.

— Прошу, сідайте.

Мій батько зайняв почесне місце.

— У нас ніхто не знає про таке заняття, як ткацтво.

— Навіть мама не знає? — ошелешено спитала я. — Татку, тобі доведеться сказати їй про це.

— Та ні, вона знає. Але мені не довелося їй казати. Я показав їй це. — І пальці мого батька стиснулися й розслабилися інстинктивним жестом наказу.

Світ спалахнув відтінками блакитного, сірого, кремового та зеленого кольорів, коли батько посмикав за всі приховані в кімнаті водяні стрічки: гілочки верби в банці біля вікна, сріблястий тримач для свічок, яким Гуді Альсоп користувалася для витворення заклинань, та риба, яка лежала на кухні, чекаючи, коли її підсмажать на вечерю. Усі й усе у кімнаті набули таких самих водянистих відтінків. Бену злетів, перетворюючи повітря на хвилі своїми крилами зі сріблястими гострячками. Привид Гуді Альсоп заколихався в цих потоках повітря, перетворившись спочатку на лілею з довгим стеблом, а потім знову повернувшись до обрисів людини, у якої пробиваються крила. Склалося таке враження, наче два фамільяри граються. Заінтригована перспективою погратися, моя вогнедишна звірючка замахала хвостом і забила крилами у моїй грудній клітці.

— Не зараз, — строго наказала я їй, хапаючись за корсаж. Нам тут тільки дракона не вистачало з його кульбітами й кониками. Може, мій контроль над минулою ніччю і послабився, але я добре усвідомлювала, що не варто випускати дракона в Єлизаветинському Лондоні.

— Випусти її, Діано, — порадив мені батько. — Про неї потурбується Бену.

Але я не могла на це наважитися. Батько гукнув Бену, який повернувся йому на плечі й зблякнув. Магія води довкола мене також зблякнула.

— А чому ти так боїшся? — тихо спитав батько.

— Я боюся через це! — гукнула я, помахавши у повітрі своїми мотузками. — І через це! — Я вдарила себе по ребрах, штурхнувши дракониху і наполохавши її. Вона ошелешено кавкнула у відповідь. Моя рука ковзнула униз, де зростало наше дитя. — І через це. Усього цього й так забагато. І мені немає потреби хизуватися магією стихії, як ти щойно зробив. Я й без неї цілком задоволена собою.

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?

Я кивнула.

— Тоді уяви собі магію стихій як основу — міцні волокна, з яких складається світ, а заклинання — це проміжні волокна тканини. А всі вони складають єдиний гобелен. Вони є однією великою системою, донечко. І ти зможеш цією системою оволодіти, якщо відкинеш свій страх.

Я враз побачила можливості, що відкрилися мені мерехтливим павутинням кольорів та відтінків, однак страх усе одно залишався.

— Стривай. Я маю зв’язок із вогнем, як і матуся. Я не знаю, як реагують між собою вода та вогонь, бо ще не встигла навчитися. «Через Прагу, — подумала я. — А іще через те, що ми зосередилися на пошуках манускрипту Ешмол-782 і забули сфокусуватися на майбутньому і на способі повернення до нього».

— Он яка ти — змогла б у бейсболі бити по м’ячу як правою, так і лівою рукою. І ліва рука була б твоєю секретною зброєю, — засміявся батько. Він ще й сміється!

— Це серйозно, тату, в цьому немає нічого смішного.

— У цьому немає нічого серйозного. І не повинно бути. — Батько почекав, поки я усвідомлю сказане, а потім зігнув палець і зачепив ним кінець поодинокої сіро-зеленої ниті.

— Що ти робиш? — підозріло спитала я.

— Ось дивися, — прошепотів він, і той шепіт був схожий на хвилі, що стиха накочуються на берег. Він підніс до себе палець, стулив губи і примружив очі так, наче тримав перед собою паличку з кілечком на кінці для видування мильних бульок. Коли він подув, утворилася водяна куля. Він струснув пальцями у бік цеберки з водою, що стояла біля печі, і куля обернулася на крижану, підпливла до цеберки і хляпнулась у неї, розбризкавши воду. — Точно в яблучко, — прокоментував він.

Елізабет захихотіла і випустила у повітря потік водяних бульок, які лускали й проливалися малесенькими дощиками.

— Хоч невідоме тобі не до вподоби, тобі доведеться інколи мати з ним справу, Діано. Коли я вперше посадовив тебе на триколісний велосипед, ти страшенно перелякалася. І швиргала кубиками об стіну, коли вони не бажали складатися так, як бажала ти. Усі ці кризові ситуації ми проходили. І я впевнений, що зможемо впоратися і з нинішньою. — Батько виставив руку.

— Але це так…

— Непросто? Суперечливо? Таке життя. Воно також є непростим і суперечливим. Облиш своє прагнення до бездоганності. — Батько змахнув рукою, розкривши всі ниті, які зазвичай залишаються невидимим для ока. — У цій кімнаті — цілий світ. Пізнавай його. Але не поспіхом.

Я уважно придивилася до структур і побачила згустки кольорів довкола відьом, які позначали силу кожної з них. Стрічки води та вогню оточували мене безладною плутаниною контрастних відтінків. Мене знову охопила паніка.

— Викликай вогонь, — невимушено сказав батько, наче це було так просто, як, скажімо, піцу замовити.

Мить повагавшись, я зігнула палець і забажала, щоб до мене підійшов вогонь. Його кінчик зачепив помаранчево-червону нить, і коли я випустила повітря крізь стиснуті губи, то з мене вилетіли десятки маленьких вогнистих бульок, схожих на світлячків.

— Чудово, Діано! — скрикнула Кетрін, сплеснувши руками.

В інтервалі між появою вогняних бульбашок та сплеском рук моїй вогнедишній звірючці захотілося на волю. Бену скрикнув зі спини мого батька, а дракониха відгукнулася.

— О, ні, — невдоволено скрипнула я зубами.

— Не позбавляй її втіхи. Вона ж дракон, а не золота рибка в акваріумі. Чому ти завжди намагаєшся вдавати, що магія — це щось тривіальне й буденне? Випусти її — нехай летить!

Я на хвильку секунди розслабилася, і мої ребра розм’якли й на мить відстали від хребта, мов листки книги від корінця. І мій дракон, скориставшись цією скороминущою можливістю, змахнув крилами, які з сіреньких і ледь помітних перетворилися на сяйно-райдужні. Звивши хвоста тугим вузлом, драконка стрімко закружляла кімнатою, ловлячи вогняні бульки і ковтаючи їх, мов льодяники. Потім вона переключила свою увагу на водяні бульки батька, наче то було вишукане шампанське. Прикінчивши всі ласощі, дракончик завис у повітрі переді мною, виляючи хвостом, мов песик, що виканючує щось смачненьке. Нахиливши голову, звірючка стала чекати.

— Хто ти така? — спитала я, дивуючись, як же їй вдалося поєднати в собі суперечливу енергію води та вогню.

— Ти, але не ти, — закліпала драконка і стала уважно придивлятися до мене своїми блискучими, як скло, очима. На кінчику її схожого на лопату хвоста завертівся, балансуючи, клубок енергії. Вогнедишна тваринка ляснула хвостом — і той клубок енергії опинився у моїх складених чашкою долонях. Він був точнісінько такий, як і той, що я кинула колись Метью в Медісоні.

— А як тебе звуть? — пошепки спитала я.

— Можеш звати мене Кора, — відповіла вона мовою диму й пари. Кора сіпнула на прощання головою, розтанула, перетворившись на сіру примару, — і зникла. Я відчула, як вона важко гупнулася всередині мого тіла, огорнула мою спину крилами і завмерла.

Я полегшено зітхнула.

— Це було просто приголомшливо, манюня, — сказав батько і заохотливо вщипнув мене. — Ти думала вогнем. Здатність співпереживати — це потаємний шлях до багатьох проявів нашого життя, включно з магією. Поглянь-но, якими яскравими стали тепер ниті!

Скрізь довкола нас світ світився й мерехтів безліччю можливостей. А в кутках кімнати синьо-бурштинове плетиво невпинно ставало дедалі яскравішим, застерігаючи нас, що час уже починав дратуватися. Йому вривався терпець.

-Мої два тижні скінчилися. Мені час повертатися. — Ця батькова фраза була цілком очікуваною, але все одно я відчула її, мов удар. Я опустила повіки, щоб приховати сльози, що виступили у мене в очах.

— Мати подумає, що я захопився якоюсь торговкою апельсинами, якщо не повернуся невдовзі.

— Продавці апельсинів — це, скоріше, з сімнадцятого сторіччя, нарочито невимушено сказала я, перебираючи ниті у себе на колінах. Я вже почала невпинно прогресувати у всьому: від простих заклинань від головного болю до складніших плетив, які могли збурити хвилі на Темзі. Я переплела пальці золотими та блакитними пасмами. «Сила й розуміння».

— Ти диви! Молодець, Діано! — Батько обернувся до Метью. — Швидко оговталася від потрясіння.

— Це ви мені кажете? — сухо зіронізував Метью. Вони обидва покладалися на гумор, щоб згладити гострі моменти в їхньому спілкуванні, і від цього обидва ставали просто нестерними.

— Я радий, що з тобою познайомився, Метью, незважаючи на оту страшну гримасу, яку ти корчиш, коли тобі здається, що я командую Діаною, — посміхнувся батько.

Ігноруючи їхні взаємні кпини, я вплела жовту мотузку в золотисто-блакитну. «Переконання».

— А ти можеш побути до завтра? Негоже пропускати святкування. — Був переддень літнього сонцестояння, і все місто перебувало у святковому настрої. Побоюючись, що такий аргумент не буде достатньо спокусливим, я почала безсоромно апелювати до чисто наукових інтересів свого батька. — До речі, матимеш змогу познайомитися з багатьма народними традиціями.

— Народні традиції? — розсміявся батько. Дуже хитро з твого боку. Звісно, я зостануся до завтра. Енні зробила мені віночок із квітів, і ми з Вілом підемо до Волтера, посидимо, покуримо. А потім я сходжу в гості до отця Габбарда.

Метью нахмурився.

— Ти знаєш Габбарда?

— Аякже. Я представився йому, коли приїхав. Я мав це зробити, бо він тут керує. Отець Габбард досить швидко вирахував, що я — батько Діани. У вас, вампірів, потрясаючий нюх. — Батько приязно поглянув на Метью. — Цікавий чоловік, має власні ідеї стосовно співжиття всіх створінь як однієї великої й щасливої родини.

— Це співжиття перетворилося б на повний хаос, — зазначила я.

— Ми нормально дожили до сьогоднішнього вечора: три вампіри, відьма й відьмак, демон та двоє людей і ще пес — усі під одним дахом. Не поспішай відкидати нові ідеї, Діано, — сказав батько, несхвально поглянувши на мене. — Після отця Габбарда я, мабуть, піду потиняюся з Кетрін та Марджорі. Цієї ночі багато відьом крадькома вийдуть на лови потенційних кавалерів. І ці дві, безперечно, знатимуть, де буде найвеселіше. — Вочевидь, батько вже був на короткій нозі мало не з половиною міста.

— Ти обережніше, татку. Особливо стосовно Віла. Ніяких там «кльово, Шекспіре!» чи «потрясна п’єса!», чуєш? Ще не вистачало, щоб він сучасний сленг у свої твори повставляв! — Річ у тому, що мій батько полюбляє сленгові вирази. Каже, що сленг — це характерна ознака антрополога.

— От якби я зміг привести Віла додому! Ми б з ним класно — ой, вибач, доню — добре поговорили як колеги. Він має оригінальне почуття гумору. У нашому відділі йому точно знайшлася б посада. Для закваски — якщо ти розумієш, про що я. — І мій батько потер руки, сповнений приємного передчуття. — А які ваші плани?

— Ніяких, — щиро відповіла я і безпорадно глянула на Метью. Він знизав плечима.

— Та, мені тут на деякі листи відповісти треба, — невпевнено мовив він. Кореспонденції дійсно накопичилася загрозлива гора.

— О, ні! — Батько перелякано відкинувся на спинку крісла.

— Хто? Що? — я повернула голову, гадаючи, що хтось увійшов до кімнати і настрахав батька.

— Тільки не кажіть мені, що ви з тих науковців, чиє життя злилося з роботою настільки, що вони вже не здатні бачити між ними різниці. — Він підняв догори руки захисним жестом, немов відмахуючись від чуми. — Я рішуче відмовляюся вірити, що моя донька — одна з них.

— Облиш мелодраматичні жести, татку, — строго мовила я. — Ми можемо провести вечір із тобою. Я ніколи не курила. І це стане для мене історичним моментом — уперше покурити разом із Волтером, оскільки це він завіз тютюн до Англії.

Та батько перелякався іще більше.

— У жодному разі. Ми зустрічаємося чисто як створіння-побратими. От Лайонел Тайгер стверджує, що…

— Я не є великим прихильником Лайонела Тайгера, — перебив його Метью. — І ніколи не сприймав його теорії про суспільного хижака.

— Давай на мить відкладемо тему поїдання людей і обговоримо, чому ти не хочеш провести свою останню ніч у Лондоні шістнадцятого сторіччя зі мною та з Метью? — спитала я, зачеплена за живе.

— Річ не в тім, манюня. Допоможи мені пояснити їй це, Метью. Запроси Діану на побачення. Невже ви не можете придумати, чим зайнятися, врешті-решт?

— Типу на роликових ковзанах покататися? — спитав Метью, піднявши брову. — У Лондоні шістнадцятого сторіччя ковзанок не було, та й в двадцять першому залишилося всього кілька — тепер це велика рідкість, мушу сказати.

— От чорт. — Батько та Метью цілими днями пікірувалися в стилі «оригінальне проти традиційного», і хоча мій батько із задоволенням дізнався, що популярність диско та домашніх камінців замість домашніх тваринок піде на спад, для нього стало справжнім шоком дізнатися, що інші речі, наприклад спортивний костюм, перетворяться нині на об’єкт глузування. — Я дуже люблю кататися на роликових ковзанах! Ми з Ребекою часто їздимо до однієї місцини в Дорчестері, коли хочемо кілька годин відпочити від Діани, і там…

— Ми з Метью підемо прогулятися, — похапливо заявила я. Мій батько бував непотрібно відвертим, коли розповідав, як вони з матір’ю проводять свій вільний час. Мабуть, він хотів у такий спосіб захитати в Метью його почуття пристойності. Коли це зробити не вдавалося, батько, щоб зайвий раз позлити Метью, називав його сером Ланцелотом.

— Прогулянка. Ви підете прогулятися, — сказав батько і замовк. — Ти не жартуєш? Ви підете гуляти в буквальному сенсі цього слова?

Він відштовхнувся від столу.

— Не дивно, що створіння вмирають, як тупоголові динозаври. Геть звідси. Обоє. Негайно. Я наказую вам веселитися. — Батько провів нас до дверей.

— А як веселитися? — спитала я, повністю заворожена.

— Це — не те запитання, яке донька має ставити своєму батьку. Зараз переддень літнього сонцестояння. Виходьте гуляти і спитайте першого ж зустрічного, що вам слід робити. А іще краще — наслідуйте чийсь приклад. Повийте на місяць. Почаклуйте. Поцілуйтеся й пообнімайтеся, якщо вже на те пішло. Не сумніваюся, що навіть суворий лицар сер Ланцелот любить поцілуватися й пообніматися. — Він суворо зсунув брови. — Зрозуміли картину, міс Бішоп?

— Та начебто. — У моєму невпевненому тоні відбилися сумніви щодо батькового уявлення про «веселощі».

— От і добре. Я повернуся лише на світанку, тому не чекайте мене і лягайте спати. А іще краще — самі гуляйте всю ніч. Джек — із Томмі Гарріотом. Енні — зі своєю тіткою. П’єр — не знаю, де П’єр, але знаю, що нянька йому не потрібна. Побачимося за сніданком.

— А коли це ти почав звати Томаса Гарріота «Томмі»? — спиталася я. Батько вдав, що не почув мене.

— Обійми мене перед тим, як іти. І не забудьте повеселитися, чуєте? — він огорнув мене руками. — Побачимося на зворотному боці медалі, крихітко.

Стівен випхав нас за двері й зачинив у нас перед носом. Я простягнула було до клямки руку, але Метью міцно вхопив її своєю холодною рукою.

— Через кілька годин він піде назавжди, Метью. — Я простягнула до дверей другу руку, але Метью і її перехопив.

— Я знаю. І він знає, — пояснив Метью.

— Тоді він має розуміти, що мені хотілося б провести більше часу із ним, — сказала я, дивлячись на двері. Мені хотілося, щоб вони відчинилися і до мене вийшов батько.

Я бачила, як ниті, що вели від мене, проникали крізь деревину і з’єднувалися по той бік із чаклуном. Одна з ниток відірвалася і ляснула мене по долоні, мов гумова стрічка.

Я перелякано охнула. — Татку!

— Не затримуйся, Діано, йди гуляти! — гукнув батько.

І ми з Метью пішли гуляти містом, спостерігаючи, як власники заздалегідь зачиняють свої крамниці, а в барах та забігайлівках починають збиратися гульвіси. Чимало м’ясників виставляли за двері своїх крамниць купки кісток. Вона були білі й чисті, немов відварені.

— А до чого тут оті кістки? — спитала я в Метью, побачивши вже четверту подібну виставку кісток.

— Вони призначені для спалення.

— Спалення?

— Так, із цих кісток будуть складені багаття. Зазвичай, люди відзначають День сонцестояння розпалюванням вогнищ і багать із кісток, дров та дров навпіл із кістками. Мер міста кожного року видає розпорядження відмовитися й утриматися від цієї забобонної звички, але люди все одно святкують і палять багаття.

Метью почастував мене обідом у знаменитому постоялому дворі Бель Севидж Інн неподалік району Блекфраєрс на пагорбі Латгейт Хілл. Бель Севидж не була звичайною корчмою і становила розважальний комплекс, де завсідники могли подивитися виставу та фехтування на мечах, уже не кажучи про Марокко — відомого коня, який славився тим, що міг вибрати з натовпу незайману дівчину. Ясна річ, це не катання на роликових ковзанах в Дорчестері, але принаймні схоже на те.

Легіони підлітків висипали на вулиці, вигукуючи один одному образи та непристойні натяки і мандруючи від одної забігайлівки до другої. Протягом дня більшість із них тяжко працювали служками та помічниками майстрів. Навіть увечері після роботи вони не мали змоги розпорядитися своїм вільним часом, бо працедавці залучали їх до охорони своїх крамниць та майстерень, догляду за дітьми, носіння води, заготівлі харчів та безлічі інших дрібних доручень, необхідних для ведення домогосподарства ранньої модерної доби. Але сьогодні Лондон належав їм, і вони відривалися на повну котушку.

Коли дзвони вдарили дев’яту, ми пройшли крізь браму Ладгейт і наблизилися до входу в район Блекфраєрс. Члени нічної варти почали свої обходи, і, здавалося, люди невдовзі розійдуться по домах, але, схоже, сьогодні ніхто не збирався дотримуватися ані законів, ані правил. Хоча сонце й сіло годиною раніше, до повного місяця лишався всього-на-всього один день, тому вулиці міста вже були яскраво освітлені його сяйвом.

— А, може, іще трохи погуляємо? — спитала я. Річ у тому, що ми завжди ходили з якоюсь метою: до замку Бейнардс побачитися з Мері, до Сен-Джеймс Гарлікхайт зустрітися з громадою відьом або до двору собору Святого Павла книжок купити. Ми з Метью ніколи не гуляли просто так, без визначеної кінцевої точки нашого руху.

— А чом би й ні, тим більше, що нам наказали додому не повертатися й веселитися досхочу, — відповів Метью і, нахиливши голову, крадькома цьомкнув мене.

Увійшовши крізь західну браму до соборного двору, який, попри пізню годину, гудів натовпом людей, ми вийшли з нього крізь північну браму. І опинилися на Чіпсайді — одній з найпросторіших та найзаможніших лондонських вулиць, де займалися своїм ремеслом ювеліри. Обігнувши фонтан на перехресті Чіпсайд Крос, який купка хлопчаків використовувала як плавальний басейн, ми рушили на схід. Метью провів мене маршрутом коронаційної процесії Анни Болейн і показав будинок, де у дитинстві мешкав Джефрі Чосер. Якісь торговці запросили Метью пограти з ними в кеглі, однак з улюлюканням вигнали його, коли він влучив утретє поспіль.

— Ну що, радий, що довів їм свою перевагу? — підколола я його, і він взяв мене за талію та пригорнув до себе.

— Не просто радий, а радий-радісінький, — відповів Метью і показав на розвилку дороги. — Поглянь туди.

— О, Королівська біржа! — захоплено вигукнула я. — Уночі, але відчинена! Ти диви — не забув!

— Справжній джентльмен ніколи не забуває, — стиха мовив Метью і злегка вклонився. — Не знаю, чи й досі працюють там магазини, але ліхтарі горітимуть, це точно. Ну як — ходімо?

І ми увійшли всередину крізь широку арку біля дзвіниці, увінчаної золотистим коником-стрибунцем. Увійшовши, я повільно озирнулася, придивляючись до чотириповерхової споруди з її десятками крамниць, де продавалося все — від костюмів до ріжків для взуття. На відвідувачів та торговців строго дивилися статуї англійських монархів, а на вершечку кожного мансардного вікна сиділа чергова купка коників-стрибунців.

— Коник був емблемою купця Томаса Грешема, і він не соромився себе рекламувати, — посміхнувся Метью, прослідкувавши мій погляд.

— А звідки лине музика? — поцікавилася я, озирнувшись у сподіванні побачити менестрелів.

— Із вежі, — відповів Метью, показуючи у той бік, з якого ми увійшли. — Комерсанти скидаються і спонсорують концерти в теплу погоду. Бо це сприяє їхньому бізнесу.

Метью також сприяв бізнесу — судячи з великої кількості торговців, які віталися з ним на ім’я. Він у відповідь жартував і питався про здоров’я їхніх жінок та дітей.

— Я зараз повернуся, — раптом сказав він, кинувшись до сусіднього магазину. Заворожено очікуючи його, я стояла й слухала музику і спостерігала, як одна владна молода жінка організовувала імпровізований бал. Узявшись за руки, люди утворювали кола і підстрибували вгору-вниз, наче кукурудзинки на розпеченій сковорідці.

Коли Метью повернувся, то подарував мені дещо — з належною церемоніальністю.

— Мишоловка! — захихотіла я, дивлячись на маленьку дерев’яну коробочку з ковзаючими дверцятами.

— Оце — справжня мишоловка, — сказав він, беручи мене за руку. І потягнув до центру розважального дійства. — Потанцюй зі мною.

— Ну, цього танцю я точно не знаю. — Бо він і справді був анітрохи не схожий на стримані й статечні танці, що танцювалися в Сеп-Турі та при дворі імператора Рудольфа.

— Зате я знаю, — відказав Метью, анітрохи не зважаючи на пари, що заповзято крутилися довкола нас. — Це старий танок, «чорний поні» називається. Його легко танцювати, бо він має простий крок. — І Метью втягнув мене в танок з одного кінця низки танцюючих, віддавши мишоловку на зберігання одному хлопчиську, пообіцявши пенні, якщо той віддасть нам пристрій наприкінці пісні.

Метью взяв мене за руку і ввів до низки танцюристів, а коли всі рушили, рушили й ми. Три кроки — і легкий вибрик вперед, три кроки і легенький присід назад. Після кількох повторів ми перейшли до складніших рухів, коли лінія з дванадцяти танцюючих розділилася на дві по шість, і учасники почали мінятися місцями, рухаючись по діагоналі від одної лінії до другої, звиваючись і похитуючись туди-сюди.

Коли цей танець скінчився, учасники загукали, вимагаючи іще пограти і замовляючи конкретні мелодії, але ми пішли з Королівської біржі, не чекаючи, поки танці стануть енергійнішими та загальнішими. Метью забрав у хлопця мишоловку і замість повести мене додому рушив у південному напрямі до ріки. Ми пройшли стількома провулками і перетнули стільки церковних дворів, що я встигла безнадійно втратити орієнтири, коли ми наблизились до Великої Всехсвятської церкви з її високою квадратною дзвіницею та покинутим монастирем, де колись мешкали ченці. Всехсвятська церква, як і більшість лондонських церков, поволі перетворювалася на руїну, і її середньовічне мурування потроху обсипалося.

— Не хочеш піднятися нагору? — спитав Метью, пригнувшись і входячи до монастиря крізь низькі дерев’яні двері.

Я кивнула, і ми почали підніматися. Ми пройшли повз дзвони, які в той момент, на щастя, не калатали, і Метью штовхнув невелику ляду в покрівлі. Проскочивши крізь отвір, він нахилився і підняв мене до себе. Раптом ми опинилися на зубчастій стіні вежі, а увесь Лондон був тепер у нас під ногами.

На пагорбах за містом уже палали яскраві багаття, а на носах барок та човнів, що пливли Темзою, підскакували й падали на хвилях ліхтарі. Із такої відстані на тлі темної річної води вони були схожі на світлячків. Я почула сміх, музику та звичайні звуки життя, до яких я так звикла за кілька місяців свого перебування в середньовічному Лондоні.

— Отже, ми встигли побачитися з королевою, побували вночі в Королівській біржі й навіть взяли участь у виставі, а не просто стояли осторонь і спостерігали, — сказав Метью, загинаючи пальці.

— А ще ми знайшли Ешмол-782. Я дізналася, що я ткаля і що магія — не така строго дисциплінована штука, як мені спершу здавалося. — Я окинула поглядом місто, згадавши перші дні, коли Метью знайомив мене з його об’єктами-орієнтирами, щоб я не загубилася. А тепер я й сама могла їх відшукати й назвати. — Онде — Брайдвел, — показала я. — І собор Святого Павла. А там — арени для ведмежих боїв. — Я обернулася до мовчазного вампіра, який стояв поруч. — Дякую тобі за цю ніч, Метью. Ми іще ніколи не гуляли отак удвох на людях. Це було фантастично.

— Я не дуже вдало до тебе залицявся, еге ж? Нам слід було провести більше отаких ночей — з танцями та спогляданням зірок. — Він підняв обличчя, і на його блідій шкірі блиснуло місячне сяйво.

— Ти майже світишся, — тихо сказала я, легенько торкнувшись його підборіддя.

— І ти теж. — Руки Метью ковзнули по моїй талії, обнімаючи нашу дитину. — До речі, твій батько дав нам цілий список заходів.

— Ми порозважалися. Ти сотворив магію, повівши мене до біржі, а потім здивувавши оцим краєвидом.

— Що ж, залишається іще два пункти. Тоді дама має право вибору: або я повию на місяць, або ми покохаємося.

Я посміхнулася і відвернулася, чомусь засоромившись. Метью підняв було голову й приготувався.

— Не здумай вити. Бо варта прибіжить, — зі сміхом заперечила я.

— Значить, залишаються поцілунки та обійми, — ніжно мовив Метью, притуляючи свої вуста до моїх.

Наступного ранку всі наші домочадці тільки й знали, що позіхали впродовж усього сніданку, бо гуляли аж до світанку. Том із Джеком щойно прокинулися і жадібно поглинали мисками вівсянку, коли раптом зайшов Гелоуглас і щось пошепки сказав Метью. На обличчі Метью відбився сум — і в роті в мене враз пересохло.

— А де татко? — скочила я на ноги.

— Подався додому, — хрипко відповів Гелоуглас.

— А чому ви його не зупинили? — спитала я його, відчуваючи, як мої очі наливаються слізьми. — Не може бути, що він подався додому. Мені ж треба було іще кілька годин із ним поспілкуватися!

— Вам би не вистачило всього часу на світі, тітонько, — сказав Гелоуглас із сумним виразом на обличчі.

— Але ж він навіть не попрощався… — оніміло мовила я.

— Батько ніколи не має прощатися зі своєю дитиною, — зауважив Метью.

— Стівен попросив мене передати вам ось це, — сказав Гелоуглас. То був аркуш паперу, складений дитячим човником.

— Татку погано вдавалися лебеді, — сказала я, витираючи очі, — зате човники він робив просто чудові. — І я обережно розгорнула листа.

Діано!

Ти стала такою, якою ми сподівалися тебе одного дня побачити.

Життя — це міцна основа часу. А смерть — то лише проміжна його тканина.

Завдяки твоїм дітям, а також дітям твоїх дітей я житиму вічно.

Твій татко.

П. С. Кожного разу, коли читатимеш рядок із «Гамлета» «Щось засмерділося у данськім королівстві», згадуй про мене.

— Ти казала мені, що магія — це просто здійснене бажання. Може, заклинання — це ніщо інше, як просто слова, в які ти віриш усім своїм серцем, — сказав Метью, кладучи руки мені на плечі. — Він любить тебе. І любитиме вічно. Я теж.

Його слова вплелися в ниті, що поєднували нас — відьму та вампіра. У них чулася переконаність у своїх почуттях: ніжності, шанобливості, постійності, надії.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла я, підсилюючи його заклинання своїм.

Мій батько полишив Лондон, так належним чином і не попрощавшись. Я ж вирішила облаштувати свій від’їзд інакше. У результаті завершальні дні мого перебування у місті стали складною тканиною зі слів та бажань, заклинань та магії.

Коли я йшла на останнє побачення з Гуді Альсоп, її двійник сумно чекав мене наприкінці провулку. І мовчки поплентався за мною, коли я почала підніматися сходами до покоїв моєї наставниці.

— Значить, ти нас покидаєш, — мовила Гуді Альсоп, сидячи у кріслі біля каміна. Вона була у вовняній одежі, на ній була вовняна шаль, а в каміні палав сильний вогонь.

— Ми мусимо повернутися. — Я нахилилася і поцілувала стареньку в пергаментну щоку. — Як ви сьогодні почуваєтеся?

— Та трохи краще, дякуючи зіллю Сюзанни. — Гуді Альсоп закашлялася, і сила кашлю була така, що її крихка фігура аж зігнулася навпіл. Коли напад припинився, вона уважно поглянула на мене ясними очима й кивнула. — Час дитинці прижитися.

— Вона вже прижилася, — посміхнулася я у відповідь. — Я маю нудоту як доказ. Хочете, назву інші докази? — Мені не хотілося, щоб Гуді Альсоп брала на себе якийсь додатковий тягар — хоч емоційний, хоч фізичний. Сюзанна була стурбована слабкістю здоров’я моєї наставниці, а Елізабет Джексон уже перебрала на себе частину обов’язків, які зазвичай виконує старійшина громади.

— Не треба. Мені про це розповіла Кетрін. Казала, що твоя Кора кілька днів тому літала туди-сюди, пирхаючи та щебечучи, як це зазвичай буває, коли вона знає якусь таємницю.

Ми з моїм дракончиком дійшли згоди, що вона обмежить свої польоти до одного разу на тиждень, і то лише уночі. Я неохоче погодилася також на другий нічний політ у ті дні, коли на небі не було місяця, бо тоді ризик, що хтось побачить її і помилково прийме за вогнисту прикмету нещастя, зводився до мінімуму.

— Так он куди вона літала, — посміхнулася я. Корі в компанії відьми було приємно, а Кетрін подобалося змагатися з нею, хто сильніше дихне вогнем.

— Ми всі дуже раді з того, що Кора знайшла, чим себе зайняти, окрім видиратися на димарі та верещати на привидів. — Гуді Альсоп показала на крісло напроти. — Може, посидиш зі мною? Бо богиня може й не дати нам іншої можливості.

— Ви чули новини з Шотландії? — спитала я, сідаючи.

— Не чула нічого після того, як ти розповіла мені, що посилання на вагітність не врятувало Юфемію Маклін від вогнища. — Здоров’я Гуді Альсоп почало різко погіршуватися від тієї ночі, коли я сказала їй, що молоду відьму з Бервіка спалили на багатті попри намагання Метью врятувати її.

— Метью нарешті вдалося переконати Конгрегацію, що ця безперервна спіраль звинувачень та страт має припинитися. Двоє обвинувачуваних відьом відмовилися від своїх показів, заявивши, що вони були вирвані у них тортурами.

— Напевне, Конгрегація настільки отетеріла, коли за відьму вступився вер, що аж припинила свої переслідування. — Гуді Альсоп кинула на мене різкий погляд. — Якби ви залишилися, він усе одно б себе видав. Метью Ройдон живе у світі недомовок та напівправди, але іще нікому не вдавалося уникнути викриття. А з огляду на дитину, ви маєте бути вдвічі обережнішими.

— Неодмінно будемо, — запевнила я її. — До речі, я не зовсім впевнена, що мій восьмий вузол є достатньо міцним для подорожі у часі. Зважаючи на Метью та дитину.

— Дай погляну, — сказала Гуді Альсоп, простягаючи руку. Я нахилилася і вклала мотузки їй у долоню. Я збиралася під час подорожі використати всі дев’ять мотузок і загалом зробити дев’ять різних вузлів. Жодне заклинання не передбачало більшої кількості вузлів.

Напрактикованими пальцями Гуді Альсоп зробила вісім схрещень у червоній мотузці, а потім зв’язала докупи кінці, роблячи вузол значно надійнішим. — Я роблю це отаким чином, — сказала вона. То був напрочуд простий витвір, із розімкнутими витками та закрутками, як кам’яний візерунок у соборі біля вікон.

— А мій був несхожий, — похмуро посміхнулася я. — Такий звивистий та заплутаний…

— Кожна ткацька робота — така ж унікальна, як і ткаля, що її виконує. Богиня не хоче, щоб ми імітували якийсь бездоганний ідеал, вона хоче, щоб ми просто були самі собою.

— Значить я — насправді кручена й верчена. — Я потягнулася до мотузок, щоб краще роздивитися їхній візерунок.

— Я хочу показати тобі ще один вузол, — сказала Гуді Альсоп.

— Іще один? — нахмурилася я.

— Десятий. Я зробити його не можу, хоча він і має бути найпростішим. — Гуді Альсоп посміхнулася, але її підборіддя затремтіло. — Колись моя наставниця теж не спромоглася зробити його, але все одно передала його таємницю мені, сподіваючись, що одного дня з’явиться така ткаля, як ти.

Клацнувши своїм зігнутим пальцем, Гуді Альсоп ураз розплела щойно зв’язаний вузол. Я подала їй назад червоний шовк, і вона зробила просту петлю. Упродовж якоїсь миті мотузка спліталася в суцільне кільце. Та щойно вона прибирала з нього свої пальці, як кільце роз’єднувалося.

— Але ж ви мить тому зв’язали кінці значно складнішим прийомом, — сконфужено мовила я.

— Допоки в мотузці буде перетин, я зможу зв’язати кінці й завершити заклинання. Але десятий вузол може зв’язати лише ткаля, яка стоїть поміж світами, — відповіла наставниця. — Спробуй. Візьми сріблястий шовк.

Я заворожено з’єднала кінці мотузки невеличким кільцем. Ворсинки тканини швидко з’єднатися й утворили петлю без початку й кінця. Я відірвала свої пальці від шовку, але кружальце залишилося незмінним.

— Чудова робота, — задоволено прокоментувала Гуді Альсоп. — Десятий вузол містить енергію вічності, це — тканина життя і смерті. Вона схожа на змію твого чоловіка або на те, як твоя Кора бере в зуби свій хвіст, коли він їй заважає. — Вона підняла десятий вузол угору. Він і справді був схожий на уроборо. Кімната наповнилася моторошним відчуттям, і в мене на руці наїжилось волосся. — Творіння і руйнація — найпростіші види магії, але і найпотужніші, так само, як і найпростіший вузол, котрий зробити найважче.

— Я не хочу користуватися магією для того, щоб щось знищити, — сказала я. Родина Бішопів мала давню і сильну традицію не робити зла. Моя тітка Сара вірила, що до відьми, яка стала на шлях зла, порушивши цей засадничий принцип, те саме зло, насамкінець, і повернеться.

— Ніхто не хоче використовувати дар богині як зброю, але інколи це необхідно. І твій вер про це знає. І ти також знаєш — після того, що сталося в Шотландії і тут.

— Можливо, — погодилася я. — Але мій світ — він інший. — У ньому менше вдаються до магічної зброї.

— Світи змінюються, Діано, — сказала Гуді Альсоп, зосереджуючись на якомусь далекому спогаді. — Моя наставниця, матінка Урсула, була великою ткалею. І в переддень Дня усіх святих, коли почалися оті страшні події в Шотландії і коли ти прийшла, щоб змінити наш світ, мені пригадалося одне її пророцтво.

І вона почала мелодійно декламувати:

Коли Гуді Альсоп замовкла, ані вітерець, ані потріскування дров у каміні не порушили тишу, яка запала у кімнаті.

— Усе єдине, як бачиш. Життя й народження. Десятий вузол без початку й кінця і отой змій твого чоловіка. Повний місяць, що світив на початку цього тижня, і тінь, яку кинула Кора на води Темзи, провіщають твоє відбуття. Старий світ та новий. — Гуді Альсоп на мить зупинилася, повагалася і продовжила: — Я рада, що ти прийшла до мене Діано Ройдон. А коли ти підеш — бо мусиш — серцю моєму стане важко.

— Зазвичай, Метью попереджає мене про дату й час свого від’їзду з міста. — Бліді руки отця Габбарда покоїлися на різьблених підлокітниках крісла, в якому він сидів у підвалі церкви. Угорі над нами хтось готувався до наступної церковної служби. — Що привело вас сюди, пані Ройдон?

— Я прийшла поговорити про Енні та Джека.

Коли я дістала з кишені невеличку шкіряну торбочку, Габбард утупився на мене своїми химерними очима. У тій торбочці було грошей на п’ять років утримання і Джека, і Енні.

— Я покидаю Лондон. І хотіла б передати ось це — для утримання дітей, — сказала я і кинула йому торбинку. Але він і пальцем не поворухнув, щоб схопити її.

— Це непотрібно, пані.

— Благаю. Я б узяла дітей з собою, якби могла. Та оскільки вони не можуть вирушити в подорож разом зі мною, мені хотілося б, щоб хтось про них піклувався.

— А що я отримаю навзамін?

— Ну, гроші… звичайно. — І я знову простягнула йому торбинку.

— Я не бажаю грошей, і вони мені не потрібні, пані Ройдон. — Габбард відкинувся на спинку крісла і повільно заплющив очі.

— А що ж вам… — почала було я і враз замовкла. — О, ні.

— Господь ніщо не робить просто так. І в його плані немає випадковостей. Ви захотіли прийти сюди сьогодні, бо Він бажає, щоб ніхто з вашого племені не боявся ані мене, ані моїх підопічних.

— Я й так маю достатньо покровителів, — заперечила я.

— А чи можна це саме сказати про вашого чоловіка? — спитав Габбард, зиркнувши на мої груди. — Ваша кров у його жилах тепер сильніша, аніж коли ви прибули. А слід іще й про дитя подумати.

Серце моє шалено застрибало. Коли я заберу Метью назад у наше сьогодення, Ендрю Габбард буде одним із небагатьох людей, які знатимуть його майбутнє — і що в цьому майбутньому у нього з’явиться відьма.

— Ви не скористаєтеся знанням про мене проти Метью. Після того, що він зробив. І з огляду на те, як він змінився.

— Гадаєте, що не скористаюся? — крива посмішка Габбарда недвозначно засвідчила, що він піде на все, аби захистити свою паству. — Мої стосунки з паном Ройдоном, м’яко кажучи, не дуже гарні.

— Значить, я знайду інший спосіб потурбуватися про дітей, — сказала я, збираючись піти.

— Енні — вже моя дитина. Вона — відьма і вона — частина моєї родини. Я потурбуюся про її благополуччя. Але інша справа Джек Блекфраєрс. Він — не створіння і тому повинен сам за себе потурбуватися.

— Та він же іще дитина! Маленький хлопчисько!

— Дитина, але не моя. І ви також не моя дитина. Тому я нічого нікому з вас обох не винен. До побачення, пані Ройдон, — відрізав Габбард і відвернувся.

— А якби я була частиною вашої родини — то що? Невже б ви зважили на моє прохання про Джека? Чи визнали б Метью своїм і взяли його під захист? — Тепер я думала про отого Метью, що з шістнадцятого сторіччя. Бо коли ми повернемося до сьогодення, той інший Метью і досі залишатиметься в минулому.

— Якщо ви запропонуєте мені свою кров, то ні Метью, ні вам, ні іще ненародженій дитині вашій ніщо не загрожуватиме ані від мене, ані від моєї пастви. — Габбард сказав мені це спокійно і без емоцій, але в його погляді блиснула пожадливість, яку я інколи бачила в очах Рудольфа.

— А скільки крові вам потрібно, отче Габбард? «Думай. Борися за життя».

— Зовсім мало. Не більше краплини, — відповів вампір, не зводячи з мене очей.

— Я не можу дати вам її безпосередньо зі свого тіла. Бо Метью дізнається — зрештою, ми з ним пара.

Габбард зиркнув мені на груди.

— Я завжди беру своє належне прямо з шиї дітей.

— Я в цім не сумніваюся, отче. Але ви маєте розуміти, що в цьому випадку це не тільки не бажано, але й неможливо. — І я замовкла, сподіваючись, що жага Габбарда — до влади, до знань про Метью та мене, до чогось такого, що зможе забезпечити йому хоч якийсь вплив на де Клермонів, — насамкінець візьме гору. — Я можу накапати кров у чашку.

— Ні, — похитав головою Габбард. — Тоді ваша кров стане брудною. А вона має бути чистою.

— Тоді візьмімо срібну чашку, — запропонувала я, пригадавши уроки Шефа в Сеп-Турі.

— Розріжте собі вену над моїм ротом, і нехай кров капає до нього. — Інакше я засумніваюся в щирості вашої пропозиції.

— Гаразд, отче Габбард. Я приймаю ваші умови. — Послабивши зав’язку на правому рукаві, я закотила його. І при цьому стиха попрохала Кору бути насторожі. — Де б ви хотіли це зробити? Наскільки мені відомо, ваші діти стають перед вами навколішки, але в нашому випадку цей варіант не годиться, бо тоді я не зможу накапати крові до вашого рота.

— Це таїнство. І Богу неважливо, хто стає на коліна. — На мій подив, Габбард упав переді мною на коліна і подав мені ножа.

— Він мені не потрібен. — Клацнувши пальцями над блакитними жилками мого зап’ястя, я прошепотіла просте розв’язуюче заклинання. З’явилася червона краплина і почала набухати.

Вампір роззявив рота і прикипів до мене поглядом. Він, мабуть, чекав, що я передумаю чи якимось чином його надурю. Але я вирішила дотриматися якщо не духу щойно укладеної угоди, то хоча б її букви. «Дякую тобі, Гуді Альсоп», — сказала я, посилаючи їй своє мовчазне благословення за те, що навчила мене, як треба поводитися з цим чоловіком.

Я нахилила свою кисть над його ротом і стиснула кулак. Краплина крові скотилася з моєї руки і почала падати вниз. Габбард закліпав очима й заплющив їх, наче бажаючи зосередитися на тому, що повідає йому моя кров.

— Що таке кров, як не вода й вогонь? — стиха проказала я. Я наказала вітру уповільнити падіння краплини. Коли міць повітря зросла, крапля уповільнилася настільки, що тихо лягла блискучим кристалом на язика Габбарда. Вампір отетеріло розкрив очі.

— Ми ж домовлялися — всього одна краплина. — Вітер висушив залишок крові, роздмухавши її тонесенькими звивистими стрічками поміж голубих прожилок. — Ви ж Божа людина і людина слова, чи не так, отче Габбард?

Кора попустила свій хвіст на моїй талії. Вона робила це для того, щоб у дитини не залишилося жодного спогаду про цю огидну оборудку, але тепер, здавалося, їй захотілося своїм хвостом забити Габбарда до непритомності.

Я повільно забрала руку. Габбард подумав було схопити її і повернути до свого рота. Я побачила цю думку в його голові так само ясно, як колись побачила в голові Едварда Келлі бажання торохнути мене палицею. Але в останній момент вампір визнав за краще цього не робити. Я прошепотіла іще одне просте заклинання, щоб закрити рану, і, не кажучи ні слова, повернулася, щоб піти.

— Коли ви наступного разу будете в Лондоні, — тихо мовив Габбард, — Бог про це дасть мені знати. І, якщо Йому це буде вгодно, ми зустрінемося знову. Але пам’ятайте одне. Куди б ви зараз не пішли, навіть на загибель, ця маленька часточка вас житиме в мені.

Я зупинилася й озирнулася на нього. Слова отця Габбарда прозвучали погрозливо, але вираз його обличчя був замислений, навіть сумний. Пришвидшуючи кроки, я пішла з церковного підвалу, намагаючись якомога швидше відійти від Ендрю Габбарда на якомога більшу відстань.

— Прощавайте, Діано Бішоп, — гукнув він мені услід. Уже пройшовши половину міста, я збагнула, що хоч як би мало інформації не містилося в одній-єдиній краплині моєї крові, отець Габбард тепер знав моє справжнє ім’я.

Коли я повернулася до «Оленя й Корони», Метью та Волтер горланили один на одного. Слуга Волтера теж їх чув, бо стояв під розчиненими вікнами у дворі, тримаючи віжки жвавого коня свого господаря та слухаючи їхню суперечку.

— Це означатиме мою смерть — і її смерть також! Ніхто не мусить знати, що вона вагітна! — Дивно, але ці слова належали Волтеру.

— Ти не можеш кинути кохану жінку і свою рідну дитину, намагаючись залишитися вірним королеві. Єлизавета дізнається, що ти її зрадив, і життя Бесс буде назавжди зруйноване.

— І що ти пропонуєш мені робити? Оженитися на ній? Якщо я зроблю це без дозволу королеви, то мене заарештують.

— Ти все одно не загинеш, що б не сталося, — відверто сказав Метью. — Але якщо ти залишиш Бесс без захисту, то вона загине.

— Як ти можеш удавати турботу про подружню вірність після всього того, що набрехав про Діану? Колись ти вперто доводив нам, що ви одружені, але змусив нас присягнутися заперечувати це, коли сюди заявиться якийсь надміру допитливий вер чи відьми і почнуть нишпорити і розпитувати? — Волтер стишив голос, але від цього злісності в ньому не убуло. — Невже ти гадаєш, що я повірю, що ти повернешся звідки прийшов, і визнаєш її там своєю дружиною?

Я непомітно прослизнула до кімнати.

— Вибач, я погарячкував, — сказав Волтер, одягаючи рукавички.

— Оце ви так прощаєтеся? — спитала я.

— Привіт, Діано, — обережно сказав Волтер.

— Привіт, Волтере. Твій слуга — внизу з конем.

Він рушив було до дверей, але потім зупинився.

— Зрозумій, Метью. Я не можу впасти в немилість при дворі. Бесс краще, аніж будь-хто знає, що гнівати королеву — небезпечно. При дворі Єлизавети фортуна мінлива, але ганьба — це назавжди.

Волтер Рейлі важко загупав чоботами по сходах, і Метью глянув услід своєму приятелеві.

— Нехай простить мене Господь. Коли я вперше почув його план, я сказав йому, що це — мудре рішення. Бідолашна Бесс.

— Що станеться з нею, коли нас тут уже не буде? — спитала я.

— Прийде осінь, і вагітність Бесс стане помітною. Вони поберуться потайки. Коли королева буде допитуватися про їхні стосунки, Волтер усе буде заперечувати. Неодноразово. Репутація Бесс буде зруйнована, її чоловіка визнають брехуном, і їх обох заарештують.

— А дитина?

— Дитина народиться в березні і помре наступної осені. — Метью сів за стіл і обхопив голову руками. — Я напишу батьку і попрохаю його взяти Бесс під свій захист. Можливо, Сюзанна Норман попіклується про неї під час вагітності…

— Ані твій батько, ані Сюзанпа не зможуть захистити її від удару, якого завдасть їй те, що Рейлі буде все заперечувати. — Я поклала руку йому на плече. — А ти будеш заперечувати, що ми одружені, коли ми повернемося?

— Усе це не так просто, — ухильно відповів Метью, глянувши на мене непевним поглядом, в якому відбилися внутрішні терзання.

— Саме це й казав Волтер. А ти йому заперечував. — Мені пригадалося пророцтво Гуді Альсоп: «Старі світи помруть, народиться новий». Прийде час, коли тобі доведеться обирати між безпечністю минулого та перспективами майбутнього, Метью.

— А минуле підправити неможливо, хоч як не старайся, — сказав він. — Я завжди кажу це королеві, коли вона бідкається через те чи інше хибне рішення. А я за що боровся, на те й напоровся, як не втерпів би зауважити Гелоуглас.

— Саме це я й хотів сказати, але ти випередив мене, дядечку, — сказав Гелоуглас, який непомітно пройшов до кімнати і вже розкладав покупки. — Ось приніс тобі паперу. І письмові пера. І ліки для Джекового горла.

— Це він захворів у результаті того, що увесь свій час проводить із Томом на холодних вежах, витріщаючись на зорі. — Метью потер щоки. — Треба буде потурбуватися за те, щоб Том мав за що жити, Гелоугласе. Волтер не зможе довго тримати його у себе на службі. Генрі Персі, звісно, допоможе, як і завжди, але мені хотілося б і з нашого боку зробити якийсь внесок у його благополуччя.

— До речі, про Тома — ти бачив його креслення однооких окулярів для спостереження за небесами? Вони з Джеком називають той пристрій зоряними окулярами.

— Зоряні окуляри, — мовила я, намагаючись приховати збентеження. — А як вони виглядають?

— А ти у нього сама спитай, — сказав Гелоуглас, повертаючи голову до сходів. До кімнати влетіли Джек та Швабра. За ними з відстороненим виглядом зайшов Том, тримаючи в руці зламані окуляри.

— Якщо ти втрутишся в це, то неодмінно залишиш слід у майбутньому, Діано, — застеріг Метью.

— Диви, диви, — вигукнув Джек, вимахуючи товстим полінцем. Швабра повторював його рухи, клацаючи зубами, коли полінце пролітало повз його писок. — Пан Гарріот каже, що коли оце видовбати і на кінцях прикріпити скельця окулярів, то далекі предмети здаватимуться ближчими. А ви знаєте, як вирізувати дерево, пане Ройдон? Якщо ні, то, може, тесля з Сен-Дунстана мене навчить? А пампушок не лишилося? Бо у пана Гарріота цілий день живіт бурчав.

— Ану дай подивлюся, — сказала я, простягнувши руку до дерев’яного циліндра. — Пампушки — у буфеті на сходах, Джеку, там, де вони завжди зберігаються. Дай одну пану Гарріоту, візьми одну собі. Ні-ні, — поспішила я перебити Джека, коли той розкрив було рота. — Зі Шваброю ділитися не можна.

— Доброго дня, пані Ройдон, — замріяно сказав Том. — Якщо прості окуляри допомагають краще роздивитися літери в Господній Біблії, то я впевнений, що їх можна ускладнити таким чином, щоб мати змогу бачити витвори Господні в Книзі Природи. Дякую, Джеку, — додав він, відсторонено вгризаючись у пампушку.

— А як же ви збираєтеся ускладнити окуляри? — вголос спитала я і затамувала від хвилювання подих.

— Я поєднаю вигнуті й увігнуті лінзи, як запропонував отой неаполітанський джентльмен сеньйор де ля Порта в одній книзі, яку я прочитав минулого року. Руками я не можу тримати ці лінзи на потрібній відстані. Тому ми спробуємо замість руки використати ось це полінце.

Цими словами Томас Гарріот змінив історію науки. І мені не довелося втручатися в минуле: мені лише довелося потурбуватися, щоб це минуле не забули.

— Але наразі все це — лише дозвільні роздуми. Спершу мені треба буде викласти ці ідеї на папері й згодом обдумати, — зітхнув Том.

Це була спільна проблема науковців раннього модернової доби: вони не розуміли важливості публікації. І у випадку з Томом Гарріотом його ідеї, напевне, так і залишилися ідеями через відсутність видавця.

— Гадаю, ви маєте рацію, Томе. Але цей дерев’яний циліндр не є достатньо довгим, — сказала я, сліпуче посміхаючись. — Стосовно ж теслі з Сен-Дунстану, то мсьє Вален стане вам у більшій пригоді, якщо вам дійсно потрібна довга порожниста трубка. Може, сходимо до нього?

— Так, так! — заверещав Джек, застрибавши від захвату. — Мсьє Вален має всілякі коліщатка та пружинки, пане Гарріот. Одну він подарував мені, вона — у моїй скриньці скарбів. Правда, моя скринька не така велика, як у пані Ройдон, але туди багацько влазить всілякого добра. Ну як — ходімо?

— Що замислила наша тітонька? — з обережною цікавістю спитав Гелоуглас у Метью.

— Гадаю, демонструє Волтеру, як слід піклуватися про майбутнє, — спокійно відповів Метью.

— Ага, тоді ясно. А я подумав, що тут пахне якоюсь халепою.

— Халепою? Це ми можемо, — сказав Метью. — Ти впевнена, що добре знаєш, що робиш, моя левице?

Уже багато сталося такого, чого я не змогла поправити. Не змогла врятувати свою першу дитину, не змогла врятувати шотландських відьом. Ми приперли аж із Праги до Лондона Ешмол-782, а виявилося, що його не можна взяти з собою в майбутнє. Ми попрощалися з нашими батьками і невдовзі мали покинути своїх друзів. І більшість цих подій не залишать по собі ані найменшого сліду. Але я точно знала, як зробити, щоб телескоп став реальністю для Тома.

Я кивнула.

— Минуле змінило нас, Метью. Чом би й нам його не змінити?

Метью взяв мене за руку і поцілував її.

— Сходи до мсьє Валена. Нехай пришле мені рахунок.

— Дякую, — сказала я і, нахилившись, прошепотіла на вухо: Не турбуйся. Я візьму з собою Енні. Вона торгуватиметься з ним довго й уперто. До того ж, хто знає, скільки грошей правити за телескоп зразка 1591 року?

Отже, того вечора демон, двоє дітлахів та пес пішли з коротким візитом до мсьє Валена. Того ж вечора я розіслала також свої запрошення нашим друзям завітати до нас наступного дня. То мала бути наша остання зустріч. Поки я займалася телескопом та планами на вечерю, Метью відвіз до Мортлейка “Verum Secretum Secretorum”. Я не хотіла бути свідком того, як Ешмол-782 перейде до рук доктора Ді. Я знала, що манускрипт мав повернутися до величезної бібліотеки алхіміка, щоб у сімнадцятому сторіччі Еліас Ешмол мав змогу придбати його. Але було нелегко віддавати ту книгу комусь іншому, як і нелегко було віддавати Кіту маленьку статуетку богині Діани, коли ми прибули. Практичні деталі, пов’язані з нашим відбуттям, ми полишили на Гелоугласа та П’єра. Із відпрацьованою ефективністю, яка засвідчила, що в минулому їм вже багато разів доводилося виконувати цю процедуру, вони запакували валізи, опорожнили нашу казну, перерозподілили кошти і відіслали особисті пожитки до Старої Хижки.

До нашого відправлення залишалося кілька годин. Я поверталася від мсьє Валена з величезним незручним пакунком, загорнутим у м’яку шкіру, коли раптом зупинилася, мов вкопана, забачивши десятирічну дівчинку, яка стояла біля вітрини булочної, зачудовано і зголодніло дивлячись на виставлені в ній вироби. У її солом’яно-русявому волоссі та непропорційно довгих руках я впізнала себе у такому ж віці. Дівчинка враз заклякла, немов відчувши, що за нею спостерігають. Коли наші погляди зустрілися, я збагнула, чому вона так зреагувала: дівчинка була відьмою.

— Ребека! — гукнула якась жінка, виходячи з булочної. Моє серце аж підстрибнуло, коли я її побачила, бо та жінка виглядала як комбінація моєї матері та Сари.

Ребека нічого не відповіла, продовжуючи витріщатися на мене так, немов примару побачила. Її мати теж подивилася — що ж там привабило увагу її доньки? — і аж охнула, роззявивши рота. Коли її погляд обмацував моє тіло, шкіра моя знайомо засвербіла під її поглядом. Вона також була відьмою.

Долаючи внутрішній спротив, я буквально поволокла свої ноги до булочної, з кожним кроком наближаючись до двох відьом. Мати була притиснула дівчинку до своїх спідниць, але мала заверещала на знак протесту.

— Вона схожа на гранд-даму, — прошепотіла Ребека, намагаючись якомога краще мене роздивитися.

— Т-с-с-с, — шикнула на неї мати і вибачливо поглянула на мене. — Ти ж знаєш, що твоя гранд-дама вже давно померла, Ребеко.

— Мене звуть Діана Ройдон, — сказала я, кивнувши на вивіску поза їхніми плечима. — Я тут живу, в «Олені та Короні».

— Але ж тоді ви мусите… — жінка ошелешено витріщилася і притягнула до себе дівчинку.

— А мене звуть Ребека Вайт, — заявила мала, не звертаючи уваги на материну реакцію. Вона невміло вклонилася й зробила незграбний реверанс. Він також мені дещо нагадав.

— Приємно познайомитися. А ви недавно оселилися в районі Блекфраєрс? — Мені хотілося якомога довше поговорити про те і се, а якщо не поговорити, то просто роздивитись їхні знайомі, однак чужі обличчя.

— Ні. Ми мешкаємо біля шпиталю неподалік ринку Смітфілд, — пояснила Ребека. — Я приймаю пацієнтів, коли палати в шпиталі переповнені, — сказала жінка, і, трохи повагавшись, додала: — Я — Бріджет Вайт, а Ребека — моя донька.

Навіть не знаючи їхніх імен, я все одно упізнала б цих двох створінь своїм спинним мозком. Бріджет Бішоп народилася приблизно 1632 року, а першим ім’ям, котре з’явилося в гримуарі Бішопів, було ім’я Ребеки Девіс. Отже, ця десятирічна дівчинка одного дня вийде заміж і візьме це прізвище?

Щось на моїй шиї привернуло увагу Ребеки. «Сережки Ізабо», збагнула я.

Щоб перенести нас із Метью до минулого, я скористалася трьома предметами: рукописною копією «Доктора Фауста», срібною шаховою фігуркою та сережкою, захованою в ляльці, що колись належала Бріджет Бішоп. Цією самою сережкою. Я підняла руку і зняла вишукану золоту прикрасу з мого вуха. Дізнавшись зі спілкування з Джеком, що слід безперервно дивитися дитині прямо у вічі, якщо хочеш справити на неї тривале й сильне враження, я присіла, і наші очі опинилися практично на одному рівні.

— Мені треба, щоб хтось оце надійно зберіг, — сказала я, простягаючи сережку. — Одного дня вона мені знадобиться. Ти заховаєш її?

Ребека серйозно поглянула на мене і кивнула. Я взяла її за руку і, відчуваючи, як струм взаєморозуміння пройшов нашими тілами, вклала візерунчасту прикрасу їй в долоню. Дівчинка міцно стиснула над нею свої пальчики.

— Можна, мамо? — невпевнено прошепотіла вона матері.

— Гадаю, що можна, — обережно відповіла мати. — Ходімо, Ребеко, нам пора йти.

— Дякую, — сказала я, підводячись, і поплескала дівчинку по плечу, а потім глянула Бріджет у вічі. — Дякую.

Я відчула погляд-поштовх. Почекавши, поки Ребека з Бріджет підуть, я обернулася — і опинилася лицем до лиця з Крістофером Марлоу.

— Пані Ройдон, — хрипко каркнув Кіт. Він був худий та блідий як смерть. — Волтер сказав мені, що ви сьогодні вночі залишаєте нас.

— Це я попросила його переказати тобі. — Чисто вольовим зусиллям я змусила Кіта глянути мені у вічі. Це було іще одне, що я могла виправити: потурбуватися, щоб Метью належним чином попрощався з чоловіком, який колись був його найближчим другом.

Кіт, ховаючи обличчя, втупився поглядом собі під ноги.

— Не треба було мені приходити.

— Я прощаю тебе, Кіте.

Марлоу отетеріло сіпнув головою.

— Чому?

— Тому, що ти його любиш. І тому, що допоки Метью звинувачуватиме тебе в тому, що зі мною трапилося, часточка його залишатиметься з тобою. Завжди, — просто сказала я. — Ходімо нагору, попрощаєтеся.

Метью чекав нас на сходовому майданчику, заздалегідь здогадавшись, що я неодмінно когось із собою приведу. Я легенько цьомкнула його в губи, проходячи повз нього до нашої спальні.

— Твій батько простив тебе, — стиха мовила я. — Зроби й Кітові такий самий подарунок.

А потім я полишила їх залагоджувати те, що можна було залагодити в такий короткий відрізок часу, який лишився до нашого відправлення.

Кілька годин по тому я віддала Томасу Гарріоту сталеву рурку.

— Ось вам ваше зоряне скельце, Томе.

— Я виготував його зі ствола рушниці — звісно, з декотрими переробками, — пояснив мсьє Вален, відомий виробник мишоловок та годинників. — А на ньому — гравірування, як і просила пані Ройдон.

Збоку рурки в гарненькому срібному прямокутничку виднівся напис: «N.Vallin me fecit, T. Harriot me invenit, 1591».

«Н. Вален мене зробив, Т. Гарріот мене винайшов, 1591». — Я приязно посміхнулася мсьє Валену. — Бездоганна робота.

— А можна зараз на місяць поглянути? — скрикнув Джек, чимдуж кидаючись до дверей. — Він уже такий великий, як годинник церкви Святого Мілдреда!

Отак Томас Гарріот, математик та лінгвіст, увійшов у історію, сидячи на подвір’ї закладу «Олень та Корона» в пошарпаному садовому кріслі, яке ми витягнули з горища. Він навів на місяць довгу металеву рурку, оснащену двома лінзами, і задоволено зітхнув.

— Ось поглянь, Джеку. Точнісінько так, як і казав сеньйор де ля Порта. — Том посадовив свого сповненого ентузіазму асистента собі на коліна і приставив йому до ока один кінець телескопа. — І дійсно, коли розташувати на належній відстані одна від одної дві лінзи — вигнуту й увігнуту, — то можна отримати задовільний результат.

Після Джека ми всі по черзі приклалися до рурки.

— Та ні, це не те, що я сподівався побачити, — розчаровано мовив Джордж Чепмен. — Чи не здається вам, що місяць має виглядати якось драматичніше? Що ж, мені більше до вподоби загадковий і містичний місяць поетів, аніж оцей, Томе.

— А він зовсім не бездоганний! — поскаржився Генрі Персі, потираючи око. А потім знову припав ним до рурки.

— Звісно, що він не бездоганний. Усе небездоганне, — сказав Кіт. — Не треба вірити всьому тому, що вам кажуть філософи, Холе. Це — пряма дорога до життєвої невдачі. Бачиш, як мало філософія допомогла Тому.

Я поглянула на Метью і посміхнулася. Уже давно не чули ми словесних пікіровок «Школи ночі».

— Принаймні Том здатен сам себе прогодувати, чого я не можу сказати про декотрих моїх знайомих драматургів, — відказав Волтер і, поглянувши в телескоп, присвиснув. — Треба тобі було винайти цю штуку іще до того, як ми вирушили до Вірджинії, Томе. Із її допомогою можна було б оглядати узбережжя, залишаючись тим часом у безпеці, на кораблі. Ось поглянь крізь оцю рурку, Гелоугласе, і скажи, що я неправий.

— Ти завжди маєш рацію, Волтере, — сказав Гелоуглас, підморгнувши Джеку. — Запам’ятай слова мої, юний Джеку. Той, хто платить за твоє утримання, завжди й у всьому правий.

Я запросила до нас Гуді Альсоп та Сюзанну, і навіть вони наважилися зиркнути в зоряне скельце Тома. Хоча обидві жінки, коли їх спитали про враження від цієї новації, захоплено загукали, я помітила, що особливого враження на них телескоп не справив.

— І чому чоловіки переймаються такими дрібницями? — пошепки спитала мене Сюзанна. — Я б і без цього інструмента розповіла б їм, що місяць — не бездоганно гладкий та круглий, якби вони мене спитали. Їм що, повилазило? Самі не бачать?

Після приємної процедури споглядання небес лишилася тільки болісна й неприємна процедура прощання. Енні ми відіслали разом із Гуді Альсоп, пославшись на те, що Сюзанні знадобиться додаткова пара рук, щоб допомогти провести стареньку через місто додому. Моє прощання було швидким і надто емоційним, і Енні непевно подивилася на мене.

— Як ви почуваєтеся, пані? Може, мені натомість із вами залишитися?

— Не треба, Енні. Іди собі з тіткою Сюзанною та Гуді Альсоп. — Я кліпнула, намагаючись приховати сльози. Як же Метью примудрявся зносити отакі прощання? А на його долю їх випало немало!

Потім пішли Кіт, Джордж та Волтер, грубувато, по-чоловічому попрощавшись із Метью і наостанок потиснувши йому руку.

— Ходімо, Джеку. Ви з Томом підете до мене додому, — сказав Генрі Персі. — Іще не дуже пізно.

— Нікуди я не піду, — відказав Джек. І рвучко крутнувся до Метью, відчуваючи неминучу переміну.

Метью став перед ним навколішки.

— Нема чого боятися, малий. Ти ж добре знаєш пана Гарріота і лорда Нортумберлендського. Вона захистять тебе і нікому не дадуть образити.

— А якщо в мене будуть кошмари? — перелякано прошепотів малий.

— Кошмари — вони як зоряне скельце пана Гарріота. Вони — це оптичний обман, який щось далеке робить ближчим та більшим, аніж воно є насправді.

— Ой. — Джек замислився над почутим. — Отже, навіть якщо я побачу уві сні потвору, то вона не зможе мене спіймати?

Метью кивнув.

— Але скажу тобі один секрет. Мрія — це той самий кошмар, тільки навпаки. Якщо тобі мріється про людину, яку ти любиш, та людина здаватиметься тобі ближчою, навіть коли вона дуже далеко. — Метью підвівся і поклав на голову малому руку, мовчки благословляючи його.

Коли Джек та його опікуни пішли, залишився тільки Гелоуглас. Я дістала зі своєї скриньки мотузки, залишивши в ній лише кілька предметів: гладенький камінець, біле перо, тріску горобини, мої прикраси та записку, залишену моїм батьком.

— Я все це збережу, пообіцяв він, забираючи у мене скриньку. У його великій, як лопата, долоні, вона виглядала навдивовижу маленькою. Він огорнув мене своїми здоровенними руками і по-ведмежому обійняв.

— Бережи отого другого Метью, щоб він одного дня зміг зустрітися зі мною, — прошепотіла я йому на вухо, міцно заплющивши очі, щоб не розплакатися.

Він відпустив мене, і я відступила убік. Двоє де Клермонів попрощалися як і личить усім де Клермонам — коротко, але емоційно.

Біля «Капелюха Кардинала» чекав П’єр із кіньми. Метью під садовив мене у сідло, а потім сам скочив на свого коня.

— Прощавайте, мадам. Час добрий, — сказав П’єр, відпускаючи віжки.

— Дякую, друже, — відповіла я, і мої очі знову зрадницьки зволожилися.

П’єр подав моєму чоловікові листа. Я упізнала печатку Філіпа.

— Настанови вашого батька, мілорде.

— Якщо я через два дні не з’явлюся в Единбурзі, то почнете мене шукати.

— Гаразд, — пообіцяв П’єр, а Метью пришпорив коня і ми рушили на Оксфорд.

Тричі міняли ми коней і до світанку вже були в Старій Хижці. Франсуазу та Шарля кудись відіслали. Ми були самі.

Метью залишив Філіпового листа сторч на столі, підперши його чорнильницею так, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя не забарився помітити його. Згідно з інструкціями у тому листі він мав відбути до Шотландії у термінових справах. Опинившись там, Метью деякий час пробуде при дворі короля Якова, а потім зникне, щоб розпочати нове життя — уже в Амстердамі.

— Король шотландців зрадіє, коли я повернуся до себе самого і стану таким, як і був, — зауважив Метью, торкнувшись листа кінчиком пальця. — Ясна річ, я вже не робитиму спроб порятувати відьом.

— Ти й так зробив немало, Метью, — сказала я, ніжно беручи його рукою за талію. — А тепер нам слід із дечим розібратися в нашому сьогоденні.

Ми увійшли до спальні, куди прибули багато місяців тому.

— Знаєш, я не можу сказати напевне, що ми прослизнемо крізь сторіччя й приземлимося точнісінько в тому ж місці й у той самий час, — застерегла я.

— Ти вже мене попереджала про це, серденько. Я тобі довіряю. — Метью міцно взяв мене під руку. — І знову вперед — назустріч нашому майбутньому.

— До побачення, будинку, — сказала я, окидаючи останнім поглядом наш перший дім. Навіть попри те, що я побачу його знову, він уже не буде таким, як цим червневим ранком.

Блакитно-бурштинові ниті в кутках ляснули і роздратовано верескнули, заповнивши кімнату звуками й світлом. Глибоко вдихнувши, я зав’язала вузол на коричневій мотузці, а другий її кінець залишила вільним. Окрім Метью та нашої одежі, мої ткацькі мотузки були єдиними предметами, які я забрала з собою назад, у майбутнє.

— Вузол перший, зав’яжись, заклинання — почнись! — прошепотіла я. Щільність часу зростала з кожним вузлом, допоки верещання й голосіння мотузок не стало майже оглушливим.

Коли кінці дев’ятої мотузки сплелися воєдино, наші ноги відірвалися від підлоги і все довкола поволі розчинилося і щезло.

У всіх англійських газетах з’явився приблизно однаковий заголовок, але Ізабо вирішила, що той, який надрукувала «Таймс», був найбільш вдалим.

«Англієць виграє перегони за право поглянути в космос».

30 червня 2010 року.

Провідний світовий експерт із ранніх наукових приладів Музею історії науки Оксфордського університету Ентоні Картер сьогодні підтвердив, що телескоп-рефрактор з іменами математика та астронома єлизаветинської доби Томаса Гарріота і Ніколаса Валена, годинникаря-гугенота, котрий утік із Франції з релігійних причин, дійсно є справжнім. Окрім цих імен, на телескопі вигравірувана дата — 1591 рік.

Це відкриття розбурхало науково-історичні кола. Упродовж сторіч вважалося, що заслуга створення телескопа належить італійському математику Галілео Галілею, який запозичив технологію примітивного телескопа у голандців.

«Книги з історії доведеться переписати, — заявив Картер. — Томас Гарріот прочитав працю Джамбатиста де ля Порта «Магія Природи» і зацікавився тим, як крізь вигнуту й увігнуту лінзи можна побачити і далекі, і близькі предмети у чіткішому й збільшеному вигляді».

Унесок Томаса Гарріота в царину астрономії пройшов непоміченим частково через те, що він не публікував свої праці, воліючи натомість ділитися своїми відкриттями з тісним колом друзів відомих як група «Школа ночі». Завдяки покровительству Волтера Рейлі та Генрі Персі, «чудесного герцога» Нортумберлендського, Гарріот не знав скрути у фінансах і тому вільно міг займатися своїми дослідженнями.

Цей телескоп був знайдений паном І. П. Ріделлом разом зі скринькою, що містила деякі папери, написані почерком Томаса Гарріота, і з вишуканою мишоловкою, яку також, згідно з написом на ній, виготував Ніколас Вален. Пан Ріделл ремонтував дзвони церкви Святого Михайла, біля Алнвіку, родинного маєтку Персі, коли надзвичайно сильний порив вітру зірвав зі стіни вицвілий гобелен із зображенням Святої Маргарити, вбиваючої дракона, а під тим гобеленом виявилася схованка з вищезгаданою скринькою.

«Це — надзвичайна рідкість, що прилади того історичного періоду несуть на собі так багато ідентифікуючих ознак», — пояснив репортерам доктор Картер, показуючи вигравірувану на телескопі дату, яка підтверджує, що цей прилад був виготовлений близько 1591 року. «Ми у великому боргу перед Ніколасом Валеном, який збагнув, що це важлива віха в історії наукового приладдя і вжив незвичних для того часу заходів, щоб засвідчити походження телескопа та його справжність».

— Вони відмовляються продати його, — сказав Маркус, картинно з’являючись на порозі. Він прихилився до одвірка, схрестив руки й ноги і став дуже схожим на Метью. — Я розмовляв з усіма — від представників алнвікської церкви і герцога Нортумберлендського до єпископа Ньюкаслського. Вони не збираються віддавати телескоп попри те, що я запропонував їм суму, що дорівнює бюджету середньостатистичної африканської країни. Утім, наскільки я можу судити, мені таки вдалося переконати їх продати мені мишоловку.

— Та про це вже увесь світ знає, — відказала Ізабо. — Навіть «Ле Монд» помістила про це статтю.

— Нам треба було докласти більше зусиль, щоб засунути цю історію під килим. Бо таким чином відьми та їхні союзники можуть роздобути життєво важливу інформацію, — зауважив Маркус. Дедалі більша кількість тих, що зібралися у стінах маєтку Сеп-Тур, починала перейматися тим, що може утнути Конгрегація, якщо дізнається про точне місцеперебування Діани та Метью.

— А що думає з цього приводу Феба? — спитала Ізабо. Їй відразу ж сподобалася ця молода теплокровна дівчина з твердим характером та м’якими манерами.

Обличчя Маркуса пом’якшало. На ньому знову з’явився той вираз, який, зазвичай, був на ньому до того, як Метью вирушив у минуле: вираз радості й безтурботності.

— Вона думає, що поки що рано судити, якої шкоди завдало знайдення телескопу.

— Розумна дівчина, — з посмішкою сказала Ізабо.

— І готовий на все, щоб… — почав був Маркус, розпаляючись, але раптом замовк. — Я кохаю її, grand-mère.

— Звісно, кохаєш. І вона тебе теж кохає. — Після травневих подій Маркусу захотілося, щоб Феба побула з рештою родини, і тому привіз її до Сеп-Тура погостювати. Вони були нерозлучні. А Феба, зустрівши чималеньке товариство демонів, відьом та вампірів, які тимчасово там поселилися, продемонструвала неабияке розуміння і тактовність. Навіть якщо дівчина й здивувалася, що в цьому світі, крім людей, живуть й інші створіння, вона все одно цього не показала.

За останні місяці кількість членів Маркусових Таємних зібрань значно зросла. Міріам, асистентка Метью, тепер стала постійно проживати в шато, так само, як і донька Філіпа, Верен, та її чоловік Ернст. Гелоуглас, невгамовний онук Ізабо, страшенно всіх здивував, застрягши в маєтку на цілих шість тижнів. І навіть зараз не виявляв ознак того, що збирається від’їжджати. Софі Норман та Натаніель Вільсон відсвяткували появу на світ доньки Маргарет, яка народилася під дахом замку Ізабо, і тепер крихітка мала в шато владу, яка поступалася своїм рангом лише матріарху роду де Клермонів. Тепер, коли її онука жила в Сеп-Турі, мати Натаніель, Агата, приїздила і від’їздила без попередження, як і найліпший приятель Метью — Геміш. Навіть Болдвін — і той інколи ненадовго заскакував.

За все своє довге життя Ізабо іще ніколи не доводилося бути господинею такого великого й гамірливого господарства.

— А де Сара? — спитав Маркус, настроюючись на хвилю метушливої активності, яка панувала довкола. — Щось я її не чую.

— Вона — у Круглій вежі. — Ізабо обвела своїм гострим нігтем по краю газетної статті й акуратно витягнула її з її друкованого довкілля. — Із нею трохи побули Софі та Маргарет. Софі каже, що Сара сидить на варті й пильнує.

— Пильнує що? Кого? А що сталося таке, про що я іще не знаю? — випалив Маркус, хапаючи газету. Того ранку він прочитав їх усі, відстежуючи малопомітні порухи грошей та влади відповідно до методу, винайденого Натаніелем. Згідно з цим методом, цю інформацію можна було виокремлювати й аналізувати таким чином, щоб бути краще готовими до потенційних кроків Конгрегації. Світ без Феби був немислимий, але Натаніель теж став майже так само незамінним. — Цей чортів телескоп може перетворитися на серйозну проблему. Спинним мозком відчуваю. Усе, що треба Конгрегації, — це відьма, що подорожує в часі, та оця газетна історія. І вони матимуть на руках усе необхідне, щоб повернутися в минуле й знайти мого батька.

— Твій батько там надовго не затримається, якщо він і досі там перебуває взагалі.

— Слухайте, бабусю, — спитав Маркус із ноткою розпачу в голосі, приклеївшись поглядом до тексту навколо діри, яку прорізала Ізабо в газеті «Таймс», — а звідки ви це можете знати, га?

— Спочатку були мініатюри, потім лабораторні записи й ось тепер — телескоп. Я знаю мою невістку. Цей телескоп є саме тим жестом, який Діана зробила б, коли б вже не мала що втрачати. — Ізабо підвелася і прослизнула повз свого онука. — Діана та Метью повертаються додому.

Вираз обличчя Маркуса став якимось нерозбірливим.

— А я гадала, що ти зрадієш поверненню батька, — тихо сказала Ізабо, зупиняючись біля дверей.

— Останні кілька місяців були важкими, — похмуро мовив Маркус. — Конгрегація чітко дала зрозуміти, що їй потрібна книга та донька Натаніеля. Тож коли тут з’явиться Діана…

— Вони не зупиняться ні перед чим, — продовжила Ізабо і повільно зітхнула. — Нам принаймні вже не треба буде турбуватися, що з Діаною та Метью щось трапиться в минулому. Ми будемо разом отут, у Сеп-Турі. Битимемося пліч-о-пліч. І помиратимемо пліч-о-пліч.

— Так багато змінилося з листопада минулого року… — сказав Маркус, утупившись поглядом у блискучу поверхню столу так, наче стіл був відьмою і мав змогу показати йому майбутнє.

— Підозрюю, що в їхньому житті також сталося багато змін. Але батькова любов до тебе є незмінною. Сарі негайно потрібна Діана. А тобі потрібен Метью.

Узявши свою вирізку, Ізабо подалася до Круглої вежі, залишивши Маркуса наодинці зі своїми думками. Колись та вежа була улюбленою в’язницею Філіпа. А тепер вежа використовувалася як сховище старих родинних документів. Хоча двері до кімнати на третьому поверсі й були прочинені, Ізабо різко постукала по них.

— Тобі не треба стукати. Це твій будинок. — Хрипкість Сариного голосу свідчила, що вона викурила багацько цигарок і випила чимало віскі.

— Якщо ти отак завжди поводишся, то мені до біса приємно, що я у тебе не в гостях.

— Ти? У мене в гостях? — стиха розсміялася Сара. — Та я б тебе й на поріг не пустила.

— Зазвичай, вампірам не треба запрошення. — Ізабо з Сарою довели мистецтво обміну саркастичними уколами до бездоганності. Маркус та Емілі безуспішно намагалися переконати їх дотримуватися загальноприйнятих правил ввічливості, але обидва матріархи кланів усвідомлювали, що їхні гострі перепалки допомагають їм зберігати крихкий баланс сил. — Ти б не стирчала тут нагорі, Саро.

— А чом би й ні? Боїшся, що я застуджуся й ласти склею, га? — Раптом голос Сари перервався від сильного болю, і вона зігнулася навпіл так, наче її ударили в живіт. — Нехай допоможе мені богиня, я так скучаю за нею. Скажи, що це мені наснилося, Ізабо. Скажи, що Емілі й досі жива.

— Це тобі не наснилося, — якомога лагідніше сказала Ізабо. — Ми всі сумуємо за нею. Знаю, Саро, що в твоїй душі утворилася порожнеча і та порожнеча болить.

— Поболить і перестане, — похмуро мовила Сара.

— Ні. Не перестане.

Сара підняла погляд, вражена пристрасністю Ізабо.

— Кожен день свого життя я тужу за Філіпом. Сходить сонце, і серце моє криком кричить, звучи його. Я вслухаюся, сподіваюся почути його голос, але натомість чую тишу. Я жадаю його дотику. А коли сонце сідає, я іду спати з думкою про те, що мій чоловік, моя пара, пішов із цього світу, і я більше ніколи не побачу його обличчя.

— Хочеш полегшити моє страждання, але марно, нічого не вийде, — відказала Сара, і сльози потоком линули з її очей.

— Емілі загинула заради того, щоб могло жити дитинча Софі та Натаніеля. Ті, хто брали участь у її вбивстві, заплатять за це, обіцяю. Де Клермони дуже вправні у мистецтві помсти, Саро.

— А мені що — від помсти полегшає? — скептично скривилася Сара крізь сльози.

— Ні. Полегшає, коли споглядатимеш, як Маргарет із маленької дівчинки перетворюватиметься на дорослу жінку. І ось це також допоможе. — Ізабо поклала на коліна Сарі газетну вирізку. — Діана та Метью повертаються додому.

Розділ 6 Світ Новий — Світ Старий

Моя спроба потрапити до Старої Хижки майбутнього зі Старої Хижки минулого виявилася невдалою. Я зосередилася на вигляді й запаху цієї будівлі й бачила ниті, що пов’язували до неї мене та Метью — брунатні та золотисті. Але вони безперервно вислизали з моїх пальців.

Натомість я спробувала потрапити до Сеп-Тура. Ниті, що пов’язували нас із шато, були забарвлені характерною для Метью сумішшю чорного й червоного, просякнутого сріблом. Я уявила собі дім, повний знайомих облич — Сара та Ем, Ізабо й Марта, Маркус та Міріам, Софі й Натаніель. Але до тієї тихої гавані я теж не змогла дібратися.

Рішуче ігноруючи наростаючу паніку, я почала перебирати сотні потенційних варіантів альтернативного пункту призначення. Оксфорд? Станція метро Блекфраєрс у Лондоні? Собор Святого Павла?

Мої пальці безупину поверталися до того самого пасма в тканині часу, але воно було не шовковистим та гладеньким, а грубим і шорстким. Поволі йдучи цим звивистим пасмом, я виявила, що то — ніяке не пасмо, а корінь, що тягнеться до якогось дерева. Щойно я це виявила, як раптом перечепилася об якийсь невидимий поріг і гепнулася до великої кімнати дому Бішопів.

Рідна домівка. Я приземлилася на коліна й руки, приплескавши вузлуваті мотузки долонями до підлоги. Її широкі соснові дошки були гладенькі, бо сторіччями відполіровувалися мастикою та ногами моїх численних предків. Мої долоні відчули їхню спорідненість та близькість, які були ознакою постійності й незмінності в нашому мінливому світі. Я підняла очі, майже впевнена, що зараз побачу моїх тіток, які чекають на мене у передпокої. Я так легко знайшла шлях до Медісона, що була впевнена, що це тітки підказали мені дорогу і «заводили» мене на посадку, мов авіаційні диспетчери. Але повітря в домі Бішопів було неживе й нерухоме, наче у нас удома нікого не було з часу Гелловіну, коли ми вирушили в часову подорож. Здавалося, будинок покинули навіть привиди.

Метью стояв навколішки поруч, і досі тримаючись за мене рукою, яка тремтіла від напруги після довгого й важкого перельоту крізь сторіччя.

— Ми тут самі? — спитав він.

А потім принюхався, вбираючи в себе запахи будинку, і тихо сказав:

— Так, самі.

Щойно він це промовив, як будинок прокинувся, і його атмосфера вмить змінилася з нерухомої та неживої на тривожну й густу. Метью поглянув на мене й посміхнувся.

— Твоє волосся — воно знову змінилося.

Я подивилася і виявила не рудувато-русяві кучері, до яких я вже встигла звикнути, а прямі шовковисті пасма, причому яскравого рудувато-золотистого кольору, як у моєї матері.

— Та то через подорож у часі.

Будинок заскрипів і застогнав. Я відчула, що він накопичує свою енергію для вибухової відповіді.

— Це лише я та Метью.

Мої слова справили заспокійливий вплив, але голос мій мав якийсь дивний акцент і був різким та хрипкуватим. Утім, будинок все одно його впізнав і голосно, на всю кімнату, полегшено зітхнув. Із димоходу війнув легенький вітерець, принісши з собою незнайомий запах ромашки навпіл із корицею. Я озирнулася через плече на камін та потріскані дерев’яні панелі довкола нього і важко підвелася.

— Що це в біса таке? Раптом з-під решітки каміна вистромилося дерево. Його чорний стовбур заповнив димохід, а гілки проштрикнули камінь та довколишні дерев’яні панелі.

— Схоже на дерево з перегінного кубу Мері, — сказав Метью, присівши біля каміна в своїх чорних оксамитових бриджах та вишитій лляній сорочці. Він доторкнувся пальцем до маленького шматочка срібла, вгрузлого в кору дерева. Як і в мене, голос Метью прозвучав якось дивно й незвично, наче з іншого часу та іншого місця.

— Схоже на твій значок пілігрима. — Силует домовинки Лазаря ледь вгадувався.

Я підійшла до Метью, і мої широкі чорні спідниці віялом розсипалися довкола мене по підлозі.

— Здається, що так. Ця мирниця містить усередині дві порожнини, щоб туди наливати свяченої води. Перед тим як поїхати з Оксфорда, я наповнив одну з них своєю кров’ю, а другу — твоєю. — Метью зустрівся зі мною поглядом. — Коли я розмістив твою кров так близько з моєю, у мене виникло відчуття, що нас вже не розлучити.

— Схоже, ця мирниця зазнала впливу температури і частково розплавилася. — Якщо всередині вона вкрита позолотою, то домішок ртуті та кров випарувалися б.

— Отже, це дерево було зроблене частково з тих самих інгредієнтів, що й дерево Діани, яке виростила Мері, — зауважив Метью, поглянувши на голі гілки.

Запах ромашки та кориці посилився. Дерево почало квітнути, але не звичними квітами чи плодами. Натомість в його гілках з’явився якийсь ключ та один аркуш тонкого пергаменту.

— Це — сторінка з манускрипту, — сказав Метью, знімаючи її з дерева.

— Це означає, що в двадцять першому сторіччі книга й досі залишається розділеною й неповною. І все те, що ми зробили в минулому, на цей факт не справило аніякого впливу. — Я переривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Тоді цілком імовірним є те, що Ешмол-782 лежить собі спокійнісінько, заховавшись у глибинах Бодлійської бібліотеки, — тихо зазначив Метью. — А це — ключ від авто. — І з цими словами він зняв його з гілки. Місяцями я не уявляла собі іншого засобу пересування, окрім коня або човна. Я визирнула з вікна, що виходило на галявину перед парадним входом, але жодного авто там не побачила. Метью простежив за моїм поглядом. — Маркус із Гемішем потурбувалися б про те, щоб ми тим чи іншим чином змогли потрапити до Сеп-Тура без їхньої допомоги. Цілком можливо, що вони про всяк випадок розосередили автомашини по усій Європі та Америці. Але при цьому зробили їх непомітними, — сказав він.

— Тут гаража немає.

— Зате є сарай для сіна. — Рука Метью механічно ковзнула по стегні, де мала б бути кишеня, але одіж шістнадцятого сторіччя іще не мала такого зручного пристосування.

— А чи не потурбувалися вони ще й про сучасне вбрання для нас? — поцікавилася я, кивнувши на свою вишиту жакетку та широкі спідниці. Вони й досі були в пилюці через небруковані вулиці й дороги Оксфорду шістнадцятого сторіччя.

— Давай подивимося. — Метью поніс ключ та сторінку з Ешмол-782 до великої кімнати та кухні.

— І досі коричневі, — зауважила я, поглянувши на картаті шпалери та холодильник.

— Усе одно, домівка є домівкою, — сказав Метью, пригортаючи мене до себе.

— Без Емілі та Сари це не домівка. — На відміну від громіздкого домогосподарства з його надмірною кількістю людей, яке оточувало нас стільки місяців, наша сучасна родина здавалася маленькою та вразливою. Не було поруч зі мною Мері Сідней, з якою можна було б обговорити мої клопоти буремним дощовим вечором. Не зайдуть до мене вдень Сюзанна з Гуді Альсоп, щоб перекинути склянку вина та допомогти мені довести до пуття моє останнє заклинання. Уже не буде поруч Енні, яка з веселою бадьорістю допомагала мені звільнятися від корсета та спідниць. Під ногами не плуталися Джек зі Шваброю. А коли нам знадобиться допомога, Генрі Персі вже не кинеться нам на підмогу, ні про що не питаючи і не вагаючись. Я тихенько взяла Метью за талію, бо відчула нагальну потребу відчути його надійність і невразливість.

— Ти завжди сумуватимеш за ними, — лагідно сказав він, здогадавшись про мій настрій. — Але з часом біль ущухне.

— Я починаю почуватися більше вампіром, аніж відьмою, — сумно мовила я. — Надто багато розлук, багато суму за близькими людьми. — На стіні я помітила календар. Він показував місяць листопад. Я привернула увагу Метью до цього факту.

— Невже тут нікого не було з минулого року? — стурбовано мовив він.

— Напевне, щось негаразд, — сказала я, простягнувши руку до телефону.

— Не треба, — заперечив Метью. Може, Конгрегація прослуховує дзвінки та стежить за будинком. Нас чекають у Сеп-Турі. Неважливо, скільки ми тут не були — одну годину чи один рік, нам все одно треба туди їхати.

Нашу сучасну одіж ми знайшли в сушарці, вкладеною в наволочку з-під подушки, щоб не запорошилася. Поруч стояла валізка-дипломат Метью. Отже, після нашого відправлення до минулого тут принаймні побувала Емілі. Бо ніхто б, окрім неї, не потурбувався про такі дрібні практичні аспекти. Я загорнула наш старовинний одяг у простирадла, з неохотою розлучаючись із цими свідками нашого минулого життя, і взяла їх під руки, мов два грубенькі футбольні м’ячі. Сторінку з Ешмол-782 Метью поклав до своєї валізки і надійно замкнув.

Перед тим як піти з будинку, сторожкий до потенційної небезпеки Метью окинув своїм гострим пильним поглядом садок та поля. Я влаштувала власну перевірку місцевості за допомогою мого третього відьминого ока, але, здавалося, довкола нікого не було, і нам нічого не загрожувало. Я побачила воду під садком, почула, як гукають у лісі сови, посмакувала літню солодкість присмеркового повітря, але не помітила більше нічого.

— Ходімо, — сказав Метью, вхопивши один з оберемків і взявши мене за руку. І ми побігли через відкриту місцевість до сінного сараю. Метью всією своєю вагою наліг на ковзаючі двері і штовхнув, але вони не піддалися.

— Сара захистила їх закляттям. — Я побачила його ниті, накручені на ручку і просунуті крізь текстуру дерева. — До того ж, досить міцне заклинання.

— Таке міцне, що не розбити? — стурбовано спитав Метью, зосереджено стуливши губи. Недивно, що він стурбувався. Коли ми були тут востаннє, я навіть не змогла запалити свічки в гелловінських гарбузах. Я помітила вільні кінці мотузок і посміхнулася.

— Без вузлів. Сара гарна відьма, але не ткаля. — Свої шовкові ткацькі ниті я запхала за пояс легінсів. Коли я витягнула їх звідти, зелена та коричнева мотузки потягнулися з моїх рук і міцно прикріпилися до заклинання Сари, знявши тітчині обмеження на двері швидше, аніж їх спромігся б відчинити навіть професійний крадій Джек.

У сараї стояла Сарина «Хонда».

— Як же ми в біса зможемо запхати тебе до неї? — розсердилася я.

— Зараз спробую, — сказав Метью, кидаючи наші оберемки з одежею на задні сидіння. Він подав мені валізку, сам склався на переднє сидіння, і після кількох невдалих спроб авто ожило.

— Куди тепер? — поцікавилася я, застібаючи ремінь безпеки.

— До Сіракуз. Потім — до Монреаля. А опісля — до Амстердама, де я маю будинок. — Метью увімкнув передачу, і ми тихо викотилися на польову дорогу. — Якщо хтось і шукає нас, то вони робитимуть це в Нью-Йорку, Лондоні та Парижі.

— Ми не маємо паспортів, — зауважила я.

— Зазирни під килимок. Маркус мав попередити Сару, щоб вона залишила їх там, — відповів Метью. — Я відгорнула брудний килимок і знайшла під ним французький паспорт Метью та мій американський.

— А чому твій паспорт не темно-червоного кольору? — спиталася я, витягуючи наші документи з запечатаного пластикового мішечка (І тут Емілі руку приклала, — подумалося мені).

— Тому що це — дипломатичний паспорт. — Виїхавши на асфальтову дорогу, Метью увімкнув фари. — Має бути такий самий і для тебе.

Мій французький дипломатичний паспорт, виписаний на ім’я Діана Ройдон, який засвідчував мій подружній статус відносно Метью, був вкладений у звичайний американський. Яким чином Маркусу вдалося скопіювати моє фото, не порушивши при цьому оригіналу, можна було лише здогадуватися.

— Ти й зараз шпигун? — тихо спитала я.

— Ні.Це як гелікоптер, — із посмішкою відповів Метью. — Просто іще одна перевага приналежності до родини де Клермонів.

Сіракузи я полишила як Діана Бішоп, а наступного дня в’їхала до Європи вже як Діана де Клермон. Будинок Метью в Амстердамі виявився особняком шістнадцятого сторіччя, розташованим на одній з найгарніших ділянок каналу Геренграхт. Як пояснив Метью, він придбав його відразу ж після того, як 1605 року поїхав з Шотландії.

Ми зупинилися в ньому рівно настільки, скільки нам треба було, щоб помитися в душі та перевдягнутися. Я залишила на собі ті самі легінси, які вдягла в Медісоні, а свою сорочку поміняла на сорочку Метью. Він вдягнув свій звичний сіро-чорний кашеміровий костюм, незважаючи на те що, як вірити газетам, був кінець червня. Мені було дивно, що я тепер не бачила його ніг, бо я вже звикла, що вони завжди були на виду.

— Що ж, це, мабуть, досить справедлива переміна, — прокоментував він, — бо я твоїх ніг уже кілька місяців не бачив, хіба що в приватній обстановці нашої спальні.

Метью мало не схопив інфаркт, коли він не знайшов у підземному гаражі свого улюбленого Рейндж-Ровера. Натомість там стояло темно-синє спортивне авто з м’яким верхом.

— Я його уб’ю, — заявив Метью, побачивши низьку й видовжену автомашину. Своїм домашнім ключем він відімкнув металеву скриньку, пригвинчену до стіни. У ній був іще один ключ та записка: «Ласкаво просимо додому. Ніхто й не подумає, що ти їхатимеш на цьому авто. Так безпечніше. І швидше. Привіт, Діано. М.».

— Що за тачка така? — поцікавилася я, поглянувши на шикарну панель приладів, зроблену в авіаційному стилі.

— Спайкер Спайдер. Маркус колекціонує автомобілі, названі на честь представників виду павукоподібних комах. — Метью увімкнув привід дверей, і вони розійшлися убік, наче крила винищувача зі змінною геометрією крила. — Він вилаявся. — Та це ж найпомітніше авто, яке тільки можна собі уявити!

Щойно ми добралися до Бельгії, як Метью заїхав до автодилера, віддав йому ключі від Маркусової тачки, і зі стоянки ми виїхали на авто значно більшому та менш помітному. У його широкому ящикоподібному салоні ми благополучно добралися до Франції і вже через кілька годин почали підніматися горами провінції Овернь до замку Сеп-Тур.

Нарешті між деревами замерехтіла старовинна фортеця — з рожевуватого каменю, з темними вікнами веж. Я не могла не порівнювати замок та прилегле містечко в їхньому нинішньому стані з тим, який вигляд вони мали тоді, коли я востаннє бачила їх в 1590 році. Цього разу над Сен-Люсьєном не висіло сіре покривало диму. Зачувши далеке теленькання дзвіночків, я повернула голову, сподіваючись побачити, як нащадки тих кіз та цапів, які зустрічалися мені в 1590 році, чвалають із пасовиська додому. Утім, назустріч нам не вискочив П’єр зі смолоскипом у руці. А Шеф на кухні не обезголовлював фазанів великим ножем, швидко й вправно готуючи страви як для теплокровних, так і для вампірів.

І там не буде вже Філіпа, не буде його вигуків, сміху, не буде гострих та проникливих зауважень стосовно людської слабкості, почерпнутих із творів Евріпіда, не буде проникливого аналізу проблем, які виникнуть перед нами після нашого повернення до сьогодення. Скільки часу піде на те, щоб відвикнути від громоподібного гуркоту кроків та трубного голосу, що передували появі Філіпа в кімнаті? Думка про мого названого батька краяла мені серце. У цьому залитому неоновим сяйвом і метушливому світі вже не лишилося місця для таких героїчних постатей, як він.

— Ти думаєш про мого батька, — пробурмотів Метью. Наші мовчазні ритуали вампірського надпивання крові та відьомського поцілунку посилили нашу здатність читати думки один одного.

— І ти також, — зауважила я. Метью думав про батька увесь час відтоді, як ми перетнули французький кордон.

— Із того дня, як він помер, шато для мене спорожніло. Так, воно забезпечувало притулок, але не мало душевного комфорту. — Метью підняв погляд на замок, а потім знову став слідкувати за дорогою, що бігла перед нашим авто. Атмосфера була густа почуттям відповідальності та синівською потребою бути гідним батьківської спадщини.

— Може, цього разу буде інакше. Там же і Сара, і Ем. Та й Маркус теж. Уже не кажучи про Софі й Натаніеля. А Філіп — він і досі тут, тільки нам треба навчитися зосереджуватись на його присутності, а не на відсутності. — Він буде у темному куточку кожної кімнати, в кожному камені стін. Я придивилася до прекрасного й суворого обличчя свого чоловіка, тепер краще розуміючи, яку печать залишили на ньому життєвий досвід та біль. Притиснувши одну руку до свого живота, я другу простягнула до нього, щоб дати йому душевний спокій, якого він так сильно потребував.

Він узяв мене за пальці і стиснув їх. Потім відпустив, і ми досить довго мовчали. Та згодом мої пальці нетерпляче затанцювали у мене на стегні — кілька разів у мене з’являлося величезне бажання відкрити прозорий люк нашого авто і полетіти пташкою до парадного входу шато.

— Навіть не думай. — Широка посмішка Метью пом’якшила застережливу нотку в його голосі. Я теж відповіла йому посмішкою, а потім він переключився на понижену передачу, долаючи крутий підйом.

— Якщо не хочеш, щоб я полетіла, поспішай, — сказала я, майже не в змозі себе контролювати. Та попри мої благання, спідометр уперто залишався на тій самій позначці. Я аж застогнала від нетерпіння й досади. — Треба нам було і далі їхати в Маркусовому авто.

— Спокійно, ми майже приїхали, — сказав Метью. А подумки додав: «І жодного шансу, що я поїду швидше» і знову переключився на понижену передачу.

— Знаєш, що казала Софі про водійський стиль Натаніеля, коли була вагітна? Що він «їздить, як стара баба».

— Уяви собі, як би їздив Натаніель, коли б він і справді був старою бабою, такою ж старою, як я, скажімо? Отак я і їздитиму до скону, допоки ти зі мною в машині. — Він узяв мою руку і торкнувся її губами.

— Тримай руль двома руками, старий діду, — пожартувала я, коли ми, зробивши останній поворот, виїхали на прямий відрізок дороги, обсадженої з обох боків горіхами, який відділяв нас від шато.

«Поспішай», — мовчки благала я. Я зосередила погляд на вежі Метью, коли її стало видно. Авто уповільнило хід, і я сконфужено поглянула на Метью.

— Вони на нас чекали, — пояснив він, подавши голову до вітрового скла і вдивляючись уперед.

Посеред дороги нерухомо стояли Софі, Ізабо і Сара.

Демон, вампір та відьма — і більше нікого. Ізабо тримала на руках дитинку.

Я побачила густу копичку її каштанового волосся і товстенькі, але довгі ніжки. Однією рукою мале міцно трималося за жовтувато-янтарне пасмо волосся Ізабо, а другою царственим жестом вказувало у наш бік. Коли дитинка зосередила на мені свої оченята, я безпомилково відчула знайоме поколювання. Отже, дитина Софі й Натаніеля виявилася відьмою, як я й передбачала.

Не встиг Метью повністю зупинити машину, як я відстебнула ремінь, відчинила дверцята і помчала дорогою. По моїх щоках заструменіли сльози, до мене підбігла Сара й закутала мене в знайому текстуру вовни та фланелі, огорнувши запахами блекоти й ванілі.

«Ось вона, домівка», подумала я.

— Я така рада, що ви щасливо повернулися! — шалено випалила вона.

Понад плечем Сари я побачила, як Софі ніжно забрала дитинку з рук Ізабо. Обличчя матері Метью було, як і завжди, непроникним та красивим, але жорсткі лінії довкола рота видали її сильні емоції, коли вона віддавала дівчинку. Ота жорсткість була одним з індикаторів, характерних і для Метью. Незважаючи на той метод, завдяки якому на світ з’явився Метью як вампір, між ним та Ізабо було багато спільного і в крові, і в плоті.

Вивільнившись з обіймів Сари, я повернулася до Ізабо.

— Я вже почала сумніватися, що ви повернетеся, — сказала вона. Бо вас так довго не було. А потім Маргарет почала наполягати, щоб ми винесли її на дорогу, і я знову повірила в те, що, урешті-решт, ви зможете повернутися до нас цілі й неушкоджені. — Ізабо уважно обдивилася моє обличчя, вишукуючи в нім ту інформацію, яку іще не встигла з нього зчитати.

— І ось ми повернулися. Надовго. — У її довгому житті й так було достатньо втрат.

Я ніжно поцілувала її в одну щоку, а потім — в другу.

— Bien, — із полегшенням прошепотіла вона. — Ми всі будемо раді, що ви тут залишитеся, а не тільки Маргарет. — Дівчинка почула своє ім’я і заторохтіла: «Д-д-д-д», розмахуючи ніжками та ручками, як маленький вітрячок, демонструючи бажання познайомитися зі мною поближче. — От розумненька дівчинка, — схвально прокоментувала Ізабо і погладила по голові спочатку Маргарет, а потім Софі.

— Хочеш потримати свою хрещеницю? — спитала Софі. Вона широко посміхалася, але в її очах стояли сльози. Вона була дуже схожа на Сюзанну.

— Аякже, — сказала я, беручи малу на руки і навзамін цілуючи Софі у щоку.

— Привіт, Маргарет, — прошепотіла я, вдихаючи неповторний запах немовляти.

— Д-д-д-д, — затараторила мала і почала накручувати жмут мого волосся собі на кулачок.

— Ти диви, яка ти пустунка, — розсміялася я. А мала копнула мене ніжкою у ребро, протестуючи проти такого висновку.

— Маргарет уперта, як її батько, хоча за знаком вона Риби, — безтурботно пояснила Софі. — На церемонії хрещення тебе заміняла Сара. Була й Агата. Наразі її немає, але, гадаю, вона невдовзі повернеться. Вони з Мартою спекли особливий пиріг із цукровими волокнинками. Усе вийшло просто чудово. На Маргарет було таке гарне платтячко! Ти якось інакше говориш, наче багато часу провела в іноземній країні. І мені подобається твоє волосся. Воно також змінилося. Їсти хочеш? — Слова вискакували з Софі неорганізованим натовпом, як у Тома чи Джека. І я відчула, що наші нові друзі, Софі й Натаніель, і досі почуваються трохи ніяково навіть тут, посеред членів родини.

Цьомкнувши Маргарет у лобик, я передала її назад матері. А Метью й досі стояв за відчиненими дверцятами Рейндж-Ровера, однією ногою в авто, а другою — на дорозі, наче й досі невпевнений, що нам слід бути саме тут.

— А де Емілі? — спитала я. — Сара й Ізабо обмінялися поглядом.

— Усі чекають на вас у шато. Ходімо назад пішки, — запропонувала Ізабо. — Залиште машину, як є. Хто-небудь потім її зажене до двору. Вам слід розім’яти ноги.

Я обняла Сару за плечі і зробила кілька кроків. А де ж це Метью? Я обернулася й простягнула йому свою вільну руку. «Іди до своєї родини, — мовчки сказала я, коли наші погляди зустрілися. — Іди й зустрінься з людьми, які люблять тебе».

Він посміхнувся, і серце моє радісно підстрибнуло у відповідь.

Раптом Ізабо зупинилася й тихо присвиснула.

— Я чую пульс серця. Твій. Метью. І… ще два? — Її прекрасні зелені очі враз глянули на мій живіт, а в куточку ока з’явилася червона сльозинка і мала ось-ось скотитися щокою. Ізабо зачудовано поглянула на Метью. Він кивнув, і материна сльоза, повністю налившись, ковзнула щокою.

— У нашій родині переважно народжувалися двійнята, — сказала я, пояснюючи цей феномен. Метью помітив другий пульс в Амстердамі в той момент, коли ми сідали до Маркусового Спайдера.

— І в моїй також, — прошепотіла Ізабо. — Значить, правдою було те, що наснилося Софі. Так у тебе й справді дитина — дитина Метью?

— Діти, — поправила я, — спостерігаючи, як червона сльоза котиться щокою Ізабо.

— Що ж, тоді це — новий початок, — сказала Сара, витираючи сльозу у власному очі. Ізабо посміхнулася моїй тітці посмішкою, в якій сум змішався з радістю.

— У Філіпа була улюблена приказка про початок. Щось давнє. Пригадай, Метью, — попросила Ізабо свого сина.

Метью нарешті повністю вийшов з машини, наче якесь заклинання до сих пір тримало його біля неї, але зараз усі умови того заклинання були, врешті-решт, виконані. Він зробив кілька кроків у мій бік, поцілував у щоку матір, а потім міцно взяв мене за руку.

— Omni fine initium novum, — сказав Метью, споглядаючи батьківську землю так, наче він і справді нарешті повернувся додому. — У кожному кінці є новий початок.

30 травня 1593 року

Енні принесла невеличку статуетку Діани отцю Габбарду, як і обіцяла пану Марлоу. Серце дівчинки стиснулося, коли вона побачила її в руці вера. Ця маленька фігурка завжди нагадувала їй про Діану Ройдон. Навіть зараз, коли минуло майже два роки відтоді, як її господиня раптово кудись поїхала, Енні й досі сумувала за нею.

— І він більше нічого не сказав? — суворо спитав Габбард, вертячи статуетку туди-сюди. На стрілу в руці богині полювання впав промінчик світла, і вона враз заіскрилася, немов збираючись полетіти.

— Більше нічого, отче. Перед тим як сьогодні вранці поїхати до Дептфорда, він наказав мені принести її вам. Пан Марлоу сказав, що ви знаєте, що слід робити.

Габбард помітив скручену смужку паперу, засунуту в сагайдак разом зі стрілами богині.

— Нумо, дай мені шпильку, Енні.

Енні витягнула одну шпильку зі свого корсажа і, нічого не розуміючи, подала своєму покровителю. Габбард підчепив папірець гострим кінцем і вхопив його за край, а потім обережно витягнув із сагайдака.

Вампір прочитав рядки, нахмурився і похитав головою.

— Бідолашний Крістофер. Він завжди був одним із заблукалих дітей Господа.

— Пан Марлоу більше не повернеться? — спитала Енні, приховуючи своє полегшення. Вона й раніше недолюблювала цього драматурга, а після жахливих подій на лицарській арені Гринвічського палацу вона назавжди втратила до нього повагу. Після того як її господиня й господар кудись подалися, не залишивши бодай натяку на своє теперішнє місцезнаходження, Марлоу від смутку скотився до відчаю, а потім — до іще гіршого стану. Інколи Енні навіть не сумнівалася в тому, що морок поглине пана Марлоу цілком і безповоротно. Дівчинка боялася, що ця лиховісна темрява зачепить і її.

— Так, Енні. Господь підказує мені, що пан Марлоу пішов із цього світу до іншого. Я молю Всевишнього, щоб він знайшов там мир і спокій, яких не мав у цьому житті. — Габбард мовчки поглянув на дівчинку. За останні два роки вона перетворилася на вражаюче красиву молоду жінку. Може, їй вдасться вилікувати Віла Шекспіра від його кохання до чужої дружини? — Але тобі нема за що турбуватися. Пані Ройдон наказала мені ставитися до тебе, як до рідної доньки. А я турбуюся про власних дітей, тому в тебе неодмінно буде новий господар.

— Хто, отче? — Їй доведеться погодитися на будь-яку роботу, запропоновану Габбардом. Пані Ройдон чітко пояснила, скільки грошей їй знадобиться, щоб влаштуватися самостійною швачкою в Айлінгтоні. Тому для того, щоб зібрати таку суму, знадобиться певний час і велика ощадливість.

— Пан Шекспір. Тепер, коли ти навчилася читати й писати, ти цінна робітниця, Енні. І зможеш допомагати йому в його роботі. — Габбард іще раз задумливо поглянув на смужку паперу у своїй руці. У нього виникла спокуса додати її до посилки, яку він отримав із Праги через розгалужену мережу поштових кур’єрів, започатковану голландськими вампірами.

Габбард і досі не збагнув, навіщо Едвард Келлі прислав йому химерний малюнок із драконами. Едвард був істотою слизькою та темною, і Габбард несхвально ставився до його морального кодексу, який виправдовував подружню зраду чи відверту крадіжку. Пиття його крові під час родинного ритуалу пожертви було марудною й огидною справою, а не звичною приємною процедурою. І після споживання крові Едварда Келлі отець Габбард дізнався про цього демона достатньо, щоб не бажати його присутності в Лондоні. І тому він послав його до Мортлейка. У результаті доктор Ді кинув чіплятися зі своїми проханнями навчити його магії.

Але Марлоу заповів, щоб ця статуетка перейшла у власність Енні, і Габбард не збирався порушувати волю помираючого. Він віддав дівчині статуетку та клаптик паперу.

— Ти мусиш віддати це своїй тітці, пані Норман. І вона це для тебе збереже. А оцей папірець стане іще однією пам’яттю про пана Марлоу.

— Слухаю, отче Габбард, — сказала Енні, хоча вона б воліла продати срібну фігурку, а виручені кошти додати до своїх заощаджень.

Енні вийшла з церкви, де Ендрю Габбард приймав своїх прихильників та підопічних, і поволі попленталася вулицями до будинку Віла Шекспіра. Він не був таким метушливим та нервозним, як Марлоу, і пані Ройдон завжди говорила про нього з великою повагою, хоча приятелі драматурга не проминали можливості покепкувати з нього.

Вона швидко облаштувалася в домі Шекспіра, і її настрій покращувався з кожним днем. Коли до них дійшли новини про моторошну смерть Марлоу, Енні ще раз упевнилася в тому, наскільки їй пощастило вчасно спекатися цього горопахи. Пан Шекспір також пережив велике потрясіння і кілька днів сильно пив, чим спричинив нарікання з боку церемоніймейстера при дворі Єлизавети. Але драматургу вдалося викрутитися, належним чином пояснивши свою поведінку; він повернувся до нормального життя, а інцидент зам’яли.

Якось Енні чистила від бруду шибки, щоб її роботодавцю краще було видно написане. Вона занурила ганчірку в свіжу воду, аж раптом з її кишені випав малесенький сувійчик паперу, і його підхопив вітерець, що війнув з розчиненої віконної рами.

— Що то таке, Енні? — підозріло спитав Шекспір, показуючи кінчиком пера на клаптик паперу. Ця дівчина колись працювала у Кіта Марлоу. А тепер, працюючи у нього, могла потайки передавати інформацію його конкурентам. Він не міг собі дозволити, щоб хтось дізнався про його недавні спроби забезпечити собі патронаж високих покровителів. З огляду на те, що всі театри були закриті через чуму, йому буде вельми важко зводити кінці з кінцями. І тут посприяє його еротична поема «Венера й Адоніс» — за умови, що ніхто не поцупить у нього з-під носа цю ідею й сюжет.

— Нічого, п-п-п-пане Шекспір, — забелькотіла Енні й нагнулася підняти папірець.

— Якщо нічого, то принеси його сюди, — наказав він.

Щойно взявши клаптик у руки, Шекспір упізнав знайомий почерк. Волосся на його потилиці стало дибки. То було послання від мертвого.

— А коли пан Марлоу дав оце тобі? — різко спитав Шекспір.

— Він мені цього не давав, пане Шекспір. — Як і завжди, Енні не наважилася збрехати. Інших характерних рис відьми їй бракувало, але цей брак компенсувався надлишком чесності. — Ця записка була схована. Отець Габбард знайшов її і віддав мені. Як він сказав — «на пам’ять».

— А ти знайшла оце вже після того, як помер Марлоу? — свербіж у потилиці драматурга враз пом’якшився припливом гострого інтересу.

— Так, — прошепотіла Енні.

— Тоді нехай ця записка залишиться у мене, і я зберігатиму її для тебе. Так надійніше.

— Звичайно. — Її повіки тривожно заблимали, коли вона побачила, як останні слова Крістофера Марлоу зникли, затиснуті в кулаці її господаря.

— Іди займайся своєю справою, Енні. — Дочекавшись, коли його служниця пішла за новими ганчірками та водою, Шекспір пробіг очима рядки.

Чорне — символ пристрасного марного кохання,

Воно — відтінок демонів,

Воно — примара ночі.

Шекспір зітхнув. До нього ніколи не доходив той рваний віршовий розмір, яким полюбляв користуватися Кіт. А його меланхолійний гумор та хворобливі фантазії були надмірними навіть для нинішніх безпросвітно сумних часів. Від них слухачам ставало бентежно й некомфортно, бо в Лондоні й так була висока смертність. Він задумливо повертів перо.

«Символ пристрасного марного кохання». Шекспір зневажливо пирхнув. Це пристрасне кохання у нього вже в печінках сиділо, але публіці, здавалося, ця тема завжди імпонувала, і вона від цього ніколи не втомлювалася. Він викреслив слова і замінив їх одним-єдиним, односкладовим, яке краще передавало те, що він цієї миті відчував.

«Демони». Від успіху Кітового «Фауста» його й досі тіпало. Шекспір не мав таланту писати про створіння, що знаходяться поза межами природного й зрозумілого. Йому було значно комфортніше зі звичайними недосконалими смертними, які борсаються в тенетах долі. Інколи йому здавалося, що він і сам би зміг написати добру історію про привидів. Наприклад, про зневаженого й зганьбленого батька, привид якого переслідує сина. Шекспір аж здригнувся. Із його рідного батька мій би вийти жахливий привид, якби Господу остогидла його пика і Він вирішив би звести з ним остаточні рахунки. Драматург викреслив щойно написане лайливе слово і замінив його іншими.

«Примара ночі». Який же кволий та передбачуваний кінець вірша! Точнісінько в стилі Джорджа Чепмена, якому часто бракує уяви та оригінальності. Але який же кращий варіант тут можна запропонувати? Він викреслив іще одне слово і поверх нього написав «гримаса». Гримаса ночі. Якось недоладно вийшло. Знову щось не те. Він знову закреслив і знову написав: Шапка. А це взагалі ні в які ворота не лізе.

Шекспір знічев’я подумав про долю Марлоу та його друзів, які стали тепер такими ж незначущими й безтілесними, як і ті привиди, про яких писав Кіт. Генрі Персі втішався рідкісним періодом поблажливості Єлизавети і днював та ночував при її дворі. Рейлі потай одружився і втратив прихильність королеви. Його відправили у провінцію, у Дорсет, де, як сподівалася Єлизавета, йому було гарантовано забуття. Гарріот стирчав у якомусь відлюдному місці і, напевне, нидів над якимись математичними головоломками або витріщався на небеса, як отой схиблений Робін Гудфеллоу. Подейкували, що Чепмен вирушив з якимось завданням від Сесіла до Нідерландів і видає з-під свого пера довжелезні поеми про відьом. А Марлоу нещодавно загинув у Дептфорді, хоча кажуть, що то було вбивство з політичних чи ідейних причин. Може, отой дивний валлієць дізнається більше про цей злочин, бо у той вечір він був у корчмі разом із Марлоу. Ройдон, єдиний по-справжньому впливовий і сильний чоловік, якого коли-небудь зустрічав Шекспір, безслідно щезнув, як у воду впав, разом зі своєю загадковою дружиною влітку 1591 року, і відтоді їх ніхто не бачив.

Єдиним із кола Марлоу, від кого Шекспір і досі регулярно отримував звістки, був отой велетень-шотландець на ім’я Гелоуглас, котрий мав надто владний і статечний вигляд як для звичайного найманця і знав так багато прекрасних казок про фей та ельфів. Саме завдяки Гелоугласу Шекспір мав постійну роботу й дах над головою. У Гелоугласа завжди знаходилася якась робота, що потребувала Шекспірівського таланту як підроблювача документів. Він платив щедро, особливо коли треба було підробити почерк Ройдона на полях тої чи іншої книги або написати лист від його імені та з його підписом.

«Ну й компанія! — подумав Шекспір. — Купа зрадників, атеїстів та кримінальників». Він завагався, і перо на мить зависло над аркушем. А потім він рішуче вивів завершальне слово — воно вийшло товсте й чорне.

Ці рядки вже не можна було назвати твором Марлоу. Завдяки алхімії свого таланту, Шекспір перетворив ідеї померлого в дещо підхоже для простих лондонців, а не для таких небезпечних людей, як Ройдон. І ця переробка зайняла у нього лише кілька хвилин.

Шекспір не відчув жодного докору сумління, змінюючи минуле і, таким чином, переінакшуючи майбутнє. Роль Марлоу на світовій сцені скінчилася, а його, Шекспіра, тільки-но починається. Так влаштований світ, нічого не поробиш.

Задоволений собою, Шекспір поклав клаптик паперу до стосу схожих папірців, притиснутих у кутку його столу собачим черепом. Одного дня він придумає застосування цьому мікроскопічному віршику. Але згодом ним опанували сумніви.

Може, не варто було так похапливо відмовлятися від фрази «символ пристрасного марного кохання». У ній відчувався потенціал — нереалізований потенціал, який чекав, що хтось вивільнить його. Шекспір потягнувся за чистим клаптиком, який він відрізав від частково списаного аркуша, коли зробив чергову і невдалу спробу економити на папері після того, як Енні принесла рахунок від м’ясника.

«Марні зусилля кохання» — вивів він великими літерами.

«Так, — подумав Шекспір, — одного дня я неодмінно знайду йому застосування».

Libri Personae: Персонажі книги

Реальність осіб, позначених отаким чином *, підтверджується істориками.

Діана Бішоп, відьма

Метью де Клермон, відомий як *Ройдон, вампір

*Крістофер Марлоу, демон і драматург

Франсуаза і П’єр, обоє вампіри та слуги

*Джордж Чепмен, автор, якому не бракувало репутації, але бракувало покровителів.

*Томас Гарріот, демон та астроном

*Генрі Персі, граф Нортумберлендський

Сер Волтер Рейлі, авантюрист

Джозеф Бідвел, батько й син — чоботарі.

Пан Сомерс, рукавичник

Удовиця Бітон, хитра зловмисниця

Пан Денфорт, церковник

Гелоуглас, вампір і найманець

*Дейві Гем, відомий як Хенкок, вампір, його напарник-валлієць

*Кардинал Жойоз, гість у Сен-Мішелі

Ален, вампір і слуга сіра де Клермона

Філіп де Клермон, вампір і володар Сеп-Тура

Шеф, кухар

Катрін, Жеан, Тома й Етьєн — слуги

Марі, яка шиє сукні

Андре Шамп’є, чаклун із Ліона

*Роберт Гоулі, чоботар

*Маргарет Гоулі, його дружина

*Мері Сідней, графиня Пемброкська

Джоан, її служниця

*Ніколас Гільярд, художник-портретист

Пан Праєр, виробник пирогів

*Ричард Філд, друкар

Жаклін Вотроє Філд, його дружина

*Джон Чендлер, власник аптеки біля Барбікан Крос

Амінь Гаплик і Леонард Баюра, вампіри

Отець Габбард, король вампірів Лондона

Енні Крипт, молода відьма, яка дещо вміє, але мало може

*Сюзанна Норман, повитуха й відьма

*Джон і Джефрі Нормани, її сини

Гуді Альсоп, вітровідьма з громади Гарлікгайт церкви Святого Якова

Кетрін Стрітер, вогневідьма

Елізабет Джексон, водовідьма

Марджорі Купер, землевідьма

Джек Блекфраєрс, спритний і дотепний сирота

*Доктор Джон Ді, вчений муж, власник великої бібліотеки

*Вільям Сесіл, лорд Берглі, лорд Головний Скарбник Англії

*Роберт Деверьо, граф Есекс

*Єлизавета Перша, королева Англії

*Елізабет (Бесс) Трокмортон, фрейліна королеви

Кароліна і Тереза, вампірки і служниці

*Тадеуш Гаєк, лікар його величності

*Оттавіо Страда, бібліотекар та історик імператора

*Рудольф Другий, імператор Священної Римської імперії та король Богемії

Фрау Губер, австрійка, і синьйорина Россі, італійка, — жінки з Малої Страни.

*Йоріш Хофнагель, художник

*Еразм Габермель, виробник математичних приладів

*Сеньйор Мізероні, ювелір

*Сеньйор Пассетті, танцмейстер його величності

*Джоана Келлі, жінка, яка опинилася далеко від дому

*Рабі Єгуда Лев, мудрець

Авраам бен Елія Хелмський, проблемний чаклун

*Давид Ганс, астроном

Герр Фукс, вампір

*Мельхіор Майзель, заможний комерсант із Гебрейського кварталу

Лоберо, угорський пес, якого часто плутають зі шваброю, можливо, просто угорська вівчарка породи коммондор

*Йоганн Пісторіус, чаклун і теолог

*Вілем Славата, дуже молодий амбасадор

Луїза де Клермон, вампірка й сестра Метью де Клермона

*Пан Слефорд, який наглядає за бідолахами в Бедламі.

Стівен Проктор, чаклун

Ребека Вайт, відьма

Бріджет Вайт, її мати

Сара Бішоп, відьма й тітка Діани Бішоп

Ізабо де Клермон, вампірка й мати Метью де Клермона

Софі Норман, демон

Маргарет Вільсон, її донька, відьма

Рима Хаєн, бібліотекарка з Севільї

Емілі Мазер, відьма й партнерка Сари Бішоп

Марта, економка Ізабо де Клермон

Феба Тейлор, дуже правильна й розумна дівчина, яка трохи знається на мистецтві

Маркус Вітмор, син Метью де Клермона, вампір

Верен де Клермон, вампірка

Ернст Нойман, її чоловік

Пітер Нокс, відьмак і член Конгрегації

Павел Сковайся, працівник бібліотеки

*Герберт Оріякський із департаменту Кантал, вампір та спільник Пітера Нокса

*Вільям Шекспір, писар та підроблювач документів, який також пописує п’єси

Слова подяки

Дуже багато людей допомагали цій книзі з’явитися на світ.

По-перше, це сталося завдяки моїм завжди поблажливим і завжди щирим першим читачам: Карі, Франу, Джил, Лізі та Олів. А особлива подяка Маржі за те, що заявила, що їй, буцімто, все одно немає чого робити, і запропонувала проглянути рукопис своїм гострим письменницьким оком якраз тоді, коли я мучилася з завершальним редагуванням.

Керол де Санті, моя редакторка, відіграла роль повитухи під час процесу написання, бо знає (буквально), де зариті всі собаки. Дякую тобі, Керол, за готовність завжди надати допомогу своїм гострим пером і чутливим та співчутливим слухом.

Неповторна команда видавництва «Viking Press», яка алхімічно перетворює стоси друкованих аркушів на прекрасні книги, не перестає дивувати мене своїм ентузіазмом та професіоналізмом. Особлива подяка моїй випускаючій редакторці, Морін Саджен, чиє гостре орлине око не поступається гостроті зору Августи. Дякую моїм видавцям у всьому світі за все, що вони зробили (і продовжують робити) для того, щоб познайомити Діану та Метью з новими читачами.

Мій літературний агент, Сем Столофф з агенції «Frances Goldin», залишається моїм найстійкішим прихильником. Дякую тобі, Семе, за те, що дав перспективу, і за те, що виконуєш кулуарну роботу, яка забезпечує мені можливість писати. Подяки заслуговує і мій кіноагент, Річ Грін з агенції «Creative Artists», який став незамінним ресурсом порад і доброго гумору навіть у найскрутніших обставинах.

Моя асистентка, Джил Хоу, захищала мій час та мою душевну рівновагу з шаленством мого вогнедишного дракона. Без неї я в буквальному сенсі не змогла б закінчити цю книгу.

Ліза Хальтунен, як і минулого разу, підготувала мій рукопис до здачі. Навряд чи мені вдасться засвоїти хоч малу дещицю тих граматичних правил, якими оперує вона, і я довіку вдячна їй за те, що вона й далі погоджується доводити до ладу мою прозу й пунктуацію.

Патрік Ваймен надав проникливі поради щодо перипетій середньовічної та воєнної історії, які спрямовували персонажів — і сюжет — у несподіваних напрямках. Хоча Керол і знає, де зариті собаки, Патрік розуміє, як вони туди потрапили. Дякую тобі, Патріку, за те, що допоміг мені побачити Гелоугласа, Метью та, перш за все, Філіпа у новому світлі. Дякую також Клеопатрі Комненос за відповіді на мої запитання стосовно грецької мови.

Мені також хотілося б висловити вдячність представникам клубу вільних лучників «Pasadena Roving Archers», які допомогли мені збагнути, наскільки це важко — посилати стрілу в ціль. Скотт Тімонс з «Areal Solutions» познайомив мене з Фоккером та іншими прекрасними хижими птахами на базі відпочинку «Terranea Resort» у Каліфорнії. А Ендрю з магазину фірми «Apple» що в районі Тисяча Дубів врятував і авторку, і її комп’ютер від потенційно безповоротної поломки: вони просто розплавилися б через високу температуру в найвідповідальніший момент процесу написання книги.

Цей твір присвячений історику Лейсі Болдвіну Сміту, у якого я навчалася як студентка-випускниця і який надихнув тисячі студентів своєю пристрастю до Англії доби Тюдорів. Коли б він не розповідав про Генріха Восьмого чи про його дочку Єлизавету Першу, завжди створювалося таке враження, що він щойно з ними обідав. Одного разу він дав мені стислий список фактів і попросив уявити, як би я скористалася ними, якби писала хроніку, життєпис того чи іншого святого або середньовічний роман. Наприкінці одного з моїх вкрай стислих оповідань він написав: «А що трапилося потім? Треба подумати про написання роману». Мабуть, саме тоді були посіяні зерна трилогії про Діану та Метью.

І останнє, але від того не менш важливе. Я щиро вдячна моїй безмежно терплячій родині й не менш терплячим друзям (а вони знають, про кого йдеться), які майже не бачили мене під час мого тимчасового перебування в 1590 році й радо вітали мене, коли я повернулася до сьогодення.