Потерянная в пентхаусе

Потерянная в пентхаусе

Ну от, бляха-муха, дожилася Роксолана – піцу в пентхаус тягни, ще й у вечірній сукні, курва! Це шо за хуйня така, питається? Завжди ці анімешні виродки, шоб їх дідько вхопив за їхні срані хвости, дзвонять, сука, в костюмі лисички, а я, як дура, припиздячена, з пробкою в сраці, шкандибаю до них, бо то, бач, "сервіс". Сервіс, блядь, в сраку собі запхайте, анімешники недороблені! Сьогодні, бачте, якийсь особливий випадок. Пентхаус йому подавай, піцу "чотири сири" за триста гривень, і шоб, курва, в вечірній сукні, як на бал, приперлась. Шо це за збоченець такий? Чи може то якась багата шмара замовила, шоб потішити своє самолюбство? Та похуй, насрати мені на їхні забаганки. Головне – гроші платять, а Роксолана за гроші і в сраці в клоуна потанцює, якщо треба буде. Хоча, ні, в сраці не потанцює, то вже занадто. Але піцу в пентхаус в сукні – без проблем, хулі ні? Сукня, правда, то ще той пиздець. Знайшла в шафі якусь стару ганчірку, ще з випускного, здається. Бордова, з паєтками, як у циганської баби. Зараз натягну на себе це лайно, буду як посміховисько. Ну і хуй з ним, головне шоб зручно було на скутері їхати, бо ще зачеплюся десь тим довгим подолом, і піздець, розіб'юся нахуй, і піца розлетиться, і сукня порветься, і штраф прилетить. Ні, то треба обережно. Завела свій "Хонда Діо", той драндулет старий, шо вже на ладан дише. Пердить, як стара баба, але їде, і то добре. Натягнула шолом, шоб вітер ту сукню не задер до сраки, і поїхала. Вогні горять, люди шастають, машини сигналять. А я, як дура, в бордовій сукні на скутері, піцу везу в пентхаус. Хуйня якась, а не життя. Поки доїхала до того пентхаусу, то вся спітніла, як миша. Сукня прилипла до тіла, макіяж потік, зачіска розтріпалася. Виглядаю, як обісрана кішка, чесне слово. Під'їхала до будинку, то там така хуйня, шо аж страшно. Висотка скляна, як хуй зна шо. Консьєрж якийсь надутий сидить, як індик. Дивиться на мене, як на гівно. Ну і дивись, хулі, я тобі шо, клоун?

Ти диви, воно ще й розмовляти вміє, оце опудало в костюмі!!! "Доброго вечора, пані. Ви до кого?" — проскрипів цей презерватив штопаний, оглядаючи мене з такою пихою, наче я йому особисто в черевики насцяла!!!! Пані?! Яка я тобі, блядь, пані, мудозвон?! Хочеш в писок свою "пані" отримати?!?!? Термосумку з піцою ставлю на його мармурову стійку, від якої віє могильним холодом, і кажу, посміхаючись наймилішою посмішкою серійного вбивці:

— Піца-хуїца, блядь! Пентхаус!! На самісінький верх!!! Номер квартири не вказаний, тіки написано "найвищий поверх", шо, неясно?!

Він аж скривився, падлюка, наче лимон з'їв!!!! Схопив слухавку, почав щось там шепотіти, як криса за плінтусом. "Так... Так, до вас тут доставка... дівчина... у вечірній сукні, так..." Сукаааа!!!! На сукні наголосив, гнида!!!! Шо тобі та сукня далася, педрило нещасне?!?!? На його обличчі промайнула якась дивна хуйня, щось середнє між подивом і огидою, а потім він повільно поклав слухавку.

— Проходьте. Ліфтовий хол праворуч.

Навіть не вказав, котрий ліфт!!!!! Мудак!!!!!! Я підхопила сумку й почовгала, куди він махнув своєю кістлявою рукою. Пиздець!!! Пиздець якийсь!!! Це, блядь, не хол, а футбольне поле!! Підлога з такого білого мармуру, що в ньому видно моє відображення – розхристаної курви в пом'ятій ганчірці!!! Стеля височенна, сука, наче в соборі, а зі стін звисає якась металева хуєта, яку якийсь підарас, вочевидь, назвав мистецтвом!!!! Тихо!!!! Тихо так, аж у вухах дзвенить відлуння моїх туфель!!!! Кожен крок віддається по всьому цьому грьобаному лабіринту!!! Йду, як на страту, їй-богу!!!! І ось вони – ліфти!!!! П'ять штук, блядь, в ряд!!!! Усі сталеві, блискучі, наче хірургічні інструменти!!!! Натискаю кнопку виклику, а вона навіть не клацає, просто світиться!!!! Беззвучно, сука, під'їжджає кабіна, двері роз'їжджаються так плавно, шо аж нудить... Заходжу всередину. Матір божа!!!! Дзеркала!!!! Все в дзеркалах, бляха!!! Стеля, стіни!!! І я в них сотню разів!!! Сотня спітнілих, розлючених Роксолан в дешевих сукнях, які тримають піцу, дивляться на мене!!!! І тихо-тихо грає якась незрозуміла космічна музика... на панелі немає кнопок з поверхами, лиш одна-єдина, підсвічена червоним... і на ній вигравіювано дві літери... "PH". Ну а хулі, логічно. Тисну. Двері так само беззвучно, як і відкрились, закриваються переді мною. Пітьма на секунду... а потім ця хуйня рвонула вгору.

Лечу, сука, догори, як ракета Ілона Маска, тіки безкоштовно і з піцою!!!! Вуха закладає від тиску, а ця космічна музичка свердлить мозок, наче ти, бляха-муха, летиш не на останній поверх, а прямо в чорну діру!!!!! Секунда, друга, п'ята... скільки тут, нахуй, поверхів?!?!? Нарешті – ледь чутний "дзінь", від якого я аж підстрибую, і двері розповзаються в сторони. І я... я завмираю!!!!

Перше, що в'їдається в мої ніздрі – це запах!!! Це, блядь, якийсь сюрреалістичний коктейль з дорогої шкіри, гуми, поліролі для меблів і... і корвалолу, блядь!?!? Я роблю крок з ліфту в величезну залу, де панує напівтемрява, підсвічена якимись фіолетовими і червоними лампами. На стінах – батоги, ланцюги, маски... стандартний, в принципі, набір для хтивого анімешника... якби не одне "але"!!!! Усі присутні, сука, пенсійного віку!!!!!!

Матір божа!!!!! Це якийсь, блядь, зліт геріатричного БДСМ-клубу!!!! Прямо переді мною якийсь дідуган, схожий на мого колишнього вчителя праці, в самих лише сімейних трусах в ромашку і блискучій шкіряній портупеї, намагається зашнурувати височенні ботфорти на нозі бабусі, яка сидить в кріслі-гойдалці, обмотана червоними мотузками в стилі шібарі і мирно куняє!!!!! Трохи далі дві бабці, одна в латексному костюмі медсестри, а друга – в суворій шкіряній фуражці, лупцюють одна одну по дупах надувними рожевими фламінго!!!! Один сивий пан, вдягнений як дворецький, тільки з голим торсом, стоїть навкарачки, а на його спині стоїть крихітна бабуся в пеньюарі з леопардовим принтом і зосереджено читає газету "Поради дачнику" через лупу!!!!! В кутку хтось в шкіряній масці з блискавкою на роті намагається грати на акордеоні мелодію "Ах, Одеса", але постійно збивається і хрипить!!!

Я стою як вкопана, з цією йобаною піцою в руках!!! Я затуляю рота рукою, щоб не заржати на весь цей будинок престарілих сатаністів!!!!! Це... це так охуєнно, що аж страшно!!!! Це в сто разів крутіше за тих нещасних збоченців з їхніми хвостами!!!! Ці хоч по-справжньому, з душею відриваються!!!!

Раптом музика стихає, і до мене повільно, спираючись на паличку, яка закінчується срібним черепом, підходить статечна пані в чорній шкіряній сукні до п'ят і з моноклем в оці.

— Добрий вечір, юна леді, — каже вона голосом, що прокурений сорока роками "Прими" без фільтру. — Ви, мабуть, не до нас. Сергій Іванович сьогодні на дієті. Йому мучного не можна.

Я кліпаю очима.

— Як це... не до вас? — лепечу я. — Пентхаус... вечірня сукня...

— Так, це пентхаус, — терпляче пояснює вона, розглядаючи мої паєтки з легкою зневагою. — Але піцу в нас ніхто не замовив. Можливо, ви переплутали корпус? Наше зібрання, бачите, закритого типу. Клуб "Останній Подих".

ОСТАННІЙ ПОДИХ, БЛЯДЬ?!!?!?!?!?! Я судорожно витягаю телефон, тремтячими пальцями розблоковую екран. Адреса... адреса... ВУЛИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 13-Б!!!! А ЦЕ, КУРВА, ПРОСТО, БЛЯДЬ, 13!!!!!

Моє обличчя, мабуть, набуло кольору моєї сукні.

— Ой... бля... вибачте... — мимрю я і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, мало не бігом кидаюся назад до ліфта.

— Заходьте ще, дівчинко! — кричить мені вслід дідуган в портупеї. — Наступної середи у нас вечір медичних процедур! Буде весело!

Двері ліфта зачиняються, відрізаючи мене від цього прекрасного світу болю і артриту. Я лечу вниз, дивлячись на сотню своїх відображень, і відчуваю, як мене накриває істеричний сміх. Консьєрж-індик проводжає мене ще більш презирливим поглядом, ніж раніше. Я вилітаю з цього палацу розпусти на вулицю. А ось і він, блядь – корпус "Б"!!! Непоказна бетонна коробка, приліплена збоку до скляного гіганта!!! Під'їзд обшарпаний, воняє сцяками і горілою проводкою. Ніякого, блядь, консьєржа. Натискаю кнопку виклику ліфта. Десь в глибині шахти щось гуде і скрегоче, наче там помирає кит. Через хвилину, гримаючи так, наче зараз розвалиться, приповзає кабіна. Двері з рипінням від'їжджають вбік. Я роблю крок всередину цієї смердючої металевої труни і натискаю єдину робочу, випалену цигаркою кнопку з літерою "П".

Этажів тут, слава богу, небагато, тож ця іржава коробка доповзла нагору доволі швидко, хоч і весь час погрожувала зупинитись і впасти до біса в шахту разом зі мною і моєю вже холодною піцою. Двері відчинились з тим же мученицьким скрипом, і я вийшла в темний, вузький коридор. Тут було лише двоє дверей. На одних висів напис, зроблений маркером на шматку картону: "Не стукати, уб'ю нахуй!". Ну, метод виключення – хулі ще робити. Я підійшла до інших, звичайних, оббитих старим дермантином, і натисла на кнопку дзвінка. Мелодія була якась жахлива, пілікання з дев'яностих, але двері майже миттєво відчинились.

На порозі стояла дівчина. Висока, струнка, у довгій чорній сукні, що м'яко облягала фігуру. Її волосся, густе і попелясте, було зібране в якусь складну, трохи розтріпану зачіску. Але очі... Очі були заплющені.

— Марічка? Це ти? — її голос був тихий і трохи тремтячий, а на обличчі розквітла така щаслива, така неймовірна посмішка, що у мене щось йокнуло в грудях. Вона зробила крок вперед, і я інстинктивно подалася назад, притискаючи до себе вже геть не гарячу термосумку. — Ти все ж таки прийшла... Я так боялась...

Я стою і кліпаю очима. Яка, блядь, Марічка?!?!? Мене що, розвели, як кошеня? Підставили? Викликали, шоб просто подивитись на дуру в вечірній сукні? І тут я складаю два плюс два: невідомий замовник, дивні інструкції, пентхаус... Певно, ця Марічка, якась сука недороблена, дала мій робочий номер цій дівчині і наплела, шо це вона приїде! Кинула її, коза драна!!!! А ця дівчинка... вона ж сліпа... Вона ж, блядь, не бачить, що перед нею стоїть не її довгоочікувана Марічка, а зайобана, спітніла Роксолана в ідіотській сукні з паєтками!

— Марічко, не мовчи... Скажи що-небудь... Ти приїхала, і це найголовніше, — каже вона, і я чую, як її пальці нервово перебирають складки сукні. — Я знаю, ти казала, що в тебе буде несподіваний образ... Сукня... Я відчуваю, що ти у сукні, хоча... погодься, це дивно, враховуючи, як ти любиш... емм... інші розваги.

Які, нахуй, інші розваги?!?!? Що ця курва їй там наплела?!?!?

— Я так чекала на нашу зустріч, — продовжує вона, а я все стою як стовп. — Ти писала... пам'ятаєш, ти писала, що немає нічого прекраснішого за відчуття, коли... коли щось велике і пружне розтягує твій анус до краю... Ти казала, що це як відкриття порталу в інший вимір...

Я мало не поперхнулася повітрям. ПОРТАЛУ В ІНШИЙ, БЛЯДЬ, ВИМІР??!?!! ЦЯ МАЛА АХУЄННА!!!! Марічка, чи хто там, мабуть, та ще піздоболка, але ця дівчинка, ця... Аріадна? Аріандра? Якесь ім'я таке, ніби з фентезі... Ця Аріадна вірить кожному її слову. І дивиться в нікуди своїми прекрасними незрячими очима, чекаючи, що я зараз підтверджу, шо так, блядь, розтягнутий анус — це моя життєва філософія! Шкода її стало до сліз, чесне слово. Захотілося знайти ту Марічку, засунути їй анальну пробку якомога глибше і прокрутити три рази.

— Емм... так, — видавлюю з себе я, намагаючись говорити тихіше і ніжніше, ніж зазвичай. — Я тут... Приїхала... Просто трохи втомилася... знаєш... дорога... і... цей... анус трохи стягнувся від напруги...

О Боже, що я, блядь, несу!?!? Вона трохи схилила голову набік, її щаслива посмішка трохи згасла, поступившись місцем чомусь схожому на співчуття.

— Біднятко... — прошепотіла вона. — Не хвилюйся. У нас попереду цілий вечір... Все розслабимо, все розтягнемо... Ой, а це що? — вона повела носом. — Пахне... сиром... "Чотири сири"? Це ж моя улюблена піца, Марічко! Я так і знала, що ти згадаєш! Проходь, швидше, тут прохолодно...

Я, як заворожена, переступаю поріг її квартири. Моя дурнувата червона сукня більше не здається такою вже недоречною. Хоча б тому, що ця мила, сліпа дівчинка на ім'я Аріадна думає, що це все частина хитромудрої гри, влаштованої її коханою інтернет-збоченкою. І, блядь, я вирішила. Хай так і буде. На сьогодні я стану тією Марічкою. Тим паче, якщо треба буде щось "розтягнути"... то Роксолана, в принципі, теж не проти. Але спочатку - піца. І вияснити, що за лабіринт влаштувала ця невидима сука Марічка.

А квартира в неї... ну, не палац БДСМ-пенсіонерів, звичайно. Проста, сука, бетонна коробка на даху іншої коробки, але простора. І з охуєнним видом на нічне місто, треба визнати. З одного величезного вікна на всю стіну видно всі ці вогні, реклами, фари... виглядає, наче якийсь їбучий "Кіберпанк", тіки бюджетний, український варіант, з вирваними "з м'ясом" рекламними банерами і ямами на дорогах, які видно навіть звідси.

Ми сидимо на підлозі на якихось м'яких подушках, бо стола в неї, схоже, нема. Ну і похуй, так навіть романтичніше, чи шо. Аріандра їсть піцу так акуратно, так, блядь, витончено, відкушуючи малесенькі шматочки, наче це не "Чотири сири" з найближчої забігайлівки, а якесь амброзія, блядь.

— Ти така уважна, Марічко, — шепоче вона, і її щоки ледь рожевіють у тьмяному світлі єдиної лампи. — Я один раз сказала, що люблю цю піцу, а ти запам'ятала...

Ага, блядь, уважна як понос. Ця піца мала летіти якомусь хую з інтернет-форуму, який хотів, щоб я приїхала в вечірній сукні, а не тобі, але про це ми скромно помовчимо. Замість цього я роблю максимально зацікавлене лице і кажу:

— Звісно, кицько. Я ж пам'ятаю все, що пов'язано... з твоїми дірочками.

Господи, я геній дипломатії!!!! Вона аж зашарілася сильніше, але явно задоволена. Кажу ж, Марічка її добряче промаринувала своїми розповідями про анальні портали!!!!

— А ти, — тихо питає вона, — ти сьогодні... розтягувалась? Перед тим, як їхати? Ти казала, це допомагає тобі зосередитись...

БЛЯЯЯЯЯТЬ!!!! Я саме запихала до рота величезний шматок піци, тягнучи за собою нитку гарячої моцарели, і ледь не вдавилася!!!! Розтягувалась?!?!? Ну хіба що мозок розтягувала, щоб придумати, як не спалитися!!!! Починаю судорожно жувати, щоб виграти час, і саме в цей момент, дивлячись у вікно, я бачу.

Така, знаєте, тоненька помаранчева смужка, що летить звідкись з горизонту. Швидко-швидко. І я навіть не встигаю подумати: "Що за хуйня?", як розумію, що це за хуйня. А, ну да. Звичайна справа. Середа, дев'ята вечора. Саме час для кацапського вогника.

СУКАБЛЯДЬНАХУЙПІДАРАСИ!!!!!!

Ще до того, як звук долітає до нас, я бачу яскравий, білий спалах десь в районі промислової зони. Лампа над головою моргає раз, другий, і гасне нахуй. Всі вогні за вікном – РРРАЗ!!! – і зникають. Повна, абсолютна, єгипетська, блядь, темрява!!! А за секунду – густий, важкий, низький звук "БУУУУУУХХХХХ!!!!!", від якого шибки в її гігантському вікні починають дрібно-дрібно тремтіти.

— Ааа!!! — Аріандра різко скрикує і смикається, хапаючи мене за руку. Її пальці холодні як лід.

Я сиджу нерухомо. Я, бляха, навіть піцу не випустила з рук. Ну от що за хуєсоси, а? Ну от що за рукожопі хромосомні виблядки?!!?!? По підстанції в'єбали, сто відсотків!!! От їм що, нормально не живеться?!!!?!? Не можна просто так взяти і здохнути всім разом десь у себе в болотах, не заважаючи нормальним людям їсти піцу і прикидатись анальними гуру?!?!?

— Марічко, що це? — її голос тремтить, вона вчепилась в мою руку так, ніби я – її останній рятувальний круг. — Що це за звук?

Їй, звичайно, похуй, що світло зникло. Вона й так живе в темряві. Але цей звук... цей звук знайомий всім. Я відчуваю, як в мені борються два бажання: перше – вилізти на підвіконня і горланити прокльони в сторону росії, поки не зірву голос, і друге – якось заспокоїти цю бідолаху.

— Та не сци, кицько, — кажу я максимально спокійним, але повним ненависті голосом. — То просто русня. Салют невдалий запустили. Вони завжди так хуйово феєрверки роблять, що вся електрика в місті лягає. Звичайні криворукі довбойоби. Не бійся.

Вона не відпускає моєї руки, але дихати починає трохи рівніше.

— Світла... немає?

— Немає, блядь, — констатую я факт, вдивляючись у темряву, в якій не видно абсолютно, сука, ні-чо-го. — Тепер ми з тобою, сонечко, в однакових умовах. Тільки в тебе, на відміну від мене, ще й піца залишилась. Бо я свою від несподіванки, здається, на підлогу впустила.

І тут я розумію всю глибину пиздеця. Я, блядь, в пастці. У повній темряві, на останньому поверсі, в пентхаусі зі сліпою дівчинкою, яка вважає мене своєю інтернет-коханою зі специфічними хобі. І єдиний орієнтир у цьому грьобаному чорному лабіринті — це її холодна рука на моєму зап'ясті і ледь чутний запах сиру "Дорблю" з коробки. Це буде довга нічка. Пиздець, як довго.

От сиджу я, як та дурепа, в цілковитій, сука, сраці світу!!!! Не просто темрява, а ніби хтось вилив відро смоли тобі прямо в очні яблука!!! Абсолютний, курва, вакуум!!!! І тиша... ооооо, тиша – це окремий вид пиздецю!!!! Спочатку навіть не помічаєш. Ну, вибух стих, шибки перестали тремтіти. Але потім... потім ти розумієш, що не чуєш ні-чо-го!!! Взагалі, блядь!!!! Нема звичного гудіння міста за вікном, нема сусідів, які сваряться за стінкою, нема, сука, навіть гулу холодильника, бо він теж вирішив, що з нього досить на сьогодні!!!! Тільки моє дихання – нервове, уривчасте, як у загнаної кобили, і її – тихіше, але таке ж перелякане. І ще стукіт... ту-дум, ту-дум, ту-дум... Бляха-муха, це що, серця?!!?!? Я чую, як б'ється її серце!!!! І своє теж!!!! Це ж якийсь сюр, сука, кіно Девіда Лінча з бюджетом в ціну однієї піци!!!!!

Її пальці все ще стискають моє зап'ястя з силою гідравлічного пресу. Я відчуваю кожен її нервовий пульс.

— Марічко... — шепоче вона в цю оксамитову чорноту, і її шепіт здається оглушливим, як постріл. — Мені... мені страшно. Тут так... тихо.

А мені, блядь, не страшно?!!?!? Мені теж страшно!!!! Мені страшно, що ця тиша раптом закінчиться і в двері почне скребтись якась невідома хуйня!!!! Або що зараз Аріандра зрозуміє, що моя рука – не ніжна ручка фетишистки Марічки, а груба, робоча лапа кур'єра, яка двадцять разів на день крутить ручку газу на роздовбаному скутері!!!!!

— Це... це через тиск, — видаю я чергову геніальну маячню, бо що ще я можу сказати?!! — Коли відбувається... е-е-е... електрична аномалія, то змінюється атмосферний тиск! І всі звукові хвилі... вони... ну, коротше, вони тимчасово перестають коливатися! Це норма, так завжди після руснявих феєрверків буває!!!! Науковий факт!

Я сама в ахуї від своєї брехні. Який, в сраку, науковий факт? Я в школі з фізики ледве "трійку" мала, бо показувала фізику сиськи, а він потім всю ніч накручував собі бали, ставлячи мені їх. Але, здається, це спрацьовує! Її пальці трохи розслаблюються.

— Справді?.. — вона звучить як дитина, якій розповіли, що бабайки не існує.

— Звісно! — я починаю входити в раж. — Навіть... навіть серця стукають гучніше, бо вакуум! У вакуумі ж звук краще розповсюджується! Точніше, вібрація!!! От ми і чуємо вібрацію сердечних м'язів!

Кого я намагаюсь наїбати? Саму себе? Навколо така чорнота, що я починаю бачити якісь кольорові плями перед очима. Якісь фіолетові кола, зелені спалахи... це що, глюки починаються?!!!? Або це русня в ту ракету ще й ЛСД, блядь, напихала для посилення ефекту?!?!?!

І тут... з темряви... з абсолютного ніхуя... лунає ледь чутне... "Мяу".

Я підстрибую на місці так, що в мене хрустить щось в коліні!!!!! БЛЯЯЯЯЯТЬ!!!!!!!!! Аріандра теж скрикує і притискається до мене всім тілом, труситься, як осиковий лист!!!!

— М-м-марічко... що ц-це? — лепече вона мені у плече.

Кіт, блядь!!!! У НЕЇ ВДОМА КІТ!!!!!!! Ти могла, сука, раніше сказати, що тут є ще одна жива, дихаюча істота, яка крадеться в темряві й несподівано видає звуки, від яких можна всратися, як після тижневої діареї?!!?!?

— То... то наш... астральний тотем! — видаю я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. — Він з'являється тільки в моменти повної тиші й темряви, щоб захистити нас... і наші... еммм... ануси... від... злих духів!

Вона замовкає, здається, переварюючи цю порцію епічного пиздежу. Я відчуваю, як об мою ногу треться щось тепле і пухнасте. Ну, слава богу. Хоч одна нормальна душа в цьому божевільному домі.

— Він... теплий, — шепоче Аріандра.

— Бо він живиться енергією космосу! — не зупиняюся я. — Зараз він нас підзарядить трохи, і стане не так страшно! Головне – не панікувати. Паніка... вона... вона стягує.

— Стягує?

— Так, — підтверджую я з максимальною серйозністю. — Анальний портал. Паніка його зачиняє. А нам це зараз зовсім не потрібно, правда?

Мовчання. І знову "Мяу", але тепер вже впевнене, вимагаюче.

— Здається... здається, він голодний, — тихо каже Аріандра.

— Це тому, що він витратив багато космічної енергії, щоб нас знайти в цій аномальній зоні! Йому потрібна підзарядка! Мабуть, піцою...

У цій абсолютній тиші та темряві я, опираючись на звуки дихання, власне чуття і напрямок котячого мурчання, починаю повзти навкарачки по підлозі, шукаючи загублену коробку "Чотири сири". Відчуваю себе, блядь, героїнею фільму жахів... комедійного фільму жахів. І десь попереду я чую, як поповзла і Аріандра, ведена звуками свого пухнастого астрального захисника. Картина, певно, та ще: дві дівки в вечірніх сукнях рачки повзуть по підлозі в темряві на запах піци і котячий крик. А над містом – тиша і ніч без вогнів. Абсурд. Але, блядь, страшно весело.

Ну все, до біса ту піцу. І кота-провідника – теж до біса. Я, блядь, не для того народилася і пережила пубертат, щоб у вечірній сукні навкарачки повзати по темній хаті за якимось шерстяним хуліганом, який замість священного сирного артефакту привів нас до холодної бетонної стіни. Я відчуваю цю стіну долонею – шорстку, непривітну. Зашибісь. Припливли.

— Марічко? — шепоче Аріандра десь поруч. — Здається... це глухий кут. Мабуть, портал закритий для нас сьогодні.

"Портал, блядь, у мене в сраці зараз відкриється від такого сюрреалізму!!!" — думаю я, а вголос кажу з максимальною турботою:

— Астральний тотем просто втомився, кицю. Давай залишимо його медитувати біля стіни. А в мене до тебе ділове, сука, екзистенційне питання. В тебе є щось випити? Бо моя енергія розтягнення анусу, знаєш, потребує рідкого каталізатора. Горілка, коньяк, самогон баби Галі... я неперебірлива.

Відчуваю, як вона посміхається в темряві. Її дихання стає ближчим.

— У мене є вино. Червоне. В холодильнику.

ВИНО!!!! ЦЕ, БЛЯДЬ, ВЖЕ ЩОСЬ!!!!!! Це вже промінчик надії в цьому чорному царстві абсурду!!!

— Чудово! — кажу я, намацуючи її руку і піднімаючись з колін. Паєтки на моїй випускній ганчірці боляче впилися в шкіру, сука. — Веди мене, моя Тесея. Де твій клятий холодильник? Я готова битися з будь-яким Мінотавром за келих напівсолодкого!

— Просто прямо, — відповідає вона, впевнено стискаючи мою долоню. — Тримайся за мене.

І ми йдемо. Вперед. У ніхуя. Вона, як єдина, хто реально орієнтується в цьому просторі, йде першою. Я, як сліпе цуценя, тримаюся за її руку. Крок. Два. Три. Чую, як під її босими ногами ледь поскрипує паркет. Під моїми туфлями – тиша, бо підошва гумова. П'ять. Десять. Двадцять кроків. Мозок, який звик до стандартних розмірів квартир-хрущовок і зрідка офісних коридорів, починає посилати мені тривожні сигнали. Ми йдемо вже секунд тридцять. Вперед. У темряву. І ні в що, сука, не впираємось!

— Еммм... Аріандро? — обережно питаю я. — В тебе що, квартира-вагон? Ми точно не вийшли помилково на злітно-посадкову смугу аеропорту "Бориспіль"?

— Ні, що ти, Марічко. Ще трохи, — її голос спокійний, як у буддійського монаха. — Я відчуваю його прохолоду.

ЯКУ, В СРАЦІ, ПРОХОЛОДУ?!!?!? Ми вже пройшли метрів п'ятнадцять, не менше!!! Тут мала б бути не просто стіна, тут мав би бути вже сусідній будинок, блядь!!!!! Навколо нас абсолютна чорнота, ні стін, ні стелі, нічого!!!! Тільки безкінечна підлога під ногами і її рука в моїй руці!!!!! Мені стає реально стрьомно!!!!! Це не просто відключення світла, це якась хуйня з вимірами!!! Може, та ракета руснява була не простою, а квантовою?!!?!? І вона не просто роз'єбала підстанцію, а й зламала простір і час в радіусі п'яти кілометрів?!!?!? І ми зараз йдемо по четвертому виміру в напрямку вічності і холодного вина?!!?

П'ятдесят кроків. ШІСТДЕСЯТ!!!!! Я перестаю дихати!!!! Я чую, як моє серце колотиться, наче перфоратор!!!

— ТИ ВПЕВНЕНА, ЩО МИ НЕ В ПЕКЛО ЙДЕМО?!!?! — зриваюсь я на крик, бо мої нерви вже схожі на розтягнутий і порваний презерватив.

Ми зупиняємось. Тиша. Густа і важка. Я відчуваю її подих на своєму обличчі.

— Пекло? — здивовано перепитує вона. — Ні, Марічко. Холодильник. Я ж казала. Просто... прямо.

І вона робить ще один крок уперед, тягнучи мене за собою в цю безкінечну, сука, чорну порожнечу. А мені здається, що її рука стає холоднішою, і звідкись попереду дійсно тягне холодом. Але чи це холод від холодильника... чи від чогось зовсім іншого... я вже, блядь, не впевнена ні в чому.

Окрім нас і нашої невгамовної ходьби, не існує, блядь, нічого! П'ятнадцять хвилин, КАРЛ!!!!! П'ятнадцять!!! хвилин!!! Ми йдемо, сука, по рівній поверхні в абсолютній темряві й тиші!!!! Я вже втратила лік крокам. Спочатку я рахувала, потім намагалась співати про себе "Ой у лузі червона калина", щоб не збожеволіти, а тепер я просто плентаюся, як прив'язаний до її руки привид. Мої ноги налилися свинцем, а дешеві туфлі для випускного, здається, вже перетворились на іспанські чоботи і жорстоко мстять мені за цей вечір.

Яку, нахуй, піцу я везла?! Яке БДСМ, які пенсіонери?! Мені здається, це було в іншому житті, до того, як простір розчинився, а час став схожим на жуйку, яку хтось безкінечно тягне! Я навіть не впевнена, чи досі перебуваю у вертикальному положенні. Може, ми давно лежимо на підлозі і це все просто передсмертна агонія мого запаленого мозку?!

— Марічко... — раптом шепоче Аріандра, і в її голосі, вперше за цей наш нескінченний марафон, з'являються нотки сумніву. — Це... дивно.

ТА НУ НАХУЙ, СПРАВДІ?!??! ТИ ПОЧАЛА ЩОСЬ ПІДОЗРЮВАТИ, МОЯ ТИ ЗІРОЧКО НЕЗРЯЧА??!?!!? Я ледь стримую істеричний смішок, який булькає десь у мене в горлі.

— Ти... ти так вважаєш? — видавлюю я, намагаючись не звучати як Джокер, що втік з Аркхема.

— Так, — підтверджує вона, її кроки сповільнюються. — Навіть якщо я забула закрити двері на балкон... і ми йдемо по балкону... він не може бути таким довгим. Ми мали б уже або в щось впертися, або... впасти.

Ахуєнна перспектива, нічого не скажеш!!!!

— Можливо... можливо, це не ми йдемо... а квартира рухається НАВКОЛО нас? — з надією припускаю я. — Ти ж казала, що твій астральний кіт живиться космічною енергією! Може, він перепив цієї енергії після руснявого феєрверку і тепер крутить весь будинок, як центрифугу?!?!?

Аріандра знову замовкає на кілька секунд. Певно, оцінює рівень мого "маріччиного" божевілля.

— Ти знаєш... — починає вона знову тихо, майже інтимно, її голос знову теплішає, наче вона знайшла для себе якесь логічне пояснення. — Коли ти писала про анальний фістинг... ти казала, що відчуття дуже схоже. Наче ти провалюєшся у теплу, нескінченну порожнечу. І немає ні стін, ні часу... тільки ти... і рука всередині тебе. Це... це так?

БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я аж зупинилася і закашлялась!!!!! НУ ЗНАЙШЛА ЧАС, СУКА, ДЛЯ ТАКИХ РОЗМОВ!!!!! Ми тут блукаємо в нон-юклидовому просторі, на порозі втрати свідомості від страху і втоми, а вона, бачте, про анальний фістинг згадала!!!! Ця Марічка була не просто піздоболкою, вона була, блядь, геніальною поетесою перверзій!!!!

Але я ж тепер Марічка. Треба тримати марку.

— Так, — урочисто і з придихом вимовляю я, наче ділюся священним знанням. — Один в один. Тепла. Нескінченна. Порожнеча.

— І... і що ти відчувала... коли рука проходила повністю? — допитується вона з тремтячим від цікавості голосом. — Це було... як портал?

— Як п'ять порталів одразу! — не зупиняюся я. — І не тільки рука! Якось я засунула туди цілу курку-гриль!!!! Гарячу!!!! Знаєш, яке це було космічне сяйво?!?!? З сирним соусом, до речі. Чотири сири.

Її рука здригається в моїй руці. Мовчання. Навіть я розумію, що, здається, трохи перегнула палицю. Мабуть, навіть для просунутої збоченки Марічки курка-гриль в дупі – це вже занадто.

— І... цеглу, — додаю я тихо, щоб хоч якось врятувати ситуацію. — Силікатну. Білу. Теж одного разу... пхала. Розширювала, так би мовити, світогляд. І простір. Може, саме через це ми зараз тут і блукаємо! Це залишкове відлуння моїх анальних експериментів!

Знову тиша. А потім я чую, як вона ледь чутно... хмикає. А потім сміється. Тихо, мелодійно.

— Ти така кумедна, Марічко. Курка-гриль... Яка ж ти все-таки вигадниця.

Фуууух, блядь, пронесло!!! Я теж починаю хихикати. Спочатку нервово, а потім все сильніше і сильніше, поки ми обидві не регочемо, як дві божевільні, стоячи посеред абсолютної темряви нескінченного, бляха-муха, коридору. І в цьому сміху вже немає страху. Тільки чистий, дистильований, концентрований абсурд.

Наш сміх, що котився луною по цій чорній безкінечності, нарешті затих. І знову ця клята тиша, тільки тепер вона стала ніби ще густішою, ще більш інтимною. Я відчуваю її подих, такий близький, що шкіру поколює. Які, бляха, холодильники, яке вино. Ми забули, куди йшли і навіщо. Існують тільки дві точки в цьому вакуумі — я і вона.

— Марічко... — шепоче вона, і в її голосі така, курва, суміш дитячої цікавості й дорослої хтивості, що в мене волосся на руках дибки стає. — А... коли ти говорила про курку-гриль... і цеглу... Ти не жартувала, так?

"БЛЯДЬ!!!!!" — волає мій внутрішній голос, зриваючись на ультразвук. "Я, СУКА, ПРОСТО РЯТУВАЛА СИТУАЦІЮ, ЩОБ НЕ ЗДАВАТИСЯ ЙОБНУТОЮ ІМІТАТОРКОЮ!!!!!!! Я ЖАРТУВАЛА, КУРВА, ЖАРТУВАЛА!!!!!"

Але вголос, тим самим солодким, з придихом, голосом фальшивої Марічки, я відповідаю:

— У таких речах не жартують, кицю. Це мій шлях... шлях до абсолютного розширення.

— Я... я хочу перевірити.

Слово "перевірити" зависло в повітрі, як сокира над головою приреченого. Перевірити ЩО, блядь?! Мої знання з квантової фізики чи правдивість моїх анальних байок?! Я думаю, відповідь очевидна. Мої яйники стиснулись до розміру родзинок від жаху. Вона хоче полізти мені в дупу. Сліпа дівчинка в темряві безкінечного коридору хоче полізти мені, бідній доставщиці піци, в дупу, бо я напизділа їй про свій досвід анального альпінізму! ЦЕ. БЛЯДЬ. ФІНІШ. Я в пастці. У пастці власної брехні, яку я зліпила на ходу, щоб її не розчаровувати. Геніально, Роксолано. Просто, бляха, геніально.

Мовчати — означає спалитися. Відмовити — означає розбити їй серце і теж спалитися. Вихід один. Віддати свою цнотливу (ну, майже) сраку на поталу допитливій дослідниці.

— Тільки... будь обережною, — видавлюю я. — Там зараз... підвищена космічна активність. Може вдарити струмом. Від задоволення.

Я чую тихий, щасливий видих. Я — жалюгідна, брехлива курва, але я зробила цю дівчинку щасливою. Хоч і ціною власної дупи. Я незграбно опускаюсь навкарачки, відчуваючи, як дурні паєтки на сукні дряпають мої коліна. Припіднімаю сраку так, наче виставляю на ярмарку найкращого гарбуза. Господи, я виглядаю, як пес, що какає. Добре, що вона не бачить. Добре, що ніхто не бачить. Тільки я знаю, яке я посміховисько.

І тут я чую цей звук. "ПЛЮХ". Мокрий, соковитий звук, від якого мої нутрощі перевертаються. ЦЕ. ВОНА. ЩО. ПЛЮНУЛА. НА. РУКУ?!?!? ЗАМІСТЬ ЛЮБРИКАНТУ?!? А-А-А-А-А-А!!!! СВЯТА ДЖАВЕЛІНО, ЦЕ НЕВЖЕ XXI СТОЛІТТЯ?!?!? ЯКИЙ АНАЛЬНИЙ ФІСТИНГ, ЯКА РОМАНТИКА?!?!? ЦЕ СУВОРИЙ, СІЛЬСЬКИЙ БДСМ!!!!!!!

Холодна, ледь волога від слини долоня лягає мені на поперек, і я здригаюсь, як від удару батогом. "ЯКЩО В НІГТЯХ БРУД, Я ЇЇ ВБ'Ю!!!!!" — проноситься в голові. Пальці повільно повзуть вниз, вивчаючи кожен хребець... спускаючись все нижче... до самої брами пекла. Ось її палець зупиняється, ледь торкаючись самого центру мого всесвіту.

— Готова... відкрити портал? — шепоче вона, і я відчуваю її гарячий подих на своїй шкірі.

"НІ!!!! НІ, БЛЯДЬ, НЕ ГОТОВА, ЗАБЕРИ СВОЇ РУКИ, ВІДЬМО СЛІПА, Я ХОЧУ ДОДОМУ ДО МАМИ!!!!"

— Завжди... готова... — стогну я.

І палець входить. Не те щоб туди ніколи нічого не входило, але це... це так... буденно і так страшно!!! Гострий ніготь дряпає ніжну шкіру зсередини!!! БІЛЬ!!!! РІЗКИЙ, ЯК СЕРПОМ ПО ЯЙЦЯХ!!!! Я хочу закричати на повний голос: "АЙ, БЛЯДЬ, ТИ ЩО, СУКА, РОБИШ?!?!? ПОСТРИЖИ НІГТІ, ІДІОТКО!!!!!!", але замість цього з мого рота виривається довгий, тремтячий стогін, який мав би символізувати початок екстатичного трансу.

— О-о-о-о-охххххх... — стогну я, вчепившись пальцями в підлогу. — Так... т-ти відчуваєш... енергію...?

До першого пальця додається другий. ВІН ЙОГО ТУДИ ЗАПИХАЄ СИЛОЮ!!!!!! В мене зараз очі з орбіт вилізуть і покотяться по цьому безкінечному коридору!!! БОЛЯЧЕ!!!! БОЛЯЧЕ, ЯК СУЦІ!!!!!!! Мені здається, мене зараз розірве на шматки, на тисячу маленьких роксолан!!!!

— Так... о-о-о... відчуваю... воно таке... пружне, — констатує вона з цікавістю науковця. — А ти казала — курка-гриль... Я б не ризикнула...

"А Я, БЛЯДЬ, НЕ РИЗИКУВАЛА!!!!! Я НАПИЗДІЛА!!!!!!" — кричить моя душа, а тіло вигинається і здригається, імітуючи пік насолоди.

— Воно... воно стискається... після кожної цеглини... а-а-а-а-а... глибше... прошуууу... глибше...

Я САМА В ШОЦІ ВІД ТОГО, ЩО Я ВЕРЗУ!!! ПРОШУ ГЛИБШЕ?!? Я ХОЧУ, ЩОБ ВОНА ЗАБРАЛА СВОЇ КЛЯТІ ПАЛЬЦІ Й ПІШЛА СОБІ НАХУЙ У СВІЙ БЕЗКІНЕЧНИЙ ХОЛОДИЛЬНИК ЗА СВОЇМ ВИНОМ І НІКОЛИ, БЛЯДЬ, НІКОЛИ НЕ ТОРКАЛАСЯ МОЄЇ СТРАЖДЕННОЇ ДУПИ!!!!

Третій палець. ЦЕ ВСЕ. ЦЕ КІНЕЦЬ. Це межа. Це розрив анального отвору і прямий квиток в хірургію. Я відчуваю, як сльози котяться по моїх щоках, але в темряві цього ніхто не бачить. Мій стогін перетворюється на високий, тонкий, майже справжній крик насолоди, змішаний з неприхованим болем і відчаєм. Я — геніальна, курва, актриса! Оскар мені в сраку, блядь!!!!!

Третій палець. Кінець. Це фінальна зупинка на маршруті "Моя грьобана гідність". Я, звісно, дівчинка з досвідом, що вже казати. Ті лисячі хвости, що мені доводилось пхати в сраку заради заробітку, ті силіконові пробки, які анімешні виродки вимагали для "повного занурення в образ", — я думала, я знаю, що таке дискомфорт. ЯКА Ж Я, БЛЯХА-МУХА, БУЛА НАЇВНА ДІВЧИНКА З ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ!!!!!!

Одна справа – гладенький, спеціально спроєктований конус, щедро змащений дешевим, але все ж таки любрикантом. Він заходить, як по маслу, делікатно, як прохач у кабінет до начальника ЖЕКу. І зовсім інша, КУРВА, справа – це три чи чотири пальці, зліплені в тупий, твердий кулак, змочені холодною, швидковисихаючою слиною! ЦЕ ВАРВАРСТВО!!!! Це наче намагатися забити цвях мікроскопом!!! Я відчуваю кожен, блядь, міліметр її шкіри, кожну нерівність, кожен ніготь, що треться об мої багатостраждальні нутрощі!!!! Це звук, як пінопластом по склу, тільки всередині мене!!!!!

БІЛЬ! Він вже не гострий, він... він об'ємний, сука!!!! Такий, наче моя дупа – це маленький, затишний будиночок, в який намагається влізти шафа-купе! І господиня, тобто Аріандра, наполегливо пхає цю шафу, не зважаючи на те, що стіни тріщать, а з даху сиплеться штукатурка!

Мій мозок, блядь, мій мозок!!!! Він зараз перетвориться на омлет! Він волає: "ВОНА Ж ТЕБЕ РОЗІРВЕ!!! ТИ ЗАРАЗ ВИСРЕШ КИШКІВНИК, ЯК ПОВІТРЯНУ КУЛЬКУ!!!! КРИЧИ, ДУРА!!!! КЛИЧ НА ДОПОМОГУ! ХОЧА Б КОТА ПОКЛИЧ, МОЖЕ, ВІН ЇЙ В ОБЛИЧЧЯ ВЧЕПИТЬСЯ!!!!"

Але замість цього я чую власний голос, ніби збоку, хриплий і тремтячий:

— Тааааак... Оооо... воно... воно таке... просторе... сьогодні... не дарма я... з'їла... цілу банку... консервованих ананасів... кільцями... для... для еластичності... АААААХХХХ!!!!!

І ось, коли я вже думаю, що це межа, що моя тканина реальності, а точніше, анального отвору, зараз лусне, щось змінюється. Її рука, ніби здолавши якийсь останній опір, провалюється глибше. Четвертий, а може, й п'ятий палець, я вже не рахую, пройшли бар'єр. Біль стає іншим. Він вже не ріже, а тисне. Тупо, важко, зсередини, наповнюючи мене, як чортовий гумовий м'яч. Це вже не боляче... Це просто... є. Це факт мого існування зараз. Є темрява, і є рука в моїй сраці.

Глибше... Господи, глибше. Я відчуваю, як її зап'ястя треться об мої стиснуті сідниці. Я більше не відчуваю паєток, не відчуваю холодної підлоги під колінами. Я перетворилась на суцільний, пульсуючий портал для цієї сліпої дослідниці. Мої істеричні стогони стають рівними і протяжними, як мантра тибетського монаха, який досяг нірвани шляхом введення собі в дупу руки допитливої незнайомки. Я вже не граю. Мій мозок відключився, передавши керування тілом автопілоту "професійної збоченки Марічки". Моє тіло прийняло цю гру. Тільки в голові, як далеке відлуння, пульсує одна-єдина думка: "Яке, блядь, щастя, що вона сліпа. І що я не встигла доїсти ту піцу. Бо зараз би в цьому лабіринті, бляха-муха, з'явився б не тільки Мінотавр, але і його гімно".

Коли рука виходить... це як після народження, їй-богу. Тиша, порожнеча, і відчуття, наче з тебе щойно дістали слона, а не чотири пальці. Я нерухомо стою навкарачки, дихаючи, як марафонець після фінішу. Мій "портал" пульсує, як скажена медуза, а мозок повільно перезавантажується: "CTRL+ALT+DELETE... Систему не пошкоджено, але потрібне оновлення антивірусу 'Довірливість'".

І в цю мить відновлення системи я відчуваю ніжний, ледь відчутний дотик до... ОП-ПА! А це вже інша ділянка. Інший, так би мовити, сектор для досліджень. Легка, тепла долоня, тепер вже без слини, дякувати Джавеліні, м'яко лягає мені між ніг, просто на сукню. Пальці так делікатно, так грайливо ковзають по тканині... це як кошеня лапкою. АЛЕ БЛЯХА-МУХА! Вчора вранці я голила там, щоб було "чисто для себе", а до вечора вже виріс їжак, як на дачі в моєї баби! ЯКЩО ВОНА ЗАРАЗ ПРОВЕДЕ ПАЛЬЦЯМИ І ВКОЛЕТЬСЯ, МІЙ ОБРАЗ УТОНЧЕНОЇ МАЙСТРИНІ АНАЛЬНИХ ПРАКТИК РОЗСИПЕТЬСЯ, ЯК ДІМ З КАРТОК ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСУ!

— Ти така крута... — шепоче вона голосом, в якому і захват, і повага, і легка заздрість. Наче я щойно на її очах голіруч зігнула сталевий прут. А не... ну, ви зрозуміли. — Яка ж ти глибока... наче Маріанська западина. А тепер... ходімо вже до холодильника. Я вже справді хочу вина.

І вона прибирає руку. ФУУУХ! ПРОНЕСЛО! Навіть не намацала мою щетину, яка могла б конкурувати з щіткою для чищення взуття.

Вона підводиться, і я, незграбно обтрушуючи з колін невидимий пил і намагаючись розпрямити сукню на своїй приниженій сраці, теж встаю. Ноги трохи тремтять. І не тільки від втоми. Після такого... гм... "розширення свідомості" хода стає трохи невпевненою. Наче в моряка, що вперше зійшов на сушу після дев'ятибального шторму.

Знову її прохолодна долоня знаходить мою. Ми йдемо.

І ЗНОВУ В НІКУДИ!!!!!

БЛЯДЬ, БЛЯДЬ, БЛЯДЬ!!!! Ми знову йдемо в цю безкінечну чорноту!!!! Я думала, що той акт анальної капітуляції мав якось скинути налаштування цього глючного виміру, перезапустити систему! А воно ніхуя! Той самий шлях в ніщо. Десять кроків... тридцять... п'ятдесят...

Мені вже навіть не страшно. Мені... смішно. Абсурдно. Спочатку була сукня, потім пенсіонери-садисти, потім відключення світла, тепер сліпа німфоманка-дослідниця і нескінченний коридор її свідомості чи хуй знає чого! Це не може бути реальним! Це якийсь сон, галюцинація, експеримент божевільного вченого!!!

— Марічко, — раптом знову порушує тишу Аріандра. Її голос звучить абсолютно спокійно, наче вона веде мене по звичайному коридору своєї квартири.

— Що, моя глибино? — питаю я, вже повністю занурившись в роль. Я вже сама починаю вірити, що я - Марічка.

— Ти коли наступного разу будеш цеглу пхати... поклич мене. Я б хотіла... просто послухати. Звуки. Мені здається, це має бути дуже... фактурно.

Я спотикаюсь на рівному місці, ледь не падаю, але її рука міцно мене тримає. Послухати?! Послухати, як я пхаю в себе цеглу?! Що, блядь, за аудіо-БДСМ?!!?! Ми йдемо в вічність, оточені мороком і тишею, а вона планує, блядь, концерт! І я розумію, що мені вже не вибратись. Я не просто заблукала в її квартирі. Я, блядь, заблукала в її світі. І холодильник з вином, який мав бути нашим рятівним маяком, здається таким же міфічним і недосяжним, як щаслива старість в цій країні. Ми просто йдемо. Разом. Послухати. Фактурно. Пиздець.

Мої ноги вже від'єднались від мозку і живуть своїм власним життям, методично переставляючись одна за одною в цій чорній, сука, вічності. Я – механізм. Рука в її руці, кроки в нікуди. Цей безкінечний коридор став моїм особистим пеклом, моїм чистилищем. Тільки тут, здається, ніхто не збирається мене прощати. Навпаки, випробовують на міцність.

І саме коли я впадаю в повний дзен цього сюрреалістичного марафону, її голос, тихий і мрійливий, прорізає тишу:

— Марічко... а пам'ятаєш... ти ще писала про мило?

"МИЛО?!" — верещить мій мозок, який вже ледь-ледь дихає. Яке, в сраку, мило? Але потім... стоп. Чекай-но, бляха-муха. Курка-гриль з сирним соусом — то була моя імпровізація. Чиста, гаряча, нічим не замутнена творчість на межі фолу. Цегла, силікатна, біла, — то мій особистий, так би мовити, авторський вклад в архітектуру анальних збочень. Це були мої партії, мої ходи в цій божевільній грі, яку я вела в темряві.

А мило... МИЛО — це, курва, не моє! Це новий рівень! Це з її листування, з оригіналу! Я попалась. Я — самозванка, яку викликали на іспит зі священних текстів, а я навіть не читала передмову!!!

— Мило... — задумливо протягую я, намагаючись виграти дорогоцінні секунди, щоб згенерувати чергову порцію правдоподібної маячні.

— Так, — підтверджує вона, і я відчуваю, як вона посміхається в темряві. — Ти писала, що взяла цілий, новий, непочатий шматок... звичайного, господарського 72%.

— Ти писала... — її голос стає ще тихішим, ще більш інтимним. — Що ти взяла цілий, новий, непочатий кусок... Звичайного, господарського.

"ГОСПОДАРСЬКОГО?!?!?! СУКА, НЕ ДАВ-Шампунь, НЕ ПАЛМОЛІВ 'НІЖНІСТЬ ОРХІДЕЇ', А, БЛЯДЬ, ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО 72%?!!?!?!! ЦЯ МАРІЧКА — МОНСТР!!! Вона що, намагалась відмити свою душу зсередини?!"

ГОСПОДАРСЬКОГО?!?! 72%!!!! Ця Марічка була не просто хворою на всю голову, вона, блядь, практикувала ритуальне очищення з елементами хімічної атаки на власний організм!!! І ця мила, сліпа дівчинка читала про це і думала, що це, блядь, романтично?!

— Ти його теж... цілком. І писала, що це був досвід, який змінив тебе назавжди, — її голос звучить, як у прихожанки, що слухає розповідь про диво.

ВСЕ. ШЛЯХУ НАЗАД НЕМАЄ. ТРЕБА ГРАТИ ПАРТІЮ ДО КІНЦЯ.

— Оооо... Це було більше, ніж досвід, кицю, — мій голос стає глибоким, як проповідь. — Це був катарсис. Уяви. Шорсткий, чесний, як передвиборча обіцянка, брусок мила. Ти повільно вводиш його в себе... і спочатку відчуваєш легке, майже приємне, печіння. Це як докір сумління за всі гріхи. Він роз'їдає не лише бруд, він роз'їдає сумніви. А потім... починається найцікавіше.

— Що? — ледь чутно шепоче вона.

— ПІНА! — проголошую я урочисто. — Всередині тебе все оживає, все починає дихати! Мільярди колючих, лоскітливих бульбашок! Ти ніби величезний келих шампанського, який наповнюють зсередини! Все тіло здригається, ти вже не людина — ти хмара! Мильна хмара! Весь біль, весь бруд, вся туга, вся злість на русню, — все це перетворюється на запашну піну і виходить з тебе! Ти очищуєшся до стану... до стану новонародженої дитини! До скрипу! Це, блядь, анальний екзорцизм!

Я замовкаю, в захваті від власної поетичної брехні. Я не актриса, я, курва, пророк!

— Після того, як воно повністю розчинилося, — додаю я тихо, — всередині залишилась тільки дзвінка, сліпуча, стерильна чистота. Скрипуча нірвана. Я тиждень ходила, і з мене пахло альпійською свіжістю. Здавалося, я можу лікувати людей одним дотиком своєї... емм... п'ятої точки.

Тиша. Ми знову йдемо. Я навіть забула, що ми йдемо.

— Скрипуча нірвана... — заворожено повторює Аріандра.

А я з жахом думаю: що далі? Які ще перли були в тій її єбучій переписці? Монтажна піна? Їжак? Холодець? Від однієї думки про господарське мило мій портал, ще недавно гордий і широкий, починає панічно свербіти і стискатись до розміру копійчаної монети. Здається, на сьогодні експериментів досить. Навіть для такої видатної дослідниці, як я.

Ми знову занурились у цю безмовну ходу крізь чорноту. Мені здається, я починаю бачити в темряві. Не предмети, ні. Я бачу саму темряву, її відтінки, її глибину. Я бачу, як тиша лягає на неї шарами, наче пил на старі меблі. І весь цей всесвіт тримається лише на одній тоненькій ниточці – на дотику наших рук.

Я вже майже змирилася, що цей шлях не має кінця, що ми тепер назавжди будемо отак блукати, поки не перетворимось на місцевий фольклор — дві дівчини, які шукали вино, а знайшли нескінченність. Але Аріандра знову заговорила. І її голос був сповнений такого щирого, майже дитячого жалю, що у мене серце йокнуло.

— Шкода... — зітхнула вона так, наче щойно дізналась, що Санта Клауса не існує. — Шкода, що в мене немає такого мила.

Я трохи розгубилась. Що, блядь, шкода? Що вона не може влаштувати мені хімічний опік прямої кишки? Це комплімент? Чи докір?

— У мене все таке... ну... дороге, — продовжила вона винуватим тоном. — Французьке, з ароматом лаванди, з олійкою ши, якесь ще з частинками перламутру. Воно ж не дасть такого ефекту очищення, правда? Воно ж надто... ніжне. Для справжнього катарсису потрібен хардкор, так? Потрібне господарське.

"ХАРДКОР, БЛЯДЬ!!!!!" — мій мозок почав битися об стінки черепа, як навіжений метелик. "ДІВЧИНКО, ХАРДКОР — ЦЕ КОЛИ В ТЕБЕ ПОСЕРЕД МІСТА ЛЕТЯТЬ РАКЕТИ, А НЕ КОЛИ ТИ ПХАЄШ СОБІ В СРАКУ ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО ЗАРАДИ ДУХОВНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ!!!!!"

Але я ж тепер гуру. Ментор. Анальна наставниця.

— На жаль, так, кицько, — з мудрою скорботою в голосі погоджуюся я. — Тільки біль. Тільки хардкор. Тільки запах дешевої хімії розкриває твою третю... еммм... третю анальну чакру. Вся ця лаванда і олійки – це для профанів.

Вона глибоко зітхнула, і я відчула, як її рука на мить здригнулася від якихось внутрішніх переживань. А потім її голос знову потеплішав, сповнився надією та... хтивістю.

— Але... якби ми зараз... знайшли ванну кімнату...

СЕРЦЕ, СУКА, ПРОПУСТИЛО УДАР.

"...Я б тобі ввела... оце моє. Перламутрове."

НАСТУПНИЙ УДАР.

"І подивилася б... чи будуть іскри. Ти ж розумієш, про що я. Перламутр і... ти."

Пауза. Зависла в повітрі, як запах каналізації після сильного дощу. Вона чекає моєї реакції. Вона чекає захвату. Ентузіазму. Очікування дива. Вона чекає, що я зараз закричу "ТАК! ДАВАЙ ШВИДШЕ ЗНАЙДЕМО ТУ ГРЬОБАНУ ВАННУ КІМНАТУ! Я ХОЧУ, ЩОБ МОЯ СРАКА СЯЯЛА, ЯК ДИСКО-КУЛЯ!!!".

І що я, бляха, роблю? Я починаю енергійно кивати, як китайський болванчик на панелі автомобіля, хоча вона цього й не бачить. Потім я роблю радісний, майже дівочий, писк. Виходить щось середнє між криком чайки і звуком повітряної кульки, яку проткнули.

— О!!! Так!!! Боже, це... це було б так... витончено!!! Уяви, кицько! Після грубої, чесної цегли... після палючої, всепрощаючої курки-гриль... ніжний, мерехтливий перламутр... це як десерт!!! Це як... як вірші Ліни Костенко після романів Стівена Кінга!!! Я... я в захваті від цієї ідеї! Давай! Давай шукати ванну!!!!

І я з таким ентузіазмом тягну її вперед, в цю чорну, сука, безодню, ніби я й справді вірю, що за наступним поворотом на нас чекає сяюча, білосніжна ванна, наповнена піною з ароматом лаванди. І перламутрове мило, яке чекає, щоб увійти в мене і влаштувати там, блядь, феєрверк. І, дивлячись на те, що відбувається навколо, я вже ніхуя не здивуюсь, якщо воно й справді засяє.

Ми йдемо шукати ванну. Тобто, "ми". Це я з ентузіазмом ідіотки, що повірив в акцію "виграй мільйон", тягну за собою спокійну, як двері, Аріандру, періодично вигукуючи щось на кшталт: "О! Здається, я чую звук води!" або "Так, так, я відчуваю запах кахлю!". Хоча навколо – все та сама грьобана тиша і запах ніхуя.

Я вже готова була здатися, сісти на підлогу і заплакати, пропонуючи їй замість перламутрового мила засунути в мене мої власні сльози розпачу. Але тут Аріандра зупинилася. Різко. Я ледь не врізалась в неї.

— Стій, — скомандувала вона.

"Що? Ми прийшли? Це тут? Де ванна?! Де мило?!? Де іскри?!?!?!" — з надією подумала я.

— Почекай.

Я чую шелест тканини. Вона щось шукає. У своїй сукні. Блядь, в неї в сукні є кишені?!!? Яка жінки носить сукні з кишенями?! Це... це геніально! Це набагато крутіше за анальний фістинг! Я стою і слухаю, як вона нишпорить, а потім чую знайомий... злегка гучний шепіт. Це звук ниток. Маленького, сука, моточка ниток! Вона витягла з кишені чортів клубок Аріадни!

— Я... — вона трохи соромиться. — Я завжди ношу з собою. На випадок... ну... таких лабіринтів.

НА ВИПАДОК ТАКИХ ЛАБІРИНТІВ?! Тобто, вона була готова до того, що її квартира може перетворитися на нескінченний коридор без світла?!!?!?! Вона — не просто сліпа дівчинка з фетишами. Вона — підготовлений, блядь, боєць! Ветеран війни з простором і часом!

Я чую, як вона сідає навпочіпки, щось робить біля підлоги. Чую глухий звук – "тук".

— Я прив'язала до твоєї туфлі, — спокійно пояснює вона, піднімаючись. — До каблука. Тепер... якщо ми підемо... ми хоча б будемо знати, що йдемо по прямій. А якщо захочемо, зможемо повернутись назад. Ну, якщо ниток вистачить.

Це було так логічно, так просто і так геніально на тлі всього того пиздеця, що відбувався, що я на мить втратила дар мови. Мої методи дослідження з анальним милом і цеглою виглядали на її фоні як дитячий лепет. Вона — справжній Мінотавр. Вона — повелителька цього лабіринту!

— Ходімо, — сказала вона, знову беручи мене за руку.

І ми пішли. Цього разу хода була іншою. Більш впевненою. Адже ми залишали за собою слід! Фізичний, матеріальний, а не просто шлейф з розмов про збочення! Ми йшли, і я відчувала ледь помітний опір, легке натягнення на моїй нозі. Нитка тягнулася за нами. І це було неймовірне відчуття.

Ми йшли. П'ять хвилин. Десять. Двадцять. Пів години. Я вже звикла до цього медитативного стану, я пливла за течією її руки, ведена тоненькою ниткою надії. Це так просто! Ми йдемо, нитка тягнеться. Потім дійдемо до ванни, влаштуємо перламутрове шоу, а потім спокійно, по ниточці, повернемося назад, знайдемо вихід, вип'ємо вина... Життя налагоджується!

І раптом... "ЧПОК".

Такий тихий, жалюгідний звук. Опір на моїй нозі зник. Натяг пропав. Я завмерла. Вона завмерла.

— Що? — прошепотіла я.

Тиша. Абсолютна, як і раніше. Темрява. Невблаганна, як податкова інспекція.

— Здається... — промовила Аріандра своїм тихим, спокійним голосом. — нитки... закінчилися.

Нитка. Закінчилася. Ми посеред чорної ніхуйні. Без орієнтирів. З мотком ниток в кишені Аріадни, що тепер прив'язаний невідомо до чого... і другий кінець якого тепер бовтається десь біля моєї ноги, втрачений назавжди. Ми навіть не знаємо, в який бік тепер повертатися!

Я дивлюся в темряву перед собою, потім обертаюся, вдивляючись в темряву позаду. Ніякої різниці. Абсолютно. Нитка скінчилася, а навколо — ніхуя, як і було. Тільки тепер ми знаємо, що від початкової точки нас відділяє відстань, рівна одному маленькому, бляха-муха, моточку ниток. Я починаю істерично, беззвучно сміятися. Бо це було найсмішніше і найтупіше фіаско за всю мою нікчемну кар'єру анальної пророчиці. Ми програли цьому лабіринту. І він навіть не напружився.

Сміх застряг у мене в горлі і перетворився на тихий, жалібний хрип. Нитка скінчилась. Наша єдина надія на повернення до тями – тоненька, як павутинка, ниточка – урвалася, залишивши нас посеред ніде. Я готова була просто лягти на цю нескінченну підлогу і вмерти від абсурдності буття. Лягти і чекати, поки мене не зжере місцевий Мінотавр. Чи астральний кіт. Або поки в мене самій з дупи не полізе перламутрове сяйво від пережитого стресу.

Але Аріандра... Вона, здається, навіть не засмутилася. Я відчувала її спокійне дихання поруч. Невдача з ниткою її абсолютно не збентежила. Наче це був просто один з варіантів, який не спрацював. Ну, подумаєш, не вийшло. Треба пробувати інше. Її стійкість одночасно захоплювала і лякала до усрачки.

— Знаєш, Марічко... — раптом знову почала вона тим самим мрійливим, задушевним голосом, яким розповідають казки на ніч. — Я зараз згадала... ти ще писала мені про клізми.

Я ВДАВИЛАСЯ ПОВІТРЯМ! В цьому чорному, німому просторі, де скінчилась остання нитка, що зв'язувала нас з реальністю, ця дівчинка згадала про КЛІЗМИ?!??!?!?! Курва, ця Марічка що, складала енциклопедію "Всі види збочень від А до Я" і посилала їй по одній сторінці щодня?!!??!!

— Ох, клізми... — вичавлюю я з себе, намагаючись не звучати, як людина, яка хоче померти тут і зараз. — Так, це... це класика. Основа основ.

— Я теж пробувала, — зізналася вона так буденно, наче розповідала, що пробувала новий сорт кави. — З ромашкою. Але це було... якось нудно. Як чай пити, тільки не туди. А от ти писала... Ти писала, що любиш великі. На три літри.

ТРИ ЛІТРИ?!?!? ЦЕ ВЕДРО, БЛЯДЬ!!!! Туди ж цілу армію можна поселити!!!! Три літри — це коли тебе готують до операції на кишечнику, а не для романтичного вечора!!!! Ця Марічка була не просто хворою, вона була потенційною пацієнткою реанімації!!!

— ...І щоб обов'язково довгий, тонкий, гумовий наконечник, — продовжувала вона мріяти. — Ти казала, він дістає до самих... глибин душі. І коли вода входить в тебе, повільно... струменем... ти відчуваєш, як... як тебе змиває. Наче хвиля. Я зараз... я так добре це уявила... Знаєш, мені так хочеться зараз знайти нашу кухню... взяти велику каструлю... шланг від душу... і зробити тобі таку клізму. Прямо тут. Як ти любиш. Щоб тебе змило... і, може, нас кудись винесе. Нашою течією.

Я стою. І мовчу. І слухаю. Я слухаю цю фантастичну поему про трьохлітрову клізму і розумію, що мені вже ніхуя не смішно. Мені страшно. І не тому, що вона хоче залити в мене три літри води. А тому, що її голос звучить так... переконливо. Вона вірить. Вона вірить, що ця процедура може стати нашим порятунком. Що наш спільний, блядь, понос винесе нас з цього лабіринту, як Ісуса по воді.

— Так... — шепочу я, і мої губи ледь ворушаться. — Це... це найкраща ідея за весь вечір, кицько.

Я відчуваю, як моє тіло покривається холодним потом. Але голос мій звучить натхненно, як у людини, що знайшла істину.

— Відчуття... неймовірне, — продовжую я, вже не зупиняючись. — Спочатку — прохолода. Вона розливається по тобі зсередини, як гірська річка. Ти відчуваєш кожну складочку, кожну печеру в собі. Ти стаєш... картою. Географічною картою власного тіла. А потім, коли ти вже повна до країв... ти відчуваєш легкість. Невагомість! Ти — величезна, наповнена чистою водою, повітряна куля, готова злетіти. Це... це вихід за межі. Повне оновлення...

Я замовкаю, вичерпавши залишки фантазії. Вона задоволено зітхає.

— Змити все. Так... Нам треба це зробити.

І я, блядь, розумію, що якщо ми зараз дивом натрапимо на кухню, я не зможу відмовити. Я стоятиму раком в темряві безкінечності, поки ця сліпа пророчиця заливатиме в мене відро води зі шлангу від душу, в надії, що нас викине кудись на берег реальності. Господи, в що я вляпалася? І головне — скільки ще невідкритих талантів було в цієї клятої Марічки? Це питання лякало мене більше, ніж перспектива потонути зсередини.

Пауза після нашого натхненного обговорення переваг екстремальної гідроколонотерапії затягнулася. І тиша, яка й до цього була, як вата у вухах, раптом стала... інакшою. Вона стала важкою. Оглушливою. В ній не було ні надії на звук води, ні шелесту перламутрового мила. В ній не було ніхуя. Взагалі.

Я відчула, як її рука, що весь цей час міцно тримала мою, злегка здригнулась. Наче вона тільки зараз, після всіх цих фантазій про мило, цеглу і клізми, звернула увагу на те, що відбувається НАЗОВНІ, а не всередині моєї уявної сраки.

— Марічко... — її голос був напрочуд тихим, майже невпевненим. Вперше за весь вечір я почула в ньому не цікавість чи хтивість, а... страх. Справжній, людський страх. — А... така тиша... і нікого... зовсім. Що, як...

Вона замовкла. Я чекала, що вона договорить. Можливо, щось типу "що, як ми ніколи не знайдемо ванну?" або "що, як у мене немає такої великої каструлі?". Але те, що вона сказала далі, змусило навіть мої цинічні, загартовані в боях з анімешниками, нутрощі стиснутись у крижаний кулак.

— ...Що, як це кінець світу?

"КІНЕЦЬ СВІТУ?!"

— Не просто... електрики нема, — продовжувала вона, і її шепіт тремтів. — А взагалі. Всього. Що, як та ракета руснява... вона була не простою? Що, як вона... щось активувала? І все зникло. Всі люди. Всі міста. Всі країни. Просто... вимкнулось. І залишились тільки ми. Ти... і я. Вдвох. У цій порожнечі. Останні люди у Всесвіті.

Я стояла і дивилась в непроглядну темряву. І я... я задумалась. А хулі, власне, ні?!!! Всі ознаки ж на місці! Вимкнули світло. Немає зв'язку. Немає звуків. Безкінечний простір. Апокаліптичні теорії від сліпої дівчинки. Та це, блядь, класичний сценарій постапокаліптичного фільму, тільки без зомбі! Поки що без зомбі...

Моя уява, розігріта попередніми вправами, миттєво намалювала картину. Ось ми вдвох блукаємо по руїнах цивілізації. Навколо — пусті, мовчазні міста. Іржаві остови машин. І тільки ми, Роксолана-Марічка і Аріандра — останні представниці людства. Нові, блядь, Єва і Єва. І тепер на наших плечах... точніше, в моїй сраці... лежить відповідальність за відродження цивілізації! Але як, курва, як?! Навіть якщо я навчусь пхати в себе не тільки мило, а й заморожену сперму з покинутих банків репродуктології, це ніхуя не спрацює! Ми ж обидві дівчатка у смаках яких немає вагін!!!!

"ТАК, РОКСОЛАНО, ЗБЕРІСЬ, СУКА! НЕ ЧАС ДЛЯ ПАНІКИ!"

Але інша частина мого мозку, та, що відповідала за сарказм і чорний гумор, раптом підкинула мені просто геніальну думку.

Якщо ми останні люди на Землі... то всі ті анімешники з лисячими хвостами — мертві! Мертвий мій начальник, який штрафував мене за запізнення! Мертвий консьєрж-індик! Всі мертві!!! На світі немає більше надокучливих клієнтів, кредитів, податків і черг у супермаркетах! Є тільки я, Аріандра, і безмежний світ, повний речей, які тепер належать нам!

Я відчула, як на моєму обличчі розповзається найширша і найбожевільніша посмішка.

— Знаєш, Аріандро, — промовила я глибоким, урочистим, майже пророчим голосом. — Можливо... можливо, це не кінець. Можливо, це... ПОЧАТОК. Початок нашого світу. Чистого. Нового. Тільки для нас.

— Початок? — злякано перепитала вона.

— Так! — я піднесла вказівний палець догори, ніби вказуючи на невидимі зорі. — Ми заснуємо нову цивілізацію! Цивілізацію, побудовану на принципах розширення свідомості! На анальному пізнанні Всесвіту! Ми будемо головними жрицями цього культу!

Мовчання. А потім я відчула, як вона, услід за мною, посміхається. Посміхається щасливо, як дитина, якій пообіцяли найбільшу іграшку в світі.

— Жриці... — заворожено прошепотіла вона. — Нам потрібен буде... храм.

— Храм ми побудуємо з цегли! — заявила я. — Силікатної, білої! А освячувати його будемо господарським милом! І перше, що ми зробимо, як тільки знайдемо вихід з цього коридору – ми знайдемо найкращу клізму в світі! І промиємо цей світ до блиску! Наш світ, Аріандро! Наш!!!

Ми стояли в обіймах темряви, дві божевільні жриці неіснуючого культу, і будували плани на майбутнє в світі, який, можливо, перестав існувати. І це було так охуєнно, що я майже забула, як мені хочеться срати. Просто від страху.

Цей ентузіазм "останніх жриць на руїнах світу" якось швидко вивітрився, як дешеве пиво з відкритої пляшки. Бо ми, блядь, все ще стояли в тій самій сраці. Неважливо, кінець це світу чи його початок — коридор не зникав, стіни не з'являлися, а холодильник з вином і не думав матеріалізовуватися з темряви. Навіть найамбітніші плани з будівництва анальної цивілізації розбиваються об тупий факт: ми тупо заблукали.

Я вчергове почала водити ногою по підлозі, сподіваючись натрапити на кінчик тієї клятої нитки. Але її не було. Я намацала тільки холодну, гладеньку порожнечу.

І саме тоді в мою голову, звиклу вже генерувати найбільш божевільні теорії, прийшла нова. Ще божевільніша.

— Аріандро... — починаю я, і мій голос звучить як у змовника. — А що... якщо це не кінець світу?

— Не кінець? — в її голосі розчарування. Їй, здається, вже сподобалась ідея стати верховною жрицею.

— Ні. І не початок. Що... якщо це ІНШИЙ світ?

Пауза. Я даю їй час переварити.

— Інший? — перепитує вона обережно, наче боїться злякати цю думку.

— Так! Ти ж казала, та руснява ракета могла щось активувати! А що, як вона активувала не кінець, а... перехід?!!?! Що, як вона пробила дірку між всесвітами?! І ми, в момент вибуху і зникнення світла, просто... провалилися сюди!

Я чую її різкий, короткий вдих. Ідея, схоже, припала до душі.

— Як... як Аліса в кролячу нору! — вигукує вона, і я відчуваю, як вона аж підстрибнула від захоплення.

— Точнісінько! Тільки наша кроляча нора, сука, трохи затягнулась і виглядає як нескінченний коридор! І ми зараз не в нашій квартирі в нашому місті, а в якомусь, бляха-муха, паралельному вимірі! Тут, можливо, зовсім інші закони фізики!

Теорія була настільки ж абсурдною, наскільки і прекрасною. Вона пояснювала все! І нескінченний коридор! І зникнення звуків! І навіть той факт, що нитка, блядь, просто зникла! Можливо, в цьому всесвіті нитки існують лише десять хвилин, а потім розчиняються в повітрі! Або їх з'їдають невидимі міжпросторові хробаки!

— Тоді... тоді це означає... — починає вона тремтячим від захвату голосом.

— Це означає, що тут все може бути іншим! — підхоплюю я, входячи в раж. — Можливо, тут люди не ходять, а літають! Або спілкуються за допомогою телепатії! Може, тут їжа не потрібна, а всі живляться космічною енергією через... через вуха!

— А анальні портали... тут працюють? — з найважливішим питанням у світі звертається вона.

— Тут... тут, мабуть, ціле тіло — це один суцільний анальний портал! — урочисто заявляю я. — Нам не треба шукати конкретний вхід! Ми можемо вводити цеглу... куди завгодно! В лікоть, наприклад! Або в п'ятку! Уявляєш, які перспективи відкриваються для наших досліджень?!!?!!

Ми стоїмо, знову охоплені божевільним ентузіазмом першовідкривачів. Дві сучасні Колумбіни, що відкрили не Америку, а, бляха-муха, якийсь дивний коридорний світ без законів і логіки. Доказів нашої теорії не було. Жодного. Нуль. Тільки її сліпота, моя фантазія і нескінченна темрява навколо. Але це були найкращі докази у світі.

— Ми повинні дослідити цей світ! — каже вона рішуче. — Треба йти вперед. І бути готовими до всього.

— Так, — підтверджую я, відчуваючи новий прилив сил. — Нас ніщо не зупинить. Навіть якщо з-за повороту зараз вийде фіолетовий слон на роликах і запропонує нам зіграти в шахи холодцем. Ми скажемо: "Так, блядь! А потім ти засунеш нам його в вуха!"

І ми пішли. Не шукати ванну чи холодильник. А просто йти. Вперед. В глибини нового, дивного, абсолютно бездоказового, але такого багатообіцяючого всесвіту. Бо коли ти не бачиш ніхуя, ти можеш уявити собі абсолютно все.

Ентузіазм "дослідниць паралельних світів" вичерпався приблизно на сотому кроці, коли ми не зустріли ні фіолетових слонів, ні міжпросторових хробаків. Ми зустріли все те ж саме – ніхуя. Така сама гладенька підлога, така сама густа темрява, така сама всепоглинаюча тиша. Навіть найгеніальніша теорія потребує хоч якогось, блядь, підтвердження, а тут – повний нуль. Всесвіт мовчав.

І в цій гнітючій тиші в моїй голові, як бур'ян на городі, проросла нова ідея. Така ж абсурдна, але якась... більш наукова. Більш космічна. Я різко зупинилася, і Аріандра ледь не врізалась в мене.

— Стій! — скомандувала я.

— Що? Що таке, Марічко? Новий портал? Флуктуація простору? Ти бачиш фіолетовий колір?

— Ні, — промовила я серйозно. — Все набагато... гірше. І краще водночас.

"О БОЖЕ, НЕ ТІЛЬКИ МИЛОМ, ВОНА ЗАРАЗ ЗАПРОПОНУЄ ЇЙ ЗАПХАТИ МІЖПЛАНЕТНУ СТАНЦІЮ!!!" - мабуть подумала вона.

— Я думаю... ми помилялися, — продовжувала я, напускаючи на себе вигляд вченого, що стоїть на порозі великого відкриття. — Ракета тут ні до чого. Тобто, русня, звісно, підари, це аксіома, яка не потребує доведень. Але можливо, вибух ракети і наше потрапляння сюди — це просто збіг. Два незалежних, не пов'язаних між собою явища.

— Не пов'язаних? — здивовано перепитала Аріандра. — Але ж... світло зникло саме тоді...

— Це нас і збило з пантелику! — вигукнула я, ляснувши себе по стегну. — Ми прив'язалися до найпростішого пояснення! А що, як... як в той самий момент, коли ракета влучила в підстанцію, поруч з нашим будинком, на відстані кількох метрів, просто... відкрилась мікроскопічна чорна діра?!!?!?

Тиша. Навіть цвіркуни, якби вони тут були, замовкли б від такої заяви.

— Чорна... діра? — ледь чутно видихнула вона.

— Так! Спонтанна, бляха-муха, квантова аномалія! Вона утворилася на одну трильйонну секунди, рівно для того, щоб нас засосати!!! Засосати в себе! Як спагеті! І викинути... десь тут! Всередині сингулярності!!!!

Моя теорія була прекрасною. Не було жодного доказу її правдивості, але, сука, і жодного доказу, що вона неправдива!!! Все сходиться! Немає світла, бо світло не може покинути чорну діру! Немає звуку, бо звук — це коливання матерії, а тут вся матерія стиснута в одну точку! Немає кінця коридору, бо простір і час тут викривлені до невпізнання! Ми, блядь, в серці космосу! Ми — в найзагадковішому об'єкті Всесвіту!

— То ми... всередині зірки, яка померла? — запитала Аріандра голосом, сповненим священного трепету.

— Ми в тому місці, де помирають самі закони фізики! — пафосно заявила я. — Час для нас може йти інакше! Можливо, поки ми тут гуляємо, на Землі пройшли вже тисячі років! Або, навпаки, всього кілька секунд!

Я відчула, як її рука тремтить від захвату.

— Тобто... це крутіше, ніж паралельний світ?

— КРУТІШЕ?!?!? — я аж закричала від обурення. — ЦЕ, БЛЯДЬ, АБСОЛЮТНО ІНШИЙ РІВЕНЬ!!!! Це не просто інша кімната! Це інший вимір існування! Нас... нас розтягнуло на атоми і зібрало заново! Ми тепер не просто люди, ми... ми шматочки космічної енергії, що блукають у вічності!

Я завмерла, прислухаючись до її реакції.

— Якщо ми — просто енергія... — почала вона повільно. — Тоді... наше тіло — це ілюзія?

— Так! — вигукнула я, ще не знаючи, до чого вона веде, але вже погоджуючись.

— Тоді й твій анальний портал — це теж ілюзія?

— Так! — радісно підтвердила я. "СЛАВА БОГУ, ВОНА ЗРОЗУМІЛА!!!"

— Шкода, — тихо зітхнула вона. — А я так хотіла подивитися на іскри від перламутрового мила... Але, мабуть, у сингулярності воно б не іскрило. Інші закони оптики...

І в цей момент я зрозуміла. Неважливо, в якому ми всесвіті, в якому вимірі, чи навіть всередині якої, нахуй, чорної діри. Всі її думки все одно будуть повертатись до моєї багатостраждальної дупи. Вона — як константа в цьому хаосі. Стабільна. Непохитна. Моя особиста чорна діра, що поглинає будь-яку теорію, залишаючи тільки хтивість і збочення. І, знаєте що? Це було навіть якось заспокійливо.

"Інші закони оптики..." — ці слова застрягли в моїй голові, як шматок недожованого хліба. Я стояла, охоплена величчю власної космологічної теорії, відчуваючи себе майже Ньютоном, якому на голову впала не просто цегла, а ціла чорна діра. Я, шматок космічної енергії, вона, шматок космічної енергії... Все ілюзія, все тлін...

Але Аріандра, схоже, завершила свої роздуми про невдалу спробу влаштувати феєрверк у сингулярності й перейшла на новий рівень.

— Марічко... — раптом знову почала вона тим своїм медовим голосом, від якого в мене по спині біжать мурахи розміром з таргана. — Я тут подумала... поки ми блукаємо в цій чорній дірі, де час і простір не мають значення...

"О, НІ... ТІЛЬКИ НЕ ЗНОВУ!!!"

— Пам'ятаєш, — продовжувала вона, і я відчула, як вона повернулася до мене ближче, — ти в одному з останніх листів писала... що ти вже стільки розповідала про свої портали... але ти дуже хочеш... дослідити мої.

КРОВ, БЛЯДЬ, ПРИЛИЛА ДО МОГО ОБЛИЧЧЯ!!!! ЯКА Я, В СРАКУ, ДОСЛІДНИЦЯ?!?!? Я ЛЕДВЕ-ЛЕДВЕ ПЕРЕЖИЛА ЕКСПЕРИМЕНТИ НАД СОБОЮ, КУДИ МЕНІ ЩЕ Й ІНШІ ГЛИБИНИ ПІЗНАВАТИ?!?!? ЦЯ МАРІЧКА... ця сука... ця підступна, геніальна, бісова інтриганка... вона не просто розказувала, вона ще й, бачте, напрошувалась!!! Підготувала, так би мовити, ґрунт!

Мій мозок лихоманило. Що робити?! Що, в біса, робити?! Якщо я відмовлюсь, вся моя легенда про безстрашну дослідницю космічних глибин, здатну голіруч керувати чорними дірами, лусне, як мильна бульбашка після зустрічі з господарським милом!!!! Я буду просто жалюгідною брехухою! Але якщо я погоджусь... А ЩО, ВЛАСНЕ, ЯКЩО Я ПОГОДЖУСЬ?!?!? Я ж ніхуя не бачу!!! Це буде як намагатись зробити операцію на мозку в боксерських рукавицях!!! На дотик!!!!

Але вибору в мене не було. Звання верховної жриці анального культу просто так не дається. Його треба заслужити. Потом... і пальцями.

Я зробила глибокий вдих, наповнюючи легені неіснуючим повітрям сингулярності.

— Пам'ятаю... — мій голос звучав глибоко і з легкою хрипотою, як у старого капітана, що дивиться на безкрайній океан. — Як я можу таке забути, Аріандро? Це... це мало стати кульмінацією наших теоретичних досліджень. Переходом від теорії до практики. Моментом, коли два всесвіти... нарешті, доторкнуться один до одного.

Її рука здригнулась від ледь стримуваного захвату.

— Ти писала... "я хочу відчути твої стінки пальчиками"... — прошепотіла вона, ніби цитувала священний текст. — "Я хочу зрозуміти, яка в тебе глибина. І чи є в тебе всередині... іскри".

"ІСКРИ, БЛЯДЬ!!!!!" — я ледь не закричала вголос. Вона що, бляха-муха, з'їла те перламутрове мило, поки я не бачила?!?!? ЗВІДКИ В СРАЦІ МОЖУТЬ БУТИ ІСКРИ?!?!? Хіба що від короткого замикання в моєму мозку!!!!

— Іскри... є в кожному з нас, кицю, — філософськи заявила я, входячи в образ мудрої наставниці. — Їх просто треба... знайти. Розбудити. Видобути з глибин...

Я замовкла, бо зрозуміла, що починаю говорити, як той дід з клубу "Останній Подих".

Вона зрозуміла все без слів. Я відчула, як вона почала розвертатись, і за мить я вже дивилась (якщо так можна сказати в абсолютній темряві) в напрямку її спини. А потім вона... вона почала опускатись навкарачки. Я чула шурхіт її сукні, тихе сопіння...

І я стояла. Як бовдур. В абсолютній темряві. В чорній дірі. А переді мною... готували до дослідження портал в інший всесвіт. І тепер вже мені... треба було пхати туди пальці. На дотик. Без світла. Без інструкції. З однією лише надією, що хоча б її срака не буде вивергати прокляття і не вимагатиме ввести в неї промисловий вентилятор. Це буде важка ніч. Чи вічність. Хто зна цих фізиків...

Окей. Ось він, момент істини. Момент, коли я, Роксолана-самозванка, повинна перетворитись на Марічку-дослідницю. Я глибоко вдихаю (вже вкотре за цю вічність), сідаю навпочіпки, щоб не втратити рівновагу і не впасти пикою в цю чорну безодню. Все на дотик. Все, блядь, на дотик. Моя рука обережно, як сапер на мінному полі, рухається вперед, поки не знаходить м'яку, теплу тканину її сукні. Є контакт.

Тепер — найскладніше. Знайти "об'єкт дослідження". Я починаю водити долонею, намагаючись зорієнтуватися. Сідниці... так, ось вони, дві. Пружні, гладенькі... Так, Роксолана, не відволікайся, сука, ти науковець, а не збоченка! Ти маєш знайти центр. Епіцентр. Нуль, з якого все починається. Я знаходжу улоговинку між сідницями і обережно, виставивши вперед вказівний палець, як спис, починаю рухатись вниз.

Ось воно. Щось м'яке. Вологіше, ніж усе навколо. Отвір. ПОРТАЛ!!! Бінго!!!! Я, блядь, геній орієнтування в темряві!!!

"Настав твій час, моя космічна жрице!" — думаю я, слинявлячи свої пальці, як це робила вона (а хулі, традиція є традиція!), і рішуче, але ніжно, вводжу два пальці... всередину.

Тієї ж миті звідти, зсередини, виривається тихий, здивований скрик:

— Ой!

А потім її голос, сповнений незрозумілої для мене нотки... веселощів?

— Марічко... це... це не той портал. Це, так би мовити, парадний вхід. А нам треба до чорного ходу. Він трохи вище.

БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!! Я, курва, промазала!!!! Я залізла не в ту дірку!!!! Я, велика дослідниця анальних глибин, великий знавець географії чужих сраниць, сплутала, блядь, пізду з дупою!!!!! ЯКИЙ СОРОМ!!!!! Який, в сраку, позор для всієї нашої майбутньої цивілізації!!!!! Це наче Колумб, який шукав Індію, а знайшов Америку, тільки в сто разів більш принизливо!!!!

Мої щоки палають, як доменна піч. Я миттєво висмикую пальці, наче доторкнулася до розпеченої праски. Слава богу, слава чорній дірі, що вона не бачить мого червоного, як помідор, їбала!!!!

— Я... я перевіряла... периметр, — швидко знаходжусь я, намагаючись врятувати залишки своєї репутації. — Треба ж спочатку вивчити... сусідні галактики... перед тим, як занурюватись у центральну чорну діру. Безпека понад усе!

— Ааа... розумно, — довірливо погоджується вона.

ФУУУУУХ, пронесло!!! Я витираю свої "дослідницькі" пальці об власну сукню. Друга спроба. Цього разу – більш ретельно. "Трохи вище", кажеш? Окей. Я знову знаходжу ту саму улоговинку і обережно, сантиметр за сантиметром, повзу пальцями вгору... Так... ось... здається... так, воно. Таке маленьке, стиснуте... ніби чекає. Молитовно зціпивши зуби, я прицілююсь... і вводжу. Цього разу – точно туди.

Заходить туго. Набагато тугіше, ніж було в мене. "Дівчинка явно не готувала свій портал до візиту куркою-гриль", — зверхньо думаю я, відчуваючи себе досвідченим ветераном. Я повільно пропихаю спочатку один палець, потім другий. Її тіло напружується... а потім...

— Оооооххххх.....

З темряви доноситься протяжний, низький, вібруючий стогін. Такий щирий, такий... щасливий. Я відчуваю, як м'язи всередині неї починають стискатись і розслаблятись навколо моїх пальців, ніби пульсуюча медуза.

— Таааак.... — шепоче вона. — Ось він.... справжній... В тебе такі... такі впевнені пальчики, Марічко... відразу видно — професіонал... Оооо.... яка... яка в мене глибина...? Ти відчуваєш дно? Чи... там нескінченність...?

Я повільно починаю ворушити пальцями, досліджуючи її внутрішній світ, який, чесно кажучи, виявився не таким вже й безмежним. "Нескінченність, ага. Три з половиною сантиметри нескінченності", — цинічно відзначає мій мозок.

— Там... там видно зорі... — урочисто проголошую я, продовжуючи делікатно ворушити пальцями.

— Ооооо... зорі..... я... я бачу їх... я бачу... ооооххх.... так... досліджуй мене... досліджуй... глибше....

Її стогони наповнюють цю чорну порожнечу. І знаєте що? Це було... непогано. Набагато краще, ніж коли пхали в мене. Стояти на роздачі виявилось приємніше, ніж на прийомі. Можливо... можливо, я все-таки народжена для того, щоб бути верховною жрицею. Треба тільки купити собі карту людського тіла. Щоб більше не плутати галактики.

Мої пальці всередині неї, як двоє сліпих кошенят в чорному оксамитовому мішечку. Вони тицяються в теплі, пружні стінки, намагаючись намацати хоч якісь орієнтири в цьому живому лабіринті. Він дійсно вузький. Такий... незайманий, наче в нього ніколи не входило нічого більшого за вказівний палець проктолога під час медогляду. Це водночас і збуджує, і змушує відчувати якусь, блядь, відповідальність! Я ж, в її очах, Колумб, що відкриває нові землі!

Я починаю уявляти собі це все. Як виглядає її портал? Чи він рожевий? Чи червоний? Чи, може, враховуючи її любов до всього містичного, він фіолетовий з золотими прожилками, як аметист? Мої пальці повільно кружляють, намагаючись передати мені хоч якусь інформацію, а її стогони стають густішими, глибшими, заповнюючи собою всю чорну діру. Вона рухається в такт моїм рухам, насаджуючись на мої пальці, і я розумію, що мені... мені це, курва, подобається! Я відчуваю себе, як, блядь, диригент, що керує цілим оркестром стогонів та скорочень м'язів!

І тут, на самому піку її екстазу, коли вона вже дихає, як загнаний кінь, її голос раптом стає тихим, змовницьким, сповненим нової порції хтивої ностальгії.

— Ооо... Марічко... — шепоче вона, і її гарячий подих лоскоче мою руку. — Я... я зараз згадала... пам'ятаєш... твою найулюбленішу фантазію?

"НАЙУЛЮБЛЕНІШУ, БЛЯДЬ?!?!?!" — мій мозок в паніці починає перебирати варіанти. "ЩО МОЖЕ БУТИ КРУТІШЕ ЗА МИЛЬНУ ОПЕРУ В ДУПІ?! ЩО?! КОЛЕКТИВНЕ САМОСПАЛЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ КЛІЗМИ З БЕНЗИНОМ?!!?!"

— Ту... про Лесю Українку...

"ПРО КОГО, БЛЯДЬ??!?!?" Я на мить завмираю, і мої пальці перестають рухатись. З темряви доноситься розчароване "мммм?". Я швидко відновлюю рух, не даючи їй запідозрити моє повне, тотальне, абсолютне нерозуміння.

— ...де вона... наша домінатрікс, — продовжує Аріандра мрійливо. — В чорному шкіряному корсеті, з батогом... і зі страпоном. Таким великим, чорним. І вона має нас обох. Спочатку мене, потім тебе. А потім разом. І шмагає батогом по сраці, і читає... читає "Contra spem spero!". Прямо під час... "Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки, буду сіять квітки на морозі, буду лить на них сльози гіркі...". Оооххх... Ти така... така вигадниця, Марічко... так поетично...

Я СТОЮ РАКОМ НАД ЇЇ СРАКОЮ, З ДВОМА ПАЛЬЦЯМИ В ЇЇ ДУПІ, В АБСОЛЮТНІЙ ТЕМРЯВІ ПОСЕРЕД НЕВІДОМОЇ ХУЙНІ, А ВОНА МЕНІ, БЛЯДЬ, РОЗПОВІДАЄ ПРО БДСМ-ВЕЧІРКУ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ ЗІ СТРАПОНОМ!!!!!!! ЦЯ МАРІЧКА, СУКА, НЕ ПРОСТО ЗБОЧЕНКА!!!! ВОНА — НАЦІОНАЛЬНА ГЕРОЇНЯ!!! Вона перетворила класикиню української літератури на ікону БДСМ! Це ж, блядь, рівень! Це так охуєнно, що в мене навіть в дупі почало свербіти від захвату і поваги!!!!

З мого горла виривається хриплий, схвильований смішок.

— Як... як я можу це забути, кицю? — шепочу я, і мої пальці починають рухатись швидше, агресивніше, намагаючись імітувати ритм вірша. — Це... це ж основа моєї філософії! Без надії... сподіватись! Вводити в себе... і вірити, що там, на морозі... розквітнуть... барвисті квітки... ААААААХХХ!!!!

Я відчуваю, як все її тіло напружилось, як струна. Вона видає довгий, пронизливий, майже болісний крик, який луною прокочується по нашому чорному космосу. І всередині неї... мої пальці відчувають швидку, гарячу пульсацію. Сильну. Здається... я все-таки знайшла її іскри. Або, принаймні, спровокувала коротке замикання. Леся Українка, курва, знала, що робила. Як і ця незрівнянна, геніальна сука Марічка. І я, її жалюгідна, але дуже талановита тінь.

Її крик, гострий, як лезо, розрізає тишу, і моя рука з пальцями всередині відчуває, як її портал, її чорна діра, її маленька, але така чутлива, бляха-муха, галактика починає здригатися, як під час землетрусу. Вона вібрує, пульсує, стискається навколо моїх пальців так сильно, що я майже чую "хрум-хрум". Це було... потужно. Дуже, блядь, потужно. Я, здається, випадково натисла на кнопку "самознищення", і воно їй сподобалось!

Крик переходить у довгий, тремтячий видих, схожий на звук повітряної кульки, з якої повільно випускають повітря. Вона обм'якає, опускається животом на підлогу, а мої пальці, виконавши свою героїчну місію, опиняються в пастці — затиснуті її розслабленими, але все ще міцними сідницями. Вона дихає важко, шумно, як людина, яка щойно пробігла марафон... чи пережила візит Лесі Українки з батогом.

Кілька хвилин ми лежимо (я — навпочіпки, вона — пластом) в цій поворотній тиші. Тиші, в якій тепер дзвенить її задоволення. Я обережно витягую свої пальці, тепер вже мокрі не від слини, а від... ну, від соків космосу, скажімо так. Витираю їх об свою нещасну сукню, яка вже бачила більше за весь цей вечір, ніж я за все життя.

Вона глибоко, шумно вдихає і видихає.

— Еххх, Марічко... — її голос слабкий, втомлений, але такий, сука, щасливий. Наче вона щойно з'їла три кілограми найсмачнішого в світі морозива.

"ЩО, БЛЯДЬ, ЩЕ?!?!?" — панікує мій мозок. "ЗАРАЗ ВОНА ЗАХОЧЕ, ЩОБ Я З'ЇЛА ЇЇ НІГОТЬ, БО 'ТИ ПИСАЛА, ЩО ЦЕ КРУТО'?!?!"

— Я згадала... — продовжує вона тим же мрійливим, розслабленим голосом. — Ти ж... обіцяла мені борщ зварити.

Пауза.

БОРЩ, БЛЯДЬ?!?!?!

Після Лесі Українки... після страпона... після анального оргазму... вона згадала про БОРЩ?!

Мої брови, яких вона, на щастя, не бачить, злітають кудись до лінії росту волосся.

— Справжній, — продовжує вона, і я чую, як вона посміхається. — Український. Наваристий. Щоб ложка стояла. Зі сметаною. І з салом... таким, з проріззю... і з часником. І чорний хліб. Щоб ми сіли... і разом їли. Прямо з однієї миски.

Вона знову глибоко зітхнула, і це зітхання було сповнене такої туги, такого світлого суму за нездійсненою мрією... що я ледь не розплакалась. Від сміху. Це було вершиною абсурду. Найвищою точкою цього вечора. Вищою за БДСМ-пенсіонерів і паралельні світи. Найкраща прелюдія до анального фістингу – це, виявляється, обіцянка нагодувати борщем.

— Шкода... — з сумом додала вона. — Світла нема. І ми тут... в чорній дірі... і ніякого борщу...

Я, велика верховна жриця, володарка порталів і тепер уже — володарка її анального оргазму, мусила відповісти. І я відповіла. Голосом, сповненим такої ж безмежної мудрості, з якою я розповідала про господарське мило.

— Кицько, — урочисто почала я. — В нашій цивілізації... в нашому новому світі... ми будемо варити борщ без вогню. Ми будемо варити його силою думки. Ми візьмемо ідею буряка... сублімуємо сутність капусти... додамо квантовий екстракт картоплі...

— І сало? — перебила вона, в її голосі бриніла надія.

— І саме поняття сала з абсолютною ідеєю часнику! — не зупиняючись, продовжувала я, відчуваючи себе кулінарним божеством. — І ми будемо їсти його, Аріандро! Ми будемо їсти його вічно! Наші тіла будуть насичуватися не калоріями, а чистою енергією борщу! Це буде наш перший указ як верховних жриць! Обіцяю тобі. Як тільки ми розберемось із цією чорною дірою. Або як тільки в ній з'явиться перша ідеальна каструля.

Вона щасливо, по-дитячому хмикнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. І знаєш що? — додала я. — Для тебе... я навіть навчуся вводити часник... ректально. Щоб борщ був одразу... з пікантною ноткою.

Її щасливий, розслаблений сміх луною прокотився по нашій нескінченності. Мені здалося, чи в цій чорній дірі стало трішечки, зовсім трішечки... світліше? Мабуть, здалося. Від голоду. Бо я тепер, курва, і сама захотіла борщу.

Після наших величних планів щодо ментального борщу і ректального часнику в чорній дірі знову запанувала тиша. Але цього разу вона була іншою. Теплою. Розслабленою. Сповненою якогось спільного, божевільного щастя. Аріандра перевернулась на спину і лежала десь поруч. Я чула її спокійне, рівне дихання. Сама я все ще сиділа, як японський монах, намагаючись привести до ладу свої думки, які після обіцянки зварити борщ остаточно перетворились на салат "олів'є".

І раптом я відчуваю рух. Вона повзе до мене. Я чую, як шарудить її сукня, як ледь поскрипує підлога. Вона рухається повільно, обережно, як кішка. Я не рухаюсь. Чекаю. А що мені ще, блядь, робити? Втікати в нескінченність?

Ось її тепла, м'яка рука торкається мого коліна. Потім інша. Вона обіймає мене за ноги і кладе голову мені на стегна, вмощуючись, як на подушці. Це так... ніжно. Так довірливо. Моє цинічне серце, загартоване тисячами поїздок під дощем, раптом робить "тьох" і тане, як шматок масла на гарячій сковорідці.

Ми лежимо так якийсь час, і я гладжу її по волоссю. Воно густе, м'яке, пахне якимись травами. Приємно. І спокійно. Можливо, не такий вже й поганий цей наш кінець світу. Чи чорна діра. Чи що це, в біса, таке.

А потім одна її рука починає повільно повзти вгору по моєму стегну. Все вище і вище, поки не досягає своєї мети, самої, бляха-муха, вершини моєї особистої Гімалаї. Її пальці, тонкі й чутливі, знаходять крізь тканину сукні той самий маленький, але такий важливий горбик. "О, НІ, БЛЯДЬ, ТАМ ЖЕ ЩЕТИНА!!!" — встигає панічно крикнути мій мозок. Але її це, схоже, не бентежить. Вона починає легко, ніжно погладжувати, потирати, і...

І ЦЕ, БЛЯДЬ, ДОБРЕ! Дуже, сука, добре!!!! Мої мізки відключаються. Всі думки про борщ, Марічку, русню і нескінченність випаровуються. Є тільки цей рух. Легкий, дразливий.

АЛЕ ЦЕ ЩЕ НЕ ВСЕ. Я чую, як інша її рука, так само, як це щойно робила я, підноситься до її рота. Я чую цей знайомий, мокрий звук – "ПЛЮХ". І відчуваю, як два її пальці, прохолодні й вологі, впевнено і безпомилково, знаходять МІЙ портал.

"БЛЯХА-МУХА, ВОНА Ж ТІЛЬКИ ЩО САМА КОНЧАЛА!!! В НЕЇ ЩО, ЯДЕРНИЙ РЕАКТОР ЗАМІСТЬ ЛІБІДО?!"

Пальці входять в мене. Цього разу – майже без болю. Я розслаблена. Розігріта. Я... готова. Перша її рука продовжує свою магічну роботу спереду, а друга починає повільний, ритмічний танець всередині мене ззаду. І мій світ, який до цього був просто чорним і тихим, раптом вибухає тисячами кольорових, неіснуючих іскор. Це якийсь, блядь, стереозвук для збоченців! Double penetration на мінімалках!

Я лежу, відкинувши голову назад, і з моїх грудей виривається стогін. Але це вже не стогін болю чи вдавання. Це чесний, щирий стогін людини, яка несподівано для себе зрозуміла, що чорна діра — це не так вже й погано, якщо в ній є хтось, хто знає, куди і як треба тицяти. Моє тіло вигинається дугою, і я забуваю, як мене звати. Я не Роксолана. Я не Марічка. Я – просто сукупність нервових закінчень, яка летить крізь космос на ракеті, збудованій з оргазму, під акомпанемент віршів Лесі Українки і з присмаком уявного борщу на губах. І в цю саму мить... мені абсолютно, курва, похуй, чи є вихід з цієї чорної діри. Головне, щоб у неї не втомлювались пальці.

Дві точки. Дві точки мого тіла раптом стають центром Всесвіту. Точніше, центром нашої чорної, бляха-муха, діри. Пальці Аріандри спереду прискорюються, переходячи від ніжного погладжування до впевненого, настирливого натирання мого їжачка, ніби вона намагається добути вогонь тертям. А пальці ззаду… вони ніби знайшли якусь секретну кнопку. Глибоко всередині. Кнопку з написом «НЕ ЧІПАТИ, БО ПИЗДАНЕ!». І вона, курва, на неї натиснула.

І воно пиздануло!

Першим здався мій багатостраждальний портал. Моя маленька особиста чорна діра. Він стиснувся навколо її пальців з такою силою, що мені здалося, я можу перекусити ними металевий трос! Гаряча хвиля розлилась від самої дупи і вгору по хребту, як розплавлена лава. «БЛЯЯЯЯЯЯТЬ!!!!!» — це не я кричу, це мій хребет, моя срака, кожна моя клітина волає беззвучно в цю темряву. М’язи починають скорочуватись в дикому, неконтрольованому ритмі, як скажені. Це не оргазм, це, сука, якийсь анальний припадок!!!

Але це тільки початок! Поки мій задній міст намагався колапсувати в самого себе, ця хвиля докотилася до переднього. І там… ТАМ БУЛО ЩЕ КРАЩЕ! Її пальці, наче досвідчений діджей, викрутили тумблер на максимум, і мій клітор, мій маленький відважний їжачок, вибухнув! Вибухнув не іскрами, не феєрверком, а, блядь, атомною бомбою!!! Світ (тобто чорнота) перед моїми заплющеними очима спалахнув білим, потім зеленим, потім фіолетовим. Я перестала відчувати її пальці, її голову на своїх стегнах, я перестала відчувати власне тіло!

Моя срака б’ється в конвульсіях, а моя пізда намагається її перевершити! Це як змагання двох епілептиків, хто кого перетрясе! Моє тіло вигинається, як у дівчинки з фільму «Екзорцист», мене трясе так, що я, здається, генерую достатньо енергії, щоб освітити невелике місто! Якби тільки було куди ту енергію передати!

З мого рота виривається звук, який важко назвати людським. Це щось середнє між сиреною повітряної тривоги, криком свині, яку ріжуть, і щасливим муркотінням дуже великого кота. «А-А-А-Х-Х-Р-Р-Р-ГИ-И-И-И-И-ИИИИ!!!!!»

Тряска поступово вщухає, залишаючи мене лежати розпластаною, безсилою, тремтячою масою, яка ледь-ледь дихає. Вона прибирає руки. Я відчуваю себе, як вичавлений лимон. Як пуста пляшка. Як анімешник після двадцятигодинного марафону «Наруто».

Аріандра тихо сміється. М’яко, задоволено.

— Ех, Марічко… — каже вона своїм медовим, тепер вже трохи хриплим голосом. — Ти така… така страсна. Навіть тут, в сингулярності, з тебе енергія пре, як з ядерного реактора.

Я роблю глибокий, тремтячий вдих. На відповідь сил майже нема, але треба тримати марку. Марку божевільної пророчиці-збоченки.

— Це… — ледве видавлюю я з себе, — це не пристрасть, кицько. Це… це зв’язок. З космосом.

— Зв’язок? — перепитує вона, погладжуючи моє стегно.

— Так. Коли два портали… передній і задній… відкриваються одночасно… вони створюють… кротовину. Між вимірами. Моє тіло — це просто провідник. Воно пропустило через себе енергію мільярдів зірок. І викинуло… сюди. Тому мене так трясло. Це… це був побічний ефект космічної телепортації душі. Смертне тіло не завжди витримує таке навантаження. Але воно… очищує.

Вона заворожено мовчить, переварюючи мою чергову геніальну порцію науково-езотеричної маячні.

— Космічна телепортація душі… — шепоче вона. — Як же це… красиво. Ти відчула зорі?

— Я, блядь, сама стала на мить надновою зіркою, — хрипло відповідаю я. — Тепер ти розумієш, чому мені так потрібен борщ? Треба відновити матеріальну оболонку. Інакше я просто розчинюся в цій чорній дірі і стану чистим духом. А хто ж тоді буде вводити в тебе перламутрове мило? Подумай про це.

Оргазмічний шторм минув, залишивши після себе приємну, розслаблену порожнечу і запах уявного борщу в повітрі. Ми знову пішли. Вкотре. Безцільно, без надії, просто переставляючи ноги в цій нескінченній, сука, чорноті. Я вже настільки звикла до цього стану, що мені здавалось, я так народилась — блукаючи в темряві за руку зі сліпою німфоманкою. Це стало моєю новою нормою.

І раптом… Щось змінилось.

Я першою це відчула. Легкий, ледь вловимий рух повітря. І запах. Незнайомий запах. Запах вогкої землі, мокрого листя і… і ще чогось. Озону. Як після грози.

Аріандра теж зупинилася, підняла голову.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона.

Я нічого не чула. Але я відчувала.

І тоді я побачила. Не світло. Ні. Я побачила сірий прямокутник. Він з’явився попереду, в темряві, ніби хтось прорізав у чорному оксамиті діру. Він ставав все більшим, яскравішим…

— Це вихід… — ледь вимовила я, не вірячи власним очам.

Ми кинулись туди. Не йшли, а бігли, спотикаючись, тримаючись одна за одну, як дві врятовані з тонучого корабля. І ми вивалились…

…на дах.

Під ногами був шорсткий, потрісканий руберойд. Над головою – бездонне, темно-сіре, затягнуте хмарами небо. Ні сонця, ні місяця. Просто сіра, розмита ковдра.

Я дивилась навколо, і моє серце калатало, як скажене. Це був дах багатоповерхівки. Нашого будинку. Але… але місто… воно було не таким. Всі будинки, що я бачила навколо, були старими, покинутими. Вікна вибиті, стіни потемнілі від часу. А між ними, крізь асфальт, пробивались величезні, дикі дерева. Плющ, схожий на зелені вени, обплітав цілі будівлі. Це було місто, яке природа почала забирати назад. Тихо, безшумно. Ні машин. Ні людей. Ні вогнів. Тільки сіре небо і шелест листя.

— Марічко, де ми? — її голос тремтів, вона міцно тримала мою руку, бо для неї нічого не змінилося – була темрява, і є темрява.

А я не знала, що відповісти. Моя теорія про чорну діру, про кінець світу, про інший вимір — все це зараз здавалося дитячим лепетом. Бо переді мною була… Вона.

Вона стояла біля краю даху, спиною до нас, і дивилась на мертве місто. Висока. Оголена. Її шкіра була білою, як молоко, а довге, зелене, як мох, волосся спадало до самих п’ят. Але це була не просто гола дівка. Вся її спина, руки, ноги… були вкриті блискучими, хромованими імплантами. Механічні сухожилля переплітались з живими м’язами. Замість лопаток у неї були складні, сегментовані крила, як у металевої бабки. З її голови тягнулися тонкі, схожі на антени, дроти.

Вона повільно обернулася. Її обличчя було прекрасним, але холодним, як у порцелянової ляльки. А очі… її очі світились м’яким, зеленим світлом з-під металевих повік.

Вона оглянула нас — мене, розхристану, в пом’ятій, заплямованій сукні, і Аріандру, що злякано притискалась до мене. Оглянула довгим, оцінюючим поглядом. Потім її губи, тонкі й бліді, скривились у ледь помітній, іронічній посмішці.

І вона сказала. Спокійним, мелодійним голосом з ледь чутним металевим відлунням.

— А хулі ви чекали?

«Хулі ми чекали?» — ці слова досі дзвенять у мене в голові.

Кібермавка. Блядь. Це єдине, що може описати ту істоту. Красива, смертоносна і, схоже, з охуєнним почуттям гумору. Я стояла, як вкопана, тримаючи за руку тремтячу Аріандру, і мій мозок, який вже пережив за цю ніч більше, ніж за все моє нікчемне життя, відмовлявся працювати.

То ми не в чорній дірі? І не в іншому вимірі? А в майбутньому? Чи в альтернативній реальності, де після війни світ перетворився на оце? На тихий, зелений постапокаліпсис, в якому гуляють кіборги-німфи? А наш коридор... той безкінечний коридор... що це, в біса, було? Портал? Тест? Глюк в матриці?

А Марічка? Та сука, що все це замовила? Вона знала про це? Вона спеціально відправила мене сюди? Вона — одна з них? Чи вона — ця кібермавка? Купа питань. Жодної, блядь, відповіді. Тільки іронічний погляд зелених, світлодіодних очей.

Одне я знаю точно. Моє життя з доставкою піци скінчилось. Попереду – розбиратись з цим новим світом. З його правилами. І його мешканцями. І з Аріандрою, яка досі, здається, думає, що ми в пентхаусі, і все ще чекає на свій ментальний борщ. Треба буде їй якось пояснити…

А ще треба буде дізнатися, що ця кібермавка знає про анальний фістинг і чи може вона вбудувати мені в сраку роз’єм для USB. Бо здається, в цьому новому світі мені знадобиться прокачати не тільки скіли брехні, але й власні портали. Бо якщо це майбутнє, воно має бути високотехнологічним. Навіть в дупі. І я дізнаюся. Я, блядь, все дізнаюся. Навіть якщо для цього доведеться ввести в себе не цеглу, а цілий термінатор. Гра тільки починається.

Кінець першої книги.