Місячний Метелик

Джек Холдбрук Венс Місячний Метелик

З англійської переклала Noelle Daath

Лодія була збудована за найвимогливішими стандартами сиренійського мистецтва, тобто настільки наближено до досконалості, наскільки вбачало людське око. Обшивка з темної вощеної деревини, здавалося, не мала жодних швів і була скріплена платиновими заклепками, заглибленими врівень і гладенько відполірованими. На вигляд, лодія була кремезна, зібрана з товстенних колод, стійка наче твердь, але без жодної неграбності чи слабкості обрисів. Ніс вигинався мов лебедині груди, форштевень високо підіймався, а потім загинався наперед, підтримуючи залізний ліхтар. Двері зібрано з планок коштовного дерева, схожого на крапчастий чорно-зелений мармур; вікна — ґратовані, засклені слюдяними квадратами, пофарбованими в рожеве, лазурове, ніжно-зелене й фіалкове. На кормі розташувалися комори та каюти для рабів; посередині — дві спальні, трапезна й вітальня з виходом на задній спостережний місток.

Такою була лодія Едвера Тисселя, але набуток не приніс йому ані втіхи, ані гордощів. Лодія була вже стара. Килими подерлися; різьблені ширми вищербилися; залізний ліхтар скособочився, поїдений іржею. Сімдесят років тому перший власник, приймаючи лодію, вшанував будівничого та вшанувався сам; передача (а вона являла собою набагато більше за звичайне даяння-прийняття) підвищила престиж обох. Але ті часи давно минули; на сьогодні лодія не надавала жодного престижу. Едвер Тиссель, що перебував на Сирені лише три місяці, визнавав ці недоліки, але нічим не міг зарадити: ця непересічна лодія була кращою, на яку він міг сподіватися.

Він сидів на кормовій палубі та вправлявся в грі на ґанґа, музичному інструменті, схожому на гусла, але трохи більші за долоню. В якійсь сотні метрів од нього бовванів берег і пляж, помережаний білими смугами прибою; а далі рожевіли джунглі, підкреслюючи силует крутих гір, що чорніли проти неба. Мірела молочно сяяла вгорі крізь білий серпанок, наче крізь павутиння; обличчя океану було умиротворене й вилискувало перламутром. Місцевість була вже звична та принаймні не така нудна, як ґанґа, на якій Тиссель вправлявся по дві години щодня, бринькаючи сиренійські гами, вивчаючи нові акорди та нескладні гармонії. Наразі він мусив облишити ґанґадля зачинко, маленької шарманки з клавішами, на якій грали правою рукою. Натисканням на клавіші подавалося повітря крізь отвори в клавішах, що відтворювало звук гармошки-концертини. Тиссель нашвидку зіграв кілька гам, майже не зробивши помилок. Із шести інструментів, грі на яких він навчався, зачинковиявився найбільш поступливим (окрім, звичайно, химеркина, деренчливої торохтілки з дерева й камінців, на якій грали лише розмовляючи з рабами).

Тиссель потренувався ще десять хвилин, а потім облишив зачинко. Склав руки, переплів зомлілі пальці. Майже з моменту свого прибуття він кожну вільну хвилину навчався грі на інструментах, таких як химеркин, ґанґа, зачинко, ків, штрапан, ґомапард.[1] Він вивчав гами в дев’ятнадцяти тональностях і чотирьох ладах, бісову купу акордів та інтервалів, про існування яких навіть не здогадувалися в Соборних Світах. Трелі, арпеджіо, леґато, стакато й назалізація; акцентування й приглушення обертонів; вібрато та вовче ґлісандо; підвищення й пониження тону… Він тренувався з похмурим завзяттям, внаслідок чого його звичне сприйняття музики як джерела задоволення поступово зійшло на пси. Зиркнувши на інструменти, Тиссель ледве стримався від бажання втопити їх усі шість у Титаніку.

Він підвівся, перетнув вітальню й трапезну та через коридорчик вийшов на носову палубу. Перегнувшись через поручі, глянув у підводну кліть, де Тобі й Рекс, раби, запрягали гужових риб для щотижневої поїздки до Хвена, тринадцять кілометрів на північ. Наймолодша риба, чи то грайлива, чи то неспокійна, весь час пручалася. Її чорна видовжена морда вигулькнула з води, і Тиссель, зирнувши на неї, раптово відчув нудоту: риба була без маски!

Тиссель нервово захихотів, мимоволі торкнувшись власної маски Місячного Метелика. Немає жодного сумніву, чи звикає він до Сирени! Вирішальну стадію перейдено, якщо вже гола риб’яча морда шокувала його!

Рибу нарешті запрягли; Тобі й Рекс вилізли на палубу, виблискуючи мідно-смаглявими тілами; чорні полотняні маски прилипли до їхніх облич. Наче й не помічаючи Тисселя, вони відчинили кліть, підняли якір. Гужові риби виструнчилися, збруя натяглася, лодія рушила на північ.

Повернувшись на кормову палубу, Тиссель узявся за штрапан, круглу резонансну скриньку восьми дюймів у діаметрі. Сорок шість струн було натягнуто від центру до ободу, де вони з’єднувалися або з дзвіночком, або з калатальцем. Коли струну торкали, дзвіночки дзвонили, калатальця калатали; під час гри штрапанвидавав дещо різкуватий, переливчастий дзвін. Коли на ньому грала рука майстра, приємні психоделічні дисонанси справляли неабияке враження; в руці аматора ефект був менш удалим і можливо навіть наближався до хаотичного брязкоту. Штрапанбув найслабкішим місцем Тисселя і він практикувався на ньому з повною віддачею протягом усієї дороги на північ.

Нарешті лодія наблизилася до плавучого міста. Гужових риб загнуздали, лодія стала на якір. На березі негайно зібралася купа роззяв, щоби за сиренійським звичаєм обговорити всі якості лодії, рабів і самого Тисселя. Тиссель, який і досі не звик до такої прискіпливої уваги, дещо стурбувався за свій вигляд, найбільше з-за незворушності масок, що оточували його. Сором’язливо притримуючи свого Місячного Метелика, він спустився по трапу на причал.

Якийсь раб, що сидів навпочіпки, підвівся, торкнувся кулаком чорного полотна на лобі й заспівав на три ноти:

— Чи не ховає Місячний Метелик обличчя митця Едвера Тисселя?

Тиссель стукнув у химеркин, що висів у нього на поясі й проспівав:

— Я — митець Тиссель.

— Вшановано мене довірою, — заспівав далі раб, — Три дні, з ранку до ночі сидів я, пильнував на пристані; три ночі, з ночі до ранку сидів я на плоті під цим причалом, пильнуючи ходу Нічного Люду. І ось нарешті я кидаю погляд на маску митця Тисселя.

Тиссель нетерпляче брязнув химеркином.

— Що це за довіра?

— Несу листа митцеві Тисселю. Для нього лист.

Тиссель простяг йому ліву руку, одночасно акомпануючи правою на химеркіні:

— То дай мені листа.

— Даю, митцю Тисселю.

На конверті був напис грубими літерами:

Тиссель розірвав конверт. Повідомлення підписав Кастель Кромартен, Голова Міжсвітової Політради, а після формального вітання:

Тиссель, вжахнувшись, перечитав текст. Прибуваючи до Хвену як Консульський представник, він не очікував нічого подібного; він не відчував у собі ані нахилу, ані бажання мати справу з небезпечними злочинцями. Глибокодумно почухав пухнасту сіру щоку своєї маски. Втім, ця операція не є секретною, а Естебан Ролвер, директор космодрому, звичайно ж, допоможе йому та можливо надасть дюжину рабів.

Вже дещо заспокоєний, Тиссель зиркнув у повідомлення. 10 січня за Соборносвітовим часом. Звірився з універсальним календарем. Сьогодні 40-й день Пори Гіркого Нектару… Тиссель провів пальцем по рядку таблиці, зупинився. 10 січня. Сьогодні.

Його увагу привернув віддалений гуркіт. В імлі тужавів невиразний силует: корабель-перевізник повертався після прийняття вантажу на «Каріні Крузейро».

Тиссель іще раз перечитав депешу, підняв голову й простежив оком за перевізником. На борту має бути Гаксо Анґмарк. За п’ять хвилин він буде на Сирені. Формальності після приземлення, ймовірно, затримають його ще хвилин на двадцять. Космодром за три кілометри звідси, від нього до Хвену вела заплутана стежка через пагорби.

Тиссель обернувся до раба.

— Коли прибуло це повідомлення?

Раб нашорошився, не розуміючи. Тиссель повторив запитання, підспівуючи тріскоту химеркина:

— Цей лист: як довго ти ним утішався?

Раб заспівав:

— Я довгі дні сторожував на цім причалі, ступаючи на пліт лише під плином ночі. Сьогодні маю нагороду за моє безсоння — побачив Тисселя-митця.

Тиссель розвернувся та попростував по гавані, ледве стримуючи гнів. Безсилі, безпорадні сиренійці! Чому вони не доставили повідомлення на його лодію? Двадцять п’ять хвилин, ні, вже двадцять дві…

Біля майдану Тиссель зупинився, озирнувся навкруги, наче сподіваючись на диво: чи нема поблизу якогось авіатранспорту, що доправив би його до космодрому, де вони разом із Ролвером, можливо, затримали би Гаксо Анґмарка. А найкраще було б, якби надійшло друге повідомлення, що скасовувало перше. Що завгодно, будь-що… Але на Сирені ще не винайшли авіамобілів і жодне інше повідомлення не з’явилося.

Навколо майдану вилася тонка вервечка постійних будівель із каменю й заліза, стійких до набігів Нічного Люду. Стайничий займав одну з цих будівель і Тиссель, придивившись, побачив чоловіка в розкішній масці з перлів і срібла, що виїжджав звідти верхи на місцевому коні-змії — сиренійському гірському ящері.

Тиссель рвонув уперед. Мав доста часу; можливо, йому пощастить і він іще перехопить Гаксо Анґмарка. Прожогом перетнув майдан.

Стайничий біля входу до стайні пильнував свій табунець, то поліруючи де-не-де луску, то відганяючи комах. Всі п’ятеро зміїв були в чудовій формі, кожен чоловікові по плече, з масивними ногами, кремезними тулубами, важкими конічними головами. На їхніх носових іклах, штучно подовжених і викривлених усередину, теліпалися золоті брязкала; луска була прикрашена ромбовидними візерунками: пурпурне й зелене, помаранчеве й чорне, червоне й блакитне, коричневе й рожеве, жовте й чорне.

Тиссель відсапався та намірився вже забалакати зі Стайничим. Спершу взявся за ків, але засумнівався — чи можна це вважати випадковою зустріччю? А може, зачинко? Але ж на ньому не акомпанують при формальному проханні. Краще все ж таки ків. Тіссель нарешті заграв, але вже з першого акорду зауважив, що ненароком узяв не ків, а ґанґа. Криво посміхнувся під маскою; вони зі Стайничим аж ніяк не друзі. Але нехай уже, зараз нема часу перебирати інструменти, сподіваймося, що Стайничий — змалечку добряга. Тіссель узяв другий акорд, і, граючи емоційно наскільки йому дозволяло вміння, проспівав:

— Митцю Стайничий, я дуже поспішаю. Дозволь же вибрати коня з твоєї стайні.

Стайничий носив дуже дивну маску, яку Тиссель не міг розпізнати: конструкція з лакованого коричневого полотна та збірок сірої шкіри, а високо на лобі — дві великі кулі, пофарбовані в червоне й зелене, схожі на фасеткові очі якоїсь комахи. Стайничий довгенько придивлявся до Тисселя, а потім удавано повільно вибрав стімик[2]і виконав блискучу послідовність віртуозних пасажів, інтонацію яких Тиссель був не в змозі осягнути. Стайничий заспівав:

— О, Місячний Метелику! Боюся, — погані мої коні для такого пана.

Тиссель настирливо прогугнявив під акомпанемент ґанґа:

— Ні, навпаки; вони всі дуже гарні. Я дуже поспішаю, тож охоче візьму кого даси мені з твоєї стайні.

Стайничий заграв ламаний низхідний акорд із поступовим крещендо:

— О, Місячний Метелику, слабенькі мої коні та брудні. Ти мені лестиш, кажучи, мовляв, «вони всі дуже гарні». Не можу я прийняти таку честь. До того ж, — тут він раптово змінив стімикна кродач[3] та заздзвякав на ньому щось непривітне — до того ж я ніяк не впізнаю славного майстра й щедрого друзяку, що так запанібрата бринькає до мене своєю ґанґа.

Все було ясно. Тиссель не отримав би нічого. Він повернувся й побіг до космодрому. Позаду нього забряжчав химеркинСтайничого, але чи до рабів звертався Стайничий, чи ні — Тиссель не завважив.

Попередній Консульський представник Соборних світів на Сирені був убитий в місті Зундар. Вмаскований у Кабацького Задираку, він спробував загравати з дівчиною, що носила стрічку Гармонійних Взаємин та був миттєво обезголовлений за непристойну поведінку Червоним Деміургом, Сонячним Ельфом і Чарівним Шершнем. Едвер Тиссель, який нещодавно здобув вищу освіту в Дипломатичній академії, був призначений його наступником і отримав три дні на підготовку. Зазвичай поміркований, навіть обачний, Тиссель сприйняв це призначення як виклик. Він вивчив сиренійську мову методом навіювання та завважив, що вона не така вже й складна. Потім, у Журналі Міжпланетної Антропології, він прочитав:

Тиссель зробив примітку в нотатнику: «Знайти невеличкий музичний інструмент та інструкцію до нього» — і продовжив читання.

Тиссель потер підборіддя й читав далі.

Тиссель зробив іншу примітку: «Знайти маску. Музей? Гільдія акторів?»

Він закінчив читати статтю, швиденько покінчив із підготовкою, і вже назавтра був на борту міжсвітовика «Роберта Астроґарда», що летів на Сирену.

Корабель-перевізник сів на сиренійському космодромі, схожому на топазовий диск серед чорно-зелено-фіолетових пагорбів. Едвер Тиссель уперше ступив на землю Сирени. Його зустрів Естебан Ролвер, місцевий агент «Космошляху». Побачивши його, Ролвер закрив руками обличчя й відскочив.

— Ваша маска… — хрипко вигукнув він, — Де? Ваша? Маска???

Тиссель кивнув на валізу та відповів присоромлено:

— Я не знав, що…

— Надіньте, — мовив Ролвер, відвернувшись. Сам Ролвер носив витвір із тупоконічних зелених трикутників і лакованої синьої деревини. Чорне пір’я стирчало на щоках, а під підборіддям висів чорно-білий помпон, що створювало повний ефект іронічного виразу обличчя.

Тиссель неквапом припасовував маску до обличчя, міркуючи, — обернути все на жарт чи відповісти як того вимагають його повноваження?

— Ви вже вмасковані? — запитав Ролвер через плече.

Тиссель відповів ствердно й Ролвер повернувся. Маска приховала вираз його обличчя, але рука мимоволі потяглася до набору інструментів, пристібнутого ременем до стегна. Інструмент відтворив трель потрясіння та ввічливого обурення.

— Не вам, не вам носити маску цю! — заспівав Ролвер, — Але ж… де, як ви здобули її?

— Це копія маски, що належить музею в Поліполісі, — відповів Тиссель жорстко. — Я вважаю, що її достатньо.

Ролвер кивнув, його маска здавалася іронічнішою, ніж будь-коли.

— Авжеж, її достатньо, — мовив він, — Це — варіант із серії, відомої як Приборкувач Морського Змія. Призначена для церемоній, надягати її мають право лише особи найвищого стракху: принци, герої, майстри над майстрами, великі музиканти…

— Я не знав…

Ролвер зробив жест млявого розуміння.

— Всьому свій час. Зверніть увагу на мою маску. Сьогодні я ношу Пташку Гірського Озерця. Особи мінімального престижу — такі, як ви, я, будь-який інший іномирянин, — носять подібні.

— Дискримінація, — буркнув Тиссель, оскільки вони вже йшли через поле в напрямку низенької будівлі блокпосту, — Я вважав, що будь-хто має право носити те, що йому до вподоби.

— Звичайно, — повідомив Ролвер, — Носіть будь-яку маску, яка вам подобається… якщо ви можете це виправдати. Ось візьмемо, наприклад, мою Пташку Гірського Озерця. Я ношу її, щоб показати, що не претендую ні на що. Я не маю жодних претензій на мудрість, непримиренність, обізнаність, музичну обдарованість, безпощадність та ще дюжину інших сиренійських чеснот.

— А, скажімо, — спитав Тиссель, — що сталося б, якби я отак пройшовся вулицями Зундару?

Ролвер приглушено пирснув під маскою.

— Якщо б ви отак пройшлися доками Зундару — там, до речі, нема ніяких вулиць — ба навіть у будь-якій масці, вас би зарізали протягом години. Так сталося з Бенко, вашим попередником. Він не знав, як поводитися. Жоден з нас, іномирян, не знає, як поводитися. У Хвені нас терплять, поки ми знаємо своє місце. Але ви б навіть не змогли пройтися околицями Хвена в регаліях, що зараз начепили на себе. Будь-хто з тих, що носять Вогненного Змія або Громовика — звичайно ж, маску, ну ви розумієте — негайно б наблизився до вас. Він заграв би на своєму кродачій якщо б ви не відповіли йому достойно на своєму скараниї— цьому чортовому інструменті, — він заграв би на своєму химеркині, під який розмовляють з рабами. Це вияв крайнього презирства. Але скоріш за все він би вдарив у свій гонг для поєдинків і відразу ж напав на вас.

— Я й не знав, що люди тут настільки дратівливі, — мовив Тиссель, приглушивши голос.

Ролвер знизав плечима та прочинив масивні сталеві двері свого офісу.

— Певні дії, звичайно, матимуть певні наслідки навіть на Центральній площі Поліполісу.

— Так, абсолютно згоден, — мовив Тиссель. Він роздивися офіс, — Навіщо вся ця безпека? Бетон, сталь?

— Для захисту від дикунів, — відповів Ролвер, — Вони поночі сходять з гір, крадуть що бачать, убивають всякого, кого перестрінуть на березі.

Він пішов до комірки й швидко повернувся, несучи в руках маску.

— Ось. Носіть цього Місячного Метелика; він не спричинить вам жодних неприємностей.

Тиссель без зайвого захоплення роздивився маску. Це була конструкція з хутра мишастого кольору; по боках ротового отвору стирчали жмутки вовни, на лобі — пара пухнастих антен. Білі шнури теліпалися коло скронь, а під очима нависали червоні брижі, що надавало масці похмурого й водночас комічного виразу.

— Який рівень престижу надає ця маска? — спитав Тиссель.

— Не надто високий.

— Але ж, кінець кінцем, я — Консульський представник! — спалахнув Тиссель, — Я представляю тут Соборні Світи, якихось там сотню мільярдів осіб…

— Якщо Соборні Світи хочуть, щоб їхній представник носив Приборкувача Морського Змія, вони мають прислати того, хто достойний носити Приборкувача Морського Змія.

— Гаразд, — глухо відповів Тиссель, — Добре, якщо так.

Ролвер делікатно відвів свій чіпкий погляд, поки Тиссель скидав Приборкувача Морського Змія та надівав скромнішого Місячного Метелика.

— Маю надію, що знайду щось відповідніше для себе в одній із місцевих крамниць, — мовив Тиссель, — Мені розказували, що будь-хто просто заходить і бере що йому впало в око, чи не так?

Ролвер критично оглянув Тисселя.

— Ця маска — тимчасова, звичайно — найвідповідніша. Вам поки що взагалі не варто нічого приймати в крамницях, аж поки не матимете достатній авторитет. Хазяїн крамниці понижується в престижі, якщо особа низького стракхукине оком на його найкращі витвори.

Тиссель роздратовано труснув головою.

— Мені ніхто нічого не пояснив! Звичайно ж, я знав про маски й про честь і сумління майстрів, але ж ця зацикленість на престижі… чи стракху, чим би воно не було…

— Пусте, — відрізав Ролвер, — Через рік-два вже дещо розумітимете. Ви, я певен, володієте їхньою мовою?

— Так, звичайно.

— А на яких інструментах граєте?

— Н-н-ну… Я так зрозумів, що достатньо буде якогось невеличкого музичного інструменту… або я можу просто співати.

— Дуже необачно. Тільки раби співають без супроводу. Думаю, вам треба якнайшвидше оволодіти хоча б такими інструментами: химеркин— для розмови з рабами. Ґанґа— для бесіди з добрими друзями або з однією особою рівного чи дещо нижчого стракху. Ків[4] — для випадкового ґречного спілкування. Зачинко— для формальніших стосунків. Штрапанабо кродач— для підлеглих, у вашому випадку — якщо ви хочете когось образити. І звичайно ж, ґомапардабо подвійний камантиль[5] для церемоній, — він трохи помовчав, — Кребарін, водяна лютнята слоботеж дуже корисні, але вам краще спершу оволодіти принаймні цими інструментами. Вони мають забезпечити елементарне спілкування.

— А Ви не перебільшуєте? — завважив Тиссель, — Чи може жартуєте?

Ролвер похмуро розсміявся.

— Анітрохи. По-перше, вам знадобиться лодія. А по-друге — раби.

Ролвер повів Тисселя з космодрому до корабелень Хвена. Прогулянку мальовничою стежиною під величними деревами протягом півтора годин було доповнено фруктами, хлібними бобами, бурдючками з солодким соком.

— На сьогодні, — мовив Ролвер, — нас у Хвені чотири іномирянина, разом із вами. Я зараз поведу вас до Велібуса, нашого Комерційного представника. Думаю, в нього знайдеться яка-не-яка лодія й можливо він дозволить вам нею користуватися.

Корнелій Велібус прожив у Хвені п’ятнадцять років і вже надбав достатній стракх, щоб носити маску Південного Вітру на додачу до повноважень. Маска являла собою блакитний диск, облямований кабошонами з ляпіс-лазуриту та лискучою зміїною шкірою. Співчутливіший та добріший за Ролвера, Велібус дав Тисселеві не тільки лодію, але й кілька різних музичних інструментів і двох рабів.

Збентежений такою щедрістю, Тиссель заїкнувся був про гроші, але Велібус зупинив його широким жестом.

— Друже, це Сирена. Такі дрібниці нічого не коштують.

— Але ж лодія…

Велібус заграв вишукану трель на своєму ківі.

— Відвертий буду з вами, Тисселю. Стара вже лодія й пошарпана. Вона вже не для мене, бо мій статус постраждав би.

Чудова мелодія супроводжувала його слова.

— Але ж вам нині не до статусу. Ви потребуєте лише притулку, догляду й безпеки від Нічного Люду.

— Нічний Люд?

— Так. Людожери, що блукають берегом, коли спадає ніч.

— Авжеж, я пам’ятаю. Митець Ролвер говорив мені про них.

— Найкраще б нам не згадувати такі жахливі речі, — спохопився Велібус, коротка трель знову пурхнула з його ківу, — Тепер, щодо рабів.

Він вдумливо постукав по блакитному диску своєї маски вказівним пальцем.

— Рекс і Тобі мали б добре прислужитися вам, — він підвищив голос, дрібно застукотів на химеркиніта гукнув сиренійською — Авано, йди сюди!

З’явилася рабиня в сукні з безлічі рожевих стрічок, що підкреслювали її стан, і у вишуканій чорній масці з перламутровими лелітками.

— Веди до нас скоріше Рекса й Тобі.

Ввійшли Рекс і Тобі, в просторих масках із чорного полотна та цеглясто-коричневих камзолах. Велібус озвався до них під звучний супровід химеркину, наказуючи присягнути новому панові під загрозою повернення на рідні острови. Вони впали долілиць і бархатними голосами напівголоса проспівали клятву вірно служити Тисселеві. Тиссель нервово засміявся й промовив свою першу фразу сиренійською:

— Йдіть до лодії, доглядайте її добре, приносьте харчі на борт.

Тобі й Рекс байдуже зиркнули з-під своїх масок. Велібус повторив слова Тисселя під стукіт химеркина, раби вклонилися й вийшли.

Тиссель із острахом розглядав музичні інструменти.

— Не маю жодного уявлення, як цьому навчатися.

Велібус повернувся до Ролвера.

— Як щодо Кершауля? Чи вділив би він митцеві Тисселю якихось знань?

Ролвер кивнув:

— Кершауль, мабуть, взявся б за цю справу.

Тиссель запитав:

— Хто це — Кершауль?

— Чверть нашої громади вигнанців, — відповів Велібус, — антрополог. Ви читали його твори «Щасливий Зундар»? «Сиренійські ритуали»? «Безликий Нарід»? Ні? Шкода. Всі твори, як один, чудові. Кершауль має неабиякий стракхі, здається, навіть навідується до Зундару. Носить Печерного Пугача, іноді Зоряного Мандрівника, або навіть Мудрого Суддю.

— Він уже носить Екваторіального Змія, — повідомив Ролвер, — Варіант із позолоченими іклами.

— Оце так-так! — здивувався Велібус, — Ти ба… тобто, я хочу сказати, — він заслужив на це. Молодець, дійсно гарна маска, — і він глибокодумно бринькнув на своєму зачинко.

Минуло три місяці. Під опікою Метью Кершауля Тиссель опановував гру на химеркині, ґанґа, штрапані, ківі, ґомапардіта зачинко. Подвійний камантиль, кродач, слобо, водяна лютнята ряд інших, за словами Кершауля, можуть і зачекати, поки Тиссель не засвоїть шість основних інструментів. Кершауль позичив Тисселеві записи сиренійських розмов у різних ладах, настроях і супроводі, які вважав заслуговуючими уваги, щоб Тиссель потроху навчався модним зараз мелодіям і вдосконалювався в передачі інтонації та різних ритмів: простих і складних, прямих і перехресних, прихованих і явних. Кершауль якось чесно зізнався Тисселеві, що не знає нічого прекраснішого за сиренійську музику, а Тиссель зауважив собі, що ця тема вичерпається не скоро. Настроювання інструментів на базові двадцять чотири тональності з урахуванням чверті тону, помножене на п’ять методів звуковидобування давало в результаті сто двадцять окремих звукорядів. Кершауль, проте, радив, щоб Тиссель перш за все зосередився на вивченні кожного інструменту в його основній тональності, використовуючи лише два найпростіші методи.

Не маючи жодних справ у Хвені, крім щотижневих візитів до Метью Кершауля, Тиссель відвів свою лодію за тринадцять кілометрів на південь і пришвартував її з підвітряного боку скелястого мису. Саме тут, якщо не враховувати щоденних вправ, Тиссель і зажив тихим безтурботним життям. Океан був спокійний і чистий мов кришталь; неподалік простягнувся пляж у оточенні сіро-зелено-фіолетових заростей — на випадок, якщо Тисселеві схотілося б розім’яти ноги.

Тобі й Рекс зайняли дві одномісні каюти на носі; інші каюти залишалися в розпорядженні Тисселя. Час від часу він бавив себе думкою взяти третього раба, точніше — юну рабиню, яка би дещо присмачила йому життя своїми чарами та життєрадісністю, але Кершауль рішуче відмовив йому, побоюючись, що зосередженість Тисселя на вправах так чи інакше зменшиться. Тиссель мусив погодитися та поки що присвятив свій час опануванню шести інструментів.

Дні минали швидко. Тиссель не міг навтішатися спогляданням світанку й заходу; білих хмар і блакитного моря опівдні; нічного неба, що ряхтіло двадцятьма дев’ятьма зорями Скупчення СІ 1-715. Щотижнева подорож до Хвену теж додавала барв життю: Тобі й Рекс ішли закупати харчі; Тиссель навідувався до розкішної лодії Метью Кершауля для подальших уроків і порад. Але через три місяці після прибуття раптом вигулькнуло повідомлення, що геть зіпсувало Тисселеві його ідилію: Гаксо Анґмарк, убивця, провокатор, безжальний і хитрий зловмисник, прибув на Сирену. «… Затримання та взяття під варту цієї особи… мають бути виконані. Увага! Гаксо Анґмарк дуже небезпечний. Убийте його без жодних вагань!»

Тиссель був не в найкращій фізичній формі. Він риссю пробіг десь метрів п’ятдесят і його вже дістала задишка, тож він притишив ходу й пішов через низькі пагорби, порослі білим бамбуком і чорною деревовидною папороттю; через луки, жовті від трав’янистих горіхів; через фруктові сади й зарості здичавілого винограду. Двадцять хвилин минуло, ні, вже двадцять п’ять… Двадцять п’ять хвилин! Тисселеві похололо в животі: запізно, Гаксо Анґмарк уже приземлився та, мабуть, іде цією стежиною до Хвена. Але на стежині Тиссель побачив лише чотирьох подорожніх: хлопчика в придуркуватій масці Лугового Остров’янина, двох молодих жінок, Червону й Зелену Птаху та чоловіка в масці Лісовика. Порівнявшись із чоловіком, Тиссель став наче вкопаний. А раптом це Анґмарк?

Тиссель схитрував. Звільна наблизився до чоловіка, пронизливо подивився в огидну маску.

— Анґмарку! — виголосив мовою Соборних світів, — Ви заарештовані!

Лісовик зиркнув на нього, не розуміючи, а потім чкурнув стежиною.

Тиссель припустив за ним. Наздігнавши, спершу взявся за ґанґа, але згадавши реакцію Стайничого, вдарив акорд на зачинко.

— Йдучи стежиною від космодрому, — заспівав Тіссель, — що ти бачив?

Лісовик засурмив у сурму, якою зазвичай висміювали супротивників, прикликали тварин і брутально лаялися.

— Де я ходжу, що я бачу — то вже моя справа. Одступись, бо потопчуся по твоїм обличчю.

Він набичився й зробив крок уперед, і якби Тиссель не відскочив на узбіччя, Лісовик напевне виконав би свою погрозу.

Тиссель мовчки подивився йому навздогін. Анґмарк? Ні, навряд чи, занадто вже майстерно грає на сурмі. Тиссель завагався якусь хвильку, а потім повернувся й пішов своєю дорогою.

Прийшовши на космодром, він попрямував до офісу. Важкі залізні двері стояли прочинені; щойно Тиссель наблизився до них, як у дверях з’явився чоловік. Він був у масці з тупоконічних зелених трикутників, слюдяних пластин, лакованої синьої деревини та чорного пір’я… Пташка Гірського Озерця.

— Митцю Ролвер, — схвильовано запитав Тиссель, — Хто зійшов з «Каріни Крузейро»?

Ролвер якусь хвилину роздивлявся Тисселя.

— Чому ви питаєте?

— Чому я питаю? — скипів Тиссель, — Ви ж мали бачити космограму, яку я отримав від Кастеля Кромартена!

— О, так, — повідомив Ролвер, — Авжеж. Звичайно.

— Її доставили мені лише півгодини тому, — гірко мовив Тиссель, — Я біг швидко, як тільки міг. Де Анґмарк?

— Мабуть, десь у Хвені, — відповів Ролвер.

Тиссель вилаявся подумки.

— Чому ви не затримали його? Будь-яким чином?

Ролвер знизав плечима.

— Я не мав ані повноважень, ані бажання, ані змоги затримувати його.

Тиссель затис свою лють у кулаці. Намагаючись говорити спокійно, мовив:

— Дорогою я зустрів чоловіка в страшній масці… Вирячені очі, червоні вуса.

— Лісовик, — мовив Ролвер, — Анґмарк привіз цю маску з собою.

— Але ж він грав на сурмі! — заперечив Тиссель, — Як міг Анґмарк…

— Він добре знає Сирену, п’ять років просидів тут, у Хвені.

Тиссель аж крякнув з досади.

— Кромартен навіть не обмовився про це.

— Це ж усім відомо, — мовив Ролвер, знизавши плечима, — Він був Комерційним представником перед тим, як на цю посаду затвердили Велібуса.

— То вони з Велібусом знайомі?

Ролвер хмикнув.

— Звичайно. Але не підозрюйте бідного Велібуса в чомусь серйознішому за махінації в рахунках. Запевняю вас, — він аж ніяк не спільник убивці.

— До речі, про вбивць, — мовив Тиссель, — Чи маєте якусь зброю, яку я, можливо, позичив би?

Ролвер здивовано глянув на нього.

— Ви прийшли сюди брати Анґмарка голими руками?

— Я не мав вибору, — відповів Тиссель, — якщо Кромартен наказує, він чекає на результат. В усякому разі ви були тут із вашими рабами.

— Не розраховуйте на мою допомогу, — роздратовано мовив Ролвер, — Я ношу Пташку Гірського Озерця й не маю жодних претензій на доблесть. Але я можу позичити вам бластер. Щоправда, я вже давненько ним не користувався й не певен, що він заряджений.

Ролвер зайшов до офісу та за хвилину повернувся з бластером.

— Що робитимете зараз?

Тиссель стомлено труснув головою.

— Спробую знайти Анґмарка в Хвені. Чи, може, він одразу попрямував би до Зундару?

Ролвер замислився.

— Анґмарк, можливо, міг би вижити в Зундарі. Але спершу він має поновити свою виконавську майстерність. Думаю, він зупиниться в Хвені на кілька днів.

— Але як мені знайти його? Де маю шукати?

— Хіба я знаю? — відповів Ролвер, — Як на мене, для вас найкраще було би взагалі не шукати його. Анґмарк небезпечний.

Тиссель повернув до Хвену тією ж стежиною.

Там, де стежина завертала вниз по пагорбах до майдану, стояла товстостінна глинобитна будівля. Її двері були вирізані з міцного чорного дерева; вікна забрані товстими залізними прутами. Це був офіс Корнелія Велібуса, Комерційного представника з питань імпорту та експорту. Тиссель побачив Велібуса на облицьованій кахлями веранді, в скромній масці Лісової Примари. Велібус або замислився про щось, або не впізнавав Тисселевого Місячного Метелика; в усякому разі він і не думав привітатися.

Тиссель зайшов до веранди.

— Доброго ранку, митцю Велібусе.

Велібус неуважно кивнув йому та відповів байдуже, смикнувши за хвоста кродач:

— Добрий сьогодні ранок.

Тиссель похолов. Кродачаж ніяк не був інструментом для розмови з другом-іномирянином, хай би той і носив Місячного Метелика.

— Скажіть мені, чи довго ви тут сидите? — сухо мовив Тиссель.

Велібус на хвильку задумався й відповів, акомпануючи вже на сердечнішому інструменті — кребаріні. Але спогад про мукання кродачавсе ще терзав Тисселеві серце.

— Я тут хвилин п’ятнадцять-двадцять… а чому питаєте?

— Ви не помітили Лісовика, що йшов стежиною?

Велібус кивнув.

— Так, він спустився на майдан… а далі — пішов, напевне, до крамниці масок.

Тиссель зашипів крізь зуби. Ну звичайно, це мало бути найпершим учинком Анґмарка.

— Ч-чорт, я ж його тепер не знайду, якщо він змінив маску, — пробурмотів Тиссель.

— А хто цей Лісовик? — запитав Велібус із млявим інтересом.

Тиссель не вважав за доцільне приховувати правду.

— Це сумнозвісний Гаксо Анґмарк.

— Анґмарк?! — скрикнув Велібус, мало не підскочивши в фотелі, — Ви впевнені? Він справді тут?

— Без жодного сумніву.

Велібус потер долоню об долоню, руки в нього трусилися.

— Дійсно погані новини, дійсно новини — погані! Анґмарк — цинічна падлюка.

— Ви добре знали його?

— Як і будь-хто, — Велібус зараз акомпанував собі на ківі, — Коли він був на цій посаді, що я займаю, я, будучи інспектором, провідав, що він клав собі до кишені чотири тисячі на місяць. Боюся, він не подякує мені за це, — Велібус нервово озирнув майдан, — Я сподіваюсь, що ви спіймаєте його.

— Я роблю все можливе. Кажете, він пішов до крамниці масок?

— Я впевнений.

Тиссель вийшов із офісу. Ледве ступивши на стежку, він зачув позаду глухий стукіт чорних дверей, що зачинялися за ним.

Він спустився до майдану та зупинився перед крамницею Маскороба, нібито замилувавшись вітриною: сотні невеличких масок, вирізаних із мінералів і рідкісних сортів дерева, прикрашених смарагдовими пластинками, шовком із павутиння, крильцями шершнів, скам’янілою риб’ячою лускою. В крамниці не було нікого, крім самого Маскороба, сухопарого горбатого дідка в жовтій одежі, вмаскованого в простеньку на вигляд маску Всезнавця, вирізьблену з понад двох тисяч шматочків різноманітної деревини.

Тиссель спершу вирішив, на чому грати, а вже потім зайшов до крамниці. Маскороб, завваживши Місячного Метелика та сором’язливі манери Тисселя, навіть не облишив роботу.

Тиссель узяв найбільше обіграний сьогодні інструмент — штрапан… Можливо, це був не найкращий вибір, бо Тисселева гра на штрапанібула дещо принижуючою для сторонніх. Тиссель спробував послабити це враження, заспівавши доброзичливо як тільки міг, струшуючи штрапан, коли брав фальшиву ноту:

— Іномирянин, що має дивацькі манери, викликає цікавість. Двадцять хвилин тому іномирянин-дивак зайшов до крамниці, щоб обміняти простацького Лісовика на прегарний витвір.

Маскороб косо зиркнув на Тисселя й мовчки взяв кілька акордів на інструменті, якого Тиссель ще не бачив: пружний мішечок, покладений на долоню, з якого стирчали три коротенькі трубки, що пропускалися між пальцями. При натисканні на мішечок, повітря подавалося через трубки й відтворювало щось схоже на звук гобоя. Туговухому з дитинства Тисселеві інструмент здався дуже складним, а Маскороб — віртуозом, сама ж музика виражала крайню незацікавленість.

Тиссель заспівав ще раз, завзято вдаряючи по струнах штрапана:

— Для іномирянина спів земляка — як вода для спраглого поля. Хто допоможе зустрітися двом землякам — утішиться милосердям.

Маскороб недбало витяг свій власний штрапані заграв кілька пасажів. Його пальці, здається, рухалися швидше, ніж бачило око. Він заспівав у формальному тоні:

— Художник цінує хвилини натхнення й не витрачатиме їх на пусті балачки з особами нижчого стракху…

Тиссель спробував відповісти супротивною мелодією, але Маскороб заграв низку складних акордів, чий зміст прослизнув повз розуміння Тисселя й продовжив:

— … але до крамниці вдирається зайда, що вперше побачив штрапан, бо гра його гірша за брязкіт. Цей неук замалим не плаче — сумує за земляками. До того ж він, мабуть, хова під Метеликом чималий стракх, бо бринькає Майстрові на штрапаній підскиглює насмішкувато. Безгрішний, натхненний митець не зважає на кпини. Він обирає ввічливий інструмент, зберіга незворушність і вірить, що зайда швиденько награється й піде своєю дорогою.

Тиссель узявся за ків.

— Але ж благородний митець Маскороб неправильно зрозумів мене…

Його перервало гнівне стаккато Маскоробового штрапана:

— Ти ба, зайда вміє сміятись над враженням Майстра?

Тиссель у розпачі дренькнув на штрапані:

— Страждаючи від спекоти, заходжу я до крамниці. Там бачу, як Майстер впріва над своїм верстаком, настільки сумлінний, наскільки й байдужий до вбогого зайди.

Маскороб обережно поклав свій робочий різець. Потім він підвівся, зайшов за ширму й досить швидко повернувся — в залізній масці, над лобом — золочені язики полум’я. У одній руці в нього був скараний,[6] а в другій ятаган. Він проревів на скараниїякийсь, мабуть, бойовий клич і заспівав:

— Навіть Майстер над мастрами не втрачатиме свій стракх, убиваючи чудовиськ із глибини океану, ненаситних людожерів і нав’язливих нездар. Місячний Метелик знає лише тупіт людожерів, тож даю йому я фори, поки «десять» не скажу.

Він змахнув ятаганом у повітрі.

Тиссель відчайдушно вдарив по штрапану:

— Чи заходив Лісовик до крамниці? Чи вийшов він у новій масці?

— Це вже п’ять, — зловісно проспівав Маскороб.

Розлючений Тиссель прожогом вискочив на вулицю. Він перетнув майдан і озирнувся навкруги. Сотні чоловіків і жінок прогулювалися доками чи стояли на палубах їхніх лодій, і кожна маска означала настрій, престиж і особисту вдачу, і повсюди було чутно рулади музичних інструментів.

Тиссель програв. Лісовик зник. Гаксо Анґмарк вільно розгулював Хвеном, і Тиссель не дотримав термінових інструкцій Кастеля Кромартена.

Позаду нього продзвеніла делікатна фраза на ківі.

— Митцю Місячний Метелику! Тисселю, ви чимось занепокоєні?

Тиссель озирнувся й побачив Печерного Пугача в бляклому чорно-сірому плащі. Тиссель упізнав маску, яка символізувала ерудицію та старанне дослідження абстрактних ідей; Метью Кершауль носив її протягом їхніх щотижневих зустрічей.

— Доброго ранку, митцю Кершауль, — пробурмотів Тиссель.

— Як ваше навчання? Ви засвоїли тональності від До дубль-дієз на ґомапарді? Наскільки пам’ятаю, у вас також були проблеми зі зворотньою побудовою інтервалів.

— Я працюю над ними, — відповів Тиссель похмурим голосом, — Втім, оскільки я, мабуть, дуже скоро повернуся до Поліполісу, це все — змарнований час.

— Тобто? Ви про що?

Тиссель розказав про Гаксо Анґмарка. Кершауль кивнув, дуже стурбований.

— Я пригадую Анґмарка. Негідник і водночас чудовий музикант зі спритними пальцями й неабияким талантом до засвоєння нових інструментів, — він глибокодумно погладив цапину борідку свого Печерного Пугача, — То які ваші плани?

— Поки що ніяких, — мовив Тиссель, загравши сумну фразу на ківі. — Я не маю жодної гадки про те, яку в біса маску він носить, а якщо я не знаю, то як я можу знайти?

Кершауль смикнув за цапину борідку маски.

— Свого часу він полюбляв Екзокамбійський Цикл і, якщо не помиляюся, повний комплект Жителів Пекла. Втім, його смаки могли змінитися.

— Це точно, — пожалівся Тиссель, — Він, може, в якихось двадцяти футах від мене, а я про це ніколи не дізнаюся, — Він ображено зиркнув на крамницю Маскороба, — Ніхто не хоче навіть балакати зі мною. Я сумніваюся, чи їх взагалі цікавитиме, що між ними ходить убивця.

— Абсолютно вірно, — підтакнув Кершауль, — Сиренійські стандарти відмінні від наших.

— Вони не мають жодного уявлення про відповідальність, — промовив Тиссель, — Я сумніваюся, чи кинули б вони мотузку потопаючому.

— Авжеж, вони не люблять втручатися, — погодився Кершауль, — Вони зазвичай наполягають на особистій відповідальності та незалежності.

— Все це дуже цікаво, — мовив Тиссель, — але ж я й досі нічого не знаю про Анґмарка.

Кершауль пильно подивився на нього.

— А що ви зробите, якщо впізнаєте Анґмарка?

— Виконуватиму наказ свого шефа, — вперто мовив Тиссель.

— Анґмарк — небезпечний, — завважив Кершауль, — Він має цілий ряд переваг над вами.

— Я не зважатиму на це. Мій обов’язок — відправити його назад до Поліполісу. Втім, поки я не знаю, де його шукати, йому нічого не загрожує.

Кершауль роздумував якусь хвилину.

— Іномирянин не дуже-то заховається під маскою, принаймні від сиренійців. — Нас тут четверо в Хвені… Ролвер, Велібус, ви та я. Якщо з’явиться ще один іномирянин, скоро всі знатимуть про це.

— А якщо він піде до Зундару?

Кершауль знизав плечима.

— Сумніваюся, що він ризикне. Хоча, з іншого боку… — Кершауль змовк, побачивши, що Тиссель відволікся та прослідкував за чіпким поглядом Тисселя.

Чоловік у масці Лісовика чинно прогулювався майданом, наближаючись до них. Кершауль спробував утримати Тисселя за руку, але Тиссель уже зупинився навпроти Лісовика, наставивши на нього бластер.

— Гаксо Анґмарк, — гукнув він, — ані руш! бо стрілятиму. Ви заарештовані.

— Ви певні, що це Анґмарк? — схвильовано запитав Кершауль.

— Зараз я з’ясую, — відповів Тиссель, — Анґмарку, руки назад і лицем до мене!

Здивований Лісовик став наче вкопаний. Він узяв зачинко, бринькнув запитливе арпеджіо й заспівав:

— Чого ти причепився, Місячний Метелику?

Кершауль заслонив собою Тисселя та заграв улесливу мелодію на слобо:

— Це непорозуміння, о митцю, бо Місячний Метелик шука іномирянина-Лісовика.

Музика Лісовика стала роздратованою й він раптом перейшов на стімик.

— Він каже: я — іномирянин? Хай доведе, або проллється кров.

Кершауль стривожено озирнувся на юрбу, що вже зібралася навколо та ще раз заграв влесливу мелодію:

— Я впевнений, що Місячний Метелик…

Лісовик перебив його ревінням скарания:

— Хай доведе, або проллється кров!

Тиссель раптом мовив:

— Гаразд, я доведу, — він ступив уперед і схопив Лісовика за маску, — Відкрий своє обличчя й побачимо, хто ти!

Лісовик ледве встиг ухилитися, немало вражений. Юрба охнула, почулося зловісне бринькання та настроювання різних інструментів.

Лісовик підніс ліву руку та смиконувши за шнур, вдарив у дуельний гонг, а правою вихопив ятаган.

Кершауль ступив уперед, граючи на слобовсе тривожніше. Тиссель знітився й відступив назад, супроводжуваний грізним гулом натовпу.

Кершауль заграв пояснення й вибачення, Лісовик заграв відповідь, і Кершауль одразу ж обернувся та гукнув Тисселеві:

— Тікай, бо тебе вб’ють! Мерщій!

Тиссель зам'явся; Лісовик намахнувся рукою на Кершауля.

— Тікай! — гукнув Кершауль, — До офісу Велібуса, зачинися!

Тиссель кинувся навтіки. Лісовик переслідував його кілька метрів, потім сплюнув на дорогу та послав Тисселеві навздогін низку хрипких і глузливих зворотів на сурмі. Натовп акомпанував цьому презирливим тріскотом химеркинів.

Ніхто вже нікого не переслідував. Замість того, щоб зачинитися в офісі Велібуса, Тиссель потихеньку повернувся на причал до своєї лодії.

Вже майже стемніло, коли він піднявся на лодію. Тобі й Рекс сиділи навпочіпки на передній палубі, стережучи принесені харчі: очеретяні корзини з плодами та зерном, глеки з синього скла, наповнені вином, олією та кислим соком, троє поросяток у плетеній клітці. Раби гризли горіхи, спльовуючи шкаралупу. Побачивши Тисселя, вони підвелися, але щось нове з’явилося в їхніх манерах. Тобі щось пробубонів собі під ніс; Рекс тихенько пирснув.

Тиссель сердито затріщав на химеркині:

— Відведіть лодію від берега; сьогодні ми ночуємо у Хвені.

Зачинившись у своїй каюті, він підняв маску на лоба та пильно роздивився в дзеркалі своє майже незнайоме обличчя. Зняв її та глянув з ненавистю на Місячного Метелика: сіра хутряна шкіра, блакитні антени, смішне коливання шнурів. Навряд чи достойна личина для Консульського представника Соборних світів. Якщо, звичайно, він ще залишиться на цій посаді, коли Кромартен дізнається, що Анґмарк утік!

Тиссель впав на стілець і задивився у простір перед собою, погляд його був понурим. Сьогодні він дійсно допустив кілька промахів, але для поразки ще зарано; треба щось придумати. Назавтра він відвідає Метью Кершауля й вони обговорять, на чому можна впіймати Анґмарка. Оскільки Кершауль стверджує, що іномирянинові не сховатися під маскою, то Анґмарка розпізнають рано чи пізно. Крім того, Тиссель завтра же змінить маску. Не на розкішну, не на пихату, а на таку, що додавала би бодай трохи авторитету та відчуття власної гідності.

Зненацька один із рабів постукав у двері й Тиссель поспіхом насунув ненависного Місячного Метелика на обличчя.

Коли світанок ледве заяснів на небі, раби взялися за весла та відвели лодію до окремого причалу для іномирян. Ні Ролвер, ні Велібус, ні Кершауль ще не прибули, і Тиссель чекав на них із нетерпінням. Минула година, і Велібус причалив свою лодію. Тиссель не хотів його бачити й залишився в каюті.

Дещо пізніше поряд із Тисселем причалив Ролвер. Через вікно Тиссель побачив, як він зійшов на причал у своїй звичайній Пташці Гірського Озерця. Тут його зустрів чоловік у кошлатій жовтій масці Пустельного Тигра. Він заграв на ґомапардіформальне привітання та про щось повідав Ролверові.

Ролвер виглядав здивованим і стривоженим. Після короткого роздуму він узяв свій ґомапарді відповів, показуючи на лодію Тисселя та, вклонившись, пішов своєю дорогою.

Огрядний Пустельний Тигр із зусиллям вліз на свій плотик і ввічливо вдарив краєм плота у борт Тисселевої лодії.

Тиссель відрекомендувався. Сиренійський етикет не зобов'язував запрошувати випадкового гостя на лодію, тож він просто заграв запитальну фразу на своєму зачинко.

Пустельний Тигр узяв ґомапарді заспівав:

— Світанок над бухтою Хвена — зазвичай розкішний; по білому небі гуляють вогні зелені та жовті; як сходить Мірела, звивається темрява під її полум’ям. Більше години сьогодні я мав блаженство й утіху, і навіть мертвий іномирянин, що плавав поблизу, не зіпсував мені споглядання.

ЗачинкоТисселя перелякано бринькнуло запитання майже без втручання хазяїна; Пустельний Тигр вклонився з гідністю.

— Митець не боїться позбутися спокою; проте, він не хоче страждати від кпинів примари. Тому й наказав рабам прип’яти на шворку мерця й поки ми розмовляли, раби прив’язали його до корми твоєї обителі. Роби з ним що хоч, як заведено в твоєму світі. Митець же бажає тобі доброго ранку та зараз же відбуває.

Тиссель кинувся на корму своєї лодії. Там, оголене до пояса та без маски, плавало тіло немолодого чоловіка, підтримуване повітрям, що залишилося в штанях.

Тиссель подивився в мертве обличчя, яке здалося безхарактерним і невиразним… можливо внаслідок постійного носіння маски. Тіло було середнього зросту та ваги, Тиссель оцінив вік померлого між сорока п’ятьма й п’ятдесятьма роками. Блякле волосся було русяве, невиразного відтінку, риси обличчя роздуті водою. Ніщо не вказувало на причину смерті.

«Це Гаксо Анґмарк, чи може, хтось інший?», — думав Тиссель, — «Метью Кершауль? До речі, де він?» — запитав себе неспокійно Тиссель. Ролвер і Велібус уже причалили та пішли у своїх справах. Тиссель пошукав очима лодію Кершауля — вона саме пришвартовувалася. Кершауль стрибнув на причал у своїй звичайній масці Печерного Пугача.

Він виглядав замисленим, бо пройшов мимо лодії Тисселя навіть не озирнувшись.

Тиссель повернувся до трупа. Це Анґмарк, хто ж іще. Хіба всі троє іномирян — Ролвер, Велібус і Кершауль — не вийшли зі своїх лодій у повсякденних масках? Очевидно, що це труп Анґмарка. Раптом у свідомості засвербіла неприємна думка: Кершауль казав, що п’ятого іномирянина впізнають дуже швидко. Якщо Анґмарк захоче добре сховатися, то… Тиссель зусиллям волі прогнав сумнів. Вочевидь, це тіло Анґмарка. Втім, варто перевірити…

Тиссель покликав рабів і наказав їм знайти труну та доправити покійника до місця вічного спокою. Раби не виказали жодного ентузіазму, тож мусив грізно брязкати на химеркиніта повторювати наказ.

Тиссель вийшов на причал і пішов майданом, а потім мимо офісу Корнелія Велібуса й далі стежиною. Коли він прийшов до космодрому, виявилося, що Ролвера нема на місці. Старший раб, чий статус було позначено жовтою квіточкою на чорному полотні маски, спитав, чого митець бажають. Тиссель відповів, що бажає надіслати повідомлення до Поліполісу.

— Без проблем, — мовив раб, — Якщо митець напишуть повідомлення розбірливо та не дуже дрібно, воно буде надіслане негайно.

Тиссель написав:

Він адресував повідомлення Кастелеві Кромартену в Поліполіс і вручив його старшому рабу. За хвилину почулося характерне дзижчання: космограма стартувала.

Минула година. Ролвер так і не з’являвся. Тиссель неспокійно шпацирував туди-назад перед офісом. Невідомо, коди саме надійде відповідь: час надсилання космограми непередбачуваний. Іноді повідомлення надходило за долі секунди; іноді воно мандрувало крізь незбагненні простори протягом годин; і навіть було засвідчено кілька випадків, коли відповідь надходила раніше за передачу.

Минуло ще півгодини, і Ролвер нарешті приплентався на роботу, вмаскований у свою звичайну Пташку Гірського Озерця. Майже одночасно почулося дзижчання нової космограми.

— Що це вас принесло так рано? — здивувався Ролвер, побачивши Тисселя.

— Це стосується тіла, яке ви направили мені сьогодні. Я обговорюю це зі своїм шефом.

Ролвер підняв голову та прислухався до дзижчання космограми.

— Здається, ви вже отримуєте відповідь. Краще я сам займуся цим.

— Навіщо зайвий клопіт? — спитавТиссель, — Ваш раб достатньо вправний.

— Це — моя робота, — оголосив Ролвер, — Я відповідальний за точну передачу та виписку квитанцій для всіх космограм.

— Я піду з вами, — відповів Тиссель, — Завжди мріяв побачити, як це робиться.

— Боюся, вам буде нецікаво, — мовив Ролвер і став на дверях, що вели до операторської, — Я зараз принесу відповідь.

Тиссель заперечливо хитнув головою, але Ролвер знехтував цим і зайшов до операторської сам.

Хвилин через п’ять він повернувся, несучи маленький жовтий конверт.

— Не така вже й гарна звістка, — оповістив із щирим співчуттям.

Тиссель похмуро відкрив конверт:

Тиссель поклав повідомлення в кишеню.

— Вибачте, але чи можу я спитати, яке у вас волосся?

Ролвер заграв на ківікоротку трель здивування:

— Я білявий. Чому ви питаєте?

— З цікавості.

Ролвер знов заграв на ківі:

— Розумію. Друже, ви занадто недовірливі! Дивіться!

Він повернувся спиною та підняв складки тканини зі зворотньої сторони маски. Тиссель побачив, що Ролвер дійсно білявий.

— Ви задоволені? — іронічно спитав Ролвер.

— Так, — відповів Тиссель, — Слухайте, чи не позичите мені якусь іншу маску? Мене вже нудить від цього Місячного Метелика.

— Боюся, що ні, — повідомив Ролвер, — Але ж вам достатньо просто зайти до крамниці Маскороба й вибрати.

— Авжеж, — згодився Тиссель.

Він попрощався з Ролвером і повернувся тією ж стежиною до Хвена. Дійшовши до офісу Велібуса, зупинився, деякий час вагався, але зайшов. Сьогодні Велібус носив чудовий витвір із зелених скляних призм і срібних намистин, Тиссель ще не бачив такої маски.

Велібус стримано привітав його під супровід ківу.

— Доброго ранку, митцю Місячний Метелик.

— Я не займу у вас багато часу, — відповів Тиссель, — але маю дещо інтимне питання. Якого кольору ваше волосся?

Велібус роздумував якусь хвилину, потім повернувся спиною та підняв тканину маски. Тиссель побачив густі чорняві кучері.

— Достатня відповідь? — запитав Велібус.

— Цілком, — відповів Тиссель. Він перетнув майдан, вийшов на причал і попрямував до лодії Кершауля. Кершауль вітав його без ентузіазму, але запросив широким жестом на лодію.

— Маю питання до вас, — мовив Тиссель, — якого кольору ваше волосся?

Кершауль засміявся похмуро.

— Те, що залишилося — чорняве. А навіщо ви питаєте?

— З цікавості.

— Авжеж, авжеж, — відповів Кершауль єхидно. — Розказуйте, що сталося.

Тиссель, як ніколи, відчував потребу комусь пожалітися.

— Ситуація така. Сьогодні вранці в гавані знайдено мертвого іномирянина. Він шатен. Я не дуже впевнений, але є вірогідність… приблизно два з трьох, що волосся Анґмарка чорняве.

Кершауль смикнув цапину борідку Печерного Пугача.

— Як ви відшукали цю вірогідність?

— Я отримав інформацію, яка також пройшла через руки Ролвера. До речі, він білявий. Якщо Анґмарк назвався Ролвером, то природньо змінив би інформацію, яка прибула до мене сьогодні зранку. Ви та, можливо, Велібус — чорняві.

— Гм, — мовив Кершауль, — дозвольте мені ще раз прослідкувати за вашою думкою. Ви вважаєте, що Гаксо Анґмарк убив Ролвера, Велібуса, ба навіть і мене та взяв собі ім’я покійного. Так?

Тиссель подивився на нього зі здивуванням.

— Ви ж самі стверджували, що Анґмарк не зможе довго заховатися під маскою! Хіба не пам’ятаєте?

— Звичайно ж, пам’ятаю. Але продовжимо. Ролвер віддав вам повідомлення, в якому було зазначено, що Анґмарк чорнявий, а сам Ролвер білявий, на чому й наголосив?

— Так. Але ви можете це підтвердити? Я маю на увазі колишнього Ролвера?

— Ні, — повідомив Кершауль сумно, — Я не бачив ані Ролвера, ані Велібуса без масок.

— Якщо Ролвер — не Анґмарк, — міркував далі Тиссель, — і якщо Анґмарк дійсно чорнявий, то і ви, і Велібус під підозрою.

— А це вже цікаво, — повідомив Кершауль. Він обережно роздивився Тисселя, — Але якщо вже на те, то можливо ви, саме ви і є Анґмарком. Яке у вас волосся?

— Русяве, — коротко відповів Тиссель і підняв сіре хутро маски Місячного Метелика над потилицею.

— А може ви мене дурите щодо тексту повідомлення? — спитав Кершауль.

— Аж ніяк, — відповів Тиссель, — можете запитати в Ролвера, якщо вже не довіряєте мені.

Кершауль кивнув.

— Не треба. Я вам вірю. Але ж маємо ще заковику: як бути з голосом? Ви чули нас іще до прибуття Анґмарка. Чи нема тут якогось натяку?

— Ні. Я не дуже давно знаю вас усіх і не помітив би змін. До того ж маски глушать ваші голоси.

Кершауль смикнув цапину борідку своєї маски.

— Ти ба, тут нема чим зарадити, — засміявся, — Втім, яке це має значення? Перед прибуттям Анґмарка тут були Ролвер, Велібус, Кершауль і Тиссель. Зараз… ну, якщо виходити зі здорового глузду… так само — Ролвер, Велібус, Кершауль і Тиссель. Хто зна, чи не буде новий іномирянин кращим за колишнього?

— Цікава думка, — погодився Тиссель, — але особисто я зацікавлений у тому, щоб упізнати Анґмарка. Моя кар’єра під загрозою.

— Я бачу, тут уже йдеться про двобій із Анґмарком — пробурмотів Кершауль.

— Ви не допоможете мені?

— Не можу сказати «ні», але… Ми всі вже прониклися сиренійським індивідуалізмом. Думаю, Ролвер і Велібус висловляться так само, ви ще пересвідчитеся — він зітхнув, — Всі ми пробули тут занадто довго.

Тиссель стояв, глибоко замислившись. Кершауль терпляче зачекав якийсь час, а потім кахикнув:

— Маєте ще якісь питання до мене?

— Ні, — відповів Тиссель, — Лише одне прохання.

— Я допоможу чим зможу, — люб'язно відповів Кершауль.

— Дайте мені, чи то позичте одного з ваших рабів, на тиждень-два.

Кершауль заграв трель здивування на ґанґа.

— Мені навряд чи подобається розлучатися з моїми рабами; вони знають мене та мої звички…

— Як тільки я спіймаю Анґмарка, ви отримаєте його назад.

— Гаразд, — повідомив Кершауль. Він затріщав на химеркині, з’явився раб, — Ентоні, — заспівав Кершауль, — йди, прислужися митцеві Тисселю якийсь час.

Раб вклонився, але без задоволення.

Тиссель узяв Ентоні на свою лодію та добре розпитав його, позначаючи деякі відповіді на графіку. Потім наказав Ентоні тримати рота на замку та відправив його до компанії Тобі й Рекса. Потім вийшов на причал і наказав відвести лодію від берега й нікого не пускати на борт аж до його повернення.

Він ще раз пройшовся стежиною до космодрому, і застав Ролвера за закускою з пряної рибки, січеного листя салатного дерева й тарілочки місцевої смородини. Ролвер брязнув на химеркині, раб поставив стільця для Тисселя.

— Ну то як іде розслідування?

— Я заледве претендую на якийсь прогрес, — відповів Тиссель, — але припускаю, що можу розраховувати на вашу допомогу.

Ролвер чмихнув.

— Ви зазвичай маєте такі гарні бажання…

— Якщо вже точніше, — продовжував Тиссель, — я хотів би позичити у вас раба. На деякий час.

Ролвер перестав жувати.

— А навіщо він вам?

— Я волів би не пояснювати, — відповів Тиссель, — Але можете бути впевнені, я більш нічого не прохатиму.

Не приховуючи невдоволення, Ролвер покликав раба та позичив його Тисселеві.

По дорозі назад до своєї лодії, Тиссель знову зайшов до офісу Велібуса.

Велібус відвів погляд від паперів:

— Добридень, митцю Тиссель.

Тиссель одразу виклав своє прохання:

— Митцю Велібус, ви позичите мені раба на кілька днів?

Велібус завагався, а потім знизав плечима:

— А чому б і ні? — Він затріщав на химеркині, з’явився раб.

— Задоволені? Чи може б охочіше взяли молоду жіночку? — засміявся дещо образливо, як на Тисселеву думку.

— Ні, дякую. Я поверну його за кілька днів.

— Не поспішайте, — махнув рукою Велібус і знову взявся до роботи.

Тиссель повернувся на лодію, де окремо розпитав обох рабів і зробив нові позначки на своєму графіку.

Сутінки м’яко оповили Титанік. Тобі й Рекс неквапом веслували, ведучи лодію по шовковистих водах подалі від гавані. Тиссель сидів на палубі, прислухаючись до віддаленого гулу бархатистих голосів і дзвінкого переливу музичних інструментів. Ліхтарі на лодіях мерехтіли жовтим бурштиновим і рожевуватим кавуновим сяйвом. На березі було темно; ще трохи — і підкрадатиметься з темряви Нічний люд, длубатиметься в смітті та заздрісно поглядатиме на лодії, що гойдаються під зорями.

За дев’ять днів «Буенавентура» прибувала на Сирену за звичним розкладом, і Тиссель мусив повертатися до Поліполісу. Як за дев’ять днів йому впіймати Гаксо Анґмарка?

Дев’ять днів не так уже й багато, але Тиссель сподівався, що їх вистачить.

Минуло два дні, і три, і чотири, і п’ять. Щодня Тиссель сходив на причал і принаймні раз на день відвідував Ролвера, Велібуса та Кершауля.

Кожен по-своєму реагував на його відвідини. Ролвер був іронічним і дратівливим; Велібус формально привітним, але байдужим; Кершауль ґречним і доброзичливим, але досить помітно тримав Тисселя на відстані.

Тиссель однаково уважно реагував і на кпини Ролвера, і на привітність Велібуса, і на відстороненість Кершауля, і щодня, повертаючись до своєї лодії, робив нові позначки на графіку.

Шостий, сьомий, восьмий день прийшли та пішли. Нарешті Ролвер, зі властивою йому безцеремонністю, поцікавився, чи не бажає Тиссель забронювати місце на «Буенавентурі». Тиссель подумав і відповів:

— Гаразд, забронюйте місце для одного.

— Назад, до світу облич, — здригнувся Ролвер, — Обличчя! Всюди бліді й голі риб’ячі обличчя. Пухляві роти, шишкуваті, ніздрясті носи; плескаті, в’ялі щоки. Не думаю, що міг би витерпіти це після перебування тут. На ваше щастя, ви так і не стали сиренійцем.

— Але ж я не повертатимусь, — відповів Тиссель.

— Я думав, ви хочете, щоб я забронював місце.

— Забронюйте. Для Гаксо Анґмарка. Хай у дідька забирається до Поліполісу в корабельній буцигарні.

— Ти ба, — мовив Ролвер, — Так ви його знайшли?

— Звичайно, — відповів Тиссель, — А ви хіба ні?

Ролвер знизав плечима.

— Він — або Велібус, або Кершауль, це з очевидно, що я можу додати? Але поки він носить свою маску й називається Велібусом або Кершаулем, це мене не стосується.

— Зате стосується мене, — відповів Тиссель, — О якій годині завтра відправлення?

— Точно об одинадцятій двадцять дві. Якщо зустрінете Анґмарка, передайте йому, щоб не запізнювався.

— Він не запізниться, — відповів Тиссель.

Тиссель наніс свій звичайний візит Велібусу та Кершаулю, і вже повертаючись до лодії, поставив три завершальні позначки на своєму графіку.

Докази були тут, чіткі та переконливі. Не зовсім беззаперечні, але достатні, щоб гарантувати останній крок. Він перевірив свій бластер. Завтра все вирішиться. І не дай боже йому схибити.

День настав перламутровий, наче серце мушлі; Мірела сходила крізь веселкову млу. Тобі й Рекс взялися за весла й повели лодію до причалу. Лодії трьох іномирян сонно погойдувалися на лінивих хвилях.

Тиссель спостерігав за однією з них, власника якої вбив Гаксо Анґмарк. Ця лодія саме просувалася до берега, і Анґмарк стояв на передній палубі в незнайомій Тисселю масці: вогненно-червоне пір’я, чорне скло, зелена трав’яна грива.

Тиссель був мимоволі вражений його душевною рівновагою. Зловмисник розробив дуже хитрий план і майже втілив його в життя, якби не випадкова перешкода.

Анґмарк пішов із палуби. Лодія причалила до гавані. Раби кинули швартови, прив’язали сходні. Тиссель сунув за пазуху бластер і вискочив на причал. Пробіг по сходнях, штовхнув двері до вітальні. Чоловік, що сидів за столом, здивовано глянув на нього крізь червоно-чорно-зелену личину.

— Анґмарку, — мовив Тиссель, наставляючи бластер — тільки без дурниць…

Щось важке опустилося ззаду на його голову, Тиссель упав, чиїсь спритні руки забрали в нього бластер.

Позаду брязнув химеркін і майже незнайомий голос проспівав:

— Зв’яжіть дурню руки.

Чоловік, що сидів за столом, підвівся й підняв на лоба червоно-чорно-зелену маску, під якою виявилося чорне рабське полотно. Тиссель вивернувся й подивився вгору. Над ним стояв Гаксо Анґмарк у масці, яку Тиссель одразу впізнав: Приборкувач Морського Змія, викована з чорного металу, з носом як лезо, вузькими прорізями для очей і трьома поздовжніми гребінцями над лобом.

Вираз маски був незрозумілий, але Анґмарк не приховував тріумфу.

— Я заманив тебе дуже легко.

— Так, тобі це вдалося, — відповів Тиссель. Раб уже зв’язав Тисселеві зап’ястя, Анґмарк стукотом химеркинавигнав його.

— Підведися, — наказав Анґмарк, — сідай на стільця.

— Чого ми чекаємо? — спитав Тиссель.

— Двоє наших іще й досі на воді. Вони нам лише заважатимуть у тій справі, що я задумав.

— Якій?

— Всьому свій час, — повідомив Анґмарк, — Ми маємо годину чи більше.

Тиссель нишком перевірив свої пути. Вони виявилися міцними.

Анґмарк сів навпроти.

— Як ти впізнав мене? Мені просто цікаво. Кажи, кажи, — повторив він, бо Тиссель сидів мовчки, — Не можеш змиритися з тим, що я тебе переміг? Не роби собі ще гірше.

Тиссель знизав плечима.

— Я керувався основним правилом: людина може приховати свою особу, але не особистість.

— Ага, — мовив Анґмарк, — Цікаво. Продовжуй.

— Я позичив рабів у тебе і двох інших іномирян, і детально розпитав. Я питав: які маски їх пани носили протягом місяця перед твоїм прибуттям? Я намалював графік і накреслив план їх відповідей. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця приблизно вісімдесят відсотків часу, а залишок у двадцять відсотків ділив між Відстороненням Софіста та Чорним Безладом. Велібус полюбляв носити маски Циклу Кан Дачан. Він переважно носив Бідного Родича, Безстрашного Принца та Морського Марнославця: шість днів із восьми. Решту, тобто два дні, він носив Південний Вітер або Веселого Друзяку. Кершауль, найбільш консервативний, полюбляв носити Печерного Пугача та Зоряного Мандрівника, а також дві-три інші маски, які вибирав лише на короткий час.

Я вже казав, що отримав цю інформацію від найпершого джерела, тобто, від рабів. Наступне, що мав робити: контролювати кожного з вас. Щодня я зазначав, які маски ви троє носили, а потім порівнював із моїм графіком. Ролвер носив Пташку Гірського Озерця шість разів і двічі — Чорний Безлад. Кершауль носив Печерного Пугача п’ять разів, Зоряного Мандрівника один раз, чергуючи їх з Чистою Сутністю, один раз і Неперевершеним, один раз. Велібус носив Смарагдову Гору двічі, Триголового Фенікса тричі, Безстрашного Принца лише один раз і двічі — Господа Акулу.

Анґмарк глибокодумно кивнув.

— Я бачу свою помилку. Я вибирав із масок Велібуса, але на свій смак… а ти скористався цим і викрив мене. Але тільки ти.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— Кершауль і Ролвер вже виходять на берег і незабаром підуть у справах. Я сумніваюся, що вони так чи інакше втручалися б; обидва вже стали справжніми сиренійцями.

Тиссель чекав мовчки. Минуло ще десять хвилин. Потім Анґмарк пішов до полиць і взяв ніж. Він подивився на Тисселя.

— Підведися.

Тиссель поволі підвівся на ноги. Анґмарк наблизився до нього ззаду, розрізав шнур і зняв Місячного Метелика з голови Тисселя. Тиссель охнув і спробував забрати маску: запізно, його обличчя було оголене.

Анґмарк відвернувся, зняв свою маску та надів Місячного Метелика. Він ударив у химеркин. Увійшли двоє рабів і зупинилися, вражено дивлячись на Тисселя.

Анґмарк затріскотів наказ і заспівав:

— Ведіть цю людину до гавані.

— Анґмарку! — заволав Тиссель, — Я ж без маски!

Раби схопили Тисселя та, не звертаючи уваги на його відчайдушне пручання, потягли до східнів, а далі на причал, що вів до гавані.

Анґмарк прив’язав мотузок Тисселеві на шию й мовив:

— Тепер ти — Гаксо Анґмарк, а я — Едвер Тиссель. Велібус мертвий, ти теж скоро будеш мертвий. Мені буде навдивовижу легко прикидатися тобою. Гратиму на інструментах як нічний дикун і співатиму як ґава. Носитиму Місячного Метелика, поки не погниє, а потім прийму іншу маску. А до Поліполісу надійде повідомлення, що Гаксо Анґмарк мертвий. Все буде чудово.

Тиссель заледве чув його слова.

— Ти не зробиш цього, — прошептав він, — Моя маска, моє обличчя!

Огрядна жінка в масці з блакитних і рожевих квіточок прогулювалася причалом. Угледівши Тисселя, вона скрикнула та впала долі, зомлівши з переляку.

— Ану, пішов, — рявкнув Анґмарк. Він смикнув за мотузок і повів Тисселя в гавань. Чоловік у масці Піратського Капітана, що саме сходив зі своєї лодії, приголомшено вкляк на місці.

Анґмарк взяв зачинкой заспівав:

— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! У всіх світах його ім’я вже прокляте; дивіться, як веду його на смерть шляхами сорому. Запам’ятайте Гаксо Анґмарка!

Вони дійшли до майдану. Заверещала дитина; хрипко зойкнув чоловік. Тиссель брів по дорозі, спотикаючись; він майже нічого не бачив, сльози заливали йому очі. Голос Анґмарка гримів, розтікаючись навколо:

— Дивіться всі на Гаксо Анґмарка! Наблизьтесь і запам’ятайте страту!

— Я — не Анґмарк; Я — Едвер Тиссель; він — Анґмарк… — сипів Тиссель, але ніхто його не чув: то тут, то там розлягався вереск і вигуки, в яких чулося лише потрясіння й огида, огида й потрясіння. Тиссель почав благати Анґмарка:

— Дай мені хоч якусь маску, хоч рабське ганчір’я…

Але Анґмарк, наче й не чуючи, виспівував урочисто:

— У соромі він жив, у соромі без маски помирає.

Раптом на дорозі перед Анґмарком вигулькнув Лісовик:

— Ми знов зустрілися, Місячний Метелику!

Анґмарк заспівав:

— Тримаються осторонь, о друже Лісовик; Я маю покарать зловмисника. У соромі він жив, у соромі без маски помирає!

Навколо них зібралася юрба; маски аж наче світилися від хворобливого збудження, заглядаючи Тисселеві в обличчя.

Лісовик різким порухом вирвав мотузок із руки Анґмарка й кинув на землю. Натовп заревів. Люди волали:

— Не треба двобою! Убий чудовисько!

Хтось кинув ганчір’я на голову Тисселеві. Тиссель уже чекав на холодне лезо, але замість того йому вивільнили руки. Тиссель похапцем замотав голову так, щоб бачити крізь проріхи.

Четверо чоловіків схопили Гаксо Анґмарка. Лісовик став навпроти, граючи на скараниї:

— Тиждень тому ти і з мене хотів зняти маску; бачу, ти й досі плекаєш гріховні бажання!

— Але ж він — той злочинець, не я! — скрикнув Анґмарк, — Не я, а він — сумнозвісний, ганебний!

— То які ж його злочини? — проспівав Лісовик.

— Він убивав, видавав; топив лодії, шантажував, катував, грабував, продавав у рабство дітей, він має померти…

Лісовик зупинив його.

— Мені байдуже на вашу віру та звичаї. Ти можеш згадати його справжні злочини?!

Раптом уперед виступив Стайничий і заспівав, не стримуючи обурення:

— Цей зухвалець Місячний Метелик дев’ять днів тому кинув оком на моїх чудових коней!

Інший чоловік проштовхнувся крізь натовп і заспівав:

— Я Майстер-Маскороб і впізнаю цього іномирянина! Він нещодавно у моїй крамниці висміював моє уміння й думку. Він заслуговує на смерть!

— Смерть чудовиську! — закричав натовп. Людська хвиля гойднулася вперед. Сталеві леза піднялися та опустилися. Все було скінчено.

Тиссель дивився, не в змозі поворухнутися. Лісовик наблизився і граючи на стімику, заспівав делікатно:

— Ми співчуваймо, але й зневажаємо тебе, бо справжній чоловік не переніс би такого сорому!

Тиссель зробив глибокий вдих. Він пошукав у себе на поясі та взяв зачинко:

— Мій друже, обмовляєш ти мене! Хіба не бачив справжньої хоробрості? Хіба волієш краще вмерти у бою, аніж пройтися невмаскованим через майдан?

Лісовик відповів:

— Один існує вихід: смерть на полі бою. Не переніс би я такого встиду.

Тиссель заспівав:

— Я мусив вибирати: чи померти, звиваючись у путах, чи здолати ворога, прийнявши сором. Я вибрав сором і осилив супостата, чим доказав, ким я насправді є. Чи маєш ти хоч краплю мужності, щоб зважитись на щось подібне?

— Зважитись? — здивувався Лісовик, — Я не боюся геть нічого, ба навіть смерті від пазурів Нічного люду!

— То відповідай.

Лісовик відступив і раптом — заграв на подвійному камантилі:

— А ти сміливець, якщо й справді так вважаєш.

Стайничий заграв серію схвильованих акордів на ґомапарді:

— Ні, жоден з нас не ризикнув би зробити хоч почасти те, на що відважився цей чоловік.

Натовп схвально загув.

Маскороб наблизився до Тисселя, раболіпно граючи на подвійному камантилі:

— Я прошу, Цар-Герою, направ стопи до тісної крамнички, де я зміню це подране ганчір’я на маску, що тобі по стракху.

Інший, молодий Маскороб заспівав:

— А перед тим, як вибирати, Цар-Герою, ти подивися спершу на мої чудові витвори!

Чоловік у яскравій масці Небесного Птаха шанобливо наблизився до Тисселя.

— Я щойно завершив розкішну лодію; сімнадцять років копіткої праці пішло на будівництво. Вшануй мене, прийми цей скромний дар; там, на борту чекатимуть тебе вправні раби та пристрастні рабині, вина доволі там і килими шовкові на палубах.

— Я вдячний, залюбки прийму її, — відповів Тиссель, вдаривши по зачинкоз силою і довірою, — Але спочатку — маска.

Старий Маскороб заграв запитальну трель на ґомапарді:

— Чи ти вважаєш, Цар-Герою, мого Приборкувача Морського Змія достойною личиною?

— Так, бесперечно, я вважаю, що її достатньо. — відповів Тиссель, — Ми зараз же підем і глянемо на неї.

КІНЕЦЬ