Відтепер я – твій меч

Пролог

Сивий, згублений віком, старий схилився над пергаментом, старанно виводячи каліграфічну в'язь. Виснажене зморшкувате обличчя скрасила легка посмішка, що виражає невагомий смуток. З-під пера народилися слова:

"Благословенні землі Таридата, оспіваного у віках. Великий народ, що живе заповідями Бога і Отця нашого Тарида і брата його Азіта. Багаті, щасливі люди, обласкані світлом Святого слова, від гір Фуградських на півночі та сході до морів Ширамських на заході та півдні. , родючі землі, щедрі народи і мудрі правителі, об'єднані єдиною вірою.Запорукою цієї єдності — Біла Цитадель жерців-ченців, що несе Святе слово, і Червона Цитадель жерців-войовників, що зберігає кордони від варварських набігів через гір.Дві могутні імперії просторах Таридата, ставши непорушним заслоном: Рагард — непрохідними лісами і могутніми воїнами півночі, Мадерек — спекотною пустелею і невтомними вершниками півдня.На стику двох імперій, під їх невсипущим захистом, туляться крихітні королівства-князівства.Елегією протікають дні і ночі королів та принців, ось уже дві з половиною тисячі років народжуючи казки…"

Літописець на мить прикрив очі, ніби уявляючи те, про що пише, перо знову пройшло по паперу:

"Чарівні казки про прекрасних принців і принцес, врятованих цими самими принцами. Адже як воно завжди виходить? Жила одна принцеса, і було у неї чотири брати. Але напав злий ворог, всіх повбивав і взяв прекрасну принцесу в полон. так, прекрасний принц, ворогів усіх знищив, полонянку звільнив, закохався-одружився, і жили вони довго і щасливо.

Старий перечитав написане, ще раз усміхнувся, скомкав пергамент і пробурчав:

— Тільки зовсім не казка вийшла. І точно не про "довго та щасливо". Наша оповідь про справжнє, наша оповідь про короля.

На новий аркуш лягли нові рядки.

Сідерім, рік 2540

— На щастя, рідна, близнюки завжди на щастя, — Ердар Сідеримський схилився до дружини, цілуючи у верхівку. Мала подяка за двох здоровеньких немовлят. І нехай питання успадкування давно вирішене, нехай ці двоє стали четвертим і п'ятим у черзі на трон крихітної держави, але король був щасливий. Він бачив добрий знак у тому, що королева народила близнюків.

— Не інакше як до звеличення країни, — усміхнувся лікар.

Новонародженого принца було названо воістину королівським ім'ям Садар, що з мадерекського прислівника означало "Божественний мечник", принцесу ж назвали Сейдар - "Прославлена ​​богом".

Жителі Сідеріму відрізнялися від найближчих сусідів-імперців. Мадерани, діти пустелі, були чорноволосі та чорноокі, їх шкіру давно висмуглило пекуче сонце. Сидеріани нещодавно жили високо в горах, і до підніжжя переселилися лише три століття тому після сильного землетрусу, що зруйнував поселення вщент. Світловолосі та світлоокі, вони більше були схожі на сіверян, хоч і були корінними жителями півдня з його традиціями та звичаями. Від суворих вільних вітрів маленькому народу залишилося лише місто у невеликій долині. І гордість. Найближчі сусіди — такі ж невеликі королівства-князівства — посміювалися над горцями, мовляв, чого пишуться, не імперія ж, але сидеріани продовжували наполягати на невиправданій пишноті, щоразу нарікаючи дітей все більш химерними іменами. Королівське подружжя не залишилося осторонь традиції, що склалася, вдаючи,

Природа зіграла з близнюками злий жарт. Втім, такий жарт вона провертає майже з усіма різностатевими двійнятами. З раннього віку стало зрозуміло, що принцу Садару дістався м'який і чуйний характер, ніжні риси обличчя і миролюбність, тоді як Сейдар ввібрала в себе, здавалося, весь войовничий дух гірського народу і, не в приклад братику, звикла до ратної справи з молодих нігтів. Звичайно ж, принца теж муштрували, але він завжди програвав сестричці, аж надто грізної, як для дівчинки. І все ж таки брат із сестрою були настільки схожі, що розрізняли їх лише завдяки довгій косі Сейдар, яка не сміла зрізати волосся за звичаями свого народу.

Сидеріани спокійно прийняли те, що у майбутньому король Ердар пророкував обом близнюкам місце воєводи королівства. Одне на двох. Він свято вірив у те, що розділяти дітей не можна. Коли дівчинці виповнилося вісім років, і правителі сусідніх земель почали засилати сватів, бажаючи поріднитися з Сидеримом, король відкинув усі пропозиції, сказавши, що дочка його особлива, і тільки брат їй зможе вибрати нареченого, але не раніше, ніж сам стане дорослим. Чи то не подумав правитель, що до того віку ніхто не зацікавиться принцесою, чи свідомо прирікав дівчинку на самоту. Можливо, так оберігав дівчинку, розуміючи, що вона виросте далеко не красунею, а продавати з політичних причин єдину дочку не хотів.

— Не плач, Садаре, я з тобою, — сестра тримала брата за руку, поки йому перев'язували чергову садна, отриману на тренуванні.

— Я не плачу. Але краще ти стала б мною.

— Можу стати твоїм мечем, — усміхнулася дівчинка, натякаючи на те, що завжди поставала на його захист.

Мадерек, рік 2549

Надривний плач немовля порушив тривожну тишу імператорської опочивальні. Зітхання полегшення вирвалося в небагатьох присутніх. Виснажена багатогодинними важкими пологами імператриця змогла відкинутися на подушки, відпочиваючи. Імператор вимучено посміхнувся. Третій принц своєю появою завдав багато клопоту. Літній палацовий лікар стомлено схилився над дитиною, надтріснутим голосом підтвердивши: хлопчик. І раптом схлипнув.

— Лікарю, щось не так? — тривожно спитав імператор.

- Все не так. Прокляття, — тремтячим голосом відповів старий, розвернувшись до повелителя і показуючи новонародженого, що замовк. Снігово-біле волосся найтоншим пухом покривало голову немовляти. Рубиново-кривавими сполохами на блідому дитячому личку фарбувалися очі.

Стародавнє прокляття увійшло до імператорського палацу, примушуючи тих, хто зібрався в опочивальні, зіщулитися від передчуття біди, яку завжди несли з собою немовлята-альбіноси. Недоторканні – так їх називали. Мало кому з них вдавалося вижити, ніхто не наважувався вирощувати таку дитину. Але все ж таки це не дитина селянина, а принц, син правителя Мадерека: його не викинеш в яру помирати. Імператриця закрила обличчя долонями, тихо заскуливши. Імператор шумно видихнув. Біда прийшла, коли не чекали.

— Нікому не торкатися дитини. Я зможу навернути прокляття на благословення. Мені потрібний той, хто понесе немовля, — впевнено пролунав голос жерця, єдиного, хто не розгубився і не злякався побаченого.

- Я старий. І якщо так треба, то я помру, щоб врятувати імперію від прокляття, — надламано промовив лікар, він-то встиг доторкнутися до немовля, що принесло лихо.

— Ти справді зможеш це зробити, Кирите? — хапаючись за надію, тихо спитав імператор.

- Так зможу. Старий з дитиною підуть за мною. Цей хлопчик… стане порятунком для імперії, — жрець різко розвернувся, рукою подав знак лікареві слідувати за ним і вийшов із опочивальні.

Розділ перший

Сідерім, рік 2565

Гар підриває легені. Зруйнована столиця догоряє у вогні пожежі. Загарбники мародерствуют всюди, куди можуть дотягнутися їхні хижі лапи, що вкинули місто в руїни. Стінання і плач навколо: тих, що вижили, уганяють у рабство, поранених залишають помирати, дітей відривають від батьківських тіл. Сидерим упав. Чорно-жовтими стерв'ятниками миготять всюди мундири та плащі загарбників. І лише останнім, здається, непорушним оплотом варто на смерть єдиний воїн, упершись спиною в колону зруйнованого палацу.

Останній воїн Сідеріма. Він стоїть попри все. Злі сльози викреслюють доріжки на потемнілому від кіптяви обличчі. Місто не просто захопили, його спробували стерти з лиця землі, обрушивши стінобитні гармати на будинки, вогнем пожежі поглинаючи все, що залишилося після руйнувань. Більшість загарбників або повернулися в табір, або грабують руїни, що димляться. Лише невеликий загін все ще бореться, намагаючись здолати останнього захисника столиці. Але він вартий. Відмахується мечем шалено, шалено. Він поранений, кров забруднила білий одяг, що вказує на те, що воїн королівської крові. Всупереч розуму, всупереч смерті він стоїть, бореться, сумуючи за загиблою країною, що загинула сім'ї. Лише сльози дозволяє собі воїн, розуміючи йому не перемогти. У неусвідомленій люті, він намагається продати своє життя якомога дорожче, прихопивши з собою більше ворогів.

Він прибув надто пізно, місто вже впало. Загін молодого воєводи, що повернувся з далекої експедиції, не зміг переламати ситуацію, але ліг з доблестю, захищаючи свого командира. І тепер тому, хто вижив, залишилося лише люто відмахуватися мечем від ворогів, що навалилися скопом, наповнюючи кожен удар клинка злістю і відчаєм. Битися, незважаючи на те, що більше немає країни, столицю знищено, всю королівську родину вбито. Битися. Не дивитися на дим згарищ, не думати про марність і нерозсудливість власної відваги, власного розпачу. Вкладати у кожен випад всю безвихідь і безглуздість останньої битви.

На мить воїн завмер, дивлячись поверх ворожих голів. Дике кінське іржання змусило і нападників відволіктися від бою. Мить. І величезний вороний жеребець перемахнув через них, різко зупинившись на п'ятачку перед останнім сидеримцем. Мить. І сильна рука вихопила воїна з-під вістрі пік і мечів, піднімаючи над ними, сідаючи на спину дикого, здавалося, некерованого коня. Все сталося настільки швидко, що захисник Сідеріма не встиг зрозуміти, усвідомити, чи не привиділося йому все це... і лише та сама міцна рука, що висмикнула з пазурів неминучої загибелі, дала зрозуміти — не привиділося. Всаджений майже на шию коня перед сідлом, воїн спробував розглянути, хто ж цей невідомий рятівник і чи він взагалі рятівник. Білий чепурний плюмаж стікав з верхівки шолома по плечу на яскраво-блакитний плащ. Забрало приховувало обличчя, але біло-синіх фарб достатньо, щоб зрозуміти - він не з ворожого табору. Але хто?

- Хто ти? — спробував спитати сидеримець, поки вороги, що розгубилися від такої зухвалості, перегруповувалися, готуючись до нападу на вершника, що вкрав їхній законний видобуток.

— Скажи, що ти даси за свою перемогу, за своє життя, за свою помсту? - пролунало замість відповіді.

- Всі!!! — розпач воїна настільки великий, що він ладен був схопитися навіть за примарну надію.

- Тоді... хто я? — і з цими словами незнайомець вийняв клинок із піхов. Ефес дворучника ліг у долоню лівої руки так, ніби власник не помічав ваги зброї. Мить - і біло-блакитна смерть увірвалася в ряди ворогів, змітаючи їх зі свого шляху без розбору з такою швидкістю, що супротивники просто не встигали захищатися, падаючи під лезом меча.

- Ти... бог війни? — здивовано спитав воїн.

— Відтепер я твій меч.

- Мій... меч? Тоді убий їх усіх! — вигукнув сидеримець, впадаючи в істерію від того, що відбувається. І захоплення столиці, і бій, і загибель його особистого загону, який спізнився на добу і не встиг допомогти обороні, і поява несподіваного рятівника — все це змішалося в думках, голова пішла кругом. Єдине, що він розумів, що знав, так це жагу до знищення ворогів, які посміли розорити його країну, вбити його родину і винищити народ. Лють правителя закипала лавою в жилах останнього спадкоємця, кидаючи в нерозсудливість.

- Усіх! До єдиного!

— Як скажеш, мій пане, — незнайомець притис сидеримця до себе міцніше, величезний меч блиснув широким лезом над білим пір'ям плюмажу, і вороний жеребець, схрапнувши, поніс вершників на ворога.

Синьо-білий смерч на вугільно-чорному коні летів вулицями зруйнованого міста. Якщо хтось із ворогів і встигав підняти зброю, відволікшись від грабіжництва, то все одно запізнювався. Тяжка сталь дворучника обрушувалася так блискавично, наче це легка шабля, а не майже двометровий меч.

Табір гідеріан, які напали на Сідерім, знаходився за містом, де менше трупів, менше гару, диму. Жеребець, що вилетів майже на вершини вартових, дав свічку, але керований твердою рукою вершника, який вчасно перехопив узду, заспокоївся, нервово переступаючи з ноги на ногу, витоптуючи струм перед воїнами, що наїжалися списами.

- Стояти! — заревів з-за спин командний голос. На гнідом коні вперед вартових виїхав полководець. Принаймні, про такий високий чин свідчив пишний султан на шоломі, який можна носити лише високородним.

— Стояти, хіба не бачите, він мадеранін і, судячи з білого на блакитному, королівської крові. Ви з імперією війну вирішили почати? — гаркнув той, хто виїхав на воїнів. Ті принишкли, але вершини не прибрали. Полководець підняв брову і, підсліпувато жмурячись, глянув на вершника на вороному коні. І озлоблено сплюнув.

— Гей, мадеранін, хоч ти й королівської крові, раз дозволяєш собі носити біле, але сидеримський ублюдок — наш, так що віддай його і провалюй своєю дорогою. Це не твоя війна.

— Чого ти хочеш, пане мій? — спитав той, кого назвали мадераніном, як і раніше, притискаючи спадкоємця до себе.

— Вбий їх усіх, я рішень не міняю, — сердито прошипів сидеримець, показуючи рукою на табір гідеріан.

Шпори вп'ялися в боки жеребця, і той повторно дав свічку, зриваючись у кар'єр. Синьо-біла смерть продовжила свою стрімку криваву ходу, і першою полетіла додолу голова полководця. За мить табір перетворився на вулик, що гудить, у який налили води. Ворона звірюга перемахувала через намети, немов це низький тин, що ніякої перешкоди не створює. До коня і вершник, для якого вороги, що збігаються з усіх кінців табору, суперниками не були. Він не бився, він убивав.

- Вбити виродка! І щеня сидеримського на додачу! — принц Гідера, який очолював похід на Сідерім, вилетів зі свого намету і навіть встиг схопитися в сідло, коли зловісний дворучник злетів над його головою.

- Зупинись, Розяче! — сталь з глухим стукотом зіткнулася з палицею, якою перегородив шлях смерті ще один несподіваний учасник подій, що розгорнулися. На білосніжному коні сидів старий, одягнений у сліпучо-білі шати, з моложавим, не збородженим зморшками обличчям. Срібло сивини прибрано в низький пучок, перехоплений такою ж білою стрічкою на рівні лопаток. Вершник наче світився весь, і від цього світла різало очі. Присутні миттєво впізнали його. Та й як можна не впізнати Верховного жерця Мадерека, отця Кирита?

— Відійди, Кирите, інакше й ти помреш, — глухо відповів рятівник спадкоємця зруйнованого королівства.

— Вражаючий, я прошу, — жрець шанобливо схилив голову.

Сидеримець же притис долоню до рота, намагаючись не дихати, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається і хто цей таємничий рятівник, перед яким схиляє голову навіть Верховний жрець Мадерека, найбільшої з імперій, отець Кирит, який не виявляє такої поваги навіть імператору. Неприємний холодок пробіг по спині воїна, коли почув, як знімається шолом. Боявся озирнутися, боявся подивитися на того, до кого Верховний звертається з проханням, а не наказує.

— Прокляття! — і тепер уже рот долонею закрив принц Гідера, жахнувшись. — Та нехай він забирає цього сидеримського щуренка, такий кінець його днів мене влаштує, — пробурмотів він собі під ніс.

Захиснику Сидеріма здалося, що від занепалого довкола гнітючого мовчання в нього встало волосся дибки. Гідеріани дивилися злякано, а хтось і зловтішно косився на воїна, немов доля бути вбитим у битві або потрапити в полон набагато краще за ту, що зараз сиділа за його спиною у вигляді вершника в біло-блакитному одязі. І лише жрець дивився з жалем, навіть якоюсь скорботою. Розлютивши коротке світле волосся, спадкоємець Сидеріма загарчав, відганяючи страх, і різко обернувся.

Біле, острижене до плечей волосся обрамляло зовсім ще юне обличчя. Майже дитина, лише риси загострені суворістю воїна. Тонкі яскраві губи примхливою гадюкою фарбувалися на обличчі. Він ніби був не від цього світу, той, кого жрець назвав Разючим. І лише коли сидеримець глянув у його очі, то зрозумів. Зрозумів одразу все і пошкодував, що не помер. З-під таких же білих, як і волосся, вій кривавим сполохом уперто горіли очі. Альбінос.

— Недоторканний? — воїн завмер, щойно прошепотів це слово.

— Кирит, чому я маю відступити? — не приглушений забралом голос звучав так само тихо і хрипко.

— Вражаючий, такого наказу імператор не давав. Нам не потрібна війна з Гідером, — стомлено зітхнув жрець. Було очевидно, що він уже встиг намучитися з недоторканним.

— Мені нема справи до імперії і до Гідера, і до тебе. Я слухаюсь лише пана, — він убивав слова в землю кілками. Не кожен з ним наважився б посперечатися, дивлячись на це впертість і пам'ятаючи, як він володіє мечем.

- Пане? І хто ж твій пан? Хіба не імператор? — здивувався Кирит. Всі довкола мовчали. Втручатися в розмову цих двох не ризикнули навіть обидва принца ворогуючих сторін, звичайні ж воїни взагалі воліли тихенько задкувати, прагнучи забратися подалі як від проклятого, так і від "чаклуна страшного", як часто іменували жерця простолюдини.

- Мій пан зараз зі мною. Як він накаже, так і вчиню, — Разючий притиснув до себе сидеримця настільки міцно, що той закашлявся, намагаючись вдихнути.

- Зрозуміло. Хм, не так я планував твій шлях, Разючий, та гаразд, уже нічого не вдієш, — жрець перевів погляд. — Принце Садаре, накажіть йому відступити. Ваша країна розорена, я розумію, спрага помсти вирує у вас. Але що ж потім? Я, отче Кирите, гарантую вам і всім сидеріанам, які підуть за вами в імперію, повну недоторканність до того моменту, поки ви не ухвалите рішення щодо своєї країни, — він обернувся до гідеріаніна: — Вас же, принц Зерієт, прошу покинути ці землі , вони вам не належать з права переможця. Інакше воювати вам доведеться із імперією.

Гідеріанін сплюнув. Вибирати не доводилося. Як би там не було, але і Сідерім, і Гідер — лише два крихітні міста-королівства на відшибі світу. А світом править саме імперія, і вступити з нею у війну — підписати смертний вирок своїй країні. Без шансів.

— Схоже, вибір у мене невеликий. Адже від таких пропозицій не відмовляються? — сидеримець трохи прийшов до тями або, швидше, просто вимкнув зайві почуття та емоції, залишивши голий розум. Потім він багато разів проживатиме цей божевільний день. Але зараз він пильно вдивлявся в жерця, і якби той звернув увагу, то, напевно, зміг би помітити, як гарячково працює думка того, кого щойно назвали Садаром.

На підходах до Сидерима загін Садара та Сейдар зіштовхнувся з ворогом і прийняв бій. Побачивши, як упав брат, розлючена принцеса помахом меча зрубала косу, що заважає, і сміла загін ворога, очоливши контратаку.

— Ось ти й стала мною, — Садар слабкою рукою провів по остриженому волоссі сестри.

Воїни мовчали, дивлячись, як скорботна принцеса оперезалася братом мечем і підняла його стяг, схиливши голову біля похоронного вогнища. Вона вже знала: на Сідеріма напали. Потрібно поспішати. Не довезти їй тіло до батьківського палацу, врятувати сам палац і короля, і братів. Вона летіла вночі. Вона поспішала.

- Ваша високість…

В очах ворогів вона стала принцом. Звичайно, будь-який із загону чи придворних вмить розпізнав би в лютому воїні принцесу: вона й на зріст нижче Садара, та й у плечах уже, але більше нікому сказати про те, що Сейдар зайняла місце брата. Не прагнула, лише взяла його меч і стяг на знак пам'яті і скорботи. І жрець звернувся до неї, порахувавши чоловіком. Не впізнав у шаленому воїні дівчину, розумно припустивши, що бачить перед собою молодшого принца. Ніхто не спитає, куди зникла принцеса, швидше за все, загинула разом із усім сімейством. Залишився лише принц Садар. Сейдар чудово розуміла: залишаючись собою, не зможе відродити королівство, не зможе покарати винних. А їй цього хотілося, поклик крові гордого народу стукав у скронях, палив серце. Але... занадто швидко знайдеться той, хто візьме наслідну принцесу за дружину, тим самим привласнивши землі Сідеріма. Її й питати не особливо будуть, становище не те. І лише коли Кирит назвав її Садаром, — побачила шлях, яким піде. І все одно, якою ціною. Не їй у свої двадцять п'ять жалкувати, що не буде сім'ї та чоловіка, не буде в неї дітей. Вона зреклася себе — жінки, поклавши всі бажання на вівтар відновлення держави. Яка різниця, чим їй доведеться заплатити за це? Прокляття недоторканних? Не страшно. Тепер вона одна за всіх. Тепер вона спадкоємець Сідеріма, майбутній король. А королі не вміють жалкувати за втраченими бажаннями, сумувати за нездійсненими дівочими мріями. поклавши всі бажання на вівтар відновлення держави. Яка різниця, чим їй доведеться заплатити за це? Прокляття недоторканних? Не страшно. Тепер вона одна за всіх. Тепер вона спадкоємець Сідеріма, майбутній король. А королі не вміють жалкувати за втраченими бажаннями, сумувати за нездійсненими дівочими мріями. поклавши всі бажання на вівтар відновлення держави. Яка різниця, чим їй доведеться заплатити за це? Прокляття недоторканних? Не страшно. Тепер вона одна за всіх. Тепер вона спадкоємець Сідеріма, майбутній король. А королі не вміють жалкувати за втраченими бажаннями, сумувати за нездійсненими дівочими мріями.

— Що ж, брате, твоє бажання здійснилося. Як він там сказав? Цілком підходить. Відтепер я твій меч, Сидеріме.

Розділ другий

— Кожен, хто торкнеться тебе, помре.

— Тому що я проклятий?

— Ні, бо ти вб'єш будь-кого, хто посміє торкнутися тебе. І лише один із усіх, хто живе, зможе стати твоїм паном.

— Я зрозумів, учителю. Я сам оберу його.

Генерал Кассим намагався переварити те, що сталося за день, пробуючи розібрати в умі те, що нашарувалося, збилося в купу розрізненою мозаїкою. І тепер належало викласти фрагменти смальти так, щоб побачити цілісну картину. Повернення з Фугради від першого дня було неспокійним. Воїни, яких молодий імператор виділив у супровід отцю Кириту, помітно занервували, коли жрець повернувся з високогірного монастиря не один, а разом із біловолосим червонооким хлопцем. По обличчю — хлопчисько хлопчиськом, хоча назвати його дитиною язик не повертався. Рослий, широкоплечий, у зміїстих рухах, незважаючи на міцну статуру, прозирала така грація, що будь-який більш-менш досвідчений воїн зрозуміє — небезпечний противник. Ось тільки ставати супротивником цього молодика ніхто й не намагався. Нехай він і молодий, навіть занадто, але тавро проклятого, що несе смерть, читалося у незвичній зовнішності. Недоторканний. І цим сказано все. Багато хто ще пам'ятав народження третього принца. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти – це саме він, безіменний принц імперії Мадерек. І якщо вірити у календарі, то йому зараз шістнадцять років. Зовсім пацан ще. Ось тільки риси обличчя настільки загострені, що можна дати всі двадцять, а то й більше. Якщо не знати, хто він такий. Касім знав.

За шлях від Фугради до Сідеріма трохи вдалося приструнити супровід: все ж таки воїни, а не дівиці: досить пояснити, що якщо не торкатися Разящого — такого бажання ніхто й не відчував — прокляття ні на кого не обрушиться. Власне, тому дорога видалася генералові відносно спокійною, хай і напруженою. Самі неприємності почалися саме після прибуття до Сідеріму. Зруйноване війною крихітне королівство палало руїнами, стогнання і плач долинали звідусіль, де виднілися бодай жалюгідні залишки житла. Гідеріани не просто захопили країну — вони її знищили, наче це була їхня справжня мета. Так землю не завойовують. На витоптаних кіньми, вигорілих, густо политих кров'ю полях, ще довго нічого не виросте. Не заради території Гідер пішов війною. Про причини Кассиму думати не хотілося: він воїн, а чи не сановник.

Столиця міста-держави палала в згарищі так само, як і прилеглі до неї околиці, що складаються з невеликих селянських поселень. Генерал лише зверхньо скривив губи — настільки крихітні країни викликали в ньому почуття жалості. А от Розящий несподівано підвівся на стременах, потягнув повітря ніздрями і задоволено примружився. Воїнів не злякати виглядом руйнувань і смертей, але цей… Схоже, недоторканний відверто насолоджувався тим, що бачив, що відчував.

— Я чую… як відчайдушно б'ється твоє серце. Адже ти не помреш, ти не можеш померти. Чекай! - глухо промовив Розячий. Перші слова за всі дні шляху. І не встиг генерал щось зробити, не встиг Кирит чинити недоторканного, як той пришпорив свою моторошну конягу і понісся алюром до зруйнованого міста, з якого долинали відгомони битви.

Касім не встигав більше за подіями, які помчали колесом, що зірвалося під гору. Уривчасте миготіння того, що відбувається. Чи не половина армії Гідера, що була при захопленні Сидеріма, покладена мечем Разящего. Один. Людина. У голові генерала не вкладалося те, що одна людина здатна на таке. Так, це не імперське військо, а й цих жалюгідних провінціалів набралося кілька сотень. І шістнадцятирічний молодик запросто викосив їх, навіть не забруднивши кров'ю плащ, розмахуючи мечем у лівій руці, наче це легкий палаш, а не важкий дворучник. Враження таке, що Разящего чи не з пелюшок навчали битися з переважаючим за чисельністю ворогом.

— Він… неможливий, — похитав головою Кассим після того, як принц Гідера звернув табір і відбув геть несолоно хлібавши через втручання жерця.

— Я казав покійному імператорові, що зверну прокляття на благословення. Хіба хтось мріяв в імперії, що в неї з'явиться такий захисник? — примружився у відповідь Кирит. Як би тихо він не говорив, голос все одно брязкіт, видаючи служителя бога Тарида.

Ніч опустилася на затихаючий табір. Випалені землі Сидеріма залишилися позаду. Загін супроводу, що розташувався біваком, відпочивав. Викроївши кілька хвилин спокою, генерал вирішив пройтися околицями, щоб трохи осмислити те, що сталося. Блиск невеликого озера, що виднівся у світлі місяця, через яке і було обрано місце для привалу, манив Кассима своєю тишею і віддаленістю. Табір розміщувався майже за двадцять хвилин ходьби від води, оскільки ночувати поруч — воювати з комарами, а воїни не навчені боротися проти такого дрібного й капосного супротивника.

Присутність у загоні супроводу як недоторканного, а й спадкоємця знищеної країни всерйоз турбувало того, кому імператор доручив безпеку цього підприємства. Генерал помітно нервував, тому і вважав за краще прогулятися, щоб заспокоїти тривоги і постати перед підлеглими знову крижаною брилою, подаючи приклад стриманості та самовладання.

І саме самовладання відмовило генералу, коли він наблизився до води… та так і завмер, прикриваючи рота долонею. Його вперше мало не знудило від запаху крові. Ні, Касім був досвідченим воїном, хоч і молодий для свого чину. За двадцять років військової служби тридцятип'ятирічний генерал встиг побачити й не таке. І все-таки щось неприємно скукожилось у його грудях від побаченого. Ймовірно, він потрапив до самого початку… страшного ритуалу. Ніяк інакше Кассим було позначити собі те, що відбувалося березі між Разючим і принцом Садаром.

Акуратно розрізаний на клапті одяг принца валявся ганчір'ям біля ніг, а недоторканий вістрям клинка виводив таємні руни на грудях Садара, спина якого вже була поцяткована тайнописом. Принц лише стискав міцніше кулаки, піднявши обличчя до неба. З-під нігтів, що впивалися в долоні, сочилася кров, згущуючи запах, що виходив з глибоких ран. Стиснувши зуби, Садар мовчав. Жодного звуку не вирвалося зі стиснутих губ. Разящий проводив пальцем по кривавих рунах, втираючи якийсь порошок, нашіптуючи щось настільки тихо, що генерал не міг почути цих слів, та й не прагнув чути, здивовано вперши погляд у закривавлену спину принца.

Закінчивши з рунописом, Разящий потяг принца в озеро. Садар зашипів, коли холодна вода полилася з долонь недоторканого до його ран. І все ж таки він не закричав, хоч порізи не просто по шкірі — клинок розполосував м'язи. Загоюватимуться довго, шрами залишаться назавжди. Кассим дивився як заворожений, не сміючи відвести погляд — Разючий все робив настільки вивірено і відточено, наче все своє коротке життя присвятив подібним ритуалам. І все-таки генерал ледве не скрикнув замість Садара, коли недоторканий, підхопивши бранця, якого кликав паном, під коліна... Ні, Кассим не раз ставав свідком насильства, в тому числі і мужоложства, і нерви у нього міцні, але через те, що відбувалося між цими двома, хотілося кричати. І не відвести погляду, не піти. Запах крові, змішаний із чимось солодкуватим, впивався в ніздрі,

— Генералу не треба це бачити, — тихо прошелестів Киритив голос; зазвичай дзвінкий, він звучав зараз незвично глухо. М'яка долоня заплющила очі Кассима.

- Чому? Чому?.. чому?.. — несамовито шепотів генерал, не розуміючи, чому це видовище вивертає його навиворіт, тоді як він бачив і жорстокіші речі.

— Бо це саккар. Можна сказати, магія разючих. Не магія, але річ премерзка. І краще ніколи не бути присутнім при їхніх ритуалах, інакше можна зомліти, — тихо відповідав жрець, обдаючи зривається диханням шию Кассима, але все ж таки намагаючись поцупити його від берега якнайдалі. Брехав. Він сам не розумів, у чому полягають ці ритуали, але простіше списати на невідоме, аніж нарватися на нові питання з боку вояки.

— Що… що це було? — хрипів генерал, опинившись на безпечній відстані від берега: там, де, мабуть, відлуння ритуалу не відчувалося. Кассим упав навколішки і намагався віддихатися, марно пробуючи сфокусувати очманілий погляд, чому жмурився, розплющував очі й мотав головою. Жрець залишився на ногах, упираючись рукою в дерево, щоб не піти за генералом на траву, і теж важко переводив подих.

— Я не знаю точно, але смію припустити, що це був ритуал, яким Разячі позначають своїх власників, — Кирит все ж таки сперся спиною на стовбур дерева і сповз додолу, поступово приходячи до тями.

- Власників?! Він кличе його своїм паном, так. Але… принц Садар гірший за раба! Хіба з паном поводяться… так?! — Касім був шокований настільки, що майже кричав. Все ж таки йому дісталася досить сильна доза саккара, і тіло все ще трясло як у лихоманці.

— Ви такі молоді, генерале. А Садар – молодець. Швидко зрозумів, що до чого. Все просто, дорогий Кассим, є меч, є піхви. І якщо воїн не здатний вкласти меч у піхви, то володіти цим мечем не вартий, — криво посміхнувся жрець.

— Прокляття, жрець, я не молодик жовторотий, нехай ніколи не ділив ложі з чоловіком, але точно знаю — ніякого подвигу в цьому немає, — заздряв Кассим, не отримавши відповіді, яка б його задовольнила.

— Помиляєтесь, генерале. Адже це ритуал. Принц витримав таку біль, що вам і не снилося. Вдихати саккар — і то небезпечно для самопочуття, а коли його втирають у рани... І навіть не скрикнув. Я не знаю, що саме роблять Разючі, натомість бачив тих, хто не пережив такого ритуалу. Точніше, бачив їхні понівечені трупи. Хоча й не знав, що ритуал передбачає сполучення. Хм, або я чогось упустив, або цей Розящий вніс свої поправки, — Кирит віддихався, позбавивши груди від задушливого запаху зілля і, вставши на ноги, простяг руку Кассиму, пропонуючи підвестися з колін.

— Прийняти меч у піхви? — саркастично посміхнувся генерал, розуміючи двозначність цієї фрази.

— Саме так, генерале Кассиме, — жрець посміхнувся м'яко… і якось так, що в генерала ледве не підкосилися ноги.

Рани не поспішали гоїтися, правда Разючий сам бинтував Садара і стежив за пов'язкою, виявляючи майже неспокій і стриману турботу. Під час ритуалу він навіть не спромігся здивуватися з того, що тіло принца — дівоче. Так, під одягом непомітно, постійні тренування розширили плечі, зробили руки нехай і не такими мускулистими, як у бувалих воїнів, а й жіночими їх більше не назвати. Підсмажений пес, а не дівчина, від жіночих форм залишилися лише натяки, що легко приховуються одягом і, тим більше, обладунком. Недоторканний не питав, Сейдар мовчала, вирішивши раз і назавжди, що відмовляється від самої себе і ніколи не нарікає. І стала братом навіть у своїх думках, примірявши якщо не обличчя його, то хоча б міміку та жести: на відміну від сестри, Садар частенько посміхався, любив жартувати і завжди виглядав безжурно. Стримана, навіть похмура, Сейдар заснула, майже померла,

Прислухаючись до говорок, принц дізнався, що проклятому лише шістнадцять, і він молодший за самого принца на дев'ять років, а не на чотири-п'ять, як здалося спочатку. Зрозумівши це, Садар зашипів від злості. Хлопчик. Нехай недоторканний, але лише хлопчик. Після першої ритуальної ночі були й інші, менш тортурові і піднесені. І спадкоємцю залишалося лише гарчати від безсилля, стримуючи слово, що віддасть усе, дозволяючи білобрисій чудовиську гвалтувати його знову і знову, розуміючи, що стерпить, мовчить, але ніколи не простить зневаженої гордості. Поступово між воїнами поповзли пошепки, від яких у Садара вовна на загривку вставала дибки.

— Дивись, їде, як ні в чому не бувало. Чи зручно сидіти у сідлі цій підстилці проклятого? — долинуло до вух Садара. Рука мимоволі сіпнулася до піхв... яких немає. І все ж голова кривдника полетіла з плечей, зрубана блискавичним мечем. Вражаючого.

- Навіщо ти це зробив? — прошипів принц, стаючи схожим на розлюченого тхора, розуміючи, що він би викликав на поєдинок зломового солдата, воліючи здобути перемогу в чесному бою, а не так розмахувати з наскоку мечем, не давши можливості оборонятися. Шипіти на цього божевільного вже входило у звичку.

— Мій пан хотів смерті цієї людини і потягнувся за мечем. Я – твій меч, пане, – рівним голосом відповів Разючий. Садар замовк, не знаючи, що на це можна відповісти. По-своєму недоторканний мав рацію — принц хотів змити кров'ю завдану образу. генерал, що настиг на шум, смачно вилаявся, від досади сплюнувши. Отець Кирит окинув загін таким поглядом, що мало не зрівняв воїнів із землею, і сказав:

— Кому дороге життя — той притримає мову.

Після цього випадку всі притихли, і щоб там не носили в думках солдати, але вимовляти вголос не наважувалися, боячись навіть косо дивитись у бік принца Садара.

Розділ третій

— Тому ти й обрав жінку своїм власником, що важливо… ліжко?

— Ліжко, як ти це називаєш… хм, ні, не важливо, просто це єдине, через що я відчуваю себе живим.

— Але ти кличеш себе мечем і сам себе вважаєш зброєю, тоді навіщо?

— Меч має бути живим, інакше він — не більше ніж шматок сталі. І ще, Разячі вбивають жінок, з якими ділять ложе.

- Мене ж не вбив.

— То ти мій пане, тебе завжди встигнеться.

- Хлопчик. Тупий безголовий хлопчик.

Мадерек, рік 2565

— Скажи, Кирите, невже ти хотів зробити імператора власником цього меча? — Касім недобре примружився, дивлячись на жерця.

— Дурні в тебе думки, генерале. Імператор чистий і непорочний, навіть якщо в нього гарем із тисячі наложниць. Ні, я сам планував стати власником Разящого, таким чином забезпечивши його відданість імперії. Хоча не пам'ятаю, щоб подібне згадувалося в описі ритуалу, — усміхнувся жрець, відповідаючи дзвінким голосом, від якого генерал мимоволі скривився. Проте голоси служителів Тарида відрізнялися зайве "дзвіночковим" тембром.

— І тебе не кривить від думки, що цей недоторканний зробив би з тобою?

— У жодному разі. Це не має значення, я ж жрець, мені все одно, що станеться з моїм тілом. Нас цьому навчають. Майже так само, як недоторканних навчають бути зброєю.

— А вони всі такі величезні? Для шістнадцятирічного хлопчика Разючий крупний, не знаходиш? Не багато дорослих чоловіків можуть зрівнятися в ньому, а він ще, мабуть, росте, — поцікавився генерал. Очевидно, його турбувало те, що молодик чи не на півголови вище за самого Кассима, а той уже коротенькою зовсім не вважався.

— Так, вони такі. Вимахують під два метри і плечі широчені. Їх же беруть немовлятами в "навчання" і тягнуть спеціальною дибою, та ще й годують чимось особливим, щоб кістки були міцними. От тільки виживають мало хто з цих дітей, — пояснив жрець.

Кавалькада в'їхала під склепіння воріт Мадри — столиці Мадерека. Копити коней, що йшли вулицями величезного багатого міста, зацокали по камінню бруківки. Садар скривився. Порівняно з цією громадою Сидерим виглядав жалюгідним селом. Гордість спадкоємця була зачеплена. Він сам здивувався, що в нього ще залишилася ця гордість. Позбавлений спадщини, народу, країни, честі, здавалося, принц повинен змиритися зі своєю долею і стати покірною мовчазною іграшкою шаленого проклятого хлопчика, для якого не існувало цінностей, принаймні тих, що дорогі і зрозумілі звичайним людям. І все ж, дивлячись на пишність імперської столиці, на її світлі будинки з міцного дорогого каменю, пишні храми і багаті палаци вельмож, принц Садар міг думати лише про те, як повернеться у своє зруйноване, стерте з лиця землі королівство і відродить його. Відбудує, звівши таке саме неймовірне місто. Ні, він не думав про завоювання, лише хотів повернути те, що належить по праву. За правом народження. Сейдар чи Садар — не має значення — як не крути, але справжній правонаступник короля по крові не самозванець. Отже, країну треба повернути у законне володіння. Повернути і піднести на таку висоту, щоб ніхто більше не наважився ступити з мечем у руках на землю Сидеріма.

Перлина пустелі, Мадра, розкинулася на передгір'ях північних відрогів Зальмекського хребта. Місто притискалося до високих скель, від чого захищати його ставало набагато простіше: у гори ворог не полізе, і напади звідти чекати не доводилося, якщо й вирішить хтось вторгнутися, то лише з боку пустелі, а там ворог, як на долоні. Завдяки такому розташуванню головне місто Мадерека було справді неприступним. Південна імперія процвітала, з кожним роком збільшуючи свою міць та вплив на світову політику, значно потіснивши останнім часом свого споконвічного суперника — Рагарда. Рагардці обурювалися подібними змінами, але вступати у відкрите протистояння з Мадереком поки що остерігалися, воліючи нацьковувати між собою прикордонні дрібні королівства, які є своєрідним буфером між ними. Більш відкрито Рагард виступав у торговельній війні, значно завищуючи ціни більшість продуктів, яких потребували майже всі південні країни. Обрушуючи вартість металів настільки, що імператору Мадереку доводилося, зазнаючи збитків на ринку зброї, гарячково підписувати один указ за іншим, аби виявитися конкурентоспроможними.

Саме в цей час і підійшов отець Кирит зі своєю пропозицією повернути в імперію молодшого брата нинішнього правителя, як попередження Рагарду: Мадерек може й розгніватися, і він має зброю, здатну зробити гнів дуже відчутним. Про руйнівну силу Разючих знали хіба що государі великих країн. Не те щоб сама наявність цих воїнів була секретом, але вони були настільки нечисленні, що саме їхнє існування залишалося непомітним. Та й не вдавалося досі нікому з правителів отримати в руки таку небезпечну зброю, якою були недоторкані, що вижили. Виховані таємною сектою послідовників Азіта, бога війни, вони тренувалися як захисники кордонів усього Таридата і на службу монархам не йшли. Невідомо, на що покладався імператор, чи на кревну спорідненість з одним із Разючих, чи на хитромудрість жерця, але згоду повернення безіменного принца він дав, більше, навіть виділив загін під командуванням генерала в супровід Кириту. Ні, становище Мадерека не було плачевним, швидше навпаки, але налякати Рагард хотілося. Як мінімум, щоб уникнути відкритої війни. Не ризикнуть, якщо дізнаються, якого сильного захисника придбали мадерани. Імператор Нагірієз мав славу розумного і справедливого правителя і всіма силами намагався уникнути кровопролиття і загибелі своїх підданих, проте останнє слово в виниклому протистоянні хотів залишити за собою, втерши ніс рагардцям, що зарвалися. якого сильного захисника придбали мадерани. Імператор Нагірієз мав славу розумного і справедливого правителя і всіма силами намагався уникнути кровопролиття і загибелі своїх підданих, проте останнє слово в виниклому протистоянні хотів залишити за собою, втерши ніс рагардцям, що зарвалися. якого сильного захисника придбали мадерани. Імператор Нагірієз мав славу розумного і справедливого правителя і всіма силами намагався уникнути кровопролиття і загибелі своїх підданих, проте останнє слово в виниклому протистоянні хотів залишити за собою, втерши ніс рагардцям, що зарвалися.

Бруківка змінилася кам'яними плитами центральної площі, відшліфованими тисячами кінських копит. Місцеві жителі зневажливо косилися на світловолосого принца Садара. Все ж таки на тлі чорнявих темнооких мадеран він виглядав більмом. Рятувало хіба що вбрання імперського воїна, яке вдягнув сидеримець після того, як його власний одяг виявився знищений Разючим. Сап'янові чоботи з гострими загнутими по мадеранській моді носами, сині з блакитними лампасами шаровари, безрукавка на шнурівці поверх реддека, прикрита небесно-блакитним бурнусом. Лише завдяки цьому мешканці столиці не закидали камінням того, хто так схожий на давнього ворога. Не повісиш же на себе табличку, що не рагардець, а для жителів півдня будь-який світловолосий — отже, житель півночі. Спіймавши кілька таких поглядів, Садар ледве стримувався, намагаючись не схопити меч рукою. якого не було. І все-таки він добре пам'ятав, чим закінчився подібний жест. Не вистачало тільки, щоб божевільний альбінос порубав мирних жителів за косі погляди. Тому принцові залишалося лише скрипіти зубами, мовчки зносячи чергове приниження. І раптом він виявився висмикнутим з сідла і посадженим попереду Разящего. "Власник меча" зло зашипів на свою "зброю", оскільки те, що його тягають, як ляльку невагому, ще більш принизливо, ніж зневага городян. Однак мадерани тепер старанно відводили очі, не ризикуючи зіткнутися з багряним поглядом оголеного голову недоторканого, ніби демонструє тавро проклятого. мовчки зносячи чергове приниження. І раптом він виявився висмикнутим з сідла і посадженим попереду Разящего. "Власник меча" зло зашипів на свою "зброю", оскільки те, що його тягають, як ляльку невагому, ще більш принизливо, ніж зневага городян. Однак мадерани тепер старанно відводили очі, не ризикуючи зіткнутися з багряним поглядом оголеного голову недоторканого, ніби демонструє тавро проклятого. мовчки зносячи чергове приниження. І раптом він виявився висмикнутим з сідла і посадженим попереду Разящего. "Власник меча" зло зашипів на свою "зброю", оскільки те, що його тягають, як ляльку невагому, ще більш принизливо, ніж зневага городян. Однак мадерани тепер старанно відводили очі, не ризикуючи зіткнутися з багряним поглядом оголеного голову недоторканого, ніби демонструє тавро проклятого.

Палац імператора виявився настільки приголомшливо в переплетенні кам'яних мережив, що злітали арками висотою в п'ять людських ростів, що Садар мимоволі втиснув голову в плечі, коли кавалькада в'їхала на великий двір, пройшовши внутрішню малу кріпосну стіну, являючи міста. Мадра, і особливо палац імператора, були воістину неприступні. Принц лише болісно примружився, як від ляпаса, — якби в Сідерімі були такі стіни, ніякий Гідер не наважився б напасти. Жаль, образа на злидні своєї країни їдким вогнем розповзалися в грудях спадкоємця. Ні, він обов'язково поверне свою державу і зробить її такою ж невразливою. Він зможе.

Просторі коридори, що вікнами виходять у двірський двір, засаджений дивовижними квітами та деревами, змінилися на величну залу. Стрілчасті віконні отвори йшли вгору, витонченими химерно-різьбленими дугами сходячи до центру купола. Біло-блакитна мозаїка прикрашала стіни та стелю вишуканими картинами, що демонструють багатство та процвітання імперії. Пишні товсті килими гасили звук кроків, топаючи підошви чобіт у густому плетиві вузликів. У величезній залі, здавалося, було водночас порожнім і багатолюдним. Приміщення було настільки просторе, що виглядало зовсім порожнім, незважаючи на придворних, що стовпилися біля імператорського трона.

Представивши перед правителем Мадерека, Садар шанобливо схилив голову, але не більше, ніж того вимагала ввічливість государя. Імператор відповів таким же кивком, не провокуючи споконвічного протистояння між країнами, нехай одна з них і зникла вже з землі. Зате залишалися інші дрібні королівства, і, оступившись з одним, можна запросто налаштувати проти себе та їх, а цього імператору хотілося найменше. Тому він і дотримувався неписаних правил поведінки з вінценосними особами незалежно від розміру їхньої держави, чи то імперія, чи то місто-країна. Принц оцінив передбачливість володаря однієї з найбільших імперій і, будучи не далеким від політики, швидко здогадався, що Мадерек готовий загравати навіть із найменшими князівствами, перетягуючи їх на свій бік, щоб обкласти Рагард, як звіра в лігві, залишивши без союзників. Непомітна посмішка ковзнула по губах спадкоємця. Він зрозумів, що саме під склепіннями цього палацу почне будувати королівство. І лише заскрипів зубами, коли жрець передав своєму суверену корону і скіпетр Сідеріма, відібрані у гідеріан.

— З усією повагою до імператора Мадерека. Отче Кирите, ви не повинні передавати вашому правителю як трофей символ влади Сидеріма. Поки я живий — царство існує, — голос Садара сталлю розрізав повітря тронної зали. Генерал Кассим, також присутній на прийомі, недовірливо зиркнув на принца. За кілька тижнів, проведену в дорозі, він і не помітив, що сидеримський спадкоємець має такий голос і... такий характер, що зможе настільки зухвало протистояти рішенню жерця.

— Принце Садаре, ви вважаєте, що вправі… — спробував осадити сидеримця Кирит, але Садар перервав його, не давши домовити:

— Вважаю, що вправі. Адже вам необхідний Разючий? — він підвів на імператора очі, в яких блиснула така сама сталь, як і в голосі. Погляди схрестились. Імператор Мадерека дозволив собі натягнуто посміхнутися.

— Отче Кирите, поверніть вінець і скіпетр законному власникові, — сказав він, розуміючи, що битву програв. Однак попереду ще досить подібних битв, і поступатися імператором не збирався. Не поступився б і зараз, якби не був попереджений про те, що Садар став власником Разящего, а з таким аргументом сперечатися важко. Прийде вишукувати варіанти того, як схилити до співпраці сидеримського спадкоємця, який виявився зовсім непростим, незважаючи на думку, що склали генерал і жрець. Помилися обоє: зовсім не зламана іграшка стояла перед троном. Позбавлений всього, але непереможений. Справжній государ нехай і неіснуючої країни. І зважати на себе змусить, навіть не маючи армії за плечима. Хоча якраз армія має. І височить за спиною високим альбіносом, більш схожим на демона з легенд, ніж на людину. Недоторканний прикрив очі, ніби відсторонившись від того, що відбувається. Чи помітив хтось слабку усмішку на його губах? Скоріш за все ні. Увага всіх була прикута до двох правителів, що зійшлися в безмовній сутичці.

Дві червоні троянди схрестили стебла на лезі меча, що пронизував двічі обрамлення: кільце смарагдової змії, що звивалася навколо квітів. Вишитий шовком герб Сідеріма красувався на білому плащі, накинутому на плечі Садара, одягненого в сліпучо-білий одяг. Священний колір, який можна лише правителям, жерцям і дівчатам при одруженні. Будь-яку іншу людину чекала жорстока кара, якби на його одязі знайшлася біла вставка. Карали у всіх країнах залежно від законів, проте скрізь "закон білого кольору" був настільки суворим, що охочих порушити не було. По суті, принц зобов'язаний розбавити кольором прапора своє вбрання, адже він не король, і про це свідчив тонкий золотий обруч, що прикрашає чоло. Вінець спадкоємця, так він називався. Ось тільки карати цього спадкоємця нікому,

— Що ж не приміряєте корону? — відпустив шпильку Кирит, побачивши Садара.

— Коронувати мене може лише Верховний жрець Сидеріма, а в мене такого поки немає, — спокійно відповів принц, наголосивши на "поки". Кириту залишалося лише проковтнути нову зухвалість і піти, оскільки за спиною Садара вже звично замаячив альбінос.

Розділ четвертий

— Як вважаєш, чи багато користі буде від Разящого?

— Мені здається, клопоту буде більше.

- Тоді навіщо ти взагалі вирішив його повернути?

— Касіме, ось ти припускав, що з'явиться цей принц? Ні? Ось і я не припускав. Знаєш, я жрець, а не провидець.

Вузькі клапті шкіри падали до ніг Садара. Разящий з кам'яним безпристрасним обличчям проводив ритуал. Вдруге проходячи через тортури, принц не боявся так, як уперше: так, буде боляче, але терпимо. Зовсім не страшно. Він точно знав, що станеться, а отже, достатньо зібрати всю свою мужність, стиснути зуби і витримати. Це лише тіло.

— Закричиш, уб'ю. Або навчишся боротися з болем, або помреш, - сказав Разящий перед першим ритуалом.

І зараз так само, як тоді, з пальців недоторканого в рани втиралася отрута, пекучим болем розтікаючись по всьому тілу Садара. Якби Розящий тільки ламав шкіру, якби тільки ґвалтував — принц стерпів би, не скривившись. Не той біль, який не в силах витримати воїн. Як наймолодший спадкоємець, якому навряд чи дістанеться трон, він змалку готувався стати полководцем. Так, наук, політики та уроків управління країною не цурався, не дозволяючи собі закостеніти у воєнщині, жадібно вбираючи будь-які знання, які необхідні тому, хто поруч із троном. Король був суворий і непохитний у питаннях освіти всіх своїх дітей.

І все-таки це було нестерпно, те, як випалювало зсередини отруйним вогнем зілля, яке Розящий щедро втирав у порізи. Садар стиснув кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Заплющив очі й бачив сльози тих, хто вижив у бойні з Гідером, хто ридав, кричав, зриваючи голос над мертвими тілами батьків і синів, над роздертими дівчатами, які позбавили себе життя, не звівши ганьби. І не міг дозволити собі скрикнути, не міг зрадити тих небагатьох, хто ще звалися сідеріанами. Розумів, що повинен вижити, винести все, що приготоване долею і проклятим божевільним, і... зробити його своєю зброєю, першою сходинкою до трону.

Тонкі руни хитромудрим в'яззю вимальовувалися на передпліччях. Коли припинять кровоточити і зарубцюються, то залишиться хитромудре заклинання, яке не знищиш, навіть здерши шкіру — альбінос врізав м'язи, роблячи свій слід на тілі принца вічним.

- Скільки ще? — стомлено спитав Садар, коли Розящий, завершивши ритуал повністю, розлігся на ліжку, уклавши голову на грудях принца, немов слухаючи серцебиття.

- Ще три, - сухо відповів він. Серце билося рівно.

— Чому ти вибрав мене?

— Тому що твоя відвага брязкотіла в повітрі.

Світла кімната завалена книгами поверх незліченних пуфів та подушок, розкиданих по підлозі. Кирит скрипнув зубами, але не наважився відмовити Садару, за що був винагороджений переможною єхидною усмішкою. І тепер принц ретельно виписував у товстий том необхідні відомості, становлячи політичну та торгову карти. Раніше він не настільки цікавився великими державами і загальною картиною взаємин: для крихітного королівства це не мало жодного значення, адже якщо одна з імперій покладе око на таку країну як Сідерим, то тій залишиться лише здатися. Але спадкоємець Сидеріма поставив собі за мету побудувати сильну могутню державу, і тому студіював трактати, ковтаючи жадібно рядок за рядком, виписуючи результати роздумів, перечитуючи, грудячи сторінки і знову схиляючись над столом.

- Чим зайнятий мій пан? — Разящий сів на підлогу, обійнявши коліна Садара. Щенячі звички альбіноса, що виявилися, дратували принца, особливо враховуючи їх стосунки. У такі моменти він заплющував очі, вважав подумки до десяти і змушував себе згадати, що перед ним скалічена дитина, постраждала не так тіло якої, як розум.

— Твій пан учиться бути королем, — відповів спадкоємець Сідеріма, не відриваючись від читання чергового фоліанта.

— Навіщо це моєму пану? — у такі моменти Разящий був більше схожий на дитину, ніж на грізного воїна й мучителя, що здирав шкіру і ґвалтував свого пана.

— Тому що я не хочу підкорятися нікому. От скажи, невже ти стерпиш, якщо твій пан стане слугою? — у хитрому прищурі Садара завмерла сіра сталь. Вона завмерла, здавалося, ще в момент, коли його погляд зіткнувся з поглядом імператора. Саме тієї миті принц прийняв рішення, від якого не відступить. Але, можливо, це сталося набагато раніше.

— Якщо це станеться, то я вб'ю свого пана. Я — надто гарна зброя, щоб належати рабові, — спокійно відповів недоторканий. Іноді принцу хотілося почути, як цей голос здригнеться. Ось тільки невідомо, що має статися, щоб альбіносу змінило самовладання.

— От і вчуся. Хоча дивно чути подібні промови від того, хто зробив мене своїм бранцем, хай і через це слово, — не втримався принц.

- Ти помиляєшся. Коли зрозумієш, то перестанеш вважати себе бранцем, — байдуже відповів Разючий, наче його це не стосувалося.

— Хлопчик, самовпевнений хлопчик. Коли я зрозумію, тобі буде пізно розуміти, яку припустився помилки, — нечутно прошепотів Садар, повертаючись до навчання.

Розпечений плац блищав витоптаним струмом. Утрамбований сотнями, тисячами солдатських ніг, він став твердішим за камінь і давно вже не пом'якшував падіння воїнів на тренуванні. Сівобородий мечник відвернувся від муштри новобранців, приставив долоню козирком до брів і нервово сплюнув собі під ноги, розглянувши парочку, що наближається. Наказ сприяти недоторканному і чужоземному принцу був відданий, тільки-но ці двоє з'явилися в палаці. Ось тільки до цього моменту старий думав, що цей наказ його омине — чого їм робити на плацу? Помилився.

— Чого бажаєте? — роздратовано спитав сивобородий.

— Плац звільни. Вчитимемо пана, — відповів Разючий, пропустивши повз вуха сарказм у голосі старого.

— Чого ти мене вчив? — поцікавився Садар. Він пішов за альбіносом, не запитавши — куди й навіщо. Раніше потреби не виникало. Побачивши плац, подумав, що хлопчик вирішив тренуватися, щоб не розніжитися у палацовій розкоші. Принц і сам не проти розім'ятися, але, почувши, що його навчатимуть, — здивувався.

— Та робіть, що хочете, — вояка розвернувся до новобранців і дав відмашку, мовляв, пішли звідси. Ті з майданчика забралися, але далеко вирішили не йти, застовпивши "глядацькі місця" по периметру. Аж надто цікаво стало молодцям безусим, що ледве приміряли мундири, подивитися, що ж таке відбуватиметься тут, а далеко їх наче й не проганяли.

— Вчитиму володіти мечем, — відповів принцу Розящий, кивнувши схвально старому, мовляв, нехай дивляться. Аби під клинок не лізли.

- А ти не зариваєшся? Я хто тобі, дитина нерозумна? — Садар був добрим мечником і міг осоромити у поєдинку багатьох. Альбінос зачепив гордість воїна.

— Ти не зрозумів, я навчатиму тебе володіти справжнім мечем. Ви не вмієте. Ніхто з тих, хто живе, — недоторканий вимовив це якось стомлено. Але принц заспокоївся, раптово усвідомивши, що той говорить не про покращення прийомів, а про щось зовсім інше.

— Добре, подивимося, на що згодиться твоя наука, — погодився Садар, розуміючи також — майстерності самого Разящого йому ніколи не досягти. Бо в того якась незбагненна нелюдська сила та швидкість.

Червоно-біла туніка разом із бурнусом повисла на огорожі майданчика. Принц залишився в реддеку — твердій бинтівці, що закриває торс воїна. Обв'язавши голову відрізом білого шовку, Садар став хоча б здалеку схожий на жителів півдня, що ховають верхівки під химерними чалмами. Новобранці, що розселилися по краях плацу, свиснули від подиву, безсоромно розглядаючи оголені частини тіла принца. Рунопис на грудях, спині та передпліччя вже зарубцювався, залишивши химерні рядки золотисто-блакитного в'яза символів. На зап'ястях сліди ритуалу все ще мали почервонілу окантовку, заживши не до кінця. Зазвичай лише жерці покривали тіло знаками, і тому недосвідчені хлопчики гадали, хто ж перед ними, коли так прикрашений, прикидаючи, наскільки під реддек йдуть символи. Сидеримець нагородив роззяв таким красномовним поглядом, що цікавити їм перехотілося,

Недоторканний вручив свій меч принцові і попросив показати, на що здатний. Садар прикро крякнув, бо більш звичний до півторника. Дворучник Разящего лише тому й підходив: хоч за вагою, хоч за довжиною. Альбінос посміхнувся, кивнув сивобородому, мовляв, принеси пану меч по зросту, і по прибутті нового клинка забрав свою орясину, роздаровуючи жахливі смішки. Принц розлютився, зрозумівши, що нестерпний хлопчик знущається.

- Уб'ю!

- Давай!

Сталь задзвеніла об сталь. Принц закрутився дзиґою, бачачи перед собою більш потужного супротивника і звично намагаючись компенсувати силу стрімкістю. Однак він на мить забув, хто перед ним — цей байдужий не такий простий і… не байдужий зовсім: блискавично швидкий, і цієї швидкості Садару не досягти. Буквально кілька випадів, і принц зрозумів — марно. Охолонув трохи, все ще злившись, але намагаючись тепер не сліпо рватися на вістря меча, а знайти слабке місце. Повернувся довкола противника, з досадою розуміючи, що саме слабких місць і немає. Кожен удар припадав якраз на широке лезо дворучника. Сам же Разящий не нападав.

— А ти добрий. Краще, ніж я гадав. Що ж, приступимо, — слідом за словами, долоня альбіноса закрила рот і ніс Садара, змушуючи вдихнути порошок, що знаходився в ній.

— Що… що це? — захлинувся словами принц, впізнаючи запах жахливого зілля, що втирається в руни-рани, відчуваючи, як не потрібна в даний момент і взагалі давно забута млість хтивості розповзається по тілу. Зовсім не бойове збудження оволоділо Садаром, і він марно спробував впоратися з собою, повернутися до нормального стану, а не плавитися в тілесних бажаннях. Причому настільки сильних, що голова закружляла, і плац поплив перед очима.

— Не чини опір, безглуздо. Зроби це своєю зброєю. Бороться, отримуючи задоволення. Таке насолоду. Злийся з мечем воєдино, дозволь йому стати частиною тебе, — Вражаючий був надзвичайно серйозний, хоча Садар майже вирішив, що це черговий жарт божевільного альбіноса. Не жарт. Це і є те саме навчання? І якщо спробувати зловити здорову думку, то… хитро, ой як хитро придумано. Якщо зуміти направити бажання…

… злитися воєдино, у танці тіл, як коханці… дозволити опанувати себе. Тільки так можна стати єдиним цілим із мечем, впустивши в себе. Навіть крізь туман бажання Садар усвідомив цю просту думку. Те, до чого його так довго підштовхував Разящий, ґвалтуючи щоночі. І заскреготів зубами:

- Придурок! Ти лагідним бути не пробував? Я швидше зрозумів би!

Виплеснувши злість, принц дозволив собі… розслабитися, відчуваючи, як розливається по венах отруйна насолода, змішуючись із зовсім новим екстатичним відчуттям єднання зі зброєю. Чи не дія, не рух, але відчуття. Розплющивши очі, Садар спробував сконцентрувати туманний погляд на альбіносі і ... розлютився ураганом кинувся на Розящего, в секунду вибивши з того ліниву впевненість рухів. Цього разу супротивник оборонявся всерйоз. Так, сили як і раніше нерівні, і значна перевага залишалася на боці недоторканного, але все ж це перестало бути схожим на гру кішки з мишкою. Глядачі зойкнули і засвистіли. Новобранці відверто вболівали за принца, раніше на їхніх очах настільки зганьбленого в умінні володіти мечем.

Поєдинок тривав кілька хвилин, і у Розящого навіть трохи збилося дихання — таким шаленим був Садар. І все ж принц видихся надто швидко, варто було ослабнути дії зілля — в мить повис на руках недоторканного, обм'якнувши. Порошок мав властивість висмоктувати сили після того, як йшла ейфорія.

— Паскудна у тебе наука, Розяче, надовго не вистачає, для бою не пригодиться, — прохрипів Садар, намагаючись перевести подих.

— Мій пан має навчитися цьому без зілля, — відповів альбінос, відправивши клинок у піхви і піднімаючи знесиленого принца на руки.

Розділ п'ятий

— Це немовля має вижити. І має стати Разючим.

— Чому він такий важливий?

— Тому що він належить імператору Мадереку.

- Сто тисяч золотих.

— Хіба ви не з доброї волі берете під опіку проклятих?

— Ми не вирощуватимемо безкоштовно воїна для імперії.

Касім завмер у таємному наглядовому пункті. За наказом імператора з Розящого та Садара не зводили очей. Ось тільки доручив правитель таку делікатну справу тому, хто спочатку замішаний в історії з недоторканним, — генералу, чий чин досить високий для посвяти в подібні таємниці. І тепер він вистоював ночами в таємних переходах, підглядаючи в замасковану щілину: що ж відбувається між цими двома, коли вони залишаються наодинці. Хоча його самого вже нудно від повторюваної з ночі в ніч картини,

Касім доглядав за спальнею. Низьке ліжко, узголів'ям присунуте до стіни, легкий полог найтоншої газової тканини прозорим балдахіном вкривав ліжко від москітів. Стіни, обшиті багатим шовком блакитного кольору з блакитним тисненням. Оздоблення кімнати: нечисленні меблі, ліжко, пара скринь та низька тахта. Все зроблено з дорогоцінного дерева темно-горіхового кольору. Навіть саме повітря імператорського палацу просочувало ці покої: у тонкий аромат молодого вина впліталися нитки запахів мирту і тамариска, приправлені солодкуватим присмаком халви та спецій.

Сьогодні все було інакше. Касім навіть потер очі, не вірячи в те, що бачить. Принц зовсім не поводився покірною овець, у якій видавала вовка лише лють в очах. Ні, він налив кубок вина, залпом осушив його і, зірвавши з себе верхній одяг, залишившись у легкій сорочці, штовхнув Разящего на ліжко, сівши верхи, і змахнув рукою, розпорошуючи в повітрі дрібний порошок. Генерал би і не помітив крихітних порошинок, але здогадався про досконалу дію, почувши найтонший запах… мускусу та амбри, і ще чогось незнайомого, від чого лоскотало ніздрі. І, здається, цей запах був йому знайомий. Тільки на той раз перебував на безпечнішій відстані.

- Прийняти? Що ж, я навчуся. Приймати, володіючи, слова Садара долинули до слуху генерала, поки він намагався стримати чих.

Підлога пішла з-під ніг, і Касім ледве втримався, чіпляючись за стіну, щоб не впасти. Більше він не міг розчути слів, лише жадібно прикипів поглядом до того, що відбувалося в кімнаті, подумки лаючи себе, намагаючись протверезіти від дурману, що накотив і… збудження. Останнє серйозно спантеличило і збентежило. Він сердився, намагався охолодити свій недоречний запал, але виходило вкрай погано, точніше, зовсім не виходило. Химерність лише наростала, поступово виводячи Кассима з рівноваги, - він готовий був заволати і кинутися геть від цього місця, злякавшись, що видасть себе з головою.

І раптом м'яка долоня закрила рота генерала.

— Тихіше, — ледь чутно прошелестів знайомий голос, і Кассим вп'явся зубами в піднесену до рота долоню, давлячи зойк.

Жерцю варто було чималих зусиль відтягнути генерала, що б'ється в екстазі, в кімнату, свою, тому що вона ближче. Кассима ще трясло як у лихоманці, а Кирит тим часом порався із зіллями, в результаті силою заливши в рот потерпілого півкубка якоїсь рідини. Допомогло. Жертва порошку прийшла до тями, ледь не накинувшись з кулаками на "рятівника".

— Та як ти посмів?

— Заспокойся, виходу не було, тим більше я жрець, і не таке робити доводилося. Якби я не наспів, то ти впав би в шаленство. На жаль, але протиотрути із собою не ношу, довелося діяти за ситуацією, — спокійно відповів Кирит.

— Протиотрути? — перепитав генерал, трохи заспокоївшись. Все ж, розсудивши, він зрозумів, що жрець правий, ситуація склалася ахова, і навіть за осколковими спогадами усвідомлював, що був на межі божевілля.

— Так, ти надихався саккаром. Я вловив слабкий запах, тому навряд чи помиляюся, до того ж протиотрута спрацювала правильно. Тільки ось… це Разящий його розвіяв по кімнаті так щедро, що й тобі дісталося?

- Ні, принц.

- Принц?! — очі жерця округлилися здивовано і… миттю примружилися у вузькі небезпечні щілинки. — Справді, Садар не такий простий. І якщо він все ж таки стане власником Разящего не номінально, то проблем не уникнути.

— А хіба він їм не став? — спитав у подиві Кассим.

- Поки немає. Його можна назвати хіба що носієм, але аж ніяк не власником. Прокляття! Якщо він підкорить альбіноса, це буде зайвим для політики та безпеки імперії.

— Може… принца вбити чи вислати?

— Касіме, не розчаровуй мене у своїх розумових здібностях. Вбити — і Разючий буде трощити все, що бачить перед собою, намагаючись помститися за смерть пана. Прийде його знищити, а мертвий він нам марний. Вигнати - і він піде за своїм господарем. Тут інше потрібне.

- Але що?

- Я думаю.

Навколо тренувального майданчика скупчилися молодики-новобранці. З кожним днем ​​їх ставало дедалі більше: чутки про двох майстрів меча швидко розповзлися по казармах, і якщо старші лише головою похитували, то молодь кинулась дивитись на поєдинки, які вже місяць щодня відбувалися на плацу.

— Сьогодні спробуємо без саккара, — промовив Садар, наблизившись до Роз'яття впритул. Розчаровано-обуреним зітханням супроводили глядачі міцний поцілунок, яким нагородив принц альбіноса. І схвальний крик пішов за тим, як за мить, нерівно задихавши, Садар кинувся смертоносним вихором на проклятого, змусивши того позадкувати, вивільняючи меч з піхов.

Поєдинок був коротким, але дуже напруженим. Садар змусив Разящего підняти здивовано брови і особливо розслаблятися не дозволив. Глядачі робили ставки — скільки хвилин цього разу протримається сидеримець до того, як недоторканний виб'є його меч із рук. Дванадцять хвилин. І принц, зігнувшись навпіл, важко дихав, провівши поглядом клинок, що відлетів. Однак і сам альбінос змахнув краплинки поту з чола і над губою. Легкою здобиччю Садар не був і запросто поклав будь-якого іншого противника, або навіть двох. Якби ними були звичайні воїни.

- Добре. Але для справжнього бою ти ще не готовий. Занадто швидко... остигаєш. Вчись насолоджуватися цим, — промовив Вражаючий, простягаючи меч Садару. Оскільки порошок не використовувався, принц не впав без сил і міг дійти до кімнати самостійно.

Вони пішли з майданчика, що супроводжувалися захопленими шепітками. Все ж таки глядачі були хоч і недосвідченими мечниками, але швидкість і спритність обох суперників цілком могли оцінити. І оцінювали дуже високо. Однак ніхто не звернув уваги, що останніми днями пильний погляд генерала стежить за тренуваннями. І цей погляд був настороженим. Спостерігаючи, Касім зрозумів, що принц майже досяг його рівня, а отже, став більш небезпечним. Генерал був одним із найкращих мечників імперії.

— Ви вирушаєте на чолі загону для придушення заколоту до Західного Мадереку, — майже ласкаво посміхнувшись, промовив Кирит.

- Для придушення? Скоріше вже для знищення, коли імператор посилає Разящего. Хоча цікаво, наскільки пам'ятаю, це вільна провінція, а чи не частина імперії. І як я розумію, можливості відмовитися немає? — спитав Садар. Альбінос мовчав, залишаючи рішення за паном. Він вважав за краще не втручатися в подібні розмови.

— Називай це, як хочеш, сидеримець. Так, права на відмову немає. Ви повинні якось виправдовувати своє існування. До того ж демонстрація сили посіпакам Рагарда, які підняли заколот, не завадить, — єхидно вишкірився жрець, повертаючи принцу одну з "боргових" усмішок.

— І мимоволі постає питання, чи такий хороший імператор, коли його союзники бунтують, наслухавшись якихось там сіверян, — меланхолійно продовжив Садар, ніяк не реагуючи на шпильки Кирита. Жрець скривився, залишивши без відповіді випад принца. Той задоволено посміхнувся, роздивляючись стелю.

— Весело, Садаре Сидеримський? - поцікавився жрець.

- Так, така пташка забавна на фресці. Як називається, не знаю тільки, — вдавши, що мова спочатку йшла про фреску, і лише вона займає його увагу, відповів той.

- Іволга, - несподівано промовив Вражаючий.

- Що - іволга? — чи не хором перепитали альбіноса Кирит і Садар і майже зашипіли один на одного.

- Іволга на фресці. Пташка така, на вербі живе, — повчально просвітив їх недоторканний з висоти свого зростання. Принц пирснув у кулак, жрець почервонів.

Йдучи, Кирит не помітив, що йому в спину дивилися два сміливі погляди. Посмішок Разючого він взагалі не помічав. Точніше, недоторканний не показував їх нікому, крім Садара. Але краще б жрець озирнувся ще тоді, щоб побачити ці дві пари очей: сірі й багряні, такі різні і такі однакові, рішучості, що ховають за веселістю сталь. Набагато пізніше Кирит буде скаржитися генералу, що змарнував момент, коли ці двоє стали так бути схожими один на одного, переймаючи моменти поведінки, тонкі нюанси, майже ридати, що переглянув те, що альбінос зовсім не божевільний молодик, якому аби битися. Але це буде набагато пізніше, а тепер, проковтнувши непрозорий натяк на власну наївність, жрець поспішав покинути кімнату, радіючи в душі, що нестерпна парочка хоч якийсь час не мозолитиме очі.

— Що скажеш, Розяче? — спитав Садар, сідаючи на подушки та наливаючи собі вина.

— Ти не боротимешся, ти не готовий, — відповів альбінос, прилаштовуючись поряд. Схоже, за п'ять місяців, проведених разом, обидва зрозуміли, що шлях у них один, а отже, треба згладжувати кути.

— Що ж я робитиму? - поцікавився принц.

- Спостерігати. І вчитися витримці, — Розящий розлігся на подушках, поклавши голову на коліна Садара. Цілий день їх обох тягали по прийомах, демонструючи численним іноземним гостям, ненав'язливо натякаючи на те, що "зброя" не міф. Кирит міг спокійнісінько обійтися без присутності сидеримського спадкоємця, але один альбінос не пішов би. І зараз він лежав втомлений від палацового галасу. Все ж таки воїну ближче гуркіт битви, ніж церемоніальне розшаркування.

— Разючий… Разючий… треба дати тобі ім'я. Недобре це бути безіменним, — буркнув собі під ніс принц, розсіяно перебираючи білі пасма недоторканого.

— Хіба мечу покладено ім'я? - здивувався той.

— У гарного меча обов'язково має бути ім'я, а ти — найкращий.

— Тоді… назви мене, — різко підвівшись з подушок, Розящий сів навпроти сидеримця.

— Хм, не так просто дати ім'я, але мені здається, що тобі підійде… Азіт.

- Бог війни?! Ти хочеш мені дати ім'я бога війни? — уперше за весь час голос альбіноса здригнувся.

— Саме, — усміхнувся Садар.

Розділ шостий

— На що ти готовий піти заради свого пана?

— Не має значення, я лише зброя.

— А якщо я накажу зрадити імператора?

- Все також не має значення, мені він не пан.

Мадерек, рік 2566

Загін із п'ятдесяти новобранців вишикувався на плацу перед тим, як залишити імператорський двір і вирушити у бік Західного Мадерека. Окинувши побіжним поглядом тих, кого правитель звільнив виділити під його початок для каральної операції, Садар злісно сплюнув під ноги. Перехопивши погляд сивого наставника, що помітно нервує, хвилюється за своїх учнів, принц зітхнув і промовив:

— Не бійся, старий, я поверну їх усіх живими та неушкодженими.

— Не варто їх недооцінювати, мабуть, не молодший за твого… білобрисого, — огризнувся вражений воїн.

— Старий, не плутай шістнадцять років життя своєї хлопці з шістнадцятьма роками становлення зброєю, — спокійно відповів Садар. Разящий, якого тепер звали Азіт, мовчав, зрідка киваючи.

- Мерзотник! Ось мерзотник! Впевнений, що саме він так розпорядився, а імператор його слухає, — натхненно сварився принц набагато пізніше, коли маленький загін виїхав із міста.

— Поясни, я не розумію, що таке сталося, що викликало в тобі стільки злості, — Азіт їхав поруч, і гнідая конячка принца нервово похропувала, торкаючись на вороного коня недоторканого. Ця звірюга заслуговувала на окрему увагу: чорний як смоль жеребець, величезний, більш схожий з важковозом, ніж з армійським конем, мав такий дикий характер, що вселяв мимовільний страх будь-кому, хто наважувався наблизитися. І лише альбіносу вдавалося впоратися з цим значних розмірів тваринам, незважаючи на дуже не поступливий характер.

— Та Кирит, його рук справа, не інакше. Тільки і я не поступлюся. Знаєш, Азіт, ми повинні повернути цих молодиків живими. Усіх, — Садар помітно нервував.

— А складність у чому?

— Розумієш, там сотні бунтівників. І їх справді підтримує Рагард, там досвідчені воїни. І проти них – п'ять десятків дітей! - принц занадто підвищив голос, і "діти" негайно відгукнулися, обурюючись:

- Ми не діти!

- Скільки ти вбив?! — Садар ледве стримував лють, обернувшись із запитанням до найревнішого. Відповіді не було. І не могло бути — новобранці, цим все сказано.

— Я збережу їхнє життя для тебе, — недоторканий вимовив це настільки спокійно, що Садар заскреготів зубами ще сильніше. Він розумів — як не сильний Азіт, але в справжньому бою теж не бував, а знищення мародерів не можна назвати битвою. Ще один молодик, який уявив себе воїном. Але той хоч бачив смерть, не здригнеться.

Садар розумів, що їхати через Гідер та Сідерім — на три тижні менше, ніж пустелею до перевалів Західного Мадерека. Але все ж таки вибрав довгий шлях, не наважившись тепер поглянути на руїни своєї країни. Боявся зірватися, наробити дурниць. Тому й остуджував свій запал під розпеченим небом пустелі. За перевалом бархани змінилися ковиловим степом. Спека, що пішла з пустелею, залишила лише марево за спинами загону, який провів у дорозі кілька тижнів. Західний Мадерек, також названий Анаторисом, розташувався на скелястому плоскогір'ї, покритому рідкісними перелісками, що спускаються в глибокі балки, дном яких струменіли вузькі, але повноводні річки бездонні. Білопенні абрикоси то там, то тут виринали серед бурої оголеності інших дерев. Вирватися з пісків цієї ранньої весни, вдихнути одурювально-свіже повітря — це стало для Садара чимось незвичайним, неймовірним, ніби за ті півроку, що він провів у Мадрі, решта світу перестала існувати, або він перестав у нього вірити. Тим більше, що і Сідерим знаходився набагато південніше Анаторіса. Різкий контраст, через який новобранці крутили головами на всі боки, не менше принца відмовляючись вірити в те, що десь немає пустелі.

Анаторіс славився соляними копями, чим і представляв основний інтерес для імперії, будучи в той же час напівнезалежною державою в державі своєрідним анклавом. Тому й турбувався імператор про заколот: втратити вплив в Анаторисі — позбутися "білого золота", одного з найважливіших стратегічних продуктів, що монопольно поставляється імперією на світовий ринок. Нерік, єдина провінція Рагарда, яка була безпосереднім конкурентом Анаториса за промислом, помітно програвала як, оскільки не володіла копями, а виробляла сіль морську, очищаючи до прийнятного рівня. Вона була помітно гірша, ніж кам'яна сіль, що вживається в їжу, і відповідно дешевше.

Стратегічну цінність західної провінції розумів як імператор, а й Садар, що встиг на той час вивчити економічне становище обох імперій, які протистоять одна одній. Ділячи сферу впливу на світовій арені, жадібно втягуючи в диктаторський ареал дрібніші держави, непомітно, але невідворотно перетворюючи тих на своїх васалів хоча б номінально. Просидівши кілька місяців над книгами, вчитуючись у рядки про те, як, розколовши світ навпіл, виросли з дрібних країн два таких гіганти, принц несподівано для себе зрозумів, звідки виникла дивна блискавична ворожнеча, що в найкоротші терміни вилилася у війну між Сідерімом і Гідером. І через це розуміння сидеримський спадкоємець косився на обидві імперії, оскільки виразно відчув їхню руку в події. Дізнатися, чиїми ж прихильниками виступили гідеріани, йому не вдалося, тому неприємно-осадове бажання помсти затаїв і на Рагард, і на Мадерек. Якби новобранці, виділені на початок Садара, здогадувалися про те, які думки щодо імперії рояться в голові призначеного їх командиром, то остеріглися б настільки перейматися захопленням до неабияких талантів принца-мечника.

До Лігідеї, столиці Анаторіса, залишалася ще доба шляху. Загін мадеран зупинився біваком на нічліг поруч із трактом, розташувавшись прямо на узбіччі: все одно навколо лише нескінченний степ, що розтягнувся по плоскогір'ю. За водою і дровами вирушили самі непосидючі хлопчаки, яким на місці не могло, і цікавість перехльостувала через край: не так часто вдається покинути рідну пустелю і побачити місця, що настільки відрізняються від звичного пейзажу. Якщо проблеми з водою і мали місце у степах, то забезпечити невеликий загін цілком могла будь-яка балка, які в незліченній кількості розрізали плоскогір'я чагарниками акацій та абрикосів.

Ранні сутінки огорнули скелясту рівнину, коли хлопчаки повернулися з котелками повними води та оберемками хмизу. Садар схвально кивнув, і незабаром кілька вогнищ запалали веселим полум'ям, жадібно ковтаючи сушняк. Легка вечеря, караульні по місцях, і кілька шибеників несміливо підбираються до намету принца. Все ще боязко поглядають на альбіноса, але захоплення сильніше за забобони, а він для них насамперед — неперевершений майстер меча, і лише потім — проклятий. Згадують, що прокляття несуть лише немовлята, тим самим себе і заспокоюють. Не замислюються, що таким дітям просто не судилося вижити, тому і йдеться лише про новонароджених. До того ж, стільки часу бачать того, хто поруч із цим проклятим, хто торкається нього і залишається при цьому живим. Значить, тільки немовлята. Принц добродушно посміхається, жестом руки запрошуючи сісти ближче до вогню. Разящий пішов перевіряти пости, тому хлопчики сміліють.

— Принце, ось питання мене мучить, — хлопчина сів навпроти, і відблиски вогнища сховали його збентеження.

— То питай, раз мучить, — усміхнувся Садар. Ще з часу тренувань він звик до цих хлопців. Все ж таки вони були надто молоді, щоб сприймати їх інакше. Діти багатьом немає і п'ятнадцяти. І розуміння цього лише додає агресії на Кирита, який посмів відправити їх на різанину. А бійня буде, принц нутром це чув. Інакше не послали б Разящого. Ціль жерця прозора: наочна демонстрація сили. І він готовий пожертвувати цими шибениками, які й меч лише на плацу в руки брали.

— Чи правда те, що коли доторкнутися до... Азіту, то помреш? — нове ім'я Поразника поступово ставало його справжнім ім'ям.

- Правда. Не думаю, що він простить комусь таку зухвалість — уб'є будь-кого, хто посміє, — принц знову посміхнувся. Цей… Зелик, здається, так звали хлопця, йому подобався найбільше. Найневгамовніший.

— Але ж ви доторкаєтеся до нього! — Зелик не збирався зупинятися, бачачи прихильність Садара. Інші притихли, віддавши ініціативу розмови своєму негласному ватажку. Якщо й не ватажку, то головному заводилу точно. Невеликий, але спритний у поводженні з мечем і гострий на язик нахабний хлопчик виділявся на тлі спокійніших і стриманіших соратників, і незмінно привертав увагу, як їх, так і тих, хто спостерігав з боку за підростаючими воїнами.

— Мені можна, я його пан, а ось усім іншим намагатися не раджу, — принц давно виділив Зеліка із загальної маси, і йому відверто подобалося розмовляти з ним.

— Але… принц, якщо ви пан, те, що поробиш із чутками про те, що ви… ділите з ним ложе і зовсім не в ролі чоловіка? Хіба це гідно пана? — хлопчисько спробував бути тактовним, але вийшло з рук він погано, що він і сам розумів, тому втиснув голову в плечі, готуючись отримати відсіч.

— Сказавши таку дурість, ти образив насамперед свою матір, і всіх жінок заразом. Чи можеш ти сказати, що тягар жінки, що віддає себе чоловікові, — негідний? Якщо так, то ти плід цієї негідності, голос Садара не змінився, він навіть продовжував доброзичливо посміхатися.

— Але… але… але ж ви не зможете через це народити дитину, — знайшовся Зелик, але голову в плечі втиснув сильніше.

— Більше того, я зможу відродити країну. Свою країну. То чи маю я вважати, що це негідно? — посмішка принца стала хитрішою.

— Я не думав, що це можна так розцінювати, — хлопчик притих і замислився.

— Гідність, Зеліку, кожен визначає сам. І якщо вже говорити про моє розуміння, то гідністю є тримати це слово. І бачити шлях для свого народу, як мало б його не залишилося. Також отримувати силу для того, щоб пройти цей шлях, пройти з високо піднятою головою, зберігши честь, навіть якщо хтось вважав інакше, не схилити голови через пересуди. Словами не забруднити того, хто чистий душею. Запам'ятай це, хлопче.

Анаторіс, рік 2566

Лігідея танула в променях заходу сонця, коли загін Садара наблизився до головних воріт столиці. Древки копій стражників схрестилися, перегороджуючи шлях мадеранам, незважаючи на те, що небесно-золоті прапори майоріли над ними. Західний Мадерек виявляв непокору, починаючи зі стін міста. Принц тільки похитав головою, вимагаючи від постових покликати голову солепромисловців, який є за сумісництвом і правителем Анаторіса.

— Хто ти такий, щоби вимагати? — саркастично поцікавився начальник варти, у відповідь на що Садар зірвав сірий дорожній плащ, демонструючи біле вбрання, розведене блакитним палантином із золотими кистями.

— Я, Садаре Сидеримський, повноважний посол його величності Нагірієза, імператора Мадерека, прибув для переговорів. І краще тобі не зволікати, — про голос принца можна було порізатись сильніше, ніж про лезо бритви. Хлопці з загону недовірливо перезирнулися, немов уперше бачили того, хто поставлений над ними. Їм звичніший м'який і доброзичливий тон принца, може й зарозумілий іноді і насмішкуватий, часом — повчальний, але не настільки нетерпимий, і точно не загрозливий.

— Та бачу, що пташка імперська. Нагірієз надіслав армію на переговори? — з-за спин стражників з'явився сам голова. Видно його сповістили про прибуття загону, щойно побачили блакитні прапори.

— Та ти ніяким зором слабкий. Ти де побачив армію? Чи в почесному ескорті з хлопчиків тобі вже головорізи мерехтять? — якби Садар міг облити зневагою анаторійця більше, зробив би це. Жартувати принц виявився не налаштованим.

— Треба ж таки зором слабкий, — саркастично відповів голова, — то навіщо завітали, любі?

— Занепокоєно у вас стало, імператор хвилюється. Ось і прислав мене поговорити, вислухати, чого галасуєте, — принц усміхнувся майже миролюбно, чому став схожим на тхора, що насторожувало ще більше, ніж зневажливу зарозумілість.

— Чому ж не поговорити... Відчинити ворота.

Розділ сьомий

- Розяче, ти поїдеш зі мною.

- З чого б це?

— Ти належиш імператору Мадереку, настав час повертатися додому.

— Учителю, про що говорить ця людина?

— Це отець Кирит, і він каже правду, іди. Все ж таки ти брат нинішнього імператора.

- Брате? Мети не мають братів. Є ті, хто їх створив, ковалі-вчителі, і є власник. Буде.

Головний зал ратуші висвітлювався численними світильниками. Стіни потопали в рудих відблисках, від чого повітря здавалося теплим і густим. Помешкання прикрашалося лише гобеленами, що зображують подвиги Тарида та Азіта після пришестя божественних братів у землі, що нині називають Таридатом. Скромно, але сама кладка стін та підлоги говорила про дорожнечу використаного каменю і додаткових прикрас не потребувала. Тільки вікна відрізнялися від звичних стрілчастих отворів закругленістю рам.

Глава косився і невдоволено кривив губи, оскільки посол побажав залишитися в оточенні своїх солдатів і припинив спроби розквартувати загін, а потім розпочати переговори. Через це головна зала нагадувала казарменну харчевню, бо залишати голодними хлопчаків до закінчення переговорів із управителем міста Садар теж не збирався. Вечерю накрили прямо тут, принесені обідні столи перебували лише в невеликому віддаленні від столу переговорів, за яким розташувалися голова солепромислівників, його помічники, містоправитель, воєвода та власне сам посол, який на відміну від свого ескорту від трапези відмовився.

Сяючим викликом серед загальної строкатості біліли одяг Садара. Через це, незважаючи на середній зріст і ніяк не могутню статуру, принц здавався і вищим і вагомішим за інших присутніх, а орлиний хижий погляд був сповнений зарозумілості і зверхності. Принц тримався впевнено, у сірих очах світився виклик. І все ж таки він прибув не боротися, але перемагати, обравши своєю зброєю слово, а не меч. Азіту залишалося лише біло-блакитною тінню маячити за спиною пана. Шолом Разящий поки не знімав, чи то з своїх міркувань, чи за наказом Садара. Хлопчаки з загону, дивлячись на це, незрозуміло знизували плечима, оскільки звикли бачити обличчя недоторканого відкритим.

— Ти даремно приїхав, спадкоємець Сідеріма. Не думаю, що розмова в нас вийде, на гостинність можеш розраховувати, але як тільки відпочинуть твої дітлахи, так і відправишся з ними в дорогу назад, — голова почав першим і ходити манівцями не збирався, одразу даючи зрозуміти, що в місто їх пустили. … із жалості.

— На твоєму місці я не кидався б порожніми словами, а вислухав те, що буде сказано. Подумай сам, чому імператор насправді не прислав армію, — Садар говорив рівним тоном, але його погляд був промовистіший за слова, і анаторійці це бачили.

— І ти вважаєш, що знайдеш слова, які змінять ситуацію? — вклинився один із помічників правителя Анаториса.

— Якщо не будете ходити навкруги, а викладете прямо суть проблеми, то впевнений — мені вдасться пролити світло на ваші помилки, — принц сперся ліктем об стільницю, потираючи пальцями скроню.

— Проблема очевидна — імперія занадто мало платить, постійно знижуючи ціни, — була відповідь.

— Припустимо, проблема має бути. Але це означає лише те, що потрібно шукати шляхи її вирішення, і заколот — не найкращий спосіб. Завжди можна домовитися, якщо вимоги розумні, — Садар зчепив пальці в замок і, уперши в них підборіддя, подався обличчям уперед, зображуючи увагу своїм виглядом.

— Ми й знайшли шлях для себе. Союз із Рагардом принесе нам монополію, оскільки Нерік перестане бути нашим конкурентом, — майже переможно відповів глава.

— Чому в спразі наживи людям властиво не помічати пастки? — відсторонено промовив посланець імператора, але його очі, як і раніше, уважно дивилися на протилежний бік столу.

— Що ти хочеш сказати, принце? — анаторієць навіть уперед подався, прямо зустрічаючи погляд Садара.

— Лише те, що Рагард заманює вас у пастку. На вибір, як вважаєш, що станеться, коли ви втратите заступництво Мадерека і вступите в союз з його противником? Є два шляхи - або вас зобов'яжуть знизити ціни, щоб Нерік не зазнав збитків, або вашу сіль змішають з нерікською, змусивши співпрацювати. Невже ви вважаєте, що через вас Рагард відмовиться від однієї зі своїх провінцій, повністю знищивши її промисловість, яка багато років приносила прибути до скарбниці північної імперії? Так чим ви поступитеся, прибутком чи якістю та честю? — сидеримець наголосив на останніх словах, значно підвищивши тон. І влучив у ціль. Голова солепромисловців задумався.

— Мабуть, твої слова не позбавлені сенсу, але який тоді вихід, якщо й Мадерек значно знижує ціни, чому наш прибуток настільки шкода, що скоро перестане покривати витрати?

— Це триватиме недовго, оскільки лише тимчасовий вимушений захід, а не основна політика імперії щодо вашого товару. Є необхідність дотиснути Нерік: і або Рагард припинить обрушувати вартість продуктів, або їхня солепромисловість збанкрутує, не витримавши конкуренції з вашою сіллю, якіснішою, але настільки ж дешевою, як і їх. Терпіть, це тимчасові труднощі, і коли вони закінчаться, імператор знайде можливість віддячити, — Садар дозволив собі посміхнутися.

- Звідки тобі відомо про Нерік? У нас зовсім інша інформація, — правитель Анаторіса насторожився.

— Вам новини постачає Рагард, і вже він точно не розкриватиме карти і приховає плачевний стан Неріка. Я ж отримував інформацію від мадерекських шпигунів, яким немає сенсу спотворювати відомості, оскільки на них імператор будує свої подальші дії, — голос принца став вкрадливим, але від цього лише ясніше відчувалося, що він каже правду, причому ту правду, яка не для всяких призначена. вух.

— Розділ, у його словах є резон, адже не дарма вони так люто на нас насіли, — промовив один із анаторійців і правитель на нього невдоволено шикнув, бо це теж не для чужих вух. Садар усміхнувся ще раз:

— Розділ, викладайте, що тут відбувається. Адже ми вже почали шлях до розуміння, чи не так?

— Припустимо, я розірву договір з Рагардом, до того ж він поки не підписаний. Допустимо, я поверну Анаторіс під початок Мадерека. Але що мені в такому разі робити з їхнім представником, який на відміну від тебе, Садаре Сидеримський, прискакав із трьома сотнями воїнів. Вони зупинилися табором за три версти від столиці на знак того, що захоплення не планують і приїхали на переговори.

— Значить… бійня все ж таки буде, — глухо промовив принц, прикривши очі віями, але лише на мить, і додав, — Це питання вирішуватиму я, як представник імперії.

— Звичайно, я не пошлю своїх людей проти рагардців. Але що ти робитимеш зі своєю півсотнею проти їхніх воїнів? — анаторієць уважно дивився на принца.

— Залишаєш собі відхідні шляхи, щоб у разі моєї поразки мати можливість сказати, що не маєш до цього відношення? — посол відкинувся на спинку стільця і ​​примружився.

— Хм, схоже, у імператора Мадерека з'явився грамотний радник.

— Не зовсім так, але не має значення.

— То що ти робитимеш зі своїми розляклими діточками, Садаре Сидеримський?

— Залишу їх у вас у місті відпочивати, доки я розбираюся з рагардцями.

— Один упораєшся, голими руками? — у голосі голови пролунав неприкритий сарказм, підкріплений недвозначним поглядом на піхви принца… в яких немає клинка.

— Навіщо ж голими, у мене є меч, — не менш саркастично відповів Садар, кивнувши у бік Азіта, який нарешті зняв шолом, чому присутні якщо не шарахнулися, то щонайменше здригнулися.

Наступного дня, тільки-но розвиднілося, Садар виїхав з воріт Лігідеї в тому напрямку, що вказав правитель як місцезнаходження табору рагардців. За принцом слідував Разящий і десяток хлопчаків, яких ніякими силами не вдалося залишити в місті. Природно, що на чолі їх опинився Зелик, чому принц не здивувався. Йому залишалося лише вимагати клятву, що хлопці за жодних обставин у бій не вп'яжуться.

— Ні, ну якщо чогось… — спробував внести свої корективи Зелик, але принц його обірвав, не давши домовити:

- Ніяких "якщо чого", немає, і крапка.

— Як скажете, ваша високість, — неохоче погодився шибеник, проте покірності в голосі не було ні на грам, і звертався він до Садара зовсім не шанобливо.

— Шкуру спущу власноруч, — нагородив Зеліка недвозначним поглядом "високість".

Хлопці трималися віддалік, але невідступно йшли за принцом і Азітом, які їхали врівень, зрідка перемовляючись. Але як не намагався прислухатися Зелик до розмови командира — не вловив жодного слова. Вранці сутінки ще не відступили перед світлом дня, як невеликий, розділений надвоє загін виїхав до табору.

— Чекатимете нас тут. І щоб ні кроку, зрозумів, Зеліку? — принц обернувся наостанок, змірявши Зеліка промовистим багатообіцяючим поглядом.

- А що я? А я нічого, — знизав плечима шибайголова так, ніби справді був не до чого, і це не його нацькувань послухалися інші й пішли всупереч наказу.

— От і будь… нічого, — насилу стримав посмішку Садар, примушуючи коня їхати далі.

— Що робитимеш, пане? — спитав Разючий, коли їх з принцом і хлопчаків розділила пристойна відстань.

— Спочатку ввічливо їх попрошу забратися, все ж таки Анаторіс досі під патронатом Мадерека, а отже, присутність рагардців можна розцінювати як вторгнення.

— Але ж війну не оголошено.

— Тому й попрошу ввічливо, вказавши, що гості вони тут несподівані та небажані, а отже, настав час і честь знати.

— І вважаєш, вони тебе послухають? — Азіт недовірливо примружився.

— Вважаю, що на тебе чекає важкий бій. Тут усе складніше, ніж тоді у Сідерімі. І воїни сильніші і до нападу готові. Тоді ти гідеріан застав зненацька, тому й перевага спочатку була на твоїй стороні.

— Сам кажеш, що тут так не вийде. Я воїн, а чи не стратег. На що розраховуєш, зізнайся? — легка усмішка торкнула губи недоторканого — він точно знав, що його пан не просто так вирішив поткнутися прямо до табору ворога.

— На те, що ми приїдемо до них удвох. Адже ніхто не сприймає всерйоз загрози від усього двох вояків проти трьох сотень.

- І-і-і? - Зацікавлено простяг Азіт.

— І це буде несподіванкою для них, — Садар вишкірився в дуже кровожерливій усмішці. Якби зараз його бачили рагардці, то за одним виразом обличчя здогадалися б, що варто боятися людини, яка так усміхається.

Розділ восьмий

- Дій силою, покладайся на розум.

- Як це?

- Сам зрозумій. Коли зрозумієш, зможемо говорити нарівні.

— І все ж я не даремно тебе вибрав, пане.

Мадерек, рік 2566

Сиве волосся, стягнуте в хвіст нижче лопаток, стікало по білої хламіді жерця, що схилився над паперами. Невелика скромно обставлена ​​кімната разюче відрізнялася від химерних і дорогих покоїв, якими ряснів палац. Тут все було за потребою і без тіні розкоші: письмовий стіл та стілець, низька тахта, стелажі книг повністю приховували стіни. М'які, бежево-пастельні тони, на відміну імперських: блакитних із золотом. Навіть повітря різнилося, немов пах ладаном і умиротворенням. Але й сюди проникав запах тамариску.

За хвилювання, що відбулися за останній час у прикордонних провінціях імперії, турбували Кирита набагато більше ніж імператора. Імператор був молодий і багато чого не розумів, успадкувавши трон занадто рано. Колишній владика Мадерека буквально згорів у лихоманці хвороби за лічені місяці, залишивши старшому синові неосяжну країну. Нагірієз виявився недосвідчений і не готовий до управління цією громадою, і основні тяготи лягали непідйомним тягарем на плечі Верховного жерця. Як глава духовенства пустельної імперії, він повинен був утримати державу біля керма світової політики, благо государ не сильно чинив опір його рішенням, приймаючи як належне втручання Кирита в управління країною.

На незайманому зморшками, майже юному обличчі молодо і з викликом світилися чорні очі справжнього сина пустелі, різко контрастуючи з тією мудрістю та неабияким розумом, що ховалися у погляді. Про спритність та підступність Кирита при дворі ходили не чутки, легенди — так просто не стають Верховними жерцями такої великої імперії. Тим більше, у такому молодому віці. Багато хто все ще пам'ятав, як тридцять років тому сорокарічний Кирит посунув конкурентів, став правою рукою імператора, очоливши духовенство Мадерека, сконцентрувавши в руках практично більшу владу, ніж імператор. Суднали багато, але в таємниці. Хоча ніякі таємниці не могли сховатися від всюдисущого жерця.

Говорили з побоюванням, але ще більше побоювалися, якщо Кирит власноруч брався за якусь справу: це могло означати лише важливість вищого ступеня. Такі речі завжди насторожували царедворців. А з приходом на трон Нагірієза взагалі стало туго тим, хто намагався урвати шматок посолодший для себе — жрець невідступно дотримувався інтересів імперії і правитель повністю покладався на слово першого негласного радника, яким не забарився Кирит. Він ніби перейшов у спадок від колишнього владики синові. Втім, жерця це не бентежило. Він усміхався, чому його обличчя нагадувало мордочку піщаної лисиці, і робив свою справу, підносячи Мадерек на вершину. Блискавичним злетом на світовій арені імперія була завдячує саме йому.

І вперше за всі роки правління Кирит був серйозно стурбований, зіткнувшись із лютим поглядом сірих очей.

— Невже тебе так хвилює цей сидеримський хлопчик? — генерал останнім часом став частим гостем у Кирита, і зараз розвалившись на кушетці та потягуючи вино, спостерігав за жерцем.

— Уяви собі, справді хвилює. Є в ньому щось таке, що робить його небезпечним. Причому небезпечним настільки, що це позначиться на імперії та її становищі, — відповів той, перечитуючи чергову доповідь від шпигунів з Рагарда.

- Та що він може? Його країна не просто зруйнована, вона знищена. Союзників немає, та й навряд чи з'являться. Кому потрібен спадкоємець крихітної держави, тим більше, якщо цієї держави більше немає — пляма на карті, і не більше, — Кассим дивувався.

— Знаєш, все ж ти… надто солдат. Таким, як він не потрібна країна, такі — сама країна найсильніша. Великим щастям для держави є народження такого спадкоємця. Сидериму пощастило — якби гідеріани його не знищили, то право спадщини не дійшло б до Садара, залишився б добрим воєводою та радником при браті, — Кирит розвернувся до генерала і зміряв того досить зневажливим поглядом.

— Знаєш, іноді мені хочеться врізати тобі, незважаючи на те, що ти — Верховний жрець, — скривив у недобрій усмішці губи генерал.

— А вріж, подивимося, чого з цього вийде, не дівиця — скаржитися не втечу, — Кирит повернув усмішку гірше за генеральську. Кассим, мабуть, вирішив випробувати удачу і, різко підскочивши, прицільно намітив швидким кулаком у щелепу жерцю. І тут же виявився повернутий на кушетку м'яким випадом, непомітно, але, блискавично витягнутий власною вагою. Дотику Кирита він майже не відчув.

- Що це було? — очі воїна округлилися. Так легко від нього ще ніхто не уникав.

— Хм, мечем ти здатний махати, Яростний Касіме, сперечатися не стану, у поєдинку на мечах я й секунди не протримаюся проти тебе. Але голими руками… знай своє місце, хлопче!

Імператорська рада розташувалася на відкритій веранді, за обговореннями насолоджуючись вечірньою прохолодою, що опустилася на Мадру. Радники вальяжно розкинулися на численних подушках, обмахуючись віялами і осушуючи кубок за кубком, вгамовуючи спрагу вином. Зазвичай обдаровуючи принизливими поглядами всіх цих пристосуванців і підлабузників, Кирит цього разу не звертав уваги на аристократів, що називають себе помічниками правителя, і, сидячи на низькому табуреті, щось старанно виписував у пергамент, чим нервував присутніх набагато більше, ніж витончено полі брудом, чим часто займався на подібних зборах. Помітивши настороженість придворних, імператор вирішив розрядити обстановку і поцікавився наче між собою:

— А що це там пише наш високоповажний жрець?

— Ваш жрець, Ваша Величність, не писатиме, а малюватиме, — відповів Кирит, не відриваючи погляду від пергаменту. Особливої ​​шанобливості у його голосі не чулося.

— І можна навіть дізнатися, що малює вельмишановний Кирит? — імператор не вгавав, тепер йому самому стало цікаво, що зображує жрець.

— Сон мені наснився. Віщий. Не інакше як сам Тарід подарував мені це бачення. Ось і намагаюся зобразити побачене. Сказано було також, що людина, яка мені здалася, повинна стати на чолі особистої гвардії імператора, тієї, що під моїм початком, — розтягуючи наспіваючи слова, вимовив жрець.

— І що ж за людина посміла турбувати ваші сни, отче Кирите? — очі правителя спалахнули непідробним інтересом. Він давно знав цю гру — якщо Кирит чогось хотів, то говорив, мовляв, сон наснився. Подібні рішення придворні оскаржити не наважаться. Жрець часто відводив імператора від обурення дворян, граючи релігійних почуттях.

— Та ось погляньте самі, — жрець простяг пергамент із зображенням.

- О, Таріде! Та це ж наш лютий Кассим! Верховний, а чи не надто він молодий для такого чину? - Імператор непідробно здивувався, - а потрет хороший. Не знав, що ви можете малювати.

— А я й не вмію, це все… Тарід. А Касім... хм, хто ми такі, щоб сперечатися з волею божою?

— Кирит, навіщо тобі Касім знадобився, для якої потреби? — спитав Нагірієз жерця, коли вони залишилися наодинці, і ламати комедію перед радниками не було потреби.

— Ох, якби я знав, величність, якби знав. Вважай, що тут справді провидіння втрутилося, бо я й сам так вважаю. Але генерал цей мені потрібний.

Здавалося, ураган увірвався до кімнати Верховного жерця — генерал готовий був рознести все в тріски, лаючись останніми словами, вогнище ліворуч і праворуч нестерпного Кирита і повністю виправдовуючи прізвисько лютого.

— Це… це все твої витівки! Узнавай, якого рожна я тобі знадобився, що вже надумав, святоша?!

- Вина хочеш? У мене є цілком пристойне, — проігнорував запитання Кирит, методично розставляючи розкидані генералом речі на місця.

— Я тебе не про вино питаю! — вигукнув той.

— Настане час — дізнаєшся. А поки я і сам до ладу не розумію, навіщо мені такий напівдурень, — жрець все ж таки наповнив вином кубок і простяг його Кассиму.

- Кирить! — генерал спробував схопити Кирита за грудки, але одразу ж був відправлений відточеним прийомом на кушетку і в руки йому всунули кубок з вином.

— Пий і заспокойся, і припини істерити як дівчина перед першою шлюбною ніччю! - тон жрець знизився до загрозливого. Воїн притих і залпом осушив кубок.

Служителі бога Тарида з давніх-давен шанувалися в країнах по цей бік Фуградського хребта. Найсвітліші жерці мали право носити білий одяг, вимагати ночівлі та столу в будь-якому будинку, не платили ввізні мита за товари та були звільнені від усіх податків у будь-якій державі. Де б не знаходилася обитель таридійців — скрізь їм висловлювалися шана та повага. Самі ж послідовники Найсвітлішого бога ділилися на дві гілки: мирян та воїнів. Миряни несли світло вчення у світ — споруджували святилища, долучаючи до віри та закону божого місцевих жителів, підтримуючи в них дух величі Тарида. Піднімаючись сходами жрецької ієрархії, ставали радниками государів різних країн. Однією з вищих вважалася посада Верховного жерця при імператорі, і все одно про якусь із двох імперій йшлося. Стоячі на ній відповідали лише перед самим Таридом, та ще й Наставником — єдиною людиною, яка мала право і силу приструнити Верховних. Будучи владою духовною, жерці все ж таки ставали невід'ємною частиною управління країною. Вони були негласними радниками при государях, помічниками, котрий іноді вказівним пальцем. Саме через їх вплив війни в Тарідаті з кожним століттям ставали дедалі рідкішими. Більше того, вони набули вельми специфічного характеру: армії воліли стикатися з найменшою шкодою для мирного населення, хоча в боях билися нещадно. Звичайних жителів не вбивали без особливої ​​потреби, міста не руйнували, їх лише долучали до нового порядку країни-завойовника. На тлі цієї політики завоювання те, що сталося з Сидеримом, виглядало як мінімум нерозсудливістю. Однак сидеримський жрець, як і належало обітниці, програвши війну і втративши владу, пішов у паломництво по святих місцях, прийнявши обітницю безмовності. Ніхто не зважиться порушити цю обітницю, ніхто не запитає, чому Гідер дозволив щодо сусідньої держави подібний вандалізм. Ніхто з мирян не намагався вникати в закони таридійських жерців, навіть мирських — білих — не кажучи вже про червоних. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі. навіть світських — білих — не кажучи вже про червоні. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі. навіть світських — білих — не кажучи вже про червоні. Їм просто вірили, за ними просто йшли, приймаючи волю Тарида. Ченці начебто й не мали влади, але в той же час нікому не підкорялися і не звітували, крім своїх сановників, відповідаючи лише перед Білою Цитаделлю, що загубилася в пісках мадеранської пустелі.

Войовничі жерці зосередилися на охороні миру, взявши на себе зобов'язання зберігати спокій по цей бік Небесних гір (як інакше називали Фуградський хребет), захищаючи країни від варварів, що мешкали по той бік. Численні орди, які намагаються вторгнутися з замерзлої півночі в родючі, хоч і пустельні місцями землі Таридата, неодноразово розбивалися вщент об сталевий заслін жерців. Склалося так, що перший удар варварів припав би по Рагарду, якби не заслін. Тому в північній імперії більше шанували войовничу гілку таридійців, тоді як пустельний Мадерек більше цікавився торгівлею і вважав за краще використовувати мудрість жерців-мирян у своїх цілях, жодного разу не відчувши загрози нападу з-за гір, а остров'яни з південних морів виявилися надто слабкими і нечисленними. щоб загрожувати Мадереку.

У войовничій галузі жерців процвітала армійська дисципліна і всі беззаперечно підкорялися Командору, посперечатися з яким у вазі слова міг лише Наставник мирян. Однак ні ті, ні інші ніколи не вступали у конфлікт, чітко розподіливши сфери інтересів. І якщо "білоплащники"-миряни були завжди в струмені політики та торгівлі, то "червоноплащники"-воїни не втручалися ні в що, що виходить за межі охорони гірського кордону. Так само в незапам'ятні часи, коли відбувся поділ таридійців, воїни уклали договір з "дітьми" Азіта, брата-близнюка бога Тарида.

Бог Азіт був шанований, але був самітником, який відмовився від престолу на користь Світлого, про що Світлий нескінченно сумував. Послідовники бога війни, як прозвали самітника, також віддали перевагу відійти від світу, переселившись у таємні притулки-обителі в Небесних горах. Взявши девізом фразу "найсильніша і найстрашніша зброя - людина", вони стали відомі як виробники цієї зброї. І робили його з немовлят, виховуючи найсильніших воїнів. Ні, на дітей, що народилися на радість батькам, вони не зазіхали, забираючи у свої печери лише тих, хто був від народження відкинутий. Альбіносів, які вважалися клятими і несуть із собою біди. Не дарма вважалися: народження таких дітей супроводжувалося мором у селищах, відмінком худоби, неврожайними роками, посухою. Говорили, що Тариду настільки боляче бачити дітей,

Послідовники Азіта іменувалися ковалями, порівнюючи себе з виробниками мечів. По суті, вони ними і були, виковуючи з немовлят незламних воїнів. Вражаючих. Виїзні загони збирали дітей по всіх країнах, гірко шкодуючи, якщо не встигали і знаходили новонародженого недоторканного мертвим. Все ж таки альбіносів позбавлялися швидко, вважаючи, що знищивши проклятого, уникнуть прокляття, ніби повертаючи загублене Тариду. Ковалі вважали інакше, але в суперечки, чи навіть розмови з мешканцями не вступали. Нелюдимі вони спілкувалися хіба що з таридійськими жерцями, здебільшого з воїнами.

За укладеним обома сторонами договору, "червоноплащники" мали право на те, щоб ставати напарниками Разячих, використовуючи їх у захисті Фуградського хребта від вторгнення. Ковалі охоче погоджувалися віддати свою "зброю" на таку добру справу, проте за чутками, що побутували серед таридійців, не кожен жрець міг стати власником Роздатного, як іменували це самі недоторкані. Не те, щоб не кожен міг — не кожен виживав. Часто траплялося так, що Разящий убивав претендента у власники. "Червоноплащники" не ремствували на втрати. Вони готові були заплатити і вищу ціну за "незламну зброю Азіта".

Розділ дев'ятий

— Може, поділишся хоча б припущеннями?

— Може, і поділюся.

— Але ж не просто так ти це зробив. Ти ніколи нічого не робиш просто так. І вже точно не через якісь симпатії до мене.

— Так, не через симпатії. Мені потрібна противага, і, схоже, ти цілком підійдеш на цю роль.

Анаторіс, рік 2566

Табір зустрів Садара і Неприйняттям, що розбиває. Розмова не склалася спочатку, і ватажок загону жителів півночі оголив меч, пропонуючи жителям півдня забратися, поки він їх не вкоротив на голову. Спадкоємець Сидеріма м'яко, дуже м'яко посміхнувся у відповідь на зухвалість, повільно зліз зі свого коня, дозволив собі навіть ліниво потягтися, і, спираючись на простягнуту руку Азіта, скочив на вороного, сівши попереду недоторканого. Рагардці тільки роти роззявили на таке нахабство.

- Азіт, ти казав мені насолоджуватися? Розраховую на тебе, боюся, один не впораюся, — тихо, але все ж таки так, щоб почув не лише альбінос, промовив принц, відкидаючись вальяжно на груди недоторканого, чия рука не забарилася пірнути під одяг Садара нижче пояса. Той ще раз потягся, повів плечима і замружився. Коли його очі розплющилися, то затуманений туманною поволокою погляд дивився на сіверян. — Знищи їх, Азіт…

Чи звертався Садар до своєї "зброї", чи до великого бога війни - не мало значення, хоча й могло бути витлумачено подвійно. Але коли за лічені миті зірвався з місця вороний жеребець, і смертоносна важка сталь дворучника знесла перші голови рагардців, ті не сумнівалися, що принц закликав саме до бога. Несподіванка такого повороту подій внесла сум'яття до лав ворога — вони вже точно не очікували нападу з боку лише двох воїнів проти трисотенного загону, особливо враховуючи, що озброєний лише один із нападників, а другий, скрививши губи в усмішці, дивився на воїнів із зовсім не бойовим збудженням. Він насолоджувався, справді насолоджувався кровопролиттям, що почалося, хтиво облизуючи пересохлі губи, чим шокував супротивників: ніколи раніше вони не бачили, щоб хтось настільки екстатично надихався смертю.

Швидко схаменувшись, жителі півночі схопилися за мечі, намагаючись скопом навалитися на Розящего, проте чорна звірюга, іменована за дивним збігом обставин конем, не дозволила їм цього. Жеребець був бойовий: ні криком, ні блиском сталі, ні кров'ю — нічим не злякати такого. Рагардці, які були передовою кавалерією, але піші в даний момент, озброєні легкими палашами і шаблями, опинилися в заздалегідь програшній ситуації - вони просто не могли наблизитися на відстань удару, а довгий меч Азіта ламав їх тонкі клинки.

Поки авангард стримував Разящого, несучи значні втрати, ті рагардці, що спочатку були на відстані від початої бійні, сідлали коней, схоплюючись на них і несучи вагомішою підмогою, ніж піші соратники. Коні, що використовуються в бойовій кавалерії, не відрізнялися страхом так само, як і вороною недоторканного, чому наблизитися до ворога стало помітно простіше. Азіт, загарчавши, почав відмахуватися з подвоєною силою. Тепер почалася справжня битва. Табір наповнився кінським іржанням, вигуками поранених і вмираючих, лайкою вершників і чіткими наказами командира, що розрізають повітря. Ледве відчувши себе в рідній стихії — у сідлі, рагардці взяли ворогів у кільце, стискаючи все тісніше коло, прагнучи знерухомити хоч би злого пирхаючий і брикається жеребця, а там і до вершників буде легше.

Тепер перевага виявилася на боці жителів півночі, і вони могли посміхатися, заздалегідь святкуючи перемогу, якби не шарахалися від того самого затуманеного погляду принца і його жадібної усмішки, що не сходила з губ. Ця обставина дуже нервувала рагардцев, так само, як і те, що Садар досі не взяв меча в руки і не почав боротися. Більше того, добровільно втратив коня, пересівши до Азіту. Така поведінка бентежила і насторожувала — невідомо, які козирі таїть воїн, який так поводиться на полі бою. Мешканці півночі стали обережнішими, більше не лізли шаленіло на вістрі меча недоторканого. Втім, про те, хто він такий вони не здогадувалися, шолом приховував обличчя. І це теж не додавало противникам жителів півдня впевненості. Бій переріс у промацування один одного, примірки, вишукування слабких місць,

Напевно, бій і зовсім затягнувся, якби вороною Разящого не здійнявся дибки з диким іржанням і не впав додолу. У загальних сум'яттях ніхто не помітив спритного ординарця командира сіверян, який, залишившись пішим, зачекав на зручний момент і всадив піку в груди коневі. Позбавити наїзника коня у кінному бою — перемога. Викинутий із сідла принц покотився стрімголов. Згрупувавшись, він різко підскочив на ноги, обертаючись до Азіту. Остання витівка жеребця ввергла жителів півночі в секундне замішання, але Садар, незважаючи на видиму розслабленість, був максимально сконцентрований і вже подумки докоряв себе за те, що переглянув дуже ретивого солдата - все ж це був несподіваний і непередбачуваний хід. Принц загарчав — альбінос упав разом із конем. Нога, заплутавшись у стремені, потягла за собою вершника, і тепер Разящий марно намагався висмикнути з-під коня цю саму ногу. Шолом злетів з голови, відкриваючи рагардцям обличчя того, хто здавна вважався проклятим. На кілька хвилин повисла тиша.

— Вибач, Азіте, я слова не дотримаю. Я підніму меч у цій битві, — Садар прикро сплюнув і, підскочивши до Разящого, забрав з його руки ефес дворучника, мимоволі морщачись від великої ваги зброї.

- Пане?

— Потім… Ну що, тепер битимемося за моїми правилами? — принц обвів поглядом хижим задоволеним поглядом, що приходять у себе від шоку воїнів, посміхаючись ще кровожерніше, ніж раніше. Різким помахом руки над майданчиком бою розвіявся порошок. Вдихнувши отрути, коні побризкали, ті, що були ближче до принца, — понесли, добряче зменшивши кількість суперників сидеримця. Ті, що залишилися, були змушені поспішати, оскільки на тваринах сидіти стало неможливо, не те щоб битися. Не минула доля солодкої отрути та солдатів. Дивлячись на розгублені обличчя, Садар вишкірився переможно.

- Що? То не вмієте? Тримайте!

Білий шквал увірвався в ряди рагардців, що змішалися, якщо не швидкістю ударів, то міццю великовагової стали круша ворогів. Стан такого збудження став для принца майже рідним, а ось рагардці виявились не готовими до зміни обстановки... і власним станом. Чи то командир першим відчув слабкість післядії саккара, що накочується, чи то додумав раніше, ніж це сталося. Вклавши всю силу у випад, він ставив меч сидеримця, прийнявши його на лезо свого палаша, насилу утримуючи. Все ж таки удар Садара був набагато легшим, ніж удар Азіта, сталь витримала.

— Зупинись, Садаре Сидеримський, ми підемо. Перемога за тобою, хоч благородством воїна ти й не відрізняєшся, — натужно процідив крізь зуби житель півночі, дивлячись у вічі принцові і переводячи погляд за його спину. Садар не побачив, не озирнувся, але здогадався — там замаячили блакитні плащі його хлопчаків.

— Зеліку, ось засранець, — прошепотів тихо принц, прибрав меч і промовив уголос: — Я приймаю вашу поразку, йдіть.

Якби тоді командир рагардцев знав, що принц ледве утримує важкий дворучник у руках, то продовжив би бій і здобув перемогу. Якби знав, що мадеран, що з'явився, — лише жменька недосвідчених молодиків, то не відступив би, незважаючи на те, що його воїни перебували в досить жалюгідному стані через порошку. Але він про це навіть не здогадувався, і коли під'їхали мадерани, загін уже зірвався з місця, кинувши все й забираючись у бік кордону, фактично рятуючись втечею. Садар переможно посміхаючись, підійшов до Азіта, простягаючи руку, допомагаючи підвестися.

- Вбий мене. Або кинь, і я сам помру, - Роззяв відвів погляд, і руки не подав.

- Про що ти говориш? - здивувався принц.

— Я зламаний меч. Навіщо тобі такий? Зламану зброю викидають.

Садар простежив поглядом за тим, куди дивиться Азіт, і зрозумів, що нога в нього сильно пошкоджена — надто неприродно вона згиналася.

- Дурень. Якщо меч хороший, то його віддають у перековку, і він стає лише сильнішим від цього. І поки я твій власник – мені вирішувати твою долю! — у голосі знову продзвеніла сталь, як і тоді, коли Садар розмовляв з імператором. Різким, не терплячим заперечень жестом, принц простяг руку Азіту ще раз, упіймав альбіноса за кисть і смикнув на себе, змушуючи підвестися з землі. Якби Разящий міг прочитати думки свого пана, то здивувався б, наскільки химерно і багатослівно той докоряє "самолюбленого хлопчика, що має несусвітні дурниці, що не мають нічого спільного з військовою честю і поняттям зброї".

Вражаючий дивився на принца, але на ноги підвівся. На одну ногу, другу підібгав, сперся на плече Садара і пострибав назустріч мадеранам, захоплений своїм паном.

— Огляньте коня Азіта і зловіть мого. А з тобою, Зелик, я окремо поговорю, — хоч принц і намагався виглядати суворим, але променився як дитина, святкуючи перемогу. Все ж таки йому вдалося задумане, хоч саме такого розвороту подій він і не планував. Хлопчаки ж і зовсім захоплено вирячилися на свого командира — хай і не весь бій, але його фінал вони бачили. Не знаючи подробиць, вони закономірно визнали Садара героєм. Зелик світився усмішкою так, ніби це він кинув рагардців у втечу. Ніхто не став вважати втрат ворога: чи так важливо, що вбито лише півтора десятка, якщо все військо втекло?

— Жеребець живий… і так само страшний, — промовив один із хлопчиків, що оглядає вороного, — Рана глибока, але не смертельна, на ноги встав, а значить — до міста дійде. Але везти точно поки що нікого не зможе.

— Тому й сказав, щоб упіймали мого коня. Чи повторити? — проте повторення не знадобилося: тварина вже вела до принца.

- Сідай, - скомандував Садар, допомагаючи Азіту забратися в сідло.

— Вона не витримає нас двох, — спробував протестувати Разящий.

— А двох і не треба, — відповів принц, взяв коня під вуздечки і попрямував у бік Лігідеї, всім своїм виглядом показуючи решті, що тут їм більше нічого робити.

Столиця Анаториса зустріла Садара і загін відчиненими воротами. Не викликало сумнівів те, що доглядачі правителя Західного Мадерека вже встигли донести про результати битви. Глава особисто зустрічав переможців, окинувши здивованим поглядом хлопчаків, які, судячи з чистих мундирів, у битві справді не брали участі. Принц і Разящий же всім своїм виглядом говорили про інше.

— Схоже, ви вмієте тримати слово, Садаре Сидеримський, — голова шанобливо схилив голову, вшановуючи переможців.

— Сподіваюся, те саме можна сказати і про вас, — не менш шанобливо відповів принц і додав: — Лікаря Азіту. Та й його коневі догляд не завадить.

Розділ десятий

— Вважаєш, вчинив гідно?

— Питання гідності та честі дуже слизьке і неоднозначне, коли йдеться про владу.

— Хіба ці поняття вирізняються, і це виправдовує тебе?

— Ти міркуєш, як воїн, і як воїн я був нечесний. Але я дивлюся на це як володар. І якщо мені для своєї країни доведеться поступитися честю та гідністю, вдатися до брехні та підступності — я це зроблю.

— Це означає бути государем?

- Саме. Радіти про свою країну, про свій народ — понад усілякі особисті чесноти. Важливо не засіб, важливий результат.

Лікар. З ним постала проблема. Жодні накази, ніякий страх перед імперією не могли змусити лікарів Лігідеї доторкнутися до альбіносу. До того ж Азіт зовсім не заперечував того, що в живих такий сміливець не залишиться. Садар сердився, лаяв усіх і вся, але зрештою змирився.

— Слухай, лікарю, я сам все зроблю, тільки кажи — що.

Так і було вирішено питання про лікування Разящого: під керівництвом і наглядом лікаря, принц вправив вивих, порадівши, що не перелом, туго перев'язав, обіцяючи доглянути Азіта, щоб той пару тижнів не напружував ногу. На тому лікування й завершилось.

Тиждень промайнув непомітно. Бунтівні настрої з відходом рагардців поступово заспокоювалися. Загалом миролюбні солепромислники швидко поверталися до ремесла, забувши про обурення, ніби їх і не було зовсім. У цей час Садар засів у ратуші, зайнявши кабінет градоправителя. Тому лише залишалося обурено знизувати плечима — оскаржити наказ він не наважувався. Принц педантичності в подібних питаннях не страждав і відчував себе цілком привільно. Все ж таки він не розважався, а засів з паперами, переглядаючи рахунки, проводячи ретельну перевірку руху товару та розрахунків з імперією та іншими країнами. Як повноважний посланець імператора до васала, він мав на це повне право, чим і не скористався.

— Хто відповідає за постачання на імперію? — Садар підвів погляд від паперів, якими був завалений стіл, на Фрама — правителя Анаторіса, який стояв на чолі всіх солепромисловців.

- Основними поставками розповідає Натан, - відповів той.

— Не завадить дибки вашому Натану, — принц простяг копії підписаних платежів, які захопив з Мадри. Глава пробіг очима за цифрами, порівняв їх із тими, що в документах наданих Натаном і заскреготів зубами — не сходилося.

— Прокляття! Невже злодій?

— Може, й не він. Я таємно взяв ці копії з казначейства Мадри. І це має залишитися таємницею. Мені самому поки що не хочеться на дибу, — Садар чарівно посміхнувся, даючи зрозуміти, що секретом залишиться так само й те, яким саме чином ці копії йому дісталися.

— У такому разі ми не зможемо їх оприлюднити і притягнути до відповіді злодія, — Фрам усміхнувся, зрозумівши, що посол прибув у всеозброєнні і має намір не тільки придушити заколот, а й прискіпливо розібратися в причинах того, чи так винна імперія в невдоволенні анаторійців.

— Хм, але ж ми можемо спробувати сказати, що я як посол його імператорської величності засумнівався у справжності підпису скарбника. Адже я можу сумніватися? — посмішка принца стала ширшою.

— А ти хитрий, Садаре Сидеримський, ох, хитрий, — голова виглядав задоволеним.

Диба — добрий засіб для отримання правди. Трохи старанності з боку тортур майстра, і Натан зізнався у підробці рахунків і крадіжці, а й у змові з казначейським служкою, який ставив печатку казначейства на сфабриковані документи. Судовий процес був публічним, і після нього багато жителів Лігідеї сором'язливо відводили погляд під час зустрічі з принцом або його супроводом. Усвідомлення того, що зчинили шум, хибно звинувативши імперію у зниженні цін, не додавало анаторійцям райдужності в настроях. Бунт остаточно вичерпав себе через відсутність причини невдоволення. Лист скарбника зі звинуваченнями на адресу одного з його помічників полетів із першим же голубом до Мадри.

Весна вступала у свої права, розквітши сади степового Анаториса всіма відтінками біло-кремового. Слідом за абрикосами розкрили свої бутони сливи та яблуні, за ними поспішали груші. Лігідея потопала в п'янких ароматах буйноцвіття. Азіт уже одужав і міг самостійно пересуватися. Точніше, він міг і раніше, але принц йому не дозволяв, мало не прикувши до ліжка. Тепер же альбінос скрізь слідував по п'ятах свого пана, лякаючи поглядом багряно-червоних очей випадкових перехожих. Садар прогулювався соляною столицею, відпочиваючи після майже двотижневого сидіння в ратуші за паперами.

Забреду на південну околицю міста, де садів більше, ніж у центрі, принц натрапив на дивовижний за красою своєї храм. Прозора альтанка крученими колонами оточувала невелику каплицю: це виглядало так, ніби одна будівля знаходиться в іншій. Відкритий усім вітрам храм: шість стін, розділені арковими проходами, які прагнуть кулі альтанки. Він зведений на честь бога Тарида, судячи з біло-червоних штандартів, що прикрашали вхід у кам'яно-мереживне диво. Садар мимоволі посміхнувся. Червоний колір його країни, і білий колір монарха. Обидва божественні колори були присутні в одязі принца, наче знамення чи благословення.

- Ти Азіт? — дівчинка років одинадцяти-дванадцяти, що раптово з'явилася, безстрашно і з цікавістю дивилася на альбіноса.

- Так, він Азіт, - відповів Садар замість Разящего.

- А ти - Тарід? — темно-вишневий погляд перекочував на принца.

— Ні, я — Садар, — здивовано скинув брови той.

- Неправильно, так не повинно бути, - пробурмотіла собі під ніс дівчинка і обернулася до стіни.

Садар простежив її поглядом. І ледве стримав вигук: на фресці були намальовані Тарид та Азіт, але не так, як зазвичай у храмах. Якщо зображення бога війни були рідкісні, то лик Найсвітлішого часто прикрашав стіни святилищ та палаців. От тільки був на них він добрим старцем, а тут — юнаком. Зі світлим волоссям, що злегка кучерявить, і пронизливим поглядом темно-сірих очей. Дівчинка знову обернулася до принца.

- Ти точно не Тарід?

— А ти хто в нас будеш? — тільки знайшовся, що відповісти Садар. Азіт же, як витріщився на фреску, так і мовчав, не зводячи з неї погляд.

— Раніка, дочка Фрама Міраса, — офіційно відповіла дівчинка.

— Що ж, Раніко, я не зможу стати Таридом для всіх, але для тебе — спробую, — принц опустився на коліно, спіймавши дівочу руку у свої долоні.

— Юна пані, де ви? — у святилище, підібравши пишні спідниці, вбігла нянька.

- І як спробуєш? — Раніка навіть не повернула голови у бік жінки — вся її увага була звернена на принца.

- Як добре, що ви прийшли, - Садар повернув голову до няньки і посміхнувся. Та охнула, побачивши біля ніг вихованки уклінного чоловіка в білому одязі.

- Я чекаю, - дівчинка стала нетерплячою, її голос став вимогливим. Азіт повернувся до них і продовжував мовчки спостерігати, мабуть вирішивши, що тут відбувається щось цікавіше, ніж фреска.

— Я, Садаре Сидеримський, прошу вашої руки, моя пані, — голос Садара був надзвичайно проникливим і натхненним.

— І якщо я погоджуся, ти станеш для мене Тарідом? — недовірливо примружилася Раніка.

— Клянуся перед лицем Найсвітлішого, — принц шанобливо схилив голову.

- Ні, пані, тільки не це! Ви ж єдина дочка батька! — спробувала втрутитися нянька, але... чи до неї було дівчинці, коли опустившись навколішки, її руки просив справжній принц?

— Я згодна, Садаре Сидеримський, — відповіла вона. Він легенько торкнувся губами її руки, підвівся і, знявши свій гербовий медальйон, одягнув його на шию дівчини.

— Ти спеціально пішов у той храм? Адже не дарма дізнавався про єдину спадкоємницю глави солепромисловців, — запитав Азіт після повернення. У куточки його губ закралася хитра усмішка, наче скопійована з усмішок принца.

- Звісно. Не буду ж я першу зустрічну робити своєю королевою. Щоправда, з'явилася вона дуже раптово і своєю поведінкою дуже спантеличила, — відповів принц.

- Навіщо тобі? Вона ж не королівської крові, то хіба може стати твоєю дружиною?

— Іноді треба поламати закон, якщо цього вимагає час.

— Але ж ти… що, коли правда вийде назовні?

- Не вийде. Мені дуже потрібна ця дівчинка.

Сказати, що вибухнув скандал – не сказати нічого. Якби не Азіт, що заслонив Садара від розлютованого Фрама, то не обминути принцу найзвичайнішого мордобою. Коли голова трохи заспокоївся і перейшов з нерозділених криків на звичайний крик, принц здався з-за спини свого захисника.

- Не буде! Ніколи! Моя дочка не буде наложницею навіть імператора! — надривав голосові зв'язки голова.

— Поміряй запал, йдеться про те, що вона стане королевою Сідеріма, а зовсім не наложницею, — якомога спокійніше відповів Садар.

— З якого часу вінценосні беруть за дружину і коронують дочок промисловців і купців, хай навіть я і голова і правитель Анаториса? Не королівської крові, а у вас пиши в цьому питанні ой скільки! — не вгавав Фрам.

— Все інколи відбувається вперше. Більше того, я скасую гарем, вона буде єдиною дружиною, — ще спокійніше і рівніше продовжив принц, і промимрив зовсім нечутно: — Можна подумати, я маю гарем, який розпускати доведеться.

- З чого б це? Заради Раніки? — обурений батько трохи охолонув і знесилено впав крісло, наливаючи собі вина.

- З багатьох причин, але й заради неї теж, - Садар сів навпроти і теж вирішив промочити горло після криків.

— Чому я маю тобі вірити?

- Тому що я тримаю слово. А ще тому, що більше ніхто і ніколи з королів не запропонує твоїй дочці стати королевою.

Вони ще довго говорили, та вже спокійно. У результаті Фрам упокорився і дав свою згоду на шлюб, який відбудеться, як тільки Раніка досягне повноліття. Садар посіяв насіння і йому залишалося лише чекати на сходи. Він і не припускав скільки претендентів у майбутньому відмовить це дівчинка, кидаючи невдах в обличчя жорстоке - "Ти не принц".

Мадерек, рік 2566

— Ось щур! Ну, хитрий! — Кирит виглядав настороженим, отримавши чергове повідомлення з Західного Мадерека. Звістки про заручини Садара та єдиної спадкоємиці голови солепромисловців зовсім не тішили жерця.

— Скажи, Кирите, яка тобі справа до того, з ким надумав одружитися цей сидеримець? - генерал звично розкинувся на кушетці, потягуючи вино.

— Тому що цей щур надумав укласти дуже вдалий політичний шлюб, і тільки-но він почне піднімати свою країну — Анаторіс стане його союзником. Шлюбні узи - міцний зв'язок. У цьому випадку найміцніша. Він палець об палець не вдарив, а соляну провінцію вже собі відтяг, залишивши з носом і Рагард, і Мадерек.

Розділ одинадцятий

— Чи є хоч щось, що ти поставиш вище за мене?

- Є. Гордість.

— У чому твоя гордість?

— У тому, щоб мій пан не зрадив моїх надій.

— Тоді чого ти сподіваєшся, чого чекаєш?

— Що ти накриєш славою своє ім'я?

— Навіщо тобі моя слава?

— Я гідний бути великою зброєю.

Мадерек, рік 2566

Після повернення з Анаториса Садара чекали подяку імператора і пильний погляд жерця. Кирит ніби зібрався просвердлити їм дірку в принцу, на що той відповів не найдобрішій з усмішок. Зате наставник новобранців, отримавши своїх учнів, як і було обіцяно, цілими й неушкодженими, промінився вдячністю стократ більше за правителя, хоч і помітив, що деякі з хлопчаків повернулися зовсім іншими. Щось нове і незвичне причаїлося в блиску молодих очей.

— Що ти з ними зробив, королю без трону? — спитав старий, дивуючись на несподівану зміну учнів.

— Навернув у свою віру, — посміхнувся Садар.

Життя поступово поверталося у звичне русло: незліченні томи книг, що штудуються принцом від кірки до кірки, тренування на плацу. І в першому, і в другому Садар робив успіхи, про що можна було судити з задоволеної усмішки, що не сходила з губ. Азіт завжди маячив непохитною брилою за спиною принца. Палацова челядь давно звикла до присутності недоторканного, і хоч цуралася, але відверто вбік не сахнулася.

— Зеліку, тобі треба повернутися в Анаторіс і передати послання голові, — сказав Садар після чергового тренування, відкликавши юнака в бік від інших роззяв, що приходили подивитися на поєдинки, сподіваючись видивитися і вивчити кілька прийомів.

- Я воїн, а не кур'єр. — Зелик розпітушився.

- А це бойове завдання. Їхати доведеться таємно. Знаєш, наскільки важлива розвідка для армії? - хитро примружився принц.

— А-та, так назріває авантюра? — хлопчисько загострив вуха.

- Можна сказати і так, - Садар посміхнувся багатообіцяюче.

— Принц… це пахне чимось поганим. Не питатиму, що ви задумали, не скажете все одно. Але спитаю інше – чому я?

— Тому що я вирішив, що ти цілком підходиш, і завербувати тебе вдала ідея. Чи бачиш, я — государ. І я маю армію — Азіт. Але нема таємного розшуку. А ти досить мозковитий.

- Ви пропонуєте... - Зелик не встиг закінчити, Садар його перервав, продовжуючи фразу:

— …присягнути мені, визнавши своїм сувереном.

— Але?

- Так.

В очах Зеліка засвітився нездоровий блиск.

- Я не помилився у вас... мій принц.

Розділ дванадцятий

Хто стане намісником Сідеріма? Хотілося б також, щоб і юна пані пішла в країну, якою керуватиме, щоб підтримувати дух народу своєю присутністю і вселяти надію в їхні серця.

З вірою та надією.

Садар Сідеримський"

Піщана буря затягла обрій, невблаганно наближаючись рудо-сірою стіною до невеликого загону, що перетинав пустелю в прагненні покинути землі імперії. Звичні до подібних катаклізм мадерани, з яких в основному і складався загін, стрімко зводили укриття, натягуючи щільне полотно наче щит. Можна сховатися і перечекати ураган, сховавши заразом і коней. І люди Садара, і воїни Кассима — усі діяли злагоджено і чітко: не той момент, щоб вдаватися до чвар, важливіше не допустити помилок зі зміцненням. Тоді буря, що нагрянула, завалить полотно на тих, хто сховався за ним, утворивши тим самим дах, що відокремлює людей і коней від всюдисущого піску. Єдиний правильний спосіб сховатися від стихії, що розбушувалася, посеред пустелі — поставити щит, який стане покрівлею.

Кирит крокував по кімнаті настільки рвучко, що нагадував звіра, що мечається в клітці. Дикого звіра, небезпечного. Хижака. Генерал сидів на розі облюбованої давно кушетки і не наважувався заговорити зі жерцем: святошу таким він ще не бачив і побоювався, що в пориві безсилого гніву та люті отець Кирит відкрутить голову Кассиму, не замислюючись. Не те щоб служитель культу настільки кровожерливий, але досвідченому солдатові не хотілося перевіряти його миролюбність на власній шкурі.

- Де? Де я прорахувався? Як я зміг переглянути? Ось же сучий син! — Кирить метал громи та блискавки, стиснувши кулаки до побіління кістяків. Інакше точно розгромив би власну кімнату.

- Чому ти їх відпустив? Хіба не розумніше замкнути у в'язниці чи страчувати? - наважився подати голос генерал.

— Ось за що люблю тебе, то за простодушність! - Жрець піднявся ще сильніше. — Ти хоч уявляєш, скільки б вони вбили, захищаючись? Так, я ненавиджу цих лизоблюдів-царедворців і сам би задушив їх, але… почнеться ремствування, всі їхні сім'ї ткнуть пальцем у імператора, назвавши винним у тому, що трапилося. Я мусив їх відпустити, розумієш, ти, солом'яна голова, — мусиш! Особисто проведеш їх до кордону.

— То може, це по дорозі їх... скрутити? — ніяково запропонував Кассим.

— Ні, мабуть, ти такий милий, — Кирит раптом засміявся і… заспокоївся. — Щоб їх скрутити, як ти сказав, доведеться відправити цілий гарнізон. І втрати будуть значні.

- Я не розумію, - чесно зізнався воїн.

— Та тобі не треба розуміти. Знаєш, якщо дитина належить богу, то треба віддавати її їй, а не намагатися зробити зброю людську. Разючі повинні берегти межі світу, а не служити імперії. Я був надто самовпевнений, коли вирішив, що зможу навернути прокляття. Ось воно і валиться на мою голову, — жрець стрімко підійшов і без жодних передмов розтягнувся на кушетці, поклавши голову на коліна Кассиму, дивлячись на нього знизу вгору.

- Е-е-е… ти це чого? — здивувався від такого вояка.

— Це, хм, міра моєї довіри. Пригадую, ти питав, чому я вибрав тебе. Ти все ще хочеш знати? — Кирит заплющив очі, заспокоївшись остаточно. Розлюченого звіра як не бувало, на кушетці блаженно розтяглася підступна слизька змія.

- І чому? — генерал явно почував себе ніяково.

- Ти простодушний і вірний. Може, не дуже розумний, але імператора не зрадиш. І скажу страшне – я тобі вірю. Єдиному в цьому палаці, — жрець говорив, не розплющуючи очей, але легка посмішка торкнулася куточків його губ, наче він бачив, як здивовано витягається обличчя Кассима. — Настають важкі часи, імператор слабкий, аристократи загрузли в жадібності та розпусті. По суті країна поки що тримається на мені. Настане момент, коли мені знадобиться армія. І ти її очолиш.

Ураган затих ближче до вечора, і всі почали вибиратися з-під піщаного замету, намагаючись першими вигрісти коней. Запилені солдати довго відкашлювалися і обтрушувалися, але спочатку звільнили морди тварин від ганчір, що служили додатковим захистом, а потім уже розмотувалися самі, знімаючи башлики. Вже почало сутеніти, коли загін нарешті зміг вирушити в дорогу, прагнучи хоча б опівночі дістатися оази, в якій планували стати біваком.

Якби хтось з висоти пташиного польоту подивився на землю, то побачив би низку вогників смолоскипної ходи по пустелі, що чорніла в ночі, і наближалася до дзеркального відблиску невеликого озера, що розташувався в рідкісних заростях посеред барханів. Загін досяг оази далеко за північ. Розбитий нашвидкуруч табір затих миттєво: втомлені солдати повалилися спати. І лише Садар залишився сидіти перед багаттям біля свого намету.

— Відпочинь, пане. Втомився не менше за інших. Я сам побуду в чаті, — Азіт сів навпочіпки поруч із принцом і пильно глянув у вічі. З таким Разючим Садару сперечатися не хотілося.

— Відпочину, не хвилюйся про мене. І тобі б не заважало, — відповів він.

— Я вдень відісплюсь у сідлі. Хтось же варту нести, — усміхнувся Азіт своєму панові і, підводячись, кивнув на намет, мовляв, не сиди довго, інакше сам покладу.

Він дуже змінився, цей юнак. Проклятий. Перестав бути нелюдимим, охоче займався з хлопцями, які стали загоном принца. Не те щоб став балакучий, але й не ходив похмуріше хмари. Зате додалося зарозумілості, яка прийшла на зміну похмурості. Він наче заражався від Садара відчуттям власної значущості. До спостережливості додалася розважливість, і принц уже не міг сказати, що Азіт — зброя нерозумна, пацан зовсім. За ті місяці, що вони провели разом, недоторканний ніби подорослішав, навчившись не ділити все на чорне та біле, але бачити сотні градацій сірого довкола.

- Принц дозволить? — генерал Кассим виявився з тих рідкісних тих, хто не спить, яких не звалила втома. Він підійшов до багаття, коли Азіт пішов.

— Принц не кусається, — відповів Садар, не відриваючи погляду від карти, яку розглядав у відблисках полум'я.

— Я не сказав би, що не кусається. Скажи, принце, навіщо ти став ворогом Кирита? — Касім присів навпроти, уважно вдивляючись у принца, наче намагаючись зрозуміти, що ж рухає цим спадкоємцем без спадщини, королем без трону.

— Касім, ось ти воїн. У тебе є ціль, сенс твого існування? — Садар підвів очі від карти і втупив у генерала жорсткий погляд.

— Звісно, ​​є, я воїн, я солдат. У мене є обов'язок. Виконання цього обов'язку і є мій зміст і моя мета, — здавалося, той навіть здивувався від такого питання.

— А ким ти визнаєш того, хто спробує заважати виконанню твого обов'язку, стане поперек дороги і спробує тебе скрутити? Що робитимеш? — Садар примружився.

- Як це що? Усуну перешкоду. Хто заважає виконанню обов'язку, той ворог, причому не мені — моїй країні, моєму народу та імператору, — Касім дивувався, що доводиться пояснювати такі прості речі. Тим більше принцу.

- Бачиш, ти сам відповів на своє запитання. У мене теж є обов'язок, і виконання його моя мета. Я теж дещо заборгував своєму народові та країні, — некоронований король усміхнувся і повернувся до карти.

— Але… в тебе немає країни, — промови принца остаточно вибили впевненість із генерала. Він справді не розумів, як можна говорити про країну, якої немає, про народ, який знищено. І як можна бути у боргу перед тим, чого немає.

- Помиляєшся, країна в мене є і народ теж. І мій обов'язок – відновити все, повернути біженців у рідні землі та забезпечити їм захист, – голос принца став різкішим.

— І… Кирит перешкода?

— Іди спати, генерале. Ми не вороги поки що, але вже точно не союзники.

Сідерім, рік 2566

Низка возів розтяглася трактом, оголошуючи всю округу гуркотом коліс і перекрикуваннями візників з охороною. За кілька тижнів у дорозі всі втомилися і розлютилися один на одного. Тим більше, що на шляху до каравану приєднувалися невеликі групи біженців із Сідеріму, яких розшукували глашатаї по всій окрузі.

Зруйнована країна була біля північних кордонів Мадерека. І все ж дихання пустелі проникало і сюди, відстрочивши наступ осінніх холодів, але вже пофарбувавши листя в багряно-руді кольори. Дівчинка визирнула з критого воза, здивовано крутячи головою по боках.

— Даналію, чому так виходить, ми стільки тижнів у дорозі, а все ще рання осінь? — поцікавилася вона біля вершниці, що їхала поруч із візком. Сувора на вигляд, затягнута в тугий корсаж простої дорожньої сукні вершниця здавалася втіленням гідності та гордості, натягнутою струною, настільки була випрямлена, сидячи на коні. Тонкі розчерки брів трохи піднялися, коли жінка почула запитання.

— Пані Раніко, не вилазили б ви з воза. А осінь, хм, Сидерим набагато південніше Анаториса, тож можна сказати, що осінь сюди прийшла разом з нами.

- Це країна мого принца? — продовжила запитувати Раніка, наче й не чула прохання Даналії.

— Правильніше сказати, тепер це ваша країна. І моя якоюсь мірою, — зітхнула вершниця.

- Чому?

— Пані, ви ще таке дитя. Тому що я правитиму цією країною до того моменту, як ваш принц повернеться, — знову зітхнула Даналія.

Караван розташувався табором за кілька годин їзди до зруйнованої столиці Сідеріма. Ті небагато біженців, яким вдалося врятуватися у війні, що сталася рік тому, і яких відшукали глашатаї — плакали, повернувшись знову туди, де колись були щасливі. Де більше немає нічого, окрім руїн. Даналія ходила серед сидеріан, намагаючись їх якось підбадьорити, підтримати, обіцяючи, що скоро все налагодиться, і країна стане незмінною. І потай зітхала все частіше, розуміючи, який тягар звалив на неї Фрам.

— Тут… все зруйновано, — тихо промовила Раніка, якось ув'язавшись за Даналією на огляд міста.

— Так, пані, як бачите, ваш принц не пропонує вам палацу, — відповіла намісниця з гірким глузуванням у голосі.

— Палац, хм, палац можна збудувати новий. А хто збудує нове серце моєму принцу, яке тут розбили? — дівчинка це сказала так, що на неї здивовано подивилася не лише Даналія, а й ті сідеріани, що прийшли розбирати руїни разом із анаторійцями.

— Ось ти й збудуєш, дівчинко, — несподівано промовила жінка похилого віку-сидеріанка і вклонилася Раніці. — Ласкаво просимо до Сідеріма, пані.

Розділ тринадцятий

— Чим визначається міра ворожості?

— Відмінністю, протилежністю до інтересів.

— Це настільки важливо, що дві людини з однаковими цілями стають ворогами?

- Цілі однакові, але об'єкти різні. І якщо один об'єкт досягне мети, другий неодмінно програє.

Рагард, рік 2566

Залишивши Мадерек, загін Садара попрямував північ, з кожним денним переходом наближаючись до кордонів Рагарда. У міру просування осінь відчувалася все виразніше, оскільки насувалася не тільки за календарем, а й у міру віддалення від півдня.

- Принце, хіба Рагард не ворог нам? — спитав на одній із стоянок Зелик.

— Ні, нам не ворог. Він нам... ніхто. А ким стане – далі буде видно. Іноді, щоб знайти союзника, варто піти до ворога свого ворога, відповів Садар, роблячи якісь позначки на карті.

— То ми ворогуємо з Мадереком? — не вгавав малолітній командир загону, намагаючись зрозуміти хід думок того, кого назвав своїм правителем.

— Знову ж таки, скоріше це можна назвати нейтралітетом, — пояснив принц, не приховуючи від підлеглого своїх поглядів на ситуацію.

- Принце, навіщо ми йдемо в Рагард? Ви шукаєте союзника?

— І знову ні. Я шукаю грошей. На даний момент мене хвилює лише це. А ще шукаю жерця, який стане Верховним та моєю опорою в королівстві з боку духовенства, — принц підняв погляд від карти, уважно розглядаючи юнака.

— Але хіба цитадель жерців не на південь від Мадри? - щиро здивувався той.

— Хлопчику мій, щоб виграти в ситуації, мені потрібен жрець, який не підкоряється Верховним Рагарда чи Мадерека.

— Але… але всі підкоряються їм, це ж… закон, — Зелик зовсім здивувався від намірів Садара.

— Тому мені потрібен червоний жрець, — спокійно відповів принц і знову повернувся до карти, залишивши поза увагою те, як у хлопця повільно, але невідступно поповзли очі на лоба.

Стрільчасті склепіння Червоної цитаделі пригнічували. На відміну від повітряного мережива південних міст жрецька фортеця "червоноплащників" масивною монолітною брилою височіла на невеликому пагорбі. Оточена захисним ровом і товстими непробивними зубчастими стінами, цитадель служила оплотом червоних жерців і ніби завжди була готова до оборони від невидимих ​​ворогів. Хоча тут, у самому центрі Рагарда, навряд чи знайшлися б охочі штурмувати твердиню: до воїнів-священиків ставилися з великою повагою та навіть трепетом. І все ж фортеця саме пригнічувала своєю незламною міццю стрілчастих гранітних склепінь, скоріше будучи символом, ніж чимось іншим.

Кроки гулкою луною відскакували від кам'яних стін, не прикритих навіть килимами. Звичні до південної розкоші та легкості оздоблення послідовники Садара тулилися, знизували плечима, наче мерзли в цій застиглій гранітній брилі. Принц, що виріс у маленькій небагатій країні, ставився більш байдуже до похмурих коридорів, прямуючи попереду свого загону. Незмінний кам'яноликий Азіт маячив за спиною, прислухаючись і придивляючись до всього довкола.

Темні фрески на стінах великої зали контрастували із монолітними стінами коридорів. Навіть такі приглушені тони здавалися яскравим кольоровим спалахом у порівнянні зі шліфованим гранітом, що оточував загін з усіх боків, поки вони просувалися до зали для аудієнцій. Героїчні полотна вражали уяву своїм розмахом, і... "нові" сидеріани покосилися на Азіта, помітивши надто вже часту присутність на картинах Разючих. Зплутати їх з ким-небудь іншим було неможливо: біле волосся і червоні очі разом із гігантським зростанням могли позначати лише недоторканних, живу зброю.

Невеликий зал, порожній та похмурий. Біля дальньої стіни, мов вівтар, — невеличке піднесення, на якому величезний чорний меч. Старий у червоних шатах підвівся з колін, завершивши молитву, і розвернувся до відвідувачів. Він був високий і міцно складний для свого віку, що глибокими зморшками зморщило обличчя. Спокійний погляд блакитних очей. Сиве жорстке волосся довжиною до плечей зібране в пучок нижче потилиці. І лише золота застібка на плащі поверх сутани-сукні говорила про найвищий жрецький ранг.

— Навіщо завітав, спадкоємець без престолу? — мабуть, Командор був добре обізнаний про становище Садара, проте прийняв його, як приймав тих рідкісних государів, які наважувалися відвідати Червону цитадель.

— Потім і завітав, що час престол прийняти, — відповів принц після всіх церемоніальних привітань.

— Як це пов'язано з несподіваним відвідуванням оплоту "червоноплащників"? — голова войовничих жерців рідко дивувався чомусь, але зухвалому принцові вдалося викликати підняття брів сивого Командора.

— Ваше Святість, покірно прошу… жерця на посаду Верховного священика Сидеріма, — Садар шанобливо вклонився.

— Хлопче… ви не помилилися фортецею? Миряни набагато південніше, — жрець здивувався ще більше.

— Ваша Святість, у мене є серйозна підстава просити саме червоного жерця, щоб очолити духовенство у країні, що відновлюється, — принц повторив уклін, покірно не піднімаючи погляд від статі.

- Не бачу причин. Наш орден не цікавиться мирськими справами, – відрізав Командор.

— Зате цікавиться Разючими, — Садар підвів голову, посміхаючись.

- Ось як. А я вже думав, чутки брешуть. Яка користь ордену з того, хто став зброєю мирян?

— Якщо знадобиться, я стану на захист кордону всією армією. Лише ваше слово, — Садар залишався в поклоні, але дивився на жерця пильно і з посмішкою.

— Тобі не казали, що ти схожий на тхора? Дрібніше лисиці, але так само хитрий. І небезпечніший, бо бояться тих, хто великий і одним виглядом вселяє страх, — Командор залишив вимушену ввічливість і в промовах, і в погляді, відкрито вивчаючи принца.

— І справді, не такий страшний слон, як миша для слона, — Садар випростався, і їхні погляди схрестились.

— У що гру затіяв, хлопче? - Жрець мимоволі облизав пересохлі губи. Глибокий старий, він бачив чимало правителів, але цей государ без держави змушував насторожено повести плечима, немов у спину вперся чийсь погляд.

— У Сідерім, Ваша Святість, я згоден грати тільки в Сідерим, — посмішка принца стала хижою, через що він справді став схожим на тхора.

— Цікава гра, — старий примружився і, підвищивши голос, промовив кудись за спину: — Лармініза до мене.

Лармініз, червоний жрець, повністю виправдовував свій сан, будучи втіленням військової аскези, одягненої в червоні шати-мантію. Сухий, як тріска, високий і сутулий, священик-воїн був схожий на чаплю. Вилицювате обличчя рясніло тонкими ледь помітними зморшками. Зважаючи на зовнішність, йому можна дати від сорока до п'ятдесяти років, хоча насправді було близько тридцяти п'яти.

— Звали, Ваше Святість? — поцікавився зухвалий на вигляд жрець, злегка схилившись у вітальному поклоні.

— Ще як кликав. Бачиш цього… майбутнього короля? Вирушиш із ним. З того дня ти його опора в особі представника духовенства, — Командор не тягнув, позначивши все й одразу.

— Ем… Командоре, відколи ми займаємося мирськими? — схоже, Лармініз не так сильно відчував повагу до голови, як намагався показати поклоном.

— Приблизно з тих, як їхньою головною зброєю стали разючі, — старий відповів рівно, але Садарові здалося, що в куточках губ Командора сховалася посмішка.

— Батьку… мій, схоже, ви зовсім занудьгували в цитаделі, — майбутній Верховний Сидеріма посміхнувся так, що всіх присутніх продер мороз по шкірі.

- Влаштовує тебе такий жрець, принце? — Командор звернувся до Садара.

— Цілком, — принц мружився не гірше за ситого кота. Саме такий жрець йому й потрібний.

Сідерім, рік 2566

Нашвидкуруч збиті бараки не були звичним і затишним житлом для аристократки, вдови колишнього головного скарбника Анаториса. Однак жінка не скаржилася, стійко переносячи поневіряння та незручності і іноді шикуючи на Раніку, якщо та починала обурюватися відсутністю комфорту.

— Терпи, люба, і не ремствуй. Це і є шлях королеви — бути зі своїм народом навіть у роки тяжкості. Тепер це твій народ, тож не дай їм засумніватися у виборі свого государя, — казала Даналія, якщо дівчинка починала нудити про те, що вдома все було інакше. Намісниця м'яко нагадувала, що тепер тут і є будинок Раніки та іншого не передбачається.

Вдова скарбника найчастіше сама виконувала обов'язки високопоставленого сановника в соляній провінції, але завжди вважала за краще залишатися в тіні свого чоловіка. Тим не менш, високоповажний Фрам був дуже проникливим правителем, встигнувши помітити, звідки вітер дме в сімействі дядька, того самого скарбника, який одружився з надто молодою дівчиною, незважаючи на те, що сам наближався до дуже поважного віку. На мезальянс косилися багато хто, і лише голова солепромислів розумів, у який саме бік цей мезальянс. Даналія і розумом, і становищем була набагато вищою за чоловіка, оскільки на відміну від торговців і промисловців Анаториса була уродженкою пустелі і залишалася єдиною спадкоємицею княжого роду Нешуа — васалом Мадерека. Їй були потрібні гроші, йому — красуня дружина. Старий скарбник не врахував, що за красою іноді ховається неабиякий розум, але коли помітив, то з радістю прийняв допомогу та поради молодої дружини щодо ведення справ. Не в останню чергу Анаторіс був зобов'язаний своїм процвітанням цій дівчині. Коли постало питання про намісника Сідеріма, Фрам не вагався, відправляючи Даналію на відновлення крихітної країни.

За осінь вдалося розгребти завали та вирити основні котловани під нові будинки. Відновити колишні не було ніякої можливості, оскільки місто не просто зруйноване, воно було практично стерте з землі. Даналії треба все це відновити. Точніше, побудувати заново. Натхнені підтримкою Анаториса і тим, що їхній некоронований правитель, останній з кронпринців, не забув про них і надіслав допомогу, сидеріани працювали, не покладаючи рук, прагнучи звести з руїн власну країну. Вони навіть не замислювалися над тим, що на арені світової політики їхня місто-держава не відіграє жодної ролі, будучи лише перевалочним торговим пунктом між двома могутніми імперіями.

Даналія працювала з світанку і до пізньої ночі, підписуючи розпорядження, прораховуючи кожну монету з виділених Фрамом грошей. Розважлива жінка намагалася заощаджувати на всьому, на чому тільки можна, без втрати якості та більш-менш прийнятних умов існування поселенців. Вона швидко добилася прихильності та поваги з боку сидеріан, а анаторійці і так шанобливо схилялися, ледве побачивши вдову скарбника. Нехай і минуло чимало років зі смерті старого, нехай навіть сама Даналія давно була не юною дівою, але пам'ять про те, як з її допомогою Анаторіс прийшов до більшого процвітання, жива ще в багатьох. Придивляючись до розумного і продуманого управління будівництвом, сидеріани мимоволі згадували добрим словом принца, який надіслав їм на допомогу таку намісницю.

Мадерек, рік 2567

— І тут обійшов, — Кирит сидів за столом, упираючись лобом у зчеплені в замок пальці рук, що сперлися на стільницю. Звістка про те, що Садар придбав Верховного з "червоноплащників", досягла мадерекського жерця і не додавала радості в настрій. Кассим ніколи не намагався кепкувати над своїм "начальством" і, тихо окупувавши тахту, мовчки спостерігав за священиком. Але він не витримав:

— І все ж чому тебе так турбує цей молодик? Не може ж він серйозно загрожувати Мадереку!

— Помиляєшся, ой як помиляєшся. Якщо він мене вже стільки разів обставив, то я уявляю, якого монстра дістане Сидерим у правителі, — Кирит зітхнув і простяг порожній кубок генералові.

— Але нам чим цей монстр страшний? — Касім слухняно наповнив чашу хмільним напоєм.

— Невже ти вважаєш, що такий, як Садар, зупиниться на тому, що просто відбудує місто і стане законним королем у своїй крихітній країні?

- А хіба ні?

— Знаєш, Кассиме, я тебе точно обожнюю, — жрець упіймав підборіддя генерала і зняв батьківський поцілунок у того на лобі.

Розділ чотирнадцятий

— Бездіяльність подібна до смерті. Не можна вирішити проблему, не встаючи з місця. Не можна знайти більше, не пожертвувавши малим. Шлях зречення від себе веде до пізнання величі.

Анаторіс, рік 2566

— Пані Даналіє, вас до себе Фрам кличе.

Літня жінка ніби розпрямилася і скинула десяток років, коли постала перед головою Анаториса. Ще більше натхнення і виклик світилися її погляді після повернення додому. Не позбавлена ​​амбіцій, Даналія втомилася марнувати час, займаючись лише управлінням нехай і багатого, але невеликого маєтку, що залишився після смерті чоловіка. Новий скарбник не потребував порад вдови, а Фрам якщо й звертався, то вкрай рідко. Жінка, яка поклала половину життя на служіння соляній провінції, відчувала себе не біля справ, чому періодично впадала в глибоку засмучення. Зараз же вона ніби знайшла крила. В які віки Фрам запитав не поради у справах фінансових, в яких Даналія зрозуміла більше багатьох скарбників. Ні, він запропонував їй місце намісника у далекому Сідерімі. Крихітне королівство, про яке вдова навіть не чула. Але... королівство.

Коли батьки Даналії загинули, імператорський двір відвернувся від роду, що розорився, забувши колишні заслуги сім'ї перед імперією. Озлоблена, принижена злиденністю, відкинута співвітчизниками дівчинка з легкістю погодилася на мезальянс, продавши свій неабиякий розум за можливість повернути своєму роду колишню славу і велич, можливість викупити батьківський маєток, відновити добре ім'я сім'ї. Довгі роки витратила Даналія те що, щоб зайняти відповідне її становищу місце у житті. Вона вже була зневірена після смерті чоловіка, ледь не опустила руки, рік у рік спостерігаючи, як втрачають вагу її позиції країни солепромышленников. І раптом зірка надії знову висвітлила шлях для немолодої вже жінки.

— Що ж, Садаре Сидеримський, якщо ти мене не розчаруєш, то мій рід стане під прапори Сидеріма з васальною клятвою, покинувши раз і назавжди списки дворян Мадерека.

Даналія особисто керувала збором обозу, першого, що відправляється в королівство, яке незабаром порідниться з правителем Анаторіса. Поглядаючи на юну наречену принца, намісниця на відміну дівчинки розуміла, які почуття рухали Садаром під час заручин. Жодних ілюзій щодо спадкоємця Сидеріма Даналія не мала. За короткий час вона дізналася про зруйноване королівство все, що опинилося в зоні досяжності. Новоспечена намісниця вміла збирати інформацію ретельно, не упускаючи деталей. Чим більше вона впізнавала, тим більше їй хотілося якнайшвидше познайомитися з Садаром особисто. Мало хто з спадкоємців зруйнованих малих держав зважився б на ті кроки, які вже зробив принц, вражаючи справжньою одержимістю у відновленні країни. Склавши в одну картину всі фрагменти мозаїки, Даналія вразилася не так упертості, скільки прозорливості та тонкого розрахунку майбутнього монарха. Від її очей не сховалося те, як він використав висновок в імперському палаці, як обійшов саму імперію, безкровно отримавши одну з наближених, але все ж таки незалежних провінцій.

- Ставка на сіль, так? А ти розумний хлопчик, з тобою буде цікаво працювати, не те що з цими снобами.

Вона говорила сама з собою і непомітно посміхалася, залишаючись для оточуючих витягнутою в струну, суворою, а іноді й намісницею, що лякає. Тим не менш, стан ввіреного їй королівства кинуло якщо не в жах, то в зневіру. У жодних записах, ні у яких звітах не значилося, що Сидерим знищено у сенсі. Однак, придушивши напад відчаю, Даналія взяла себе в руки і взялася за перше і найважливіше — зведення тимчасового табору, де зможуть сховатися як робітники, які прибили з Анаторіса, так і втікачі-сидеріани, що тоненьким струмком потекли до руїн столиці, ледь зачувши спадкоємця і першому обозі, що прибув.

Рагард, рік 2567

Арена скипіла напругою, глядачі на трибунах здійнялися. Третій день виходили мечники на потіху публіці, три дні пісок арени фарбувався червоним, наповнюючи повітря задушливим запахом крові. Єдине правило для учасників: вбити суперника, маючи зі зброї лише меч. У смертельних поєдинках сходилися охочі зазнати успіху і фортеці своїх мечів з усіх країв і країн. Тут були представники як самого Рагарда, і Мадерека, і малих королівств і князівств. І лише над невеликою групою майорів прапор Сідеріма.

Сьогодні є вирішальний день. Останній поєдинок між переможцями попередніх сутичок має визначити того, хто залишиться на политій кров'ю арені назавжди, і хто понесе приз у двісті тисяч золотих із собою, увінчавши чоло вінком найкращого мечника. Турнір організовували щороку на честь Тарида, хоча в народі все ж таки воліли називати це криваве видовище "бенкетом Азіта". Високі ставки з лишком окупалися тим, що глядачі валили на жорстоку виставу в незліченних кількостях, несучи свої кровно зароблені на сплату за можливість подивитися на смерть.

Садар стояв у своєму кутку арени, чекаючи відмашки від судді - коли оголити клинок і вступити в бій. Принцу не потрібна слава та військова звитяга. Коли він уплутався в це підприємство, виставивши себе мечником на втіху глядачам, то мав одну єдину мету — гроші. Двісті тисяч золотих, звичайно ж, не вирішували проблему відновлення королівства, але могли стати початком припинення зростання боргів. Пропозиція Азіту взяти участь була відкинута спочатку, оскільки кодекс Вражаючих не допускав подібних боїв, і принц заборонив недоторканному порушувати цей самий кодекс навіть заради нього. За правилами останнього поєдинку суперники повинні оголитися до пояса, залишившись лише в реддеку. Коли Садар стягнув з себе сорочку, по рядах публіки пройшло тихе ремствування: все тіло принца виявилося поцятковане символами рунічного в'язі, мають занадто виразне ритуальне забарвлення. Це розуміли навіть непосвячені. Коли ж з'явився суперник, то ремствування пролетіло вже й у лавах послідовників Садара: на тому кінці арени громадиною височів біловолосий воїн із червоними очима.

— Мій принц, ти певен? Правилами не забороняється міняти воїна в команді, вони ж поміняли… — невпевнено простяг Азіт, уважно роздивляючись супротивника, який представляв невелике північне князівство. На колишніх поєдинках цього воїна не було, але за законом арени можна замінити представника, якщо переможця попередньої сутички сильно поранено.

— Я не поранений, ці правила на мене не поширюються. До того ж, ти даремно хвилюєшся, Азіто. Дивись уважніше — він не такий, як ти. Так, він високий і могутній, але... надто вже могутній, занадто мускулистий і неповороткий, щоб бути Разючим. Так, він добрий мечник, не дарма його залишили наостанок, зробивши "несподіваною" заміною. Так, когось іншого злякав би недоторканний, але не мене. Тільки не мене, — принц посміхався, і посміхався він настільки небезпечно й кровожерливо, що ще більше був схожий на тхора, що заліз у курник. Тільки замість звичних клуш побачив бойового півня, чому лише азарту побільшало в примружених очах.

За знаком судді суперники вийшли на середину поля, змірявши один одного оцінюючим поглядом. В особі недоторканого не було глузування чи зневаги: ​​він розумів, що перед ним гідний ворог, коли зміг дійти до вирішальної сутички, причому дійти без замін і ран. Садар же відверто вивчав супротивника, теж здогадуючись, що бій не буде легким — так просто не приберігають подібні козирі до фіналу: у супернику відчувалася міць, сила та небувалий досвід. І все ж таки принц усміхався, знаючи, що й сам він козирів ще не демонстрував. Колишні поєдинки виявилися хоч і важкими, але все ж таки цілком під силу принцу, який став відмінним мечником ще до зустрічі з Азітом. Командування армією навіть такого малого королівства, як Сидерим, вимагало військової майстерності високого рівня. Не лише керувати, а й бути прикладом для інших воїнів.

Помах клинка одразу ж припав на сталь суперника. Ще помах. Знову дзвін металу. Вони примірялися, промацуючи один одного, пробуючи на смак силу суперника, прицінюючись… починаючи смертельний танець на втіху глядачам. Танець, після якого живим залишиться лише один. Правила не передбачали жодної пощади переможеному, лише смерть. Садар рухався обережно, не демонструючи одразу всієї своєї швидкості низькорослого крутого поєдинника, який бере не силою, а стрімкістю. Потужні удари недоторканного не досягали мети, зіштовхуючись щоразу з мечем принца. У такого важкого могутнього воїна міг бути тільки шлях сили, брати ізмором швидкого супротивника, обрушуючи на нього удар за ударом, не підпускаючи близько, вимотуючи силовими прийомами. Втомиться - втратить швидкість, тоді можна і всерйоз почати боротися. на знищення. Однак принц не поспішав втомлюватися, продовжуючи дрібними вкрапленнями блискавичних випадів дражнити ворога. Свого роду також робота на знос противника. А ще неслабка гра на нервах.

І все ж таки недоторканний здався першим, обрушивши на Садара удар такої сили, що той ледь утримався на ногах. Час ігор та оцінок закінчився. Відскочивши на пару кроків назад, принц спробував віддихатися, немов концентруючись, вдихнув глибоко, заплющив очі, розуміючи, що для другого помаху ворогові знадобиться час, а от стримати його може виявитися не під силу. І… по притихлим з початку поєдинку трибунам прослизнув затуманений розфокусований погляд. Мов принц сп'янів. М'яка лінивість рухів стала настільки помітною, що глядачі несхвально засміялися, припускаючи, що сила одного з поєдинників вичерпалася, і бій закінчиться занадто швидко, не принісши належного задоволення публіці. Однак Садар усміхався, і посміхався так, що програв не виглядав. І втомленим теж. Мляво перетікаючи в невпевнену нову стійку, він раптом зірвався з місця і помчав вихором на супротивника. Той здивувався, квапливо відмахуючись від граду ударів, настільки частих, що встежити за ними не завжди вдавалося, через що на тілі недоторканого зашарілися дрібні порізи від пропущених випадів.

Удар за ударом, поріз за порізом. За лічені секунди недоторканний весь забарвився кров'ю, не маючи змоги перейти від захисту до нападу. Так, рани несерйозні, але їх так багато, що це починало створювати проблеми. І так повільний через величезну масу тіла, воїн ще більше сповільнився. І так само приголомшено намагався зрозуміти, як ця п'яна лялька може рухатися настільки швидко і настільки точно, раз-по-раз потрапляючи в ціль.

Відпустити себе, розслабитися. Відчути єднання зі зброєю, злитися з нею, приймаючи в себе, як частину власного тіла. Дозволити крові побігти швидше, підхльостуючи збудження від сутички. Все так знайомо, стільки разів я це проходив. Як же він сильний... З іншими було простіше, але цей... І все ж таки не маю права відступити, а значить... не слухати ремствування на трибунах... Відсторонитися, розпалюючи в собі вогонь бажання. кров кинути на швидкість. Для того щоб здолати не потрібно мощі, кістки легко ламаються мечем", - думав Садар ще швидше, ніж рухався, підгортаючи супротивника розсипом ударів, шкодуючи постійно. Недоторканний не встигав, вже зовсім не встигав за вколами голки сидеримського клинка. Йому б сконцентруватися, зібратися, припинити думати про туманний п'яний погляд, про розслабленість рухів противника, які аж ніяк не в'язалися з тією швидкістю і точністю, з якою діяв Садар. Йому б, але… черговий помах досяг мети — голова недоторканого покотилася піском арени, обдавши фонтаном крові сидеримця, що м'яко приземлився на ноги після вдалого стрибка.

На якусь мить над ареною зависла тиша. Глядачі не могли зрозуміти, як і коли все закінчилося. Так, вони й раніше бачили маленького юркого сидеримця, але колишні бої ніяк не були схожі на цей, все було ясно і зрозуміло, і простежувалася вся битва між суперниками. А тут сидеримець ніби знущався з свого супротивника, немов грав із ним, як з дитиною, і, ніби походячи, зніс йому голову черговим ударом. І все ж таки глядачі завили, вітаючи переможця, вшановуючи воїна, який виявився кращим. І лише Азіт із Зеліком миттю кинулися до свого принца, підхоплюючи того на руки вже в падінні. Обом відомо, чого варті Садару подібні витівки на полі бою, скільки це забирає сил, і яка плата за подібні перемоги. І все ж таки на відміну від стривоженого погляду Разящего,

— Зеліку, відправ когось швидше до Фрама, нехай передасть листа та гроші. Другу половину розділи надвоє: залишу нам на проживання поки що, а то зовсім гаманець порожній, і відправлю до Сидериму, — розпорядився принц, коли досить відпочив після поєдинків, щоб мислити ясно. А якщо точніше, то відсипався і від'їдався принц три дні, перш ніж знову взявся за справи.

- Буде зроблено. Ще розпорядження? — Зелик виструнчився в струнку перед своїм паном, крадькома розглядаючи принца захопленим поглядом. Так, такий правитель хлопчику до душі. Набагато краще, ніж імператор.

- Так, прийшли до мене Лармініза, - принц розтягнувся на підстилці у своєму наметі, все ще не наважуючись на різкі рухи та переміщення по табору, розбитому за кордоном міста. Все одно на готель грошей не було, коли загін Сідеріан прибув до столиці Рагарда, а значить краще залишатися в польових умовах. Та воно й звичним стало за останні місяці. Усі в невеликому загоні принца надто молоді, щоб помітити незручності або ж не сприймати їх натхненно. Поки що багатьма хлопцями все те, що відбувалося, розцінювалося як захоплююча пригода. Ще не пахло кров'ю, ще не було справжніх битв, які неодмінно випадають на долю королівської гвардії.

— Звали, ваша величність? — поцікавився червоний жрець, просовуючи вилицювате обличчя за ширму.

— Клич, проходь, є справа, — відповів принц, сідаючи на підстилці.

— Так-так, пан завжди в справах, не розважатися кличе, — вставив своє вагоме Азіт, незримою, але іноді дуже відчутною тінню присутній поруч із принцом цілодобово. Разящий розмістився в кутку намету і з усією ретельністю вдався до заточення свого неозорого за розмірами клинка. Важка зброя вселяла страх, і все одно оточуючим залишалося незрозумілим, як можна розмахувати цією громадою, тримаючи її в одній руці. Лівою. І це при тому, що недоторканний був правшою. Навіть Садар не хотів думати про те, яку силу обрушить на ворогів Азіт, якщо візьме меч у праву руку. Або о другій. Сам же проклятий сприймав свою зброю, як і звичайний воїн, і щиро дивувався, коли хлопці намагалися питати її, мовляв, як справляється з такою вагою та розміром. Особливо коли верхи на коні. Так само і животині голову недовго відрубати.

— І що за річ, мій королю? — Лармініз сів навпочіпки навпроти принца. За кілька тижнів, що він провели разом, жрець звик величати Садара королем, та той і не протестував особливо. По суті, він ним і був, залишилася справа за формальністю.

— Ти в нас спритний хлопець, як я зрозумів. І якщо твоя ідея за участю в поєдинках мечників увінчалася успіхом, то й правильно прилаштувати гроші зможеш так, щоб вони працювати почали, а то поки що витрачаються, — Садар втупив колючий погляд у Лармініза. Той посміхнувся.

— Король із мене вирішив зробити скарбника? - поцікавився жрець.

— Поки що на цю посаду підходиш лише ти. Хлопці зовсім зелені й у грошах не тямлять, все ж таки їх у воїни готували, а не в торговці, — Садар наповнив кубки вином і простяг один жерцю. Той узяв посудину, але пити не поспішав.

— А я, отже, схожий на торгаша?

— А ти точно вигоди не пропустиш. Хватик є, розум присутній. Якщо я поєдную посади правителя і кількох міністрів, то чому б моєму раднику і духовнику їх не поєднувати? - Принц примружився. Лармініз відпив вина, схвально посміхаючись, розуміючи, яку нішу він займе в новоявленому дворі одіозного правителя неіснуючої країни.

Сідерім, рік 2567

Перший караван від Садара прибув одночасно з повідомленнями, що принц сплатив перший внесок за кредитом, який взяв в Анаторисі. Даналія перебирала папери, звіряючи рахунки, перечитувала листа від Фрама, в якому той всіляко звеличував сидеримця, покладаючи на нього великі надії як на зятя і як на можливого приймача верховенства солепромисловців. Жінка зіставляла новини, оцінювала товар, привезений караваном, і жадібно вдивлялася у рядки другого листа, переданого караванником. Лист написано самим правителем, але до нього додавалися розпорядження щодо встановлення торгівлі, викладені якимсь батьком Лармінізом.

— А спритний хлопець. Два роки минуло з розорення Сідеріма, а він уже ось як розвернувся. Схоже, і жерця знайшов собі. Цікаво, як же Мадерек припустив, щоб опальний принц після скандалу та розриву союзу зміг обзавестися жерцем? Куди дивився отець Кирит? — розмірковувала Даналія вголос, не помітивши, як у кімнату барака, збудованого для намісниці, увійшла Раніка.

— Про кого ви, Даналію? — миттю поцікавилася дівчинка, з цікавістю заглядаючи через плече до паперу. Жінка не почала ховати листи, жодних секретів від майбутньої королеви Сидеріма в них не було.

— Про нареченого твого, пані майбутня королева, все про нього. Просто всі думки лише про нього. Хоч би подивитися одним оком на цього пройдисвіта, — Даналія несподівано посміхнулася.

— Неправда, мій принц не пройдисвіт. Я вірю, він стане великим королем і покриє своє ім'я славою, дівчинка різко стала на захист нареченого.

— Люба моя, я теж вірю — стане. Саме такі, як твій Садар, і стають великими. У нього, мабуть, всі передумови є до того, щоб стати грандіозним государем, який може написати нову історію не тільки для своєї країни, — поспішила порозумітися намісниця, поки Раніка від образи за нареченого не вдарилася в сльози. І все ж таки ранима, тендітна і в чомусь розпещена дівчинка останнім часом все рідше плакала і скаржилася, все частіше допомагаючи як самій Даналії, так і іншим жінкам, які налагоджують нове життя в Сидерімі, що поступово відбудовується. Намісниця лише схвально кивнула Раніці, підписуючи указ про термінове облаштування ринку та налагодження торгівлі відповідно до вказівок отця Лармініза.

Розділ п'ятнадцятий

— Яким шляхом ти підеш далі?

— У мене один шлях і згортати з нього не маю наміру.

— То що це за шлях такий, що в ньому прийде до тебе?

— Це дорога сліз, це дорога крові та смертей, це шляхи обману та підступності, високих ставок та втрат.

— Навіщо тобі такий тяжкий тягар, навіщо стільки страждань ти покладаєш на свої плечі?

— Це шлях короля. І я не маю іншої дороги.

Рагард, рік 2567

— Знову порожньо, — Зелик роздратовано оглядав вміст схованки: кілька сотень золотих, п'ять тисяч сріблом, недорогі прикраси

Останні три місяці "загін Садару" займався тим, що знаходив таємні притулки грабіжників, знищував зграю, а награбоване привласнював собі.

— Цікаві у вас методи збагачення скарбниці, Ваша Величність, — якось відпустив шпильку отець Лармініз.

— На жаль, отче. Але для того, щоб чесним шляхом заробити грошей, спочатку потрібно вкласти у справу гроші. А я їх не маю. Знову ж таки, я не граблю, а рятую торгові шляхи від грабіжників і беру законну плату за виконану роботу, — знизав плечима принц, але ні каяття, ні збентеження в голосі не спостерігалося.

— Вам не здається, що через подібний промисл ваші воїни стають запеклими головорізами?

— І знову, на жаль. Але державі такі воїни потрібні.

Колишні хлопчики перестали бути дітьми. Дивлячись на ватажка, вони й самі вирішили брати активнішу участь у відновленні Сідеріму. Ідея належала Зеліку, що, втім, передбачувано. Цей постріл точно не міг всидіти на місці після ристалища, в якому взяв участь Садар. Подібні бої проводилися рідко, так що за всього бажання постійно заробляти на них не виходило, от і довелося Зеліку поскрипіти мізками, послухати там і тут, розговорити купців, мандрівників і виробити план несподіваного заробітку. Жвавий малий настільки увійшов у роль керівника розвідки, що знаходив притулки грабіжників так швидко, якщо порівнювати з іншими малолітніми шпигунами, чиї пошуки не завжди увінчувалися успіхом.

Зелик часу даремно не втрачав, постійно відлучаючись на день-два. Де і як він набирав новобранців, залишалося загадкою як для товаришів хлопчика, так короля. Проте загін зростав як на дріжджах. Садар не протестував, особисто розмовляючи з кожним новачком, оцінюючи, схвалюючи.

До карального загону увійшли не всі. Більшість хлопчиків так і не змогли підняти зброю на людину. Вони були залишені у резерві. Більш лояльні до кровопролиття, ті, хто із загостреним почуттям справедливості та дотримання закону держави, стали під прапор новоспечених правоохоронців. Принц поступово поділяв своє й так маленьке військо на підрозділи, виділяючи тих, хто може бути лише воїном, і тих, хто для захисту держави не побоїться руки забруднити різанину. Хоч би як склалося майбутнє Сидеріма, але в захисниках закону потреба буде: хтось повинен і грабіжників із злодіями тримати у вузді. Просуваючись від Рагарда на південь, загін поступово наближався до кордонів Сідеріма: ще два тижні й прибудуть на місце.

— Мій принц, за три дні шляху звідси на південь розграбовано караван. Великий і багатий, якщо вірити чуткам. Там орудує зграя грабіжників, на яких давно оголошено полювання. Вони численні та добре озброєні. Оскільки місцевість глуха, далеко від великих міст, то варта так і не взялася за їх упіймання, хоча скарг від мандрівників багато.

Садар уважно вислухав звіт Зеліка

- Вдала знахідка. Збери всю інформацію, яку зможеш. Чим ближче підберешся до їхнього притулку, тим краще. Знайди його, будь-що-будь.

— Ваша Величність почула серйозний видобуток? — промовив Лармініз, варто було розвіднику покинути намет принца.

— Тут річ навіть не у видобутку. По-перше, вони знаходяться на основному торговому тракті, що йде з півночі через Сідерім. По-друге, непогано б отримати розташування купців, позбавивши їх такої загрози. І лише по-третє, можливий великий куш.

— Намагаєшся осягнути неосяжне?

- Чому б і ні?

Зелик пропадав тиждень. Садар уже починав нервувати, бо так надовго голова розвідників ще не відлучався. Але той встиг з'явитися, коли нерви принца опинилися на межі, і вже збирався загін шукати Зеліка. Повернувся не один.

— Вибачте, Ваша Високість, але нести на собі цю тушу не так просто, тому й спізнився, — виправдовувався Зелик, звалюючи до ніг принца, пов'язаного по руках і ногах чоловіка.

- І хто це?

— Він не хоче говорити. Але ж ми методи знайдемо? — розвідник недвозначно посміхнувся у бік Разящого, який відверто байдикував останнім часом.

- Розв'язати мову? — негайно зголосився Азіт. Бранець перевів погляд і шалено завертав очима, мукаючи щось нерозбірливе через кляп.

Страх. Зброя, яку Азіт вручив Садару власною появою у житті. Зброя значно серйозніша і небезпечніша, ніж меч. Проклятий вселяв страх одним своїм існуванням. Принц навчився користуватися цим. Бранець розговорився. Не знадобилося ні погроз, ні тортур, лише обіцянка, що Азіт до нього не торкнеться, більше того, йому збережуть життя і відпустять, коли з грабіжниками буде покінчено. Страх, сильніший, ніж страх того, що зроблять зі зрадником товариші, що вижили. Сильніше за страх смерті. Садар залишився задоволений отриманою інформацією, Азіт розминав плечі, передчуваючи бійню.

Їх було трохи менше сотні. Вони не виглядали мужиками, що кинули плуг і подалися в ліси за легким заробітком. У багатьох відчувалася армійська виправка, та й озброєння разюче відрізнялося від того, яким володіли звичайні грабіжники. З донесення Зеліка Садар зрозумів, що доведеться мати справу з дезертирами, яких хтось зумів зібрати в зграю. Ця обставина багато в чому ускладнювала завдання принца. Таких нахроп не візьмеш і не дуже злякаєш. Залишалося чекати слушної нагоди, спостерігаючи здалеку за розташуванням розбійників, які облюбували печеру в передгір'ях. Вкриті лісом і частково болотом вони виявилися добре заховані як від дорожніх патрулів, і від випадкових мисливців за головами. Якби не зрада товариша, що потрапив у полон, то лігво так би і залишалося таємним.

— Вони повернулися зі здобиччю. Мабуть, ще один обоз пограбований. Багато поклажи, багато коней. Наскільки я встиг зрозуміти, їх одразу продають, не тримають довго при собі, — прозвітував Зелик.

— Удача любить нахабних.

— Та ви, мій королю, ними захоплюєтеся?

- Це я про нас. Я чекав такого шансу, і удача мене любить. Вони відсвяткують видобуток і послаблять пильність, до того ж багато хто буде п'яний. Дуже добрий розклад для нападу. Атака на світанку. Не шкодувати нікого. Цього разу беруть участь усі, адже йдеться не про нахабних селян і ремісників, які взяли до рук зброю, а про зрадників. Кожен із них зрадив свого государя і народ, і покарання подібних — справа армії. Так що, панночки, готуйтеся.

Хлопчаки не нарікали. Слова Садара зачепили за живе кожного. Вони були молоді, безуси, і кожен плекав мрії про свою доблесть і честь. Їх уже зрадив імператор. Вони з усім юнацьким максималізмом не могли вибачити дезертирів.

Вартових знімали тихо. Незважаючи на загальну розслабленість грабіжників, які повірили у власну безкарність, видимість дисципліни дотримувалася і патрулі були розставлені по окрузі. Кожного знайшов ніж Зеліка та його підлеглих. Вишколені Азитом солдати Сидеріма діяли злагоджено й мовчки, безжально вирізуючи сплячих, прокладаючи шлях углиб печери, доки вороги не зчинили тривогу. Принц не сподівався, що їм вдасться все зробити тихо. Імовірність того, що їх виявлять швидко, велика і з рахунків її не варто скидати. Так і сталося. Зачувши крик товариша, напівсонні п'яні грабіжники зривалися з місць, хапаючись за мечі, тверезіючи на ходу. У напівтемряві печери вибухнула бійня, ніхто вже не ховався і не мовчав. Зойки десятків ковток струсонули кам'яні склепіння, обрушуючись багатозвучною луною на супротивників, що зчепилися. Серед криків і брязкоту, Садар, здавалося, встигав доглядати всіх підданих. І різким випадом затулив собою одного з хлопчаків, прийнявши клинок, що летить, на себе ...

- Займися солдатами! — рикнув Азіт на Лармініза, відштовхуючи плечем, прокладаючи шлях через трупи до виходу. Бій завершився перемогою сідеріан, але на руках недоторканого безвольно обвисло закривавлене тіло Садара.

- Він ...

- Живий. Клинок пройшов під ключицею, втратив багато крові, але небезпеки для життя немає, — сказав Азіт, не озираючись на тих, хто питає. Він лютував, скрипів зубами, але ніс Садара в табір, замість того, щоб зайнятися раною відразу. Пес, що розлютився, нікого не підпускав до свого господаря. Навіть жерця, хоча той знався на лікарських науках.

— Поранених у табір. Ті, хто не постраждав, займуться перегоном коней та чисткою схованки, — розпорядився жрець, взявши на себе командування і не звертаючи уваги на розлюченого Азіта.

Надвечір усе було завершено: поранених оглянуто жерцем, перев'язано, відправлено спати; награбоване переміщено з печери до табору.

- Батьку Лармініз, тут дівчина. Схоже, за неї хотіли викуп. Загалом, не знаю, в чому там річ, але нікуди йти вона не збирається.

— Гаразд, отямиться король — розбереться, як з нею вчинити. А поки нагодуйте та заспокойте, поясніть, що ви солдати короля, а не нова зграя обірванців.

Ближче до ночі Садар вийшов із намету, незважаючи на гучні протести Азіта. Принц був блідий, насилу тримався на ногах, але все ж таки зайняв місце біля вогнища поряд з Лармінізом і Зеліком. Слідом за ним з'явився недоторканний. Наступна сцена змусила витягнутися з подивом обличчя присутніх.

— Скільки ти ще маєш намір носитися з ними як з дітьми і закривати власним тілом кожного рани?! Ти хоч розумієш, що безцінний, що тебе ніким не замінити?

— І кожен з них безцінний, і міняти мені їх нема на кого. Так що, не кричи на мене при підданих. І взагалі, не кричи на мене, — Садар говорив тихо, але це ще більше злило проклятого, який уперше за весь час дозволив виплеснутися емоціям… та яким!

— Так, я незавершена зброя, я досконалий, але не завершений, у мені залишилося серце, живе, справжнє. Я знаю, що ти ніколи не відповість мені, що єдиною твоєю пристрастю буде Сідерім. Але я не дозволю тобі вбивати себе, стаючи живим щитом для дітей. Розплющ очі, вони вже не діти, ти власними руками втопив їх у крові! З імперських цуценят ти виростив вовчу зграю. Прокинься! Або убий мене, — він кричав довго, натхненно, ніби вперше в житті усвідомив, що його кров така ж гаряча, як і в інших. Він тряс принца за плечі, ніби намагався вбити слова настільки глибоко, щоб Садар запам'ятав.

- Я поранений. Мені взагалі боляче, — прошипів принц, навіть не намагаючись вивільнитися зі сталевої хватки Азіта. Але той відпустив і схилив коліно.

— Краще вбий, якщо так не дорожиш своїм життям.

— Я обережніше. Усі живі? — спитав Садар, звертаючись до жерця і знову сідаючи біля вогню. Лармініз із Зеліком переглянулися, знизуючи плечима, і лише потім згадали, що їх спитали.

— Так, всі живі. Життя поранених поза небезпекою.

Заливаючи біль вином, принц вислухав звіти, схвально киваючи та відмахуючись від пропозицій перенести розмову на завтра. Потім наказав навести дівчину. Трохи освоївшись і зрозумівши, що її життю нічого не загрожує, колишня бранка крадькома розглядала принца, тихо розповідаючи про те, що сталося. Вона так і не зрозуміла, хто її рятівники. Цей чоловік, якого назвали королем... але хіба королі займаються подібним, хіба вони не мають для цього каральних загонів? Впоравшись з боязкістю, дівчина розповіла, що прямувала з караваном до нареченого. Супроводжував її батько, який і був власником каравану. Було це понад місяць тому. Батька вбили одразу, а ось за дівчину хотіли викуп, але ні дядько, ні родина нареченого не схотіли заплатити. Незабаром полонянку збиралися відправити до работоргівців.

— Чи багатий був твій батько? — несподівано спитав Садар.

— Дуже він був одним з найбільших купців Рагарда. Думаю, зараз дядько наклав лапу на майно. Мені нема куди йти.

— Думаю, це можна виправити. Якщо станеш моєю підданою. У Сідерімі потрібні добрі купці.

- Мій королю, що ви задумали? - втрутився Лармініз. Він взагалі любив втручатися у розмови принца.

- Задумав те, що ти займешся питанням повернення майна батька законної спадкоємиці.

— А як же дядько?

— А дядько нас не цікавить, люба дитино. Втім, як і твій наречений. Ми тобі знайдемо такого, що в біді не кине, — Садар усміхнувся настільки тепло й по-батьківському, що дівчина трохи відтанула і навіть зашарілася.

— Я ось намагаюся оцінити ступінь вашої небезпеки та підступності, мій королю…

— Потім оцінюватимеш, — перервав жерця Азіт, піднімаючи принца на руки.

— Куди ти мене тягнеш, нелюд? - Слабко спробував обуритися Садар.

— Досить, завтра домовте. Не зли мене, Величність, — недоторканий не слухав принца, тягнучи в намет. Сперечатись із рішенням охоронця ніхто не став: принц поранений, повинен відпочивати.

— Хотів би я зрозуміти, хто з них більше нянька: король, що кидається на мечі, рятуючи життя солдата, або Азіт, що тремтить над королем, як над дитиною?

— Ні, отче, нам цього точно не зрозуміти.

Сідерім, рік 2567

На середину весни Сидерим стояв весь у будівельних лісах. Будівництво кипіло, під керівництвом Даналії відновлювалося місто. Намісниця не зосереджувалась на королівському палаці, але прагнула охопити якнайбільше будівель. Зимувати ще раз у бараках не хотілося, а отже, треба було викластися на повну, щоб до осінніх холодів звести хоча б чверть міста. Розбитий біля кордонів наметовий ринок кипів життям, з кожним днем ​​торгівля йшла швидше, завдяки зниженню мит на ввезений товар. Коли намісниця вперше прочитала в листі від принца про пільги, що вводяться, то здивувалася: тут би скарбницю наповнити, а він манірувати з купцями надумав. Однак вона швидко зрозуміла, що саме за рахунок цих пільг скарбниця наповниться швидше залучення торговців.

Місто поступово оживало, наповнювалося біженцями, що повернулися. Невеликий гарнізон охороняв примарні кордони Сідеріма, будучи скоріше символом, ніж реальним захистом, зберігаючи видимість порядку, доглядаючи купців, що прибувають.

Даналії доповіли, що до міста наближається невідомий караван. Дивний. Під прапором Сидерима начебто, а своїх купців-то немає, тільки чужоземні, звідки взятися такому? Даналія зацікавилася і вирішила зустріти людей, поки вони не перетнули кордон міста. Але не встигла досягти воріт, як натовп, що миттю утворився, гримнув захопленим ревом: спадкоємець повернувся.

— Ласкаво просимо додому, Ваша… Високо, — вчасно погладшала намісниця, побачивши вінець спадкоємця на голові Садара замість передбачуваної корони короля.

"Напевно, тільки така маленька дівчинка, як Раніка, може вважати його прекрасним принцем", - подумалося Даналії при першому ж погляді, кинутому крадькома на Садара. Не сказати, щоб мужній, чи то юний, чи то просто гарненький, невисокий, але особливо низьким не назвати, худий, але жилистий, що помітно по кистях рук і розмаху плечей. Якби вищий зрост — виглядав би воїном, а так… та й не гарний зовсім, щось нудотне в надмірно м'яких рисах обличчя, хитре, неприємне. Але є в ньому щось, що змушує пильніше дивитися, буквально прикипати поглядом, мимоволі переймаючись тим захопленням, що хлюпає через край у підданих цього дивного государя. І все ж — мороз по спині від темних очей, що вивчають. Він виглядав стомленим хлопчиком, що рано постарів: навіть світловолосість не приховувала сивини, та й ранні зморшки залягли в куточках очей. І на благородного звіра не дуже схожий, хіба що на... тхора. Дрібний, підступний, і тому небезпечніший, ніж тигр.

— Пані Даналіє, мабуть? Розквартуєте блудного спадкоємця? — принц посміхнувся, чим здобув ще більше захоплення у тих, хто зустрічав.

Намісниця поглядом окинула караван. Дуже багатий караван.

— Вибачте мою цікавість, але… що це?

— Казну привіз. Не вічно сидіти в боргах.

Розділ шістнадцятий

На швидку руку зведена капличка увита живими квітами. Головна площа міста розчищена від будівельного мотлоху, прибрана, святково прикрашена. Під радісний шепіт тріумфуючого натовпу, спадкоємець зійде на трон і стане королем. І стане чоловіком своєї обраниці. Народ правильно зрозумів, навіщо Садар поєднав коронацію та весілля: не ті часи, щоб витрачати скарбницю на обидва свята. Народ потішився ощадливості монарха. І не нарікав, побачивши червоний одяг на жерці. Складні часи диктують нові умови, і якщо король вирішив Верховним вибрати червоного жерця, то, мабуть, на це є причини. На боязкі спроби Фрама, який приїхав на церемонію, обуритися тим, що Раніка ще надто юна для шлюбу, Садар обдарував правителя Анаториса таким промовистим поглядом, що той зрозумів: не про спадкоємця монарх дбає, намагається швидше зміцнити статус королеви. Що ж, батькові така позиція зрозуміла й приємна, адже тільки Сідерим відбудується, то одразу ж знайдуться й нареченої з королівською кров'ю. Але місце зайняте, цар тримає слово, це рік тому. Лише рік минуло, а стіни міста вже стали відроджуватися і ожила країна. Крихітна столиця наповнилася купцями та послами. Звістка про одруження сидеримського спадкоємця на соляній провінції миттєво облетіла світ. Нехай нікому немає діла до маленької держави, але до "білого золота" ніхто не залишався байдужим. Звичайно ж, усім цікаво, яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його стосунки з імперією, і це не цікавість. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. так відразу знайдуться і нареченої з королівською кров'ю. Але місце зайняте, цар тримає слово, це рік тому. Лише рік минуло, а стіни міста вже стали відроджуватися і ожила країна. Крихітна столиця наповнилася купцями та послами. Звістка про одруження сидеримського спадкоємця на соляній провінції миттєво облетіла світ. Нехай нікому немає діла до маленької держави, але до "білого золота" ніхто не залишався байдужим. Звичайно ж, усім цікаво, яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його стосунки з імперією, і це не цікавість. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. так відразу знайдуться і нареченої з королівською кров'ю. Але місце зайняте, цар тримає слово, це рік тому. Лише рік минуло, а стіни міста вже стали відроджуватися і ожила країна. Крихітна столиця наповнилася купцями та послами. Звістка про одруження сидеримського спадкоємця на соляній провінції миттєво облетіла світ. Нехай нікому немає діла до маленької держави, але до "білого золота" ніхто не залишався байдужим. Звичайно ж, усім цікаво, яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його стосунки з імперією, і це не цікавість. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. а стіни міста вже стали відроджуватись і ожила країна. Крихітна столиця наповнилася купцями та послами. Звістка про одруження сидеримського спадкоємця на соляній провінції миттєво облетіла світ. Нехай нікому немає діла до маленької держави, але до "білого золота" ніхто не залишався байдужим. Звичайно ж, усім цікаво, яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його стосунки з імперією, і це не цікавість. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. а стіни міста вже стали відроджуватись і ожила країна. Крихітна столиця наповнилася купцями та послами. Звістка про одруження сидеримського спадкоємця на соляній провінції миттєво облетіла світ. Нехай нікому немає діла до маленької держави, але до "білого золота" ніхто не залишався байдужим. Звичайно ж, усім цікаво, яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його стосунки з імперією, і це не цікавість. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його відносини з імперією, і це не пустий інтерес. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля. яку політику тепер поведе Анаторіс і як надалі складуться його відносини з імперією, і це не пустий інтерес. У ставок кинули камінь і пішли кола. Чи не породять ці хвилі бурю? Але це все згодом. Зараз же коронація та весілля.

Площа рясніла людом. Звідки тільки взяли святковий ошатний одяг у такі часи? Але в Сідерімі свято. Через два роки плачу і стогнань, скорботи та роз'єднаності, безнадії, загубленості серед чужих народів, престол зруйнованої країни займе спадкоємець. Люди тріумфували. І всі принишкли як один, коли на білу доріжку, що веде до каплички, ступив Садар. Сліпучо-біла хламіда-мантія, червоний плащ як символ. Його знімуть, змінивши білий. І увінчають голову короною, що повернулася з Анаториса, відправивши вінець спадкоємця чекати на наступника. І чути кожен крок по білому килиму і кожен вдих того, хто прийме трон і скіпетр. У натягнутій як тятивій тиші дзвенять слова присяги. Монарх клянеться своєму народові. Уклінно, не опускаючи голови. І, здається, він дивиться кожному у вічі і до кожного звертається словами клятви. Сухі вузлуваті пальці жерця з особливим трепетом опускають вінець імператора на голову Садара. Він піднімається з колін і вдячним поклоном вітає народ. Площа вибухає оздоровкою королю і тріумфуванням.

Білим килимом доріжки йде Раніка. Вона бліда, біла як сніг, обличчя зливається з білизною весільної сукні. Вона ще знає, що стала жертвою на вівтарі монархії. Вона лише вірить своєму Садару. У її словах стільки боязкості та віри в короля, що сидеримці не стримують сліз розчулення. І маленька дівчинка ще не знає, що вже отримала все кохання народу своєї нової країни. Вона всього лише пам'ятає слова про те, що саме вона має лікувати душу неспокійного монарха, що саме вона має стати опорою, що подарує умиротворення зухвалому серцю короля Садара.

— Ви не підете до королеви? — Даналія увійшла нечутно, хоч спочатку постукала у двері й отримала дозвіл. Вона ступала немов кішка, хоча дощата підлога тимчасової резиденції короля не приглушала звуків. За стінами йшло святкування. Три дні народ гулятиме, потім повернеться до відродження країни. У минулі часи на коронацію йшов тиждень. Але люди розуміють, розуміє король.

— Помилуйте, дівчинці лише тринадцять років. Нехай відпочиває, вона й так ледь жива від хвилювань, — відмахнувся король.

— Тепер ви не спадкоємець, не потребуєте намісника… — Даналія зам'ялася, не наважуючись продовжити. Звичайно ж, вона розуміла, що цей день настане, але розраховувала на більший проміжок часу, на те, що встигне зайняти гідне місце поряд із королем.

— Про це я також подумав. Ви розумна та виконавча, мені потрібні такі. Розумію, ви дочка іншої країни і є умови, без яких я не зможу надати вам гідну посаду.

— Якщо я скласти присягу Сідеріму?

— Тоді я спробую запропонувати вам посаду головного скарбника та міністра торгівлі. Здається, у цих питаннях ви найбільше обізнані.

З кабінету короля Даналія не вийшла, випурхнула. Вона знайшла свою країну та своє місце. Її оцінили, незважаючи на те, що вона жінка. Ніхто й ніколи не запропонував би подібну посаду, і ніякий розум, ніякі заслуги не допомогли б. Збіг обставин, зруйнована держава та король, одержимий відновленням країни. Йому начхати на ранги та регалії. Він воєначальником ставить хлопчика лише тому, що цей хлопчик показав себе відмінним ватажком і символом відваги, він призначає іншого хлопчика главою правопорядку та розвідки, лише тому, що той кмітливий і розумний, і одружується з дочкою купця, не думаючи про те, що кров розбавить неаристократичністю дружини. Нехай це не імперія, але цей монарх коштує більше за імператора, і як знати, до чого прийде років так через десять.

— Пані Даналіє, ви всю ніч писали, може, відпочинете? - Ніїдар принесла чай. Вона не приєдналася до народного святкування. Чужа, нікого не знає. Ніїдар, купецька дочка, врятована від розбійників Садаром. Після прибуття до Сидерима турботу про дівчину доручили Даналії, і та до сьогодні не знала, що з нею робити, залишивши поки що на ролях прислуги. Але обставини змінились.

— Ніідар, адже ти купецькій справі навчалася, батько спочатку планував передати тобі справи?

- Так господиня.

- Чудово. З сьогоднішнього дня будеш мені помічницею. А чай знайдеться, кому розносити.

Батько Лармініз довго та уважно слухав Даналію. Зітхав, тер перенісся, раз у раз впадаючи в розсіяну задумливість.

— Та вже, люба, поставили ви завдання. Відчуження володінь навіть малого васального сеньйората від імперії, це не те саме, що переселити рагардський купецький будинок.

- Це велика територія. Вона неродюча, скеляста пустеля. А ще вона прикордонна. Північний схід, кордон із Гідером.

— Ага, а наш король завзятий, Гідер він точно завоює, таких образ він не прощає. І так розширяться кордони Сідеріму?

— Думаємо однаково. Так, мій сеньйорат — не бог весь якась цінність, але територіально більше Сідеріма і Гідера разом узятих.

— І як ви мені пропонуєте відібрати цей шматок землі у Мадерека?

— Гадаю, ми разом знайдемо спосіб вирвати зуби у отця Кирита. І тут тільки на руку, що ви з червоних, зверху не натиснуть.

— Але чого це? Чи не простіше продати землю та гроші покласти до скарбниці?

— Отче, дозвольте, я зроблю королю подарунок, на який він заслуговує. Сидерим потребує землі.

— Вас так підкорив Садар?

— Він оцінив мене настільки високо, як ніхто ніколи до цього.

Вони ще довго сиділи в квітневих сутінках та обговорювали варіанти подальших дій. Високий і сухий, як чапля, з хижим профілем і тонкими губами зрілий чоловік у жрецькій рясі і давно вже немолода, тонка, як струна, шляхетна дворянка. Очі обох світилися азартом. Вино в глечику закінчувалося надто швидко. Але чи потрібне вино, коли навколо вирують кольором абрикоси, наповнивши повітря п'яним ароматом? Перша весна нового Сідеріму.

Мадерек, рік 2567

Отця Кирита дратувало, коли його не слухали. Особливо якщо справа стосувалася імператора. Навіть не нинішнього, а попереднього. Тоді новий Верховний тільки зайняв місце при дворі і словом вагомим ще не мав. Тоді, того злощасного року, сталося дуже посушливе літо, багато провінцій постраждали. Тоді загинув князь Нешуа, залишивши без копійки дочку Даналію. І дівчинка волала до імператора, просила допомоги. Тоді монарх вирішив, що із загибеллю княжого роду прикордонна територія з васальної перетвориться на повноцінну імперську землю. Але княжна опинилася з норовом, поступившись честю, вийшла заміж за представника купецтва Анаториса, закривши борги перед імперією і більше не просячи допомоги та підтримки двору. Конфлікт затих на довгі роки. Нинішній імператор, як і колишній, вважав, що після смерті опальної княгині територія відійде до Мадерека, купці соляної провінції не посміють зазіхнути, а дітей у Даналії немає. На князівство Нешуа заплющили очі. А тепер перед жерцем лежав папір про спадщину. Даналія все майно заповідала Сідеріму. Як рухоме та нерухоме, так і саму територію з усіма підданими князівства. Безплідні скелясті землі займали не багато, не мало, десяту частину імперії. І тепер їх потрібно віддати. До передачі прав на князівство додавалася претензія про невиконання зобов'язань сюзерена перед васалом із подальшим розірванням відносин. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. На князівство Нешуа заплющили очі. А тепер перед жерцем лежав папір про спадщину. Даналія все майно заповідала Сідеріму. Як рухоме та нерухоме, так і саму територію з усіма підданими князівства. Безплідні скелясті землі займали не багато, не мало, десяту частину імперії. І тепер їх потрібно віддати. До передачі прав на князівство додавалася претензія про невиконання зобов'язань сюзерена перед васалом із подальшим розірванням відносин. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. На князівство Нешуа заплющили очі. А тепер перед жерцем лежав папір про спадщину. Даналія все майно заповідала Сідеріму. Як рухоме та нерухоме, так і саму територію з усіма підданими князівства. Безплідні скелясті землі займали не багато, не мало, десяту частину імперії. І тепер їх потрібно віддати. До передачі прав на князівство додавалася претензія про невиконання зобов'язань сюзерена перед васалом із подальшим розірванням відносин. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. так і саму територію з усіма підданими князівства. Безплідні скелясті землі займали не багато, не мало, десяту частину імперії. І тепер їх потрібно віддати. До передачі прав на князівство додавалася претензія про невиконання зобов'язань сюзерена перед васалом із подальшим розірванням відносин. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. так і саму територію з усіма підданими князівства. Безплідні скелясті землі займали не багато, не мало, десяту частину імперії. І тепер їх потрібно віддати. До передачі прав на князівство додавалася претензія про невиконання зобов'язань сюзерена перед васалом із подальшим розірванням відносин. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора. Нешуа розлучався з Мадереком. Гучно, скандально, з незаперечними звинуваченнями. Спроби Кирита залагодити давній конфлікт полюбовно, обійшовшись компенсаціями та пільгами, натрапили на глуху стіну. Даналія не жадала примирення. Княгиня не вибачила імператора.

— Ось цуценя, дай палець, так руку по плече відхопить!

— Отче Кирите, невже й тут Садар вам насолив?

— Звичайно, ні, він тут не до чого, Даналія ж монастирям відписує землі, Богу. Касім, я дуже дорожу тобою, але іноді ти непрохідно тупий! Поняття не маю, чим він купив княгиню, але те, що це не просто примха, зрозуміло навіть дурню!

Він ще довго і розлого пояснював генералу про його розумові здібності. І сердився. Але не на Касіма. Злився на власну непрозорливість, на те, що вчасно не привабив Садара і не змусив танцювати під свою дудку. Більше того, примудрився розлютити одіозного монарха. Нині ж виявилося, що важелів тиску на Сидерим немає. Спроби натиснути через верхівку духовенства натрапили на глуху стіну. "Мирські питання нас не цікавлять, батько Лармініз вільний чинити за своїм розумінням", - тільки й відповів Командор червоноплащників. Кириту залишалося скреготіти зубами в очікуванні приїзду княгині Нешуа. При цьому хитра баба згуртувала папір, в якому говорилося, що князівство відходить Сидериму не тільки у разі її смерті, але і при арешті імперською владою, і при всіх інших випадках зникнення її персони. Вона перестрахувалася з усіх боків, і Кирит ламав голову, хто надоумив жінку саме на такий папір, чи сам Садар, чи більше постарався цей проноза Лармініз. Про всіх білих жерцях була інформація, а ось хто цей червоноплащник, мабуть, дізнайся, ніхто не скаже.

Сідерім, рік 2567

— Вона не встоїть проти Кирита.

— А ми надамо їй підтримку. Як гадаєш, що зробить Рагард, якщо дізнається, що Мадерек збирається підвищити мито на ввезення металу?

— Але ж Мадерек не збирається!

- Впевнений? Поклич Зеліка.

Потім отець Лармініз довго і проникливо говорив про те, що король Сидеріма грає в небезпечні ігри, на що монарх відмахувався і говорив, що доки дві імперії гризуться, його крихітне королівство залишать поза увагою. Звичайно, Зелік зможе поширити необхідні чутки. Звісно, ​​Рагард відповість діями, вживши превентивних заходів проти Мадерека. Отець Кирит мовчати не стане, у результаті обидві імперії загинуть у тривалому протистоянні. Прості істини, зрозумілі кожному, Садар брав на озброєння і втілював у життя. До прибуття Даналії в Мадру і імператор, і Кирит настільки заглибляться у проблеми розбрату між імперіями, що не зроблять належної запопадливості у поверненні князівства до васальної клятви. Кирит, напевно, зіграє в малу жертву, щоб усі сили кинути на Рагард. Так, він тут виграє. Але Нешуа втратить. Поки Садару справи немає до обох монстрів, і йому на руку подібна поступка. І все ж король Сідеріма зізнався своєму Верховному, що єдина людина, яка заслуговує на увагу, — це отець Кирит. На відміну від імператорів як Мадерека, і Рагарда, Верховний Мадри представляв небезпеку. За останні два роки Садар навчився гідно оцінювати ворогів. Він розумів, що Кирит спробує відігратися. Можна перед ким завгодно ламати комедію, будуючи з себе дрібномаєтного монарха, але від цього піщаного лисиця своїх амбіцій не приховаєш.

- Ех, був би він моїм...

— Ваша Величність, я вас не влаштовую?

— Що ти, Лармінізе, ти найкращий. Він просто інший. І ви б чудово доповнили одне одного. Хотів би я побачити ваші суперечки, коли спільна мета.

— Іноді мені здається, що ваша мета — правити світом.

— На жаль, але для такого мені не вистачить життя. Я не прихильник завоювання силою, маю інші методи.

- Тим страшніше.

Під кінець літа урочистий кортеж в'їхав у ворота сидеримського королівського двору. Блідо-зелені прапори майоріли над кортежем, то тут, то там миготивши гербом князівства. Даналія повернулася. Вперше за кілька десятиліть опальна княгиня дозволила собі підняти свій прапор.

— Мій король, відтепер і навіки рід Нешуа клянеться Сідеріму у відданості. Як останній законний представник роду, я, Даналія Нешуа, приношу клятву підданого, складаючи з себе повноваження і привілеї васала, пана сеньйората. Відтепер землі Нешуа належать королівству Сідерім. За собою найнижче прошу залишити титул та право передачі його у спадок. Своїм правонаступником призначаю Ангольда Біссерменського, далекого племінника. Якщо на те буде воля Вашої Величності.

Він знайшов слова, щоби привітати княгиню. Знайшов сили не здивуватися, хоча розраховував отримати васала, а не повноцінного підданого Сідеріма. Миттєво Сидерим територіально збільшився вчетверо, перестав бути містом-державою, став повноцінним королівством. Між столицею та новими землями лежав лише Гідер, і Садар рипнув зубами, пам'ятаючи незадоволене бажання помсти.

Розділ сімнадцятий

— Набуваючи слави, забуваєш основне.

- Що ж?

- Борг.

Військо Сідеріма від кількох десятків людей швидко збільшилося до кількох сотень. Звідки вербував Зелик новобранців – Садар не цікавився. Не були вони ні найманцями, ні жовтими хлопцями. Цілком дорослі юнаки витоптували струм на маленькому плацу, повністю віддаючись муштрі під керівництвом Азіта, призначеного воєводою королівства. Не сперечалися, не заперечували. Залишалося лише здогадуватися, чого наговорив їм голова відділу таємних операцій, він же голова правоохоронців, вихорстий неспокійний Зелик. Він помітно подорослішав за півтора року, проведених поряд із принцом, а тепер уже королем. Хлоп'яче бешкетництво в очах змінилося розрахунком і підступністю, надаючи подібності з дрібним, але дуже отруйним зміїним. Скільки людей налічувала шпигунська мережа, знав лише сам засновник цієї. Взявши на озброєння принципи монарха, новоявлений секретар і сам не завжди користувався чистими та праведними засобами для досягнення бажаного, чи не витісняючи Лармініза. Але червоний жрець не поспішав обстригати хлопчику крила, терпляче спостерігаючи і вираховуючи, скільки користі державі від такої запопадливості. Зустрівшись в іншій ситуації і під іншим початком, ці двоє давно б перегризли один одному ковтки, але... суверен, що дістався обом, тримав у залізній хватці як ретивого Зеліка, так і ортодоксального жерця. У результаті притершись, придивившись, вони навчилися працювати разом, практично уникнувши суперечок у продуктивні дискусії. Зустрівшись в іншій ситуації і під іншим початком, ці двоє давно б перегризли один одному ковтки, але... суверен, що дістався обом, тримав у залізній хватці як ретивого Зеліка, так і ортодоксального жерця. У результаті притершись, придивившись, вони навчилися працювати разом, практично уникнувши суперечок у продуктивні дискусії. Зустрівшись в іншій ситуації і під іншим початком, ці двоє давно б перегризли один одному ковтки, але... суверен, що дістався обом, тримав у залізній хватці як ретивого Зеліка, так і ортодоксального жерця. У результаті притершись, придивившись, вони навчилися працювати разом, практично уникнувши суперечок у продуктивні дискусії.

— Час сплачувати борги. Та й не річ це, що королівство розділене надвоє землями Гідеру.

— Ваша Величність, армія не готова, їх замало. За моїми відомостями, Гідер підніме тисячі три солдатів і ополченців, здатний стати на захист держави.

— Не поспішайте, отче. Окрім відсутності армії, відіграє роль ще й відсутність грошей. Війна – справа дорога.

— Зеліку, тобі не здається, що ти суперечиш бажанням короля?

— Мені є що запропонувати. Дешевше і менш кровопролитно. Якщо Його Величність дозволить, то я йому виграю цю війну за одну добу.

Його Величність дозволив висловити ідею. Почувши пропозицію Зеліка, жрець схопився за голову, не знаходячи жодного виправдання майбутнім подіям. За що й удостоївся відповіді глави таємної служби, що судити їх нема кому, а королівський дім Гідера сам підписав собі вирок, віроломно напавши на сусідів, з якими на той момент був у дружньому союзі. Садар не втручався, вислуховуючи обидві сторони, Азіт звично грав роль статуї, не підтримуючи ні словом, ні жестом жодну зі сторін. Він завжди дотримувався мовчазного нейтралітету, поки ці двоє рвали один одного на шматки, доводячи правомочність саме своєї точки зору, не поступаючись ні на п'ядь. Тим не менше, суперечка до ранку вщухла сама собою, і Зелик з Лармінізом почали обговорювати, як краще втілити задумане в життя. Хлопчик узяв на себе реалізацію задуманого, жрець же вирішував, як вчинити згодом з переможеними, щоб не здійнявся шум серед сусідніх держав, і справа не дійшла до втручання імперій. Садар доволі усміхався, відпускаючи відпочивати радників.

Гідер, рік 2567

Прокинувшись ранком, жителі Гідеру встигли відзначити, що надто тихо на вулицях міста, звичні звуки зникли: немає скрипу коліс возів ранкових торговців, не чути тупіт коней правоохоронців, з плацу не долинає сигнальна труба військових, і головне — вірш головний дзвін на королівській , щоранку сповіщає годину світанку. Занепокоєні городяни поспішили до королівського палацу. І завмерли в нерозумінні, збиваючись у натовп, що постійно збільшувався. Прапор Гідера був відсутній на воротах. На сходах парадного входу до палацу, перед невеликою площею, на якій збирався люд, сидів король... Сидерима: герб на білому одязі був більш ніж промовистий. Останній, що вижив у подіях дворічної давності. Окинувши поглядом збираються, він піднявся на повний зріст і заговорив:

— Мешканці Ґідера! Сталося так, що ваш король заборгував мені цілий народ, знищивши мій власний. Ми завжди жили у світі із сусідами, і я не тримаю зла на гідеріан. Так само я знаю, що ваш король вдався до допомоги імперії, видавши згодом імперських найманців за своїх солдатів, що дало можливість напасти віроломно на братську країну. Не вам розплачуватись за гріхи правителя, тож я не пішов війною. Але й пробачити знищення своєї країни я не можу. На той час мої піддані знищили все королівське сімейство Гідера. Навіть непрямих спадкоємців не лишилося. Вас нема кому очолити. Однак, за правом обов'язку, я приймаю народ за народ. Відтепер ви всі належить Сідеріму.

Він ще довго говорив про те, що жоден із мирних жителів не постраждав і не постраждає, і в його країні закон дорівнює всім, будь ти вроджений сидеримець чи інородець. Ніхто у жителів Гідеру не відніматиме майно і виганятиме в полон, всі залишаються вільними, як і були. У них тепер лише новий король. І новий стяг. Натовп мовчав. Потім приглушено гуло. Чулися навіть погрози. Але король Сидеріма стояв перед ними один і беззбройний. Ропот вірш сам собою. Гідеріани замислилися над словами Садара про те, що принесла війна із сусідами звичайним мешканцям. Відповісти їм не було чого. І хтось перший схилив коліно, вітаючи нового монарха. За ним пішли інші. Сторонній спостерігач міг зрозуміти, жителі Гідера настільки шоковані подією, що до кінця не усвідомлюють своїх вчинків. Але необхідний Сидериму крок уже зроблено, замість війни палацовий переворот, і в умах кожного з мешканців проста думка: королі самі розберуться, а нам немає діла, допоки нас не чіпають. Набагато пізніше вони дізнаються, що таємний загін Зеліка у кількості тридцяти чоловік вирізав усю королівську родину, попередньо приспавши і замкнувши солдатів та міську варту. Ніхто не міг припускати і чекати такого добре організованого таємного нападу на палац. Гідер готовий був витримати війну, але перед нічними татями виявився безсилим. Тихі вбивці зробили свою справу. Ніхто не міг припускати і чекати такого добре організованого таємного нападу на палац. Гідер готовий був витримати війну, але перед нічними татями виявився безсилим. Тихі вбивці зробили свою справу. Ніхто не міг припускати і чекати такого добре організованого таємного нападу на палац. Гідер готовий був витримати війну, але перед нічними татями виявився безсилим. Тихі вбивці зробили свою справу.

Мадерек, рік 2567

— Кирите, ти не вважаєш, що ми маємо втрутитися?

— На жаль, але не маємо права. Народ не ремствує, наше втручання у внутрішні справи Гідера без прохання про підтримку буде розцінене як узурпація. Рагард негайно стане на захист Сідеріма, і це вже не буде холодна війна.

— Ти маєш рацію як ніколи. Але як же вийшло, що ми змарнували цей Гідер?

— Ваша Величність, ви багато знаєте прикладів, коли так захоплювали державу? От і я не знаю, тож не зміг передбачити.

— І що ти тепер маєш намір робити?

— Вирву цій гадюці жало, доки не зміцніла, — жрець зло сплюнув і покинув покої імператора, по дорозі встигнувши захопити з собою Кассима.

— Чого задумав, старий лисице? — поцікавився генерал, щойно розташувався на улюбленій тахті в кімнаті жерця.

- А ось що. Знайди мені три сотні вірних солдатів.

- Навіщо тобі?

- А ти знайди, я розповім. Є думка цікава.

— Коли у твоїх думках присутні солдати, мені стає якось не по собі.

Сідерім, рік 2567

То справді був вдалий союз, і король особисто виступив у ролі свата. Хоча, сказати по честі, озираючись на долю Гідера, князь Лідрисса, північний сусід Сидеріма, прозоро натякнув новому монарху, що зовсім не проти поріднитися з княжим родом Нешуа, видавши дочку спадкоємця Ангольда Біссерменського. Король мав коротку розмову з Даналією, після чого урочистий кортеж вирушив до Лідрісу — сватати княжну Неліз. Слід зазначити, що й Ангольд і Неліз досі були дітьми, отже обидві сторони обійшлися швидкої заручин, а ближче до зими зіграли весілля, не цікавлячись думкою нащадків. Батьки нареченого, далекі родичі княгині Нешуа, не сміли протестувати, змирившись із рішенням владної жінки. Так безкровно і навіть радісно до Сидеріма приєдналося князівство Лідрісс, породившись із підданим короля, тим самим,

У розпал святкування весілля Зелик залишив залу, пославшись на невідкладну справу. Прибув гінець. Пізніше глава розвідки повернувся до короля і, зробивши знак, запросив монарха піти на термінову бесіду.

— Ми втратили Анаторіс.

— Він поки що не був наш.

— Ваша Величність, ми зовсім втратили Анаторіс. Він окупований військами Мадерека, причому в столицю пройшов один загін для супроводу Фрама до імператора, але раптово виявилося, що місто наповнене імперськими солдатами.

- Далі ...

— За моїми відомостями, імперці прибували з караванами, видаючи себе за найману охорону. Коли ж до міста прибув генерал Кассим, всі ці нібито найманці одягнулися в мундири Мадерека. Захоплення силою не було, Фрам "гостить" у Мадрі, самі ж анаторійці не сміють чинити опір. Одна річ – витримувати облогу, інша – коли загарбники вже у столиці.

Ціною за Гідер та Лідрісс виявилася соляна провінція. Садар впав у глибокі роздуми, затулившись у себе. Святкуючим оголосили, що король втомився і пішов відпочивати. Настрій у палаці не змінився, лише Азіт із Лармінізом обережно переглядалися, залишаючись серед гостей як вищі чини королівства, тим самим забезпечуючи гостям увагу.

Король опинився в безвиході. Він не міг ухвалити рішення, не бачив, як вчинити в ситуації, що склалася. Залишалося лише передбачати, які санкції надійдуть від Мадерека, адже Сидерим все ще винен Анаторису круглу суму. Якщо імперія взяла провінцію під свій контроль, то не стане, як Фрам, манірувати з прямою спорідненістю з розрахунку на далекі перспективи. До того ж, король чітко розумів, що колишніх привілеїв на постачання та торгівлю "білим золотом" не залишилося. Це удар виявився несподіваним і сильним, оскільки бив по скарбниці держави, що все ще будується. Кирит знав, як ударити, що це його рук справа, Садар не сумнівався. Сам імператор нізащо не додумався б до "оксамитового" захоплення Анаторіса. Та й нема чого це, стосунки із Західним Мадереком і так влаштовували імперію, стискати лещата немає сенсу. Як би не виглядало те, що сталося в очах інших держав, удар виявився спрямованим виключно на Сідерім. Хороша спроба знекровити державу, доки вона не набрала сили.

Мадерек, рік 2568

— Шановний Фрам, зимою повітря Мадри м'яке і приємне. Для вашого здоров'я піде на користь погостювати довше. Кажуть, зими в Лігідеї суворі, — отець Кирит свердлив очима правителя Анаториса, приміряючись і прицінюючись, намагаючись зрозуміти, що за птах насправді цей Фрам. Не такий уже простий, як здається на перший погляд, інакше не зумів би очолити солепромисловців, посада виборна. Та й заміжжя доньки оцінив у перспективі, не оглядаючись на те, що спадкоємець Сидерим на той момент не мав нічого. Розумом і хитрістю не дуже вийшло, тому жрець і вдався до грубої сили, таємно ввівши війська до столиці Анаторису. А далі "запрошення" імператора до двору імператора було лише ділом часу. Фрам не наважився опиратися. Від таких запрошень не відмовляються, навіть якщо розуміють, що добровільно стають заручниками.

Розумів і Фрам. Але Кирит умів тиснути. Правитель соляної провінції опинився у невигідному становищі з усіх боків. Протиставити тиску імперії виявилося нічого. Не звертатися ж, справді, за допомогою до Сідеріма, в якому кількість жителів від людей похилого віку і до немовлят не зрівняється навіть із половиною чисельності мадерекської армії. Залишалося лише чекати зручного випадку для вирішення ситуації. Фрам уже не думав про власну безпеку, він гарячково розумів, як уникнути злиття з імперією і не залишити Ранік без спадщини. До того ж старійшини не прагнули стати підданими Мадерека, бажаючи зберегти суверенітет хоч частково. З іншого боку, цікаво, що зробить Садар, щоб повернути собі прихильність Лігідеї. Інакше борги Сидеріма відійдуть Мадрі, а це загрожує для нового королівства мінімум тим, що імперія запровадить війська під приводом повернення боргу. Залишається лише ховати вексель, допоки це можливо. Чим Фрам і займався, крізь зуби посміхаючись імператору та Киритові. Поки папірець не потрапив у ці руки, Садар може придумати вихід, але тільки жрець дістане вексель — Сидерим зітруть з землі.

Розумів це і новий король. Але виходу із ситуації поки не бачив. Мадерек не Гідер, таємними головорізами весь палац не виріжеш, та й не дістанешся так просто до Нагірієза, а тим більше до Кирита. Садар дуже добре пам'ятав, що саме жрець зумів зупинити клинок Разящего. Такого вночі не заріжеш без шуму, навіть якщо дістанешся. Потрібні інші методи, але жодна думка, що стоїть, не відвідувала голову монарха, а радники і зовсім притихли, розуміючи, з чим їм довелося зіткнутися цього разу. Війна з імперією завжди дорівнювала самогубству, навіть у кращі часи Сидеріма, коли той мав повноцінну армію. Зараз виставити кілька сотень бійців проти десятків тисяч імперських вишколених солдатів... про це навіть думати не хотілося. Силою Анаторісу не повернути, навіть якщо самі анаторійці стануть на бік Садара. Залишалося лише хитрістю, але якщо Кирит це затіяв, то око не спустить з провінції, припиняючи будь-яку провокацію. З розумом старого лисиця доведеться зважати.

- Зеліку! Мені потрібно, щоб Фраму послали послання. І твоє завдання у тому, щоб про це не дізнався Кирит. Вирушиш особисто. Потрібно переконати мого тестя, а ти іноді промовистий.

Попіл пергаменту пальцями переминався у курильниці. Фрам методично кришив пагорб, що згорів, щоразу прокручуючи в пам'яті слова Садара, які передав уже знайомий посилний Зелик. Імператор Анаториса повірив у короля, виконавши його прохання.

— І що це було, шановний Фраме? - поцікавився жрець, спостерігаючи за анаторійцем.

- Вексель Садара.

— І ви так просто про це кажете?

— Так, мені нема чого приховувати. Оскільки я все ще правитель Анаториса, то вільний прощати борги будь-кому. Сидерим мені більше нічого не винен.

— І ви так просто попрощалися з такою великою сумою?

- Чому ні? Вважаю це за весільний подарунок доньці.

Кирит дивився на Фрама в повному здивуванні. Він не міг зрозуміти, що ж такого зробив Садар, що справжній купець пробачив подібний обов'язок, завдавши тим самим величезних непоправних збитків.

Розділ вісімнадцятий

— Що ти виграєш у цій війні?

- Буферну зону.

— Цілиш на розширення територій?

— Впевнений, це вигорить. Коли зчіплюються такі монстри, дрібні хижаки набирають сили, збиваючись у зграї.

— Це…

- … удар на випередження. Прощати так і не навчився.

Сідерім, рік 2568

Густе квітневе повітря розливалося по кімнаті, приносячи аромати різнобарв'я. Ще не жарко, але вже душно, давалася взнаки близькість пустелі. Якщо з погодою пощастить, то до осені вдасться зняти два врожаї, позбавивши королівство потреби в закупівлі провіанту. Проте цього вечора всі думки про проблеми молодої держави залишили неспокійну голову Садара. Рідкісний момент, коли із закутків запаленої свідомості дозволила собі визирнути Сейдар. Вона не плакала і ніколи не злилася, ніби замерзла назавжди, відмовивши собі в будь-якому прояві почуттів та емоцій. Король був живіший, сміявся і жартував, відпускав шпильки, шипів від злості, впадав у шалену лють. Сейдар завжди мовчала, ніби спостерігаючи зі склепу власного тіла за тим, що відбувається, за тим монархом, якого їй вдалося створити. Разючий цього не розумів, але ніколи не питав. У ньому юність переплелася зі зрілістю ще тоді, коли хлопчиськом займалися ковалі Азіта. Недоторканний загубився у самовідчуттях, не приймаючи світ таким, яким той є. І постійно натякав на те, що незакінчено. Не витруїли з юнака те живе, що відрізняє людину від зброї. Він був закоханий. Шалено закоханий у свою Сейдар, в люту воїнку, яку зустрів на руїнах палацу. У її очі, що палають спекотніше підземного вогню в кузнях Бога війни, багряніше, ніж очі самого недоторканного, ніж краплі крові, що стікають по клинку. в люту воїнку, яку зустрів на руїнах палацу. У її очі, що палають спекотніше підземного вогню в кузнях Бога війни, багряніше, ніж очі самого недоторканного, ніж краплі крові, що стікають по клинку. в люту воїнку, яку зустрів на руїнах палацу. У її очі, що палають спекотніше підземного вогню в кузнях Бога війни, багряніше, ніж очі самого недоторканного, ніж краплі крові, що стікають по клинку.

"Твоя відвага дзвеніла в повітрі", - сказав він їй тоді. І готовий повторити зараз. Змішані почуття обов'язку і захоплення породили те, що випалювало Азіта зсередини, змушувало втрачати свідомість, щойно торкнеться плечей коханої.

Сейдар народилася і виросла зовсім негарною. Природа вчинила жорстоко, наче з польового шпату грубим тесаком виточивши обличчя Сейдар. Широкі плечі, змалку привчені до розмаху і ваги меча, вузькі стегна, наче на глум — натяком, що материнство не судилося їй, ледь помітні крихітні груди, швидше схожі на рельєф чоловічих грудей, ніж на жіночі округлості. Висока, зростанням не нижче середнього чоловіка, вона скидалася на такого, не особливо ховаючись. Давно змирившись із тим, що менестрелі не заспівають цієї принцеси в піснях, складаючи гімни красі. Вже не принцеса. Доросла жінка, розважлива, прагматична, по-жіночому безпринципна, а тому — нещадна. Вона не танула, не знімала лат з душі навіть тоді, коли Азіт знімав одяг, оголюючи плечі, гублячи в хрусткі простирадла, розпалюючи тіло нетерплячими ласками і поцілунками. Вона ніби жила окремо від тіла, дозволяючи хлопчику робити що завгодно. Це її частина угоди, чого не можна сказати про цього самого хлопчика, який бачив у негарній жінці, старшій за нього на дев'ять років, чи не богиню. Сейдар іноді дивувалася, як йому вдається стримуватися на людях, розкриваючи свої почуття лише тоді, коли залишаться наодинці. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається.

Ліжко розпечене гарячим тілом і задушливим повітрям квітня. Дихання, що збилося, жорсткі долоні, що за плечі вдавлюють у ліжко. Пекучі владні поцілунки. Від них боляче, як від укусів скаженого собаки, коли окрім іклів у плоть проникає отрута. Він сердиться, завжди сердиться, намагаючись достукатися до замороженого серця своєї Сейдар. І заспокоюється, вкотре розуміючи, що хоч і така, але належить лише йому. Ні, ніхто ніколи не отримає більше, ніж Азіт. І все ж юність хоче більшого, спалаху пристрасті в очах, надривного стогін. Горіти не одному. Так відбувається щоразу. Він любить і ненавидить, прагне ніжності, але щоразу ґвалтує її, залишаючи відчутні сліди на тілі. І ненавидить себе за цей біль. Принцеса нічого не скаже. Король одягне мантію і знову ляпасом протверезить пса, що зарвався. Але знову буде ніч, і знову буде мовчання у відповідь на зірваний хриплий стогін, швидше схожий на виття відчаю. Вона ніколи не пручається, але щоразу карає, вказуючи місце, якого Азіт гідний. І тоді мовчати зобов'язаний він, поховавши в собі той біль, який підриває груди щоразу, коли король черговим вчинком кладе себе на вівтар королівства.

— Ваша Величність, я мала неприємну розмову з королевою Ранікою. І не тільки з нею, — Даналія прилаштував свого коня поруч із королівським, об'їжджаючи столицю. Другий рік будівництва просувався набагато продуктивніше завдяки приєднаним територіям. Відчуження Анаториса позначилося на скарбниці болісно, ​​але з фатально. Відновлення Сидеріму не зупинялося на хвилину. Садар поспішав, справедливо вважаючи, що в нього є час рівно до того моменту, поки імперії не звернуть увагу на королівство, що розростається, відвернувшись від споконвічного протистояння. Так само стрімко під керівництвом Зеліка і Азіта розросталася армія, проходячи муштру цілодобово. Повільно, але невідворотно королівство набирало сили. Розмах Садара вражав княгиню, яка на власні очі побачила, що стало за три роки з моменту руйнування столиці Сидеріма і загибелі королівської родини.

— Що ж вас так схвилювало в їхніх словах, княгине?

— Корольова, та й піддані теж… всі хвилюються про те, що спадкоємець поки що не планується. Адже Раніку вже майже шістнадцять.

— Угу, пам'ятаю, мені майже тридцять.

— Ваша Величність, невже це вас зупиняє? Дівчинка вже увійшла в той вік, коли настав час подумати про спадкоємця, ніхто вас не засудить за різницю у віці. Вона молода, але більше не дитина.

- Княгиня, я подумав. Піду сьогодні ж до неї в спальню і обіцяю бути на висоті, поселивши надію на кронпринца в серцях народу і, звичайно, у вашому серці.

— Вам би все жартувати, Ваша Величність. Я ж серйозно, піддані хвилюються.

— Я теж не жартую, ось побачите, король дотримується слова, спадкоємець буде!

Садар настільки двозначно посміхався, що Даналія розгубилася: чи зло жартує, чи всерйоз думає, що коли він так вирішив, то королева понесе з першої ж ночі. Чи дивак, чи дурень. А начебто не схожий ні на першого, ні на другого. А може, просто так хоробриться? Адже правду подейкують, не помічено правителя в інтрижках, немає жодної красуні, яка б похвалитися, що побувала в спальні короля. Можна послатися, що тримає слово, дане колись Фраму… але чи багато чоловіків не давали цих слів? І чи багато хто стримав? Схоже, справді дорожить тим, що сказав. Не тому, що праведний, а тому, що государ, а значить, повітря не трусить, роздаючи обіцянки. Ось і спадкоємця пообіцяв найближчим часом. Ніяк вищі сили підкорив, і в його владі сказати... і зробити, поправивши закон дітонародження.

— Чи не надто необачна обіцянка ти дав Даналії? — Азіт перекрив шлях до дверей, відтісняючи короля всередину кімнати.

- Відійди. Вона мені підказала вихід. Якщо я не проведу цієї ночі з королевою, то поповзуть непотрібні чутки, — Садар відсторонив Разящего з проходу, прямуючи геть.

- Не роби дурниць. Так, ти можеш провести з нею ніч, і, судячи з того зілля, що прихопив, дівчинка залишиться у впевненості, що все сталося, як треба. Але як ти їй спадкоємця подаруєш?

— А це не твій головний біль… вже, — ледь не загарчав король, покидаючи спальню і залишаючи воєводу в повному здивуванні та люті.

- Вже?! Що ти цим хотів сказати?!

Але за королем і слід застиг. Не бігти ж за ним коридорами, перехопивши на підході до опочивальні королеви? І все-таки Азіт рушив слідом. Неквапливо, стримано. Прийшов до покоїв Раніки і, ніби зайнявши піст, вмостився перед дверима.

Вранці король покинув спальню королеви, наказавши покликати покоївку. Азіт підвівся з місця і пішов за Садаром, опустивши нижчу голову, приховуючи сліди безсонної ночі під очима. Чутка летіла попереду тих, хто йшов. Ще не досягнувши покоїв короля, Разящий вловив серед прислуги шепітки про те, що, виявляється, король ого який чоловік і бідна дівчинка ніяк прийти до себе не може, палає щоками і багатозначно мовчить, якось дивно посміхаючись. Проте сліди бурхливої ​​ночі є, ніхто не скаже, що монарх читав там книги.

— І як ти це поясниш? — Азіт уперше за весь час рвонув короля до себе, щойно зачинилися двері до опочивальні. Комір мантії затріщав у міцних пальцях.

— Погана справа — не хитра. Ти ж бачив, що я за зілля взяв, то до чого питання? Довелося трохи опоити дівчинку, до того ж, звідки їй знати, як воно походить? На словах, може, пані й поділилися, але відчуттів цим не заміниш. Ніч завершилася на загальне задоволення, — Садар навіть не намагався вирватися з хватки, обм'якнувши, але, ехидно посміхаючись. Азіту здалося, що король знущається з нього і отримує неймовірне задоволення.

- Воно того варте?! Скажи, невже коштувало?

— Сідеріму потрібний спадкоємець, з цим нічого не вдієш.

— І як ти його зачнеш із дівчиною? Чи когось попросиш? Чи не мене? — уже отрутою плювався Розящий. Він був у сказі, він ревнував, хоч і розумів всю дурість своєї ревнощів.

- Хлопчик! — король з розмаху заліпив кулаком у щелепу воєводі. - Вважаєш, я дозволю чужому бастарду стати спадкоємцем? Як міг подумати?

— Але… навіщо тоді несеш таку нісенітницю? Зовсім став королем, на жінок потягнуло?

Повторна ляпас досягла мети. Разючий не чинив опір, але хватку не послабив.

- У мене буде дитина. Звичайно, мені потрібна жінка, яку видам за немовля.

Азіт проморгався... і повільно сповз на підлогу.

— Ти хочеш сказати, що…

- Треба ж, здогадався!

- Але як?

— Так, справді, ми ж ромашки збираємо ночами ось уже три роки як. Скоріше дивно, що це трапилося лише зараз, а не набагато раніше!

Садар спробував заспокоїтись і глянув у вічі Азіту. І ледве стримався, щоб не вліпити ще одну тріщину, так безглуздо посміхався воєвода.

— Але…

— Місяць уже як. По очах бачу, що запитати хочеш, чому саме зараз влаштував цю виставу з походом до спальні королеви.

— Але як ти це підлаштуєш?

- Є думки. Але потім. Втомився я.

— Знаєш, Азіте, я б теж на нього молилася. Треба ж, сказав — зробив, — Даналія не припиняла захоплюватися королем, коли через три тижні після пам'ятного відвідування спальні королеви, по Сідеріму рознеслася звістка про те, що Раніка в тяжкості, король чекає спадкоємця.

Разящий розгублено посміхнувся у відповідь, з жалем поглядаючи на Раніку. Він знав, що Садар регулярно напуває дівчинку якимось жіночим відваром, щоб не виявлялися ознаки, що суперечать вагітності. Слідом за цими діями поповзли чутки, що королева слабка здоров'ям, і Азіт знав, хто ці чутки розпустив. Зате тепер вона була поряд з королем, те око не спускало з дружини, часто відповідаючи замість неї. Звичайно ж, дівчинка дивилася з вдячністю та трепетним захопленням на свого чоловіка, настільки він виявився уважним. Ще й засмучувався тим, що вона така юна, а час не терпить. Оточив турботою і дбайливістю, немов захоплений закоханий. Піддані не могли натішитися на королівське подружжя, миттєво забувши, що раніше розуміли вигідність політичного шлюбу та щиро шкодували Раніку.

— Можливо, навіть його серце здригнулося й зовсім не з льоду, — щебетали придворні дами, які давно наповнили недобудований палац, збігшись із приєднаних князівств. Завдяки їм королівський двір став саме тим, чим був, і якщо нові вельможі всіляко шукали уваги монарха, то жінки миттєво влилися в почет Раники, користуючись наївністю юної королеви. Даналії варто було багато праць відволікатися від справ державних і тримати в вузді цей багатоголосий пташник.

- Ах, вона так зворушливо мила! Звичайно ж, король не міг залишитися байдужим до цієї чистої непорочної краси!

І краще б цим жінкам не бачити вираз обличчя Азіта, коли його вуха досягали подібні пошепки. І все ж воєвода теж змінився, і ці зміни не зникли від очей придворних, породжуючи нову хвилю чуток і пліток. Це в степу, в пустелі можна сховатися і залишитись непоміченим, але ніяк не в палаці, де кожен стежить за кожним. І кожен знає, що Розящий проводить ночі частіше в королівській спальні, ніж у своїй. Знати знали, ось тільки знайомитися ближче з Зеліком на предмет припинення пліток не хотіли, а той впадав у шаленство, ледь почувши хоч натяк, що падає тінню на честь Садара. Другий пес короля лякав іноді більше, ніж недоторканний, тому, що знав все і про всіх і вів таємний рахунок гріхів придворних. Проте сам давав привід чуткам. Високорідні дворяни, нехай і дрібномаєтні в порівнянні з імперськими, але не менш чванливі, не могли зрозуміти, звідки їхній король набрав таких головорізів. Один страшніший за інший. І де добротний жрець, замість якого цей зловісний Лармініз, від оцінювальних поглядів якого мороз по шкірі? І як це перша дама королівства обіймає міністерську посаду? І хай княгиня, але ж жінка! Проте ставити питання королю сміливих не було. Новоприбулі придворні воліли вдавати, що не помічають всієї "неправильності" верхівки влади, яку створив Садар.

Розділ дев'ятнадцятий

- Яку ціну ти готовий платити?

— Я ж казав тобі, будь-яку. Мене не зупинять жертви, які приношу.

— Часом ти мене лякаєш.

Мадерек, рік 2568

Рагард відмовчувався довго, немов вичікуючи, що Мадерек схаменеться і прибере воску з кордонів північної імперії. Однак південна імперія не поспішала, все більше стверджуючись у своєму праві на Анаторіс, що досі був вільною торговою провінцією, яка віддає перевагу патронату Мадри, але не більше. Тепер же виходило так, що мадерани практично вторглися в межі рагардців, розташувавшись табором у Лігідеї, від якої рукою подати до Смирніса — найпівденнішого оплоту Рагарда, васальних земель, великих по території і відомих землеробством і скотарством. Основна житниця жителів півночі опинилася під загрозою вторгнення. Звичайно ж, Ратимірк, нинішній правитель Рагарда, не міг залишити на самоті подібні події і до осені висунув у Смірніс армію, яку очолює головнокомандувач Тарадим.

— Ось шакал! — піднявся Кассим, ледве почув ім'я полководця. Природне суперництво великих полководців щонайменше великих держав було закономірним. Якщо Кирит міг тягатися з усіма разом узятими радниками і політиками Рагарда, генерал міг хвилюватися лише про Тарадиме. Той був і досвідченіший, і старший, і посаду при государі займав вище, ніж "запеклий" Кассим, який досяг успіху в справі ратному, але віком не вийшов до головнокомандувача. І без нього на цю посаду черга.

— Ти підеш щитом в Анаторіс, — відрізав Кирит, морщачи лоб на доповідь. Це вже не домисли та плітки, це не доноси шпигунів, а офіційне оголошення війни. Звістка пролунала блискавично: Рагард вторгся в Західний Мадерек під приводом звільнення Анаторіса від загарбників. Зрозуміло, що їм байдужий за великим рахунком сам Анаторіс, але воїнів Мадри біля своїх кордонів жителі півночі не потерплять.

- Чому я? Хіба туди не вирушить основна армія?

— Ні, вирушить. Але під твоїм командуванням. Там мені потрібна вірна людина.

- А як же головнокомандувач?

— Нехай і далі гріє пуф імператору. Його визначимо на захист Мадри, резерв та підготовку нових поповнень.

— Але ж як…

— Хай спробує сперечатися, вояка. Від нього толку більше тут, ти ж бойовий генерал, тобі й очолюватиме відсіч вторгнення. І пам'ятай, за всяку ціну мені потрібний Анаторіс. Це не завойовницька кампанія, а оборонна, їхня столиця ж під егідою Мадерека, і упускати її не збираюся.

— Мені завжди здавалося, що Нагірієз у нас картинка, а правиш ти.

— Ти дуже розумний став. Іди.

Анаторіс, рік 2568

Нарешті залишивши прихильність палацу і виїхавши за ворота Мадри, Касім відчув себе у своїй стихії. Він плутався та лякався палацових стін, сановників, чиновників, радників. Будь-кого з них покришив би в дрібну стружку, але ж не можна: придворні, благородні всі, мечем не виховаєш. Сам генерал походив з дворян, але дрібних, пишним титулом і багатими маєтками не мав. Все, що зміг дати батько Кассиму, – добре ім'я, володіння мечем і поняття честі воїна. Тому й не розумів він, і не приймав усіх цих павичів, що наповнили Мадру настільки густо, що простому люду місця не залишалося в стінах столиці. З кожним роком дедалі більше халуп, що переростають у невеликі поселення, тулилося за кордоном міста, залишаючись без захисту стін. Не розумів такого генерал, адже змалку привчений захищати народ. Звичайно, імператора в першу чергу, але й простих людей, селян, майстрових, купців на випадок. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. селян, майстрових, купців на випадок. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. селян, майстрових, купців на випадок. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. купців на найгірший випадок. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. купців на найгірший випадок. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. Але навіщо за стінами ховати високородних? Кожен із них і власний палац, і власна армія, та й маєтку всередині країни, ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. ворог не загрожує з кордонів. За подібні думки Кассима вважали недалеким, а іноді й дурним. Однак коли справа доходила до меча, то миттєво згадували, що прізвисько "затятий" він отримав не в застільних перепалках, а на полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. він отримав над застільних перепалках, але в полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром. він отримав над застільних перепалках, але в полях битв. Високий, жилистий, сам ніби міцний загартований клинок, генерал був зразком жителя пустелі: чорні ночі вузькі злегка розкосі очі, трохи посріблені ранньою сивою жорсткі смоляні кучері. Весь витягнутий і виправлений, і виглядає дещо старшим за свої роки, з хижим орлиним поглядом з-під кущових брів, вічно обвітреним обличчям, немов витесаним з грубого каменю невмілим майстром.

"Суров наш генерал, уб'є, як не мечем, так поглядом", - говорили солдати. І все-таки любили свого грізного командира. За простоту, за справедливість, за правильність рішень та відвагу. Їм, простим воїнам, було незрозуміло, чому так недолюблюють генерала при дворі, чому посміюються, називаючи дурним. Так, не навчений він інтригам, але будь-яка битва проведе з мінімальними втратами, все вирахує та перевірить, і загляне далеко вперед, випереджаючи супротивника на кілька ходів. То чи це не розум? Але не вміє шепнути там і вислужитись тут. Прямий як у стати, так і у вчинках. Напевно, надто простодушний для химерних законів царедворців та челядників.

Після спекотної пустелі, гірського перевалу, де сніг — густими пластівцями, м'яким покривалом спустилася степова осінь, свіжістю осінніх туманів пожвавлюючи армію Мадерека. Кассим не обмежився виділеними під його командування військами, збираючи шляхом загони добровольців. Легко переконувати кочівників стати під спис, якщо ворог загрожує кордонам, по крихті, але невідворотно вторгаючись на територію імперії. До прибуття землі Анаториса військо генерала налічувало майже десять тисяч солдатів, включаючи ополченців. За лічені тижні, проведені в дорозі, кочівники долучилися до залізної дисципліни та постійних тренувань, як проповідував під своїм командуванням генерал. Нікому в голову не набридало сперечатися, натрапивши на колючий суворий погляд. Пустельний лев вийшов на полювання, прагнучи покарати тих, хто поквапився на його угіддя, а для солдатів немає важливішого за начальство, ніж польовий командир. У такі моменти забуваються і імператор, і жерці, лише віра в полководця, у його далекоглядність і прозорливість допомагає вижити, повернутись із перемогою.

Як водиться, за армією тяглися інтендантські обози, розтягуючись галасливими караванами в хвості. Якби воля генерала, він би з величезним задоволенням розігнав усіх цих купців і купчишок, людоловів і людопродавців, але воїни потребують і відпочинку, і провіанту, а отже, доведеться знову терпіти весь цей гнильний накип, що стерв'ятники йдуть по шляхах війни.

При просуванні до Лігідеї загін розвідки доповів, що рагардці зайняли Шуланк, північну оплот Анаторіса. Невелика прикордонна твердиня не належала до Мадереку, проте той, хто володіє цією фортецею, розташованою в ущелині, через яку пролягав основний торговий шлях, міг диктувати умови не тільки соляної провінції, а й південної імперії. Кассим болісно скривився, на ходу перенаправляючи війська в обхід столиці прямо на північ, до горезвісного Шуланського перевалу. Генерал розумів і без наказів, що цю стратегічну точку треба зайняти в першу чергу, і навіть якщо імператор проти, навіть якщо Кирит надішле інший наказ, Кассим займе твердиню. Інакше програє війну, так і не розпочавши. Залишивши піхоту просуватися попереду обозів ар'єргардом, він направив кінноту вперед, очоливши напад напередодні облоги. Незважаючи на загнаність коней, полководець встиг вчасно, відрізавши Шуланка від можливої ​​допомоги з боку основних військ рагардців. Залишалося лише атакувати фортецю, але її так наскоку не візьмеш, хоча облогу краще не затягувати.

Відрізаний від забезпечення ззовні, потрапивши під обстріл облогових веж, гарнізон фортеці боровся до останнього, сподіваючись, що армія Рагарда настане. Касім не поділяв їх надії, навпаки, він поспішав зі штурмом, справедливо вважаючи, що часу обмаль. І все ж таки противникам Мадерека не вдалося достатньо закріпитися в нещодавно завойованій позиції: місцеві жителі, що залишилися, раптово перейшли на бік мадеран, відкривши ворота і опустивши міст серед ночі, після того, як перерізали охорону. Такої швидкої зради від анаторійців, що нарікали на жителів півдня, комендант фортеці не чекав. Він навіть не встиг усвідомити, що сталося, коли кіннота Кассима увірвалася на обійстя. Генерал встиг ухвалити рішення, не вагаючись, як тільки зустрівся з гінцем анаторійців. Він навіть не задумався, чому ті зрадили жителів півночі після того, як самі ж впустили їх у твердиню. Облога завершилася надто швидко, закінчившись вторгненням імперців, що перейшли в запеклі короткі сутички у стінах Шуланка. Мечники, що поспішали, вривалися в приміщення, зносячи всіх на своєму шляху. Лише потім генерал помітив, що серед солдатів не виявили жодного анаторійця, наче місцеві ховалися до того моменту, як бій закінчиться. Втім, так воно й було. Гарнізон виявився занадто малим, щоб у відкритій битві протистояти лютому Кассиму, який навіть поодинці коштував армії. Наступної ночі над Шуланком злетів прапор Мадерека, що віталося захопленими вигуками піхотинців і обозних. Солдати святкували перемогу, квартируючись у стінах фортеці, і тільки генерал не поділяв загального тріумфу, поспішно відписуючи доповідь Кириту. У своєму посланні він посилався на сумніви щодо анаторійців, Мадри, які раптово прийняли позицію. Щось не складалося в ясну картину, ворогам не здають фортеці, щоб потім зрадити. Спочатку становище Шуланка виглядало союзом із Рагардом. То чому все так різко змінилося? Це не могло не турбувати полководця, чим він і поспішав поділитися з патроном.

Сідерім, рік 2568

— Ну і навіщо ти в це вплутуєшся?

— Розумієш, Азіте, я обіцяв Фраму повернути свободу Лігідеї, навіть якщо самого главу не вдасться звільнити з лап Мадерека.

— Але що тобі дає подвійна зрада анаторійців?

- Війну. Справжню війну. І нехай тепер гризуться не на жарт. А я спостерігаю здалеку.

- І?

— І завдаю удару, коли вважаю за зручне.

— Ти вирішив розтрощити обидві імперії?

— Ні, я занадто слабкий для цього поки що. Але я поверну собі і Анаторіс, і… якщо пощастить, то відхоплю шмат Смирніса.

Разючий ще довго сперечався, доводячи, що таке неможливо, але зрештою плюнув, вирішивши, що йому не налагодити цього разу, і нехай інші думають, що це продумані рішення монарха, а не капризи вагітної жінки. Зручно було думати, що ця дурість пройде і Садар повернеться до відновлення королівства, залишивши поза увагою те, що відбувається між північчю та півднем. Однак не скидав з рахунків, що король може впертись у прийнятому рішенні, перевернувши все з ніг на голову, як це любив іноді.

Мадерек, рік 2568

Отцю Кириту так і не вдалося заплющити око останні три доби. Доповіді йшли одна за одною, і Верховний жрець особисто роздавав накази, списуючи пергамент за пергаментом. На його віку не траплялося настільки масштабної війни, в яку загрожувала перерости, що почалася. Тут потрібні інші методи та розрахунки, це не підкорення малих народів, силою не візьмеш. З іншого боку теж сила, і добре, якщо не переважає, і Ратимірк не такий простий, як Нагірієз, не прорахуєш відразу. Ще й дивна поведінка анаторійців, не зрозумієш, на чиїй стороні вони, а Фрам лише розводить руками, мовляв, поки він тут, то ні за що не відповідає, оскільки не може повноцінно керувати провінцією. Тим не менше, Кирит не сильно хвилювався, він знав, що може покластися на Касіма, а той вже зможе зорієнтуватися за обстановкою і тримати вухо гостро, не піддаючись на провокації ззовні. Незважаючи на видиму простодушність, обдурити генерала не так просто. Він нікому не вірить. Взагалі. І це саме та якість, яку цінував у вояку жрець. Генерал все зробить правильно, а Кирит допоможе йому, надавши всю можливу підтримку. Якщо не з'явиться нових несподіванок, то до весни цілком може вийти вигнати рагардців з кордонів Мадерека, а вже потім з сіверянами можна говорити інакше.

Шуланк, рік 2568

Касім особисто перевіряв розташування постів, попередньо виславши з фортеці всіх анаторійців. Генерал послався на те, що в столиці їм буде безпечніше, а його, полководця, завдання не пустити ворога вглиб країни. Ті начебто й пом'ялися, але зрештою погодилися. Тільки в дорогу збиралися довго, майже тиждень. І все ж таки відбули з черговим обозом постачальників. Тепер Шуланк виявився повністю у владі мадеран. Проте занепокоєння не залишало генерала. І він усе більше шкодував, що поряд немає настирливого жерця, той уже точно б побачив, що відбувається з соляною провінцією. Кассиму ж не переставало здаватися, що він упустив щось важливе, сконцентрувавшись на завоюванні фортеці. Чи так вона потрібна, щоб зупинити ворога? Відчуття пастки, що захлопнулася, посилювалося з кожним днем. Довірившись внутрішньому чуття, полководець наказав залишити у Шуланці укріплений гарнізон, а основні сили висунути до кордону. Воїни ремствували, не бажаючи до зимівлі вирушати в степ, але генерал був непохитний, все більше піддаючись занепокоєнню. Він поспішав залишити фортецю так само, як і завоювати її, наче зграя голодних левів гналася за ним. На початок останнього місяця осені Шуланський перевал був залишений під наглядом посиленого гарнізону, а основна армія перемістилася по той бік передгір'я, немов закриваючи перевал табором перед зимою.

Табір мадеран розтягнувся на багато верст по лінії горизонту, залишивши за спиною скелясті гори, наче фортечні мури. Вдале розташування, що не дозволяє взяти в кільце, залишивши невеликий прохід для караванів, що прибувають з боку Анаторіса. Генерал скористався тимчасовою затримкою рагардців, зайнявши прикордонну зону Смірніса.

Сідерім, рік 2568

— Ось ти й зробив крок, після якого немає повернення, — досить прошепотів Садар, читаючи повідомлення від розвідників Зеліка. Король Сідеріма чудово розумів, що якщо генерал залишиться на території Анаторіса, то, цілком можливо, обидві сторони шукатимуть перемир'я, розшаркуючись, посилаючись на непорозуміння, заплющуючи очі на те, що Рагард все ж таки вторгся в землі васалів Мадерека. Тоді ще був можливий крок назад для обох. Також Садар розумів, що якби на місці Кассима Кирит, то не піддався б на провокацію уявної зради і не перемістив війська, залишившись у фортеці. Хоча і на цей випадок у сидеримця залишалися козирі. Тепер же він прибереже їх на подальше, продовжуючи спостерігати здалеку за війною, що розгоряється. При всьому бажанні втрутитися і завдати несподіваного удару, Садар не був готовий до атаки ні військовою силою… ні власним здоров'ям. Наближався термін народження спадкоємця, і король не хотів ризикувати. Не так багато шансів на те, що виснажене тіло ще раз дозволить зародитися життю. Та й Раніка подорослішає, не проведеш так, як цього разу. До того ж ще раз цькувати дівчинку Садар не хотів. Все ж таки крихітна частка людяності щодо юної королеви ще жила в серці короля.

Розділ двадцятий

— Чи є в тобі хоч щось сильніше за силу розуму?

- Є. Сила звички.

Садар звик. Звик в останні місяці ховати випираючий живіт і груди, що налилися під реддеком, звик не показувати слабкості і поганого самопочуття, звик цькувати Раніку зіллями, залишаючи в хворобливому стані, звик ловити докірливі погляди Разючого і підозріло — Лармініза. Від останнього не сховалася зміна поведінки монарха. Тільки причини він не знаходив, списуючи на перевтому та надмірно активну діяльність. Король мало кому довіряв, тому більшість обов'язків залишалася на ньому без перспективи бути переданими міністрам та радникам. З усіх розданих чинів та санів, виявилися справді задіяними лише посади Лармініза, Зеліка, Разящого та Даналії. Віддавши жерцю обов'язки дипломата, розділивши між Зеліком та Азитом оборону країни, таємну та явну, поклавши на Даналію відповідальність за торгівлю та скарбницю, решту питань щодо облаштування держави Садар звалив він. Палацова челядь не ризикувала входити до покоїв короля ні вдень, ні вночі, оскільки той невсипуще сидів за паперами і перебував у дуже поганому настрої. Що діялося з государем, які думки його мучили останнім часом — нікому невідомо. Можливо, про все здогадувався воєвода, який весь свій вільний час проводив з королем, але від страхітливого воїна складніше добитися чогось, ніж від самого правителя, настільки замкнутий і похмурим став Азіт в останні тижні. Проте такий стан речей зовсім не влаштовував жерця. Розумом він розумів, що король поспішає зміцнити країну, здогадуючись, що війна, що вибухнула між імперіями, торкнеться і такої маленької країни як Сидерим. Але водночас жрець хвилювався за самопочуття монарха і, треба сказати, небезпідставно, бо той виглядав не просто втомленим, а виснаженим і розбитим. Диво ще, як не впав досі.

— Ваша Величність, вибачте мою зухвалість, але вам треба відпочити. Я розумію, що справи не терплять, але є й ті, які можна відкласти чи перекинути на радників, не дарма вони хліб з вашого столу їдять. Беру на себе сміливість і відповідальність відібрати найбільш тямущих і займуся цим відразу, щойно вийду від вас. Але це не все. Вам життєво необхідна зміна обстановки, хоч би… поїдьте до князівства Нешуа, огляньте нові володіння. Це сприятливо позначиться на нових підданих до вас, а заразом і відпочинете. Не можна ж так… — Лармініз говорив швидко, слово боявся, що король не дослухає, відмахнеться, як завжди це робив, намагаючись відволікти його і натякнути на відпочинок.

— А знаєш, жрець, ти маєш рацію. І з Нешуа ти добре вигадав. Вчасно скажемо так. І як я сам забув про можливість покинути палац на якийсь час? — Садар зітхнув з таким явним полегшенням, наче гора впала з плечей. Лармініз навіть здивувався, дивлячись, як повеселішав король, викликав до себе Разящего і відразу ж відправив збирати невеликий похід. При цьому наказав взяти в невелику подорож і королеву, чим ще більше здивував жерця.

— Ваша Величність, але королева Раніка у тяжкості…

— І їй буде корисно. Он як нездужає у стінах палацу.

При цьому Азіт обдарував короля таким поглядом, що той зіщулився, наче стиснувся весь, намагаючись зорово зменшитися, що йому, втім, вдалося. Лармініз знизав плечима на незручність, відкланявся і вийшов, вирушивши займатися пошуком нових радників.

— Чого надумав, Величність? — Азіт підійшов до короля впритул, щойно віддав розпорядження ад'ютантові, що слідував за п'ятами за воєводою в останні дні.

— Не важливо, чого король удумав, але наш святий обов'язок — охороняти його в цій подорожі, — раптом втрутився Зелик, що ніби матеріалізувався з повітря, — так тихо й непомітно проник до кімнати. Садар скривився. Він давно підозрював, що новий ад'ютант Азіта швидше за таємну службу на посилках у Зеліка, ніж помічник воєводи. Схоже, останній теж це розумів, але не турбувався з цього приводу.

— Зеліку, у тебе мало справ у столиці?

— На жаль, ваша величність, справ по горло. Але керувати процесом я можу і з подорожі. Зрозумійте мене правильно, Азіт став надто неспокійним, та й ситуація напружена. Звичайно, добре бути охороняється Разючим, але, здається мені, що і моя присутність не зайве цього разу.

Королеві та воєводі залишалося лише знизати плечима і погодитися. Коли Зелик так хмурив брову і ставав надзвичайно серйозним, сперечатися з ним було неможливо.

Придане Раніки виявилося дуже доречним. Два десятки степових рисаків виглядали цілком гідно королівського кортежу. Випещені породисті коні, немов пронизані шляхетністю від холки і до крупа, виглядали надією на кращі часи. Тонконогі, норовисті, гарячі, як степовий вітер у літню спеку, вони були трохи більші, і тому сильніші й витриваліші за пустельних скакунів. Запряжені в карету коні витанцьовували, готові зірватися з місця по першому пориву, першому знаку від візника. Садар схвально поплескав по загривку підведеного коня, але, перехопивши погляд Азіта, покірно сів у карету разом із Ранікою. Звичайно ж, Розящий не дозволить тремтіти в сідлі, він гірше няньки став, скрізь встигне, за всім наглядить, дорікне зайвий раз у необережності, стежить, щоб король вчасно їв і хоч іноді спав. І щоразу бурчав,

Залишати столицю, через стільки часу, виявилося справді нове. Осінні балки рясніли пожежею, переливаючись від багряного до сонячно-жовтого, створюючи видимість тепла. Останній місяць осені йшов до кінця, все більше дивуючи Ранику, що звикла до того, що в цей час в Анаторисі дерева облетіли і вранці заморозки покривають інеєм пожухлу траву, осідаючи колючою бахромою на ковильному степу. Юна королева, що не покидала палацу, не помітила, як пролетіло літо. Та й як тут помітиш, коли ледве встаєш з ліжка, і навіть турбота короля, що власноруч готує ліки, не тішить? Дівчині думалося про нелегку частку жінок, змушених переносити всі тягарі вагітності. Придворні дами заспокоювали, казали, що не завжди так погано, мабуть, королева надто юна, тому виявилася слабкою, не готовою прийняти тягар материнства, що все не у всіх гладко, та й живіт не щоразу має випирати. Раніка вірила, слухняно приймаючи зілля та поради, намагаючись не замислюватися над тим, чому лікар знизує плечима, не знаходячи причин нездужання, зрештою списуючи все на дуже ранню вагітність. Залишалося лише терпіти і чекати, зрідка виринаючи з лихоманки, яка траплялася все частіше і частіше. Приходячи до тями після чергового нападу, Раніка все більше часу намагалася проводити з Садаром, який хоч не виявляв серйозного занепокоєння, на відміну від інших відвідувачів опочивальні. Здавалося, король настільки впевнений у своїй силі, що може впоратися навіть із хворобою молодої дружини. Ось і зараз спокійно взяв із собою у поїздку, хоча лікар підняв паніку, а жрець весь зблід і спробував умовити монарха залишити дружину під наглядом королівського двору. Однак Садар був непохитний, суперечки припинив на корені, вкотре продемонструвавши, хто тут правитель, а хто піддані. І якщо Лармініз давно змирився, що коли монарху під мантію віжки потрапила, значить, так і буде, то інші високородні придворні ніяк не могли зрозуміти, чому Садар з дворянством і знати холодний.

— Народ, він дурний і безпорадний, потребує опори та захисту, управління. Вони ж як діти, наївні, і тому самі собі лихо придумають і згинуть, — намагався якось пояснити Садар свою поведінку черговому царедворцеві, — а ви, дворяни, як діти старші, розуму начебто набралися, так з вас і попит інший, суворіший.

Народ любив Садара. Король відповідав народові якщо не взаємністю, то батьківською поблажливістю. Але й карав, якщо завинять діти, за що здобув славу суворого, але справедливого монарха. І нема чого їм знати, що розуміння тієї самої справедливості у государя дуже своєрідне, що він піклується про країну в цілому, але ні про кого окремо. Можливо, в цьому й полягала його мудрість, яка дозволила широко дивитися і відновлювати країну неймовірними темпами. На час терміну появи спадкоємця маленька столиця була повністю відбудована і розширювалася дедалі більше, непомітно збільшуючи територію міста вдвічі проти колишнім Сидеримом. Народ не знав, у яких боргах знаходиться король, чого йому варто було вмовити купців на позику, чим довелося поступитися, як прогнутися, знижуючи мита, щоб повільно, але впевнено перемістити основний торговий шлях через своє королівство, тим самим знаходячи силу і скарбницю. Сидерим, який не має ні великих земель з розвиненим сільським господарством, ні родовищ руд чи вугілля, виявився змушений жити за рахунок торгівлі, виступаючи посередником, оскільки сам нічого не виробляв у тих масштабах, щоб заснувати власний напрямок у купецтві. Проте, продумана політика Садара призвела до того, що дедалі більше торговців воліли реалізовувати свої товари саме через Сидерим, уникаючи як високих мит обох імперій, і небезпек тривалого шляху з півночі на південь і назад. оскільки сам нічого не виробляв у тих масштабах, щоби заснувати власний напрямок у купецтві. Проте, продумана політика Садара призвела до того, що дедалі більше торговців воліли реалізовувати свої товари саме через Сидерим, уникаючи як високих мит обох імперій, і небезпек тривалого шляху з півночі на південь і назад. оскільки сам нічого не виробляв у тих масштабах, щоби заснувати власний напрямок у купецтві. Проте, продумана політика Садара призвела до того, що дедалі більше торговців воліли реалізовувати свої товари саме через Сидерим, уникаючи як високих мит обох імперій, і небезпек тривалого шляху з півночі на південь і назад.

Нешуа, рік 2568

До князівства Нешуа дісталися за два тижні. Азіт стримував рух, аргументуючи тим, що королеву розтрусить у дорозі, і весь загін начебто йому вірив. Тому просувалися повільно і, що найпримітніше, Садар не квапив, наче його влаштовувала тривала відсутність у столиці. Король дуже натхненно сприймав те, що відбувалося, і, схоже, справді відпочивав. Принаймні тіні під очима стали блідішими, хоч і не зникли зовсім. І все-таки він виглядав значно свіжішим, що тішило Разящого, набагато більше часу, що приділяє монарху, ніж Ранике, хоча на словах він сильно турбувався про королеву ... і спадкоємця. Занепокоєння виглядало щирим, чому дивувало підопічних, які звикли до всього, але тільки не до того, що їхній сталевий Азіт хвилюється. Однак навіть він зітхнув із полегшенням, коли кортеж в'їхав у ворота замку Нешуа.

— Накажеш послати лікаря? — спитав він у короля, бачачи, як той присів, незграбно крякнувши.

- На жаль, але лікаря не можна. Тож… доведеться тобі спрацювати повитухою. Я протримаюся до ночі, а потім спишемо на пізній час, що не встигли лікаря покликати. Вибач, але немає іншого виходу.

— Чи у своєму ти розумі? Я — повитуха?

- Переживеш. На варті постоїш, сам упораюсь. Не все таке страшно. Вагітність протікала гладко, тож і з народженням проблем не повинно бути.

Занепокоєння короля передалося Раніку. Зробивши вигляд, що хоче заспокоїти дівчину, Садар дав їй нові ліки, які та слухняно випила і ніби заснула.

— Що цього разу?

— Я дуже довго стримував її єство, так що відвар материнки спрацює як слід. Щоправда, довелося трохи підмішати дурману, хай трохи помарить. В останній раз.

— Ти не хвилюєшся, що зовсім зацькувало дівчисько? Всі ці місяці ... впевнений, що вона видужає?

— Не відразу, але видужає. А тобі зараз не про це треба турбуватися.

На крики Раніки серед ночі збіглися жителі замку, проте Азіт, який стояв біля дверей непорушним вартовим нікого не пропустив, похмуро пояснивши, що королева важко перенесла дорогу, через що пологи почалися передчасно і з нею зараз король, оскільки лікаря знайти не вдалося. Ніхто не очікував на такий поворот подій, не передбачили. Це виправдання виглядало дуже безглуздо, адже Садар мав славу дуже розважливим і далекоглядним, і недогляд у зв'язку з лікарем виглядав неприродно. Але говорити про цей воєвод ніхто не наважився. Тим більше, після того, як він дуже грубо вказав повитусі, що прибігла з селища на двері, у досить різкій формі пояснивши, що простолюдини не торкнуться королеви. Що відбувалося за дверима спальні, так і залишилося таємницею для мешканців замку Нешуа. Вранці ж допущена до спальні покоївка виявила Ранику дуже болючою і блідою, але сплячої. Поруч із нею на краю ліжка примостився король, і теж спав, обережно обіймаючи пакунок. Пакунок заворушився і вибухнув дитячим плачем. За ніч знайдена годувальниця прийняла немовля і відійшла у виділену кімнату. Король прокинувся і втомленим надтріснутим голосом промовив:

— Сину, хвала небесам.

І посміхнувся.

Замок сповнився чутками. Говорили багато, але здебільшого у тому, що король боїться замаху, тому й узяв він прийняття пологів, відмовившись як від лікаря, і від повитухи. А ще казали, що його отруїли, бо виглядає ще гірше за породіллю, зовсім змарнів і схуд, на похоронне багаття кладуть красивіше.

— Що сам думаєш? Невже ми таки не додивилися, і хтось підлив Садару отруту? — наважився спитати Разящего Зелик.

— Не турбуйся, я знаю, що це за недуга, але говорити не стану. І тобі раджу мову притримати, нехай балакають, що завгодно, — відповів Разючий, хоча сам виглядав набагато неспокійнішим за Зеліка. Король не піднімався з ліжка третю добу, перебував у гарячці, марив. Азіт сидів під дверима короля, наче озлоблений пес, і нікого не впускав. Щось пішло не так, як планував Садар, десь він припустився помилки. Благо, хоч Раніка йшла на поправку, змирившись з думкою, що подібний стан після пологів, як і рясна кровотеча, неминучі. Та й лікар, що прибув, це підтверджував, нарікаючи все ж таки, що дівчинка занадто молода, щоб ставати матір'ю. Проте, на тлі занемоглого правителя, королева виглядала дуже свіжо, через що привертала менше уваги, ніж монарх.

— Скажи, Зеліку, чому ти йому так відданий? — поцікавився Азіт, коли голова таємної служби сів поруч, зображуючи другого пса.

— Я не ти, не імператорський син, взагалі не з благородних. Мій батько був ремісником, а потім став злодієм. Ми бідували, родина велика, всіх треба годувати. Мати не витримала, захворіла. Вмерла. Нас залишилося п'ятеро на шиї у батька. Я найменший. Батько зневірився, вкрав корову. Його впіймали, відрубали руку. Закон у нас такий, щоб злодіям руки відрубувати. А ми вмирали з голоду. Нас залишилося двоє, я і найстарша сестра. Їй було чотирнадцять, і вона змушена була продавати себе. Знаєш, Азіт, як короткий вік продажних дівок? Якось її побили. Вона довго хворіла, але так і не змогла підвестися. А потім прийшов лихвар. Він вигнав нас із дому, хотів відправити сестру до боргової ями. Тільки вона вже не дихала. Тоді мене вирішили продати в рабство, щоби покрити борги. А я втік. Прибився до каравану і приїхав до Мадри. Дитина така, наївна, дурна. Подумав,

— Але ж ти не відповів на запитання.

— То я до того все й веду. Коли я зустрів принца, то спочатку побачив такого ж сироту, як і я сам. Тільки подорослішала. Я почав придивлятися. І не дарма. Садар мені показав, що всі крадуть, все брешуть і вбивають і продають себе. Все як у тому моєму житті, але, однак, інакше. Взагалі життя стає іншим, коли є ціль. Вона дала мені цю мету, дала сенс, наочно показавши, що я можу робити що завгодно, те, за що вбили мого батька, за що зневажали мою сестру. Тільки тепер виглядатиме все по-іншому. Я злодій. І я вбивця. Але за моїм гріхом стоять сотні життів мешканців Сидеріму, мій гріх дозволяє їм не продавати себе, не красти, не вмирати з голоду. Знаєш, це дуже тонка грань, між злочинцем та охоронцем закону. І мені подобається бути тим, ким я став. Тому я ніколи не зраджу того, хто вказав мені цей шлях.

Розділ двадцять перший

"Милістю Найсвітлішого Тарида, отче наш, Командор,

Напередодні свята поспішаю поділитися радістю: у Сідерімі народився спадкоємець. Королівська пара знаходиться все ще в князівстві Нешуа, і, на превеликий жаль, не можу сказати, що в доброму здоров'ї. Однак вірю в життєву силу короля і в те, що до святкування він встигне повернутися до столиці і взяти участь у подячній молитві та жертвоприношенні.

Хотів подякувати вам особисто, але справи складаються так, що найближчим часом не зможу залишити Сідерім. Знову ж таки, війна між імперіями додає труднощів у відновленні країни, оскільки перекрито багато торговельних шляхів. Потім прошу вибачити того, хто піддався мирським спокусам, за які дуже вдячний. Ви мали рацію, Садар — найцікавіший приклад правителя. Думаю, багато зможу в нього почерпнути, в тому числі і для літопису королів. Одна річ — писати історію, зовсім інша — у ній брати участь. Окрема подяка за поблажливість до моєї слабкості. Розумію, якою паршивою вівцею серед воїнів є такий історик-літописець, як я. Каюсь. Але не виправляюсь. На майбутнє обіцяю писати частіше, хоч вільного часу зовсім небагато.

З повагою та смиренністю,

Батько Лармініз”.

Сідерім, рік 2568

Жрець запечатав листа і причепив на шию яструба. "Червоноплащники" давно переконалися, наскільки ненадійна пошта голубина, тому навчили птахів витриваліших, хижих, на яких у дорозі не нападуть інші. Лармініз закінчив писати і подався доглядати за приготуванням до великого святкування.

Таридат. Землі по цей бік Фуградського хребта, що повністю поклоняються богам Тариду та Азиту. Першому явно, другому ж таємно. На початку зими всі країни Таридату готувалися до Білих тижнів, найважливішого та найбільшого свята дітей Тарида. Легенда говорила, що коли Світлий бог наділив землю своєю милістю, відкривши ці землі, привів із темряви людей, сказавши, що тут їхній будинок відтепер і навіки. Люди раділи і тріумфували, дивлячись на багаті землі, що дісталися їм у подарунок. Але стали якось помічати, що сонця поменшало. І злякалися, що бог розгнівався на них і скоро світло згасне, і вони залишаться в темряві, з якої прийшли колись. Тоді вони збудували величезний жертовник і принесли на нього плоди своїх праць. І стали навколішки перед жертовним вогнем, оспівуючи в Господніх гімнах і підносячи йому молитви. Три тижні вони просили бога не забирати сонця. І він змилостивився. День став довшим. З тих давніх-давен три зимові тижні, коли сонце йде на спад, звуться Білими тижнями, будучи початком нового року. Цими днями співаються гімни і моляться, скрізь палають жертовники дарів Господу. Дні, коли навіть простому люду дозволяється прикрашати шати білими стрічками, стаючи чистішими за час свята, позбавляючись гріхів.

Через тиждень лихоманки Садар прийшов до тями і відразу ж наказав збиратися в дорогу. Він поспішав встигнути до свята до столиці, незважаючи на все ще болісний стан. Але його розум був ясний, жар відступив. Залишилася лише слабкість, але на неї король уваги ніколи не звертав. Поїде у кареті, за дорогу відпочине та відіспиться. Дивишся, недуга і сама пройде. Звичайно ж, подібне швидке рішення викликало невдоволення воєводи, і мовчати той не збирався, в досить різкій формі висловивши Садар все, що він думає про поведінку монарха. Але відкладати поїздку не став, наче й сам поспішав повернутись додому.

— А снігу тут не буває? — поцікавилася Раніка, сідаючи поруч із королем. Спадкоємець і годувальниця їхали окремо. Все ж таки королівське подружжя перебувало не зовсім у доброму здоров'ї, а значить, їм потрібен спокій.

- Ні, тут не буває. У Сідерімі іноді випадає сніг, але швидко тане. А тут, у Нешуа, зовсім південь, пустеля поруч, який сніг? — пояснив Садар, стомлено розтягуючись на подушках, у неймовірній кількості навалених на підлогу карети. За здоровенького немовля довелося розплачуватися власним здоров'ям, та й вік не той у Сейдар, щоб первістків народжувати. І все ж таки обійшлося, чому король і радів, не приховуючи задоволеності та посмішок. Раділа і Раніка, але, дивлячись на стан чоловіка, не могла не переживати. Вона розташувалася поруч, невимушено пересунувши Садарову голову на свої коліна.

— Ти відпочинь, поспи. Мені мама так робила, — тоном дбайливої ​​няньки промовила дівчина, масажуючи віскі Садара. Той вдячно щось пробурчав, провалюючись у напівдрім одразу ж.

Раніка не хотіла вірити чуткам про те, що їхній шлюб із королем лише політичний. Дівчинка щиро любила свого чоловіка. А ще пам'ятала слова незнайомої жінки про те, що саме їй, Раніку, доведеться лікувати це самотнє серце. Ось тільки як? До нього ж не підступитись. А ще він ніби відчуває провину, ніби вибачається за те, що вагітність виявилася такою важкою, а пологи передчасними. Королева не пам'ятала, як народила спадкоємця. Всю ніч вона провалялася в маренні, так і не зрозумівши до кінця, що було, а що привиділося. А ще в маренні їй снилося, наче сам Садар корчиться від болю, валяючись на підлозі. Але був ранок. І дитина. І полегшення, наче тіло позбавилося вантажу. Можливо, вантажу нового життя. Звичайно ж, Раніці, як і будь-якій іншій жінці хотілося пам'ятати, як народився син, хотілося закарбувати в собі цю мить назавжди. Все вийшло не так, як передбачалося. Але королева не нарікала, ні з ким не обговорювала те, що сталося, відмовчуючись і несміливо посміхаючись. Вона бачила усмішку короля і розуміла, що готова на будь-які жертви, аби він став хоч трохи щасливішим, аби в його житті стало хоч не набагато, але більше радості. А зараз він і сам, як беззахисна дитина, спав на її колінах. Раніка гладила вічно розпатлані неспокійні кучері Садара, ледве торкаючись, проводила кінчиками пальців по обличчю, ніби намагаючись розгладити ранні зморшки. Вона вже не була тією маленькою дівчинкою, яку вразило світло білого одягу, що створювало ілюзію неземної краси. Її Садар не був гарний. І все ж дівчина розуміла, що так само захоплена ним, як і тоді при першій зустрічі. У ньому було те, що називають силою духу, а це набагато важливіше за красу. Раніка відчувала себе захищеною. І всіляко намагалася захистити його, свого короля. Коханого. Дівчина сама не помітила, як сльоза, що скотилася, впала на щоку Садара.

— Що трапилося, люба? - Король прокинувся миттєво. І пильно подивився на королеву.

— Просто… мені здається, що тобі спадкоємець дався набагато дорожче, ніж мені. Дурне, напевно, але я за тебе хвилююся. Ні, щоправда, безглуздо. Така маленька та дурна. Хвилююсь за тебе, — вона намагалася посміхатися, розмазуючи сльози, коли раптово відчула гаряче дихання на своїх губах.

- Такий і залишайся. Має бути хтось поруч зі мною таким живим. Дякую…

Він накрив її губи поцілунком, а пальці самі собою вже розстібали корсет білої шовкової сукні, переміщаючись на розшнурівку нижньої сорочки.

— Що ти… що ти… — Раніка обімліла.

— Все добре, ми в дорозі, ніхто не наважиться турбувати, — з якимось невідомим раніше азартом усміхнувся король.

— Але… ти ж хворий…

— Так, вибач, я не зможу як треба… напевно, взагалі більше не зможу, але маю ж я якось віддячити твоїм сльозам?

Вона відповісти не встигла. Наполеглива рука вже залізла під нижні спідниці, змусивши Ранік здавлено застогнати. Король був надто ніжний, спускаючись поцілунками по шиї.

Зелик зазирнув у карету, що зупинилася, попередити про привал. І миттєво зачинив двері, не промовивши жодного слова. Видовище, яке представило його очам, виявилося не з тих, про які сповіщають оточуючих. Королівське подружжя вдавалося до сна. При цьому корсаж королеви розстебнутий, оголюючи ліві груди, прикриті долонею короля. Садар обіймав дівчину, що лежала на його грудях, і міцно спав. Рум'янець на щоках Раніки виглядав настільки промовисто, що Зелик одразу здогадався, після чого так солодко спитись.

— Чому посміхаєшся? - поцікавився Азіт, дивлячись на задоволену міну Зеліка.

- Та так. Шустер наш король. Не встиг із хвороби вибратися, як ощасливив королеву увагою, — відповів той. У голосі тихою нотою вирізнялася гордість. І не помітив, скільки неприхованого подиву позначилося на обличчі Азіта.

— Я й не знав, що тебе цікавлять жінки. Думав, усе це маскарад заради спадкоємця, — не стримався воєвода, як тільки вдалося залишитися з королем наодинці.

— Іноді навіть я можу відчувати провину. Така ось мала подяка за завдані мною страждання, — відмахнувся Садар.

— І ти з усіма спатимеш, перед ким відчуваєш провину? — Азіт розлютився і ледве встиг зупинитися, щоб не згрібти монарха за комір.

- Ні, тільки з нею. Більше ні перед ким провини не відчуваю, — спокійно відповів король. І додав:

— Немає для жінки нічого гіршого, ніж відчувати себе непотрібною та відкинутою.

— І це ти кажеш?! — Разючий відмовлявся розуміти сказане, стиснувши Садарові плечі, він вдивлявся в сталеві, наче мертві очі. На коротку мить у цих очах майнула іскра.

- Да я. Адже я бажана. Чи помиляюсь? - Рідкісний момент, коли Сейдар дозволила собі говорити, як жінка.

— Бажано… — Азіт уже не говорив, шепотів, стискаючи плечі коханої, впиваючись жадібним поцілунком у тонкі примхливі губи. І зненацька отримавши відповідь на поцілунок. Наче вона здалася. Або змирилася. Разючий затремтів, настільки велике виявилося бажання зірвати одяг із Сейдаром прямо зараз. Але це стало б убивством, наскільки вона ще слабка. Він зачекає. Тепер він знає, що не відкинуто. Хоч і не любимо.

Сідерім, рік 2569

До початку першої з Білих тижнів королівський кортеж в'їхав у ворота Сидеріма під захоплене тріумфування городян. Звістка про спадкоємця давно досягла столиці, але одна справа чути, і зовсім інша — зустрічати королівське подружжя з кронпринцем на руках. Натхненні вигуки та здравиці мчали з усіх боків, поки Садар, вітаючи підданих, просувався вулицями до палацу. Король чудово знав, що до ночі в столиці не залишиться нікого, кого хоча б здалеку можна назвати тверезим. Народ щиро тішився додаванням у монаршому сімействі, а значить, до світанку відзначатимуть, забувши про помірність напередодні Білих тижнів.

Три тижні тиші, молитов, жертвоприношень, святкувань. Три тижні без воєн у всьому світі Таридату. Час, коли можна відпочити, зібратися з силами та вирішити, як діяти далі.

— Хвала небесам, тепер не пов'язаний з очікуванням спадкоємця, — зітхнув Садар, переглядаючи папери, представлені Лармінізом.

— Ви дуже відповідальний чоловік, раз ні на день не залишали королеву під час тяжкості, — прокоментував власні висновки жрець.

— Ти помиляєшся, але не переконуватиму. А добре попрацювали ці твої міністри. Де тільки й знайшов таких? - Король пробігав поглядом по паперах і виглядав задоволеним.

— Якщо дозволите, то ними керуватиму і далі. Вам є чим зайнятися, — уникнув відповіді Лармініз.

- Добре. Ти добре робиш свою роботу, Верховний. То чим же мені зайнятися? — Садар примружився, розглядаючи жерця.

— Гадаю, у світлі війни, що розгоряється, монарх зобов'язаний дбати про народ, а не займатися будівельними кошторисами, — Лармініз виглядав майже урочисто.

- Ось як. А будувати місто – це не турбота?

— Я говорю про безпеку, Ваша Величність, — жрець не відступав.

— І гадаєш, що війна імперій нас торкнеться? — здавалося, король вирішив зіграти нерозумного.

— Цілком дуріти, мій королю. Ви без мене чудово розумієте, що участь Сидеріму у війні – питання часу. І різниця лише в тому, чи нас втягнуть силою, чи ми самі втягнемося, чим виграємо час і позицію.

— А ти кровожерливий, як я подивлюся, — все ж таки на обличчя Садара повернулася задоволена посмішка.

— Лише думаю про мінімальні втрати в цій війні. Превентивні заходи здебільшого рятують, — не менш задоволено посміхнувся Лармініз. Розмова хоч і виглядала плутано, але перебувала у зручному і потрібному обом руслі.

— А чим мене порадує Зелик із цього приводу? — кудись углиб кімнати спитав король, але той, кому адресувалося питання, негайно з'явився.

- Порадую. Мені вдалося на початок Азіта зібрати три тисячі бійців, — відрапортував Зелік.

- Найманці? - Уточнив Садар.

— У жодному разі. Ополченці. Як наші, так і анаторійські. Але пройшли хорошу підготовку, поки ви перебували в Нешуа, так що цілком організовані солдати, а не всякий зброд.

— Так, у Азіта не розвеселяться. Ще новини? - тепер Садар уважно розглядав Зеліка. Якщо жерцем рухає бажання скоротити неминучі втрати, то що цей хлопець хоче від вступу у війну?

— Мені вдалося дізнатися, що весною готується масштабний наступ рагардців. Взимку вони не поткнуться до Смирнісу, дороги розвезло. Якщо плани не зміняться, то Касіма збираються затиснути в ущелину, відтісняючи назад до Шуланка.

- Це добре. Нехай поки що розважаються. Теж сподіваюся, що плани не зміняться. Але вистачить про справи, час на свято, — сказав король, і першим подався до виходу з кабінету. Зелик із Лармінізом слухняно пішли за ним.

Шуланська ущелина, рік 2569

Зима йшла до завершення, і генерал Касім чекав з дня на день, коли почнеться наступ з боку Рагарда. Це було цілком передбачувано: ворог не сунеться до весни, не ті дороги в Смирнісі, щоб зимою пройшли війська. Сльота. А на північ від снігу. Незвичні до холодів мадерани тулилися біля вогнищ, долаючи довгі ночі. Незабаром має прийти підкріплення, Мадра не залишить Кассима. Про становище один одного знали обидві сторони, ситуація склалася так, що діяти можна лише прозоро, і перевага виявиться на боці того, хто першим завдасть удару. Якщо рагардці припускали, що заженуть мадеран в ущелину, то генерал розраховував тримати там оборону з точки зору вигідної позиції, коли прикрито тил та фланги. Тож ще питання, хто когось у ущелину затягне. Поки силова перевага бачилася на боці Рагарда, але сам Кассим був силою,

— Генерале, біда! - денщик увірвався без попереднього дозволу увійти.

- Доповідай! — гаркнув Касім, розуміючи, що не до моралі.

— Три загони, послані нам у підкріплення, були поховані під руїнами Шуланської фортеці.

- Як так?!

— Фортецю підірвали. Підкопали стіни, поставили підпори і потім підпалили. Все звалилося. Хтось каже, що ополченці. А хтось, як і рагардці, начебто бачили там чужинців-північних. Є ті, хто вижив, всі поранені, багато хто не переживе шлях до табору. Ущелина перекрита з того боку, — заторохтів денщик.

— Ото як. Гарний хід, не сперечаюся. Але… тепер моя черга, — генерал розвернувся до помічника: — Трубай загальний збір! Вранці висуваємось. Не маючи за спиною Шуланка, тут не виграти.

Розділ двадцять другий

— Скажи мені, жрець, чому ви не боїтеся торкатися проклятих? Адже кажуть, що можна померти.

— Але ж ти не помер. Не знаєш чому?

— Тому й питаю.

- Все просто. Немає жодних проклятих. Як звірі, відчуваючи землетрус чи інше лихо, тікають, так і мати в передчутті лиха дарує дитині, що під серцем, силу вижити у лихоліття. Щоправда, розплатою за це йдуть фарби, що дають колір волоссю та шкірі, роблячи немовлят альбіносами. Але ніяких прокльонів, лише сильні інстинкти матері в передчутті біди.

— То чому не скажете про це людям?

- А сенс? Вони все одно не зрозуміють. З іншого боку, це зміцнює віру в Тарида та Азіта.

— Але ж хіба це чесно?

— А хіба ти такий чесний, королю Садаре?

Вони спали в сідлі, не зупиняючись на короткий привал. Вони не йшли, летіли стрімко вперед, залишивши обози фуражирів позаду. Вони поспішали завдати удару, першими атакувати супротивника. І вірили у свого генерала, знали — не просто так зірвав він військо з місця, прагнучи за добу доскакати до табору рагардців.

Щойно ранкова труба заспівала підйом, прокидаючи табір Рагарда, ледь заблищав світанок, пролунав голос ще однієї труби. Напад. Рагардські полководці, які не чекали так швидко прибуття мадеран, у спішному порядку будували солдатів у надії стримати першу атаку.

Дві години до світанку — стільки спали мадерекські солдати, перш ніж злетіти на стременах з бойовим кличем. Якщо взагалі хтось зміг заснути у загальному збудженні майбутньої битви. Кров вирувала у венах, знімаючи всю втому добового переходу. Пустельники, загартовані воїни, які звикли на скаку міняти коней, двох залишаючи у поводі. Вершники з пелюшок, які вміють спати у сідлі. Дві години перед світанком Кассим дав коням, але не солдатам. І тепер посвіжіла кіннота летіла в ранок, розгортаючи стрій віялоподібним клином. На чолі атакуючих мчав сам генерал. Він не наважився довірити нікому із командирів напад.

Піший лад рагардців, що ледве прокинулися, ламався жорстко і нещадно. Поки кавалеристи спішно сідлали коней, мадерани встигли зім'яти авангард піхоти, вриваючись у табір. Якби жителів півночі мали право на страх, то втекли б без огляду, тільки побачивши обличчя Яростного Кассима. Так, він повністю виправдовував прізвисько. Не вершник, сама смерть на гнідом коні. Дві шаблі блищали так швидко, що поглядом не встежити. Мечник-генерал цього разу застосував найнищівнішу з технік, що є в арсеналі. Замість звичного палаша він озброївся двома шаблями, наочно демонструючи, що досконало володіє обома руками. І тому подвійно небезпечний.

Варто було мадеранам прорвати оборону табору, як за першою хвилею кавалерії прийшла друга. Смолоскипи замиготіли по всій лінії кінноти. Одного разу спалахували всі намети і намети, розташовані по першій лінії. Рагард втратив кавалерію, так і не встигнувши ввести її в бій: коні понесли, злякавшись полум'я, що занурило табір у хаос. Жителі півдня тріумфували. Коні пустельників не бояться вогню, не сахаються убік. Очі заплющені шорами, а жар звичний.

— Ти безчесний, Касіме! — вигукнув генерал Рагард, обороняючись від блискавичних випадів мадераніну.

— У війні взагалі немає честі, Врожеславе. Лише перемога, - відповів йому Кассим, атакуючи. Одна зі шабель досягла мети, зрубуючи голову рагардця.

Очолена Врожеславом контратака захлинулась, втративши полководця. Спроби переломити ситуацію зазнали краху, розбившись про шаленство жителів півдня. Почавши на світанку, до полудня генерал Касім зачохлив шаблі в піхви, оглядаючи поле битви.

- Втрати? — спитав він ад'ютанта, що під'їхав.

— Півтори тисячі приблизно, але більшість із них тяжко поранено, а не вбито, — відрапортував той.

- З боку ворога?

— Три тисячі вбито, п'ять сотень полонених.

— Полонених у витрату. Нам не потрібна тягар.

— Але ж генерал? Адже ми перемогли!

— Лише виграли малу битву. Це авангард, а чи не основна армія. Це не Тарадим.

Сідерім, рік 2569

— Ваша Величність, ви мені нагадуєте розбійника, — промовив Лармініз, оглядаючи поранених. Ще один обоз мадеран розгромлений. Касім знову не дочекається допомоги: ні силової, ні фуражирської.

— У моєму становищі можна вести лише партизанську війну, — відповів король, сідаючи поряд. З купою донесень від розвідки.

— Але ж це не ваші землі, щоб воювати, — не заспокоювався жрець.

- Хто сказав? Мої. Якщо чесно, то моєї дружини. Велика різниця? — усміхнувся Садар, не відриваючись від паперів.

- Позиція зрозуміла. Гаразд. Але проти когось воюємо? Рагард чи Мадерек? Начебто поки Рагарду допомагаєте.

- Проти обох. Касім хороший генерал, він общипле жителів півночі.

- І?

— Не забігай уперед монарха, — король таки засміявся. Він був задоволений успіхами, та ще й повідомлення Зеліка додавало радості. Перевал, єдиний зручний для обозів шлях з Мадерека до Анаторісу, завалений камінням — стараннями самого Зеліка та його підручних. По всьому виходило, що жителям півдня доведеться шукати нові шляхи, щоб забезпечити підмогою генерала. А значить, їм доведеться пройти набагато на схід, через усі дрібні князівства, що лежать у буферній зоні на шляху на північ. Безперечно, невдоволення їх зросте. Чим не є причиною нових союзів у протистоянні з імперією? На це і розраховував Садар, перекриваючи шлях через Анаторіс, який є номінально васалом Мадри. І тепер питання часу — коли анаторійці розірвано договір, оголосивши про повну незалежність від пустельників. І навіть полон Фрама не допоможе. Дізнавшись про народження спадкоємця, Старий хитрюга склав із себе обов'язки імператора, передавши їх онукові - синові Раніки. Питання лише у тому, хто стане регентом. Але поки що правління в Лігідеї очолило збори солепромисловців, як того і вимагав Фрам. Садара Сидеримського тимчасово влаштовувала така картина. З зарахуванням Західного Мадерека до своїх земель король не поспішав.

Мадерек, рік 2569

Кирит помітно нервував, читаючи повідомлення з північного заходу. Безумовно, Касім отримав перемогу, тим самим підпалив хвости рагардцям. Все ж таки війна йде на їх території, так що землі Мадерека не страждають. Якщо так і далі піде, то, можливо, жителі півночі капітулують, відкупившись Смирнісом. Ласо шматок для безземельного півдня, позбавленого розвиненого сільського господарства. І все б нічого, але Анаторіса тимчасово втрачено. Як шлях на північ. Значить, обози доведеться пускати на схід. Не можна залишити генерала без підтримки, вірна загибель. Не можна прокласти шлях на захід від Лігідеї — надто далеко, обози не встигнуть вчасно. Залишається лише буферна зона між Анаторисом із заходу та… Сидеримом зі сходу. Жрець задумався, розглядаючи карту. Ні, опальний Сидерим набагато південніше, отже, його не торкнеться перегін обозів і загонів. Отже, Садару нема чого втручатися.

— Тільки хто знає, що в думках у хлопця? — задумливо промовив Кирит, звично оглядаючись на тахту. Нема генерала. На війні. У грудях неприємно кольнуло. Жрець покликав помічника-ченця, наказавши готуватися до відбуття з першим же загоном. У момент Кирит вирішив прибути на місце воєнних дій і свіжим поглядом придивитися до ситуації. Не подобалося йому те, що відбувається в Анаторисі, дуже не подобалося. Зрозуміти б, рагардці відрізають шляхи, заманюючи мадеран углиб Смирніса, чи хто інший. Не схоже, щоб боягузливі купці розгорнули таке масштабне партизанське протистояння. Жерцю знову примарився Садар.

— Ну… хлопче! Якщо ти каламутиш воду, то я тебе зловлю, тхор поганий!

Кирит настільки розпалився, що чернець втиснув голову в плечі і подався передавати розпорядження Верховного.

Смирніс, рік 2569

Обоз настав час. Якраз перед наближенням армії Рагарда. Є доба, щоб відпочити та посилити табір. А ще можна зітхнути з полегшенням, побачивши на чолі обозу до болю знайомі білі шати жерця. Зрозуміло, що справа набула дуже серйозного обороту, коли сам отець Кирит прибув на фронт. Але легше тим, що тепер можна писати лише повідомлення імператору про перебіг дій, Верховний же тут, так що його рада завжди вчасно, без очікувань. Це надихнуло генерала. Він навіть здивувався, що радий знову бачити нестерпного святого, що вічно ганяє Кассима, як хлопця недбайливого.

Було щось у цьому старому… вселяючий спокій і впевненість у собі. За всієї гидоти і нетерпимості характеру Кирита, за всієї екзальтованості і дивовижності його поведінки, Касім не міг не визнавати його мудрість і далекоглядність. Однак найбільше подобалося генералу у святому отці неймовірне приголомшливе безкорисливість. Служитель Тарида нічого не хотів собі. Завжди був скромний, стриманий, практично аскет. Хіба іноді дозволяв собі вино. І то у дуже помірній кількості. Він не здобував ні слави, ні багатства. Певною мірою він здавався одержимим служінням імперії. І богу. Полководцю довелося побачити багатьох жерців, і всі вони різнилися. Багато хто часто піддавався спокусою, зводив палаци замість храмів, шукав розташування сильних світу цього. Кирит був іншим. Подейкували, що йому світить пост Наставника, якщо переживе колишнього. Єдиним суперником був нинішній Верховний Рагард. Але, мабуть, не такий уже суперник, раз чутки не протиставляли його Верховному жителям півдня. А ще генерала підкуповував те, що жрець дозволяв йому певну фамільярність, яку не спустив би навіть імператору.

Сідерім, рік 2569

Сидерим потопав у пінно-п'янкому цвітінні абрикосів. Звідки взялося стільки дерев у спаленій дотла чотири роки тому столиці — складне питання. Подейкували, це анаторійці надіслали саджанці, але також казали, що за розпорядженням Садара доставили дерева з балок Анаторіса. Як би там не було, але Сідерім пахнув весняним кольором, зустрічаючи тих, хто повернувся з таємної експедиції. Так сталося, що загони Садара та Зеліка прийшли одночасно, чим подвоїли радість мешканців столиці, які отримали живими чоловіків та синів. Король був задоволений, що відбивалося і на підданих. Вилазка до Анаторісу принесла свої плоди. Садар здалеку простежив новий шлях обозів Мадерека, потираючи руки. Його все влаштовувало. Незабаром почнуться обурення князів. І він готовий прийняти їх під своє крило. Все ж таки Сидерим більше не місто-держава, а повноцінне королівство. Нехай не противага імперій, але й не дрібна сошка. Особливо з таким воєводою, що не йде, біжить назустріч, усім своїм виглядом висловлюючи злість і образу, що погано приховується. Ось як дитина: її не взяли пограти в партизанів, то він надувся. Адже залишився муштрувати новобранців, що не менш важливо, ніж перерізати шлях Мадереку. І все ж таки від Садара не зникла образа. Король усміхнувся, зустрічаючи Розящего. І посміхнувся трохи винувато. Ще одна дитина. Нашкодив. Але задоволений. І не кається. зустрічаючи разючого. І посміхнувся трохи винувато. Ще одна дитина. Нашкодив. Але задоволений. І не кається. зустрічаючи разючого. І посміхнувся трохи винувато. Ще одна дитина. Нашкодив. Але задоволений. І не кається.

— Не гнівайся, Азіт. Так було потрібне. Встигнеш ще мечами помахати та голови порубати з плечей, — поблажливо кидає король, ніби прагнучи ще сильніше образити недоторканого. Але той лише хмикає, подаючи руку, допомагаючи Садарові зістрибнути з коня. І лише стиснувши його долоню у своїй, тихенько шепоче:

— Я сам уб'ю тебе, якщо ще хоч раз посмієш залишити спину беззахисною. Не забувай, я твій меч. І мені вирішувати, коли, де і як я захищаю тебе.

- Як поживала королева без мене? Як принц? — замість вітання промовив Садар, заходячи до покоїв Раніки. Дівчина ледь не заверещала від радості, миттю повісившись на шию королеві. І розсипалася у щебеті, розповідаючи новини. Все більше про Ердара, спадкоємця, названого в честь діда.

— Ти завжди будеш чатувати на двері, коли король ночує у королеви? — поцікавився Зелик, сідаючи поряд із Азітом. Це вже ставало звичкою в обох. Один просиджував всю ніч в очікуванні Садара, другий охоче складав компанію воєводі в нічних чуваннях. Іноді приходив із вином та легкими закусками. Здавалося, юнак приймав наявність ревнощів Разящего, хоч і не розумів причин. А ще здавалося, що Зеліку подобається так проводити час. Все ж таки він не прижився серед знаті, а від колишніх товаришів по службі-хлопчаків віддалився, зайнявши високу посаду при королі. Голові відділу таємних операцій та розвідки було нудно. Не все ж таки по дівчатам тягатися.

— Хочу просити титул у короля, — продовжив Зелик, не дочекавшись відповіді.

- Навіщо тобі? Начебто не честолюбний настільки, — здивувався Разящий. Розвідник був ідейним, аж ніяк не за чини старався. Чи не той характер.

- Хочу одружитися. Дорогою додому ми проїжджали князівство Кіртес. Так ось, княжна там, мушу сказати…

— Тобі титул не допоможе. Знаєш же, наскільки чванливі аристократи, — Разючий хмикнув. Наче Зелик і не дурний, щоб таке уявити, так ні, в хмарах витає.

— Не все так просто у Кіртесі. Княжна осиротіла, а її дядько, який живе по сусідству, вирішив приєднати князівство до себе. Дівчинка захисту шукає їй не до гербів. Але бідна, що жрець-послушник. Тож черги наречених не спостерігається. Замок крихітний, скоро розвалиться, селище порожніє: піддані знімаються з місця, переїжджають, не бажаючи жити при пані, що розорилася, — подався в пояснення розвідник.

— А ти, значить, весь такий рятівник на білому коні? — перебив словесний потік Азіт.

- Можу і на гнідом. Я не гордий, — пожартував Зелик, відкорковуючи баклагу з вином.

— А чи не молодий ти ще одружитися? — спитав Садар, вислухавши прохання головного розвідника.

— Якщо воювати не молодий, то й одружуватися якраз, — усміхнувся той у відповідь.

— Гаразд, тож. Буде тобі титул. Засилай сватів, — усміхнувся й король.

— Як ви швидко вирішуєте, ваша величність, — несхвально вигнув брову Лармініз.

— А що тут вирішувати? Нехай одружується. Ми не горді, приєднаннями таких дрібних князівств не гидуємо. Що ж нам? Треба допомогти дівчинці, — Садар ледве стримував сміх.

- Зеліку! І ти туди ж? - Праведно обурився жрець.

— Не те, щоб зовсім. Але гарна вона, дуже гарна. Я б на ній і без усього одружився, взяв би голу босу, ​​так не піде ж. Тож доведеться мені титулуватися. Ну і… королю теж користь, — без каяття покаяння в голові протараторив Зелик.

— Може, ти ще й Разящего одружуєш заради розширення земель? — не вгавав жрець, проте Азіт глянув на нього так промовисто, що Лармініз вирішив заткнутися.

Весілля було поспішним і скромним. Дядько юної княжни тільки зубами клацнув, не наважившись заявляти про якісь там права. Садар — не дівчинка-сирітка, манірувати не стане. Потрапити в немилість до королівства, що набирає силу, князь не захотів. Навіть виступив посадженим батьком, адже найближче родичів не знайшлося. Королева люб'язно представила нову дамам, обережно і тактовно, як могла тільки вишколена Даналією Раніка, вводячи княжну в коло придворних.

Розділ двадцять третій

— Ти не хвилюєшся, що Раніка тебе викриє?

— Вона вже королева не за титулом, а за розумінням. І любить свого чоловіка. Не говоритиме про те, що він втратив чоловічу силу.

— Іноді мені хочеться, щоб у житті стався чоловік.

- Не пристрій. Вона хороша. Мені буде нескінченно шкода стратити її за зраду.

Буферна зона ніколи не була ласим шматком. Гориста місцевість, ні земель родючих, ні лісів та ще й на рудні породи бідна. Нема за що боротися з дрібними королівствами та князівствами. Тому й дали їм спокій обидві імперії, вирішивши, що кращого захисту власних кордонів, ніж незалежні дрібні держави — не вигадаєш. Сама ж буферна зона виявилася захищеною з півночі озером Ілтир, а з півдня не найвищим, але складним хребтом скелястих гір Кинжика. Звісно, ​​ці гори не зрівняються ні з Зальмекським кряжем, ні тим більше з Фуградським, але є значною перешкодою для завойовників. До того ж зі сходу височів зовсім не прохідний Фуградський хребет, що бере початок у східних відрогів Кінжицьких скель, і, минаючи дрібні князівства, тягнувся східною стороною на північ, півмісяцем оперізуючи Рагард, захищаючи той від вторгнення варварів із півночі. Саме на цьому стику двох гірських масивів і розташувався Сидерим, після того, як світловолосі горці спустилися в долину, втративши більшість селищ під час чергового землетрусу. Три століття вони обживалися, ловлячи косі погляди таких самих горян, але більш схожих на синів пустелі, — мадеран. Чорноволі та чорноокі жителі долини довго звикали до нових сусідів. Та й імперії тоді ще були такі сильні. Час минав, Сидерим розвивав торгівлю, опинившись на шляху до перевалу, що веде до Мадерек. Тепер же перевал належав Сідеріму, що підім'яв під себе Гідер, тим самим зіткнувшись кордоном з князівством Нешуа, в минулому підданих Мадри. За три з половиною роки відновлення королівства Садар де підкупом, де обіцянками та потрібним шлюбами, а де і залякуванням приєднав чотири ближні князівства, ґрунтовно просунувшись на північний захід. Між королівством і Анаторисом, що набирає силу, простягався дикий степ, розкреслений балками і перелісками, та ще п'ять дрібних держав поки що дотримувалися нейтралітету, не піддаючись ні залякуванням, ні вмовлянням. Саме через ці території довелося прокладати новий шлях до війська Мадерека. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа. Вони намагалися обминути населені напівдикими племенами землі степовиків. Садар звернув увагу саме на кочівників, вирушивши до них у стан з посольством на початку літа.

Тарієтські степи, рік 2569

Вождь тарієтів зустрів посольство Сидеріма стримано і добре хоч не списами. Чужаків кочівники не любили. Трохи знайомий із їхніми звичаями, Садар вмостився біля вогнища навпроти ватажка, зчепив пальці в замок і уткнувся в них підборіддям. Сидіти на колінах, підібгавши під себе п'яти, виявилося незручно. Це дещо відрізнялося від звичного складання ніг перед собою. Однак, упираючись ліктями в коліна, король сидів, не рухаючись, демонструючи неабияку витримку і терпіння. Він знав, що першим має заговорити вождь, і лише тоді гість має право на слово. Його терпіння винагородилося хрипким низьким голосом кочівника.

— Навіщо завітав, горе?

— Дізнався, що повз ваший степ мадерани ходять. Мені вони не подобаються, вони вам не подобаються, — почав Садар.

— Тобі за інтерес до наших кордонів і мадеран? - Тарієт подивився спідлоба, насупився. Не розумів він цих осілих.

- Мені інтерес прямий. Вони так і до моїх кордонів підходять, — пояснив король.

— Здається мені, сидериме, що між вашими та нашими кордонами є кілька держав, — вождь продовжував хмуритися, намагаючись зрозуміти, куди хилить цей горець.

— Чи надовго? — коротко відповів запитанням Садар і в свою чергу дивився на тарієта вивчаюче.

— Мені без потреби, наскільки ти розшириш свої землі. На мій скибку не зарись. Знищу — погрози в голосі виявилося більше, ніж у словах.

— Мені теж без потреби твої степи. Я про союз говорити прийшов, — не відступав Садар.

- Мені що за інтерес? Коней і копій вистачить, а не вистачить, то Рагард під боком, там завжди можна поживитися, — скривився в недобрій усмішці вождь.

- А давай так: влаштуємо поєдинок. Якщо твій воїн переможе — я забираюся додому. Якщо ж мій, то ти вступиш у союз.

— Чого ти хочеш від союзу?

— Небагато. Вільний проїзд до Анаторісу. І три тисячі копійників під мій початок.

- На що міняєш?

— Метал на списи та підкови.

- Став бійця.

Садар знав, що простодушні на вигляд степовики настільки недовірливі, що не піддадуться ні на які хитрощі. Натомість, якщо діяти прямо та випросити поєдинок, то є шанс схилити кочівників на свій бік. Вони азартні та поважають силу. Відмовитися від поєдинку – визнати власну слабкість. Ще шляхом сюди король розмірковував над тим, чому з ними досі ніхто не домовився. І дійшов висновку, що всього-на-всього це нікому не було потрібно. Дикий степ нікому не цікавий, каравани йдуть іншими шляхами, хто на захід, а хто на схід. Тримати в вузді лихих тарієтів накладно для скарбниці, а прибутку з них ніякої. Рік по степу ганятимешся, щоб зібрати податки. Одні збитки від цих степовиків. Тому й не чіпав їх ніхто, не прагнув завоювати та підкорити. Навіть жрець сильно здивувався з того, що король вирішив укласти з ними союз. Розширити ареал влади? Безглуздо. Не той випадок. Тоді навіщо? Садар лише посміхався, уникаючи відповіді.

Азіт вийшов на витоптаний сотнями борців струм. Разючий був до пояса оголений і беззбройний. Бій передбачався рукопашний та простий. Одне з двох: або противника укласти спиною на землю, або виштовхати за огорожу. Смерть противника зараховувалася перемогою тому, що залишився живим - гласило третє правило. Але степовики рідко вдавалися до такої жорсткої боротьби, воліючи більше розважатися, міряючись силою, ніж вбивати один одного. Проти сидеримського бійця вождь виставив здорового дитину, чи не вище самого Азіту на зріст, значно ширший у плечах і міцніший.

— Чим вони годують їх, що такі виростають? — поцікавився Садар ніби й тихо, але був почутий воєводою:

— Не хвилюйся, мене годували краще.

Король встиг відзначити, що степовик і оком не повів, побачивши недоторканного. Схоже, що вірування таридян так і не поширилися серед кочівників. Це трохи полегшувало завдання, оскільки паніки не буде, і вождь не вимагатиме заміни, злякавшись проклятого.

Бій почався за звуком гонгу. Першим на супротивника кинувся тарієтський боєць. Азіт майстерно підпірнув під кулак, що літає, відразу ж завдавши удару у відповідь у живіт. Кочівник посміхнувся, мовляв, йому такі штурхи як мертвому припарки. Однак він не бачив, як усміхається Садар. Бій уже був виграний. Разящий значно швидше і спритніше, і якби боротьба йшла силова, то міг і програти. Але треба виштовхати за огорожу… ні, за таких умов у недоторканого значну перевагу. Град нищівних ударів посипався на степовика, але той не вважав за потрібне навіть закриватися чи йти, все частіше нагороджуючи сидеримського бійця кривою усмішкою. Він стояв непорушно, як скеля. Азиту залишалося лише атакувати і вчасно уникати контратаки. Тарієти тріумфували, заздалегідь проголошуючи перемогу їх ставленика. Єдина мить, і вираз обличчя Разящого змінилося. Кочівник не встиг зрозуміти, що ж сталося, як його супротивник опинився за спиною, і, схопивши обома руками голову супротивника, різко сів, перекидаючи кочівника через себе. Той спробував чинити опір, налягти всією масою тіла, але… лише посилив кидок суперника. Сталося те, що й мало статися: під вагою власного тіла, якому надали прискорення та напрямок, степовик вилетів за межі струму. Натовп здивовано притих.

- Як таке могло статися? — не витримавши, спитав вождь Садара.

- Так і могло. В тебе дуже сильний воїн. Але мій набагато краще навчений, як зміг, так і пояснив король.

— І багато таких у тебе? — не вгавав кочівник, якому стало цікаво.

- А тобі скільки треба?

- Твоїх не треба. Навчи моїх. Це краще, ніж метал, ми його й так у жителів півночі заберемо, а от таких бійців нам не вкрасти, — з жалем сказав степовик.

- Домовилися.

Додому Садар повертався натхненним, ледь не окриленим. Угода вигоріла набагато вигідніше, ніж передбачалося спочатку. На запитання вождя, коли бійців надіслати, король відповів, що заздалегідь попередить, а поки що без потреби. А ще, неначе ненароком, порадив звернути увагу на обози жителів півдня. Як-не військове спорядження і продукт. Хіба це не цінується у степовиків? Правитель Сидеріма знав, що цей удар досягне мети. І кочівникам все одно, що обози охороняються цілими військовими підрозділами, що поспішають на допомогу генералу в війні, що розгорілася.

— Навіщо тобі знищувати обози? — поцікавився Лармініз, який ніколи не втрачає нагоди зрозуміти стратегію Садара.

— Мені потрібно, щоб Мадерек перекинув більшу частину армії в Рагард, — відповів той.

— Чи плануєш захопити Мадру, поки ослаблена оборона? - припустив жрець.

- Ні в якому разі. Навіщо мені ці піски? Завоювати імперію не так просто, навіть захопивши столицю. Мені потрібне зовсім інше. У Мадерек я взагалі не збираюся.

— То що ти задумав?

— З часом дізнаєшся, — пішов від відповіді король, прикрившись уже звичною усмішкою, в якій прозирали і зарозумілість, і підступність.

Смирніс, рік 2569

Коли прийшло чергове повідомлення про напад на обоз, Кирит не витримав і мало не розмозжив кулаком голову гінцю. Благо, спокійніший у цій ситуації генерал стримав порив люті жерця, перехопивши руку. Гонець пішов. Верховний довго і шалено лаявся, поминаючи всіх предків Садара до першого коліна. На запитання Касіма, причому тут сидеримець, Кирит промовисто, а отже, не обираючи виразів, пояснив. І зробив це настільки зрозуміло, що навіть генерал перейнявся думками про те, що самі кочівники не могли зробити подібних дій, їм завжди було все одно, що там в імперіях твориться і куди якісь обози ходять. Тепер скрізь мерехтіла рука Садара. І, можливо, з погляду Кассима, Кирит негаразд помилявся, вирішивши повісити на правителя Сидерима всіх собак.

- Ось ти скажи, він у змові з Рагардом? - ніяк не заспокоювався жрець.

— Та звідки мені знати? І що йому з Рагарда, навіть якщо пішов у союзники? — здивувався генерал.

— От і мені здається, що йому не вигідно під сіверян лягати. Але що насправді задумав цей тхор?

Кирит не вгавав, продовжуючи урочисто мовити щодо всіх предків по материнській лінії Садара. І неодмінно називав тхором. Так склалося, що за колишніми враженнями прізвисько само собою прилипло.

Однак, незважаючи на проблеми з поповненням та фуражем, армія мадеран успішно просувалася вглиб Смирнісу, захоплюючи одне місто за іншим. Південно-західна провінція Рагарда – не пустельний Мадерек. Густонаселена територія зазнала вторгнення ворога, і мадерани виявилися не схильні до дипломатії, заповнюючи втрату фуражу за рахунок місцевого населення. Вони стали справжніми загарбниками, хоча спочатку війна планувалася як оборонна. Коли стався той час, коли цілі змінилися, не помітили ні Кирит, ні Кассим. Імператор радів завоюванням, наказуючи просуватися все далі. Захоплений азартом швидких перемог, він жадав показати Рагарду, що їм не варто було потикатися в Анаторіс. А якщо врахувати, що Смирніс — житниця північної імперії, то в Мадрі були дуже не проти отримати такі багаті землі. Верховний обурювався, пропонував припинити вторгнення, навіть наполягав у тому, щоб повернути війська додому. Приструнили, і вистачить. Адже Рагард довго терпіти не стане, не рівно годину з дня на день прийде основна армія жителів півночі, і тоді мадеранам легкі перемоги не світять. Але імператор в які віки вирішив не слухати жерця, сп'янілий таким стрімким завоюванням. Не послухатися Кирит не міг. Міг лише переконувати. Але робити це на відстані виявилося складно, оскільки позбавлена ​​нагляду Верховного зграя придворних обсела правителя, нашіптуючи, що старий злякався, втратив хватку, тому й збирається звернути фронт, повернувшись до Мадри. Здавалося, повідомлення Кирита не доходять до палацу. Але обози надсилалися постійно, підкріплення приходило. Якщо примудрялося подолати кордон із диким степом. Вся ситуація дратувала Верховного все сильніше та сильніше. Від перепадів настрою жерця страждав переважно Кассим. Проте, дотримуючись вказівок імператора, наступ на Рагард продовжувався.

— Ось тут і триматимемо оборону. Розвідка доповіла, що рагардці на підході. Але скоро зима, — розпорядився жрець, коли жителі півдня захопили чергове місто. Тадаск. Колись він був прикордонною фортецею, що відокремлювала Смірніс від Рагарда. Від колишньої слави залишилися фортечні стіни, та жителі, що суворо поглядають з-під брів. Не наважуючись залишатися з місцевими за спиною, Кирит наказав вислати всіх до найближчих поселень, які змирилися з владою Мадерека хоч частково. За лічені дні місто спорожніло. Залишилася тільки армія жителів півдня, що готується витримувати тривалу облогу. У тому, що облога буде, щойно прийдуть рагардці, жрець не сумнівався, і генерал поділяв його впевненість. Злагоджені події призвели до того, що старенька фортеця перетворилася на справжню твердиню із запасом провіанту місяців на п'ять.

- Тадаск, значить? Добре. Потерпимо до весни. Все одно ситуація раніше не зміниться, — вголос розмірковував Садар, читаючи повідомлення розвідки.

- А що навесні? — поцікавився Зелик, який, власне, і доставив повідомлення.

— Навесні ми поставимо їх на коліна, — досить потер руки король.

- Кого з них?

- І Мадру, і Рагард.

— І коли наш король допоможе посвятити всіх у свої плани?

- Не поспішай. До кінця зими дізнаєтесь. А поки йди до кочівників. Скажи, що чекаю на останній місяць зими.

— Здається, я починаю розуміти, — задоволено посміхнувся розвідник.

— Ти розумій, як бути вірним чоловіком. Ще раз дізнаюся — осудом не відбудешся, — посуворів король.

— Слухаюсь, Ваша Величність, — миттю знітився Зелик.

Розділ двадцять четвертий

— Коли Тарид прийшов у дикі землі і привів за собою людей із темряви, їх зустріли полчища чудовиськ. Тоді Азіт, брат-близнюк Бога, оголив свій меч, скинувши чудовиськ у прірву. Але не встиг він заслонити собою Найсвітлішого Тарида, отруєна стріла пронизала його груди. Довго сумував Азіт по братові, а потім зібрав похоронне багаття і зійшов на нього з братом на руках. "Ти правитимеш без мене", - сказав Бог-мечоносець і запалив багаття. Істотно молилися люди за воскресіння Богів, але до них повернувся лише Тарид, якому брат віддав усе полум'я серця свого. У розпачі врятований Бог заламав руки, закликаючи брата повернутися, але відповіддю йому була лише іскра у небі. З тих пір шукає Тарид втраченого брата, безмірна скорбота його, незліченні сльози, що стали озером Ілтир.

— Мамо, але няня розповіла мені інакше. Тарид вигнав Азіта за жорстокість, і скорбота його невимірна, бо брат так і не виправився.

- Усі так вважають. Але в Лігідеї, звідки я родом, є старовинний храм, який зберігає пам'ять про обох братів, і про те, як утворився Таридат.

Тадаск, рік 2570

Після передовими загонами, на початку весни, підтягнулася і основна армія Рагарда, перемістившись від північних гір на південний захід імперії, до кордонів Смирніса. Тадаск, що витримав зимову облогу авангарду, чекав підкріплення з Мадерека. Імператор Нагірієз віддав розпорядження направити до генерала на допомогу все ядро ​​армії, залишивши в Мадрі кілька загонів. Особливого ризику у цьому не було. Столиця жителів півдня знаходилася в першу чергу під захистом пустелі і кочових племен, які у війні участі не брали, але нікого не пропускали до міста, залишаючи назавжди в розпечених пісках. Та й єдина армія, яка може становити небезпеку для Мадерека, застрягла під Тадаском, намагаючись викурити Яростного Кассима з фортеці. З перших спроб взяти твердиню облога захлинулась — стіни виявилися неприступними, а воїни за стінами — у всеозброєнні. Так що рагардців зустріли потоки палаючої смоли та непроглядні хмари стріл та копій. У генерала був час підготуватися. Обози доходили в безпеці дедалі частіше, ніби хтось скасував наказ нападати на них. Протистояння затяглося, але не могло тривати вічно - ворог міг залишити кілька загонів і рушити на Мадерек. У будь-якому випадку, Кассиму належало вийти зі стін твердині і прийняти бій, намагаючись перекинути рагардські війська в Таду, річку, що розділяла Рагард і Смірніс. Адже якщо цього не зробити, то війну можна вважати програною. У мадеран не вийде сидіти вічність у Тадаску. Поки місто в облозі, каравани не приходять. Але генерал з Киритом правильно розрахували, запросивши допомогу на початок весни. По холодах і сльоті навіть жителі півночі воювати не стануть, обмежуючись перекриттям підходів до фортеці. У планах жерця простежувалося бажання затиснути рагардців у кліщі, розпочавши атаку, коли підійде численний резерв. У будь-якому випадку мадерани, що з'явилися, опиняться за спиною ворогів. Тоді й пролунає справжній бій. Результат його неоднозначний. Звичайно ж, Кассим — стратег, та й Кирит хітер, тільки рагардці теж не прості, їхні полководці своє вино недаремно п'ють. Цілком може виявитися, що замість передбачуваного оточення ворога потраплять у повний поділ, а перебити їх частинами — справа тактики. Важливу роль грала чисельність обох армій, і якщо рагардці змогли зібрати майже десятитисячне військо, то мадеранам доведеться обійтися лише вісьмома тисячами. Як не крути, але чисельна перевага на боці Рагарда. Однак у мадеран теж є козир. Їм є кудись відступити: за спинами як Тадаск, так і відкрита місцевість. А ось противники упруться в річку. За масового відступу жодна переправа не допоможе. Всі ці мінуси та плюси знали обидві сторони. Тому розуміли: бій буде запеклим і вирішальним. Хто виграє під Тадаском, той переможе у війні.

Сідерім, рік 2570

— Так-так, хто виграє під Тадаском, той переможе у війні, — бурмотів собі під ніс Садар, викреслюючи на карті варіанти розвитку подій. Сині стрілки означали пересування мадеранських військ, зелені рагардців. Однак на карті були присутні в обох варіантах розвитку подій стрілки помаранчевого кольору і червоні, що йдуть за ними. Азит уважно розглядав карту, щось прикидав у думці, стримано хмикав. Йому, воїну-одинаку, здавалися неймовірною складністю подібні розрахунки, які Садар називав стратегією та тактикою. Однак правитель дохідливо пояснював воєводі, що і як, і той відповідно кивав, схвалюючи подібний план і вважаючи його чи не бездоганним. І з побоюванням поглядав на монарха, у якого настільки вивернуто мозок, що він може передбачити перебіг подій і, відповідно, знати прямо зараз, хто саме переможе і за якого розкладу.

Тадаск, рік 2570

— Сигналом до атаки стане вогненна стріла з вашого боку. Це означатиме, що ти дістався донесення до командира, і що вони готові виступити на світанку. Якщо сигналу не піде, то бій відкладається на добу, але ти цього вже не побачиш, — давав розпорядження лазутчику Кирит, передаючи пакунок. — Твоє завдання не лише доставити послання, а й зробити так, щоб воно не потрапило до супротивника.

— Буде зроблено, Ваша Святість, я найкращий під командуванням генерала. Цілком покладіться на мене, — без зайвої скромності відрапортував шпигун, приховуючи обличчя маскою і ховаючись у тінь.

— Якщо на те воля Тарида, вранці виступаємо, — обернувся до генерала жрець. - Все готово?

— Ось знову ти мене ображаєш. Тут не палац Мадри, тут у мене завжди і все готове, майже загарчав Кассим.

— Не крутись. Старий я став, хвилююсь багато про що. Та й не той правитель Нагірієз, щоб все виходило так, як треба. Не можу сказати, що дарма сюди дістався. Але, здається, залишись я в Мадрі, так би вдалося припинити війну. Так ні, імператор, як дитя, не розуміє, що краще обходитися без війни. Його батько був набагато мудрішим, — у голосі Кирита все ясніше відчувалися втома і роздратування.

- А то твій "улюбленець" Садар не воює, - невідомо навіщо, вставив генерал.

— Тільки на відміну від Нагірієза, він розумно воює, у нього цілі інші. А нашому що? Довести жителям півночі, наскільки він сильний? Вони й так не сумніваються, раз стільки років не сунуться, - відмахнувся жрець, пропустивши шпильку про "улюбленця".

— Але ж на межі Анаторіса вийшли?

— Так Анаторіс спірний, як не Мадерек, вільна провінція. З ними так завжди було.

— Все ж таки дійшов, — досить прошепотів Касім, побачивши у світанковому небі вогненну стрілу. Навіть якби перехопили послання, то про сигнальний знак у ній не йшлося. Значить, шпигун зробив свою справу, і той бік мадеран готовий до бою. - Виступаємо!

Тадаск запалив сигнальні вогні — готовність у відповідь. За лічені хвилини легка кіннота вишикувалася клином, готуючись вилетіти у ворота на ворога. За ними йшли лучники-кавалеристи — підтримкою першої хвилі атаки. І лише потім слідували піхотинці, які мали слідами кавалерії розбивати ворогів, зім'ятих кіньми. Але першими почали метальні гармати на стінах і вежах, відтісняючи рагардців, розчищаючи шлях прориваючим облогу. Під мідні звуки труби відчинилися ворота, опускаючи підйомний міст і випускаючи військо мадеран на військо, що прокидається. Однак ворожі генерали не дрімали, миттєво перебудувавши лад півмісяцем, немов заманюючи мадеран углиб табору, готуючись щомиті зімкнути кільце, відрізавши кавалерію від піхоти. Перша атака була своєрідним іспитом на швидкість та реакцію. Ось тільки…

- Розосередитися! Удар по флангах! — заревів Кассим, очоливши атакуючих. Клин миттєво перебудувався у вигнуте півколо, вдаривши не по центру, а по всій ширині розташування рагардців. Вони не встигли правильно відреагувати, а зімкнути кільце вже було неможливо, оскільки фланги взяті під контроль стрілками. Касім досить і азартно скалився. Його головний загін виявився більш організованим, а сам генерал кмітливіший за рагардців. Звичайно, ті передбачали і такий поворот подій, але не встигли відреагувати.

Брязкіт зброї наповнив небо, приправлене передсмертними криками і криками поранених. Бій з перших секунд увійшов у раж, не залишаючи жодної миті на зайві роздуми. З усіх боків чулися крики полководців, наче їх виявилося надто багато на лайці. Настала армія мадеран вдарила з тилу, змушуючи рагардців перебудуватися і діяти на два фронти. Проте перші виявилися готові, миттєво приймаючи ворожий авангард на піки. З кожною хвилиною бій ставав все більш схожим на безглузду різанину. На полі битви всі змішалися: генерали не встигали накази віддавати. І лише отець Кирит, спостерігаючи з фортечної вежі, бачив картину ясно: битва розігрувалась як за писаним. Покреслена карта генерала точно повторювала дії обох армій. Саме Касім спочатку припустив ближній бій, розуміючи, що перестрілка затягне час і вимотає обидві сторони. Тільки от рагардців значно більше, ніж мадеран. А значить, треба діяти нахрапом, нав'язавши зручне саме їм ведення битви в ситуації, що склалася.

Битва, після якої більше не буде кому боротися. Вона має закінчитися за один день. Подібного напруження довго не витримає жодна з армій. Найшвидше - до полудня позначиться перевага, а то й результат бою. Найпізніше — на початок заходу сонця. Це не облога, коли можна піти на нічний відпочинок, змінюючи дозори.

Кирит уже п'яту годину спостерігав за битвою. Здавалося, в жодній з армій сили не вичерпуються. З одного боку, людина не може так довго боротися, з іншого ж — азарт і саме повітря бою надають воїнам нелюдських сил. Але вони не нескінченні. З побаченого на цей момент жрець зробив висновок, що рагардцям так і не вдалося повністю розділити супротивників, оточуючи переважаючими силами. Однак і мадеранам не вдалося взяти в кільце рагардців. Тим не менш, рагардці, змушені боротися на два фронти, зазнавали значно більших втрат, ніж армія Мадерека. Такий варіант розвитку подій Касім теж припускав. Вважав його чи не найгіршим, оскільки він зазнає великих втрат, але прорахував про всяк випадок. Коли він розмовляв з Киритом, то посилався на те, що навіть якщо їх поділять, буде легше. Завжди можна прорвати кільце ворогів. В даному ж випадку жителі півночі залишалися монолітом, успішно припиняючи будь-які спроби генерала зайти з флангів. Тим самим вони опинилися в більш вигідному становищі, ніж мадерани.

Ніхто не поспішав здатися чи відступити. Рагардці розуміли, що шляхів до відходу вони не мають, все-таки військам Кассима вдалося притиснути їх до річці. Тому билися, немов шалені леви. Мадерани насідали все сильніше, але так і не зімкнули рядів, борючись двома невеликими арміями проти однієї великої. Поле лайки все густіше і густіше засіювалося трупами, ускладнюючи пересування на конях. Касім давно спішився, доводячи ворогам, що без коня він бореться анітрохи не гірше. Він так само люто викошував ряди Рагарда блискавичними шаблями. Йому дедалі більше вдавалося тіснити ворогів до річки. Незважаючи на те, що воїни обох армій виснажені, азарт не остигав. Наближався захід сонця. Битва затяглася. Багато хто падав від втоми, миттєво стаючи жертвами супротивників. Бій не знає пощади, не сприймає слабкості, не дає перепочинку. Але лише Кирит чітко бачив, наскільки сповільнилися обидва війська, наскільки дається кожен помах мечем. І все ж таки мадерани почали перемагати. Невтомний дух Кассима гнав воїнів уперед. Ще трохи і або мадерани звернуть противників у втечу, змусивши стрибати в річку і тонути, або Рагард капітулює. І все ж жрець не міг не помічати, що від загальної кількості не лишилося й третини. Число загиблих стало жахливо невиправданим.

Вони виходили із міста поодинці чи невеликими компаніями. Були веселі й безтурботні, вирушаючи, хтось на полювання, хтось за якимось інтересом у найближчі селища, а хтось і просто прогулятися. Будь-який випадковий спостерігач міг би припустити, що дехто повернуться ближче до ночі, а хтось і за кілька днів.

Вони не поверталися. На таємній заставі їх чекала зброя та харч у дорогу. Там вони одягалися в сірі непримітні шати, опускаючи глибокі каптури плащів на очі. Сховалися списи та мечі, завертаючись у ганчірки і приторкаючись до сідла. Копити коней обв'язувалися ганчір'ям, щоб не залишати слідів. Вони висувалися вночі, тримаючись віддалік від доріг. Вдень ховалися в балках та ярах, уникаючи бути поміченими навіть випадковими мандрівниками, не кажучи вже про всюдисущих розвідників. Або полювали, намагаючись не привертати уваги, вибираючи місця, віддалені від селищ та доріг. Проте вони просувалися досить швидко, змінюючи коней на ходу. Триконники. Дві у приводу, на третій їдуть. І так без зупинок, доки на горизонті не затеплиться світанок. Вони були схожі на нічних татей, лише надто численні для конокрадів та добре організовані.

Діставшись цього місця, сірі вершники розташувалися таємним табором. Кострів не палили, ховалися. Коні відпочивали після затяжного перегону. Наїзники чогось вичікували, намагаючись нічим не видати своєї присутності. І ось одного ранку ватажок сірої ватаги дав відмашку, мовляв, почалося. І послав розвідників до місця, яке його цікавило.

Доповіді від розвідки послідували одна за одною. У приглушеному башликом голосі ватажка відчувалося задоволення. Очевидно, його радували повідомлення, які точно відповідали планам.

Ближче до вечора розвідка доповіла, що подія, через яку сюди прибули сірі вершники, наближається до завершення. Понад те, вже майже визначився переможець.

— Касім, значить, перемагає? Що ж, добрий генерал у Мадерека, головатий, — сказав Садар, знімаючи капюшон. — Тепер настав час і нам втрутитися.

— Але… Ваша Величність, їх там не менше п'яти тисяч, нас же лише три, — несміливо спробував оскаржити рішення володаря розвідник. І голос, безперечно, належав Зеліку.

— Може, хоч тепер скажеш, чию сторону підтримаємо? — втрутився воєвода, ставши на повний зріст і знімаючи маскування.

— Так, нас лише три тисячі. Тільки ми добре відпочили, поки вони боролися. Зеліку, хіба не ти сказав, що обидві армії з ніг валяться? — замість відповіді поцікавився король, залишивши запитання Азіта поза увагою.

— Так, мабуть, сили і рагардців, і мадеран уже закінчується. Поле битви представляє жалюгідне видовище, наче каліки чи старці вирішили помахати мечами, — погодився розвідник.

— А ще вони спішилися… — підбив підсумок Садар. - Наш вихід. Сідлайте коней, знімайте маскування, піднімайте прапор!

Розділ двадцять п'ятий

— Це як вирубати твоє ім'я на камені мого серця. Болісно і непотрібно, і камінь руйнуватиметься. Але неможливо хочеться стати хаосом уламків серця.

Касім дотискав залишки армії рагардців до кромки води, немов показуючи приклад своїм виснаженим військам — втоми не буває, поки ворог не опустить меч. Затятий зараз швидше нагадував шаленого, який увірував у власне безсмертя. Його не брали стріли та клинки, хоча кіраса пом'ята в кількох місцях, а подекуди й прорубана. Але кожному солдату-жителі півдня віриться, що кров на стали лат ворожа, адже генерал невразливий. Адже він несе перемогу подвійним помахом шабель-крил. Від його погляду застигає пульс, змушуючи зривати горлянку войовничим кличем Мадерека, кидатися на ворогів із подвоєною силою, відкинувши втому та сумніви. Це їхній день, їхня перемога. Рагард ось-ось підніме білий стяг, рятуючи генералів та рештки війська. Але варто віддати їм належне — вони билися гідно і продовжували стримувати шалений натиск. Але ж відступали. Крок за кроком.

Захід сонця пофарбував небо помаранчево-червоним, роняючи сонце в обрій. Сутінки. Останні промені все ще висвітлювали битву, здавалося, роблячи її ще кривавішою і жорстокішою. Кирит втомлено витирав лоба, чекаючи, коли все закінчиться. Він не припускав, що бій вийде настільки багатим на полеглих. Смерть зібрала щедрі жнива цього дня. Але… кінець, чи що? Генерал жителів півдня піднімає руку в небо. Але ні, не стяг. Він ніби закликає всіх до чогось. Жрець простежив за різкою відмашкою і... заціпенів.

Тупіт кількох сотень коней заглушив навіть гомін битви. Коли ж багатотисячний клич вибухнув над полем битви, бій зупинився. Протиборчі сторони звернулися до загону, що наближається, не розуміючи, що відбувається, до кого прийшла підмога, в чий бік зараз зламається результат битви.

— Садар та Сидерим! — виразніше проревіло військо, що наближалося.

Кирит прикипів поглядом до вершника, який очолив зухвалу атаку. Червоне в променях заходу сонця срібло кіраси, плюмаж на шишаку біліший за сніг, у високо піднятій руці держак прапора. Дві червоні троянди схрестили стебла на лезі меча, кільце змії обвило герб. Жрець відмовлявся вірити на власні очі — прапороносцем виступав сам Садар. Але якщо так, то де тоді Азіт? Щось не бачити його за спиною монарха. Питання не залишилося без відповіді надовго. З протилежного боку долинув клич сидеріан. Другий загін очолював Разящий. Без шолома та кіраси, лише в тоненькій кольчузі. Криваво-червоний плащ з гербом вдало завершував картину, вдаючи недоторканого ще більш лякаючим, ніж друк альбіноса. Верховний Мадри завив, забувши про сан і схопився за голову. Він зрозумів, що бій програний. Жрець був упевнений, що Садар не приєднається до жодної зі сторін. Не зупиниться, доки не переможе. Цього вони з Кассимом не врахували. Та й як було врахувати, якщо розвідка не доповідала, що поблизу є військо, і точно не було звісток про те, що армія Сидеріма покинула країну? Тхір підкрався непомітно.

Степові коні не бояться трупів, напівдикі, злі жеребці летіли по тілах, зминаючи кістки, коли обидва загони наблизилися до боків, що борються впритул. Кассим досвідченим поглядом встиг прикинути кількість воїнів — трохи більше трьох тисяч. Ні виправкою, ні обладнанням не становлять нічого серйозного. Де сидеримець цей зброд тільки найняв? Але не встиг генерал вирішити, що це лише прикра перешкода, яка й часу багато не займе, як зрозумів власну помилку. Лихі степовики-копійники виразно являли собою небезпеку. Вони верхи, так просто не дістанеш, та й озброєні списами не підпустять близько ні до себе, ні до коня. З ними неможливо битися, будучи пішим і з мечем. Довжини меча не вистачить, щоб вразити кочівника зі списом. Касім заревів і кинувся вперед, намагаючись якнайшвидше досягти Садара. Можливо, обезголовлене військо припинить боротися і забереться геть. Або ж просто розгубить бойовий дух, і тоді з'явиться шанс позбутися цієї малої орди. Але вони вже врізалися в змішані ряди жителів півдня і сіверян, крихти все на своєму шляху. Ще ривок і генерал досягне короля.

— Ні, я твій супротивник, — разом із голосом, що на мить зупинив генерала, з'явився і червоноокий володар того, перегороджуючи шлях двометровим мечем. Проти легких шабель Кассима.

— Не лести собі, щеня! — огризнувся лютий, кидаючи шаблі й виймаючи меч, який за весь день так і не залишав піхов.

Три армії змішалися у звалище миттєво. Звичайно ж, воїни обох імперій були краще навчені і озброєні, за інших умов вони швидко розкидали б степовиків, незважаючи на коней і довжину копій. Тільки воїни півночі і півдня добряче вимоталися за весь день битви і ледве трималися на ногах, стаючи легкими жертвами для повних сил кочівників, які де не могли дістати списом, так мінали конем. І так густе від крові повітря перетворилося на кисільне місиво, яким і дихати неможливо. Імперці не встигали захищатися, блокувати удари та падали один за одним під зухвалою атакою степовиків.

Садар збирав криваве жнива, знімаючи голови супротивників мечем, не випускаючи прапора з лівої руки. Залишивши Кассима Азіту, король врубався в гущавину битви і виглядав стократ небезпечнішим за степовиків. Досвідчений воїн, не молодик, добре навчений і озброєний, він пожинав перемогу, заливаючи води Тади кров'ю півночі та півдня.

Якось само собою вийшло, що генерал з Азітом відокремилися від загального сміттєзвалища, зійшовшись у поєдинку. Наче й не існувало битви поруч із ними. Два воїни, ревниві до майстерності меча, вирішили раз і назавжди з'ясувати, хто ж сильніший.

— Я не боюся тебе, хлопче, не розраховуй на це, — криво посміхнувся Кассим, піднімаючи клинок на знак готовності.

Сталь задзвеніла об сталь, перекриваючи решту звуків. Генерал обертав пудовим півторником без видимої напруги, ніби насміхаючись над Разючим. Так, у того меч довший і важчий, ось тільки й Касім не такий вже й простий. Це показав перший випад Азита, коли його удар був з легкістю блокований. Воєвода Сідеріма навіть бровою не повів, лише зазначив про себе, що з цим противником доведеться не просто повозитися, а битися всерйоз. Він нижче недоторканного, але швидкий і спритний, і повністю володіє тілом, роблячи його лише продовженням зброї. А ось сама зброя, яка клинок-Касім, — зовсім. Жодного зайвого руху, скупі випади, наче жало. Точно в ціль. І потрібно зосередитись максимально, щоб не пропустити удар. Їхній поєдинок став схожим на танець, одночасно стриманий і пристрасний. Вивірені рухи, що несуть таку міць, що очевидно — всі почуття, всі бажання, весь пульс вклали в них. Здавалося, вони дихають в одному ритмі, якщо взагалі дихають, а не змінили повітря на дзвінкий відгомін мечів, що схрещуються. Для них більше не існувало бою, лише їхня битва, їхній поєдинок. Вони не бачили і не чули нічого навколо себе, насолоджуючись танцем. Крок. Випад. Дзвін, як музика, що запрошує не зупинятися, переплітаючись невидимими нитками протистояння. Помах. Блок. Відміряючи новий ритм серця, не помічаючи, що все довкола давно завмерло, бій затих, зупинений Киритом, який підняв білий стяг. Пульс. Вдих. Миттєвість. Лише мить, пропущений удар серцевого м'яза. Червона цівка потекла через скроню Азіта. Кассиму вдалося дістати. Нехай ранок, не рана навіть. Але дістав. І став відчайдушно задкувати назад, насилу витримуючи шквал ударів, що посипалися з такою швидкістю, що змусили генерала піти у глуху оборону. Вістря пройшлося по самій кромці ворота кіраси, глибоко подряпавши щелепу Кассима. Разящий відповів гідно. Він усміхнувся, повернувши удар, входячи в ще більший азарт смертельного танцю.

- Зупиніться! - різкий вигук. Обидва мечі всією силою взаємної контратаки опускаються на держак палиці. Тяжко дихаючи, Кирит встиг зупинити обох воїнів, вклинившись між ними з розбігу. Ніхто не посміє підняти меч на жерця. Він перервав поєдинок, незважаючи на обурення Кассима, що гарчить, і шалений вогонь в очах Азіта.

— Я сказав, годі! — наполяг Кирит, намагаючись своєю присутністю охолодити запал обох поєдинників, величезним зусиллям стримуючи мечі палицею.

— Іди, Кирите! - не витримав Кассим.

— Та ти мені потрібний цілим! Ви ж зараз порубаєте один одного! - Жрець сердився настільки відкрито, що це було несхоже на нього зовсім.

— Це бій, чи знаєш, — сказав генерал, але мимоволі почав остигати, хоча все ще поглядав на супротивника з люттю.

- Бій завершився. Переміг Садар, - понизивши голос, сказав Кирит.

Після цих слів Азіт змінився на очах. Він заспокоївся миттєво і, ніби забувши про існування Кассима, розвернувся і попрямував до свого короля.

Залишки армій обох імперій, що капітулювали, виглядали шкода. Розбрідшись на дві купки під наглядом степовиків, вони перев'язували рани. Мовчали. Не чулося навіть стогонів чи скарг. Їх розчавили, змусили здатися, обеззброїли. За неймовірно короткий термін якийсь вискочка з горців зі жменькою степовиків знекровив обидві імперії, позбавивши їх основного війська. Звичайно ж, вони й самі сильно на той момент пошматували і знищили один одного. Але те, що ніхто з них не вийшов переможцем, не лягало в головах простих солдатів. Завтра їм дозволять поховати загиблих. І відправлять додому. Садар не бере полонених, але й покараних страт влаштовувати не збирається.

— Хто міг припускати, що ти скористаєшся нагодою? — Кирит прийшов до намету Садара. Все ж таки він жрець, не бранець.

— Я не припускав, лише прорахував, що при зустрічі дві такі армії неабияк прорідять ряди один одного. Гріх не скористатися, — відповів король, жестом запрошуючи гостя сісти й почастуватись вином та вечерею.

— Звідки тобі знати, що на той час підтягнуться саме основні армії, а не передові загони? - Жрець не відмовився від запрошення, розташовуючись на подушках.

— Мені знати не треба, сам доклав зусиль для того, щоб виманити їх, — Садар не тріумфував. Він уважно вдивлявся у жерця. Наче вони й не були ворогами.

— Ти як завжди нечесний, — посміхнувся жрець, відповідаючи таким самим поглядом.

— У війні немає честі, лише перемога, — правитель Сидеріма не підозрював, що повторив слова Касіма.

— Чого ти цим прагнеш? — продовжив Кирит, подумуючи, що Садар сильно змінився за ті роки, що вони не бачилися. Ранні, надто ранні зморшки залягли між брів, розійшлися тонкими променями від куточків очей. Хоч і веде себе як хлопчик, немов іншої поведінки йому не запропонували в міру дорослішання. Було в цьому королі щось суперечливе, неприродне.

"Занадто часто хмуриться. І посміхається", - подумалося жерцю.

— Домагаюся визволення Анаторіса від мадеран. Та й Смирніс мені не завадить, не найбідніша провінція, — король прикрив сміються очі віями, наповнюючи кубки вином.

— Чи не круто ти замахнувся? Гаразд Анаторіс, він вільний, ти чоловік спадкоємиці, тут можна й упокоритися. Але хто сказав, що Рагард поступиться тобі Смірнісом? — здивувався подібному нахабству Кирит.

— Гей, там, приведіть… — замість відповіді розпорядився Садар, звертаючись до вартового біля входу до намету. Після наказом полог піднявся майже відразу, і Зелик власноруч втягнув пов'язаного бранця.

— Що ж, можеш звітувати Верховному, передати повідомлення, з яким поспішав, — звернувся до бранця Садар, не відводячи погляду від жерця.

— Ваше Святість… — розгубився бранець.

- Доповідай. Все це вже не має значення, мені просто цікаво, — махнув рукою Кирит.

— Війська Сідеріма залишили країну два тижні тому і рушили на Анаторіс.

— А зараз вони вже наближаються на південь Смирніса, пройшовши перевал Шуланка, — доповнив гінця Садар.

- Ось як. Нехай ведуть нещасного, — розпорядився жрець. Король схвально кивнув.

— У мене скромна армія, п'ять тисяч бійців, не приклад імперським. Але що залишилося від імперських? Що виставить Рагард проти моїх п'яти тисяч? — ніби ненароком поцікавився він.

— Плюс невелика армія найманців-степовиків. Що ж, ти став по-справжньому небезпечним, принце Садаре, — з усмішкою, немов старому приятелю, відповів жрець.

— Шкода, що такий світлий розум служить такому недалекому правителю. Ти гробиш свій талант, Кирите. Нагірієзу не варто було починати війну з Рагардом.

— Справді, шкода. Завжди прикро, коли однодумець перебуває у ворожому таборі, жрець щиро зітхнув. Він шкодував. Адже попереджав імператора, що треба зупинитися. Але хотілося слави, хотілося показати Рагарду, наскільки він могутній. І що тепер? Звичайно, можна зібрати армію і покарати нахабу. Тільки за такого розкладу доведеться вивести війська з усіх кордонів імперії, спустошити всі гарнізони. Ніхто так не вчинить. Мадрі залишилося тільки проковтнути цю поразку, відкладаючи помсту на неосяжне "потім". У тому, що Нагірієз захоче відігратися, Кирит не сумнівався. Ось тільки не хотів у цьому брати участь. Йому на мить здалося, що Садар зможе наблизити виконання мрії самого жерця. Мрії, про яку він навіть думати не хотів, і точно нікого не посвячував у подібні бажання. Отже, залишається лише спостерігати.

Вино було нудотним і солодким, наїдки тонкими, не обтяжливими живіт. Наче розраховані на тривалу бесіду, коли кубки наповнюються непомітно, потопаючи у словах. Король розбавляв вино водою, чого й жерцю радив, але той відмахувався і жартував, посилаючись на бажання вперше в житті напитися доп'яна. Однак залишався тверезий. Не тому, що поряд ворог і треба залишатися напоготові. Саме тому, що ворогом Кирит не сприймав сидеримця. Або не хотів. Ближче до світанку навіть дозволив собі спокійно заснути, залишивши свій спокій у руках Садара.

Вранці третього дня змішаний табір знявся з місця, поділяючись на три частини, кожна з яких вирушила у свій бік. Рагардці поспішали на північ, мадерани на південь. Залишивши більшу частину кочівників під керівництвом Зеліка охороняти Тадаск, Садар з невеликим загоном вирушив на захід. Його шлях лежав у Десів, столицю Смірніса. Король Сідеріма збирався позбавити місто від присутності жителів півдня, ставши одночасно і визволителем, і загарбником. До того ж, там він має зустрітись із власною армією, яку очолила Даналія. Садар вірив, що цій жінці вистачить характеру впоратися з воїнами, тим більше, що битв не передбачалося. Вони лише займали міста, скидаючи тимчасових намісників Мадерека, спрямованих у Смірніс після захоплення Кассимом. Пізніше король сам призначить аристократів та чиновників,

Жителі Смірніса не знали, як реагувати на вторинне вторгнення. Тим більше, воно було безкровним. Ставників Мадри не стратили, дозволивши повернутися на батьківщину. Проте їхнє майно вилучалося на користь Сидерима. Даналія віддавала перевагу мирному шляху і переговорам, ніж сприяла мирним жителям. Однак велика армія за спиною княгині насторожувала багатьох. Переживши піврічну окупацію мадеран, смирнянам хотілося спокою. Виходячи з цього, вони навіть не намагалися чинити опір, приймаючи нову владу. Можливо, в глибині душі вони ще сподівалися, що прийде армія Рагарда і звільнить їх, повернувши життя в звичне русло. Однак звістка про розгром обох імперських військ досягла Десіва швидше, ніж Садар наблизився до нього. До прибуття короля Даналія встигла зайняти і підкорити столицю, змусивши аристократію, що вціліла, підписатися під клятвою.

Розділ двадцять шостий

— І чим ви займалися з генералом ночами?

— Тим самим, чим і ви з Киритом. Напиваються.

Смирніс, рік 2570

Миролюбні речення звучать привабливіше, коли за твоєю спиною п'ятитисячна армія — так собі вирішила Даналія, запрошуючи до переговорів аристократію Десива. Дворяни, що пережили мадеранську окупацію, пом'ялися, але прийшли, розуміючи, що вибору у них немає. Або підпишуть угоду, постаравшись вигадати для себе більш прийнятні умови, або сидеріани і без них прийдуть до влади в Смірнісі, але тоді місцевим доведеться дуже туго. На допомогу Рагарда більше не розраховували: погані звістки летять швидко. Тому й потягнулися ріденьким струмком у колишній палац намісника всі — від князів і до дрібномаєтних володарів.

Десив разюче відрізнявся як від південних Мадри і Сідеріма, так і від сусідньої Лігідеї. Здавалося б, зовсім поряд з Анаторисом, а ніби інший світ. Найбагатша провінція пишної та владної імперії сіверян.

Ковані ґрати палацових воріт височіли в чотири людські зрости, вінчаючи гострими піками химерне переплетення виноградних лоз, усіяних листям і гронами. Коротка алея, що виходить на площу, вимощена не каменем — обпаленою цеглою темно-жовтогарячого кольору. Твором ковальського мистецтва, що виплеснулося в мережива буйноцвіття хурців, — низький бордюр по краю площі. Облицьований барельєфним мармуром фонтан, що злітає освіжаючими струменями майже вище воріт. Кажуть, під час пишних свят у ньому хлюпоче вино. Чи так — Даналія не знала. Вона з неприхованим замилуванням розглядала палац. Витончена витончена будова, численними гострими шпилями в небо. Ажурні грати стрілчастих віконних рам оправляють не шибки, ні - гірський кришталь, майстерно оброблений і відшліфований до дзеркального блиску. Високі двостулкові двері мореного дуба в сталевому окуванні. Але все якось легковажно, повітряно. Палац ніби ширяє над землею, потопаючи основою в розкішних алеях доглянутого саду. І так само все прозоро та світло всередині. Широкі галереї, прикрашені шовковими гобеленами, гербами знатних родів Смірніса, розкреслені позіхами проходів і тим самим ажурним куванням ясенових дверей. Світліше і легше дерево панує всередині, тоді як дуб залишився лише зовні. Вікна так багато великих і світлих вікон, що складається враження, ніби сам палац є для них оправою. Візерункова плитка по підлозі. Швидше навіть смальта, дбайливою рукою розкладена у химерну мозаїку. Зал делегацій, то вони називають це приміщення. Хоча скоріше підійшло б інше слово. Тронний. Пухнаста килимова доріжка найтоншої невагомої вовни, така густа, що повністю глушить звук кроків, хитросплетіння візерунків простягається від вхідних дверей до піднесення у протилежної сторони. Там розташований трон намісника - правителя Смірніса. Нині він порожній. Даналія не дозволила собі розміститися в ньому, віддавши перевагу невеликій отоманці на сходах. Вона не правитель, лише репрезентує його тут. Зал порожній, ні стільців, ні лав. Прийдешнім пропонується стояти. Лише трон, доріжка, три сходинки піднесення, обвішані дорогими мечами гобелени по фронтальних стінах. І нескінченні, незліченні вікна по бічних стінах. Висока стеля від віконних рам йде в нескінченність розписного бані. Єдина фреска у палаці зображує сонячне небо, безмежне та безтурботне. Даналія не дозволила собі розміститися в ньому, віддавши перевагу невеликій отоманці на сходах. Вона не правитель, лише репрезентує його тут. Зал порожній, ні стільців, ні лав. Прийдешнім пропонується стояти. Лише трон, доріжка, три сходинки піднесення, обвішані дорогими мечами гобелени по фронтальних стінах. І нескінченні, незліченні вікна по бічних стінах. Висока стеля від віконних рам йде в нескінченність розписного бані. Єдина фреска у палаці зображує сонячне небо, безмежне та безтурботне. Даналія не дозволила собі розміститися в ньому, віддавши перевагу невеликій отоманці на сходах. Вона не правитель, лише репрезентує його тут. Зал порожній, ні стільців, ні лав. Прийдешнім пропонується стояти. Лише трон, доріжка, три сходинки піднесення, обвішані дорогими мечами гобелени по фронтальних стінах. І нескінченні, незліченні вікна по бічних стінах. Висока стеля від віконних рам йде в нескінченність розписного бані. Єдина фреска у палаці зображує сонячне небо, безмежне та безтурботне. Висока стеля від віконних рам йде в нескінченність розписного бані. Єдина фреска у палаці зображує сонячне небо, безмежне та безтурботне. Висока стеля від віконних рам йде в нескінченність розписного бані. Єдина фреска у палаці зображує сонячне небо, безмежне та безтурботне.

Королівська кавалькада в'їхала у ворота Десіва, намагаючись нічого не дивуватися. За два тижні спокійного шляху Смірніс Садар трохи звик до того, що тут все інше, ніж те, до чого звикли жителі півдня. Селища тут дивні. Будинки ніби й глинобитні, так само як і в Сидерімі та Мадереці, лише оштукатурені, вибілені, не світячі стиками саманної кладки. Акуратні чотирисхилі дахи, криті не очеретом, а соломою. Край хліборобів, хліборобів. Вони могли собі дозволити і такі дахи, тоді як південні країни не розуміли такого марнотратства, використовуючи мізерні врожаї до останнього стебла, до соломинки, згодовуючи їх худобі. Інша річ — хлібосольний північний захід. Сільські будиночки, що тонуть у щедрих пишних садах, чорноземні поля, що зеленіють до кінця весни всіма овочами, які тільки можна уявити. І нескінченні пшеничні ниви, які прагнуть горизонту. Стада корів, овець і кіз настільки численні, що навіть не піддаються приблизному підрахунку. Воістину кажуть, багатий Смирніс, найбагатший хлібодарний край із усіх, що є в межах Таридату. Рідкісні містечка іноді виглядають менше, ніж села, туляться за дерев'яними стінами, тонуть у таких же нескінченних садах. І лише Десів, столиця, відрізняється високою фортечною стіною, захисним ровом, масивними воротами. Бійниці у стінах і на вежах, але що більше вразило Садара, то це… дах. Якщо фортеці жителів півдня відкриті зверху, то тут з дахами — двосхилим тесовим навісом по всьому периметру, і лише на вежах височіють чотирисхили пірамідки дахів, що вже стали звичними для погляду. Саме місто наче вимите. Тут немає гарячих суховіїв, що несуть пил та пісок, і зараз не сезон дощів, тому немає сльоти. Потужені бруківкою широкі вулиці, невисокі акуратні будівлі до центру набирають дедалі більше поверхів. Будинки не кам'яні, а цегляні. Дивні люди, ці смирняни. На випал цегли йде багато дров чи деревного вугілля, кам'яним не обпалиш. Чи то марнотратні настільки, чи лісів так багато, що можуть собі дозволяти будувати цілі міста з цегли. На півдні більше камінь, або саман, але це зовсім для бідняків. З іншого боку, тут не можна саман: часті дощі, будинки довго не встоять. Виходить, не такі вже й марнотратні, швидше розуміють, що при цегляній споруді виграють на довгожитлі будівель. Чи то марнотратні настільки, чи лісів так багато, що можуть собі дозволяти будувати цілі міста з цегли. На півдні більше камінь, або саман, але це зовсім для бідняків. З іншого боку, тут не можна саман: часті дощі, будинки довго не встоять. Виходить, не такі вже й марнотратні, швидше розуміють, що при цегляній споруді виграють на довгожитлі будівель. Чи то марнотратні настільки, чи лісів так багато, що можуть собі дозволяти будувати цілі міста з цегли. На півдні більше камінь, або саман, але це зовсім для бідняків. З іншого боку, тут не можна саман: часті дощі, будинки довго не встоять. Виходить, не такі вже й марнотратні, швидше розуміють, що при цегляній споруді виграють на довгожитлі будівель.

— Так, Азіт, тобі це не Мадра. Там розкішно, але все по-іншому. Якщо чесно, то столиця Мадерека набагато багатша та пишніша. І більше. А тут навіть не знаю, як сказати. Не місто, а якась іграшка, — знизав плечима Садар, розглядаючи Десів.

— Ваша Величність, я не розумію цих людей. Ні як вони живуть, ні їхнього укладу, ні їхнього мислення. Таке відчуття, що їм ліниво думати, ліниво боротися. Вони такі дивні. Враження, що їх не чіпай особливо, так їм начхати, хто править Смірнісом. І не сказати ж, щоб дурні чи справді ліниві. Працюють наче бджоли. А потім гуляють. Багато їдять та п'ють… і стільки п'ють! Я тут такого надивилася. Завжди якісь веселі та добродушні. Але так торгуються, що їхні базари набагато шумніші за мадерекські, — ділилася враженнями княгиня Нешуа, коли з усіма вітальними церемоніями було покінчено. Король мовчав. Дивився на всі боки, трохи нервово пив вино і мовчав. А потім ніби вибухнув, звертаючись до Азіта, ніби забувши про присутність Даналії.

- Це смішно, ні, це правда, смішно. Це не Мадра і не імператорський палац, той більше разів на п'ять, величніший, вищий. Але чому саме ця ляльково-мереживна споруда… красивіша, чи що?! Слів не підберу. Навіщо вони так будують?

Азіт знизав плечима, не знаходячи відповіді. Король відразу повернувся до Даналії. Та зітхнула:

— Розумієте, я встигла помітити, що… просто вони є такі, ці смирняни. Рублять ліси, сіють поля, пасуть худобу, тчуть, теслять, кують свої мережива з міді та заліза, гуляють, танцюють і співають, будують такі палаци та пиячать несусвітно. І зовсім не хочуть воювати. Здається, вони поняття вітчизни відрізняється від нашого. Схоже, їм справді байдуже, хто ними править. Тому Рагард ніколи не мав проблем з Десівом.

Проблем із Десівом не виникло й у Садара. Без особливої ​​помпи і лизоблюдства, без зайвої наснаги, але, тим щонайменше, без заперечення, відчуженості чи неприйняття дворяни Смирніса принесли клятву Сидериму. Наче їх не хвилювало, що зовсім недавно вони служили північній імперії. Не сказати, щоб прийняли нову владу з розкритими обіймами, але... швидше придивлялися, аніж інше. Мовляв, прийшов нами правити, то покажи, що ти за птах. Дивишся, і почесті будуть. Але потім, а поки що ми подивимося. Правитель Сидеріма це відчував. І сам придивлявся до аристократії. А потім несподівано призначив Даналію намісницею, умовою поставивши, що двір та управління вона збере з місцевих. Та забилася в істериці вперше за весь час знайомства з королем:

- Ваша величність! За що така немилість? Вони мене з'їдять живцем! Мені справді страшно, вони такі дивні!

— Княгине, чи вам лякатися? Просто навчитеся пити, — посміхнувся Садар, не без наснаги перекидаючи чергову чарку місцевого напою. Його варили з пшениці, що перебродила, з хмелем. Навіть не варили - випарювали на вогні, збираючи по краплі в ємності, а потім розливаючи по пляшках. І було питво це варварськи міцним. З таким не посидиш за бесідою всю ніч. Та й смакуючи пити не виходить, тільки різко, одним ковтком, маленькими чарками. Короля навчив один з аристократів, дрібний князьок, що виявився компанейским і балакучим, коли Садар вчинив бенкет з нагоди свого прибуття в Десів і прийняття присяг від дворян. І про бенкет теж підказав цей князь, мовляв, якщо хочеш правити Смирнісом, то й приїзд свій обставляй за місцевим звичаєм. І ніби непомітно, але все ж таки потеплішали погляди смирнян.

— Розумієте, княгине, мені тут сказали, що хтось не п'є, той або хворий, або велика сволота, — продовжив Садар, посвячуючи Даналію в тонкощі етикету Десіва. Їй залишалося лише змиритися. І спробувати це прокляте пійло, один запах якого зводив з розуму, вибиваючи сльози. Княгиня заплющила очі, вислухала лекцію про те, як це робиться, і відчайдушним жестом перекинула вміст чарки в рот, ковтнула... і несамовитий вереск здригнувся стіни кімнати:

- Горить!

— А ви закушуйте, закушуйте, — на повний голос засміявся Садар, підсовуючи Даналії тарілочку з малосольними огірками.

— Злий ви, Ваша Величність, так потішатись над літньою жінкою, — схлипнула княгиня, гарячково похрускуючи огірком.

Становлення Даналії намісницею мешканці Десіва прийняли спокійно. А після застілля з місцевими аристократами взагалі добре пішло. Двома днями пізніше княгиня удостоїла особисту аудієнцію кожного, спочатку завівши розмову про те, чим управляє той чи інший дворянин. Через тиждень вона наново перезнайомилася з усіма представниками великих будинків, вималювавши картину, який рід чомусь опікується. Розібравшись у розподілі ролей з орієнтування виробництв і торгових гільдій, Даналія, не довго думаючи, обрала головних осіб кожного з прибутково-виробничих розгалужень, створивши їх власний кабінет міністрів, де кожен займався і так звичною справою, але вже під керівництвом княгині Нешуа. Та й податки тепер відраховувалися Сідеріму, а чи не Рагарду. І тут була застосована політика, яку Садар випробував на початку відновлення країни. Даналія знизила податі та мита, чим миттєво здобула прихильність народу та купців. Ось тільки…

— Ваша Величність, змилуйтесь! Ну не можу я так пити! Вони ж усі з "гостинцями" приходять, розташовуються в моєму кабінеті чи не по-господарськи, накривають стіл, наливають, кажуть — треба відзначити. І нове призначення відзначити, і зниження податків, і те відзначити, і відзначити… я не витримую!

— Кріпиться, княгине, вони вже вас люблять. А мені додому час, зачекав Сідерім, та й Лармініз без мене нудьгує. Неробить, мабуть, — вкотре засміявся король і віддав розпорядження збиратися в дорогу.

Три тисячі солдатів з армії, приведеної до Десів Даналією, вирушили до кордонів до Тадаску. Їм належало змінити степовиків, укорінитися в фортеці і стерегти переправи, припиняючи спроби жителів півночі повернутися в Смирніс. Кочівникам слід було вирушити назад у степу, оскільки їхній договір відпрацьований. Однак Садар дуже здивувався, побачивши після повернення до Сидерима все тих же степовиків. А головне, вони випередили короля, хоча його шлях був значно коротшим. З швидкої розмови з ватажком загону Садар з'ясував, що вождь їх усіх відправив у навчання до Азиту, як і обіцяно королем за договором. Йому залишалося лише знизати плечима і розпорядитися розмістити вершників по казармам, благо в тих звільнилося місце у зв'язку з відбуттям більшої частини військ на захист Смірніса.

Сідерім, рік 2570

— З перемогою вас, королю Садаре, — привітав монарха, що повернувся, жрець. Весь час відсутності короля саме Лармініз відповідав за державу, ставши мимовільним тимчасовим намісником.

— Якщо не брати до уваги битви при Тадаску, то це найлегша перемога. Знаєш, Смірніс виправдовує свою назву. Вони справді покірні. Якби там сіверян, так воювати взагалі не довелося б. Але до чого багатий край... — Садар все ще був під враженням від перебування в Десиві.

— Натомість Тадаск вам дав ще кілька безкровних перемог. Вільні князі з'явилися на уклін. Жадають приєднання. Насправді побоюються, що тепер з усіх боків оточені Сідерімом. Напевно, правильно побоюються, знаючи вашу категоричність, мій королю, — жрець передав прохання про аудієнцію.

- Завтра всіх і прийму, - відмахнувся король, розвалюючись у кріслі. Він прибув на світанку, але тільки надвечір зміг присісти хоч ненадовго.

— Блискавично розширюєш володіння, Садаре. Скільки років минуло з розгрому Сідеріма?

- Шість.

Шість років, які майнули однією миттю. І виросло місто. Зросла країна. І маленький спадкоємець скоро відсвяткує першу річницю. Садар іноді думав, що він залишить після себе принцу Ердару. Хотілося залишити Сидерим — велику сильну державу, багату та міцну. Зараз територія майже дорівнювала Рагарду, але поступалася Мадереку. І все ж таки Мадерек — пустеля. А у Садара тепер і соляна провінція Анаторіс, і найбагатші землі Смірнісу. Чи варто бажати більшого?

- Як знати, як знати. Чи буде мені по зубах твоя мрія, Кирите? — прошепотів ледве чутно король, відкидаючись на спинку крісла. Він заклав руки за голову і почав розглядати стелю. З голови не йшла розмова з Верховним Мадереком. Вони обоє хотіли жити без воєн, хотіли бачити свої землі квітучими. Як шкода, що вони настільки різні землі. Вперше за весь час знайомства з Киритом Садар всерйоз пошкодував, що вони з різних боків кордону. Будь вони разом…

— А що було б, якби ми були разом? Ех, Кирите, мені страшно навіть думати про таке…

— Ішов би спати, Величність. Адже втомився, он уже марить, говориш із жерцем, — невблаганний Азіт не просто перервав роздуми короля, він вийняв монарха з крісла і дбайливо, немов дитину, поніс коридорами до спальні.

— Азіт, мені ще треба попрацювати, — спробував опиратися такому способу переміщення Садар. Але слабко.

— Завтра наробишся. Тільки із сідла. Спати. І не сперечатися.

Сперечатися справді не виходило. Особливо коли тепла вода купальні торкнулася оголеної шкіри. Разючий був схожий на няньку, що купає хвору, але примхливу дитину. І свіжі простирадла, що пахнуть лавандою. І десь у півсні відчуття міцної руки. Обіймає, захищає неспокійний сон монарха.

Розділ двадцять сьомий

— Скажи мені, Лармінізе, якщо знаєш… Якщо взяти весь Таридат, то скільки місця він займе, якщо рахувати весь світ, який за Фуградським хребтом на півночі та сході, і за морем Ширамес на заході та півдні?

- Весь Таридат? Я сказав би, не більше восьмої частини від усього світу.

— Світ такий величезний?

- Так. І незвіданий. З півночі до нас приходять варвари, але Разючі стримують їхні орди. Вони незліченні. З південного моря припливають острів'яни. Вони не шанують Тарида, але миролюбні, торгують з Мадереком.

— А ми ось так бездарно роздираємо цей шмат землі у міжусобних війнах.

— Чи тобі говорити, пане?

— Чи можу я хоч щось змінити?

Сідерім, рік 2580

Десять років щодо спокою поселили в серці Садара надію на те, що війн більше не буде. Незважаючи на дух воїна, король вважав за краще мирне життя, спостереження за тим, як розвивається країна, набирає сили. За десять років після битви при Тадаску Сідерим нагромадив сили, зростав уже не територіально, але внутрішньо, зміцнюючи свої позиції у приєднаних землях. Не стояли на місці й Рагард із Мадереком, зализуючи рани, заповнюючи проломи у розгромлених арміях. Північна імперія деякий час намагалася повернути Смірніс під свій контроль, проте натикалася на жорсткий опір прикордонних гарнізонів сидеріан. В останні роки Рагард знизив тиск, мабуть, змирившись з тим, що поки Садар править цими землями - їх не повернути. "Третій імператор", як прозвали одіозного монарха, був спритний і хитрий. Але найважливіше — був далекоглядний і розважливий, не боявся приймати суперечливі рішення, навіть якщо вони йшли в розріз із загальноприйнятою мораллю. Цю мораль він назвав ханжеством, вивівши цим новий закон виживання для правителів. Немає честі вищої, ніж служити своєму народу, ведучи його до величі та процвітання. І на цьому шляху Садар давно вже зневажив власну честь, вважаючи, що государю це тільки зайвий вантаж. І його кошти виправдовували себе. За мирне десятиліття Сидерим якщо не територіально, то за могутністю точно зрівнявся з імперіями, став повноцінним і гідним суперником як жителям півночі, так і жителям півдня. чим служити своєму народу, ведучи його до величі та процвітання. І на цьому шляху Садар давно вже зневажив власну честь, вважаючи, що государю це тільки зайвий вантаж. І його кошти виправдовували себе. За мирне десятиліття Сидерим якщо не територіально, то за могутністю точно зрівнявся з імперіями, став повноцінним і гідним суперником як жителям півночі, так і жителям півдня. чим служити своєму народу, ведучи його до величі та процвітання. І на цьому шляху Садар давно вже зневажив власну честь, вважаючи, що государю це тільки зайвий вантаж. І його кошти виправдовували себе. За мирне десятиліття Сидерим якщо не територіально, то за могутністю точно зрівнявся з імперіями, став повноцінним і гідним суперником як жителям півночі, так і жителям півдня.

Мадерек, рік 2580

Мадерек переживав складні часи. Незабаром після поразки при Тадаску, не встигла країна оговтатися від втрати армії, нова сумна звістка розлетілася імперією: від загострення давньої хвороби помер імператор Нагірієз. Питання престолонаслідування позначилося ріжучими кутами: у імператора був сина, та й молодший брат Сузермек помер ще дитинстві. Про третього брата ніхто не говорив. Так було прийнято, коли вже народився проклятим, то все одно, що помер. Мадру лихоманило. Усі знатні клани ледь не ювелірними вагами міряли, в кому більше імператорської крові. Природно, було багато "випадкові" раптові смерті. Дворянство Мадерека опинилося під загрозою знищення у закулісних боях за трон. Ось тільки не все було так просто, оскільки ні Нагірієз, ні його батько бастардів не залишили, а отже, вся спорідненість по діду, якщо не прадіду. Хоча там теж не бастарди: деяким високородним вдалося поріднитися з імператорською родиною через шлюб на дочках владик. Тепер ці правнуки і онуки вели криваву суперечку, кому дістанеться імперська корона. Верховний жрець довго мовчазно спостерігав за гризнею, в результаті махнув рукою, зібрав усіх побічних нащадків, хто виявився рівним у праві, вибираючи по родоводам, чий рід давніший.

— Чи в своєму розумі, Святість?

— Вже точно не вашому розумі. І нескінченно цим щасливий, — спокійно відповів Кирит.

Коли Кирит коронував Максура, то ледве лікті не кусав: більш некерованого і навіженого гордеця навмисне не знайдеш. Але зробленого не повернеш, не переграєш вибір, інакше втратить силу слово Верховного жерця. Єхидство і зарозумілість прозирали у кожному жесті нового імператора. Кирит хитав головою, розуміючи, що безглуздий слабкий Нагірієз був непоганим правителем, він хоч порад слухався. А цей наверне справ. Зрозуміти б, з якого краю візьметься знищувати імперію, ведучи її до занепаду. Знати б, встигнути підхопити, не дозволивши зруйнувати довгу тяжку працю колишніх імператорів, які дбали про благо Мадерека. Як не був дурний і самозадоволений Нагірієз, як не нацькували його аристократи, але не став іти війною на Сідерім. Йому вистачило уроку програної війни з Рагардом. Чи вистачить розуму у Максура не потикатися до гірського хижака? Той уже не тхір, заматів, змужнів, увійшов на повну силу. Як би там не було, але Садар - правитель крові, нащадок старовинного роду королів Сідеріма. А Максур? Вискочка. Його з молодих нігтів не привчали любити народ і правити державою. Зовсім іншого поля ягоди.

Сідерім, рік 2581

На середину весни Рагард зробив чергову спробу взяти штурмом Тадаск. Колись крихітна фортеця давно перебудувалась у кам'яну неприступну твердиню. Ворога було відкинуто від кордонів. Сидеріани майже не зазнали втрат, надійно захищених укріпленнями Тадаска, чого не можна сказати про воїнів Рагарда, які потрапили під шквальний обстріл зі стін та веж.

— Скажи мені, жрець, йому не набридло? — Садар підвів погляд від паперів, що переглядаються.

- Кому і що? — жваво поцікавився Лармініз.

— Ратимирку. Пхатися в Смирніс не набридло?

— Пане, він імператор, йому дуже хочеться повернути найбагатшу зі своїх провінцій. Він же не винен, що ви не хочете ділитися, — ледь не засміявся жрець.

— А ось мені набридло. Тому вирушиш до Рагарду з посольством.

- Це ще навіщо?

- Підписати мирний договір. І, знаєш, син у мене є.

Жрець округлив очі, слухаючи подальші розпорядження Садара.

Рагард, рік 2581

Коли Верховний Сидерим досяг столиці північної імперії, стояла середина літа. Жрець їхав на самоті, сан гарантував безпеку на будь-яких дорогах. Давно так повелося, що посольство в країну, що протистоїть, складалося лише з Верховних жерців, які представляють бік переговорника. Навіть розбійники не ризикнуть напасти на служителя Тарида, тим більше на "червоноплащника". Діставшись, нарешті, Лармініз стрілою промайнув вулицями, прагнучи скоріше потрапити до палацу імператора Ратимирка. Жерцю було не до розгляду вулиць та будівель: він бував тут неодноразово. Похмура гранітна будова, скоріше фортечний замок, а не палац. Вузькі темні коридори у відсвітах масляних світильників, стіни завішені зброєю та обладунками, галерея портретів колишніх імператорів. Все просто та знайомо. Якщо не рахувати, скільки обійшлося Рагарду спорудити подібну твердиню з найміцнішого каменю, та ще й підлоги червоним мармуром вистелити. Все це мало цікавило Лармініза, хоча він і похитував головою на таке марнотратство. Добре, ще гарно було б, то ні. Фортеця вона і є фортеця. Пройшовши у склепінчастий тронний зал, жрець злегка схилив голову на знак вітання і наблизився до трону Ратимирка.

— Навіщо завітав, посланець Сидеріма? — старіючий імператор дивився втомлено, відчужено. Ларминизу навіть здалося, що це государ прагне повернути Смирніс, а якісь завзяті васали, яким Ратимирк не може протистояти.

— За миром, пане Рагарде. Достатньо вже війни та крові, — спокійно відповів жрець, сідаючи на запропонований стілець.

— Набридло за десять років? Які ви терплячі. Невже ваш король вирішив повернути мою провінцію? — Ратимірк навіть не пожвавішав.

- Не зовсім так. Мій король пропонує записати Смирніс приданим Ельгії, вашої внучки, — почав здалеку Верховний.

— От тільки так просто не пропонують. У мого сина єдина дочка, інших спадкоємців поки що немає, але ми в надії. Якщо мені не зраджує пам'ять, король Садар одружений, а в гарем Ельгію я не віддам. Ти даремно приїхав, жрець, — у тоні правителя з'явилися нові нотки. Лармініз зрозумів, що зачепив за живе.

— Ви погано думаєте про мого государя. Взяти п'ятирічного малюка в гарем? До того ж Садар скасував гарем як такий задовго до одруження з королевою Ранікою.

- І що тоді?

— Але має сина. Чи не здається вам, що вони будуть гарною парою?

— Та ти зовсім зовсім збрендив, жрець?! - Імператор почав закипати.

- Імператор, не гарячкуйте, розсудіть здорово. Дворян у вас, звичайно, багато, але хто з них зрівняється з благородства крові з кронпринцем такої держави, як Сідерім? — у які віки тон Лармініза перестав бути вкрадливим, у ньому навіть почувся відкритий тиск.

- Ти розумієш, що пропонуєш мені повну капітуляцію? І це називаєш мирним договором?

— А чи маєте ви вибір? Або аристократія зжере, постійно змушуючи воювати з Садаром, або Садар втомиться остаточно від нескінченних сутичок і завдасть такого удару, після якого Рагард не підніметься. І це не загроза, це голос розуму. Він пропонує світ. Ніхто не посміє сказати і слова, коли дізнаються, що Смирніс відійшов Сідеріму посагом вашої єдиної на цей момент онуки. Адже у вас немає інших дітей, крім спадкоємця, батька Ельгії, — спокійніше продовжив жрець.

Вони ще довго сперечалися, іноді з тронної зали долинали крики. Настав вечір. Вечеряли. Сперечалися. Ратимірк намагався виштовхати жерця в шию, але той так спритно ухилявся, що імператор зрозумів, наскільки смішно виглядає.

Сідерім, рік 2581

— Ну, привіт, маленька принцеса, — Садар присів навпочіпки перед дівчинкою, розглядаючи її і посміхаючись.

— Здрастуйте, дядечку-королю, — пролепетала дівчинка, не менш цікаво дивлячись на короля. — То де ж мій наречений?

— Ух ти яка швидка. Он він за шторою ховається. Соромиться. Ти ж у нього перша наречена, - король ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Ось перша, і годі. Других не буде, — шестирічна принцеса вередливо тупнула ніжкою.

На вимогу Садара принцеса Ельгія прибула відразу, як імператор погодився на заручини. Дамою при ній була молодша сестра дружини спадкоємця, досить молода, щоб бути незаміжньою. Звали її Лаїна. Дівчина всім виглядом демонструвала, як їй неприємний цей вимушений союз. На відміну від малечі, вона чудово розуміла, що вони стали фактично заручниками. І добре Ельгія, вона хоч дружиною спадкоємця, а що тут робити їй, Лаїне? Навіть привітний прийом, влаштований королевою Ранікою, не зміг розтопити серце дівчини. Садар лише головою хитав, сподівався, що змириться, звикне, а коли так турбується про статус, то князя їй гарного знайдуть. А хоч би і зі Смірніса, там вибір великий. Маленька Ельгія ж не замислювалася про речі подібні і власну заручини сприймала дуже натхненно. Вона буквально прикипіла до Раніки, а та й рада відповідати взаємністю: син є, а доньку королеві дуже хотілося. Тепер з'явилася. Та спритна якась. Весела та доброзичлива. Може, хоч їй вдасться трохи розворушити Ердара, якому наймиліше за всіх — Азіт. От днями ночами пропадав би з воєводою: то на плацу, то в кімнаті його сидить, читає, а то й зовсім примудряється заснути в ліжку азиту. А що вражаючий? Він не протестує, охоче порається зі спадкоємцем, душі не чає в принцу. І чомусь це радує Садара. Благо хоч сам король вгамувався, не жадає жодних завоювань, з воїна перетворився на торговця та будівельника. Усе розраховує, планує. У роботі з ранку до ночі, ніби і не правитель, а клерк якийсь особливо кмітливий і працьовитий. Заглядає часто, але більше не топить у ніжності та пристрасті, хоча й цього вистачає, судячи з загадкових посмішок королеви, однак віддає перевагу тому, щоб обійняти Раніку за стегна, пригорнутися щокою до живота і спати так до ранку. У такі ночі королева розуміє: зовсім утомився. І несміливо охороняє його сон, погладжуючи кінчиками пальців неслухняні вихори. А тепер ось Ельгія. Теж радість. І нехай шлюб політичний, але Ранике хотілося сподіватися, що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як сама вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям. що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує його душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям. що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує його душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям.

У середині Білих тижнів несподівано до столиці прибув Фрам. Садар своїм очам не вірив, побачивши тестя. Правителя Анаториса прийняли пишно та почесно. Відпочивши з дороги, заспокоївшись, старий розповів, що Кирит наполягав на його звільненні, проте імператор Мадерека чинив опір настільки завзято, що Верховному жерцю довелося віддати Фраму власного коня і проводити до кордону, щоб імперські солдати не повернули його до Мадри.

— Виходить, Максур Кирита ні в що не ставить, не розуміє, наскільки безглуздим є твій висновок, раз стільки років минуло, і Анаторіс повністю під моїм контролем? — щиро дивувався Садар. Він відмовлявся розуміти, як можна не прислухатися до порад найрозумнішої в Таридаті людини. Безперечно, таким він вважав Кирита.

— Жрець мені не говорив, але, мабуть, він в опалі. Ходили чутки між слугами, що імператор Максур ніяк не може пробачити, що жрець проплескав Анаторіс. Та й Тадаск частенько згадує, хоч це все й було за Нагірієза. Поганий правитель, коли так поводиться з головним радником, нерозумний, від такого тільки й чекати біди, — хитав головою Фрам, розповідаючи про те, що на нього почалися замахи. Киритові це не сподобалося. Спочатку він розмістив старого у себе, а, як відомо, до Верховного так просто не сунуться. А потім взагалі відпустити вирішив. Адже він давно хотів, та все не виходило. Розумів, що толку від подібного заручника не буде, а ось образа в Сідерімі збиратиметься.

— Схоже, погана справа в Мадереку. Невже так і падають імперії? — розмірковував Садар.

— Ти чого. Неси папір та перо. Слабий я став, сюди важко дістався, а шлях до Лігідеї зовсім не перенесу. Писатиму Раді, нехай приїжджають. Якщо я живий поки, то віддам тобі Анаторіс як є, ти їх уже не ображай потім, — ніяково усміхнувся Фрам.

- Жарти жартувати надумав? Твоя земля – тобі й правити. Та й Раніці ти заповів, — відмахнувся король.

— Кажу ж, старий я став. Ні, помирати не збираюся, але хочу хоч трохи пожити спокійно. Не до правління мені тепер. А Раніка... адже вона щаслива з тобою, я бачу. Переживає сильно, але це жіноча душа така переживальна. Все ж таки не шевець їй дістався, королю, — трохи лукаво посміхнувся старий.

— І що ж робитимеш на спокої? — Садар не міг зрозуміти, як це взяти і добровільно відмовитися від провінції.

— Відпочиватиму. Сподіваюся, не проженеш старого. Сади у тебе в палаці добрі. І дітки славні. Коли встигли доньку? Кирит не говорив...

- Наречена це нашого Ердара, рагардська принцеса.

— То ви ж із ними того...

- Вже немає. Підписали мирний договір.

— І принцесу на договір. Ох ти шустер, зятю.

Садар лише посміхався. Старий Фрам був одним із тих небагатьох, кому король дозволяв подібне панібратство. Колись він повірив у безземельного принца, а це дорогого варте.

Розділ двадцять восьмий

— Ти ніби розсудився. Але хто змиє кров з рук твоїх за минулі роки?

— Не суди раніше, кров не закінчилася ще.

- Плануєш війну?!

— Ні, передчуваю. Не тут і зараз, але буде. Така, що Таридат не подихне.

Сідерім, рік 2582

Весняні дощі прийшли надто рано. Пройшли швидко і мізерно, змінившись спекою до кінця весни. Хоч для короля, хоч для будь-якого хлібороба стало зрозуміло — настає посуха. Не така вже рідкісна гостя, але не така вже й часта. Понад три десятки років не приходила настільки рано. Сидерим завмер в очікуванні складного року, сподіваючись лише на Смирніс як на єдиний порятунок від голоду, що незмінно йде за примхою природи. Гарячі суховії помчали з розпеченої пустелі, минаючи гірські кряжі, не остуджуючись. Зневоднений ґрунт пішов тріщинами, висушуючи все, що на ньому проросло по весняних зливах. Лише перекотиполе розгулялося по спорожнілих полях. Місто, як ковальська піч. І каміння не торкнутися — обпечешся. Столиця королівства зависла в мареві спекотного серпанку, тремтячи міражем зелених садів.

— Даналія пише, що їх зачепила посуха, але не так глобально. Справляються. Урожай буде, але не такий багатий, як раніше. Але є запаси. Витримаємо, — Садар відкинувся на спинку крісла, втомлено потираючи перенісся. Спека вимотувала. А до нього додавалися незліченні скарги та прохання. Бути государем великого королівства відповідати за всіх. Навіть за останнього землероба з безіменного поселення у забутих небом відрогах гір.

Садар вилучив коней і волів у всіх князів та знаті. Наплювавши на дорожнечу породистих скакунів, наказував впрягати в підводи і відправляти до озера. Вельможі обурювалися, чинили опір наказу владики. Скрипучи зубами, король наказав відшмагати на міській площі незадоволених. Йому начхати на обурення. Без води люди мруть, як мухи. Король рятував людей. Аристократія вщухла, не горячи бажанням на собі випробувати майданні батоги.

— Ти наживеш собі ворогів такими методами, пане, — похитав головою жрець.

- У тебе є ідеї? Викладай. Чи мені піти і сказати вмираючим від спраги, що коні надто дорогі, щоб возити їм воду?! — Садар лютував. Не знаходив способів боротьби із посухою і тому впадав у неконтрольовану лють.

— Вгамуйся, Садаре. Коней ти правильно забрав. Але батоги — це занадто. Моя тобі порада, коли все закінчиться, знайди можливість підсолодити пігулку обуреним.

— І як ти пропонуєш це зробити? - Король трохи заспокоївся. Відсунув папери і дивився на Лармініза. Той навіть зіщулився під колючим поглядом монарха.

— У тебе чудова стайня, придане Раніки. Роздаруй їм.

— Вони теж воду возять. Думаєш, залишаться такими ж шляхетними скакунами після такої важкої праці?

— Не треба недооцінювати степових конячок Анаториса, вони й не таке витримають, — жерець навіть дозволив собі посміхнутися.

— Що ж, на них багато князів облизувалися, знатні коняшки. Віддам молодняк, благо приплід хороший цього року був.

До кінця другого літнього місяця до столиці королівства прибув дивний караван. Чи не торговці, не водовози, не посли. Ступняки-кочівники підійшли до стін міста та стали табором. Того ж дня до воріт палацу завітала невелика делегація, яку очолює молодий вождь.

У таку посуху пожежа в степу не рідкість. Кочівники звикли справлятися з цією напастою власними силами, хоч і гинули численно. Кожна така пожежа призводила до втрат настільки велика, що степовики на багато років затихали, припиняючи набіги на прикордонні поселення доти, доки не наберуть необхідної бойової сили. Було б так і цього разу. Ось тільки коли охоплений вогнем степ почав окольцювати поселення, молодий вождь наказав не зводити земляних укріплень, не боротися зі стихією, а зніматися з місця, проривати кільце вогню і йти на схід. У землі Сідеріма. Між кочівниками розгорілася суперечка, мовляв, як так, порушити саму суть традицій кочових племен. На що вождь відповів, що гріш – ціна традиціям, через які постійно вмирають люди.

— Але скільки загине під час прориву через полум'я, ти подумав?!

— Набагато менше, ніж якщо тут залишимось і задихатимемося димом. Вирішуйте. Хто хоче жити, йде зі мною на Сідерім. Хто ставить традиції понад життя, нехай залишається.

Думки розділилися. Старійшини племені чіплялися за минуле, поминали вільний дух степовиків і вітер, і свободу. Молоді ж спішно збирали в вози нехитрий скарб, готуючись йти за ватажком. З трьох тисяч вершників, які пройшли навчання в Азіта, всі як один зібрали сім'ї та посадили до кибиток. Майже двісті сімей лишилося. Своїх рідних старійшини не відпустили, залякали прокльонами, погнали на зведення валів. Вождь похитав головою, окинув поглядом караван, махнув рукою вперед, давши знак руху.

— І ви так залишили старійшин? - поцікавився Садар, вислухавши розповідь.

— Нам удалося забрати дітей. Але ці старі віслюки настільки вперті, що готові поховати себе та свої сім'ї, аби чіплятися за убогі традиції, — відповів вождь.

— А ти, значить, не цінуєш багатовікових традицій свого народу? — король уважно розглядав степовика.

— Скажи, горю, чи ти станеш дотримуватися законів предків, якщо вони ведуть до знищення твого племені? — кочівник дивився на короля не менш вивчально.

— То чого ж ти хочеш для свого народу?

- Осісти. Накочувалися. Багато хто з нас хоче стати землеробами, скотарями. Не так уже милий вільний вітер, коли мруть діти. Старійшини не дозволяли. А плем'я давно втомилося. Ми просто хочемо жити, ростити дітей, любити наших дружин, — знизав плечима вождь.

— А чи не боїшся, що втратиш свій народ, втратиш те, що робило вас племенем, єдиним родом?

- Ні, не боюся. Наша кров не дасть роз'єднатися. Тільки вже й ти нас не поділяй.

— Отже, готовий піти на клятву королю, аби врятувати народ? — Садар посерйознішав.

— Отже, готовий.

- Так тому і бути. По осені вирушите назад у степу. Князем над вами буде поставлено Зеліка. Він уже має досвід керування маєтком. Навчить вас жити на землі, а не кочувати. Тож будеш правою рукою за князя. Ти можеш керувати своїми людьми, тільки гадки не маєш, як жити осіло.

— Що ж, згоден.

Тарієтські степи, рік 2582

— От і мені землі до титулу завітали, — кисло посміхнувся Зелик, оглядаючи степ, що вигорів. Караван з кочівниками, що повертаються, прибув ранком до місця колишньої стоянки племені. Розгорнута перед очима картина жахнула навіть такого головоріза як новоспечений князь. З степовиків, що залишилися, вижило не більше сотні. Трупи загиблих звалені до купи за межами селища. Смород гниючої плоті отруював повітря. Як вони врятувалися в цьому пеклі, чим тепер жили, чим харчувалися - все це не лягало в голові Зеліка. За роки служби Садару він дуже звик до того, що правитель піклується про своїх підданих, дбає, оберігає. А тут таке…

- Як так?! Як ви взагалі досі виживали, якщо так? — Зелик вчепився за воріт Шрада — вождя, що привів плем'я до Сидерима.

— От якось так і жили. Тільки я так не захотів, — відповів вождь, насилу стримуючи сльози при погляді на згарище.

Сидерим виявився щедрим, висилаючи з каменоломень будівельні матеріали, доставивши з першим караваном і майстрів-зодчих. Тимчасове поселення виросло на очах.

- Куди замок? Який замок? Спершу місто будуйте, людей до зими вкрийте, а я й так переживу! — гаркнув Зелик на архітектора, коли той приніс план замку на схвалення. Князь пам'ятав, як діяв Садар і наслідував його приклад. Не до розкіш зараз, є важливіші справи.

До початку холодів княжий град почав набувати обрисів. Звичайно ж, будинків на всіх не вистачало, багато хто тулився по бараках, інші ж селилися у зведених будинках кількома сім'ями, спали покотом на підлозі, налагоджували нехитрий побут. Ніхто не нарікав на мізерну їжу, розуміли — від посухи постраждав увесь Сидерим, король, як міг, розподіляв запаси, доставлені зі Смирнісу, щоб вистачило всім до наступного врожаю.

— Та що ти, князю, не журися, ми й скромніше жити звикли, — панібратськи плескав по плечу Зеліка Шрад. Не розумів вождь, що на шибеницю-князя так несподівано впало сумнівне щастя дбати про тридцять тисяч степовиків. Що з ними робити, як розселити в будинки і розділити наділи землі, — Зелик не знав. І подумки складав оду обурень, яку піднесе при нагоді Садару. Він уже був зовсім зневірився, все ж таки не звик керувати маєтком, як несподівано з новим караваном прибула княгиня. Дружина Зеліка виросла в маєток, батьки вчили вести велике господарство, готуючи спадкоємиці.

— Бачу, мій бравий чоловік зовсім зачах, все б йому в ассасинів грати, — посміялася вона, вислухавши скарги Зеліка. І взяла управління у свої жіночі тендітні руки. На повне здивування князя справа заперечилася з приїздом княгині. Начебто і непомітно, але й будівництво пішло швидше, і землі розподілялися одразу.

- А це навіщо зараз? Хіба ниви не навесні орють? — дивувався Зелик, коли княгиня розпорядилася всіх вільних коней ставити у плуг.

— Ех ти, одне слово — пустельник. Та навесні ж через зарість не проб'єшся. Це ж цілина, безглуздий. А земля жирна, гарна, дивишся, ще й зі Смірнісом посперечаємось, — засміялася вона у відповідь.

Сідерім, рік 2582

— Тлумачна дівчинка дісталася нашому Зеліку, — Садар читав повідомлення зі степів усміхаючись. Нові землі обіцяли стати гарною підмогою у продовольчому питанні. Нехай не зараз, нехай років через п'ять-десять, але степ неодмінно окупить усі витрати на її освоєння. Сторицею окупить. Хто ж міг припускати, що там такий чорнозем? Ніхто. Тільки тепер не зупинити Садара в освоєнні степів. Переговоривши із Зеліком та Шрадом, король вирішив, що якщо вже ніхто не кочує, то можна заселити всю територію. Розкреслена карта, наділи нових вельмож. Та й про старих не забув Садар. Замість передбачуваних королівських скакунів скривджена аристократія отримала землі набагато більші і родючі, ніж крихітні князівства, якими володіли раніше. Хвилювання вщухли, ніхто більше не смів сказати кривого слова, отримавши такий подарунок.

— Гарну ти кістку кинув своїм псам, підгодовуєш знатно, — не втримався Лармініз після того, як було підписано останній указ щодо заселення степу.

— Нехай гризуть. Мені лише користь від того. Тяжкий рік був. Наступний також складний. У нас з тобою одне завдання – утримати рівновагу до врожаю. Запасів і так мало, а ще додалися кочівники. Вони, звісно, ​​не з порожніми руками прийшли, он скільки орної землі в нас тепер, тільки годувати всіх чимось треба, доки ця земля почне народити, — відмахнувся від шпильки король.

- А що купці?

— Пф, рагардські купці такі ціни заломили на зерно, що мені якраз штани останні продати, — Садар потер втомлено перенісся. Схоже, це ставало звичкою.

— Що ти думаєш робити?

- Поки не знаю. Сіль їм не продаси, вони вперлися, мовляв, є нерікська, то навіщо купувати анаторійську. Виходить гра в одні ворота.

- А Мадерек?

- А що Мадерек? Вони краще з Рагардом діло будуть мати, ніж зі мною. На продаж товар везуть, але нічого не купують, — король відсунув папери і почав викреслювати неясні постаті по столу.

Торгова пастка не обіцяла нічого хорошого. Казна пустіла, танула на очах, а наповнювати її виявилося нічим. У такий час підвищувати податки Садар не наважувався. Народ і так зубожів через посуху, а аристократи ще пам'ятають загнаних на водовозах скакунів. Не втечеш до них за грошима. Залишалося лише затягнути тугіше пояс і сподіватися, що ремствування не підніметься, і голод не настане.

Допомога надійшла зі Смірніса. Здавалося, король і так спустошив усі тамтешні зерносховища, але... вийшло, що вельможі хлібосольних земель трохи запасливіші, ніж здавались. Як їх Даналія вмовила відкрити свої сховища — залишилося таємницею, але в Сідерім пішли нові каравани, коли вичерпалися всі запаси, і весна, що наближається, загрожувала голодом усім південним князівствам, включаючи Анаторіс. З одним з обозів прибула сама княгиня Нешуа, залишивши Десів під опікою свого помічника.

— Ваша Величність, князі смирнянські, звичайно, щедрі, але... сіль та коні. Платити доведеться Анаторіс. Аж надто сподобався ваш коня моєї аристократії. Хочуть по парочці таких же кожному, а то й по три, — пояснила княгиня небачену щедрість Десива.

- А що сіль? Коней дам своїх, молодняк добре є, — король дивився перед собою. І нічого не бачив. Цей рік йому обійшовся наполовину посивілу голову. Русі кучері були настільки щедро присипані сріблом заворушень, що можна домалювати червоні очі, і стане двійником Азіта. Хіба що на зріст не вийшов.

- Знизу ціну для Смірніса. Це таке завуальоване прохання-вимога, — втрутився у розмову жрець.

— Вони мене по світу пустять із простягнутою рукою! — заволав Садар, не в змозі більше стримувати роздратування та втому.

І все-таки він пішов на це. Анаторійці обурилися, але стерпіли, розуміючи, що виходу іншого немає. Фрам дозволив Раніке спустошити свої стайні у Лігідеї, відправляючи скакунів подарунком до Смирнісу. Коли від Зеліка прийшло послання, що на розораному степу густо зійшла пшениця і швидко йде на зріст, король ледве стримав сльози. Залишилось протриматися зовсім небагато. Він не злопам'ятний, але Смірніс запам'ятає і сіль, і коней. І приховані припаси, коли країна стояла на краю голодної смерті.

Розділ двадцять дев'ятий

— Іноді сниться мені, що руки забираються, опускаються, не діють. Гнітюча тиша оточує мене, а все набуте піском сочиться між пальцями паралізованих рук.

— Схоже, ти втомився, Киріте.

— Ні, швидше розлютився. Причому настільки, що можу порушити все, що творив довгі роки.

Мадерек, рік 2583

Кирит все більше скидався на загнаного звіра. Кідався по кабінету, там же і падав, зморений сном, не знаходячи заспокоєння і не дійшовши до спальні. Кассим несхвально хитав головою, все частіше залишаючись на ніч у жерця. Стан Верховного турбував генерала. Він переживав, що той постарів, втратив хватку, раз дозволяє з собою так поводитися.

— Ти помиляєшся, Касіме, мій час ще не минув. Я жрець, а нам відмірене довге століття, — відмахнувся Кирит, коли вояка вкотре виявив занепокоєння.

— Вам Тарід відміряє не як іншим? - поцікавився той.

— Ми просто живемо інакше, ніж ви. Їмо іншу їжу, тримаємо тіло в потрібній строгості, знімаємо втому і тривоги медитаціями та молитвами. Це зміцнює і дух, і тіло, тому служителі Тарида довгожителі. Ми не схильні до мирських пристрастей, не витрачаємо сили на продовження роду, на жінок та непотрібні емоції. Невитрачені сили дають можливість продовжувати життя, — пояснив жрець, чим здивував Кассима.

— Невже аскеза та помірність — шлях до довголіття?

— То спробуй, тобі ще не пізно, — посміхнувся Кирит, відмахнувшись від невеселих думок.

- У жерці мене готуєш? — хитро поцікавився генерал.

— Це було б добрим вирішенням проблеми.

— То що тебе так непокоїть?

— Максур збирає армію у похід. Цього разу ти її не очолюєш, я вибрав тебе посланцем до Наставника, і цього імператор не зміг заперечити. Але що буде наступного разу? — жрець знову заходився міряти кімнату кроками, але не встиг ступити й кілька разів, як виявився сграбастан за ворота озвірілим генералом.

— Ти що, святошу, мене від справи ратної приховав, до папірців приставляєш?!

— Ось дурна голова. Чи не кип'ятись. Не та ця війна, де ти покриєш себе честю, а на твій вік ще вистачить битв, — спокійно промовив Кирит, вивільняючи комір з хватки.

Імператор Мадерека лежав на подушках, приймаючи відвідувачів. Придворна знать тулилася поблизу, розділяючи з Максуром пообідню трапезу та вино. Імператор порушив традицію, звелів перенести прийом у внутрішні покої, хоча повинен давати аудієнції в тронному залі, сидячи у повному одязі государя. Численні скаржники і прохачі тяглися нескінченною низкою, плекаючи мрію здобути прихильність монарха. Вони небезпечно косилися на дорогі килими, якими так густо вистелена підлога, на захмелілий верх аристократії, з недбалістю поглядаючи на тих, що приходять. Коли Кирит увійшов у покої імператора, йому здався згубний запах розкладання. Основа валилася. Імператор повинен подавати приклад. Він і подавав. Тільки від того, що відбувається, жерця покоробило.

— Залишіть нас із володарем, — приглушив голос Кирит. Прохачі поспішно попрямували до виходу, аристократи нервово закрутилися, але не поспішили залишити свої місця.

— У мене немає секретів від підданих, кажи, з чим прийшов, — розплився в нудотній посмішці імператор. Кирита знову пересмикнуло.

- Скасуй похід на Нешуа. Нічого хорошого з цього не вийде, — майже прогарчав Кирит.

- Від чого ж? Це ж були наші землі, та якийсь жрець проплескав, — додав до меду єхидства Максур.

— Це не були наші землі, князі Нешуа — вільні васали, імперія порушила свою частину договору, вони мали право розірвати його, — жрець грав жовнами на вилицях, але стримався.

— А мені ось більше подобається думати, що це наші землі. І я їх поверну.

— Прокинься, божевільне, Садар тобі не по зубах! — Кирит стрімкою ходою наближався до імператора.

— Це тобі він не по зубах виявився. Що він зараз зробить, га? Він після посухи ледь живий, країна зубожіла. Він навіть не зуміє дати відсіч, — зловтішно прошипів в обличчя жерцю імператор, коли той підійшов упритул і схилився над правителем.

- Одумайся, поки не пізно. Мадереку не витримати війни із Сидеримом. Так, він віддасть зараз князівство, але не думай, що він його не поверне. Я як ніхто інший знаю цього тхора. Він причаїться, вичекає, а потім завдасть такого удару, що Мадрі не оговтатись повік. Хіба не бачиш, як він приручив Рагард? Скільки було королівств і князівств, доки Сидеріме з'явився цей правитель? Ти хоч щось далі за кубок з вином бачиш? Перемог та слави захотілося?! — випалив жрець ледь не скоромовкою, після чого різко розвернувся і швидко пішов геть, показово сплюнувши під ноги.

Сідерім, рік 2583

Захоплення Нешуа відбулося блискавично. Імперці окупували князівство, практично не зустрівши опору. Місцеві жителі втекли, дізнавшись про настання ворожого війська, шукаючи порятунку в землях Сідеріму. Вони прибували до столиці, шикуючись у черзі на прийом до Садару. Вони чекали на допомогу, армії, яка захистить їхні будинки, прожене непроханих вторгнених і знову поверне спокій на землі князівства. Король мовчав. Вислуховував біженців, кивав. Не відповідав. Армія Сідеріма не вийшла з казарм і не рушила на битву. Землі Нешуа залишилися під п'ятою імперією.

— Ваша Величність, але чому?! — не витримав керуючий княжим маєтком.

- Сидерим знекровлений посухою. Ще не зібрано врожаю, скарбниця порожня. Хіба це не достатні причини відступити? - Король підняв важкий погляд на керуючого.

— Але ж там теж землі, і там залишилися ваші піддані!

— Якщо я підніму армію, на це підуть залишки скарбниці та запасів. Я прийму всю країну на голодну смерть, якщо піду війною в Нешуа! Що незрозумілого, о, недалекоглядні мої?! Чи вам невтямки, що імператор спеціально обрав цей час для нападу? Якщо я відповім, то втрачу всю країну! — король підвівся з крісла, окидаючи лютим поглядом усіх присутніх.

Мала кров – втратити князівство. Це розумів не лише Садар. І жрець, і воєвода схвалювали ухвалене рішення, розуміючи, що іноді настав час відступати. Даналія надіслала гнівного листа, в якому настільки химерно і витіювато вогнищела імператора, що при прочитанні король замислився — скільки чарок перекинула княгиня, коли взялася за перо. Рішення Садара схвалювала. Розумна прониклива жінка вміла добре рахувати і розуміла, що визвольна кампанія Сідеріму зараз не по кишені. Хвилювання в народі важко, але вдалося заспокоїти. Біженців розселили, знайшовши притулок кожному, хто просив про нього.

— Вважаєш, він обмежиться князівством? — Лармініз упіймав короля, що метушиться, за плечі і силою посадив у крісло. Не побоявся навіть Разящего, що звично підпирає дверний одвірок.

— Вважаю, що наступний удар припаде на Анаторис. І шлях один – через ущелину. Якщо ми їх там не зупинимо, то мені доведеться зняти корону, бо з Анаторіса відкриється шлях як у Смирніс, так і в степу. І там ми їх уже не зупинимо, — видихнув Садар, більше не роблячи спроб вирватися з чіпких рук жерця.

— Коли вони туди попрямують?

- Не раніше осені. Вони так швидко не переформують армію, щоб залишити під контролем Нешуа і кордони, та й гарнізон Мадри ніхто не чіпатиме, — монарх нарешті взяв себе в руки і почав міркувати здорово, намагаючись прорахувати наступні кроки ворога.

— Що ж, до осені я підніму шість тисяч воїнів під бойовий прапор. Мені цього достатньо, щоб зупинити будь-яку армію в ущелині, — визначив свою присутність Азіт.

Рада затяглася далеко за північ. Зелик, що приспів, звітував про спостереження розвідників, від яких отримав докладні доповіді. За армією імперії стежили вдень і вночі, як за бойовим станом у Нешуа, так і за найменшими пересуваннями на околицях столиці та по гарнізонах. Мадерек стягував війська з далеких кордонів, збираючись напасти на Анаторіс багатотисячною армією. Сидерим не мав можливості зібрати рівноцінне військо, оскільки довелося б скликати всіх воїнів, але це завадить збиранню врожаю, куди спрямована більшість солдатів. На силу покладатися не доводилося, залишалася лише хитра стратегія та несподівана тактика, здатна схилити перевагу у бік нечисленного війська. Король вислуховував ідеї, записував, креслив, вираховував. Ближче до світанку Разящий припинив збори, безцеремонно віднісши Садара до спальні. Так тривало два тижні, поки монарх, задоволений результатом розрахунків, буквально приповз до опочивальні королеви. І заснув у кріслі, щойно туди присів. Раніка похитала головою, стягла взуття зі сплячого чоловіка і, як могла, тихенько пересунула на ліжко. Напевно, це вже була звичка, якої королю не позбутися навіть уві сні. Він обійняв Раніку за стегна, уткнувся носом їй у живіт і тихо засопів, провалюючись у глибокий і вперше за останні тижні спокійний сон.

За неповний рік степи обжилися, заворушилися зачатками маєтків та міст. Благородні аристократи відвертали носи від Зеліка, призначеного намісником провінції, але від земель не відмовлялися. Довелося їм миритися і з безрідним вискочкою, усіляко обласканим монархом. А той їм узвозу не давав, голодним шулікою літаючи по маєтках, стежачи за врожаєм не гірше, ніж за межами. Досвідчений розвідник, від очей якого не втекти, не приховати зібране зерно. Осінь підходила все ближче. Засіки Сидеріма наповнились провізією. Садар зміг зітхнути з полегшенням. Тепер уже він диктував ціни на пшеницю, раптом засунувши рагардських купців. Ті гірко пошкодували про те, що не побажали піти на поступки, коли Сідерім потребував хліба. У короля виявилася гарна пам'ять. І запаси вдвічі більші за колишні, коли врожаєм балував лише Смирніс. Розораний степ виявився щедрим, незаймана жирна земля порадувала короля, давши можливість не тільки заповнити спустошену житницю країни, але й розгорнути торгівлю, обрушуючи ціни, з якими не міг змагатися Рагард. Більше того, на зерно, що ввозиться, підвищив мито, у прямому сенсі перекриваючи доступ до півдня. Тепер Мадерек готувався потиснути плоди жадібності купців, залишившись без зерна. Садар не вмів прощати. Можливо, не найкраща з якостей для монарха, але в даний момент його тішила думка, що зима, що настає, не буде настільки спокійною і ситою для обох імперій. Це має остудити запал як рагардських купців, і мадеран. Не до війни, коли у шлунку порожньо. з якими не міг змагатися Рагард. Більше того, на зерно, що ввозиться, підвищив мито, у прямому сенсі перекриваючи доступ до півдня. Тепер Мадерек готувався потиснути плоди жадібності купців, залишившись без зерна. Садар не вмів прощати. Можливо, не найкраща з якостей для монарха, але в даний момент його тішила думка, що зима, що настає, не буде настільки спокійною і ситою для обох імперій. Це має остудити запал як рагардських купців, і мадеран. Не до війни, коли у шлунку порожньо. з якими не міг змагатися Рагард. Більше того, на зерно, що ввозиться, підвищив мито, у прямому сенсі перекриваючи доступ до півдня. Тепер Мадерек готувався потиснути плоди жадібності купців, залишившись без зерна. Садар не вмів прощати. Можливо, не найкраща з якостей для монарха, але в даний момент його тішила думка, що зима, що настає, не буде настільки спокійною і ситою для обох імперій. Це має остудити запал як рагардських купців, і мадеран. Не до війни, коли у шлунку порожньо. Це має остудити запал як рагардських купців, і мадеран. Не до війни, коли у шлунку порожньо. Це має остудити запал як рагардських купців, і мадеран. Не до війни, коли у шлунку порожньо.

Мадерек, рік 2583

— І чого ти досяг? Нешуа? Тобі так потрібне це князівство, що ти готовий залишити свій народ без хліба? Я говорив, попереджав, Садар тебе заріже без ножа. Якщо не прийде збіжжя від північних купців, ти чим годувати народ зібрався? Піском пустелі? — Кирит тріумфував. Звичайно, він не міг припустити, що в Сідерімі буде такий багатий урожай, але степи здивували всіх. Недоторкані чорноземи виявилися серйозним ударом по Мадереку. І Садар це грамотно використав. Якби не була Мадра зі станом війни з Сидеримом, питання б не стояло про хліб. Безумовно, король покарав би північних купців, але південь залишився б у виграші, заповнивши засіки дешевшим зерном. Та й якіснішим. Все ж таки ниви жителів півночі не могли зрівнятися зі Смірнісом, не кажучи вже про степ.

— Даремно потішаєшся. З Анаторіса мені відкриється шлях в обидві житниці Садара. Тож ще подивимося, хто голодуватиме, — схоже, імператор здаватися не збирався.

— Будь розумнішим, пане, поверни Садару князівство, підпиши мирний договір. І я докладу всіх зусиль, щоб він погодився нам продати пшеницю. Своєю жагою слави та недалекоглядністю ти поставив імперію на межу голодної смерті. Ти хоч розумієш, що станеться, якщо не завоюєш Анаторіс? - Жрець знову почав закипати. Він ніяк не міг зрозуміти, як цьому пихатого павича не доступні такі прості речі. Сидерим давно вже не жалюгідне місто-держава на відшибі світу. Це велика сильна країна, яка здатна диктувати умови на міжнародному ринку. Більше того, вона має дві позиції, в яких змагатися з нею не зможуть ні Мадерек, ні Рагард. Сіль та хліб. Рудою та лісом їх не придавиш. Нехай на великий ринок Сидеріму не вийти зі сталлю і деревиною, але для внутрішньодержавних потреб цілком вистачить, якщо пояски затягнуті. Як показала практика,

- Я не програю. Що виставить Садар проти моїх п'ятнадцяти тисяч? Він не набере такого війська. А ополченці не противники моїм солдатам, — Максур продовжував наполягати, не слухаючи жерця.

— Ти щось забув. У нього є разючий.

— Що зробить один Разящий проти мого війська?

- Побачиш. Тому що, крім Разящего, у короля Садара є мізки.

— То що ж твій мозок собі не повернув князівство?

— А ти нічого так і не зрозумів? Він поверне. І тобі це не сподобається. Садар вміє кусатися дуже боляче. Чи бачиш, він король по крові, його з дитинства привчили думати державними мірками, — жрець не відмовив собі в задоволенні вразити про походження Максура.

— Якщо такий страшний твій Садар, то нехай армію очолює генерал Кассим. Ти ж його вважаєш найкращим полководцем, — не залишився в боргу правитель, зловтішно спостерігаючи, як зблід Кирит.

— Ти не зробиш цього, не обезголовиш армію, пославши кращого на вірну смерть, — жрець ледь не вчепився імператору в горло, так швидко рушив до нього.

— Чому на смерть, якщо він найкращий? Найкращі перемагають, а не вмирають.

— Йому не здолати Разящего.

— Хіба вони не билися за Тадаска? Вижив твій генерал, навіть серйозної рани не дістав.

- Ти що ні розумієш? Він постарів, а Азіт набрав чинності. То була сутичка хай і сильного, але недосвідченого хлопчика та бувалих бійців! Тепер же ролі змінилися, — Кирит шипів від злості, насилу стримуючись, щоб не прибити правителя прямо зараз.

— Щадити твого улюбленця я більше не маю наміру, тепер не відправиш його до Наставника. Він уже отримав наказ і на світанку висунеться з військом.

Кирит заволав і смикнувся до Максура, але йому перегородили шлях два мордовороти, що несподівано виринули з-за трону.

— Заберіть руки, мерзо! Забули, хто я? — розлютився жрець, майстерно обходячи посохом обох.

— О, яка несподіванка. То наш святоша і битися вміє? - посміхнувся імператор.

— Не тобі подружжя, — жрець зневажливо сплюнув і вийшов.

Розділ тридцятий

— Мечем і мудрістю благословенний наш край. Так от зараз не час для меча.

— Про що ти, пане?

— Про те, що нам зараз допоможе лише непохитна свідомість і холодний розрахунок. Тож не пощадимо ворогів, які порушили кордони наші.

— Це й означає девіз, написаний на гербі?

- Саме.

Кирит гнав коня у ніч. Лише надвечір вдалося вибратися з палацу, у прямому сенсі прориваючись крізь варту. Колючі злі сльози стояли грудкою в горлі, коли він наздогнав армію, що йшла, що стала біваком на нічліг.

- Касім!!! — не крик, крик. Щойно сил вистачило втомленому старцеві прокричати ім'я генерала... і впасти на руки Кассима, вивалившись із сідла.

— І варто так гнати? — знизав плечима генерал, віднісши жерця до свого намету.

— Боявся запізнитись. Я попрощатись, — уперше глухим голосом заговорив Кирит. Куди й подівся дзвіночковий тембр жерців.

— Та кинь, чи мало битв я пройшов, — Кассим намагався пожартувати, хоч і сам чудово розумів: зійдеться він із Разючим — вірна смерть. Виріс Азіт, набрався досвіду та сили, а ось у генерала залишився лише досвід. Вік невблаганно брав своє. Ще при першій сутичці він розумів, що не суперник альбіносу, довго не вистоїть проти його руйнівної сили. Тим більше зараз. Шанс на те, що Садар пошле іншого полководця, дуже малий. Тут король Сидерима вчепиться зубами, отже, тільки воєвода може очолити опір вторгненню. Розумів Касім і те, що цю битву програє. Звичайно, він добрий стратег, тільки й Садар давно не хлопчик, хоч і юнаком він був головуватим, одна битва з рагардцями під Лігідеєю чого коштувала. Ні, генерал здорово оцінював суперників, а ще розумів, що він один, а цих двоє. Сила та розум. Таких не перемогти, особливо, якщо їхня справа права. Розумів. Звичайно ж, хоробрівся перед воїнами, піднімав їхній бойовий дух, вселяючи віру якщо не в легку, то точно невідворотну перемогу. Натхнене військо тріумфувало, ледь не молячись на кращого генерала імперії, дивуючись, чому він все ще не став головнокомандувачем.

— Ти ж не повернеш назад… — розгублено промовив жрець. Навіть і не питав, знав відповідь заздалегідь. Не той Кассим людина, щоб порушити наказ імператора. Він піде до кінця.

— Тільки не кажи, що мчав умовляти мене.

- Ні, я просто попрощатися.

- Я повернуся.

— Можливо, до цього часу мене не буде в Мадрі.

— У самітники зібрався?

— У Наставники, — не доречно пожартував Кирит.

Кирит йшов з армією аж до кордону. Коротав ночі в наметі генерала. Не спав. Не міг наговоритись. Сам дивувався, що може нескінченно говорити з суворим вояком, багато в чому обмеженим і неосвіченим, але нескінченно мудрим у своєму ремеслі полководця. Вони навмисно не порушували теми нападу. Одне з двох — або встигнуть перевал пройти, і тоді шанс з'явиться, або, що ймовірніше, якщо вірити розвідці, Азіт зустріне їх у ущелині. Навіщо ж говорити про те, що й так ясно їм обом? Кирит по-батьківському нарікав Кассиму, що той так і не одружився, не наплодив маленьких генеральчиків. Нема кому плакати біля похоронного багаття, коли настане термін. Генерал жартував, мовляв, жрець і поплаче, раз так дбає. Той сумно посміхнувся, погоджуючись. На світанку, коли бивак знімався з місця, Кирит обійняв Кассима, прощаючись мовчки, змусив нахилитися, поцілував у верхівку і так само мовчки благословив, осінивши охоронним знаменням. Не як священик. Як батько.

Анаторіс, рік 2583

Роз'їзди доповіли про наближення ворога вчасно. Наслідуючи план короля, Азіт розставив лучників з копійниками по верхах ущелини. Завалив прохід камінням, перерізаючи шлях кавалерії жителів півдня. Захочуть пройти - поспішають, спробують розібрати завал. Тільки так можна спробувати вразити армію, що перевищує чисельність утричі. Проста тактика. Здавалося, зрозуміла будь-якому солдатові, не те що полководцю. То чому армія мадеран подібно до стада баранів йде в таку очевидну пастку? Вирішили, чи встигнуть проскочити? Не варто так недооцінювати розвідку Сідеріма. Рішення явно ухвалював не Кирит. Те, що піщаний лис не допустив би такої помилки, Азіт розумів. І все сильніше переймався ненавистю до імператора Максура, щиро шкодуючи, що Мадереку дістався такий правитель. Поклик крові вперше заворушився у мадереському принцу. Так, він відданий і душею і тілом Сидериму та Садару, але ніколи не хотів бачити свою батьківщину приниженою. Нехай переможеною, але таке…

— Немає доблесті у перемозі, коли противник настільки недалекоглядний, що посилає своїх солдатів на загибель.

— Що кажете, воєводо? — поцікавився ад'ютант, що приспів.

— Так нічого. Доповідай.

— Все на місцях, завал улаштований. Ворога чекаємо на світанку. Вночі не тиняються в ущелину, пошкодують коней. Там Кассим на чолі, він не здурить настільки, — прозвітував офіцер.

- Касім, так? Може, й у цій бійні буде сенс. Хоч один гідний поєдинок, — тільки в голосі Разящого не чулося ані азарту, ані передчуття.

Осінній світанок пофарбував гори багряно-червоним, немов із сонячних променів прибрали золоті відблиски. Ущелина затихла, наче вимерла. Однак за кожним каменем і кущем по обох схилах над ущелиною засіли лучники та пращники, трохи вище – копійники. Командувачі загонами обмінювалися знаками, готуючись отримати наказ нападу. Перестук копит по дну ущелини розсипався багатоголосою луною, розбиваючись об скелі, сигналячи про наближення ворога краще за будь-яких розвідників. На гребені кам'яного завалу посеред проїжджої дороги непрохідною брилою височів альбінос. Тяжка кольчуга простий, але міцного кування відблискувала червоним, ловлячи заломлені промені з гірських вершин. Разящий стояв, широко розставивши ноги, спираючись обома руками на розчехлений меч. Створювалося відчуття, що воєвода Сідеріма зібрався поодинці охороняти прохід. На мить мигнув ад'ютант встиг доповісти, що розвідники ворога, спрямовані на знешкодження стрільців на скелях, безшумно знято ассасинами Зеліка. Азит схвально кивнув, порадівши, що прихопив спритних хлопців із собою. Зеліківські головорізи давно зі чуток перейшли в легенди, як тренував їхній "степовий князь" - тільки одному йому і відомо. Ад'ютант випарувався так швидко, як з'явився. Разящий знову залишився у видимій самоті. Чекати на ворога.

Авангард мадеран зупинився на під'їздах до завалу. Зрозуміло, щоб розібрати каменепад, необхідно поспішати. Тільки головним непорушним валуном стоїть жива брила з двометровим мечем. І її може виявитися дуже складно зрушити з місця.

- Значить тут, Азіт, так? — голосно поцікавився генерал жителів півдня, виїжджаючи вперед солдатів.

- Так, Касім. Наші з тобою стосунки перейшли до стадії останнього побачення. Хоч я й не проти ще з десяток років обходжувати тебе, — гіркота відчувалася в голосі Азіта, коли він почав спускатися з кам'яного насипу на бік мадеран. Він підняв меч, тим самим віддаючи наказ про початок атаки. За помахом руки воєводи з довколишніх скель на ворога посипався град каменів і стріл, перемежуючись із списами. За спиною Кассима утворилося звалище, поранені коні і люди змішалися в один спільний клубок, калічачи один одного в загальному плутанину. Генерал ніби не помічав того, що відбувається, не звертав уваги на те, що позаду. Він поспішав, оголив меч і пішов назустріч своєму супернику. Два клинки розрізали повітря, зіткнувшись із лунким стоном. Для двох воїнів світ не існував. Лише брязкіт мечів, лише двоє, що зійшлися у смертельному поєдинку.

Пильніше шуліка стежив Мідел, ад'ютант Азіта, за тим, що відбувається. Град каміння і стріл змушувала відступати жителів півдня все більше, звільняючи місце полководцям, що зосередженими хижаками кружляли навколо один одного. Сидеримці не відрізали шлях мадеранам, залишаючи можливість відступити, покинувши ущелину. Вони розуміли, що знищити армію ворога їм не вдасться, головне утримати позицію, не дати пройти. Благословлені Садаром, воїни рішуче тіснили мадеран, готові за будь-яку ціну вистояти в цьому місці, не пропустити ворога, не віддати і п'яді землі Сидеріма Мадереку. Тому не слабшав смертоносний град, що летить на ворогів, зминаючи колись упорядковані ряди вершників. Ущелина наповнилася передсмертними скриками, завиванням поранених, переляканим іржанням коней. Переполохані тварини прийшли в шаленство, затоптуючи скинутих вершників, коли за стрілами і камінням полетіли вогняні списи. Король передбачав, що подібна атака внесе справжнє сум'яття та хаос до армії ворога. Ошаленілі коні несподівано стали додатковою зброєю в руках сидеріан.

Кассим не чув криком своїх солдатів. Польові командири жителів півдня намагалися повернути військам лад, але без команди відступити не сміли. Хоробріші намагалися лізти на скелі, знімати стрільців, але ті надійно ховалися за камінням, вогнем відрізаючи всіляку можливість підібратися ближче. Флангові підходи охоронялися постами із членів загону Зеліка, прикриваючи тили стрільців. Садар продумав кожен крок, намагаючись зберегти якнайбільше життів своїх солдатів. І тактика спрацьовувала так добре, наче сам король зараз стояв на чолі війська. Але його не було. І не було Кирита, щоб знову зупинити божевільний поєдинок двох найбільших воїнів, що нині живуть на землях Таридата.

Генерал не здавав позицій, обрушуючи удар за ударом на Азіта, не дозволяючи контратакувати. Разючий майже повністю пішов у глухий захист, здивовано скидаючи брови на літнього полководця. Той вразив сидеримського воєводу небаченим натиском. Вибрав мить, вигадав позицію. Клинок пройшов старим шрамом, наче Кассим згадав слабку сторону суперника. Тільки тепер сильніше і глибше, прокресливши борозну через брову до середини щоки. Азит миттєво засліп на одне око, оскільки половину обличчя залило кров'ю. Заревів, перекинув меч із лівої руки в праву. На генерала посипалася така низка ударів, що він насилу витримував захист, де ухиляючись, де блокуючи клинок, що з'являвся надто близько. І… пропустив. Широке лезо пройшло крізь груди, ламаючи ребра, розбиваючи хребет. Генерал упав. Разючий різко висмикнув клинок. Мить,

Азіт трохи постояв над генералом. Здавалося, він схилив голову в пошані. Отер запеклу кров, звільняючи око. Багряно-сталиста блискавка увірвалася в і так порушені ряди жителів півдня. Разящий повністю виправдовував назву таких, як він. Величезний меч трощив, ламав кістки людям, коням, усім без розбору. Разючий вив, ніби зганяв всю злість, всю свою лють за те, що йому довелося вбити Кассима, єдиного воїна, якого вважав суперником. Азіт уособлював не просто бога війни — саму смерть. Невідворотну та нещадну. Обезголовлене військо позадкувало, плутаючись, сминаючись, намагаючись втекти від цього шаленого воїна. Однак вузька ущелина не дозволяла розвернутися. У момент зорієнтувавшись, Мідел наказав стрільцям переформуватися і рухатися по скелях попереду Азіта, супроводжуючи військо, що відступає безперервним вогнем. Вони пересувалися на десяток кроків раніше за воєводу, намагаючись, щоб він не потрапив у зону обстрілу. Всі, хто вижив у перестрілці, ставали жертвами божевільного берсерка, яким став Разючий.

Сидеріани тіснили мадеран до кінця ущелини. Як тільки армія мадеран опинилася на відкритій місцевості, то втекла. Незважаючи на переважаючі сили, польові командири не наважилися прийняти бій з розлюченим ворогом. Тим більше, їх очолював настільки незламний полководець, що про перемогу над ним не могли подумати навіть зухваліші.

Сідерім, рік 2583

— Надіслати тіло генерала до Мадри. Він був гідним воїном, хай віддадуть останні почесті, — розпорядився Садар, коли прибув гонець із звістками про перемогу. Перейнявши звичку у жерців, король давно використав яструбину пошту, тож гінцям належало бігти до пташника, а не сідлати коня.

Розпорядження йшли одне за одним. Азіту належало зміцнитися на позиції, на допомогу йому направлено тисячний загін. Солдати, що звільнилися від збору врожаю, поверталися в казармами, відновлювали тренування, готуючись виступити в похід за першим наказом государя. Садар не тішив себе думкою, що Максур мовчки зазнає поразки. Природно, будуть ще спроби. Напевно, імператор винесе урок з такого недалекоглядного плану і більше не втече в ущелину Анаториса, але це не означає, що там варто послабити пильність. Швидше за все, масований напад планується через землі Нешуа, а це вже прямий удар по столиці королівства. Отже, кордон слід закрити на замок. Не час поки що повертати князівство, поки варто потурбуватися про безпеку країни. Король мобілізував усіх, кого міг. Направив запит і в Смирніс, немов мимохідь поминаючи, що вони теж Сидерим, а якщо загроза державі, то будьте ласкаві надати воїнів. Садар запросив щонайменше п'ять тисяч у спис для захисту прикордонної зони. І розумів, що вже тепер Даналія всі шкури спустить зі своїх поданих, але армію надішле. Чи не відвертіться більше хлібосеям.

Мадерек, рік 2583

Кирит стояв над тілом генерала і мовчав. Сльози котилися по старечих щоках. Жрець не ховав скорботу, що пішла. Всупереч волі імператора, він наказав звести похоронне багаття на головній площі, як і належало видатним полководцям. Максуру, що обурився, пригрозив прокляттям і позбавленням місця в небесному Таридаті. Кирит був настільки переконливий, що імператор справді повірив, що цей зможе залишити Мадерек без божого благословення, оголосивши відступниками та єретиками. Довелося поступитися.

Поки горіло багаття, Кирит мовчав. Дивився у вогонь, на тихих воїнів, що прийшли вшанувати пам'ять генерала. Солдати. Нікого з вищих чинів, нікого із знаті. Імператор звів нанівець усі здобутки найбільшого полководця Мадри. Жрець гірко посміхнувся – не пробачить. По закінченні церемонії він зібрав ще гарячий порох Кассима в невелику ладанку, яку пов'язав шнурком і повісив собі на шию.

- Тепер ти назавжди зі мною, мій хлопче.

Розділ тридцять перший

— Пане, що не дбає про свій народ, що безрозсудно вкидає всю країну у війну в гонитві за дешевою славою, не гідний звати государем.

- Не тобі мене судити, жрець.

- Мені.

Смирніс, рік 2583

— А як ви думали? Викрутіть руки королеві в тяжкі часи, то він вас по голівці гладитиме? — Даналія зміряла оцінюючим поглядом дворян, що зібралися. Літня жінка давно застигла у віці, про який говорять "близько п'ятдесяти". Звичайно ж, їй було більше, але ясний розум і рішучість, що світилися в очах, ніби зменшували кількість зморшок і сивини. Тонка, натягнута струною гордовитого табору, княгиня одним своїм величним виглядом вселяла якщо не трепет, то глибоку повагу. Не встиг Смирніс порадіти, що їм у намісники призначили жінку, як швидко відчув таку тверду впевнену руку, що вчасно захотіти чоловіка — з ними найчастіше домовитися простіше. Даналія ж виявилася принциповою, жорсткою, непідкупною. Вона дозволила провернути спекуляцію із зерном, але аристократія Десіва не зрозуміла,

— Але якщо ми надішлемо гарнізони, то хто весною вийде на поля? Княгиня, ви ж знаєте, у нас усі солдати все одно землероби. Ми мирна провінція, у нас і війська немає, щоб королю пригодилося, — наважився опротестувати рішення князь Григон.

— От будуть добре боротися, здобуть честь і славу государю і по весні повернуться до ріллі. Чи я незрозуміло висловлююсь? — Даналія примружила очі, чому присутнім захотілося розчинитись у повітрі, так небезпечно виглядала намісниця.

— Але ж княгиня, п'ять тисяч! — не вгавав Григон, мабуть, вирішивши, що він тут найсміливіший.

- У тебе скільки в особистому гарнізоні? — Даналія звернула увагу на князя. - Мовчиш? От і відправиш гарнізон. Мабуть, навчений він непогано.

— Але ж я залишусь без охорони!

— А кого тобі боятися тут?

Відповіді не знайшлося ні в кого. Незважаючи на несхвальний гул дворян, Даналія відправила Садару цілком придатні війська чисельністю вісім тисяч. А потім закотила бенкет у палаці, умащуючи "ображених" страшилками про те, що буде з ними, якщо Мадерек дійде сюди. Нагнітала атмосферу вона майстерно, до кінця гулянки аристократи ледь не плакали, тремтячи від страху і сподіваючись на Садара в надії, що він не допустить пограбування Десива.

Мадерек, рік 2583

Мадру лихоманило. Імператор стягував війська до столиці, чекаючи на повернення розгромленої армії, що затрималася в пустелі через осінні суховії, що несли піщані бурі. Жалобний кортеж з тілом генерала досяг столиці Мадерека тижня на три раніше, ніж могла повернутися армія. Все ж таки п'ятірка вершників-жерців, пересувалася значно швидше, ніж багатотисячне військо. Прикордонні фортеці на південному сході спорожніли. Схоже, правитель сподівався на те, що вторгнення з моря і східних гір не буде, раз його не було ніколи. Максур витрушував особисті загони з кожного аристократа, готуючись до великомасштабного нападу на Сідерім. Звичайно ж, тепер він розумів, що Анаторійська ущелина повністю перекрита. І час на боці Азіту. Напевно, зараз там зводяться укріплення, про які розб'є лоб і найчисленніша армія. Залишався шлях тільки через Нешуа. І імператор потирав руки, зловтішаючись, що князівство під його контролем, і там розташувався досить великий гарнізон, здатний стати в авангарді нападу. Ледве подумавши про це, імператор відписав наказ перенаправити армію покійного Касіма відразу в Нешуа, без заходу до столиці. Таким чином, передбачалося, що ті прибудуть у князівство набагато швидше, тому авангард посилиться. Можливо, навіть перейде від охорони кордонів у наступ, розчищаючи шлях армії, що прямує з Мадри. Для реорганізації та відпочинку передбачалося на два тижні зупинитися у найближчій оазі, куди піде караван із припасами та новою амуніцією. Також на місце генерала прибуде полководець Зул. Поки в розрахунках Максура все складалося якнайкраще. Перевали Нешуа не ті, що в Анаторисі, там не влаштуєш подібну засідку, не перекриєш шлях, можливе лише відкрите зіткнення. І, як не крути, силова перевага на стороні імперії, причому значна. Натхненні новим планом вельможі пожвавилися, погрожуючи нам'яти боки "цьому вискочку Садару" та його моторошному воєводі. Однак не поспішали стати на чолі своїх загонів, що не забув їдко помітити жрець. Його не слухали. Беручи приклад із правителя, знати Мадри раптом вирішила, що чин Верховного жерця не такий важливий, що, напевно, дарма він обіймає посаду головного радника. Загальної думки не поділяв візир, чия посада передавалася у спадок, і тому Максур не зміг змінити його на одного з лідерів. Щоб його місце спорожніло, довелося б вирізати весь рід візира, а він виявився дуже численним та щедрим на чоловіків. Нині зрілий чоловік, візир був ще хлопчиком, коли Кирит прийшов на службу до імператора. І добре пам'ятав, як жила імперія, доки правителі слухалися мудрого радника. Безумовно, вони теж помилялися, та й жрець не завжди був точний у своїх розрахунках, але Мадерек жодного разу не наблизився до тієї межі падіння імперії, до якої так стрімко штовхав країну Максур.

Кирит іноді вислуховував візира, але більше мовчав, ніби не довіряючи більше нікому. Але часом пускався у міркування про те, що Максур програє цю війну. Лише з однієї причини він недооцінює ворога. Візир було подумав, що жрець вирішив перекинутися на бік Садара.

— Окстись, Верховні ні з яких причин не можуть поміняти країну. Якщо я порушу клятву престолу Мадерека, то Наставник пошле мене в такі дали, що пішки за все життя не дійдеш, заборона в печері, посадить на сухий хліб та отруєну воду. Нацькує скорпіонів, сколопендр, і я буду в муках страшних бавити останні дні, — відповів жрець на підозру.

— У вас так суворо? — Візир ледь не поперхнувся чаєм, яким його люб'язно почастував Кирит.

— Ні, жарти такі. Просто страчують. Та й гидко моєму розумінню честі змінювати одну країну на іншу. Зрада чуже жерцям у принципі. Однак це не заважає захоплюватися великими людьми і визнавати їхній розум і заслуги.

Візир зітхнув з полегшенням. Іноді жарти жерця його лякали. Хоча він почав розуміти Кассима, який так прикипів до Кирита, що, здавалося, жив у нього, а не в покоях. Ця людина зачаровувала, зачаровувала, небачена, непізнана і незрозуміла міць таїлася в старенькому тілесному тілі, позначаючись лише пильним гострим поглядом все ще по-юнацьки ясних карих очей. Іноді він здавався чорним, немов пустельні колодязі, в яких дна не розгледіти, лише темна темрява. Сивий, як лунь, Кирит виглядав лякаюче. Втім, багато десятків років тому він був так само сивий і чорноокий. Час ніби застиг у цій людині, практично не змінюючи його чорт із віком. Сухі жилаві руки, швидка різка хода, глузливо-вивчає погляд, в якому немає зарозумілості, але є зневага. Постійне біле вбрання жерця - досить тонка сутана, покрита плащем-накидкою, довжиною до коліна, що застібається біля горла срібним амулетом - символом Таріда. Та ще волосся, нижче лопаток, перехоплене стрічкою. Білі таридійці на відміну від червоного не стрижуть волосся з того моменту, як приймають сан жерця. Ось якщо очі заплющить, то зовсім нічим не примітний старий, звичайний. Але цей погляд, від якого мороз по спині візира… Він тепер знав, напевно, як саме виглядає мудрість. Ні, вона не добра, не блага, вона як вістря кинджала. Страшна і отруйна. від якого мороз по спині візира… Він тепер знав, напевно, як саме виглядає мудрість. Ні, вона не добра, не блага, вона як вістря кинджала. Страшна і отруйна. від якого мороз по спині візира… Він тепер знав, напевно, як саме виглядає мудрість. Ні, вона не добра, не блага, вона як вістря кинджала. Страшна і отруйна.

Сідерім, рік 2583

Сидерим стягував війська до кордону. Садар чудово розумів, де саме завдадуть удару. Тут помилитися складно: ворог не полізе в гори, пройде долиною, що розділяє Гідер і Нешуа. Максур спробує задавити силою і числом, королю ж залишалося покладатися лише з власний розум і відвагу воїнів. Поділ армії на східний і західний фронти не радував государя Сидерима. Проте залишити Анаторіс без захисту не міг. Розвідка Мадерека негайно доповість, що там відкрилася пролом, ворог ринеться туди, і захоплення Лігідеї можна вважати захопленням королівства. Не вистояти сідеріанам проти імперської могутності. Це не Рагард, який дотримується північних кордонів, тому кусав помалу, намагаючись повернути Смірніс. Тут все по-іншому. Розвідка доповідала, що імператор згортає прикордонні гарнізони, спустошує казарми вельмож, збираючи таку могутню армію, якої історія ще бачила. І цю армію належало зупинити Садару. Він спішно будував укріплення, прагнучи будь-якими способами перегородити шлях до столиці. Якщо вистоє тут, то зможе й надалі зберігати королівство у безпеці. А там, може, поступово і Нешуа поверне. Однак це тільки плани, лише приблизні розрахунки, які не мають нічого спільного з реальністю війни, що підійшла впритул.

— Як думаєш вистояти, пане? — Лармініз приніс чай, присмачений гарною порцією вина. Він давно почав підпаювати Садара цілющими чаями, домішуючи виноградний хміль. Завдяки цьому король спав хоч іноді і не валився з ніг від утоми. За що був вдячний дбайливому раднику, який часом нагадував більше няньку, ніж жерця.

— З божою допомогою і такою матір'ю. Добре, хоч смирняни на підході прибудуть за тиждень. Мені ці вісім тисяч зовсім не зайві. Тільки при всьому бажанні більше двадцяти тисяч на цьому фронті не зібрати, бо кількість солдатів, що рухає на нас Максур, не хоче вкладатися в голові. Це не армія, це орда, — Садар сьорбнув чай, скривився від присмаку вина, і знову схилився над розрахунками укріплень. У нього дуже мало часу. Тижнів три, може, чотири, якщо пощастить. Але на везіння король розраховував найменше, воліючи бути готовим до гіршого.

— Чи не хочеш попросити допомоги у Рагарда? - Жрець підсунув чашку, окинувши государя таким поглядом, що той слухняно випив чай ​​одним ковтком.

— По-перше, вони не встигнуть, навіть якщо погодяться. По-друге, якщо пустити їх у межі Сидеріма, то все одно не встигнуть, проте цілком можуть порушити договір, вирішивши вихопити мою країну прямо під носом у Максура. І за такого розкладу вже неважливо, чим закінчиться війна — Сидерим буде стертий з лиця землі. Ні, Лармінізе, не можна пускати Рагард. Не довіряю їм.

Мадерек, рік 2583

Кирит сидів на звичному місці головного радника — невеликому розкладному стільці поряд із троном. І щось зосереджено креслив на пергаменті. Він не відволікався на вельмож, що надихалися, дуже натхненних тим, що імператору вдалося зібрати армію майже в тридцять тисяч. Вони вже святкували перемогу, пророкуючи швидку здачу Сідеріма. Не встояти королівству перед такою ордою.

— Рано радієте, цей тхір обов'язково придумає щось і обдурить вас, розбивши на корені, — байдуже прокоментував Кирит чергову здравицю Максуру.

— А ти ніяк у пророки записався, жрець? - захмелілий імператор пом'якшав, припинивши ображати жерця, як взяв у звичку останнім часом. Хоча багато хто з аристократів не схвалював подібної поведінки правителя, але мовчав. А ще раділи з того, що опальний жрець нехай і зберіг місце, але реальної влади більше не має, а отже, можна не боятися.

- Ні, не в пророки. Просто з головою дружу, чого про вас не скажеш, пане, — Кирит так променисто посміхнувся, що багатьом із присутніх миттєво згадалися часи Нагірієза та його батька, коли слідом за такою усмішкою Верховного хтось неодмінно вирушав на плаху.

— Напевно, пишеш здравицю своєму сидеримському фавориту, — припустив Максур, намагаючись зазирнути в пергамент.

— Ні, вигадую прокляття на вашу голову, Величність, — їдко відповів жрець, не перешкоджаючи відбиранню пергаменту.

— Ба, та ти Наставнику оди строчиш. Треба ж, прохання піти у пустельництво. На кого ж покидаєш нас, свято? — імператор почав заводитись і помітно злитися.

— Нехай вам шакали служать, а мені й у пустельниках добре буде, — Кирит не змінювався в особі, продовжуючи посміхатися.

— Значить, я для тебе не такий гарний, навіть не хочеш служити?!

— Навіщо тобі радник, чиїх порад ти не слухаєш? Проси іншого у Наставника, може, він більше до душі доведеться, закриватиме очі на твою дурницю, — жрець був спокійний, чим ще більше злив Максура.

— А якщо я тебе в темницю, а то й на плаху?

— Мені все одно, але з Наставником буде в тебе така неприємна розмова, що одразу стане не до війни з Садаром. Теж варіант, може, так Мадерек збережеться, — складалося враження, що головний радник веселиться від душі.

— Та що тобі так дався цей сидеримський пацюк?!

- Мені він без потреби, мені за імперію душа болить. Чи ти не помітив, як із прибережних міст тікають, перебираються на острови? Для оснащення армії вичистив скарбницю, задавив народ податками. Вже осінь, а пшениці немає. Народ не хоче з голоду зітхнути, тому й залишає Мадерек, а ти, сліпець, нічого не бачиш. Вбив собі на думку, що я дбаю про Сідеріма. Прокинься, зрозумій, що мене насправді турбує. Ще не пізно підписати світову.

— О, завів стару пісню. Подивимося, що ти скажеш, коли мої війська прийдуть із перемогою, — усміхнувся імператор, підставляючи кубок виночерпію.

— Дурного могила не виправить, — зітхнув Кирит, забрав пергамент і продовжив писати.

По залі побігли пошепки. Такого не бувало, щоб жрець відмовився від посади радника, віддавши перевагу самотності. Це пахло скандалом з орденом. Тільки ніхто не зважиться пояснити імператору, що необхідно всіма силами тримати жерця, інакше проблем буде набагато більше, ніж він припускає. Наставник не дівиця, на заміну жерця не вмовиш обіцянками. Якщо ж докопається до причини, може владою, йому даної, навіть скинути імператора. Усім якось стало не до веселощів, не до святкувань перемог майбутніх. Якось в одну мить впевненість аристократії похитнулася. Багато вельмож були набагато старші за імператора, тому більш чітко розуміли, що надумав жрець.

— Не гарячкуй, отче Кирите, правитель у нас — дитя мале, нерозумне. Дивишся, отримає від Садара відсіч, одумається, прийде до тями, — пролунав тихий, але впевнений голос. Усі обернулися на того, хто говорив. Візир посмів. Він звертався до опального жерця так, наче в залі не було імператора.

— Тільки пів-Мадерека вимре або розбіжиться, поки в нього голова працювати почне, — відмахнувся жрець, продовжуючи виводити хитромудрі руни листа.

- Я вам випадково не заважаю? — вкрадливо-п'яно поцікавився імператор, трохи засмучений від нахабства цих двох.

— Ні, не заважаєш, пий своє вино, — знизав плечима Кирит, наче дитину відпускав гуляти парком, мовляв, не турбуєш, йди собі.

Розділ тридцять другий

— Ні, я не мстивий, але є вчинки, яких не прощаю.

— Але невже сам завжди чиниш так, що ніхто не захоче мститись?

- Від чого ж? Нехай хочуть, хай приходять. Нехай спробують.

Степу, рік 2583

Зелик обвів затуманеним поглядом спальню. Господар замку, князь Схаліт визначив високопоставленого гостя відпочивати після п'яного застілля. Як не намагався розсипатися в люб'язностях Схаліт, але від уважного погляду досвідченого розвідника, пропаленого шпигуна, що прибув із ревізією, не вислизнуло, що від государя ховають і врожай, і воїнів. Зелик звично посміхався, вдавав, що нічого не помічає, що все гаразд, дивувався привітності господаря і слухав скарги про те, наскільки убогі виявилися нові землі, чи то колишні. Нехай менше, але рідніше, і балували врожаєм.

— Ага, звичайно, пшениця, вона краще росте на гірських схилах, на камінні, а аж ніяк не на жирному чорноземі, — бурчав під ніс володарів степів, несхвально киваючи на те, що від комор його відводили майстерно. А якщо й показували, то напівпорожні. Можна подумати, що посуха була цього літа, а не минулого. От тільки Зелик не був би собою, якби не розв'язав кілька мов, що розповіли про те, що має Схаліт і комори таємні, і гарнізон він ховає. Виходить, дурить не тільки намісника провінції, а й государя. Адже війна, кожен воїн на рахунку. А наливає знатно, сподівається, що мозок Зеліка затьмариться, той не помітить, що як. Давно вже не хлопчик, голова розвідки не любив, коли його недооцінювали. Зараз зварю не розв'яже, ось тільки не втекти Схаліту від відповіді. І стародавній рід із усіма регаліями не врятує.

Рано-вранці, коли ще сутінки не відступили, поступившись місцем сонячним променям, Зелик вирушив з роз'їздом по вказаному донощиками шляху, сподіваючись заарештувати і конфіскувати заховане зерно. Щодо гарнізону він пізніше розбереться. Дивишся, налякає князька, той і упокориться, сам воїнів відправить на допомогу королю. Невеликий і провина, але безкарним залишати не можна. Не перший уже такий попався. Саме через цих князів і залишався Зелик у степах, хоч душа горіла, рвалася туди, де фронт, де пан не спить над картами, щомиті вивіряючи кожен крок. І переможе, нехай настільки неможливо велика армія імперії. Князь вірив у свого правителя. Знав - Садар не віддасть Сідерим Максуру.

Невеликий роз'їзд наблизився до балки, через яку пролягав шлях до комори. Кінь князя нервово запрядав вухами, Зелик насторожився, прислухаючись. Перша стріла просвистіла, розрізаючи повітря, і вірна охорона миттєво оточила пана, оголивши мечі, готуючись захищати князя. Слідом за першою стрілою пішов цілий місто тих, що горять, смертоносних. Коні злякалися, понесли, але виявилися одразу зупинені твердою рукою вершників. Зойк. Перший воїн упав, схопившись за горло. Стріляли влучно, цілилися у незахищені місця. Шестеро, ні, вже п'ятеро проти… скільки? Зелик крутив головою на всі боки, намагаючись зрозуміти, звідки йде напад. Здавалося, з усіх боків одразу. Спроба зрушити, пустити коня в галоп, миттєво відкриє спину. Залишається лише намагатися блокувати стріли, що не так просто.

Впав третій. На трьох решти вийшли тіні. Сірі, ледь помітні в туманних сутінках осінньої балки.

— Мадереку, ну треба ж, — сплюнув Зелик, зриваючись з місця на ворога. Звичайно ж, він дізнався про ассасинів Мадри. Адже й сам готувався стати воїном імперії колись і добре пам'ятав, як виглядають ці елітні війська, які підкоряються лише імператору. - Краєм! Біжи! Не чекай на нас, скажи Садару, Мадерек пішов на замах, нехай посилить охорону, — вигукнув князь, кидаючись на вбивць, розчищаючи шлях підлеглому. Він втече, повинен втекти, життя короля понад усе. Вже неважливо, чи зрадив сам Схаліт або навушники, які "порадили" пошукати комору тут. Тепер значення має лише те, чи одержить правитель повідомлення. Зелик чудово розумів, що йому не впоратися із цими десятьма вбивцями. Але спішився, став спиною до спини з охоронцем, що залишився, і пішов тараном, розчищаючи шлях Країму, готуючись продати власне життя якомога дорожче.

Сутичка вийшла короткою і запеклою. Занадто нерівні сили. І все ж таки Зеліку вдалося допомогти Країму втекти. Пішим ассасинам не наздогнати за вершником. Якими б швидкими вони не були, наскільки б хитрі й гарні в бою. Князь бився як божевільний, він поклав трьох, коли його напарник упав. Зелик був поранений, утомленим і з похмілля. Цього виявилося достатньо, щоб убивці, що навалилися скопом, досягли мети.

Мадерек, рік 2583

— Якщо вірити повідомленням, то Садар зібрав чимале військо. Що будеш робити? — Кирит міцно окупував свій стілець останніми тижнями. Здавалося, він отримує особливу насолоду, критикуючи кожен крок імператора. Однак той у які віки не відреагував, продовжуючи самовдоволено посміхатися.

- І що з того? Вони тепер сліпі як кошенята, залишившись без розвідки, — парирував випад жерця Максур.

— Що значить залишилися без розвідки? Наскільки мені відомо, всіх пташенят Зеліка неможливо знищити одним ударом. Що ти накоїв? — Кирит навіть підвівся, свердлячи правителя колючим поглядом.

— Та мені й нема чого шукати всіх. Я обезголовив їх. Сьогодні прийшло повідомлення, що якогось князя Зеліка вбито. І що ж вони тепер робитимуть без свого голови? - Ситуація явно забавляла імператора. Він навіть не зрозумів, чому Кирит раптово здійнявся, в мить виявився поруч і зовсім не старечою хваткою згріб правителя за грудки.

— Що ти наробив, дурне?! Що ти накоїв?! Ти розумієш, що зараз почнеться? Не можна посилати вбивць і нищити перших осіб імператора держави!

— Але хіба твій улюбленець не вирізав усю королівську родину Ґідера? — Максур безуспішно намагався вивільнитися з чіпких пальців.

- Так, вирізав. Усю! І не залишилося месників! — Кирит кричав, уперше зірвавшись по-справжньому.

— І хто мені помститься? Що вони зможуть? — спробував виправдатися імператор, який розгубився від такого натиску.

- Дурень! Тобі за Зеліка мститиме весь Сидерим із Садаром на чолі! Розвідка? Ха! Вона лишилася. Невже ти справді такий недалекий мозком, що не здогадуєшся — Зелик побудував стійку систему, створив непорушну мережу? Він має наступник. І ти їх розлютив!

- Та що він зможе, це тхір-Садар?

— Хорек? Ну ні, ти зробив саму непоправну дурість - ти його розбудив. Пам'ятай моє слово, більше немає тхора. Прокинувся гірський лев. Він менший ніж пустельний, але тому швидше і зліший. І тому — небезпечніший і сильніший. Ти прирік Мадерек на загибель!

— Остигни, святоша, йому не впоратися з моєю армією, — імператор все ж таки вивільнився з рук жерця. Точніше, той сам відпустив, звалившись на стілець і втупившись невидячим поглядом перед собою.

— Зжере і не подавиться, — приречено промовив Кирит. Він надто довго спостерігав, як ріс король, бачив його ходи, рішення. І розумів — Садар тепер зітре імперію з лиця землі. Тепер він не думатиме, як уберегти кордони. Він сам їх порушить і пожене армію до Мадри. І жрець це знав. А ще знав те, що говорити Максуру про це марно. Занадто самовпевнений. Дуже дурний. Не розуміє, що не можна вбивати наближених правителя. Інакше гнів государя стане неприборканим. А якщо цей гнів поєднується з головою такого, як Садар, то Мадерек приречений.

Сідерім, рік 2583

Король мовчки слухав повідомлення. Він спантеличено моргав, намагаючись зрозуміти, що його вірного Зеліка, хлопчика, який з підлітка став чоловіком на його очах, більше немає. Він не встиг зрозуміти і переосмислити, коли була доповідь про те, що прибули степовики. П'ять тисяч вершників стояли, як один. В очах читалося обурення та спрага помсти. Ті, хто залишилися по домівках, поки що звільнені від служби, кинули все, прилетівши в стан государя. Їм вистачило мертвого тіла князя, який був із ними милостивий і доброзичливий, вистачило крику його дружини, сліз маленьких княжичів, які не розуміють, чому батько не рухається. Кочівники запам'ятали Зеліка сміливого і панібратствуючого, що не розуміє, як будувати побут своїх підданих, від того незграбного й вибачаючого. А ще пам'ятали, як добра і турботлива княгиня, яка не залишила без доброго слова жодного кочівника. А тепер вона несамовито кричала, обіймаючи мертве тіло свого чоловіка. Ступняки — гордий народ. Вони пам'ятають добро. А ще не залишають безкарними тих, хто вбиває дорогих людей. Вони любили князя. Знявшись з місця, кинувши все на дружин і старих, чоловіки, хлопчики, всі як один стояли перед королем, готові у вогонь і воду, аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: Ступняки — гордий народ. Вони пам'ятають добро. А ще не залишають безкарними тих, хто вбиває дорогих людей. Вони любили князя. Знявшись з місця, кинувши все на дружин і старих, чоловіки, хлопчики, всі як один стояли перед королем, готові у вогонь і воду, аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: Ступняки — гордий народ. Вони пам'ятають добро. А ще не залишають безкарними тих, хто вбиває дорогих людей. Вони любили князя. Знявшись з місця, кинувши все на дружин і старих, чоловіки, хлопчики, всі як один стояли перед королем, готові у вогонь і воду, аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: хто вбиває дорогих їм людей. Вони любили князя. Знявшись з місця, кинувши все на дружин і старих, чоловіки, хлопчики, всі як один стояли перед королем, готові у вогонь і воду, аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: хто вбиває дорогих їм людей. Вони любили князя. Знявшись з місця, кинувши все на дружин і старих, чоловіки, хлопчики, всі як один стояли перед королем, готові у вогонь і воду, аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: аби не залишити безкарним того, хто так низько вбив "пана степів". Вони не знали, що яструб уже несе послання до Азіту. Вони не знали, що Розящий полетить, наслідуючи наказ, покине ущелину і кинеться в погоню, наздоганяючи армію імперії, що рухається від кордонів Анаториса на з'єднання в Нешуа. Садар мовчки глянув на військо, що зібралося. Також мовчки вислухав Санола, який став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ: став на чолі розвідки замість Зеліка. Прокусив губу, стримуючи сльози, що навернулися, і коротко віддав наказ:

— На світанку на Мадру.

Нешуа, рік 2583

Напевно, Кирит припускав подібний розвиток подій: правитель Сидеріма кинув зведення укріплень, раптово перетнув кордон і напав на гарнізон у Нешуа. Імперці, які не чекали такої блискавичної атаки, зазнали поразки, відступаючи до кордонів, сподіваючись на швидке підкріплення. І воно прийшло. Все ж таки висунувшись від Анаторійської ущелини на три тижні раніше, армія пустельників значно випереджала Азіта, що кинувся в погоню. Мадерани навіть встигли порадіти, протягом тижня витісняючи Садара знову до кордонів Сідеріма. Але їм вдарила в тил армія Разящего. П'ятитисячна кавалерія влетіла в розпал бою настільки нищівно, наче її очолив сам бог війни. Воєвода був схожий на ураган, вирізаючи військо мадеран настільки жорстко і криваво, що битва перетворилася на вбивство. Які думки гніздилися в голові Азіта, коли він читав лист від короля? Як прийняв те, що єдиний, хто не побоявся стати другом недоторканного, більше не сяде поруч біля дверей опочивальні короля і не розділить флягу, скаржачись на численних коханок і хваляючись тим, як гаряча княгиня — ось третього вже народила, а все ніяк не заспокоїться. Так само бажана і улюблена. Що, втім, не заважає Зеліку мати таємний гарем коханок. Хто ж тепер потріпне по плечу, без слів розуміючи, що мучить Разящего? Ніхто не дізнався, що думав воєвода про все це. Воїни бачили лише те, як швидко він звернув табір, як стрімко гнав армію слідами імперців. На відміну від них степовики Анаторіса не зупинялися на тижневий відпочинок. Вони летіли, наздоганяли. І коли наздогнали ворога, світ перетворився на пекло. Захоплені в кільце, не витримавши нищівної двосторонньої атаки,

— Ми не беремо полонених, — тільки й промовив король, зустрівшись з воєводою.

Покінчивши з авангардним підрозділом, об'єднана армія Сідеріма вирушила до столиці Мадерека, йдучи назустріч війську Максура, що прямує до Нешуа. І все ж їм не судилося зіткнутися. Зляканий донесень, Максур наказав армії повертатися і посилити оборону Мадри. Схоже, він почав слухати жерця після того, як авангард виявився знищений із мінімальними втратами для ворога. Імператор не розумів, як таке взагалі можливе. До нього не доходив сенсу того, що сам король очолив напад, летячи вбивчою блискавкою, що нищить попереду своїх воїнів. Імператор повинен сидіти в палаці і керувати здалеку, перебуваючи в безпеці. Що це за государ такий, що залишає країну під опікою радника, якогось жерця, і мчить стрімголов голову очолювати атаку? Що це за король такий, воїни якого, беручи його за приклад, кидаються на переважаючі сили супротивника? І перемагають. І не вмирають. Що ж за сила в цих горцях і степовиків, що за віра у свого короля? Максур було зрозуміти, як таке взагалі можливо. Авангардний гарнізон, що засів у Нешуа, що з'єднався з колишньою армією Кассима був майже вдвічі більше сидеримських військ, навіть коли до них приєднався Азіт зі своїм підрозділом. То чому ж вони перемогли, практично не зазнавши втрат? Ні, вони, звичайно, були, втрати, тільки незрівнянні з кількістю жертв Мадерека. Наскільки жорстокий Садар, який наказав стратити всіх мадеран, що здалися? Кассима, що з'єднався з колишньою армією, був мало не вдвічі більше сидеримських військ, навіть коли до них приєднався Азіт зі своїм підрозділом. То чому ж вони перемогли, практично не зазнавши втрат? Ні, вони, звичайно, були, втрати, тільки незрівнянні з кількістю жертв Мадерека. Наскільки жорстокий Садар, який наказав стратити всіх мадеран, що здалися? Кассима, що з'єднався з колишньою армією, був мало не вдвічі більше сидеримських військ, навіть коли до них приєднався Азіт зі своїм підрозділом. То чому ж вони перемогли, практично не зазнавши втрат? Ні, вони, звичайно, були, втрати, тільки незрівнянні з кількістю жертв Мадерека. Наскільки жорстокий Садар, який наказав стратити всіх мадеран, що здалися?

- І чого ти досяг, "великий імператор"? — Кирит був злий, уїдливий, плюнув презирливо.

— Але як таке могло статися? — дивувався Максур. Не встигли ворота зачинитися за військами, як до стін Мадри підійшла армія сидеріан.

— А я попереджав, говорив — не зв'язуйся з Садаром. Нагірієз був не такий дурний, він проковтнув поразку під Тадаском, вчасно зрозумів, що не можна дражнити Сідерім. Тобі ж слави захотілося, — жрець перестав стримуватись зовсім, тикаючи носом імператора на всі прорахунки.

- Але як так могло вийти, поясни?

— Тобі не здається, що надто пізно звернувся за порадою? Ніколи не думав, навіщо потрібен радник і чому твої попередники мене слухали? Так, я програв Тадаск, але це була єдина битва, яку я не зміг прорахувати. Яку не зміг прорахувати Касім. І де тепер твій найкращий генерал, а, пане? - Жрець сердився все сильніше. Він розумів, що імператор поставив країну на межу знищення. І нічого, зовсім нічого не міг із цим зробити. Навіть його розуму не вистачить, щоб запобігти майбутньому знищенню імперії.

— Але він не нападає, не йде на штурм, — спробував виправдатися Максур, сподіваючись, що не все так погано, раз ворог не вторгся в Мадру.

- А ти не здогадуєшся, чому? — поцікавився Кирит, вкотре роздратовано спльовуючи.

- Так стіни Мадри неприступні, - надихнувся імператор.

- Саме так! І Садар це розуміє. Він не знищуватиме власну армію, кидаючись на незламну твердиню.

— Виходить, нам і боятися нема чого особливо? Постоїть і піде. Йому не взяти столицю! — розвеселився Максур. Жрець глянув на імператора очманілим поглядом, зірвався з місця і почав нарізати кола по залі біля трону.

- Боги! Святі боги, Тарід з Азітом, за що ви так зненавиділи Мадерек, що послали йому в правителі дурня?! Тарид наймудріший, всемогутній, за що прогнівався ти на імперію, позбавивши її правителя навіть зачатків розуму?! — вигукнув Кирит, немов божевільний, міряючи кроками простір перед імператором.

— Але хіба я не правий? — щиро дивувався Максур.

— На скільки вистачить твоїх сховищ, за скільки часу мешканці столиці спустошать комори? Ти що, не розумієш — Садар блокував усі входи до Мадри! Ми з голоду все здохнемо. І ось тоді він спокійнісінько візьме місто! Невже треба бути дуже розумним, щоб зрозуміти таке? Це очевидно! Йому не треба лізти на стіни, йому достатньо не пропускати каравани із зерном. І взагалі – не пропускати обози. Все одно які. Ми тут у пастці через твою дурість! Ха, голову розвідки він убив! Чим це допомогло? Тільки лихо накликав…Разячого Різного.

Розділ тридцять третій

— Ваша Величність, хіба не було б розумним увійти до Сидериму, поки його армія застрягла під Мадрою? Повернули б і Смірніс, і Ельгію.

— Як думаєш, з якою швидкістю Садар розгорне військо і зрівняє Рагард із землею, якщо я послухаюсь твоєї дурної поради?

— Невже, він такий сильний?

— Бо ти не пам'ятаєш, чим скінчилися всі наші спроби повернути провінцію. Сильний розумом, а з такими небезпечно воювати.

— Але ж Мадерек ризикнув…

- Саме так. І де тепер Мадерек?

Мадерек, рік 2584

Армія Сідеріма розташувалася табором біля стін столиці південної імперії. Притиснута до гор Мадра опинилася в абсолютному оточенні, повністю залишившись без зв'язку із зовнішнім світом. Перші зухвалі спроби імперців прорвати облогу зазнали краху, зіткнувшись із неймовірною впертістю та стійкістю сидеріан. Садар надійно окопав біля стін міста, перехоплюючи всі каравани з провізією. Турбуючись про втрату товару, купці припинили прямувати до Мадри, воліючи перечекати лихих часів. Постачання ж армії Садара налагодилося швидко, наче все військо вирішило переселитися з країни до пустелі. Втім, так воно й було. Король відправив по домівках поранених та ослаблих. На зміну їм прийшли нові поповнення. Якщо зменшити масштаб того, що відбувається, то складалося враження, що сидеріани стояли тут у змінному караулі. Імператор караулив Мадру невсипуще, стежив за солдатами, вчасно відправляв у відпустки, вважаючи, що військо постійно повинне змінюватися свіжими силами, нехай і частково. Це давало можливість воїнам не закиснути у тривалій облогу. Вони не йшли на стіни, не брали штурмом, лише сторожили, як пси злодія. Лише вичікували, коли місто впаде саме, спустошивши всі комори та сховища. Так стояли третій місяць. Нескінченні обози постійно тяглися з Сідеріма і назад, підтримуючи армію Садара у потрібній готовності.

— І довго так продовжуватиметься? Може, все ж таки штурм? — Азіт трохи дивувався, вважаючи, що столицю можна захопити. Він не звик до тактики очікування.

— Не гарячкуй, нам не взяти цих стін, тільки військо занапастимо. Максур саме на це й чекає, — відповів король, розбираючи листи від Лармініза. Жрець вкотре взяв він обов'язки намісника країни, поки імператор пішов від столиці.

— Але так сидіти теж не діло, — разючий присів на підлогу біля ніг короля.

- Залишилось зовсім небагато. Вони ввели армію до столиці, а солдатів теж годувати треба. Ось тільки від щедротів цього врожаю їм не дісталося ні мішка пшениці. А минулорічні запаси вони скоро закінчать. Якими б великими не були сховища, вони не розраховані на таку кількість народу в місті, — усміхнувся Садар, немов із насолодою згадуючи, як конфіскував каравани без найменших докорів совісті. На війні свої закони.

— Пане, тут… — караульний недомовив, вийшовши відсунутим з проходу в намет владною рукою.

— Ваша Величність, Садаре Сидеримський, мабуть? - Жрець, що увійшов, був незнайомий Садару. Аммулет, що скріплює підлогу плаща, відлитий зі срібла — високий ранг, не нижче самого Кирита, а той і зовсім близький до Наставника. Від розуміння цього король зіщулився. Нічого доброго не обіцяє пану візит священика такого рангу. Вже точно не перемоги побажати прийшли.

— Чим зобов'язаний, ваша святість? — монарх трохи нахилив голову у привітанні.

— Зволіть наказати своїм завзятим молодцям пропустити делегацію до столиці Мадерека, — зажадав жрець.

— Ніяк не можу, отче, воєнний стан, чи знаєте. Якщо мені не зраджує пам'ять, то святі отці не втручаються в перебіг подій, коли одна країна почала війну з іншою, — Садар знову внутрішньо зіщулився, але не відступив.

— Ви маєте рацію, нам справи немає, зітрете ви Мадру з лиця землі, чи вона вас. У нас наказ Наставника щодо отця Кирита. Чинити перешкоди не раджу, — голос священика став жорсткішим.

— У такому разі після повернення з міста я зобов'язаний обшукати вас. Але наказ віддам, вас пропустять, — король скривив губи так, наче ковтнув прокисне вино.

- Це ще чому? - обурився жрець.

— Мало, раптом ви імператора таємно вивезти зібралися, а мені як хочеться з ним побачитися.

— Ви не довіряєте Ордену?

- Я нікому не довіряю. Тому живий і досі стою на чолі держави, яку сам створив, — тепер уже в голосі правителя задзвеніла сталь.

Процесія вершників у білому пройшла через табір, наблизившись до Мадри. Після коротких переговорів із запевненнями, що сідеріани не спробують взяти ворота під контроль, міст опустився, впускаючи жерців.

— Як гадаєш, навіщо вони завітали все ж таки? — спитав Азіт у короля.

— Вважаю, що полетить голова. Так просто найвищі чини ордену по гостях не їздять.

Вулиці Мадри були безлюдними. Мешканцям не до веселощів, не до спілкування. Лавки зачинені, таверни на замку. Городяни закрилися у своїх будинках, намагаючись розтягнути мізерні запаси якнайдовше. Жваво лише в імператорських сховищ, де комірник, що охороняється солдатами, скупо відмірює порції зерна. Він розуміє найкраще, що провізії залишилося максимум на два місяці, і то якщо роздавати дуже економно, тримати народ буквально надголодь. Подібної ситуації ніхто не припускав: прості городяни звикли до багатих пишних ринків, забули, що таке голод, знати ж взагалі покладалася на часті поставки з маєтків і ґрунтовних запасів у столиці не тримала. Залишалася надія лише на комори государя, але й вони не бездонні, тим паче, без нового врожаю. Час би щось змінити, і це розумів кожен. Тільки палац мовчить, Максур зачинився за стінами, немов вичікуючи, що все само собою вирішиться. Колись шумна багатолюдна столиця немов вимерла, залишивши лише жалюгідні осередки життя біля сховищ. Ворог там, за мурами. Але кожен вважає, що за власними дверима надійніше. Тільки імператор не чує ремствування, що піднімається серед народу, не бачить невдоволення. Не розуміє — не пробачать йому мадерани цих місяців самітності та страху. Ніхто не хоче вмирати, і немає різниці від ворожих мечів чи від голоду.

— Що тепер робитимеш? — буденно поцікавився жрець, не зводячи погляду на імператора. Служитель Тарида писав чергового листа до Наставника. Він не міг збагнути, чому немає відповіді. Це було особисте таємне листування, яке не в силах перехопити ні сидеріани, що обложили місто, ні інші жерці, які перебувають на службі при Наставнику. Проте відповіді немає вже місяць. Невже й там потрапив у опалу? Точно пошлють у самітники, думалося жерцю. І все-таки він наполегливо мучив пергамент, виводячи руни таємниці жерців.

— А що ти зробив би на моєму місці? — Максур понуро дивився на притихлу почет. Аристократи більше веселилися і оспівували свого правителя, лише перелякано переглядалися. Не страшно програти бій, там лише солдати гинуть, доля у них така. Але опинившись на межі сидеримського вторгнення, знати стримала свої амбіції щодо захоплення королівства, гарячково розмірковуючи, як врятувати власні життя.

— На твоєму місці я відрубав би голову винуватцю і кинув під ноги Садару, сльозно благаючи при капітуляції залишити Мадерек вільною державою, а не провінцією Сідеріма, — відсторонено промовив жрець, відклав готовий лист і так само байдуже дивився в книгу. Він не втомився, він просто ігнорував імператора, всім своїм виглядом демонструючи зневагу.

— Отже, мені страчувати вбивць Зеліка, тоді Садар заспокоїться? — трохи пожвавішав імператор.

— Загалом я мав на увазі тебе. Тебе треба страчувати, Максуре. Можливо, тоді сидеримець зніме облогу, — Кирит уперше за весь день глянув на імператора. Той зблід, окинувши поглядом почет: схоже, всі вони були згодні зі жерцем.

— Але ж є й інші способи! Ми не можемо так просто здатися, — Максур утиснувся в крісло глибше, немов стаючи менше.

— Якщо є, то шукай їх, застосовуй. Може, чогось і вийде. Я ж бачу лише капітуляцію. За місяць тобі нічим годуватиме не лише городян і військо, а й усіх цих хліборобів, — Кирит за прикладом государя оглянув присутніх. Тим захотілося провалитися крізь землю, аби не потрапити до зору цих колючих чорних очей. Вони ж розуміли, жрець не забув і не пробачив глузувань, якими вони поспішили нагородити Верховного, коли той впав у немилість.

Безглузда розмова могла продовжуватися ще довго, якби не доповіли, що прибули жерці. Поки священики дісталися палацу, Кирит встиг передумати всяке, зокрема й найгірший варіант: прибули до душі. Ні, вони, звичайно, у будь-якому разі прибули до нього, тільки ось з якими вістями найвище посольство? Не інакше як голову знімати. Ось і відповідь, чому Наставник не відповідав на листи. Поки процесія йшла галереєю до зали, кожен їхній крок відгукувався у серці жерця тривогою. Він не боявся покарання, та й не вірив, що для взяття його під варту відправили б сім вищих сановників Ордену.

— Славиться твоє ім'я в Таридових скрижалях, благочестивий Кирит, — промовив посланник Наставника, ледь увійшов до зали. Він мовчки пройшов повз царедворців, не вшанував навіть кивком правителя. Жреці, що слідували за ним, мовчали, опустивши погляд до підлоги. Серце Кирита здригнулося. Він уже точно знав причину, через яку Наставник замовк. І побоювався припустити, з якого питання завітало таке високе посольство. Знав, але відмовлявся вірити. Стрічки на волоссі прийшли були відсутні. Сиві пасма вільно спадали по спинах старців. Єдиний знак жалоби дозволений священикам.

— Світлого дня, тату. Я не помилюся, якщо припустимо, що Наставник нас покинув? — Кирит ледве впорався з голосом, щоб той не тремтів. Новий Наставник, отже, нова посада. Як не крути, але місце Верховного Мадерека — великий куш і більша довіра. Напевно, на цю посаду прийде новий ставленик.

— Не помилитеся, батьку. І ми до вас із останнім посланням від нього. Вибачте великодушно, але з заповітом уже ознайомилися, але коли ви в ньому згадуєтеся, то прочитайте самі, — жрець простягнув сувій Кириту. Той пробіг поглядом рядками. У міру прочитання його брови здивовано повзли вгору.

"... наступником же своїм призначаю благочестивого отця Кирита, оскільки цей розум повинен бути на службі Бога, а не мирських правителів..."

Кирит відірвав погляд від пергаменту. Жерці схилилися у низькому поклоні. Немов за помахом руки, перед спадкоємцем посту Наставника Ордену виявилася скринька, єдиним вмістом якої була застібка-амулет. Золотий. Глава Ордену знак. Тихий шепіт пробіг рядами присутніх у залі. Символ дізнались усі.

— Отче, ви приймете владу чи призначите наступника замість себе? – обережно поцікавився посол.

- Прийму, від такого не відмовляються, - Кирит розправив плечі. Беззвучний грім струсонув стіни палацу, коли новий Наставник озирнувся на імператора, що мовчав досі.

— Церемонія висвячення відбудеться після вашого прибуття до Храму. Але з цього моменту ваші накази виконуються неухильно, Наставнику, — жрець ще раз вклонився, відстебнув срібний амулет з плаща Кирита, змінивши на золотий.

— Це добре, що мої накази виконуються з цієї хвилини. Мадерек з'явився шанс вижити, — Кирит не зводив погляду з імператора.

— Ти… не посмієш! — раптом заверещав той.

- Посмію. Нескладний!

- Наставник? — звичайно ж, посол зрозумів, що новий Наставник щойно одним словом обезголовив Мадерек, відмовивши імператору в праві бути і називатися таким.

— Намісником призначається візир. І так буде доти, доки я не вирішу питання зі справжнім спадкоємцем, не тільки близьким по крові покійному Нагірієзу, але й опікується благом держави, — сказав Кирит.

— Але ж ви впевнені? Використовувати право скидання зараз? - Жрець не вгавав. Звичайно ж, Наставники мали право позбавляти правителів. Але єдиний раз за все життя.

- Більш за. З рештою я розберуся без таких радикальних заходів, — відповів Кирит і кожен із присутніх зрозумів — на чолі Ордену виявилася не тільки розумна, а й вельми жорстка людина. Адже вважалося, що він більше дипломат.

Ворота Мадри відчинилися, міст опустився. У полуденному світлі пустельного сонця до табору сидеріан наближався один-єдиний чоловік, одягнений у біле. Золотий амулет виблискував у променях, змушуючи воїнів розступатися, пропускаючи священика до короля. Ніхто не рушив у бік столиці — сама присутність Наставника означала перемир'я у будь-якій битві.

— Це твій виграш у цій війні, Садаре, — Кирит кинув невеликий мішок під ноги королю, що вийшов.

- І що там? — поцікавився Садар, проте особливої ​​запопадливості не виявив. Його найбільше займав сам Кирит, що піднявся до недосяжного.

- Голова Максура. Він скинутий і страчений. За заподіяну імперії шкоду. Сподіваюся, ти задовольнишся та відступиш, — продовжив жрець.

— Чому маю відступити?

— Це прохання Ордену. Я не віддам тобі Мадерек у такій війні, — Кирит дивився прямо. Жодна рисочка на обличчі не здригнулася.

— Я не згоден, — викарбував Садар.

— Мадерек стане твоїм данником, поверне Нешуа. На більше не розраховувай. Не варто сваритися зі мною зараз, я надто злий, — жрець понизив голос майже до шепоту.

- Гаразд. Приїдь у гості, коли станеш добрим, — зітхнув король. Не той випадок, щоби сперечатися. Він розвернувся до Азіта і скомандував: — Згорнути табір. Вирушаємо додому.

Розділ тридцять четвертий

— Жартівник ти, Садаре, щодо свого сина.

— То мій же, тут уже не підкопаєшся.

Сідерім, рік 2587

Після повернення з Мадерека Садар розпустив військо по будинках на побівку, залишивши лише прикордонні гарнізони. Рагард сидів притихлий, південна ж імперія зализувала наслідки недовгого правління Максура, оговтаючись від страху голодної смерті. Знову потекли каравани із зерном у пустельні міста, безперешкодно перетинаючи повернене Сидеріму князівство Нешуа. Такий очікуваний спокій зійшов на землі Таридата, дозволяючи увійти в мирне русло. Роки потекли повільно, але тим самим непомітно. Не встиг король озирнутися, як син уже з весіллям поспішає, мовляв, дорослий зовсім став.

— Мовчав би, дорослий, вісімнадцять. А про наречену ти подумав? Зовсім дитина ще, — втрутилася королева.

— Уже хто б казав, — невдоволено пирхнув Ердар, натякаючи на вік матінки, коли та під вінець пішла.

— А й справді, чого відтягувати? — зненацька став на бік сина Садар. — Час спокійний. Нехай буде свято.

Він увійшов у місто в розпал весілля спадкоємця і рагардської принцеси. З цієї нагоди прибув навіть літній Ратимірк. Все ж таки єдина онука, не рівна година, якщо спадкоємець так і не сподобиться на сина, то відійде імперія принцесі Ельгії. І це розумів не тільки північний імператор, а й Садар… і той, хто увійшов у відчинені з нагоди урочистості брами столиці Сідеріма. Він був пішою, кінь тримав у поводі, спокійно відміряючи шлях до королівського палацу. Городяни, що веселилися, ледве побачивши гостя, розступалися, шанобливо кланялися. Біле, як сніг, волосся зливалося з одягом, лише сильніше підкреслюючи чорноту очей і золото застібки на плащі.

— Ваша Величність… — почав глашатай, але осікся, зупинений сухою старечою рукою.

— Ну, привіт, Садаре Сидеримський, — Кирит підійшов так швидко, що король не встиг схаменутися. І ледве стримав несвідомий порив кинутися назустріч старому. Ох, ні, Наставнику. Найвищому жерцю Білого Ордену.

— І ти привіт, отче Кирите, — Садар трохи схилив голову, ховаючи незграбну посмішку. Не забув, отже, пустельний лис, що обіцяв приїхати.

— Та ось все думав, з якого приводу візит завдати тобі. Так ти сам його придумав, привід, — у чорних очах іскрився сміх. Ніхто не ризикнув би запитати Наставника, скільки йому насправді років, але прийнято вважати, що на цей момент добре за дев'яносто. І незважаючи на це, Кирит міг би дати фору молодим по жвавості погляду та рухів. Наче час помітив жерця лише зовні, залишивши силу юності в такому сухому, хлюпаному тілі.

Жерця посадили на почесне місце. Святкування продовжилося після того, як Кирит благословив молодят. І все б нічого, але дуже пильно дивився священик на Ердара. Вивчаюче, колко, ніби не довіряв тому, що бачить.

— Садаре, я нічого не хочу сказати про королеву, не подумай, але... тебе в дитинстві я не бачив, Азіта теж, але на моїх руках дорослішав Нагірієз. Отож, Ердар — майже копія його. Тільки світловолосий і світлоокий. І я не розумію, як таке взагалі можливо, — тихо, щоб сказане досягло лише вух Садара, промовив Кирит.

- Отче, я точно знаю, хто батько Ердара. Адже він мій син, не сумнівайся навіть, кров від крові і тіло від плоті, — посміхнувся король на подив жерця.

— Я вже було подумав, що в тебе зі спадщиною проблеми, то ти Разящего приставив до справи замість себе, — поцокав Кирит.

— З чого це інтерес такий? - не відмовчав і Садар. Не схоже, щоб марна цікавість вела жерця.

— Бачиш, Азіт — брат Нагірієза. Законний, кревний. Але імператором йому не стати, народ не прийме недоторканного, хоч у твоїй країні й звикли до такого воєводи, — ніби знехотя заговорив Наставник.

- І що? Я не прагну Азіта в імператори просунути, він мене цілком устоює тим, ким є, — знизав плечима король, не розуміючи, до чого хилить жрець.

— Ех, Садаре, я за спадкоємцем приїхав. Навіть дівчину потрібну знайшов. Походження слушне, та й згодна на таку угоду, — Кирит говорив повільно, ніби намагаючись відстрочити неминуче.

— Чи в своєму розумі, старий? — голос Садара став м'яким, вкрадливим… як у змії, що приготувалася до кидка.

— А то тобі треба пояснювати на пальцях! — не витримав Кирит, ледь не розлютившись.

— Отож, мій воєвода — не племінний жеребець для мадерекського престолу. Мене проблеми Мадри не хвилюють, — король показав, що не збираюся більше цю тему продовжувати.

— Тоді я оселюся в тебе і чекатиму, поки ти зміниш рішення, — несподівано розвеселився жрець.

— Сілися, живи хоч до останнього, мені байдуже. Сказав же, не віддам Азіта, — відмахнувся король, переключаючи увагу на танцюристів, що кружляють у задерикуватих хороводах посередині зали.

Кирит багато ходив палацом, містом, оглядав околиці. Люди, що зустрічаються на дорозі, привітно розступалися, кланялися. Столиця Сідеріма перебувала в повному достатку та благодушності. Мирні роки залікували рани тривалих військових протистоянь. І все-таки Садар виявився більше будівельником, ніж воїном. Покриті великим шліфованим щебенем широкі дороги, по обочинах обрамлені невисокими бордюрами, побіленими вапном. Високі, не менше трьох поверхів, будинки з великими вікнами, арками, що ведуть у внутрішні двори в ремісничих кварталах. Гул, шум майстерень, перестуки ковальських молотків то тут, то там. Веселі крики зазивав у торгових лавах. Невеликі, але витончені палаци — зимові резиденції аристократів, які не бажають мерзнути по степах. Але найбільше Кирита вразили храми. Так багато він не бачив навіть у Мадрі. Численні прозорі каплички потопали в зелені, свіжістю та прохолодою заманюючи мандрівників у святе місце. І щедрі підношення на вівтарях. Адже не Білі Тижні. На окрему увагу заслуговував сам королівський палац. Розглядаючи його, жрець намагався зрозуміти, що ж за диво-зодчий народив таке диво, звідки думки у будівельника про те, що будинок монарха має виглядати так? Тонкі шпилі безлічі веж нескінченними голками встромляли в небо. Високі стрілчасті вікна розкреслювали стіни, роблячи прозорими. Криті галереї зеленіли зимовими садами, поєднуючи розрізнені частини палацу. Мармур здавався навіть не білим, швидше ніжно-рожевим, алея пурпуром у променях заходу сонця. І все це незрозуміле пишнота розчинялося в пахучому п'янким ароматом кипіння абрикосів. Все місто ніби пливло у хмарі квітів. Ніхто не знав, за що король так полюбив ці дерева, але всі пам'ятали, що квітів монарх любить настоянку з плодів. Говорили, навіть готує її сам за якимось старовинним рецептом.

Не менш дивувало Наставника і внутрішнє оздоблення. Потужена рожевим мармуром підлога, пухнасті килимові доріжки роботи мадерекських ткачів. Стіни поцятковані різьбленими плитками, м'яким орнаментом лоз винограду, вересових заростей. Стрілчасті прорізи проходів без дверей. Таке відчуття, що всюди прохід відкритий. Так воно й було в офіційних покоях. І лише палатах королівської сім'ї були двері. Кажуть, скарбниця теж на запорах та засувах, але на те вона і скарбниця. Вишколені гвардійці у червоних мундирах у кожної арки-входу. Метушливі непомітні покоївки, що снують так швидко, що не встигаєш побачити. Чимало жрець бачив палаців, але цей був особливим. Занадто неправильний, надто живий і галасливий. Мов тут не король живе, а вся столиця держави. Частково так і було. Жрець це помітив, коли після весілля Садар повернувся до звичайного життя. Звичайний йому. Кириту почало здаватися, що цей монарх зовсім не відпочиває. Не залишає кабінету, весь у паперах. І немає звичаю лежати на подушках серед аристократів. Якщо міністрів скликає, то збори короткі, потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом. Потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом. Потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом.

— Мурашник, — похитав головою Кирит. Але похитав схвально.

— Не заздріть, отче, — почувся голос Лармініза, що непомітно підкрався.

- Отче, ви завжди так тихо ходите? — Наставник відсахнувся.

— Доводиться. У короля надто чуйний сон, а якщо розбудити, біжить працювати. Отак і бережемо його спокій — нечутними кроками, — посміхнувся червоний жрець.

Сідерім, рік 2588

День видався дощовим, цим залишивши Кирита без прогулянок. Наставнику залишалося лише засісти за папери, писати розпорядження та листи, яких накопичилося неабияк за час, поки жрець відпочивав. Паства нарікала, закликаючи Наставника повернутися до Цитаделя, на що Кирит відмахувався, мовляв, його і тут непогано годують, а присвятити себе служінню Тариду можна у будь-якому куточку світу, не обов'язково у стінах Твердині. Однак залишалися ще питання управління Орденом, тому доводилося сідати за папери, брати перо.

— А я ось думав, що Наставник вирішив решту життя присвятити прогулянкам, — Садар непомітно з'явився у дверях кабінету, відведеного у розпорядження жерця.

— Наставник і радий, але вибирати не доводиться. А ти ніяк прийшов із згодою? — примружився Кирит.

- Не вгадав. З наливкою, — пожартував король, вдаючи, що зовсім не розуміє, чого від нього чекають.

— Що ж, у такий негодний налив навіть краще, — анітрохи не засмутився жрець. Згодом починало здаватися, що він знайшов лише привід залишатися у палаці.

— А день справді непоганий. Помер Фрам, — Садар замовк, розливаючи наливку по крихітних срібних чарках, вивужених із таємних кишень королівської мантії.

— А я вже думав, він мене випередити зібрався. Не засмучуйся, час йому настав, — Кирит пригубив чарку, не ризикуючи так одразу випробувати зілля, зроблене королем. Якщо вірити чуткам.

- Та я чого? Я розумію. Але королева плаче, — зовсім зажурився король, сідаючи на тахту, що стоїть біля столу.

— То що ти не з нею?

— Попросила залишити її з батьком. Потім піду, — зібрався зітхнути Садар, як здивувався: жрець спокійнісінько розташувався на тахті, вмостивши голову на колінах короля.

— Та ти не того, не зважай, звичка ось залишилася від Кассима. Мене таке заспокоює. Відпочиваю, — поспішив пояснити Кирит. Йому здалося, що король перестав дихати.

— Чого вже там, лежи, — ніяково підхихикнув Садар. І одразу обсмикнув себе. Адже начебто жалоба, не можна сміятися.

— Був би ти жінкою, то я кинув би сан, — повернув у веселощі жрець.

— Жарти у тебе, Кирите, не смішні. Був би я жінкою — не стало б Сідеріма, — відмахнувся король, знову наповнюючи чарку.

- Від чого ж? Наречений би миттю знайшовся, то земля нікуди не поділася, — не вгавав жрець.

- Угу, і приєднали б ці землі, і скінчилося б королівство. Провінція чиясь там з'явилася б, — з гіркотою сказав Садар, залпом перекидаючи чарку.

— Багато ти розумієш, — жерець наче кепкував над королем.

— Не менше за твій. Чого взагалі причепився? — Садар нервово засовався.

— Так кажу ж, від сану зрікся б. Ти ж мені спати не даєш стільки років. Думав, хлопець якийсь спритний та нахабний, цікавий, але й тільки, а ти геть як усе обернув. Третій імператор, — Кирит раптом став серйозним.

— Пробач, інакше не вмію, не так вихований, — огризнувся Садар.

— Шкода, твого батька не знав. Хотілося б зрозуміти, які вони, королі, які виховують таких спадкоємців. А що б ти робив, не впади Сідерим тоді?

— Зрозуміло що, став би воєводою спочатку за батька, потім за старшого брата, — знизав плечима монарх, трохи заспокоюючись. Наявність Кирита на його колінах помітно нервувала. І лише серце пропускало удар за ударом, відмовляючись повернутися у звичайний ритм.

— З твоїми амбіціями — воєводою? - Жрець недовірливо примружився.

- І ніяк інакше. Не знаю, як там заведено у мадеран, а в нас слово батька — закон, будь ти хоч король, хоч ремісник. Мені б і на думку не спало піти іншим шляхом. Якщо брат на троні, то моє завдання берегти його як зіницю ока. Адже він мій правитель, — здавалося, Садар щиро дивувався, що можуть бути інші шляхи.

— То що ж дітлахів не настрогав, раз так родина в пошані? Братців би Ердару та сестер, династія б започаткувала…

— Мені й одного за очі вистачило. Ось він і настарається над рештою, — король раптово похмурнів. Розмова якось не залагодилася, весь час ковзаючи по гострому краю неприємних тем.

— Мабуть, Азіт тебе все ж скорив, а зовсім не ритуалами балувався, — понизивши голос, промовив Кирит.

- Азіт? Сказати, як воно було насправді тоді, коли ми зустрілися?

- Скажи.

- Не підкорив мене Азіт. Так, врятував. Летів, як вихор, змітаючи всіх і вся на своєму шляху. А потім один старець легко зупинив смертоносний клинок. Чи не пам'ятаєш такого старця? Хоча тоді він був молодший, — король раптово заспокоївся, говорив рівно, без запинок.

- Ти хочеш сказати…

Але Садар не дав домовити, продовжуючи:

— Усі ці роки. Знаєш, іноді мені здавалося, все, що я роблю, щоб ти мене помітив. Чи можу я сказати, який щасливий, що зараз ти в Сидерімі, що більше я не змушений боротися проти тебе? Мені ж завжди хотілося бути поряд.

— Усі ці роки… що ж не лишився в Мадрі? Був би поряд.

- Ким? Бранцем? Невже тобі був би цікавий бранець?!

— Заради моєї уваги? Але хіба… о боги! — Кирит осікся, подивившись Садарові очі. Єдиний раз за весь час в очах завмер біль. В очах Сейдар.

— Ось воно як… — прошепотів жрець, розуміючи.

- Ось так…

— Смішна й безглузда любов старого, що підійшов до кінця.

Він лише легенько стискав її пальці з якоюсь запізнілою ніжністю. Для нього все стало на свої місця. Лише від цього не легше.

Розділ тридцять п'ятий

— Чи буде тобі спокій колись?

— Мабуть, не в цьому житті.

Сідерім, рік 2589

Кирит тихо пішов серпневим ранком. Залишив нерухоме тіло на ліжку, наче нагадування про те, що не повернеться. Останні перед смертю дні він багато писав, квапив посланців з поштою, не довіряючи птахам. Але багато в чому поводився так, ніби нічого не відбувається. Проте він передбачав, що його час вийшов. Тому й поспішав завершити всі справи вчасно. І посміхався, радіючи теплим літнім дням у Сидерімі замість пустельної спеки Твердині. Наче й відпочивав, ось тільки припинив прогулянки, дедалі більше часу присвячуючи розмовам із королем. Той відповідав взаємністю, відсуваючи папери убік, чим радував як Азіта, і Ларминиза. Обидва мало молилися на священика, сподіваючись, що хоч йому вдасться вивести монарха з виснажливого темпу роботи. А тепер тіло Кирита сповивали жерці, готуючись доставити до Цитаделя.

Садар мовчав, прощаючись із Наставником. Обличчя правителя було спокійне, жодна рисочка не здригнулася, ніби й скорбота не могла торкнутися його.

— Мені думалося, про нього скорботи більше будеш, — рука Лармініза опустилася на плече короля.

— Я й сумую, але думки мої світлі, — спокійно відповів Садар.

— Ким він був для тебе? Не можна ж не помітити, як дивно ти ставився до нього.

- Вчителем, наставником. Він був прикладом, я захоплювався ним. Спочатку сердився, як дитина. Намагався робити все наперекір. Та інакше й не вийшло б, зіткнулися інтереси, — знизав плечима правитель. Він говорив рівно, і все ж таки з легким сумом.

- А що тепер?

— Тепер він залишив мені мрію. Не знаю лише, чи вдасться таке.

— Але якщо ти, хм, вибач, пане… якщо ти віддаєш перевагу чоловікам, то чому Азіт залишився поза увагою? — продовжив Лармініз, залишившись із королем наодинці.

— Ти помиляєшся, Кирит не був для мене чоловіком. Це інше. Він символ, захоплення.

- Але що тоді Азіт?

— Цей… вірний пес, котрий іноді кусає руку. Напевно, мені не дано прощати, — Садар повернувся спиною до жерця, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Йому лишилася пам'ять. А ще несподівана примха Кирита, який вирішив таємно вінчати Азіта та Садара, — сережки у лівому вусі. Чи хтось помітив, що у короля тепер їх дві? Одна за Раніку. Одна - Азіту. Чи то примха на жерця знайшла, чи задумав чогось знову, але правителю Сидерима нічого не залишалося, як погодитися на морганатичний шлюб з воєводою. Кирит виглядав дуже задоволеним, провівши церемонію. У чомусь таємний зміст подібного бажання, Садар не питав. Він мовчки скорився. І багато вечорів ще провів із Киритом, вислуховуючи мрії та думки старця. Королю подобалися розмови з жерцем, здавалося, це єдине, заради чого він охоче відсунув папери, покидаючи кабінет. Кирит вважав за краще альтанки в саду, прогулянки алеями. Він ніби намагався надихатись повітрям столиці, передчуваючи, що шлях його завершиться незабаром. І щедро приділяв увагу учневі, якого не вибирав,

Після відбуття жерців із тілом Наставника життя у палаці почало поступово повертатися в колишнє русло. Наче й не сталося нічого. Тиша. І в серці Садара така сама тиша. Хоча, скоріше, зосередженість. Короля турбували вести із півночі. Рагард збирав військо, стягував до північних кордонів, залишаючись майже беззахисним перед Сидеримом. І не схоже, що така довіра прокинулась в імператорі, що відкриває південні кордони. Швидше, змушений, поставлений перед необхідністю набагато більшою небезпекою, ніж страх перед віроломством Садара. Однак звісток, які говорять до ладу, що ж трапилося з північною імперією не приходило. Правитель Сидеріма зайняв вичікувальну позицію, не поспішаючи передбачати події. Проте десь тлом у думці закралася тривога.

Тим часом життя приносило із собою звичайний розпорядок днів. Садару так само неохоче доводилося відволікатися від роботи для участі в бенкетах, які чим ближче до зими, тим частіше йшли. Аристократи зачастили з візитами до королівського палацу, та й посланці провінцій не проходили повз. Нехай не бенкет, але великий обід доводилося все частіше влаштовувати. Чи не відкрутитися, не відкрутитися. Та й Раніка бурчить, мовляв, взагалі нелюдимим став Садар. І не сказати їй, як турбує короля, що відбувається на півночі. Доводиться терпіти, одягати привітну усмішку та зустрічати послів.

- Вам треба обов'язково спробувати, пане, - Лаїна підсунула кубок до короля. Садар принюхався до напою. Пахло дивно. Старовинне тонке вино, напевно, із запасників самого імператора Рагарда. Гріх не скуштуватиме такий нектар. І все одно, що Раніка лаятиметься. І чого тільки в'їлася за пияцтво в останні дні? Хоча, може, так лише здається? Не схильна королева до такої поведінки. А ось зараз орлицею дивиться, поглядом докоряє, як дитину малого. Не встиг Садар схаменутися — вже змінила кубок. І що з нею зробиш? Ще й вип'є, щоб дружину не дісталося.

Король не помітив, як Лаїна обмерла, побачивши кубок у руці Раніки. Помітив Лармініз, рвонувся:

- Королева!

І не встиг. Вона відпила ковток, усміхнулася, збираючись похвалити вино. Раптом зблідла, судорожно схопилася за горло, звалившись зі стільця. Присутні в залі на мить завмерли. Ні від кого не сховалася заміна кубка. Раніше всі таємно сміялися з монарха, якому дружина не дає випити. Тільки зараз усім стало не до сміху. Не треба бути великого розуму, щоб зрозуміти — напій, призначений королю, отруєний.

- Схінін, не інакше. Паралізує, щойно потрапить у рот, — тихо промовив жрець, схилившись над Ранікою, оглядаючи мертве тіло. Тиша стала дзвінкою, натягнулася тятивою... вистріливши криком Лаїни:

- Ні! Чому вона?! Чому ти не помер? Чому та, що така добра була зі мною?!

Жінка билася в істериці. Схопивши ножа зі столу, кинулася до Садара. Всі завмерли, не рухаючись. Рука Лаїни виявилася зупинена сталевою хваткою Разящего. Жінка продовжувала кричати, обсипаючи короля прокльонами, не бачачи, як крізь сльози щось шепоче юна Ельгія, племінниця, вихованка вбивці. І тільки коли та перейшла на схлипи, почувся голос, що твердив щоразу:

— Страти… стратити… стратити!

Їй не було шкода батька кузини. Вона зірвалася, кинулася до королеви, вибухнувши риданнями. Багато років тому, коли принцесу Ельгію привезли чи не заручницею до Сідериму, Раніка стала матір'ю для дівчинки, оточивши її добротою та турботою так, що та не почувала себе тут чужою. І зараз дівчина пам'ятала, як раділа королева їй, як балувала, усміхалася. Як привчила до думки, що Ердар - її наречений, непомітно змусивши покохати спадкоємця. Ельгія, як ніхто інший, розуміла, що саме Раніка є тим осередком добра і світла, яке панує в столиці Сідеріма. І зараз принцеса кричала, обіймаючи мертве тіло. Все ще тепле, але бездихане.

Садар завмер, дивлячись перед собою. Застиг, наче скований, не може ворухнутися. Здавалося, він не бачить, як забігали придворні, як убивцю вивели із зали, відправивши до казематів до рішення суду. Не чув прокльонів Лаїни, яка звинувачує у всіх бідах, у своєму загубленому житті далеко від батьківщини, про те, що знала, на що йде, і була до цього готова, аби його знищити. Не чув, як несамовито кричить Ельгія, голосячи над мертвою королевою. Світ Садара зупинився. І навіть повітря знерухомило, більше не здіймаючи груди. Якби хтось заглянув усередину, то жахнувся б, як кровоточить вирване серце короля.

Азіт сидів під дверима королевської спальні і нікого не пропускав. Ніхто й не прагнув увійти до опочивальні, пам'ятаючи, з яким обличчям туди зайшов король. В його очах стояли сльози. Вірний пес знав, що робить пан. Ось скільки ночей після похорону Раніки, Садар вирушав у її спальню і не виходив звідти до ранку. Скорчившись на ліжку, він плакав, захлинаючись сльозами, вив, немов поранений вовк, безперестанку повторюючи ім'я королеви. Разящий розумів, що государя таким бачити не повинні. А потім знову буде ранок, король вийде зі спальні, і лише опухлі очі на посірілому змарнілому обличчі видадуть, що він знову не спав. Якби міг, то стратив би Лаїну власноруч. Звісно ж, вона зізналася. І не такі зізнавались, опинившись у казематах під палацом. Розповіла, як довго виношувала план, чекала на мить. Всі ці роки, проведені в Сідерімі, вона горіла бажанням помсти за те, що її відправили заручницею разом із принцесою. Але саме принцеса першою сказала: "Скарати". Не змогла пробачити, зрозуміти не захотіла, як можна бажати смерті тим, хто був такий добрий. Ельгія ледь не зреклася імператорської сім'ї, підозрюючи, що замаху спланував дід-імператор. Садар зупинив її.

— Не поспішай, дівчинко. Вона не бреше, твій дід тут не до чого.

Король повністю пішов у роботу. З нагоди жалоби скасували всі прийоми – Садар нікого не хотів бачити. Навіть послів Рагарда, які прибули із запевненнями в непричетності імператора до того, що трапилося, не прийняв, залишивши це Лармініза. Жрець тільки головою хитав, не знаючи, як допомогти монархові. Зажене ж себе, зовсім змарнів, постарів, немов йому років на десять більше, ніж насправді. Проте з північним посольством прибули й інші звістки: варвари вторглися до імперії, прорвавши кордон Разючих. Багатотисячна орда зіткнулася в передгір'ях з армією Рагарда, загрузнувши у затяжній сутичці. Рагардці встигли підготуватися, прислухавшись до розвідки. По всій межі гір на перевалах точилися бої. Разючі стримували натиск, але все ж таки війську варварів вдалося подолати заслін на одному з перевалів, і вони повноводною річкою хлинули в землі Таридата.

— Нас це не стосується, моя країна втомилася воювати, — відповів Садар жерцю, коли той прийшов із новинами.

- Вважаєш, Рагарду вдасться впоратися з ордою? - поцікавився Лармініз, підсовуючи тарілку з обідом. Жрець перетворився на няньку, що воює з примхливою дитиною. Король відмовлявся їсти, посилаючись на зайнятість, відмахувався, мовляв, потім.

— Вони й раніше їх стримували. Хіба зараз хоч щось змінилося? Чи Рагард надіслав просити про допомогу? - Король підвів погляд від паперів. В очах застигла байдужість.

— Здається, раніше варвари не приходили такою ордою, а стримувати їхні малі загони не мало складності, — жрець не знав, як розворушити государя, але дуже до цього прагнув.

— Я не полезу в цю бійню сам. Попросять допомоги — подумаю, — Садар повернувся до листів.

— Є ще Командор, — використав останню зброю Верховний, нагадуючи, з якою умовою власне він став жерцем Сідеріма.

— Якщо Його Святість звільнить, я піду. Але не раніше. Йди вже, тобі, напевно, є чим зайнятися, — у голосі короля прозирало роздратування.

— Ну, хоч щось, — зітхнув Лармініз, подумки радіючи хоч такій реакції. Треба ж якось повертати цього мерця до життя. Нехай хоч розсердиться.

До Білого Тижня несподівано приїхала Даналія. Княгиня помітно постаріла за ці роки, але виглядала так само гордо і незворушно, що багато хто відчував бажання шанобливо вклонитися, побачивши суху, як тріска, випрямлену жінку. Постава у Даналії так само залишалася королівською, та й погляд не поступався. Навіть посуворів ще більше, немов роки загартували жінку, викувавши зі сталі. Так і йшла вона коридорами сидеримського палацу, поглядом змітаючи всіх зі свого шляху. Перед нею розступалися не менш шанобливо, ніж перед Наставником чи королем. Потрапити в немилість до пані Нешуа ніхто не хотів.

— Так і сидітимеш і киснеш? — Даналія увірвалася до кабінету Садара без стуку, самостійно відчинивши стулки дверей.

— Ваша Величність… — уїдливо наголосив король, нагадуючи, що вона забула додати титул.

— Так ось, Ваша Величність, довго зібрався так сидіти? — у голосі княгині виявилося не менше отрути. — Чи вважаєш, що тремтітиму перед тобою? Мені все одно, зійшли, страти, я вже пожила, можу і на спокій. Але тобі не дозволю ховати себе живцем!

Непомітно, з кожним словом, що вимовляє Даналія, повітря в кабінеті розжарювалося, починало потріскувати розрядами блискавок. Із Садаром так ніхто не говорив. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися, схрестилися… король уже був готовий розлютитися, поставити піддану на місце, але… зірвався з місця, вчепився в плечі княгині, і вибухнув глухими риданнями на її грудях.

- Ось так то краще. Поплач, хлопчику. Не можна тримати в собі, не можна ховатися по кутках. Вважаєш, я не знаю, як ти ночуєш? — стара жінка гладила короля по волоссю, заспокоюючи, як дитину.

Сідерім, рік 2590

Накази розліталися з неможливою швидкістю. Садар скликав велику пораду, якої не було з часу суду над Лаїною. Король ожив, трохи просвітлів обличчям. Схоже, нарешті виспався і увійшов до нормального режиму. Лармініз так само гасав за ним нянькою, але апетит повернувся до государя, хоча, як і раніше, вважав за краще спочатку думати про справи, а вже потім про тіло. Але так було й раніше, до смерті Раніки.

— Ох, слава Тариду, повернувся государ, — полегшено промовив жрець, покидаючи кабінет Садара.

— Іноді варто пам'ятати, що він теж людина, — сказала Даналія, зіткнувшись із Лармінізом у дверях.

Княгиня не поспішала повернутися до Смирнісу, вперто наполягаючи на своїй участі у раді. Її натиску виявилося неможливо протистояти. Садар здався, погодившись насамперед розглянути питання про вторгнення варварів у Рагард. За останніми зведеннями біля північних кордонів імперії не припинялися запеклі бої. І все ж поступово, зазнаючи втрат, імперці відступали, задкували до столиці. І це вже мало тривожити Сидерим, чия провінція стояла першою на шляху орди.

Порада була в самому розпалі. Даналія наполягала на висуванні військ у допомогу Рагарду, їй протистояли нові князі, що засіли у степах. Вони вважали, що поки ворог далеко, війна не повинна стосуватися Сидеріма, не знаходили за потрібне відправляти солдатів на бій, поки в тому немає більш серйозної причини. Садар відмовчувався, не втручаючись у суперечку, не виносячи свого рішення, яке ніхто не в змозі оскаржити. Однак його погляд був зацікавлений, він слухав усіх уважно, щось записував, обмірковував варіанти вирішення питання, прислухаючись одночасно до всіх. Рада була перервана раптовою появою посла-жерця. Червоний. Він наблизився до короля, не звертаючи уваги на осудливі погляди радників. На їхню думку навіть посли зобов'язані дотримуватися встановленого церемоніалу. Однак цьому, мабуть, було не до церемоній.

- А ось і відповідь, - промовив король, пробігши поглядом рядка.

- І який він? — першою схаменулась княгиня.

— Командор чекає на допомогу. Я обіцяв. Трубіть збирання.

Розділ тридцять шостий

— Але чому ж ти не береш мене з собою?

— Майбутній государ зобов'язаний насамперед уміти правити країною і лише потім махати мечем на захист. Ось і повчишся за мою відсутність, а Лармініз тобі допоможе.

— Батьку, але хіба не важливіше зараз стати на захист королівства?

— Найважливіше захистити його зсередини, у цьому твоє завдання, принце Ердаре.

Вісті з півночі насторожували вже не лише короля. Варвари наблизилися до столиці північної імперії, розпочавши облогу. Садар занепокоївся, що не встигне вчасно, докоряв собі за наївність і бездіяльність, за те, що не надав значення вторгненню. За час правління королівством государ вперше звинувачував себе у значному прорахунку. Прийди він раніше на допомогу до жителів півночі, і ворог був би відкинутий. Тільки Рагард мовчав, не сміючи просити того, на чиє життя робила замах піддана імператора, від чиєї руки загинула королева. Ратимірк розумів, наскільки злий Садар, і не наважувався його турбувати. Мабуть, даремно, коли орди варварів засіли під столицею, незважаючи на сніги. Схоже, не лякали їхні морози і хуртовини, ці не чекатимуть весни, щоб перейти в наступ. Це розуміли і імператор, і король, що запізнилося лаючи себе за недалекоглядність і небажання піти на компроміс, підписавши договір альянсу. Садарові залишалося поспішати, поки ворог не взяв столицю і не кинувся до південних кордонів, а Ратимірк сподівався, що витримає облогу. Однак надія імператора витончувалась з кожним днем ​​все сильніше.

Легко сказати - трубіть збір. Армія не королівська гвардія, у столиці не квартирується. Зібрати солдатів у військо, здатне до ведення масштабних дій, — справа нешвидка та непроста. Розрізненими загонами війська Сидерима рухалися до північних кордонів, ведені полководцями-генералами. Чутка про те, що армію очолить сам Садар, розлетівся гарнізонами блискавично. Солдати були натхненні, але як би швидко не пересувалися, раніше ніж за місяць меж півночі Смірнісу не досягнути. І марно квапити коней, що в'язнуть у сльоту зимових степів. Країну залихоманило напередодні війни. Княгиня Нешуа, яка тимчасово повернулася на посаду старшого скарбника, повністю взяла в свої руки забезпечення військових, по-новому розподіляючи запаси. Рішучою рукою Даналія розпоряджалася доходами королівства, зробивши ставку на те, що потрібно для забезпечення армії та безпеки країни. Безперебійно застукали ковальські молотки, виковуючи нові мечі, загартувалися наконечники для стріл. У одну мить майстрові та ремісники перетворилися на зброярів. Звістка про те, що з півночі загрожує вторгнення, і це зовсім не рагардці, яких Сидерим тримає у вузді, схвилювала всіх від малого до великого. Навіть буркотливі аристократи змирилися зі своєю участю у визвольній кампанії Рагарда. Їм стало зрозуміло, що не той ворог, коли можна манірувати і зраджувати, перекинувшись на бік найсильнішого. Цього не зрозуміють і не пробачать не лише жителі країни, а й сусідніх держав, і жрецькі Ордени. До того ж доходили чутки, що варвари нещадно палять узяті міста, повністю вирізуючи населення. Через подібну поведінку вторженців ставало очевидним, що вони прийшли не підкорювати народи. Ні, вони прийшли забрати саме землю, знищивши всіх, хто з давніх-давен на ній жив. Вони не брали полонених, не вели переговори, смертоносною сараною розлітаючись територією Рагарда. І питання часу, коли ворог підійде до Смірнісу. Король це розумів і поспішав, вкотре корячи себе за зволікання. Ще жодного разу за всі роки Сидерим не виявлявся настільки близько до загибелі. Чим ближче під'їжджав до кордонів государ, тим більше тривожився, вислуховуючи повідомлення розвідки.

- Що ж Разючі? Як пропустили? — поцікавився король у червоного жерця-посла, який прибув із невтішними звістками з Рагарда.

— За нашими відомостями такого вторгнення ще жодного разу не було. Кордон стримує основну армію, в Рагард прослизнула лише невелика частина орди, – пояснив жрець.

- Мала частина? Військо шістдесят тисяч — мала частина? — Садар здивувався. Такої відповіді він не очікував. Було подумало, що ця сарана сміла Разячих, і так проникла в Тарідат. Виявляється, правоохоронці стримують вторгнення, залишивши таридійцям самим розбиратися з "малою частиною".

- На жаль, але це так. Запеклі бої по всіх перевалах. Але вони тримаються. Знову ж таки, за нашими відомостями, останні роки за хребтом були неврожайними, зими суворими. Мабуть, це спричинило, що варвари настільки завзято кинулися на південь, через Фуграду в Тарідат, — поділився думками посол, намагаючись вивести короля зі ступору.

- Боги! Якщо це "мала частина" орди, то скільки їх там, за Фуградою?! — уперше за все життя Садарові стало по-справжньому страшно. Дослухавши "червоноплащника", він узяв папір і перо, взявшись писати прохання в Білу Цитадель та Мадру. Не до старих чвар, коли всі землі Таридату під загрозою. Правитель Сидерима розумів це, як ніхто інший, у кожному рядку, у кожному слові закликаючи об'єднання. Він знав – самостійно сидеріанам не стримати орду. І сердився на Ратимирка, який не пояснив всієї жахливої ​​величини загрози, що не покликав вчасно на допомогу. Злився він, що раніше не надав значення звісткам з північних кордонів.

Смирніс, рік 2590

Стривожені війська стікалися до Смирнісу, розбиваючи проміжний табір на околицях Тадаска. Якщо ворог встигне наблизитися до кордонів, то йому більше ніде перетнути Таду, що не бажає ховатися льодом, крім як у фортеці. Однак і солдати, і полководці розуміли - це тимчасовий притулок, король лише збирає військо, плануючи рушити на Рагард, відкинути варварів назад у гори. Нависла загроза вимагала радикальних рішень, тут дотримання кордонів не обійдешся, ворога необхідно знищити.

Вогка земля втомлено піддавалася, дозволяючи встановлювати намети та конов'язі. Наступні за армією інтендантські каравани залишалися в кибитках, не ризикуючи розбивати власний табір. Перша хвиля припала на Смирніс, чиї вельможі в які століття не торгувалися, надаючи війську все необхідне, усвідомлюючи, що удар варварів доведеться спочатку по них, якщо Садар не втримає Тадаск.

— Удосвіта переходимо Таду. Передайте всіх командирам, щоби готувалися. Так, розумію, ніч видасться безсонною. Але на тому світі відіспіться, — король звично засів над картами, викреслюючи шляхи пересування. Розвідка доповіла, що армія ворога за три дні шляху. Значить, варто поквапитися, не можна пустити їх у землі Смірніса, інакше розбіжаться, і буде важко вибити їх із провінції. Потрібно діяти на випередження. Садар це розумів. А ще розумів, що його армія втричі менша за ворожу. І тут можна згадати, що у війні немає честі, лише перемога. Прийде діяти більше хитрістю, ніж прямою силою. Жаль, немає Зеліка, той був майстром на всілякі пастки, пастки. Що ж, є його послідовник, хай він мізками ворушить. Приблизно так і розмірковував король, читаючи зведення від розвідки. Вони були невтішні — вороже військо практично у повному складі сміло оборону столиці Рагарда, зруйнувавши, здавалося б, неприступну твердиню. Спадкоємець імператора загинув у бою, обороняючи місто, сам же правитель прийняв отруту, не чекаючи, поки ворог увірветься до палацу. Старий Ратимирк не міг змиритися з тим, що його страчують варвари, не міг більше дивитися на страх, що оселився в очах домочадців та палацової челяді. Його приклад наслідували багато, воліючи смерть від отрути ворожим мечам. Зайнявши столицю північної імперії, варвари рушили на південний захід, до Смирнісу, обминаючи озеро Ілтир. Розділившись, вони вислали третину армії до кордонів, залишивши основну частину солдатів на підкорення міст Рагарда, що залишилися. Отримавши ці відомості, Імператор Сидерима вирішив висунутися назустріч авангарду варварів і спробувати їх розбити до возз'єднання з ордою. Тоді можливо з'явиться шанс на перемогу. Якщо Мадерек не зволікатиме і надішле допомогу. Садар розумів, що самостійно йому не перемогти. Тому й посилав один лист за іншим, сподіваючись на швидкий відгук.

Рагард, рік 2590

Ледве заблищали світанки по горизонту, військо сидеріан знялося з табору, широкою колоною перетинаючи Таду по свіжій переправі. Потрібно встигнути, поки є час, поки вороги не можуть взяти під обстріл пересування солдатів, практично беззахисних під час перетину річки відкритою місцевістю. І кожен розумів — чи варто пройти цей кордон і відступу не буде. Втеча виключена при такому тилі. Їм судилося або перемогти, або залишитися у водах Тади, перекинувшись у неї ворогом. Це був відчайдушний крок, схожий на спалювання мостів. Розумів це і Садар, ухвалюючи таке нелегке рішення. З одного боку, здавалося простіше засісти в Тадаску, чекаючи на варварів. З іншого боку, якщо вони прийдуть не авангардом, а ордою, то Тадаск впаде, не встигнувши завдати ворогові значних збитків.

— Впізнаю твою колишню гарячість, пане, — промовив Азіт, схвально киваючи планам короля. На раді генералів він промовчав, не заперечуючи рішення Садара, але зараз висловив підтримку.

— Нам нічого не лишається, воєводо. І я ще не знаю, як перемогти цей авангард. Можливо, мої воїни краще оснащені та добре навчені, тільки зараз зима, коні вязнуть у снігу. Варвари ж прибули з півночі, вони звичні до холодів. І навіть якщо малою кров'ю нам вдасться розбити тих, що на підході, то не збагну, як впоратися з ордою. У тебе є ідеї? — він навіть не підняв погляду від карт.

— Вчися молитися, пане, — тихо відповів Азіт. Садар навіть стрепенувся, почувши таке забуте звернення. Недоторканний кликав його як завгодно: величністю, Садаром, государем. Але з пам'яті встигло стертися найперше — пан. Хазяїн найбільшої зброї, живого меча. Вражаючого. Король не замислювався, в чому справжній зміст сказаного Азітом. Так, він все ще вважає себе зброєю, але це зовсім не той самовпевнений молодик, який благав про смерть під Лігідеєю, отримавши поранення в першому ж бою. Він давно виріс, змужнів, дізнався ціну перемог та поразок. Максималізму поменшало, зате з'явився досвід. Неоціненний досвід генерала, воєводи, який не тільки сам володіє мечем, а й виховав сильне військо, зразкову армію, в якій кожен солдат — зброя. Став тим, за ким ідуть беззаперечно, давно забувши про те, що він зветься "проклятим". О так, його бояться. Але це не той страх, що спочатку. Бояться суворого воєначальника, який не вибачає промахів, карає жорстко. Але й хвалить, і заохочує, якщо відзначитись. Садар це чудово знав, розуміючи, що з Азіта виріс полководець. Можливо, йому так і не вдалося стати проникливим стратегом, яким був Кассим, але він із тих, за ким ідуть у вогонь та у воду. А щодо стратегії та тактики, то сам король ще не втратив спритності. Тому й подався на передову, щоб накази не затримувалися в дорозі. за ким йдуть у вогонь та у воду. А щодо стратегії та тактики, то сам король ще не втратив спритності. Тому й подався на передову, щоб накази не затримувалися в дорозі. за ким йдуть у вогонь та у воду. А щодо стратегії та тактики, то сам король ще не втратив спритності. Тому й подався на передову, щоб накази не затримувалися в дорозі.

- Молитвою мало тут допоможеш, - відмахнувся король, стомлено потираючи перенісся. Він не спав уже яку добу, хоча чудово розумів, як потрібен відпочинок саме зараз. Не встигав, прагнучи прорахувати всі можливі варіанти і вибрати оптимальний, найбезкровніший для його солдатів. І гірко посміхався, усвідомлюючи, що безкровних воєн не буває, не може бути битв без загиблих.

— Це дивлячись на кого молитися, пане. Але це потім, зараз співаєш, якщо не спиш, — мабуть, Азіт набрався деяких звичок Лармініза, буквально силою витягаючи короля з-за паперів і всовуючи в руки миску.

Новий табір розбили надвечір, віддалившись від Тади наскільки це взагалі можливо. Більшість солдатів ще переправлялися через річку, тоді як перші загони почали ставити намети і палити багаття, гріючи змерзлі руки. За наполяганням Азіта, король, що прибув на північний берег у перших рядах, все ж таки відправився відпочивати, прийнявши те, що до наступної битви він повинен бути готовий не лише морально, а й тілом. А тіло вимагало сну. І цей сон ретельно оберігав Разящий, припиняючи будь-які спроби турбувати государя до світанку. Єдине, що могло змінити його рішення, то це звістка про напад. Але такої не приходило, табір продовжував обживатися, незважаючи на ніч. Солдати прибували, їх приймали ті, хто встиг осісти та відпочити, зустрічали гарячою вечерею та теплими наметами. Стан армії був схожий на мурашник. Азіт переглядав повідомлення, сортуючи — які першими потраплять до Садару, які вирушать у самий низ стопки, оскільки важливість їх не така велика. На світанку першим листом на стопку лягло послання з Мадерека. Його Разящий роздрукувати не наважився. Все ж таки розвідка може доповідати і воєводі, а ось листування правителів — справа тонка. Нехай король дізнається першим, що південна імперія відповіла на пропозицію альянсу.

За тривогами, що нагрянули, Садару вдалося забути, піти від скорботи, що виїдає зсередини, за загиблою королевою. Рани затягувалися, поступаючись місцем хвилюванням за державу і результат війни. Адже йому все ще є когось захищати, є заради когось жити. Король і сам не сподівався, що так вагомо відчує втрату Раніки. Вона була такою непомітною. І такою незамінною. Немов оазис миру та спокою в пустелі турбот та тривожень. І якось непомітно вміла зняти втому, заспокоїти. Так міцно увійшла в життя государя, що його світ став порожнім з її відходом. Тільки не час зараз думати про це. Світанок. Настав час вставати, слухати звіти, як перебралося військо, чи встигло за добу річку перетнути, чи ще доведеться чекати. З перших повідомлень з'ясувалося — встигли. Три години перепочинку - і вперед. Назустріч варварам, поки вони не встигли схаменутися і першими завдати удару пересувному війську сидеріан. Зігріваючою новиною листа з Мадерека — візир висилає воїнів. Для початку десять тисяч, але намагатиметься зібрати і більше. Добрі звістки, тільки як швидко встигнуть пустельники наздогнати війська Садара? І чи буде їм що наздоганяти? Але король гнав від себе похмурі думки, вірячи у праву справу захисту вітчизни, вірячи в те, що не залишить їх Тарид, пошле благословення мечем Азіта, бога війни. Государ молився, схиливши коліна, сподіваючись на милість Всевишнього. Мов наслідував слова Разящого, скріплюючи вірою надію. тільки як швидко встигнуть пустельники наздогнати війська Садара? І чи буде їм що наздоганяти? Але король гнав від себе похмурі думки, вірячи у праву справу захисту вітчизни, вірячи в те, що не залишить їх Тарид, пошле благословення мечем Азіта, бога війни. Государ молився, схиливши коліна, сподіваючись на милість Всевишнього. Мов наслідував слова Разящого, скріплюючи вірою надію. тільки як швидко встигнуть пустельники наздогнати війська Садара? І чи буде їм що наздоганяти? Але король гнав від себе похмурі думки, вірячи у праву справу захисту вітчизни, вірячи в те, що не залишить їх Тарид, пошле благословення мечем Азіта, бога війни. Государ молився, схиливши коліна, сподіваючись на милість Всевишнього. Мов наслідував слова Разящого, скріплюючи вірою надію.

Садар, що відпочив, виспався, вийшов до військ з наказом підніматися. На них чекав денний перехід. І тільки після цього можна розбити табір основний, не тимчасовий, як цей. І якщо буде небо на їхньому боці, то воїнам вдасться відпочити перед атакою. Однак це не стосувалося розвідки. За наказом короля двом загонам ассасинів треба було вночі проникнути в табір варварів, внести сум'яття. По можливості, обезголовити військо. Король, не гидуючи, послав убивць до табору варварів, вирішивши діяти всіма можливими та неможливими способами. Він розумів, що з пекла, яку влаштують "невидимі солдати", повернуться лише деякі. Але також знав, що вони завдадуть відчутної шкоди, деморалізують армію ворога. Варварів чекала неспокійна ніч. А вранці до них настане зі здравницями армія Садара. Але це завтра. Зараз же знову перехід по засніженому лісі, відповідному впритул до Тади. Необхідно вийти на відкриту місцевість, залишивши сонми дерев охороняти тили.

Дивлячись на натхненого правителя, солдати підбадьорилися. Государ вселяв у них віру у перемогу однією своєю присутністю. А якщо ще й усміхався як зараз, то віра ставала непохитною. І все одно, що сніг сповільнює пересування, захльостуючи ноги коней, все одно, що колеса грузнуть у хисткому бруді, на який перетворюється дорога під копитами коней. Їм є за ким іти. І є що боронити.

Розділ тридцять сьомий

— Затягуй надійніше, бо шкодуєш тоді, коли не треба.

— Сидів би ти в наметі, пане.

— Ага, і пропустити найвеселіші. Ні, піду з тобою на чолі армії.

Упертість короля чимало дратувала воєводу. Імператор Сидерима навідріз відмовлявся керувати атакою здалеку, ось котрий день зриваючись у бій. Як він і припускав, асасини навели шереху в таборі ворога, через що перший напад приніс удачу армії Садара. Перша битва тривала до вечірніх сутінків, густо покривши поле бою тілами полеглих. До ночі обидва війська віддалилися, влаштувавши перепочинок. Нехай зимові дні і короткі, але і сидеріани, і варвари видихнулися, тому тиждень стояли ворогуючими таборами, не наважуючись на напад. Свій ривок Садар зробив. Далі лобові атаки не допоможуть, треба міняти тактику бою. Для цього необхідно відвернути увагу ворога, дозволити загону Азіта зайти з флангу, відрізати фланг супротивника і знищити, взявши у кільце. Дробити, битися з розрізненими загонами, не втрачаючи єдності своїх лав. Легко на карті, Але насправді може виявитися непросто. Але варто спробувати, скориставшись тим, що "невидимим солдатам" вдалося значно пошкодити командний склад варварів. Хоча там складно розібратися, хто на чолі солдатів, а хтось простий вояка. Відсутність мундирів і будь-яких розпізнавальних знаків легко вводила в оману. Проте, бачачи, як неорганізовано реагує ворог нападу, король зрозумів, що його вбивці досягли своєї мети. Залишалося не дати їм змоги зібратися, призначити нових командирів. І ось це завдання виявилося непосильним, оскільки необхідний перепочинок власним солдатам. Відсутність мундирів і будь-яких розпізнавальних знаків легко вводила в оману. Проте, бачачи, як неорганізовано реагує ворог нападу, король зрозумів, що його вбивці досягли своєї мети. Залишалося не дати їм змоги зібратися, призначити нових командирів. І ось це завдання виявилося непосильним, оскільки необхідний перепочинок власним солдатам. Відсутність мундирів і будь-яких розпізнавальних знаків легко вводила в оману. Проте, бачачи, як неорганізовано реагує ворог нападу, король зрозумів, що його вбивці досягли своєї мети. Залишалося не дати їм змоги зібратися, призначити нових командирів. І ось це завдання виявилося непосильним, оскільки необхідний перепочинок власним солдатам.

- Візьмеш "невидимих", вони відріжуть фланг, зайшовши їм у тил. Ти ж удариш у лобову, доки на мені буде основний фронт. Спробуймо їх поділити, — король ділився планами з воєводою. На раді були присутні всі генерали, одержуючи накази, кому до якого з командувачів вступати під початок. Садар намагався вдарити з двох сторін, не поділяючи військо, наскільки це можливо. Він розумів — щойно вороги побачать пролом, так одразу кинуться туди, збільшуючи розрив. Але цього не можна допустити. Значить, в "тонке" місце варто ставити загін найсвіжіший і найдосвідченіший. Тоді з'явиться можливість витримати удар, якщо варвари все-таки помітять відділення загону армії.

Тактика спрацювала, дозволивши сидеримцям розтоптати "відкушений" загін супротивника. Але переваги у силі це не дало. Обидві армії загрузли в затяжних битвах, не зрушуючись із зайнятої території ні на п'ядь. Неорганізовані варвари були сильні, нестримні, а головне їм сніг не став на заваді. Загірські жителі півночі швидше звикли до лютих зим, ніж ті, що були в Рагарді. І це стало їхньою основною перевагою. Вони не так сильно втомлювалися і, іноді здавалося, починали тіснити сідеріан. Повторювати схему з флангами більше не виходило. Навчені першим досвідом, противники Садара ретельно оберігали свої фланги, переходячи до нищівних контратак при найменшій спробі їх атакувати. Король сердився, але нічого не міг вдіяти. Лише стояти армією дома, не пропускаючи варварів до Таде. Він чекав на допомогу з Мадерека. І в той же час розумів, що вони можуть прийти пізніше, ніж тут збереться вся орда вторженців. Але стиснув зуби і стояв, подаючи наочний приклад солдатам. Брав у руки меч, летів в атаку, заражаючи своєю люттю воїнів, які йшли за королем.

— Пане, ми так довго не вистоємо, — підбив рису під звітом генерал, який рапортував про стан свого загону.

— Повинні, нам нема куди відступати. І я не про переправу Тади. Зрозумійте, якщо здамо позицію – програємо війну. Нам немає шляху назад, інакше землі Сидеріма обігріться кров'ю. Вважаєте, я даремно стільки років оберігав їх від усіх, не дозволяючи переступити кордони? — Садар сердився, ледве не зриваючись на крик.

— Ми вистоємо, Величність. Тільки завтра ти молитимешся. Я піду у бій. Хто хоче, той зі мною, лише під руку не лізьте, — раптово втрутився Азіт, який воліє відмовчуватися на порадах.

— Ага, герой прямий, сам усю армію покладеш, — скептично хмикнув государ, розсудливо оцінюючи сили воєводи. Так, сильний. Якщо візьме меч у праву руку, то й сотню покладе, не скривившись, тим більше таких, як варвари. Ні виправки, ні тактики, сильні лише грубою силою та завзятістю. Такі не суперники Азіту, найкращому мечнику Таридата. Але сотню, а чи не тисячі.

— Ти щось там казав про деморалізацію ворога? — воєвода примружився, наче випробовуючи короля.

- І що задумав?

- Стати Разючим. А то я призабув, схоже, навіщо було створено.

Король знизав плечима, не розуміючи, що цим збирався сказати Азіт. Хіба він і так не вражаючий, неперевершений воїн, якого ніхто не зможе перемогти на землях Таридата? І лише наступного дня Садар зрозумів, як помилявся. Він спочатку навіть не впізнав Азіта, настільки той перетворився. Замість сталевої кольчуги, лат, воєвода був одягнений у чорний обладунок, що навіть зовні здавався настільки легким, що навряд чи міг взагалі вважатися бронею. Але це лише зоровий обман для тих, хто не має уявлення про матеріал, з якого кували найтоншу кольчугу. Коштовність королівств — адамантин. Рідкісні майстри вміють плавити алмази, та й де взяти їх стільки, щоб вистачило на зброю? Тим паче на кінний. Страшна звірюга Разючого виявилася покрита попоною такого ж матеріалу. Плавлений алмаз набував сталісто-чорного кольору, чому кінь і вершник виглядали похмуро. Азіт стояв поряд з конем, відстібаючи піхви від сідла. Легкий вітер ворушив прозоро-біле волосся на непокритій голові. Бліда шкіра різко контрастувала з обладунком, а Азіт підкреслив загальний образ яскраво-червоним плащем, пришпиленим до наплічників.

— Навіщо ж піхви прибираєш? — поцікавився Садар, цікаво розглядаючи воєводу.

— Разючі не зачехляють меча. Настав час і мені свій розчехлити, — відповів той.

Король не зрозумів, що Азіт говорив про розчехлення клинка в буквальному значенні, вважаючи ці слова чимось на кшталт девізу. І трохи округлив очі, коли Розящий клацнув рукояткою, і сталеве лезо попливло вниз, оголюючи тонший клинок, вугільно-чорний, з вкрапленнями рубіново-червоних рун тайнопису.

— То ти бився піхвами?! - не зміг стримати вигуку Садар.

- Саме. Заточені сталеві піхви. Меч Разючих не повинен оголюватися в Таридаті інакше як для захисту від єретиків, — Азіт був такий серйозний, що король не наважився розпитувати докладніше. Але поступово почав розуміти, наскільки відрізняється його воєвода від того, хто зараз збирається у бій. Крім одягу змінився погляд, рухи стали текучими, зміїстими. Меч у правій руці. До цього моменту Азіт лише одного разу переклав меч з лівої — коли боровся з Кассимом. І починало віритися, що цей воїн справді може якщо не перемогти, то злякати ворогів — стільки непримиренної люті світилося цієї миті в очах Азіта.

Чорно-кривава блискавка врізалася в лави варварів, зносячи всіх на своєму шляху. Вражаючий був шалений. Над полем битви, перекриваючи крики вмираючих, покалічених, лункою луною почулася пісня.

- Айдин скакші самад,

Скилимо заряд байсук,

Кишимо дастар мірад,

Дастука рат айдин…

— Пане, що він співає? — несміливо спитав денщик, не відводячи погляду від бою. На полі битви відбувалося неймовірне: варвари немов озвіріли, забувши про інших воїнів, вони всім гуртом намагалися повалити Азіта, ніби інших супротивників не існує. Він дотримав слова, дозволивши сидеримським солдатам майже без опору вбивати варварів. Битва перестала бути схожою на таку, перетворившись на переддень пекла. Садар не зводив очей з Розящого, не встигаючи встежити за помахами меча. Клинок свистів і співав, вторячи словам того, хто тримає його в руці.

- Співає? Ах так… це давньотарідійська, на ньому давно не говорять, лише жерці співають деякі гімни. Слова ж… наскільки пам'ятаю:

Відтепер я твій меч

Вражаючий,

Украйся мною як щитом,

Ти живий, але я

Не справжній,

Живи, нехай я помру

Потім…

— Ви знаєте слова, пане?

— Небагато, мені Раніка колись співала. Вона виховувалась у храмі, де шанували не лише Тарида, а й його брата. У них зовсім інша легенда про те, як пішов Азіт, і чому Тарід по ньому сумує. А пісня… прощальний гімн Таріду.

Цього дня перемога дісталася Сідеріму. І все ж таки ворог не був повалений остаточно, хоча з його боку жертв виявилося в рази більше, ніж з боку сидеріан. Тим не менш, варвари були все ще сильні та численні. Єдиний день, коли король не очолив атаку і взагалі не вийшов на поле бою, воліючи спостерігати за тим, що відбувається. Один лише день. Але Садар знав, що завтра оголить клинок, кинувшись на ворога пліч-о-пліч з Азітом. І так буде доти, доки ворог стоїть біля кордонів Смірніса.

Можливо, наступні дні дали б результат, але не встигли. Не громом серед неба, цілком очікувано, але орда наблизилася надто швидко, виславши перше підкріплення загону авангарду, що протистоїть сідеріанам.

— Пане, що робитимемо? Дні три, і орда підійде впритул!

- Битися! — прогарчав Садар, розуміючи, наскільки безвихідь у його армії. Не той ворог, що підпише капітуляцію, від якої можна відкупитись даниною, землями. Вони прийшли забрати все, знищивши Тарідат.

— Але ж ми не вистоємо! Їхні десятки тисяч!

- Повинні! І я не потерплю подібних розмов, — тільки й відповів король, одягаючи шолом. Вже світанок. Необхідно кинути всі сили на те, щоб проредити ряди варварів за дні, що залишилися.

Вони йшли в бій приречено, шалено билися, розуміючи, як близький їхній кінець. Втомлена, виснажена нескінченними битвами армія Садара мимоволі почала відступати до Тади, ламаючись під натиском ворога.

- Пане! Підмога на підході, Мадерек у тижні шляху звідси! — Посильний прохрипів це, падаючи під ноги королю. Загнаний кінь звалився раніше, так і не донісши сідока до табору.

— Тиждень… ми не маємо тижня. Але ми протримаємось, — стиснувши зуби, процідив Садар.

Король дивився на вороже військо, намагаючись усвідомити, де закінчуються їхні ряди. Ні, це було неможливо. Здавалося, орда розтяглася до горизонту. Лихі вершники летіли з улюлюканням, наче ганяли зайця по степу, а не готувалися до бою.

- Дикуни. І тим сильні і тим страшні. Всім поспішати, йти в ліс, там вони будуть змушені зійти з коней. Ми вміємо битися пішими, на відміну від них, — наказав король, оголюючи меч.

Сидеріани відходили. Поранені та тилові вели коней до табору на березі Тади. Якщо армія прийде туди, то за спиною залишиться річка, і взимку не замерзає, а на початку весни зовсім розлилася. Вони відступали, залишаючи ліс полем бою для тих, хто міг ще пересуватися, підняти зброю та піти в атаку. Грізна армія Сідеріма була жалюгідним видовищем. Вони програвали день за днем, протримавшись лише п'ять діб із відведеного тижня.

Асасини, що засіли в кущах, обсипали варварів, що наблизилися, градом стріл і дротиків, змушуючи поспішати, прикриватися щитами. Тільки-но вороги розсипалися, основний загін, очолюваний королем, кинувся в атаку. Напевно, Садар ніколи ще не бився так люто, так несамовито. Зібравши волю в кулак, він згадав забуті уроки і ніби вдихнув саккара, сп'янілий самою сутичкою кинувшись на супротивників. Чи то для залякування ворогів, чи то для підтримки власного духу, государ спіймав ритм і почав підспівувати Азіту, що сіє смерть навколо себе. Варвари давно збагнули, що якщо концентруватися тільки на разючому, то сидеріани боляче шкодують, нещадно проріджуючи ряди ворогів. З іншого боку, якщо залишити без уваги біловолосого велетня, то втрати будуть не меншими, ніж від інших. Пісня замовкла лише на мить, і воєвода мимоволі піднявся, втративши голос короля. І завив, кинувшись до Садара.

— Житиму, бійся! — здавлено вигукнув король, закриваючи долонею закривавлені груди. І продовжуючи вести за собою солдатів, незважаючи на рану.

Було за полудень, сонце вийшло з зеніту, почавши свій шлях до заходу сонця, коли зі спини сидеріан почувся радісний крик дозорців:

- Мадерек!

Вони прибули вчасно, щоб не дати загинути солдатам Сидеріма, що видихнулися, щоб змінити їх на полі бою, стримуючи ворога на підступах до Тадаска. І їх було дуже мало в порівнянні з кількістю варварів. Розуміли це і Садар, і полководець, який привів армію жителів півдня. Насилу стримуючи тиск, об'їдена армія Таридата відступала до краю лісу, до Тади. Їм вдалося лише загальмувати варварів, уповільнити просування до кордонів, але не зупинити.

Бій на берегах річки тривав третій день. Таридійці відчайдушно хапалися за майданчик, розуміючи, що скоро їх зметуть у води Тади, що вирують весняною паводкою. Вони стояли до смерті, вгризалися в землю, не відступаючи ні на п'ядь. А смерть підходила все ближче, дедалі незворотніше казала своє потворне обличчя, загрожуючи вогнем і кров'ю землям Таридата.

— Нам не вистояти. І пісня не допоможе, припини, Азіт, — Садар готувався до чергової атаки на світанку. Він продовжував боротися, незважаючи на поранення, яке вважав подряпиною, хоча клинок увійшов під ребра, і лише неймовірне везіння врятувало монарха, і органи залишилися неушкодженими.

— Та не співаю я, здається тобі, — зло огризнувся воєвода.

— Але ж я чую…

Незабаром почули й решту. Монотонний гомін рознісся над землею, вводячи варварів у сум'яття. Першим схаменувся Азіт, закричавши на весь голос:

- Відступаємо! Все в Таду, вплав, на крилах, як хочете!

Воєвода метушливо забігав табором, підганяючи солдатів.

— Азіт, але хіба не на нашому боці разючі? — спитав король, не розуміючи таких дій. І все-таки поспішав за Азітом. Всім і без слів стало зрозуміло, хто вдарив у тил ворогам, які миттєво забули про існування таридійців.

— На нашій, але коли зрозуміють, пізно буде. Сам знаєш, що таке – питися боєм!

- У Тадаск! — уже скомандував король, розуміючи краще за інших, наскільки нищівна міць рухається на них, попутно знищуючи все на своєму шляху.

Надвечір все закінчилося. Кожен із солдатів на все життя запам'ятає, як вони бігли через річку, прагнучи хоча б не зіштовхнути один одного з переправи. Кидали все: зброю, коней, поклажу. А на березі збирала своє страшне бенкет смерть, до заходу сонця позначившись трьома сотнями разючих.

- Незбагненно. Всього три сотні людей здатні за день розтрощити орду, — Садар відмовлявся вірити у те, що відбувається. — Скажи, Азіте, а навіщо Мечу потрібний пан?

- Як це навіщо? А хто молитися буде за нього, доки Разящий вбиває варварів? Вбивство - зло. Вони наші гріхи відмалюють, — знизав плечима воєвода, буденно пояснюючи королю, здавалося, такі очевидні речі.

- Молитися?

- Ну так. Ось ти з мене зробив грішника.

Розділ тридцять восьмий

Відтепер я твій меч,

Поки час не зімкне нам повіки,

Пізнавши смак отрути твоєї

І захопившись єю навіки.

Сідерім, рік 2591

До зими наслідки поранення дали про себе знати, що загострився болем у грудній клітці. Таке переміщення недуги лікарі аргументували тим, що зачеплена селезінка, тому зворотний біль змістився вище. Садар не скаржився, мовчки приймаючи ліки і намагаючись більше часу проводити в ліжку і просто прогулюючись садом. Клапанна держава працювала як злагоджений механізм, нарешті давши монарху можливість відпочити. Він усе частіше сідав на низькій лаві біля вікна, вдивляючись у далечінь. Наче вважав втрати, ніби подумки намагався дотягнутися до тих, хто більше не йде з ним одним шляхом. Азіта це турбувало набагато більше, ніж вердикти лікарів. З недугою тіла можна впоратися, не так вже й король слабкий. Але що робити з недугою душі? Яка потрібна сила, щоб упоратися зі скорботою по пішли? Їх виявилося надто багато. Остання війна значно проредила кількість жителів Сидеріму та приєднаних територій. І це не рахуючи тих, хто отруєним кинджалом увійшов у серце Садара, завдавши невиліковну рану своєю загибеллю. Ті, хто були поруч, незважаючи на безглузду вдачу, жорстокість, а часом і несправедливість. Хто закривав собою в часи негараздів, ставав щитом і мечем, підживлюючись лише вірою в короля. У такі моменти Разящий сідав поруч на підлогу, і, обійнявши коліна государя, втикався в них обличчям.

Відразу після Білих тижнів прибуло посольство Рагарда. Обезголовлена ​​імперія була жалюгідними руїнами. Країна потребувала управління. З цим питанням вони й прийшли до Садара, нагадуючи про те, що син його одружений з єдиною законною спадкоємицею жителів півночі. Посли були розгублені, дивилися на підлогу, намагаючись сказати головне. У принцеси Ельгії буде син. Король не став затягувати аудієнцію, давши згоду на регентство Ердара у північній імперії до повноліття онука. Всім присутнім стало зрозуміло, що держави об'єднуватимуться, коли син спадкоємиці зійде на трон. Якщо не раніше стараннями регента.

— Як назвете нову імперію, королю Садаре? — трохи зам'явшись, поцікавився голова посольства.

— Коли прийде час, тоді й вирішу, — відповів правитель, трохи схиляючи голову, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Він не спав усю ніч, повертався і кашляв. Надривно, роздираючи горло сухими хрипами. Гарячка. За два тижні послабшав настільки, наче танув. Лікарі розводили руками, не розуміючи, як стара рана могла так нашкодити. На ранок Разящий звернув увагу на бурі плями на подушці. Кривавий кашель.

— Це не рана, — вирішив нарешті втрутитися Лармініз, чиї знання в медицині іноді багато в чому перевершували придворних лікарів. — Це сухоти. Він заразився ще під час війни з варварами, але настільки сильна воля короля, що хвороба тривалий час не виявлялася.

- Ти знаєш, як це лікувати? — згаслим голосом спитав Азіт.

- Від неї немає лікування. На жаль, це кінець, - жрець намагався говорити спокійно, але голос видав його, затремтівши.

В опочивальні короля запанувала мовчанка.

Азіт не залишав спальні Садара. Король згоряв на очах, а вірний пес намагався надивитись на вмираючого… кохану, що вмирає. Він мовчав, ні з ким не говорив, не відповідав лікарям, які приходили впоратися про самопочуття монарха. Здавалося, він і сам погас, настільки став малорухливим. Погляд застиг. Живими залишалися руки, що тривожно стискали долоню Сейдар.

Вона прокинулася під ранок. Разящий відразу здогадався, хто саме зараз панує в цьому виснаженому тілі. Повернула голову, спіймала запалений погляд Азіта, що не спав уже кілька ночей поспіль.

— Ти любив мене багато більше, ніж інші…

Вона встигла це прошепотіти, а він встиг почути, перш ніж вуста її зімкнулися, щоб замовкнути назавжди. Сталісто-сірий погляд заскленів.

Звістка про смерть короля миттєво рознеслася по столиці. Приспущені прапори прикрасилися білими камеліями — квітами скорботи за минулими.

- Король помер. Хай живе король!

Ердар слухав ритуальну фразу і ще не міг повірити, що його батька, короля Садара, величного владики більше немає. Адже такі не вмирають, вони безсмертні. Скільки разів правитель Сидеріма стояв на краю загибелі та виходив переможцем із гри зі смертю? Мимоволі згадувалася королева Раніка, яка так вчасно пригубила келих, уберігаючи чоловіка і монарха від отрути. Ердар стояв розгублений, мовчазний, коли прислуга доповіла, що прибули гінці з Білої Цитаделі.

— Кличте.

— Ваша Високість, — почав жрець, побачивши вінець спадкоємця на принцу. Значить, встигли ще не коронований. — Від нашого Наставника до вас два послання. Одне є документом, складеним колишнім Наставником, його слід роздрукувати після смерті короля Садара. Другий пергамент — особистий лист вам від отця Кирита. Його наказано віддати одночасно із документом.

— Його Величність, король Садар, помер цього ранку. Ви що, передчували це? — з гіркотою в голосі спитав Ердар.

— Ні, ми вирушили в дорогу, як тільки довідалися, що правитель хворий.

Його Величності, Ердару Сидеримському в присутності святих отців як представників наставника.

Даним документом, я, отець Кирит, Наставник Білого Ордену милістю батька нашого Найсвітлішого Тарида підтверджую:

Ердар Сідеримський є єдиним законним спадкоємцем імперії Мадерек. Він є ніхто інший як син Азіта Мадерекського, сина імператора Нагірієза Першого, і рідний брат покійного нині імператора Нагірієза Другого. Матір'ю ж є принцеса Сейдар, єдина спадкоємиця загиблого роду правителів Сидеріма, що ховалася під ім'ям свого брата-близнюка, принца Садара. Її право на сидеримський трон незаперечне, як і право її сина Ердара. Будучи в Сидерімі, я, отець Кирит, милістю Найсвітлішого Тарида, Наставник Білого Ордену, узаконив шлюб Азіта та Сейдар. Виходячи з цього, Ердар Сідеримський є законним та повноправним спадкоємцем обох держав.

Милостиво прошу Білий Орден і нині правлячого Наставника підтримати моє рішення та допомогти у зведенні на трон Мадерека принца Ердара. Сподіваюся, посмертні прохання все ще шануються так само, як і раніше.

Милістю батька нашого Тарида,

Батько Кирит"

У тронній залі настала важка тиша, щойно жрець закінчив читання документа. Спробувавши впоратися з собою, Ердар тремтячими руками роздрукував листа і почав гарячково пожирати рядки очима.

Візир же чинити опір не стане. Візьми від мене в подарунок Мадерек. Вірую, ти впораєшся і станеш правителем не гіршим, ніж твоя мати. Вона була великою жінкою, яка самовіддано поклала себе на вівтар служіння Сідеріму. Сподіваюся, ти зрозумієш її і пробачиш.

З вірою та надією,

Батько Кирит"

Сльози, колючими голками прорізали очі, викреслюючи шлях по вилицях. Ердар не зміг стриматись. З кожним рядком, з кожним словом все більше і виразніше розуміючи, через що довелося пройти його батькам. Слова застрягли грудкою в горлі, вириваючись риданнями. Принц упав навколішки, закриваючи обличчя руками. Лист випав із неслухняних пальців, ковзаючи по відполірованій кладці мозаїчної підлоги. Батько Лармініз схилився і підняв пергамент, ховаючи його від зайвих очей. Йому не треба заглядати в написане, він і так знає, що міг сказати Ердар Кирити.

— Вдягни на неї сукню в останню путь. Вона заслужила хоч цієї миті бути тією, ким не посміла бути за життя, — сказав жрець Азіту, розуміючи, що той нікому не дозволить торкнутися королеви. Той, хто розпалив очима, туманно глянув на Лармініза. Той пояснив:

— Так, усі вже знають. Ніхто вас не засудить.

Поміст, складений з абрикосових полін, просочених ароматичними маслами. Похоронне багаття для королеви. Азіт пройшов через площу, слідуючи від палацу. На його руках лежала Сейдар, що дбайливо притискалася до грудей. Разящий, одягнений у білий одяг, з перекинутим через плече небесно-блакитним плащем, піднявся на поміст. Розсипи зірок, обрамлені короною з мечів, зображували герб імперії Мадерек. Недоторканний опустився на коліна і посадив кохану так, що став для неї спинкою трона. Вона була в королівській вінчальній сукні, доповненій червоною накидкою з гербом Сідеріма. Ті, хто зібрався проводити королеву в останній шлях, дивувалися, чекаючи, коли головнокомандувач спуститься з помосту і принц Ердар піднесе смолоскип, приступивши до ритуалу поховання.

- Він не піде. Не залишить її, — несподівано промовив Лармініз, чим кинув присутніх на ще більше здивування, що межує з шоком.

— Він не хоче, щоб її поховали? — обережно спитав хтось із придворних за спиною жерця.

— Ні, він хоче піти разом із нею.

Після цих слів Ердар зблід. Смолоскип затремтів у його руці. Розгублений збентежений, принц точно не міг живцем спалити батька.

— Ваша Величність, у певних ситуаціях Верховний жрець має право поховати правителя. Дозвольте мені, — ще обережніше, ніж раніше, промовив Лармініз.

— Але… як же так? — у голосі спадкоємця затремтіли не сльози, стримані ридання.

— А тут ніяк інакше, — тільки й відповів жрець, виймаючи з онімілих пальців смолоскип.

Він підійшов до помосту, підносячи вогонь. І Ларминизу здалося, що Роздягаючи вдячно посміхнувся, заплющивши очі.

Не було ні плачу, ні стогнань. Це поховання, на відміну від усіх, відбувалося в повній тиші. Гарячий вогонь миттєво обхопив промаслені поліни похоронного багаття. Язики полум'я затанцювали білою сукнею королеви, легкими помахами плавлячи напівпрозору вуаль. Вогонь обійняв Сейдар, поділяючи ці обійми з Азітом, який також притискав свою кохану до себе. Жар побіг по його шатах, миттєво спалахуючи на прозорому волоссі, закручуючи його і плавлячи. Разючий не промовив ні звуку, лише скорбота, змішана з надією застигла на його обличчі. Він йшов зі світу мовчки. Слідом за коханою.

Велике і могутнє місто Сідерім, столиця величної з імперій. Горді і прекрасні його палаци, шпилями веж хмари, що зачіпають. Незламні, неприступні фортечні стіни, що зберігають спокій сидеріан. Пишні сади та широкі дороги. Світла, велична головна площа столиці, серед якої самотньо височить тендітний обеліск, вістрям меча, що йде в небо. Єдиний напис на постаменті, що символізує ручку клинка, накреслена колись власноруч червоним жерцем, говорить:

"І все ж ти об'єднала Таридат!"