Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

Фантастично-пригодницька повiсть-жарт

Роздiл перший ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ

Почалося з того, що в будиночку Лукерiї Лукiвни та Сидора Силовича почали зникати речi. I коли б то зникали коштовностi, — примiром, порцеляновий чайний сервiз, набiр срiбних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, — варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсiм не коштовностi, а звичайнi буденнi речi.

Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкiру, дерево, скло та порцеляну. Лукерiя Лукiвна саме збиралася пiдклеїти шкiряну облямiвку на домашнiх капцях Сидора Силовича, свого чоловiка, бо вiн завжди загинав задники й обривав облямiвку. Отож Лукерiя Лукiвна вiдчинила шухляду з написом "Побутова хiмiя", де мав стояти клей, — i не знайшла його на мiсцi.

Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку — та й забула. Таке з нею iнколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цiлий день, то закине десь газети i не може потiм знайти, а то й насипле солi в баночку з написом "Цукор" — i вся родина кривиться вiд солоного чаю.

Щоб якось позбутися оцiєї своєї вади, Лукерiя Лукiвна понаклеювала на всi баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Iнструменти", "Ложки, виделки, ножi" тощо — i плуталася вже менше, хоч подеколи пам'ять зраджувала їй.

Тож не дивно, що при такiй вдачi Лукерiя Лукiвна спершу не звернула уваги на пропажу клею,

"Мабуть, клей увесь вийшов, — подумала вона, — а я про це й забула". Вона вирiшила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, — бо Лукерiя Лукiвна, як i її чоловiк, працювала в другу змiну, — почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на мiсцi теж не було!

Це вiдкриття вже насторожило її — i Лукерiя Лукiвна заходилась перевiряти всi свої баночки, коробочки й шухляди.

Все i всюди було на мiсцях: у коробцi з написом "Iнструменти" лежали незайманi терпуги, молотки, викрути, свердла та багато iншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножi" теж нiчого не пропало; навiть у бляшанцi з етикеткою "Шурупи" нiхто нiчого не торкав.

Та коли Лукерiя Лукiвна почала обстежувати шухляду "Побутова хiмiя", то, крiм пляшечки клею i соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силiкатним клеєм, коробочки зi спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полiрування меблiв.

Лукерiя Лукiвна не вiдала, що й дiяти!

Чоловiка вона вирiшила не турбувати — вiн вiдсипався пiсля другої змiни. "Та й чи варто казати йому? — засумнiвалася Лукерiя Лукiвна. — Напевне, я просто забула, куди все це подiвала. Мабуть, у мене знову погiршилася пам'ять". I вона вирiшила перед роботою зазирнути до лiкаря, до якого вже колись зверталася.

Лiкар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати вiдвiдувачку. Вiн довго вдивлявся в її очi, вiдтягуючи то верхнє, то нижнє вiко, стукав гумовим молоточком Лукерiї Лукiвнi то по правому, то по лiвому колiну, й вiд того в неї так смiшно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися. Пiсля цього лiкар кiлька хвилин водив перед самiсiньким носом Лукерiї Лукiвни вказiвним пальцем.

Скiнчивши нарештi обстеження, вiн трохи походив кабiнетом, раз по раз зиркаючи то на стелю, то на пiдлогу, то за вiкно, а тодi сказав:

— Я нiчого у вас не знайшов. Ви — цiлком здорова жiнка. А забудькуватiсть притаманна в тiй чи iншiй мiрi всiм, навiть менi. Я порадив би вам завести спецiальний зошит i надалi записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите. Це, гадаю, допоможе вам зосередитись i тренуватиме вашу пам'ять.

Висновок i порада лiкаря заспокоїли Лукерiю Лукiвну, й вона весело поспiшила на роботу. А наступного дня придбала зошит, розлiнiювала його на двi колонки й пiдписала: над лiвою — "ЩО", над правою — "ДЕ".

Тепер Лукерiя Лукiвна щоразу, розставляючи речi, занотовувала, примiром, таке: "Що" — "Сiль", "Де" — "Баночка з етикеткою "Сiль". Або: "Що" — "Викрутка для швейної машинки", "Де" — "Коробка з етикеткою "Iнструменти".

I це допомагало. Принаймнi нiхто бiльше не куштував солоного чаю чи солодкого борщу.

Цiлий тиждень Лукерiя Лукiвна аж сяяла — як у неї все добре виходить! На радощах вона поновила навiть свої запаси побутової хiмiї, старанно при цьому занотувавши, що й куди поставила, i в перший же вихiдний пiдклеїла капцi Сидора Силовича.

Та ось настав понедiлок. Лукерiя Лукiвна вирiшила влаштувати пральний день. Зранку вона замочила бiлизну i, поки та вiдкисала, приготувала обiд, подивилась по телевiзору повтор чергової серiї телефiльму "Слiдство ведуть знавцi" i прополола на городi картоплю. Тепер можна було братися й за бiлизну.

Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хiмiя" — i прикипiла до мiсця! Шухляда була майже порожня!..

Лукерiя Лукiвна побiгла за рятiвним зошитом, хоча чудово пам'ятала, що саме має бути в шухлядi: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.

Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьох пачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою i — знову ж таки! — пляшечки з клеєм "Марс"!

На цей раз Лукерiя Лукiвна не стала мовчати. Вона зазирнула в кiмнату, де Сидiр Силович, лежачи на диванi, читав газету, й вигукнула:

— Сидоре, бiда!

Той неохоче вiдклав газету, поволi пiдвiвся з дивана, всунув ноги в капцi, як завжди прим'явши задники, солодко потягся й нарештi спитав:

— Де бiда, яка бiда?

— Там, на кухнi! — злякано озирнулася Лукерiя Лукiвна й повiдала чоловiковi про дивну пропажу.

— Тю, — махнув рукою Сидiр Силович, коли дружина скiнчила, — ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панiкуєш.

— Я не панiкую, — образилась дружина. — Ось поглянь сам! — I простягнула чоловiковi зошит.

Сидiр Силович уважно перевiрив записи i тiльки головою похитав.

— Слухай! — зиркнув вiн раптом на похнюплену дружину. — А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тiльки в коробцi з пральним порошком проколупаємо невеличку дiрочку. I коли воно поцупить порошок, вiн буде сипатись через отвiр, i ми побачимо, куди його занесено!

— Чудово! — вигукнула Лукерiя Лукiвна i на радощах, що в неї такий мудрий чоловiк, дзвiнко цмокнула його в колючу щоку.

Так вони й зробили перед тим, як пiти на роботу.

А наступного ранку Сидiр Силович, тiльки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, — так i закляк iз розкритим вiд позiху ротом: вiд шафи з "Побутовою хiмiєю" бiгла тоненька смужка бiлого прального порошку i зникала за порогом!

Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.

Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.

Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири — вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.

I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.

Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку — i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву…

Роздiл другий ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН

У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.

Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.

Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.

Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, — тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.

Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.

Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рiк тому, а чому — не мiг нiхто пояснити. Досi вiн був цiлком нормальним хлопцем: любив, як i всi, поганяти м'яча, поборюкатися пiд час перерви, ну, залiзти до когось у сад… Але ж усе це були, так би мовити, невиннi пустощi. Та рiк тому Бевзя наче пiдмiнили. Якщо колись вiн мiг навiть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим вiд себе, вимагаючи пiд рiзними приводами грошi, грошi й грошi! Хлопцi здогадувалися, що тут не обiйшлося без впливу Бевзевих приятелiв, старших за нього. Але довести цього нiхто не мiг.

Одного разу Христофор Тюлькiн спробував був не сплатити данини: вiн давно мрiяв про кишеньковий лiхтарик, i, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два днi Тюлькiн непомiтно прошивався додому, та на третiй таки наскочив на Бевзя.

— Привiт, Тюля! — вигулькнув той iз-за рогу. — А я за тобою стра-а-шенно скучив! — I Бевзь загрозливо вищирився.

Христофор зовсiм не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, вiн до такого звертання давно звик: так його величали майже всi приятелi й однокласники. Христофоровi навiть подобалося, що його кличуть не на iм'я, а на прiзвисько, бо вiн хронiчно ненавидiв своє власне, рiдне, особисте iм'я вiдтодi, як навчився розмовляти. Такого iменi вiн нi в кого й нiде не чув, хiба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки i назвали сина, за що вiн трохи ображався на них i досi.

Може, вiн i пишався б своїм iменем, коли б не прiзвище. Погодьтеся: ну хiба це сполучення — Христофор Тюлькiн. Курям на смiх!

Саме через цю халепу Христофор iще з першого класу вирiшив стати у майбутньому всесвiтньовiдомим ученим, щоб люди, почувши його iм'я та прiзвище, шанобливо казали: "О, це — голова!", а не хапалися за животи вiд смiху. Тож вiдколи вiн навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькiн здебiльшого наукову лiтературу i хоча мало що iз прочитаного розумiв, анiтрохи не журився. Вiн десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кiлькiсть, вони самi вишикуються у струнку систему, i людина зробить генiальне вiдкриття чи побудує новiтню наукову теорiю.

Тюлькiн не тiльки читав, а й займався найрiзноманiтнiшими дослiдами. Чого вiн тiльки не робив!

А втiм, зараз iще не час про це розповiдати…

Отож, зустрiвши Бевзя, Христофор зовсiм не образився за "Тюлю", а, стримуючи дрижаки, вiдказав:

— Я те… я того… трохи прихворiв!

— Радий бачити тебе живим i здоровим! — реготнув Бевзь. — А то я був подумав, що мiй карбованець — тю-тю! А ти, бачиш, — живий! Ну, давай, — простягнув вiн до Христофора долоню.

— Бевзю, — благально глянув на здоровила Христофор, — а може, почекаєш? Я лiхтарика хочу купити.

— Що-о-о?! — не своїм голосом ревонув Бевзь. — Ти як мене назвав? — Вiн ухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: — Запам'ятай раз i назавжди: мов iм'я — Семен, або скорочено — Сем. I коли я хоч раз iще почую iнше — начувайся? — Потiм вiн вiдпустив наляканого до смертi Христофора й додав: — Я сьогоднi добрий, живи! Та й карбованцi губити жаль: вiдправлю тебе на той свiт, i вони гайнуть за тобою. Ну, давай!

Тюлькiн, страшенно радий, що так дешево вiдбувся, мовчки тицьнув Бевзевi карбованця i припустив додому, картаючи себе за промах. Адже вiн чудово знав: Бевзем Семена можуть називати лише його дружки, для iнших вiн — Сем…

Усе це пригадалося Христофоровi на останньому уроцi, й вiн млiв зо страху перед майбутнiм: саме сьогоднi мав платити, а в нього, як на грiх, не було й копiйчини.

— Тю ля, ти що — заснув? — зазирнув у дверi класу його сусiда й найкращий друг Васько з третього "Б", веселий вiдчайдух i вправний спортсмен. — Ану, додому!

Христофор навiть не ворухнувся.

— Ну й сплюх! — пiдiйшов Васько й ляснув Тюлькiна по плечу. — Диви, на уроцi заснув!

— Та не сплю я, не сплю! — скипiв Христофор. — Одчепись вiд мене!

— Чого кричиш, як навiжений! Краще поясни, що сталося?

Христофор заспокоївся — i про все розповiв друговi.

— Ну й дiла, — похитав головою Васько. — У мене теж нi копiйки. Ну, нiчого, ходiм — якось, може, обiйдеться.

Та тiльки-но друзi завернули на свою вулицю, як наскочили на Бевзя. Той тримав руки в кишенях i щось весело насвистував. Запримiтивши хлопцiв, Бевзь ступив Христофоровi назустрiч i вигукнув:

— Наре-е-штi! Вже хвилин двадцять жду, а менi ж нiколи — друзi чекають. Ну, давай!

— Я сьогоднi без грошей… — ледь пробелькотiв Тюлькiн.

— Знову, хлопчику, жартуєш? — посунув на бiдолаху Бевзь. — Чи забув про мої рученята?

— Я вiддам, — не на жарт злякався Христофор, — слово честi, завтра ж вiддам!

— Ну, гляди менi! — Бевзь повiв перед Христофоровим носом своїм кулачиськом. — Щоб завтра вiддав i з процентами — руб двадцять! А це — за моральну травму, компенсацiя. — Вiн зiрвав iз сорочки Тюлькiна олiмпiйський значок i, сплюнувши крiзь зуби, посунув на спортивний майданчик за школою, де його вже чекали дружки.

— Ходiм до мене, — запропонував засмученому Тюлькiну Васько. — В шахи пограємо, кiно подивимось.

Христофор мовчки кивнув, i друзi рушили до Васька.

Тюлькiн частенько пiсля урокiв завертав до нього. Вони разом учили уроки, обговорювали мiжнароднi подiї, грали в шахи, дивилися телевiзор i, звичайно, мрiяли. Одне слово, спiльних справ у них завжди вистачало.

— Ти не переживай, — утiшав друга Васько. — Якось минеться, не сьогоднi, так завтра. Не може ж отак бути все життя. До речi, чого ти останнiм часом не заходиш до мене?

— Справи рiзнi, — вiдмахнувся Христофор.

— Щось ти вiд мене приховуєш, — образився Васько. — Звичайно, як не хочеш, не кажи. Але ж я бачу: щось у тебе негаразд.

— Нiчого особливого, — вiдмахнувся Христофор. — Просто я одну штукенцiю вигадав. Але треба ще перевiрити, поки рано говорити. — Тут вiн мрiйливо звiв очi догори й додав: — А коли вийде, що задумав, — на весь свiт прогримить iм'я Христофора Тюлькiна!

— Ну що ж, — усмiхнувся Васько, дивлячись на прояснiле обличчя друга, — твори, вигадуй, винаходь. Я вже якось потерплю.

Хлопцi зiграли партiю, погодившись на нiчию, i Христофор помчав додому. А Васько ще довго думав про друга.

Вiн чудово знав Христофорову вдачу. Той майже весь вiльний час тiльки й робив, що вигадував то лiтаючого пiдводного човна, то самомиючу пасту для посуду. Вiн був записаний чи не в десяток рiзних гурткiв, та оскiльки часу у Христофора завжди було обмаль, вiн насправдi нiкуди не ходив. I коли чесно, то з вигадок Тюлькiна досi путнього нiчого не вийшло: надто вже Тюля розкидався. Коли в нього щось вiдразу не виходило, вiн кидав роботу й починав нову. Через це майже всi однокласники дещо скептично ставилися до його винахiдницьких здiбностей: справжнiй винахiдник, на їхню думку, мусить, окрiм таланту, мати ще й неабияку силу волi.

Лише Васько вiрив у майбутнє Христофора, бо знав: талант — це вiд природи, а от силу волi можна в собi виховати. I вiн був переконаний: рано чи пiзно Христофор неодмiнно винайде щось дуже й дуже видатне, щось таке, чим здивує весь учений свiт!

Роздiл третiй СЛАВНОЗВIСНА КЛЮЧКА

Вдома Христофор дiстав iз своєї потаємної схованки пiд схiдцями, що вели в будинок, загальний зошит iз написом "Науковi iдеї, вiдкриття, спостереження та результати експериментiв". У ньому вiн занотовував усi свої iдеї, над якими мрiяв попрацювати найближчим часом. Тут були схеми мiжпланетних телефонiв, креслення дивовижних механiзмiв та машин, вирiзки iз газет, де йшлося про тi чи iншi таємницi, ще не розкритi наукою. Туди ж Христофор записував думки та афоризми видатних учених, котрi виловлював з книжок та журналiв.

Тюлькiн зайшов у хату, поволi перегорнув зошит до останньої сторiнки, провiв по нiй лагiдно рукою, а тодi вгорi, вiдступивши кiлька рядкiв, записав червоним олiвцем:

Пiсля цього вiн покахикав солiдно в кулачок i задумливо втупився поглядом у стелю.

Сьогоднi Христофор Тюлькiн, на його думку, зробив генiальне вiдкриття i смiливо стукав у дверi всесвiтньої, гучної i такої солодкої та щемкої слави, — аж подих забивало! Все, до чого вiн торкався досi своїми талановитими руками, зараз у порiвняннi з його останнiм винаходом здавалося нiкчемними забавками дошкiльнят.

Христофор Тюлькiн — прислухайтесь лишень, як звучить тепер це iм'я! — винайшов USK-XT, або, коли розшифрувати цей запис, — "Унiверсальний суперклей Христофора Тюлькiна"!

Для назви клею Христофор вирiшив узяти латинськi лiтери, бо з наукових журналiв та книг знав, що саме так ученi всього свiту називають i закодовують свої вiдкриття та винаходи. Своє ж iм'я та прiзвище вiн закодував нашими лiтерами з двох мiркувань: по-перше, щоб усi в свiтi знали — II8К винайшов не хтось там за кордоном, а саме вiн, Христофор Тюлькiн, радянський школяр; по-друге, коли вже по щиростi, вiн не знав точно, як записати латинськими знаками лiтеру "X", та й не вiдчував у цьому гострої потреби — адже вона й так була схожа на латинський "Iкс", а "Т", як вiдомо, i латиною пишеться так само.

Винайти USK Христофоровi спало на думку випадково. Справа в тому, що наприкiнцi лютого в нього зламалася ключка, за допомогою якої вiн намiрявся врештi-решт подолати свою байдужiсть до спорту. Точнiше, не сама зламалася, а її зламали, й не хто iнший, як Бевзь.

Ключка в Тюлькiна була незвичайна, навiть, можна сказати, дорогоцiнна, її привiз Христофоровi з Києва рiдний дядько, а йому подарував цю ключку нападаючий славнозвiсної хокейної дружини київського "Сокола"!

Всi хлопцi просто марили цим скарбом. Вони ладнi були вiддати що завгодно, аби хоч кiлька хвилин потримати в руках цю чарiвну ключку — легеньку, наче пiр'їнка, але мiцну, мов сталь.

I Христофор нiколи не вiдмовляв хлопцям. Усiм, хто хотiв, вiн давав її по черзi пiд час хокейних баталiй на спортмайданчику школи. I той щасливець, що тримав її в руках, неодмiнно закидав у ворота суперникiв одну, а то й двi шайби. Знаючи таку властивiсть ключки, Христофор пильно стежив, щоб хлопцi однiєї команди не грали нею бiльше, нiж хлопцi другої, бо тодi шанси команд були б нерiвноцiнними!

I от якось на черговiй зустрiчi двох давнiх суперникiв — команд сьомого "А" та восьмого "Б" — ключка потрапила до рук Бевзя. Той грати зовсiм не вмiв, але прихворiв захисник восьмикласникiв, замiнити нiким було, — от i виставили Бевзя, покладаючи надiї на його зрiст та вагу.

Тюлькiн, який за годинником пильно стежив, щоб гравцi не затримували ключку, вiдрахував належнi двi хвилини й гукнув Семеновi, щоб вiддав її суперникам. Але Бевзь лиш зневажливо вiдмахнувся — мовляв, вiдчепись, Тюля — i ключки не вiддав: вiн страшенно сердився, що навiть за допомогою такого чарiвного знаряддя не змiг, хоч як силкувався, закинути сьомакам жодної шайби!

Гра, зрозумiло, вiдразу припинилася, хлопцi з'юрмилися навколо Сема й почали вимагати ключку. Той спершу опирався, та коли побачив, що навiть однокласникам його поведiнка не подобається, раптом оскаженiв, розмахнувся щосили — i вдарив ключкою об бортик…

Всi — i гравцi обох команд, i глядачi — тiльки зойкнули, а ключка переламалася навпiл i випала з рук Бевзя.

Вiн спочатку й сам трохи злякався, та потiм злiсно вилаявся, чвиркнув на лiд, заклав руки до кишень — i подався геть з майданчика. Отетерiлi хлопцi навiть нiчого не сказали йому — так вразила їх загибель славнозвiсної ключки…

Того дня Христофор до глибокої ночi не лягав спати. Вiн i так, i так стуляв докупи половинки ключки — й лише безсило зiтхав: здавалося, полагодити ключку неможливо! Можна, звичайно, дощечкою збити половинки або скрiпити їх металевим стержнем. Та хiба ж це буде та ключка, що ранiше! Нi, вона стане вже зовсiм-зовсiм iнша: важка, неоковирна, кострубата, — одне слово, не ключка, а милиця!

Христофор уже хотiв був десь закинути уламки, аби вони не завдавали йому горя, та Васько порадив спробувати склеїти ключку столярним клеєм, i Христофорова надiя знов ожила.

Майже всю весну й лiто витратив Тюлькiн на дослiди. Вiн перепробував усi марки клеїв: столярних, синтетичних, натуральних та багатьох iнших. Дарма! Жоден клей так i не змiг зростити половинки, хоч майже всi етикетки, особливо етикетки синтетичних клеїв, розхвалювали їхню надiйнiсть.

I тут у Христофора вперше в життi прокинулась упертiсть i завзятiсть: вiн дав собi слово будь-що знайти клей, який таки склеїть славнозвiсну, горезвiсну ключку!

Це, трохи гарячкове, але й сповнене непохитної рiшучостi, слово i стало першим кроком Тюлькiна на осяйнiй дорозi до створення USK-XT.

Христофор обладнав собi невеличку лабораторiю й заходився експериментувати. Працювати доводилось потай, бо матерi й батьковi вже давно набридло його, як вони казали, байдикування.

Одного чудового дня чергова сумiш, яких безлiч виготовив Христофор, так швидко й мiцно з'єднала половинки ключки, що хлопець був спершу не повiрив у несподiваний i такий жаданий успiх.

Спочатку обережно, а потiм iз кожним разом усе дужче й дужче, вiн смикав половинки, вигинав ключку, стукав нею об землю, гатив по стовбурах дерев — дарма: ключка не ламалася!

Не вiрячи щастю, Христофор удався до крайнощiв. Хоч як побоювався, але поклав ключку на двi цеглини i — стрибнув на неї!.. На цей раз експеримент, на жаль, удався: ключка знов розлетiлася на двi половинки.

Та коли Тюлькiн обстежив мiсце зламу, вiн аж зойкнув: виявляється, ключка зламалася не там, де була склеєна, а зовсiм в iншому мiсцi. Попереднього ж мiсця зламу Христофор навiть не знайшов: клей наче зростив половинки! Тодi винахiдник кинувся до столу, вдруге намастив чудодiйним клеєм половинки i притис одну до одної. За якусь мить ключка у нього просто на очах зрослася!

Тепер Тюлькiн хапав усе, що трапляло пiд руку, — i клеїв, клеїв, клеїв. Врештi вiн приклеїв старе велосипедне колесо до цеглини, бляшанку — до колеса, а до бляшанки — зiгнуту iржаву трубу. Роз'єднати цей витвiр вiн не спромiгся навiть ломом: всi предмети, здавалося, зрослися навiчно!

Так було винайдено чудо-клей нашого столiття — USK-XT! Цей факт Христофор Тюлькiн занотував у своєму науковому щоденнику.

Трохи перепочивши й перечитавши записи, Христофор почав обмiрковувати, яка користь буде з його генiального винаходу.

На його думку, можливостi клею були безмежнi. Ним, як сподiвався Тюлькiн, можна буде склеювати труби, мости, лiтаки, пароплави. Не треба нiчого зварювати! А це, як пiдрахував Христофор, зекономить державi велику кiлькiсть металу. Можна буде склеювати й будинки — замiсть цементного розчину, особливо в мiсцях, де бувають землетруси. Адже клей такий мiцний, що йому нiчогiсiнько не страшно!

Христофорова фантазiя сягала i в космiчнi далi. Вiн уявляв, як склеюватимуть його клеєм космiчнi орбiтальнi станцiї, такi величезнi, що на них вистачить мiсця для всього їхнього класу. Та що там — класу! Школи, району, мiста!

А крiм того ще можна було б!.. Ух!.. Що лишень можна було б iще!.. У Христофора перед очима, як кiнокадри, змiнювали одна одну численнi вигоди, якi давало застосування суперклею!..

Та що там казати!

Ти й сам, мiй любий читачу, трохи подумавши й помрiявши, зможеш вигадати ще не один десяток справ, де знадобився б Христофорiв винахiд, i написати особисто Тюлькiну про свої iдеї.

Вiд таких думок Христофоровi аж у головi наморочилось!

От у їхнє невеличке мiстечко злiтаються найвидатнiшi вченi сучасностi: академiки, професори, доценти, всякi лауреати! Вони у захватi вiд клею i щиро дякують Христофоровi за неперевершений винахiд! А потiм… Потiм президент власноручно вручає йому орден i запрошує до Академiї наук!..

Ех, ну й ну!..

Тюлькiн аж прицмокнув язиком i поставi? в крапку. Того дня вiн вирiшив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра… Завтра вiн про все розповiсть Васьковi — i той допоможе йому провести останнiй експеримент перед тим, як порадувати свiт своїм винаходом.

Роздiл четвертий "РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"

Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул — i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи — прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.

Рiч у тiм, що Сидiр Силович та Лукерiя Лукiвна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнiм часом. Всi коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцупленi з шухляди "Побутової хiмiї", стояли собi спокiйно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпiзнанне змiнився. Хтось позносив у дальнiй куток непотрiб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Пiдлога була пiдметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звiв собi тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тiльки-но повернувся зi школи.

— Тату, — здивувався вiн, — а чого ти не на роботi? Твоя змiна давно почалася! Ти захворiв?

— Нi, — буркнув неохоче Сидiр Силович, бо вирiшив синовi таємницi не вiдкривати: адже той, мабуть, теж захотiв би ловити злодiя, а хто його зна, що вiн за один i взагалi чи це безпечно? — Просто взяв вiдгул i вiдпочиваю. А ти чого так пiзно?

— У школi затримався, — збрехав син. Не мiг же вiн сказати батьковi, що пiсля урокiв бiля двох годин обстежував мiстечковий сквер, шукаючи порожнi пляшки, а потiм чи не годину стояв у черзi на приймальному пунктi склотари, щоб здати свою здобич.

— Ну, ну… — похитав головою Сидiр Силович, не дуже вiрячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синовi. - Iди вже обiдай, мати качку приготувала! — I вiн знову поринув у солодку напiвдрiмоту…

Непомiтно звечорiло, й Сидiр Силович, дочекавшись з роботи дружину, пiшов у будинок. Родина повечеряла, й вiн запропонував лягати спати, бо хотiв, щоб син з дружиною скорiше поснули i не заважали йому вночi чергувати бiля сараї.

За пiвгодини Лукерiя Лукiвна й син уже спали.

Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту…

Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!

Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!

Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок — i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, — подумав Сидiр Силович, — вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам — по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"

Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.

"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радiв подумки Сидiр Силович. — Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.

— Рятуйте! — хекнув Сидiр Силович просто з порога. — Грабують! — I знесилено впав на лаву.

— Де? Кого? Чому? Навiщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.

— Там! Мене! — вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст — тсс! — i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:

— Оно, де свiтиться!..

Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.

— Руки вгору! Нi з мiсця! — вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.

Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:

— Не бiйся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходiть-но сюди!

На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика — i тiльки очима заклiпав:

— Це — ти?!

— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.

— Та як вам сказати… — знiяковiв Сидiр Силович. — Рiч у тiм, що це… це — мiй син…

— Ет! — сердито махнув рукою мiлiцiонер. — До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. — Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! — I сержант зник у темрявi.

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

— Як це зрозумiти? — першим оговтався Сидiр. Силовий. — Ти чому тут, а не в лiжку?

— Уроки на завтра вчу, — нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

— Уроки?! — ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! I це? — Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

— Чого мовчиш! — пiдвищив вiн голос. — Я вимагаю пояснень!

— Нема чого пояснювати.

— Як — нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:

— Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! — I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.

— Звiдки це? — ще бiльше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!

— Не крав я! Назбирав грошей — i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!

— Давай сюди! — наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.

— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син i — вiдштовхнув батькову руку.

— Ти глянь! — отетерiв Сидiр Силович. — Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! — Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.

Роздiл п'ятий СХОВАНКУ ВИКРИТО…

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.

Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три — "од iнфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.

Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд — зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.

От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.

— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.

— Та так, — непевно вiдказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.

— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.

— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.

— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.

— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.

— Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!

— Згодом так згодом, — здвигнув плечима Васько. — А зараз давай краще перекусимо.

На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.

Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрiвника! — вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.

— Ану, що ж воно таке? — Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:

— Обережно! Не чiпай!

Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.

— Ти що? Здурiв?! — отетерiв Васько.

— Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.

— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.

— Давай у саду, — кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.

— Отут i сховаємо, — показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. — Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо — жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.

I тiльки-но хлопцi обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору — й побачили Бевзя! Той сидiв верхи на парканi й посмiхався.

— Привiт, жевжики! — помахав вiн рукою. — А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! — I Бевзь зiскочив з паркану в садок.

Христофор вiдразу мовчки тицьнув йому грошi, якi вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тодi сховав у кишеню й тяжко зiтхнув:

— Гарна штука, та мало!

— Як домовлялися.

— Воно то так, але ж ти пiзно заплатив, от я й думаю: а чи не пiдвищити тобi проценти?

— Ми так не домовлялися, — злякано глипнув Христофор. — Та й у мене бiльше нема.

— Нiчого, захочеш — знайдеш. Ти хлопчик розумненький, — посмiхнувся Бевзь. — Хай дружочок допоможе. Одне слово, — тут у голосi його забринiла погроза, — щоб увечерi ще трохи пiдкинули, менi треба!

— Та де ж ми вiзьмемо? — втрутився Васько.

— А це мене не обходить. Де хочете — там i берiть! Та не тремтiть, я не який-небудь грабiжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

— Спробуємо, — кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогоднi обiцяв повернути йому давнiй борг.

— Мiж iншим, — звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках, — що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахiдку — подiлимо.

— Не скарб, а черв'якiв, — викрутився Васько. — По лящiв завтра пiдемо. А тобi що?

— Ти поварнякай менi! — розiзлився Бевзь. — Я тобi таких лящiв надаю, що й черв'яки не знадобляться! — I, радий своєму дотепу, дав Христофоровi по носi щигля й перескочив через паркан на вулицю.

Тюлькiн мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:

— От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас iншої заспiваєш! — I вiн гордо помацав свої поки що досить слабенькi м'язи.

Друзi поставили заступ на мiсце, схопили портфелi, ще раз глянули на купу бадилиння, пiд якою ховалася канiстра, й помчали до школи.

Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лиш вiдмахнувся:

— Пiсля урокiв розповiм, почекай!

Васько погодився — бiльше чекав! — i вже не" чiплявся до Христофора.

А пiсля урокiв Христофор, як i обiцяв, розкрив нарештi друговi таємницю свого генiального винаходу.

— Ну, ти даєш! — захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькiна. — То давай скорiше експериментувати! — Вiн, щиро кажучи, в глибинi душi дещо сумнiвався в необмежених можливостях суперклею, тож хотiв на власнi очi пересвiдчитися, що Тюлькiн не помиляється.

За кiлька хвилин хлопцi вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидали бадилиння й заходились просто руками розгрiбати пухку землю. Вони гребли та гребли, але з кожною пригорщею землi їхнi обличчя видовжувались i видовжувались.

— Здається, нема… — ледь вичавив iз себе Христофор, коли яма була їм уже по лiктi. — Ми так глибоко не закопували.

— Може, ми помилилися? — не вiрив очам своїм Васько. — Може, вона там? — непевно показав на другу купу бадилиння, крокiв за десять вiд першої, хоча й вiн сам, i Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.

— Давай перевiримо, — погодився Христофор, аби не стояти на мiсцi.

Певна рiч, пошуки нiчого не дали. I коли Тюлькiн уже от-от мав заплакати, Васько раптом вигукнув:

— Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!

— Точно! — так i пiдскочив Христофор i раптом жахнувся: — Негайно бiжiмо! Треба його розшукати, щоб не сталося бiди! Адже коли вiн спробує скуштувати клею або намастить ним руку й прикладе до чогось — йому кiнець!

Васько аж сiпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопцi стрiмголов вискочили на вулицю.

Роздiл шостий "ВАШ ПЛЕМIННИЧОК ЖЕНЯ…"

В цей час у тринадцятому номерi мiстечкового привокзального готелю сидiв за столом огрядний сивовусий та сивобородий чоловiк рокiв п'ятдесяти i щось старанно виводив на маленькому аркушику тонкого паперу.

Нарештi вiн поставив крапку, гигикнув, задоволено потер руки й перечитав написане, виправляючи граматичнi помилки:

Радiсно мугикаючи, сивовусий поклав папiрець на стiл, пiдiйшов до дверей, перевiрив, чи замкненi вони, i зник у ваннiй кiмнатi.

За кiлька хвилин там задзюрчала вода i почулося хекання. Та ось вода перестала бiгти, по пiдлозi зашльопали босi ноги, дверi ванної прочинились, i на порозi з'явився рудий, кирпатий чолов'яга без жодної волосини на обличчi i в трусах з яскравими соняхами. Тiльки зростом вiн був такий же, як сивовусий.

Вiн прочалапав до стiнної шафи, дiстав чемодан i, розгорнувши рушника, якого тримав у руцi, видобув з нього… борiдку й вуса! Потiм старанно струсив з них краплi води, вiдкрив чемодан i засунув усе те причандалля на саме денце. Тодi витяг з-пiд подушки невеличку пластмасову коробочку i знову сiв за стiл. Зробивши зi свого папiрця малесеньку кульку, вiн розкрив коробочку. Звiдти вiдразу ж випурхнув горобець, стрибнув на стiл, спритно дзьобнув паперову кульку, голосно цвiрiнькнув — i вилетiв крiзь кватирку за вiкно.

Напевне, треба було б упiймати нахабного горобця — адже той проковтнув листа тiтоньцi! Та рудий i вухом не повiв, а лише весело реготнув i коротко кинув:

— Технiка!

I коли б хто почув його, певне, не зрозумiв би, що вiн мав на увазi. А рудий мав на увазi горобця, бо той був нiякий не справжнiй, а — електронний!..

Тут, мабуть, час уже пояснити, хто ж вiн насправдi — цей рудий чолов'яга. А був вiн надсекретним агентом iноземної розвiдки! Справжнього iменi вiн не мав, лише код — "агент Z-003". Цей код помiж агентами його країни вважався одним iз найпочеснiших. Лiтера "Z" означала повну довiру начальства, гарантувала щомiсячну надбавку до основного заробiтку й давала право мрiяти раз на тиждень без усякого контролю. А таке право в його країнi мали навiть не всi мiнiстри. Адже коли людина почне мрiяти безконтрольно, вона неодмiнно намрiє щось дуже й дуже хороше, потiм захоче це хороше втiлити в життя — а тут уже один крок до революцiї! Цього ж слова у тiй країнi боялися гiрше вiд вогню, тому й тримали величезний штат рiзноманiтних агентiв i не дозволяли нiкому мрiяти.

Звичайно, надсекретнi агенти класу Z були винятком: за них нiхто не боявся, бо вони мрiяли тiльки про найстрашнiшi й найогиднiшi речi.

Цифра 3 означала, що цей суперагент був не звичайний, а потомственний, третiй в роду, тобто шпигунством заробляли на хлiб i його батько та дiд. Два нулi перед цифрою свiдчили, що цей агент усе бачить i помiчає, бо дивиться завжди тiльки в обидва ока.

Z-003, який за своє шпигунське життя викрав три тисячi сто п'ятдесят сiм секретних документiв, поцупив у агентiв-конкурентiв сiмсот тридцять одну таємницю, засадив до в'язницi сто сiмдесят вiсiм безневинних людей, котрi дозволили собi помрiяти без дозволу верховної влади, й власноручно влаштував дев'яносто дев'ять державних переворотiв у далеких пiвденних країнах, зараз повертався додому пiсля здiйснення ювiлейного, сотого перевороту i радiсно очiкував на пiдвищення.

Ви, любi читачi, напевне, дивуєтесь: а яким чином цей суперагент опинився в нашому райцентрi? Що ж, послухайте!

Колись давним-давно, ще до революцiї, у мiстечку мешкав дiд агента — помiщик i ледар. Вiн тiльки те й робив, що спав, їв та обдирав бiднякiв. Тож коли вибухнула революцiя, вiн вiдразу второпав: йому не простять його здирства. Не встигнувши навiть скласти валiзу, дiдуган чкурнув за кордон. А там, аби якось прохарчуватися — працювати ж вiн не вмiв! — i подався в шпигуни, тим самим започаткувавши родинну професiю. Коли ж помирав, то розказав онуковi, що, тiкаючи, закопав у саду свого маєтку скарб: золотi прикраси, дiаманти й чимало iнших коштовностей.

Вiдтодi Z-003 марив ними раз на тиждень, коли було дозволено. Тепер, коли в нього випало кiлька вiльних днiв пiсля останньої операцiї, вiн вирiшив, гарненько замаскувавшись, зазирнути до нашого райцентру та розшукати дiдiв скарб.

Вiн прикинувся туристом, що хоче познайомитися з нашою країною, й опинився в готелi Христофорового мiстечка. А щоб не марнувати час, суперагент за своєю шпигунською звичкою перш за все послав свого електронного горобця стежити за мiсцевими хлопчаками: раптом узнає щось цiкаве!

То був один з його улюблених i перевiрених методiв шпигунства: хто ще, окрiм хлопцiв, хоч де б вони мешкали, знає всi найпотаємнiшi таємницi, а то й навiть бiльше?!

Горобець, зрозумiло, стежив не за всiма хлопцями пiдряд. Вiн вибирав тих, котрi ховалися подалi вiд дорослих i про щось таємниче шепотiлись. Саме тому вiн почав нишпорити по околицях — i натрапив на Христофора й Васька!

Пiдслухавши й записавши на мiкромагнiтофон усi їхнi розмови про клей, горобець примчав до хазяїна. А той, коли прослухав запис, аж затанцював" по номеру: от так щастя, от так радiсть! Хiба мiг вiн сподiватись на таку дорогоцiнну знахiдку у маленькому райцентрi! Та вiн i не уявляв собi ранiше, що такий суперклей може iснувати!

Зрозумiло, вiн вирiшив поки що вiдкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоцiнним клеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Вiн вiдразу ж послав до шефа електронного горобця-зв'язкiвця з термiновим донесенням про племiнничкiв. Насправдi ж там було зашифровано ось що:

Пiсля цього агент лiг на нерозстелене лiжко, щоб набратися сил перед тим, як вирушити на розшуки клею. Нараз погляд його впав на вiдривний календар, що висiв коло дверей, — i Z-003 радо зойкнув: сьогоднi минув рiвно тиждень вiдтодi, коли вiн мрiяв востаннє. Отже, вiн може знову помрiяти!

Агент iз насолодою заплющив очi, уперся пiдошвами босих нiг у спинку лiжка — i загойдався на м'якеньких крильцятах мрiй…

Спершу вiн помрiяв про те, як можна використати клей. Зрозумiло, нiяких труб, ключок та будинкiв вiн клеїти не збирався. А от склеїти iз багатьох-багатьох бомб одну здоровенну-прездоровенну, а тодi я-ак шарахнути! Ух! Тiльки б курява та попiл вiд усiх непокiрних на свiтi! Кр-расота!

А скiльки прекапосних диверсiй у тих країнах можна вчинити — аж дух забиває! Заливай собi клей, примiром, у верстати, машини, всiляку iншу технiку — от вам i тю-тю! Ррраз — i заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловiсть гине — а з ними й людоньки мруть та мруть собi! Ух!

А ще можна наробити клееметiв — i вперед, на вiйну! Солдатики до землi прилипають, вiдiрватися не можуть, танки клякнуть, лiтаки в повiтря не злiтають! У-у-ух!

А ще можна!..

Та годi переказувати всi отi бридкi й страхiтливi картини, якi малювала розбурхана уява суперагента. Вiн так захопився мрiями, що аж схопився з лiжка та забiгав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

— Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Вiн так розбiгався, що з розгону вдарився головою об вiдчиненi дверi ванної — i впав на пiдлогу. Очi його враз розплющились, вiн озирнувся кругом себе, згадав, де вiн, i знову плюхнувся на лiжко — мрiяти далi.

Тепер вiн уявив себе в кабiнетi свого шефа, та вже не бiля дверей, як ранiше, а в шефовому крiслi, за його столом. А шеф — уже тепер колишнiй! — стояв перед ним виструнчившись i рапортував;

— Пане генерал! Прибув за вказiвками!

Пiсля тих слiв Z-003 вийняв би iз золотої скриньки дорогу сигару, вiдрiзав би срiбним ножичком, поцяцькованим дiамантами, її кiнчик i недбало сiпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобi надається честь пiднести своєму хазяїновi запальничку!..

В агента нервово затiпалися плечi, нiби вiн уже вiдчув солодку вагу еполетiв.

Бам-бам-бам! — долинуло з вулицi.

Агент порахував удари привокзального годинника — i встав: треба братися за дiло.

Роздiл сьомий "ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"

Коли стрiлка годинника на вокзальнiй вежi показала чверть на першу, до станцiї важко пiдкотив столичний експрес. Тричi на тиждень вiн робив тут хвилинну зупинку, з нього скидали мiшки з поштою, й експрес, поволi набираючи швидкiсть, рушав собi далi.

Сьогоднi, окрiм мiшкiв, вiн привiз i пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак рокiв двадцяти п'яти з голубими очима. На юнаковi були теж голубого кольору потертi джинси, старенька ковбойка в сiру клiтинку, пiд якою вигравали тренованi м'язи, а на плечi — темно-синя спортивна сумка.

Прибулець спритно скочив з пiднiжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провiдницi, котра вiдповiла йому чарiвною усмiшкою, i, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко — так звали юнака — з великою насолодою хлюпався в гарячiй ваннi, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом вiн перейшов пiд прохолодний душ i, млiючи пiд його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустрiч з Вiкентiєм Вiкторовичем Семеновим.

…Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостiй, того ранку був вихiдний. Вiн прокинувся лиш о сьомiй i солодко нiжився в лiжку, коли раптом у його квартирi пролунав телефонний дзвiнок. Євдокименко неохоче потягнувся до нiчного столика, на якому поруч iз розкритим томом "Британської енциклопедiї" стояв телефон, i лiниво зняв трубку:

— Слухаю!

— Пробачте, що турбую у вихiдний, — сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, — але тiльки одне запитання: чи любите ви пташок?

От iще манера — починати розмову iз загадок! Нi, Яким Якович, звичайно, любив i поважав свого начальника, любив вiн i пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спiльної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподiваного питання — сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну i спитав:

— Яких пташок, Вiкентiю Вiкторовичу?

— Звичайних. Синичок, наприклад, повзикiв, горобчикiв.

— Зрозумiло, люблю!

— От i чудово! — зрадiла трубка. — А ви часом не хочете поглянути на один дуже рiдкiсний екземпляр горобчика?

— Кого, кого? — перепитав Яким Якович.

— Го-роб-чи-ка! — по складах повторив полковник.

— Та невже й горобцi тепер стали рiдкiсними? — здивувався Євдокименко. — Адже їх усюди повно!

— Ет, — засмiялася трубка, — то горобцi взагалi, звичайнi, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рiдкiсний i, мабуть, єдиний у свiтi.

"Ото ще вигадав! — подумав Яким Якович. — Ну що рiдкiсного може бути в горобця?" Але в трубку сказав:

— Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

— От i добре, — пробасила трубка. — Тодi швиденько вдягайтесь — i до мене! Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з лiжка, нанiс кiлька вправних ударiв невидимому противниковi — для розминки, поприсiдав то на лiвiй, то на правiй нозi й пiдiйшов до вiкна. Так i є: машина полковника вже чекала пiд домом.

Вiн хутко вмився, почистив зуби, надiв джинси й ковбойку, мимохiдь пригладив неслухняний русявий чуб — i вискочив за дверi.

Всю дорогу в машинi вiн думав, що б могло критися за словами полковника, але так нiчого й не придумав…

Перед кабiнетом Вiкентiя Вiкторовича його зустрiв секретар полковника й вiдразу розчинив дверi:

— Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чiтким кроком зайшов у кабiнет i виструнчився:

— Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

— Який там наказ — прохання, — перебив його полковник. Вiн стояв коло вiкна, спиною до Якима Яковича, i щось уважно вивчав на пiдвiконнi. Нарештi вiн обернувся й запитав:

— Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вiкна й побачив на пiдвiконнi невеличку клiтку, в якiй вiдчайдушне стрибав звичайнiсiнький горобiйко, наче хотiв грудьми розбити грати й вирватись на волю.

— Горобець як горобець, — здивувався лейтенант. — На волю пташцi хочеться! — I Яким Якович хотiв був просунути у клiтку палець, та полковник перехопив його руку:

— Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсiм безпечно.

Лейтенант iз подивом глянув на начальника, а той усмiхнувся й мовив:

— Добре вже, не буду вас бiльше iнтригувати. Сiдайте й уважно слухайте…

Виявляється, сьогоднi вранцi нашi радари на кордонi зафiксували дивнi сигнали: якийсь незрозумiлий i незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкiстю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.

У повiтря негайно пiднялися по тривозi три лiтаки-перехоплювачi — i через сiм хвилин доставили на землю у спецiальному контейнерi порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли вiн, вiдкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навiть горобець непомiтно не пролетить!" — i хотiв був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув i впав непритомний…

— Сильний електрошок, — встановив лiкар, оглянувши потерпiлого. — Три днi постiльного режиму.

Пiсля цього заступник начальника застави був обережнiший. Вiн надiв гумовi рукавицi, пересадив небезпечного горобця в невелику клiтку, яку взяв у сина, — i за годину ця клiтка вже стояла на пiдвiконнi в кабiнетi полковника Семенова.

Найкращi фахiвцi з електронiки й кiбернетики швидко встановили, що горобець насправдi є електронним роботом з програмовою поведiнкою. Замiсть нутрощiв йому було вмонтовано мiнiатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди i з якою швидкiстю летiти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, — люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.

— Ну як, лейтенанте, — спитав Вiкентiй Вiкторович, закiнчивши розповiдь, — беретеся за цей горiшок?

— Хоч зараз! — виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже вiн давно мрiяв зiйтись у двобої зi справжнiм суперагентом найвищого класу! I от — така чудова нагода! Нарештi лейтенанта чекають справжнi небезпеки й випробування, а не дрiбнi операцiї по знешкодженню другорядних агентикiв, котрi здавалися вiдразу, тiльки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

— Тодi тримайте! — простягнув йому полковник квиток на експрес. — Далi все залежатиме вiд вас. Дiйте! — I Вiкентiй Вiкторович на прощання мiцно потис руку лейтенанта.

— Хвилинку! — зупинив його полковник уже бiля дверей. — Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, пiдправили: тепер вiн працюватиме на нас. Отже, стежте за ним — i дiйте!

…Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли вiн мився пiд душем. Бадьорий i свiжий пiсля купання, вiн одягнувся i пiшов на головпошту подзвонити Вiкентiю Вiкторовичу.

Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.

— Це мiй вихованець, — чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат. — Я його колись порятував вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.

— Ах, яка добра i чуйна людина! — щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi. — А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi — адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, — на кордонi його вже не затримували, — i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.

— Так, так! — кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:

Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:

"Хо-хо! — посмiхнувся подумки лейтенант. — Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.

Роздiл восьмий ДОКАЗIВ НЕМА…

Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.

— А ти певен, що клей i справдi небезпечний? — засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.

— Питаєш! — хмикнув Христофор. — Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку — i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.

— Ну й що? — Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.

— А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне — i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!

"Щось не дуже вiриться!" — подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.

Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.

Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.

— Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, — запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.

— Слухай! — раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько. — Вони, здається, про Бевзя балакають.

Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха — i недаремно, бо почули ось що.

— I де це Бевзь валандається! — невдоволено мовив один.

— Його за смертю посилати! — кинув другий.

— А здорово ми його тодi пiддурили!

— Еге ж, краще не вигадаєш!

— Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!

— Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

— А вона ж… Го-го-го!

— Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.

— Це все я придумав, — похвалився один.

— А я деталi дiстав, — додав другий.

— Одне слово, ми — розумнички! — Вони обнялися i знову зареготали.

Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.

Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться — адже корпус був поламаний! — i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.

I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!

— Можна покрутити? — нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.

— Та чого там, крути, пацан, не жалко! — Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача — i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.

— Ага! — загорлав один.

— Ого! — загорлав другий.

— Зламав! — загорлали обоє. — Тепер плати четвертак, бо iнакше!.. — I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

— Де ж я стiльку дiстану? — жахнувся Сем.

— У дружочкiв своїх! — реготнув один.

— У колег меншеньких, — реготнув другий.

I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.

Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв…

— Ну й ну! — Васько та Христофор переглянулися. — Треба йому розказати всю правду! — вирiшили вони.

Аж тут з'явився i сам Бевзь.

Христофор i Васько вилiзли iз своєї схованки i пiдiйшли ближче до компанiї.

— Семе! Можна тебе на хвилинку? — тихо покликав Христофор.

— Чого вам, шмаркачi? Грошики принесли? Давайте!

— Нема в нас грошей, — виступив наперед Васько. — Ще не дiстали.

— Чого ж тодi приперлися? — пiдвiвся з колоди Бевзь. — Шпигуєте за мною, хочете директоровi настукати? А от я вас! — I вiн зробив крок до хлопцiв.

— Нiкому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Пiдiйди на двi хвилини, — попросив Христофор.

— Тобi ж краще буде! — додав Васько.

— Що-о-о?! — ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. — Ви мене залякувати?! — Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.

А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:

— Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!

— Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!

Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.

От вiн наблизився до них упритул…

От уже розмахнувся — i…

Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся — i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.

— Бiйку затiваєш? — грiзно запитав дiльничний.

— Та що ви, товаришу мiлiцiонер! — перелякано заклiпав Бевзь. — Це я так… прийомчики показую. Правда ж? — благальне глянув вiн на хлопчакiв.

Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе:

— Еге… прийомчики… Ми самi попросили…

Дiльничний, не дуже вiрячи, оглянув друзiв, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив i покрокував собi далi у своїх важливих мiлiцейських справах.

— Дякуйте долi, — для авторитету грiзно просичав Сем, коли постать дiльничного сховалася за рогом. — А то було б вам!

Насправдi ж вiд його лютi майже нiчого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята — молотки, не виказали його!

— Дарма ти наскакуєш на нас, — вiдразу посмiливiшав Христофор. — Ми тiльки хотiли тебе спитати: ти взяв наш клей?

— Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! — кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.

Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:

— Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?

— Просто вiн дуже небезпечний! — перебив його Христофор. — Клеїть геть усе, i — мертво!

— Бреши! — гигикнув Бевзь.

— Я не брешу, а знаю точно, — образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. — От приклеїшся до чогось — i привiт! Так i житимеш приклеєний!

— Ти менi баки не забивай, — гримнув Бевзь. — Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав — i квит!

— Брав! Брав! — вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.

— Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! — махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.

Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.

А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося…

Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.

— Отак, щоб знав! — сказав вiн синовi. — Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.

Роздiл дев'ятий "СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"

Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.

Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.

Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.

Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi — до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.

Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв — i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй…

До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що…

А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.

Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я — i потрапив у справжнiй людський вир.

Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.

Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.

— Що сталося? — спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.

— Свобода, пацан! — весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. — Урокiв не буде! Ур-ра! — I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.

Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся — i Васько почав проштовхуватись до нього.

Це йому вдалося напрочуд легко — вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.

На його курточцi не вистачало двох?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.

— Живемо, Тюля! — затанцював вiн навколо Христофора. — Сьогоднi урокам — привiт!

— Зачекай, — ухопив його за комiр Тюлькiн, — заспокойся й поясни нарештi: що дiється?

— Як? — витрiщився на нього Васько. — Ти досi нiчого не знаєш?! — I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.

Виявляється, трапилося ось що.

Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв — нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.

Тут i застав її директор — вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей…

Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто — анiчогiсiнько не зробив.

Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.

Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.

Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.

— Спокiйно! — увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. — Тiльки спокiйно, без панiки!

По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!

Раптом пролунав писклявий голосочок:

— А давайте я спробую!

З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.

— Ти?! — глянув здивовано директор.

— Я, — кивнув той. — Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите — вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.

Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi…

Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:

— Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!

— Вертайся, — погодився директор i додав: — Та вiдчини нам хоча б вiкно.

— Не треба, я сам, — гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.

Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор — ви лишень уявiть цю картину! — дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:

— Сьогоднi урокiв не буде! Всiм — додому!

Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.

На ньому зосталися самi вiдiрванi?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!

Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.

На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.

З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, — i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.

Узнали хлопцi й про iншi дива.

Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!

Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi — i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками…

Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!

Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки — Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.

Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.

Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.

Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.

На цей раз їм пощастило.

Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.

— I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! — вiдважно пiдступив до нього Христофор.

— Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? — витрiщився з удаваним подивом Бевзь.

— Не придурюйся, краще вiддай, — пiдтримав друга Васько.

— А то що буде?

— Заявимо в мiлiцiю!

— Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його — ну й що з того?

— Вiдповiдатимеш за все! — вигукнув Христофор.

— Я? — нахилився до нього Бевзь. — Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.

— Чому? — здивувався Тюлькiн.

— А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! — I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.

— Стiй! — Друзi кинулись йому навздогiн. — Ми ще не все тобi сказали!

— Ну, що вам iще! — невдоволено повернувся до них Бевзь.

— А те, — почали друзi в один голос, — що твої дружочки ошукали тебе!.. — I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.

— Вигадали, мабуть, — не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.

— А ти сам спитай у них i побачиш, — запропонував Васько.

— I запитаю, — пообiцяв Бевзь, — неодмiнно запитаю! — Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.

Роздiл десятий НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО

Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:

— Ех, коли б не тато!

— А що тато? — глянув на нього Васько.

— Так вiн же замкнув мою лабораторiю.

— А до чого тут вона?

— До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

— Щось я не дуже розумiю, — Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?

— Не зиркай так, зi мною все гаразд, — перехопив його погляд Тюлькiн. — Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.

— Справдi, не пощастило, — зiтхнув Васько. — Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.

Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.

Вони сидiли й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги — i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти…

Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею — такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.

— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?

— Та чого там, — не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.

— Дякую, — зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очi, — це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.

"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.

— Прошу, заходьте! — пiдвiвся Христофор назустрiч.

— Дякую, я вже зайшов, — ?речно вклонився чоловiк.

— Сiдайте, будь ласка, — запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домiвкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:

— Я вам часом не заважаю?

— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, — почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.

— Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, — усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.

— Василь, — почервонiв Васько теж.

— Христофор Тюлькiн, — ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого мiста?

— Вгадали, добродiю, я iз столицi.

— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще — iз самої столицi!

— О! — мовив загадково чоловiк, — Це велика таємниця! — I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!

— Ой, ну скажiть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нiкому-нiкому! Слово честi!

Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:

— Коли так — скажу: я — всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — I академiк стомлено зiтхнув.

Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:

— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.

Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.

Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:

— Все, що ти розповiв, — правда?

— Найправдивiша правда! — вдарив себе в груди Тюлькiн.

Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!

Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:

— Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви — генiй! Обiцяю вам при свiдках, — вiн тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.

— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.

— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.

Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.

А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух — для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу…

— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!

— У мене його нема, — схлипнув Христофор i вiдвернувся.

— Як нема?! — вдруге пiдскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!

— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.

— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.

— Неси, — перебив його не дуже ввiчливо академiк, — неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!

— Де зошит? — ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де вiн?!

— Нема… — ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.

— Цить, дiвчисько! — гарикнув на нього академiк. — Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi — адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.

Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.

— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискiпливо допитувався Бублик.

— У Бевзя, — вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

— Вiн у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. — Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.

— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:

— Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.

Роздiл одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ

Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи — i вже не знали, що його робити.

— Може, пообiдаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.

— Можна, — погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

— Тiльки пальчики оближете та ще попросите, — посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

— Ну от, — порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

— Ми самi помиємо, — сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.

— Помиємо, помиємо, — пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. - Iдiть уже, а то спiзнитесь.

Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу…

— А що тепер? — поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.

— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.

— А встигнемо до вечора?

— Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрiвника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.

Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.

Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!

Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, — i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.

I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.

— На штурм! — скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:

— Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери — i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч — мiшок цукру, — все, що було вкрадено з магазину!

— Так от де їхня схованка! — вигукнув Христофор. — Що ж нам робити?

— Розшукати Євгена Євгеновича, — запропонував Васько. — Вiн порадить.

Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.

Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!

— Вiд вовчика тiкаєте? — єхидно поцiкавився вiн. — Чи зайчика злякались?

— Пропусти, — сiпнувся Христофор, — нiколи нам.

— Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? — не вiдступав з дороги Бевзь.

— Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!

— Що ти маєш на увазi? — перелякався Сем.

— А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!

— Ну, ти, — обурився Сем, — говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?

Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.

— От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли — не знав я нiчого про магазин! — присягнувся Сем. — Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!

— Дожартувався! — кинув Васько, а Христофор аж пiдскочив:

— Ага! От ти й признався, що вкрав мiй суперклей.

— Та признаюсь, признаюсь, — махнув рукою Сем у повному розпачi. — Та зараз треба швидше розшукати отих негiдникiв, треба негайно щось робити!

— Ми знаємо що! — гордо проказав Васько. — Побiгли, Тюля!

— I я з вами, — напросився Сем.

Майже годину трiйця нишпорила по всьому мiстечку. Нарештi їм пощастило: в одному з провулкiв вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.

— Що, молодi люди, не сидиться? — посмiхнувся той. — На жаль, нiчого втiшного поки що не можу вам сказати.

— Скоро скажете, — виступив наперед Христофор i гарячкове почав розповiдати Бубликовi про Бевзя, про вкраденi продукти й про те, що клей потрапив до рук Бевзевих дружочкiв — Рубильника та Бегемота.

— Якi вони на вигляд? — грiзно спитав Бублик у Сема.

— Клей у Рубильника, вiн верховода, — поквапливо пояснив Сем. — Худющий такий, довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, а обличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.

— Досить, годi! — обiрвав його академiк. — Все зрозумiло. Чекайте мене на лавi й нiкуди не йдiть. Я все беру на себе, а вас повiдомлю, коли треба буде!

Роздiл дванадцятий ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК

Перш нiж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щоб змiнити зовнiшнiсть. Про нього вже знали троє хлопцiв, а Z-003 поклав собi за правило: якщо тебе знають бiльше трьох осiб — мiняй зовнiшнiсть!

Замкнувшись у номерi, агент-академiк присiв над чемоданом i заходився переглядати свої речi.

— Так, бабуся-пенсiонерка не пiдiйде, — вiдклав вiн сиву перуку, спiдницю й стареньку кофтину. — Солдат у вiдпустцi — теж, — полетiла слiдом за кофтиною єфрейторська форма, — А оце, здається, в самий раз! — агент задоволено дiстав iз чемодана вузлик, на якому була бiрка з написом "Слюсар-сантехнiк".

Вiн розв'язав вузлик i розклав на лiжку заплямованi парусиновi штани, картуз iз поламаним козирком, пару нечищених черевикiв i подерту куфайку, з лiвої кишенi якої визирала голiвка пляшки.

— Так, це те, що треба! — задоволено посмiхнувся Z-003, уважно оглянувши все начиння. Вiн хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчю виразу байдужостi до всього, що вiдбувається навколо, й пiшов до виходу.

На схiдцях вiн зiткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом змiряв агента з нiг до голови й запитав:

— Папашо, сiрничка не даси?

— Некурящий, — входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнiк.

Юнак з досадою здвигнув плечима й пiшов схiдцями на другий поверх. Насправдi не сiрники були йому потрiбнi. Адже Яким Якович — а це був саме вiн! — нiколи в життi не викурив жодної сигарети. Просто вiн навмисне зупинив на мить агента, i от тепер у нього в кишенi вже була магнiтна стрiчка iз записом голосу Z-003, картка з аналiзом його кровi та вiдбитки пальцiв агента — для картотеки.

А суперагент iшов вулицею i подумки радiв, що перша зустрiч нiякої пiдозри не викликала, отже вiн замаскувався надiйно!

Агент крокував собi хиткою ходою, — так, на його думку, завжди ходять сантехнiки, — й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Рiч у тiм, що в це око було вмонтовано спецiальний пристрiй iз записом даних про зовнiшнiсть Рубильника. Цей пристрiй оглядав усiх перехожих, порiвнював їхню зовнiшнiсть зi своїми даними i, коли вони спiвпадуть, — мав послати агентовi у вухо сигнал. От Z-003 i йшов собi спокiйненько, пильнуючи лiвим оком за дорогою, щоб раптом не втрапити пiд машину.

Z-003 уже був обiйшов усi центральнi вулицi, так i не почувши сигналу, коли раптом пригадав Бевзевi слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, — i подався на околицю, де, як вiн знав зi свого шпигунського довiдника, найчастiше трапляються пивнi точки.

Бiля кожної точки вiн зупинявся на кiлька секунд i по черзi наводив око-пристрiй на любителiв пива. Чимало з них нiби нагадували Рубильника: такi ж зсутуленi, з червоними припухлими обличчями. Та пристрiй мовчав — i агент iшов далi. Щоб не викликати зайвої пiдозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож не дивно, що пiсля п'ятої точки вiн уже ледве пересувався i мiг бiльше не вихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.

Раптом, звiдки не вiзьмись, йому на плече сiв електронний горобець.

— Прилетiла, пташечко! — зрадiв той. — Ну, показуй, що принесла. — Вiн квапливо розкрив горобця й аж вискнув вiд радостi, побачивши грошi та жуйку.

— Тепер вони в мене швидко все позабувають! — промовив суперагент, розкладаючи пакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним iз його найулюбленiших засобiв шпигунства: по-перше, для пiдкупу, а по-друге, для лiквiдацiї свiдкiв. Агент знав, що багато хлопцiв люблять жувати гумку, а вiд постiйного жування дитячий розум тупiшає, мозок працює лiниво — i дитина, зробившись дурником, забуває про все на свiтi, окрiм гумки, звичайно. Отак за допомогою гумки Z-003 намiрявся лiквiдувати наших хлопцiв.

Коли ж вiн прочитав листа вiд шефа, то тiльки зловтiшне посмiхнувся: "Ач, пiдвищення за клей обiцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!" — I, забувши про конспiрацiю, голосно розреготався.

У пiднесеному настрої Z-003 почвалав далi. I не встиг вiн наблизитись до чергової пивної бочки, як у вусi його пролунав сигнал. Агент стрепенувся й побачив просто перед собою Рубильника. Z-003 вiдразу зосередився, висмикнув зi штанiв давно непрану сорочку без?удзикiв, поправив у кишенi пляшку, щоб її можна було помiтити ще здалеку, й пiдiйшов до молодика.

— Ех, i гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! — заговорив агент, сiдаючи на лаву поруч iз Рубильником.

Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя i прохрипiв:

— Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звiдси!

— Ну, ну, голубе, — заспокiйливо поплескав його по плечу "батя", — я ж по-доброму.

— От i вiдвали по-доброму, — скинув його руку Рубильник, — а то тебе зараз у "швидкiй допомозi" повезуть!

— Ви не так мене зрозумiли, — улесливо мовив агент. — Я просто хотiв запросити вас до компанiї, разом по кухлику випити!

Погляд Рубильника трохи прояснiв, вiн уже примирливiше, але все ще недовiрливо зиркнув на "батю" — ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! — i про всяк випадок мовив:

— Пиво — це добре, але де гульденiв узяти?

— Я пригощаю! — пiдхопився агент i витяг iз кишенi пачку грошей. — За цим дiло не стане, менi б тiльки з хорошою людиною побалакати.

"Пришелепкуватий якийсь, — подумав Рубильник, — та ще при таких грошах! Щось тут нечисто…" Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунув за "батею" до бочки. Пiсля другого кухля Рубильник повеселiшав i спитав:

— А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратiно?

— Слюсар я, сантехнiк, — скромно опустив очi агент.

— Ги-ги! — реготнув Рубильник: так вiн йому й повiрив! Але вголос нiчого не сказав, бо вiдчув: тут можна погрiти руки.

— Чого тут балакати, — кивнув агент на чергу, — ходiм, у ресторанi посидимо, поговоримо про життя.

"Здається, щось накльовується!" — зрадiв Рубильник, i вони подались до ресторану "Затишок", найкращого в мiстечку…

Тепер Рубильник був у Z-003 в руках — вiн заковтнув наживку! I, щоб не затягувати справи, агент уже пiсля другої чарки заговорив про клей.

Спочатку Рубильник вiдмовчувався, потiм вiднiкувався, та коли сантехнiк запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованцiв, подумав: "Ото щастя пiдвалило! За поганий смердючий клей — така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на пiвдень, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрiбен цей клей, дивись, не продешеви!"

— Нема дурних! — пiдвiвся, вдавши ображеного, Рубильник. — За такий товар — жалюгiднi копiйки…

— Стривайте! — злякано схопив його за рукав агент, — Вашi умови?

Рубильник над усе боявся продешевити, тож тiльки незрозумiле поворушив пальцями в повiтрi.

— Двадцять? — пильно глянув йому в обличчя Z-003.

Рубильник заперечливо хитнув головою

— Сорок! — вiдразу перескочив через десятку сантехнiк.

"Тримайся, щасливчику, тримайся!" — подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортiло заплескати в долонi вiд радостi. Та коли агент назвав цифру "сто" — нерви його не витримали! Вiн пiдскочив i, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:

— Згода!

— Тодi рiвно о шостiй я чекатиму вас у скверi, на третiй вiд входу лавi. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я грошi! — I вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволенi собою.

У цю мить з пiдвiконня за їхнiми спинами знявся горобець, який тихо сидiв пiд час усiєї розмови дiлкiв, i полетiв на розшуки лейтенанта Євдокименка…

Роздiл тринадцятий БЕГЕМОТ У ПАСТЦI

Хiба можна собi уявити хлопця, котрий спокiйнiсiнько десь сидiв би, коли навкруги таке дiється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь — пробачте! — Семен досить скоро почали непокоїтись.

— I скiльки можна чекати отого вашого Бублика? — першим не витримав Семен. — Сидиш отут, скнiєш, а там, може, свiт перевертається!

— I не кажи! — зiтхнув Христофор.

— Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збiгаємо! — запропонував Васько.

— Навiщо? — здивувався Семен.

— А туди зараз може навiдатися хтось iз твоєї компанiї.

— По-перше, — образився Семен, — вони менi вже бiльше не компанiя! А по-друге, що їм там робити?

— Та хоча б випити, адже там горiлка, — пояснив досвiдчений Васько.

— Щось у цьому є, - пiдтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.

Невдовзi хлопцi вже сидiли в густому чагарнику неподалiк вiд печери. Сидiти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербiти, то в носi лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопцi мужньо терпiли все, аби не викрити себе.

Так вони просидiли, напевне, з пiвгодини, i Христофор, терпець якому увiрвався, хотiв був уже запропонувати кинути це дiло, коли раптом з-за кущiв навпроти виткнулася голова.

— Бегемот, — прошепотiв Семен.

Голова покрутилася навсiбiч, поклiпала вицвiлими безбарвними очицями, i з-за кущiв видерся один з колишнiх Семенових дружкiв, пом'ятий i скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. I тiльки-но вiн зник в отворi, як Васько лiктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотiв:

— Вiн у пастцi! Треба лише вибити з-пiд стовбура пiдпорки — i все!

Христофор та Семен вiдразу зрозумiли хитрий Васькiв план. Всi троє по-пластунськи вибралися зi своєї схованки й пiдповзли до стовбура. Семен ухопився за гiлляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.

— Раз, два, три! — пошепки скомандував Васько, i Семен висмикнув пiдпорки.

Стовбур натужно зарипiв, повiльно хитнувся — i враз гухнув на стiнку яру, щiльно закривши вхiд у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.

— Все! — витер спiтнiле чоло Христофор, i хлопцi всмiхнулись один одному.

I наче у вiдповiдь йому iз печери почулися несамовитi зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав вiд переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навiть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вiн побачив хлопцiв, а з ними — Сема.

— Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. — люто загукав вiн.

— А ти спершу вийди! — пiдморгнув хлопцям Васько.

— У, придурку, дожартуєшся в мене! — оскаженiв Бегемот. — Та коли я вийду, тебе ж мама рiдна не впiзнає, жоден годинникар не збере по деталях! — I вiн з потрiйною енергiєю знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усiєю своєю багатолiтньою вагою намертво запечатала печеру.

Тодi Бегемот спробував пiдкопатися пiд стовбур, але тiльки обламав нiгтi. Це й зрозумiло: адже стiнки печери, як ви пам'ятаєте, були сухi й твердi, наче камiнь.

Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.

— Ну, годi вже, пустунчики, — лагiдно за лебедiв вiн. — Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам — ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.

— Так зразу, — хмикнув Семен, — розiгналися! Нiякий це не жарт!

— Ти що варнякаєш?! — злякався Бегемот.

— А те, що чуєш, — вiдказав Семен. — Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.

— Так ти своїх продаєш?! — знов загупав Бегемот у стовбур. — У-у! О-оо! А-аа!

— Гупай, гупай, — посмiхнувся Семен. — Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.

Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:

— Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?

— А приймач? — крикнув той.

— Ну, е-е… — спершу розгубився Бегемот. — То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?

Але вiдповiдi не було.

— Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? — пiддобрювався Бегемот. — Навiть iще пiдкину, га?

— Не треба йому ваших грошей! — встряв у розмову Христофор. — Краще мiй клей вiддайте!

— Ага, — кивнув Семен, — де клей сховав?

— Який клей? — Бегемот удав, що здивований.

— А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! — сердито вiдрiзав Семен.

— Та я не грабував! — заскиглив Бегемот. — От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! — I вiн голосно зарюмсав.

— А що, може, вiн правду каже? — пожалiв злодiя Христофор. — Може, випустимо?

— Та ти що?! — обурився Семен. — Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!

— Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! — ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.

На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:

— Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.

— З яким iще чоловiком? — перелякався Бегемот.

- Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.

— Клеєм? — перепитав Бегемот. — Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться…

— Сантехнiк?! — аж пiдскочив Христофор. — Який сантехнiк?!

— А хто його зна, — вiдказав Бегемот. — Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? — спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.

Роздiл чотирнадцятий "ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ…"

Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався… лейтенант Євдокименко!

Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.

I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.

Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом — про це йому сповiстив електронний горобець! — отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.

Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.

Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.

Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:

— Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.

Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:

— Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!

Та коли Z-003 пiдморгнув йому — мовляв, усе гаразд! — Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:

— Ну, ти даєш, батя!

Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.

"Ну от, — подумав спокiйно лейтенант, — ще кiлька хвилин — i справу закiнчено!"

— Товар принесли, молодий чоловiче? — приступив до дiла агент.

— А чого б я приходив! На тебе помилуватися? — вишкiрився Рубильник.

Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.

Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:

— Ша, батя! Без рук! Спершу — гульдени.

— О, пробачте, — трохи знiтився агент, — ось вони, ось! — I заходився витягати з кишень пiджака тугi пачки.

— Скiльки тут? — вiд такого видовища Рубильник аж очi витрiщив i у вухах йому разом iз шелестом грошей залунав лагiдний шепiт морських хвиль, гомiн пiвденних пальм i ревисько ресторанного оркестру.

— Вистачить, — вiдказав недбало Z-003, - як i домовлялися: крапля — сто карбованцiв. Давайте зважимо товар, а тодi вже й розрахуємось.

Агент видобув iз кишенi мимохiдь поцупленi у мiськiй аптецi лiкарськi терези.

— Нема дурних! — вiдсунувся Рубильник. — Бачили ми таких: ти йому клей, а вiн тобi — дулю, i тю-тю!

— I не соромно вам! — удав агент, що образився. — Та невже я, чоловiк похилого вiку, можу обманювати? Та коли б я й хотiв утекти, ви, молодий i здоровий, легко наздогнали б мене.

— Хо! — пихато посмiхнувся Рубильник. — Од мене, батю, не втечеш! Але грошики — наперед.

Агент зрозумiв, що зважити клей не вдасться, i спересердя махнув рукою:

— Що з вами робити! Тримайте!

Вiн почав вiдраховувати грошi, а Рубильник розсовував їх по кишенях i голосно шморгав носом вiд задоволення. Зрештою грошi з рук агента перекочували в кишенi злодiя, й той весело сказав:

— От i ляля! Тримай, батю, свiй смердючий клей! — I простягнув агентовi заповiтну пляшечку, в якiй важко бовталось майбутнє Z-003.

"От i все!" — подумав суперагент i всмiхнувся.

"От i все!" — подумав лейтенант Євдокименко, дiстаючи з-пiд пахви пiстолет.

I саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта — пiстолет, до скверу влетiли Христофор, Васько та Семен.

Вони вiдразу ж побачили Рубильника й Z-003 й на все горло заволали:

— Держiть їх, ловiть! Це злодiї!..

Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зi схованки i на всю потужнiсть своїх могутнiх легень — а вiн був майстром спорту з плавання! — вигукнув:

— Руки вгору! Вас викрито!

Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Вiн теж блискавично оцiнив ситуацiю, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерiлого Рубильника на Якима Яковича. Злодiй незграбно змахнув ручиськами, поточився i, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.

Тої ж митi вiн вiдлетiв метрiв на десять, важко гупнувся на асфальтову дорiжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" — i знепритомнiв. Але цiєї митi, поки лейтенант провiв прийом самбо, цiлком вистачило агенту, щоб вiдскочити метрiв на три вбiк i щодуху кинутися навтьоки.

Лейтенант невдоволено хекнув i рвонув навздогiн.

Вони бiгли порожнiми вулицями мiста, — всi мешканцi в цей час сидiли перед своїми телевiзорами, бо показували останню серiю багатосерiйного детективу "Слiдство ведуть знавцi", — i їхнi кроки лунко вiдбивались у прозорому осiнньому небi, лякаючи зграйки горобцiв.

Вiдстань мiж лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась — адже Яким Якович був чемпiоном столицi з бiгу на дальнi дистанцiї! Вiн уже чув важке сопiння агента й на ходу подумки пiдсмiювався: "Давай, голубе, давай! Ще трiшечки — i твоя кар'єра скiнчиться. Я тебе, знесиленого, вiзьму голiруч!"

Небезпеку вiдчув i Z-003. Вiн нiяк не мiг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, вiн жадiбно хапав ротом повiтря, силкуючись збiльшити швидкiсть, але ноги майже не слухались його. I тут Z-003 прийняв рiшення…

Лейтенант устиг помiтити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям i ледь помiтно змахнув рукою.

"Ага, — подумав Яким Якович, — уже здаєшся!" Але тої ж митi суперагент знову рвучко помчав далi, а лейтенант раптом наче за щось перечепився i сторчголов полетiв на асфальт.

Коли б вiн не був чемпiоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зiбрався в повiтрi й пружно приземлився на ноги.

"Дивно! — подумав лейтенант, вiдчувши досить сильний удар у п'яти. — Невже втрачено форму?" — I глянув на ноги.

Подиву його не було меж: вiн стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлi стоять посеред вулицi з розiрваними шнурками.

"Ну й ну!" — похитав головою Яким Якович. Вiн хотiв був пiдняти туфлi й далi переслiдувати агента, але не змiг, незважаючи на свою богатирську силу, навiть зрушити їх з мiсця. I тут вiн зрозумiв: це ж агент хлюпнув йому пiд ноги клеєм, i його туфлi — назавжди! — приклеїлись до тротуару, а сам вiн вилетiв iз них!

Цей пiдступний хiд противника нагадав лейтенантовi, що вiн має справу iз суперагентом вищого розряду, тож надалi Яким Якович вирiшив бути обережнiшим i босонiж припустив за агентом, котрий уже повертав за рiг у якусь вуличку.

Яким Якович увiмкнув вiдразу другу швидкiсть i — з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли вiн прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посмiхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровий цегляний мур!..

Лейтенант перейшов на крок. Вiн поволеньки чвалав собi вуличкою i насвистував щось веселеньке.

Та знову ранувато вiн заспокоївся!

Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провiв у джунглях, умiв лазити навiть по дзеркальнiй поверхнi — що йому якийсь там цегляний мур!

Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось вiн уже на серединi! Ось — вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребiнь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить — i вiн зникне…

Лейтенант вихопив пiстолет i, гукнувши: "Стiй, стрiляю!" — бабахнув у повiтря.

Суперагент, почувши пострiл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кiлька дорогоцiнних секунд, за якi лейтенант Євдокименко встиг добiгти до муру й ухопитися за ледь помiтний виступ, щоб дертися вгору. Та тiльки-но вiн зробив перший рух, як почув стогiн.

Вiн звiв очi й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребенi у тiй же самiй позi й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тодi подумав, що агент уже зовсiм знесилiв, переможно посмiхнувся й наказав:

— Опiр даремний! Злазьте!

У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:

— Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу…

Роздiл п'ятнадцятий МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ

Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.

Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин…

Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, — i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!

Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.

Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.

Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.

Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, — i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.

Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар — та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.

Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.

Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу…

Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.

Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.

Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.

Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича — i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому — о, примхи долi! — табличку: "Мiська хорова капела жовтенят". Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi…

Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003…

Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.

— Ми безсилi, — розвели вони руками, — треба викликати бульдозер.

Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали — i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, — але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.

— Нi, — похитали головами бульдозеристи, — тут дiла не буде! — I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.

Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.

— А нащо ви ото робите? — поцiкавився вiн,

— Iди, хлопчику, не заважай, — легенько вiдсторонив його лейтенант. — Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! — I вiн показав на агента.

— Отого? — перепитав малий, зиркнувши вгору. — Та це ж дуже просто!

— Як?! — аж пiдскочив лейтенант.

— Звичайним лобзиком, — зневажливо кинув малий, — узяти лобзика й випиляти його!

— Генiй! — зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. — Тримай! — Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.

Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого — випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.

Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.

— Що ви зi мною зробите? — перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.

— Завтра ж вiдправимо додому, — вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.

— Тiльки не це, благаю вас! — аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.

Яким Якович усмiхнувся й кинув:

— Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз — за мною, на вокзал!

I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним — агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi…

Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.

— Це що за опудало? — здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.

— Один iз тих, хто обiкрав магазин! — виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.

В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:

— Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!

— Я бачив! — посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.

Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.

— Ну й богатирi! — похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.

З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку…

Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.

А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову — доповiдав про завершення справи.

— Доповiдає лейтенант Євдокименко! — вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.

— Не знаю такого! — несподiвано мовила трубка.

— Як це?! — отетерiв лейтенант.

— А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, — нi!

Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, — i вуха його почервонiли вiд задоволення.

— Пробачте, — отямився вiн нарештi, — доповiдає старший лейтенант Євдокименко!

— Ну от, iнша рiч! — весело мовила трубка й додала: — Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?

Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:

— Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!

— От i чудово, — зрадiла трубка. — Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас…

За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишнiй…

I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.

— Не спиш? — вибачливо зiтхнув тато.

— Не спиться, — i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — i мрiй про всесвiтню славу.

— Ти не сердься на нас, — присiла мама до нього на лiжко. — Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.

— Я допоможу обладнати її як слiд, — пообiцяв тато.

— Правда?! — пiдскочив на лiжку Христофор.

— Правда, синку, правда! — нiжно вклала його на подушку мама. — Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! — Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.

А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!

Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.