Смертонавти

Тед Косматка

Смертонавти

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

--------------------------------------------------------------

Найгірше тому, хто першим виходить з кріосну.

В голові мерехтять образи всього, що ти колись бачив – каскад серотоніну, і частина мозку, яка відповідає за зорові враження, вибухає немов бомба. Тобі здається, що в тебе відкриті очі, поки ти їх дійсно не відкриєш; тоді ти кліпаєш, намагаючись позбутися інею з вій; невеличкий, круглий ілюмінатор, наче дірка пробита в реальності – чорна ніч, пустка і зірки. Порожнеча така гостра, що об неї можна поранитися.

---*---

Я прокидаюся і блюю. Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити.

Закінчивши, витираю рот і вилізаю з контейнера – на тремтячих ногах перетинаю кімнату. Металева підлога така холодна, що мої ноги прилипають і я залишаю після себе шматочки шкіри у вигляді темних слідів. Я складаю руки на голих грудях і сідаю, підібравши ноги під себе. В повітрі висить стерильний запах пластику. Цілу хвилину я сиджу гола на столі, приходжу до тями, виділяючи холод клубками пари, досі надто мертва, щоб тремтіти, надто мертва, щоб думати. Я вдивляюся через ілюмінатор у порожнечу за склом.

-- Глибокий космос – це обличчя Бога, -- повідомляю я корабель.

Корабель не заперечує.

--*--

Клац. Загуділи маленькі сервоприводи. Включається система опалення, я чую запах паленого. Це нагадує мені старий мамин тостер у Кенії, коли я була маленькою дівчинкою у червоному соронгу. До того як помер мій батько, до Америки. Яка іронія, я не можу забути того, що хочу.

Я закриваю очі й молюся. Наперекір собі, відчуваю полегшення. Опалювання інколи не синхронізується з циклом пробудження. Ніхто не планував, що корабель полетить так далеко, що він летітиме так довго. Ми – Пілігрим, корабель дослідницького класу, пережиток минулого, і одного прекрасного дня опалення взагалі не включиться. Таке траплялося й раніше, з іншими екіпажами, на інших місіях. Більшої іронії годі й уявити: прокинутися з кріосну, тільки щоб замерзнути на смерть.

Знов щось клацає і корабель оживає. Глибокий гуркіт механізмів, довге шипіння – відкривається наступна з тринадцяти трун.

Контейнер Джона. Я намагаюся відчути щось, якісь емоції, але вони теж замерзли.

Мигає зелене світло, освітлюючи обличчя, яке колись було красивим – а може й досі красиве, але не для мене. Для когось, хто не бачив того, що бачила я. Тіло чоловіка знаходиться під кутом сорок п’ять градусів до поверхні.

Тепер ми всі називаємо їх трунами. На ліжках ми спимо чи трахаємося. А це не ліжка. Мені на гадку приходить “саркофаги”, слово спливає десь з глибини моєї голови. Я не пам’ятаю, що це слово означає, але впевнена – воно пасує. Вже стільки всього я не пам’ятаю.

Я нахиляюся ближче, Джон вже дихає. Він рухає головою, його коротке, світле волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс, рот викривлюється в гримасі, соплі, немов холодна патока, бризкають на підлогу, коли він падає на коліна – повністю голий чоловік, і на якусь мить спогади про нас двох настільки сильні -- мені здається, наче все інше, що трапилося, було тільки сном.

-- Привіт, Джоне, -- кажу я.

Але Джон тільки дивиться порожнім поглядом, тупий і німий.

-- Як ми сюди потрапили? – питаю я і мене раптово охоплює сум. Це не відбувається насправді. Це не може бути правда.

Його обличчя повертається на звук мого голосу. Це тільки рефлекс. Я торкаюся його голови. Він мовчить і посміхається посмішкою дебіла – його очі позбавлені інтелігенції, в них така ж порожнеча, як за склом ілюмінатора.

-- Я кохаю тебе, Джоне, -- кажу я і питаю себе, скільки вже часу минуло.

--*--

Ми називаємо це малою смертю. В жодному випадку не сном. Ніхто не називає це сном. Принаймні з тих, хто пройшов через це. Тому що коли ти спиш – ти дихаєш; твоє серце б’ється; твоя ендокринна система продовжує працювати – ти продовжуєш старіти. Уві сні тобі сняться сни.

В кріосні снів немає. Немає синхронізації. Нічого. Як в глибокому космосі. Це стан, який клінічно нічим не відрізняється від смерті. Єдина різниця – ти прокидаєшся.

Я часто задумуюся, що трапиться, якщо ти помреш у кріосні. На початку подорожі я не була віруючою, але тут, серед зірок, релігія знайшла мене. Я питаю себе, чи це не ознака пошкодження мозку.

Спочатку це трапилося з Мендозою. Вона розморозилася, як і всі ми; тільки мертвою. Кілька тижнів того робочого циклу я не могла заснути, розмірковуючи коли саме вона померла. Той стрибок був довгим – довшим, ніж будь-який з тих, що ми планували чи здійснювали до того. Моїм обов’язком, як лікаря місії, було заповнити свідоцтво про смерть у судовому журналі – і мені здавалося неправильним не знати, не мати змоги внести, принаймні, в якому, курва, тисячолітті вона померла.

Але під час кріосну ми всі мертві, і тільки пробудження змінює це. Так ми себе переконуємо. І всі ми Лазарі, кожен з нас, кожного разу, поки в одну мить, раптово не перестаємо ним бути. Як Мендоза. Тож я заповнила свідоцтво про смерть з датою, коли почався стрибок.

-- Вона мертва вже тисячі років, -- сказала я заплаканому Луїсу.

Він підвів погляд на мене.

-- Так не мало бути.

-- Вона померла, коли в неї зупинилося серце, як тільки її заморозило.

Він поглянув на її тіло. Доторкнувся щоки. Один, потемнілий від води локон прилип до обличчя.

-- Вона стільки пережила.

Я подумала про свій червоний саронг, про батька.

-- Мендоза померла вже давно, -- сказала я. – Просто ти тільки зараз довідався про це.

-- Ти в це віриш? – запитав він.

-- На це питання тобі доведеться відповісти собі самому, -- сказала я. – Про всіх, кого ми залишили дома.

--*--

Мене найбільше діставав сміх Мендози. Те, як вона сміялася в найменш відповідний час, немов була божевільною. Ми були однолітками, мали по двадцять шість років. Вона була одного зі мною росту, і така ж гарненька, хоча Джон заперечував це, навіть після того, як переспав з нею.

Залізши мені на койку, вона прошептала:

-- Розкажи мені щось про себе.

-- Що? – запитала я, не в настрої на ігри.

-- Якийсь секрет. Щось, що ти нікому не розповідала, -- вона замовкла і потягнулася, засунувши ногу мені між ноги й розділивши їх. – Ну?

Я довго дивилася на неї.

-- Мої секрети не схожі на твої, -- сказала я.

--*--

Я допомагаю Джону стати на ноги. Він занадто великий, щоб підняти його, але на щастя може ходити. По розтопленій кризі я веду його в житловий блок. Він послушно дозволяє себе направляти. В мене виникає невиразне почуття, що він хоче догодити мені. Може така його справжня натура, адже зараз він позбавлений всього іншого. Я кладу його на койку і засуваю замок. Мені подобається його натура, вирішую я.

-- Добраніч, -- кажу.

Проте я знаю, що він не спатиме. Цілими днями ніхто з нас не може спати після кріосну. Він буде лежати в темряві й кліпати очима, нерухомий і порожній.

Я спускаюся по драбині в лабораторію, відчуваючи, як сила тяжіння зміщується в бік, в міру того, як зі скороченням радіуса дуги, зростає сила Коріоліса. Світло вмикається автоматично. Всередині панує невагомість. Навколо мене цілий корпус Пілігрима обертається зі швидкістю хвилинної стрілки годинника.

Розмороження клітин – клопіткий процес. Я ще раз переглядаю список стандартних операційних процедур, щоб впевнитися, що я все розумію – але мені важко зосередитися, все прописано надто детально. Потрібно перекласти технічну мову на порядок дій, які можна виконати, отже я пишу на полях: зробити це, потім те, а потім ще щось. Збоку я додаю маленькі цифри. Пишу для себе додаткові нотатки на дошці. В кутку я бачу запис Таль’є. Йому, мабуть, років 500.

“Максимальний біоредукційний потенціал живих клітин пропорційний до їхньої витривалості на окислювальний стрес, спричинений іонізуючим випроміненням. (Субатомними частинками). Тамоксифен стримує детерміністичні ефекти, але виключно при концентрації токсичній для життя клітин. Тримайся тепло, Олю. Таль’є”.

Я перечитую записку чотири рази. Роблю це, щоб не почуватися такою самотньою. Під запискою залишаю відповідь:

“Тут не буває тепла. Оля”.

Я причіпляю фломастер назад на липучку. Тоді починаю працювати над культурами 1GF-1, які дозволять нам з Джоном пережити наступний стрибок.

--*--

На початку місії я аж ніяк не була самою розумною. Просто так склалося.

Тому що кріосон шкідливий. Він впливає на нирки, печінку і мозок. Він впливає на всі органи й системи тіла. І на кожного він впливає по іншому.

Після стрибка ти вже не та сама особа, що раніше.

Як бортовий лікар, тільки я маю доступ до файлів. Середній I.Q. команди був 159. Крім того, що в нас усіх ступінь доктора, ми – творці. Яйцеголові, здатні щось зробити. Ми – корисні. В цьому наша сутність.

Після четвертого пробудження Брахам почав ковтати слова. Він міг спілкуватися, але не міг вчитися. Широке джерело його знань – колись справжнє внутрішнє море – перетворилося у неспокійні й небезпечні протоки, завихрення дивних потоків і непередбачуваних підводних течій. Після четвертого стрибка, він почав говорити “пацифічно”, замість “специфічно”. Проте це і далі був Брахам, і це було найгірше, бо він усвідомлював свою втрату.

Я не пролила ні сльозинки за Мендозою, а тоді розревілася. Мовчки залізла в койку і плакала.

Пошкодження мозку перманентне. Це місце шліфує твої таланти, поки вони не стають гладкими, плоскими, а потім зникають. Тоді воно береться за тебе.

Після четвертого стрибка, коли почали проявлятися пошкодження, я зрозуміла, що потрапила до везунчиків. Мій занепад буде проходити по більш плавній траєкторії.

Ми гадали, нам знадобляться два стрибки, може три. Ми гадали, що повернемося на Землю в такому ж віці, як наші діти, в крайньому разі – онуки, на борту Пілігрима, набитого цінними науковими даними; але щось пішло не так, щось, чого я не розумію. Ми виконали вже шістнадцять стрибків і не знайшли дорогу додому. Мені бракує мужності підрахувати затрачений час.

Запато пощастило найбільше. В нього ніколи не боліла голова. Він виграв у генетичну рулетку. Ще на Землі, НАСА почала вивчати чому деякі люди зносять кріосон краще, ніж інші. Вони вивчали дієту, заняття спортом і два десятки інших факторів, але врешті-решт все звелося до генів. Звичайних генів. Звичайне везіння.

Інколи я фантазувала, що маю з ним дитину. Я уявляла собі, якою вона була б – маленький темношкірий геній з кучерявим волоссям; наше об’єднане ДНК в подорожі до зірок – перша хвиля нової діаспори. Ми б висадилися на нашому особистому острові Піткерн, спалили й затопили Баунті, а через кілька поколінь хтось відкрив би наше плем’я, високих, обдарованих людей з чудовими зубами. Я кенійка за походженням, він – інка. Два гірських народи перетворилися в один. Про це я теж часто думаю… про те звідки ми походимо. Горяни завжди показували найкращі результати під час експериментів з довготривалим перебуванням у кріосні.

Я думаю про Пола. І про калюжу, в яку він перетворився, а ще я думаю про все те, чого ми не розуміємо про нашу місію.

--*--

Я розсуваю замок у спальнику Джона.

-- Я тебе трохи помию, -- кажу йому. Він мовчки дивиться на мене з вдячністю.

Губкою і гарячою водою я мию кожен сантиметр його тіла. Поки я його мию, намагаюся думати про щось інше. Намагаюся уявити собі, як тепер виглядає Земля. Намагаюся уявити собі, як міняється цивілізація, чи виникла нова система вірувань.

Я хочу додому. Хочу знову відчути пісок під ногами. Хочу поговорити з незнайомцями. Хочу сама обирати, що мені забути, замість того, щоб відчувати, як мій розум руйнується шматок за шматком. Хочу, щоб мені було тепло.

Я беру руки Джона і протягую губкою по пальцях, спостерігаючи, як вода стікає йому по зап’ястках. Руки я завжди залишаю на кінець. Вони в нього такі великі. Вода капає на підлогу, де вона випаровує, приєднуючись до вологи кабінки, утвореної нашим диханням. Методом випаровування людське тіло втрачає кілька літрів води в день. Через кілька годин, після того, як я закінчу проводити діагностику приладів, нагрівачі вимкнуться. Вода сконденсується і перетвориться в іній. І через певний час – дуже довгий час, якийсь інший член команди вийде зі своєї труни й залишить сліди ніг на холодній підлозі.

Я закінчую обмивати Джона, тоді рушником протираю насухо. Натягую сорочку і штани.

Він посміхається до мене. Видає якийсь звук, але я доторкаюся рукою його вуст, щоб він замовк. Я можу мити й годувати його. Можу змінити йому катетер. Я можу зробити для нього багато чого, але терпіти не можу, коли він намагається говорити.

--*--

Я спускаюся в лабораторію і перевіряю клітини. Вони швидко розмножуються. Це клітини наших м’язів, генетично змінені, щоб виробляти фактори росту, які допомагають врівноважити деякі шкідливі ефекти перебування в глибокому космосі. А ще клітини виробляють фактори, які дозволяють нам пережити заморозку.

1GF-1 не можна проковтнути, як таблетку, бо шлункові соки його розчиняють. Навіть якщо ввести його безпосередньо до системи кровообігу, він блискавично розкладається. Найкращий вихід – єдиний вихід – вводити генетично модифіковані клітини безпосередньо в довгі м’язи. Тоді клітини починають повільно, проте безперервно, виробляти необхідний протеїн.

Я пливу в невагомості. Повільно прокручуюся. Рука зачіпає стіну і напрямок обертання змінюється. Я знов повільно пливу. Закриваю очі.

Відкриваю їх, відбиваюся ногою від іншої стіни, й зачіпаюся своїми капцями на липучці до спеціальних отворів біля лабораторного стола. Набираю культури в два шприци. Впорскую вміст першого шприца собі в ліве стегно. Впорскую вміст іншого в праве.

--*--

Минають дні робочого циклу, а я проводжу час біля ілюмінатора, спостерігаючи за зірками. Блакитними цяточками світла.

Я годую Джона кожних вісім годин. Певний час після того, як я засуну йому ложку до рота, він жує, а потім забуває, і їжа вивалюється. Я піднімаю йому підборіддя, намагаючись змусити його проковтнути. Начебто допомагає. Він отримав кілька калорій. Може це має значення під час довгого заморожування, а може ні.

Я закінчую годувати його і стягую з нього вбрання, одне за одним.

Я ложу його на койку і намагаюся з ним кохатися.

Я роблю це, бо сподіваюся, він зробив би те саме, якби ми помінялися ролями. Я роблю це, бо сподіваюся, він спробував би отримати хоч якесь задоволення від мого тіла у цій довгій подорожі, якби я перетворилася в овоч. Я сподіваюся, він скористався би мною хоча б так, щоб я не була повним непотребом.

Тому я ложу його і намагаюся з ним кохатися.

І коли я пещу його ротом, мені спадає на думку – те, що я можу зробити для нього, якби ми помінялися ролями, він зараз не зміг би зробити для мене.

Я знесилено падаю на його широкі, порожні груди, стискаю в долонях велику, порожню голову і реву.

Через кілька годин я набираю клітини для Джона в два шприци й вирушаю в бік койок, в бік трун.

Джон не реагує, коли я роблю йому уколи. Його очі відкриті, але він не здригається. Поганий знак. Він повинен якось відреагувати, відчути щось.

Я допомагаю йому встати з койки, і разом ми прямуємо до трун. Вони чорні й блискучі, немов панцир жука – я ложу його всередину і вкладаю під кутом сорок п’ять градусів. Цілую в чоло.

-- Спи міцно, -- кажу, хоча ніхто з нас не вважає це сном. Ніхто з тих, хто пройшов через це.

Я вагаюся перш, ніж закрити кришку. Його блакитні очі зустрічаються з моїми, й на якусь мить мені здається, що він розуміє, і що йому страшно. Та це почуття швидко зникає і я переконую себе, що це тільки моя уява. Закриваю кришку.

З огляду на безпеку, кожну труну можна активувати, як зсередини, так і ззовні. На якусь мить, моя рука зависає над панеллю. Тоді я кладу долоню на екран.

-- Активувати, -- промовляю.

Я чую, як зі свистом втікає повітря. До камери закачується сірководень. Вся решта відбувається автоматично. Комп’ютер не відкриє контейнер, поки знов не прийде черга Джона.

Я проходжу повз ряд трун, не дивлячись на них. Залізаю у власний контейнер. Стоїть нудно-солодкий запах; хімікати й блювота.

Наступний крок зробити важко, особливо, якщо починаєш думати. Тому я не думаю. Я вкладаюся під кутом сорок п’ять градусів. Закриваю кришку, і запалюється екран, освітлюючи темряву. Я глибоко вдихаю. І тут на мене звалюється весь тягар того, що я роблю. Завжди те саме, кожного разу. Під час кріосну ми всі мертві, й тільки прокидаючись -- змінюємо цей факт. І коли я кладу руку на панель, я вчиняю самогубство. Раз за разом. Я робила це вже стільки разів, що перетворилася на серійну вбивцю самої себе.

Я сповільнюю дихання, закриваю очі і кладу долоню на панель.

-- Активувати, -- кажу.

Я чую, як зі свистом втікає повітря, в ніс б’є запах сірководню. Глибоко вдихаю, заповнюючи хімікатами легені. Холод вдаряє, немов молот.

--*--

Я прокидаюся і блюю.

Завжди те саме. Я блюю так, наче зараз помру, мої нутрощі от-от виваляться назовні, я душуся криком, якого не можу зупинити. Закінчивши, витираю рот і випадаю з контейнера. Холодна підлога обпалює мені коліна. Я збираюся з силами й встаю, залишаючи верству шкіри на місці, де стояла на колінах.

На тремтячих ногах перетинаю кімнату і сідаю за стіл, очікуючи, коли увімкнеться система опалення. Очікуючи, коли прийду до тями.

Щось клацає і гудуть маленькі сервоприводи. З отворів бухає тепло. За якусь мить я чую шипіння і одна з трун відкривається.

Контейнер Джона. Вони повинні відкриватися рандомно. І це контейнер Джона.

Так не буває. Я йду в другий кінець кімнати, залишаючи сліди ніг у інеї. Дивлюся на Джона у труні, його волосся відтає, перетворюючись в мокрі пасма на широкому чолі. Тоді приходить блювотний рефлекс. Йому бракує сили, щоб повернути голову, тому блювота капає тоненькою цівкою з рота.

Я спостерігаю, як він починає душитися. Його обличчя викривлюється, на роті з’являється піна. З порожніх очей течуть сльози. Це тільки рефлекс. В його сльозах немає смутку.

Я протягую руку і обережно повертаю йому голову набік.

Блювота тече йому з рота і забруднює контейнер. Його голова бездумно хитається на тонесенькій шиї. Він дихає. Я роблю крок назад, не знаю, що робити далі. Дивлюся на труну, що знаходиться поряд з труною Джона.

Вона порожня.

--*--

Я виявила його голого у лабораторії, примерзлого до стіни. Він намагався написати щось на дошці, але це безглузді закарлючки. Десь в часі він втратив здатність писати. Втратив здатність будувати власні клітини. Врешті-решт, він навіть забув залізти в труну. Коли система опалення вимкнулася, і температура опустилася, він замерз на смерть.

Я підходжу ближче, заглядаю в крижані, порожні очі Таль’є, і бачу своє власне відображення.

--*--

Я піднімаюся назад до трун. Контейнер Таль’є досі відкритий навстіж. Запускаю панель і перевіряю дані на екрані. Довго не можу зрозуміти, що вони намагаються сказати мені; а коли врешті до мене доходить, я довго не можу в це повірити.

Дивлюся на труни. Чорні й блискучі. Ось Джон. Дихає. Я бачу, як піднімаються і опускаються його груди.

Всі інші мертві. І то давно.

Пройшло вже дуже, дуже багато часу, як вони мертві.

--*--

Я намагаюся допомогти Джону вилізти з контейнера, але він не хоче рухатися. Його поступливість закінчилася. Він став некерованим. Я щипаю його. Даю ляпаса. Жодної реакції. Він не посміхається, уникає мого погляду. Не намагається щось сказати.

Я залишаю його в труні, і повертаюся в лабораторію.

Намагаюся прочитати список стандартних операційних процедур, але це як продиратися крізь болото. Речення пливуть перед очима. Дивлюся на свої нотатки на полях: зробити це, потім те, а потім ще щось – і спочатку начебто легше, але потім думки починають розбігатися.

Залишаю культури клітин, щоб вони відтанули. Принаймні це я ще пам’ятаю. Вони повинні відтанути. Повертаюся назад в житлові кабіни. Сідаю за столом у бортовій кухні, дивлюся в ілюмінатор на порожнечу за склом.

Мендоза перестала сміятися і зробила ковток через соломку.

-- Це повне лайно, -- сказала вона.

-- Ти коли-небудь замислювалася над цим? – запитала я її.

-- Ні.

-- Якщо ти помреш у кріосні, коли твоя душа покине тіло?

-- Якби я вірила в існування душі?

-- Так.

-- Ну не знаю, -- Мендозі не подобалася наша розмова. – Мабуть, коли ти вмираєш.

-- Але ти вмираєш в ту мить, коли замерзаєш, -- сказала я. – І тільки прокинувшись, скасовуєш смерть.

-- Я тебе не розумію.

-- Кріосон нічим не відрізняється від смерті.

-- І що?

-- Те, чи душа залишає тіло в мить замороження? Чи душа якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся?

Вираз обличчя Мендози змінився.

-- Чи душа затримується, -- додала я. – Ув’язнена в кризі на довгі роки, і залишає тіло тільки тоді, коли ти відтанеш, а перший вдих не зробиш.

-- Я не знаю… якщо вірити в душі, то може бути і так і сяк.

-- І так і сяк не може бути. Або одне, або інше.

-- Ти городиш дурниці. Це все не має значення. Душі не існує.

-- Для мене має значення.

--*--

Я схиляюся над Джоном, спостерігаю, як піднімаються і опускаються в нього груди. Я на два місяці старша від нього. Після нашого восьмого стрибка, коли помер Запато, я стала найстаршою людиною у всесвіті. Цікаво, скільки мені років.

Я схиляюся над контейнером Джона і цілую його. Закриваю кришку. Моя рука завмирає над кнопкою ввімкнення, я вагаюся, чи натиснути її. Це не життя. Я воліла би бути мертвою.

Я міркую, чи не дозволити йому померти, бо сподіваюся, він зробив би це для мене, якби ми помінялися ролями.

Але не можу. Я забираю руку і стискаю її в кулак. Відчуваю злість і біль, а найгірше, я знаю, що роблю це не заради нього. Я роблю це заради себе. Якщо він помре, я залишуся сама. Якщо він помре, я вб’ю себе. Як Запато. Сама я не витримаю цієї порожнечі – холодного обличчя Бога за склом.

Я підключаюся до комп’ютера і перевіряю навігаційний журнал. Це займає мені купу часу. Це займає мені купу часу, бо я розучилася користуватися комп’ютером і тому, що там до біса багато інформації.

Ми здолали більшу відстань, ніж я собі могла уявити. Ця відстань настільки велика, що для мене це тільки число. Я не здатна охопити його справжнє значення. Проте час – роки – я можу зрозуміти, хоча тільки в загальних рисах. Я сприймаю цей час так, як сприймаю епоху неоліту. Я сприймаю це так, як динозаврів, що колись блукали по Землі. Але всі динозаври вимерли. Їх немає. Людства теж вже, мабуть, немає. А я досі тут.

Перевіряю навігаційні карти й бачу, куди хоче летіти комп’ютер, але я така змучена. Пілігрим ніколи не змучується. Якщо йому задати правильний напрямок то з часом, він може долетіти до кінця всесвіту, дрейфуючи темний і холодний, зі швидкістю падіння молота.

Я думаю про кригу – спогад, про який я забула, про те, що відчуваєш, коли замерзаєш і вмираєш. Я хочу про це пам’ятати. І ось що я роблю. Я змінюю курс.

Я думаю про свою душу і про кінець всесвіту, про великий вибух, який міняється місцями з великим стисканням. Коли припинить своє існування вся матерія і енергія. І коли душа покидає тіло? Чи вона якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся? Бо під час кріосну, ми всі мертві, й тільки прокинувшись, скасовуємо смерть.

Комп’ютер двічі змушує мене перевірити курс. Час подорожі до місця призначення довший, ніж вік всесвіту. Глибокий космос – дуже довга ніч, тому я визначила курс, який можна описати одним словом “далеко-далеко”.

Я думаю про кінець всього, про судний день, і не знаю, в що вірю. Але в одному я впевнена – цей курс не має кінця. Ніщо не розбудить мене в кінці подорожі, бо ця подорож ніколи не закінчиться.

Я востаннє цілую Джона в чоло і закриваю кришку над його некліпаючими очима. Я натискаю кнопку, чую, як повітря втікає зі свистом.

-- Побачимося на другому боці, -- кажу я.

Лише одна секунда і я остання жива людина в цілому всесвіті. Я дивлюся на труну, і на краю свідомості спливає думка. Я хочу записати її, поки вона не втекла, але знаю, що це не має значення. Має значення тільки те, що я помилялася. Раптово я в цьому впевнена, хоча й не пам’ятаю чому.

Душа знає. Якимось чином вона знає, коли ти вже ніколи не прокинешся. І вона залишає тіло в ту мить, коли тебе заморожують – в ту мить, коли ти вмираєш.

Я проходжу повз ряд трун, не дивлячись на них. Залізаю у власний контейнер. Нудно-солодкий запах, хімікати й блювотиння. Наступний крок дуже важкий. Я глибоко вдихаю, серце міцно б’ється.

Якщо Бог існує, я зустрінуся з ним на краю всього. Поверхня панелі холодна на моїй долоні.

-- Активувати, -- кажу я і вмираю.

--*--

Я прокидаюся і блюю. Коліна підгинаються і я падаю на підлогу. Голова опускається на лід і крізь заціпеніння шкварчить біль, перед очима з’являються темні плями.

Намагаюся встати. Підлога слизька від льоду і блювотиння, але я човгаю ногами до ілюмінатора.

-- Я Оля, -- кажу. -- Я Оля. Я Оля. Я Оля.

Моє ім’я -- все, що я знаю і я вперто тримаюся за нього. Тоді пригадую собі про ілюмінатор. Стою і дивлюся в ілюмінатор, але там немає зірок. Краєвид шокує мене своєю цілковитою порожнечею.

Всі зірки вигоріли – судний день цього всесвіту давно прийшов і минув. Це краєвид після життя, після кінця всього. Це кінець часу.

-- Боже? – кажу я в пустку. – Боже? Я Оля. Я Оля.

Я сідаю і спираю голову на руках. Ніщо не клацає, не гудять маленькі сервоприводи. Цим разом система опалення не вмикається. Холод б’є молотом, і моє дихання виходить кудлатими хмарками пари, які замерзають на підлозі. Я відкидаюся на спину і відчуваю, як прилипає шкіра.

Я думаю про свій червоний саронг і про червонозем біля домівки. Думаю про обличчя свого батька і закриваю очі, мріючи про те, що колись мені знов буде тепло.

--*--

Ted Kosmatka – Deadnauts

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.