Душевна музика

ІСТОРІЯ

Це оповідь про пам’ять, і пригадати можна тут хіба...

...що Смерть, який опікується Дискосвітом, колись — із йому тільки відомих причин — врятував маленьку дівчинку й забрав її у свої володіння поза вимірами простору й часу. Він дозволив їй подорослішати й дорости до шістнадцяти, бо йому здавалося, що з дорослішими дітьми легше домовлятися, ніж із малими, і це дуже показово ілюструє, як іноді, за іронією долі, безсмертне антропоморфне уособлення смертності може хибно розуміти саму природу ввірених йому смертних...

...і що потім він узяв собі учня на ім’я Мортимер, якого всі звали Мортом. Між Ізабелл і Мортом відразу ж склалися вкрай неприязні стосунки, та всі, певно, розуміють, які це дає результати у довгостроковій перспективі. Заступник Похмурого Женця з Морта був, м’яко кажучи, нікудишній, і саме його непридатність до цієї роботи призвела до прикрих ситуацій, як от розхитування підвалин самої Дійсності й двобою Морта зі Смертю, в якому Морт програв...

...і що з одному йому відомих причин Смерть не став забирати Мортове життя, а відрядив його разом з Ізабелл назад у світ.

Ніхто достеменно не знає, чого раптом Смерть почав виявляти інтерес до людських істот після такої тривалої взаємодії з ними. Можливо, справа тут у цікавості. Навіть найзапекліший і найвправніший мисливець на щурів із-рештою почне цікавитися щурами. Однак такий мисливець може спостерігати за життям щурів, за їхньою загибеллю, занотовувати кожну подробицю щурячого життя, та так ніколи й не зрозуміти, як це — бігти лабіринтом.

Але коли все-таки правда, що акт спостереження впливає на спостережуване[1], то навіть правдивішим було б твердження, що акт спостереження змінює також і того, хто спостерігає.

Ізабелл із Мортом одружилися. У них народилася дитина.

Це також історія про секс, наркотики й Музику, Що Качає.

Хоча...

...одне з трьох уже непогано.

Звісно, це тільки тридцять три відсотки, та могло бути й гірше.

Як усе скінчиться?

Темної грозової ночі. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко внизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки.

Панна Дупс нервово переглядає папери.

Ось твір шестирічного дівчатка:

Що такого ми робили на свята. На свята я Робила таке що перебувала у свого діда що він має великого Білого коня а сад у його такий дуже весь Чорний. Мене було пригощено яйцем і картоплями.

А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я — бо так уже мусить бути й без цього ніяк — викочується вогнисте колесо.

Іще папірець — малюнок, зроблений у віці семи років. Усе чорне. Панна Дупс втягнула ніздрями повітря. Справа не в тому, що в цього дівчатка був тільки чорний олівець, — Квірмський пансіон для юних панянок закуповував для своїх вихованок олівці всіх на світі кольорів, і то недешеві.

І от уже відтріскотіли останні іскри, віджевріли жарини, й запала тиша.

І ось ми бачимо спостерігача.

Він розвертається й каже комусь невидимому в темряві:

«ТАК, Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ».

Панна Дупс знов шурхотіла паперами. Вона не могла зосередитися й нервувала, як це часто бувало з будь-ким, хто мав справу з тим дівчатком. Папери зазвичай допомагали. З ними все було зрозумілішим. А ще була одна складність із тією... пригодою.

Панні Дупс уже випадало повідомляти такі новини. Доводиться іноді й таке робити, коли ви директорка великого пансіону. Нерідко батьки дівчаток відбували у всілякі закордонні відрядження, а коли за вас можуть дати щедрий викуп, то і ризик зустріти дорогою неприємних людей неминучий.

Панна Дупс добре знала, як поводитися в таких випадках. Звісно, це неприємно, але в цілому процес ішов закономірно. Спершу вони не вірять і плачуть, та потім рано чи пізно розмова добігає кінця. Люди вміють таке переживати. Ніби людський розум працює за якимсь сценарієм. Життя триває.

Але це дівча просто сиділо й мовчало. Чемність у таких випадках панну Дупс лякала, аж в очах темніло. Вона не була злою людиною, нехай характер її й підсушили довгі роки роботи на домнах освіти, та все-таки вона була сумлінною людиною, ревною поборницею заведених порядків, тож знала, як усе мало б йти, і трохи дратувалася, що воно все ніяк не йшло.

— Може... Може, вам треба якийсь час побути на самоті, поплакати? — запропонувала вона, сподіваючись, що процес піде звичним шляхом.

— А допоможе? — перепитала Сюзен.

Панні Дупс точно допомогло б.

Та вона тільки й змогла з себе вичавити:

— Мені спало на думку, що ви, певно, не вповні усвідомили почуте.

Дівча якийсь час дивилося в стелю так, ніби подумки розв’язувало складне алгебраїчне рівняння, а тоді промовило:

— Гадаю, що усвідомлю.

Здавалося, ніби її вихованка про все вже знала і встигла якось дати тому раду. Панна Дупс попросила всіх уважно стежити за Сюзен. Вони відповіли, що це непросто, бо...

Хтось невпевнено постукав у двері кабінету — так, ніби сподівався, що його не почують. Стукіт повернув панну Дупс до дійсності.

— Заходьте.

Двері розчахнулися.

Сюзен завжди рухалася безшумно. Всі викладачі про це казали. Моторошно від цього, казали вони. Вона опинялася перед вами, коли ви найменше цього чекали.

— О, Сюзен, — привіталася панна Дупс, і натягнута посмішка проповзла її обличчям, ніби кліщ лобом нервової вівці. — Прошу, сідайте.

— Так, панно Дупс.

Панна Дупс пошурхотіла паперами.

— Сюзен...

— Так, панно Дупс?

— Прикро таке казати, та ви, здається, знову були відсутні на уроках.

— Не розумію, панно Дупс.

Директорка трохи подалася вперед. Вона дещо дратувалася сама з себе, та... щось у цій дитині було таке, що відверто заважало її любити. Академічно успішна в усьому, чим цікавиться, та й усе. Світиться розумом, як-от діаманти сяють, різко й холодно.

— Ви знову ті свої... коники викидали? Ви ж обіцяли, що більше так не робитимете.

— Панно Дупс?

— Ви знову невидимою робилися, чи не так?

Сюзен зашарілася. Панна Дупс також, хоч і не аж так рожево. «Ох, яка ж дурість. Це суперечить здоровому глузду. Це... о, ні...»

Директорка відвернулася й заплющила очі.

— Що ви казали, панно Дупс? — запитала Сюзен за мить до того, як панна Дупс перепитала:

— Сюзен?

Панна Дупс здригнулася. Про це викладачі теж казали. Бувало, Сюзен відповідала на запитання до того, як їх поставили...

Директорка опанувала себе й запитала:

— Ви ще тут сидите, так?

— Звичайно, панно Дупс.

Сміх та й годі.

«Ніяка це не невидимість, — казала собі директорка, — вона просто робиться непомітною. Вона... хто?..»

Панна Дупс зосередилася. Про це вона собі навіть нагадайку написала про всяк випадок і причепила до течки з особовою справою. Опустила очі й прочитала: «Ти говориш зі Сюзен Стогелітською. Постарайся це не забувати».

— Сюзен? — навмання звернулася вона.

— Так, панно Дупс.

Зосередившись, панна Дупс бачила перед собою Сюзен. Коли докласти трохи зусиль, можна було навіть розчути її голос. Просто треба весь час боротися із нав’язливою думкою, що вона в кабінеті сама.

— На жаль, панна Шкод і панна Стадна на вас скаржилися, — вичавила вона з себе.

— Я не прогулюю, панно Дупс.

— Наважуся припустити, що не прогулюєте. Панна Зрадз і панна Штамп стверджують, що завжди вас бачать.

Насправді на цю тему в учительській сталася запекла суперечка.

— Це через те, що вам подобаються логіка й математика, а історія й література — ні?

Панна Дупс пригледілася. Не могла ця дитина просто встати й піти з кабінету. Коли справді напружити голову, можна було розчути тихенький натяк на відповідь:

— Не знаю, панно Дупс.

— Сюзен, люди страшенно засмучуються, коли...

Панна Дупс замовкла. Оглянула кабінет, а тоді подивилась на записку, причеплену до теки на столі, нібито прочитала її, якусь мить посиділа розгублена, а тоді згорнула записку й викинула у відерце для сміття. Взяла ручку і, трохи посидівши зі скляним поглядом, взялася перевіряти шкільну бухгалтерію.

Сюзен якийсь час чемно чекала, а тоді підвелася й пішла з кабінету якомога тихіше.

Певні речі мають ставатися поперед інших. Боги граються з долями людей. Та починають вони з того, що розставляють на полі фігури й шукають, куди поділися гральні кості.

У малій гірській країні під назвою Ллямеди того дня дощило. Дощило там насправді щодня. Дощ був основною статтею ллямедівського експорту. Там навіть були дощові шахти.

Бард на ім’я Імп сидів під вічнозеленим деревом радше зі звички, аніж із надією на прихисток від дощу. Краплі стікали голчастим листям і струменіли гілками, тож дощ це радше укрупнювало. Час від часу на Імпову голову льопалися цілі водяні бульки.

Йому було вісімнадцять, таланту на всі сто, але життю він наразі не радів.

Імп наладжував арфу — свою нову чудову арфу — й дивився на дощ. Сльози текли його щоками й змішувалися з дощовими краплями.

Боги таких люблять.

Кажуть, що коли боги хочуть покарати, то спершу позбавляють розуму.

Насправді ж коли боги дійсно хочуть когось покарати, то дають цій людині в руки щось із уже запаленим ґнотом і написом «Динаміт». Це значно цікавіше, й чекати довго не треба.

Сюзен тинялася коридорами, пропахлими дезінфектантом. Її не дуже займало, що про неї подумає панна Дупс. Її зазвичай не займало, що думають інші. Вона не знала, чому люди забувають про неї, коли їй цього хочеться, та чомусь їм потім було ніяково про це казати.

Бувало, що викладачі її не помічали. Це її влаштовувало. Зазвичай вона сиділа на уроках із книжкою й тихенько читала, доки інші змушені були перейматися всілякими там експортами Хапонії.

Безсумнівно, ця арфа була прекрасна. Вкрай нечасто майстрам вдається витворити щось таке, що годі уявити, як його довершити. Прикраси його не цікавили. Прикраси в цьому випадку були б святотатством.

А ще вона була новенька, ця арфа, а таке в Ллямедах нечасто траплялося. Більшість місцевих арф були старими. Звісно, вони виходили з ладу. Бувало, що треба було міняти раму чи шийку, натягнути нові струни, та арфа жила далі. Старші барди казали, що з віком арфи тільки кращають, хоча літні люди кажуть таке незалежно від того, чи це правда.

Імп торкнувся до струни. Звук завис у повітрі й затих. Арфа сяяла новизною й дзвеніла дзвоном. Годі й уявити, яким буде її звук за сто років.

Імпів батько назвав арфу мотлохом і сказав, що майбутнє в камені, а не в нотах. Так вони й посварилися.

А тоді батько сказав ще щось, а Імп відповів, і от уже світ навколо зробився ворожим і неприємним, бо слів назад не забрати.

Імп казав: «Та що ти розумієш! Ти, старий дурню! Музика — моє життя! Настане день, коли мене зватимуть найкращим музикантом на світі!»

Яка дурість. Ніби був на світі хоч один бард, який цікавився б ще чиєюсь думкою, окрім хіба інших бардів, які все життя тільки й робили, що вчилися слухати музику.

Дурість — не дурість, але він це сказав. А коли в такі слова вкласти пристрасть, а богам у цей час нудно, світ може послухатися таких слів і змінитися. Слова завжди були здатні змінювати світ.

Бійтеся своїх бажань. Ніколи не знаєш, хто почує.

Чи що, коли вже на те.

Бо може так статися, що певна сутність саме в ту мить подорожує між світами й, зачувши слова, мовлені не тим і не там, зійде з курсу...

У далекому гримучому місті Анк-Морпорку глуха кам’яна стіна на мить спалахнула...

...і в ній з’явився вхід у крамницю. Старезну музичну крамницю. Ніхто не помітив її появи. Щойно вона з’явилася, ні в кого вже не було сумнівів, що вона була там завжди.

Смерть сидів і дивився в нікуди, спершись нижньою щелепою на руки.

Альберт дуже обережно до нього наблизився.

У миті, коли Смерть занурювався в думки, а ця мить була саме з таких, його часто збивала з пантелику манера слуги щоразу перетинати кімнату одним і тим же маршрутом.

«НУ ТОБТО, — міркував він, — ЗВАЖАЮЧИ НА РОЗМІР КІМНАТИ...»

...Який наближався до нескінченності, принаймні настільки близько підходив до нескінченності, що можна було вважати його нескінченним. Насправді кабінет тягнувся десь зо два кілометри. Нічогенько як для приміщення, якщо порівняти з нескінченністю, розміри якої годі осягнути.

До створення домівки Смерть підійшов доволі хаотично. Простір і час — це матеріали для маніпуляцій, аж ніяк не закони. Тож внутрішні розміри приміщень він закладав дещо защедро. Смерть забув, що всередині все має бути меншим, ніж зовні. Те саме з садком. Коли він трохи сильніше зацікавився такими речами, то виявив, що люди, уявляючи, скажімо, троянди, великого значення надають кольору. Але його троянди були чорними. Він полюбляв чорне. Пасує до всього. Чи пасуватиме. Рано чи пізно.

Знайомі люди — а таких у Смерті було небагато — дивно реагували на розміри приміщень. Просто їх не помічали.

От, скажімо, Альберт. Двері прочинилися, й Альберт переступив поріг, намагаючись зайвий раз не хитати тацю з чашкою й блюдечком...

...і от уже за мить він посередині кімнати, стоїть на краєчку квадратного килима, що обрамлював Смертин робочий стіл. Смерть втратив надію зрозуміти спосіб, в який Альберт устигав так швидко здолати величезну відстань, аж якось раптом здогадався, що для Альберта цієї відстані просто не існувало...

— Приніс вам ромашкового чаю, пане, — повідомив Альберт.

— М?

— Пане?

— ДАРУЙ. Я МІРКУВАВ. ЩО ТИ ТАМ МЕНІ КАЗАВ?

— Про чай з ромашки.

— Я ДУМАВ, ІЗ НЕЇ МИЛО РОБЛЯТЬ.

— Можна і мило, і чай, пане, — пояснив Альберт. Він непокоївся. Він завжди непокоївся, коли Смерть про щось замислювався. Не можна на такій роботі про таке замислюватися. Ще й із такого непідходящого боку.

— ЯКА КОРИСНА РОСЛИНА. ОЧИЩУЄ І ЗОВНІ, І ВСЕРЕДИНІ. — Смерть знову вклав нижню щелепу на п’ястки.

— Пане? — за якийсь час перепитав Альберт.

— М?

— Чай вихолоне, коли отак лишите.

— АЛЬБЕРТЕ...

— Так, пане?

— Я ТУТ МІРКУВАВ...

— Пане?

— НАЩО ЦЕ ВСЕ? ОТ СЕРЙОЗНО. ЯКЩО ЗАЗИРНУТИ В СУТЬ.

— А. Е. Не можу знати, пане.

— НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО РОБИТИ, АЛЬБЕРТЕ. ТОБІ ЦЕ ВІДОМО. ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЩО ВОНА МАЛА НА УВАЗІ. НЕ ТІЛЬКИ ПРО КОЛІНА.

— Хто «вона», пане?

Відповіді не було.

Альберт дійшов до дверей і озирнувся. Смерть знову тупо дивився перед собою. Так наполегливо втуплюватися більше ніхто не вмів.

Не так уже й погано було, коли її не бачили. Вона радше переймалася тим, що бачила сама.

Іноді це були сни. Вони були лише снами, звісно. Сюзен знала, що, за новітніми теоріями, сни — це всього лиш образи, що виринають, доки мозок сортує спогади про минулий день. Вона б в це охоче повірила, коли б серед подій минулого дня бували летючі білі коні, величезні темні кімнати й численні черепи.

Але це тільки сни. Та вона бачила й інше. Наприклад, Сюзен нікому не розповідала про дивну жіночку в спальні пансіону тієї ночі, коли Ребекка Повідець поклала під подушку випалий зуб. Сюзен бачила, як жінка увійшла до кімнати крізь прочинене вікно й стала біля ліжка. Вбранням вона трохи нагадувала молочницю й не була лячною на вигляд, нехай і проходила крізь меблі. Було чути дзвін монет. На ранок зуба під подушкою вже не було, а Ребекка збагатилася на 50 пенсів.

Сюзен це страшенно дратувало. Вона знала, що неврівноважені люди розповідають своїм дітям про всіляких там зубних фей, та цього було не досить для існування таких персонажів. Це означало кашу в голові. Каша в голові Сюзен не подобалася, і в будь-якому разі це було серйозне порушення режиму, насаджуваного панною Дупс.

Із іншого боку, не таке вже й страшне. Панна Євлалія Дупс разом із колегою, панною Делькрос, заснували коледж, виходячи з неочевидної думки, що в дівчаток, доки з ними хтось не одружиться, є купа вільного часу, який можна витратити на пізнання світу навколо.

Тоді було багато шкіл, та всі вони так чи інак належали церквам чи гільдіям. Панна Дупс заперечувала церкви з міркувань логіки, а гільдії відкидала, бо ті пропонували дівчатам лише два фахи — крадійство й швацтво. Але світ такий великий і небезпечний, що краще б дівчаткам озброюватися твердими знаннями геометрії й астрономії. Адже панна Дупс щиро вірила: між дівчатками й хлопчиками немає, по суті, жодної різниці.

Принаймні такої, про яку варто було б говорити.

Такої, про яку стала б говорити панна Дупс.

Тож вона була певна в користі заохочування до логічного мислення й здорової цікавості серед юних вихованок — хоча такий підхід, коли вірити народній мудрості, мало відрізняється від спроб під час повені полювати на крокодилів з картонного човна.

Бо, наприклад, коли вона, нервово тремтячи гострим підборіддям, читала ученицям лекцію про страшні небезпеки, що чигають на них за стінами пансіону, три сотні світлих і не позбавлених здорової цікавості голівок вирішили, що 1) якнайшвидше треба дослідити ті небезпеки і 2) як сталося, що панна Дупс про ті небезпеки знає. Крім того, високі шпичасті стіни навколо пансіону не були перепоною для тих, чий розум напакували тригонометрією, а тіло зміцнили фехтуванням, гімнастикою й холодними ваннами. Панна Дупс вміла зацікавити небезпеками.

Отже, був той випадок із опівнічною гостею в спальні. За якийсь час Сюзен вирішила, що сама її вигадала. Це було єдине логічне пояснення. А з логікою в Сюзен було все гаразд.

Кажуть, усі чогось шукають.

Імп шукав, куди б йому податися.

Фермерська підвода, що на ній він дістався до роздоріжжя, поторохкотіла полями геть.

Він дивився на знак при роздоріжжі. Одна стрілка вказувала на Квірм, друга — на Анк-Морпорк. Про Анк-Морпорк він знав досить, щоби розуміти, що це велике місто, збудоване переважно з глини, а отже, ним його родичі-друїди навряд чи зацікавляться. При собі в нього було три анк-морпоркські долари й трохи дріб’язку. Мабуть, за анк-морпоркськими мірками це негусто.

Про Квірм він нічого не знав, окрім хіба того, що це прибережне місто. Шлях на Квірм був не таким уже й второваним, а от в Анк-Морпорк, очевидно, хтось їздив чи йшов весь час.

Розумно було би спершу попрямувати до Квірма, щоби скуштувати міського життя. Розумно було би трохи дізнатися про спосіб мислення міських людей, перш ніж прямувати до Анк-Морпорка, найбільшого, як кажуть, міста на світі. Розумно було би влаштуватися у Квірмі на роботу й підзаробити трохи грошенят. Розумно було би навчитися ходити, перш ніж зриватися на біг.

Здоровий глузд підказував усе це Імпові, тож він рішуче покрокував у бік Анк-Морпорка.

Коли вже говорити про зовнішність, то Сюзен частенько нагадувала іншим кульбабку, яку от-от здмухне їм просто в обличчя якийсь жартун. Вихованки пансіону мусили вбиратися у вільні темно-сині вовняні сукні-футлярчики від шиї до кісточок — практичні, корисні для здоров’я й привабливі, мов нестругана шалівка. Лінія талії десь на рівні колін. Та Сюзен уже помалу заповнювала простір всередині сукні з давніх причин, яким панна Делькрос не приділяла належної уваги на уроках біології й гігієни — чи то з забудькуватості, чи то з розгубленості. Дівчата йшли з її уроків з невловним відчуттям, ніби їм світить шлюб хіба що із кроликами. (Сюзен ішла з тих уроків із відчуттям, ніби муляж скелета, що висів на гаку в кутку, когось їй нагадував...)

Переважно люди спинялися й роздивлялися її через волосся. Воно було геть білим, чорне лише одненьке пасмо. За шкільними правилами, волосся треба було заплітати у дві коси, та з невідомих причин волосся Сюзен не трималося купи, виплутувалося й зрештою набувало природної для себе форми — пасем звивистих, ніби змії на голові Медузи Торгони[2].

А ще була родима пляма, чи як це назвати. Вона проступала, варто було зашарітися — три бліді лінії, що тягнулися щокою й мали такий вигляд, ніби їй щойно дали ляпаса. Коли Сюзен гнівалася, а ставалося це вкрай часто, бо світ навколо влаштований нестерпно по-дурному, лінії ніби світилися білим зсередини.

Теоретично, вона зараз мусила б бути на літературі. Сюзен терпіти не могла літературу. Вона надавала перевагу читанню цікавих книжок. На парті перед нею лежала розкрита «Логіка й парадокси світобудови», і вона читала її, спершись підборіддям на руки.

Одним вухом Сюзен стежила за тим, що відбувалося в класі.

Обговорювали вірш про нарциси.

Авторові вірша нарциси, вочевидь, дуже подобалися.

Сюзен стоїчно витримувала почуте. Це ж вільна країна. Коли вже так хочеться, можна й нарциси любити. Та Сюзен була цілком переконана — й могла донести своє переконання вкрай чітко — що освідчуватися квітам не варто понад сторінку.

Тож вона повернулася до освіти. На її думку, школа її освіті тільки заважала.

Навколо неї відбувався розбір поетового бачення за допомогою непристосованого до цього інструментарію.

Кухню було облаштовано в тому ж ґарґантюанському масштабі, що й решту будинку. Там могла би загубитися ціла армія кухарів. Дальні стіни зникали в присмерку, а димар над пічкою, що тримався тут і там на вкритих сажею ланцюгах і замаслених шворках, зникав у темряві десь за пару кілометрів над підлогою. Принаймні таким він міг здатися невтаємниченим.

Альберт переважно обмежував своє перебування в кухні невеличким клаптиком кахлів, на якому вмішувався буфет, обідній стіл і плита. І крісло-гойдалка.

— Коли він каже «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть», — значить справи кепські, — пробурмотів Альберт, згортаючи папіросу. — Тому я не в курсі, що такі його слова означають насправді. Певно, знову щось собі вигадав.

Єдиний інший присутній у кухні кивнув. Бо рот був зайнятий їжею.

— Вся ця історія з його донькою, — вів своє Альберт. — Ну тобто, донькою? А потім він звідкись дізнався про учнівство. Ніби клопоту бракувало, а він пішов і одного таки привів! От же ж! Самі біди були від нього. І от ти також, якщо задуматися... теж одна з його забаганок. Ти не ображайся, — додав він, бо розумів, до кого говорить, — з тобою ніби все гаразд. Ти працюєш вправно.

Кивок.

— Він усе робить не так, — промовив Альберт. — От у чому біда. Як він почув раз про Вепроніч. Пригадуєш? Довелося з усім тим марудитися — із дубком у горщику, з паперовими сосисками, з вечерею зі свинини, а він собі сидить у паперовому ковпачку й питає «ХІБА ЦЕ ВЕСЕЛО?» Я йому те дрібне письмове приладдя подарував, а він мені що? Цеглину.

Альберт підніс папіросу до рота. Згорнута вона була першокласно.

Тільки першокласний папіросокрут міг зробити її такою тонкою й водночас кривою.

— А цеглина була непогана, це визнаю. Десь досі в мене лежить.

— ПИСК! — сказав Смерть Щурів.

— Це вже точно, тут ти правий, — погодився Альберт. — Цеглину можна й зробити, коли мати справжню за взірець. Він ніколи не вловлює суті. Розумієш, він просто не може до кінця пережити це все. І не вміє забувати.

Він затягувався самосадом, аж доки очі не почервоніли.

— «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть?» Сміх та й годі. Просто сміх.

Він зиркнув на кухонний годинник — винятково за старою людською звичкою. Годинник не працював, відколи Альберт приніс його сюди.

— Зазвичай він десь о цій порі повертається. Мабуть, час зібрати для нього тацю. Не уявляю, що його знов затримало.

Святий сидів під священним деревом, схрестивши ноги й поклавши руки на коліна. Очі його були заплющені, щоби зосередитися на Нескінченності, а з убрання на ньому була сама лише пов’язка на стегна — так він виявляв зневагу до всього дискосвітського.

Перед святим стояв дерев’яний полумисок.

За якийсь час він відчув, що на нього дивляться. Розплющив одне око.

За метр чи два від нього сиділа невиразна фігура. Пізніше він був упевнений, що це була саме чиясь фігура, якоїсь особи.

Описати він ту особу навряд чи зумів би, але ж мусить особа мати бодай якийсь вигляд. Це був він, зросту десь... отакого, і мовби як... точно...

— ДАРУЙТЕ.

— Так, сину мій? — перепитав святий, наморщивши чоло. — Ти чоловічої статі, правда ж? — додав він.

— Я ВАС ДОВГО ШУКАВ. АЛЕ ШУКАТИ Я ВМІЮ.

— Справді?

— КАЖУТЬ, ВИ УСЕ ЗНАЄТЕ.

Святий розплющив друге око.

— Секрет безболісного перебування у світі — відмовитися від світських звичок, відігнати від себе химеру матеріальних цінностей, шукати єдності з Нескінченністю, — повідомив він. — І не тягни рук до мого полумиска з пожертвами.

Він ніяк не міг визначитися із зовнішністю співрозмовника.

— Я БАЧИВ НЕСКІНЧЕННІСТЬ. НІЧОГО ОСОБЛИВОГО.

Святий озирнувся.

— Не мели дурниць, ти не міг бачити Нескінченність. Бо вона нескінченна.

— Я БАЧИВ.

— Ну добре, і яка вона?

— СИНЯ.

Святий ніяково посовався. Щось пішло не так. От коли він швиденько щось бовкає про Нескінченність і прозоро натякає на пожертву, тоді все іде як належить.

— Ні, чорна, — пробурмотів він.

— НЕ ЧОРНА, КОЛИ ДИВИТИСЯ ЗЗОВНІ. НІЧНЕ НЕБО ЧОРНЕ. АЛЕ ЦЕ КОСМОС ТАКИМ ЗДАЄТЬСЯ. А ОТ НЕСКІНЧЕННІСТЬ — СИНЯ.

— То ти, певно, знаєш, як звучить оплеск однією долонею, правда ж? — уїдливо запитав святий.

— ТАК. «ОПЛ». А ДРУГА РУКА РОБИТЬ «ЕСК».

— Ха-ха, ні, тут ти неправий, — відповів святий, відчувши себе на твердішому ґрунті. Він помахав у повітрі долонею: — Жодного звуку, чуєш?

— ЦЕ НЕ ОПЛЕСК. ЦЕ ПОМАХУВАННЯ.

— Ні, це був оплеск. Просто не обома руками. А який відтінок синього, коли ми вже про це?

— ВИ ПРОСТО ПОМАХАЛИ. НЕ ДУЖЕ ПО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ЦЕ, НА МОЮ ДУМКУ. ВІДТІНОК КАЧИНОГО ЯЙЦЯ.

Святий зиркнув гірським схилом униз. Наближалося кілька людей. Волосся прикрашене квітами, один ніс щось дуже подібне на миску з рисом.

— АБО, МОЖЕ, СВІТЛО-БІРЮЗОВА.

— Слухай, синку, — поспішно перебив святий, — чого тобі треба, га? У мене часу не так багато.

— БАГАТО. ПОВІРТЕ МЕНІ НА СЛОВО.

— Чого тобі треба?

— ЧОМУ ВСЕ МУСИТЬ БУТИ ТАК, ЯК ВОНО Є?

— Ну...

— ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ПРАВДА Ж?

— До пуття не знаю. Все мусить бути таємницею, розумієш?

Незнайомець якийсь час уважно дивився на святого, і в того виникло відчуття, ніби череп його зробився прозорим.

— ТОДІ ПРОСТІШЕ ЗАПИТАННЯ. ЯК ЛЮДСЬКІ ІСТОТИ ЗАБУВАЮТЬ?

— Про що?

— ПРО БУДЬ-ЩО. ПРО ВСЕ.

— Це... е-е-е... стається саме собою.

Потенційні послідовники звернули стежкою в їхній бік. Святий поспішно взяв до рук полумисок для пожертв.

— Уявімо, що цей полумисок — ваша пам’ять, — сказав він, подзенькуючи дріб’язком. — У нього вміщується от стільки й не більше, бачиш? Коли щось додається, він переповнюється...

— НІ. Я ВСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ВСЕ. ДВЕРНІ РУЧКИ. ЯК СВІТЛО ВИГРАЄ НА ВОЛОССІ. ЗВУКИ СМІХУ. КРОКИ. НАЙМЕНШІ ПОДРОБИЦІ. ТАК НІБИ ЦЕ СТАЛОСЯ ВЧОРА. ТАК НІБИ ВОНО СТАЛОСЯ ЗАВТРА. УСЕ. РОЗУМІЄТЕ?

Святий почухав лискучу лисину.

— Є такий звичай: щоби забути все, треба записатися в Хапонійський іноземний легіон, випити води з чарівної річки, яка казна-де тече, і пити багацько спиртного.

— О. ТАК.

— Але спиртне знесилює тіло й отруює душу.

— ЯКРАЗ ТЕ, ЩО ТРЕБА.

— Вчителю?

Святий роздратовано озирнувся. Послідовники прибули.

— Хвилинку, я тут говорив до... — Незнайомець зник.

— О, вчителю, ми пройшли довгий шлях... — почав новий учень.

— Заткайся на хвильку, га?

Святий випростав перед собою руку, тримаючи долоню боком, і кілька разів махнув нею в повітрі. Щось пробурмотів собі під ніс.

Послідовники переглянулися. Такого вони не чекали. Зрештою, їхній ватажок зважився:

— Вчителю...

Святий розвернувся й ляснув його по вуху. Звук був точно як оплеск.

— Ага! Ось воно! — вигукнув святий. — Ну, то чого ви хотіли?..

Він завмер, щойно його розум осягнув почуте вухами.

— Чого це він сказав «людські істоти»?

Замислений, Смерть дійшов до місця, де великий білий кінь стояв, мирно споглядаючи гірський краєвид.

— ІДИ СОБІ.

Кінь уважно на нього дивився. Цей кінь був значно розумнішим за більшість інших коней, хоча для цього багато розуму не треба було. Здавалося, він розумів, що з його господарем щось не так.

— НАПЕВНО, Я ТРОХИ ЗАТРИМАЮСЬ, — сказав Смерть і рушив геть.

В Анк-Морпорку не дощило. Це для Імпа було величезною несподіванкою.

Другою несподіванкою стала швидкість витрачання грошей. За цей недовгий час він устиг витратити — чи то втратити — три долари і двадцять сім пенсів.

Втратив він їх, бо поклав у миску перед собою, коли всівся грати, як-от мисливці виставляють муляжі качок, щоби привабити справжніх. Та коли глянув у миску, грошей там уже не було.

Люди прибувають до Анк-Морпорка в пошуках багатства. На жаль, інші також його шукали.

А ще тутешнім не потрібні були барди, навіть ті, хто виборов золоту омелу й столітню арфу на великому фестивалі в Ллямедах.

Імп знайшов собі місцинку на одній з найбільших площ, налагодив арфу й почав грати. Ніхто не звертав на нього уваги, окрім хіба тих, кому він нібито заважав пройти, чи тих, хто цікавився вмістом його миски. Зрештою, коли він уже засумнівався, що правильно вчинив, прибувши сюди, на площу придибало двоє вартових.

— Це він на арфі виграє, Ноббі, — сказав один, трохи поспостерігавши за Імпом.

— Програє.

— Ні, коли направду... — огрядний вартовий насупився й опустив очі. — Ти, певно, все життя чекав, щоби отаке сказати, правда ж, Ноббі? Зуб дам, що ти народився із думкою, що колись настане день, коли хтось скаже «він на арфі виграє», і ти, такий весь із себе кмітливий веселун, скажеш «програє». Ну, молодець, молодець.

Імп припинив грати. Неможливо грати за таких умов.

— Взагаллі-то я виграю. На фестиваллях, де на арфах грають...

— А, то ти з Ллямедів, так? — спитав огрядний вартовий. — З акценту чути. Дуже ви там усі музичні, в тих Ллямедах.

— А мені — то ніби граблями по камінню, — завважив той, що звався Ноббі. — Є в тебе ліцензія, малий?

— Лліцензія?

— У них там у Гільдії музикантів з ліцензіями жорстко, — сказав Ноббі. — Коли упіймають тебе на виступі без ліцензії, то інструмент заберуть і тобі його в...

— Та ну тебе, — сказав інший. — Не лякай малого.

— Скажімо так, флейтистів вони не жаліють, — промовив Ноббі.

— Алле ж музика вілльна, як небо і вітер, — відказав Імп.

— Може, але не тут. Послухай розумних людей, друже, — сказав Ноббі.

— Ніколли про Гілльдію музикантів не чув, — відповів Імп.

— У них контора в Бляшанковому провулку, — сказав Ноббі. — Хочеш бути музикантом, вступи до Гільдії.

Імпа змалечку вчили дотримуватися правил. Ллямедці були дуже законослухняним народом.

— Піду туди якнайшвидше, — сказав він.

Вартові подивилися йому вслід.

— А він у нічній сорочці, — сказав капрал Ноббс.

— Це такі тоги їхні барди носять, Ноббі, — пояснив сержант Колон. Вони рушили далі. — Вони там усі барди, у Ллямедах.

— Як гадаєте, скільки протягне тут?

Колон невпевнено поворушив долонею в повітрі, як роблять ті, хто трохи розбирається у прогнозах:

— Дні зо два чи три.

Вони обійшли мур Невидної академії й пішли Заднім — запилюженим вузеньким провулком, де людей було мало, торговців ще менше, а отже, й вартувати там було приємніше — і причаїтися можна, і закурити, й поміркувати як слід.

— Чули про лососів, сержанте? — спитав Ноббі.

— То риба така, чував про неї.

— А знаєте, що її ото шматочками в консервах продають?

— Так, доходило таке до мого відома.

— То-о-о... Як вони ті консерви однаковими роблять? Лососі же ж і з голови, і з хвоста вужчі.

— Цікаве спостереження, Ноббі. Гадаю...

Вартовий замовк і витріщився на інший бік провулка. Капрал Ноббс простежив за його поглядом.

— Ота крамниця... — сказав сержант Колон. — Та крамниця... була тут учора?

Ноббі придивився до облізлої фарби, засмалюженого віконця, хитких дверей.

— Та ясно. Вона тут завжди була. Зроду-віку.

Колон перейшов дорогу й потер сажу на шибі. Всередині виднілися якісь темні обриси.

— Ага, так, — пробурмотів він. — Просто... Тобто... А вчора вона тут зроду-віку була?

— Сержанте, ви в порядку?

— Ходімо, Ноббі, — сказав сержант, ідучи геть якомога швидше.

— Куди?

— Кудись подалі звідси.

У темних звалищах товару щось відчуло, що вони пішли.

Імп уже встиг оцінити вигляд будівель, що в них засідали гільдії, — помпезний фасад Гільдії найманців, ошатну колонаду Гільдії злодіїв, задимлений, але вражаючий розмахом кратер на місці, де ще вчора була контора Гільдії алхіміків. Тому він був трохи розчарований, коли зрештою знайшов контору Гільдії музикантів. Це була навіть не будівля — просто кілька тісних кімнаток над цирульнею.

Він присів у коричневій приймальні й став чекати. Навпроти нього на стіні писало: «Задля комфортності та всілякого узручнення перебування НЕ МАЙТЕ ГАДКИ ЗАКУРИТИ». Імп у житті своєму не курив ні разу. У Ллямедах і не закуриш, коли все таке вогке. Та йому раптом захотілося спробувати.

Іншими нечисленними відвідувачами були троль і гном. У їхньому товаристві він почувався незручно. Вони весь час на нього витріщалися. Зрештою гном запитав:

— Ви не з тих, ельфонутих?

— Я? Ні!

— Якась у вас зачіска трохи ніби як в ельфонутого.

— Ні, до такого я стосунку не маю. Присягаюся.

— А звідкіля ви? — долучився троль.

— Із Ллямедів, — відповів Імп і заплющив очі. Він знав, що тролі й гноми можуть зробити з тим, хто нагадує їм «ельфика». Хлопці з Гільдії музикантів багато чого могли б у них повчитися.

— А шо то там у вас? — поцікавився троль. Очі йому затуляли два темні скельця, з’єднані дротом і закріплені дротяними гачками над вухами.

— Та арфа, бачте.

— То шо, на ній граєте?

— Так.

— То шо ви, друїд?

— Ні!

Запала мовчанка, доки троль обмізковував наступну репліку.

— Ви в тій сорочці шо друїд якийсь, — бовкнув він за якийсь час.

Гном, який сидів з іншого боку від Імпа, захихотів. Друїдів тролі теж не дуже полюбляли. Представник будь-якого розумного виду, схильного подовгу сидіти у скам’янілих позах, не полюбляв би представників інших видів, схильних тягати чи котити таких сидунів за сто кілометрів, щоби вкопати там до пояса в землю у колі з іншими такими ж невдахами. Цілком поважна причина для праведного гніву.

— У Ллямедах усі таке носять, бачте, — відповів Імп. — Алле я бард! Не друїд. Каміння терпіти не можу.

— Ой-о-ой, — тихо протягнув гном.

Троль оглянув Імпа з голови до ніг, повільно й пильно. А тоді промовив без жодного натяку на мстивість у голосі:

— То шо, ви тут недавно?

— Щойно прибув, — відповів Імп. «Ох, я й до дверей добігти не встигну, — подумав він. — Троль мене на порох зітре».

— Ось вам порада, шоби ви знали. Це така безкоштовна порада, даю її просто так. У цьому місті камінням звуть тролів. Дурні люди отаким образливим словом нас звуть. Назвете троля каменем — і голови своєї не дошукаєтесь. Особливо, коли у вас вушка отакі, як в ельфика. Так шо така порада. Просто так її даю, бо ви бард і музикант, як от я.

— Добре! Дякую! Щиро! — полегшено вигукнув Імп.

Він взяв до рук арфу й видав кілька нот. Це трохи розрядило атмосферу. Усі знали, що з ельфів музиканти ніякі.

— Вапняк Лазурит, — назвався троль і простягнув до нього пальцяту кінцівку.

— Імп І Целлін, — назвався Імп. — До тягання твердих порід не маю жодного стосунку!

Менша, опецькуватіша долоня потягнулася до нього з іншого боку. Імп роздивився руку, з якої вона росла, і та належала гномові. Він навіть для гнома був замалого зросту. На колінах у нього лежав великий бронзовий ріг.

— Толоз Толозсон, — сказав гном. — Ви тільки на арфі граєте?

— На всьому, що має струни, — сказав Імп. — Аллє арфа — цариця музики, бачте.

— Я на всьому граю, що до рота беруть, — сказав Толоз.

— Невже-е? — протяжно вимовив Імп, шукаючи пристойну відповідь. — Ви, мабуть, знаменитість.

Троль підняв з підлоги велику шкіряну торбу.

— А от шо я маю за інструмент, — сказав він, і з торби викотилася купа великих круглих каменів. Вапняк взяв один і клацнув об нього пальцем. Камінь загув.

— Музика, видобута з каменю? — перепитав Імп. — Як ви її звете?

— Звемо її «бррухтогрув», — відповів той. — Означає «кам’яна мелодія».

Усі камені були різного розміру. По-різному вони звучали завдяки висіченим у них тонким дірочкам.

— Можна спробувати? — запитав Імп.

— Та будь ласка.

Імп вибрав менший камінь і клацнув по ньому пальцем. Камінь видав «бом». Ще менший — «бім».

— А як ви на них граєте?

— Стукаю ними.

— А потім?

— Шо «потім»?

— Що, коли стукнули?

— Знов стукаю, — по-простому сказав Вапняк. Він був природженим ударником.

Двері кабінета прочинилися, і звідти визирнув гостроносий чоловік.

— Ви разом чи як?

За легендою, і справді існувала річка, що крапля води з неї позбавляла людину пам’яті.

Багато хто вважав, що йдеться про Анк — води його дійсно можна було ковтнути чи навіть відкусити й розжувати. Ковток з Анка цілком імовірно міг би позбавити пам’яті чи принаймні спричинити щось таке, про що нізащо не хотілось би пам’ятати. Насправді була річка, що вода з неї могла б допомогти. Але й був один нюанс: ніхто не знає, де вона, бо всі, хто діставався до неї, були аж надто спраглими.

Смерть вирішив вдатися до інших методів.

— Сімдесят п’ять долларів? — витріщився Імп. — Тілльки за те, щоби грати?

— Двадцять п’ять доларів за реєстрацію, двадцять відсотків комісії, п’ятнадцять доларів добровільно-примусового річного внеску в пенсійний фонд, — пояснив секретар гільдії пан Шпень.

— Алле в нас немає таких грошей!

Секретар знизав плечима: так, звісно, у світі багато несправедливості, але конкретно ця — не його клопіт.

— Може, ми моглли б запллатити, колли трохи погралли би й заробилли на цьому, — без надії запропонував Імп. — Якби ви, ну, цей, далли нам тиждень чи два...

— Не можу вам дозволити виступати, якщо ви не члени гільдії, — відрізав пан Шпень.

— Але ми не зможемо вступити до гільдії, доки не виступатимемо, — завважив Толоз.

— Саме так, — радісно погодився пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

Це був дивний сміх, геть безрадісний і ніби трохи пташиний. Він цілком пасував зовнішності свого власника, який мав вигляд викопного екземпляра, якого видобули з бурштинової бульки й вбрали в костюм.

Лорд Ветінарі, місцевий патрицій, всіляко заохочував розвиток гільдій. Вони були великими коліщатками в складному й добре відлагодженому механізмі міста. Тут змастити, там шпильку загнати, бо як без цього, — і от уже він цілком собі працює як треба.

А ще в ньому процвітали, як от черв’яки в гної, персонажі типу пана Шпеня. Назвати його поганою людиною, певно, не можна, як-от поганою твариною безпристрасний спостерігач не назвав би чумного щура.

Пан Шпень старанно працював на благо собі подібних. Він життя на це поклав. Адже у світі стільки справ, до яких інші не хочуть братися, а тому вдячні панові Шпеню за все, що він робить. Веде протоколи, наприклад. Стежить за тим, щоби реєстр членства вівся неухильно. Папери. Впорядкування. Колись він належав до Гільдії злодіїв, хоча злодієм у звичному сенсі слова не був. Потім він перейшов на помітне підвищення в Гільдію блазнів, але й блазнем пан Шпень не був теж. І от зрештою намалювалася вакансія секретаря в музикантів.

За правилами він мав би й сам бути музикантом. Тож придбав гребінець і папірець. До нього справи Гільдії музикантів вели самі музиканти, а тому поза реєстром лишалося багато нереєстрового, і внески сплачувалися як мокре горить, і гільдія заборгувала кілька тисяч доларів тролю Хризопразу, і на ту позику набігла вже космічна пеня, і якось було не до прослуховувань на місце секретаря.

Коли пан Шпень уперше розгорнув занедбаний музикантський Гросбух і зовидів масштаби безладу, в душі його ніби щось заспівало. Відтоді він ні про що не шкодував. Радше, переймався відшкодуваннями. І хоч у гільдії були, крім нього, голова й рада, саме пан Шпень вів протоколи і, тихенько всміхаючись сам собі, робив усе так, щоби справи йшли як по маслу. Дивовижний, утім правдивий факт: варто людям скинути з себе ярмо тиранії й спробувати самоорганізуватися, миттєво, ніби гриби після дощу, виринають нізвідки пани Шпені.

Тхе. Тхе. Тхе. Сміх пана Шпеня обернено пропорційно відповідав комічності ситуації.

— Алле це безгллуздя!

— Вітаю в чарівному світі спілчанської економіки, — відповів пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

— А що буде, колли ми гратимемо не вступаючи в гілльдію? — спитав Імп. — Інструменти конфіскуєте?

— Для початку — так. А потім повернемо, так би мовити. Тхе. Тхе. Тхе. А до речі... Ви часом не з тих, ельфонутих?

— Сімдесят п’ять долларів — це просто грабіж! — обурився Імп, коли вони втомлено йшли вечірньою вулицею.

— Гірше за грабіж, — сказав Толоз. — Я чув, у Гільдії злодіїв тільки відсоток беруть.

— А ше вони дають повне членство в гільдії й таке всяке, — пробубонів Вапняк. — Навіть пенсію. А ше на пікнік возять у Квірм шороку.

— Музика має бути віяльною, — сказав Імп.

— То шо нам тепер робити? — спитав Вапняк.

— У вас є якісь гроші? — спитав Толоз.

— У мене долар, — відповів Вапняк.

— У мене кіллька пенні, — сказав Імп.

— Тоді можна непогано попоїсти, — сказав Толоз і вказав на вивіску, — ось тут.

— «Бурові обіди»? — перепитав Вапняк. — Бурові? Це гномське шось? Мащурони й таке інше?

— У нього й для тролів тепер є страви, — запевнив Толоз. — Вирішив відмовитися від расових забобонів на користь заробітку. П’ять страв з вугілля, сім із коксу й сажі, осадові породи для гурманів. Тобі сподобається.

— Гномський хлліб теж є? — поцікавився Імп.

— А ти любиш гномський хліб? — уточнив Толоз.

— Ллюбллю, — сказав Імп.

— Що, справжній гномський хліб? Ти певен?

— Так. Він, бач, смачний і хрумкенький такий.

Толоз знизав плечима.

У закладі було майже порожньо. З-за шинкваса до них визирнув гном у фартуху, зав’язаному під самі пахви.

— Є у вас смажені щури? — спитав Толоз.

— Найкращі смажені щури в усьому клятому місті, — відповів Бур.

— Добре. Мені чотирьох смажених щурів.

— А мені гномського хлліба, — додав Імп.

— А мені коксу, — вичекав на свою чергу Вапняк.

— Щурячі голови чи ніжки?

— Ні, чотирьох цілих щурів.

— І коксу.

— Кетчупу до щурів?

— Ні.

— Точно?

— Без кетчупу.

— А мені кокс.

— І два варені яйця, — сказав Імп. Інші підозріливо глянули на нього. — Що таке? Я просто ллюбллю варені яйця, — пояснив він.

— А мені коксу.

— І два варені яйця.

— І коксу.

— Сімдесят п’ять доларів, — сказав Толоз, коли вони сіли до столу. — Якщо на три помножити — це скільки?

— Багато доларів, — відповів Вапняк.

— Понад двісті, — сказав Імп.

— Я в житті, мабуть, двохсот доларів не бачив, — сказав Толоз. — Принаймні не наяву.

— Може, заробимо якось? — спитав Вапняк.

— Ми не можемо зароблляти музикою, — сказав Імп. — Такі правилла гілльдії. Коли спіймають нас, то заберуть інструменти й застромллять нам... — він затнувся. — Коротше кажучи, погано бути фллейтистом у такому випадку, — додав він по пам’яті.

— Думаю, що й тромбоніста таке не ощасливить, — сказав Толоз, посипаючи щура перцем.

— Я не можу тепер повертатися додому, — сказав Імп. — Я казав їм... Не можу поки що додому. Якби й міг повернутися, то зароблляв би тяганням каміння, як мої брати. Вони тілльки те й робллять, що брилли коллами склладають.

— Якби я зараз додому подався, то там би друїдів мочив.

Вони дуже обережно відсунулися трохи подалі один від одного.

— Тоді треба виступати там, де нас гільдія не знайде, — осінило Толоза. — Знайдемо, де щось таке відмочити.

— Мочити — не проблема, — впевнено сказав Вапняк.

— Я про виступ, — пояснив Толоз.

— Я й на виступах можу.

— Так уже сталося, — змінив тему Толоз, — що я знаю місцини у цьому місті, де не так уже люблять відраховувати гільдіям відсотки. Можна там трохи пограти і заробити грошей без проблем.

— Разом утрьох? — спитав Імп.

— Чому ні.

— Алле ми граємо томську музику, ллюдську музику й тролльську музику, — завважив Імп. — Я не певен, що можна їх поєднати. В сенсі, гноми сллухають томську музику, ллюди — ллюдську, а троллі — тролльську. Що в нас вийде, колли все це змішати? Це буде жахлливо.

— Але ми добре ладнаємо, — сказав Вапняк, підвівшись і взявши сільничку з шинкваса.

— Ми всі музиканти, — сказав Толоз. — У нас не так, як у простих людей.

— Ага, точно, — сказав Вапняк і сів.

Щось хруснуло. Вапняк підвівся.

— Ох, — сказав він.

Імп нахилився. Повільно і вкрай обережно забрав із лавки залишки арфи.

— Ох, — повторив Вапняк.

— Я її на фестиваллі виборов, — сказав Імп.

— Можна її склеїти? — спитав Толоз, трохи помовчавши.

Імп похитав головою.

— Бач, у Ллямедах не ллишилося нікого, хто вмів би, — сказав він.

— Так, але на вулиці Вправних ремісників...

— Мені так шкода. Чесно, дуже шкода. Не знаю, як вона там опинилась.

— Ти не винний.

Імп спробував — безуспішно — скласти докупи уламки. Але не можна скласти докупи поламаний інструмент. Він пригадав, як барди про це розповідали. Інструмент мав душу. Всі інструменти її мали. Коли вони ламалися, їхні душі відлітали геть, ніби птахи. Зібрані докупи уламки лишалися просто річчю, просто набором зі шматків дерева й дроту. На такому можна грати, і невтаємничений слухач може навіть не помітити різниці, та... Так само можна зіштовхнути когось зі скелі, потім зшити докупи й сподіватися, що загиблий оживе.

— Е-е-е... Може, ми могли би знайти тобі нову? — озвався Толоз. — Є така... симпатична музична крамничка в Задньому... — він затнувся. Звісно, була симпатична музична крамничка в Задньому провулку. Вона ж завжди там була. — У Задньому провулку, — повторив він, ніби запевняючи сам себе. — Точно можна там іншу знайти. У Задньому. Завжди там була та крамниця.

— Алле не точно таку, — відповів Імп. — Майстер, перш ніж торкнутися до дерева, мусив два тижні сидіти в печері під водоспадом, загорнутий у воллячу шкуру.

— Нащо?

— Не знаю. Така традиція. Мусить звілльнити розум від зайвих думок.

— Але ж мусить бути якась заміна, — завважив Толоз. — Щось тобі знайдемо. Який музикант без інструмента.

— У мене грошей немає, — сказав Імп.

Толоз по-дружньому ляснув його по спині.

— Яка різниця! У тебе друзі є! Ми тобі допоможемо! Це найменше, що ми можемо для тебе зробити.

— Алле все, що в нас булло, ми на вечерю витратилли. Немає білльше грошей.

— Ти якось похмуро на все дивишся, — сказав Толоз.

— Ну, так. Алле грошей, бач, у нас немає.

— Я щось придумаю, — запевнив Толоз. — Я гном. Ми на грошах знаємося. Майстер грошових справ — це практично моє друге ім’я.

— Шось задовго для другого імені.

Коли вони дійшли до крамниці, яка розташувалася точно навпроти височезного муру Невидної академії, було вже майже темно. Крамниця була схожа одночасно на склад музичних інструментів і на комісійну чи ломбард, бо в кожного музиканта трапляються в житті періоди, коли він ладен тимчасово пожертвувати інструментом заради можливості попоїсти й поспати не просто неба.

— Ти тут хоч раз шось купував? — спитав Вапняк у Толоза.

— Ні... Ніби не пригадую.

— Вона зачинилась.

Толоз погрюкав у двері. За якийсь час ті прочинилися, і крізь вузьку шпарину почасти показалося обличчя пристаркуватої жінки.

— Ми хочемо придбати інструмент, пані, — сказав Імп.

Одне око й кутик рота зміряли його з голови до п’ят.

— Ти людина?

— Так, пані.

— Ну, гаразд.

Освітлювало крамничку кілька свічок. Стара повернулася в укриття за прилавком і звідти дуже уважно спостерігала за відвідувачами — чи ті бува не мають наміру прийти потім і вбити її уві сні.

Учасники тріо обережно просувалися серед товарних завалів. Здавалося, інструменти сюди стікалися багато століть — хтось приносив їх і більше не повертався. Музиканти — вони такі, в них частенько туго із грішми. Це практично друге визначення музичного фаху. Тут були бойові роги. Лютні. Барабани й литаври.

— Тут сам мотллох, — ледь чутно пробурмотів Імп.

Толоз здмухнув пил із вигнутого дерев’яного рога і, піднісши до рота, видув із нього звук, що нагадував передсмертний писк варених бобів на розжареній сковорідці.

— Я так розумію, там миша вмерла, — сказав він, заглянувши всередину.

— А не треба все підряд до рота тягти, — огризнулася стара.

На іншому кінці крамниці, судячи з бренькоту, зійшла мідна лавина.

— Даруйте, — озвався Вапняк.

Толоз підняв кришку геть незнайомого Імпові інструмента. Під кришкою був ряд клавіш, і коли Толоз пробігся по них опецькуватими пальцями, інструмент видав сумний, по-олив’яному дзвінкий звукоряд.

— Що це? — прошепотів Імп.

— Може, клавесин якийсь, — сказав гном.

— Згодиться нам?

— Навряд.

Імп випростався. Він відчував, ніби хтось за ним стежить. Стара точно стежила, але був хтось іще...

— Все даремно. Тут нічого длля мене нема, — голосно сказав він.

— Га, що там? — озвався Толоз.

— Я казав, що...

— От воно знов.

Позаду них щось кілька раз грюкнуло, Вапняк вивільнив із завалів навколо стелажа контрабас і спробував у нього подути.

— Якийсь звук був дивний, коли ти говорив, — сказав Толоз. — Скажи щось.

Імп замислився, як буває з людьми, які все життя говорять певною мовою, а потім їх просять нею «щось сказати».

— Імп? — зважився він.

Врум-врум-врум.

— Це звідтіля...

Ва-уа-уа.

Толоз посунув стос старезних нотних збірок. За ним виявилося музичне кладовище, де розкладалися, серед іншого, дірявий барабан, кілька ланкрійських волинок без труб і половинка кастаньєти — певно, призначена для виконавців дзен-фламенко.

І ще дещо.

Гном витягнув ту штуку. Можна було б умовно назвати її гітарою, вирізаною з суцільного шмату старовинного дерева тупим кам’яним долотом. І хоча гноми переважно не грали на струнних, Толоз здатен був упізнати гітару. Вона мала би нагадувати жіночі форми, хіба тільки ті форми не мали ніг, а натомість мали довгу шию й забагато вух.

— Імпе?

— Що?

Во-уо-уо. Звук був тривожним і зубастим, ніби пилка. Інструмент мав дванадцять струн, але корпус його був суцільним, не порожнистим. Це була радше дошка зі струнами.

— Воно на твій голос зреагувало, — пояснив Толоз.

— Алле як?..

Вау-ва.

Толоз притиснув струни й жестом покликав інших двох підійти ближче.

— Тут до академії зовсім близько, — прошепотів він. — Чаклунство витікає звідти потроху. Це відомий факт. Може, якийсь чарівник оце заставив. Дарованому щуру в зуби не заглядають. На гітарі вмієш?

Імп зблід.

— У сенсі, народне щось?

Він узяв інструмент. У Ллямедах народну музику не схвалювали, а тих, хто прагнув співати народних пісень, всіляко відмовляли: вважалося, що коли вже хтось так хоче косити конюшину й позирати на гарну дівчину, то цілком має на це право, хай би тільки пісень про це не писав. Гітари мали не найкращу репутацію — мовляв, грати на них якось... занадто просто.

Імп узяв акорд. Звук не був схожим ні на що з чутого ним доти: він дивним чином резонував і відлунював, ніби тікаючи й ховаючись серед звалищ інструментів, а тоді вертався, самостійно набувши неочікуваних гармонік. Від нього хребет свербів. Але навіть найгіршим музикантом на світі неможливо бути без бодай якогось інструмента...

— Непогано, — Толоз, розвернувся до старої й прискіпливо запитав: — Ви ж не скажете, що це музичний інструмент, правда? Гляньте тільки одна дошка лишилася.

— Толлозе, я не думаю, що... — почав Імп. Струни бриніли під його пальцями.

Стара оглянула інструмент.

— Десять доларів, — сказала вона.

— Десять доларів? Десять доларів? — перепитав Толоз. — Воно й двох не варте!

— Ага, — сказала стара. А тоді її обличчя якось по-неприємному пояснішало — так, ніби йшла на бій, у якому завиграшки переможе.

— А ще воно старезне, — додав Толоз.

— Антикварне.

— Ви хоч чули, як воно звучить? Годі налаштувати.

— Самобутньо. Таких майстрів у наш час і не знайти вже.

— Бо вони перевчилися робити як треба!

Імп опустив погляд на інструмент. Струни бриніли самі собою. Вони були синюваті й ніби розпливчасті — неначе ніколи не завмирали до кінця.

Він підніс інструмент до обличчя й прошепотів: «Імп». Струни тихо загули.

Тепер він побачив крейдяну мітку. Майже стерту. Просто відмітка. Крейдяна риска...

Толоз увійшов у раж. Кажуть, ніхто не вміє так торгуватися, як гноми, які поступаються кмітливістю й безсоромністю хіба тільки сухеньким стареньким пані. Імп спробував зосередитися на тому, що відбувається.

— Ну, гаразд, — саме казав Толоз. — То по руках, так?

— По руках, — сказала стара. — От тільки не смій на долоню плювати, це негігієнічно.

Толоз розвернувся до Імпа.

— Гадаю, я непогано впорався, — сказав він.

— Добре. Сллухай, це дуже...

— Є дванадцять доларів?

— Що?

— Задешево сторгував.

Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.

— Казав же, що не маю грошей! — просичав Імп.

— Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?

— Так!

— Навіть дванадцяти доларів?

— Так!

Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.

— Скільки за все?

— П’ятнадцять доларів, — сказала стара.

Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...

Імп закляк.

— Ану дай, дай я гляну, — швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. — Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!

— Не візьму, — озвалася стара. — Воно в тролячій пащі побувало!

— А яйця, певно, їсте, так? — огризнувся Толоз. — І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби — чистий діамант.

Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.

— Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, — сказав Толоз.

— А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, — сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.

— А могли ж просто його в неї відібрати, — сказав Толоз уже надворі.

— Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, — заперечив Імп.

— Саме так! Я про це й кажу! — Толоз глянув на Вапняка. — І в тебе таких повен рот?

— Ага.

— А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...

— Навіф і не думай, — спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.

— Слухайте, вище носа, — сказав Толоз. — Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.

— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.

— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.

Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.

У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.

Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.

Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.

— ПИСК!

Сюзен глянула вбік.

На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.

Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.

— ПИСК!

Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, — принаймні так пишуть у книжках.

— Тебе не існує, — сказала Сюзен. — Ти просто крихта сиру.

— ПИСК?

Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й наполегливо на неї вказало.

Відкинувши раціональні аргументи, Сюзен нахилилася і розкрила долоню. Створіння вилізло на неї — його ніжки були колючі, мов голки, — і вичікувально подивилося на дівчину.

Сюзен піднесла долоню зі створінням на рівень очей. Гаразд, нехай це й плід її уяви. Мабуть, варто поставитися до цього серйозно.

— Ти ж не збираєшся скиглити про «бідні мої вушка, мої вусики», правда? — тихо спитала вона. — Якщо так зробиш, піду й викину тебе в нужник.

Щур похитав черепом.

— А ти справжній?

— ПИСК! ПИСК-ПИСК-ПИСК...

— Слухай, я не розумію, — терпляче сказала Сюзен. — Я щурячою не володію. У нас із сучасних мов тільки хапонійська, і нею я вмію казати тільки «Верблюд моєї тітки провалився в міраж». Тож якщо ти уявний, то не міг би ти спробувати побути трохи... приязнішим?

Скелет, навіть крихітний, не такий уже й приязний на вигляд, незважаючи на відкрите обличчя і широку усмішку. Але відчуття... ні, радше... пам’ять, що виринала звідкись із глибин розуму, підказувала Сюзен, що це створіння було не просто справжнім, а й на її боці. Це було незвично. На її боці зазвичай була тільки вона сама.

Щур так нервував, ніби на той світ спізнювався. Якусь мить дивився на Сюзен, а тоді одним рухом вхопив крихітну косу в зуби, зіскочив з її долоні на класну підлогу й чкурнув між парт.

— Про тебе навіть і не скажеш, що в тебе вушка є чи вусики, — промовила услід Сюзен. — Принаймні буквальні.

Скелетний щур зник у стіні.

Сюзен повернулася до книжки й зайшлася жадібно читати про парадокс подільності Нонеза, який доводив неможливість падіння з колоди.

Перша репетиція в них була того ж таки вечора у маніакально-чистій Толозовій кімнаті. Житло він винаймав на задвірках кожум’яцької артілі, що на вулиці Федри. Тут чутливі вуха Гільдії музикантів їм точно не загрожували. А ще стіни кімнати були наново пофарбовані й начисто вимиті. Усе блищало. У житлах гномів не буває тарганів, чи мишей, чи інших шкідників. Принаймні доки ті гноми в змозі тримати сковорідку.

Імп і Толоз спостерігали, як троль вправляється з каменями.

— Шо скажете? — спитав він.

— Оце і все, що ти робиш? — спитав Імп, подумавши.

— Це ж камені, — терпляче сказав троль. — Це все, що з ними можна робити. Тоц-тоц-тоц.

— Гм. Можна я спробую? — спитав Толоз.

Він всівся перед рядом каменів і якийсь час їх роздивлявся. Тоді поміняв кілька з них місцями, дістав із ящика з інструментами два молотки й на пробу постукав ними по каменях.

— Отже, спробуємо...

Тадада-ДАМ.

Поряд із Імпом на гітарі загули струни.

— Ти не прийшла-а, — драматично протягнув Толоз.

— Що? — спитав Імп.

— Та це був у нас такий жарт музичний, не зважай. Типу як «перечепився і впав».

— В сенсі?

Там-тада-тадам... та-ДАМ.

— Перечепитися і впасти — це звичне діло, — сказав Вапняк.

Імп з осудом подивився на камені. Ударні інструменти в Ллямедах теж не любили. Барди казали, що хто завгодно може лупасити палицею по камінню чи порожній колоді. Це не музика.

Крім того, — і тут вони зазвичай переходили на шепіт, — це надто по-тваринному.

Гітара гула. Здавалося, вона підспівувала в такт.

Раптом Імпа осяяло, що з ударними можна робити багато чого.

— Можна мені? — спитав він.

Узяв молотки. Гітара тихо схлипнула.

Минуло сорок п’ять секунд, і він опустив молотки. Луна затихла.

— Нащо ти мене по шолому гупнув наприкінці? — обережно спитав Толоз.

— Даруй, — попросив вибачення Імп. — Гадаю, мене занеслло. Здаллося, що ти таріллка.

— Це було дуже... незвично, — сказав троль.

— Музика... живе в цих каменях, — пояснив Імп. — Треба просто випустити її. Музика живе в усьому, якщо вміти сллухати.

— Дай-но я той мотив спробую, — сказав Вапняк і всівся за камені знов.

Па-бам-бом-ба-де-бом-ба-бім-ба-дум.

— Що ти з ними зробив? — спитав він. — Вони ніби... сказилися.

— А мені сподобалось, — сказав Толоз. — Звучить значно краще.

Тієї ночі Імп спав на підлозі, затиснутий між крихітним ліжком Толоза й здоровезною брилою Вапняка. Невдовзі він захропів.

Струни гітари тихо гули в унісон йому під боком. Приспаний їхнім майже нечутним співом, він геть забув про свою арфу.

Сюзен прокинулася. Щось скубало її за вухо. Вона розплющила очі.

— ПИСК!

— Ох, ні...

Вона сіла на ліжку. Решта дівчат спали. Вікно було відчинене, як і належало за правилами пансіону, де заохочували дихання свіжим повітрям. Воно було доступне у великих обсягах безкоштовно.

Скелетний щур застрибнув на підвіконня і, упевнившись, що Сюзен на нього дивиться, зістрибнув у ніч.

Коли Сюзен це побачила, перед нею постав вибір: заснути знову чи піти за щуром.

І це було би цілковитою дурницею. Так чинили тільки слабкі духом персонажі з книжок. І опинялися в якомусь дурнуватому світі з ґоблінами й пришелепкуватими тваринами, які вміли говорити. І всі ті персонажі були сумними, плаксивими дівчатками. Вони весь час дозволяли подіям ставатися із ними й не докладали жодних самостійних зусиль. Тільки ходили й приказували «ох, божечки» й «ой леле», коли було цілком очевидно, що будь-яка людина при розумі давно б вже привела до ладу тамтешнє неподобство.

Насправді, коли з цього боку поглянути, то піти за щуром — це навіть спокусливо... У цьому світі забагато розхлябаності, коли йдеться про мислення. Сюзен завжди казала собі, що саме таким, як вона — якщо, звісно, такі, як вона, ще існують, — належало розгрібати цей розгардіяш.

Вона вбралася у домашній халат, вилізла на підвіконня, звісилася назовні й, трохи повисівши, зісковзнула у квітник.

Крихітний силует щура дріботів газоном у місячному сяйві. Вона обійшла газон і пішла до стайні, куди щур саме забіг і зник у пітьмі.

Сюзен вичекала кілька хвилин. Вона відчувала, як трохи підмерзає і як геть не трохи виставляє себе дурепою. Щур повернувся, тягнучи за собою щось, що значно перевищувало за розмірами його самого. Щось схоже на ганчір’яний згорток. Щур обійшов його і дав йому добрячого копняка.

— Та годі, годі!

Згорток розплющив одне око й отетеріло поводив ним, аж доки не помітив Сюзен.

— Попереджаю, — сказав згорток, — що віщування не практикую.

— Тобто? — перепитала Сюзен.

Згорток перевернувся, невпевнено зіпнувся на ноги й розправив два поскубаних крила. Щур припинив його копати.

— Я ж крук, хіба ні? Один із небагатьох птахів, здатних говорити. І от люди щоразу, як мене бачать, кажуть «а ну скажи щось, накаркай нам»... Якби ж вони мені щоразу ще й пенні давали, коли про таке просять, я би...

— ПИСК!

— Та зажди, зараз, — крук розпушив пір’я. — Оце створіння — це в нас Смерть Щурів. Помітила косу й мантію, так? Смерть Щурів. Велике цабе в щурячому світі.

Смерть Щурів вклонився.

— Зазвичай нишпорить попід клунями й усюди, де люди лишають мисочки з висівками й стрихніном. Він у нас дуже відповідальний.

— ПИСК.

— Ясно. А від мене воно, тобто він, чого хоче? Я ж не щур, — завважила Сюзен.

— Слушне зауваження, — визнав крук. — Слухай, я не просив про все це. Спав собі на своєму черепі, і от уже мене хапають за ногу й волочать кудись. Адже я, будучи круком, цілком природно беру участь в окультних...

— Даруй, — сказала Сюзен, — та мені здається, що все це один із тих снів, тому я би хотіла дещо з’ясувати. Ти сказав, що спав собі «на своєму» черепі?

— О, ні, не на своєму власному, — уточнив крук. — На чиємусь.

— На чиєму?

Крук божевільно закотив очі. Йому ніяк не вдавалося так влаштуватись, щоби вони дивилися в один бік. Сюзен стрималася від того, щоби рухатися за ними слідом.

— Звідки мені знати? На них імен не пишуть. Просто череп. Слухай... Я працюю на цього чарівника, так? Там, у місті. Сиджу на черепі цілими днями й каркаю на людей...

— Нащо?

— Бо крук, який сидить на черепі й каркає на відвідувачів — важливий складник чарівничого антуражу, як-от величезні опливлі свічки й старе крокодиляче опудало, що звисає зі стелі. Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось. Так от, у пристойного чарівника може й не бути тих усіх посудин із зеленими рідинами, що побулькують собі в кутку, а от без крука, який сидить на черепі й кряче...

— ПИСК!

— Слухай, тобі краще про все це поговорити з людьми, — сказав крук утомлено. Одне його око знов зосередилося на Сюзен. — Оцей-от тебе в подробиці не посвячуватиме. Щури не розводяться на філософські теми, коли помирають. Так чи інак, а я тут єдиний його знайомий, який володіє мовою...

— Люди володіють мовою, — перебила Сюзен.

— Ох, звісно, — сказав крук, — та з людьми головна заковика, я би сказав навіть, що головна їхня відмінність полягає в тому, що їм не притаманно прокидатися посеред ночі від писку щурячого скелета, якому закортіло знайти собі перекладача. Крім того, для людей він невидимий.

— Для мене видимий.

— Он як. Гадаю, отут ми й додлубалися до м’якоті, розкусили горішок, дійшли, словом, до суті, так би мовити.

— Слухай, — сказала Сюзен. — Я хочу, щоби ти знав, що я в усе це ніскілечки не вірю. Я не вірю в Смерть Щурів у мантії з косою.

— Він просто перед тобою стоїть.

— Це не привід у нього вірити.

— Бачу, ти справді здобула неабияку освіту, — в’їдливо завважив крук.

Сюзен пильно дивилася вниз на Смерть Щурів. Глибоко в його очицях палахкотіли сині вогники.

— ПИСК.

— Штука в тому, — сказав крук, — що він знову зник.

— Хто?

— Твій... дід.

— Дід Лежек? Як він міг знову зникнути? Він же помер!

— Твій... е-е-е... інший дід?..

— У мене не...

Десь із дна її пам’яті почали важко, мов із болота, виборсуватися спогади. Щось про коня... і про кімнату, де все шепотіло. І ще там, здається, була ванна. І пшеничні поля мали до цього якийсь стосунок.

— Ось що буває, коли люди відряджають дітей здобувати освіту, — сказав крук, — замість того, щоби з ними говорити.

— Я вважала, що мій інший дідусь теж... помер, — промовила Сюзен.

— ПИСК.

— Щур каже, що ти мусиш піти з ним. Це дуже важливо.

Сюзен уявила, як над нею тяжіє постать войовничо налаштованої, мов валькірія, панни Дупс. Яка дурість.

— Ох, ні. Зараз уже, мабуть, по півночі. А в мене завтра іспит із географії.

Крук здивовано роззявив дзьоба.

— Вухам своїм не вірю.

— Ти справді вважаєш, що я слухатимуся якогось... кістлявого щура й говіркого крука? Я пішла.

— Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.

— Але в мене часу немає, — простогнала Сюзен.

— Ах часу. Час — це всього лише звичка. Час не такий уже й важливий чинник для тебе.

— Чому?

— Доведеться самій дізнатися, ну ж бо.

— ПИСК.

Крук збуджено підстрибував на місці:

— Можна, я скажу? Можна, я скажу? — пропищав він і, закотивши очі, знову витріщився на Сюзен. — Твій дід... та-да-да-ДА... Смер...

— ПИСК!

— Колись вона мусить дізнатися, — завважив крук.

— Смердить? Мій дід смердить? — спитала Сюзен. — Ви мене сюди посеред ночі витягли, щоби поговорити про неприємні подробиці старіння?

— Я не збирався казати, що він смердить, я хотів сказати, що твій дід... та-да-да-ДА... С...

— ПИСК!

— Ну гаразд, роби як знаєш!

Сюзен відступила назад, доки її двоє сперечалися. А тоді підхопила подоли халата й сорочки й рвонула навпереріз через вогкий газон. Вікно було досі відчинене. Вона ступила на підвіконня першого поверху, спромоглася вчепитися за карниз, підтягнутися й залізти у вікно своєї спальні. Там вляглася на ліжко й накрилася ковдрою з головою...

За якийсь час вона зрозуміла, що така поведінка не личить розумній людині. Але голови з-під ковдри все одно не висунула.

Їй снилися коні, карети й годинник без стрілок.

— Гадаєш, ми могли краще впоратися?

— ПИСК?

— «Та-да-да-ДА».

— ПИСК?

— Як ти хотів? «Твій дід — Смерть?» Отак просто? А як же урочистість моменту? Люди полюбляють драму.

— ПИСК, — завважив Смерть Щурів.

— У щурів усе інакше.

— ПИСК.

— Я так розумію, час закруглятися, — сказав крук. — Ми, круки, не нічні птахи, щоб ти знав, — він почухав дзьоба ногою. — А ти тільки щурів доправляєш чи мишей, хом’яків, тхорів та інших подібних також?

— ПИСК.

— А піщанок? Як там з піщанками?

— ПИСК.

— Хто б міг подумати. Ніколи не знав. То є й Смерть Піщанок? Дивовижно, як ви встигаєте їх усіх із коліщаток вихоплювати на бігу...

— ПИСК.

— Як собі знаєш.

Бувають люди дня й нічні створіння.

Важливо пам’ятати, що нічні створіння — це не просто люди дня, які засиджуються допізна, бо вважають, що це їх робить цікавішими й крутішими.

Щоби перейти з однієї категорії в іншу, недостатньо блідого обличчя й товстого шару чорних тіней для повік.

Але спадковість, звісно, тут може зарадити.

Крук виріс у вічно напіврозваленій й зарослій плющем Вежі мистецтв, що височіє над Невидною академією у дальній частині Анк-Морпорка. Круки від природи розумні птахи, і витоки магії, яка зазвичай посилює усе, зробили своє. У крука не було імені. Тварини зазвичай не переймаються іменами.

Чарівник, який вважав себе власником крука, звав його Карком, але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.

Крук полетів назад до чарівника, влетів крізь відчинене вікно й зайняв своє місце на черепі.

— Бідося, — сказав він.

— Така вона, доля, — озвався череп.

— Розумію її намагання бути як усі. Зважаючи на обставини.

— Так, — озвався череп. — Виходь із гри, доки сам собі хазяїн, от як я скажу.

Власник зерносховища в Анк-Морпорку влаштував чистку. Смерть Щурів чув віддалений гавкіт тер’єрів. На нього чекала важка робоча ніч.

Доволі важко описати мисленнєві процеси, що протікали в черепі Смерті Щурів, чи навіть стверджувати сам факт їхнього протікання. У нього було відчуття, що не варто було залучати крука, але люди в усьому покладаються на слова. Щури не думають наперед, принаймні в загальному розумінні. У загальному розумінні Смерть Щурів був дуже й дуже занепокоєний. Про освіченість він якось заздалегідь не подумав.

Наступного ранку в Сюзен не виникло потреби вдавати неіснування. На географії перевіряли знання про рівнини Сто[3], основні експортні товари рівнин Сто[4], фауну й флору рівнин Сто[5]. Варто було визначити спільний знаменник, і далі все було ясно. Вихованкам треба було розмалювати контурну карту. В хід пішли переважно зелені олівці. На обід були «мерцеві пальці» й «окатий пудинг», які послужили здоровим баластом для пообідніх занять, а саме для спорту.

Спортом у пансіоні опікувалася Залізна Лілі, яка, коли вірити чуткам, голилася і могла тягати гирі зубами. Грім її заохочувальних вигуків розкочувався над майданчиком, і зводилися вони переважно до «вріжте йому, трясогузки косоокі!»

Панна Дупс і панна Делькрос у такі дні воліли тримати вікна зачиненими. Панна Дупс ковтала підручники з логіки сторінка за сторінкою, а панна Делькрос, вбрана у щось, що вона вважала тогою, вправлялася в евритміці в спортзалі[6].

Люди дивувалися, як добре Сюзен давався спорт. Принаймні певні його види. Хокей, лакрос і раундерз — завжди. Загалом, будь-який спорт чи гра, де треба було тримати в руках видовжені предмети й ними замахуватися. Коли Сюзен вела м’яч до воріт із виразом крайньої зосередженості на обличчі, воротарки знічувалися і, всерйоз сумніваючись у захисній здатності воротарської форми, падали на землю, а м’яч зі свистом пролітав над ними на рівні пояса.

Про загальну людську тупість, на думку Сюзен, красномовно свідчив той факт, що, незважаючи на виняткову здібність до таких ігор, ніхто не хотів її брати до себе в команду.

Навіть товстеньких прищавих дівчаток брали охочіше. Це була така кричуща нелогічність, і вона геть не розуміла, чому з нею так чинять.

Вона пояснювала іншим дівчатам, як класно вміє грати, і навіть показувала, а тоді говорила, що тільки цілковита дурепа не схоче взяти її в команду. Та з якихось нестерпно незрозумілих причин це не давало жодного результату.

Того дня по обіді Сюзен вирішила взяти відгул. Офіційні правила дозволяли вихованкам піти на прогулянку замість занять спортом, якщо тільки вони йшли гуляти не поодинці. Зазвичай дівчата під час таких прогулянок ішли в місто й купляли смажену картоплю з рибою в якій-небудь засмальцьованій забігайлівці в Тритрояндовому провулку: смаженого вихованкам у пансіоні не давали, бо панна Дупс вважала це нездоровою їжею, а тому вони розживалися смажениною в місті за першої-ліпшої нагоди.

Дівчата мусили ходити групами по троє чи більше. Небезпека, з умоглядної точки зору панни Дупс, не чигає звідусіль на дівчат, які ходять більш як по двоє.

У будь-якому разі, навряд небезпека чигатиме на групу, в якій є принцеса Гагата й Глорія Бабайдоттір.

Власники пансіону спершу трохи переймалися, що серед вихованок буде тролиня, але Гагатин батько був царем цілої гори, а царські особи тільки на користь бюджету й репутації. Крім того, — як казала панна Дупс панні Делькрос, — це обов’язок пансіону, підтримувати тих, хто виявляє прагнення поводитися у справжньому суспільстві як належить, а ще той трольський цар дуже милий і запевняв, що не в змозі й пригадати, коли востаннє їв мислячу істоту. Зір у Гагати був не дуже, тому її звільнили від перебування на сонці й в’язання кольчуг на уроках праці.

А от Глорію звільнили від фізкультури через схильність погрожувати всім навколо сокирою. Панна Дупс натякала, що сокира — не дівоча зброя, та Глорія завважила, що навпаки, бо сокира дісталася їй від бабуні, яка все життя прожила з тією сокирою й начищала її щосуботи, навіть якщо не користувалася нею цілий тиждень. У її манері триматися за руків’я було щось таке, що змусило відступити навіть панну Дупс.

Щоби показати охочість до компромісу, вона не носила свій залізний шолом, а бороду хоча й не голила — бо не було такого правила, що дівчата мусять зголювати бороду довжиною сантиметрів зо тридцять, — зате заплітала в коси. І вплітала в них стрічки гербових кольорів пансіону.

Чомусь Сюзен почувалася в їхньому товаристві своєю, і панна Дупс навіть обережно висловила схвалення з цього приводу. Як мило, що в Сюзен є з ким бути нерозлийводою. Ця заява спантеличила Сюзен. Вона й гадки не мала, що хтось може вжити в прямій мові слово «нерозлийвода».

Троє дівчат відійшли до букової алеї вздовж майданчика.

— Не розумію цього вашого спорту, — сказала Глорія, дивлячись на зграю задиханих молодих жінок, що стрімголов гасали полем туди-сюди.

— Є така трольська гра, — сказала Гагата, — називається аарґрууга.

— Яку неї грати? — спитала Сюзен.

— Ну... відриваєш людині голову й копаєш її так і сяк, взувшись у спеціальні обсидіанові чоботи, аж доки гол не заб’єш чи голова та не лусне. Але в неї більше вже ніхто не грає, — поспішно додала вона.

— Мабуть, не грає, — погодилася Сюзен.

— Гадаю, таких чоботів просто більше не шиють, — сказала Глорія.

— Якби вони там зараз у аарґруугу грали, то Залізна Ділі зараз бігала би й волала «по голові бийте, трясогузки косоокі», — сказала Гагата.

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Гадаю, — обережно сказала Глорія, — що вона б так насправді не волала.

— Цей, а ви нічого... дивного останнім часом не помічали? — змінила тему Сюзен.

— Дивного в якому сенсі? — перепитала Глорія.

— Ну, як... щурів... — сказала Сюзен.

— Не бачила я тут щурів, — сказала Глорія. — А я пильно дивилася.

— Ну, в сенсі... дивних щурів, — пояснила Сюзен.

Вони якраз були навпроти стайні. Зазвичай там тримали двійко коней для карети, а протягом навчального року — ще кількох коней, із якими вихованки, їдучи з дому, не змогли попрощатися.

Є такі дівчата, що їх під страхом смерті не змусиш прибирати у себе в кімнаті. Натомість вони ладні битися за честь вигрібати гній зі стаєнь. Сюзен такою надприродною парадоксальністю не вирізнялася. Вона нічого не мала проти коней, але не розуміла цього всього умлівання за вудилами, вуздечками й путами. А також нащо міряти їхній зріст п’ядями, коли є цілком зручні сантиметри. Надивившись на дівчат у рейтузах, які метушилися навколо стайні, вона вирішила, що це в них через нездатність зрозуміти принципи роботи таких складних пристроїв, як-от лінійка. Вона ще й уголос це сказала.

— Гаразд, — продовжила Сюзен. — А круків?

Щось подмухало їй у вухо. Вона різко розвернулася.

Посеред двору стояв білий кінь — чужорідний, мов дешевий спецефект. Він був заяскравим. Він світився. І здавався єдиним справжнім живим створінням у світі блідих тіней. Порівняно з пузатими поні в тутешніх стійлах, він був велетнем.

Навколо коня крутилося двійко дівчат у рейтузах. Сюзен упізнала Касандру Лиску й Леді-Сару Вдячну, які майже однаково полюбляли все, що ходило на чотирьох і казало «іго-го», і зневажали все інше, а також дивилися всьому світові в зуби й мали неабиякий хист до нескінченного подовження голосних у будь-якому слові.

Білий кінь ніжно іржав до Сюзен і тицяв носом їй у долоню.

«Тебе звати Хропунцем, — подумала вона. — Я тебе знаю. Каталася на тобі. Ти... мій. Мабуть».

— Я ж і питаю, — казала Леді-Сара, — хто його господар?

Сюзен озирнулася.

— А? У мене? — перепитала вона. — Так. Це я... Імовірно.

— Ти-и-и-и? Він був у стійлі поряд із Буреньким. Не знала, що в те-е-ебе тут є кі-і-інь. Ти зна-а-аєш, що про таке треба питати дозволу в панни Дупс?

— Це подарунок, — знайшлася Сюзен. — Від... декого...

Гіпопотам спогадів заворушився у мулистих глибинах її свідомості.

Цікаво, чому вона так відповіла. Сюзен не згадувала про діда багато років. Аж до минулої ночі.

«Я пам’ятаю стайню, — згадала вона. — Така величезна, що й стін не видно. Мене на тобі катали якось. Хтось мене тримав, щоби не впала. Але з такого, як ти, не впадеш, якщо ти цього не схочеш».

— О-о-о-ой. Не знала, що ти їздиш верхи.

— Колись... так.

— За це окрема плата, ти зна-а-ала? За те, щоби тримати коня, — сказала Леді-Сара.

Сюзен промовчала. Чомусь вона була майже певна, що за все буде заплачено.

— У тебе нема-а-а збруї, — завважила Леді-Сара.

Сюзен це розлютило.

— Мені й не треба, — відповіла вона.

— О-о-о-ой, без сідла будеш? — сказала Леді-Сара. — А керувати будеш за вуха, так?

Тут вступила Касандра Лиска:

— Мабуть, не можеш собі дозволити збруї. Ти ж із простеньких. І хай твоя гномиха на мого поні не заглядається. Вона на нього дивиться!

— Та я тільки дивлюсь, — озвалася Глорія.

— Ти... слину пускала, — сказала Касандра.

Бруківкою зацокотіло, і Сюзен заскочила коневі на спину.

Вона глянула вниз на вражених дівчат, а тоді на загін для вигулу поза стайнями. Там було кілька бар’єрів для стрибків — нічого особливого, просто перекладини на діжках.

Без жодного руху з її боку кінь розвернувся, пориськував у загін і попрямував до найвищого бар’єру. Вона відчула, як ураз під нею кінь збігається у згусток енергії, різко прискорюється, й от уже бар’єр десь унизу під ними...

Хропунець розвернувся й загальмував, переступаючи з ноги на ногу.

Дівчата дивилися. В усіх чотирьох на обличчях застиг вираз щирого подиву.

— А це так має бути? — заговорила Гагата.

— А що не так? — спитала Сюзен. — Ніхто з вас раніше не бачив, як коні стрибають?

— Бачили. Та тут є один цікавий нюанс... — почала Глорія в тій зваженій і повільній манері, як-от коли люди говорять, хвилюючись, що від їхніх слів світ розлетиться на друзки, — ...він полягає в тому, що зазвичай вони після стрибка приземляються.

Сюзен глянула вниз.

Кінь стояв просто в повітрі.

Що заведено казати коням, щоби вони відновили контакт із землею? Такої команди ще не вигадали, бо перед її необхідністю вершницьке сестринство ще ніколи не поставало.

Ніби читаючи її думки, кінь пориськував уперед і вниз. На мить його копита увійшли в землю, ніби її поверхня була не твердішою за туман. Але Хропунець майже одразу второпав, де має бути поверхня землі, й вирішив стати на неї.

Леді-Сара виявилася першою, до кого повернувся голос:

— Я розповім панні Дупс про те-е-ебе, — насилу вимовила вона.

На мить Сюзен охопив невідомий жах, але жалюгідний тон цієї обіцянки повернув її до тями:

— О, справді? І що ж ти їй розповіси?

— Що ти коня змусила стрибати і що... — дівчина затнулася, зрозумівши, що збиралася сказати.

— От і я так вважаю, — сказала Сюзен. — Гадаю, коні, які в повітрі зависають — це цілковите безглуздя, правда ж?

Вона зісковзнула з коневої спини й широко всміхнулася до однокашниць.

— Все одно це проти правил пансіону, — пробурмотіла Леді-Сара. Сюзен відвела білого коня у стайню, вичесала його й поставила у вільне стійло.

Щось пошурхотіло у купі сіна.

Сюзен здалося, що там ворухнулося щось кістяно-біле й зникло.

— Ох уже ті бридкі щури, — промовила Касандра, помалу оговтуючись. — Чула, як панна Дупс наказала садівниці розкласти отруту.

— Марнотратство, — сказала Глорія.

Леді-Сара ніби намагалася стримати кипіння думок, що роїлися в її голові.

— Слухайте, той кінь насправді ж не стояв у повітрі, правда ж? Коні так не вміють!

— Коли не вміють, то й не стояв, — відповіла Сюзен.

— Зависання, — промовила Ґлорія. — Ось, що це було. Зависання. Як у баскетболі[7]. Це точно щось таке.

— Так.

— Просто зависання.

— Так.

Людський розум має виняткову здатність до самозцілення. Точно такі справи й із трольськими та томськими розумами. Сюзен дивилася на подруг зі щирим подивом. Усі вони бачили, що кінь стояв у повітрі. І тепер вони старанно витісняли побачене кудись у найдальші комори пам’яті, замикали їх і ламали ключ у замку.

— А скажіть-но таке, я суто з цікавості питаю, — озвалася Сюзен, досі пильно вдивляючись у купу сіна, — ніхто ж із вас, певно, не знає, чи є в нашому місті чарівник?

— Знайшов нам місце для виступу! — повідомив Толоз.

— Де? — спитав Вапняк.

Толоз розповів.

— У «Латаному барабані»? — перепитав Вапняк. — Вони там сокирами кидаються!

— Нам там ніхто не завадить. Музиканти з Гільдії туди не потикаються.

— Ага, бо вони там членів втрачають. У сенсі, їхні члени втрачають там члени, — сказав Вапняк.

— Нам заплатять п’ять доларів, — сказав Толоз.

Вапняк замислився.

— Мені п’ять доларів не завадило б, — зважився він.

— Третина від п’яти доларів, — виправив його Толоз. Вапнякове чоло невдоволено зібгалося в складчастість.

— Це більше чи менше п’яти доларів? — спитав він.

— Слухайте, так ми будемо на видноті, нас почують, — сказав Толоз.

— Я не хочу бути на видноті в «Барабані», — сказав Вапняк. — «Барабан» — останнє місце на світі, де я хотів би бути на видноті. Там треба навпаки ховатися за чимсь.

— Нам просто треба щось зіграти, — вмовляв Толоз. — Що завгодно. Новий тамтешній власник робить велику ставку на розважання публіки.

— Я думав, їм однорукого бандита досить.

— Було, але його заарештували.

У Квірмі є квітковий годинник. Має великий попит серед туристів. Бо виявляється, що він геть не такий, як вони гадали.

Працівники муніципальних служб по всьому мультивсесвіту облаштовували квіткові годинники, та зазвичай таким людям бракує уяви, а тому годинники їхні були переважно звичайнісінькими квітниками у вигляді циферблатів із цифрами, під якими ховалися годинникові механізми, що рухають стрілками[8].

Та Квірмський квітковий годинник був не з таких: це просто квітник, на якому розсаджено двадцять чотири види квітів, ретельно дібраних за часом розкриття й закриття пелюсток...

Коли Сюзен пробігала повз годинник, пурпурові берізки саме розкривалися, а дамські чорнушки закривалися. Це означало, що було пів на одинадцяту.

На вулицях стало безлюдно. У Квірмі не було нічного життя. Люди, які прибували до Квірма в пошуках розваг, їхали десь інде. У Квірмі все було таке респектабельне, що навіть пси питали дозволу, перш ніж піти до вбиральні.

Принаймні на вулицях було майже безлюдно. Сюзен здавалося, ніби вона чує за собою чийсь рух, стукітливе дріботіння, яке раз у раз чулося то з одного боку брукованої вулиці, то з іншого, — і джерело цього звуку пересувалося так швидко, що помітити можна було хіба натяк на розмитий силует.

Сюзен притишила крок, дійшовши до Тритрояндового провулка. Десь у Тритрояндовому поряд із рибним, — казала їй Глорія. Знання про чарівництво в пансіоні не заохочувались. У всесвіті панни Дупс його не існувало.

У темряві провулок видавався вкрай непривітним. У кінці на одній зі стін горів смолоскип. Через нього тіні здавалися тільки чорнішими.

І от приблизно посеред темного провулка до стіни притулилася драбина, і нею саме збиралася лізти вгору якась молода жінка. Сюзен її вже десь бачила.

Жінка озирнулася на Сюзен, коли та підійшла ближче, і повелася так, ніби була рада її бачити.

— Здоров, — сказала жінка. — Є у вас долар розбити, панночко?

— Даруйте?

— Мені хоч би навпіл розбити. Тариф у нас зараз півдолара. Або можна мідяками. Насправді, хоч якось.

— А. Перепрошую. Ні. Мені лише п’ятдесят пенсів кишенькових на тиждень дають.

— От гадство. Ну, гаразд, спиток не збиток.

Наскільки Сюзен було відомо, дівчата, які зазвичай заробляють на життя у провулках, мають інший вигляд. Ця була якась дуже чистенька й м’язиста — скидалася на якусь ніби медсестру, яка асистує лікарям, чиї пацієнти іноді відмовляються вставати з ліжка, бо вважають себе матрацами.

А ще вона її таки десь бачила.

Дівчина витягла з кишені плаття щипці, піднялася драбиною й залізла у вікно верхнього поверху.

Сюзен вагалася. З одного боку, ця дівчина поводилася дуже по-діловому, а з іншого, невеликий життєвий досвід підказував Сюзен, що люди, які залазять по драбинах у чужі вікна серед ночі — це саме ті Зловмисники, Протидіяти Яким Мають Рішучі Панянки. І вона могла би бодай піти покликати вартового, коли б у глибині провулка не прочинилися двері.

Із дверей вивалилося двоє чоловіків, які, ведучи один одного попід руки, радісно пошкутильгали зиґзаґами у бік більшої вулиці. Сюзен відступила. Ніхто не чіплявся до неї, коли вона не хотіла бути помітною.

Чоловіки пройшли крізь драбину.

Або тіла цих двох були не дуже твердими — а звучали вони дуже навіть твердо, — або щось було не так із тією драбиною. Але дівчина залізла нею...

...І тепер лізла нею униз, ховаючи щось у кишеню.

— Навіть не прокинулося, янголятко мале, — сказала вона.

— Даруйте? — перепитала Сюзен.

— Не було в мене п’ятдесяти пенсів, — пояснила дівчина й легко закинула драбину на плече. — Але правило є правило. Довелося забрати ще один зуб.

— Перепрошую?

— Хай там як, а теревенити нема часу. Мені ще шістдесят на цю ніч лишилося.

— Нащо мені про це знати? Шістдесят чого? Лишилося для чого?

— Ясно що дітей. Хіба можна їх розчаровувати? Тільки уявіть їхні личка, коли вони під свої подушечки позаглядають.

Драбина. Щипці. Зуби. Гроші. Подушки...

— Ви ж не чекаєте, що я повірю, ніби ви — та сама Зубна Фея? — підозріливо запитала Сюзен. Вона торкнулася драбини. Та була цілком твердою.

— Не «та сама». Просто зубна фея. Дивно, що ви про таке не знаєте, — сказала дівчина й зникла за поворотом, коли Сюзен саме зважилася перепитати:

— Чому я маю?..

— Бо вона все бачить, — озвався голос за спиною Сюзен. — Усі впізнають собі подібних.

Вона розвернулася. На підвіконні невеличкого прочиненого вікна сидів крук.

— Краще тобі всередину зайти. Цим провулком і не такі блукають.

— Я вже помітила.

На стіні біля дверей була мідна табличка. Вона повідомляла:

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

Оце вперше Сюзен чула, щоби метал говорив.

— Простенький трюк, — зневажливо зазначив крук. — Відчуває, що ти на неї дивишся. Просто...

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

— Та заткайся вже... А ти просто заходь.

— Двері замкнені.

Крук повернув голову й уважно оглянув її одним намистинним оком, а тоді сказав:

— І тебе це зупиняє? Гаразд, піду знайду ключ.

За мить він висунувся з вікна й скинув на бруківку металевий ключ.

— А сам чарівник не вдома?

— Вдома, спить. Без задніх ніг хропе.

— Я гадала, вони ночами не сплять!

— Цей не з таких. Філіжаночка какао о дев’ятій, а о п’ять по дев’ятій в люлю.

— Але я не можу отак просто зайти до нього додому!

— Чом би й ні? Ти ж до мене прийшла. Крім того, це я тут головний. А той просто чудернацького капелюха носить і водить руками.

Сюзен повернула ключ у замку.

Всередині було тепло.

Усе, притаманне чарівникам, було на місці — горно, стіл із різноманітними лабораторними склянками й пучками зілля, шафа із так-сяк запханими на полиці книжками, опудало крокодила звисало зі стелі, величезні свічки, що нагадували опливлі згаслі вулкани з воску, і череп із круком.

— Вони все це за каталогом замовляють, — пояснив крук. — Повір. Просто привозять їм величезний ящик. Гадаєш, вони самі чекають, доки ті свічки так повигорають? Це три дні трудився над ними вправний воскоплав.

— Ти все це вигадуєш, — сказала Сюзен. — Крім того, не можна просто так взяти й купити череп.

— Певен, ти краще знаєш, у тебе ж освіта, — відповів крук.

— Що ти мені намагався вчора сказати?

— Сказати тобі? — перепитав крук, винувато схиливши дзьоба.

— Ці всі твої «та-да-да-ДА».

Крук почухав потилицю.

— Він сказав, що я не можу тобі розповідати. Я мав просто попередити тебе про коня. Мене понесло. Він прийшов, так?

— Так!

— Сядь на нього.

— Я сіла. Він не може бути справжнім! Справжні коні знають, де земля.

— Панночко, немає на світі коня, справжнішого за цього.

— Я знаю, як його звати! Я вже на ньому каталася!

Крук зітхнув — чи принаймні видав такий присвист, який міг би бути зітханням, якби в нього був не дзьоб.

— Сядь на коня і їдь. Він вирішив, що це мусиш бути ти.

— Куди їхати?

— Це не мені знати, а тобі треба дізнатися.

— Уявімо, що мені стане дурості так вчинити... Може, ти би хоч натякнув, що має статися?

— Ну... Книжки ти, я так розумію, читала. Може, ти колись читала й такі, в яких діти потрапляють до чарівного королівства, і там із ними стаються всілякі пригоди із ґоблінами й таким іншим?

— Звісно, читала, — невдоволено сказала Сюзен.

— Гадаю, що варто тобі в якийсь такий бік скерувати думки.

Сюзен взяла зі столу жмут зілля й покрутила його в руках.

— Я надворі бачила жіночку, яка казала, що вона буцім та сама Зубна Фея.

— Та куди. Це не могла бути «та сама» Зубна Фея. Їх тут принаймні три.

— Але ж їх не існує. Тобто... Я не знала, я гадала, що це просто... казка. Як Піщаний чоловік чи Батько Вепр[9].

— Он як, — сказав крук. — То ми вже не такі упевнені? Уже не такий у нас ревно-декларативний тон, так? Уже трохи менше цих твоїх «не існує» і трохи більше «я не знала», еге ж?

— Усім відомо... Тобто, нелогічно, що десь існує літній чоловік із бородою, який усім дарує сосиски й тельбухи на Вепроніч, хіба ні?

— Про логічність нічого не скажу. Я логіки не вчився, — сказав крук. — Усе життя на черепі сидіти — теж не дуже логічно, але я так живу.

— І не може існувати якийсь там Піщаний чоловік, який ходить і розкидає пісок, що потрапляє дітям в очі, — вела далі Сюзен, але вже менш упевнено. — Не може... влізти стільки піску в один мішок.

— Може, може.

— Мені краще піти, — сказала Сюзен. — Панна Дупс завжди перевіряє спальні опівночі.

— Скільки у вас там спалень?

— Близько тридцяти, здається.

— Ти віриш, що вона їх усі одразу перевіряє опівночі, а в Батька Вепра — ні?

— Мені так чи інак треба йти. Ем. Дякую.

— Замкни двері й закинь ключ у вікно, — сказав крук.

Коли Сюзен пішла, в кімнаті запала тиша — хіба за винятком потріскування жаринок у печі. А тоді череп сказав:

— Ох і молодь пішла, скажи.

— Це все через освіту, — відповів крук.

— Забагато знати небезпечно, — сказав череп.

— Набагато небезпечніше, ніж знати зовсім трішки. Я за життя так завжди казав.

— І коли це було?

— Не пригадаю. Здається, я був дуже обізнаним. Можливо, учителем чи філософом, кимсь таким. А тепер-от на столі в чарівника, і ворон мені сере на голову.

— Яка глибока алегорія, — завважив крук.

Сюзен ніхто не розповідав про силу віри чи принаймні про те, яку силу має віра у поєднанні з високим магічним потенціалом і низькою стабільністю реальності, які спостерігають на Диску.

Віра спричинює появу порожнин. Щось мусить ті порожнини заповнювати.

Та це не означає, що віра заперечує логіку. Наприклад, цілком очевидно, що Піщаному чоловікові не потрібен великий мішок.

На Диску він робить свою роботу, не виймаючи піску.

Була майже північ.

Сюзен прокралася до стайні. Вона з тих, хто не може лишити таємницю нерозгаданою.

При Хропунці поні поводилися тихо. Кінь світився у темряві. Сюзен стягла з вішака сідло, а тоді передумала. Якщо вона падатиме, то сідло не врятує. А з віжок користі, як від стерна на кам’яній брилі.

Вона відчинила стійло. Більшість коней добровільно не виходять із стійла задки, бо для них не існує того, чого вони не бачать. Та Хропунець вичовгав сам і підійшов до ящика, на який ставали, щоби залізти верхи, й вичікувально глянув на Сюзен.

Вона вибралася коневі на спину. Та здавалася широкою, як стіл.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Але знай, що я в усе це не вірю.

Хропунець опустив голову й ніжно заіржав. А тоді вириськував у двір і повернув до поля. Ближче до воріт він перейшов на легкий галоп і рушив до паркана.

Сюзен міцно заплющила очі.

Вона відчула, як м’язи під оксамитовою шкірою напружилися, і от уже кінь здіймався над парканом і над полем.

Позаду на траві лишилися й кілька секунд жевріли вогнисті сліди.

Коли вони летіли над пансіоном, Сюзен побачила мигтіння вогника у вікні. Панна Дупс вийшла на обхід.

«З цього буде якась халепа», — казала собі Сюзен. А тоді подумала: «Я на спині коня за десятки метрів від землі, і він несе мене у таємничі краї, у чарівне місце із ґоблінами й тваринами, які вміють говорити. Більша халепа зі мною навряд чи станеться...»

Крім того, хіба кататися на летючому коні — це проти правил пансіону? Об заклад поб’юся, що про таке ніде не написано.

Квірм зник далеко позаду, і світ унизу став візерунком із темряви й срібного місячного сяйва. Шахівниця полів мерехтіла у світлі місяця, тут і там спалахували цятки поодиноких фермерських хатин. Рвані хмари мчали назустріч і зникали позаду.

Далеко ліворуч білою крижаною стіною здіймалися Вівцескельні гори.

Праворуч Узбічним океаном стелилася місячна доріжка. Вітру не було, не було навіть відчуття великої швидкості — просто земля внизу неслася під ногами Хропунця, який розслаблено йшов учвал.

І раптом хтось залив ніч золотом. Хмари попереду розступилися, і там, далеко унизу, розкинувся Анк-Морпорк — місто, де на дівчину чигає більше небезпек, ніж навіть панна Дупс здатна була б уявити.

Полум’я смолоскипів висвічувало мережу вулиць, у якій Квірм не те що загубився би — його там обібрали б до нитки й скинули в річку.

Хропунець легко чвалав понад дахами. Сюзен чула вуличний гомін, навіть розрізняла окремі голоси, але все місто разом гуло, ніби комашиний рій.

Повз неї пропливали горішні вікна, за якими палали свічки.

Кінь провалився крізь повсть диму, обережно й чітко приземлився, перейшов на рись і рушив вулицею, на якій не було нічого, крім одних дверей із табличкою, освітленою смолоскипом.

Сюзен прочитала:

«КАРРІЄВІ САДИ»

«Вкід у хухню — Вхід заборонен. Заборонен тові».

Здавалося, Хропунець чогось жде. Сюзен чекала на екзотичніший пункт призначення.

Вона знала, що таке каррі. У пансіоні їм подавали каррі, вони звали ту страву «Мертвячим рисом». Він був жовтий. Із розім’яклими родзинками й горошинами.

Хропунець тихо заіржав і затупав копитом.

Віконце у дверях різко відчинилося. Сюзен здалося, що вона встигла помітити обличчя на тлі розжареного кухонного повітря.

— О-о-о-орр, ні-і-і-ірр! Хро-опуррр! — і віконце гримнуло, зачинившись.

Вочевидь, там усередині щось сталося.

Вона придивилася до меню на гвіздку. Воно кишіло помилками, бо меню ресторану традиційної кухні неможливе без хибодруків і помилок, адже тоді відвідувачі приманюються на нагоду нарешті почутися розумнішими за обслугу. Назв більшості страв у переліку вона не впізнавала, а серед них були:

Каррі з овочем 8 п

Каррі з солодкою і клисі колька свині 10 п

Каррі з солодком і кисла, колька риб 10 п

Каррі з м’ясом 10 п

Каррі з іменинним мя’сом 15 п

Додаток каррі 5 п

Порнятко чай 4 п

Їсти тут або, забирайте себе

Віконце роззявилося знов, і звідти на вузеньке підвіконня випав великий коричневий пакет із буцімто непромокного, але насправді промокного паперу. Віконце знов гримнуло, зачинившись.

Сюзен обережно потяглася до пакета. Із нього пахло так гостро й гаряче, що всі інші чуття ніби затуплювалися й знічувалися, як столовий ніж перед скальпелем. Але підвечірок був так давно.

Вона згадала, що не має при собі грошей. З іншого боку, грошей ніхто й не просив. Та світ самоспопелився би й занепав у руїнах, якби люди не думали про свій обов’язок. Сюзен нахилилася вперед і постукала у двері.

— Даруйте... я нічого не винна?..

Всередині щось заволало й загриміло, ніби десяток людей намагалося одночасно сховатися під одним столиком.

— О, як мило з вашого боку. Дякую. Дякую красно, — чемно промовила Сюзен.

Хропунець поволі побрів геть. Цього разу не було рвучкого скорочення м’язів — він обережно пориськував повітрям, ніби колись давно його вже присоромили за розлите.

Сюзен скуштувала каррі за сотню метрів від землі, що мерехтіла внизу, а тоді викинула пакет так чемно, як тільки могла.

— Це було... дуже незвично, — сказала вона. — І це все? Ти мене так далеко ніс, щоби я взяла їжі з собою?

Земля під ними замерехтіла швидше, і потроху десь усередині виникло відчуття, що кінь теж скаче значно швидше, іде учвал, а не обережно риськує. М’язиста спина вигнулася...

...і на мить небо попереду спалахнуло блакиттю.

Позаду в повітрі невидимо — бо світло призупинилося й присоромлено зашарілося, намагаючись зрозуміти, що сталося, — якусь мить палали сліди копит.

Це був завислий у просторі пейзаж.

Приземкуватий будиночок, оточений садом. Поля й гори віддалік. Сюзен невідривно дивилася на все це, доки Хропунець сповільнював крок.

Не було глибини. Коли кінь заклав коло перед приземленням, пейзаж видався пласкою картинкою, тонкою плівкою... існування... натягнутою на нічому.

Сюзен чекала, що та плівка прорветься, коли кінь стане на неї, але тільки тихенько хруснув і зашурхотів гравій.

Хропунець пориськував навколо будинка й зайшов у конюшню, де зупинився, ніби чекаючи.

Сюзен обережно спішилася. Земля під ногами здалася їй досить твердою. Вона нахилилася й загребла гравій рукою — під ним був іще гравій.

Вона чула, що зубні феї збирають зуби. Коли подумати логічно... всі інші люди, які збирають частини тіл, роблять це з дуже підозрілою метою — зазвичай, щоби нашкодити чи контролювати когось. У зубних фей, мабуть, під контролем половина дітей на світі. А цей будинок, на думку Сюзен, не пасував би такій особистості.

Батько Вепр, імовірно, живе на якійсь страхітливій різниці десь у горах, і в нього там усе прикрашене сардельками й кров’янкою і пофарбоване у страхітливий криваво-червоний колір.

А це вже стиль. Неприємний, але бодай якийсь. У цієї споруди стилю просто не було.

Качка душевного пундика мешкала точно не в будинку. Як і Старий Бідун, і Піщаний чоловік, наскільки Сюзен було відомо.

Вона обійшла будинок, який був радше хижкою. Саме так: хто б тут не жив, смаку в нього не було аніскільки.

Сюзен знайшла головний вхід. Двері чорні, на них стукальце у формі омеги.

Вона потяглася до стукальця, і двері одразу прочинилися самі.

І коридор простягнувся перед нею — набагато довший, ніж цей будинок міг би вмістити. Десь далеко виднілися сходи — такі широкі, що вмістили б цілий табун чечіточників у фінальній сцені мюзиклу.

Із перспективою тут було ще щось не так. Десь далеко точно була стіна, та водночас вона ніби була намальована просто в повітрі десь за п’ять метрів попереду. Здавалося, ніби відстань була умовністю.

Під стіною був годинник. Його повільне цокання пронизувало весь цей велетенський простір.

«Тут є одна кімната, — подумала Сюзен. — Я пригадую кімнату, що шепоче».

Вздовж стіни на відчутній відстані одне від одного були двері. Чи на невідчутній відстані — якщо дивитися по-іншому.

Вона спробувала дійти до перших дверей, але здалася після кількох непевних кроків. Зрештою вона таки спромоглася дійти до них — насилу зосередившись на меті й заплющивши очі.

Двері були одночасно звичайного людського розміру й невимовно великі. Одвірок прикрашений детальним різьбленим орнаментом із кісток і черепів.

Вона штовхнула двері, і ті відчинилися.

Ця кімната могла б вмістити невелике місто.

Десь посередині був острівець із килимом площею щонайбільше з гектар. Сюзен кілька хвилин ішла до його краю.

Це була кімната в кімнаті. На підвищенні — великий і на вигляд важкий письмовий стіл, а за ним — гвинтове шкіряне крісло. Ще там була велика модель Дискосвіту на пишній підставці у вигляді чотирьох слонів, що стоять на спині черепахи. Було кілька книжкових шаф, куди великі томи напхані в такому безладді, як буває в тих, хто користується стількома книжками відразу, що не дає собі клопоту їх розставляти як слід. Було навіть вікно, яке висіло в повітрі десь за метр від підлоги.

Але стін не було. Не було нічого між краями килима й стінами більшого приміщення, крім підлоги — та й навіть її не можна було достоту так назвати. На вигляд вона не була кам’яною, але й дерев’яною точно не була. Ідучи нею, Сюзен не видавала жодного звуку. Це була просто площина — в суто геометричному сенсі.

Килим прикрашав орнамент із кісток і черепів.

І він також був чорним. Усе тут було чорне чи відтінку сірого. Подекуди можна було вгледіти й натяк на темно-пурпуровий чи темну, як океанські глибини, синь.

Сюзен ступила на підвищення.

У всьому навколо щось було не так. Звісно, все було не так із речами, які її тут оточували, але це була одна велика неоковирність, закладена в суть цих речей. Сюзен могла не звертати на неї уваги. Але була ще й неоковирність на суто людському рівні. Усе було трохи не таким — ніби той, хто створив ці речі, не до кінця розумів їхнє призначення.

На завеликому столі була промокальна дошка, але вона була невіддільною частиною стільниці, ніби вплавлена в поверхню. Шухляди були просто виступами на тумбах і не висувалися. Той, хто створив цей письмовий стіл, бачив столи, але їхньої стільності достоту не розумів.

Були на столі й речі, які мали б його прикрашати. Серед них — зливок свинцю зі шворкою на одному боці, на шворці — металева кулька. Якщо відвести кульку й відпустити, вона билася об свинцевий зливок, гупала лише раз і так завмирала.

Сідати в крісло Сюзен не пробувала. На сидінні була глибока вм’ятина. Хтось просиджував на ньому багато часу.

Вона глянула на корінці книжок. Там були написи невідомою їй мовою.

Сюзен пішла назад до далекої площини, що правила за підлогу, дійшла до дверей, вийшла в коридор і спробувала відчинити наступні двері. Вона починала щось підозрювати.

Двері вели до іншого величезного приміщення, але цього разу там було багато стелажів, які сягали від підлоги, що тягнулася в далечінь, до похмурої, мов важке небо, стелі. Усі полиці стелажів заставлені клепсидрами.

Пісок сипався з минулого в майбутнє, наповнюючи кімнату звуком, подібним до ревіння прибою, — шумом, зітканим із мільярда тихих звуків.

Сюзен ішла між стелажів. Вона почувалася, ніби серед натовпу.

Боковим зором вона помітила рух на полиці неподалік. У більшості клепсидр пісок сипався суцільним срібним потоком, але в цьому потік урвався — просто на її очах. Остання піщинка випала у нижню посудину.

Видавши тихий луск, клепсидра зникла.

За мить на її місці з’явилася нова — тихенько дзенькнувши. На її очах пісок ожив і посипався...

І вона розуміла, що таке відбувається повсюди в цьому приміщенні. Старі клепсидри зникали, на їхніх місцях виникали нові.

Про це Сюзен також звідкись знала.

Вона простягнула руку, взяла клепсидру і, задумано закусивши губу, почала перевертати її так і сяк...

— ПИСК!

Сюзен різко розвернулася. На полиці позаду неї був Смерть Щурів. Він грозив їй пальцем.

— Добре, — сказала Сюзен і поставила клепсидру на місце.

— ПИСК.

— Ні. Я ще не все оглянула.

Сюзен рушила до дверей, а щур чимчикував за нею.

Третя кімната виявилася...

...ванною.

Сюзен вагалася. Можна було чекати й від цієї кімнати клепсидр. Чи орнаментів із кістками й черепами. А от величезна порцеляново-біла ванна на подіумі, ніби на троні, із велетенськими мідними кранами й зблідлими синіми літерками над тією штукою, що до неї чіпляють ланцюжок із затичкою, які складаються в слова «Ч. Г. Убірний & Син, вул. Моллімогська, Анк-Морпорк», — це було неочікувано.

Неочікувано також було бачити там гумове каченя. Воно було жовте.

Неочікуваним було й мило. Його кістяно-білий колір пасував усьому, баченому тут Сюзен доти, та милом тим ніхто, здається, не мився. Поряд було оранжеве мило — і ним вочевидь користувалися, бо лишився саменький обмилок. Запах його нагадував ту гидоту, якою користувалися в пансіоні.

Ванна ця, хоч і завелика, була цілком людською. Навколо зливного отвору були іржаві кола — і там, де крапало з крана, теж був іржавий слід. А от майже все інше було створене кимсь, хто не розумів стільності столів і вочевидь не опанував обмивознавства.

Тутешня сушарка для рушників могла б служити спортивним знаряддям для цілої спортивної команди одночасно. Чорні рушники були невіддільними від сушарки й украй твердими. Той, хто користувався ванною, мабуть, витирався дуже старим синьо-білим рушником із літерами А Ю П Р К В Б Б Ш.

Там навіть була вбиральня — ще один зразок побутово-гігієнічного мистецтва у виконанні Ч. Г. Убірного. Бачок прикрашений фризом із зеленими й блакитними квітами. І знову, як у випадку ванної й мила, це приміщення також мало такий вигляд, ніби хтось його створив, а тоді прийшов хтось інший і додав дрібних деталей. Хтось інший із глибшими знаннями про сантехніку, для початку. А потім прийшов ще хтось, хто розумів — по-справжньому розумів, — що рушники мусять бути м’якими й допомагати людям у витиранні, а мило мусить милитися.

Такого не чекатимеш, доки не побачиш на власні очі. А тоді ніби бачиш уже не вперше.

Вилинялий рушник упав із сушарки й поповз підлогою, доки не звалився й не явив з-під себе Смерть Щурів.

— ПИСК?

— Ох, ну гаразд. Куди ти хочеш, щоби я пішла тепер?

Щур дременув крізь відчинені двері й зник у коридорі.

Сюзен пішла за ним до наступних дверей. Повернула наступну ручку.

Ще одна кімната в кімнаті. Посеред темряви віддалік — кахляний острівець зі столом, кількома стільцями, буфетом...

...і кимось. Хтось згорблений сидить за столом. Сюзен обережно наближалася. Стало чутно брязкіт начиння на тарілці.

Якийсь стариган собі вечеряє і говорить сам до себе з повним ротом між тим, як підносить виделку до рота. Якась замкнена на собі нечемність.

— Хіба я тут винен! — бризкає слиною. — Я від початку був проти, але ні, йому треба було, — збирає зі столу сарделькову шрапнель і кладе назад до рота, — в усе це вникати, а я казав йому, тут не вийде не ув’язатися, — наколює шмат невизначеної смаженини, — о ні, але він так не може, — бризкає слиною, грозить виделкою повітрю, — коли так вляпатися, казав я йому, то як вилізти, та, скажи на милість, — вкладає шмат яєшні на хліб і поливає кетчупом, — але ні...

Сюзен підійшла ближче й обійшла освітлений острівець. Чоловік її не помітив.

Смерть Щурів видерся ніжкою стола й вистрибнув на скибку підсмаженого хліба.

— О, це ти.

— ПИСК.

Чоловік озирнувся.

— Де? Де?

Сюзен ступила на килимок. Чоловік так різко підскочив, що перекинув стілець.

— А ти ще хто така?

— Ви не могли б не погрожувати мені тим загостреним шматком бекону?

— А ну відповідай, молода жінко!

— Я Сюзен, — але це прозвучало якось не так. — Герцогиня Стогелітська, — додала вона.

Зморшкувате обличчя старого зморщилося дужче, коли він намагався виснувати щось із почутого. Тоді чоловік відвернувся й здійняв руки.

— О, так! — заволав він, ніби звертаючись до всього приміщення одразу. — Щоби все остаточно накрилося мідним тазом, тільки цього бракувало!