Усі птахи в небі (ЛП)

1

Коли Патриції було шість років, вона знайшла поранену пташку. Горобець лежав посеред розгорнутої купи мокрого червоного листя, між двома коренями, розмахуючи зламаним крилом. Пташка плакала і цвірінькала таким високим тоном і так тихо, що Патриція ледь могла її почути. Вона подивилася на горобця на оголеній темній смужці землі, і відчула його страх. Не просто страх, але й страждання, ніби пташка знала, що скоро помре. Патриція все ще не розуміла, як життя може вийти з якогось тіла назавжди, але вона могла сказати, що пташка бореться зі смертю з усіх сил, які у неї ще залишилися.

Патриція всім своїм серцем захотіла врятувати пташку. Це було тим поштовхом, який змусив її почути запитання, на яке не було задовільної відповіді і яке позначилося на всьому її подальшому житті.

Вона огорнула горобця сухим листям, дуже ніжно, і поклала у червоне відерце. Промені сонячного дня просвічували пластмасову стінку, купаючи пташку у червоному світлі, ніби вона була радіоактивною. Горобець все ще метушився, намагаючись злетіти з одним вцілілим крилом.

— Спокійно, — сказала Патриція птахові. — Ти зі мною. Ніхто тебе не скривдить.

Патриція бачила страждання тварин раніше. Її старша сестра, Роберта, любила ловити диких тваринок і бавитися з ними. Роберта клала жаб в іржавий механізм для кидання м'ячиків, який їм колись купила матір — щоб побачити, як далеко вони полетять. Але зараз був перший раз, коли Патриція подивилася на живу істоту, якій було боляче — і дійсно побачила біль у пташиному погляді, і захотіла, щоби пташка була під її захистом.

— Щось знайшла? — запитала Роберта, яка вилізла на дерево неподалік.

Обидві дівчини були блідими, з темно-коричневими волоссям, яке росло прямим, незалежно від того, що вони з ним робили, і з носами майже як кнопки. Але Патриція була природнішою, міцнішою дівчинкою з круглим обличчям, зеленими очима, а також вічними плямами трави на нерідко порваній одежі. Вона вже перетворилася на дівчинку, з якою інші дівчата не хотіли дружити, бо вона була занадто рухлива, з незрозумілими жартами, і плакала, коли дорослі, будь-хто (не тільки її батьки) відчитували її. Між тим у Роберти очі були карі, вона мала гостре підборіддя і абсолютно ідеальну поставу, коли просто сиділа, а не залазила в доросле крісло у чистому білому платті. Після обох дівчат їхні батьки сподівалися на хлопчика і заздалегідь вибирали йому ім'я. Після народження кожної дочки вони просто застрягали на тій назві, яка їм подобалася на даний момент.

— Я знайшла покаліченого горобця, — сказала Патриція. — Він не може літати, у нього зламане крило.

— Я йому допоможу, — сказала Роберта, і Патриція зрозуміла, що вона говорить про свою ракетку. — Неси його сюди. Я зроблю так, що він полетить далеко і високо.

— Ні! — Патриція заплющила очі, стривожившись. — Ти не можеш! Ти не смієш! — І тоді побігла, обережно, з червоним відром в одній руці. Вона могла почути, як її сестразлазила з дерева. Вона побігла швидше назад, до будинку.

Їхній будинок сто років тому був магазином спецій, і все ще пах корицею і куркумою, шафраном, часником і трохи потом. Ідеальний паркет із твердих порід дерева, по якому ходили відвідувачі з Індії, Китаю, з усього світу, приносячи все, що є гострого у світі. Коли Патриція заплющувала очі і глибоко вдихала, вона навіть могла уявити собі, як ці люди вивантажують дерев'яні викладені папером коробки з наклейками, з назвами таких міст, як Марракеш чи Бомбей. Її батьки прочитали журнальну статтю про відновлення колоніальних торговельних будинків, і тепер постійно кричали на дочок, щоб вони не пустували в приміщенні, і не подряпали будь-що з ідеальної дубової обстановки, аж поки на їх лобах не виступали жилки. Батьки Патриції були людьми такого сорту, які могли бути і добрими і злими майже в один і той же моменту часу.

Патриція зупинилася на невеличкій прогалині між кленами біля задніх дверей будинку.

— Гаразд, — сказала вона пташці. — Я візьму тебе додому. На горищі є стара клітка. Я знаю, де вона. Це хороша клітка, з гойдалкою. Я покладу тебе туди, і скажу батькам. Якщо з тобою щось станеться, я затримаю дихання, поки не впаду. Ти будеш в безпеці. Я обіцяю.

— Ні, — сказала пташка. — Будь ласка! Не замикай мене. Я хочу, щоб ти мене просто вбила.

— Але, — сказала Патриція, більше здивуючись з того, що пташка відмовляється від її захисту, ніж з того, що вона вміє говорити. — Я можу тримати тебе в безпеці. Я можу приносити тобі жучків, насіння, що завгодно.

— Неволя гірша за смерть для такого птаха, як я, — сказав горобець. — Слухайте, ви чуєте, як я розмовляю. Правильно? Це означає, що ви особливі. Як відьма! Або ще хтось. І це означає, що ви зобов'язані робити правильні поступки. Будь ласка.

— Ох. — Це було забагато для Патриції, щоб вона одразу могла зрозуміти. Вона присіла на великий і грубий корінь дерева з товстою корою, який був трохи вологим, і твердим як камінь. Вона могла почути, як Роберта відгортає кущі великою вилкоподібною палицею, перед наступним кроком, і вона хвилювалася про те, що трапиться, якщо Роберта почує їх розмову. — Але, — сказала Патриція тихіше, щоб Роберта не почула, — у тебе зламане крило, і мені потрібно піклуватися про тебе. Ти тут застрягла.

— Добре. — Птах здавалося, замислився на мить. — Ви не знаєте, як вилікувати зламане крило, чи не так? — Він підвів своє зламане крило. Спочатку воно здавалося сіро-коричневим, але, придивившись уважніше, вона могла бачити яскраві червоні та жовті смуги вздовж крил, молочно-біле черевце і темний, злегка колючий дзьоб.

— Ні. Я нічого такого не вмію. Вибачте!

— Гаразд. Ви могли просто посадити мене на дерево і сподіватися на краще, але тоді мене, ймовірно, з'їла би кішка, або я помер би з голоду. — Голова пташки лягла набік. — Або... я маю на увазі, є одна можливість.

— Яка? — Патриція подивилася на коліна, через дірку в її джинсовому комбінезоні, і подумала, що її колінна чашка була схожа на дивне яйце. — Яка? — Вона глянула на горобця у відрі, який, в свою чергу, вивчав її одним оком, ніби намагаючись вирішити, чи можна їй довіряти.

— Ну, — цвірінькнув він. — Я маю на увазі, ви можете віднести мене до Парламенту птахів. Вони можуть зафіксувати крило, без проблем. І якщо ви будете чаклункою, то ви все-таки повинні зустрітися з ними. Вони найрозумніші птахи в окрузі. Вони завжди зустрічаються нанайвеличнішому дереві у лісі. Більшості з них уже більше п'яти років.

— Я старша, — сказала Патриція. — Мені майже сім, через чотири місяці. Чи п'ять. — Вона почула, як Роберта наближається, тому схопила відро і побігла у ліс.

Горобець, чиє ім'я промовлялося Дірппдірппйепалонг, або Дірпп, якщо коротко, намагався вказати Патриції шлях до Парламенту птахів, як тільки міг, але з дна відра він не міг бачити, куди вона прямує. І його описи орієнтирів для вибору напрямку не мали сенсу для Патриції. Це нагадало їй одне з тренувань у школі, яке вона безнадійно провалила, оскільки її єдиної подружки Кеті не було поряд. Зрештою Патриція підняла Дірппа на долоні, і він заскочив їй на плече.

Сонце зайшло. Ліс був настільки щільним, що Патриція ледве могла бачити Місяць, і вона вже кілька разів падала,порізавши руки і коліна і забруднивши нову одежу. Дірпп так міцно вхопився за наплічник її нового комбінезону, що його кігті майже торкалися її шкіри. Він все менше і менше був впевнений у тому, куди вони йдуть, хоча повторював, що Велике Дерево буде поруч з якимось потічком, або, можливо, полем. Він точно знав, що це дуже товсте дерево, відокремлене від інших дерев, і якщо ви подивитеся на нього з певного напрямку, то дві великі гілки Парламентського Дерева будуть виглядати як крила. Також він міг би легко вказати напрямок за положенням сонця. Якби сонце ще світило.

— Ми заблукали в лісі, — сказала Патриція тремтячим голосом. — Мене, мабуть, з'їсть ведмідь.

— Я не думаю, що в цьому лісі є ведмеді, — сказав Дірпп. — І якщо хтось на нас нападе, ти можеш спробувати порозмовляти з ним.

— Я можу зараз говорити з усіма тваринами? — Патриція подумала, що це корисне вміння, і треба буде переконати пуделя Марії Фенчерча, щоб той куснув її, коли наступного разу Марія нацькує його на Патрицію. Або якщо наступна няня, яку наймуть батьки, матиме домашню тварину.

— Я не знаю, — сказав Дірпп. — Ніхто ніколи нічого мені не пояснює.

Патриція вирішила, що нема чого робити, крім як піднятися на найближче дерево і подивитися, чи зможуть вони побачити що-небудь з вершини. Якусь дорогу. Або будинок. Або якийсь знайомий орієнтир, який Дірпп може впізнати.

Наверху великого старого дуба було набагато холодніше, але Патриція вже піднялася над джунглями. Вітер просочився всередину комбінезончика, ніби це була вода, а не просте повітря. Дірпп прикривав свою голову вцілілим крилом, і тепер, опустивши його, намагався зорієнтуватися.

— Так — цвірінькнув він, — дозвольте мені подивитися, чи зможу я упізнати цей ландшафт. Насправді це не те, що ви називаєте пташиним поглядом. Пташиний погляд набагато, набагато вищий. Це як розглядати карту.

Дірпп пострибавпо найближчій гілці, поки не помітив щось, що, на його думку, могло бути одним з орієнтирів, що ведуть до Величного Дерева.

— Ми вже близько, — заявив він, — але ми повинні поспішати. Вони не завжди говорять всю ніч, якщо не обговорюють складну проблему. Або коли настає час питань. Але краще сподіватися, що зараз не час запитань.

— Що таке час запитань?

— Тобі не потрібно знати, — сказав Дірпп.

Патриція виявила, що зі старого дерева важче злізти, ніж вилізти на нього, що здавалося несправедливим. Вона майже не відчувала рук, а була ще у дюжині футів від землі.

Коли Патриція дісталася землі, з темряви почувся чийсь голос.

— Привіт, пташко! Ходи сюди. Я хочу їсти.

— О ні, — сказав Дірпп.

— Я обіцяю, що не буду з тобою бавитися дуже довго, — сказав голос. — Це буде весело. Ось побачиш!

— Хто це? — запитала Патриція.

— Томмінгтон, — сказав Дірпп. — Кіт. Він живе в будинку з людьми, але він приходить в ліс і вбиває багато моїх друзів. Парламент завжди обговорює, що з ним робити.

— О, — сказала Патриція. — Я не боюся маленького кошеняти.

Томмінгтон стрибнув з великого пенька, і приземлився на спину Патриції, як хутряна ракета з гострими пазурами. Патриція охнула і ледь втримала рівновагу.

— Злізь негайно! — Сказала вона.

— Віддай мені пташку! — сказав Томмінгтон.

Біло-чорна кішка важила майже стільки ж, скільки Патриція. І тепер злісно шипіла у вухо Патриції, торкаючись його вусами.

Патриція зробила єдине, що прийшло на розум: вона затиснула бідного Дірппа у кулаці, зберігаючи йому життя, і зігнулася, ставши майже вдвічі меншою, і її голова майже торкалася її ніг. Кіт зістрибнув з неї.

— Змийся і залиши нас самих, — сказала Патриція.

— Ти можеш говорити. Я ніколи не зустрічався з людиною, яка вміє говорити. Віддай мені пташку!

— Ні, — сказала Патриція. — Я знаю, де ти живеш. Але я знаю, хто ваша хазяка. Якщо ви не підете, я розкажу... я розкажу, що ви робите... — Це був свого роду блеф. Вона не знала, хто був хазяйкою Томмінгтона, але її мама знала. І якщо Патриція прийде додому, покрита укусами і подряпинами, то її мати буде перелякана. І піде до хазяйки Томмінгтона. А з матір'ю Патриції ніхто сваритися не хотів, бо вона була дуже доброю у цій справі.

Томмінгтон випустив кігті, його хутро настовбурчилося, а вуха стирчали, як кінчики стріл.

— Відай мені пташку! — викрикнув він.

— Ні! — сказала Патриція. — Поганий кіт! — Вона кинула в Томмінгтона камінцем. Він відстрибнув. Вона кинула ще один. Кіт кудись сховався.

— Ходімо, — сказала Патриція Дірппу, який не мав великого вибору в цьому питанні. — Забираємося звідси.

— Ми не можемо дозволити цій кішці взнати, де знаходиться парламент, — прошепотів Діррпп. — Якщо він піде за нами, він може знайти Дерево. Це було б катастрофою. Треба ходити колами, ніби ми заблукали.

— Ми вже заблукали, — сказала Патриція.

— У мене досить приблизне уявлення, куди нам йти, — сказав Дірпп. — Я не всиг зорієнтуватися.

Щось зашурхотіло в низьких кущах, недалеко від дуба, на який вона вилазила, і на секунду місячне світло показало пару очей, обрамлених білим хутром, як коміром.

— Мені кінець! — прошепотів Дірпп жалюгідним тоном. — Ця кішка може ховатися від нас де завгодно. Ви також можете віддати мене своїй сестрі. Це все одно.

— Почекай хвилинку. — Патриція згадала дещо про котів і дерева. Вона бачила це у книжці з картинками. — Сиди тихо і тримайся. Тримайся міцніше, добре? — Відповідь Дірппа полягала в тому, що він міцніше, ніж раніше, вчепився до лямки її комбінезона. Патриція подивилася на кілька дерев, поки не вибрала одне з них з досить міцними гілками і полізла на нього. Вона була втомленою і не такою спритною, як першого разу, і її нога послизнулася кілька разів. Один раз вона висіла на гілці, вхопившись обома руками, і лише тоді подумала про Дірппа. Вона задихнулася від жаху, але потім побачила, як він нервово крутить головою, поблискуючи очима, з-за її плеча, і зрозуміла, що він просто пересунувся і тепер чіплявся за лямку далі на її спині.

Нарешті вони опинилися на верхівці дерева, що трохи похитувалося на вітрі. Томмінгтон не стежив за ними. Патриція оглянулася навколо два рази у всіх напрямках, перш ніж змогла помітити, що круглі хутряні комірці чекають на неї нижче, поруч із землею.

— Дурний кіт! — закричала вона. — Дурний кіт! Ти не можеш нас з'їсти!

Томмінгтон розізлився,

— Перша людина, яку я зустрічаю, і яка може розмовляти, думає, що я дурний? Гар-разд! Спробуєш моїх кігтів!

Кіт, який мабуть мав велику практику, почавши її ще з килимів і штор вдома, побіг по корі дерева, кинувся на одну гілку, потім на іншу, вище, і ще до того як Патриція і Дірпп змогли зрозуміти, що відбувається, проминув уже півдороги до них.

— Ми потрапили в пастку! Як ти думаєш? — проспівав Діррп.

Патриція почекала, поки Томмінгтон не доліз до вершини, а потім почала спускатися вниз по іншій стороні дерева, з гілки на гілку, так швидко, що майже падала, а потім опинилася на землі сидячи на ягодицях.

— Ей, — сказав Томмінгтон згори, де його великі очі блимали місячним світлом. — Куди ви зібралися? Поверніться сюди!

— Ви просто кіт, — сказала Патриція. — Ви хуліган, і я збираюся залишити вас там. Ви повинні подумати про те, що ви робите. Це неприємно іншим. Я прослідкую, щоби хтось прийшов і зняв вас звідти завтра. А поки-що ви можете залишитися там на даний момент. Я повинна піти і дещо робити. До побачення

— Почекайте! — сказав Томмінгтон. — Я не можу залишитися тут. Тут занадто високо! Мені страшно! Поверніться!

Патриція не оглянулася. Вона чула, як Томмінгтон протяжно нявчить, поки вони не перетнули велику лінію дерев. Вони заблукали ще двічі, і в один прекрасний момент Діррп почав плакати у своє вціліле крило, коли вони нарешті вийшли на стежку, яка вела до Великого Дерева. І ще був крутий підйом, який довелося долати, хапаючись за виступаюче коріння.

Патриція вперше побачила верхівку Парламентського Дерева, яке, здавалося, виростало з ландшафту, і ставало все більш високим і приголомшливим, коли вони наближалися. Дерево було свого роду птахом, як і сказав Діррп, але замість пір'я у нього були темні гілки, які опускались до землі. Воно нагадувало найбільшу церкву у світі. Або замок. Патриція ніколи не бачила замків, але здогадувалася, що вони виглядають майже так само.

Сотні пар крил літали над деревом, а потім сідали на нього. Величезна колекція пташиних фігур, тільки рухлива і жива.

— Все гаразд, — зацвірінькав Дірпп. — Вона зі мною. Я зламав крило. Вона принесла мене сюди, щоб я міг отримати допомогу.

Єдиною відповіддю довгий час була тиша. Потім від верхівки Дерева до них спустився орел, білохвостий птах з гачкастим дзьобом і блідими зондуючими очима.

— Ви не повинні були приводити її сюди, — сказав орел.

— Мені шкода, маам, — сказав Дірпп. — Але все гаразд. Вона може говорити. Вона дійсно може говорити. — Дріпп повернувся до вуха Патриції. — Скажи їм. Що-небудь!

— Ну... привіт, — сказала Патриція. — Вибачте, якщо ми вас потурбували. Але йому потрібна ваша допомога!

Від звуків людського голосу всі пташки впали в величезну несамовитість і крик. Вони кричали і махали крилами, поки велика сова не ухнула і не закричала:

— Парламент, до порядку.

Орел нахилив білу пухнасту голову вперед і тепер уважно вивчав Патрицію. — Отже, ти напевно нова відьма у нашому лісі?

— Я не відьма. — Патриція жувала свій великий палець. — Я принцеса.

— Вам краще бути відьмою. — Велике темне тіло орла перемістилося чаклунським способом на гілку. — Тому що, якщо ви не відьма, то Дірпп порушив закон, привівши вас. І його доведеться покарати. У цьому випадку ми, звичайно, не зможемо виправити його крило.

— О, — сказала Патриція. — Тоді я відьма. Напевне.

— Ага. — Дзьоб орла націлився на неї. — Але вам доведеться це довести. Або ви і Дірпп будете покарані.

Патриції не сподобалося, як це звучало. Різновиди птахів знову почали збуджено щось кричати.

— До порядку! — незграбна ворона обмежила їх крики, нагадуючи про важливість дотримання парламентської процедури. Один птах був настільки наполегливим, що орел був змушений підлетіти до почесного джентльмена з широким змахом крил, і той одразу забув, що він збирався сказати.

— Як я можу довести, що я відьма? — Патриція подумала, чи зможе вона втекти. Птахи літають досить швидко, чи не так? Напевно, вона не могла би втекти від багатьох птахів, якщо б вони були налякані. Особливо від магічних птахів.

— Добре. — Гігантська індичка на одній з нижніх гілок, з брязкальцями, які виглядали як комір на судді, підвелася у вертикальне положення, і, здається, проконсультувалася з деякими символами, вирізаними на боці дерева, перш ніж видати гучний горловий звук.

— Ну, — сказала вона, — є кілька методів, які визнаються в літературі. Деякі з них є випробуваннями смерті, але ми можемо пропустити їх на даний момент. Є також деякі ритуали, але вам потрібно бути певного віку, щоб провести їх. Але у нас є хороший вихід. Ми могли б попросити її дати відповідь на нескінченне питання.

— Ох, нескінченне питання, — сказав голуб. — Це хвилююче.

— Я ніколи не чув, щоб хтось відповів на нескінченне питання раніше, — сказала ворона. — Це веселіше, ніж час для справ.

— Умм, — сказала Патриція. — Чи нескінченне питання займе нескінченно багато часу? Тому що я впевнена, що мої мама і тато вже турбуються про мене. — Вона згадала, що ще не вечеряла, і опинилася всередині замерзаючого лісу, не кажучи вже про те, що вона загубилася.

— Занадто пізно, — сказала ворона.

— Ми просимо про це, — сказав орел.

— Ось питання, — сказала індичка. — дерево червоне?

— Умм... — подумала вголос Патриція. — Ви можете дати мені підказку? Червоне — це колір? — Птахи не відповіли. — Ви можете дати мені більше часу? Я обіцяю, що відповім, мені тільки потрібно більше часу, щоб подумати. Будь ласка, мені потрібно більше часу... Будь ласка...

Наступне, що Патриція могла пригадати, це як батько ніс її на руках. Він надів байкову сорочку, і його червона борода лоскотала її обличчя, і він тримав її наполовину, тому що намагався ще натискати кнопки на мобілці. Але все було настільки теплим і досконалим, і батько ніс її додому, що Патриція не хотіла рухатися.

— Я знайшов її прямо на околиці лісу біля будинку, — сказав батько до матері. — Вона, мабуть, заблукала, а потім сама знайшла вихід. Це чудо, що вона в порядку.

— Ти налякала нас майже до смерті. Ми шукали разом з усіма сусідами. Я присягаюся, що ти думаєш, що мій час нічого не вартий. Ти добилася того, щоб я не встигла вкластися у крайній термін для аналізу продуктивності систем управління. — Мати Патриції відкинула своє темне волосся назад, що зробило її підборіддя і ніс ще різкішими. Її кістляві плечі були підняті, майже торкаючись античних сережок.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося, — сказав батько Патриції. — Що ми зробили, що змусило вас діяти таким чином? — Родерік Дельфін був генієм нерухомості, який часто працював вдома і наглядав за дівчатами, коли вони не опікувалися нянями. Він сидів на високому стільці під час сніданку, і його широке обличчя було заховане у рівняння. Патриція робила успіхи у математиці, за винятком тих випадків, коли захоплювалася і думала про неправильні речі, наприклад, про те, що число 3 виглядало як 8, розрізане уздовж, тому для двох трійок сума повинна була бути 8.

— Вона випробовує наше терпіння, — сказала матір Патриції. — Вона випробовує нашу владу, тому що ми надто м'які з нею. — Белінда Дельфін колись була гімнасткою, і її батьки тисли на неї, як два океани, але вона так ніколи і не розуміла, чому у гімнастиці потрібні судді, замість того щоб вимірювати виступи гімнасток, використовуючи камери і, можливо, лазери. Вона зауважила Родеріка після того, як він почав приходити на всі її виступи, і вони разом винайшли цілком об'єктивну систему вимірювання виступів гімнасток, яку ніхто так і не прийняв.

— Подивись на неї. Вона просто сміється з нас, — сказала мати Патриції, ніби Патриція не стояла прямо перед ними. — Ми повинні показати їй, що головне це наш бізнес.

Патриція не думала, що вона сміється, але тепер злякалася, що можливо так виглядала. Тому вона спробувала зобразити серйозний вираз обличчя.

— Я би нікуди не втекла, — сказала Роберта, яка повинна була залишити їх трьох на самоті на кухні, але прибігла, щоб набрати кружку води, і звичайно підглянути.

Вони замкнули Патрицію у її кімнаті на тиждень, просуваючи їй їжу під двері. Нижня частина дверей, як правило, зрізала верхній шар будь-якої їжі. Якщо це був бутерброд, найвищий шматочок хліба зсувався і падав на піднос. Вам дійсно не захочеться їсти бутерброд після того, як ви його отримаєте у такому вигляді, але якщо ви будете достатньо голодні, то з'їсте. — І будете думати про те, що ви зробили, — сказали батьки.

— Я отримаю всі її десерти на наступні сім років, — сказала Роберта.

— Ні, не отримаєш! — сказала Патриція.

Весь досвід спілкування з Парламентом птахів став для Патриції якимось розмитим. Вона згадувала про нього переважно у снах і фрагментарно. Один чи два рази, у школі, вона ніби чула пташку, що питала її про щось. Але вона не могла цілком запам'ятати, що це було за питання, і чи вона відповіла на нього. Вона втратила здатність розуміти мову тварин, ще коли була замкнена у спальні.

2

Він не хотів, щоб його звали Ларрі. Не міг з цим змиритися. І так, звичайно, всі його називали Ларрі, іноді навіть його батьки.

— Мене звуть Лоуренс, — наполягав він, дивлячись на підлогу. — З «у», а не «в». — Лоуренс знав, хто він, та як його звуть, але світ відмовлявся це визнавати.

У школі діти називали його Ларрі-Баррі або Ларрі-Фаррі. Або, коли він сердився, Шаррі-Ларрі, але цей прояв іронії був рідкіснимсеред його однокласників-троглодитів, оскільки насправді Лоуренс не виглядав страшним. Як правило, цьому передувало — «Оох», — і вдаваний переляк. Не те, щоб Лоуренс хотів бути страшним. Він просто хотів залишатися самим собою, і він вирішив, що коли буде настоювати на своєму, люди зрештою почнуть вимовляти його ім'я, якщо їм буде потрібно з ним поговорити.

Лоуренс був маленьким для свого віку, з волоссям кольору бляклого осіннього листя, з довгим підборіддям і руками, як відростки у слимака. Його батьки купували йому одяг на півтора розміру завеликий, тому що вони продовжували думати, що він почне рости з дня на день, і намагалися заощадити гроші. Тому він завжди підсмикував свої надто довгі, надмірно мішкуваті джинси, а потім його руки зникали всередині рукавів трикотажного светра. Навіть якби Лоуренс захотів би представити з себе щось загрозливе, відсутність помітних рук і ніг ускладнили б такий його намір.

Єдиним яскравим спортивним захопленням у житті Лоуренса були ультрамісткі ігри Плейстейшн, у яких він випаровував тисячі уявних супротивників. Але потім Лоуренс знайшов інші ігри та інтернет-загадки, які забирали у нього години часу, щоб з'ясувати відповідь, і стратегії ММО, де Лоуренс вів складні кампанії. Незабаром Лоуренс почав писати власні коди.

Батько Лоуренса раніше працював у великій комп'ютерній компанії, але потім залишив її заради роботи в страховій галузі. Його голова все одно була зайнята числами, але це не було щось настільки цікаве, про що ви б хотіли почути. Тепер він постійно гнівався, що може втратити роботу, і вони голодуватимуть. Мати Лоуренса працювала над докторською дисертацією в галузі біології, перш ніж завагітніла, але пізніше її керівник звільнився з роботи і вона не встигла до визначеного часу і більше не займалася наукою.

Батьки несподівано стурбувалися тим, що Лоуренс витрачав кожну хвилину вільного часу на комп'ютер і виявляв соціально неблагополучний характер, як і його дядько Девіс. Тому вони змусили Лоуренса ходити на нескінченну послідовність класів, спрямованих на те, щоб змусити його виходити з дому: дзюдо, сучасний танець, фехтування, водне поло для початківців, плавання, поліпшувальна комедія, бокс, стрибки з парашутом і, найгірше, виживання в пустелі. Кожен наступний клас тільки примушував Лоуренса носити ще одну мішкувату форму, а однолітки кричали: — Ларрі проти усіх! — і тримали його під водою, і викидали з літака першим, склавши йому руки і ноги разом.

Лоуренсові було цікаво, чи був десь його двійник, названий Ларрі, який мав би відношення до того, що йому доводиться робити. Такий Ларрі міг бути в альтернативній версії Всесвіту Лоуренса, і, можливо, все, що Лоуренсові потрібно було зробити, це сконцентрувати всю сонячну енергію, яка падала на Землю протягом п'яти хвилин чи трохи більше, щоб згенеруватив своїй ванні локальну тріщину у просторі-часі і викрасти Ларрі з іншого Всесвіту. Тоді Ларрі міг би ходити на всі додаткові заняття, а Лоуренс залишався би вдома. Залишалося з'ясувати, яким способом зробити дірку у Всесвіті перед турніром дзюдо через два тижні.

— Ей, Ларрі-Фаррі, — одного разу сказав Бред Хомнер у школі, — Думай швидко. — Це була одна з тих фраз, які не мали ніякого сенсу: люди, які казали — думай швидко — завжди думали набагато повільніше за Лоуренса. І коли однокласники це казали, а потім збиралися щось зробити, це сприяло колективній психічній інертності і відповідному відношенню до нього. Лоуренс так і не придумав ідеальної відповіді на «думай швидко», і не завжди міг вгадати, в чому справа, оскільки неприємності, як правило, починалися секундою пізніше. Лоуренсу довелося щось з цим робити.

Одного разу він знайшов в інтернеті схему деякого пристрою — він роздрукував його і перечитав сто разів, перш ніж почав в'їжджати, що малося на увазі. І як тільки зрозумів, що його можна об'єднати з сонячною панеллю, схему якої він знайшов на якійсь старій дошці повідомлень, то негайно почав діяти. Він вкрав старий водонепроникний годинник свого тата і поєднав його з деякими частинами, які випотрошив з купи мікрохвильових печей і стільникових телефонів, додавши ще трохи від магазинів електроніки. Наприкінці цього процесу він уже мав робочу машину часу, яка виблискувала на його зап'ясті.

Пристрій був простий: у нього була лише одна додаткова кнопка. У будь-який момент, коли ви натискали кнопку, ви могли стрибнути вперед за дві секунди. Це було все, що цей пристрій міг зробити. Не було можливості збільшити діапазон або відстрибувати у часі назад. Лоуренс спробував знімати себе веб-камерою і з'ясував, що коли він натискає кнопку, то ніби розмивається на секунду або дві. Пристрій можна було використовувати знову лише через деякий час, бо йому необхідно булопідзаряджатися.

І тому через кілька днів, коли Бред Хомнер сказав: — думай швидко, — Лоуренс швидко натиснув кнопку на зап'ясті. Біла пляма, яка пролетіла крізь нього, виявилася рулоном туалетного паперу. Усі подивилися на те, як паперовий рулон розмотується по плитці підлоги, а потім витріщилися на Лоуренса. Лоуренс перемкнув свій годинник у сплячий режим, а це означало, що той не буде працювати для будь-кого іншого, хто його надіне. Але він даремно хвилювався — всі просто подумали, що Лоуренс на дзюдо натренувався до надлюдських рефлексів. Містер Грандісон якраз проходив по коридору і тепер запитував, хто кинув туалетний папір — всі вказали на Лоуренса.

Можливість проскочити дві секунди може бути дуже корисною, якщо ви виберете правильні дві секунди. Наприклад, коли ви сидите за обіднім столом зі своїми батьками, а матір сказала щось саркастичне про те, що батька перевели на іншу посаду, і ви просто знаєте, що батько збирається вибухнути короткою реплікою, рахуючи себе ображеним. Це як точно вибрати мить, коли барбекю готове. Є сотня допоміжних індикаторів: від аромату запеченої запіканки до врахування температури повітря. Від цього навіть процес приготування трохи змінюється. Вмикання таймера, вимикання. Це було як залишити реальність позаду і з'явитися, коли вже все було готове.

Але були й інші випадки. Якось Аль Данс кинув його у тренажерному залі на тверду підлогу. Він встиг дематеріалізуватися, коли приземлявся. Або коли одна бажаюча популярності дівчина вирішила прикинутися, що він їй симпатичний — щоб потім зі сміхом розказати про це своїм друзям. Або коли вчитель починав особливо занудне речення. Навіть процес гоління через дві секунди доводилося повторювати. Ніхто, здавалося, не помічав, що він зникає з буття, можливо тому що потрібно було дивитися прямо на нього, а ніхто цього не робив. Якби тільки Лоуренс міг користатися пристроєм більше, ніж кілька разів на день без головного болю.

Крім того, стрибки вперед у часі просто підкреслювали основну проблему: Лоуренсу не було сенсу очікувати, що через дві секунди щось зміниться на краще.

Принаймні Лоуренс так почувався, коли побачив на глянцевій обкладинці обриси космічного корабля, який поблискував у сонячному світлі. Він дивився на плавні криві лінії, красивий носовий конус і потужні двигуни, і всередині нього щось прокинулося. Це було щось близьке до ажіотажу, якого він не відчував досі. Приватно фінансований космічний корабель DIY повинен був піднятися на орбіту завдяки інженерно-технічному генію Мілтона Дірта та кількох десятків його друзів-початківців та студентів MIT. Запуск намічався через кілька днів, поблизу кампуса MIT, і Лоуренс повинен був бути там. Він ще ніколи не хотів чогось так сильно, як побачити старт на власні очі.

— Тату, — сказав Лоуренс. Це був невдалий час для початку: його батько вже дивився у свій ноутбук, руками розгладжуючи вуса, кінці яких збиралися у важкі лінії по боках його рота. Лоуренс зрозумів, що запізно, але продовжив. — Тату, — знову сказав Лоуренс. — У вівторок відбудеться старт ракети. Ось стаття про це.

Батько Лоуренса відірвав очі від екрану і глянув на журнал, але потім у його голові увімкнулася якась пріоритетна інструкція, яка нагадала йому про батьківство. — Він знову втупився у свій ноутбук з якоюсь таблицею на екрані, вирішивши, що приділив Лоуренсові достатньо уваги.

— Так. Я чув про це. Це той чоловік. Дірт. Ага. Якийсь легкий прототип, чи не так? Вони планують приземлення на темній стороні Місяця в кінці проекту. — Тоді батько згадав жарт про стару групу під назвою Пінк Флойд, марихуану і ультрафіолетове світло.

— Так. — Лоуренс перервав потік слів свого батька, перш ніж той закінчився. — Це вірно. Мілтон Дірт. І я хочу подивитися на запуск. Це шанс, який випадає лише раз у житті. Я думав, що ми можемо поїхати як батько і син. — Його батько не міг відмовитися від «батько і син», бо це було би схоже на визнання того, що він поганий батько.

— Ох. — Батько кинув на нього збентежений погляд. За квадратними окулярами його очі здавлися глибокими і далекими. — Ти хочеш поїхати? У цей вівторок?

— Так.

— Але... я маю на увазі, що у мене є робота. Є один проект, який я повинен зробити, або це виглядатиме погано. І я знаю, що матір буде засмучена, якщо ви пропустите шкільні заняття. Крім того ви можете подивитись старт на комп'ютері. Там буде канал з веб-камери чи щось на зразок. Ви побачите, що це дуже нудно. Це просто багато людей, які стоять поблизу, і врешті-решт лише затримують усіх. Ви навіть можете нічого не побачити, хоч і будете там. Навіть зручніше переглянути це через Інтернет. — Батько Лоуренса говорив так, ніби намагався переконати більше себе, ніж свого сина.

Лоуренс кивнув. Не було жодного сенсу сперечатися, як тільки батько почав нагромаджувати причини. Тому Лоуренс нічого не сказав, вдавши, що він відмовився від своєї мрії. Потім він піднявся у свою кімнату і подивився на розклад автобусів.

Через кілька днів, коли його батьки ще спали, Лоуренс тихо збіг вниз по сходах і взяв сумочку своєї мами на маленькому столику біля вхідних дверей. Він боязливо відкрив застібку, ніби звідти могла вискочити жива тварина. Кожен звук у будинку звучав дуже гучно: будь то кипіння кавоварки чи гудіння холодильника. Лоуренс знайшов у сумці шкіряний гаманець і витягнув з нього п'ятдесят баксів. Він ніколи раніше не крав. І тепер боявся, що поліцейські незабаром вломляться у вхідні двері і надінуть на нього наручники.

Друга фаза плану Лоуренса включала в себе особисту зустріч з мамою відразу після того як він її пограбував. Він постукав до неї, коли вона тільки прокинулася, і зайшов, коли вона накинула на себе халат, і сказав їй, що у них в школі намічається поїздка, і вони вимагають, щоб хтось з батьків написав записку про те, що з ним все в порядку. (Він вже знав велику універсальну правду, що люди ніколи не просять документального підтвердження, якщо ви першими запитали їх про документи). Матів Лоуренса взяла ергономічну ручку з його пальців і нашкрябала записку про дозвіл. Манікюр заважав їй писати краще. Лоуренс сказав, що поїздка може зайняти цілу ніч, в цьому випадку він зателефонує. Вона кивнула, і яскраві червоні кучері на її голові підстрибнули.

Підійшовши до автобусної зупинки, Лоуренс захвилювався — це був нервовий момент. Він зважився на велику подорож, ніхто не знатиме, де він буде, і він мав лише п'ятдесят доларів у кишені а також фальшиву римську монету. Що робити, якщо хтось вистрибне з-за мусорних баків чи стрип-магазину і схопить його? Що робити, якщо хтось затягне його до своєї вантажівки і завезе за сотню миль, а тоді змінить його ім'я на Даррел і змусить жити у чужому будинку, всиновивши? Лоуренс бачив телевізійний фільм про це.

Але потім Лоуренс згадав про походи у вихідні дні, про те, як він знайшов прісну воду і їстівне коріння, і навіть злякав одного бурундука, який, схоже, намагався боротися з ним за стежку. Він ненавидів кожну секунду очікування, але якщо він зміг тоді вижити, то він може сісти в автобус у Кембридж і з'ясувати, як дістатися до стартового майданчика. Він був Лоуренсом Елленбургом, і він був звичайним хлопцем. Лоуренс щойно зрозумів, що якщо він буде триматися свого я, того, що він уміє і знає, то це буде ніби його другий одяг, і його треба використовувати настільки часто, наскільки можна.

— Я вже дорослий, — сказав Лоуренс водію автобуса. Той знизав плечима, ніби він так і думав, і Лоуренс пройшов всередину.

Лоуренс накупив купу їжі, але взяв тільки одну книгу, з тонкою м'якою обкладинкою, про останню велику міжпланетну війну. Він закінчив її читати через годину, і йому не залишалося нічого іншого, як дивитися у вікно. Дерева вздовж магістралі, здавалося, сповільнювалися, коли автобус проходив поруч з ними, а потім швидко зникали, ніби взяли розгін. Певне просторово-часове розширення.

Автобус прибув до Бостона, де Лоуренс повинен був знайти станцію Т. Він зайшов у китайський квартал, де на вулицях юрмилися люди, які кричали і продавали свій товар, і кликали у ресторани з величезними рибними вітражами у вікнах, ніби риба хотіла оглянути потенційних споживачів, перш ніж ті зайдуть всередину. Зрештою Лоуренс опинився біля фонтану та Музею Науки, який освітлювало вранішнє сонце, відкриваючи йому сталеві гвинтові сходи і скляні стіни, з планетарієм нагорі.

На жаль, коли Лоуренс досяг кампуса MIT, він опинився перед Легальними Морськими Продуктами, намагаючись зрозуміти систему кодування будівель, і виявив, що не знає, як знайти місце, де відбуватиметься ракетний запуск.

Лоуренс думав, що MIT буде виглядати лише збільшеною версією Марчісонської початкової школи, з вестибюлем та дошкою оголошень, де публікують майбутні заходи. Лоуренс не зміг потрапити навіть всередину двох перших будинків центру, хоч і намагався. Він знайшов дошку оголошень, в якій публікувалися повідомлення про лекції, знайомства, а також список нобелівських лауреатів. Але ніяких згадок про те, де і коли подивитися Великий Запуск.

Зголоднівши, Лоуренс зайшов у кафе і купив кукурудзяні пластівці у шоколаді, відчуваючи, що йому потрібен допінг. Якби він міг потрапити в Інтернет, то можливо з'ясував би, що робити далі, але його батьки не дозволяли йому мати айпод, а тим більше планшет. У кафе звучали сумні старі мелодії: Джанет Джексон співала про самотність, а Брітні Спірс зізнавалася, що робила це знову. Він охолоджував кожну ложку гарячого шоколаду, закриваючи очі і дуючи на нього, а тим часом намагався виробити якусь стратегію.

Книга Лоуренса зникла. Та, яку він читав у автобусі. Він поклав її на стіл поруч з тарілкою, і тепер її там не було. Ні, почекайте — вона була в руках двчини двадцяти років, з довгими коричневими косами, широким обличчям, у червоному светрі, настільки пухнастому, якїї волосся. У неї були мозолисті руки і робочі черевики. Вона листала книгу Лоуренса.

— Вибач, — сказала вона. — Я пам'ятаю цю книгу. Я прочитала її три рази в середній школі. Цивілізація у системі бінарних зірок ведевійну з АІ, які живуть на поясі астероїдів, правильно?

— Ага, так, — сказав Лоуренс.

— Гарний вибір. — Тоді вона подивилася на зап'ястя Лоуренса. — Нічого собі! Це машина на дві секунди, так?

— Ага, так, — повторив Лоуренс.

— Круто. У мене теж є така. — Вона показала її. Браслет виглядав приблизно так само, як і Лоуренсів, за винятком того, що був трохи меншим, і мав калькулятор. — Мені потрібно було з'ясувати, що означали ті схеми в Інтернеті. Це як маленький тест на технічні навички, інтелект та інші речі, і зрештою ви отримуєте деякий пристрій із тисячами застосувань. Можна сісти? Я стою над вами, і це змушує мене почуватись представником влади.

Лоуренс сказав, що все в порядку. Йому важко було вкласти щось нове у розмову. Дівчина сиділа перед ним, напроти залишків його замовлення. Тепер, коли він був очима на одному рівні з нею, вона виявилася досить симпатичною. Вона мала милий ніс і кругле підборіддя. І чимось нагадувала йому вчительку соціальних дисциплін, у яку він влюбився у минулому році.

— Я Ізабель, — сказала дівчина. — І я ракетний технік. — Виявилося, що вона причетна до великого ракетного запуску, який був затриманий через деякі останні проблеми, погоду і таке інше. — Старт, ймовірно, відбудеться через декілька днів. Ну, ти знаєш, як це зазвичай відбувається.

— Ох. — Лоуренс подивився на піну над гарячим шоколадом. Невдача. Він не зможе побачити старт. Так чи інакше він дозволив собі повірити, що побачить ракету, щось таке, що буде прямо перед ним, а незабаром буде звільнене від тяжіння цілої планети, і він також буде вільний. Він міг повернутися до школи, це вже не мало значення, тому що він був би пов'язаний з тим, що літало у космосі.

А тепер він просто стане посміховищем, якого звільнили зі школи за ніщо. Він подивився на обкладинку з м'якого паперу, на якій були грубо намальовані космічний корабель і оголена жінка на його фоні. Він не заплакав, хоча й хотів. На обкладинці було написано: — Вони подалися у Всесвіт, щоб зупинити галактичну катастрофу!

— Чорт, — сказав Лоуренс. — Дякую, що повідомили.

— Без проблем, — сказала Ізабель. Вона розповіла йому трохи про запуск ракети і про те, наскільки революційним був новий дизайн, про що він вже знав, і лише тоді помітила, що він жахливо нещасний. — Ей, не хвилюйся. Це просто затримка на кілька днів.

— Так, але — сказав Лоуренс, — я не зможу бути тут.

— Ох.

— Я буду зайнятий іншими справами. У мене є попередня домовленість... — Лоуренс заплутався. Він зачепив край столу, і шкірка на його гарячому шоколаді виросла хребтом.

— Ви напевне зайняті чимось важливим, — сказала Ізабель. — Схоже, що у вас щільний графік.

— Насправді, — сказав Лоуренс. — Кожен день такий, як і попередні. За винятком сьогоднішнього. — Аж тепер він почав плакати. Чорт забирай.

— Ну привіт! — Ізабель зірвалася зі свого крісла напроти і сіла поруч з ним. — Розказуй! Почекай! Все добре. Слухай, батьки знають, де ти?

— Ні... — Лоуренс задихнувся. — Не знають. -І він розповів їй все — як він украв п'ятдесят баксів у мами, як утік зі школи і сів у автобус і так далі. Потім він сказав Ізабель, що почувається погано, бо обдурив батьків. Тепер він з ще більшою впевненістю розумів, що поїздку не можна буде повторити. Не через кілька днів, у всякому разі.

— Гаразд, — сказала Ізабель. — Ого. Ну, я думаю, що повинна поговорити з твоїми батьками. У них займе деякий час приїхати сюди. Особливо з плутаними вказівками, які я збираюся їм дати, щоби знайти стартовий майданчик.

— Стартовий майданчик? Але...

— Оскільки ми будемо там до того часу, коли вони приїдуть. — Вона погладила Лоуренсові плече. Дакувати Богу, він перестав плакати і трохи заспокоївся.

— Ходімо, я покажу вам ракету. Це буде екскурсія, і я познайомлю вас з деякими людьми.

Вона встала і запропонувала Лоуренсові руку. Він взяв її.

Так Лоуренсові вдалося зустрітися з десятком найвідоміших ракетних інженерів на Землі. Ізабель привезла його туди в тютюново-ароматному червоному Мустанзі, і ноги Лоуренса були сховані під пакетами Фріто. Лоуренс вперше почув групу Фронталот по її стерео.

— Ти читав Хайнлайна? Можливо, він трохи задорослий для тебе, але я впевнена, що ти випереджаєш своїх однолітків. Ось, — вона розкопала на задньому сидінні і вручила йому книгу у м'якій обкладинці, яка називалася «Маю скафандр — готовий подорожувати», приємну на дотик. Вона сказала, що він може взяти її собі, вона має ще одну.

Вони поїхали по Меморіальному проспекті, а потім через нескінченну серію однакових магістралей, розв'язок і тунелів, і Лоуренс зрозумів, що Ізабель була права: його батьки втратять кілька годин, намагаючись його забрати, навіть якщо вона дасть їм ідеальні вказівки. Вони завжди скаржилися, що водіння в Бостоні вимагало зупинок і розитувань. Після обіду похмурніло, з'явилися хмари, але увага Лоуренса була поглинута екскурсією.

— Ось, — сказала Ізабель, — наша перша ракета «Земля-орбіта». Я спеціально приїхала сюди з Вірджинії, щоб допомогти їм. Хоч мій хлопець божевільно ревнивий.

Ракета була у два-три рази ширша за Лоуренса, розміщена в ангарі біля води. Оболонка поблискувала, коли блідо-металевий корпус ловив смуги світла, які пробивалися крізь вікна вгорі. Ізабель прогулялася з Лоуренсом навколо неї, показуючи йому всі цікаві особливості, включаючи ізоляцію з вуглецевого волокна навколо паливних систем та легкого силікатно-органічного полімерного корпусу на справжніх двигунах.

Лоуренс витягнув руку і торкнувся ракети, відчуваючи, як в'яне шкіра на кінчиках пальців. Люди почали обертатися, бажаючи дізнатися, що це за дитина, і чому він торкається їхньої дорогоцінної ракети.

— Це делікатне обладнання. — Великий чоловік у водолазному светрі склав руки.

— Ми не можемо пропускати сюди випадкових дітей, які бігатимуть навколо, — сказала маленька жінка в комбінезоні.

— Лоуренс, — сказала Ізабель. — Покажи їм. — Він зрозумів, що вона має на увазі.

Він оголив праве зап'ястя і натиснув на маленьку кнопку. І відчув знайоме відчуття, як пропущене серцебиття або подвійний подих, що не було часом взагалі. Через дві секунди він стояв поруч з красивою ракетою в кільці людей, які дивилися на нього. Всі заплескали. Лоуренс зауважив, що вони також носили браслети на своїх зап'ястях, напевно це було модно. Або було ознакою їхньої групи.

Після цього вони почали ставитися до нього як до члена їхньої групи. Він завоював у них невелику частину їхнього часу, а вони збиралися завоювати частину простору. Всі розуміли, що це був свого роду початковий внесок. Одного разу вони заволодіють набагато більшою частиною космосу — якщо не вони, то їхні нащадки. Вони святкували свої невеличкі перемоги, і мріяли про великі майбутні.

— Привіт, хлопче, — сказав один кудлатий хлопець у джинсах та сандаліях. — Подивись, як я скомпонував цей двигун. Це дуже цікаво.

— Ми скомпонували, — поправила його Ізабель.

Чоловік у водолазному светрі звався Гай, і він був старшим, під сорок років, можливо, навіть під п'ятдесят, з ніби посипаним сіллю чорним волоссям і великими бровами. Він постійно задавав Лоуренсові питання та робив нотатки у своєму телефоні. Він попросив Лоуренса написати своє ім'я і дату народження. — Я нагадаю про себе, коли тобі виповниться вісімнадцять, — сказав він. Хтось приніс Лоуренсові содову і піццу.

До того часу, коли приїхали батьки Лоуренса, киплячи у власних шкурах (після того як вивчили всі тунелі та розв'язки), Лоуренс став талісманом дружної орбітальної ракетної банди. Під час довгої поїздки додому Лоуренс отримав достатньо настанов від своїх батьків, які пояснювали йому, що життя складається не лише з пригод, ради Бога, життя — це довга не завжди приємна дорога і серія обов'язків і вимог. Коли Лоуренс стане достатньо дорослим, щоб робити те, що йому подобається, він також стане достатньо розумним, щоб зрозуміти, що деколи потрібно робити те, що йому не подобається.

Сонце заходило. Вони зупинилася на гамбургери, і батьки більше не читали йому нотацій. Лоуренс непомітно тримав під столом на колінах подаровану йому книгу «Маю скафандр — готовий подорожувати». Він прочитав уже половину.