Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня

1 Про гобітів

Про гобітів у цій книзі йдеться частенько: з її сторінок читач багато довідається про їхній характер і трішки — про історію. Поглиблені ж відомості можна знайти у витягах із «Червоної книги Західного Узграниччя», оприлюднених під назвою «Гобіт». Переказану в них історію взято з початкових розділів «Червоної книги», які склав сам Більбо — перший гобіт, котрий прославився на цілий білий світ, — і назвав їх «Туди і Звідти», бо йдеться там про його подорож на схід і про повернення додому, — тобто про пригоду, завдяки якій усі гобіти згодом долучилися до непересічних подій Епохи, про яку розповідає наша книга.

Либонь, багато хто захоче дізнатися якнайбільше про цей дивовижний народ і про його витоки, а тим часом під рукою може просто не виявитися згаданої книги. Для таких читачів нижче наведено кілька найважливіших зауваг щодо гобітів і їхньої історії, запозичених із гобітського фольклору, а також уміщено стислі згадки про ту першу пригоду.

Гобіти — непоказний, але дуже давній народ, який колись був значно численніший, аніж тепер, адже любить мир, спокій і родючу оброблену землю: йому завжди найліпше велося на добре облаштованих і добре обжитих сільських теренах. Гобіти не розуміли, не розуміють і не люблять усіляких механізмів, складніших, приміром, за ковальські міхи, водяний млин чи ручний ткацький верстат, хоча з інструментами радять собі добре. Вони здавна уникали «Великого Люду» — так гобіти називають нас, — а тепер і поготів бояться та цураються його, тож зустріти гобіта нині дуже непросто. Гобіти мають чудовий слух і гострий зір, вони схильні до повноти й ніколи надміру не квапляться, зате рухи їхні зграбні та спритні. Ці істоти споконвіку опанували вміння нечутно і хутко зникати — на випадок, якщо представники Великого Люду, з котрими їм не хочеться перетинатися, мимохіть на них натраплять. Це вміння гобіти так удосконалили, що люди вважають його справжньою магією. Проте гобіти ніколи не вивчали жодної магії, а їхнє безшелесне зникання — наслідок винятково професійних навичок. Спадковість і вправляння, а також тісний зв’язок зі землею забезпечували передавання цих навичок із покоління в покоління, тому більшим за гобітів і неповоротким порівняно з ними расам годі досягнути такої вправності.

Представники народу гобітів — невеликі, менші за ґномів, себто не такі огрядні та кремезні, як вони, навіть якщо й не значно нижчі на зріст. А зріст гобіти можуть мати різний: від шістдесяти до ста двадцяти з гаком наших сантиметрів. Нині, проте, вони рідко виростають вищими за дев’яносто сантиметрів; але подейкують, що цей народ здрібнів, адже в давнину гобіти були значно рославіші. Якщо вірити «Червоній книзі», то Бандобрас Тук (Бикорева), син Ісумбраса Третього, був заввишки сто тридцять п’ять сантиметрів і міг їздити верхи на коні. В усіх гобітських хроніках згадано лише про двох славетних героїв минувшини, котрі перевершили його зростом; але про цю дивовижу мова в нашій книзі буде трохи згодом.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, власне, тут і йдеться, то вони у дні спокою та процвітання були веселим народом. Одягалися барвисто, бо особливо любили жовтий і зелений кольори, зате взуття носили рідко, бо ступні їхні мали товстошкіру підошву, а ще обростали густим кучерявим покровом, що дуже нагадував волосся, яке в них на головах і було зазвичай каштанове. Тому єдине ремесло, до якого гобіти зверталися дуже й дуже нечасто, — це шевство, а тим часом пальці рук у них були довгі та вправні, й ними вони виготовляли безліч різних потрібних і ошатних речей. Обличчя гобіти мали радше добродушні, ніж вродливі: широкі, ясноокі, червонощокі, з удатними до посмішок, а також до їжі та до питва вустами. І вони сміялися, їли та пили часто й зі знанням справи, бо ж у всі часи любили щирі жарти і шестиразові трапези (коли випадала така нагода). Були гостинні, обожнювали забави, а також подарунки, які й підносили від щирого серця і дуже радо приймали.

Цілком зрозуміло, що гобіти, незважаючи на своє пізніше відчуження, споріднені з нами: до того ж значно ближче, ніж ельфи чи навіть ґноми. Гобіти з давніх-давен розмовляли людськими мовами — щоправда, на свій лад, — і їм подобалося та не подобалося здебільшого те саме, що й людям. Одначе достеменно визначити ступінь нашої спорідненості нині вже нікому не до снаги. З’явилися гобіти ще у вікопомні Прадавні Часи, які давно минули й канули в забуття. Лишень ельфи досі бережуть хроніки про ті зниклі віки, проте їхні перекази стосуються переважно історії ельфів, а в ній нечасто знаходиться місце для людей, а для гобітів — і поготів. Утім, гобіти, вочевидь, не один рік прожили собі тихцем у Середземні, перш ніж про їхню присутність довідались інші народи. Зрештою, у світі, де роїться безліч усіляких дивних істот, ця маленька раса здавалася не надто й важливою. Проте у дні Більбо і Фродо, його спадкоємця, гобіти — зненацька й мимохіть — здобули і вагу, і славу, а ще похитнули задуми Мудрих і Великих.

Той час — Третя Епоха Середзем’я — нині теж давно став минулим, і кордони всіх земель геть позмінювалися; та гобіти, без сумніву, і тоді, й тепер мешкають на тих самих теренах: на північному заході Старого Світу, на схід од Моря. Про їхню первісну батьківщину відомостей не було вже у пору Більбо. Любов до вивчення будь-чого, крім родоводів, їм була майже не притаманна, проте декотрі члени давніх родів таки вивчали фамільні книги і навіть збирали розповіді ельфів, ґномів та людей про колишні часи і про далекі землі. Власні літописи вони почали вести лише після того, як оселились у Ширі, тож їхні найдавніші легенди ледве чи сягали далі за Епоху Мандрів. Утім, оці-от легенди, а також свідоцтва, збережені у властивих лише гобітам словах і звичаях, переконують, що вони, як і більшість інших народів, у далекому минулому перебралися на захід. Найдавніші їхні перекази трохи піднімають завісу над тими часами, коли гобіти мешкали у верхніх долинах Андуїну, між шатром Великого Зеленолісся й Імлистими Горами. Чому вони згодом наважилися на важкий і небезпечний перехід через гори в Еріадор — тепер годі сказати напевне. Гобітські ж перекази мовлять про зростання кількості людей, котрі мешкали на тих землях, і про тінь, яка впала на ліс, тож він потемнів і набув нової назви — Морок-ліс.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три окремі групи: власостопів, стурів і блідошкірів. Власостопи були найбільше смагляві, найменші та найнижчі з-поміж усіх, а ще вони не мали борід, а також не носили черевиків; їхні руки та стопи були акуратні й зграбні; оселялися власостопи переважно на височинах і на схилах пагорбів. Стури були найширші у плечах і найкремезніші, мали найбільші стопи та руки; селилися вони переважно на рівнинах і поблизу річок. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, були найбільш рославі та стрункіші за інших; вони любили дерева й лісисті місцини.

Колись давно власостопи мали багато спільного з Гномами і тривалий час мешкали біля гірських підніж. Вони перші вирушили на захід і, блукаючи Еріадором, дійшли аж до Вершини Вітрів, поки інші гобіти все ще жили в Дикому Краї. Власостопи були типовими та найбільш характерними представниками гобітського народу, до того ж, либонь, найчисленнішими. Вони були найкраще пристосовані до осілого способу життя і найдовше зберегли правічну звичку селитись у тунелях і в норах.

Стури тривалий час мешкали на берегах Великої Ріки Андуїн і найменше з-поміж гобітів уникали людей. Вони прийшли на захід слідом за власостопами, а згодом подалися за течією Шумноводої в південному напрямку, і чимало їх довго жило між Тарбадом і кордонами Смурних Земель, а вже потому стури знову рушили на північ.

Блідошкіри, найменш численні з-поміж трьох груп, були північною гілкою гобітів. Вони тісніше, ніж решта, зійшлися з ельфами, їх вирізняло радше чуття мов і пісень, аніж реміснича майстерність, і вони здавна воліли полювати, а не обробляти землю. Блідошкіри перейшли через гори північніше від Рівендолу і спустилися до ріки Сиводжерельної. В Еріадорі вони швидко змішалися з іншими родами, які прийшли туди раніше, проте були трохи хоробріші та більш схильні до ризику, ніж інші, відтак часто ставали очільниками чи ватажками кланів власостопів і стурів. Навіть у часи Більбо властиві блідошкірам риси були помітні у представників найбільших гобітських родин, як-от Туків і Господарів Цапокраю.

На західних теренах Еріадору, між Імлистими Горами та Горами Дюну, гобіти зустрілись і з ельфами, і з людьми. Там усе ще мешкали рештки народу дунедайнів — королів людей, котрі прийшли з-за Моря, з Вестернесу; вони швидко занепадали, й на землі їхнього Північного Королівства зусібіч насувалася пустка. Тож у тому краї було вдосталь простору для новоприбулих, і невдовзі гобіти почали оселятися там упорядкованими спільнотами. Більшість їхніх ранніх поселень у часи Більбо вже давно зникла й відійшла у забуття, проте одне з них — і перше, якому судилося стати важливим, — усе ще існувало, хоч і поменшало: воно розкинулось у Брі й у довколишньому Хет-лісі за якихось шістдесят верст[1] на схід од Ширу.

Без сумніву, саме в той ранній період гобіти створили власні літери та навчилися писати на кшталт дунедайнів, котрі й самі колись давно перейняли це мистецтво від ельфів. І якраз у той період гобіти забули всі мови, якими послуговувалися раніше, й відтоді та довіку розмовляли тільки загальною мовою (або вестроном, як її ще називали), поширеною в усіх королівських землях від Арнору до Ґондору та майже на всіх узбережжях від Бельфаласу до Дюну. Проте гобіти все-таки врятували від забуття кілька самобутніх слівець, оригінальних назв місяців та днів, і левову частку родинних імен.

Приблизно в той самий час із гобітських легенд народжується їхня історія, яку вони обчислюють роками. Адже якраз тисяча шістсот першого року Третьої Епохи брати-блідошкіри Мархо та Бланко виступили з Брі. Отримавши дозвіл від верховного короля Форноста[2], вони переправилися через буру ріку Барандуїн, ведучи за собою чимало гобітів. Перетнули Каміннодугий Міст, що був збудований у часи розквіту Північного Королівства, і заселили цілу землю потойбіч, між рікою та Далекими Схилами. Натомість од них вимагали тільки подбати про відбудову Величного Мосту і решти мостів та доріг, які сприяли швидкому пересуванню королівських гінців, а також визнати верховенство короля.

Так було започатковано літочислення Ширу, бо рік переходу через Брендівинну (так гобіти переінакшили назву тієї ріки) вважається Першим Роком Ширу, від якого вели відлік усіх інших дат[3]. Західні гобіти хутко прикипіли душею до своєї нової землі й осіли там, незабаром знову зникнувши з історії людей та ельфів. Визнавши верховенство короля, гобіти стали номінально вважатися його підлеглими, та насправді корилися тільки своїм правителям, котрі не втручались у події в зовнішньому світі. Під час останньої битви при Форності з Відьмацьким Володарем Анґмару вони вирядили на допомогу королю кільканадцять лучників чи, можливо, лишень ухвалили таке рішення, бо в жодній людській хроніці про це не згадано. Під час тієї війни Північне Королівство загинуло, тож земля, яку подарував гобітам король, перейшла в їхню цілковиту власність, і вони обрали з-поміж своїх ватажків Ватага, щоби сяк-так підтримувати владу короля, хоча його й не стало. Війни на тих теренах майже тисячу років їх не зачіпали, тож після Чорного Мору (37 р. за Л. Ш.) цей народ процвітав і множився, аж доки настала Довга Зима, а згодом і голод. Не одна тисяча гобітів загинула тоді, проте на ту пору, коли відбувалися події, які нас цікавлять, Дні Голоду (1158-1160) стали вже давнім минулим, а гобіти знову призвичаїлися до достатку. Земля їхня була родюча та лагідна, і, хоча вони застали її вже давно спустошеною, раніше її старанно обробляли, й колись там було чимало королівських господарств, полів зі збіжжям, виноградників і лісів.

Простягалися гобітські терени на двадцять шість миль від Далеких Схилів до Брендівинної та на тридцять дві милі від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти називали свій край Широм, маючи на увазі територію, на яку поширювалася влада їхнього Ватага, а також обшир із добре впорядкованими господарствами. Отам, у тому чарівному куточку землі, вони і провадили своє добре налагоджене ґаздівське життя, дедалі менше зважаючи на зовнішній світ (а у ньому тим часом почали прокидатися грізні почвари), доки взагалі дійшли до переконання, що спокій і достаток — це звичний стан речей у Середземні та що всі помірковані народи мають на них право. Гобіти забули чи знехтували ту дещицю знань про Охоронців, якою колись володіли, а також про нелегку працю тих, завдяки кому стало можливим мирне існування Ширу. Власне, гобіти завжди мали могутніх покровителів, але віддавна про це не згадували.

Жоден гобітський рід ніколи не був войовничий, не сварилися гобіти й поміж собою. У давні дні вони, звісно, були змушені якось виживати в небезпечному світі, проте в часи Більбо ті дні вже були прадавньою історією. Останньою битвою, що відбулася ще до початку подій, про які ми хочемо розповісти, — і єдиною, яка прогриміла на теренах самого Ширу, — була Битва за Зеленолуки, 1147 р. за Л. Ш., коли Бандобрасові Туку поталанило відбити навалу орків. Відтоді на гобітських землях пом’якшав навіть клімат, а вовки, які колись із приходом лютих білих зим забрідали туди з півночі, стали достоту бабусиними казками. Тож хоч у Ширі й зберігали певні запаси зброї, вона здебільшого слугувала оздобою: її вивішували на стінах над камінами чи виставляли в музеї у Міхоритові. Той музей відомий також як Дім метомів, адже все, з чого гобіти не мали безпосереднього зиску, проте шкодували викинути, вони називали метомом. Оселі їхні з часом перетворювалися на звалища таких-от метомів, із куп яких часто вибирали й подарунки, що переходили з рук у руки.

Хай там як, а затишок і спокій не позбавили цього народу дивовижної витривалості. Гобітів, якби хтось таке намислив, було важко виснажити чи вбити; вони палко й невтомно захоплювалися гарними речами, і головно, мабуть, тому, що могли, якби їх до того змусити, без тих речей обійтися. Гобіти зносили чорне горе, жорстокість ворога та лютування негоди з такою мужністю, що це вражало всіх, хто погано знав цей народ і не бачив далі за гобітські пуза та кругловиді обличчя. Хоча їх важко було роздратувати й вони ніколи не вбивали жодної живини заради задоволення, у безвихідному становищі гобіти ставали відчайдушно хоробрими і за потреби могли взятися за зброю. Вони хвацько стріляли — бо мали гострий зір і вправні руки, — використовуючи для цього не тільки лук та стріли. Якщо гобіт нахилявся, щоби підняти камінь, то слід було щодуху давати драла — про це добре знали всі звірі, які залазили куди не слід.

Між гобітів побутувала думка, що всі вони первісно жили в земляних норах, та й пізніше почувались у таких оселях найбільш затишно; проте з плином літ їм довелося призвичаїтись і до інших домівок. Утім, у часи Більбо в Ширі зазвичай тільки найбагатші та найбідніші гобіти зберігали стару норомешкальну традицію. Найбідніші жили в норах найпростішого типу: в таких собі земляних ямах із одним вікном чи й узагалі без нього; тим часом заможні гобіти споруджували для себе розкішні житла, а не просто землянки, як у давнину. Та сприятливі місця для великих і розгалужених тунелів (чи сміалів, як їх іще називали) знайти було не вельми легко, тож на рівнинах і в долах гобіти, розмножившись, почали будувати житла на поверхні землі. Власне, навіть і в горбистих місцевостях та в давніх селищах, як-от Гобітів чи Туківці, а також у головному місті Ширу — Міхоритові на Білих Схилах — було вже чимало споруд із дерева, цегли та каменю. Такі будівельні матеріали особливо полюбляли мірошники, ковалі, линварі, каретники та представники інших подібних ремесел; адже, маючи вдосталь придатних для життя нір, ці гобіти віддавна вміли споруджувати різні повітки і майстерні.

Звичку будувати садиби та ферми, подейкують, уперше набуло населення Мокви нижче за течією Брендівинної. Гобіти, котрі мешкали в тій частині Ширу, у Східній Чверті, були доволі великі й мали важкі ноги, а коли негода перетворювала землю на брудне місиво, вони взували ґномівські черевики. У тих гобітів нуртувало багато стурівської крові — це було добре помітно за щетиною, що густо росла на їхніх підборіддях. Ні у власостопів, ані у блідошкірів на обличчі не було і сліду борід. Мешканці Мокви та Цапокраю на схід од Ріки, який вони заселили згодом, прийшли до Ширу пізніше, здебільшого з далекого півдня, тож мали багато особливих імен і вживали чимало дивних слів, які годі було почути деінде у краї.

Будівничу справу, як і чимало інших ремесел, гобіти, ймовірно, перейняли від дунедайнів, хоча могли навчитися цього і безпосередньо від ельфів — наставників людей у дні їхньої юності. Бо ельфи Високого Роду на ту пору ще не покинули Середзем’я, а мешкали в Сірих Гаванях аж ген на заході та в інших, ближчих до Ширу, місцях. Три давні-предавні ельфійські вежі бовваніли на Вежових Пагорбах по той бік західних узгранич Ширу. Коли світив місяць, вони сяяли вдалині. Найвища з-поміж них стояла найдалі, одна-однісінька на зеленому кургані. Гобіти зі Західної Чверті оповідали, що з верхівки тієї вежі можна побачити Море, проте жоден із них ніколи не піднімався на неї. Власне, мало хто з них узагалі коли-небудь бачив Море чи плавав по ньому, а ще менше поверталося звідти, щоби про нього розповісти. Більшість гобітів навіть до річок і до невеликих човнів ставилася з глибокою осторогою, бо вправних плавців серед них теж було обмаль. Що довше існував Шир, то рідше його мешканці спілкувалися з ельфами, а згодом гобіти почали боятися Світлого Народу та сторонитися тих, хто мав із ним до діла. А Море стало для гобітів страхітливим словом, символом смерті, тому вони відвернули обличчя від пагорбів на заході.

Хоча будівельне ремесло і прийшло до них від ельфів чи від людей, але гобіти застосовували його на власний розсуд. Веж вони не споруджували. Оселі їхні були зазвичай довгі, присадкуваті й зручні. Найдавніші з тих осель були, щонайбільше, наземними подобами сміалів, мали покрівлю зі сухої трави чи зі соломи або ж дах із дерну та злегка опуклі стіни. Проте такий вигляд житла був притаманний Ширу раннього періоду, а відтоді гобітські домівки помітно змінилися, вдосконалені з допомогою знарядь, запозичених у ґномів або винайдених самими гобітами. Та головною і незмінною особливістю їхньої архітектури було те, що її творці надавали перевагу круглим вікнам і навіть круглим дверям.

Будинки та нори ширських гобітів були переважно великі, й жили в них великі родини (парубкування Більбо та Фродо Торбинів було однією з багатьох їхніх виняткових рис, — а ще однією, до прикладу, була їхня дружба з ельфами). Іноді, як-от родини Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Брендідім, багато поколінь родичів жило разом у злагоді (принаймні відносній) в одному прабатьківському домі з багатьма тунелями. Хай там як, а всі гобіти були істотами клановими і дбали про збереження родинних зв’язків. Малювали довгі та детальні родоводи з незліченними розгалуженнями. Коли маєш справу з гобітами, важливо пам’ятати, хто кому доводиться родичем і в якому коліні. У цій книзі неможливо було б зобразити родове дерево бодай найважливіших для нас членів значних родин того часу, про який ідеться в наведених тут розповідях. З генеалогічних дерев наприкінці «Червоної книги Західного Узграниччя» можна було б укласти окрему невелику книгу, проте усі, крім гобітів, вважали б її неймовірно нудною. Самі гобіти завжди насолоджувалися такими переписами, якщо вони були доладні: їм подобалося мати книги, в яких ішлося про відомі їм речі — до того ж, викладені чорним по білому та без жодних суперечностей.

2 Про люлькове зілля

Є ще одна варта згадки дивовижна особливість, віддавна притаманна гобітам, — дивовижна звичка: вони залюбки втягували або вдихали через глиняні чи дерев’яні люльки дим з тліючого листя рослини, яку називали люльковим зіллям, або просто листком (імовірно, то був якийсь різновид махорки). Витоки цього особливого звичаю — чи то пак «мистецтва», як полюбляли називати його самі гобіти, — огортає густий покров таємниці. Усе, що вдалося дізнатися про його давню історію, зібрав воєдино Меріадок Брендіцап (згодом — Господар Цапокраю), а тому що й він сам, і люлькове зілля із Південної Чверті відіграють неабияку роль у викладеній нижче історії, тут доречно процитувати його зауваги зі вступу до «Травознавства Ширу».

«Це, — твердить він, — єдине мистецтво, яке ми з цілковитим правом можемо вважати нашим винаходом. Коли гобіти вперше спробували палити люльку, не відомо: в усіх легендах і сімейних переказах ви неодмінно натрапите на згадки про це, бо ширський народ віками курив різноманітні трави: хтось міцніші, а хтось легші. Проте з усіх тих оповідей постає єдиний висновок: Тобольд Сурмач із Довгодолу в Південній Чверті за часів Ісенґріма Другого, себто приблизно 1070 року за літочисленням Ширу, перший виростив у своєму саду справжнє люлькове зілля. У тій місцині досі виготовляють найліпше доморощене зілля, й особливий попит мають ті його сорти, які нині звуться Довгодільський лист, Старий Тобі та Південна зоря.

Про те, як саме Старий Тобі надибав цю рослину, ніде не згадано, бо він не посвятив у це нікого, навіть коли лежав на смертному одрі. Тобі добре знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він частенько бував у Брі, хоча кудись далі за Шир, певна річ, ніколи не заходив. Отож, цілком можливо, що він дізнався про цю рослину саме у Брі, де вона й донині росте на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що саме вони вперше в історії викурили люлькове зілля. Авжеж, вони постійно твердять, ніби робили все раніше за народ Ширу, який називають „колоністом“, але щодо зілля, гадаю, їхні претензії таки мають логічні підстави. Бо той факт, що саме від брійців мистецтво куріння справжнього зілля в минулі століття перейшло до ґномів та деяких інших народів (блукачів, чарівників) чи також до мандрівників, котрі й тепер вештаються туди-сюди, минаючи стародавнє перехрестя, вже й справді не викликає сумнівів. Колискою та осердям цього мистецтва, відтак, слід визнати „Брикливий поні“ — старий заїзд у Брі, який із незапам’ятних часів належав роду Кремени.

Та все одно спостереження, зроблені під час багатьох подорожей на південь, переконали мене, що люлькове зілля не є типовою рослиною нашої частини світу, а дісталося на північ із пониззя Андуїну, куди, гадаю, його первісно привезли з-за Моря люди з Вестернесу. Зілля цього вдосталь росте в Ґондорі, причому там воно густіше та вище, ніж на півночі, де на нього годі натрапити в дикому стані: любить воно лише теплі захищені місцини на кшталт Довгодолу. Люди Ґондору називають його п’янкий ґаленас і цінують лише за аромат квітів. З тієї землі його, напевно, й занесли сюди Зеленшляхом котрогось із багатьох століть, що від приходу Елендила збігли до наших днів. Але навіть дунедайни Ґондору визнають за нами право вважати, що саме гобіти перші натоптали цим зіллям люльку. Чарівники, й ті не додумалися до такого, доки цього не зробили ми. Між іншим, один мій знайомий чарівник пристрастився до нашого мистецтва дуже давно і набув у нім не меншої вправності, ніж у всьому іншому, до чого брався».

З Про устрій Ширу

Шир складався з чотирьох частин — із Чвертей, про які вже йшлося: Північної, Південної, Східної та Західної. А вже ті поділялися кожна на кілька племінних земель, які й досі носили назви місцевих шляхетних родів давнини, хоча на час, про який ідеться в цій історії, ті назви вже поширилися далі, а не лишень у відповідних племінних землях. Майже всі Туки й дотепер жили в Тукокраї, та щодо багатьох інших родів (приміром, Торбинів та Бофинів) це вже не справджувалося. Поза межами Чвертей були Східне (Цапокрай, с. 174) і Західне Узграниччя, приєднане до Ширу в 1452 р. за Л. Ш.

Можна сказати, що в Ширі на той час не було «уряду» в тому сенсі, до якого ми звикли. Родини самі давали раду власним справам. Більшість часу гобіти присвячували вирощуванню харчів і їхньому поїданню. Та щодо всього іншого вони були зазвичай щедрі й нежадібні, а також невибагливі та скромні, тож маєтки, ферми, майстерні й невеликі ринки зберігали незмінний вигляд упродовж поколінь.

Традиція вшановувати верховного короля Форноста (або ж Північграда — так називали його гобіти), що розкинувся на північ від Ширу, звісно, збереглась. Одначе короля не було вже майже тисячу років, і руїни королівського Північграда встигли добряче порости травою. Та гобіти, згадуючи про дикий народ і про всіляку нечисть (як-от тролі), любили висловлюватися, що ті дикуни «не чули про короля». Адже саме стародавньому королю приписували гобіти встановлення всіх важливих для них законів, яких вони зазвичай дотримувалися добровільно, бо ж то були — так твердили гобіти — і правічні, й справедливі Правила.

Правда й те, що родина Туків тривалий час була надзвичайно впливовою, бо вона кілька століть тому успадкувала (від Староцапів) право обирати з-поміж своїх членів Ватага, тож очільника Туків відтоді завжди величали цим титулом. Ватаг головував на гобітському вічі, був капітаном ширських військових зборів і гобітських армій. Але збори та віча скликали тільки в разі нагальних потреб, яких давно вже не виникало, тож і ватагування перетворилося насамперед на звичайну данину традиції. До родини Туків, однак, й надалі ставилися з особливою повагою, бо вона залишалася численною та дуже багатою, і саме в ній у кожному поколінні народжувалися гобіти зі сильним характером і з особливими звичками, ба навіть гобіти — шукачі пригод! Останні дві риси, проте, здобувалися радше на поблажливість (щодо багатіїв), аніж на схвалення загалу. Та звичай величати голову роду шанобливим «Тук», за потреби додаючи до імені порядкове число (приміром, Ісенґрім Другий), не втратив чинності.

Єдиним справжнім посадовцем у Ширі був на той час Голова Міхоритова (а водночас і Ширу), котрого обирали кожні сім років на Вільному Ярмарку на Білих Схилах у літні, себто в особливий день посеред літа. Одним із небагатьох обов’язків Голови було очолювати бенкети під час ширських свят, які відбувалися через однакові проміжки часу. Крім того, на Голову покладали повноваження Старшого Поштаря та Головного Ширифа[4], тож він керував іще й Вістовою Службою та Сторожею. Ці служби були в Ширі єдиними, та вістові були значно численніші, й роботи їм перепадало набагато більше, ніж сторожі. Бо, хоча не всі гобіти були письменні, ті, хто все-таки знався на грамоті, постійно писали листи всім своїм друзям (і окремим родичам), до яких не могли дістатися за час пообідньої прогулянки.

Ширифами гобіти називали своїх охоронців порядку, та це був дуже приблизний відповідник цього фаху. Жодної уніформи вони, певна річ, не носили (про таке взагалі ніхто не відав), за винятком хіба що одного пера в кашкеті, та й насправді були радше вартівниками огорож, аніж поліціянтами, бо частіше мали справу зі заблудлою звіриною, ніж із порушниками громадського спокою. Цих охоронців порядку для Внутрішніх Справ на цілий Шир було всього дванадцять: по три в кожній Чверті. Трохи численніший загін — залежно від потреби кількість його членів змінювалася — набирали для «обходу кордонів», аби впевнитися, що жоден сторонній — ані малий, ані великий — не став надто надокучливим.

На час, коли розпочалася наша історія, дозорців (так їх іще називали) значно побільшало. Адже звідусіль без угаву надходили скарги та звістки про дивних осіб й істот, котрі вешталися поблизу ширських кордонів чи навіть перетинали їх. То була певна ознака того, що не все так спокійно на білому світі, як, на думку гобітів, мало би бути й нібито завжди було: за винятком часів, описаних у прадавніх легендах і переказах. Однак мало хто зважив на цей знак, і навіть Більбо ще не уявляв собі, що він віщує. Шістдесят років минуло, відколи він вирушав у свою незабутню подорож — цей гобіт постарів уже й за мірками своїх одноплемінників, котрі з однаковою імовірністю могли дожити чи не дожити до ста літ. Але неабияке багатство, з яким він повернувся з тих мандрів, цілком очевидно, нікуди не зникло. Лишень-от, скільки точно його залишилося — цього Більбо не розкривав нікому, навіть своєму улюбленому «племінникові» Фродо. А ще Більбо ретельно зберігав таємницю персня, якого він знайшов.

4 Про віднайдення Персня

У «Гобіті» розповідається, що одного дня до дверей Більбо підійшов могутній чарівник, Ґандальф Сірий, а з ним — тринадцять ґномів. Власне, то був ніхто інший, як Торін Дубощит, королівський нащадок, із дванадцятьма своїми супутниками-вигнанцями. Без перестанку дивуючи цим самого себе, Більбо вирушив із ними одного квітневого ранку 1341 року за ширським літочисленням у виправу по велике багатство — до ґномівських скарбниць Королів під Горою, що попід Еребором у Долі, далеко-далеко на сході. Виправа та завершилась успішно: дракона, який охороняв скарбницю, було знищено. І хоча до того, як мандрівники здобули скарб, устигла прогриміти Битва П’яти Армій, загинув Торін і було здійснено чимало славетних діянь, той загін ледве чи ввійшов би до подальшої історії чи заслужив би на щось більше, ніж на коротку нотатку в довгих анналах Третьої Епохи, якби не принагідний «випадок». На високому перевалі в Імлистих Горах, яким гурт мандрівців прямував до Дикого Краю, на них напали орки; і сталося так, що Більбо на деякий час заблукав у темних орківських копальнях глибоко попід горами, а там, у марних спробах наосліп відшукати шлях, його рука намацала перстень, що лежав на долівці одного з тунелів. Більбо поклав персня собі до кишені. Тоді це здалося йому просто щасливою випадковістю...

Силкуючись знайти вихід, Більбо доти спускався в гірські надра, доки далі вже йти стало просто нікуди. В кінці одного тунелю розкинулося далеке від світла холодне озеро, і там, на скелястому острові серед води, жив Ґолум. То було невелике огидне створіння: воно плавало маленьким човном, загрібаючи воду великими пласкими стопами, й вистежувало сліпу рибу своїми мутними вологими очима, а тоді ловило її довгими пальцями та поїдало сирою. Ґолум їв будь-яку живину, навіть орків, коли йому траплялось упіймати котрогось із них і задушити без боротьби. Він володів таємничим багатством, яке потрапило до його рук багато віків тому, коли він іще жив на світлі — золотим перснем, що робив того, хто його носив, невидимим. Того єдиного персня він тільки й любив — свого «Безцінного», і лише з ним розмовляв — навіть тоді, коли не тримав його при собі. Зазвичай Ґолум переховував перстень у безпечній норі на острові й брав його зі собою тільки тоді, коли полював чи вистежував орків у копальнях.

Можливо, якби Ґолум зустрівся з Більбо, маючи той перстень на пальці, то відразу й накинувся би на непроханого гостя; та персня в нього не було, а гобіт, натомість, тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меч. Отож, аби виграти час, Ґолум викликав Більбо на Гру в загадки, сказавши, що, коли загадає таку загадку, якої Більбо не зможе розгадати, тоді він уб’є його і з’їсть, а коли переможе Більбо, тоді Ґолум виконає його бажання: проведе до виходу з тунелів.

Гобіт знав, що безнадійно заблукав у темряві й не міг ані просуватись уперед, ані вертатися назад, тож він пристав на виклик, і вони загадали одне одному чимало загадок. Урешті, Більбо таки переміг, радше завдяки щасливому випадку (так знову могло здатися), ніж власній кмітливості: підшукуючи нову загадку для суперника, він замислився і, несподівано натрапивши рукою на знайдений раніше перстень, скрикнув: «Що це у мене в кишені?» Ґолум відповісти не зміг, хоч і тричі намагався.

Щоправда, Наділені Владою не одностайні щодо того, чи було це останнє запитання просто «запитанням», чи таки «загадкою» — відповідно до суворих правил Гри; проте всі погоджуються, що Ґолум, прийнявши його та намагаючись відповісти, зв’язав себе власного обіцянкою. А Більбо наполіг, аби той дотримав слова якнайшвидше, бо здогадався, що ця слизька істота може виявитись облудною, хоча такі обіцянки вважалися священними й у давнину їх не боялися порушувати лише найпідліші мерзотники. Та після тривалого самотнього життя у пітьмі Ґолумове серце зчорніло, в ньому оселилася підступність. Він утік од Більбо й поквапився на свій острів, який був неподалік серед темних вод і про який гобіт нічого не відав. Там, думав Ґолум, лежить його перстень. Облудник був голодний і сердитий, але знав: щойно з ним буде його «Безцінний», жодною зброєю його вже не злякаєш.

Одначе персня на острові не виявилося: він зник; Ґолум утратив його. Від лементу того створіння спиною Більбо пробігли мурашки, та він іще не розумів, що трапилось. А от Ґолум здогадався, нехай і запізно. «Що це у нього в киш-ш-шенях?» — верескнув він. Зелені вогники зблискували в його очах, коли він поспішав назад, аби вбити гобіта й повернути собі «Безцінного». Більбо вчасно збагнув небезпеку і кинувся навмання тікати проходом угору, чимдалі від води; і тоді його знов урятував «випадок». Біжучи, гобіт запхнув руку до кишені — й перстень тихенько заслизнув йому на палець. І саме тому Ґолум пробіг повз Більбо, не помітивши його, й подався натомість вартувати вихід, аби «злодій» не втік. Гобіт обережно йшов слідом за ним, а Ґолум тим часом лаявся та розмовляв сам зі собою про свого «Безцінного». Це базікання врешті розкрило для Більбо правду, й пітьму перед ним осяяла надія: йому до рук потрапив дивовижний перстень, і то був його шанс утекти від орків і від Ґолума.

За якусь часину вони спинилися перед невидимим отвором, що провадив до нижніх брам у копальнях на східному схилі гір. Там Ґолум сторожко завмер, принюхуючись і дослухаючись, а Більбо боровся зі спокусою порішити ворога мечем. Одначе жалість зупинила гобіта, і хоча він привласнив персня, на якого єдиного покладав надію, проте не хотів, аби той допоміг йому вбити цю нещасну істоту, котра перебувала, до того ж, у програшному становищі. Урешті-решт, зібравши докупи всю свою мужність, Більбо перестрибнув через Ґолума в пітьмі й помчав проходом донизу, переслідуваний сповненими ненависті й відчаю криками ворога: «Злодій, злодій! Торбин! Ми ненавидимо його довіку!»

Цікаво, що спершу Більбо розповів своїм супутникам зовсім іншу історію. Він сказав, що Ґолум пообіцяв йому подарунок за перемогу в Грі, а коли подався по той подарунок на острів, то з’ясував, що його скарбу не стало — магічного персня, якого колись давно йому теж подарували на день народження. Більбо здогадався, що його знахідка — це саме той зниклий перстень, а в Грі він переміг, отже, подарунок усе одно належить йому. Гобіт був у скрутному становищі, тож нічого не сказав про перстень Ґолумові, змусивши того показати йому шлях до виходу як винагороду замість подарунка. Саме цю версію подій було викладено в мемуарах Більбо, і, здається, він ніколи не змінював її особисто, навіть після Ради в Ельронда. Такою та історія, вочевидь, і потрапила до первісної редакції «Червоної книги», до кількох її копій і до витягів із неї. Проте чимало копій містить і правдиву розповідь (альтернативний варіант), перенесену туди, безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, які обоє дізналися правду, хоча, здавалося, не бажали змінювати нічого з того, що старий гобіт записав власноруч.

Одначе Ґандальф од самого початку не йняв віри першій історії Більбо та без угаву допитувався в нього про перстень. І чарівникові таки вдалося витягти з гобіта правду наполегливими розпитуваннями, через які їхні стосунки певний час були дуже напружені. Проте Ґандальфові залежало на тому, щоби її знати. Хоча він і не сказав цього Більбо, проте для чарівника стало важливим і тривожним знаком те, що порядний гобіт враз надумав усіх обдурити — це-бо суперечило звичкам Більбо. Хай там як, а вигадка з «подарунком» була просто гобітською примхою. Її підказав Більбо — він зізнався у цьому — підслуханий шепіт Ґолума: той і справді кілька разів назвав перстень своїм «подарунком на день народження». Це Ґандальфові також здавалося дивним і підозрілим; але, як ми дізнаємося зі сторінок цієї книги, тієї загадки він не міг розгадати ще багато років.

Подальші пригоди Більбо тут ледве чи варто описувати розлого. З допомогою персня він утік від орків-вартових і наздогнав своїх супутників. Під час тієї виправи гобіт не раз користувався перснем — здебільшого для того, щоби допомагати друзям; але він приховував це від них так довго, як тільки міг. Повернувшись додому, Більбо ніколи та ні з ким не говорив про свій скарб, хіба що з Ґандальфом і з Фродо, тож ніхто інший у Ширі не знав про існування персня, — принаймні так гадав собі Торбин. І лише Фродо показав він свою розповідь про Подорож, яку взявся описувати.

Меч свій — Жало — Більбо повісив над каміном, а дивовижну кольчугу — подарунок ґномів, знайдений у драконовій скарбниці, — позичив музеєві, тобто Дому метомів у Міхоритові. А от старий плащ і той капелюх, який він носив під час мандрів, Більбо зберігав у комірці в Торбиному Куті. Що ж до персня, то ця річ, нанизана на міцний ланцюжок, завжди лежала у нього в кишені.

Більбо повернувся до своєї оселі в Торбиному Куті 22 червня на п’ятдесят другому році життя (1342 р. за Л. Ш.), й у Ширі не відбулося нічого вартого уваги, аж доки пан Торбин почав готуватися до святкування свого сто одинадцятого дня народження (1401 р. за Л. Ш.). З того моменту і розпочинається наша Історія.

Зауваги щодо ширських літописів

Наприкінці Третьої Епохи та роль, що її гобіти відіграли в непересічних подіях, які призвели до входження Ширу до складу Возз’єднаного Королівства, розбудила в них посилений інтерес до власної історії; тож було зібрано та записано багато переказів, які до того передавалися головно з уст в уста. Дедалі більше родин цікавилося також і подіями в Королівстві загалом, а багато хто почав вивчати стародавні перекази та легенди. До кінця першого століття Четвертої Епохи в Ширі вже діяло кілька бібліотек, у яких зберігалося чимало історичних книг і літописів.

Найбільші книгозбірні містились, імовірно, в Попідвежівцях, у Великих Сміалах і у Бренді-домі. Наведений тут опис подій кінця Третьої Епохи взято здебільшого з «Червоної книги Західного Узграниччя». Це вкрай важливе для історії Війни за Перстень джерело отримало свою назву від того, що тривалий час зберігалось у Попідвежівцях — у рідному краї Світлочадів, Наглядачів Західного Узграниччя[5]. Первісно то був приватний щоденник Більбо, що його він узяв зі собою до Рівендолу. А вже Фродо повернув до Ширу і його, і ще багато списаних нотатками клаптиків паперу. Відтак упродовж 1420-1421 років за Л. Ш. сам Фродо заповнив його сторінки власною розповіддю про Війну. Вкупі зі щоденником — імовірно, в одній червоній скриньці — зберігалися три поважні томи, оправлені в червону шкіру, що їх Більбо вручив Фродо як прощальний дарунок. До цих чотирьох томів на Західному Узграниччі було додано п’ятий, що містив коментарі, генеалогії та різноманітні додаткові матеріали про гобітів — членів Братства.

Оригінальна «Червона книга» не збереглася, та свого часу з неї встигли зробити чимало копій (особливо з першого тому), щоби ними могли послуговуватися нащадки дітей пана Семвайза. Проте на найважливіший примірник чекала інакша доля. Він зберігався у Великих Сміалах, але був написаний у Ґондорі (ймовірно, на прохання Переґрінового правнука) та завершений 1592 року за Л. ПІ. (172 р. Ч. Е.). Той, хто переписував його на півдні, додав таку примітку: «Фіндеґіл, королівський писар, завершив цей твір IV 172 р.» Це — точна в усіх деталях копія Ватагової Книги з Мінас-Тіріта, яка, натомість, була копією, виконаною на прохання Короля Елессара з «Червоної книги періаннатів», і цю копію приніс Ватаг Переґрін тоді, коли він IV 64 р. повернувся до Ґондору.

Отже, Ватагова Книга була першою копією «Червоної книги» й містила багато такого, що згодом пропустили або ж не вберегли інші переписувачі. У Мінас-Тіріті до неї додали анотацію та зробили в ній багато виправлень, які стосувалися головно назв, слів і цитат ельфійськими мовами; сюди ж долучили скорочений варіант тих частин «Сказання про Араґорна й Арвен», які не ввійшли до розповіді про Війну. Вважають, що автором тієї детальної розповіді був Барагір, онук Намісника Фарамира, а постала вона невдовзі після смерті Короля. Проте Фіндеґілова копія є найважливішою з огляду на те, що вона єдина містить повний текст «Перекладів із ельфійської», які виконав Більбо. Виявилося, що ці три томи є майстерною та вченою працею, для написання якої між 1403 і 1418 роками Більбо скористався всіма доступними йому в Рівендолі джерелами: і «живими», і писемними. Проте Фродо цими томами користувався рідко, адже в них ішлося майже винятково про Прадавні Часи, — тому й тут про це не згадуватимемо.

Тому що Меріадок і Переґрін очолили великі родини та водночас підтримували зв’язки з Роганом і з Ґондором, саме бібліотеки в Цапограді й у Туківцях містили багато таких матеріалів, які не ввійшли до «Червоної книги». У Бренді-домі було чимало праць про Еріадор і про історію Рогану. Декотрі з них склав чи розпочав писати сам Меріадок, хоч у Ширі найбільшої слави зажили його «Травознавство Ширу» та «Річні календарі», на сторінках яких він обмірковував спорідненість календарів Ширу та Брі з календарями Рівендолу, Ґондору й Рогану. Також він написав короткий трактат «Давні слова та назви у Ширі», в якому особливу цікавість викликали виявлені подібності між мовою рогіримів і такими «ширськими слівцями», як метом, та давніми елементами топонімів.

Книги, які зберігались у Великих Сміалах, цікавили ширців менше, проте були важливішими для загальної історії. Жодної з них не написав сам Переґрін, натомість він і його наступники зібрали чимало рукописів зі спадщини писарів Ґондору. Здебільшого то були копії стислих переказів історій і легенд, пов’язаних із Елендилом та з його нащадками. Лише тут, у Ширі, можна було знайти багато всілякого матеріалу щодо історії Нуменору та появи Саурона. Імовірно, саме у Великих Сміалах із використанням джерел, які зібрав Меріадок, було впорядковано «Літописання»[6]. І хоча дати там часто наведено приблизні (особливо стосовно Другої Епохи), воно все одно заслуговує на увагу. Цілком можливо, що Меріадок отримував допомогу й інформацію з Рівендолу, куди не раз навідувався. Там, попри те, що Ельронд відплив за Море, ще довго жили його сини та нечисленний високоельфійський народ. Кажуть, туди після відплиття Ґаладріель переселився Келеборн, але ніде немає записів про той день, коли він нарешті вирушив до Сірих Гаваней, а разом із ним полишив світ і останній живий спогад про Прадавні Часи Середзем’я.