Зоряний лицар

Десь там, за гладкою поверхнею дзеркала, живуть люди-відображення. У цьому світі все примарно, немає нічого реального, крім небезпеки, що підстерігає кожного, хто ризикне переступити межу. В чотирнадцять років життя здається нескінченним,поки ти не відкрив для себе страшну істину: тріснуте, покрите пилом дзеркало у забутій комірчині —це не дрібниця для балаганних фокусів, а Дзеркало Долі, в’язень якого ніколи не повернеться…

Розділ 1 Зачарований принц

Небо наливалося блакиттю, витісняючи палеві барви сходу. Денне світило набирало сили. Під його променями піна хмар танула й осідала, змінюючи обриси. Тільки один обрис лишався незмінним, бо то була зовсім не хмара, а гора доль за назвою Фатум. Не має вона основи, і висить вона між небом і землею. Лише зрідка, в досвітні години погожого ранку, Фатум постає перед очима людей. Коли сонце накидає на неї золоту тканину променів, на мить на її вершині можна роздивитись прекрасний білокамінний палац, прикрашений позолотою. Кажуть, щастя усміхнеться кожному, кому поталанить його побачити. Шкода, що видіння занадто скороминуще й хутко згасає. Гора витончується, стаючи прозорою, допоки зовсім не щезне з-перед очей. Але навіть залишаючись незримою, гора Фатум непорушно височіє над землею, і невпинно кипить робота в палаці, що стоїть на її верхів’ї.

І вдень і вночі старанні судениці прядуть нитки людських доль, що невидимим павутиннячком тягнуться до кожного, хто живе на землі. Невпинно обертаються чарівні веретенця, і кожне видає тонкий, ледве вловимий звук, а коли вони зливаються в єдиний хор, народжується музика: мелодійна й ніжна, сумна або весела. Часом до неї вриваються тривожні нотки, або ж і зовсім вона збивається на какофонію. Це означає, що цієї миті на землі панують страждання й біль: іде війна і гинуть люди.

Поодинокі щасливці чують мелодії, що лунають у піднебессі, та перекладають їх на ноти, щоб донести музику до інших. А деяким людям удається зрозуміти розповіді співучих веретенець, перекласти їх на папір, і тоді виходять вірші, повісті, або й цілісінькі романи. Жодна гарна мелодія й жодна путня книга не пишуться — вони послані з неба.

Ось і зараз у палаці Фатум починається нова історія, а можливо, продовжується стара, адже кожна історія випливає з іншої, ще недоказаної.

Хто не знає, що доля теж має мазунчиків? Трапилося так, що судениця Доля, одна з фей, які прядуть нитки людських доль, стала хрещеною звичайної земної дівчинки за іменем Злата. Коли Злата виросла, їй довелося зазнати багатьох пригод. Вона подолала всі перешкоди й стала дружиною короля. У них народився син Гліб, але зла Віщунка з Лисячої Нори перетворила суперницю Злати, Чорну герцогиню, на двійника принца й підкинула його в палац. Хлопчики, Гліб і Гордій, виросли як брати, і тільки коли їм виповнилося по десять років, стало відомо, що один з них — підкидьок відьми. На щастя, келих, подарований Чарівником, допоміг розпізнати, хто з них справжній принц, а чаклунський підкидьок Гордій став в’язнем чарівного дзеркала. Магічне дзеркало, що поглинуло Гордія, зникло разом із Віщункою.

Королівська пара сумувала за Гордієм: як би там не було, вони звикли вважати його своїм сином, але поступово час заліковував рани. Тим більше, що в них була розрада — істинний спадкоємець престолу залишився з ними: живий і здоровий.

Минав час, і всі помітили дивне явище. Хлопчик не підростав. Спочатку ніхто не хвилювався. Усім відомо, що хлопці ростуть набагато повільніше за дівчат. Але коли минуло два роки, однолітки Гліба витягнулися і лише він не став вищим ні на волосинку, це почало непокоїти батьків. Лікарі та знахарі давали хлопчику безліч вітамінів, мікстур і прописували гімнастику. А один костоправ навіть притяг прилад для витягування, який винайшов сам, але король розсудливо відмовився: дуже вже ця машина була подібною на інструмент катувань часів інквізиції.

Дивлячись, що медицина безсила, у палаці намагалися уникати делікатної теми. Навіть діти не дражнили принца й робили вигляд, що не помічають його маленького зросту. Гліб теж не виказував, що його засмучує ця вада, хоча в душі дуже переживав.

Одного разу Злата зникла на кілька днів. Король сказав, що вона поїхала до свого рідного міста відвідати батька. Гліб здивувався, адже зазвичай вона брала його до діда. Однак хлопчик знав, якщо батьки не пояснюють своїх вчинків, то краще не чіплятися до них із розпитуваннями. Пізно вночі його розбудив шум у дворі. Він визирнув у вікно й побачив карету. Злата повернулася. Хлопчик почекав, поки вона зайде до його кімнати, але вона не приходила, напевно, думала, що він спить і не хотіла будити. Тоді він сам поспішив до неї, щоб привітатися. Двері малахітової кімнати були зачинені нещільно, і до нього донеслися приглушені голоси батьків. Хлопчик хотів увійти, але почуте змусило його зупинитися й припасти до щілини.

— Не розумію, якщо це чаклунство, то чому Чарівник не може розвіяти чари? — розгнівано вимовив король.

Заклавши руки за спину, він нервово ходив по кімнаті, як робив завжди у хвилини крайнього невдоволення.

— Тому що від кожного заклинання є свій засіб, як і від кожної хвороби. Не можна лікувати цю химерну нежить таблетками від кашлю. Ти говориш так, начебто засуджуєш мене за те, що я не вмовила Чарівника допомогти нам.

Гліб не бачив обличчя матері, але її голос тремтів, ніби вона ось-ось розплачеться. Король підійшов до неї та примирливо промовив:

— Не сердься. Я не хотів тебе образити. Але ж повинен бути якийсь засіб.

— Він є.

— То чому ж ти мовчиш!

— Тому що ми ним ніколи не скористаємося. Ніхто не в змозі зняти чари з Гліба, крім нього самого. Для цього він повинен або знищити дзеркало й позбутися двійника, або звільнити Гордія, Я з власного досвіду знаю, який важкий і страшний шлях тих, які кидають виклик чаклунству, і не хочу, щоб наш син ступив на нього.

У кімнаті стало так тихо, що Гліб затамував подих, боячись, що його почують. Слова батька вироком пролунали в тиші.

— Твоя правда. Він нічого не повинен знати. Краще нехай залишається таким, як є, ніж ми втратимо його. Хіба мало на світі людей маленьких на зріст.

Гліб поволі відійшов від дверей. Почуте приголомшило його. Йому вже доводилося зустрічатися з Віщункою з Лисячої Нори, і він не мав бажання знову мати справу з магією та чаклунством. Але це означало, що зовні він назавжди залишиться десятирічним хлопчиком.

Діставшися спальні, Гліб довго лежав не в змозі заснути. Для себе він уже вирішив. Він хотів бути таким самим, як усі люди, рости разом зі своїми ровесниками й не бачити, як люди шкодують його, соромливо відводячи очі. Заради цього він був готовий стерпіти все на світі. Але як знайти чарівне дзеркало? Якби він тільки знав, як зустрітися з Чарівником, він би вивідав все про це, але навряд чи розсудливо запитувати про Чарівника в батьків, адже вони не допустять, щоб їхній син вирушив у небезпечну подорож.

Розділ 2 Маленька циганка

Осінь торкнула мальовничим пензликом крони кленів, але королівський парк ще зберігав своє літнє вбрання. Досі строкатим килимом цвіли айстри. Лабіринт з чепурно підстрижених кущів самшиту був усе ще зелений, але в темній воді фонтана самотньою сонячною плямкою вже плавав жовтий листок.

Гліб брів парком до статуї Пана. Саме там він уперше зустрівся з Віщункою з Лисячої Нори, і вона відкрила перед ним заборонні двері до світу магії. У міру наближення до альтанки, біля якої стояла статуя, його кроки сповільнилися. Він не забув одержаного уроку: не звертайся за допомогою до зла, бо одержиш ще більше зло. Гліб не мав бажання знову зустрічатися з лицемірною чаклункою і тим паче просити її про послугу. Треба було шукати іншого шляху. Він різко повернувся й пішов геть.

Гліб, якого гризли сумніви, дійшов майже кінця парку, коли його увагу привернув шум. Троє хлопчаків, тюкаючи, гналися вулицею за маленькою циганкою. Обірванка мчала щодуху. Її босі ноги так і миготіли в безлічі спідниць, а широкі рукава з оборками розвівалися, наче крила. Добігши до огорожі, дівчинка повернулася до переслідувачів обличчям і, зацьковано озираючись, завмерла біля чавунних ґрат, ніби строкатий метелик. Шибеники зупинилися і зі зловтішними усмішками повільно підступали до неї. Тепер, коли вони загнали циганку до глухого кута, поспішати було нікуди, і шалапути насолоджувалися своєю перемогою. Несподівано дівчинка схопилася за прути огорожі й зі спритністю мавпочки полізла вгору.

— Ой, дивіться-но, вона тікає! — крикнув один хлопець і кинувся навздогін.

— Від нас не втече, — заперечив інший.

Підскочивши до огорожі, він спробував стягти втікачку, але та зловчилася й брикнула його в око. Шибеник скрикнув і, схопившись за голову, полетів униз, поваливши при цьому свого товариша.

Тим часом маленька циганка осідлала огорожу й зверху оглянулася на переслідувачів, які, мов жуки, дерлися за нею. Раптом владний хлоп’ячий голос змусив їх зупинитися:

— Не смійте її чіпати! Ідіть геть, або я покличу сторожу! — прикрикнув Гліб.

Почувши про охоронців порядку, шибеники перезирнулися, миттю сповзли вниз і без зайвих слів кинулися навтьоки. Обірванка хотіла вчинити так само, але зачепилася спідницею за гостру піку, що вінчала чавунні прути. Пролунав тріск матерії, і дівча сторчголов звалилося з огорожі просто до ніг Гліба. Він схилився, щоб допомогти їй підвестися, але вона різко відсахнулася, перекотилася, з верткістю акробатки підхопилася на ноги й у бійцівській позі завмерла навпроти хлопчика, виставивши перед собою кулаки. Заплутане кучеряве волосся огортало її густою гривою, через що худенька дитяча фігурка здавалася зовсім тендітною, але в циганській дівчині відчувалася рішучість пантери битися до кінця.

Глібові ситуація видалася такою комічною, що він розсміявся. Дівчинка спантеличено подивилася на нього й з підозрою запитала:

— Чого оскалюєшся?

— Ти гадаєш, я з тобою битимусь?

— Я таким, як ти, двом боки намну. Спробуй тільки гукнути охорону, — войовничо вимовила обірванка, але кулаки все-таки опустила.

— Я не б’юся з дівчатами, — сказав Гліб і додав: — У тебе на обличчі кров.

— А тобі що?

Вона неохайно обтерла кров тильним боком долоні.

— Е, та у тебе на щоці глибока подряпина. Треба помазати маззю. Ходімо, — Гліб кивком наказав дівчинці йти за собою, але вона не зрушила з місця.

— Я сама про себе подбаю. Хочеш здати мене варті, хитрий лисе?

— Гадаєш, ти така важлива персона, що сторожа не має більше справ, як з тобою возитися? Я просто запропонував тобі обробити ранку, щоб щока не розпухла. Не хочеш — твоя справа.

Гліб пересмикнув плечима. Навіщо він няньчиться з цією впертою дикункою? Судячи з її вигляду, вона не розпещена зайвою турботою, на ній і так усе заживе, як на кішці.

— Не боїшся кликати мене до свого дому? — глузливо запитала вона.

— А чого мені боятися?

— Ти ненормальний. Ти що, не бачиш, що я циганка, — дівчинка підняла руку й тихенько дзвякнула браслетами.

— Бачу, що не баронеса, — фиркнув Гліб.

Його глузування зачепило її за живе. Якщо він цілий рік носить черевики, це ще не причина, щоб задирати носа. Вона гордо закинула голову і з гідністю промовила:

— Щоб ти знав: мій батько — циганський барон.

— Дуже приємно. Помилився, ваша світлосте, — жартівливо поклонився Гліб.

Це була остання крапля. Дівчинка злісно стиснула кулаки й труснула скуйовдженою гривою так, що все намисто й браслети жалібно забряжчали.

— Не віриш, що я дочка циганського барона?! Землю поцілую! — скинулася вона.

— Чому ти така вразлива? Що не скажи — відразу сердишся.

Хлопчик не виглядав ворожим, і його відкритість обеззброїла дівча.

— Зовсім я не злюся. Чому ти не віриш, коли правду кажу? — насуплено буркнула дівчинка.

З вигляду Гліб і циганка були ровесниками, хоча хлопчик розумів, що він значно старший. Незважаючи на силу-силенну строкатих спідниць і оборок, дівча здавалося худеньким 1 кволим, як діти, які не їдять удосталь. Гліб згадав, як циганка зацьковано притискалася до огорожі, коли її оточили троє хлопців, і раптом зрозумів, що вона зовсім не злючка й не розбіяка. Просто її часто кривдять та їй доводиться захищатися самій. Навряд чи комусь є до неї діло, інакше вона не ходила б замурзана й босонога, адже земля восени вже зовсім не тепла. Він схотів зробити для неї хоч що-небудь гарне.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Марика. А що? Чому ти питаєш? — вона задерикувато підвела очі, не знаючи якого підступу чекати.

— Чуєш, слово честі, я не зроблю тобі нічого поганого. Якщо не хочеш іти зі мною, то неподалік є фонтан. Можеш там умитися, а я принесу мазь і що-небудь поїсти.

Марика з недовірою дивилася на хлопча. Він не циган, а отже — недруг. Чому тоді заступився за неї та не видав тим двоногим ослам? Чому не гидував покликати її до свого дому, хоча відразу видно, що сам не з бідних. Звичайно, одягнений не так ошатно, як купецькі синки, які хизуються в строкатих шовкових жилетах, у кашкетах з околичками й чобітках зі скрипом. Але вона змушена була визнати, що він стократ кращий за всіх інших хлопців.

— Чому я повинна вірити твоєму слову? — запитала вона.

— А чому б і ні?

Трохи подумавши, Марика кивнула.

Коли Гліб повернувся, дівчини вже не було. Утім, цього й слід було чекати. І все-таки він засмутився. Дикунка була не схожа на жодного з хлопців, з якими Глібові доводилося спілкуватися, але йому здавалося, що вона змогла б зрозуміти його краще, ніж діти знаті. Їм обом у житті не дуже поталанило. Звісно, на перший погляд він мав усе, про що тільки можна мріяти, але що означають почесті й багатства порівняно з тим, що він приречений назавжди залишитися недоростком.

Гліб сів на парапет фонтана й, поклавши поруч із собою непотрібний тепер згорток з їжею, байдуже опустив долоню в по-осінньому темну воду, дивлячись, як бульбашки повітря обмальовують сріблястим контуром його руку.

— Гей ти, гей, — раптом почув він приглушений оклик.

Кущі розсунулися, і в них з’явилася Марика.

— А я думав, що ти пішла, — зрадів Гліб.

Коли вона побачила його непідроблену радість, куточки її губ здригнулися й несміливо піднялися, готові ось-ось знову опуститися в настороженій похмурій гримасці. Гліб посміхнувся, і обличчя маленької циганки повільно, як розпукується квітка, теж розцвіло широкою посмішкою. Вони стояли й сміялися без усякої причини, просто тому, що вони були дітьми, тому, що іноді хочеться забути про незлагоди, і ще тому, що вони зустрілися: босонога обірванка — дочка циганського барона — та всіма обожнюваний принц, якому не судилося вирости.

— Твоє ім’я як? — запитала дівчинка.

— Гліб.

— Гліб, — вона повільно, ніби куштуючи на смак, повторила його ім’я: — Гарне ім’я, добре, ніби хліб.

— Ой, я ж приніс тобі поїсти, — похопився хлопчик. — Тільки спочатку треба змазати подряпину. Піди вмийся.

Він дістав зі згортка баночку з маззю, яку потай запозичив у лікаря. Марика здивовано уп’ялася на хлопчика.

— Ти осліп? Я вже вмилася.

Вона продемонструвала брудні патьоки на щоках.

Гліб мовчки похитав головою і підвів її до фонтана.

— Мийся як слід. Баронесі не пристало ходити замурзаною. І ще я приніс тобі ось це, — він простяг їй кістяний гребінь з тонким золотим орнаментом на руків’ї.

— Це мені?!

Річ була недешевою. Що як його мати почне шукати гребінь? Дівчинка похитала головою, відсовуючи подарунок.

— Віднеси його своїй матері, а то скажуть, що я украла. Вони завжди так говорять. Дочка циганського барона ніколи не стане злодійкою, — вона обурено тупнула босою ногою, немов ставлячи крапку під своїм твердженням.

— Не бійся, ніхто не звинуватить тебе. Це мій гребінь, так що ніхто не помітить, що він зник.

Секунду повагавшись, дівчинка вихопила гребінь з рук хлопчика й, поцілувавши, пригорнула до грудей, ніби хтось збирався відняти її перший у житті подарунок.

Гліб стояв проти сонця. Його пишне волосся, наче німб, золотим ореолом сяяло навколо голови. На мить Мариці здалося, що він не хлопчик, а янгол, який зійшов на землю. І він такий же добрий. Він подарував їй гребінь.

Циганка рішуче підійшла до фонтана й цього разу від душі терла руки й обличчя, умиваючись, ніби перед Великоднем. Від холодної води її щоки розчервонілися. Рум’янець надав смаглявій шкірі ніжного відтінку. Умита й розчесана, вона змінилася. Величезні блискучі очі й багата копиця волосся робили її справжньою красунею.

На лавці біля фонтана Марика почувала себе не у своїй тарілці. Вона знала, що в приватних володіннях циган не люблять. Цей незвичайний хлопчик був дуже добрий до — неї, і вона зовсім не хотіла, щоб йому через неї дісталося від господарів. Пововтузившись, вона сказала:

— Тебе насварять, якщо побачать зі мною.

— Заспокойся, ніхто мене не насварить, — сказав Гліб і для більшої переконливості додав: — Якщо хочеш знати, мій дід був бакалійником, а мамі в хрещені взяв жебрачку, яка постукалася до хати за милостинею.

Гліб вирішив не уточнювати, що потім жебрачка виявилася феєю, адже дід теж про це дізнався лише значно пізніше хрестин.

— Виходить, твій дід такий же ненормальний, як ти, — широко посміхнулося дівча.

Вони влаштувалися в більш затишному місці. Марика з такою цікавістю діставала з пакета булочки, шинку, сир і яблука, ніби це були різдвяні подарунки. Принесена Глібом їжа була для неї справжнім бенкетом. Вона почала з апетитом уплітати бутерброди, але побачивши, що хлопчик не розділяє з нею трапезу, припинила жувати:

— Чому не їси?

— Не хочу.

— Брешеш. Як можна не хотіти їсти?

— Я недавно обідав. Це для тебе.

— Отже, усе, що не з’їм, я можу взяти собі?

— Звичайно.

Марика оцінюючи подивилася на їжу, зітхнула і серйозно промовила:

— Ні, з’їм, навіть якщо трісну. Інакше все одно віднімуть.

Безпосередність дівчини потішала Гліба, і він ледь стримався, щоб не посміхнутися.

Наївшись, Марика розважливо підібрала крихти, хотіла облизати пальці, але під поглядом Гліба засоромилася, зрозумівши, що в його домі так не чинять і «культурно» обтерла руки об спідницю.

— Твій батько тут служить? — запитала вона.

— Так, щось на зразок того, — ухильно відповів Гліб. Він боявся, що якщо Марика дізнається, хто він насправді, то втече і не буде більше з ним розмовляти, тому перевів розмову на іншу тему: — А чому ті хлопці гналися за тобою?

Марика насупилася й пересмикнула плечима.

— Учора вони підстерегли мене й відібрали весь денний заробіток. Не думай, я не жебрачка, клянуся. Я добре танцюю, — додала вона, дивлячись Глібові в очі. Він поділився з нею хлібом, і вона не хотіла, щоб він думав про неї погано.

— А сьогодні вони знову хотіли утнути з тобою ту саму штуку?

— Ти що! Ніхто не може безкарно так зі мною чинити!

— Тоді чому вони переслідували тебе?

— Я надягла їхньому ватажку на голову глиняний горщик, — Марика хихикнула при згадці. — Бачив би ти, як він тикався своєю дурною головою, намагаючись стряхнути горщика. Шкода, горщик розкололи. Його голова менше варта.

— Але ж вони можуть помститися тобі. Треба щось зробити, перешкодити їм.

Тривога в його голосі раптом змусила Марику відчути себе так, начебто з неї викачали повітря. Звичайно, у таборі будь-який циган заступився б за неї, але то були свої.

— Вони не можуть нічого зробити. Мене захищають духи, — сказала вона й додала: — Сьогодні вони послали на мою дорогу тебе.

Розділ 3 Кровний зв’язок

Слова Марики, мов спалах, освітили Глібові шлях, ніби він блукав у темряві, а зараз раптом прозрів і виразно побачив: ось він шлях до дзеркала! Доля не випадково зіштовхнула його з циганкою.

Чиясь воля послала їх назустріч одне одному. Маленька дикунка наївно вірила в те, що її охороняють «духи», але Гліб був упевнений, що за їхньою зустріччю стоять сили, які колись намагалися втрутитися в його долю, і в їх владі знаходиться дзеркало. Посилаючи циганку, вони подавали Глібові знак. З усіх людських племен і народів цигани найбільше пов’язані з таїнствами магії, недаремно серед них завжди є й ворожки, і чаклуни. Марика відкриє завісу, що приховує чародійний світ, і вкаже шлях до дзеркала.

— Ти вмієш ворожити? — ніби ненароком запитав Гліб.

— Хочеш знати, що на тебе чекає? — лукаво посміхнулася дівчинка. — Позолоти ручку, поворожу.

— Я не маю з собою грошей.

Марика дзвінко розсміялася:

— Ой, ти який дурний! Зовсім жартів не розумієш? Я тобі й так усе скажу.

Копіюючи старих циганок, вона професійним жестом бувалої ворожки взяла його руку й схилилася над долонею, вивчаючи лінії.

— Бачу недруга у твоєму домі, зовсім поруч, під одним дахом. Він удає, що з твоєї родини, але насправді він тобі не рідня. Він тобі дуже нашкодити хотів…

Раптом вона затялася й різко відштовхнула від себе його руку.

— Що ти побачила? — схвильовано запитав Гліб, але дівчинка похитала головою.

— Я не можу тобі ворожити.

— Чому?

— Духи не дозволяють. На тобі чаклунство.

— Дідько з ними, з духами! Скажи, що ти бачила?! — Гліб схопив її за плечі, ніби міг витрусити з неї відповідь.

Марика вирвалася й перелякано відсахнулася, ніби дотик до нього міг опоганити її.

— Чому так говориш?! Духи не пробачать! — злякано вигукнула вона.

Помітивши переляк у її очах, Гліб схаменувся. Мабуть, він був занадто грубий. Не можна зачіпати її віри. Так він нічого не зможе досягти, а зараз він більше, ніж раніше, переконався, що Марику послали йому згори не випадково. Треба заспокоїти її, а то вона втече, і ниточка надії перерветься.

— Не гнівайся. Прошу тебе, скажи, що ти прочитала по моїй руці? — якомога спокійніше сказав він.

Маленька ворожка затято мовчала, наче води набрала в рот. Гліб намагався зібрати докупи думки і знайти нові докази, щоб умовити її розкрити таємницю. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім він заговорив:

— Знаєш, скільки мені років? Чотирнадцять. Я перестав рости, коли мені виповнилося десять. У світі магії є дзеркало, у якому ув’язнений мій двійник. Ми не брати, але чаклунство міцно зв’язує нас. Поки він у полоні в дзеркала, я не можу вирости. Я повинен звільнити свого магічного близнюка, інакше назавжди залишуся таким, як зараз. Але для цього мені треба знайти шлях до дзеркала. Допоможи мені.

Останні слова він промовив зовсім тихо. Мариці вони видалися шелестінням вітру, дзюрчанням струмка, благанням осіннього листя, що падає на землю. Серце дівчинки стислося. Напевно, вона могла б зробити те, про що він просить, але духи не пробачать їй. Марика, не вагаючись, усе зробила б заради нього, але ніхто не може йти проти волі духів.

Дівчинка несміливо ледве-ледве торкнула Гліба за рукав.

— Я буду просити за тебе духів.

Гліб відчував, що дівчинка знає більше, ніж каже, але з якоїсь упертості не хоче зрозуміти його і допомогти.

— Спасибі й за це, — вимушено посміхнувся він і додав: — А втім, хто я тобі, щоб заради мене старатися. Що тобі до того, що я залишуся карликом?

Марику боляче вразили його слова. Він не циган і не зрозуміє, що просить її про таке, що понад її сили.

— Чому так кажеш? Серце моє з тобою.

Дівчинка палко приклала долоню до серця, потім поцілувала її та, схопивши руку Гліба, притулила до своєї, наче передаючи йому поцілунок. Гліб вивільнив руку, даючи зрозуміти, що не має потреби в її визнанні.

— Чому знову не віриш? Я не можу допомогти тобі, клянуся! Тільки Варга може.

— Варга? Хто це? — поцікавився Гліб.

Марика затялася. Вона не була впевнена, що зробила правильно, згадавши Варгу, але ім’я саме собою зірвалося з язика, і тепер відступати було пізно. Занадто жадібно Гліб чекав її роз’яснень.

— Моя прапрабабка. Духи розмовляють з нею, — знехотя зізналася Марика.

— Скажи, як мені її побачити? — пожвавішав Гліб.

— Варга така стара, що сама не пам’ятає, скільки їй років. Вона ніколи не залишає табір.

— Відведи мене до неї.

Це прозвучало майже як наказ. Чуття не зрадило Гліба. Зустріч з Марикою не випадкова. Шлях до дзеркала лежить через циганський табір. Він відчував хвилювання шукача скарбів, близького до розгадування таємниці.

Дівчинка похитала головою.

— Даремно підеш. Варга не буде розмовляти з чужинцем.

— Побачимо. Ти тільки проведи мене до неї, а там я її умовлю.

— Ти що, дурний? Кажу ж Варга розмовляє з духами. Її не можна умовити. Вона робить те, що їй наказують, — дівчинка підняла руку догори, вказуючи, звідки йдуть накази, і браслети, мов дзвіночки, задзвеніли на її зап’ясті.

— Але має ж бути якийсь вихід! Краще померти, ніж залишитися таким на все життя! — запально вигукнув Гліб.

Він підхопився й відвернувся від Марики, несвідомо розминаючи в руці зірваний листок, ніби хотів на ньому зігнати своє безсилля перед її забобонами. Духи насміхалися з нього, дражнили, то показуючи шлях, то знову наглухо закриваючи дорогу.

Марика гостро відчувала його біль. Їй чомусь стало соромно, що вона має у житті все для щастя, тоді як він так страждає. Може, духи не розгніваються, якщо вона відведе його до Варги? Адже в цьому немає магії. І вона зважилася.

— Не треба вмирати. Варга буде говорити з тобою, — одним подихом промовила дівчинка й дістала малесенький кинджальчик, що висів у неї на поясі.

Швидким рухом вона провела собі по зап’ястю. На матовій, кольору маслини шкірі виступила кров.

— Що ти робиш?!

— Ми повинні поріднитися. Варга не відмовить тому, у кому тече циганська кров, — дівчинка подала кинджал Глібові.

Гліб нерішуче тримав клинок, дивлячись як на блакитнуватій сталевій поверхні тьмяно відсвічує ледь помітна багряна смужка; потім перевів погляд на руку дівчинки. Кров точилася з порізу й, відміряючи секунди, що спливали, капала на землю. Марика насторожено завмерла, чекаючи, що кара духів от-от наздожене її. Страх згустком болю перевертався в грудях.

— Ну ж бо! — наполегливо вигукнула вона, боячись, що якщо Гліб ще зволікатиме, у неї не вистачить сили боротися, і страх пожене її геть.

Її вигук змусив Гліба зважитися зробити те, на що вона чекала. Зрештою, поріз на руці — недорога плата за вхід до світу магії. Йому не личило відступати перед тим, що маленьке тендітне дівча зробило без вагань. На мить затамувавши подих, він полосонув себе по руці. Біль був таким миттєвим, що Гліб майже не відчув його. Хлопчик з полегшенням посміхнувся і з виглядом переможця повернув кинджал. Дівчинка з’єднала їхні зап’ястя, так що ранки торкнулися одна одної. Гліб відчув, що Марика тремтить.

— Тепер у нас спільна кров. Ти мені як брат. Варга не прожене тебе, — з придихом сказала вона і, трохи помовчавши, додала, ніби переконуючи себе: — Я не порушила заборони духів, адже так? Духи пробачать.

Гліб не зрозумів, це було ствердження чи запитання, але раптом усвідомив, як сильно вона боїться, і його обпік сором за те, що він думав лише про себе. Йому схотілося позбавити її страху, захистити. Він узяв її руки у свої долоні й щиро промовив:

— Нічого не бійся. Я ніколи, нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе буде все, що ти забажаєш. Я не забуду того, що ти для мене зробила.

Марика й не знала, що вміє плакати. Очам раптом стало жарко. Вона відвернулася і закусила губу, щоб не дати сльозам волі. Вона не повинна бути слабкою.

— Дай руку, — намагаючись не дивитися на Гліба, суворо сказала вона і, схилившись над ранкою, щось швидко-швидко зашепотіла своєю мовою.

Обличчя дівчинки було так близько, що Гліб відчував на руці тепло її подиху. Незабаром кров зупинилася, і ранка, мов чародійною силою, затяглася тонкою плівкою.

— Ти вмієш ворожити? — запитав Гліб.

— Трішечки. Я допомагаю Варзі збирати трави, і вона вчить мене замовляти. Виросту — буду знахаркою.

— А коли ти поведеш мене до Варги?

— Коли третя ніч прийде на зміну третьому дню й на небі зійде повний місяць. Найбільша сила приходить з місяцем. Потрібні коні. Наш табір стоїть за містом, але я проведу тебе так, що варта вухом не поведе.

Гліб був розгублений. Одна справа непомітно втекти з палацу, а інша — взяти зі стайні коней. Не міг же він наказати загнуздати їх і виїхати вночі.

— А без коней не можна? Якщо я візьму їх уночі зі стайні, то підніметься переполох.

— Пішки далеко, — похитала головою дівчинка й додала: — Не хвилюйся, будуть коні. Третьої ночі, як зійде місяць, чекай на мене в кінці вулиці біля тисових дерев.

Розділ 4 Варга

Три дні після зустрічі з Марикою роздробилися на нестерпно довгі години чекання. Гліб не міг позбутися думок про маленьку циганку. Вибравши хвильку, він прибіг туди, де вони зустрілися вперше.

Цього разу на вулиці по той бік огорожі було досить людно. Люди поодинці, парами, а то й групами прогулювалися повз королівський парк. Сьогодні нікому б не вдалося непомітно перелізти через високі чавунні ґрати. Без сумніву чиясь воля керувала долею Гліба. Недарма тієї години, коли йому призначено було зустрітися з Марикою, вулиця виявилася безлюдною.

Гліб підганяв час, але коли настав призначений вечір, раптом розгубився: чи не занадто необачно він чинить, вирушаючи вночі до циганського табору? Утім, він не мав вибору. До того ж у ньому оселилася дивна впевненість, що маленька циганська дівчинка, наче талісман, убереже його від біди.

«Хоч би Марика прийшла, хоч би ніщо не перешкодило їй», — у думках молив Гліб.

У палаці пізно лягали спати. Очікуючи, поки життя в ньому завмре, хлопчик з тривогою дивився на повний місяць, який щербатим мідним блюдом повис над землею. Уже давно настав час іти, але Гліб не наважувався залишити свою кімнату, поки всі не вгамуються. Лише деякі вікна ще виразно викреслювались жовтими квадратами на тлі темного громаддя будівель палацу, коли він, ховаючись від цікавих очей під покровом ночі, вислизнув через чорний хід.

Галявини парку були щедро залиті місячним сяйвом, і від цього тіні під склепінням дерев видавалися густішими. Гліб перебіжками вибрався на безпечну відстань, де він міг не боятися, що його побачать, і побіг що було духу. Він мчав, гнаний думкою, що Марика не дочекається і, не знайшовши його в домовленому місці, піде.

Захеканий, він добіг до огорожі й, не гаючи часу на перепочинок, поліз вгору. Деручись по прутах чавунних ґрат, Гліб був вдячний майстрам за те, що вони відлили такі витіюваті візерунки. Доля була прихильною до нього. Непоміченим він перескочив через паркан і, зістрибнувши на бруківку, побіг до тисових дерев.

Марики в умовному місці не виявилося. Вона не прийшла, а може, не дочекалася. Усе ще на щось сподіваючись, Гліб тупцювався під деревами. Тепер йому нікуди було поспішати. Місяць піднявся вище. Лиховісний мідний відтінок поступився місцем більш спокійному, жовтому. Гліб чекав, прислухаючись до шерехів ночі.

Раптом він почув легкий посвист. Що це, крик нічного птаха чи знак? Хлопчик насторожився. Тиша. З темряви відокремилися тіні. Вони наближалися. Гліб неясно розрізнив двох коней і низькорослого вершника на одному з них. Хлопчик подумав, що це Марика, але раптом його насторожила якась дивина. Коні наближалися безшумно, як примари: ні тупоту, ні цокоту копит. У Гліба похололо всередині. Він думав, куди б сховатися, й розумів, що якщо це посланець іншого світу, то від нього немає порятунку.

Місяць жовтим оком велетенського хижака дивився з висоти. На мить хмара прикрила його повіками. Скориставшись темрявою, Гліб шарпнувся вбік, але місячні промені знову по-зрадницьки освітили його. Вершник був майже поруч. Гліб ледь не скрикнув, але побачив, що це Марика. Дівчинка під’їхала ближче, і Гліб зрозумів, чому не чув тупоту. Ноги коней були завбачливо обмотані ганчірками.

— Я боявся, ти не прийдеш, — з полегшенням зітхнув Гліб.

— Чому не прийду? Адже я слово дала. Гадаєш, коней знайти легко? — сказала дівчинка, спритно зісковзуючи на землю.

Буланий кінь з білою позначкою на чолі видався Глібові підозріло знайомим.

— Звідки ці коні? — запитав він.

— Гарні коні, так? — Марика пропустила питання повз вуха і з гордістю поплескала білолобого, котрий слухняно підставив морду під її долоню.

— Ти вкрала їх з тутешніх стаєнь?! — ошелешено вигукнув Гліб.

Відкриття вразило Гліба. Він уявив, який здійметься переполох, коли в королівській стайні недорахуються коней, і повинен був визнати, що зухвалості й сміливості цьому дівчиську не позичати.

— Вивести коня — не крадіжка, — заявила Марика.

— Ну так, адже дочка циганського барона не краде, — поглузував з дівчини Гліб.

Його слова вразили циганку. Вона за звичкою стиснула кулаки й войовничо підступила до нього. Її зіниці, подібно до сталі кинджала, гнівно блиснули в місячному сяйві.

— Кінь — не річ. Що ти тямиш, коли говориш? Тобі треба, не мені! — вигукнула вона.

— Ти що, жартів не розумієш? — запитав Гліб, відступаючи перед її люттю.

— Не потрібно мені твоїх жартів. Хочеш до Варги — їдьмо.

Вона спритно скочила на коня. Гліб хотів вчинити, як вона, але лише зараз помітив, що коні неосідлані.

— Як же їхати без сідла й вуздечки? — сторопів він.

Бачачи збентеження хлопчика, циганка хихикнула й легенько торкнула боки коня босими п’ятами. Білолобий, пританцьовуючи, переступив з ноги на ногу.

— Не можеш? А за мною, якщо покличу, кінь піде, куди завгодно. Це його воля і моя. А от упряж вивести не можна. Її можна тільки вкрасти, — розсміялася Марика.

Піддражнюючи Гліба, вона гарцювала на коні, ніби злилася з ним, і вуздечка була зайвою. Тепер настала черга Гліба розгніватися. Маленька дикунка відкрито знущалася з нього. Але він нікому не дозволяв глузувати з себе. Хлопчик обійшов коня, приміряючись, як скочити на нього без стремен.

— Давай, не бійся, — підбадьорила його Марика.

— Звідки ти взяла, що я боюся? — сердито буркнув Гліб, приловчився, стрибнув на коня, але не зміг перекинути ногу й завис поперек спини.

Кінь рушив з місця. Гліб відчув, що зісковзує, і вчепився в гриву. Марика скомандувала щось своєю мовою. Кінь під Глібом зупинився, і наїзник ледь не впав під копита, але дівчинка приспіла вчасно. Вона перехилилася зі свого скакуна і, з усієї сили схопивши Гліба, допомогла йому піднятися та сісти верхи. Напад злості, заглушивши паросток вдячності, охопив хлопчика. Рум’янець ганьби палив його щоки. Якась циганка змусила його, спадкоємця престолу, зазнати приниження і безпомічним лантухом бовтатися поперек коня. Зціпивши зуби, Гліб був готовий відбити її насмішки, але Марика несподівано співчутливо промовила:

— Ти звикнеш. Спочатку буде важко. Але без сідла краще коня розумієш. Обніми його, ось так.

Вона схилилася до коня і, злившись з ним, злегка пришпорила його голими п’ятами. Гліб вчинив за прикладом Марики. Кінь слухняно рушив уперед. Хлопчик судорожно вчепився в гриву, боячись упасти на землю. Кінь відчував напругу вершника і теж натягнувся, як струна. Марика їхала поруч, ласкаво підбадьорюючи то вершника, то скакуна. Поступово хлопчик звик і навіть став знаходити задоволення в тому, що відчував під собою живе тепло коня, а не тверде сідло. Це було нове, не знане раніше відчуття єднання з конем.

Мильна бульбашка злості давно лопнула. Діти виїхали з міста. Кришиво зірок було щедро розкидане по небу. Срібне море степу, немов вишите гладдю ковили, застигло в нічному штилі. Віддалік темною плямою, як уламки аварії корабля, громадилися кибитки.

Марика зіскочила з коня й дала Глібові знак зробити те ж саме. Він спішився. Спритно спутавши ноги коней, дівчинка пустила їх до циганського табуна.

— Нехай почекають нас тут, — сказала вона, любовно поплескуючи білолобого.

— А що, коли Варга вже спить? — стурбувався Гліб.

— Вона ніколи не спить, — відрубала Марика.

Ховаючись за кибитками, діти обігнули багаття, що вже догоряло і біля якого, закутуючись у ковдри, відпочивали цигани. Лише одна стара, зморщена, як сухий сучок, сиділа перед тліючим вугіллям. У відблисках умираючого вогню її смагляве обличчя нагадувало порепану кору старого дерева. Вона сиділа нерухомо, як дерев’яний ідол, відчужено вдивляючись у гру світла на головешках. Тільки кільця диму, які піднімалися з довгої глиняної трубки, свідчили про те, що вона не статуя.

Марика мовчки стояла, не виявляючи своєї присутності. Гліб теж чекав, коли Варга помітить їх. Але та, занурена у свої думки, витала десь далеко.

Раптове запитання старої захопило хлопчика зненацька.

— Чому він тут?

Варга, не поворухнувшись, продовжувала дивитися в інший бік, і для Гліба залишилося загадкою, як вона ухитрилася побачити, чи швидше відчути їхню присутність.

— Він заступився за мене й поділився хлібом, — відповіла Марика на запитання старої циганки.

— Чого він хоче?

— Щоб ти допомогла позбутися чаклунства.

— Скажи йому, що він даремно прийшов. Моя сила не для людей чужого племені.

— Але в ньому є циганська кров, — палко запевнила дівчинка.

Циганська кров?

Варга вперше відірвалася від споглядання головешок, мигцем поглянула на Гліба, а потім уп’ялася в Марику, чекаючи на пояснення.

— Ось, — Марика схопила Гліба за рукав, похапцем підтягнувши до старої, знаком наказала показати зап’ястя, і сама підняла руку. Оборки на широкому рукаві впали, оголивши поріз, який ледь почав затягуватися.

Варга мовчала. Кільця диму перестали вилітати з трубки, ніби подих життя облишив її. Гліб схвильовано чекав на вирок старої. За якусь мить заціпеніння відпустило стару циганку, її безпристрасне обличчя переплавилося на маску гніву, змішаного зі страхом. Чіпкими крюками пальців вона схопила хлопчика за руку, вп’ялилася в лінії на його долоні, а потім різко відштовхнула Гліба. З її грудей вирвався стогін, який переходив у крик смертельно пораненого звіра.

Розділ 5 Помста духів

Табір ожив. Купи ганчір’я та ковдр, розкидані навколо багаття, заворушилися, наче земля заходила ходором, розверзлася, і з-під неї з явилася потривожена людська лава. Ворожий натовп зімкнувся навколо Гліба. Відступати було нікуди. Він озирнувся, шукаючи підтримки Марики, і відчув, як її теплі пальці ковзнули в його долоню. Дівчинка міцно стиснула його руку й стала поруч, плече до плеча. Спалахи багаття, яке догоряло, грали в зіницях Варги. Вона тикнула в Марику крючкуватим пальцем і крикнула:

— Як ти насмілилась! Ти порушила заборону та зрадила наше плем’я. Коли я відійду, велика сила духів залишить наш рід.

— Я не порушила заборони. Клянуся, що я не чаклувала. Я знаю, мені не можна, — зривистим голосом заперечила дівчинка, але Варга продовжувала так, наче не чула її:

— Збувається пророцтво. Твоя кров змішалася з кров’ю королів. Якщо ти залишишся тут, то станеш прокляттям нашого роду.

— Бабо, не говори так! — скрикнула дівчинка. — Звідки кров королів? Його мати бакалійниця. Скажи, — вона смикнула Гліба за руку, закликаючи говорити.

— Правду кажи. Хто твій батько? — сердито крикнула стара.

Гліб з усієї сили намагався не відвести очей, хоча вогненний погляд Варги, здавалося, обпікав його.

— Король.

Марика скрикнула й похитнулася. Гліб підтримав її, але вона відсахнулася. Дівчинка мовчки дивилася на нього широко розкритими очима, в яких мерехтіли відблиски багаття. Вони набухали, поки не вилилися слюдяними борозенками по її матових смаглявих щоках.

Натовп розступився, відійшовши від дітей, як від прокажених. Плечистий циган із сережкою у вусі й маленькою клиноподібною борідкою наблизився до Марики. Він узяв дівчинку за підборіддя й різко підняв її голову вгору. Їхні очі зустрілися.

— Чому ти так вчинила? — запитав він.

— Він заступився за мене. Я нічого не знала, землю їсти буду. Пробач.

— Це не моя воля. Ти повинна піти, — сказав циган.

Марика знітилася й опустила голову. Вона розуміла. Ніхто, навіть батько, не може йти проти духів. Пронизливо тонко завила жінка, і, як за командою, юрба відповіла гулом голосінь.

Гліб згадав далекий, страшний день, коли його теж виганяли з дому. Він знав, що Марика повинна зараз відчувати. Забувши про страх, хлопчик крикнув:

— Будь ласка, не карайте її! Вона ні в чому не винна. Я умовив її. Це моя провина.

Цигани змовкли, і в тиші, що розляглася, надтріснутий голос Варги пролунав вироком, загасивши палке благання хлопчика.

— Немає винних і безвинних. Є доля. Ти тут тому, що така воля духів. Я зроблю, що ти хочеш, але після цього ви повинні піти.

Варга підвелася. Висока й худорлява, вона трималася напрочуд струнко, як на древню стару, наче кряжисте дерево, яке висохло, але не зігнулося. Тягар прожитих років не хилив її до землі. Вицвілі оборки, мов зблякле осіннє листя, покривали її старе вбрання, і, ніби останній сонячний промінь на крижаному мереживі, що заволокло зотліле листя, тьмяно відсвічувало намисто. Стара підійшла до Марики й поклала руки дівчинці на плечі. Вони мовчки дивилися одна на одну — юне тендітне дівчатко і висохла древня стара: весна й осінь. По обличчю Варги не можна було прочитати її почуттів. Воно було непроникно безпристрасним. Варга занадто довго жила й так багато побачила на своєму віку, що пристрасті давно вмерли, поступившись місцем мудрості. Але раптом провали очниць старої циганки заблищали, начебто відлига розтопила лід осені. Варга плакала, і це було так само неймовірно, як те, що сльози полилися б з сухого дерева.

— Бабу, — з благанням пробелькотіла Марика, подавшись до Варги, але стара сердито відштовхнула її, відвернулась і пішла геть.

Біль задушливими лещатами стиснув Мариці груди: вона зрадила Варгу й не виправдала надій. Баба любила її, а якщо була до неї більш вимоглива й сувора, ніж до інших, то лише тому, що передавала їй знання. Вона мала стати обраницею духів, а вона обманула рід. Дівчинка хотіла побігти за Варгою, обхопити її, вимолити прощення, але вона знала, що це нічого не змінить. Ніхто не міг іти проти духів.

Відійшовши на кілька кроків, Варга обернулася й подала всім знак. Люди відступили. Стара циганка трубкою окреслила на землі коло, ніби відрізавши дітей, що тулилися одне до одного, від іншого світу, і співучо почала промовляти заклинання незнайомою мовою. У той час, як її гортанний голос ткав павутиння зі звуків, місячні промені в колі, окресленому Варгою, згущалися й ставали яскравішими, поки стовп світла не вихопив з пітьми дітей, зануривши циган і кибитки в морок.

Варга дістала з-за пояса трубку і, вибивши її на долоню, дмухнула на попіл. Сиві пластівці піднялися й понеслися в коло світла. Вони кружляли, ширяли й множилися, перетворюючись на сніжинки. Степ ще тільки приміряв осіннє вбрання, а навколо Гліба й Марики вже розгулялася зима. Снігопад усе густішав і густішав, і нарешті сніжна завіса зовсім сховала їх за пуховою білою пеленою.

Варга змовкла. Світловий стовп разом розтанув, і діти зникли разом з ним. Коло було порожнє, і тільки крапельки талого снігу сльозами іскрилися на прим’ятій траві.

Розділ 6 Млин Зими

Гліб і Марика, засліплені снігопадом, не бачили нічого, крім безладного танку сніжинок. Поступово завіса почала рідшати, й діти побачили, що цигани зникли разом з кибитками й багаттям, що вже догоріло. Степ був незаймано білий, як чистий листок, на якому має бути написана нова історія.

Скрізь панувала тиша. Сніжні пластівці пурхали легкими метеликами з тихою покірністю осідаючи на землю. Сапфіровий місяць підморгнув з висоти й кинув до ніг дітей промінь, висвітивши доріжку через іскристі замети. Не відаючи, що на них чекає, Гліб і Марика, взявшись за руки, попростували стежкою. Незабаром вони дійшли до пагорка, на якому височів старий вітряний млин. Незважаючи на цілковиту безвітряність, його крила розмірено оберталися, і в їхньому монотонному поскрипуванні було щось казкове. З даху каскадом гірського кришталю звисали бурульки. Місячний промінь пробіг по них, на мить запалив багатобарвними іскрами й згас, даючи зрозуміти, що його місія скінчена й він довів подорожніх до місця.

— Ось і прийшли. Для початку ходімо подивимося, хто тут живе, — розважливо вирішив Гліб.

Діти попрямували до освітленого віконця, яке яскраво-жовтою латкою виділялося на тлі блакитнуватих заметів.

— Забери його холера! Високо дуже, — розсерджено сказала Марика, намагаючись дотягтися до вікна.

— Лізь до мене на плечі, — скомандував Гліб і пригнувся, щоб їй було зручніше залізти.

Дівчинка спритно видряпалася йому на плечі й притулилася до вікна.

— Жорна бачу, господаря не бачу, — сказала вона, вдивляючись у просвіт у вкритому кригою склі. — Цить, хтось співає.

Діти прислухалися. З млина долинав бадьорий спів:

І раптом Марика побачила мірошника. Він зачерпнув з мішка, що стояв поряд, пригорщу дорогоцінного каміння та кинув його на жорна. Мірошницьке колесо закрутилося, жорна зі скреготом провернулися, безжалісно роздроблюючи самоцвіти. Але найдивніше було те, що каміння перетворилося не на пісок і, звичайно ж, не на борошно, а на сніг. Мереживні сніжинки пурхали та роїлися навколо дивних жорен, і лише іскорки, що спалахували в них, нагадували про те, що раніше вони були дорогоцінним камінням.

Угледівши таке видовище, Марика від подиву втратила рівновагу. Гліб не втримав її, і вони обоє повалилися в замет.

Спів відразу ж стих. Двері відчинилися, і на порозі з’явився височезний череватий мірошник у білому фартусі, що туго обтягав товстий живіт. Його круглу блискучу лисину облямовував білий вінчик волосся. Незважаючи на сивину, червонощоке обличчя товстуна було дивовижно молодяве. Глібові мірошник видався доволі добросердим. Проте Марика дивилася на господаря млина не без побоювання. Після всього побаченого вона розуміла, що це не простий смертний. А що як його послали духи, щоб він покарав її за непослух?

Побачивши гостей, хазяїн радо посміхнувся, ніби зустрів давніх знайомих.

— Ха! Я завжди казав, гарний гість приходить вчасно, — басовито промовив він і, не даючи дітям опам’ятатися, схопив їх в оберемок і затяг до середини.

Хмара морозного повітря злодійкувато просочилася за ними в двері, але під осудливим поглядом мірошника знітилася й зникла.

— Відігрійтеся, а потім подивимося, що з вами робити далі, — підморгнув мірошник.

Після вулиці благодатне тепло приміщення було бажаним, але слова мірошника ввігнали Марику в такий трепет, що вона задрижала ще дужче. Не в змозі більше зносити невідомість і очікувати кари, дівчинка кинулася на коліна.

— Прошу, не зволікай. Відразу покарай.

— Покарати? Я не маю за що тебе карати.

Марика зважилася звести очі на мірошника і зізналася:

— Я прогнівила духів.

— Навіть якщо це й так, мене це не стосується. Адже я не суддя, а мірошник, — розсміявся товстун.

Він підвів дівчинку з колін і, схилившись над нею, ласкаво погладив по голові.

Якусь мить Марика мовчала, шукаючи якогось підступу, а потім тихо, майже пошепки, начебто боячись відкрити страшну таємницю, сказала:

— Нехай луснуть мої очі, адже це не простий млин.

— Так, справді, це Млин Зими, — кивнув мірошник.

— А чому зими? — посміливішавши, допитувалась дівчинка.

— Тому що рік починається узимку й закінчується також узимку. Коли людина народжується, пам’ять її подібна до білого листка, і коли вмирає, все йде в забуття, — загадково відповів мірошник.

Гліб переводив погляд то на товстуна мірошника, то на дівчинку, нічого не розуміючи до чого тут зима та пам’ять, але не встиг запитати про це, тому що мірошник почав підсипати на жорна нову порцію дорогоцінного «зерна». Хлопчик розкрив рота від подиву й запитав.

— Що ви робите?! Це ж дорогоцінне каміння!

— Ні, це спогади. Рано чи пізно вони всі потрапляють на жорна часу.

Мірошник занурив руки в мішок, дістав пригорщу самоцвітів і повільно просипав назад, даючи дітям можливість милуватися грою світла на гранях. Обличчя його зробилося серйозним, і він продовжив:

— Є спогади яскраві, котрі живуть довго й переходять з покоління в покоління. А є — скороминучі, що живуть лише кілька годин, перш ніж потраплять до мене на млин. Але зрештою жорна часу перетирають усе. Все мине, все розтане в віках, перемелеться — буде мука. Ніщо не триває вічно.

— Навіть чаклунство, — задумливо промовив Гліб і з надією звернувся до мірошника: — Ви можете позбавити мене чарів?

— Той, хто покладається на інших, ніколи нічого не досягне. Ти повинен сам домагатися того, чого хочеш. Я можу лише дати тобі вибір, адже вибір є в кожного.

— Зовсім ні, — мимоволі вихопилося в Марики.

Дівчинка подумала про табір, звичне кочове життя, кибитки, вечори біля багаття, і їй стало гірко, що нічого цього більше не буде.

— Ти гадаєш, що не маєш вибору? Помиляєшся. Підійди до жорен, і ти в цьому переконаєшся, — мірошник поманив дівчинку.

Гліб ступнув за нею, але мірошник відсторонив його:

— Перед вибором кожен залишається сам.

Товстун ляснув пальцями та зник разом із Марикою. Гліб озирався, не розуміючи, куди ж вони могли подітись. Йому було невтямки, що і мірошник, і Марика як і раніше знаходяться тут, поряд, лише перемістилися в інший час.

Для дівчинки на млині також нічого не змінилося. Усе так само розмірено крутилося мірошницьке колесо та скреготіли жорна. Але тепер вона була сам на сам з мірошником, у руці якого чорнильними краплями виблискували аметисти.

— Що ж, вибирай. Ти можеш повернутися назад до табору, як ніби нічого не сталося.

— Справді? Тоді навіщо вибирати? Я хочу до своїх! — палко випалила Марика.

— Зачекай, ти не дослухала до кінця. Якщо ти повернешся, то назавжди втратиш свій дар.

— Навіщо мені такий дар? Я хочу забути його, — без вагань заявила дівчинка й відразу прикусила язика, злякавшись, що духи, які послали їй дар, ще більше розгніваються за невдячність.

Мірошник посміхнувся та змовницьки підморгнув:

— Що ж, хай буде по-твоєму, ти повернешся в табір і забудеш про зустріч з принцом і про те, що колись була тут.

Перш ніж кинути аметисти на жорна, він пересипав їх з однієї долоні на іншу, милуючись плавною формою мистецьки обточених каменів.

— Зачекай! — скрикнула Марика.

Тільки тепер вона зрозуміла, який нелегкий вибір стоїть перед нею. Їй шалено хотілося повернутися додому, але чи не означало це зрадити Гліба?

— Що станеться з ним? — запитала вона.

— Зникне з очей, зійде з думки. Нехай тебе це не хвилює, — мірошник безтурботно махнув пухкою рукою.

— Він мені як брат. Я повинна допомогти йому і не хочу його забути.

— Ні вже, вибирай щось одне. Або ти повертаєшся, або йдеш разом з ним. Тільки май на увазі, дорога буде нелегкою.

— Тоді я і взагалі не можу його покинути. Двом легше, ніж одному, — уперто сказала маленька циганка і, не даючи собі часу передумати, відіпхнула руку мірошника від жорен. Аметисти бризнули в різні боки й розсипалися по підлозі, закотившись у щілини. Марика злякалася, що мірошник розсердиться, але товстун лише збентежено подивився на порожню долоню.

— Ось тепер ти справді зробила свій вибір, і нічого вже не змінити. Настала черга твого друга, — сказав він і як крізь землю провалився.

Наступної миті він з’явився поряд з Глібом.

— А де Марика? — занепокоєно запитав хлопчик.

— З нею все гаразд. Вона знає, чого хоче. А от що вибереш ти? Твій брат тільки наполовину людина, а наполовину — породження магії. Досить стерти пам’ять про нього, як магічне дзеркало буде знищене й чари пропадуть.

Олександрити пам’яті заманливо спалахували на долоні мірошника зеленими вогниками.

Пропозиція захопила Гліба несподівано. Він і не мріяв, що все виявиться так просто.

— Тут нічого вибирати. Я хочу цього більше за все на світі! — палко вигукнув Гліб.

— Які ви обоє нетерплячі, ніколи не можете дослухати до кінця, — похитав головою мірошник. — Стерши пам’ять про Гордія, ти знищиш у ньому все людське. Але ти маєш вибір: ти можеш врятувати його, знищивши чаклунську половину, і тоді він стане звичайною людиною.

Хлопчик замислився.

— Що я повинен для цього зробити?

— Податися по той бік дзеркала, але цей шлях небезпечний, і ти можеш сам опинитися в полоні у дзеркала.

— Ні вже, покірно дякую. Мій братик був порядною свинею. Я не ризикуватиму заради нього життям.

— Мудре рішення. До того ж, якщо ти його звільниш, невідомо чого від нього чекати, — кивнув мірошник. — Отже, ти повернешся в палац, зцілишся від чаклунства й назавжди забудеш і про нашу зустріч, і про все, що з цим пов’язано, — пообіцяв мірошник.

Олександрити в його руці набули червонуватого відтінку. Глібові стало трохи моторошно, начебто він підписав Гордію вирок, не даючи йому шансу повернутися, але не приносити ж себе в жертву удаваному брату. І раптом він згадав про маленьку циганку, яка багато чим пожертвувала заради того, щоб допомогти йому.

— А Марика? Про неї я теж забуду? — похопився Гліб.

— Їй не звикати самій піклуватися про себе, — безтурботно видав товстун, готовий висипати олександрити на безжалісні жорна.

— Ні, зачекайте! — скрикнув Гліб. — Можна, я зроблю це сам?

Брови мірошника здивовано піднялися, але він не став заперечувати й обережно пересипав самоцвіти в пригорщу хлопчика. Гліб мить милувався грою вогнів на твердих відточених гранях, а потім несподівано відчинив вікно й викинув камені надвір. Олександрити спалахнули в місячному світлі чистими зеленуватими вогниками й загубилися в снігу.

— Що ти накоїв? Тепер я не можу виконати твого бажання й перемолоти твої спогади, — надимаючи пухкі щоки, невдоволено пробурчав мірошник.

— Саме так. І тепер у мене немає вибору. Я йду рятувати брата, навіть якщо він не вартий того, щоб через нього ризикувати головою.

Звідки не візьмися з’явилася Марика. Юний принц і маленька циганка з такою радістю кинулися одне до одного, начебто зустрілися після довгої розлуки. Їхня веселість була такою заразливою, що червонощокий мірошник басовито розреготався.

— Вперше бачу таких ненормальних! — вигукнув він, голосно ляснувши себе по стегнах. — Ви, як я подивлюся, просто божевільні й варті одне одного. Обоє відкинули легкий шлях і обрали тернистий. Але, слово честі, мені подобається ваша хоробрість. Таким як ви часом удається те, що не вдається людям зі здоровим глуздом. Мабуть, вам варто пошукати щастя в Одарки.

— Хто це?

— Сусідка моя. Її будинок стоїть на роздоріжжі, ось вона подорожніх і направляє: кого на праву, кого на ліву доріжку, а перед тим подарунком обдаровує. А якщо скулитиметься, скажіть, що я вас прислав, а якщо ви їй покажетеся, то вона, може, і розщедриться.

Розділ 7 Одарка

Засніжена стежина, що губилася між заметів, вела дітлахів до роздоріжжя. Дві дороги, як дві довгі руки, тяглися від перехрестя, на якому височів будинок Одарки. Ні піший, ні кінний не міг, минаючи його, вийти на дорогу. Можна було тижнями кружляти біля будинку, залишаючись на місці, тому що полотна доріг дражнили подорожнього своєю близькістю, але без дозволу господині, наче обрій, залишалися недосяжними, скільки б до них не йшов.

Марика бігла з прискоком, щоб сніг не так обпалював ступні. Глянувши на її почервонілі босі ноги, Гліб жахнувся.

— Ти ж відморозиш ноги. Давай я тебе понесу.

— Hi-і, я важка. Ти не думай, мені тепло. Варга каже, я гаряча, — жваво відмовилося дівча й припустило ще швидше.

Насправді ноги в Марики так закоцюбли, що дівчинка не відчувала їх, але вона не збиралася ставати тягарем. До того ж маленька циганка боялася, що дбайливість Гліба зробить її слабкою, коли їй особливо потрібна сила, щоб допомогти йому.

Добігши до житла Одарки, діти порозкривали роти від подиву. Нікому з живих не доводилося бачити нічого подібного. Будинок здіймався, вірніше ріс, на товстелезній стеблині в три обхвати. Покритий горбистою корою стовбур незвичайного дерева-хати, як гігантська нога, чіпко впивався в ґрунт корінням, а замість крони громадилося стовпище кривобоких хаток. Одні хатинки стояли прямо, інші ліпилися так, що майже лежали на боці, нахилені віконцями в землю, а хатки, що поменше, притулилися на дахах своїх великих побратимів. Хатинки дивилися в різні боки безліччю віконець, але двері були тільки одні — у маленькому будиночку, що височів прямо над головами дітей. Нещасна хатинка так нахилилася, що висіла майже боком і двері дивилися в землю.

Мороз лютішав, пощипуючи щоки, тому дітям було ніколи довго розглядати дивний будинок. Згадавши напучення мірошника, Гліб і Марика голосно заспівали:

Одарка не змусила себе чекати. З вікна висунулася голова в очіпку з капустяного листя, з-під якого замість волосся в різні боки стирчало стигле колосся.

— Хто мене кличе, дурно від справ відволікає? Колядувати час не настав, а жебраків я не обдаровую. Добро в мене лічене, міряне, спочатку заробіть, а потім просіть. Киш, киш, — невдоволено заквоктала Одарка, немов потривожена курка.

— Нас мірошник послав, велів тобі вітання переказати, — сказав Гліб.

— Мірошник? Ха-ха-ха, — лунко розсміялася господиня, наче почула щось страшенно смішне. — Давненько від нього звісточки не було. Згадав-таки про свою сусідку, вітрогін. Усе б йому з пустого в порожнє молоти, повітря мірошницькими крилами ганяти. Добре.

Ласкаво прошу, якщо прийшли, — змилостивилася господиня.

Двері відчинилися, з них простяглися довгі ручища, загребли Гліба й Марику та затягли до будинку. Одарка опустила дітей на підлогу, і її руки знову стали не довшими, ніж у звичайних людей.

У хатині все було навскосяка: підлога похила, стіни перекошені. Меблі так похилилися, що дивно, як взагалі стояли й не падали, а Одарка ухитрялася пересуватися по кособокій світлиці, наче муха по стіні.

— Що ж, сідайте, гості дорогі.

Вона широким жестом показала на ослінчик, а сама сіла навпроти.

Діти спробували було сісти, але ослінчик хилився до одного краю, і вони раз-у-раз зісковзували.

— Дякуємо, ми краще постоїмо, — чемно відмовився Гліб.

— Ха-ха-ха, — Одарка знову лунко розреготалася. — У ногах правди немає.

Вона голосно стукнула кілька разів закаблуком об підлогу й скомандувала:

— Повернись та стань рівніше. Бач, гості які нестійкі попалися.

Усе заходило ходором, ніби почався землетрус. Хатинка, крекчучи й стогнучи, випрямлялася. Підлога й стеля стали на місце. Меблі вирівнялися, і навіть віконця з перекошених стали рівненькими, квадратними. Гліб і Марика не без побоювання присіли на краєчок ослону, боячись, що він знову перекоситься, але ослін стояв стійко.

— І куди ж ви прямуєте? — поцікавилася господиня.

— У Задзеркалля. Мені треба звільнити брата, щоб самому позбутися чарів.

Одарка кокетливо поправила капустяні оборки на очіпку й хитро глянула на дітей.

— Он як? Справа непогана. Добре вже, на шлях вас направлю та подарунком обдарую. Тільки урахуйте, у мене добра не бездонна прірва, тому, хоч вас і двоє, а одержите що-небудь одне. — Вона тикнула в Гліба: — Оскільки ти за головного йдеш, тобі й вибирати. Можеш вимагати, що душа забажає. Хочеш квітковий пилок, від якого все стає красивим, вічну паляницю чи свічку, яка не згорає?

Гліб поглянув на Марику. У строкатих оборках, схожих на різнобарвне лахміття, маленька циганка була схожа на малесеньку заморську пташину, невідомо як занесену в сніжні краї. Дівчинка підбадьорюючи посміхнулася. Вона щиро раділа доброті Одарки. Їй і в голову не прийшло образитися, що її обділили. Гліб раптом зрозумів, чого він хоче.

— Мені потрібні черевики, — сказав він.

— Черевики? Ха-ха-ха! — покотилася зо сміху Одарка.

— Ну так, міцні й теплі. Для неї. — Він показав на Марику.

Сміхотлива господиня так реготала, що довго не могла промовити жодного слова, хапаючись за живіт. А потім, борючись з приступами сміху, сказала:

— Ой, уморив! Ха-ха! У тебе ж тільки одне бажання, ха-ха-ха. Кожна з чарівних речей, яку я пропоную, прислужиться набагато більше, а йому давай прості черевики, і то не для себе. Ха-ха-ха! От дивак із диваків! Отямся, бо ще пошкодуєш.

— Вона правду каже. Бери; що дають. Я зігрілася вже, — зашепотіла Марика, злякавшись, що через свою доброту Гліб зробить помилку.

Але хлопчик твердо промовив:

— Можливо, мені й придалися б чарівні речі, але зараз черевики для Марики потрібніші. Я не змінюю своїх рішень.

— Бач, а ти міцний горішок, як я подивлюся. Ха-ха-ха! Нехай буде по-твоєму, — схвально сказала Одарка і, плеснувши в долоні, покликала: — Гей, ви, хованці, годі ховатись. Час утікає, справа чекає.

Почувся шурхіт, і з кутків і шпарок почали вилазити сірі тіні.

— Щури! — скрикнула Марика.

У відповідь почулось тоненьке хихикання. Діти зі здивуванням побачили, що це зовсім не щури, а дивні коротунчики з тоненькими ніжками й ручками та непомірно великими долонями. Їхні обличчя були схожі на пропечені ніздрюваті млинці з очима-родзинками. Одягнені вони були в непоказні сірі свитки, а на плечі були накинуті плащі кольору сутінок.

— Що накажеш, Одарко? — шанобливо поклонилися хованці.

— Пошукайте у скринях і шафах, у яких ви моє добро зберігаєте, і принесіть пару черевиків. Та швидше!

— Миттю впораємося, — пообіцяли їй хованці й не збрехали, тому що вже наступної миті вони поклали перед Одаркою пару прегарненьких черевичків з м’якої лайкової шкіри з блискучими ґудзичками і немов розчинилися по темних закутках.

Одарка підморгнула Глібові.

— Ось те, про що ти просив. Це не прості черевики. У спеку вони холодять, а в холод — гріють. Вони не зношуються, і ноги в них не стомлюються. Якщо догодила тобі, то бери.

Гліб і не мріяв про такий чарівний подарунок.

— Дякую, ви дуже добра, — щиро подякував хлопець і, узявши черевички, підніс їх Мариці. — Тримай, вони твої.

Дівчинка зачаровано дивилася на черевички, не в змозі вимовити ані слова. Марика й подумати не наважувалася, що таку красу можна носити на ногах. Вона трепетно прийняла подарунок з рук Гліба та дбайливо пригорнула до себе.

— Приміряй, — посміхнувся Гліб, але Марика запекло похитала головою.

— Таку красу топтати?! — з жахом сказала вона.

Одарка пирснула зо сміху. Цього разу до неї приєднався і Гліб, а слідом за ним дружно захихикали хованці.

— Що смішного кажу? — образилася Марика.

— Та не сперечайся, а взувайся, — сказав Гліб, витираючи сльози сміху. — І давай домовимося: якщо ти йдеш зі мною, то повинна мене слухати. Ти ж сама казала, що я тепер твій брат. Не забувай, хоча ми й виглядаємо ровесниками, але я все-таки старший.

Раніше Марика нікому з хлопців не дозволяла собою командувати та часом кулаками відстоювала свою незалежність. Але Гліб був не такий як інші, і вона мовчазно прийняла його перевагу. Дівчинка натягнула черевики й застигла, боячись зайвий раз ступити в них.

Реготуха-господиня хихикнула й радісно затарабанила:

— Ну що ж, ви обоє пройшли випробування. Одна не образилася, що її обділили, й пораділа за друга, а другий спочатку не про себе подумав. Як так, то я маю для вас ще один невеличкий сюрприз. Дуже вже ви мені милі, а якщо я в раж увійду, то мені нічого не шкода!

Одарка витягла руку й відчинила в стелі дверцята, які діти раніше не помітили.

— Ну, тепер тримайся, не бійся! — вигукнула Одарка та з розливчастим сміхом тупнула ногою.

Тієї ж миті кімната заходила ходором і перевернулася на бік. Сторопілі від такого несподіваного повороту, Гліб і Марика, як по гірці, скотилися з підлоги на стінку. Тепер дверцята опинилися просто навпроти них, і вони без великих зусиль пішли за Одаркою до іншої хатинки.

Стіни світлиці були пофарбовані в різні кольори, і біля кожної стояло по скрині: одна біла, прикрашена візерунком сніжинок, друга зелена, з орнаментом з пролісків, третя червона, розмальована польовими квітами, а четверта жовта з кленовим листям на кришці.

Одарка зміряла дітлахів поглядом і, хихикнувши, сказала:

— Поверну я для вас час назад, у теплі дні. Дуже вже прудко ви з тепла в холод перескочили. Одежинка-то не по погоді.

Вона підняла віко червоної скрині, і звідти повіяло солодким ароматом запашного тютюну. Одарка дістала оберемок польових квітів і вивалила його просто у відчинене вікно. Відразу ж сніг надворі почав танути. Потягнуло теплом. Зацвіркотали цикади. Не встигли діти опам’ятатися, як зима поступилася місцем літу.

Марика взялася поспішно розстібати черевички.

— Навіщо ти роззуваєшся? — здивувався Гліб.

— Я що, без голови, таку красу псувати? Хто влітку черевики носить? Берегти треба. Ноги навіщо? — заперечила дівчинка.

— Це ноги треба берегти, — поправив її Гліб.

— Правду кажеш. Ноги вам придадуться. Дороги перед вами неміряні, землі невідомі, — підтакнула Одарка.

— А скільки туди днів шляху? — поцікавився Гліб.

— Так хто ж його знає? Може рік, а може година. Над чарівним дзеркалом командирів немає. Коли захоче перед вами з’явитися, тоді й покажеться, — знизала плечима хазяєчка.

У цей час, як по команді, зі шпарок повилізали хованці, закутані в плащі кольору сутінок. Очі чоловічків, наче вуглинки, поблискували з-під низько насунутих каптурів. Вони обступили Одарку й загомоніли:

— Гей, хазяйко, ми тобі служимо справно, дозволь і нам розважитися, рибку половити, може, що й спіймаємо.

— Чому ж не дозволити? До світанку ніч ваша, — лунко розреготалася Одарка.

Вона плеснула в долоні, і в руках у неї з’явилася миска з водою. Шепнувши над нею слівце, Одарка вихлюпнула воду у відчинене віконце. Тієї ж миті біля хатинки розлилося чарівне озеро.

Хованці весь час кидали косі погляди на дітей і так змовницьки переморгувалися, що Глібові стало моторошно. У голові пронеслася дивна думка: чи часом не вони з Марикою та рибка, яку чоловічки збиралися ловити? Щось у хованцях насторожувало його, хоча він і сам не міг пояснити причини занепокоєння. Мариці теж не подобалося кривляння карликів.

Одарка звернулася до дітей, наче вгадавши їхні побоювання:

— Що зажурилися? Хіба не чули прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Якщо вам хованці що дають — беріть. Тільки самі нічого не просіть. А тепер прощавайте, лихом не споминайте. Ніколи мені більше марно базікати.

Вона тупнула ногою, хатинка перевернулася й буквально витрусила дітей надвір, а слідом за ними вистрибнули малесенькі істоти в непоказних сірих свитках і плащах кольору сутінок.

Розділ 8 Місячне срібло

Гліб і Марика сторчголов викотилися з хатинки й попадали на траву. Незважаючи на те, що падати довелося з чималої висоти, вони анітрохи не забились, а коли озирнулися, щоб на прощання помахати Одарці, дивний будиночок на стеблині зник без сліду, а над землею кружляла зграя кажанів. З верещанням і писком вони кинулися на дітей. Марика в жаху прикрила обличчя руками, але за мить усе стихло, і діти з подивом побачили, що прийняли за кажанів хованців у коротеньких плащах, які розвівалися, як крила. Щойно чоловічки торкнутися землі, як схожість миттю зникла.

— Пощастило вам! Пощастило! — пританцьовуючи і кривляючись, навперебій затарабанили чоловічки. — Сьогодні в повню ви можете зібрати багатий вилов.

Оточивши дітей, вони підштовхували їх до озера, завівши дивну пісню, схожу на шаманське заклинання:

Величезний золотавий лик місяця, немов у дзеркало, вдивлявся в озеро, і від цього по воді простягнулася мерехтлива стежка, начебто вишита гладдю на чорному шовку Вітерець ледь скуйовдив темну воду, піднявши брижі. Місячна стежка розбилася на безліч осколків, і вони відблисками задрижали на гладіні озера.

Біля самісінького берега на хвилях погойдувався човник, схожий на горіхову шкаралупку. Хованці підвели дітей до суденця й загомоніли:

— Ми відкриємо вам скарб, якого ніхто не бачив. Сьогодні повня — день щедрий на чарівництво. Скільки багатства заберете — усе буде ваше. Та тільки спочатку треба його добути. Лізьте в човен.

Глібові не подобалися кривляння та змовницькі підморгування хованців, але з іншого боку, у нього не було причин не довіряти слугам доброї Одарки. Вона ж сама сказала: «Дають — бери». Навіщо ж відмовлятися від подарунка.

Марика глянула на вутлий човник і боязко похитала головою:

— Не бійся, панночко. Не все, що здається крихким, легко зламати, і не все, що виглядає міцним, здатне вистояти. Це основний закон ілюзій, — заспокоїли її хованці.

— Закон чого? — не зрозуміла дівчинка.

— Ілюзії — це коли щось здається, — пояснив Гліб.

— От мені й здається, що потонемо, — кивнула Марика.

Гліб заліз у човен першим. Легке суденце просіло. Марика звикла довіряти тільки коню та власним ногам, тому подорож водою викликала в неї панічний страх. Однак дочка циганського барона не могла показати свою слабкість, тому набрала в легені повітря й рішуче ступнула на борт човна. Суденце нахилилося, ледь не зачерпуючи воду.

— Тону! — закричала дівчинка, утративши під ногами тверду опору й балансуючи на краю човна, який от-от ладен був перевернутися.

Гліб схопив її та притяг до себе на середину човна. Якийсь час суденце кидало з боку в бік, але поступово хитавиця стихла. Гліб пригортав перелякану Марику, намагаючись заспокоїти.

— Чого ти злякалася? Усе буде добре. Це ж лише тихе озеро. Тут не буває штормів.

— Я і не злякалася, — відстороняючись, промовила Марика. — Змерзла просто.

У цей час хованці, розправивши плащі-крила, злетілися в човен. Розсівшись по бортах, вони дістали маленькі весла й жваво погребли прямо до місячної стежки, наспівуючи при цьому пісеньку:

Човен розсікав водну гладінь, тривожачи її. По озеру йшли фосфоричні кола, досягли місячної стежки, й та розбилася на дрібні відблиски, наче срібло розсипалося на темній поверхні озера.

Марика зачерпнула води з мерехтливим у ній срібним відблиском. Кришталеві струмки просочувалися крізь пальці. Спочатку відблиск, як живий, тріпотів у дівчинки в долоні, а коли вода витекла до краплі, дівчинка здивовано побачила, що на її долоні блищить срібна монета.

— Цур мене! — злякано скрикнула Марика й упустила монету в озеро.

— Що сталося, Марико? — стурбовано запитав Гліб.

Дівчинка зачудовано подивилася, як, торкнувшись поверхні води, срібло знову перетворилося на місячний відблиск, мов його й не було, і сказала:

— Шайтан жартує. Як називається ця штука, яка здається?

— Ілюзія, — підказав Гліб.

— От-от. Я її зараз своїми очима бачила, провалитися мені на цьому… — почала було Марика, але згадавши, що плавати вона не вміє і провалитися їй зараз зовсім би не хотілося, осіклася і просто додала: — Я зараз монету в руках тримала.

— Це і є той скарб, який ми обіцяли вам показати, — сказали хованці. — Місячне срібло не просте, а заговорене. Воно робить зговірливим навіть найжадібнішого торговця. За одну монету можна купити те, чого не купиш за десять золотих, а за десять — те, що зовсім не продається.

— Хіба по той бік дзеркала нам доведеться щось купувати? — здивувався Гліб.

— Як знати, — ухильно відповіли чоловічки. — Тільки гроші руку не відтягнуть, а без них вирушати в подорож не розумно.

Хованці були праві. Відверто кажучи, Гліб зовсім не подумав узяти з дому хоч кілька монет. Він набрав пригорщу води з місячним відблиском, і незабаром у нього в руках з’явився блискучий срібний кружечок.

— Яка дивна монета. На ній нічого не викарбувано, — сказав Гліб, розглядаючи срібло.

— Нічого дивного. Для місячного срібла не існує ні країн, ні кордонів. Воно набуває вигляду тих грошей, які в обігу в даній державі. А тепер збирайте вилов, не баріться. Час швидко спливає. На світанку чари зникнуть, — сказали хованці й, переморгнувшись, тоненько захихикали.

Гліб і Марика почали пригорщами черпати місячні відблиски та складати срібло в човен, але незабаром Гліб відчув під ногами вогкість. На дні човна хлюпалася вода. Монет не було.

— От так скарб! — вигукнув Гліб. — Якщо це жарт, то зовсім не смішно. Де ж ваше срібло?

— Знову перетворилося на відблиски на воді, — як нічого й не було відповіли хованці.

— Але якщо ви не збиралися нам нічого дарувати, то навіщо покликали сюди? — запитав Гліб, гадаючи в яку пастку вони потрапили.

— Навпаки, ми дуже хочемо вас обдарувати. Але секрет у тім, що місячне срібло мало зібрати, треба вміти його зберегти. Воно через те й цінується, що дуже рідко зустрічається, — без тіні зніяковілості відповіли хованці.

— Ви знаєте, як його зберегти? — поцікавився Гліб.

— Його треба тримати в спеціальному гаманці.

— Але де його взяти?

— Немає нічого простішого. Варто тобі попросити, й ми принесемо усе, що хочеш. Ми завжди готові прислужитися. Хто з нами дружить — вік не тужить.

— Якщо ви дістанете гаманець, ми будемо вам дуже вдячні, — сказав Гліб, забувши про попередження Одарки: брати, що дають, але нічого не просити самим.

Чоловічки як за командою плеснули в долоні, хором вимовили якесь незрозуміле заклинання, коли це, на колінах у Гліба з’явився гаманець із синього оксамиту, ніби шматок нічного неба. Здавалося, він випромінював чари. На оксамиті срібним шовком був вишитий незнайомий герб, в одному кутку якого красувався місяць, а в іншому — три зірки.

— Чий це герб? — запитав Гліб.

— Зоряного лицаря. Це він дарує вам срібло зі своєї скарбниці.

Гліб раптом згадав наставляння Одарки й занепокоївся.

— А він не заперечуватиме, якщо ми візьмемо його гаманець?

— Анітрохи, адже ви берете його в борг. Коли будете повертатися та побачите місячну стежку, пустіть гаманець по хвилях, і він повернеться до господаря.

Заспокоївшись, Гліб і Марика взялися збирати місячне срібло. У гаманці блискучі кружечки й справді не перетворювалися на воду. Гаманець потяжчав і тихенько подзенькував щоразу, коли в нього попадала нова монетка. Діти навіть не помітили, як небо посвітлішало, а маленькі кумедні чоловічки в свитках кольору сутінок розтали, наче тіні.

Раптом Гліб і Марика відчули поштовх. Човник тицьнувся носом у пісок і розсипався на порох. Озеро зникло, ніби його і не було, а місячна стежка перетворилася на звичайну дорогу.

Якби не гаманець із синього оксамиту, то Гліб і Марика могли б подумати, що все це їм просто привиділося. Гліб труснув гаманцем, майже не сподіваючись почути дзенькоту монет. Він думав, що з настанням ранку вони теж перетворяться на воду. Але срібло, як і раніше, залишалося сріблом. Затягнувши гаманець тугіше, Гліб причепив його до пояса, і вони з Марикою, взявшись за руки, продовжили йти до чарівного дзеркала.

Довга ніч знехотя поступалася місцем ранку. Жовте око місяця затяглося блакиттю. Небосхил світлішав, і світанок сірою фланеллю стирав з нього зірки. Дорога зміїлася, гублячись десь далеко у ранковому тумані. Поступово серпанок рідшав і танув. Новий день впевнено та повільно підіймав завісу, і перед дітьми поставала декорація майбутніх подій.

Розділ 9 Дзеркало

Попереду перед подорожніми виріс бескид. Він навис над дорогою та був ніби виточений з цільного шматка кришталю. Рожеві відблиски світанку полоскалися в його гранях. У міру того, як денне світило набирало сили, піднімаючись з-за обрію, світло ставало усе яскравішим, поки казковий кристал бескиду не спалахнув багатобарвністю вогнів. Промені, що він випромінював, засліплювали.

Зблизька дивна кришталева скеля була ще прекраснішою, але й смертоноснішою, ніж здавалася здалеку. Бескид грізно нависав над подорожніми. Відблиски від нього вигравали скрізь. Зачаровані цим видовищем, діти, затамувавши подих, пройшли під кристалом. Далі стежка йшлася вниз. Крутим схилом Гліб і Марика спустилися до малесенької лощини, з усіх боків оточеної стрімкими скелями. Природа ретельно попрацювала над ними, начебто їх відшліфували каменотеси, і лощина здавалася велетенською кам’яною криницею.

Сонце піднялося ще недостатньо високо, і в низині клубочіла досвітня імла. Гліб озирнувся. Кристал більше не вигравав вогнями. Знизу він виглядав звичайною сірою брилою. Але все-таки це місце таїло в собі очікування невідомого, ніби найменший шум міг розбудити спляче чудовисько.

Десь неподалік дзюрчала вода. Притихлі діти пішли на звук, тримаючись ближче до скель. Незабаром вони побачили джерело. Вода стікала звідкись згори, тонкою плівкою вкриваючи стрімку кам’яну стіну, розсічену тріщиною, і робила поверхню каменю живою та мерехтливою. Раптом перед Глібом виринув неясний спогад. Серце скажено закалатало.

— Це дзеркало, — ледь чутно промовив він.

Марика збентежено глянула на хлопчика.

— Це дзеркало, — уперто повторив Гліб. — Я його відразу впізнав. Ось тріщина, схожа на блискавку. Кажу ж тобі. Це воно!

Його слова луною відгукнулися між скель. Гліб простягнув руку, торкнувшись мокрого каменю. І раптом вода, що струменіла по стрімчастій стіні, утратила свою кришталеву прозорість. Вона засріблилася, наче амальгама, і звідти на Гліба глянуло відображення. Розплавлене срібло води густішало й тепер справді було подібне на дзеркало.

Твердінь розступилася. Рука хлопчика пройшла крізь товщу каменю, не зустрівши перешкод. Забувши про все, зачарований магією переходу через межу дозволеного, Гліб зробив крок. Марика ледь не втратила свого супутника, але, вчасно схаменувшись, схопилася за нього та встигла слідом зануритися в прохолодь магічного дзеркала. Її охопило почуття, яке нічим не можна передати, ніби повітря навколо неї згустилося, але все-таки було не схожим на вологу, як суха вода. За мить усе скінчилося.

Тепер скеля опинилася позаду. Перед дітьми розкидалася зелена долина, від якої їх відокремлював водоспад. Водяна завіса срібними фалдами спадала з бескиду. Сонячні промені вигравали в прозорих струменях, і долина здавалася розмитою, ніби акварель, написана по мокрому.

— Їх двоє… оє… оє… — промовив мелодійний голос, і його підхопила луна.

— Зовсім ще діти… ти… ти… — басовито й трохи сумно пролунав другий.

— Фрр… Дітям тут взагалі не місце, — засуджуючи фиркнув третій.

За хистким маревом водоспаду проступили три невиразні фігури. Одна з них величезного зросту, одягнена в коричневе вбрання. Друга — невисока, від голови до ніг у червоному. Третя — і зовсім карликова, чий сірий одяг ледь вгадувався за струменями води.

Зрозумівши, що їхній перехід не залишився непоміченим, Гліб і Марика перезирнулися та зі страхом пригорнулися до вологої скелі, немов ховаючись, не зважуючись вийти в долину.

Бризки поколювали їх крижаними голочками, підтверджуючи, що все що відбувається — не сон.

Дотепер усі думки Гліба були поглинені тим, щоб потрапити в Задзеркалля, і він не замислювався, що по той бік магічного дзеркала може існувати своє життя. Тільки тепер він усвідомив: шлях до звільнення Гордія тільки почався, і найважче чекає попереду. Кому належать ці голоси? Куди йти далі? І де шукати Гордія?

Марика думала про більш насущне. Їй не раз доводилося рятуватися від переслідувачів утечею, і вона обдумувала, чи удасться трюк цього разу.

— От холера! Якщо спідниці намокнуть, важко бігти буде, — з прикрістю сказала вона, перервавши роздуми Гліба.

Хлопчик узяв маленьку циганку за руку. Замурзана долонька була теплою, і від дотику до неї віяло чимось дуже земним. Гліб був радий, що Марика була поруч. Вона не витала в хмарах і дивилася на речі по-житейськи просто. Марика мала рацію, яка користь загадувати, що робити далі, коли саме час задуматися, як виплутатися зараз. Хто б не були тутешні мешканці, зустрічі з ними не уникнути, як не обійти струменя водоспаду. Гліб стиснув руку Марики й тихенько сказав:

— Виходу немає. Ходімо, може, вони нас не чіпатимуть.

Діти рішуче ступили під потік водоспаду. Марика мимоволі заверещала, а в Гліба перехопило подих. Вода була пекуче крижаною. Діти вискочили з-під холодного душу й ошелешено перезирнулися. Одяг на них залишався сухим, і самі вони анітрохи не промокли. Не встигли діти отямитися від здивування, як на них чекало нове чудо.

Навпроти водоспаду чинно сиділи Ведмідь з величезним ключем, який висів на ланцюжку в нього на шиї; Лисиця із сувоєм паперу й пером у лапах і Кіт, який бавився кісточками рахівниць.

— Вони вийшли сухими з води! — скрикнула Лисиця.

— Небувале! — пробасив Ведмідь.

— Це не даррремно, — промуркотів Кіт, примружено подивившись на Марику.

— Трісніть мої очі! Я розумію, що вони кажуть, — злякано прошептала дівчинка.

— Я теж, — так само тихо відповів їй Гліб.

— Зате я не розумію, як тут опинилася ця парочка! — вигукнула Лисиця, яка певне, уловила їхнє перешіптування.

Ведмідь похитав головою:

— Подивіться, у дзеркалі немає їхнього відображення. Такого не бувало.

Діти мимоволі обернулися. Тепер водоспад справді являв собою величезне дзеркало. Але найдивніше полягало в тому, що ані Гліб, ані Марика й справді не побачили в ньому своїх відображень.

— Прросто їхній час іще не настав, — промуркотів Кіт.

— І все-таки вони тут, — підхопила Лисиця й звернулася до нежданих гостей: — Відповідайте, як ви опинилися тут?

— Через Чарівне Дзеркало, — відповів Гліб.

— Догралися! Надалі вам буде наука, як балуватися з дзеркалами, — сказала Лисиця.

— Хто балувався? Ми що, діти? — обурилася Марика й, труснувши сплутаними кучерями, з викликом подивилася на Лисицю. — Так треба було, тому ми й прийшли.

— А ви знали, куди йдете? — здивувався Ведмідь.

— Ну, не зовсім, — ухильно відповів Гліб.

— Подумати тільки, він так спокійно про це говорить, начебто потрапив на недільний пікнік! — сплеснула лапами Лисиця.

— Свята простота, — чи то з жалістю, чи то з осудом пробасив Ведмідь.

— Наї-і-і-вність, — потягуючись, протягнув Кіт.

У Гліба виникло погане передчуття. Щось ховалося за видимою приязністю цих балакучих звірів.

— Ми нічого не знаємо про тутешні місця, Якщо ви нас трохи освітите, ми будемо вдячні, — попросив він.

— Сумніваюся, — нявкнув Кіт.

Незважаючи на те, що світило сонце, його очі на мить блиснули зеленим фосфоричним світлом. Глібові стало зовсім моторошно.

— Скажіть, хто ви, друзі чи вороги? — запитав хлопчик.

— Ні те, ні інше. Ми слуги Дзеркала Суду, — сказала Лисиця і вказала на Ведмедя: — Він охороняє Дзеркало. Я записую всі гріхи людини, які воно показує.

— А я їх підраховую, щоб визначити тяжкість покарання. — Кіт клацнув кісточками рахівниць.

— Тепер ви зрозуміли, що опинилися між буттям і вічністю? — сказала Лисиця і пояснила: — Коли в людини закінчується земний шлях, той, хто вершив зло й жив не по совісті, повинен стати перед Дзеркалом Суду. Воно показує всі гріхи, навіть найпотаємніші. Дзеркало Суду каже, що ви чисті в ділах і в думках, а отже, вам тут не місце. Повертайтеся, і все, що сталося з вами, забудеться, як страшний сон.

— Ні! — скрикнув Гліб.

— Ні?! — хором перепитали слуги дзеркала.

— Я прийшов, щоб звільнити брата й не піду без нього, — твердо заявив Гліб.

— Але ти не можеш забрати звідси брата. Хіба ти не зрозумів, що живим тут не місце? — пробасив Ведмідь.

— Але Гордій живий. Я це точно знаю. Він живий!

— Цього не може бути. Хоча… — Кіт задумливо змовк на півслові.

Крихітна іскорка надії змусила серце Гліба забитися прискорено, і він нетерпляче запитав Кота:

— Ти знаєш, де його шукати, адже так? Будь ласка, скажи.

— Є троє навіки застряглих у цьому світі. Кожен з них прийшов до Дзеркала Суду завчасно, тому не міг піти у світ інший.

— Чому вони не повернулися назад? — здивувалася Марика.

— Не могли. Усі вони зробили в житті тяжкі провини, тому назавжди залишилися в’язнями Дзеркала.

— Серед них має бути мій брат-близнюк, — схвильовано промовив Гліб.

— Навряд чи, — із сумнівом похитав головою Кіт.

— Твого брата серед них немає, — підтвердив Ведмідь.

— Чому ви так вирішили? — здивовано запитав Гліб.

— Та тому що ні Таємний Радник, ні Крижана Дама, ні навіть юнак з Кришталевого озера не можуть бути твоїми братами. Хоча, зізнатися, золотокудрий красень трохи схожий на тебе, але він старший за тебе.

— Старший? — занепавши духом, промовив Гліб, і раптом його осяяла думка: що як, на відміну від нього, Гордій виріс і змужнів? Якби не чаклунство, він і сам не виглядав би як десятирічний хлопчисько.

— Це Гордій, — промовив Гліб, не сумніваючись у своїх словах. — Як мені визволити його?

— Він повинен щиро покаятися в тому, що зробив, і вихід відкриється.

— І все? Так просто?! — здивувався Гліб.

— Покаятися по-справжньому, не на словах, а в душі, зовсім не просто, — повчально сказала Лисиця. — Та до того ж у натовпі не так-то легко знайти саме того, хто тобі потрібен.

— У натовпі? Але ви ж казали, що тут тільки троє людей, — сказав Гліб.

— Три справжніх в’язні, але у світі дзеркал немає нічого справжнього, все ілюзорне. Що б ви не бачили: міста, ліси, людей. — усе це лише міражі, відображення великого світу, з тією тільки різницею, що міражі у світі людей невловимі, а тут вони навіть на дотик зовсім як справжні.

— Але як же мені тоді знайти Гордія? — збентежено запитав Гліб.

— Можна запитати у Флюгера Бажань, — промуркотів Кіт.

— Я б не став довіряти Флюгеру. Занадто вже він вітряний: що не хвилина, то в інший бік дивиться. Найнадійніший спосіб подивитися в Дзеркало Призначення, — порадив Ведмідь.

— Дурниця, воно служить тільки своєму хазяїну, і воно не продається, — заперечила Лисиця.

Гліб і Марика з розумінням переглянулися, відразу ж згадавши про місячне срібло, адже хованці казали, нібито за ці монети можна купити навіть те, що не продається.

— А де нам знайти це дзеркало? — запитав Гліб.

— На вулиці Дзеркальників, — сказала Лисиця.

— А де ця вулиця?

— Указувати напрямок — не наша справа. На це є Флюгер Бажань.

— А де шукати Флюгер?

— На початку ілюзій, де ж іще! — фиркнув Кіт.

— А де початок ілюзій?

— Там, де Флюгер, недотепо, — сказала Лисиця.

— Дивно, як ви взагалі знайшли дорогу сюди: стільки дурних запитань, і ні кроку вперед, — докірливо похитав головою Кіт.

Марика посмикала Гліба за рукав:

— Правильно. Що користі розводити балачки? Треба йти.

Щойно діти зробили один крок, як несподівано навколо них згустився непроглядний туман. Вони навіть не встигли попрощатися з Ведмедем, Лисицею та Котом, утім, ця надзвичайна зустріч для них назавжди пішла в забуття, стершись із пам’яті. А попереду чекало ще багато інших неймовірних подій. Завіса туману злегка відкрилася, а за нею з’явилося перехрестя доріг.

Розділ 10 Відьмин пасьянс

Місяць зійшов над горами. Він висвітив прохід, який вів до печери, де жила Віщунка. Під низьким склепінням Лисячої Нори затхле повітря було пройняте пряним ароматом зілля та запахом цвілі. Місячний промінь просочився крізь розлам у камінні й блідою плямою ліг на землю. Кажани, які вдень сонно дрімали під склепінням, поряд із віхтями сушених трав, стрепенулися і, розправивши крила, подалися на полювання. Їх сірі земні побратими теж вийшли на промисел. Вони сновигали по земляній підлозі, вишукуючи крихти їжі.

Почулося лопотіння крил і глухуватий, тривожний крик Пугача: «Пугу… Пугу…». Миші з писком кинулися ховатися в купі соломи, накиданої в кутку.

Пугач влетів до печери, улаштувався на високій спинці стільця, де звичайно сиділа Віщунка й уп’явся круглими жовтими очима в пітьму. Шум потривожив Змію, яка спала, згорнувшись спіраллю навколо ніжки столу.

— Ч-ч-чому повернувся з полювання рано? Хазяйка на раду вертаєтьс-с-ся? — здогадалася Змія.

— Пугу! — кивнув небагатослівний Пугач.

Віщунка не змусила себе довго чекати.

Печерою пронісся вітер і закрутив смерчем усередині, здійнявши віхті соломи. У гасовій лампі спалахнув вогник.

— Ну що, скучили без роботи? — хихикнула Віщунка, окинувши поглядом своїх помічників.

— З тобою не з-з-заскучаєш, — не церемонячись прошипіла Змія.

— Пугу! — звично підтакнув Пугач.

— Тобі б тільки пугукати, де треба й не треба, — шикнула на нього Відьма й лагідніше продовжила: — А у мене непогані новини! Спадкоємець королівський поліз-таки братика рятувати. Хи-хи-хи. Ох і буде тепер потіха!

— Пугу, — улесливо погодився Пугач.

— Він нас-с-стирний. Не боїш-ш-шся програти? — застережливо прошипіла Змія.

— Ось я тебе зараз за такі розмови вузлом зв’яжу й живою засушу, — пригрозила Відьма, але не дуже суворо.

— Подумаєш-ш-ш, з-з-злякала, — прошипіла Змія. Іншим часом вона не ризикнула б потрапити Віщунці під гарячу руку, але зараз хазяйка явно була налаштована добродушно. — І що ж з хлопчис-с-с-ськом? — продовжила вона.

— Він переступив за дзеркальну межу та ще й дівчисько з собою потягнув. Тепер він відповідає за двох. Якщо братика не визволить, уся трійця в полоні у Дзеркала залишиться. От уже воістину на стрільця й звір біжить. Довго я чекала, але тепер у мене на руках усі козирі. Настав час почати гру.

— А якщо хлопчис-с-ськові удас-с-сться з-з-звільнити в’язня? — поцікавилася Змія, але Відьма сердито шикнула на неї:

— Цить! Що в тебе за паршивий характер, гадюка ти така! Тобі б тільки настрій псувати. Я, мабуть, не дурніша за тебе. Усі карти перетасую, переплутаю. Хлопчиську до братика не дістатися, — захихикала Віщунка, дістала з рукава колоду карт і спритним рухом фокусника віялом перекинула її з руки на руку.

Три карти випали з колоди та лягли на стіл: піковий король, хрестова дама й бубновий валет.

— До часу ти поза грою, — сказала стара й перевернула валета догори сорочкою. Поруч вона поклала даму обличчям нагору: — Я з тобою натішуся досхочу. Як походиш — то не в масть! — зловтішалася Відьма і, поклавши короля зверху двох інших карт, співучо продекламувала:

Картярський король раптом немов ожив і почав змінюватися. Простий малюнок перетворився на мініатюрний портрет літнього чоловіка з несамовитим поглядом і жорстоким заломом брів. Шанувальники містики впізнали б у ньому знаменитого ясновидця Беридара, до порад якого прислухався сам король. Його минуле було покрите таємницею, і зник він так само таємниче, як і з’явився. Згодом його зникнення обросло чутками й легендами.

Ніхто не знав, що Беридар був сином простого кушніра. Одного разу, коли Беридар був ще хлопчиком, їхнє містечко відвідав королівський міністр. Гостя приймали з таким розмахом, що маленький син кушніра захворів мрією про багатство й почесті. Він ріс, і разом з ним росло його презирство до батька.

— Що користі горбатитися цілий день, якщо ми тільки й можемо заробити, що на їжу та одяг? — сказав він якось батькові.

— Зате ми працюємо чесно й нас поважають, — заперечив батько.

— При дворі повно крутіїв і шахраїв, яких усі вважають поважними людьми, — посміхнувся Беридар.

— Як на мене, то краще жити зі спокійною совістю, — закінчив батько.

— Що таке совість? Вигадка для невдах. Я б віддав душу, щоб одержати почесті й багатство! — скрикнув син і, гримнувши дверима, вийшов з хати.

На вулиці він побачив гостроносу стару в чепці. Вона поманила його пальцем і змовницьки запитала:

— Чи правда те, що ти сказав?

— А що я такого сказав? — скинувся юнак, не розуміючи, до чого хилить стара.

— Чи готовий ти віддати душу в обмін на почесті й багатство?

— Чи не ти їх хочеш запропонувати? — запитав він, намагаючись не виявити страху, який охопив його.

— А хоч би й я, любчику. Справу пропоную певну. Ти мені душу, а я тобі Чарівне Дзеркало. Коли станеш перед ним та промовиш заклинання, перетворишся на невидимку. Тут тобі й карти в руки: можеш будь-який секрет вивідати. З таким умінням ти швидко при дворі вислужишся. А коли захочеш знову стати видимим, повернися до дзеркала й торкнися його рукою.

Дзеркало й справді возвеличило Беридара при дворі. Він із легкістю завоював довіру короля, одержав багатство й титул таємного радника. До нього ставилися з повагою, змішаною зі страхом.

Беридар був уже в поважному віці, коли при дворі з’явилася нова фрейліна. Дівчинка була чарівною, але на рідкість скромною. Беридар давно вже не вірив у чесноту. Він почав таємно стежити за нею, але вона й справді була така ж безневинна, як і красива. Нарешті він вирішив, що кращої дружини йому не знайти, але одержав відмову.

Беридар не тямив себе зі злості, і його охопила думка хоч би що там було помститися. Невидимкою прослизнувши до покоїв старої королеви, він викрав перстень зі смарагдами й підклав у кімнату дівчини, яка нічого не підозрювала. Коли пропажу викрили, питалися поради в Беридара, який здобув славу ясновидця, і той без вагань указав, де шукати. Фрейліну з ганьбою виставили з палацу. Ніхто не вірив її сльозам і клятвам, і бідолашна, не в змозі перенести безчестя, кинулася вниз з високої вежі.

Того ж таки дня таємний радник вирішив, як зазвичай, невидимкою послухати, про що говорять при дворі. Ставши перед дзеркалом, він не знав, що більше не побачить ні палацу, ні придворних. Як тільки він прочитав заклинання, дзеркало поглинуло його, зробивши своїм в’язнем.

Понад століття, утративши лік часу, охоплений божевіллям Беридар плутав по холодних глибинах дзеркального лабіринту. Він був голодний, страждав від спраги й виснаження, але не було в нього ні їжі, ні води, ні спокою. Ноги самі несли його далі, не даючи присісти.

Раптом десь пролунав дзенькіт розбитого скла. Дзеркальні стіни лабіринту розлетілися на мільйони дрібних скалок і, перш ніж упали на землю, розчинилися наче дим. Перед Беридаром, де не взялася, виникла Віщунка. Виснажений в’язень лабіринту знесилено звалився на землю. Він зрозумів, що Відьма прийшла неспроста. Напевно зажадає нової плати, але бідолаха так стомився, що навіть це було йому байдуже.

— Мабуть, притомився, сердешний? Не набридло так надриватись, га? — з усмішкою промовила стара.

— Кажи прямо, навіщо прийшла, стара карга. Вже ж напевно не для того, щоб поцікавитися моїм здоров’ям, — стомлено вимовив колишній таємний радник.

— Ой, який сердитий! Що, не виспався? Може, та, котру ти на той світ відправив, до тебе в кошмарах приходить? — уїдливо поцікавилася Відьма.

Беридар здригнувся, але опанував себе й похмуро сказав:

— Ти не гірше за мене знаєш, що я вже понад століття не мав ні хвилини сну й відпочинку.

— Можеш радіти. Я прийшла, щоб позбавити тебе страждань, — сказала Відьма й, підморгнувши, додала: — Не задурно, звичайно. Ти маєш зробити мені одну маленьку послугу.

— Що я повинен зробити? — запитав Беридар.

— Справитися з двома дітлахами: хлопчиськом і дівчиськом. Малий прийшов звільняти свого братика, та далеко ще до того. Я хочу, щоб дорога назад їм була заказана.

— Вони знають, як звідси вийти? — стрепенувся в’язень.

У ньому пробудилася надія, що він хитрістю або силою вирве в дітей признання, як звільнитися від полону, але прониклива Відьма похитала головою і зацокала язиком:

— І не мрій. То не про твою честь. Треба, щоб хтось зі світу людей хотів тебе визволити, а про тебе клопотатись нікому. Там уже не одне покоління змінилося, та й то сказати, тебе боятися — боялися, але не любили. Шлях до світу людей тобі заказаний.

Відьма навмисно не відкрила йому, що в нього є інший шлях з полону: покаятися та знайти вічний спокій.

Беридар знітився. Надія вирватися з зачарованого кола згасла так само швидко, як і спалахнула.

— Яка ж платня за роботу? — запитав він.

— Я звільню тебе від блукання по лабіринту, — пообіцяла Віщунка.

Це означало порятунок від страждань, і Беридар кивнув:

— Наказуй.

— Робота проста, лежача. Для початку дітлахів розлучи, де обманом, де підлістю, — не мені тебе вчити. Аби почати, а там воно й піде. Видно буде, що робити.

Беридар піднісся духом. Завдання було йому до снаги. За життя йому не раз вдавалося обкрутити навколо пальця хитрих політиків, і в мистецтві обману й інтриг йому не було рівних.

— Усе буде, як ти хочеш, — кивнув він.

— Ну, тоді за справу, — Віщунка з нетерпінням потерла руки.

— Дозволь мені відпочити. Я занадто стомився й ослаб, щоб ганятися за дітьми, — заблагав Беридар.

— Це біда поправна. Випий, і тобі полегшає.

Віщунка дістала з ридикюля флакон і простягла його в’язневі. Той, не роздумуючи припав до горлечка, осушивши флакон до дна. З кожним ковтком в Беридара вливалися сили. Коли він відірвав флакон від губ, у його очах грав колишній блиск. Він почував себе помолоділим, начебто не було минулої сотні років. У ньому не було жалю до дітей, проти яких кувала лихо Відьма. Головне — одержати від старої обіцяну волю. За це він готовий був зробити все.

Розділ 11 Флюгер Бажань

Гліб і Марика підійшли до смугастої прикордонної будки, що стояла на перехресті доріг. Колись вона бачила кращі часи, а тепер покосилася, і облуплена фарба лусочками відстала від дощок. Ані в будці, ані поблизу не було жодної душі. Зненацька чийсь деренчливий голосок скомандував: «Стр-р-рунко!».

Будка надривно заскрипіла й повільно, як старий, який розминає закостенілі суглоби, випросталася.

— Привіт прибульцям! — почули діти той самий голос і тільки зараз помітили на даху будки флюгер. Викрашаючись перед подорожніми, кумедний мідний чоловічок крутився то в один, то в інший бік. Від непогоди мідь на його камзолі позеленіла й стала схожою на замшу, але обличчя чоловічка блищало, наче його тільки-но начистили. Нарешті зупинившись, він бадьоро відрапортував:

— Радий відрекомендуватися. Флюгер Бажань. Станьте, будь ласка, прямо переді мною. У профіль я виглядаю трохи непривабливо.

Відверто кажучи, якщо чоловічок повертався боком, його майже не було видно, адже, як і будь-який флюгер, він був абсолютно плоским.

— А чому тобі дали таке ім’я? — запитав Гліб, з цікавістю розглядаючи мідного чоловічка.

— Я вказую дорогу, яка веде до виконання бажання.

— Виходить, ти можеш показати, де мені шукати брата? — зрадів Гліб.

— Усе, що завгодно! Для цього я й знаходжуся на посту Зараз визначу напрямок. Схід, північ, захід, південь… Південь, захід, північ, схід, — замурмотав Флюгер і дзиґою закрутився навколо своєї осі, а потім збентежено зупинився та заявив:

— Твого брата тут ніде немає.

— Не може бути. Я точно знаю, що він в’язень Дзеркала, — заперечив Гліб.

— Він ще сперечається! Запитай у кого завгодно, я ніколи не помиляюся. Якщо я кажу, що в тебе немає брата, так воно і є, — образився Флюгер Бажань.

Гліб трохи подумав і погодився:

— Мабуть, ти правий. Насправді він мені не брат.

Мідний чоловічок похитав головою та пробурчав:

— І після цього ти хочеш, щоб я вказав тобі правильний напрямок? Як можна шукати брата, який зовсім не брат! Скажи ще, що вона твоя сестра, яка не сестра, — сміхотливо фиркнув він, показавши на Марику.

— Так воно і є. Усе занадто заплутано, — підтвердив Гліб, але Марика втрутилась у розмову й рішуче заперечила:

— Я говорити буду. Розумієш, я була не сестра, а стала — сестра. А той, кого шукаємо, був братом — а виявився навпаки. Що тут незрозумілого?

— Нічого собі пояснення! Як на мене, ви самі не знаєте, чого хочете! — ображено вигукнув Флюгер.

— Виходить, ти не можеш нам допомогти? — засмутився Гліб.

— Спробуй-но допомогти, коли все так заплутано. Я б порадив вам податися на північ.

— Чому?

— Щоб трохи остудитися. Там живе Крижана Дама. Ти ж шукаєш не брата, а вона вже точно тобі не брат і не сват, — хихикнув Флюгер.

— Ну й жарти в тебе, — докірливо похитав головою Гліб.

Чоловічок анітрохи не засоромився і з виглядом ображеного достоїнства заявив:

— Яке пояснення, така й порада. Не подобається, — я не винен.

Щоб показати, який він ображений, Флюгер повернувся до дітей спиною. Докір був справедливим. Намагаючись загладити свою провину, Гліб примирливо сказав:

— Вибач, будь ласка, я не хотів тебе образити. Покажи краще, де живе юнак, що знаходиться в полоні у Дзеркала?

— Не покажу. Він тобі не брат, — затявся Флюгер Бажань, але все-таки знову повернувся до дітей обличчям, даючи зрозуміти, що вони пробачені.

Переговори зайшли в безвихідь, і діти не знали, що їм робити.

— Так у нас нічого не вийде. Краще спершу піти на вулицю Дзеркальників. Може, Дзеркало нам покаже, що шукати, — запропонувала Марика Глібові.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився Гліб і звернувся до Флюгера: — Ти знаєш, де ця вулиця?

— Ще б мені не знати! Це наша центральна вулиця, можна сказати, серце нашого краю, — з гордістю промовив мідний чоловічок і, показавши на прикордонну будку, галантно запросив: — Пройдіть усередину.

Гліб і Марика перезирнулися. Що можна було знайти в порожній будці? Однак, вирішивши цього разу не нехтувати порадою вразливого Флюгера, вони ступили всередину й остовпіли. Щойно вони зайшли, коли це їх оточили якісь люди. Від несподіванки діти позадкували назад, але, придивившись, зрозуміли, що це лише їхні власні відображення в дзеркальних стінках будки. Дзеркала були розташовані так, що відбивалися одне в одному. Від цього відображення множилися, і стіни ніби відступали, розбігаючись удалину. Марика простягнула руку, щоб намацати стіну і здивовано прошепотіла:

— Стіни й справді немає, задери її козел.

Діти пройшли кілька кроків. Здавалося, усередині будка безмежна. Поки Гліб і Марика намагалися з’ясувати, куди поділися стіни, вони загубили вихід. Навколо юрбилися численні відображення, від яких рябіло в очах.

Раптом тишу перервав шум людної вулиці. Яскраве світло вдарило в очі, і діти побачили, що знаходяться в незнайомому місті, а навколо сновигають зовсім чужі люди.

Розділ 12 Вулиця Дзеркальників

Поза всяким сумнівом, це й була вулиця Дзеркальників. З обох боків від неї розташувалися дзеркальні майстерні, а магазини й крамнички торгували тільки дзеркалами. Вирішивши, що Дзеркало Призначення повинне продаватися не інакше як у дорогому магазині, діти подалися до найшикарнішого. Біля порога Марика зупинилася:

— Іди сам, я тут зачекаю.

— Чому? — не зрозумів Гліб.

— Мені туди не можна. Хазяїн магазина здуріє, якщо побачить там циганку.

— Нічого не станеться, ти ж зі мною.

— І тебе викинуть заразом. У такому місці нам не можна бути разом. Ти що, вчора народився? Зовсім як дитина, — похитала головою дівчинка, але Гліб твердо взяв її за руку й сказав:

— Я не соромлюся своєї сестри.

— Добре, але я тебе попереджала, — пробуркотіла Марика, знехотя пішовши за ним.

У магазині сердита літня дама вичитувала продавця. Густо накладений макіяж на обличчі старої нагадував маску й не приховував, а, навпаки, підкреслював зморшки.

— Поверніть назад мої гроші. Як ви сміли підсунути мені негодящий товар! Ваші дзеркала нікуди не годяться! — фальцетом кричала дама.

— Але ми відіслали вам чудове дзеркало, без викривлень, як ви й просили, — виправдовувався продавець.

— Нічого подібного! Я платила вам за дзеркало вищої якості, а одержала якесь неподобство. Воно жахливо спотворює! Не хочете ж ви сказати, що я й справді так виглядаю! — сердито стиснула губи стара, тикаючи в дзеркало, з якого дивилася її точна копія.

Продавець хотів було заперечити, але раптом розплився в посмішці й сказав:

— Звичайно ні, мадам. Сталася безглузда помилка. Вам привезли не те дзеркало. Ось ваша покупка.

Він підвів сердиту покупницю до трюмо у химерній позолоченій оправі. Замість старої, яка молодилася, там відбилася юна дівчинка з ніжним кольором обличчя й губами, ледь торкнутими помадою. Дама розцвіла в посмішці.

— Ну от, зовсім інша справа! Я ж казала, що ви мені підсунули браковане дзеркало.

— Усе буде виправлено миттю. Вам запакують покупку й відправлять додому, — заметушився продавець.

Він зітхнув з полегшенням, проводжаючи покупницю до виходу, але раптом потворна стара побачила дітей. Вона витріщила очі, від чого відразу стала схожою на ожирілого мопса, й пронизливо заверещала:

— Жах! Я думала це респектабельний магазин, а сюди ходить усякий набрід. Не дивно, що тут підсовують неякісний товар.

Змірявши продавця нищівним поглядом, стара вийшла, а продавець миттю підскочив до маленької циганки:

— А ну забирайся звідси. Жебрачкам тут не місце.

Марика не сумнівалася, що цим все й скінчиться. Навіщо тільки Гліб наполіг на своєму?

Однак вона не могла дозволити, щоб її принижували в його присутності.

— Ти що осліп? Яка жебрачка влітку черевики носить? — обурено запитала вона в продавця й, піднявши спідниці, гордо показала свої ботики.

— Забирайся геть! — прикрикнув продавець і підштовхнув циганку до дверей.

Гліб затулив дівчинку й владно промовив:

— Вона зі мною. Утім, якщо для вас не всі клієнти однаково гарні, ми можемо піти в інше місце.

Продавець знітився. Битим оком він оцінив хлопчиків костюм з дорогого сукна й тугий гаманець зі срібним гербом, що висів у нього на поясі. З усього було видно, що хлопчисько зі знатних панів.

— Прошу вас, не гнівайтеся. Ласкаво просимо, — почав підлещуватися продавець. — Кращих дзеркал ви не знайдете ніде. Це найбільш ходовий товар на ринку. Лише погляньте.

Він широким жестом указав на найближче трюмо й змахнув з нього уявні порошини. Гліб подивився в дзеркало й мимоволі відсахнувся. У ньому він виглядав старшим, як ніби чари були не владні над ним.

— Це дзеркало саме для вас. Беріть і не задумуйтеся. Увесь клопіт з доставки ми беремо на себе, — умовляв продавець.

— Це дзеркало показує приховану від усіх правду? — сполотнівши запитав хлопчик.

— Можна сказати й так, — хитро підморгнув продавець. — Воно показує те, якими ми хочемо себе бачити. Людям набагато приємніше бачити в дзеркалі те, що вони хочуть, ніж істинне відображення.

— Якщо всі ваші дзеркала такі ж брехливі, то вони нам не підходять, — сказав Гліб.

— Дотепер усі залишалися задоволеними якістю нашого товару, — стиснувши губи, промовив продавець, незадоволений тим, що витратив даремно час. Можна було відразу зрозуміти, що від таких клієнтів користі мало.

Розчаровані, Гліб і Марика вийшли з магазину, і до них відразу ж підскочив якийсь незнайомець.

— Я бачу, у вас гарний смак, хлопче, якщо ви не спокусилися на ці підробки. Ходімо, я покажу вам справжній товар. Чарівні дзеркала. Мій магазин знаходиться зовсім неподалік.

Не звертаючи уваги на Марику, він послужливо підхопив Гліба під руку й потяг за собою. Дівчинка поспішила за ними. У цьому магазині справи теж ішли непогано. На прилавку й у вітринах лежала безліч невеликих дзеркал, вставлених у химерні рамочки з позолотою й оздоблені самоцвітами.

— Ви сказали, що ваші дзеркала чарівні? — перепитав Гліб.

— Так і є! Вони можуть говорити. Варто звернутися до такого дзеркала, як воно скаже вам, що ви на світі наймиліший, найрозумніший, найсміливіший — загалом те, що ви хочете почути. У нас найбагатший вибір, на будь-який смак, — послужливо посміхнувся хазяїн магазину.

— Дякую, але нам не потрібні дзеркала, які лестять, — відмовився Гліб.

— Он як? Тоді вам краще звернутися в балаган навпроти, — холодно сказав продавець і показав на вихід.

Магазин, що стояв з іншого боку вулиці, й справді більше нагадував балаган. Він був строкато розмальований, а на порозі стояв зазивач в блазнівському костюмі.

— Проходь, не встидайся! Щодуху розважайся! Тільки в нас найкращий купиш справжній настрій!

— Це саме те, чого нам не вистачає, — посміхнувся Гліб, і вони з Марикою зайшли всередину.

— Шайтан, — пролепетала дівчинка й позадкувала назад.

З усіх боків на них дивилися виродки, з головами, витягнутими, наче огірки, або, навпаки, сплющеними, ніби паляниці.

— Чого ти злякалася? Це всього-на-всього криві дзеркала, — заспокоїв її Гліб, а кликун, схожий на клоуна, від душі розреготався.

Тепер Марика й сама зрозуміла, що схибила і, щоб приховати зніяковілість, понуро промовила:

— Навіщо зубоскалиш? Нічого в цьому смішного немає.

— Дозвольте не погодитися, — помотав головою продавець і затараторив: — Знаєте, в одного царя була така похмура дочка, що її навіть прозвали Несміяною, отож вони в мене закупили партію кривих дзеркал, обставили ними кімнату й повели туди царівну. Кажуть, вона так реготала, що довелося водою відливати. Цю кімнату відтоді називають кімнатою сміху. До речі, у мене найбагатший вибір кривих дзеркал, — похвалився він.

— Мені подобається бачити все як є, — заявила Марика.

— У такому разі, з вами розмовляти — тільки час гаяти. Нудні люди, — насупився продавець, але наступної миті він знову залився дзвінким сміхом і кинувся закликати нових покупців, утративши до дітей будь-який інтерес.

Гліб і Марика довго бродили вулицею, поки не обійшли всі магазини. Яких тільки дзеркал там не було: великі й маленькі, у дорогих оправах і зовсім простенькі, збільшувальні й зменшувальні, але, навіть незважаючи на таку численність, почувши про Дзеркало Призначення, торговці лише здивовано знизували плечима.

Нарешті діти зупинилися біля бідної крамнички. Спочатку вони навіть подумали, що вона зачинена і тут більше нічого не продається. У тьмяній від пороху вітрині стояло одне-однісіньке дзеркало, завішене брудною ганчіркою. Біля магазинчика на лавці дрімав неохайний старий. Це був хазяїн крамниці, якого вся околиця називала не інакше як Пройда. Насправді він був далеко не старий, але через неохайність і триденну щетину здавався ледь не древнім старцем.

Магазинчик у Пройди був найзубожілішим, і купити там можна було хіба що дохлих мух та тарганів, але грошенята в хазяїна водилися. Кожен знав, що за потреби в нього можна позичити в борг під відсотки. Казали, що він нечистий на руку й торгує краденим. Зробивши вигляд, що дрімає, Пройда спостерігав за дітьми, які зупинилися біля його крамнички. Від його очей не вислизнув багатий гаманець, що висів на поясі в хлопчиська.

Гліб і Марика вже збиралися пройти далі, як раптом торговець отямився й сердито пробурчав:

— Якщо хочете помилуватися на мій товар, то нічого просто так тупцюватися біля магазина. Давайте гроші.

— Де таке видано, щоб платили тільки за те, щоб подивитися на товар? — здивувався Гліб.

— У мене свої порядки, — буркотливо сказав Пройда й, кивнувши у бік вітрини, пробурчав: — Це злощасне дзеркало перейшло від мого прадіда моєму діду, від діда до батька, а потім дісталося мені, але ніхто з нас так і не зміг продати його. Повинен же я мати від цього скельця хоч якийсь зиск!

— Якщо це таке погане дзеркало, то, може, його варто просто викинути? — запропонував Гліб.

— Викинути?! Відколи це розкидаються чарівними дзеркалами! — обурився торговець.

Гліба охопило передчуття, що вони нарешті на правильній дорозі. Боячись повірити в удачу, він ніби ненароком зауважив:

— Тут що не магазин, то продають чарівні дзеркала.

— Дешеві вироби, яких тисячі, — презирливо сплюнув хазяїн. — А це Дзеркало Призначення. З моменту створення воно чекає свого хазяїна. Тільки одній людині воно буде пророкувати все, про що та запитає.

Гліб і Марика перезирнулися, не вірячи, що їм пощастило відшукати заповітне дзеркало.

— Я хочу подивитися на нього, — схвильовано промовив Гліб.

— Задурно кожен захоче позирити й дізнатися, чи не він обранець. Плати за перегляд, — сердито сказав торговець і, дивлячись, що хлопчисько не на жарт зацікавився, додав: — Давай золотий.

Заправивши таку ціну, Пройда й сам оторопів від своєї нахабності, але резонно вирішив, що чим більше запросиш спочатку, тим довше можна торгуватися, і зрештою удасться одержати не один, а хоча б пару мідяків, адже ніхто в здоровому глузді не дасть золотий тільки за те, щоб подивитися на старе тьмяне дзеркало. Торговець аж ніяк не сподівався, що хлопчисько розщедриться без слів.

Гліб витяг з гаманця монету, з подивом побачивши, що це золотий, і простягнув продавцю. Пройда, який тільки що мав намір сторгуватися за десять мідяків, відчув розчарування: чи часом не продешевив? Знав би він, що хлопчисько з такою легкістю розстанеться з грішми, треба було б заправити два золотих. Недовірливо покрутивши монету в руках і перевіривши її на зуб, він переконався, що вона не фальшива. Сховавши золотий за пазуху, Пройда неквапливо підвівся зі свого місця й пішов знімати з дзеркала вицвілу ганчірку.

Глібові здавалося, що торговець занадто повільний. Йому кортіло поглянути на дзеркало і не вірилося, що все виявилося так просто. Він думкою подякував хованням за коштовний дарунок. Без місячного срібла їм би нізащо не одержати Дзеркала Призначення.

Затамувавши подих, діти дивилися, як торговець випростовує дзеркало з-під ганчірки й не помітили, як ззаду хтось підкрався. Раптом Гліб відчув сильний поштовх у спину і, втративши рівновагу, повалився просто у вітрину. Дзеркало бризнуло скалками та з дзенькотом розлетілося на друзки.

Розділ 13 Платня за роботу

Не встиг Гліб опам’ятатися, як продавець міцно схопив його за рукав і заволав:

— Що ти накоїв! Ти розбив моє дорогоцінне дзеркало. Люди, погляньте-но на цього лиходія!

На ґвалт почав збігатися народ.

— Я заплачу вам за дзеркало! — пообіцяв Гліб, потягнувся за грошима і з жахом помітив, що гаманець зник.

Побачивши його розгубленість, Пройда ще міцніше вчепився в хлопчика.

— Зачекай, ти нікуди не підеш, поки я не отримаю за дзеркало сповна.

— Хтось украв мій гаманець. Напевно, це та ж людина, що розбила ваше дзеркало. Будь ласка, відпустіть мене, мені треба його піймати. Обіцяю, що я повернуся та принесу вам гроші.

— Ну вже ні! Знаю я ці обіцянки. Давай гроші, тоді й підеш звідси, — затявся крамар.

Марика зрозуміла, що благанням нічого не домогтися й вирішила діяти.

— Не бійся, я дістану гроші, — шепнула вона Глібові, шмигнула між роззявами й чимдуж побігла геть.

Добігши до багатолюдної ярмаркової площі, Марика зупинилася й передихнула. Досі удача супроводжувала її. Кращого місця, щоб заробити кілька монет, було не знайти. Дівчинка вискочила на середину площі, труснула плечима, так що намисто в неї на грудях переливчасто задзвеніло, і почала скликати публіку:

— Гей, люди добрі! Збирайтеся на лицедійство! Хто пропустить — вік шкодуватиме. А хто ручку позолотить — тому велике щастя в житті станеться.

Декілька роззяв зупинилися й без особливої цікавості дивилися, як маленька циганка, подзенькуючи браслетами, повільно пройшлася по колу. Вона труснула строкатими оборками й закружляла в танці. Поступово темп танцю наростав. Її маленькі ніжки миготіли все швидше й швидше. Браслети й намисто подзенькували в такт. Рукави в пишних оборках розвівалися наче крила і, здавалося, танцюристка от-от підніметься в повітря й полетить. Юрба глядачів помітно зросла. Захоплені запальним танцем циганського дівчиська, люди з задоволенням притупували й приплескували в такт.

Дзенькіт браслетів обірвався, і дівчинка застигла на місці. Потім вона поклонилася і, простягнувши руку, пішла по колу. На жаль, бажаючих платити за побачене було набагато менше, ніж тих, хто охоче подивився б безкоштовно. Юрба роззяв миттєво розсмокталася. У Марики на долоні лежало трійко дрібних монеток, та пара мідяків валялася на курному тротуарі. Марика підібрала їх і гірко зітхнула: танцями багато не заробиш. Однак вона не звикла втрачати надії. Помітивши багато виряджену жінку, дівчинка кинулася до неї та затараторила:

— Добра, гарна, чекає тебе переміна в житті. Позолоти ручку, поворожу.

— Іди геть, обідранко, — сердито відмахнулася та й пройшла повз неї.

Марика скорчила їй услід гримасу й оглянулася в пошуках бажаючих дізнатися майбутнє. Неподалік, спираючись на тростину, стояв літній пан і з неприхованою цікавістю розглядав її. Марика сповільнила крок, прикидаючи, чи варто запропонувати йому поворожити. Вона з першого погляду визначала, кому треба ворожити по-справжньому, кому можна морочити голову, а до кого й взагалі не варто підходити. Звичайно чоловіки не просили ворожити, хіба що зрідка, заради жарту. Марика хотіла пройти, але чоловік поманив її пальцем. Дівчинка поспішно підбігла до нього й відразу ж узялася до справи:

— Гарний, яхонтовий, позолоти ручку. Минуле скажу й що далі чекає. Усю правду дізнаюсь, ось побачиш.

— Ні, ні. Цього мені не треба, — невдоволено скривився він і, зобразивши посмішку, продовжив: — Скажи-но краще, чи вмієш ти лазити по деревах?

Марика мовчки кивнула й питально уп’ялася в чоловіка, а він пояснив:

— Справа в тому, що я не можу потрапити до власного дому Я загубив ключ, а запасний лежить у скриньці в мене в кабінеті. Туди можна влізти через вікно, але я вже не в тому віці, щоб лазити по деревах. Якщо принесеш з верхньої шухляди столу скриньку, то одержиш за роботу золотий.

— Цілий золотий?! Клянуся, жоден хлопчисько не вміє лазити так, як я, — просяяла Марика.

Чоловік підвів дівчинку до будинку, прикрашеного ліпниною, і вказав на вікно. Біля будинку росло старе сучкувате дерево. Оглянувши його, Марика радісно посміхнулася: видряпатися по ньому могла б і мала дитина. Підіткавши спідниці, вона спритно перелазила з гілки на гілку, поки не дісталася до підвіконня. На щастя, стулка була відчинена. Вона озирнулася на літнього пана, щоб переконатися, що він бачить, як вона відпрацьовує обіцяні гроші. Він підбадьорливо кивнув. Дівчинка пролізла усередину, зістрибнула з підвіконня й застигла від здивування.

Такої розкоші вона не бачила ніколи в житті. Усе сяяло й виблискувало позолотою. У Марики перехопило дух: невже в такій красі можна жити! Поряд з вікном стояло оксамитове крісло. Вона обережно провела долонею по м’якій ворсистій тканині. Мариці страшенно хотілося посидіти в такому кріслі, але вона не наважилася. Потім вона побачила просто перед собою на низенькому столику з крученими ніжками величезне блюдо, повне цукерок. Дівчинка зупинилася як укопана. Одного разу таку саму цукерку в блискучій обгортці їй дала якась добра тітонька з маленькою дівчинкою. Тоді Марика цілий день берегла її за пазухою, а коли вирішила з’їсти, то виявилося, що шоколад розтав і весь розтікся по папірцю, але все одно було страшенно смачно. Дівчинка зачаровано дивилася на солодощі в різнобарвних папірцях. Цукерок було так багато, що якщо одну взяти, ніхто навіть не помітить. Спокуса була занадто великою, але поборовши її, дівчинка, зітхнувши, відвернулася й пішла до письмового столу.

Раптом у ній ворухнулося незрозуміле передчуття небезпеки. Марика спробувала відмахнутися від неприємного почуття. Справді, що могло загрожувати їй у порожньому будинку? І все-таки тривога наростала. Їй раптом захотілося скоріше втекти з цих розкішних апартаментів. Не гаючи більше часу на те, щоб роздивлятися на всі боки, вона підбігла до столу й смиконула верхню шухляду. Цієї ж миті пролунав пронизливий дзенькіт. Не розуміючи, що сталося, Марика заціпеніла. Двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася та сама позбавлена смаку стара дама, що купувала дзеркало. Побачивши циганку, стара заверещала, наче скажена свиня.

Від її вереску Марика отямилася та, забувши про скриньку з ключем, кинулася назад до вікна. У лічені секунди вона спустилася з дерева, але там на неї вже чекали. Не встигла дівчинка торкнутися землі, як її схопили сильні руки.

— Злодійка! У поліцію її! — волала потворна стара, перехилившись через підвіконня.

Марика кусалася та брикалася, намагаючись вирватися, але сили були дуже нерівними. Уже вкотре за сьогоднішній день вона опинилася в центрі уваги й зібрала навколо себе юрбу роззяв. Однак тепер глядачі були налаштовані зовсім не приязно. Юрба розступилася, і перед безпорадною Марикою виріс городовий.

— Що за галас?! — грізно гаркнув він.

— Ця злодійка залізла в мій будинок. Заарештуйте її, — бризкаючи слиною, кричала стара з вікна свого дому.

— Я не злодійка, чесно. Багатий пан просив мене принести звідти ключ. Він хазяїн будинку, запитайте, — виправдовувалася Марика, оглядаючи юрбу в надії знайти чоловіка, який послав її за скринькою.

— Бреше! Я господиня в цьому домі. Немає тут ніякого пана, — шаленіла постраждала.

Городовий схопив Марику за шкірку й потяг за собою.

— Ходімо до дільниці, там розберемося, з яким-таким паном ти промишляєш, — суворо сказав він.

— Але я не знаю його. Провалитися мені на цьому місці, якщо брешу, — заприсяглася Марика.

Слова циганки викликали усмішки. Під крики й тюкання юрби її повели до дільниці.

— Пустіть, я не злодійка, — у розпачі упиралася дівчинка, розуміючи, що тут немає нікого, хто б їй повірив.

Її щоки палали від обурення й образи. Несподівано від юрби відокремилася жінка й загородила їм дорогу. Незважаючи на теплу погоду, плечі незнайомки вкутувало хутряне боа, а її обличчя приховувала густа вуаль.

— Пане поліцейський, циганка каже правду, — сказала незнайомка.

— Що?! — гаркнув городовий.

— Я була неподалік і випадково чула, як якийсь пан сказав, начебто загубив ключ і просив її залізти в його будинок і принести запасний.

Жінка говорила неголосно, але в її голосі звучала владність, яка мимоволі викликала повагу й змушувала прислухатися. Городовий збентежився.

— Ви можете підтвердити це під присягою і дати опис цього, з дозволу сказати, пана? — уже більш миролюбно поцікавився він.

— Звичайно. Відпустіть її. Краще шукайте шахрая, який підбиває безвинних дітей на злочин. Чи ви замість злочинців волієте боротися з дітьми? — сказала незнайомка з ноткою презирства.

Городовий зсунув кашкет на потилицю й замислився.

— Що ж, якщо це правда… — він нерішуче знизав плечима, послабив хватку й грізно гаркнув на маленьку циганку: — Цього разу можеш йти, але якщо я тебе ще спіймаю…

Не вірячи у свій несподіваний порятунок, Марика кинулася в ноги жінці:

— Мила, гарна. Вік за тебе молитися буду! — палко вигукнула вона, але жінка різко відсторонилася і викрикнула:

— Геть! Не торкайся до мене!

Дівчинка відсахнулася, як від удару. Вона не розуміла, чим заслужила таке ставлення і чому незнайомка раптом так перемінилася. На душі в Марики стало гірше, ніж коли юрба тюкала та дражнила її злодійкою. Чому світ такий жорстокий? Адже вона не зробила нічого поганого. Не подаючи знаку, як їй прикро, дівчинка труснула поплутаними кучерями й підвелася з колін. Цієї миті щось блиснуло в неї за поясом і впало на бруківку. Юрба зойкнула. У пилюці лежав витончений кістяний гребінь, прикрашений тонким золотим орнаментом. Навіть на недосвідчене око річ виглядала дорогою. Городовий відразу ж знову схопив дівчинку й боляче викрутив вухо.

— Так-так, голубонько. А це в тебе звідки? Виходить, квартиру ти все-таки обчистила?

— Ні! Це моє. Мені брат подарував. Пустіть, боляче! — закричала Марика.

— Виходить, брат теж злодійством промишляє? І де ж твоя сімейка?

Жандарм ще сильніше крутонув їй вухо. Від болю з очей дівчинки бризнули сльози.

— Мій брат — принц! — крикнула вона, але її вигук потонув у реготі юрби.

— А ти ще й прибрехати не дурна, — посміхнувся городовий.

— У кутузку її, там їй саме місце, — крикнули з юрби, і хтось кинув у дівчинку гнилим яблуком.

Цього разу порятунку чекати було нізвідки. Вухо горіло вогнем, але Марика поборола сльози й тільки сильніше закусила губу, щоб стерпіти біль. Нещасна дівчинка не зважилася відвести городового до Гліба, щоб той підтвердив, що вона не бреше, адже його самого, чого доброго, могли заарештувати за розбите дзеркало. Треба було виплутуватися самій.

Коли городовий знову потяг Марику до дільниці, вона більше не пручалася. У неї не залишилося на це сил, крім того, вона розуміла, що зараз зірки складалися не на її користь.

Мабуть, духи залишили її, якщо дозволяють, щоб її покарали за те, у чому вона не винна. Цього треба було очікувати. Ніхто не може йти проти волі духів. Якийсь час маленька циганка понуро плелася за городовим, а потім важко зітхнула й труснула поплутаною гривою, відганяючи від себе смуток.

«Усе одно я втечу. Ще не придумали таких засувів, які мене утримають», — вирішила вона.

Розділ 14 Дивна рідня

У той час як Марику тягли до кутузки, Гліб сидів під арештом у занедбаній кімнатці, що правила крамареві за житло. Звідси через напівтемний коридор можна було потрапити до крамниці. Дружина крамаря, розпатлана й неохайна, як і вся кімната, змахнула зі столу цікавого таргана й поставила перед Глібом чашку спитого чаю та шматок черствого бісквіта. Хлопчик чемно відмовився, збрехавши, що він не голодний. Побачивши навколишній бруд, він не міг придушити бридливості та з’їсти хоча б шматочок. У торговці та його дружині було щось відразливе, але Гліб намагався вгамувати в собі почуття ворожості. Він запевняв себе, що повинен дякувати крамареві за те, що той не здав його поліції, як погрожував спочатку. Коли Глібові запропонували частування, він вирішив, що крамар став лагіднішим по доброті щиросердечній, і зробив ще одну спробу відпроситися на пошуки Марики, але торговець затявся:

— Ні вже. За дзеркало не сплачено. Звідки я знаю, що ти повернешся?

— Даю вам слово честі, — палко запевнив Гліб.

— Слово, кажеш? — хихикнув Пройда. — Воно б можна, тільки ж словом пропажі не повернеш. А що як ти підеш, а твоя подружка повернеться? Так недовго й розминутися. Я б на твоєму місці сидів і не рипався.

У словах крамаря була крихта правди. Гліб не знав, де шукати Марику. Поки він чекав на неї тут, було більше надії на швидку зустріч.

— Дозвольте мені перейти до крамниці? — попросив хлопчик.

— Це зовсім ні до чого. Тільки роззяв приваблювати. Не сумнівайся, як тільки дівчисько повернеться, я тебе покличу. Мені тебе тримати — радості мало, — сказав Пройда та вийшов з кімнатки, замкнувши за собою двері на ключ.

Глібу не залишалося нічого іншого, як чекати. Він сидів як на голках. У голові роїлися питання, на які не було відповіді. Ще недавно він був так близько до мети, чому ж усе зійшло нанівець? Дзеркало розбите. Гаманець украли. Хто підстроїв усе це? І навіщо? Але головне — куди втекла Марика й чому так довго не повертається? Гліб не знав, де вона замислила дістати гроші, але краще б їм триматися разом. У міру того як спливав час, Гліб усе більше мучився сумнівами. Його турбувала відсутність Марики. Може, з нею трапилась біда та їй потрібна його допомога? Він навіть подумував утекти потай, але як? Вікна в кімнаті не було, а двері замкнені ззовні. До того ж Гліб боявся розминутися з Марикою. Та й тікати після того, як крамар не викликав городового, було непорядно.

«Крамар, видно, добра людина. Інший би потяг мене до в’язниці, якби втратив таке коштовне дзеркало. Якщо я втечу, то вчиню, як злодій», — міркував Гліб.

Звідки йому було знати, що Пройда будував стосовно нього зовсім інші плани. Відверто кажучи, до того, як хлопчисько виклав золотий, він би з радістю продав злощасне дзеркало за половину цієї ціни. Але коли дзеркало розбилося, Пройда зметикував, що можна ґрунтовно потрясти гаманець безталанного покупця. Він думкою вже підраховував прибуток, який привалив, але, на превеликий жаль, спритника чекало гірке розчарування. Хтось встиг обчистити хлопчиська раніше за нього. Спочатку Пройда дуже засмутився, але ненадовго. Його меткий розум швидко підказав йому, що грошенята можна одержати й іншим способом.

У хлопчиська на чолі було написано, що він купається в розкоші. Його манери, сюртук з тонкого, дорогого сукна, легкість, з якою він виклав золотий, — говорили про те, що він зі знатного роду. А коли такий панич вештається вулицями один, без гувернера, та ще й з чорномазою циганкою — тут справа нечиста. Напевно, малий утік з дому в пошуках пригод, і тепер домашні знемагають від занепокоєння. Якщо дізнатися, хто він такий і звідки втік, то рідня точно розщедриться, щоб одержати своє чадо назад цілим і здоровим. Головне, не дати маху й розіграти все як слід. Щоб приспати пильність хлопчиська, Пройда зробив вигляд, що вірить його розповідям і згоден почекати доти, поки не повернеться циганка. Такий привід затримати хлопчиська був анітрохи не гіршим за інші. Хоча в глибині душі крамар був упевнений, що саме дівчисько поцупило гаманець і накивало п’ятами. Але, що з воза впало — те пропало. Головне — не продешевити, коли з’являться родичі.

Замкнувши Гліба у своїй комірці й залишивши його під наглядом дружини, Пройда поспішив на вулицю, скликав хлопців і пообіцяв нагороду тому, хто довідається в кого з багатіїв утік синок років десяти. Потираючи руки в передчутті наживи, він повернувся до крамниці й сів у кутку, наче павук, що чатує на здобич. На його подив, не пройшло і п’яти хвилин, як до магазинчика зайшов солідний літній пан, від якого за версту пахло багатством. На краватці в чоловіка красувалася шпилька з великим діамантом. З кишені звисав товстий золотий ланцюжок від годинника.

— Це правда, що мій племінник у вас? — запитав відвідувач, змірявши крамаря гордовитим поглядом.

Серце Пройди забилося сильніше. Удача сама йшла до рук.

— То це ваш племінник! Дуже славне хлоп’я, — удавано мекнув крамар.

— Годі. Шибеник, яких пошукати, — посміхнувся пан і нетерпляче додав: — Крім того, я не маю потреби в лестощах. Приведіть сюди хлопця і швидше.

— У мене ваш племінник був під наглядом. Подумати тільки, що могло б з ним статися, якби він не потрапив до мене! Вулиця повна небезпек, — почав примовляти крамар, прикидаючи, як би вставити слівце про винагороду.

— Гадаю, що він потребує прочухана набагато більше, ніж догляду, — неприязно відказав відвідувач.

— Вам видніше, — догідливо хихикнув Пройда. — Але я сподіваюся, ви не забудете про мене й винагородите мене за старання. До того ж треба відшкодувати мої витрати, адже паливода розбив дуже дороге дзеркало.

— Чи правильно я зрозумів, що ти просиш грошей?

Сивоволосий пан уп’явся в Пройду важким поглядом, від якого той відчув себе не у своїй тарілці. Незважаючи на вишуканість манер і украдливий голос відвідувача, у ньому крилася прихована погроза.

— Ну, яка-небудь сотня золотих. Хіба для такого багатого пана це гроші? — пробелькотів крамар.

— Сто золотих? Ти жартуєш! Мій племінник не вартий цих грошей.

— Ви забули про розбите дзеркало, — нагадав крамар.

— У мене закралася підозра, чи не влаштував ти це навмисне, щоб одержати гроші? Судді не люблять викрадачів дітей.

Прихована погроза ставала явною. Пройда ледве не задихнувся від обурення.

— Як ви могли подумати про мене таке! — вигукнув він.

— Думати ніхто не забороняє, але за сотню золотих я готовий відмовитися від цієї думки, — процідив відвідувач.

Пройду пройняв холодний піт. Але ж чого доброго цей пещений хлюст і справді може ні за що ні про що запроторити його у в’язницю. Оце так: збирався одержати великі гроші, а тут зі своїми б не розпрощатися. Крамар бухнувся на коліна і заблагав:

— Пощадіть! Звідки мені взяти такі гроші? Клянуся, у мене й у гадках не було викрадати вашого племінника. Я йому дав притулок, обігрів… А які збитки потерпів! От уже правду кажуть: не роби добра… За що мені така напасть?

— Ну, годі. Гаразд. Цього разу я тобі повірю. Веди сюди племінника й дякуй долі, що легко зійшло з рук, — посміхнувся відвідувач.

Пройда не змусив себе просити двічі й поспіхом кинувся за хлопчиськом. Тремтячою рукою він не відразу зміг уцілити ключем у замкову шпару. Нарешті, відчинивши навстіж двері, він скомандував Глібу:

— Ходімо, там твій дядько прийшов.

— Дядько? Тут якась помилка, — здивувався хлопчик і пішов за крамарем, дивуючись, хто б це міг бути.

Привівши Гліба до крамниці, Пройда відрапортував:

— Ось, здаю з рук у руки.

Гліб здивовано подивився на сивоволосого пана, якого бачив вперше в житті. Тим часом новоявлений дядько не виявив, побачивши хлопчика, ні найменшого подиву.

— Ходімо, — коротко кинув він і попрямував до виходу.

— Ви не мій дядько, — сказав Гліб, не рухаючись з місця.

Пройда захвилювався. Він зволів би, щоб ці двоє забралися звідси та з’ясовували свої стосунки де-небудь подалі.

— Твій — не твій, розбирайтеся в іншому місці. Я зачиняю крамницю. У мене перерва, — пробурчав він, виштовхнувши Гліба на вулицю.

— Хіба ти не хотів вибратися з цієї діри? Я звільнив тебе, так що ж іще? — запитав його незнайомець.

— Так, але…

— Ти турбуєшся про свою подружку?

— Ви знаєте Марику?

— Я знаю, що вона потрапила в кепську історію. У неї знайшли дорогий гребінь і звинуватили в крадіжці. Городовий забрав її до дільниці, — сказав сивоволосий пан.

— Вона не винна. Цей гребінь — мій подарунок. Будь ласка, покажіть мені, де знаходиться дільниця. Я повинен їм усе пояснити, — попросив Гліб.

— Звичайно, для цього я і прийшов за тобою, — посміхнувся чоловік.

Гліб був так зайнятий думками про Марику, що й не подумав запитати, чому ця людина так переживає за них і хоче їм допомогти. Головне було — скоріше звільнити Марику. Відміряючи тростиною кожен крок, незнайомець розгонистою ходою йшов по вулиці.

— Це правда, що циганка — твоя сестра? — запитав він Гліба.

— Так.

— На твоєму місці в дільниці я б про це змовчав. Якщо ти назвеш її сестрою, ніхто не повірить жодному твоєму слову. Скажи краще, що вона твоя служниця. Так усе виглядатиме набагато правдоподібніше, — порадив незнайомець.

Розділ 15 Арешт

Городовий уштовхнув Марику до дільниці й, узявши під козирок, відрапортував:

— Дозвольте доповісти, ваше благородіє. Порушника привів.

Начальник поліції, який сидів за столом, з червоною, як варений буряк, фізіономією, гидливо глянув на Марику, ніби побачив у тарілці супу таргана, і запитав:

— Це що таке?

— Підозрюється у крадіжці, — доповів городовий.

— Цей набрід геть чисто весь злодії та шахраї. В’язниця не гумова, усіх саджати. Скарга від потерпілих є?

— Ні! Але є речовий доказ.

Городовий виклав на стіл гребінь. Побачивши вишукану дорогу річ, очі поліцейського спалахнули жадібним вогником. Він відразу ж прикинув, що хазяїн речі невідомий, а в його дружини незабаром іменини. Не витрачати ж гроші на подарунок, коли той сам іде до рук, та ще й який!

— Ну що ж, поки не з’явиться хазяїн цієї дрібнички, нехай вона полежить у мене. А замазурі дай пару ляпасів і викинь геть, — наказав він.

— Але це мій гребінь! — викрикнула Марика.

— Вона що, ще тут? — запитав начальник, багатозначно глянувши на городового.

Марика не могла піти, залишивши подарунок Гліба. Не встигли охоронці порядку опам’ятатися, як вона підбігла до столу та схопила свій гребінь. Поліцейський спробував відняти річ, але циганка вирвалася, при цьому ненавмисно вдаривши його кулаком в око. Городовий, який відразу ж підскочив, схопив нахабне дівчисько, але те вкусило його за руку. Служака завив, послабивши хватку. Марика метнулася до дверей, наткнулася на підоспілого на шум дужого чергового, з усієї сили буцнула його в живіт, та так, що здоровань зігнувся навпіл. Шлях був вільний. Марика ринулася за двері, але тут її зграбастав городовий.

Дівчинка дряпалася, брикалася й кусалася, але цього разу боротьба була недовгою. Незабаром її грубо вштовхнули в кутузку.

Дівчинка на весь зріст розтягнулася на кам’яній підлозі. Важкі двері з шумом захлопнулися. Брязнув засув.

Опам’ятавшись, Марика піднялася й погрозила кулаком у бік замкнених дверей. Вона оглянула розбиті коліна й лікті. Садна горіли вогнем, але в очах дівчинки не було жодної сльозинки.

У тісній кам’яній клітці зараз могло уміститися не більше двох чоловік. Звичайно сюди саджали городян на підпитку, які над міру розмахалися кулаками, але зараз камера була порожня. Стіни, складені з величезних, грубо тесаних каменів, робили її схожою на печеру. Світло, яке проникало крізь малесеньке заґратоване віконце під самою стелею, ледь освітлювало нари з накиданим на них брудним ганчір’ям.

Марика присіла, затиснувши долоні між колін, і замислилася. Через вікно вибратися не вийде. Може, спробувати прошмигнути повз охоронця, коли той принесе поїсти? Повинні ж тут хоч якось годувати. Від думки про їжу в Марики засмоктало в шлунку. Вона зітхнула й зажурено вилаяла себе вголос.

— Зовсім дурна голова! Чому не пішла, коли мене відпускали?

Раптом ганчір’я на нарах заворушилося, й не знати звідки в кутку виникла сухорлява стара з хитрим лисячим лицем. Марика з подивом уп’ялася в незнайомку.

— Чого злякалася, любонько? Мабуть, думала, ти тут сама-одна? — єлейно проворкувала стара й запитала: — І за що ж таку крихітку в кутузку кинули?

Марика важко зітхнула:

— Спочатку нізащо. Сказали, я гребінь украла, а мені його брат подарував.

— Ай-ай-ай! Ну і люди! Невже за простий гребінь? — сплеснула руками стара.

— Ну, а потім за те, що начальникові поліції кулаком в око попала. Він сильно злий був. Ух, як кричав!

— Тобі, я бачу, теж перепало? — запитала стара, кивнувши на садна.

— Заживе, — відмахнулася Марика. — А тебе за що замкнули?

— Не за що, а навіщо. Я сама прийшла, щоб тобі допомогти, — проговорила стара.

— Тебе послали духи? — з побожним трепетом запитала Марика. Невже духи пробачили її?

— Можна сказати й так, — ухильно відповіла стара й додала ласкаво: — Я завжди люблю діткам допомагати.

— А ти можеш допомогти моєму братові?

— Глібові, чи що? — перепитала стара.

— Ти знаєш Гліба? — здивувалася Марика.

— Я повинна все знати. На те мене й звуть Віщунка. А ще я знаю, що він не вартий твоїх хвилювань. Пуста він людина.

— Що ти таке кажеш! — обурилася дівчинка.

— Бач, як розпалилася: за братика — горою. От якби він так за тебе заступався.

— Він заступається. Він мені ось що подарував, — Марика з гордістю показала ботики й додала: — І ще гребінь, але ці осли, сини ішака, його відняли.

Відьма похитала головою.

— Ох і дешево ж він тебе купив! Поки ти йому потрібна, він тебе улещує. А як потреба відпаде, він тебе і впізнавати перестане.

— Гліб не такий, — похитала головою дівчинка.

— А ти краще в мене запитай, який він. Були часи, коли він у великій скруті був. Його з рідного дому вигнали. Хто йому дав притулок? Я! І годувала, і напувала, — слізливо запричитала Віщунка.

Вона жодним словом не обмовилась про те, що сама підстроїла так, щоб Гліба вигнали з дому, і вже тим більше про те, як намагалася зжити хлопчика зі світу. Змахнувши удавану сльозу, відьма продовжувала:

— І що я після цього маю? Чорну невдячність. Він про мене й говорити не хоче, а якщо запитаєш, то ще й брудом обіллє, ніби Віщунка у всіх нещастях винна. Кажу тобі, як тільки він повернеться додому, про тебе й думати забуде. Його рідня не дозволить, щоб ти жила в палаці, та й сам він буде тебе соромитися.

— Неправда! Злий твій язик! Як ішачий хвіст теліпається! — Марика з запалом заступилася за Гліба.

— Ох-хо-хо, молоде та зелене. Не слухають поради старших, поки не обпечуться, — удавано зітхнула Віщунка.

Марика й сама усвідомлювала, що тільки-но Гліб повернеться до палацу, як усе зміниться. Він не циган. Його люди живуть за іншими законами. Для них споріднення по крові нічого не означає, і вони зроблять усе, щоб змусити Гліба відступитися від циганки, але вона твердо вірила, що сам Гліб не здатний на зраду.

— Він ніколи не відмовиться від мене, — відрізала вона.

Відьма прислухалася, ніс її засмикався, як у лисиці, що зачула здобич, і вона пробурчала:

— Аж ніяк з’явився твій яхонтовий тебе визволяти? Про вовка помовка, а вовк у хату.

— От бачиш, а ти казала, відмовиться, — Марика схвильовано підхопилася і, забувши про рани, що нили, тихенько розсміялася. Намисто, немов луна, відгукнулося тихим передзвоном.

— Хочеш на нього глянути? Я маю дзеркальце непросте, заповітне. Усю правду, як є, покаже, — запропонувала відьма, дістаючи з ридикюля невелике дзеркальце.

Марика несміливо підійшла до старої та зачаровано уп’ялася в мутну дзеркальну поверхню. Відьма промовила:

Туманність у дзеркалі почала розсіюватись, і Марика побачила знайому поліцейську дільницю. За столом сидів червоновидий начальник поліції. Раптом двері відчинилися, і увійшов Гліб. Серце дівчинки прискорено закалатало. Йому все-таки пощастило втекти від крамаря й відшукати її. А Віщунка казала, що він буде її соромитися.

Стара хитро підморгнула й продекламувала:

Марика почула тихий голос Гліба, який ніби долинав здалеку:

— Прошу, будь ласка, відпустіть її. Вона ні в чому не винна. Я сам подарував їй цей гребінь.

Марика переможно глянула на Віщунку. Хай бачить, що вона виявилася неправа. Гліб — не така людина, щоб кинути сестру в біді.

Поліцейський суворо, але стримано заперечив:

— Але вона учинила дебош, коли ми хотіли взяти гребінь як речовий доказ.

Начальник поліції не наважувався обійтися з хлопчиськом грубо. Занадто вже добре той був одягнений і виділявся своєю поставою та манерами. Видно, батьки в нього важливі персони. Такого зачепиш — потім клопоту не позбудешся.

Поліцейський з тугою покосився на гребінь, і Гліб зрозумів, що річчю доведеться пожертвувати як платою за звільнення Марики.

— Відпустіть, будь ласка, дівчинку. Гребінь ви можете залишити, — запропонував Гліб.

Поліцейський, примружившись, подивився на хлопчиська: чи немає в цьому підступу?

— Це підкуп? — суворо запитав він.

— Звичайно ні! Це речовий доказ, — як ні в чому не бувало випалив Гліб.

Простодушна Марика не схвалила легкості, з якою Гліб розпорядився її гребенем. Але дивлячись, як Віщунка скоса допитливо поглядає на неї, не виказала свого невдоволення.

Тим часом начальник поліції усе прекрасно зрозумів і вирішив, що це непогана угода. Дівчисько вже одержало своє. Її все одно незабаром доведеться звільнити, зате тепер не треба думати про подарунок для дружини. Зробивши вигляд, що він ще не вирішив остаточно, охоронець порядку задумливо почухав перенісся та сказав:

— Ну, якщо ви за неї ручаєтеся, це можна влаштувати. — Він кивнув писареві, що сидів у кутку біля маленького столика. — Запиши в протоколі: «Звільняється під відповідальність…» — запнувшись, він звернувся до Гліба: — Ким вона вам доводиться?

— Вона моя… — згадавши попередження пана, який привів його сюди, Гліб секунду помовчав, а потім відчеканив: — Вона моя служниця.

Марика стояла як громом уражена. Її щоки палали від пережитого приниження.

— Тьху, — вона плюнула у бік дзеркала й відвернулася.

— Чи варто так засмучуватися, любонько? — приспіла зі своїми розрадами Віщунка. — Краще раніше дізнатися про те, що він за птиця. Тепер бачиш, що моя правда? Кинь ти його поки не пізно. Я допоможу тобі звідси вибратися. Нехай тоді шукає тебе як вітру в полі.

Як не сердилася Марика на Гліба, але все-таки не могла піти потайки, як зрадниця, покинувши його напризволяще.

— Я обіцяла йому допомагати, — сказала вона.

— Я й забула, що ти при хазяїні, зразкова служниця, — уїдливо сказала стара, підкидаючи дров у багаття.

Марика зиркнула на Віщунку, ніби обпалила вогнем, але промовчала. Дивлячись, що дівчинку не так просто переконати, відьма несподівано змінила тему розмови:

— А скажи-но, де твоя мати?

— Померла давно, коли я народилася, — сказала Марика, не розуміючи, куди хилить стара.

— А чому ніхто ніколи не розповідав тобі про неї?

Марика мовчала. Її від самого народження виховувала Варга. Вона пам’ятала, як одного разу інші циганчата почали дражнитися, що її знайшли в капусті. Вона прибігла до Варги й попросила розповісти їй про маму, але у відповідь та відрізала: «Вона померла, і нема чого більше розповідати». Варга швидко приструнчила кривдників, і більше ніхто не посмів дражнити Марику, але чомусь варто їй було запитати про матір, усі як води в рот набирали. Утім, вона звикла до цього та вже давно не ставила ніяких запитань.

— Що ти знаєш про мою маму? — запитала Марика.

— Те, що в ній, як і в тобі, немає жодної краплі циганської крові.

— Тільки не кажи, що мене знайшли в капусті. Я не дитина.

Марика труснула сплутаною гривою. Намисто тихо брязнуло.

— Не в капусті, а на дорозі. Твоя мати не вмерла, — загадково промовила стара.

Від здогадки Марику ніби жаром пойняло.

— Вона тут? Ти поведеш мене до неї?! — схвильовано вигукнула дівчинка.

— Для цього я і прийшла. Поквапся, а що як спізнимося, — заметушилася Віщунка, схопила дівчинку й потягла за собою.

Кам’яна стіна розступилася. Тієї миті, коли вона знову зімкнулася за ними, пролунав брязкіт засува, який відмикався. Вартовий відчинив двері й завмер на порозі. Камера була порожня. Циганка як крізь землю провалилася.

Розділ 16 Кришталеве озеро

Провівши хлопчиська до поліцейської дільниці, Беридар задоволено посміхнувся. Обкрутити дітей круг пальця виявилося дуже просто. Удача знову посміхалася йому. Тепер, коли він вибрався з осоружного лабіринту, життя в Задзеркаллі було нітрохи не гіршим, ніж у звичайному світі. Перемогу варто було відсвяткувати. До того ж на перший час грошенята він мав. Беридар витяг з кишені оксамитовий гаманець зі срібним гербом, зважив його на долоні й, озирнувшись, помітив маленьку корчму.

Однак показувати гаманець, набитий золотом, було б нерозсудливо. «У такому закладі краще розплачуватися мідяками», — подумав Беридар, дістав одну монету й розчаровано побачив, що це затертий мідяк. Здивований, він вивудив з гаманця ще кілька монеток. Там виявився один дріб’язок. Беридар вилаявся про себе й запхав монети назад. Куди ж поділось золото? Він же ясно бачив, як хлопчисько розплачувався золотим. Та й сам гаманець був занадто гарний для міді. На лихий кінець у ньому мало лежати срібло.

Беридар вирішив перерахувати монети й, висипавши їх на долоню, обімлів. У пригорщі срібла не було жодного мідяка. Чарівний гаманець! Щоб перевірити свій здогад, Таємний Радник пересипав монети назад, побажав, щоб вони перетворилися на золото, і бажання збулося. У таку удачу було важко повірити.

У райдужному настрої Беридар відчинив двері корчми, і його пройняв холодний піт. Замість столиків і стійки бара перед ним зяяла дзеркальна глибочінь. Беридар відсахнувся, поспішно зачинивши двері. Серце його скажено калатало. Що це? Пастка? Він обвів поглядом площу. Ще недавно по ній сновигали люди, а тепер вона була безлюдною. Незрозуміле безлюддя злякало Беридара. Він вирішив повернутися на вулицю Дзеркальників, але вона зникла. У тому боці, звідки він прийшов разом з хлопчиськом, будинки начебто зімкнулися, вони тиснулися один до одного, не залишаючи між собою найменшого проходу.

Тільки тепер він зрозумів, що радів він передчасно. Вулиці, площі, люди — були лише ілюзією, створеною підступною Віщункою. Стара відьма не поверне йому життя серед людей, яке кипить по той бік Дзеркала, адже в Задзеркаллі немає нікого, крім ще двох бідолах, вічних в’язнів.

«Хоча чому вічних? — стрепенувся Беридар. — Якщо хлопчисько прийшов звільнити брата, отже, він знає, як це зробити».

Раптом на Таємного Радника найшло просвітлення, і він зрозумів, як вирватися з полону. Його пропуск із Задзеркалля — гаманець, який він так спритно викрав у хлопчиська. Напевно той захоче повернути собі чарівну річ. Насамперед треба збрехати, ніби він відібрав украдені гроші в злодюжки, а потім запропонувати хлопчиськові угоду: нехай в обмін на гаманець відкриє йому секрет, як позбутися влади Дзеркала.

Чим більше Беридар розмірковував над можливістю вибратися з Задзеркалля, тим більше був упевнений в успіху задуманого. Поступово до нього повертався гарний настрій. Уявивши собі здивування Віщунки, коли він вислизне звідси, Таємний Радник посміхнувся: «На стару швабру чекає сюрприз». Але раптом він згадав про циганку, і всі його плани завалилися, як карткова хатка. Без сумніву, дівчисько розповість, що саме він підстроїв її арешт, і тоді угоди не відбудеться.

«А може, вступити в змову з братом хлопчиська? — задумався Беридар. — Оскільки він став в’язнем Дзеркала, виходить, за ним водяться грішки, і чималі. З ним буде легше сторгуватися. Але де його шукати?»

Беридар обвів поглядом площу. Принаймні цей міраж поки не зник. Тепер від площі розходилися лише дві вулиці дивного вигляду На ближніх будинках плямами осів клоччастий туман. Розсіюючись в одному місці, він відразу згущувався в іншому, і через це силуети будинків постійно змінювалися. Далекі будівлі здавалися ще більш примарними, вони немов розчинялися в мерехтливому серпанку.

Не знаючи, який напрямок обрати, Беридар пішов навмання. Блакитнуваті, напівпрозорі будинки, немов примари, обступили його. Придивившись, він зрозумів, що всі вони зроблені з кристалів льоду. З глибини вулиці разюче віяло холодом. Тут могла жити тільки Крижана Дама.

Зрозумівши, що помилився, Таємний Радник кинувся назад, у паніці, що площа може в будь-яку секунду зникнути. Незважаючи на поважний вік, він мчав, ніби за ним гналися сорок розбійників. Місто вже цілком змінилося. Беридар не впізнавав місць, де він тільки що проходив. Нарешті попереду виринули обриси знайомої площі. Беридар побіг ще швидше, знемагаючи на силу.

Раптом вулиця скінчилася, і він зупинився, вражений пейзажем, що постав перед ним. Неподалік виблискувало невелике, кришталево чисте озерце. Навколо росли дивні дерева, вкриті великими пахучими квітами. Перепурхували з гілки на гілку дивовижні птахи. Усе це, як у дзеркалі, відбивалося в незамутненій гладіні озера. Біля грота, повитого плющем, сидів золотоволосий юнак. Він дивився у воду, не помічаючи навколишньої краси.

«А брат хлопчиська непогано влаштувався», — із заздрістю подумав Беридар. Він попростував до юнака, але той не повернувся на звук кроків.

— Любий, я маю до тебе цікаву розмову, — звернувся Таємний Радник до юнака, який сидів неподалік, але той не ворухнувся.

«Може, він глухий?» — вирішив Беридар.

Щоб привернути до себе увагу, він нахилився та ляснув долонею по воді. По гладіні озера пішли брижі. Юнак відірвався від споглядання глибини й розгнівано підвів очі на незнайомця.

— Навіщо ти це зробив? Ти — варвар. Ти не розумієш краси! — палко викрикнув він.

— А ти? А ти? — глумливо перепитав чийсь тоненький голосок.

Беридар здивовано озирнувся. Поблизу нікого не було.

— Навіщо ж так сердитися? Я приніс тобі гарну звістку, — примирливо посміхнувся він.

— Маєш звістку? — знову перепитав невидимка.

Беридару зробилося моторошно. Хто цей незримий свідок? Вже часом не стара відьма каламутить воду? Він зволів би мати справу з хлопчиною віч-на-віч.

— Хто це говорить? — запитав він.

— Ніхто. Мені не треба ніяких звісток. Іди й залиши нас удвох.

— Удвох? Значить, тут усе-таки хтось є? — підозріло озираючись, запитав непроханий гість.

— Так, але він завжди мовчить. Він прекрасний, як ранкова зірка. В усьому світі немає нікого досконалішого за нього, але він мучить мене й змушує страждати. Я люблю його більше за все на світі, але він холодний і байдужний до мене. Я хотів би поговорити з ним, але він не відповідає. Я простягаю руку, щоб торкнутися його, і він відразу тікає, залишаючи мене страждати наодинці. — По щоці юнака поповзла сльоза.

— Зрозуміло. Отже, він утік, — кивнув Беридар, дивуючись, про кого йдеться.

— Так, і ти тому виною. Ти злякав його!

Юнак подивився на озеро. Вода в ньому заспокоїлася, і воно знову нагадувало гігантське дзеркало. Дивлячись на своє відображення, золотоволосий красень посміхнувся й прошепотів:

— Він повернувся. Подивися, хіба він не прекрасний? Його волосся подібне до золота, а очі, як два сапфіри.

«Та цей малий очманів, а божевільному краще не суперечити», — подумав Беридар і підтакнув:

— Так, він, звичайно, серденько, тільки зараз мова не про це. Прийшов твій брат, щоб забрати тебе звідси.

— Я не маю брата, — байдуже сказав юнак, не відриваючи погляду від відображення.

— Зізнатися, я не дуже розбираюся у вашій спорідненості, але хлопчисько жадає визволити тебе з Задзеркалля. Я дам тобі чарівний гаманець, якщо ти вмовиш його прихопити й мене.

Беридар показав гаманець, але юнак навіть не подивився на нього.

— Мене це не цікавить. Я ж сказав, я не маю брата. А тепер облиш мене. — Він жестом наказав піти.

Однак Беридар не мав наміру йти ні з чим.

— Згоден, тут досить непогане місце, але невже ти готовий усе життя животіти в цій глухомані? — запитав він.

— Мені добре тільки там, де він. Я нізащо не розлучуся з ним. Нас розлучить тільки смерть, — заявив юнак, закохано дивлячись на відображення.

Таємний Радник спантеличено подивився на юнака, не знаючи, як діяти далі, і раптом його осяяла думка: «Навіть краще, якщо цей псих доброхіть відмовиться від волі. Витягти з Задзеркалля одного набагато легше, ніж двох».

— Я б на твоєму місці теж нікуди не пішов. Не можна залишати такого красеня одного. Я навіть готовий тобі посприяти й піти з хлопчиськом замість тебе. Згоден?

— Так, тільки облиште нас, — нетерпляче відмахнувся юнак.

— Добре, але коли хлопчисько прийде, скажи йому, що відмовляєшся звідси йти, і закинь за мене слівце. Інакше я увесь час стирчатиму тут і проганятиму твого приятеля, — пригрозив Беридар.

— Ні! Я зроблю, як ти просиш, — пообіцяв юнак: — А тепер іди.

— Іди, — повторив співучий голосок.

Беридар здригнувся. Отже, все-таки хтось підслуховував їхню розмову. Таємний Радник злякано озирнувся, але свідок як і раніше залишався незримим.

Розділ 17 Ніхто

Гліб розгублено вийшов з поліцейської дільниці. Він не міг повірити, що доля зіграла з ним такий злий жарт: поки він розмовляв з поліцейським, Марика втекла з в’язниці.

«Якби вона знала, що я прийду за нею! Якби я надійшов трохи раніше», — журився Гліб. Однак зробленого було не повернути. Перед новою бідою усі колишні переживання та хвилювання відступили. На якийсь час Гліб вирішив облишити пошуки Гордія. Зараз найголовніше для нього було знайти Марику.

Насамперед він вирішив повернутися до дзеркальної крамниці. Дівчинка напевно піде за ним туди. Гліб пошукав очима вулицю Дзеркальників, але там, де ще недавно проходжалися перехожі й тарахкотіли по бруківці вози, тепер тулилися будинки. Хлопчик готовий був заприсягтися, що раніше від площі розходилися три вулиці, а не дві, як зараз. Він кинувся розпитувати перехожих, але ті лише здивовано знизували плечима й відповідали, що ніколи не чули про вулицю з такою назвою. Глібові стало страшно. Одарка застерігала їх, щоб вони ніколи не розлучалися, чому вони не згадали про її попередження! Однак ремствувати було пізно. Місто Ілюзій, де не було нічого постійного, будувало міражі, розводячи дітей у різні боки.

Гліб повільно обійшов площу, щоб глянути на вулиці, котрі розходилися від неї. Обидві вони були забудовані невеликими затишними особнячками й були схожі один на один як дві краплі води. Гліб замислено зупинився в тому місці, звідки йому було добре видно обидві вулиці, й наче прозрів: тепер у вулицях не було нічого спільного. Одна — ніби прийшла з різдвяної казки. Будинки на ній були зроблені з кришталю та нагадували мініатюрні крижані палаци. На другій — відчувався подих весни. Вона була біла-біла від безлічі весняних квітів. Тисячі нарцисів у ніжних, білосніжних вінчиках пелюстків розливали пахощі в палісадниках перед будинками.

Вибір виявився несподівано простим. Гліб пішов геть від кришталево-зимової вулиці, де напевно жила Крижана Дама, повернувши в інший бік, упевнений, що дорога приведе його до Кришталевого озера. Він не сумнівався, що знайде там Гордія. Однак близькість мети не тішила. Його думки були занадто зайняті тривогою про Марику.

Гліб повернув на вулицю. Поступово будинки зустрічалися усе рідше. Гліб і не помітив, як опинився в лісі. По-весняному яскрава трава вже пробилася й густим волохатим килимом застелила землю. Дерева вкрилися зеленим пушком листя. У їхніх, поки ще негустих кронах синіло шматками небо. Усюди, куди не кинь оком, росли квіти.

Раптом Глібові почулося зітхання. Хлопчик завмер. Ліс стояв німий і мовчазний. Не чулося навіть шелесту дерев. Трохи зачекавши, Гліб рушив далі. Тиша впливала гнітюче, і він почав тихенько наспівувати собі під ніс:

— Іду звивистою стежкою…

— Ой! — зойкнув дівочий голосок.

Поблизу не було ні душі.

— Ти де і хто? — запитав Гліб.

— Ніхто, — почулося у відповідь.

— Не бійся, виходь. Як тебе звуть? — озираючись, запитав хлопчик.

— Я тут, — повідомила невидима співбесідниця.

— Жартуєш? А мені не до сміху, — здригнувся Гліб.

— Луна, — продзвенів голосок.

— Навіщо ти граєш у хованки?

— Я не граю та не жартую. Ти запитав, як мене звуть, і я відповіла: Луна.

— Ти — Луна? І ти вмієш говорити? Я думав, луна лише повторює слова, — здивувався хлопчик.

— Колись я була німфою, але тепер від мене залишився лише голос. Я не ризикую заговорювати з людьми. Іноді я підхоплюю їхні голоси й розношу округою. Це моя єдина розвага, — сумно сказала німфа.

— Але чому ти стала невидимкою? — запитав Гліб.

— Це дуже сумна історія. Я закохалася в прекрасного юнака, рівних якому немає. Ані земні дівчата, ані німфи не могли устояти перед його чарами. Але жодна не зуміла заполонити його серця. Він був холодний і байдужний. Я була готова віддати все, навіть своє безсмертя, аби тільки він хоч раз ласкаво подивився на мене, але, на жаль, я для нього була порожнім місцем. Він лише повторював мені: «Іди, ти ніхто». Мої подружки радили викинути його з голови, але хіба я могла наказати серцю? Щодня я марніла, поки не зникла зовсім. Тепер я і справді ніхто. У мене залишився лише голос та ім’я — Луна.

— Але невже юнак не пожалів тебе? Що з ним сталося? — запитав Гліб, вражений розповіддю німфи.

— Його спіткала страшна доля. Одного разу всі дівчата, якими він зневажив, зібралися й пішли до Немесіди, богині справедливості, щоб попросити її покарати красеня за безсердечність і зарозумілість. Я намагалася їх відговорити, але вони не послухали мене, адже я — ніхто. Немесіда наклала на нього закляття, сказавши, що він закохається в самого себе і страждатиме так само, як змушував страждати інших, і помре від нерозділеного кохання. Повертаючись з полювання, він схилився над озером, щоб напитися води, і, побачивши своє відображення, закохався в нього. Відтоді він марніє та страждає від кохання до власного відображення, холодного й байдужого до його переживань. Відображення не відпускає його. Він став в’язнем Дзеркала, а я часто сиджу біля нього. Я б зробила все, щоб полегшити його муки, але я — ніхто.

— Невже ти так кохаєш Гордія? — запитав Гліб, не розуміючи, як брат міг викликати любов стількох дівчат, адже він був усього лише підлітком.

— Чому Гордія? Мого коханого звуть Нарцис. Ти напевно бачив квіти, названі його іменем. Вони народилися з його подихів і сліз та розквітають ранньої весни. Нарциси такі самі вишукані, прекрасні й холодні, — сказала німфа.

— Нічого не розумію. Адже тут лише один юнак. Він повинен бути моїм братом, Гордієм, — наполягав Гліб.

— Може, він твій брат. У вас обох золоті кучері. Але я знаю його під іншим іменем. Утім, розсунь гілля й поглянь на нього сам, — запропонувала Луна.

Гліб схвильовано розсунув зімкнуті гілки кущів і побачив неподалік юнака, який сидів на березі озера, поглинутий спогляданням власного відображення. Це був не Гордій.

— Усе скінчено, — з безвихідністю підсумував Гліб.

У горлі в нього застряг клубок, і непрошені сльози виступили на віях. Гордія в Задзеркаллі не було. Напевно, це підступ відьми. Гліб згадав, як вона погрожувала добратися до нього. Їй це вдалося. Вона обманом заманила його сюди, щоб теж зробити в’язнем. Хлопчик подумав, як журитимуться батьки, не знаючи, куди він пропав. Раптом у нього промайнула рятівна думка: слуги Дзеркала говорили, що в’язнем стає тільки той, хто зробив жахливий вчинок. Виходить, відьма не зможе утримати його тут. І раптом він згадав про Марику. Він погубив циганську дівчинку. Він не мав права ризикувати її життям і приводити її сюди. Якщо йому самому призначено пропасти, то він повинен врятувати хоча б Марику.

— Луна, ти ще тут? — кликнув він німфу.

У відповідь не почулося жодного звуку.

— Будь ласка, відгукнися. Я прошу не заради себе, а заради однієї дівчинки.

— Ти кохаєш її? — з цікавістю запитала німфа.

— Вона для мене як сестра. Вона потрапила сюди через мене, тому що хотіла допомогти. Я готовий понести будь-яке покарання, тільки б врятувати її. Вона не винна, що переступила через заборонну межу. Будь ласка, допоможи мені.

— Я не можу нічого зробити. Хіба ти забув, що я — ніхто?

— Не кажи так. Хіба ніхто може бути таким відданим і вірним? Так, у тебе залишився лише голос, але це не так вже мало. Коли ти відповідаєш самотньому подорожньому, він уже не почуває себе самотнім. А крім голосу в тебе є серце, і ти не зможеш залишити в біді невинного.

— Мені дуже шкода її, але я не знаю, чим можу допомогти.

— Знайди її, ти ж не загубишся серед міражів.

— Добре. Як тільки відшукаю її, я скажу тобі, — пообіцяла німфа, і все стихло.

Розділ 18 Крижана Дама

Відьма з Марикою опинилися в кришталевій залі з високою склепінчастою стелею. Денне світло просякало крізь грані кришталю та розбризкувалося сонячними зайчиками. Підлога була застелена пухнастим білосніжним килимом. Тут було дуже красиво, але від стін віяло холодом. Широкі двостулкові двері були відчинені, і за ними йшла нескінченна анфілада таких самих блакитнувато-прозорих кімнат.

— Зимно, — зіщулилася Марика.

— Авжеж, не жарко, — невідомо чому посміхнулася стара й підштовхнула дівчинку вперед. — Іди. Твоя мати там. Не забудь обійняти її та пригорнутися міцніше. Щасливого побачення!

Відьма голосно розреготалася та зникла, лише луна підхопила її сміх і рознесла по довгих лунких коридорах. У Марики від страху по спині поповзли мурашки, але вона зібрала усю свою мужність і ступила вперед. Її нога ковзнула, і дівчинка зрозуміла, що прийняла за килим іній, який вкривав підлогу. Вона торкнулася рукою стіни і відчула долонею не скло, а лід.

У цей час Віщунка, за секунду подолавши всі перешкоди й відстані, влетіла до Лисячої Нори. Усе ще здригаючись від сміху, вона з розмаху плюхнулася на стілець. Той невдоволено заскрипів. Змія, яка мирно дрімала біля ніжки столу, з переляку стрілою метнулася в куток, але побачивши, що це повернулася хазяйка, докірливо прошипіла:

— Стільки ш-шуму. З-здуріти мож-жна.

— Досить спати, ледарі! Будемо святкувати перемогу. От так Віщунка, світла голівонька! Усіх круг пальця обкрутила, обдурила, — сама себе нахвалювала Відьма.

— С-скажи дохідливо, що сталос-с-ся? — запитала Змія.

— Дівчиську кінець! Я її направила прямо до Крижаної Дами. Вона вже висмокче з цієї чорнявки все тепло по краплинці. Досить одного дотику, щоб та заснула назавжди.

— Навіщо це тобі?

— Невже не ясно? Королівський нащадок буде звинувачувати в загибелі дівчиська Крижану Даму й зненавидить її. Тільки-но ненависть оселиться в його серці, як йому ніколи не врятувати удаваного братика і не вибратися на волю. От потіха! Здається, населення Задзеркалля розростається, — хихикнула відьма та раптом невдоволено поморщилася: — Зовсім забула. Я ж обіцяла Беридара з лабіринту визволити.

— Невже додержиш с-с-слова? Совість прокинулас-сь? — єхидно прошипіла Змія.

— А чому б і ні? Набридло йому по лабіринту ходити, буде в клітці сидіти. Чим не зміна обстановки? До речі, треба б подивитися, чим він там займається?

Відьма налила в каганець води з цвинтарного струмка, вирвала з хвоста обуреного Пугача перо, підпалила, кинула в каганець і промовила заклинання. Рідина миттю скипіла й завирувала, а коли пара розсіялася, у воді виникло видіння: Беридар розмовляв з Нарцисом.

Віщунка зі злістю стукнула по столу. Як Беридар опинився біля Кришталевого озера?

І навіщо туди прийшов? Відьмі кортіло швидше одержати відповіді на ці питання, і вона почула голос Таємного Радника: «…скажи йому, що відмовляєшся звідси йти, і закинь за мене слівце».

Розлючена відьма підхопилася, перекинувши стіл. Вода брудною плямою розлилася по земляній підлозі.

— Ах ти, жалюгідний черв’як! Надумав мене обманювати?! — заревіла вона. — Я покажу, як зі мною змагатися! Зімну! Згвинчу! У баранячий ріг скручу!

Чекаючи, поки з’явиться Гліб, Беридар сховався за деревами. Він вважав, що буде розумніше не відразу показуватися на очі хлопчиськові. Таємний Радник опустився на моховитий пень, обперся на тростину й, поклавши на руки підборіддя, почав чекати. Раптом його увагу привернули дивні зміни, які відбулися з лісом. Здавалося, весна відразу перемінилася на пізню осінь. Молоді деревця перетворилися на старі корчі. Вони зі скрипом і хрускотом тягли до Беридара кострубаті суки, начебто бажали схопити його чіпкими пальцями гілок. Беридар похолов від страху. Він підхопився та провів рукою по очах, намагаючись відігнати мару. Дерева рушили до нього, стискаючи коло.

— Цур мене! — промурмотів Таємний Радник, озираючись у пошуках порятунку.

— Ну що, яхонтовий, чи вдалося тобі обдурити хлопчиська? — почув він за спиною єлейний голос Віщунки.

Блідий як смерть Беридар обернувся до відьми. Вона дивилася на нього, удавано посміхаючись.

— Т-так. Я зробив усе, — запинаючись видавив він із себе.

— От і чудово. А яким чином тебе занесло до Кришталевого озера? — поцікавилася відьма.

Беридар почав гарячково міркувати, як би спритніше викрутитися й приспати підозри Віщунки.

— Хлопчисько направляється сюди. Ось я й вирішив перехопити його, щоб відвести в інший бік. Ти ж сама наказувала.

— Ой який молодець! Ну й хитрий! — похвалила його Віщунка.

Таємний Радник трохи заспокоївся. Здається, відьма нічого не підозрює. Тепер його думки були зайняті тим, як спровадити її, поки не з’явився хлопчисько.

— То ти намірився без мого відома вирватися звідси?

Питання відьми пролунало як грім серед ясного неба, а лиховісна усмішка на її обличчі змусила Беридара здригнутися. Ноги в нього підкосилися, і він безвільно впав на коліна.

— Пощади! Сам не знаю, що на мене напало, — забурмотів він.

— Звідки ти взяв, що хлопчисько допоможе тобі? Кажи! — прикрикнула стара.

Беридар зрозумів, що виходу в нього немає. Настав час розкрити свої карти. Він дістав оксамитовий гаманець і тремтячою рукою простягнув його Віщунці.

— Він належить хлопчиськові.

— Герб Зоряного лицаря? — задумливо промовила відьма, розглядаючи гаманець. — Виходить, ти, шахрай, украв гаманець, щоб потім ним же розплатитися за послугу? Спритний, нічого не скажеш!

— Пробач. Не повертай мене в дзеркальний лабіринт, — заблагав Беридар.

— Набридло ходити? — посміхнулася Відьма та, бризкаючи слиною від злості, крикнула: — Відтепер сидітимеш! На ланцюзі! А гаманець мені ще придасться.

Розділ 19 Зустріч

Марика втратила лік залам, а перед нею відчинялися все нові двері, запрошуючи її в надра крижаного замку. Усі кімнати були виточені з льоду й нагадували одна одну, хіба що кожна наступна була трохи меншою за попередню, а стеля у ній — трохи нижчою. Дівчинка намагалася ступати як можна тихіше, щоб не порушувати мовчазної урочистості палацу, але від кожного кроку намисто й браслети здригалися, відгукуючись тоненьким передзвоном, який у мертвотній тиші множився луною. Холод проймав усе сильніше. Нарешті останні двері відчинилися, і Марика опинилася в кімнаті, стіни якої були розмальовані морозними візерунками, начебто обшиті вибивним білим шовком.

Струмені холодного повітря, як пара, кублились на підлозі, то піднімаючись, то знову осідаючи. Посеред кімнати в кріслі, мистецьки вирубаному з цільної крижаної брили, сиділа красива незнайомка. Її виточене лице було блідим, як у мармурової статуї. Чорні пасма волосся, розсипані по плечах, і великі чорні очі ще сильніше підкреслювали її неприродну блідість. Жінка тремтіла, мерзлякувато кутаючись у хутряне боа, але воно не могло врятувати її від усепроникаючого холоду.

Марика мріяла, як, побачивши маму, вона кинеться обійняти її, але побачивши таємничу мешканку Крижаного Палацу раптом зніяковіла й застигла на порозі. Вона пильно дивилася на прекрасну жінку, і їй здалося, що вони вже зустрічалися. Раптом дівчинка згадала. Таке ж боа було на її рятівниці. Правда, тоді обличчя жінки було приховане під вуаллю, і Марика не змогла роздивитися його.

— Навіщо ти прийшла сюди? Тобі нема чого тут робити, — холодно промовила жінка.

Марика впізнала її голос і тепер не сумнівалася, що це була її заступниця.

— Не жени мене. Тепер, коли я тебе знайшла, нізащо не залишу, — ласкаво сказала дівчинка та зробила кілька кроків, але різкий окрик жінки зупинив її.

— Не наближайся! Стій!

— Стій!.. Стій!.. — з благанням підхопила Луна.

— Іди! Не торкайся до мене, якщо не хочеш лиха. Прошу тебе, йди, — продовжувала жінка зривистим голосом. Здавалося, кожне слово дається їй через силу.

— Ходімо разом. Клянуся, мені так не вистачало тебе. Звичайно, у мене була Варга й усі в таборі були добрі до мене, але я все одно думала про тебе. Будь ласка, не жени мене, — сказала дівчинка та зробила ще крок.

Серце в неї стискалося від болю. Чому мама колись покинула її? Чому проганяє тепер? У чому її, Марики, провина?

— Не наближайся! Ні про що не запитуй! Іди! — заблагала жінка.

— Іди!.. іди!.. — повторювала Луна, ніби проганяла дівчинку.

Не в змозі стриматися, Марика розридалася. Вона могла стерпіти будь-який біль, але як не заплакати, якщо тебе жене мати?

— Мамо, матусю! — крикнула дівчинка й у пориві розпачу кинулася до жінки.

Луна відповіла схлипуванням і зникла.

Крижана Дама відчула різкий біль, немов серце її простромила блискавка, а потім холод раптом відступив. Коротке слово «мама» ніби розтопило лід. Жінка рвучко пригорнула до себе дівчатко з поплутаною гривою кучерявенького чорного волосся.

— Ти жива. З тобою нічого не сталося, — бурмотіла вона, і сльози полегшення текли по її щоках.

— Що могло зі мною статися, якщо я знайшла тебе? — крізь сльози посміхнулася дівчинка.

— Не розумію, як ти зуміла зняти закляття й відігріти мене?

— Це тому, що ти — моя мама, — сказала Марика.

Жінка хотіла сказати, що дівчинка помилилася, у неї ніколи не було дітей, але слова застрягли в горлі. Більше за все на світі вона бажала, щоб ця дивовижна дівчинка була її дочкою.

Раптом Марика згадала про Гліба, і їй стало ніяково. Вона знайшла маму й була щаслива, а що сталося з ним?

— Чому ти засмутилася? — запитала жінка, помітивши зміну в настрої дівчинки.

— Думаю про хлопчика, з яким ми сюди прийшли.

Після того, як Гліб відрікся від неї, у Марики не повертався язик назвати його братом.

— Якби не він, я б не знайшла тебе, — додала дівчинка.

— У нього шляхетне серце, — сказала Дама.

— Ні, він був мені братом, а сказав, начебто я його служниця, — поскаржилася Марика й здивувалася тому, що ділиться з кимсь своєю образою. Раніше вона тримала свої прикрощі в собі, але тоді поряд з нею не було мами.

Жінка ласкаво погладила її по голові й сказала:

— Дурненька. Він зробив це заради тебе. Думаєш, йому повірили б, якби він сказав, що ти — його сестра?

— Правильно, — Марика на мить просвітліла, але раптом знову насупилася: — Одна стара попереджала мене, що він погана людина і з нею зле обійшовся.

— Яка стара? Чи часом не Віщунка? — насторожилася Дама.

— Так, — кивнула Марика.

Жінка подивилася дівчинці в очі й серйозно сказала:

— Ніколи не вір жодному її слову. Ця зла відьма згубила мене. Вона хотіла звести зі світу Гліба й тебе, тільки в неї нічого не вийшло.

— Отже, Гліб не зрадив мене?

— Той, хто, незважаючи на небезпеки, вирушив рятувати свого колишнього ворога, не здатний на зраду, — похитала головою жінка.

Марика підскочила.

— Я гірша з гієн, що залишила його! Я повинна знайти його й допомогти. Нехай усі біди зваляться на мою голову! Нехай кожен плює в мій бік, якщо я не зроблю цього! — вигукнула вона.

— Нам не треба нікуди йти, — зупинила її жінка, — Світ ілюзій величезний, але сама доля призначила нам зустрітися. Він не зможе проминути нас.

Розділ 20 Спільна таємниця

— Я знайшла дівчинку! — вигукнула німфа-невидимка.

Глібові почулися в її голосі сумні нотки, і він зрозумів, що щось трапилось.

— Де вона?

— У Крижаної Дами. Пробач, я намагалася її зупинити, але ніхто не сприймає мої слова всерйоз, — зітхнула Луна.

У Гліба всередині немов усе обірвалося. Судячи з усього, сталося щось непоправне.

— Що з Марикою?

— Я втекла тієї миті, коли Крижана Дама торкнулася до неї. Твоя правда, я маю серце, і воно розривалося від жалю до малої.

— Але чому?

— Крижана Дама до краплі випиває тепло з кожного, хто до неї торкнеться.

Провина за загибель Марики тяжким тягарем навалилася на Гліба.

— Я хочу глянути на неї, — тихо сказав він.

— У світі ілюзій навіть найдовшу відстань можна виміряти кроками. Просто йди. Прощавай, — напучувала Луна.

Гліб ішов не розбираючи дороги. Він не помітив, як квітучі дерева перетворилися на виліплені зі снігу колони, а над головою з’явилося крижане склепіння. Гліб згадав, як вони з Марикою опинилися на Млині Зими, і серце його стиснулося. Дівчинка стояла в нього перед очима як жива. Вона була такою веселою і так раділа життю! Без неї світ уже ніколи не буде колишнім. Чим далі просувався Гліб, тим ясніше розумів, що потрапив до палацу Крижаної Дами. Двері численних кімнат ніби чарами відкривалися перед ним, поки він не опинився перед невеликими дверцятами, розмальованими морозними візерунками; Гліб штовхнув стулки та зайшов усередину. Він ледь не скрикнув. Перед ним стояли Агнеса й Марика, ціла та здорова. Дівчинка кинулася до нього.

— Гліб, нарешті ти знайшовся!

— Але мені сказали, що тебе… що ти… у Крижаної Дами… — пролепетав Гліб, не знаходячи слів.

— Вона більше не Крижана Дама. Це моя мама, — сяючи від щастя, похвалилася дівчинка й додала: — Тепер ми підемо шукати твого брата. Клянуся, я не залишу тебе, поки ми його не знайдемо. Нехай мене ріжуть на шматки!

Погляди Гліба й Агнеси зустрілися, і хлопчик зрозумів, що знайшов того, кого шукав. Гордія більше не існувало. Колись Віщунка перетворила Агнесу на двійника Гліба, а тепер чари зникли, і Агнеса стала сама собою. Гліб згадав, як гордовита, зарозуміла герцогиня кувала лихо проти його матері та як хотіла підсипати отруту йому самому. Що вона задумала цього разу? Вона, ж неспроста збрехала Мариці, начебто доводиться їй матір’ю.

Гліб звернувся до циганської дівчинки:

— Виходить, вона стверджує, що вона твоя мати?

— Чому ти не віриш? — здивувалася Марика, не розуміючи настороженості Гліба.

Хлопчик подивився просто в очі Агнеси та з усмішкою сказав:

— Бувають же на світі чудеса, коли раптом з’являється дочка.

Губи Агнеси затремтіли від ледь стримуваних сліз. Вона знала, що не мала права називати цю дівчинку дочкою. Обман не міг продовжуватися вічно.

Вона взяла Марику за плечі й тихо промовила:

— Дівчинко моя, я повинна тобі зізнатися. Я зовсім не…

Гліб побачив в її очах непідроблене страждання. Це була зовсім не та Агнеса, яку він колись знав.

— Мовчіть, я скажу сам! — обірвав він її на півслові й скоромовкою закінчив: — Марико, твоя мама зовсім не хотіла тебе кидати. Її змусили чаклунством. Тільки обіцяй ніколи не запитувати про це. Ти ж не хочеш, щоб їй було боляче.

— Обіцяю, — кивнула дівчинка, а Гліб продовжував:

— Нам більше не треба шукати мого брата. Його тут немає. Його взагалі не існує. Він був усього лише ілюзією. Ми прийшли сюди, щоб звільнити твою маму. Я всім серцем прошу, щоб ви повернулися з нами, герцогине Агнесо.

— Святі угодники! Ти — герцогиня?! — скрикнула Марика, дивлячись на Агнесу широко відкритими очима.

Гліб розсміявся.

— Тобі до титулів не звикати: дочка барона, сестра наслідного принца, а тепер ще й дочка герцогині.

Дівчинка була така щаслива, що не помітила, як Гліб і герцогиня обмінялися довгим поглядом. В очах Агнеси була подяка, а в погляді Гліба мовчазна обіцянка назавжди зберегти таємницю, яка зв’язала їх.

Звістка про те, що після довгої відсутності повернулася герцогиня Агнеса з дочкою, швидко рознеслася королівством. Чорний замок знову ожив, щоправда тепер він став рожевим, тому що його облицювали рожевим мармуром. При дворі помітили, що Агнеса дуже змінилася. У ній не було й сліду від колишньої гордовитості й зарозумілості. Вона стала ніжнішою і добрішою та дуже скоро подружилася з колишньою суперницею, а нині королевою, Златою. Гліб теж помітно змінився. На радість батьків, він став швидко рости, зрівнюючись зі своїми однолітками.

Агнеса обожнювала свою дочку, і на світі не було дівчинки щасливішої за Марику.

— Знаєш, це як казка. Іноді я думаю, що сплю і мені все сниться, — зізналася вона Глібу.

— Не бійся, казка для тебе не скінчиться, — пообіцяв він.

Вони вірили, що так воно й буде. Гліб і Марика були щасливі. Усе, що відбулося з ними по той бік Дзеркала, здавалося нереальним і швидко стиралося з пам’яті. Утім, чого ще чекати від світу ілюзій? Разом з іншими спогадами забувся й гаманець зі срібним гербом.

А далеко-далеко вирушив у дорогу той, хто не забував боргів. Іскри здіймалися з-під копит його коня. Збруя відливала сріблом, а спущене забороло приховувало таємницю. На темно-синьому щиті вершника викрашався герб, в одному кутку якого був місяць, а в другому — три зірки. Це був ЗОРЯНИЙ ЛИЦАР…