Газават

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.

Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.

Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.

Та гайне з полів п’янкий літній вітер – внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.

І вітер хитатиме трави. А десь на селі витимуть пси.

А тоді поволі стане світати, і кривава зоря спалахне над руїнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустілого села, над покинутим піонерським табором в отім його тужливім сні липня.

Соломія була проти цього місця, бо воно їй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли їй було ще років шість, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пізно ввечері і вигукав маму надвір. Там вони про щось довго гомоніли, а тоді, зайшовши в хату, накинули куртки і вдягли також Солю. За тим, як стемніло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого піонерського табору. Батько звернув на півдорозі й пішов спочатку обніжком через людські городи, а тоді стежкою через хащі – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животіла.

В ті часи, в одну і ту ж пору вранці і ввечері, на все село зачинали гудіти доїльні апарати, і дівчинку це чогось завжди веселило – їй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував і розвалився.

Так от – тоді вони втрьох зайшли на територію покинутого піонерського табору і пройшли по густих травах, по потрісканому засміченому асфальту тротуарів до будівлі кухні й столової. Тато з мамою за тим витаскали з приміщення важезний і здоровенний металевий стіл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, ніби як назирці, і їй було якось незатишно.

Тоді вони вдвох із мамою тягли цей стіл додому по вулиці, а Соломія йшла слідом. Не дуже вже й ховались, бо час був пізній і ніде в хатах не світилось.

– А чого треба ховатись? – спитала Соля в батьків. – Бо ми цей стіл вкрали?

– Не вкрали, бо він нічий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…

– Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.

– А що їй казати? – впівголоса звернувся до неї батько.

Мати мовчала.

– А якщо нічиє, то за чим ховатись? – знов поцікавилась Соля, трохи боязко.

– Щоб інші не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.

Інші. Це Інші – от хто це. Інші нападуть на них з татом і мамою, і однімуть стіл, і взагалі – бозна, якого лиха можуть наробити оті таємничі Інші.

То от хто, виявляється, чатував на неї там, коло гойдалок, в липневій тьмі покинутого піонерського табору. От чого їй там було так незатишно і наче аж мурашки по шкірі – це Інші чатували на неї із заростей, з високих трав довкруг стадіону, з хащ уздовж засмічених алей і з розбитих вікон облуплених, понівечених будиночків піонерів, з дверей котельної і столовки, з площі танцполу і оброслої кленками будки кіномеханіка. От чому на території табору так якось неприємно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприємно, навіть з дороги, коли ідеш до магазину, особливо восени, коли дрібно мрячить і все довкруг застилає туман.

Бо там живуть Інші.

Хто ж вони, ці Інші? Соломія не знала. Їй тільки здавалось, що це якісь недобрі істоти. Хижі і лиховісні. Можливо, вони схожі на людей, цілком можливо, але та схожість вкрай оманлива – насправді вони зовсім не люди, насправді вони – це щось зовсім інше.

Звідки ж вони взялись, га?

Можливо, вони лишилися в таборі ще з тих часів, коли сюди на великих автобусах приїжджали піонери з міста. Спереду і ззаду тієї веревиці автобусів інколи їхали міліцейські машини зі смішними мигавками. А автобуси завертали між тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле і проїжджали під залізною аркою: «Ласкаво просимо! Табір «Орлятко». Там з них виходили піонери з вихователями і потім до вечора носились тротуаром зі сміхом і криками. А ще вони інколи ходили купатись до річки, і тоді сільські діти, і Соля разом з ними, чіплялись за міськими і також гралися на території табору. Батьки тоді, правда, лаялись, бува, бо то далеченько від їхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователі з табору були також наче не дуже раді гостям, але то таке.

То, може, Інші залишились в таборі ще з тих часів. Усі піонери роз’їхались, а Інші лишились. І тепер чатують з хащів, з літнього присмерку. Чатують на селян, що поволі розкрадають піонерський табір.

Можливо.

А можливо, вони живуть тут із часів ще більш давніх, і піонери з вихователями були лиш гостями в їхнім домі, як були гостями в таборі Соля та інші сільські діти? А можливо, ми всі, всі люди на землі – лише тимчасові гості в їхнім домі?

Руслан знов відволік Соломію від її спогадів.

– То як? – спитав він уже, либонь, десятий раз за ранок.

– Ніяк, – огризнулась дівчина.

Теж мені райцентрівський мачо, думала вона про себе. Він чогось вважає, що як все життя прожив у місті і в нього батьки торгують якимись шмотками в двох палатках на базарі, а всілякі шалави вішаються на нього, аби він покатав їх на татовій тачці, то тепер будь-яка його ідея апріорі має вважатися вдалою.

Ну не факт, взагалі-то. І ще в нього є дебільна звичка набратися десь різноманітного сленгу і корчити з себе чи то бандита-рецидивіста, чи то хіп-хоп-супер-стар з російського МТV.

І до всього – він, як і очікувалось, вважає Солю селючкою. Ні, ну – в принципі, в певному сенсі так воно і є, звичайно. Тобто – переїхали вони з батьками до міста не так і давно (як батьків брат помер і йому залишив квартиру), і Соля хоч і закінчувала вже міську школу, але в селі ж прожила досить довго. В Сулимах тих злощасних, і хата навіть там лишилась, хоч і обдерта, і впаде скоро, і двір обріс бур’янами, а все ж – хатинка в селі.

Було б продати краще, так ніхто не купив. Де? В Сулимах? Ага, найшли недоумка купувати хату в Сулимах. Ото подивись – не я там уже побіг хату в покинутому селі купувати? Ну як покинутому… В Сулимах ще лишились люди, але в основному пенсіонери, та й тих небагато. А що ви хотіли – автобус в Сулими ходить двічі на тиждень – вранці і ввечері. Перша ходка і остання. Од траси далеко. В радянські часи хоч колгосп був великий, мільйонник ніби, та і ще ж той піонерський табір…

Ні, ради правди – ідея та сама по собі, може, й нічого. Тобто ідея з’їздити групою на природу. Практика скоро закінчується, і прощай миршавий заводик. А там туди-сюди – і дивись, вже диплом, і захист, і прощай провінційний інститут. І тоді всі роз’їдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться більше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.

Тільки от чого в Сулими? Поїхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?

Ясна річ, Соля не мала на увазі свої дитячі страхи і забобони стосовно піонерського табору. Вона завше була фантазеркою, і всі це знали – і батьки, і шкільні товариші. В основному все, що собі навигадує, вона забувала тут же – на другий день або й раніше. І потім вигадувала щось нове. Словом – то таке, дитячі дурощі. Але ж Сулими – то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителів. Природи там особливої нема, як-не-як не заповідник. Річечка невелика – купатись можна, але на те ще й місце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й міліє з кожним роком дужче й дужче.

А там, де не мілко і вода чиста – там паша, і там скотина змісила глину і мул, і пройти ніяк, і сісти ніде, і коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те – п’явок до гибелі.

І комарня, і оводи… Ну, припустімо, цього добра і на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.

Але за решту – видить бог, що так і є.

Крім цього – де ставити намети? На березі? Це виключено. По-перше, як уже було сказано – на березі паша, і корів, хоч їх там і лишилось десятка зо два, ганяють на ту пашу кожен день. Далі в поле дуже позаростало, так що не пролізеш, не кажучи того, що там торфовища, і можна провалитись, як там повигорало (а може, й нині горить, липень-бо, спекота), не кажучи, що там місцями досі болото непролазне. От. Ближче до села намети ставити? Хе… Та хто ж тобі їх там дасть лаштувати, як там скрізь людське сіно? Ви, значить, міські шибеники, наркомани і неформали, понапиваєтесь, чи обкуритесь, чи обколетесь, зачнете здуру серед ночі ватру палити, і хай горить до самих городів, так виходить? Ну, скажімо, пики їхній ватазі, може, ніхто чистити й не явиться – побоїться (молоді бо в селі майже не лишилось), а міліцію викличуть дуже навіть просто. Треба нам такі проблеми? Ото ж що не треба.

І де ж тоді, питається, ночувати? У старій Солиній хаті, як пропонував ото Руслан та решта? То вони, сердеги, не бачили тої хати… А то б примовкли трошки, еге ж. Та й хіба сама лиш тільки хата? А через двір пройти? Ворота, либонь, давно впали (або хто вкрав, хоча – навряд…) або ж похились на хвіртку, так що хіба перелазь, а зарості ж, зарості! Вони з батьками півтора року тому їздили, еге ж – предки думали, чи може город посадити, і ніби як під дачу. Фазенда! – сміялась із них Соля. Куди там дача, батько потім сказав, що хіба підпалити та й забути за те. Та там, чого доброго, в тій хаті стеля впаде з дня на день і сих туристів нещасних привалить, в хліві он щось таке вже й робилось – тріщина пішла. А в самих будовах та в дворі – геть нічого нема, батьки ще тоді вигребли все чисто, а якби що й забули, так знайдуться охочі за ці роки – хіба ж ні?

Та й чим там тоді всі вихідні займатись? На табір той дивитись покинутий (чогось всім її одногрупникам дався той табір нещасний), а чи блудити по селу і витріщатись на пенсіонерів та алкашню місцеву, ага – теж мені забава. Купатись ото тільки? Та ще пак хлопці збирались порибалити – де там вони будуть, придурки, рибалити – понапиваються скоріш і дурітимуть, або роздушать булік і будуть тоді місяць по всьому місту галдіти, як вони в Сулимах план хапали. Ну нема ума – не вставиш.

І взагалі не хотілось Солі, щоб вони бачили хату, і двір, і вуличку її дитинства. Ні на що там нині дивитись – одна пустка скорботна та тлін. Та й дитинства того наче не було.

– Ну то як?

Внадився той Руслан, наче не перед добром.

Соля зітхнула і прилаштувала до корпусу останній контакт транзистора, передала Оленці – та складала їх рядами в щось на кшталт коробочки для подальшого спаювання. Солі не був до кінця зрозумілий повний цикл виготовлення даних приладів у тутешніх цехах, хоч вона вже майже й закінчила факультет електроніки. Проте нині вони працювали в збиральному цеху, і тут все було більш-менш ясно: Юля сортувала деталі приладу – контакти до контактів, корпус до корпусу, видобуваючи їх з пакунка, потім Соля збирала прилад, а Оленка вставляла в ту продовгувату штуку.

Взагалі ця їх практика – це якийсь суцільний фарс, і це Солю бісило. Їх по документах усіх призначили помічниками начальника цеху! Причому їхнього профільного. А працювали вони по прибутті на завод в якості «принеси-подай» де тільки завгодно, в основному – в металістів. Інколи доводилось навіть тягати на собі не надто легку арматуру з числа шахтного обладнання! Одна була розрада – цехи там великі і дуже легко можна де-небуть загубитись ненароком. І ще вони інколи катались на візочках-підйомниках, немов на самокатах.

Сьогодні ж оце при прибутті за прохідну їх, трьох дівчат, перехопили жіночки з їхнього профільного відділення підприємства і забрали до себе допомагати. А це приперся Руслан (видно, злиндив од металістів – як же ще) і нумо про той пікнік, чи турпохід, чи як його це назвати. І в їдальні на перерві, напевне ж, знову всі будуть про се тептеліти.

– А она большая? Ну деревенька эта… А? – Юля копирсалась у пакунку з деталями.

Вона була кримчанка, з Джанкоя. Невисока миловидна дівчинка. Круглолиця, з густим каштановим волоссям і великими зеленими очима, добродушна, вона була улюбленицею всієї групи, але людей, що її знали мало, часто дратувала притаманна їй неуважність. Дівчина була вся в собі, і часто починала щось перепитувати, коли розмова вже давно закінчилась, або забувала якісь елементарні речі. У Конотопі жила Юлина бабуся по батьку, і ніхто до ладу не знав, чого її відправили навчатися в цей задрипаний райцентр. Питати було якось не дуже зручно, а хто й питав, то отримував не надто чітку відповідь. Чутки ходили різні – дехто навіть казав, що в Криму Юля була наркоманкою і лікувалась. І нібито батьки відправили її сюди, аби ізолювати від тамтешньої широманської компахи. В це важко було повірити – в усякому Солі. Тобто – якщо обоє Юлиних батьків не зуміли контролювати її вдома, то тут з нею мали вправитися сама сімдесятилітня Юлина бабця? Як на Солю – абсурд. Але, може, в цьому й є якийсь сенс.

Якось Соля ходила разом з Юлею в автошколу – вчились на права. І от тоді вони проходили медкомісію, теж разом, і Соля мимохідь бачила крізь розчинені двері кабінету, як при здачі крові з вени медсестра довго бурчала на Юлю, а тоді стала забирати з кисті. А не з ліктя, як то зазвичай буває. Хоча – мало там що це могло значити…

Юля чудово розуміла українську, але не говорила на ній досі добре – навіть після майже трьох років навчання тут.

– Та яка вона там велика… – роздратовано почала Соля.

– Так то ж іще краще! – перебив її той придурок Руслан. – Тиша, природа, романтика… Дівчата, ви чого?

І жартівливо обійняв їх з Юлею.

– Одчепись! – відштовхнула його Соля, а Юля тільки байдуже пирхнула.

– Заночувати по суті ніде, а дорога… – Соломія знов почала заводитись, як і вранці в заводській їдальні. – Ти подумав, яка там дорога? Грунтова, розбита… Ледь не через саме болото. Ото застрянемо там до ночі – будеш знати!

– Та може ж, якось проїдемо… – то вже Єгор.

Соля й не помітила, як вони з Сашком ввійшли в кімнату, і одразу якось знітилась. Ну якщо й Єгор хоче…

Єгор був музикант-самоучка і співав щось таке до біса альтернативне в самодіяльному групешнику, що збирався на репетиції в актовому залі їхнього технікуму. А ще Єгор подобався Солі з самого першого курсу. Вони навіть типу потоваришували, але далі того не дійшло. Вона часто ходила на їхні репетиції і сиділа сама в тьмі актового залу, а вони відривались на сцені – вона плескала в долоні і казала щось середньої тупості підбадьорливе, а потім Єгор зазвичай проводжав її додому. Одного разу навіть запросив на щось на кшталт жартівливого побачення. Ну як запросив – Соля його непомітно сама до того підвела. Вони обоє тоді якраз були типу як вільні.

За це треба сказати окремо. Єгор подобався Солі, а Солю скоріше за все вважав просто «хорошою дівчиною». Він зустрічався з молодою викладачкою їхнього ВУЗу. Ну як молодою – це дивлячись для кого молодою. Вона була старша за Єгора майже на десять років… Йому нині було 19, а їй 29 – Соля навмисне взнавала точно. Ну і зустрічались вони… Словом, Соля вважала, що Світлана Дмитрівна з нього вірьовки плете – і всі стосунки. У них часто бували скандали, він жив то в неї, то вдома, то десь у друзів, то взагалі – в товаришів у гуртожитку. Бував добряче напідпитку після тих скандалів. Він їй, бувало, трохи де про що жалівся, але не детально, звичайно.

І от тоді вона якраз сама порвала зі своїм старшокурсником, дебільний був роман, їй-бо… Словом, порвала, а він в черговий раз пішов від своєї відьми і запросив Соломію в кафе, а потім вони гуляли під ручку парком, а потім ще забрели на якийсь патріотичний фестиваль в центрі міста і збиткувались там зі всяких дебілів і дебілок у вишиванках. Словом – чудовий був вечір, і Солі було так хороше тоді. А потім все закінчилось. Дуже швидко – пару раз після того здзвонились, і він знову вернувся до своєї відьми, а хай би їй пусто було!..

Ні, Світлана Дмитрівна була жіночка ефектна – це навіть Соля мусила визнати. І вдягалась ефектно, і поводила себе відповідно. Більшість хлопців з її курсу з самого початку навчання мріяли з нею переспати і по чорному заздрили Єгорові, та й до всього вона нібито була якоюсь родичкою ректору, хоча цього й не афішувала.

Соля, звичайно, як і будь-яка закохана дівчинка її віку, не думала, що Єгор міг би зустрічатись з тою Світланою через її службове положення, так би мовити. Він, звичайно, був із бідненької сім’ї, і коли переїхав до Світлани, то став помітно краще вдягатись, і гроші в нього з’явились, але ж не міг він через гроші, і тому подібне… Ні, дурниці! Він же такий хороший. Ну просто найліпший у світі.

На місто лягають сутінки, і на розбиті провінційні дороги лягають сутінки, і на села та хутірці вкруг міста лягають пізні липневі сутінки. І довжаться лячні тіні, і над химерними болотами, над меліораційними каналами в очеретах та вербах, над рядами тополь вздовж доріг і над хащами вздовж залізничних насипів підіймається густий біластий туман. І сонце сідає за далекий обрій, плутаючись в дротах високовольтних ліній.

І очманілі електропоїзди сунуть крізь дурну провінцію, поєднуючи острівці міст, і в містах загораються дурманні примарні вогні, і машини розрізають фарами тьму доріг, і псують шинами скорботний розбитний асфальт, і тривожать псів у будах, аби ті затим не давали спати своїм хазяям у тихих напівмертвих селах.

І в вишині на сході блищать близькі зорі середини літа, зорі мінливі, п’янкі зорі юності.

І туман встає над покинутим піонерським табором в Сулимах, над його лиховісними хащами і його високими густими травами.

І там чутно людські голоси.

– Ото дурбелик, і скільки тут тої міді, га?

– Та ось завали рот! Тут сама табличка кілограм десять, онно поваж возьми. Попробуй, ну…

– Сука, мало того, шо перлись ще, млядь, через усе болото, так поки ще розколупали той пам’ятник, я гребу… Аж упрів на…

– «Дітям-піонерам майбутнього від…» – шо це за херня?

– «Від їх ровесників…», дурбелик ти…

– Та ось завали… «Від їх ровесників, дітей-піонерів 1984-го року. Відкрити в 2084…» Це що, через сто років, виходить?

– Ну ти, блін, каліка, порахуй возьми. Чи тільки до десяти, а далі ні? Капсула часу називається, чув таке? Ану дай хоть подивлюсь, шо вони там накалякали… А то ми до дві-84-го не доживем з таким життям собачим… Ну.

– Та тут шось важке, мля…

– Ось не гони.

– Мля буду, ану, Вітя, поможи лишень…

– Ну давай, тягни вже!

– Ніхера собі грамота. Може, це бомба яка… Сука! Шо це за херня?

– Ану дай сюди… Та важке, бля. Ану достань ліхтар з сумки, вже не вижу ніхера… Що це за поїбень? «Власність Міністерства оборони СРСР», тут іще номера якісь… Шо таке Ахірет, ти знаєш?

– Ні…

– Блядь, оце ми шось нашли… Тут іще шось, Масіх якийсь, шо за Масіх? Код для активації офіцеру та командиру групи… Ага, ось. Та шо ж за поїбень?… Оце ми шось нарили, чуєш?

– Шо там написано?

– Не відкривати контейнер, смертельно небезпечно. Повідомити персоналу. Тут вибито на кришці типу. А то шо, бумага якась?

– Ні, алюміній. Пластинка алюмінієва… Чуєш – поклади ось його, може там газ який, або то міна. А прикинь, то бомба ядерна?

– Я в армії такої херні не бачив… Оссьо стрілка показує на кришку, а на кришці… Шо це таке? Не по нашому шось. Б… Ба’д ас-самах… йа сакені… н-нар. Шо це значить?

– Це значить: «Дозвольте-но, жителі вогню», – проказав за їхніми спинами м’який жіночий голос з помітним східним акцентом, і обоє чоловіків, злякано обернувшись, гепнулись у високу траву коло пам’ятника дітям-героям.

Один з них випустив з рук важкий контейнер, який чогось наче одразу полегшав між тим, чи то йому так здалося…

За ними в густій траві, по-мусульманському склавши ноги, сиділа якась дівчина. Її густе смоляне і хвилясте волосся було розпущене і навдивовижу довге – воно спадало вниз так, що не можна було бачити лиця. Вбрана вона була в щось на кшталт армійської куртки, чи то пак комбінезона – чоловіки помітили маскувальні плями ще радянського зразка, такий камуфляж бував у радянських десантників у фільмах і на фотографіях. Рукава були закочені по лікті, руки по зап’ястя губилися в траві, а ноги в неї були босі – на ногах були якісь дивні штани, чи то спортивні, чи якісь чудернацькі шаровари. Але на босих ногах один із чоловіків угледів шкіру дівчини – синювату, немов мертвецьку, і якусь слизьку. Чи то, може, йому так здалося.

А інший чоловік спитав, трохи оговтавшись:

– Чого підкрадаєшся? Ти хто така? Місцева? Як тебе величати, ти?

– Мене-бо? – спитала дівчина, не піднімаючи голови і не прибираючи волосся з лиця. – Звати мене… ну, скажімо, Аль-Узза. Тобі це про щось говорить?

Чоловік почав підійматись і обтрушуватись од бур’яну і торішнього листя.

– Шо, ти якась мусульманка? – він недоладно хихикнув. – Чи хто? Тут наче таких нема… Чи ти насміхаєшся? Ти відки? Чия будеш?

– Я? – здавалось, жінка задумалась. – Звідки? Ну, скажімо, з Ірану. Так годиться? А чи мусульманка я? Ну… Можна й так сказати. Думаю, так, мусульманка.

– Шось ти таке плетеш… – подивився на неї чоловік, що піднявся. – Чого ти прийшла?

– Я прийшла, ібн Адам Абу аль-Башар, аби з’їсти ваші душі.

І вона підняла голову і прибрала волосся з лиця. І вони побачили її лице, о, її лице!.. О, її прекрасне і жахаюче лице джінері…

і ці ікла з-під губ…

і ці суцільні більма замість очей…

Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.

Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.

Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.

Та гайне з полів п’янкий літній вітер – внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.

І вітер хитатиме трави. А десь на селі витимуть пси.

А тоді поволі стане світати, і кривава зоря спалахне над руїнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустілого села, над покинутим піонерським табором в його тужливім сні липня.

Зоря заллє своїм млосним світом похмурі алейки і стіни столової, розжене перегодя ранкові тумани. Тумани зблякнуть, розійдуться, зберуться в вологу, в холодну росу і окроплять за тим дрібно високі трави між алейок, павутину в розбитих вікнах. І в ранішньому світі оті краплинки будуть чимось схожі на кров.

Але й крові буде немало. Під розбитим пам’ятником дітям-героям вона також оросить високі трави і стомлену курну землю, потрісканий асфальт. І там буде нудотно тхнути кров’ю, але буде там не сама лише кров, а і розтерзані спотворені людські останки, розкидані навсібіч. І шматки одежі, і обгризені кістки.