Шукайте Йоахіма Кунца

— Прошу пробачення, сер… Ось уже другу годину я сиджу і думаю. Тобто я не тільки думаю, але, як ви, мабуть, помітили, ще й п’ю. Не бачили? Ну, все одно… Так ось, уже другу годину я сиджу, п’ю і думаю: чого це вам, сер, треба було забратися в таку діру, як «Плутон»? Адже ви чудово могли б повеселитися в «Глорія-паласі» або в «Ідилія-парку», Але тут, в порту?

Так, чого такому інтельті… ін-те-лі-гент-ному панові, це ви, сер, треба було бруднити свій сірий костюм у цьому льоху? Тсс… Я нічим не цікавлюся. Треба, то треба. Хоча й не дуже важко догадатися, що тут, так, так, ось тут, у сера, схований жетон поліції.

Ні, ні, я не хотів образити вас! Але поміркуйте… А втім, тс-с-с… Усе ясної Ви, сер, — з податкового управління. Хочете притиснути бідолаху Хаббла? Я бачу по очах, що ви хороша людина, і тому не зробите цього. Наш Хаббл — добрий хлопець! У кого я міг би ще пити в кредит? Причому завжди. Врахуйте, сер, завжди і на будь-яку суму. Так, сер, на будь-яку, навіть на п’ятнадцять шилінгів.

Що? Ви — письменник? Уперше в житті розмовляю з письменником. Ну, тоді спостерігайте і записуйте. Тільки, що ви можете тут побачити? Якщо хочете дізнатися про щось путнє, послухайте, що розповім вам я.

О, мені є що розповісти! Ось хоча б історію про слона. Запишіть її, сер, запишіть. Ця історія прославить вас, якщо ви ще не знаменитий. Так, так! І, можливо, ви приділите з цієї слави мені кілька фунтів. Ні, не слави, звісно, а папірців.

Так ось, було це в 1938 році. Ви можете подумати, що я вигадую, але того самого дня, з якого я почну свою, а тепер уже й вашу, сер, історію, я сидів у цьому ж «Плутоні». Так; у цьому і навіть, такому ж брудному, як і тепер. Лише джин був, мабуть, трохи міцніший, та за прилавком сидів не Боб, а його татусь Оскар Хаббл. Душевна була людина! Правда, в кредит — ні, ні!

Того дня прийшов до мене Брук і сказав, що в конторі набирають матросів. Він був вірний друг, малюк Брук, і повідомив мені про це першому.

Я тоді ходив майже півроку без роботи, але краще б малюк Брук не знайшов мене! Адже після того рейсу мене вже не брали нікуди. Так, сер, ось уже двадцять два роки я, Берт Кінні, не виходжу в море.

І не тільки я. Всіх матросів з «Праксителя», торговельного судна, на яке я найнявся, нікуди не беруть. Такий вирок суду.

Це було добре судно, сер! П’ятнадцять вузлів для нього все одно, що для мене викурити вашу сигару! Спасибі, сер, давно не курив таких!

Про рейс туди, в Бомбей, я не розповідаю. Рейс як рейс. Та коли поверталися…

Ми везли звірів Гагенбеку. Це була звичайна партія. Два тигри, один слон, десять мавпочок і ще якийсь смердючий, пробачте, сер, дріб’язок. Все сталося перед самісіньким кінцем рейсу. Щойно відійшли від Ліссабона і через чотири дні мали пришвартуватися в Гамбурзі.

Чудово пам’ятаю, це сталося вночі. Не скажу точно, де я тоді був — на палубі чи в кубрику, але раптом на кормі пролунав розпачливий крик. Репетував той, що супроводив звірів, доглядав їх. Він не входив до складу команди, а працював від Гагенбека. Стривайте, як же його звали? Здається… Розенталлер. А втім, це не має значення.

Всі вільні від вахти матроси кинулися на корму. Прибігли ми туди і бачимо… Тобто нічого не бачимо, сер, Ні-чо-го! Ще півгодини тому на кормі стояв слон. А тепер його мов язиком злизали. Валялася попона, ланцюг з кільцем, яким він був прикутий. Одним словом, все було на місці, крім слона.

Сер, ну що ви кажете! Як міг слон стрибнути за борт? Це ж не тигр! Та й тигри не дуже люблять плавати у морі. Ні, і говорити про це нічого. Адже ланцюг був цілий. Та й огорожа лишалася непошкодженою.

Розенталлер зовсім збожеволів. Він бігав по судну, заглядав у кожну щілину, хоча корма була єдиним місцем, де вмістили слона, та й то з великими труднощами. Розенталлер кричав, що Гагенбек стягне за слона сповна, а він, бідний службовець, не має й десятої частини того, що коштує індійський слон. Ще б пак! Якби в нього були гроші, хіба він возився б з цими тварюками.

Трохи заспокоївшись, Розенталлер почав писати на материк телеграму, але капітан заборонив її передавати. Він сказав, що радіо можуть перехопити, і на всіх широтах радисти повмирають од сміху.

Через день ми прибули в Портсмут. Капітан дав розпорядження стати на рейді. До нас, звісно, відразу примчав на катері лоцман. Він нічого не розумів: адже капітан Біллітер знав хід у порт краще, ніж парафіальний священик біблію.

Вип’ємо, сер! Згадка про біблію завжди викликає в мене бажання залити цей спогад пивом.

Так ось, капітан Біллітер навіть не спустив лоцману трап. Він тільки крикнув, щоб той викликав поліцейський катер.

Приїхавши, поліцейські зазирали в кожний куток, принюхувалися буквально до всього, сер: вони думали, що ми п’яні. Але слон значився в суднових документах, і поліцейські зрозуміли, що ми не обдурюємо.

Тоді поліцейські посерйознішали. А начальник сказав капітану:

— Сподіваюся, вам не треба довго пригадувати, в якому порту ви продали слона. — І, звертаючись до Розенталлера, заявив: — А ви — найголовніший тут! Я бачу!

Сердешний Розенталлер заплакав.

Всіх нас, сер, усю команду, зняли з «Праксителя» і відвезли в поліцію. Тримали там два дні. Але доказів не було, і нас відпустили. Правда, відтоді вже нікого не брали в море. Навіть капітана Біллітера.

Капітану приписали якусь політику. Ніби він ховав на судні комуніста. От чого не було, того не було, сер? Правда, в каюті у капітана жив якийсь німець. Звали його Йоахім. Вій часто спускався до нас у кубрик. Але жодного разу навіть не заїкався про політику. Хоча говорити він був мастак. Найбільше розповідав про зорі і планети. Хороший був німець!

Що ж я думаю про слона?.. А мені нічого думати, сер, я знаю, як він зник. І скажу вам про це. Та ви, сер, розумна людина і не будете сміятися над Бертом Кінні, Тут не обійшлося без нечистої сили, тільки не знаю якої. Про це не запитують. Якби ви, сер, проплавали стільки, скільки я, то не задавали б таких питань.

Ні, сер, не треба сміятися. Ось і Хаббл теж сміється, коли я кажу йому про це, але нічого іншого від нього не можна й чекати! Боб ніколи не виходив у море. А духи не приходять до пивних стойок. І якщо вже вони облюбують якесь судно, то радості не жди.

Добре, що вони обмежилися тільки слоном. А могли вхопити кого небудь із нас. Адже зник під час шторму малюк Брук, а у мене в житті не було друга, ближчого за нього. Написали, що його змила хвиля. Це Брука?! Малюка Брука, який міг танцювати жигу, добру стару жигу — у найсильнішу бовтанку?

Ну як, сподобалася історія? Ви надрукуйте її в газетах. І розпишіть, як умієте, а ви вмієте, я це бачу! Потім прийдете сюди і дасте мені те, що, на ваш погляд, я заробив.

Так, сер, чудова у вас сигара. Давно не палив такої, дуже давно. Так само давно, як не виходив у море. І взагалі мені не весело, ох як не весело…

— Н-н-нда… Так. Так… Зрозуміло… Все зрозуміло. Не тягніть, а то ми і до різдва не доберемось до суті. І-е-е-ех! Пробачте, сер не спав майже всю ніч. Перевіряли одне суденце. Якихось поганеньких триста тонн, а роботи до біса.

Отже, слухаю вас, містер… містер… ага, Хьюсон. Дозвольте, Хьюсон… Хьюсон… Скажіть, це не вас позаторік арештували за контрабанду жіночою білизною? Не вас! А може, це був ваш брат? Нема брата? Тоді пробачте. Ну, слухаю вас, містер… Біссен. Ах, пробачте, містер Хьюсон!

Як? Біллітер? Ну так би одразу й казали! Мій дуже добрий знайомий! Я брав його торік. І про це навіть писали докладно в газетах. Що? В 1938-му? А ви не плутаєте, містер… Хьюсон, звичайно? Гм, тоді це інший Біллітер. Доведеться ворушити справи…

Хелл! Ніколи, поганець, не обізветься… Хелл! Ні, я коли-небудь викину цього старого п’янюгу. Хелл!!! Ну, нарешті. Стань прямо. Пряміше! Ще пряміше, ідіот! Дивуюся, чому в мене немає ще розм’якшення мозку через цього йолопа.

Слухай, якщо через п’ять хвилин тут не буде справа, як ви сказали, сер, ага, Біллітера, то завтра в поліції її величності на одного кретина буде менше! І не здумай замість Біллітера приволокти сюди справу про перевантаження судна або довідку про тоннаж.

Ось з такими людьми доводиться працювати, містер Коссен, тобто Хьюсон, пробачте. Але що ж могло вас зацікавити в цій справі? Факти? Які факти, містер Хінсен? Ні, не треба мені цього говорити! Я все-таки служу в поліції! Не переконуйте мене, дістати дозвіл у самого полковника лише для того, щоб задовольнити свою цікавість! Ну, не хочете говорити — не треба.

Нарешті прийшов! Полюбуйтеся на цього молодика, містер Хірсон. Чого хорошого від нього можна чекати? Не сумнівайтесь, у цій папці замість справи вашого капітана підшивка бортових розписок, які втратили силу, Гм… Дивно, не наплутав. Справді, є така справа «Капітан Біллітер». Тримайте цю папку, містер Хольсон. До речі, чому це у вас норвезьке прізвище? Ах, пробачте, не спав ніч… містер Хьюсон. Тільки спочатку вибийте з неї пилюку. Хороша папка, містер Карл… тобто Кінну, словом, хороша папка, сер! Три унції пилюки і два убогі папірці. Ха-ха!

Ні, ні, не намагайтеся прочитати. Що ви! Це не шифр. Просто звичайна поліцейська стенографія. Так, у ті роки магнітофонів не було, і кожен слідчий писав скорописом. Але, якщо хочете, я до ваших послуг. До п’ятої години, а там прийде зміна і треба іти спати.

Що ж вас цікавить? Усе? Ну, все — це навряд чи цікаво. Звичайні протоколи допитів. Можете переконатись. Ось, наприклад, «Я, Кліффорд Біллітер, капітан торговельного судна «Пракситель», який належить фірмі «Хогг і Бремлі», під присягою підтверджую, що слон, навантажений на корабель у Бомбеї для фірми «Гагенбек і сини» в Гамбурзі, зник при таємничих обставинах у Біскайській затоці 11 вересня 1938 року».

Що за нісенітниця? До чого тут слон? І що за таємничі обставини? Це вже цікаво. Що ж, почитаємо далі. «Слон зник сам по собі через чотири години після виходу з порту». Чуєте? «Сам по собі!» Містер Хьюсон, це ж звичайнісінький шахрай. Слона продали, не інакше! Але цікаво, як це їм пощастило? Слон — не віскі, його з поли в полу не передаси: свідки завжди знайдуться! Невже у відкритому морі? Передали на яке-небудь судно!

Це точно! У морі… Знаєте, містер Хьюсон, я б на це не пішов, навіть якби мені давали п’ятдесят тисяч фунтів. Хоча… п’ятдесят… Але хто ж дасть п’ятдесят тисяч за якусь худобину!

Зараз ми про все дізнаємося. Так… Ага, цей капітан клянеться, що на борту нікого з сторонніх не було. А стенографіст відмічає, що Біллітера перебив якийсь Розенталлер і заприсягся, що на борту був хтось сторонній. Він жив у каюті капітана і цілими днями тинявся по судну, нічого не роблячи. Звали його Йоахім.

Ну от і все. Ватажка зграї знайдено. Шкода, що мене не було тут у 1938 році та й не могло бути. Адже мені тоді не минуло ще й десяти років, ха-ха. Але ж чуття у мене, чуття!

Послухайте, послухайте, тут є ще й протокол допиту цього суб’єкта. Так, так… «Йоахім Кунц, німецький підданий. Паспорт загубив. Іде в Англію, хімік…» Бачили негідника? Не міг придумати щось правдоподібніше! Це ж зграя, зграя, містер Хірсен!

Що ж далі? Далі наш капітан починає викручуватися і бреше, що він узяв цього Кунца на судно пасажиром. Вдає з себе дитину, ніби він не знає, що пасажирів на торговельне судно можна брати тільки з дозволу фірми.

Що ж тут є ще? Підписки, взяті з кожного члена екіпажу. Знаєте, містер Хіссен, це була непогано організована зграя! Не признався жоден! Жоден! Усі твердять, що слон пропав сам по собі! Признатися, такого в моїй практиці не було.

Цікаво, що з ними зробили? От досада! Більше нема жодного аркуша. Пропали… Знаєте, містер Кіссен, не можна зберігати справи мало не минулого століття. Що-небудь могло загубитися. Та й під час війни було не до архіву.

Жаль, дуже жаль, мені самому хотілося дізнатись, як розрахувалися з цією зграєю. Шкода, що не можу нічим більше допомогти вам, містер Карлсен. Ні, дивіться, тут є ще якийсь папірець. Але це вже не стенографія. Лист якогось Акселя Скунса до капітана Хачленда. Напевно, цей Хачленд вів справу. Просить прийняти його у справі Йоахіма Кунца, про яку він дізнався з газет. Чи є дата? Чекайте. Зараз подивлюсь. 15 січня 1939 року. Ах, шкода, що пропали всі папери!

Хелл! Хелл! Слухай, забери папку і проведи містера… Хьюсона. Саме так, здається? Пробачте, що не роблю цього сам. Втомився, містер… е… втомився. Не спав уночі. І-е-е-х!

— Чому я, власне, повинен вам вірити, містер Хьюсон? Ваші книжки? Буду одвертим, я їх не читав. Бібліотека нашого коледжу поки що не абонує двірників, а на купівлю книг — ви розумієте… Якщо говорити відверто, у мене немає впевненості, що ви не підіслані Скотленд-Ярдом. А втім, навіщо я їм? Гадаю, про цю історію давно забули. Що ж, попробую повірити вам, містер Хьюсон. Тим більше, що мені нічого втрачати.

А ви знаєте, що суд мене виправдав? І все-таки відтоді я не виходив у море. Хіба тільки на катері для прогулянок. Чому? Є така штука, як асоціація капітанів. А Йоахім був комуністом. І ця асоціація виявила мені недовір’я. Відтоді я поміняв безліч професій. Поки не опинився тут. Ні, чому ж, тут не гірше, ніж в інших місцях. Навіть спокійніше. А роки летять. Скоро й старість.

Гаразд, говоритимемо про справу. Згадаймо Иоахіма.

З вами коли-небудь траплялося так, щоб ви познайомилися з людиною і вже через десять хвилин вірили їй більше, ніж самому собі? Зі мною такого не бувало. Не бувало доти, доки я не зустрівся з Йоахімом Кунцом, Вас цікавлять подробиці? О, їх не важко пригадати!

Було це влітку 1938 року. Ми стояли в Бомбеї. Мені треба було добрати двох матросів. Я попрямував у контору порту. По дорозі мене зупинив якийсь німець. Що це був саме німець — сумніватися не доводилося. Вимова його виказувала, а я в таких речах розбираюся.

Німець звернувся до мене з проханням: він, мовляв, чув, ніби на «Пракситель» потрібні матроси.

— Чому ж ви звертаєтесь до мене, а не в контору? — спитав я його.

— У мене немає ніяких документів, — відповів Йоахім понуро.

Я не можу тепер пояснити, що примусило мене розмовляти з цим німцем. Адже й так було ясно, що без документів зарахувати його матросом я не зможу. Але в ньому відчувалося щось таке, що не дозволяло мені пройти мимо.

Переді мною стояв страшенно худий чоловік. Одразу було видно, що цій людині живеться не солодко. Що там не солодко! Просто жахливо. Коротше кажучи, через годину Йоахім уже сидів у моїй каюті на «Праксителі». Тут він жив до самого Портсмута, коли нас усіх арештували.

Команді оголосили, що на борту є пасажир. Так його і прозвали — «пасажир», справжнє його ім’я багато хто взнав лише на суді. Адже на суді була вся команда. Бідолахи, жоден з них уже більше не виходив у море.

Через тиждень Йоахім став на «Праксителі» своєю людиною, Він не загравав з матросами. Просто щовечора приходив у кубрик і бесідував з ними. Про що? Не можу сказати вам точно. Знаю тільки, що хлопці давали багато, щоб звільнитись од вечірньої вахти.

О, Иоахім був веселою людиною! Він знав багато пісень. Правда, це були переважно студентські пісні. Майже вся команда вивчила їх. Уявіть собі: пливе по Червоному морю торговельне судно і на ньому матроси в подертих робах горлають: «Здоров будь, світило науки — декан!».

Правда, ніхто не знав, що Йоахім у сні звертається до когось по-німецьки і плаче.

Вдень він завжди щось писав. Я ніколи не запитував його, що він робить. Лише одного разу, вночі, коли нам не спалося, Йоахім розбалакався. Він вийняв невеличку склянку з якимсь білим порошком.

— Кліфф, — сказав він, — у цьому все моє життя. Через два тижні я приїду в Німеччину. І будь я проклятий, якщо в Адольфа лишиться хоча б один танк…

Я спершу подумав, що Йоахім божеволіє. Але потім, містер Хьюсон, сталося таке, таке, що, боюся, ви подумаєте те ж саме про мене.

Зрозумійте, мені нема ніякого сенсу брехати. Та й треба, нарешті, комусь розповісти правду.

Та пам’ятна розмова відбулася на кормі. Поряд стояв укритий попоною слон. Так, я забув вам сказати, що ми везли партію звірів для зоопарку Гагенбека… Коли Йоахім заговорив про танки, він відкрив склянку. Але тут налетів вітер, і цей порошок віднесло на слона.

Йоахім зблід так, що я це помітив навіть у темряві, схопив мене за руку і прошепотів:

— Кліфф, хай йому чорт, здається, порошок попав на слона!

Він, правда, сказав не «порошок», а якесь інше слово, але я вже не пригадую яке.

— Ну і що ж, — засміявся я, — післязавтра все одно слона помиють у Портсмуті.

Та Йоахім стиснув мою руку і потягнув у каюту. Там він сказав мені таке, що я вирішив покликати суднового лікаря.

— Кліфф, — ледь чутно промовив він, — через півгодини слон зникне!

— Ну добре, — намагався я заспокоїти його, — зникне то зникне.

— Я не жартую! — майже закричав Йоахім. — Тепер слона вже не врятувати!

Деякий час я ще сумнівався. Просто не розумів його, містер Хьюсон. Та через півгодини, а може, через годину на кормі почувся крик. Репетував той тип, який супроводжував звірів. Я кинувся на корму. Слона не було.

Кунц не міг знайти собі місця. Він розумів, що мене чекають неприємності. Але якби він знав, що мої неприємності — ніщо порівняно з тими, які судилися йому!

Я вирішив розіграти незрозумілу пропажу слона — що мені ще лишалося робити? Тим більше, що вся команда була переконана: тут не обійшлося без нечистої сили. Ось чому, коли ми прийшли в перший англійський порт, — не хотілося мати справу з французькими властями — я зразу викликав поліцію.

Справа обернулася серйозніше, ніж я сподівався. Команду арештували. Та через три-чотири дні відпустили всіх, крім Кунца. У нього не було документів, і, до того ж, не можна було приховати, що він німець.

Нав’язати нам слона не змогли ніяк — трапилася надто вже незвичайна справа. Але ніхто з команди більше уже не плавав. Всіх внесли в «поминальні списки» — ви, звичайно, знаєте, що це таке.

Профспілки, кажете? О, містер Хьюсон, ви наївна людина! Адже саме профспілки і складають ті списки. Чи ви можете назвати мені хоча б один випадок, коли профспілки справді заступилися за маленьку людину?

Кунца судили за порушення паспортного режиму. Мабуть, усе б і закінчилося тільки цим, бо Йоахім на суді просив надати йому політичний притулок, та справа проникла в газети. І одразу надійшла заява німецького посольства. Йоахіма обвинувачували в якомусь карному злочині.

Я знав Кунца недовго — якихось двадцять днів. Але, повірте, не треба великого строку, щоб переконатися, — така людина нездатна на злочин.

Оце й усе, що я знаю про Кунца. Ні, поліція ним більше не цікавилася. Приходив, правда, один через кілька місяців. Як він мене розшукав, не знаю. Казав, що знав Кунца ще з студентських років. Прізвище? Прізвище… здається, Тікль! А можливо, він був з поліції? Хто їх розбере?

Тепер, містер Хьюсон, дозвольте спитати вас: навіщо ви зайнялися цією справою? Письменник? Але вам все одно не вдасться опублікувати історію Йоахіма Кунца. Чому? Тому, що в нас комуністів не люблять, бояться їх навіть більше, ніж двадцять років тому. Так, він був комуністом, і це єдина подробиця, яку я знаю точно.

Прощайте, містер Хьюсон. Хочу думати, що ви чесна людина, і з того, що я вам розповів, не зробите нічого поганого.

— О, ще один судовий виконавець! Описуйте, описуйте все! І цей костюм, що на мені,— він у мене один. І оцю кімнату — вона у мене теж одна! І, хай йому біс, дружину. Хоча ні, дружини ви в мене не опишете. Дружини в мене немає. Покинула! Покинула вчетверте, і цього разу, можете мені повірити, остаточно! Ро-зо-рився. Все!

Оце так новина! За останній час у мене, крім судових виконавців, нікого не було. Містер Хьюсон? Нерадий! Так, так, нерадий! Зараз не до світських умовностей, хай йому біс. А чого радіти! Ви мені принесли звістку про несподівану спадщину? Чи, може, всі мої кредитори змилостивились, і у вашій кишені листи, де вони повідомляють про необмежене фінансування? А якщо ні, то забирайтеся під три чорти, містер Хьюсон! Тепер у мене лише одне заняття. Яке? Бо-го-хуль-ствую!

Ні, мені не соромно. Хай соромиться цей старий лицедій — бог (ви бачите, як я богохульствую!). Ну, що ж, сідайте. Так, так, на ліжко. Стільців у мене вже давно немає.

Кого? Кого? Иоахіма Кунца? Так, так… Знаю я вашого Кунца! І мені приховувати нічого! Можете писати про мене в усі газети! Мені на все наплювати. Чи ви думаєте, що Аксель Скунс почне викручуватись і буде щось приховувати? Хе-хе! Ви мене не знаєте, юначе. А ваш Йоахім завжди удавав з себе Ісуса! йому я теж не вірю, як не вірю і цьому біблейському красунчику. Взагалі не вірю нікому!

Я все знаю наперед. Ви зараз почнете говорити мені, що я зробив нечесно. Виголошуватимете всякі слова на зразок «товаришування», «рука допомоги», «чесність». А я таких слів не знаю: я не-го-ці-ант.

«Рука допомоги»! Хе-хе! А хто подав мені цю «руку», коли я опинився в Індії на мілині? І на якій мілині! Послухайте, юначе!

У 1938 році я повіз в Індію партію верстатів. Ах, друже, тоді я був на 25 років молодший і в мене все було попереду. Хоча, якби я знав, що чекає мене попереду, то напевно, поступив би в поліцію! І не інакше.

Я вклав у верстати все, що в мене було, і багато з того, чого не було. Але це вже професійні секрети, мій друже.

Коли я розпакував ящики, то мало не збожеволів. Звідти потекла бура рідина; верстати перетворилися в іржавий мотлох! Ось що зробив зі мною цей старий нероба, мій боже єдиний! І це не востаннє!

Звичайно, до деякої міри я був сам винен. Треба ж перевіряти, чи змазані верстати, чи ні. Але я розбирався в цьому погано, дуже погано. Мені нікуди було подітися. І я лишився в чужій країні, в чужому місті. Ні близьких, ні знайомих. Та що знайомих! У мене не було ані півпенні! Я продав навіть біблію. А втім, цей предмет потрібен щонайменше…

Спочатку куди тільки я не посилав листи! А потім у мене не стало на що купувати конверти. Та й хто допоможе чесному негоціантові, що вирушив в Індію на свій риск? Хе-хе.

А як я голодував! Боже милий, якого я зараз не хочу згадувати, як я голодував! Отоді зустрівся мені цей німець. Ми познайомилися з ним у порту. Я там весь час крутився, маючи на увазі… А втім, це не так важливо.

Йоахім… Що ж робив у порту Йоахім? Не пам’ятаю. І як він попав в Індію? Теж не знаю. Не питав. Та ясно, не з своєї волі; вже надто хотів він повернутися в Європу.

Ми з Кунцом одразу подружили. Що в нього було на душі, цим я теж не цікавився. А ось гроші в нього, хоч зрідка, водились. І можете не морщитись, юначе. Тут не біржа: можу дозволити собі говорити відверто.

Але двом нам жилося ненабагато краще, ніж окремо, мені в усякому разі. А тут ще почалися дощі. Я не буду вам розповідати, що таке дощі в Індії, це треба побачити самому.

Одного разу мені пощастило. Вперше цей старий нероба бог (бачите, як я богохульствую!) повернувся до мене обличчям. Мене взяли наглядачем на дорожні роботи. Там потрібні були європейці.

Що й казати, робота мало приваблива навіть для такого невдахи, як я! Цілісінький день доводилося кричати на індусів, примушуючи їх скоріше довбати каміння. Але все-таки це була робота, гроші. Тоді це немало значило, юначе.

Коли я трохи від’ївся, то згадав Кунца. Це так приблизно через місяця півтора. Чому не раніше? Хе-хе! Я був спочатку такий голодний і обдертий, що гроші потрібні були мені самому. Можете кривитися скільки завгодно, мені на це наплювати!

Я розшукав Кунца і запропонував йому роботу: містеру Уілкінсу, моєму хазяїнові, потрібні були європейці. Але він відмовився. Ви чуєте, містер Хьюсон? Він, бачите, не хотів бути наглядачем. Теж мені Крез! Хе-хе…

Після цього ми не бачилися з ним близько місяця. І… Що значить, допомагав? Ви думаєте, містер Уілкінс платив своїм службовцям стільки, що вони могли займатися благодійністю? Так?

Не треба робити таких бридливих гримас, юначе. Я все-таки про Кунца не забув. Незабаром я згадав про нього, вірніше про цю його штучку. І ви не вдавайте, що нічого не знаєте! Хіба я не розумію, що вам потрібен зовсім не Йоахім, а його порошок? А втім, я вже сказав, що мені на все наплювати! На все, зрозуміли?

Як я дізнався про цей порошок? Почекайте, почекайте… Так, згадав! Одного разу ми сиділи на березі річки. Було жарко. Йоахім почав знімати куртку. Хе-хе! Бачите мій костюм? Так от, я одягнений зараз, як герцог Едінбурзький, порівняно з Кунцом у той час.

Коли Йоахім знімав куртку, з кишені випала трубочка і звідти висипався якийсь порошок. Йоахім вилаявся і почав гарячково збирати цей пил. А потім я побачив таке, що повинно було б мене дуже здивувати, якби я тоді не був такий голодний. Якір, на якому ми сиділи, почав швидко покриватися червонуватою плівкою і безшумно розсипався, перетворився в попіл. З іржею у мене були свої рахунки, і я; правду кажучи, дуже перелякався. А Йоахім, зібравши свій порошок, почав сміятися. Сміхотливий він був, треба вам сказати, надмірно.

Але все-таки я дещо запам’ятав. Виходило, що Кунц за допомогою цього диявольського порошка може перетворити в попіл будь-який предмет. Звичайно, звичайно, чортовиння. Та він пересипав усе це розумними словечками. Боюся, що й ви б не зрозуміли!

Отже, проробивши кілька місяців у містера Уілкінса, я згадав про Кунца, а вірніше, як ви розумієте, про його порошок. І ось чому: у нас дуже багато мороки було із скелями. Містер Уілкінс мав закінчити дорогу в строк, інакше загрожувала величезна неустойка, настільки велика, що, виплативши її, мій хазяїн опинився б не в кращому становищі, ніж я тепер. Хе-хе!

Тут я знайшов Йоахіма і запропонував йому посипати своїм порошком скелі, які нам доводилося довбати. Йоахім спочатку завагався, але потім дав згоду. Я пішов до містера Уілкінса, і ми торгувалися з ним доти, доки я не виторгував собі тисячу фунтів. Ти-ся-чу!

Ну, звичайно, хазяїнові я нічого не розповів. Просто сказав, що зруйную скелі за тиждень. Ну от, чотири величезних скелі Кунц за два дні перетворив у дрібний пил. Містер Уілкінс запросив мене до себе і довго дякував. Допитувався, чому ніхто не чув вибуху. Дивак! Хе-хе!

Ну, звичайно, розплатився. Тут же, на місці, і, пам’ятаю, крупними купюрами. Дуже дякував мені. Дуже…

Ні, я ні секунди не хотів затримуватися в Індії, так вона мені остогидла. З тисячею фунтів можна було починати в Європі солідне підприємство. Чому з тисячею, а не менш? О, це трагічна історія. Одержавши гроші, я кинувся шукати Кунца. Але він як крізь землю провалився. І треба ж було статися такому!

А я дуже поспішав. Якби не встиг на найближчий експрес, то стовбичив би в Індії ще тиждень. А для мене кожна година була мукою. Але гроші ці не пішли мені на користь. Менш ніж через рік я знову сів на мілину. Не таку, як зараз, але все-таки на мілину.

Більше я з Кунцом не зустрічався. І нічого про нього не чув. Нічого. Який ще там капітан Хачленд? Не знаю ніякого Хачленда! Звідки мені пам’ятати, хто відав портовою поліцією двадцять років тому! І взагалі — у вас, видно, немає важливіших справ, містер Хьюсон!

Ну писав, писав… Боже мій, якого, звичайно, нема. Я ж вам уже казав, що мені приховувати нічого. А капітану Хачленду я писав, що знаю Йоахіма давно. І що він ще в Індії справив на мене неприємне враження. Навіщо? Як ви гадаєте, якби Кунцу дозволили жити в Англії, шукав би він мене? А якби й не шукав, то могли б ми зустрітися випадково? А в мене ж тоді не тільки тисячі, а й п’ятисот фунтів не було.

Хе-хе! Я ж казав, що ви гніватиметеся. Висловлюйтесь, юначе, висловлюйтесь. Це чудова подяка за мою відвертість. Образити мене зараз нічого не коштує. Негоціант Аксель Скунс старий і бідний. Бачите цей костюм? Він у мене єдиний. І кімната ця єдина. А дружина? Дружини, хе-хе, жодної. Кинула! Кинула вчетверте, і цього разу назавжди. Повірте мені. Що я тепер роблю! Богохульствую, хе-хе, бого-хульствую!

— Гертрудо, Гертрудо! Ще гість! Прошу вас, містер… Містер… Хьюсон! Ви надзвичайно люб’язні, що не знехтували нашим запрошенням. Сподіваюся, вам буде у нас весело. Проходьте, будь ласка, у вітальню.

Гм, не запрошували? Все одно, містер Хьюсон, ми раді вам. Чому ж іншим разом? Серйозна справа? Тим більше! Пробачте за нескромність: ви не страховий агент? Тоді я до ваших послуг. Страх як не люблю страхових агентів, вони дурні й базіки.

Ні, ні, стривайте, містер Хьюсон. Проходьте у мій кабінет. Повірте: буду вам зобов’язаний. Для мене нема важчого обов’язку, ніж розважати гостей. Але, кажуть, ці прийоми необхідні. Можливо, можливо…

Сідайте сюди і розповідайте, прошу. Ви такий серйозний, ніби прийшли просити руки моєї дочки. Невже я вгадав?! Ні? Тим краще! Отже, я слухаю.

Боже мій, Йоахім Кунц! Ну, звичайно ж, знав! Дуже добре знав! Але, дозвольте, хто ви такий і чому цікавитеся моїм давнім другом?

Ну, слава богу, приємніше мати справу з журналістом, ніж з поліцією. У свій час поліція досить-таки набридла мені у зв’язку з Йоахімом. Після того як він зник з Цюріха, нашу лабораторію перетворили на філіал поліцейської дільниці.

Що ж, постараюся розповісти вам про Кунца. В усякому разі те, чого не забув. А втім, забути його неможливо. Яка це була людина, містер Хьюсон, яка людина! Чому я кажу «була»? А хіба ви маєте відомості, що він і досі живий? Розумієте, якщо людина двадцять п’ять років не дає про себе знати, то є всі підстави вважати, що вона «була», як це не сумно…

Ми працювали з ним у Цюріху в лабораторії Гужички. Робота була як робота, але Йоахім раптом збожеволів.

Гужичка займався ароматними речовинами. Одного дня Йоахім заявив, що не бажає варити духи для паризьких модниць і почне робити щось своє. Ми перелякалися і, признатися, не без цікавості чекали, що ж буде, коли про все дізнається шеф.

Настав день, коли Гужичка прийшов у лабораторію і звернув увагу на прилад Йоахіма, вкритий пилом. Він одразу запросив Кунца до себе в кабінет. Усі принишкли. Професор Гужичка був чудовий хімік, але й кричати вмів добре.

Та все було тихо. Більше того, хвилин через п’ятнадцять Гужичка вийшов до нас лагідний і замислений. На порозі він зупинився і, звертаючись до Йоахіма, сказав:

— Що ж, друже, це вдячна мета, дуже вдячна, але боюся, що ви шукаєте вічного двигуна.

Він не хотів сказати відверто, що, на його погляд, Кунц займається дурницею.

Йоахім посміхнувся:

— Професоре, не мине і півроку, як я це зроблю.

Тоді Гужичка схопив Йоахіма за руку, підвів до вікна і закричав:

— Ось тут, бачите, отут, — і показав на сквер перед інститутом, — я накажу за життя поставити вам золотий пам’ятник. За життя!

Я дуже добре запам’ятав цю сцену. Можливо, тому, що не часто вчений з світовим іменем обіцяє комусь за життя поставити пам’ятник із золота.

Йоахім почав працювати над своєю ідеєю, так би мовити, легально. Робив він це якось дивно: то сидів ночами, то не з’являвся в лабораторію кілька днів. Та улюбленцю Гужички все було дозволено. Тим більше, що скоро почалися чудеса.

Яка проблема? О, це складна справа. Ну хіба що в найзагальніших рисах… Ви, звичайно, знаєте, що таке каталізатори? Ну от… я не випадково вважав ваше знайомство з хімією більш ніж поверховим. Каталізатори— це речовини, які впливають на швидкість хімічної реакції. Вони можуть уповільняти її, проте найчастіше каталізатори прискорюють хімічний процес.

Йоахім працював над деякими проблемами каталіза. Але що він зробив? Боже мій, що він зробив! Одного разу… Скажіть містер Хьюсон, ви теж так добре пам’ятаєте свої молоді роки? Та що я кажу, ви такий молодий, що моє запитання явно не на адресу. Так ось, одного разу Кунц влетів в лабораторію, сяючи, як розпечена муфельна піч, і, звичайно ж, одразу почав пустувати — на це він був мастак. Він пов’язав рушника мов чалму і заявив:

— Дивіться, правовірні! Аллах дав мені надприродну силу. Дивіться і дивуйтеся!

З цими словами Йоахім схопив бювар з письмового стола і посипав його порошком з пробірки, яку тримав у руці. І… ви тільки не думайте, містер Хьюсон, що я розповідаю нісенітницю, бювар вмить розсипався. Лишився тільки пил, який одразу розвіявся від нашого захопленого крику.

Ми страшенно дивувались. Але все було дуже просто. Як би вам пояснити… Ось, мабуть, найпростіший приклад. Горіння. Як ви гадаєте, дерево горить самостійно? Звичайно! І навіть виділяє при цьому теплову енергію. Отже, сполучення молекул, що утворюють деревину, з киснем повітря — реакція, яка йде з виграшем енергії. Чому ж тоді дерево не загоряється само по собі?

Справа в тому, що для сполучення з киснем молекули в більшості речовин треба «розігнати», надати їм певної додаткової енергії. А потім уже реакція горіння проходить сама по собі, І, щоб дерево загорілося, його треба сильно розігріти.

Сподіваюся, ви зрозуміли мене? Йоахім задумався над цією проблемою: якщо реакція горіння, окислення все одно проходить з виділенням енергії, то чому б їй не черпати енергію, необхідну для «розгону» молекул, у самій собі?

Він винайшов свій каталізатор. Боже мій, я кажу про це так, ніби йдеться про нову ковбасорізку! Ви розумієте, що означає такий каталізатор? Коли яку-небудь речовину зіткнути з каталізатором Кунца, вона негайно окислюється, якщо, звичайно, здатна окислитися.

Ні, не тільки дерев’яні чи взагалі органічні речовини. Всі метали, навіть платина, перетворювалися в окис протягом кількох хвилин. А втім, зберігати цей каталізатор було неважко у скляній пробірці. А скло, як відомо, окислюватися не може: всі елементи, які входять до складу скла, знаходяться у вищому ступені окислення.

Стривайте, це ще не найдивовижніше. Виявляється, каталізатор Кунца впливав і на живі організми. Про це ми дізналися через три дні. Кунц приніс у лабораторію кролика, посипав його порошком, і через п’ять хвилин у клітці лишилася тільки морквина.

— Кунц! — закричали ми. — Як у тебе це виходить? І чому ти сам не перетворюєшся у вуглекислий газ і воду?

— Ну, це зовсім просто, — почав пояснювати Йоахім. — Каталізатор, на щастя, впливає лише на той біологічний об’єкт, на який він потрапив. Розміри тут не мають значення. Чи слон, чи комашка — байдуже.

Але тут у лабораторію влетів Гужичка. Він ніколи не ходив нормально, а літав по корпусу наче ураган.

— Ну, показуйте, Кунц, показуйте, — пробасив він.

І Кунц знову продемонстрував свої фокуси. Цього разу його жертвою стало улюблене крісло професора. Від нього лишилася лише іржа пружин.

— Ну, пане професоре, — єхидно звернувся до Гужички хтось із співробітників лабораторії, — так де ж стоятиме золотий бюст Йоахіма?

Гужичка хотів, видно, поставити на місце вискочку, проте розкрив рота і… заплакав. Що вам сказати, містер Хьюсон? Кунц показував свої чудеса, а я, хоч і знав, що це можна пояснити науково, дивувався. Сльози Гужички мене потрясли. Так, старий професор стояв, обнявши Йоахіма, і плакав. Справді, було від чого розхвилюватися. Таке відкриття!

Того дня Йоахім не зміг закінчити своїх пояснень, а наступного дня він не прийшов в лабораторію. Не з’явився і на третій, четвертий день. Всі захвилювалися. Раптом хтось звернув увагу на те, що за ці чотири дні не появлявся в лабораторії і Шпет, найкращий друг Кунца, Вони разом приїхали з Мюнхена і жили в одній кімнаті.

Коли ми прийшли до них на квартиру, хазяйка приголомшила нас новиною: мсьє Кунц і мсьє Шпет чотири дні тому розплатилися повністю, чого ніколи не бувало, і виїхали.

Признаюся, містер Хьюсон, тоді я подумав про Кунца погане. Ми вирішили, що Йоахім задумав якомога вигідніше продати своє відкриття, а приятеля прихопив, щоб той допомагав йому торгуватися.

Більше про Кунца в Швейцарії я нічого не чув. Через три роки, працюючи тут, в Англії, я прочитав у газеті, що судили якогось Йоахіма Кунца. Безсумнівно — це його. Але я не зміг виїхати в Лондон раніше ніж через три дні. А коли приїхав, то Кунца, на вимогу німецького уряду, вже вислали з Англії.

Говорили… втім, мені не хочеться передавати, яку мерзоту плели на Йоахіма. Якщо ви наполягаєте, я вам скажу, але майте на увазі, що особисто я не вірю жодному слову цієї плітки.

На суді зачитали заяву німецького посольства, яке вимагало передати Йоахіма німецькому правосуддю. Дипломати заявили, що до німецького уряду звернувся професор Гужичка з вимогою компенсувати шкоду, заподіяну йому німецьким підданим Кунцом. В цій заяві нібито значилося, що Кунц, тікаючи з Цюріха, вкрав у Гужички два з половиною кілограми платини.

Це підла брехня. Після зникнення Йоахіма я працював у Гужички ще кілька місяців і жодного разу не чув від старого нічого, крім жалкування за раптово перерваним дослідженням.

Треба було запитати в Гужички? Мабуть… Та ось біда, професор помер взимку 1937 року. Німці вдало скористалися з цього, сфабрикувавши заяву від його імені.

Ось, мабуть, і все, що я знаю про Кунца. Мої спроби розшукати осіб, про яких згадували газети у зв’язку з цією справою, були марними. Пощастило лише розшукати капітана судна, на якому Йоахім приїхав до Англії. Але капітан, не пам’ятаю його прізвища, був надзвичайно пригнічений і розмовляв зі мною дуже нелюб’язно.

Ну що ж, тепер мені доведеться йти до гостей. Можливо, ви підете зі мною? Ні? Жаль. Мені було приємно з вами познайомитися, містер Хьюсон. Бажаю успіху!

— Яка мета вашого приїзду до Федеративної Республіки Німеччини, пане Хьюсон? О, туристам ми виявляємо найгостинніший прийом! Що ви, які речі? Ось поставлю тут печатку — і весь огляд. Приємного відпочинку, містер Хьюсон!

— Шпет? Генріх Шпет? Такого тут нема! Кому ж, як не мені, знати усіх жильців! Кажу вам, що ніякого Шпета тут нема! Ба ні, стривайте, стривайте, пригадую… Зараз подивлюсь у книгу… Оу! Його арештували ще в 1952 році! Ні, ні, нічого більше про вашого приятеля я не знаю!

— Так, я обійдуся без перекладача, містер Хьюсон, Правда, англійську мову знаю не дуже добре і говоритиму повільно, але, як ви розумієте, невідкладні справи мене в камері не чекають. Часу досить. Мушу вас попередити, я бачу — ви журналіст. Але не сподівайтеся на репортаж «Комуніст, що розкаявся». Розкаяння не буде. І репортажу теж не буде. Та якщо ваш журнал опублікує мої висловлювання про федеральний уряд, то я готовий говорити годинами.

Так, але чим же ще ви можете цікавитися, крім політики? Адже я не карний злочинець! Кого? От уже не думав… Чи знав я його? Це був мій найкращий друг, пане журналіст. Я й досі відчуваю себе винним, що покинув його у найвідповідальнішу хвилину.

Ми дружили з Кунцом ще з 1934 року. Познайомилися тут, у Мюнхені. Того року я приїхав у місто поступати на хімічний факультет Вищої технічної школи.

За рік до закінчення школи ми зрозуміли, що в Мюнхені нам робити нічого. Навіщо нам диплом доктора філософії, підписаний професором Гроттом-неуком, над яким насміхалися навіть гімназисти? Кунц запропонував їхати в Цюріх. Адже там працював Гужичка! А диплом, одержаний у його лабораторії, розкривав двері будь-якого інституту.

Так ми опинились у Цюріху. І мушу сказати, що на життя не скаржилися. Чого можна було ще бажати? А життя було справді цікаве. У мене особливо. Я згуртував цюріхських німців-комуністів. Адже в Швейцарії взагалі, і в Цюріху особливо, було дуже багато німців, що приїхали з Німеччини, Йоахім працював у лабораторії.

Непогана розстановка сил, правда? З його здібностями йому треба було займатися тільки наукою. Це було його, так би мовити, партійне доручення. А я працював у лабораторії рівно стільки, скільки треба було, щоб утримувати в рівновазі професора Гужичку. А це, повинен вам сказати, не так уже й легко.

Та одного разу ідилія полетіла шкереберть. Все сталося через цю, пробачте, сволоту Штюрмера, так би мовити, мого колегу, партайгеносе Цюріха. Мені здається, ви не усвідомлюєте всієї величі, всього блиску цього титула — партайгеносе! Правда, зараз цього слова не зустрінеш, а в тридцяті роки… Ну, та ви, безумовно, тоді цікавилися ласощами, а не політикою.

Так ось, запам’ятайте, у кожній країні, де тільки жили німецькі піддані, існували осередки наці. Глава такого осередку називався партайгеносе.

Ні, звичайно, він не знав, що ми з Йоахімом комуністи. Але про щось, мабуть, догадувався. Бо прискіпувався до нас надзвичайно і весь час підсилав своїх негідників. З наймиролюбнішими пропозиціями, звичайно: зустріч у якомусь підвальчику, спільна прогулянка. Прогулянкою вони називали відчайдушну пиятику, за якою йшло відвідання будинку розпусти.

Я помітив, що вони зацікавилися Йоахімом тоді, коли у Гужички заговорили про його успіхи.

Одного вечора Йоахім повернувся додому вкрай схвильований. Він був такий блідий і висловлювався так, що я розхвилювався. Виявляється, Йоахіма зустрів Штюрмер і почав переконувати його вступити в їхню партію. Звичайно, це була провокація.

Розмова проходила, якщо так можна сказати, бурхливо. Йоахім розбив Штюрмеру голову. Але це ще півбіди. Обробляючи Штюрмера, він зопалу висловив йому все, що думав про наці взагалі і про Гітлера зокрема.

На другий день до мене підійшов один з молодчиків Штюрмера і посміхаючись заявив, що нам з Йоахімом лишилося жити два дні. Оскільки він повідомив цю радісну звістку саме мені, то я зрозумів — вони дізналися, що ми комуністи. А це вже небезпечно. Можна було не сумніватися, що Штюрмер і його кретини не жартують.

Ну і що ж з того, що ми жили в Швейцарії? Який ви наївний, пане Хьюсон! У ті роки німці почували себе тут як вдома. Я добре пам’ятаю, як вони викрали серед білого дня з Цюріха юнака, який співробітничав у комуністичній газеті. А поліцейські в цей час уважно роздивлялися хмари. Вони добре усвідомлювали, що з наці зв’язуватися небезпечно.

Ми вирішили виїхати у Францію. Не знаю точно, чи був на підозрі Йоахім, але за мною напевне стежили. Тому ми вирішили, що я, як завжди, іду вранці в лабораторію, а він, скориставшись відносною свободою, яку давав йому Гужичка, поїде на вокзал. Зустрітися ми повинні були вранці на другий день в Базелі.

Все пройшло щасливо, і через два дні ми вже розгулювали по Парижу. Саме так, «розгулювали». Ми переоцінили свої можливості. Документів ми не мали ніяких. Значить, навчатися не можна було. Роботи не було. І нас понесло по Франції. Спочатку ми опинилися в Ліоні. Але там роботи було ще менше, ніж у Парижі, а недоброзичливців — адже не приховаєш, що ми німці! — ще більше.

Ледве добралися до Марселя. Байдикували тиждень, і раптом Йоахім, не порадившись зі мною, завербувався матросом на якийсь корабель…

Мені треба було умовити його не робити цього, але я промовчав. І вже зовсім погано, що лишив його одного… Я вважав тоді (і тепер певен, що мав рацію), що нам треба повернутися до Німеччини. Ми потрібні на батьківщині як бійці. Так, до речі, я й зробив. Не подумайте, що я засуджую Йоахіма. Адже нам тоді було тільки по двадцять п’ять, і мені, признатися, теж дуже хотілося борознити моря.

Так ми розсталися. Я повернувся в Німеччину, де в підпіллі працював до арешту в 1942 році. З Йоахімом більше не зустрічався.

Я намагався дізнатися про нього, де лише було можливо. Але все марно. Пам’ятаю тільки, що коли я в 1945 році наприкінці війни сидів у Інзельбруку, в’язні розповідали про втечу, організовану в цьому таборі якимось Йоахімом Кунцом на рік раніше.

Коли мене звільнили, як бачите ненадовго, я відразу пішов до матері Йоахіма. Вона живе тут, у Мюнхені. Але і там нічого не дізнався. Жінка лежала в клініці для душевнохворих. Стара нічого не пам’ятає і нікого не впізнає, сердешна.

Ні, тепер я нічого про неї не знаю. Але ви на неї не розраховуйте. Найкраще було б покопатися у фашистських архівах. Проте боюся, що ви і там нічого не знайдете. Якби Йоахім був живий, ми б про нього знали. Така це була людина!

— Слухаю вас, пане Хьюсон. Чим можу бути корисний? Інтерв’ю? Радий служити вам! Розпоряджайтеся моїм часом, як вам буде завгодно. Ми охоче поінформуємо представника англійської преси про роботу одного з найбільших відділень нашої спілки. Отже, запитуйте, пане Хьюсон.

У мюнхенському відділенні спілки об’єднано… втім, до чого нам цифри! Краще поговоримо докладніше про те, чим ми займаємося. По-перше, звичайно, кожен офіцер бере участь у створенні бойової історії свого полку. По-друге, панове офіцери, збираючись тут, обмінюються спогадами. А по-третє, і це найголовніше, всі ми беремо участь у хорі.

О, хор у нас чудовий! Ми збираємося на репетиції щотижня. Ні, звичайно, не тут. Репетируємо на Людендорфплаці. Візьміть до уваги, в будь-яку погоду.

Ви записали це, пане Хьюсон? Що ж, дозвольте мені вас залишити? Питання до мене особисто? Гм… Повірте, я вам усе розповів. А в мене особисто більше ніж скромне минуле і, як бачите, ще скромніше теперішнє. Моє шануваннячко, пане кореспондент!

Ах, лист! Ого! Від екселенца Кіппа! Він пише, що я можу бути з вами відвертий? Ха! Так чому ж, чорт забирай, ви не сказали зразу, що у вас лист од Кіппа! Прошу вас, дорогий, прошу! Все, що вам потрібно!

Звичайно, комендант табору в Інзельбруку, це я, — підполковник Люренц Тафель. Ну, чому ж знаменитий? Ви перебільшуєте мої заслуги. Як ви сказали? «Ми не на суді, не треба скромничати?» Ха! Люблю пресу за дотепність. Хоча, повинен сказати, вважаю за краще триматися від неї подалі. Навіщо мені гласність? Що я — кінозірка чи популярний жокей?

— Як? Кунц? Ні! Такого в’язня я не пам’ятаю! Знаєте, шановний пане кореспондент, через мої руки їх пройшло кілька десятків тисяч. Отже, бог з ним, з вашим Кунцом. Тим більше, що я не сумніваюся, він там, де багато його колег. Адже, правду кажучи, мало хто виходив з Інзельбруку живий.

Ні, ні, втеч у мене не було чи… майже не було. Чорт забирай! А й справді, у зв’язку з втечею, що сталася в червні 1944 року, називали ім’я якогось Кунца! О, це було просто якесь чортовиння!

В Інзельбруку кожну команду по п’ятсот в’язнів на ніч зачиняли в бункер — суцільну бетонну коробку з невеликими отворами в даху — для повітря. Бункери зовні були обплутані колючим дротом. Тому втекти з Інзельбруку, самі розумієте…

Я досі не можу уявити собі, де ці йолопи дістали вибухівку. Стіна одного бункера була зруйнована, ніби під неї підклали пачок десять толу. Але скажу вам, пане кореспондент, не це найдивовижніше в цій справі. Найдивовижніше те, що не було чути вибуху.

Якби я тієї ночі не був у таборі, то вирішив, що всі охоронці перепилися. Але ж я був тверезий і мусив чути вибух!

Не знаю! Не знаю, що там таке сталося. А дав би немало, щоб дізнатися. Але не думайте, що вони втекли: всі, хто був у тому бункері, «повернулися» назад. Ну, звичайно, в основному мертвими. Хоча ті, кого ми впіймали живими, скоро пішли слідом за своїми товаришами.

Ах так, вас цікавить Кунц! Пригадую, що при допиті кілька чоловік назвали організатора і керівника втечі Кунца. Та, на жаль, самого Кунца ми не розшукали — ні серед живих, ні серед мертвих.

Пам’ятаю, що всі так і не признавалися, звідки дістали вибухівку і як їм пощастило здійснити безшумний вибух. Один навіть почав плести щось про чаклунство. Начебто Кунц розвалив стіни за допомогою якихось заклинань. Словом, усі вони дуже просилися на кулю. І вони її дістали! Ха!

Отак, пане креспондент, завжди приємно згадати молодість. Хоча я ще й зараз не старий! Га?

Бувайте, пане кореспондент. Бажаю здоров’я!

— Лише дві хвилини, пане журналіст, лише дві хвилини!

— Фрау Шульц, він запитує про сина. Можливо, йому краще сказати, що в мене немає сина? Добре, я буду говорити все, як є.

Слухайте, пане, ні, не називайте мені свого імені, я його не запам’ятаю. Так, у мене є син, Йоахім. Мій Йоахім. Але я, звісно, не скажу вам, де він. Бо ви прийшли його вбити.

Ні, ні, фрау Шульц, ви надто хорошої думки про всіх людей. А Йоахіма завжди шукали, щоб убити. Чим же цей пан кращий від інших?

Добре, я розкажу йому як ви мені радите. Врешті Йоахіма тепер ніхто вбити не зможе. Мій син навчився літати і може зникати непомітно.

Фрау Шульц, скажіть цьому панові, щоб він мені повірив. Адже я бачила це на власні очі. І все сталося в моєму домі Я розповідала вам про це, фрау Шульц. Звичайно, можу повторити. Я часто повторяю, і ви навіть за це на мене гніваєтесь.

Йоахім прийшов уночі Так, це було давно, ще під час війни. Він був страшенно худий І сказав, що забіг на хвилинку.

Фрау Шульц, не турбуйтеся Сьогодні, коли ви самі дозволили мені говорити про Йоахіма, я не плакатиму.

Я почала шукати його костюм, він висів у мене в шафі. Але, якщо костюм висів у шафі, то навіщо я шукала його? Так, він міг висіти тільки в шафі. Фрау Шульц, чому ж я все-таки шукала костюм? Костюм Йоахіма…

Мабуть, я все-таки не знайшла костюма, бо пам’ятаю дуже добре, що Йоахім полетів у тому дранті, в якому прийшов.

Це дуже погано, фрау Шульц, мені тільки зараз спало на думку, що йому холодно літати там у тому дранті.

Я не встигла знайти костюм, бо в двері сильно стукали. А потім почали стріляти.

Вони вдерлися в кімнату, їх було дуже багато. Тоді Йоахім швидко потер чимось руки та обличчя. Вони зв’язали його і потягли в іншу кімнату. На допит. Вони завжди починали з допиту. Фрау Шульц, вас ніколи не допитували? А вас, пане?

Через кілька хвилин вони зарепетували і почали бігати по квартирі. Вони були дуже перелякані.

— Що зробив з собою ваш син? — кричали вони на мене. — Він зник на наших очах!

Так я дізналася, що Йоахім полетів. Як ви гадаєте, фрау Шульц, коли він повернеться?

Ви знайдете Йоахіма? Знайдіть. І скажіть йому, щоб він прилетів, хоча б на хвилинку. Ви не вб’єте Йоахіма? Ні? Скажіть йому про це, фрау Шульц, скажіть…

Поверніть мені Йоахіма, поверніть!..