Удар грому

Рей БРЕДБЕРІ УДАР ГРОМУ[1]

Здавалося, напис на стіні дрижить, наче під плівкою теплої води, що стікає по ньому. Екельс відчув, як його повіки блимають, закриваючи зір, а напис продовжує горіти в цій миттєвій темряві:

Тепла мокрота скупчилася в Екельсовій горлянці. Він ковтнув, проштовхуючи її донизу. Лицеві м’язи навколо рота розсунулися в посмішці, і він повільно змахнув у повітрі рукою, простягаючи чек на десять тисяч доларів чоловікові за столом.

— Гарантуєте, що я повернуся з того сафарі живим?

— Нічого не гарантуємо, — відповів службовець, — окрім динозаврів.

Він обернувся.

— Це пан Трейвіс, ваш інструктор з часового сафарі. Він вам розповість, у що стріляти й куди цілити. Якщо скаже не стріляти, не стріляйте. Якщо не виконуватимете його наказів, вас оштрафують ще на десять тисяч, а потім напевне позиватимуться до вас у суді після повернення.

Екельс зирнув через увесь цей просторий офіс на переплетені, зміїсті дзижчущі дроти й сталеві шухляди, на сяйво, що мерехтіло спочатку помаранчевим, потім сріблястим, врешті синім. Воно тріскотіло, наче велетенське кострище, в якому горів увесь Час, усі роки, усі пергаментні календарі, усі години, навалені докупи, охоплені полум’ям.

Варто торкнутися рукою цього багаття, і воно почне дивовижно розплутуватися в зворотному напрямі. Екельс згадав, як про це було написано в рекламній брошурі. З вугілля й попелу, з пилу й золи вистрибнуть, наче золоті саламандри, старі епохи, юні епохи, троянди підсолодять повітря, сиве волосся перетвориться на чорне, зникнуть зморшки. Усе, буквально все повернеться до джерел. Відступиться смерть. Прямуючи до початку, сонце сходитиме в західних і сідатиме в розкішних східних хмарах, місяць їстиме сам себе всупереч заведеному чину, усе, буквально все складатиметься одне в инше, наче китайські шухлядки або ж кролики в капелюхах, усе, буквально все повернеться до свіжої смерти, першоджерельної смерти, юної смерти, до того, що було до початку часів. Варто торкнутися рукою, достатньо лиш одного дотику.

— Чорти забирай, — видихнув Екельс, відчувши, як вогні Машини лоскочуть його худорляве обличчя. — Справжня Машина часу. — Він похитав головою. — До речі, якби на вчорашніх виборах все пішло не так, як треба, може, тепер я прохав би вас допомогти мені втекти куди подалі. Хвалити Бога, Кейт переміг. Він буде чудовим президентом Сполучених Штатів.

— Так! — відповів чоловік за столом. — Це нам пощастило. Якби виграв Дойчер, ми мали б пекельну диктатуру. Він же ворог всьому — мілітарист, антихрист, ворог людяності, ворог інтелігенції. Знаєте, люди телефонували нам, чи то жартома, чи то серйозно, біс його розбере. Казали, що якщо президентом стане Дойчер, вони воліють жити в 1492 році. Звісно, це не наша справа — допомагати втікачам, наша справа — робити сафарі. Так чи сяк, тепер президент — Кейт, і все, про що вам варто турбуватися, це…

— …поцілити в динозавра, — підхопив Екельс.

— В Тиранозавра Рекса. В царя ящерів, найнеймовірніше страховисько в історії.

Підпишіть отут, будь-ласка. За все, що з вами трапиться, ми не відповідаємо. Ці динозаври — вони просто ненажерні.

— Лякаєте?! — спалахнув Екельс.

— Щиро кажучи, так. Ми не воліли б пускати будь-кого, хто панікуватиме після першого ж пострілу. Шість ватажків сафарі загинуло останніми роками, та ще з десяток мисливців. Ми даруємо вам таку дивовижну пригоду, якій позаздрить будь-який справжній мисливець. Ви опинитесь у минулому за шістдесят мільйонів років від сьогодні й візьмете участь у найвеличнішій грі всіх часів. Ось ваш чек, можете розірвати, якщо хочете.

Екельс подивився на чек. Його пальці сіпнулися.

— Щасти вам, — сказав чоловік за столом. — Пане Трейвісе, він ваш.

Взявши рушниці, вони мовчки пройшли через кімнату до Машини, що складалася зі сріблястого металу, світла й гудіння.

Спочатку день, потім ніч, і знову день, і знову ніч, врешті день-ніч-день-ніч. Тиждень, місяць, рік, десятиріччя! Рік 2005, рік 2019! 1999! 1957! Позаду! Машина гула.

Вони вдягли свої кисневі шоломи та перевірили внутрішній зв’язок.

Екельс колихався на оббитому сидінні зі сполотнілим обличчям та стиснутими щелепами. Він відчув тремтіння в руках, подивився вниз і побачив, що його руки вчепилися в рушницю. Окрім нього в Машині було чотири чоловіки: Трейвіс, ватажок сафарі, його помічник Лесперенс, і ще двоє мисливців, Біллінґс і Креймер. Вони сиділи, споглядаючи одне за одним, а навколо них шаленіли роки.

— Чи справді можна з такої рушниці завалити динозавра? — Екельс відчув, як рот розтуляється наче сам по собі.

— Якщо влучити, куди треба, — відповів Трейвіс через радіо в шоломі. — У деяких динозаврів є два мізки, один — у голові, другий — аж у хребті. Але нам вони ні до чого, бо це — рулетка. Насамперед цільте двома пострілами у вічі, щоб засліпити його, а потім вже в мозок.

Машина ревла. Час, наче кінострічку, розмотувало назад. Бігли сонця, і десятки мільйонів місяців квапилися за ними.

— Тільки-но уявіть, — сказав Екельс. — будь-який мисливець, який жив коли-небудь, помер би від заздрощів, дивлячись на нас. У порівнянні з цим Африка — то Іллінойс.

Машина стала сповільнювати ходу, виття спадало до воркотіння. Нарешті вона зупинилася.

І Сонце зупинилося в небі.

Туман, що огортав Машину, розвіявся, і тепер вони знаходилися в давніх, ба навіть у прадавніх часах — три мисливці й два ватажки сафарі з синіми металевими рушницями на колінах.

— Христос іще не народився, — сказав Трейвіс. — Мойсей ще не зійшов на гору Синай, щоб побалакати з Богом. Піраміди ще лежать в землі й чекають, поки їх витешуть і здіймуть. Пам’ятайте про це. Олександр, Цезар, Наполеон, Гітлер — жодного з них ще не існує. — Він кивнув.

— Оце, — показав Трейвіс рукою, — джунглі за шістдесят мільйонів дві тисячі п’ятдесят років до президента Кейта.

Він вказав на металеву стежинку, прокреслену крізь зелені хащі, що струменіла понад тягучою трясовиною, серед велетенської папороті й пальм.

— А це — Стежина, — показав він, — зумисне прокладена для нас «Часовим Сафарі».

Її підвішено на висоті шість дюймів над землею. Вона не торкається ані травинки, ані квітки, ані деревця. Зроблено її з антиґравітаційного металу. Її мета — не дати вам за жодних обставин дотикнутися до цього минулого світу. Залишайтеся на Стежині. Не сходьте з неї. Повторюю, не сходьте з неї. Що б не трапилось! Якщо зійдете зі Стежини, вас оштрафують. І не стріляйте в жодну тварину, поки ми не скажемо.

— Чому? — спитав Екельс.

Вони сиділи в доісторичних хащах. Здалеку вітер приносив пташині зойки, запах смоли, старого солоного моря, вологої трави, квітів кольору крові.

— Ми боїмося змінити майбутнє. Ми не належимо до цього минулого. Уряд не в захваті від того, що ми тут робимо. Ми маємо платити великі хабарі за цей привілей. Машина часу — це вимогливий бізнес. Випадково вбивши якусь важливу тварину, пташеня, таргана, навіть квітку, можна зруйнувати важливий ланцюг у розвитку видів.

— Незрозуміло, — сказав Екельс.

— Гаразд, — вів своє Трейвіс, — скажімо, випадково ви вбиваєте одну мишу. Це означає, що ви також вбиваєте всіх нащадків цієї окремої миші, так?

— Авжеж.

— І всіх нащадків нащадків нащадків цієї миші! Однією ступою ноги ви знищуєте спочатку одну мишу, потім десяток, потім тисячу, мільйон, врешті мільярд можливих мишей!

— Ну то знищую, — сказав Екельс. — То й що?

— То й що? — стиха форкнув Трейвіс. — Гаразд, а що скажете про лисицю, яка повинна їсти цих мишей, щоб вижити? Якщо вона не з’їсть десяток мишей, вона здохне. Якщо лев не з’їсть десяток лисиць, він помре від голоду. Різні комахи, стерв’ятники загинуть, якщо не з’їдять лева. Незлічимі мільярди форм життя будуть кинуті в хаос і розпад. Цілком можливо, все це призведе ось до чого. П’ятдесят дев’ять мільйонів років потому печерна людина, одна з десятка у всьому світі, піде полювати на кабана чи шаблезубого тигра, щоб прогодувати себе. Але ж ви, друже, розтоптали усіх тигрів у цій місцевості. Наступивши на одну єдину мишу. І печерна люди загине. А печерна людина, прошу пана зважити, то не якась там пересічний тип! То — ціла майбутня нація. З чересел її мало б вийти десять синів. З їх чересел — сотня синів, і так мала утворитися ціла цивілізація. Знищивши одну людину, ви знищуєте расу, нарід, всю історію життя. Це все одно що вразити одного з онуків Адамових. Один відбиток вашого черевика, одна миша, може розпочати землетрус, наслідки якого струснуть нашу землю і наші долі крізь час до самих основ. Зі смертю печерної людини мільярди инших, ненароджених, буде вбито в череві. Можливо, Рим ніколи не здійметься на семи пагорбах. Можливо, Европа назавжди залишиться темними нетрищами, і лише Азія буде здоровою та плодючою. Наступіть на мишу, і ви зруйнуєте піраміди. Розчавіть мишу, і ви залишите в вічності відбиток, схожий на Великий Каньйон. Королева Єлизавета може не народитися, Вашингтон може не перейти Делавер, і ймовірно, що взагалі не буде ніяких Сполучених Штатів. Тому будьте обережні. Залишайтеся на Стежині. Ніколи не сходьте з неї!

— Згода, — погодився Екельс. — Це означає, що не варто навіть торкатися трави?

— Авжеж. Знищення окремих рослин може спричинити лавиноподібне накопичення наслідків. Маленька похибка тут може багатократно, непропорційно зрости протягом шістдесяти мільйонів років. Звісно, наша теорія може бути помилковою. Можливо, ми взагалі не можемо змінювати час. Або ж можемо міняти лише дуже слабо. Тутешня мертва миша викличе дисбаланс у царстві комах в майбутньому, пізніше — диспропорції популяцій, далі — погані врожаї, депресію, голодомор, врешті може змінити суспільний характер у деяких країнах. Або щось дрібніше за це. Можливо, тихе дихання, шепотіння, волосся, підхоплене вітром, дуже мала зміна, яку ви навіть не побачите, допоки не придивлятиметеся. Хто зна? Хто насправді може це знати? Ми не знаємо, ми можемо лише здогадуватися. Але допоки ми не знатимемо напевно, що справді здатне спричинити наше втручання в час — гучне ревіння чи слабкий шурхіт в історії, ми повинні бути обережними. Ця Машина, ця Стежина, ваш одяг і ваші тіла було, як ви знаєте, стерилізовано перед початком подорожі. Ми вдягаємо ці кисневі шоломи, щоб не пустити наші бактерії в цю прадавню атмосферу.

— А як ми дізнаємося, в яку тварину стріляти?

— Їх позначено червоною фарбою, — відповів Трейвіс. — Сьогодні, перед подорожжю, ми відправили Лесперенса сюди в Машині. Він прибув у цю саму еру й простежив за деякими тваринами.

— Вивчав їх?

— Авжеж, — сказав Лесперенс. — Я прослідкував за ними протягом усього їхнього існування, занотовуючи, які з них жили якнайдовше. Таких дуже небагато. Як часто вони парувалися. Не часто. Життя коротке. Коли я бачу, що одне з них гине під падаючим деревом, а друге тоне в смоляній ямі, я занотовую точну годину, хвилину й секунду. Стріляю фарбовим зарядом. Він залишає червону пляму на боці тварини. Не побачити її неможливо. Потім я узгоджую наше прибуття до минулого так, щоб зустріти страховисько не пізніше ніж за дві хвилини до того, як воно загине саме по собі. Таким чином, ми вбиваємо лише тих тварин, в яких і так не було шансів, і які не мали б паруватися знову. Бачите, які ми обережні?

— Але якщо цього ранку ви поверталися в часі, — жваво запитав Екельс, — ви мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі! Як все воно скінчилося? Вдало? Чи всі ми залишилися живими?

Трейвіс і Лесперенс перезирнулися.

— Це був би парадокс, — відповів останній. — Час не дозволяє такого безладу, щоб людина зустріла сама себе. Якщо таке трапляється, час відступає. Як літак, який потрапляє в повітряну яму. Ви відчули, як Машина підскочила перед тим, як ми зупинилися? Це ми проходили повз нас самих, які вже були на шляху в майбутнє. Ми нічого не побачили. Неможливо сказати, чи була експедиція вдалою, чи вполювали ми те страховисько, чи всі ми, включно з вами, пане Екельсе, залишилися живими.

Екельс мляво посміхнувся.

— Все, годі, — різко сказав Трейвіс. — Підіймаймося!

Вони приготувалися залишити Машину.

Джунглі були високі, джунглі були просторі, і джунглями був увесь цей світ завжди й назавжди. Чи то звуки музики, чи то звуки літаючих наметів наповнювали небеса: то були птеродактилі, що парили, простягши схожі на тенти сірі крила — велетенські кажани з якогось марення, нічної гарячки.

Екельс, балансуючи на вузькій Стежині, жартома навів рушницю.

— Припиніть! — сказав Трейвіс. — Щоб вас… Навіть задля розваги не наводьте! Якщо рушниця вистрілить…

Екельс почервонів.

— Ну, і де ж наш тиранозавр?

Лесперенс подивився на годинника.

— Просто попереду. Ми перетнемо його шлях за шістдесят секунд. Роздивляйтеся, доки не побачите червону фарбу! Не стріляйте, поки ми не скажемо. І залишайтеся на Стежині. Чуєте? Залишайтеся на Стежині!

Вони рушили вперед назустріч ранковому вітрові.

— Дивно, — промурмотів Екельс. — Десь там у майбутньому, за шістдесят мільйонів років, день виборів уже позаду. Кейт — президент. Усі святкують. І ось, наче втрачено ці мільйони років, і нічого цього немає. Ті речі, про які ми хвилювалися протягом місяців, ба навіть ціле життя, ще не розпочалися, і про них ніхто навіть гадки не має.

— Усім зняти запобіжники! — Наказав Трейвіс. — Екельсе, ви стріляєте першим. Другий — Біллінґс, третій — Крамер.

— Я полював тигра, вепра, буйвола, слона, але тепер… — сказав Екельс, — Хвилююся наче дитя.

— Ша! — Сказав Трейвіс.

Всі зупинилися.

Трейвіс підняв руку.

— Там, попереду, — прошепотів він, — в тумані. Він там. Його Величність.

Джунглі були просторі й повні щебетання, шурхоту, мурмотання й зітхання.

Раптом усе це вщухло, немовбито хтось зачинив двері.

Тиша.

Удар грому.

За сотню ярдів від них із туману вийшов Тиранозавр Рекс.

— Це, — прошепотів Екельс, — це…

— Ш-ш-ш!

Воно рухалося, переставляючи велетенські, наче змащені олією, лапи. Воно здіймалося на добрі тридцять футів над більшістю дерев, велике злостиве божество, делікатно притуливши свої маленькі, субтильні ручки часового майстра до маслянистих панцерних грудей. Його задні лапи були як поршні — тисяча фунтів білої кістки, обтягнутої товстими линвами м’язів, у чохлі з блискучої шагреневої шкіри, запаковані в броні мов ноги якогось грізного воїна. Кожне стегно мало тонну м’яса, слонової кістки й сталевої сітки. А з величезної дихаючої клітини торсу звисали оті дві делікатні ручки, які могли б підхопити людину і дослідити її, мов ляльку, поки навколо навивалася зміїна шия. І сама голова, ціла тонна скульптурного каменю, легко піднята в небеса. І широко розтулена паща, з якої частоколом стирчали зуби, що радше нагадували ножі. Вічі, схожі на страусові яйця, оберталися, і в них не було жодного почуття, окрім ненажерності. Воно стулило рота в нестямній усмішці. Воно бігло, і його тазові кістки трощили дерева й кущі, його пазуристі ступні пружно чавили землю, залишаючи сліди шість дюймів завглибшки, на що б не падала його вага.

Воно бігло ковзним балетним поступом, надто врівноважене, збалансоване для своїх десяти тонн. Воно мальовниче прямувало до залитої сонцем галявини, мацаючи повітря своїми гарними ящірними ручками.

— Чорт, чорт, — рот Екельса засіпався. — Воно ж може простягтися і схопити місяця.

— Ша! — зле шикнув Трейвіс. — Він нас ще не бачить.

— Та його ж неможливо вбити, — тихо і впевнено виголосив Екельс свій вердикт, наче безглуздо було сперечатися. Він зважив докази, і це був його зважений вирок. Рушниця в руках здавалася іграшковою. — Які ж ми дурні, що приїхали сюди. Це ж неможливо!

— Стули пельку! — прошипів Трейвіс.

— Це кошмар!

— Поверніться, — наказав Трейвіс, — і йдіть до Машини. Ми повернемо половину платні.

— Я ж навіть гадки не мав, що воно таке здоровезне, — сказав Екельс. — Я прорахувався, ось у чому річ. Тепер я хочу вийти з гри.

— Він нас бачить!

— Червона фарба на грудях!

Ящір-Тиран підвівся. Його броньоване тіло заблищало тисячами зелених монет. Монети, вкриті слизом, спітнілі. У слизу борсалися маленькі комашки, тому здавалося, що все тіло здригається, наче в конвульсіях, та йде хвилями, навіть коли саме страховисько не рухалося. Воно видихнуло. Сморід сирого м’яса прокотився джунглями.

— Візьміть мене звідси, — сказав Екельс. — Такого ніколи не було. Я завжди був певен, що не загину. В мене були чудові інструкторі, класні сафарі й гарантована безпека. А цього разу я прорахувався. Я зустрів гідного ворога, я це визнаю. Це забагато для мене.

— Не біжіть, — сказав Лесперенс. — Поверніться. Сховайтеся в Машині.

— Так, — Екельс наче заціпнув. Він подивився на свої ноги, немов намагаючись наказати їм рухатися…. Промукав щось безпорадне.

— Екельс!

Він зробив декілька кроків, шаркаючи, з заплющеними очима.

— Не туди!

Монстр першим рухом пірнув вперед із жахливим вереском. За шість секунд він покрив сто ярдів. Рушниці рвонули, виблиснувши полум’ям. Ураган із тварючиної пащі затопив їх смородом слизу й старої крові. Потвора загорлала, виблискуючи зубами.

Рушниці тріснули знову, їх звук загубився у вереску й гуркоті. Хвіст тварюки зметнувся вгору, б’ючи по сторонах. Дерева вибухнули хмарами листя й гілля. Страховисько простягнуло свої ювелірні рученята, наче намагаючись приголубити мисливців, скрутити їх наче мотузки, розчавити їх наче полуницю, запхати їх до своєї верескливої горлянки, набитої зубами. Очі-валуни раптом опинилися на одному рівні з мисливцями, і вони побачили себе в них, немов у дзеркалі. Вони вистрілили просто в металеві повіки, в палаючу чорну райдужну оболонку.

Мов кам’яний ідол, мов гірська лавина, тиранозавр почав падати.

З гуркотом ламав він дерева, тягнучи за собою. Вивернув та розірвав Стежину.

Мисливці кинулися назад, геть. Тіло впало, десять тонн холодного м’яса й каменю. Рушниці вистрілили. Монстр мотнув броньованим хвостом, простягнув свої зміїні щелепи та завмер. Десь усередині луснув мішечок з рідиною, і з горлянки Страховиська вдарив струмінь крові. Він зросив мисливців і знесилився. Вони стояли в крові — червоні й блискучі.

Грім затих.

В джунглях запанувала тиша. Після лавини постав зелений спокій. Після кошмару настав ранок.

Біллінґс і Креймер сиділи на Стежині й блювали. Трейвіс і Лесперенс стояли з гарячими рушницями в руках і матюкалися. У Машині часу обличчям донизу лежав і тремтів Екельс. Йому вдалося дістатися Стежини й залізти до Машини.

Трейвіс повільно підійшов, поглянув на Екельса, взяв шматок марлі з металевої скрині та повернувся до тих, що сиділи на Стежині.

— Витирайтеся.

Вони почали стирати кров з шоломів. І також заматюкалися. Поруч, мов суцільний пагорб м’яса, лежало Страховисько. Зсередини його вмираючого тіла доносилося зітхання й дзюрчання, органи вже припиняли працювати, кров робила останні кола від шлуночків до селезінки, усе вимикалося, зачинялося назавжди. Здавалося, вони стояли біля локомотива чи екскаватора, що зазнав аварії, усі клапани якого були відпущені чи застопорені. Кістки хруснули — власна вага тіла, яке втратило рівновагу, мертві тонни м’яса, зламала тендітні передпліччя, що опинилися знизу. М’ясо осідало й тріпотало.

Та раптом — ще один тріск: вгорі відірвалася від стовбура велетенська гілка і з гуркотом поховала під собою мертву тварину.

— Ось воно, — Лесперенс подивився на годинника. — Саме вчасно. Це те велетенське дерево, яке насправді мало впасти й вбити тварюку. — Він глянув на мисливців. — Бажаєте світлину з трофеєм на спогад?

— Що?

— Ми не можемо забрати трофей у майбутнє. Тіло має залишитися тут, де тварина мала померти, щоб комахи, птахи, бактерії змогли дістатися нього, як це мало бути насправді. Тіло лишатиметься тут, рівновага збережеться. Але можу сфотографувати вас поруч із тілом.

Мисливці намагалися збагнути, але це їм не вдалося, і вони просто похитали головами.

Потім вони покірно потяглися за ватажками по металевій Стежині. Втомлено впали на подушки в Машині. Поглянули на знищеного Монстра, завмерлий пагорб, на якому вже працювали над гарячою бронею незвичайні птахи-рептилії та бурштинові комахи. Звук з полу Машини Часу примусив їх на мить скам’яніти. На підлозі сидів і тремтів Екельс.

— Пробачте… — промовив він врешті.

— Встати! — закричав Трейвіс.

Екельс підвівся.

— Виходь на Стежину, — наказав Трейвіс, наставляючи рушницю. — До Машини не повертайся, ми залишимо тебе тут.

Лесперенс схопив Трейвіса за руку:

— Стривай.

— Не лізь не в своє! — струхнув Трейвіс його руку. — Цей бовдур трохи не вбив нас усіх. Але якби тільки це. Поглянь на його черевики! Лише поглянь на них! Він зійшов зі Стежини. Він нас знищив! Нас позбавлять ліцензії! Тисячі доларів страхування! Ми гарантуємо, що жоден не зійде зі Стежини. А він зійшов. Ах ти ж, бовдуре! Я маю сповістити про це уряд, і вони відкличуть нашу туристичну ліцензію. А хто знає, що він зробив із часом, з історію?!

— Вгамуйся, він лише вступив у якийсь бруд.

— Звідки це відомо? — кричав Трейвіс. — Нам ні про що не відомо! Все це вилами по воді написано. Забирайся геть, Екельсе!

Екельс намацав щось у кишені сорочки.

— Я за все заплачу! Сто тисяч доларів!

Трейвіс люто глянув на Екельсову чекову книжку і плюнув.

— Йди туди. Тварюка лежить біля Стежини. Засунеш руки по самісінькі лікті їй у рота. Потім можеш повертатися до нас.

— Але навіщо?!

— Тварюка мертва, блазню. Але кулі не можна залишати. Вони не належать минулому і можуть усе змінити. На тобі ножа, відкопай їх!

Джунглі знов ожили, наповнилися дрижанням і пташиними зойками. Екельс повільно обернувся, оглядаючи ту гору первобутніх тельбухів, пагорок кошмару й жаху. Лиш після тривалої паузи він наче сновида почовгав по Стежині.

За п’ять хвилин він повернувся, тремтячи, з руками мокрими й червоними до ліктів. Руки його були стиснуті і в кожній він тримав по декілька куль. Потім він упав, і лежав там, де впав, не ворушачись.

— Не треба було таке з ним робити, — сказав Лесперенс.

— Не треба? Про це ще зарано казати, — Трейвіс штовхнув нерухоме тіло. — Живий.

Наступного разу він не схоче грати в мисливця. Добре, — він втомлено показав Лесперенсу великого пальця, — вмикай. Поїхали додому.

1492. 1776. 1812.

Вони вмили руки й обличчя. Перевдягли задубілі сорочки й штани. Екельс вже був на ногах, але не розмовляв. Трейвіс розлючено споглядав за ним хвилин зо десять.

— Не дивіться на мене, — скрикував Екельс. — Я нічого не зробив!

— Хто зна, хто зна…

— Лише зійшов зі Стежини, це й усе, вступив у якусь багнюку. Чи ви хочете, щоб я впав навколішки й покаявся?

— Може, це було б доречно. Попереджаю, Екельсе, я міг би тебе убити. Рушниця в мене завжди напоготові.

— Я невинний! Я нічого не зробив!

1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

— Вилазьмо, — сказав Трейвіс.

Це була та сама кімната, яку вони полишили. Але… не така, як того разу. Той самий чоловік сидів за тим самим столом. Але… той самий чоловік сидів за тим самим столом якось не так. Трейвис швидко роздивився навкруги.

— Все нормально? — різко спитав він.

— Чудово! Ласкаво просимо додому!

Але Трейвіс не розслаблявся. Він наче дивився кудись крізь високо розташоване вікно.

— Окей, Екельсе, іди геть і більше не повертайся.

Екельс не рухався.

— Чуєш? — сказав Трейвіс. — На що вирячився?

Екельс стояв і нюхав повітря. В повітрі було щось таке, якась хімічна домішка, надто тонка, така слабка, що годі й помітити, якби слабкий зойк підсвідомого відчуття не попередив його. Кольори — білий, сірий, синій, помаранчевий, на стінах, не меблях, у небесах за вікном, де… де… І ось відчуття окреслилось, і тіло охопила судома. Руки затремтіли. Він стояв, усмоктуючи цю незвичність всіма порами тіла. Десь хтось наче кричав таких високим свистом, який хіба що собака почує. І тіло кричало тишею у відповідь. За межами кімнати, за стіною, за тим чоловіком, який вже не був тим самим чоловіком, що сидів колись за столом, і вже певно, що не за тим самим столом… там був цілий світ з вулицями й людьми. Що це тепер був за світ, ніхто не міг би сказати. Він майже відчував, як всі вони рухаються там, за стінами, немов численні шахові фігури під сухим вітром.

Але перед очима перед усе був напис, намальований на стіні офісу, той самий, що він його прочитав сьогодні, коли вперше ввійшов до кімнати. І цей напис дещо змінився:

Екельс відчув, як осідає в крісло. Ніби навіжений, він намацав рукою отой товстий слиз на підошві. Тремтячи, підніс він до очей грудку бруду.

— Ні, цього не може бути… Такий маленький, він би не міг цього зробити. Ні!

З багна виблискував зеленим і золотим метелик, дуже гарний і зовсім мертвий.

— Такий маленький не міг цього зробити! Це ж просто метелик! — скричав Екельс.

Метелик, ця витончена маленька істота, що порушила рівновагу, зачепивши рядок маленьких кісточок доміно, які в свою чергу зачепили великі кісточки доміно, а потім — велетенські кісточки доміно, і всі вони падали й падали довгі роки протягом усього часу. Екельсів розум заметушився.

— Це ж не могло все змінити. Невже один мертвий метелик — це така важлива річ?

Невже?

Його обличчя застигло. Тремтячими губами він запитав:

— Хто… Хто переміг на президентських виборах вчора?

Чоловік за столом засміявся.

— Жартуєте? Ви ж добре знаєте, що Дойчер, хто ж іще? Звісно, не цей дурнуватий слинько Кейт. Тепер у нас — залізний хазяїн, справжній конкретний пацан! — Службовець раптом замовк. — А що таке?

Екельс застогнав. Він впав навколішки. Він став згрібати золотого метелика трепетливими пальцями.

— Чи не можна, — заблагав він у світу, в себе, у працівників фірми, у Машини, — чи не можна повернути його назад, так, щоб воно було знову живе? Чи не можна почати спочатку? Чи не можна…

Він не рухався. Із заплющеними очима він тремтів і чекав. Він почув, як у кімнаті шумно видохнув Трейвіс, як Трейвіс пересмикнув затвор, зняв із запобіжника, підняв рушницю.

І це був удар грому.

© НАУКА І СУСПІЛЬСТВО. 1986. № 11.

© http://LiveJournal.com

© Pulvermacher, переклад з англійської, 2005.