Ресторан «ХХ сторіччя»

Якби не дощ, ми й не зупинилися б біля цієї модерної споруди з дещо претензійною вивіскою — «Ресторан „XX сторіччя“». Нам і без ресторанного сервісу було гарно посеред прадавнього дубового гаю. Та лісова ідилія хутко втратила свою привабливість. Зніжені такими чудесами цивілізації, як парове опалення, громадський транспорт, напівавтоматичні пральні машини та парасольки, ми не були готові до подібних випробувань. Тож ресторан «XX сторіччя» й привернув увагу мою та моєї супутниці.

Іншим разом, маючи у кишені якихось десять карбованців, я б не наважився запросити до ресторану жінку, на яку хотілося справити щонайкраще враження. Недарма ж ото вивіз її у цей чарівний куточок і півдня розважав балачками про новини театрального сезону. Вона слухала не без цікавості, і я вже почав на щось сподіватися. І ось на тобі, все летить шкереберть — ми стоїмо біля ресторану, і супутниця дивиться на мене підбадьорливо-запитальними очима.

Сподівався, що в останню хвилину на дверях даного закладу громадського харчування ми таки знайдемо знайомі написи: «Вільних місць немає», «Спецобслуговування», «Зачинено на обід»… Але написів не було. Не було й традиційно непривітного швейцара. Натомість була скляна стіна, яка розсунулася перед нами, коли ми наблизилися до входу.

— Автоматика, — авторитетно пояснив я і прочитав в очах жінки відверте захоплення моєю технічною ерудицією.

У гарно вмебльованому залі ресторану було порожньо. Звідкись линула заколисуюча мелодія, наче це й не ресторан зовсім, а лікувальний заклад для нервовохворих. До того ж і столики, вкриті гарними квітчастими скатертинами, виглядали якось підозріло. На них бракувало найнеобхідніших предметів: великих, середніх і маленьких фужерів, келихів і келишків, ножів, ложок, виделок.

— Ще не помили після вчорашнього банкету, — тамуючи тривогу, прокоментував я. Мій авторитет продовжував невпинно зростати. Може, й справді знайду тут оте, що називають особистим щастям?

Попри всі сумніви розмістилися за столиком. І лише тоді помітили, що в залі є ще хтось. У затишному закапелку сиділо троє кремезних чоловіків і дудлили щось просто із склянок. Либонь, коньяк. Що ж ще можуть пити троє самітних чоловіків? Одягнуті вони були дещо химерно: ватяні фуфайки, гумові чоботи й картузи, що вийшли з моди в часи російсько-японської війни. Не інакше — рибалки або ж мисливці. До міських ресторанів у такому вбранні вже не ходять.

Навіть самітні чоловіки.

До зали вийшов офіціант, схожий на англійського лорда, і неквапом попрямував у наш бік. Велично, урочисто ішов він. І я одразу зрозумів, що та величність коштуватиме мені дорого — такий двадцять копійок чайових не візьме Такий візьме не менше карбованця.

Офіціант зупинився, чемно вклонився.

Приголомшені, ми навіть забули спитати про меню. Коли маєш у кишені тільки десятку, його треба вивчати прискіпливо, аби запобігти фінансовій катастрофі. Згадавши це, я поклав собі обмежитися найнеобхіднішим.

— Що ви можете запропонувати з холодних закусок?

— Нічого, — відповів лорд-офіціант і глянув на нас з неприхованою підозрою.

На таке я, відверто кажучи, не сподівався. Навіть у посередніх закладах, прикритих вивіскою ресторану третього розряду, холодні закуски мають бути…

— З гарячого є що-небудь, сподіваюся?

— Нема, — коротко, вже не приховуючи роздратування відрізав офіціант.

А може, вони тут, сидячи на відлюдному місці, зовсім кухню закрили? Чого їм морочитися з холодними та гарячими стравами? Завозять ящиками різні алкогольні напої й пускають у розлив з націнкою. Женуть план.

— Тоді принесіть, будь ласка, пляшку сухого вина, — вирішив я перевірити своє припущення.

— Не тримаємо!

У відповіді бриніли ноти щирого обурення. Ще б пак! На сухому вині плану не зробиш. Цікаво, яка в них націнка на коньяк? Може, моєї десятки на півтораста грамів та на дві кави вистачить?

— Коньяку і горілки нема. Кави теж, — не дав мені закінчити думку цей підозрілий представник не менш підозрілого закладу.

— То що ж у вас є?! — не витримав нарешті я. — Що це за ресторан такий? Що п’ють он ті громадяни? Що ви можете нам запропонувати?!

— Ми можемо запропонувати вам чай з варенням, — сказав офіціант і, помітивши, що я нервую, додав: — До речі, ті наші гості також чай п’ють.

Після подібної фантастичної пропозиції годилося б негайно втекти з цього підозрілого місця. Тут директор ресторану, певно, божевільний. Або ще гірше: за цією примітивною декорацією — чаєм і варенням — приховуються брудні та протизаконні оборудки.

Проте я не втік, не кинувся у відділення міліції. Бо, по-перше, був ошелешений, по-друге, за вікнами вже скаженіла злива, по-третє… По-третє, мені чомусь забаглося чаю з варенням.

І нам його принесли. Духмяний, міцний, гарячий. І варення до нього трьох сортів: полуничне, вишневе і моє улюблене чорносмородинове.

Нам було тепло, затишно, гарно. Вона дивилася на мене із щирим захопленням. Звідкись линула тиха і ніжна нересторанна музика.

Щоб остаточно переконатися в тому, що офіціант не збрехав, я підійшов до столика, де сиділа чоловіча компанія. Ніби за сірниками.

Вони теж пили чай, під столиком не було жодної пляшки з-під чогось міцнішого, а сірників у них не знайшлося. «Не вживаємо тютюну, — кажуть. — І вам не радимо».

Коли повернувся до свого столика, моя супутниця уважно вивчала напис на блюдечку з варенням.

— Хроноскопічне бюро обслуговування, — прочитала вона. — Що б це могло означати?

Розніжений чаюванням, я не спромігся цього разу на авторитетну відповідь. Довелося звернутись до офіціанта. Той довго кліпав очима, потім чомусь почав нас уважно розглядати. Нарешті зайшовся зовсім несолідним реготом.

Насміявшись досхочу, він уже зовсім по-приятельськи підсів до столика й запитав:

— Ви хоча б приблизно уявляєте, куди потрапили? Не уявляєте? А я вже було на вас сердитися почав. Думаю, що ж це таке? Куди дивиться хроноінспекція? Невже, гадав, їх не проінструктували перед транспортацією? Аж теперечки роздивився. Ви ж таки справжні, без підробки, мешканці двадцятого сторіччя.

— Двадцятого. А якого ж іще?

— Та будь-якого іншого, яке за двадцятим стоїть. Розумієте, це ж фірмовий ресторан хроноскопічного бюро обслуговування. Воно їх по одному в кожному сторіччі набудувало. Не здогадуєтесь? Подорож на машині часу! Екзотичні подробиці життя наших далеких предків. Річ у тім, що десь у двадцять першому сторіччі було вирішено проблему подорожей у часі. От як у вас — у просторі. Спочатку подорожували тільки вчені-історики, а потім і широкому загалу таких мандрівочок забаглося. Ото й довелося помізкувати. Збудували отакі станції обслуговування в кожному сторіччі. Хочеш їхати: перевдягайся у відповідне тій добі вбрання, пройди короткий інструктаж і, будь ласка, — на станції тобі продемонструють найхарактерніші особливості побуту того чи іншого сторіччя.

– І ви вважаєте, що ось тут відтворено найхарактерніші особливості побуту мешканців двадцятого сторіччя?

— Ну, може, в якихось деталях ми й помилилися, але в цілому ваше двадцяте сторіччя хронотуристам подобається, бо в головному історики-декоратори не збрехали. Адже всім добре відомо, що в двадцятому сторіччі найулюбленішим напоєм землян був чай з варенням. На цьому й було зроблено наголос. Чай став головною принадою нашої станції. З усіх сторіч сюди з’їжджаються на чаювання.

Він залишив нас, щоб розрахуватися з тими трьома хронотуристами. Їм приспів час повертатися в свої сторіччя. А ми, смакуючи духмяним чаєм, щиро раділи за гарну репутацію нашого рідного сторіччя. Хто знає, може, в останні його десятиріччя чай справді стане найулюбленішим напоєм всього людства?

© НАУКА І СУСПІЛЬСТВО. — 1983. — № 1.

© МІРОШНИЧЕНКО Олександр. Хто ж залишиться в конторі? — К.: Радянська Україна, 1984. — 64 с. — (Бібліотека «Перця», № 284).

© МІРОШНИЧЕНКО Олександр. Гумористичні оповідання та повісті. — К.: Дніпро, 1986. — 368 с.

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.