Сакрал

Пролог

Коли океан після відчайдушного штурму берегових скель нарешті затих і став суцільною водяною гладдю, серце Кролла стиснулося з такою силою, що біль озвався в усьому тілі й змусив пальці вчепитися в жезл. Він відчував себе безкрайньо самотнім. Тут, на березі океану, не було навіть чайок.

Він знав чому.

Тут не було й звірини — в цьому Кролл був стовідсотково впевненим. Він був сам. І він так і не звик до страху…

Руки автоматично ковзнули по жезлу і підняли його вгору. Погляд метнувся кудись убік. Кролл не хотів бачити того, що наближається до нього. Те, що змусило змертвіти місцевість і… навіть хвилі позбавило життя. Океан нині не виглядав океаном. А вітер більше нагадував подих — деколи гарячий, а інколи просто морозяний, здавалося, от-от випаде сніг…

За стільки років блукання по світу, вірніше, його відлюдними закутками, волосся Кролла відросло і могло б вільно спадати на плечі, якби не вітер, що рвав його в різні боки, інколи ставлячи сторчма, наче хтось невидимий та химерний запустив у нього свої щупальці й намагається вирвати з корінням. Ніхто б не впізнав у Кроллі колись бритого наголо єгипетського жерця. На ньому вже не було світлої золотавої одежі, що належала за правом верховенства. Була чорна брудна ряса, капюшон якої рвав вітер, погрожуючи настромити на голову і, через великий розмір, затулити від нього навколишній світ.

У тиші, від якої крижаніла кров, вчувалося завивання вітру і віддалені химерні голоси, що не належали ані живим людям, ані цьому світові…

Кролл випростався, підніс жезл ще вище і стиснув його обома руками. Це коштувало зусиль, бо страх спаралізував усе тіло.

У нього зараз виникло одне-єдине бажання. Він ще ніколи нічого так не хотів, як цього.

Не бачити того, що діється навколо. Не бачити того, ЩО ПРИЙШЛО ПО НЬОГО.

Просто заплющити очі й померти. Зникнути.

А вітер щодалі ставав сильнішим, проймаючи Кролла то морозом, то теплом.

Кролл нараз відчув, що ВОНО зовсім поряд. Раптово розсипався камінь, що стояв за якихось півметра від нього. Розсипався на порох, який відразу вітер поніс у безвість…

ВОНО любило мучити. Особливо страхом.

Кролл стулив повіки і несподівано для самого себе мовив:

— Коли-небудь ти зіткнешся з тим, хто тебе зупинить… Інакше просто несправедливо…

Крихітна молода дівчина сиділа просто неба на траві на вершечку величезного пагорба, з якого відкривався неймовірної краси краєвид. Крутий спуск був в уяві мало не прірвою, за якою лежала захована в глибині між горбами рівнина, розділена навпіл блискучим лезом ріки. А на полотні красувався величавий храм поміж тих же горбів, точніше, на підніжжі одного з них, храм на березі озера, сліпучо-білий з витонченими архітектурними композиціями, безліччю граней і білими мармуровими сходами, що спускалися до самої води.

Залишилося нанести лише кілька штрихів, і Тереза втомлено опустила руки, з якоюсь прикрістю перевела погляд з недокінченої картини на реальний пейзаж і подумала: шкода — адже така будівля справді б прикрасила краєвид.

Забруднені фарбою пальці ковзнули по оголених ногах і залишили темний брудний слід. Вона могла б витерти ноги хусточкою, але не схотіла — все одно зараз зійде вниз і скупається в річці. Молода художниця завжди купалася на смерканні в холодній гірській річці, уявляючи себе жрицею невидимого храму на березі озера.

— Гарна картина, — почула вона позад себе. — Ти ще не завершила її, а вже поставила в кутку свій таємничий знак.

Незнайомий махнув рукою, вказуючи на щось середнє між двобічною свастикою і колом.

Він обійшов картину, і Тереза мала можливість розгледіти чоловіка, який з'явився нізвідки. Власне, можна було зійти сюди стежиною з боку селища, але стежка простягалася перед очима Терези — вона б помітила його!

Ні, він прийшов з боку лісу, з Пагорба Тіней, який обминають місцеві жителі. І їй теж не радили йти понад «прірву», казали, що там недалечко є межа, де починається земля проклятих. Чому так говорили, Терезі вивідати в місцевих не вдалося, а піти і подивитися самій, ЩО ТАМ, вона теж не наважувалася.

— Я ставлю такий знак на кожній своїй картині, — відповіла Тереза, коли незнайомий знову глянув на полотно.

Той кивнув — мовляв, знаю.

Його цікавив сам храм. Не горби, не вкриті лісом схили, а храм. А ще озеро.

— Так, він справді знаходився на отому схилі, — підтвердив незнайомий. — І можливо, такий само сліпучо-білий…

Дівчина не зрозуміла.

— Справді, було б дуже добре, якби храм існував…

— Якби?

— Ну… його ж немає! — розгубилася Тереза.

Вона раптом підхопилась на рівні і заходилася складати інструмент.

«Кумедно, — заспокоювала себе художниця, — чоловік пожартував, а я почала нервуватися».

Але, певно, відповідь Терези здивувала незнайомого, бо він продовжував вдивлятися в неї прищуленим поглядом.

— Ти не знаєш, — прозвучав висновок.

— Про що? Про існування храму? — спробувала відповісти жартом.

— Звідки у тебе цей знак?

Пронизливий погляд дівчини мав би зупинити питання. Ситуація була не зовсім звичайною.

— Звідки?

— Сама вигадала. Ще в школі. — Тереза спробувала згадати, в якому саме класі, але не змогла — здавалося, вона знала його завжди, просто одного разу намалювала ручкою на сторінці зошита. Задумалася і намалювала. — Малювала якісь хрестики, кружальця, і вийшов отакий цікавий знак.

— Справді? А може, ти колись бачила його в книжках… пергаментах. — Настирливість незнайомого починала дратувати. — Можливо, хто з батьків показав тобі знак?

«От зануда, — подумала Тереза. — Звідки він взявся?»

— Моя мама померла, коли мені виповнилося п'ять. До того часу вона перебувала в лікарні для божевільних. А батько завжди був діловою людиною, він взагалі таких штучок не визнає. Вони його дратують. Задоволені?

Тон, яким Тереза видала інформацію, пропонував незнайомому забиратися геть, але схоже, що в цій точці перетиналися його власні інтереси і він не мав наміру відступати.

Чоловік ще раз задивився в темні, мов ніч, очі Терези, що так відтінялися світло-коричневим довгим волоссям. Задивився так, наче хотів знайти відповідь на питання, яке мучило його вже понад двадцять років. Але відповіді не було. Вона ховалася під шаром грунту в давніх містах, в мурах пірамід, про них мовчали мертві…

— Ти справді не знаєш? — Здавалося, питав не Терезу, а когось іншого невидимого і давно неіснуючого. Але нараз стрепенувся і задав інше запитання: — Ти гадаєш, що зможеш дати раду сама? ВОНО сильне, сильніше, ніж думаєш. І ВОНО зовсім не має жалю. Сказати, що ВОНО приносить смерть, буде неправильно. Смерть — це частина ЙОГО…

«Він божевільний! — зробила висновок Тереза і поглянула на схил. — Нікого! Лише цього їй бракувало!»

Правильно оцінивши стан дівчини, незнайомий спокійно мовив:

— Мене не слід боятися. ЙОГО бійся.

Залишилося забрати лише полотно, а потім податися вниз до селища і якомога швидше. Це було єдине бажання, що вирувало в душі дівчини. Але там, поряд з полотном, цей божевільний. То, може, покинути картину напризволяще? Але ж стільки праці!

— У твоїх думках світ, Терезо.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Інший світ. Храмів і духів, давнини, страждань, і невідомі знання, що передаються лише втаємниченим. Чи не так?

— Ви помилилися.

— Тоді скажи, що, залишаючись наодинці, ти обдумуєш буденні проблеми, які необхідно вирішити. Скажи, що, перебуваючи серед людей, ти не замислюєшся над тим, чого не існує, — його голос переростав у крик, — скажи, що віриш у те, що храму ніколи не існувало! — Рука його метнулася в бік картини, і Тереза відбігла на кілька кроків назад. — А цей знак — Знак переходу, зіткнення, Ворота, точка злиття двох світів, крізь яку просочуються твої знання, те, що ти вважаєш власною фантазією! І крізь яку просочується мертве у світ живих…

Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.

Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:

— Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…

Кладка відповіла гулом, коли Тереза швидко пройшла по ній. Майже пробігла. Практично всю дорогу озиралася назад. Здавалося, що божевільний захоче догнати. Здавалося, що зараз озирнеться і помітить його посеред дерев. При світлі сонця, що заходить. Посеред тіней. Байдужого і невпинного. її гнав страх.

Але навіть коли вона забігла у свій будиночок, якого два роки тому купив її батько, виконуючи чергову забаганку єдиної донечки, страх не зник. Щільно причинені двері не дали бажаного спокою. Здавалося, усе її єство завмерло в очікуванні стуку.

Але стуку не було, а страх не минав.

Ввімкнене світло залило кімнату і частину коридору, де Тереза зазвичай складала інструмент і полотна. Але сьогодні в коридорчик її не впускав дошкульний страх. Батько завжди казав, що слід боятися живих. Але Тереза чомусь більше боялася отакої пустки. Бо порожнечі не буває. Там просто немає живих…

Як отой чоловік вгадав її думки?

Про духів? Про храми?

Треба ввімкнути в коридорчику світло. Змусити себе і ввімкнути.

Вона підійшла до порога. Залишилося тільки простягнути руку, намацати на стіні коло дверей вимикач і натиснути кнопку. Але здавалося, що хтось схопить за руку. Вона не знала хто.

Можливо, ТЕ, про що говорив отой чоловік?

Вона вже не знала, кого більше боїться — божевільного незнайомого чи… ЧОГОСЬ іншого.

Рука швидко метнулася і натиснула кнопку. Загуділа лампа денного світла. І Тереза полегшено зітхнула. Порожньо. Тільки полички зі скрученими полотнами і розкиданим інструментом. Це ж треба так злякатися. Наслухалася божевільного і злякалася. А насправді тут зовсім нічого немає.

І так само в кімнаті за плечима. Хоча вона могла поклястися, що відчуває чийсь погляд у спину.

Невже її знайшов отой чоловік?

Вона нараз озирнулася, але нікого не помітила. Це тільки страх. Дурний страх, що супроводжує її все життя і якого вона мусить коли-небудь позбутися.

Двома годинами пізніше, коли вимкнула телевізор і тепліше загорнулася в ковдру, подумала, що слід нарешті покласти край своїм фантазіям. Треба поринути в реальний світ, узяти участь в організації власної виставки, а не лише малювати картини; зрештою, відповісти на почуття Валентина. Він заслуговує на нормальні стосунки…

Незчулася, як заснула.

Встала з ліжка і вийшла з кімнати. Босоніж. У коротенькій атласній нічній сорочці, що так спокусливо облягала тіло. Збігла сходами вниз і вийшла надвір.

Величні сходи з білого мармуру, що освітлювалися обабіч факелами, простягалися далеко вниз і зникали в темряві. Вона знала, що далеко, метрів за двісті звідси, вони заходять у воду — воду прекрасного чистого гірського озера. Неймовірна краса. Темрява і білі мармурові сходи освітлені вогнем. Деінде статуетки незнаних звірів чи птахів прикрашали черговий сходовий майданчик, а вона все бігла і бігла вниз, босоніж, по освітленому факелами холодному мармуру. Тріпотіла коротенька нічна сорочка, розвівалося на вітрі волосся, а вона чимдуж бігла вперед. До озера.

Ноги торкнулися крижаної, мов лід, води, на мить спинилися, а потім сміливо ступили в неї. Сходи заходили в воду. Глибоко. Закінчувалися досить широким мармуровим майданчиком, по якому були розкидані статуетки міфічних створінь. Деяких до половини омивали хвилі, деякі зовсім ховалися під водою. Вона пірнула. Мільйон голок впилося в тіло, аби вмить перетворити його на лід. Але стало легко. Дуже легко. Тереза розплющила очі і помітила підводні статуї. Німфи, сирени… що навіки застигли в камені. Інший світ, незнаний людьми, не бачена ніким краса.

Раптом одна із сирен розплющила очі і простягла назустріч свої мармурові руки, махнула крильми і незримим поглядом примусила серце стиснутися від страху.

Кров застигла в жилах вже не від холоду, а від жаху, від усвідомлення того, що діється. Швидше з озера!

Тереза вже перед самою поверхнею випустила повітря з грудей, аби набрати свіжого, аж ні! Здавалося, поверхня над водою стала твердою, точніше, густою, і не випускала дівчину з води. Вона билася руками об хвилю так, наче то була крига. Повітря забракло, і поряд була жива статуя…

Вона глибоко вдихнула і… прокинулася.

У ліжку, під ковдрою, було неймовірно холодно, мов у холодильнику… Можливо, від дощу, який стукотить у вікно. Яка ж там була злива! Шум дерев, блискавки, грім. Стихія освітлювала кімнату, подібно до спалахів фотоапаратів.

«Волого, і тому приснилася вода», — пояснила собі Тереза.

А ще протяг — навпроти вікна відчинені двері. Мабуть, забула зачинити їх, хоч завжди зачиняє їх на ніч…

Ранкове сонце підбилося вже височенько, стояло майже в зеніті, коли заспаній Терезі заманулося вийти на подвір'я. Защіпаючи на ходу джинси, підійшла до великого відра з водою, лінькувато поглянула на безхмарне небо і з нехіттю вмилася прозорою холодною водою. Сон не відступав; все ще перемагаючи дрімоту, вона опустилася на сходи і, притискаючи рушник до вологого обличчя, перебрала в пам'яті вчорашні події.

Дивно було самій, що її так схвилювала поява незнайомого і його безглузда балаканина. Якби він був маніяком, він спробував би її переслідувати. Атак… може, приколовся. Буває…

Сьогодні ввечері вона мала бути у Львові. Пообіцяла Валентину, що відірветься від своїх божественних справ і спуститься на грішну землю. А точніше, повечеряють у затишному кафе і проведуть разом кілька годин. Перед тим як він знову поїде у справах. Відколи Валентин поселився в столиці, вони зустрічалися нечасто. Минулого разу вона образилася — коханий назвав її нереальною. Мав на увазі її фанатичний потяг до мистецтва. А якою могла вирости Тереза, коли їй ніколи не доводилось хоч щось виборювати. Хочеш університет? Ось, на долоньці. Хочеш дачу в Карпатах? Ось вона! Коханий її примхів не сприймав. Та й чи можна його назвати коханим? Так, людина, яка поруч, тільки й те. І яка пов'язує власні плани на життя з тобою. Досить непогано знається на мистецтві й бере участь у різних заходах як організатор. А ще, крім того, має власний бізнес. Досить непогана партія, чи не так?

Можливо, він навіть її кохає. Тереза не була впевнена стовідсотково, але якби він нічого не почував, вони давно б уже розійшлися. А так терпить усі її коники. Коли Тереза цілком серйозно сповістила йому про свій намір стати професійною художницею, він погодився, навіть сказав, що не хотів би, аби його дружина працювала. Мабуть, гадав, що вона сидітиме вдома і буде домогосподаркою, котра десь, колись, щось там намалює… Він, певно, справді так гадав, бо коли Тереза почала тижнями жити на дачі, подалі від цивілізації, і писати свої картини, щоб ніхто їй не заважав, Валентин її не зрозумів і назвав нереальною. Для нього бізнес, безперервний рух, можливість заробити гроші — ось справжнє життя. Те, що дає змогу людині почувати себе справді людиною. Тереза не розуміла важливих речей. Забезпечене розпещене дівчисько. Але невдовзі він збагнув, що вона не розуміє ще однієї дуже важливої істини — що таке сім'я. Того, заради чого людина все робить і, зрештою, живе. Полишена на себе (бо батько за роботою майже не бачив дочку) уявляла себе окремо від чоловіка і дітей. Терезі хотілося лише творити свої картини, а стосунки між рідними, близькими людьми були для неї другорядними. І Валентина дратувала її нереальність, її нерозуміння, але він вважав, що зможе підкорити собі примхливу, досить капризну успішну маленьку художницю Терезу Януш.

Найголовніше, що Тереза все це усвідомлювала, наче відгадувала його думки. її приваблювала така гра, самій цікаво, хто ж кого переможе?

А можливо, вона усвідомлювала значно більше: жити нормальним життям — це не для неї. І хто розпорядився її долею, небо чи пекло, її підсвідомість теж не могла збагнути…

— Відпочиваєш? — раптом почула дівчина десь зовсім поряд.

Спершись на браму, стояла сусідка, що жила через хату. Ще молода Років під сорок, але вже добре спрацьована огрядна жінка із захованим під хусткою волоссям. Характер у неї був хороший. Добра і жартівлива, одне слово, жартівниця.

— Ага, відпочиваю, — неголосно, але так, щоб відповідь Галина все ж таки почула, відповіла Тереза. — Втомилася спати, тож відпочиваю.

Щире позіхання стало найкращим підтвердженням її словам.

— А що ж ти вночі робила, що вдень спиш? — Галя кинула погляд на годинник.

— Дощ не давав, — збрехала Тереза.

Вона пам'ятала, що вибилася зі сну лише на десять — п'ятнадцять хвилин, але хіба люди, які звикли вставати о шостій ранку, тебе зрозуміють? І що казати? Добре, що все можна перекласти на стихію, мовляв, страшно було, блискало, шуміло…

Але наступне питання вивело Терезу з рівноваги:

— Який дощ?

— Злива…

— Злива?… Але ж не було ніякої зливи. Я не сплю від четвертої, виходила надвір. Сухо. Зовсім сухо. Поглянь, і пилюку не прибило. Коли б то пройшов хоч маленький дощик, а то так набридло, на городах нічого не росте!..

Якби Галина тільки знала, яке враження справлять її слова! Як стиснеться Терезина душа.

Не могло наснитися.

Озеро, статуя — це сон… Так можна і з глузду з'їхати…

У вас бувало, що подія, яка відбувається, здавалася такою, що колись вже була? Коли здається, ніби знаєш, що станеться найближчим часом. Знаєш, але не можеш до кінця втямити того, що має відбутися. Просто не хочеш вірити, що ЦЕ таки станеться…

Тереза копирсалася у власній свідомості. Щось вислизало. ЩОСЬ. Знову фантазії? Може, Валентин має рацію, і їй слід стати більш реальною? Допоки ще при своїй пам'яті. Живемо на світі один раз, отож жити треба достойно. Хіба можна самій відмовлятися від нормального життя? Зараз вона спакує речі і повернеться до Львова. До Валентина. А ще почне готувати свою виставку. Раніше віддавала Валентину готові картини, а все решта було його проблемою. Тепер вона перебере на себе реальні проблеми.

— Ти десь «літаєш», — жартівливо завважила Галина, — не переймайся, він тебе кохає, і ви обов'язково будете разом.

— Звичайно, — відсутнім голосом відповіла Тереза і схаменулася — Галина сама підказала відмовку, людям не обов'язково знати про її «фантазії». — Сьогодні ми помиримось і завжди будемо разом. Власне, ми вже помирилися, залишається обговорити деякі речі.

— Що ж ви так часто сваритеся?

Тереза задумливо похитала головою. Як можна не сваритися з людиною, до якої в неї немає ніяких почуттів?

— Він мене не розуміє, — пригладила рукою розтріпане волосся. — Впертий. Але такий, як мені треба. Опора в житті. Поки що він один здатен впоратися з моїм характером.

— Поки що! — Галина видала звук, схожий на здивування. — А якщо трапиться хтось інший, хто зможе впоратися з ним?

— Ну, тоді подивимося, який буде той інший!

Вони весело розсміялися. Тереза на мить навіть забула про свої власні тривоги. Задумалася над жартівливим питанням Галі. Ніколи нічого подібного не приходило в голову. Хтось інший? З'явиться хтось інший? А якщо їй справді буде краще з іншим? Що, як вона навіть закохається? Всі навколо говорять, що воно, кохання, існує. Кожна людина принаймні раз у житті закохувалася. Може, її попереду чекають великі почуття?

Галина вже замовкла, а Тереза все ще продовжувала сміятися над власними думками. Такими наївними і безпечними. Так, вона була «нереальна», але ж не настільки, щоб повірити в таку дурню, як почуття.

Ні, ну може, якісь почуття справді існують, але ж не кохання!

— Галя, — спитала вона сусідку, коли та вже зібралася йти, — а чому отой пагорб, що за «прірвою», називають Пагорбом Тіней або Межею?

— Нащо воно тобі? — ледь спохмурніла жінка. — Полиш мертве мертвим. Хай не розмовляють з нами з могили. Так завжди говорить моя мама, коли хтось згадує про пагорб. Ніхто не знає, що там.

— Невже ніхто ніколи там не бував?

Тереза аж схопилася від цікавості на ноги. Сама не помітила свого захоплення, зате його добре помітила Галина і нараз заквапилася поспішати додому, посилаючись на всілякі справи.

— Не повірю, що на той пагорб ніхто ніколи не ходив, — наполягала Тереза. — Може, там люди мешкають?

— Мешкають. Але не живуть. Живих там немає.

— Чому ти так стверджуєш, адже ніхто не бачив, що там?! Ніхто не може розповісти, то навіщо ж залякувати один одного плітками? В селищі є хоч одна людина, що бувала на Межі?

— За межею, — сумно пожартувала Галина, але Тереза не зрозуміла гри слів. — Михайло Бурий, брат Оксани, з якою ти розмовляла в понеділок в магазині. Але не раджу тобі питати в нього про Пагорб…

Навіть не прощаючись, Галина розвернулася й пішла. Наче розгнівалася. А може, просто відчула біду.

«Неспроста вона це питає, — крутилося в думках Галини. — Насиділася над «прірвою». Казали ж їй, не йди туди, надто вже близько від землі проклятих… Неспроста питає, потрібно самій остерігатися, бо біду накличе…»

Але Тереза не вміла читати думок. Реакцію сусідки пояснила її марновірством. Люди обожнюють страх. Не можуть без страху. Живуть, вигадуючи собі неприродні явища, істоти. Тереза усвідомлювала, що її фантазії теж мають містичний характер. Але в тім, що вона втілювала на полотнах, відчувалося життя і краса. Там не було смерті. Взяти до уваги хоча б останню картину — грандіозний величний храм неймовірної краси. Можна сказати, неземної. Храм і озеро, фантастичний контраст, враховуючи архітектуру будівлі, поєднання стихії і творіння рук людських.

Щоправда, Тереза не переймалася тим, кому був побудований отой храм. Навіть не спитала себе про те. І яку сакральну часточку він ніс у собі для людства…

Години за дві речі були зібрані. Тереза вже закінчила носити пакунки в машину, коли згадала, що планувала забрати з собою кілька готових робіт. Ще й місце залишила для них під вікном. Виставка десь за три тижні, довелося б повертатися, а часу обмаль.

Так, наче поспішала на поїзд, поспіхом промчала через веранду і сіни, вбігла в коридорчик з інструментом і картинами. З силою вдарила по кнопці вмикача і завмерла.

Світло не засвітилося.

Натиснула ще раз.

Ніякого результату.

Потім ще раз і ще. Світло не вмикалося. В повітрі відчувалися холод і сирість. Сніп неясного світла, що падав з відчинених дверей, дозволяв роздивитися лише невеличку частину коридорчика, але й так було зрозуміло, що тут щось змінилося.

Щось не так.

Серце шалено ганяло по жилах ураз схололу кров. Страх, знову цей страх. Тереза намагалася опанувати себе.

«Це тільки світло, — заспокоювала себе. — Просто немає світла. Десь на веранді має бути ліхтар. Все гаразд».

Судомно втягнувши ніздрями повітря, вийшла в сіни і відразу ж метнулася на веранду. Ліхтар справді був там. Біля вікна, де завжди залишала його, коли поверталася з двору. Досі в хаті він не знадоблявся.

Погане передчуття заважало зосередитися на думках.

— Це тільки світло, — вголос повторила собі Тереза і повернулася до коридору.

Тонкий сніп проміння ліхтаря проник в темряву коридорчика і освітив темну вологу підлогу. Власне, мокру. Здавалося, дошки чимало часу пролежали у воді, набубнявіли і покрутилися. Наступне, по чому ковзнув сніп світла, — двері в кімнату праворуч, важкі і завжди зачинені.

Тереза лише два рази бувала в тій кімнаті — коли купувала будинок і коли прибирала після зими. Тоді їй кімната здалася досить незатишною, темною (вікна виходили в садок) і холодною. Згодом вона зрозуміла, чому попередні господарі завжди тримали кімнату зачиненою. Протяг. Варто не зачинити двері на ключ, як вони враз відчинялися навстіж, і прохолода ринула в інші приміщення. Тож молода хазяйка теж назавжди зачинила непривітну кімнату і ніколи в неї не заходила.

Зараз, коли Тереза оглядала двері, стоячи з ліхтарем в руці, вона завважила, що деревина набрала вологи і потемнішала. Так, наче її поливали водою. Навіть сліди залишилися нерівномірні, мов обриси невідомих знаків…

Стіни теж вкрилися плямами і віддавали пліснявою, ніби довго мокли в воді. Обережно простягнувши руку, дівчина торкнулася кінчиками пальців стіни. Майже м'яка. На подушечках пальців залишилася побілка, мов кашка щойно розведеного вапна…

Звідки тут взятися воді?

У сінях сухо. Веранда, кімнати… всюди сухо. Навіть килими не вологі. Зовні коридорчика стіни сухі.

Серце шалено відбивало ритм і радило забиратися геть. Не тільки з будинку, а й з селища взагалі.

Але цікавість взяла гору. Чи то навіть не цікавість, а так, інстинкт. Коли ліхтар освітив стелю, Тереза завмерла. На розмитих покручених дошках все ще були краплі води.

Невже вода лилася зі стелі?

Ніколи не бувала на горищі. Не було такої потреби. І навіть фантазія не підказувала, що там могло бути. Діжка з водою? Скільки ж то треба води, щоб залити всі стіни і підлогу? Щоб аж дошки понабирали води…

Стоп.

Деревина набрала води. А картини?

Тереза сіпнулася наче від струму. Забула про все — страх, темряву і кинулася до сувоїв своїх творів. її побоювання підтвердилися. Мокрі. Намоклі полотна ледь не розлазилися в руках. Тремтячими руками вона поставила ліхтар на мокру поличку, обережно взяла один із сувоїв і вибігла в сіни.

Виникало враження, наче полотно не просто намокло, а кілька днів вимочувалося в посудині з водою. Матеріал зм'як, гнувся в руках і мало не розлазився від дотику.

Але як же так, стільки роботи! Можна сказати, кілька місяців роботи. Тереза вважала створені тут картини найкращим своїм доробком. Найціннішим. Саме такими картинами підкорюють серця людей, а може, й свідомість. Усю свою душу вона виливала на полотна. А тепер що? Безглуздо. Звідки могла взятися вода? Стільки води?

Руки обережно розмотували сувій. Розум підказував, що справи погані, але все єство Терези сахалося будь-яких висновків. Вона відмовлялася вірити, що найцінніші її роботи втрачено. Нарешті полотно було розгорнуто. На очі набігли сльози і, не втримавшись, потекли по щоках.

Все марно. Фарби розпливлися і перетворилися на суцільні нерозбірливі плями. Це якраз була вчорашня недописана картина. Кілька штрихів — і вона була б завершена…

А тепер що? Розмиті плями на полотні, фарби, якими забруднились руки і килим.

Важко сказати, що почував Бог, коли побачив, що всі зусилля були зведені нанівець і людина втрачена для раю. Але Тереза, коли зрозуміла, що все, в що вона вклала душу, знищено, відчула образу. І злість. Та таку, що аж в горлі душить. Страху вже не було, був жаль, що випікає очі, і клубок болю в горлі.

Притягнувши з двору драбину, вона якомога надійніше притулила її до стіни і полізла вгору. Мусить дізнатися, що сталося! Що могло бути на тому дідьковому горищі такого, що замок лише коридорчик? Але ж як замок!

Кришка виявилася важкою. Такою важкою, що Терезі знадобилося кілька хвилин, щоб підняти її. Збиті докупи товстелезні дошки ніяк не хотіли піддаватися на постукування і зусилля дівчини, але зрештою — і то досить легко — піднялися і дозволили себе відсунути.

Важкий застояний запах пилу, сіна та старовини вилився з отвору просто в лице. Від несподіванки Тереза відсахнулася і мало не злетіла з драбини. Потім зрозуміла, що запах — не єдина неприємність, яку доведеться терпіти. Ще є темрява. Густа-густюща темрява горища.

Довелося повернутися за ліхтарем.

Вже з потрібною річчю в руці відсунула кришку подалі, що було зробити доволі важко, й обережно зійшла східцями нагору. Так, на горищі було справді темно, але темряву розмивали смужки сонця, що їх випромінювало одне-єдине маленьке віконечко в стіні. Скельця вікна не витиралися, мабуть, вже дуже давно, можливо, кілька десятків років. Тож вони стали брудними та помутнілими від пороху та павутини, що заполонила практично все горище. Якби віконце було відчинене, повітря не було б таким тягучим і не віддавало таким застояним запахом цвілі.

Завжди це якби…

Поступово освітлюючи горище, Тереза розгубилася і навіть на якусь мить забула, для чого вона сюди піднялася. Вражаюча картина. Старі поламані речі, можна сказати, антикваріат, розкидані просто по підлозі. Купи мотлоху, вкритого товстим шаром павутиння, пилюки та часу… Навіть не відомо, чи зможе вона через цей безлад пройти.

Тереза ступила крок і навіть не звернула уваги на те, що під ногами сухо.

Але ж там, внизу, все вологе!

На кілька хвилин вона забула, для чого сюди піднялася. Ще ніколи в житті вона не бачила стільки старовини одночасно. Хіба що в музеях. Дивно. Хіба попередні власники не мали уяви про антикваріат і про те, скільки він коштує? Чи їм зовсім не потрібні гроші? В останньому Тереза дуже сумнівалася, правда, вона не бачила тих людей, але добре пам'ятає, в якому стані була хатина, коли вона вперше сюди приїхала.

Скільки старовини!

Тереза зупинилася перед кутою рельєфним залізом палицею, що стирчала з гори мотлоху і павутини. Легенько відкинула рукою павутину, намацала якийсь матеріал і зсунула його з предмета. Неприємне відчуття, тим більше, що під руку можуть потрапити живі павуки, цілі кубла павуків. Та й не лише під руку: вона стояла точнісінько в такому самому мотлоху, в якому крім павуків могло водитися що завгодно. Та позаяк уже тут…

Кута залізом палиця виявилася частиною прядки. Дуже давньої і гарної, правда, з поламаним колесом і перекошеними ніжками. Власне, прядка лежала боком на горі якогось антикваріатного брухту. Для того щоб побачити, що під нею, треба розбирати мотлох, а в Терези чомусь не виникло такого бажання, коли згадала, якою є на дотик павутина.

Переступивши через вкрите павутиною лахміття, вона почала пробиратися далі до віконечка. Треба обов'язково освіжити тут повітря, а для цього постаратися відчинити віконце або, у найгіршому разі, розбити його.

Наступна купа залізяччя сягала майже її росту. Щось покручене і гостре. Світло ліхтаря ковзнуло по кованих прутах, але Тереза так і не змогла збагнути, що то було перед нею. Щоправда, довелося озирнутися на залізяччя ще раз. Коли проходила повз нього і вже хотіла переступити через набитий старим посудом ящик, щось її сіпнуло. Так, ніби зачепилася сорочкою за щось гостре.

Озирнулася і попід шкірою пройшов легенький морозець…

До залізяччя було щонайменше півметра. Вона не могла ні за що зачепитися. Просто не могла.

Але ж таки щось сіпнуло її!

Готова поклястися.

Всупереч здоровому глузду ще раз освітила купу пруття, аби пересвідчитися, що все лежить на місці. І лише коли не помітила жодного поруху, пішла далі.

Тепер зосередити увагу заважали нерви і серце, що раптом почало шалено битися. Ось-ось вистрибне з грудей. Достатньо якогось шурхоту чи стуку. Вона знала, як називається такий стан. Страх, найжахливіший із усіх станів людської душі. Його ніхто не може пояснити. Існує споконвічно, нікому не підвладний і не знає, що таке спокій. Немов червоточина живе в душах людей. Заважає думати, а іноді й жити. Хоч хтось може похвалитися, що подолав у собі страх? О, він має безліч ликів! Страх болю, фізичного болю, крові, смерті, страх втрати близької людини, страх зради. Останній найпідступніший з перелічених. Це коли віриш людині, довіряєш найпотаємніше, а потім, коли тобі у важку хвилину потрібна підтримка, дізнаєшся про зраду.

Страх буває різним. Але чого саме вона боїться в цю хвилину, Тереза не знала. Не могла пояснити. Можливо, через те що навколо відбувалося занадто багато незрозумілого. Дивні події. Занадто багато дивних подій як на останні два дні.

Вікно вона все ж таки відчинила. Без проблем, хоч думала, буде важко. Потьмяніле, воно здавалося зачиненим навіки, навіть вмурованим, але легко піддалося рукам і відчинилося всередину. Потоку чистого повітря навіть не відчула, зате стало трішки світліше. Важко зітхнувши, Тереза розвернулася і стала обличчям до темряви, звідки дивилися на неї навдивовиж давні предмети старовини.

Знаєте, буває так, всередині ворушиться невеличка змія, яка називається передчуттям. Ниє, шкребе, дряпає зубками, пришіптує, що ось-ось станеться щось неймовірно погане.

Тереза в цю мить думала, що в ній, мабуть, не одна змія, а ціле кубло. А ще вона відчувала, що звідси потрібно забиратися геть, і то якнайшвидше.

«Треба буде повернутися сюди через місяць з людьми… з якимись експертами чи що… — порадила сама собі Тереза. — Стільки старовини!»

Її погляд мимоволі впав на предмет досить правильної форми, схожий на корито, але значно ширший. Увагу привернула не сама форма, а відсутність товстелезного шару пилюки, що вкривав тут усе. Схоже, «корито» принесли не так давно, більше того, плями на ньому свідчили, що хтось цікавився ним зовсім недавно.

Корито виявилося частиною колиски. І очевидно-таки дуже давньої. Курсу університету Терезі було замало, щоб визначити, до якого століття могла належати ця річ. Так само не могла визначити, якій писемності належали знаки, вирізьблені на днищі. Правильної форми, вишикувані в ряд, вони лягали темними фігурками чи то орнаментом, чи то ієрогліфами. Не розбереш. Але щось вабило до них. Пробуджувало цікавість…

Дівчина навіть не помітила, як простягнула руку в напрямку днища. Мимоволі ковзнула пальцями по різьбі і почала повільно витирати пилюку.

Це трохи незвично — знаки давньої писемності на колисці, в яку клали немовля. Невинне, щойно народжене, до нього ще жодні сили у світі, окрім Бога, не мають права доступу. Воно невинне, а під ним таємничі сакральні знаки. Що вони несуть у собі? Обереги? Чи щось інше…

Тереза обережно провела пальцем по різьбі найглибшого знаку і застигла. Раптом стало холодно. Просто морозом обсипало, навіть волосинки на руках стали дибки, мовби надворі не літо, а середина зими, і повітря аж бринить, насичене холодом, ось-ось почує скрипіння снігу під ногами перехожих за вікном та обпече пальці об іній на деревині. Пучки пальців таки обпекло, але не інеєм, не морозом, а жаром… Так, начебто торкнулася розпеченого заліза. Рука рефлекторно сіпнулася, і Тереза різко випросталася.

Вперше в житті вона відчула присмак справжнього жаху. В роті стало гаряче і солодко, наче від крові, а тіло заціпеніло в очікуванні продовження.

Ілюзія?

Чи відчуття, викликане власною фантазією? Знаки, колиска, сакральний підтекст.

І тільки стукіт серця в глибокій тиші підказував, що треба забиратися геть із горища. Бігти, допоки можеш. Бо потім…

Гуркіт від дощок, які падали, підказав, що буде потім. Та маленька сіра плямка світла посеред горища, яка виринала знизу, раптом зникла, і залишився лише непроглядний морок. І страх.

Щоб вийти звідси, треба знайти кришку. Але як вона могла впасти? Вона ж була просто відсунута вбік, а судячи зі звуку, впала десь згори…

Стиснувши ліхтар з такою силою, що аж заболіло зап'ястя, Тереза спрямувала світло вглиб. Метр за метром намагалася освітити все довкола. Намагалася знайти когось чи ЩОСЬ, що зачинило її в цьому… моторошному місці. Так-так, саме моторошному. Наче кладовище — все давнє і таке мертве…

Звідки такі думки?

Щось відстрибнуло, впало, випадково посунуло кришку. Потрібно просто підійти і спуститися вниз. І цей жах відразу ж закінчиться.

Вона рушила вперед, від напруження тремтіли ноги, і руки, мабуть, теж, бо світло ліхтаря стрибало по добрій половині горища. Лахміття плуталося під ногами, Тереза на щось наступала, але болю не відчувала. Тільки їдкий нестримний страх. Біля високої купи кручених прутів сахнулася — подумала, що там, за ними, хтось може стояти… але освітлена порожнеча не виказала нікого.

Поки стояла, щоб заспокоїтися, відчула, як біля щиколотки ковзнуло щось холодне й мокре. Сяйнула думка, що то щур. Хоч раніше ненавиділа і боялася щурів, зараз усе б віддала, лишень би то був пацюк.

Не стала з'ясовувати, що торкнулося її ноги, метнулася далі. Ледь встигала освітлювати собі дорогу, заледве оминала перешкоди, наштовхуючись на них. Не зважала на біль, хотіла якнайшвидше вибратися звідси. Мало не проскочила кришку. Поставила ліхтар поряд і зрозуміла, що є проблема. Повна відсутність будь-яких ручок. А кришка вставлена точно на місце, навіть пальці нікуди не просунеш…

Не вірячи собі, провела руками по квадрату кришки. Жодної зачіпки. Спробувала з одного боку просунути пальці, не зважаючи на біль і довгі нігті, а також те, що нігті просто виламувалися в різні боки. Відчувала дикий страх. А ще почалася паніка. Безвихідь.

У будинку жодної живої душі. Хоч би було кого покликати на допомогу.

Тереза раптом спохопилася на думці, що саме живої. Як могла кришка сама(!) так точно зіскочити?

— Звідки такі дурні думки? — прошепотіла Тереза.

Треба заспокоїтися і знайти вихід. Що роблять розумні люди в таких ситуаціях (якщо вони в такі ситуації потрапляють)? Треба чимось підважити.

Шмат загостреної залізяки підійшов. У давнину він давав життя, а міг заподіяти смерть. Зараз він може їй допомогти.

Вона чомусь вважала, що йдеться саме про життя або смерть, бо знову з'явилася прохолода. Раптова прохолода. Зібравши всю свою силу волі, дівчина примусила руки не тремтіти, якомога швидше просунула залізяку в щілину і з усієї сили підважила. Вдалося. Але як же втримати?

Однією рукою схопилася за кришку і просунула великий палець під низ. Трохи боляче, але це дало змогу звільнити другу руку і зовсім відсунути кришку.

Після горища в коридорчику вже не здавалося так темно, навпаки, крізь відчинені двері сочилося таке бажане світло, і Тереза чимдуж кинулася до нього, відчиняючи перед собою навстіж двері.

Вперше в житті відчула, що її лякає будинок. Кілька років тому, коли батько подарував їй цю маленьку особисту віллу, вона була неймовірно щаслива, раділа, наче їй до ніг кинули всі скарби світу. Або ніби їй довірили найбільшу таємницю всесвіту. її тягло сюди, на берег річки, яку уявляла озером з першої ж секунди перебування на цій таємничій землі. Вона відчувала себе тут хазяйкою, навіть повелителькою, коли перетворювала на картинах звичайний пейзаж на щось вище, нереально красиве, містичне, сакральне. І коли вона намалювала оте щось інше, їй здавалося, що воно існує, воно реальне. Варто лише простягти руку… і опинишся у хвилях озера поряд з мармуровими статуями, що намагаються тебе втопити, або на темному душному горищі, де відчувається чиясь присутність, когось невидимого і жорстокого, холодного, мов сама смерть…

Залишилося забрати кілька дрібничок і документи. Дівчина розуміла, що тепер навряд чи захоче повертатися в будинок. Навіть з експертами з антикваріату. Треба буде розпитати батька про попередніх власників. Мабуть, у них теж не виникало бажання розгрібати отой мотлох на горищі, і тепер Тереза зрозуміла чому. А зачинена кімната, з якої віяло протягом? При зачинених вікнах. Як вона раніше не помічала цієї химери у своїй оселі?

Переймалася лише своїми малюнками, фантазією, красою. Місцеві таки помиляються — не тільки Пагорба Тіней треба боятися, тут у селищі діється, мабуть, щось гірше. Що той Пагорб? Він далеко, і ніхто не знає, що за ним. Ніхто не повертався, окрім однієї людини — Оксаниного брата Михайла Бурого. Він бачив, що там, за Межею. Тереза застигла. Спочатку з'явилася думка, а потім виникло невеличке бажання дізнатися. Неприємно заворушилася в жилах кров, передчуваючи щось лихе, але думка, неначе змія, вже гніздилася в мозку.

«Ні, краще поїхати звідси від гріха подалі. Забрати речі, сісти за кермо і навіть не озиратися на цей чудесний, наповнений полтергейстом краєвид. — Думки змінювали одна одну з блискавичною швидкістю. — Чи, може, піти і спитати. Раптом там взагалі нічого немає, навигадували люди. Так само, як упала кришка, а висновки напросилися хтозна-які. Ну і з водою в коридорчику теж хтось дуже недоречно пожартував… Знищили картини. Кілька місяців роботи. Варвари».

Женучи від себе бажання втамувати цікавість, побігти до Михайла і розпитати, що ж ТАМ, Тереза похапцем зібрала решту речей і сіла за кермо «Таврії». Аби заспокоїтися, на кілька секунд схопилася руками за темну обшивку сидіння, якомога глибше вдихнула повітря і глянула у вузеньке дзеркало заднього бачення. Скуйовджене волосся вимагало щітки. За всією незбагненною біганиною Тереза геть-чисто забула про свій вигляд. Тут люди ще зрозуміють, а у Львові? Зачухана дивачка із замурзаним обличчям. Треба причепуритися. Кілька секунд, навіть будинок не доведеться заново відчиняти — воду витре хусточкою.

Проте напруга не відпускала. Не могла розслабитися, але була впевнена в одному — як тільки виїде з селища, все відразу ж скінчиться.

Вода у відрі вже встигла прогрітися, і тепер приємна прохолода була навіть бажаною. Зачерпнула в долоні ще води і знову хлюпнула на обличчя.

Чудова насолода.

Чистим носовичком витерла обличчя і, вже дотираючи руки, відчула біль у вказівному пальці. Пригледілася ближче і при яскравому сонячному світлі помітила опік. Як від праски.

Але сьогодні нічого гарячого в руках не тримала. Це пам'ятала точно.

Колиска.

Коли проводила пальцями по різьблених знаках, відчула біль, наче від опіку…

Але ж це неможливо!..

Погляд інстинктивно метнувся вгору, де було горище і клята колиска на ньому.

Спокій, тиша і зачинене віконечко…

Тереза точно пам'ятала, що відчинила його, ще розбити хотіла, якщо б не піддалося. Стовідсотково відкрила. А тепер воно зачинене.

Протяг?

Навряд чи так.

Вікно було відчинене навстіж, жоден вітерець не міг зачинити його. То що ж, до дідька, діється?

Поїхати і очікувати те ДЕЩО там, удома, чи піти до Михайла і пересвідчитися, що нічого не існує, що це тільки нездорова фантазія і протяг?

Другий варіант видавався кращим.

Але все одно не виникало жодного бажання повертатися до будинку. Вирішивши, що по дорозі заїде до Михайла, Тереза виїхала на дорогу і причинила за собою браму. З надією, що назавжди.

«Треба все ж таки прислати сюди експертів з антикваріату, а потім продати чудо-віллу і забути про неї», — промайнуло в голові, і вона заспокоїлася.

Хата Бурих була чи не останньою у величенькому селищі. Ще зо дві-три оселі — й починалася траса, на яку так прагла потрапити Тереза. Та якщо вже вирішила дійти істини, треба було побачити Михайла Бурого.

Як кажуть, назвався грибом, лізь у кошик.

На подвір'ї виявилася лише господиня — Оксана, яка щиро здивувалася, помітивши гостю, точно нікого не чекала. Бруднуватий фартух відразу ж опинився на паркані, а пшениця, що нею годувала курей, разом з мискою — на землі.

— Які гості! — зраділа молода жінка з блакитними, мов небо, очима. — Яким побитом? Не ждала такої шанованої гості у своїй оселі.

— Доброго вам дня. Шанованої?

Оксана тільки усміхнулася.

— І тобі теж доброго дня. Сідай на лавку.

Кинула поглядом на лавчину попід хатою і заходилася витирати руки об фартух, якого щойно повісила на паркан.

З такими зовнішніми даними стають моделями. Стрункий стан, довгі ноги, нічого зайвого, гідне подиву сліпучо-біле волосся і яскраво голубі очі. А до всього цього спокійний врівноважений характер. Навіть якщо жінки такої вроди не стають моделями, то сім'ю заводять швидко. Що ж завадило Оксані зробити це?

Тереза відігнала геть свою недоречну цікавість. Вона прийшла сюди із питаннями, але іншими.

— Можу я поговорити з вашим братом? — не сідаючи на лавку, спитала Тереза.

— Поговорити? — здивувалася Оксана.

Її рухи раптом стали повільними, вона з підозрою глянула на дівчину і, все ще щось обдумуючи, сіла на запропоноване гості місце.

Тереза розцінила здивування по-своєму.

— Так, я розумію, що він мене не знає, і я його… — намагалася щось пояснити. — Але я хочу в нього поспитати про те, що мене цікавить. Кажуть, тільки він у змозі відповісти…

Оксана втомлено провела рукою по чолі, так, ніби стояла нестерпна спека і їй було треба втерти піт. Сама собі кивнула. Вона вже знала, що запитає ця чужа, малознайома дівчина. Сама колись намагалася випитати в Михайла деякі речі. Якщо можна вжити слово «випитати».

Тоді, понад десять років тому, вона збиралася в столицю на навчання, а Михайло мав того року одружитися. Яка ж гарна у нього була наречена!

І навіщо ж він поліз на той клятий пагорб? Для чого?

Вона допитувалася в нього. Та марно.

— Він там, — втомлено мовила. — За хлівом.

Непевний рух у бік садка насторожив дівчину більше, ніж можливе заперечення, яке очікувала почути. Ще мить постояла і невпевнено рушила в сад, мало не наступивши на миску з пшеницею. Кури порозбігалися геть, а Тереза не бачила й не чула нічого, окрім внутрішнього запитання: «Що ж діється?»

Реакція Оксани не тішила, й невдовзі Тереза зрозуміла, чому вона була такою.

За хлівом сидів чоловік дивакуватий, з довгим волоссям, старший за свої роки, на низенькому стільчику, спершись плечима на хлів, вирізав дерев'яні фігурки, яким, мабуть, судилася дорога на базар. Це був Михайло.

Погляд дикий, мов у загнаного звіра. Увесь вигляд у нього був дикий, Тереза так і не ризикнула підійти ближче.

— Доброго дня вам, — привіталася.

У відповідь мовчання, лише жвавіше почав витесувати фігурку з деревини.

— Я до вас.

Мовчання насторожувало, сприймалося за агресивність. Можна ж було відповісти!

— Хочу запитати вас, — наполягала дівчина, — про Пагорб Тіней…

Руки відклали ножа вбік і щосили затисли фігурку. Погляд метнувся на Терезу з такою силою, наче хотів відігнати дівчину від себе. Або щось сказати…

— Він не говорить, — почулося позаду.

Притулившись до яблуні, стояла Оксана і пильно вдивлялася в брата, так, ніби давно його не бачила. Тільки погляд був надто спокійний і втомлений.

— Уже багато років не говорить. Відколи повернувся з Пагорба. Відтоді він став схожий на звіра. Всі люди його відцуралися… — Вона задивилася кудись удалечінь, ніби згадуючи щось дуже болюче, пекуче. — Отож, панянко, — Оксана надала голосу веселості, щоб приховати сльози, — вибачайте, ви нічого від нього не дізнаєтеся.

— А як ви зрозуміли, — Тереза розгубилася, — що саме я буду питати?

— О, не тільки ти така мудра.

По голосу відчувалося, що Оксану душать сльози.

— Я спробую.

— Багато хто приходив. Одні хрестяться, втікають, інші мучать, задаючи безплідні питання. Ти до яких належиш?

— Він не розмовляє, але ж писати вміє!

— А чи захоче?! — зірвалася Оксана і раптом зм'якла — у принципі, я вже не знаю, що він може. Чи пам'ятає букви… все, на що здатний, — це витесувати нікому не потрібні фігурки. Я боюся, він дичавіє, коли тиснути на нього… Не треба.

Благання подіяло тільки на мить, потім Тереза згадала про обпечений палець, кришку, що засунулася назад, віконце… Попід шкіру наче морозу сипнули, але вона підступилася ближче.

— Що там? — спитала чітко.

По очах було видно, що питання він зрозумів і тепер обмірковував. Тільки що — відповідати чи ні, прогнати, вдарити чи відвернутися — цього Тереза вже не могла збагнути.

— Що там? — повторила.

— Зайве, — кинула Оксана.

Тереза зрозуміла, що такий підхід не спрацює, навіть майнула думка, щоб піти, але раптом в голову прийшла божевільна ідея. Справді божевільна, бо її чула ще й Оксана, не лише Михайло.

— Стає холодно, — почала Тереза, — неймовірний холод посеред спеки, ніби мороз, ось-ось все вкриється інеєм. — Слова знайшли свою ціль — це Тереза прочитала в очах чоловіка. — Що воно — цей холод? Чому можна обпектися об дерево, об колиску, призначену для невинних? Колиску, вкриту знаками, подібними до санскриту? Чому? Нащо ви мовчите, зрозумійте, що, можливо, лише ви знаєте відповідь! Кажіть, що там? — Рука метнулася в бік гір. — Що ви там бачили?

Але у відповідь одне лише мовчання і жодного руху чи хоча б міміки.

Зачекавши кілька хвилин, дві-три, а здавалося, вічність, Тереза врешті відвернулася і з досадою мовила:

— Чому ж колиска зі знаками?

Вона раптом зрозуміла, що ніколи не дістане відповіді. Даремно зупинилася, так би вже проїхала чималий відтинок шляху. Тільки душу ще більше розтривожила.

Ненароком махнула рукою, коли почула позад себе невиразне гуготіння. Тільки коли звела очі на Оксану, зрозуміла, що відбувається щось значне.

Михайло сидів на стільці і щось белькотів. То не були слова, тільки звуки. Але він хотів говорити. Вперше за весь час ХОТІВ! Оксана з Терезою обсіли його з двох боків.

— Давай говори! — вмовляла Оксана. — Говори.

Даремно. Щось негаразд зі зв'язками. Михайло не міг говорити. Зате взяв до рук ножа і заходився щось креслити на землі.

Заледве вдалося кривувате коло, потім хрест і риски увсебіч.

Оксана нічого не зрозуміла. Зате Тереза не знала, радіти їй чи плакати. Вона знала цей знак, часто сама його малювала. На кожній роботі. На кожному полотні.

— Він бачив мої картини? — невпевнено спитала в Оксани.

Знала відповідь, але так хотіла почути підтвердження. Навряд чи цей чоловік за останні кілька років хоч кудись виходив. А картини Тереза ще не продавала.

— Ні, не бачив, — заперечила Оксана. — А при чім тут твої картини?

Настала черга мовчати Терезі. Не хотілося відповідати. Може, й Михайло увесь час мовчав, бо не хотів розказувати.

— Терезо.

— Ні, — стрепенулася дівчина. — Нічого. Я не знаю, чому задала таке недоречне питання. Справа не в моїх картинах.

«Але ж що заставило його намалювати знак? — сама себе питала Тереза. — Згадка про колиску?»

Всю дорогу Тереза сушила собі голову над дивними незвичними питаннями, хоча таким же незвичним здавався вже нормальний світ.

А хто його назвав нормальним? За якими законами ми живемо? Хто вигадав ці закони? Норми, стандарти. Ми так звикли вірити в те, що світ, в якому живемо, одноликий. Народжуються люди, підростають, пізнають довколишній світ, приймають як належне те, що в небі світить сонце і місяць, що трава зелена, що існують тварини добрі і злі, пухнасті і не дуже, вчаться, вивчають процеси фізичні й хімічні, майже все пояснюють науково, працюють, і вже зовсім рідко хто задумується над питанням «чому?», цікавляться явищами, наслідками, виживають після катастроф, гинуть у незначних аваріях, повертаються після клінічної смерті і просто живуть, намагаються чогось досягти, закохуються, народжують собі подібних, навчають їх, що все має бути так, а не інакше і не можуть пояснити інколи зовсім простих речей, хоча б таких, як молитва, потім помирають… рідні скажуть: «Відійшов у кращий світ», хоча майже впевнені, що він (світ) один-єдиний. Одноликий. Ви теж так гадаєте? Тоді поясніть мені, що таке душа і чому людина без неї не може жити…

Тереза вже розділила для себе світ на нормальний і ненормальний. Усе, що не піддавалося логіці і поясненню, перекреслила — фантазія, божевілля… не існує, збіг обставин. Є тільки нормальний світ, і їй треба стати реальнішою. Добре, що батько має змогу фінансувати проекти, добре, що Валентин займається їх організацією. А якби їх не було? Що тоді? На які кошти вона б тоді жила? Навряд чи їхала б зараз за кермом цієї, дарма що не дуже крутої машини, сумнівно, чи мала б власну окрему квартиру і дозволяла собі дорогі, але непотрібні речі. Ось справжнє життя. Йдеться не про пояснення складного, а про виживання в суспільстві. Насправді це і є те єдине, справжнє, чого не обдуриш і не обійдеш. Або ти живеш за законами суспільства, або його жорна перемелють тебе на порох, а на все інше просто бракує сил і часу. Можливо, тому світ здається таким одноликим?

Перше, що Тереза зробила, коли переступила поріг квартири, — зателефонувала Валентину. Як завжди, вдома його не було, довелося телефонувати в офіс.

— Добрий день. Є Валентин? — спитала в секретарки і нараз подумала, що краще було б з'єднатися по мобільному.

Її тут же перемкнули.

— Алло, — почувся приємний спокійний голос Валентина.

— Привіт.

— Приємно здивований. Ти все ж таки вирішила зійти з Олімпу?

Його слова вразили Терезу. Як він може пускати шпильки в такій ситуації?

— Я скучила за тобою.

— Справді? — Тон пом'якшав. — Я за тобою теж. Зустрінемося?

— Сьогодні. Годинки через три… Гаразд?…

— Так…

— Повечеряємо десь у затишному місці, — долаючи втому, Тереза намагалася надати голосу спокусливості, — а потім заїдемо до мене, і я не відпущу тебе аж до ранку…

— Справді?

Валентин відхилився на спинку крісла і подумав, що інколи вона може бути просто чарівною, власне, спокусливо-чарівною. Що вона задумала? Може, щось сталося?

— Як твоя поїздка? Все гаразд? Відпочила?

— Працювала. — Тереза насупилася від гадки, що Валентин не сприймає її малювання за працю. — А тепер повернулася в реальний світ і візьмуся цілком до нормальних справ.

— Нормальних? Це ж яких? Що нормального ти можеш зробити?

Терезу наче струмом пройняло. Ніколи не любила, коли він натякав, що вона дурна. Ніхто б такого не потерпів, і вона також не мусить. Але, можливо, вона й сама винна в усьому. Чим довела, що їй можна доручити важливі речі і що вона впорається з ними?

— Хочу організувати виставку.

— Невже? — Валентин украй здивувався. — Ти хочеш організувати виставку? А ти хоч знаєш, як це робиться?

— Не така я дурна, як ти гадаєш.

У душі в неї вже починала закипати злість.

— Залишилося три тижні, — нагадав Валентин. — Хто відповідатиме за рекламу? Та бог з нею, з рекламою. Ну, щодо залу не турбуйся, я вже домовився, залишилося оплатити оренду. — Його тон ставав дедалі різкішим. — Можеш з декораторами поговорити, тільки дивись — не помилися, вони не завжди специ у своїй справі. Далі охорона, але за це нехай візьметься власник приміщення, домовся.

— Ти про Корчовського?

— Так. О-о-о! Це вже прогрес. Ти хоча б знаєш його прізвище.

— Звісно.

— О, так. Як всі служителі музи.

— Не клинь.

Тереза переборола бажання покласти слухавку. Як можна любити таку людину?

Зовсім не дивно, що в неї немає до нього жодних почуттів. Ні краплини.

Мабуть, Валентин і сам схаменувся:

— До вечора? — вже лагідно спитав він.

— Так.

— Десь пів на восьму я по тебе заїду. Гаразд?

— Звичайно.

— Вибач.

— Нічого. Ти просто ще не знаєш, на що я здатна.

— Інтригуєш.

— Ти гадаєш, що знаєш мене?

— Жінка має залишатися загадкою для чоловіка.

— У мені суцільні таємниці, — спокусливо мовила Тереза. — Цілую.

— І я тебе теж. До зустрічі.

Кладучи слухавку, Тереза задумалася, що в ній насправді занадто багато таємниць. Слід з ними кінчати і повертатися до нормального життя.

Від наступного дзвінка втіхи було мало. Корчовський виявився людиною практичною і не вів загальних розмов про мистецтво. Він одразу ж запропонував:

— Я можу знайти декораторів, вони дорого беруть, але це перевірені люди. Вас цікавить якість, чи не так?

— Звісно.

Раніше вона не питала, скільки це «дорого», а тепер дуже хотілося спитати, проте Корчовський не дав такої можливості.

— Наскільки мені відомо, у вас понад половина робіт готові. Решту ви мали привезти… необхідно показати їх декораторам, порадитися, як краще розставити.

Тереза прикусила язика. Картини! Вони всі знищені водою. Тварюки, хто ж так зле пожартував? Вона й справді казала Валентину, що привезе решту робіт.

Варвари! Яка ж бо вона зла на них…

— Алло, — нагадав про себе Корчовський. — Ви мене чуєте?

— Так.

— Коли ви зможете…

— Я не зможу.

— Що?…

— У мене виникла незначна проблема.

— Незначна проблема? — повторив Корчовський. — Запам'ятайте, панянко, незначних проблем не існує. Проблеми або є, або їх немає.

— Річ у тім, що картини… знищено.

— Знищено?

— Так.

На іншому кінці дроту замовкли. Мабуть, Корчовський намагався зрозуміти, як можна знищити картини.

— Вони замокли.

— Отакої!

— Не зрозуміла.

— Хіба ви не знаєте, що роботи слід тримати подалі від води?

— Не вчіть мене, — обурилася Тереза. — То хтось зле пожартував. Можливо, я колись дізнаюся, хто саме.

— Той хтось вас добре підставив і зірвав вам виставку.

— Що?

Тереза не вірила тому, що почула.

— Тієї кількості, що є на цей час, — пояснив Корчовський, — недостатньо. Я не можу продавати людям квитки на те, щоб вони оглянули голі стіни.

Тереза від несподіванки сіла на диван, що стояв поруч з телефонним столиком. Звістка була мов грім серед ясного неба.

— Та за оренду вам все одно доведеться заплатити, — продовжував Корчовський. — Вчора я відмовив потенційним клієнтам, оскільки укладено договір з вами. Так що, буде виставка чи ні, а гроші ви сплатити мусите.

Тереза обхопила руками голову. Навіть не знала, що сказати.

— Хіба що шукайте партнера і робіть спільну виставку ще з кимось із митців, — запропонував Корчовський. — Так, гадаю, буде найкраще.

— Я подумаю, що можна зробити.

Тереза попрощалася і поклала слухавку.

А що можна зробити? Гроші, в принципі, вона знайти може — батько дасть. Але це гроші на вітер, бо виставки не буде. Не доросла вона ще до авторського показу.

Домовитися з кимось із художників. Три тижні — це не так уже й мало, щоб підготувати роботи. Але діяти треба негайно.

Тереза нервувала.

Не подобалася їй така ідея, вона хотіла ВЛАСНУ виставку, а не спільну! Вона прагнула слави і визнання, утвердження.

Кілька місяців тому вона почула уривок розмови, йшлося про те, що вона, Тереза Януш, не така вже й талановита. Просто гроші. Батько при грошах, коханий теж. Вони люди солідні, пробивні, не те що вона. Сама Тереза ні до чого не придатна.

Пам'ятає, саме тоді вона вирішила, що доб'ється визнання, власної виставки. Тоді здавалося, що достатньо лише творити. Що більше картин, то краще. Люди глянуть на полотна і вирішать, що вона — геній. Тепер усвідомлювала, що все набагато складніше. Навіть почала розуміти, чому стільки людей мистецтва займається суспільною діяльністю. Що більшої сфери ти торкаєшся, то більше тебе знають і то більше з тобою рахуються.

Ні. Треба-таки пошукати людину для спільної виставки. Когось з подібним стилем. Валентин знає…

Стоп.

А сама?

Валентин, звичайно, може когось підшукати, знає організаторів, митців… а вона не може? Хіба мало знайомих, хіба мало вешталася по виставках?

Соромно, але Тереза не могла пригадати бодай когось, хто б використовував елементи містики.

Чи зробити навпаки — контраст. Якийсь модерн, авангард. Сашко Мілик якраз працює в такому стилі і до того ж він дуже хороший знайомий Валентина, майже друг.

Знову Валентин.

Схоже, що сама по собі вона справді ні до чого не придатна. Терезі стало незатишно від такого висновку. В неї немає хороших друзів, знайомих, зв'язків.

Навіть вперше в житті стало страшно втратити Валентина. Що тоді? Що вона без нього робитиме? А раніше так гордувала, було байдуже — знайде він собі іншу чи ні…

Цікаво, він її справді кохає чи, може, йому потрібні зв'язки її батька? І вдала партія, от і все.

У крайньому разі, гроші на оренду вона може взяти в батька. А тоді що? Звідки вона бере гроші на прожиття? У нього ж.

Ні. Треба щось робити. Працювати. Але щоб знайти хорошу роботу, знову ж таки, треба звертатися або до батька, або до Валентина.

Сама по собі вона ніщо.

Тільки тепер Тереза відчула власну мізерність. Невже ота підслухана розмова — правда?

Треба щось робити. Чогось добиватися.

Для початку організувати виставку, хай і спільну, головне, щоб у партнера були хороші роботи. Це вже крок.

Спробувати організувати, може, й з допомогою Валентина, потім матиме практику, заведе знайомства. Просто досі вона не намагалася нічого зробити сама.

Справді якась нереальна.

Підібгавши під себе ноги, Тереза сиділа у власній вітальні на величезному м'якому дивані персикового кольору і намагалася розібратися з проблемами. Одне-єдине вона усвідомлювала чітко — їй необхідний Валентин.

І для цього сьогодні треба бути дуже гарною і привабливою.

Довелося обійтися без перукарні. Поніжилася в наповненій гарячою водою ванні, виклала феном волосся, яке розкидалося по оголеній спині, що її відкрив великий виріз вечірньої сукні чорного кольору. Кілька солідних прикрас і туфлі на високій шпильці завершували композицію. Інколи вона сама собі подобалась.

Не повертаючи голови, глянула на годинник. Ось-ось має прийти Валентин. Завжди такий пунктуальний і серйозний. Хоч би один раз у житті прийшов без попередження, сказав: «Я так за тобою скучив». Хоча б один-єдиний раз приліз п'яний і сказав, що любить.

Ні. Все сухо. І тільки: «Ти мені подобаєшся». І за неписаним законом вони почали зустрічатися. Всі звикли, що Валентин і Тереза разом. Навіть Тереза звикла. Може, це і є життя?

Все ідеально лежало — сукня, волосся, але Тереза нервувалася, поправляла бретельки, обсмикувала довгу сукню, ще раз перевірила замочки на сережках. Мабуть, так мало продовжуватися до безкінечності, але пролунав дзвінок і дівчина кинулася до дверей.

— Bay! — єдине, на що спромігся Валентин.

Спершись плечем на одвірок, оцінив свою красуню, оглянувши її від п'ят до голови, усміхнувся кутиками уст і лише опісля підійшов і поцілував в губи. Сухий безпристрасний поцілунок.

— Гарненька, гарненька, — мовив, ніби роблячи висновок. — Сходимо в наше гніздечко?

Тереза чудово розуміла, що він мав на увазі, — невеличкий ресторанчик, майже бар, на краю міста. Чомусь завжди називав його гніздечком. Коли б він тільки знав, як вона не терпить цього. Але Тереза мовчала.

Навіть змовчала, коли він не почекав її у квартирі, коли Тереза повернулася за сумочкою, а поквапився на сходову клітку, наче кудись запізнювався.

Інколи треба мовчати.

На іншому кінці міста в невеличкій однокімнатній квартирі з потемнілими від часу шпалерами у великому кріслі сиділа літня жінка років сімдесяти. Акуратно вдягнена господиня, прибрана кімната, у кожній дрібниці відчувався смак і тільки тремтливі руки видавали, що в житті цієї людини далеко не все було гладко.

Пальці старенької розтулилися, і вона простягнула своєму гостю невеличкий дерев'яний хрестик на шнурочку.

— Ось, вона попросила їй передати. Ви справді знайшли її?

Чоловік кивнув.

— Вона зараз у Львові. Ми півшляху їхали на відстані ста метрів. Вона попереду, я позаду. Аж в місті роз'їхалися.

— Це справді вона?

— Так. Але я даремно шукав її. Тереза нічим не може допомогти. — Борис згадав собі їх розмову біля Межі. — Вона ставить знак на кожній своїй картині, але, здається, не розуміє чому.

Ще кілька хвилин посиділи в цілковитому мовчанні, дослухаючись до цокання настінного годинника. Вони занурились у власні спогади, кожен у свої. Борис знайшов цю жінку лише місяць тому, випадково, коли дізнався, що тоді за Межею було шестеро людей, а не п'ятеро. Довелося шукати шостого, власне шосту, сліди якої зникали в лікарні для психічно хворих. Та жінка померла, а свідком була ця старенька, що працювала на той час медсестрою в лікарні.

— Я піду. — Борис підвівся з місця. — Коли що — телефонуйте, ви знаєте мій номер?

Він знав, що вона має його координати, ще місяць тому власноруч їй записав, просто інколи хочеться заспокоїти людину, а не знаєш як, тому й говориш дурниці.

— До побачення.

Старенька кивнула.

Вона завжди знала, що хрестик їй не належить. Інколи сумнівалася у власному глузді. її збентежила розповідь пацієнтки, а ще більше збентежила її смерть.

Мабуть, людське життя не завжди однолике.

Вона перебрала. Просто захотілося напитися, і вона зробила це. Красиве пухнасте волосся локонами розвіювалося в різні боки, а сукня підмітала брудний асфальт.

Валентин ніяк не міг збагнути, що з нею діється. Знає її стільки років — але ніколи не бачив у такому стані.

Не кваплячись, причинив дверцята «Мерседеса» і почав з цікавістю спостерігати за подругою.

Вона щось розповідала, перериваючи сміхом вислови, та було таке враження, що не йому: дивилася кудись у небо, закинувши голову, і щось говорила, говорила. Потім почала кружляти. Дивний вигляд — в одній руці сумочка, в іншій туфлі…

Врешті-решт наступила на власну сукню, заточилася і ледь не впала. Мабуть, так і було б, якби не Валентин.

Тереза з невимовною радістю обійняла його, вимазуючи новенький костюм туфлями, що все ще залишалися в руках. Спочатку поцілувала його, відтак загадково поморщила носик і прошепотіла:

— Пішли в спальню.

— Добре, що ти здатна йти, — зіронізував Валентин, більше тримаючи її, ніж обіймаючи.

— Йти? — Вона помахала рукою з сумочкою перед його обличчям. — Ні! Неси мене на руках!

Валентин оторопів. Гарненька ж картина збоку. Не дай Боже людей. Але Тереза навідріз відмовилася йти. Нести-таки довелося. Хоча б до ліфта.

— Неси по сходах, — завередувала красуня, коли «принц» поставив її на ноги і викликав ліфт.

— Подивися на себе, — грубо відрізав Валентин.

Він мав на увазі її стан, але Тереза думала лише про вечірню сукню та сережки, що так пасували до її обличчя. Дівчина вражено зупинилася, і коли в очах з'явився не то докір, не то сльози, Валентин зрозумів, що перестарався. Ну, перебрала вона, з ким не буває.

— Ти не романтик, — звинуватила в убогості почуттів коханого, — а мені так хочеться бути коханою, відчути, що до тебе залицяються.

— Ти подобаєшся мені, — тихо і ніжно мовив на вухо, цілуючи в щоку, потім в губи, так і не давши можливості перепитати — тільки подобається чи щось більше.

Вона заплющила очі, і по щоках потекли сльози. Відповіла на поцілунок пристрасно і невинно, немов дівча, що вперше куштує смак кохання.

Від чергових розмов їх врятував ліфт, двері якого раптово розчинилися за спиною Терези. Не перериваючи поцілунку, вона вхопила Валентина за комір і потягла всередину ліфта, нащупала останню кнопку і натиснула.

— Ти не така, як завжди, — прошепотів Валентин, коли її губи почали пестити його шию.

Вона повернулася до губ, не хотіла говорити, пояснювати, хотіла кохати і бути коханою.

Навіть якщо немає почуттів.

Уже у квартирі, наливши Валентину склянку коньяку, вона зникла лише на мить, у ванну. А потім повернулася, вся волога і трепетна, загорнута в рушник.

Сидячи на дивані у вітальні, Валентин завмер з тією ж склянкою в руках. Такою він її ще не бачив. Майже не впізнавав. У її рухах, погляді з'явилося щось звірине, котяче, привабливо-жагуче.

Поки Валентин оглядав свою кралю, загорнуту в рушник, під яким (він був упевнений) абсолютно нічого немає, дівчина підійшла ближче, не відриваючи погляду від його очей, взяла з рук склянку, потім сіла на коліна і, цілуючи, почала розстібати ґудзик за ґудзиком, допомагаючи Валентину зняти одяг. Коли він проникнув руками під рушник і перконався, що був правий, невпевнено запитав:

— Нести тебе в спальню?

— Ні, — відповіла дівчина. — Тут зручніше.

Олександр Януш уже давненько не бачив своєї маленької Терези, яка вимахала в дорослу тендітну красуню. Вона зовсім не була схожою на свою матір. Він намагався вловити найменші риси, але дарма — у Терези були власні. А жаль, бо Марту, її матір, він справді кохав. Минули роки, а він ніяк не міг забути її погляду, її манер, грайливого характеру. Вона завжди нагадувала йому дитинча пантери. А в Терезі отієї грації вже не було.

Зараз, дивлячись у вікно на доньку, він подумав, що, може, це й на краще. Отже, Тереза не повторить помилок Марти, в неї буде інше життя.

Марта своє зіпсувала. А заодно і його. Чому ж він досі так нестримно її кохає? Вдруге не одружився й інколи ловив себе на думці, що лічить роки до старості, до смерті.

Щоб зустрітися з нею, Мартою.

Вічно юною і палкою, немов саме кохання. І там, на небі, вони нарешті зможуть бути разом. Марта вірила, що людина народжується кілька разів. Цікаво, чи зустрінуться вони в іншому житті? Чи згадають одне одного?

— Я обов'язково впізнаю тебе, — прошепотів Олександр у тишу, хоча на людях завжди повторював, що потойбічного світу не існує.

Люди народжуються і вмирають. І все.

— Тату! — почулося в коридорі. — Ти де?

Але відповідати вже не довелося. Його пташенятко само його знайшло.

— Давно ж я тебе не бачила!

— Як Карпати?

— Як Відень?

1 хто її навчив відповідати питанням на питання?

Тереза якимось новим поглядом глянула на батька, завважила, що його колись пшеничне волосся стало зовсім сивим (може, давно придивлялася?), трішки змінилося лице, і тільки очі залишилися такими самими блакитними і світлими, як колись.

— Як справи?

— Добре.

Стандартне питання, стандартна відповідь. Батько ніколи не розповідав ні про себе, ні про бізнес. Зате все завжди хотів знати про неї.

— Що з твоєю виставкою?

У яблучко. Найменше Тереза хотіла говорити зараз про неї, розповідати про власні проблеми і про те, яка вона немічна щодо їх вирішення.

— Ну-ну, колися. Знову щось трапилось?

І як він вгадував, коли в неї було щось негаразд?

— Її, мабуть, не буде…

Втуплений у підлогу погляд підтвердив, що все надто серйозно.

— Не буде? — хотів перевести на жарт Олександр.

— Ні.

Тереза ще більше напружилась.

Ось так завжди розповідала про свої оцінки в школі, коли хвалитися було нічим, тоді Олександр сідав коло неї і пояснював, що вона повинна вчитися, бо це її майбутнє. Правда, це рідко спрацьовувало. Та й сам він, відверто кажучи, теж не вірив, що то майбутнє. Бачив, що діється в країні. Але ж не ростити доньку тупою!

— Що сталося?

— Картини замокли… Хтось пожартував… усе зіпсуте! А тих картин якраз і бракує для виставки! Корчовський відмовляється влаштовувати виставку з такою кількістю картин, що у мене.

— Я з ним поговорю, — серйозно мовив Олександр.

Тереза від несподіванки ширше розплющила очі. Вона зовсім не хотіла цього. Просто зайшла мова про виставку…

— Ні!

— Ні? — здивувався батько.

— Ні! — Тереза відійшла подалі на середину кімнати. — Я хочу спробувати сама…

Олександр все зрозумів. Пташеня виросло і тепер хоче політати само. В цьому світі? Але ж батько не вічний, нехай спробує.

— Якщо будуть проблеми, звертайся.

— Гаразд.

Миттєва відповідь свідчила, що його донька не належить до ідеалістів і, мабуть, вже прораховує варіанти. Це непогано.

— Якби ти приїхала на півтори години раніше, ми б пообідали разом.

— Я провела Валентина в аеропорт.

Олександр стрепенувся, раніше Тереза говорила про Валентина зовсім іншим тоном. Вона справді подорослішала. І коли ж встигла? Говорить про нього так, наче він уже невід'ємна частина їхньої сім'ї — не обідала з одним, бо проводила іншого.

— І як ваші справи?

— У кінці осені, можливо, одружимось.

Олександра аж розвернуло. Чи то від несподіванки, чи то від холоду і спокою в голосі дочки, але на душі стало якось не так.

«Всі батьки реагують так, коли діти створюють власні сім'ï, — заспокоїв себе Олександр. — Я не виняток».

Але в Терези був вигляд досить заклопотаної людини. І, однак, не весіллям. Про коханого вона говорила аж занадто спокійно. Чимось іншим. Можливо, виставкою? Це ж була її мрія — все, для чого жила його дитина, — то мистецтво. І Олександр давно змирився з цим.

— Невже тебе анітрішечки не радує твоє весілля?

— Радує. Але я не кохаю його.

Чекала, що батько зараз почне читати лекції про те, що почуття зовсім неважливі, що вони підходять одне одному і тому у них все буде прекрасно, але не почула ані слова.

Ні. Спочатку Олександр хотів сказати, що то недобре, та промовчав. їм з Мартою почуття принесли щастя? Ніскілечки. Тільки біль. Якби він її не кохав! Все було б по-іншому!

— Ти вже доросла, — витиснув з себе Олександр. — Сідай, розкажи мені хоч щось. Що в кульку? Ти привезла мені з Карпат презент?

— Ні, то хтось мені зробив «презент». Знайшла вранці під дверима, а Валентин вирішив поглянути, що то. Довелося взяти в машину. Так гарно було упаковане, а виявилося лише книжкою. Причім такою, яку не прочитаєш…

— Книжка, яку не прочитаєш? — усміхнувся батько.

— Еге ж.

— Що ж то за книжка? Покажи.

— Якісь дивні знаки, ритуали. — Тереза намагалася говорити якомога спокійніше.

Простягнула батькові книжку, а сама задумливо сіла на маленьку кушетку біля журнального столика.

Весь ранок намагалася виглядати спокійною і веселою після знахідки. Поки Валентин вів авто, вона розпаковувала подарунок, вгадуючи, що ж може бути всередині. Було безліч варіантів і думок. Гадала, таємничий шанувальник з'явився, гарненький подарунок під двері поклав. Виявляється, зовсім недавнє минуле ходить по п'ятах і не відпускає від себе. Чи, може, це вже манія переслідування?

Глянувши на батькове обличчя, нарешті відволіклася від власних думок. Кам'яне, бліде, з потемнілим поглядом в очах, воно не віщувало нічого доброго. Так хотілося підтримки рідних людей, а її не було! Валентин в аеропорту влаштував скандал — хто і чому. А тут, мабуть, буде щось гірше.

На скам'янілому обличчі єдине, що ворухнулося, — то губи. Немовбито хотіли щось сказати і не могли. Батько мовчки гортав книжку. Сторінка за сторінкою, по кілька сторінок, іноді затримуючись, вдивляючись в малюнки, в текст, врешті мовив:

— Де ти її взяла?

— Мені підклали під двері.

Погляд Терези питав: «У чому я винна?»

— Хто?

— Не знаю.

— Мусиш здогадуватися.

— Зовсім не здогадуюсь.

Олександр тихенько закрив книжку і задумливо підійшов до вікна. Довго мовчав. Думав.

Тереза також не наважувалася мовити ані слова. Почувалася чомусь винною, але в чім, не знала. А може, просто боялася.

— Останнім часом, — нарешті якимось віддаленим голосом запитав Олександр, — ти ні з ким не розмовляла про щось таке?

Він махнув книжкою в повітрі.

— Ні, — збрехала Тереза.

— Згадай.

— Що ж тут згадувати? Знаки, давні тотеми. Це, звісно, цікаво…

— Що тут цікавого?! — гаркнув батько. — Я не дозволю тобі цікавитися подібними речами.

— Не дозволиш? — вражено вигукнула Тереза, її нерви почали здавати. — Я буду цікавитися всім, що вважатиму за потрібне…

— Не будеш!

Тереза ніколи не бачила свого батька таким. Завжди спокійний, врівноважений, зараз він був зовсім іншою людиною. Вона ніколи не бачила його в гніві. Ніколи не відчувала страху перед ним. І зараз не бажала підкорюватися.

— В останні кілька днів багато що вказує на те, що мені слід зайнятися саме давніми релігіями.

— Оцим? — Олександр вказав на книжку.

— Так.

Книжка тут же полетіла у відчинене вікно. Вражена Тереза від несподіванки підхопилася на ноги.

— Що ти зробив?

— Я не дозволю тобі піти слідами Марти! — вигукнув Олександр і тут же пошкодував.

— Марти? — Тереза раптом стала дуже спокійною. — Ти маєш на увазі маму?

Батько відвів погляд убік. Він ніколи не говорив з донькою про її матір. Сподівався, що так буде завжди і клявся собі, що, навіть помираючи, не згадає про неї. При доньці. В думках він завжди пам'ятав її.

— Тату, ми ніколи не говорили про маму. Коли в дитинстві я запитала, якою вона була, ти дав мені її фотографію. Але я ніколи не чула, щоб ти згадував її.

— То й що?

Олександр відвернувся до вікна, ховаючи сповнені болю очі, блукаючи поглядом по подвір'ю, а в думках шукаючи вихід. Він знав, якими будуть наступні запитання.

І вони таки були. Правда, Тереза зайшла дещо здалеку.

— Ти любив її?

— Так.

— Справді?

— Я сказав, що так.

— То чому ж вона опинилася в божевільні?

Все життя він готувався до подібного запитання, спостерігав, як підростає донька, і шукав відповідь. Але, схоже, досі не знайшов…

__ Чому ти мовчиш?

— Вона збожеволіла.

— А ти не міг найняти лікарів? У тебе ж завжди були гроші.

— її стан… вимагав ізоляції.

— Ізоляції… — задумливо повторила Тереза. — Ізоляції…

її тоненькі пальці, що закінчувались акуратними нігтями з французьким манікюром, вп'ялися в руки вище ліктів, але вона не відчувала болю. Здавалося, вона навіть не відчувала, що дряпає собі тіло.

— А чому ти жодного разу не влаштував нам побачення?

— Чому? — Батько обережно озирнувся. — Не хотів, щоб ти запам'ятала її такою. Годі питань. Я не винен, що твоя мати з'їхала з глузду.

— Але ти віддав її до лікарні.

— Я вже пояснив чому.

Тереза вкотре замовкла. Щось не так. Батько явно щось не договорює. Він завжди любив усе пояснити, а тут кидає якісь завчені фрази. У чому ж річ?

— А як вона померла?

Ще одне хороше питання. Олександр аж потягнув руку, щоб розстібнути верхній ґудзик, але, глянувши на доньку, передумав. Раніше він її недооцінював. Вважав маленькою дівчинкою, яку цікавить лише мистецтво. Зараз на нього дивилася людина, яка була сповнена рішучості і навіть агресії, і ця людина стежила за кожним його рухом. Нарешті Олександр спромігся опанувати себе.

— Як вона померла? Передозування. Помилка медперсоналу. Хочеш, я навіть довідки відповідні покажу. Висновок медекспертизи є… ти мені не віриш?

— Вірю.

— Сухо звучить. Ти ніколи раніше не розмовляла зі мною таким тоном.

— Я раніше не задумувалася над такими питаннями. Гаразд. Розкажи мені про неї.

— Що саме? — розгубився Олександр.

— Якою вона була?

Батько посміхнувся. І це все, що її цікавить? Справді, коли б тоді десятирічній дівчинці замість того, щоб показати фотографію, він розповів щось гарне і приємне про її маму, тепер не довелося б йому викручуватися. Ні, під цим панциром агресії ховалася дитина, яка хотіла якомога побільше дізнатися про маму.

— Вона була гарна. — Здавалося, Олександр намагається щось пригадати. — Дуже добра, завжди весела. Марта відрізнялася від інших жінок. Завжди була допитливою, хотіла збагнути речі, яких інші й гадки не мали торкнутися… — Його голос недоречно затремтів, що відразу завважив тонкий слух Терези. — Вона дуже багато знала, але при цьому залишалася тендітною дівчинкою з усіма своїми невинними примхами.

Дивлячись собі під ноги, Тереза ходила по кімнаті. Від стіни до стіни. Вслухалася в батькову розповідь і відганяла нав'язливу думку, що все це «вода». А є щось ще.

— Скажи, — урвала вона батькову мову. — Що ти мав на увазі, коли говорив, що не дозволиш мені піти по її слідах?

Олександр розгубився. Ось що мають на увазі, коли кажуть: «Язик мій — ворог мій».

Але Тереза вже не відступала:

— До чого тут книжка, тату? Між книжкою і мамою є зв'язок?

— Ти хочеш бачити неіснуюче. Все, що міг, я вже розповів. Ти не хочеш слухати, ти хочеш почути НЕІСНУЮЧЕ! Розмову закінчено!

— Ти так гадаєш?

— Я не дозволю тобі говорити зі мною в такому тоні. Я виховав тебе. Ти завжди мала все необхідне. І не тільки. Я запхав тебе в один з найпрестижніших вузів. Правда, толку з цього небагато — досі оплачую всі твої рахунки.

Докір батька освіжив знервовану Терезу. З усього нині сказаного останніх кілька речень мали відношення до життя. Вони були реальними. Дівчина навіть згадала про виставку, якій, мабуть, вже не судилося відбутися. Вона справді була безпорадною. Квартиру, машину, дачу купив їй батько. А вона навіть оплатити рахунки неспроможна. Досі він ніколи не дорікав. На що сподівався? Що донечка вдало вийде заміж і чоловік до кінця життя забезпечить Терезу всім, що душа забажає? В принципі, так і виходило. Тільки Тереза ніколи не замислювалась над тим, що «сидить у когось на шиї».

Нереальна.

А якби не стало батька і Валентина? Що тоді?

Дівчині стало моторошно. Вона повинна навчитися виживати. І почати слід з виставки. Якщо виставка відбудеться, значить, вона на щось іще здатна, ні — то…

— Вибач. Я останніх кілька днів сама не своя… Можливо, мені справді не слід було так довго знаходитися біля Межі.

Тереза втомлено посміхнулася. Впевнена, що батько не зрозумів, про що йдеться, взяла зі столу свою сумочку і, збираючись прощатися, підійшла до тата.

— Про яку межу ти говориш? — насторожено спитав Олександр.

— Місце так називається…

— Де воно? — спитав так голосно, що Тереза аж підстрибнула.

Дівчина здивувалася, намагаючись зрозуміти, чому він кричить.

— Чому ти мовчиш? — Він схопив доньку за плечі. — Де воно?

Коли він нарешті перестав трясти доньку за плечі, та поспішила відійти і якось ображено мовила:

— Біля селища.

— Там, де дача?

— Так.

— І… — Олександр заткнувся. — І що там? За Межею…

Отепер Тереза все зрозуміла. Дивний здогад, наче блискавка, пройшов крізь її свідомість, перекреслюючи сказане.

— Йдеться про маму, чи не так?

— Ні, — сахнувся батько. — Як ти могла таке подумати? Я просто чув про те місце… що воно недобре…

Тереза стверджувально кивнула. Нічого вона так не доб'ється, батько завжди наполягатиме на своєму, нічого не відкриє і не розповість.

Навіть не прощаючись, вибігла з кімнати. В очах пекли сльози, здавалося, що такий твердий непорушний світ під ногами раптом почав кришитися. Все, що було таким зрозумілим, немовби губка, ввібрало в себе таємниці. А вона нездатна вижити бодай і в реальному світі. Не те що там — за Межею…

Біля виходу з особняка, витираючи сльозу, що потічком пробіглася по щоці, Тереза помітила книжку. Вона лежала на газоні під вікнами батькової кімнати і покірно чекала на свою господиню.

Підняла, обтерла від пороху, обійняла, ніби щось рідне, і пішла до машини. Біля самого авто озирнулася, глянула на батька, що стояв при відчиненому вікні, і сіла в «Таврію». У нього був нещасний вигляд, а особливо, коли помітив в руках доньки книжку. Похитав головою, неначе хотів про щось попередити. Але, але, але…

Увесь вечір Тереза вивчала свою знахідку. Читала багато, та не все. Тут справді був «її» знак. Той, яким вона підписувала власні картини. Він налічував десятки тисяч років…

«Збіг», — вирішила Тереза.

Були й інші знаки, а також пояснення до них. Відкривався цілий світ — новий, давній і невідомий, який так кликав до себе. Цікаво описувалися давні релігії, цілі системи явищ і подій, що відбувалися багато тисяч років тому. Усе пояснювалося, підтверджувалося фактами, тибетськими манускриптами… і Тереза вже навіть вірила в той світ. Він був іншим, окремим, і водночас він був невід'ємною частиною звичайного світу. Одноликого. Враження, яке викликала книжка, можна було порівняти хіба що з…

…коли йдеш по замерзлому озері, бачиш лише сніг, що вкриває крижану поверхню, буває, він кучугурами лежить на берегах, інеєм наліплений на очереті, але все біле, зовсім біле. Однолике. Але раптом ти стаєш там, де тонше, і провалюєшся під лід. Якби не холод, який голками впивається в твоє тіло, можна було б розгледіти обриси підводного царства. Дно, каміння, брили, загублені кимось речі, змертвілі водорості, світ, який живе своїм життям. Але ти відчуваєш холод, нестримний холод і страх загибелі, і це заважає тобі зосередитися на спогляданні іншої частини світу.

Приблизно такі ж почуття виникли в Терези після прочитання деякої частини текстів. Зараз і вона, і книжка лежали на великому ліжку в спальні і вдивлялися в білу стелю. Від читання очі почали ледь пекти, і Тереза на секунду заплющила їх, занурюючись у спокійний сон при ввімкненому світлі.

Але й сну не судилося здійснитися.

Дзвінкий настирний телефонний дзвінок змусив Терезу взяти слухавку.

— Алло.

— Як у тебе справи? — почувся голос Валентина.

— Ти перевіряєш, чи я вдома? — посміхнулася Тереза.

— Майже. Хотів почути тебе.

Приємно знати, що ти в цьому світі комусь потрібний.

— Ти вже вирішив свої справи в Києві?

— Тільки влаштувався. Боюся, це затягнеться на кілька тижнів. Не хочеш до мене? — Остання фраза прозвучала, мов муркотіння кота на сонечку, власне, голодного кота.

— Обов'язково згадаю про запрошення, — солодкаво пообіцяла Тереза. — Коли вирішу всі свої справи і захочу добре відпочити. Ти ж влаштуєш мені відпочинок? Чи не так?

— Ще й який! Ти й наполовину не уявляєш, скільки всього хорошого на тебе тут чекає…

— Справді?… Може, мені відкласти усі проблеми і поїхати до тебе?

— Дуже слушно…

Тереза засміялася. Звичайно, вона не збиралася все кинути і бігти до Валентина, але словесна гра її розвеселила. Ну, якби вона його любила, можливо…

— Я з виставкою ніяк не можу впоратися, — поскаржилася Тереза.

— То й що? Я когось попрошу…

— Ні, — обірвала його дівчина. — Я хочу спробувати сама.

— Яка ти в мене самостійна! І як, виходить?

— Шукаю партнера. Обдзвонила всіх знайомих, кого знала за виставками. Завтра або післязавтра мені дадуть відповідь.

— Розкажи щось гарне.

— Щось гарне?

— Так.

На мить задумалася, що ж може цікавити Валентина, а потім промуркотіла:

— Уяви мене у своїх обіймах.

— В обіймах? — уточнив Валентин.

— На великій шкурі, — продовжувала Тереза, — перед палаючим каміном. Без одягу. Ти обіймаєш мене, цілуєш в шию, пестиш волосся, спину, я легенько дряпаю тебе нігтиками по грудях…

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я прислав по тебе літак.

Вони весело розсміялися. Розповідати було нічого, а Тереза вперше піймала себе на думці, що не знає, що ще може цікавити Валентина, і тому поспішила попрощатися.

— У мене на плиті згорить картопля.

— Ти так пізно їси?

— Зголодніла.

— Я теж голодний, — відповів Валентин тоном котика-муркотика, маючи на увазі інший голод.

— На добраніч, хай тобі присняться голі поросятка.

— Поросятка? — розчарувався Валентин.

— Авжеж. Суперниць на ніч я тобі не побажаю.

— Ну це ж сон.

— На добраніч.

Тереза кинула слухавку і занурилася головою в атласні подушки.

«Боже мій! — подумала дівчина. — Що я робитиму з ним усе життя? Він бачить в мені тільки одне — гарну ляльку. Таких тисячі. Вийди на вулицю, глянь, а там їх безліч. Цих кілька тижнів він з ними розважатиметься».

Тереза ніколи не сумнівалася, що Валентин її зраджує Цілком можливо, в нього є постійні коханки, які чекають його з відкритими обіймами. Хтось, можливо, навіть кохає.

Вона не ревнувала. Від учора боялася втратити, але не ревнувала. Просто дратувало, що вона не єдина.

Дратувало, що його цікавить лише її тіло, бажання він називав коханням. Зовсім не цінував її душу. Якось вони розмовляли про душу. Пам'ятає, її коханий тоді сказав, що такого не існує. Не вірив у вічне неземне, існування Бога не заперечував, але віри в ньому не було.

Думки роїлися в голові, змінювали одна одну, плуталися і врешті відходили у безвість. Заново зморена сном Тереза запхала голову під подушку, намагаючись заховатися від такого недосконалого світу, але не вдалося.

Знову телефон.

Без сумніву, Валентину не спиться.

— Я тобі вже все побажала, — дорікнула в слухавку. — Що там іще?

— Ти отримала мій подарунок? — почула чоловічий голос.

Безперечно знайомий, тільки де ж вона могла його чути раніше?

— Подарунок? — Тереза присіла на край ліжка і потягла до себе книжку.

— Під дверима. Книжка. Ти читала її?

— Так. З ким розмовляю?

— Ми бачилися. Біля Межі.

Дівчина завмерла із слухавкою в руці. Схоже, що вона потрапила в трясовину, з якої вже не вирватися. Але хто той чоловік, звідки він знає, де вона живе, і навіщо їй книжка? Може, він справді маніяк?

— Відкрий її на вісімдесят сьомій сторінці. — Тон вимагав негайної покори. — Бачиш?

— Це мій знак. Я вже читала про нього. Але що то, до дідька, означає?

— Сто сорок друга сторінка. Швидко.

Руки перегорнули сторінки, але сама Тереза все ще боролася.

— Ви поясните мені хоч щось?

— Що бачиш?

— Плутанина якась. Написано про Давній Єгипет. — Тереза на мить замовкла, вчитуючись у текст. — Написано, що єгипетський жрець Кролл застерігає від… небаченої сили з потойбіччя, яка мандрує світом і не має спокою. Навіщо це мені?

— Читай далі.

— Не буду. Дайте мені спокій. Яке я відношення маю до…

— Що сталося з твоєю матір'ю, Терезо?

Дівчина оніміла. Вона ніколи в житті не бачила жінки, яка народила її. Все, що знала, — як та виглядала і кілька речень, власне, стандартних речень, які сказав їй батько.

— То що ж з нею сталося, Терезо?

— А що ви мені можете сказати?

— Знайди відповідь сама.

Короткі гудки в слухавці свідчили, що розмову закінчено. Буває так, що час зупиняється і все раніше важливе просто зникає, — починається нестримний спринтерський біг свідомості.

Тереза поклала на місце слухавку. Пальці лише трішечки тремтіли. Зовсім трішки. А так — широко розплющені очі, рівномірне дихання і завмерлий силует обманювали кімнатну тишу, видаючи розпач Терези за холодний спокій.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що час для неї завмер.

Виставка більше не має жодного значення. І нехай її називають нереальною і неспроможною вирішити власні проблеми. Тепер існує таємниця, похована більше двадцяти років тому за мурами клініки для психічно хворих. А може, ще давніше — в Давньому Єгипті.

Години через півтори на зеленкуватому килимі спальні були розкидані фотографії родичів, старі записники, листи — все, що мало відношення до родини.

Марно, всі листи присилали родичі батька, про матір вони не знали нічого. Вона була болгаркою. Власне, Тереза завжди знала про походження мами, ніколи не думала, що це стане для неї аж таким важливим. Жодного разу за все життя Терезу не навідав ніхто з маминої родини. І шукати «ниточку» звідти немає сенсу, її просто неможливо знайти…

Батько мовчатиме.

Його родичі ніколи не говорили про маму. Навряд чи знають.

Теплий струмінь води приніс тілу бажаний спокій. Завжди так заспокоювала нерви. Душ допомагав розслабитися і привести думки в систему.

Притискаючись обличчям та грудьми до холодної кахлі в ванній кімнаті, Тереза відчувала, як гарячий струмінь ніжно омиває спину. Хоч як хотіла, а розслабитися не могла: пальці сплелися в кулаки, а голова безжально тиснулася в холодну стіну.

Мусить бути вихід.

Хтось щось має знати.

Може, в клініці?

Ніколи не цікавилася її долею. Думала, що вони різні і майже чужі. Просто неприємно було пояснювати, що вона лікувалася і померла там…

Від чого ж її лікували?

Потріскана кам'яна надмогильна плита, густо перевита плющем, не відповідала ні на питання, ні на неголосний монолог Бориса. Він часто бував тут, трохи далі від кладовища, біля одинокої могили над пагорбом. Сідав поряд і розповідав, що бачив, чув, що нового дізнався. Говорив так, наче чув відповіді, сміявся, сумував, виливав душу тій, яку кохав і якій обіцяв жити лише для неї.

— ВОНО чекає свого апостола. Як гадаєш, то вона? Здається такою беззахисною і невинною… — Помовчав, ніби очікував відповіді, а потім посміхнувся: — Така, як вона, мухи не вб'є. Що ВОНО може вимагати від того дівчиська?… Сміх сміхом, а напруга зростає. ВОНО вийшло за межі. Я більше не в змозі ЙОГО втримати. Все, що писав Кролл… ВОНО тягнеться до неї, переслідує… Чи, може, вона все знає? Цілком можливо. Навряд, чи вона б ризикувала, розповідаючи першому ж зустрічному, наприклад мені, про знання тотему. Якщо так, то вона небезпечна. Але як відрізнити зло від добра? Чому ж Кролл не пояснив, як їх відрізнити? Бо якщо загине добро, йому дістанеться необмежена сила. Кролл надто любив шифровки. Може, він просто не розумів, що писав? у будь-якому разі, йдеться про смерть людини. Тільки, я не впевнений, там про наш випадок чи то вже було колись, сотні років тому?… А може, ще буде? Діно, — Борис вкотре похитав головою, — сонце, навіщо ти влізла в ті кляті рукописи? Не ті рукописи… Краще б ти прочитала записи Кролла, і… Хто ж тобі всунув у руки ті рукописи? Мовчиш? Ти так любила все розповідати. Чому ж я не звернув уваги, що діється щось не те? В принципі, ти завжди була така заклопотана власними справами, а я своїми… — Борис прихилився вустами до кам'яної плити. — Я тебе люблю, чуєш? Я завжди любитиму тебе одну і нікого більше… як же мені тебе бракує! — повторював він, цілуючи могильну плиту. — Кожен день, кожну секунду згадую тебе, живу спогадами, нашими спільними спогадами… Вивчав манускрипти, копирсався в закляттях, сподівався, зможу воскресити тебе… Але, мабуть, це під силу лише Богові, — він знову ніжно поцілував плиту. — Усі ці роки я просив Його, благав повернути тебе до життя, мов Лазаря, мов… Але Він мовчав, не відповідав на мої прохання, як і ти. Навіщо ж ти влізла в ті прокляті рукописи?… — Він помовчав, прихилився боком до каменя, а потім неквапливо дістав з внутрішньої кишені піджака маленький дерев'яний хрестик. — Не скажеш, що то означає? На ньому знаки мініатюрні, ледь помітні… Але знаки. Мовчиш. Яка ж ти зла! Чому ти не хочеш зі мною розмовляти? Заради нашого кохання, скажи хоч слово! Мовчиш. Лягла на спочинок і не бажаєш розмовляти. Спиш. Постійно спиш, коли б я не прийшов. Прокинься врешті! Поговори зі мною. Я так хочу почути твій голос. Хочу… щоб ти заспокоїла мене, сказала, що все буде гаразд. — Він звів очі до неба і сумно посміхнувся. — Я так втомився, Діно. Ти натворила біди і лягла на спочинок. А я вештаюся світами, шукаю відповіді, виконую свою клятву, що присягнув на твоїй крові… в нас могли бути діти. Я так хотів двох, а може, й трьох. Дівчинка обов'язково була б схожою на тебе. Мала б такі самі чорнющі очі, як у тебе, і довге смолисте волосся. Я хотів, щоб так було. А хлопчик, хлопчик обов'язково би вивчав якесь дзюдо або карате. Ще змалку, років у шість, я віддав би його в якусь секцію. Цілком можливо, що комусь з них зараз ми б влаштовували весілля. Мабуть, донечці. Уявляєш її в білій сукні? — Заплющивши очі, Борис хотів ще щось сказати, але вже не зміг.

Начебто нікого навколо не було і ніхто не міг завадити будувати приречені мрії, а все ж він стримав себе, примусив згадати про реальність і розплющити очі.

Добре ж він виглядав збоку! Ще не старий, років сорока п'яти, чоловік з ледь сивуватим волоссям темно-русявого кольору і блакитними, мов небо, очима сидів просто на землі, прихилившись плечима до могили і сповідався невідомо кому. Не раз думав над тим, що станеться, як його помітять. Мабуть, приймуть за божевільного.

Адже люди нічого не знають. Не вірять у потойбічні сили. Інакше уже б давно сумнівалися у власному глузді.

— Діно, допоможи мені, — попросив Борис. — Благай Бога про милість…

У темному лікарняному коридорі повівало холодом і пахло чи то вільністю, чи то ліками, Тереза не могла розпізнати. Здавалося, старий лікар навмисне веде її так неквапливо, щоб вона відчула всю атмосферу непривітного царства клініки.

Сама хотіла. Ще й гроші які відвалила, тільки щоб глянути на палату і отримати пару адрес медперсоналу, що доглядали за пацієнткою. Звісно ж, адрес їй ніхто не дав. Хоч пропонувала величеньку суму.

Дивна вона. За самою стіни клініки плачуть, а вона питає причину ізоляції божевільної Марти. Ну, довелося поритися в архівах, витягнути на світ божий пожовклу справу двадцятилітньої давності, прочитати кілька термінів. Хіба їй легше стало? Адже нічого не зрозуміла. Шукає сама не знає що.

Небезпечною була пацієнтка. На людей кидалася. Так свідчать папери. Але хіба поясниш таке доньці, яка ніколи не бачила матері? Та й не тільки на людей кидалася, говорила щось незрозуміле… Про якихось духів, про ритуали… он палату як спаскудила, довелося ремонт робити.

Цікаво, а її батечко знає, що доня чогось дошукується? Навряд. Він тоді «пожертвував» до дідька грошей, аби замести сліди.

Але гроші вже розійшлися. І що такого, що вона побачить палату, адресу їй все одно ніхто не дасть.

Через товсті скельця окулярів завідувач відділення глянув на Терезу.

— Прийшли. — Він повільно повернув ключ і відчинив двері палати. — Але вона заселена. Ми не можемо допустити, щоб пустували приміщення, — пояснив лікар, пропускаючи дівчину всередину. — А палата добротна, як бачите, з усіма вигодами…

Перше, що привертало до себе увагу, — це жінка, яка сиділа на ліжку посеред палати. З довгим спатланим волоссям і потьмянілим, загальмованим від ліків поглядом. Неможливо встановити вік. Тридцять їй чи більше п'ятдесяти — Тереза ніяк не могла зрозуміти, через що за спиною наче морозом сипнуло. Колись, певно, і її мати сиділа на тому ж самому ліжку, в такій самій довгій сорочці ледь зеленкуватого кольору… О Боже, як же вона виглядала?!

Тереза силоміць змусила себе відвести погляд від бідолашної жінки і глянула на палату.

На невеликі заґратовані вікна (мов клітка якась!), на стіни — білі-білісенькі, хоч би яка плямочка де! Аж моторошно від такої білизни. Аж тисне, здоровому можна з'їхати з глузду. В одній із стін — двері, мабуть, туалет.

— Тут лише «елітні» пацієнти, — пояснив лікар, від чого Тереза здригнулася.

Крім ліжка в кімнаті була лише одна тумбочка. Невеличка, майже порожня, може, два чи три журнали, та й ті невідомо якого року…

Спокійнісінький вигляд лікаря був не сумісний з інтер'єром. Аж вовком хотілося вити, а він стояв і начебто посміхався.

Тереза відміряла кроками підлогу до протилежної такої ж сніжно-білої стіни, глянула на підлогу — дерев'яна, подряпана, ледь покрита фарбою…

Але було в тій кімнаті щось інше, що не піддавалося поясненню. І то був не запах ліків. І не білий колір стін. Щось інше.

— Ви задовольнили свою цікавість? — нагадав про себе лікар, явно вказуючи на двері. — Пацієнту потрібно відпочивати.

Тереза глянула на жінку і підправила:

— Пацієнтка навіть не усвідомлює, що ми з вами тут перебуваємо. Вона взагалі нічого не усвідомлює…

Але тут не хотілося залишатися ні секунди. Не було бажання.

Втупивши погляд долу, Тереза заквапилася до виходу Жахіття. Яке жахіття! Раптом так стало жаль маму, що аж серце стиснулося. А вона ж тут провела кілька років!

Коло самих дверей дівчина сповільнила ходу. Тут фарба на підлозі була обдерта, видно, сунули щось важке, і з-під фарби виглядало щось схоже на подряпини, але правильної форми і… зі змістом.

То був знак.

Тотемний, древній.

Жаль, не видно цілком, але все одно Тереза не змогла б його розшифровувати. Вона присіла, провела пальцями по знаку і задумливо глянула на пофарбовану підлогу.

— Ми зробили ремонт, — пояснив завідувач. — Тут усі стіни, підлога, навіть стеля… — Він затявся, помітивши погляд Терези, — були розмальовані. Я б не сказав, що у вашої матері був хист, але наснага, як бачите… Кілька ремонтів не допомогли.

— Навіщо вона їх малювала? — Серйозність у голосі дівчини бентежила лікаря.

— Бог її знає. Вона казала, що це її захистить… а потім, коли їй не дали аркушів і ручки, обмалювала все, щось тлумачила про послання, якісь знання… — Лікар глянув на застиглу постать Терези. — Казала, що це комусь колись допоможе. Ви вірите в її слова?

— Ні, — збрехала Тереза.

Вона відреклася не тому, що соромилася слів матері, а тому, що не бажала стати пацієнткою подібного закладу. Схоже, її мама була надто відвертою людиною.

Чи, може, справді божевільною?

Вільно вдихнути на повні груди змогла аж на вулиці, коли двері клініки залишилися далеко позаду. Сумнівалася навіть у власному глузді. Звідки вона в шкільні роки взяла той знак — точку переходу. Малювала, малювала, та й вийшло?

Чи все набагато складніше?

Вона не зважала на шум вулиці, на людей, які снували навколо, заклопотані власними проблемами, шелест листочків на деревах. Здавалося, не тривожив світлофор, що світив червоним світлом для пішоходів, бо Тереза спинилася аж посеред дороги, коли з обох боків відчайдушно почали сигналити машини. Прийшовши до тями, дівчина стрепенулася, зрозумівши, де знаходиться. Це все через авто, яке залишила метрів за двісті від лікарні. Хотіла пройтися пішки. Саму дратували пішоходи, які лізуть на червоне світло. Ніколи не думала, що в них можуть бути якісь проблеми і вони просто думками вгрузли в них. На смузі почекала, поки зможе перейти, розгублено глянувши на підземний перехід метрів за п'ятдесят, потім перебігла дорогу і пішла по затіненій алеї до власної машини.

У думках вже була не виставка. Намагалася впорядкувати свої подальші дії. їхати знову до батька? Немає сенсу, хіба щоб посваритися. Залишити все як є? Теж неможливо. Сама не дозволить, та й отой «старий знайомий» теж.

— Ви хоч назвіться, — запропонувала Тереза, коли підійшла до свого авто, — а то навіть не знаю, як до вас звертатися.

— Борис, — відповів той, спершись на капот.

— Мабуть, треба сказати «приємно познайомитись».

— Мені теж.

— І все?

— На цьому етикет закінчується.

Дівчина запитливо глянула на Бориса.

— Закінчується?

— Ну, ще можемо сказати одне одному «добрий день».

— Хто ви, в біса, такий? — не витримала Тереза. — Який, до дідька, етикет? У мене життя стає схожим на статтю з «Интересной газетьі» в стилі містики!

— Хто вам дав право кричати на мене?

— А що ви робите з моїм життям?

— Я? Я взагалі можу розвернутися і піти. Ви впевнені, що впораєтеся самі? Здається, ВОНО відкрило сезон полювання. Власне, на маленьку дівчинку на ймення Тереза Януш.

Очі Терези від несподіванки широко розплющилися.

— Хто таке ВОНО? Це — по-перше. А по-друге, ви надто багато знаєте про мене. Не хочете розповісти звідки? Ви знаєте, як мене звуть, де я живу і що сталося з моєю мамою.

— Останнього не знаю. Але це дуже важливо для нас обох.

— Невже?! — Здивуванню Терези не було меж. — Та хто ви такий, щоб цікавитися нею?

— У мене ділова пропозиція, дівчинко, — спробував піти на компроміс Борис, — на багато питань я зараз не зможу тобі відповісти, але ми можемо разом спробувати розібратися щодо Марти Януш і того, яка роль відведена тобі. Я хочу тобі вірити.

Тереза звернула увагу на те, що малознайомий чоловік раптом перейшов на «ти», але це вже не мало значення. Цікавило інше.

— Я вас не розумію. Хто ви?

— Для початку — той, хто намагається у всьому розібратися.

— Для початку? А більше ви нічого не можете сказати?

— Поки що ні. Тобі доведеться вірити мені.

— А якщо ні?

— То будеш сама розбиратися, інакше ВОНО тебе не відпустить.

— ВОНО?

— Сила, про яку писав Кролл.

— Навіщо я йому?

— Саме в цьому ми й будемо розбиратися.

Тереза вагалася. А що, коли цей божевільний сам влаштував таку комедію? Облив водою картини, зачинив її на горищі, а тепер підкинув книжку і щось «накручує».

— Я не маніяк, — спокійно мовив Борис, вгадуючи її думки. — Якби так, давно б тебе вбив. Було безліч слушних моментів.

— Але я вас не розумію, — не здавалася та. — Навіщо я вам, навіщо вам…

— Це не заради тебе. Я колись поклявся перед іншою людиною зробити все, що від мене залежить…

— Залежить що?

— Я хранитель.

— Хто?

— Людина, яка зберігає знання.

— Схоже на дурну казочку. Не вірю в таке.

— Як хочеш. Можеш іти.

Вагаючись лише мить, Тереза рушила, аби обійти авто.

— Зажди, — попросив Борис. — Це твоє. Марта перед смертю просила передати дочці.

Він простягнув руку, а потім повільно розтиснув кулак. На долоні був невеликий дерев'яний хрестик. Маленький, але Тереза так і прикипіла поглядом до нього, і вже не мала сили ані ступити кроку, ані простягнути руку, щоб забрати річ.

— На ньому символи життя. Я цілу ніч просидів над манускриптами, аби зрозуміти їх призначення.

— Звідки він у вас?

— Довга історія. Але він справді належав Марті.

— Я знаю, — тихо відповіла Тереза. — На єдиній фотографії, яку я маю, у мами саме цей хрестик…

Вона взяла ту річ, мов найкоштовнішу реліквію, викладену діамантами. Покрутила в руках — буцімто звичайне дерево, а так багато важить для неї. І заховала в сумочку.

Її погляд питав: «Що далі?»

— Тепер поїдемо до двоюрідного брата твого батька. Він з дружиною тоді гостював у вас, коли забрали твою матір.

— А звідкіля ви це знаєте?

— Медсестра сказала, що Олександр Януш майже відразу й покинув дружину в клініці, бо переживав, що залишив маля на брата-алкоголіка і його неповнолітню дружину.

— Як то складно.

— Так, — погодився Борис. — Може, підвезеш, я почекаю в авто, а ти попитаєш у родичів, як усе було. Навряд чи вони захочуть щось розповідати при сторонній людині.

Тереза кивнула. На мить їй здалося, що цей майже незнайомий чоловік — єдиний, хто її розуміє і хоче підтримати. Можливо, у нього є власні інтереси, не без того, але ж тепер вона не самотня…

Ви коли-небудь бачили справжню львівську грозу? Це коли з неба падають не краплини, а цілі потоки води. Коли стихія бавиться з деревами, пригинаючи їх додолу, обриваючи листя і гілки. Це коли небо спалахи блискавок освітлюють так, що від їх божественного світла засліплює очі — і так безперестану. Це коли громи котять гуркотом від неба і аж додолу, а шум води, що падає, перекриває собою все — слова, крик і просто стукіт серця…

Уся стихія, немов один-єдиний могутній організм, покриває собою простір між небом і землею. Нею милуєшся, захоплюєшся, її боїшся, але не можеш відірвати погляду від розбурханих річок води, що ллються вулицями міста і які зникнуть, як тільки вщухне гроза.

Тереза обожнювала грозу. Сам шум дощу заповнював собою все її єство, відганяв погані думки і дарував такий бажаний спокій.

Через віконце в кухню потоком летіли краплини води, а тюль танцював мало не під стелею, підхоплений крилами вітру. За вікном миготіли дерева, час від часу дістаючи тоненькими гілками скло, від чого вчувалося трішки страхітливе шкряботіння.

З вікна кухні виднілася її «Таврія», в якій чекав на неї новий знайомий. Отак залиши чужу людину в автомобілі, то станеш пішоходом. Але йому, Борисові, Тереза чомусь вірила. Сама не знала чому. Начебто і не так давно знайомі, і не так багато спільного в них, а хочеться йому вірити. Очі дуже добрі. Такі блакитні й чисті. Ніколи не бачила такого кольору очей.

Її гроза лякає в будинку, в кухні, а як же він себе почуває там, у машині? Мабуть, страшно. Навколо все гримить, блискає, в будь-який момент блискавка може влучити в авто. А вода? Потоки все збільшуються і збільшуються, ось-ось заллють «Таврію» до половини.

Звичайно, страшно.

Хоч як силкувалася Тереза, а все ж таки не змогла розгледіти, що робиться в авто. І дерева, і дощ — усе заважало, та й, здається, в самій машині було вже аж надто спокійно. А може, Терезу не так цікавили події за вікном, як вона просто хотіла відволіктися від поганих думок.

Сп'янілий дядько й тітка ніяк не могли досягти компромісу і пояснити до пуття, що ж сталося два десятки років тому того нещасливого вечора, коли Марта потрапила до клініки. Їх свідчення плуталися. То Галина переконувала, що вони готували вечерю в кухні, то дядько Микола описував, що вони сиділи у вітальні і грали в карти. Тереза ніяк не могла зрозуміти, чи вони розповідають про увесь вечір загалом, чи… просто брешуть.

Але минуло багато часу, вони могли забути послідовність подій. Могли щось переплутати.

В одному Тереза була впевнена — їм не подобалися її запитання, вони виглядали надто збудженими і навіть якимись переляканими. Постійно намагалися перевести розмову на щось інше — діда, бабу, прабабу, її батька Олександра, а дядько Микола, який за все життя не прочитав жодної книжки, навіть щось розповідав про високе мистецтво.

Зрештою Галина пішла ставити чайник, щоб приготувати каву, а коли десь на іншому кінці величезної квартири задзвонив телефон, відіслала племінницю сторожувати воду, щоб залити в чайничок, сама ж побігла взяти слухавку.

Не подобалося це все Терезі. Взагалі, і Галина, і Микола не подобалися їй як люди. Чомусь завжди уникали їх з батьком. Часто не приходили на вечірки, як могли відмовлялися від запрошень. Врешті-решт Олександр на все махнув рукою і взагалі перестав їх запрошувати до себе.

Одне слово, не любила їх Тереза. І зараз закликала на допомогу всі акторські здібності, аби здобутися на радісний вираз обличчя. Адже майже вперше в житті племінниця приїхала до родичів у гості. Навіть торт по дорозі купила. Борис порадив, щоправда.

Тереза чомусь навіть того торту не хотіла.

Дощ, власне злива, таки відволікали від поганих думок. Вона навіть спромоглася забути, де вона і для чого сюди прийшла. Нагадав нав'язливий тоненький свист чайника, сповіщаючи про кипіння води.

Дівчина заздалегідь поставила чашки з насипаною кавою на гарну розмальовану в синє тацю і тепер тільки залила приготовлене окропом.

Вирішила, більш ніж на півгодини тут її цілком вистачить. Вип'є каву, з'їсть шматок торта і піде геть. Все одно нічого до пуття не дізналася.

Щоб повернутися до родичів, треба було двічі повернути направо, потім йшов довгий коридор і двері у вітальню. Двері були прочинені, і Тереза вже ледь розвернулася, аби штовхнути їх ліктем, коли почула приглушені голоси.

— А що Олександр?

— Ти забув, як дісталася нам ця розкішна квартира? Ти ніколи б не заробив на неї! То й мовчи.

— Якщо вона вже почала копирсатися в минулому, то знайде…

— Нічого вона не знайде. Ти ж мовчатимеш?

— Так. Як домовилися.

Дівчину за дверима наче крижаною водою облили. Хотілося увірватися в кімнату і виказати все, що думає про двох добродіїв.

Але що це їй дасть…

Вони відмовляться від власних слів і мовчатимуть.

Тим часом пауза в кімнаті перервалася і дядько знову нагадав про себе:

— Так-то воно так, але хіба то велика таємниця?

— А як ти їй скажеш, що рідна мати намагалася її вбити? І Олександр…

А далі Тереза не розібрала, про що заговорили її родичі. У вухах задзвеніло, ніби крізь тіло пройшов струм. Хотілося кричати. Боже, як хотілося кричати, аж вовком вити! Очі обпекло, здавалося, ріки сліз поллються, але не впала жодна сльозинка. Тільки руки трусилися, та з такою силою, що розставлена на залізній таці порцеляна почала дзеленчати.

Вона злякалася, але не того, що стукіт чашок почують дядько з тіткою, а того, що сервіз зараз почне летіти додолу. Припала на коліна, поставила тацю просто на килим і аж тоді дала волю сльозам. Власне скигленню, бо скупі сльози, одна чи дві, лише виступили на очах, а литися ніяк не хотіли.

Чи то стукіт сервізу, чи скиглення, змусили Галину з Миколою визирнути в коридор. А там, просто на підлозі, сиділа їх небога з почервонілими від сліз очима і дивилася на них диким навіженим поглядом. Зараз вона нагадувала хижу поранену кішку, що була ладна кинутися на будь-кого, хто наблизиться до неї.

— І що ви ще від мене приховуєте? — прошипіла крізь зуби Тереза.

Тітка відсахнулася. Завжди така мила Тереза не була схожа на себе.

— Що розкажете цікавого? Чи вам мову відняло?

— Терезо, вгамуйся! — спробував спинити її дядько. — Сядьмо і все обговорімо.

— Ми вже все обговорили! Ви мені брехали! І тепер брешете! — вигукнула дівчина.

Галина сховалася за спину чоловіка і прошепотіла:

— Схоже, донечка «пішла» у свою маму. Може, викликати «швидку»?

— Краще зателефонуй Олександру.

— Мого татуся на допомогу кличете? Того, що все життя приховував від мене правду?

Тереза зірвалася на ноги, готова кинутися в напрямку телефону, але вчасно зупинилася. Що то допоможе? Це її батько, «видатний драматург», закрутив спектакль, а оті двоє лише покірні маріонетки, які виконують волю вищого начальства.

Розвернувшись, вона кинулася до вхідних дверей, ривком відчинила їх, кулею вилетіла на сходову клітку, а звідти прямісінько на вулицю, під зливу.

Секунди за дві на ній не залишилося жодного сухого місця. Але злива витверезила розпашілі нерви, і Тереза якусь мить стояла посеред розбурханої стихії, що лила з неба. Стояла, піднявши вгору голову і питаючи в Бога, чому так?

А вже потім відчула холод, коли дійшла до машини, вимита дощем, обвіяна вітром, коли довелося пробиратися по воді вище щиколоток і коли зовсім поряд проїхала машина, мало не збивши дівчину посеред дороги.

Борис нічого не сказав. Бачив, як її трусить, розумів, що навряд причиною є прохолода. Краплини дощу скапували з мокрого волосся, що зміями розлетілося по плечах, футболку і джинси можна було викручувати, а руки ніяк не могли знайти собі місця — то терлися об джинси, то покірно лягали на кермо, то охоплювали плечі.

— Гарні в тебе родичі, — сказав, скидаючи з себе піджак, — навіть парасолю на таку зливу не дали.

Дівчина нічого не відповіла, але запропонований піджак взяла і накинула на плечі. Так стало значно тепліше.

— Як торт? — ненав'язливо запитав Борис.

О-о-о! За цим питанням ховалося багато. Як розмова? Що дізналася? Чому в такому стані? І врешті-решт, чи досиділа до кінця і чи попрощалася? А може, так вискочила, без парасолі?

Дівчина відчула пастку нутром. Від сили кілька годин тому познайомилися, а вже в душу лізе!

— Смачний, — відмахнулася одним словом, боячись, що зрадить голос.

— Ну я ж казав! — добродушно кивнув Борис.

Мовляв, вірю. Але все зрозумів. За стінами будинку тільки-но щось сталося, щось важливе, але тільки вона не скаже. Наполягати марно.

Не чекаючи наступних питань, дівчина завела машину, натиснула на газ. У голові все ще плуталися думки. Мама. Тітка. її хотіла вбити власна мати? Сльози знову навернулися на очі. Чому ж батько усе приховував? Батько. Галина, мабуть, уже дзеленькнула йому і доповіла про останні події.

Не без того.

Зараз приїде додому, а там її вже чекатимуть.

— Обережно, — попередив Борис, коли перед самою «Таврією» прошмигнула машина.

Вона хотіла зосередитися. Боже, як вона хотіла зосередитися! Дратувало все — той, що сидів поряд, автомобілі на дорогах, батько, який зараз почне читати мораль. На сьогодні досить серйозних розмов.

Баста! Забагато!

Підсвідомо натиснула на газ і перемкнула передачі. Сама не знала, куди поспішає.

Тільки б швидше.

Борис стривожено глянув на дорогу, а потім на кермо. Видимість нульова, все скло залите водою. Куди поспішати?

— Обережно, — знову повторив він.

— Відчепіться.

Тільки на мить повернула голову, натискаючи на педаль газу. Здавалося, швидкість допоможе втекти від проблем. Ось вона — дорога. Майже все видно. Тільки на мить повернула голову.

Скрегіт м'ятого заліза і битого скла пройшовся зовсім поряд, біля лівого плеча. Тереза навіть голову втягнула.

Авто зупинилося метрів за кілька. Посеред вулиці. Тереза сиділа зовні начебто спокійна, руки гладили кермо.

— Це ви винні, — дорікнула Борису.

Все ще лила злива. І тепер зовсім стемніло, мабуть, вечір перейшов у ніч, хмари не могли аж так затягнути небо.

Чекала, що зараз почнеться крик на вулиці, сварка. Іще щось. Але крім шуму зливи не чула нічого. Ще мить почекавши, дівчина вирішила, що треба-таки вийти з авто, оглянути місце аварії.

Борис не втручувався, дозволив узяти їй ініціативу у свої руки, походити під дощем, помокнути в його ж піджаку. Коли людина знервована, їй жодні розумні поради не допоможуть…

Трішки роздерлася обшивка та тріснуло скло на задніх дверцятах. Правда, весь бік смугами залишився без фарби. Це щодо «Таврії» і то, мабуть, не все, якщо взяти до уваги грозу з її оптичним обманом. Озирнулася в пошуках предмета, який могла зачепити. Ним виявилося гарненьке авто, іномарка мало не останньої моделі. Дивно, що не спрацювала сигналізація…

Переднє крило зіжмакане, фара розбита, дверцята…

Раптом хтось схопив її за плечі.

Крик застряг у горлі, але так і не вирвався на волю. Вчасно почула голос Бориса.

— Тобі не бракує проблем? — майже тихо запитав він. — В машину. Я за кермом.

Все відбулося так швидко. Тереза ніколи раніше не тікала з місця аварії. Але на один день всього справді забагато.

Він мало не силою засунув її в авто, потім сів за кермо і поїхав геть. За кілька хвилин, коли позаду залишилося кілька районів, з сумнівом у голосі спитав:

— Тебе додому?

Терезі справді не хотілося додому. Почнуться сварки з батьком, а ще запитає про машину… Але як Борис здогадався?

— Є варіанти?

— Можемо поїхати до мене. А завтра на свіжу голову візьмешся за свої численні проблеми.

Тон був твердим і не терпів жодних заперечень. Він усе ще злився, що дівчисько не послухало його щодо обережності. До того ж про відвідини родичів нічого не сказала…

Що найбільше здивувало Терезу в житлі Бориса, так це, мабуть, сам будинок — сучасна архітектура, два поверхи плюс неповний третій викладені каменем «під давнину». Коли вони в'їхали на подвір'я, ворота позаду автоматично зачинилися, замикаючи собою невелику ізольовану територію.

Відчувався смак в розбудові нешироких асфальтованих доріжок і маленьких клумб з кущами троянд. Висока непрактична краса, захована за непроглядним парканом будинку на краю міста.

Гроза, що помалу переходила в дрібненький дощ, дозволила роздивитися небагато, хоч територія була добре освітленою. Ще кілька хвилин тому Тереза мала дещо інше уявлення про Бориса як про людину. Зараз розуміла одне — на таку дачу потрібні чималі кошти, і він їх має. Відколи це «напівманіяки» мають такі гроші?

Поки Тереза приголомшено розглядала подвір'я через запітніле скло «Таврії», Борис вийшов з авто, обійшов спереду, ще раз оглянув пошкодження в машині і відчинив дверцята дівчині.

«Прямо як джентльмен», — подумки підколола Тереза.

— Вибач, парасольки не маю, — простодушно мовив Борис і вказав рукою на вхід до будинку.

Дуже дошкуляла нічна прохолода і вологість. Виникало враження, ніби тіло покрили тоненьким шаром льоду. Найменший вітерець віяв морозом, а кожна краплина впивалася в тіло бурулькою.

— Я змерзла, — повідомила Тереза Борису, поки він відчиняв двері.

— Зараз зігріємося.

І хоча він не сказав більше ні півслова, Тереза все ж таки почувалася винною.

Те, ким була її мама і як вона закінчила власне життя, абсолютно не стосувалося цієї людини. Вона не мала права ризикувати його життям. Не мала права психувати. А якби на шляху раптом з'явилася людина і вона когось збила? Що тоді?

Треба краще тримати себе в руках. Якось спокійніше сприйняти «повідомлення» родичів. Тоді, мабуть, не довелося б мокнути і потрапити в таку дурну аварію. І Борис теж намок…

Він не звинувачував її, але Тереза все ж таки почувалася винною.

Щойно вони зайшли в залу, Борис скинув з неї мокрий піджак, взяв з невеличкого дивана пухнасте покривало і накинув на дівчину.

— На другому поверсі ванна. Гаряча вода допомагає в таких випадках найкраще.

Невеличкими східцями він вивів Терезу нагору, вказав на двері кімнати.

— У шафі ліворуч — рушники. Зараз принесу хоч якийсь одяг. — І, не чекаючи на відповідь чи подяку, повернувся і зник на сходах.

Тереза, мабуть, так і стояла б у коридорі, якби не дошкульний холод мокрого одягу, що пробивався навіть під покривалом.

То була невеличка спальня. Дві шафи, ліжко і пара тумбочок. Треба сказати, тут було досить гарно, акуратно і чисто. Оксамитові штори тілесного кольору і пухнастий килим під ногами довершували композицію.

Дівчина глянула на свої туфлі, вимазані в болоті, й передумала заходити взутою. Взуття залишила біля входу.

В одній із шаф справді знайшла цілу купку рушників, узяла верхній і рушила до невеличких дверей, що вели у ванну.

Все, що душа забажає, — хочеш душ, хочеш ванну, і то з піною чи без.

Через півгодини відмокання в гарячій воді Тереза нарешті виявила бажання вийти з ванни. Сподівалася, її покличуть, повідомлять про принесений одяг, але нічого такого не сталося.

Одяг вже чекав її — махровий чоловічий халат та волохаті теплі тапки. її не тривожили, не підганяли, не задавали зайвих запитань, і раптом стало так добре! Майже як удома, а може, й ще краще.

Для вологого, свіжо вимитого волосся вона взяла новий рушник, а халат обкутав тіло так, що стало аж надто тепло. Але де ж господар? Може, йому теж потрібна ванна чи, може, тут є подібні кімнати?

Бориса вона знайшла на тому ж поверсі, в кімнаті з великим прорізом в стіні замість дверей. На стінах висіли картини та стародавня зброя, посередині стояли три великих м'яких не то крісла, не то дивани з м'якесенькими оксамитовими обшивками світло-коричневого кольору. Але що найбільше вразило Терезу, то це камін — невеликий, справжній, і в ньому вирувало полум'я, лизало язиками викладені цеглою стінки і зникало десь вгорі. Біля самого каміна навпочіпки сидів Борис і підкладав у вогонь полінця, що лежали поблизу.

— Я думав, ти будеш швидше, — сказав він, не відриваючи погляду від вогню. — Вино мало не вистигло.

— Вино?

— Так, я розігрів вино — це досить хороший лікувальний засіб як для профілактики. Довелося його обкласти рушником. Гадаю, воно ще гаряче.

— Сподіваюся, — промимрила Тереза, вражена такою гостинністю.

Поки Тереза зручніше влаштовувалася у величезному кріслі, Борис налив їй глиняну чашу гарячого вина і подав у руки. Взявши таку саму чашу «ліків» собі, він не примостився в іншому кріслі, а присів просто на підлогу біля Терези.

— Люблю цей камін, — посміхнувся ніби сам до себе.

— Так, — відповіла Тереза. — Тут затишно.

Вона не знала, що іще можна сказати. Виходило надто просто. Кілька днів тому вона зустріла цього чоловіка в горах, злякалася, прийняла за маніяка. Сьогодні вони познайомилися, і ось вона в нього в гостях, ніжиться від тепла каміна, не у своєму одязі…

— Моя дружина дуже хотіла, щоб у нас був будинок з каміном, — раптово мовив Борис.

— Дружина? — розгубилася дівчина. — А де вона тепер?

— Вона померла. Давно.

Кажуть, по очах видно, що відбувається в людській душі. І хоч Борис дивився у вогнище, ховаючи погляд між його жадібними язиками, а все ж таки Тереза розгледіла там смуток і біль. Мало хто з чоловіків здатний на такі переживання. Батько теж говорив, що кохав маму, але при цьому від нього і його слів віяло холодом, майже морозом…

— Ви любили її?

І почула очікувану відповідь:

— Так.

Кілька секунд вони пили вино мовчки. Борис витав у власних спогадах, а Тереза шукала слів для продовження розмови, але не знаходила.

_ Можливо, тобі здасться дивним, — порушив тишу Борис. — Але буде краще, якщо ти перейдеш на «ти» при звертанні. Річ у тім, що в нас буде багато спільних справ.

— Яких справ?

— Якщо я тобі зараз почну розповідати, ти не повіриш. Потрібно, щоб ти сама зрозуміла, з чим маєш справу. А коли в тебе почнуть виникати конкретні питання, я весь до твоїх послуг. Домовилися?

— Так, — чомусь відповіла Тереза.

Тиждень тому вона б посміялася, якби сказали, в якій ситуації опиниться, але зараз була ладна повірити у все що завгодно. Ще зовсім недавно планувала стати «реальною», завести сім'ю, дітей. А тепер все здавалося таким далеким.

— У вас… у тебе були діти?

Борис хитнув головою. Досить болісне питання. Завжди хотів дітей, але разом з Діною померли всі мрії. Жодна жінка на світі не могла замінити її. І ніколи не зможе. Таке кохання буває лише раз у житті.

— А ти плануєш найближчим часом завести дітей? — відповів питанням Борис.

— Планувала.

— А що заважає?

— Все, що відбувається, — випалила Тереза і осіклася.

Борис помітив, що дівчина не бажає розмовляти на цю тему. Хоча саме ця тема його найбільше цікавила.

«Нічого, з часом ти сама все захочеш розповісти», — подумки зі смутком посміхнувся.

— Ти плануєш дітей без шлюбу? — Борис кивнув на руку без обручки.

— Ні. Спочатку буде шлюб. Можливо, навіть цієї осені. Час покаже.

— Щаслива.

— Гадаєш?

— Звичайно. Сім'я, діти. Звичайне щастя, що ще потрібно від життя?

— Ну, багато чого. Я, наприклад, ще хочу досягти чогось у мистецтві. Оце нещодавно планувала авторську виставку. Ти ж знаєш, що я малюю, так? Але, правда, виставка вже не відбудеться. Думаю, навіть спільна. Але нічого, мине час, я працюватиму, створю багато нових картин. Звичайно, я буду поєднувати це з вихованням дітей…

— А що важливіше? — перебив Борис.

— Не знаю, — зізналася Тереза. — В принципі, завжди на перше місце ставила мистецтво. Сім'я є у всіх.

І осіклася. Недарма кажуть: «Язик мій — ворог мій». Борис ледь приплющив очі, але не сіпнувся, навіть не розтулив вуста, щоб щось мовити.

— Хоча… напевно, сім'я — це головніше, — уточнила Тереза, раптом усвідомивши, як то страшно залишитися в цьому світі самому.

Прагнути близьких людей, благати про людське тепло, але не отримувати їх.

Аж здригнулася.

— А що каже з цього приводу майбутній? — вирішив розрядити обстановку Борис.

— Хоче зробити з мене домогосподарку.

— Варіант непоганий, але не піддавайся. Без мрій життя пусте і нічого не варте.

— Не піддамся, — пообіцяла Тереза. — Я зможу досягти компромісу і встигну там і там.

— Щаслива.

Тереза стенула плечима і відпила ковток теплого вина. Вона не почувала себе щасливою і не могла зрозуміти, про що говорить цей чоловік. Те щастя здавалося таким далеким і незрозумілим…

— У тебе не зовсім радісний вигляд, коли ти говориш про нього.

— Про Валентина?

— Так. Чому?

— Не знаю.

Вона трохи розгубилася. Це ж треба так розбиратися в людях. Нічогісінько не сказала про «коханого», а її вже й розкусили.

— Я не кохаю його. І мені якось байдуже, буду я з ним чи ні… В принципі, не зовсім байдуже, він вирішуватиме всі мої проблеми, все залагоджуватиме, утримання сім'ї стане тільки його справою. Багато жінок мріють про таке.

— Але не ти.

— Чому ти гадаєш, що я виняток?

— Hi, — пояснив Борис, — ти не виняток. Але тобі чогось бракує для щастя. Можливо, того ж кохання.

— Можливо.

— А чому в тебе немає до нього почуттів?

— Складно якось…

— Він негарний?

— Та ні… вродливий.

— Ідіот?

— Розумний. Аж занадто.

— То в чому річ?

Тереза задумалася. Воістину важке питання. їй завжди хотілося пізнати оте кохання. Але… інколи вона сумнівалася в його існуванні.

— А як люди закохуються?

Питання застало Бориса зненацька. Він і уявити не міг, що на світі живуть такі люди! Ще в студентські роки він покохав Діну і досі не може розлюбити, хоч вона вже понад двадцять років лежить у землі.

— Ну, як би тобі пояснити?… У чоловіків і жінок це відбувається по-різному. Можу розповісти, як у жінок… — пожартував Борис.

Тереза схилила голову на спинку крісла-велетня і приготувалася вислухати курс з анатомії, але почула інше:

— Колись жила на світі богиня кохання…

— Гейша.

Борис від несподіванки ледь не випустив чашу з рук.

— Ні, не гейша… Це ніби міф такий, розумієш?

— Отже, Венера.

— Ні, не перебивай. Цю звали по-іншому. Не пам'ятаю як, — сам собі посміхнувся Борис. — Так от, та богиня роздавала людям кохання. Воно було на дотик м'яке і невелике і відразу ж топилося в руках… Богиня дивилася, хто кому підходить, об'єднувала людей в пари і дарувала їм оте кохання.

Тереза хотіла вставити якусь цинічну фразу, але передумала. Хто їй іще коли розповість таку гарну милу казочку? Надто практичний Валентин? Та ніколи у світі!

Борис тим часом продовжував:

— Але людям стало нудно так жити. Все просто. Занадто просто. І знайшлося кілька дівчат, які захотіли, щоб їх кохав не один, а кілька чоловіків. І вони викрали частину кохання в богині. Наступного дня півсвіту було закохано в тих трьох красунь… — Борис впевнився, що Тереза його слухає, і з задоволенням повів далі. — Богиня дуже розгнівалася через це і зробила так, що жодна з тих трьох красунь ніколи не знайшла собі пари і щастя. Але не це було найстрашніше. Згодом виявилося, що залишилося надто мало кохання…

— Отого м'якого, що топиться? — уточнила Тереза, крутячи в руках чашку.

— Так.

— Не дивно, що мені забракло.

— Не перебивай! — засміявся Борис. — Слухай далі. Взяла богиня те, що залишилося, розтерла на дрібнесенький порох і перетворила його на пилок квітів… Відтоді кожна жінка, щоб закохатися, мусить знайти свою квітку і понюхати її. А чоловіки навмисне дарують коханим жінкам побільше квітів.

— А вони про це знають? Тобто, чоловіки.

— Чому дарують? — здивовано зиркнув Борис на дівчину. — Ні, це на рівні підсвідомості.

— Справді? Валентин з квітами промахнувся.

Дивуватися було чому. Людина начебто мистецька, а така байдужість до красивих фантазій. Чи, може, вона переймається чимось іншим?

Тереза сіла на край крісла і, віддаючи чашу Борису, спитала:

— А де ж заховане кохання чоловіків?

Загадковий вираз обличчя говорив, що вона хоче загнати в кут.

— У вині, — недовго думаючи, відповів Борис.

— Тоді обережно з вином…

— Своє вино я вже випив.

Терезі знову стало незручно. І хто тільки тягнув за язика? Як вона могла забути про його мертву дружину?

— Вибач.

— Не вибачайся.

Терезі раптом забаглося піти геть.

— Я втомлена, і вино… До того ж одяг буде сохнути до самого ранку.

— А ти планувала серед ночі кудись піти?

— Ні, просто.

— Сьогодні, — спокійно мовив Борис, — ота кімната, де ти приймала ванну, твоя. Нам обом треба відпочити. На добраніч.

— Дякую. Тобі теж.

Тереза зникла, а Борис все ще продовжував сидіти на підлозі перед каміном, спершись спиною на крісло. Поговорив про кохання і знову лавиною нахлинули спогади минулого.

Отак любили філософствувати з Діною. Вона взагалі любила якісь міфи, старовину, історію… Власне, це захоплення її й занапастило. їхня історія, тобто історія їхнього кохання, ділилася надвоє. На «до» і «після». «До» все було чудово. Вони мріяли, планували. В чомусь їх далекоглядні плани збігалися, в чомусь ні. Але про такий будинок, як цей…

— Він би тобі сподобався, — сказав Борис тиші.

Діна мріяла про камін. Щоразу, коли мова заходила про житло, вона марила каміном. Так, Борис погоджувався, що це красиво. Але одного разу спитав у неї:

— Для чого тобі камін?

— «Щоб розпалити в нім багаття, налити в келихи вина, а потім кохатися з тобою», — було відповіддю.

Він запам'ятав ці слова назавжди.

Він навіть придбав величезну шкуру ведмедя і постелив її перед каміном. Тільки… Діни немає.

Завжди така загадкова, така життєрадісна, весела, дуже ділова і неймовірно гарна. Грайлива. Вона б ніколи так цинічно не перекрутила красиву розповідь-міф, як це зробило молоде мистецьке дівчисько.

Терезі тільки двадцять два, а вона вже така… байдужа до навколишнього світу.

Діна померла молодшою — у двадцять…

І «після» почалося інше життя, інша частина історії їхнього кохання — безкінечні монологи на могилі та клятви вічного неземного кохання.

Бо вона і була єдиним коханням у його житті. Два з половиною роки, проведені з нею, важили набагато більше, ніж решта життя.

Це в ім'я їхнього кохання він став хранителем, упродовж років, досі вивчає манускрипти, давні писання, шифровки, священні книжки. Все, аби спинити ЙОГО.

Вірно виконує клятву, проголошену на пролитій крові коханої.

ВОНО не має спокою і має надто велику силу. ЙОГО неможливо стримати, можна лише простежити за діями і дорогою ціною щось «підправити»…

Тепер ВОНО шукає свого апостола, людське тіло, що стане частиною його єства. Цікаво, чи це не Тереза? Надто вже вона заклопотана і черства. Але є різні характери в людей. Може, в цієї дівчинки справді надто багато проблем? Зрештою, Марта просила передати хрестик. Символ захисту. Вона просила захистити її дитину. Марта знала, чого треба остерігатися. Вона була шостою.

Але як так сталося? Ритуал був розрахований на п'ятьох. Вона була зайвою!

Ось чому він так довго не міг відповісти на багато запитань. Так багато кінців не сходилося! Тривалий час думав, що сталася помилка або неправильно розшифровано записи… Помилка справді сталася — їх було шестеро!..

— Допоможи, Діно, — втомлено попросив Борис. — Якщо все ще кохаєш, допоможи!

Сріблясте «Ауді» стало чудовою заміною побитій «Таврії». Виявилося, в будинку окрім трьох поверхів є ще й підвал, власне гараж. І крім «Ауді» там стояв ще й гарненький джип «Ніссан». Борис послався, що останній йому потрібний для негайної поїздки в Карпати, то ж без права вибору вручив Терезі ключі від сріблястого.

Саме на «Ауді» Тереза й під'їхала під під'їзд будинку, в якому мешкала. Так вона й думала — поряд стояло авто батька, і, без сумніву, він зараз перебував в її квартирі. Намічалася ще одна неприємна розмова.

Безшумно відчинилися двері, і Тереза хотіла непомітно пробратися, аби застати тата зненацька. Та даремно. Олександр сидів у вітальні на дивані і крізь відчинені двері кімнати спостерігав, як донька намагається прокрастися всередину.

— Йди сюди.

Жорсткий голос батька не віщував нічого доброго.

Тереза стала перед ним, наче нічого не трапилося, просто учениця отримала двійку на уроці і тепер треба послухати трішки теревенів.

— Мені здавалося, ти вже виросла і здатна відповідати за свої слова і вчинки, — почав батько. — Ти таки підібрала книжку. — Він кинув погляд — книжка лежала на столі. — А вчора влаштувала справжній допит тітці з дядьком. Може, запитаєш мене, що тебе цікавить?

— Я тебе питала. Ти не слухав.

— Мені здається, я відповів на всі твої запитання.

— Збрехав.

— Про матір. А ти хотіла почути справжню причину її ізоляції? Я хотів врятувати тебе. Ти — моя дитина, моя донечка. Але зробив помилку. Я не зміг тебе виховати сам. Потрібно було одружитися, щоб ти мала якийсь приклад сім'ї… Жаль. Спочатку сподівався, що Марта видужає і повернеться до нас, а потім… Я надто кохав її, розумієш, і все життя відчував провину. Але все, що я робив, робив заради тебе…

— Треба було сказати. Хоч колись.

Він виглядав нещасним. У солідному дорогому костюмі, з розщепнутим верхнім ґудзиком сорочки і зім'ятим галстуком у руках. Нервував, помітно нервував, хоч не хотів цього показувати, видавали ледь напружена міміка і стиснуті кулаки, в одному з яких виднівся кінчик галстука.

Сівши на стілець біля журнального столика, Тереза насуплено глянула на обличчя батька і відвернулася. Ніколи так гостро не відчувала відсутності родинного тепла. їй начебто і жаль було тата, але… образи було більше.

— Я хотів тебе вберегти.

— Від чого?

— Від неї. З Мартою діялося щось не те. Вона нібито була при здоровому глузді, але верзла якісь… дурниці. Про духів, про смерть, раптом почала читати досить дивну літературу, практично відьомські енциклопедії. Щось на зразок цього, — він кивнув на книжку. — Перестала спілкуватися з людьми, всього боялася. Кожен звук чи телефонний дзвінок — все доводило її до паніки, навіть істерики. Потім вона завагітніла, і я сподівався, що нарешті все стане на свої місця і життя увійде в свою колію. Але не так сталось, як гадалось. — Батько розщепнув ще один ґудзик, склалося враження, наче йому бракує повітря. — Поки вона виношувала тебе, я дуже хвилювався за її постійні неврози, стреси, вже навіть сумнівався, що вона таки народить тебе. Але диво сталося, і ти з'явилася на світ. — Потім батько замовк, ніби щось опускаючи, не знав, чи варто розповідати дитині, що рідна мати відрікалася її, не хотіла бачити. — А коли тобі виповнився місяць і до нас прийшли гості… Марта тоді тільки вийшла з лікарні… Ми залишили вас ненадовго… — Олександр благально глянув на доньку. — Я не можу! Розумієш, не можу!

— Розумію, — тихо відповіла Тереза.

Їй просто було дуже кривдно і невиплескану злість виливала на батька. Хоча він ні в чім не був винен. у нього не було вибору.

Тереза нікого не хотіла бачити. Болючий клубок злості застряг у горлі і не давав змоги вирватися жодному слову. Полум'я сліз обпікало очі, від образи, від безсилля, від…

Скільки всього несказаного!

Хотілося спитати в батька, дорікнути, чому ж він не допоміг їй, матері, у вирішенні проблем. Чи намагався хоч раз зрозуміти її? Схоже, це їхній з Валентином варіант. Валентин також не стане докопуватися до суті, а так само відправить її у божевільню.

Виходить, щось невидиме і сильне існує. Воно небезпечне. Марта знала. Вона боялася.

Тереза знову глянула на батька. Як би там не було, а він врятував їй життя.

— Зробити чаю або кави? Може, щось поїсти?

— Ні, я не спав цілу ніч, тебе чекав і зараз поїду додому. В мене одне-єдине прохання, Терезо.

— Яке?

— Не пірнай у це.

— У що?

— В окультизм. Я коли побачив книжку… В мені щось урвалося. Здалося, час повернувся назад і під ногами все обвалюється… не пірнай у не. Це загибель!

— Можливо, й порятунок. Ти ніколи не питав, чому мама читала подібне? Може, вона хотіла врятуватися? Ти ніколи не задумувався над тим, що ВОНО, може, існує?

— Що це — ВОНО?

— Я ще сама не збагнула.

Олександр у розпачі схопився руками за голову.

— Боже мій! Таке враження, що слухаю Марту! О Боже!..

— ВОНО існує, — сама собі підтвердила Тереза. — І ти можеш запхати мене в клініку, як маму. Тоді ВОНО мене знищить. А можеш допомогти, розповівши більше, чим займалася моя мама, як жила…

Мабуть, останні слова дуже вразили Олександра, бо він раптом підвівся з дивана, підійшов ближче до Терези і зазирнув у вічі.

— Я не допомагатиму тобі сходити з розуму. — Раптово розвернувся і пішов. — Надумаєш повернутися до нормального життя, дзвони або приїжджай. Це все.

Десь золотаво-червоне сонце торкнулося горизонту, ховаючи своє лагідне проміння у хвилях величезного озера. Юна дівчина, що стояла на березі водоймища, задивилася у величавий слід світила у воді, однією рукою тримаючи вуздечку, а другою пестячи лагідну мордочку коня.

Нараз кінь сіпнувся, на мить застиг, а потім вирвався з рук юної наїзниці і галопом помчав геть. Дівчина розгубилася. Що тепер? Наздоганяти його? Марна річ — тварина набагато прудкіша. Але й залишатися тут раптом стало страшно. Вона глянула на небо в пошуках хмар і помітила, що зникнути забажав не лише кінь, птахи зграями віддалялися з поля зору. І хвилі раптом почали стихати, перетворюючись на прозору мертву гладь.

А потім стало дуже холодно…

Старий професор сидів над своєю останньою працею. Не те щоб історичним наукам він приписував аж надто велике значенні, просто хотілося залишити свій слід для людства. Замолоду питав себе — що буде потім, коли його не стане? Рідним залишаться спогади і фотографії. Суспільство через кілька десятиліть оцінить його праці над розшифровками міфів та легенд давньої України. Можливо…

На мить замиготіло світло, але не зникло, відновилося, добре, що комп'ютер ввімкнено через буфер. Саме комп'ютер і був мало не єдиним джерелом світла в кімнаті. Ще була настільна лампа. Професор не помітив, що на стінах застрибали химерні тіні, начебто на столі стояла свічка і тоненьким танцюючим язиком розкидала їх по стелажах, шафах, стінах. Зненацька він відчув холод, майже мороз, але тільки на мить, а потім невимовну спеку…

Професор стрепенувся — вікна і двері в кімнаті зачинені, до того ж на вулиці літо!

А потім знову відчув крижаний холод. Виникло враження, наче мороз хвилею облив груди, потім увірвався всередину і торкнувся серця. Воно, серце, ще кілька разів стрепенулося і затихло назавжди.

А професор здивованим поглядом вчепився в недописану книжку, намагаючись збагнути, що то…

Вийшовши з ванни після гарячого душу, точніше сказати окропу, Тереза залізла під ковдру, попиваючи гарячу каву та гортаючи книжку з символами. Читала не підряд, вибірково, що найбільше сподобалося, чомусь була впевнена, що рано чи пізно такі знання стануть у пригоді. Під ковдрою було душно, навіть хотіла розкритися, та раптом стало холодно.

Морозяно.

Як тоді, на горищі.

Повільно обвела поглядом кімнату. Нікого.

«ВОНО невидиме», — майнула думка, але легше не стало.

Прохолода огорнула тіло. Як же хотілося її позбутися! Хоч кричи, хоч плач!..

Замість крику вирвалося скиглення. Відкинула ковдру, наче сподівалася когось під нею побачити, й обвила руками зігнуті в колінах ноги. Чи то від власного тепла, чи так, стало ледь тепліше. А може, ВОНО відступило?

Мертву тишу розітнув телефонний дзвінок. Тереза зіскочила з ліжка і помчала до апарата, ніби він міг зараз її врятувати.

Телефонував батько.

— Терезо, я весь день думав над нашою розмовою, — невпевнено промовив до доньки, — якщо ти вже зацікавилася… Марта мала багато… матеріалу — книги, аркуші, записи. Практично все я попалив. Але десь через рік після її смерті під час ремонту знайшов сховок. Схоже, тут вона складала більш «цінні» речі… Я приніс ящик з підвалу, якщо хочеш…

— Я буду в тебе за півгодини.

Як же їй хотілося втекти кудись подалі з квартири, де щойно було так холодно. В голову не приходило, з якою швидкістю ВОНО може мандрувати світами, але хотіла побільше дізнатися. Щоб захиститися.

Мамин сховок став у пригоді…

Дівчина раптом згадала ще про одну річ. Під розкиданим одягом пошукала сумочку і витягла звідти невеликий дерев'яний хрестик. Мама вважала, що він може захистити. Без сумніву, вона носила його на шиї, про це свідчив невеликий тоненький шнурочок, майже нитка.

Надягнувши прикрасу-оберіг, Тереза на мить затрималася біля дзеркала. Холоду більше не було.

Майже через годину вона сиділа в батьковому кабінеті на столі і розбирала не надто акуратно складені в ящик папери. Батько, сидячи за столом у великому шкіряному кріслі, тримав склянку з коньяком і методично попивав із неї великими ковтками. Якби не сп'янілий стан, він ніколи б не спустився до підвалу за клятою знахідкою. І ніколи б не повідомив про неї Терезу. Але є як є, і зараз йому хотілося ще більше напитися.

— Ти щось у них розумієш? — запитав Олександр, важко повертаючи язиком.

— Ні. Поки що.

— Будеш розбирати?

— Так.

Власне, саме це Тереза і робила, сидячи над ящиком і поступово виймаючи його вміст. Погортала пару старезних книжок, впевнилася, що прочитанню вони не підлягають, — мова незнайома, перейшла на блокноти. Уривки записів тільки згодом могли дати якесь пояснення, зараз вони більше були подібні до шифровок. Марта знала, що записує, але ж не розраховувала, що її нотатки можуть комусь знадобитися. А особливо власній доньці років через двадцять з гаком.

— Мамо, мамочко, ти мусиш мені щось розповісти, — прошепотіла дівчина, від чого Олександру стало моторошно.

— Зараз уже глупа ніч, — сказав він. — Ти не хочеш відпочити? На свіжу голову думати легше.

— Можна скористатися твоїм комп'ютером?

Здавалося, крім власних роздумів, Тереза більше нічого не чує.

— Вінчестер накрився.

Він не брехав. Напередодні якраз вийшов з ладу вінчестер. Олександр розпорядився замінити, але через вихідні так і не вдалося відремонтувати комп'ютер. Тим більше, що на вінчестері зберігалася вкрай важлива інформація і потрібно було її зберегти.

Тереза не дуже повірила. П'ятдесят на п'ятдесят. Але не дорікнула. Мовчки зняла слухавку, набрала номер, і, коли їй відповіли лагідним голосом, мовила:

— Привіт, любий. Що робиш?

— Тереза? — здивувався Валентин.

Звичайно, вона його не розбудила. Довелося навіть вийти на балкон, щоб наречена не чула романтичної музики і п'яних голосів у кімнаті.

Вона все зрозуміла, але її це не схвилювало.

— Вибач, я тебе не дуже потривожила?

— Ні, сонечко.

— Як настрій?

— Чудовий! Тільки, — уточнив Валентин, — тебе мені дуже бракує… Я був би дуже радий, якби ти переїхала до мене…

Він з обачністю глянув на свого колегу і двох дівчат у кімнаті та щільніше причинив балконні двері.

— Ти сумуєш за мною?

— Так. — Тереза мить обдумувала, що іще можна сказати перед тим, як Валентин вирушить до чергової коханки. — Ти навіть не уявляєш, як я за тобою сумую. Цілий день мої думки постійно повертаються до тебе… Постійно думаю, де ти, що робиш… Що ти зараз робиш?

На обличчі Терези з'явився саркастичний усміх, якого Валентин бачити не міг.

— У даний момент? — розгубився.

— Так. — Ніжність у голосі Терези бентежила і п'янила душу.

— Дуже багато справ, доводиться допізна розбиратися… Я в кабінеті за комп'ютером…

— О, щодо комп'ютера. Завжди планувала придбати, але не було потреби. Ти не проти, якщо я скористаюся твоїм комп'ютером на фірмі? Він приєднаний до Інтернету?

— Так.

— Зателефонуй, будь ласка, охороні.

— Домовилися, завтра зранку.

— Негайно. Зараз.

— Не зрозумів.

— У мене нагальна потреба. Колись я тобі все поясню, коханий.

«Можливо», — подумки додала Тереза.

— Гаразд.

Валентин примружив очі. Така нагальність його бентежила. Навіщо їй комп'ютер? Тереза практично ніколи не користувалася ним. Треба буде розібратися. Але зараз він не хотів вислуховувати наступні питання майбутньої дружини.

— Я зателефоную.

— На добраніч, любий. Солодких снів…

— Цілую.

Він перший «скинув». І завмер з телефоном у руках. Щось не те. Не схоже на Терезу. Вона ніколи не займалася жодними справами. Щось усередині підказувало — добром це все не закінчиться. Все ж таки зателефонував і повідомив охорону про прихід Терези Януш. Щоправда, попросив охорону простежити, скільки часу вона пробуде в офісі.

У напівтемному офісі Валентина Кравського вся його атмосфера створювала приємний затишок і всі умови для плідної праці. Тереза зайняла кабінет нареченого, розклавши по всьому столу книжки та записи матері.

Вона не раз бувала в приміщенні офісу. Знала, що на першому поверсі розташовані кабінети службовців, на другому — невеликі зали для засідань, презентацій та два кабінети — для Валентина та його всюдисущого зама. Для фірми така посада була необхідною, мов повітря, адже власник був завжди відсутній: як не поїздки по інших містах, то особисті справи, а тепер зовсім переїхав до Києва. Переступивши вперше поріг офісу (десь рік тому), Тереза відразу відчула дискомфорт і недоброзичливе ставлення. Працівники ненавиділи Кравського, а отже, його пасію також. Ні, в очі вони премило посміхалися, говорили компліменти і намагалися справити якнайкраще враження. Але є речі, які відчуваєш душею…

Тереза рідко заходила в офіс, та й то у супроводі Валентина. То ж не дивно, що її поява викликала неабияке зацікавлення та інтригу в його підопічних. Охоронці пронизливо глянули на дівчину, яка приперлася серед ночі, провели до кабінету і запитали, скільки часу панна планує бути тут.

Панна відповіла, що не знає.

Відтак її залишили одну, і Тереза полегшено зітхнула, усвідомивши, що крім неї в офісі більше немає ні душі. Ще, звісно, охорона при офісі…

Помаленьку розібралася з Інтернетом. Звичайно, Тереза працювала з мережею і раніше. Та то було так давно. Як не дивно, потрібний матеріал дівчина знайшла в рубриці «релігія», а не серед стародавніх мов, як гадала раніше.

«Яке відношення до релігії можуть мати стародавні символи?» — питала себе Тереза, відзначаючи шлях курсором.

Шумери, арії, Єгипет — все зводилося до Тибету. Власне, безліч посилань та записи, але самих записів в Інтернеті не було. Втаємничені. Що іще дивувало — подібні символи не вважалися давніми.

«Вони належать семи расам. Вони вічні», — знайшла запис на одній зі сторінок.

Таку шалену кількість матеріалу вивести на друк неможливо. Це Тереза розуміла. Перечитувати все підряд теж непросто — ночі не вистачить.

Хапатися за заголовки та окремі слова?

Непогана ідея. Але де гарантія того, що матеріал виявиться справді потрібним і таким чином не пропустиш чогось дійсно важливого?

Заморока.

Тереза мимохідь глянула на стрілки годинника. Майже дві години. Коли вони встигли минути? Так ціла ніч втече, а толку мало.

Символи, символи…

Треба знайти сторінку із символами, розшифровки, бо мамині записи були більше схожі на шифровки, ніж на нотатки. А може, по-іншому й неможливо було нічого написати?

А ще було б вельми добре знайти побільше матеріалу про силу, описану Кроллом. Треба ж знати, з чим маєш справу!

Те, що ВОНО холодне, Тереза вже зрозуміла. Холодне, як і все мертве… Але що ж то за жар, який інколи просто обпікає? Наскільки ВОНО сильне? На що здатне?

Чому Кролл, такий великий знавець, не зміг зупинити це? Знищити або відіслати кудись в потойбіччя?

Безліч питань. Як завжди, жодної відповіді. На запит «Кролл» комп'ютер відповів, що матеріалу не знайдено. Для світу такого імені не існує. Залишилися тільки символи. Доведеться розбиратися самій. Звичайно, Борис допоможе, здається, в таких справах він мастак.

Мелькнув «її» знак. Те саме, що говорив Борис. Точка дотику двох світів. Ворота. З одного світу можна перейти в інший.

«Як? — запитала Тереза. — Можливо, Борис знає».

Вона навіть не задумалася, чи це їй справді потрібно.

Далі ще кілька знаків. Тереза уважно перечитала зміст. І перемістила написане у Word.

«Треба пізніше вивести на друк», — вирішила для себе.

Потім знову читала і знову відсортовувала для Word'a. Було багато зайвого. Можна сказати, надто багато. Все друкувати не має сенсу.

«А пропустити щось необхідне є сенс?» — питала себе і знову добавляла матеріал для друку.

Збігав час. Доводилося вчитуватися то в мамині записи, то в інформацію Інтернету. Порівнювати, аналізувати. Але картина була надто розмита. Складалося враження, що то лише дрібненькі шматочки єдиного цілого, яке потрібно з'єднати.

Але не вистачало знань.

Вірніше, їх зовсім не було.

Коли Тереза в черговий раз заглибилася в потерті клаптики паперу і вкотре згадала автора «рукопису» незлим тихим словом, у коридорі почулися легкі впевнені кроки.

Надто легкі, але в офісній тиші вони здалися громом. Кроки наближалися.

Щоб сховати все розкидане на столі, часу не вистачить ніяк, тож Тереза просто притулилася спиною до великої м'якої спинки крісла в очікуванні на візитера. Зла і втомлена. Ладна накинутися на кожного, хто скаже щось не так. А тим паче на охоронця, який полізе не у свої справи.

Але внутрішній голос підказував, що то не охорона. Кроки надто легкі. Не чоловічі, більше жіночі. Хіба в охороні офісу може бути жінка? Тереза сумнівалася. Знала Валентина — він ніколи б не допустив такого «неподобства».

Двері відчинилися без стуку, і на порозі постала молода особа років вісімнадцяти, може, крихту більше. Дівчина з довгим чорним мов смола волоссям і чорними-чорнющими очима. Обличчям і всією тендітною фігуркою вона дуже нагадувала популярну російську співачку Жасмін.

«Жасмін» була одягнена в строгий діловий костюм (піджак, спідниця вище колін), що аж надто підкреслював не лише фігуру, а й витончену жіночність юного створіння.

«Що вона робить серед ночі в офісі Валентина? — запитала себе Тереза. — І так впевнено відчинила двері.»

Насправді то були ревнощі. Звичайний малесенький черв'ячок, що так псує настрій і життя. Справді, дівчина була дивовижною красунею, до того ще й молодша на кілька років. Валентин таких любив. Зайшла, мов господиня, без стуку.

«Мені треба частіше заходити в офіс», — майнула думка у Терези.

— Вибачте, — дзвінким голосом мовила «Жасмін», зайшовши всередину, — я не думала тут когось побачити.

«Когось? Чи, може, тут мав бути Валентин?» — підказували ревнощі.

— А що ви тут робите? — грубо запитала Тереза. — Робочий час давно закінчився і… — демонстративно глянула на годинник, — ще не скоро почнеться.

— Я тут працюю, — впевнено мовила незнайомка. — Але крім цього ще й навчаюся в університеті. І мені потрібно було зробити кілька комплексних.

— А мій майбутній чоловік, — Тереза навмисно підкреслювала кожне слово, — знає про вашу присутність в офісі в неробочий час?

— Ні, я домовилася з охороною.

Спокій у голосі дівчини вражав. В очах навіть не промайнув страх при згадці про ненависного шефа. (Чи коханого?) Так, наче його взагалі не існувало.

— Я захотіла пити і знаю, що тут завжди є сік, — спокійно продовжувала «Жасмін», — зайшла попити.

— Тут? — Тон вимагав уточнити.

— У Валентина Романовича.

Знову холодний спокій і впевненість.

Дівчина підійшла до шафи, відчинила дверцята, дістала графин з апельсиновим соком і дві склянки. Мовчки розлила сік, поставила графин на місце, склянки принесла до столу і одну простягла Терезі.

— Мене звуть Рома. А ви, мабуть, Тереза Януш, наречена пана Кравського? Ви сказали, що він ваш майбутній чоловік. Чи не так?

Потік запитань збив Терезу з пантелику. Ця Рома була такою впевненою в собі, майже нахабною, але все ж таки викликала симпатію.

— Так, я Тереза Януш…

І взяла запропоновану склянку. В горлі справді так пересохло!

Вона відпила кілька ковтків і, мов між іншим, поцікавилася:

— Ви часто залишаєтеся в офісі після роботи?

— У міру необхідності. Кому хочеться сидіти на роботі в неробочий час? — сухо відповіла Рома.

Ревнощі помалу почали відступати. Тереза не бачила суперниці у своїй новій знайомій. Це відчувається. Жінки відразу відчувають зацікавлення своїм коханим іншою жінкою. Тут такого не було.

— Цікавитеся стародавньою мовою? — Погляд Роми зупинився на екрані.

— Доводиться.

— Хобі?

— Ні. Треба дещо перекласти.

— Перекласти?

— Розшифрувати.

— Може, я допоможу? — запропонувала Рома.

Здивуванню Терези не було меж. Стародавні символи? Ця дівчинка? Тепер ніхто таким не цікавиться. А тим більше молодь.

— Ви знаєтесь на символах давнини?

— «Ти», — дозволила Рома. — І не на символах давнини, а на символах вічності. Я права?

Від несподіванки Тереза аж завмерла.

— Так… справді. Вічності.

Не чекаючи на дозвіл, Рома глянула на екран, а потім взяла до рук кілька затертих аркушів Марти.

— Буде простіше, якщо скажеш, що саме намагаєшся знайти.

— А звідки ти знаєш про символи? — не вгавала Тереза.

— Я вчуся на філософському в університеті.

— І вас на філософському такому вчать? — Знову в голосі з'явилася недовіра.

— Так. Ще й як. Більше того, мій дядько відомий лінгвіст, і він змалку зацікавив мене деякими темами…

«Деякими темами» було вимовлено майже по складах. Виникало враження, наче Рома хоче щось навмисно підкреслити, звернути увагу, налякати…

Тереза вже зовсім заплуталася. І поки думала, чи варто довіритися незнайомці, та раптом запитала:

— Тут йдеться про силу Давнього Єгипту. Кролл перший згадав про неї. Я не помиляюся?

У Терези від здивування округлилися очі. Невже та сила така відома? Невже тільки вона нічого не знала про її існування? Але хоч десь мала чути…

У принципі, почула.

— І що ти про неї знаєш? — намагаючись виглядати спокійною, спитала Тереза.

Здавалося, Рома тільки й чекала на подібне питання, її очі блиснули, вона зручно вмостилася на край столу і тоном вчительки промовила:

— Є помилкова думка, наче всі знання про містику, духів, релігію походять з Єгипту як з найдавнішої з цивілізацій. Це помилкове твердження. Були цивілізації давніші, наприклад, майя, шумери. Але були цивілізації ще давніші, про які нічого не може знати сучасна наука. Деякі свідчення про них знаходяться в тибетських монахів і вивчаються лише втаємниченими. Суть приблизно така: людство за часом й історією поділяється на кілька рас, кожна раса проживає певний період і відходить на задній план. У небуття. Але то люди. Вони смертні. Та крім людей у всесвіті є інші сили. Наприклад, Бог. Він Творець, Добро, до Його ідеалу потрібно прагнути, Він — Життя! На жаль, є й інші сили, неймовірно слабші за Бога, але інколи сильніші за людей.

— Інколи?

— Коли віра слабка, — майже як священик в церкві, мовила Рома. — Ті сили постійно борються з Богом. Вони ніколи не подолають Його, але намагаються знищити, тобто перетягти на свій бік якомога більше душ людей. Бо кожна безсмертна душа — це теж сила. Те, про що ти намагаєшся знайти інформацію, виникло давно, ще до появи людства як такого. ВОНО винищує життя й іншої місії не має. ВОНО розумне. Раз на кілька сот років набуває великої сили і використовує її, щоб нищити. На перший погляд, логіки немає. Але Кролл перший проаналізував ЙОГО природу і виявив, що, знищуючи, ВОНО прагне до… життя. Знищуючи, воно аналізує форму об'єкта. Не лише тіла, але й душі! І в якийсь певний період часу намагається стати подібним до найвищої істоти Божого творіння.

Тереза нічого не могла зрозуміти. Але більше сушила голову над тим, звідки подібні речі може знати Рома. Навряд чи викладають таке в універі. Дядько?

— Ставши одним із нас, ВОНО зможе керувати нами, — закінчувала Рома, — це страшна сила, лише Бог може перемогти ЙОГО.

— А чому не переможе?

— Це складно… — тихенько мовила Рома. — Якби не людська дурість, ВОНО ніколи б не мало сили… Але наприкінці, коли настане час Великого Суду, все стане на свої місця.

Потягнувшись у кріслі, Тереза солодко заплющила очі: тільки тепер вона відчула, як сильно хоче спати. Нерви, комп'ютер, безсонна ніч — все поставило свій відбиток і тягнуло її у тимчасове миле забуття. Хоча б на кілька годин. І так з заплющеними очима вона раптом усвідомила, що незнайоме дівчисько розповіло їй значно більше, ніж вона дізналася від усієї решти, разом узятої.

— Рома, звідки ти стільки знаєш? Тільки не говори про університет. Не повірю.

— І правильно зробиш, — відповіла та, відходячи від столу, — дядько розповідав, але він раптом помер. І я не знаю від чого. Не знаю, як це пояснити, але… — Рома підійшла до крісла перед столом і сперлася на спинку ліктями. — Розумієш, він мене виховав, а коли його не стало, я захотіла дізнатися побільше про це, тому пішла на філософію… На життя не скаржуся. Моя майбутня спеціальність мені подобається, робота теж. У мене все гаразд… ти можеш похвалитися тим же?

Тереза задумалася. Чітке запитання. І треба негайно відповісти «так», але… Ніколи не знала спокою в житті, постійно шукала чогось, сама не знала, що саме, здавалося, мистецтво може стати смислом життя, та чогось бракувало. Постійно це зрадливе «але».

— Так, — збрехала Тереза і чомусь подумала про власну маму. — Я маю роботу, власне хобі, я митець — малюю картини, в мене заможний батько і досить забезпечений наречений. Що ще потрібно?

Як для доказу високого рівня забезпечення Валентина, Тереза обвела поглядом зі смаком обставлений дорогими меблями кабінет.

Рома простежила за поглядом Терези, але замість заздрості в її очах з'явилася жалість.

— Ти щаслива?

Ні! О Господи, як на світ просилося «ні»! А ще німий крик про допомогу! Вічно заклопотаний батько, пихатий самовдоволений наречений, матір-убивця і демон, що полює на неї.

Як же хотілося од відчаю кричати!

Вона промовчала.

Чим може допомогти Рома?

Вона підвела погляд на свою нову знайому і помітила в її очах, та й в усій постаті, щось не по роках зріле, серйозне, доросле. Щось дуже мудре, затягнуте в оболонку вісімнадцятирічної дівчини.

Але то була лише мить.

Потім Рома підійшла до столу, взяла в руки кілька папірців, розглянула їх і мовила:

— Я знаю, про що тут йдеться. Але… мені потрібно пригадати. До того ж я поспішаю. — Дівчина з тривогою подивилася у вікно. — Коли ти матимеш вільний час для зустрічі?

«Дивна вона, — подумала Тереза. — Зараз глупа ніч, а вона кудись поспішає. І зустріч пропонує, наче власними справами не завалена».

— Не знаю, — відповіла вголос.

Хотілося позбутися нової знайомої. Назавжди.

«Жасмін» кивнула. Невпевнено поклала пожовклі від старості папери на місце і раптом усміхнулася:

— До побачення.

— До побачення, — відповіла Тереза, а коли Рома вийшла, додала: — Світ зійшов з розуму. А може, то я така дивна?

За кілька хвилин світло настільної лампи стало не таким різким, а монітор якось незначно помутнів. Озирнувшись через плече, Тереза зрозуміла причину такої зміни — надворі світало.

Близько п'яти годин сну вистачило, щоб зняти втому і набути божеського вигляду. Може б, і більше поспала, але безжалісний телефон своїм дзвінким тоненьким надокучливим голосом розривав навколишню тишу.

— Алло, — спросоння мовила в слухавку.

— Вибачте, — почулося на іншому кінці дроту, — не думав, що ви ще спите, вже обід і сонце в зеніті…

— А з ким я розмовляю? — безцеремонно обірвала незнайомого Тереза.

— Мене звуть Олег Дарсов. Навряд чи ви мене пам'ятаєте…

Дарсов, Дарсов… Тереза справді не могла нікого згадати з таким прізвищем, проте їй не дали часу на спогади.

— Кажуть, ви шукаєте партнера для виставки. В мене є чимало робіт, і я справді зацікавлений у нашій співпраці. Бачив ваші картини, вони чудові. Думаю, наш спільний проект матиме великий успіх.

«Наш спільний», — подумки повторила Тереза.

Вона стільки намучилася, а тепер «наш спільний». Але це шанс провести виставку.

— Ви гадаєте, по телефону ми зможемо домовитися? — перервала Тереза потік похвал.

— Ні, звичайно, ми мусимо зустрітися! О двадцять першій годині біля входу в Оперний театр.

— Що? — не приховала здивування Тереза.

— Сьогодні прем'єра. Постановник — мій друг. Я вас познайомлю.

За інтонацією Тереза зрозуміла, що Дарсова розпирає гордість за друга. Не терпіла людей, які хваляться чужими досягненнями. Вона взагалі вже не була впевнена, чи хоче виставки. Але коли-небудь це божевілля закінчиться і треба буде жити нормальним життям. Про завтра необхідно подбати сьогодні.

— Гаразд. О двадцять першій біля входу. До зустрічі.

І поклала слухавку, не давши можливості попрощатися.

Хотілося їсти. Перше і єдине, що перекривало будь-які інші бажання. Все ще лежачи, спросоння, Тереза почала згадувати, що в неї є смачненького в холодильнику. Готового нічого. Вона взагалі не любила куховарити, тож тепер доведеться згадувати, що таке кулінарія. Добре хоч продукти в холодильнику є — має гарну звичку скупитися. Правда, не могла згадати, що там свіже, а що не дуже. Але не біда…

Ванною ще скористалася, а от до холодильника їй дійти не довелося.

Тишу розірвав вхідний дзвінок, і Тереза чимдуж кинулася до дверей. Це мав бути Борис. Він обіцяв прийти після обіду або на другий день.

Як же їй хотілося, щоб то був Борис! Не знала чому. Не Валентин, не батько, не хтось інший, а саме Борис. Йому ніколи не доведеться нічого пояснювати, біля нього можна відчути себе слабкою і беззахисною, і це не буде принизливим, з ним цікаво спілкуватися і… вона відчувала себе поряд з ним тендітною красивою жінкою. Не знала чому. Мабуть, сама ще не усвідомлювала, що хоче йому подобатися. Можливо, в ньому відчувалося кохання. Правда, кохання до іншої жінки, давно мертвої і недосяжної… її не турбувало, що він марив померлою дружиною і що був старший віком. У ньому відчувалося кохання і життя.

Але Тереза ще не усвідомлювала, навіщо їй йому подобатися. Просто виникло таке бажання і все…

На порозі, спершись на одвірок, справді стояв Борис. Джинси, сорочка з коротким рукавом і тиха усмішка. Тереза теж усміхнулася, інстинктивно пригладила долонею волосся і запросила гостя у квартиру.

— Я збираюся щось приготувати на сніданок. Обід, — виправила себе. — Що б ти хотів смачненького?

— Наш обід чекає на нас у машині, — здивував Борис. — Все, що тобі залишається, — це якомога зручніше одягнутися, ми їдемо в парк на пікнік.

— У парк на пікнік?

Її радості не було меж, але все ж таки щасливий вигляд вона намагалася приховати. Незручно ж. Борис усміхнувся — він все бачив, тож, зрозумівши, що його не обдуриш, Тереза широко всміхнулася і побігла вдягатися.

Пікнік. Це ж треба! Коли вона останній раз ходила на пікнік? Десь в універі з друзями. Завжди мріяла про пікнік на двох. Валентин ніколи не опускався до подібного: розкішні бари, ресторани; він вважав, що вартий лише такого, а посидіти на природі і з'їсти бутерброд… Ну що ви! Це ж так низько!

Хвилин за п'ять Тереза вже була одягнена і готова до виходу. Джинси і топік підійшли — кращого для прогулянки не придумаєш.

Боже, вона навіть забула, що її поєднує з цим чоловіком! Про все на світі забула!

А Борис не поспішав нагадувати. Жодним словом не згадав про демонів і про свою роль. Розповідав про подорож по Атлантиці, і про цікаві звичаї різних країн, і про найрізноманітніші страви Китаю та Індії.

За якийсь час дівчина відчула, що їй страшенно хочеться їсти.

— Що у нас є? — поцікавилася вона.

— Щось дуже смачненьке.

— А що саме?

— Побачиш. Голодна?

— Так.

Турбота й інтрига. Горюча суміш для серця, яке ніколи не кохало. Але Тереза цього ніколи не усвідомлювала, їй тільки хотілося подобатися.

А що Борис? Сто років ні про кого не турбувався. Останніх два десятки присвятив вивченню окультних наук, встиг пожити в Індії та на Тибеті. З болем у душі і коханням у серці. До Діни. Яке прекрасне ім'я, чи не так? Не можна сказати, що в його житті більше не було жінок. Були. То тут, то там. Час від часу вони прикрашали його життя, але завжди залишалися лише окрасою.

Терезу хотілося захищати. Пояснювалося все дуже просто — це стосувалося справи. Його місії. Про яку в цю хвилину чомусь абсолютно не хотілося згадувати.

— Приїхали, — сказав Борис і зупинив авто біля великої поляни недалечко від парку Знесіння.

Тут було, як завжди, гамірно, діти каталися на гойдалках, мами сиділи на лавках, трохи далі від заповнених людьми столиків охочі їздили на конях — помаленьку, потихеньку, по колу.

Коли Борис з Терезою підійшли, чоловік у спортивному костюмі відразу ж мовив:

— Зараз звільниться другий кінь, і можете забирати їх до вечора.

Тереза здивовано глянула на Бориса. На душі стало так приємно і радісно, що… захотілося його обійняти.

— Уже все домовлено, так? — перепитала очевидну річ.

Борис тільки кивнув.

Тим часом під'їхав чорний мов ніч кінь, з нього зсадили молоду дівчину, а вуздечку передали Борису.

— Якого вибираєш?

Був чорний і каштановий. Звісно, Тереза вибрала вороного, недолюблювала інших мастей. А потім все було, як уві сні.

Вони їхали верхи по стежинах між дерев, по пагорбах, намагаючись пригнутися від гілок та щиро сміючись. І байдуже, що навколо люди і що вони з неприкритою цікавістю спостерігають за парою. Головне, що їм зараз, цієї миті так добре. Адже в нашому світі так рідко буває справді добре.

Шашлики були готові тільки години за дві. До цього часу Тереза вже встигла сп'яніти від випитого вина, наїстися бутербродами та салатом, а ще добре, до болю, вилежати боки.

— Так що, — продовжувала Тереза, — в мене є мрія — стати відомою художницею, досягти успіху в мистецькому житті суспільства. Правда, мені поки що не таланить. Аж ніяк.

— Поталанить, — запевнив Борис. — Я розбираюся в людях і можу із впевненістю сказати, що тобі обов'язково в усьому поталанить. Ти прагнеш. Ти все робиш, аби досягти мети. І саме тому у тебе все буде гаразд. Вже собі уявляю: Тереза Януш у вишуканій вечірній сукні, нічого зайвого, все на місці, навколо безліч розкішно одягнених людей, всі її вітають, говорять компліменти, а всюди по стінах зали розвішано картини. Твої картини, Терезо. Це і є твоє майбутнє. Ти станеш відомою художницею, а я пишатимуся знайомством з тобою.

І замовк.

Тереза теж мовчала. Майбутнє? Звичайно, воно буде.

— Але спочатку треба розібратися з духами, — продовжила вголос власну думку.

Борис стрепенувся. Бажання захистити хвилею рвалося з душі.

— Ми розберемося з ним. Нас двоє, а ВОНО одне! — намагався пожартувати. — Я ж поряд, і тому все буде гаразд…

І знову замовкли.

Тихе і невловиме торкнулося душ. Вона не здогадувалася, що це. Не могла визначити і зрозуміти. А він не вірив собі. Перечив і гнав думки геть, намагаючись залишатися вірним пам'яті Діни.

— Ви з Валентином, мабуть, такі щасливі, адже ви одружуєтеся! — раптово для себе сказав Борис.

— Щасливі? — Од несподіванки Тереза підвелася з землі і сіла, спершись на березу. — Я не знаю, чи можна вжити подібний термін щодо нас з Валентином. Ми знаємо одне одного багато років, але… таке враження, що він окремо і я окремо. Звичайно, ми можемо створити сім'ю, прагнемо до цього… Особливо він. Але після шлюбу ми й надалі залишимось окремо.

«Чужими», — поставив свій діагноз Борис.

Та зненацька настрій Терези змінився.

— Він кохає мене. Я в цьому впевнена. Хіба можна бути нещасливою з людиною, яка тебе кохає? Він завжди дбатиме про сім'ю, забезпечить і мене, і дітей усім необхідним. Допоможе у вирішенні усіляких проблем. А я завжди займатимусь лише мистецтвом. Хіба не чудово? Звичайно, ми будемо щасливі.

Тереза намагалася переконати саму себе, але такий проникливий і розумний Борис цього не помітив. Раптом чомусь зник настрій. Мабуть, через смуток за Діною. Щоразу, коли дивився на щасливі подружні пари, сумував за своєю мертвою коханою. І зараз так само. Тереза описала тихе сімейне щастя, якого в нього вже ніколи не буде. А в неї буде, і він, Борис, зробить усе можливе, щоб її мрії збулися. Вона стане відомою художницею, а він буде нею пишатися.

— Я цілу ніч просиділа за комп'ютером, шукала інформацію про… НЬОГО.

— Чому так раптом?

— Виявилося, батько зберіг деякі мамині нотатки. А вони — суцільний шифр. Неможливо розібратися, от я й вирішила подивитися, що які символи означають. Мало що знайшла.

— З собою не взяла? — уточнив Борис.

— Ні.

Задивившись у небо всередину масивних хмар, Борис ліг на спину і, обдумавши якусь явно важливу справу, мовив:

— Буде дощ.

Вражена тим, що Борис перевів мову на таку дрібницю, Тереза враз підвелася і почала збиратися.

— Мені сьогодні ще в Оперний, — пояснила, шукаючи взуття.

— Хіба Валентин у місті?

— Ні. Я йду з іншою людиною.

— Ти йому зраджуєш?

Тереза від несподіванки завмерла. З чого він зробив такий висновок?

— Це суто ділова зустріч. З неприємним для мене типом, який хоче показати, які в нього впливові друзі. А що?

На мить здалося, що Борис полегшено зітхнув. Так хвилюється за Валентина? Незрозуміла реакція.

— Ти ж проведеш мене чи залишишся так лежати на покривалі?

— Проведу.

Уже коли допоміг Терезі сісти на коня, Борис обережно спитав:

— Ти не помічала біля себе… дивних людей, які незвично поводяться? Останнім часом.

Тереза лише засміялася:

— Останнім часом я не бачу біля себе жодної нормальної людини. Весь світ спав з розуму.

Борис, не кваплячись, прилаштував рюкзак з речами до сідла і так само неспішно скочив на коня. Його щось мучило, таке враження, ніби хотів би щось сказати, але не знає як…

Дівчину тривожило таке становище, але думки самі по собі переривалися зауваженням, що Борис вправно керує конем, чудово тримається в сідлі, їй подобалася його манера висловлювання, його ніжна турбота…

А тим часом Борис вів далі:

— ВОНО вирвалося на волю. За межу. І набуває сили. Я не можу визначити наскільки, але невдовзі ВОНО матиме владу над людьми. Переважно далекими від Бога, їхніми душами легше заволодіти.

— Навіщо ЙОМУ душі?

— ВОНО ними живиться. А тіла використовує. Просто я хочу, щоб ти була обережною, ВОНО може прислати по тебе… тіла.

Грудка страху застрягла в горлі Терези, вона важко переборола легке тремтіння рук, та все ж таки витиснула з себе посмішку і спитала:

— Навіщо йому когось присилати, коли ВОНО може прийти само?

— Якби ВОНО приходило, — Борис пригнувся, обминаючи гілля дерев, — тебе вже не було б…

— Але ВОНО приходило, — впевнено заявила Тереза.

Стривожено озирнувшись на дівчину, Борис пришпорив коня, поглядом пропонуючи Терезі зробити те саме. За двадцять років Борис жодного разу не бачив демона, якого намагався ізолювати від світу, а тут Тереза заявляє, наче він навідувався до неї. Так спокійно говорить… Невже вона його апостол?

— І яке ВОНО?

— Що?

— Сила, демон, він, воно, давнє божество, називай його як хочеш, суть не міняється.

Вперше за весь період Тереза зрозуміла, що Бориса можна досить легко розізлити. Але що такого вона зробила?

— Він, демон, він… дуже холодний. Як смерть.

— Ти знаєш, яка смерть?

— Ти коли-небудь торкався мерців?

Борис кивнув.

— Уяви собі, що таким холодом обклали все тіло…

Бориса аж зморозило.

— І… чого він хотів?

— Не знаю.

До болю затиснувши вуздечку в руках, Борис раптом зрозумів, що вона потрібна демону. Ні, вона не може бути апостолом — Марта передала хрестик, аби захистити дитя. Судячи з розповіді медсестри, вона багато знала і не могла вимагати захисту для… апостола.

— Що сталося з твоєю матір'ю?

— Схоже, вона пішла зі світу по своїй волі, — ледь чутно мовила Тереза.

Тихий шелест листків намагався привернути увагу до цього світу. Справжнього. Нормального. Одноликого. Вирвали з пекла, в яке штовхнула доля. За них вибрали дорогу. Кому матір, а кому дружина. Найрідніші люди, заради яких можна життя віддати. Жбурнули на поталу демону, а самі пішли з цього світу і з миром спочивають у землі. Що найдивніше — їх шляхи переплелися і від зустрічі зародилося щось нове. Для Бориса це було прагнення захистити, не борг, не клятва, що її дав колись давно, а прагнення захистити тендітну карооку дівчинку від усього лихого.

Для неї…

— Жаль, на деревах в таку пору не цвітуть квіти, — раптом сказала Тереза.

— Чому?

— Можливо, я прямо зараз знайшла б своє кохання, — нагадала про недавно почуту легенду про любов і відламала гілочку, повз яку проїжджала.

Вона все ще була дитиною. Грайливим кошеням, яке вигадувало ігри і вірило в них. От начебто недавно вона була така чужа та незнайома, і почуття до Діни не минули, а якесь тепло заливало душу, мов бальзам рани, і хотілося стиснути зуби, щоб не вирвалися слова подиву і прохання залишитися поряд.

— У тебе вечір сьогодні зайнятий, так?

Інтонація в його голосі примусила Терезу озирнутися і призупинити коня. Весь її вигляд питав — може, він хоче щось запропонувати, запросити кудись…

Але Борис враз схаменувся:

— Завтра привезеш мені записи Марти. Розбиратимемо разом.

Вона розчаровано кивнула.

Авжеж. А чого хотіла? Справжніх почуттів? Бути коханою і кохати? Втекти від шлюбу, що перетворить життя на існування, відчуття непотрібності та безкінечного очікування старості?

Але ще на одне питання вона справді не могла знайти відповіді: «Чому це її турбує?»

Коротка на бретельках сукня кольору кави та босоніжки на високих підборах — оце весь вишуканий гардероб на сьогоднішній вечір. На прем'єру в театр одягають одне, на ділову зустріч — інше. Її примусили поєднати те й друге.

Давно вже не було такого почуття небажання, як зараз. Хоч вовком вий, не хотіла нікуди йти. Не бажала ні виставки, ні знайомства з можливим партнером. Навіть проходячи повз телефон, зупинилася і задумалася, а чи не дзеленькнути Валентину, нехай влаштує ту кляту виставку, а вона тільки віддасть картини? Але переборола лінь та почуття безпорадності і вийшла з квартири.

Біля входу її чекало сріблясте «Ауді», що його віддав у тимчасове користування Борис. Подумки Тереза завважила, що до вечірньої сукні воно пасує значно більше, ніж її рідна «Таврія». її цікава й заздрісна сусідка критично оглянула авто й саму Терезу і з незадоволеним виглядом посунула в під'їзд.

Настрій Терези після таких оглядин трохи зіпсувався. Люди взагалі дивні створіння. Так багато говорять про прагнення до добра, про заповіді, про «не суди» та про заздрість. Але чомусь завжди ті, хто найбільше кричить, найбільше й творить лихо.

За якийсь час Тереза вже не думала про те, як не хочеться їхати в Оперний, а зосередилася, як таки потрапити на зустріч. Ніколи не бачила такої кількості пробок на автомобільних шляхах. Як на зло, почав накрапати дощ, а вона не взяла парасолі, сукні — гаплик. Не кажучи вже про її вигляд у цілому.

— Що ж ви! — дорікнула навколишнім машинам, коли на черговому перехресті довелося чекати хвилин десять.

Мокрий асфальт та потоки на склі не віщували нічого доброго.

Вона поклала руки на кермо і спересердя подумала, що одним партнером більше, одним менше — гірше не стане. Не дочекається, то й прапор йому в руки.

Глянувши на годинник, зрозуміла, що прем'єра почнеться без неї. А отже міф про її пунктуальність у бізнес-колах похований назавжди. У крайньому разі, доведеться шукати нового партнера для співпраці. І раптом стало байдуже. Як не дочекається, вона сяде в авто і поїде до Бориса. Знову дощ, вона знову змокне, прийме гарячу ванну і вип'є теплого вина…

Коли вона нарешті дійшла до входу в театр, її сукня була наполовину мокра, а біля дверей її чекав невисокий кремезний мужчина років тридцяти, може, трішки більше.

«Це не може бути він. То хтось інший», — благала долю.

Так хотілося… до іншого.

— Добрий вечір. Щось трапилось? — Турбота в голосі Дарсова дратувала.

Він пізнав її. Але Тереза пригадати його не могла.

— Добрий вечір. Ви…

— Олег Дарсов. Я бачив вас на одній з вечірок художників. Така дівчина, як ви, не може не запасти в душу, та на мене ви навіть не глянули.

«Нічого страшного», — крутилося на язиці, але натомість Тереза тільки мило посміхнулася.

— Прем'єра вже почалася. Та, бачу, чашка гарячого чаю або кави вам зараз більш потрібна, — зауважив Олег, коли вони ввійшли до зали, — спустимося в кафе.

— Так, — із вдячністю відповіла Тереза.

У принципі, він не такий поганий. Можливо, співпраця в них таки вийде. Елегантно вбраний, з манерами… Може, візьме на себе частину обов'язків.

Коли вони нарешті сіли за столик і замовили каву, Олег відразу ж перейшов до справи.

— Якщо вірити чуткам, ви нещодавно втратили велику частину робіт?

— Так, їх мені знищили.

— Ви заявили в органи?

— Навряд чи вони мені допоможуть. Та й… — Тереза осіклася.

— Що «та й»?

— Якби можна було заявити в божественну канцелярію, саме так і зробила б!

Вона весело засміялася, впевнена, що Олег не зрозуміє, про що йдеться, і теж посміється. Але його серйозний погляд і кам'яний вираз обличчя змусили сміх розтанути, як сніг весною.

— Чого ви?

— З такими речами не жартують, Терезо!

— Ви про картини? Я ще намалюю!

Дарсов промовчав.

— Послухайте, не можна бути таким серйозним! Усміхніться, може, мені тепліше стане!

І він усміхнувся. Спочатку натягнуто, а потім начебто щиро. Більше того, запропонував свій піджак, аби вона хутчіше зігрілася. Навіть сам натягнув на плечі.

— Вам, мабуть, теж холодно? — спитала Тереза, коли їх руки випадково зустрілися.

— Чому так думаєте?

— У вас руки дуже холодні.

Олег нічого не відповів.

Якраз принесли замовлення, і, радий перевести тему, Олег мовив:

— От зараз зігріємося кавою і потім поговоримо про справи.

— Куди ви поспішаєте?

— Час — гроші.

Тереза не сперечалася. Подібні фрази вже не раз чула від Валентина. Знала, що з такими людьми сперечатися — справа марна. Недарма Дарсов не сподобався їй ще під час телефонної розмови.

— Як ви плануєте виставку?

— Нею займається Корчовський. Ми маємо оплатити все, що він скаже. Ми ж партнери?

— Звичайно. Якщо ваші плани збігаються з моїми.

— Плани?

— Так.

— А які ваші плани?

— На який термін розрахована ваша виставка? — питанням на питання відповів Олег.

— Десять днів.

— Інші міста?

— Не буде.

Його погляд та питання почали дошкуляти. Невже так організовуються всі виставки? Треба було все зіпхнути на Валентина.

— Гаразд. Хай буде так. Ви працюєте в стилі містики, я не помиляюся? — почекавши підтвердження, Олег вів далі. — Я теж, треба буде відділити наші роботи.

— Нехай цим переймаються декоратори.

— Згоден. А чому містика?

— Що? — не зрозуміла Тереза.

— Чому ваші картини мають містичний підтекст?

— А ваші?

Олег проникливим поглядом дивився в самі очі, мов хотів зазирнути в душу. Дівчина не здавалася, щохвилини вона ставала все агресивнішою. Проте довго Дарсов вирішив не тягнути. Неквапом відпив кави і спокійнісінько сказав:

— Бо у світі є сили вищі від людей.

А ось на цю тему Тереза взагалі не хотіла говорити.

— Ви давно малюєте? — майже кокетливо спитала вона, обхопивши чашку долонями.

— Років з вісімнадцяти, і завжди малював містичні сцени.

— Я зрозуміла, — спробувала перевести розмову Тереза. — А в родині хтось малював?

— Ні. Але одна циганка сказала, що в мене особливе призначення.

— Не сумніваюся. А як ваші рідні ставляться до вашої роботи?

— Хобі. Працюю юристом.

— Хобі?

Тут Дарсов зніяковів, і Тереза раптом відчула, що випадково вона натрапила на щось справді серйозне. Він скривився, наче до рота потрапило щось гірке, але відповів:

— Їм не подобається те, що я малюю.

Передчуття недоброго примусило Терезу відвести погляд. Але вона враз заспокоїлася. Хай малює що хоче, лиш би оплатив половину суми. Головне, що виставка відбудеться, а далі можна й розпрощатися з «великим містиком».

— Може, подивимося виставу? — запропонувала Тереза, коли над столиком нависла густа тиша.

Вона вже зрозуміла, що Дарсов фанат своєї справи і критики не любить.

— Авжеж.

Не відомо, як вистачило терпіння досидіти до кінця прем'єри. Вона вже не знала, що їй більше не подобалось — супутник чи вистава. Але Дарсов із серйозним достойним виглядом сидів і дивився, як мумія, на сцену, тому Тереза теж намагалася не розглядатися вусебіч.

О Боже, вистава здавалася безкінечною. У вас коли-небудь виникало бажання не додивитися щось до завершення, наприклад фільм. Вимкнути телевізор або встати і піти чи хоча б перемкнути канали? Для Терези в цю мить таке бажання стало недосяжною мрією. Все, що змогла зрозуміти, — вистава на сучасний мотив, хтось свариться, хтось кохається, зрештою, когось убивають, на передній план вийшов один з головних героїв і сказав, що життя — це дуже крихка річ.

Коли опустилася завіса, Тереза аплодувала більше, ніж інші. Не тому, що вистава сподобалася, — від радості, що вона нарешті закінчилася. Аплодувала й усміхалася, не в змозі стримати втіхи — нарешті вона буде вільною і зможе піти додому. А може, й не додому.

Останню думку вона намагалася відігнати подалі. Ну що подумає Борис, коли вона з'явиться у нього о дванадцятій ночі? Тим більше, що вони ледь знайомі.

— Я обіцяв познайомити вас із постановником.

— Цього шедевру? — підколола Тереза і прикусила язика, згадавши реакцію Олега на критику.

Гаразд, треба тримати себе в руках. Вона тільки познайомиться тут з ким треба, а потім буде вільною, як птаха.

Дарсов, обминаючи людей, завів її за куліси, а потім східцями повів кудись униз.

— Тут кімнатки, Антон полюбляє в них відпочивати.

— А ви впевнені, що відразу по закінченні прем'єри він спуститься у Богом забуту улюблену кімнатку?

Питання залишилось непочутим. Або проігнорованим.

Спустилися вони на два поверхи вниз. У нормальних будинках це нижче, ніж підвальне приміщення. Але тут справді було кілька кімнат. Судячи з ремонту, килимів та світильників, місце справді улюблене багатьма і досить непогано облаштоване.

Вони підійшли до одних із дверей. Без таблички, пофарбовані у світло-коричневий колір, як і решта. Олег впевнено постукав і таким же рухом потягнувся до ручки. Не дивно, що в кімнаті було порожньо. Тереза про це попереджала. Тепер увесь її вигляд питав: «Що, знову нагору на пошуки чудесного таланту?»

Але Дарсов зовсім не знітився.

— Зараз спустяться. Ви ніколи не були під Оперним?

— Ні, я не знала про існування кімнат.

— Крім них тут ще багато цікавого.

— А як же річка?

— Та, на якій побудований театр?

— Так.

— Вона справді протікає тут неподалік у спеціальних комунікаціях. Я проведу для вас невеличку екскурсію. Хвилин на п'ятнадцять. Не стояти ж нам тут, поки до нас забажають спуститися боги з Олімпу.

Тереза спробувала заперечити, але Дарсов зупинив її жестом.

— Ви ніколи не побачите нічого подібного. Клянуся. Якщо відмовитеся, шкодуватимете до кінця життя. Даю стовідсоткову гарантію.

Вона все ще продовжувала дивитися на нього недовірливим поглядом, але врешті-решт здалася.

— П'ятнадцять хвилин? — перепитала новоспеченого гіда і широко посміхнулася.

Замість того, аби повести дівчину нагору, Олег провів її в кінець коридору до крайніх дверей, демонстративно відчинив їх навстіж і жестом запропонував зайти.

За мить Тереза опинилася в столітті так сімнадцятому-вісімнадцятому, а може, й давнішому. Звичайно, вона не пройшла крізь віки, просто… тут не було жодних слідів цивілізації. Відразу за фарбованими у світло-коричневе дверима з'явився мурований з кам'яних брил вузенький коридор і такі ж східці, що вели майже вертикально вниз. Світло лилося звідкілясь ізнизу, і Тереза не здивувалася б, якби виявилося, що джерелом є факели.

— Я на підборах, — спробувала відмовитися від прогулянки.

— Як хочете, — не наполягав Дарсов, — але те, що знаходиться далі, вас не розчарує.

Знову ця жіноча цікавість.

А чому б і ні. Все одно вечір втрачено. Зараз вона погляне, що там, а потім познайомиться з постановником. У принципі, день склався непогано, незважаючи на поганий настрій та передчуття…

Ступивши перші кроки, зрозуміла — далі так справа не піде — надто крутий спуск, триматися немає за що і через високі підбори в будь-який момент полетить вниз.

Вимушено посміхнулась Олегу і роззулася. Чекала почути якусь репліку чи жарт, але він мовчки безпристрасно стежив за дійством, наче так мало бути.

— Там хоч чисто? — виправдовуючись, спитала Тереза.

— Як тут.

Вона глянула під ноги. Вікова пилюка. Звісно, тут ніхто не прибирає. У крайньому разі — сухо, і це тішило.

Спускатися довелося довше, ніж гадала, а світло було звичайне, електричне, а не факели. Нарешті коридорчик розширився і Тереза опинилася у величенькій залі, мурованій брилами, з кількома темними отворами, виходами чи входами — визначити неможливо. Тьмяне світло заливало лише центр зали, де на схожій на стіл підставці лежало кілька речей невідомого призначення. Схоже, саме це і хотів показати Олег. Проте він не зупинив її, коли вона підійшла ближче до підставки.

З'явилося ниюче відчуття всередині. Страх. Щось подібне вона вже одного разу відчувала. Там, на дачі, коли лізла на горище. І там також спрацювала жіноча цікавість.

Їй відразу згадалося горище з купою неживого антикваріату. Особливо колиска з вирізьбленими стародавніми символами. Тут теж були символи. На дощечках, на згортках, на довгенькому ножі, схожому на кинджал.

Руки самі потяглися до ножа. У вухах гуло, серце стиснулося, чи то, може, душа нила від страху, а до горла підступила болісна грудка. Не усвідомлювала, навіщо проводить пальцями по лезу, навіщо розглядає незрозумілі символи, але врешті-решт згадала, що вона тут не сама і, не озираючись, спитала:

— Що це все означає?

— Усе приходить на круги своя.

Голос не належав Дарсову.

Поволі Тереза ризикнула озирнутися. Їх було кілька.

— Він кличе тебе, — повідомив старий років сімдесяти.

З його інтонації напрошувався висновок, що Терезі дісталася велика честь.

— Хто? — ледь чутно мовила дівчина.

Старий похитав головою.

— Тобі все мала розповісти Марта, але вона вибрала інший шлях. Помилковий.

Крізь тіло пройшов струм. Що то було — страх, відчай, обурення?… Тереза не могла розібрати, але все б віддала, щоб опинитися будь-де в іншому місці. Тільки не тут.

— З мене досить, — сказала присутнім. — Продовжуйте комедію без мене! Драматурги!

Вона шпурнула ніж на підставку і рушила до сходів. Звісно, дорогу їй перегородили. Олег постав перед нею, як стовп. Спробувала обминути його, про що тут же пожалкувала.

Він боляче схопив її за руку, а потім щосили відштовхнув назад до підставки. Лише кілька секунд дотику вистачило для того, щоб відчути могильний холод його рук.

«Він живиться душами, а тіла використовує», — згадала Борисові слова і ледь не знепритомніла від лавини жаху.

Цікаво, вони всі такі?!

Мовчання стало найкращим підтвердженням.

— Що вам потрібно?

— Не нам…

— Заспокоїли, — прошепотіла дівчина.

— Ти станеш храмом, — мовив старий.

І Тереза подумала, що більшого божевілля годі чекати. Вони перекрили вихід. Але хіба це єдиний вихід звідси? Надія помирає останньою. Є ще кілька отворів.

І де взялося стільки сили? Ніколи не відрізнялася спринтерським бігом. Тим більше босоніж.

Вбігла в найближчий темний отвір і опинилася в неосвітленій порожній кімнаті.

— Ти не знайдеш виходу, — почулося із зали.

Наближалися кроки. Чіткі, але неквапливі. Схоже, вони були впевнені у власній правоті.

Руки наосліп мацали стіни, темрява ховала обриси брил та речей, припертих до стіни. Пальці жадібно впивалися в гострі краї каменюк і тут же ковзали далі. Хоча б промінчик світла!.. Але що далі заглиблювалася в кімнату, то щільнішим ставав навколишній морок. Під руки потрапляли дошки, залізяки на стінах, але раптом натрапила на щось гладеньке і не таке холодне. То, безумовно, було дерево.

Двері?

Так, різьблені, певно зроблені ще в старовину, невеликі, заокруглені зверху і… з великим залізним кільцем там, де мав бути замок.

— Терезо, виконай своє призначення з гідністю, — почула за спиною.

В отворі з'явилася людська постать, від чого світла, й без того бідного, відразу ж поменшало.

Штовхнула двері руками. Мертво.

Може, вони взагалі не відчиняються?

Навалилася тілом, потім відштовхнулася і знову вдарила у двері плечем. Потім знову і знов з усієї сили, незважаючи на біль. Мов рибка об лід.

Двері навіть не ворухнулися.

Вона відчувала спиною погляд, гострий погляд змертвілих очей, від чого в жилах захолола кров і захотілося вити від болю. А постать почала наближатися, повільно, але впевнено.

Рука мимохіть ковзнула на залізне коло.

Може, то справді замок?

Щойно спала така думка, як руки самі по собі заходилися рвати коло в усі боки. Спочатку з надією, потім з безвиході, а потім просто в істериці, бо усвідомлювала, що за мить вона опиниться в руках…

Крик мимоволі вирвався з горла, і в цю мить провернувся замок.

Є Бог на світі.

Під вагою тіла двері відхилилися, і вона мало не впала, перелітаючи через поріг. Інстинктивно, не роздумуючи, зачинила за собою двері і кинулася геть у майже непроглядну темінь.

Що було під ногами, не знала. Можна було лише здогадуватися. Вода, яка, мабуть, застоялася у підземеллі, огидно смерділа, але напевно не тільки вода давала такий сморід. Тут щось гнило. На кожному кроці.

Крізь крихітні віконечка десь вгорі пробивалося світло, та темряви було більше. Тереза бігла не зупиняючись і не задумуючись, що вода сягає практично їй по кісточки, що під ступні потрапляє щось слизьке й інколи гостре, що доводиться бігти наосліп. Лишень втекти б! Серце вибивало шалений ритм чи то від бігу, чи то від страху — визначити не могла. Вперед гнав жах і усвідомлення переслідування. Здавалося, от-от наздоженуть. Поклястися могла у відчутті їх дихання і кроків. Ось-ось.

Варто лише зупинитись. Озирнутися, і…

Зупинитися довелося.

У непроглядному мороку налетіла на вогку кам'яну стіну і, боляче вдарившись всім тілом, майже сповзла по брилах.

Незрозумілі звуки і писки примусили знову зірватися на ноги. Писк належав пацюкам, і, судячи з голосів, їх було безліч. Вони тут сновигали сюди-туди. Жили, здихали і гнили в смердючій воді.

Від такої думки Терезі стало зле. Страшно було ступити бодай один крок. Та не тільки пацюками кишіли вода і тунелі…

Хотілося світла, о Боже, як хотілося світла! Щоб освітити ту всю нечисть і прогнати геть. Подалі. Та, водночас, добре, що не видно нічого. Очі не бачать, серце не болить…

Від смороду хотілося затулити рукою рот, що Тереза й зробила, і, гнана страхом, пішла вздовж стіни по коридору вправо. Схоже, тут було розгалуження. Спочатку йшла, а потім побігла. Раптом доженуть?

До того ж так хотілося хутчій вийти нагору!..

Згодом збагнула, що просувається кудись униз. Вода під ногами сягала майже колін. Було кілька поворотів і розгалужень. Бігла навмання, все одно не знала дороги, тож і не запам'ятовувала…

Усвідомлення того, що заблукала, прийшло раптово, коли зупинилася і, стоячи по коліна в смердючій воді та непроглядній темряві, прислухалася до звуків.

Тиша.

Десь запищав пацюк. А десь хлюпнула вода, наче хтось зробив крок…

Серце стислося від жаху й холоду. Тільки тепер вона відчула, якою крижаною була застояна в підземеллі вода. Чи то від нервів, чи то від переохолодження звело вилиці і зуби від легкого тремтіння почали вибивати неспокійний ритм. Судомно хапнувши повітря, вона затисла вуста і раптом відчула жар.

Хвилею налетів на тіло, обпік і зник.

Тереза не зраділа. Згадала горище, де морозило та обпікало.

Це означає ЧИЮСЬ присутність.

Від жаху вп'ялася пальцями у своє ж тіло. Прислухалася. Тиша. Така тиша, що аж у вуха тисне. Ні плюскоту хвиль, ні пищання мишоподібних. Взагалі нічого живого.

— Отче наш, — прошепотіла дівчина і заплющила очі, — Ти, що єси на небесах…

Вона молилася і тиснулася до стіни, боялася, буде напад, що ВОНО…

Яка її чекає смерть?…

Від страху вона заціпеніла, і не відразу прорізалося усвідомлення того, що звуки повернулися і знову плюскотить вода. Яке блаженство! Тереза ніколи не раділа плюскоту хвиль так, як зараз.

Потім вона побігла далі, притримуючись рукою за мокру стіну — єдиний поводир у суцільному мороці. За п'ять хвилин почула звук води, що звідкілясь падала.

Звідкілясь і кудись вона має текти!

Завернула ліворуч. Звук віддалявся. Довелося повертатися назад. Не знала, скільки минуло часу, коли нарешті дісталася величезної округлої труби, з якої вниз в підземні комунікації летіла з гуркотом вода. Та головне, тут було світло! Маленька цятинка десь далеко вгорі. І залізна драбина, вбита у вертикальний отвір, вела до того світла.

З четвертої спроби їй пощастило підтягнутися і залізти на драбину повністю. Дозволила собі лише кілька секунд перепочинку, а потім знову потяглася до світла. За кілька метрів зрозуміла марноту радості — драбина сягала лише половини шляху: тут був ще один поверх коридорних лабіринтів. Далі отвір становив собою гладесеньку трубу, по якій лізти було неможливо.

Що ж робити? Доведеться блукати тут.

У цих коридорах було сухо. Інколи через малесенькі віконечка вгорі пробивалося світло, і Тереза практично перебігала від одного освітленого острівця до іншого.

Не знала, куди йти. Дуже боялася знову потрапити у воду.

Біля наступного віконечка, на повороті, довелося зупинитися. Десь зі скрипінням відчинилися масивні двері, і, судячи з кроків, увійшло кілька людей. Важкі кроки належали чоловікам, мовчазним і безпристрасним. Тереза знала кому.

Відсахнулася і якомога безшумніше побігла по коридору. Якщо це можна було назвати бігом. Вона втомилася, а ще боялася бути почутою.

Ось відійде подалі і тоді…

Тоді не настало. Коридор за черговим поворотом закінчувався дверима. Тут не було кола, був звичайний урізний замок для ключа. Але ключа не було.

«Кінець», — подумала Тереза, адже переслідувачі йшли слідом в її напрямку…

Проте ще хтось був з іншого боку дверей.

Куди бігти?!

Тереза чітко почула, як у замок ввійшов ключ, провернувся і…

…на порозі стояла «Жасмін».

— Хутчіш! — сказала дівчина.

І Тереза, що завмерла від подиву і втоми, метнулася до неї. Тільки коли Рома зачинила двері і знову провернула ключ, Тереза зрозуміла, що ця юнка може бути з ними. Вона більше не вірила у випадковість.

— Хто ти, в біса, така?

— У нас немає часу на питання! Біжімо, тут є інші ходи.

— Нікуди я…

— То за кілька хвилин потрапиш до них. У тебе немає вибору.

«Жасмін» мала рацію, і Тереза мовчки попленталася за нею.

Рома освітлювала коридори ліхтарем і точно знала шлях. Навіть не замислювалася, де і куди звертати. Вони просто бігли, не зупиняючись. У Терези навіть закрутилася голова від постійних поворотів.

— Давай секунду відпочинемо, — попросила рятівницю.

— Немає часу. Вони знають, де ти.

— Як?

— Їм розповідають.

Тереза не допитувалася, хто чи що. Все зрозуміла.

Олександр Януш прокинувся від звуку битого скла, різкого, поряд. Спросоння повернув голову і помітив навстіж відчинене вікно. Начебто й вітру не було і штори спокійнісінько звисали по рамах. Але він зачинив вікно звечора, готовий був поклястися, що зачинив і провернув замочки…

«Що за чортівня?» — подумав він.

Лінькувато встав з ліжка. Звук битого скла вирвав його з полону чудового сну. Давно, вже багато-багато років поспіль, не снилася йому Марта. Така молода, вродлива й усміхнена, як тоді, коли вони тільки познайомилися. Така жадана…

Вони були в полі, де росло безліч квітів неземної краси. І вони були до нетями щасливі. Не міг сказати чому. Просто по-справжньому щасливі. Сміялися, веселилися, бігали.

А потім Марта простягла до нього свої руки і мовила:

— Ми пройшли через пекло, тепер я покажу тобі рай…

Аж просинатися не хотілося.

По-іншому бути не могло. Вікно відчинилося з такою силою, що з однієї шибки вилетіло скло. Як воно могло відчинитися? Другий поверх. Вітру немає. Вікна були зачинені наглухо.

Він підійшов до підвіконня і остовпів.

На вулиці перед будинком стояла Марта. Не така, як у сні. Довге нечесане волосся, темні синці під очима, що чітко контрастували з блідою шкірою, і безтямний погляд великих втомлених очей. Одягнена в щось середнє між нічною сорочкою і рядном, воно виглядало жалюгідно. Стояла нерухома і дивилася на Олександра. А потім раптом простягла до нього свої сухі руки. Як уві сні.

Хвиля жаху накотилася з нищівною силою, примушуючи його спочатку захлинутися повітрям, а потім, крізь різкий біль, відчути, як затихає власне серце.

Лише в костьолі вони нарешті змогли відпочити. їх впустив отець і тут же слідом зачинив двері. Глянувши на жалюгідний вигляд Терези, за кілька хвилин приніс відро теплої води і залізний таз.

— Гадаю, від чаю не відмовитеся, — мовив священик і зник.

— Не виходь за межі костьолу, — попередила Рома і вийшла вслід за священиком.

Тереза й гадки не мала куди-небудь зникати. Вона втомилася, як ніколи в житті. Досить вешталася, тож тепер ладна була сидіти тут вічність. А ще краще було б поспати. Щоправда, сумнівалася, чи зморив би сон. Було стільки запитань, та й нерви все ще натягнуті, як струна.

Ну чому це сталося з нею? Навколо мільйони людей, і всі живуть нормальним життям, нічого не знають і навіть не здогадуються про паралельні світи та потойбіччя.

А вона втягнута в авантюру, ставка в якій — життя. Треба розповісти Борису, він щось придумає і обов'язково витягне її з халепи.

Ноги в теплій воді розм'якли і почали неприємно нити. Ступні всі в саднах, подряпані, а якщо врахувати чистоту води в підземеллі, то виникала висока ймовірність зараження.

«Треба було їхати до Бориса, а не на зустріч», — картала себе подумки.

І раптом спіймала себе на тому, що жодного разу не згадала про Валентина.

— Чай, — почула голос Роми.

Вона глянула на паруючу чашку запашного чаю і замість подяки запропонувала:

— Давай розберемося в ситуації. Ти в офісі Валентина не працюєш і ніколи не працювала. Так?

Рома кивнула і сіла поряд з Терезою.

— Хто ти така?

— Я хочу допомогти.

— Чим?

— Знаннями.

Тереза отетеріла.

— А що, навколо всі багато знають, одна я така нетямуща?

— Коли це стосується потойбічних.

— Стривай… — Страшний здогад вколов свідомість. — Ти якось пов'язана з історією моєї матері?

Дівчина кивнула і відвела вбік сповнений туги погляд.

— Як?

Вона мовчала, здавалося, навіть кусала губи, але мовчала.

— Яке ти маєш відношення до неї?

— Ти моя покута, — тихо перебила Рома.

— Що?

Уже абсолютно нічого не розуміючи, Тереза затулила рукою очі і заскиглила. Хотіла заплакати, але не вийшло — не в її правилах. Нила душа, і вона ненавиділа «Жасмін», але нічого не могла вдіяти.

— Розповідай, — грубо мовила, забуваючи, що дівчина щойно витягла її з пекла.

Але та ніскілечки не знітилася.

— Пообіцяй не задавати ніяких запитань.

— Що? — обурилася Тереза.

— Наприклад: хто я, звідки все знаю…

— І чому я — твоя покута?

— Також, — спокійно підтвердила Рома.

Не витираючи ступнів, Тереза вийняла ноги з таза і відійшла на кілька метрів. Тепер вона вже нікому не вірила і не здивувалася, коли б Рома виявилася «трохи» не людиною.

— То що ж мені можна питати?

«Жасмін» подивилася на неї такими чистими сумними очима, що аж серце тьохнуло. Такі люди не завдають зла. Даремно вона так. Як кажуть: «Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог». І мимохіть глянувши на мокрі сліди на килимі, Тереза сіла на стілець навпроти Роми.

— Благаю, говори! Це стосується мого життя, а всі навколо мовчать, мов води в рота набрали. Надто багато таємниць.

У Роми ледь не потекли з очей сльози.

— Пробач.

Тереза здивовано глянула на дівчину. За що вона просить пробачення? Щойно врятувала і щось таке теревенить…

— Те, що я розповім, відбулося понад двадцять років тому. — Відчуваючи безкрайнє здивування Терези, Рома відвела погляд убік. — Буду говорити основне, не вдаючись у дрібниці, бо це тебе ще більше заплутає, але, — вона трохи перевела подих, а потім її голос нараз став зовсім спокійним, — головні герої — це твоя мати Марта, її подруга Алєся, яка була родичкою Діни, та ще троє друзів Діни.

— Це ім'я починає мене дратувати, — мовила Тереза і не помітила, як Рома примружила очі.

— Діна щойно вийшла заміж, — прикривши повіки, почала Рома, — сказати, що вони з Борисом кохали одне одного, означає не сказати нічого. Вони були створені одне для одного. Познайомилися, коли вона була на першому курсі в університеті. Знаєш, як це буває?… — Рома якось недоречно засміялася. — Нові друзі, перше кохання! Компанія відразу ж сприйняла їх як єдине ціле… І безліч спільних планів на майбутнє. Майбутнє… — Останнє слово вимовилося важким і таким чужим голосом, що аж серце защеміло. — Ніхто не думав, що майбутнього може не бути. Такі люди, як Діна, багато досягають. Бачила рекламу «Спрайту» щодо скандально відомої журналістки? — І дочекавшись, поки Тереза кивне, вела далі: — Діна мала стати видатною людиною, як кажуть, потрапила в потрібний час і в потрібне місце. Професор в університеті був поведений на давніх релігіях та окультизмі, тож з літературою відповідного напрямку проблем не виникало, а Діна раптом вирішила, що спеціалістів саме такого профілю відчутно бракує і можна зробити непогану кар'єру. — Саркастична посмішка не сходила з обличчя Роми, що дивувало Терезу більше, аніж текст. — Мабуть, багато доцентів могли позаздрити знанням талановитої студентки… Як я сказала, Діна щойно вийшла заміж і вони з Борисом шалено кохали один одного. Проводили разом кожну мить, жадібно крали кожен день, кожне свято, цілі ночі проводили без сну… Таке враження, що відчували недовговічність свого щастя… Обожнювали пустувати, годували одне одного фруктами, тортами, до речі, Борис одного разу так мало не вдавився. — Рома підвела очі, і в її погляді промайнуло щось таке невловиме, не то блаженство, не то щастя, аж мурашки побігли попід шкірою. — Він завжди розповідав їй, які в них будуть дітки і який будинок…

— З каміном, — тихо з ледь примітним цинізмом мовила Тереза.

Раптом захотілося затулити руками вуха. Не бажала слухати про Діну. Жодного слова. Ну хто вона така? Звичайнісіньке дівчисько, вискочка, яка, можливо, нічого б не досягла в житті. Вона жила давно, з Борисом була разом, може, два, від сили три роки… І вже понад двадцять років її немає.

Борис зреалізував її у спогадах. А це дівчисько, Рома чомусь теж вбирає її в лаври… Та й ім'я в неї якесь дурнувате. Діна. Ну що тут гарного? Сам звук її імені почав дратувати.

Тереза уникала думки про те, що це роздратування лише звичайні жіночі ревнощі.

Мертва суперниця — ідеальна, з нею неможливо змагатися. І це найбільше діставало.

Рома пильно глянула на співрозмовницю, задумливо зручніше всілася у кріслі і тихо, майже збайдужілим голосом, підтвердила:

— Так, з каміном. Та це вже немає значення. Ти хочеш почути, що сталося далі?

Тереза кивнула.

— Це було в кінці другого курсу. З Болгарії приїхала її двоюрідна сестра Алєся з подругою. Так. З Мартою. Запам'ятай, Терезо, біда стається лише з чиєїсь вини, і до біди багато не треба… Алєся знала про захоплення Діни і приготувала сюрприз. У родинних архівах виявилися якісь давні книжки, записи… Самі дівчата не могли розібрати змісту символів, тож привезли на оцінку «спеціалісту». А спеціаліст на той час почала вести власні нотатки досліджень, документувати їх. Були фотографії і навіть відеоматеріал. На превелике лихо, Діна почула про печеру, розташовану серед лісів у Карпатах, у місці, яке селяни називають Межею. Навіть знайшовся провідник, якого вже через кілька днів група ніяк не могла знайти…

— І що ж там… за Межею? — не втрималася Тереза.

Сама не помітила, як пальці вп'ялися в дерев'яні бильця крісла. Межа, місце, поблизу якого вона так любила проводити час… Завжди хотіла потрапити за Межу. Це навіть стало нав'язливою ідеєю.

Але… і хотілося, і кололося.

— За Межею? — перепитала Рома, її аж ніяк не тішила нетерпелива цікавість Терези. — За Межею недобре… Так кажуть. Туди краще не ходити. А ось коло Межі колись був надзвичайної краси храм. Дивної прекрасної архітектури — так свідчать записи в манускриптах.

— Білий, — продовжила Тереза. — Зі сліпучо сніжно-білого мармуру, з безліччю відточених граней і неймовірною кількістю статуй тварин, людей… сирен…

Останнє вона сказала здавленим голосом, раптом згадавши свій «прекрасний» сон останньої ночі в хатині. В оту хатину не хотілося повертатися ніяк, навіть заради сніжно-білого храму у своїх фантазіях.

— Так, можливо. Я храму не бачила. Але знаю, що він належав якійсь дуже лихій кривавій богині. Демонічному божеству, і протягом століть там збиралася дуже небезпечна негативна енергетика. Можливо, тому темна сила, що вийшла з надр пірамід, обрала місцем спочинку мальовничі кручі озера. А що місце там досить доступне, то розмістилася трішки далі — у величезній печері гори. Там, може, було не так романтично і прислужники ходили не в сніжно-білих тогах, але суть не змінилася. Земля справді проклята. Мертві там чують мертвих, крики, стогін, плач!.. Мертві там бачать таке, що живим може приснитися хіба що в найжахливіших снах.

— А живі?

Рома знизала плечима:

— Живі не чують нічого. Ні птахів, ні звірят. Там того немає. Живі там не ходять, а якщо й приблукають, то не повертаються назад. Та ось групу дослідників, очолену Діною, ВОНО чомусь випустило. Впускало і випускало, навіть склалося враження, що все, сказане місцевими, — брехня. Та потім стало зрозуміло, що ЙОМУ так було вигідно… Ти пий, бо чай зовсім охолоне, а тобі треба зігрітися.

Від несподіваної турботи стало млосно. Не так, щоб Тереза не любила, коли про неї турбуються, навпаки, все життя бракувало щирої ласки та любові, але… тут турбота здалася недоречною.

Дівчина так багато знала про досить унікальну справу, яка зовсім не стосувалася її. На перший погляд. І не хотіла говорити, ким є насправді.

До речі, як вона потрапила до офісу Валентина? Тільки тепер Тереза усвідомила глибину питання. А як вона натрапила на Терезу в підземеллі? Можливо, якби Рома була старшою жінкою, це можна було б списати на якийсь досвід, знання… але вона була явно молодшою за Терезу. Менше двадцяти на вигляд.

— Ти теж… донька когось з тих, що…

— Був у групі? — продовжила Рома.

Дівчина кивнула.

— Ні.

Простіше було б, коли б теж виявилася «нащадком».

Як і Тереза.

Здавалося, зігріта чаєм, обвита тишею костелу і зажурена розповіддю, Рома добре розуміла, про що зараз думає Тереза. В які щілини буття намагається зазирнути. І від цього ставало ще сумніше.

— Борис не заслуговує на таку долю, — раптом вирвалося в Роми.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— Таким тоном можна говорити тільки про знайому людину.

— Я просто поставила себе на його місце. — Рома відвернулася від дошкульного погляду Терези. — Тобі вже краще?

— Так.

Справді. Людина намагається тобі допомогти. Ризикує власним життям, аби витягнути з багна, куди закинула тебе доля. А ти ще й намагаєшся допекти власним цинізмом і розпитуванням. Попросили ж: не розпитуй. Ні. Все треба знати.

Та що б вона знала, якби не Рома? Тільки зараз потроху, мов розбита мозаїка, почала складатися якась цілісна картина.

— То що ж сталося там, за Межею? — спитала Тереза, переставши копирсатися в дівчині.

А та змучено глянула на Терезу і майже істерично зареготала:

— Вони вирішили зняти документальний фільм. Уявляєш, там! І знаєш, що вони фільмували? Ритуал розмови з демоном. Чи щось подібне до цього. Саме таку книжку з ритуалами привезли з собою Алєся та Марта. Марта була трішки молодшою, але вже зацікавлена тим, що так вивчали решта. Їй дозволили дивитися на виставу, розіграну п'ятьма. До того ж на випадок, якби з обладнанням було щось не те, Марта могла б направити камеру і все таке. — Рома болісно затулила руками обличчя і за мить мовила: — Найжахливіше те, що на ритуалі мали бути присутні лише п'ятеро. Кожен зі своєю роллю. Я не знаю, що було б, якби ритуал вдався. Але… їх було шестеро і щось пішло не так…

Рома раптово обірвала свою розповідь, глянула вгору і прислухалася, наче почула якийсь звук. Тереза, стривожена поведінкою співрозмовниці, теж насторожила власний слух, та відповіддю була тільки тиша. Блаженна церковна тиша.

— Що? — пошепки спитала Тереза.

У відповідь Рома закрутила головою, мовляв, «нічого», а потім знітилася і, схопивши ще повну чашку Терези, сказала:

— Треба віднести чашки.

Правда, схаменувшись, віддала чашку Терезі і за мить зникла десь в захристії.

А дівчина мовчки продовжувала сидіти і чекати на свою нову подружку. Вона навіть не спитала, куди Рома йде. Мало куди можна поспішати. Щось сталося, щось заболіло… в туалет, зрештою.

Зате звільнився час для осмислення подій.

Отож, як казав один із наших президентів: «Маємо те, що маємо». Тепер треба шукати шлях, як вибратися із «трясовини».

З одного боку, є зловісна сила давнини і якісь начебто люди (начебто, бо вони мертві — Тереза не мала сумніву), які ще невідомо, що хочуть. В одному можна бути впевненим на сто відсотків — вони полюють на неї. І можуть чекати на неї де завгодно — на вулиці, вдома, навіть при виході з костелу. З другого боку, на світі є Борис, який, можливо, може коректувати дії сили потойбіччя, він багато знає, добрий і допоможе їй. Ще є рома, яка теж щось знає, і чимало. Тереза подумала, що треба буде задати їй ще кілька запитань, як тільки вона повернеться, — наприклад, що потрібно демону особисто від неї. Ну і, звісно ж, на їхньому боці Бог, який сьогодні прихистив утікачок у своїй домівці. Він все бачить і все чує і повинен допомогти у нерівній боротьбі. В цьому Тереза не сумнівалася.

Втомлена і зігріта теплим чаєм, Тереза раптом відчула, як віддаляються її власні думки.

«Але як це?» — подумала вона і стрепенулася.

Дрімота ледь відпустила її зі своїх чіпких обіймів. З вікна вже ясно світило сонечко. (І коли встигло?) Та Роми все ще не було. І вся тиша у храмі, наче знущаючись, підказувала, що чекати марно.

Нарешті почулися довгоочікувані кроки, але, на жаль, вони належали не Ромі. Священик повільною старечою ходою підійшов до дівчини і ненав'язливо мовив:

— Через годину розпочнеться богослужіння. Якщо тобі потрібен відпочинок, можеш пройти в захристіє.

«Боже, — подумала Тереза, — невже в цьому світі ще є добрі люди?»

Спроквола встала з крісла і, подякувавши, відмовилася:

— Ні, отче, я піду додому. Навряд чи при світлі… різні ходять.

Священик не зрозумів.

— Я тобі відчиню.

Справді, за ними ж зачинили двері. А як же Рома?

— Ви не бачили моєї подруги? — спитала Тереза, хоч уже знала відповідь. — Вона віднесла чашку…

Священик похитав головою і здивовано розгледівся.

— Може, десь…

— Ні, не треба її шукати, — твердо мовила Тереза. — У неї свої таємниці.

Вже була далеко позаобідня пора, коли Валентин виявив бажання прокинутися. Власне, не за своїм бажанням — надто вже дошкуляв телефонний дзвінок. Але клятий апарат ще ж потрібно знайти! В післянічному розгардіяші це справа не з легких.

Рука метнулася в бік тумбочки, але там стояли лише фужери та пляшка недопитого шампанського, яка тут же злетіла на підлогу. Втримати пощастило лише один з фужерів, інший полетів услід за пляшкою і відразу ж розбився.

Надокучливий телефон на мить замовк і за секунду заново почав свою пісеньку.

— 1 не набридло? — з притиском спитав Валентин чи то в апарата, чи то в того, хто намагався додзвонитися.

Зрештою вкляк на підлозі, а потім і заходився розгрібати речі, розкидані по килиму. Простирадло, сорочка, ще щось, здається, не його… А коли дістався телефону, той нарешті замовк. Заради справедливості, не усвідомлюючи, що робить, Валентин таки зняв слухавку і сказав своє «алло», та відразу поставив на місце наповнену гудком слухавку.

Спересердя глянув у стелю, а потім задивився на власне відображення у велетенському дзеркалі, яке було переднім покриттям довжелезної шафи у спальні. Слід сказати, дурнуватий вигляд був у нього зараз. Голий, втомлений, навколішки на підлозі та ще й з телефонним апаратом у руках. Страшенно боліла спина, і не тільки боліла — пекла, пашіла. Розім'яв пальцями м'язи потилиці, а потім встав і підійшов до дзеркала. Хотілося дуже знати, що ж сталося зі спиною. Його здогад підтвердився. Ну просив же не дряпати! Що ж скаже Тереза, коли гляне на ці довжелезні сліди від нігтів?

Сама винна. Треба було приїхати до Києва, коли пропонував. А в неї постійно якісь справи. Виставка. Теж мені, митець. Художниця від слова «худо». Одне слово, що киця хтіла, те й має.

Але не все так погано, добре, що сам у кімнаті. Випровадив-таки зранку ту дівку з квартири. Образилася, щоправда. Ну й нехай більше не потрапляє на очі. Таких, як вона, — хоч греблю гати.

Ось тільки виспатися не дали. Хто ж міг телефонувати? Якби телефонували у справах, так довго апарат би не займали. То щось інше…

Зателефонують вдруге, якщо їм так треба…

Другий дзвінок витягнув Валентина з ванни. В кімнаті вже було більш-менш прибрано, тож стало можливим присісти на край ліжка і обговорити нагальність проблеми в спокійній обстановці.

— Вибачте, що турбуємо, — почали на іншому кінці дроту.

Валентин промовчав, але кивнув. Мовляв, авжеж, завжди вибачаються перед тим, як завантажити власними проблемами.

За кілька секунд з'ясувалося, що телефонують зі Львова, з фірми Олександра Януша, і що більше говорили, то більше дивувався Валентин, адже зателефонувати попросили родичі померлого.

— Олександр Януш помер учора вночі, — продовжували по телефону і зараз-таки пояснили: — Серцевий напад. Ми не можемо знайти його доньку, а завтра похорон. Стало відомо, що ви плануєте з нею одружитися, тож виникла думка, може, вона з вами в Києві…

— Ні, її тут немає. Але стривайте, як то ви не можете її знайти? Вона мусить бути вдома, ну-у-у, може, вийти на кілька годин з квартири, от і все, а весь інший час…

— її немає. Родичі питали в сусідів. Вона вкрай рідко буває вдома. Немає по кілька діб. Вчора і сьогодні вночі її вдома не було!..

Даремно вони це сказали. Що перше приходить в голову чоловікові, коли йому кажуть, що наречена не ночує вдома?

Отож-бо.

Валентин винятком не став.

Ще мить покрутивши в руках слухавку, він буркнув щось на кшталт: «Я розберуся, коли похорон?» І поклав слухавку.

Отже, не ночує вдома.

У батька вона ніколи не залишається на ніч. Хіба знову поїхала в Карпати. Але ж виставка.

Чи, може, в неї хтось з'явився?

Так, найімовірніше.

От стерво. Жінки ніколи не можуть бути вірними! Чогось природа їм недодала. Почуття відповідальності, наприклад. І це вона хотіла стати його дружиною? Забагато честі для такої.

Чи, може, вона надумала покинути його? Перед самим весіллям!!!

Ще й старий Януш так невчасно помер. Кому ж тепер підуть його грошенята? Старий збив добрий капітал на своєму віку, є за що поборотися. І ця кішка, вірніше дурне немудре кошеня, вирішило раптом позбавити його всього.

«А, не в ті ігри бавишся, Терезо. Не вдасться. І ти, і грошенята твого батька будуть моїми. Тільки моїми. Навіть якщо доведеться пройти по трупах», — вирішив Валентин, набираючи домашній номер телефону Терези.

Коли за третім разом не відповіли, він переключився на мобільний. Кілька спроб закінчилися автоматичним скиданням. Навіть не рахував скільки. А коли вже вирішив, що мобілка в недосяжному для Терези місці, на іншому кінці раптом відповіли.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Доброго дня, можна Терезу, власницю телефону? — Валентин намагався говорити якомога спокійніше.

— Її немає.

— А де вона?

— Ми не маємо такої інформації. Це СТО. Нам клієнт здав авто на ремонт. Машина вже готова.

— Клієнт чи клієнтка? — перепитав Валентин, підкреслюючи кожну букву.

— Клієнт.

— Олександр Януш?

— Ні.

— Хто?

— Ми не маємо права надавати таку інформацію.

Та й скинули.

Валентин не здавався. Спробував ще раз. Ще не було людей, з якими неможливо домовитися. Справа тільки в сумі — золоте правило бізнесу. І вирішення особистих проблем також.

Але на мобільному Терези більше не відповіли.

Тремтячими від нервів пальцями поспіхом набрав домашній телефон Олександра Януша. Довго чекати не довелося. Відповів, звичайно, не господар, але інформацію таки надали. Що знав, те й дізнався.

— Ні, вона не ночувала в батьковому будинку. За останніх кілька днів бувала тут тричі. Перед тим кілька тижнів взагалі не з'являлася…

— Вона була в Карпатах.

— Сьогодні зранку туди їздили люди, зараз її в Карпатах немає.

— І ніхто нічого…

— Не знає, — продовжили фразу за Валентина.

— Похорон післязавтра?

— Більше чекати не можемо.

— Я зараз же виїжджаю до Львова. Олександр мав стати моїм тестем, у нас були чудові стосунки, і я першочергово займуся пошуком Терези. Це вже сто відсотків.

«Це вже сто відсотків, — повторив собі недоречну фразу, коли поставив апарат на тумбочку і кинувся одягатися. — З-під землі дістану. Кого завгодно на ноги поставлю… Ти зі мною так не вчиниш».

Гроші справді роблять багато, і, сидячи в м'якому кріслі літака, він уже знав, що в аеропорту його зустрінуть люди і він зможе відразу ж взятися до справи. Досить розважатися з дівчатами. Тут його власна з-під вінця планує втекти.

Ох, і пошкодує про це Тереза! Тепер вона знатиме, з ким має справу.

В пам'яті спливали моменти їх знайомства, випадкові зустрічі, що стрімко переросли в досить серйозні стосунки. Валентин звик до легких перемог. Тереза винятком не стала. Але втримати її було значно важче, ніж інших. Не можна сказати, що жінки часто йшли від Валентина. Радше навпаки. Але Тереза… їй було байдуже, чи матимуть стосунки продовження. А стосунки на рідкість виявилися рівноправними (беручи до уваги бізнес її батька). Як людина, Тереза, може, трішки відрізнялася від інших. Зовсім трішки. Своєю нереальністю. Власне, Валентин був готовий поклястися, що деякі дівчата варті були набагато більше. Але в них не було такої чудової родини…

Тереза ж, мабуть, на все життя залишиться примхливим, ні на що не здатним дитятком. Сама по собі вона нуль. Не може себе забезпечити. Не може вирішити власних найдрібніших проблем. Не пробивна.

І ось це дитятко вирішило пограти в дорослі ігри. Не рипалася б, жила б як у Бога за пазухою. Він завжди вирішував би всі справи, забезпечував дітей і її усім необхідним. А скільки їй потрібно для щастя? Хатинку в Карпатах і можливість малювати. Творитиме свої шедеври, по кілька тижнів сидітиме у своєму селі, а він, Валентин, в цей час зможе дуже добре розважитися з іншими. Він знав, що Тереза вже зараз відчуває свою провину через майбутню заклопотаність, думає, що чоловіку це не сподобається… І підливав олію у вогонь — фразами, словами, докорами…

Але ж це так має бути, адже чоловік — глава сім'ї. І своє верховенство Валентин вбачав не лише в матеріальному забезпеченні, але й у здатності безкарно обдурювати жінку.

Тож все давно прораховано наперед, на роки, прораховано без Терези, і вона не має жодного права порушити його плани, — так вважав Валентин, і його кидало в жар від думки, що Тереза Януш, це дурне безпомічне дитятко, посміла виказати супротив.

Хвиля обурення гадюкою душила горло. В грудях пекло. Пальці від злості дряпали поруччя крісла. Почуття люті, що кипіло в душі, змішалося з думками і стало не то ненавистю, не то зневагою. Раніше він клявся, що до дружини буде ставитися добре, навіть, можна сказати, чудово. Ніколи не образить, ніколи вона не дізнається про жодну з його зрад.

Як те стерво посміло завести собі когось? Скільки часу триває їх роман? А може, люди навколо шепочуться, мовляв, невдовзі він відчинятиме двері рогами?

Від такої думки Валентина почало трясти. Він не знав, що зробить з Терезою, але солодко їй не стане — це сто відсотків.

Пізніше, на похоронах, коли навколо назбиралося безліч людей — родичів, друзів, колег по бізнесу і просто знайомих, але Терези серед них не виявилося, Валентин вже не відчував такої впевненості щодо успіхів пошуку.

Ряд машин, що вишикувалися вздовж цвинтарного паркана, надавали церемонії вишуканості і солідності. Якби не чорно-жовті стрічки на антенах, то, може б, і настрій був трішки інший. Захмарене небо пропускало достатню кількість світла, щоб освітити помпезну картину похорону і позбавити живих надмірної літньої спеки, за що присутні були щиро вдячні небесам.

Залізний паркан, щедро заступлений пишними кущами, правив швидше за символічну перегородку або ж просто відділяв територію мертвих. Межа, створена руками людей. Цікаво, а як же виглядають межі, створені вищими енергетичними субстанціями? Навряд чи можна відчути дотик до такої межі. Можна пройти і йти далі, допоки не відчуєш нутром, де знаходишся. Коли не ризикнеш озирнутися, щоб не померти від жаху, коли захочеш почути звуки шелесту листя та щебетання птахів.

На кладовище з якоюсь внутрішньою енергійністю прилетіла зграя пернатих. Горобці обсіли дерево, що стояло неподалік, раптово перелетіли на інше, а потім зовсім зникли геть. Закінчивши панахиду, панотець став з молитовником над могилою і оглянув присутніх. Тепер справа лише за могильником, секунда за секундою яма заповнювалася землею, допоки не перетворилася на невеликий горбик з дерев'яним хрестом. І в міру засипання навколо зростав шепіт, що поволі перетворився на неголосні розмови, уривки фраз яких долітали до Валентина.

Він ладен був розглядати кожного горобця окремо, кожен кущ і просто спостерігати за погребальною церемонією збоку, а ще краще — перебувати за кілька сот кілометрів звідси в Києві та робити свої звичайні буденні справи. Тільки б не вислуховувати безкінечних запитань: «Де Тереза?» Навколо зібралася численна рідня Янушів, і практично кожен відчував потребу задати таке запитання.

Нерви натягнуті мов струна, готові щомиті обірватися, нехай тільки до нього долетить якась оригінальна репліка співчутливих.

Взагалі, Валентин ніяк не міг зрозуміти, кому ж тут більше співчувають — померлому чи йому, Валентинові, який ніяк не міг знайти власну наречену. Йому здавалося, що всі навколо глузують. Як так, він не може сказати, де зараз Тереза? Чому її кілька днів немає вдома? З ким вона?

Всі розпитування закінчувалися банальним питанням: «Може, щось сталося?»

Що могло статися з Терезою? Картина на голову впала? Ну, може, ще фарби наїлася, облизуючи пальці…

Через втому Валентин ніяк не міг впорядкувати останні події. Нехай так — до поїздки в Карпати все було як завжди — далека від світу Тереза, яку нічого не хвилювало, яка нікуди не лізла і яка (основне) належала тільки йому. Та й чи вперше вона їздила на дачу на кілька тижнів? Щоправда, на цей раз обіцяла, що то востаннє.

Ні. Щось сталося опісля.

Що?

Вона раптом ледь змінилася. А він проґавив момент. Треба було задуматися, коли безпомічна Тереза ні з сього ні з того взялася за організацію виставки, відмовляючись від допомоги. І треба було бити на сполох, коли вона (завжди безпроблемна) зателефонувала серед ночі з домашнього телефону свого батька і попросила дозволу скористатися Інтернетом. По-перше, Валентина цікавило, чи вона справді прийшла в офіс заради мережі, чи… Тут його версії за своєю оригінальністю випереджали одна одну. Річ у тім, що кабінет не прибрали і, окрім кількох папірців з незрозумілими записами, на столі залишилося дві брудні склянки.

Хто був другим? Охорона в груди себе била, що Тереза заходила одна і ніхто з працівників після роботи не залишався. Не могла Тереза працювати з комп'ютером і не забрати з-перед очей брудний посуд. Ніяк не могла. Ще допитають охоронця, який її впустив. Власне, ним уже займаються… І якщо виявиться, що справа в грошах, заплачених Терезою, йому будуть непереливки.

Але він щось таке верзе, ніби Тереза аж зранку вийшла з офісу. То й що з того — пила з двох склянок? Ну навіщо Терезі не спати ніч, а ритися в глобальній всесвітній мережі?…

З ким вона була, там, в офісі?

І що робила?

Документи начебто не чіпала. Сейф теж.

Їй був потрібен комп'ютер. Лазила по файлах? Що їй було потрібно?

Старий Януш мусив знати. Вона телефонувала від нього. Але цю таємницю він назавжди забрав із собою в могилу. Це вже точно…

— Так жаль, що з нами немає Терези…

Голос належав старшій незнайомій жінці, яка точно зверталася до нього. Вперше її бачив. Кому ж вона співчуває — старому Янушу чи йому?

— Так, Тереза дуже любила свого батька, вона ніколи не вибачить нам, що не повідомили про похорон. Ми мали б її знайти, — ввімкнувся в розмову літній чоловік, що стояв поряд.

Слово «ми» Валентин сприйняв, як «ти». Можливо, він просто відчував провину, що вони з Терезою не жили душа в душу. Прикриваючи слабкі місця в стосунках, він заявив:

— Вона багато кого «любила». — І, вже схаменувшись, додав: — Мабуть, у неї виникли нагальні справи і вона виїхала з міста. Я їй усе поясню.

— Можливо, сталося щось дуже погане, — не вгавав старий. — Вона мала мобільний, а з нею неможливо зв'язатися. До того ж нещодавно я розмовляв з Олександром, він казав що дуже переживає за дочку, мовляв, у неї серйозні проблеми. Він виглядав справді схвильованим.

— Я розберуся, — вже крізь зуби процідив Валентин.

Родичі померлого з подивом перезирнулися і, вибачившись, відійшли подалі.

Серйозні проблеми. Ну які серйозні проблеми могли виникнути в Терези? Хіба що старий Януш непокоївся, що донька поміняла такого вигідного і перспективного нареченого, як Валентин, на якогось волоцюгу… Це єдині проблеми, які могли виникнути в Терези.

Валентин уже не усвідомлював, що стоїть посеред натовпу зі стиснутими кулаками і намагається приховати лють, що ключем била з погляду. Йому хотілося когось вдарити. Байдуже кого. Нехай ще хтось нагадає про Терезу. А ще краще було б, якби вона сама з'явилася тут. О-о-о, він би навчив поваги до чоловіків, а заодно б виплеснув свою неситу лють.

Потроху люди почали розходитися. Церемонія закінчилася, а засліплений люттю Валентин навіть не помітив, коли це сталося. Не помітив, що небо спохмурніло, і лише коли почав ляпотіти негустий дощ, вирішив, що треба кудись іти, щось робити. Але що?

Передусім треба знайти Терезу. Вона мов крізь землю провалилася. Мабуть, зараз у того іншого. Розважаються і посміхаються над нареченим-лопухом.

Валентина черговий раз пересмикнуло і довелося докласти чимало зусиль, аби приховати свій стан від навколишніх.

— Валентине, — почулося поряд. — Дещо маємо.

Його давній хороший друг. Один з найкращих. Все розуміє і ніколи не осудить. На таких можна покластися, не підведуть.

— Знайшли її?

— Машину. В одному із СТО, там же була й мобілка.

— Не збрехали. А чому ж то вона авто на ремонт разом з мобілкою здає?…

— Машина була побита. Схоже на аварію. На ремонт її здав якийсь мужик. Це дорого коштувало, але маємо його ім'я і домашню адресу.

— То якого дідька ми тут стоїмо? Якби ти знав, ЯК я хочу її побачити! Я за себе не відповідаю…

— Розумію.

І, не прощаючись ні з ким, Валентин кинувся геть з кладовища. Туди, до Терези. Зараз вона в обіймах іншого. Без сумніву. Він уже уявляв, що зробить з ними обома. Сцена змінювала сцену. Але всі вони закінчувалися тим, що Тереза, ридаючи, на колінах просить у нього пробачення. її, мабуть, ще ніхто в житті не бив. Нічого, завжди щось буває вперше.

За півгодини Валентин зі своїм другом Сергієм і ще кількома знайомими були на краю міста. Непоганий район — невисокі будинки, алеї, парк, досить престижне місце, і, щоб мати тут квартиру, потрібні кошти. Схоже, Сергій це теж оцінив, бо задумливо глянув на Валентина і додав:

— СТО теж було одне з найдорожчих у місті. Не питай, скільки мені коштувала інформація про цього Бориса Сокольського.

— Нічого. Зараз ми розставимо всі крапки над «і».

Семеро чоловіків рушили в напрямку одного з будинків.

Та вже при виході з ліфта їм додали інформації для роздумів. Старенька жінка, що поспішала у власних справах, глянула на молодиків, які намагалися додзвонитися у квартиру сусідів і мовила:

— Він тут не живе. — І на запитливі погляди стверджувально захитала головою. — Так, так. Уже кілька років не живе і навіть не з'являється тут.

— А де він живе? — поцікавився Валентин.

— Не знаю, він ніколи не казав. Завжди весь такий таємничий… так, Борис — дуже таємнича людина.

— Нам терміново необхідно його знайти, — почав Сергій, — це дуже важливо…

— Але я справді не знаю, де він, хотіла б допомогти, але не знаю… — ніби вибачаючись, мовила стара і зникла в ліфті.

Чоловіки розгубилися. Всі вони тут зібралися для справи, та розбиратися немає з ким. Так не буває.

— Треба відчинити квартиру, — наказав Валентин. Ніхто не заперечував.

Не довелося навіть ламати двері. Знайшовся спеціаліст по замках, який, правда, обурювався, мовляв, замок солідний і доведеться помучитися, але таки відкрив, і компанія вже за кілька хвилин була у квартирі.

Сусідка не збрехала.

Застояне повітря, намертво запнуті штори і вікна, півтемрява і товстелезний шар пилу на меблях говорили самі за себе. Незважаючи на інтер'єр, квартира виглядала дуже порожньою. Три кімнати, і всюди те саме — напівпорожні серванти зяяли заскленими поличками, досить дорогі меблі та килими суперечили такій порожнечі, але повна відсутність хоч якихось засобів миття у ванній кімнаті підтвердили осиротілість квартири.

— Доведеться тут трохи погосподарювати, — мовив Валентин і розсунув штори.

Прокинувшись надвечір, Тереза солодко потягнулася в ліжку, потім намацала поряд книжку і дбайливо закрила її. Борису не сподобається, що вона так поводиться з цінними давніми книжками. Він так старається їй щось пояснити, чогось навчити. Стверджує, що це допоможе захиститися від напасті. І Тереза справді показово поривається до науки. Але тільки показово. Насправді ж їй так ліньки щось читати, вдумуватися, вчити. Адже тепер в неї є Борис. Такий розумний, добрий і сильний. Він допоможе і захистить. Обов'язково захистить.

Терезу неодноразово дивувало, як серйозно він ставиться до її проблем, і навіть на думку не спадало, що Борис може бути небезпечним.

Він допоможе.

Ніколи не забуде того ранку, коли залякана і втомлена стукала у ворота Борисового подвір'я. Дуже боялася залишитися вдома сама. Відколи переступила поріг власної квартири, весь час відчувала чиюсь присутність. Щосекунди чекала дзвінка у двері. А там…

Поспіхом помилася в душі, зібрала найнеобхідніше і поїхала до Бориса. Не виникало сумніву в його гостинності і, лише коли натиснула кнопку дзвінка на воротах, промайнула зрадлива думка: «А раптом прожене геть?» Хіба вони так довго знають один одного? Хто вона для нього? Чуже дівчисько, чиї проблеми потрібно вирішувати. І так дивно, що він турбується про неї. Чи це звичайна ввічливість етикету? Так, він причетний до якихось таємних справ, намагається розплутати давню проблему, але з таким успіхом може й надалі жити сам, осторонь від усіх і заплющити очі на все, що станеться з Терезою. Схоже на те, що Борис вирішив опікуватися дівчиною.

Чому?

Зараз Терезу мало хвилювало таке питання. Вона тиснула на кнопку дзвінка і молила Бога, щоб Борис був удома. Нарешті рипнули двері в будинку, і разом з полегшенням Тереза відчула неприємну прохолоду. Не можна сказати, що надто легко вдягнулася, швидше давала про себе знати нічна прогулянка підземними лабіринтами з крижаною водою. Її морозило.

Ще сонний Борис відчинив двері, мовчки, не задаючи жодних прискіпливих питань, узяв сумку з рук дівчини і поглядом запросив до будинку. І лише там лагідним співчутливим голосом спитав:

— Що сталося?

Сльози, час від часу переростаючи в ридання, не давали цілісно викласти послідовність подій, описати страх і агонію підземелля, потім побоювання погоні. Навіть зараз вона не відчувала себе в безпеці. Знала, що її шукатимуть і одного разу таки доведеться зустрітися з переслідувачами і дати відсіч.

Як не дивно, найбільше Бориса зацікавила Рома. Він неодноразово намагався розпитати Терезу, хто це така, звідки, чому намагається допомогти? А що могла сказати Тереза, якщо вона й сама нічогісінько не знала про свою рятівницю.

А потім почалася справжнісінька істерика. Схлипуючи та затинаючись, Тереза розповідала про страх і про те, як хоче жити нормальним життям, про майбутню омріяну виставку і про біди, що раптом з'явилися в її завжди такому безтурботному житті. Борис слухав її, обіймав, заспокоював, а самому з голови не йшла думка, що є ще щось, чого дівчина не договорює. Щось, чого дуже боїться і що ніяк не дає. спокою. Що сказали їй дядько з тіткою в той злощасний вечір? Недомовки почалися саме тоді. Нутром відчував всю важливість тодішньої розмови. Але якщо Тереза не захоче розповісти сама, то її не примусиш зізнатися. Хіба що збреше.

У той день під вечір її почало лихоманити. Організм не витримав переохолодження. Тільки цього бракувало. Звісно, Борис поки що не хотів нікуди відпускати її саму. Тепер вони обидва були прив'язані до будинку. Виходив Борис лише на кілька хвилин в аптеку, щоб купити якісь ліки для підопічної. Борис не розумів, навіщо він це робить, чому не спостерігає за подіями збоку, як це бувало досі. Хотів допомоги Терезі вирватися з пекла. Але…

Насправді він не міг пояснити собі багатьох речей.

Вони годинами розмовляли про життя. Потроху Борис розповів про всі свої мрії і сподівання, з його лексикону почало зникати мрійливе слово «якби» і навіть все рідше звучало ім'я Діна. Та ні Тереза, ні він сам не помічали змін у розмові. Дівчині було добре поряд з Борисом, з ним не хотіла згадувати про решту світу. Здавалося, від цього чоловіка йшло тепло, в проміння якого можна зануритися і забутися сном про гарне-гарне інше життя.

І справді. В будинку їх було тільки двоє, і ніхто інший — ні люди, ні темні сили — не намагатася завадити їм. Це був їх особистий світ. Тереза хворіла, а Борис намагався доглядати її, готував смачненькі страви, примушував пити ліки, розповідав красиві історії. Його знання вражали. Скільки ж треба було перечитати, щоб мати такий світогляд? А ще намагався передати багато знань про потойбіччя. Засипав дівчину книжками, виписками, заставляв вивчати символи і їх застосування, наказував бути уважною. Виявляється, навіть на давніх будинках та в оздобленні церков можна зустріти безліч таємних символів. їх треба вміти читати.

— Це алфавіт, — пояснював Борис, — а потім ми перейдемо до вивчення текстів, написаних таким алфавітом.

Терезу це мало тішило, та вона не хотіла розчаровувати Бориса і тому намагалася вчити або хоча б зробити вигляд, що вчить. Зазвичай, залишаючись на самоті, вона просто засинала, як-от сьогодні посеред дня. І проснувшись, черговий раз заскочила себе на думці, що від Бориса їй потрібно щось інше, а не наука про потойбіччя. Тільки… він не виявляв жодної ініціативи. Інколи дівчина ладна була заприсягтися, що подобається йому. Інколи його холодна ввічливість просто вражала. Мабуть, він ніколи не розлюбить своєї мертвої дружини. І при кожній згадці про Діну в душі виникала тиха ненависть до суперниці.

Вставши з ліжка, вона злегка поправила за собою покривало, глянула на себе в дзеркало і покривилася. Запухлі очі, розтріпане волосся, яке до того ж давно пора б помити, і бліда шкіра, виснажена хворобою. Ну хто в неї закохається?!

Незважаючи на температуру, Тереза полізла у ванну. Набрала гарячої води, всипала сіль і розслабилася в блаженному окропі. І чому Борис забороняє їй купатися з температурою? Навпаки, навіть носа відклало. Чудний він у своїх заборонах. Проте Терезі були приємними його хвилювання та турбота.

Трохи помокла, помила голову, аж вона перестала боліти, перечитала всі етикетки з шампунів і морської солі, а вже коли знову почало хилити до сну, вирішила, що досить.

Аби ще більше не застудитися, загорнула голову в ніжно-рожевий махровий рушник, що зробило приємним навіть зблідлий колір обличчя, і натягнула той самий теплий халат, що і в перший день перебування в Борисовому будинку.

Чомусь раптом згадала перший візит у цей будинок. Була тоді так само знервована і замерзла. І так само, як тоді, Борис відігрів її і заспокоїв. Зовсім безкорисно. Навіщо йому зайві турботи?

Згадалося, тоді періщив холодний дощ, і навіть коли вони вже були в будинку, стихія ще довго стукала у вікно. Як оце зараз…

Спочатку подумала, що їй на мить здалося, але ні, дощ справді ляпотів у скло вікна, намагаючись достукатися до неї. Спочатку ріденький, а потім все густіший і густіший, поки не переріс у важку раптову зливу. Тільки тоді була ніч, а зараз день.

Та Тереза все одно милувалася прекрасною раптовою зливою, яка впала, здавалося, зі щойно чистого неба. Правда, не минуло й п'яти хвилин, як стихія так само раптово вщухла і небо знову засяяло сонцем. Вперше таке бачила. Аж здивувалася. В одній з мудрих Борисових книг читала, що мертві так прощаються з живими. Світ великий, і, може, в ньому справді хтось з кимось прощався. Правда, данина живих — спровадити померлих в останню дорогу, чи не так? То хто з ким має прощатися?

Сушачи собі голову над такими надто філософськими проблемами, Тереза вийшла з кімнати, заодно захопивши з собою книжку, і подалася на пошуки Бориса. Вона вже досить добре вивчила будинок і звички господаря, тож могла наперед вгадати, де може перебувати Борис. В його улюбленому місці — у залі з каміном — Бориса не було, отож, скоріше всього він у кабінеті на першому поверсі. Власне, тільки Тереза називала невеличку кімнату, завалену специфічною літературою, кабінетом. Специфіка книжок — потойбіччя, і меблі та сучасне офісне обладнання зовсім не в'язалося між собою. Борис проводив тут весь вільний від розмов з Терезою час. Іноді, прокинувшись посеред ночі, Тереза спускалася в кухню на перший поверх приготувати чай і бачила світло, що вибивалося з-під дверей. Одного разу вона так зайшла посеред ночі і спитала:

— Не спиться?

— Ні, — почула у відповідь. — Намагаюся знайти щось, щоб витягнути тебе, і заодно й себе, з цієї історії.

Борис допоможе. Звичайно, він допоможе, такий щирий, добрий і безкорисливий. Дівчина навіть не сумнівалася в цьому.

От і зараз, обійнявши обома руками книжку, Тереза постукала в дубові двері й увійшла всередину. Певна річ, її покровитель був тут. Побачивши дівчину, він відірвався від власних записів, закрив зошит, книжку і втомлено усміхнувся Терезі.

— Ти маєш якісь запитання? — Все ще не відключився від книг.

«Ну просто, як учитель до учениці, — обурилася в думках Тереза. — Він ніколи не побачить в мені жінку!»

— Ні, у мене немає запитань.

— Невже все зрозуміло? Ти дійшла до символіки майя?

— Ні, — знову знітилася дівчина, — я трішки заснула.

«Зараз почне читати мораль!» — приготувалася Тереза.

— Тобі погано? — Борис схопився на ноги і підійшов до дівчини. — Як ти себе почуваєш? Сідай!

Від такої турботи аж дух перехопило. Ні, Валентин ніколи не буде так турбуватися про неї. Ніколи.

А що Борис? Він все ще кохає Діну. Довіку її не розлюбить. І не дозволить собі стосунків з Терезою. Хоча б тому, що старший за неї і впевнений в байдужості до себе з її боку. До того ж була ще одна причина.

— Ти мила голову?

Йому це не сподобалося.

— Так, я трохи покупалася, — впевнено відповіла Тереза.

— Трохи? У тебе температура, ти знаєш, чим можуть скінчитися твої купелі?

Дівчина посміхнулася і трохи винувато опустила погляд, розглядаючи візерунки на дерев'яній підлозі. Все її єство тріумфувало — він хвилюється за неї, вона йому не байдужа! Можливо, він навіть зможе її покохати…

— Як можна бути такою безвідповідальною? — не вгавав Борис. — Тут холодно. Ходімо нагору в залу. Там… все ж таки килими, крісла з теплою обшивкою, більше сонця і тепла.

Коли б Терезі дозволили вибирати між Борисом і Валентином, як гадаєте, кого б вона вибрала?

Звичайно, Бориса, і не задумуючись. Бо Борис весь такий… хороший і чудовий, сильний… такий, яким має бути справжній чоловік. І він турбується про неї. Леліє, мов маленьке дитятко, яке треба вберегти від негараздів. Поряд з ним Тереза почувала себе слабкою, але людиною. Передусім жінкою. І все б віддала, аби так було завжди.

Сходячи на другий поверх, він весь час допитувався про її самопочуття, непокоївся, хоч сам виглядав втомленим і знищеним. Але не намагався перекласти тягар проблем на її плечі. Хотів вберегти. І за це Тереза платила вдячністю.

«Ти ніколи не розчаруєшся в мені», — пообіцяла подумки і кинула на Бориса такий погляд, що всередині душі аж щось ворухнулося.

— Пам'ятаєш, як колись ми тут сиділи і пили вино? — спитала, присівши у величезне м'яке крісло навпроти каміна.

Виникла можливість роззутися і підібгати під себе ноги, чим Тереза й скористалася.

— Пам'ятаю. Та зараз ти п'єш таблетки і вина не отримаєш, — сухо відказав Борис.

— Ні, я просто… — і осіклася.

— Просто — що? — перепитав Борис.

Він спіймав її погляд. Він знав, коли жінки так дивляться на чоловіків. Тереза була дуже гарна молода тендітна жінка, і вона… прагла його. Переборовши грудку в горлі, Борис відвернувся і запропонував:

— Хочеш апельсинового соку?

— Ні. Він холодний.

— Так, справді.

У чому ж річ? У нього були жінки окрім Діни, були нетривалі зв'язки. Тереза восени виходить заміж, і незабаром в неї буде зовсім інше життя. Тоді їхня історія закінчиться. Бо він нічого не може запропонувати їй, такій молодій і такій милій. Він навіки пов'язаний з Діною і потойбіччям, але раніше йому не було так тяжко від цього.

Чому ж він не може дозволити собі скористатися її почуттями? Ніколи такого не було. Душа нила від думки, що він може зробити Терезі боляче. Може…

І відігнав від себе думку.

Він не має права. Завжди тільки захищатиме Терезу. Восени вона вийде заміж. Хоча Борис відчував супротив цьому. А з часом стане відомою художницею, він інколи приходитиме на її авторські виставки і ніколи не нагадає про себе відомій художниці та дружині багатого бізнесмена — Терезі Януш.

— Нам треба поговорити про тебе, — запропонував Борис.

Тереза зраділа. Може, він хоче сказати про свої почуття? І стенула плечима, мовляв, давай.

— Я хочу пояснити, наскільки необхідно тобі вивчити знаки і навчитися читати санскрит. Ти повинна вміти захистити себе в будь-яку мить. Допоки ти тут, в цьому будинку, тобі нічого не загрожує. Будинок захищений. Але ти не можеш перебувати тут завжди. Не сьогодні, так завтра ти вийдеш за стіни будинку, і в необхідний момент мене може не бути поряд. Що тоді?

— Але ти завжди будеш поряд.

Це прозвучало наївно і трохи незвично, так, що аж за душу щипнуло.

«Тільки не закохуйся, — подумки благав себе Борис. — Тільки не закохуйся, я не зможу дати тобі нормального життя!»

— Я вчуся. Читаю. Правда, не все розумію. — Інтонація Терези раптом змінилася, голос став твердим і впевненим.

— Це добре. Скажеш, що саме не розумієш, я поясню.

— О'кей, перше питання — які ЙОГО можливості?

— Всюдисущий і, якщо з погляду людини, всесильний.

— З погляду людини?

— Так. Бог сильніший. Супроти неба ВОНО слабке.

— А що ЙОМУ потрібно від мене?

— На це питання я не можу дати чіткої відповіді, — ухилився Борис. — Знаю єдине — ВІН щось шукає.

Приготувавшись вислухати наступне запитання, Борис сів на поруччя другого крісла-велетня, вивчаючи невідривним пронизливим поглядом повадки Терези.

— Гаразд. Він існує з дня створення світу, то, може…

— Ні, ВІН з'явився значно пізніше.

Від різкого руху голови ледь не злетів рушник, довелося притримати руками.

— А коли?

Було над чим замислитися, він не знав, як пояснити Терезі наступну ситуацію.

— Судячи з записів Кролла, колись існувала давня, дуже розвинена держава. Жерці та верховенство, знать отримували знання ззовні. Гадаю, мається на увазі — з неба. Та коли правляча династія почала вимирати, жерці вирішили створити надлюдину. В цариці от-от мала народитися дитина. Тож планувалося провести ритуал для вселення в немовля кількох божественних сил… Далі записи Кролла були трохи пошкоджені, і я не все зрозумів. Він там описував сам ритуал. Немовля помістили в спеціально виготовлену для цього колиску, яка була вкрита давніми символами. — Від Бориса не приховалося, як розширилися очі Терези. — І виконали багатогодинний обряд, після якого, згідно з віруванням, почали до колиски в тіло дитини стікатися різні надприродні сили. Процес мав тривати більше десяти днів. Але, — Борис опустив голову, — політика існувала вже тоді. І противники династії, щоб не допустити виникнення надлюдини… вбили немовля прямо в тій самій колисці.

— О Господи, — прошепотіла Тереза.

— Дитя поховали. А за деякий час в палаці, а потім і за його межами почали відбуватися жахливі речі. Помирали люди, зникали, часто знаходили рештки людей, а то й просто калюжі крові. Для НЬОГО не існувало політики, ВОНО не перебирало і з кожним днем набирало сили. Зібралися жерці, почали думати, як позбавитися створеного. Але ритуали не допомагали, ВОНО було сильніше. Врешті-решт ВОНО знищило жерців… Правда, вони встигли проклясти ЙОГО, тож стало ще гірше. ВОНО ніколи не матиме спокою. Ніколи не спить і не має жалю. ВОНО безпощадне, і людською логікою ЙОГО не осягнеш.

Від такої історії мороз йшов попід шкірою. Вбити немовля. Маленьку беззахисну дитину. Та в кого рука піднялася на таке? В голову не кладеться.

— Людська жорстокість не має меж. Це чудовисько породили люди. їх цинізм і жадібність, бажання владарювати, — з трагічним виглядом додав Борис. — Взагалі, все зло, яке існує на землі, створили люди, воно не прийшло з потойбіччя. Диявол без людей сили не має…

І це було істинною правдою. Тільки як пояснити мільйонам людей, що вся їхня злоба, вся ненависть і заздрість повернуться проти них самих? Проти кожного. Це тільки питання часу.

Перед очима Терези все ще стояла картина — закривавлене немовля в колисці.

Стоп. Колиска.

— А яка… якою була та колиска?

Борис по-своєму відреагував на питання. Дуже хотілося пити. Надзвичайно. І яка різниця, як виглядала та колиска кілька десятків тисяч років тому? Це вже неважливо.

— Не знаю, не бачив.

— Та все ж таки…

Наполегливість Терези насторожувала.

— Гадаю, як звичайна колисочка, яку використовували навіть наші народи, можливо, ще десь так сто років тому. Єдине, що її відрізняло, — це символи, якими вона була вкрита. От і все.

Терезу наче струмом ударило.

От і все? Для Бориса це може і все. А що ж вона бачила тоді на горищі власної дачі? Якби вона тоді знала, що тримає в руках, біля чого живе!

Перед очима стояло закривавлене ложе для немовлятка. Тереза почала дрижати. Від жаху, від холоду, від людського цинізму. Якби вона тільки могла зупинити те вбивство, а ще краще — відвернути всі вбивства, скоєні на землі. Люди, невже ви думаєте, що ЗЛО не повернеться по вас?!

Хвиля гарячого жаху спаралізувала нерви. Вона була там, біля витоку, біля джерела. І ВОНО теж було поряд, без сумніву. ВОНО було поряд, там, на горищі, серед темряви і стародавнього непотребу. Але як весь отой непотріб потрапив в одне-єдине місце? Хто жив в хатині до неї? Треба буде розпитати батька. Він купував хатину.

— З тобою все гаразд? — неголосно спитав Борис. — Ти вся зблідла…

— Я… — Терезі забракло слів, щоб пояснити. — Здається, я бачила колиску…

— Що?!!

Борис не повірив власним вухам. Але ж це неможливо — кілька десятків тисяч років. Вона не могла зберегтися. Ніхто не бачив колиски, відколи…

У манускриптах не сказано, що з нею сталося.

— Можливо, це була інша колиска. Звичайна така…

— Можливо, — квапливо погодилася Тереза, вона вже шкодувала, що почала цю тему.

Та тепер не здавався Борис. Якби Тереза хотіла переконати його в неіснуючому, то наполягала б на своєму.

— Як вона виглядала?

— Кажучи твоїми словами — звичайна колиска, зверху донизу вирізьблені символи. Об один із символів навіть попеклася…

— Що?

— Попеклася.

Тереза простягла палець, та на ньому вже, звісно, нічого не було. Невеличка ранка встигла за цей час зажити.

— Вона… що… гаряча була?

— Холодна.

— А як?

— Не знаю. Думала, ти скажеш.

— Чому ж ти досі не розповіла?!

— Я забула. Гадала, це неважливо. Я…

— Боже мій! Ці жінки, вони завжди не на те сподіваються!

Сльози мов горох покотилися по щоках. Здається, саме це називають нервовим зривом. Тереза більше не витримувала. Вона так хотіла почути від Бориса, що все буде гаразд, що він все знає і все зробить правильно. Але, виявляється, про багато речей Борис навіть не здогадується.

— Ти ж захистиш мене?…

Благальний погляд виривав серце з грудей. Так хотілося пообіцяти їй усе. Все що завгодно, тільки б вона не плакала!

— Звичайно, захищу. Має бути вихід.

Сам здивувався впевненості, що прозвучала у власному голосі.

Має бути вихід. Колиска. Це перша і єдина річ, що збереглася з давніх часів. Початок, можна сказати. До того були лише санскрит, символи, розповіді — все, що написане в книжках. А це реальна матеріальна річ, і Тереза її бачила.

Якщо це та колиска.

Як же її впізнати? Вона згадується лише в записах Кролла, та й то під час опису ритуалу. Був невеличкий опис на подертих сторінках, Борис запам'ятав кілька символів. Одні символи, вирізьблені на колисці, використовувалися для залучення сил до дитятка, інші мали використовуватися під час ритуалу закриття. Запечатування сили в тілі. Але дитину вбили до того. Остання частина ритуалу проведена не була.

— Ритуал закриття! — вигукнув Борис, і в його очах заблищала надія.

Тереза не зрозуміла.

— Що?

— Не було ритуалу закриття!

— Коли?

— Тоді, на початку, жерці не провели ритуал закриття. Можливо… якби вони його зробили, то не було б тих жахіть, на які прирекло блукання мертвої енергії. Якщо це та колиска… Треба поглянути! Де вона?

Дівчина кивнула. Потроху вона почала усвідомлювати зміст справи. Запропоноване Борисом могло покласти край проблемам.

— Вона на дачі, біля Межі.

— Нам треба негайно поїхати туди.

— Ніч насувається! — заперечила Тереза.

Насправді вона жахливо боялася повертатися в хатину і тим більше не мала жодного бажання провести в ній ніч.

— А чим відрізняється ніч від дня? Відсутністю сонця та темрявою, — збрехав Борис. Насправді він знав різницю, просто хотів заспокоїти Терезу. — Відколи люди винайшли електроенергію, стало набагато простіше, чи не так?

Усмішка прикрасила обличчя Терези, але в душі залишився страх. Не любила темряви. І там, на горищі, і в підземних лабіринтах темрява не принесла нічого доброго.

— Нам треба їхати, Терезо. Мені потрібна твоя допомога, чуєш? Мені треба, щоб ти показала, де знаходиться та злощасна річ!

Розпач ділився надвоє — з одного боку, хотілося допомогти, з другого — заховатися, перечекати, поки все закінчиться. Врешті-решт Тереза опанувала себе і майже спокійним голосом спитала:

— Все буде гаразд?

— Обіцяю.

— Він не торкнеться мене?

— Ні. Я не дозволю.

Борису самому хотілося вірити в сказане. Вибору не було. Треба спробувати, можливо, саме він зможе покласти край віковічній проблемі.

Коли авто в'їхало в селище, була вже глуха ніч. На чистому небі мирно, наче знущаючись, поблискували зорі. Обабіч дороги в темряві шелестіли дерева, розхитані несильним вітром, то завмирали, то пригиналися, вклоняючись візитерам. Тепло надворі, спокійно. Люди в селищі все ще не спали. Лампи на стовпах деінде освітлювали дорогу і разом з тим — то гурт дітлахів чи молоді, то жінку з відром, що перейшла дорогу.

— З повним, це на щастя, — намагався розвеселити Терезу Борис.

Відповіддю була вимушена посмішка.

— Тут, — нарешті показала Тереза, коли «Ніссан» мало не проїхав повз її хатину.

— Чудово.

— Чудово було б, якби ми їхали звідси. Невже не можна було почекати до ранку?

— А потім на ніч йти за Межу?

— За Межу? Ми ще й за Межу підемо? — Терезу охопила паніка.

— Не ми. Я піду за Межу. Ти залишишся тут.

Стало легше, але тільки на мить. Вона не хотіла відпускати дорогу для себе людину туди. А також не бажала залишатися сама. Хоча б на мить.

Миті інколи буває забагато.

Вони підійшли до порога, залишивши світло фар ввімкненим, — воно розріджувало густу темряву подвір'я. Від хати віяло страхом. Темно, непривітно і порожньо. У Терези не було жодного бажання заходити всередину.

— У мене немає ключів.

— Не проблема, — відповів Борис.

По голосу було зрозуміло, що зараз він обдумує справді важливіші речі.

Впевнено підійшов до дверей, сіпнув за ручку, потім оглянув замок.

— Через вікно буде легше, — виніс свій вердикт.

Тереза, не втручаючись, лише спостерігала і молилася, щоб не загасилося світло фар. Просто так, ні з сього ні з того. Тут усе можливо.

У той час, коли Борис виймав шибу з вікна, позаду них щось стукнуло. Схоже на звук падіння каменя. Досить величенького.

Спроквола Тереза таки озирнулася. Боялася озирнутися. Знову цей страх, який паралізує все тіло і навіть душу. Як же вона хотіла не побачити щось незвичайне! Як же вона хотіла, щоб то виявилася лише кішка або… вітер. Та в душі щось настирливо нашіптувало, що то не киця і не вітер.

Вона знала, що то.

Та озирнувшись, не помітила нічого. Тільки темрява і світло фар.

Борис, який теж був укляк, прислухаючись, знову продовжив роботу і вже за кілька секунд був у хатині.

Він був там тільки мить. А може, ще менше. Але для Терези ця мить розтягнулася до безкінечності. Хотілося вовком вити від розпачу тут, серед темряви, під нічним небом із зірками, неподалік від Межі…

Нарешті рипнули двері і на порозі з'явився Борис.

— Прошу додому.

— Світло вмикається справа, — нагадала Тереза, перш ніж ступити крок.

Справді, зі світлом набагато зручніше. Бачиш кожен закуток, і тобі вже не ввижаються на кожному кроці химери.

Борис ввімкнув світло лише на веранді. Тереза освітила подвір'я і пробіглася майже по всіх кімнатах.

— Навіщо тобі ілюмінація? — зіронізував Борис.

Відповіді не надійшло, та й навіщо щось говорити, якщо й так все зрозуміло.

— Де вхід на горище?

— Може, спочатку поїмо? Так втомилася і зголодніла, — спробувала відтягнути неприємне на потім.

— У нас немає часу. Дістанемо колиску, і, поки я розбиратимусь з нею і з ритуалом, ти приготуєш нам щось смачненьке. Домовилися?

А що залишалося робити?

Драбина все ще стояла тут, на місці. Запах цвілі бив в обличчя, під ногами валялися покручені згортки зіпсованих водою картин.

— Гарна з тебе хазяйка, — пожартував Борис.

Він уже міг відтворити в уяві події, що відбувалися в останній день перебування Терези на дачі.

Не роздумуючи, Борис вручив Терезі один з потужних ліхтарів, які захопив із собою, і попросив:

— Покажи де — наскільки я зрозумів, там купи мотлоху і знайти потрібну річ вкрай нелегко.

На це Тереза ледь хитнула головою. Ні. Вона нізащо не хотіла повертатися туди, де вперше відчула невимовний жах і де знаходиться причина, першоджерело зла.

— Тоді йди за мною. Ти потрібна мені, Терезо. Все, що робиться, робиться заради тебе, — нагадав.

І, мабуть, лише це протверезило дівчину. Справді, Борис може і не пхатися. Він хранитель знань. Він зобов'язаний лише вивчати природу і вчинки об'єкта та можливості коректувати дії темряви. Він може осторонь стояти і дивитися, як воно прийде по Терезу, і ніхто не може осудити хранителя.

Щойно Борис зник на горищі, Тереза поспішила за ним. Зрештою, залишатися внизу теж небезпечно.

Два потужних ліхтарі освітили те, що не зміг освітити сніп Терезиного ліхтарика. Грона павутиння звисали зверху і до самого низу. В них щось ворушилося. Живе і важке. Такими ж в'язкими нитками павуків вперемішку з пилом були заліплені старожитності, переважно поламані і нікому не потрібні. Призначення більшості речей Тереза не розуміла. Зрозуміло, для чого прялка або піскоподібна зброя, але решта… Проте вона бачила лише невеликі частини речей. Навіть не хотіла розгрібати ті… кубла.

А от Бориса явно зацікавили дощечки, стержні, залізяки. Кілька речей він покрутив у руках, а потім поставив на місце.

— Схоже на обрядове причандалля. Хто вам продав хатину?

— Не знаю. Треба в батька спитати.

— Обов'язково. І ти ніколи не підіймалася на горище?!

— А навіщо? Я приїжджала працювати і цілими днями сиділа над урвищем.

— Біля Межі.

— Так.

— І тебе ніколи не цікавило, що робиться в тебе в хаті? Хороша з тебе господиня. За жінку страшно брати.

За інших обставин кинута фраза зачепила б за живе, тим більше сказана Борисом. Але тепер все перемагало одне-єдине бажання — якнайшвидше забиратися звідси.

— Те, за чим ми прийшли, коло вікна.

— Колиска?

Він і сам не радий був «екскурсії», а тут ще Терезу треба на кожному кроці заспокоювати. Полоснув світлом по горищі. Вдень знайти віконечко неважко — сонце світить, а вночі… Зорієнтувався по балках, потім помітив і саме вікно.

— Зачинене, — прошепотіла Тереза і, не дочекавшись питань, вела далі: — Я його відчинила, щоб провітрити.

— Це тільки вікно…

«Заспокоїв», — подумала дівчина.

Колиску вони знайшли відразу ж. Борис не захотів розглядати її в темряві, взяв на руки і поніс до виходу. Чомусь виникла впевненість, що їх звідси не випустять, — Тереза мала гіркий досвід. Чекала, що от-от вхід зачиниться.

Першим вийшов Борис. За ту секунду, на яку Тереза залишилися сама на горищі, вона ледь не отримала інфаркт. Нічого не сталося — ні звуку, ні руху, але в ній жив такий страх, який мало хто може витримати. І причин було предосить.

Поряд був Борис. Сильний і розумний, він допоможе здолати все — Тереза свято вірила в переконання. Не задумувалася, що його ідеалізує її не так давно зароджене кохання.

В одній із кімнат Борис вийняв із сумки і поклав на стіл папери, а потім почав порівнювати символи. Переривчасто і швидко, схоже, просто підтверджував те, що й так знав.

— Неймовірно.

Це означало, що їх версія підтвердилася. Річ автентична. І в цьому світі немає нічого неймовірного.

Найбільше диво у світі — це сніг. Так вважає найвідоміший ілюзіоніст сучасності Девід Копперфілд. Інколи саме звичайні речі заслуговують більшої уваги, аніж якась дивина.

— Є чим протерти?

Тереза кинулася до найближчої шафи і подала невеличкий рушник. Старанним рухом руки Борис звільнив від пилу величеньку дерев'яну річ, відкриваючи заховані від людського ока ледь помітні потемнілі плямки.

«Кров», — подумала Тереза і не помилилася.

Бориса цікавило інше — подряпини, отвори, малесенькі знаки, розкидані по дну, які він знову ж таки порівнював з санскритськими.

Розуміючи, що йому зараз не до неї і відірвати від справи зможе хіба що грім серед ясного неба, дівчина повідомила:

— Я приготую вечерю.

І ніким не почута вийшла геть.

Від усього серця сподівалася, що після вечері Борис нарешті приділить їй увагу і заспокоїть, розповість одну із своїх чарівних історій, скаже, що все буде гаразд і хвилюватися не варто. Можливо навіть, вона не відпустить його в іншу кімнату. Просто обійме і не відпустить. І що далі минав час, то більше вона зациклювалася на такій ідеї. Без сумніву, вона подобається йому, адже саме заради неї він тут.

Чи, може, заради пам'яті Діни?

Згадка про суперницю струмом пройшла крізь свідомість Терези. Так, він міг робити це заради Діни. Здається, він щось говорив про клятви.

Тереза відчула себе ідіоткою.

Звісно. Він марить нею. Двадцять років минуло, а він все ще кохає її. Навіщо ж дурити себе і плекати надію про красиве кохання?

Нехай робить, що хоче.

На столі вже вистигала щойно зварена картопля, і Тереза дорізала салат, коли Борис увійшов на кухню і повідомив:

— Я зараз збираюся за Межу. Ти почекаєш мене тут.

Авжеж, за Межу вона не хотіла йти. Навіть якби він примушував, Тереза ніколи б не погодилася на подібну прогулянку. Він робить це заради Діни, то ж нехай старається.

— Хоч повечеряй.

Від Бориса не приховалися нотки агресії в голосі дівчини. Не так давно вона дивилася на нього, мов на Бога. Тепер за щось ображається. Не зрозумієш тих жінок.

— Із задоволенням повечеряю. Я дуже голодний.

Сів без запрошення. За його рухами і запобіжним поглядом стало зрозуміло, що він дуже поспішає і їжа для нього зараз неважлива, просто Тереза старалася, приготувала вечерю, і він не хотів її образити.

За столом в основному говорив Борис, хвалив страви, розповідав про ритуал, про свої сподівання на спроможність відтворити його, а дівчина тільки слухала і кивала.

Чимось незадоволена, відламала шматок печива і відвернулася.

— Щось не так? — поцікавився в Терези.

— Ні. Все гаразд.

Борис швидко допив чай і нерішуче встав з-за столу.

— Я планую повернутися післязавтра зранку. Дочекайся мене тут. Гадаю, ВОНО нічого тобі не заподіє.

Тереза кивнула. Сперечатися марно. Та й куди вона подінеться без машини? До траси ого-го скільки йти.

Ні, якби він робив це заради неї, то ніколи б не залишив тут саму. Відвіз би у Львів у свій затишний безпечний будиночок, і байдуже, що втрачено було б ще день чи два. Він робить це заради іншої людини.

— Молися за мене, — попросив, уже забираючи приготовану сумку.

— Так, щасливо, хай Бог тобі допомагає…

А потім вже при самому виході почув:

— Діна б тобою пишалася.

Скільки образи і докору було в її голосі! Таж це ревнощі! Звичайні жіночі ревнощі! А він голову собі сушить, що ж сталося. При чому тут Діна? І раптом так захотілося поцілувати цю нерозумну гарненьку дівчинку. Розвернутися, затиснути в чіпких обіймах і поцілувати. Хоча б на прощання.

Заледве стримав себе. Якби Тереза бачила його усмішку в ту мить, вона б ніколи не грюкнула дверима за його плечима. І не засмутилася б через його мовчання.

Знову ніч, і вона знову залишилася сама. Так холодно і самотньо. Страшно.

Раніше вона не боялася будинку. Боже, скільки ночей вона тут провела! Не задумуючись над життям і смертю. Все, що її цікавило, — мистецтво, картини. Дратував світ людей. Хотілося втекти подалі від суспільства, цивілізації, всіх… А зараз…

Піти до сусідів? Практично ніколи не ходила. Навіщо будити їх? Уже давно глупа ніч і люди навколо сплять.

Він робить це заради Діни.

Залишив саму, пішов, все одно що до неї пішов…

І на душі стало так гірко.

В очах стояли сльози. Не текли, просто стояли і випікали очі. А що ж буде з нею?

Господи, чи в цьому світі є людина, на яку можна покластися?

Залишив її в будинку, заваленому, як висловився, обрядовими предметами. В будинку, де було ВОНО, і зник, покликаний боргом минулого.

— Будь вона проклята, така мертва і така!..

У Терези забракло слів. Раніше, мабуть, і не знала, що таке ненависть.

Її мучив страх і почуття безпорадності.

Начебто і раніше тут бувала, завжди сама, тижнями жила і не хотіла нікого бачити. А тепер усвідомила — проживання в хатині подібне до перебування на цвинтарі серед мерців. Так само, як у морзі.

Кожна із тих залізяк над головою багато могла повідати, ой як багато. І Тереза дуже сумнівалася, що хоч щось добре.

Здається, ще недавно могла провести тут вічність, всі свої плани пов'язувала з хатиною, а тепер так хотілося втекти. Та куди? Навколо безлика темнота, і куди подітися о такій порі? Вибігти з хати, а далі куди? В темряву, в ліс?!

Почуття безвихідності іноді буває дурнішим за будь-який сон.

Вона сиділа на сходах, підібгавши під себе ноги, ладна щомиті від найменшого звуку схопитися на ноги і помчати до людей. Всіх побудити, битися в істериці, але пригорнутися до живих.

Здавалося, серце от-от вистрибне з грудей, розірветься, нехай тільки щось стукне.

А вона знала, що стукне. Нутром відчувала.

Тиша теж тиснула невимовною вагою. Аж у вухах дзеленькало.

Ледве змусила себе звестися на ноги і зайти в спальню. Там був телевізор. Хоч якась ілюзія життя. Перебрала всі канали, які могла. Нічого не хотілося дивитись, врешті-решт залишила одну передачу і тихенько сіла, прислуховуючись не так до телевізора, як до навколишніх звуків.

І дочекалася.

Сама здивувалася ненормальному спокою, що раптом огорнув душу. Майже спокійно зійшла вниз і натрапила на уламки скла. Якраз на тім самім місці, де щойно сиділа.

І навколо порожнеча.

Не хотіла озиратися, боялася помітити щось, що дуже не сподобається. Але озирнулася.

Нічого.

Раптом у будинку знову стало тихо-тихесенько. Кинулася нагору.

Телевізор вимкнуто. В кімнаті нікого.

Рука сама потяглася до невеличкого дерев'яного хрестика на шиї. Це він її оберігав.

— Дякую, мамо, — прошепотіла.

Зненацька в голову прийшла ще одна ідея. Як раніше не додумалася? В одній з кімнат нанизу висів образ. Невеличкий, у кутку, колись давно привезений нею з дому.

Чимдуж кинулася до нього. Швидко, наче побоювалася бути недопущеною. Зашпорталася за поріг, мало не впала, біль блискавично розійшовся по тілу, та попри все, вона схопила образок і приклала до грудей.

Голосно стукотіло серце, заглушуючи все. І тільки трішки заспокоївшись, зрозуміла, що плаче. Сльози самі котилися з очей, навіть не схлипувала. Отак, з пригорнутим до грудей образом, провела час до ранку, вслухаючись у химерні звуки нічного будинку.

Борис був правий, коли казав про необхідність вивчати символи. Даремно вона не слухала. Зараз вже могла б читати давні записи. Недаремно він обумовлював потребу самозахисту. Як відчував.

Це все її вередливий характер. Завжди звикла все перекладати на інших. Завжди хтось має вирішувати її справи.

О, як же картала себе Тереза, обклавшись під яблунею книжками і манускриптами. Борис же якось сам до всього додумався, йому ніхто не допомагав. Який же він розумний!

Дівчина перегорнула пожовклу від часу сторінку книжки. Власне, все зрозуміло, бодай можна здогадатися. Скільки тут того добра і на окремих аркушах, і в тонких палітурках, і навіть у важких шкіряних обкладинках! А в неї часу ой як мало — лише до вечора кілька годин, а потім знову буде ніч.

За парканом пройшли сусіди, привіталися, Тереза навіть не звернула уваги, чи удостоїла їх відповіддю.

Зеленкувата ряднина зливалася з травою і губилася серед численних згортків давнини. Час від часу прибираючи з чола довгі пасма волосся, дівчина все більше заглиблювалася в прочитане, сортуючи дані за часом і смисловими прикметами. Релігії, вони одні виникали, інші зникали, залишаючи по собі сліди у вигляді міфів, легенд та ледь помітних знаках на стінах усипальниць. у кожного народу своя система божественних об'єктів, але всі вони зводяться до єдиного — існує споконвічна субстанція добра, яку намагаються подолати паразити, назва яких — демони. Для Бога вони ніщо, Бога вони не переможуть, проте є істоти, створені за Божою подобою, — люди, немічні і такі заздрісні та жадібні, — і за що їм даровано безсмертну душу? Вони не цінують дарунка. У що ж вони оцінюють життя людини, якщо Божого Сина відправили на смерть за тридцять срібників?

А ще безкінечне дурне прагнення влади. Над ким? Після смерті володарем не будеш — будеш підсудним. Та й земні блага досить часто бувають ілюзією. Можна мати мінімум. Але відчувати себе набагато вільнішим і багатшим, аніж той, хто вже й забув, для чого женеться за грішми та славою. Потрібно навести приклади, аби люди з їх безцінним даром осягли, для чого живуть, і зробили свій внесок у перемогу над злом. Саме про це кричать всі релігії, міфи, навіть дитячі казки, то чому ж люди не розуміють таких елементарних речей?

Сонце перекотилося небом і торкнулося земного обрію. Тіні дерев ставали все довшими і темнішими, поки врешті-решт не почали заважати читанню текстів. Сьогодні начебто й листочки на деревах тихіше шепотіли, дозволяючи Терезі не відриватися від роботи, і трави були м'якшими та духмянішими, і навіть люди не чіпали заклопотану власними проблемами дівчину. Спостерігали з-за паркану, проходячи повз присадибний садок, але мовчали. І Тереза більше не горнулася до людей. Вони мало можуть допомогти, їм самим необхідна допомога, може, й більше, ніж їй. Те, що переслідує її, відчувається, ВОНО десь окремо від неї, хоч і безжальне. А те, що переслідує всіх, — підступне, його думки та бажання сприймаємо як свої власні, воно не окремо — воно живе в людській свідомості, і ім'я йому… Здогадайтеся.

Правильно. Хіба не страшно? Чому ж люди не намагаються боротися?

Тереза відчайдушно шукала способи боротьби зі своїм невидимим ворогом. Вона знала — час обмежено. Навіть не обідала — врятували зеленкуваті яблука з тієї ж яблуні, під якою сиділа. Хотілося вижити, і це бажання виявилося таким великим, що надало сили боротися і навіть зменшило страх.

Вона «дерлася на стіни» тут, серед людей, подалі від лісу, а що ж тоді відчував Борис там, далеко в горах, за Межею, з першоджерелом у руках і наміром покінчити з матеріалізованим злом. Чи зло допустить ритуал? Навряд.

Тільки тепер Тереза схаменулася. Якою ж егоїсткою треба бути, щоб отак випровадити кохану людину на смерть. Справді кохану. Адже почуття не дається кожному, воно таке крихке та вразливе, і його так важко зберегти. А що зробила вона? Не попрощалася зі своїм коханим через те, що він мав у своєму серці когось ще до її народження, ще за два десятки років до їх знайомства. Хіба розумно вчинила? Цікаво, в чому саме винна Діна, щоб її ненавидіти через два десятиліття після смерті.

Жовтавий вогник сірника лагідно запалив свічку біля образка. Простуваті штори зсунуті на вікнах, на столі стоїть гаряча кава і лежить бутерброд, до якого вона не доторкнулася — не лізло в горло. І хоч надворі вже давно ніч, в душі панував тремкий спокій. Страх теж був, він нікуди не зник, але став меншим, переборним. Тереза почувала себе так, наче за один день подорослішала на кілька життів.

А ще в тій же душі гніздилося сумління і тривога за Бориса. Чи він повернеться? Де він зараз, що робить? Чи живий?

З губ зривалася тиха молитва. Не за себе, за коханого. В думках просила допомогти йому повернутися живим і неушкодженим, благала надати їй шанс, щоб розповісти коханій людині про власні почуття. Навіть якщо після цього він розвернеться і піде, навіть якщо після цього кохатиме лише Діну.

Видно, вітер надворі посильнішав, бо штори раптом злетіли вгору, мов пір'їнка, і довелося зачинити вікно. Опустила донизу залізну засувку та ще довго вдивлялася в непроглядну темряву, сподіваючись помітити Бориса. Щось усередині підказувало відійти від вікна. Небезпечно. Але бажання бачити рідну постать виявилося сильнішим. Допоки не почувся удар у скло.

І головне, що надворі на відстані кількох метрів окрім дерев нічого немає! Тихий скрегіт вказував на повільне сповзання предмета по склу. Невидимий.

Тереза відійшла і повернулася до свічки. Ставши на коліна перед образом і поклавши руки на стіл, дівчина знову почала молитися. Не за себе, за коханого. Це йому там погано, його намагаються зупинити…

Чи вже зупинили і прийшли по неї?

Пальці рук затремтіли і безпомічно лягли на квітчасту скатертину, сама ж дівчина повисла на столі, заходячись у мовчазному риданні. Не себе було шкода.

Просто — не встигла відчути себе по-справжньому коханою і боялася не дістати змоги побачити кохану людину і спокутувати свою провину.

Тільки б він прийшов. А далі вже що буде — чи почуття, чи цинічна зрада. Навіть якщо так.

Під ранок її, втомлену і виснажену, зморила дрімота. Зробили своє тоненька ковдра, яка розіслала по тілу лагідне тепло, і м'яка велика подушка, приставлена до стіни біля ліжка.

У величенькій залі із загадковою мозаїкою на підлозі було зовсім пусто. Обабіч стін стояли білі мармурові колони, освітлені вставленими в них же факелами. Язики вогню зміями звивалися по обмотаному просмоленими смужками стрижню і зникали разом із кіптявою в півтемряві. Тереза спробувала розібрати малюнок мозаїки. Поблизу коло її ніг простягався закручений хвіст змія, закінчуючись пікою, трохи далі факел освітлював гігантські пазурі та крила, трішки схожі на кажанячі. Чорне єство мозаїки зовсім не поєднувалось зі світлим, майже білим кольором зали, що губився в тінях округлого купола і колон. Вузенькі, наче прорізі, вікна в товстелезних стінах будівлі виходили на красивий водяний простір, теж освітлений десятками, а то й сотнями факелів. Чіткий містичний тандем чорного та білого.

Тереза вже знала, де вона перебуває — десь там, поміж хвиль біля спуску сходів очікують своїх жертв застиглі у вічності статуї. Але ж із храму має бути ще один вихід. Горло стиснуло передчуття недоброго. Десь, у глибині свідомості, вона осягала, що то тільки сон. Гнітючий і нехороший, як липке павутиння старого горища. Всього лиш сон. Але з нього потрібно вибратися, і успіх залежить від її власної кмітливості і спраги до життя.

З мармуру тягнулися щупальці холоду і смерті. Ще мить тому храм вабив до себе незайманою красою таємниць. Як тоді, над прірвою, жив в уяві чи не єдиним місцем гіпервисокого мистецтва. Шедевр, створений тисячами рук найталановитіших майстрів тих часів. Треба бути генієм, аби внести вклад в уособлення вищого прояву цивілізації, викласти в підлозі гігантську вражаючу мозаїку, та так, щоб жоден шматочок каменю і на половину міліметра не височів над іншим — суцільна гладь, мов склом покрито, поставити в залі багатотонні колони — однорідні, не складені з помірних частин. В наші часи з усім арсеналом техніки така мета є проблемною. А он та арка, що увінчувала вхід, — щонайменше двометровий барельєф людських постатей вперемішку з дивовижними рослинами і символами.

Мить тому вона не могла відвести очей і від зали, і від незвичайного пейзажу за вікном, але тепер, коли подих перетворився на пару і від холоду звело м'язи, Тереза кинулася до виходу.

Бігти. Із замку. Але куди?

Довжелезний коридор, вкритий нішами для амфор, Що за кілька метрів розгалужувався на двоє ходів, однакових, ідентичних і, здавалося, безкінечних. Тереза дзиґою закрутилася на черговому повороті. І тут амфори, як деінде. Невеличкі посудини з невідомого, мабуть, цінного каменю з виробленими ручками та кришкою, а над нею, амфорою, на стінці ніші виліплене чітке людське обличчя. Над кожною.

Від бігу все ще в розбій ішло серце і подих здавався жаром на тлі всюдисущого морозу.

Понаставляли «глечиків». Для чого? Дизайнер, певно, був диваком.

Руки самі потяглися до найближчої амфори. На темній блискучій поверхні посудини відбивалося світло язиків факела. Амфора здавалася такою живою в абсолютній порожнечі коридорів та німій покірності глиняних облич. Без проблем піддалася кришечка, і, ворухнувши посудиною, дівчина почула сипучий звук, схожий на шипіння падаючого піску в кар'єрах. Висипала те, що містилося в амфорі, на долоню. Сіра маса попелу не затрималась у пригорщі і серпанком просипалася крізь пальці. А Тереза оторопіла, зачудована побаченим. Попіл в амфорах? Прах мертвих?

Це що — гігантський крематорій?

Невже всі обличчя — візуальна пам'ятка про померлих? Відображення…

Кладовище!

Стало ще холодніше. На цей раз морозом сипнуло зсередини. З дитинства не любила кладовищ. Завжди вважала їх чужою територією і ніколи не задумувалася, що коли-небудь сама там опиниться. Але це буде потім, коли душа назавжди покине тіло і стане зовсім байдуже, що відбувається навколо.

Кладовище, величезний склеп відточеної краси.

Амфора вислизнула з рук і з оглушливим брязкотом розбилася об гладесенький мармур підлоги. Задкуючи, Тереза гарячково обдумувала, куди бігти далі, — всі видимі відрізки коридорів видавалися однаковісінькими. Не знати навіть, звідкіля прибігла.

Вибрала ліве відгалуження.

Такі ж амфори і такі ж повороти, на одному з яких Тереза ледь не впала, посковзнувшись на гладі підлоги.

Бігла далі, все швидше і швидше, вже не роззираючись довкола, — все однакове, тільки б вибратися з цієї… «краси»! Хвилини бігли в безвість, і Тереза вже й без годинника могла сказати, що бігає більше, ніж півгодини. Втомилася і, як тоді у підземних лабіринтах Львова, прагла єдиного — щоб закінчилися коридори. Стіни душили свідомість, обмежували повітря, прах лякав своїм єством. Тільки б вибратися!

На одному з наступних поворотів зупинилася.

Далі йшли порожні ніші. І це дивувало.

Ще кілька заповнених, і вже за кілька кроків — порожні.

Кінець?

Мимохідь кинутий погляд на одне з облич змусив озирнутися. Риси обличчя, такі рідні й такі застиглі, — аж душа занила. Батько. Але ж то неможливо. Він живий! Неможливо! Простіше піддати сумніву весь сенс буття склепу. Авжеж, це не склеп — тут обриси живих.

Та який же зрадливий сірий попіл, що висипався з амфори додолу!..

Тремтячими руками повернула посудину в нішу і стала мов укопана. Який сенс бігати по коридору, якщо виходу немає?

Тремтливі губи все ще повторювали: «Цього не може бути. Не може!»

Із забуття її вивів плач дитини. Судячи зі звуків — ще зовсім маленького немовлятка, і десь зовсім поруч. Плач долинав з отієї розвилки без амфор — єдине, що чітко усвідомлювала Тереза і що примусило її кинутися на допомогу дитятку.

Кілька поворотів, кілька зупинок і прислухань до звуків. Врешті-решт коридор вивів її до зали. Вхід був оздоблений орнаментом, схожим на попередній, але тут униз тягнулися невеличкі сходи. Підлога колоподібної зали містилася в невеличкому заглибленні, до якого виходило ще четверо таких сходів — видовище, подібне до впадання рік в озерце.

Немовля плакало десь поряд.

Тереза зійшла сходами вниз і завмерла. Просто на підлозі лежало загорнуте в шовк немовля. Але так холодно! Піддаючись інстинкту, дівчина кинулася до нього. Взяла на руки немічне створіння і притисла до грудей. Відігріти крихітку! Яким жорстоким треба бути, щоб покинути малятко на підлозі!

Немовля раптом перестало репетувати.

Заспокоїлося? Так швидко!

Тереза поклала дитинку на руки і вдивилася в обличчя. Воно посміхалося. Але посмішка була жахливою. Тисячі голок замість зубів своєю білизною контрастували з посинілими тонкими губами. Чорнющі очі безжальним поглядом вп'ялися в дівчину, вириваючи з жахом душу, — так висмоктують вустами сік з м'якого помідора. — О Боже… — прошепотіла Тереза.

Але навряд чи дана істота мала хоч найменше відношення до Бога. її невеличкі ручки, що закінчувалися довжелезними пальцями з химерними кігтями, потяглися до дівчини і вчепилися в руки мертвою хваткою. Губи раптом поповзли вверх, оголюючи довгі нижні голки і роблячи очевидними наступні дії створіння. Воно збиралося кусати. Зажерти.

Тереза присіла, аби поставити дитину на місце. Але не так сталось, як гадалось. Кігті влізли глибоко в руку, і їй було невимовно боляче. В тілі створіння була неабияка сила і спритність. І дівчина навряд чи перемогла б, якби… Якби не прокинулася.

У холодному липкому поті, але неушкоджена і жива. За вікном уже сіріло, і, схоже, закінчувався дощ. Звідкілясь долинала вранішня пісня півня і помірне ґелґотіння гусей. Тиша в будинку свідчила про те, що Борис ще не повернувся.

Позіхнувши і витягнувшись струною на ліжку, Тереза подумала, що варто лише прокинутися, аби вирватися з кошмару. А Борис перебуває там уже другу добу. А взагалі, жахіття для нього тягнеться понад двадцять років.

Зараз він за Межею. Хто зна, які випробовування йому доведеться пройти. Адже він всього лиш людина.

Там була Діна. І вона мертва.

Була Марта. Після кількох років у божевільні теж пішла з життя.

А Михайло Бурий? За ним давно клініка плаче.

Всі інші не повернулися з Пагорба взагалі.

Якщо вона лякається кожного звуку, прокидається зі сну в холодному поті, то що ж випало на долю Бориса?! Через що йому довелося пройти?

Якби вона сказала про свої почуття, у нього був би стимул боротися. А так йому, мабуть, байдуже: жити чи загинути, виконуючи обіцяне Діні.

То хто ж буде розповідати їй цікаві чудернацькі історії, до яких так швидко звикла? Особливо запам'яталася ота, про кохання, начебто воно пилком розкидане по квітах і варто тільки знайти свою квітку.

Полудень вп'явся в гори незвичною спекою, яка зазвичай кликала за собою дощі. Парило. Сусідський собака заліз в кущі порічок, аби сховатися від сонця, але навряд чи йому це допомогло — язик звисав, сухий і шершавий, а часте дихання переривалося лише на мить, коли кудлай намагався змінити позу. Неподалік від тих же кущів примостилася й сусідка, готуючи цілу купу речей для прання. Тереза завжди була з нею в не дуже теплих стосунках, а тепер тим більше не хотілося вислуховувати її репліки, але в хату повертатися не хотілося, і самотність чавила, мов камінь, провокуючи не найкращі думки.

— А що, може, пообідаєш у мене? — улесливо спитала підстаркувата сусідка. — Я зварила борщу.

— Не хочу. Дякую.

— Ти ж не снідала, певно.

— Снідала, — збрехала Тереза.

Вона чудово розуміла, що стара намагається підкреслити її непрацьовитість. Цю жінку завжди пекло, що Тереза не гне спину на городах, не господарює, а тільки пріє над своїми картинами.

А сьогодні й до картин не береться. Ходить подвір'ям, бліда, мов сновида. Може, не виспалась? Завжди спить до обіду і нічим не переймається. Мабуть, з глузду з'їхала, бо тиняється кругами від воріт до порога.

— Як удома, Терезо? — кралася в душу.

— Усе гаразд.

— Ти казала, наречений у Києві?

— Саме так.

— А хто той мужчина, що ти з ним приїхала?

Терезу аж пересмикнуло. Ну звичайно, на що сподіватися, коли приїздиш серед ночі і фарами освітлюєш подвір'я. Сусідка прокинулася і за всім спостерігала.

— До речі, де він?

Тереза порожнім поглядом глянула на стару і відверто відповіла:

— У пеклі.

Більше забракло сили слухати це. Кинулася в хату. Сіла на веранді і розплакалася. Слізьми не допоможеш, але так значно краще.

Десь загавкали собаки.

Може, він?

Даремно, півгодини минуло, а Борис не прийшов. Чи прийде взагалі?

Тільки б почути його голос! Усе б віддала. Не знала, чому раніше такого не траплялося. Але в Борисі їй подобалося все — і сильні руки, і суто чоловіча манера висловлювання, і його здатність вирішувати проблеми, і навіть вірність мертвій дружині, хоч раніше вона не могла цього визнати. І плакала зараз тому, що не могла його побачити.

Сонце повільно котилося через небозвід, мабуть, золотоголовий Ра вирішив затягнути муки людей, змучивши спекою. Але для більшості селян то був чудовий привід поратися коло сіна. Господаря видно здалеку — завжди метушиться, завжди пильнує господарство. Така його доля. Тереза ніколи нічим не переймалася. Тепер зрозуміла чому.

Споконвіку людство ділиться на дві категорії — люди, що вирішують справи матеріальні, та духівники — їх праця незрима, вони не допускають до власних таємниць, і якщо вони можуть зрозуміти тих, інших, то матеріалісти навідріз відмовляються осягнути справу «диваків».

Ніхто й не помітить зникнення ще одного дивака. Ніхто у світі не засумує за ним. Одна лише дівчина згадає і заплаче, можливо, колись навіть розповість своїм дітям, що був такий дивак.

Ввечері, коли стемніло, Тереза вже й не сподівалася на прихід коханого. Вона лежала на ліжку, скрутившись калачиком, і чекала, що разом з темрявою прийде ВОНО — мертве і безжалісне. Вона не сумнівалася, що коли-небудь настане мить його приходу. Вона потрібна ЙОМУ. Невідомо для чого, але потрібна.

Коли відчинилися двері в спальню, Тереза заплющила на мить очі, аби не бачити того, що прийшло по неї… А потім почула голос Бориса:

— Мені не вдалося. Потрібне тіло. Те саме тіло.

Вона не розбирала змісту. Видих злився із зойком радості — так щиро вона в житті ще не раділа. Сама не осягала, що зістрибнула з ліжка. Кинулася на шию Борису і почала жадібно його цілувати. Він не противився, навпаки — з такою ж жадібністю відповідав на її цілунки і за мить навіть перейняв ініціативу на себе.

Тільки один раз вона зупинилася, щоб сказати:

— Я знайшла свою квітку, Борисе.

І він усе зрозумів.

Він був лагідним, ніжним, пестливим, більше зважав на її відчуття, ніж на власні. її тіло з особливим трепетом відповідало на кожну ласку і поцілунок. Здавалося, так солодко ще не було ніколи…

Під ранок, коли Борис заснув, а вона пригорнулася до нього, раптом прийшло усвідомлення, що вже ніколи не зможе бути з Валентином.

По суті, вона сама запропонувала себе Борису, і будь-який інший уже б зневажав її. Але не він. Таких слів про кохання вона ще ніколи не чула і ніколи не відчувала стільки ніжності у дотику.

Вона хотіла бути з ним завжди.

…а під вікнами оселі, де ніжилися в обіймах закохані, стояла юна дівчина, так схожа на Жасмін, обійняла себе руками, і з очей нестримно текли сльози…

Вона прокинулася о дев'ятій ранку, Бориса вже не було. Раніше любила, коли Валентин покидав її в ліжку, це давало змогу поніжитися і розслабитися без його присутності. Але Бориса вона хотіла бачити, відчувати, хотіла лягти йому на груди, ніжно поцілувати в шию, прошепотіти якусь нісенітницю. І він обов'язково сказав би «кохаю».

Дивно, ні вчора на шляху до Львова, ні ввечері, коли кохалися біля каміна, він не говорив, що планує відлучитися. Справ більше немає, він, з його досвідом і знанними, не може втихомирити Духа, і залишається тільки спостерігати за розвитком подій. Але одне все ж пообіцяв Терезі:

— Я ніколи не віддам тебе ніякій силі, ти будеш щаслива, станеш відомою художницею і… — і не договорив.

А даремно Тереза не дозволила йому сказати ті слова… затуливши поцілунком вуста. Він хотів сказати, що з Валентином їй буде добре…

Але це було по дорозі додому на невеличкій заправці, коли зайшли в магазин купити води і чогось поїсти. Тоді ще Тереза пустувала, мов маленька дитина. Вона була повною протилежністю Діні — завжди цілеспрямованій і непохитній, яка при своїй зовнішній тендітності мала натуру сильну і далекосяжну.

А поки доїхали до будинку, вже й не виникало бажання говорити про Валентина. Хто він такий, щоб забрати Терезу? Чи зможе він любити її все життя, не зрадити і забезпечити всім необхідним? Відповідь очевидна. Хіба що останнє. Але він, Борис, теж зможе відгородити Терезу від фінансових проблем, і не тільки. Чому він має віддавати комусь кохану людину, коли доля йому вдруге дає шанс знайти щастя? Це така рідкість, і він не сподівався на таку велику Божу милість. Вчора, при світлі каміна, коли він годував її скибочками персика і вона сказала, що персик такий солодкий, мов його кохання, Борис вирішив боротися за неї, вже не тільки з демоном, але й з Валентином.

Залишилося тільки одне, що не давало спокою, — клятва, що її він дав Діні. Поклявся на крові, що вічно кохатиме її одну і помститься. Не зміг помститися — треба бути Богом чи хоча б ангелом, а він тільки людина. Та й з почуттями не вийшло — зустрів іншу. Подвійна зрада. Мертві такого не вибачають.

Але Діна повинна зрозуміти. Вона завжди відрізнялася від інших жінок неабиякою мудрістю. Тож коли Тереза під ранок заснула на його плечі, вкрившись ковдрою, виникло єдине правильне рішення — попросити в Діни пробачення і все пояснити. Свято віруючи, що там, у могилі, Діна чує його, він вирішив зранку відвідати її вічну домівку.

Яким же улюбленим став будинок Бориса! Навіть розкішний батьківський особняк і власна квартира не були такими рідними, як ця оселя, в яку запропонував переселитися коханий.

Його відсутність була якоюсь недоречною. їй не хотілося снідати самій.

Накинувши той самий махровий халат, спустилася в кухню, увімкнула електрочайник і заглянула у величенький сніжно-білий холодильник. Все, що хочеш, навіть готувати не треба — і вуджене м'ясо, і рулети, і напівфабрикати, які варто лише розігріти в мікрохвильовій печі. На противагу її холодильнику — тут цілий магазин.

Але нічого не хочеться.

Взяла з полички рум'яний червоненький персик і з насолодою надкусила його, відразу пригадалася сценка біля каміна, і тиха усмішка заполонила губи.

Поснідала справді по-англійськи, крім персика вмістилася лише кава, та й то невеличка чашка.

Радіо сповіщало останні новини, що трапилися у світі, час від часу перериваючи трагічні повідомлення недоречною веселою музичною заставкою. Для цього світу це норма, хіба можна придумати щось інше? І Тереза, як і тисячі інших людей, не вельми задумувалася над скоромовками дикторів. Хтось черговий раз пророкував загибель світу — як завжди протягом віків; десь пішли мільярди на вирощення клона вівці в пробірці, а десь тисячами вимирали люди від голоду і примітивних вірусів, бо економічна війна забрала в них усе. їм хоч би один мільярд з тих, що віддали вівці.

Тереза тут же згадала недавно почуті новини про відкриття чергового притулку для бездомних кішок, тоді як у країні на кожному кроці трапляються бездомні люди, бомжі, а ще скільки на межі через безробіття?

— Усе ж у нашому досконалому світі щось не так, — задумливо мовила дівчина.

Чому б це?

Дивлячись у вікно, вкрите коротенькою призбираною фіранкою, Тереза вирішувала, як діяти далі. В неї своє життя, нарешті їй усміхнулося справжнє жіноче щастя, і залишається лише перевезти речі до її нової оселі. Хотіла зробити це разом з Борисом, але, схоже, він має недобру звичку зникати. А може, хоче, щоб на нього завжди чекали. Жаль, досі не взяла номер мобілки. Навіть соромно комусь сказати.

Нічого.

Сидіти вдома і дивитися телевізор Тереза не збиралася, вирішила заїхати до батька, а потім до себе. Поки збере речі, Борис повинен повернутися.

Дві невеличкі троянди, зовсім ще пуп'янки, висковзнули з протягнутої руки і впали на холодну надмогильну плиту. Не міг сказати, чому не поклав, як завжди, а просто… кинув.

Її улюблені квіти.

Росою з пелюстків спадала вода на камінь — холодний темний надгробок. І в тій росі відбилося сонце, крихітне і непомітне, зовсім беззахисне, мов самі темно-червоні квіти. Простягнув був руку, аби поправити їх, але передумав. Нехай лежать так, розкидані.

Тут завжди було безлюдно, інколи здавалося, що й на цвинтар неподалік не навідуються люди. Збудували близьким малесенькі кам'яні домівки і відреклися. І тільки вітер щодня пролітає поміж травами і шепочеться з птахами та деревами.

— Привіт, кохана, — неголосно мовив Борис, притулившись спиною до плити: не міг дивитися на могилу, все одно що в очі. — Сьогодні чудовий день, правда? Я пам'ятаю, тобі подобалася така погода. Ти так любила в спеку купатися в озері. Я все пам'ятаю, кожну мить від дня знайомства з тобою. Завжди пам'ятатиму…

Знову обіцянки.

Не стримав клятви і знову щось обіцяє.

Як же важко сьогодні говорити! Ніколи так не було, завжди біг до неї від світу людей, щоб виговоритися. А тепер це так складно.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Терезу? Дівчинку Марти… — осікся від лестивості власного голосу. — Звичайно, пам'ятаєш… Як же ще. Вона не апостол. — Сам не знав, кого намагається переконати. — Вона… — Вирвав жмут трави і нервово почав дрібнити його на шматки. — Вона хороша мила дівчина, майбутнє мистецтва, таких берегти треба, вона ніколи нікому не заподіє зла! До цієї справи Тереза навіть менше причетна, аніж ти. Вона ніколи не читала тієї чудо-літератури, що прирекла тебе на смерть, вона заслуговує на життя! — Черв'ячок, ймення якого сумління, дер душу зсередини, вимагаючи позбавитися відчуття провини, і Борис обрав далеко не найкращий спосіб. — Це ти все почала. Твоя непосидючість привела до ритуалу. Що саме ти хотіла довести?! Ти прирекла стількох людей на мученицьку смерть! — Тон став раптом грубим і жорстоким, майже з ненавистю. — Мовчиш? Ти завжди відмовчуєшся, коли до тебе говорять, ти не хочеш відповідати за свої помилки! Ти вбивця, Діно!

Він не міг бачити, як з граніту з-поміж написів імені виділилась малесенька краплина, схожа на ті, що падали з троянд. Стекла, залишаючи за собою нерівний прозорий слід, схожий на сльозу на щоці. І навіть вітер, що гуляв полем, не міг висушити її.

— Ти позбавила її шансів на щасливе життя. Твоя допитливість, будь вона проклята!

Дівчинка років десяти з білявим, мов ромашки, волоссям, заплетеним чорною стрічкою, ненадовго відійшла від матері, що прибирала свіжу могилу. Вона вперше була на кладовищі, але поведінка дядька, що знаходився метрів за сто, видалась, м'яко кажучи, нестандартною, її дитячий розум ніяк не міг усвідомити, чому такий дорослий дядечко сидить на землі. Не могла також зрозуміти, чому він раптом обернувся лицем до плити, став навколішки і почав битися головою об граніт.

— Мамо, мамо, там божевільний!

Та Борис не міг того чути.

Лише завивання вітру, що ні з того ні з сього подужчав, аж занадто. Вгорі ні хмаринки, зате по землі його сила лягала хвилями, звідусіль стікаючись до могили Діни. Листя, обірване з дерев, поодинці падало на плити і лягало поруч з розкиданими трояндами. Борис не помічав нічого.

— Я кохаю її… — Шепіт переростав у крик. — Розумієш, кохаю! Не думав, що вдруге зможу! Взагалі не думав, що здатний ще когось любити!.. — Обійняв плиту і притулився до неї лицем, ніби міг таким чином зігріти. — Я не знаю, як так сталося, де саме симпатія переросла у щось більше, але… Тебе я також люблю, кохана моя, ти завжди будеш у моїм серці. — Палкий цілунок граніту мав стати найкращим доказом. — Пробач мені, Діно. Пробач за кохання до вас обох. Це різні почуття, і моє серце розділилося надвоє. Пробач мене за кохання до неї!

А далі вже й сам не розумів, що говорить, — обривки фраз, слів, змішаних з поцілунками, якими вкривав плиту, обпікав теплом власних губ холодний неживий граніт. Мука скорчила його тіло, якби заплакав, було б легше…

Він не звик плакати.

Гранітні плити теж не плачуть, але краплі виринали то тут, то десь-інде і стікали додолу, зникаючи по дорозі в безвісті…

У той час, коли Борис мчав по шосе на потужному «Ніссані» додому, Тереза сиділа на м'якому кріслі в будинку батька. Поза «знак питання» і руки, що охопили голову, робили очевидним стан дівчини.

— Як він помер? — не відриваючи погляду від підлоги, в соте допитувалася Тереза в жінки, що працювала тут одночасно і прибиральницею, і куховаркою.

їй уже не відповідали, втомилися переказувати одне й те саме протягом години.

А в Терези перед очима стояло ніби виліплене батькове обличчя в коридорі, освітленому факелами. Але то ж був сон!

Прийшли зранку, а він мертвий, зупинилося серце — все, що пояснили їй люди, і тепер співчували, а може й осуджували, адже донечка загуляла так, що й на похорон не потрапила.

Хтось приніс чаю, аби заспокоїти дівчину. Вона випросталася, і, мабуть, у когось застигло на обличчі презирство. Вона не плакала. Виглядала втомленою, але очі залишилися сухими. Подякувала за чай, та напою не торкнулася.

— Все так неждано, — похитала головою.

— Хто ж знав? — зажурилася куховарка. — Що ж тепер зі мною буде? Валентин, ваш наречений, дозволив мені поки що залишатися в будинку.

Тереза з-під лоба глянула на жінку. Валентин. Він, виявляється, часу дарма не гаяв, бач відрекомендувався. На господаря мітить, ще кілька тижнів тому весілля було вилами по воді писане, а тепер й поготів.

Але, як повноправна господиня, заявила:

— Так, ви можете залишатися тут, за будинком треба доглядати.

— А ви не переселитися сюди?

— Ні.

— Будинок краще, ніж квартира.

— У мене є власний і нічим не гірший, повірте.

Людей уже нічого не дивувало, але того, хто увійшов у двері і почув останню фразу, інформація явно зацікавила.

— Ну-ну, і де ж ти збираєшся жити?

Валентинів сарказм не піддавався логіці. Спопеляючим поглядом він глянув на наречену, від чого вона аж встала з крісла.

— Дякую, — ввічливо мовив молодику, що приніс чай і виконував при батькові невідому функцію.

А може, й не при батькові. Хтозна, раніше Тереза його не бачила. Та відразу ж зрозуміла, за що дякують: Валентину зателефонували і повідомили про її перебування тут. Заклали, зрадили, а вона ще не встигла отямитися після попереднього удару. Наскільки все цинічно.

Вона планувала поговорити з колишнім нареченим, але трішки пізніше, хотіла підготуватися до розмови.

Як за наказом, їх залишили вдвох.

Тереза за мить встигла подолати власну розгубленість і тепер готова була відбити напад. Чи, може, почати самій?

Валентин теж не змусив себе довго чекати, роззирнувся по італійських меблях, заставлених книжками, кинув оком на стіл і врешті-решт, спершись на підвіконник, спокійнісінько спитав:

— Збираєшся жити з Борисом Сокольським?

У голосі вчувалося більше співчуття, ніж зневаги. Якби зараз пролунав грім, Терезу це вразило б менше.

— Тебе вже проінформували, — твердим голосом зробила висновок Тереза. — Швидко.

— Авжеж, я турбуюся про тебе.

— Не треба, про мене потурбується Борис.

Проте в очах Валентина світилася не злоба, а справді турбота, весь вигляд говорив, що на волю рветься дуже важлива інформація, і ця схвильованість у погляді — справжня.

— Нам треба поговорити, Терезо.

— Справді, так, я планувала.

Таким же тоном вона могла заявити: «Нам немає про що розмовляти».

Аж занадто стривожений вигляд Валентина просто кричав, що щось не так, як має бути. Неспішно розстібнув свій піджак, Терезу деколи навіть дратувало його «буденне» вбрання — костюм і, майже постійно, галстук, бодай коли-небудь одягнув би щось інше, як нормальні люди, просто мріяла побачити його в джинсах і відповідній сорочці чи светрі. Нічого, хай одягається як хоче, зате її майбутній чоловік носить одяг спортивного стилю. Віднедавна Тереза почала чіплятися навіть до дрібниць.

— Ось, — простягнув їй жмут паперів, які дістав із внутрішньої кишені. — І пам'ятай, я зробив це, бо мене непокоїть твоє майбутнє. А тепер ще й турбуюся за твоє життя.

Щиро не розуміючи, що відбувається, Тереза розклала те, що було в її руках. Кляті папери ніяк не хотіли розгортатися, заломлювалися, складалися знову. Врешті-решт перед нею постала фотографія Бориса. Багаторічної давності, тут він ще був зовсім молодим хлопцем, досить симпатичним, і навіть погляд у нього був інший, але вона впізнала б його із тисячі.

Далі йшли прізвище, ім'я, номер і… заголовок «Справа номер така-то».

— Це копія справи про вбивство, — коментував Валентин. — Твій Борис маніяк-убивця.

Вражена дівчина спробувала заперечити. Чи то посмішка, чи то її подоба зникла, коли Валентин майже налетів на неї, вже не стримуючи власних емоцій. Налякана Валентиновою реакцією, а може, звалена з ніг новиною, вона практично впала у крісло, на якому не так давно сиділа, а Валентин, розмахуючи руками, просто в лице прокричав:

— Він убив свою дружину і кількох її друзів. Просто так, через якісь релігійні переконання — до пуття нічого не зміг пояснити слідству!

— Не може бути, — у відповідь зарепетувала Тереза, — це помилка, його обмовили! Тобі вигідно так говорити, тебе завжди цікавили гроші мого батька, ти все сфальсифікував!..

Терезину спробу встати з крісла колишній наречений грубо обірвав руками, та так, що дівчині аж спинка віддала. Але раптовий сплеск енергії змусив його зупинитись і заспокоїтися.

— Його називали Сакрал. Це прізвисько. Так прозвали його ще до їх весілля. За свідченням свідків, Сакрал був фанатом і з ненормальною впертістю відстоював свої переконання. Ще коли був студентом, Сакрал побив одного зі своїх друзів тільки за те, що той вилаявся на території храму, у бідолахи були зламані ключиця і два ребра!

Дивлячись на Валентина широко розплющеними очима, Тереза не йняла йому віри. Взагалі не розуміла, що відбувається. Нова спроба встати на ноги увінчалася успіхом, на цей раз Валентин не перешкоджав, та коли вона заходилася шукати сумочку, аби зникнути з кімнати, поспішив видати подальшу інформацію:

— Ти знаєш, що твоя мати теж малювала картини? У тебе її талант. — Це Терезу зупинило, вона інколи здогадувалася про це з уривків батькових фраз. — А знаєш, хто поклав хрест на її таланті і мистецькій кар'єрі? Сакрал. Спитай його про це. Про її виставку в університеті. Але… — Валентин схаменувся. — Краще не питай, він небезпечна людина. Він щось задумав, Терезо. Перш ніж убити свої жертви, він втягує їх у якісь безглузді ігри, нав'язує хворі фантазії. Він божевільний, Терезо, всі його жертви йому довіряли. На одній він навіть одружився!

Дівчина заперечно хитала головою. Світ похитнувся у неї під ногами. Все, в що вона вірила, втрачено, піддано сумніву. Але… з однаковою ймовірністю може брехати і один, і другий.

— Він кохав Діну.

— Він хворий. Тебе він теж кохає? Він говорив тобі слова кохання? Будь обережною, бо Діну він таки вбив. Його застали на місці злочину, закривавленого її кров'ю. Він говорив з нею мертвою!!!

Неспроможна вислухати більше, Тереза вибігла з кімнати. Збігла вниз по нещодавно лакованих східцях. Батько любив порядок і явно не планував помирати. От чого він справді не любив за життя — це… Як вона раніше не збагнула? Він завжди був проти її мистецького потягу, та відколи себе пам'ятає — оті коридорні стіни, фарбовані у світле, завжди були оздоблені маленькими нічого не значущими картинками. Нікому не дозволяв їх знімати. Отже, якусь цінність вони мали. Можливо, пам'ять? Він вперше розвішав їх сам, через кілька днів після похорону мами. Маленькій Терезі назавжди в пам'ять врізалося це видовище. Він комусь тоді розповідав, як вони з Мартою купували ті картини на вернісажі.

Отож картини не з легкої маминої руки. Якщо вона справді була художницею, могла б намалювати щось сама.

Плани змінилися, щойно сіла за кермо автомобіля, їхати додому? Для чого? Потреба збирати речі тепер виявилася не такою вже й нагальною. Радше навпаки. Хто з них бреше? Валентин, який домагається її руки і батьківського спадку, чи Борис, присягаючись у коханні і мріючи про розкішне вбивство, яке б надовго запам'яталося людям?

У руках все ще була копія про судову справу. Так само обережно пальці перебирали складені вчетверо сторінки і розгорнули на отій першій, з фотографією. Очі не вірили в написане. Вбивство? Хіба Борис схожий на вбивцю? Згадалося перше враження при знайомстві на пагорбі. Маніяк. Завжди кажуть: «Перше враження правдиве, рано чи пізно до нього неодмінно повернешся».

Кожна наступна сторінка кричала, підтверджуючи приповідку. Згадувалися свідки, імена, свідчення самого звинуваченого… Підпис.

Лише один раз Тереза бачила таку закарлючку з літерою «Б» попереду. Впізнала б із мільярда.

Але якщо можна підробити справу, то скопіювати підпис ще легше.

— Кажеш — університет? — спитала Тереза нібито у Валентина.

А той справді раптом вирішив наздогнати дівчину і вибіг з будинку.

Для нього стало дуже важливим наздогнати її. Розкішні квіти на клумбі перед під'їздом перешкодою не стали. Проте дівчина, натиснувши на газ, через дві секунди зникла за поворотом.

— Університет, — повторювала собі Тереза. — Двадцять років — не так багато. Хоча б записи про виставки мають зберегтися.

Працювала логіка. Якщо відкинути чудове світле почуття кохання до Бориса та багаторічну перевірену довіру до Валентина, залишаються факти. Якщо виставка була — «плюс» у Валентиновій графі. Правда, це не розставляє крапки над «і». Решту покаже час. Ще ж треба перевірити автентичність судової справи в прокуратурі.

У розкішній альма-матері тисячів великих людей України і не тільки, тобто в університеті імені Франка, дали адресу непримітної маленької вулички Львова, пояснили, що там міститься мистецький гурток і керує ним людина, яка брала участь в організаціях виставок при університеті двадцять років тому. Єдиний чоловік з тих, хто не виїхав з міста.

Гурток. Бодай слово красиве.

Споруда своїми сірими невеличкими порожніми залами та коридорами зовсім не нагадувала альма-матер митців, які пізніше розносять по світу власні шедеври. Облуплені по закутках стіни, як і все некомерційне в нашій країні, благали про помилування і вклади. Кабінет мистецтвознавця, куди направили Терезу, був розташований на другому поверсі й давав змогу відчути весь смак любові до мистецтва, ще коли сходиш крутими сходинами і зазираєш у немиті вікна з видом на старі страшненькі особнячки зі сміттєзвалищем поряд.

Тереза двічі постукала в дерев'яні двері і, не почувши відповіді, зазирнула всередину. Все, як і малювала уява: старенькі меблі, завалені журналами, папками та недоречними вазонами, і серед оцього розгардіяшу в малесенькій кімнатці — худесенька літня жіночка з сивим, як молоко, волоссям. Господиня була явно не задоволена появою без дозволу, діловито поправила лляну хустку на плечах і зиркнула з-під товстих скелець окулярів.

— Ви записати дитину?

Тон говорив, що жінка сувора.

— Ні. Я хочу задати кілька питань.

— Про мистецтво?

— Майже. Ви пам'ятаєте виставки в університеті?

— Я все пам'ятаю.

— А… Марту Януш? Ви не пригадуєте такого імені? Обличчя жінки спохмурніло, видаючи глибоке замислення і явне незадоволення.

— Януш? Ні, такого… Але була одна Марта… Болгарка за національністю.

— Так! — майже крикнула Тереза. — Це моя мама.

Раптова зміна погляду насторожувала. З неприхованою цікавістю стара оцінила Терезу з ніг до голови і зробила висновок:

— Ви не схожі.

— Знаю. — Тереза мить обдумувала, як сформулювати наступне питання. — Кажуть, у неї була виставка? Вона гарно малювала?

— Гарно — не те слово! — здивувалася Терезиній непоінформованості жіночка: як можна не знати цього, адже йдеться про власну матір? — її картини були чудові! Яке майбутнє відкривалося перед Мартою! Ви навіть не можете собі цього уявити. Будь-яка людина мистецтва, яка бодай один раз бачила роботи Марти, говорила про неземну геніальність дівчини! Ну, ви, мабуть, не розбираєтеся в мистецтві, і вам важко пояснити, що таке поєднання стилів, але, попри різнобарвну стилістику, картини Марти жили, в них відчувалася містика, яку дівчина намагалася відтворити в кожній своїй роботі.

— А виставка? — згадала пораду Валентина.

Тут жінка відвела погляд і пригнічено мовила:

— Не відбулася. — Старечі пальці затремтіли, коли вона почала складати папери на купку. — У всьому винен Сакрал. Ви б знали, яка то недобра та цинічна людина!

Вдруге за сьогодні Тереза почула прізвисько Сакрал. Але ж ідеться про її коханого!!!

— Стільки ненависті не відчувалося ні в кому, — вела далі стара, встаючи з-за столу. І, незважаючи на досить голосне рипіння дощок, притишила голос. — Вірите, мене досі проймає страх при згадці про ту людину. Чорт, а не людина!

— А ім'я його…

Стара здивувалася запитанню.

— Борис. Сокольський, здається… Не має значення, — махнула рукою, не звертаючи уваги на те, що дівчина прихилилася спиною до одвірка. — Паскуда. Скільком життя скалічив! От, знаєте, поки розмовляєш з ним, буцімто правду говорить, все правильно, щирий і начебто добра бажає. А коли починаєш розуміти, що граєш за його правилами в безумство, виявляється, що дуже пізно…

— Граєш?…

— Ніколи його не розуміла. Мабуть, він був божевільним. Маніяк якийсь. Дівчина так гарно малювала, а він мало не добився її відрахування з університету. І тільки тому, що в її картинах була містика. Сакрал. А знаєте, чому його називали Сакралом?

Знайшла в собі силу заперечно похитати головою. У вухах починало гудіти.

— Він був схиблений на містиці. І проповідником не був, а щось таке… не розбереш. Але будучи впливовою людиною і маючи владу, переслідував усіх, хто цікавився… як він висловлювався, недозволеними речами. Інквізитор — і квит! Скільки людей залишилося без роботи! Коли б не він, я ніколи б не пішла з університету. Але, слава Богу, його посадили у в'язницю. Нелюд убив власну дружину, бо вона вивчала давні релігії. Але ж як закрутив дівчині голову, дивуюся…

Тереза промовчала. У справі було вказано, що Бориса Сокольського за недостатністю доказів причетності до вбивства виправдано. Але свідки, всі як один, говорили, що бачили його, закривавленого, біля жертви!

Старенька мистецтвознавиця говорила ще і ще, але Тереза вже не слухала, гул у вухах пересилив слова, і вона, мабуть, сама не усвідомлювала, що тихенько, не прощаючись, вийшла на сходи і, геть шокована, повільно попленталася вниз.

На шляху в прокуратуру ледь не втрапила в аварію й раптом згадала про побиту «Таврію» і той вечір, коли вона зачепила іномарку. Тоді Борис теж був поряд і здавався таким щирим і надійним. Від згадки про Бориса дівчина здригнулася. Знервувалася і відчула в горлі присмак відрази. Ніколи такого не було.

Сакрал. Відтепер він для неї Сакрал. Убивця.

А ноги самі вели в прокуратуру, щоб іще раз почути підтвердження.

І почула.

— Так, — сказали в архівному відділі, — дійсно незрозуміла справа. Нещодавно нею цікавилися. Я думаю, всім було зрозуміло, що підсудний винен. І не тільки в цьому вбивстві, а ще в кількох, але чому його відпустили?… Блат, напевно…

І розвели руками.

Останнє, що бачила, — оте, як розводили руками, потім прошепотіла щось на зразок «до побачення» і пішла геть, засліплена образом Сакрала, що пестить її оголене тіло перед каміном.

Світло фар вихоплювало з темряви сіру смугу асфальтованого шосе та інколи поодинокі дерева обабіч дороги. Ніч огорнула навколишні поля і тиснула з неба чи то зірками, чи то темрявою, що так і соталася звідусіль, немов з темних недобрих джерел зі свердловинами в пекло. Дорожні знаки на мить засліплювали своєю білизною і відразу ж зникали позаду, поглинуті всюдисущим мороком та нічною прохолодою, що так і дерлася в авто крізь відчинене бокове скло і ховалася там за спиною, лягаючи пластами і простягаючи до водія свої химерні щупальця. Тереза ніколи не любила холоду і зараз намагалася не звертати уваги на протяг, проте віконечко про всяк випадок легенько причинила. До того ж починався дощ. Поодинокі краплини потрапляли на вітрове скло і розповзалися гадиною донизу, полишаючи сліди, крізь які важко було добре роздивитися дорогу.

Дощ густішав, і за кілька хвилин почалася справжнісінька злива, що обмивала машину з усіх боків, потоками спливаючи по склу, і це змусило дівчину зменшити швидкість. Часова затримка дратувала. Тереза сама не знала, навіщо поспішає, — за спокоєм чи за смертю. Однаково. Лишень би швидше.

За наступним поворотом починалася траса, і навіть крізь зливу виднілися лісосмуги вздовж шосе і зовсім спустіле тіло дороги. Моторошно і самотньо. Отож десь там, за кілька годин їзди, знаходиться місце, яке зможе відповісти на всі спитання.

Свідомість, психіка, розум уже змирилися з шоком, і тільки серце боролося і, здається, перемагало все інше. Свідомість говорила: так, це правда, твій коханий психопат-убивця, що вибрав собі наступну жертву, можливо, прорахував твої кроки і чекає за наступним поворотом. Психіка сплела нерви в жмут, від напруги примушуючи тремтіти все тіло, особливо на кожній ямці, в яку потрапляла машина, через це тіло не слухалось і, непідвладне, автоматично перемикало коробку передач і крутило кермом. З розумом було найгірше — він підказував, що нова інформація — це не тільки розбиті мрії, а й реальна смертельна небезпека, бо дії хворої людини, яка живе заради вбивства, передбачити неможливо.

Гра. Як можна бавитися в смерть і коли вона вляпалася в ігри Сакрала? Справді, її звичне життя вибилося з колії, коли з'явився цей чоловік. З першого ж дня. Перше враження не бреше — переконалася в народній мудрості.

Десь на виставках він міг помітити її знак і знав, що подібне існує в давніх символіках.

Тереза з розпачу витерла рукою сухе чоло, навіть не зауважуючи, що зробила.

Його хвилював містичний підтекст її картин. Згадати б маму. Бідна! Вона першою постраждала від забав Сакрала. Знищити людині життя лише через те, що не сподобалися картини. Як це було? В яку гру він втягнув Марту, примусивши збожеволіти і ледь не вбити власну дитину. Чим можна залякати жінку?… її він теж переконав в існуванні темної сили, яка вийшла з надр пекла? Швидше за все, там теж була розіграна вистава і підіслані воістину талановиті актори, як-от, наприклад, Рома.

З Михайлом Бурим все ясно. Заблукав у лісі, кілька днів не міг вибратися, а ще, розігрітий плітками про злих духів, чогось злякався і трішечки збожеволів.

О-о-о, Сакрал добре використав місцеві перекази про Межу. Все врахував. І страх людей, і всілякі плітки, і залякування. Добре вивчив фольклор. Мабуть, і про Михайла знав і знав, що вона звернеться до німого.

Тварюка, гад, знищив картини. Запросто міг проникнути всередину будинку і облити коридорчик водою. Він кожну дрібницю продумав, щоб усе виглядало найефектніше, адже найвищим бажанням його було знищити Терезу як митця. Цілком можливо, що й злощасну колиску підклав. До речі, вона єдина була без пилу. А потім ще й жахливу легенду про немовля підкинув, знав — поведеться. Аж жахи потім снилися… Саме він і зачинив її на горищі. А більше нікому. Все продумав. Як у фільмі — за наростаючою шкалою. Потім підклав книжку під двері і сам же спитав, що сталося з мамою. А знав же гад, до чого довів бідолашну Марту!

Хотілося помститися за двох — за себе і за маму. Боже, як хотілося помститися!

Потім найняв якогось Дарсова. Сакрала абсолютно не хвилювало, чи станеться з нею щось у темних підземних лабіринтах з крижаною водою.

Це означало лише закінчення гри.

Але так не цікаво. І він підсилає свою суперакторку Рому. «Рятівницю», що вивела з лабіринтів. За планом, Рома годує її легендою-брехнею задля виключення сумнівів у реальності подій. Скоти!

Як можна вчинити так із живою людиною? В голову не кладеться!

Тереза підсвідомо натиснула на газ, від чого авто додало швидкості, долаючи погано видимий шлях. Щітки не встигали зливати зі скла небесну воду, і залишалося тільки молитися, щоб на шосе не з'явилася людина.

Але ж яким добреньким прикидався! Такі красиві казочки розповідав. Особливо запам'яталася ота — про квіти й кохання. Талановитий катюга.

— Гадина, — процідила Тереза, забираючи з очей пасмо волосся.

Унікальний психолог. Залякав так, що повірила в неможливе. Духи, демони. Навіть повірила в переслідування одним із них. А сам виконував роль рятівника. Фу, як гидко, вона сама себе йому запропонувала, цілувала, запросила в ліжко…

Нудотна огида клубком підійшла до горла.

Батько. Навряд чи він сам помер. Без Сакрала тут не минулося. Без сумніву, щось утнув!

— Відімщу, — шепотіла Тереза. — За всіх відімщу!

У нього, мабуть, були дуже оригінальні плани на майбутнє. Але десь проколовся. Не врахував Валентина. Недооцінив його Сакрал. Думав, всі такі дурні, як він мудрий.

Холодний гострий розум, мов саме лезо. Він хворий. Одружитися на Діні, щоб убити її? Хто ще може до такого додуматися, як не Сакрал? Діні не пощастило — у неї не було Валентина!

Треба придумати, як врятуватися від Сакрала. Хто попереджений, той озброєний.

Тереза сама не тямила, чому іде до Межі. Мабуть, гнало серце, бажаючи отримати останнє підтвердження. А розум питав: «Може, Сакрал уже все прорахував, і поведінку Валентина в тому числі, а тепер просто чекає там — за Межею…»

Щойно отримавши справжню адресу Бориса Сокольського, Валентин відразу помчав за наданими координатами. Сергій обіцяв під'їхати з хлопцями і настирливо просив почекати на решту, не йти одному в будинок маніяка. Але хіба можна спокійнісінько чекати під ворітьми, — адже це значить важити життям Терези.

Ну, і куди вона помчала?!

Цілісінький день просидів у неї на квартирі і, лише коли стемніло, нарешті зрозумів, що вона не прийде. Мабуть, у Сакрала. Вона кохає його. А коли кохаєш, так сліпо віриш людині!

Іноді довіра позбавляє життя…

Ризикувати так заради грошей старого Януша? А може, отой малесенький черв'ячок усередині — це все ж таки любов, а не сумління?

Ворота і височенький паркан, що оточував будинок Сакрала, здавалися аж занадто надійними. Пройти можна, але доведеться помордуватися. Жаль, слабкі місця диво-огорожі ховала ніч і тут вона зіграла проти Валентина. Обійшовши добру половину периметра, Валентин таки знайшов слабинку. Біля самого паркана стояв великий старий смітник без дна, давно порослий травою та лопухами, але, дякуючи Богу, міг правити за драбину, чи за трамплін, аби зміг подолати перешкоду.

Валентин, що не звик до таких подвигів, учепився в цемент паркана, спробував підтягнутися і врешті виліз на смітник, тоді видряпався на паркан і зістрибнув на подвір'я.

Відразу оцінив, що Сакрал володіє неабиякими коштами. Тереза не могла зазіхнути на менше. І звідки, не маючи бізнесу? Може, це кошти жертв? Якщо він вибирає багатеньких, то з Терезою не помилився. Саме тому і хотів одружитися. Отже, для Сакрала вбивство не лише насолода, а й непоганий заробіток.

Пройшовши в темряві між насаджень, Валентин вийшов на алейку. Господар був удома, але явно збирався в дорогу. І то далеко, бо пакував в «Ніссан» багато речей.

Поклавши в авто наступну сумку, Борис знову побіг до будинку, двері якого були відчинені навстіж. Валентин пішов слідом.

Сакрал його не помітив, але, мабуть, відчув погляд у спину. Стояв в одній із кімнат, спаковував якісь гострі залізяки в чохли і скручував усе в купу. Квапився. Щось не виходило, нервувався, а потім раптом завмер і озирнувся на Валентина.

— Цікаво, а що роблять отими гострими прутами, Сакрале? — спитав Валентин, вказуючи на розкидані по дивану залізяки.

Та, схоже, Сакрала більше хвилювали розгорнуті на столі книжки та розкидані аркуші. Він тихо, неприродно спокійно підійшов до столу і позгрібав записи.

— Добрі люди без запрошення не заходять.

— Добрі люди не розкидають по хаті знаряддя вбивства.

Прищурений погляд Сакрала метнувся на непроханого гостя.

— Валентине, не заважай мені.

— Ти знаєш, як мене звати? — протягнув Валентин.

— Вона моя, розумієш? Не ставай у мене на шляху.

— Так просто? А де чарівне слово «будь ласка»?

— Будь ласка.

Валентин розреготався. Але то був істеричний сміх. Досі він не мав справи з хворими і не мав уяви, що так просто можна попросити дозволу на вбивство. Від нервового напруження губи затремтіли, і Валентин несвідомо потягнувся за схованим під піджаком пістолетом.

— Сакрале, де Тереза?

— Я збираюся до неї. Все буде гаразд.

— Ти вмієш заспокоювати.

Неспокійний вигляд Сакрала бентежив, він нервувався і вочевидь дуже поспішав. Аж надто. Рухи стали різкими, коли все ж таки почав пакувати книжки в сумки.

— Де моя наречена, Сакрале? — не витримав Валентин.

— Забудь про неї. Знайди собі іншу ляльку.

— Вона для тебе лялька.

— Ні, вона жінка, яку я кохаю і якій потрібний!

— А з чого ти взяв, що ти їй зараз потрібний?!

— Діна сказала, що…

— Діна?! — вражено вигукнув Валентин. — Ти хоч чуєш себе збоку? Тобі мертва дружина щось розповідає, так?!

Сакрал похитав головою, мовляв, нічого ти не зрозумієш, і, схопивши залізного прута з дивану, пригрозив.

— Згинь, мені треба до неї, бо буде пізно. Ти нічого зараз не зрозумієш. Якщо хочеш, поясню пізніше. В мене немає часу!

Але у відповідь на прохання в руках у Валентина з'явився пістолет. Нервове напруження сягнуло апогею, і як тільки Сакрал рвонувся вбік, пролунав постріл і краплини його крові обросили Валентинове обличчя.

Лило, мов із відра. Дороги практично не видно, і щітки вже більше заважали, ніж допомагали. Світло фар ледь пробивало темряву і воду, а нога все тиснула і тиснула на газ. Це допомагало розслабитися. Тим паче, що який ідіот додумається їхати в таку негоду в Карпати чи повертатися звідти. І яким же було здивування, коли на шляху, прямо на шосе, раптом з'явився силует людини. Жіночий силует, на швидкості неможливо розгледіти хто, але в образі вбачалося щось знайоме. Особа не збиралася сходити з дороги, і гальмівного шляху ледь вистачило, аби не збити її машиною. Може, кілька сантиметрів залишилося до ніг промоклої під зливою Роми-Жасмін, коли авто зупинилося.

— Про вовка промовка, а вовк і в двері, — прошепотіла Тереза, сидячи за кермом авто і вдивляючись у розмитий силует.

А раптом вона теж маніячка, напарниця Сакрала?

Мабуть, Сакрал таки все прорахував.

Попід шкірою пройшов мороз. Рома і гадки не мала відходити геть. Стояла під зливою, мокра і незворушна, і вдивлялася в Терезу довгим рівним поглядом. Хоч би на мить сплющила очі.

Перемкнувши коробку передач, Тереза спробувала від'їхати назад. Рома пішла слідом.

— Терезо! — покликала вона. — Терезо, послухай!

Певно, так би й бігла далі, якби Тереза не зупинила машину. Впускати в салон «Жасмін» не хотілося. Вийти самій чи що?

Краплі зливи виявилися холодними-холоднючими, і як ота Рома стоїть стільки часу незворушно?

— Чого тобі? — різко спитала Тереза і відчула, як ураз на ній намокає одяг.

— Мене просив Борис…

— Ти маєш на увазі Сакрала?

Ромині очі від здивування розплющилися ширше.

— Авжеж знаю, — відповіла на німе питання Тереза. — А ти, напевно, разом з ним?

Рома ще більше здивувалася і невпевнено відповіла тихеньким сумним голосом:

— Колись була…

Тереза витримала ще мить, а потім зарепетувала:

— Геть з дороги! Геть, бо переїду, клянуся! Пішла звідси!

— Ти нічого не зрозуміла! — гукнула, стоячи на місці, Рома. — Тобі не можна туди. ВОНО тебе чекає там, куди ти ідеш.

«Аякже, — подумала Тереза, — хочеш заманити в пастку?»

— Не такі ви з Борисом мудрі, як гадаєте, — повідомила Ромі і раптом спитала: — Ти не боїшся, що тебе він також уб'є? Адже свою кохану дружину він убив!!!

Наступна хвиля Роминого здивування промайнула швидко. Тепер усе стало на свої місця. Обходячи капот машини, вона лагідно і навіть трохи глумливо мовила:

— Він не убивав мене. Я… мене звуть не Рома, моє справжнє ім'я Діна.

Украй агресивно налаштована Тереза ладна була кинутися на ворога, тільки з острахом поглядала, чи бува не з'явиться в руках Роми-Жасмін-Діни чогось довгого і гострого, а то й вогнепального.

— І ти гадаєш, я знову поведуся на казочки. Досить, це вже не спрацює!

— Я прийшла попередити, — вела далі Рома. — Мене Борис просив не допустити тебе до хатини.

— Це ж чому? — вирішила словесно побавитися Тереза.

— ВОНО там, де вічний холод. Але щоб жити, йому потрібна людська енергія.

— Ага, ВОНО у вас ще й енергетичний вампір.

Футболка і джинси промокли наскрізь, але Тереза вже й гадки не мала ховатися в авто. Навіть холод перестала відчувати — так її гріли зсередини нерви.

— Борис помилявся, вважаючи що ВОНО існує за Межею. А я ніколи не могла сказати йому правди. — Рома заглянула Терезі просто у вічі, між ними залишалося всього півметра. — Що ти знаєш про одну з кімнат у твоєму чудовому будинку, Терезо? Оту, завжди зачинену, з якої постійно віє холодом навіть при зачинених вікнах і на одвірках якої видно зловісні символи?

— Досить дурниць.

Тереза зачинила дверцята машини і ступила крок назустріч Ромі.

Вдивляючись у силует новоствореної примари, по якій струмочками стікала вода, дівчина перебирала в думках всі випробовування, що впали на неї за останні кілька тижнів, і відчувала, як закипає в ній люта, невимовна ненависть. Хіба ж можна відчувати стільки злоби до однієї людини? Власне, до двох?!

— Скільки він заплатив?!

Ніколи не встрявала в жодну бійку і завжди вважала ницістю таке з'ясовування стосунків між жінками.

Але зараз так хотілося когось вдарити!

Явні наміри Терези можна було розпізнати в цілковитій темряві. Рома почала відступати назад, але суперниця не дала жодного шансу для капітуляції. Щойно жінки порівнялися, Тереза відразу перейшла в наступ, схопила Рому за старомодну нейлонову сукню і щосили потягла на себе. Та відбивалася руками, вперлася в груди агресорки і спробувала вивернутися від ляпасу, але посковзнулася на мокрому асфальті і, падаючи, потягла Терезу за собою. Якби не високі підбори, без яких взуття для Терези не існувало, дівчата могли б втриматися. А так, добряче потовкши ребра об капот, хто напівсидячи, а хто й лежачи, продовжили боротьбу на холоднючому шосе під зливою.

Перевага була на боці Терези, вона знаходилася зверху і вже готувалася вчепитися в коси суперниці, коли та раптом вислизнула з рук і відразу ж поквапливо скочила на ноги.

Як так могло статися? Адже вона так чіпко тримала Рому в руках!.. Нонсенс. Неможливо. Ніби пройшла крізь пальці!..

— Терезо, — Рома спробувала повернутися до мирних переговорів, — я хочу тобі добра. Не їдь у селище, ВОНО чекає на тебе в хатині!!! Я недорозповіла тобі історію Марти!

— Розповідай.

Чіпляючись за капот машини, Тереза підвелася з єдиною метою — напасти знову. Після сліпучого світла фар навколишня темрява здавалася ще густішою, і Рома губилася в мороці. Руки підсвідомо стріпували мокрий одяг, наче це могло чимось зарадити, а очі жадібно шукали силует.

— Ну де ж ти, Каспер? — зі знущанням протягнула Тереза.

— Не треба так. Ти не знаєш, що означає бути проклятою.

Прохання прозвучало ліворуч, але Тереза щойно туди вдивлялася!

Ось вона. Не змерзла, хоч і мокра, і зі спокійним співчутливим поглядом, який так виводив із себе. Лежала на дорозі, і зовсім не забруднилася?!

— Тобі не знайоме почуття відчаю, коли хочеться спокою, а його немає? — продовжувала Рома. — Я померла так давно, а досі блукаю щоночі поміж людей, роблю вигляд, що жива, намагаюся не відрізнятися від інших, щоб не лякались. Як би ти відреагувала в ніч нашого знайомства, коли б я повідомила тобі про власну сутність? Я проклята. Дух зла вибрав собі тіло через мою цікавість. Я його випустила і він мене вбив, всіх решту членів ритуалу також, окрім тіла, яке ми ненароком запропонували йому…

— Ти гадаєш, що я тобі вірю?

Рома вийшла на світло фар. її блідий, щільно вкритий дощем силует поволі став прозорим, потім почав втрачати власні контури і врешті зовсім зник, розмитий краплинами грози.

Дощ барабанив по машині, задній капот якої ховався в моторошній темряві, а фари освітлювали таку порожнечу, що в жилах застигала кров. І дощ начебто став голоснішим, і крижаний холод раптом так скував тіло, що здригалася кожна клітинка, не кажучи вже про організм у цілому.

Коли за кілька хвилин очікування прийшло рішення сісти в машину, Терезу почали бити дрижаки так, що ноги, наче довбні, відмовлялися йти, а руки ледве відчинили дверцята автомобіля. Від нервового напруження на холоді незчулася, як по щоці стекла сльоза. Тільки в авто, коли причинила за собою дверцята, судомно затулила рукою вуста, аби притулити скиглення.

— Готова дослухати до кінця історію Марти? — поцікавилися на задньому сидінні.

Блискавичний погляд у дзеркальце не дав нічого. Порожньо. Та інтуїція примусила озирнутися, і в салоні пролунав схожий на передсмертний стогін крик розпачу.

— Я не відображаюся в дзеркалах. Я… звикла.

Довелося впертися вустами в лляну спинку сидіння, щоб врешті заглушити нерівномірне стукотіння зубів. Сльози рясно заливали обличчя, і нервова істерика змусила все тіло притиснутися до сидіння.

Вражаюче спокійна Діна задивилася кудись у темряву, її губи зарухалися в незрозумілому ритмі, наче щось шепотіли, і коли блукаючий погляд звернувся до дівчини, вона ледь чутно мовила:

— Щаслива. Я не можу плакати. Нічого не можу. Двадцять з гаком років блукаю ночами між людей, роблю все, щоб не видати свого єства, і ніяк не можу заснути… Я так втомилася… Якби ще могла бачитися з Борисом!.. Ми могли б бути щасливі навіть так, могли б бачитися вночі, а вдень… Моє прокляття не підпускає мене до нього. Вперше за вічність нам дозволили зустрітися на три хвилини, і ми використали їх, щоб обговорити твої проблеми!

Нарешті знайшлися сили роздивитися примару. Зараз Діна була у тій же старомодній сукні, але абсолютно сухій, пухке темне волосся приховувало плечі, а руки бавилися маленькою сумочкою Терези, необачно кинутою назад.

— Він зрадив мені. З тобою. Більше того — звинуватив мене у твоїх бідах. Нехай так. Будь-яка інша жінка вже давно розвернулася б і пішла. Чи зникла… — Повіки Діни болісно прикрилися, і темні п'явки зіниць вп'ялися в темряву за вікном. — Заради пам'яті Марти і заради нашого з Борисом кохання. Минулого кохання, знищеного і розбитого тобою. — Вона повернула голову до Терези. — Він мене не вбивав. А щодо мистецтва твоєї матері — на той час він уже був хранителем і намагався боротися з НИМ у такий спосіб. Хочеш знати, чому Марта хотіла задушити тебе?

Не хотіла. Але кивнула — так, хочу! І заховала голову між власними руками, що обіймали спинку.

— За ритуалом або вона, або хтось із її нащадків має стати апостолом — прийняти у своє тіло ЙОГО. Себе Марта захистити змогла. А ось про те, що чекає її дітей чи онуків, вона дізналася надто пізно — ти вже народилася.

— І тоді вона прийняла рішення за мене?

— Так.

У голові плуталися думки. Це міняло в житті все. Ставило з ніг на голову. Закреслювало всі плани і перспективи. Руйнували майбутнє. Слово «виставка» стало відголоском недосяжного. Поняття «сім'я» набувало загрозливого характеру. Мрія перетворилася на болючу сльозу безсилля і зникла разом з образом Діни.

Діна виконала дану Борису обіцянку і зникла, а Тереза залишилася сама в салоні нерухомого автомобіля, сидячи коліньми на сидінні, серед холодної темряви і нічної порожнечі.

Не вірила, що майбутнього більше немає, відмовлялася сприймати дійсність, і залишався тільки один-єдиий спосіб для перевірки.

ВОНО там, де вічний холод.

Рішуче завела машину і рвонулася назустріч невідомому. Спасіння або небуття — одне з двох її чекає за дверима, вкритими символами.

Громом серед ночі прокотилося авто по сільській ямкуватій дорозі, супроводжуване гавкотом собак та постукуванням зливи, що вщухала. Хоч би хто зупинив. Якби хоч хтось прокинувся, вийшов на дорогу і не впустив до клятої хатини.

Коли стається погане, завжди знайдеться хтось, хто знав, що так воно й буде. Цього разу Тереза й сама розуміла, що їй не слід відчиняти кімнату.

Залазити через вікно не довелося. Обачно залишила ключі у схованці, коли два дні тому їхала звідси з Борисом. Сакралом.

І тепер тремтячими руками відчинила вхідні двері. Не відчуваючи підлоги, пройшла через сіни, вмикаючи на шляху всі наявні лампи, і зупинилася в коридорчику перед зловісними дверима. Запах плісняви і гнилі. Хотілося втекти. Закричати і втекти геть.

Руки зняли з гвіздка ключ і відчинили двері.

Порожньо.

Тиша тиснула на барабанні перетинки.

Ступила крок. Спокійно звисав неприкритий шторами білий тюль на вікнах. Уздовж стіни стояло застелене старим барвистим покривалом ліжко. Поряд шафа, забита різним мотлохом, тільки не одягом. І холод. Вічний холод. Його можна було пояснити затіненою стороною і відсутністю на підлозі килима. Але обдурювати себе не було сенсу.

Крижану хвилю можна пояснити мокрим від зливи одягом, що обліпив тіло. Та звук дверей, що зачиняються, розставив усе на свої місця.

Марно озиратися. Там нікого.

Так само Кролл кілька тисячоліть назад стояв над розбурханим океаном. Втомлений, знищений і заляканий. Він хотів, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Тереза теж частково вже здалася.

— Всесильне зло, створене людськими руками, — прошепотіла вона, малюючи в уяві сцену загибелі малесенької людини.

Що ВОНО зробить з нею? Вб'є? Вселиться?

Руки безпомічно охопили власні плечі, примушуючи не здригатися і стати трішечки сильнішою.

— Людськими руками, — повторила вголос.

Раптом підвела голову і озирнулася назад.

Звичайно, нікого.

Яке ж ВОНО всесильне, якщо навіть матеріалізуватися не може? Бідолашна примара Діни і то спромоглася на таке.

Зло, створене людськими руками. Силу йому надали теж люди — з допомогою несвідомих дурних ритуалів. Живилося людським страхом. Чи можна перемогти зло, вбивши власну кровинку?

— Ти не хочеш мені показатися? — враз знахабніла Тереза. — Покажися, чого ж ти! Я так хочу тебе побачити, навіть не уявляєш як! Навряд чи тебе в цьому світі хоч хтось бачив! Ти боягузливе, ти вбиваєш слабших за себе. А як на те, щоб позмагатися із Богом?

Витягнутий з-під одягу хрестик став вагомим аргументом. Відчутно потепліло, але тиша все ще тиснула на слух.

— Ти хочеш влізти в моє тіло? Приїхавши до Львова, я відразу охрещуся. Обіцяю! До речі, треба освятити хатину!.. — понесло Терезу. — Ага, обдумуєш, як убити мене? Тоді дія ритуалу закінчиться, і ти знову станеш химерною легендою із запилених книг. Я не проти!..

ВОНО відступало. Тягнучи за собою моторошний холод, відступало геть. Несподівана хвиля тепла надала Терезі сили. І вона зробила тактичну помилку.

Порухом руки зняла з шиї хрестик і простягла перед собою. Авжеж, простягнути оберіг легше, аніж кидатися по кутках самій. Але де ж ВОНО? В якому саме закутку? Чи всюди? Рука, відповідно до думок у мозку, металася в різні боки кімнати.

Тепло, тепло… Холод сахався, відступав…

Опинившись біля однієї із стін, вона знову розвернулася обличчям до середини кімнати і рушила на простір мертвого холоду. В голову прийшла блискуча ідея — ВОНО боїться хрестика, отож молитви теж боятиметься…

І звідки з'явився під ногами отой малесенький стілець, чи, може, він «стрибнув» під ноги в останню мить?…

Як би там не було, а Тереза зашпорталась і, падаючи, відчула, як щось вирвало з рук хрестика. Не зважала на біль — інстинкт самозбереження виявився сильнішим — відразу ж підхопилася на ноги і розгледілась навколо. Хрестика ніде не було.

Але ж він мусить бути десь поряд! На підлозі.

Всередині вона усвідомлювала, що шукати його справа марна. Все було прораховано. Напад у відповідь. Тепер потрібно якнайшвидше забиратися звідсіля.

Коли б не повітря, яке раптом згусло і обклало тіло морозом… Дівчина почувалася гірше, ніж у морзі. Тепер що? Смерть чи… вселення його мертвої душі в її молоде трепетне тіло?

Краще вже перше.

Але ВОНО не питало.

Чомусь ноги відмовлялися йти, наче приросли до підлоги. Руки теж скам'яніли і стали важкими-важки-ми. І ота важкість влилася спочатку в плечі, а потім і в решту тіла, змушуючи ноги зігнутися в колінах і дозволити тілу безпомічно впасти на підлогу.

Тереза все ще боролася. Її вуста не слухалися, проте, будучи при свідомості, в думках вона почала молитися. «Отче наш», потім «Вірую» — все, що вивчила за життя, але, скінчивши одну з молитов, заново починала другу.

ВОНО вагалося. Її біополе обороняли молитви.

Лежачи на холодній підлозі, без кінця-краю повторюючи в думках молитви, Тереза благала себе тільки про одне — лиш би не збитися і не замовкнути притомною. А це давалося ой як важко!

Почала мутнішати свідомість. Не знала, через скільки це сталося: через годину чи дві? Не могла ворухнути рукою і глянути на годинника. Володіння власним тілом стало недосяжним. Але вона боролася. В її свідомості звучала молитва до Бога, і ВОНО не могло подолати її душу.

Не могло вселитися. Поки що.

Однак скільки часу Тереза зможе протриматися? Чи дотягне до ранку? Але ж ВОНО має силу й удень — згадати хоча б горище!

Тільки трішки слабне. Але що з того? Сюди ніхто не прийде і не вирве її з чіпких обіймів сили. Та одного разу вона зіб'ється, втратить контроль над свідомістю… і тоді її тіло стане його оселею.

Навколишні навіть не помітять змін. Для них — на деякий час — вона все ще залишатиметься Терезою Януш.

Це тільки питання часу. Скільки вона ще витримає — три години, п'ять, десять?! її доля вирішена…

Слова в молитві почали збиватися. Плутатися. Молитва обривалася десь посередині і тут же починалася заново. Тільки б оборонитися! Незважаючи на гул у вухах і стукіт власного серця, який збивав з молитви, Тереза усвідомлювала, що наближається її смертна година.

Але як довго тягнуться хвилини! Вже мало б світати.

Чому не сходить сонце? Чи ще не час, а просто заціпеніння розтягло секунди на вічність? Чи краще здатися і…

Хвиля холоду свідчила, що ВОНО пожвавішало, зраділо таким думкам.

Та схоже, що чимось і стривожилося.

Двері відчинилися, і на порозі став Борис. Саме на порозі, бо там же притулився до одвірка і стояв добрих дві хвилини, стікаючи кров'ю і оброшуючи нею ж одвірок. Кожен крок давався йому надзвичайно важко. І, певно, сам Бог допоміг Борису доїхати сюди в такому стані, після того як Валентин утік з місця злочину. Вся сорочка запливла кров'ю, він був поранений і ледь тримався на ногах.

Наче крізь пелену, Тереза побачила його образ і не знала, радіти їй чи плакати. З якою метою тут Сакрал — допомогти чи… знищити апостола. Думки і слова молитви плуталися, а через неясність зору не могла зрозуміти, чому йому так важко йти, чіпляється руками за все підряд — і стіл, і ліжко, і що це за бордова пляма розтеклася від ключиці?

— ВОНО забрало в тебе енергію, — почула вона, коли Борис торкнувся її тіла, а вона все ще не могла поворухнутися.

Він укляк коло неї і, як двадцять з зайвим років тому, обійняв кохану. Тільки тепер то була його кров і це була Тереза, а не Діна.

Вдруге зло відбирало в нього кохану жінку.

— Я кохаю тебе! Чуєш, кохаю… — шепотів до Терези, що помирала, як колись мертвій Діні.

Шепотів і гладив її волосся, плечі. Обійняв і завмер.

її очі вп'ялися поглядом у нього. Боялася заговорити, щоб не збитися з молитви. Та й чи змогла б ворухнути губами? І в тих очах були неймовірне кохання і прохання вибачити її.

Борис не міг на це погодитися.

— Я не зможу виволокти тебе звідси. І вийти за допомогою теж не зможу. Я помираю, Терезо.

Тільки тепер вона усвідомила, що ота здоровенна пляма — то кров…

— Але не можу дозволити померти тобі, — вів далі хранитель. — Не дозволю. Ти мусиш стати відомою художницею. Жаль, що я не побачу твоїх авторських виставок. І мусиш стати щасливою… Матимеш чоловіка, народиш йому дітей! Інколи згадуй про мене, гаразд? — Він запитливо глянув на неї. — Зараз я зніму з себе знак хранителя — завдяки йому ВОНО не могло знищити мене всі ці роки. І передам знак із закляттям тобі. А ти, будь ласка, виживи і… пам'ятай, що я кохаю тебе!

Сльози обпекли очі і змусили її повіки зімкнутися.

— Ні! — закричала Тереза, перериваючи молитву. — Ні! Моє життя без тебе…

Холод і ще щось змусило її вуста заніміти. Неспроможне оселитися в ній, ВОНО вирішило її просто вбити.

І в цей момент Тереза відчула, як щось зімкнулося довкола її шиї, і громом пролунали слова Бориса, сказані невідомою досі мовою.

А потім вона раптом стрепенулася і відчула, що повернулася здатність рухатися. Звелася на лікті і припала до Бориса, який ще раз, лежачи горілиць, прошепотів: «Діно», востаннє судомно втягнув у себе повітря і завмер, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.

Тільки після першої хвилі істерики Тереза зрозуміла, що хранителеве серце більше не б'ється.

Вітер підхопив з розкішних дерев, що стояли неподалік, оранжево-червоний листок, прокотив його по жовтавій траві і кинув на гранітний надгробок. Під подихом осені хвилями пригиналася до землі трава, а пориви вітру доносили далекий дзвін і рвали на голові волосся.

Тепліше закутавшись шарфом, Тереза в темному півпальті та легеньких рукавичках схопилася за ремінець власної сумки і, стоячи перед двома однаковими могилами, доводила свою розповідь до кінця:

— От я й подумала: чому забороняю собі приходити до вас? Ще з дня похорону не навідувалася. Адже я ні в чім не винна. Сподіваюся, ви дозволите мені інколи приходити? Сьогодні був останній день суду над Валентином — його визнали винним у незаконному використанні зброї і нанесенні важких тілесних пошкоджень, що призвели до смерті. Я почуваюся такою самотньою! Так сталося, що ви найрідніші мені… Діно, пробач мені кохання до Бориса. Тепер ви назавжди сім'я, навіки будете разом. А я приходитиму до вас і розповідатиму, як посуваються мої справи. — Вона перестала розглядати носочки власних чобітків і глянула на плити. — Я вже вивчила достатньо символів і тепер можу перекласти найпростіші тексти. Обіцяю бути хорошою хранителькою і передати цілісні знання наступникам. Знаю, що ви подумали: дівчисько, яке нездатне дати собі ради, пнеться рятувати світ. — Вона раптом стала серйозною і такою дорослою. — Але більше немає кому. І я зроблю все, аби очистити світ від зла. А кар'єра, виставки — це не основне. То не біда, що я більше не малюватиму, — в мене просто немає часу. Я зроблю для світу значно більше — надам шанс іншим проявити себе і викласти власний талант людству. Зло, створене руками людей, може бути знищене лише добром, яке творитимуть люди.

Не прощалася. Просто розвернулася і пішла. Попереду ще стільки роботи. Якщо люди робитимуть якомога більше добра навколишнім, зло зникне з нашого життя.